Здобуття Україною незалежності. Частина 1

Реформи в політичній системі СРСР XIX Всесоюзна конференція КПРС (28 червня — 1 липня 1988 р.)

1. Висунуто пропозицію кардинального реформування політичної системи.

2. Передбачено глибоке перетворення найголовніших елементів політичної системи — партії та держави.

3. Проголошено завдання створення правової держави, парламентаризму, поділу влади, забезпечення гарантій громадських прав особи.

4. Вказано на розширення демократизації суспільного життя і розширення гласності.

5. Вирішено провести перші в історії СРСР альтернативні вибори народних депутатів СРСР.

6. Прийнято низку резолюцій:

• “Про демократизацію радянського суспільства і реформування політичної системи”;

• “Про боротьбу з бюрократизмом”;

• “Про гласність”;

• “Про правову реформу”;

• “Про деякі невідкладні заходи щодо практичного здійснення реформи політичної системи країни”.

Демократизація — процес подолання авторитарного управління суспільним життям через законодавче забезпечення демократичних прав і свобод, самоврядування народу.

Гласність і лібералізація

Після конференції КПРС набула поширення гласність.

Гласність — це можливість отримання правдивої інформації про те, що відбувається у країні та світі, пом’якшення цензури, можливість критики державних і партійних органів, можливість говорити, писати і знати правду, не боячись наслідків, можливість дізнатися про історичне минуле свого народу, відкрити людям те, що від них приховували.

Гласність — це перехідний етап у напрямі до свободи слова.

Значення гласності:

1. Завдяки гласності люди почали мислити по-новому, без старих догм і стереотипів.

2. Дістали змогу одержувати об’єктивну інформацію.

3. Отримали можливість мати власну думку і робити власні висновки.

4. Суспільство політизувалося.

Лібералізація — пом’якшення політичної системи, спроби розвитку політичного лібералізму.

Політичний лібералізм обстоює:

• панування закону;

• індивідуальні свободи і права;

• відсутність великого бюрократичного управлінського апарату;

• реформаторський курс розвитку;

• місцеве самоврядування, а не централізацію влади.

Втілення в життя рішень XIX партконференції

Липень 1988 р. Пленум ЦК КПРС “Про роботу щодо реалізації рішень XIX всесоюзної конференції”.

Пленум виніс рішення “Про основні напрями перебудови партійного апарату”, відповідно до якого:

• Ліквідовано галузеві відділи й сектори в партійних комітетах усіх рівнів.

• Замість них створювалися комісії — ідеологічна, з питань партійного будівництва, кадрова.

КПРС проголосила про свою відмову від функцій оперативного керівництва і перехід до політичних методів впливу на виробництво.

Листопад 1988 р. Пленум ЦК КПРС “Про заходи щодо здійснення політичної реформи в галузі державного будівництва”. Було вирішено:

• Ґрунтовно змінити структуру, порядок формування і зміст роботи вищих органів влади.

• Прийнято відповідні закони, внесено зміни й доповнення до Конституції СРСР.

• Вищим законодавчим органом держави оголошено з’їзд народних депутатів.

Основна мета цих змін — “відновити повновладдя рад”.

Малося на увазі забезпечити поступовий перехід влади на всіх рівнях від партійного апарату до конституційних органів — рад..

Перший з’їзд народних депутатів СРСР (травень — червень 1989 р.)

Завдяки трансляції з’їзду по телебаченню і радіо громадяни України стали свідками політичної боротьби між різними політичними силами.

1. На з’їзді сформовано двопалатну Верховну раду СРСР.

2. Введено посаду голови Верховної ради СРСР, на яку обрано М. С. Горбачова; водночас він залишався генеральним секретарем ЦК КПРС,

3. З’їзд доручив Верховній раді СРСР підготувати законодавчі акти про повновладдя рад, щоб забезпечити розширення їхніх прав і повноважень.

4. Намічалося чітко розмежувати функції партійних і державних органів, щоби партійні органи не змогли підміняти радянські та господарські органи, створити матеріально-фінансову базу рад.

