С

народився 1928 р. в с. Сільце Горохівського району на Волині. У 1952 р. закінчив філологічний факультет Львівського університету, а 1956 р. — аспірантуру при Київському університеті. Працював учителем, інститутським викладачем, журналістом, науковцем.

Від кінця 50-х рр. почав друкувати літературно-критичні статті. Сміливо, безкомпромісно висловлював нові настрої, нові прагнення. Своєю творчістю стверджував силу і неможливість знищити нову думку, висловлював непохитну віру у здійснення національних ідеалів.

У 1965 р. його припинили публікувати за вільнодумство. Друкував свої твори у самвидаві та за кордоном. Є. Сверстюк — автор десятків наукових і літературно-критичних публікацій.

Євген Сверстюк був серед тих, хто писав листи-звернення до працівників держави як протест проти арештів інтелігенції.

Написав історико-філософський твір “Собор у риштованні” та “Іван Котляревський сміється” про трагедію сучасної України, за що 1972 р. був заарештований і засуджений на 7 років таборів і 5 років заслання.

У своєму посланні письменник-філософ Олесь Бердник про Є. Сверстюка написав так:

“Ніжний Сверстюк, який творчим духом оглядав риштування українського собору душі...Правдивий Лісовий, який добровільно пішов на ешафот, щоби сказати слово перестороги”.

У перші роки перебудови Є. Сверстюк поринув у вир діяльності неформальних груп і організацій. 6 серпня 1987 р. на диспуті в молодіжному клубі Києва за участю близько 200 присутніх утворився Український культурологічний клуб, на першому засіданні якого виступив Є. Сверстюк, накреслюючи плани роботи клубу.

Він став одним із засновників альтернативного офіційним творчим спілкам об’єднання — Української асоціації незалежної творчої інтелігенції (УАНТІ), створеної у Львові 7 грудня 1987 р.

17 січня 1988 р. відбувся вечір Василя Стуса з нагоди 50-річчя від дня народження, на якому слово про поета виголосив серед багатьох і Євген Сверстюк.

Гідним вінцем боротьби Є. Сверстюка проти тоталітарного режиму стала самостійна Українська держава.

У 1993 р. в Києві вийшла книга Євгена Сверстюка “Блудні сини України”. Це збірка літературно-критичних статей і виступів автора, присвячених відродженню духовності й морально-етичним проблемам. Ось назви окремих статей:

“Свобода слова і культура думки”,

“Духовні джерела Відродження”,

“В боротьбі за істину”,

“Осквернення священного дару життя” та ін.

У виданні багато документальних матеріалів.

Євген Сверстюк любив повторяти: “Правду треба вистраждати життям”.

Народився 1926 р. на Луганщині. У 1962 р. закінчив Харківський університет, працював в Інституті літератури АН УРСР і відповідальним редактором журналу “Радянське літературознавство”. Гостро відчував деформацію стосунків між людьми, нехтування такими загальнолюдськими цінностями, як честь, благородство, порядність, обов’язок. Виступав зі статтями й рецензіями в багатьох газетах і журналах. У 1962 р. вийшла його книжка “Художній метод. Бесіди про літературу”.

Серед тих, хто підписував листи-звернення до керівників УРСР і СРСР як протест проти несправедливих репресій, був і І. Світличний.

За публіцистичну діяльність його вперше було заарештовано 1965 р. Після широких акцій протесту як в Україні, так і за кордоном був звільнений за “браком доказів”, пробувши в ув’язненні 8 місяців. Подальший шлях його був тернистим: звільнено з роботи, заборонено видаватися, творчо працювати, публічно виступати. Почав друкуватись у закордонних виданнях.

12 січня 1972 р. І. Світличного. знову заарештували і засудили за “антирадянську пропаганду і агітацію” на 7 років ув’язнення в таборах і 5 років заслання.

У вірші “Моя свобода” писав:

“Свободу за любов мою,

Хоч і накласти головою,

А бути все ж самим собою. —

Не проміняю на твою”.

У квітні 1982 р. 7 сенаторів і 96 конгресменів США надіслали листа до Л. І. Брежнєва із закликом звільнити І. Світличного і дозволити йому виїхати до Америки на лікування.

20 травня 1982 р. парламент Канади одноголосно ухвалив резолюцію з вимогою до радянського уряду звільнити політичного в’язня, літературного критика і поета І. Світличного.

Відповідей на ці звернення не було. Лише 1983 р. напівпаралізований Іван Світличний повернувся із заслання до Києва. Продовжував напружено працювати, не втрачаючи надії на світле майбутнє для України.

Радісно зустрів проголошення незалежності України, хотів працювати на її розбудову.

Помер 1993 р. від хвороб, набутих у тюрмах і таборах, куди його влада кинула за політичні переконання і активну участь у боротьбі за національно-культурне відродження України.

