БАЙКИ

КОТОВА НАУКА

Котик Мурко находився,

Десь там лазив, наморився -

Скочив на диван.

Ох, та й пишно ж як розлягся!

Як розкішненько простягся,

Мов великий пан!

Зирк малий Петрусь на нього,

На пустунчика отого,

І сказав йому:

- Ах ти ж, Мурку, ах, ледащо.

Чи тобі робить нема що

У дворі всьому?

А глядіть в коморі, в хижі

Та ловить шкідливі миші,

Стерегти добра?

Розпустився, розманіживсь,

Тільки спав би все та ніживсь!

Глянь, яка пора! -

Так Петрусик лихословив.

Мурко вислухав і мовив:

- Правда, далебі!

Вже ж, недобре лінуватись,

До роботи не прийматись -

Це скажу й тобі:

Он книжки твої ще в схові,

І завданки не готові,

Що на завтра вчить.

Поки ходиш, гави ловиш,

Та мені докори мовиш,

Міг би все зробить:

Міг би вивчить байку «Хмару»

Чи зробить задачок з пару,

А хоч би і п’ять.

І що треба написати,

Все гарненько посправляти -

Не байдикувать!

Часто так і в нас буває:

Хтось там судить, дорікає,

Іншого займа;

А на себе озирнутись

Та швиденько схаменутись,-

То цього нема!..

ПОЕТ

Наш Бобко сидить поважно,

Думоньку гадає;

Аж на нього люта квочка

Раптом нападає:

- А ледащо! Ти чого тут

В миску заглядаєш?

То ж моїм курчаткам каша -

Ти цього не знаєш?

Розпустив свої тут вуха,

Аж дивитись бридко!

Не лякай діток маленьких,

Забирайся швидко!

- Одчепися, навіжена! -

Цуцик одмовляє,-

Я собі складаю вірші,

А вона зіпає!

Ти того, дурна, не знаєш:

Вірші як складати,

То поетові не можна

Думки розбивати.

Угамуйся, осоружна!

Цитьте й ви, писклята,

Бо якраз у мене гарна

Баєчка почата!

Оступилась квочка набік,

Зрозуміла діло,

Оступились і курчатка,

Дивлячись несміло.

Прочитавши цю розмову,

Може, інший погадав:

«Як це може буть, щоб цуцик

Вірші-баєчки складав?»

Отже - склав: списав гарненько,

Мало й помилок зробив,

Лиш велику чорну капку

На папері посадив.

Та дарма! Бо це ж буває

І не з цуциком самим.

Отже ви з нього не смійтесь,

Не пишайтесь перед ним.

Байка ж ось: як ваша ласка,

Можна зараз прочитать

І дізнатися, що може

Мудрий цуцик вам сказать.

БАЄЧКА ПРО ЦУЦИКА І ПРО ЙОГО ПАНІ

Був собі гарненький цуцик -

Чорний ніс, а білі п’яти:

Ціла пазушка біленька

І панчішки білі знати;

На чолі мав проділь білий -

Отакий то був джигунчик.

З нього й сторож був добрячий -

Цілий день дзвенів дзявкунчик!

Господиня двору, пані,

За все те його любила,

Всім сусідам на всі боки

Свого цуцика хвалила:

- Ох, і песик же у мене!

Подивіться, що за врода:

Хутро чорне, п’яти білі,

Прехорошая порода!

А розумний, а слухняний!

Подає уже й хустинку,

Як чужий хто в двір увійде,

Він почує в ту ж хвилинку!

Так-то пані вихваляла...

Але потім незабаром

Наказала так служниці

Перед ранішнім базаром:

Слухай! Ти Бобка сьогодні

Забери з двора з собою.

Став він голосно так гавкать,

Що нема за ним спокою!

Та й негарний став - перістий:

Білі п’яти не до речі.

Особливо проділь довгий

І такі широкі плечі!

Цур йому! Віддай комусь там,

Коли він отак змінився.-

Тут, почувши тую мову,

Песик дуже розгнівився:

- Вибачайте, можна пані! -

Він гукнув.- Я не змінився,

А, мабуть, вам надокучив,

То й негарний вже зробився!

