"Який гарний захід сонця!" - подумав Петрик, сидячи на березі річки та спостерігаючи як сонце не кваплячись опускалося за небокрай. Його промені лагідно торкалися будинків, трави, дерев, піщаного пляжу і вони від того набували приглушеного жовтаво-червоного кольору. Петрику було 13 років і він полюбляв дивитися на те як сходило та заходило сонце, як річка набувала золотавого кольору, а повітря ставало прохолоднішим. Він приходив сюди після школи майже кожного разу як тільки виникала така можливість.Проте, сьогодні йому не судилося побачити захід сонця повністю. З його персонального комунікатора почувся мамин голос: "Петрику, йди додому. До нас в гості приїхала тітка Надія. Не змушуй її чекати. Ти ж знаєш, що вона приїздить лише раз на декілька місяців". Тітка Надія дійсно приїжджала дуже рідко. Вона працювала у дослідно-експериментальній лабораторії штучного інтелекту і постійно їздила у довготривалі відрядження. Тож, як тільки поверталася, то одразу їхала до своєї сестри аби трохи попліткувати. Петрик любив свою тітку. Вона була доброю до нього, іноді привозила йому якісь цікаві подарунки. Зазвичай це були книжки, ігри та головоломки. Проте, найбільше йому подобалося слухати її розповіді про свою роботу. "Добре, мамо. Зараз вже йду". Петрик вимкнув комунікатор. "Комп'ютере, закінчи симуляцію". Комп'ютер слухняно виконав інструкцію і яскраве зображення заходу сонця зникло. Петрик підійшов до дверей, ті автоматично відчинилися і він радо побіг додому зустрічати тітку Надію. Двері так само автоматично зачинилися, чекаючи на наступного відвідувача. Це була звичайна голографічна кімната, де за якихось п'ять гривень можна було "побувати" у будь-якій точці заселеної частини Сонячної системи. Таких у Другій Марсіанській Колонії було вісім.