Інформація про заклад

Розвиток освіти у селі Великий Жолудськ

До окупації західно-українських земель панською Польщею в селі Великий Жолудськ школи не було. За свідченнями переказів та архівними документами в селі Великий Жолудськ у 1921 році було відкрито чотирикласну польську школу. В школу мали змогу ходити одиниці. Зі спогадів Совгутя  Миколи Васильовича, жителя села Великий Жолудськ 1930 року народження: «Польська школа була побудована на території сучасної сільської ради. Навчання велося польською мовою.  Вчителем тодішньої школи була Хроміч Марія Василівна. До встановлення  радянської влади я закінчив 4 класи польської школи.  В 1940 році пішов у 4 клас радянської школи, яку закінчив на відмінно».. Після Великої Вітчизняної війни Микола  Васильович продовжує навчання у Великожолудській семирічній школі .У 1948 році нагороджується  похвальним листом.

          Недовго раділи діти вільному життю. На оновленні західно-українські землі посунули фашистські загарбники, навчання було перерване, приміщення школи згоріло. Гітлерівці окупували село Жолудськ – 4 липня 1941 року. Реквізиції , масові розстріли населення – таким був «новий порядок». Давго чекали односельці Дня визволення - і він прийшов. 14 січня 1944 року було вигнано останнього фашиста  з села. Визволившись від фашистського рабства односельчани взялися за відбудову.

 Навчання відновилося у селянських хатах. 1946 рік, ось у той неспокійний час йшла лісовим шляхом молода вчителька з гребінцем у пишному волоссі, з відкритим симпатичним обличчям, в простенькій кофтині і ситцевому платті, майже  з порожнім студенським  чемоданом. Йшла у Великий Жолудськ з великим бажанням працювати в школі, виховувати молоде покоління. Це була Марія Григорівна Молочко – жителька Полтавщини, яку  тодішній Рафілівський райвідділ народної освіти направив завідуючою початковою школою. Такою її пам’ятають і сьогодні старожили села. Прибувши в село, молода вчителька «совєтка»,як її називали місцеві жителі, повністю поринула в роботу. По характеру товариська, проста і щиросердечна, вона душевно ставилася до своїх вихованців, до їх батьків. І до Марії Григорівни з довірою і повагою йшли жителі села. Кожен просив поради і розради, неписемні зверталися за допомогою.  5 лютого 1947 року вчительку було вбито. Поховали Марію Молочко на кладовищі у Великому Жолудську. Іменем першої вчительки Марії Молочко названа центральна вулиця села.  

  У 1948 році у селі Малий Жолудськ школа знаходилася у 4 приміщеннях. Відстань між деякими приміщеннями досягала 2 км. «У перший клас я ходив на хуторі, де школа розміщалася у невеликій хатинці. Інші класи закінчував у приміщеннях , які знаходилися у центрі села» (зі спогадів Мордаса Йосипа Тихоновича 1944 року народження).У 1953 році директором Маложолудської школи був Микитенко Іван Амосович. У1954 році у серпні місяці направляються на роботу молоді вчителі: Павлюк Віра Максимівна, Бакун Олександра Василівна, Собченко Іван Григорович, Горова Клавдія  Петрівна, Чуть Катерина Василівна, Лайко Євдокія Олександрівна, Ткачук Марія Михайлівна, Павленко Варвара Григорівна. З листопада 1954 року директором Маложолудської школи призначено Бакун Олександру Василівну,яка народилася  у селі Хотів Волинської області 6 квітня 1931 року.Олександра Василівна поставила собі за мету побудувати нову школу. Багато порогів було стоптано,багато дверей відчинено. 1958 рік зустрів дітей гарною,просторою школою.

Паралельно у  селі Великий Жолудськ школа існувала у трьох приміщеннях, які знаходилися поруч одне з одним  1954  року Великожолудську семирічну школу очолює Муштенко  Модест Кирилович. В школі на той час уже працювали вчителі, які приїхали із Центральної  України: Волкова Валентина Савівна, Окань Марія Маркіянівна, Чернушенко Антоніна Юхимівна.   У 1959 році відбулося об’єднання Великожолудської і Маложолудської школи у Великожолудську восьмирічну школу. Директором залишився Муштенко Модест Кирилович. Вчителі, долаючи по декілька кілометрів кожного дня, навчали дітей у  Великому та Малому Жолудську.

