Історичні постаті

Головацький Яків Федорович

Я́ків Фе́дорович Голова́цький (літ. псевд. і крипт.: Гаврило Русин; 17 жовтня 1814, с. Чепелі, Бродівський район, Львівська область — 13 травня 1888, Вільнюс) — український лінгвіст, етнограф, фольклорист, історик, поет, священик УГКЦ, педагог, громадський діяч. Співзасновник об'єднання «Руська трійця», співавтор збірника «Русалка Дністровая». Вуйко^[1] Миколи Антоневича^[2].

Син о. Теодора, уродженця м. Миколаєва. З Миколаєва походить вся родина Головацьких.

1831 — після закінчення Львівської гімназії вступив на філософський факультет Львівського університету.

1831 — разом із Маркіяном Шашкевичем та Іваном Вагилевичем утворив національно-патріотичний гурток галицької молодої інтелігенції т. з. «Руську трійцю».

1832 — перервав навчання і два роки мандрував, переважно пішки, містами та селами Галицької та Угорської Русі (свою мандрівку розпочав з Миколаєва над Дністром).

1835 — поступив у Кошицьку академію, потім — Будапештський університет. У Будапешті зблизився з чеськими, словацькими та сербськими славістами, з допомогою яких 1837 року там було видано перший галицький альманах руською мовою «Русалка Дністровая», складений за участю Я. Головацького, інших діячів «Руської трійці», що відіграв велику роль у галицькому літературному відродженні.

1836–1839 — продовжив навчання у Львівському університеті. 1842 — закінчив Львівську духовну семінарію. був висвячений на священика.

Був греко-католицьким парохом у селах Микитинці (на Коломийщині, 1842-1846) та Хмелева (нині Заліщицький район, 1846-1848), залишаючись під церковним наглядом як «неблагонадійний».

1847 — померли два його сини, які поховані на сільському цвинтарі у с. Хмелева.

У Хмелевій готував до друку працю «Розправа о язиці южноруськім», упорядковував альманах «Вінок русинам на обжинки».

1846 — під псевдонімом «Гаврило Русин» надрукував німецькою мовою у 9-му випуску журналу «Річник слов'янської літератури, мистецтва та науки», який видавав у Лейпцігу відомий славіст Йордан, статтю «Становище русинів у Галичині». У ній різко критикував політику уряду в національному питанні в Галичині і виступав проти переслідування національно свідомої інтелігенції.

Зокрема, він писав:

Русини займають дві-треті Галичини й східні комітати в Карпатах та Угорщині; також цілу полудневу частину Росії від Припяті по верхній Дон. Замешкують цю територію у компактній масі, не розпорошені поміж другими народами, ані не змішані з чужими національностями. Вони не є жодними колоністами, які примандрували в ті землі, але вони є їх рідними синами, які живуть на могилах і курганах славних предків своїх з-перед тисячі літ, на прадідівських вогнищах. Коли в них така славна минувшина, то чому вони не осягнули кращої долі, яка належалася б такій великій нації?

…Тому в головній мірі, бо Русини не видали здібних провідників і просвітителів; немає в них теж спільного осередку, немає лучности поміж поодинокими галузями нації, так званим освіченим Русинам бракує моральних сил, обзнайомлення з обставинами, патріотизму й бажання приносити жертви. Нарід поділений, порабощений, живе, навіть не знаючи хто він. Його провідна верства зденаціоналізована, відчужена від народньої маси, якій помагає тільки спати.

Під час революційних подій 1848 їздив по селах, виступав на селянських вічах. 4 липня 1848 виголосив промову на народному вічі в Чорткові. На цьому вічі його було обрано секретарем місцевої «Руської ради»^[3].

1848 — учасник Собору руських учених у Львові.

1848-1867 — перший в історії професор «руської мови та словесності» (української мови та літератури) у Львівському університеті, перший завідувач кафедри руської словесності

Живучи у Львові, підтримував тісні контакти з М. Устияновичем, Д. Зубрицьким, І. Вагилевичем, переписувався з М. Поґодіним, О. Бодянським, М. Максимовичем, Я. Колларом, П. Шафариком, П. Коубеком, К. Запом, В. Залеським, а пізніше з В. Ганкою, К. Я. Ербеном та іншими славістами.

