Ігор Кулька

Кулька Ігор Русланович - старший солдат другого розвідувального відділення розвідувального взводу 2 штурмового батальйону 3 ошбр. Загинув під н.п. Орлівка. Авдіївський напрямок

СПОГАДИ Maryna Honcharuk

Сьогодні тобі виповнилося б 29. Завтра - місяць з дня твоєї загибелі. Я довго не могла підібрати слів, аби написати хоч щось. Щоразу речення виходили дуже сухими, шаблонними, не гідними тебе. Що ж, спробую ще раз.

За останні півтора роки ми були завжди разом: на полігонах, в окопах, на штурмах, на відпочинку, в тих йо*аних Старичах, на зйомних хатах на Донбасі. Здається, за цей час на пальцях можна перерахувати дні, коли або тебе, або Лома не було поруч.

Ти не був типовим солдатом чи воїном, до великої війни не мав ніякого відношення до армії, та й гадаю, якби не було потреби, взагалі б не взяв до рук зброї. Але ворог не дав змоги обирати, і ти став на захист своєї країни.

Ти був неймовірно розумний, чи то пак "ерудований", як ти мене завжди виправляв. Твій мозок зберігав неймовірну кількість інформації про все, що завгодно: будь то попкультура, мистецтво, точні науки, філософія, на будь-яку тему з тобою можна було вести предмету дискусію. Пам'ятаю, як ми на чергуванні на "Шумахері" завжди сперечалися про семантику слів і про філософію, як від нудьги читала тобі Платона. Як я робила нотатки в телефоні, аби потім загуглити суперечливі теми і все ж вияснити, хто правий. Крім якихось побутових тем, я завжди у тебе уточнювала ТТХ зброї, нюанси по тактиці, ти шарив у саперній справі, та й напевно у всьому, в чому тільки можна. Наші командири говорять, що "твоя кеберка нормально так працювала"(с) і хотіли зробити тебе комвідділення, бо всі питання, що ти задавав на плануваннях, були по суті і влучні.

Ти був неймовірно спокійним навіть в умовах "піз**ців". Це заспокоювало всіх довкола. Коли ми йшли на задачу, я знала, що все буде ок, а коли ти був старшим групи, я була впевнена, що все буде чітко, без кіпішу. Здається, твоє останнє завдання було єдиним за весь час, коли я не пішла з вами.

Ти був відважним, бо завжди знав, що робити в критичних ситуаціях, та прораховував, що може піти не так і що робити в цьому випадку. Ти повернувся в стрій після поранення, наче нічого не трапилося, лиш ми жартували, що "Куля зловив кулю". Після загибелі Мелмана і Гери ти казав, що не хочеш більше бачити, як на твоїх очах помирають друзі, але при цьому хотів і далі "двіжувати".

Ти був справжній. Ніколи не вішав на себе ярлики, завжди знав, на що ти здатен, не намагався стрибати вище голови. Ти ніколи не хотів подяк, слави, чи навіть цієї оманливої "популярності" в соц. мережах, через що в тебе навіть сторінки в інстаграм не було. Ти навчив мене легше сприймати життя. Коли було нудно, ти брав до рук гітару і грав, для себе, не для когось. Я тішусь, що хоча б крадькома зняла кілька відео собі на пам'ять.

А ще ти неймовірно готував. Я здивувалася, спостерігаючи за тобою, як з таких простих речей в тебе виходили на стільки смачні страви. Ти був вегетеріанцем вже багато років. Ну, а смак макаронів з сиром з окопів я пам'ятатиму назавжди.

Ти був.. Ти був. Шкода, що ми з тобою не поговорили про стільки тем, не "показали" Лому гори, не з'їздили всі разом закордон погрітися на пляжі, не зробили хоч кілька нормальних фоток нашої бандєйки.

Ти загинув. Загинув під час штурму позицій, які прорвали підари. Загинув разом з Ломом. Буквально за тиждень до цієї події, ти казав, що головне не потрапити на татуювання до мене на руку. Що ж, тепер замість нових спільних фоток на полароїд, я матиму дві нові татухи, два нових позивні і дві нові дати.

Цій війні я вдячна лише за одне - за те, що вона звела нас в одному підрозділі з тобою, Мелманом, Герою і Ломом. Ви реально були тою міцною опорою, яка ні в якому разі не давала опускати руки, змушувала йти вперед, постійно вчитися чомусь новому, гордо долати перешкоди, ставати кращим воїном та й загалом людиною. Ви зробили мене тією Риссю, якою я є, за що я вам безмежно вдячна і до останнього свого подиху нестиму щиру любов до нашої маленької сім'ї, зроблю все можливе, аби ви пишалися мною.

Дмитро Кухарчук, командир 2 штурмового батальйону 3 ОШБр. 

7 квітня 

У кожного свій біль.

Хтось живе у злиднях, рахуючи кожну копійку щоб вистачило на умовне «завтра», хтось намагається повернути втрачене кохання, страждаючи від самотності, хтось його ніколи і не мав , але відчуває глибоку пустоту у серці, а хтось втрачає рідних і близьких, залишаючись на самоті перед обличчям жахливого світу, який судячи з усього нічого хорошого і не мав на меті принести.

Тільки не потрібно зараз все спихувати на Бога. Він дав нам свободу вибору, а ми сприйняли її за можливість нести біль у цей світ. І повірте, йому теж від цього болить, але Бог не втручатиметься, інакше вся надана нам свобода була би фарсом і не більше того. Нам теж потім болить, коли ми осмислюємо той біль що принесли у світ.

Батько Кулі, сміливий полковник, якого мені пощастило знати ще з 2014 року - велика людина, який виховав надзвичайного, хороброго сина. Його біль можуть відчути лише ті, хто втрачав дітей. Рани від цього болю ніколи не загоюються.

Куля з перших днів у нашому підрозділі і залишиться навіки в строю устократ відомщений ворогам.

Батьків Лома я не знав. Знаю лише що вони живуть на окупованих територіях. І їх біль того що вони не змогли поховати свого сина можуть відчути лише ті, хто так само не зміг.

Лом - старий азовець, який давно міг просунутись по карʼєрних сходах, але завжди їх заперечував, обираючи лиху козацьку вдачу на полі бою. Навіки у строю, ми помстимося.

Рись - найвідважніша дівчина , яку я зустрічав у своєму житті. Її біль у тому що вона втратила більшість близьких друзів, з якими стояла в одному строю. Це біль дівчини, яка дала фору більшості чоловікам в Україні не може відчути майже ніхто.

А мій біль у тому, що я сприймаю свій батальйон як дитя і коли хтось гине - відчуваю як з мене шкіру живцем здирають , та усвідомлення того що на війні інакше бути не може все одно не допомагає.

Парадокс у тому що біль є одночасно фактором злому і мотивації для жорсткої боротьби. І щоразу, обираючи боротися, а не зламатися, я сподіваюсь що суспільство обере так само, адже їх біль куди менший.