ФОЛЬКЛОРНІ ЗАПИСИ

КАЗКИ

ВОРОНА Й РАК

(Народна приповістка)

Якось-то виліз на землю рак із своєї печери, а ворона поблизу стрибала, побачила та й ухопила його.

Вхопила, держить у дзьобові міцно та й думає, як би то за нього краще взятися, щоб із’їсти.

Бачить рак, що непереливки, та й пустився на хитрощі. Каже вороні:

- Ой, вороно, вороно! Знав я твого батька - що ж то за хороший птах був! Розумний який, боже!

- Угу,- каже ворона, а сама так цупко держить рака, не розтуляє дзьоба нітрішки.

- Ой, вороно, вороно! - промовляє знов рак.- Знав я й твою матір, і що ж то за моторна та мила птаха була - куди іншим воронам до неї!

- Угу! - знов обережно проказує ворона.

- Ой, вороно, вороно! - таки одно править рак,- знав я й братів твоїх та сестер - що ж то за гарні та вдатні були! Сказано - хорошого роду!

- Угу! - все однаково відмовляє ворона.

- Але ж,- каже рак,- ти всіх їх переважила: такої прехорошої, такої розумної, такої премилої птахи і в світі нема! Правда ж?

Від тих слів ворона так стішилася, що забула за все та й гукнула:

- Еге!

Мовивши теє, ворона і розщепила рота; рак тоді - плюсь у воду! Тільки його й бачила ворона!

Отак-то піддурив рак ворону, а чим: облесливим словом! Велику силу має воно…

МОРОЗОВА КАРА

Їхали раз зимою пан і мужик. Пан попереду, а мужик собі окремо - в ліс по дрова.

А було дуже холодно, морозно, то обидва лаялись.

- От проклятий мороз,- каже пан, кутаючись у хутро.

- От проклятий мороз, бодай ти сказився! - каже й мужик, щулячись у старій кожушині.

А шляхом гуляли собі старий Мороз і молоденький Морозенко.

- Е,- каже Мороз,- як вони мене лають! Треба ж їх провчити! Я їх ще не так стисну, коли вони мене клянуть!.. Особливо треба провчити того мужика. Я його дошкулю не так, щоб не пащекував ще й він!

- Добре, таточку! - каже на те Морозенко.- Тільки коли ти хочеш, щоб добре провчити мужика, то краще ти йди до пана, а до мужика піду я, бо ти вже старий, у тебе сила менша, а я дужчий, то я того мужика не так проберу!

- Добре,- каже Мороз,- іди!

А сам пішов до панових саней. Як заходився старий Мороз біля подорожнього, то пан і коміра підіймав, і полами загортався, і бараницею ноги вкривав,- ні, таки дойняв лютий Мороз. Ледве-ледве пан додому добрався, аж руки й ноги поклякли, аж груди стисло!

А Морозенко подався до мужика та й собі почав його пробирать: то за комір лізе, то під поли, то дірочку в кожушині знайде. А мужик приїхав у ліс, витяг сокиру з-за пояса та як почав рубати, як почав руками махати, то й упрів. Скинув тоді кожуха, поклав геть на землю. А сам одно руба, в свитині.

- Ну, добре ж,- каже сам собі Морозенко,- ось я ж тобі так заморожу кожуха, що ти й не вдягнеш його. Ось тоді мене знатимеш!

Та й уліз у кожушину.

Мужик нарубав дров; треба вже йому додому їхати. До кожуха - коли кожух так обмерз (бо був же перед тим мокрий), що аж дубом стоїть, не можна вдягнути!

Тоді мужик як узяв дровину, як почав гатить по кожухові, щоб пом’якшав, то Мороз мерщій з кожуха втікати! Добре-таки полатав його по плечах мужик та ще й приказував:

- А, проклятий мороз, як мені кожуха зціпив! А, нема на тебе погибелі.

Та все періщить поліном, та все гатить!..

Вискочив Морозенко та мерщій од мужика далі.

Зустрівся з батьком Морозом.

- Ну,- каже старий Мороз,- я таки добре напер пана! Уже він і не лаявся далі, мовчав, бо ледве живий додому доїхав! А ти ж як там, синку, впорався з мужиком? Чи живий він зостався?

- Живий… Лихо його не візьме! - понуро відказав Морозенко. Та вже не хотів доказувати, яка йому халепа була з мужиком, тільки чухав плечі.

КАЗКА ПРО ЖАДНОГО ЧОЛОВІКА ТА ПРО ГАДЮКУ

Був собі один чоловік. Ішов він раз лісом і побачив, що з-під великого покинутого мурашника вилізла гадюка, здорова та страшна! Вилізла, подивилась і поповзла собі далі. Одначе тому чоловіку треба було часто ходити повз те місце, і він боявся, що гадюка іншим разом буде не така милосердна і вкусить його. Через те він приніс їй молока, поставив у посудині, а сам став збоку і дивиться.

Гадюка поповзла з нори, побачила молоко, оглянулась на чоловіка і догадалася, що то він приніс; випила молоко, потім винесла тому чоловікові червінця з-під мурашника.

Після того чоловік часто носив гадюці молоко, а вона все давала йому по червінцю.

Чоловік похвалився дома, що йому отака й така дивна пригода! Тоді син його подумав: «Навіщо дожидатися, коли гадюка коли-не-коли даватиме по червінцю? Не краще ж її вбити, зруйнувати того мурашника й забрати увесь її скарб одразу?»

Отже, взяв той хлопець каменя і подався з батьком до гадючого житла. Тільки що поставили молоко, зараз гадюка виповзла і стала пить. А той хлопець зараз її - каменем по голові! Та якось-то промахнувсь, і камінь полетів далі, не вбивши гадюки. Тоді вона скочила до свого напасника і вкусила його. Ледве він прийшов додому, як тіло йому дуже спухло, і він помер.

Батькові було шкода сина, однак шкода йому було й червінців, якщо гадюка перестане їх давати. Через те він того ж дня пішов з молоком до гадюки і сказав: «Я не винен з того лихого вчинку мого сина! Я тебе шаную - ось я знов приніс тобі молока, щоб ти була до мене така ж милостива як і перше!»

Тоді гадюка сказала: «Геть собі! Я не хочу твого молока і не буду тобі давати нічого, коли ти такий жадний, що зараз по смерті свого сина замість того, щоб журитися та як слід оплакати його, мерщій біжиш по червінця!»

Отак через свою жадність чоловік втратив ласку від гадюки.

ГОРОБЕЦЬ ТА БИЛИНА

Прилетів горобець до билини та й каже: «Билино, поколиши мене, горобця, доброго молодця». Билина каже: «Не хочу!» А горобець каже: «Піду по козу: нехай коза йде билини гризти, бо билина не хоче поколихати горобця, доброго молодця». Каже й коза: «Не хочу!»

«Піду по вовка, коли так,- каже горобець.- Іди, вовче, козу їсти,- коза не хоче билини гризти, а билина не хоче поколихати горобця, доброго молодця».

Вовк каже: «Не хочу».

Пішов горобець до людей:

- Ідіть, люде, вовка бити, бо вовк не хоче кози їсти, коза не хоче билини гризти, а билина не хоче поколихати горобця, доброго молодця.

Люди кажуть: «Не хочемо!»

Пішов горобець до татар:

- Татари, татари, ідіть людей рубати, бо люди не хочуть вовка бити, вовк не хоче кози їсти, коза не хоче билини гризти, а билина не хоче поколихати горобця, доброго молодця.

Так і татари кажуть: «Не хочемо людей рубати!»

Пішов горобець по вогонь:

- Іди, вогонь, татар палити, бо татари не хочуть людей рубати, люди не хочуть вовка бити, вовк не хоче кози їсти, коза не хоче билини гризти, а билина не хоче поколихати горобця, доброго молодця!

Так і вогонь каже: «Не хочу!»

Пішов горобець по воду:

- Іди, водо, вогонь гасити, бо вогонь не хоче татар палити, татари не хочуть людей рубати, люди не хочуть вовка бити, вовк не хоче кози їсти, коза не хоче билини гризти, а билина не хоче поколихати горобця, доброго молодця!

Так і вода каже: «Не хочу!»

Пішов горобець по волів:

- Воли, воли! Ідіть воду пити, бо вода не хоче вогню гасити, вогонь не хоче татар палити, татари не хочуть людей рубати, люди не хочуть вовка бити, вовк не хоче кози їсти, коза не хоче билини гризти, а билина не хоче поколихати горобця, доброго молодця.

Так і воли кажуть: «Не хочемо!»

Пішов горобець по довбню:

- Довбне, довбне! Іди волів бити, бо воли не хочуть води пити, вода не хоче вогонь гасити, вогонь не хоче татар палити, татари не хочуть людей рубати, люди не хочуть вовка бити, вовк не хоче кози їсти, коза не хоче билини гризти, а билина не хоче поколихать горобця, доброго молодця.

Довбня каже: «Не хочу».