Яків Головацький — ректорЛьвівського університету,1864

Свої поетичні твори надрукував у "Русалці Дністровій та альманаху «Вінок русинам на обжинки» (ч. 1—2, Відень, 1846–1847), у виданні якого брав участь. Численні літературні та етнографічні праці розкидані по різних збірниках, богословські й мемуарні твори надруковані переважно в «Науковому збірнику Галицько-Руської матиці».

1858–1859 — декан філософського факультету Львівського університету. 1859 — очолив боротьбу проти прихильників заміни кирилиці латинкою, яка завершилася виданням у Львові німецькою мовою збірника «Питання мови і письма русинів в Галичині» (1861).

1861-1862 — опублікував записки архіпресвітера Феодосія Бродовича.

1864–1866 — ректор Львівського університету.

Під впливом Міхаіла Поґодіна перейшов на москвофільські позиції, через що був відзначений званням академіка Санкт-Петербурзької АН.

У свій романтичний період до 1848 Яків Головацький приділив багато уваги збиранню й обробленню українських мовознавчих матеріалів, виходячи з засади, що мова найкраще відбиває дух нації. Але відхід на москвофільські позиції не міг не позначитися і на його наукових працях. Вже його «Граматика руского язика» (1851) далека від позиції збереження і розвитку української мови. Мав вплив на Миколу Устияновича, який також у своїх пізніх творах відмовився від чистої української мови і перейшов на «язичіє».

Надгробок Гловацького на православному кладовищіВільнюса.

1867 — взяв участь у Всеросійській етнографічній виставці у складі делегації слов'ян Австро-Угорщини, на якій виголосив промову про руську національно-культурну єдність і слов'янське об'єднання, що у Відні було сприйнято як ознака домагань Росії на слов'янські землі і демонстрацію проросійської орієнтації австрійських слов'ян. Це відбувалося в умовах послаблення Австрії після програної австро-пруської війни і спричинило гоніння на Головацького, в якому велику роль відіграв намісник Галичини граф Аґенор Голуховський.

1868 — Головацький переїхав у Росію, склав із себе духовний сан і перейшов у православ'я. Цього року очолив Віленську археографічну комісію.

1871 — очолив Тимчасову комісію зі створення Віленської публічної бібліотеки і музею.

Велике значення мала і зберігає досі тритомна етнографічна праця Головацького «Народные песни Галицкой и Угорской Руси», опублікована у 1863–1878 в «Чтениях» Товариства історії і древностей російських при Московському університеті.

Зберігають свою наукову цінність ряд історичних праць з дослідження окремих проблем історії Закарпаття, Галичини і Буковини, слов'янського етногенезу, польсько-галицьких, польсько-українських і слов'яно-германських стосунків, статті про І.Котляревського, Г. Квітку-Основ'яненка, М. Шашкевича, І. Вагилевича, розвідки про «Слово о полку Ігоревім», Лазаря Барановича,Феофана Прокоповича, «Географический словарь западнославянских и южнославянских земель и прилежащих стран» (1877, виданий 1884).

Поряд із тим його обґрунтування існування «одної руської народності і одної руської літератури» аж до виступів проти вживання української мови в літературі і науці мали негативний вплив на розвиток галицької і закарпатської інтелігенції.

Архів Якова Головацького зберігається у Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника та в Інституті літератури НАН України у Києві (фонд 104).

За даними Романа Горака, став кавалером російських орденів св. Анни ІІ ст., св. Владаміра, св. Станіслава. Був похований 4 травня у Вільнюсі.

Сім'я

Дружина — донька пароха Криворівні Марія Бурачинська, шлюб 1841 року.

Діти:

• Ярослав, покінчив самогубством 1879 року
• Всеволод, випускник Московського університету, тривалий час був безробітним
• Софія, сиділа у в'язниці
• Текля, разом з сестрою отримала в дарунок ікони від московської цариці, стали її стипендіатками, навчались в Петербурзькому олександрівському училищі.

Вшанування пам'яті[31 грудня 2013 року в Івано-Франківську відкрили перший в світі пам'ятник Руській Трійці. Серед постатей на пам'ятнику є зокрема і Яків Головацький

ЗИНОВИЙ ПЕШКОВ (1884-1966)

«Когда я сперва снимал, а потом писал очерки о Зиновии Пешкове, я просто ощущал себя вторым Александром Дюма, — говорит Эльдар Рязанов в интервью Книжному обозрению. — Приключения Эдмона Дантеса порой уступают приключениям Пешкова... Причем ясно, что это все было на самом деле, а ведь ситуации просто невероятные». Судьба брата Якова Свердлова действительно загадочна. Зиновий Пешков прожил долгую жизнь и был похоронен в большом почете, как и подобает боевому... французскому генералу и командору. И никто не подозревал, что судьба этого человека определилась в начале века в тесной камере Нижегородского острога.

