ОПОВІДАННЯ

ОЛАФ СТЕФЕНЗОН

Починаючи з зустрічі й кінчаючи розставанням, все було таке чудне та незвичайне, що його ніколи не змиють хвилі часу з моєї пам’яті.

Зустрівся я з Олафом так.

Одного вечора я вийшов пройтися по вулицях Парижу. Весь день стояв такий густий туман, що, здавалось, будинки були спущені в сиву мильну воду. Світло скрізь запалили вже з третьої години і воно каламутними розбризканими плямами жовтіло в біловатій густій напівтьмі. Дихати було трудно,- повітря було кисле, густе і нагадувало насичену парою атмосферу холодного передбанника.

У такі дні чоловік мусить почувати себе не зовсім спокійно. І це цілком натурально: ідеш по вулиці, а тобі видається, що ступаєш по дні океану, в якому затонув город, і нема ні виходу, ні надії на рятунок. У такі часи, я помітив, по кафе і ресторанах буває найгустіше народу. Хочеться збитись докупи, хочеться гомону, крику, сміху, щоб переконатись, що ти дійсно, живеш, щоб розвіяти трохи незрозумілу душну тривогу.

Я йшов по бульвару Сен-Мішель. Власне, я в тому не зовсім був певний, може Сен-Мішель, а може й яка інша вулиця, хто його розбере, коли ні будинків, ні вивісок не видно, а тільки величезні плями світла в темно-сірій каламуті та невиразні, зникаючі силуети трамваїв, автомобілів, стовбурів дерев. Люди виринали й зараз же зникали і не було певности, чи ти справді бачив їх, чи тобі привидилось.

Пам’ятаю, переходячи одну вулицю, я зупинився, бо десь попереду, як теля в загоні, жалісно ревів автомобіль. Поруч зі мною теж зупинилась якась дама. Вона чогось озиралась і ніби шукала очима позад себе. Еге, голубонько, хоч би за чотири кроки від тебе стояв твій рідний батько, то ти б його не пізнала!

За першим автомобілем виринув зараз же другий, за ним тягнулась кінська голова, за конем довжелезний биндюг, за биндюгом знов автомобіль, здавалось - їм кінця й краю не буде. Всі вони посувались помалу, немов були зв’язані одне з одним і хтось їх кудись тягнув на ланцюгу. Туман же робив їх такими, як бувають знімки на поганеньких аматорських фотографіях: невиразними, облізлими, безфарбними.

Дама, видно, нетерпеливилась, сердито постукуючи парасолем по тротуару. Я подивився на неї. В очі мені кинулись її дуже чорні, густі, зміясті брови, великі очі з чудним блиском і чіткий рисунок губ.

Я не люблю заговорювати з жінками на вулицях Парижу, бо з десяти жінок, які охоче одповідають, завжди попадеться одна дура, а дев’ять кокоток; замужніх або ні - все одно.

Але чи через туман, чи тому, що дама особливо якось поглядала на мене, я звернувся до неї:

- Ці автомобілі - наче поховальна процесія якоїсь важної персони. Весь Париж, здасться, з’їхався сюди...

Дама живо, радісно й здивовано скрикнула:

- Уявіть собі: я думала в цю хвилину якраз це саме! Як це дивно! Страшно дивно!..

Вона аж повернулась всею крупною, гарно одягненою постаттю до мене. Просто вона здалась мені молодшою і кращою. А брови й губи немов не були підмальовані, як мені подумалось спочатку. Це, певне, була дівчина з порядної буржуазної родини.

Мені теж видалось дивним, що ми думали одне й те саме. От тільки підозріло, що вона занадто охоче й живо одповіла мені. Було таке вражіння, немов ми давно йшли разом, балакали, замовкли, а потім я висловив своє спостереження, а вона одгукнулась на нього.

- Ви - чужоземець? Правда? - зараз же спитала вона, ніби боячись, що я замовкну й на цьому кінчиться наша розмова.

- Чужоземець,- одповів я.- А ви теж, здається, не парижанка?

- Ні, я німкеня, а не парижанка... О, я б ніколи не могла... А в тім, це для вас не цікаво. Як довго їдуть ці екіпажі! Це скучно. Ви, мабуть, не дуже поспішаєте? А я спішу страшенно!..

Вона знов озирнулась, неначе шукаючи очима погоні, від якої так спішила.

- Може б ми спробували пройти туди далі і там перейти? - раптом запропонувала вона мені.- Ходімте.

Так діти «порядних» буржуазних родин не поводяться на вулиці з незнайомими людьми. Кокотки теж мають іншу манеру зачіпати мужчин.

Я з охотою згодився,- вона мене зацікавила, ця дівчина в широкому чорному капелюсі і з чудно-блискучими очима.

- Але знаєте що? - скрикнула вона, хапаючи мене під руку.- Давайте пройдемо назад, звернем управо і підемо по вулицях. Я дуже люблю ходити в такий туман. Наче в казці. Чекайте!..

Вона весело й здивовано розсміялася.

- Вас не дивує, що я до вас так причепилася? Скажіть, ви - художник, правда?

- Я скульптор.

- Ну, от! Я так і знала. Я зразу побачила. І це все пояснює. Мій батько - художник і я виросла серед малярів, скульпторів і чую їх навіть крізь таку стіну туману, як добрий собака своїх людей... Так ви - скульптор? А чули ви про такого художника Вальдберґа? Ні? Звичайно...

Не було ніякого сумніву, що ця дівчина була трохи не в собі. Вона говорила, сміялась, а сама весь час немов чи слухала щось, чи приглядалась до чогось. Я старався одповідати їй, але помічав, що мої одповіді проходили для неї так само, як для мене люди в тумані: з’явиться, мигне і зникне - розпливеться.

А тим часом вона мені все більш та більш подобалась. В її лиці було щось благородне, витончене, міцне, а усмішка разом з тим така мила, що на душі ставало і легко, і бадьоро, і навіть туман здавався дійсно як у цікавій казці. От погано тільки, що вона, ця дівчина, була чимсь занята, чимсь схвильована, чи заклопотана, і не зовсім помічала мене. Е, коли так, мусиш, серце, помітити,- пішла зі мною, то таки ж зі мною йди!

Я немов випив чарку міцної горілки,- підтягнувся, струснувся і взявся до панни. Вона ж, видно, цьому зраділа, навіть занадто, як мені подумалось тоді, зраділа. Ми йшли під руку, як старі знайомі або закохані і вона голосно сміялася на мої жарти, при чому, знов таки мені здавалось, занадто голосно й весело сміялась невідповідно змістові моїх слів. «Чорт-зна що таке!» - пам’ятаю, думав я. «Чи не мара це туману? Чи справді я з якоюсь дівчиною, чи, може, мені це тільки ввиджається».

Але на моїй руці тепло лежала її рука в блискучій темнобурій рукавичці, збоку швидко блискали очі і весь час чувся нервовий, піднятий сміх.

Панна, очевидно, забула, що спішила. Вона оповідала про цьогорічний сальон. З кожним роком ці сальони стають все більш та більш порожніми, хоч число картин і побільшується. Це чудесний знак, це знаменитий знак!

(Через що чудесний, знаменитий знак, я не дізнався, бо вона мене не слухала).

Вона повернула не направо, а наліво і повела мене в вузесенькі вулички, де двом звожчикам неможна розминутися. Тут було ще душніше. Ліхтарі горіли немов десь за матовим склом, а вулички здавались траншеями, повними диму. Глухо й тривожно цокали по камені кроки незримих прохожих, котрі раптом, як викликані духи, ставали перед нами й зараз же пропадали.

- Правда, тут гарно? Правда? Хочете, я заспіваю? - запропонувала панна і, не чекаючи моєї одповіді, гарним, сильним і теж ніби витонченим голосом щось заспівала. Обірвавши себе, вона засміялась і потім зараз же озирнулась. За нами вже давно чулись чиїсь кроки, але ніхто не з’являвся, хоч панна навмисне припиняла ходу.

Несподівано ми вийшли на якусь велику вулицю. Тут люди миготіли швидше й частіше. У сивій каламуті стояв рев, свист, дзвінки, диркання рогів.

І в цю ж хвилину з перевулочка вийшов середнього росту чоловік у капелюсі з широкими крисами, які носять художники, і хутко пройшов повз нас. Моя панна, пам’ятаю, вся аж кинулась, сильно затисла мою руку і я думав - вона закричить. Але вона, навпаки, весело, безжурно й дуже голосно проговорила.

- А може б ми тепер поїхали трохи покататись? Як ви гадаєте? Цікаво, правда? Давайте! Хочете? Ходімте.

Чоловік у широкому капелюсі розтанув у млі поперед нас. Панна хутко пішла за ним, у той бік, де ледве вирисовувався ряд коробок автомобілів, не перестаючи захоплено говорити про те, як ми поїдемо, як будуть випливати перед нами не то знайомі, не то незнайомі місця, як це страшно, надзвичайно, нестерпно цікаво!

Але вмить, коли ми вже підійшли до автомобілів, вона зразу охолола, потім згадала, що їй же кудись треба спішити, попрощалась, хитнула мені головою і сказала шоферу:

- Бульвар Распай, 230. Швидко!

Не встиг я схаменутись, як рявкнув ріжок, загуркотів-забився мотор і екіпаж поповз у саму гущу туману.

«Оце маєш!» - ошелешено думав я.

Найбільше мене вразило те, що я навіть не знав, як її зуть і де вона живе, ця ідіотка.

Я вже мав серйозний нахил пояснити весь інцидент «туманною галюцинацією». Але мені не довелося довго думати. Не пройшов я кілька кроків, як зі мною порівявся той самий чоловік у широкому капелюсі і, злегка здіймаючи його, проговорив:

- Вибачайте, добродію. Я дуже прошу вас простити мені мою сміливість, але я мушу вас дещо спитати.

Слово «мушу» він підкреслив з упертою, твердою рішучістю, при чому дивився на мене пильними, шукаючими очима. Це був молодий ще парубок з енерґічним голеним лицем, з трохи м’ясистим носом і різко поділеним надвоє підборіддям.

Я вже був настільки призвичаєний до несподіванок учинком чудної панни, що тільки теж здійняв свого капелюха, вклонився і яко мога серйозніше сказав:

- Чим можу служити?

Парубок якийсь мент помовчав, немов вибираючи найпотрібніше з своїх питань, і нарешті промовив:

- Ви тількищо йшли з панною в чорному капелюсі і з білим міхом на шиї?

«Моя» панна була, дійсно, в чорному капелюсі, а чи був у неї на шиї якийсь міх, цього я не помітив. І тому я цілком правдиво одповів:

- Не знаю, добродію, про кого ви питаєте. Я йшов з одною панною - це правда, але...

- Вибачайте! - перебив мене парубок: - Я вас дуже прошу не сердитись на мене за це чіпляння. Попереджаю вас, що я - не ревнивий любовник, ні муж, ні брат цеї панни. Я вам не вчиню скандалу і не зроблю ніякої неприємности. Мені тільки треба знати правду.

Він знов уперто, завзято і ніби з гнівом підкреслив слово «правду».

- ...Я бачив, як ви з нею забалакали, як ішли, як вона поїхала в автомобілі. Ви мені тільки скажіть: чи не помітили ви, що вона спішила кудись?

- Помітив,- проти волі сказав я.

Парубок на мент зупинився.

- Помітили? - перепитав він уважно, не зводячи з мене думаючих очей.- Так. Дякую. Дякую дуже. Вибачайте, ще одне питання: ви не можете сказати мені, яку вона дала адресу шоферові? Це не бульвар Распай? Ні?

Я завагався. Бог його знав, що це за чоловік. Вражіння він робив досить приємне, але хто його зна, що хотів од дівчини, чи варто було говорити її адресу?

- Знаєте що, мій любий,- миролюбиво взяв я парубка за ґудзик пальта: - ви не хвилюйтесь, але адреси я вам дать не можу; ні вас, ні панни я не знаю; адресу можна сказать, чув незаконно; коли б панна знала, що ви мене знайдете, вона певно б не сказала при мені адреси, а тому і я не скажу її вам. І взагалі, знаєте, більш нічого не скажу.

Парубок якийсь час ішов зі мною мовчки, злегка похиливши голову, немов роздумуючи, як йому віднестись до моїх слів.

- Ви праві, добродію! - раптом одривисто сказав він.- Ви порядний чоловік. Дякую дуже. Моє ім’я Олаф Стефензон, я художник.- Він для чогось додав свою адресу (мабуть, зовсім автоматично, по звичці), потім підняв капелюх і мовчки одійшов од мене вбік. Через хвилину він сховався в тумані, як галка в мисці молока.

«Що за чортовина така зі мною сьогодні діється?» - здивовано запитав я сам себе після того.

Але одповіді більш-менш задовольняючої я не міг собі дати. У тумані, як і раніше, з грохотом, звоном і ревом совались трамваї та екіпажі; кліпали й трусились жирні плями світла магазинів і лихтарів, люди вистрибували й зникали коло мене, як витвори хоробливої фантазії. Я підняв комір пальта, закурив і плюнув: мало чого не буває серед цеї громади сотнів тисяч набитих людьми кам’яних скринь, в липкій, пронизуватій каламуті туманів і випарів болот? У мене було дещо й своє, про що варто було подумать.

___________

У цей час якраз трапилась мені досить звичайна але нудна й неприємна історія: мене викидали з моєї робітні. Хазяїн будинку, де я жив, був чоловік нетерплячий і, крім того, абсолютний неук та нахаба. Він не хотів почекати, поки я доб’юсь слави, і навіть дарував мені мій станок, чемодан з білизною та три бюсти товаришів, аби я тільки «очистив» йому ательє.

Треба було шукати нове помешкання. Це річ не така легка в Парижі, та ще в зимі, та при тому маючи на увазі, що в мене в кишені було всього франків десять. Правда, я зовсім не брехав консьєржці, коли казав, що в цих днях мушу достати поважну суму грошей. Мені, дійсно, мусів прислати гроші один панок, але цей панок мав звичай іноді забувати про свої обіцяння.

Тим часом я рішив все ж таки наглянути собі щонебудь. Хто знає: ануж раптом я найду на вулиці цілий гаман червінців, як я тоді буду без ательє?

І от на другий день після того туманного й химерного вечора я пішов лазити по вулицях. Небо було ясне, невинне, немов і не воно вчора сипало якусь вогку мерзоту на землю. Високо вгорі задумливо зупинились кучеряві рожеві хмаринки. Повітря було таке чисте, що, здавалось, на найвищій дзвіниці церков можна бачити, який вираз голівок у жваво цвірінькаючих горобців. Тротуари були сухі, дзвінко розносячи стукіт ніг прохожих; все було на своєму місці і я кроків за сто міг би вже бачити вивіски з оповістками квартир-ательє.

Я кажу «міг би», коли б вони були, але їх зовсім не було. Попалась одна робітня, але дозорець сказав таку цифру, що я злякано прохав вибачення, вийшов, обережно зачинив за собою двері й швиденько пішов звідти.

І раптом, ідучи по вулиці Дофіна й прочитавши її назву на стіні будинку, я почув, що цей Дофін чимсь мені знайомий. Ніхто з моїх ні товаришів, ні знайомих тут не жив, ніяких мені випадків не траплялось на ній, тим часом ця вулиця видавалась не чужою мені.

«Е, чекай, та тут же, здається, живе мій учорашній парубчак!» - згадав я. І в той же мент виразно пригадалась і вся адреса: Олаф Стефензон, художник, вулиця Дофіна, № 5.

Я стояв біля номера 23. Добре; значить, це зовсім недалеко.

Я рішив зайти до чортового німця. Ти чіпляєшся до мене на вулиці, а я от до тебе в хату прийду. До речі, може щось і про вчорашнє дізнаюсь та подивлюся, що ти за їден.

Жив він у глибині подвір’я, де стояв трьохповерховий будинок, весь розбитий на ательє. Помешкання Стефензона, як сказала консьєржка, було на самій горі, двері направо.

Видряпавшись на третій поверх і знайшовши ці двері, я зупинився: за ними чулись голоси. Значить він був не сам. Це трохи мене прохолодило. Але раптом задзвенів (іменно задзвенів!) голос учорашньої панни й розсипався сміхом. Я відразу впізнав його і без вагання постукав.

- Ввійдіть!

Я ввійшов. На мене здивовано й чекаюче дивилось три обличчя: вчорашніх панни й парубка та ще якогось панка з довгим білявим волоссям, в оксамитній блюзі і з люлькою в зубах. Стефензон стояв біля мольберта, запнутого простинею, держачись за нього рукою.

На моє вітання він ввічливо уклонився, хотів піти мені назустріч, але глянув на панну й зостався біля мольберта. Мене він, як і панна, очевидно не пізнав.

Виходило досить глуповато. Але вони ждали, що я скажу, і я мусів нагадати їм про вчорашнє знайомство. І тільки я почав, як вони обоє разом почервоніли, оживились і панна кинулась до мене. Схопивши мене за руку, вона потягнула мене до Стефензона, говорячи:

- Уже, уже, уже! Можете не говорить, уже знаємо. Привітайтеся з хазяїном: він не може одійти від мольберту, бо стереже його. Там геніяльний твір, який він не хоче показать нам, щоб не убить нас. Майте на увазі, добродій Стефензон - чоловік страшно гуманний, ідейний, добродійний, пренепорочний. Будьте з ним обережні.

Стефензон трохи змішано, але з щирою, як мені здалось, приємністю зустрів мене. Тепер він мені ще більше подобався. Темне з рудуватим відблиском волосся падало на лоб, як у наших сільських парубків. Колір лиця був грубуватий, але здоровий, плечі широкі й міцні, посмішка ясна, одверта. Тепер він видався мені старішим: йому було літ двадцять сім-вісім.

Од Стефензона панна підтягнула мене до другого панка.

- А це друг і приятель добродія Стефензона, дон Дієґо Паблес. Швед і іспанець, найрідніші нації. Правда. А ви хто?

Я трошки зам’явся - скажи їм, а вони все одно не знатимуть, хто я.

- А я українець,- усе ж таки проговорив я з таким виглядом, немов усьому світові давно відомо, що це за птиця - українець.

- Que-ce-que c’est que ca!? - високо підняла свої густі брови панна.

Я почухався й почав розказувати. Але панна не дослухала - тим краще, ще одна нація.

Вона знов повернулась до Стефензона і сказала:

- Та так таки ні за що не покажете?

- Ні...- з посмішкою, але твердо одповів Стефензон.

На мене вже не звертали уваги. Панна навіть не сказала, хто вона, і поводилась так, ніби вчора нічого особливого не було, ніби вона звикла щодня підходити до незнайомих мужчин, балакати з ними якимсь п’яним тоном, тікати кудись, виробляти якісь комедії. Дон Дієґо знов ліг на качалку і почав хитатись у ній, схристивши ноги в модних черевиках. Біляве лице його з дрібними рисами і тонкими губами зовсім не нагадувало іспанця. Він посміхався трохи іронічно, трохи безжурно, трохи дурнувато. Чогось часто кліпав очима,- чи така звичка була, чи слабував на очі. Я присів на стілець і почав розглядати ательє. Воно було чудесне: високе, з горішнім і боковим світлом, просторе, обставлене досить убого, але чисто, без звичайного брудного «артистичного» розгардіяшу. На стінах висіли ескізи і невикінчені праці. Мене вже тоді вразив характер цих робіт: в них було щось таке особливе, чого я досі ніде не бачив, ні в сальонах, ні на полотнах своїх знайомих малярів. Я не міг би тоді сказати, чи гарне воно, чи ні й у чому саме те особливе. Але воно було.

Стефензон же та панна все сперечались. Сьогодні вона видалась мені спокійнішою, ніж учора; одначе в лиці не було тої милої приваби, що навіть хвилювала мене там, на Сен-Мішелі. Очі поблискували холодно, часом злісно, а на губах весь час грала негарна, зневажлива посмішка і голос був трохи крикливий, неприємний. Дійсно, навряд чи вони були коханцями. Швидше це могло бути з дон-Дієґо. Коли вона зверталась до цього, лице її мінялося,- робилось не то покірним, не то запобігливим, не то ласкаво-насмішкуватим.

Від довгого ходіння ноги мені щеміли і сидіть було вже приємно. Я бачив, що цій компанії не до мене, і рішив, спочинувши трохи, піти собі геть.

Панна Емма, як називав її Стефензон, махнула рукою й одійшла до Дієґо. Сівши поруч із ним, вона витягнула ноги в черевичках з лохматим бантом, похожі на лапки курочок-лохматок, і несподівано звернулась до мене:

- Ви знаєте, добродію, націю більш уперту за шведів? Скажіть щиро.

Питання було задане так серйозно, з таким чеканням відповіді, що я мусів подумати над тим, що їй одповісти. Але Емма раптом скочила й підбігла до Стефензона, який на її слова посміхнувся. (Губи у нього були окреслені дуже виразно і кінчались тонкими лініями, загнутими догори, як дві перекинуті коми).

- Чого ви смієтесь? Чого? Ви маєте право сміятись? Розуміється, ви упертий, як бик. Ми вам з’їмо ваше полотно? Чи ви думаєте, що цим виграєте премію, коли не будете показувать? Все одно не виграєте, це я вам наперед кажу!

Стефензон знов узявся рукою за мольберт, немов збираючись боронити його. Сам дивився на Емму спокійно й уважно.

- Чом Дієґо не боїться показувати? Чом? Бо Дієґо чує свою силу. Дієґо - художнік, талант, а ви... Ну, Олафе, голубчику, хороший, милий, покажіть. Даю вам слово, вам же краще буде, коли ми подивимось. Ні? Упертий швед!

Вона серйозно вже розсердилась.

- Ходімо, Дієґо. Нехай він собі тут маже... Ну, мені одній покажете? Мені? Ні? Також ні? А Дієґо, самому? Ні? Ну й не треба. І не треба, коли так... Тим краще. Дієґо, одягайтеся.

Дієґо ліниво підвівся й почав одягатись. Емма також схопила з стіни своє пальто, роздратовано натягнула на себе й обмотала шию білим міхом. Капелюха вона й не скидала.

- Ніколи більше до вас не прийду. Ходімте, Дієґо.

Я теж устав, збираючись іти, але Стефензон, помітивши це, поспішно попрохав мене лишитись,- він, очевидно, хотів загладити свій, не зовсім гостинний, прийом.

- Не можу,- сказав я.- Я шукаю собі ательє.

- Ви шукаєте ательє? - живо спитав Стефензон.- То правда? Ви - скульптор?

(Я пам’ятав, що нічого Стефензонові вчора про себе не казав. Значить, сказала йому це Емма, значить, у них була розмова про вчорашнє!)

- Знаєте що? - скрикнув він.- Ви нічого не маєте проти того, щоб жити вдвох? Оселяйтеся зі мною. Хочете?

Мене здивувала така пропозиція: бачить чоловіка другий раз і пропонує жить разом у тому самому ательє, де пише свою картину, яку нікому не показує. Тут було щось не те, навіть у тоні голосу, в поспішності пропозиції, в тому, що він зрадів, немов тільки цього й хотів давно.

Я помітив, що Емма хутко подивилась на Стефензона і якось затихла вся, затаїлась, чекаючи моєї одповіді.

- Добре...- сказав я нерішуче.- Я, звичайно, дуже радий, бо ніде нічого нема. Але я не знаю, може, це нас трохи стіснить. Не так мене, як вас...

- Не стіснить! - рішуче проговорив Стефензон.- У вас багато речей? Переїжджайте зараз же. Коли маєте гроші, будете платить половину, не маєте - не треба. Це дуже добре. Зараз же переїжджайте!

Я бачив, що це його якось устроювало. Ну, що ж? Чим я рискую?

- Чудово! Біжіть, зараз же переїжджайте. А я приготовлю тут вашу половину.

Виходило ніби трохи надзвичайно, несподівано, але не так уже й погано для мене. Чим, дійсно, я рискував? Попрощався з Еммою та Дієґо й пішов додому за речами. Я помітив, що Емма з чудною, не то розтеряною, не то насмішкуватою посмішкою весь час поглядала на Стефензона. Мені вона подала руку холодно й недбало.

Дієґо теж з досить загадковим виглядом смоктав свою люльку й розглядав малюнки на стінах.

___________

Я оселився з Стефензоном. Я спав в одному кутку, він у другому. Працювали ми також по своїх кутках, при чому Стефензон попередив мене, що не хоче, щоб я бачив його роботу. Я дав йому слово не дивитись і чесно тримався свого обіцяння, хоч через це й дуже кортіло часом зазирнути хоч одним оком на те таємниче полотно.

Олаф Стефензон, як виявилось, був зовсім не художнік-маляр. Власне, я нічого тут не міг зрозуміти. Він був маляр і не маляр. Річ у тім, що по професії він був токар, простий робітник з невеличкого міста в Швеції - Норкепінґа. Два роки тому на роботі звідкись вирвався шматок заліза чи струмент, ударив його в праву руку і скалічив. Знов таки, ніби скалічив і не скалічив. Одним словом було так, що Олаф якийсь час не міг працювати; рука йому немов заніміла вся, і він не міг рухнути ні одним мускулом. От через це він і взявся за малярство. Себто не через це, а от через що. Щоб помогти мускулам руки ожити, треба було давати їм якусь легеньку роботу, особливо пальцям. Стефензон брав олівець і водив ним по паперу. Спочатку так собі, а потім зрисовуючи все, що бачив перед собою. Це йому подобалося і він уже навмисне почав рисувати. Рисунки його побачив лікар і здивувався. Комусь показав, хтось захопився і в Стефензона відкрили талант. Кинулись по меценатах і за якийсь місяць назбирали йому грошей на дорогу, влаштували щомісячну пенсію (трохи від фабрики за каліцтво, трохи від товаришів) і випровадили в Париж з наказом вернутись гордістю Швеції. Таким чином Стефензон зробився художником (але по суті він був токар, бо рука його майже зовсім одужала!). Одначе малярства йому не хотілось кидати. Е, ні! Особливо тепер, коли він зустрівся з Вальдберґом! Ні, тепер він цеї справи так легко не покине.

Хто такий Вальдберґ? Вальдберґ - це геній, якого не зрозуміли. Так, так, це іменно з тих геніїв, яких не хотіли розуміти. З його картин сміються, глузують, їх не приймають на виставки, не купують. Нехай! Так і треба, так і слід, це є покажчик, що його мистецтво не до смаку сучасному громадянству, що воно не розуміє Вальдберґа; а через те уже одне його ідеї, його нове мистецтво є воїстину нове, воїстину чуже розбещеній, переверненій, виродженій техніці господаря сучасного мистецтва - буржуа! А-а, буржуа плюється, коли бачить щось, що його непокоїть, що примушує мислить, почувать? Він звик, щоб його тільки по череву погладжували, п’яти йому лоскотали віршиками, щоб бавили йому ніжний зір тихими линялими фарбочками? Ну, нехай вибачить. Вальдберґ не продав і не продасть себе в льокаї панського черева! Цього вже воно не діжде, ні!

Про Вальдберґа Олаф не міг говорити спокійно. Олаф до нього відносився трохи насторожено, з серйозною уважністю, кожне з’явище він немов брав у свої цупкі руки токаря, обережно розламував його пополам і розглядав. Але Вальдберґ був поза всякою критикою. Вони думають, що Вальдберґові гроші потрібні? Вони гадають, що в нього така сама мета, як у них? Вальдберґ сам мав стотисячний маєток, який весь поклав на свою ідею. Він виховав і зробив малярами десятки людей, десятки невдячних льокаїв, які потім перші обпльовували його ідеали. Вальдберґ усе життя своє віддав мистецтву. Мало того...

У цьому місці Олаф якось прямо й неодривно дивився мені в очі.

... Мало того,- у Вальдберґа лишилося десять тисяч марок. Він призначив серед своїх учнів конкурс і дає половину грошей тому, хто заслужить першу премію.

Але цього ще не досить. Крім десяти тисяч марок він мав ще єдину улюблену красуню - дочку, оцю саму Емму. І цю дочку він дає тому, хто наблизиться в потрібній мірі до його ідеї. Згода дочки? Звичайно, не без її згоди. Вона понад усе ставить батькове мистецтво і за його розвій може дати себе всю на що хочете. Умова така: вона обіцяє десять літ ні разу не зрадити чоловікові, дбати про нього, служити йому, як рабиня. Чи чоловік кохатиме її, чи ні - це ролі не грає великої: десять літ вона служитиме, а тоді чи лишиться з чоловіком, чи піде від нього. Їй можна вірити. Коли Емма щось обіцяє, або за щось береться, то вона всі зуби поламає, а догризеться до свого. Раз, в дитинстві ще, покійниця мати була чогось роздратована й прикрикнула на Емму: «Ти б, Еммо, хоч з тиждень колинебудь помовчала». Емма замовкла й цілий тиждень не сказала ні одного слова. Видко було, що їй самій тяжко, нестерпно, але тримала до кінця й уперто промовчала весь тиждень. Еммі можна вірити. Чи її ж хочуть претенденти на премію. Хто не схоче, того не силують, він візьме п’ять тисяч марок. Хто ж схоче, тому Емма обіцяє служити десять літ.

Скільки претендентів? Їх четверо, а всього бере участь у конкурсі шість душ,- ще дві дівчини. Власне, так було три місяці тому у першому конкурсі, який нічим не кінчився (ніхто не заслугував на премію). Тепер же інші конкуренти поодставали, бо з того конкурсу було відокремлено двох, що стояли вище за всіх і обидва на одному рівні. Їм двом і призначено конкурс: це отой Дієґо дон-Паблес і він, Олаф Стефензон.

Мені трошечки ніби стали вияснятися відносини між Олафом і Еммою. Але так туманно й непевно, що я не міг навіть сказати, чи хоче Олаф саможертви Емми, чи одмовиться. Хотілось спитати його, але чомусь було ніяково.

У всякім разі Вальдберґ і його спосіб пропаґанди своїх ідей мене дуже зацікавили. Що ж це були за ідеї? В чому його нове мистецтво?

У чому ж?

Олаф устав і повів рукою до своїх малюнків на стінах.

- Ви помічаєте щонебудь у цій мазні? Якунебудь різницю з тим, що ви досі бачили?

Різницю я, правда бачив уже давно, але ідеї її схопити не міг. Це була якась мішанина з реалізму, імпресіонізму, символізму і, навіть примітивізму.

- Е, не те! - нетерпляче сказав Олаф.- Дивіться, наприклад, сюди. Бачите цю руку?

- Бачу.

На невеличкому полотні була намальована рука. Пальці її були якось судорожно, цупко витягнені, немов тягнулися за чимсь із скаженою силою. От-от, здавалось, від напруження луснуть жили на ній.

- Що ви скажете, що можете сказати про неї крім того, як вона зроблена?

Я сказав.

- Ага! Чудесно. Дуже радий. Тепер дивіться на це лице. Але дайте спокій формі, техніці, виконанню. Кажіть, що вам говорить саме лице.

Я придивився. Безумовно, лице цікаве. Якийсь нюхаючий, шукаючий, рухливий ніс; трошки одтопирчені, сторожкі вуха; пролазливі, живі оченятка. Лице людини, яка пробереться в найменшу щілинку вашої душі, винюхає все, винишпорить, продасть і купить. Хочеться бацнуть кулаком і плюнуть у нього.

Олаф схвильовано, піднято засміявся на мій опис.

- Браво, Укрен, браво!

Він мене назвав «Укреном», бо йому вподобалась назва мого краю (Україна по-французькому вимовляється Укрен, або Юкрен - Oucraine).

- Слово чести, браво! Ви можете розуміти. Чекайте. Я вам зараз все скажу. Ці малюнки - це дурниця, ніщо, це абсолютно не виявляє нашої ідеї... трошечки, трошечки, кінчик пальчика показує... Ви бачили і це дуже мене тішить. Дуже-дуже!

Я навіть не думав, що важкуватий, стримано-спокійний Олаф може так схвилюватись. Карі круглуваті очі його з тим же темно-бурим блиском, що й на волоссі, загорілись і заблищали, як десь на подвір’ї два шматки скла під гарячим літнім сонцем. На щоках виступив темно-червоний рум’янець. Руки стали гнучкі, тверді, нетерплячі. Навіть мова стала складніша й легша.

Як і в кожній новій ідеї, в їхній теж було дві частини - критична й творча. Що таке сучасне малярство? Що таке ці тисячі тисяч малюнків і картин на всіх виставках всіх частин світу? Це одна величезна картина передосконалости сучасної капіталістичної техніки. Техніка - це єдиний здоровий нерв буржуазії. Побільше техніки, кращу техніку, найгеніяльнішу техніку! Це зойк конкуруючих міщан.

Мистецтво одбиває на собі психіку свого часу. Швидше міняйте техніку, швидше удосконалюйте її, кидайте старе, воно не витримує конкуренції, давайте способи малювать економніше і швидше; головне, швидше.

Що ж малювать? Що? Звичайно, те, що відповідає настроям, бажанням, світоглядові пана моменту - череватого буржуа з золотою кишенею. Давайте йому таке, що не шкодить його шлункові, давайте йому те, що може перетравить його затоплена салом думка, полоскочіть його притуплені нерви жирного червяка! Буржуа має сантиментальну душу,- давайте йому квіточок, садочків, пейзажиків з телятками. Буржуа любить амурчика,- давайте йому голого жіночого тіла, побільше голих жінок, побільше. І всяких, всяких. Він любить різноманітність: товстеньких, худеньких, зелених, рожевих, синіх, яких хочете. Буржуа має честолюбіє, він хоче безсмертя,- і всі сальони повні портретів. Квіточки, пейзажики, голі жінки і портрети. Ось усе, що можна найти на всіх виставках, усіх, так званих культурних, центрів. І ці нещасні льокаї череватого деґенерата ще сміють кричати про якусь там незалежність, про шукання нових шляхів у мистецтві, про нові горизонти, про правду й істину! Мерзотники!

Олаф аж потемнів увесь і шкура на лиці стала грубою, спухлою.

- Всі їхні шукання - це шукання льокаїв, які хочуть найкраще забавить вередливого пана. Хто краще це зробить, хто винайде щось найбільш дратуюче, тому пан кине жменю золота. Але для чоловіка, для чоловіка,- чорт забирай, а не пана й льокаїв! - що це за мистецтво? Це - мистецтво не людей, а якихось учених псів. Така собака, кінь можуть малювать людей, а не люди. Якийнебудь учений пес, коли б він захотів переказати фарбами, що він бачив з життя людей, намалював би якраз те, що малюють льокаї буржуа. Що може пес бачити у людей? Що приступно його розумінню? Ось на столі квіточки, яблука; он там сидить пані в білій сукні з книжечкою на коліні. Тут голі жінки (вони собак не соромляться, і йому легко їх малювать), там хазяїн, тут півники, курочки, телятка пасуться. Більше собака не може побачить. Не можуть більше бачить і льокаї, які звуть себе художниками. Вони бачать і малюють з погляду собаки, коня, а не людей. Вони людського, того, що в собаки не може бути, чого собака не може побачить і зрозуміть, вони того не малюють.

Олаф злісно витягнув руку до своїх малюнків.

У цій паршивенькій мазанині теж нема того, що можна назвати тільки людським. Але в ній є стремління до того, стремління дати не тільки високу техніку, а й високий, людський матеріял. Людина - це рух - переживання, це думка, радість, печаль, мрія, страждання, надія. Техніка? Форма? Давайте її сюди, давайте найкращу, найдосконалішу форму: імпресіонізм, примітивізм, натуралізм, чорт-біс, усе, що може найкраще обкреслити людину, давайте все сюди! Але ж людське обкреслюйте, а не собаче!

- Чекайте. Я вам покажу,- тріпнув волоссям Олаф і побіг у свій куток. Він хапливо витягнув і поставив до стіни велике полотно.

- Дивіться, пильно дивіться! - як у гарячці закричав він.- Мовчіть, нічого не говоріть. Дивіться, а тоді скажете!

Я почав дивитись. Голос, рухи, екстаз Олафа, здається, й мене заражали. Я з хвилюванням вдивлявся в картину, вже не звертаючи уваги на техніку її.

І зразу мені кинулось в очі на ній лице чоловіка і вся його постать. Він стояв у лісі над зрубаним деревом з сокирою в одній руці, поставивши ногу на одрубок. Голова була повернена трохи вбік, він до чогось чи прислухався, чи чекав. Але що це за чекання було! Я не знаю, чи ждав колинебудь хто з людей так, але воїстину собака не міг би так ждати. Там була й здригнена радість в блиснувших очах, і зразу ж тут же - сумнів, непевність, а в губах уже - гнів, лютий гнів чоловіка, якого хтось чи щось жорстоко обманив. Все тіло напружене бажанням шарпнутись і з зойком захвату кинутись уперед. І одночасно чується в судорожно заціпленій руці з сокирою, чується в якихось рисах тіла, що, переконавшись в обмані, чоловік люто змахне сокирою і, як бризки води, полетять тріски од дерева. Тут і передчуття можливого, і позасвідомий ряд хитань, і хиже звіряче нюхання повітря, і скажена робота сопоставлення, комбінації. Хочеться крикнути «ш-ш!», і озирнутись, і слухати й собі, хвилюючись та напружуючись.

Я, дійсно, ще не бачив таких картин. Дійсно в ній панувала людина. Все, що відносилось до неї було зроблено любовно, бездоганно! Навіть держално сокири з тріщиною жило і, здавалось, здригувалось, так що з’являлось бажання порадити чоловікові обтягнути держално дротом, щоб, бува, сокира не зскочила. Але ліс, небо, повітря вже кричали дефектами, вражали мішаниною стилів, дратували відсутністю логіки, закономірности.

- Ну? - говоріть. Тільки майте на увазі! - погрозливо, гнівно підняв руку Олаф.- Це ще зовсім не те, це малесенький натяк, це намацування. Чуєте? Ну, говоріть. Не подобається? Ні?

Я сказав своє вражіння. Стефензон дивився мені в лице прямо, не кліпаючи, грізно впиваючись у мене очима. Було вражіння, що спробуй я збрехать, ухилитись від висловлення думки, він стрибне на мене і почне душить за горло.

Поки я хвалив, він стояв непорушно, не посміхаючись, суворий, напружений. Але тільки я перейшов до критики - він ожив. Нетерпляче з зневагою поставивши картину лицем до стіни, повернувся до мене й сердито сказав:

- Та знаю! Все знаю. А ви думаєте, через що Вальдберґ не дав їй премії? Вона писалась на конкурс. Через що? А-а, в тому й річ. Це - хлопчача робота. Тут усе не годиться, все. Ото й біда, що в мене нема техніки. Дон-Дієґо, дон-Дієґо! А дон-Дієґо, дванадцять літ малює, а я два роки! Дон-Дієґо всі школи пройшов, у всіх був, дон-Дієґо тисячі франків на одні фарби витратив. А я що? А я точив панам гарні ліжка, щоб їм з любовницями краще спать було. От і різниця! Дон-Дієґо! Ну, й нехай. Побачимо ще, чия візьме. Ого!

Він машинально завзято зробив одною, потім другою рукою такий рух, немов одсовував рукава сорочки перед роботою. Мабуть, це зосталось ще від токарства його.

Але зараз же, немов схаменувшись, одвернуся від мене, одягся і вийшов, сказавши, що має якусь справу у Вальдберґа. Мабуть йому стало неприємно, що він заговорив про Дієґо, або боявся, що в такому стані скаже щось зайве.

___________

Все це мене серйозно зацікавило. Але я, правду сказати, мало що тут розумів. Я розумів, що Вальдберґ хоче провести в життя якусь там свою ідею. Чого не буває? Але Емма погоджується на таку саможертву,- цього мій реалістичний розум не допускав. Я не вірив, щоб вона так таки тільки заради одної ідеї віддавала себе на десять років якомусь чужому, нелюбому їй чоловікові. Це хоч для якої ідеалістки було занадто. Тут мусіло бути щось ще крім ідеї! Але що?

Цього я не міг дізнатись. З Олафом ми про це більше не балакали. Сам я не міг нічого нового довідатись, бо ніхто з них не приходив до нас, немов змовившись. Ми працювали в цілковитій самоті.

Олаф був як у гарячці: він майже не їв нічого, не спав і часто сам до себе чи до свого полотна голосно балакав. Але зі мною майже ні слова,- так наче мене і в хаті не було. Один час я вже думав, чи не піти мені собі геть: мабуть чоловік покликав жити під якусь химерну хвилину, а я забрався та й сиджу, не розуміючи того. Одначе, коли я йому про це натякнув, він аж злякався й почав мене найщиріше прохати лишитись. З цеї щирости й зляканости прохання я знов таки зрозумів, що для чогось потрібний Стефензонові. Хай так, побачимо,- чим я рискував?

Олаф майже не відходив од праці. Очі йому блищали, як у хворого, повіки на них були завжди червоні, шкура на лиці пашіла вогнем, волосся лежало на лобі неохайними пасмами. Ми робили в протилежних кутках, і він часом пильно дивився на мене з-за свого мольберта, але я бачив, що він мене зовсім не помічав.

Емма ж таки тримала своє слово на мій жаль і досаду: коли б вона прийшла хоч раз, коли б я подивився ще на них,- я б напевне щось зрозумів би. Але ні вона, ні Дієґо, ні той загадковий Вальдберґ не приходили. Олаф часом увечорі пропадав десь, але сумніваюсь, щоб він в ті часи бачився з Еммою. Мабуть ходив понад Сеною й наспівував свою улюблену пісню, в якій говорилося про те, що у милої м’які очі та тверде серце.

Минув якийсь час. Вальдберґ уже почав мене сердити,- цей дідок занадто розпалював мою цікавість. Я його прекрасно уявляв собі: це - колишній буржуа, трохи з бзиком, з великим гонором; колись, певно, якийсь художник-шарлатан переконав його, що він великий мистець або меценат, поживився за це від нього, а бідний буржуа з того часу загубив і спокій, і гроші, і дочку, бажаючи зажити тої принадної слави. Це - пошарпаний життям, з невеличким черевцем добродій, неодмінно з довгим волоссям, з люлькою в зубах, в оксамитній блюзі. Щоки йому старечо-рожеві, з фіолетовими жилками, веселий, самовпевнений погляд, пара заучених поз. Коли він балака з вами, то помічає вас тільки тоді, як ви хвалите його. В інших випадках він не слуха, дивиться крізь вас, як крізь вікно, сам до себе посміхається посмішкою незрозумілого генія,- словом, досить відомий і розповсюджений тип. Що Емма могла цілком щиро вірити в його призвання й віддати навіть себе за його примхи, в цьому не було для мене нічого несподіваного,- такі типи мають якусь неприродну владу над жінками: чи то над коханками, чи над дочками.

І от, нарешті, Вальдберґ з’явився в нашому ательє! Було це ввечорі. Ми їли свою «буден» (ковбасу з крови) і, запиваючи її чаєм, мирно розмовляли про щось нецікаве. Раптом зачувся тихий, якийсь дуже обережний стук у двері. Олаф зразу схопився й схвилювався. Нашвидку утершись, він кинув поглядом на прикритий мольберт свій і крикнув:

- Ввійдіть!

Я вже догадався, що це має бути Вальдберґ. Але в хату ввійшов якийсь старенький чоловік в потертому рудуватому пальті з несмілою посмішкою і в окулярах, крізь які блищали добрі, уважні очі.

- О, прошу дуже! - схвильовано промовив Олаф. І, підбігши до дідка, він почав помагати йому роздягтись. Тоді я зрозумів, що міг помилитись,- Вальдберґ трохи не такий був, яким я уявив його собі. Це швидше був учитель латини або німецької мови, а не потертий життям буржуа.

Дійсно, це був таки Вальдберґ,- Олаф нас познайомив. Він зараз же почав мене питати, хто я, якої нації, чи давно в Парижі. Він також не знав, що то таке українці, але віднісся до того не так, як дочка. Навпаки, дуже зацікавився, присунув до мене свій стілець і з таким виглядом, немов мав почути від мене надзвичайні річі, став дивитись мені в лице. Це мене зворушило й зразу віддало в повну його владу. Уявіть собі: цей милий дідусь навіть про Олафа забув і так зацікавився новою нацією! Їй-богу, він міг мати повне право думати, що винайшов нас! Але як він ще далі віднісся до свого відкриття! Дізнавшись, що ми тільки-тільки вступаємо до культурного життя, що ми ще не зіпсовані «розпустою золота», як він підказав мені; дізнавшись, що нас тридцять мільйонів (якась кабалістична цифра в устах кожного українця!) - Вальдберґ затурбувався, почав хапати мене за коліна і про щось найщиріше благати. Спочатку я навіть не зрозумів, що міг такого сказати чоловікові. Виявилось, що він боявся за нас! Він боявся за нашу молоду долю і прохав нас бути обережними - не кидатись на гній, уявляючи, що це дійсне золото. Культура, справжня культура - соромлива, непомітна, некриклива; вона ховається по тихих місцях і не ґвалтує про себе на ринках. Взять найвищу прояву її - мистецтво. Ці сальони, виставки, магазини «відомих» художників, хіба це справжнє мистецтво? Це - фальсифікація, це - гній, це - мертве!

Я вже знав, що він може мені сказати, тому слухав його без особливої уваги. Я більше дивився на нього. Зовсім учитель латини! Лисуватий лоб з сивувато-рудим ріденьким волоссям, окуляри, перев’язані з одного кінця мотузочком. (Емма могла би все таки поклопотатись, щоб у батька окуляри були справні!). Піджак на ньому був занадто широкий, в кишенях було щось понапихано й вони одтопірчувались; на тонкій поморщеній шиї занадто акуратно була зав’язана краватка,- це вже Емма перестаралась.

Але Вальдберґ щось уже занадто довго балакав зо мною й не звертав уваги на Олафа. Здавалось, він прийшов спеціально для мене. Тут щось не те! Я почав приглядатись. Ага, дідусю, так ти он який! Він, бестія, балакав зо мною через те, що хвилювався й боявся заговорити з Стефензоном! Він прийшов подивитись на роботу того, але не мав одваги зробити це й одтягував, скільки міг. Ну, бог з тобою. Я рішив не показувати, що помічаю його швидкі гострі погляди в бік Олафового полотна, а що вірю його надзвичайному інтересові до української нації, що навіть дуже вдячний йому за його поради.

Олаф теж робив вигляд, що слухав уважно. Але кожний раз, як Вальдберґ кидав оком у бік картини, по лиці його проходило щось непокійно тривожне, змішане, немов Вальдберґ ось зараз мав піймати його на чомусь поганому.

Нарешті, дідок прожогом схопився з стільця й звернувся до Олафа:

- Ну, мій голубе? Як же там, га? Як же там з нашою роботою? Посувається ніби? Га? Можна поглянути, чи ще рано? Може рано, то не треба! Га?

Він, здається, й сам боявся, що Олаф згодиться й одступати вже буде нікуди. Так і сталось. Стефензон дуже зблід, але спокійним і майже флеґматичним голосом одповів:

- Я думаю, що можна... Коли хочете... Укрен, будь ласка, сядьте собі в той куток...

Я зараз же сів, куди мені було сказано й навіть зовсім одвернувся, так що не бачив ні полотна, ні їх самих.

Затупали важкі, нехапливі кроки Олафа. Через те, що вони були занадто нехапливі, я вже розумів, що йому замирає серце. За ним подріботів Вальдберґ. Зашаруділа простиня,- зняли, значить, покришку. Мовчання. Хтось ступив і зупинився,- мабуть, Вальдберґ. Олаф сопе носом.

Ну, чорт їх забирай! - так сидіти зовсім нецікаво! Я погано зробив, що не пішов геть із хати.

Вальдберґ щось прошепотів. Але шепіт, певне, відносився не до картини, а до чогось незначного, може, щоб Олаф поправив що небудь, або що. Знов тихо. Я уявляв собі, як мусить дивитись Вальдберґ. Страшно уважно, роззявивши трохи рота. Олаф не дивиться на вчителя, ні вчитель на Олафа.

Вони зашепотіли знов і цей шепіт уже відносився до полотна. Тоді я встав і голосно сказав їм, що хочу вийти зовсім з хати. Вони мене не держали.

Не знаю, що там говорив Вальдберґ Олафові, якою признав його роботу, тільки мій Олаф після тої візити засумував. Всю ніч кректів, вставав чогось чи на картину дивитись, чи води пити, а зранку десь зник і не приходив аж до самого вечора. У мене ж весь день було таке сильне бажання подивитись на його працю, що мусів себе падлюкою лаяти, аби не одвернути простині.

Ввечорі Олаф прийшов цілком спокійний, такий спокійний, що я навіть задумався, чи справді вчора Вальдберґ сказав йому щонебудь неприємне. Він почав зі мною жартувати, сміятись, оповідати про свій край,- словом, я був рішуче збитий з пантелику.

До цього ще в цей вечір принесло якраз Емму. До неї я думав, що може вона причиною зміни в його настрої. Але по ній я побачив, що ця гадка була цілком помилкова: вони, видно, навіть не бачились між собою.

Емма видавалася дуже веселою, безжурною. Зі мною раптом стала такою привітною, немов я їй бозна що доброго зробив. Батько, видно, розказав їй про нашу балачку, бо вона зараз же теж почала розмову про Україну. А вираз лиця при цьому був такий, ніби вона чекала побачити на мені щось надзвичайне,- очевидно, дідок їй сказав, що для забави варто з Укреном поговорити про його Україну. Я робив вигляд, що вона не помилилась і, справді, удавав дуже задоволеного її увагою.

Тут же я подумав, що Еммочка, певно, не дурно до мене так під’їжджає,- нащось я їй буду потрібний. У всякім разі я не вірив її безжурності й веселості, з якими вона ходила по ательє, не вірив її байдужжю до Олафового полотна. Що це, власне, полотно й було причиною її візити, в цьому я не сумнівався. Діло, значить, стояло трохи інакше, ніж я уявив, а саме: Вальдберґ не тільки не облаяв роботу Стефензона, а навпаки, мабуть, похвалив. Емма, занепокоєна цим, рішила прийти й самій подивитись. Олаф же, певно, був не сумний, а тільки схвильований словами Вальдберґа.

Мої підозріння мали під собою деякий ґрунт: Емма, покрутившись по робітні, побалакавши зі мною й з Олафом, раптом звернулась до нього:

- Слухайте, Олафе, а батько мені казав, що ви хочете показати мені ваше полотно... Я не сказала цього зразу, бо чекала, що ви будете ввічливим і сами запропонуєте... А ви... Ну, все одно, показуйте...

Я про себе посміхнувся: наївність, надзвичайно одверта й нерозрахована на успіх зовсім.

Але вона, десь, знала, з ким мала діло: Олаф здивувався й стурбувався:

- Вам тато казав, що я хочу показати полотно?!

- Іменно! - недбало одповіла вона, пускаючи дим угору. (Вона курила з такої самої люльки, як і в дон-Дієґо).

Олаф пильно й неодривно дивився на дівчину: він не допускав, щоб вона могла в свою брехню впутати батька. А з другого боку, Вальдберґ не міг цього їй сказати, не міг хоча б уже через те, що сам не радив йому показувати роботу кому б то не було до конкурсу.

Я чекав, що з того вийде,- я не мав найменшого сумніву, що Емма просто збрехала.

- Ні, я вам не покажу, хоч би й тато дозволив! - нарешті найшов як сказати Олаф.

- Але чому?! Чому, нерозумна ви людино?! - приходячи в незрозумілий по своїй силі гнів, скрикнула Емма.- Я вам з’їм паршиве полотно? Що ви собі гадаєте, нарешті?! Покажіть, я вам кажу! Чуєте?

Олаф, як і я, добре розумів, для чого їй так пильно треба було бачити те полотно. Помалу, але з бездоганною ґречністю він розвів руками й сказав:

- Панно Еммо, я дуже розумію, що вам хочеться подивитись на це нещасне полотно, але на жаль не можу задовольнити вашого бажання...

Говорячи це, Олаф не мав виразу людини зовсім спокійної, навпаки, було таке вражіння, що він збирає всі свої сили, щоб не сказати зайвого.

Емма закусила губу й щось почала думати. Густі, чорні, з легким блиском брови її насунулись на очі. Вона уважно дивилась на Олафа, але його не помічала.

- Добре! - рішуче проговорила вона.- Але глядіть, сами будете потім каятись... Добре, не треба. Не показуйте... Не треба... Ну, дайте мені, принаймні чаю. Чи й цього не можна?

Ми їй дали чаю, набили люльку тютюном, сами запалили й Емма зовсім заспокоїлась. Розходившись, вона зачала співати; спочатку легенько, а далі голосніше й з більшою експресією.

Але ця експресія, дивна річ, задзвеніла тільки тоді виразно, як Олаф, видимо, був незадоволений; я це бачив з того, що він став дути собі на верхню губу,- так він раз-у-раз робив, коли його щось дратувало. Емма повинна була це знати, але їй ніби тільки цього й треба було.

Вона вмить скочила з місця й побігла в Олафів куток. Ми теж разом схопились: Олаф, розуміється, рятувати свою картину, а я хто його зна для чого.

Але Емма зовсім не до картини побігла: нахилившись, а потім ставши на коліна перед купою ескізів, вона почала мацати за ними рукою.

- А, єсть таки! - крикнула вона і показала нам мандоліну.- Я думала, що добродій Олаф уже розбив її на малесенькі тріски. Моя мандолінко! Я вам зараз заграю наших рейнських пісень! Ви чули колинебудь, добродію Укрен, рейнські пісні? Ні? А Стефензон дуже любить їх. Правда, Стефензоне?

По виразу лиця Стефензона я того не міг би сказати. Він тільки позирнув на те місце, де була мандоліна, і мені здалось, що йому стало досадно, чому він раніш не згадав про неї й не знищив її.

Емма нічого того не помічала. Ставши в позу, вона притулила до себе струмент і лукаво посміхнулась. У мене було таке вражіння, що вона збирається робити нам обструкцію музикою. Грає, мабуть, препаскудно й тим дума присилувати Олафа показати полотно. Недурно у нього був такий вираз лиця!

Як вона грала, я ще не чув, але що вона була гарна сама по собі, то тут я не міг їй нічого закинути. Особливо гарна була її посмішка; це була та сама, якою вона мене затягнула в туман, а коли б схотіла, то могла б тягти і в болото, і в саме пекло. Якісь темносині очі, що бувають тільки у дуже чорнявих людей; вони прижмурились, заблищали; на худощавих смуглявих щоках заграв рум’янець. Закинувши голову назад, вона стояла якийсь час нерухомо, немов про себе перевіряючи те, що збиралася співати. Повіки напівзакрили її очі, золотисто-перламутрові - вони в куточках очей переходили в синюватий колір і там, здавалось, зупинилась лукава посмішка.

Олаф сів на своє ліжко, сховав голову в руки й чекав. Мені видавалось, що Емма навмисне так довго не починала співати для того, щоб він поглянув на неї. Але Олаф мужньо витримував свою позу. Йому, певно, уже добре був відомий її спів і він знав, чого треба чекати.