Пішов горобець до червей:

- Ідіть, черви, довбню точити, бо довбня не хоче волів бити, воли не хочуть води пити, вода не хоче вогонь гасити, вогонь не хоче татар палити, татари не хочуть людей рубати, люди не хочуть вовка бити, вовк не хоче кози їсти, коза не хоче билини гризти, а билина не хоче поколихати горобця, доброго молодця!

Черви кажуть: «Не хочемо!»

Пішов горобець до курей:

- Ідіть, кури, червей їсти, бо черви не хочуть довбню точити, довбня не хоче волів бити, воли не хочуть води пити, вода не хоче вогонь гасити, вогонь не хоче татар палити, татари не хочуть людей рубати, люди не хочуть вовка бити, вовк не хоче кози їсти, коза не хоче билини гризти, а билина не хоче поколихати горобця, доброго молодця!

Кури кажуть: «Не хочемо»

Полетів горобець до шуляка:

- Іди, шуляку, курей хапати, бо кури не хочуть червей їсти, черви не хочуть довбню точити, довбня не хоче волів бити, воли не хочуть води пити, вода не хоче вогонь гасити, вогонь не хоче татар палити, татари не хочуть людей рубати, люди не хочуть вовка бити, вовк не хоче козу їсти, коза не хоче билини гризти, а билина не хоче поколихати горобця, доброго молодця.

От тоді шуляк - до курей, а кури - до червей, а черви - до довбні, а довбня - до волів, а воли - до води, а вода - до вогню, а вогонь - до татар, а татари - до людей, а люди - до вовка, а вовк - до кози, а коза - до билини, а билина тоді: «Ко-о-о-лих, ко-о-о-лих! Нехай тобі буде сто лих, сто лих!»

Таки добився горобець свого: поколихала билина горобця, доброго молодця.

ПАН КОЦЬКИЙ

У одного чоловіка був кіт старий, що вже нездужав і мишей ловити. От господар його взяв та й вивіз у ліс; думає: «На що він мені здався? Тільки дурно буду годувати - нехай краще в лісі ходе». Покинув його, а сам поїхав.

Коли це приходе до кота лисичка та й пита його: «Що ти таке?» А він каже: «Я пан Коцький». Тоді лисичка і каже: «Будемо жити вкупі, в одній хатці». Кіт згодився.

От веде його лисичка до своєї хати; так йому уже услуговує та годить: улове де курочку, то сама не з’їсть, а йому принесе.

От колись зайчик побачив лисичку та й каже їй: «Лисичко-сестричко, прийду я до тебе в гості?»

А вона йому каже: «Е, ні! Є в мене тепер пан Коцький, то він тебе розірве».

Заєць розповів за пана Коцького вовкові, ведмедеві, дикому кабанові. Ці зійшлись докупи і стали радитись: як би його побачити пана Коцького; та й кажуть: «А зготуймо обід!» Тут і стали призначати, кому по що йти. Вовк каже: «Я піду по м’ясо, щоб було що у борщ». А дикий кабан каже: «А я піду по буряки та по картоплю». Ведмідь: «А я піду принесу щось на закуску». Заєць: «А я - капусти».

От подобували всього, почали обід варити; так як зварили, стали радитись, кому йти кликати на обід пана Коцького. Ведмідь каже: «Я не підбіжу, як доведеться втікати». А кабан: «Я неповороткий». Вовк: «Я старий уже й до того трохи недобачаю». Тільки зайчикові й приходиться.

Прибіг заєць до лисиччиної нори; коли це лисичка вибігає та й дивиться, що зайчик стоїть на двох лапках біля хати; вона й пита його: «А чого ти прийшов?» Він і каже: «Прохав вовк, ведмідь, дикий кабан, і я прошу, щоб ти прийшла з своїм паном Коцьким до нас на обід!» А вона йому каже: «Я з ним прийду, але ви поховайтесь, бо він вас розірве».

Зайчик прибігає до їх та й хвалиться: «Ховайтесь, казала лисичка, бо він як прийде, то подушить нас!» Вони й почали ховатися: ведмідь лізе на дерево, вовк сідає за кущем, кабан риється у багно, а зайчик лізе в кущ.

Коли це веде лисичка свого пана Коцького: доводить до столу, а він побачив, що на столі м’яса багацько, та й каже: «Ма-у!.. ма-у!.. ма-у!..» А ті думають: «От, вражий син, ще йому мало!» Коли він як наївсь, так і простягся на столі, а кабан лежав близько столу в багні, та якось його комар і вкусив за хвіст, а він хвостом так і крутнув. Кіт же думав, що то миша,- та туди... Кабан злякався його - та навтьоки; пан Коцький злякавсь кабана, скочив на те дерево, де ведмідь сидів; ведмідь як побачив, що кіт лізе до його, почав вище лізти по дереві, та до такого доліз, що й дерево не здержало - так він додолу й упав; вовк побачив що таке робиться, та як дремене! А заєць тоді ж забіг бог знає куди!.. А потім посходились та й кажуть: «От, який малий, а ледве всіх нас не поїв!»

СОЛОМ’ЯНИЙ БИЧОК

Жив собі дід та баба, і такі вони собі були бідні - нічого не мали: що зароблять, то й проїдять - та й нема. От баба і напалась на діда: «Зроби та й зроби мені, діду, солом’яного бичка і осмоли його смолою».- «Що ти, дурна, говориш - навіщо тобі той бичок здався?» - «Зроби, я то вже знаю навіщо».

Дід - нічого робить - взяв зробив солом’яного бичка й осмолив його смолою. Переночували. От на ранок баба набрала мичок і погнала солом’яного бичка пасти; сама сіла під могилою - пряде кужіль і приказує: «Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!» Поти пряла, поки й задрімала.

Коли це з темного лісу, з великого бору біжить ведмідь; наскочив на бичка: «Хто ти такий,- питає,- скажи мені!» А бичок і каже: «Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений». Ведмідь каже: «Коли ти солом’яний, смолою обсмолений, то дай мені смоли, обідраний бік залатати!» Бичок нічого, мовчить; ведмідь тоді його зараз за бік-давай смолу оддирати. Оддирав, оддирав, та й зав’яз зубами, та ніяк і не вирве. Сіпав, сіпав - ні! Затяг того бичка бог зна куди!

От баба прокидається, дивиться - аж бичка нема. «Ох, мені лихо велике! Де це мій бичок дівся? Мабуть, він уже додому пішов». Та мерщій днище та гребінь на плечі та додому. Коли дивиться - ведмідь у бору бичка тягає; вона до діда: «Діду, діду! Бичок наш ведмедя привів - іди його вбий!» Дід вискочив, оддер ведмедя, взяв і закинув його у льох.

От на другий день, ще ні світ ні зоря, баба вже набрала кужелю й погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує: «Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!» Поти пряла, поки й задрімала.

Коли це з темного лісу, з великого бору вибігає сірий вовк та до бичка: «Хто ти такий? Скажи мені!» - «Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений!» - «Коли ти смолою засмолений,- каже вовк,- то дай і мені смоли засмолити бік, а то прокляті собаки обідрали!» - «Бери!» - Вовк зараз до боку, хотів смоли оддерти. Драв, драв, та зубами й застряв, що ніяк уже й не оддере: що хоче назад, то й не може. Так вовтузився з тим бичком!

Прокидається баба - аж бичка уже й не видно. Вона подумала: «Мабуть, мій бичок додому побрів»,- та й пішла. Коли дивиться - вовк бичка тягає. Вона побігла, дідові сказала. Дід і вовчика у льох укинув.

Погнала баба й на третій день бичка пастись: сіла під могилою та й заснула. Біжить лисичка: «Хто ти такий?» - питає бичка. «Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений».- «Дай і мені смоли, голубчику, приложу до боку: прокляті хорти трохи шкури не зняли!» - «Бери!»

Ув’язла й лисиця зубами, ніяк не вирветься. Баба дідові сказала, дід укинув у льох і лисичку. А далі й зайчика-побігайчика піймали.

От як назбиралось їх, дід сів над лядою у льоху, давай гострити ножа. Ведмідь його й питає: «Діду, навіщо ти ножа гостриш?» - «Щоб з тебе шкуру знять та зробить з тієї шкури бабі й собі кожуха». «Ох, не ріж мене, дідусю, пусти краще на волю: я тобі багато меду принесу».- «Ну, гляди!» - взяв і випустив ведмедика.

Сів над лядою, знов ножа гострить. Вовк його питає: «Діду, навіщо ти ножа гостриш?» - «Щоб з тебе шкуру знять та на зиму теплу шапку пошить».- «Ой, не ріж мене, дідусю, я тобі за це цілу отару овечок прижену».- «Гляди!» - і вовка випустив.

Сидить та ще ножа гострить. Лисичка виткнула мордочку, питає: «Скажи мені, будь ласкав, дідусю, навіщо ти ножа гостриш?» - «У лисички,- каже,- гарна шкурка на опушку й на комірець, хочу знять».- «Ой не здіймай з мене, дідусю, шкури, я тобі і гусей, і курей принесу!» - «Ну, гляди!» - і лисичку пустив.

