ОПОВІДАННЯ ТА КАЗКИ

УВІНЧАНИЙ СПІВЕЦЬ

I

Колись давно, віків шість тому назад, жив собі співець у далекій від нас стороні. Зручних співців називали тоді в тій стороні трубадурами: «трубадур» - значить, вигадник, перебендя, бо то ж, власне, ті співці складали пісні з своєї голови, ходячи з одного місця в друге, співали вони свої пісні на послухання убогим і багатим.

Той співець, про якого я хочу вам розповідати, звався Артур Вродливий. Він мешкав у великому стольному городі, де жив сам король, але часто Артур ходив і в інші місця, від більшого до меншого, від города до села. Складав він прехороші пісні і, приграваючи хороше на кобзі, співав їх то по вулицях, то по дворах.

Часто заходив Артур до одного знатного двора, де жила графиня Еліза, правдива красна панночка, вродлива напрочуд. Артурові здавалося, що кучері у неї як «сонячне проміння», очі як «небо весняне», личенько як «біла лілея», уста як «розквітлая рожа». Хороші пісні співав Артур панночці Елізі, і вона охоче слухала його, дуже охоче! Припав їй до вподоби і замислений вродливець Артур-перебендя, і вона часто навіть так думала: «Яка шкода, що він тільки убогий співець! Чом би йому не бути графом або князем - тоді я стала б йому за дружину!»

Так, убогий Артур-перебендя був нерівня графині Елізі - куди там!.. Хутко пройшла чутка, що вона заручилася з найвельможнішим і найбагатшим у цілому панстві князем Тибальтом.

Тож саме під той час, як справлялися ті заручини, прийшовся в тому городі й співецький турнір. Турнір - значить, герець, перемагання; на турнір часто сходилися рицарі, один проти одного, хто дужчий та зручніший, і билися на конях у цілій рицарській зброї; отак часом збиралися й співці на співецьке перемагання, вони приходили зі своїми кобзами й співали прилюдно кожен свої пісні; хто співав найкраще, тому була слава і давано було вінок з лаврів та квітів.

От на такий-то співецький герець покликано було співців у двір до графа, до батька панночки Елізи. Урядилося правдиве свято: зібралося багато вельможних гостей, убрано було розкішно подвір’я й світлицю; всюди був рух, гомін, музика.

Вступили до свого місця співці, а між ними й Артур той Вродливий. О! Хто не глянув, то сказав би, що недарма його так прозвано: сам стрункий, як явір, золоті кучері спускаються на плечі, очі, як у сокола винозора, дивляться сміливо та ясно перед собою, аж промінням грають, а з хороших уст готова злетіти пісня.

Проспівав один співець, проспівав другий, далі вийшов наперед Артур. Вийшов, поглянув - не вперше йому було бачити вельможне панство: сяє добірна зброя, сріблянії лати, сяють розкішні шати, ясні сяєти, квітчасті адамашки та золотом шиті дорогі оксамити, мигтять самоцвіти і ковані цепки,- дарма, оте все не здивує Артура! А між гарними дамами шукав він бистрим поглядом Елізу - і знайшов; та не гарний її убір зупинив його око, не тая срібная сукня, гафтована дивно, не перли в косах, не діаманти, що сяяли, запинаючи білий великий, штучно плетений комір: ні, Артур бачить у Елізі тільки золото її кіс, рубіни її уст та діамантовий проріз її очей, що пильнують його.

«А хто ж то такий сидить біля неї, отой суворий, поважного віку рицар? - подумав Артур.- А се ж, певно, її наречений, вельможний князь Тибальд».

Загомоніли струни, і почав Артур свою пісню. Отак він співав:

- Кажуть, князь єсть багатий, вельможний

В краю цілому володар він можний,

Всякий боїться його.

А хіба ж і співець - не багатий?

Чи ж не має він красні палати?

Панства не має свого?

По полях, по ланах його погляд вітає,

У палаті-діброві співець спочиває,

В милій країні рідній;

Там міжгір'я - розкішні світлиці.

Там кришталями грають криниці,

Перли в траві росяній!

Інших скарбів співець не збирає -

О, бо скарбів доволі він має:

Духом він, серцем багач!

Не хова ж своїх скарбів у скриню,

Свого серденька чисту святиню,

Всім віддає той дукач:

Ви ходіте усі, послухайте,

Ви ходіте усі, привітайте

Думку та пісню співця!

Йому ж більшої плати не треба,

Як, почувши ту пісню, мов з неба,

Погляд блисне молодця.

Так, не треба співцю нагороди,

Як між гуртом у дівчини-вроди

Мило всміхнуться уста;

Як громада його вислухає,

Як його і дитина вітає,

Серденьком чиста, свята!

О, співцю утішання ті милі -

Так, як рибці - глибокії хвилі

В морі просторім її,

Так, як місяцю - зіроньки гожі,

Соловейкові - пахощі рожі,

Соколу - рясні гаї.

І як сокіл високо літає,

Вільним оком весь світ оглядає,-

Так і співець на крилах

Своїх буйних пісень, своїх думок,

Своїх мрій, сизокрилих голубок,

Вільно літа по світах.

Ні, не князь щасливіший за нього!

О, співець йому щастя свого

Не проміняє повік,-

Одного він благатиме в бога,

Щоб не зрадила кобза-небога,

Вільним щоб був він навік!

Скінчив Артур пісню. Після нього співали інші співці, а далі й знов прохано було, щоб заспівав ще Артур. Отож герольди викликали його, а сама графиня Еліза дала йому почесну нагороду: вона встала з свого високого різьбленого крісла і, коли Артур підійшов, то графиня положила на голову співцеві чудовий вінок із лаврів і рож.

Пішла луна від покликів горожан: «Слава, слава співцеві Артурові!» Пішов утішний гомін, гримнула музика...

О, який був радий Артур з своєї заслуги! Ось він вертається додому з тим преславним рожевим вінком на своїх кучерях. Той прекрасний вінець слави сяє далеко - і всі перестрічні говорять: «Ось іде співець Артур, що своїми піснями переважив усіх на співецькому герці!» Вступив увінчаний співець у свою вулицю. Жив він далеко, і вулиця його була дуже бідна. Там жили робітники, ремісники, що перебивалися з дня на день своєю працею. Однак всі вони знали свого співця: він співав свої пісні на вулиці, на базарі, і ті убогі люди не раз чули, «свого Артура», власне, бо він і виріс серед них. Тепер, бачивши, що їх співець іде увінчаний, бачивши, що то він дістався переможцем на співецькому герці, його сусіди, тая сірома, дуже тішились і сердечно вітали його. Старі й малі оточили його, провадили далі вулицею, розпитували (бо вони не були на пишному подвір’ї у графівни),- співець охоче відповідав, пограваючи на струнах та даруючи приспівками.

Так ішов він проміж гуртом сіроми, коли це підійшла до нього одна маленька дівчинка й промовила, показуючи на його рожевий вінок: «Дай мені квітку!» Усміхнувся співець, зняв свого вінка і одщипнув одну квітку для малої. Побачивши те, інші діти оточили його і теж просили: «Дай і мені квіточку! Дай і мені квіточку!» Мусив співець роздати одну по одній мало не всі рожі з свого вінка, і йому досталася тільки одна квітка. І тую єдину милу пам’ятку-квітку ніс він в руках, тішачись нею. Аж от з темного закоморка близько його воріт вийшла маленька дівчинка, така маленька та худесенька, й мовила, несміливо простягаючи ручку: «Дай і мені цяцьку!» Вона показала на його рожу.

Шкода стало співцеві тієї єдиної квітки, і він відказав:

- Ні, моє серденько, не можу я тобі дати цієї квітки,- бачиш, вона одна у мене зосталась!..

