Прочитай уважно текст мовчки. Виконай письмово завдання.

ЯК Я СТАВ ВІДМІННИКОМ

Я не вірю ні в які чудеса. На відміну від моєї сусідки по парті Каті Мишки. Вона навіть уважає, що й сама вміє трохи чаклувати. Звісно, я в цьому сумніваюся. Але помічав, що, коли Катя не хоче, щоб її викликали до дошки, вона щось шепоче собі, і її не викликають.

Якось Катя сказала мені:

– Півнику (прізвище в мене таке), хочеш одержати одинадцять балів з української мови?

– Я знаю, що це неможливо, – відповів їй, – тому про таке й не мрію.

– А якщо я тобі допоможу? – не вгавала дівчинка.

– Почаклуєш? – запитав я.

– Авжеж, тільки ти повинен виконати всі мої умови. І якщо у твоєму щоденнику з’явиться одинадцятка, то віддаси мені свій брелок для ключів.

Я погодився. Бо впевнений, що швидше вся школа ходитиме на головах, ніж Леся Степанівна виведе в журналі навпроти мого прізвища одинадцять. Мишка загадала мені на завтра вивчити параграф 27 і розповісти їй. Наступного дня після уроків вона прискіпливо питала мене, ще й диктант примусила написати. А в п’ятницю був урок української мови. Я, чесно кажучи, хвилювався і не насмілювався підняти руку. Допомогла Катя, вона весь час штовхала мене в бік, аж поки Леся Степанівна не запитала її:

– Мишко, ти хочеш до дошки?

– Ні, це не я, а Сашко Півник хоче.

– Ну що ж, Півнику, іди відповідай, – сказала вчителька.

І я пішов. Коли я розповідав, Леся Степанівна здивовано дивилася на мене. Потім сказала:

– Півнику, я приємно вражена і з задоволенням ставлю тобі одинадцять балів.

Коли я сів за парту, Мишка одразу ж прошепотіла:

– Віддавай брелок, ти обіцяв.

А я не сперечався. Через кілька днів Мишка знову запитала мене:

– Одинадцять балів з природознавства хочеш?

– Це теж можливо? – засумнівався я.

– Авжеж! – відповіла Мишка впевнено.

І все повторилося. Я вивчив параграф із природознавства. Мишка знову вимогливо перевірила, я одержав гарну оцінку. А потім почав отримувати одинадцятку за оди-

надцяткою. Довелося віддати Мишці свій рожевий фломастер, гумку і ще багато чого. Зате в наступному семестрі я став відмінником.

У чаклунство я не вірю, але пояснити те, що сталося, не можу. Спробуйте ви.

За Ольгою Бусенко

(350 слів)

Виконай завдання.

1. Визнач жанр прочитаного твору.

А народна казка

Б авторська казка

В оповідання

2. Хто є головним героєм твору?

А Сашко Півник

Б Катя Мишка

В Леся Степанівна

3. Яким був учень Сашко Півник?

А лінивим, байдужим

Б здібним, але лінивим

В наполегливим, упевненим

4. З якого предмета учень Сашко Півник отримав першу гарну оцінку?

А з української мови

Б з математики

В з природознавства

5. Визнач головну думку твору.

А Знання – найбільша цінність.

Б Учитися ніколи не пізно.

В Тільки наполегливою та старанною працею можна досягти успіху.

6. Установи відповідність між назвою літературного жанру та його визначенням.

Скоромовка – • • короткий влучний народний вислів повчального

характеру,часто римований.

легенда – • • жартівливий вислів, складений з важких для швидкої

вимови слів.

Прислів’я – • • твір-переказ про події, факти, людей, оповитий

казковістю,фантастикою.

7. Постав і запиши два запитання за змістом твору.

1. ______________________________________________________________________

2._______________________________________________________________________

8. Що, на твою думку, допомогло Сашкові стати відмінником?

___________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

вівторок

Неля Шейко-Медведєва

ЛИСИЦЯ, ЩО ВПАЛА З НЕБА

П’єса-казка на 2 дії за мотивами українських народних казок

(Скорочено)

Дійові особи:

В о в к.

Л и с и ц я.

В о р о н а.

С і р к о.

З а є ц ь.

Г у с о ч к а.

В і л.