Остався один зайчик; дід і на того ножа гострить. Зайчик його питає, а сам увесь тремтить. Коли дід і каже: «У зайчика шкура м’ягенька, тепленька - будуть мені на зиму рукавички і капелюх».- «Ох, не ріж мене, дідусю, я тобі капусти нанесу багато-багато, тільки пусти на волю!» Пустив і зайчика.

От переночували ту ніч, коли на ранок, ще ні світ ні зоря, аж: дер-дер! Щось до діда в двері. Баба прокинулась: «Діду, діду! Щось до нас у двері шкряботить; піди подивись». Дід вийшов, коли то ведмідь цілий улик меду припер. Дід узяв мед, та тільки що ліг, аж у двері знов - дер-дер! Коли вийде - аж повен двір овець вовк понагонив. От незабаром лисичка принесла гусей, курей - усякої птиці; зайчик наносив капустки багато, багато... І дід рад, і баба рада. Взяли, попродали овечки, та накупили волів, та став дід ходить тими волами у дорогу, та так забагатіли, що не треба краще. А бичок, як не стало вже треба, поти стояв на сонці, поки й розтав.

ЛИСИЧКА-СЕСТРИЧКА Й ВОВК

Нанюхала лисичка під лісом рибку в возі. Бо то чумаки везли з Дону та стали одсторонь на відпочинок, а самі пішли по воду.

Лисичка підібралась до воза, насмикала собі рибки та й їсть. Аж іде вовчик. Бачить, що лисичка їсть рибу, та й питається:

- Де це ти, лисичко-сестричко, рибки взяла?

- Наловила,- каже лисичка.

- Де?

- А он там, у річці. Коли хоч, то й тебе поведу.

- Добре,- каже вовчик-братик.

От і пішли. Привела лисичка вовчика до річки, до ополонки, та й каже:

- Ось устроми сюди хвоста, то рибка й начіпляється.

Вовк устромив хвоста, а лисичка стоїть та й приказує: «Мерзни, мерзни, вовчий хвіст... Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!»

- Що ти там, лисичко-сестричко, говориш? - пита вовк.

- Та то я кажу: «Ловися, рибко, велика й маленька!»

- А, то добре! - каже вовчик.

Та згодом і пита:

- А що, вже, може, й начіплялось рибки?

- Та вже, може, й начіплялось трохи,- каже лисичка,- спробуй потягти!

Вовк спробував - коли трохи важко тягти.

- Щось тяжко,- каже вовк,- мовби щось не пуска!

- Е,- каже лисичка,- то рибка начіплялась; тільки ще подерж, то ще більше вловиш. А сама все приказує: «Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!» А вовчик дума, що вона каже: «Ловися, рибко, велика й маленька!..»

Знов хотів вовк витягти хвоста,- коли вже й не можна: хвіст уже зовсім вмерз - ні сюди, ні туди!..

А тут і чумаки йдуть. Побачила їх лисичка та як зарегочеться і гукає вовкові:

- Он люди йдуть! Вони тобі поможуть витягти рибу!

А сама дременула, в ліс.

Прийшли люди й убили вовка. Так він і пропав через те, що повірив лукавій лисичці-сестричці.

ЛИСИЧКА В СУДДЯХ

Двоє котиків здобули собі хитромудро клинчик сиру. Потягли з ним далі і почали міркувати, як його краще поділити, щоб не було кривди ні тому, ні тому, щоб якраз по-правді рівнесенько розділити.

Один котик і каже:

- Поділим отак, упоперек.

А другий каже:

- Ні, розділимо краще вздовж.

Отак і сперечаються. Коли се біжить лисичка і побачила котиків, побачила сир, спинилася й питає:

- А що тут у вас таке? Про що клопочетесь?

- Так і так,- говорять котики,- ось не знаємо, як нам краще поділити клинчик сиру.

- Е,- каже лисичка,- се можна дуже добре зробити. Ось дайте я вас поділю!

Котики й дали їй, щоб розділила.

Лисичка переділила сир надвоє, далі й каже:

- Ні, оцей шматочок - більший, треба порівняти!

Та й над’їла одного шматочка.

- А тепер,- каже,- оцей більший, треба його трохи підрівняти, щоб по правді було. Не можна, щоб которому з вас кривда була!

І знову над’їла. Та так рівняла, рівняла - то того шматочка над’їсть, то того - поки стало дві зовсім маленькі грудочки.

- Ну,- каже лисичка,- оце ж маєте тепер вже зовсім однаковісінькі шматочки,- хоч і на ваги покладіте!

- Ну добре,- кажуть котики,- але ж ти багато нашого сиру з’їла! За віщо ти стільки нашого добра взяла?

- Як за віщо? - одказала лисичка,- а я ж вас за те поділила!

ЗАЙЧИК

Сидів зайчик під кущиком та й плакав: «Боже мій. Боже! Який я нещасний! Всіх я боюся: людей я боюся, собак боюся, хищних птахів боюся; гілка суха трісне в лісі, я й того боюся. Як так жити в світі, то краще не жити! Піду втоплюся».

Пішов зайчик топитися. Прийшов до річки. Тільки ж він надбіг до бережка, а жаби - плиг, плиг у воду! Побачив те зайчик та й каже:

- Е, коли так, не хочу я топитись: є таке створіння, що й мене боїться!

ЛИСИЧЧИНА УЧТА

Закликала Лисиця Журавля в гості до себе. Зварила молочної кашки - дуже смачної - і подала на тарілочці. Дзьобав, дзьобав журавель ту кашку - нічого не вдіє, не захопить своїм дзьобом каші, бо дуже мілка мисочка! А Лисичка дивиться та ще й припрошує:

- Їж, голубе, їж, мій сусідоньку!

Так ні, не захопить журавель кашки! Так і не міг поживитися.

- Ну,- каже Лисичка,- коли ти так гордуєш моєю учтою, то треба вже хоч самій із’їсти, щоб моя праця дарма не пропадала!

Та й почала лизати кашку,- бо їй же саме добре лизати з мисочки.

Дивиться Журавель, та ще більше йому їсти хочеться. (А голодний був дуже, бо хто ж дома наїдається, йдучи на кликаний обід?)

Зібрався Журавель додому, а сам думає: «Ну стривай же, голубко!»

А Лисичці сказав:

- Бувай здорова! Та прошу тебе, приходь до мене завтра на обід!

- Добре, добре,- каже Лисичка,- прийду!

Другого дня прибігла Лисичка до Журавля на обід. Журавель наварив меду, такого доброго-доброго, та поставив у пляшці з довгою, вузькою шийкою. Ну, це вже для гості не влад: Лисичка і сяк, і так язиком, ніяк не здобуде медку.

- Ну,- каже Журавель,- щось мій медок усе цілий, треба вже самому випити, чи що? - Та й став пити, засаджуючи свого довгого дзьоба в пляшку. А Лисичка тільки дивилася...

КАЗОЧКА ПРО КОЗУ-ДЕРЕЗУ

(Так, як кажуть у Полтавщині)

Був собі дід та баба, і було в їх двоє дітей, син і доня. От дід купив собі на ярмарку три кози, каже: «Єсть у мене кому пасти!»

Посила ж дід синка кіз пасти та й наказує: «Гляди ж ти мені, добре паси! Бо як будуть кози не пасені, то погано тобі буде!»

Хлопчик погнав кіз на хорошу травицю, пас, пас тих кіз якнайкраще! Увечері погнав їх до двора.

Дід вийшов назустріч, став на воротях у червоних чоботях і питається:

- Кози мої любі, кози мої милі! Чи ви пили чи ви їли?

А кози йому одказують:

- Ні, дідусю, не пили, не їли!

Бігли через місточок,

Ухопили кленовий листочок,

Бігли через гребельку,

Ухопили водиці крапельку.

Тільки ми пили і їли!

Розгнівався тоді на хлопця дід і на покуту підвернув його під корито.

Другого дня посила дід дочку та й знов наказує, щоб добре напасла кіз, бо як не напасе, то і їй покута буде!

Погнала дівчина кіз: пасла, пасла і на луці, й під ліском, напасла добре й жене ввечері кіз додому.

А дід знов вийшов назустріч, став на воротях у червоних чоботях та й питає:

- Кози мої любі, кози мої милі! Чи ви пили, чи ви їли?

А кози йому одказують:

- Ні, дідусю, не пили, не іли,

Бігли через місточок,

Ухопили кленовий листочок,

Бігли через гребельку,

Ухопили водиці крапельку,

Тільки ми пили і їли!

Розгнівався дід на дочку,- підвернув її під корито.

Другого дня посилає вже бабу.

- Іди ти, може, вже ти напасеш як слід!

Погнала баба кіз: пасла, пасла на самім кращім пастівні. Увечері жене додому.

Знов вийшов дід, знов попитав, знов кози сказали: - Ні, дідусю, не пили й не їли!

Підвернув дід і бабу під корито.

