Іноді, коли ми ігноруємо свої сигнали: перевищуємо швидкість, не помічаємо перепон або не звертаєм уваги на емоції, трапляються «емоційні аварії».

 Відкривайте посилання  та досліджуйте путівник з емоційної регуляції

                            «Правила внутрішнього руху».

https://howareu.com/materials/putivnyk-z-emotsiinoi-rehuliatsii-pravyla-dorozhnoho-rukhu

https://nus.org.ua/articles/osobysti-kordony-de-pochynayutsya-j-shho-robyty-koly-yih-porushuyut-poyasnyuye-svitlana-rojz/

Особисті кордони: де починаються й що робити, коли їх порушують. Пояснює Світлана Ройз

Марія Марковська

Уперше ми відчуваємо, що для дитини актуальна тема “особистих кордонів”, коли вона починає говорити “моє”, “дай” і “ні”.

“Це – слова, які відображають можливості, належність, включення у свою “територію” і її кордони. Перша реакція на те, що наші кордони порушили, – це злість. Це – маркер того, що цілісність кордонів порушена. Тому дитина 3–4 років проявляє значно більше злості, ніж емоцій, які ми вважаємо позитивними”, – пояснює дитяча й сімейна психологиня Світлана Ройз.

Ми поговорили зі Світланою про те:

• з чого починається становлення особистих кордонів;

• які різновиди кордонів бувають і чому вони взаємопов’язані;

• як коректно відмовити людині;

• що робити, коли ваші кордони порушують.

З ЧОГО ВСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ

Світлана Ройз пояснює, що повага до своїх кордонів починається з поваги до тілесності, потреб, контакту з тілом дитини, поваги до намірів і тілесності як такої. Натомість, із маленькими дітьми не “церемоняться” – їх без дозволу й попередження беруть на руки чи лоскочуть.

“Правильний варіант, з чого починаються людські кордони, – коли ми хоча би попереджаємо дитину: “Я хочу тебе полоскотати” або “Я хочу тебе поцілувати”. Коли дитина починає говорити “я”, це означає, що вона відчуває кордони своєї особистості. А далі буде наповнюватися простір у цих кордонах. Коли дитина сказала про себе “я”, вона співвідносить дії зі своєю особистістю. Так починається персональна відповідальність”, – каже психологиня.

За словами Ройз, у житті всі процеси взаємопов’язані: емоційні, тілесні, поведінкові, інтелектуальні. Тому вважається, що дитина може свідомо контролювати процес дефекації, коли починає говорити “я”. У психологічному сенсі дефекація – це, зокрема, відмовитися від контролю, свідомо відпустити.

Якщо батьки дозволяли собі говорити дитині: “Не дружи з Васею”, дитина втратила право на відчуття “це мої друзі”. Якщо дитині говорили: “Ти хороша дівчинка, а хороші дівчата повинні всім ділитися”, її позбавили можливості сказати “моє”, права на свою “територію”.

Гармонійні слова для дитини були би такими: “Це твоє. Ти можеш вирішувати, ділитися цим чи ні. Ти можеш вирішувати, гратися разом чи сказати іншій дитині: “Це для мене важливо, я цим пограюся, а потім дам тобі, або ми можемо обмінятися”.

“Це внесок не тільки у відчуття своїх кордонів і стійкості, це – про повагу. І якщо ми росли в умовах, коли не дуже відчували повагу до себе, бо слово “я” не було цінним, то ніколи не пізно це розвивати”, – говорить психологиня.

Повернення своїх кордонів починається з “подорожі” дорослої людини в ранній вік – коли їй знову дозволяють говорити собі “моє” і “ні”. Буквально, треба торкнутися до нашої “внутрішньої дитини” конкретного віку, коли ми втрали ці навички. Часом це можна робити навіть за допомогою ігор.

Є така версія: якщо в людини не було права на володіння чимось у матеріальному просторі, не було права сказати “моє”, у старшому віці вона може відчувати себе нестійко, жити з відчуттям “мені нічого не може належати”, “я не можу ні на що спертися й не можу втримати те, що мені важливо”.

“Запит на повагу своїх кордонів починається зі свого права на ці кордони, з права на свою територію. Тут робота з дорослими людьми полягає іноді в тому, щоби дозволити собі зайняти зручне місце: зручно сісти чи лягти, обрати для себе стерпну дистанцію в контакті. Себто зробити щось для себе”.

