Державність - це устрій усього матеріального і духовного буття цілого народу. 

Примірник Конституції України у Верховній Раді України. 

Мапа України. Йоганн Янсоніус. 1647—1657 рр. 

ДОВІДКОВО

(за матеріалами Олександра СВЯТОЦЬКОГО, головного редактора юридичного журналу «Право України», доктора юридичних наук, професора, академіка НАПрН України)

До питання поняття державності

Із розпадом СРСР і утворенням незалежних держав, зокрема української, перед національними історіографією і юриспруденцією постало актуальне питання формування Української державності. За часів існування СРСР це просто було неможливо, адже радянська історіографія заперечувала самобутнє існування українського народу і його державності, розглядаючи їх як невід’ємну частину Росії. І тільки з проголошенням незалежності України перед українцями постала проблема етнічнополітичної самоідентифікації.

Мусимо констатувати, що попри надзвичайну популярність у сучасній українській науці та публіцистиці питання державності цей термін вживається як суто літературна метафора, без означення чіткого змісту. Відповідно, така ситуація сприяє виникненню безлічі спекуляцій довкола поняття державності. У кращому разі державність пов’язують із категорією «держава», вживаючи ці слова як синоніми.

Натомість ще у 1949 році український письменник, державний та політичний діяч Володимир Винниченко визначав

державність як комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеній національним колективом, які зв’язують його в компактну цілість та забезпечують його розвиток у сучасному і майбутньому.

Державність — це устрій усього матеріального і духовного буття цілого народу.

«Нація без державності є покалічений людський колективний організм... Адже, як і у всякої індивідуальної істоти на землі найперша потреба — це зберегти своє життя, забезпечити його розвиток, передати спадщину в наступні покоління, так і для кожної нації власна держава є найкращим засобом збереження життя і розвитку...»

Зміст державності є значно ширшим порівняно з поняттям «держава». Державність є своєрідним фундаментом, корінням держави, а остання, у свою чергу, є однією із складових — своєрідним вінцем державності.

Ознаки, символи та атрибути державності.

Ознаки державності:

1) втілення права нації на незалежність, що є першим кроком на шляху до власної державності;

2) наявність органів публічної влади, яка виступає у двох формах:

1. Державна влада, до якої належать: глава держави; органи законодавчої, виконавчої та судової влади; силові органи (поліція, органи держбезпеки, прокуратури, збройні сили тощо).

2. Муніципальна влада, до якої належать представницькі та виконавчі органи місцевого самоврядування.

3) державний суверенітет, який передбачає верховенство держави на своїй території і незалежність у міжнародних відносинах;

4) система правових норм (закони та підзаконні акти), які регулюють відповідні суспільні відносини;

5) міжнародне визнання держави та, як наслідок, її міжнародна правова ідентифікація.

Державні символи.

Державні символи — це закріплені в законодавстві офіційні знаки (зображення, предмети) чи звукові вираження, які символізують суверенітет держави.

Державними символами є — Державний прапор, Державний герб і Державний гімн,

які є основою історичної свідомості громадян та процесів державотворення (відповідно до статті 20 Конституції України).

Слід зазначити, що українські державні символи та атрибути формувалися протягом тисячоліть і належать до найбагатших та найзмістовніших систем людства.

Атрибути держави.

Атрибути держави — це її ідентифікаційні національні символи, що пов’язані з розвитком титульної нації та її роллю у становленні державності на певній території.

Атрибутами державності є:

1) власна територія, населена національним колективом, із визначеними кордонами, офіційна назва, час заснування або дата першої письмової згадки держави, що є важливими атрибутами суверенності та політичної ідентифікації держави;

2) мова як невід’ємний державницький атрибут, адже мова — найважливіший маркер національної самоідентифікації. «Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію... Втратити рідну мову і перейняти чужу — це найгірший знак підданства, це — кайдани, це кайдани на душу. Втратити національну мову — це смерть, це значить, що ярмо вже в’їлося глибоко»;

невід’ємними державницькими атрибутами є також:

3) національне вбрання, національні страви, національні музичні інструменти, національна народна пісня, видатні історичні та сучасні постаті;

4) в Україні від 4 жовтня 2018 р. Верховною Радою запроваджено ще один атрибут — національне гасло: «Слава Україні! Героям Слава!» як офіційне вітання у Збройних Силах та Національній поліції, хоча нині всі громадяни дуже часто використовують його у повсякденному суспільно-політичному житті.

Насправді Українській державі не три десятки років. Україна, як державне утворення українців-русичів, має тисячолітню історію. 1991 року відбулося ВІДНОВЛЕННЯ Української Державности.

Історики становлення Української держави поділяють на кілька періодів:

Перший — Київська Русь, Галицько-Волинська держава.

Другий — Запорозька Січ та Українська козацька держава (Гетьманщина).