А начиналось все так. Во второй половине прошлого века в городской управе Нижнего Новгорода получил вид на жительство некто Михаил Савельев Свердлов. Он открыл граверную мастерскую. Дела его пошли веселее после того, как он начал тайно исполнять заказы на фальшивые печати и штампы для нужд местных революционных организаций, коих к концу XIX столетия расплодилось в России великое множество. Высокое качество работы сделало Свердлова широко известным в определенных кругах сначала Поволжья, а затем и столицы. Любопытно, что, хотя в доме царил революционный дух, а все дети Свердлова активно участвовали в деятельности социал-демократических организаций, это не мешало отцу семейства до конца дней своих оставаться верующим иудеем. В 1881 году по югу России прокатилась волна погромов. А в 1882-м Александр III утвердил «Временные правила», ужесточавшие законы о черте оседлости. Свердлова спасла от выселения из Нижнего только его принадлежность к мастеровому цеху: ремесленникам разрешалось жить вне этой черты.

У местного гравера с Большой Покровки (ныне дом Михаила Свердлова) было тогда три сына и дочь Ида. Больше всего прославился сын Яков, ставший первым председателем ВЦИК Советской России. В честь Якова Михайловича до сих пор названа одна из крупнейших областей России. Его старший брат — Зиновий Михайлович, или Иешуа Золомон Мовшев — достиг, пожалуй, не меньших высот, но никогда не упоминался официальной советской историей.

Братья большой нежности друг к другу не питали. Между ними часто вспыхивали довольно жестокие драки. После одной такой драки — из-за соседской девочки — младший, будущий революционер, пожаловался на старшего в полицию. С этого и началась совершенно невероятная, полная удивительных приключений жизнь Зиновия. Возвращаясь домой в поздний час, он увидел у окна отца, который, заметив сына, молча, глазами указал ему на поджидавшего городового. Зиновий тут же бросился бежать...

Из воспоминаний помощника Сталина Бориса Бажанова, бежавшего из СССР через Иран и Индию в 1928 году: «Я знакомлюсь с семейством Свердловых... Атмосфера в доме была революционная. Но старший сын Зиновий в результате каких-то сложных душевных процессов пришел к глубокому внутреннему кризису, порвал и с революционными кругами, и с семьей, и с иудаизмом. Отец проклял его торжественным еврейским ритуальным проклятием». Юношей Зиновий навсегда покидает родительский дом. В 18 лет он едет в Арзамас, где отбывал ссылку сосед по Нижнему Новгороду, писатель, звавший Зиновия всегда по-соседски: «Зина».

В 1901 году, будучи в заключении в Нижегородском остроге за составление прокламаций, Алексей Пешков приметил симпатичного и юркого двенадцатилетнего мальчишку, который попал в тюрьму за распространение революционных листовок. Паренек навсегда покорил сердце сентиментального писателя. После, выйдя из нижегородского застенка, Алексей Максимович навсегда связал с этим парнишкой свою жизнь.

А пока Горький, закончив пьесу «На дне», устроил читку по ролям специально для приехавшего к нему В.И. Немировича-Данченко. Зиновию досталось «озвучивать» Ваську Пепла. Немирович-Данченко обратил внимание на случайного исполнителя и предложил ему учиться на актера. Зиновию эта идея понравилась — быть актером Художественного театра!.. Но еврей не имел права проживать в Москве. Как быть?

По законам Российской империи лица иудейского вероисповедания были ограничены в правах. Поэтому многие из них принимали православие, в частности, наш герой решается на перемену веры для того, чтобы иметь возможность получить высшее образование. Крестным отцом и стал для Зиновия Алексей Максимович Пешков, под псевдонимом «Горький».

Казалось бы, теперь все в судьбе Зиновия должно складываться хорошо. Казалось бы... Но отец — родной отец — не простил ему предательства. И как сын ни объяснял, что никакого предательства не было, а услуга Алексея Максимовича привела к тому, что перед ним, молодым способным человеком, открылась возможность играть на сцене Художественного театра, — отец только выкрикивал проклятия, которые, как считал Зиновий, преследовали его всю жизнь.