Пропонувалося передати під управління рад підприємства, що виробляють продукцію і надають послуги на місцевому рівні, а також об’єкти аграрно-промислового комплексу.

Хиби:

1. Народні депутати виявилися неспроможними вирішити намічені завдання.

2. Закони, прийняті депутатами, запізнювалися.

Партійно-державний апарат не хотів здавати своїх позицій і міцно тримав у своїх руках усі сфери життя країни — економіку, політику, культуру, духовність.

3. Дедалі більше ставало очевидним, що керівництво є неспроможним вивести країну з кризи.

Березень 1990 р. відбувся позачерговий третій з’їзд народних депутатів СРСР, який запровадив посаду Президента СРСР. Першим президентом СРСР став М. Горбачов, залишивши за собою і найвищу посаду в партії.

Зростання народної ініціативи. Мітинги й демонстрації

1. Червень — липень 1988 р. відбулося декілька багатотисячних мітингів у Львові. Провідна тема виступів на мітингах — питання демократизації суспільства та національне відродження. Було вперше публічно порушено питання про реабілітацію вояків УПА як борців за національне визволення проти тоталітаризму.

2. Протягом 1988 р. чимало мітингів розганяла міліція. Жорстокі побиття мітингувальників у Львові мали місце 12 березня, 28 липня, 4 серпня, 1 жовтня.

3. 13 листопада 1988 р. зібрався 20-тисячний мітинг у Києві, на якому піднімалися екологічні проблеми. Було піднято питання про персональну відповідальність вищого керівництва України за намагання приховати наслідки катастрофи на Чорнобильській АЕС.

4. 26 березня 1989 р. на мітингу у Львові вперше замайоріли синьо-жовті прапори.

5. Лише наприкінці 1988 — на початку 1989 р. по Україні було проведено 1200 мітингів, в яких узяло участь понад 13 млн осіб.

6. Для “заспокоєння” пробудженого народу використовувалися новостворені загони міліції особливого призначення, які здійснювали масові побиття людей та арешти. Це трапилось у Києві 29 липня 1989 р. і 2 жовтня 1990 р., у Львові та в інших містах України.

7. Відбувалися суди над організаторами мітингів:

• 15 березня 1989 р. за участь у несанкціонованому мітингу на 15 діб засудили Богдана Гориня;

• кілька разів заарештовували голову Спілки української молоді в Харкові Андрія Черемиського за те, що він виносив на мітинги синьо-жовтий прапор;

• особливо переслідувалися спроби відкрито використовувати національну символіку.

Формування багатопартійної системи

Багатопартійність — одна зі складових частин політичної системи суспільства; існує лише у правових демократичних країнах, в яких право панує в усіх сферах суспільного життя та є в наявності громадянське суспільство.

Багатопартійність — найважливіша умова становлення демократичної правової держави.

Для багатопартійності є характерною наявність опозиції.

Наявність опозиції — один із найкращих засобів запобігання різним зловживанням з боку владних структур, керівництва різних рівнів.

Опозиція сприяє:

1. Повному врахуванню інтересів усіх громадян у державній політиці.

2. Стабільному й динамічному розвиткові суспільства.

Причини, що сприяли утвердженню багатопартійності:

1. Процес перебудови, гласності й демократизації суспільства.

2. Виникнення в Україні опозиційного руху.

3. Наявність історичного коріння багатопартійності в Україні на початку XX ст.

4. Нездатність КПРС виконувати керівну роль у масштабах усього суспільства, яку вона самочинно перебрала.

Правова основа для формування багатопартійної політичної системи

Березень 1990 р. правову основу заклав позачерговий третій з’їзд народних депутатів СРСР, який вніс зміни до Конституції СРСР, скасувавши ст. 6 про керівну роль КПРС.

Жовтень 1990 р. Верховна рада СРСР прийняла закон “Про громадські об’єднання”, який сприяв виникненню багатьох партій.

Жовтень 1990 р. під тиском студентів та інших демократичних сил Верховна рада УРСР зняла статтю в Конституції УРСР про керівну та спрямовуючу роль КПРС у суспільстві.