Нарешті Емма ворухнулась, попробувала мандоліну, розплющила очі й подивилась спочатку на Стефензона, потім на мене.

- Значить, рейнських, Олафе,- спитала вона, сподіваючись все таки, що він гляне на неї. Олаф мовчав,- мовляв, роби, голубонько, зо мною що хочеш.

- Рейнських, так рейнських...- зідхнула Емма.

І, не спускаючи з губ своєї хвилюючої посмішки, вона почала рейнських пісень.

Хвилин через три я вже чудесно розумів, чого Олаф був у такому покірному настрої, чому він старався не дивитись на Емму, чому навіть закрився руками, щоб не бачили його обличчя. Ця дівчина співала так, наче брала свої груди, розчиняла їх, як двері, й перед нами щось горіло. Я голосу вже не чув, не розібрав навіть слів (до речі, я не зовсім добре й розумію по-німецькому!); я чув тільки те, що хотіла показати Емма. А показувала вона, можна сказати, цілком безсоромно, одверто, махнувши на все рукою. Я не знав ні одної з її мелодій, але слухаючи їх, мав таке вражіння, немов це було щось рідне мені, давно відоме, тільки якимсь дивом забуте. Я угадував, в якому місці вона підніме, в якому понизить голос, де притишить, де розгорне його, як широку стьожку. Весь час я був у чудному напруженні, по спині безперестанно ходив солодкий, трохи болючий мороз і, пам’ятаю, не раз хотілось схопитись і чи закричати, чи заспівати разом з нею. А вона, як сказав я, цілком без усякого сорому оголяла свою душу і сама милувалася з того. І милувалась навіть з нотками злорадства: «Ага, мовляв, це занадто одверто? Ну, так от нехай буде ще одвертіше!»

Я пам’ятаю деякі виривки з слів тих пісень.

«У моєї коханої очі ніжні й ніжна посмішка, що ж ніжніше - не знаю. Знаю тільки, що серце тверде, як корінь старого дуба. Навіщо молодій дівчині серце старого дуба? Хто скаже? Хто скаже, чому моє серце тихенько щемить, коли він дивиться на мене? Хіба мій коханий страшний?...»

«У моєї милої слова легкі, як пух каченятка, але давлять груди, мов гори. Погляд у неї веселий і тихий, це промінь місяченька молодого, але він палить мою душу, як сонце наближене до самих очей»…

Коли вона скінчила, поклала мандоліну на стіл, витерла хусткою лоб, я тільки тоді подумав: «Як це можливо, що така з вигляду немов важкувата людина, як ця панна, може так тонко і так жагуче, так страшно виразно передати найдрібніші риси чуття? І чого ради вона це робила?»

Розуміється, не для мене вона робила й не для «чистого мистецтва», а для Олафа. Але чого хотіла тим досягнути?

Це незабаром вияснилось. Олаф сидів у тій самій позі. Емма, не звертаючи на мене ніякісінької уваги, підійшла до нього й сіла поруч з ним на ліжку. Поклавши руку йому на голову, вона стала гладити її, як може гладити тільки жінка або мати. Стефензон спочатку хутко підвів лице, здивовано зиркнув на неї, потім на мене, немов говорячи:

«Що ти робиш, ми ж не самі в хаті?!» Але тут же знов похилився. Так мені, принаймні, здалося в ту хвилину. Але в той вечір, тільки трохи пізніше, я зрозумів, що помилився, що Олаф не того так дивився на неї й на мене.

- Ну, покажете картину? - тихо спитала Емма.

Я аж крутнувся від обурення й здивовання. Значить, весь цей спів, цей гарячковий рум’янець, що ще й досі пашів на щоках, цей блиск темно-синіх очей, все це було тільки для того, щоб він показав полотно?

Ну, це вже занадто!

І тут же я не міг не дивуватись якійсь одвертості, занадтій наївності цеї дівчини: хоч би ж трошки приховала свої наміри, хоч би почекала якусь хвилину! А то ще не встигла дух перевести і вже: «ну, давай мені тепер те, що я заробила!» Не дурна ж вона жінка, могла розуміти, що Олаф це побачить одразу. Та й яким йолопом треба, справді, бути, щоб не побачити цього!

Ця наївність і дивувала, і смішила, і якось скоряла,- ну, як ти його будеш сперечатись, докоряти, що все було нещиро, коли вона сама про це говорить з такою щирістю?

- Покажете ж, Олафе? Ну?

Олаф сидів, одначе, не виказуючи ніякого здивовання, він, певно, звик уже до цього.

- Ви чудний, Стефензоне...- помовчавши трохи знов почала вона.- Чому ви не хочете показати? Я ж знаю, що хочете... Дон-Дієґо показує ж? Ну?

- Ні, я не покажу...- крізь стулені руки промовив Олаф.

- Чому?

- Не можу...

Раптом він одняв руки од лиця, встав і якось поривчасто випростався перед Еммою.

- Що вам треба, панно Еммо, від мене? Я дуже добре розумію, про що вам ходить, і даремно ви вважаєте мене за такого дурня. Я може й справді дурень, але зовсім не такий, яким ви й ваш дон-Дієґо уявляєте! Не покажу і кінець! А мандоліну, будь ласка, заберіть собі додому, нема чого їй тут валятись!

І взявши мандоліну зі столу, він сердито загорнув її в газету й поклав на ліжко біля Емми.

Емма, на мій подив, ні одним рухом не виявила ніякого неприємного почування від слів Олафа, навпаки, вона здавалась задоволеною, що довела його, такого спокійного, делікатного, до цього грубого поводження.

- А мені краще піти собі геть звідси? - невинно й ніби боязко спитала вона.

- Так, ідіть собі!

І Олаф, тріпнувши чубом, одійшов у свій куток, неначе даючи їй змогу безборонно встати, одягтись і вийти.

Емма так і зробила, все ж таки не виказуючи ні образи, ні гніву, нічого. Одягшись, вона тихо спитала:

- Можна з вами попрощатись?

Я тільки головою про себе покручував: ця чортова дівка вміла таки сховати себе так, що сам чорт не розбере, чого їй треба.

Олаф мовчки, прудко підійшов до неї, подав руку й тим же серйозним стримано-гнівним тоном сказав:

- Я прошу вибачення за своє поводження, але в даний момент я трохи знервований роботою. Добраніч!

- О, я розумію! - підхопила Емма і потисла йому руки. Потім зовсім несподівано звернулась до мене й сказала найприємнішим голосом:

- Добродію Укрен! Чи не могли б ви пройти зі мною декільки кроків по вулиці, я хочу з вами побалакати про одну невеличку, але дуже важну для мене справу?

- Зі мною?! - вражено перепитав я.

- А чого вас так це дивує? - засміялась вона.- Хіба ви такий ні до чого нездатний, що з вами ніякої справи не можна мати? О-ля-ля!

Я потиснув плечима, але зараз же одягся й пішов за нею. На порозі Емма ще раз озирнулась і подивилась на Олафа з ніжною посмішкою, яка немов говорила: «Прощай, не сердься на мене».

І знов я здивувався наївності цеї примітивної гри; який же дурень повірить цій, так одверто виявленій ніжності? При тому так неуміло зробленій?

На мою ймовірність вона, у кожнім разі, не рахувала. Це видно було хоча б із того, як зразу змінилось усе її поводження, ледве ми вийшли на вулицю. Так скидають люди парадне убрання коли свято кінчається, і одягають просте. Мені добре не видно було виразу її лиця, але один згук її голосу показував, що парад скінчився.

- Слухайте, пане Укрен,- почала Емма без вагання, діловим, серйозним тоном.- Ви... Вам подобається Стефензон?

Цей тон і мене настроїв діловито й довірливо. Крім того й цікавість прокинулась.

- Так...- обережно сказав я, не знаючи ще, як краще одповісти.- Так, звичайно, подобається...

- Добре. А чи ви могли б зробити дещо на користь йому?

- Розуміється.

- Чудесно. В такому разі, перше, ніж нам далі балакати, ви мені дайте слово, що нічого з нашої розмови не перекажете йому. Добре?

От це вже мені не дуже подобалось!

- Хм!..- зам’явся я.- Це залежатиме від того, що саме ми будемо говорити...

- Ні! Що б не говорили, Стефензон не повинен про те знати ні слова. Хочете - приймайте мої умови, не хочете - чесно скажіть про це.

Я задумався. Чим я міг пошкодити Олафові, згодившись на цю умову? Адже не може вона силою витягти з мене того, чого я не схочу сказати?

А з другого боку, хіба я знаю, що може йому пошкодити, а що ні? Емма, розуміється, не для Олафової користи хотіла балакати, про це вона могла комусь іншому співати; їй ходило про власний якийсь інтерес. Але який?!

Оцього то я й не витримав, цікавість моя спокусила мене.

- Добре...- сказав я.- Я приймаю ваші умови.

- Дякую... За Стефензона!..- наївно додала вона. І якийсь мент ішла мовчки, ніби роздумуючи, з чого вигідніше почати.

- Тільки, глядіть: будьте щирим зо мною! - погрозливо попередила вона.- Інакше замість користи ви можете зробити велику шкоду йому.

«Це вже, голубонько, ти мені лиши сушити собі цим голову!» - подумав я, а вголос проговорив:

- Ну, звичайно! Інакше нема ніякої рації балакати!

Емма ще трохи подумала.

- Так. Скажіть мені, перш за все, в якому настрої був сьогодні Стефензон? Він цілий день був такий веселий, яким я його застала?

- Він веселим, мені здається, й не був...- сказав я.

- Ну, не веселим, а... не сумним?

Ага! Їй, очевидно, треба було дізнатись, яке вражіння зробила Олафова робота на Вальдберґа! Батько, мабуть, їй не сказав нічого. Так.

- Їй-богу, я нічого не можу вам з цього приводу сказати,- заговорив я яко мога щирішим тоном.- Я ніякої зміни в його настроях не помічав ні сьогодні, ні вчора... Може, не звертав на це уваги? Але наскільки собі пригадую...

- Ви зо мною нещиро говорите! - раптом одрубала Емма. (Я проти волі почервонів у темноті.) - Це неможлива річ, щоб після татового огляду його роботи він мав той самий настрій! Цього ще не було, ви просто неправду говорите. Я з вами щиро говорю, а ви для чогось крутите. Негарно! І по голосі чую, що крутите, не виправдуйтесь!

Я, справді, збирався виправдуватись, але вона мені не дала.

- Чекайте! Я знаю, що ви думаєте про мене. Ви думаєте: «ця дівчина закохана в Стефензона і хоче щоб він виграв премію». Правда?

- О, що ви!! - вирвалось у мене найщирішим, справжнім протестом.- Ні одної хвилини мені ця думка не була в голові. Оце дійсно! Ха!

- О, тепер ви щиро говорите! - задоволено скрикнула Емма.- Це я розумію. А те говорили нещиро. Ну, кажіть, який був Олаф після татової візити?

Для чого їй було це? Що вона мала на думці?

- А навіщо вам це знати? - одверто спитав я.

- Навіщо? - охоче перепитала Емма, ніби тільки й чекала цього питання.- Я вам скажу. Бачите, річ ось у чім... Це цілком для Стефензона. Він - людина страшенно самолюбива. Ви це помітили, правда? Коли він тепер програє конкурс, він неодмінно зробить з собою якусь дурницю. Я вже знаю. Розумієте? Неодмінно! А це страшенно шкода, бо з нього вийде справжній художник. Мені здається, що робота його теперішня не дуже удачно йде. Тато мені нічого не казав, ви не думайте, я б тоді й не питала вас. Тато навіть сам не хотів дивитись, бо він же в жюрі. І коли дивився, то не як жюрі, а просто як... учитель. Ви розумієте? І от, я знаю, що Стефензон не міг бути спокійним після цього, він мусів бути або радісним, або сумним. Я думаю (так, з деяких ознак), що він був сумним. Коли справді так, то треба зробити, щоб Стефензон не подавав тепер своєї роботи, треба спинити конкурс на якийсь час. Щоб він піддужчав трохи, щоб... Взагалі, він програє, коли тепер подасть. Розумієте? Тільки, боже борони вас комунебудь сказати те, що я говорила оце! Чуєте? Ви ж розумієте, що я видаю тут дон-Дієґо? Я бачила його роботу, знаю її й даю на цій підставі поради противникові. Ви розумієте, що це не дуже етично. Але я маю на увазі саме мистецтво і користь для нього від Стефензона і тільки тому позволяю собі це... свинство. Ви мене розумієте?

Правду казати, я її розумів. Себто, слова розумів, але того, що ховала вона поза словами, не міг спіймати ніяк. Одне я знаю, що коли вона й дійсно заклопотана мистецтвом, то в ньому не Олафові дає першу ролю й не його інтереси боронить.

Чи не було в неї такої думки: довідатись, як іде праця у Стефензона, оцінити її, а тоді бачити, як далі бути їй і тому дон-Дієґові, якого вона немов продає заради мистецтва?

- Ну, добре,- сказав я.- А коли ви дізнаєтесь, що... робота йде неудачно, як же ви зможете примусити Олафа припинити конкурс? Чи він згодиться на це? І як ви можете брати на себе рішення цього? Звідки ви знаєте, як у нього далі піде та робота?

Емма й на це мала вже готові відповіді. Судить не вона сама, а батько, який судитиме й на конкурсі. Вона батькові вірить. Як примусити Олафа припинити? На це знайшлась би рада, аби тільки бути певним, що це треба робити. Можна навіть побалакати з ним по-щирості, показати йому працю Паблеса і він сам зрозуміє, що так буде краще.

Щось тут було непевне! У словах ніби була й логіка, й сенс, а почувалось, що не треба вірити, що краще заховати правду, ніж дати її в руки цій дівчині.

- Ну, так я вам скажу цілком щиро! - урочисто й помалу почав я.- Я таки збрехав вам: Олаф був радісний після одвідин вашого батька.

Емма, видно, все ж таки сподівалась іншої відповіді.

- Це дійсна правда? - аж зупинилась вона й пильно гостро подивилася мені в лице. Я твердо витримав її погляд. В її темно-синіх, вузько прижмурених очах блиснуло щось, але що саме - я не розібрав, бо Емма хутко одвернулась. Мені здалось, що то було задоволення. А може, насмішка? Але з кого? Невже з мене?

- Ну, дякую! - сказала вона, простягаючи мені руку.- Ви можете вертатись додому. Я тут сідаю на трамвай. Глядіть же: ні слова нікому. А коли що нове виявиться, то будете мені помагати?

- О, з великою приємністю.

Емма дуже мило посміхнулась, міцно стиснула мою руку й хутенько побігла до трамваю. Я подивився на напрям його; він ішов не в той бік, куди Олаф ходив до Вальдберґів, а в протилежний, швидше в напрямі бульвару Распай.

Але мені, сумніву не було, вона повірила. Ну, що ж? Я постановив пильно слідкувати, щоб не нашкодити цим Олафові. Як тільки помічу, що вона, справді має на увазі інтереси його, а не Паблеса, я зараз же скажу їй справжню правду.

___________

Вона таки дбала про Стефензона! Я мусів у цьому переконатись. Щодня вона забігала до нас, дуже мило говорила з Олафом, до мене була надзвичайно привітна, не чіплялась, щоб показали їй полотно, щебетала, сміялась.

Часом і Дієґо заходив. Він мені мало подобався. Це був наш типичний «брат-художнік». Він нічим не цікавився, крім мистецтва та й то тільки свого власного; балакав на теми еротичні або малярські. Коли на еротичні, то поганенько-солодко сміявся і сміх у нього вилітав такими згуками: кях-кях-кях! Коли ж на малярські, то всіх лаяв, а себе хвалив з такою одвертістю, що ставало навіть не ніяково, а дивно й трохи непокійно: чи не хворий цей добродій? В інших випадках, коли говорилось про політику або про музику й спів Емми (вона серйозно цим займалася),- він пихкав люлькою й, без нудьги, але з повним байдужжям мовчав. Емма з ним була хороша, часто жартувала, кудовчила йому чуб, але в усьому поводженні чогось не було того, що я помітив у перший раз, коли бачив їх удвох.

Так, Емма рішуче повірила мені! Це було поза всякими сумнівами. Треба було сказати їй правду. Я постановив признатись їй, як тільки вона прийде. Рішив також признатись і Олафові; він мене не питав тоді, про що ми балакали з Еммою, але мусів же цікавитись, які могла мати зо мною секрети дівчина, що знається з чоловіком якусь пару днів.

Пам’ятаю, постанова ця ясно виникла у мене в Луврі, куди ми ходили з Олафом дивитись Боттічеллі, який для чогось був потрібний Стефензонові.

Але тут виникла одна обставина, яка перевернула догори ногами всякі мої виводи та постанови.

Прийшовши додому - було це вже присмерком - ми засвітили лямпу й тільки я зібрався повісити пальто, як за мною почувся такий дикий крик Олафа, що пальто випало мені з рук, а все тіло як обценьками здушило. Повернувшись до Стефензона, я побачив, що він стояв перед своїм полотном і обома руками міцно тримав за раму, ніби боявся, що воно втіче. Сам нахилився до нього й витріщеними, з чоловічками посеред баньок, очима дивився на щось. Я підбіг, забувши про те, що не можна дивитись, і глянув туди, з чого Олаф не зводив своїх страшних очей. І перше, що я побачив, це була велика жовто-сіра пляма, ряба від смуг, які перехрещувались на всі боки. Смуги були від ножа, на тому місці, де була на малюнку голова. Від неї не лишилось нічого, крім одного куточка рота - червоної смужечки. Все було ретельно стерто, вишкрябано, замазано фарбами з фону.

Я в той же мент подумав, що це Еммина робота. Для чого, через що, я про це не мав спромоги міркувати тоді, але знав всею душею, всею злобою знав, що це вона зробила. Тільки вона!

Олаф був у такому одчаю, що мені стало страшно за нього. Він більше не кричав, нічого навіть не говорив, не рухався, але це й було гірш усього. Стоячи в тій же позі перед полотном, він пильно, моторошно вдивлявся в нього, немов чекав, що ось-ось з його виявиться, хто це й навіщо зробив таку жорстоку, незрозумілу річ.

Я почав обережно говорити до нього, але він мене не чув. Тоді я рішив зараз же знайти Емму, привести її сюди й поставити її перед полотном і Олафом. Хай вони самі розуміються між собою!

На щастя, я знав, де жили Вальдберґи. Взявши перший автомобіль, який трапився мені по дорозі, я звелів шоферові гнати скільки дозволяється законом. Хвилин через десять я був у Вальдберґів. Старого дома не було, а Емма спокійно грала в цей час на піяніні. Стріла мене трохи здивовано,- в темному передпокою вона ще не помічала мого стану. Але, коли я ввійшов у кімнату й вона тільки глянула на моє лице, спокій її як вихорем здуло.

- Ой! - скрикнула вона.- Що трапилось?!

Я захакався й не міг говорити; серце билось так, що з горла виривались тільки окремі згуки. Але я помічав усе, навіть те, що Емма була в кокетливому капоті, що руки їй легко трусились і вона навмисне перемінила позу й держала їх так, щоб не було помітно дрижання. Але переляк її видався мені цілком щирим. Це я мусів признати тоді ж таки. І не тільки переляк (це природня річ,- вона могла боятись, що її вчинок поділав якнебудь занадто). Ні, вона, видно, щиро не догадувалась у чому річ. Я перевірив це: користуючись тим, що був задиханий, я навмисне перебільшував цю задиханість і мовчав, стараючись у ці моменти піймати на її лиці якунебудь одзнаку ніяковости, брехливости, гри. Ні, нічого не було! Вона була тільки злякана, тільки нетерпеливилась і хотіла дізнатись, що ж там сталось.

Дізнавшись вона якийсь час мовчки вражено дивилась мені в очі. Вона виразно зблідла й не могла сказати ні слова.

- Господи! - нарешті тихо вирвалось у неї.- Хто ж це... такий безмірно подлий, що зробив це?! Навіщо? Одну голову?

«Це зробив дон-Дієґо!» - мигнула в мене думка. Що не Емма - за це я міг голову свою дати!

Вона, не передягаючись, накинувши тільки на себе пальто, зараз же поїхала зо мною до нас. Подорозі я встиг їй розказати докладніше, як ми прийшли, як крикнув Олаф, як він став перед мольбертом. Емма слухала мене з таким напруженням, що часом не розуміла навіть простих слів і мусіла перепитувати. Сама весь час дрібно, як її руки вдома, трусилась.

В ательє ми піднімались зо страхом, чекаючи застати там щонебудь тяжке.

Але, на наше диво й радість, Олаф був майже спокійний. Він варив чай. Полотно було закутано простинею, як раніше, неначе нічого не сталось. Емму зустрів по-звичайному: привітно, трохи стримано, трохи ніби соромлячись і червоніючи на вилицях.

Вона зараз же кинулась до полотна. Олаф посміхався, коли вона дивилась і не підходив до неї,- він стежив, щоб вода не перелилась.

- Олафе! Хто це зробив? - спитала Емма таким тоном, немов Олаф те знав, але вперто ховав од нас.

Стефензон спокійно розвів руками й промовив:

- Не був тут у той час, не можу нічого з цього приводу сказати.- І загадково посміхнувшись, одвернувся. Погасивши машинку, він поставив чайник на стіл і весело додав:

- Хто б то не зробив, панно Еммо, а я йому можу все ж таки дякувати: очевидно моя робота дечого варта, коли її стараються знищити. Погано тільки те, що це хтось свій, а від свого дуже важко уберегтися. Коли міг раз зробити, то чому не може вдруге й утретє? От тут, знаєте, найбільша біда! Га? Як ви гадаєте, Еммо?

По його посмішці, по поглядах, які він кидав на дівчину, можна було догадатись, що він іменно на неї думав.

Емма так і зрозуміла.

- Ви, здається, думаєте, що це я зробила? - тихо без гніву й без образи спитала вона, запинаючи картину й одходячи.

- О, що ви! - зо сміхом одповів Олаф.- Як я можу це думати, коли консьєржка навіть говорить, що нікого не бачила, щоб приходив до нас. Я питав. Ніхто рішуче не був. А ви ж не могли надіть шапку невидимку. Та й навіщо вам це? Бог з вами! Отаке скажете!

- А я вам усе ж скажу, що це не я...- так же тихо проговорила Емма й підвелася йти.

Стефензон, видно, не вірив їй, але знов зробив такий рух плечима, немов протестував проти несправедливости. Одначе нічого більше не сказав.

Емма подала нам руку й помалу в задумі вийшла. На порозі вона раптом зупинилась і спитала Олафа:

- Ви правда задоволені тим, що трапилось? Тільки не думайте, що в мені говорить заспокоєне каяття. Я питаю просто з співчуття до вас. Хочете - вірте; хочете - ні. Задоволені?

Я помітив, що очі її якось занадто пильно вдивлялись у Стефензона, занадто з сумом, невідповідним ситуації. Здавалось, вона не дуже була рада тому, що він так прийняв усю цю подію. Таке вражіння було у мене в той мент, як вони дивились одне на одного.

- Цілком задоволений! - весело й теж наче занадто весело сказав Олаф. Емма неймовірно посміхнулась і, не додавши більше ні слова, вийшла.

___________

Старий Вальдберґ аж заслаб від цеї історії. На другий день були скликані всі, хто мав відношення до конкурсу, було зроблено допит кожному окремо й усім разом, але ніхто нічого не міг сказати в пояснення таємного вчинку. Кожний і всі з обуренням говорили про це і не було навіть натяку на когонебудь. Олаф же й не добивався,- він був твердо переконаний, що це зробили Дієґо й Емма. Мені він цього прямо не сказав, але я це бачив зо всього: як він говорив з Дієґо, як відносився тепер до Емми, як балакав про них зо мною.

Я не знав, що мені думати. Мені здавалось, що я трошки розумівся на людях і не міг помилитись у тому вражінні, яке зробила на мене Емма, коли я в той вечір приїхав до неї. А в тім, хто його зна! Може й справді це вона? В такому разі вона, значить, любила Дієґо й боялась, що премію вигра Олаф?

Судячи по поводженню Дієґо, по тому, як він насмішкувато й невинно поглядав на Олафову роботу, коли приходив до нас, можна було мати деякі підозріння. Але знов таки, якби це дійсно він зробив, то йому ніяк не випадало підсміхатись, бо цим якраз підтверджував ці підозріння. А зрештою, він був настільки нерозумний чоловік, а до того ще нахаба, що міг собі й це позволити.

Словом, нічого ми не знали. На двері приробили другий замок і на тім скінчилось.

Олаф узявся ще з більшим завзяттям до роботи. Тепер він був зовсім, як п’яний. Очі завжди затуманені, наче сонні, розгублені, шкура на лиці збухла, запалена.

- Хай! - іноді бурмотів він не то про себе, не то до мене.- Я їм покажу Олафа Стефензона! Ого!

Емма приходила й тепер так же часто, як і раніше. Тільки тепер уже не приставала, щоб Олаф показав роботу. Вона, здавалось, зовсім не цікавилась нею. Але я бачив, що вона якось чудно зиркала на нього, коли він навмисне починав про це розмову; особливо ж чудно було в ті менти, як Стефензон був у радісно-піднятому настрої. Тоді вона аж потуплювалась, немов їй ставало ніяково за його.

Так тяглося тижнів зо два. Олаф не одпускав мене ні на крок від себе і я вже розумів, нащо він запросив мене жити з собою: я боронив його від Емми. Ні одного слова не було між нами сказано про неї такого, що б показало, що він закоханий у неї, але я хоч би з цього самого мовчання бачив те. Олаф таки попався. Та й дивно було б, коли б не попався!

Але одна річ бути закоханим, а друга управлятися з тою закоханістю. І в цьому Стефензон був бездоганним: я думаю, що сама Емма не могла б із певністю сказати, чи любить він її, чи ні. Він умів тримати себе в руках!

Одначе, я побоювався за нього: хоч би й виграв він цю чудернацьку, фантастичну премію, хоч би й мав право взяти Емму, чи було б з того що добре?

На мою думку, хорошого мало було б: занадто виразно підкреслювала Емма свою прихильність до дон-Дієґо. Цим одним вона говорила Олафові: «не хочу бути твоєю!» А Олаф - чи він розумів це? А коли розумів, то як гадав бути з цим, вигравши премію?

На жаль я не міг про це говорити з ним. Ми, взагалі, більше мовчали та сопли по своїх кутках. На мене теж почав находити невеличкий сказ,- мабуть, я заразився від них. Я навіть почав помічати, що в моїй манері працювати з’явилось щось чуже мені, нове, щось їхнє.

Олаф, на мою втіху, нічого цього не помічав. Він сам дрижав і працював з несамовитістю, заціпивши уперто зуби й майже не спочиваючи.

- Нехай! Я їм покажу!... бурмотів він.

І мало не сказав цього самого в лице Еммі. А Емма що далі, що ближче до терміну конкурсу, ставала все веселіша й веселіша. Дієґо теж набирався самовпевнености й задоволення. І я нічого вже не розумів: хто ж із них почуває себе дужчим? Напевне, кожний вважав себе дужчим, але в дійсності?

Коли б не Вальдберґ, я б і уяви не мав, як стоїть справа. Але дідок не міг ховати своїх вражінь, хіба що від одного Олафа, який немов осліп і оглух на цей час. По виразу підтягнених губ учителя, по павзах, які він робив, говорячи з Олафом, по його уважних поглядах на останнього, коли цей пускався в бадьорість, я знав, що премію вигра, в кожнім разі, не Стефензон.

Це незабаром підтвердилось з одного цікавого факту.

Прийшовши раз додому, ми ввійшли в робітню. Олаф, як звичайно, зараз же кинувся до свого мольберту, а я підійшов до столу щось узяти. І раптом на самім краєчку столу я побачив невеличку хустинку до носа. Я добре пам’ятав, що, виходячи, прибрав усе зі столу,- в той день була якраз моя черга по прибиранню хати. Я не міг забути хустку та ще яку: жіночу, малесеньку, пахучу.

Я хутко сховав її в кишеню. Роздивившись потім, я побачив у куточку її ініціяли Емми. Вона, значить, була у нас в хаті без нас біля Олафового полотна. Значить, це вона тоді попсувала його. Але що їй тепер треба? І як вона пробралась знов, при двох замках? Невже, справді, їй помагала підкуплена нею консьєржка, як це натякав Олаф? Але яка тепер мета, коли вона сама знає від батька, що Олафові надії марні? Просто слідкувати, як іде у нього робота, щоб у небезпечному місці знов попсувати?

Я не знав, що думати. Олафові я рішив нічого не казати: навіщо чоловікові завдавати (може, й без потреби зовсім) неприємности? Краще перевірити, чи дійсно вона ходить до нас, ця чудна дівчина. Можливо, що я якось просто не помітив цеї хусточки, хоч це й неможлива річ! І от я зробив так: виходячи кудись, я непомітно для Олафа став щоразу наліплювати воском на двері й на косяк чорну ниточку. Коли б хтось ввійшов без нас, ниточка мусіла бути порваною. Але минув день, два, три - ниточку мою ніхто не зачіпав. Я вже рішив, що помилився й збирався віддати хусточку Еммі. Але одного дня ниточка була перервана! У нас була Емма! В той же вечір вона й так прийшла. Прийшла й раптом стала прохати Олафа піти з нею до Дієґо подивитись на того роботу. Олаф трохи здивувався: чого ради дивитись, коли за якісь десять день має бути рішучий бій?

- Ні, ми вже подивимось тоді, як моя буде готова! - сказав він сухо. (Мушу одмітити, що в цей час Олаф уже не мав своєї самовпевнености: чи сам він помітив, що робота йде неудачно, чи по Вальдберґові таки побачив - не знаю. Тільки він розмовляв тепер не з гордовитою посмішкою, а холодно, сухо й уперто.)

Емма не в’язла більше. Якось чудно посміхнувшись, вона перевела розмову на інше і хутко пішла од нас. Виходячи, вона, пам’ятаю, покликала за двері Олафа, бажаючи сказати йому щось наодинці. Лице її, як зараз бачу, було тихе, м’яке, винувате. Їй, певно, стало жалько Олафа. Але він скривив губи й з непорозумінням промовив:

- Я нічого не ховаю від Укрена, можете при ньому говорити. В чому річ?

Емма зідхнула, мовчки подивилась якийсь мент на Стефензона й зачинила за собою двері.

___________

Зоставалось всього три дні до конкурсу. Олаф уже не працював, закінчивши роботу зовсім. Я не міг би сказати, чи був він нею задоволений. Та навряд чи й сам він міг би сказати щонебудь певне з цього приводу. Один раз йому здавалось, що краще не може бути, а другий - що вона не варта й плювка на неї, (як бува зо всіма авторами, котрі можуть бути щирими з собою).

Але Вальдберґ, Емма і всі, хто знав про конкурс, були певні, що вигра Дієґо,- про його працю оповідали щось надзвичайне. Стефензон не міг цього не помічати. Мені часом здавалось, що він тільки з гордости не одмовлявся від герця. А проте - хто знав, що він собі там думав, він ні з ким ні слова про це не говорив. Я знав тільки те, що йому було відомо, якої думки був про його й Дієґове полотно сам Вальдберґ. Знав не прямо, а посередньо, так мовити: з того хоча б, що Вальдберґ, наприклад, почав приставати до Олафа, що цей хворий, що у нього дуже поганий вигляд й що йому конче треба поїхати в якусь санаторію полікуватись; і то не колись потім, а зараз, негайно, не чекаючи навіть конкурсу; і конкурс через це пропонував одкласти. Олаф оповідав мені про це таким тоном, з якого я міг розуміти, що він добре розуміє, через що старий був так заклопотаний його здоров’ям. (Він, звичайно, одмовився від усяких санаторій).

Це був досить поганий час. Мені від усеї душі було шкода мого приятеля; особливо тяжко було дивитись на нього в ті дні, коли він сам не вірив своїй роботі. Тоді він подовгу стояв біля неї застиглий, суворий, щось тупо й понуро думаючи. Іноді здавалось, що ось він помалу візьме ніж, зціпить зуби і розріже од краю до краю все полотно. І навіть хотілось цього,- все ж таки йому так було б легше, ніж після провалу на конкурсі. Але кожний раз кінчалось тільки тим, що Олаф характерно хитав сам до себе головою й запинав полотно. Мені ж пригадувалось, як він так само похитав головою, розказавши про пропозицію Вальдберґа втекти і при цьому додав:

- Коли б я міг від самого себе втекти, я б поїхав...

І бачачи, що я ме зрозумів, пояснив:

- Ви думаєте, що мені перед людьми соромно? Їх я можу обдурити. Це не трудно: збрехав, що захворів і кінець. Навіть лікаря можна покликати, пропонував же Вальдберґ... А собі можна збрехати так, щоб повірити, га? Перед собою не буде соромно, що втік? Можна, як ви думаєте? А-а, то-то-бо й є! Ні, я нікуди не поїду! На це Олаф Стефензон уже не піде! Хоч би там що!

Емма ж ці дні, як навмисне, була в такому піднято-веселому настрої, що аж гидко ставало,- могла ж хоч для гуманности приховати трохи своє ликуваяня. Реготалась, майже обнімалася при всіх з Дієґо, без причини раділа і, головне, неначе мстилася за щось над Олафом: заклопотано питала про його полотно, а сама тут же посміхалась і кидала на Дієґо значні погляди. Олаф поводився по-джентльменськи, але це йому коштувало багато: раніше він мав часами рум’янець на щоках, а тепер вони були такі, як у людини безнадійно хворої: темножовті, з олов’яним відтінком, запалі. Погляд був весь час похмурий, соннуватий, тупий.

І от, за день до конкурсу, до нас несподівано прийшли Емма й Дієґо. Вони сіяли й без крихотки ніяковости раділи з своєї завтрашньої перемоги. Олаф байдуже й сонно дивився на них і ледве одповідав на їх чіпляння з розмовами. Іноді він посміхався, ліниво й з тою зневагою, яку почуває переможений до неблагородного переможця.

Раптом Емма знов попрохала показати картину. Олаф одмовився й на цей раз.

- Все таки боїтесь, що перехоплять у вас ідею? - кинула вона.

- Я ніколи цього не боявся...- стомлено сказав Олаф.- А просто нема для чого. Завтра, як виграю премію, сами побачите...

Він сказав ці слова без насмішки над собою. Може то було просто від утоми (він третю ніч уже не спав), а може й серйозно говорив, будучи під хвилевим настроєм віри в себе. Можливо ж, що він так собі сказав, щоб одчепитись. Але це зробило на Емму несподіване вражіння. Вона невідомо чого почервоніла, скочила з стільця і майже з ненавистю закричала:

- Хто виграє?! Хто? Ви? О-ля-ля! Коли б ви хоч на хвилину вірили сами, що виграєте, ви давно показали б усім. А ви просто боягуз і хвастун! Ви боїтесь показати, щоб вам не вбили вашу маленьку надію, за яку ви судорожно держитесь. «Виграю»! О-ля-ля! Чом Дієґо, я вас питаю, не боїться показувати всякому, хто хоче подивитись. Чому? А-а! А ви навіть на його полотно боїтесь глянути. Розуміється, боїтесь! Бо, глянувши, у вас так само помре ваша малесенька надія. Ну, ходімте зараз до Дієґо! Ходімте! Що, боїтесь?

Олаф сидів весь темний від крови, що прилила йому до лиця. Я не міг дивитись ні на нього, ні на бездушну, глупу дівчину, ні на її нахабу-коханого, який посмоктував свою люльку з таким виглядом, немов уся ця розмова не мала в собі нічого не то що особливого, а навіть цікавого.

- Що ж, ходімте...- раптом ліниво проговорив Олаф.- Я, до речі, давненько збираюсь зайти що добродія Паблеса.

Тут і сам добродій Паблес здивувався. Але не одмовився. О, ні! Він аж оживився,- зараз же вибив для чогось тютюн з люльки, застібнувся на всі ґудзики й піднято крикнув:

- Ну, так не гаймо ж часу! Раз-два! Ходім! 

Олаф, не дуже хапаючись, одягся. Емма якось одразу після згоди Стефензона затихла,- було таке вражіння, немов вона аж злякалась чогось. Я принаймні, пам’ятаю, звернув на це тоді увагу. І такою вона була до тої пори, поки не прийшли до Дієґо. (Мене дон-Паблес теж запросив).

Але, як тільки ми ввійшли в його робітню, настрій її круто змінився. Вона зараз же кинулась до столу, на якому стояли різні наїдки й напитки. (Це також звернуло на себе мою увагу: очевидно, вони були певні, що ми прийдемо, раз у них було все зарані заготовлено!) Наливши в чарки, Емма підняла свою й крикнула:

- Панове! Перш ніж дивитись полотно, ми мусимо випити! Урра!

Через що «перше», через що «урра», через що, взагалі, цей надприродно-піднятий тон - все це було нікому та й самій, певно, Еммі, невідомо.

Одначе ми випили.

Після того дон-Паблес показав нам свою картину. Олаф сидів проти неї на стільці, розставивши ноги й похиливши голову так, що погляд його виходив немов з-під лоба. Він не змінив ні на крихту виразу свого лиця, наче давши собі слово бути весь час однаковим. Коли б йому тут показали колекцію метеликів, у нього був би той самий вираз.

А полотно, між тим, варто було найсерйознішої уваги. Насамперед, воно вражало підбором фарб. Ще нічого не розбираючи в малюнку, я почув незрозумілу теплу симпатію до всеї картини. Зразу стало легко й цікаво, як від несподіваного, звучного, соковитого акорду.

Але найцікавіший, розуміється, був зміст цеї роботи. Це було щось таке гидке, при погляді на яке мимоволі могло прийти в голову питання: що єсть мистецтво? Що це за сила, яка примушує навіть на таку огиду дивитись з хвилюванням, з незрозумілою приємністю, з вдячністю до автора цеї мерзоти?

На картині було: стіл широкий, низький, немов роздавлений вагою пляшок і закусок; за столом чоловік. Цей чоловік був центром всеї композиції, він їв. Лоб у нього був вузький, лисий, жовтовато-рожевий, покритий легким жиром. Од лоба розходились униз щоки, падаючи білуватими, м’якими брижами на обмотану круг шиї серветку. Лице звичайного одгодованого рантьє.

Але вираз його був не зовсім звичайний. Це було лице людини, яка робить щось гидке, знає про це й раює з того, раює лукаво, злорадно, самовдоволено. Ця самовдоволена злорадність, це раювання настільки певні в собі, настільки дужі, що навіть дають вражіння невинности, правоти, законности.

В одній руці рантьє була виделка з м’ясом, а в другій для чогось годинник. Він сидів на фотелі з тонкими, загостреними на кінцях ніжками. Одна з ніжок наступила на дитину, якраз в пахві ноги. Дитина, вся синя, судорожно, в дикому жаху кричала і корчилась. Одна ручка її вп’ялась собі в тільце, а другою вона спиралась об підлогу. Товстий чоловік лукаво слухав крик і скоса позирав униз. Нижче серветки з-під чорного фрака виступив йому цілком голий живіт. Цей живіт був похожий на роздутий, білий, облізлий, з’їдений червами труп собаки. Він випинався й блищав рівним, мертвим блиском, викликаючи в горлі такі спазми, які бувають, коли нудить.

Фарб уже не було помітно, вони десь зникли, але, без всякого сумніву, робили своє таємне діло, яке саме - я не знаю; можливо, що без такої їх комбінації не було б того чуття жаху, страшної тривоги, тоски, які чисто фізіологічно виникали в грудях. Я весь час уперто доводив собі, що це тільки малюнок, що це робота того самого Дієґо, який стоїть он там з таким же самовдоволеним виразом лиця, як і його рантьє, що глупо хвилюватись,- і ніякого вражіння на мої чуття не робили мої міркування. Я почував виразно, як мені тоскно, тісно в грудях, як мені душить горло, як в моїй пахві щось не то ниє, не то ніяково, як мені хочеться одвернутись, щоб не бачити цеї наступленої ніжки посинілої дитини. І в той же час я чув найщирішу, найгострішу ненависть до лиця чоловіка з мертво-збухлим черевом. Я не знаю, чи в цій композиції було те, чого вимагав Вальдберґ від своїх учеників, але тут була безумовна, надприродня, якась просто чародійна сила таланту. Я певний, що Дієґо й сам не знав, як це у нього так вийшло, як йому прийшла ця ідея, як підібрав він відповідні їй фарби. Це було поза його свідомістю - напевне! Він був занадто дурний, щоб розумом зробити це.

Тепер я розумів Емму. Розумів її підняття, її крик «урра»! - все розумів.

Але Олаф, видно, не розумів: він навіть не ворухнувся за весь час. Так, принаймні, я пригадую собі тепер; тоді ж, може, не помітив, будучи захоплений картиною. У кожнім разі, коли Дієґо, нарешті, запнув і одставлв її до стіни, коли я поспішно глянув на Олафа, щоб подивитись на вражіння від неї, я нічого не побачив,- Олаф сидів у тій же позі, що й раніше. Так же схилив голову, як бик, так же очі дивились з-під лоба, так само широко розставлені ноги твердо упирались в підлогу, немов його хтось мав стягувати з стільця. Навіть руками цупко уп’явся в кінці сидіння. Ще було таке вражіння, що Олаф раптом несподівано стрибне на полотно й почне люто топтати його ногами. Але це мигнуло у мене на один мент і зараз же зникло.

Емма щось робила коло столу на протилежному кінці робітні. Я звернув на це увагу тільки тоді, як вона чогось скрикнула. Виявилось, що в своєму хвилюванні вона розлила на підлогу нафту, котру наливала в машинку, готуючи чай для нас. Нафта жирною, широкою плямою розлилась по підлозі, наповнюючи хату неприємним кисло-солоним запахом.

Дієґо й я кинулись помагати Еммі, але було вже пізно: нафта просочилась у килим і розлізлася в йому.

- Ні, я абсолютно не хазяйка! - весело закричала панна.- Дієґо! Коли ви виграєте премію, раджу вам не брати мене! Матимете клопіт. (Це вперше я чув від неї про цю безглузду умову конкурсу). І при цьому, я помітив, подивилась на Олафа. Олаф чув її слова. Він умить устав і голосно проговорив:

- Ходімте вже, Укрен? У мене від нафти голова заболіла...

Я поспішно й охоче згодився,- мені не так од нафти, як від чогось іншого хотілось утекти.

- О, ми теж підем! - закричала Емма. (Пригадуючи тепер всю історію, я пам’ятаю, що вона майже весь час не говорила, а кричала, кричала немов весело, навіть сміялась, а вся була надзвичайно бліда й ніби чимсь у глибині себе страшно перелякана. Особливо стоять передо мною її очі, синьо-сірі, напружені, бігаючі, й дуже бліда верхня губа з темною смужкою усиків на ній).

- ...Я також не хочу дихати нафтою! О, красно дякую! Тільки треба вікна одчинити. Ідіть, ідіть, я сама поодчиняю, я наробила, я й мушу поправити. Прошу, прошу, виходьте! Швидко, швидко! О-ля-ля! От тобі й чай! О-ля-ля!

Ми вийшли, а Емма лишилась ще на якусь пару хвилин. Догнала вона нас уже на сходах, задихана від швидкої ходи, ще більш піднята. Схопивши Дієґо під руку, вона потягла його зо всіх сил уперед, сміючись і дуріючи так, що навіть він запротестував.

- О-ля-ля! - якось безглуздо повторяла вона, ще дужче регочучись від того, що їй це забороняли.

Будинок, де жив Паблес, був якийсь безконечно-довгий і коридор здававсь тунелем.

- Це щось безкрає! - весь час обурювалась Емма, кудись страшно поспішаючи.- Ми ніколи, здається, не вийдемо з нього, з цього проклятого коридору! Швидше, Дієґо! Ви йдете так, як осли в Італії.

Нарешті ми вийшли. Пам’ятаю - виходячи я почув позад себе, в тунелі-коридорі якийсь невиразний крик, але не звернув на нього уваги: дім був повний художників, ішла, мабуть, якась друга компанія й кричала так само, як ми.

Але не встигли ми дійти до воріт, як за нами вмить почувся зойк і крик:

- Сюди! Сюди! Горимо! Пожар!!

Ми всі, мов по команді, круто повернулись і обвели очима будинок: в самому кутку, на другому поверсі його з вікна якоїсь робітні бурими пасмами й клубами помалу тягнувся дим. Він так поволі це робив, що якось аж дивно було чути з його приводу цей жахливий, виючий крик за негайною поміччю.

Раптом Дієґо кинув об землю своїм чепурним прутиком і, крикнувши фальцетом: «Ай, моє ательє!!», прожогом кинувся в двері коридору. Ми ж троє так і застигли на місці: вікно, з якого валив дим, було в тому кінці, де й Дієґова робітня, це горіло у нього!

«Нафта... Машинка...» - мигнуло у мене.

Я глянув на Емму. Вона стояла з поширеними очима й щось швидко, майже божевільно шепотіла синіми губами.

З будинку раптом почали вилітати люди. Вони з такою прожогливістю це робили, що здавалось, там десь стояв якийсь велетень, набирав їх жменями й якомога швидше викидав одного за другим. Вилетівши, кожний з них, як одурілий, починав крутитись на одному місці й, задравши голову, дивитись угору. Забачивши дим, вони немов заспокоювались і кидались розпитувати одне одного.

Хутко біля входу й під вікнами, з яких ішов дим метушилась людська комашня, виповнюючи подвір’я безглуздим криком, стогоном, гомоном десятків зляканих ріжномовних голосів. Звідкись узялась драбина, котру тяг чоловік без піджака, кричачи щось на якійсь, нікому незрозумілій, мові і сердячись, що його не розуміють. Бігала для чогось туди й сюди консьєржка з ключами й відром у руках. З вікон сусідніх будинків визирали голови, здіймаючись одна над одною, як у театрі.

А дим усе побільшувався, прибираючи різні кольори,- то зеленявий, то рудий, то з підозрілими червоними плямами. Що далі, то він ставав густіший, серйозніший, немов його вивів з апатії цей крик і зойк людей.

Ми автоматично посувались все ближче та ближче до місця пожежі. Коло нас хвилювалась купка англійців, але я не слухав, що вони балакали. Раптом хтось серед них сердито крикнув по-французькому:

- Та кажу ж вам, що у Паблеса горить! У іспанця, на другому поверсі, а ви на четвертому...

Я так і кинувся: до цього часу я якось не вірив, що це, дійсно, у Паблеса. Справді, то було його вікно. Тут я проти волі знов подивився на Емму. Вона вся виразно нервово трусилася і, було помітно, напружувала всі сили, щоб здержати це дрижання: кусала губи, глибоко зідхала, вирівнювалась. Але ніщо не помагало. Помітивши, що я дивлюсь на неї, вона криво й розгублено посміхнулася. І зараз же забула про мене,- очі її десь поза її волею тягнулись до диму. І тільки, ніби на мент прокидаючись, вона прудко гостро зиркала на Олафа. Зиркнувши, в той же мент одверталась. Мене це здивувало й я за нею глянув на нього. Глянув і також зараз же швидше одвів очі вбік.

Чого я одвів, я б сам не сказав у перший момент. Але, глянувши вдруге, я міг уже сказати. Олаф таким ще ні разу не був при мені. Щось жальке, винувате, боязке було в його лиці, такому раз-у-раз спокійно-твердому, уважному, сильному. Погляд був неспокійний, злодійкуватий, навіть самі очі стали ніби менші, чудно-блискучі. Я одразу догадався: Дієґова ж картина горить! Конкурсу не буде!

Піймавши на собі мій погляд, Олаф швидко одвернувся.

- От яка неприємна історія вийшла! - пробурмотів він і стиснув плечима.- Страшенно неприємна! Це, розуміється, не у Паблеса, але все таки.

Я мовчав. Емма чудно зиркнула на Стефензона й провела язиком по губах,- їй, певно, сохло в роті.

Гамір розростався. Дим ставав густіший і густіший. Раптом з його вихопилась червона смуга й лизнула стіну.

- Вогонь, вогонь! Уже вогонь! - почулись побільшені крики, неначе всі сподівались, що його не буде.

За першою смугою, насмілівши, потягнулись другі. Я згадав наш вираз по селах - «пустити червоного півня». Смуги страшенно були похожі на хвіст червоного півня, тільки вітром розкудовчений.

З коридору теж сунув уже дим. А Дієґо все не було: напевне не можна було пробратись у робітню.

Емма почала заспокоюватись: як це не дивно було, а я це ясно бачив по ній. Вона вже не трусилась так безпереривно, як раніше, не переводила духу, не шепотіла нічого. На Олафа вона поглядала частіше й я помічав якесь задоволення в її погляді, сховане, раптове, але, пригадую, таке виразне, що я тоді ж таки здивувався.

Вмить Олаф голосно по-своєму вилаявся,- так він лаявся при мені за роботою, коли його щонебудь дуже неприємно й раптово вражало. Я подивився на нього. Він злісно зустрів мій погляд, потім з якоюсь ненавистю озирнув Емму й одвернувся від нас.

- Що ж там той дурень робить?! - сказав він голосно.- Чом він не рятує своє полотно?

Я не знаю, до кого він балакав, бо стояв до нас обох боком. Я здивовано мовчав. Взагалі я нічого вже не розумів. Емма, наприклад, при цих словах його, неспокійно почала озиратись, наче боялась, що Дієґо, справді, звідкись винесе вирятоване полотно. Олаф чогось злостився на мене. В голові крутились всякі безглузді підозріння, яким не було часу дати якусь раду.

Навкруги стояв гомін, галас, сварки; чогось бігали всі, штовхались, продирались наперед, хоч і звідси було так само видно все.

Олаф раптом круто повернувся до входу в коридор і зробив до нього два кроки. Але тут же зупинився, певно роздумавши, і вернувся на місце. Емма широко дивилась на нього. Чого широко? А чорт їх там міг розібрати?!

Знов Олаф вилаявся, при чому люто здушив кулак і трохи підвів його. На нас не дивився.

- Та чого він туди побіг, той йолоп?! - нарешті, не витримавши, звернувся до мене Стефензон, неначе це я направив туди «йолопа».- Хіба він тудою пробереться в ательє? Чорт би їх побрав усіх!

Чого він так занетерпеливився раптом, що йому від того, що Дієґо побіг у коридор, а не кудись інде. І куди б той міг бігти, як не в коридор? Я й не брався вже розуміти щонебудь,- вони мене почали дратувати. Але тут трапилось те, що одразу прояснило мені в голові.

З дверей коридору вибіг нарешті Дієґо, розпатланий, замазаний в сажу, з одчаєм і розпукою в очах.

Олаф, побачивши його, підбіг і майже закричав:

- Куди вас чорт носить? Ви! Чого ви побігли в коридор? Лізьте в вікно знадвору, коли хочете мати своє полотно. Чуєте? Швидше! Ідіть сюди... Сюдою! Швидко ж, вам говориться. Там, по ринві... Ну?

Дієґо злякано упирався і з жахом дивився на Олафа: куди? на яку ринву? яким способом? сказився чоловік посилати в самий огонь?

Вмить Емма схопила Олафа за руку й одірвала її від цього.

- Що ви хочете? - скрикнула вона з таким гнівом і тривогою, які якось мало були заслужені Олафом: можна було думати, що цей посилав Паблеса не на рятунок його ж власної картини, а на якесь страшне, непоправне діло.

Олаф плюнув, зірвав з себе капелюх, потім пальто й шпурнув їх мені на руки. Все це він зробив в один мент. Не встигли ми подумати, що він хотів робити, як його вже не стало коло нас і тільки попереду хутко посувалась між юрбою його голова.

Ми, нарешті, ясно зрозуміли його намір: він хотів пролізти крізь вікно і витягти полотно. І тільки тепер я зрозумів, за віщо він так злісно глянув на мене,- це за те, що я бачив його слабість. І мені згадались його слова: «А собі можна так збрехати, щоб повірити? Ні, себе не обманеш».

Упертий швед таки хотів боротись до кінця! Він не хотів перед собою бути боягузом. І для того в вогонь ліз. Це вже було трохи занадто! Він міг дуже дорого за це заплатити.

На щастя цього не сталось. Горіла якраз та половина робітні, де стояв стіл. А та, що була біля стіни, по якій драпався Олаф, тільки диміла стовпиками з щілин вікна.

Весь час, як він ліз, як розбивав кулаком шибки в вікні, як пролазив у робітню, як сидів там, Емма держала мене за руку з такою силою, так цупко, неначе страшно боялась, що я вирвусь і побіжу кудись на страшне й небезпечне для мене діло. Звичайно вона й сама не помічала, що когось тримала за руку. І я нічого їй не говорив. Але, не дивлячись на те, що й сам замирав за кожним рухом Стефензона, усе ж таки чув ці конвульсійні стиски її руки. (Потім на тому місці поробились великі синяки).

І от Олаф, нарешті, появився! Крізь дим забілів задній бік картини. Більше нічого не треба було. В юрбі до цього моменту було так тихо, що чути було як рявкали на вулиці автомобілі, як кричала в сусідньому подвір’ї дітлоха. А тепер піднявся такий крик, що ніхто не чув самого себе.

Це був тріумф, який достається тільки героям. Олафа понесли на руках через весь двір, не звертаючи ніякої уваги ні на його сердиті протести, ні на полотно, за яке він рискував своїм життям, ні на благання Дієґо, котрий здурів від радости і навіть кусав тих, що несли Олафа.

Нарешті, якось пощастило, не попсувавши, взяти з рук Стефензона полотно. Потім він ублагав юрбу однести його на звожчика, доводячи, що йому треба вимитись. Цей аргумент, здається, поділав більше, ніж його протести й обурення. Ми сіли й під крик та махання шапками поїхали додому, загубивши Емму й щасливого Паблеса.

___________

Всю ніч Олаф не спав. Я прокидався кільки раз і все бачив, як він сидів за столом і щось писав. Або стояв над своєю картиною й дивився на неї неодривним тупим поглядом.

Вранці, коли я встав, він мені сказав:

- Слухайте, Укрен... Ви вчора дуже мене зневажали?

І при цьому ледве помітно посміхнувся. Я, невідомо для чого, зробив вигляд, що не зрозумів, про що він питав.

- Ну, ви знаєте...- скривився він.- Я вам тільки хочу сказати, що потім... поліз у вікно не через те, що засоромився. Не думайте цього. Добре? Мені неприємно, що ви можете так думати. Не я запалив робітню і не моє діло рятувати когось. Для себе зробив...

Я бачив,- йому неприємно було говорити про це й поспішив сказати, що відразу зрозумів його ще тоді, як він тільки поліз.

- О? Так? - прояснів Олаф.- Не може бути? Я дуже радий. В такому разі я вам покажу мою картину. Хочете? Сьогодні ж конкурс. Знаєте? Я хочу, щоб ви подивились. Можете не сказати мені про неї ні одного слова. Я знаю, що вона не може рівнятися з тою, котру ви вчора бачили. Ну, нічого. Я, принаймні, знаю через що це так... Дивіться...