О в е ч к а.

Ч у м а к.

П а с т у ш о к.

Д і в ч и н а.

ДІЯ ПЕРША

Діялося це в ті далекі часи, коли ще звірі і говорили, і співали, а люди їх за рівних мали і про них нові казки складали...

* * *

Ніч. Засніжений ліс. Місяць уповні. Чути тупіт, вигуки, постріли, вовче виття. З’являється, кульгаючи, В о в к у пошматовано му дівочому кожусі й барвистій хустці. За ним женуться.

В о р о н а (вигулькує з те́мряви). Тут він. Сюди! Сюди!

З’являються Чумак з рушницею, В і л - із перебинтованою шиєю, Д і в ч и н а - зі смолоскипом, П а с т у ш о к - з двома батогами, С і р к о - із залізним ланцюгом. На грудях у Сірка металевий знак його старшинства над собаками. Біля нього — О в е ч к а із дзвіночком. Позаду неї - З а є ц ь із бубном. На голові у Зайця малинова шапка із соболевою оторочкою...

В о в к. Попався! (Падає навко́лішки, затуляє голову лапами.)

Ч у м а к (до присутніх). Відступіть назад! Стрілятиму!

С і р к о. Я протестую! Треба спершу вислухати свідків і винести присуд!

В і л (хрипко, натужно). Свідчу, що саме цей шкуролуп скалічив мене!

З а є ц ь (піднімає лапу). Свідчу, що він погубив моє зайченя!

Ч у м а к. Свідчу, що цей пали́вода *1 пограбував мене і моїх побратимів — чумаків!

(*1 Пали́вода — відчайдушна людина, яка нічого й нікого не боїться і ні перед чим не зупиняється.)

Д і в ч и н а. Свідчу, що цей вовчище гнався за мною і я, щоб врятуватися, кинула йому хустку й кожушок!

П а с т у ш о к. Свідчу, що вчора він заліз у кошару...

О в е ч к а. І, прикинувшись собакою, підмовляв мене піти з ним на вечорниці!

С і р к о. Смерть вовцюганові!

У с і. Смерть! Смерть!

Розступаються. Ч у м а к прицілюється.

В о в к (підхоплюється). Постривайте! А останнє слово?

С і р к о. Говори!

Вовк (знімає кожушок, хустку, кидає на сніг). Каюся! І присягаюсь: якщо помилуєте мене, довіку не їстиму м’яса!

Усі. О-о-о!

В о в к. Буду зайцеві кумом!

В с і. Ого!

В о в к. Пастушкові — помічником! Чумакам — приятелем! Дівчатам — братом! Ще й охоронятиму і ліс, і село від будь-яких напасників.

Німа сцена. Усі вражені. Заєць передає Вовкові малинову шапку старости.

* * *

Пройшло три роки. В о в к тримає своє слово, хоча В о р о н а насміхається над ним, а С і р к о недовіряє.

Одного осіннього дня на подвір’ї Вовка трапилась незвичайна пригода. Раптом згори пролунало пронизливе: «А-а-а-а!».

З неба прямо в лапи Вовку падає якийсь рудий клубок і збиває з ніг. Вовк котиться ліворуч. А клубок — праворуч. Вовк підхоплюється, шкутильгає до непорушної Л и с и ц і.

В о в к. Лиско! (Нахиляється над нею.) Ти жива чи ні?

Л и с и ц я (розплющує очі). Де я?

В о в к. На землі. У Чорнолісі.

Л и с и ц я. Ой, як далеко! А це твоя хата?

В о в к. Моя. (Показує вгору.) А що ти там робила?

Л и с и ц я. Вчилася літати.

В о в к. Хто ж тебе в небо підняв?

Л с и ц я. Журавель. Я його всю весну й літо вчила танцювати, а він пообіцяв, що навчить мене літати. Підняв аж у захмар’я й каже: «Ну, а тепер лети сама. Я втомився».

В о в к. От безсоромник!

Л и с и ц я. Не те слово! Як же я до свого дому дістануся?

В о в к. Не журися! Я накажу бобрам, щоб вони тобі візок змайстрували, у людей бичка випрошу, і поїдеш собі потихеньку.

Л и с и ц я. Дякую тобі, Вовчику! Тільки ж чи вони тебе послухаються?