17 жовтня 1990 р. — рішення Верховної ради України про прийняття закону щодо політичних партій і громадських організацій.

Грудень 1990 р. “Тимчасові правила про реєстрацію статутів громадських організацій”.

3 січня 1991 р. у Міністерстві юстиції України почав діяти відділ громадських об’єднань і політичних партій. На нього було покладено обов’язки реєстрації новостворених партій і громадських організацій, які мають республіканські органи керівництва.

За період із 1989 р. по 1991 р. в Україні з’явилося понад 20 партій та об’єднань загальною чисельністю близько 30 тис. осіб.

Великий внесок у створення багатопартійності зробив Народний Рух України — найбільш масова демократична організація. НРУ був створений у вересні 1989 р. Виступивши попервах із загальними перебудовними гаслами і тезами про національне відродження, він швидко перетворився в опозиційну структуру до КПРС.

Партії виконують такі функції:

1. Ідеологічну.

2. Наукову.

3. Беруть участь у боротьбі за владу.

4. Здійснюють владу.

5. Розробляють політичний курс держави.

6. Представляють соціальні інтереси.

Класифікація політичних партій

Залежно від ставлення до соціально-економічної системи, ідеології та політики партії поділяються за такими напрямками.

І. Праві.

1. Жовтень 1989 р. Установчий з’їзд Української національної партії (УНП), який проголосив про створення партії. У квітні 1990 р. завершився процес утворення УНП. Мета — відновлення УНП, проголошеної Центральною Радою у січні 1918 р. в її географічних кордонах.

2. Квітень 1990 р. створено Українську християнсько-демократичну партію (УХДП). Мета — побудова “вільної, самостійної, християнської України”.

3. Квітень 1990 р. виникло об’єднання “Державна самостійність України” (ДСУ), яке проголосило членів ОУН — УПА героями визвольної боротьби за волю і долю України, а компартію України — злочинною організацією.

4. Червень 1990 р. утворено Українську народно-демократичну партію (УНДП), яка виникла на основі Української народно-демократичної ліги, що діяла в Україні від середини 1989 р. У програмних настановах передбачалося досягнення незалежності України.

5. 1 липня 1990 р. 20 організацій національно-радикального напрямку утворили Українську міжпартійну асамблею (УМА). До асамблеї увійшли УСДП, УНП, УНДП, Спілка незалежної української молоді (націоналістична фракція), Комітет захисту УГКЦ, незалежна профспілка “Єдність” та ін. УМА ставила такі завдання:

• створення альтернативних державних структур, комітетів на місцях і Національного конгресу як верховного органу влади;

• скликанню Національного конгресу мала передувати компанія реєстрації громадян УНР на основі закону про громадянство УНР, прийнятого 1918 р. На серпень 1990 р. було зареєстровано 5 млн осіб.

Асамблея — це найрадикальніша національна опозиція радянській владі, але вона не стала широким об’єднанням політичних партій. Згодом УНДП, УСДП, УНП вийшли з УМА, піддавши гострій критиці “революційний націоналізм” її керівництва.

УМА продовжила діяльність під проводом Юрія Шухевича (сина командувача УПА). На початку 1991 р. УМА об’єднувала 10 невеликих партій та громад.

ІІ. Національно-центристські партії

1. Квітень 1990 р. утворено Українську республіканську партію (УРП), яка виникла на базі Української гельсінської спілки. Свої осередки УРП організувала в усіх областях України. Метою вона ставила “побудову Української незалежної соборної держави”.

2. Грудень 1990 р. створено Демократичну партію України (ДемПУ). Виступила за створення суверенної Української республіки, роздержавлення власності, приватизацію, за рішучий перехід до ринкових відносин тощо.

3. Червень 1990 р. створено Українську селянську демократичну партію (УСДП). Виступала за “незалежну самостійну Українську народну державу”, економіка якої має будуватися на ринкових принципах і різноманітності форм власності.