Было ли крещение причиной отчуждения? Михаил Пархомовский, автор книги «Сын России, генерал Франции», вышедшей в 1989 году и ставшей библиографической редкостью, не склонен так считать: ведь отец Зиновия, Михаил Израилевич Свердлов, вторым браком был женат на русской православной женщине. К сожалению, их потомки также не желали признавать Зиновия и отказывались о нем говорить.

Выйдя на сцену МХАТа, крестник Горького якобы почувствовал неизведанную доселе скованность. Зиновий снова и снова отрабатывал необходимые движения, пока не понял: ничего не получится. Со слов Льва Вершинина вспоминает уроженка Италии Елизавета Зиновьевна Маркова-Пешкова, дочь Зиновия: «Он [Залман] учится в театральной студии в Москве, затем, чтобы избежать службы в царской армии, эмигрирует в Канаду. Позднее перебирается в Италию на Капри, где Горький сделал его своим секретарем и переводчиком. В 1910 г. Зиновий неожиданно женился на дочери казачьего офицера. У них родилась дочь Лиза, а через пять лет они разошлись. Зиновий уезжает во Францию, в начале Первой мировой войны добровольцем идет в армию».

Первая мировая война стала и первым героическим рубежом в жизни Зиновия. Продолжая свой душевный путь, он отошел и от революционного окружения Горького. Однажды вечером 1914 года писатель обнаружил постель пустой, а на подушке записку: «Дорогой отец! Немецкие сапоги топчут святую землю Франции! Я не могу остаться равнодушным и покидаю вас, чтобы вступить добровольцем во французскую армию». Так Зиновий вступил в Иностранный легион.

Свою службу в рядах Иностранного легиона Зиновий Пешков начал в чине солдата второго класса. 9 мая 1915 года в сражении под Аррасом он был тяжело ранен. Санитары даже не хотели везти в госпиталь истекающего кровью солдата — бессмысленно. На перевозке настоял молодой французский лейтенант с малоизвестной тогда фамилией де Голль. Зиновий чудом остался в живых, но правая рука была ампутирована. Пролив кровь за Францию, он получил французское подданство и закончил войну майором. В сражении, после ранения, и во время ампутации он вел себя необычайно мужественно. Пешков получает свою первую награду — орден Военного креста с пальмовой ветвью.

Из воспоминаний помощника Сталина Бориса Бажанова: «Когда через некоторое время пришло известие, что он потерял в боях руку, старик Свердлов страшно разволновался: «Какую руку?» — и когда оказалось, что правую, торжеству его не было предела: по формуле еврейского ритуального проклятия, когда отец проклинает сына, тот должен потерять именно правую руку. Зиновий Пешков стал французским гражданином, продолжал служить в армии и дошел до чина полного генерала. От семьи он отрекся полностью. Когда я, приехав во Францию, хотел сообщить ему новости о его двух братьях и сестре, живших в России, он ответил, что это не его семья и что он о них ничего знать не хочет».

А после Первой мировой войны Зиновий Пешков стал генералом и даже был произведен в командоры ордена Почетного легиона. Через некоторое время Зиновий Пешков был направлен в составе французской дипломатической миссии в Москву. Первый президент Республики Советов Яков Свердлов прошел мимо бросившегося к нему с улыбкой брата, не пожав протянутую руку. Это была их последняя встреча.

Зиновий принимает весьма деятельное и успешное участие в переговорах Франции с США по поводу вступления последней в войну на стороне Франции. После этой миссии его в 1917 году награждают орденом Почетного легиона «за исключительные заслуги по отношению к странам-союзницам». В эти годы он ненадолго возвращается в Россию. Именно его деятельность периода революции и гражданской войны в России послужила причиной резко негативного отношения к З.Пешкову как к «наемнику Антанты», противнику большевиков (что правда) и чуть ли не предателю.