Дійсно, мені стало навіть ніяково. Це було полотно, яке далеко нижче стояло від того, що він писав на перший конкурс. Тут також був робітник,- коваль, мабуть; в руках йому було щось блискуче, і руки були в крові, а на лиці немов захват перемоги, досягнення мети, гордість, щастя. Картина не тільки не робила приємного вражіння, а викликала ще чуття жалости й ніяковости за себе, немов ти сам брав участь в її писанні.

Не дивлячись на те, що Олаф сам сказав, що не треба нічого про неї говорити, що він говорив це цілком щиро, що сам бачив всю нікчемність своєї роботи, він все ж таки насторожено бігав очима, ждучи моєї оцінки.

І я одверто й навіть з образою за нього сказав:

- Ви хочете таки нести її на конкурс?

Олаф, очевидно, не сподівався на таку оцінку й якийсь мент навіть не міг мені одповісти, удавши, що щось поправляє біля рями. І, нарешті, зовсім спокійно одповів:

- Так, хочу. Я знаю, програю, але я це роблю для Дієґо й панни Емми. З мого боку буде неблагородно, коли я не дам йому спромоги бути переможцем...

- Але ж він все одно премію дістане!

- Ні, не з таким правом, як тепер... Ви сьогодні що будете пити: чай чи кофе?

Був день його черги й він, не вважаючи на таку подію, як конкурс, не хотів нарушувати порядок. Його ж питання мусіло значити: годі про це говорити. Я сказав, що хочу чаю, і ми більше не говорили на цю тему. Тільки вже збираючись іти на конкурс і держачи обома руками полотно, Олаф раптом сказав:

- А ви знаєте, чого у Дієґо так гарно вийшло? Ні? Тому, що він узяв те, що є, а я те, чого нема. От у цьому й є моя головна біда. Я брехав собі, коли писав, а він ні... Ну, до скорого побачення!

___________

Побачились ми, справді, дуже скоро, скоріше, ніж я думав. Олаф, розуміється, програв. Як там одбувалось, я не розпитував. Та й не було б на це часу, коли б і схотів! Олаф зараз же, як тільки коротко й спокійно кинув мені, що виграв Дієґо, попрохав мене вийти з дому години на три: у нього мала бути тут одна справа. Я хутко я підозріло подивився ма нього. Мабуть, я мав при цьому досить комічний вигляд, бо він проти волі засміявся й скааав:

- Ви гадавте, що я збираюсь стрілятись? Але ж це неекономно так багато на це часу класти. Ні, це не мій фах. Я ще хочу жити...

Тоді я подумав, що до нього прийде хтонебудь. Розуміється, я в ту ж хвилину одягся й вийшов, сказавши, що прийду навіть пізніше, як через три години, бо мав, мовляв, до речі, одну справу на правому березі Сени.

Я, між іншим, був чомусь певний, що у нього буде Емма. Як вона могла прийти до його в той день, коли була програна другому, я про це не думав; мені уявлялось, що це мусить бути вона.

___________

Дійсно, я пробув більше, як три години. Коли підходив до нашого будинку, лихтарі вже запалювали.

А у нас, теж правда, застав Емму. Але вона була сама. На столі горіла лямпа, чомусь неприкрита абажуром. У хаті було щось чудне, але я того не розумів спочатку, тільки почував, що щось не так стало. Моя увага вся зупинилась на Еммі. Вона, очевидно, незадовго перед цим дуже й багато плакала,- очі були червоні, повіки на них опухлі, ніс теж. Але сліз уже не було; коли я ввійшов, вона якось дуже рівно й обережно ступала по хаті, тримаючи в руках лист. Пізнавши мене, вона, не вітаючись, подала мені листа й тихо додала:

- Це вам від Стефензона. Я розпечатала його тому, що думала в ньому найти адресу...

І знов заходила. Ошелешений, я машинально почав читати:

«Товаришу Укрен! Я виїжджаю з Парижу. Більш-менш назавжди. Я покидаю вам свої деякі речі. Про це я сказав консьєржці, отже не бійтесь, що вона вам робитиме перешкоди, коли схочете розпорядитись ними, як вам буде вигідніше. За ательє заплачено за терм. Бувайте щасливі! Дякую вам за все. Стискаю руку. Ваш Олаф Стефензон».

Олівцем була ще приписка:

«Надіюсь, що колись зустрінемось у Парижі. Але це буде при тій умові, що я тоді вже знатиму, як і що маю малювати, щоб не програти Дієґам свого...»

Останнє слово було так закреслене, що я ніяк не міг прочитати. На поміч мені прийшла Емма.

- Ви хочете розібрать, що він закреслив? - спитала вона апатично.- Там було написано «щастя».

І зараз же звернулась до мене з питанням:

- Слухайте, Укрен...

Вона помовчала, немов забувши й про своє питання, й про мене.

- Ну, нехай так...- махнула вона рукою.- Скажіть: Стефензон говорив вам щонебудь про те, що то я запалила ательє Паблеса? Тільки, молю вас, скажіть правду. Все одно!

- Даю слово, що скажу правду! - гаряче скрикнув я.- Він ні одного слова про це не говорив...

- А як ви думаєте, підозрівав мене?

- Ні. Ручаюсь, що йому і в голову не прийшла ні разу ця думка!

Емма вмить сильно прикусила нижню губу, так сильно, що вона вся побіліла й натягнулась. Коли губа лягла на своє місце, на ній синіли глибокі сліди зубів; з одного виступила кров.

- Сама винна...- прошепотіла немов про себе Емма і, повернувшись, не попрощавшись, помалу вийшла з хати.

___________

З Олафом я більше не зустрічався. Чи зустрінусь колинебудь?

ХВОСТАТІ

Здаля коридором зачулися голоси. Один із них неначе підстрибнув, і вздовж усієї довгої стелі лунко покотилося: і-і-е-е!

Служник, не хапаючись, одступив од «вовчка»: ішла візитація.

Тоді Устиненко теж одійшов од дверей і, зловтішно посміюючись, дрібними й швиденькими кроками заходив по номері. Халат теліпався поміж колін, пантофлі зсувалися набік, але це тепер уже не важне!

Головне те, що так-таки нікому й невідомо, куди ділася простиня. Ані найменшого підозріння ні в кого. Та й справді: мало хто міг узяти? Та ті ж самі служники, наприклад.

Одно слово, з цього боку все гаразд.

Далі таке: не піддаватися ніяким настроям. Тоді з «дзвоном» значно легше справлятися. Принаймні він спиняється, і це вже добре.

Хоча, властиво, й цьому не варто вірити. Що спиняється, то так, але ж не зникає зовсім. А хто може з певністю сказати, що саме відбувається підчас зупинки в цьому мозку, душі чи чорт його знає ще де?

А тому - ніяких надій та й годі! Візитації? к чорту з усякими візитаціями, професорами, знаменитостями! Всі вони з хвостами: задери поли їхніх прекрасних сурдутів - і вони закрутять хвостами, як пси на здобич!

Устиненко плюнув. Слина попала на ніжку койки, загвинчену в підлогу. І якраз на ту саму!

Устиненко зупинився і довгим, косим поглядом лукаво подивився на неї.

І от цікаво! - тої ж миті виразно почув, як «дзвін» ослаб. Коли думав про візитацію, професора, він тиснув люто. А от тепер одразу зник.

Властивість «дзвону» була та, що він тиснув груди й голову. Руки, ноги - нічого, але груди й голова увесь час були під круглим пресом, що надушував із усіх боків. Іноді він так натискував на груди, а надто на ребра, що просто таки дихати важко було. Через це ставало болюче-моторошно, тоскно. Тоді Устиненко починав кричати, гукати на поміч, рвати нігтями груди, битися головою об підлогу.

Але дурні, падлючні люди з хвостами натягали на нього «сумашедшу» сорочку і прив’язували його до ліжка. А «дзвін» користувався цим і стискував Устиненкові груди й виски так, що йому макітрилось у голові і він губив притомність.

___________

Та тепер, вибачте, будь ласка, цьому буде край! І таки зовсім незабаром!

Устиненко, тонесенько посміхаючись і хляпаючи пантофлями, знову забігав по номері. Раптом зупинився тривожно подивився згори вниз на свій живіт. Ніби трохи випинається. Треба вільніше підв’язати халат!

Устиненко став спиною до «вовчка» в дверях і поробив вільні брижі над мотузком, що ним був підперезаний. На животі йому була щільно та дбайливо намотана простиня, що зникла з ванни невідомо куди.

Зненацька коридором пролунав пронизуватий зойк, зараз же перейшов у виття і тягучими, млосними хвилями почав уливатися в номер.

Устиненко в гніві підбіг до віконечка. Знову вони дозволяють цьому звіреві вити! «Хворий»! Від цього, дійсно, можна захворіти й збожеволіти! Падлюки хвостаті!

У глибині коридору зачувся знайомий шаркіт багатьох ніг. Потім затихло. Дзвякнув ключ у замку, знову зашаркали, і стало зовсім тихо: візитація зайшла в якийсь номер.

Але виття не вгавало. Здавалося, десь там, на голій, блискуче намащеній підлозі сидів на задніх лапах яийсь химерний звір і, задерши догори голову, тоскно, вивертаючи всю свою темну, звірячу душу, вив.

За ним зараз же, звичайно, почався коридорний концерт.

- Рятуйте! Рррятуйте! - скажено заревів сусіда зліва, Феклістов,- спасіть дворянина Феклістова! Карраул!

Ніхто й не думав рятувати дворянина Феклістова. Служники стояли, струнко випростувавшись і повернувшись убік візитації.

Далі зареготався і заридав король Лір. Це був сивенький, паршивенький дідок. Він називав себе королем Ліром, бо його власний рідний син видав його поліції. Тепер він, голий і жовтий, бігав по номері і то плакав, то реготався.

Від виття, галасу, реготу «дзвін» стисся. Знайома, задушна туга важко застрягла в горлі, на висках почав проступати холодний липкий піт, і сам Устиненко почув, як почали поширюватись його очі.

Він забігав по хаті.

Ох, швидше б кінець, швидше б! Напевно десь є межа, що за нею вже настає божевілля. Не може ж «дзвін» тиснути без краю. Є лінія, що до неї можна ще стискуватися, а далі мозок і серце повинні луснути. Швидше б тільки ніч настала!

Пробігаючи повз двері, Устиненко машинально, звикло зазирнув у кватирку. І мимоволі прикипів. Перед його дверима коридор розходився у невеличку площинку. Тут була величезна залізна груба, двері до клозету, стояли якісь скрині. Вечорами перед грубою збиралися служники і деякі хворі,- це був «клюб».

Тепер служник Кирпа стояв біля груби в позі салдата у фронті. А з-за нього, з-за груби потихесеньку висувалося смугляво-цитринове лице молдаванина. І от це й було чудно, бо молдаванин сидів «під замком» і не міг вільно ходити по коридору. Мабуть скористувався якимсь випадком і втік.

Устиненко з цікавістю почав слідкувати.

Молдаванин раптом присів. Обличчя його зупинилося на рівні коліна Кирпи,- десь став навкарачки. Він хитро комусь, чи сам собі підморгуючи, почав обережно підсуватися наперед до Кирпи. Хижо витягнена шия і вишкірені величезні жовті зуби були наготовлені до нападу. Він тільки прицілявся, як це найкраще зробити.

Устиненко, зрозумівши намір молдаванина, спочатку був захвилювався. Та зараз же заспокоївся і зловтішно посміхнувся. Ану-ну! - цікаво подивитися, як два звіря гризтимуться.

Молдаванин нечутно підповз ще ближче, не зводячи страшенно блискучих, загострених очей з ніг служника. Повів головою праворуч, ліворуч, потім вигнувся, як наїжена кішка, і раптом стрибнув на Кирпу.

Розлігся лютий зойк болю й переляку. Устиненко бачив, як Кирпа скажено шарпнувся вбік, але тут же підвів обидві руки догори і забалансував на місці. Молдаванин лежав боком на підлозі, уп’явшись зубами в литку служникові і, мотаючи головою, сласно ревів.

На ґвалт Кирпи збіглися служники. Устиненко не бачив, що робили з молдаванином. Хтось гукав: «Ніж! Щипці!» Інші: «Сорочку! Води!» З юрби глухо й болюче виприскували стогнання.

Тут же стояв і професор, низенький, з опуклим тугеньким черевцем, дідок, в окулярах і з широкою бородою. Він був цілком спокійний.

Молдаванина нарешті подолали й зв’язаного понесли кудись праворуч, а Кирпа, спираючись на плече Чоботаренка, зашкандибав уліво. Устиненко з утіхою провів їх очима.

___________

Але як тільки всі розійшлися, він швиденько затупав у куток і почав розмотувати простиню. Треба було користуватися доброю нагодою. Хапливо надкусивши полотно, він почав оддирати з нього смугу. Простиня тріщала, і Устиненко щохвилини повертав голову до дверей, чуйно прислухаючись.

Знову зашаркали ноги в коридорі. Устиненко похапцем замотав простиню на живіт і підв’язав халат.

Затихло.

Одначе він не одважувався дерти далі,- хай уночі Кирпи тепер не буде і, може, заступник його не буде так ретельно зазирати в «вовчок».

Але кінець мусить бути цеї ж ночі! У професора пика немов би й добра, людяна, та це ще нічого не визначає,- такий самий хвостатий, як і всі. Ніяких балачок з ним, ніяких прохань,- цілковита зневага!

Устиненко прислухався: тихо.

Тоді він помалу, навшпиньках підійшов до койки, нахилився й обома руками взявся за ніжку її. Упершись ногами в підлогу, він з усієї сили потяг до себе ліжко: навіть не ворухнулось!

Устиненко задоволено посміхнувся і з цим довгим, хитрим усміхом енерґійно заходив по хаті.

Плян у нього був такий: подерти простиню на довгі смуги й пов’язати їх. Потім уночі, годині в третій, коли служники куняють, тихесенько, не злізаючи з постелі, прив’язати цю шворку одним кінцем до ніжки ліжка. Потім зробити петлю і надіть її на шию. А тоді вже тихенько злізти на підлогу. Ставши навколюшки і вільно пустивши шворку, зібрати всі сили і шарпнутись уперед. Смерть настане моментально, як у Горючого.

Властиво, цей спосіб Устиненко позичив у Горючого. Але, розуміється, це ще не показувало нічого: можна скористуватися вигадкою божевільного і самому зовсім не бути хворим.

Так само відома думка, що божевільні - народ страшенно хитрий, знов таки нічого не каже про його, Устиненка, здоров’я. Треба бути хитрим і хитрість з’являється сама собою.

Дійсно, Устиненко в житті був зовсім не хитра людина. Він був собі за бібліотекаря при Комерційному Інституті й не мав потреби хитрувати ні з книжками, ні з людьми. Книги були що люди, люди - що книги. З одними доводиться часто мати справу, а інших і не бачиш ніколи, хоч вони й стоять на полицях.

Та виявилось, що люди - зовсім не книги. Вони мають кігті, підступство, отруту і хвости. У цьому Устиненко переконався на власному досвіді.

___________

Раптом шаркіт ніг і гомін голосів зупинилися біля номера Устиненка.

Він, несподівано для самого себе, захвилювався і дрібним підтюпцем побіг до койки. Ставши в головах він похапцем поправив халат і випростався. Так колись він зустрічав директора Інституту, коли тому доводилось заходити до бібліотеки.

Відчинилися двері й у кімнату ввійшов професор.

За ним старший лікар Янківський, потім Луцкевич, милосердна сестра і ще якісь люди, що бог їх знає навіщо ходять завжди з «візитацією».

- Доброго здоров’я! - привітно сказав професор і хитнув головою.

Устиненко незграбно, поспішно вклонився. Він зніяковів, це вийшло так несподівано: професор хитнув йому головою і сказав «доброго здоров’я». Сам професор! Значить, він гадає, що йому, Устиненкові, можна хитнути головою, що він зрозуміє, значить, на думку професора, він - не божевільний?

- Ну, як ся маєте?

Устиненко ще дужче захвилювався. Запитано було так просто, лагідно, неначе знайомого.

- Пп... погано, пане професоре... Недобре...

- Так? А чого ж то? Розповіжте.

Устиненко не міг зробити цього відразу,- голос увесь час зривався і від хвилювання важко було дихати.

- Ну, розповіжте, що ви почуваєте. Через що вам погано? Спите як?

Професор спокійненко поправив окуляри й підбадьорливо підхитнув головою.

Устиненко приклав тремтливу руку до вуст і прокашлявся. Янківський і Луцкевич з байдужою увагою дивилися на нього, як дивляться студенти на корчі жаби, що над нею провадять вівісекцію.

- Мені тяжко тут, ваше превосходительство! Ця обстановка, галас божевільних, сморід... Цей халат, пантофлі. Я вас благаю, пане професоре, випустіть мене звідси! Я збожеволію. Присягаюсь вам, я не витримаю!

Устиненко розумів, що так хвилюватися - для нього некорисно, що треба бути яко мога спокійнішим, нормальнішим. Та не сила була стримати себе. Він ізблід і часто дихав, роззявивши рота, як курка, що хоче пити. Очі ж його жадно липли до кожного руху професора.

Але професор тільки дивився на нього лагідним і пильним поглядом.

- Ну, збожеволіти тут важко,- м’яко сказав він.

- Ой, легко! - гаряче і злякано скрикнув Устиненко. Це ж... Я не знаю. Така атмосфера... Присягаюсь вам! Та я ж цілком здоровий! Я все розумію, знаю, пам’ятаю. Про що хочете можу розповісти вам. Ви спитайте пана директора інституту, Якова Петровича Лозовського. Господи, чудно навіть! Ну, так, я вчинив над собою... Ну, я хотів повіситись,- бачите, я все розумію! - та що ж з того? Хіба мало людей убиває себе? Хіба всі вони божевільні? У мене сталося нещастя і я... З кожним же може статися. Хіба ж конче треба зараз же... Я не розумію.

З жахом почуваючи, що плутається, Устиненко замовк. Його збивали очі професора, страшенно спокійні та невідривні. Так часом дивиться Янківський, вислухуючи його після вибухів «дзвону».

І раптом, дивлячись на всі ці обличчя, що мовчки та допитливо розглядали його, Устиненко якось виразно-гостро помітив чудне становище своє серед цих людей, що з якогось права допитують його, не довіряють, мають над ним силу. Дико й безглуздо: замість того, щоб якнебудь помогти йому, як то буває раз-у-раз, коли з кимнебудь трапиться лихо, замість того, щоб розпитати, потішити, виявити хоч трошечки співчуття, ці люди підстерігають кожен його рух, якось по-своєму і для себе пояснюють його, намагаються довідатись про щось ніби найголовніше, а головного, крім лиха, нічого нема.

Устиненко знизав плечима.

- Ваше превосходительство! - заговорив він знову.- Вибачте, будь ласка, але мені здається, що ви всі тут помиляєтесь. Запевняю вас, що я - не божевільний! Простіть мені, але це навіть смішно... Присягаюсь вам! Я знаю, ви мені не вірите, бо всі хворі кажуть, що вони здорові. Але от це й страшно. Себто, вибачте, не те страшне, що вони хворі, себто, що вони... Ну, так. Вибачайте, я, одно слово, хочу сказать, що страшне те, що у нас є подібність, у мене і в них. Так, подібність. Але запевняю вас, це тільки так. Тут зовсім інше. Ну, так, я повісився. А через що, за що? Простіть, пане професоре, я вам розкажу. Я, як людині вам, не як професорові. А в тім, коли хочете, то й як професорові. От ви дивитесь, як я хвилююсь... Але ж, правда,- це не від божевілля! Ви зрозумійте. Я мав жінку. Десять років прожив з нею. Син у нас є, Коля. А в тім, ім’я для вас не цікаве. Будь ласка, не звертайте уваги на моє хвилювання. Ні? Так-так, я розумію... Ну, так, син Коля, чи той... Так, ну, добре. І, значить, товариш, друг навіть, був у нас. Дійсно, друг, з дитинства, так би мовити. Десять років із жінкою... Ну, от і, трохи грошей було, складав по копійці. Вертаюсь раз зо служби. Це того дні, як ото... повісився. Вертаюсь. А в сінцях стоїть у куточку Коля. Так у куточку стоїть, голівкою в мою шубу, і плаче. Плеченята струсюються. «Ти чого, Колюсю?!» Мовчить та дуже плаче. «Та що тобі?!» - «Мама з Губан Петровичем поїхала зовсім». Губан Петрович - це наш Іван Петрович, друг мій,- Коля так звав його. От. Поїхали. Гроші взяли, купони,- все взяли. Геть чисто все, нічого не лишили, ні жони, ні людей, нічого. Головне, ваше превосходительство, віру мою вкрали. Кому ж тепер вірити? Як же жити? Навіщо? Це - філософія, я розумію, але вибачте, як же інакше? Десять же років! І знов таки - з дитинства, можна сказать, друг. Хіба ж це можна? Як же це перенести? І що ж тут божевільного, що я не хочу жити? За що ж мене замкнули в цей страшний дім? Це ж однаково, що вбити мене! За віщо ж іще мучити тут? Ограбували, знищили і за це засадили до божевільні!

Устиненко не витримав: підборіддя йому зашарпалось і сльози залили очі, виступивши буйними краплями по куточках. Він пошукав у халаті кишеню, згадав, що хустка його на ліжку і поліз за нею під подушку. Висякавшись, він знову повернувся до професора. Цей тим часом щось шепотів Луцкевичеві на вухо.

- Ви заспокойтеся,- сказав професор.- Я вас розумію. Це дійсно, велике нещастя, але всяка рана з часом загоюється.

- Не така, пане професоре,- глухим носовим голосом одповів Устиненко.

- Ну, навіщо песимізм? Ви взагалі, здається, тепер нахильні до ворожости до людей. На вашу думку, всі люди такі, як ті, що вас... образили? Так?

Устиненко посміхнувся: від його не сховався обережно-підштовхливий, вичікуючий тон професора. Цей череватий дідок з генеральською звіздою був такий самий звір, як і всі. Для нього - людське горе тільки об’єкт для спостережень, необхідний аксесуар його професії, що дає йому чини, ордена, черево і гроші. Все, що він, Устиненко, не сказав би йому, все буде той чи інший вияв божевілля, хвороби. Впади перед цими звірми навколюшки, благай їх, цілуй руки їм,- це одна ознака хвороби. Обурюйся, гнівайся, вимагай,- це друга ознака. Збери всю силу і стримано, логічно доводь, що ти - здоровий,- і така форма хвороби їм цікава. Розбий собі голову об стінку,- вони й на це не здивуються. Це вже й не звірі, а машини якісь.

- Хвостаті машини! - раптом, несподівано для самого себе, вигукнув він. І тільки вимовив, як почув що тепер край: вони вхопляться за це і ніяких більше надій не лишиться.

І дійсно:

- Хто «хвостаті машини»? - жвавенько, з цікавістю запитав професор.

Погляди всіх цупко вп’ялися в обличчя Устиненка. Почуваючи холодний страх, тоскний одчай, він одночасно злісно посміхався і дивився на всіх гарячими, з ненавистю очима.

- Ви! - знову вирвалось у нього з хриплим смішком.

Лікарі швидко перезирнулись. Устиненко помітив це і почервонів.

- Ви - хвостаті машини, розумієте?! Ви - навіть не звірі, як Губан і Маня, а просто машини з хвостами й апаратами на плечах. Гидота ви, от що! Кати! За що катуєте мене тут, га? Падлюки! Я вам кажу, що я - не хворий! За що ви мене тримаєте тут?! Може, ті підкупили, щоб здихатись мене? Скільки дали? Чого ви сюди прийшли? Чого повитріщалися? Чекаєте, що сказюся? Чорта з два! Не боюсь я вас!

- Послухайте, пане Устиненку… - лагідно почав професор.

- Пішов к лихій годині, череватий чорт! Не хочу я нічого слухати. Ну, в’яжіть, мене, бийте, катуйте! Нате! Будь ласка! Ось, маєте!

Устиненко рванув халат на грудях. Але згадавши, що на животі намотана простиня, підставив тільки груди професорові.

- Пане Устиненку! - знову сказав цей тим самим спокійним та лагідним голосом.- Вислухайте ж, що я хочу вам сказати. Ви хочете, щоб ми вас випустили? Добре. Ми вас випустимо.

Устиненко спершу ніби не зрозумів і стояв непорушно, дивлячись на професора широкими очима. Потім одразу ослаб і винувато закліпав ними.

- Вибачте… - забурмотів він, соромливо закриваючи груди халатом.- Простіть, будь ласка... Я, здається, образив вас…

- Ну, дурниці! Буває. Схвилювались. А випустити ми випустимо. От тільки коли саме...

Устиненко швидко й нашорошено подивився на професора.

- Так, коли саме... Зараз ще не можна. Так хіба тижнів через два-три...

Устиненко зробив рвучкий рух і знову почервонів.

- Ага! - хитнув він головою.

- Чекайте. Що ж ви, чудна людино, хочете, щоб ми вас моментально, от тако, в цьому навіть халаті, випустили? Не можна ж так. Ви трошки знервовані, вам треба заспокоїтись, підлікуватися. А тоді й на волю. Правда? От я вам пропишу один лік. Ви прийматимете його гарненько і все піде якнайкраще. Лік - знаменитий, всі ваші прикрощі відразу знищить. Побачите. Треба тільки трошки підождати. Це зовсім новий лік, спеціяльно для хворих на неврастенію. Ви, звичайно, не божевільний, цього ніхто не думає. Але крихітка неврастенії у вас таки є. Цього ховати не буду. От ми й почнемо її виганяти. Правда?

Устиненко мовчав. Його, розуміється, не випустять, вважаючи за справжнього божевільного, але лік будуть випробовувати на ньому, як на морській свинці.

Раптом «дзвін» тяжко стиснув груди і від цього задушна, болюча туга закурилася в грудях.

- Добре, я згоден… - сказав він погаслим, безсилим голосом і повів навкруги затуманеними очима.

Лікарі перезирнулись.

- Що вам? - з цікавістю запитав професор.

Устиненко зупинив на ньому погляд, повів ним по звізді, по тугому животі професора, по пухлій руці з широким перснем, подібним до обрізаного наперстка, і посміхнувся.

- А хвіст де? - сказав він.- Під звіздою? Хе! Добре, я прийматиму ваш лік. Мерсі. До побачення!

- От і чудесно,- промовив професор.- Підлікуєтесь і підете собі куди схочете. А тепер бувайте здорові!

- З богом! - хитнув Устиненко головою на двері і ліг на койку, чекаючи виходу «візитації».

___________

Так він пролежав аж до того часу, коли почали світити лямпи над дверима. Обід стояв на столику не торкнутий. Чоботаренко кільки разів заходив у номер і пропонував поїсти, але Устиненко тільки мовчки з хитрим усміхом дивився на нього або казав:

- А що, тебе, мабуть, лаятимуть, як я не їстиму? Через те тільки такий добрий? Хвостяку б хоч приховав, добрячий! Пішов геть звідси, йолопе!

Чоботаренко байдуже повертався і виходив, сплюнувши в пригвинчену до підлоги плювальницю.

Хутко після лямпівника прийшла з ліками милосердна сестра. Устиненко, на злість професорові, постановив ліку не приймати. Але щоб одчепитись од сестри, він мовчки взяв у неї з рук чарчину з ліком, улив його в рот і зробив горлом такий рух, ніби ковтнув. Але тут же підійшов до плювальниці й усе вилив у неї з рота, немов би спльовуючи.

- Ху, гірке, хай воно сказиться! - сказав він, вертаючись.

Сестра дала йому запити.

- Нічого, що гірке,- позіхнула вона,- зате здоров’я буде солодке.

Устиненко посміхнувся, дивлячись на цю літню вже, з пожовклим, стомленим лицем жінку. Світло лямпи з-над дверей косо відрізало її голову й плечі від усього тіла і здавалось, що сестра стояла по груди в воді. Ось зараз випливе з-заду хвіст.

- А що, професор уважає мене за божевільного, правда? - спитав він. І зараз же здивовано зауважив, що в його останнім часом почали зриватися з язика цілком несподівані слова. А проте плювать, тепер це вже не має ваги!

Сестра заткнула пляшечку з ліком і занадто серйозно, з переконанням сказала:

- А де ж там! Ані на хвилину цього не дума! Що ви! Та він же сам вам сказав, що ви тільки нервами страдаєте.

- Те-е-к - процідив Устиненко, захляпавши пантофлями по підлозі. Він то пірнав біля дверей у пів-тьму, то виринав із неї коло протилежної стіни.

- Ох, боже наш, боже наш! - байдуже, звикло зідхнула сестра.- Скільки того горя на світі! А синок же ваш де, пане Устиненку?

Устиненко помовчав, потім, щоб одчепитися, бовкнув:

- Дома. У її брата.

- Чом же ви не напишете, щоб його привели побачитись? Вже ж таки лекше було б. Рідний же вам...

Стара, видко, намірялася довго тут розпатякувати. О, уже й голову набік схилила, руки під грудьми склала,- одна з пляшечками, в другій чарка і ще якась професійна мерзота.

Устиненкові не хотілося балакати, але хтось ніби інший за нього з смішком сказав:

- Хай з ним хвостаті бачаться. Сволочі! Вона й його хвостатим зробила.

І тут же, розсердившись на того, що говорив за нього, зупинився перед сестрою і, злісно дивлячись їй у лице, закричав:

- І к чорту вас усіх, розумієте! Що вам тут треба? Забирайтесь геть! А то я вам покажу тут патякати! Руки ще склала. Геть!!

Сестра не хапаючись, тільки скоса зиркаючи на Устиненка, мовчки вийшла з номера. Чоботаренко замкнув двері й з ключами пішов за сестрою.

А Устиненко, затуляючи лицем «вовчок», похапцем почав розмотувати простиню і віддирати з неї смуги. Біля дверей найкраще було робити це: ніхто не міг захопити зненацька, а крім того з коридору не видко було, що робив Устиненко руками.

___________

Але працювати довго не довелося: тільки запалили лямпи в «клюбі», як слідом за іншими з’явився «леопард» Його, як і всіх хижих звірів, тягло на вогонь.

Устиненко нікого так не ненавидів, як «леопарда». Це був стрункий, високий красунь з тонкими, тугими ногами і пишними довгими вусами. Він уже давно був у лікарні, але ні лікарі, ні професори не могли з певністю поставити діягнозу його хвороби. На все він одповідав хмарно, дуже коротко, стисло, але цілком логічно, розумно і часом досить ущіпливо. Але як тільки його відпускали, починав без устанку, швидко, гарячково ходити. Він міг ходити годину, дві, три, п’ять, доти, доки його не зупиняли й силою не вкладали спати. Якийсь час він лежав, потім схоплювався і знову починав ходити, нахиливши голову і поблискуючи гарячими, звірячими очима.

Устиненко ненавидів його за те, що він був надзвичайно подібний до Губана. Різниця була тільки в тому, що Губан - білявий, а цей - чорнявий. Решта ж - і невелика голова, і вуса, і расові руки, навіть хода, легка, котяча - все таке саме. Часто Устиненко цілими годинами простоював біля дверей, свердлячи «леопарда» очима, повними ненависти. Правда, від цього «дзвін» до такої міри стиснув груди, що в них почувався просто фізичний біль. Але в цьому була й якась насолода, бо «леопард» був реальний символ звірячого в людині. У нього навіть хвіст із-заду теліпався,- пояс від халату,- і піднімався як живий догори, коли «леопард» прожогом гнав коридором.

Але останнім часом, забачивши «леопарда», Устиненко тікав од дверей: груди вже не могли витримувати натиску «дзвону» й могли луснути. Тоді він теж, як «леопард», гасав по номері, тримаючись обома руками за груди і вперто, злісно рахуючи кроки. Коли голова починала горіти й цифри плутались у мозку, він швидко лягав на койку і важко засипав.

Тепер він теж одійшов од дверей, хапливо намотавши на себе простиню. У цей час у вовчку стало темно,- хтось заглядав у номер. Устиненко підійшов ближче. На нього дивилося чиєсь око, викликаючи звичайне моторошне роздратовання.

- А хвіст де? - злісно гукнув Устиненко і плюнув у «вовчок». Слина не попала в око, але в дірочці стало видко чиюсь круглу голову долі біля груби в «клюбі». Устиненко задоволено засміявся, сам холонучи від підвивання в своєму смісі. І, забувши зігнати сліди сміху з лиця, забігав по номері, плутаючись у халаті й гублячи пантофлі.

___________

Раптом він зупинився і прислухався: в «клюбі» чогось голосно сміялись. Ага, звірі розважаються, звірям весело. Це теж могло бути цікавим.

Устиненко підійшов до дверей і почав дивитися.

На підлозі довгими червоними відблисками грало полум’я з груби. Коло неї долі сиділи люди в халатах з коротко обстриженим волоссям. Біля хворих стояли Чоботаренко і Пантюхін. Пантюхін - молоденький, рум’яний, з дівочими очима.

Повз «клюбменів» напруженно, як у клітці, гасав «леопард».

Кумпанія з когось сміялась,- усі дивилися з цікавістю в один бік і губи в декого тремтіли від нашорошеного сміху. Хто там був іще, Устиненкові не видко було.

Вмить усі пирскнули, а Пантюхін голосно промовив:

- Оце так! Ану, поцілуйте її з другого боку! Та трошки нижче!

Чоботаренко з хмарним усміхом сплюнув у вогонь, а одна з сірих постатів у халаті захіхікала і затрусила всією спиною, на якій колюче проступали кістки.

- Гей, ідіть сюди! - знову сказав Пантюхін.- А скільки їй літ?

Устиненко почав догадуватись: це, мабуть, був старий єврей Шварц. Він підпалив свою крамничку, щоб дістати страховку. Але разом з його крамницею згоріла й його внучка від сина, вбитого на погромі, і старий збожеволів. Він тепер раз-у-раз ходив із лялькою на руках, любовно милуючи її й примовляючи до неї щось ніжне по-єврейськи. З рота йому звисала слина і капала на рум’яне личко ляльки, але він дбайливо витирав його і потім у захваті цілував.

Ось він вийшов. Жовто-сива борода, закручена на кінцях, тремтить; вузлуваті, з покарлюченими пальцями руки ритмічно, повільно колисають дитину, а очі в мішечках посміхаються з таким добрим і трошки соромливим виразом, неначе всі поділяють його зворушення і захват.

- Що, Хаїме, заснула Сурочка? - спитала сіра спина з колючими лопатками й захіхікала.

Старий з жартівливою загрозою підняв палець.

- Ша! Не треба її будити. Пущай вона собі трошки поспить.

І з побоюванням, тривожно подивився на вогонь. Вогню він дуже не любив,- зараз же перестав любовно посміхатися і впадав у непокій. Коли ж із ним нікого не було, то й тікав од огню.

«Леопард» пролетів повз старого, зачепивши його роздутою полою халату. Шварц хапливо і ввічливо зійшов з дороги і підійшов ближче, колисаючи ляльку.

Він наступив на відблиск вогню і той заграв на шкурі його стоптаної пантофлі.

- А де ж Сурочкина ма-ме-ле? - з протягом запитав Пантюхін.

Старий подивився на нього і невиразно посміхнувся,- чи не зрозумів чи не хотів балакати на цю тему. Раптом злякано озирнувся на вогонь, прикрив рукавом ляльку і трошки відступив. Всі засміялися.

- Ач! А підпалювати лавку не боявся, старий пес? - сказав Чоботаренко.- А тепер і за ляльку боїться.

- Та то ж його внучка… - сказав хтось збоку.

Раптом Пантюхін живо повернувся до Чоботаренка і почав щось шепотіти йому на вухо. Чоботаренко дивився в підлогу і ліниво посміхався. Далі знизав плечима і щось одповів,- що ж, мовляв, нічого, можна.

Тоді Пантюхін звернувся до Шварца і лагідненько промовив:

- Слухайте, Хаїме, а ви не знаєте, що в мене є для Сурочки! Ага! Мені милосердна сестра дала для неї.

Хаїм підвів голову й обвів усіх привітними, осяйними від захвату очима. Ім’я Сурочки було ґарантією всього доброзичливого і гарного...

- А де? - спитав він з добродушною цікавістю.

- Ось! Ідіть сюди.

І Пантюхін заклав руку в кишеню. Потім вийняв її й показав щось біле,- чи то хустку, чи шматочок паперу.

Шварц, неупевнено ступаючи старими, зігнутими ногами, підійшов до служника і простягнув руку.

- Еге, почекайте! - сховав Пантюхін біле за спину.- А може Сурочці цього не можна? А може вона хворенька? Ану, який у неї пульц? Ану покажіть.

Старий довірливо простяг свою дитину до служника. Цей узяв ляльку за ручку.

Як усе далі вийшло, Устиненкові не видко було, бо заваджала широка спина Чоботаренка. Він тільки бачив, як промиготіла рожева ляльчина суконька і як огонь у грубі чогось притьмарився, а потім ще дужче спалахнув.

А за тим уже розлягся такий болючий і повний жаху зойк, що ноги Устиненкові обважніли, ослабли і серце почало швидко й задушно стискуватись.

І потім він бачив, як Шварц, розіп’явши старі, тремтливі руки, упав навколюшки, не перестаючи страшно і жалібно кричати:

- Ой-ой-о-о-ой! ой, ґвалт!

Ніхто, видко не сподівався таких наслідків жарту.

Чоботаренко кинувся до старого, чи потішати, чи прицитькати.

Але в цей мент трапилося щось уже цілком несподіване. Тільки зачувся зойк старого, як коло нього десь одразу взявся «леопард». Очі його швидко перебігали по обличчях, шукали, повертались на всі боки. Він, видко, ще не зовсім добре розумів, що сталося. Мабуть, догадувався, що з «дитиною», але що саме, не знав.

- Де дитина? - раптом рвучким, неприємним голосом скрикнув він.

Але тут же, помітивши машинально звернені до вогню погляди, все зрозумів. Сильно штовхнувши в груди Чоботаренка, що стояв на дорозі, він стрибнув до груби, нахилився і засунув руку в саме полум’я.

Всі замерли, навіть старий Хаїм. Але лялька, видко, була вглибині. Рукав халата «леопарда» вже закурився, і Устиненко, тремтячи від нетерплячки бачив, як кільки разів огонь лизнув лице божевільного.

Аж ось «леопард» умить вишарпнув руку. Рукав димно горів, і Устиненкові навіть зачувся якийсь згук, неначе тріщало тіло на вогні.

«Леопард» кинув додолу щось, що курилося й горіло, та почав гасити його другою рукою. Це була лялька. Від неї майже нічого не лишилося, крім невеличкої рожевої плямки, що дивом якимсь збереглася на чорному, обгорілому шматку чогось. Але Шварц кинувся на цей шматок, похапцем закутав його в полу халата і, не то плачучи, не то сміючись, почав колисати його. Потім обернувся до Пантюхіна і з докором сказав:

- Так же могло вийти ціле нещастя з дитиною.

А «леопард» у цей час стояв, підставивши руку, що курилася, Чоботаренкові, який злякано і незграбно гасив її голими руками. «Леопард» здавався ще блідішим, ніж раз-у-раз, і кусав тонкі, гарні уста,- йому, мабуть було дуже боляче. Рука аж до плеча вся була в чорно-червоних плямах.

- От!.. Диви!...- тупо і з жахом шепотів Пантюхін, дивлячись на плями.

Устиненко чув його шепіт і раптом, сам не ждучи цього, люто закричав у «вовчок»:

- Сволоч! Я губернаторові, професорові на тебе пожаліюсь! Падлюки! Убийники! Честь вам, леопард!!

Але ні «леопард», ні служники не звернули уваги на його крик. «Леопарда» зараз же повели кудись, а за ним потягся і ввесь «клюб». Позад усіх плентався старий Хаїм, колисаючи на руках закутану в полу халата недогорілу грудку.

___________

Устиненко ще довго стояв і дивився на сліди драми на підлозі. Потім тихенько, задумано відійшов до койки, винувато ліг на неї й довго лежав, не рухаючись і дивлячись у стелю.

Всю ніч він не спав. Але на цей раз не через те, що кричав «дворянин Феклістов» і плакав король Лір. І не через те, що занятий був простинею,- він і не торкався до неї. Він то сидів на постелі, схиливши голову на груди, то підводився і помалу, задумано ходив по номері, абож зупинявся біля дверей і крізь вовчок довго дивився на те місце, де була сцена з лялькою.

Лікарня жила своїм тяжким нічним життям. Часом чулися десь крики й стогони, і туди бігцем проходили сонні служники та діжурний лікар. Тужно й тоскно белькотів свої жалі король Лір. Чудно й моторошно згучала тиха пісня діжурного служника, що нею відганяв він од себе сон.

Устиненко знову лягав і знову лежав без руху, часом глибоко, з протягом зідхаючи.

Як розвиднилося і почали водити хворих то туди, то сюди, Устиненко попрохав умитися і сходити «до вітру». Там він змотав із себе простиню і викинув її в яму. Після того в себе чисто вимився, пильненько зачесався й попрохав свіжу білизну. Ввесь час з усіма поводився лагідно, слухняно, стараючись бути яко мога ввічливішим. На це ні Чоботаренко, ні другий служник, що приносив білизну, не звернули ніякої уваги. Та Устиненкові було байдуже.

Але милосердна сестра помітила зміну в хворому бібліотекареві. Не кажучи вже про те, що він мало не вперше за весь час мав пристойний вигляд, її вразив незвичайний, чудний вираз лиця Устиненка. Очі стали м’якші, загубивши дику, розгублену напруженість, зморшки на чолі, що надавали вираз постійної тривоги, немов би розійшлися; рухи зробилися спокійніші.

- Лік уже час приймати, пане Устиненку.

- З охотою, сестричко. Будьте ласкавенькі...

Лагідний, тихий, дивиться так, наче почуває себе винним за щось.

Запивши лік, він спустив очі додолу і, ніяково посміхаючись, промовив:

- Ви, сестричко, той... не сердьтесь на мене за вчорашнє. Чоловік сам часом не знає, що ляпає. Більше цього не буде, сестричко. Прощаєте?

Сестра аж схвилювалася, так усе це було чудне, несподіване і незрозуміле.

- Та що ви, голубчику! - скрикнула вона зворушено.- Та хіба ж ми не розуміємо! Слава богу, от і все, що можна сказати...

А проте вона нічого не розуміла, хоч і готова була найщиріше дякувати богові.

- Видно, вам трошки краще сьогодні, пане Устиненку? - спитала вона, пильно вдивляючись у нього.

Устиненко посміхнувся і, не підводячи очей, відповів:

- Краще, сестрице...

І, ясно подивившись на неї, соромливо додав:

- Таки справді краще...

- Не інакше як отой лік! - серйозно, з виразом побожного ляку сказала сестра.- Воістину чудодійний лік!

Устиненко з легким дивуванням роззявив рота:

- Який лік?

- Та який же! Та професорів же! От той, що ви його вчора і тількищо пили.

- А, так, так, так! - поспішно забурмотів Устиненко.- Розуміється, розуміється... Спасибі. Це правда. Тільки от що, голубонько сестричко.

Він знову трошки зніяковів.

- Прохання в мене до вас... Хочеться мені синка свого побачити. Так от схотілося, знаєте... Так чи не можна там... якнебудь поклопотатися, щоб швидше. Га? Будьте такі добренькі, сестричко!..

- Неодмінно! Оце тільки треба лікареві заяву скласти... Та я сама це. А як же, а як же! Зараз, рідненький, зараз...

Добра жінка зовсім заклопоталася і, забувши всі свої пляшечки, кинулась до старшого лікаря зі звісткою про надзвичайну дію нового ліку.

Старший лікар не повірив і сам прийшов подивитися. Але, справді, дія була така наявна, що сумніватися було занадтою та дурною обережністю. Хворий, видко, зразу почув новий прилив сил, заспокоєння, здатність до правильної орієнтації. Спав він, як сам казав, чудово, ніяких снів не бачив, самопочування найкраще.

- А як з хвостами стоїть справа? - лукаво, але проте з деякою обережністю, спитав Янківський.

- Хвости? Ну, так що ж? Хай собі й хвости. Вони не заваджають. Бо крім же хвостів буває й інше щось. Така моя думка тепер, пане лікарю.

- Так-так, розуміється! - хапливо підхопив Янківський.

Звичайно, рештки хвороби ще не зникли, та й нерозумно було б чекати більшого. Вже те саме, що зробив лік, можна було б назвати чудом, коли б за ним не стояв науковий геній професора.

- Ну, поздоравляю вас, пане Устиненку,- сказав Янківський, встаючи з стільця.- Тижнів через два-три ви сміливо можете виходити на волю. Бувайте! Я зараз же дам розпорядження про побачення з вашим сином.

Він з натиском потиснув руку Устиненкові, ще раз зупинив погляд на його зміненому лиці і побіг до канцелярії писати професорові листа про надзвичайну дію нового препарату.

А Устиненко в цей час ходив по номері і, похиливши голову, задумливо, з радісним непорозумінням посміхався.

«БАРИШЕНЬКА»

У хаті й біля хати Сидоренчихи шамотня, гамір, біганина. Баби та молодиці з діловим, заклопотаним і трошки переляканим виглядом бігають то з горниці в кухню, то з кухні в горницю, вискакують надвір, прожогом виливають із мисок, макітер і знову біжать у хату. На долівці - клапті соломи, попіл, розлита вода. Надворі товпляться баби, зазирають у вікна горниці й, склавши руки під грудьми та похитуючи головами, шепочуться. Дітлахи нишпорять поміж спідницями, дряпаються на вікна й прилипають до шибок, широко з таємним жахом і цікавістю роздираючи очі. Вони нічого не бачать через бабів, що товчуться в хаті, але їм усе таки страшно. Їх здирають із вікон, дають штовханів та ляпасів, одначе вони не плачуть,- не до того.

На груші, на самому вершечку сидить Сашко, кидає сухими гіллячками в хлопців і огризається. Він сховався туди від бабки Соломії та тітки Катрі. Вони трохи не розірвали того чортового лобуряку, шибеника. Та де ж, нікого не питаючи,- там же розумне таке, що господи! - нікому ні слова не бовкнувши, схопився на коня та й гайнув у Соковате по лікаря! От-от має приїхати дохтурка. А що тут може та дохтурка зробити? Навіщо вона, на якого ката? На той світ запровторити? З тих дохтурів тільки й того, що після них попа клич.

Прийшлось зараз же запрягать у воза коней, та мерщій гнати на хутори по бабу Чаплю. Думали, що якось бог поможе й без баби обійдеться; але як той розумник, школяр отой чортів, вихопився з дохтуркою, то треба ж рятуватися.

Тепер баба Чапля вже порається, слава богу, біля Сидоренчихи.

Чоловіків ні в хаті, ні на подвір’ї не видко. Котрі в полі сіно косять, яких погнали на окопи, а більшість на війні.

День соняшний, яснонебий, тільки де-не-де пухнаті сиві кужелі випинаються з-за обрію. Вчора був великий дощ і трава ще пом’ята й зализана від нього.

Сашко часом злізає трохи нижче, шепотом кличе Юхима, свого товариша, й питається, як там у хаті. Юхим, довгобразий, з великими чорними очима, гострим підборіддям, у студентському позеленілому картузі, моргає йому й хита головою, мовляв - нічого, не турбуйся. Сашко завзято спльовує вниз і перекривлює бабів. Від того, що він перехилився вниз, лице йому червоніє й очі робляться пукатими. Одного чобота йому здерли, як ловили за ноги, коли він тікав на грушу, картуз загубив сам. Біляве волосся, жовте на кінчиках, стирчить наперед сердито й уперто.

- А ти сиди там, сиди!

- «Сиди там, сиди!»

- От я тебе перекривлю! Аж на кутні засмієшся! Ач, яке добре! Мати помирає, а воно сидить на груші та з людей сміється! Отак тепер по тих школах вчать.

- «По школах»! Боюсь я вас.

І Сашко знов лізе вгору й дивиться на шлях, що в’ється поза церквою. Але там не видно ще дохтурської брички. Тільки череда, розсипавшись по царині, мляво пересовується вздовж дороги.

___________

У горниці на полу лежить Явдоха Сидоренчиха. Вона родить уже другу добу. Два дні й дві ночі в хаті стояв несамовитий крик її, зойк, верещання дітей. Губи її блідо-сині, покусані, запечені нелюдською мукою; руки й щоки подряпані нігтями; волосся розпатлалось, кілька раз промокало, потім висихало і збилось у тонкі, немов з личаків, пасма. Тепер вона, заціпивши зуби, мичить, як замкнена в хліву корова, корчиться й божевільно закочує жовті з червоними жилками баньки під лоба. Жовте, спухле, з синяками лице вкрите потом і здається - намазане салом. Коліна підняті догори й живіт випинається над грудьми. Коли до неї звертаються, вона вже нічого не чує й не розуміє. І здається, коли б загорілася хата вона б так само лежала, корчилась і закочувала очі.

Коло полу стоїть лава. На лаві ночви, миски, макітри, ложки, віхті соломи, попіл. Біля Явдохи помалу порається баба Чапля, маленька бабуся з червоними, без вій, гостренькими оченятками і маленьким ротиком, зібраним докупки, як зашморгнутий кисет. Вона знає своє діло й не хапається.

У хаті ще душ п’ять бабів з засуканими рукавами, спітнілих, червоних, стомлених. Дух спертий, кислий, тяжкий, пахне кожухами, сирівцем, паленою соломою. З вікон на стіл лягли червоно-жовті смуги сонця й золотять на стіні старі запорошені рожі з паперу.

Баба Чапля щось шепоче про себе й великою ложкою колотить у мисці воду, попіл, сіль, товчене скло й мочу маленької дитини. Баби пильно, з побожним страхом і напруженими очима стежать за кожним її рухом. Маленька, сухенька, червоноока й висхла, як грушка-кисличка, вся в темному,- вона здається їм страшною і могутньою.

Породілля стогне, скригоче зубами, наче кусає сахар, йорзає ногами, синіми на литках, покусаними блохами, з довгими й задертими догори, як полозки санчат, великими пальцями. Баба Чапля починає голосніше шепотіти:

«Алілуя на березі, під берегом, на сірому камені. Там стояли три архангели. Один Масаїл, другий Самаїл, третій Гавраїл. Один мішає, другий надихає, третій випихає»…

Явдоха скрикує, потім рявкає зо всеї сили, криво набік роззявивши рота, корчиться, сова ногами, дряпа руками круг себе й кричить так, що дзвенять шибки в вікнах. Баби ворушаться, христяться, непокійно мнуться й на лицях їм такий вираз, ніби це їх корчить і вони от-от сами закричать. Але баба Чапля спокійно колотить у мисці й шепоче. Потім озирається до бабів, киває їм і кладе ложку на лаву.

- Держіть… - коротко каже вона, показуючи на Явдоху.

Одна залазить на піл і від стіни тримає Явдоху; друга держить за ноги, третя за голову. Всі шепочуть молитви й схвильовано, з страхом зиркають на бабу Чаплю. Тепер саме починається справжнє виганяння чорта.

Баба Чапля бере миску в обидві руки, щось стиха шепоче над нею, схилившись і дивлячись у густу, сіру мішанину. Потім повертається з нею на схід, дмухає, далі на захід і дмухає. Так на всі боки. Тоді ще щось шепоче в миску і, кивнувши бабам, щоб держали, підносить миску до рота Явдосі.

Явдоха мичить, рветься, реве, і з очей, як у замученої коняки, котяться буйні каламутні сльози. Вона не чує нічого й не бачить спасенної миски, що має врятувати її.

- Явдохо! - стиха кличе баба Чапля.- Явдохо, випий!

Явдоха сіпається, хрипить, а за нею сіпаються й хитаються баби, що держать. Тоді баба Чапля велить ще одній бабі ножем роззявити рота Явдосі. Під крик Явдохи рота роззявляють, і баба Чапля вливає туди з миски. Густа, смердюча мішанина ллється на щоки, на шию, на плечі Явдосі. Явдоха вмить стихає, якусь хвилину лежить, немов здивована, потім ще з більшою силою несамовито кидається, вибиває миску з рук баби Чаплі, виривається, схоплюється й хоче бігти. Але її знов хапають, кладуть, тримають. Баби зовсім перелякані, сопуть, тупцяють біля полу. Тільки баба Чапля не турбується, не тупцяє й не лякається. Вона все знає, її нічим не здивуєш. Мовчазна, маленька, сухенька - вона знає своє діло.

- Держіть, держіть… - каже вона так, ніби ті піймали курча.- Все буде добре. Це він виходить. Алілуя, алілуя, алілуя… 

Потім заплющує свої червоні оченятка, стоїть так якусь мить і тоді говорить: 

- А тепер, тіточки, треба виганяти. Ви двоє держіть, а ви двоє мніть черево. Місіть, як у діжі. Руками, руками!... оттак-о… Ну!

Дві баби нерішуче стають біля живота Явдохи, як біля діжі і, подивляючись на бабу Чаплю, чи так вони роблять, починають злегка надушувати на черево.

- Дужче, дужче! Добре місіть. Чого мнетесь! 

Баби натискують дужче, входять в азарт і вже місять з усіх сил. Явдоха витріщує очі, задихається, не може кричати і з рота її дико, шматочками виривається несамовитий звірячий рев.

Але в цей мент на подвір’ї чути дзеленчання дзвоників, тупотіння коней, гомін, крики. Баби, ті, що не місять, кидаються до вікон і зараз же з жахом шепочуть:

- Дохтурка приїхала! Дохтурка! Швидше, тіточки, швидше!

Тіточки починають ще з дужчим завзяттям місити Явдоху.

Двері прожогом розчиняються й у хату швидко входить дохтурка. Місильниці озираються, але не кидають своєї роботи. Баба Чапля стоїть, дивиться на Явдоху і щось серйозно та суворо шепоче. Дохтурки вона ніби не помічає.

- Що ви робите?! - скрикує дохтурка й кидається до полу. Баби спиняються й дивляться на неї, витираючи голими руками піт, що рясно вкрив їхні червоні, розпалені лиця. Явдоха лежить тихо, зомліла.

Але, придивившись до дохтурки, баби дивуються: це не дохтурка, а якась собі панночка, молоденька, гарненька: зовсім дівчина! Білява, рум’яна, на голові легесенький у квіточках капелюх, біленьке, як з павутиння платтячко на ній,- тільки до танців. Страх їхній опадає, й вони з посмішкою перезираються. Баба Чапля скоса тільки раз зирка на панночку й каже бабам:

- Дайте пір’їну, треба в носі полоскотать: зомліла Явдоха.

Тим часом дохтурка підходить до полу, одпиха тітку Катрю, бере за руку Явдоху й тримає так для чогось. Сама дивиться їй в обличчя. Потім починає розпитувати, що, як, коли. Голосок її ніжний, дзвінкий, вії на очах білі, як льон, довгі, а очі великі, сірі. Верхня губа, як у дітей, задерта догори.

