20.02.

Тема заняття:  Податки " показанщина", "покабанщина", "поколющина".

Домашнє завдання: Переглянути та проаналізувати відео , ознайомитись із запропонованим матеріалом.

Податки «показанщина», «покабанщина», «поколющина». Головним державним податком для посполитих, як ³ для міщан, була стація, яку вони сплачували на користь посполити.

 ПОКАЗА́НЩИНА, и, жін., іст. Податок з кожного казана, призначеного для викурювання горілки. На користь гетьманської адміністрації йшла показанщина (податок на викурювання горілки) і тютюнова десятина, яку сплачували посполиті, що сіяли тютюн

 Оподаткування міського населення розкриває основні види державних податків міщан, які складали до 10% населення Гетьманщини, систему збору та вплив на їхнє матеріальне становище. Якщо більшість видів державних податків (стація, орендні збори, показанщина, скапщина, військова мірочка, покабанщина, поколющина, медова, дьогтьова десятини тощо) були поширені як на міщан, так і на посполитих і навіть їхній розмір був приблизно однаковим, відрізняючись лише залежно від полків чи сотень, то при зборі податків враховувалися різні групи міського населення за родом занять. Орні міщани були головними платниками натуральної та грошової стації до гетьманського двору, яка збиралася від робочої худоби чи в залежності від прибутків. Крім того, значна частина цієї групи міського населення займалася промислами, сплачуючи додаткові податки до військового та полкових скарбів. Промислові міщани сплачували податки переважно з промислів натурою або грішми. Ярмаркові та торгівельні збори, які сплачували дрібні торгівці, надходили до міських бюджетів, частково до військового та полкових скарбів. Купці, які займалися закордонною торгівлею, сплачували лише ввізне і вивізне мита (індукту та евекту), розмір яких дорівнював приблизно 2% від вартості товарів. Цехові ремісники, замість сплати податків, найчастіше виконували державні повинності за своєю спеціальністю. Якщо і сплачували податки, то переважно натурою, частково–грішми. Починаючи з часів гетьманування І. Самойловича (1672–1687рр. ), переважна більшість міщан, окрім міської верхівки, залучається до сплати стації на утримання найманого війська.

Враховуючи подібність розмірів державних податків сільського та міського населення можна судити, що податкова система Гетьманщини не була обтяжливою і для міщан.

Виконання військової повинності давало козакам ряд прав та привілеїв: звільнення від основної маси державних податків і повинностей, право приватної власності на землю та інше майно, власне судочинство тощо. За це козаки були зобов’язані на перший поклик старшини з’явитися до війська з власною зброєю, боєприпасами, провіантом, транспортними засобами. Невиконання військової служби суворо каралося штрафами, грошовими виплатами, ув’язненням, позбавленням козацьких прав та привілеїв і навіть смертною карою, про що свідчать тогочасні історичні джерела. Переважна більшість реєстрового козацтва сумлінно виконувала військову службу з молодих років до глибокої старості.

Однак військова повинність мала і ряд негативних моментів: по–перше, служба у війську потребувала значних фінансових витрат, що в умовах безперервних воєн та в поєднанні з будівництвом фортець за наказом царя призводило до розорення значної частини реєстрового козацтва. По–друге, світські та духовні землевласники, незважаючи на права та вольності, якими користувалися козаки, перетворювали їх на своїх підданих або просто виселяли з маєтностей. До того ж, козацька старшина почала скуповувати їхні землі. Як наслідок, на рубежі XVII – XVIII ст.  відбувається майнове розшарування реєстрового козацтва та його поділ на ,,виборних” козаків та ,,підпомічників”. Підпомічники вже не брали участі у військових походах, допомагаючи виборним козакам грішми, провіантом та транспортними засобами.

.. 

13.02.

Тема заняття:  " Мідний бунт в Москві".

Домашнє завдання: Переглянути та проаналізувати відео , ознайомитись із запропонованим матеріалом.

У Москві стався «Мідний бунт» — масове повстання посадських людей проти випуску мідних грошей

"Мідний бунт" в Москві

Під час російсько-польської війни 1654-1667 років у результаті грошової реформи, проведеної урядом царя Олексія Михайловича для покриття військових витрат, різко погіршилося становище населення Росії.

З 1654 року почався випуск великої кількості мідних грошей, які прирівнювалися до вартості срібних. До кінця 1650-х років це призвело до їх знецінення, різкого зростання цін і масовому виготовленню фальшивих монет. Від вибухнула на початку 1660-х років фінансової катастрофи постраждали насамперед городяни, пов'язані з дрібної та середньої торгівлею, і служиві люди, що отримували грошову платню.

У ніч на (25 липня) 4 серпня 1662 в Москві були розклеєні «злодійські листки», в яких перераховувалися імена винуватців фінансової кризи: бояри Милославські, які очолювали накази Великий казни, глава наказу Великого палацу окольничий Ртищев, керівник Збройової палати окольничий Хитрово, дяк Башмаков, гості Шорін, Задорін та інші.

Рано вранці цього дня почалося повстання, в якому брали участь посадські люди, частина стрільців, холопи, селяни. Всього у виступі брало участь від 9 до 10 тисяч чоловік. Повсталі направилися в село Коломенське, де перебував цар Олексій Михайлович, і зажадали видачі «зрадників».

Цар і бояри обіцяли повсталим зменшити податки і провести розслідування по їх чолобитною. Повіривши обіцянкам, учасники повстання попрямували до Москви. У той же час після погромів дворів «зрадників» у Коломенське попрямувала нова хвиля повсталих. Два зустрічних потоку з'єдналися і рушили до царської резиденції. Вони відновили свої вимоги, погрожуючи, у разі невидачі їм бояр на розправу, самим узяти їх в палаці.