В о в к. Послухаються!

Л и с и ц я. Чи не знайдеться в тебе, братику, м’ясця? Страх як хочеться їсти.

В о в к. Ні, сестрице. Капуста є, морква, каша. Хочеш каші? Хочеш сиру?

Л и с и ц я. Так, але я, мабуть, не дошкутильгаю до хати.

В о в к. Не біда. Кашу я тобі принесу, а сир — у кошику, що біля тебе. (Біжить у хату.)

Л и с и ц я (бере сир). Який у вас добрий Вовк!

В о р о н а. Не добрий, а дурний!

Л и с и ц я. Чому, голубко, чому?

В о р о н а. Даси сиру — скажу!

Л и с и ц я (відламує шматок). На! їж на здоров’я!

В о р о н а. Він у нас... прибитий. Три роки тому заліз у кошару... (Щось нашіптує Лисиці.)

Л и с и ц я. Який жах!

В о р о н а. І я так кажу!

Л и с и ця. І він ні разу?..

В о р о н а. Ні!

Л и с и ц я. А ти, я бачу, розумна пташка... Все бачиш, все знаєш...

В о р о н а. Все, Лисонько! Все чисто і бачу, і знаю!

Л и с и ц я. Мені здається, голубко, що й ми з тобою заприятелюємо.

Далі в п’єсі розповідається про те, як Лисиця живе у Вовка, прикидаючись дуже немічною, беззахисною. Простодушний Вовк її годує, береже. Лисиця ж потай вдягає його кожух, стару шапку, бігає в село красти все, що попадеться. Ворона їй допомагає, оббріхуючи Вовка. Лисиця замислює навернути голодного Вовка на розбійництво. Але він, хоча й ображений, що йому ніхто не вірить, відмовляється: «Ні. Я слово дав...».

Якось Лисиця притягла на подвір’я велику Гуску. За нею женеться розлючений Сірко, прибігли й інші мешканці села. Залякана помстою Лисиці Гуска говорить, що її поцупив Вовк.

Сірко обнюхує Гуску, а вона пахне лисицею. Він вимагає від Вовка, щоб до них вийшла Лисичка-калічка, яка живе тут. Вовк уперто захищає Лисицю, а перелякана Гуска продовжує вказувати на нього.

Обурені звірі забирають у Вовка шапку старости. Він ніяк не може второпати, чому його обмовила Гуска. Лисиця і Ворона підбурюють скривдженого Вовка проти Сірка.

ДІЯ ДРУГА

Те саме подвір’я. Дерева, кущі вкриті памороззю. З комина Вовчої хати валить дим. З лісу виходить Заєць із саморобним луком, піднімає грудку й кидає її у вікно. З хати вибігає Лисиця. Побачивши її, Заєць шмигає в кущі. Лисиця його вистежує і погрожує, що з’їсть його зайченят.

На стежці з’являється Вовк. Він мовчки кладе мішок на землю. Лисиця, побачивши, що в мішку мерзла картопля, налітає на Вовка, б’є його і йде з двору.

* * *

Лисиця з Вороною викрадають у Дівчини клунок з речами, а винним роблять Вовка. Вовк, побачивши в Лисиці обнови, наполягає, щоб вона їх негайно повернула. Але крутійка знову дурить Вовка: «Це мені віддали по-доброму!» Вона вимінює у довірливого Пастушка Овечку на «чарівний» пиріжок. Начебто, «хто його з’їсть, той стає мудрим-мудрим і щодня зможе гуляти небесним лісом».

Вовк ніяк не збагне, чому йому нічого не дають, цькують собаками. Лиска наставляє Вовка: «Бо тобі личить не просити, а брати!»

Чути ревіння волів, скрип коліс. Це чумаки повертаються додому. Лисиця посилає Вовка відібрати в Чумака рибу. Та він вихоплює рушницю і стріляє у Вовка. «Ось тобі, зраднику!» Вовк, завивши, тікає. А Лисиця падає на дорогу наче мертва. Здивований Чумак кидає її на віз, думаючи, який славний з неї буде комір. Та Лиска не дрімає. Вона скидає з воза рибу, яку Ворона підхоплює і носить у кущі.