ЯКІ Є РІЗНОВИДИ ОСОБИСТИХ КОРДОНІВ

Світлана Ройз пояснює, що кордони починаються й поступово нашаровуються:

• З відчуття свого місця. Щоби люди відчули це, на своїх семінарах психологиня просить їх зручно сісти, зайняти своє максимально комфортне місце в кріслі. Також можна закрити очі й відчути, чи ви присутні у своєму тілі. Пояснює, що присутність у своєму тілі дає контакт із реальністю.

• З відчуття свого місця в сім’ї. Тут ми маємо поставити собі запитання: “Чи відчуваю я, що займаю своє місце в сім’ї?”, “Хто я в моїй сім’ї?”. Ці ролі важливо добре відчувати, бо це те, що ми готові захищати.

• З відчуття свого місця у своєму будинку чи квартирі.

“Часом я прошу дорослих, аби вони після семінару торкалися своїх об’єктів удома, повторюючи, що це – моє. Наприклад, “Це моя сукня” чи “Це мої ключі”.

Однак ми не можемо говорити “моє” про наших дітей чи партнерів. Ми не можемо їх присвоїти. Психологиня пояснює, що іноді, коли ми не відчуваємо “моє” і “я” всередині, то намагаємося втриматися за когось.

• З відчуття свого місця в реалізації, незалежно, що ми для себе обрали і яку реалізацію. Це – про вкоріненість і профілактику “синдрому самозванця”.

“Є багато талановитих і здібних спеціалістів, які не можуть знайти себе і зайняти своє місце, бо вони не вірять, що в них є своє місце. Тоді ми з ними розбираємося, звідки прийшов цей стан. Може, цій людині немає місця на попередніх базових рівнях?”, – пояснює Світлана.

• З відчуття свого місця в країні й на планеті. Хто я в цій країні й чи готовий її захищати, яку відповідальність можу взяти, чи відчуваю свою приналежність, чи можу сказати, що це – моя країна? Хто я на цій планеті? Ми можемо відчути своє місце на глобальному рівні, якщо знаємо своє місце в попередніх шарах. Тоді в нас вистачить сил і стійкості продовжувати.

• З відчуття свого місця в житті.

“Коли ми послідовно робимо таку практику, я запитую в людини: “Як вам зараз сидиться?”, “Що ви зараз відчуваєте в тілі?”, “Які у вас емоції?”, “Які думки виникають?”. Я говорю з відчуттям стійкості й опори. Маючи це відчуття, ми можемо робити різні сміливі кроки у своєму житті. Нам треба відштовхуватися від якоїсь опори, щоби зробити крок уперед”.

• З відчуття поваги до своїх почуттів та потреб.

“З дорослими людьми я працюю з тим, що абсолютно всі емоції і почуття – важливі. Емоції – це зворотний зв’язок нашого мозку про те, що відбулося. Кожна емоція говорить про те, що є якась потреба. І наші потреби – важливі.

І якщо ми перебуваємо в стані поваги до своїх потреб, то можемо про щось попросити, і це не буде звучати як претензія. Тобто ми озвучуватимемо це з відчуття своєї сили. Якщо звучить претензія, це завжди робиться зі стану слабкості. І це означає, що особисті кордони людини не сформовані”, – каже психологиня.

Також психологиня наголошує, що батьки – “скульптори” для тіла дитини. Адже дитина народжується без відчуття своїх кордонів, і вибудовує їх завдяки контакту з тілесністю. І щоразу, коли ми торкаємося до її тіла, структуруємо й виліплюємо його. Тоді дитина відчуватиме свої тілесні кордони і, як мінімум, кордони тіл інших людей.

Людина, яка не отримала потрібної їй кількості дотиків, коли була маленькою, може жити в стані “у мене немає хорошого місця в тілі і я не відчуваю, де починаюся й де закінчуюся”. Тоді вона ненароком заходитиме на чужу територію. Або постійно намагатиметься її порушити і зупиниться, коли наткнеться на жорсткіші кордони.

• З уміння сказати “ні”. Із цим у людей виникають великі складнощі, бо це – дуже незручне слово.

“Недавно на семінарі для вчителів про особисті кордони, коли ми знову вчилися говорити “ні”, я давала дуже дивне домашнє завдання – дозволити собі виплюнути їжу. Бо перша дія, яку дитина робить, коли говорить “ні”, – випльовує кашу, якщо наїлася чи їй несмачно. Однак не у всіх нас було таке право. І ми його повертаємо простими діями з вікового рівня, з якого втрали цю навичку”.

