Сьогодення

Після звільнення села люди почали будувати нові хати. Через недостачу грошей більшість пеньківчан були вимушені жити в землянках. Лише згодом почали будуватись звичайні будинки. Держава надавала допомогу лісоматеріалами. Почали відбудовувати будівлі колгоспу. Жінки подбали про підготовку до нового навчального року (обладнали дві класних кімнати у пристосованих приміщеннях). 1944 року за шкільні парти сіли 37 учнів.

Надзвичайно важко було із налагодженням колгоспного виробництва. Гітлерівці знищили усі с/г машини, бракувало волів і коней. Держава не надавала істотної допомоги, тому можна було розраховувати лише на власні сили. Жителі Пеньківки віддано трудились на колгоспних ланах. Землю орали коровами, інколи самі люди впрягалися у борони. План продажу державі зерна 1945 року залишився невиконаним.

1947 рік приніс новий голод. Втрати людей були не такими великими як у 1933 р. Причинами для цієї біди стали: посуха 1946 року, слабка матеріальна база колгоспників, дефіцит кваліфікованої робочої сили, збільшення плану державних заготівель с/г продукції. Місцеві жителі розповідають, що їм доводилось часто йти до інших сіл на поля, щоб там спробувати знайти гнилу картоплину чи морквину.

1949 року колгосп ім. «12-річчя Жовтня» було перейменовано в колгосп ім. Петровського, згодом, у колгосп ім. Свердлова. До нього ввійшли 4 населених пункти: Пеньківка, Підлісне, Супрунів, Бруслинівка з центром у с. Пеньківка. 1958 року в колгоспі нараховувалось 1213 дворів і 2957 членів колгоспу. Головою колгоспу було обрано Поливаного М.І. В другій половині 50-х рр. обсяг виробництва с/г продукції дещо виріс. Обов’язковим став викуп техніки та запасних частин за підвищеними цінами. Одночасно вартість продукції знижувалась. Прибутки колгоспів зменшились. МТС пеньківського колгоспу закупив: 5 хлібозбиральних комбайнів, 3 кукурудзозбиральних, 2 бурякозбиральних, 4 зерноочисних, 18 тракторів, 5 сіножаток, 19 сівалок, 15 культиваторів, 3 тракторних плуги. Станом на 1961 рік в колгоспі нараховувалось 2759 членів. Поступово зростала оплата праці колгоспників. 1962 року було зведено 5 корівників, 4 свинарники, 2 птахоферми, млин, пилораму та ще декілька будівель. Діюча система у колгоспі не могла повністю забезпечити їжею людей. Люди почали масово виїжджати із сіл. Щоб запобігти зменшенню населення Пеньківки, сільська рада та керівництво колгоспу списувало гроші, які виділялись на ремонти доріг. Проте людей це не зупиняло, молодь все одно залишала село у пошуках кращого життя. Колгосп продовжував працювати та ледве зводив кінці з кінцями. 1996 року почало занепадати колгоспне господарство, зарплатня майже не виплачувалась, роботи не було. Частину земель орендували місцеві фермери, решта родючих земель не використовується.

1964 року завершилось будівництво нової школи, яку поставили недалеко від того місця, де знаходилась попередня до війни. Педагогічний колектив складався із 18 вчителів, нараховувалось 406 учнів. Також було відкрито новий дитячий садок, сільмаг, продмаг, клуб на 400 місць та бібліотеку. Саме в цей час почали показувати кінофільми, влаштовувались концерти художньої самодіяльності.

У 1966-1967 рр. було повністю електрифіковано село.

1974 року було збудовано двоповерхову контору, де розмістились контора колгоспу, сільська рада, відділення зв’язку, будинок вчителя на 4 квартири. При сільському клубі було організовано обрядовий ансамбль «Калинонька». 1989 року було побудовано нову 3-поверхову школу на 450 учнів. В школі обладнано актовий зал, спортивний зал, бібліотеку, їдальню.

З приходом ХХІ ст. у селі закрили і розібрали баню та колгосп. Від них залишились лише руїни.

За останнім переписом населення у селі проживає близько 1200 осіб, але насправді – менше. Нині у Пеньківці працюють 6 магазинів, 2 кафе, амбулаторія, відділення зв’язку, сільська рада, бібліотека, клуб, церква, молитовний дім, школа, дитячий садочок та фермерські господарства. 4 рази на день із Вінниці до Пеньківки їздить автобус. У середу та у п’ятницю у село приїжджає автобус з Літина (райцентру). Посаду голови сільської ради займає Дозорець Сергій Васильович.

Пеньківчани справно ведуть своє власне господарство, здають молоко для Літинського молокозаводу. Молодь помалу залишає село, але кожен селянин вірить, що рідна Пеньківка не зникне з мапи України.