Минуле і сучасне...

Село Синиця розташоване у верхів'ї річки Синиці (притока Південного Бугу), за 12 км від м. Умань та 27 км від м. Христинівки.

Існує декілька версій щодо походження назви села, найправдоподібніші: від семи витоків річки Синиці, інша версія – від одного з перших жителів козака Синиці.

Історія поселень на території села Синиця сягає корінням у сиву давнину. Перші сліди у цій місцевості людина залишила у IV тисячолітті до н. е. Так на полі у напрямку села Кочержинці за 2 км праворуч від дороги, знаходилось трипільське поселення, там було знайдено сліди жител (перепалена глина) та уламки посуду. Також археологічні дослідження свідчать про наявність слов’янських поселень, зокрема виявлено пам’ятки Черняхівської культури ( І-V ст.. н.е.) на садибах Скрипача Йосипа, Кулика Федота, тут знайдено уламки глиняного посуду та римська монета, що є свідченням торгівлі населення краю з Римською імперією, на «Ковальському» полі також виявлено уламки глиняного посуду, римську амфору та залізну жужелицю.

Сучасні дослідження берегів річок Південний Буг та Синиця показали, що вони здавна були заселені слов’янськими племенами, так знахідки, датовані VII – VIII століттям виявлені на садибі Лещинського Григорія та на полі поряд з нею, на правому березі струмка. Тут знайдено уламки глиняного посуду, біля двох десятків різних прясел. Вгору по струмку були печери, остання зруйнувалась в 1970 році, печери мали димарі, в районі печер знайдено жужелицю та сопла різних розмірів.

Про те, що на землях теперішнього села ще понад півтори тисячі років тому вирувало життя, свідчать виявлені останки залізоплавильних печей, у яких виплавляли залізо ще в першій чверті І ст. н. е. , метал добували з болотної руди.

Тривалий час територія, на якій розташоване село була незаселеною. Поступово землі заселялися непокірними кріпаками-втікачами.

У офіційній документації село згадується з 1633 року, коли російські посли, побувавши у цих місцях, стверджували, що с. Синиця було укріпленим містечком.

З 1726 р. Уманщина, у складі якої на той час було село Синиця, переходить у власність потужної магнатської родини Потоцьких. Першим власником останньої став Станіслав Потоцький, котрий отримав Уманщину від Гелени Морштин (уродженої Калиновської). В 1732 р., після смерті Станіслава, його маєтки успадкував Францішек Салезі.

В 1732 році Ф.С. Потоцький був власником 70 міст і містечок, кількох сотен сіл, 400 тисяч кріпаків. Умань і навколишні села він здавав в оренду і від того мав найбільші прибутки.

В другій половині XVIII ст. село належало польському магнату Потоцькому, який в 30-х роках ХІХ ст. продав його поміщику Стефану Єловіцькому, за нього і розпочалось закладання у селі парку. Із наукових досліджень відомо, що певний час більшість дворян, яких підозрювали в протиправних діях, було заарештовано. В основному арешти серед шляхти розпочалися після поразки повстанців під Дашевом у травні 1831 року. У списку підозрюваних у причетності до польського заколоту поміщиків, дворян і шляхтичів Уманського повіту, складений на основі рапортів уманського земського урядника фігурує орендний власник с. Синиці Юзеф Галецький із синами Станіславом й Олександром.

Достовірно відомо, що на 1863 рік власником сіл Синиця, Кузьмина Гребля, Осітна був Єловицький Федір Степанович, який володів 7126 десятинами землі (з них 2570 – землі Синиці), маєток був успадкований ним від батька Єловицького Стефана Михайловича, за якого в селі і був закладений парк. Жителів села Синиця на той час налічувалось: православних – 1309, римських католиків – 18. У селі була Богословська церква, побудована у 1748 році.