    У 1964 році школи функціонують знову порізно. Директорами Маложолудської восьмирічної школи  були:

1964 рік – Собченко Іван Григорович

1967 рік – Ільїн Григорій Андрійович

1973 рік  - Булан Тарас Юрійович

1978 рік – Островська Федора Романівна

У Великожолудській восьмирічній школі до 1968 року директором працює Муштенко Модест Кирилович. З 1968 року школою керував Тимчук Костянтин Михайлович.

Навчання проводилося у три  зміни. Паралельні класи (1-8кл.) , в них навчалося понад 400 учнів. Діяла вечірня школа, яку відвідували понад 50 учнів.  Школа буда забезпечена педкадрами і технічним персоналом.  «У школі був створений кабінет фізики, неодноразово при інспекторській перевірці відзначалось про першість такого кабінету серед восьмирічних шкіл району. В зразковому стані був географічний та спортивні майданчики.» зі спогадів колишнього директора школи Тимчука Костянтина Михайловича. Як  творчих, талановитих, неординарних вчителів, Костянтин Михайлович згадує Хондоку Ольгу Миколаївну,Муштенко Марію Кирилівну,Тишко Таїсію Андріївну,Журбу Олену Пилипівну,Собченко Віру Пилипівну,Райчук Аллу Миколаївну,Тимчук Віру Степанівну.

8. Гордість освітянської Володимиреччини.

Бакун Олександра Василівна  народилася  у селі Хотів Волинської області 6 квітня 1931 року. Складний тоді був час: голодомор, село переходило із рук в руки. За панування Польщі пішла до школи у 1938 році. Почалася Друга Світова війна. Тяжко було жити. Ховалися під час війни всією сім’єю у льосі, лісі. Хату було спалено. Та згодом вона продовжує навчання, вже у третьому і четвертому класах під керівництвом вчителя проводить сама уроки. Закінчивши початкову школу продовжує навчання у Старій Вижві (за два кілометри від села). Екстерном за літні канікули здала шостий клас і пішла у сьомий клас, десятий клас закінчує у 1952 році - це був перший випуск Старовижівської школи після війни. Найбільше, чого прагнула,- це вчитися після школи далі. Жадоба до пізнання і привела до учительського інституту. Перша з села

отримала педагогічну освіту. А далі доля відриває з рідної Волині. В 1954 році направляється на

роботу у село Жолудськ Дубровицького району, що на Поліссі. Разом із подругою Вірою Максимівною Павлюк їх поселили на одній квартирі.  Першого вересня 1954 року розпочалося навчання у чотирьох приміщеннях школи, малеча полюбила вчителя Олександру Василівну,

її уроки зачаровували їх, 45 хвилин спливали миттєво. 34 роки пропрацювала на одному місці. Старша дочка, Грушевська Раїса Іванівна,  пішла стежкою матері, здобула педагогічну освіту в інституті, і з 1973 року почала працювати вчителем зарубіжної літератури, а вже впродовж БАГАТЬОХ років працює заступником директора Великожолудської школи . Онука Ольга Володимирівна прийшла працювати у Великожолудську школу у 1999 році педагогом-організатором. В 2004 році, здобувши вищу освіту була переведена на вчителя історії. Онук Микола Миколайович працює у школі з 2009 року вчителем фізичної культури. (Розповідь онуки Бондар Ольги Володимирівни).

Мамчиц Марії Кирилівні за плідну працю та значний внесок у розвиток освіти присвоєно звання «старший вчитель».

Ось спогади про її життя:

«Народилась я на Київщині, в невеличкому районному центрі Кагарлик, в лютому 1942 року.

Йшла Велика Вітчизняна війна.  Тато мій ще до війни закінчив Ржищевське педучилище, а потім Воронежський педінститут. Тому в 1947 році його посилають на Рівненщину «ліквідувати безграмотність». Адже до вересня 1939 року Західна Україна була під владою Польщі, і в школах (яких було дуже мало) велись заняття тільки на польській мові. З 1947 по 1952 рік мій батько працював директором школи в селі Полиці. Так що моє босоноге дитинство пройшло саме тут, на Поліссі. Навесні 1952 року наша сім'я (тато, мама, старша сестричка Галина і я)переїхала на Донбас, в Луганську область, де через три місяці помер тато. Здоров'я його підірвала війна, та ті нелегкі п'ять роки життя на Поліссі. І знову безрадісне, холодне й голодне дитинство.    Вернулись на Київщину, переїхали на Черкащину, де в місті Звенигородці 1959 я і закінчила середню школу. Після школи працювала піонервожатою в селі Рижанівці. В 1962 році переїхала в Донецьку область, і в 1965 році закінчила Макіївське педучилище і була направлена працювати вчителем у Великожолудську восьмирічну школу. Тут працювала, вийшла заміж, виростила трьох прекрасних синів Віктора, Володимира й Олега, здобула вищу освіту в Київському державному університеті імені Тараса Григоровича Шевченка. З 1965року по 1986 рік працювала в старій школі. Це було три хатини, в яких навчалось близько 400 учнів. Навчання проводилось у три зміни, була ще вечірня школа. Можна сказати вчителів не вистачало. Тому ми, вчителі початкових класів, викладали певні предмети в старших класах. Майже всі учителі здобували вищу освіту заочно. У 1998 році пішла на заслужений відпочинок.»

