ОПОВІДАННЯ

ІСТОРІЯ ЯКИМОВОГО БУДИНКУ

Почалась ця історія коло того часу, як я оселився над Дніпром.

У цю пору з Якимом сталася якась зміна. (Будь я тоді більш підмітливий, я б зразу побачив її.)

Він, наприклад, перестав лаятись і критикувати моє «ательє», хоч так само, як і раніше, задихався, видряпавшись до мене.

Моє ательє було просте горище одного старенького будинку. Замість вікна була дірка в покрівлі. Дірку цю ми зробили з хазяїном з тою умовою, що я, виїжджаючи, на свій кошт знов затулю її одідраним шматком заліза.

Я вже з місяць там жив і ніяких змін в моєму ательє не сталось. Так само треба було вилазити до мене по вузенькій драбині; на горищі були ті самі бантини, сволоки, коміни, об які Яким неодмінно стукався то головою, то плечима. І павутиння висіло всюди брудними, товстими пасмами, як коси сивої відьми. Павутиння це з чисто-відьомською впертістю чіплялось на спину, волосся, на лікті. Пахло все тим же димом, сажею, мишами і глиною. Нічого не змінилось.

А тим часом Яким уже не плювався й не називав мене «поетом» (це була одна з його серйозних лайок). Він тільки з кротістю витирав піт, здіймав з ліктів павутиння, обтрусював порох з капелюха і часом з видимою симпатією озирав мою «майстерню».

Замість ліжка у мене був гамак, прив’язаний під бантинами. З мене цього було досить. Навіть не досить, а далеко ліпше, ніж ліжко. Гамак висів як-раз під діркою. Ввечері я завжди міг бути наодинці з небом, темним і таємним. Завжди вітер, весняний квітневий вітер, ніс мені із-за Дніпра всі пахощі, які рождалися на довгих його луках.

Якимові раніше все це здавалося смішним і «поетичним». І тому він страшенно радів, як мені приходилось у дощ підіймати одідране залізо й прив’язувати його. А як вода капала на мої картини або підмочувала полотно чи фарби, це для нього була найбільша втіха.

Тепер же він навіть почав помагати мені припинати мою «штору» і рятувати од дощу «писанину». На горищі в такі хвилини ставало темно, дощ тарабанив по залізу покрівлі, старий порох і глина, намочені дощем, прянно пахли. Але було так затишно, так сумно! І згадувались дитячі часи, коли ми так само, бувало, вдвох сиділи у дощ на горищі. Тоді ми туди забирались для всяких таємничих і злочинних справ: курити, робити патрони, ховати нашу дитячу нелегальщину.

І раніше Яким не любив «поезії спогадів». А тепер навіть сам зачинав їх. Сидячи на товстому сволокові покритому плахтою, він задумливо слухав шум дощу і чогось посміхався. Але не іронічно, як завжди, а инакше, якоюсь такою посмішкою, якої я ще не бачив у нього.

- Мабуть усі пожильці дивляться на тебе, як на домовика? - раптом несподівано говорив він.

Дійсно, на мене весь двір поглядав з інтересом і насмішкою. А покоївки й кухарки напевне вважали як не за домовика, то принаймні за його близького родича.

І знов Яким чудно посміхався і прислухався до чогось: до шуму дощу, чи до чого другого.

Коли ж дощ проходив, ми знов одпинали «штору» і сонце прожогом веселим вогнем заливало гамак, мольберт, бантини, павутини. Кутки ставали жовтими і видно було якісь старі коші, поламані відра, укритий порохом одинокий черевик, в якому, мабуть, сходились по ночах миші. А в дірку з Дніпра лився мокрий дух дощу, молодої трави, розігрітий сонцем, лився гомін города, гудки пароходів, дзвінки трамваїв, крики, обірвані шматки катеринки, гавкання собак.

Яким уставав і підходив до дірки. Він почав подовгу стояти в ній і дивитись мовчки, з тою-ж чудною посмішкою. А раз, постоявши так, не повертаючись, сказав до мене:

- Слухай... А знаєш, яка єсть одна хороша сторона твого... вибач, горища?

- Ні, не знаю.

Він не зразу одповів.

- З його чудовий краєвид... А сам краєвид...

Він знов, пам’ятаю, помовчав і все так же, стоячи до мене спиною, заговорив:

- А краєвид... дає ідею... щастя... Ти знаєш це?

Я цього не знав, а тільки, мабуть, почував і тому мене вразили його слова.

Дійсно, коли він пішов, коли я став у дірці й подивився, я почув, що це іменно те, що сказав Яким. Дійсно, не само щастя, не захват красою, вставав у душі, а іменно віра в щастя, туга за ним і непереможне, жагуче прагнення до нього.

Я що-дня бачив, що-дня переживав це, а не знав як сказати. Чому? Не знаю. А чому Яким це сказав?

У той день я цього не питав у себе, а тільки довго, довго дивився. Далеко на обрію в фіолетовім тумані темніли ліси Чернігівщини. На них легко, обережно спиралась грандіозна синя дуга неба. По ній тонким квачиком хтось провів пухкі смужки рожевих хмар. Що там за тими далекими стінами лісів, в далечині туманів? Нічого особливого. Там живуть чернігівці, звичайні бідні дядюшки. Вони уперто боряться з голодом, риються в землі і вимовляють не «кінь», а «куень». Але чому ж так тягне туди до них, за них? Чому здається, що там за тими лісами є те, до чого так тужно прагне серце?

В той день я не працював; мені сором було братись за мої маленькі, жалкі фарби. Мені хотілось руху, хотілось бачити людей, посміхатись до них. Мені хотілось пройти під балконом, де часто стоїть та дівчина з червоною квіткою в чорно-синьому волоссі.

На подвір’ї, пам’ятаю, клопотливо бігав з аршином у руках хазяїн будинку. За ним поспішав чоловік у фартусі і з товстим олівцем за вухом. Мій хазяїн-дідок з кострубатим неголеним лицем у синіх жилках. Очі йому завжди непокійні, заклопотані і така сила круг їх зморшок! Йому б уже можна було спочинути. Йому, власне, треба б уже було оселитись в моєму ательє і подумати про те, що з його видно.

Але дідок про те не думав. Щось міряючи, він тривожно дивився в очі бородатого чоловіка у фартусі,- здавалось, що од цього бородача залежить усе щастя мого хазїяна. Бородач, треба думати, це знав, бо спокійно й задумливо дивився під ноги хазяїна. А потім підняв голову й покачав нею, мовляв: ні, не можна. Дідок аж з одчаєм хлеснув себе руками по боках і знов кудись побіг.

Мені було смішно. Мені стало так смішно, що хотілось догнати старенького, піймати його за пальто, обняти, одвести на горище і сказати: «Дивись, дідуню, бачиш? Отож, покинь свій аршин і сиди тут».

З вікна полковницької кухні на мене дививсь денщик і кухарка. Денщик широко посміхався, а кухарка строго й допитливо провожала мене очима. Ах, ви ж мої червоні, простодушні пики! Я-б вам щось сказав, якби ви не були денщиком і кухаркою.

Ах, я всім людям сказав би щось, та всі були денщиками або кухарками.

А охотніш усього я сказав би тій дівчині, що так часто стоїть на балконі.

Коли правду сказати, я тільки туди й ішов. Що ховатись? Бо коли я підійшов до того жовтенького будинку і перебіг очима по балкону, що прилип до нього, як ластовине гніздо, коли не знайшов там тої, яку чекав знайти, я зупинився і вже не хотів далі йти. А коли, простоявши з годину на розі, як поліцай, все-таки не дочекався, то виразно почув, що мені хочеться додому, що мені не треба вже ні руху, ні людей.

Я прийшов до себе й знову стояв і дивився з дірки на Дніпро, на далекі ліси, на широкий, ваблючий простір. І знову, як завжди, туга солодко занила в грудях, але я знав уже, як вона називалася.

________

І це виявив мені Яким! Той чоловік, який казав, що «всі ці пташки-канарейки, вірші, картинки, скрипочки і таке инше не варті одного виправдуючого присуду присяжних ідіотів». (Він як-раз кінчив свою службу в адвоката і мав одчинити власну канцелярію.)

Але хіба це була одна зміна в йому? Коли б я міг в той час бути уважним, я одразу помітив би її. Я ж навіть не думав над тим, що Яким зовсім мало «приставляв». Так наче я його знав не змалку, а всього місяць, наче не знав, що Якимові «приставляти» так само необхідно, як пташці-канарейці співати.

Бувало, Яким дуже рідко приходить самим собою, а раз-у-раз в образі кого-небудь, хто найбільше вразив його. Ось між сволоків, бантин, павутиння, пробирається зігнута постать. Вона підходить ближче, але це не Яким, це людина, яка знає собі ціну, яка строго оцінює инших, повна самоповаги й холодного, жорстокого досвіду. Це - новий прокурор палати. Він почуває себе чудно і ніяково на якомусь горищі, але не губить своєї самоповаги. Він говорить і це не Якимів голос, це щось сухе, безстрасне і безнадійно-серйозне. Яким молодий, з темнорусявим волоссям, але перед тобою сивий, висхлий добродій з жовтим носом і лисиною. Спочатку смішно, але де-далі то стає ніяково, що такий поважний гість зайшов на це горище.

І враз, як в кінематографі, прокурор зникає. На його місці - суб’єкт з нахабно-хитрими очима, з проворними, заученими рухами і характерною кацапською мовою. Це товстий, жулікуватий крамар з бакалейної на розі. Його голос, інтонація, його навіть черево. Яким худенький і стрункий, але тут виразно стоїть товстий чоловік, якому трудно повертати все тіло і який більше оперує руками, короткими й пухкими.

Як це виходило у Якима, я не знаю. Знаю, що ніхто в гімназії не міг краще за його «приставити чеха», «капернаума» (попа). «Буш тихо?!» - і весь клас бачить, як живу, товсту, червону пику нашого добродушного Карла Францовича.

Не раз Якимові радили іти на сцену. Але він навіть сердився й серйозно був переконаний, що його «натура реаліста, емпірика, критично думаючої людини».

Хто знає? Може й так, може й це сиділо в йому. Бо чим же пояснити, наприклад, те, що будучи в першій класі гімназії, він примушував мене їсти разом з ним дерево, бляху, ганчірки, навіть кінський і курячий гній. Він, бачите, хотів дослідити точно й на власному досвіді, через що люди їдять одні предмети, а чому не їдять других. Чому можна їсти хліб, а чому б не спробувати, яка на смак трава або папір?

Дійсно, він не любив задовольнятись тим, що знали другі, він хотів по-своєму робити. Коли він був в соціялістичній організації, то також хотів вигадати свій спосіб пропаганди класової ворожнечі. Він, одягнений паном, виходив на ринок і починав лаяти мужиків, виясняючи їм, що вони - худоба, нижчі істоти, які повинні служити панству, бути нерівними, слухатись начальства і т. д. Не знаю, до чого доводила дядюшок така пропаганда, але Якима вона привела до тюрми, з якої вирятувала його ця здатність «приставляти». Він удав такого дурнуватого оригінала, що його подержали п’ять місяців і випустили, не оддавши навіть під догляд поліції.

Хто зна, може й справді в йому сидів і «реаліст-емпірик». Але факт той, що актьор у нього тепер зник.

Яким почав приходити до мене самим собою. Прийде, посидить трохи, помовчить і піде. І хіба тільки тоді, як я чимсь надокучу йому, «приставить» мені мене ж. Він це умів, здається, краще всього робити. Якось витягнеться, немов салдат, перед мольбертом, насупить брови, ще щось зробить з своєю постаттю і я ніби в дзеркалі бачу самого себе. Бачу своє велике, незграбне тіло сільського парубка з кривавим рум’янцем на всю щоку, свої ідіотські, невиразні очі, навіть чоботи, в яких я ходжу, немов кучер.

Але й це бувало досить рідко.

Як я не помічав цього, невідомо. Маю тільки одне оправдання собі: я нічого не помічав у той час. Мені хотілось цілий день лежати в гамаку, підставивши лице гарячому сонцю та свіжому вітрові, заплющити очі і нічого не бачити... Нічого? Е, ні! В очах було завжди жовте золото сонця, а в золотій тьмі заплющених очей неодмінно один образ. Балкон. Яскрава блюзка, червона квіта, смуглява щока і тонка, лукава, ледве помітна посмішка. Очі дивляться кудись убік, але вона бачить мою задерту голову, мої чоботи візника, мій кривавий рум’янець, який, я чую, горить уже на вухах і бризне з них кров’ю на прохожих.

Вона ні разу, здається, прямо не подивилась на мене, ні разу виразніше не посміхнулась і ніколи я не міг сказати, чого вона так хвилююче посміхалася. І чого я почував де неї таку непереможну ніжність? Невже то від яскравої блюзки, що на грудях гаряче вбирала в себе сонце? Невже од вітру непокійного, безпардонного?

Розуміється, мені трудно було щось бачити. Приходить Яким. А, Яким, милий, любий Яким! А чого ж вона все-таки посміхається завжди? Чого щось лукаве є в тій посмішці ніжних, чітко вирисованих уст? Немов вона щось знає про мене.

Яким щось говорить. Так-так, звичайно, треба піти. А, головне, коли я одходив углиб вулиці і раптом озирався, чому я завжди бачив, що вона провожає мене очима? Чого?

- Чуєш ти, поете?

Я розплющую очі. Яким стоїть у дірці й дивиться на мене; звичайно, очі у Якима насмішкуваті і тверді. Але тепер вони м’які та теплі.

- Ти чуєш, що я тобі кажу?

- Вибачай, я задумався...

Яким знов щось говорить. Я слухаю й одповідаю. З Дніпра несуться гудки пароходів, з гір пливуть хвилі церковного дзвону, сонце і вітер цілують лице. Хочеться схопитись, вистрибнуть на покрівлю й закричати дико та радісно, голосніше за гудки, за дзвін, за грохіт грому.

Я п’яними очима дивлюсь на Якима і лукаво про себе сміюся; а він нічого не знає. Нехай.

________

Але зрештою, я дещо помітив, а саме: Яким таки, здається, догадався, що зі мною.

І ось по чому я помітив.

Раз він прийшов до мене ввечері. Я тільки-що вернувся з-під балкона. Я був рішив неодмінно їй сьогодня уклонитись. Що б там не було, я рішив уклонитись. Що, справді, за дурниці? Візьму і поклонюся. Не нахабно, не боязко, а просто й ласкаво, як своїй давній знайомій.

Я не вклонився. Вона стояла, упершись ліктями на балкон, і дивилась униз. Сонце заходило і прощальним полум’ям зачіпало її голову. А внизу було вже сіро. Я пройшов раз, ще раз - не вклонився, а тільки трохи не задихнувся, так мені билося серце. Коли йшов третій раз, то був червоніший од сонця і вуха мої горіли, як лихтарі вночі у звожчиків. На балкон я вже не дивився.

Дома ж у гамаку мені стало соромно і сумно. А тут ще сходив місяць і Дніпро так таємно, так сумовито блистів унизу. До мене ледве чутно долітали від його пісні і в матовому сріблі його хвиль рухались жовті вогники човнів. То компанії молоди їхали на острови варити куліш. Може й вона там буде цеї ночи?

Мені було сумно.

В цей час прийшов Яким.

Він довго стояв у дірці й дивився вниз. А я лежав. Над моєю головою була моя улюблена зірка, блакитна, рухлива, лукава. Щось вона собі там робила в тій далекій безмежності чогось вона рухалась.

І раптом почувся з дірки голос Якима:

- Василю!

Я повернув голову. Місяць був за нашою покрівлею і в сірій напівтьмі я не бачив лиця Якима. Але тон голоса був чудний.

- Що таке?

- Ти бачив коли-небудь хоч одну щасливу родину?