Відступилась дівчинка, закрила рученятами очка й гірко так заплакала вголос: «Всім дав цяцьки, а мені нема!..»

Жовнір штурхнув дівчинку, промовивши:

- Іди, іди геть, чого лізеш!

- За що кривдиш бідну сирітку! - озвалась одна жінка.- Вона нічого не зробила: просила квітки, як і інші діти,- ну, а не дали, то й не дали!

Оглянувся тоді співець на дівчинку, і жалко йому стало її, що вона плакала.

- Ну,- сказав він,- ходи сюди, мала! Візьми уже цю квітку останню та знай, моя пташко, що віддаю тобі найдорожче, що маю у себе!

Взяла дівчинка рожу та так-то вже втішилась нею! Ще сльози не висохли на очах, а очки ті вже так весело сяють, дивлячись то на рожу, то на співця.

Так закінчився для співця день його слави, його щастя. Минали дні, минали місяці, роки. Співець все складав та співав убогим та багатим свої пісні. Однак пісні його дедалі все менше подобались вельможним людям, і не злюбили його ті люди. А далі... далі прийшло до того, що співця за ті прикрі пісні посадили в тюрму.

Сидить співець у темниці за гратами не рік і не два, а цілих сім літ. То зима, то літо настава, а співцеві у його в’язниці все одна тільки журба та нудьга. Помарнів він, змінився, а все мусить сидіти!

Раз була весна уповні, та така-то вже хороша, що співець Артур аж у темниці почув її, і блискуче золоте проміння, розливаючись по світу, зазирнуло і в його темний куток, а легесенький весняний вітрець приніс і через його грати пахощі молодого листу, відгук пташиного співу.

О, який був би радий співець хоч годину побути на подвір’ї, подивитися вільним оком, як сяє весна-краса!

Та ба! Мусить сидіти у вежі...

Коли це прийшов наказ вести в’язнів на роботу - копати землю. Між іншими повели на роботу і співця Артура; він був дуже радий з цього - бо все ж, ідучи, дихав вільним повітрям, бачив сонечко святе, міг поглянути в лице весни-краси! Привели в’язнів аж на ту улицю, де колись-то жив наш співець: там малося будувати нову вежу, і в’язням наказали копати рів під тую вежу. Копають вони, уже глибокий рів викопали; коли чує Артур, мовби хтось голосніше гомонить улицею. А то йшло весілля: старших кілька душ і молодий робітник з своєю молодою; та молода була теж робітниця, дуже бідно одягнена - єдиною оздобою її убогого вбрання був вінок на голові із невеличких свіжих рож. Однак молода була весела - щебетала й сміялась. Молодий її теж був радий. Вони довго збирались, поки змогли взяти шлюб - і тепер були щасливі, хоч знали вони, що цілий вік будуть тяжко працювати, але й знали те, що, яка б не судилась їм доля, вони від цього часу будуть вкупі, вкупі!

Весело розмовляють молоді, не вважають і на те, що почала зриватися негода.

Коли це як повійне дужий вітер,- зірвав у молодої з голови вінок і покотив його улицею, а далі аж у рів, якраз під ноги Артурові. Підняв співець того вінка, держить у руках, і так йому пригадався його колишній рожевий вінок, що було йому дано на співецькому святові... От цею самою улицею ішов він тоді увінчаний, веселий та щасливий! Зітхнув співець, похитав головою і подав молодій її вінок. Молода подивилася на його бліде, смутне обличчя, постерегла його чулий погляд, немов заволочений сльозима, мовчки одірвала одну рожу від свого вінка і подала в’язневі.

- Спасибі!.. Спасибі,- промовив співець.- Я так давно не бачив рож!

Молода усміхнулась і сказала:

- А ти думаєш, що я часто їх бачу? О ні! То вже я тільки для свого великого свята купила собі цих рож! Скажу тобі, що до цього дня я тільки раз на віку мала в своїх власних руках живу рожу, давно, як ще була малою, це було перший і останній раз до цієї пори! Але ж бо то й рожа була! Мені дав її наш славутній співець Артур,- останню з свого вінка, що дали йому на співецькому герці за найкращі співи. О, яка ж я була йому вдячна, як я тішилася тією квіткою! До того часу я не мала в своїх руках ніякої живої квітки - і мені здалося, що я стала якоюсь княжною!.. Потім знов не доводилось мені мати таких квіток, але, вже ладнаючись до шлюбу, я сказала собі, що конечне, конечне, хоть на останні гроші, куплю собі віночок із рож!..

Молода щебетала, а співець увесь затремтів і перепитав її:

- Так то тобі дав Артур останню рожу з свого вінка?

- Мені, мені,- проказала втішно молода,- милий, бідний співець! Кажуть, його посадили в тюрму і він досі перебуває в неволі та в кайданах! Не знаю, чи правда цьому.

- Правда,- тихо промовив співець.- Це він перед тобою!..

Молода зумілася покрикнути:

- Це ти?!

Пошанувала ж вона його ще добрим чулим словом, а відходячи, промовила:

- Хотіла б я тебе чим подарувати, нещасливого нашого в’язня-співця, але не маю нічого! Однак даю тобі найдорожчу річ, яку тепер маю. Візьми мій рожевий шлюбний вінок!

З тим словом молода опустила до нього свій вінок, одщіпнувши собі тільки одну квітку, й промовила:

- Це буде мені на спомин про мій щасливий день і - про тебе!

- Вінок за вінок,- прошепотів співець, беручи вінок, що спускався до нього, і сльози, як роса, упали на хороші квіти. Весілля пішло далі, а в’язнів незабаром повели назад у їх вежу. Увінчаний знову, співець поніс свій рожевий віночок з собою в темницю.

II

Співець сидів у темниці, а тим часом навколо його в місті все йшло своїм ладом.

Раз у самого короля був бенкет. Бавився король, бавилися придворні й гості - пані, рицарі. Однак щось-то сам король не дуже щиро бавився,- видно, ті придворні забави йому надокучили, дарма, що він королював ще недавно. Старшому царедворцеві було це прикро, бо він дбав про те, щоб приподобитися молодому королеві, догодити йому упорядкуванням всього при його дворі. Тим часом бенкет ішов далі. От вийшов придворний співець і почав співати нові пісні, які він зложив для короля. Король прослухав і не сказав співцеві нічого, але старшому царедворцеві він промовив з недогодою:

- Зовсім не має здібності твій новий співець! Він так же само складає свої пісні, як і ті два, що були перше. Так уже мені обридли їх думки та співанки,- все те саме, без серця, без щирості: все тільки лестки мені та вихваляння без кінця,- це все я чув уже давно, як складено було прославні пісні ще моєму батькові! Ні, не до сподоби мені твої співці! Рад би я послухати чогось правдивішого та свіжішого. Кликнув би ти мені ще якого незвісного співця, такого, щоб не знав, що то треба співати королеві...

Задумався царедворець, далі поклонився королю, мовлячи:

- Слухаю, ясний пане! Я тобі кликну ще одного співця... О, здатний співець! Він був провинився і тепер сидить у тюрмі, але його можна закликати. Не повинен би він забутися свого хисту. О, то вже так перебендя!

Ну, послали до в’язниці,- або ж довго послати, та ще по охоті самого короля,- і привели співця Артура, так як він був, у його кайданах. На голові він мав вінок з помарнілих рож. Привели його в світлицю і кажуть співати для прослухання величного товариства,- дали й пак йому кобзу. Всі з цікавістю й жадобою дивились на нього, насторожилися слухати славутнього митця.

Поважний блідий співець стояв стурбований, мовчазний, глибока дума склонила його чоло; далі він підвів свій погляд на товариство й почав:

- Згадали, панове, співця у неволі!

Та давньої втіхи вам з мене доволі!