У 1986 році збудоване трьохповерхове приміщення нової школи.

   1 вересня в новій  школі сіли за  парти учні Великого та Малого Жолудська  Чучеве, Мостище. До знань, до світла покликав їх срібноголосих дзвоник у руках Людмили Райчук.Школа отримала статус середньої,в якій навчалося до 500 дітей.Навчання велося в одну зміну.  У 1993 році наказом №37 від о4.06.1993 року школу переіменовано у загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів.

Директорами Великожолудської середної школи були:

Островська Федора Романівна(1986-1987)

Райчук Василь Олексійович(1987-1988)

Максимчук Людмира Костянтинівна(1988-1999)

Рижий Анатолій Петрович (1999-2004 р)

Кучик Оксана Андріївна- 2004 -2021 рр.

 На сьогоднішній день школу очолює ШКАБКО НАТАЛІЯ ВАСИЛІВНА

У Великожолудській загальноосвітній школі І-ІІІ ст. працює 44 педагогічних працівників

- спеціаліст вищої категорії – 4 (9%).

- спеціаліст першої категорії – 12 (27,3%)

- спеціаліст другої категорії – 10 (22,7%)

- спеціаліст – 15 (34%)

Вищу освіту мають – 40 (85%)

Середню спеціальну – 4 (10 %)

Здобувають вищу освіту шляхом заочного навчання – 2 (5%).

З усього вчительського колективу 37 (84%) місцеві вчителі. В школі навчається 314 учнів.

  Село гордиться випускниками школи:

Радчук Сергій Іванович-нагороджений орденом «Трудової слави»II степеня ,III степеня.

Леус Володимир Власович- нагороджений орденом «Трудової слави»III степеня.

Совгуть Марта Трохимівна нагороджена орденом «Знак почета».

Мамчиц Марія Кирилівна присвоєно звання «Старший вчитель».

Стельмах Софія Іванівна художник самоучка.

Максимчук Петро Іванович-директор першої приватної автошколи в Україні.

ІСТОРІЯ СЕЛА В.ЖОЛУДСЬК

Перша письмова згадка про село датована 1577 роком. У творі О. Цинкаловського “Стара Волинь і волинське Полісся” наведено його дослідження, що за поборовим реєстром Луцького повіту з 1577 року Жолудськ належав князю Михайлу Чарторийському Житомирському старості. Тоді поселення нараховувало всього лише “десять димів”. Іншим цікавим епізодом у житті села є відомості, що стосуються періоду Вітчизняної війни 1812 року. Тоді на хуторі Лисище квартирував штаб 3-ої армії генерала Тормасова. Щодо самої назви села до наших днів дійшло кілька легенд, переказів, припущень. В одній із них стверджується, що свою назву село дістало від урочища Жолудськ, де місцеві жителі збирали жолуддя. В інших легендах розповідається, що в неврожайні, голодні роки жителів врятували жолуді і тому поселення назвали Жолудськ. Село має свої символи , затверджені сільською радою 25 травня 2000р. Автор проектів – А. Гречило (щоправда, сільська рада внесла зміни в колористику прапора ).

Герб Великого Жолудська: у синьому полі два золоті жолуді з двома срібними дубовими листочками.

Прапор Великого Жолудська : квадратне блакитне полотнище, з верхнього краю до середини нижнього краю відходить червоний клин, на якому два жовті жолуді з двома білими дубовими листочками. Номінальні символи вказують на одну з версій про походження назви поселення. Щит увінчує золота сільська корона. Рішенням сільської ради передбачений варіант з розміщенням під щитом кетяга червоної калини. На даний час в селі нараховується 552 двори, а населення становить 2127 чоловік. Близько 350 жителів Великожолудської сільської ради пішло на фронти другої світової війни. З них 110 чоловік не повернулись до рідних домівок. В пам’ять про захисників Вітчизни в селі встановлено обеліск слави. У 2005 році у скверику слави було освячено пам’ятник у вигляді лапчатого хреста синам і дочкам України, що боролися в загонах УПА. Зараз тут сусідять два пам’ятні знаки.