Та й погнав кіз уже сам. Пас, пас їх уже де сам знав, а надвечір погнав додому та забіг попереду, став на воротях у червоних чоботях і пита:

- Кози мої любі, кози мої милі! Чи ви пили, чи ви їли?

А кози й йому брешуть те саме:

- Ні, дідусю, не пили, не їли!

От тоді побачив дід, що кози все брешуть, повипускав бабу, сина й дочку з-під корита, а на кіз розсердився так, що заходився всіх їх різать. Зарізав одну козу, зарізав другу, а третю тільки що почав різать, вже й півбока облупив, а вона вирвалась і втекла!

Утекла та коза та й заховалась у лисиччиній хатці.

Прибігла лисичка з ловів до своєї хатки, коли чує - щось у її хатці товчеться. Вона й пита:

- Хто, хто в лисиччиній хатці?

А коза їй одповідає:

- Я, коза-дереза,

Півбока луплена,

За три копи куплена,

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Лапками затопчу,

Ріжками загребу,

Хвостиком замету,

Гам тебе - з’їм!

Злякалась лисичка, втекла геть; сіла під ліском та й плаче.

Іде ведмедик та й пита її:

- Чого се ти, лисичко, плачеш?

- Як же мені не плакати,- каже лисичка,- коли в мою хатку щось убралось, таке страшне що хоче мене з’їсти!

- Не плач, лисичко, я його вижену! - каже ведмідь.

Пішов. Підступив до хатки та й пита:

- Хто, хто в лисиччиній хатці?

А коза йому те саме:

- Я, коза-дереза,

Півбока луплена,

За три копи куплена,

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Лапками затопчу,

Ріжками загребу,

Хвостиком замету,

Гам тебе - з’ім!

Злякався й ведмедик, утік...

Знов сидить лисичка й плаче. Іде вовк, побачив лисичку та й каже:

- Здорова була, лисичко-сестричко! А чого се ти плачеш?

- Як же мені не плакати, коли в мою хатку отаке й таке вбралося!

- Не журися, лисичко-сестричко,- каже вовк,- ось я його вижену!

Коли й вовчика так само злякала коза,- втік і вовчик.

Біжить зайчик, угледів лисичку та й гукає:

- Добридень вам, тіточко! Чого се ви плачете?

Лисичка й йому розказала про своє лихо.

- Не журіться, тіточко,- каже зайчик,- ось я піду того ворога вижену!

- Ой, зайчику,- каже лисичка.- Куди тобі? Не такі були, як ти, та й ті не могли нічого зробити, то де вже тобі вигнати!

- Ні, вижену! Ось побачите, тіточко,- каже зайчик.

Коли як постукав лапкою в двері, та як озвалась до його коза-дереза, як гукнула: «Гам тебе - з’їм!» - то зайчик страшенно злякався та й побіг од хатки, тільки ніжками замелькав!..

Знов лисичка плаче - ніхто її не порятує!..

Коли се лізе стежечкою рак. Побачив лисичку й теж питає, чого вона плаче. Розказала й йому лисичка, що отаке й таке горенько!

- Не журись,- каже рак.- Ось як його вижену!

А лисичка тільки головою покивала: «Де вже,- думає,- рак вижене! Коли ведмідь та вовк бралися - й то не вигнали, а то б то таке мале, незначне вигнало!»

Коли рак як поліз, як поліз, доліз до лисиччиної хатки та й питає:

- Хто, хто в лисиччиній хаті?

Коза й йому те саме:

- Я, коза-дереза,

Півбока луплена,

За три копи куплена,

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Лапками затопчу,

Ріжками загребу,

Хвостиком замету,

Гам тебе - з’їм!

А рак на теє одмовляє:

- А я рак-неборак,

Ущипну, буде знак!

Та по тій мові, зовсім не злякавшись, лізе, лізе до кози. Коза скочила на лавку - і рак поліз на лавку; коза на піч, і він на піч; та як ущипне козу саме за той луплений бік,- коза тоді мерщій утікати з хатки! Побігла, куди видно!

Тоді рак і каже до лисички:

- А бачиш, я тобі вигнав те «страшидло»! Іди й живи здорова в своїй хатці.

Лисичка йому й одказує:

- Ой, спасибі ж тобі, рачку-неборачку, що ти мене з біди визволив!

Та подивилась на рака, подумала-подумала й каже:

- Як же мені тобі віддячити, мій голубоньку? Хіба ось що: дай я тебе скупаю, бо ти такий чорний, брудний!.. Ось пожди, я тобі літепла на купіль зогрію!

Та взяла розпалила в печі, нагріла окропу і вкинула туди рака: він там і зварився. Лисичка тоді його з’їла. Отак віддячила!..

Се вам казочка, а мені бубликів в’язочка, вам - колосок, а мені - грошей мішок!

ПРО ПАСТУХА

(Казочка-приповістка)

Один пастушок пас отару овечок. Пас, пас та й докучило йому... Пішов собі трохи далі походити. Як пішов, так пішов... Ягідок пошукав, в річці скупався, над берегом очеретину вирізав та дудочку зробив... То така, то сяка розвага знайшлася.

Далі думає: «Треба ж вертатись до овечок, що там вони поробляють?»

Коли приходить до отари, аж виступа проти нього найстарший баран, та як нападеться на нього:

- А ти,- каже,- ледащо таке! Покинув нас та й пішов собі байдики бити! А нема того, щоб нас глядіти? Ну, що якби вовк надбіг або який лихий чоловік надійшов, то тут би й шкода в отарі сталася! Отакий ти недбайливий! Тільки дарма в господаря хліб їси!

Почувши такі речі од барана, пастушок як розсердиться на нього, як скрикне: «А, то ти мені будеш тут просторікувати та лаяти мене? Бач який навчитель найшовсь!» Та як штурхне його з кручі! А то було провалля глубоче-е-енне та обривчасте!..

Упав баран і вбився, пропав! Та ще коли б один баран, а то й овечок багато пропало. Бо вони як побачили, що їх найстарший баран скочив, то тоді своїм звичаєм і собі поскакали за ним услід, у провалля!..

Стоїть пастушок та й думає: «Що ж тепер буде?.. А воно ж баран, може, й по правді казав!..»

У ПРИГОДІ

Пішов раз лев на лови й зустрів мишку. Хотів її з’їсти, вже й лапою надушив. А мишка й каже йому:

- Ой, леве, могутній владарю! Не їж мене, змилуйся наді мною, бідною, маленькою мишкою! Я тобі за те в пригоді стану!

Засміявся лев:

- Ти мені в пригоді станеш? Якась нещасна мишка - мені, цареві над звірями, в пригоді можеш стати?! В якій же це пригоді?

- А хто може теє знати,- каже мишка,- тільки благаю я тебе - зглянься наді мною!..

Зглянувся лев, пустив мишку. Подякувала вона й побігла швиденько до своєї нірки.

Коли це, за яким часом, попався лев у тенета. Б’ється, сердешний, борсається в тенетах, нічого не зробить - ще гірше заплутався в сітку. Аж де не взялась мишка,- одну петельку перегризла, другу... Як заходилась, то таку дірку в тенетах зробила, що й лев виліз! Тоді мишка й каже левові:

- А що, бачиш, і я, маленька мишка, тобі в пригоді стала!

- Бачу,- каже лев,- віддячила ти мені і навчила мене!.. Спасибі тобі.

КАЗОЧКА ПРО ДІДОВУ РУКАВИЧКУ

Був собі дід. Пішов він у ліс та й згубив рукавицю. Лежить рукавиця. Коли це біжить мишка й побачила.

- Що воно таке розчепірилось? - Нюхнула, заглянула: нічого там усередині, добре, тепленько, щільненько. «Се мені буде за хатку!» - подумала мишка. Улізла та й сидить.

Коли це стриба жабка. Надибала рукавицю, побачила, що вона ворушиться, та й питає:

- Хто тут такий?

А мишка озивається:

- Я мишка-стреботушка, а ти хто?

- Я жабка-стрекотушка. Прийми й мене.

- Ну йди, жабко: будем укупі сидіти!

Влізла й жабка. Сидять удвох.

Коли це біжить зайчик. Угледів рукавичку, угледів, що там щось сидить, та й питає здалека:

- А хто тут такий?

А йому й гукають з рукавички:

- Я мишка-скреботушка! Я жабка-скрекотушка! А ти хто такий?

- Я зайчик-лапанчик. Прийміть і мене.

- Ну йди!

Уліз і зайчик. Сидять утрьох.

А тим часом дід оглядівся, що нема рукавиці, та й вернувся. Бачить - лежить рукавичка, а в ній щось ворушиться, та ще й не одно. «Еге, стривай же,- думає дід,- я теє все й заберу!» Схопив швиденько рукавицю, зав’язав мотузочком і причепив собі до пояса. От всі троє й заметалися!

- От тепер край! От тепер ми пропали! - мовить зайчик.- Бідна наша голівка! - І став плакати.