Баби відповідають знехотя, поглядаючи на бабу Чаплю. Та посміхається тонесенькою, як волосинка, посмішечкою, а оченятка без вій, червоні, гостренькі, дивляться вбік. Розпитавшись, панночка починає оглядати Явдоху, делікатно торкаючись руками до її тіла. Усі слідкують з усміхом в очах.

- Ну, баби, діло погане, ви її замучили,- каже, нарешті, дохтурка,- треба рятувати. Так дитина не вийде. Треба щипцями витягати. Ану, поприбирайте з лави все це сміття! Швидко!

Баби перестають посміхатися.

Дитину щипцями витягати?! Та вона сказилася, ця баришенька? Наче дохле кошеня з криниці якимись щипцями витягати! Оце так!

Дохтурка бере невеличку скриньку, що привезла з собою й поставила долі біля себе, одсуває з лави миски і ставить скриньку на лаву. Така проворна, моторна, аж куди вам! Так, гадає собі, й кинуться їй помагати різати живу дитину.

- Ну, швидше, баби, швидше! Чого стоїте? Може померти людина!

- А що ж це буде? - питає тітка Катря.- Що це ви хочете робити?

- Дитину витягати. Вона так не пройде. Мати померти може й дитина теж.

- Та як же витягати?

- Щипцями. Ось цими.

Дохтурка витягає з скриньки щось блискуче, похоже на великі ножиці й показує бабам. Потім кладе назад, швиденько засукує руки, виймає з скриньки білий балахон, одягається в його, а сама тим часом розказує щось про те, що дитина так не пройде. Баби слідкують за нею, топочуться й не вслухаються в її слова. Вони вже знають, до чого це йдеться: баришенька дитину просто розріже та й витягне. Було це саме з Одаркою Безтямною, як возили її в земську больницю.

- Ну-ну, баби, часу нема, кожна хвилина дорога. Бачите, породілля лежить без пам’яті. Треба поспішати.

Хто зна, чи помічає дохтурка, що думають баби, вона собі одягається, скидає капелюха, засукує рукава, миє руки якоюсь пахучою водою з пляшечки, витирає тою самою водою оті страшні щипці та весь час балака так, наче ті баби приятельки її.

- Та що ж то ви хочете робити, баришенько? - нарешті обзивається баба Чапля, дивлячись убік і все так само тоненько посміхаючись. «Баришенька» дивується.

- Та я ж вам кажу що! Дитину витягати.

- Та отими ножами!?

- Атож. Не ножами, а щипцями. Ну, годі балакать. Держіть хвору. Беріть за руки, за ноги! 

- Та щоб мені руки одсохли, щоб я хоч торкнулась! - раптом із серцем, спалахнувши вся, говорить тітка Катря.- Щоб ото я рідну сестру та на той світ своїми руками одправила?! А ще чого вигадайте - щипцями! Бач мені! Отаке! Їдьте собі туди, звідки приїхали. Хто вас кликав? Не треба нам ніяких дохтурів!

Дохтурка щурить свої сірі очі з пухнатими білими віями, й губи їй злегка бліднуть. Вона робиться відразу старішою, поважнішою.

- Не балакайте, тітко, чортзна чого й робіть, що вам кажуть,- говорить вона тихо.

- А як же! Отак зараз і робитиму. Послухалась. Та щоб душі спасенія загубила, рідну сестру зарізала!

Баби теж починають із шепоту переходити помалу на голосну балачку й, нарешті, в хаті здіймається крик і галас. Знадвору тим часом входять ще баби, розпалюють одна одну, отовплюють лікарку, не слухають її, кричать, деякі аж сікаються до неї. Очі всім горять; злі, роздратовані іскорки поблискують все частіше; вимахують руками, закарлюченими пальцями.

Лікарка блідне й тривожно озирається на двері. Пройти туди неможливо. Та й знає вона, що як викаже страх, то цим може викликати ще більший вибух злости. Вона стоїть у своєму білому балахоні, щурить сірі очі покусує губи й час-від-часу пробує говорити.

Але її не слухають. Десь узялася пір’їна і баба Чапля вже засовує її в ніс зомлілій, непорушній Явдосі. Баби ґвалтують, ворожою стіною стають між бабою та лікаркою й поглядають так, що, мовляв, тільки спробуй перепинять бабу. Пір’їна не помагає. Тоді, пошепотівши, баби христяться й знов починають місити Явдоху. Лікарка, побачивши це, широко розплющує очі, на мент кам’яніє, потім раптом все лице її спалахує вогнем, вона кидається на стіну бабів, розмахнувшись, зо всеї сили б’є по лиці одну бабу, потім другу, третю, розпихає, хапа за руку місильниць і одпихає з такою люттю, що тітка Катря заточується й трохи не пада.

- Геть звідси, чортові душі! - кричить вона, і губи їй помітно для всіх дрижать.

Вона знов кидається на юрбу і б’є кого попало. Баби ошелешені й злякані сунуть до дверей, товпляться і, як вівці, викочують в сіни і надвір.

- Я вас під суд усіх оддам, я вас у тюрмі погною за це! Геть звідси, щоб ні одної мені тут не було! Геть, геть усі!

Е, ця баришенька не плоха собі вдалася!

Молода, молода, а ручка така, що аж зашарілись щоки тих, яким попало по ляпасу.

А найбільше утишують бабів такі слова, як «суд», «тюрма». Вони зразу згадують, що ця баришенька - начальство, що приїхала на земських конях із дзвониками.

Баба ж Чапля наперед усіх опинилась надворі, їй теж загилила дохтурка.

- Стійте! Не всі виходьте. Дві баби зостаньтесь тут! Помагать мені будете. От ви, задні,- зоставайтесь!

Дві молодиці, що найменше галасували, а через те не поспішали з хати й опинились позаду усіх, нерішуче зупиняються, дивляться на дохтурку й вертаються.

- Замкніть двері! Нікого не пускайте. Я вам покажу.

Біляве, як вії, волосся дохтурки розкудовчилось і золотистими пасмами спадає їй на зчервоніле, сердите, рішуче лице. Губи вже не дрижать, очі не щуряться. Вона покрикує на бабів, строго наказує, як тримати, що робити; ступає твердо й дивиться на Явдоху теж з таким виглядом, ніби має не дитину витягти, а битися із нею.

___________

А на подвір’ї тим часом стоїть гомін і гудіння, як у вулику серед потривожених бджіл. Ті, що не були всередині, розпитують, хвилюються і сердяться. Та як?! Злякались якоїсь дівчини? Та що, що дохтурка?! Та вона має право різать живу дитину? Хто то дав їй таке право? Де то видано таке?!

Сашко вже давно зліз із груші, скинув другого чобота й бігає серед бабів, жадно прислухаючись до балачок. Часом шепочеться з Юхимом і тривожно поглядає на вікна, заліплені бабами та молодицями.

Молода лікарка теж чує грізний гомін знадвору. Вона вже трохи заспокоїлась і тривога холодком подуває їй на серце: а що, як уже пізно, як дитини врятувати не можна, як помре породілля? Чи вийде вона живою з цього баб’ячого киплячого казана? А тут ще одіслала кучера з кіньми на станцію.

Явдоха лежить непорушна і здається мертвою. Сині, брудні ноги її лежать пальцями догори, рівно й моторошно. Живіт випнутий, жовтий, страшний.

Тривога дужче обхоплює лікарку, й руки починають дрижати, коли вона береться за щипці. На молодиць вона вже не кричить, а говорить лагідно, коротко, одривисто. Часом поглядає на вікна, заставлені плямами лиць, од яких у хаті зовсім темно, хоче крикнуть, щоб одступились, не застували, але про себе маха рукою й береться до операції.

Баби прикипають до шибок і стежать за нею.

- Бере, бере ножі! - сповіщають вони задніх. І слово «ножі» розходиться серед натовпу, наганяє страх, злість, обурення.

- О! Дивіться, дивіться, що робить! Господи, цариця небесна, ріже! Вже ріже! Аж Явдоха кинулась! О, кричить! Чуєте? Чуєте?

Навіть крізь скло вікон чути несамовитий крик Явдохи, що прийшла до себе й знов б’ється та рветься в руках двох молодиць. На подвір’ї хвилювання доходить до того, що юрба кидається в сіни, торга, б’є в двері й кричить:

- Не дамо різати!!! Пускай-ай! Одчиняй двері! Бийте її, стерву! Що це таке?!

Знадвору б’ють у вікна, шарпають, одна шибка з дзвякотом б’ється й пада в середину в хату. Крик Явдохи тоді чується ще голосніше, несамовитіше, підіймає мороз по тілі. Очі всім стають круглими, дикими, повними жаху й накипілої люті.

А біля полу між колінами Явдохи стоїть лікарка і, щось беззвучно про себе говорячи блідими губами, вся закривавлена, робить своє.

Коли двері під напором розлюченої юрби одщипуються й розчиняються й весь натовп оскаженілих жінок вривається з галасом у хату, лікарка підхоплює на руки дитину й підводиться. Серед гамору чується пронизуватий дитячий крик. На руках дохтурки, закривавлених, покритих слиззю, лежить жовтяво-червоний шматок м’яса, ворушиться, випинається й тоненько верещить. Явдоха ж лежить тихо-тихо, звісивши одну руку з полу й ледве водить стомленими, але вмить заспокоєними очима. У хаті зразу стихає. Галас замирає в сінях, в кухні, надворі, біля вікон.

- Витягла, витягла! Живе! І Явдоха жива! Та малісіньке, крихотне. Та матінко ж моя! Витягла! Живе!

Обличчя всі повернені до полу, до шматочка живого, червоного тіла, розлізаються в посмішки, добрі, зворушливі, соромливі. Зараз же десь беруться ночви, окріп, пелюшки.

Дохтурка скидає свій закаляний кров’ю балахон, миє знов водою з пляшки руки, потім свої «ножі» і вже посміхається, лукаво щурячи одне око й збираючи хитрі, добрі зморшки на носі.

А коли її виряджають уже з двору, баби товпляться круг брички, хапають її за руки, цілують, просять полічити їх. Сашко сидить на передку з кучером, за яким бігав на село, гордо, торжествуюче погляда на юрбу й весело підморгує Юхимові, який стоїть біля брички й заздро дивиться на нього.

І довго ще після того, як стихає дзвоник за церквою, гомонять на подвір’ї Сидоренчихи баби. Сонце сідає за городами, сиві листи капусти стають червоними й блискучими. Голосніше кумкають жаби, подихає димом із села, люди варять вечерю.

БАБУСИН ПОДАРУНОК

Саме на клечання в гості з села приїхала бабуся. Від неї смачно пахло житнім хлібом, товстим полотном і ще чимсь, чого Васько ніяк не міг розібрати. Голова бабусі була замотана в велику хустку, а надворі аж горобці обливались потом. З-під тої величезної страшної хустки дивилось малесеньке, поморщене, як печена картоплина, та добре-добре личко.

Коли бабуся всіх перецілувала, а Васько почоломкав їй руцю, од якої теж пахло житнім хлібом, бабуся вийняла з-за пазухи хустиночку. У хустиночці було щось зав’язано.

- Оце тобі, шиночку, гоштинчика привезла.

Розв’язавши хусточку, вона взяла старечими пальцями срібного, зовсім новесенького карбованця й піднесла його до самих очей Васькові.

Васькові аж дух забило від такої несподіванки. Цілий карбованець! Та ще ж новенький, блискучий, весь так і грає. Але мама бабусю навіть за руку вхопила.

- Та бійтеся бога! Та як можна такому лобуряці такі гроші давати. Оце, господи! Та він же їх зараз на табак та на всяке чортзнащо пустить. Оддай бабусі зараз же!

Ну, та бабуся хоч і була замотана в хустку, а показала себе молодчиною. Коли подарувала, так уже нема чого назад лізти:

- Е, ні, він хлопчик бравенький, він шануватиме бабусин «гоштинчик», він його берегтиме та на добре пустить.

- Еге ж, Васю? Шануватимеш?

- Шануватиму...- басом сказав Васько, а сам цупко тримав карбованця в кишені в кулаці: ану, хай тільки спробують одняти.

- Ну, гляди ж ти мені, лобуряко, як протратиш гроші, то й додому не вертайся. Поцілуй же руцю бабуні.

Васько обережно узяв бабусину руку своєю лівою (бо праву держав з карбованцем у кишені) і чмокнув. Рука була вся чисто в зморшках, горбиках, покарлючена, але така хороша, що Васько взяв та од себе ще раз тихенько поцілував її.

___________

Ну, куди ж тепер податись? Та вже ж не куди, як на Босяцьке провалля. Там, мабуть, хлопці вже давно позбирались. Ото будуть заздрить, як побачать карбованця!

Ну, та й ловкий же карбованчик: щербиночки рівнесенькі; царський патрет як живий та гладесенький; а орел з другого боку не потертий ані трішки, аж коле в пальці. І важкенький таки, нівроку йому. А замашний, мабуть, як обнять от так по ободочку одним пальцем, а другим піддержати знизу та як махонуть угору, так, десь і з очей сховається.

А чого можна купити за його? Якщо по три копійки десяток цигарок, то це вийде десятків з тридцять. Ого! А то тепер можна й чорнорябих купити в Посмітюхи.

Босяцьке провалля було аж за городом. Там колись цілими таборами жила босячня. Вдень вони сиділи кружка по ямках і грали в карти або спали в глинищах, а вночі розлазились по городу й заробляли собі на прожиток усякими ночними способами. Потім цих заробітчан поліція порозганяла звідти й тепер там, у яру, хлопцям чудесно було грати в м’яча, в скраклі, в бабки. Провалля глибочезне, ні м’яч не вискочить, ні бабка. З одного боку - височенна стіна, рівна, глиниста, з кущиками молочаю, які бознаяк по причіплювались там. З другого - крутий, зелений схил, по якому жовтими мотузками попереплітались стежки. А широке те провалля було таке, що ніхто з хлопців навіть замашним черепочком не міг перекинути з одного боку на другий.

Коли Васько підходив до провалля, заклавши обидві руки в кишені й насвистуючи, хлопці якраз вилізали з нього. Побачивши Васька, вони закричали:

- О, Жар-Птиця йде! Ти куди, Жар-Птиця?

Васька звали Жар-Птицею за те, що він був рудий, аж червоний; тільки брови йому були темні та очі сірі, а вся голова неначе з червоного золота. Часом дражнили й Горобеням, а це вже через те, що все лице його було вкрите ластовинням і подібне було до горобиного яйця.

Васько, не хапаючись і ніби не чуючи криків, одсунув кашкета на потилицю й зовсім, як босяк Савка заспівав:

Говорила сину мать:

Не водись з ворами,

А то в каторгу зашлють,

Скують кандалами.

Циркнувши крізь зуби, він повагом підійшов до хлопців і вмить підставив Посмітюсі ніжку. Брикнувши ним об землю, він насів на нього й наступив коліном.

- А хто Жар-птиця? Га?

Посмітюха затулив лице обома руками, підігнув коліна до голови, весь скоцюрбився й жалібненько закричав:

- Ой, не ти, не ти! Хлопці, обороніть!

- Ну, гляди, а то тут тебе й кончу. Вставай!

Після того поважно подав усім руку й сказав:

- А що, вже додому чи як?

- Атож.

- Ото! Хто ж у таку пору додому йде? Давайте лучче в гилки заграємо. Ходім!

Ні, хлопці не хотіли ні в гилки, ні в разовика. Навіть ящірок не хотіли ловити, бо вони вже й у гилки грали й з Микишкиного пістолета стріляли. Микиші трохи пальця не одбило порохом. Вони вже вилізли з провалля, а спускатись знов туди не мали охоти. Васько держав ліву руку в кишені і весь час любовно перебирав пальцями карбованця. Страшенно йому хотілося похвалитись ним, та як його зробити так ні з того, ні з сього,- ще подумають, що він ніколи таких грошей і в руках не держав.

На дні провалля бігали маленькі постаті хлопців,- то, видно по одежі, учні з ремесленої школи грали в м’яча. Унизу за проваллям розлігся город, розкотившись далеко-далеко по долині біленькими будиночками. За річкою на вокзалі бігав по путях самотній паровоз, попихкуючи, як з люльки, клубами білого диму. Сонце стояло високо й заливало всю долину, гору, провалля, лісок за проваллям і сиво-синій степ за ним такою спекою, що хотілось роззявити рота, як роблять кури, і сидіти десь у вогкому глинищі на дні яру.

Хлопці полягали на траву й позакривали обличчя кашкетами. Навіть Задьора і той приліг, а він же ніколи не міг і хвилинки встояти на одному місці; маленький, чорненький, з стриженою кругленькою голівкою, він був похожий на жвавеньку кузочку, що нишпорить поміж травинками.

Один тільки Васько стояв і, прижмуривши сірі очі, дивився на хлопців унизу. А ліва рука тим часом усе перебирала карбованця; і такий він був милий, такий уже йому близький та знайомий, що хотілось вийняти й прикласти його до щоки, до губ, погладити його.

Раптом ліва рука неначе сама собою вийнялась із кишені. Васько переклав карбованця в праву руку й недбало підкинув його на долоні. Ніхто не помітив. Васько ще недбаліше,- так, наче якимсь камінчиком,- почав підкидатися карбованцем. Навіть не дивився на нього, ніби задивився на «ремесників».

Задьора підвів голову, помітивши щось блискуче.

- О! А то що в тебе, Васько?

Васько підкидав собі й не відповідав: нічого особливого, срібний карбованець та й годі, що тут такого дивного.

- Хлопці! А гляньте, що в Васька?

Тут уже підвелись усі: і довготелесий, слабосилий Посмітюха, і опецькуватий, кругленький, як таракуцка, але раз-у-раз ніби сонний Микиша в рожевій сорочці й новенькому кашкеті. Посмітюха аж став на свої довгі та тонкі, як у коника, коліна й здивовано роззявив рота, який у нього чомусь завсіди був слинявий. Качиний ніс його ніби ще довше витягся наперед од дивування.

- Тю! Та це ж у його, кренделя, аж цілий руб! Де ти взяв, Жар-Птиця? Ану, покажи! Ану!

Васько й тут не сказав ні слова. Мовчки, байдуже подав карбованця Посмітюсі, а сам звернувся до Задьори й промовив:

- Ану, дай закурити!

Задьора не чув, бо так і кинувся до Посмітюхи.

Посмітюха схопився на ноги, уп’явся в карбованця й давай його обглядати на всі боки.

- Настоящий! - дивувався він усе більше та більше.- Та новий, крендель, хай ти...

- Ану, Посмітюхо, покажи. Та дай я подивлюся.

- Та одчепись! Та Задьоро! От, крендель!

Задьора таки видер карбованця у Посмітюхи. Тоді у Задьори видер Микиша, а в Микиші вибив із рук Посмітюха. Але тут уже вмішався Васько й одняв карбованця: так і загубити можна,- покотиться, шукай тоді.

- Та де ти взяв його, Жар-Птиця?

Васько заховав карбованця в кишеню й, замість одповіді, строго сказав Посмітюсі:

- Давай цигарку! Живо!

Посмітюха засміявся своїми синіми зубами й вивернув обидві кишені, держачи їх кінчиками пальців.

- Нема ні чорта,- сплюнув Задьора.- Хоч би хтонебудь потягнуть дав.

- Ну, Жар-Птиця купить,- сонно сказав Микиша.

Посмітюха єхидно прижмурив одне око.

- Хто тобі сказав?

- Та в його ж аж цілий руб.

- Ну, та що?

Васько вийняв знов карбованця й підкинув на руці. Срібло весело й сліпуче заблискало на сонці. Васько обняв по ободочку пальцем, замахнувся, злегка приплющив очі й сказав:

- От би кинути ним туди. Мабуть, перекинув би аж на той бік провалля.

Задьора живенько подивився на Васькову руку з карбованцем, перевів на провалля, в одну мить зміряв і постановив:

- Ні, не перекинув би. Куди-и! І до середини стіни не достав би.

Васько приплющив очі й покрутив головою.

- Ой, перекинув би.

- Ану! - скрикнув Посмітюха.- Давай об що, що не перекинеш. Ану!

Васько поклав карбованця в кишеню й одвернувся від яру.

- Гайда купаться? Га? - сказав він до Микиші.

- Гайда...- сонно згодився Микиша.

Посмітюха уїдливо засміявся:

- От так перекинув! Ех ти, крендель! «Переки-ну». Тут, брат, луччі за тебе кидали, та й то не вдавалось. А то він із своїм карбованцем. Та ти б таку річку сліз тут розпустив, якби кинув, що й провалля затопив би.

На Посмітюшині слова вважати не треба було, бо кожний знав, що Посмітюха в’їдався раз-у-раз до Васька за те, що той був дужчий за нього. Одначе Васько почервонів.

- А ти б перекинув?

- Та я й не задаюсь. А якби мав карбованця, так не дрожав би над ним так, як ти.

- Ану на, перекинь. На!

І Васько витяг карбованця з кишені й подав його Посмітюсі.

- Бери, кидай.

- Нащо мені кидать? Кидай ти. Я не перекину, а от ти такий крендель, що враз перекинеш.

- І перекину.

- З руки та в кишеню? Це ми вже бачили.

Ну, тут уже зовсім ясно було, що Посмітюха підбивав Васька, щоб той закинув свого карбованця. Хто б таки міг подумати, щоб хтонебудь узяв та й закинув таку суму грошей. І сам Посмітюха не думав, а так патякав із заздрости язиком. Задьора аж розсердився. Він підстрибнув (бо був дуже низенький проти Посмітюхи), насунув тому картуза на самого носа й крикнув:

- Тю-лю-лю!

Так співають посмітюшки у степу.

Посмітюха одсунув кашкета й брикнув ногою на Задьору,- биться він ні з ким не брався, бо був дуже слабосилий, хоч і вищий за всіх; він тільки одбрикувався, одмахувався, а мстився язиком. Але Васько знов почервонів. На носі й над бровами йому виступив дрібненький піт. Він тісно стулив губи й засопів носом. А це вже знак поганий був.

- Ну, а що, як перекину? - хмуро дивлячись просто на Посмітюху, раптом сказав він. І знов стулив губи.

Посмітюха ніби злякався й аж присів на довгі свої ноги.

- Ой, не перекидай! Що ти робиш?!

- А давай об заклад, що перекину!

Васько говорив уже так, що Посмітюха пильно зиркнув на нього.

- Давай,- сказав він завзято і аж кашкета на потилицю одсунув.- На що?

- На твоїх чорнорябих...

Посмітюха од здивовання аж перехилився весь до Васька й витяг до нього тонку в синіх жилках шию.

- Я-як? На моїх чорнорябих?

- Атож. Перекину - пропадуть твої чорнорябі. Не перекину - пропаде мій руб.

- То за мої чорнорябі, по-твоєму, більше рубля не можна дати?!

- А ні.

Тут Васько вже трохи скривив душею: вся вулиця знала, що за такі голуби, як Посмітюшині, можна було сміливо три рублі дати: трубохвості, масть чиста, носики - як пшенишне зернятко, в льоті - як пух. Навіть Микиша вступився за чорнорябих:

- Ну-у, що ж ти...- у ніс, гуняво, невдоволено протягнув він і заплющив очі.

Посмітюха помалу склав дулю, лівою рукою поміг мизинцеві на правій зробити другу, поклав цю двоїсту дулю на долоню лівої руки й підніс під самий ніс Васькові.

- А оце бачили?

Васько немов і не помітив дулі, і не глянув на неї.

- А ти хотів би, щоб мій руб дурно пропав?

- Чого дурно? Давай на мій ножик. Як перекинеш - візьмеш ножик, не перекинеш - даси мені свого чорного м’яча.

- Тобто поверх рубля, що пропаде?! - скрикнув Задьора.

- Авжеж. Що ж я, дурно рискую своїм ножиком? Яка мені користь, як він не перекине?

Це вже було таке нахабство, що Посмітюху треба було тільки брякнути об землю, видерти того паршивого його ножика й закинути в яр,- хай лазить, шукає за це аж до вечора. Але Васько спокійно взяв ножика, який Посмітюха вийняв з кишені, обдивився його і спитав:

- Скільки ж ти дав за його?

- Два з полтиною. Ти що собі думав? З костяною ручкою, крендель ти.

Ціна йому і з ручкою, і з Посмітюхою разом була гривеник, не більше. Задьора так і сказав це.

Але Васько помалу крутив того ножика в пальцях та й крутив. А губи стали тоненькі, сірі очі гострими, сам увесь зробився червоний, як його волосся, і весь час сопів носом. Е, значить, уже його здорово роздратовано. Коли вже губи тоненькі стали й сопе носом, значить, справа погана.

Посмітюха теж помітив це й ще піддав жару.

- А що? Злякався? Жаль стало? Ех, ти, герой! «Перекину»!.. Так перекидай, чого ж ти? Та гляди, щоб потім не біг до мами та не жалівся. Задаваться усякий може, а як до діла, так і нема. Тоже крендель!

Васько мовчки, помалу дивлячись у землю, поліз у кишеню, вийняв м’яча й разом із ножиком тикнув у руки Задьорі. Він згоджувався на такий заклад. Він не казав ні слова, але раз заклад передається в треті руки, то тут справа ясна.

Задьора аж перелякався. Та як можна?! За цей паршивий ножик закидати цілого, новенького, блискучого карбованця та ще в додачу найкращого на всю вулицю м’яча? Навіть Микиша захвилювався: маленькі сонні очі його затурбувались. Він також почав умовляти разом з Задьорою Васька.

«Та на той карбованець скільки ж то цигарок, аґрусу можна закупити, скільки квасу, «фіялки» випити, цілий день на транваї можна кататись. А ножик що? Ручка полуплена та й не костяна, а чорт його зна яка, сам ножик залізний, погнутий».

Сам Посмітюха перелякався. Він, правду сказати, зовсім не думав, що Васько згодиться. Він гадав, що той злякається й можна буде посміятись з нього та й годі. А на карбованця усі разом купили б і цигарок, і «фіялки», і аґрусу, який Посмітюха страшенно любив.

А тим часом Васько помалу скинув шкуряного пояса, розстібнув блюзку й почав скидати її через голову. Ну, коли вже скида блюзу,- каюк, нічого не поможе.

- Ух ти, Посмітюха паршива! - стусанув Задьора того кулаком у бік.- Пропав руб!

Посмітюха винувато посміхався й чухав кінчик носа. Микиша кліпав очима й розгублено дивився на Васька. А так би ловко було піти до річки, лягти в холодочку під вербами, а в руці у кожного по пляшці шипучої, холодної, з голочками «фіялки». Очерет шелестить, гойдається, скидається рибка, пахне лугом.

- Та той... ну його к чорту... Не треба... І що вони, їй-богу. Ото... Васько, покинь.

І Микиша навіть за рукав потяг Васька. Але Васько закочував уже рукава, усе дивлячись у землю й не розтулюючи тоненьких, збілілих уст. Закачавши, він пустив їх вздовж тіла, потім устромив у Посмітюху сірі, колючі, зовсім чужі якісь очі й сказав:

- Ну, дивись: як поверх отої приступки,- значить, перекинув. Як нижче,- не докинув.

«Приступка» була вище середини глиняної стінки. На ній ріс молочай, будяки, якісь кущики. Колись мабуть од гори по ту приступку одвалилась земля.

- Е-е! - скривився Посмітюха.- Ти перекинь аж на той бік, а то...

Задьора не видержав і аж стрибнув до Посмітюхи, як м’ячик.

- Та пішов ти к чортовій матері, масалка ти! От босяк! Та приступка ж нарівні з нами. Усі ж кидають так, даже студенти не можуть до приступки докинути. Не треба, Васько, ну його к чорту.

- Ну, нехай до приступки, нехай...- згодився Посмітюха.- Він і до тих хлопців не докине.

Микиша скинув картуза, витер рукавом піт, знов надів, почухав коло вуха, повів плечима: цілий же карбованець пропадає, а на річці так славно.

- Та той, та Васю... От їй-богу...

Гірш усього було те, що Микиша не міг висловити своїх думок. Коли б він сказав словами, як йому було жаль, як страшно, яка його обхоплювала тривога і як могло б бути гарно на річці, то напевне і Васько, і Посмітюха зразу послухались би його.

А вони замість того умовлялись уже про те, як помітить, де впаде карбованець. Добре, як він у глиняну стіну вдариться,- тоді там, на тому місці здійметься малесенький ніби димок. А що буде, як він упаде десь у кущик на приступці або не долетить до стіни й упаде в траву на долині? Васько казатиме тоді, що перекинув.

Врешті, постановлено було так: Микиша мав обійти провалля й стати на тім боці на горі й пильно дивитись, чи не впаде коло нього. А Задьора збіжить униз, стане на дні яру й буде слідкувати, де здійметься димок. Посмітюха ж стоятиме біля Васька й дивитиметься, щоб той не кинув черепочком замість карбованця.

Так то воно так, але як було вже постановлено, то ні Микиші, ні Задьорі зразу чогось дуже не схотілося йти,- і душно, і ноги болять, і додому вже час. Микиша навіть ліг на землю й закрив лице кашкетом.

- Ну, як так,- сказав Посмітюха,- то ходім на річку. По дорозі зайдемо до Сашка, покуримо...

- До Сашка можна...- згодився Задьора і скоса глянув на Васька.

- Ну, так я буду так кидати,- сказав Васько й вийняв з кишені карбованця...

І він уже, кинувши кашкета на землю, почав одступати, щоб розігнатись. І лице було йому таке вперте, завзяте, руде волосся так рішуче стирчало над молочно-білим лобом, що Задьора сердито пацнув Микишу ногою й сказав:

- Ну, вставай, іди на той бік. Ну, паршива Посмітюха, будеш ти пам’ятати. Микиша, вставай, ну його к чорту, лежить, як губернатор.

Микиша мляво підвівся й поплентався понад проваллям на той бік. А Задьора сердито пострибав униз, як чорненький, кругленький жучок.

___________

От нарешті Микиша в свій рожевій ситцевій сорочці з’явився поміж кущів над стіною провалля. А Задьора давно вже стояв унизу серед купки ремесників і щось оповідав їм. Хлопці позирали то на стіну, то на гору до Васька й Посмітюхи.

Посмітюха лежав на боці, перехристивши довгі босі ноги й жував травинку. З Васьком він не балакав, тільки скоса обережно поглядав на нього.

Васько лежав лицем до міста й дивився на його приплющеними очима.

Он там, за церквою, червоніє клаптик залізного даху. Там, під тим дахом, сидить тепер маленька, поморщена, попечена сонцем, вітром і дощами бабуся. Від неї пахне житнім хлібом, половою, клунею. Над бантинами в клуні бувають горобині гнізда. І тепер уже не можна буде поїхати з бабусею в село до неї драть горобців, лазячи по бантинах, їсти огірки з медом, в якому ще зостались крильця й лапки бджіл. І не можна буде купатись у широченному ставку з жовтою, аж білою од глини, водою. А на потовченому, в кізяках, березі лежить череда, сонно помахаючи білими, чорними, гнідими хвостами. Чередник Сафон сидить на старому човні, спустивши чорні, вузлуваті, немов корені, ноги у воду. І коло самих ніг його черкають крильцями прожогі щури. Сонце пече в голі плечі, в спину; на селі далеко співають півні.

Навіть додому, он туди, під той клаптик червоного даху, вже не можна буде прийти. «А де карбованець?» - «Я закинув його у провалля». Хто закидає гроші в провалля? Та ще такі новенькі, любі, з такими блискучими, чіткими щербиночками? Йому не повірять: для чого закинув, повіщо? Мабуть профиськав на цигарки або, чого доброго, десь із босячнею в карти програв.

І лице Васькові вже не було червоне, і губи тісно не тулились. Ні-ні, цього вже не було. Але тут якраз зачувся тоненький далекий крик з того боку провалля. То гукав Микиша, вимахуючи рожевими рукавами в кущах.

Тоді почав гукати знизу й Задьора.

Васько в ту ж мить схопився на ноги й глянув на Посмітюху. Посмітюха, мабуть, уже давненько дивився на нього, бо чогось ущіпливо посміхався. Васько зразу зашарівся, похмурився, стиснув губи в ниточку. А як таким він робився, то й рухи йому ставали зразу повільними, немов млявими, але впертими. Він помалу закачав трохи вище рукав на правій руці, вийняв карбованця, обняв його двома пальцями, стиснув і тоді мовчки показав Посмітюсі. Посмітюха посміхнувся й раптом сказав:

- Ну його к чорту, Васько. Не треба. Все одно ж не перекинеш. А руб пропаде.

- Хай пропада. А я тобі покажу...

Що саме він мав показати, Васько не договорив, бо зараз же одступив кроків на п’ять назад, крикнув «Ди-ви-ись!!», розігнався, люто закинув руку з карбованцем назад, потім з усіх сил махнув нею, аж поточився. «Вші-і»,- засвистів карбованець над проваллям. А Васько й Посмітюха як були, так і закам’яніли, устромивши очі в стіну й бігаючи ними по ній. Мокрий від слини рот Посмітюхи аж роззявився. Хлопці внизу теж застигли, розсипавшись по яру й задравши голови догори. Микиша стояв серед кущів і тривожно водив головою в різні боки, прислухаючись, чи не впаде де коло нього.

І раптом внизу всі дзвінко закричали, а Васько перед тим за одну мить побачив, як трошки вище «приступки» знявся легкий димок од сухої глини.

- Перекинув! Перекинув! А що? Над приступкою впав! Бачив? Бачив?

Посмітюха нічого не бачив.

- Ну, то ходім униз, ходім! Там бачили добре.

Внизу, справді, бачили всі, як карбованець вдарився над приступкою, трошки-трошки, на аршин вище за неї. Якраз коло самої дірки горобиної. Вся стіна була неначе попровірчувана дірочками. В тих круглих дірочках горобці та ріжні пташки мали гнізда.

- От Васько! От молодця! Ну й Жар-Птиця! Це ж ніхто ще не міг перекинути. І рубля не пожалів.

І Задьора, і ремесники обступили Васька, пробували його мускули на руці; деякі пробували й собі кидати. Васько посміхався сірими очима та все одчиняв, то зачиняв Посмітюшин ножик. М’яч кругло випинався в кишені.

А Посмітюха лежав собі на горбочку, заклавши руки під голову, і пацав цибатими довгоп’ятими ногами. Лежав і подивлявся на Васька з зловтішною посмішкою.

- А що, Жар-Птиця,- раптом закричав він,- добрий ножичок? Правда, варто за його закинуть рубля? А я ж за його аж двадцять копійок новеньких заплатив. Побий мене бог, двадцять копійок.

Васько довго дивився на нього, немов роздумуючи, що з ним зробити.

- А ти ж казав, що два з полтиною заплатив? - сказав він тихо.

- Так на те ж і говориться, щоб дурні повірили. От крендель!

- Так ти звісний мошеник! - скрикнув Задьора.

- А тобі яке діло?

- А що ж ти дуриш? Він би, може, рубля не кидав, якби знав.

- Так зате ж він герой, перекинув. А тепер нехай заплаче та мамі пожаліється. Або коли вже такий молодець, то хай вилізе на приступку та й візьме свого рубля. Він, мабуть, там лежить.

І Посмітюха, сміючись, задер голову до стіни. З землі до приступки було десь сажнів з десять. Всі мимохіть також глянули туди. Куди там вилізти! Рівна, крута, височенна стіна та й годі.

Правда, з гори до приступки було ближче, сажнів з чотири-п’ять, але так само й високо, й рівно, і ще страшніше, ніж знизу.

Васько все стояв і дивився вгору, а Посмітюха лежав і з посмішкою пацав ногами.

- А що, вже бачиш, де саме лежить? - кричав він.- А ловкий, я вам, братця, скажу, карбованчик був. Страшно жаль. Ех, якби я був герой, я б таки поліз... Та що ти все дивишся, Жар-Птиця? От ти, птиця, візьми полети та й найди.

Деякі хлопці сміялись і поглядали на Васька, а декоторим, видно, і шкода було. А Посмітюха, поглядаючи на тих, що сміялись, мстився далі.

- Задьора, ану подивись, чи вже мокра сорочка од сліз у нашого героя. Та дай йому свою, а то затопить нас усіх отуто. Не плач, Жар-Птиця, не плач, купе батько калач, медом помаже, тобі покаже, а сам з’їсть. А за карбованця дасть тобі іншого меду.

- Ой, гляди, Посмітюхо, щоб тобі не попало меду,- сказав Задьора й подивився на Васька.

А Васько ніби нічого не чув. Він одійшов трохи назад, підняв голову догори й водив очима по стіні, наставивши над ними руку дашком.

- Що, Васю, що, любий? - аж підвівся Посмітюха.- Не надивишся? Дивись, дитино моя, дивись, он та-ам-там, він лежить. Он на тій, на тій приступочці. Зайди ще трошки з другого боку...

Васько, справді, одступив трохи вбік.

- От-так. Звідсіля подивись. От-от. Височенько-височенько закотився. Правда, Васю?

Хлопці вже стали реготатись. Навіть Задьора не втерпів і посміхнувся.

- Ех, бідний Васю, роздобув десь карбованця і взяв та й закинув. Тепер укусив би себе за руку, так стидно. Що ти його робитимеш? Хм! І герой, а рубля нема.

Васько спустив руку з лоба й подивився просто на Посмітюху. Але чи через те, що він довго дивився вгору, чи чого іншого, очі йому були якісь чудні: не то невидющі, не то занадто ясні; сам був неначе зблідлий, так що ластовиння, ніби бугриками виразно виступало на носі, а волосся аж вогнем горіло над білим-білим чолом.

- Що? - сказав Посмітюха.- Бачив, де лежить? От коли ти такий герой, то достань його звідти. То, брат, не штука: розмахнуться та шпурнути. Так усякий дурень перекине. Якби всякому не шкода було грошей, так усі перекидали б щодня. Таких розумних, як ти, небагато. А от ти тепер достань, от що. От тут то я вже з тобою на що хочеш поб’юся. Ні, ти от тут виграй у мене! А то виграв паршивого ножика й задається. Крендель який!

- Ну, давай об заклад...- раптом сказав Васько. Сказав собі зовсім тихенько, ніби спокійно, тільки хрипко, так що потім аж кашлянув кілька раз. І сам ледве-ледве, бліденько посміхався. Посмітюха навіть не зрозумів.

- Який заклад? Що достанеш рубля?

- Атож.

Посмітюха витріщив на нього очі.

- Отого що там лежить?!

- Атож.

Посмітюха глянув на височенну стіну, на Васька, знов на стіну й потім на хлопців. Ті також поглядали на стіну, на Васька, на Посмітюху й нічого не розуміли. Чи сказився Васько, чи жартує, дурить.

- Отого рубля, що закинув?! Отам-о-о?!

- Атож.

Посмітюха зрозумів: хоче налякати, щоб таки його зверху було.

- Ну, що ж, давай...- сказав він ніби зовсім серйозно.

- Що ставиш? - спитав Васько, і знов у горлі йому захрипло, і знов він прокашлявся. А очі такі самі були чудні, ясні-ясні, а губи бліді, аж синюваті.

- Та що хочеш. Хоч і чорнорябих. А ти що?

- А я...

Васько лапнув за кишеню: там був ножичок і м’яч.

- Ну, а я ставлю левольверт.

Дома у Васька на горищі лежав захований маленький, гарненький револьвер. Васько знайшов його на шпалах, як ходили вперше купатись на Чорну Скелю. Йому Микишин брат, поштальйон, давав уже три рублі, та Васько не схотів.

- Давай левольверт...- згодився Посмітюха.- Тільки гляди ж, щоб по правді. Це ж ти навсправжки б’єшся об заклад? Щоб потім не казав, що...

- Давай руку...- сказав Васько й ступив до Посмітюхи з протягненою рукою.

Посмітюха схопився на ноги й швиденько подав йому свою.

- Стой! - закричав він, міцно держачи Васька за руку й обертаючись до хлопців.- Хлопці, глядіть же, от при вас діло йде. От він каже, що дістане з приступки, он звідти, з тої стіни, он звідти того рубля, що закинув! Так?

- Так! Так! - загомоніли деякі. А інші мовчали й дивились на Васька, що той скаже.

- Так, Васько? - звернувся й до нього Посмітюха.

- Так,- хитнув головою Васько.

- О! Чуєте? Ну, і як достане, то я йому маю оддати пару своїх чорнорябих.

- Тих, що з синіми шийками...- вставив Задьора.

- Тих, що з синіми шийками. Інших у мене немає, крендель ти.

- А ти купиш паршивеньких і підміниш. Жулик...

Посмітюха уважно глянув на нього й подумав, що це думка таки не погана.

- Сам ти жулик. Ну, а як не достане, то він мені дає свого левольверта бульдога. Так?

- Так...- знов хитнув головою Васько.

- Глядіть же, хлопці! Розбивайте тепер!

Двоє чи троє рук потяглося з купки й розбили зчеплені руки Васька та Посмітюхи.

Посмітюха тоді махнув рукою й весело закричав:

- Ну, маємо левольвертик! Ловкенький, рублів шість зразу дадуть. Шостизарядний. Доставай, Васю, рубля. Ну? Лягай, хлопці, на траву, будемо дивиться, як Жар-Птиця буде на стіну летіти.

Васько не слухав. Він одвів убік Задьору й щось почав йому шепотіти. Часом він показував рукою на стіну; Задьора також туди дивився й хитав головою. І видно було по лиці Задьори, що він усе більше та більше дивувався.

- Е, колдувать не можна! - закричав Посмітюха, сміючись.

Задьора ще раз хитнув головою, насунув кашкета по самі очі й щосили побіг по долині до схилу провалля. А Васько ліг собі на горбочку, затулившись ліктем од сонця, і злегенька замугикав на голос «Говорила сину мать».

Посмітюха й хлопці були тим здивовані.

- А що ж це таке, Жар-Птиця? Чого ж ти не достаєш?

- Доста-ану!

- Так чого ж ти ліг?

- А так. Ось вернеться Задьора з города, тоді буду доставати.

- Чого ж він туди побіг?

- А твоє яке собаче діло?

Хм! Щось вони затівали непевне. Ще, чого доброго, справді достануть карбованця.

Посмітюха занепокоївся.

- Як же ти будеш доставати?

- А от побачиш.

У цей саме час Задьора зустрівся з Микишею на схилі гори. Поговоривши, вони разом подряпились на гору й хутко сховались за нею. А Васько лежав собі, посміхався й легенько наспівував.

Ей, він таки щось вигадав!

___________

Але скільки Посмітюха й хлопці не допитувались, вони нічого від Васька не дізнались. Та хіба в цього рудого чорта щось витягнеш? Він і так був не Жар-Птиця, а Жар-Риба, говорити зовсім не вмів, а тут ще й навмисне не хотів.

- Та скажи, Васько!.. Га! От горобеня паршиве. Скажеш, Рудя ти?.. Та скажи хоч, куди побігли Задьора та Микиша?

Васько собі лежав і травинкою дражнив комаху в траві. Комаха смішно так сідала на задні лапки, наїжувалася й сердито хапала кліщиками травинку.

- А гов-гов-ов!! Гей, гей-ей!! - раптом закричали з гори Задьора й Микиша. У Задьори на руці щось було намотане, він підіймав ту руку й щось кричав.

Васько зразу схопився на ноги й кивнув головою Посмітюсі.

- Ну, ходім.

- Куди? А, рубля доставати?

- Атож, рубля доставати.

І, не пояснивши більш нічого, побіг на гору. Нічого не вдієш, мусіли бігти за ним і всі.

Виявилось, що в Задьори на руці висіла намотана товстелезним бубликом шворка. Там же на горі Васько розказав, як саме він хотів доставати карбованця.

Це штука зовсім не хитра,- треба було тільки догадаться. Він візьме шворку, гарненько прив’яже її за кущ, що якраз урівні з приступкою, і пустить униз. А тоді по тій шворці спуститься на приступку. Там знайде карбованця, сплюне вниз, у провалля і вилізе собі з карбованцем у кишені на гору. От і все.

Що й казати,- штука була проста. Але коли хлопці глянули на те височенне глинище, коли зміряли оком те провалля, вони з недовір’ям і острахом подивились на Васька.

- Та бре?! Та невже полізеш?!

- Ну, а що ж? Щоб пропадав там руб? Та щоб заклад Посмітюсі програв?

І знов очі Васькові були немов невидющі, губи бліді, а голос з хрипотою. Він узяв з руки Задьори шворку, закинув її собі за плечі й пішов уперед, на той бік яру. Хлопці, перешіптуючись, ішли позад нього.

Ні, це таки було не так просто, як здавалось здалеку. Насамперед, до куща прив’язати шворку було неможливо, бо вона могла сковзнути з куща. Самі кущі були якісь хирляві, ріденькі,- ще вирвуться з коренем і разом з Васьком полетять у провалля. 

А що найголовніше - це те, що було страшенно ж високо. На серці й у животі ставало так якось тоскно, нудно, важко, як дивитись униз, ноги робилися м’якими, підгинались, руки слабли, по всьому тілі прокочувався гидкий, млосний холодок. Деякі хлопці, зазирнувши в провалля, швиденько одсувались і сідали на землю,- їм здавалось, що їх туди так і потягне якась сила. А один з ремесників, ще зовсім мале хлопча, подивився униз, зблід і з плачем кинувся до Васька. Ухопившись за нього обома руками, він чи то тяг його куди, чи не пускав і, весь скривившись, кричав:

- Не тре-е-ба, не треба! Не хочу, не хочу!

У декого з хлопців почали уже теж наливатись очі сльозами й кривитись так само лиця. Але Васько дуже розсердився й одпихнув од себе малого. Сказився хлопець, чи що? А чого треба тут чужим? Комедія тут яка, чи якого чорта?

Ремесники одвели трохи вбік малого й сами трохи одступили.

Раптом Задьора вхопив Васька за рукав і потяг його вбік.

- Знаєш що, Васю,- таємничо, гаряче зашепотів він йому,- давай я, знаєш, поговорю з Посмітюхою. Він одкажеться, їй-богу, одкажеться, я вже бачу по йому. Ну його к чорту, Васю. Знаєш, Васю, побий мене бог, не треба.

Васько вже тоненькою ниточкою стулив губи. Уже стулив! Сам же був блідий, як кістка, а як дивився униз, то аж злегка хитнувся назад,- Задьора ж це бачив,- а от губи вже вперто, завзято стулив.

- Їй-богу, Васю, Посмітюха одкажеться. А потім, знаєш, ми зробимо так: понесем твого левольверта до Микишиного брата, й він тобі дасть за його три рублі. Та, знаєш, попросимо, щоб він дав одного новенького рубля. Він, знаєш, дасть. От побачиш, він на пошті дістане. У нього багато новеньких рублів. Спитай Микишу.

Васько мовчки слухав, дивлячись у землю, і пальцем ноги качав суху палічку. Потім підвів голову й сказав:

- Шворку не за куща, а он за того берестка прив’язать можна.

На сажень від кущів ріс тоненький, у дві хлопчачі руки завтовшки бересток. Він, здавалось, одбіг од байраку, що починався трохи далі, неначе хотів побігти й подивитись у провалля, та не добіг і зостався тут сам.

Більше нічого Васько на Задьорині слова не сказав. Він пішов в’язати шворку до берестка. Що ти з ним після цього говоритимеш?

- Та не стане шворки до приступки, як прив’яжеш до берестка...- сердито сказав Задьора.

Васько зробив добру, глуху петлю й затягнув її на бересткові. Робив усе дуже помалу, повільно, немов спросоння або в задумі. Так само підніс вірьовку до провалля й кинув її туди. Стіна угиналася підковою. Васько одійшов на ріжок підкови, ліг на землю й подивився вниз. Звідси було зовсім добре видно приступку. Шворка лежала, згорнувшись ковбасою, на кущах молочаю,- значить, було її доволі. А сама приступка була завширшки ступнів у два,- не то що стати, а й лягти на ній можна було. Униз Васько старався не дивитись. Після того спробували шворку: витягли її, вхопились усі за край її й почали тягти. Бересток аж затрусився, але шворка й не тріснула.

Ну, можна було вже й спускатись.

Васько знов помалу скинув блюзу, поклав на неї пояс і кашкет, підперезався ще тісніше й обв’язав себе попід пахвами й по поясі кінцем шворки,- це на всякий випадок.

Посмітюха вже не сміявся на горі. Тут було не до сміху. Він стояв собі осторонь і мовчки слідкував за всім, що робилось, а губи так само мокрі були, як і внизу.

Деякі з хлопців пішли на краєчок підкови, щоб збоку дивитись, а Задьора, Микиша та ще дехто з ремесників лишились тут, щоб помогти Васькові.

Але чим би вони могли помогти? Васькові треба було тільки вхопитись за шворку та й спускатись. Як сам собі поможе, то й добре, а як ослабнуть руки, як злякається, то й бог не поможе.

А як не ослабнути рукам, коли, лежачи на землі й виставивши саму тільки голову над проваллям, стає так страшно, що м’якнуть і руки, і ноги, і голова, і під серцем так ниє, що аж плечі починають боліти...

Васько став на коліна над проваллям і зазирнув. Але зараз же одсунувся й глибоко зідхнув, немов захлибнувшись. Лице йому було сіре, а ластовиння, як краплинки іржі, темніло на носі.

- Васько, плюнь, не треба! - плачучим голосом крикнув Задьора й рачки поліз до нього.

- Не треба, Васько!..- гуняво й тривожно сказав і Микиша.- От, їй-богу... Ну, й що вони... Тут он так, що аж...

Більше нічого Микиша не міг сказати, але те, що сказав, було сказано таким голосом, що камінь, що костяна ручка зворухнулись би, якби могли зрозуміти.

А Васька це ніби тільки підштовхнуло, він шарпнувся, неначе вколотий, ще тісніше стулив губи, очі зробив колючими, злими, скляними. Швидко повернувшись задом до провалля, він ухопився обома руками за шворку й поповз до нього. На краєчку спустив ноги вниз і став помалу перебирати руками, зсуваючись все нижче та нижче. Земля й глина з гуркотом почала осипатись під його ногами.

Задьора, Микиша й усі інші перебігли до тих, що лежали збоку, лягли поруч з ними й, виставивши самі голови, стали дивитись на Васька, затаївши духа й не ворушачись.

Васько спускався помалу, поволі сунучи одну руку по шворці, а другою цупко тримаючись. Все тіло його хилиталось, як відро у криниці, й терлось об стіну. На рудому волоссі вже лежали грудочки глини, за вухом, як перо у писарів, повисла суха бур’янинка. Хлопцям видно було, як Васько часто кліпав одним оком, мабуть, запорошило. Око було невидюще, напружене, витріщене, як у мертвяків. Ех, якби ж він хоч не дивився вниз! Не дай бог гляне! А до приступки ще ж сажнів зо два. А що, як приступка обвалиться? Васько повисне й зудушиться на шворці. Тільки б він усе таки не дивився вниз. Той великий камінь там, у долині, здається звідси таким маленьким, а весь яр таким чужим, таким страшним, що Васько не вдержиться. Ніхто б не вдержався.

Щоб передихнути, хлопці часом одводили очі од Васька й дивились на місто. Широко-широчезно розкотилося воно долиною степовою. І так тепер любо, так легко, так чогось сумно дивитись на ту, залиту сонцем, спокійну, поважну широчінь. Он рівно, ясно й як завжди блищить одним боком баня на соборі, подібна до величезної цибулини, в якої замість хвоста - хрест. На вокзалі блискотять гострими голчастими іскрами рельси. Садки кротко кучерявляться поміж білими стінами будинків. А над усім цим велично, без краю розгорнулось високе, прозоре, тепле небо з сліпучим вогненним сонцем посередині. І не вірилось, що тут, над глибоким проваллям, на шворці теліпається Васько й от-от могло статися з ним щось страшне.

А Васько тим часом зсувався все нижче та нижче. Мабуть руки йому почали вже стомлюватись, замлівати, бо він уже не перебирав ними, а тільки держався й так спускався. Лиця вже не видно було, тільки червоніло руде, засипане глиною волосся на маківці та біліли запорошені плечі.

Раптом він зупинився, обережно повернув голову набік і глянув униз. Потім швидко почав перебирати руками й, нарешті, став ногами на приступку.

Хлопці глибоко перевели дух.

- Твердо стояти, Васю? - не витримав і крикнув Задьора.

Васько, держачись одною рукою за шворку, другою напнув рукава й почав ним витирати залите потом і засипане глиною обличчя. Утершись, він обережно, не випускаючи з руки шворки, став надушувати ногою по приступці то в одному напрямі, то в другому. Тоді задрав голову догори, знайшов очима голови хлопців і хрипло крикнув: 

- Твердо!

Ну, тепер можна було вже шукати карбованця. 

Васько трохи спочив, притулившись спиною до стіни, потім став одною ногою розгортати кущі молочаю й пильно заглядати в них.

- Васю! - крикнув Задьора:- Ти подивись коло дірки. Він коло самої дірки вдарився. Чи не загруз у глині там?

Васько одхилився всім тілом од стіни й обдивився. Справді, трохи далі була кругленька, як хаврашина нора, дірка. А краєчок її як ножем щось зрізало, видно, що зовсім свіже. Мабуть, карбованець влетів у саму дірку й десь там лежить тепер.

Васько підступив трохи ближче, взявся краще лівою рукою за шворку, а праву помалу, щоб часом не закотить далі, коли він там є, карбованця, почав сунути в дірку.

Хлопці жадно, не дихаючи, слідкували за кожним його рухом і навіть не бачили провалля, не почували страху. Посмітюха теж лежав поруч із Микишкою й, роззявивши рота, забувши про все, дивився вниз.

І вмить усі аж хитнулись од жаху назад! Васько чогось несамовито закричав і одскочив убік од дірки. Страх його, мабуть, був такий великий, що він забув, де стояв, і через те одскочив на самий край приступки. Тут він хитнувся, замахав руками, як ті, що топляться, і... впав лицем, усім тілом на стіну.

Задьора затрусився і зуби йому, на його диво, сами собою дрібно-дрібно зацокали. Так вони цокають, як довго купатись у холодній воді й вилізти на вітер. Він заплющив очі й обома руками, скарлюченими пальцями вгрібся в землю коло себе!

Але зараз же й розплющив! Васько всім тілом припав до стіни й стояв так, повернувши голову до дірки. Потім раптом швидко-швидко почав перебирати руками, підтягуючи себе вгору й помагаючи ногами й озираючись назад.

І несподівано спинився, повисів так якийсь час і помалу, озираючись, став знову спускатись. Хлопці думали, що йому закрутилась голова або сил не стало.

- Хлопці! Треба витягати Васька! - закричав Задьора й хотів уже одповзати од провалля, але в цей мент Васько крикнув знизу:

- Задьора! Виламай мені доброго кийка! Швидше! Тут гадюка! Вона сидить у дірці! Трохи не вкусила мене! Швидше! Та замашного виламай!

Тим часом він вийняв з кишені ножичка, розчинив його і взяв у праву руку.

- Васю! - закричав Задьора.- Ти гарненько обв’яжи себе під пахвами й держись руками, ми тебе зараз витягнемо! Чуєш?

- Чую! Виламай палицю й кинь мені сюди! А тягти не треба! Та швидше!