Питання було таке несподіване, що я не зрозумів його.

- Як то щасливу?

- «Як то щасливу». Ідіот! Не розумієш, що таке щасливу? Таку, в якій вічно плачуть, сердяться, сваряться, нудьгують. Ну?

Мене це зачепило.

- Та чекай.. Я розумію, що значить щасливий. Але хто?

Питання, дійсно, було глупе і Яким мав повне право засміятись. Але мені стало ще досадніше.

- Та сам ти ідіот. «Щасливу родину». У родині хто є?

- Та хто ж? Поліцаї, студенти, коні, собаки... З кого ж звичайно складається родина.

- Е, йди к чорту.

Яким засміявся.

- Ну? говори: бачив?

Я не одповідав, але думав: навіщо він це питає. Що за чудний тон?

- Ну, Василю?

- Та навіщо тобі?

- Я роблю статистику. Я, наприклад, ні одної не знаю щасливої. А ти?

Я пригадав усіх, що знав, і, дійсно, їх не можна було назвати щасливими. Щось було таке, що не давало права сказати це про них. Не підходило це слово. Родини як родини, а щасливі...

- Ні-ні, я щось не знаю... Та навіщо тобі ця статистика?

- Так собі...

В той вечір ми більше не говорили про це. Але днів через два чи три Яким знов несподівано запитав мене:

- Слухай, малютко, а чому ти не женишся? («Малютка» він, мабуть, виводів з слова «малювать».)

Пам’ятаю, я так почервонів, що кінці пальців були десь червоні. Слава богу, було це ввечері й мого лиця він не міг добре бачити.

Я примушено весело засміявся.

- Справді! Чого ти смієшся?

Я перестав сміятись.

- Чого ж я маю женитись?

- А чого ти маєш не женитись?

Очевидно, він щось помітив за мною. Я боявся розпитувати його про причину такої балачки й мовчав. Нехай сам договорить.

- Ну? Василю?

- А, одчепись...

- Та чого одчепись?.. «Одчепись»... Що ти дівка з села, що «одчепись»... Чому б тобі не женитись? Ну? Подумай сам. Га?

- Та чого ти причепився? Диви! «Чому не женишся». Драстуйте...

Я голосно засміявся. А тимчасом з хвилюванням чекав, що він іще скаже. Якийсь усе ж таки чудний був у нього тон, без насмішки, серйозний, навіть з жаром.

Яким стиснув плечима.

- Сміється. Їй-богу, як сільська Гапка, яка аж пищить до хлопців. «Ай, паничу, сядьте... Ай, не чіпайте мене, як не сором»...

І він до того живо передавав це, що мені так і уявилась червоненька з товстими литками сільська красуня. Я ще більше засміявся.

- Ну, вже? Скінчив? Тепер слухай. Будемо говорити без всяких сантиментів. Чому тобі не женитись. Та чекай же, Гапко! Що ти єсть? Ну, подивись на себе просто. Якийсь ідіот-поет, сидить на горищі і думає, що уже все знайшов... Знайшов, правда?

- Ні, не все...

- А-а! - з іронічним дивуванням протягнув Яким.- Не все? А що ж іще може бути ліпше за горище?

Моє хвилювання настроювало мене жартівливо.

- Ну, ще ліпше було б, якби навіть горища не було.

- Просто в небесній блакиті висіти?

- Атож.

Яким одвернувся і мовчки став дивитись із дірки. На темно-молочному фоні неба мені видно було чорний силует його капелюха і зрізаних плечей.

Блакитна зірка дрібно дрижала. Сусідки її поблідли від місячного світу, а вона не піддавалася.

Мені хотілось говорити далі на ту ж тему. Але як в мені, мабуть, справді сиділа Гапка з товстими литками, то я дуже байдуже, навіть позіхаючи, почав:

- Та якого біса тобі прийшла така думка в голову?

Яким мовчав. Я думав, що він розсердився.

Але коли по павзі він одповів, у голосі його я не почув гніву, навпаки - тихий сум, зворушення було в йому, якісь теплі сердечні ноти.

Він заговорив зі мною через те, що бачить, як ненормально я живу. Нормальний стан людей - щастя. Так-так, люди можуть жити щасливо, але замість того живуть без пуття і погано.

Яким замовк. По голосі його я почував, що він говоритиме далі. І я ждав,- хай докладніше висловиться, повинен же бути якийсь привід для такої розмови. І він, дійсно, знов заговорив, але без непритаманного йому суму, а майже сердито..

Так, люди можуть бути щасливі!

Але щастя, як будинок. Щастя треба будувати. Треба його обрахувати, виміряти, треба все підвести так, щоб ніщо його не могло зруйнувати...

І це цілком можливо.

- Чого, наприклад, тобі треба для щастя? - звернув знов на мене Яким. Здоров’я ти маєш. Це вже багато. Маєш роботу, яку любиш. Любиш, розумієш. Це не багато людей має. Значить, для піддержки особистого існування у тебе все є. Тобі треба ще сем’ю. Чекай, Гапочко. Не дриґай ногами, нічого страшного нема. Тобі треба головну частину твого будинку. Розумієш? Люди звикли жити в чужих старих будинках. Через те ж, що вони старі, там тісно, вогко, скучно. А иноді вони завалюються й гублять людей. Правда?

Я мовчав. Я вже догадувався, до чого він хилить. Він, очевидно, хотів примусити мене жувати папір і їсти курячий гній, щоб на власному досвіді дізнатись, чи можна їх їсти, чи ні.

Так ніби на те й скидалось.

Що таке сучасний шлюб? На думку Якима, у багатьох людей шлюб - це щось вроді поганої звички, яку засвоїла собі людськість. Якби можна було яким-небудь способом одвикнуть від цього, було б чудесно. Такі люди мріють, що при соціялізмові люди родитимуться машинним способом, як тепер це роблять подекуди з курчатами.

Другі дивляться як на сифіліс або туберкульоз. Ніхто не гарантований, що з ним не трапиться це нещастя.

У инших шлюб, як у революціонера «нелегальне становище», повне злиднів, турбот, небезпеки і навіть з шибеницею. Він з радістю іде виконувати свій обов’язок і терпляче приймає всі муки, які неодмінно йому будуть. А спитайте старих, мудрих досвідом людей. Що вони скажуть? Вони скажуть: шлюб - мишоловка, а кохання - сало. І тільки молоденькі, наївні мишенята накидаються на сало з радістю і захватом. Стара ж миша добре знає, що за цим салом ховається.

Так думає більшість людей, які живуть в старих, чужих будинках. А що як почать нові? Може, там уже не так буде?

- Га? Як ти думаєш. Василю?.. Чому б тобі не спробувати?

Розуміється, я цього й чекав.

Але я нічого певного йому не сказав: мені цікаво було знати, що ж саме він порадить мені жувати?

- Та-ак… - протягнув я.- То, мабуть, правда все... Але як же той будинок будувати? Що саме робити?

- Що? Дуже мало. Найди такого самого товариша, який хоче будувати, який не хоче жити в старих халупах, все.

- Як то все?

- І все, говорю.

- Чекай, я нічого не розумію. Покиньмо твій будинок. Що я повинен робити, конкретно. Ну, от, допустимо, я знаю дівчину, яка мені подобається... (У мене солодко мигнула в серці усмішка дівчини на балконі.)

- Чудесно… - сказав Яким.- Допустимо.

- Ну, як я повинен... Що я мушу робити?

- Перш усього, довідайся, чи вона хоче жити в старих будинках?

- Себ-то, що то значить? Конкретно, будь ласка.

Яким почав сердитись, він, мабуть, і сам добре не знав, що мені порадить: ганчірку чи кінський гній.

- Ну, Якиме? Конкретно.

- Конкретно - ти дурень, от і все. Що значить в старих будинках? Ти розумієш це?

- Ні.

- Ну, розуміється. В старих будинках старі правила. Того не можна, те личить, те не личить, те забороняється, те не дозволяється. Ходи, сиди, говори, їж, спи так, як їли, спали, лежали всі, що жили до тебе. Так?

- Ну?

- Я тебе питаю: так чи ні?

Я все-таки не розумів, що ж забороняється, дозволяється. Скрізь в життю що-небудь дозволяється або забороняється. Скрізь суть якісь правила.

- Які ж правила в старих будинках?

- Які? Повага до старого звичаю. Слухняність, терпляче несення всякої дряні, висвяченої віками й гидкої тобі. Та мало це? Коли ти це все виконуєш, тебе награждають іменем «порядного чоловіка». Коли не виконуєш, різними способами карають. А щоб ти не втік од кари, то, входячи в старий будинок, вінчаєшся, робиш контракт на все життя. Так?

- Ну?

- Я тебе як чоловіка питаю, а ти мені як ідіот нукаєш. Так чи ні?

- Ну, хай так. А твої які правила?

- Мої? Радість.

- Що то значить?

- То значить, що в моєму будинкові повинна бути тільки радість і все. Й нічого йому за це не буде.

Так, це було, розуміється, не погано. Але як же зробити ту радість?

Яким мені й це почав виясняти. Радісно там, де просторо, вільно, де багато світла, тепла, любови. Тільки безнадійні хворі люблять тьму, сморід і тікають туди з світла й тепла. Ніяких заборон, приписів, ґрат, замків! Співай, їж, спи, цілуйся, коли і як тобі хочеться. Не подобається - іди собі.

- Розумієш?

Я зрозумів; виходило так; я піду до тої дівчини і скажу: «Давай зі мною жити, не вінчавшись? А як надокучиш, я тебе кину. А ти не сердься, бо у нас сердитись не можна, у нас правило - радість».

Яким цілком погодився з цією думкою. Розуміється, сердитись нема чого. Раз ти надокучила, значить, ти винна, а не той, кому ти надокучила. Будь такою, щоб не надокучити, будуй себе. А то звикли до контрактового кохання і палець об палець не вдарять, щоб заслужити любов, щоб собою її утримати, а не страхом. Ні, щастя з контрактом не погоджується. Це вже вибачайте. Щастя треба будувать.

Мені стало скучно. Це було навіть не нове. Скільки про це говорилося, писалося! Це, іменно, «поезія».

Я перестав подавати репліки й декілька раз навіть позіхнув. Яким помітив це і замовк. Але ще довго не йшов додому.

Місяць вийшов з-за покрівлі і став над нашою діркою. Моя зірка поблідла і зникла. Небо одсунулось вище, зорі розступились, ще б пак: сам король неба вийшов на прохід.

З городського саду по засріблених покрівлях будинків перекочувались до нас меланхолічні хвилі музики.

Яким не рухався. Я заспокоївся: очевидно, він нічого певного не знав про мене. Правда, разів зо два ми стрічалися під балконом. Він, навіть, якось чудно й пильно вдивлявся в мене, немов щось вивіряв. Але мало де ми могли зустрітися? Ні, він нічого не знав. А ця розмова просто звичайна його манера щось вигадувати.

- Ідіоти, їй-богу, люди,- раптом з усмішкою в голосі заговорив Яким.- Стільки є способів зробити своє життя радісним. Стільки є хорошого на світі. Або бояться, або просто лінуються, або чорт їх знає чому не беруть того. Ну, хай мужик робить, той що з голоду пропадає і не вилазить з ненависної, остогидної праці - тому не до будування. Ну, а такі, як ти?

Тут він повернувся до мене.

- Молодий, здоровий, незабитий... Тільки будувать щастя. Ну, чого ти киснеш? Чому енергічно, свідомо не візьмешся до свого щастя. Що тобі треба?

- А ти чому?

Як холодною водою облив я запал мого Якима. Він нічого не сказав і знов одвернувся од мене.

Мені стало шкода його і я навіть не посміхнувся.

Тільки місяць вгорі посміхався. О, скільки він чув висказаних і невисказаних планів щастя!

________

Після цеї розмови Яким став рідше заходити. Може б він і частіше бував, та я не сидів дома.

Починався травень. Бруньки дерев на очах оберталися в листя, листя розливало на всі боки пахощі, сонце розгрівало їх, вітер розносив по вулицях, по закутках. Скрізь були розчинені вікна, з вікон визирали люди, всі жадно, як Юдеї в пустині манну, збирали ротом, очима, грудьми той теплий, хвилюючий дух. І всі були п’яні від його.

Я не міг сидіти на горищі, я занадто близько був до сонця. Воно вже з шестої години обливало мене з ніг до голови. О дев’ятій моє «ательє» було, як тепла запашна ванна. Намагнічений сонцем, я мусів кудись іти, мусів до когось говорити; енергія сонця не має нічого спільного з хмурістю й покоєм. Це могли би підтвердити навіть кухарки й покоївки з нашого дому. Вони всі співали, миготіли в вікнах, щось витрусювали, блискали зубами, очима, навіть лаялись рухливо та радісно. І на мене вже не дивились з насмішкою, вони вже розуміли, що на моєму горищі в такий час не так уже й погано.

Деякі заговорювали зі мною. Вони дивувались, що я так рано виходжу з дому. Иноді я, дійсно, рано виходив, годині о семій. Мені треба було руху і хоч подивитись на балкон. Це було необхідно для мене. Я знав, що о семій годині її не буде там, навіть о дев’ятій навряд чи вийде, останній же час вона рідко й удень з’являлася на вулиці, але я мусів пройти під балконом. Хіба то вона любила, щоб їй виходити?

Розуміється, її не було. Я з байдужим виразом лиця дивився на вікна коло балкону і старався угадати, перед яким мені треба стати на коліна й молитися. Не вгадавши я йшов далі. Дворники змітали вулиці. Я помітив, що весною вони цілком инакше це роблять, ніж зимою? Зимою вони дивляться в землю, вигляд у них діяльний, суворий і рішучий, сніг і бруд вони кидають вам на ноги й не беруть на себе за те ніякої відповідальности. Весною ж вони в землю зовсім не дивляться, спершись на мітли вони охоче балакають зо всіма, кому єсть бажання їх зачепити. Підмітаючи в промежутках балачок, вони делікатно й обережно чекають, поки пройде прохожий.

Я любив дворників, особливо того, який підмітав під балконом жовтенького будинку. Не знаю, який він був зимою, а тепер це був чоловік з дуже розвиненим громадським чуттям. Він ніколи не був сам: то з покоївкою, то з кухаркою, то ще з якою-небудь дамою. Він з приємністю вступав і зі мною в розмови, а надто після того, як я подарував йому на пам’ять срібного карбованця. Від його я дізнався, що панна з балкона була сестра «учителя гімназії» і жила у нього, що у неї був ще один брат «тарелійський (артилерійський) охвицер» і що вона сама «дуже приятна баришня». Але останнє я й без його знав.

Від балкона я йшов далі. Куди? А хіба не все одно? Коли чоловік має повні груди сонячної енергії, йому байдуже, куди йти. Скрізь любо, аби були люди, листя й небо. Бо сонце не любить покою, воно мусить з людей переходити в листя, з листя в людей, з людини в людину.

Я ходив по садах, вилазив на кручі над Дніпром, дивився в зелену знизу і синю зверху далечінь і почував, що люди можуть бути щасливі. І коли я забалакував з ними, то ще більш упевнявся, що це мусить бути: вони вміли гарно посміхатись. Той хто не може бути щасливим, той не може гарно посміхнутись.

А надто в цьому мене переконував Яким. Цей реаліст тепер просто сяяв, як саме сонце. У нього була ще більша потреба руху, ніж у мене. Видряпавшись на моє горище, він вертівся в йому, як перепел у клітці, коли йому покажуть перепелицю. То вигляне з дірки, то сяде, то знов схопиться, заспіває, одсуне мольберт і весь час говорить, говорить, говорить, говорить. А потім раптом схаменеться, тикне руку і, як той самий перепел, який побачив одчинені дверці клітки, прожогом вилітає з горища. Куди він бігав? Ей, Якиме! Щось ти став занадто весело пурхати!