Василь Симоненко народився 8 січня 1935 р. в с. Біївці Лубенського району на Полтавщині. Хлопець виростав без батька, а тому добре знав усі труднощі й незгоди повоєнної доби. У 1952 р. з золотою медаллю закінчив середню школу, а в — 1957 р. факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка.

Після закінчення університету працював у редакціях газет “Молодь Черкащини”, “Черкаська правда”, власним кореспондентом “Робітничої газети”.

Василь Симоненко в період хрущовської “відлиги” повірив у торжество правди, свободи і демократії. Але він був стурбований, що “не було і немає до сьогодні законодавства, яке б гарантувало юридичні реальні права свободи творчості, свободи думки”.

Своїми творами В. Симоненко прагнув збудити в людині людину, відродити в людських душах віру в найсвятіші ідеали, відкрити в собі українську душу, закликав до оновлення життя, любити свій рідний край, берегти народні традиції.

За життя митця побачила світ лише перша збірка поезій “Тиша і грім”, яка вийшла 1962 р. Василь готував до друку ще одну збірку — “Земне тяжіння”, але вона вийшла у світ після смерті поета — 1964 р. (помер В. Симоненко 14 грудня 1963 р. після жорстокого побиття на вокзалі в Черкасах, винуватців знайдено так і не було).

Його збірки вийшли у Мюнхені в 1965 і 1973 рр. під назвою “Берег чекань”.

У часи “застою” поетична збірка Василя Симоненка з передмовою Олеся Гончара ціле десятиліття чекала у видавництві “Молодь” дозволу друкувати.

Нарешті, 1981 р. у видавництві “Молодь” було надруковано збірку В. Симоненка “Лебеді материнства”. У вступній статті О. Гончар писав:

“Не примеркла з літами поетична зоря Василя Симоненка. Горить високим, чистим світлом у небі українського радянського мистецтва... Його творчість живе, їй відкритий шлях до юнацьких сердець, до народу, до України, яка навіки увінчала поета своєю любов’ю”.

Василь Симоненко був скромною людиною, чесним, правдивим трудівником поетичного слова. Виступав проти будь-якої фальші в зображенні дійсності, обстоював національно-культурне відродження України.

Образ матері-жінки та образ матері-України воєдино злиті у вірші В. Симоненка “Лебеді материнства”:

“Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину”.

Ці слова золотими літерами сяють на пам’ятнику на могилі В. Симоненка в Черкасах.

Твори В. Симоненка будять уяву. Він був сприйнятий читачами як один із провідників новаторського розуміння сутності людини, творчості, дійсності, виразником правди нового часу, як людина совісті, честі, правдивості, мужності, великим патріотом свого народу, своєї України.

Своїми творами він намагався відродити у людських душах віру в оновлення духовності суспільства, утверджував велич і майбуття сучасників. У поезії “Пісня” поет висловлює глибоку вдячність рідній землі за ті скарби, що стали часткою духовності українського народу. А такою часткою є пісня, яка глибоко проникає в душу, торкається найзаповітніших струн душі, відроджує в людських душах віру в найсвятіші наші ідеали.

Його ідеалом була людина-борець, самовіддана, безкомпромісна. Він любив рідну землю, невмирущу українську пісню, народну мову, звичаї, традиції.

Поезія В. Симоненка — висока думками, устремліннями, глибока почуттями.

Його поетична слава невмируща. Світлим променем освітлює нам шлях поезія В. Симоненка, вона живе серед нас, пронизана щирою любов’ю до людей, до рідної землі. Його поезії люблять і читають мільйони людей за їхню щирість, щедрість. Він учив нас бути патріотами України, любити свою мову, культуру, пишатися своїм минулим.

Твори В. Симоненка знають у світі. Крім поезій, за кордоном було видано “Щоденник” В. Симоненка. В Австралії засновано літературно-мистецький клуб імені В. Симоненка, як дань великої любові українців-емігрантів до великого поета сучасності й тієї великої значущості його творчості для української літератури та світового розвитку культури.

Творчість Василя Симоненка нікого не лишає байдужим, звертається й сьогодні до кожного словами: ”Ти знаєш, що ти — людина”.

Народився Василь Семенович Стус у с. Рахівці на Вінниччині 6 січня 1938 р. в селянській родині. Закінчив українське відділення історико-філологічного факультету Донецького державного педагогічного інституту.

Якийсь час учителював на Кіровоградщині, потім — служба в Радянській армії. У 1961-1963 рр. учителював у Горлівці, з березня 1963 р. працював літературним редактором однієї з газет у Донецьку. Того ж року вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України за спеціальністю “Теорія літератури”.

В. Стус любив життя, свій рідний край, свою мову, свою культуру. Багато працював над собою, захоплювався українською та світовою класикою, писав вірші. Радянська дійсність важким тягарем давила на В. Стуса, породжуючи напружені роздуми про національне становище України, долю свого народу, свою власну долю. Він вірив у відродження України, відродження свого народу, його культури, традицій і його самоствердження.