За словами психологині, дозволити собі не їсти те, що не хочете, – це дозволити собі не харчуватися токсичними інформацією, цінностями й контактами.

ЯК ГОВОРИТИ “НІ”

Говорити ні можна тільки з відчуття своєї стійкості. Якщо ми говоримо “ні” й не відчуваємо опори, нас відкине ударною хвилею. Тому, коли треба сказати чомусь чи комусь “ні”, Світлана Ройз радить запитувати себе: “Чому в цей момент я кажу “так”?”. Наприклад, якщо я відмовляюся від якогось проєкту, то кажу “так” своєму відпочинку, коли кажу “ні” пропозиції, яка не відповідає моїм цінностям, то кажу “так” своїй етичності.

До того ж є різні форми слова “ні”:

1. Категоричне “ні”. Коли нам не треба пояснювати, чому ми відмовляємося. Це “ні” використовується, коли ми ціннісно не пов’язані з людьми, яким кажемо “ні”, і взаємини для нас не дуже важливі. У такому випадку ми точно знаємо, яку відповідь дамо.

2. Відстрочене або відкладене “ні”, коли ми недостатньо впевнені в рішенні або нам справді важливо подумати. Тоді ми говоримо: “Я дам відповідь тоді-то”, і справді даємо відповідь у зазначений час.

3. Важливе чи рефлексивне “ні”. Воно використовується з тими людьми і в тих взаєминах, у яких нам важливі контакт, почуття людини, якій ми відмовляємо. Я можу дати таку відповідь: “Я знаю, наскільки це важливо для тебе, але зараз у мене взагалі немає можливості брати в цьому участь”.

4. Компромісне “ні”. Наприклад, повний обсяг проєкту я не можу виконати, але маленьку частину можу зробити. Тоді можу сказати: “Повну відповідальність за це я не візьму, але можу порекомендувати тобі спеціалістів-колег або зробити таку-то частину роботи”.

5. Обґрунтоване “ні”. Тоді ми говоримо, що не можемо цього зробити, і називаємо конкретні причини.

“Як правило, навіть тоді, коли ми перераховуємо різні форми відмови, це дає відчуття сили й укріплює особисті кордони. У нас з’являються інструменти”, – говорить Світлана.

ЧОМУ ВАЖЛИВО ВСТАНОВЛЮВАТИ КОРДОНИ Й ЩО МИ ВІДЧУВАЄМО, КОЛИ ЇХ ПОРУШУЮТЬ

Незалежно від того, яку роль у житті ми граємо, нам важливе відчуття своїх кордонів. Для вчителів це важливо, вони контактують із великою кількістю людей. У взаєминах “людина-людина” кожен отримує не тільки академічний досвід, бо діти вчаться не тільки конкретних знань.

“Уміння коректно обходитися зі своїми кордонами призведе до того, що людина буде коректнішою на території інших людей. Чим більше у вчителів буде самоповаги й поваги, тим менше їм доведеться застосовувати авторитарність і тим безпечніше поруч із ними буде дітям, тим більше в дітей будуть розвиватися навички поваги до їхніх власних кордонів і тим менше вчителі вигоратимуть”, – пояснює психологиня.

Якщо в людини чітко визначені особисті кордони, то їй не треба їх захищати. Світлана пояснює, що ми завжди відчуваємо кордони одне одного, зчитуємо невербальні сигнали, повідомляємо про кордони за допомогою ходьби, постави, жестів. Людина, кордони якої означені, не порушуватиме кордони іншої людини.

Коли ми спілкуємося з новою людиною, то визначаємо кордони й правила наших конкретних взаємин, ми запитуємо одне одного, як правильно спілкуватися, коли можна до нас звертатися, що з нами коректно, а що – ні, перевіряємо баланс, як давати і брати в цих взаєминах. Фактично, граємо в гру “Що? Де? Коли?”.

У відповідь на порушення кордонів виникає злість. Тоді треба поставити собі запитання: “А чи знають люди поруч зі мною про правила, за якими я живу?”, “Чи ми виставили спільні правила комунікації?”, “Чи говорила я людині, що не братиму слухавку після такого часу?”, “Чи казала я дитині, що цю річ брати не можна?”, “Чи сказала я учневі, що не буду перевіряти завдання у вихідні?”.

Також важливо розуміти: коли хтось порушує наші кордони:

1. він / вона може не знати, що порушує їх;

2. Він / вона може жити в іншій системі цінностей;

3. Якщо ці взаємини цінні для нас, ви хочете зберегти контакт, важливо зрозуміти, які потреби в цієї людини, що стоїть за порушенням ваших кордонів.