На Вовчому подвір’ї Лисиця сортує рибу, але жодної не дає голодному Вовку. Натомість пропонує навчити його ловити рибу в ставку без вудки. Вона стрибає на спину Вовку, який везе її до ставка.

Задоволена Лисиця співає:

Нащо мені той візок,

коли в мене є вовчок!

Я лисичка бувала,

я в небі літала.

З журавля упала —

вовка осідлала.

Нащо мені ті бички?

Мене возять вовчки!..

На ставку Вовк пробиває ополонку. За порадою Лисиці він опускає хвіст у воду, дрижить від холоду і примовляє: «Лови-и-ися, рибко, вели-и-и-ка й мале-е-е-нька...» Лисиця, щоб позбутися Вовка, адже він їй заважає красти, побігла в село за Сірком.

* * *

Ворона починає розуміти, що Лисиця — злодійка, яка замислила чорну справу, і хоче допомогти Вовкові.

В о р о н а. Втікай, Вовче! Лисиця до Сірка побігла.

На березі з’являються С і р к о, Ч у м а к з рушницею, Ді в ч и н а з рогачем, Пастушок із палицею, Л и с и ц я, Віл, Гуска.

Л и с и ця. Он він! (Швидко тікає.)

Чумак цілиться у Вовка.

В о р о н а (підлітає до Чумака). Не стріляй! Не стріляй! Це не він крав!

С і р к о. А хто ж?

В о р о н а. Лисиця!

Сі р к о. Чому ж ти кричала: «Во-о-овк!»?

В о р о н а. Бо Лисиця казала, що вовки від моркви дохнуть.

Ч у м а к. Ну й дурна ж ти!

В о р о н а. А ви дуже мудрі?!

Усі знічуються, вмовкають.

С і р к о (до Вовка). Чого ж ти мовчав? Прийшов би й сказав: так і так...

В о в к. Я каза-а-а-ав.

С і р к о (подає йому лапу). Вставай!

Ч у м а к. Ну й Лисиця!

С і р к о. За хвіст її — та в суд!

В о в к. Не впіймати вам її. Хата в мене, мов фортеця. А під нею лаз, що тягнеться аж до сусіднього лісу.

До гурту підбігає З а є ц ь.

Заєць (до Вовка). Не дивися на мене, катюго! (Вклоняється усім іншим.) Шановні сільчани! Мене прислали до вас звірі по малинову шапку, бо ми хочемо обрати собі лісового старосту.

В о в к. Кого?

З а є ц ь. Лисицю, що впала з неба.

Усі сміються.

(Розгублено.) Чому смієтеся? Вона ж така сердечна, така...

Ч у м а к (до зали). Ну, що ж! Піднесемо їй шапку! За гарну науку!

* * *

Вовкова хата. О в е ч к а в брудному кожушку понуро тупцює біля кілка, до якого її прив’язано. З хати виходить Л и с и ц я. В лапах у неї ніж.

О в е ч к а (побачивши ніж, злякано). А мені оте... гостре не подобається.

Л и с и ц я. Дурненька! Я переріжу ним шнурок, і ми з тобою, обнявшись, полетимо на небо...

На подвір’я влітає В о р о н а.

В о р о н а. Чепурися, Лиско! І люди до тебе йдуть, і звірі! Шапочку тобі малинову несуть!

Л и с и ц я. Справді? А що з Вовком?

В о р о н а. Прибили й укинули в ополонку.

Л и с и ц я біжить у хату, тягнучи за собою О в е ч к у. На подвір’ї з’являються Ч у м а к і З а є ц ь. У лапах у Зайця — шапка лісового старости.

З а є ц ь. Гей, Лисичко, де ти?

Л и с и ц я (визирає з вікна). Тут...

З а є ц ь. Вийди до нас.

Ч у м а к. Ми порадилися, Лисонько, і вирішили обрати тебе лісовим старостою!

Л и с и ц я. О! Дякую вам за честь!

Ч у м а к. Отже, згода?

Л и с и ц я. Еге...

Ч у м а к. Тоді прийми від нас цю шапку і носи її собі на радість!

Л и с и ц я. Не можу вийти. Ногу підвернула. Нехай Заєць принесе її в хату. (Зачиняє вікно.)

Ч у м а к. Е, ні. Мені наказано, щоб я тобі її надягнув і присягу з тебе взяв.

