У самому центрі кожної людини є чарівне місто — Емоціоград. Там живуть маленькі істоти, які допомагають нам пізнавати світ.

Знайомство з мешканцями

Одного дня хлопчик на ім'я Максимко відчув, що всередині нього здійнявся справжній гармидер. Він заплющив очі й опинився біля великого пульта керування, де сперечалися троє друзів:

• Радість: Схожа на сонячне зайченя. Вона хотіла весь час танцювати та розкидати блискітки.

• Сум: Блакитна хмаринка в м'яких капцях. Він хотів просто посидіти в тиші під ковдрою.

• Гнів: Червоний вогник у боксерських рукавичках. Він тупав ногами й вимагав, щоб усе було по-справедливому.

- Я тут головна! — вигукнула Радість. — Коли я керую, Максимко отримує високі оцінки та сміється з друзями. Нам не потрібні ці похмурі типи!

Вона відштовхнула Сум у куток і вимкнула Гнів. Весь день Максимко тільки посміхався. Але сталося дивне: коли він випадково зламав улюблену іграшку, він продовжував сміятися, хоча всередині йому було боляче. А коли інший хлопчик забрав у нього м’яч, Максимко просто стояв і посміхався, бо Гнів не міг прийти на допомогу і сказати: «Гей, так не можна!».

До вечора Максимко відчув себе дуже втомленим. Його «сонячна батарейка» вичерпалася. Тоді до пульта підійшов Сум. Він тихо поклав руку на плече хлопчика, і Максимко нарешті дозволив собі трохи поплакати.

«Сльози — це як дощик для квітів», — прошепотів Сум. — «Вони змивають напругу, щоб завтра знову визирнуло сонце».

Раптом прокинувся Гнів. Він не став битися, а просто допоміг Максимку впевнено сказати: «Мені це не подобається, будь ласка, поверни мою річ».

 З того часу в Емоціограді запанував мир. Максимко навчився прислухатися до кожного вогника, адже вони — його найкращі порадники. 

    Жив-був хлопчик на ім’я Артем, який понад усе на світі мріяв бути «супергероєм без страху». Він вважав, що страх — це лише завада, яка заважає робити подвиги. Одного разу чарівник Посміхайко почув його бажання і вигукнув: «Нехай буде так! Відтепер ти нічого не боїшся».

  Артем дуже зрадів і одразу вирішив довести свою сміливість. Побачивши височезне дерево, він, не замислюючись, поліз на саму верхівку. Але оскільки йому не було страшно, він перестав бути обережним, ледь не послизнувся і застряг, бо зовсім не дивився під ноги.

   Згодом Артем вирішив перебігти дорогу прямо перед вантажівкою, бо страху в його серці більше не було. Тільки в останній момент водій встиг загальмувати, а хлопчик навіть не зрозумів, що міг сильно постраждати. Навіть коли він побачив величезного вуличного пса, який грізно ричав, Артем спокійно пішов його гладити. Він зовсім не відчував небезпеки, хоча пес явно був не в гуморі.

  Ввечері Артем знову зустрів чарівника і розгублено зітхнув: — Знаєш, Посміхайку, бути безстрашним — це якось небезпечно. Я ледь не впав, ледь не потрапив під машину і мало не був покусаний.

Чарівник доброзичливо усміхнувся:

«Бачиш, Артеме, страх — це не ворог. Це твій внутрішній охоронець. Він не хоче тебе налякати просто так, він шепоче: "Будь обережним!", "Подумай перед тим, як стрибати!". Без страху люди б не вижили, бо не помічали б небезпеки».

  Артем зрозумів головне: справжній герой — це не той, хто нічого не боїться, а той, хто чує свій страх, але вміє з ним домовлятися і діяти розумно.

У казковому лісі жив зайчик Вуханчик. Він був майстром вигадувати історії: то він лисицю за хвоста смикнув, то вовка перехитрив. Друзі слухали його, роззявивши роти, а Вуханчик лише надувався від гордості. Насправді ж він був великим боягузом і здригався від кожного шелесту.