Це ж вам цуцикова байка.

Може, й правда в ній знайдеться;

Може, так воно між людьми

Часто-густенько ведеться,

Що буває хтось «чудовий»,

«Премиленький»! Але згодом

Наче іншим він здається -

Не таким уже «клейнодом»!..

Хто тут винний з двох буває -

Дуже трудно розібрати;

Та, судивши, не завадить

Байку Песика згадати!..

МИКОЛА Й ЛИСКА

У нас Микола є, хлопчина,

Отам в селі його хатина.

Була собі в його й собачка,

Тихенька Лиска неборачка.

Така-то вже вдалась плохенька,

Лагідна та смирненька.

Микола вдачу тую знав

І Лиску часто дратував.

Бо все вона терпіла

(Терпіти, бач, уміла!),

Микола вломить калача

Або смачного плескача

І маслом ще його помаже

Та Лисці здалека й покаже:

- Цю-цю! Цю-цю!.. Ось на тобі!

Бери, бери... бери собі! -

Голодна Лиска прибіжить,

Вертить хвостом та аж тремтить,

Шматочка ласого бажає!

Та хлопець руку одвертає.

А потім знов за штуку цю:

- Цю-цю! Цю-цю!

Ось на, ось на!.. Бери, бери! -

І знов спинатись догори

Почне голодная собачка,

Сердешна Лиска неборачка.

І знов шматочка не здобуде,

Лише свій голод більш розбуде.

А хлопець дивиться, сміється,

Як Лиска біля його в’ється.

Так потішався наш хлопчина,

Та сталась і йому причина!

Одного разу так намучив

Біднячку Лиску, так докучив

Отим дражнінням, що вона

(Якою силою, бог зна!)

Як кинеться вже на Миколу,

Звалила з ніг його додолу,

Штанці новенькії порвала,

До крові литку покусала

І той шматочок одібрала!

От вам і Лиска та плохенька!

От і наука єсть гарненька!

Що і плохого не займай,

Не користай з його терпіння,

Не уживай того дражніння -

Бо є,й терпінню край!

ДРІБНЕНЬКІ ГРУШКИ

Галя з мамою в садочку

Груші в кошичок збирає;

Себто - мама більш пильнує,

Доня ж - тільки помагає.

- Що ж ти, Галочко, минаєш?

Он же, бачиш, у травиці

Ще грушок зосталось зо три.

- То, матусенько, гнилиці!

- А оці дві онде, бачиш?

- То, мамусю, дуже дрібні!

Нащо нам грушки такії?

Та хіба ж такі ми бідні? -

Мама вмовкла та в травицю

Все пильненько поглядає,

Нахиляється й помалу

Груші в кошичок складає.

Літо любеє минуло!

Ох, недовго пробуває!

Десь лиха зима взялася,

Снігом землю укриває!..

Вже й Різдво якось надбігло,

Ось і Свят-вечір у хаті,

Всі клопочуться, радіють

І убогі, і багаті.

На столі і пиріжечки,

І кутя, й узвар укупці -

Все завдяки чи бабусі,

Чи матусеньці голубці!

Тож і Галя коло мами

Їсть узварець, поживає;

З’їла зо дві, зо три грушки

Та уголос і питає:

- Де таких, матусю, добрих

Грушечок оце достала?

- А се тії,- каже мама,-

Що в садочку ти минала!..

КОТИК ТА КУХАР

Якось-то кухар знакомитий,

Обід зваривши смаковитий,

Побіг близенько у крамничку,

Либонь, купить якусь дрібничку.

А може, й чарочку смикнуть

(Любив часами він черкнуть!).

А при своїй всілякій справі

Покинув котика на лаві,-

Либонь на теє, щоб стеріг.

А котик зараз і побіг

Та плиг на діл,

Після на стільчик та на стіл;

Сюди-туди він там метнувсь,

Аж поки м’ясива дочувсь…

Вернувся кухар за хвилину -

І бачить він таку картину:

Котусь коханий примостивсь,

Голівкою на бік схиливсь

І гарненько курча вминає

(Крильця одного вже немає!)…

Тут кухар наш почав гукать,

Котові дорікать:

- А, харцизяко ти, злодюго!