Пауза.

(До Зайця.) Обманув ти нас, Зайче! Не хоче Лиска старостувати! (Повертається і йде геть.) Доведеться обрати Ведмедя.

З а є ц ь іде за ним. З хати вибігає Л и с и ц я.

Л и с и ц я (підбігає до Чумака). Ні, ні, я хочу! Хочу!

У цей час із лісу вибігають Вовк, Сірко, Дівчина, Пастушок, Гуска. Лисиця кидається до хати, але на порозі з’являється О в е ч к а з кочергою.

П а с т у ш о к. Моя Біляночка!..

Д і в ч и н а (хапає Лисицю за кожух). Мій кожух! Мої коралі!

В о р о н а (скидає з шиї дукачі). І дукачі *1 твої.

Ч у м а к . Ведіть у село розбійницю!

В о в к. Ох, Лисичко, Лисичко...

Л и с и ц я. Не охкай! Якщо я, впавши з неба, не загинула, то на землі таки не пропаду!

Я — лисичка бувала,

З журавля упала,

я у небі літала,

всіх вас ошукала *2!

В о р о н а. Іди, йди, «розумнице»!

Ч у м а к, П а с т у ш о к, Д і в ч и н а ведуть Л и с и ц ю.

З а є ц ь (віддає Вовкові шапку). Вибач, куме...

*1 Дукач — жіноча прикраса у вигляді монети.

*2 Ошукала — обдурила.

Василь Скуратівський

ВЕРЕСНЕВИЙ ЧАС — СІМ ПОГОД У НАС

Оповідання

Настрій у мене сьогодні особливий. Після літніх канікул ми вперше зібралися в своєму класі. Кожному хотілося розповісти про найцікавіше, поділитися спогадами, як пройшло літо.

На великій перерві до нас підійшов класний керівник. Він розпитував, хто чим займався на вакаціях, а потім зажадав, щоб ми показали свої записники. Найбільше його зацікавив мій зошит. Учитель уважно передивився його і мовив до присутніх:

— Ось, діти, прекрасний зразок, як треба записувати народну творчість! — І він підняв над головою мого зошита.— Раджу вам усім ознайомитися з матеріалами, які зібрав ваш однокласник. Зверніть увагу, що записи — а тут прислів’я та приказки, народна метеорологія, обряди — стосуються давнини. Це особливо цінно, бо зберігається у пам’яті лише літніх людей, яких не так і багато. Відійдуть вони — і ми чимало втратимо з нашої національної культури. Доки є такі, як дід Тарас та баба Мотря, постарайтеся записати од них усе, що можна. Це справжні перлини фольклору й етнографії!

Оскільки ми майже не знали про зміст цих термінів, то вчитель зупинився детальніше на них. Як ми довідалися, фольклор — це така наука, яка вивчає усну народну творчість: пісні, легенди, казки та перекази. Етнографія досліджує давній побут, тобто як жили і чим займалися люди. Це — житло, одяг, народна медицина і кулінарія, традиційні промисли й ремесла, свята та обряди...

Учитель при цьому наголосив, що український народ протягом століть виробив безліч форм такої культури. Особливо це стосується історичних пісень. Царизм жорстоко пригнічував наш народ. Йому забороняли вивчати власну історію, писати й друкувати книги українською мовою, ставити п’єси й навчати дітей рідним словом. Тому наші пращури намагалися все це відтворити в піснях і думах, легендах та казках. Наостанок він нагадав нам слова Миколи Гоголя, який стверджував, що в українській пісні — дух талановитого народу, його нелегка історія.

І ось я, повернувшись зі школи, ще раз переглядаю свої записи. Назбиралося їх чималенько. Виймаю з ранця ручку, пробую писати. Тільки кулька щось завередувала. Невже виписалася?

У цей час до хати зайшов дідусь.

— Над чим голову сушиш?

— Щось ручка,— пояснюю,— перестала писати...

— Дай-но мені, подивлюсь на неї!

Він взяв у долоні кульку, покрутив її туди-сюди, наче сукану свічку.

— Тепер пробуй!

На подивок, ручка почала писати.

