Моя рідна школа: минуле й сьогодення...

Була ще соломою крита державна школа на тому місці, де зараз хата Шевчика Антона Сазоновича. Усі класи були комплекти: 1-2, 3-4, 5-6, сиділи на одному ряду один клас, а на другому – іншій, на уроці вчитель вчив обидва класи.

Знання в більшості учнів були слабкими, у кращих результатах ніхто не був зацікавлений. Лише після звільнення від польського гніту першими із села пішли вчитися троє юнаків: Денисюк Іван Гордійович, Куцик Петро Денисович та Денисюк Лукаш Лукашович. Це сталося у 1939 році, за «перших совєтів». Вони навчалися у Любешові на тримісячних курсах перепідготовки із польської мови на українську. Куцик Петро Денисович ще навчався 1 рік у Камінь-Каширську. Здобувши цю освіту, вони стали «культармійцями по ліквідації неграмотності».

Куцика П.Д. направили вчителем у Черче, а Денисюк І.Г. та ДенисюкЛ.Л. – стали вчителювати на хуторах у рідному Ворокомлі. Іван Гордійович на хуторі Дворище у хаті Шумика Голосія, а Денисюк Лукаш Лукашович на Мосту - у хаті Процика Всеволода. Сюди приходили вчитися люди різного віку – хто хотів отримати хоч якусь грамоту: читати, писати, рахувати. Їх приходило багато: і діти, і дорослі.

Зі спогадів, записаних від Денисюка Лукаша Демнтійовича (1930р.н.) Та Денисюк (Мисик) Софії Тимофіївни (1935р.н.), дізнаємося нові сторінки історії нашої школи. Під час війни 1941 – 1945 років школа також діяла. Коли село зайняли німці, то у школі не переставали вчитися. Навчання проходило у панських покоях, так як пани втікли у Польщу за перших совєтів. Учителями були Дмуховський і Плотська. Поряд з українською мовою вивчалася і німецька. Були книжки і зошити – батьки купляли дітям.

У 1940 році, як почали хазяйнувати совєти, то збудували у центрі села, на місці сучасної двоповерхової школи, клуб (реміза), де проходили культурні заходи. Поруч із ним скоро збудували школу, згодом і в «ремізі» також були обладнані класні кімнати¸ і там проходили заняття. На той час завідуючою школи була Костюк Поліна Андріївна. Почали прибувати ще вчителі: Краглик Віра Гнатівна, Дорошенко Василь Ілларіонович – він був першим директором школи. 9 років тут жив і працював.

У 1954 -1955 роках побудували нові приміщення для школи.

Ось які документи про свою освіту у ті часи зберігає Л.Д.Денисюк.

Спогади сестер Гембік (П’явки) Анастасії Гаврилівни (1937 р.н.) та Марії Гаврилівни (1940р.н.) доповнюють новими фактами та враженнями про розвиток освіти у 40 -х– 50-х роках.

Анастасія Гаврилівна закінчила семирічну у 1950 році – це був перший випуск семирічної школи у селі. 8 і 9 класи закінчила у Камінь-Каширську, а у 1953 році поступила у Ківерцівське культосвітнє училище на заочне навчання і прийняла сільську бібліотеку.

У 1 клас Анастасія Гаврилівна пішла після війни, вчилася у «ремізі». Першим учителем був юнак із Видерти, який роздавав листочки паперу , на троє ділив олівець, щоб було чим писати. Але він недовго працював, його вбили «бульбаші», це Григорій Якович Антонюк, родом із с. Видерта. Паралельний 1-й клас вела вчителька.

Марія Гаврилівна пішла у 1 клас у 1946 році, повчилася 3 місяці, і її перевели у 2 клас. Їхню вчительку забрали КДБісти, і вона у село більше не повернулася. Краглик Дмитро Захарович - ворокомлян, який закінчив Камінь-Каширське педучилище і прийшов працювати у рідне село.

Перший випуск середньої школи (десятирічка) у 1959 році. Випускники цього року поповнили число сільської інтелігенції: Бідун Степан Мойсейович пішов учитися, Раковець Павло Семенович здобув вищу медичну освіту, Шумик Василь Семенович – вищу економічну, Крук Адам – бухгалтерську, Зубач Василь Дмитрович – бухгалтерську.