Историк Рой Медведев в очерке «Свердловы. Слава и трагедия одной семьи» пишет о нем так: «Октябрьскую революцию Зиновий — крестный сын Максима Горького — встретил враждебно. В годы гражданской войны Зиновий не раз бывал в советской России в качестве эмиссара французского правительства и разведки». Достоверно известно, что Зиновий Пешков представлял французскую разведку при генерале Жанене, главе миссии союзных войск при адмирале Колчаке. Есть данные и о том, что Зиновий Пешков сопровождал в Европу следователя Н.А.Соколова с материалами следствия по убийству царской семьи в Екатеринбурге. Причем, если судить по сообщениям русской эмигрантской печати, часть вещественных доказательств из материалов следствия так и осталась у него «на хранении».

В 1917 году Зиновий Пешков, французский гражданин, проводит успешные переговоры с Вашингтоном по поводу вступления его в войну на стороне Франции. После этой миссии его награждают орденом Почетного легиона «за исключительные заслуги по отношению к странам-союзницам».

В архивных документах А.М. Горького сохранились некоторые сведения, говорящие о продолжении связей писателя со своим крестником, в частности, некоторые письма содержат информацию, позволяющую осветить марокканский период жизни Зиновия. Один из зарубежных корреспондентов, М.А. Михайлов, писал в августе 1922 г. Горькому: «Что касается Зиновия, то он находится сейчас в Марокко и организует культурно-просветительскую работу среди подчиненных...». Из письма А.В. Амфитеатрова узнаем: «Он уже в Марокко, комендантом крепостного округа на Среднем Атласе (Казбах-Тадла)».

В 1924 г., после двухлетней марокканской кампании, легионеры провели некоторое время на отдыхе в относительно спокойной восточной части Алжира. «Зиновий в Африке, в Нумидии, командует ротой. Прислал оттуда интересные открытки. Неуемный парень» — сообщают нам строки из частного письма Горького к Екатерине Павловне. Из другого сообщения узнаем: «3 июня 1925 г. Дорогой мой..! Ты снова воюешь? Когда я думаю об этой войне, я беспокоюсь о тебе...» — писал Алексей Максимович в Марокко. Тогда же в 1925 г. А.М. Горький пишет одному из адресатов: «...Зиновий ранен в ногу, лежит в госпитале в Рабате». Позже сам Зиновий Пешков следующим образом будет описывать свою жизнь того периода: «Летом 1925 г. я находился в военном госпитале в Рабате, где ждал заживления раны на левой ноге, полученной в боях с рифами. У меня было достаточно времени, чтобы обдумать и восстановить в памяти годы службы в Марокко, в Иностранном легионе. Я почувствовал себя обязанным людям, судьбу которых разделял в течение нескольких лет и ряды которых только что покинул. Мне следует воздать должное неизвестному величию этих людей, по случаю ставших солдатами, этим кочующим труженикам, которые под солнцем Африки выполняют множественные и трудные задачи. Они могли бы сказать о себе, как солдаты Рима: «Мы идем, и дороги следуют за нами». В интервалах между боями, там, где едва намечались тропинки, они прокладывают дороги, которые открывают аборигенам их собственную страну. Всегда воины, но и по очереди саперы, землекопы, каменщики, плотники. Они — пионеры, работа и жертвы которых позволяют другим людям жить счастливо и мирно в этих отдаленных местах. Это под защитой постов, сооруженных ими, под защитой постов, неустанно бодрствующих, цивилизуется Марокко».

Впечатления, наблюдения, переживания и личный опыт службы в Марокко Зиновий Пешков выразит в своей книге об Иностранном легионе, работу над которой он в этот период времени предпринимает. Вскоре в свет выходит первое издание. Появилось оно на английском языке в США под названием «Звуки горна. Жизнь в Иностранном легионе» в 1926 году.

Наш герой накануне второй Мировой войны продолжает службу в Северной Африке. Командование Иностранного легиона 11 августа 1938г. принимает решение о продлении срока службы З. Пешкова в Марокко на 2 года — с 11 января 1939г. Как известно, 3 сентября 1939г. Франция объявляет войну фашистской Германии. Пешков участвует в боях Иностранного легиона против гитлеровцев на территории Марокко.