У вересні 1965 р. у кінотеатрі “Україна” відбулася прем’єра фільму, “Тіні забутих предків” С. Параджанова, перед початком показу якого Василь Стус зі сцени запропонував присутнім підвестись і в такий спосіб виразити протест проти несправедливих політичних арештів української інтелігенції, за що його було виключено з аспірантури.

В. Стус влаштовувався на будь-яку роботу, але його скрізь звільняли (працював робітником метро, кочегаром, в історичному архіві тощо). У 1970 р. за кордоном вийшла збірка поезій В. Стуса “Зимові дерева”.

7 вересня 1972 р. Василя Стуса було засуджено до 5 років таборів і 3 років заслання за “систематичне виготовлення, збереження й розповсюдження антирадянських і наклепницьких документів, що паплюжать радянський державний і суспільний лад, та за антирадянську агітацію”.

Покарання відбував в одному з мордовських таборів суворого режиму, заслання — в Магаданській області.

Восени 1975 р. В. Стус написав заяву “Я обвинувачую”, в якій зазначив, що під час обшуку в 1972 р. органи КГБ вилучили в нього майже все, що він написав за останні 15 років.

Тернистим, тяжким, болісним був шлях великого поета, пронизаний устремлінням засуджених прорватися крізь ґрати таборів до омріяної волі. Поезія В. Стуса — це історія поневірянь, тяжких мук, страждань, дорога болю, а водночас — віри й надії у свою правоту, справедливість, у краще майбутнє України. Не скорилася душа стійкого поета і він в умовах таборів писав:

“Як добре те, що смерті не боюсь я,

І не питаю, чи тяжкий мій хрест,

Що вам, лукаві судді, не клонюся

В передчутті недослідимих верств”.

У 1976 р. тюремна адміністрація знищила 600 поезій В. Стуса, написаних протягом років тюремного життя. А він знову і знову писав вірші, пройняті вірою в майбутнє. Він вірив, що повернеться до свого народу дорогою вдячної пам’яті всіх чесних, порядних людей України, своїми віршами, які знайдуть свого читача:

“Народе мій, до тебе я ще верну.

Як син, тобі доземно уклонюсь”.

В. Стус переконаний, що жив і працював за високими моральними принципами.

“Жив, любив і не набрався скверни,

Зненависті, прокльону, каяття”.

2 жовтня 1980 р. судова колегія у кримінальних справах Київського міського суду оголосила новий вирок — 10 років позбавлення волі і 5 років заслання за “антирадянську пропаганду та агітацію”.

У 1982 р. на міжнародному фестивалі поезії у Голландії нагороду “Інтернаціональна поезія” було присуджено українському поету Василеві Стусу за його поетичний талант. Василь Стус у той час перебував у таборах.

Не зламалася душа стійкого поета, не корився долі, поводив себе незалежно, не пристосовувався, не підлабузнювався, ні на кого не доносив, проявляв велику силу волі, неабияку мужність і національну гідність, за що цілий рік просидів у камері-одиночці (з 1982 р. по 1983 р.).

У ніч проти 4 вересня 1985 р. В. Стус помер у холодному карцері, куди його помістили хворого, виснаженого.

Ним керувало високе почуття патріотизму, примушувало його вірно служити своєму народу, Україні, за що було відібрано у нього найдорожче — життя.

Поет повернувся до нас, посівши дуже високе місце в українській літературі. Пророчі слова великого поета:

“Щедрує нам безсмертя щедрий вечір

в новій Вітчизні”.

Його життя було коротким, тернистим, трагічним і справедливим, яскравим, людяним.

16 листопада 1989 р. відбулося перезахоронення Василя Стуса з Чусового Пермської області на Байковому цвинтарі в Києві, яке перетворилося на величезну політичну маніфестацію, на демонстрацію піднесення національної самосвідомості українського народу.

Разом із В. Стусом перезахоронили також померлих у тому ж таборі українських політв’язнів Юрія Литвина та Олексу Тихого.

Це було остаточним поверненням В. Стуса на Україну.

В. Стус віддав своє життя за кращу долю рідної України.

З проголошенням незалежності України відкрилися широкі можливості познайомитися з творчим доробком великого поета.

Зараз поезія В. Стуса міцно увійшли в літературне життя, його творчість вивчається в школі, вищих навчальних закладах України, читається мільйонами українців. Ми віддаємо шану справжньому синові України, великому патріотові, схиляємо голову перед стійкістю переконань поета, який присвятив життя боротьбі за світлі ідеали і встановлення справедливості. Посмертним виданням В. Стуса в Україні є збірка “Дорога болю”, за яку 1990 р. йому посмертно було присуджено Державну премію. Його твори перекладено англійською, німецькою, російською та іншими мовами світу.