Ах, капосний же ти котюго!

Ну як же можна так робить,

Так по-злодійському чинить?

Та я ж на тебе так звірявсь,-

А ти мерщій на стіл забравсь,

Потяг курчатко щонайкраще!

Ах, безсоромцю, ах, ледащо! -

Тож кухар наш так дорікає,

А котик слуха та вминає…

Поки ж то кухар все довів,

То котик геть курчатко з'їв!..

Гай-гай! Було ж не тратить слова,-

Потрібна тут була не мова!

Узяв би котика за хвіст

Та й скинув швидше на поміст!

ГНІДКО ТА СІРКО

Якось об ранішній порі

В господаря Петра в дворі

Сірко озвався до Гнідка:

- Бач, правдонька яка

На світі божому панує!

Тебе господар як шанує:

Тобі і сіна, і вівса

Дає, хоч ти й не просиш,

В тебе заплетена й коса

Із гриви, ще й попону носиш.

Куди, яка догода!

А за що? З’їв собі, напивсь 

Та й ляжеш, як колода!

А я! На лихо я вродивсь!

Чи хто за мене дбає,

Чи хто про те згадає,

Що може б винести Сіркові

Поснідати гарненько,

Або налить відро повненько

Помийок, щоб були готові,-

Про це ні гадки. Що-небудь

Сіркові кинуть - от і край:

Чи кістку, чи сухар дадуть,-

На краще не вповай!

Тим часом, хто весь двір глядить,

За ким господар міцно спить?

Усе - Сірко! Все я гляжу,

Усе добро я стережу,-

У клуні, і в коморах,

І на току, й в оборах!

Усе я доглядаю.

На всю оселю калатаю! -

Озвавсь на те й Гнідий:

- Який же ти чудний!

Та що ж би ти тут доглядав,

Біля чого б ти калатав,

Коли б то я не працював?

То ж я на полі й сіножаті

Роблю з господарем. І в хаті

Тепленько з тих дровець,

Що я господарю в хлівець

Вожу запряжений, оце

Тобі моє і слово все.

Про те гарненько погадай

І більш мені не дорікай!

СНІГИР ТА ЩИГЛИК

Снігирчик бідний у сильце попався,

А Щиглик-молодець,

Той жвавий джигунець,

Дививсь на його та сміявся:

- Оце так мудрагель з тебе!

Ну як-таки не вгледіти себе,

Біди не встерегтись!

Щоб так в лиху попасти штучку,

Як в ятір ловлять ту дурную щучку!

Се бачив я колись,

Такого цілий вік боявся,-

Ось бач, і не попався! -

Так Щиглик промовляє

Та все собі стрибає.

Аж гульк!.. Ох, лишенько тяжке!

Се що таке?!

В якусь-то сіточку Щигол ускочив

(Немов собі наврочив!).

Тепера сіпає і сяк і так,

Не вирве ніжки вже ніяк!

Хоч борсався й мотався,

Та в сіточці остався.

Ото тобі, козаче:

Із лишенька чужого,

Із горенька тяжкого

Не смійся, небораче!

МЕТЕЛИК

Раз метелик мовив так:

- Шкода, мамо, моїх літ!

Полечу лиш я у світ.

Що ж отак тут пробувати

У кущах і не видати

Світа божого ніяк!

А таки ж бо я юнак!

Треба світа повидати

Та й себе десь показати.

Як мене побачать люди,

От-то втіхи з мене буде!

Бо таку хорошу вроду

Ще не бачили ізроду!

- Ох дитино,- каже мати,-

Що тобі про те гадати?

Світ - широкий, всього має…

Він хороший, та - зрадливий;

Хто в його бува щасливий,

Хто нещасний,- він не дбає!..

Краще ж одсторонь держатись,

В світ широкий не пускатись! -

Та шкода було вмовляти!

Хоч казала щиро мати,

Наш метелик не вважав,

Теї ради не приймав.

Він крилечка розправляв…

Полетів у путь простору!..

А якраз на тую пору

Юрба гучная людей,

І дорослих, і дітей,

На луку гулять прийшла

І забаву почала.