Однак за цей час цареві вдалося зібрати стрільців. За його наказом вони напали на юрбу, озброєну тільки палицями і ножами. В ході сутички загинули близько 900 городян, на наступний день близько 20 чоловік були повішені. Послужили безпосереднім приводом до бунту мідні гроші були скасовані царським Указом від 15 квітня 1663 року.

06.02.

Тема заняття:  Грошова реформа короля Августа.

Домашнє завдання: Переглянути та проаналізувати відео , ознайомитись із запропонованим матеріалом.

Виникнення[ред. | ред. код]

Люблінська унія (Ян Матейко, 1869).

Певні ознаки зближення польської та литовської грошових систем з'явилися у XV столітті внаслідок персональної унії, що об'єднувала Королівство Польське та Велике князівство Литовське під владою одного монарха.

Остаточна уніфікація грошових систем Королівства Польського та Великого князівства Литовського пов'язана з підписанням Люблінської унії 1569. За умовами унії монета у Короні і в Литві мала бути однаковою за масою, пробою та написами.

Монетні ординації, видані після Люблінської унії, започаткували на всій території Речі Посполитої єдину грошову систему. Це мало сприяти економічному розвитку країни та задовільняти потреби грошового ринку. Проблемним питанням було закриття королівського, литовського та міських монетних дворів, що призвело до браку розмінної монети, а це в свою чергу спровокувало підвищення курсу талера і дуката.

Смерть Сигізмунда II Августа 1572 та безкоролів'я не сприяли розвитку грошової системи Речі Посполитої. За короткого правління Генріха Валуа (1574) та на початку правління Стефана Баторія (1576–1586) монетні двори не карбували монету. Це призвело до гострого дефіциту розмінних номіналів. Внаслідок цього Варшавський сейм ухвалив допустити в обіг чеську монету.

1576 Торунський, а через два роки Варшавський, сейми видали розпорядження про початок грошової реформи. На монетному дворі у місті Олькуш 1579 почався випуск солідів, грошів та трояків. Проте їх виявилося недостатньо для задоволення потреб населення в дрібній монеті. 1580 приймається нова монетна ординація. Було відкрито два монетні двори — в Кракові та Вільно. На них емітувалися усі наявні номінали: денарії, тернарії (третяки), соліди, півгроші, гроші, трояки, шостаки, півталери та талери. Ця система номіналів цілком забезпечувала потреби економічного розвитку країни. Також з цього часу монети отримали зовнішнє оформлення відповідно до рішень Люблінського сейму 1569: на кожному номіналі зображуються герби Польщі та Литви.

1580 в Олькуші почалося карбування талерів (емітувалися до 1583). Передбачені ординацією півталери були випущені незначним накладом 1583. Найбільш масово карбувалися трояки, гроші та соліди (з 1579 по 1586). Зростання потреби країни у дрібній монеті призвело до відкриття ще одного коронного монетного двору — познанського. На ньому емітувалися соліди, трояки, а 1586 незначна кількість дукатів.

Потреби зовнішньої торгівлі обслуговував монетний двір у Гданську відкритий 1577, а пізніше орендований винахідниками гвинтового пресу для карбування монет — братами Яном та Каспером Геблі. Гданський монетний двір випускав денарії та соліди, рідше гроші, трояки, дукати, дводукати та чотиридукати.

Крім того, існували монетні двори у залежних від Речі Посполитої володіннях. Мальборзький монетний двір, що обслуговував потреби Пруссії, упродовж 1584–1585 емітував соліди (рідше — гроші та трояки), а 1585 — незначну кількість дукатів. На Ризькій монетарні з 1581 випускалися соліди, гроші та трояки за польською монетною стопою. Також існував монетний двір у Мітаві. В 1575–1577 на ньому емітувалися соліди та талери, а в 1578–1579 — дводенарії.

Польська монетна стопа використовувалася також монетними дворами герцогства Пруссія, яким правили представники династії Гогенцоллернів, що були вассалами польських королів.

Зі смертю Стефана Баторія у грудні 1586 та початком чергового безкоролів'я монетне виробництво в Речі Посполитій припинилося.

Розквіт грошової системи[ред. | ред. код]

Період безкоролів'я завершився 1588 обранням польським королем і великим князем литовським Сигізмунда III Вази. За його правління грошова система Речі Посполитої досягла найбільшого розвитку.

На початку правління Сигізмунда III грошові відносини потребували впорядкування. Ухвалою Варшавського сейму 1588 року «Про дрібну монету» було заборонено обіг неповновартісної монети сілезького, бранденбурзького, саксонського та іншого іноземного карбування. Виняток становили лише старі празькі гроші та угорські денарії. Одночасно обов'язковою для населення Корони стала литовська монета.

Солід (шеляг) Сігізмунда ІІІ Вази

Півторак Сігізмунда ІІІ Вази, 1623 р.

Для задоволення потреб економіки в монеті було відкрито монетні двори в Мальборзі, Всхові, Бидгощі, Любліні, Кракові, Гданську, Ризі, Вільнюсі, Мітаві та Кенігберзі. Карбування досягло нечуваного розмаху. До кінця XVI ст. переважно випускалися соліди (шеляги) та трояки. Для монет при цьому зберігалися метрологічні показники за монетною ординацією 1580.

Внаслідок «революції цін» в Європі та значних видатків державної скарбниці дотримуватися ординації 1580 року ставало дедалі важче. 1598 без згоди сейму було знижено монетну стопу трояків. Шляхта опротестувала це рішення на сеймах 1598 та 1601.