— Так ось,— вів далі дідусь,— з цього приводу я тобі розкажу цікаву історію про чорнило. Це вже тепер ви стали запанібрата. Маєте удосталь і олівців, і ручок. А колись, за моєї пам’яті, знаєш, чим писали?

— Гусячими перами,— зразу ж відповідаю.

— Так, гусине перо було вельми в пошані. Але про нього потім. У нашій церковноприходській школі ми на уроках користувалися лише грифелями.

— Чим? — не второпав я.

— Замість зошитів, які ви не вельми бережете, ми користувалися невеличкими дощечками. Щось на зразок вашої шкільної, тільки менших розмірів. Зшиток був великим дефіцитом. Учитель диктує, а ми грифелями пишемо. Списалася дощечка — витер написане квачем і знову за роботу.

— А домашнє завдання на чому виконували?

— Домашні вправи вже робили на папері. Ось тут і ставали в пригоді гусячі пера. З ними було легше, бо в кожній хаті тримали сю живність. Зайдеш, бувало, до сусіда, а там самі пера скриплять та каламарі чорніють...

— Каламарі? — перепитую.— А що воно таке?

— Бач, сьогоднішня молодь уже багато чого не знає... Це, по-теперішньому, чорнилиця, виготовлена з чорної порцеляни. Напевно, ти також не знаєш, з чого виготовляли і чорнило?

Я заперечно похитав головою.

Дідусь неквапом пошився в кишеню, витяг кілька жовтуватих бульбашечок і поклав їх на стіл.

— Та це ж,— посміхаюся,— звичайнісінькі кислички. Вони на дубовому листі ростуть!

— Так, на дубовому. Але не кожен дуб плодить їх. З’являються вони під осінь лише на тих деревах, які хворіють. Кисличками ж називають тому, що сік у них вельми кислий. З нього і робили колись чорнило.

Як я довідався, народний спосіб виготовлення чорнила досить простий, але цікавий. З достиглих кисличок вичавлювали сік. Його тримали лише в глиняному посуді. Потім туди клали будь-яку залізну деталь. Але обов’язково іржаву. Скажімо, цвяха чи гайку. За добу сік "з’їдав" іржу. Це, власне, вже й було чорнило. Воно дає досить красивий колір — світло-жовтий, наче позолочений.

Але особливо цінувалося так зване дубове чорнило. Протягом століть воно не блякло і не змивалося водою. Оскільки кожна виготовлена порція мала неповторний відтінок, то підробити чи виправити первинний текст було практично неможливо.

У Київській Русі всі важливі державні документи, грамоти та літописи писалися саме таким чорнилом. Київський великокняжий двір навіть накладав на древлян славнозвісний "кисличний" оброк.

У тих місцях, де дуби не росли, чорнило робили з ягід бузини або крушини. В гірській місцевості розчиняли спеціальний сорт глини. А ще дідусь розповів мені цікаву історію про "секретне" чорнило. Ним користувалися в’язні та гінці, які доставляли в інші країни таємні повідомлення.

На звичайному аркуші паперу писали текст. За чорнило правило свіже коров’яче молоко. Людське око не гоже розпізнати таких літер. Для цього потрібно потримати аркуш над свічкою чи гасовою лампою, щоб він трохи закоптився. Потім кіптяву знімали вологою ганчіркою, і на папері можна було прочитати текст письма.

Саме на цій оповідці нас і обірвала бабуся. Вони зайшли до хати, присіли на ослінчик, щоб віддихатися.

— Як вересніє, то й дощик сіє,— знімаючи промоклу хустину, мовили вони.— Слава Богові, хоч житечком обсіялися. А як ви?

— Ми ще вчора, нівроку, обробили нивку.— Дідусь одсунувся на самкінець лави, сів поруч з бабусею.— Хоч вересень, Мотре, уже і без перевесла ходить, але таки він щедрить хлібом. Кажуть, книш у вересні хоч і глевкий, але м’який, трохи ніздрюватий, проте на столі йому лежати!

— Авжеж, серпень страву готує, а вересень подає її до столу. Тому й мовиться, що він на весілля багатий.

— З весіллями ще рано поспішать,— підморгну» бровою дідусь.— У вересні одна ягода — і та горобина. А без свинини весілля не справиш. Моя Ївга з цього приводу любить під’юджувати: восени грибина, а взимку свинина. Так що у свати ще рано ходити.