Навіщо йому була та палиця? Битись з гадюкою? Тікав би швидше звідти, будь воно прокляте - і карбованець той, і левольверт, і чорнорябі. От упертий, не дай же бог!

Але що ж тут з ним сперечатись, не тягнути ж його силою,- він швидше вниз стрибне, ніж дасть себе витягти. Треба було ламати кийка. Виламали аж три. Задьора ліг над проваллям, над самою головою Васька й пустив на нього палицю. Але вона вдарилась кінчиком об виступ, перекинулась і сторчака полетіла в яр, не скоро вдарившись об землю. Занадто близько до стіни пускав Задьора. Другу він одвів далі і випустив. Вона впала на плечі Васькові й, коли б той не підхопив, також упала б у провалля.

- Є! - крикнув Васько й спробував кийка у руці. Нічого, замашний був кийочок, на кінці ще й ковінька, аби тільки влучив по гадюці, то вже не сичатиме більше.

Хлопці гадали, що він тим кийком почне зараз же виганяти гадюку з нори. Але Васько замість того зручніше вмостився біля стіни, підняв праву руку з палицею догори й так і застиг. Рішив, значить, підстерегти й тоді бити.

Хлопцям дірки не видно було, але вони тим уважніше вп’ялись очима в палицю. Як вона хоч трохи хиталась, вони всі витягали голови, як гуси, й напружено чекали.

Але минуло хвилин десять, п’ятнадцять, двадцять, а рука все так само стирчала з націленим кийком і тільки злегка від утоми похитувалась. Може гадюка якоюсь іншою діркою втекла? Або згорнулась собі там у норі та й спить? Доки ж її дожидати?

Хлопці спочатку боялись і ворухнутись. Потім стали перешіптуватись, а далі й голосніше балакати. Микиші вже хотілось їсти й голова боліла від сонця.

- Васю!.. Васько! - обережно погукав Задьора.

Васько не ворухнувся. Хлопці злякались і попритихали, знов устромивши всі очі в кийок.

Сонце пекло й палило просто в лице Васькові. Хлопцям шиї були вже мокрі від поту й маленькі мушки від цього роями крутились над головами й залазили в носи, в уха, в рот. Хлопці втирались рукавами, одмахувались від мушок, сяк-так помагали собі, а що ж то Васько мусив робити? Він стояв непорушно, як закам’янілий і тільки палиця то непомітно спускалась трошки нижче, то знов піднімалась.

Знов Микиша зашепотів: йому вже хотілось і їсти, і спати, і купатись. Троє ремесників пошепотілись між собою, одповзли й потихеньку пішли додому. Посмітюха перекотився на їхнє місце й накрив голову кашкетом з другого боку.

- Васю! - знов потихеньку гукнув Задьора.

Васько замість одповіді підвів червоне від утоми й сонця лице й мовчки погрозився палицею.

- От чорт його зна...- пробурмотів Задьора.- Доки ж він там стоятиме?

Микиша обома руками сердито почав чухати собі шию, голову, спину. Сонне, пухке лице його з маленькими очима почервоніло й розпарилось.

- Ну, їй-богу...- захмикав він.- От це, то й... Коли ж вона вилізе? Може завтра? І що вони, той... І мухи ще...

Словом, справа затягалась бозна на скільки. Головне, справді, було невідомо, коли ж тій гадюці захочеться вилізти. Та й чого вона неодмінно вилазитиме зовсім? Визирне одним оком, побачить, що та людина ще тут, та й знов сховається. Її ж не перестоїш.

- Васько-о,- жалібно загунявив Микиша,- вилазь уже!..

Тоді Васько пустив униз руку, задер голову й неголосно проговорив:

- Ідіть собі додому, мене не ждіть. Я не вилізу, поки не достану рубля. Він там, у дірці... Та, той, Задьора, зайди до нас та скажи, що я ночуватиму в тебе. Чуєш? А тепер, скажи, пішов за арифметикою до Сашка. Чуєш?

І вже знов підняв руку з палицею.

Та то, виходить, він аж ночувати збирався на отій приступці?! Оце добра справа!

Задьора, Микишка й Посмітюха почали пошепки радитись, що ж його робити. Покинути тут самого Васька, як він каже, розуміється, ніяк не можна було. Але ж і сидіти тут над проваллям, не ївши цілий день, також не випадало. Отож постановили так: Посмітюсі з Микишкою йти додому, розстаратися там на їжу й таскать сюди, а Задьорі сидіти тут і ждати їх. Вони всі разом поїдять і Васькові на шворці спустять туди, на його чортову приступку, щоб вона була раніше завалилась.

Микиша й Посмітюха охоче пристали на таку постанову й швиденько одповзли од кручі. За ними пішли й ремесники. Зосталися над проваллям тільки Васька на приступці та Задьора над ним.

- Васько! Микиша з Посмітюхою пішли в город та принесуть нам їсти! Чуєш, Васю?

Васько, не підводячи голови, хитнув нею кільки раз і застиг. А Задьора поклав голову на лікоть і став дивитись на місто.

Коли сонце напікало Задьорі один бік до того, що здавалось, от-от закуриться сорочка на ньому, він перевертався на другий бік, закривав кашкетом другу сторону голови й знов лежав. Часом він одповзав за кущі, нишпорив поміж ними, шукаючи пташиних гнізд, лежав у холодочку й знов вертався над провалля. Васько все стояв так само, замахнувшись палицею над діркою, не міняючи пози, не ворушачись, як заклятий навіки в такій постаті. Чи не заворожила його ота сама гадюка? Може то відьма перекинулась у гадюку й зачарувала його там? Може він уже неживий?

Ні, палиця ледве помітно похитувалась і здригувалась у руці. Часом голова крутилась то туди, то сюди,- мабуть, мушки вже так лізли в ніс та в очі, що не було сили видержати. Та й сонце ж повинно було як пекти!

Потім у яр прийшла компанія гімназистів грати в скраклі. Задьорі було млосно дивитись униз і через те він ліг лицем до неба й слідкував за хмаринами. Як воно так робилося, що от зовсім маленька хмаринка, а щодалі, то ставала все більшою та більшою, розпухала, прибирала різні форми, стаючи подібною то до сивого діда, з короною на чолі, в довгому балахоні, то до ліжка з величезними подушками; один раз навіть на Посмітюху з його качиним носом було похоже.

Гімназисти внизу так завзято кричали, реготались і тупотіли, бігаючи, ногами, що Задьора боявся, як би Васько не глянув униз. Але Васько стояв, як статуя. От упертий, це ж не дай бог! Ну-ну! Невже ж він і ніч стоятиме там? А як засне та впаде? От бісової душі гадюка, й залізла ж якраз туди! Та хіба її не можна вигнати?

Задьора почав думати, як би вигнати гадюку, але нічого не придумувалось, бо страшенно хотілось їсти й сонце пекло немилосердно. А Микиша й Посмітюха десь пообідали собі та пішли, свинота, на річку купатись.

В яру затихло. Вже розійшлись і гімназисти. Сонце спустилось нижче. Васько раптом хитнув палицею, націлившись бити. Але так і застиг знову.

- Васю! - крикнув Задьора.- Що там?

Васько погрозив палицею. Але Задьорі так цікаво було знати, чого замахнувся Васько, що знов закричав:

- Може гадюка вилізла?

Васько мовчки захитав головою. От проклята пара, утекла знов. І щоб то вилізти трохи далі,- мабуть, тільки носа показала. Раптом Задьорі майнула чудесна думка в голові.

- Васю! Слухай, Васю! А знаєш що? Ти, Васю, викури її! Знаєш, запали над діркою соломи й кізяку й махай рукою, щоб дим туди йшов.

Задьора аж навколішки став од хвилювання.

- Є в тебе сірники? Нема? Ну, то в мене є. Стій, Васю, в тебе ж і кізяків нема. Я тобі зараз спустю і сірників, і кізяку. Стій, Васю, я зараз. Ми її, чортову душу, звідти викуримо.

Васько не сперечався. Чи думка Задьори видалась йому такою дотепною, чи вже знесилився вкрай, але рука з палицею йому опустилася. Він почав утиратися од поту, чухатись, а потім присів біля стіни, ухопившись одною рукою за шворку, а другою затуливши голову від сонця, і заплющив очі.

Задьора тим часом назбирав кізяку за кущами, склав їх у купку, примостив між ними коробочку з сірниками і підліз до краю провалля.

- Васю! Чуєш? Ану, одв’яжи від себе на хвилину шворку. Чуєш, Васю?

Васько пошарпав шворкою,- значить, чув.

Задьора аж чухався од нетерплячки. І як воно зразу в голову не прийшло викурити її звідти?

А коли Васько крикнув знизу, як було спущено кізяк з сірниками, «Є!» - Задьора бігом перебіг на ріжок провалля й майже до половини висунувся над ним щоб краще стежити. І вниз дивитись чогось уже не так страшно було. Який там страх, коли йому така чудесна думка в голову прийшла? От якби тільки Васько як слід зробив усе, щоб дим ішов просто в нору!

- Васю ти, знаєш, поклади трошки сухого бур’яну в саму дірку! Чуєш, Васю?

Васько обмотав себе знов шворкою. Він уже спочив і рухався бадьоріше. Взявши палицю в праву руку й притулившись всею спиною до стіни, він лівою рукою примостив кізяк і сухий бур’ян під діркою. Наклав і в саму нору трохи бур’янинок, щоб по них, як по трубах, ішов туди в середину дим. Підпаливши, він наготовленим віхтем з трави почав гнати вогонь і дим у дірку. Бур’ян весело затріщав, спалахнув, лизнув кізяк, кізяк закурів, і гострий, ущіпливий, солонкуватий дим густим клубом полетів угору аж до Задьори, закривши собою й дірку.

Васько зручніше став і наготовився знов, піднявши руку з кийком догори. А лівою рукою все ж таки не переставав віяти на дим.

І вмить Задьора побачив, як Васькова палиця здригнулась, піднялась трошки вгору і зразу впала на щось. І знов зметнулась і впала. Васько несамовито вже гатив по гадюці, аж курява здійнялась і шматки горілого кізяку з димом летіли вниз у провалля.

У цей час якраз у кущах з’явився Посмітюха. В руках у нього щось було замотане в біле. Він чогось був стривожений, озирався на когось назад, але Задьорі було не до того.

- Ну, Васю? Ну,- кричав він униз і трохи-трохи не плигав туди.- Убив, Васю?

- Кого? Що? Гадюку? - захвилювався Посмітюха і, живо лігши животом на землю, поповз до Задьори.

Васько в цю хвилину підняв на палиці вбиту гадюку й крикнув:

- О! Дивіться!

Задьора заверещав од радости й почав лупити Посмітюху кулаком в спину.

- Тю, та йди ти чорту! От крендель! Бо як дам...

- Васю! Кидай її вниз! Кидай, знаєш, униз, ми її там найдемо. Кидай, Васю!

Васько, немов милуючись, ще якийсь час потримав чорне, як плетений гарапник, тіло на палиці, потім злегка підкинув його. Гадюка блиснула лускою проти сонця й полетіла вниз.

Тоді Васько одгорнув кийком надгорілий кізяк коло дірки, закачав рукав і всунув руку в дірку. І зараз же лице йому заблищало білими зубами й засміялось: він витяг руку, взяв карбованця в пальці й високо підняв його догори.

- Є-е! - закричав він і потряс рукою.

Задьора знов заверещав, од захвату сів верхи на Посмітюху й почав гоцати на ньому.

- Та ти! Та Задьоро! Та йди к чорту, упадем обидва вниз!

Задьора метнувся до провалля.

- Васю! Стій, ми тебе будемо...

Але не договорив: Васько вже перебирав руками, підпихався ногами і, як по бльокові, швидко підсувався вгору. Ну, не дурно ж він мав п’ятьорку за гімнастику, а за «поведеніє» - три.

Але як він піднявся вже до самої гори, тут і Задьора і навіть Посмітюха схопили його за руки й витягли на землю. Васько ліг, одкотився далі од провалля й вийняв з кишені рубля. Лице йому сяяло, очі блищали; сяяв і блищав карбованець, а разом з ними сяяв і Задьора.

- Що, Посмітюха,- взявся в боки Задьора,- пропали твої чорнорябі? Га? Пропали? А що? Ага! А ми таки достали рубля! А що?

___________

Посмітюха нетерпляче пацнув на Задьору ногою і, удаючи дуже заклопотаного, сердито сказав:

- Та одчепись ти!.. Тут он біда случилась, а ти з своїм рублем. У Микиші картуза зняли.

Задьора враз перестав сміятись, а Васько повернувся до Посмітюхи всім тілом і навіть сів.

- Хто? Коли?

- Та оце...

У цей мент за кущами зачувся плач,- то плакав Микиша. Він виліз з-за куща й став кроків за два од Задьори. Рожева сорочка його була роздерта на плечі, голова без кашкета, жовте волосся з білими кінчиками стирчало на всі боки. А по пухлих, засмажених щоках рясно котилися сльози й забігали в рот. Микиша облизував їх язиком, знов кривив губи й гірко, мовчки плакав.

Виявилась така історія. Посмітюха й Микиша пообідали собі дома, розстарались хліба, тарані, зеленої цибулі й пішли знов на гору. Ну, нічого, ішли собі. Та пішли не по Садовій, а через городи. Ну, нічого, ішли собі. А там у того Шевчука такий ловкий аґрус росте. І під самісіньким парканом, так що в щілину видно. Ну, чорт його зна, нікого не видно було. Полізли. Та тільки до куща, а тут звідки й узявся сам Шевчук. Жилетка розстібнута, у руках здоровенна гілляка. Як вхопив Микишку за шию та й підняв на аршин од землі. Он сорочку геть чисто подер на плечі.

Тут Микишка заридав у весь голос і облизав губи. Ну, а потім той масалка зняв з Микиші картуза й перекинув Микишу через паркан. Трохи не вбив.

І знов Микишка заплакав уголос. Але рукавом сліз не втирав, бо од сліз дуже линяє сорочка.

Сам Посмітюха встиг утекти. Але як тепер Микиші додому йти без картуза? Картуз зовсім новенький, на свята куплений; мати ж його вб’є тепер.

Тут Микишка вже сів на землю, уткнув лице в траву й так заплакав, що Задьора весь скривився, почав зідхати й неспокійно переступати ногами, от-от заплаче.

Васько стиснув ниточкою губи, спинив пальцем кузочку, що лізла під нього й помалу спитав:

- А скільки... той... скільки стоїть картуз?

- Казав Микиша, дев’яносто п’ять копійок. Так, Микиша?

Микиша трохи затих, зібрався з силами й глухо з трави сказав:

- Та-ак...

І знову почав плакати.

Васько подразнив пальцем кузочку, потім помалу підвівся і, не дивлячись ні на кого, сказав:

- Ну, ходім...

- Куди?

- Та до Шевчука. Нехай картуза оддасть.

- Ну, оддасть він тобі. Ого! Такий крендель, якраз.

- Так заплатимо ж...

І Васько показав карбованця.

- Ну, як так... Микишо, вставай! Годі плакати, картуз буде.

Микиша помалу встав. Сльози розмазались по всьому лиці, й на нього поналипало з землі. Ну, коли буде картуз, то можна й сорочкою вже втертись. Микиша мазнув одним рукавом, нап’явши його на кулак, потім другим, облизав решту сліз, підтягнув носом і пішов за всіма.

Шевчук, справді, був у розстібнутій жилетці. Він сидів на призьбі й щось стругав кривим, як серп, садовим ножиком. Біля нього лежала руденька з сивим хвостом і вухами собачка, в якої від старости видно було зуби. Коли хлопці ввійшли в двір, вона тільки встала, хрипнула разів зо два та й лягла коло самих ніг хазяїна. На призьбі лежав новенький синій Микишкин картуз.

Шевчук глянув на Васька з-під сивих, суворих, кошлатих брів, наче з-під кущів визирнув, і сказав:

- А що скажете? Цить, «Дамка», на мєсто!

Дамка й не думала гавкати й сама сиділа на мєсті,- він, мабуть, здавна звик так говорити до неї.

Васько вийняв карбованця з кишені і, мнучи його в пальцях, сказав, похиливши голову.

- Ви зняли оце картуза з одного хлопчика?

- Ну, то що?

- То оддайте. От гроші.

І Васько, не дивлячись на діда, простягнув новенького карбованця.

Дід Шевчук зміряв його очима й сказав:

- Цить, «Дамка!» А ти ж йому хто, брат старший, мабуть?

- Ні, так... Товариш.

- А де ж ти гроші взяв?

- Та... Оддайте, діду...

- Скажи, де взяв гроші, то оддам. А може ти вкрав?

Васько твердо глянув на діда, потім перевів очі на його жилетку з жовтими, мідними, як у циган, бурубульками, замість ґудзиків, і басом сказав:

- Бабуся на празник подарувала.

- Хм... Так...- мугикнув дід і забув сказати: Цить, «Дамка».- Така-а, значить, сторія. Так ти це викупити хочеш?

Васько хитнув головою й став дивитись на «Дамку». У неї од очей ішли вниз по мордочці аж до зубів мокрі сліди од старечих сліз.

- Так-так... А як тебе звуть?

- Васько.

Дід узяв з призьби картуза, потер його рукавом своєї сорочки й простягнув Васькові.

- Ну, Васько, бери ж картуза та тікайте, а то нацькую собаками. Цить, «Дамка!» Та щоб я вас більше коло аґрусу не бачив. А гроші сховай у кишеню. Кругом, марш! «Дамка», на мєсто!

Васько взяв картуза, постояв трохи, сказав шепотом: «спасибі!» й помалу пішов назад.

- Спасибі, діду! Більше не будемо красти у вас аґрусу! - дзвінко сказав Задьора й, озирнувшись на «Дамку», додав: - «Дамка!» На мєсто.

«Дамка» не ворухнулась, а дід Шевчук дивився дітям услід як з-під стріхи, і в старих очах його чи сонце, чи сміх блищали, того «Дамка» розібрати не могла, бо погано бачила.

А коли Васько увечорі прийшов додому й його спитали: «А карбованця профиськав?» - він вийняв його з кишені, притулив до щоки й сів близько-близько до бабуні. Від бабуні пахло все так само житнім хлібом, клунею і широким соняшним степом.

СЛІПИЙ

В вагоні третьої кляси душно й парко, хоч пасажирів майже й немає. Вагон новий і фарба ще не видихалась, а блискучі, сіренькі стінки та лави ще навіть липкі й виразно помітно дряпинки на них. З степу в вікна дує гарячий вітер і, коли виставиш голову, здається, ніби хтось з насоса прямо в лице тобі пускає стиснуту, густу і гарячу течію повітря.

По небі неохоче й понуро блукають сірі, важкі хмари з підкуреними боками і сонце то ховаючись, то виявляючись, нишпорить між ними, наче чогось розшукуючи.

На копицях сидять галки з роззявленими дзьобами і байдуже з зневагою дивляться на поїзд.

Дихати трудно і на обличчях пасажирів, сонних і млявих, як ті галки, безперестанно виступає легкий піт.

Тільки в одному переділі шумно та весело.

Там розташувалась ціла компанія: сліпець з гармонією, його поводатар, двоє п’яних і одна жіночка. Вона сидить мовчки, покірно, держачи в одній руці хустинку, а в другій клуночок з їжею. Губи їй стиснуті дужкою і похожі на перекинутий ріжками вниз місяць. Сліпець і поводатар ще молоді парубки і перший тверезий, а другий на підпитку.

- Здиррранак!! - кричить один з п’яних і зо всеї сили тупа ногою об підлогу. Він рудий, розпатланий і круглі блідо-зелені очі його дивляться з п’яною тупістю і якимсь злим і веселим викликом.

- Здирранак! - повторює він безглузде слово і знов б’є з ляском об підлогу ногою в зеленій модній пантофлі, кольору хакі. А потім знов дивиться на всіх тупим, довгим і викликаючим поглядом каламутних, вилуплених очей.

- Дядьку Миколо, годі, хай йому чорт, не гатіть, а то аж у вухах ляскає...- одривається від голосної балачки поводатар.

Але дядько Микола не чує, не хоче чути. Він хоче і буде стукать! Така його воля.

- Здиррранак!!!

І дивно, що це дурне слово подобається йому іменно своєю безглуздістю, тим, що він, дядько Микола, схоче і перекрутить його ще й не так. І ніхто йому нічого не може сказати.

- Брось! - поважно півприплющивши очі й ледве повернувши голову в його бік, говорить п’яний. Він у глибоких жіночих кальошах на босу ногу і в чорній засмальцьованій сорочці без пояса і з діркою, крізь яку видно шматок сірого, наче перевареного тіла.

Але дядько Микола все таки не хоче «бросать». Нічого й цьому не відповідаючи, він гатить ногою в підлогу. І на рудім, веснянкуватім, попеченім сонцем, поїденім потом лиці все та сама п’яна, весело-злісна завзятість. Навіть захват якийсь, насолода своїм гупанням, почування своєї сили, незайманости. Мабуть, в звичайний час це - боязкий, смиренний, затурканий чоловічок, бо його завзяття все ж таки якесь чекаюче, недовірливе, немов дядько Микола сам із себе десь там дивується і хоч тішиться, але не вірить, з страхом сподіваючись, що ось-ось щось схопить його за барки й так ним струсне, що все зникне: і новенький вагон, який аж здригується од його гупання, і його новий черевик кольору хакі, і сліпий Сидір з гармонією, і він сам, сміливий і дужий дядько Микола.

- Сидір! Заграй, хай він сказиться, може стихне..- з обуренням говорить поводатар.

Сидір сидить рівно, непорушно, поклавши великі руки на гармонію, що стоїть у нього на колінах. На смуглявім, худім, але чистім лиці його застигла непорушна, довга посмішка сліпих. Невеличкі очі також недвижні, хоч і розплющені, як і у всіх людей: вони якісь занадто маленькі, пукаті, немов видавлені з черепа і тьмяні, покриті чимсь біленьким і моторошним.

- А не воспретять? - говорить він теж непорушним голосом, дивлячись поперед себе кудись у глибочінь вічної тьми.

Дядько Микола сильно з широким жестом повної влади тупа ногою об підлогу й кричить:

- Гррай, здирранак твоїй матері! Хто воспретить? Гррай, кажу!

Але в цей мент якраз з’являються кондуктори.

- Грати, господа, не полагається,- стомлено говорить один з них з щипцями в руках.- Хто з Чорного Кута, попрошу білети...

Дядько Микола сидить, повернувшись у бік кондукторів і з боязкою чекаючою посмішкою дивиться на них. Їх давно вже немає, а він все дивиться у той бік та чогось чекає. Потім хитро підморгує жіночці на двері і заливається лукавим, повним полегшення, смішком.

Далі, підвівшись і пильно подивившись за перегородку в той бік, куди пішли кондуктори, раптом ще дужче б’є одною ногою об підлогу і з викликом, з незалежністю кричить:

- Здиррранак!!!

Сидір злегка здригується і проводить рукою по гармонії, немов заспокоюючи її. На губах його все та сама посмішка, розтягнена, застигла. Здається в ній трошки іронії з видющих, трошки винуватости за свою «тьомність», щось смиренне і насмішкувате.

- Дядьку Миколо! - раптом ніби щось згадує поводатар і довгасте, спітніле лице його виявляє веселу хитрість.- А чи не випить нам трохи, га? 

Дядько Микола, не говорячи ні слова, простягає руку до поводатаря і дає йому дулю. Потім повертається до сліпого і кричить:

- Гррай!

- Воспрещають грать...- одповідає Сидір, повернувши лице на голос Миколи.

- А я приказую грать! Понімаєш?

У вагоні з’являється контроль.

- Господа, приготовте всі ваші білети...

Дядько Микола знов одразу стихає й починає шукати білет. І раптом в екстазі схоплюється і жде. Коли підходить контролер, дядько Микола робить найласкавіше лице і випалює:

- Ваше благородіє! Зачим воспрещають грать?

- Хто воспрещає? Грайте собі... Ваші білети, господа...

Дядько Микола прожогом подає білета, бере назад і з торжеством сідає.

Коли контроль зникає, він б’є обома ногами по підлозі й вимагає грати. Всі теж оживлюються, тільки жіночка скорбно й байдуже дивиться в вікна.

Сидір розтягує гармонію, поправляє ремінь на плечі і перебирає клапани. Гаряче повітря з степу, змішуючись із запахом фарби вагона, здається виходить з гармонії разом з хрипкими й голосними звуками польки.

Дядько Микола обережно встає, піддержує пальчиками штани і, приготовившись, починає з сласністю вибивати підошвами по підлозі.

___________

Сидорові майже не дають спочинку. В коротеньких перервах, коли товариші, забувши за нього, п’ють, він повільно, намацавши рукою вікно, підводиться і стає, підставивши лице гарячим подихам вітру. Сонця немає вже, хмари, яким, мабуть, надокучило його безцільне безрезультатне нишпоріння між ними, одпихнули його позад себе, зімкнулись і зайняли все небо. Сірі, з копоттю, з виразом важкої нудоти й гидливости, вони неохоче рухаються всею купою й нагнітають над землею гаряче повітря, якому немає виходу. Понад колією лежать зложені квадратами просмолені шпали і від них шугає в вікна задушливий запах дьогтю та карболки.

- Сидоре! Заграй! - кличе поводатар, жуючи тараню і сласно обглядаючи з різних боків малосольний огірок.

Сидір не рухається. На лиці його нема звичайної посмішки, воно дивно кротке, зовсім дитяче і якесь таке, що здається, ніби Сидір всім цим лицем вдивляється в щось хороше для нього.

- Слиш, Сидір? Посердимось, накажи мене бог, посердимось. Говорю, заграй! Сядь, заграй. Слиш? Сядь.

- Та тут воздух лучче...- не повертаючись, одповідає Сидір.- Я трошки постою і заграю. А ти, Ваню, поїж собі тим часом.

Але Ваня сам знає, коли йому їсти, а коли слухати музику. Він рішуче кладе огірок на коліна п’яному в кальошах і, хитнувшись, встає. Обнявши сліпого за плечі, він нахиляє губи аж у саме вухо того і щось шепоче.

- Понімаєш? - голосно додає він, одхилившись.- Треба, брат, не забувать, от що! Ти брат, не забувай, що ти тьомний і що ми діло лучче понімаєм. Ну, садись, грай!

Сидір поволі сідає, напинає ремінь, розтягує гармонію так, що вона аж угинається посередині і грає все ту саму польку. На губах його звичайна винувато-іронічна посмішка, а під вухами на щоках ходять дві ґульки, що бувають у людей, які їдять. І здається, що Сидір, випускаючи з своєї гармонії пасму нудних звуків, бере їх зараз же в рот, пережовує і якимсь способом знов склала в гармонію, від чого ніколи та полька у нього й не переводиться.

Дядько Микола, випивши з пляшки теплої горілки, в якій плавають шматочки розм’яклого хліба, котрим затикали горлишко, вже не має сили гупати й підтанцьовувати. Він тільки повихує плечима й робить руками якісь поривчасті рухи, що нагадують маленьких дітей, які лежать, у колисках і бавляться ручками. Нема також сил перекручувати слова й він тільки лається безглуздо, без причини, але весело і з тим самим завзятим викликом, з яким кричав «здирранак».

- Сидоре! На, випий...

І Ваня простягає сліпому пляшку з горілкою, підносячи її до самих уст його. Сидір одхиляється й одпиха руку.

- Сидоре, не балуйся, посердимось,- строго говорить Ваня, стараючись зробити своє довге й худе лице поважним. Але з-під тонких і синіх губ його випинаються кінчики двох передніх зубів і через те здається, що Ваня злісно посміхається.

- Сидоре! Понімай дєло. Говорю, випий. Слиш?

В п’яному, хисткому голосі його чується якась тайна, відома тільки їм двом, і навіть погроза. П’яний в кальошах велично хита головою й помалу, як волоком, витягає із себе.

- Сид... доре, ннада пить...

- Пий, здирранок твоїй матері! - раптом вибухає дядько Микола і з веселою погрозою хоче встати. Але Ваня садовить його на місце і знов підносить пляшку до вуст сліпця, на яких стоїть винувата, довга посмішка.

- Сидоре, не балуйся, пий! Посердимось! Раз кажу посердимось, значить посердимось! І зараз же вертаємось домой. Понімаєш дєло? Пий.

Сидір намацує пляшку, цупко бере її й нахиляє собі над ротом. Набравши теплої горілки, він ковта її і видно, як вона струсює його огидою. Він хапливо маца руками, шукаючи закуски. Ваня, розуміючи його, кидається вбік, знаходить огірок і суне прямо в рот сліпому. Той одгризає шматок і швидко їсть.

- Ну, що? Бач, дурачок, тепер зовсім інакше діло. Туди без цього являться ніззя. Нада, брат, понімать. Ну, а тепер ковтни і заграй. Правда, дядьку, Миколо?

У Вані тон вищости й вибачливости не тільки з Сидором, але й зо всіма, не виключаючи й жіночки. І хоч його погрози їй, що вони «посердяться», не вплинули на неї й вона не випила ні краплі, він все ж таки похльоскує її по спині так само, як і її поважного чоловіка в жіночих кальошах.

Сидір ковтає, знов розтягує гармонію до того, що вона от-от задихнеться і рявкає польку.

У вікно летить від шпал запах дьогтю, мішається з запахом фарби, тарані, махорки, горілки й облягає гарячим чадом голови. Миготять залізничі будки й переїзди, на дорозі переїздів стоять баби з зеленими скрученими прапорцями, держачи їх, як товсті зелені свічки в церкві.

Іноді Сидір раптом стихає і кличе поводатаря:

- Ваню!

Ваня по голосі чує щось особливе, підморгує товаришам.

- А що там?

Сліпий сидить рівно, недвижно, але лицем до вікна. Він посміхається не винуватою, а іншою посмішкою, доброю й ніжно-соромливою. І чудно, що при цій посмішці очі не потуплені, що не посміхаються теж, а недвижно, моторошно дивляться кудись перед собою своїми видушеними чоловічками.

- Подивись у вікно, що ти бачиш...

Ваня робить рух, наче виглядає в вікно і повним захоплення голосом кричить:

- Ай, брат, та й гарно ж як! Сонечко світить, травичка блищить, дівчата насіння лускають, дядьки по чарці випивають. От гарно!

- Сонечко світить? Заходить уже? - перепитує сліпий.

- Сві-і-тить! Та ще як! А ще не заходить. Зайде тоді, як ми будемо в Калиновці у дядька Миколи в хаті. А в хаті на столі буде бутилка, а коло бутилки сала добрий шматок та цибулька та таранька, та, не дай боже, ще бутилочок з шість пива. Вєрно, дядьку Миколо? А до цього всього та ще як прийде хтось... Знаєш хто? Га?

Сидір не одповідає й виразно червоніє. В замішанні він розтяга гармонію й починає грати польку. Але зараз же кида її, якийсь мент сидить без руху, і несподівано починає грати щось тихе та сумне. На щелепах його не ходять уже ґульки, лице одвернене до вікна й на ньому серйозна, строга задума. Гармонія десь і хрип свій загубила - згуки ніжні, тихі, ніби йдуть із клапанів навшпиньках з серйозними, журними личками.

Але компанія цієї музики не слухала.

___________

Від станції до села дядька Миколи дві верстви. Іти треба понад лінією. На станції жіночка йде в другий бік, до себе додому. Вона хотіла забрати з собою й чоловіка, але Ваня з таким натиском пообіцяв з ним посердитись, так цупко ухопив його за руку й потягнув за собою; що жіночка тільки подивилась їм у слід, махнула рукою й тихенько пішла сама.

Ідуть з музикою всі четверо в один ряд: Ваня й п’яний чоловік посередині, а сліпий і дядьо Микола з боків. Всі приятельськи обнялись і куди хитається один, туди хиляться й останні. Сидір у такі хвилини перестає грати й удержує всіх; і здається, що він веде їх, а не вони його.

Сонце в самім низу неба на хвилину продирається крізь хмари зачервоніле, радісне і зразу міняє всю картину: хмурий вербовий гайок під насипом освітлюється, очерет червоніє віниччям, осока робиться дуже зеленою, свіжою. Хочеться лягти в ній і дихати запахом вогкости й болотяних коренів. І здається, у тих тінях гайка повинні сидіти закохані, щільно й журно пригорнувшись одне до одного. Далекі хатки села за гайком ясно сміються білими стінами, дрібненькими й рівними, як зубки дитини.

Але враз і никне все, хмари грубо й понуро налізають на сонце, одпихають його і важка понурість їх сірою пеленою тіні безшумно сковзить по степу й закриває всі фарби, наче величезна сіра завіса на величезній сцені. Стає душно, сіро й безнадійно.

Сліпий, чи почувши сонце темними очима своїми, чи подумавши, шо воно повинно заходити в цей мент, тихо питає поводатаря:

- Сонечко заходить?

- Сонечко? - весело скрикує поводатар, озираючись навкруги по хмурій рівнині.- Заходить, брат!

- Червоне?

- І, брат, червоне, як мак! Аж дивитись не можна. Небо синє, синє. Весело!

Сліпий ніжно посміхається й щось шепоче про себе. Він держить голову високо, рівно, немов підставляючи її сонцю. Спускаються з насипу до гайка. Попереду іде Ваня, а за ним Сидір, держачись за його плече. Ваня хитається, посковзується, але строго кричить:

- Сидір, держись! Не сковзайсь, а то впадеш. Понімай дєло... Ти, брат... ти, брат, тьомний... Держись.

Сидір придержує його і зводить з насипу. У лице тепло й вогко пашить духом болота, осоки, очерета.

- Ваню, гай?

- Гай, брат, гай... Держись хорошо. Стежкою ступай... А ті де? Ідуть? Дядьку Семене, ідете?

Дядько Семен з задумливо-величним виразом круглого лиця з’їжджає на задній часті тіла з насипу, держачись руками за землю, як на саночках.

Дядько Микола з стривоженою, розтеряною посмішкою сидить уже внизу і обтрусює картуза. Поводатар бачить це й регоче, пересипаючи сміх добродушними матюками на адресу дядьків.

- Ваню! А кринички часом немає! - несміло питає Сидір.

Ваня діловито оглядається: попереду велика калюжа з сизо-зеленим нальотом і слідами від свиней, які, видно, сласно лежали в болоті. Осока біля калюжі пом’ята, поламана і скрізь свинячий гній, ямки від копит.

- Криниця? - перепитує Ваня.- Єсть! Та ще яка! З журавлем. Така, яку ти саме любиш. Січас прийдемо. Дядьку Семене! Ану ногами мені! Січас буде криничка. Сісти хочеш? Тільки, брат, до кринички підступитись не можна. Посидиш на травичці, а я тобі принесу води. Добре?

- Добре...- шепоче Сидір і тихо перебирає клапани гармонії.

Ваня садовить його біля калюжі й тут же примощує дядьків, що підходять, обнявшись.

- Зараз Сидору з кринички води витягнемо...- говорить він, підморгуючи дядькам і роблячи знак мовчати.- Це у Сидора перше діло - з кринички води напиться. Він, як був видющим, так усе любив біля кринички овець пасти. Правда, Сидоре?

- Коло кринички холодочок...- немов виправдуючись, винувато й соромливо говорить сліпий.

- Понятно! - згоджується Ваня.- От і тепер: там сонце, а тут холодок.

- Ваню! - кличе сліпий і робить рукою знак, щоб той підійшов ближче. Ваня знає, про що буде мова, але підходить і нахиляється до Сидора. Той намацує його вухо, підносить уста до нього й шепоче:

- Подивись, чи є жабки з червоненькими черевцями. Та не бий, як тоді... Тільки подивись та скажи мені...

- Добре! - радісно кричить Ваня і, підвівшись, іде до калюжі. По дорозі він виймає з торби, що висить у нього на боці, білу з червоними на ній квітками чашку і скидає черевики, надіті на босу ногу. Потім влазить трошки в воду, розводить чашкою зелено-фіолетові плями на ній і набирає повну чашку. Набравши, заглядає: вода жовта з жирними кружальцями і в ній прудко плавають якісь маленькі довгасті червячки. Ваня нерішуче думає й вихлюпує воду в калюжу.

- Глибока криничка! - кричить він до берега.- Трудно доставати.

І ступивши ще крок уперед, знов розгортає фіолетові плями й засуває чашку глибоко в воду, так що аж рукав умочується. Знов дивиться, але вода така сама й такі самі червячки. Тоді Ваня весело кричить: «Є, набрав!» і з чваканням витягаючи угрузлі в болото ноги, п’яно хитаючись, виходить на берег.

Дядько Семен поважно і пильно, але з просвітком здивовання, дивиться, як він підносить чашку сліпому і вклада йому в руку. Сидір посміхається соромливо й ніжно і бере чашку, як чарку з вином після причастя. Він чує на собі погляди й йому, може, хотілось би, щоб на нього не дивились, щоб остатись наодинці з цею чистою, прозорою водою з кринички. Але нічого не зробиш. Він обережно, поволі, боячись вихлюпнути хоч краплинку, підносить до вуст і прикладається ними до краю чашки.

- Криничкою пахне...- трошки однявши губи, щасливо говорить він у бік Вані і знову прикладається. Потім перехиляє й починає пити. Тепла, смердюча, густа плинність зупиняє його.

- Щось дуже тепла вода,- нерішуче говорить він.

- Тепла? - гука Ваня.- Ото! Нагрілася, мабуть. Бо це копанка, а не криниця.

- Ага, нуда! - посміхається Сидір і знову п’є.

Дядько Семен дивується все більше та більше. Нарешті не витримує і строго говорить:

- Брось!.. Не пий... Чуєш, ти? Не пий, скверна вода, з калюжі. А ти нащо напуваєш тьомного чоловіка з такої гадости? Сввиня!

- Нє, вода хороша...- говорить він. І як на доказ, знову п’є повільно, невеличкими ковтками, як п’ють холодну воду, котра аж дух забиває і в зуби заходить.

Ваня приставляється сердитим і кричить дядькові Семенові:

- Дядьку Семене! Не збивайте чоловіка. Чоловік хоче пить, насилу до криниці добрався, а ви збиваєте. Що ж то ви думаєте, він сам не може розібрать, яка вода з калюжі, а яка з криниці? Ого! Та він вам лучче видющого понімає. Правда, Сидоре? З криниці вода?

- З криниці...- без усякого вагання відповідає Сидір і задоволено витирає губи рукавом.

- Добра вода?

- Хороша...

- Ну, от бачите. Його обманеш! Ого!

Сидір дивиться кудись перед себе своїми пукатими, глухо забитими очима й винувато несміло питає:

- Ваню! А... а жабки є?

- Є! Гарнюсінькі! Так ножками перебирають...

- Не бив?

- Ну, от! Чого ж би я бив їх? Що ж я не понімаю, що це тоже живі созданія, чи що? Ну, треба рушать... Дядьку Миколо! Еге, спать не треба, рано ще. Дядьку Семене, беріть Миколу...

Дядько Микола, пустивши довгу, як павутиння, слину з губ, схиливши журно голову, кунає. Дядько Семен бере його під руку й підводить. Микола спокійно, сонно матюкається, стає на ноги і несподівано цілує Семена прямо в губи. Той серйозно одпльовується й тягне його за Сидором і Ванею.

Коли підходять до хати дядька Миколи, надворі вже темно. Хата стоїть на самім вигоні і робить вражіння не хати, а покинутої повітки. Назустріч гостям вилазить звідкись паршивенька чорненька собачка і слабенько поскавулює, немов на щось жаліючись.

Сидір видимо хвилюється, а Ваня усе щось шепоче йому на вухо.

Дядько Микола, почувши себе хазяїном, виявляє жвавість, надзвичайну діловитість і строгість. Він кричить і тупа ногами на собачку, з грюкотом одчиняє двері, лає лямпу, сірники, лави і покійну свою жінку, яка примушує його тепер самому все робить. Ваня теж кричить, розпоряджається, одсовує стіл на середину хати, гупає лавами, мисками. Дядько Семен поважно заспокоює їх і, ходячи по хаті, старається ступати рівно, для чого держиться руками за стіни.

У хаті, крім стола й лав, нічого нема, навіть нема миски, щоб висипати в неї солоні огірки. Вані неодмінно хочеться, щоб усе було «по-порядошному», щоб конче була миска.

Сидора садовлять на лежанці і він сидить, звісивши ноги й напружено слухаючи всім тілом звуки круг себе та чогось ждучи.

Нарешті голос Вані зникає. Сидір, помітивши це, схвильовано перебирає клапани і раптом починає грати «Вербичку». Потім кидає й, сам собі підспівуючи, грає «Сонце низенько». Цю пісню вивчив його один панич на станції.

Дядько Микола сідає поруч з ним, довго дивиться, як Сидір перебирає клапани й несподівано затуляє йому рота рукою.

- Прекратить ету пісню! - рішуче наказує він.- Грай польку!

Сидір одхиляє лице от Миколиної руки і, переставши зовсім грать, сидить непорушно.

- Грай, кажу! - шарпа за гармонію Микола.

- Я зараз, дядьку, не можу польки,- тихо відповідає сліпий.

- А що ж ти можеш?

Сидір мовчить. Дядько Микола знову шарпа, але в цей мент у сінях чуються голоси Вані і якоїсь жінки. Дядько Микола кида сліпого й трохи не звалюється з лежанки додолу назустріч гостям. Сидір же глибоко, трудно зідхає, нервово водить руками по гармонії і посміхається винуватою, розслабленою й чекаючою посмішкою.

- Сидоре! - кричить з порогу Ваня.- Понімай дєло! Знаєш, хто прийшов? Грай марша, сто чорртів його мамі!

- Добрий вечір вам у хаті! - дзвінко й тоненьким голоском говорить жінка. Вона невеличка, худенька, з довгими руками. На голові у неї біленька хустина, яка прикриває тільки півголови, так що видно ріденьке волоссячко, ретельно прилизане і розділене посередині широким білим проділом. Очі в неї невеличкі й так широко посаджені, що хочеться взяти цю голову і здушити на висках, щоб зблизити очі. Губи тоненькі і з-за них визирають гострі й рідкі, як у мишей, зубки.

- Настунько! Первим ділом знаєш до кого? - командує Ваня, ставлячи дві пляшки горілки на стіл.- Понімай дєло!

Настунька, явно кокетуючи, підбігає до сліпого й бере його руку.

- Драстуй, Сидоре! - говорить вона, сильно шарпаючи униз руку.- А що, дождався?

Сидір зразу від хвилювання не може говорити і тільки часто дихає розкритим ротом. Але руки Настуньки не випускає. Потім хрипко говорить:

- Діждався... Скучав.

Ваня кашляє й робить Настуньці якісь строгі знаки. Настунька розуміє його і вилазить на лежанку. Сівши поруч із сліпим, вона обнімає його за шию рукою і пригортається. Сидір намацує збоку себе місце і, стараючись не скинути Настунькиної руки з своєї шиї, одклада гармонію. Потім шукає другу руку сусідки, знаходить і починає ніжно, любовно гладити її обома своїми руками. Рука Настуньки шорстка й пальці тверді, як коріння. Але Сидір зворушено, з якоюсь навіть жалістю, ледве чутно, соромливо говорить:

- Пальчики ніжнісінькі!..

І потім додає ще тихіше:

- Оттакі були у моєї сестрички, що переїхало томобільою...

Тим часом Ваня розкубрює горілку, ріже хліб, виймає з торби оселедці. Дядько Микола, обнявши Семена і, схилившись з ним так низько з лави, немов вони шукають голку на землі, щось п’яно оповідає.

- Ну, готово! - кричить Ваня.- Господа гості, садіться за стіл! Настунька, веди Сидора! Понімай дєло. Дядьки, ану годі там варнякать. Горілка прохолоне.

Сидорові не хочеться вставати з лежанки, але Настунька стягла його звідти й веде до столу.

Спочатку п’ють поважно. П’ють із зеленої лямпадки, яка стояти на столі не може. До кожної чарки примовляють. Навіть дядько Семен довго жує вусами, вороже дивиться на лямпадку й говорить:

- Ну, ххай же ббуде, як то говориться... щоб вороги...

- Дай, боже.

Сидір також випиває одну чарку, випивав з огидою і дуже скривившись. Але Настунька не кривиться, тільки витирає губи ребром пальця й легенько спльовує позад себе. Ваня підливає їй одну за одною, минаючи навіть дядьків. Хутко очі їй робляться ще меншими, волосся висмикується й вона вже не перестає сміятись дрібним і закотистим смішком.

Сидір увесь час сидить, повернувшись лицем до Настуньки. Від горілки чи чого іншого смугляві щоки його горять темним, густим рум’янцем. Він щохвилини несміло й соромливо проводить рукою по рукаві кохточки Настуньки, немов пробуючи матерію на ній. Пити він рішуче відмовляється, не дивлячись на погрози Вані «на смерть посердитись». А коли п’є Настунька, він посміхається довгою, болючою та непорушною посмішкою й сидить рівно, застигло, немов прислухаючись до чогось.

Горілки вже немає. Дядько Микола вмочає хліб у горілчану калюжу на столі і пхає той хліб у рот Семенові. Цей тісно стулює губи, водить головою то вправо, то вліво і грозиться пальцем, але говорити боїться, щоб не раззявити рота.

Ваня весь масний, губи йому спухли й очі червоні та злі. Він увесь час обнімає Настуньку, мне їй груди і два зуби його випинаються з-за губ якось жорстоко й понуро.

- Сидоре! - вмить вередливим і власницьким тоном кричить він.- Що ж ти не хвалиш Настуньку? Красива вона? Говори січас!

Настунька сміється і б’є Ваню рукою по плечі. Але Ваня поважно зупиняє її й дивиться злими, з червоно-жовтими вогниками, очима на Сидора. Той мовчить і соромливо посміхається.

- Може, заграть щонебудь? - з коротким лукавством нарешті пропонує він.

- Вєрно, заграть! - згоджується дядько Микола, ловлячи рукою огірок.

- Нє, постой! Заграть успіється. Ти одвічай, як тебе питають. Ти не задавайся тут. Кажи!..

- Красива...- з усиллям і, видно, страждаючи говорить Сидір. І зараз же, немов вибачаючись перед Настунькою, гладить її рукою по рукаві.

- А білява чи чорнява вона? Стійте, дядьку Миколо, ви слухайте лучче. Я, сто бісів його матері, брехні не люблю, я правду люблю! От що! - І він стука кулаком по столі, від чого лямпадка підскакує й боком, зробивши круга, як півень коло курки, підкочується до порожньої пляшки.

- Білява чи чорнява? Говори січас!

Сидір робиться серйозним.

- Чого ж ти, Ваню, сірчаєш?

- Я не сірчаю, а ти говори. Чорнява?

- Чорнява.

- Так. Дядьку Семене чуєте? Настю, мовчать! А очі які?

Сидір зідхає, мовчить і відповідає:

- Карі.

- Настько! Сиди тихо!

Настька закриває руками лице, особливо свої синенькі водянисті оченятка і сміється-сміється.

- Ну, так ти, брат, ошибку поньос, чуєш? Дядьку Миколо, дядьку Семене! Чорнява чи білява Настунька?

- Білява...- серйозно й поважно говорить Семен.

- Як воша, стерва, білява! - з захватом кричить Микола й лізе цілуватись з Настькою.

- Чув?

Сидір мовчить і непокійно водить пальцями по столі.

- Ліг би ти спати, Ваня...- раптом сумно промовляє він.

- Оце так! - регоче Микола.- Оце сказав у саму точку!

Ваня знов стука кулаком по столі.

- Нє, ти не крути! Чув, тебе питають?

- Чув, та неправда,- спокійно й упевнено відповідає Сидір.

- Так я, виходить, брешу? І дядько Семен бреше? Настька, кажи: ти чорнява чи білява? Перестань сміяться, кажи: білява чи чорнява?

Настька ніяк не може перестати сміятись, аж гикавка на неї нападає. Вона пада головою на стіл і заливається, підскакуючи від гикання.

Сидір кладе їй руку на спину й сидить з ніжно-сумним жаліючим усміхом на лиці. Але Ваня хапа її за голову одверта назад і зо всієї сили для чогось дує в лице. Настька ще дужче закочується. Тоді Ваня ловить її пальцями за ніс і зо всеї сили здушує його. Настунька вмить стихає й вириває свій ніс. В очах у неї зразу з’являються сльози і п’яні, тонкі, заслинені губи кривляться болем і плачем.

- Біля-ава...- схлипнувши, з гикавкою викрикує вона і знов несподівано сміється.

Сидір, зачувши сльози в голосі її, стурбовано ловить її руку і гладить, але Ваня кричить йому в саме лице:

- Ну, що? Чорнява?

Сидір не відповідає, але по лиці його помітно, що він нікому, навіть самій Настуньці не вірить.

- Нічого, Сидоре! - кричить дядько Микола.- Чи чорнява, чи білява, аби любила! Правда, Семене? Моя була чорнява, а не любила мене бідного. Хай їй царство небесне і вічний покой, а що не любила, то не любила...

Дядько Микола вже зовсім червоний і на диво розм’яклий. Круглі, зелененькі очі його сами плачуть, хоч хазяїн їх кричить і сміється.

- А любить тебе Настунька, Сидоре? - питає знов Ваня.

- Не треба, Ваня, серчать...- замість відповіді з тихим сумом говорить Сидір.

- Та хто серчає? - стискує плечима Ваня.- Серчать ніхто не думає. Ти думаєш, як на твої гроші випили, так і сірчать січас? Ми не серчаєм. Я сам, брат, три года на гармонії у первих рестуранах грав і заробляв не таку копєйку. Коли б пальця не зламав, так я б собі вже три наділа купив.

- А чого ж на мене серчаєш?

- А того, що не люблю брехні. Поняв? Не люблю і край! Як тобі говориться, що білява, так, значить, білява. А брехні не нада. А Настька твоя - шлюха всесвітня! Чув? Вона з усім селом тягається. Я, брат, правду люблю!

- Неправда...- хрипко говорить Сидір, але видно, як він робиться блідим.

Цього Ваня вже не може стерпіти.

- Неправда?! - з погрозою повторює він і, не говорячи більше ні слова, починає тут же цілувати й м’яти Настуньку. Потім зриває з неї кохточку, розриває сорочку, хапа руку Сидора і водить нею по голому тілі Настуньки, яка зо сміхом одбивається й кричить, що їй лоскотно.

Сидір мовчки з писком якимсь у середині грудей схоплюється на ноги, шарпається вбік і, витягнувши руки, біжить просто на стіл, за яким куняє дядько Семен. Спіткнувшись і зваливши Семена, він кидається в другий бік і налізає на стіну.

- Гу-гу-гу! - страшенно регочеться Ваня, аж присідає.- От опікся! А що, брат? Га? Та куди, куди, дядька Семена задушив! Та не туди, сліпець, стіну проломиш!

Сидір раптом зупиняється і лягає просто додолу, повернувшись лицем до землі й витягнувшись, як мертвий.

Звалений з лави дядько Семен непорозуміло сидить долі й озирається. Потім спльовує і спокійно лягає тут же.

Сліпий довго лежить як задубілий, закривши руками лице, немов боячись, що прозріє і крізь дірочку щось побачить.

Ваня регоче. Потім до його реготу прилучається стомлене хіхікання дядька Миколи й сонний смішок Настуньки. Вона вередливо чогось просить і чути, як плюється.

- Пить? - весело кричить Ваня.- Взавтра питимеш. Тепер лягай спать. Іди, я тебе покладу.

Він бере в оберемок розпатлане, розчавлене тіло дівчини й несе його до Сидора.

- Посунься, Сидоре, Настя з тобою хоче спати лягти. Вона зморилась та спатки схотіла.

Сидір не рушиться. Але Ваня кладе Настуньку поруч з ним і одходить. Настя знов обнімає сліпого і, сміючись, почина шарпати його.

- Сидоре, посунься! - кричить вона так, ніби він, справді, спить.

Сидір неначе не чує. Настя починає його лоскотати, сміючись і навалюючись на нього всім тілом.

Ваня весело обнімає за шию дядька Миколу й вони, похитуючись та завівши пісні, виходять надвір. Чорненька собачка злякано гавкає, але Микола грізно тупотить на неї ногами, й вона перелякано тікає кудись у пітьму ночи.

Ваня сідає на призьбу й тягне до себе Миколу. Вони довго сидять там, хитаючись з боку на бік і співаючи завиваючими, хрипкими голосами. Ніч темна, душна й повітря густе та вогке.

Нарешті, дядько Микола починає приставати. Голос його обривається і якийсь мент його зовсім не чути, потім умить вибухає, як вирвавшись відкись, і знову зникає.

Тоді Ваня потихеньку кладе дядька на призьбу, а сам мовчки навшпиньках іде в хату.

І раптом на порозі зупиняється, як остовпілий. Під стіною рівно сидить Сидір, а на колінах у нього спить Настунька. Сидір ніжно гладить її волосся й щасливо посміхається. Зачувши чиїсь кроки в дверях, він підводить голову й шепотом питає:

- Ваню! Це ти!

Ваня не відповідає й понуро дивиться на сліпого.

- Ваню! Ти?

- А що тобі?

- Ваню! Ти не серчай на мене... Подай, братіку, Настуні води... Вона прокинеться та, мабуть, пить захоче.

Ваня, матюкнувшись, круто повертається і виходить з хати. Він довго стоїть на однім місці і нарешті лягає на призьбі з дядьком Миколою.

У хаті тихо. Чорненька собачка злодійкувато з підібраним під себе хвостом прокрадається під стіл і починає хрюмкати голівки оселедців.

Сидір сидить тихо, недвижно, дивлячись у вічну пітьму всім щасливим лицем своїм і щось бачить там своє, невидне видющим. Рука його обережно, м’яко гладить густе, чорне волосся красуні-дівчини, котра вірно й до смерти любить його.

НА ЛОНІ ПРИРОДИ

Андрій Григорович Моркотун, старий, зарослий газетярським мохом співробітник усіх українських газет, які колинебудь існували на світі; потайний кандидат на професуру; безупинний перекладач з усіх мов (через російську) на українську; хронічний пролетарій і старий парубок - зібрався на дачу.

Подумать же тільки: чоловік п’ятнадцять років не мав часу виїхати з міста, а під деревом бував тільки тоді, як запихав недокурки у вазони пальм своїх знайомих. Це вже було занадто! Так можна було зовсім одбитися природи. Що б там не казать про культуру, цивілізацію, про всякі там електрики, радіотелеграфи, телефони, аеропляни, а вище над природу нічого не може бути. Природа, оте «зелене вещество», оті кучерявенькі, простодушні деревця, ота божа травичка, насичені вічною енерґією сонця, ось єдине джерело здорових нервів усякого життя. Хто відриває себе від того джерела, той засуджує себе на неврастенію та на смерть.

Андрій Григорович узяв у газеті «Рідний Запічок» аванс, набрав замовлень з видавництва «Рідний Куточок», записався членом у новий клюб «Рідна Стріха» і виїхав. Свою квартирку з трьох кімнат з електрикою, водопроводом, телефоном, м’яким ліжком на пружинах, отими витворами розпусної цивілізації, він замкнув, а ключ оддав двірникові, щоб той щодня витирав порох.