Я почав уже серйозно помічати це за ним. Чи не завелась у нього десь перепеличка? Недурно в його пішли все такі розмови зі мною.

________

І справді! Раз над вечір Яким задиханий, спітнілий, насичений сонцем, сміхом, рухом викотивсь до мене в «ательє». Ударившись головою об свою улюблену бантину, він здивовано подививсь на неї, обчистив свій «котьолок» і якось вертляво підбіг до мене. Я лежав у гамаку.

Яким узяв під козирьок, дзвінко клацнув закаблуками й скрипученьким високим голоском закричав:

- Клянусь дідуньом Ма’сом і бабунею Вене’ою, що ти за’аз підеш зо мною!

Я підвівся й з інтересом глянув на нього. Переді мною стояв панок з задертою головою і гордовитим глупуватим лицем.

- А як не піду? - спитав я з усмішкою.

- То буде об’аза моїй честі. Моя шпага буде обо’оняти її.

І повів рукою на лівий бік, де мусіла висіти його шпага.

Яким, «приставляючи», сам ніколи не сміється, хіба що захоплений чимсь иншим. Тепер він засміявся і, схопивши мене за руку, потягнув з гамака.

- Вставай мені зараз. Їдемо на човна. Раз-два! Оп-ля! Ну!?

- Куди на човна? Хто?

- На човна на Хрещатик. Там будемо кататись по тротуару. Куди ж більше. А хто, питаєш? Собаки, коти, мольберт, гамак, хто ж їздить на човнах? І ти з ними. Хочеш?

- Ідіот! Та хто їде?

- Їдуть люди. Розумієш?

- Які?

- На щастя не такі, як ти. Їдуть дві панни, одна дама, три кавалери, ти і я. Задоволений?

Я як раз думав про одну панну. Е, якби вона їхала з нами, я б ні про що більше не питав.

- Що ж то за панни? - спитав я без тої бадьорости, з якою він оповідав про них.

Яким коротко й нетерпляче сказав. То були дві курсистки. Кавалери - два офіцери і один педагог. Дама - жінка педагога. Він,- Яким, через тиждень буде адвокатом, а я - «поет» і росомаха. От і вся компанія.

- Ну? Ваша милость потребує ще інформацій?

З мене було досить і я почав одягатись. Яким хапливо помагав мені і трохи не задушив краваткою, яку прислужливо запропонував зав’язати.

Ми пішли по тій вулиці, де стояв жовтенький будинок. Я був цьому радий, а чей вона сьогодня стоятиме на балконі.

Ні, її не було.

Але Яким раптом ввійшов в парадні двері цього будиночка і, як ні в чім, почав підійматися по сходах. От так історія! Ще чого доброго до них веде. А єй! Та в них же, дійсно, і офіцер, і педагог, «учитель гімназії». Я аж став на сходах.

- Чекай, Якиме!

Яким обернувся й здивовано глянув на мене згори вниз.

- А що таке?

Але я вже опам’ятався. Дурниці,- та чого неодмінно вона?

- Нічого, у мене закололо в боці.

- Тьфу! - розсердився Яким і ще швидше побіг далі.

Коли ми піднялись на саму гору і Яким придушив ґудзик електричного дзвінка, я вже був певний, що ми йшли до «неї». Хоч на мідній табличці було написано «Сидор Иванович Довбня», я все-таки був певний, що це і її прізвище.

________

Так, це була вона. В цьому, розуміється, не було нічого страшного. Але коли ми увійшли, коли мене почали знайомити зо всіма, коли я червоний, як біфштекс, нарешті одійшов убік і глянув на неї,- я побачив страшне. Очі її весь час дивились за... Якимом. Вона весь час бризкала сміхом і не одступала од його; вона ждала, ловила його слова і сміялась так, що мені в середині все помертвіло. Я нічого не розумів. Власне, я одразу з одного погляду все зрозумів, але все-таки, не розумів нічого. Це трапляється.

Мені щось говорив невеличкий, коротко стрижений офіцерчик з білими бровами і гостреньким носиком. Я напружено посміхався до нього, але нічого не чув до тої пори, поки він не крикнув:

- Клянусь бабуньою Вене’ою і дідуньом Ма’сом, цей художник закоханий! Він нічого не чує. Мої вам ґ’атуляції!

І він шаркнув переді мною ніжкою. Тоді я трохи схаменувся. Панночка, яка стояла поруч з офіцериком, почервоніла, наче цей унук Марса угадав, у кого я був закоханий. (Бідна дівчина, я возненавидів її за те, що вона так само, як і я, була рум’яна, соромлива і ні з того ні з сього червоніла до самих вух.)

І я, і панна почервоніли, кожний, певно, з своїх окремих, власних причин, але і офіцерик та й всі инші з’єднали ці причини в одну й почалися жарти.

А Ліна (так називалася «вона») часом позирала на мене й ледве помітно посміхалася «балконною» посмішкою. Чи сховала вона, принаймні, від Якима мої прохідки під балконом.

Не знаю. Ні по Ліні, ні по Якимові нічого помітно не було. А не було тому, що вони сами нікого й нічого не помічали. Здавалось, вони співали якийсь дует, зрозумілий тільки їм двом, та й то в хаті, де крім їх немає більш нікого.

Мені хотілось тихесенько пробратись до дверей, сковзнуть у них і зникнуть. Але таке бажання було, розуміється, утопією.

Знаючи це, я силкувався не дивитись на «них» і зосередить всю свою увагу на инших присутніх. Але, по щирості, це було важко. Вони мене через щось дратували. Другий офіцер нагадував мені голови на вивісках парикмахерів, а галантний був, як сам парикмахер. Дівчина мовчки червоніла і на верхній губі її виступив піт. Це було вже занадто.

Тоді я перевів очі на педагога. Цей не червонів, але від його віяло такою гнітучою, учительською серйозністю, що мені хотілось вирвати з корінням пальму і бити нею його по голові. Він зовсім не посміхався. Кругле, матово-жовте лице його з невеличкими очима мало такий вираз, ніби він весь час ставив нам одмітки. Думки свої він викладав серйозно, докладно і ясно, через що було таке вражіння, ніби перед тобою що-хвилини ставляють гладеньку, без найменшої плями стіну. Уявляю, яка тоскна, безнадійна тиша панувала в класі на його лекціях.

Мені лишалося дивитись тільки на Антонину Серафимівну. Але й тут було мало заспокоюючого. Оскільки чоловік її був обглажений, закруглений і імпонуюче спокійний, настільки вона була кострубата, неспокійно-жвава й без причини рухлива. Ця дама вся складалась з безглуздих ліній і виступів; стан був десь на колінях, голова без потреби велика, щоки худорляві, а губи товсті. На носі для чогось пенсне, на шиї англійський комірчик. Вона робила вражіння повітки, куди наскладали без ладу всяких старих, різноманітних річей.

Я встав і одійшов до вікна. На подвір’ї стояв дворник і, поставивши ногу на перекинуте відро, чистив чоботи.

А в кутку Ліна й Яким співали дует.

________

Нарешті ми вийшли. Сонце було вже в вечірній задумі. Шибки горіли нестерпним оранжевим вогнем. Лиця прохожих були теж оранжеві. Небо погустішало і присунулось нижче. На землю обережно спадав теплий, пахучий вітер.

Ми взяли чотири візники. Сидір Іванович спочатку хотів взяти три: його пробували переконати, що три мало, але він серйозно й докладно розбив всі аргументи і довів, що три візники коштуватимуть дешевше ніж чотири. І, якби хоч один візник згодився везти по три чоловіка,- так би й вийшло. Але ні один не хотів цього, і тому Сидір Іванович мусів скоритися необхідності. Але, коли візники заправили «скажені» (як висловилась Антонина Серафимівна) ціни,- Сидір Іванович уже не міг скоритись. Він не захвилювався, не сплескував руками, як його дружина, а поважно й безстрасно, немов виправляючи зшитки учеників, почав торгуватися.

Круг нас уже зібрались аматори вуличних дебатів і подій, а знизу вулиці поспішно йшов поліцай. Тоді Яким і Сергій Іванович вмішались і покінчили справу.

Але поки це сталось, офіцер-красунь посадив Ліну на візника й поїхав. Ми помітили це тільки тоді, як наперед нас продзвенів її голос. Вона з усиллям озиралась до нас і кивала Якимові з одчаєм в очах. Тоді Яким пихнув одного з візників кулаком у зад, схопив мене за руку, посадив і ми поїхали.

Я корився всьому мовчки: і дебатам з візниками і цікавості прохожих і поводженню Якима. Мене займало щось инше. Коли я вийшов на вулицю і глянув на небо, на залиті сонцем вершки дерев, на палаючі вікна - я помітив, що в природі сталась якась зміна. Це було вже не та природа, яку я лишив, вступаючи на ґанок жовтенького домику. І дерева, і небо, і домик, і сонце все було те саме, але не таке. Вони стали простіші, старші, звичайніші. Фарби стали блідіші, потертіші, лінії виразніші. Так буває, як дивишся на фотографії якийсь краєвид, а потім глянеш простим оком. І від цього чи від чого иншого я почув себе раптом самотним, стало скучно і пусто. Їхати не хотілось на Дніпро, але й додому не тягнуло, горище здавалось таким брудним, глупим.

Раптом Яким сильно обняв мене за стан, притулив до себе і трохи ніяково, з здержаною радістю запитав:

- Ну, поете, що скажеш про це? Га?

Мені для якогось чорта забилось серде. Я знав, що він говорив, але спитав:

- Про що саме?

- Про Антонину Серафимівну. Правда чудесна жінка?

Я проти волі глянув скоса в лице Якима. Чи від сонця, чи чого иншого, воно здалося мені таким сміючим і лукавим, що я поспішив перевести погляд на синю, полинялу спину візника,

- Чого ж ти не одповідаеш? Та що з тобою? Чого ти такий?

- Мені голова заболіла,- сказав я і навіть приклав руку до лоба.

Він повірив, але не зрозумів мене: в такому стані, як був він, звичайно, ніяких болів не розуміють.

- Пройде на Дніпрі.

Я нічого не одповів. Якимові не сиділось. Він весь час перехилявся і з-за спини візника дивився вперед, де їхали красунь-офіцер і Ліна.

Потім знов повернувся до мене, обняв і почав говорити про те, про що йому, видно, весь час хотілось зо мною говорити.

Почав він з попередження, щоб я не дивувався його поводженню за останній час; в його життю сталась одна дуже важна подія. А саме: він розпочав будувати свій «будинок».

- Ти пам’ятаєш, ми раз з тобою говорили про це?

Я мовчки хитнув головою, неодривно держачи очі на табличці з таксою цін.

Так от співробітником в цьому будуванні є Ліна. Це чудова дівчина, це натура така, які родяться раз в століття.

Разом з сміливістю, одважністю, силою волі у неї стільки ще дитячої ніжности, безпорадности що зворушує аж до сліз.

Я штовхнув візника і сказав їхати швидше.

Візник байдуже покрутив над конячинкою батогом, а Яким заговорив далі.

Родичі її теж чудові люде. Брат - людина поважна, інтелігентна. Вважає себе марксистом, колись навіть видав за кордоном есдеківську брошурку і промовляв на мітингах. Тепер він трохи притаївся, але це цілком зрозуміло. У всякому разі це чоловік щиро ідейний, поступовий, без міщанських забобонів.

І він - Яким, і Ліна сподіваються від його піддержки й допомоги в будуванні будинку. Єдине, що можна б закинути Сидору Івановичу, це те, що він дуже багато пише. Він пише вірші, драми, повісті, оповідання, наукові статті, романси, популярні брошури, псалми, байки, оди, афоризми. Але й це б не така ще біда, коли б їх можна було не читати. А то треба читати, читання ж його віршів дуже багато сил однімає. Прочитавши сотню-другу рядків його поем, чоловік себе почуває так, ніби об’ївся гливким хлібом.

Але коли Ліна буде жити з ним - з Якимом, це можна буде якось урегулювати.

Я знов пихнув візника: цей ідіот думав, що може нас везти, як молоко; візник знов покрутив батіжком, навіть не повернувшись до мене.

Антонина Серафимівна теж прекрасна жінка. Вона, правда, трохи зловживає самоаналізом. На її думку, дійсно інтелігентний чоловік мусить мати розвинені чуття самоаналізу. Без цього не може бути дійсної етики. Ну, це хто його зна. Це філософське питання і досить складне, але річ в тім, що Антонина Серафимівна жінка ідейна й розуміє вагу свідомого будування свого щастя. Це найголовніше.

Другий брат - хлопчина не дуже серйозний, але милий і товариський. Крім того артилерист, а там народ усе більш-менш освічений.

Вони всі знають його - Якимові погляди на шлюб, на сем’ю і, хоча трохи сперечаються, але ці суперечки не заважають їм дуже симпатично й приязно ставитись до нього. Можна навіть сказати, що на нього дивляться, як на нареченого Ліни. Що ж, це в дійсності так і є, хоч ніхто ніколи й не «нарекав» його так. Це й краще власне, в цьому й є вся річ, щоб все складалось природньо, необхідно, щоб це була не формальність, а результат вільного, глибокого чуття й розуму. Ліна з цим цілком погожується. Взагалі, що-до Ліни, то все ж таки треба дивуватись, як дівчина, вихована на старих традиціях, одним своїм здоровим чуттям істини урозуміла його! Інтуїція у цеї дівчини надзвичайна. А яка ніжність, яка одважність! Вона згодна на всякі страждання, щоб...

Тут я раптом зупинив візника, вистрибнув і простягнув руку Якимові.

- Що це значить?! - широко подився він на мене.

- Прости мене... мені болить голова, що я ніяк не можу їхати. Попрохай за мене вибачення у компанії і їдь сам... Прощай!

І я хутко пішов у бічну вуличку. Я чув, як Яким щось кричав до мене, але я не озирався. Потім зачувся грохіт коліс. Він поїхав далі. Напевне, лаявся страшенно.

А я прийшов додому, ліг, не роздягаючись, на свій гамак і пролежав так до самого світу.

________

Яким на другий день забіг до мене, неуважно спитав про мою голову, вилаяв, назвав «поетом» і радісно заклопотаний побіг знов.

Так він забігав доволі часто, але я бачив, що йому зовсім не одвідати мене треба було, а просто спочинути на хвилину від тих почувань, які душили його дні і ночі. Але це йому мало вдавалось. Вони клубились в йому без перестанку і що-хвилини, як вулкани, вибухали то в одному місці, то в другому.

З його незвязних оповідань і різних «приставлень» я знав, що він готує гніздечко. Це була квартирка з чотирьох кімнат. Менше ніяк не можна. Одна - кабінет, де він прийматиме клієнтів. Друга - їдальня. Без їдальні ніяк неможливо, тут хоч як собі хоч. Потім треба вітально. Прийде, наприклад, один клієнт, а він, Яким, занятий у цей час з другим. Де тому почекать? У вітальні. Ну, і нарешті - треба ж і спати десь.

Взагалі ж, це не така проста річ квартира, як здається. Чи знаю я, наприклад, що таке «трушляк»? Ні? Ага, а таких трушляків йому, Якимсві, доводиться купувати кожний день. Довбні про ці приготовання нічого не знали, отже треба було робити все самим. А Ліна знає, що таке трушляк стільки ж, як і він. От і маєш. Помагає Ганна Кондратівна Піднебесненська, але вона дуже занята. Довбні ж не знають тому, ще це буде для них сюрприз. А потім гроші. Гроші пливуть, як патьоки з гір. З позичених п’яти тисяч лишається всього якась тисяча.