Діти бігають, стрибають,

Далі весело гукають:

Ах, метелик!.. Подивіться!..

Ось він, ось він метушиться!

Та який же гарний, гожий,

Наче квітка, прехороший!

От якби його впіймати

І забрать собі до хати! -

Після втіхи, гуків, скоків

Заходились з усіх боків,-

І метелика зловили,

За крилечка ухопили!..

Уловили, роздивлялись,

Милувались, утішались!

За малу ж якусь годинку,

Впав метелик наш на спинку -

В його ніжки поламані...

А веселая юрба

По луці собі стриба.

За метелика не дбає,

Що на стежці там конає...

Лиш тоді він все збагнув,

Слово щире спом’янув:

- Правда,- мовив нещасливий,-

Світ хороший, та - зрадливий!..

СВИНКА

У пані свинка годувалась.

Ох, тож-то в роскоші кохалась!

В догодонці такій

Жила в маєтку, у якій

Живе не кожная безрога.

Отож Настусенька небога,

Служниця паніна, щораз

Носила свинці тій запас.

А ще до того, що на плечах

Та в цебри Настя доношала,

Сама ще свинка походжала

Та всячину собі збирала.

Вже так - що зналася на речах!..

Тим часом трапилася штучка,

Якої свинка не вживала,

Відколи в пані пробувала.

(Правдива вийшла «закарлючка»!).

Якось до столу щось такеє

Страшенно добреє, смачнеє

З мигдалів кухар готував.

Обрав мигдалі й наскидав

Лушпин додолу він чимало -

Притому ж, звісно, що упало

Штук кілька й зерняток самих.

«Ану ж отсе на сміх

З лушпинням і мигдалі вкупці

Оддам годованці-голубці!» -

Про свинку Настя так міркує,

Так, прибираючи, кепкує,

Докупи ж зернята змела,

В хлівець до свинки однесла.

Звичайно, свинка - уминає!

А Настя, стоячи, й питає:

- Ну, чушко, дякуєш мені

За тії зернята смачні?

Чи не гостинця ж ниньки мала? -

А свинка плямкає помалу:

- Чекай-но, розжую,

То й думку вимовлю свою!

Ну от же! Як тобі сказати?

Чи правду щирую мовляти?

- Авжеж не як!

Звичайно так:

По щирості кажи!

- Так знаєш, Насте, що: біжи

Та жолудів, як вчора, мені дай!

От то поживок, просто рай!

- А, на тебе нещастя! -

Мовляє свинці Настя.-

Мигдалі ти на жолуді міняєш?

- Ет, говори що знаєш!

А я тобі скажу слова давніші,

Бо те одно, що більші,

Та таки й смачніші!

Як іншого «знавця» по щирості спитаєш,

То одповідь таку частесенько спіткаєш.

МИША-ГОРОДЯНКА І МИША-ХУТОРЯНКА

Вийшла Мишка-городянка,

Прехорошая панянка,

Раз у поле погуляти;

А при тім хотіла взнати,

Як там інші сестри Миші,

Польовнички, серед тиші

Проживають,

Пробувають.

Мишка Мишку миттю взнала -

Як селянка працювала,

Колоски собі збирала.

- Помагай біг! - так гукнула

Городянка. Друга вчула,

Розпиталася і в нору

Городянку запросила

По-простому,

По-сільському.

Там вона, бач, наносила

Колосочків, зернят різних,

Корінців усяких пізніх;

І усім тим частувала,

Городяночку приймала,

Городянка призволялась,

Дечому то й дивувалась:

- А се що у вас такеє?

Що ж, воно собі смачнеє…

Зветься як? - І городянка

Набік голову схиляла

Та стекольце, як панянка,

До очей все притуляла.

Побалакали гарненько,

І, як стало вже пізненько,

Городянка швидко встала.

Але подругу новую,

Тую Мишку польовую,

І до себе запрохала.

Отже, якось у неділю,-

В свято, бачте, на дозвіллю,-

Хуторянка на часинку

Подалася до будинку.

Городянка виглядала,

Хорошенько привітала:

- Будь здорова, гостя ждана!

Се гаразд, моя кохана!