- Та стривай,- каже мишка.- Чого там уже так зараз і умлівати? Не плач! Якось-то буде... Треба ради шукати при лихій годині, а не плакати!

- Якої ради,- пита зайчик, а сам усе лапкою слізки втирає.

- А ось побачиш,- каже мишка. Та спустилась наспід у рукавичку і почала дірочку прогризати. Гризь, гризь... І прогризла.

- Тікаймо,- каже,- тепер! - І вискочила. А за нею й жабка, а за жабкою й зайчик.

Тільки що вискочили, зайчик як побіг, як побіг, то тільки лапки замелькали! А жабка з мишкою розглядаються, де це вони опинилися та куди їм податися. Жабка й каже до мишки: «Ходім до мене, мишко, будем у мене жити». Та й повела мишку до свого болота.

- Ось побачиш,- каже,- як тут гарно! Яке хороше болото!

- Е,- каже мишка,- кому гарно, а кому й ні! Тобі гарно, а я до такого не звикла... Бувай здорова!..

Та й побігла собі. Бігла, бігла, та аж у село забігла. Там жила вона в козака на току, у клуні, в снопках, жила і в бабиній хижі - у буханчиках дірки прогризла, а тепер, може, і у вас у комірці або в хаті, десь у куточку, в нірці оселилася; як побачите її, то розпитайте, як то воно було з тією пригодою, з рукавичкою…

ЖУРАВЕЛЬ ТА ЧАПЛЯ

Був собі журавель, і подумав він оженитися. «Кого ж би то взяти? Візьму чаплю! - думає журавель,- вона мені по мислі, якраз для мене!»

От приходить до чаплі та й каже.

- Ні, щось я не маю охоти за тебе іти!

- Ну, як не маєш, то не маєш, бог з тобою! - каже журавель, і пішов собі.

Але згодом роздумалася чапля, приходить до журавля та й каже:

- Знаєш що? Я вже роздумалася і вже хочу йти за тебе!

- А,- каже журавель,- ти роздумалася? І я тепер роздумався - не хочу вже тебе брати!

- Ну не хочеш, то й цур тобі,- каже чапля, пішла така розгнівана.

Тим часом журавель, як почав знов думати,- розміркувався, іде знов до чаплі:

- Вибачай,- каже,- що я тобі так тоді відказав. Тепер я надумався і хочу таки тебе брати.

- А! - каже чапля.- Ти надумався? І я «надумалась», що мені за тебе не йти! Як-то можна: я, молода, сама до тебе приходила, а ти мені так прикро відказав! Та щоб я після цього пішла за тебе? Ніколи в світі! Іди з очей!

Пішов журавель. А чапля, як почала думати, як почала думати, та й стала жалкувати: «Що се я, дурна, зробила? Нащо я журавлеві відмовила? Ну, чи ж добре отак самотою жити, без господаря в хаті? Він же приходив, перепрошував! Піду, скажу йому, що вже згоджуюсь!»

Пішла чапля: здибалася, мовби несподівано, з журавлем та й каже йому, що от, мовляв, роздумалася, піде вже за його.

Куди там! Журавель уже і не думає її брати:

- Що ж се,- каже,- таке? Ти мені вже двічі гарбуза дала, та щоб я знов тебе сватав? Не хочу!

- Ну, не хочеш, то нехай же ти згинеш! - каже чапля.- Вже тепер і не думай, і слова мені не кажи ніколи про своє сватання! Нехай тобі абищо!

Пішов журавель, пішов, а згодом знов почав думати: «Отже, таки одружуся! Що ж так бурлакувати - без вірної дружини, та без господині в хаті! Недобре! Піду до чаплі, перепрошу її гарненько, може, піде».

Пішов, але чапля-таки затялась, не хоче! А через якийсь час каже, що вже пристає! Ну, коли ж знову журавель не хоче її брати! А там, дивись, знов журавель іде свататься, так уже чапля не хоче!

І так вони вже ходять та ходять, а побратися ніяк не можуть: коли одна «надумається», то друге «роздумається», та й нема згоди.

От так і ходять до сеї пори!

ПРО ДІДОВУ ДОЧКУ ТА БАБИНУ ДОЧКУ

Був собі дід та баба, і було в них дві дочки: дідова дочка й бабина дочка. Дідова ж дочка була така добра та роботяща, все робила, що їй наказувано, а бабина дочка така лиха та ледача - нічого не хотіла робить і нікого не слухалась.

А все ж таки баба свою дочку більше любила й жалувала, ніж дідову: своїй і пиріжка з маком дасть, і намиста купить, а дідовій нічого такого, та все сварить її, та лає: і те не так зробила, і того не тямиш! Все не добре.

Одного разу тая баба так дуже розгнівалася на дідову дочку, що стала казати дідові:

- Візьми свою дочку та одведи її в ліс. Я не хочу, щоб вона тут була!

- Та як же вона сама житиме в лісі? Вона ж там загине!

- А нехай собі! - каже баба.- Одведи та й годі! Не треба мені твоєї дочки.

От подумав, подумав дід та й сказав своїй дочці:

- Ну, збирайся вже, одвезу тебе. Все одно тут тобі життя нема.

Заплакала дідова дочка і почала збиратись. Взяла деяку одежину та півника й котика.

Одвіз дід дочку свою в ліс. Там була така хатка маленька, що дроворуби собі колись поставили, а потім покинули, як пішли додому. Туди й завіз дід свою дочку.

- Ти, дочко, не журись,- каже дід,- я тебе швидко одвідаю!

- Добре, тату,- каже дідова дочка.

Дід урубав дровець у лісі, привіз дочці, зоставив їй хліба й солі, пшона та трошки сальця й поїхав додому. А дочку зоставив.

Тільки вже й не прощався з нею, щоб жалю не завдавать, а так зробив: прив’язав деревинку до припічка на причілку, то вітер як повійне, деревина й стукне в стінку, а дідова дочка дума: «То мій батенько дрівця рубає!» Слухала, слухала, аж уже й стукати перестало, а діда нема…

Тоді вона догадалася, що батько поїхав.

Пожурилася дідова дочка, а потім узялася за діло: хатку прибрала, сміття позамітала, павутиння поскидала, знайшла відерце і пішла по воду.

Іде, іде. Коли стоїть яблунька така зарослая та гусеницею обплутана, що страх.

От та яблунька й просить:

- Дівко, дівко, порятуй мене, обчисть мене, я тобі в пригоді стану!

Взяла дідова дочка, обполола ту яблуньку гарненько, обгребла, ще й пісочком обсипала, гусеницю обібрала. Стоїть яблунька, як лялечка. І пішла собі дівчина.

Набрала води з кринички, вертається, коли біжить сучечка, та така нещасна і вся в виразках, а в тих виразках черви позаводились! І стала та сучечка просить дідову дочку:

- Дівко, дівко, порятуй мене. Обханюч мене. Я тобі в пригоді стану.

Взяла дідова дочка, очистила оті виразки, ще й водичкою промила, та й шерсть пригладила. Стала сучечка чепурненька.

Прийшла дідова дочка до своєї хатки, а котик і півник так уже за нею заскучали.

От вона випалила в печі, щоб кулешику зварити та щоб тепло було, попоїла й котика з півником нагодувала. Повечеряли всі втрьох і лягли спати.

Коли се чує вночі - щось таке стукотить. Стукотить та ще й наказує:

- Стукотить, грюкотить кобиляча голова! Дівко, дівко, одчини!

Дівчина встала, одчинила. А голова знов каже:

- Пересади через поріг!

Пересадила.

- Посади мене за стіл!

Посадила.

- Дай мені їсти!

Дала.

- Покоти мене спати!

Помостила дівчина під піччю, покотила.

Лягла, коли чує - знов щось стукотить і приказує:

- Стукотить, грюкотить вовча голова! Дівко, дівко, одчини!

Одчинила.

- Дівко, дівко, пересади мене через поріг!

Пересадила й за стіл посадила, нагодувала й спати покотила.

Ще за яким часом знов щось таке стукотить і приказує:

- Стукотить, грюкотить ведмежа голова! Дівко, дівко, одчини!

Одчинила дідова дочка.

- Дівко, дівко, пересади мене через поріг!

Пересадила.

- Посади за стіл і нагодуй.

Посадила й нагодувала.

- Покоти мене спати.

І спати покотила.

Ну, поснули всі. Ранком кобиляча голова й каже дідовій дочці:

- Ану, заглянь мені у праве вухо.

Вона заглянула, коли там стільки всякого добра! Одягу, полотна, посуду всякого!

- Це все твоє, бери собі,- каже кобиляча голова,- за те, що ти нас добре приймала.

Далі й вовча голова каже:

- Ану, заглянь мені у праве вухо, що ти там побачиш.

Заглянула, коли ж там теж стільки всякого добра: коні, телиці, овечки!

Як заглянула дівчина ведмежій голові у праве вухо, аж там цілі підводи стоять, волами запряжені, повні усякого хліба, огородини!

- Це все тобі буде! - каже й ведмежа голова.