Я слухав Якима уважно, в той же час не одриваючись від роботи. З мене дивним способом злізла, як з гадюки весною стара шкура, моя лінь. Я міг працювати зранку до вечора. Всякі дурнуваті настрої, які були результатом ліни, зникли. Якимів вулканчіний стан мене не зачіпав і цікавив так, як і всякий инший. Я був такий занятий, що навіть не міг вибрати вільну годину піти з Якимом на його квартиру або до Довбні, які вже дивувались, чому я не приходжу. Яким уже і лаяв мене, і серйозно сердився, ображався, але я просто не мав часу. Удень я сидів з палітрою в руках, а ввечері був такий стомлений, що мусів рано лягати спать.

Але раз усе-таки мусів піти, бо за мною на моє горище прийшла сама Ліна. Було б уже неделікатно, якби я й тепер одмовився. Я пішов.

Якима, дійсно, всі мали за нареченого. Але нареченого не формально, а по суті. Діти Довбнів - досить удачні копії з Сидора Івановича - майже весь вечір по черзі висіли на шиї Якима Григоровича; Антонина Серафимівна підкладала Якиму Григоровичу найсмачніші шматки за вечерею; Василь Іванович (артилерист) в вільні хвилини, коли на Якимові Григоровичу не висіли маленькі Довбні, брав його за стан і, присягаючись дідуньом Марсом та бабунею Венерою, оповідав йому добірні воєнні анекдоти. Навіть Сидір Іванович, говорячи до Якима, декільки раз посміхнувся. А після вечері, читаючи віршовану поему про Володимира Мономаха, весь час сидів лицем до Якима Григоровича.

Я вже не кажу про Ліну, яка, навіть ріжучи м’ясо у себе на тарільці, не зводила очей з Кими (Якима Григоровича).

Я цілком розумів кроткий і покірливий вигляд Якима, його стомлену посмішку й деяку апатію в голосі, коли він одривав з своєї шиї цупкі руки крихоток Довбнів.

Але не дивлячись на це, коли я прийшов на своє горище, воно здалося мені якимсь похмурим сідалом. Не запалюючи недогарка свічки, я ліг у свій гамак і, гойдаючись, як в колисці, довго лежав і дивився у небо. У кутку шаруділи, пищали й билися миші. А в голові також, як миші, пищали і шкрябали серце думки.

________

Мусів я й квартиру подивитись: цього захотіла Ліна. Вона знову прийшла в моє ательє, знов поначіплювала собі на капелюха павутиння, трохи не сіла на палітру, лишила по всіх кутках свій здержаний, лукавий сміх і таки повела мене дивитись «гніздечко».

Мені показували трушляки, якісь бокальчики, чудесний письмений стіл, шезльонг. Дзвонили в електричний дзвоник, одчиняли вікна з особливими защіпками. (Тільки на двері спальні вони показали дуже неуважно і сказавши лиш: «а це спальня», зараз же пішли далі.)

- Правда, гарно? - що-хвилини питала у мене Ліна і при цьому дивилась на Якима.

А Яким «приставляв» поважного, але дуже короткозорого добродія. Він натикався на меблі і ввічливо простягав їм руку, щоб поздоровкатись. Потім злегка конфузився і спішив ще за більшою поважністю замаскувати непорозуміння. І коли у нього виходило це художньо, Ліна, сміючись, брала його за руку і вдячно злегка пригорталась до нього.

Я в такі хвилини дуже уважно розглядав хитрі визерунки на спинці крісла або узори на скатерці і через те не бачив, як реагував на те Яким.

У той день я працював до самого вечора, не одриваючи очей від картини, а ввечері пішов в аптеку, сказав дати мені сонних порошків дві дози і випив їх зразу. Через чверть години я спав, як тяжко п’яний.

На другий день боліла голова, але я вже міг працювати з павзами.

Так минуло кілька днів. Яким забігав рідше, бо наступав день, коли Ліна мала перейти вже в «гніздечко». Вигляд у нареченого тепер був такий, як у порядних хазяйок перед Великоднем. Він що-хвилини щось підраховував, ворушив губами, на питання повертав голову, але дивився безглуздим і невидющим поглядом: потім несподівано зривався з місця й біг кудись. Останні дні, коли він приходив, я вже навіть не здоровкався з ним і працював собі так, немов коло дірки сів горобець, з яким все одно не розбалакаєшся.

Але раз Яким прийшов цілком инший. Звичайно, я ще тоді, як він був на драбині, чув його кроки, поспішні, хапкі, енергійні. В дверцях горища він уже лаявся або кричав що-небудь.

Тепер він прийшов, сів і почав мовчки стукати палічкою по підошві свого черевика. Я скоса подивився на нього: брови нахмурені, очі злі, на губах негарна посмішка. Спочатку я подумав, що він «приставляє». Але він раптом встав, підійшов до дірки й повернувся до мене спиною. Потім, постоявши так, голосно хмикнув і сів знов на сволок.

- Трошки несподівано,- вмить промовив він.

Я не зводив з його очей. Зустрівши мій чекаючий погляд, він одсунув капелюх назад, витер піт і сказав:

- Як ти думаєш, що про мене думають Довбні?

Я навіть палітру поклав і спитав:

- Як що думають? Які Довбні?

Яким розсердився:

- Ой, слухай, не доводь мене своїми питаннями до бажання кинутись униз головою. «Які Довбні». Довбні, як Довбні. Іменно, довбні!.. Ти знаєш, що вони думають? Що я хочу взять Ліну на «содержаніє»... Розумієш?

Я хотів був теж розсердитись, але те, що він сказав, ошелешило мене. Як? Через що? На яких підставах?

На таких підставах, що він - Яким не хотів вінчатись з Ліною. Вона не витримала, проговорилась і тепер у них цілий скандал. Виявляється, що вони чудесно знали про всі приготовання, наводили про нього скрізь справки, довідались навіть про багату тітку, яка має зоставити йому - Якимові наслідство і вже обговорили, в якій церкві, коли і як буде вінчання.

Але почувши, що вінчання не буде, обурились до того, що артилерист трохи не послав йому - Якимові виклик на дуель. І це після тих розмов про вільний шлюб, в яких вони виявляли стільки лібералізму, інтелігентности!

- Слухай, голубе,- раптом підвівся Яким і для чогось взяв у мене з рук квачика.- Я маю до тебе прохання. Це явне непорозуміння і більше нічого. Тут якась єрунда. Знаєш що? Піди до Сидора Івановича і поговори з ним, як мій друг. Розумієш? Виясни ти йому, що тут діло не в демонстрації. Вони думають, що ми хочемо робити якусь демонстрацію, фарс показувати. Чи ніби пропаганду якусь. А артилерист певний, що я беру її на «содержаніє». Нну?!.. Виясни ти цим довбням, що нічого подібного немає. Я не можу з ними говорити. Мені хочеться взяти Сидора Івановича за ноги і товкти його головою об стіну. Ради бога, голубе, урятуй мене від уголовного злочинства... З артилеристом не балакай. Цей йолоп гада, що я можу, розумієш, можу прийняти його виклик! Ну, подумай. Вірить дурень, серйозно вірить, що я можу боротись з ними цим офіцерським способом... Ну, підеш? Га?

- А Ліна сама як до цього ставиться? - не дивлячись на Якима, спитав я.

- Ліна готова кожної хвилини плюнуть на них. Але, розуміється, хочеться, щоб без зайвих непотрібних неприємностів... Потім ось ще що...

Тут Яким нахилив трохи голову і почав колупати палічкою глиняну підлогу горища.

- Вони так думають, що... Ну, одним словом, коли прийдеться, можеш сказати їм, що Ліна все одно вже моя жінка… І коли б я хотів, як каже той дурник, дурити, то міг би не затівати всього цього, а просто подурити ще трохи й покинути, як роблять офіцери. Спокійніше було б.

Я одвернувся, взяв квачики і почав їх витирати. Але руки мені дрижали і я поклав їх назад.

- Підеш, Василю?

Я прокашлявся, бо боявся, що мій голос буде хрипкий і ненатуральний.

- А це поможе? - спитав я.

- Може поможе. Вони знають, що ти мій близький чоловік. Потім ти їм подобався. Ну, взагалі... свідком чи що будеш...

- Я піти можу, але.. Я сумніваюсь, Якиме... Раз вони так думають, а ти так, то тут уже нічого не зробиш.

- Та ідіоти вони, чорт би їх узяв! - вмить спалахнув Яким.- Яке вони мають право мішатись в наше життя!

- Право родичів Ліни... Вони бажають їй щастя...

- Ну, їхнє щастя відоме…

- Твоє також відоме...

В мені вже прокидалось роздратовання. Цей чоловік уявляв, що життя - то якийсь ряд експериментів. Та з своїм життям усе можна виробляти, але до чужого б можна поставитися уважніше.

Яким насунув капелюх на лоба і холодніше спитав:

- Ти скажи, можеш піти чи ні?

Я також суховато одповів...

- Я сказав, що піти можу, але то ні до чого не приведе. Чому ти не хочеш вінчатися? Це ж глупо, Якиме, якщо серйозно говорити. Кожний чудесно розуміє, що це формальність. І навіщо з цього учиняти цілі драми? Це моя думка, а піти я можу.

Яким раптом простягнув руку й сказав:

- Прощай.

Мені зробилось трохи ніяково: Ліна ще може подумати, що я з ревности не пішов. І я розсердився.

- Та чекай! Коли ти хочеш, щоб я за тебе говорив, то мушу ж я знати, що ти думаєш. Так чи ні?

Яким трохи помовчав і почав виясняти, що він думає. Але це було все те саме: свобода, рівність, незалежність женщини, вільна праця, будівництво і. т. д.

Поки він говорив, я почув, що мені при думці про побачення з Ліною без Якима (а побачити її я повинен був) знов з’явилося незрозуміле хвилювання і неодчіпна згадка про одну обставину з усеї цеї історї. А саме: чому Ліна й досі не сказала Якимові про моє гуляння під балконом? Адже ж вона не могла не бачити, чого я гуляв? Посміхалась же вона до когось. Хай це не до мене, але все ж таки я викликав цю посмішку. Як же пояснити це мовчання? Тайна зо мною від Якима?

Що могло вийти з тої тайни й навіщо мені треба було переконуватися в її існуванні, я ясно не міг сказати самому собі. І перше я з соромом відганяв од себе ці думки. А тепер роздратовання на Якима немов дало мені право не боротися з ними.

Яким на вулиці сказав, що мене на балконі піджидатиме Ліна. Так вона умовилась, як він ішов до мене. Я мовчки й серйозно хитнув головою, попрощався з Якимом, з которим мав стрінутись на бульварі й пішов до Довбнів.

Доручення Якима я постановив виконати сумлінно, яко мога об’єктивніше переказавши його погляди й наміри.

Постановивши це, я вже про Якима не думав. Мою увагу цілком забрала Ліна: яка вона буде зо мною, коли я нагадаю їй про той час, як вона колись, бачачи мене, тонко й лукаво посміхалася?

Але Ліни на балконі не було. Я пройшовся раз, другий, третій - вона не з’являлась. Тоді я пішов просто в квартиру до них.

Двері були в сіни чомусь не зачинені. Чи не виглядала вона мене звідци?

За дверима десь у кімнатах чулась голосна балачка. Я тихо ввійшов у сіни й кашлянув. Зараз вибіжить Ліна і в напівтьмі сіней блиснуть її миндальні милуючі очі.

Але ніхто не вибігав, а з сусідньої хати виразно доносилась до мене розмова. Я проти волі прислухався.

- Ти сам пришелепуватий! Якби у тебе було хоч на крихту самоаналізу, ти побачив би, що ти просто скот. Грубий неделікатний скот. Ти - тиран. Ти вимучив усіх нас...

Голос був Антонини Серафимівни піднятий тонів на три вище звичайного.

І зараз же зачувся розварений баритон Сидора Івановича:

- Я тобі сто двадцятий раз кажу, що ти дурепа, хоч би у тебе був розпроаналіз. Хто тебе просив говорити їй? Хто? Я тобі раз сказав...

- Ти сам їй сказав! Дурню товстолобий. Знаєш ти це чи ні?

- Не лайся!

- Дурень! Довбня!

- Не лайся кажу!!

- Не боюсь я тебе...

Зачувся дитячий різноголосний плач, який очевидно, довершив терпіння Сидора Івановича. Донеслись звуки ляпасів і вереск дітей. Кого бив Сидір Іванович, дітей чи кого иншого, я не довідався, бо поспішив знову вийти на сходи. Постоявши трохи, я причинив двері і подзвонив. Через якийсь мент швидко затупали чиїсь ноги і двері одчинились.

Стояла Ліна. Вона була схвильована, очі були чудні, немов тільки-що плакали.

- А, це ви? Ну, входьте... Тільки я думаю, що нічого не поможе. Я зараз скажу братові...

Було ясно, що я прийшов не в пору. Я не вспів нічого сказати, як вона вже вийшла. За дверима було тихо, тільки десь здалеку, як писк комара, чувся дитячий плач.

Мені хотілось зачинить двері і втекти. Я сам бачив, що доручення Якима просто дурне, але тікать було пізно.

Ліна покликала мене і провела в кабінет. Сидір Іванович стояв біля столу, спершись на нього кулаками, як то роблять оратори перед промовою. Він сухо привітався зо мною й мовчки показав на стілець. Ліна вийшла.

Я почервонів, трохи замішався, але зараз же приступив до справи. Сидір Іванович також сів і слухав мене так, немов я оповідав йому з лекції. Яку одмітку я дістану, по лиці його не можна було вгадати, воно було непорушне й непроглядне, як булка.

Наприкінці своєї оборонної промови я розпалився і вуха мої, як звичайно, горіли. Але я був задоволений; коли Ліна чула під дверима, вона мені в ні чім докорити не могла.

Сидір Іванович слухав з тим же виглядом і часом ворушив пальцями білої й пухкої руки, похожої на ще неспечений шматок тіста. Коли я скінчив, він промовив «так» і зробив невеличку павзу, ніби даючи мені час спочинути.

Потім почав викладати свій погляд на цю справу. Поскаржитись на неточність його викладу я не міг. Воно, напевне, відповідало всім правилам риторики: здавалося, він знав про мій прихід і зарані наготовив свою одповідь. А в чому вона була, тому слідують пункти.

Перше. Яким Григорович добродій Чепурківський образив всю родину Довбнів. Допустивши навіть, що він не має на меті обдурити Ліну, все ж таки його бажання, демонстративне бажання не вінчатись є образою для всіх, хто вінчався, а, значить, і для родини Довбнів. Своїм вчинком добродій Чепурківський ніби докоряє всім вінчаним, навчає їх і обвинувачує.

Друге. Наміри й ідеї д. Чепурківського ані трішки не нові. Кожна ідейна й поступова людина поділяє їх. Але провадяться в життя ці ідеї не так, як гадає собі д. Чепурківський. Хай він уважно погляне навкруги і вдумається у той непохитний факт, що всі видатні й передові люди, люди науки, як професори, вчителі, лікарі, навіть громадські діячі, революціонери й борці за нове життя (він підкреслив ці слова),- всі вінчаються. Невже д. Чепурківський думає, що він кращий за всіх цих людей.

По-третє, нарешті. Щастя родини не залежить від форми шлюбу, церковна вона чи яка инша, доказом чому можуть служити многі приклади. В данному ж випадку упертість Якима Григоровича може спричинитись до великого горя стареньких батьків Ліни, які живуть на провінції. А їй самій дасть тисячі образ і неприємностів.

Правду сказати, коли б це говорив хто инший і не в такій формі, я б, розуміється, цілком щиро й навіть гаряче зо всім погодився. Але Сидір Іванович розхоложував настрій.

За третім пунктом - нема ніякого сумніву - повинен був піти четвертий, а там і п’ятий, але цьому на перешкоді стала Антонина Серафимівна.