У 8, 9 класи нашої школи приходили навчатися діти із Залаззя, Видерти, Воєгоща. Не всі після семирічки продовжували навчання у середній школі, це не було обов’язком, порівняно із семирічною освітою. Другий випуск середньої школи у 1960 році. Марія Гаврилівна Гембік – одна з випускниць цього року. Крім неї, у класі була ще одна дівчина – Привиденець Ганна, а решта - хлопці. Дівчат батьки не пускали в школу, бо вважали, що вони уже дорослі і повинні прясти, вишивати, хазяйнувати. У школі було цікаво: у позакласній роботі брали участь і вчителі, і учні, разом ставили концерти, вистави, хор. Була виробнича бригада, гуртки (фізкультурний, танцювальний, драматичний).

Майже усі випускники 2 випуску продовжили здобувати освіту у середніх спеціальних та вищих навчальних закладах, поїхали по комсомольських путівках у різні міста Радянського Союзу: Харків, Херсон, Туапсе та інші.

Директором у цей час був Федір Микитович Криса ( 1960 – 1961 н.р.), його змінив Мінько Іван Миколайович (1961 – 1962 н.р.), після нього один рік (1962 – 1963 н.р.) школу очолював Палій Микола Лукович.

З 1963 по 1966 роки керував педагогічним колективом Гуржій Яків Олексійович, а з 1966 року на його місце призначили Струка Василя Михайловича, який працював на цій посаді до 1970 року. На цей час припадає розквіт школи і освіти у селі - це ІІ половина 60-х рр. Завдячуючи педколективу під керівництвом Струка В.М. цікаво організовувався навчально-виховний процес у школі. Молоді, енергійні, талановиті педагоги Ковальчук Л.Г., Кондратович О.П., Лукянчук О.А., Мельник М.К., Мозолюк М.М., Сулим Г.П., Здробель А.К. давали максимум знань своїм вихованцям, цікаво організовували дозвілля з учнями.

У школі працював літературний гурток під керівництвом Ковальчук Л.Г., у ньому діяли 3 секції: поетів, прозаїків, критиків. Твори гуртківців друкувалися у літературному альманасі «Весняний легіт». Творчо працювали вокальний (кер. Кондратович О.П.) та краєзнавчий (кер. МозолюкМ.М.) гуртки. Активно розвивалася шкільна художня самодіяльність під керівництвом Василюка Л.М.

Узагальнюючи та доповнюючи ці спогади, варто відзначити, що у грізні роки війни, з перервами, але школа також зігрівала своєю мудрістю, учительською теплотою знедолених дітей, вселяла віру у швидку прийдешність мирних днів. У цей складний час у селі був убитий учитель Григорій Якович Антонюк, а після війни працівники КДБ забрали вчительку, яка теж у село більше не повернулася.

Перше приміщення школи у центрі села було збудовано у сорокових роках, на той час завідуюча школою була Поліна Андріївна Костюк. Про неї у селі й досі згадують тільки хорошими, теплими словами. Для сучасних поколінь ім’я Поліни Андріївни сьогодні є символом народної учительки, що мала самовіддану вдачу, поєднану із сердечністю, і служила своєму народові.

У сорокових роках почали прибувати ще вчителі, а з ними і перший директор школи Дорошенко Василь Ілларіонович, який працював на цій посаді 9 років. На передодні свята 120 – річчя існування школи у Ворокомле (2005 р.) колишні учні Дорошенка заїжджали до нього, щоб особисто запросити у гостину до школи. Василь Ілларіонович був зворушений таким візитом і запрошенням. Але життєві обставини так склалися, що він не зміг прибути.

Із спогадів Шевчика Павла Дмитровича (1939 р.н., освіта 9 класів) довідуємося, що до 1956 року у селі була семирічна школа, яку були зобов’язані закінчити усі діти шкільного віку. А в 1956 році відкрили 8-й клас, 1957 – 9-й, 1958 – 10-й, а в 1959 році – перший випуск середньої школи. У важких умовах повоєнного часу навчанню дітей батьки були не дуже раді, адже книжки потрібно було придбати за власні кошти, яких у селян тоді не було, зошити для них також виявлялися дуже дорогими, та й купити було ніде. Батьків, які не пускали своїх дітей у школу обкладали додатковими податками. «Буквар» був лише у вчительки Поліни Андріївни, за ним вона учила усіх початківців читати. А на каліграфію і математику вона відривала кожному учневі кусочок листка із зошита, щоб виробляли навички письма, а зазвичай писали на листках із мішків з – під міндобрив. Читанка для початкових класів коштувала 2 крб. У випускному класі семирічки було 7 екзаменів. Учителі поважали дітей, які хотіли вчитися. Однак середню школу закінчувала лише третина від тих, хто кінчав семи -, а потім восьмирічну. Одержати середню освіту у Ворокомлівську школу почали приходити учні із сіл Залаззя, Видерта, а згодом із Воєгоще. Для шкільних занять були виділені сільською громадою приміщення, у яких жили і вели торгівлю єврейські сімї, які ними були залишені під час війни. Згодом силами учнів старших класів, техпрацівників, учителів убули зведені ще будівлі для шкільної майстерні, їдальні, гуртожиток для учнів з інших сіл.