— Може, й так,— додають бабуся,— але вересневий садок, що в січні кожушок. Сховатися від негоди таки можна.

— Не так і легко», Мотре, бо вересневий час — сім погод у нас: сі€, гріє, віє, туманіє, холодніє, гуде, ще й згори йде?

Ото, думаю собі, скільки тих погод у вересні. Всіх і не запам’ятаєш...

— Може б, ви, дідусю,— прохаю його,— ще раз повторили цю приказочку?

— Скажу, як йтиму додому. Поки що давай про сам місяць поговоримо. Ти пам’ятаєш, коли я в січні тобі казав, що наші пращури відзначали Новий рік у вересні? В Києві на Подолі збиралася сила-силенна людей. Особливо врочисто відзначали новолітування братчики. Це були члени професійних товариств — гончарі, кожум’яки, свічникарі, шевці... Словом, усіх і не перелічити. Кожне братство мало свій прапор, герб, гімн, статут, навіть фірмовий одяг. Надвечір вони сходилися в центрі міста, запалювали свічки на деревах, розвеселяли присутніх виставами. Вертепні дійства тривали всю ніч. Перед світанком обходили киян, здоровили з Новим роком.

Переповівши про новорічне святкування, дідусь зосереджується на назві місяця. Правда, я вже знаю, що слово "вересень" походить од вічнозеленого куща — вересу, який росте тільки в нас на Поліссі. Він любить вологі ґрунти й лісові хащі. Оскільки верес починає масово цвісти восени, то і перший місяць по літі назвали на його честь.

Проте були й інші народні наклички. В староруській мові вересень попервах звався "роєн", "ревун" і "харев". Це від того, що голосно перегукувалися олені. Пізніше його накликали "сівнем" — період сівби зернових, та "маїком" — од зеленої озимини, що "маїла", тобто зеленіла на полях.

І все ж найпоширенішою вважається назва бабське (бабине) літо. Саме у вересні наступає унікальне природне явище — кілька днів поспіль у повітрі пливуть срібні ниточки павутиння. Цю пору в народі звуть бабиним літом.

— Вересень вереснем, а ось яким буде жовтень? — вставили і своє слівце бабуся.— Щось швидко почало жовтіти листя. Чи не на ранню зиму, бува?

Як ви здогадуєтеся, розмова одразу ж переходить до прикмет.

Осінь ясна — зима холодна.

Якщо багато павутиння і шпаки не поспішають відлітати, осінь буде тривала.

Опалий лист лягає долілиць — на теплу зиму і добрий наступний врожай.

Якщо виросли шишки на ялинах знизу — на ранні морози, а зверху — на ранній кінець зими.

Чим тепліший і сухіший вересень, тим пізніш прийде зима.

Доки я перечитував записані прикмети, дідусь уже вийшов з хати. А як бути з прислів’ячком про сім погод?

Може, наздогнати гостя, щоб повторив. І зразу ж подумав: а чому б самому не пригадати їх! Раз відновив у пам’яті той довгий перелік, удруге, і — сплескую долонями! Все запам’ятав. Ось послухайте: вересневий час — сім погод у нас: сіє, гріє, віє, туманіє, холодніє, гуде ще й згори йде!

Якщо ви сумніваєтеся в такій щедрості першого осіннього місяця — перевірте самі. Я особисто впевнений у всіх прикметах. Вересень на такі витівки неабиякий мастак.

Юлія Смаль народилася 31 грудня 1979 року. Авторка віршів і прози для дітей та дорослих, журналістка, учителька, пластунка. Закінчила хіміко-біологічний профіль Волинського ліцею, відтак – Волинський державний університет, за освітою – хімікиня. Також має диплом із філології.

Авторка «Абетки», також електронного проєкту «Пригоди в Догориногами світі», який розмальовувала Світлана Балух. Публікувалася в журналах «Пізнайко», «Ангелятко», «Мамине сонечко» та ін. Книжки для дітей виходили друком у різних видавництвах: «Цікава хімія. Життєпис речовин» (2016, ВСЛ), «Лист до Миколая» (2018, ВСЛ), «Лесеві історії. Експериментуй і дізнавайся» (2019, ВСЛ).

Виховує трьох дітей.

Або подивись усі серії мультфільму