Що маю співати, як думка не вільна?

Хіба про свою заспіваю вам долю:

Не злота, не срібла шукав я у світі,

Не влади великої,- думав, що волю

І щастя найбільше знайду в своїй пісні,

Як серцем отвертим співать її буду,

Співать, вимовляти душі на утіху,

На втіху своєму коханому люду;

А вийшло, що й сеє небеснеє щастя

Здолає та сила земна відібрати

В співця, коли схоче... і вільнії крила

У ластівки-думки приборкать, зв’язати,

Нехай же в неволі - і співам кінець! -

Не хоче співати в кайданах співець!

З тим словом співець кинув кобзу об землю. Всі ахнули, зумілися!.. Старший царедворець скочив з місця і гукнув співцеві:

- Геть, зухвальцю! Як ти міг одважитися поводитися так у цьому місці! Я просив дозволу у ясного короля кликнути тебе сюди, щоб ти показав свій співецький хист, а ти мені завдав сорому перед всім світлим товариством! Геть звідси! Геть, ведіть його назад, звідки привели! Хутко!

Тюремна сторожа повела співця назад у в’язницю.

Старший царедворець по тій справі підійшов до короля і мовив:

- Ясний пане, не гнівайся на мене, що перебув єси прикру хвилину через того безрозумця! Чи міг я сподіватися такого? Гадав я розважити тебе, а тим часом вийшла несподівана прикрість. Прости, з своєї ласки великої!

Молодий король не слухав тих слів, він сидів мовчки, вражений душею, задуманий.

Тим часом знадвору почав доноситись якийсь гомін, гамір: то зібралася і почала гвалтувати міська юрба: бачили бо перше городяни, як їх співця Артура вели з в’язниці, та ото й положили собі, що його випускають на волю; коли ж тепер побачили, що його, блідого, понурого, тюремники вели знов у в’язницю,- затурбувалася юрба, стала гукати, що сама доступить до короля, щоб не попустить дальшої зневаги своєму співцеві Артурові.

Отож юрба, оточивши співця, гукала, не давала його вести далі.

Почули про те царедворці, збентежились, стали міркувати; найпаче заметушився старший царедворець, що то з його причини сталася вся пригода; думав собі: що він скаже королеві, як той попитає про гук надворі. Як розв’яжеться вся справа? Підступив же він до короля, щоб самому бути коло нього та краще відповідати, коли той попитає про гамір надворі. А король озвався до нього з таким словом:

- Шкода, шкода, що Артур не схотів співати, здатний він співець! Зручно орудує словом, недарма прославився! Так, це не те, що мої придворні співці, котрі мені так обридли: цей говорить од душі! Шкода, що не судилось мені милуватись його співецьким хистомі А що це за гамір надворі? - попитав король наостанку, бо гомін ставав усе більший та більший.

Царедворець збентежився ще більше. Що тут казати? А однак треба щось казати!..

- Ясний пане, то люд турбується,- почав царедворець.

- Люд? Чого? - попитав король здивований.

- З поводу співця!.. Нарікає на те, що його знову ведуть у вежу...

Почав придворець розповідать, аж бачить у вікно, що юрба рушила до королівського замку, дехто сперечається з замковою сторожею, либонь, з’явилася думка між людом доступитись до самого короля. «Кепська пригода - і все через того співця!» Раптом у царедворця прокинулась така думка:

- Величний пане,- мовив він королеві,- тобі так сподобались співи Артура, одважуся порадити тобі одну річ: даруй йому волю і зостав у себе за придворного співця! Буде з того спільна догода: матимеш вподобного собі співця, він теж буде тобі вдячний, буде статкувати повік, пам’ятаючи твою ласку,- а тим і городяни втішаться... Чуєш, який гамір! Ох, я чую брязкіт зброї! Хутчій, мій пане! Вели завернути співця?

- Велю! - мовив король.- Скажи завернути і об’яви йому мою волю, що наставляю його моїм придворним співцем!

Кинулись герольди чинити королеву волю і завернули співця.

І знов став на порозі ясної світлиці той блідий співець з помарнілими рожами на високому чолі.

- Дякуй величному добросердному нашому королеві! - мовив до Артура старший царедворець.- Його милість не тільки прощає твій безрозсудний вчинок, а ще дарує тобі велику честь - наставляє тебе своїм придворним співцем, і ти більше не підеш у темницю, зостанешся тут, при дворі. Тільки ж гляди: шануйся! Дбай об тім, щоб не втратити панської ласки,- лиши свої химери! Ну, дякуй же ясному королеві! Ось тобі й кобза: тепер співатимеш не в кайданах - зараз їх з тебе здіймуть.

Вклонився співець королеві і, підвівши знов голову, промовив, опустивши руку на струни:

- Спасибі за ласку, величний владарю!

Я радий темницю свою занедбати,

Де й сонечка світа ніколи не бачу,

Сльозами кроплю тільки темнії грати,

У тузі та в смутку літа свої трачу!

Я рад визволінню... Та тільки гадаю,

Що в тім не знайду собі світлого раю

І повної втіхи, коли я темницю

Тепер проміняю на ясну світлицю

В палатах у тебе!

Чи тут я для себе

Вигоду знайду найдорожчу для серця?

Ні! Буду невільцем, як перше, мій пане.

Ні! Щирої волі я тут не зазнаю:

Хоч з мене і здіймуть залізні кайдани,

Та інші - на душу співцеві наложать!

В’язниця та сама зостане, хоч краща...

Хоч в злоті, в єдвабах - та воля пропаща!

Спитайся у пташки, чи буде їй втіха,

Коли її з меншої клітки в міцнішу,

Окутую злотом, навіки посадять?

Чи знайде собі в тому долю милішу?..

Тож так, мій владарю, коли мене візьмеш

В свій царський будинок, для втіхи царської,-

Я мушу співати тоді тільки теє,

Що скажуть співати!.. Ні, долі такої

Не прийме душа моя! Краще в темниці

Останок життя мого марно загине,

Ніж пісню продам свою, дану від бога!

Нехай же про мене та слава не лине,

Що я для нещасного лакомства того -

Навік відступився від співу свойого!

Іду я, мій пане, назад у темницю,

І знову там думку свою жалібницю

За гратами стиха собі заспіваю;

Тим бучної слави собі не придбаю,-

Але й не бажаю вінків тих розкішних

Із ручок зрадливих, від пань тих препишних;

Коли ж я умру, то на грудях зомлілих

Вінок оцей ляже із рож помарнілих,

Вінок, що убога до мене спустила,

Коли у кайданах співця свого вздріла.

Прощайте, панове! Лишаю світлицю,

Ясную неволю,- іду у темницю!..

«Божевільний!.. Божевільний!» - пішло поміж гуртом придворним: «Таку честь відвернув!..»

- Що хотіти з божевільного,- мовив теж найстарший царедворець до короля.- Бачиш, ясний пане, сам: зовсім збожеволів неборака!..

- Ні,- відказав король,- він не божевільний! Він тямить те, що каже... Гей, слухай, стій! - гукнув далі зворушений молодий король до співця.- Ти не маєш іти в темницю, ти вільний! Я дарую тобі волю, і не з тим, щоб ти зостався у мене: іди, куди хочеш, співай, кому хочеш... Тільки візьми у мене оцю кобзу на спомин.

- Гей, подайте йому кобзу, оздоблену перлами!

Принесли кобзу, побивану злотом, цвяховану перлами; чудова була та кобза: її струни бриніли, як голос дівчини.

- До сподоби тобі ця кобза? - спитав король.

- Дякую,- відповів кобзар.- Чудова кобза! Але знай, мій пане, що дорожче цих перлів для мене - ті чисті перла, що блищать тепер в очах у тебе! Бувай здоров, щасти тобі боже! Коли забажаєш почути пісень вільного співця, то кликнеш мене - я буду до тебе приходити!