Бо якраз панів немає,

Панство десь собі гуляє

На банкеті.-

По сій мові у буфеті

Господиня тая Мишка,

Делікатненька корпишка,

Почала всього шукати,

Все ласеньке добувати.

Повела тоді сестрицю

У найкращую світлицю:

Там на килимі турецькім

Посідали наші Мишки.

І горіхом смачним, грецьким,

Погострила зубки трішки

Тая гостя польова.

Та хіба самі горішки?

О! Була там і халва,

І цукати, й пастила,

Хвиги-миги, марципани,-

Прямо їжа без догани!

Але тільки що розсілись

Та гарненько примостились,

Коли це дзвінок як дзенькне,

На господу всю як бренькне!

Слуги кинулись... І в хату,

В тую пишную палату,

Увійшли і пані, й пан,-

Так і сяяв весь жупан!

Отже, Мишки наші швидко

Повтікали, куди видко!

І сказала хуторничка:

- Прощавай, моя сестричко!

Хай їй цур, оцій палаті!

Я волю у простій хаті

Простим зернятком живитись,

Ніж на всі боки дивитись -

Чи не ввійде хто, не зрушить

Та ногою не придушить!..

Будь здорова, моя любко,

Хай господь тебе боронить,

Я додому йду, голубко,-

Там ніхто у нас не дзвонить!..

НАЙКРАЩІ ДІТИ

(З народного)

В полі совонька літає,

Навдокола поглядає:

Що там видно наоколі,

В небесах та в чистім полі?

Ох! Орел отам ширяє,

Понад гаєм все кружляє...

«Орле сизий! - заволала,

В його совонька спитала.-

Що літаєш ти, кружляєш,

Що у гаю ти шукаєш?»

«Я хотів би роздивитись,

Молодими поживитись

Пташенятами якими!»

«Орле!.. Зглянься над моїми

Совенятами малими,

Що зостались там у гаю!

Не займай ти їх, благаю!»

Мова совоньки та мила

Хиже серце зворушила.

«Хай же буде так, як кажеш!

Мовить беркут.- Тільки вкажеш

Ти мені, які там діти

Єсть у тебе, щоб глядіти,

Обминуть їх». «Ох, мій боже! -

То ж тобі сказати може

Мати-совонька, звичайно,

Ту признаку.- От нехай-но,

Як між пташечок дрібніших

Ти побачиш найгарніших,

Щонайкращих, то ж напевне

Мої дітки!» Слово ревне

Вчув орел. І, пам’ятавши

Ту признаку, він, шукавши

Здобич там, у ряснім гаю,

У зеленому розмаю,

Обминав пташок хороших,

Щонайкращих діток гожих.

І поїв він - щонайгірші,

Там були, найпоганіші.

Отже, доленька нещасна!

Помилилась думка красна

Теї совоньки-матусі!

Плаче, бідна, в горі, в тузі:

Бо якраз оті послідки

Та були її то дітки!..

САМА З СОБОЮ...

(З народного)

Донечку матінка заміж оддала.

Доня, прощаючись, в мами питала;

- Мамо, голубонько, в гості до мене

Будете ви та коли пак напевне?

- Буду, дитинонько! Ти ж моя утко!

Тільки не можу сказати, як хутко.

В гості тоді я до тебе прибуду,

Та як отую новину здобуду,

Що говорити сама із собою

Станеш ти в хаті. Тоді я з тобою

Хутко побачусь - приїду у гості;

Вже потурбую старі свої кості!

- Мамо, лебідонько! Господь із вами!

Що ж за причинонька б сталась над нами

В нашій хатині?.. Хіба б заболіла,

Чи пак зовсім би я збожеволіла,

Стала б якоюсь неначе дурною,-

Щоб говорила сама я з собою!

- Вже ж там побачиш сама, чи дурніша

Чи, може, станеш якась розумніша.

Тільки ж мене к собі жди того года,

Лиш як настане отая пригода!

Дивом-дивується смутная доня,

Що за чудная їй сужена доля?

Отже прийшла пак весна і другая,

Має дитину дочка молодая.

Ранком же якось дитя сповиває -

Так-то до нього гуде-промовляє!