Дрібна неякісна іноземна монета витісняла на грошовому ринку повновартісну коронну та литовську монету. Наслідком цього був ріст цін та підвищення курсу міжнародних монет — талерів та дукатів. Для наведення ладу було укладено спеціальну вальваційну таблицю. Однак, це не дало належного результату, у зв'язку з чим сейм 1604 здійснив девальвацію дрібних номіналів — від соліда до шостака.

Аверс монети «Орт» з профілем Сигізмунда ІІІ Вази, Гданський монетний двір, 1618

Реверс монети «Орт» з гербом міста Гданська, Гданський монетний двір, 1618. Мінцмейстер Станіслав Берман

1608–1609 у грошовій системі Речі Посполитої з'явився новий номінал — орт. Його вартість становила 1/4 талера (10 грошів). Вперше карбування ортів почалося у гданській монетарні. З 1618 почалася емісія коронних ортів. Найбільше їх випускали на бидгоській монетарні починаючи з 1621.

Ще одним новим номіналом став півторак — 1,5 гроша. Зразком для нього стали німецькі апфельгрошени або драйпелькери про що свідчить цифра 1/24 (в Німеччині з 24 монет такого типу складався один лічильний талер). Карбувалися півтораки на краківській та бидгоській монетарнях.

Наростання кризових явищ на грошовому ринку спричинило ще кілька девальвацій окремих номіналів: 1616 трояків, шостаків, ортів, 1619 — півтораків, 1621 — ортів. З 1600 по 1623 вміст чистого срібла в гроші зменшився з 0,684 г до 0,294 г. Багато в чому це стало наслідком загальноєвропейських процесів — революції цін.

1623 було видано нову монетну ординацію, що стосувалася усіх основних номіналів — від солідів до ортів. Значний випуск цих номіналів призвів до перенасичення ринку. Через це Варшавський сейм 1627 зупинив карбування їх. Дозволявся лише випуск повновартісної золотої та срібної монети — дукатів і талерів. Більшість монетних дворів було закрито, окрім монетарень Бидгоща, Торуня і Гданська.

Сигізмунд III був зацікавлений у монетній емісії для покриття державних видатків і намагався скасувати постанову сейму 1627 року. Однак шляхта протистояла цьому, побоюючись зростання цін.

За правління сина Сигізмунда III — Владислава IV Вази (1632–1648) карбувалися лише повновартісні номінали. Діяло два монетні двори — бидгоський та краківський. Спроби відновити карбування високопробної монети, що робилися у 1633–1634, зазнали невдачі. Грошовий ринок було насичено розмінною монетою. Поширення неякісної іноземної монети було зупинено. Ріст цін на основні товари був незначним, а курс талера та дуката більш-менш стабільним (на рівні 90 та 180 грошів відповідно).

Криза грошової системи[ред. | ред. код]

Середина XVII століття стала часом важких випробувань для Речі Посполитої, що призвели до економічної і фінансової кризи, занепаду міст та торгівлі.

Початок національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького та поразки польського війська підірвали фінансову стабільність Речі Посполитої. В умовах збільшення видатків на утримання війська, уряд та сейм були змушені зайнятися впорядкуванням грошової системи та відновити карбування розмінної монети. Вже під час елекційного сейму 1648, що обрав новим королем Яна Казимира, було порушено питання про збільшення прибутків від карбування монети. Проте, через розбіжності учасників сейму дієвих рішень не було ухвалено.

Восени 1649 на Варшавському сеймі було створено скарбову комісію у складі коронного та литовського підскарбія, чотирьох членів Сенату (верхньої палати сейму) та представників Посольської ізби (нижньої палати сейму). Вона мала до 16 травня 1650 опрацювати проект нової монетної ординації, визначивши засади карбування монети. Комісія запропонувала:

• Відкрити монетарні у Кракові, Познані, Бидгощі та Вільнюсі.

• Отримані при карбуванні прибутки використати для утримання війська.

• Знизити ринковий курс талера (з 3 до 1,5 злотого) та дуката (з 6 до 3 злотих).

• Запровадити єдину пробу монетного сплаву для всіх срібних номіналів.

• Заборонити керівництву монетних дворів під страхом смертної кари перекарбовувати повновартісну монету на низькопробні розмінні номінали.

• Збільшити видобуток срібла на території Речі Посполитої.

• Посилити покарання за фальшування монети (конфіскація майна для шляхти, смертна кара для міщан, селян, іноземців).

Однак більшість з цих пропозицій не була втілена.

Нова монетна ординація 1650 запроваджувала карбування повновартісної монети на території держави. Це мало сприяти витісненню з грошового ринку неповновартісної дрібної розмінної монети іноземного карбування. За основу нової монетної стопи було взято стопу німецьких імперіальних талерів. З однієї гривни срібла масою 201,86 г передбачалося карбування 36 ортів, 108 шостаків, 216 трояків. Двогроші та гроші карбувалися зі срібла меншої проби у кількості 162 двогроша та 324 гроша. Суттєво змінилося карбування солідів (шелягів). Якщо раніше вони були білонними, то надалі мали карбуватися з міді. Крім того, коронний та літовський підскарбії мали в найкоротші терміни укласти вальваційні таблиці для повновартісної іноземної монети (ортів, півталерів, талерів, дукатів), що використовувалися в грошовому обігу Речі Посполитої. Було відкрито монетні двори у Всхові, Познані, Бидгощі, Вільнюсі, Кракові.