Арешти польської шляхти 30-х років не зупинили рух за відновлення Речі Посполитої і у 1863 році розпочинається повстання, причетним до нього був і власник Синицького маєтку Федір (Теодор) Єловіцький. Зокрема з історичних праць стало відомо, що 13 лютого 1861 р. у Варшаві патріотично налаштовані поляки організували масову демонстрацію, якою вшанували пам’ять про битву при Грохові. Ця маніфестація супроводжувалася зіткненнями між поляками й російськими урядовими військами, у яких загинуло п’ять осіб. Інформація про цей патріотичний виступ швидко поширилася на колишніх землях Речі Посполитої. Як з’ясувалося пізніше, під час обшуку в грудні 1863 р. польський поміщик Уманського повіту Ф. Єловицький зберігав у себе фотографію, яка засвідчувала розгон російськими військами цієї демонстрації, а також копію розпорядження ксьондза Фіалковського від 3 березня 1861 р. про траур за загиблими у Варшаві. За його потуранням у місті 14 та 21 квітня в будинку предводителя дворянства Ф. Єловицького відбулися наради польських поміщиків.

15 березня 1863 р. було видано указ про «Правила для накладення секвестру на маєтки осіб, причетних до заворушень, що виникли в прикордонних із Царством Польським губерніях, і для завідування та розпорядження цими маєтками». Згідно з указом, усе майно рухоме й нерухоме та капітали в кредитних установах, що належали підозрюваним, підлягали секвеструванню. Секвестровані маєтки передавалися на баланс місцевої палати державного майна, а будинки в містах – органам міського управління.

Одними з перших заходів проти польського чиновництва було усунення поляків із посад, які вони займали. Так, у кінці 1863 р. за зв’язки з підозрюваними в повстанні особами було звільнено з посади предводителя уманського дворянства поміщика Федора Єловицького.

Всі маєтки Єловицьких були конфісковані і продані. Зокрема Синицький маєток Федора Степановича Єловицького у складі сіл Синиця, Кузьмина Гребля і Осітна Уманського повіту, стали власністю відставного гвардії полковника барона Йосипа Миколайовича Корфа у 1868 за 222504 крб. сріблом, про що свідчить. У 1866 році село Синиця, разом з сусідніми Осітною, Максимівкою, Заячківкою, Кожухівкою, Ягубцем, Шельпахівкою, Охожою входили до Кузьминогребельської волості Київської губернії.

На той час у селі були дерев’яна корчма, два вітряних млини. У 1905 син Йосипа Миколайовича Микола Йосипович дійсний статський радник камергер передає Синицький фільварок в оренду дворянину Феліксу Олександровичу Заплатинському на шість років з орендною платою 20233 крб. за рік, окрім цегельного заводу.

Революційні події 1905 р. не обійшли і наше село. Ініціаторами боротьби з поміщиками були Лиманюк Павло, Дишкая М., Мазуренко С., Матрос Я., Матрос Килина, Миколайчук Кузьма). Селяни під час жнив відмовились вийти на роботу. Орендар Заплатинський викликав жандармів. Було заарештовано Матроса Явтуха та інших.

У 1914 році Корф призначає управителем маєтку дворянина Станіслава Няньковського-Войниловича.

У 1917 почастішали випадки селянських заворушень. Зокрема, селяни с. Синиця відмовлялися працювати в економії поміщика, частими стали підпали та страйки. Організаторами вищезазначених акцій була активна молодь сіл Синиці, Кузьминої Греблі, та Осітної, які об'єднались у підпільну організацію, керівниками якої були студенти Уманського садового училища та член Уманської повітової організації РСДРП – Крежанівський.

З початком лютневої революції в селі було створено Ради, почали ділити поміщицьке майно та землю. Радами керували активні учасники революції Ткаченко П., Високий Н., Радзівіл К., Матрос І. Селяни пограбували будинок барона Корфа, за що пізніше німецькі каральні загони по-звірячому розправились над повстанцями. В 1918 році селяни спалили маєток, знищили всі його цінності. В цей же час селяни виступили проти німецьких військ. Керівником виступів селян був житель села Демченко Пилип, який загинув у бою біля села Ягубець 8 листопада 1918 року. Після більшовицького перевороту 1917 року, в селі було організовано волосний ревком, головою якого був житель села Осітної Соколов Г.В. пізніше було організовано комнезам, головою якого був Нянько Никифор, а членом комнезаму був Струць Гаврило Федорович.