III. Українська соціал-демократія

Травень 1990 р. Відбувся установчий з’їзд Об’єднаної соціал-демократичної партії України і Соціал-демократичної партії України. Стався розкол:

Праві — проголосили себе Соціал-демократичною партією України (СДПУ). Вони заявили, що “не приймають традиційної соціалістичної ідеї переустрою суспільства”, відкидають термін “демократичний соціалізм”, рішуче заперечують марксизм-ленінізм. СДПУ так і не стала впливовою партією.

Ліві — проголосили про створення Об’єднаної соціал-демократичної партії України (ОСДПУ), яка базувалася на принципах демократичного соціалізму, розглядаючи його не як модель, а як процес, за якого забезпечуються демократичні свободи і конкуренція різних форм власності.

IV. Екологічні об’єднання

Вересень 1990 р. створено Партію зелених України (ПЗУ). Партія утворилася на базі екологічної асоціації “Зелений світ”, що існувала з жовтня 1989 р. Мета ПЗУ — “відродження і захист природного довкілля й людини від згубних техногенних та інших руйнівних факторів, побудова вільної суверенної демократичної держави — Республіка Україна”.

Засобом досягнення цієї мети визнавалося формування уряду народної довіри способом парламентських і ненасильницьких громадських дій.

V. Ліві партії

1. КП України (правляча партія на той час). Наприкінці 1980-х рр. партію охопила криза. З КПУ на грудень 1990 р. вийшло 220 тис. членів, а вступило лише 38 тис. Хоча й після цього в її складі залишилося понад 3 млн членів, монолітної єдності, властивої КП України раніше, вже не було.

Січень 1990 р. у КПРС з’явилася група реформаторів, що оформилась у Демократичну платформу та оголосила про перетворення КП України на партію парламентського типу.

2. Грудень 1990 р. на з’їзді в Києві утворилася Партія демократичного відродження України (ЦДВУ). Її попередницею була Демократична платформа в КПУ, яка після XXVII з’їзду КПРС і XXVII з’їзду КПУ заявила про своє відокремлення від КПРС і створення нової партії ліво-демократичної орієнтації. У питаннях національно-державного будівництва стояла на конфедеративних позиціях.

Висновки:

1. Хоча в цей час виникло близько 20 різних партій, реальним впливом користувалися лише три: УРП, УДП, ПДВУ.

2. Реального політичного плюралізму в республіці на той час не було.

3. Робилися спроби об’єднати сили опозиції, але вони успіху не мали.

4. Багатопартійна система мала в основному декларативний характер, але вона завдала значного удару монополії КПРС.

5. Жодна політична партія не мала такого впливу і можливостей, як правляча КП України, під контролем якої залишалися правоохоронні органи, КДБ, армія, господарський і державний апарат, економіка.

Політичні передумови суверенізації

Кінець березня 1989 р. вибори народних депутатів СРСР, які проводилися відповідно до нового закону СРСР про вибори народних депутатів.

Підготовка виборів активізувала політичне життя в Україні.

Право надсилати делегатів на з’їзд без виборів дістали:

• компартія — 100 осіб,

• громадські організації (комсомол, профспілки, ветеранські організації), загалом — третина від 2250 мандатів.

Попередній відбір кандидатів у депутати проводили окружні збори, які за допомоги спеціально відібраних учасників використовувалися владою для відсіювання небажаних претендентів. Саме так було відсіяно на окружних зборах Івана Драча у Львові, якого висунули десятки трудових колективів.

Від України потрібно було обрати 175 народних депутатів СРСР, а було висунуто 650 кандидатур. Незважаючи на опір влади, народними депутатами СРСР було обрано багатьох прихильників реальних змін в державі, зокрема, письменників Юрія Щербака, Дмитра Павличка, Володимира Яворівського.

Березень — травень 1990 р. відбулися вибори до Верховної ради УРСР та місцевих рад (до 25 обласних, 469 районних, 434 міських, 120 районних в містах, 820 селищних, 8996 сільських рад).

Депутати Верховної ради УРСР і місцевих рад обиралися прямим, таємним голосуванням на альтернативних засадах.

Напередодні виборів було утворено Демократичний блок, який на виборах домігся значного успіху: із 442 обраних депутатів Верховної ради УРСР 111 користувалися його підтримкою. Блок здобув перемогу у п’яти областях: Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській, Київській.