Шукаючи нові джерела прибутку в умовах війн з сусідніми країнами, сейм 1654 ухвалив, що держава мала отримувати з кожної перекарбованої гривни срібла чотири злотих прибутку. При цьому з однієї гривні срібла мали карбувати монет на суму 25 злотих 20 грошів. Це рішення сприяло падінню вартості розмінної монети та дало поштовх інфляції. Проекти здачі в оренду мінцмайстрам монетних дворів за умови дотримання монетної стопи не мали успіху і призводили до погіршення монетної стопи. 1656 погіршилася монетна стопа шостаків та ортів, 1657 — ортів. В умовах шведської окупації країни 1656 було вирішено відкрити монетний двір у Львові — єдиному великому місті, не захопленому ворогом. На львівській монетарні карбувалися шостаки та орти зі срібла, пожертвуваного католицькою церквою. Монетний двір було розташовано в будинку у центральній частині міста (зараз площа Ринок, 39). Карбування ортів та шостаків тривало до січня 1657. За цей час було випущено 207 075 ортів та 11 988 шостаків на суму 126 593 злотих.

1658 спеціальна сеймова комісія розробила нову ординацію за якою передбачалося карбування з гривни срібла 51,2 ортів або 154 шостака, (або 320 трояків, або 660 півтораків, або 990 шелягів). Після ухвали ординації 1658 відновили свою роботу численні коронні та литовські монетарні.

Литовська боратинка 1665 року. Мідь

Заборгованість перед військом, яке загрожувало непокорою та утворенням конфедерації, змусила уряд шукати додаткових джерел прибутку. Саме в цей час італієць на польській службі Тіт Лівій Боратіні запропонував деякі фінансові нововведення з випуску неповновартісної монети. Пізніше вони лягли в основу ухвали сейму «Про монетний дар» 1659. Вона передбачала дозвіл на єдиноразову емісію по 1 мільойону злотих мідними солідами (шелягами) (180 млн штук) для Польщі і Литви. З цих коштів мала бути ліквідована заборгованість перед військом. Карбування мідних шелягів розпочалося на монетному дворі в місті Уяздув під Варшавою, а пізніше в Кракові. Випуск мідних шелягів призвів до посилення інфляції. З 1664 по 1667 було здійснено кілька додаткових емісій мідних шелягів, що перенасичили грошовий ринок нічим незабезпеченою монетою.

Монета злотівка (тинф, тимф). Білон

Іншим видом неповновартісної монети, що з'явилася в період кризи грошової системи Речі Посполитої була білонна злотівка. Ініціатором її випуску був орендар коронних монетних дворів німець Андрій Тимф. Користуючись невдоволенням населення низьковартісною мідною монетою, він переконав членів Львівської Генеральної комісії у перспективності карбування білонної монети номіналом 30 грошів. Було укладено контракт на відкриття монетарень у Бидгощі та Кракові терміном на два роки. Емісія злотівок здійснювалася у Львові (березень-вересень 1663), Бидгощі (жовтень 1663 — липень 1666), Кракові (жовтень 1663 — вересень 1666). Емісія становила:

• Львівська монетарня — 1 357 170 злотівок.

• Бидгощська монетарня — 6 388 561 злотівок.

• Краківська монетарня — 3 499 306 злотівок.

Масштабна емісія розмінної монети призвела до глибокої економічної кризи, інфляції, рісту цін на товари і послуги. Наприкінці грудня 1666 сейм вирішив припинити монетну емісію. Остаточно монетне виробництво було припинено 1668 після зречення Яна II Казимира за рішенням Варшавської генеральної конфедерації.

За короткого правління Михайла Корибут Вишнивецького (1669–1673) змін у грошовому господарстві не було. Грошова система функціонуонувала за рахунок емісій Сигізмунда III та Яна II Казимира, а також іноземної монети. Дещо стабілізувалося фінансове становище держави. Починати емісію грошей було недоцільно. 1671 у Бидгощі було випущено небагато злотівок та дукатів. Більшу емісію здійснювали торгові міста Гданськ, Торунь та Ельблонг (шеляги, талери, дукати, дводукати).

Наступний король Ян III Собеський (1674–1696) отримав важку спадщину. Посли на елекційному сеймі 1676 вимагали відкриття монетарень і випуску розмінної монети. Сейм 1677 доручив почати карбування срібних та золотих монет за ординацією 1658. Того ж року році почала функціонувати бидгоська монетарня, а наступного року — краківська. Основні номінали Яна III — шостаки та орти. Також було випущено небагато трояків, талерів, а також дукатів і дводукатів. Карбування відбувалося на коронних монетних дворах. Не функціонували монетарні в Литві і досить обмежено в прусських торгових містах.

Грошова система у XVIII столітті[ред. | ред. код]

Наприкінці XVII — на початку XVIII століття грошова система Речі Посполитої продовжувала перебувати в занепаді, який був наслідком економічного та політичного стану держави.

За правління наступника Яна Собеського — Августа II (1697–1733), який був одночасно королем Речі Посполитої та герцогом Саксонії, грошову систему не вдалося стабілізувати. Монетні двори не працювали, грошовий ринок був наповнений неповновартісною монетою вітчизняного та іноземного карбування, розповсюдженим було фальшування монети. Початок Північної войни та вступ у неї Речі Посполитої на боці антишведської коаліції завадив впорядкуванню грошової системи та емісії грошей на власній території (через окупацію країни шведами).

Випуск монети було почато на саксонських монетарнях. В Лейпцигу карбували шостаки (1698, 1702–1706), тимфи (1698, 1704), талери (1702), півдукати (1703), дукати (1702–1703). 1720 у Лейпцигу робилися спроби налагодити емісію шелягів. Також були спроби налагодити карбування в прусських торгових містах. Так, 1713 в Ельблонзі було почато випуск пробного шелягу, а в Торуні 1720 було випущено невелику кількість дукатів. Гданська монетарня емітувала дводукати (1698–1699), дукати (1698), шеляги (1715). В 1706–1707 з'явився незначний випуск шостаків і пробний трояк для Великого князівства Литовського (місце емісії нез'ясовано, вірогідно Кенігсберг).