В воспоминаниях советского резидента в Пекине времен второй мировой войны А.С. Панюшкина указывается, что важную информацию о поведении японцев в вопросе открытия второго фронта против СССР он получал от посла республиканской Франции в Чунцине Зиновия Пешкова. Делать на основании этого какие-либо выводы нельзя, так как в то время стратегические интересы обеих стран-союзниц совпадали: любым способом не допустить открытия второго фронта. Кто знает, может быть именно под влиянием взглядов своего приемного отца Зиновий сделал сознательный выбор в пользу Франции, свободу и интересы которой он защищал всю свою жизнь. Биограф генерала, Пархомовский, пишет в этой связи следующее: «Зиновий Пешков служил в Легионе достаточно долго — в 1921-1926, в 1933 и в 1937-1940гг. Он был человеком твердых убеждений, и вряд ли оставался бы в Легионе столько лет, если бы это противоречило его совести». В то же время он страстно любил Россию, особенно ее культуру, на которой был воспитан.

Некоторые командиры Легиона, в их числе Пешков, отказываются признать позорное для Франции перемирие.... Пешков оформляет уход в отставку. Последняя запись в его послужном списке гласит: «20.8.1940 г. в связи с достижением возрастного предела для своего звания отправляется на постоянное место жительства».

Сносить профашистские настроения Зиновий, естественно, молча не мог. Дело кончилось тем, что был он приговорен военным трибуналом к расстрелу. Но накануне исполнения приговора, разговорившись с часовым, предложил тому обмен: золотые часы с гравировкой «Сыну Зине Пешкову от отца Максима Горького» на гранату. И часовой согласился. Когда Зиновия вывели на расстрел, он прижал своей единственной рукой гранату к груди, а зубами выдернул чеку. Взяв в заложники командира, Зиновий приказал отвезти его в машине в аэропорт, а там, угрожая той же гранатой, повелел пилоту взять курс на Гибралтар, где находился Комитет Национального Спасения — правительство Франции в изгнании. Там он потребовал, чтобы его немедленно провели к де Голлю. Ну а дальнейшее — трогательную встречу давних друзей — нетрудно себе представить.

В конце войны он стал французским послом в Китае, а затем и в Японии. Единственный иностранный бригадный генерал французской армии, соратник де Голля, литератор, друживший с крупнейшими французскими писателями, в частности, с Эльзой Триоле и Луи Арагоном, который назвал его жизнь «одной из самых странных биографий этого бессмысленного мира», Пешков был одним из наиболее разносторонне образованных людей своего времени во французской республике. В Советский Союз он так и не вернулся.

Нет, вряд ли можно считать Зиновия Пешкова «солдатом удачи», наемником, которому все равно, кому служить — лишь бы платили. В действиях З.Пешкова прослеживаются вполне четкая убежденность и последовательность. И выбор им сделан уже окончательный, ему он не изменит до конца жизни — все свои силы и таланты он отдает Франции, интересы этой страны становятся для него определяющими. Но не забудет он и Россию, о ней он будет вспоминать и в самые последние часы своей жизни. Принимая активное участие в Сопротивлении, он тесно и до конца останется связанным с Вики и Николаем Оболенскими, русскими героями борьбы французского народа с фашизмом. Прах Зиновия Пешкова покоится в ногах надгробия княгини Оболенской — такова была его последняя воля.

Похороны прославленного героя нескольких войн, одного из основателей движения Сопротивления, кавалера пятидесяти правительственных наград, генерала Франции Зиновия Пешкова — Иешуа Золомона Мовшева Свердлова, уроженца Нижнего Новгорода — вылились в демонстрацию высочайших почестей к нему со стороны Франции. Пешков завещал похоронить себя по православному обряду и положить в гроб портрет Горького, первую свою солдатскую медаль, Большой крест Почетного легиона (а орденов и знаков отличия у него было великое множество). На надгробии попросил прибавить к своей подаренной Горьким фамилии только одно слово — «легионер».

КОСТОМАРОВ МИКОЛА ІВАНОВИЧ (1817-1885)

Ад'юнкт-професор Імператорського університету Св. Володимира, визначний історик та письменник, історіограф, ідеолог слов'янського відродження, діяч українського національно-визвольного руху

Микола Іванович Костомаров народився 16 травня 1817 р. у слободі Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії. Батько був нащадком козаків-переселенців, місцевим поміщиком. Мати (у дівоцтві Мельникова) -українська селянська дівчина, раніше кріпачка, по 1812 р. навчалась в одному з московських пансіонів. Батько з матір'ю обвінчались після народження сина. Батько трагічно загинув, не встигши усиновити Миколу. Тому по 1832 р. М.І. Костомаров перебував у кріпацькій залежності й отримав волю завдяки неймовірним зусиллям і матеріальним жертвам матері. Цей факт вплинув на подальшу долю і світогляд майбутнього вченого.

