Життя бентежне і може бути таким коротким! Мить між 1992 роком і 2022! Роки між народженням і смертю Івана Івановича Смереки. В свої тридцять він останній раз побачив небо. Наші воїни ще й досі залишаються на землі – «Божою вартою і стражею нашою». Роками, обпаленими війною, для нього були ще 2014- 2015, у статусі добровольця на Донбасі. Контракт із ЗСУ Іван Іванович Смерека підписав у перші дні повномасштабного вторгнення. «Скільки життів проживає солдат в окопі?» - задумайтесь і дайте відповідь. «Один бій – одне життя», - стверджують військові.

7 березня 2022 року був останній бій нашого земляка.

У зоні посиленої уваги завжди знаходяться 50 кілометрів спільного державного кордону з росією. У перший місяць війни обласний центр, перша столиця України, місто – герой Харків, що перебував у зоні посилених бойових дій. З боку міста Дергачі, що в 12 км звідти, заходили багато ворожих військових колон.

На початку березня 2022 року місцеві звернули увагу на велику кількість ворожої техніки, що рухалась у зовсім інший бік - на Козачу Лопань. Заблукали?! Так бувало часто у перші дні війни, коли загарбники через повну відсутність дорожніх знаків блукали по всій Україні.

Окупанти повернулись і знайшли дорогу… А по всьому шляху у бік Харкова був вогняний дощ. Від Золочева до Дергачів… І по всьому маршруту вони сіяли смерть…Та проклята колона приїхала із Бєлгорода. Побратими, що служать в 93 бригаді «Холодний Яр», розповіли матері солдата про останні хвилини життя сина… Іван Іванович Смерека знаходився під деревом і перев′язував поранену руку… Був розстріляний із «Граду»…

Плащаницею стала українська земля! Там, на передовій українського духу. Під Бахмутом, де ще й досі горить земля, плавиться метал та каміння, в окопах залитих кров′ю наших захисників, виборюється Незалежність держави. Поблизу села Володимирівка, 25 серпня 2022 року, у героїчному протистоянні з ворогом. Пішов у вічність командир відділення розвідки, старший снайпер 53 окремої бригади Сергій Сергійович Чучук.

Небо завжди забирає до себе кращих. Сьогодні там знаходиться занадто багато українських Героїв. Зустрічає там їх Матір Слава, богиня перемоги наших пращурів. Не на небі, а на землі, завжди чекає інша матір — Наталя Степанівна. Матері тримають за руку синів, допоки вони маленькі, а в серці вони завжди. І скільки б не було років: 40 чи 5. Батьки живуть заради дітей. Вони подумки проживають з ними кожен день.

В природі немає гучнішого звуку, ніж мовчання телефону. «Мабуть, немає зв’язку», - думали батьки. Кожного дня подумки посилали побажання спокійної ночі і доброго ранку.

Спинилось серце нашого захисника, справжнього чоловіка, мужнього воїна, людини із величезним серцем і почуттям гумору. Доля відміряла так мало років - сорок! Час біжить… Минає… Зупиняється – у випадку смерті, як годинник на стіні .

В селі, влітку, тиша не мовчить. Вона бринить! Чутно кожен шерхіт, галасливий хор цвіркунів, кроки годинника на стіні… В серпні 2022 року...

Нарешті дзвінок телефону пролунав… Зовсім незнайомий голос, що ранив матір у самісіньке серце, приніс найгіршу вісточку про сина. Скупа чоловіча сльоза батька і одвічне запитання: «Скільки ще має полягти наших дітей?».

Україна втратила ще одного героя, завдячуючи якому ми ходимо на роботу, спимо у теплих ліжках, живемо у вільній країні.

Після закінчення війни ми обов’язково напишемо «Книгу пам′яті».

Для наших дітей, щоб пам′ятали, знали і шанували солдата.

Хай буде наша пам'ять довгою! А подяка загиблим - безмежною..

Творець вирішив зупинити для нього час. А журавлі миттєво підхопили душу хлопця і віднесли на небо.

Для випускника Павлоградського медичного коледжу, що потім став студентом Запорізького медичного університету, мирне життя змінила жорстока палітра війни. У ній, як відомо, безмежна складова смертельних кольорів. Загинув молодий хлопець, який вже ніколи не одружиться, не стане батьком, дідом… Так рашисти розстрілюють майбутнє України: живих і ненароджених. Гине цвіт нації, молодь. Вони мали б продовжувати рід, розбудовувати державу…

Прифронтова дорога, якою мчалась машина, що везла солдатів на війну…

У нашій Великомихайлівській об’єднаній територіальній громаді всі дороги ведуть на війну. Хлопець впізнав знайоме з дитинства перехрестя. Побачивши стежки своєї юності, де ганяв з друзями на мотоциклах, відразу   зателефонував додому. Ніхто й уявити не міг, що він на шляху в один кінець …

Сергій Юрійович Колісник разом з побратимами направлялись на Донеччину. Продовжувався довгоочікуваний для країни визвольний контрнаступ. Лилася кров рікою за стратегічно важливий для ЗСУ Времівський виступ. Але невідомо солдату, де його останній бій. Під Старомайорським канув у вічність захисник рідної землі, наш випускник.

8 липня 2023 року в телевізійних новинах повідомили: «Село Старомайорське знаходиться у зоні посиленої уваги, у ході контрнаступальної операції…» Бої у цьому населеному пункті «проходили у зоні щільного мінування». Саме в цій «зоні щільного мінування» зник безвісти Сергій Юрійович. У рідних жевріла надія, що знайдеться. Але тринадцятого липня пролунав дзвінок і вирвався материнський крик з грудей: «Ні!»

Солдат заснув вічним сном. Невимовний біль та втрата, яку нічим і ніким не замінити.

Вічна йому пам’ять!

В це важко було повірити, коли шокуюча звістка, немов вітер, увірвалась у дім його матері. Цей пекельний вітер нерівним почерком написав чорну для всієї родини дату: 19 червня 2023 року російська ворожа міна обірвала життя командира бойової машини піхоти Брезицького Євгенія Леонідовича.

Загинув ровесник нашої Незалежності, народжений у 1991 році український громадянин, депутат територіальної громади.

Його долю написали на небі. На жаль, як і для багатьох наших воїнів ЗСУ, скорочено ... Командир БМП прийшов на допомогу побратиму - саперу, що розміновував шлях. Під час контрнаступальної операції біля населеного пункту Мала Токмачка Запорізької області.

Не почули там, на небі, мамині молитви! Забрали до себе. Тут, на землі, у нього були крила - маленька донечка Уляна. Люблячий батько жив заради неї і для неї!

Рідні одноголосно згадують, що перед тим, як піти у вічність, Євгеній Леонідович немов прощався. Обійшов усіх, з ким колись спілкувався, відвідав рідню. Пройшов пішки дорогами дитинства, знайомими стежками Дібрівського лісу, берегами Вовчої, кам’яними скелями. Стояв так довго біля ставка, немов зачарований… То була його остання зачарована весна, у травні 2023…

Прекрасна людина, хоробрий воїн. Він один із тих, кому Україна завдячує за тихі й мирні ранки та спокійні, без обстрілів, ночі. Ніколи не забувайте про це! Дорогою ціною, ціною власного життя, Євгеній Леонідович Брезицький поклав на вівтар свободи довгоочікувану українську Перемогу.

Вічна йому пам'ять!