1717 Август II видав королівський універсал щодо співвідношення монетних номіналів відповідно до ринкового курсу. Лічильний мідний гріш мав дорівнювати 3 мідним шелягам. Вартість одного дуката становила 21/4 талера або 14 тимфів 8 мідних грошів. Курс монет, встановлений цим універсалом не змінювався до грошової реформи 1766.

Значно більшого поширення, ніж раніше, набули монети карбовані на монетних дворах Московської держави та Бранденбургу-Пруссії (з 1701 королівства Пруссії). Також в обігу продовжували зустрічатися монети Швеції, її балтійських володінь, держав Священної Римської імперії, іспанських Нідерландів та низки інших держав.

Правління короля Августа III (1734–1763) не позначилося нічим новим у грошовій системі. Король вів розкішний спосіб життя, нехтуючи розвитком держави. Курс його політики був здебільшого в інтересах Російської імперії.

Окрім, невеликої емісії 1734, монета не карбувалася до 1749, коли почалася основна емісія. Карбування коронної монети знов здійснювалося на саксонських монетарнях:

• 1749 — Дрезден

• 1752 — 1762 — Лейпциг

• 1750 — 1751 — Грюнтхалле

• 1751 — 1755 — Губіне

Номінали Августа III та роки випусків:

• Шеляг — 1749–1755

• Грош — 1752 −1755, 1758

• Півторак — 1753, 1755–1756

• Трояк — 1753–1754, 1756

• Шостак — 1753–1756

• Орт — 1752–1756

• Тимф — 1752–1756

• Злотівка (30 грошів) — 1762

• Двозлотівки (60 грошів) — 1753, 1756, 1761–1762

• Півталери — 1753–1755

• Талери — 1753–1756, 1762

• Півавгустодори (2 1/2 талера) — 1753

• Півдукати — пробні

• Дукати — 1753–1754, 1756

• Дводукати — 1753 −1754

Гданський монетний двір випускав шеляги (1734, 1753–1754, 1757, 1760–1761,1763), трояки (1755, 1758, 1760, 1763), шостаки (1760–1763), орти (1758–1760, 1763), злотівки (1762–1763), двозлотівки (1760). Торунська монетарня протягом 1760–1763 карбувала шеляги, трояки, шостаки. Ельблонгська монетарня в цей же час емітувала шеляги, трояки, шостаки, орти і золоті дводукати. На монетному дворі Мітави, що обслуговував потреби герцогства Курляндії у монеті 1762 випускалися мідні шеляги, білонні гроші, шостаки.

За правління останнього короля Станіслава Понятовського було вжито певні заходи для впорядкування грошового господарства країни. Їхнім наслідком стала грошова реформа 1766 року. За нею один злотий мав дорівнювати 30 мідним або 4 срібним грошам, а з кельнської вагової гривні срібла мало карбуватися 80 злотих. У Варшаві та Кракові було відкрито коронні монетні двори. Також монетарні діяли у Гданську, Торуні, Мітаві.

Коронний монетний двір у Кракові діяв з 1765 по 1768, а у Варшаві з 1765 по 1795. В цей період вони випускали:

• шеляги (1766–1768, 1776, 1792)

• півгроші (1765–1768, 1775–1777, 1780–1782, 1792)

• грош (мідь) (1765–1795)

• трояк (мідь) (1764–1794)

• грош (білон) (1766–1768, 1772–1782)

• двогрош (півзлотого) (1766–1786)

• злотий (4 гроши) (1766–1795)

• двозлотий (8 грошей) (1766–1795)

• півталери (1767–1768, 1772–1784, 1788, 1792)

• талери (1766, 1768–1770, 1772–1785, 1788, 1792–1793)

• дукати (1766–1795)

• півсоверен (1,5 дукати) (1794)

• соверен (3 дукати) (1794)

Крім того, здійснювалася обмежена емісія нестандартизованих номіналів:

• білонний шостак (1794)

• 10 грошей (білон) (1787–1795)

• 6 злотих (займали проміжне місце між півталером і талером) (1794–1795)

Гданський монетний двір карбував монету недовго (з 1764 по 1767) та був закритий через недотримання метрологічних стандартів карбування. За період функціонування були випущені такі номінали як шеляг, трояк, шостак, двозлотий та дукат.

На монетному дворі Торуня, що діяв у 1764–1765, карбувалися шеляги, трояки, шостаки.

Монетний двір Мітави випускав з 1763 по 1769 для Курляндії шеляги, гроші, трояки, шостаки, орти, золоті дукати і дводукати.

Після першого поділу Речі Посполитої 1772 грошова система почала занепадати. Грошове господарство опинилося в умовах нерівної конкуренції з австрійською, російською та прусською грошовими системами. На територіях, що внаслідок трьох поділів Речі Посполитої опинилися під владою Австрійської імперії, Російської імперії та Королівства Пруссія запроваджувалися їхні грошові засоби, а монети Речі Посполитої вилучалися з обігу.

З третім поділом 1795 Річ Посполита припинила своє існування, а разом з нею перестала існувати і її грошова система

30.01.

Тема заняття:  Побожні банки.

Домашнє завдання: Переглянути та проаналізувати відео , ознайомитись із запропонованим матеріалом.

.Побожні банки (Monte di Pieta) – кредитні установи, створені католицьким ченцями для надання позик незаможним громадянам під незначний процент з метою захисту їх від лихварів. 

