БІОГРАФІЯ Ю. ВИННИЧУКА

Сучасний український письменник, редактор літературних антологій, відомий блогер і політичний оглядач. Юрій Павлович Винничук пройшов тернистий шлях до слави і успіху, займався перекладами і довгий час працював на відоме видавництво «Піраміда». Зараз автор живе у Львові, продовжує складати власні книги і редагувати чужі. Один з небагатьох сучасних письменників, що публікуються виключно українською мовою. Творчість Юрія Винничука охоплює широку цільову аудиторію, в ньому є твори для дітей та для дорослих читачів.

Від вантажника до письменника

Життєвий шлях письменника почався в 1952 році в місті Івано-Франківську. Тут же він здобув середню і вищу освіту, після чого переїхав до Львова. Там майбутній письменник випробував на собі професію вантажника і художника-оформлювача. Літературна діяльність почалася в 1971 році, коли з-під його пера вийшли перші вірші. Після цього він часто друкувався в журналах, працював у львівській газеті, вів власну колонку, присвячену огляду подій, в тому числі розбору україно-російських відносин. Література Юрія Винничука - це гримуча суміш народних казок, авторського вимислу, пародії на сучасне суспільство, чорного гумору і невеликої частки еротики. Він однаково добре пише казки для юних читачів і історії для дорослих, і навіть в його дитячих творах можна виявити глибокий сенс.

Усі книги Юрія Винничука Книги письменника почали виходити з 1990 року. Першими з них були невеликі збірки віршів і прози, а до великої літературної форми автор перейшов уже в нинішньому столітті. Багато його книг присвячені реальним подіям. Наприклад, «2014. Хроніка року» - це докладний опис доленосних подій в Україні, представлене у вигляді витягів з блогів і інших ресурсів. А книга «Львівська антологія» присвячена улюбленому місту автора. Цей твір є унікальним для української літератури і заснований на великому авторському дослідженні реальних історичних документів, міських легенд і чуток, а також інформації, яка раніше була засекречена. Багато читачів у відгуках про книги Юрія Винничука відзначають соціальну актуальність його творів. Як і інші сучасні українські автори, він гостро переживає за долю країни. Є у нього також і фантастичні твори, орієнтовані на дорослу та підліткову аудиторію. До таких можна віднести книги «Місце для дракона» або «Цензор снів». Ю. Виничука називають «містифікатором».

Ю. Виничук - «містифікатор»

Ю. Винничук, без сумніву, майстерний містифікатор. Варто тільки згадати «Плач над градом Кия» Ріангабара і «Пісню світову» Анни Любовичівни, що їх він опублікував як знайдені тексти XIII та XVII століть відповідно. Ці вигадки були настільки успішними, що розкрив їх, врешті-решт, сам Ю. Винничук, а не якийсь інший дослідник чи науковець. Більше того, як достовірні, вони увійшли в науковий світ. Ми й тепер можемо взяти перший том Української літературної енциклопедії (1988 р.) і в словниковій статті «Ірландська література» почитати про поему XIII ст. «Плач над градом Кия», що належить ірландському ченцеві Ріангабару. Або ж у третій книзі «Слова многоцінного», хрестоматії української літератури, ознайомитися з акровіршем XVII ст. «Пісня світова» невідомої (чи краще – майже невідомої?) авторки Анни Любовичівни. Про пристрасть Ю. Винничука до містифікацій свідчать навіть його щоденник «Житіє гаремноє» і роман «Мальва Ланда». Безумовно, їх не можна назвати серйозними вигадками, проте «гра в містифікацію» — чи навіть «гра з реальністю» — тут є.

Бабій Степан Олександрович – український поет, прозаїк, публіцист, громадський діяч, член Національної спілки письменників України.

Народився 28 березня 1940 р. у с. Голибіси Шумського району Тернопільської області. Дружина – Бабій Лариса Митрофанівна. Має сина Олеся та доньку Вікторію. Освіта вища, закінчив лікарський факультет Тернопільського медичного інституту за спеціальністю «лікар-терапевт» (1970 р.) Працював завідувачем терапевтичного відділення, заступником головного лікаря (1970–1986 рр.), завідувачем відділу культури м. Рівне (1990–1993 рр.), заступником представника Президента в Здолбунівському районі (1993–1998 рр.), головою обласної організації ДСМПУ (1990–1992 рр.), головою Рівненської обласної організації Національної спілки письменників України (2000–2005 рр.). На даний час займається творчою роботою. Основні праці: збірка поезій «Журавлиний невід» (1972 р.), «Відкриваю себе» (1980 р.), «Музика крил» (1986 р.), «Пізні яблука» (1987 р.), «Потривожені птахи» (1990 р.), «Із вирію літ» (1992 р.), «Криниці на пагорбах» (1993 р.), «Ріка у відблиску очей» (1993 р.), «Волинські дзвони» (1994 р.), «Україна під сатаною» (1997 р.), «Це інший час» (1998 р.), «У холодному блиску комет» (2000 р.), «Плата за любов» (2000 р.), «Такий день» (2001 р.), «Вертаючий з небес» (2002 р.), «Нічні спалахи» (2003 р.), «Приречені сніги» (2004 р.), «Незборимість. Вибрані поезії» (2004 р.). Має також книги прози і публіцистики: «Луни повстанського краю» (2002 р.), «На хвилі, на часі» (2005 р.) та повість, надруковану в газеті ДСМ «Рівненщина». Співавтор і ведучий трьох телефільмів про Т.Г. Шевченка, телефільмів «Одержима» (про Л. Українку) і «Гурби». Член Національної спілки письменників України (1981 р.). Лауреат літературних премій імені Валер’яна Поліщука (1985) і Світочів (2003). Військове звання – старший лейтенант медслужби. Захоплення: футбол, шахи, полювання. Любить співати. Девіз життя: «Боротьба і самоствердження».

БЕРЕСТЕЦЬКИЙ ЗДВИГ

(16 червня 1991 року)

Боже дійство: по обрії синьо

і жовто

Поле все зацвіло - вітер туго б'є

в радісні стяги, Мов пробуджено Корсунь,

спливли Води Жовті В берестецькому полі -

і болю, і втрат, і звитяги.

Україна звелась.

Обіруч Президент з Патріархом Біля церкви (у ній перед боєм -молитва Богдана).

Хтось колись осягне,

що ця хвиля піднесення варта. Але зрада і тут... бурячки

при дорозі оплакувать стане.

Ніч на козацьких могилах

Як серед вічності, могили серед ночі,

Покинуті (ніде ані душі),

Лиш річка поруч щось собі торочить

І тихі наслухають комиші;

Козацтво спить. Сплять по домівках люди,

Течуть, як сльози, зорі на хрести,

Де їжакевич ходить, славу будить

Гарячим пензлем... Доле, посвіти,

Нехай онуки - душі не збіднілі

Урочу тризну справлять у віках,

Де бойовище вкрили теплі ріллі

І пам'ять храм воздвигла на кістках.

... Рідіє ніч, як бір густий. Світає.

Золотить бані сиворосий день,

І в тихих дзвонах пам'ять повертає,

По душах наших висушених йде.