Вона без стуку ввійшла з других дверей і з сумним, та надзвичайно кротким виглядом підійшла до мене.

Сидір Іванович замовк, нахмурився і тихо сказав:

- Ми, Антонино, заняті.

Антонина Серафимівна навіть не глянула в його бік. Вона взяла мене за руку і, дивлячись мені в лице страдальчеським, кротким поглядом, з деякою урочистістю заговорила:

- Василю... Василю... Вибачте, як по батькові!

- Андрієвич,- підказав я.

- Василю Андрієвичу! Перекажіть йому, що я його прощаю...

- Антонино! - незадоволено й сердито перебив її Сидір Іванович.

- Дайте мені спокій,- напів повернулась до нього Антонина Серафимівна.

- Перекажіть йому, що я його прощаю. Скажіть, що я любила його, як мати, сестра. І люблю все ж таки й тепер. Скажіть.

- Антонино!

- Дайте мені спокій, прошу я вас,- з натиском сказала Антонина Серафимівна і вже з меншою кротістю.

Сидір Іванович різко пересунув бідні зшитки і здається щось прошепотів про себе.

- ... Скажіть йому, що я маю надію, що наш милий Кима все ж таки... не зрадить своїй добрій, прекрасній натурі. Чуття аналізу підкаже йому дійсний шлях.

Сидір Іванович підвівся взяв Антонину Серафимівну за руку й хотів одвести вбік. Але від цього вийшов цілком несподіванний наслідок. Тільки Сидір Іванович торкнувся Антонини Серафимівни, як вона вся здригнулась і сильно шарпнула свою руку назад. І в той же мент з усього розгону оперіщила мене по переніссю. Мені посипались іскри з очей і полились сльози, а по черепу пройшов гострий колючий біль. Я вже більш нічого не чув. Здається Антонина Серафимівна з жахом вибачалась, здається вони лаялись і знов щось говорили до мене.

Я не слухав, встав і, ледве розбираючи крізь сльози дорогу, вийшов з тої хати. Але мене зупинили, посадили, десь взялась Ліна з мокрою хусточкою, почала її класти на очі, позбігались діти, з кухні визирала покоївка. Круг мене завелася шамотня, крик, лайка, писк дітей, яких виводили з хати. Я сидів червоний, злий і від всеї душі кляв Якима.

Через півгодини заплаканий, з червоними очима я холодно переказував нареченому результат своєї місії. Він стояв і слухав мене з усмішкою. Кінець розвеселив його зовсім. Він похляскав мене рукою по плечі, завірив мене, що «до весілля заживе» й попрощався, нічого не сказавши про свої наміри.

________

Кінчилось тим, чого й треба було чекати: Ліна переїхала в гніздечко без дозволу брата. Антонина Серафимівна почала тайно ходити до них і ці дні, як казав Яким, були днями печали й воздиханія. Вона приходила з обиженим, але прощаючим лицем, на всі предмети дивилась з сумом, немов бачила їх майбутню гірку долю, і весь час зідхала. Але ж, як людина добра, вона не могла байдуже дивитись на погибель близьких людей і старалась помагати їм, чим могла. Вона наводила контроль над прислугою, бо кожна кухарка чи покоївка - то перший внутрішній ворог кожного хазяйства. Вона журила Ліну за легковажність в зносинах з модистками, булочниками, крамарами. А особливо вона старалась урятувати молодих людей від того шляху, на який вступив в своїй адвокатській діяльності Яким і тягнув за собою Ліну.

Власне вона мала велику рацію.

Річ у тім, що цей комик і в адвокатурі зумів знайти можливість проявити свою експериментаторську натуру. На його думку, адвокати - це звожчики. Закон - це велике місто, а статті й параграфи його - це вулиці й перевулочки. Десь у місті єсть пункт, який називається Правда. Хто перший прибіжить до цього пункту, того й правда. Звичайно, шо той швидше побіжить, хто візьме кращого звожчика, який має доброго коня і знає всі заковулочки й перевулочки. А хто може взяти кращого звожчика? Той, хто гроші має. Хто ж не має, той або на шкапині їде, або пішки плентається. І, розуміється, програє.

І от цей філософ рішив робити такий експеримент. А ну, що вийде, як він - звожчик Яким - почне возити тих, хто не може добре платити? Угадати, що могло вийти з того, зовсім не трудно. Перш усього, розуміється, те, що звожчик Яким возив би тільки мужиків, мішанчиків, дрібних випадкових злодіїв, робітників, копійчаних проституток, босяків.

І хто знає, чи далеко б він заїхав з такими пасажирами.

І само собою, що Антонина Серафимівна не могла спокійно дивитись на таку їзду і робила все, що було в її силі, щоб одвернути його від цього експерименту. Але то не так легко було. Справа ускладнялась ще тим, що до своєї забавки він притягнув і Ліну. Замість того, щоб дбати про хазяйство, займатись музикою, літературою, вона стала готуватись на його помічника. Читала юридичні книжки, ходила в суд з Якимом, писала його папери. Те, що в них у вітальні завжди товклись якісь темні, підозрілі постаті, її тільки забавляло. Уже пропали з столу вазочка, альбом - їх то не обходило. В квартирі завжди регіт, крик, спів. Це була не канцелярія адвоката, а дитяча кімната, де двоє дітей граються в «присяжного повіреного».

Дійсно, все їхнє життя мало характер якоїсь гри, забавки. Починаючи з реготу кухарки Теклі та покоївки Даші, яких вони підібрали під свій стиль, і кінчаючи комічними «клієнтами», це було все несерйозне, нестале, непохоже на те, що звичайно бачиш у поважних людей з поважною справою. Який би молодий не був адвокат, у його прийомній, чи в кабінеті завжди почувається певна строгість, імпозантність, навіть торжественість. Клієнт чує себе, як перед сповіддю в церкві. Навіть обстанова відповідна до того: скрізь поважні томи книжок з законами, купи паперів, які-небудь преспап’є, нагадуючі правосуддя, строгі гравюри, важкі партьєри.

У цих же дітей нічого подібного не було. З клієнтами вони балакали, як з Дашою, зі мною, з Антониною Серафимівною; в хатах занадто багато сонця, скрізь квітки, навіть в кабінеті на столі; томи законів хоч і стояли у шафі, але ніякого імпозантного вражіння не робили.

Я певний, що якби Яким не вигравав так удачно справ, то й ці б «пасажири» перестали їздити на ньому до «Правди». Занадто вже просто і легко все те вони виробляли.

Не кажу про Антонину Серафимівну, навіть я не міг видержати і декілька раз заговорював з ними про це. Але вони були неможливі. Вони нічого не чули, вони були повні всяких судових подій і вражінь. Замість серйозної балачки Яким починав «приставляти» то прокурора, то оборонців, то підсудних.

Ліна дивилась на нього захопленими очима і ляскала в долоні. А потім вони обоє зривались з місця й починали співати комічні дуети.

Антонина Серафимівна безнадійно поглядала на них, витирала сльози і йшла додому.

І як тільки вона виходила, вони ставали трошки поважніші. Ліна зараз же починала оповідать, як Антонина Серафимівна умовляла її «вплинуть» на Якима Григоровича. Серце, мовляв, у нього добре, але немає ніякого чуття самоаналізу. Це його погубить.

Потім переказувала, як її зустріла подруга і шепотом спитала, чи правда, що вона так живе з Чепурківським.

Ця тема була найчастіше у Ліни. Не було того дня, коли я приходив до них, щоб вона не розказала про той чи инший випадок. Вчора її зустрів бувший видатний есдек і надзвичайно обережно та занадто ввічливо балакав з нею. А позавчора в трамваї їхала разом з своєю колишньою класною дамою і та весь час бігала очима й червоніла.

Траплялись комічні випадки з почтальйонами, які ніяк не могли звикнути до того, що вона може приймати Якимові листи. Иноді й Яким картинно представляв хазяїна дому, що з хитренькою й розуміючою посмішкою задавав питання про Ліну.

Ліна дуже весело сміялась. Мені часом здавалось, що навіть занадто весело.

Але, мабуть, то мені тільки здавалось, бо я не бачив її лиця в такі хвилини.

Я на неї дуже рідко дивився. Я боявся, що в моєму погляді прогляне що-небудь образливе для неї,- їй же все здавалось, що на неї тепер усі мужчини якось особливо подивляються. І хоч це їй було цілком байдуже, навіть смішно, але я не хотів, щоб вона про мене це говорила.

Тільки коли я був певний, що вона мене не бачить, тоді дивився. І справді, тепер вона була далеко краща, ніж раніше. Вперед вона носила блюзки з оголеною шиєю і здавалась невинною дівчинкою, тепер почала носити білі комірники з червоною довгою до пояса краваткою. В білій і чистій, як цвіт, сукні, з червоною квіткою в пишному чорно-блискучому волоссі, з ярко-червоними губами і білими, рівними зубами - вона давала вражіння сонця, гарячої крови, руху, кипіння.

І дійсно, вона ніколи не сиділа спокійно. То щось хапливо, заклопотано шукала в товстих книжках, то збиралась кудись бігти, то оповідала що-небудь сонячне, гаряче. І завжди вільно чи невільно мала на увазі Якима. Здавалось, вона підбирала кожне слово, кожне чуття своє, кожний рух, щоб подобатись тільки йому. Коли Яким це мав на увазі, не бажаючи вінчатись і, ставляючи перед нею погрозу в усяку хвилину покинуть її, то він свого досяг. І признаюсь, я проти волі почув заздрість до нього. Не злу, а сумну, тоскну заздрість, таку, яка бувала, наприклад, коли я дивився з дірки мого горища на неосяжний, голубий і зелений простір неба й землі.

Правду сказати, ця тоска почала до мене дедалі, то все частіше зазирати. Весна вже визріла в літо. Горище моє стало нестерпним і я мусів з десятої години тікати з його і йти в сади, на Дніпро. Але скрізь уже фабри погустішали, посіріли. На листях лежав порох і, коли я приходив увечері додому, він був у мене на черевиках, на зубах, у вухах. Горище все більш і більш ставало для мене порожнім, брудним, і писк мишей наганяв думки про самотність, непотрібність мого існування.

Особливо це бувало, як я приходив від Якима й Ліни, до яких я вже присягався собі не ходити. Але що те присягання?

________

І раптом я дістав звістку з мого містечка, де я родився, що помер мій дядько і лишив мені разом з другими наслідниками цілу тисячу рублів! Дядько цей торгував вірьовками, дьогтем, милом і завжди в споминах моїх пригадувався мені неодмінно з запахом всіх цих предметів.

Діставши цю сумно-чудову звістку, я згадав руду, товстеньку постать мого чудесного родича, дерев’яну підлогу «лавки» з плямами від нафти і дьогтю, мотки вірьовок, батогів, шлей, які висіли перед дверима магазинів, і подивувався долі, яка чудесним способом може перетворити такі прості речі в фарби, сонце, радість. (Бо я вже зразу постановив на цю тисячу їхати в Італію і серйозно студіювати італійських майстрів.)

За два-три дні я зібрався, затулив, по умові, дірку залізом, попрощався з Ліною й Якимом, останній раз обійшов мої закутки на Дніпрі й поїхав у своє містечко.

А через два тижні я вже сидів на Фієзоле і дивився на кокетливу Флоренцію. Я тільки-що дістав від Ліни й Якима картку з малюнком сільського адвоката. Під адвокатом було підписано «Яким через десять років». І тут же: «Привіт Флоренції від далеких варварів».

Ця картка викликала в мені забиті шумом европейських вокзалів, отелів, вулиць картини недавно минулого. В уяві встала біла сукня, червона краватка, смугляві щоки і сонце на підлозі їдальні. Ніжний, солодкий сум обгорнув мене.

Внизу білими камінчиками розсипались вілли Флоренції. Бугриста, поламана далечінь вкрилася легкою, синьоватою мрякою. Було схоже на те, як курець пустить дим на рукав і він стелеться сизими волокнистими хмарками. Скрізь, як поодрізувані чуби героїв Гоголя, стоять непорушні кіпариси, немов стережуть отари сірих дрібненьких маслин.

Обгорнутий сумом я сидів, дивився на кіпариси і згадував Дніпро, горище, балкон, експерименти Якима. І сама собою душа моя посміхалася любовною, розуміючою посмішкою. В ту хвилину мені здавалося, що я зрозумів Якима і Ліну, зрозумів Сидора Івановича, його жінку, навіть брата його.

________

З Флоренції я поїхав в Пізу, Мілан, Рим, Неаполь. Скрізь я тинявся по музеях, церквах, галереях і весь був повний ними. Мені снились фрески, полуплені стіни, довгі коридори з нішами, в яких стоять постаті з одбитими руками. В моїх чуттях, запасі знань, артистичних поняттях запанував хаос. Я так з ним і ходив, не маючи спромоги дати йому якийсь лад. І мені було любо так. Я рішив нічого не робити і це надавало моїм переживанням кольор вічного свята.

Від Якима й Ліни я час від часу діставав листи. В них була та сама радість, заклопотаність і якась напруженість. Один раз вони написали, що помирились з Сидором Івановичем і артилеристом, які тепер почали бувати у них. Взагалі гостей стало у них більше. Це вимагає трошки грошей, а «клієнти» щось не багато дають. З цього приводу, мабуть, у них уже почались дебати, бо один раз Ліна приписала, що Яким згодився взяти діло одної фірми, яке повинно дати стільки грошей, що й вони зможуть поїхати в Рим. (Я був тоді в Римі.)

Після того я щось місяців три не мав від них довгих листів. Присилали иноді картки, але з них нічого не можна було дізнатись про їхнє життя.

В Росії вже підходила масляна, їздили на санках, збирались їсти блини. А я в Неаполі в цей час упрівав од спеки і мріяв за снігом. В цей же час я раптом дістав від Якима листа, який починався так: «Слухай, мордовороте, а чому ти мовчиш, немов подавився італьянськими макаронами?» А кінчався коротенькою припискою: «Можеш поздравити мене: через дві години їдемо вінчатися. Ти, розуміється, здивуєшся, але лучче не дивуйся: краще одна велика неприємність, ніж тисячі таких. Так формулює Сидір Іванович Довбня. Я мусів з ним згодитись. Крім того тут замішались старенькі батьки Ліни, для яких переважно це робиться. Словом, свинство, клянусь бабуньою Вене’ою і дідуньом Ма’сом. Привіт тобі від усіх нас. Напиши. Твій Яким. P. S. Єдина потіха та, що в контракті я поставив умови - не бачити у себе дорогих родичів Довбні. Немає злого, щоб не було в йому доброго. Пиши. Я.»

Цей лист зробив на мене чудне вражіння - мені стало скучно, немов виїхав хтось непокійний, але інтересний і дорогий. Я знав, що так кінчиться, хотів навіть того, але все-таки було чогось обидно і сумно.

Я так і написав Якимові, але від його ніякої відповіди не дістав, тільки Ліна прислала картку й підписалася не «Довбня», як раніше, а «Чепурнівська». Я довго дивився на ту картку і, пам’ятаю, голосно сказав: «Ну, принаймні, кінець експериментам».

________

Минуло ще місяців три. Італія почала вже надокучати мені. Вона похожа на своїх женщин, пишна, знойна, але одноманітна. Вона завжди посміхається, а в цьому є щось глуповате. Мені надокучила злодійкуватість італьянстких крамарів, які обсідають форестьєра, як комарі, надокучило вічне літо, апельсини, лімони, декоративна природа з прислужливо розставленими скрізь лавами для спочинку. Німці і англічани з бедекерами в руках і клопотливістю в очах наганяли на мене таке чуття, що хотілось иноді сісти на тротуар і, пацаючи ногами, заплакать.