“Як мінімум, нам завжди треба перепитувати, чи ми правильно зрозуміли людину, чи те людина мала на увазі, чи справді вона вторглася в наші кордони. За кожним проявом, який нам дискомфортний, є особиста причина. Але важливо, попри піклування про інших, пам’ятати, що є поведінка, яка неприпустима для нас, і яку ми в будь-якому випадку маємо зупинити”.

Окрім поняття кордонів, є поняття “межі витримування”. Наприклад, коли поруч із нами людина говорить голосно, ми можемо їй сказати: “Ти порушуєш мої кордони”. Але насправді може бути таке, що в людини гучний голос. І тоді не вона порушує наші кордони, а ми – гіперчутливі, і нам важко витримати якийсь ступінь впливу. Виходить, нам треба підкачати м’язи своєї можливості витримувати щось.

ЯК ТРЕНУВАТИ М’ЯЗ ОСОБИСТИХ КОРДОНІВ

• Частіше ставити собі запитання “Чого я хочу?” і відмовлятися від того, що “не моє”.

• Дозволити собі час від часу вимикати соцмережі для перезавантаження.

• Поставити фільтр у соцмережах на людей, яких не хочемо читати чи бачити у своїй стрічці.

• Позначити, чому я кажу “так”, коли кажу “ні”.

• Слідкувати за своїми емоціями в той момент, коли виникає дискомфорт, зупинитися й запитати, що було тригером. Треба пам’ятати, що емоції закономірні, а поведінка – це те, що ми обираємо.

• Танцювати. Танці тренують відчуття кордонів у парі й вміння бути більш гнучкими. Пара обирає темп, формат танцю, рівень близькості.

ЩО РОБИТИ, КОЛИ КОРДОНИ ПОРУШУЮТЬ

1. Навчитися зупиняти себе до того, як вас охопить паніка чи лють. Якщо це відбулося, значить, ми дуже довго стримувалися.

2. Відчути й дослідити, чи людина свідомо зайшла на нашу “територію”, чи це відбулося, бо ми вчасно не сказали, що щось було не так.

3. Треба сказати, що це для вас неприйнятно, а найкраще – сказати, як би ви хотіли, щоби було, аніж говорити, як би ви не хотіли.
   “Цікаво, що та людина, у якої не дуже добре сформовані особистісні кордони, частіше знає, чого не хоче, ніж чого хоче”.

4. Треба перевірити, наскільки те, як би ми хотіли, щоби з нами спілкувалися чи поводилися, комфортно іншій людині. Адже наші кордони проходять по кордонах інших людей.

Якщо ваші особисті кордони постійно порушуватимуть, а ви нічого з цим не робитимете, це створить напруження, яке може проявитися на різних рівнях. Наприклад, на рівні тіла. Як-от, гіпертонусом м’язів або вегетосудинною дистонією.

“Іноді на те, щоби стримати якийсь імпульс, у нас іде стільки енергії й сил, які можна було би вкласти в життя. Це призводить до відчуття невпевненості в собі, вигорання, ми можемо виплескувати напруження на тих, хто взагалі не пов’язані з порушенням наших кордонів.

Тема кордонів – складна в нашій культурі. У багатьох із нас не було досвіду відчувати повагу до себе. Але я впевнена, що ми можемо напрацювати цю якість, як і вміння коректно говорити “ні”, коли це потрібно і коли ми цього хочемо. Коли я в контакті з цим відчуттям, мені спокійно, стійко, я відчуваю рівновагу, це дає можливість спокійно дивитися в очі іншим, на теперішнє, минуле й майбутнє, – завершує Світлана Ройз.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – khosrork, Depositphotos

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Позиція Міжнародного фонду “Відродження” може не збігатися з думкою автора.

Пам'ятка для батьків

Як припинити третирування дитини у школі та допомогти їй?

1.  Перш за все необхідно вдома ліквідувати атмосферу, що сприяє перетворенню дитини на «жертву». Ніякої надмірної опіки чи, навпаки деспотизму, покарань та побиття за провину.

2.  Окрім того необхідно обов'язково питати дитину, як справи у неї у школі, маючи на увазі не тільки оцінки, а й відносини з однокласниками. Обережно задавайте питання, оскільки цькування може бути не тільки відкритим, а й прихованим, пасивним, наприклад: небажання сидіти за однією партою, грати в одній команді, ігнорування тощо. Якщо ви відчули певні негаразди, поговоріть з дитиною та її класним керівником.