На початку 50-х років побудували ще одне шкільне приміщення. Ворокомлівські діти мали змогу одержати середню освіту. Перший випуск середньої школи був у 1959 році. Серед випускників були хлопці із Залаззя. Ці молоді люди влилися у небагаточисельний колектив інтелігенції села. Майже всі вони пішли вчитися у середні спеціальні, а потім дехто із них закінчив вищі навчальні заклади.

Із кожним роком перед випускниками Ворокомлівської середньої школи стелилися все нові шляхи у цікаве незвідане життя. І впевнено вирушала молодь на навчання, на заводи, фабрики, новобудови, тому що вірили у свої знання, у себе. Адже учительський колектив уже мав свої традиції, свої досягнення. Поряд із молодими педагогами працювали вчителі із стажем, які пов’язали із нашої школою кращі, плідні роки свого життя. Це Куцик Софія Леонтіївна, Демяник Олена Тимофіївна, Горбачевські Степан Адамович і Галина Петрівна, Василюки Леонід Микитович та Галина Степанівна, Товченик Варвара Максимівна, Синій Василь Михайлович, Шинкарук Андрій Володимирович та Ополинська Галина Йосипівна, Сорока Марія Іванівна, Фарини Андрій Наумович і Галина Петрівна.

Особливого розквіту досягла Ворокомлівська середня школа у 60-ті роки, коли директором був Струк Василь Михайлович. Цей мудрий керівник учительського колективу, дбайливий господар, порядна людина, зумів власним авторитетом, працьовитістю, винахідливістю, так спрямувати роботу школи, що у ній по-справжньому панував дух творчості, повнота життя, радості завдяки творчій праці. Василь Михайлович доклав багато зусиль до розбудови шкільних приміщень, придбав для шкільних потреб коня, трактор адже школі була виділена земля. Трактор і кінь давали якісь доходи і в шкільну касу, оскільки їх часто брали за певну плату жителі села.

Це були складні часи в ідеологічному плані, але допитливі, невгамовні, одержимі думками благородної праці учителі вміли вберегти своїх вихованців від руйнації їхніх душ, духовності учили служити правді.

До сьогодні в нашій школі витає дух незаперечного авторитету Лесі Григорівни Ковальчук, нині заслуженого учителя України. Про Лесю Григорівну ті, хто її знають, кажуть, що це ясна зоря у безмежному просторі людських можливостей, до високості якої тягнулися її учні. Це - її величність Мудрість, Розум. Вона повторилася у своїх учнях – четверо із п’яти вчителів української мови і літератури нашої школи – це її вихованці, а всього 18 ворокомлян пішли стежкою Лесі Григорівни.

60-ті роки – простелили ниточку, що назавжди прив’язала до нашої школи, до села Кондратович Олександру Павлівну. Дозвольте про неї сказати словами російських класиків, адже Олександра Павлівна тоді викладала російську мову та літературу і була заступником директора: Олександра Павлівна Кондратович – «луч света в темном царстве», «Коня на бегу остановит, в горячую избу войдёт», «Учитель, перед именем твоим позволь смиренно преклонить колени». Олександра Павлівна – це українська пісня у три голоси, це сама правда.

Василюк Леонід Микитович – неповторна особистість, самородок, наділений природою, умів творити дива власними руками і навчати цьому дітей. Він прийшов у нашу школу, не маючи середньої освіти, учителем трудового навчання. Сам закінчував старшу школу і одночасно навчав дітей, займався самоосвіто., створював матеріально-технічну базу школи, організовував гурткову роботу. Він об’єднав навколо себе фотоаматорів, обладнав і постійно удосконалював шкільну майстерню, оформив кабінет музичного мистецтва, у якому поряд із портретами композиторів була дошка із нотною грамотою, де під час гри на фортепіано висвічувалися відповідні ноти.