Одного вечора трапилася біда: маленька їжачка Колючка зникла. Останній раз її бачили біля Темного Яру, де у глибокій печері жив старий ведмідь. Усі звірі розгубилися, і тоді Білочка вигукнула: — Вуханчик! Ти ж у нас найсміливіший! Допоможи Колючці!

Зайчик відчув, як у нього похололо в животі. Йому хотілося втекти, але він побачив сльози на очах мами-їжачихи. Вуханчик зрозумів: прийшов час відповідати за свої слова.

Він зібрав команду: Бобрик змайстрував міцну жердину, Білочка взяла ліхтарик зі світлячками, а Лисеня показувало дорогу. Коли вони прийшли до яру, то побачили Колючку — вона застрягла між камінням, а поруч, гучно хропучи, спав ведмідь.

Вуханчик затамував подих. Лапки тремтіли, але він крок за кроком підійшов до каміння. За допомогою жердини він допоміг Колючці звільнитися. Вони тихо, наче тіні, покинули яр, поки ведмідь лише перекинувся на інший бік.

Коли герої повернулися, весь ліс святкував. Вуханчик нарешті посміхався по-справжньому. Він зрозумів важливу річ: хоробрість — це не відсутність страху, а здатність зробити крок вперед, навіть коли тобі дуже страшно.

  У далекій-далекій країні, де навіть тіні боялися виходити на вулицю, жив Пан Страх. Він думав, що є майстром жахів, який вміє лякати навіть найсміливіших володарів. Одного разу, вирішивши, що настав час показати всім, хто тут справжній страх, Пан Страх взявся за справу.

  Першою він зустрів дівчинку на ім'я Марійка. Пан Страх сховався за деревом і, коли Маша проходила повз, вибіг з криком: "Бу-у-у!" Але Маша, замість того, щоб злякатися, просто почала сміятися. "Ти схожий на мішок з картоплею!" - вигукнула вона, а Пан Страх від несподіванки покотився з гуркотом за дерево.

. "Можливо, мені потрібно спробувати злякати когось іншого!" - подумав він та вирушив до лісу, де живуть всілякі дикі створіння, не такі балакучі та розумні як люди.

   Цього разу Пан Страх натрапив на ведмедя. Він поклав на землю великий червоний плащ, а коли ведмідь підійшов, закричав: "Стережись! Червона Шапочка!" Але ведмідь, сміючись, відповів: "Де це бачено, щоб ведмеді дівчаток боялися. Ти що, мультиків про "Машу і Ведмедя передивився"? Зараз я тебе з'їм!" Пан Страх зблід, скривив обличчя та втік у хащі.

  Повертаючись додому, невдаха угледів зайців. Вони - легкі мішені! Пастка з гілок мала спрацювати. Коли зайці прибігли, Пан Страх з криком "А-а-а!" потягнув за мотузку. Але замість того, щоб налякати зайців, він сам потрапив у сільце. Зайці від сміху качались на траві та були змушені викликати працівників ДСНС.

   Наступного ранку Пан Страх вирішив, що йому потрібно навчитись чогось новенького. Він пішов до мудрої сови, що жила на старому дубі. "Сова, чому я не можу налякати нікого?" - запитав він. Сова, зітхаючи, відповіла: "Можливо, ти потребуєш уваги і піклування. Спробуй бути добрим, і ти здивуєшся, як легко можна знайти друзів."

  Пан Страх вирішив спробувати. Він вирушив до села, зібрав усіх дітей і сказав: "Замість того, щоб лякати вас, я буду вашим другом-казкарем!" Діти спочатку були здивовані, але потім почали сміятися і стояли у черзі, щоб обійняти Пана Страха.

  З того часу Пан Страх став улюбленцем у селі. Діти обожнювали його страшні історії, які насправді були веселими і смішними. Вони навіть влаштували свято на його честь, де кожен міг поділитися своїми страхами.