3.  Якщо булінг уже відбувся, зважте його масштаби. Якщо це проблема між двома дітьми, яка може бути залагоджена власними силами, краще надати дитині можливість самостійно розібратись та навчитись відстоювати власні інтереси.

4.  Якщо ж третирування набуло вже великих розмірів, проаналізуйте разом з дитиною, чи зможе вона сама захистити себе та відновити свій авторитет у класі. Наприклад, якщо дитину дражнять з-за надмірної ваги варто записати її у спортивну секцію.

5.  Якщо ваша дитина дуже скромна та невпевнена у собі – допоможіть їй стати більш впевненою, адже підвищення самооцінки робить людину більш врівноваженою та терпимою до цькувань оточуючих. З'ясуйте, які гуртки відвідують її однокласники, чим займаються у позаурочний час. Можливо вашій дитині теж захочеться відвідувати якусь із цих секцій, у результаті чого вона зможе встановити контакт з деякими однокласниками. Заохочуйте дитину до активної участі у загальношкільних заходах, які зближують дітей та допомагають ім набути впевненості у собі.

6.  У особливо важких випадках, якщо ваша дитина, з певних причин, стала ізгоєм у класі, приверніть увагу класного керівника та шкільного психолога до проблеми. В цьому випадку вам конче необхідною буде допомога фахівців.

7.  І пам'ятайте: ваша любов та підтримка допоможуть дитині впоратися зі складною ситуацією.

Як батьки можуть допомогти дітям?

1. Якщо дитина розповідає вам про бешкетника, зосередьте увагу на комфорті та підтримці, не показуючи, наскільки ви засмучені. Діти часто не хочуть розповідати дорослим про залякування, тому що відчувають себе ображеними та приниженими або турбуються про те, що батьки будуть дуже перейматись і хвилюватись.

2. Іноді діти думають, ніби це їх власна провина, що, якби вони виглядали або вели себе по-іншому, то цього б не сталось. Іноді вони бояться, що, якщо розбишака дізнається, що вони комусь усе розповіли, то буде ще гірше. Інші побоюються, що їхні батьки не повірять їм чи не робитимуть жодних дій у цьому напрямі. Або ж діти хвилюються, що батьки змусять їх дати відсіч бешкетнику, якого вони бояться. Хваліть дитину за те, що вона набралася сміливості порозмовляти про це. Переконайте її, що вона не самотня – багато людей отримують свою порцію знущань у певний момент. Підкресліть, що погано робить бешкетник, а не сама дитина. Переконайте сина чи доньку в тому, що ви придумаєте, як правильно вчинити в цій ситуації, разом врахуєте всі тонкощі.

3. Іноді старший брат, сестра або друг можуть допомогти впоратися із ситуацією. Вашій дитині може бути корисно почути, як її старшу сестру, яку вона обожнює, дражнили через її зубні брекети і як вона впоралася з цим. Старший брат або друг може також дати деяке уявлення про те, що відбувається у школі або там, де трапляються знущання, і допоможе придумати краще рішення.

4. Сприймайте серйозно побоювання дитини, що знущання будуть ще гіршими, якщо задирака дізнається, що ваша дитина розповіла про них. В першу чергу варто зв'язатися з класним керівником та шкільним психологом. Іноді корисно звернутися до батьків агресора. В інших випадках Якщо ви вже випробували ці методи і все ще хочете порозмовляти з батьками дитини-булера, краще зробити це в офіційних умовах, наприклад, у присутності адміністрації школи.

5. У нашій країні є закони і правила, що захищають від знущань насильства. Кривдники або їхні батьки несуть відповідальність за скоєні порушення. У деяких випадках, якщо у вас є серйозні побоювання із приводу безпеки вашої дитини, вам буде потрібно звернутись до органів поліції.

6. Удома ви можете знизити негативний вплив знущань. Навчайте дітей спілкуватися з такими друзями, які допомагають розвивати їх упевненість у собі. Допоможіть їм знайомитися з іншими дітьми, відвідуючи різні гуртки чи спортивні секції. І знайдіть такі заняття для дітей, які допоможуть їм почуватись упевненими й сильними. Можливо, це буде секція самооборони, карате або тренажерний зал.