23.01.

Тема заняття:  Лихварський кредит.

Домашнє завдання: Переглянути та проаналізувати відео , ознайомитись із запропонованим матеріалом.

Лихварство — це надання грошей у борг з умовою сплати відсотків при погашенні боргу. Особа, яка займається лихварством називається лихварем.

За сучасним класифікатором професій ДК 003:2010, Лихварі (особи, що позичають гроші під заставу або в борг), код професії — 4214[1].

З виникненням індустріального виробництва і класичного капіталізму без розвинутого кредиту нормальна виробнича діяльність була неможливою, адже підприємцям не вистачало власного капіталу для переведення економіки на індустріальні рейки та для підтримки темпів розширеного відтворення. У результаті були створені нові джерела позичкового капіталу, який надавався під прийнятний відсоток. На відміну від лихварства, цей капітал витрачається не для споживацької мети, а для господарювання з метою отримання прибутку.

33. ЛИХВАРСЬКИЙ КРЕДИТ

Попередником позичкового кредиту був лихварський кредит.

Лихварський кредит в античному світі виступав у двох основних формах:

позички дрібним виробникам, головним чином селянам;

позики рабовласникам.

У якості кредиторів-лихварів в рабовласницькому суспільстві виступали насамперед купці і відкупники податків. Чималу роль грали храми (наприклад, в Греції Дельфійський храм).

У зв'язку з тим що звернення до ростовщическому кредитом викликалося крайньою потребою в грошах і попит на кредит був значний, відсоток по позичках досягав високого рівня.

За феодалізму лихварський кредит виступав у двох основних формах:

позички дрібним виробникам-селянам і ремісникам;

позики феодальної знаті.

Як крупні лихварів виступали насамперед купці, а також церкви і монастирі. У селі дрібними лихварями були заможні селяни. Характерні риси лихварського кредиту при феодалізмі - висока процентна ставка і велика строкатість її рівня. Наприклад, в різних містах Німеччини дозволялося стягувати від 21 до 43%. У багатьох випадках ставки досягали 100-200% і більше. При-чиною високого відсотка по ростовщическим позиках був великий попит на кредит з боку потребували грошах дрібних виробників, а також феодальної знаті при обмеженому в умовах натурального господарства пропозиції грошей в позику.

На останній стадії феодалізму, в період його розкладання, лихварський капітал сприяв створенню передумов для капіталістичного способу виробництва. По-перше, в руках лихварів зосереджувалися великі грошові багатства, які згодом могли перетворитися з лихварського капіталу в функціонуючий, вкладений в капіталістичні підприємства.

По-друге, ростовщическая експлуатація селян і ремісників вела до їх розорення, пролетаризації, а отже, лихварський капітал сприяв утворенню класу найманих робітників.

Однак революційним фактором лихварський капітал був лише остільки, оскільки він підривав старі форми виробництва і власності і підготовляв грунт для переходу до нових. Разом з тим лихварський капітал грав і консервативну роль, так як можливість отримання високих доходів від лихварських операцій затримувала вкладення грошових капіталів в промисловість.

Промислові капіталісти не могли користуватися позиками у лихварів, оскільки лихварський кредит оплачувався настільки високими відсотками, що вони поглинали всю (або майже всю) лрібиль, і почали боротися проти лихварства. Ця боротьба виражалася в спробах урізати права лихварів шляхом законодавчого обмеження норми позичкового відсотка.

У условійх розвиненого капіталізму лихварський кредит продовжував існувати на базі збереження залишків докапіталістичних форм виробництва і також піддавав жорстокій експлуатації дрібних товаровиробників, як і раніше.

Але найбільш широкий розвиток лихварський капітал отримав в країнах, що розвиваються.

Уряду країн, що розвиваються проводять заходи з обмеження лихварського капіталу.

Але 50% всього страхового ринку індустріально розвинених країн світу. У США працює понад 8 тис. компаній майнового страхування і близько 2 тис. компаній зі страхування життя.

У США є два типи страхових компаній: акціонерні товариства та товариства взаємного страхування. Державних страхових фірм не існує. Акції акціонерних товариств може придбати як фізична, так і юридична особа. Історично ж у США страхові компанії в основному були компаніями взаємного страхування, за розміром вони традиційно менше акціонерних товариств.

Страхові компанії здійснюють три типи страхування:

бекіфіти (страхування життя і здоров'я, медичне, пенсії, ощадне і т. д.);

комерційне (широкий спектр);

приватне (мається на увазі страхування будівель, автомобілів та іншого майна громадян). Страховий бізнес Великобританії протягом багатьох років концентрується в Лондоні як світовому фінансовому центрі. Найбільший Лондонський міжнародний страховий ринок обслуговує фінансові потоки ряду країн і компаній.

Інституційна структура страхового ринку Великобританії представлена акціонерними товариствами, які належать їх власникам - акціонерам; товариствами взаємного страхування, які належать їх страхувальникам; дружніми товариствами; відділеннями та представництвами іноземних страхових компаній.

Страховий ринок Німеччини характеризується динамічним розвитком.

Страхова справа в Німеччині розділене між системою державного соціального забезпечення і приватним сектором страхових послуг.

У 1992 р. страхові фірми Росії охоплювали приблизно 10-12% її страхового поля. За період 1992-1996 рр.. число страхових фірм, мають державні ліцензії, зросла більш ніж у 4,3 рази. Інші показники свідчать про те, що становлення страхового ринку в Росії до 1997 р. здійснювалося високими темпами.