Незабаром, вийшовши з королівського будинку, з’явився співець на майдані. Коли народ побачив його вільного, без сторожі, без кайданів, то вельми зрадів. Дізнавшись про всю справу, люд почав гукати: «Слава, слава нашому мудрому королеві, слава!»

Пішов співець на свій давній куток; його проводила велика юрба, гукаючи: «Слава нашому співцеві Артурові, слава, слава!»

А діточки бігли попереду та й собі гукали: «Слава нашому співцеві Артурові, слава, слава!»

СОСОНКА

Недалеко від лісу стояла хатка. В тій хаті жив чоловік Максим з сім’єю; було в нього четверо дітей,- найстаршому хлопчикові Івасеві було десять літ.

Ліс був такий гарний, навіть зимою не здавався смутним, бо проміж чорноліссям було там чимало й сосон, а вони завжди веселять око тим вічнозеленим убранням!

Недалеко від Максимової хати була одна сосонка - така-то вже хороша! Була вона не дуже велика, але й не маленька, саме мірненька та така зграбнесенька, круглесенька, зелені глиці аж сяють, а молоді пагонки, як свічечки, стремлять, прості та ясні.

Красує сосонка. Прийшла осінь смутна, прийшла зима люта, а сосонці байдуже! Сусідки її, берези та липки, стоять такі сумні та бідні, листячко з їх геть облетіло, а сосонка мов би ще кращою здається поміж смутних товаришок.

Отож і запишалась вона, каже берізкам та липкам:

- А що? Де ваші кучері гарні та рясні? Стоїте деркачами! Ох, що то за хороша річ, як хто шляхетного роду! Нема в світі як ми, сосни! Ой світе мій, яка ж я гарна та велична!

Величається сосонка, аж тут прилетіла сорока. Сіла в неї на гілці та й каже:

- Че-че-че! Чекай, чекай!..

А чого чекати - не каже...

Тим часом сорока таки знала, що казала: вона, бачите, була на подвір’ї в дядька Максима й бачила, як Максим сани ладив; чула й те, як Максим говорив Івасеві, що поїде зрубає сосонку та повезе на продаж.

Так воно й сталося. Запріг Максим коня, під’їхав до тієї сосонки, зрубав її, бо вона була сама найпридатніша, та й повіз на торг.

І синок Івась упросився з ним (бо то не дуже далеко було). Одягся Івась, мати дала свої чоботи й онучки добрі; сидить Івась у санках, добре йому, і сосонку рукою придержує на гринджолах. Нічого не знає сосонка, куди це її везуть, тільки гілочками стріпує, як підскочать де санки дорогою.

Приїхали в город і стали там, де й інші люди стояли з ялинками та з сосонками; багато там їх, тих деревців було, бо то саме Різдвяні святки були (якраз проти нового року). Багатші пани купували ті зелені деревця, щоб становити їх у хаті та вбирати на втіху дітям. Чи то ж не втіха справді? Тут зима біла, все снігом укрите, а тут тобі зелене деревце стоїть у хаті, убрате та освічене - зеленіє!..

Еге ж! Ото з такою думкою, щоб купити деревце, підійшла й до нашої сосонки якась-то підстаркувата жінка, либонь, нянька, з двома паненятами. Щебечуть дітки; а нянька тільки глянула на господаря, та й гукає:

- Чи се ви, куме Максиме?

- Та я ж,- каже Максим.

От розговорилася нянька та зараз і сосонку купила. Сказала потім везти деревце до її панів. Приїхали. Сосонку внесли в горниці, а Максим заїхав у двір. Нянька, бачите, закликала Максима в кухню, трохи погрітися, чаєм його заходилась приймати. Бо хоч вона вже й городянка була, та колись у сусідньому селі жила, так ото й кумою була Максимові. Таки ж не подоба цуратися! Приймала нянька, як могла: Івасеві дуже доброго бублика дала.

Поснідали трохи. Тоді Максим, подякувавши за хліб та сіль, подався в город деякі справи справляти. А хлопця свого Івася в куми зоставив.

Коли вже надвечір приходить Максим та й журиться.

- Все,- каже,- справив, купив, що треба було, а тільки з чобітками лихо: ще перед святками дав шити, а вони й досі не пошиті! Сказав швець, на завтра будуть нехибно готові; та чи то ж не досада - завтра знов по їх приїздить? Хотілось би на новий рік дома побути!

Нянька й почала вмовляти Максима, що вона попросить панів, щоб позволили йому переночувать у їх у дворі.

- Вам, куме,- каже нянька,- вигідніше так буде. А Івасеві ж то яка втіха буде! Я попрошу панів, щоб пустили його в горниці подивитись на сосонку,- сьогодні ж її вбиратимуть.

Зосталися наші.

Сидить Івась та й думає: «Як там вони ту сосонку вбиратимуть?.. Що то за диво таке буде!..»

Аж і справді «диво» предивне побачив Івась! Як повела його ввечері нянька в покої, та як став він на порозі тієї панської світлиці, та як глянув він на ту сосонку, то аж оторопів!

Світе мій ясний! Івась навіть не пізнав своєї сосонки! Вся вона сяє свічечками, ліхтариками, все гілля обчіпляне яблучками, якимись цяцьками, червоними, синіми, золотими, аж у очах мигтить! Під сосною, на примості, стоять ляльки, коники, щось таке ще... А ось кругом сосонки почали ходить такі дивні діти - чи, може, то живі ляльки? Такі гарні, кучеряві, так штучно повбирані... Що се таке?.. Чи сниться, чи справді діється?..

А сосонка стоїть, сяє - як зоря в небі! Ну, й тішилася ж вона!

- От,- каже,- моє щастя прийшло! Я таки знала, що не проста доля мені судилася!.. Боже, як же гарно, як любо! Як усі вихваляють! От коли б то липки побачили!

Та не довго втішалася гарна сосонка: ще свічечки не догоріли доостатку, а вже їх погасили (боялися, щоб не було чадно, як почнуть куріти недогарки). Далі почали здіймати з сосонки її покраси. Все, все поздіймали - ласощі, цяцьки, забавки!.. Зосталося тільки те, чого не зауважили або щось нікому не потрібне більше: якісь ланцюжки з паперу та деякі дрібниці...

Стоїть сосонка, розібрана, темна, дивується, ради собі не дасть: що се таке?.. Її розібрали? За неї зовсім не дбають?!

Се була правда - за неї ніхто більше не дбав. Всі зайнялися тими лакоминками та цяцьками, що здіймано з неї. Все те було поділено поміж дітьми. Навіть Івась добув, з ласки няньчиної та малої панночки, кілька золотих горіхів, червоних яблучок, цукерків у кошичку маленькому, солодкого коника і паперову золоту рибку! Боже мій, чи то ж не втіха?

Аж уночі снилось Івасеві те свято та осяяна сосонка - все те диво, що він бачив.

Другого дня вийшов Івась на подвір’я до батька, а батько вже коня запряга. Бачить Івась - виволокли слуги з будинку сосонку й кинули її надворі, біля дровітні; сказали, що вдень багато гостей буде, то не потрібно, щоб таке чепірадло в світлиці стояло. Лежить бідна сосонка, розчепіривши те обдерте гілля... Вчора вона була така велична, а тепер?.. Глянув Івась та аж йому шкода стало. Не знав він того, що й з людьми часто так буває!

Дививсь, дививсь Івась, та й заманулось йому взяти додому тую сосонку; на ній пак були ще недогарки, стреміло кілька золотеньких цяцьок, обривків ланцюжків паперових. «Можна дома показати, а як ще те почіпляти, що пани дали, ото-то здивуються наші! - думає Івась.- Куди пак! Яблучка та золоті горіхи на сосні - аж п’ять,- чи в хуторі таке бачили?»