Приходу весни я не помітив: італійський клімат не знає зимньої туги за весняним цвітом. І тому я скучав за духом розталого снігу, за жовто-зеленою травичкою під тинами, де гріє сонце. Я скучав за вечірніми приморозками, коли зорі на небі великі, чіткі і хочеться од невідомої радости насунуть городовику на самий ніс його «хвормену фуражну».

Одним словом у мене почалася nostalgie, нудьга за рідним краєм.

І от в таку пору я дістав від Якима листа такого змісту:

«Мій любий маестро! Маю до тебе прохання. Коли ти досить надихався італійською природою, яку вже почав так рішуче лаяти в своїх листах, то приїжджай на Україну. Мені потрібна твоя поміч. Серйозно говорю: я дуже тебе потребую. Щоб ти уважніше поставився до моїх слів, скажу, що маєш мені помогти залатати тріщину в моєму «будинкові». Страшного нічого нема, але латать треба швидше. Приїжджай, голубе. Якщо згода, телеграфуй, коли виїдеш. Настрій неважний, тому й не пишу більш нічого. Чекаю телеграми. Цілую. Яким».

Справа, видно, була серйозна, раз Яким звернувся з проханням помогти. Та ще так негайно треба було одповісти.

Я поставив зараз же їхати і зараз же зателеграфував про це Якимові.

________

І от я умитий, але стомлений дорогою, сиджу в їдальні Чепурківських. На столі, застеленому чистою, дорогою скатіртю горить лямпа і стоять наїдки, а за самоваром сидить Ліна й розливає чай. Яким то ходить по хаті, то сіда й дивиться на мене блискучими ласкавими очима. Иноді він устає, немов випадково підходить до мене й жартливо обнімає мене. Але та випадковість і жартливість так не добре зроблені, що мені в грудях підіймається гаряче чуття зворушення й жалости до нього.

Балакали ми, як звичайно в таких випадках, незвязно, занадто весело, одривисто. Чи від утоми, чи од вражінь рідної обстанови у мене боліла голова і я дуже конфузився. Але, не дивлячись на це, побачив дещо, чого раніше не було. Перш усього, було помітно, що Ліна одяглась спеціяльно для мене. Я не міг би сказати, в чому саме те виявлялось, але якось почувалось, що вона перед моїм приїздом стояла перед дзеркалом і оглядала себе зо всіх боків. На крилах носа, наприклад, легесеньким порохом лежала пудра. Краватка була дуже чепурно зав’язана і зачіска, очевидно, зроблена була недавно перед цим.

Була й ще одна риса. Говорячи чи до мене, чи до Якима, вона вже не дивилась на нього так, як рік тому назад. Часом вона кликала його до себе, поправляла йому краватку чи зачіску і цілувала. Раніше вона ніколи не цілувала його ні при кому.

Змінилось щось і в поводженні з прислугою. Тоді Ліна дозволяла говорити на себе тільки «Олена Іванівна», а тепер нічого не мала проти, коли їй покоївка говорила «пані». І покоївка була инша, одягнена як гімназистка, з видресированими рухами й холодним лицем. Сміхушки Даші не було вже.

Обстанова теж стала иншою. Прості стільці зникли, тепер я сидів на стільці з високою, дуже рівною спинкою. На підлозі лежав килим, кидались в очі поважні пертьєри. Все стало хазяйновитіше, сталіше. Сама Ліна здавалась певнішою в своїх рухах, не було колишньої напружености, а Яким робив вражіння чоловіка, якому ніколи виспатись і причепуритись. Щось зачучверене було в його не так фігурі, як у виразі лиця, голоса, очей.

Вони очевидно, не помічали цеї зміни в собі, як не помічають люди зморшок у себе на лиці, які приходять одна по одній, непомітно, потрохи й міняють все лице.

Я говорив, слухав, придивлявся, і старався, як і всю дорогу, угадати, де саме у них зробилася тріщана. Я її не бачив. Все було спокійно, почувалась твердість становища, кожний предмет, кожне слово, почування були на своєму місці.

- Ну, голубе, може ти спочинеш трохи? - запропонував мені Яким.

Мені почулася в його голосі якась инша нота і я поспішив згодитись.

Він одвів мене у свій кабінет, примусив лягти на канапу, заставив лямпу книжкою, а потім заходив по хаті.

Я чув, що він зараз почне говорити про тріщину, чув це по його мовчанню, по нерівній ході, по поглядах на мене.

Голова мені боліла, в вухах стояв ритмічний грюкіт поїзда, беззвязно миготіли обривки розмови за столом. Але увага моя була натягнута, як парус.

Яким зупинився коло груби, сперся об неї спиною, помовчав і заговорив.

І дійсно заговорив про «тріщину». Вона ж була ось в чому.

Останніми часами Ліна трохи змінилася. Вона стала спокійніша й навіть трохи холодніша з ним, з Якимом.

(Тут Яким виняв цигарку, уважно постукав мудштуком об портсигар і закурив.)

Крім того в часи інтимних балачок вона иноді зачинає розмови про других мужчин, цікавиться деякими подробицями полового життя, взагалі виявляє інтерес до такого, про що раніше ніколи не думала. Звичайно це буває у багатьох жінок, особливо у незанятих, у яких багато вільного часу і відсутність инших інтересів.

(Я почервонів і серце мені чогось замерло. Але було темно. Яким стояв далеко від мене.)

Потім Ліна почала тепер більше бувати в гостях і приймати гостей у себе. Це заважає. Чоловік за день стомиться по судах, хотілось би спочинути, а тут гості, співи, скрипки, вечері.

І нарешті...

(Яким зробив павзу, подивився собі під ноги і з усиллям заговорив далі.)

І нарешті, Ліна, здається, фліртує з Калмиковим (це той офіцер, з яким ми колись їздили на човні). Він грає на скрипці, а Ліна акомпанує. Вона, звичайно, не помічає того, що фліртує, це виходить непомітно. Але той флірт кінчиться, розуміється, тим, чим завжди кінчається: вона йому віддасться, віддасться випадково, свідомо не бажаючи того. За це вона буде каятись, мучитись, за це возненавидить його, Якима, і цим звяже себе з Калмиковим. Потім ввійде в смак злочинности і буде обманювать уже свідомо і з інтересом. Це буде заповнювати її життя. Далі Калмикова змінить другий, потім третій. І вийде звичайна історія, яка буває по всіх так званих «порядних сем’ях» адвокатів, професорів, лікарів, офіцерів, чиновників.

Я лежав непорушно. За дверима кабінету, в їдальні дрібно і м’яко ходили чиїсь ноги. Очевидно, прибирав хтось з столу; то, мабуть, була покоївка, але мені чогось уявлялась фігура Ліни, повніша і спокійніша, ніж рік тому назад.

Яким знову зробив павзу. Я мовчав,- тепер мені здавалось, що весь час з того моменту, як прийшов той лист від Якима, я уявляв собі тріщину іменно в цьому роді. В чому иншому вона могла бути?

Яким помалу пройшов по хаті і зупинився коло столу. Лямпа заграла на його ланцюжку від годинника. Це був подарунок Ліни. Він весь був з рук, які нерозривно стискали одна одну. Мені згадались її очі, коли вона дарувала Якимові цей ланцюжок, вони тоді, як руки ці, нерозривно сплітались з його очима. А тепер?.. На його місці я зірвав би з себе той ланцюжок, пошматував би його і викинув на смітник.

Я раптом сів на канапі і з несподіваною для себе злістю до Ліни різко спитав:

- Як же це так сталось? Значить, вона вже не любить тебе?

Яким дрижачою рукою поправив на лямпі абажура і знов одійшов до груби Одповів він мені не зразу.

- Я цього не сказав би,- нарешті глухо, як мені почулось, промовив він.- Вона любить... Але…

Тут він хутко підійшов до канапи, сів поруч зо мною й живіше заговорив якимсь не то винуватим не то прохаючим голосом:

- Бачиш, голубчику... Тільки ти вислухай мене спокійно... От я чую по твоєму голосу, що ти вже готовий обвинуватити її. Чекай, Васю, чекай... Вини тут нічиєї нема. Навіщо зараз винуватити? У всякому разі, хто з нас більш винний? Вона чи я? Я, тільки я! О, ні, не тим, що я зраджував їй. Я не зраджував. Звичайно тільки в цьому бачать вину. Взагалі, раз вона шукає, хоче чогось иншого, що це значить? Ну, скажи, як по-твоєму, що це може значить? Ну?

Він немов з жадністю чекав від мене відповіди. Видно було, що йому хотілось її в якомусь певному роді. Але яка могла тут бути инша відповідь, крім одної? І через те я сказав:

- Я не розумію твого питання...

- Ет, господи! Ну, що може значить той факт, що вона, скажемо, починає фліртувати з другими, що тайно цікавиться другими мужчинами, що їздить у гості й так далі? Що?

«Те, що вона сволоч! Не любить тебе!» - хотілось мені крикнуть з незрозумілою до неї злістю, але я тільки стиснув плечима й проговорив:

- Не знаю.

- А, не знаєш... Ну, що звичайно говорять? Що вона вже більше мене не любить, що любить Калмикова. Правда? Правда?

Мені ніяково і разом з тим цікаво було дивитись на якусь хитрість в його напружених очах і посмішці.

- Ну, скажемо, правда,- знехотя проговорив я.

Яким тихо й торжествуюче засміявся.

- Ну, так я тобі скажу, що це неправда. Неправда! - гаряче й серйозно сказав він і встав.- Діло не в тому. Ви всі нічого не розумієте...

(Хто то «всі», господь його знав!).

- ...Любов тут ні при чому. Любов. Що таке, нарешті, ця любов? Це рідність інтересів, думання, симпатія характерів, темпераментів і так далі. Яка може буть у неї рідність з Калмиковим? Ну, ти подумай, уяви собі цю порожню, глупу, гарну ляльку. Ну? Ха-ха-ха!!. Смішно просто... Тут діло не в тому. Любов залишім, залишім любов, це занадто багато для цього... йолопа... Тут от що...

Яким хапливо вийняв цигарку і знов закурив. Видно було, що ним опанувала гарячка. Я таким рідко його бачив. Руки йому дрижали, сірники ламались, він то кидав закурювати, то знову брався до сірників. І весь час говорив:

- Тут ось що. Ти слухай... Коли треба винуватого, то це я... Я винен. Раз вона хоче чогось десь у другому місці, значить вона не має того у мене. Думка проста. Коли б вона була цілком задоволена, вона б не хотіла. Так чи ні? Га?

І знов мені здалось, що крізь його упевненість прогляда чекання якоїсь иншої відповіди, ніж та, на яку він наштовхував мене.

Я з упертости і якоїсь досади одповів:

- Так.

Яким на мент, коротюсінький мент, спинився, немов не ждав такої відповіди від мене, але зараз же ще з більшим запалом заговорив.

- Правда? Добре! Чекай тепер. Значить, що виходить? Що вона чогось... Підожди, у мене трохи думки... той... Так! Значить, я її в чомусь не задовольняю. І вона шукає того, скажем, у Калмикова. Але чого? Я люблю її. Всяке її бажання - закон для мене. Все, що в моїх силах, я роблю, щоб їй було радісно. Важко стало займатись юридистикою - кинь, не треба. Ні, тут инше. Я буду говорить з тобою одверто. Не до церемоній тепер. Чого вона шукає?.. Як на мужчину, вона не може на мене нарікати... Але тут инша річ. Тут закон різноманітности. Розумієш? Закон! Необхідний, неминучий закон.

Яким декільки раз поспішно сильно затягнувся, немов спішив кудись і кинув цигарку в куток.

- Ти розумієш цей закон? Ні?

Признаюсь, я не розумів ніяких законів, розуміючи тільки, що чоловік зо всіх сил б’ється в сітці, яка заплутала його.

- Ну, так я тобі поясню. Це той самий закон, що примушує мінять моди, що тягне випивати, грати в карти і взагалі міняти свої переживання. От це який закон. Так-так, голубе! І от звідци й ця полова цікавість. Та ти знаєш, що таке цікавість? Це, серце, серйозна сила! Скажем, молода дівчина вийшла заміж. Ми, мужчини, швидше можемо буть «вірними», ми знали до жінки багато женщин і нас не мучить цікавість. А таку молоду дівчину? Обов’язково мусить цікавитись: «а як люблять инші мужчини?» Будь вона найморальніша, а така цікавість мусить бути у неї і инші ту цікавість доводять до кінця, а деякі чи від страху, чи від чого иншого не доводять... Але цього не розуміють і з таких дурниць, власне кажучи, виходять драми. От, наприклад, зараз у нас з Ліною. Вона дуже порядна, чесна, хороша людина, я теж не цілковитий сукин син, а от диви й зненавидим одне одного. А чого? Того, що її цікавить, як люблять инші мужчини. Це ж дурниця, розумієш ти, дурниця, а от уже й тепер я почуваю якусь натягнутість між нами. Вона знає, що її цікавість - «злочинна», що цього не можна, що це заборонено і вже... (несвідомо, несвідомо це все!) і вже почуває, що їй треба ховатись від мене, обманювати мене, маскувати себе. Я теж повинен би мати до неї ворожість, хитрити і так далі. А це до чого могло би привести? До того, що проста, цілком зрозуміла цікавість її, і тільки цікавість, набрала б характеру чогось більшого, значного. Розумієш? Розумієш ти, яка може вийти штука з такої дурниці? Га?

Я слухав його з більшим і більшим непорозумінням. Я бачив, що все це він не мало передумав і склав у якусь свою систему, тільки до чого вона могла прийти, не міг передбачити. Але ясно одне - тут пахне знов якимсь експериментом, болячим, гарячковим експериментом. Тут уже не папір або гній жуватиме чоловік, а гаряче залізо.

- Чекай,- сказав я.- Я з тобою, перш усього, не згожуюсь, що цікавість... грає таку велику ролю...

(Яким стрепенувся.)

- Чекай! Ну, хай навіть так. Але я не розумію, як ти відносишся до цього...

- Я? - скрикнув Яким.- Я відношусь просто. Навіть не просто, бо тут... Ну, добре. Я так відношусь. Перш усього, щоб не було ніяких хитрощів, обманів, натягнутости, ненависти, які звідти виходять. Розумієш? Ось як я відношусь. І Ліна знає про це.

Він раптом замовк. Знов рука його потягнулась у кешеню і витягла портсигар; пальці часто дрижали.

- Ну? - з усиллям спитав я.

- Що «ну»?

Мені було ніяково; тяжко дивитись на нього. І через те я занадто різко і грубо сказав:

- Значить, Ліна вже задовольнила свою цікавість?

Яким хутко закрив портсигар.

- Як так?!

В голосі його прозвучав раптовий страх.

- Вибачай, я не зрозумів - змішався я.- Мені здалося, що ти... що Ліна вже знає про твоє відношення до... цього всього... І значить...

Яким знов одчинив портсигар.

- Вона знає,- промовив він спокійніше.- Але не вірить.

- Як не вірить?

- Не вірить, що це в мене серйозно. Взагалі, ми трохи тепер розходимось в поглядах на деякі речі. Вона, наприклад, вважає за злочинство зраду мені, при яких би обставинах то не було. І думає, що й я так думаю. А як говорю инакше, то хитрю, або просто теоретизую. От бачиш: уже тут починається недовір’я, хитрість. Ні-за-що не вірить і через це, щоб замаскувать свою цікавість, пускається на всякі хитрощі. А якби повірила, нічого б подібного не було б... І от власне вся штука в тому, щоб вона повірила. А повірить вона тільки фактам, ділові. Розумієш?

- Себ-то що? Що як вона... віддасться Калмикову, то ти нічого не матимеш проти.

- Так,- криво посміхнувся Яким, дивлячись прямо мені в лице.