7. Під впливом емоцій у дорослих може виникнути пропозиція дитині дати відсіч агресору. Зрештою, ви гніваєтеся, що ваша дитина страждає, і, можливо, у дитинстві ваші батьки радили вам «постояти за себе», що ви успішно зробили. І ви переймаєтеся, що ваша дитина все ще потерпає від рук розбишаки. Але важливо порадити дітям не відповідати на знущання бійкою або відповідними знущаннями. Це може швидко перерости в насильство, помсту, травмувати когось із них. Замість цього найкраще відсторонитися від ситуації, поспілкуватися з іншими дітьми й розповісти про все дорослим.
І пам'ятайте: якими б прикрими не були знущання для вас і вашої родини, є багато фахівців і способів, які допоможуть вам вирішити цю проблему.
Дії батьків при вербальному булінгу: перш за все, вчіть своїх дітей поваги. На прикладі власної моделі поведінки зміцнюйте їхню думку про те, що кожний заслуговує доброго ставлення: дякуйте вчителям, хваліть дитину та її друзів, виявляйте добре ставлення до працівників магазинів, бібліотек, транспорту, будь-яких закладів. Розвивайте самоповагу дітей і вчіть їх цінувати свої сильні сторони. Найкращий захист, який можуть запропонувати батьки, – це зміцнення почуття власної гідності й незалежності своєї дитини та її готовності вжити заходи в разі потреби. Обговорюйте і практикуйте безпечні, конструктивні способи реагування вашої дитини на слова або дії булера. Разом придумуйте основні фрази, які дитина може сказати своєму кривднику переконливим, але не ворожим тоном, наприклад: «Твої слова неприємні», «Дай мені спокій» або «Відчепись», «Ти робиш мені боляче, я можу зробити тобі так само», «Я не буду терпіти знущання».

Дії батьків при фізичному булінгу: якщо ви підозрюєте, що вашу дитину піддають фізичному насильству, почніть випадкову розмову – спитайте, як справи у школі, що відбувалось під час обіду чи на перерві, по дорозі додому. На основі відповідей з'ясуйте в дитини, чи вів хто-небудь себе образливо у ставленні до неї. Намагайтеся стримувати емоції. Підкресліть важливість відкритого, постійного зв’язку дитини з вами, вчителями або шкільним психологом. Документуйте дати й час інцидентів, пов’язаних зі знущаннями, відповідну реакцію залучених осіб та їх дії. Не звертайтесь до батьків розбишак, щоб розв’язати проблему самостійно. Якщо фізичне насильство над вашою дитиною продовжується й вам потрібна додаткова допомога за межами школи, зверніться до місцевих правоохоронних органів. Існують закони про боротьбу із залякуванням і домаганнями, які передбачають оперативні коригувальні дії.

Дії батьків при примусовій ізоляції дитини: тактика ізоляції припускає, що когось навмисно не допускають до участі в роботі групи або класу, участі у грі, заняттях спортом чи позаурочній діяльності. Використовуйте вечірній час, щоби порозмовляти з дітьми про те, як пройшов їхній день. Допомагайте їм у всьому шукати позитивні моменти, звертайте увагу на позитивні якості дітей і переконайтеся, що вони знають, що є люди, які їх люблять і завжди готові подбати про них. Зосередьтесь на розвитку їхніх талантів та інтересів до музики, мистецтва, спорту, читання й позашкільних заходів, щоб ваші діти могли будувати взаємини поза школою.

Дії батьків при кібербулінгу: повідомлення образливого характеру можуть поширюватись анонімно і швидко, що призводить до цілодобового кіберзалякування, тому спочатку встановіть домашні правила користування Інтернетом. Домовтеся з дитиною про тимчасові обмеження, що відповідають її віку. Будьте обізнаними щодо популярних і потенційно образливих сайтів, додатків і цифрових пристроїв, перш ніж ваша дитина почне використовувати їх. Дайте дитині знати, що ви маєте намір відстежувати її діяльність в Інтернеті. Скажіть їй про те, що коли вона піддається кіберзалякуванню, то не повинна втягуватись, реагувати або провокувати кривдника. Замість цього їй необхідно повідомити про все вам, щоб ви змогли роздрукувати провокаційні повідомлення, включаючи дати та час їх отримання. Повідомте про це у школу та Інтернет-провайдера. Якщо кіберзалякування загострюється й містить погрози та повідомлення явного сексуального характеру, зверніться до правоохоронних органів.