Батьки М.І. Костомарова намагалися прищепити сину вільнолюбні ідеї і дати добру освіту. Тому вже з 10 років М. Костомарова відправили навчатися до Московського пансіону, а згодом до Воронезької гімназії, яку той закінчив 1833 р.

1833 р. М.І. Костомаров вступає на історико-філологічний факультет Харківського університету. Вже у цьому навчальному закладі він проявив непересічні здібності до навчання.

На світогляд М.І. Костомарова вплинули професор грецької літератури Харківського університету А.О. Валицький та професор всесвітньої історії М.М. Лунін.

1836 р. М.І. Костомаров закінчив університет, а в січні 1837 р. склав іспити на ступінь кандидата й отримав направлення у Кінбурнський драгунський полк юнкером.

Залишивши службу в армії, М. Костомаров їде до Харкова, а потім до Москви писати історію слобідських козаків. Молодий учений взявся за цю працю, відчувши гостру потребу наповнити російську історію новим змістом, а саме: народним життям, яким воно було в різних частинах Російської імперії. Стрижнева ідея історіософії Костомарова - історія народу та його духовне життя - була протилежною офіційній історіософії, яка висвітлювала тільки історію держави. Він навіть визначив собі життєве кредо: "З народом проти держави".

Наприкінці 30-х - на початку 40-х pp. M. Костомаров знайомиться із творчістю харківських поетів-романтиків, вивчає слов'янські мови, починає писати українською мовою і видавати художні твори під псевдонімами "Ієремія Галка", "Іван Богучаров". Це драма "Вітка", "Українські балади", трагедія "Сава Чалий".

Наприкінці 1840 p. M.І. Костомаров здає магістерський екзамен і починає працювати над дисертацією "Про причини та характер унії в Західній Росії". Фактично у своїй дисертації він висвітлив боротьбу українського народу за незалежність від шляхтянської та католицької експансії, показав народні маси як найважливіший суб'єкт історії. Тому захист не відбувся.

На початку 40-х pp. M.І. Костомаров працював помічником інспектора в Харківському університеті, викладав історію у приватних школах та інших навчальних закладах, не припиняючи займатися науковою та літературною діяльністю. Саме тоді в полі його наукової та літературної зацікавленості було повстання козаків під проводом Наливайка. Костомаров також писав біографічний нарис родини князів Острозьких.

У січні 1844 p. M.І. Костомаров захистив дисертацію "Про історичне значення руської народної поезії", у якій заявив про своє позитивне ставлення до поезії Т.Г. Шевченка.

Ще у травні 1843 p. M.І. Костомаров починає працювати над ґрунтовним дослідженням - історією епохи Богдана Хмельницького, що наштовхнуло його на думку залишити Харківський університет і переїхати до Києва.

Прибувши до Києва, М.І. Костомаров отримав призначення на посаду вчителя історії в гімназії. З серпня 1845 р. працював старшим учителем історії у приватних пансіонах та в Інституті шляхетних дівчат.

У червні 1846 р. рада Київського університету Св. Володимира обирає М.І. Костомарова ад'юнкт-професором на кафедрі російської історії. Згодом його лекції набувають широкої популярності серед студентів. У своїх наукових студіях Костомаров зосереджується на україністиці. Працює над науковою роботою "Богдан Хмельницький", надрукував працю "Слов'янська міфологія" (1847), підготував до видання літопис Самійла Величка. Працюючи в Києві, М. Костомаров знайомиться з колом передової інтелігенції, серед якої: М. Максимович - перший ректор університету Св. Володимира, П. Куліш, М. Гулак, В. Білозерський. Зустріч М. Костомарова з Т. Шевченком згодом переросла у дружбу.

На межі 1845-1846 pp. М. Костомаров разом з М. Гулаком і В. Білозерським починають поширювати ідеї народності, слов'янської єдності. Захопившись історичним минулим, культурою та літературою України і бажаючи її національного відродження та соціального процвітання, вони створюють таємне товариство, яке отримало назву Кирило-Мефодіївського братства. Основні його постулати, викладені в революційному дусі, були вміщені в програмному документі товариства "Книзі буття українського народу". М. Костомаров став автором статуту братства, інших документів, а також самої ідеї, яка полягала в боротьбі за вільний розвиток слов'янських народів. Михайло Грушевський відзначав, що весь новий український рух бере свій початок з Кирило-Мефодіївського братства.