Я похилив голову. Що міг я йому сказати, порадити? Я міг би притулити до себе цю змучену, дурну голову і поцілувати його криву посмішку. Але йому не те було потрібно.

- І от я так і хочу зробити,- раптом тихо зачав знову Яким.

Я підвів лице до нього.

- Я хочу так зробити, щоб вона віддалась Калмикову і заспокоїла свою цікавість. Але зроблю це так, щоб вона і він знали, що мені про це відомо, що це з моєї згоди, що я цьому не надаю великої ваги... Тоді у неї буде тільки задоволення своєї цікавости і більше нічого. Ні обманювати, ні ховатись від мене, ні каятись, мучитись - нічого не треба...

Я знов похилився. Яким замовк. В їдальні вже було тихо. Я чув, як Яким вийняв сірнички і як вони нервово здригувались в його руках. Мовчати було тяжко. Не дивлячись на Якима, я сказав:

- Невже нема иншого способу;?

Але сам почув, що сказав це «так собі», аби щось сказати.

- А який? Ну, скажи,- проговорив Яким.

Я мовчав. Голова моя була тяжка від утоми, розмова лягла важким гнітючим чуттям на серце, мозок не рухався.

- Иншого способу нема,- глибоко зідхнув Яким - Я думав. Виїхати? Все одно. Не Калмиков, так другий. Слідкувати? Ловити? Не можу. Якби ми не любили одно одного, коли б не було цеї рідности,- ну, розійшлись і кінець. Атож.. Скоритись і носити мовчки роги, як роблять порядні чоловіки? Не поможе. Сути, розумієш, сути не викоренить з неї, духа ворожости, злочинности, нещирости. Чи віддасться вона, чи ні, не в тому річ. Не в факті, а в настроях, в несвободі наших відносин. От де тріщина! От що я хочу знищить.

Я не знав, що сказати. Мені в той мент навіть здалося, що це, дійсно, найкращий спосіб. Але в чому ж моя поміч могла бути?

- Твоя поміч?

Яким трохи зам’явся.

- Бачиш... Твоя поміч ось в чому... Я це зробив би й раніше та... Розумієш, я хочу так зробить. Я удам, що виїжджаю на місяць в Москву. І ніби виїду. Я вже так устроїв, що посилатиму в Москву листи, а звідти їх пересилатимуть Ліні. А сам, розумієш, житиму тут. Коли мене не буде, їй легше буде зробити. Ну, от... А ти... Я хотів би жити з тобою... Мені самому тепер трудно. Погано сплю і, взагалі, знаєш, якось лучче. А ти б ходив до Ліни і дивився. Шпиком був би, ха!.. Розумієш? І якби, значить, щось там у них... ти був би свідком, що я все знав... Словом, так сказать, більш моральна, розумієш, поміч? Га?.. Можеш?

Роль шпика мене кольнула, але я нічого не сказав і згодився. Яким навіть не подякував і не виявив особливого задоволення, у нього ні на хвилину не було сумніву, що я одмовлюсь.

Після цього якось одразу затих. Підняття його впало, лице стало стомленим, млявим, очі весь час задумувались. Підібравши брови догори, він дивився в світло лямпи і, здавалось, мовчки з чогось дивувався.

________

На другий день ми наняли мені кімнату. Це був невеличкий покій з ліжком і канапкою. На ліжку мав спати я, а Яким, як менший ростом, на канапці.

В той же день я й переїхав. Ліна мене умовляла лишитись у них ще кілька днів, але я подякував і одмовився. Одмовився, не дивлячись на те, що вона дивилась на мене поглядом трошки довшим, ніж то треба. Чи то мені так уже здавалося тоді? Дуже може буть. Мені тоді ввижалося в ній багато такого, чого напевне в ній не було. Так, наприклад, стискаючи її руку, я почував, що вона дуже міцно одповідає. Дивлячись на її посмішку, я думав що вона занадто привітно посміхається. Кожний її рух викликав у мені щось грішне, хвилююче і разом з тим глибоко соромляче й дратуюче.

Тому я з щирою рішучістю одмовився лишитись у них ще на кілька днів. Але через те ж саме - завдання, яке поклав на мене Яким, було для мене ще тяжче.

Але що було робити? Сказати все Якимові? Сказати про те, як вона лукаво посміхалась до мене з балкону й промовчала про це перед ним, своїм нареченим і мужем?

Я рішив сумлінно виконати свою роль і одійти від них: бог з ними, хай сами будують свій будинок,- я не можу мати в йому місця.

Яким «виїхав у Москву». Ми його провожали на вокзалі, махали йому капелюхами й хусточками, а він з білетом до першої станції в кешені одповідав нам. З нами був і Калмиков. Ця парикмахерська модель в офіцерському мундирі викликала в мені таку ненависть, що я весь час бліднів і старався не дивитись на нього. А Яким ще поцілувався з ним!

Того ж вечора ми сиділи у мене в хатинці й пили чай. На столі стояв зеленявий самовар з нежиттю й одбитими вухами. Вугілля з його падало у воду й шипіло; склянки були череваті й матові від старости, ковбаса тверда й висхла, як стара дівка. Але нам було весело. Яким згадував студентські часи і «приставляв» професорів, партійних товаришів, педелів.

Спати лягли ми пізно. Але погасивши лямпу, лежали в постелях і говорили, до самого ранку. Говорили про все, що випадково приходило в голову, тільки про те, що невилазно сиділо там у кожного, мовчали. Та й що говорити? Сказано все. Тепер треба чекати й дивитись.

І ми стали чекати. На другий же день по «виїзді» Якима я пішов увечері до Ліни. Мені не хотілось іти, але я бачив, що Яким чекає цього від мене і мусів скоритись.

Ліна була сама. Очевидно, вона ждала, що я прийду, бо зараз же запитала, чому я запізнився. Я аж здивувався,- неначе ми умовлялись, що я прийду. Але все-таки її питання скаламутило мою кров, мої думки, мої наміри. Не було сумніву, що вона чекала мене, бо знов зачіска була свіжа і на підборіддю біліла пудра. І було таке щось напереможне, ваблюче в ній, в цій пудрі, в м’яких жіночих лініях її тіла, в яскраво-червоних вохких губах, що я виразно почував, як п’яніють мені очі.

Ми весь час говорили про Якима, ми не одривались від його, хвалили його, любувались з його, ми найвипередки одшукували в йому найкращі риси, ідейність, естетичний смак, талановитість. Тут же ми рішили послати йому картку на якій вона написала: «Уже скучила за тобою. Ти завіз з собою весь зміст мого життя. Пиши, швидше вертай хоч трохи мені мене».

Коли я відходив, прислуга вже спала і Ліна сама одчиняла мені двері. Знімаючи ланцюжок, вона зачепила рукою за мою руку, і я проти волі,- сам не знаю, як - взяв її пальці, міцно стиснув і підніс до уст. Вона не одірвала їх, а тільки поволі потягнула й прошепотіла:

- Не треба...

Коли я вийшов на вулицю, дихнув свіжим духом весняної чистої ночи, мені стало безмірно тужно. Стало жалко і тої женщини, що лишилась там за дверима, і Якима, що ждав мене, і себе, який так подло, так мерзотно «помагав» йому.

Я тяжко поволікся додому. Яким, дійсно, ждав мене. Він купив собі насіння і, лежачи на канапі, лускав його. Навкруги купами валялись сіренькі лушпайки, похожі на стоног.

Підходячи до свого дому, я думав, що Яким зразу все побачить по мені і не треба буде брехати. Але коли я почав говорити, то сам собі дивувався, як природньо й ловко брехав. Ліна була стомлена, скучна, весь час говорила про нього, Якима і, видно, розлука на неї вплинула дуже тяжко. Так що, здається, це буде найкращим ліком проти її фліртів з всякими Калмиковими. На доказ я дав йому картку, яку вона дала мені кинути в поштову скриньку. Прочитавши її, Яким одвернувся й довго лежав лицем до стіни. Мені стало невимовно боляче і соромно: я помітив, як за щасливою посмішкою на губах в очах його виступали сльози. У Якима сльози! Скільки ж він мусів тут на цій канапці, лускаючи насіння, передумати цілком протилежного тому, що я йому сказав!

Я звісно рішив ходити рідше до Ліни, щоб там не говорив Яким і поводитись з нею так, щоб не було більше цеї муки сорому й огиди за себе.

________

Але рішити легше, ніж робити рішене. На другий день Яким весь ранок і по полудні писав листа (очевидно до Ліни), а ввечері сам звернувся до мене з проханням піти провідати «солом’яну» вдову. Я одмовився, пославшись на те, що обіщав бути сьогодня у Сердюкових. Яким скорився, а я цілий вечір сидів над Дніпром, дивився на вогні садів, на жовті рухливі точки човнів унизу, слухав музику і не міг виплутатись з сітки думок, які заснували мій мозок. Яким уже спав, як я прийшов. Але на третій день я мусів піти до Ліни, коли не хотів викликати підозріння у Якима.

Ліна знов була сама. Але вже, видно, не ждала мене. Стрінула мене привітно, ласкаво, спитала, чому не зайшов учора, дала чаю, заграла щось сумне на піяніно, поговорила про Італію, мої роботи, наміри. На мене дивилась просто, посміхалась байдуже, про Якима не заговорила ні разу. Моя напружена рішучість вперлась у розчинені двері. І проти волі я з досадою запитував сам себе: «що з нею?». Якийсь сум в очах, тихість, иноді одповідає невпопад, про Якима ні слова. Тільки раз спитала, скільки днів іде лист до Москви. А коли я сам завів розмову про Якима, вона трошки почервоніла і в очиці її виступило те, що я бачив торік, коли приходив до них і, не заставши Якима, балакав з нею про нього. Вона сумувала за Якимом. От і розбери!

Виходячи від неї в той вечір, я вже не мав у серці туги й сорому і додому йшов упевнено й сміло. Але в мені десь далеко нив сум.

Яким насіння не лускав. Він сидів за книжками й працював. А після мого відчиту не одвернувся до стіни, сильно й бодро потягнувся, засміявся і сказав, що вже скучив за домом.

Спав він у ту ніч так, що хазяйка два рази стукала в двері і з образою в голосі прохала не храпти «так чудовищно».

________

Але то була остання ніч, коли він спав добре. Днів через два я знов пішов до Ліни і застав у неї Калмикова. Повернувшись додому, я нічого особливого не міг сказати Якимові про їх поводження між собою. Він весь час підставляв їй стільці, хапливо, як опечений, піднімав з підлоги хусточку, угодливо посміхався і дивився на неї так уважно і глибокодумно, неначе вона йому за кожним словом говорила нечувані істини. Правда, до мене вони звертались рідко і, очевидно; нічого не мали б проти, якби мене й зовсім з ними не було. Але це для Якима не могло бути цікавим.

Більше ж нічого я не міг йому сказати. А тим часом він уже не храпів так «чудовищно», як ту ніч. Часто курив уночі, кашляв і иноді зідхав.

А на другий день не просив піти до Ліни, не сидів за книжками, а десь блукав увесь вечір.

Я сам почав ходити до неї. Вона приймала мене привітно, иноді весело, иноді неуважно і знов багато і з захопленням говорила про Якима. Часом приходив з скрипкою Калмиков і вони грали. Я сидів у темному кутку і нанизував у мозок думу за думою. А коли вони переставали грати й Ліна дивилась блискучими, гарячими очима на офіцера, мені ставало ніяково, тоскно і я швидко прощався.

Яким уже по моєму лиці бачив усе, що я мав сказати й багато не розпитував мене. Він тільки потирав руки, сміявся сухим, «веселим» сміхом і казав, що, значить, скоро кінець, що треба б тільки їх підігнати, бо скучно так жити,- чоловік уже одвик от студентського життя і спати так довго на канапці не дуже приємно. Я в такі хвилини старався не дивитись на нього.

Але кінець не наступав. Яким уже почав сердитись. Він схуд, змарнів, нічого не їв, пив тільки цілий день чай і безперестану курив папироси, обкладаючи недокурками блюдечка. Вдень він нікуди не виходив, бо боявся зустрінутись з знайомими, а ввечері ходив по темних вулицях і вертався додому змучений. Вночі не спав, пояснюючи безсонницю тим, що занадто багато ходив увечері й перетовмився. Я радив йому ходити трошки менше і теж не спав. Так ми й лежали обоє, не балакаючи й не сплючи. Иноді Яким діставав з Москви листи від Ліни і деякі читав мені. В тих листах було багато ніжности, туги за ним, Якимом і прохання швидше вернутись. А в останніх були й дебати з ним. Він їй писав (як розказував мені), щоб вона не насилувала себе, щоб брала те, до чого її тягне. А вона з гнівом одповідала, що його поради цинічні й до того їй гидкі, що коли він не перестане писать подібне, то вона йому зовсім не одповідатиме.

Після таких листів Яким ще більше курив і пив холодний, бурий чай. А иноді шпурляв листом об канапу й говорив:

- Ну, якого вони біса воловодяться!! Фу, ідіоти! Умова ж ідеальна: чоловіка три тижні немає, цікавість, добра їжа, темперамент... Сама ж мучиться, бреше, кривить душею. Для чого? Ах, щоб вас чорт забрав. І той дурень... А ще офіцер називається, такої маленької пакости зробить не може!..

Я нахиляв голову до книжки й мовчав. Я не міг йому дати тої відповіди, якої він чекав од мене. Коли вони «воловодяться» з кінцем, то у всякому разі не через те, що не хотять його.

Не дочекавшись від мене ні звука, Яким брав капелюх і виходив. Йому треба було ходити. Погано тільки, що він почав ходити побіля своєї квартири. Він міг там зустрітися з самою Ліною.

А я теж ходив по хаті і думав, коли буде всьому цьому кінець. Я нічого не робив, гроші мої кінчалися, настрій весь час напружено-чекаючий, чадний, безладний. Я навіть не помічав весни, яка цвіла, співала, цілувалась, мліла за моїм вікном. Який би не був кінець, аби вже прийшов.

________

І він таки прийшов.

Раз увечері досить ще рано прибіг додому Яким. Вигляд його був трохи відмінний від звичайного. Очі гарячково блищали, голос піднятий. Такий вигляд буває у людини, яка поставила на карту останню ставку.

- Я зустрів Калмикова! - кинувши капелюх у миску умивальника, крикнув Яким, тільки увійшов у хату.

Я вражено подивився на нього.

- Як Калмикова? Якого Калмикова?!

- Того, що жив у шістнадцятому віці й написав «історію алхемії». Знаєш? Отой самий!.. Ха-ха-ха!

- Та кинь глупі жарти,- розсердився я.- Ти серйозно?

- Найсерйозніше. Чекай. Слухай. Мало того, що зустрів, я балакав з ним!.. Налий мені чаю, та міцніше... І слухай далі. Мало того, що балакав, а про що балакав!..

Яким підморгнув і зареготав, як чоловік, котрий підвів ловку штуку. І зараз же хапливо скинув піджак, витер ним лице, зірвав з себе мокрий комірчик і сів.