Разом з лаборантом фізкабінету Мисиком П.Т. та вчителем фізики, директором школи, Струком В.М. створили на той час зразковий кабінет фізики, у якому здійснювалося програмоване навчання, було автоматизовано затемнення вікон, коли демонструвалися кінофільми, вмикався епідіаскоп, кодоскоп, діа- чи графопроектор, окремі із них мали дистанційне управління. Леонід Микитович постійно ішов у ногу з часом, дещо випереджаючи його. Пам’ятається, з яким захопленням хлопчаки й дівчата відвідували гурток авіамоделювання, художню майстерню, хор та інші співочі заняття. Мабуть, не було такої роботи, якої не вміли б зробити його золоті руки, такого музичного інструмента, який би йому не підкорився. Тому серед нагород школи 70-х років найбільше за технічну творчість учнів. Його неординарний хист помітили в Луцьку, куди й запросили на роботу. Там його талант був гідно оцінений і пошанований.

Педагогічна винахідливість, сонячні творчі злети, характеризують у той час працю Мозолюка Михайла Миколайовича, Мисика Павла Тимофійовича, Савицької Марії Степанівни, Зрум Марії Кирилівни, Кузьмич Валентини Тарасівни, Краглика Василя Костянтиновича, Ніщик Марини Романівни, Монець Ніни Іванівни, Харченка Миколи Артемовича, П’явки Анастасії Гаврилівни та інших педагогів.

Сергіюк Надію Ілларіонівну пам’ятають у школі як царицю математики, це душа класу, колективу. Климарчука Петра Михайловича – як батька для своїх вихованців. Кузьмич Валентина Тарасівна – була для школярів зразком вольової, цілеспрямованої натури, закоханої у професію педагога-історика.

Вродженим бути вчителем німецької мови пригадують молодого вчителя Василя Костянтиновича Краглика. Високу у своїх прагненнях пам’ятають Лукашик Ольгу Лук’янівну. Ніна Іванівна Монець не лише блискуче знала свій предмет, але уміла повсякчас відкривати у дітях щось дароване Бого, дивуватися разом зі своїми вихованцями новому.

Їхня самовіддана праця увінчалася великою кількістю студентів із числа їхніх вихованців, які у 70-ті роки повернулися працювати учителями у рідну школу. Це Крук Ольга Луківна, Лукашик Анастасія Архипівна, Назарчук Лукаш Михайлович, Наливайко Петро Сидорович, Процик Петро Дмитрович, Шевчик Ганна Пафнутіївна, Шумик Ольга Іванівна, Краглик Анастасія Павлівна, Зубач Іван Лукашович, Лукашик Ірина Трохимівна.

На початку 70-их років школа мала велике поповнення молодих педагогів,у тому числі й нового директора Книгу Костянтина Михайловича (1970 – 1971 н.р.), (а у 1971 на його місце прийшла директор Прадійчук Людмила Іванівна), які внесли струмінь нової енергії, винахідливості – і школа завирувала по-новому. Освітилися новим змістом позакласні заходи із учнями, турпоходи, екскурсії по визначних місцях країни. Саме у 70-і знайшли себе в цій найцікавішій, найгуманнішій спеціальності Раковці Марія Петрівна та Микола Іванович, Прадійчук Іван Микитович, Губчики Ганна Сидорівна та Катерина Сергіївна, Цюр Марія Іванівна, Сидун Павло Іванович, Пархомович Галина Василівна, Пендюр Ольга Іванівна, Монець Павло Степанович, Клешніна Тамара Василівна, Левшонюк Галина Павлівна, Кереб Людмила Володимирівна, Томащук Людмила Пилипівна, Свиридюк Ольга Яківна, Зубач Валентина Андріївна та інші.

Зразком сумлінності у праці, материнської ласки до учнів була Зубач Ганна Климівна. Педагог - майстер на всі руки Леонід Микитович Василюк та його дружина учитель від Бога Галина Степанівна, а також Дем’яник Олена Тимофіївна, у серце якої 40 років стукали дитячі радощі, прикрощі, невтомна Софія Леонтіївна з безмежною вірою у кожну дитину.