Третій — УНР за Центральна Рада, Українська держава за Павла Скоропадського, УНР за Директорії та ЗУНР.

Четвертий — сучасна Українська держава.

Витоки Української державності

На превеликий жаль, для українського народу становлення національної державності відбувалося досить складно й упродовж тривалого часу. Однак, незважаючи на всі труднощі, Українська державність укріпилася і має свою давню історію. Щодо кількості етапів розвитку Української державності висловлені різні міркування, і тут останнє слово — за істориками, правниками, але якщо йдеться про основні з них, то традиційно виділяють: етап Київської Русі — княжа доба; козацьку державність ХVІ—ХVІІІ ст.; державність Української Народної Республіки; державність Радянської України; сучасну відроджену Українську державу. Особливість вивчення історії національного державотворення пояснюється тим, що територія нашої Батьківщини в сиву давнину була одним із центрів не тільки східнослов’янської, а й усієї європейської культури.

Історія державно-правового розвитку на території сучасної України бере свій початок від середини І тис. до н. е., коли у народів і племен Північного Причорномор’я (на території сучасних Миколаївської, Херсонської, частини Одеської областей, а також у Криму) сформувалися перші державні утворення. Це були ранньосередньовічні держави, які виникли у процесі розпаду первіснообщинного ладу й становлення організованого суспільства у державу.

Етапи становлення Української державності

Історія України — це фактично історія національно-визвольної боротьби українського народу за свою державу. Ця боротьба була спрямована на визволення українського народу з-під іноземного панування та здобуття національної державної незалежності. У періодизації історії Української держави можна виділити такі періоди її становлення і розвитку: перший — Київська Русь, Галицько-Волинська держава. Другий — Запорозька Січ та Українська козацька держава (Гетьманщина). Третій — УНР за Центральної Ради, Українська держава за П. Скоропадського, УНР за Директорії та ЗУНР. Четвертий — сучасна Українська держава. На жаль, були періоди, коли Українська державність була перервана і її територія перебувала у складі іноземних держав. Політика, яку проводили поневолювачі українських земель, переважно негативно позначалася на етнічній свідомості українців. Проте українці, як і інші європейські народи, формувалися волелюбними і завжди прагнули мати свою державу, а в часи її відсутності піднімалися на боротьбу за її відродження.

Варто наголосити, що зародження ранньої Української державності почалося з VІ ст. н. е., засновниками якої стали князі Кий, Щек та Хорив, котрі започаткували династію перших її правителів — Києвичів (як у сусідній нам Польщі — династія П’ястів). Подальший розвиток «Руської землі» привів до утворення могутньої ранньосередньовічної Української держави — Київської Русі, основу якої становили етнічні українські землі. Підкреслюємо свою позицію, яка збігається з державницькою позицією багатьох відомих давніших і сучасних істориків та дослідників, — саме української. Спроби російських великодержавних істориків — і царських, і пізніших часів — зобразити Київську державу російською, Київ — «матерью городов русских» були спробами присвоїти собі чужу державницьку історію, тобто нашу, українську, історію. Невдалим, дещо пом’якшеним, варіантом великодержавної науки є й спроби зобразити Київську Русь так званою колискою трьох братніх народів. Правильно писав свого часу найвідоміший український історик світової слави Михайло Грушевський: «До тих пір, коли не буде доведено, що в Києві і його околицях в ІХ—ХІІ ст. (додамо від себе — чи й раніше. — Авт.) проживали великоруські племена, котрі перенесли потім форми політичного, суспільного та культурного життя на береги Клязьми та Москви, нам доведеться з простої логічної послідовності вважати ці форми набутком української народності, оскільки ці українські племена ІХ—ХІІ ст. були її безпосередніми предками». З ІХ ст. по 30-ті роки ХІІІ ст. Київська держава була однією з найбільших і наймогутніших держав Європи. У ХІІ—ХІІІ ст. князівські міжусобиці, свавілля заможного боярства, татаро-монгольське нашестя послабили, а згодом призвели до повного розпаду могутньої колись Київської Русі. У XIV ст. історичні події розвивалися для України несприятливо. На її землях настав період глибокого економічного, політичного і культурного занепаду. Володарем усієї території колишньої Київської Русі впродовж майже 80 років вважався монголо-татарський хан. Щоправда, у безпосереднє управління цими землями монголо-татари втручалися мало, обмежуючись, переважно, збиранням податків і поборів, функціями загального керівництва тощо. Розпад стародавньої Київської держави призвів до посилення регіональних князівств, які, по суті, у ХІІ — на початку ХІІІ ст. стали незалежними державами. Однією з них, на західних землях Русі-України, стала Галицько-Волинська держава. У ній продовжували розвиватись традиції Українського державотворення. Проте в другій половині ХІV ст. Галицько-Волинська держава припинила своє існування. Приєднання українських земель до Речі Посполитої і встановлення на них польськими магнатами та шляхтою тяжкого соціального, національного, релігійного і мовно-культурного становища зумовили численні повстання і врешті-решт Національно-визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького. За своєю суттю, характером, метою вона може бути прирівняна до великих революцій, які в ХVII—ХVIIІ ст. охопили всю Європу. Це була національно-визвольна, соціально-політична революція за право на свою державу, рушійною силою якої був увесь український народ, а керівництвом — козацька старшина й українська шляхта, оскільки національної буржуазії, яка в західноєвропейських революціях була їх організатором і керівником, в Україні ще не було, у будь-якому разі — достатньо численної і міцної. Національно-визвольна війна 1648—1657 рр. привела спочатку до виникнення української державно-політичної автономії (у складі Речі Посполитої), а згодом — незалежної Української козацької держави. Це був другий етап в історичному процесі становлення Української державності — після Київської Русі та Галицько-Волинського королівства. Підвалиною її відродження стала військово-адміністративна система, що склалася у Запорозькій Січі. Організуючою силою, стрижнем визвольної революції, творцем незалежності України було українське козацтво (переважно українські селяни, представники міського населення тощо). Хочеться відзначити ще одну важливу складову Української державності тієї епохи: під час національно-визвольної боротьби зародилась ідеологія Української національної державності, яку сприйняли не лише козацька старшина і шляхта, а й широкі народні маси. Важливу роль у цьому процесі відіграла й Українська православна церква.