Дивиться тільки на неї дитятко,

Те нерозумне мале немовлятко;

Та молодиця на розум багата:

Знай розмовля - розлягається хата!..

Гульк! Аж матуся стоїть коло печі,

Доню свою пак торкає за плечі:

- Що, моя доню, збулася надія?

Отже, казала тобі, що тоді я

В хаті веселій побачусь з тобою,

Як заговориш сама ти з собою!..

МАЛЕНЬКИЙ ВІТРЯЧОК

Маленький вітрячок,

Увесь мов з кулачок,

Помаленьку собі молов

І житечко, й пшеницю,

І всякую пашницю -

Хто з чим би не прийшов.

А біля його близько,

На березі там низько,

Великий млин стояв:

О, той роботу іншу мав!

Чи був він паровий,

Або з турбіною - новий,

А тільки млива мав то так!

Було завізно,- боже як!

Щодня підвод із зерном сила

Край його дожидало.

По одній не бувало!

І борошна з нього возила

Немало тая залізниця,

Та паровая чарівниця

По всіх світах!

Величний страх -

Був млин отой. Одного ж дня

До вітрячка він мову зняв:

- Ну, братику-вітряче.

Життя твоє собаче!

Мізернеє! Крильцятами махаєш…

Ну що собі за втіху маєш

З таким життям?..

- Я знаю сам,-

Одказує на теє вітрячок,-

Що я малий, як робачок…

Та що ж! Усякому своє!

Твоя робота бучна - та й моє

Те працювання не даремне:

Дрібне воно, та тільки ревне!

За працю ж ту подяку, певне,

Складає бідний люд мені

За те, що я служу йому,

Як братові свойму,

Дарма, що силоньки дрібні!

До тебе доступу йому нема,

А я і клуночок прийму, дарма!

Є й люди (мовби вітрячки оті),

Що роблять ділечко в житті

Хоч тихо, помаленько,

Не дивлячись на значного сусіда

І не шукаючи бучного сліду!

ЧАЙКА

З перебитим крилом Чайка сидить на ялині.

Що робити, дума вона, при лихій годині?!

З щирим серцем серед птаства кого тут шукати?

Хто небогу привітає, як рідная мати?..

Сидить Чайка на гілляці, сидячи сумує,

Бо не кожний тугу серця тяжкую почує!..

Де не взявся в ту хвилину Кречет молоденький.

Сів на гілці коло Чайки та її питає,

Чого смутна, невесела, чому не літає?

- Рада б я,- говорить Чайка,- так як ти, літати,

Та крило, бач, перебите - треба вже вмирати!

- Бійся бога,- каже Кречет,- ти повинна жити!

Перебите крило твоє можна залічити.

Нехай бог боронить смерті, як лютої кари,

Як одужаєш, то будеш літать попід хмари.-

Це сказавши, зник той Кречет, через мить вернувся,

Приніс в дзьобі води Чайці, до неї нагнувся,

Дав напиться, знов полинув, зерняток пшениці

Приніс Чайці, як маленькій, недужій дитинці.

Підживилась бідна Чайка: - Превелика дяка

Тобі, Кречете від мене! - Якби ся гілляка

Вдержала б нас вдвох з тобою,- Кречет одмовляє,-

Я б зостався біля тебе; бо хто серце має,

Той не буде їсти, пити і спокійно спати,

Як життя чиєсь нещасне треба рятувати! -

Сидить Кречет біля Чайки, день і ніч воркує,

Носить в дзьобі води Чайці, рибкою годує.

Чайка щиро хвалить бога за велику милість,

А Кречета молодого за сердешну щирість.

Пройде нічка, встане сонце,- радісні, веселі

Чайка й Кречет у барвистій, зеленій оселі.

Вже й крило зростаться стало, чарівная мрія

Серце Чайки оповила і тверда надія

На щасливе життя тихе, на вільнім просторі,

Де лани широкополі, гори, ліс і море.

Кречет каже: - Де ти будеш, з тобою полину

На край світа, бо несила кинуть сиротину! -

На ті речі лихо нишком усміхалось,

Бо з недолею гіркою уже поєдналось...

У бір якось ненароком голубка влетіла

Та на гілку біля Чайки і Кречета сіла.