- А тепер прощавай! - каже кобиляча голова.

Та й подалися всі в ліс.

Дивиться дівчина на своє добро, не знає, що й робить! Коли це йде дід, батько її, одвідати дочку. Як уїхав у двір, як побачив усе добро - і сам не знає, що то таке. А ввійшов у хату, аж там і одчинені скрині з усяким добром!

- Що це таке? - питає дід.

А дочка йому й розказала все.

- Ну,- каже дід,- тепер поїдемо додому! Може, вже й баба не буде гніватись, як побачить стільки добра!

Забралися й з усім добром, забрали й котика та півника. Їдуть коло тієї яблуньки, а на ній такі хороші червоні яблучка! Коли це яблунька й гукає:

- На тобі, дівонько, яблучок!

Та й дала дідовій дочці багато яблучок.

Їдуть далі, коли біжить та сучечка, що її порятувала дідова дочка, та й каже:

- На тобі, дівонько, намисто, за те, що ти мене порятувала!

Та й дала аж десять разків доброго намиста.

- А, спасибі тобі,- каже дідова дочка,- яка ж я рада! У мене все, все є, а тільки доброго намиста не було.

Та й убралася в те намисто.

Як приїхала додому, як побачила баба все те добро, зараз почала казати дідові:

- Одвези й мою дочку туди! Я хочу, щоб і в моєї дочки було стільки всього!

Одвіз дід і бабину дочку. Покинув їй усього їсти, сам поїхав додому. Увечері бабина дочка повечеряла й лягла спать. Коли це щось стукає:

- Стукотить, грюкотить кобиляча голова! Дівонько, дівонько, одчини!

А вона одказує:

- Невелика пані, й сама одчиниш!

Одчинила кобиляча голова, далі каже:

- Дівонько, дівонько, пересади мене через поріг.

- Невелика пані, й сама перелізеш!

- Дівонько, дівонько, посади мене за стіл і нагодуй!

- Невелика пані, й сама сядеш, та там скоринку з’їси!

- Дівонько, дівонько, покоти мене спати! - каже наостанку кобиляча голова, а бабина дочка знов одказує:

- Невелика пані й сама покотишся!

Покотилася кобиляча голова під піч. Коли це знов щось гукає:

- Стукотить, грюкотить вовча голова! Дівонько, дівонько, одчини!

І знову бабина дочка не схотіла нічим прислужитись.

Прибула й ведмежа голова, теж гукає:

- Стукотить, грюкотить ведмежа голова! Дівонько, дівонько, одчини!

Не схотіла бабина дочка й ведмежій голові нічого послужити. Ведмежа голова сама і в хату влізла, сама й коло столу вмостилася, сама й спати покотилася.

А другого дня ведмежа голова й каже:

- Ну, коли ти така, то ми ж тобі задамо!

Та взяли й розірвали бабину дочку. Саму з’їли, а кісточки в торбинці надворі повісили.

А баба вже посилає діда по дочку, каже:

- Пора вже тобі їхати по неї. Там уже досі в неї всього є, треба її додому привезти.

Дід став збиратися, а баба теж клопочеться, готується зустріти дочку,- пече, варить, сусідів кличе.

Випроводжає баба діда, коли чує, сучечка вилізла на хату та й дзявкотить:

- Дідова дочка як панночка, а з бабиної дочки тільки кісточки брязкають!

- Що це вона дзявкотить? - каже дід.

- А то вона дурна! - каже баба, та й кинула на сучечку ломаку.

Поїхав дід. Коли приїздить у ліс, до тієї хатки, аж і правда: нема в хаті нікого, і в дворі нічого, а в торбинці тільки кісточки брязкають...

Приїхав дід, розказав бабі, що так і так. Баба плаче, та вже нічого не поможеться.

А дідова дочка пішла заміж, і живуть вони собі добре. Я в них була, мед-вино пила, калачами заїдала, медком солодким смакувала.

ДОБРАНА ПАРА

Був собі чоловік та жінка. Вони тільки що побралися і сиділи на своєму хазяйстві; та сказати по правді, не дуже мудрі вони були зроду, то не дуже добре їм і велося. Об тім, самі вже побачите, як там було...

Привезла жінка з дому чималий шматок сала, а чоловік і каже: «Ти ж, моя мила, не шапаруй того сала, можна й пісний борщ варити, краще сховай те сало для прийдешнього!» - «Добре!» - каже жінка. Сало сховала, а борщ стала варити пісний.

Коли одного разу, як не було чоловіка дома, прийшов якийсь подорожній та й став просити в господині, чи не дасть вона йому чого попоїсти. Жінка дала йому окраєць хліба.

- А чи нема в вас, паніматко, сала? Дали б ви мені з ласки своєї! - просить подорожній

- Е,- каже господиня,- сало в нас є, так чоловік казав, що то буде для прийдешнього. Ще його не було, а колись же таки він прибуде!..

Поміркував собі щось той подорожній та й каже:

- Ну, так оце ж ви мені й дайте сала, бо я ж і єсть «прийдешній»: бачите ж - прийшов!

- А, добре, коли так! І справді, ти прийдешній,- каже жінка, та пішла, принесла сала й віддала подорожньому. Їсть він, а жінка стала його розпитувати:

- Звідкіля ж ти, з якого села?

- Та я,- каже той,- не тутешній! Я з іншого краю, з іншого світу.

- А! Ти з «того світу»? - перепитує жінка.

Бачить подорожній, що жінка не при великому розумі, та й каже:

- Еге ж, еге ж, я з «того світу»!

- Ох, боже ж мій! - каже молодиця.- Оце ж і добре! Я ще ніколи не бачила людей з того світу! Ти ж мені розкажи... Може, ти бачив там мого першого чоловіка?

- А який же він,- пита подорожній,- може, я його й бачив!

- Та такий собі: трохи лисенький, трохи косенький, трохи кривенький...

- Бачив, бачив, такого бачив! Ще казав мені: «Як побачиш там мою дружину, то дай їй чолом, уклонися низьким поклоном!»

- Чи ти бач! - каже жінка.- Таки ж не забувається за мене!.. А що він там робить? Чи добре йому там?

Бачить подорожній, що жінку зовсім можна дурити, та й каже:

- Та яке ж там добро? Більш того, що погано: бо якби він у раю був, а то у пеклі.

- Ох, боже мій! - гукнула жінка.- Так отсе він у казані кипить?!

Поміркував собі знов подорожній та й каже:

- Та ні, він у казані не кипить, а при казанах знаходиться - все дрова возить під казани: отак запряжуть його тії - не при хаті згадуючи,- та й поженуть по дрова! Так усе й возить!..

- Ох, лишенько! Чи воно ж там тепло? Бо в його ж і одежі теплої нема на таку роботу! Ні кожуха, нічого...

- Та в пеклі то, звісно, тепло, а надворі, то всякого бува: як зимою, то й велика холоднеча інколи випаде. Дуже бідкається, сердега! Казав: «Ото якби моя колишня дружина змилувалася та передала через тебе яку кожушину та й свитину добряченьку: не мерз би я так з тими дровами, та й канчуки не так би дошкуляли, як по плечах шмагають!»

- Ох, лишко тяжке! - мовить, розжалівшись, господиня.- Треба дати.

Та й пішла до комори.

- Може, там і чоботята якісь дасте, паніматко? - гукає наздогін подорожній.- Бо нема в його й чобіт, босоніж ходить!

Принесла жінка свитку, й кожух, і шапку смушеву, таки вже свого хазяїна, й чоботи добрячі. Дає й сорочку.

- На,- каже,- чоловіче добрий, віддай там йому, коли просить. Нехай знає мою добрість! Бо й він до мене добрий був, ніколи мене не бив, не кривдив!

- Гаразд,- каже подорожній,- тільки ж ви, паніматко, стільки мені надавали, що на мене вже й тяжко буде нести: коли вже так, то дайте мені й коняку,- може, в вас є якась там...

- Є, є! - каже жінка,- є кобильчина лиса... Тільки ж ти швидко справишся? А то мій чоловік, ніби сей, що тепер є, буде сваритися, як довго кобили не буде. Він оце пішов на торг, смушка продавать, увечері вернеться... Чи далеко воно на той світ?

- Не так, щоб дуже далеко, не так, щоб і дуже близько!.. Та за тиждень справлюся...

- Ну, то добре,- каже жінка. Вивела кобилу, склав подорожній на неї всю одежу та й каже господині:

- Може б, ви, паніматко, дали мені й пшонця та якогось там горщика? То я б собі десь у дорозі зварив кулешику з тим сальцем, що ви мені дали з ласки своєї...

- Добре,- каже господиня і винесла йому пшона в новенькому горщикові, що купила недавно на ярмарку. Хлопець сів на кобилу, умостився й поїхав.

Надвечір приходить чоловік. А жінка йому й каже:

- Ну! Таки ж наше сало долежалось! Приходив уже прийдешній, і я йому віддала сало!

- Який прийдешній? - пита чоловік.

