Р

Талановитий письменник, поет і публіцист, учасник Великої Вітчизняної війни, політпрацівник, деякий час очолював партійну організацію Спілки письменників України. Працював редактором відділу поезії у видавництві “Радянський письменник”, а в 1947-1950-х рр. — редактором журналу “Дніпро”. Нагороджений орденами та медалями СРСР.

Народився 1920 р. в с. Юр’ївці на Луганщині в родині шахтаря. Навчався на філологічному факультеті Київського університету. Захопився літературною діяльністю, писав вірші, романи, повісті, публіцистичні статті.

Написав романи “Вітер в обличчя”, “Остання шабля”, фантастичні повісті “Чарівний бумеранг”, “Народжений блискавкою”, трагедію “На дні морському”.

XX з’їзд став поворотним у його житті. Повірив у “відлигу”, “лібералізацію” радянської дійсності, виступив з гострою критикою радянського способу життя.

Наприкінці 60-х рр. вийшли три збірки поезій М. Руденка: “Всесвіт у тобі”, “Сто світил”, “Оновлення”. Написав поему “Хрест” про голод 1933 р. в Україні.

Ці твори М. Руденка було заборонено. Був виключений з партії, зі Спілки письменників України, заарештований, поміщений в психіатричну лікарню, де написав цикл віршів “Я вільний”.

Роман М. Руденка “Орлова балка” потрапив за кордон. У цьому творі змалював тогочасну Україну, опозиційну молодь 60-70-х рр.

У 1972 р. одержав почесне членство в Міжнародній організації письменників у французькому та японському осередках.

У 1976 р. очолив утворену в Києві групу сприяння виконанню гельсінських угод або Українську Гельсінську спілку, за що в 1977 р. був засуджений на 12 років позбавлення волі (7 років ув’язнення і 5 років заслання); відбував покарання в мордовських таборах. В ув’язненні написав дві збірки лірики “Прозріння” і “За ґратами”. У вірші-зверненні до Т. Г. Шевченка він писав:

“Сідай, Тарасе. В нас єдина мати —

Земля побоїщ, гроз і лихоліть.

Зустрілись ми у темнім казематі,

Де часу досить, щоб поговорить”.

Репресії проти правозахисного руху не вщухали до середини 80-х рр., хоч в декларації спілки проголошувалося, що вона керується не політичними мотивами, а має на меті ознайомити світову громадськість із порушеннями прав людини в Україні.

Під тиском громадськості був звільнений у 1988 р. та емігрував за кордон. У 1992 р. повернувся в Україну.

Представником релігійного дисидентства був Василь Романюк — талановитий богослов, людина глибоких різнобічних знань, великої порядності, моральності, працьовитості, глибокої віри в свої переконання.

В. Романюк — борець за права вірних, за справжню, а не декларовану, як було в СРСР, свободу совісті, за вільну відправу релігійних обрядів. У зверненні до ЦК КПРС і уряду СРСР висував певні вимоги:

• відкрити в Україні всі храми й монастирі, закриті за останні 20 років;

• створити духовні навчальні заклади з українською мовою викладання;

• видати Біблію та іншу релігійну літературу рідною українською мовою;

• дозволити храми греко-католицької церкви;

• надати право дітям віруючим відвідувати церкву й отримувати релігійне виховання;

• дати можливість віруючим обіймати високі посади.

Сміливо й відкрито виступав за звільнення засуджених за віру з місць ув’язнення, за реабілітацію невинно страчених священиків, проти втручання держави у діяльність церкви і вірних.

Значення його діяльності полягає в тому, що він вів за собою інших релігійних діячів, показував їм приклад безкомпромісної боротьби, завдяки чому зростали опозиційні настрої в Російській православній церкві.

У жовтні 1993 р. патріархом Української православної церкви Київського патріархату було обрано Володимира (Василя Романюка). Помер у липні 1995 р. Похований біля брами Дзвіниці св. Софії.