Якщо дитина повідомляє вам, що вона або ще хтось піддається знущанням, булінгу, підтримайте її, похваліть за те, що вона набралася сміливості й розповіла вам про це, зберіть інформацію (при цьому не варто сердитись і звинувачувати саму дитину). Підкресліть різницю між доносом з метою просто завдати комусь неприємностей та відвертою розмовою з дорослою людиною, яка може допомогти. Завжди вживайте заходи проти знущань, булінгу, особливо якщо насильство набуває важкі форми або постійний характер, зв’яжіться з учителем, соціальним педагогом, психологом або директором школи вашої дитини, щоб контролювати ситуацію доти, доки вона не припиниться.

    П"ЯТЬ ГОЛОВНИХ ПОРАД, ЯКІ ДОПОМОЖУТЬ  ПОЛІПШИТИ 

                                ВАШЕ ПСИХІЧНЕ ЗДОРОВ"Я

1.  ЧАСТІШЕ СПІЛКУЙТЕСЯ З ІНШИМИ ЛЮДЬМИ

Добрі відносини з оточенням важливі для вашого психічного здоров"я, адже вони допомагають розвинути почуття приналежногсті до групи, дають можливість поділитися позитивним досвідом з іншими та відчути емоційну підтримку.

2. БУДЬТЕ ФІЗИЧНО АКТИВНИМИ

Це не обов"язково має бути інтенсивне тренування - можна просто прогулятися на свіжому повітрі в колі друзів чи  сім"ї. Під час прогулянки знижується рівень гормону стресу(кортизолу), і внаслідок цього ми відчуваємо піднесення та отримуємо більше задоволення від життя.

3. ПРОДОВЖУЙТЕ ВЧИТИСЯ

Дослідження показують, що освоєння нових навичок поліпшує психічний стан, завдяки підвищенню впевненості в собі.Є багато способів  додати щось нове в своє життя, не обов"язково на це витрачати багато часу. Наприклад: можете спробувати приготувати якусь нову та корисну страву, або спробувати нові види діяльності(вести свій блог або почати займатися якимсь новим видом спорту...).

4. ДОПОМАГАЙТЕ ІНШИМ

Невеликі добрі справи для інших людей або волонтерство сприяють підвищенню рівня нейромедіаторів. Також, коли ми робими добрі справи, у нас підвищується самооцінка, рівень емпатії та співчуття, покращується настрій.

5. УВАЖНО СТАВТЕСЯ ДО СВОЇХ ДУМОК, ЕМОЦІЙ ТА ПОВЕДІНКИ

Усвідомлення допомагає краще розуміти власні думки та емоції, тривогу чи переживання, поліпшити ставлення до життя й підхід до розв"язання проблем. Намагайтеся дослухатись до свого тіла, бажань та процесів свого внутрішньогог світу, адже це підвищує здатність планувати діяльність, позитивно ставитись до себе і, як наслідок - мати високий рівень емпатії та самоприйняття.

                                                                                                                                                                                                            Центр громадського здоров"я

                                     ПОВЕРНЕННЯ З ФРОНТУ. ЩО МАЄ РОЗУМІТИ СУСПІЛЬСТВО.

     Людина приходить додому, але не повертається з війни: пам"ять закарбовує спогади про війну, обстріли, моменти "прильоту" мін або снарядів чи загибелі побратимів...старається позбутися спогадів, але не може.

     Суспільство має знати, як зустрічати ветеранів і ветеранок, розуміти, як створити найбільш сприятливі умови, які допоможуть відновитися й розпочати цивільне життя.

      В цьому збірнику ви знайдете відповіді на багато запитань: що відбувається з людиною, яка повертається з війни, які труднощі в неї виникають у спілкуванні, в прийнятті рішень і тд.

Рекомендації батькам першокласників

Шановні батьки, ваша дитина вперше переступить поріг нового освітнього  закладу – школи, де на неї чекатимуть цікаві уроки, веселі перерви, змістовне дозвілля, гарні друзі та перша вчителька. Щоб навчання першокласника було цікавим, результативним, приносило користь дитині і радість батькам, ми пропонуємо вам низку порад.