Пан Страх навчився, що краще бути добрим і веселим, ніж намагатися всіх лякати. І з того часу, замість того, щоб ховатися в кущах, він став веселим другом для всіх . І якщо хтось і боявся, то лише того, що Пан Страх не зможе розповісти ще одну смішну історію!

І так, з добрим серцем і сміхом, Пан Страх жив щасливо до кінця своїх днів, навчаючи всіх, що дружба завжди сильніша за страх.

   Жила собі дівчинка на ім'я Злюка. Вона була непосидючою та вічно насупленою. Вона любила дражнити своїх однокласників, ображати їх і завжди ставилася до них з презирством.

  Одного разу, коли на вулиці йшов дощ, а Злюка сиділа вдома, вона вирішила загадати бажання. «Хочу потрапити на безлюдний острів, де не буде нікого, хто б міг мене дратувати!» - вигукнула вона, закривши очі.

  І, о диво! Коли вона їх відкрила, то опинилася на дивовижному острові. Там не було жодної людини, а лише зелена трава, яскраві квіти і величезні пальми, які шепотілися між собою.

Злюка розгубилась. «Чому тут так тихо? Немає з ким посваритися!» - подумала вона. Але незабаром вона почула звук, схожий на голос, що лунав з-за дерева.

«Хто тут?» - запитала Злюка, намагаючись виглядати дуже сміливою.

І раптом, з-за куща з’явилася точна копія дівчинки! Вона була точно така ж, але її очі...Вони повнились незрозумілим теплом

«Привіт, я Злюка!» - промовила вона з недовірою.

«І, я Злюка!»

   Злюка з подивом спостерігала, як її копія почала веселитися: вона підкидала камінці, сміялася над птахами, які літали, і навіть танцювала з вітром. Злюка не могла повірити своїм очам. «Це ж геть не те, чого я хотіла!» - подумала вона.

  Копія Злюки підійшла ближче. «Давай, зробимо з цього острова найвеселіше місце на світі! Будемо разом грати, сміятися і не ображати один одного!»

  Спочатку Злюка не хотіла. Вона була вперта, але зрештою погодилася спробувати. Вони почали грати в різні ігри: ховалися за пальмами, збирали кольорові черепашки і навіть влаштували змагання, хто швидше зможе згребти листя.

   Поступово Злюка почала відчувати радість від спілкування. Вона сміялася, і її копія сміялася, і незабаром острів наповнився веселими звуками. Злюка зрозуміла, що бути доброю - це не так вже й погано!

  Наступного ранку, прокинувшись, Злюка побачила, що острів став ще яскравішим. Квіти розцвіли, а птахи заспівали. Вона звернулася до своєї копії: «Чому я раніше цього не помічала?»

«Тому що ти була занадто зайнята тим, щоб ображати інших!» - відповіла копія, усміхаючись. «А тепер ти можеш вибрати: залишитися Злюкою, або стати доброю дівчинкою!»

Злюка задумалася. Вона зрозуміла, що бути злою - це важко, а от радіти життю і ділитися щастям з іншими - значно легше. «Я хочу стати доброю!» - вигукнула вона зі світлом в очах.

Копія посміхнулася і простягнула руку. «Тоді повернемося додому разом!»

  Враз, Злюка опинилася знову у своєму місті. Вона більше не була самотньою, і тепер знала, як бути справжнім другом. Відтоді Злюка стала всім допомагати, грати з дітьми і навіть влаштовувати свята.

  І хоча іноді їй хотілося повернутися на острів, вона знала, що справжнє щастя - це мати друзів, з якими можна сміятися та ділитися радощами.

  А острів залишився в її пам’яті, як місце, де вона знайшла себе і зрозуміла, що доброта - це найбільший скарб.

   У королівстві Сміхоленді жила принцеса на ім'я Несміяна. Всі думали, що це ім'я таке веселе, але насправді принцеса була найсумнішою дівчиною на світі. Вона постійно плакала, і через це в королівстві не переставав лити дощ.