Спитали в двірника, чи не можна б узяти сосонку?

- Та можна,- каже,- нащо вона тепер здалась? Тепер вона нікуди не годна!

Як то було сосонці слухати отаке?!

Поїхали наші, повезли сосонку до свого двора. От уже й до лісу під’їхали; всі дерева так дивуються: що се таке з сосною сталося? Стовбурець управлений в перехрестя, на вершку золота звізда стремить!..- Подивіться,- каже берізка,- які на ній ланцюжки рожеві!

- Ет,- цвірінькнув снігирчик,- не хотів би я й ланцюжків, хоч би й рожевих! Нема в світі, як воля!

Приїхали наші, втягли сосонку в хату. Гомін такий знявся! Івась розповідає, показує цяцьки, діти всі щебечуть, дивуються!.. А ввечері Івась таки почепив на сосонку все, що мав, ще й недогарків кілька позосталих запалив. От так утіха була малим.

Та не довго й тут була шана сосонці: через день діти витягли її на двір і поставили її коло порога. Нічогісінько вже на ній не було!.. Єдину втіху мала вона в тім, що розповідала горобчикам, які сідали їй на гілочки, яка то їй честь була у панів того вечора!..

А згодом побачила сосонка, що стала вона сохнути, жовкнути...

Одного дня Іван і каже батькові:

- Тату, порубайте вже сосну на дрова, бо вже вона пожовкла!

А батько одказує:

- Нащо її рубати! Краще я поставлю її замість віхи, отам, на дорозі, бо тепер раз у раз метелиця дорогу замітає; вже нащо я дорогу знаю, і то вчора блудив. Нехай хоч сосонка для прикмети на дорозі стоїть.

Поставили сосонку на полі, при дорозі. Стоїть вона, людям дорогу показує.

Одного разу їде Івась у санках з батьком та й каже їй:

- Бувай здорова, сосонко! Уже я з дому від’їжджаю! Прощавай!

«Що се таке? Чого він прощається?» - дума сосонка.

А воно й справді те було, що Івась від’їжджав. Приїхала якось до них Максимова кума, ота нянька, та й почала казать, що її пани шукають хлопця до послуги в горницях і що добре було б віддати в ту службу Івася; намовляла, що він собі одежі й грошенят заслужить та й в люди потроху вийде. Як почала вмовлять, то й одвезли ото Івася, за яким часом, на службу до панів.

Та щось не дуже-то йому на тій службі повелося. Не сподобалось йому... Перше всього ймення йму перемінено: був він Івась, а то став уже «Ванька»; потім дали йому таку вузьку та тісну одежину, посадили в прихожій, а часом пошлють куди. Туряють Івася пани, штурхають у потилицю слуги. Одно слово, за попихача в усіх. Одного разу старший слуга так побив Івася за якісь панові чоботи, що Івась довго плакав... А другого разу горнична за ножі набила...

- Ні, годі сього! - зважив сам собі Івась і задумав утекти. Була масниця, був у панів великий бенкет; в будинку знявся такий шарварок, що ніхто й не зауважив, як зник Івась. Огледілися потім: «Де Ванька? Покличте Ваньку!» А «Ваньки» вже й сліду нема - за містом уже!

Іде Івась; уже він далеченько в полі опинився, вже не боїться, що ось-ось наженуть!.. І так йому любо, що то він на волі, навіть не холодно здається, дарма що й сніжок іде. Просторо так навкруги, повітря таке чисте, та біло, біло так усюди!..

Але ж от погано, починає смеркати, та й сніг дедалі більший та більший віє, та ще й вітер його крутить, аж іти тяжко. Мете... Ох, боже мій, та де ж вона та дорога? Лишенько! Збився Івашко з дороги! Кидається він то в той, то в той бік, сльози рвуться з очей, бо нічого не вдіє! Не знає вже, де він і що... Може, воно недалеко від дому, а може,- зовсім не туди він іде, куди слід! «Боже мій! - плаче Івась,- що ж се зі мною буде? Замерзну я в полі!» (А вже й так ноги дуже померзли!) Плаче бідний Івась, крізь завірюху нічого перед собою не баче. Коли се дивиться - щось мріє... Перше злякався,- думав, що вовк; коли ні: то дерево... Боже мій, та се ж та сосонка, що батько Івасів поставив; он і друга віха!.. Зрадів Івась, де в нього й сила знов узялася. Бреде через замети. О, тепер він вже знає, куди йому держать! Тепер він доб’ється додому.

Добився! Ось і хата його. Дома ще не сплять, у хаті світиться - вечеряють, либонь. Підійшов Івась під двері, боїться й у хату йти, щоб не сварили, що втік. Почула мати:

- Цитьте,- каже,- діти, мовби щось плаче чи що!

- Та то вітер у комені,- каже батько.

- Та ні, бо таки не вітер...

Коли відчинили двері, аж то Івась у сінях!.. До нього, питають:

- Що се таке?.. звідкіля се він?..

А він ледве промовляє за слізьми:

- Я покинув, я не можу там бути, там мене б’ють усі!.. Я не можу!

Що ти будеш казать дитині, як воно отаке бідне, плаче, тремтить, руки подубли!..

- Моя доленько! - скрикнула мати, роздягаючи Івася та придивляючись до нього при світлі.- Та яке ж ти худе стало! Яке ж то тобі лишенько було!..

Відігріли Івася, нагодували, положили спати на печі.

Другого дня встав Івась, виспаний, та такий радий, що то він дома, на волі! Ніхто його не ганяє, ніхто стусанів не дає!.. Побіг з братом Андрійком надвір, а далі в лісок та на поле. А за околицею вже й дорогу свіжу протерто - саме на торг люди їхали. Побігли хлоп’ята з гринджолятами тією дорогою. Ось і сосонка знакомита!

- Спасибі тобі, сосонко! - каже Івась,- адже якби не ти, то я був би замерз!

- А бач,- каже сосонка,- а ти казав, щоб мене на дрова порубали! А от якраз я тобі в пригоді стала!.. Та й двірник помилився; казав, що я ні на що не здатна,- а ось дарма що я пожовкла, проте здаюся на користь!

Похитується сосонка, думоньку гадає... Прилетіли до неї пташки, вона й каже їм:

- Полетіть до моїх сестричок та розкажіть їм про всю пригодоньку мою!..

МАЛИЙ МУЗИКА МОЦАРТ

Славутній німецький музика Моцарт почав грати на фортепіано, ще бувши зовсім малим. Про його великий хист дійшла чутка аж до короля. Оповідано королеві, що малий Моцарт може заграти чималу річ (сонату) навіть тоді, як накрити клавіші хусткою. Забажав король почути Моцарта.

- Приведіть мені,- каже,- того хлопця, коли він такий митець! Хочу його послухати.

Взяв Моцартовий батько свого сина-музику й повів у будинок до короля.

Приведено їх у велику світлицю; вийшов король, зібралися й всі його прибічні. Тоді привели Моцарта до фортепіано, накрили клавіші хусткою й казали грати.

Моцарт грає, всі дивуються та хвалять, що який то він зручний. Потім король і каже:

- Ну, грай іще що-небудь, уже без хустки. Я чув, що ти там із своєї голови щось компонуєш!

Ну, король слухав, а потім щось таке почав говорити з своїми прибічними; пішла розмова, далі вже й сміх чути - щось там веселе розповідали...

Малий музика тоді, бачивши, що на грання його вже не вважають, як схопиться зі стільчика, як грюкне накривою від фортепіано,- та й побіг із світлиці. За ним погнався батько і дехто з інших, і кажуть йому:

- Що це ти? Як же можна так поводитись у королівській господі? Не скінчив, не вклонився королеві, не подякував за ласку.