Пам’ятка батькам першокласника:
§ Підтримайте в дитині його прагнення стати школярем. Ваша щира зацікавленість в його шкільних справах і турботах, серйозне відношення до його перших досягнень і можливих труднощів допоможуть першокласникові підтвердити значущість його нового положення і діяльності.
§ Обговоріть з дитиною ті правила і норми, з якими він зустрівся в школі. Поясніть їх необхідність і доцільність.
§ Ваш малюк прийшов у школу, щоб вчитися. Коли людина вчиться, у нього може щось не відразу виходити, це природно. Дитина має право на помилку.
§ Складіть разом з першокласником розпорядок дня, стежте за його дотриманням.
§ Не пропускайте труднощів, які можуть виникнути у дитини на початковому етапі навчання в школі. Якщо у першокласника, наприклад, є логопедичні проблеми, постарайтеся впоратися з ними на першому році навчання.
§ Підтримайте першокласника в його бажанні добитися успіху. У кожній роботі обов’язково знайдіть, за що можна було б його похвалити. Пам’ятайте, що похвала та емоційна підтримка (“Молодець!”, “Ти так добре впорався!”) здатні помітно підвищити інтелектуальні досягнення.
§ Якщо вас щось турбує в поведінці дитини, його учбових справах, не соромтеся звертатися за порадою і консультацією до вчителя або шкільного психолога.
§ Зі вступом до школи в житті вашого малюка з’явилася людина авторитетніша, ніж ви. Це вчитель. Поважайте думку першокласника про свого педагога.
§ Навчання – це нелегка і відповідальна праця. Вступ до школи істотно міняє життя дитини, але не повинно позбавляти її різноманіття, радості, гри. У першокласника повинно залишатися досить часу для ігрових занять.

                           Удачі, миру, добра Вам, шановні батьки!

Рекомендації  батькам п`ятикласників

У п’ятому класі починається новий період у житті дитини. Вона дорослішає, переходить навчатися до середньої школи. Вимоги до навчання змінюються, з'являються нові шкільні предмети.

  П’ятий клас – це не тільки новий етап у навчання, це і новий етап у розвитку особистості.

Рекомендації батькам п’ятикласників

·         1. Надихайте дитину на розповідь про шкільні справи. Не обмежуйте свій інтерес звичайним питанням на зразок: «Як минув твій день у школі?» Щотижня обирайте час, вільний від домашніх справ, і уважно розмовляйте з дитиною про школу. Запам’ятовуйте імена, події, деталі, про які дитина повідомляє вам, використовуйте їх надалі для того, щоб починати бесіди про школу.

·        2.  Регулярно розмовляйте з учителями вашої дитини про її успішність, поводження та взаємини з іншими дітьми. Навіть якщо немає особливих приводів, для занепокоєння, консультуйтеся з учителем не рідше, ніж раз на місяць.

·         3. Знайте програму й особливості школи, де вчиться ваша дитина. Відвідуйте всі заходи й зустрічі, організовані батьківським комітетом і педагогічним колективом. Використовуйте будь-які можливості дізнатися, як ваша дитина навчається і як її навчають.

·        4.  Допомагайте дитині виконувати домашні завдання,але не робіть їх самі. Установіть спеціальний час для виконання домашнього завдання і стежте за виконанням цих настанов, що допоможе вам сформувати позитивне ставлення до навчання.

·         5. Допоможіть дитині відчути інтерес до того, що викладають у школі. З’ясуйте, що взагалі цікавить вашу дитину, а потім установіть зв'язок між її інтересами й предметами, що вивчають у школі.

·        6.  Особливі зусилля докладайте для того, щоб підтримувати спокійну й стабільну атмосферу вдома, коли в шкільному житті дитини відбуваються зміни.

·         За будь–якої можливості намагайтеся уникнути значних змін або порушень у домашній атмосфері протягом першого півріччя. Спокій домашнього життя дитини допомагає їй ефективніше розв’язувати проблеми в школі.

·        7.  Забезпечте своїм дітям вдале поєднання відпочинку, фізичної праці та роботи над уроками.

·         Програми включають більше теоретичного матеріалу. Тому слід привчати дітей міцно заучувати окремі правила з математики, української мови, історії тощо.

·         Уважно стежте за рівнем виразного читання ваших дітей. Хай вдома виразно читають усі тексти, що задані з різних предметів.

·         8. Стежте за порадами вчителів, записаними у щоденниках і робочих зошитах.

·         9. Дбайте про те, щоб дитина навчалась бути охайною в усьому, включаючи бережне ставлення до підручників.

·        10. Ніколи не поспішайте з висновками ні про дитину, ні про вчителя - прийдіть у школу, поспілкуйтеся з учителем.

·         

       Пам'ятайте, що клас, де навчається ваша дитина, - ціле трьох колективів: дітей, батьків, учителів. Чим дружніші, цілеспрямованіші будуть ці колективи, у тим кращій атмосфері буде формуватись ваш хлопчик чи дівчинка. Це залежить від кожного й від вас теж.

·         Не забувайте: дитину не слід карати за невміння, а терпеливо вчити, підказувати, радити, допомагати, підтримувати.