   Лицарі з усіх куточків королівства намагалися розвеселити принцесу. Один лицар, на ім'я Сер Гроза, приніс їй кошик з веселими шапками. Він сподівався, що принцеса надягне одну з них і хоч трішки усміхнеться. Але коли вона побачила шапку з великими вушами кролика, почала ще більше плакати!

   Вода в ріках ставала солоною, від цього почали гинути рослини і тварини.

   Інший лицар, Сер Щасливчик, вирішив заспівати пісню. Він співав так гучно, що навіть пташки злітали з дерев, щоб прослухати. Але замість того, щоб усміхнутися, дівчина затулила вуха і ще дужче заплакала від головного болю.

  Минав час. І ось перед брамою міста нарешті не з'явився загадковий мандрівник . Він прийшов у Сміхоленді з великим саквоєжем, повним дивовижних речей. Пан Гумор був відомим жартівником і любив сміх більше за все на світі. Коли він дізнався про принцесу Несміяну, то вирішив, що обов'язково повинен її розвеселити.

   Принцеса сиділа в своїй кімнаті, оточена хмарами. Гумор постукав у двері, вони відчинилися.З кожним кроком незнайомця його одяг змінювався. Широко відкритими очима дівчина дивилась на дивовижу. Вона забула, що ще хвилину тому невпинно ридала. А коли пан Гумор почав розповідати свої неймовірно смішні історії, принцеса Несміяна вже не могла стримати свого сміху, а сльози, що текли з її очей, були зовсім не сумними, а радісними.

  Коли хмари над Сміхоленді почали розсіюватися, принцеса зрозуміла, що сміх — це найкраще ліки від суму. Вона вирішила, що більше не дозволить собі плакати без причини.

Завдяки пану Гумору, королівство знову наповнилося радістю, а ріки знову стали прісними. Принцеса Несміяна стала відомою як Принцеса Смішинка, і всі жителі Сміхоленду почали запрошувати її на свята, де сміх і веселощі ніколи не закінчувалися.

    І так, маленькі діти, запам'ятайте: сміх — це сила, яка може розігнати навіть найтемніші хмари. І ніколи не бійтеся сміятися, адже це приносить радість не лише вам, але й усім навколо!

   Жили-були на широких степах три козака: Козак Спокій, Козак Щасливець і Козак Радість. Вони завжди мандрували разом, шукаючи пригод та веселощів. Одного дня, поки вони сиділи на березі річки, Козак Спокій почав розповідати про свою мрію знайти скарб, прихований десь у горах.

«А чому б нам не вирушити у подорож?» - запитав Козак Щасливець, сміючись. «Скарби не знайдуться самі по собі!»

«Так, так!» - підхопив Козак Радість. «Я готовий до будь-яких пригод!»

    Після короткого обговорення, вони швидко зібрали свій козацький скарб: кілька пиріжків, трошки води, та добрий настрій. І в путь!

 Спочатку козаки вирушили до лісу, де, за чутками, жила стара мудра черепаха, що знала всі таємниці . Після кількох годин блукань, вони нарешті знайшли довгожительку, яка мирно спала на пеньку.

«Пробачте, черепахо! Чи можете ви допомогти нам знайти скарб?» - спитав Козак Спокій.

   Черепаха прокинулась, зиркнула на козаків і сказала: «Звісно! Але спочатку вам потрібно пройти три випробування. Перше - знайти трьох пташок, які співають найсмішніші пісні». Козаки переглянулись, а потім дружно кивнули.

Шукати пташок було не просто, адже ліс був повний шуму! Козак Щасливець почав наспівувати українські жартівливі пісні, сподіваючись, що пташки його почують. Через кілька хвилин, до них прилетіли три кольорові пташки, почали співати так, що навіть дерева сміялися!

«Це просто неймовірно!» - вигукнув Козак Радість. «Ми ж справжні музиканти!»

  Після того, як пташки завершили свій виступ, черепаха з'явилась і з посмішкою сказала: «Ви пройшли перше випробування! Далі - знайти найбільший гриб у лісі!»