У 1986 році відкрила двері новозбудована школа

Легенди і перекази с. В.Жолудськ

КРИНИЦЯ

Є на околиці нашого села ставок . Площа якого 6 гектарів. Ми навіть не задумуємося: „ А звідки ж стільки води?” .Це також наша історія. У тому місці, де зараз знаходиться капличка, було багато джерел. Вода у цих джерелах чиста і цілюща. Люди ці джерела чистили, обгороджували і набирали воду для пиття. Адже працювати доводилось далеко від села. Навколо були поля. От і вода ставала у пригоді людям . Це місце назвали вони Криницею. Тепер ці криниці дають воду нашому ставку, нашому водосховищу.

СЕЛО МОСТИЩЕ

А я проживаю в селі Мостище. Про його назву свідчить така легенда. Колись через моє село проїжджав пан Блюхов. Йому сподобалися наші ліси, поля, а особливо глинястий грунт, який він вирішив використати для випалювання цегли. Місце, яке він облюбував знаходилося серед лісу. Побудував цегельню, але потрібно було збувати цю цеглу, вести торгівлю. Почав Блюхов вирубувати ліс і прокладати грунтову дорогу до найближчого селища Рафалівка , цей шлях він назвав Маюницьким. Але це було невигідно тому, що там великі піски, важка дорога. І тоді він задумав побудувати залізницю, яка з’єднувала б цегельню і Рафалівку. Одного разу, шукаючи шлях де повинна була проходити залізниця, він проїжджав цією вулицею, де зараз моє село. Місцевість рівнинна, але болотиста. Він дуже зрадів своїй нахідці і промовив : „ Тут побудуємо залізницю, а тоді мости-ще ”. Від того і пішла назва Мостище. Свої плани Блюхов не втілив у дійсність. Залізниці нема, а моє село стали називати Мостище.

ХУТІР БЕРЕЗИНА

Моя розповідь про хутір Березина, який розташований у південно – західній стороні села. Нашим предкам прийшлося корчувати дуби, а це була дуже важка праця. Тоді вони вирішили шукати інше місце для поселення, де були мішані ліси, зокрема березняки. Першими поселенцями цього хутора була родина Килюхів. Вирубуючи берези, корчуючи пеньки, вони знищили березові ліси, а пам’ять про них – це назва хутора Березина.

ХУТІР ЛИСИЩЕ

Історія нашого села „промовляє”, що наші предки –земляки займалися полюванням. Одного разу мисливці натрапили на велику нору . Біля цієї нори було багато лисячих слідів. Сліди були свіжі. „ Значить можна розраховувати на здобич ”,- подумали мисливці. Сиділи день у хащах, другий, а на третій – потрапила лисиця в сільце . Один із мисливці дуже зрадів і вигукнув: „Ну і лисище”. Ось ця лисиця і принесла назву хутору Лисище.

ХУТІР СТРАХОЛИН

Кожний хутір, уріччя має свою історію. Мені сьогодні хочеться розповісти таку легенду, яка засвідчує ще одне поселення. Весілля … Всі танцюють, співають , веселяться. Тільки винуватці цієї урочистості – сумні, невеселі. І раптом те горезвісне: „Гірко! Гірко! Гірко! ” Молода стрепенулася, ніби прокинулась від сну, розкрила повні сліз очі, підвелась із лави, як для поцілунку – і вистрибнула із - за столу. Юнак залишився сам. Не кохала вона його. Думала, що покохає. Розвела їх доля в різні сторони. Дівчина кинулась тікати. Земля від її кохання нагрівалася так, що звуглювалася і куріла. Вона бігла, а її сліди замітала курява. Цей шлях, яким вона бігла, стали називати Кур’яном . А тікала вона до свого коханого в сусіднє село. А де ж дівся юнак? Він довго сумував, а потім десь зник. Одні люди бачили, як побіг він в сторону болота, яке розташувалося під горою. Одним словом - він зник. А вночі – коли всі спали, із того місця доносився плач, стогін. Хтось страхав, тобто лякав людей. Люди переказали нам цю легенду, а хутір назвали Страхолин.