Андрій Григорович терпіть не міг їздити з великим багажем і через те узяв тільки: стару шкуряну, з мідяними, як дві копійки, цвяшками валізку,- в ній була легка одіж; другу, трохи більшу, з одежею теплою; одного коша з білизною чистою і другого - з білизною брудною; один ящик з книжками; другий ящик з старим листуванням і рукописами; пакунок з подушками і ковдрами; кошика з спиртовкою, спиртом, чайником, шклянками, ще одного кошичка з чаєм, цукром, хлібом, салом та іншою їжею; шабатурку з парасолями і ціпочком, схожу на футляр од рушниці; коробку з шапкою і сільським капелюхом; забуті, згадані в останню хвилю і загорнуті в окремий пакуночок дві пари кальош, глибоких і мілких. Все це дуже легко вмістилося на двох звожчиках; на третьому їхав сам Андрій Григорович.

Але хоч і з такими речами, але чоловік все таки набрався трохи клопоту, поки влаштувався ними. Аж як рушив пароплав, тоді тільки можна було витерти піт, сісти на свою валізку з легкою одежею, вільно зідхнути,- нарешті вирвався з того капища!

Пароплав сунувся вниз Дніпром поважно, повільно, з обережністю, як чоловік у слизьких калошах з мокрої гори. Дерева на березі також тяжко посувалися, але вгору, як навантажені биндюги. Андрій Григорович скинув капелюх і підставив жовту бугрясту лисину під сонце. Трошки смерділо від труби пароплава, трошки занадто голосно розмовляла група студентів, трошки штовхали йому коліна, але Андрій Григорович сидів собі на валізці й доброзичливо, умиротворенно, зворушено розпускав віяльцями зморшки круг очей. Що то за широчінь, що то за божа краса!

Але що то? Ануж бо, тихше там! З берега, з кущів на тихі води котився бадьорими, радісно-молодими, пахучими, хвилюючими, животворними хвилями спів соловейка! Навіть гомінлива, безпардонна молодь затихла й стала слухати. Навіть старі, бородаті кущі, де сидів цей співець молодости, зеленої весни, відродження, любощів,- навіть вони соромливо й радісно посміхались у свої кучеряві бороди. Андрій Григорович устав, поштиво скинув капелюха і стояв як на молитві, як на зібранні, слухаючи «Ще не вмерла Україна». І подумать же, що чоловік так довго жив без такої чистої, високої радости, такої прекрасної музики. Слухав якихось опер, концертів, скрипок, фаґотів. Яка це все мізерія перед цим простим, величним співом маленької, сіренької пташинки,- хай святиться ім’я її во віки й віки!

___________

Сонце стало велике і червоне, наче на нього напнули круглий пурпуровий абажур. Андрія Григоровича висадили на березі біля невеличкої будочки, що мала бути за пристань. Біля цеї пристані його вже четвертий вечір виглядав хазяїн його дачі, селянин Петро Бутель. Дачний виселок, що теж звався «Бутлі», був гонів за троє від пристані «Бутлі». Тут усе чогось називалось Бутлями: і люди, і хати, і берег. А в тім Петро Бутель був собі добродушний, привітний, дуже ввічливий селянин. Голова йому була кругла, вся навкруг, спереду й ззаду, поросла рудим волоссям і схожа була на кокосовий горіх з пачосами. Тільки очі визирали крізь цю гущавину, як двоє лукавих хлопчиків. Він умостив всі речі Андрія Григоровича на свій човен, а потім і самого Андрія Григоровича. Човен був вузесенький, довгенький, як індійська пірога; щоб не перекинути його, треба було сидіти на дні його в позі індуського Будди, з перехрищеними ногами й абсолютно непорушно. Це було досить мило й ориґінально, але трошки стомлювало. Коли човен пристав до села Бутлів, то Петрові Бутлеві довелось витягати Андрія Григоровича з човна, як лантух із картоплею, бо ноги Андрієві Григоровичу так оніміли, що він не міг ними й поворухнути. Андрій Григорович з Петром Бутлем таки попосміялися з тої пригоди!

Але ж яка чудесна була дачка! Власне не так і дача, як проста селянська хатка. Але Андрій Григорович саме так і хотів: подалі від цих цивілізацій і ближче до природи. Хатку поділено було на дві половини,- в одній мав жити Андрій Григорович, а в другій жив кокосовий горіх, милий Петро Бутель із своєю родиною. Родина була чималенька: двоє більшеньких, двійко меншеньких і троє чи четверо зовсім маленьких. Всі маленькі крутились під ногами і простодушно дивились вгору на Андрія Григоровича, а голови їм були руді, круглі, замість волосся - в ластовинню. На порозі хати стояла мати їхня з великим гордовито випнутим наперед животом,- вагітна ще на одне кокосеня. Хороша собі така жінка, теж дуже привітна, гостинна ще тою первісною, природною гостинністю, що лишилася ще в людей природи. Тут же вся вигиналася, скавучала з привітности ряба поросна сука, але така худа, що, крім великого, як спухлого, черева, нічого в ній не було. А недалечко в калюжі в приємній знемозі стогнала (також поросна) свиня з болотом на вухах. Все тут пашіло ростом, плодовитістю, соками життя!

Умивався Андрій Григорович просто біля порогу, а зливало йому на руки одне меншеньке кокосеня.

- Як тебе, хлопчику, звуть?

- Коля.

- Хороший хлопчик, татів син. Ну, лий ще! 

Кімнатка була малесенька, чепурненька, з чисто вимазаною долівкою. Попід стінами - прості лави; в кутку - сила наївних, губатих, схожих на Бутлів, святих; віконечка манюні, як у касі на вокзалі. А за віконечками садок,- вишневий, розуміється. Коло самих вікон у садочку столик, лави,- то для дачників, обідати там, чай пити, «читати в книжку», як пояснив Петро Бутель.

І Андрій Григорович таки напився там чаю, під тихим вечоровим небом, під заквітчаними білим цвітом вишеньками, серед дітей природи. Коло ніг йому, як годинник маятником, махала хвостом ряба сука і не зводила з його рота очей. Коло суки соромливо посміхалось трійко меншеньких, з-за кущів виглядало двоє більшеньких, а дядько Петро сидів на призьбі й виглядав із гущавини на своїм лиці. А потім, як вони пішли, Андрій Григорович слухав соловейка. І не одного, а двох, чи, може, й трьох. Вони то ніжно дзюрчали, то в буйному захваті тьохкали, клацали кастаньєтами, перестрибували на сопілку - звуки з усіх боків радісно, молодо, переплутуючись, зливаючись, розриваючись, крутилися вихорем над головою Андрієві Григоровичу. А він сидів під вишнями, підвівши лице догори, підставивши його цим звукам і, як людина, що їй по спині роблять теплий душ, блаженно жмурився і посміхався.

Садочок стояв на горбку над самою затокою Дніпровою. За соловейками зняли спів і жаби в затоці. Але в них виходило трошки гірше,- вони більше крякали, стогнали і робили такі згуки, ніби задніми зубами сласно й голосно гризли цукор.

За Дніпром зійшов круглий, з приємною утомою під очима місяць. Від нього по затоці лягла блакитна, блискуча дорога. Злотозоряна, блакитна, тиха ніч зустріла його урочистим співом. Андрій Григорович устав, підвів руки до місяця і пошептом проспівав: «ой, зійди, зійди, ясний місяцю!». Потім соромливо озирнувся й знову сів. Бідні городяни, бідні, нещасні, несвідомі жертви брукованих улиць, кам’яниць, залізниць! Вони нічого цього не знали; дзвінки трамваїв їм замість соловейків, міязми з кухонь і смітників замість подиху квіток і трав.

Довго ще сидів Андрій Григорович на лавочці під вишеньками, щасливо потираючи лисину і розхристані груди. Потім тихенько, щоб не злякати соловейків, пройшов до себе в хатинку. У сінях долі лежало багато людських тіл. Деякі трудно сопли, інші харчали, а один густо, як джміль у порожній банці од варення, гудів. Милі, невибагливі, щасливі діти природи,- спіть собі на здоров’я, на славу сонцю, місяцю, травам і соловейкам, що породили вас!

Не швидко заснув Андрій Григорович. Віконечків він не зачинив, щоб слухати соловейків. Дерев’яне високе ліжко з горбатим сінником було схоже на верблюда, і лежати на ньому треба було так само непорушно, як сидіти в човні. А що найбільше,- тиха, сміхотлива радість у душі не давала заснути. Ну, так же все було мило тут, затишно, ідилічно; ця наївна кімнатка з товстими сволоками, з губатими богами, з череватою піччю; ці віконечка, завбільшки з пів газетного аркуша розміру «Рідного Запічка»; сонний концерт у сінях; а за вікном білорожевий, поблакитнений місяцем садочок з дорогими співунами. А там за садочком затоки, озера, Дніпро, луки, широкий простір, чути, як земля з небом розмовляє. «Тс-тью! тс-тью! тс-тью!» А, це соловейко з місяцем розмову вів.

Комарики співуче, ніжно дзвеніли над головою і часом кусали,- бог з ними, то в щоку, то в ухо. Вухо свербіло й горіло, а Андрію Григоровичу чи під це свербіння, чи під спів соловейків згадувалося то те, то се з тих часів, коли в отаку місячну ніч не лежиться на верблюдосхожому ліжку, коли в грудях хор соловейків співає, а десь там у густому, темно-синьому затінку під вишеньками біліє і жде соромливо постать. Гей, було ж колись!..

___________

Прокинувся Андрій Григорович зовсім таки раненько,- сонечко от-от тільки зійшло. Воно б ще трошки, сказати щиро, послалось би, та Бутлі, старі й малі, як почали гомоніть, стукать, грюкать, то чоловік мусів таки прокинутись.

Але що то природа: якби Андрій Григорович в городі так мало спав та встав отак рано, то й голова боліла б, і в очах пісок різав би, і настрій був би такий, що хоч лізь головою в комин та й сиди там, щоб нічого не чути й не бачити. А тут він собі походжав по садочку, по подвір’ю, розмовляв з Бутлями, великими й малими,- і нічого. Тільки трошки ніби приємної втоми було. Соловейки щебетали з самого ранку,- коли вони й спали? - в садку так і лунав їхній спів. І людей, голубчики, не лякались, знали, що такій пташинці людина ніякого лиха зробити не може, хіба що якийсь безчулий, товстошкурий йолоп.

По обіді ходив на затоку. На березі зустрічались дачники з вудками, обручами, сіточками. От з ким він найменше мав бажання знайомитись. А, ні-ні, нехай вони собі з своїми обручами та велосипедами подалі од нього будуть.

Обідав він у садочку під вишеньками. Обід простий, сільський: юшка з риби, добре заправлена на цибулі, та смажена щука. Правда, дядько Петро в наївності своїй склав таку ціну за цей обід, як у городі треба заплатити в доброму ресторані. Але бог з ними,- звідки йому знати ресторанні ціни?

Зате ні в якому ресторані не могло бути за обідом такої музики, як у нього: цілих три соловейки співало. Та як: з такими модуляціями, з такою жагою, таким завзяттям, що аж ряба сука, що неодривно дивилась у рот Андрію Григоровичу, і та часом з інтересом поглядала на дерева до співців.

О, ні, тут не тільки переклади робить, тут можна було написати ту роботу, що вже так давно задумано. От де він її таки напише нарешті! Тиша, самотність, садочок, соловейки. Тільки сиди та хапайся писати під спів! Це ж саме натхнення, голос творчости самої природи ллється з налитих соками дерев.

Того ж вечора Андрій Григорович під спів соловейків написав Катерині Степанівні довгого листа з гарячою подякою за те, що вона знайшла йому такий благословенний куточок, що вирядила його з того проклятого богом города, що дала йому такі незабутні почування в цьому садочку. З кожною годиною, з кожною хвилиною свого тут пробування він виразно помічав, як весь перероджується, як клітини його тіла всмоктують животворну енерґію сонця, зелені, як уся психіка його стає зовсім іншою, він весь пом’якшав, став вибачливішим, добрішим, нема того вічного городського дратування нервів, жовчности, нидіння. Ну, зовсім інша людина стала! Велике, велике спасибі їй, Катерині Степанівні, за це!

___________

Щоб добре виспатись і приступити на ранок до роботи, Андрій Григорович позачиняв віконця. І шкода було, і навіть соромно перед соловейками, а мусів чоловік це зробити,- сон у нього був поганенький і вимагав тиші. Але й при зачинених вікнах спів було чути досить добре, милі співуни немов навмисне любенько дразнилися з нього й співали дуже голосно.

Та, правду сказати, й Бутлі таки додавали свого,- в сінях вони часом так хропли, що Андрій Григорович сідав верхи на свого верблюда і злякано прислухався: чи не душать там його хазяїнів. І комарики, хай їм усячина, надокучали. Накрився б чоловік з головою, так душно, дихати нічим.

А тут ще Жулька, ряба сука, чогось почала гавкать, як чоловік уже трохи задрімав. Вона спала під самими вікнами в Андрія Григоровича, і йому було чути, як вона спочатку робила «Ур!.. ур!.. ррр..», а потім з таким лютим гавкотом кинулась кудись од хати, що Андрію Григоровичу аж серце млосно заходило. А Бутлі собі лежали, як справжні бутлі, й хоч би ж тобі хто з них устав подивитись, або хоч хропти перестав! Ані чичирк, наче та Жулька гавкала десь в Африці, а не під самим вухом у них. Що то добрячі нерви!

Пізненько заснув Андрій Григорович. А встав знову рано, бо малі кокосенята чогось зранку дуже плакали, скиглили, а потім аж верещали, як їх били. Та й півень так же голосно та різко співав під вікном, наче встромляв ножа в уха. А все ж таки що то природа: якби це в городі чоловік недоспав дві ночі, то такого б нервування мав, такий би лютий був, що самому гірко од себе було б. А тут і настрій був лагідний, і різало в очі не так, як у городі, й голова боліла зовсім інакше. От тільки до роботи сідати в такому стані не хотілось. У роботі головне - початок. Як почнеш, так уже в тому самому тоні й далі йтиме.

На обід знов була юшка і смажена сомина. У городі пошукай такої ніжної, солодкої сомини! І соловейки співали, і Жулька махала хвостом і посміхалась, задираючи верхню тубу та вишкіряючи довгі жовті зуби.

По обіді Андрій Григорович простелив під сливками ковдру, узяв подушку і рішив трошки покуняти. Як чоловікові по обіді хоч з годинку поспати, то наче вночі виспався і навіть робити тоді можна буде. Чудесно лежати горілиць під сливками! Крізь мереживо листя і цвіту глибоко голубіє небо, а по ньому як кораблі з білими вітрилами пропливають одна за одною хмарини. Цвіт вишень і яблук аж куриться пахощами й кадить ними по садочку. Гусінь, кузочки, комахи, жучки - все нишпорить у траві, як у лісі, кожне собі лізе по своїй справі, поспішає, старається.

А на сусідній вишні розливався соловейко. І де воно в такої маленької пташинки стільки енерґії, вогню та сили в голосі бралося? Адже він, здається, ні на хвилину не вгавав ні вдень, ні вночі, а часом тьохкав з такою експресією, що Андрієві Григоровичу аж у вусі трошки дзижчало. Щоб не так чути, довелось покласти на одне вухо маленьку подушку, а другим притулитись до великої подушки. От так було чути як здалеку.

Та не встиг чоловік добре заснути, як почув, що хтось, тяжко стогнучи, підійшов до нього і раптом почав дуже штовхати під бік, мало не підкидаючи його. Андрій Григорович прожогом схопився й повернувся: од нього з переляканим хропінням жахнулась сіра поросна свиня. А бодай ти сказилась! Андрій Григорович, нервово потираючи лисину, знову ліг, а свиня, трудно, ображено стогнучи, почвалала до калюжі.

А от же знов-таки: і не багато подрімав чоловік, а що то значить подрімать на лоні природи, зовсім інше почування, хоч до роботи сідай.

___________

Та таки й сів. Гарненько застелив столика старими газетами, зверху бювара поклав, примадикував у щілині стола чорнильницю, щоб не перекинулась, розклав книжки, папір, узяв у праву руку перо, а лівою поважно, побожно провів по лисині і написав: «Причинки до історії штундарства на Україні». Що воно мало значити оте слово «причинки», Андрій Григорович, правду сказати, й сам не знав. Але як воно було майже по всіх заголовках поважних наукових українських праць, то чого б і йому не вставити його собі в заголовок.

Та річ, розуміється, не в заголовкові, а в самій роботі. Андрій Григорович хотів дати в своїй книзі історію й філософію українського штундарства. От які «причинки» йому хотілось вивести в цій праці.

Соловейко ніби зазирнув йому в папір, страшенно зрадів, зацмокав, заахкав, задріботів, заплескав у кастаньєти. За ним його сусіда справа, потім сусіда з лівого,- лускотом, ахканням, стогоном понявся маленький садок.

Андрій Григорович аж забув першу фразу, що давно вже склав про себе і нею ефектно мала починатися книга. Потім таки пригадав і написав. За нею написалася й друга, також уже давно складена, за цією третя. Перечитав,- виходить нічого собі. От аби тільки оті там співуни трошечки менше ляскотіли, бо трелі їхні бігають поміж думками, як хлопчики поміж людьми у поважній процесії.

Соловейки таки чогось затихли. Але тут прибіг маленький Бутель (їх так було багато, що Андрій Григорович уже й не пробував пам’ятати, кого й як звуть). Він на весь сад хльоскав батогом і кричав:

- А тато наловили йолшів! Йолшів тато наловили... наловили йолшів.

І важко було зрозуміти, чи «наловили», чи «наварили» тато йоршів.

- Ну, то що?

- А так.

І хльоснув батогом рябу суку Жульку. Жулька заскавчала і залізла під стіл між ноги Андрію Григоровичу. Він її погладив по голові, а бутленятові сказав:

- Собачку, Колю, не можна бить. Бач, вона цуценяток скоро приведе.

- Та я ж не Коля! - здивувалось кокосеня. І, вважаючи через це справу ліквідованою, почало гоцати круг столу, підганяючи під собою незримого коня.

Хм! Це вже Андрію Григоровичу трошки не подобалось: цей не-Коля міг би собі стрибати десь інде, а не отута, круг столу. Та й Жульці не місце було під ногами його. Звичайно, блажен, іже й скоти милує, але «Причинки» були трошки важніші за цього цінного скота.

- Ану, Колю, чи як тебе... Побіжи, подивись, чи багато наловили тато йоршів.

- Та багато ж! Оттаку - у купу!

І не-Коля розвів руками так, що аж хитнувся назад.

- Так ти той, ти побіжи поможи татові.

- Еге! Та мене ж прогнали до вас, щоб я тут грався. 

Е, це Андрієві Григоровичу ще менше подобалось. Як він буде служити для всіх бутленят місцем заслання й розваги, то з «Причинками» треба тут же попрощатися.

- Так ти знаєш що, хлопчику: ти біжи до тата і скажи йому, що ти мені заваджаєш писати. Чуєш? Так татові й скажи. Добре? А я тобі за це увечорі грудочку цукру дам.

Кокосенята дуже любили цукор. Вони щодня аж сварились за те, кому зливать на руки панові, бо зате мали грудочку цукру. Не-Коля охоче підстрибнув і, стьобаючи свого коня, погнав за хату. З цими дітьми природи треба було політикувати.

Андрій Григорович подивився на Жульку під столом, обережно одсунув од неї свої ноги, зідхнув, похитав головою і вмочив перо в чорнильницю. Так. Отже, далі.

Андрій Григорович перечитав ще раз написане, прикусив нижню губу, заплющив очі й став думати. Але тут щось з тріском, тьохканням і ахканням ввірвалось в поважний, стрункий ряд його думок, перелякало їх, порозкидало, поплутало. Андрій Григорович аж здригнувся, швидко розплющив очі і з непорозумінням озирнувся: що таке?! Ах, то співав соловейко! От, каналія, аж злякав. Він міг би вже собі десь полетіть, поїсти, чи що, хіба ж можна так довго все співать та співать.

Але то вже була соловейкова справа: коли їсти, а коли співати. Він витьохкував так, ніби пообідав щукою, соминою, йоршами і всіма смаженими й вареними рибами на світі.

___________

Ні, мабуть таки як чоловік не виспався, то навіть соловейко заважає робити. Андрій Григорович склав «Причинки», книжки, газети й одніс їх у хату. А сам пішов у ліс. Петро Бутель казав, що за веселком Бутлями був гарний сосновий ліс. Отам чоловік міг собі в цілковитій самоті, наодинці з мовчазними, поважними соснами гарненько обдумати роботу, а потім і писать її!

Але ні Петро Бутель, ні Андрій Григорович не взяли на увагу одне: дачники.

Дачник - явище цілком атмосферичне: на сонці він плодиться надзвичайно швидко й численно,- за кілька гарячих, соняшних днів він може заповнити собою всі кущі, гаї, ліси, луки, гори. Він - переважно земноводний, але й водяна стихія його не спиняє, аби сонце. Сонце робить його рухливим, задиракуватим, він скрізь нишпорить, залазить у кожну щілинку, висить на деревах, борсається в кущах, качається в траві, хлюпається у воді, кишить, галасує, свистить, бренькає, грюкає, чадить кухнею - тоді вся земля уявляється під пануванням всевладного дачника.

Але він не виносить негоди, холоду, дощу,- тоді він одразу губить свою жвавість, стає кволим, несміливим, маленьким, зморщується, розпливається і зникає. Тільки де-не-де недобитки його понуро і мляво брьохають по болоті до пристані.

А вигляне сонце, заграє листя тінями, як він знов з’являється, спочатку в невеликім числі, але далі з такою колосальною швидкістю множиться, що стає страшно за всю нашу планету. Знову всі вікна, двері, ворота обліплені дачником, як мухоловний липкий папір мухами. Знову звуки балабайок, грамофонів, скрипок, гітар, піаніна, всі разом, як у музичному магазині, товчуться в повітрі, й небезпечно пройти по вулиці; знову кишить дачник у водах, лісах, нетрях, забирається в манастирі, млини, в пловучі готелі, в покинуті селянами халупки.

Оцього не взяв на увагу Андрій Григорович, коли вирушив у ліс. Самотности він там не знайшов; під кожним деревом, як воскові фігури в паноптикумі, сиділи й лежали у всяких позах дачники. Як у паноптикумі, вони трудно, глибоко дихали і помалу водили головою за Андрієм Григоровичем. Вони мовчки, грізно проводжали його очима, зникали позаду, а попереду з’являлись нові у тих самих позах, мовчазні, воскові, моторошні.

Андрію Григоровичу стало якось недобре, і він швиденько поза городами пробрався додому.

___________

Ні, справу з «Причинками» треба було ставити зовсім на інший ґрунт. Чоловік повинен був добре виспатись, оце найважніше. Тоді ніякі Бутлі, дачники і свині не зможуть завадити. Тоді увага буде свіжою, бадьорою; вона влипне в роботу, як жук у смолу, і не одірветься, хоч би й хотіла.

Але як заснути, маючи для цього такі несприятливі фактори, як всебутлівське хропіння, Жулькин гавкіт, півнів спів і скигління бутленят? Все це явища такі, що не підлягають людській волі: Бутлі мусять хропти, Жулька - гавкати, півень - горлати, бутленята - скиглити; це їхні природні функції, так само, як функція дачника - скрізь нишпорити, а вогню - горіти. З цим уже нічого не зробиш. Щоб огонь не горів, треба його погасити. Але не можна ж було повбивати Бутлів, бутленят, Жульку й півня, щоб вони не виконували своїх функцій. Значить, треба було підходити з другого боку.

«Світ - це наша уява»,- так давно досліджено філософами. «Світ - це комплекс наших власних почувань»,- от ще друга філософська істина. Отже, щоб уникнути чогось, треба не мати почувань. Щоб не чути Бутлів, Жульки, півня й бутленят, треба було заткнути вуха ватою й подушкою. От і все.

І пречудесно вийшло. Все одразу затихло, замовкло, заніміло навкруги. Тільки ледве-ледве чути було, як гув Бутель, але так глухо й далеко, ніби десь у другому селі на весіллі поважно били в бубон. Хто його зна, може й Жулька функціонувала вночі,- Андрій Григорович не чув,- він спав і хріп як Бутель.

Отак за допомогою філософського думання людина поборює природу.

І зразу вранці зовсім інший світ настав. Бутленята були такі милі, симпатичні діточки, абсолютно не було ніякого бажання позакидати їх всіх у льох. Жулька аж скавчала, аж вихиляла задом, аж падала на спину від привітности. Півень гордо походжав по подвір’ю, ставляючи ноги твердо, точно як салдати на муштрі. В садку розлягались соловейки, а заквітчані вишні, запишавшись, стояли й не рухалися. Словом, природа в контакті з царем своїм, людиною, взявшись за руки, бадьоро й достойно починали свій день.

Андрій Григорович знову розклав газети, бювар, книжки, розгорнув «Причинки» й умочив перо в чорнило. Лице йому при цьому було таке урочисто-задумливе, поважне, книжки так строго й холодно дивились на пустотливих мух та бджіл, що соловейки принишкли й з острахом поглядали до хати, де шпортався цар природи. Аж коли він заплющив очі й застиг, немов солов’їха на яйцях, вони в честь його та своїх солов’їх дружно й радісно зацмокали, затьохкали, задріботіли.

Але Андрій Григорович тільки дужче заплющив очі, строго стиснув губи й не подивився на них. Потім ще раз умочив перо і почав писать. Вони співали, а він писав; вони співали, а він писав. Але, перечитавши, Андрій Григорович люто закреслив усе написане.

Ні, ці соловейки вже занадто багато співали! Ніхто нічого не каже: чудесна птичка, співає прекрасно, але... треба ж на все знати час, коли поспівать, а коли й попрацювать. А як сам не хочеш працювати, то хоч не перешкоджай же другому, лети собі десь на Дніпро в кущі та й співай скільки хоч. І де воно хоч сидить там, хотів би чоловік побачити.

Андрій Григорович підвівся й навшпиньках почав підкрадатись до того дерева, звідки чувся спів. На потилицю йому з гілля впало щось і полізло по тілі. Андрій Григорович лапнув рукою й роздушив волохатеньку рябеньку гусінь, з якої потекла зелена кров. Потилиця почала свербіти й пекти. А соловейко замовк. Ну, й добре, мовчи собі, а чоловік тим часом буде працювати.

Потираючи потилицю, Андрій Григорович скоренько взяв перо, прикусив губу й заплющив очі. Але зараз же мусів розплющити, бо по шиї щось знову повзло. Мацнувши рукою, знов налапав гусінь і скинув на «Причинки». Вона, то збираючись вся до купи, то розгортаючись, поповзла просто на «Учение о сектах». На «Причинках» після неї лишилась зелена кривуляста лінія, а шия так само засвербіла, як і потилиця.

- Ть-ах! ть-ах! ть-ах! - заахкав соловейко, побачивши це.

- Ану вас к чортовій матері! - сказав Андрій Григорович і так змахнув гусінь з «Учения о сектах», що вона й там лишила зелений слід.

Ні, природа абсолютно не здатна до поважної серйозної праці. Ахкає, цмокає, гуде, дзвенить, лазить по шиї, хрюкає, гавкає. Які тут у біса можуть бути «Причинки»?

Андрій Григорович забрав газети, бювар, книжки, поклав на них «Причинки» та чорнильницю і, держачи це перед собою, як Бутлиха казан з окропом, поніс у хату. Розташувавшись на столі під губатими богами і позачинявши вікна, він умочив перо, заплющив очі й став думать.

- Е-е-е! - заскиглило в сінях бутленя.- Їсти хочу!..

- От я тобі так дам їсти, що спухнеш мені одразу! Черва б вас поїла од мене. Нема на вас халери.

- Е-е-, ххи, ххи!..

- От я тебе похикаю там! От я тебе похикаю! Біжи, скажи Іванові, щоб соломи вніс! Чуєш, ти?

Ні, воно не чуло. Воно «хикало» й нудно скиглило, як напів одірвані старі двері на вітрі. Раптом щось у сінях ляснуло раз, другий, третій і після того розлігся такий вереск, що Андрію Григоровичу аж у пучках защеміло. Верещання з лопотінням ніг пробігло попід вікнами й зупинилось на призьбі, саме коло Андрія Григоровича.

Він поклав перо на кінчик столу й став ходити по хаті: колинебудь кокосеня та втомиться ж і затихне.

Але на поміч першому прийшло друге. Воно також чогось хотіло, також скиглило і «хикало». Бутлиха спочатку так само бажала йому і «халери», і «бенері», так само нічого не мала проти втручання «черви», а потім кінчила тими самими ляпасами. Друге кокосеня так само заверещало і вибігло з сіней на призьбу. Стало їх уже двоє.

Черга була за третім. Але Андрій Григорович не мав часу пережидати їх всіх,- він знов склав газети, бювар, книжки, поклав на них «Причинки» й чорнильницю і поніс у садок. Все ж таки з соловейками краще було мати діло, ніж з бутленятами.

Власне з соловейками можна було поладнати так: коли треба думати, тоді ходити по стежці попід вишнями. Соловейко мовчатиме, а як чоловік сяде записувать обдумане, тоді хай собі соловейко співає.

Розуміється, так зовсім мирно й полюбовно можна було б розв’язати питання, коли б соловейко не псував усю справу нетерплячкою: він не міг помовчати ані хвилинки,- перелетівши на друге дерево, він співав там далі, поки Андрій Григорович ходив; а як той сідав, вертався на старе місце. І весь час тьохкав, ляскав, стогнав, свистів, харчав, скреготав.

Ну, коли так, то й Андрій Григорович не мав чого церемонитись. Він знайшов суху гілляку і з усієї сили вдарив нею по лаві. Аж кора посипалась додолу. У садку стало тихо; так тихо, спокійно та лагідно, що чоловік аж здивувався. Стало зразу чути, як бджілки гули собі в квітках, як за хатою скиглили кокосенята, як на Дніпрі далеко-далеко гудів пароплав,- наче все зажило навкруги, наче всі звуки вирвались з-під рядна, яким їх було накрито. Ага, чортів сину, ото ж знай собі й мовчи отам!

Лукаво посміхаючись, Андрій Григорович поклав біля себе гілляку, узяв перо в руку, присунув ближче «Причинки» й став читати останню фразу.

«Тю-віть! Тю-віть! Лю-лю-лю-лю! Ах-три! Ах-три!»

Андрій Григорович схопив гілляку й бахнув по лаві, соловейко як подавився чимсь серед співу, на хвилину затих, але, ніби проковтнувши, задріботів далі.

Що ти його робитимеш?! Не міг же чоловік сидіти за столом і весь час, як нічний сторож, калатати гіллякою по лаві. От, бісової душі, яка паршива птичка! Яке мале, а яке галасливе! Нічого й нікого не чути за ним. А йди ти к чорту з своїм дурним тьохканням!

Андрій Григорович схопив гілляку й шпурнув нею в дерево. Посипався рожевий цвіт і щось сіреньке пурхнуло з вишні.

Стало тихо, але Андрій Григорович уже не міг так швидко, зібрати думок. Та й шия вся свербіла, палала, всю її обкидало довгими пухирцями, які хотілось сласно дерти нігтями. Мухи, як показились, лізли в очі, в ніс, у вуха. Потім, крекчучи й стогнучи, прийшла в садок поросна свиня; вона нічого такого не робила, за що б можна її вигнати, тільки ходила собі й стогнала. За хатою Бутлиха почала кликати курей, тоненько, але голосно кричачи: «Тю-теньки, тю-тю-тю! Тютечки - тю-тю-тю!» За нею хором закричало декілька бутленят. Свиня непокійно, заздрісно захрюкала й кинулась на крик.

- Тьах! ть-ах! ть-ах! - зацмокав соловейко.

Андрій Григорович як опечений вхопив з землі недогризену Жулькою кістку й пожбурив нею в дерево. Знов посипався цвіт і пурхнуло сіреньке. Але Андрій Григорович уже не дав себе обдурити: він назбирав повні руки каміння й пішов походом на заклятого співуна,- його треба було зовсім з саду вигнать! Не давать йому, паршивцеві, пискнути ні на одному дереві, ні на одну хвилину, стероризувати його, одбить йому всяку охоту піднімати тут галас. Годі! Або «Причинки», або дурне тьохкання; а разом вони не можуть бути.

___________

І з того дня розпочалася рішуча, без усяких сантиментів і вагання боротьба.

Андрій Григорович обкладав себе камінням, розкладав «Причинки» і ждав. Та погана пташка уже пізнавала його здалеку і підло затихала, коли він з’являвся в садку. Але та тиша була тільки до того моменту, як чоловік брався за перо. Тут саме й зачиналось тьохкання. Тоді Андрій Григорович, набравши в руки каміння, починав, як кулемет, без перерви, без спочинку, одне за одним розстрілювати всі дерева. Цвіт летів на землю як сніг, ламалися гіллячки, лопотіло листя, бджоли, джмелі, оси з жахом гули й тікали, горобці збивались на хату й з острахом поглядали в садок.

Наставала тиша, сувора, принишкла. Але Андрій Григорович уже добре знав її. Він, не гаючи часу, біг під дерева, збирав розкидане каміння і зносив його знов на лаву. Присівши на часинку, він утирав піт з чола і лисини, чухав шию, ногу, руку, покусані комарями, гусінню та комахами і чекав.

Але боротьба ускладнялася тим, що Андрій Григорович був сам, абсолютно сам, як палець, а в соловейка сила спільників. Коли соловейко затихав, спочивав, збирався десь у сусідньому садку з силами, в цей час Андрій Григорович мусів боротися з комарями, мухами, осами. Раніше їх ніби менше було, тепер же вони тільки те й робили в садку, що шпигали його, лоскотали, гуділи над вухом, лазили по «Причинках», кусали за ту, що писала, руку. З землі повзли загони комах, забиралися під штани до голого тіла і кусали так, що ноги вкривалися величезними ґулями, що аж пашіли вогнем. А на деревах висів другий спільник соловейків - гусінь. Вона для того там і сиділа, щоб упасти згори на шию й укрити її пухирцями.

Часом соловейко замість себе присилав сорок. Ці дурноверхі птиці скрипіли, дирчали й стрекотіли з такою силою, що їх було чути аж із третьої дачі, куди чоловік і докинути каменем не міг.

А як не було ні соловейка, ні сорок, то неодмінно з’являлась свиня, або Жулька, або квочка, або качка. І все це конче до столу лізло, під самі ноги, ближче до «Причинок» і не мовчки, ні, а з хрюканням, скавулінням, квоктанням, кряканням. І не було ні «халери», ні «бенері» на них.

Навіть од людей не було помочі. Навпаки, Бутлі явно допомагали соловейкові. Вони систематично, уперто грюкали, стукали, кричали, свистіли, співали. Не задовольняючись тим, вони щохвилини прибігали до нього продавать йому то те, то се. Ці люди страшенно любили все продавать: і зелену цибульку, і молоду редечку, і зливання на руки, і хождіння на пристань за газетою. І меншенькі, і більшенькі, і зовсім великі. Бутлі ніби тільки й мали роботи, що чіплятися до Андрія Григоровича та брати з нього ресторанні гроші. Вони пильно стежили, щоб він сам нічого ніде не купував, не їв, щоб нікому, опріч їх, недавав грошей. Вони вважали його покищо тільки за свою аренду. Але помалу переходили на власність. Зубні щіточки, мило, гребінець уже перейшли до бутленят, а Петро Бутель уже з паперу, наготовленого для «Причинок», крутив цигарки. Мало того, вони чогось годували Андрія Григоровича самою рибою. Бог їх знає, що вони мали на меті, але щодня на сніданок, на обід, на підвечірок, на вечерю давали то сомину, то морену, то щуку. Андрій Григорович після кожної страви почував якусь чудну важкість у шлункові й щось пекло під грудьми. Все це, розуміється, не надавало чоловікові сил, так потрібних йому в такий момент.

І все ж таки з свинями, комарями, Бутлями якось можна було б дати раду, коли б справитись із головним ворогом - соловейком.

І який дурень, який сантиментальний йолоп і провокатор розпустив по світі дурну, безглузду байку про цю паршивеньку, крикливу птичку? Що доброго, що гарного в її співі? Тьохкає як хлопча на цибуляному пір’ячку; хрюкає як порося; скреготить, як п’яний чоловік зубами у сні; цмокає, безглуздо свистить, стрекоче. І страшенно ж одноманітно, нудно, без всякого чуття, а найголовніше - без кінця; вранці, вдень, увечері, вночі, знову цілий день, цілу ніч. Чи чоловік спить, чи робить що, усе спів, усе спів йому над головою. От якби отих ідіотів, що вихваляють цього паршивця, посадити хоч на місяць отут у садку,- нехай би послухали його двадцять чотири години на добу без перерви! Ого, перестали б зідхать і славословить йому. А то прийде якийсь слинявий поет у садочок на годинку, витріщиться на місяць, схилить розм’якшену голову на плече, послуха тьохкання і піде собі додому. А потім у віршиках своїх теж тьохкає й вихваляє «чудового співця весни». Ні, голубчику, а чи не хочеш ти так: ти прокидаєшся, а воно вже тьохка, одягаєшся, а воно скриготить, сідаєш чай пити, газетку почитати - воно свистить, аж у вухах лящить; хочеш листа написать,- воно лопотить; обідаєш - знов тьохка, хрюка, скрегоче; підеш з дому,- на вулиці за тобою свистить, деренчить; лягаєш спати - те саме. І так що божого дня, щохвилини. Нема нічого найінтимнішого, що б ти не робив без співу соловейка. Ану, що б ти тоді заспівав, поете?

Ні, другої такої дурної, такої надокучливої, вульґарної, абсолютно непоетичної й нахабної птиці Андрій Григорович не знав. Вона чисто все паскудила своїм криком, вся природа просто була пригнічена цим галасом, просто не жила, та й годі.

І головне, ніяк не хотіла летіти собі десь інде. Конче їй треба було галасувати в цьому садку. Ну, хай би перелетіла в сусідній, чорт його бери, чоловік уже здалеку якось терпів би. А то ж неодмінно в цьому садку, та ще на тому ж таки дереві, над самою головою, біля самих «Причинок». Розуміється, тут десь у гнізді, сиділа його мадам і він її розважав. Але це зовсім не вимагало такого безперестанного галасу, од якого у самої мадам могла тріснути голова. Адже й у других пташок є й гнізда й мадами, але вони поводяться тихо, пристойно, без нахабства. Нащо вже криклива птичка горобець, але й той хоч уночі мовчить.

___________

Аж нарешті саме небо вступилося за людину. І воно не витримало: захмарилося, потемніло, спухло, грізно налягло грудьми на землю і линуло дощем. Мало того: таким холодом війнуло, що поросна свиня забилась у саж, гребні курам посиніли, горобці поховались у стріхи, бутленята на піч, а дачники й мухи поприлипали до гарячих груб. Все замовкло, зщулилось, принишкло.

Андрій Григорович позачиняв вікна, розстелив на столі під губатими богами старі газети, розклав книжки і розгорнув «Причинки». В шибки весело дріботів дощ, його вірний друг-помічник; холодний вітер люто трусив цвітом, мордував дерева, ламав гілляки, гасав по садку й розшукував того паршивця. Ага, серденько, доспівався, дотьохкався?

Сласно потираючи трошки змерзлі руки, Андрій Григорович умостився в куточку, взяв перо й прикусив нижню губу. Пречудесна тиша ніжно плавала навкруги, а за вікном гули й шуміли вітер з дощем, сторожі тої тиші. Залякані отим паршивцем думки почали виходить з куточків мозку й лаштуватись у ряди. Андрій Григорович любовно, обережненько пересаджував їх одну за одною на папір, вирівнював, пригладжував, прикрашав.

І раптом крізь шум дощу, крізь свист вітру, виразно, голосно, бадьоро, пренахабно залунало тьохкання, скреготання, лопотіння. Андрій Григорович аж скочив і подивився в вікно. Дерева трусились, гойдались, дощ бив з такою силою, що на столику аж димок стояв, а соловейко співав! І зразу тиші як не було, зразу не стало чути ні дощу, ні вітру, думки, як горобці, поховались під стріхи,- лишилось на всьому світі тільки тьохкання та скреготання, яке чоловік мусів сидіти й слухати.

Андрій Григорович пустив безсило руки, весь опав, осів і заплющив очі.

«Тс-ах! Тс-ах, тс-ах! Тю-віть! Тю-віть! Куль-куль-куль-куль!»

Раптом Андрій Григорович схопився, кинувся до калош, набив їх на ноги, одяг тепле пальто, витяг з шабатурки парасоля і рішуче вийшов із хати. Вітер, як з пожарної кишки, вдарив його дощем по лиці, забив дух і закотив полу аж на спину. Парасоль гнувся, пищав і викручувався з рук. З мокрої трави лилася в калоші вода, а з дерев падали на голову й на шию цілі струмки дощу. Але Андрій Григорович твердо й непохитно прямував до своєї мети: він хотів знайти гніздо соловейкове і знищити те кодло галасу й нахабства. Знайти зараз же, негайно, шукати цілий день, впасти отут, під дощем і негодою, а не вийти з саду, поки не буде його перемога!

В калошах уже хлюпало й чвакало; ноги були мокрі до колін; руки, держачи парасоль, заклякли, на синьому кінчику носа гойдались краплі дощу, падали, з’являлись. Вітер засипав дощем то з одного боку, то з другого, дерева - з третього. Мокре, холодне, гниле пекло крутилось, шуміло й вило в садку. У цьому пеклі на землі поміж кущами нишпорив Андрій Григорович, зазираючи на кожну гіллячку, а на дереві то тут, то там радісно, голосно співав соловейко.

Так тяглося доти, доки не почало темніти. Андрій Григорович сідав коло столика спочивати, водив очима по кущах, потім знову чвакав калошами і розгортав кущі палицею. А соловейко сидів на вітах, дивився на нього й співав.

І вмить соловейко затих, а Андрій Григорович, розгорнувши над самим рівчаком кущ шипшини, несподівано побачив кругленьке гніздечко. У ньому глибоченько лежало четверо рябеньких, ще зовсім теплих яєчок,- мадам-соловейчиха, очевидно, допіру випурхнула. Ага, співуне! А що: чия взяла? От тепер побачимо, як ти співатимеш!

Андрій Григорович обережно вийняв гніздечко і сховав його під пальто. О, тепер уже можна було йти в хату.

Ноги, руки, спина були мокрі. Підборіддя трусилось від холоду,- чоловік чогось почав чхати, але зате весело посміхався. А що: хто старший, чортів сину? Га?

Андрій Григорович переодягся і ліг на ліжко. Він таки трохи притомився, та де ж: години чотири під дощем і вітром брьохав у мокрій траві. Аж щоки й вуха почали горіти й голова стала важкою. А зате яка мила, благодатна тиша стояла в природі, тільки вітер та дощик шелестіли за вікном.

І вмить, як грім, як гармата, над вухом затріщав спів соловейка. «Ах-цри! ах-цри! ах-цри! Тю-віть! Тю-віть! Тях-тях-тях-тях!»

Андрій Григорович підскочив, сів на ліжку і знов впав. Голова боліла, в грудях дряпало, по тілі котилися гарячі хвилі. А паршивець за вікном тьохкав собі, скрекотав, лопотів, живий, здоровий, невловимий.

Андрій Григорович застогнав і накрив голову подушкою.

___________

Він застудився і весь покусаний комарами та гусінню, весь в прищах, у ґулях, у пухирях, кашляючи, чхаючи, чухаючись мусів пролежати три дні в ліжку з забитими ватою вухами й накритою подушкою головою. Щоночі йому снилися соловейки, що сідали йому на лице м’якими, величезними, як подушка, задами і душили його, тьохкаючи та скрегочучи зубами.

А на четвертий день ошелешений кокосовий горіх разом з кокосенятами одвозив його на індійській пірозі до пароходу. На пристані сторож подав Андрію Григоровичу листа від Катерини Степанівни. У тому листі ця сантиментальна дама писала щось про соловейків, ідилію, про лоно природи. Андрій Григорович, не дочитавши листа, подер його й викинув у Дніпро.

І тільки дома, після ванни, лежачи в чистому, м’якому, рівному ліжку, з насолодою слухаючи дзвінки трамваїв і глухий, рівний, могутній гомін любого міста, Андрій Григорович з полегшенням зідхнув, погасив електричну лямпу і тихо заснув без вати в вухах, без подушки на голові.

У ГРАФСЬКОМУ МАЄТКУ

Що може статися від того, що чоловік одного вечора візьме та й піде собі на прохід не до цвинтаря, а, скажемо, до графського парку? Здається, нічого.

От живе собі молодий студент у містечку, містечко брудне, як лахміття на смітнику, нудне, убоге, обшарпане, забуте богом серед степової, рівнини; і єсть біля нього дві зелені плями, цвинтар та графський парк. От чоловік і ходив собі до одної плями, а потім пішов до другої. Щовечора, як містечкові єврейські кози вертаються з поля, мекекаючи на весь степ дрижачими металічними голосами, Юхим брав собі в руки ціпочок і потихеньку виходив із хати, обережно причинивши двері, щоб мати не чула.

Невеличкий, як хлопчик, білявий, з жовтими вусиками і рожевими дитячими вухами, він ішов собі, ні на кого не дивлячись, ні до кого не говорячи.

На цвинтарі росла густа, пишна, незаймана тирса. Юхим сідав на стару могилку, длубав суху землю ціпочком і думав. Хто може знати: а може справді життя отих померлих, отих, що лягли під похилі хрестики, перейшло у цю сріблясту травицю, таку ніжну, сумовиту. А потім перейде в дерево, в кузочку, в вівцю, інше яке живе творіння, робитиме так тисячі переходів і знов колись-колись перетвориться в людину і заговорить, заспіває, заплаче. Хто може з певністю сказати, що́ є життя, що́ смерть?

Так ходив Юхим щовечора до цвинтаря. І кози вже знали його, і пастушки. От іде студент, дячишин син, розстріляний більшовиками, син п’яниці-дячихи, більшовички. Може пастушки ще й інше говорили, та Юхим того не чув. Хіба можна переслухати все, що говорить зачучвверене, темне, степове містечко?

Але раз припало так, що ввечорі на цвинтар понесли когось ховати. Ну, що ж,- Юхим звернув у перевулок і пішов у другий бік, через ринок до графського парку. Туди було трохи далі, а надто, те невигідно, що треба було йти вулицями. Тяготні вони, ці містечкові порохняні, задрипані вулички; цікаві та настирливі, кожний рух твій очима обсмокчуть, обгризуть як голодний собака кістку; як рентгеновським промінням з кожного віконечка, з кожної щілинки пронижуть тебе крізь одежу до самих кісток. А що вже виведуть з того, що саме висмокчуть, того ніяка фантазія передбачити не зможе.

Графський маєток, парк і лісок за ним були все ж таки трошки осторонь од містечка, не торкались і краєчком до цієї сірої галасливої нечупайди. Будинок заховався за старий, полуплений мур, а круг муру струнко, як вартові на варті, стояли тополі, чуйно напруживши гострі вершечки. Тільки одним боком будинок підходив ближче до муру і з поля крізь тополі видно було вікна другого поверху. А там далі тягся парк, а за парком молоденький лісок.

Над містечком вже стало вечерове сонце. Величезне, гаряче, червоне, воно неначе набухло від крови і в знемозі повисло над далекими млинами. А від нього усе палало і кривавилось: і стовбури тополів, і мур, і сорока на самотній груші серед закривавленого жита, і білокорі березки у графському лісі за парком. Гарячий, червоний сум став над степом, а з містечка сирітливо і тужно котилися повільні хвилі погребного дзвону.

Юхим зовсім не перед цим дзвоном зняв свого кашкета й побожно ніс його в руці. Ні, мертвих нема за що ні шанувати, ні жаліти, їх можна тільки пам’ятати. А кашкета скинув так собі, перед сонцем, перед сумом, перед високим, степовим, зеленкуватим небом. Так і в лісок увійшов вузенькою стежкою, гладенькою, втоптаною босими селянськими ногами. Тут зразу повіяло прілою вогкістю, духом мокрого листя і кори. Стежка від ранішнього дощу була слизька, з зеленими од листу калюжками, через які треба було переступати, хапаючись за вогкі віті й обіймаючи руками деревця.

Ліс не любить гомону і руху. В ньому треба стояти, як у храмі. Юхим зупинився, підвів лице догори і застиг. Лісок стояв нерухомо, затаївшися, скоса стежачи за студентом. На стовбурах і гіллях застигли жовто-червоні плями сонця і від них по лісі розсівалася золотиста мла задумливої туги. Урочисто й поважно мовчали старі дідусі-пні, порослі мохом і грибами.

Юхим знав звичаї лісу і не рухався. Правда, отак з підведеною догори головою, в довгій синій косоворотці, схожій на підрясника, з білявим гладеньким волоссям аж до плеч, невеличкий, біленький, він скидався на паламарчука або послушника біля олтарю. Ще й посміхався блідим, як на молитві, усміхом, чи то благальним, чи то восхвальним. Але хто міг його тут бачити? Паламарчук, то й паламарчук. І хай благословенні будуть усі: і паламарі, й архиреї, й злодії, і добрії й злії, усі, що живуть там за цею блаженною тишею лісу во ім’я великого спокою.

От тут і сталось. Щось легенько хруснуло недалечко. Що може бути в такому лісочку? Впаде гіллячка з дерева, пташка наступить лапкою на віточку, а може заяць, вилупивши злякані круглі очі, опукою прострибає кудись у глиб ліска. Юхим повернув собі лице у той бік, все так само посміхаючись і слухаючи вечірню тишу. І тої ж таки миті очі йому стали такими самими, як у зайця, посмішка скисла на лиці, розтала, а рука цупко вхопилась за гладенький стовбур березки.

На старому пні сиділа панна. На голові їй очіпком була зав’язана густо червона хусточка. Ноги були взуті в червоні пантофельки й червоні панчохи. Все останнє - біле. Якась лілея з червоним стеблом і червоним вінчиком згори. Правда, волосся чорне й очі чорні,- це теж одразу кидалося в око.

Панна лукаво покусювала собі травинку й погойдувала маленькою червоною ніжкою. А очі з іскорками сміху, трошки скоса, так що виразно синіли баньки, дивились просто на Юхима. Ну, просто таки на нього, в лице йому, в самі очі, в саму душу. І ніби навіть чогось ждала від його,- бо так помаленьку, ритмічно погойдувала ніжкою в червоній, мокрій від роси пантофельці, а сама травинку покусювала.

Може йому треба було щось сказати їй? Скинути кашкета й увічливо вклонитись? Але ж кашкет був у руці, уже скинутий раніше. А сказати щонебудь? Бог же його знає, що говориться в таких обставинах.

Раптом панна неголосно, неначе про себе засміялась, легенько встала, взяла спозад себе букет квіток і пішла собі в той бік, де був графський парк. Вона могла цілком спокійно йти собі не оглядаючись, бо Юхим як прикипілий стояв на одному місці. А вона ступила з кілька кроків і повернула червону голову назад. І знову лукавий, ніжний усміх потягся від її очей у саму душу Юхимові. Та так і йшла з поверненою назад головою, з червоним очіпком на чорній голові, з букетом у руці, з смішком в очах. Ах ти боже мій! Що ж чоловік мав зробити в такому випадкові? От одвернулась і пішла швидше, біліючи поміж деревом сукнею. От знову озирнулася, неначе зупинилась і хитнула головою. І побігла.

Плями сонця стали густішати, зливатися з листям і гаснути; ліс потемнішав: старі пні невдоволено набурмосились,- доки ж стоятиме той хлопець там біля берези, встромивши очі у ліс?

Юхим зідхнув, розтеряно посміхнувся, надів кашкета й підійшов до того пня, де сиділа панна. Ага, вона застелила пень листям береста. Любі листики, вони поприлипали, порозгладжувались. От тут вона сиділа, ось слід од закаблука, кругленький, глибокий, як од ціпка, а от забута жовто-фіолетова квіточка. Юхим помалу, обережно сів на те саме місце, але зараз же підвівся, обережно зібрав усе листя, поклав на них квіточку й пригорнувши до грудей, поніс із собою.

Але пішов він не тою дорогою, що прийшов. Хто зна, що ввечорі може трапитись у лісі з самотньою дівчиною? Може вона якраз і хотіла того, щоб він провів її додому. Аджеж то факт, що вона так пильно, так довго і так невороже дивилась на нього. Вона, мабуть, не дуже розсердилась би, коли б він делікатно, цілком коректно і поважно сказав їй: «Вибачте, шановна панно, надворі вечір, в лісі може бути небезпечно, чи не дозволите мені провести вас додому?» Що ж тут нахабного або неввічливого? Вона не мала б ніякого права розсердитись. Аджеж, їй-богу, то факт, що вона озирнулась і, посміхаючись, довго дивилась на нього, немов кликала за собою. Значить, їй не було неприємно, що він був з нею в лісі й так близько стояв біля неї?

Але раптом ноги сами собою стали: а чи подивилась би вона так само, коли б знала, хто він? Коли б знала, що його мати поперед усіх селян перша вбігла в графський дім і, п’яна, розпатлана, била люшнею дзеркала, портрети, посуд, рояль. Чи посміхалась би вона, коли б знала, що мати його щодня п’яна танцює серед містечкового базару, а дітвора шарпає її за спідницю, пхає в калюжі, люди дивляться на неї з посмішкою огиди й остраху? А мати тикає їм дулі, лається матерними словами й робить непристойні жести, викликаючи гидкий регіт і свист.

Юхим потихеньку повернув убік і пішов до поля,- панна, певно, вже й сама дійшла додому. Та й хто тепер зачепить її біля самого графського маєтку, де недавно стояла ціла рота німецького війська, а тепер стоїть усюди сторожа з найманих людей? Графів тепер ніхто не сміє зачепити. Волос з графської свині не може тепер впасти. Іди, панно, сміливо додому!

___________

Після того студент Юхим, дячишин син, цілих два дні не ходив на прохід. Удень він бігав по містечку по своїх учнях, од одного єврейського будиночка до другого. А ввечорі замикався в повітці за льохом і словом не обзивався, як п’яна матір торгала і била кулаками в двері. У хаті він уже не жив. Переніс тапчана у повітку, застелив рядном, біля дверей столик приладнав. У кутку покірно іржавів старий плуг, біля нього розсихалась діжка з пір’ям; пір’я часом літало по повітці бозна від чого. Але вночі крізь одчинені двері видно було мерехтіння зір, затишком і старим спокоєм дихала старенька повітка, з якої він ще хлопцем крав у матері яблука.

На третій день він одяг тужурку, вичистив гуталіном черевики і пішов просто до графського парку. Господи боже, невже біля графів і пройти не можна?