Вибори до місцевих рад засвідчили перемогу демократичних сил у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській областях.

Значення цих виборів:

1. Похитнулася монополія комуністичної партії на владу.

2. Вибори відбувалися на альтернативній основі.

3. Уперше в історії СРСР і Україна отримали демократично обрані з’їзд народних депутатів і парламент.

Боротьба в парламенті

Травень 1990 р. почала роботу перша сесія Верховної ради УРСР. З усіх питань, що розглядалися, розгорнулася запекла боротьба між представниками Демократичного блоку і парламентською більшістю.

Початок червня 1990 р. Головою Верховної ради УРСР обрано першого секретаря ЦК КПУ Володимира Івашка. Першим заступником голови Верховної ради УРСР став Іван Плющ, заступником — Володимир Гриньов.

Сесію парламенту в прямій трансляції слухала вся Україна. Члени Демократичного блоку оголосили себе опозицією та організувалися під назвою Народна рада. Її головою став І. Юхновський, заступниками — О. Ємець, Д. Павличко, Л. Лук’яненко, В. Філенко.

Слідом за опозицією організаційно об’єдналась і депутатська більшість, яка створила групу “За Радянську суверенну Україну”; неофіційна назва — “група 239”.

Декларація про державний суверенітет України (прийнята Верховною радою УРСР 16 липня 1990 р.).

Український парламент з ініціативи Демократичного блоку абсолютною більшістю голосів (“за” — 355 народних депутатів, “проти” — 4) прийняв Декларацію про державний суверенітет України.

Декларація — офіційне проголошення державою, партією, міжнародними, міждержавними організаціями основних принципів.

Передумови прийняття Декларації наступні.

1. Настрої народних мас, їх прагнення до самостійності.

2. Великодержавна політика імперського центру, що завжди ігнорувала інтереси союзних республік.

3. Дальше поглиблення економічної кризи.

4. Складання в Україні багатопартійності, створення нових політичних організацій та спілок.

5. Приклад Російської Федерації, народні депутати якої пішли на проголошення державного суверенітету РРФСР.

Декларація про державний суверенітет складалася з Преамбули й 10 розділів.

У Преамбулі зазначалося, що “виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, визначаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, Верховна рада УРСР проголосила державний суверенітет України”.

Дано визначення поняття “державний суверенітет України”. “Державний суверенітет України — верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах”.

I розділ — “Самовизначення української нації”.

Визначалися витоки суверенної національної Української держави, вказувалося на її невід’ємне право на самовизначення в існуючих кордонах.

II розділ — “Народовладдя”.

Вказано, що єдиним джерелом державної влади в республіці є народ України. Проголошено основні засади народовладдя як прямої демократії, так і через народних депутатів різних рівнів і що від імені всього народу має право виступати Верховна рада України.

III розділ — “Державна влада”.

Вказувалося про те, що з моменту прийняття Декларації Україна є самостійною у вирішенні всіх питань свого життя і що державна влада в республіці здійснюється за принципом поділу на законодавчу, виконавчу та судову гілки.

IV розділ — “Громадянство Української РСР”.

Щодо громадянства УРСР було прийнято компромісне формулювання: “Українська РСР має своє громадянство і гарантує кожному громадянину право на збереження громадянства СРСР”. Але прийнято важливе положення, що громадяни всіх національностей становлять народ України.

V розділ — “Територіальне верховенство”.

Вказано, що до компетенції України входять територіальний устрій, використання території, порядок використання природних ресурсів. Територія України є неподільною і не може бути замінена і використана без її дозволу.

VI розділ — “Економічна самостійність”.

Проголошувалося, що земля, її надра, водні та інші природні ресурси, весь економічний та науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету республіки і використовується з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб громадян України.

VII розділ — “Екологічна безпека”.

Україна самостійно встановлює порядок охорони природи на території республіки, гарантії екологічної безпеки і раціонального природокористування.

VIII розділ — “Культурний розвиток”.