Українська козацька держава цієї доби — зі своїми центральними та місцевими органами влади, адміністрацією, судами і військом, зі своєю територією (яка, щоправда, не мала чітко визначених кордонів, бо вони іноді змінювалися залежно від зовнішньополітичної ситуації — але все ж територія була, бо без цього немає держави!) — за формою правління була, вважаємо, демократичною республікою з виборним гетьманом на чолі, унітарною, з демократичним політичним режимом.

Однак істотним недоліком новоствореної держави було нерозв’язання важливої соціально-економічної проблеми — не було звільнено від особистої залежності заможних землевласників усе селянство, не ліквідовано його борги і численні повинності. Не була диференційована компетенція державних органів — вони переважно виконували одночасно і адміністративні, і судові, і військові функції тощо.

Створена в результаті національно-визвольної війни проти Речі Посполитої Українська козацько-гетьманська держава проіснувала понад сто років — із середини ХVII ст. до кінця ХVIIІ ст. Незважаючи на приєднання до Московської держави у 1653—1654 рр., вона ще тривалий час продовжувала зберігати всі ознаки державності — територію, органи публічної влади, армію, судову систему, право. В Україні, як вважаємо, існувала республіканська форма правління з виборним главою держави — гетьманом. Спочатку ці ознаки виявлялися чітко, оскільки у складі Московського царства Україна мала значну державно-політичну автономію. Проте надалі наполегливо і послідовно Московія стала проводити політику обмеження української автономії. Почалося з обмеження компетенції гетьмана, Ради генеральної старшини (генерального уряду) та козацької військової ради. Згодом ліквідовано виборність усіх органів влади і управління в Україні — їх стала фактично призначати російська влада. У 1764 р. гетьманство було ліквідовано остаточно, 1775 р. — Запорозьку Січ. У 1783 р. ліквідовано попередній адміністративно-територіальний устрій України, її право, тоді ж — закріпачено селянство. Російська імперія на той час зміцніла настільки, що не потребувала вже ні окремої України, ні козацького та запорозького війська. Україна стала адміністративно-територіальною частиною Російської імперії, на її територію поширено дію російського законодавства, управлінську систему. Головними причинами втрати Україною незалежності, втрати своєї державності були постійні чвари серед політичної еліти, відсутність єдності цієї еліти з народом. Особисті, корисливі інтереси старшини, шляхти переважали інтереси загальнонаціональні. Зрівняння цих верств із московським дворянством, надання їм нових земель, привілеїв нейтралізувало значну частину старшини і шляхти, вони й самі стали закріпачувати вільних селян, козаків. Суспільство розкололося. Загравання з українською старшиною і шляхтою російської та польської влади зумовило їх відречення від ідей незалежності, оскільки за цю незалежність можна було втратити все — маєтки, життя. Козацтво, позбавлене керівництва політичної еліти, поводилось пасивно, селянство і міщанство — й поготів. Тому спроби гетьманів І. Виговського, П. Дорошенка, І. Мазепи відновити Українську державність зазнали поразки. Отже, приєднання України до інших держав — Росії і Речі Посполитої було помилкою. Це призвело до того, що Україна не тільки втратила свою незалежність і державність, а й стала звичайною провінцією цих держав.