А у 1975 році нова двоповерхова школа привітала свою шкільну родину. Заслуга у її спорудженні тодішнього директора Прадійчук Людмили Іванівни, яка 24 роки своєї сумлінної праці на цій посаді віддала дітям, учителям, батькам. Вона старалася пізнати серцем усе, чим живе, що думає, з чого радіє й чим засмучується кожен учитель, кожен вихованець. За нею ішов колектив. Праця була оцінена на рівні області – у 1978 році Ворокомлівську середню школу занесено на обласну Дошку пошани за досягнення високих показників у справі навчання і виховання молоді.

Кінець 70-х початок 80-х років відзначався піднесенням піонерського руху серед школярів середньої ланки, який очолювала старша піонервожата Лукашик Ірина Трохимівна. Дозвілля учнів цього віку, хоч заідеологізоване, але сповнене цікавих справ, змагань, конкурсів, походів, екскурсів, участі у районних зльотах, маршах, перемогах а них. Є ряд грамот районного рівня, якими були нагороджені жовтенятські групи за участь у районному параді жовтенятських військ. З погляду сучасності по – різному можна оцінювати цей рух, але це було… Такою була школа, бо вона служила державі. Як і в усі часи.

Перебудовні 80-ті роки великим тягарем лягли на плечі школи: закони, вимоги, перевірки, праця учителів до знемоги, паперовий лиховій. Але Ворокомлівський педагогам на чолі з Людмилою Іванівною усе під силу. Саме тоді викладала німецьку мову справжній майстер – Бряник Надія Адамівна. Ґрунтовні знання з фізики упродовж багатьох років закладав Прадійчук Іван Микитович. Клешніна Тамара Василівна жила своїм класом, палала якимось очищаючим вогнем хіміка. Молодим, запальним педагогам Савчуку Григорію Івановичу, Шумік Любові Василівна, Дівончик Катерині Василівні, Пилипчуку Євгену Володимировичу, Лук’янчукам Василю Станіславовичу та Ганні Батломеївні. Шпаковській Галині Федоровні, Деркач Людмилі Володимирівні, – усе під силу, їх оптимізм, працелюбність – ті корені, що живили весь колектив, а він – багатогранний. Борсук Галина Павлівна – повна любові, задушевності. Дем’яник Світлана Степанівна – завоювала серця молодших школярів артистичністю і добродушністю. Зубач Іван Лукашович – відданістю школі до самозречення. Зубач Марія Євтихівна – еталон самовідданості роботі з дітьми і їх батьками. Челик Микола Йосипович – зразок сумлінної праці над собою.

Ті учні, які займалися у гуртку Зубача Івана Лукашовича «Юний колекціонер», на все життя «заразилися» ідеєю колекціонування. Нумізмати і філателісти з тих часів зараз своїм дітям передають тематичні збірки: « Монети Польщі», «Монети Німеччини», «Монети Чехословаччини», «Монети СРСР і Росії», поштові марки про видатних людей, серії марок присвячених флорі, фауні, живопису, музиці та багатьом іншим темам. Щоб праця у гуртку була суттєвою, діти під керівництвом учителя діти поринали в енциклопедії, довідники. У ті часи учні часто бували на екскурсіях у містах Луцьку, Ковелі, Бресті, Ленінграді, то завданням кожної із них було обов’язковим відвідування магазинів «Філателіст».

«Ходячою енциклопедією» називали у школі вчителя математики Сидуна Павла Івановича. З його доброї руки про нашу школу друкувалися новини на сторінках районної газети, дитячих та молодіжних видань того часу. Спортивно-масова, туристично-краєзнавча робота також була частиною його захоплюючої праці з учнями. А на сторінках газети «Радянське Полісся» Павло Іванович упродовж кількох років вів шашкову та шахматну школи, поміщав конкурсні задачі. І звичайно, серед шкільної молоді ця ділянка роботи була популярною, адже її вів одержимий дітьми фахівець.

Бряник Надія Адамівна організувала клуб інтернаціональної дружби, у якому діяло кілька секцій. Листування з однолітками з різних куточків зарубіжжя, колекціонування і вивчення символів різних народів і держав спонукало членів клубу до роботи з різними джерелами, прагнення поділитися набутими знаннями і враженнями. Тому вони перші почали проводити «круглі столи», лекторії для учнів, диспути і дискусії.

На головну