Весною 1847 р. за доносом студента О. Петрова М. Костомарова заарештували разом з М. Гулаком, В. Білозерським, П. Кулішем, О. Навроцьким. Арешт Костомарова відбувся саме напередодні його весілля з Аліною Крагельською (вони обвінчалися лише через 28 років).

Звинувативши у державному злочині, М. Костомарова спочатку ув'язнили у Петропавлівській фортеці, де він перебував рік, а потім на довгих дев'ять років заслали до Саратова.

На початку лютого 1856 р. у зв'язку зі сходженням на престол імператора Олександра II з Костомарова формально зняли політичний нагляд, а також заборону друкувати наукові та художні твори. Він здійснює тривалу поїздку за кордон. Після повернення готує до друку історичні праці "Богдан Хмельницький", "Бунт Стеньки Разіна".

1859 р. з Костомарова було знято заборону "служить по научной части", він переїздить до С.-Петербурга і стає професором кафедри російської історії Петербурзького університету.

1861 р. Костомаров отримав золоту медаль від С.-Петербурзької академії наук за аналіз твору І. Попки "Чорноморські козаки".

Тут сформувались його політичні погляди як поміркованого демократа, який стояв на позиціях українофільства. 1861-1862 pp. у С.-Петербурзі виходив журнал "Основа", що був рупором українського руху. Тут часто друкував свої статті й М.І. Костомаров.

З 1860 р. Микола Іванович був членом Археографічної комісії. Готував видання "Актів Південної та Західної Росії". На базі с.-петербурзьких, московських, варшавських та інших архівів М. Костомаров написав і опублікував низку капітальних праць з історії України, зокрема "Руїна" (1879-1880), дослідження "Гетьманство Юрія Хмельницького", "Павло Полуботок" (1876), "Мазепинці" (1884).

1864 р. рада університету Св. Володимира присвоїла М. Костомарову науковий ступінь доктора російської історії. 1876 р. його було обрано членом-кореспондентом С.-Петербурзької академії наук, 1884-го - почесним членом Київського університету Св. Володимира, у різні роки М. Костомарова обирали почесним членом багатьох інших закладів, наукових товариств та установ, також і закордонних - Південно-Слов'янської академії, Сербського наукового товариства. Але до самої смерті Костомаров зберіг за собою тільки одну службову посаду - члена Археографічної комісії, яка видала за його редакцією 12 томів унікальних "Актів".

1872 р. його було нагороджено золотою медаллю Петербурзької академії наук, а 1880 р. - орденом Станіслава І ступеня.

Особлива сторінка в житті Костомарова - його публіцистична та полемічна діяльність. За участю М. Костомарова були створені журнали "Киевская старина" та "Вестник Европы", де кожного року публікувалися його праці з історії України. Так, 1869-1870 pp. у "Вестнику Европы" побачила світ фундаментальна монографія М. Костомарова "Останні роки Речі Посполитої", що була удостоєна премії С.-Петербурзької академії наук.

Масштаби творчої спадщини Костомарова величезні. Це твори, історичні монографії та дослідження: "Про значення критичних праць Костянтина Аксакова з російської історії" (1862), "Про ставлення російської історії до географії та етнографії" (1863), "Початок єдиної держави в давній Русі" (1870), "Петро Могила перед судом дослідників нашого часу", "Про козаків" (1878). На думку багатьох дослідників, М.І. Костомаров був унікальним мислителем XIX ст., який звернув увагу на суперечності між державністю та народністю.

У 60-х - 80-х pp. XIX ст., крім наукових праць, М.І. Костомаров написав низку белетристичних творів на історичну тематику, зокрема "Кудеяр", "Холоп", "Холуй", "Чернігівка". Цінним мемуарним джерелом є "Автобіографія" М.І. Костомарова.

1874 р. Костомаров брав участь у III археологічному з'їзді в Києві, був головою відділення історіографічної географії та етнографії. Під овації в залі університету Св. Володимира він зачитав реферат "Про утворення київської дружини та її значення в давні часи і про її зміни в наступному побуті руського народу".

1884-1885 pp. тяжка хвороба позбавила М.І. Костомарова можливості працювати на повну силу.

Помер М.І. Костомаров у квітні 1885 р. і був похований на Волковому кладовищі у С.-Петербурзі