Саме за Стефана Михайловича Єловицького в мальовничому куточку села був закладений парк загальна площа якого 42 гектари, відбулося це приблизно 1830-х роках (точних даних достеменно не відомо). Тоді ж було викопано гігантський став площею 6.2 гектари у формі підкови та насипано чотири штучні острови – до одного з них вів дерев’яний міст, фарбований. Через ставок був збудований цегляний дев’яти-арочний міст. Цеглу для якого виготовляли в селі в місцевій цегельні за селом, неподалік парку (на кожній цеглині є відтиск з клеймом «ТІ» - Теодор Єловицький. Нажаль цегельня не збереглась до нашого часу.

За переказами ставок копали цигани, які пророкували, що в ньому втопиться п’ять чоловік. Спочатку парк був оточений ровом (його можна помітити і тепер) та частоколом, який до нашого часу не зберігся.

Кріпаки ж звели будинок з колонами напівкам’яний напівдерев’яний, одноповерховий, поштукатурений, «критий гонтою», який складався з 19 кімнат і галереї (додаток А), під будинком був кам’яний погреб. Біля будинку дві дерев’яні комори, під однією кам’яний погріб покритий черепицею, сарай для дров цегляний, каретний сарай теж цегляний, як і стайні для коней, кухня і прачечна дерев’яні, дев’ять дерев’яних сараїв покритих соломою, оранжерея та сушильня для фруктів, караулка, парники – цегляні та купальня. Два «ледники» та п’ять погребів, шість будиночків: для садівника, капельмейстера, музикантів та прислуги.

В парку висадили завезені рідкісні дерева: платани, модрини, кримські сосни, широколисті липи, тюльпанові дерева, особливо красивими були соснові алеї, які у війну були зрізані німецькими окупантами. Парк цінувався своїми галявинами, де в різні пори року розважалися та відпочивали господарі зі своїми дітьми та їхні гості. До речі, сам парк у Синиці з висоти пташиного польоту теж нагадує квітку тюльпана.

«Пускав коріння» у Синиці й сам пан Єловіцький, хоча не забував, що живе таки не на споконвічно польській землі.

Переповідають, що з парку в напрямку фортеці в Умані зразу ж були викопані й підземні ходи «про всяк пожежний випадок»(з розповіді місцевого жителя Нянько Л. Н., який працював на той час на території Синицького парку, ці ходи існували, але завалились в 1965 - 1970 роках).

Синицький маєток Федора Степановича Єловицького у складі сіл Синиця, Кузьмина Гребля і Осітна Уманського повіту, стали власністю відставного гвардії полковника барона Йосипа Миколайовича Корфа у 1868 за 222504 крб. сріблом. За іншою версією Синицю було продано барону Корфу за двісті двадцять дві тисячі п’ятсот карбованців сріблом, як винагороду за участь у розкритті змови Єловицького. Барон Йосип Миколайович Корф мав в Синиці 1500 десятин землі та Кузьмина Гребля і Осітна , загалом три тисячі дев’ятсот чотири десятини тисячу сто шістдесят шість сажнів.

Біля старого будинку Єловицьких швидко виріс новий двоповерховий палац : із башнею, трьома балконами і одним балкончиком у формі раковини, чотирма верандами і парадним ганком, який налічував 48 кімнат, фотоархів місцевої жительки Рудої А. М., і басейн з фонтаном-змією, воду до якого подавала система, що працювала за допомогою впряжених коней, яких ганяли по колу. Ззовні будинок був поштукатурений і пофарбований, з залізним дахом. На нижньому поверсі було дві теплиці, один вестибюль, одна швейцарня з туалетом, два передпокої з туалетом, дві кімнати з антресолями для прислуги, одна ванна кімната з кахельною ванною і десять чистих кімнат. Стелю гостьових кімнат прикрашала ліпнина з алібастру, а стіни були пофарбовані масляною фарбою в один і декілька тонів, стіни і стеля двох кімнат були покриті позолотою. Підлога в одинадцяти кімнатах була покрита паркетом, а в інших була проста з цементованих плит. Груби: одна залізна, вісім голандських поштукатурених із трьома дзеркалами, обкладені білим і зеленим кахлем. П’ять камінів: з яких три мармурові, один металевий, один мідний. Один модний консоль в ваній кімнаті і один різбленний буфет.