- Та такий собі, ще молодий хлопець... такий моторний і таке добре серце має!

- Що ти верзеш? - гукнув чоловік.- То ж я тобі казав, щоб ти для «прийдешнього часу» сховала, на дальшу пору, що надійде, а ти взяла й оддала якомусь пройдисвітові!

- Е ні, чоловіченьку, не кажи так! Він не пройдисвіт, а дуже добра людина. Отак і так,- розказала молодиця все, що говорив подорожній і як вона йому дала одежу і кобилу.- За кобилу не журись! - додала жінка.- За тиждень буде дома!

Як скипить тоді чоловік, як почне лаяти жінку!

- Чи ти дурна, чи ти скажена? Хто ж таки чув, щоб з того світу люде приходили! Хто туди гостинці передає?! Се тебе якийсь дурисвіт обдурив! Як-таки можна такою дурноверхою бути! Треба зараз бігти, доганяти,- може, в людей допитаюся, куди він подався. А з тобою більш не хочу бути, покину тебе! Бо як маю з такою дурною дружиною вік вікувати, то краще піду світ за очі!

Плаче жінка, перепрошує чоловіка, нічого не вдіє! «Піду,- каже він,- кобили й одежі шукать, а до тебе не вернуся! Не подоба мені з такою дурною жінкою бути!»

Пішов. Іде та й іде, швидко, аж біжить часом: розпитується в людей, чи не бачив хто такого й такого хлопця, на лисій кобилі? Ні, ніхто не бачив.

А той подорожній тим часом їхав, їхав, далі став на спочивок під ліском. Кобилу й мішок з одежею сховав у чагарах, а сам сів у холодку, край доріжки, й кашу варить.

Надбігає той чоловік і питає:

- Гей, хлопче, що ти тут робиш?

- Товар пасу! - каже хлопець.- Менший пастушок погнав до води, а я отеє тим часом кашу варю.

- А чи не бачив ти,- каже чоловік,- отакого й такого хлопця,- з мішком, на лисій кобилі?

- Бачив,- каже.- Їхав!

- А де ж він, у який бік поїхав?

- Он туди,- каже хлопець, та й показав зовсім у другий бік.

- От проклятий! - каже чоловік, та й почав розповідати хлопцеві, що отак і так було.

- Що ж,- каже той,- тепер такі люде настали, що треба добре стерегтись, а то так і одурять!

А сам усе обгортає, обгортає горшка землею, бо дуже розкипілася каша.

А чоловік і питає:

- Що се таке? Як се в тебе каша кипить без вогню?

Хлопець і догадався, що й господар не дуже мудрий, та й каже:

- Отак і кипить! Без вогню... Се такий горщик, що до його не треба вогню, він сам кипить! Тільки його налий водою, засип крупами та скажи: «Кипи, горщику!» - то він і буде кипіти.

- Оце ловка штука! - говорить чоловік.- А де ж ти взяв такого горщика?

- Купив,- каже хлопець,- у одного ворожбита. Коли хоч, тобі продам, бо я собі знов такий самий куплю.

- Та невже? - радіє чоловік.- Продай, братику, з своєї доброї ласки! Скільки ти хочеш за той горщик?

- Е, дядьку, се горщик дорогий! Ти сам бачиш, яка то придоба: чи в дорозі, чи вдома наставив - і кипить тобі! Ні дров, ні клопоту!.. За такий горщик дешево не можна взять!..

- А скільки ж ти хочеш?

- Та дай мені стільки, скільки при тобі грошей єсть.

Подививсь чоловік - у кишені в його три карбованці, що на торзі за смушок уторгував та не встиг у скриню сховать за тим доганянням.

- Невже ж би то за горщик усі три карбованці віддавати?

- А що ж! - каже хлопець.- Се ще й мало! Бо який же горщик!.. Та се вже я так, для тебе впущу, через те, що мені шкода тебе, бо тебе так скривдив якийсь пройдисвіт!

- А окривдив, бодай він так по правді світ сонця бачив!

- Ну, бери горщика, давай уже хоч і три рублі. Буде з мене. Ось тільки кашу виїмо.

Попоїв хлопець каші сам, потім дав і тому чоловікові; далі вийняв горщика, все підгортаючи землі, щоб не видно було жару, та й оддав чоловікові.

Не стішиться чоловік, що такого чарівного горщика придбав! Уже йому й про доганяння того дурисвіта байдуже. «Нехай,- каже,- краще в людей розпитаюся, все одно треба назад вертатися, коли він у той бік погнався. А тим часом зайду таки додому, до жінки: хоч я її й покину, так похвалюся-таки, яку я хорошу річ придбав! Вона збула стільки добра, а я - придбав! Он яку річ! Нехай її заздрість бере, нехай картається!»

Пішов чоловік, а хлопець тоді в чагарі та мерщій на кобилу - й далі погнався, іншими дорогами...

Прийшов чоловік додому. А жінка сидить та плаче, плаче, що чоловік покинув! Зраділа була, як чоловік вернувся, та й знов затужила, як чоловік сказав, що тільки на часину зайшов.

- Ну, вже годі тим часом плакати: ось подивися, яку я собі річ придбав! Отакий і отакий горщик,- каже чоловік.

Слуха жінка та дивується. «Оце,- каже,- штука!»

- Еге! - каже чоловік.- Оце якби ти не така дурна була, то був би й для тебе горщик, на нашому спільному хазяйстві: ну, а тепер вже тільки мені буде, та ще, може, якій людині, бо таки тут мені залишатися не можна! Піду собі від тебе... Хоч мені й шкода тебе - була ти мені до сподоби й жалувала мене - та не можна мені зоставатися з тобою: досада мене бере, та й люде будуть сміятися, що таку дурну жінку маю! Ото тільки покажу тобі горщика, яка в йому снага! Давай води й пшона!

Жінка налила в горщик води, всипала пшона, та все сама собі дивується, як се воно буде, що мовби в тому горщику й нема нічого дивного, мовби він зовсім такий, як і той, що вона на ярмарку купила, а виходить би то, що він не простий, зачарований,- мовляв чоловік. Зітхнула жінка, подає чоловікові того горщика.

Чоловік утішно так усміхається, поставив горщика на стіл, сів на лаві та й каже жінці:

- Ну, сідай і ти, бери й миску, й ложку, пополуднуємо востаннє удвох!

Жінка сіла з ложкою, пильно так дивиться що то буде.

А чоловік і каже:

- Кипи, кипи, горщику, бо хочу їсти!

Стоїть горщик - і не дума кипіти!..

- Кипи, кипи, горщику! Бо вже хочу їсти,- знов проказує чоловік.

Аж нічогісінько!

Чоловік і втретє гукає, не чуть нічого. Як стояв горщик, так і стоїть!

Коли се входить дяк - кумом доводиться їм; подивився на те все та й каже:

- Чого се ви сидите, як турецькі святі? Що се перед вами за страва стоїть?

Почав господар йому розказувать, що отак і так: дожидають, мовляв, поки «чарівний» горщик закипить.

Як нападеться тоді ж дяк на господаря: «Чи ти не дурний, чи ти не скажений? Як-таки ти міг повірити, що горщик сам, без вогню й без жару, закипить? Та тебе ж той пройдисвіт обдурив!..»

А чоловік все дивиться на горщик, все щось потихеньку шепче та дожидає...

Коли се жінка обізвалася:

- Ой, чоловіче! Та се ж, мабуть, тебе той самий пройдисвіт одурив, що й мене, бо я бачу - он де й хрестичок збоку на горщику, той, що я надряпала, як на возі в куми клала, щоб не замішався мій горщик з куминими горщиками!..

- Оце халепа! - проказав чоловік.- А скажи ж мені, який він на вроду, той дурисвіт?

- Та ніби трохи рудуватий, і ніс кривий.

- Так, він і є: рудуватий, і ніс кривий...

Дяк став реготатися, а чоловік усе дивиться на горщик.

- Ну, що ж, чоловіченьку,- каже жінка,- оце ж ти від мене підеш, то вже коли той горщик не варить сам, дай я розпалю в печі та зварю кулешику, щоб ти хоч попоїв зо мною наостанку!

- Е, ні, голубко! - мовив на те чоловік.- Тепер вже я не покину тебе й не піду нікуди, бо виходить, ми з тобою зовсім до пари: обоє рябоє!

КАЗОЧКА ПРО КОРЖИКА

Був собі дід та баба. От одного дня дід і каже:

- Спечи мені, старенька, хлібця!

А баба каже:

- Не спечу, бо нема борошна!

- Та,- каже дід,- піди в комору, повигрібай у засіках, повимітай з бодні, то й знайдеться трохи!

Пішла баба з віником, повигрібала, повимітала, і справді! Знайшлося трохи борошенця. Щоб розчинити хліб - мало, а спекти коржика - можна.

Взяла баба влила в те борошенце трішки води, вбила з пару яєчок, замісила, виробила коржика, запалила в печі й спекла.

Вийняла з печі, так не можна їсти - дуже гарячий коржик. Положила баба на вікно, щоб прохолов.