Наступний етап національно-визвольної боротьби українського народу за свою державу припадає на 1917—1921 рр. В умовах краху Російської й Австро-Угорської монархій та революційних подій український народ знову став на шлях свого державного відродження. Українська національна революція 1917—1921 рр. мала епохальне історичне значення. Після тривалого історичного періоду русифікації, національного та соціального поневолення на початку XX ст. український народ відновив свою незалежну державу. У той час Україна пережила різні форми національної державності: Українську Народну Республіку за Центральної Ради, Українську державу — Гетьманат П. Скоропадського, Українську Народну Республіку за Директорії і Західноукраїнську Народну Республіку, але державну незалежність втримати не змогла.

У результаті збройної агресії більшовицької Росії за допомоги місцевих більшовиків проти Української Народної Республіки у Харкові 25 грудня 1917 р. було проголошено Українську радянську республіку, яка проіснувала до 24 серпня 1991 р. У 80-х рр. ХХ ст. в економіці (насамперед) та всьому суспільно-політичному житті Союзу РСР відбулися серйозні зміни. Багаторічне правління більшовиків­комуністів з їх утопічною теорією створення в короткий час суспільства «загального благоденства», соціальної рівності та справедливості, широкої демократії і народовладдя насправді перевтілилось в тоталітарну антидемократичну диктатуру, в суспільство людей-гвинтиків, повністю позбавлених загальнолюдських природних прав і свобод, підвладних волі компартійно-державної еліти. Але управління найбільшою територією однієї з найбільших за кількістю населення держав диктатурними методами нескінченно тривати не могло. У багатьох національних республіках з’явився рух протесту, почастішали вияви національно-визвольної боротьби, що були об’єктивною реакцією щодо політики русифікації усього населення країни, небувалого і необґрунтованого вивчення ролі та значення, культури і мови одного народу — російського. Політики, що проводилась уперто і наполегливо, в усіх галузях життя, і позбавляла інші народи країни своєї самоідентичності, мови, історії, традицій. Почав падати і міжнародний престиж Радянського Союзу, частішали вияви його агресивності, силові спроби нав’язати свою політику і волю багатьом іншим країнам і народам. Криза економіки, в соціально-політичних відносинах всередині країни, антидемократична політика щодо неросійських народів призвели до краху радянської федерації. Країни Балтії, Україна, Грузія та інші колишні «союзні республіки» стали на шлях проголошення державної незалежності, який М. Горбачов образливо назвав «парадом суверенітетів». Але це був не «парад», а об’єктивний, природний процес. Проголосила, а точніше, відновила свою державну незалежність, справжній, а не фіктивний суверенітет і Україна — Декларацією про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. та Актом проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р.

Відштовхуючись від вищезазначених ознак та атрибутів, можемо говорити про слабкість сучасної Української державності. За роки незалежності Україна так і не змогла з’ясувати час заснування та утвердити День Української державності, прийняти Великий Державний герб, що передбачено Конституцією України, стати справді демократичною, правовою та соціальною державою. Демократія, верховенство права, права людини в сучасній Україні радше нагадують карикатуру на визнані світові стандарти. Однією з центральних проблем сучасної України є відсутність консолідуючої суспільство національної ідеї, яка існує лише тоді, коли об’єднує націю, а її складові не піддаються сумніву переважною більшістю суспільства. Результатом цих процесів є недовіра до держави загалом і, як наслідок, молоде покоління дедалі більше проймається зневірою у майбутнє цієї держави і бачить лише один шлях — виїхати за кордон.

Чому потрібно з’ясувати або час заснування, або дату першої письмової згадки Української держави і утвердити День Української державності?

Насамперед тому, що будь-який народ, будь-яка нація починається передусім з того, що вона зобов’язана досконало знати своє минуле, своє коріння та витоки. Бо «хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. Хто не шанує видатних людей свого народу, той сам не годен пошани».

Тому що з розпадом СРСР росіяни втратили право на історію Київської Русі (спотворену і привласнену імперськими міфами), державна спадщина якої належить українцям.

Це також обумовлено євроінтеграційними прагненнями України, адже Українська державність має понад тисячолітню тяглість, а її еволюція відбувалася в руслі загальної європейської історії.

Тому що більшість держав мають і власну назву, і встановлену та затверджену дату чи то першої письмової згадки, чи то початку своєї державності.

Тому що встановлення часу заснування Української держави є одним із важливих атрибутів сучасної держави, її суверенності та ідентичності.

Тому що держава і державність є невід’ємні одна від одної, а модель держави тоді цілісна, коли крім дерева відображено і її коріння.

Нарешті, це потрібно для подальшої консолідації українського суспільства.

Лише зосередженням уваги на всіх аспектах устрою національного матеріального і духовного буття народу можна втілити мрію про Українську державність у дійсність.