В будинку був облаштований водогін з ручним всмоктувальним насосним пристроєм, який був установлений в криниці на березі ставка за 100 метрів від будинку, а на горищі даху два дерев’яних, оббитих цинком баки.

У всі кімнати було проведено електричні дзвінки з трьома номераторами і світло.

Під будинком був кам’яний підвал на опорах, в якому з одного боку будинку на всю його ширину розміщувалось два житлових приміщення, а з протилежного боку вздовж заднього фасаду чотири житлові приміщення з двома голландськими грубами для «осушки» підвалу від сирості.

Вартість будинку з всіма роботами оцінювалась на перше липня 1901 року у 80000 карбованців. Будинок був застрахований з 27 грудня 1903 року.

Берег ставу біля палацу перетворили на пляж – сюди завезли річковий пісок і звели кам’яні сходи, що вели з берега аж до ставкового дна. Одночасно з будівництвом будинку по периметру парку зводився цегляний мур. Цеглу для будинку та огорожі виготовляли на території Синиці, ця частина села до цього часу має назву «цегельня», а нова цегла мала тавро з відтиском « БК»- барон Корф.

Поряд з будинком розташувалась оранжерея, яку селяни місцевою говіркою називали «римарня». В глибині парку через річку був зведений ще один місток. В огорожі парку було чотири металеві брами, дві з них парадні.

Одного дня вулицями села промчали кілька кінних упряжок, серед яких виділялася розкішна карета з гербом на дверцятах – золотою лілією і трьома шестикутними зірками, підтримуваними двома сиренами. З Петербурга прибув барон Корф – новий власник синицького помістя, нащадок давнього німецького роду, що сотні років тому змінив рідну Ліпляндію на службу царському двору Росії. Рід був потужним, войовничим й уславленим у Європі, а лілія на герб Корфів була дарована французьким королем, врятованим одним із Корфів у бою. Барон Микола Корф, був камергером російського царя і ревним прихильником єдиної імперії. Баронам Корфам судилося стати останніми власниками помістя, які мали «блакитну кров".

Корфи постійно мешкали в Петербурзі, а в Синицю приїздили приблизно раз у рік влітку на відпочинок. В будинку збудованому Теодором Єловіцьким жив управитель, який керував економією, також в маєтку проживали повар, конюх, садівник та інша прислуга. Вони завжди знали, коли приїде пан. За переказами місцевих жителів, до приїзду вивішували прапори, управитель виходив до однієї з брам з хлібом. Селянам, що працювали в парку наказували ховатись, бо пан селян не любив.

У маєтностях барона Корфа розводили породистих коней. Найкращих скакунів продавали у Санкт-Петербурзі, інших використовували у власному господарстві.

Відомо, що у 1885 році прибуток від володінь Корфів складав 24 000 карбованців, в 1886 році – 31 059 карбованці.

Також цікавим фактом є те, що в 1913 року 19 лютого Микола Йосипович з Санк Петербургу зробив замовлення «Международной компании жатвеных машин в Америке» для особистого користування в своєму маєтку Синиця: один двохциліндровий самохідний трактор, моделі 1913 року, до нього додаткові ободи для коліс, і два чотирилемішні плуги системи «Молинь», шість пристроїв для в’язання снопів, три дискових борони, шість снопов’язок і шість колосопідйомників. Всього на суму 15200 карбованців.

А 7 березня 1913 року в Одесу Барону М. Й. Корфу прийшла телеграма з Америки про те, що відправили замовлений трактор з всіма до нього предметами. Трактор мав прибути на залізничну станцію в м.Христинівка.

Кровопролитні бої громадянської війни не оминули і маєток Корфів – його знищили місцеві більшовики. Однієї ночі 1920 року маєток спалахнув і горів, як розповідають у селі, два тижні. Будинок Єловицьких не зачепили – «бо той пан був проти царя».