Дід уже так дожидає!

- Оце,- каже,- розломимо по половинці. Одна буде мені, а друга тобі - та й з’їмо.

А коржик слухає та й дума:

«Еге! Так ось на що вони мене спекли! Треба втікати!»

Та стриб з віконця на призьбу, а звідти на землю - і покотивсь, покотивсь далі, далі від дідової хатки..

Котиться коржик дорогою під ліском, коли зустріча його зайчик та й каже:

- Коржику, коржику! Я тебе з’їм.

А коржик каже:

- Та не їж мене, зайчику-лапанчику! Я тобі пісеньку заспіваю!

- Ну, співай! - каже зайчик.

Коржик і завів:

- Я по засіку метений,

Я на яйцях печений,

Я від баби втік,

Я від діда втік,

То й від тебе втечу.

Та й утік, поки зайчик слухав, розвісивши вушка.

Котиться, котиться коржик дорогою, коли зустріча його вовк та й гука:

- Коржику, я тебе з’їм!

А коржик каже:

- Ти не їж мене, вовчику-братику, бо як з’їси, то не почуєш моєї пісеньки, а я вмію добре співати.

- Ну, співай,- каже вовк.

- Я по засіку метений,

Я на яйцях печений,

Я від баби втік,

Я від діда втік,

То й від тебе втечу!

Та й покотивсь... Вовчик тільки зубами клацнув, бо він думав, що й пісеньку послухає, й коржика з’їсть, а не встиг, бо поки він лежав та слухав, то коржик швиденько втік.

Котиться собі та й котиться, коли зустрічає його ведмідь, такий здоровий! Та й каже:

- Стій, коржику, я тебе хочу з’їсти!

А коржик каже:

- Та ні, ведмедоньку-паночку, не їж мене, ось я тобі пісеньку заспіваю.

Та й почав:

- Я по засіку метений,

Я на яйцях печений,

Я від баби втік,

Я від діда втік,

То й від тебе втечу!

Та швиденько й покотивсь.

Біжить, біжить, коли зустрічає його лисичка та й каже:

- А, який хороший коржик! Треба його з’їсти! А коржик каже:

- Та не їж мене, лисичко-сестричко, я тобі пісеньки заспіваю:

- Ну, співай. Послухаю.

Слуха лисичка, а сама вже й рота роззявила. А коржик співа:

- Я по засіку метений,

Я на яйцях печений,

Я від діда втік,

Я від баби втік…

Співа, а сам уже так насторочився щоб швиденько покотитися, втекти.

Лисичка бачить, що тоді не дожене, та й каже:

- От хороша пісенька! Я ще й зроду такої гарної не чула! Тільки знаєш, коржику, я трішки недочуваю, то йди мені ближче заспівай, ось на язику в мене.

Та вистромила язика, а коржик скочив на кінчик і співа:

- Я по засіку метений,

Я на яйцях печений,

Я від баби втік,

Я від діда втік

І від тебе…

Тільки що хотів співати «втечу», а тут лисичка - хап! І схопила його зубами.

Коли це - трісь! Лисичка зломила собі два зуби! Бо коржик був твердий та сухий: баба таки його крутенько замісила, та й у печі по щирості витопила, то він і засох. От у лисички зуби й поламались. Не встигла вона й всього коржика з’їсти, тільки трохи вищербила. Та як заболіло їй вона й випустила коржика.

А вищерблений коржик побіг та й побіг знов. Як одбіг від лисички, то й каже сам собі:

- Ану я побіжу, подивлюсь, що там дід та баба роблять, чи дуже вони за мною журяться?

Прибіг, скочив на призьбу та й слухає.

А дід і баба сидять кінець столу та й плачуть:

- Ось який у нас був хороший коржик, одним один, та й утік, а більше вже нема борошенця, вже останнє повимітали!..

А коржик скочив на віконце та й каже:

- Та не журіться ви! Ось бачите, що зробилося: лисичка хотіла мене з’їсти та й зуби поламала, тільки вищербила мене. А ви ж би собі останні зуби поламали, такий я твердий!

- Е,- каже баба,- то й добре, що так сталося! А то в мене мало зубів зосталось, та й тих би не було!

- Еге! - озвався до баби дід,- то в тебе хоч трохи зубів є, а в мене один, то що ж би це було, якби я останнього зуба зломив? Цур йому, тому коржикові! Піди краще, старенька, мені картопельки вкопай та звари - буде й добреньке й м’якеньке!

- Отак і краще! - гукнув коржик,- а я ще по світу погуляю! Нехай лиш мене хто мудрий зловить!

Та й покотивсь, покотивсь, таки співаючи пісні:

- Я по засіку метений,

Я на яйцях печений!

КАЗКА ПРО КОТИКА Й ПІВНИКА

Був собі котик та півник, і дуже вони любили одне одного. От і почали жити вкупі, в одній хатці. Жили собі хорошенько - котик у скрипочку грає, а півник пісеньки співає. Котик іде якої їжі здобувати, а півник дома сидить та хати глядить.

Отже, котик було як іде з дому, то й наказує:

- Гляди ж, півнику, сиди в хаті та нікого не пускай, і сам не виходь, хоч би хто й кликав.

- Добре, добре! - каже півник та засуне хату й сидить, аж поки котик вернеться.

Тільки завиділа півника лисичка та й задумала його виманити, бо вона ласенька до курятинки! От і хитрує, як би тут півника виманити з хати. Підійде під віконце, як котика нема дома, та й підмовляє:

- Іди, півнику, до мене! Що у мене золота пшениця, медяна водиця!

А півник їй одмовляє:

- То-ток, то-ток, не велів коток!

Бачить лисичка, що не виманить так півника, та прийшла раз уночі, насипала півникові попід вікном золотої пшениці, а сама засіла за хаткою та й дожидає. Отже, котик собі пішов, а півник глянув у віконце, коли під хаткою пшениця розсипана, така хороша, і нікого нема. Понадився півник на ту пшеницю! Дума собі: піду лиш я трошки поклюю! Адже нікого нема, не страшно. Я поклюю та й знов у хатку сховаюся. Котик і не знатиме! Бо нікого нема, то ніхто йому й не скаже...

Вийшов півник. Клює собі пшеничку, клює... А лисичка підкралася та й схопила півника за хвіст. Потаскала до своєї хати!

А півничок тоді гукає:

- Котику-братику,

Несе мене лиска

По каменю-мосту,

На своєму хвосту.

Порятуй мене!

Котик і почув. Зараз побіг рятувати півника. Та тільки ж поки прибіг, лисичка вже далеко замчала півника. Котик біг, біг, не догнав! Вернувся додому. Так йому сумно самому - нема півника!.. Заплакав котик, а далі сів, думав, думав та й надумався: взяв свою скрипочку й писану торбу та й пішов до лисиччиної хатки.

А в лисички було чотири дочки й один син. Принесла їм лисиця півника, наказала окріп у печі гріти, щоб півника обпатрати, бо він вже зовсім придушений був.

- Та глядіть же,- каже лисичка,- нікого не пускайте! - А сама побігла ще кудись на лови.

От, як лисичка побігла, котик підійшов під віконце та й заграв у скрипочку, ще й приспівує:

- А у лиски, в лиски новий двір,

Та чотири дочки на вибір,

П’ятий синко

Ще й Пилинко;

Вийди, лисе,

Подивися,

Чи хороше граю!

От найстарша лисиччйна дочка не втерпіла та й каже до менших:

- Ви тут посидьте, а я піду подивлюся, що воно там так хороше грає!

Тільки що вийшла, а котик її - цок у лобок та в писану торбу!

А сам знову грає й приспівує:

- Ой у лиски, лиски новий двір,

Чотири дочки на вибір...

Не втерпіла й друга лисичівна, вийшла... Котик і ту - цок у лобок та в писану торбу! Так усіх лисичок і виманив. А лисиченко, Пилипко, ждав-ждав сестричок - нема, не вертаються! От він і думає:

«Піду я їх позаганяю, а то мати прийде, то буде сваритися, що в хаті не сидять».

Вийшов і Пилипко. А котик і його - цок у лобок та в писану торбу! Так усіх і похватав. Тоді зав’язав їх мотузком і ввійшов у лисиччину хату. Знайшов півника - він лежав уже зовсім неживий, зомлілий. А котик його схопив за хвостик та й каже:

- Півнику, півнику, стрепенись!

Півник стрепенувся й ожив. Та такий радий!

- Спасибі тобі,- каже,- котику-братику, що ти мене одрятував. Тепер же я тебе слухатимусь довіку!

От взяли вони вдвох, де що було в лисички, поїли, горшки-миски побили, а самі втекли додому. Та й знов жили собі вкупці. Півник уже слухався котика. І все було добре.

Друкований текст для вичитування взято з: Пчілка Олена. Годі, діточки, вам спать!: Вірші, оповідання, казки, фольклорні записи. Київ, «Веселка», 1991.

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.

© Форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2019