Екстенсивний зростання не може бути нескінченним, особливо в умовах економічної кризи, політичної нестабільності і виходу з ладу, внаслідок цього, різних макроекономічних систем, наприклад типу банківської .. Напруженість виникла до серпня 1998 р., коли страхування виплати перевищило обсяг зібраних премій на 0,53 млрд руб. В результаті катастрофи ринку ДКО ще більш прискорюються процеси вимивання слабких за розмірами статутного капіталу та іншими фінансовими показниками страховиків. Решта страховики контролювали в 2000 р. приблизно 80% страхового ринку РФ; збір ними страхових внесків та їх ємність зросли в 2-2,5 рази; відношення обсягу зібраних премій до ЗПС зросла з 1,3% (1997 р.) до 2, 4% (2000 р.); добровільне, а також майнове страхування відповідальності розвивалося швидше обов'язкового й особистого страхування.

Сукупний обсяг страхової премії за 2001 р. досяг рівня 276 600 000 000 руб., Що більш ніж на 62% перевищує рівень 2000 р., причому випереджаючими темпами протягом усього року розвивалося добровільне страхування. При цьому вже за 9 місяців 2001 р. збір страхової премії (+202100000000 руб.) Перевищив показники всього 2000 р., які становили 171 млрд руб.

« Попередня

16.01.

Тема заняття:  Данина. Позики як можливість попасти у рабство .

Домашнє завдання: Переглянути та проаналізувати відео , ознайомитись із запропонованим матеріалом.

Данина

Опис

Дани́на — вид податку, відомий у Середньовічній Європі з часів експансії норманів. Спочатку нерегулярний, а потім регулярний відкуп міст, монастирів або феодалів, що їх примусили сплачувати пірати нормани-вікінги. У давньоруській київській державі — найдавніша форма оподаткування населення. Вікіпедія

ХОЛОПИ І ЧЕЛЯДЬ: КРИВАВА ІСТОРІЯ РАБСТВА НА РУСІ

Держава на Русі підкорялося тим же соціальним законам розвитку, що й інші країни. А тому раби представляли собою звичайне явище на землях Давньої Русі.

З історії відомі такі терміни як холопи, смерди, челядь. Всі вони мали те чи інше відношення до рабства, тобто підневільної праці.

Але Русь, відрізняється від багатьох інших країн, невільник міг згодом стати повноправним членом суспільства, і навіть взяти в дружини місцеву дівчину. Але з таким же успіхом можна було потрапити на жертовний вівтар, своєю смертю добуваючи для господарів удачу в бою і рясний урожай на полях.

У давнину слов’яни, будучи язичниками, вели себе надзвичайно войовничо і часто робили набіги на сусідні території. У разі успішного походу захоплювали багато полонених. Їх робили рабами або челядинами.

Такі люди не мали ніяких прав; їх могли купити і продати. Починаючи з IX століття, все залежне населення почали називати челяддю. До цього розряду потрапили і ті особи, які відпрацьовували позику.

Якщо на Русі когось хотіли образити, то говорили: “Ти як розмовляєш зі мною, холоп!”

Даний термін увійшов в ужиток в XI столітті. За правовим нормам Стародавньої Русі холоп був не суб’єктом, а об’єктом. Грубо кажучи, він прирівнювався до худоби, дворовим будівлям, предметів домашнього ужитку. За вбивство чужого холопа покладався штраф, як за вбивство чужого коня або за псування чужого дорогого жупана. А якщо господар вбивав свого холопа, то не ніс ніякого покарання, так як зі своєю власністю він міг робити абсолютно все.

Звідси видно, що холопи були справжніми рабами, а це доводить, що рабство на Русі було повсякденним явищем.

Як вже говорилося вище, приносити в жертву богам раба це було звичайне явище. Так солом’яне опудало, яке розривають на частини або спалюють під час “проводів весни” – це не що інше, як відгомін звичаю ритуального жертвопринесення. Але в давно минулу епоху місце опудала займала жива людина.

Його смерть на думку древніх слов’ян допомагала задобрити богів.

Матеріалом для ритуальних жертвоприносин часто ставали полонені, захоплені слов’янами в ході вдалих військових походів. Багато нещасних відправлялися на жертовний вівтар відразу ж після битви.

Відомо, що, по закінченню битви князя Святослава з греками при Доростоле (971 рік) для проведення поховального обряду власних загиблих воїнів умертвили безліч полонених. Лев Диякон, який писав про ці події, стверджував, що для обряду використовувалися жінки, чоловіки і діти.

Уцілілі полоняни могли сподіватися на повернення в рідні землі. У слов’ян існувала традиція відпускати рабів, отримуючи викуп. Такий результат вважався найбільш сприятливим, так як був ефективною і прийнятною формою збагачення. Римські та візантійські еліти користувалися такою можливістю, пропонуючи слов’янам за родичів часом значні суми.

Головною метою слов’ян залишалася нагорода за рабів, що не потрапили за жеребом на жертовний вівтар.

Раби стали частіше залишатися працювати у нового пана після утворення великих княжих дворів. Але навіть залишившись працювати на чужині, без прав і майна, раби мали реальну перспективу здобути свободу.

В середньому київська ціна чоловіка – 45-90 грамам золота, а ось жінки були значно дешевше – їх вартість була нижчою на 50-70%, за старого або дитину давали не більше 10 грамів золота. Це пов’язано з тим, що здоровий чоловік зможе працювати довше і більше.

На константинопольському рабовласницькому ринку ціна на живий товар збільшувалася вдвічі, так само справа йшла в середземноморських мегаполісах, що спеціалізуються на работоргівлі.

Хоча работоргівля і була справою прибутковою, вона не стала одним із значущих напрямків економіки в Давньоруській державі.