Під час подій більшовицького перевороту маєток зруйнувало місцеве населення: цеглу розібрали на будівництво христинівської школи № 1 та лікарні. Все, що залишилось від багатства ландшафтної архітектури парку – це став з трьома островами, один з яких плавучий, масивний цегляний міст, підвісний залізний місток який веде до «острову кохання», сам «острів кохання», поодинокі залишки підставок для скульптур в античному стилі та залишки центрального і чорного (кріпацького, робочого) входів, бетонний поріг маєтку (який через масивні розміри ніхто не зміг винести, величезні підвальні приміщення та засипані входи до системи підземних тунелів.

З приходом більшовиків життя помістя й парку змінилося. Чудове повітря на березі ставків спочатку мало підлікувати здоров’я командування кавкорпусу Котовського. Оскільки палац спалили колеги по більшовицькому перевороту, еліта кавалерії лисого героя громадянської рубанини влаштувалася у стайні попередньо вставивши вікна й зробивши перегородки.

В домі Єловицьких під звуки оркестру влаштовувалися вечори відпочинку, вдень же в саду сушилися командирські гімнастерки й онучі, а з рукотворних пляжів денщики заводили коней до ставу купатися, зішкрібаючи кізяки з боків чотириногих побратимів.

З 1925 року – тут вже виправна колонія, а для того, щоб арештантам було що їсти, зводять свинарник із цегли, що довбають з паркових мостів та муру огорожі, дірки в якій залатують колючим дротом.

Начальником колонії був Зінькевич, який пізніше в 1932 році керував реквізицією хліба. Зі створенням ТСО «Авіахім» в будинку Єловицького розташувалась контора і дитячий садок. Цікаво те, що в такі скрутні часи парк охороняли чотири сторожі. Весь парк був оточений фруктовим садками. Слідом за комуністами до руйнації доклали руку фашисти: в 1940-х вони винищили чимало рідкісних дерев парку.

В 60-х роках в будинку, де розташовувалась колонія, в літній період діяв піонерський табір. Будинок Єловицького був переобладнаний під сільський клуб, тут же розташувалась бібліотека та дитячий садок. В 70-роках в будинку, де працював піонерський табір, розмістили дільничну лікарню сіл Синиця, Кузьмина Гребля, Осітна. З часом територія парку почала заростати чагарниками і будинок Єловицьких знесли. В 80-х роках парк розчистили від зайвих насаджень, бур’янів, посипали піском доріжки, поставили лавочки для відпочинку. На острові побудували дерев’яну альтанку та причал. За кошти колгоспу придбали два катамарани та чотири човни. Всі свята жителі села святкували в парку. Неодноразово тут відбувалися районні зльоти піонерів, свята врожаю. В травні 1988 року приїздив з концертом Назарій Яремчук, виступ якого відбувався на головній галявині парку (зі слів місцевих жителів села).

На жаль, деякі жителі села дуже швидко всі ці надбання знищили: розібрано лавки, альтанку, причал, знято чавунні перила мосту. З цегляної огорожі, яка колись оточувала парк залишилась незначна частина. В 2007 році за рахунок ВАТ Уманьферммаш відновлено місток до центрального острова. Постійно силами небайдужих жителів села та учнів школи проводяться заходи по приведенню належного стану території парку.

Місцеві жителі розповідають, що не так давно приїздили якісь невідомі, бродили по руїнах з металошукачем. «Мабуть, хотіли знайти ті чотири срібні хрести, які, за переказами, були закопані на кутках помістя, – кажуть люди. А може, шукали приховані панські скарби – та то дарма, бо їх всі вивезли самі Корфи, тільки-но почався більшовицький переворот».

У 2019 році за сприяння депутата-мажоритарника проведено реконструкцію парку: встановлено: вхідну арку, металеву огорожу на арочному містку, дитячий майданчик у фольклорному стилі, туристичні вказівники, лавки та контейнери для сміття, пофарбовано огорожу і перестелено настил на містку. А також для комфорту відвідувачів облаштовано пішохідну дорогу та пішохідну доріжку з покриттям щебенево-піщаною сумішшю.

Ми впевнені, що Синицький парк буде й надалі приваблювати своєю колоритною атмосферою та бурхливою історією не тільки місцевих жителів, а й туристів!