Перегляньте та обговоріть із вашою дитиною.
Усі проблеми взаємодії між людьми побудовані на протиставленні “ми – вони”. Ми звикли протиставляти: ми нормальні, а інші – ні. Цю установку варто забрати, каже Вікторія
Горбунова – докторка психологічних наук, психологиня-консультантка, психотерапевтка, авторка книжок
із виховання дитини.
“Всі ми різні. З усіма людьми нас щось об’єднує, а щось відрізняє. Навіть найближчі друзі чи близнюки попри те, що вони подібні, мають багато відмінностей. Проте це не виносить їх у розряд “вони”. Це не заважає їм дружити”.
У цьому тексті читайте про:
те, чому варто говорити про різноманітність, а не інакшість;
як і коли говорити з дітьми про те, що світ різноманітний.
РІЗНИЦЯ МІЖ ІНАКШІСТЮ ТА РІЗНОМАНІТНІСТЮ
Говорити про те, що всі різні, потрібно як про будь-які речі. Люди бувають різними, з різним кольором шкіри, організацією нервової системи, з різними можливостями. Це про різність, а не інакшість.Коли ми говоримо про інакшість, це має такий вигляд: зі
мною все ок, а от ті – інакші, значить із ними щось не так. Саме слово
“інакшість” у собі ховає, хоча прямо не говориться, певну неокейність (від слова
“ок”, – ред.). У цьому проблема.
Коли ж ми говоримо про те, що ми різні, тоді обговорення багатьох тем дається легше. Ми не протиставляємо себе нікому, не говоримо, що хтось не такий, як я. Ми говоримо про те, що люди можуть бути різними – і це нормально. Це так само, як ми говоримо, що яблука можуть бути зелені, червоні, жовті.
Моя знайома, яка мешкає в США, прислала моїй дитині книжку, і ми дуже дивувалися її вибору. Її назва – “Під твоєю шкірою”. Це книжка про проблеми расизму. Сенс у тому, що якщо ми знімемо шкіру – то всі будемо однаковими під нею.
Потім, коли колега приїхала сюди зі своїм другом, то ми побачили, що він темношкірий. Це була свого роду підготовка. Моя дитина абсолютно природно і спокійно на це відреагувала.
ЯК ГОВОРИТИ З ДІТЬМИ ПРО РІЗНІСТЬ
Візьмемо за приклад гіперактивність. У початкових класах можна говорити з дітьми про те, що багато однолітків мають таку нервову систему, яка робить їх більш швидкими і кмітливими, але при цьому їм важче себе тримати в руках, на чомусь зосередитись. Тобто, у них, як і в кожного з нас, є сильні і слабкі сторони.
Так само можна говорити про дітей з аутизмом. Тобто ми маємо знати про те, що світ – різний.
Запитання можуть винуватии і про те, як з’являються діти в сім’ї. Адже є різні способи: є діти, яких народили їхні біологічні мами, а є діти, які прийшли в цю родину. Вони чекали, доки їхня справжня мама знайде їх.
Тож просто варто розповісти про те, що так буває. Це можна робити в будь-якому віці, але відповідно до віку ми простіше будуємо речення, намагаємося пояснити зрозумілими дитині поняттями.
Особливих секретів немає. Якщо ми, дорослі, самі не думаємо, що це щось ненормальне, те, що виходить за межі, дуже інакше, – тоді немає жодної проблеми, як і коли про це говорити з дітьми.
КОЛИ ГОВОРИТИ З ДІТЬМИ ПРО РІЗНІСТЬ
Варто говорити про ці речі, коли в дитини є потреба. Наприклад, дитина бачить, що є родини, у яких є тато й мама, а є ті, у яких є лише мама або мама й бабуся. Якщо дитина запитує, то ми їй говоримо: “Сім’ї бувають різними”.
Треба бути уважними до того, що актуально для дитини.
Вона сама може проявляти цікавість до певної теми: або звертати увагу на певні
аспекти, або прямо запитувати.
Якщо ми бачимо, що дитина заглядається на вагітних і
ставить запитання, то час про це розповісти. Якщо ми розуміємо, що дитина йде в
школу й у неї, наприклад, будуть чорношкірі однокласники, то про це варто розповісти. Якщо родина ходить у церкву, а сусіди не ходять, то теж можуть виникнути запитання.
Речі, які ми проговорюємо, мають бути актуальними для дитини. Тобто, бути в її життєвому просторі – дитина може про це прочитати в книжці, побачити у фільмі, звернути увагу в магазині тощо. Світ треба пояснювати тою мірою, як він відкривається для дитини. Або тоді, коли вона перебуває на порозі цих відкриттів, – щоби вона була готова.
Але забігати набагато наперед, коли ще кілька років це питання не буде актуальним, сенсу немає.