Кречет пильно подивився в голубині очі,

Що дивились на Кречета, як зірки в півночі.

- Звідкіля вона? - питає, сам очей не зводить,

Кругом лихо тихо ходить, своє діло робить.

А у Чайки серце мліє, наче горе чує...

Друг з голубкою полинув... Чаєчка сумує.

- Де взялось ти, враже лихо? - бідная питає.-

Нащо мені життя моє, як долі немає?

Я ж надію в серці мала на могутні крила,-

А тепер!.. Жить самотою вже мені несила!

Сонце світить та не гріє, ні з ким розмовляти,

Полетіла б світ за очі - несила літати!

Смійся ж, лихо невмируще! Тішся, люте, вволю.

Бери ж моє життя тяжке, бери мою долю! -

Через силу бідна Чайка крилами змахнула,

Вдарилась об діл, об землю й навіки заснула...

ОРЕЛ НА ВИЗВОЛІ

- Лети собі на волю! З тебе клітки буде! -

Сказали раз орлові добрі люди,

Що роки довгії його держали

В неволі темній, в тузі, у печалі.

- Лети!..- І опинивсь орел на волі,

На світлі ясному, у чистім полі.

І озирнувсь навколо неборак.

Побачив він лани знайомі, луг-байрак,

Де в вільній розкоші кохався він колись,

Де в того дуба кучері зеленії вились,

Що був йому причалом по літанню,

І часто так з’являвся в спогаданню!..

Орел побачив небо те безкрає,

Куди тепер полинути він має,

Свої в повітрі розпустивши крила -

Надії, думки гордої вітрила.

І стрепенув орел крилами знову.

Хотів до хмар полинуть на розмову.

Та ба! Занадто довго нудився в неволі!

Зомліли крила. Згризли серця болі

Колишню міць велику,- не ставало сили

Туди летіть, куди було носили

Орла колишні думоньки охочі;

Осяйне світло сонцеве вражало очі,

Що помарніли в сумнім полоні.

І опустивсь орел понизині,

Упав на дуб той кучерявий, рідний,

Хотів насилу там зібратись, бідний!

Та вже ж там інші, дужчії орли сиділи -

Ні стану, ні журби його не зрозуміли,

Знебулого - крилом з погордою одбили!

Траплялось бачить вам орла такого?

Ох, тяжко так дивитися на нього!

БАЙКА ПРЕДКОВІЧНА

Ох, давня ти, байко!

Хіба що незнайко,

Простак-невіглас

Не чув тебе зроду!

Дійшла ж ти до нас

Від давнього вельми народу!

Ті греки змисленні

Казки незчисленні

Із музами вкупі творили -

Розкішні, чудові,

Богам до любові,

Та й цюю навіки потомні зложили,

Мистецького хисту додавши,

Величнії краски узявши:

Вложилась таємная річ, непроста,

Істоті таємній в уста.

Отож була Сфінксова мова:

- Чужий чуженине, вгадай мого слова!

Хто вранці ногами іде чотирма,

У південь ступає двома,

Як сонце ж надвечір згасає -

На трьох шкандибає?

І загадку тую вгадав чоловік!

Вгадав... Та й по цей день її не минає

Ніхто із людей, хоть і ревне шукає

Від долі незмінної лік...

Малим немовлятком до звіра подобний

Бува чоловік неспособний:

Плазує, навколо рятунку блага...

Аж осьде вона надбіга -

Пора молодая, жадана,

І дужа, і міцна, кохана!

Тепер чоловік порятунку не просить,

Він гордо та пишно головоньку носить!

Він цар тепер світа свого!

От справжняя доля його!

Чи так же?.. Мине панування те миле -

Он хирная старість іде!..

І владар помалу з кієчком бреде,

Себе підпирає, як древо похиле!

Дожив чоловік... І ослаб, і осліп...

Так це він - коханої жизні вінець?..

Чи кращий початок життя, чи кінець -

Нехай угадає новітній Едіп!..

Друкований текст для вичитування взято з: Пчілка Олена. Годі, діточки, вам спать!: Вірші, оповідання, казки, фольклорні записи. Київ, «Веселка», 1991.

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.

© Форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2019