- За яку ласку? - каже малий Моцарт.- За те, що король просив мене грати, а потім не слухав? Це теж зневага для мене! Коли просив, повинен слухать!

- Але ж то король! - кажуть хлопцеві.

- То що! - каже музика.- Королів багато, а Моцарт-музика - один.

Минув час. Моцарт виріс та став славутним музикою по всіх краях. Приїхав він раз у свою столицю давати концерт. Ох, так-то вже пильно слухали його вся громада присутня і король з своїм товариством.

НА ХУТОРІ

У хаті в селянина Остапа та його жінки Ганни - радість: найшлось телятко теї ночі. Вони внесли його в хату, бо мороз був великий, і воно могло й замерзнути в хліві...

- Минічка, миня! - примовляла Ганна, гладячи телятко.- Яке ж воно гарненьке! - додала молодиця, весело дивлячись на чоловіка.

- Ото вже тішитиметься Івасик, як прокинеться!

Ганна поглянула на піл, там спав її первенчик - гарненький, білоголовий хлопчик Івась.

Телятко ледве держалося на ногах та дивилось карими добрими оченятами, поводячи вухами. Остап сів на лаву, уперся руками в коліна і поглядав то на теля, то на піл, на Івася. На молодому виду в Остапа сяяла втіха, сірі очі наче сміялись, одсвічуючи в собі щасливу думку. Ганна побігла і через якусь хвилину вернулася з оберемком соломи в руках.

- Ти ж гляди, потихеньку! Не роздави телятко,- пожартував Остап.

- Отаке й вигадає,- засміялась Ганна. Положила коло печі солому, нахилилась до телятка, а воно підняло мордочку і стиха заревло.

- Еге, бач яке! Уже й за матір’ю скучило! Минічка, миня! - ласкаво говорила Ганна та гладила по голові телятко.

А ось прокинувся Івасик.

- Вставай, синоньку, вставай,- мовила йому мати,- у нас уже миня є!..

Білява голівка з заспаними сірими оченятами цікаво нахилилась уперед, і зразу рожеве личко Івасикове неначе промінням сонячним освітилось. Івасик хутко спустив ніжки на долівку і побіг до матері.

- А де ж вона та миня? - пита хлопчик.

- Онде, серденько, під печею,- показувала мати,- бачиш, яка маленька! Ось я тобі завтра молозива зварю.

Ганна вибиралася до корови, а Івасик усе заглядав до телятка.

- А я буду телятко в череду гонити? - питав Івась.

- Будеш, сину! - обізвався Остап.- Я ж тобі на літо бриля сплету, а мати пошиє торбинку на хліб - і будеш пастухом.

- А щоб ти на полі не скучав, то батько виріже тобі з очерету дудочку, то ти будеш грать,- додала усміхаючись Ганна.

- А миня не б’ється? - спитав Івасик.

- Попробуй, сину! - Остап взяв ззаду за рученята Івасика й стиха штовхнув до телятки, промовляючи: «Баран-баран - буц!»

Івасик наставив своє маленьке чоло, злегка доторкнувшись до чола теляткового, і по хаті, як дзвінок, залунав срібний сміх.

Телятко трохи злякалось, повело вухами й заревло.

- Му-у-у! - передражнив Івасик телятко, а потім, присівши коло його, взяв соломинку й почав водить по мордочці телятковій.

- Тепер годі, Івасю,- сказав Остап, саджаючи на коліна до себе сина,- миня, бач, боїться тебе; нехай вона лежить на соломці, гріється. А ти вмийся, богу помолися,- он швидко куліш звариться, то снідати будемо!

- Мамо, я хочу перепічки,- сказав Івась.- Буде, мамо, перепічка?

- Ні, Івасю,- сказала Ганна, ставлячи до полум’я горщик з водою,- завтра буду хліб пекти, то завтра й перепічку спечу.

- А молозива коли дасте?

- І молозива завтра.

- Ага! Мені мама завтра молозива зварять,- прицмокнувши язичком, сказав Івась, повернувшись до батька.

- Ні, то мені буде молозиво,- дражнячи сина, пожартував, усміхаючись, Остап.

- Ні, мені!

- Та кажу ж тобі, синку, що мені буде молозиво, а тобі тільки перепічка.

- Мамо, що то тато кажуть? Що їм буде молозиво! - промовив Івась уже мало не крізь сльози.

- Та то, Івасю, тато так собі говорить, жартами тебе хоче трошки подратувать! - заспокоїла Ганна Івася.- І навіщо, справді, дратувати дитину,- докірно додала мати,- так наче й сам маленький!

- Мені молозива, а Івасеві перепічка,- все-таки дражнився Остап.

В сірих оченятах Івася блиснули сльози; він якось жалібно подивився на батька, далі на матір і, тихенько злізши з колін Остапових, кинувсь до матері, ухопився рученятами за спідницю, уткнув голівку матері в коліна і заплакав на всю хату.

- От-таки додратувався,- палко сказала Ганна Остапові, насупивши чорні, тоненькі брови.

- Івасю! Та то ж я умисне це сказав, хотів трошки тебе подратувать. Я ж думав, що ти вже великий «парубок»! Ну, годі ж, годі, синочку, цить! Ти не плач-бо, а то, дивись, і миня плаче.

Івась, хлипаючи, з-під лоба подививсь мокрими оченятами на телятко, потім якось несміливо на батька, що стояв уже в свиті, з шапкою в руках на дверях, налагодившись подивитися до снідання на своє хазяйство. Остап покивав Івасикові весело головою й вийшов з хати, а Ганна пригорнула до себе Івася і почала цілувати та заспокоювати щирими словами любу дитину:

- Ось цить, ось не плач, буде тобі й перепічка, й молозиво!

Умовк Івасик, як на те умовкло й телятко. Чи знало воно, скільки втіхи принесло в ту хату?

Знов тиха радість сяяла в хаті.

ХЛОПЧИК ТА ВЕДМІДЬ

Надворі був мороз лютий. А хлопчик сердешний плентається по улицях, тремтить. Де йому подітися? Батько-мати повмирали, рідні немає, а чужі не пускають... Ходить бідолашне та й зазирає у вікно, що там світло сяє, діти гуляються та сміються - ото, либонь, там тепло, ото гарно! А попроситися хоч погрітися, так де там - усі туряють, а то ще й вилають, а пожалувать - ніхто не пожалує...

Отак доплентався хлопчик туди, де вже городові край. А там з поля вітер свище, а там пориває! Та за комір задуває, а руки мерзнуть, аж зашпори заходять, а сльози на очі набігають. Ото бідне хлоп’ятко! Воно ж таке маленьке, таке плохеньке, то всім про нього байдуже! Сіло воно собі, скулившись на сіні, до якоїсь повітки притулилось та й заплакало.

Аж ось чує - щось стугонить. Що за причина? Озирається - аж то двері в повітці розчинені, і вітер ними тарахкає. Ото добре! Іде хлопчина всередину, двері зачиняє, а там поночі, хоч око виколи. Та дарма! Добре, що хоч вітер отак наскрізь не проймає, як надворі.

Сунеться хлопець уподовж стінки напомацки, аж налапав щось здорове таке та волохате. «Ну се, либонь, собака такий здоровенний!» - думав собі хлоп’я. Взяв та й притулився до того хутра теплого, до теї ніби собаки, та й заснув так.

А то в повітці був не собака, а ведмідь такий здоровий. Його пан держав там прив’язаного собі на потіху. Ну, ведмідь того хлопчика не займає, сплять собі обоє цілу нічку, одно до одного притулилися.