Купці експортували в основному традиційні товари: соболів, олово, віск і “певна кількість рабів”. Таке свідоцтво мандрівника Мухаммеда Ібн Хаукаля підтверджує, що работоргівля на Русі великого розвитку не отримала.

Про це також свідчить відсутність спеціалізованих ринків. Живий товар везли до Константинополя, булгар або Крим, де торгівля людьми здійснювалася набагато більш жваво.

Податки з’явились раніше за держави. Вони існували ще в період неоліту в формі храмових пожертв та були обов’язковими для всіх членів суспільства.

З тих часів було введено тисячі різноманітних податкових зборів, ми відібрали 10 найбільш незвичайних:

1. Податок на танці.

Єгипет може похизуватись одним з найоригінальніших податків сучасності. Наразі танок живота входить в топ-5 статей доходу Єгипту. Це мистецтво приносить, по різним оцінкам, до 400 млн доларів на рік.

2. Податок на бороду.

Відомо, що такий вид стягуваної плати був введений Петром I в Росії. Також було введено спеціальний знак у вигляді металічного жетона, який видавали після сплати спеціального мита за право носити бороду.

3. У Вірменії в кінці XX століття ввели податок на пил в розмірі 2 драма на 1м².

4. Податок на тінь.

Існує у Венеції з 1993 року. Навіси та парасольки магазинів та ресторанів оподатковуються, адже тінь від них падає на землю, яка вважається комунальною власністю. До слова, у Візантії сплачували "податок на повітря", розмір котрого залежав від розміру будівлі.

5. Податок на вбиральні.

Його ввів римський імператор Веспасіан, котрий жив в 70-х роках в самому початку нашої ери. Фраза «Гроші не пахнуть!» з'явилась саме в той час і характеризувала надходження, отримані з цього податку.

6. Податок на вуха.

В 1926 році для утримання своєї армії, Далай-лама ввів у Тибеті податок на вуха. Ті, хто втратив одне вухо в бою, сплачували лише половину суми.

На межі XIX–XX століть Тибет був лідером по кількості найрізноманітніших екстравагантних податків. Жителі повинні були платити податок на весілля, на народження дітей, на право співати, танцювати, дзвонити в дзвін та бити в барабани. Втомленому мандрівнику не дозволялося навіть просто так задрімати на траві: за ночівлю він був зобов'язаний сплатити власникам землі. Всього на користь держави тоді стягували 1892 види податків!

7. Податок на вікна існував в Англії понад 150 років, його ввели в 1696 році. Урешті-решт податкові зобов'язання стали для жителів країни занадто великими. Вони почали закладати «зайві» вікна цеглою. Доходило до абсурду: нові будинки споруджували без жодного вікна. Продажі скла упали в рази. Жалілися й медики: через брак денного світла в помешканнях стало занадто волого, а це є чудовим середовищем для розмноження різного роду бактерій, тож по Англії розповсюдились епідемії та інфекції. Громада почала активно виступати проти дивного податку і його відмінили.

8. У 18 столітті в Башкирії ввели податок на колір очей. Справа в тому, що по тодішнім поняттям, корінні жителі Башкирії повинні були мати виключно чорні очі. Плата за них складала всього 2 алтини. За сірі очі треба було віддавати 7 алтин. За зелені та голубі – по 10 і 13 алтин відповідно.

9. Щоб поповнити казну та стимулювати приріст населення, римський імператор Октавіан Август ввів податок на безшлюбність та бездітність. Незаміжні жінки в віці 20-50 років щорічно платили 1% від всього майна. В СРСР влада була більш жадібною, податок на відсутність дітей складав 6% від заробітної плати

10. Податок на головні убори сплачували в Англії з 1784 по 1811 рік.

В ті часи кожен чоловік носив певний вид капелюха, незалежно від соціального статусу та заможності. Акцизний податок на чоловічі капелюхи ввів прем'єр-міністр Уільям Пітт. Всередині капелюха на підкладці ставили спеціальну помітку (печатку), яка свідчила, що її власник сплатив податок. Підробка такої печаті загрожувала смертною карою.

07.11.

Тема заняття: Життя без податків. Історія виникнення податків.

Домашнє завдання: Переглянути та проаналізувати відео , ознайомитись із запропонованим матеріалом.

Пода́тки — це встановлені вищим органом законодавчої влади обов'язкові платежі, які сплачують фізичні та юридичні особи до бюджету у розмірах і термінах, передбачених законодавством.

Податок — обов'язковий, індивідуально безоплатний платіж, що стягується органами державної влади різних рівнів з юридичних осіб і фізичних осіб з метою фінансового забезпечення діяльності держави й (або) муніципальних утворень[1][2].

Податок — обов'язковий терміновий державний платіж, який сплачується примусово фізичними та юридичними особами на задоволення державних потреб; це встановлений вищим органом законодавчої влади обов'язковий індивідуальний безоплатний платіж, що стягується з юридичних та фізичних осіб до бюджетів різних рівнів і у термінах, передбачених законодавством; це обов'язковий платіж, що стягується органами державної влади з метою фінансового забезпечення діяльності держави. (гр. БО-15-1, 2016 р.)

Податки варто відрізняти від зборів (мита), стягнення яких носить не безоплатний характер, а є умовою здійснення відносно їх платників певних дій.

Стягнення податків регулюється податковим законодавством (див. податкове право)[2]. Сукупність установлених податків, а також принципів, форм і методів їхнього встановлення, зміни, скасування, стягнення й контролю утворюють податкову систему держави[3].

Окремі автори[2] розуміють під податком «примусове вилучення державою у домогосподарств та фірм певної суми коштів не в обмін на товари та послуги».