Розуміється, він пройшов біля них. Пройшов навіть у лісок, посидів на тому пні, де сиділа панна, потім дійшов ліском до муру паркового. Там була зелена хвіртка в стіні з іржавою клямкою і кругленькою дірочкою від кулі,- хтось прострілив. Обережно подивився в дірочку, але крім зелених гілляк нічого не побачив. І пішов собі назад, додому. І нічого з ним від того не трапилось.

Так само й другого дня, й третього не сталось нічого. Можна було гуляти цілком вільно, безборонно скрізь: і понад муром, під тополями, і в ліску, і в полі проти вікон будинку. Ніде не було ні душі. Селяни не ходили більше стежкою попід тополями до лісу по хмиз,- не до хмизу їм було тепер. Графи сиділи за мурами, а сторожа пильнувала другого боку, де була економія, де стояли скирти соломи, клуні, стайні та повітки під соломою, яка тепер загорювалася сама собою. Часом біля парадних ґратованих воріт видно було людей з рушницями. Одного разу на гнідому баскому коні потиху виїхав з воріт молодий чоловік в офіцерській одежі, з погонами, з кокардою, з нагаєм у руці, при шаблі й револьвері. Хто то міг бути? Графський син? Років з п’ятнадцять графи не мешкали тут, усе за кордоном або по столицях жили. Можливо, що та панна - графова дочка. Казали люди, що вдовець граф приїхав з дочкою і двома синами - офіцером і малим хлопцем. При хлопцеві ніби й учитель був.

Але яке Юхимові діло до них? Він ходив собі на прохід по селянській землі. Схотів, до цвинтаря пішов; схотів - стежкою до панського лісу. А то раз межою поміж хлібами на горбик до самотньої груші вийшов. Одного разу навіть виліз на грушу, на самий вершечок, сів собі там і сидів, скільки знав. Звідти добре видно було вікна будинку і клаптики подвір’я перед вікнами. От пройшла жіноча постать в білому, але так потиху та поважно, що мабуть, не молода вже жінка то була. Коли засвітились вогні в домі, стало видно людські тіні в вікнах. Якби вилізти на тополю, то можна було б, напевне, розібрати обличчя і бачити все, що діється в кімнатах. І нічого, властиво, в тому не було б надзвичайного, коли б чоловік з цікавости подивився, як живуть графи. Хіба з груші можна щось побачити? І далеко, і низько. А то біля самого муру. І в подвір’я зазирнути можна. Колись хлопцем Юхим скільки разів ходив з матір’ю у графський двір. Мати тоді була молода, гарна, весела. Тато все сердився, що вона ходила туди. Чи й тепер так само там, як тоді було?

І, розуміється, нічого надзвичайного й не сталось. Коли зовсім таки добре стемніло, Юхим потихеньку, не роблячи зайвого галасу, підійшов до тополь, вибрав ту, що була найгустіша, і чудесно виліз собі на неї. Одягнений у темне, він зник серед темного листу непомітно. А тим часом тепер міг бачити вже далеко краще. Спочатку видно було крізь нижні вікна, як за довгим білим столом сиділи люди й вечеряли. Власне, він добре бачив тільки спину, навіть і не спину, а потилицю якогось добродія та профіль сивої дами. А про других догадувався по руках, що часом простягались за чимнебудь по столі. Зате потім, коли погасли вікна внизу й засвітились нагорі, він якраз проти себе побачив панну в вікні. Вона так само була вся в білому, але на голові вже не червонів очіпок. У глибині кімнати горіла рожевим світлом лямпа. І вся кімната була як рожеве гніздечко, затишне, ніжне, тепле. Панна заклала руку за голову, стала посеред вікна й підвела голову до неба. Шкода, що лице було в тіні,- чи посміхались і тепер її очі лукавим, звабливим посміхом? Тільки виразно було видно через підняті руки на тлі темної рожевости кімнати високі опуклі груди.

Потім панна зайшла в глиб кімнати і зникла. Довго не було її. Далі знов з’явилась, але руки й шия були вже їй оголені й коси висіли по грудях нижче пояса. Вона знову підняла руку, щось знайшла і... вікно запнулось темним, тільки посередині лишилась тоненька рожева смужка.

В інших вікнах також видно було постаті. З одного навіть зачувся чоловічий спів, але Юхимові вже защеміла нога і він зліз із тополі.

___________

А другого дня, саме по обіді, коли мати спала, на подвір’я зайшов якийсь чоловічок, сивенький, невеличкий, з підстриженою борідкою, одягнений у штани й тужурку з парусини з золотими ґудзиками. Чи чиновник якийсь, чи лакей з залізничого буфету. У руках прутик од собак, а на голові рудий, пиріжком капелюх. Йому треба було студента Молочайченка. Тут студент Молочайченко? Тут.

Тоді чоловічок ввічливо скинув капелюха і, так стоячи перед Юхимом, сказав, що його прислав граф з проханням до студента Молочайченка бути таким ласкавим і прийти сьогодні ввечорі до графа в маєток. Граф сами б заїхали до студента Молочайченка, але вони трохи нездужають і прохали шановного студента Молочайченка завітати до графа сьогодні ввечорі, годині о шостій. Так говорив старенький чоловічок, стоячи без шапки перед Юхимом і дивлячись на нього добрими й сумовитими очима.

Студент Молочайченко насамперед подумав про грушу й тополю. Але ж старенький чоловічок стояв перед ним без шапки. Коли б це сприводу груші чи тополі, то, мабуть, стояв би інакше. У кожному разі чоловічок міг би надіти свого капелюха.

- А не знаєте часом, чого саме треба графові?

Чоловічок, розуміється, знав. Граф хотіли просить господина Молочайченка бути їхньому синові за вчителя. Той учитель, що приїхав разом з графом, сьогодні виїхав. Якась причина вийшла і він виїхав. А паничу-графові восени треба поступать у гімназію. У город писати - довго, а в містечку тільки один студент, іменно вони, господин Молочайченко.

Господин Молочайченко стояв перед чоловіком весь червоний. Розуміється, це було зовсім ні до чого, навіть таки не поважно, по-хлопчачому. Адже стояв перед ним старий чоловік без шапки і не червонів. І нічого такого особливого не було, що граф просив його бути за вчителя. Не писать же, справді, в город, коли є вчитель тут у містечку.

- Добре, скажіть графу, що я ввечорі прийду... Так-так; о шостій годині. Бувайте здорові.

Після того студент Молочайченко години дві непорушно пролежав на тапчані, дивлячись у солом’яну вкриту чорним павутинням стелю. Не пішов і до учнів своїх. І до матері не озвався, коли вона, стогнучи від болю голови, никала по подвір’ю. Аж тоді, коли за дячихою грюкнула хвіртка, швиденько підвівся і почав пришивати ґудзика до тужурки.

___________

Безперечно, здалеку все здається не таким, як зблизька. Граф був собі чоловік як чоловік: невеличкий, плескуватий, як риба камбала, з буграстою в червоних плямах лисиною. Одну ногу він тримав витягненою на стільці,- подагра розгулялась. Коли сміявся, то в роті з боків, згори і знизу блищали золоті зуби. Юхим боявся, що граф кривитиметься од духу гуталіну, яким занадто намастив Юхим черевики, аж він і не помітив нічого. Говорив граф надзвичайно ввічливо, слухав страшенно уважно і на все поспішно згідливо хитав головою. І все дуже серйозно, поважно,- так, наче Юхимові було не двадцять два роки, а сімдесят і був він не сином п’яниці-дячихи та студентом першого року, а принаймні предводителем дворянства.

Отже справа стала так: добродій Молочайченко стане за вчителя на умовах повного удержання і 500 карбованців місячної платні. Зате він житиме в домі графа й весь час присвятить малому Жоржеві, якого треба підготувати до першої кляси гімназії.

Тут прийшов і Жоржик, русявий, худенький, з біленьким і ніжним, як яєчко, личком. На висках і щелепах йому синіли тоненькі жилки. Він соромливо став біля графового фотеля й тоненьким, восковим пальчиком почав м’яти обтягненого оксамитом ґудзика на своїй блузці.

Потім прийшла рудяво-сива пані, туго-туго засупонена в корсет. То була управителька Емма Едуардовна. Вона повела Юхима Овдієвича нагору й показала йому майбутню кімнату. І управителька була страшенно ввічлива, в дверях неодмінно пропускала поперед себе і також зовсім не помічала гуталіну, що аж крутив у носі самому Юхимові.

Але панни все не видно було. Аж тоді, як Юхим сходив з ґанку, вона з ракеткою в руці, в білому полотняному брилику на голові вийшла з-за рогу будинка і крикнула:

- Жоржику! Швидше приходь, бо без тебе будемо партію кінчать! - І подивилась на Юхима таким довгим поглядом, що йому все похололо в середині й ноги стали м’якими, як із тіста. От тут то вже напевне треба було скинути кашкета й уклонитись. Просто уклонитись і більше нічого. А Юхим замість того кривенько посміхнувся зблідлими губами і, як сновида, посунув до воріт, забувши навіть попрощатись з управителькою, що вийшла провести його.

___________

П’ятсот карбованців на місяць на всьому готовому - це все ж таки непогані умови. Але дячиха спочатку аж отетеріла з гніву, як почула, що Юшка став за вчителя до графів. Потім схопилася на ноги, кинулася із кулаками на Юхима і почала бити його по голові, по плечах, по піднятих руках. Юхим насилу спіймав її за руки й посадив на лаву. Пасма чорно-сірого волосся повисмикувались і звисали їй на лице; жовті, великі баньки налились кров’ю; в куточках синіх, поморщених уст збилася піна. Вона тяжко, з свистом дихала і від неї нестерпно смерділо потом і гидким, солодкавим духом самогонки. Посадивши й подержавши так трохи, Юхим раптом випустив її й вибіг із хати. Замкнувшись у повітці, він ліг на тапчан. Голова і ніс горіли від ударів. Бог його знає, чого мати так розсердилась. Що не поспитав її наперед? Що мало граф дає? Але хіба од п’яної людини що дізнаєшся?

Потім він підвівся, став на коліна на тапчані й устами притулився до сухого листя берестового, що віткнуто було в головах у нього. Тут же і квіточка жовто-фіолетова була. І листя й квіточка засохли вже й кришилися, так що треба було щоразу дуже обережно торкатися їх.

___________

Юхим жив у великій, затишній, багато прибраній кімнаті. Маленький, з тихою ходою, з скромним несмілим поглядом, з соромливою винуватою посмішкою, він таки трошки боявся цеї кімнати. На підлозі килим, попід стіною дзеркальна шафа, ліжко з такою білою та ніжною білизною, що ніяково було лягать на неї, портьєри, ґардини, біля постелі - дзвіночок. З вікна видно було всю економію і навіть дзвіницю церкви сусіднього села Яворочків. Поруч з ним жив Жоржик, а ще далі панна Ніна. Другий поверх був як готель. Посередині великий, устелений килимами коридор, а по обидва боки - кімнати. І все ж таки тут було краще, ніж унизу,- там уже занадто було тихо, урочисто, меблі стояли так поважно, строго, погордливо, скрізь на маленьких столиках бозна для чого було понаставлювано якісь білі фігурки, чашечки: торкнись до них пушинка та й то, здається, розіб’ються.

Але тихо було скрізь як на горі, так і внизу однаково. Прислуга рухалась безшумно, як на екрані кінематографа: управителька тільки шелестіла шовком своєї настобурченої сукні; офіцер Борис Петрович тільки дзенькав острогами; старий граф тільки м’яко постукував палицею з ґумовим наконечником. Одну Ніну було чути скрізь, де вона сиділа, стояла, ходила. Вона собі співала, когось кликала, з чогось дзвінко сміялась, стукала, грюкала, дріботіла по сходах закаблучками. І здавалось, що весь величезний дім з графом, офіцером, управителькою, прислугою, з Жоржиком і Юхимом, все спеціяльно існувало для одної неї. Всі одягались щодня однаково, а вона щодня по-різному: то вся в червоному, тільки черевички та очіпок білі; то вся в білому, а черевички й очіпок червоні; а то раптом вся з ніг до голови вийде в злотисто-жовтому шовку і на смуглявих щоках їй лежать жовті одблиски, роблячи лице ніжнішим, тоншим, пройнятим захованою, кошачою жагою.

З Юхимом вона першого ж таки дня познайомилась. Вона була вся в білому, але в червоному очіпочку на чорносиніх косах і в червоних черевичках,- зовсім так, як у лісі. Хто її зна, навмисно чи ні так прибралась. Юхим занадто несміливо одповідав їй, напружено посміхався і червонів так, що золотисто-ніжні вусики його ставали дуже помітними. Тоді вона взяла його під руку, неначе давня знайома, повела у парк, у стару, з облупленими колонами альтанку і почала розпитувати про все, що їй хотілось. Правда, виходило якось так, ніби сам Юхим і руку їй подав і в альтанку повів, і балакать почав,- вона тільки спішила як ввічлива господиня виконувати його бажання.

Чи давно він живе у містечку? Ах, всього місяць? А вона вже два місяці, переїхали зараз таки, як було вигнано більшовиків. Що тут було! Вікна повибивані, меблі поломані, розкрадені, ще й досі селяни зносять стільці, посуд, забирали навіть портрети і ставляли їх у себе в хлівах.

- А ви щороку живете тут?

О, ні він вже років шість не живе зовсім у містечку. Зимою в Києві, у семінарії...

Ах, так він семінарист?

Тут Юхим почервонів бозна чого. Так, він семінарист. Але покинув семінарію і вступив цього року до університету. Отже зимою він жив у Києві, а на літо виїздив кудинебудь на репетиторство,- він уже з дванадцяти літ удержував себе і матір.

І знов почервонів, згадавши матір.

- Ваша мати, здається, трошки хворіє?

Юхим вийняв хусточку і витер піт. Потім скоса глянув на панну. Вона не посміхалась. А які густі, широкі циганські брови в неї були, він і не помітив раніше. Так, мати трохи хворіє. Це почалось після смерти батька.

Вони значить знали про матір. Ну, тим краще.

- А за що вас хотіли розстріляти більшовики?

Вони навіть про це знали.

- Ні за що.

Він ішов собі раз у Києві по вулиці. Його схопили двоє салдат і спитали, де гайдамаки. Він їм нічого не міг сказати, бо не знав. Він до політики зовсім не втручався, не мав часу.

А салдати не повірили, бо на ньому була вишивана українська сорочка. Тоді його поставили до стіни й хотіли стрілять. А він узяв та й перехристився. Хто його зна, як то сталось,- він не хотів христитися і зовсім не про те думав, а рука ніби сама те зробила. Салдати тоді плюнули, ударили його кулаком по голові й пішли далі, а він ще трошки постояв там і також пішов собі додому.

- А дуже страшно було?

- Дуже. Головне - страшенно тоскно і млосно.

У панни Ніни верхня губа була трошки гостренька, вона тепер хижо витяглась догори і з-під неї блискали білі зуби.

- Страшно інтересно! - сказала вона і обвела маленьку ніжну постать Юхима блискучим поглядом.- Уявляю собі, як схвилювалась ваша кохана, коли дізналась про це.

Юхим здивовано подивився на неї. Але ж у нього нема ніякої коханої.

На це панна Ніна весело й лукаво засміялась. Щоб у молодого студента не було коханої!

Але ж, боже мій, розуміється, нема. І не було ніколи ніякої коханої. Йому зовсім на це часу не було.

Панна Ніна засміялась ще веселіше.

- Дайте вашу руку.

Вона взяла його пальці в одну свою руку, вивернула долоню догори, а другою, власне одним смугляво-рожевим пальчиком стала водить по ній.

- Я хіромантка і ворожка. Зразу ж пізнаю, скільки раз ви кохали і скільки ще кохатимете.

Від її руки в альтанці стало надзвичайно душно, а серце забилось так, як тоді, коли більшовики поставили його до стіни. Пальчик ходив по долоні й лоскотав її. Густі, чорні брови підсунулись ближче, нижня губа була червона і повна, на носі маленька горбинка.

- Ага, ви любили біляву дівчину! Перша, що ви любили, була білява. Це - факт. Признавайтесь!

Очі лукаво, так само, як у лісі, трошки скоса, але довгим ніжним поглядом уп’ялись йому в серце. Юхим хотів сказати, що ніякої білявої не знав, але губи пересохли і язик не міг повернутись. Він тільки посміхнувся страдницьким сміхом.

- Ага, бачите, пізнала! А гарна вона була, скажіть?.. Не хочете? А ви дуже скучаєте за нею? І цього не хочете сказать? А коли скажете? Ну, я сама взнаю. Сидіть тихо. Держіть руку рівніше. У вас маленька і ніжна рука. Вам ваша кохана цілувала руки?

Юхим глибоко зідхнув і знов жалібно посміхнувся. Ніна скоса з-піднизу глянула на нього. Очі їй блищали зеленкуватим світлом, на смуглявій щоці грав промінь.

- У мене не було коханої...- раптом сказав хтось за Юхима хрипким чужим шепотом.

- Зовсім-зовсім?! Ніколи?

- Зовсім, ніколи.

- Значить, я погана ворожка...- зідхнула Ніна й випустила його руку. І ледве-ледве посміхнулась, зиркнувши на нього.

Ах, ні! Вона була чудесна ворожка. Від її ворожіння так крутилась голова, така солодка, гаряча млосність розливалась по тілі, так падало серце. І він же нікого, нікого не любив! Коли вона думає, що він не хоче сказать їй, то хай вона скаже йому одрубать руку і він це зразу зробить.

- А ви в ліс після нашої зустрічі ходили?

- Ходив.

- Щовечора?

Юхим покірно й винувато хитнув головою.

- І нікого не бачили?

- Нікого.

- А я вас бачила.

Юхим злякано глянув на неї. Панна Ніна хитро й ніби байдуже дивилась вгору, крізь високі двері альтанки.

- Ви сиділи на тому пні, де я тоді сиділа. І все чогось дивились убік нашого парку. Навіть до хвіртки підходили і заглядали в дірочку од кулі. Ой, чи не виглядали ви когонебудь на побачення? Га?

Юхим спустив очі. Під столом гойдалась так само, як тоді в лісі, маленька червона ніжка, в черевичкові з червоною бляшкою. Стати б перед нею на коліна і припасти з побожністю, з гарячою тугою до неї. І прохати, і молити, щоб ця дівчина не переставала сміятися з нього, мучити його й посміхатись так болюче-хвилююче.

Але тут зачувся голос Жоржика. Панна Ніна помаленьку підвелась, нахилилась до Юхима і пошепки спитала?

- Так кого піджидали? Га?

І не ждучи відповіді, вийшла з-за столу й гукнула:

- Жоржику ми тут.

Розуміється, Юхим уже не міг відповісти на питання, а коли б почекала, може й відповів би.

___________

Трудніше всього було за столом. Насамперед через те, що чоловік не був призвичаєний до такої сили ложок, ножів, вилок, шклянок і тарілок, що ставилось перед ним. Бог їх знав, що з ними треба було робить.

Через те він починав їсти тоді, як усі починали, і брав ту саму ложку чи вилку, що й усі. Трудно також було привчитись самому нічого не брать, а казать лакеям подати собі. Ті лакеї були такі поважні, строгі, так чепурно одягнені. Він дуже стомлювався од обідів і вечер.

Але це було б ще туди-сюди. Трудніш усього було балакати. Чоловік ніколи не балакав ні з ким, крім семінаристів і семінарських сторожів. З батьками своїх учнів говорив тільки тоді, як одержував платню. І то більше червонів, ніж говорив. А тепер треба було їсти чотирма виделками, слідкувати за серветкою, уважати, щоб не перекинуть рукою шклянки, і розмовляти не з семінарськими сторожами, а з графами.

Правда, вони хоч говорили не на складні теми,- все більше про мужиків, більшовиків, про підпали, вбивства, грабунки. Там селяни прийшли до поміщиків, зв’язали всю сім’ю, вивезли до ставка і всіх зв’язаних в одну купу, вивернули з греблі на самому глибокому місці. У другому селі підпалили економію і, хто з панів тікав з огню, того стріляли або заганяли назад. Але зате в іншому селі було так: прийшли німці, зігнали мужичву в церковне подвір’я і всіх перепороли. А привідців розстріляли.

Панна Ніна також охоче балакала про це. І коли вона говорила про мужиків, очі їй блищали так само, як тоді в альтанці, і нижня червона губа немов припухала, а горішня загострювалась, витягалась наперед. Одного ж разу вона скрикнула:

- Борисе! Та візьми ж мене хоч раз із собою!

Але тут вони всі глянули на Юхима і чогось замовкли. А Борис ледве посміхнувся в жовті сухі, як солома, вуса. Через усю щоку до вуха йшов йому фіолетовий шрам. То був слід од більшовиків. Його також розстрілювали у Севастополі. Куля попала в щоку, розрізала все лице і вискочила за вухом. Він упав, а більшовики думали, що вбили й покинули його серед трупів.

Більш усього боявся Юхим балакати з Борисом. У нього був такий хрящуватий, рівний, твердий ніс і такі колючі, висхлі очі, що в середині Юхимові від одного погляду офіцера все зсихалось стискувалось, а слова робились порожніми, маленькими, нудними. Коли бувало, Юхим здалеку бачив рівну, тонку постать графа Бориса або чув його точні, тверді й сухі кроки, він старався звернути кудинебудь убік і сховатись. Коли ж граф Борис за обідом заговорював до Юхима, Юхим спочатку клав на стіл ложку чи ніж і тоді одповідав тихим, ледве чутним голосом. А потім ловив на собі пильний погляд Ніни з легеньким, чудним посміхом.

___________

Трошки згодом Юхим таки довідався, куди просилась панна Ніна з графом Борисом. Граф Борис часто їздив на полювання. Він брав із собою Микитюка, колишнього жандармського вахмістра, дуже гарного, ставного, привітного чоловіка, і вони вдвох виїздили в степ. Обидва на конях, з винтовками, з нагаями і при револьверах. У кожного на мотузку по собаці. Полювали вони на мужиків. Побачивши в полі мужика, вони пускали на нього собак. Собаки були вивчені Микитюком і знали своє діло: вони гнали мужика просто на графа. А тут уже граф і Микитюк зустрічали його нагаями. Коли мужик тільки тікав і просився, він мав самі нагаї; коли ж лаявся, протестував, в нього стріляли сіллю і шротом.

Це Юхимові пошептом розказала покоївка, що прибирала йому щодня кімнату. А Юхим сам того ж таки дня бачив, як граф Борис і Микитюк з двома великими хортами біля коней виїжджали з двору в степ.

І з тої ж ночі Юхим через щось почав чути, як ходили озброєні вартові по економії, як вони перегукувались, як виходив до них граф Борис або Микитюк і робили їм перевірку.

___________

У містечко Юхим не ходив. Бог з ним, не мав там він нікого, до кого міг би піти. Була там п’яна, стара, самотня жінка, вона звалась його матір’ю. Та й більше нікого. І на всьому світі не було нікого, до кого Юхим міг би піти. Так чого йому було ходити в містечко? Він навіть за графський двір не виходив.

Зате щовечора по вечері тихенько йшов у парк у стару альтанку і сідав там у куточку. Звідти видно було вікна панни Ніни. Часом вона грала внизу, на білому довгому роялі з золотими ніжками. І Юхимові тоді чогось згадувалось, як він із батьком їздив по хуторах купувати свині, як вони спали на дворі під «павучком», старенькою, іржавою бричкою, а кінь Басань хрумкав над їхньою головою і тупав ногами. Зорі тоді були більші, чистіші, небо глибоке, повне таємниць. А вранці, рано-рано, ще до схід сонця, як роса лежала сивим сріблом на лапатій пшениці, вони їхали межами до другого хутора і колоски та квіти черкали об поли павучка і плутались у колесах. Батько все наспівував «Світе тихий, святия слави» і вряди-годи випивав із зеленого шкаліка. А Юхимові сумно говорив: «Гляди, сину, на твого отця та отвращайся. Не пий, синку, аніж-ні». Басань зупинявся, виривав клапоть пшениці й знову рушав, хрумкаючи й помотуючи головою. А небо упливало високо-високо вгору і в ньому радісно дзвеніли жайворонки.

Коли Ніна переставала грати, в парку й на подвір’ю серед мовчазних клюмб ставало тихо-тихо. Потім іноді хрустів пісок по алеї,- то тихо ходила панна Ніна. Юхимові з альтанки видно було ясну пляму її постаті. Вона звикла жить у столицях, за кордоном,- нудно їй тепер тут. А може вона когось любить і тужить за ним? Хто він, той, кого любить ця панна з густими бровами і червоними як кров устами?

Покоївка Катя причинила щільно двері, озирнулась на вікно й вийняла з-за хвартуха на грудях вузенького конверта. Потім швиденько підійшла до Юхима і прошепотіла:

- Це до вас письмо, паничу.

Взяла з стільця забуту вранці щіточку й навшпиньках вийшла. Конверт був засмальцьований, у плямах чорнила, погано заліплений. На ньому кривими, дрижачими літерами, що дугою збігали всі донизу, стояло: «Студенту Ефиму Молочайченку у собствени руки».

Знайома рука!

«Письмо до сина мого Ефима од матери его Ольги Ивановни».

«Хоч и недалеко проживаеш, а письмом треба обращатьця до тебе, сину мій единородный. Нездужаю я вже пысать и очи мои не бачать пера. Хай тоби сыну так легко жыты в графив твоих скверних, як мени пысать до тебе, що ти служыш кровопійцям народным і мучителям людськым. Воныж мучать людей, гирше панщыны, а ты им служыш. С тебе вси люды сміютьця і проклынають, шо став за лызоблюда панського протыв бидных и не помылують. Я стара маты твоя пролываю горки слезы од стыда и гора. Хай ты подавыся тымы гришмы шо купылы тебе оти людоиды. Покынь сину бо то твои и мои вороги люти. Та я тоби таке розскажу, що покынеш. А то Бог тоби не простыть шо ты стару больну матир покынув за рады ии мучителів, шо житя ии загубылы на викы и твого таточка бидного. Не ввиряйся на ихню прокляту ласку, вони высмокчуть з тебе все та й выкынуть. А як не послухаеш матир свою то побачиш як Бог тебе накаже. А я вже не буду ругать тебе послидни дни мои вже наступають. Твоя родная мать Ольга Молочайченко».

«А той учытель того и покынув их шо вони катують людей, так воны тебе взялы, а як будуть люды их убывать то й тебе не помылують».

От так, значить, стояла справа.

Юхим склав листа і заховав у кишеню.

По коридору м’яким дзвоном забив гонг на вечерю. Юхим підвівся, але зараз же знову сів. З контори до будинку, цупко, чітко ставляючи довгі ноги в чоботях, ішов граф Борис. У руці йому був стек, яким він у такт злегенька хльоскав себе по халяві.

Потім із стайні вивели жеребців,- їх недавно вернули селяни. Вигинаючи шиї, присідаючи й замітаючи хвостами землю, вони дрібно перебирали ногами й боком ішли за кучером Матвієм. Біля контори стояла купка селян і мовчки дивилась на жеребців. Вони стояли тут уже давно, з самого ранку.

Хтось постукав у двері, потім одчинив їх і лакей Митрохван, уклонившись, тихим голосом сказав:

- Просимо до столу.

Юхим почервонів, устав, зробив два кроки вперед і зупинився.

- Я, той... Я, скажіть, не можу... Не хочеться. Скажіть, що я... що у мене голова болить.

Митрохван знову уклонився, ніжно причинив двері і зник. А Юхим потер червоного лоба і знову сів за стіл. Потім підвівся, витяг з-за шафи свого старого, ще татового чемодана і, розчинивши, поклав його серед кімнати. Погризений, обшарпаний, з мотузком замість ремнів, він соромливо лежав на дорогому килимі, роззявивши своє убоге черево.

Юхим ще раз сів. Власне, слід було б подумати над цею справою. Виїхати можна у всякий час. Але чого ж неодмінно зараз же лизоблюд? А як мужики убивають поміщиків і катують їх? Так то хіба добре?

Знов у двері постукали й одчинили. Митрохван на підносі щось ніс до нього.

- Прислали вам порошок од голови...- тихим голосом сказав він.

На тарілочці лежав у біленькому папірці порошок, тут же таки стояла шклянка води. Митрохван поставив усе на стіл і тихо вийшов, немов і не помітивши чемодана. Юхим подивився на порошок, подумав і сховав собі у кешеню. А воду надпив. Потім одніс чемодана знов за шафу і ліг на канапку.

В хаті почало вже темніти, як знову хтось постукав. Що за нещастя таке! Юхим сів і став дивитись на двері. Ніхто не входив.

- Ввійдіть!

Тоді двері тихенько одчинились і на порозі стала вся в червоному, навіть у червоних черевичках панна Ніна. Тільки пояс чорною смужкою підпирав високі груди та в чорно-синьому волоссі над вухом біліла велика троянда.

- Можна? - стиха спитала вона. Потім, озирнувшись на коридор, швиденько вступила в кімнату й зачинила за собою двері.

- Лежіть, лежіть, не вставайте! Лежить, я вам кажу. Ляжте, вам голова болить, треба лежать. А, господи!

Їй нічого не лишалось зробить, як взять цього упертого хлопця за плечі й ніжно посадити на канапу, а потім і покласти на неї.

- А я сяду тут коло вас, як сестра милосердна. Дайте вашу руку, я подивлюсь, який пульс у вас... От-так. У-у, яка гаряча рука, значить, серце холодне.

Юхимові ноги торкались до неї, руку його обіймали її теплі, ніжні пальці й часом злегка погладжували її. Вона скоса иноді поглядала по кімнаті, немов щось шукаючи, і потім знов дивилась у лице Юхимові пильним, щось говорячим поглядом. Але сама мовчала. Але ж то і хвилювало, боже мій, що вона мовчала і так неодривно так глибоко й так одверто дивилась йому в очі.

- О, як часто б’ється ваш пульс,- раптом пошепки сказала вона і лукаво-сумно покачала головою.- Чого-то він так? Га? Чи не хворі ви, справді?

Ах, так вона таки догадалась, що він не справді хворий? Так для чого ж за пульса його брала, на канапку клала і сиділа біля нього близько-близько, як сестра милосердна?

- Я не хворий, мені тільки трохи голова боліла...

- І більш нічого? А серденько не болить? За білявою?

І мало не до самих уст йому нахилила смугляве лице з червоними губами і лукавими, великими, як сливи, очима.

- Чи не ця болість ухопила вас? Га?

Ой, коли-б йому трошки сміливости, коли-б не так шугало серце огнем у голову, він би сказав їй. Все одно, нехай би сміялася собі з нього, нехай би погордливо, зневажливо здивувалась, а він би таки щось сказав їй.

- Ну, що ж ви мовчите? - ледве чутно, майже не рухаючи губами спитала вона.

Але ж він не в силі був щонебудь говорити, коли вона розмовляла з ним очима або от таким шепотом. Він тільки посміхався болючим усміхом і на мить не зводив з неї очей. Навіть рукою не смів поворухнути,- тою рукою, що обіймали її пальчики, тверді, гарячі, ніжні!

- Бідненький, хворий!..

І, зідхнувши, вона сіла рівніше.

- А признайтеся, що вам таки вже трошки нудно стало у нас. Правда?

- Ні.

- Ой, не вірю. Ми ж як у фортеці. У нас ніхто не буває. Та ми нікого з сусідів і не знаємо. Якісь полупанки все. Навіть на пасіку поїхати не можна, мужики вб’ють. Ви знаєте нашу пасіку за Яворками?

Ні, він не знав тої пасіки.

- Я була там один раз. Так дико там, скелі-провалля. Але небезпечно, бо в тих ярах збираються гайдамаки й більшовики. А якби прийшли сюди мужики убивать нас, ви дуже злякались би?

- Не знаю...

- «Не знаю»,- ніжно перекривила вона його.- Мужчина! Хіба так мужчини одповідать повинні? А коли б тут жила ваша білява, то ви напевне не так їй одповідали б. Знали б, чи злякалися б, чи ні. Проти сотні гайдамаків, обороняли б.

- Та в мене ж ніякої білявої немає...- пошепки сказав Юхим.

- Ага, значить, русява?

- І не русява.

• О, так тоді чорнява?

На це Юхим нічого не міг сказати. А в хаті все темніше та темніше ставало; кутки вже зовсім затягло сутінками, тільки лице панни Ніни, що сиділа ним до вікна, було видніше всього. Воно ніби зблідло, вкрилось таємною тугою, брови злилися і над очима простяглася чорна смужка через усе чоло. А збоку в очі заглядала пишна матова троянда. І невідомо, чи то від троянди, чи від очей, чи від уст панни Ніни йшли пахощі такі теплі та ніжні.

І панна Ніна вже нічого словами не говорила. Тільки пальчиками погладила руку, а очима... Трохи наперед виставила підборіддя, злегка підняла брови і наче сказала, грозилась очима: «Зацілую! Чуєш ти?!» І аж ніби зуби хижо сціпила.

Бог його знає, чого стало дуже важко дихати Юхимові. Може, від того, що лежав? Чи того, що налягали на груди й на серце її очі, що на руці лежали пальчики? Але ж просто не ставало в грудях повітря, а серце стукало глухо, тривожно, болюче-радісно і разом з тим солодко-тужно. Ніколи зроду нічого такого з ним не було. Боже мій, чи боронив би він її проти сотні гайдамаків? Та хай би вона сказала тільки черевичок її боронить і руки б йому одрубали гайдамаки, а черевичка не взяли б. Ой, якби ж йому сила була сказати їй усе! Він напевне ж не те говорить, що треба, не те робить, що слід. Хіба ж можна лежати перед нею? Як же це так: перед нею лежать? Хіба перед іконами лежать отак, у такій позі?

- Ви куди? Лежіть, лежіть не воруштесь,- голова заболить. Не воруштесь, а то... покараю. Чуєте?

Ну, як же ти встанеш, коли вона сама поклала руку на чоло і одхилила йому голову назад? А від того хіба не можуть зомліти руки, ноги, усе тіло?

- Ви лежіть так тихенько-тихенько. А я буду сидіть як сестра милосердна біля раненого. Може ж ви ранений? Вас не ранив ніхто... поцілунком!?

- Ні...- кротко, ледве чутно й покірно прошепотів Юхим.

- Ніколи, ніколи?! Ні одна женщина?

- Ні...

Раптом пальці панни Ніни сильно з болем уп’ялись в його руку. Вона різко підвелась і одійшла до вікна.

Господи, чого ж вона розсердилась?! За віщо?!

Розуміється, він теж устав. Ще б він лежав і тепер, йолоп чортів!

- Я вас образив?

Панна Ніна швидко озирнулась. На неї широко й винувато дивились великі, чисті, сині очі. У сутінках вони здавались темними, величезними, як у янголів візантійської школи.

- А ви чого встали? Хто вам дозволив вставати?

- Я думав, що ви... розсердились на мене і...

- Розуміється, розсердилась і серджуся, що ви встали. Лягайте зараз же. І багато не балакайте, а то як почують, що ви тут з кимсь поночі балакаєте, то... можуть бозна що подумати про вас. Лягайте.

Юхим тихенько ліг на місце. Якби вона сказала «стрибайте!» і показала на вікно, він так само тихенько, слухняно стрибнув би.

А панна Ніна знову сіла там же, де й сиділа, тільки трошки-трошки ближче до грудей йому, до серця. А руки вже не взяла,- не пересердилась ще зовсім.

- А хочеться вам звідси кудись виїхати? - раптом несподівано спитала.

- Я не маю куди їхати...

- А коли б мали?

Юхим боявся тепер зразу відповідати, не подумавши.

- Ні, не поїхав би...

- А я поїхала б!

Ну, звичайно, вона поїхала б,- що їй тут робити? А от чогось зразу тоскно стало.

- Тут так страшно, так важко жити. Навкруги все вороги. Кожної ночі можуть прийти мужики, вбить, ограбити, назнущатись. Що ж ми їм зробили? Папа до них був раз-у-раз такий добрий, ми сами ніколи ж тут і не жили. За що ж вони ненавидять? А за що брата розстрілювали? Ви подумайте: поставили серед трупів його товаришів і звеліли кричать «ура!» П’яні були. А потім розстріляли. Ви бачили, який шрам на щоці? От так і тут прийдуть. І мене поставлять.

Юхим глибоко зідхнув і хотів устати... Він не міг лежати, коли вона таке говорила. Але як устати, коли її рука, не помічаючи того, взяла та й лягла на його груди?

- Вас ніхто не зачепить! - сказав він рішуче.

- Ого!.- сумно хитнула вона головою.- Одну мою подругу на очах її жениха роздягли всю і... Ах, це ж звірі! Ви куди? Лежіть, не можна. Не можна, любий...

«Любий!» Вона сказала «любий!» Оце саме слово вона вимовила, він сам же чув.

Натурально, що він весь зацепенів, не рухнувся, не смів дихнути.

А вона, мабуть, і не помітила цього слова,- так у журбі задумалась. Тоді він несміло сказав:

- Та до вас і приступиться не посміють! Тут же така сторожа.

- Ах, та сторожа! Вчора були більшовиками і розбивали економії, а сьогодні за гроші стережуть. Хіба на таких людей можна покластися? Вони зрадять кожної хвилини. Тепер нема вірних людей.

«Ой, єсть!» - хотілось сказати Юхимові, але тут панна Ніна раптом засміялась:

- Оце так милосердна сестра! Замість того, щоб потішати, розважити бідного хворого, навела на нього сум. Та, мабуть, так налякала, що ще й утече од нас цієї ночі. Еге ж, утечете?

На такі слова краще всього було мовчати.

- А то ще, як прийдуть гайдамаки, то й поможете їм.

Ну, тут уже Юхим не міг влежати, хоч рука панни Ніни й хотіла придержати його, хоч вона й засміялась, все на жарт зводячи. Е, так не можна ж жартувати!

Юхим рішуче сів на канапі з витягненими ногами і вже намірявся сказати все, що треба, але панна Ніна підняла з канапи щось біленьке й сказала:

- Ви здається, загубили листа.

Юхим зразу забув про все і швидко схопив листа, так швидко, що аж сам злякався. А панна Ніна пильно подивилась, як він запхнув його в кишеню і промовивла:

- О, який дорогий лист! Шкода, що я не знала, а то б так не оддала. Від кого то? Від білявої?

Од ніяковости і замішання Юхим не міг сидіти.

- Дозвольте мені встати...-тихенько попросився він.

Але панна Ніна сиділа боком на канапі й не мала ніякого наміру пропустити його.

- Ага, так ви он-який! А я, було, й повірила. Ну, підождіть же ви.

- Так їй-богу ж, це не від білявої!

Тільки б вона не вимагала, щоб він показав їй листа. Цього він не може зробить. Хай там що, а листа він не може їй дать.

- Не од білявої? А, значить, од чорнявої? Ану, дайте, я прочитаю.

Ну, от,- так він і знав!

- Ну, давайте! Я ж ваша милосердна сестра, а сестрі можна все читати. Ану, виймайте, виймайте...

І вона навіть взяла його за лікоть і стала легенько потискувати руку й підштовхувати її до кишені. А сама посміювалась дрібненьким, з сухими, сердитими нотками, посміхом.

Але вона могла з однаковим успіхом пиляти йому руку,- він сидів з витягненими по канапі ногами й мовчав.

- Ого, який це лист! Ого! Ого! навіть сестрі не можна показати. Ну, сестричці ж покажіть. Тільки кінчик. Ні? Навіть, як сестра вас гарненько-гарненько попрохає? Як вас треба попрохать, скажіть? Ну, як? Га?

Вона вже другою рукою взяла його руку, вона вже присунулась ближче, ах, боже, вона пригорнула його руку до грудей своїх! А крізь легку матерію так виразно ж почувалась ніжна, жива, таємна опуклість!

- Покажете? Га? Покажете?

Ще ж до того таким ніжним, таким обіцяючим шепотом говорила, а великі очі з темним дашком брів так близько присунула, так неодривно, так лукаво, хвилююче й ніжно зазирала в саму душу. Ах, нехай бере, читає, нехай робить усе, що хоче, тільки б сиділа так, тільки б не одходила, не сердилась.

- Ну, давайте, давайте. Виймайте.

І зняла його руку з грудей своїх і тихенько піднесла її до кишені йому. Але тут рука як заклякла, вона не хотіла лізти в кишеню, вона сама не слухала його.

- Ну?

- Це не од білявої!..- благаюче, жалібно прошепотів Юхим.

- Все одно, від кого б не було! Я хочу прочитати того листа! Чуєте! Виймайте зараз же. Ну? Розсерджусь !

Тепер вона говорила вже рішуче, строго, як володарка його. Слава богу, що вона так говорила, все ж таки так легше було.

- Ну? Кому ж я кажу?

- Я не можу показать. Це од матері лист.

- Од матері?! Вона вам сюди з містечка прислала листа?

Юхим хитнув головою.

- Що за нісенітниця! Ви ще не вмієте брехати. Давайте сюди листа, я хочу подивитись що вам пише та «мати». Ну?

Вона дуже стиснула руку його. Аж злегка заболіло в кістці. Нехай стискує, нехай робить боляче, нехай мучить, катує, аби ж тільки не сердилась, не йшла від нього!

- Ах, так ви, значить, он-який? Значить, ви мені все брехали, що нікого не любили, не цілували? А листа од коханої показать боїтесь. Ну, добре. Вибачайте, що потурбувала вас.

І панна Ніна помалу, поважно й погордливо підвелась. І який одразу став чужий, холодний голос! Лиця добре не видно було, але почувалось, що воно строге, кам’яне, голова підведена гордовито, зневажливо.

- Так не од коханої ж, їй-богу, не од коханої! - аж скрикнув Юхим і зліз за нею з канапи.

- Не вірю...-сухо кинула графиня Ніна й пішла повільним кроком до дверей. Біля порогу вона на хвилинку зупинилась і тихим голосом, з притиском сказала:- Повірю тоді, як сама прочитаю. Отож слухайте:- я до першої години ночі буду ждать у своїй кімнаті листа. Чуєте? Можете принести його мені туди. Чуєте, що я кажу?

- Чую...- прошепотів Юхим.

Панна Ніна злегка одчинила двері в коридор, спочатку подивилась туди, а тоді вийшла. Але зараз же одчинила знов двері й додала:

- Я думаю, вам не треба нагадувать, що вночі всі спатимуть і треба йти по коридору тихо? У мої двері можете не стукать. Чуєте?

- Чую...- знов прошепотів Юхим.

Після того двері тихо зачинились.

___________

І зразу в хаті стало дуже темно, порожньо і так тоскно, самотньо, як ніколи ще в житті не бувало. Крізь вікно кліпали очима зорі, ніби й їм на серці гарячою хвилею закипіли сльози. Стало чути, як надворі попід вікнами хтось ходив і бубонів. А вона ж могла б ще довго-довго сидіти тут із ним, якби не цей лист. Ой, той лист!

Юхим сів на канапку й безпорадно звісив руки з колін. До першої години ночі вона там чекатиме, спати не буде, прислухатиметься. Він ще ні разу не був у кімнаті в неї. Одного разу тільки, проходячи повз двері, що Катя лишила одчиненими, мимоволі зазирнув у рожеве, залите сонцем гніздечко. Блиснули з столу вазочки, прочервоніла квітка якась, глянув із стіни якийсь великий портрет. І крім того промайнуло серед усього рожевого в очах щось незаймане біле, чисте, таємне попід стіною,- свята дівоча постіль.

Господи, все одно, коли б він і міг показати листа, що б він робив у неї в кімнаті,- він не смів би й слова вимовить, а їй стало б так нудно, що вона зразу прогнала б його. А, може, не прогнала б? Може б вона так само, як тут, не світила б лямпи,-тоді йому легше було б говорити і слухать. Вона б посадила його недалечко від себе й щось говорила б, а він слухав би й молився їй.

Але ж треба з листом туди йти, без листа ніяк не можна,-вона вижене, вона буде такою самою холодною, погордливою, чужою, як отут була. І завтра буде такою, і післязавтра, і ніколи вже не сяде так близько до нього, не візьме руки його й не посміхнуться очі так лукаво й весело, як було.

Господи! Він же міг показати їй тільки конверт, ну, ще початок листа, ну, навіть ще підпис. Не буде ж вона читати всього листа від матері,- нащо він їй? Вона ж тільки хотіла подивитись, чи від білявої, чи ні. Ну, нехай буде соромно за мамине письмо, за неграмотність, нехай, все одно, але ж листа вона не прочитає. А зате не буде сердитись. І можна буде часом сидіти з нею, слухати в собі солодку тугу і почувати, як увесь світ, усе життя стає повним тої самої солодкої туги, таємнорадісного, незрозумілого смутку і незнаного досі нового змісту життя. Так же треба, так необхідно, так жагуче мило жити на світі, коли з-під густих, циганських брів довгим поглядом то серйозно й ніби тоскно, то лукаво й ніби обіцяючи хоч раз удень подивляться чорно-сині очі.

Ну, розуміється, вона не може покохати його. Вона поживе тут собі літо, а потім поїде туди, де й жила; там когось покохає, віддасться, матиме діти, родину. І нехай, і хай благословені будуть і муж її, і діти, і все життя їхнє. А він нікого не кохатиме. Він здалеку собі житиме, а її, як свою, як його власну, йому одному належну ікону, носитиме в душі скрізь. І лягаючи спати, як у дитинстві у бурсі святому Єфимові, так молитиметься їй. І світ, і люди, і вся тварина на землі будуть сповнені солодкої туги і тихої журби. І не буде більше так каламутно, так самотньо, так моторошно-незрозуміло на душі йому, як було останнього часу.

Оксамитним низьким дзвоном в коридорі вибив годинник одинадцяту годину. Вже одинадцять! Вона чекатиме до першої, але ж можна йти й раніше? Тільки треба йти потиху, всі вже мабуть сплять. І не стукать їй у двері.

У коридорі тихо було й темно. Світло зір проходило крізь два великих вікна з обох кінців коридору й дозволяло розрізняти двері од стін. Кроків, спасибі килимові, зовсім не чутно було. Тільки ноги чомусь були як чужі, ніби затерплі, в руки було холодно і часом у грудях так тісно ставало, що мусів чоловік зупинятись і передихати.

З-під дверей кімнати Ніни вибивавсь рожевий промінь. Юхим тремтливою рукою потягнув за ручку й несміло став посеред дверей,- може вона вже не хоче дивитись на листа.

- Та зачинайте ж двері! - почув він звідкись гарячий, зляканий шепіт.

Юхим також злякався і швидко ступив у кімнату.

- Став і стоїть на порозі…- знов зачулося десь ізбоку, але вже трошки голосніше і з сміхом. У кімнаті стояв густий, рожевий присмерк, в якому тільки поблискувало щось скляне на столі, освітленому ясніше всього, та грала рожево-золотим відсвітом велика ряма портрета на стіні. Збоку, там, де чувся голос, в глибині кімнати видно було темну жіночу постать на вигнутій кушетці. Вона підвелась і пішла назустріч Юхимові. Зразу трудно було й упізнати панну Ніну. Зачіска була інша, без намощеного на голові волосся, в дві коси з проділом посередині; тільки на висках кучерявилось воно і хвилювалось, як і вдень. Шия й пів грудей були зовсім голі, од них униз вільними, криваво-червоними брижами звисала якась широка одіж, а на голих руках висіли широченні, як у рясах, рукава. Одіж сухувато й ніжно, як суха тирса, шелестіла й хвилювалась од кожного кроку. І в ній Ніна здавалась повнішою, більшою, якоюсь зовсім іншою. Ці дві коси на грудях, якась лінива повільність рухів...

Не зупиняючись біля Юхима, пройшла до дверей й обережно замкнула їх на ключ. Глянула на вікна, що були запнуті рожевими важкими портьєрами, підбитими рожевим атласом, і тоді тільки підійшла до Юхима. Коли вона проходила повз нього, його й тоді обвіяло солодкавими й теплими пахощами. Тепер вони знов війнули йому в лице. І чи від цих пахощів, чи від того, що Ніна замкнула двері на ключ, чи від чого іншого стало зразу душно, аж вуха загорілись і трудно було дихати.

- Ну-у, прине-е-сли? - чудно протягуючи слова, впівголос сказала вона і простягнула з рукава голу, обточену, з рожевим одблиском руку до нього.

Юхим немов тільки тепер згадавши про листа, хапаючись поліз за ним у кишеню. Як чудно блищали й посміхались їй очі, чогось тривожно завмирало від того блиску серце, а лист здавався таким неважним, далеким, зайвим.

- Тільки... тільки я можу показать початок і... підпис,-глухо сказав він і почав виймати листа з конверта.- Це од матері.

- Як од матері?! А де ж той, од білявої?

Юхим широко подивився на неї дитячими, синіми очима.

- А це ж він самий...

Яка чудна: вона все ж таки не вірила,- «од білявої».

Панна Ніна взяла його під руку й підвела до столу. На столі стояла обмотана рожевим газом лямпа. Коли піднести листа до самого газу, то можна прочитати.

- А ви ж того самого принесли? Покажіть.

Юхим розгорнув листа і підніс панні Ніні. Розтопирчені, розвезені, криві літери тут біля цеї лямпи так якось наївно і жалібно вимовляли: «Письмо сину моему Ефиму Молочайченку од матери его Ольги Ивановны».

І чогось Юхимові згадалось, як того останнього вечора розхрістались матері груди і було видно жовте, старе, немите тіло, од якого кисло й негарно пахло потом.

Панна Ніна скривила й надула губки, випнувши нижню далеко наперед.

- Чого ж ви з самого початку не показали?

Юхим ніяково, напружено посміхнувся й мовчки сховав листа у кишеню. Ну, тепер він міг уже йти собі! Тепер, коли вона бачила, як пише його мати, їй неприємно буде з ним говорити. Як вона гидливо одвела свою руку од листа, коли прочитала перші розкоряки.

Юхим незґрабно уклонився і винувато повернувся йти.

- Куди ж ви?! Почекайте. А лист од білявої? Е, ні, я вас так не одпущу. Вибачайте. Ідіть сюди. Сюди, сюди, за мною. Сідайте тут на цього стільчика, а я ляжу, бо стомилась. Вам не низько? Це стільчик для ніг. Коли низько, візьміть іншого. Нічого? Але присуньтесь ближче, щоб мені видно було ваше лице. От так.

Але Юхимові було мало видно її лице. Якась смугляво-рожева пляма з двома темними западинами очей. Він обережно підсунувсь ще ближче. Тепер видно було й уста, і навіть чудний, ніби п’яний блиск в очах.

- Ну, от. Тепер кажіть, від кого був лист і де він.

Одна пола її чудної сукні зсунулась вниз і між нею та другою полою щось забіліло. Панна Ніна підняла полу й закинула її собі на ноги. В лице Юхимові війнуло теплим, душним духом пахощів і жіночого молодого тіла... Знову вухам стало гаряче і до лиця прилила кров.

- Ну, що ж ви мовчите? Що ви все мовчите, як соромливе селянське хлопча? Ну? Од кого був лист?

- Од матері. Я ж показав вам.

- А од коханої не було?

- Ні.

- А кохана є?

Ну, як же його було не мовчать на таке питання? Що він міг їй сказати?

- Ага, мовчите! Значить, є. Де вона живе? У Києві?

Ну, навіщо вона про таке розмовляла? хіба ж він міг їй щонебудь на це відповісти?

- Господи! У нього язика нема. Ви чуєте, що я питаю? Сядьте сюди ближче. Сядьте на кушетку, коло мене, вам чутніше буде. Сюди, сюди. Ах, який же... Хіба я така вже страшна? Дайте руку. Сідайте. От так. Трошки ближче. Ну? Страшно? Дуже? Правда?

Він сидів коло самих грудей її, напів оголених, рожево-смуглявих. Одну руку вона закинула за шию; широкий рукав з неї скотився до плеча, і вся рука, освітлена збоку рожевим світлом, кругла, з виточеними лініями як у рямці взяла чорну голову. Другою тримала за руку Юхима й помалу, самими пальцями ритмічно погладжувала його під рукавом сорочки по ніжній стороні руки.

- Правда ж не страшно?

- Ні...- глибоко, задихаючись, зідхнув Юхим.

Панна Ніна непомітно посміхнулась і обвела блискучими очима його невеличку, майже хлопчачу постать, в синій дитячій косоворотці, з білим у тихих кучерях волоссям, рожевим од лямпи, з чистими, невинними очима.

- І не дуже неприємно так сидіти?

Він жалібно посміхнувся. А вуха горіли як од морозу, серце тривожно, часто, боляче-солодко стукало. У крові, в очах стояв рожевий теплий, пахучий туман.

- Ну, а тепер скажіть мені, хто вона, ваша кохана? Я нікому-нікому не скажу. І ніхто не підслуха. Чуєте, як тихо тут? Я й вікна позачиняла. Бачите, як ждала вас. Я ж вас ждала, знаєте ви це? Знаєте?

Вона все дужче й дужче стискувала його руку. Потім разом з своєю поклала собі на груди й сказала:

- Чуєте, як б’ється серце? Ото так жде, щоб ви сказали, хто ваша кохана. Ну?

Він не чув, як б’ється серце її,- щось гаряче, незрозуміло-непокійне розливалось йому по тілі, серце з жахом, з тривогою поширялось до того, що трудно було дихнути і зразу холодно з внутрішнім криком, з криком усього тіла стискувалось, падало, завмирало. У виски стукало часто, швидко, нетерпляче.

- Ах, господи, він усе мовчить! Ну, тихенько-тихенько скажіть... Ну, на вухо. Дайте другу руку... Дайте...

І вона притягла його до себе, лице до лиця і підставила до уст йому вухо...

- Ну, кажіть: хто ваша кохана? Ну?

- Ви!..- Хтось за його гаряче прошепотів їй у чорно-сині пухнаті кучері над вухом. І йому видно було, як її очі заплющились і спухлі червоні уста розкрились; вона лежала непорушно, міцно притиснувши його руку до опуклих теплих грудей собі, немов ждучи чогось. А груди під рукою гнучко, часто підіймались і впадали.

Юхим п’яно, але обережно одхилився. Панна Ніна швидко розплющила очі - й гнівно притягла його знов до себе.

- Куди? Ну, куди ж ти, га?! Ах, він неможливий! Я ж твоя кохана, так? Кохана, так?

І, підвівши злегка голову, впилася йому в губи гарячими спухлими устами. Щось з дзвоном і вогнем вибухло в ньому, розлилось по тілі і в одну мить змело кудись і рожеву кімнату, і листа, і графський двір, і весь світ, і його самого.

Вже сіріло надворі, як вернувся Юхим до себе в кімнату. Як золою посипане, небо важко сіріло дрібними хмаринами. Хмуро застигли тополі у парку, темно-сірими купами залягли за конторою клуні та стайні.

І лице Юхимові було сіре, побите, пом’яте, у червоних плямах, синє під очима. Волосся позлипалось, позсихалось сірими шорсткими пасмами. На руках понабухали жили й довгими сірими червяками непорушно лежали під шкурою.