Прокинувся хлопчик уранці, роздивляється на ведмедя - чудно йому стало. «Ну й здоровенний,- дума собі,- оцей собака, і де такий узявся?» А про те й гадки нема, що то така страшна звірюка,- він і зроду не чув, що то за ведмеді бувають. Устав хлопець, пішов собі милостині прохати по городі, а ввечері знову туди, до ведмедя, та й знову вкупі сплять.

Отак і повелося між ними. А тому ведмедю щодня їсти приносили у великому такому цебрикові; так ото хлопець як вернеться з вулиці, то й повечеряє тим, що ведмідь не доїв.

Одного разу якось забули принести ведмедеві їжі. Ну, нічого, поснули голодні ведмідь і хлопчик. Аж увіходить у повітку слуга з їжею, ліхтаря великого в руці держить. Що за диво! Бачить, той хлопець щільно до ведмедя притулився та й спить собі міцно, сердешний. Кинув слуга ліхтаря, а сам біжить до пана розказать, що бачив.

А в того пана, що його ведмідь був, саме тоді гості були. Як почули, що слуга розказує, так усі повставали, ідуть до повітки того дива побачити.

Збудилося хлоп’я, дивиться. «Ну,- думає,- тепер уже годі, побачили мене, певне, виженуть!» Шкода стало йому, що вже не можна буде до свого приятеля-ведмедя приходити. Та як обхопить рученятами ведмедя за шию, як заплаче гіркими слізьми! А ведмідь і собі заворушився та й собі став того хлопчика голубити, як уже там уміє,- спиною до хлопчика, а на гостей тих непроханих так люто поглядає, зуби вищиряє, гарчить. Ото було диво всім тим людям! А хазяїн розпитався, як те бідне хлоп’я туди попало, та зглянувсь на його, взяв до себе, став годувать та вчити, та й до розуму довів. І вийшли з того хлопчика люди.

РЯБКО

(Полтавська приказка)

Літом, як тепло та гарно, Рябко вивернеться та витягнеться й примовляє:

- На ката хата! Мені й так добре!

А як прийде зима, холод та лиха година, то Рябко тоді зігнеться, скулиться та каже:

- Коли б мені хатонька - хоч манісінька, хоч отакісінька!..

Отже, як є в вас у дворі Рябко, або Сірко, чи який інший собака, то ви вже йому напніть хоч яку-небудь хатку, щоб він не пропадав холодом,- напніть «хоч манісіньку, хоч отакісіньку»!

КУЛИКОВЕ БОЛОТО

Як настала холодна осінь, журавель збирався в інший край та й каже куликові:

- Ось ну лишень, куличе, рушай і ти! Коли б ти знав, які хороші сторони є на світі! Тепло там та гарно, та всячина росте й плодиться.

- Дарма,- каже кулик,- мені й тут добре! Нема в світі над моє болото! Не бійсь, і тобі закортить вернутись до нього.

МИШАЧА РАДА

Зібралися раз миші й почали гомоніти: що таки треба щось думати з тим котом,- бо далі вже видержати не можна! Відколи господиня стала запирати його в хижі та в коморі,- настало чисте горе: то того, то другого в мишачій громаді не долічишся! Та ще ж такий проклятий той кіт, що хоч би ж нападав так, щоб його заздалегідь було чути, а то ж підкрадається так тихесенько, що його й не чуть, та й заляже десь у закамарку так щільненько, що його й не побачиш! А сам же, звісно, і вночі бачить! Тільки заглядить яке мишеня - плиг і зцупив пазурами своїми.

- Ну що ж би йому зробити? - міркують миші далі.

Одні кажуть: «Отруїти». «Та як же його отруїти? - говорять інші: - Трутизни, що господиня - з ласки своєї! - для нас порозкладала, він не їсть (десь-то знає, проклятий, що воно таке), а іншої отрути в нас нема...» Дехто каже: «Устрелити його!» А на сеє інші: «Як? Чим? Нема ж у нас такої зброї!»

Аж тут обізвалася одна миша:

- Знаєте що, панове громадо? Давайте ми йому почепимо на шию дзвіночок, то хоч будемо чути, як він наближатиметься, та й будемо стерегтись! А дзвіночок єсть,- ось тут у коморі коло кінської збруї малесенькі такі дзвіночки, та голосні дуже! Можна одгризти одного - й почепити!

- От розумно придумано! - загукали інші миші.- Ну, та й дотепно ж! Отже, так і зробим!

Навтішалися миші тією вигадкою, а потім і кажуть:

- Ну, добре: дзвіночок, то дзвіночок, і одгризти його від шнурка - не штука! А хто ж його котові на шию повісить?..

- Еге, хто ж повісить?

Зглядаються миші одна на одну - ніхто не озивається. Далі й розлазитись почали, посумувавши... А та мишка, що прираяла ту штуку з дзвіночком, вже й давно втекла.

Ото ж то й ба! Радити спосіб на напасника - не штука, а самому поткнутися супроти лиха - то інша річ!

НАЙГІРШІ ВОРОГИ

(Народна приповість)

Стояла велика діброва. Були там і дуби широкочолі, і липи запашні, і ясені-красені, й тремтячі осики, і всяке інше дерево, скраю, понад лукою, була й білоцвітна черемшина, і червона калина.

Стояла діброва, пишалася; купалася в промінні сонця, з вітром гомоніла. Пишалася, красувалася.

Аж ось одного дня прийшли люди, а з ними вози. На тих возах лежали сокири; вони були ще без топорищ, та були нові, блискучі, страшні.

Побачила ті сокири діброва й стурбувалася, збентежилася. Зашуміла берестина дебелим віттям, затрепетав осокор білим листом, мов роняючи сльози, захитався в турботі і клен веселий, зажурилася тяжко й червона калина.

- Лем! - гомоніли всі дерева,- смерть, погибель наша прийшла! Пропащі ми... До ранку поляже наша сила; не красувати нам більше, не пишатися! Горенько ж наше!

І побиваються, тріпочуться всі. Та озвався старий, найвищий велетень-дуб. Нерухомо стояв він, задуманий, тепера ж озвавсь до братерства:

- Ні, братове,- сказав він,- не турбуйтеся ще так вельми! Не прийшов ще наш кінець! Сокири лихі, вони гострі й холодно-жорстокі, та вони самі нічого не вдіють з нами. А от як прийдуть їм до помочі наші (топорища), отоді... отоді згуба наша прийде!

ПРЕМУДРА ПРИПОВІСТЬ

Оповістив раз премудрий Соломон, що буде казати мирові своє казання-навчання. Людей посунуло - сила! Подумайте тільки: сам премудрий Соломон навчатиме! Певне ж, мовляв, там щось дуже мудре можна почути. Зійшовся мир, вийшов премудрий Соломон.

І господи! Кожне хоче ближче доступитися, щоб не впустити й слова з премудрого казання. Штовхотнява та сварка!.. Аж ось втихомирились. Почав премудрий Соломон казати.

- Слухайте, люди добрі, що я вам казатиму: як маєте що шити, то перше вузлики зав’яжіте!

Повернувсь і пішов - кінець науці.

Ви, певне, думаєте: «Отеє! Що ж це таке? Оце тільки й всього сказав премудрий Соломон? Та що ж тут такого мудрого?» Отже, так вам здається! А воно й тут мудрої науки багато: ось нуте лишень почніте шити та не зав’яжіть вузлика, то що з того буде?.. Та й не тільки в шитті, в кожній справі,- як не зав’яжеш перше вузлика, то нічого й не буде!..

Чи ж то не мудра була Соломонова наука, хоть і коротенька?

МАР’ЇНЕ БАГАТІННЯ

(Французька приповістка)

Молодиця Мар’я несла молоко на торг. Несла вона чималі глечики, вставивши їх у кошик. Се перший раз несе молодиця молоко після того, як корівка отелилась - перша корівка на Мар’їному господарстві! Як ішла Мар’я заміж, то на весіллі батько теличку подарував: оце ж тая теличка виросла й отелилася.