   Козаки знову вирушили в пошуки. Цього разу Козак Спокій відчував себе впевненим, адже він завжди вмів знаходити гриби. Після деякого часу пошуків, він знайшов величезний гриб, який був настільки великим, що міг би бути наметом для цілого козачого табору!

«Це точно найбільший гриб!» - вигукнув Козак Спокій, а його друзі почали сміятися.

  Коли вони повернулися до черепахи, вона знову зраділа. «Справжнє козацьке братство! Тепер вам потрібно пройти останнє випробування - розповісти найсмішнішу історію!»

  Козаки зібралися разом і почали розповідати свої найсмішніші історії про козацькі подвиги. Було стільки сміху, що навіть черепаха не могла стримати усмішки!

«Ви справжні майстри гумору!» - сказала черепаха. «Тепер я можу показати вам шлях до скарбу!»

  Козаки відчули, як їхні серця заповнюються радістю. Черепаха показала їм таємний шлях через ліс, і незабаром вони опинилися біля підніжжя високих гір.

«Тепер ми повинні знайти печеру, де захований скарб!» - вигукнув Козак Щасливець.

  Вони почали шукати печеру, і після кількох спроб, знайшли вхід, завалений камінням. Козак Радість запропонував: «А давайте затанцюємо нашого гопака, а потім візьмемось до діла.»

Почали вони танцювати...І сталося диво! Камені почали відвалюватись, відкриваючи шлях до печери. Коли вони увійшли, то побачили велику скриню, в середині неї були маленькі серця наповнені добром.

Тоді козаки зрозуміли , що справжній скарб - добре серце. Взяли наші герої по одному собі, а решту сердець вирішили роздати. Щоб стало у світі більше добрих людей.

  У глибинах синього океану, де сонячні промені гралися з хвилями, жив маленький, але дуже активний герой на ім'я Неспокій. Всі креветки в його родині були спокійними і тихими, а от Неспокій завжди мріяв про великі пригоди та нові знайомства.

   Одного дня, вийшовши на прогулянку, він зустрів рибку на ім'я Лумпус. Лумпус був відомий у всьому океані своїми яскравими кольорами і веселими жартами. "Привіт, Неспокій! Чому ти такий сумний?" — запитав Лумпус.

"Я хочу бути як ти — веселим і яскравим, впевненим!" — відповів Неспокій. "Але всі мої друзі кажуть, що я просто креветка, і мені не вдасться стати особливим".

Лумпус усміхнувся. "Не хвилюйся, мій друже! Я навчу тебе таємниць маскування!"

   Неспокій спочатку не розумів, навіщо йому маскуватися, але Лумпус пояснив, що це допоможе йому не тільки уникнути небезпеки, а й стати справжнім майстром пригод.

  "Перший урок — це вміння ховатися!" — сказав Лумпус. Він показав Неспокою, як можна використовувати водорості і піщані дюни для маскування. Неспокій швидко навчився, але як тільки він спробував сховатися за великим каменем, випадково вдарився об нього. "Ой!" — закричав він, втративши весь ефект маскування.

Лумпус засміявся: "Не біда! Це частина навчання!"

   Вони продовжили свої тренування, і незабаром Неспокій став справжнім майстром маскування. Він навіть навчився змінювати колір, що викликало захоплення всіх його друзів.

  Одного разу, під час занять, вони помітили, що велика тінь наближається до них. Це був величезний акула на ім'я Загроза, відома своєю ненажерливістю. Неспокій і Лумпус швидко вирішили, що це найкращий момент, щоб перевірити свої навички маскування.

"Сховайся за водоростями!" — закричав Лумпус. Неспокій, не вагаючись, стрибнув у найближчі водорості. Загроза наблизилася, але не змогла знайти друзів. "Де ви, маленькі креветки?" — запитала обурено.

  В цей момент Неспокій зрозумів, що маскування не тільки допомагає ховатися, але й захищає від небезпеки. Завдяки своїм новим здібностям, він і Лумпус змогли уникнути проблем і навіть натрапили на скарб — стару велику ракушку.