Україна перебирає до своєї компетенції питання науки, освіти, культурного і духовною розвитку української нації, а також гарантує право вільного розвитку всім національностям, що проживають на території республіки.

IX розділ — “Зовнішня і внутрішня безпека”.

Наголошувалося на тому, що зовнішня політика України є демократичною і миролюбною, що вона має право на власні Збройні Сили, внутрішні війська та органи державної безпеки і що в майбутньому має намір стати нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти, не набувати ядерної зброї.

X розділ — “Міжнародні відносини”.

Верховна рада підкреслила, що Україна як суб’єкт міжнародного права сама здійснює зовнішню політику, веде безпосередні зносини з іншими державами через установлення з ними дипломатичних відносин.

Історичне значення Декларації

1. Суть і зміст Декларації засвідчили про фактичну відмову України від участі у підготуванні нового союзного договору.

2. Вперше за роки радянської влади було проголошено про повноту влади республіки на її території.

3. Було взято курс на мирний шлях відновлення Української незалежної держави.

4. Стала прикладом для інших народів у справі цивілізованого становлення державності.

5. Декларація послужила правовим фундаментом для прийняття Акта проголошення незалежності України та нової Конституції України.

6. В Декларації сформульовано основний принцип державотворчих процесів у республіці.

7. Прийняття Декларації було передумовою розпаду СРСР і зміцнення нового українського державотворення.

8. Склала правовий фундамент для визначення позиції України щодо укладання міжнародних договорів.

Закон “Про економічну самостійність Української РСР” (прийнятий Верховною радою УРСР 3 серпня 1990 р.)

Цей закон — логічне продовження Декларації про державний суверенітет України, який гарантував відповідні його положення.

1. Власність народу на її національне багатство та національний дохід.

2. Різноманітність і рівноправність форм власності та їх державний захист.

3. Децентралізацію власності й роздержавлення економіки.

4. Повну господарську самостійність і свободу підприємництва всіх юридичних і фізичних осіб у рамках законів України.

5. Введення національної грошової одиниці, самостійність регулювання грошового обігу.

6. Національна митниця.

7. Захищеність внутрішнього ринку.

8. Взаємовигідні зв’язки з іншими республіками.

9. Вступ України до міжнародних економічних і фінансових організацій.

10. Право створення на власній території вільних економічних зон тощо.

Значення прийняття закону “Про економічну самостійність Української РСР”

1. Прийняття цього закону свідчило про швидке наближення розпаду СРСР.

2. Закон створював умови для прийняття низки інших законів — про власність, про підприємництво, про інвестиційну політику тощо.

3. Закон мав сприяти поліпшенню діяльності народного господарства в республіці і подоланню економічної кризи.

4. Прийняття цього закону свідчило про те, що вся Верховна рада, незалежно від політичних позицій, намагалася подолати кризу в республіці самостійно, спираючись на власні сили.

Політична конфронтація восени 1990 р.

Восени 1990 р. в республіці виникла політична криза.

1. 1 жовтня 1990 р. відкрилася друга сесія Верховної ради УРСР.

Було зачитано звернення Асоціації демократичних блоків у радах, у якому були сформульовані вимоги відмовитися від підписання нового союзного договору, що його запропонував М. Горбачов.

2. 30 вересня, 1 і 2 жовтня у Києві відбувалися масові мітинги й маніфестації проти підписання союзного договору.

3. 2 жовтня на майдані Незалежності студенти оголосили політичне голодування, вимагаючи відставки голови Ради міністрів УРСР В. Масола, яке тривало до 17 жовтня.

4. 17 жовтня Верховна рада прийняла постанову, яка задовольнила основні вимоги студентів.

5. З 25 по 28 жовтня 1990 р. у Києві відбулися II Всеукраїнські збори Народного Руху України, на яких було внесено зміни до статуту і програми Руху. З його назви вилучили слова “за перебудову”. Рух визначив спосіб і шлях боротьби за досягнення незалежності України.

6. Наростав конфлікт між комуністичною більшістю і демократичними силами у Верховній раді у зв’язку з арештом депутата Верховної ради УРСР С. Хмари.