Молозиво вже зійшло. Добре було - страх! А се вже таке молоко, що й продавати можна. Призбирала Мар’я - вечірнього глечик та сього ранку надоїла два. Коли б дав бог добре вторгувати - на почин!

Далеченько трохи йти до міста... Мар’я втомилася. Вона сьогодні так рано встала, бо треба ж було на торг зібратися. А й вночі ж так мало спала - дитинка не давала... Тепер дитинка спить, а Мар’ї ж треба було вставати...

Мар’я сіла трошечки відпочити під ліском. Кошика з молоком поставила при боці, та все думала про його.

Хороше молоко! Скільки-но за його дадуть?

Мар’я загадалась, навіть на руку схилилася, спершися ліктем на травицю. А травиця така зелена та м’якенька - саме ж воно місяць май був уповні!

«Оце я продам молоко,- гадає Мар’я,- то тільки буханчик хліба куплю на торзі, а то всі гроші сховаю, і другий раз сховаю, і третій... Та так все ховатиму, ховатиму... А потім восени, або, може, перезимувавши чи на ту осінь продам теличку, що оце корівка привела, та як доложу ті гроші, що все ховатиму з продажу молока, то й куплю другу корівку, з телям - шукатиму з теличкою. Ого! З двох корів ще не стільки торгуватиму, бо на ту осінь ця, батькова корівка, буде знов з телям. А там далі вже в купованої - теличка виросте та теж отелиться, от уже й три корови буде. Куди: з трьох корів скільки ж то прибутку буде! Та прямо за скілька років ціла черідка розведеться...

Доведеться вже молоко возити. Що ж! Можна купити такі здорові бляшані відра чи збанки з накривками та й возити до якої крамниці. Конячка, звичайно, своя буде та й не одна конячка,- будемо далі вже парою їздити. Чому ні! Адже ж дедалі все будемо розживатися та розживатися...

А худоби дедалі розведеться ціле стадо! Та як розторгуємося добре, то можна і свою крамницю в городі завести - таку хорошу, щоб і корова була намальована над дверима - така гарна, червона або ряба; а біля корови - так, як ото теж малюють,- щоб сиділа ричка й доїла. Мар’я таки й матиме в себе дома, там, на селі, таку ричку, може, й не одну найме, бо при стаді ж хіба можна впоратися самій, усіх корів подоїти? Та й чого ж там Мар’ї самій доїти тоді корів - уже ж вона буде багатою господинею!

Вже й земельки прикупиться... Стане цілий великий хутір - молочна «хверма»! Буде в Мар’ї ціле дворище велике, з довгими хлівами, та з повітками, та з стодолами... Хата вже буде зовсім інша - старої вже давно не буде, а буде нова, простора та хороша, під залізом, не іначе, як під залізом!.. Хоч, сказати по правді, чого там тоді й жити на селі, отак забагатівши! Можна ж тоді перебратися в город. На хутір можна тільки довідуватись; можна там посадити когось на господарстві. А в городі - самим торгувати в крамниці. Унизу буде крамниця - «молочня», а вгорі буде домівка для життя. Може, потім і не наймана домівка, а свій будинок буде? Чому ні - отак розторгувавшись!

Сказано, буде Мар’я - пані на всю губу! Матиме свої коні, повози, і в горницях буде так хороше! А яке вбрання собі справлятиме - куди тобі! Про свято навіть шовкове вбрання справить! Городянка, багачка - й годі!

А таки колись треба буде й у своє село поїхати. У свято, на храм абощо, та до церкви й під’їхати парою коней, в такому хорошому повозі, у тому хваітоні! Під’їде Мар’я, вилізе й піде в церкву. Убрання на їй аж шумить! Всі люде розступаються та думають: «Що це за пані така до нас приїхала?..» А Мар’я все собі йде та йде наперед, та й стане аж там, де пани стоять. Отам і стоятиме всю службу. Дяк проскуру дасть... Потім люде стануть виходити: піде й Мар’я. І знов на неї всі будуть зглядатися, жінки будуть товпитися та все придивлятимуться до її убрання. Чи пізнають її? О, сусідка Ганна напевне пізнає (там, бач, така цікава), підступиться та ще й скаже:

- Здорова була, сусідонько, чи се ти?!

А Мар’я тільки гляне на неї. А Ганна, чого доброго, знов почне:

- Та здорова-бо була, Мар’є! Чи се ти?!

«А я як гукну на неї,- все собі гадає Мар’я.- Одчепись, яка я тобі Мар’я? Я пані Марія! Та як штурхону її: - Геть, дурна! - Вона так і поточиться. А пані Марія тоді так швидко піде до свого хваїтона...»

Ох, лишенько! Що се таке? Під боком щось таке холодне!..»

Мар’я схопилася, швиденько підвелася, сіла... Що се таке? Чи вона задрімала, чи в своїх думках так поринула? Ох, горенько! Та се ж вона тоді, як штурхнула сусідку Ганну,- кошика з молоком перекинула!! Всі три глечики боком лежать, а молоко калюжею поплило...

- Ох, боже мій! Ох, що ж се сталося? Ні панства, ні багатства, ні молока!.. Ох, лишенько ж тяжке! Ще й одежину збавила - увесь бік у молоці!..

Схопилась Мар’я на ноги, обтріпується та обтирається. Що ж його тепер робити? На торг уже ж нема з чим їхати і нема по що: бо ні молока, ні грошей...

А тут люде зближаються стежкою. Либонь, вже з торгу йдуть... Он якраз і сусідка Ганна йде - вона пак теж ходила з чимсь на торг.

Підходить сусідка Ганна, гукає:

- Що се тобі таке, Мар’є?.. Що ти тут робиш? Що це сталося? - отак питалася Ганна, дивлячись на перекинутий кошик.

А Мар’ї вже сором і казати...

- Та це я,- каже,- ішла з молоком на торг та спіткнулася й упала... Оце ж і молоко перекинулось, і сама облилася...

- Ох, моя годино! - жалує Ганна.- Треба ж такій пригоді статися!.. Ось дай же я тобі хоч пособлю! - та й стала сусідка Ганна обтирати Мар’ю своєю хустиною (Ганна дещо ув’язувала на продаж, а тепер хустка порожня лежала в кошику).

- А тепер ось я тобі глечики поставлю та й підем разом додому. Адже ж на базар уже не підеш? - питає Ганна.

- Та вже ж ні,- каже Мар’я,- хоч не знаю, що його тепер і робити?! Я мала на сьогодні хліб учиняти, бо вже весь із’їли, та за тим торгом і не захожувалась, думала буханець готовий купити; а тепер і без хліба будемо...

- О,- каже Ганна,- то дарма! Хіба ж таки по-сусідському та не помогти? Я тобі буханець хліба дам - учора пекла. А для дитинки твоєї ось і бубличка дам. На! Я своїм купила на базарі, бо вже ж там гостинця дожидатимуть, то й твоєму Івасеві буде! Ось на, бери, положи в кошик.

Бере Мар’я бублика, кладе для дитини в кошик, а в самої аж сльози в очах заблищали - сором їй від того, що в неї ж така думка була проти Ганни, а сусідка ж така добра до неї!..

Зібралися молодиці й пішли разом додому. Ганна все розповідає, який торг великий був та як їй добре торгувалося; а Мар’я увесь час мовчить, та тільки думає, де-то її багатство та панство поділося!

Друкований текст для вичитування взято з: Пчілка Олена. Годі, діточки, вам спать!: Вірші, оповідання, казки, фольклорні записи. Київ, «Веселка», 1991.

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.

© Форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2019