  Після цієї пригоди Неспокій став відомим у своєму підводному світі. Він навчився не тільки маскуватися, але й цінувати дружбу, командну роботу, навчився дослухатися до себе та бути впевненим.

  Отож, не потрібно намагатися бути кимось іншим, адже кожен з нас — це вже маленький скарб у великому океані життя!

 У німфи Ліріопи був гарненький синок – Нарцис. Мати не могла натішитися на свою дитину й одного разу вирушила до сліпого пророка Тиресія, щоб той провістив долю новонародженому Нарцису. Тиресій промовив дуже дивні слова:  «Нарцис житиме доти, доки не побачить самого себе». Ліріопа ніяк не могла витлумачити пророцтва, тож згодом зовсім про нього забула.

   Нарцис зростав маминим мазунчиком, якого всі балували й пестили. Він був егоїстичним і самозакоханим, понад усе любив лови й часто сам-один ходив на полювання. Одного разу він забрів у густий праліс, зовсім дикий і безлюдний. Нарцис заблукав і почав гукати на допомогу. Гукне він: «Гей, тут хто є?» – а до нього хтось відгукується: «Є… є…» Тоді він крикне: «Гей, я тут!» А йому у відповідь лунає: «Тут… тут…» Нічого не може збагнути Нарцис.

  Аж тут вибігає до нього з лісу гарненька німфа Луна. Бідолашна німфа була колись вельми балакучою і своїми нескінченними патякуваннями дратувала богів. Та ще більше сердилися боги за те, що німфа ніколи не могла вчасно припнути язика й переповідала першому-ліпшому стрічному всі розмови, які почула від богів. От одного разу цариця богів Гера покарала Луна німотою: тепер вона не могла першою нічого вимовити, а тільки могла повторювати за іншими останній вимовлений склад.

  Нарцис поглянув на німфу й запитав: «Ти хто?» Затремтіла Луна – таким вродливим і хорошим видався їй юнак. Серце її просто закипіло від кохання. Ледве ворушачи вустами од хвилювання, вона відповіла: «Хто… Хто…». Нарцис знову питає: «Вийти мені з лісу як?»

  Луна ж відповідає: «Як… як…» Обурився Нарцис, відштовхнув німфу й попрямував далі. А ображена німфа з серцем подумала: «Покохаєш і ти, Нарцисе, але твій обранець не відповість тобі взаємністю!» І знехтувана німфа побрела геть. Від нерозділеного кохання вона сохла й в’янула, поки від неї не залишився один тільки голос, який уміє лишень повторювати чужі слова.

  А Нарцис уже простував собі далі й нарешті вийшов до лісового озерця. Озерце було незайманим, у його прозорій гладіні чітко віддзеркалювалися і небо, і дерева, і птахи, які ширяли у високості. Нарцис присів на березі, щоб спочити, і зачерпнув долонею води напитися. І тої миті, коли він схилився над водою, то побачив у дзеркалі озера своє відображення. Мов стріла прошила Нарцисове серце – ніколи до цього він не бачив власного відображення, отож і не здогадався, що у воді – він сам. Йому здалося, що хтось неймовірно вродливий мешкає в озері, і що довше Нарцис дивився на обличчя у воді, то міцніше закохувався.

  Нарцис закинув лук і сагайдак зі стрілами, він не хотів ні їсти, ні пити – тільки б глядіти на прекрасне обличчя у воді. Він простягав до обличчя руки, але долоні могли тільки зачерпнути воду. Дні й ночі сидить Нарцис на березі, благаючи чарівну істоту вийти з води, але вона не чує й не бачить його. Зів’яв Нарцис від кохання, знесилів і нарешті ліг на березі озера й тихо промовив: «Прощавай!»! А голос сердешної Луни повторив за ним: «Ай… ай…»

Подруги Луни – лісові німфи вийшли до озера, щоб поховати Нарцисове тіло, але нікого не знайшли на березі. Росла там тільки біла квітка, яка, схиливши голівку, задивилася на власне віддзеркалення у воді. Отож і нарекли цю квітку нарцисом.