НАЦІОНАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ НА УРОКАХ  ТЕХНОЛОГІЇ та ТРУДОВОГО НАВЧАННЯ

 Національне виховання – це створена упродовж віків самим народом система поглядів, переконань, ідей, ідеалів, традицій, звичаїв та ін., покликаних формувати світоглядну свідомість та ціннісні орієнтації молоді, передавати їй соціальний досвід, надбання попередніх поколінь. Науково обґрунтоване, правильно організоване національне виховання відображає історичну ходу народу, перспективи його розвитку.

 Шкільний предмет трудове навчання має значні можливості у вихованні в учнів національно-патріотичних почуттів. Дієвим підґрунтям для такої виховної роботи можна вважати процес формування в учнів конкретного практичного досвіду з виготовлення предметів і речей , які пов’язані з народною культурою українців.

 Для виховання в учнів національної свідомості на уроках трудового навчання ефективними є всі компоненти духовності українського народу, що тотожні національним цінностям, які є серцевиною освіти і виховання. Це – рідна мова і література, історія, природознавство, музика та образотворче мистецтво, народна мораль, національна ідеологія, свідомість і самосвідомість.

 Учитель на уроках трудового навчання через народний фольклор, поезію, народні традиції формує національну свідомість, особливо на уроках при вивченні технології виготовлення  виробів з деревини, вишитих виробів, писанкового розпису,  кераміки , традиційних українських страв, аплікацій з природного матеріалу, історичних костюмів, пов’язує свідомість учня зі своїм народом, його історією.

 Так під час художньої обробки тканини вишивкою розповідаю учням про вечорниці, на які колись після свята "Миколая" в селах України кожного вечора збиралася молодь. У будні дні на них дівчата, бувало, працюють і прядуть починки, вишивають сорочки або рушники собі на придане. А під час вишивання співали багато гарних ліричних пісень про щире кохання, про чисті стосунки між молодими. Тягнеться нитка, тягнеться пісня "Як любили та розійшлися" або "Як поїхав мій миленький іншої шукати". А наймолодші дівчата під час вишивання, як правило, співали пісню про калину, яка є символом не тільки дівочої краси, а й України.

Одним із найважливіших завдань учителя трудового навчання є прищеплення учням навиків здорового способу життя. Тож під час вивчення теми "Технологія обробки харчових продуктів", пояснюючи дітям, що здоров’я людини напряму залежить від якості приготованої і відповідно спожитої їжі, розповідаю про те, що українці упродовж віків виплекали культ здорового харчування, а їхній кухарський геній створив безліч оригінальних корисних і поживних страв, смаковими якостями котрих дивується світ. На підтвердження наводжу приклади з «Енеїди» І. Котляревського. Учні щиро дивуються тому, що ще у XVIII ст. наші предки вже вміли випікати аж дев’ять різновидів хлібних виробів:  просто хліб; буханці — великі хлібини; книші — білий хліб із загорнутими всередину краями та змазаний зверху салом або олією; буханчики пшеничні білі — маленькі хлібини. Крім хліба, випікали ще й солодкі булочки та різні пряники.

Безперечно, усе це не може не викликати почуття гордості в дітей за свій талановитий український народ.

На домашнє завдання частині класу пропоную уподобати у вищеназваному творі українську страву і спробувати приготувати її, а іншій – створити презентацію рецептів, названих письменником . Особливе значення для національно-культурного виховання підростаючих поколінь має відродження народних ремесел і промислів України. У Київській Русі налічувалося понад 100 ремісничих спеціальностей. Першість за обсягом виробництва втримували ковалі, гончарі, різьбляри, вишивальниці й склодуви. Тож у контексті сучасного відродження традиційних народних промислів у нашій школі запроваджено спецкурс із вивчення кераміки. У спеціально обладнаному кабінеті встановлено гончарний круг, електричну гончарну піч, де проходять процес випалювання ,виліплені учнями гончарних виробів: керамічні іграшки, свистунці, Опишнянськи коники, баранці, куманці, керамічний посуд, сувеніри, обереги.

У процесі роботи вчитель повідомляє дітям, що українські ремісники й кустарі в давнину демонстрували виняткові творчі здібності, надаючи навіть простим побутовим речам довершених форм, художньої виразності й своєрідного колориту, що свідчить про вишуканий смак і непересічний талант їх авторів. До середини XIX століття народні ремесла досягли свого апогею, але з розвитком промислового виробництва почали занепадати.

Нині ж спостерігається відновлення і зростання кількості деяких із традиційних промислів, зокрема, різьблярство ковальства, гончарства, теслярства, гутництва (виготовлення виробів із скла), ткацтва і вишивки. Це пояснюється зростанням у суспільстві інтересу до всього національного. Тут же вчитель ставить запитання до своїх підопічних: у кого з них удома є які-небудь вироби народних промислів, зокрема гончарства, різьблення, тканцтва і чим вони особливо привабливі. Зав’язується бесіда, під час якої стає зрозумілим: ці речі дітям перш за все дорогі тим, що виготовлені руками вітчизняних майстрів-умільців. Здійснюючи навчання, учитель трудового навчання повинен стояти на засадах розуміння того, що художні ремесла - це не тільки духовне надбання народу, але й важливий компонент національної культури, засобами якого плекається національна свідомість дітей. Інакше й бути не може, адже виробляється такий собі причинно-наслідковий ланцюжок: художня праця, що була започаткована в домашніх ремеслах, також є складовою духовної спадщини народу, оскільки стала і джерелом прикладного мистецтва, й основою народної педагогіки. Навчання народним ремеслам виховувало поважне ставлення до праці та формувало моральні якості особистості, зокрема працелюбність, повагу до людей, до роботи, виробляло відповідальне ставлення до неї, естетичні смаки, що вважалося не менш цінним, ніж формування професійних умінь. Педагогові слід пам’ятати, що художнє ремесло завжди зберігало свою національну самобутність, і дохідливо у практичній діяльності доносити цю істину до свідомості учнів. На уроках трудового навчання, заняттях гуртка та в позаурочний час я ознайомлюю учнів із народними ремеслами та промислами, навчаю різьбленню,розпису та випалюванню по дереву, вишивці та бісероплетінню, виготовленню народної іграшки та писанкарству. Не забуваю і про такі перлини народної творчості, як витинанка та виготовлення штучних квітів, плетіння макраме та в'язання на спицях і гачком, виготовлення сувенірів із різноманітного матеріалу та інкрустація соломкою. І все це підпорядковане головному – щоб діти відчували себе українцями, гідними своїх талановитих пращурів.

Отож засвоєння, зберігання і розвиток дітьми традицій і звичаїв українців є важливими підвалинами їх національного виховання, засобом зміцнення національної свідомості, згуртування і єдності всієї нашої нації. Адже в народі побутує повір’я: той, хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Про такого безпам’ятного Олекса Воропай (український етнограф) писав: "Він блукає по світу, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу", а нам не варто бути такими.