Ноги чогось дрібно дрижали й підгиналися. Він сів на канапку, на ту саму канапку, де ще вчора ввечорі... Бог його знає, як то сталось, раптом очі гаряче налилися сльозами, голова сама впала на поруччя канапки і Юхим заплакав тихо і гірко. І плачучи, непомітно заснув, як сидів.

Розбудила вранці Катя. Вона й не хотіла розбудити: він так бідненький солодко спав, як дитина, схилившись до канапки. Мабуть усю ніч за матір’ю журився,- лице таке потомлене, заплакане. Такий хороший, тихий паничик, такий гарненький, як синя квіточка. Нехай би поспав ще з годинку. Але рипнули чортові двері, як хотіла вже вийти, і він скочив, злякався, зніяковів, почервонів увесь.

- Я заснув так несподівано... Голова так боліла учора...

Ні, Катя, видно, нічого лихого не подумала. Вона хороша дівчина, ця Катя. Дуже мила - вона так тепло і з спочуттям дивилась на нього.

- А я, паничу, вже одходжу,- раптом сказала вона, збиваючи непом’яту подушку.

Вона не могла більше тут служити. Бог з ними, з цими графами і з їхньою великою платою. Ще вб’ють через них. Говорять люди, що скоро наїдуть сюди якісь українці та разом з японцями будуть усіх панів вирізать. А з панами всіх тих, хто служить і робить на них. Десь ніби прийшла така афішка, щоб ніхто не служив панам, а хто служитиме, не послухається, того будуть разом з панами убивати. І куховарка Килина кидає графів, і друга горнишна Доційка.

Потім Катя трошки пом’ялась, набралась духу і додала:

- Кидайте й ви, паничу. Єй-бо, кидайте. І мама ваші будуть спокойніші.

Юхим почервонів і тихо сказав:

- Я подумаю, Катю.

Того ж вечора і Катя, і Доційка, і куховарка Килина одійшли, а Юхим не встиг подумати. До обіду з Жоржиком працював, а на обіді зустрівся з Ніною. І забув усе: і Катю, і Доційку, афішки,- в голову шугнуло рожевим туманом, вуха й щоки запалали. А Ніна ще й прошепотіла, як здоровкалась:

- Любиш?

Сама ж весело, спокійно сіла собі на своє місце й почала так легко, так безжурно розмовляти, що Юхим аж червонів.

- А ми з Юхимом Овдієвичем сьогодні починаємо вчитися стріляти!

Так вона оповістила, як з-за столу повставали. І, взявши його під руку, пояснила, що вона вчора ввечорі постановила навчитись так стріляти, щоб з одного вистрілу убити трьох більшовиків. Для цього треба, щоб Борис їм видав два револьвери й цілу купу набоїв. А Жоржик щоб не смів коло них крутитись, бо може трапитись нещастя. Жоржик цей час сидітиме й учитиме на завтра лекції.

Крізь рожевий туман Юхимові, справді, згадалось, як вчора там на кушетці вона щось говорила про мужиків, револьвери, стріляння.

- Ану, побачимо, хто з вас кращим стрільцем покаже себе,- даючи їм зброю, сказав Борис сухим, костяним голосом і посміхнувся іржавою посмішкою. А висхлі сірі очі дивились байдуже й колюче.

Жоржик не крутився біля них і вони стріляли в кінці парку, біля самого муру. Там була друга альтанка, маленька, похила, збудована як курінь. Лави й столик погнили, покришились, так що спочивать треба було на купі старого, сухого листя, що лежало в кутку. Яка ж необережна, ах, яка ж вона була, ця Ніна!

Ну, а ввечорі, як тільки погасли лямпи в коридорі, Юхим був уже в рожевій кімнаті. І подумать у той день він не встиг.

___________

Та й на другий, і на третій день так само. Ні про що не встигав він подумать. І не молився вже своїй, йому одному належній іконі перед сном, згорнувшись у ліжко по-дитячому. І не ходив в альтанку слухать гру панни Ніни, і не співав тато п’яненьким голосом «Світе тихий», і зорі вже не кліпали вечорами в вікні гарячими, повними туги й сліз очима.

Він просто не мав часу. Коли Ніна ще спала, він уже сидів з Жоржиком і старався бадьоро дивитись сонними, вогкими, немов намоклими очима в книжку. А потім виходила Ніна і треба було йти стріляти, спочивати у альтанці на сухих прим’ятих листях, знов стріляти. А вночі, якраз тоді, коли кліпають зорі очима і тужно світяться ікони в душі,- вночі Юхим був у рожевій кімнаті.

Там уже ждали його на білій, як сніг, постелі смугляво-рожеві, точені, з шовковим блиском, оголені руки. На столику стояло в темній пляшці вино, цукерки й фрукти. А біля столика на килимі - друга пляшка з вином.

Коли кінчалась перша пляшка, Ніна починала оповідати про своїх коханців у Парижі, Ніцці, Петербурзі. Вона дуже любила, як Юхим починав жалібно, болісно посміхатись. Тоді очі їй ставали м’яко-хижими, жадними, а оповідання ставали все одвертішими, смілішими, з такими подробицями, що Юхим падав головою в подушку і кусав її зубами. Тоді Ніна найгарячіше обіймала його. А потім знов оповідала і учила його всього того, що оповідала, та дрібно, тихенько сміялась з його дивування, невмілости і болючого сорому.

Ах, як вона його мучила і як хвилювали її ці муки його! Яким лютим любовним палом вона вибухала, коли він, ридаючи, прохав її не говорити більше. Вона таки на якийсь час стомлено замовкала. А потім знов підкрадалась тихими, ніжними словами; неначе навшпиньках ішла невинними пестощами, потім умить з смішком, з матовим блиском в очах, зразу одпинала завісу минулих тайн своїх і жадно стежила, як жалібно, похотливо і жахливо посміхались його спухлі уста і п’яні, знеможені очі. І тоді хапала його і мордувала, і сміялась тихеньким, ласим, дрібненьким сміхом.

Як починало світати, Юхим, похитуючись і придержуючись за стіни, вертався до себе.

___________

Краще стріляла таки Ніна. Вона на двадцять кроків попадала вже в аркуш паперу. Юхимові ж чогось дрижали руки. Взагалі він мав поганенький вигляд: зблід, схуд, очі стали великими, темними, немов у гарячці.

Часом на лекції Жоржик водив носом збоку на бік і, дивлячись у книжку, говорив:

- О, знов пахне Ніниними пахощами! Вона вас і вчора ними поприськала?

Юхим червонів і просив читати далі та не розважатись сторонніми речами. Жоржик читав, а книжка перед Юхимом починала розпливатись, розтавати, все в очах зливалось в один кольор з книжкою і Жоржиків голос одсувався все далі та далі. Він міг колинебудь так заснути. Йому б хоч одну-дві ночі поспати, виспатись. Тоді б він і стріляв краще, і книжка не розпливалась би, і не було б цього душного, червоного туману в голові, в руках, у душі.

А хіба він не помічав, як і прислуга з будинку, і робітники з економії чудно подивлялись на нього, зустрічаючись. Вони ж щодня бачили, як він з графинею Ніною ходив у парк учитися стрілять мужиків. Панна Ніна вже їздила «на полювання» з братом Борисом. Вона сама тої ночі розказувала Юхимові з своїм смішком, як хльоскала нагаєм двох мужиків що чогось засіли в їхньому лісі. Це її так само хвилювало, як і болісна посмішка Юхима.

Хто знає, може, й він хутко поїде «полювати» з нею.

___________

Ніна саме наливала в шклянки вино, коли зачулись глухі вистріли. Вона схопилась на коліна, розхлюпавши вино на постіль, потім зстрибнула на підлогу і гола побігла до вікна. Розчинивши його, вона стала слухати. Десь за стайнями кричали, кликали. Раптом раз-за-разом пролунало три вистріли.

Ніна миттю кинулась до розкиданої по стільцях одежі.

- Швидше. Одягайся. Мужики йдуть! Коли будуть стукати в двері, не озивайся, мовчи.

Вона й одягалась, і прибирала в шахву вино та цукерки і слухала біля вікна. На подвір’ї замиготіли вогні лихтарів, гойдаючи по деревах величезні тіні; за стайнями гавкали -розривались собаки; тривожно, поспішно перегукувались голоси. Хтось часто-голосно застукав у двері.

- Я чую, чую! - закричала Ніна.- Одягаюсь.

Чиїсь кроки глухо затупали од дверей.

- Біжи до себе, бери револьвер і сходь униз, чекай мене...-прошепотіла Ніна й обережно одчинила двери.

В коридорі не було нікого.

Юхим, застібаючи комір сорочки тремтливими пальцями, зігнувшись, перебіг у свою кімнату.

Тут виразніше було чути гамір в економії. Хтось під самими вікнами голосно лаявся материними словами і грозився всіх перестріляти. Потім зразу замовкло і зачувся тупіт кінських ніг. Пак! пак! пак! - ріденько залящали револьверні стріли. Собачий гавкіт гасав хвилями по економії, заваджав чути людські голоси і здавався в темноті якимсь безглуздим кубком крику і завивання.

Юхим ніяк не міг знайти револьвера. Він кидався то до шахви, то до столу, мацав поночі по чорнильниці, по книжках. Руки йому трусилися, під серцем холодно і тоскно тьохкало.

Ну, розуміється, так воно й мусіло кінчитись. Ага, револьвера немає. Ну, певно, немає. Що ж, так і треба. Ні, от револьвер є. А Ніна, мабуть, чекає й сердиться.

Але вона вибігла з своєї кімнати в той час, як він біг коридором.

- Револьвер є?!

- Є.

- Заряжений?

- Заряжений.

Він не знав, чи заряжений, але хіба не все одно.

Внизу не було нікого. Двері на терасу стояли розчинені. Перед терасою на дворі стояли без піджаків лакеї Митрохван і Арсеній. Вони нічого не знали, що там сталось. Ніна й Юхим, побігли до контори, де чулись голоси і миготіли вогні. Тут з своєю палицею, в пальті наопашки, без капелюха, в самих кальсонах стояв старий граф. Круг нього товпились якісь напіводягнені люди і слухали високого чоловіка з рушницею, який щось оповідав графові.

З його оповідання вияснилось таке. Микитюк робив перевірку варті й огляд економії. Коли він проходив через тік, з-за ожередів вибігло четверо чи п’ятеро якихсь людей, щось накинули на Микитюка, схопили його й побігли в степ. Гундя, що з ним Микитюк робив обхід, почав стріляти в злодіїв, але ні в кого не попав.

Тут почала збігатись варта і кинулась за напасниками.

- А верхи чи піша погнались? - голосно спитала Ніна.

Високий чоловік швидко озирнувся на її голос, упізнав графиню і, уклонившись, сказав:

- І верхи, й піхотою. З ними і граф Борис Петрович поїхали.

Старий граф мовчки пішов до будинка, важко спираючись на палицю і другою рукою притримуючи пальто на грудях. За ним зараз же побіг управитель з лихтарем у руці, присвічуючи й піддержуючи графа під руку. Ніна покликала кучера і пішла чогось до стайні. А Юхим потихеньку одійшов убік, до чорної кухні й сперся на тин. Йому було холодно, млосно, погано. Собаки гавкали на току і видно було, як там ходили з лихтарями. Біля кухні зупинилась темна купка людей, що йшла від загонів. Вони попихкували цигарками й неголосно розмовляли.

- Та я б їх вирізав усіх, до одного! - раптом хтось із них сказав голосно, з застарілою ненавистю.

- Тш! Сказився?

Вони загомоніли тихіше. Потім той самий голос знов понуро проговорив:

- А ти ж його хоч у морду бачив, який він?

- Хто?

- Та твій же граф.

- А ти бачив?

- Та повішся ти з ним разом, на біса мені його бачить?

- Та ти-ш. От, завели! Ходім лучче спати. Не знайдуть все одно.

Юхим, зігнувшись і похитуючись, також пішов до будинка. Револьвер у кишені тер ногу й Юхим придержував його рукою. У хаті в себе він забув про нього і, не роздягаючись, приліг на ліжко й у ту ж мить заснув.

___________

Ні, Микитюка таки знайшли: він голий, повішений за горло, висів у графському ліску, зараз же за парком. На грудях йому до шкури великою циганською голкою було пришпилено записку з такими словами: «Оце саме буде з усіма буржуями і їхніми барбосами та прислужниками. Комітет народніх защитників».

Шкура на спині й на потилиці була стерта до живого м’яса. Очевидно його, прив’язаного за ноги до воза, чи до коня, довго волочили по землі, кудись везучи. Шкура була стерта й на лобі, й на щоках, але не дуже,- мабуть його часом перевертали й лицем до землі. Очі було видовбано і дві закривавлені, пошматовані дірки були замість них. На грудях вирізано було «Барбосяка»; різано, мабуть, по живому тілу, бо від кожної літери по тілі збігали струмки крови й позасихали в пахвах ніг і на ногах. Трудно було пізнати в цьому понівеченому, заюшеному трупові колишнього красуня Микитюка.

Його поклали в старій, порожній прикажчицькій на столі, прикривши товстим рядном. Мухи настирливо сідали на рядно і нервово лазили по ньому, чуючи кров і мертвяччину.

Люди обережно підіймали рядно і дивились притихлими, напруженими очима. Деякі зараз же жахались і одхитувались, несучи жах і щось трупне в скривлених устах і зомлілих обличчях. Інші вперто, довго, як зачаровані, розглядали задубілу потовчену, криваву масу мертвого тіла. І губи їм ставали такими синіми й мертвими, як у трупа.

Записку не здіймали. Вона, як прапор лютої ненависти одних до других, стирчала над грудьми одної з жертв тої ненависти. І кожний по-своєму читав її, душа кожного по-своєму переписувала на свої сторінки, і запис той уже не легко було витерти.

Юхим це виразно бачив по тому, як одходячи шепотілись люди, як дивились, який вираз був у їхніх устах і очах. Е ні, тут уже люди не могли сховатися. Коли на тебе з-під рядна дивляться замість очей дві червоні порізані дірки з грудочками закипілої крови, коли ті дірки вирізали людські руки, вирізали з сласністю, з радістю люті, коли вони кидали трупа іншим людям і кричали їм «дивіться!» - то тут уже не почути цього крику не можна було.

Юхим прийшов пізно,- він довго спав. Ніни він ще не бачив. Вона з Борисом кудись поїхала, як тільки знайшовся Микитюк. Одні казали, що в Яворки, а інші,- ніби в город за військом. А може й туди й туди, бо Яворки були по дорозі до города.

Гундя сидів замкнений у льоху. Було підозріння, що він знав про напад і навіть був у спілці. Це підтверджувалось тим, що троє з нанятої варти десь зникли, втекли. Очевидно, вони також були в змові. Останні купками по двоє, по-троє хмуро й пошепками розмовляли, радились,- на варті вони вже не стояли. Яка ж рація вартувать, стерегти, коли за це ще й запхають у льох, а потім розстріляють, як грозився граф Борис. Хай лакеї стережуть,- на те вони й лакеї, лакузи, лизоблюди, панські барбоси.

Але навіть лакеї, лизоблюди шепотілись і скоса поглядали на Юхима. Бог їх знає, про що вони говорили, але напевне не сказали б Юхимові, коли б він поспитав їх.

Хати стояли неприбрані, сніданку не було, обід не варився. Старий граф, стоячи біля столу в їдальні, намазував сухий хліб маслом і маленькими шматочками їв, неодривно дивлячись у вікно. Жоржик із зляканими очима тихенько сидів коло нього і скоса вгору поглядав на його задумливе, пом’яте лице, з жовтофіолетовими мішечками під очима.

Ще вчора таке спокійне, безтурботне, таке певне життя вмить скаламутилось, закрутилось на одному місці, запінилось. Вся величезна, так добре настроєна машина економії раптом дико заторохкотіла і стала. І замість тихого, рівного, живого спокою - напружена тиша, насичена ворожим, тривожним чеканням.

___________

Аж надвечір приїхали Борис і Ніна. З ними прибуло півсотні «вільних козаків» з офіцерського карательного відділу, що мав базу в місті. Посеред офіцерів, що їхали верхи, ішло шестеро зв’язаних яворовців,- по вказівках яворовського батюшки це були з тої банди, що вбила Микитюка.

Їх одвели в загін і так зв’язаних докупи пхнули у мокрий кізяк, у жовтяво-зелені смердючі калюжки. Вони попадали незґрабною купою, шарпаючись, безпомічно звалюючись одне на одного. Руки їм були пов’язані за спиною, і деякі, впавши лицем у калюжу, не могли підвестися і глухо мугикали, стогнали. Сусідні товариші ногами помогли їм пересунути голову од калюжі.

Офіцери стояли круг загону й реготалися, часом поглядаючи на Ніну. Запорошені, засмажені сонцем, але здебільшого молоді, вони крадькома чепурились, прибирались; стоячи за конем і дивлячись у маленьке дзеркальце, нашвидку трусили з плечей порох, розчісували вуса, витирали хустками лице. Потім підходили до загону, дивились на бабрання в гною в’язнів і також весело сміялись.

А графиня Ніна, граф Борис, управитель і начальник півсотні - молодий ротмістр стояли осторонь і радились. Ніна була в синьому англійському костюмі, в маленькому капелюшку для їзди верхи, з стеком у руці. На плечах і на брижах сукні густо сірів порох.

Вона не помічала Юхима. Та й де їй було помітити його серед такого натовпу! А він ще стояв по другий бік загону серед челяді, притулившись до стовпа, сам маленький і так мало помітний. Йому то було її добре видно, навіть те, що вона була в вуалю, який часом одною рукою одводила од лиця, а другою під ним хусткою витирала лице.

Яворовці спершу пробували встати. Але як один підводився, то другий, підводячись, валив першого і сам падав. Крім того вони поплутали себе шворками так, що один навіть не міг ніяк підвестись. Тоді вони рішили лежати так. Закаляні кізяком і смердючою юшкою калюж, запорошені, зачучверені, деякі з закривавленими обличчями, вони вовтузилися мовчки, дико зиркаючи навкруги, а потім мовчки застигли в тих позах, в яких можна було. Це була моторошна купа людських рук, ніг, голів, випнутих задів, розтеряних, диких очей. На них крізь палі й дошки загону дивились інші люди. Одні, ті, що стояли з кіньми,- реготалися, а ті, що по другий бік,- дивились мовчки, без посмішок. Над графським будинком стояло золоте, велично-спокійне, з радісно-червоним вечоровим усміхом сонце.

Рада тяглася довгенько. Видно було, що Ніна на чомусь настоювала, а з нею сперечались. Але сперечались нерішуче. Раптом Ніна зробила такий рух, ніби рішуче збиралась іти до загону. Тоді ротмістр щось сказав їй, рішуче хитнув головою і звернувся з якимсь питанням до графа Бориса. Той помалу подивився на юрбу офіцерів, потім обвів очима всю челядь, що неначе в цирку, поспиравшись на загін, стояла й дивилась на арену, де лежали зв’язані «артисти», і хитнув на згоду головою.

Тоді ротмістр голосно кашлянув і крикнув якусь команду. Всі офіцери одразу вирівнялись і застигли. Челядь зашамоталась, захвилювалась, силкуючись побачити, що діється серед військових. Ротмістр знов сильним, соковитим баритоном вигукнув: «Десять передніх наперед!» Десять передніх, перезирнувшись, виступили наперед, передавши поводи коней заднім. Ротмістр підійшов до них і стиха щось почав говорити. Офіцери часом хитали головами і подивлялись на зв’язаних. А зв’язані непокійно водили головами, шарпали руками, прислухались, як могли. Один із офіцерів підніс руку до козирка і щось спитав, дехто подивився на Ніну. Вона стояла до них у профіль і щось гаряче говорила до управителя, сильно стьобаючи в повітрі стеком.

Потім ротмістр зразу рушив до загону, а за ним посунули викликані десять офіцерів.

Серед челяді прошелестів шепот. Від напору тіл загорожа затріщала. Хтось сердито крикнув:

- Ану, легше там налягайте, повалите!

Ротмістр став недалеко від яворківців і повернувся лицем до челяді. Графи, управитель, Емма Едуардовна, ще якісь панки і декілька офіцерів стояли в дверях загону.

Ротмістр звертався з промовою до селян, що тут були. Він хотів їм вияснити, що це за люди, оці, що лежать тут перед усіма в багні. Це злодії, розбишаки і душогуби. Це ті, що вбили служащого з економії, такого самого служащого, як і всі ті, що тут стоять.

Серед зв’язаних зачулись голоси. Вони ніби хотіли щось сказати. Але ротмістр крикнув їм мовчати і заговорив далі. Вони вбили Микитюка за те, що він оберігав порядок, лад, спокій. Такі самі люди хотіли навіть порушити вищий порядок, настановлений самим богом. Всім відомо, як задурені аґітаторами темні селяни повставали скрізь на поміщиків, грабували економії, вбивали чесних, неповинних громадян. Вони хотіли знищити той лад, що заведено з давніх-давен і пішли проти законів бога. Що з того вийшло, також усім відомо. Але отакі люди не бояться ні закону, ні бога. Вони без суда, без усякого права хапають людину, катують її, знущаються й убивають. Але закон зостається законом. Бог покарав злочинців, і ось вони тут. Зараз над ними має бути зроблено слідство перед усім народом. Вони без слідства і суда, без закону замордували Микитюка, але їх судитимуть по закону.

Після того ротмістр дав наказ розв’язати арештованих. Рук їм не розв’язувати, але розрізнити їх, щоб допитувати поодинці.

Ротмістрові принесли лаву й поставили серед загону. Він закурив і сів, широко розставивши ноги. Ніс йому був широкий, плескуватий, з великими ніздрями, через які густими клубами виходив дим.

Першим підвели високого, сивуватого мужика з жовтосивими гарними кучерями. Він нагадував Юхимові Олександра Невського, намальованого в семінарській церкві на стіні. Весь бік йому, одне плече і вухо були заліплені кізяком. Він ніби здивовано, з тривогою водив головою то вправо, то вліво, немов ніяк не розуміючи, що робиться.

- Як прізвище?

- Данило Крам.

- Скільки десятин маєш?

- Півтори.

- Ага. Так. Де був цеї ночі?

- Спав дома. Спитайте всіх сусідів. Я, господін, ні в чим не винуватий...

- Мені твоїх сусідів питать нема чого. Ти сам мені скажеш, де ти був цеї ночі? Але не брехать! Чуєш?!

Але ж він спав дома, ніде не був! Це хтось на нього по злобі наговорив.

Ротмістр хитнув головою офіцерам. Ті зараз же підійшли до Данила Крама і схопили його за плечі. Він так само здивовано дивився на них. Один розрізав шворку, що зав’язувала руки.

- Лягай на землю! - неголосно скомандував ротмістр.

Данило Крам не розумів, чого хотять від нього. Тоді його повалили на землю й насіли на плечі й на ноги. Ротмістр злегка кивнув угору підборіддям, і двоє офіцерів зараз же почали бить нагаями по спині Данила Крама. Він зашарпався усім тілом з такою силою, що офіцери на плечах і ногах його заходили в різні боки й стали червоними від напруги. А двоє як молотники ціпами гатили нагаями.

- Ой, пустіть! Ой, боже мій, що-ж ви ро... робите? А-а! А-а...

Ротмістр дав знак молотникам. Ті спинились, дивлячись йому в лице розпареними, злими очима.

- Признавайся, де був уночі?

- Богом присягаюсь, дома! Покарай мене бог лютою смертю...

Ротмістр знов дав знак, і нагаї спинили присягання Данила Крама. Знов він кричав, шарпався, але хутко став хрипіти й замовк,- зомлів.

Тоді його одтягли вбік і взяли другого. Це був маленький, з великою скудовченою головою, все лице, навіть вуса, брови були в кізяку. Тільки очі блискали, як у негрів, білими баньками.

Він так само був дома. Але не божився, не присягався, а дрібно-дрібно трусився увесь, наче змерз. Він зомлів після десяти-п’ятнадцяти нагаїв, зомлів якось одразу, серед свого крику, наче йому хтось заткнув горло.

Челядь стояла нерухомо, надзвичайно уважно слідкуючи за кожним рухом у загоні. Ніхто не балакав, не шепотівся, тільки жінки христились, тихо плакали й стогнали разом з караними.

Третій був Сидір Апостол, кремезний, чорний, зарослий, з широченними грудьми і величезними, довгими руками. Він понуро з-під лоба дивився на ротмістра і мовчав. Його питали, де він був уночі,- він мовчки пильно дивився і важко дихав колосальними грудьми. Коли ротмістр крикнув: «Лягай!» - він, на диво, зараз же сам став на коліна і ліг лицем до землі. Нагаї замиготіли, залопотіли, як по лантуху з зерном,- ніякого відгуку.

- Дужче! - крикнув ротмістр і аж сам став і підійшов ближче. Офіцери заціпили зуби й люто періщили широке мовчазне тіло. Воно тільки здригувалось та в місцях ударів штани стали промокать, а там, де вони розривались, виступали краплі крови.

- Дужче! - тупнувши ногою, закричав ротмістр.

Але тут сталось зовсім несподіване. Офіцери, що сиділи на плечах і ногах Апостола, раптом захитались, замахали руками і поскочувались на бік, а з-під них вирвалась могутня постать і в один мент стала на ноги. Лице було дике, скривлене, залите сльозами,- він там плакав, цей велетень. Схопившись, він з риданням, перекосивши рота, кинувся на ротмістра і обома руками вхопив його за горло. Юхимові видно було, як з-за плеча ротмістра виглядало страшне, ридаючи риданням болю і ненависти, нелюдське лице.

- Ги-и-и!! - ридав він і вив одночасно, а сам скажено трусив тілом ротмістра. Ротмістр чудно якось підкидав ліктями і все далі та далі закидав голову назад. В Апостола вп’ялось декілька пар рук, нагаями били його по руках, тягли за волосся голову вбік,- він навіть того не помічав.

Нарешті хтось догадався і шаблею рубнув по руках. Апостол ревнув, озирнувся і, захитавшись, упав. Тоді його почали топтати ногами, бити нагаями по лиці, по очах, по голові. Інші кинулись до зв’язаних і ще не битих яворківців і також люто сікли їх, топтали, підбивали кінцями чобіт під серце.

У цю хвилину Юхим побачив Ніну. Вона стояла біля Апостола і, трошки схилившись, заглядала крізь тіла офіцерів униз. Очі їй горіли, поширились, верхня губа витяглась наперед і з-під неї хижо, сласно визирали білі рівні зуби. Щось було таке саме в лиці їй, як тоді, коли вона в рожевій кімнаті оповідала йому про своїх коханців і дивилась, як він ридав.

Юхим шарпнувся і прожогом кинувся од загону.

___________

Коли Ніна ввійшла в кімнату Юхима, там було темно і тихо. Знадвору зовсім глухо долітав гомін офіцерів, бо вікно було зачинено. А в куточку за шахвою, спиною до вікна, на підлозі сидів Юхим перед розчиненим чемоданом. Коли б не чемодан, Ніна й не помітила б Юхима, бо він сидів у самому куточку між шахвою й стіною, не обзиваючись на її гукання, підігнувши коліна, зщулившись, зменшившись скільки мога. Та й то помітила тільки тоді, як підійшла аж до самих ніг його.

- Що ви там робите?

Він нічого не робив, він тільки сидів там.

- Що з вами? Вилізайте звідти!

- Для чого?

Голос йому був хрипкий, застужений.

Ніна не мала часу довго з ним панькатись. Вона нахилилась, вхопила його за руки й витягла насеред кімнати. Він навколюшках мусів повзти за нею.

- Ну, кажіть, у чому річ? Чого ви туди залізли?

Юхим нічого не міг їй сказати й перейшов на канапку. Ніна постояла трохи, подивилась на чемодан і підійшла до Юхима. Тихенько сівши поруч з ним, вона мовчки взяла його руку й почала погладжувати. Нічого не казала, не шепотіла, не горнулась, тільки ніжно, ритмічно водила долонею по руці його. Юхим почав визволяти руку, але Ніна міцно стиснула в другій руці його пальці. Тоді він хрипко сказав:

- Я прошу пустити мою руку.

Але Ніна піднесла його руку до своїх уст і стала злегесенька торкатись ними до неї то в одному місці, то в другому; не цілувати, а тільки ледве-ледве черкати гарячими губами по тілі. І, мабуть, очі їй були лукаві, ніжні, підглядаючі. А потім поклала ту руку на елястичну, теплу ногу свою, сама прихилила лице близько до нього й прошепотіла:

- А я за кимсь ску-у-чила...

І злегенька волоссям над виском полоскотала йому шию, тручись як кіточка.

Ах, боже, вона в такий момент могла собі гратися! Ніби вона нічого не бачила, не чула в загоні, ніби в неї перед очима не стояло, ридаючи болем і сказом, скривлене, дике лице, ніби там, під вікнами, внизу не ходили й не сміялись ті, що пороли нагаями, били чобітьми в очі, в живіт людей.

- Я вас дуже прошу... пустіть мене. Я... я... не можу.

Ні, вона нічого не розуміла. Чи не хотіла зрозуміти? Вона тільки сіла ближче до нього, більш нічого. Та ще взяла другу руку його й пригорнула до грудей собі. Від цього йому треба було трошки повернутись тілом і лицем до неї, бо невигідно було інакше сидіти. Як блищали їй очі в сутінках вечора і як пашіло від них знайомою, душною млосністю!

Юхим не міг дивитись на них і потяг свої руки од неї.

- Ну, куди ж ти тікаєш? - жалібно, прохаючи, як маленька, самотня дівчина, сказала вона.

Юхим зразу пустив свої руки,- таким тоном вона ще не розмовляла з ним. Навіть соромно і жаль стало. Але ж у такій позі надзвичайно невигідно було сидіти, робилось душно від неї, до лиця приливала кров. А вона взяла одну його руку, підвела догори, а сама шурхнула під неї, пригорнулася щільно до серця йому і тоді тою його рукою обвила собі плечі.

- Я ж так скучила за тобою. А ти?

І він скучив, але сьогодні...

Вона вже більше не слухала. Він також скучив! І вона радісно, сильно притиснула його руку до себе,- ту руку, що лежала на грудях їй.

- Я знала, що ти тут сидиш і ждеш мене. Але я, знаєш, не могла забігти до тебе. Ах, я так стомилась! Я цілий день нічого не їла. Ти також? Правда? Бідний мій! Знаєш що: у мене є трохи пундиків і вина. Ми вип’ємо по шклянці, це нас підкріпить. Правда? Я зараз принесу сюди, ти полеж тут. Добре?

Йому не хотілось їсти, тільки пити. Тільки він краще випив би води, а не вина.

Але Ніна вже спурхнула й вибігла із хати. На дворі не чути було голосів. Може, можна вже було одчинити вікно,- чогось так душно стало в кімнаті. Де ж вони ділись ті офіцери? Невже поїхали?

Ніна швиденько ввійшла, поставила щось просто на підлогу і замкнула за собою двері. Потім її біла постать знов нахилилась і обережно перейшла до канапки.

- Підстав стілець! Швиденько.

Вона говорила оживленим, таємничим шепотом.

- Лямпи не треба. Правда? І так трошки видно. Я сама наллю. Я поночі бачу, як пантера. Тільки ти тримай шклянку, а то нахилитись незручно. І трошки так до вікна, щоб скло поблискувало. Отак. А я литиму. Я страшенно пити хочу... О! Повно. А собі я сама наллю.

Вона налила собі й цокнулась з Юхимом. Вино було холодне, трошки ніби терпкувате, але надзвичайно приємне, все тіло ніби всмоктувало його в себе, як сухий пісок воду.

- Воно зовсім легеньке. Я ще хочу. Ти теж, правда? Підставляй шклянку.

Правда, сказати, що вино було зовсім легеньке, Юхим не міг би, але шклянку підставив. Ніна трошки перелила і жахнулась.

- Пий, пий швидше!

Юхим злякано випив і другу шклянку.

Стало якось тепліше й бадьоріше в тілі. Воно таки, справді, підкріпляло чоловіка, це вино. І, дійсно, ніби легеньке собі. Так що коли б у пляшці знайшлась ще шкляночка, то чоловік, здається, й третю випив би,- може б лекше було. Та й пити ніби ще дужче хотілось. Але ж вони випили чотири шклянки, а в пляшці більше трьох не буває.

Ніна вже хрумкала й підносила йому щось біленьке до рота. Це був смачний, як з піни, бісквіт. Ах, господи,- зрештою, хто знає, а може дійсно це ті селяни, що замордували Микитюка.

- Ну, треба докінчити пляшку! Тримай шклянку. Швиденько.

Ага, там ще трошки було. Після бісквіту таки серйозно хотілось випити. Але яка ж велика пляшка.

- За нашу любов! Щоб ти скучав за мною раз-у-раз. Чуєш?

І Ніна цокнула об його шклянку своєю. Потім одставила стільця з порожнім посудом убік, взяла в обидві руки ноги Юхима і поклала на канапку. Чоловік мусів весь лягти. А тоді вона схилилась над ним і сказала подякувати їй.

- Спочатку трошечки-трошечки, а потім більше. Я зараз мушу побігти до гостей, подивитись, як їх улаштували. А потім прийду сюди вже зовсім. Добре? А ти тут трошки полежиш, заснеш, спочинеш. А тепер подякуй все таки.

І вона ніжно торкнулась устами вуст його, провела з лоскотом по них і застигла так, ждучи. Юхим обхопив її голову обома руками і, не пам’ятаючи себе, весь спалахнувши, стрибнув у ці гарячі, злегка розкриті, прокляті вуста.

- А, ні-ні! Годі... Потім. Зараз більше не можна. Не можна, не можна, не можна!

Тихенько, дрібно сміючись, злегка покусюючи його за підборіддя, за щоки, вона розвела його руки й раптово підвелась. Юхим з стогоном, з гнівом, нетерпляче весь потягнувся за нею.

- Ну-ну, лежать мені тихо. Я хутко прийду. Лежи й жди. Чуєш?

Потім ще раз зовсім-зовсім тихо, обіцяючи, ніжно повторила:

- Лежи і жди.

Та й вислизнула з кімнати, злегка стукнувши дверима.

___________

Але ж як надзвичайно душно стало в кімнаті! Наче вона принесла з собою десь у кишені цілу грубу, що зразу страшенно нагріла хату. Розуміється, вікно треба було одчинити як найширше. І ці пахощі до того.

Ноги були легкі, зовсім без ваги, як надуті повітрям. Руки без жодного зусилля розчинили важкі рями вікна. У лице війнуло холодним свіжим духом цвіту тополь і липи. Над економією скляним засвіченим з середини рогом стояв місяць-молодик. Тополі поважно похитували гострими верхами, прихиляючись до вуха одна одній і перешіптуючись.

Біля току гавкали собаки вперто, злісно, неодступно. Так вони гавкають на щось непорушне, але ненависне їм. То ж на тих, що лежали в загоні! Вони ж там десь так і лежали в кізяку, в калюжах, страшною купою, побиті, покривавлені, запльовані, пов’язані.

А ці тут десь під вікном густо, многоголосо гомоніли і серед гомону чувся брязкіт тарілок. Ті там, а ці тут. Ну, а він сам? Га? Ану? А хто зараз прийде сюди?

Юхим швидко повернувся, підбіг до канапки, намацав на стільці пляшку й з усієї сили шпурнув її в куток. Щось брязнуло й з стуком розкотилось по підлозі. А Юхим як чужими ногами, без шапки, швидко вийшов з кімнати і пішов униз.

Десь далі за їдальнею чувся гомін багатьох голосів. Ага, вони собі вечеряють після роботи. Розуміється, що й казать.

Надворі було ясно від освітлених вікон великої залі. Юхим з тераси бачив, як за довгим столом сиділи люди в військовій одежі, як рухали ліктями, головами; стукотіли, сміялись, безупинно говорили. На столі в канделябрах горіла маса свічок, а на стінах і на стелі одбивались у позолоті їхні рухливі язички. Коло їх клопотливо дріботіли ніжками лакеї з серветками через руку, зазирали до них через плечі й поспішались догоджати.

А ті лежали собі там у загоні закривавленою, заюшеною, загидженою купою і круг їх люто бігали й гавкали панські собаки.

Ноги сами понесли кудись Юхима. Ах, вони краще знали, куди йому треба! А як на нього, то він би упав от тут на порозі графських парадних воріт, обняв би прокляту землю руками і роздушив би, розім’яв би її на порох!

А молодик-місяць стояв собі й дивився дурними рогами просто на графський будинок. І нічого не бачив.

Недалечко вже від містечка стояла купка людей біля самої дороги. Вони чогось пильно дивились, як Юхим проходив повз них. Що такого цікавого, що чоловік ішов собі по дорозі? Щось заговорили, а один голос раптом крикнув:

- А, це той самий дячишин син, що за полюбовника нанявся до графської дочки?

- Еге ж. Той, що мужиків стрілять учився!

Юхим зразу став і хотів вернутись до голосів, але ноги сами шарпнулись уперед, він весь хитнувся і ввійшов у містечко. Він ще раз зупинився і хотів вернутись, щоб крикнути тим людям якенебудь слово, але ноги знов повели його вперед.

І привели просто додому, на заросле шпоришем порожнє, мовчазне подвір’я. Ага, він саме сюди й ішов. Тут ніяка Ніна його не достане. Тут він ляже в повітці на тапчані й вирішить усе, що треба.

Хата стояла темною, покинутою пусткою, похнюпивши стареньку стріху на самі вікна, спершись на кривенький ґаночок. Але йому не в хату треба було, а в повітку.

___________

Повітка нишком стояла собі за льохом, покірно розчинивши похилі, покришені двері.

Але тапчана вже не було в кутку. І столика його хтось забрав. А плуг стояв як і перше. Біля нього було м’яко під ногами. Юхим помацки поночі згріб докупи стару солому і ліг біля плуга, згорнувшись у клубочок. Крізь двері видно було зорі, а під ними вершечок старої груші. Шашіль діловито, не хапаючись, точив дерево десь над головою. Тоненько й верескливо, як дівчата, яких лоскочуть, пищали миші в другому кутку. У містечку мрійно, далеко гавкали собаки. Все було так, як колись давно-давно. Як страшенно давно він лежав тут, у цій повітці! Ще тоді, як нічого не знав, як не знав ні панни в рожевій кімнаті, ні трупів, ні офіцерів, ні загону. Тепер він знав так багато, і нічого ж, нічого не знав. Все було так незрозуміло, так поплутано, а він - такий маленький, такий незначний у житті, такий нікчемний, нікому непотрібний, поганенький, загиджений, запльований. На нього б тільки наступить ногою і розтерти. Для чого можуть жить такі істоти? Ну, для чого він живе? А для чого жив тато тихенький, з білою борідкою, з кашлем? Навіщо живе мати? Кому потрібне її п’яне, чадне, брудне, безцільне, самотнє життя? А той, як його, Микитюк? Навіщо він жив і навіщо помер так люто, страшно? Навіщо били сьогодні тих, топтали ногами, сікли, рубали шаблями по руках, а ті душили за горло і ревли? Кому це треба, яка ціль, чий закон? «Пішли проти законів бога?» Значить, бог за ротмістра, за Ніну, за рожеву кімнату, за топтання ногами, за нагаї? Чи за тих, що вирізали на тілі живого Микитюка «Барбосяку», що волочили його по землі, виймали йому очі? За когонебудь та повинен же бути бог. Або ж ніякого бога не має й плювать тоді на всякі закони, заповіді, справедливість, правду. Є бог чи нема? Хай він це скаже, нарешті!

Юхим підвівся і сів. Миші затихли, затаїлися.

Ні, нехай бог йому скаже, це серйозно, отут зараз,- є він чи нема його. Бог же бачить, що він гине, загибає, йому ж це видно добре. Нехай тільки одкриє, що він є, більше нічого не треба. Тоді зразу все стане зрозумілим, потрібним, розумним, необхідним. Тоді й панна Ніна, і рожева кімната, і той солодкий жах і сором, і розкіш їхня, і ненависть слуг, трупи, нагаї, навіть п’яна мати,- все буде на своєму місці, все буде повне змісту, цілі. Тоді він знатиме, що йому робить.

А коли не одкриє, значить ніякого бога немає. Значить треба бить нагаями, рубать шаблями по руках, треба плюнути в очі зорям, викинуть їх на смітник і весело, сміливо, як Ніна, іти в рожеву кімнату. А потім, як вона сама йому говорила, їхати з нею всюди, куди вона поїде. То нічого, що вона вийде заміж. Заміж вона має вийти за багатого й родовитого, інакше не можна, але кохати вона буде, кого схоче. Тоді треба голосно балакати, ступати твердо, ходити з стеком у руках і хльоскати ним, кого попало. А коли хто схоче порушити такий порядок, того покласти на землю лицем у смердючу калюжу і лупить нагаями, бить чобітьми в ніс, в очі, під серце. І потім той, битий, скидатиме шапку, служитиме й мовчатиме. Бо так треба, такий порядок.

Але так чи сяк, він мусів знати це раз на все. Ах, з нього доволі богословських, семінарських, попівських крутійств! Бог повинен йому одкрити, є він чи нема його. Нехай скарає його за це нахабство, от нехай і візьме зараз громом уб’є його за ці слова. Але нехай же хоч уб’є,- він тоді знатиме, що є божий гнів, він готовий померти од руки його, от готовий у сю хвилину. Готовий!

І Юхим став на коліна і підвів чоло до зір у дверях, дрібно трусячись в екстазі.

У кутку запищали миші й заторохкотіли чимсь череп’яним. Зорі кліпали собі байдуже, рівно, ані трішки не міняючись.

А, він не хотів убивать його? Не треба. Добре. Але він повинен був сказати йому, є він чи ні. Ах, невже ж йому не видно, як це страшно треба йому, Юхимові?! Невже йому, такому доброму, великому, любовному, невже йому трудно, шкода подати малесенький знак своєму потеряному, своєму такому безпорадному, слабенькому, маленькому слузі? Ніхто ж не знатиме, крім нього, Юхима; він сховає цю тайну од усіх глибоко-глибоко в собі, але йому так легко буде тоді жити; нехай тоді сміються з нього, нехай глузують, нехай треба буде все життя гірко працювати, поневірятися, нехай інші пануватимуть собі, розкошуватимуть, нехай він буде самий останній, занехаяний, упосліджений,- ой, яка ж це дурниця, коли він знатиме, що бог є, що є цар усіх сил, всіх радощів і печалів, мудрий Владика сущого і що він, маленький Юхим, живе з його всевладної волі й розуміння. І да прославляться тоді всі муки, весь бруд і сором, який йому треба буде наслати на нього в цім житті!

Невже ж йому, всеблагому, вседоброму шкода подати маленький знак про себе?! Ні, коли він є, він мусить подати! От хай на цьому пояскові сам собою зав’яжеться вузлик! От поясок розв’язаний, рівненький, без узликів. От Юхим покладе його сюди на солому в куточок. Сам він ляже і лежатиме, затуливши вуха, лежатиме десять хвилин,- доволі ж десяти хвилин для бога, щоб зав’язати вузлика. А коли це образливо йому, нехай уб’є його, нехай отут зараз скарає смертю. Він готовий, але пояска покладе.

І Юхим поклав у куточок поясок від своєї косоворотки, шовковий, плетений мотузочок. Сам ліг на солому, притулившись одним ухом до неї, а друге вухо щільно-щільно затулив рукою. Рука тремтіла, в ухах гуло, вся душа завмерла: може ж у цю хвилину тут, у цій старенькій, порохняній повітці був бог, тут, біля нього, маленького, нікчемного, смрадного, загидженого.

Щось війнуло в лице. Жах пронизав усе тіло Юхимові, він тісно заплющив очі й з усієї сили надушив ухо. Солома колола щоку, але щока була як омертвіла. Серце скажено билось десь біля самої шиї й у висках гупало, як кулаком у стіну. Він задихався. Потім одняв руку і швидко сів, часто дихаючи й з жахом озираючись. У повітці було тихо, врочисто, суворо. Миші не пищали, шашіль не дирчав, все принишкло, впавши лицем до землі. Зорі злякано, з побожністю заглядали в двері й шепотілись між собою.

Юхим не смів простягти руку в куток, де лежав поясок. Господи, невже там міг бути вузлик? Йому ж розірветься серце від жаху, він же впаде мертвим, як торкнеться до вузлика. Невже там був узлик?!

Він тихо простягнув руку і торкнувся пальцями до шовкового мотузка. Поясок лежав тепер не так, хтось чіпав його! Боже мій, хтось торкався до пояска?

Волосся моторошно заворушилося на голові й по грудях, по спині - попід шкурою посипався холодний пісок. Він кінчиками пальців потягнув мотузок, поклав його собі на коліна. Потім тримаючи за один кінець, за китицю, другою рукою обережно обняв долонею і почав сунути. Зараз рука наткнеться на вузлик - і тоді... Ні, вузлик повинен бути посередині. Ні, мабуть, далі, не зразу, на другому кінці.

Але рука наткнулась на китицю й сприснула з пояска. Вузлика не було. Юхим швидко, хапаючись стиснув знов мотузок між пальцями й протяг його до кінця, тримаючи так дужо, що пальці горіли од тертя. Вузлика не було.

Юхим якийсь час оцепеніло, непорозуміло стояв на колінях з пояском у руках. Потім боязко, нишком ліг і скоцюрбився коло плуга на соломці. Все в ньому страшенно, до нестями збезсиліло, розм’якло, опало, як прорваний пузир. Він почував себе таким втомленим, таким порожнім, таким розчавленим, що йому трудно було лежати і хотілось тихенько, нечутно плакати.

Значить, усе повинно бути так, як є. Значить, нічого питать не можна. Значить, і мати його, і панна Ніна, і рожева кімната, і загін, і заля в золоті,- все так і повинно бути, і не його діло про це розбалакувати. І, значить, він повинен був устати і йти в рожеву кімнату, бо там уже напевне ждала на його панна Ніна, графиня Ніна, його коханка Ніна.

Тут Юхим раптом сів. А чого б він не пішов туди? Га? А кого б він мав тепер питатися, боятися, соромитись? Отого, якого нема? От, він таки візьме й піде. І хай собі ті лежать у загоні, в калюжах і крові, а він лежатиме в білій, пахучій, розпусній, чудовій постелі тієї, що зв’язала й кинула отих у загін. І плюне всім в лице, в очі, в душу, хто схоче спинити його.

Він підвівся, хитнувся і сперся рукою об стіну. У руці щось було затиснуто. Мотузок, шовковий поясок! Юхим люто шпурнув ним об землю і вийшов з повітки.

Віконця хати тмянно світились. Ага, прийшла.

Юхим рішуче повернув до дверей. Він хотів зайти й раз на все поговорить з цією жінкою. Тепер годі церемоній. Як п’є вона, то нехай собі п’є, хоч заллється, а в його справи хай більше не втручається й не соромить перед людьми своїми листами. Так, він живе у графів і житиме. З чортами тепер житиме. І нікому до того нема ніякого діла і нікого тепер він не боїться! Годі.

___________

Біля ліжка на лаві горіла жовта воскова тоненька свічечка. Тут же кухлик з водою стояв і мисочка з недогризеним огірком. На широкому дерев’яному ліжкові,- такому знайомому, давньому,- лежала мати прикрита одною спідницею. Вона вся згорнулась, зщулилась і злегенька трусилась, наче бавилась. А очі дивились на Юхима винувато і так чудно, незвично. Вона не здивувалась, що він прийшов, ніби він допіру тут був і виходив на хвилинку із хати. Вона, видно, хотіла щось сказати йому, але не сміла, ждала від нього слова.

Юхим підступив ближче, обережно причинивши двері, не грюкаючи вже так, як сінешніми. Теплий, гидкий, кислий дух хати важко, тоскно наліг на лице, на груди. Мухи з густим дзижчанням підсліпувато залітали по порожній хаті й сідали на голі, брудні стіни. Свічечка боязко закліпала, загойдала тінями по кутках і підлозі, загидженій, запльованій.

Мати лежала просто на дошках, а замість подушки сірів мішок з чимсь. Нікуди вона, видно, не виходила. І давно вже не виходила, лежала тут сама.

Юхим скинув шапку й тихо сказав:

- Добривечір, мамо.

- Добривечір, Юсику...- пошептом відповіла вона.

Ні, вона не лаялась, не кричала й п’яна таки, здається, не була. Вона тільки трусилась і «добривечір» вимовила так, ніби їхала на труському возі.

- Вам холодно, мамо?

Вона нічого не відповіла; хотіла посміхнутись, але тільки скривилась жалібно й винувато. Юхим пошукав очима, чим би вкрити, але стіни були голі, ніде ні одежинки, ні ряденця, ні рушника, як у камері для арештованих. Він скинув свою тужурку і прикрив нею спину й груди матері.

- Ноги б мені... В ноги холодно. Якби мені ноги зігріти, я була б здорова...

Юхим скинув косоворотку й почав замотувати у неї ноги. Спідниця зсунулась і Юхим побачив брудну, в жовтих плямах, у слідах од бліх сорочку. З-під неї визирали великі, набухлі, біло-сині ноги з фіолетовими опуклими жилами й жилками. Вони щільно тулились одна до одної й дрібно трусились.

- Може погріть вам, мамо? Потерти?

- По-пог...рій, с... сину...

Юхим почав обережно долонями розтирати холодні вогкуваті ступні з покаліченими, брудними пальцями. Потім він сів на постіль. Одну ногу він клав собі на бік, підошвою до свого теплого тіла, прикривав її ліктем і грів; а другу тим часом розтирав долонями, обережно, ніжно м’яв, хукав. Потім переміняв їх. Від ніг негарно пахло, з Юхима падав уже піт йому на руки, але він не спинявся ні на мить, щоб не дати ногам знову прохолонути.

От, здається, вже трохи потепліли. Він обережно прикрив їх спідницею і швидко скинув свої штани. Потім знов став розтирати, м’яти, тулити до свого тіла. Нагрівши, поспішно одяг на них до колін штани, потім обмотав холошами, склав і зверху обгорнув спідницею.

Коли він підвівся і, витираючи з чола піт, подивився на матір, їй по жовтих, недужих щоках, по темних мішечках під очима рясно котилися сльози.

- Нічого, мамочко, нічого, ви видужаєте.

Вона нічого не сказала, але вголос заплакала, мовчки тужно хитаючи головою з боку на бік. Юхим підсів до неї й обняв за плечі рукою.

- Сину мій!.. Ой, сину ж мій!..

Більше нічого вона не могла сказати.

- Годі, мамуню, годі, буде... Ну, що там! Не треба...

Він напнув на руку рукав своєї сорочки і став, як дитині, витирати сльози, бо вони заливали їй рота і вона облизувала їх. А тіло своє притулив щільно до неї й лівою рукою обіймав то в одному місці, то в другому, щоб скрізь зігріти. Пасми волосся, немитого, злиплого, з лупою, звисали з лоба на лице; він їх обережно одвів, пригладив на голові. А мати від цього ще дужче плакала, і шепотіла щось, і гірко качала головою.

- Ну, годі, мамочко, годі. Засніть трошки.

- Ой, та й погана ж я, синку мій, ой, та й погана ж! Ой, божечку мій, що ж мені робить?!

Їй треба було заснути, зігрітись, спочити. А завтра покликали б лікаря. Але мати не хотіла заснути. Їй хотілось щось сказати йому,- це видно було з усього. І не сміла, не могла. Не могла переступити через перше слово. Там далі вже пішло б легше, тільки б через перше слово.

- Сину... Там у мисничку... Послідній раз, Юсику!.. Там у мисничку синенька пляшечка...

Вона схопила її тремтливими, жовтими, старечими руками цю синеньку, од якогось лікарства, пляшечку і піднесла до жадібно розкритих синіх уст. Ну, вже годі. Ні, ще раз, хапаючись, благаючи, з соромом дивлячись на Юхима, присмокталась. Запахло солодко-їдким духом самогонки.

Але синенька пляшечка помогла. Ну, тепер нехай знає Юша, яка його мати, нехай усе знає.

І заплющивши очі, лежачи лицем догори, безживно, рівно, терпко, як сліпа, як про чуже, розказала все Юхимові.

Вона була молода, вона була гарна, і граф тоді був молодий. Юхимові як палицею по серцю вдарило і він далі вже знав сам: вона стала його полюбовницею. Граф її напоював винами, шовками обдаровував, у розпусту вводив.

А тато бачив, знав, співав «Світе тихий, святия слави» і мовчки, ніколи слова не сказавши їй, нишком випивав. А потім почав кашляти і помер. А коли графи виїхали, то й вона почала так само, як тато, пити. Та так і досі. Оце й усе. А тепер і до бога можна. Підождать би тільки графа та разом із ним. Нехай би поставив їх у парі перед Овдієм. Та що ж, той і на тім світі перед графом змовчав би. А то ще й у пекло б за нього пішов. Тільки кашляв би та співав «Світе тихий». Ще й просив би бога, щоб їй та графові найкраще місце в раю одвели, за їхню ласку до нього, за те, що життя йому одібрали.

З-під заплющених очей материних на суворі, недужі, порожевілі від горілки й слів щоки виповзли дві каламутні, важкі сльози. Світло свічечки стало Юхимові в очах гарячим, розхлюпаним, в гольчастих довгих проміннях.

___________

Другого дня на подвір’ї дячихи з’явився од графів посланець, лакей Митрохван, той самий чоловічок у парусиновій блузі з ґудзиками, що приходив уперше. Граф прохали господіна Молочайченка сказати, коли їх треба сподіватись у графський дім. На це господін Молочайченко сказав, що не треба сподіватися зовсім, бо він учителювать у графів більше не буде. Ні грошей йому від них не треба, нічого, а тільки хай Митрохван, коли його ласка, збере всі його Юхимові речі в чемоданчик і привезе сюди. Юхим йому гарненько подякує.

___________

Але Митрохванові не довелось привезти Юхимові речі, бо вони тої ж таки ночі згоріли разом із графським будинком, економією, стайнями, ожередами, рожевою кімнатою.

Ніколи ще містечко не бачило такої страшної пожежі. Спалахнуло мало не зо всіх боків в один і той же час. Трохи не згорів увесь офіцерський відділ, що п’яний покотом спав у великій парадній залі.

Вогонь бачили за двадцять верстов у степу. А на подвір’ї Юхима було видно як увечорі, коли за млинами заходить червоне, розгніване сонце. І довго після того, як графи виїхали, як стояв у містечку «карательний отряд», куріли стіни будинку й смерділо по містечку паленим.

Друкований текст для вичитування взято з: В. Винниченко. Твори. Том 7. Видання третє. Оповідання. Кооперативне РУХ видавництво, Київ,1930.

Книга оцифрована в рамках проекту «СУСПІЛЬНЕ ОЦИФРУВАННЯ». Вичитування тексту:

«Баришенька», «Бабусин подарунок», «Сліпий», «У графському маєтку» - Оксана Боров’як; «Олаф Стефензон», «Хвостаті», «На лоні природи» - Дарья Шилова

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.

© Форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2022