- Балакав про Ліну. Розумієш? Вони ще не дійшли до точки. Я це зараз побачив... Це видно моментально. Тут, брат, психологія. Підлий ще чаю, та міцніше! Душно, чорт би його побрав. Правда, ми трошки з ним випили. На вулиці, розумієш, незручно було балакать і ми зайшли в ресторанчик. Він чудесний хлопець. Їй-богу. Правда, він по-своєму все об’яснив. Хай, ха-ха-ха!... Мені то неважно. Розумієш, я йому дав зрозуміти, що нічого не матиму проти, коли він щось там матиме з Ліною, що це буде навіть для мене добре, бо я сам завів тут інтрижку і того навіть цю комедію учинив з від’їздом. Він повірив, падлюка, посмілішав, почав мене хльоскать по плечі, взагалі, подружились. Розумієш, поете? Тепер піде діло. Він їй скаже потім, що я сам йому пропонував і в мене буде найкращий доказ, що я їй не хочу нічого заборонять. Правда? Який же, чорт його бери, може буть ще ліпший доказ, коли муж сам просить любовника взять його жінку. Ха-ха-ха!.. Луччого доказу нетреба. А тоді, моя Лінка, у вас не буде приводу робити з цього таємниць, злочинств,- ваша цікавість заспокоїться і ми залатаємо нашу тріщинку... Ех, шкода, що не купив алкоголізму, випили б ми з тобою, поете, за тріщинку, за наші безсонні ночі. Не спиш же, сволоч га? Мучу я тебе? А признайся, і ти думаєш, що я ревную, правда думаєш? Брешеш, каналія, думаєш, я знаю. Ну, так от тобі чесне моє слово, не ревную. Люблю її до головокруження, до того, що... Ну, та плювать. Все буде добре, це - факт, а все останнє дурниця...

Я вже не слухав його і старався збагнути собі, які можуть бути наслідки цеї, очевидно навмисної, стрічі з Калмиковим. Вчинок, без всякого сумніву, нерозсудливий, необережний, гарячковий. Хто його зна, що він з тою мерзотою в дійсності говорив. Правда, нічого такого не могло б вийти, офіцер усе ж таки мусить бути офіцером і не почне виявляти порядности, мусить скористувати ситуацією. А проте, чорт його знає.

А Яким тим часом говорив, сміявся, пив чай, курив, бігав по хаті і, навіть, співав.

Заснули ми під ранок.

________

Не знаю, скільки ми спали, як раптом я почув у хаті різкий крик. Розплющивши очі, я побачив таку картину. Посеред хати стояв офіцер, Сергій Іванович Довбня, за ним Сидір Іванович Довбня, а проти них на канапі, стоячи на колінах, в одній сорочці Яким. У всіх лиця були червоні, налиті злобою. У офіцерчика кашкет був одсунутий на потилицю і прищуватий лобик блищав від поту.

- Ви - падлюка! - кричав Сергій Іванович, простягнувши руку в білій рукавичці до Якима.- Коли ви не будете стрілятись зо мною, я присягаюсь честю офіцера - пристрелю вас, як соб...

Скінчить він не встиг. З канапи зірвався білий вихор, мигнули голі ноги, все це налетіло на Сергія Івановича і звалилось додолу. З-під голих Якимових ніг судорожно забилися і зашарпались ляковані, блискучі чоботи офіцера, хрип, стогін, рев. Сидір Іванович закричав, схопив за сорочку Якима й почав тягнути вгору. Це мене привело в рух. Я, підхоплений чудною бурею люти й ненависти, сплигнув з ліжка, в один мент обняв педагога і з такою силою шпурнув його вбік, що він головою розчинив двері і виваливсь на хазяйку, покоївку й пожильця, які з переляканими пиками стояли там. Не пам’ятаючи себе, я підбіг до Якима, витягнув за голову з-під його офіцера й поволік у двері. Яким, мабуть, учув, що я хочу зробити, бо підхопив внука Марса за ноги і ми його викинули за поріг, де щось кричали Сидір Іванович, хазяйка, пожильці та ще якісь люди. Потім я хутко зачинив двері, замкнув їх на ключ і...тільки тоді опам’ятався. Що таке? Що трапилось?

До нас почали стукать, тарабанить кулаками, чувся крик офіцерчика, погрози стрілять, рубать. Йому одповідало кільки голосів разом, згадувалась поліція, протокол.

Ми стояли в одних сорочках, тяжко дихали й слухали. У Якима на губі була кров.

Нарешті затихло, пішли. Тоді я ліг знов, а Яким почав швидко мовчки одягатись.

- Та що тут трапилось? Ти мені скажеш! - вмить злісно і з невольним реготом вирвалось у мене.

Яким, не сміючись, блідий й дрижачий від ненависти коротко оповів усе. Калмиков, очевидно, розказав Ліні про стрічу й розмову з ним, з Якимом. Мабуть для того, щоб вона не боялась віддатись йому. Ліна зрозуміла це, як бажання одкараскатись від неї, страшенно образилась і кинулась до братів. Мабуть послали вчора ввечері за офіцером, а сьогодні вони прийшли викликать його на дуель. От і все.

- Ну, я йому покажу, поганцю! Ні, годі... Я з собаками церемонитись не буду. Добре! Хай дуель. Я тобі розквашу твою пустопорожню голову. Добре! Ти хочеш бути моїм секундантом? - раптом звернувся Яким до мене.

Я хотів було щось сказати йому, але він з такою силою крикнув «Василю», що я замовк.

- Ніяких балачок! Дуель. Принаймні хоч пулею знищу одного з мерзавців... О, падлюка! А ту... Н-ну, нічого!.. Плювать, тебе нетреба в секунданти, ти нічого не тямиш у цьому!.. Я найду... Я їм покажу!..

Він схопив капелюха і вибіг з хати. Почувся крик хазяйки, потім голос Якима і стихло.

Я схопився з ліжка й почав гарячково одягатися. Треба моментально бігти до Ліни й за всяку ціну розстроїти цю божевільну дуель.

До мене влетіла хазяйка, але я її без церемонії випровадив за двері, заявив, що завтра виїжджаю від неї, хай дасть мені спокій, і побіг до Ліни.

________

Там я застав Антонину Серафимівну, крик, сльози, напухлі червоні очі, розгардіяш в хатах, чемодани, коші, розкидані сукні, білизну. Мене стріли таким вибухом злости, обурення, образ, що я аж остовпів. Зводник, шпик, запроданець. Я навмисне ходив, щоб підглядать, і переказував усе Якимові. Ми обидва склали цей план, мерзотний план, як затоптати в багно порядну женщину і потім скористуватися, щоб взяти розвод.

Я з десять раз одчиняв рота, щоб сказати, вияснити наш план, але від їхнього крику й вереску сам не чув свого голосу.

Аж коли я зібрав усю силу легких і викрикнув, що має бути дуель, обидві стихли. Очевидно, вони про це нічого не знали, брати їм не сказали про дуель. Ліна кинулась в плач, але вже иншого характеру, а Антонина Серафимівна почала розпитувать, істерично затурбувалась, захапалась, стала умолять Ліну їхати до Якима, до Сергія Івановича і не дать відбутися «ще одному злочинству».

- Ти все ж таки жона йому, їдь до нього, їдь... Ой, боже наш, що ж це діється!..

Ліна, не перестаючи плакать, почала одягатись. Сльози капали їй на руки, на сукню, на рукавички, які вона для якогось чорта неодмінно хотіла одягнути.

Ми умовились, що вона поїде до Сидора Івановича, а я до себе. І як тільки прийде додому Яким, зараз же сповіщу її. Вона приїде і зробить усе, щоб одвернути біду.

- Але я жити з ним не буду! Не буду,- повторяла вона, не можучи ніяк застібнути ґудзиків на рукавичці.

А мені хотілось зідрати з неї ті прокляті рукавички, викинуть їх у вікно й виволікти її на вулицю!

Нарешті ми вийшли. Антонина Серафимівна лишалась тут, на випадок, може хтось сюди прибіжить.

Ліна взяла одного звожчика, я другого і ми поїхали в різні боки.

Всю дорогу додому я скажено думав, куди, до кого міг піти Яким. До Сердюкових? До Шпани? Ні, ті всі не підходять. З наших спільних знайомих ніхто не давався на роль секундантів. Але до кого ж?

І от, пам’ятаю, я так був заглиблений в свої міркування, що не замітив коло нашого дому великої юрби народу. Цілої юрби не помітив. Тільки коли підійшов до своєї квартири й побачив розчинені настіж двері, військові мундири в сінях, бліді лиця хазяйки, яка щось говорила чоловікові в золотім пенсне, і пожильців, що через плечі поліцая зазирали у нашу кімнату,- тільки тоді я прийшов до себе. Прийшов і весь похолов. Тут щось сталося з Якимом.

Забачивши мене, хазяйка щось сказала чоловікові в пенсне і хутко повернулась з чимсь до мене, але я одпихнув її, розштовхав пожильців і протиснувся до дверей нашої кімнати.

Поліцай не пустив мене в середину. Але я й з порогу побачив те, що мені треба було.

На неприбраній моїй постелі лежав Яким. На білій подушці лице його здавалось виліпленим із синього воску. На лобі страшно червоніла невеличка рана, від якої по крилах носа з обох боків запеклася смужка крови.

Він був мертвий. Його на вулиці убив Сергій Іванович Довбня.

________

Я машинально поплентався до Дніпра. Там я сидів на кручі й ошелешено дивився униз, де по блискучій поверхні річки, як водяні павучки, прудко рухались моторні човни. Головним моїм чуттям було непорозуміння. Не жаль, не страх, а тяжке непорозуміння.

Яка рація була життю так випадково, так безглуздо кінчити з Якимом?..

Це ж було похоже на те, як якийсь чоловік ніс би в портфелі дуже важний для нього винахід, на которий поклав стілько сил та часу, і раптом, провалившись в помийну яму, затонув би разом зі своїм винаходом. Безглуздо і глупо.

Я зовсім був готовий стати на бік Якима.

Але коли я йшов додому, я вже зрозумів, що ніякого безглуздя, ніякої аналогії з помийною ямою не було, а навпаки, була цілковита необхідність.

Якби Довбня не застрілив Якима на вулиці, то він би його вбив на дуелі. Якби дуель не одбулась, то його вбили б иншим способом, не зразу, а роками. Річ не в смерті, а в тому, що всі люблять жувати папір чи кінський гній (або як каже Яким «будувати будинок») і, коли до цього щось змушує, то люди такого експериментатора так чи инакше оцпихують од себе. Це необхідно.

І все ж таки, прийшовши додому й не заставши вже на ліжку тіла мого бідного будівельника, я замкнув двері й розридався. Але це могло бути й від утоми, а також від пережитих хвилювань.

________

Місяців через два Сергія Івановича Довбню судили і суд одноголосно виніс йому виправдуючий присуд.

А ще через кілька місяців Олена Івановна Чепурківська вийшла заміж за поручика Калмикова.

Так кінчилась історія Якимового будинку.

ПРОМІНЬ СОНЦЯ

Поручик Сидоркевич ішов побіч взвода салдатів, подивлявся на двох «вольних», яких оточували багнети рушниць, і неодступно думав одне й те саме: чому той високий так покірно йде? Менший, коли його виводили з тюрми, кусав принаймні руки салдатів, лаявся не гірше самих салдатів, опинався, верещав. Йому мусіли звязати руки, затулити ганчіркою рота й бити прикладами в спину, щоб ішов.

Цього поручик Сидоркевич розумів і, будучи на його місці, робив би те саме, а то ще й гірше. Але той, другий, чому він так байдуже корився всьому, що йому казали робити? Адже ж він знає, куди його ведуть; знає ж він, що це остання його ніч, що ніколи вже не буде для нього ні цих вулиць, ні неба, ні людей, ні навіть багнетів рушниць.

Він це знає, а йде так само, як і всі, як і він, поручик Сидоркевич, який завтра ходитиме, позіхатиме, гратиме у корнета Сипайлова в карти. Йому так само й холодно, як і всім, і спотикається так же, як і салдати, що ведуть його.

Вулиця кінчалася, і від неї вилками розбігались дві инші вулиці. Сидоркевич зупинив взвод і почав радитись з фельдфебелем Кирпою, куди звернути.

«Вольні» також зупинились. Менший щось, мабуть, зробив недозволене, бо круг його тісніше стулились салдати. Високий же озирався і, очевидно, теж шукав, кудою краще й ближче вийти в поле.

Світло лихтаря падало на його товсте, заросле колючою щетиною лице, і на тому лиці не було нічого особливого. Хіба що очі були якісь стоячі, застиглі, хоч і рухались.

Такі очі поручик Сидоркевич часто бачив у товаришів-офіцерів, які напивалися до безпам’ятства.

Взяли наліво в темнішу вуличку, й зачвакали по болоті. Вуличка була вузька та висока. Над нею, як волохаті гади, клубами повзли сірі хмари, на яких иноді блідою посмішкою танув світ захованого місяця. Лихтарів не було,- чи погасили вже, бо було недалеко до світання, чи зовсім тут їх не світили,- і здавалося, що йшли якимсь довгим понурим коридором підземної каторги. Серед тиші заснулих будинків з сліпими вікнами тяжко й погрозливо чвакав взвод салдат. Часами багнети стрічались у тьмі і тоді слизький дзвякіт порушував одноманітний такт салдатських ніг.

Сидоркевич всю минулу ніч піячив, не спав і голова його була гаряча та хвора.

І через те, мабуть, він ніяк не міг витрусить з неї цеї цікавости до високого. Його непереможно тягнуло дивитись на чорну пляму капелюха, що ледве видно було серед лісу багнетів. Що під тим капелюхом тепер діється? Як він може так іти? Як можна не зробити ні одного руху протесту?! Худоба й та реве, пручається, коли чує, куди її ведуть. Незрозуміло.

Вийшли знов на иншу вулицю. Тут так само було тихо й безлюдно, але світились подекуди лихтарі, від яких падали на болото й калюжки плями зеленяво-жовтого світу. Фельдфебель щось крикнув з другого кінця і салдати зачвакали твердіше та ще більше в такт. Вступаючи в смугу лихтарів, багнети починали грати холодним блиском і вся маса ставала сірішою.

Високий що-разу підводив голову і тупим, п’яним поглядом дивився на світло, немов не розумів, що воно й для чого тут...

Иноді очі його сковзали по Сидоркевичу і тому робилося від цього якось моторошно й ніяково.

Щоб струснути з себе це почування, поручик одвертав голову, голосно викрикував команду.

Передмістя кінчилося. Лихтарі знов зникли; замість будинків стали тягнутись пустирі й довгі безкраї тини, які своєю рівністю й порожнечою прокладали в мозку довгі, гнітючі лінії туги й безнадійности.

І раптом на повороті бризнуло від невеличкого будиночка ярке, червоне світло. Здавалось, на ґанку хтось поклав велику жарину й раздмухував її. Під червоним лихтарем стояли темні постаті людей і від них чувся п’яний регіт, крик і жіноче хіхікання. На головах і плечах людських фігур хистко дрижало червоне світло.

Коли сіра, чвакаюча маса порівнялась з будиночком, крик і регіт стихли. Люди замовкли й напруженими очима стали провожати страшну процесію.

Сидоркевич бачив, як високий знов тупо подивився на світло лихтаря, потім на людей, зупинився на розпущених косах дівчини в зеленому й байдуже знов похилився. Так наче він ішов не на ту гору, звідки не вертаються, а на прохід в поле. Ніби завтра, чи позавтра, чи коли схоче він може бачити і робити все, що йому захочеться.

Перейшли якийсь місток і вийшли в поле. Праворуч внизу важно човгала машина довгого заводу, що світив вікнами, а вліво чорніло весняне, пухке поле.

Всі не могли поміститись на дорозі, і через те салдати йшли ріллею, гублячи такт і спотикаючись, а ті двоє - по самій дорозі. І те, що салдати пішли ріллею, а «вони» дорогою, приймалось всіма мовчки, як щось натуральне й обов’язкове. Тільки біля меншого йшло двоє салдатів і часами підпихали його в спину кулаками. З зав’язаним ротом і низько насунутою шапкою, він здавался раненим, якому розбито голову.

Високий же йшов трохи окремо. Ступав він твердо й рівно. Коли десь узявся вітер, Сидоркевич бачив, як високий підняв комір пальта і щільніше застібнувся, а стрічаючи калюжі, обережно обминав їх і перескакував, щоб не забруднити ніг.

В полі хмари клубилися вище і стало ясніше, хоч місяця так само не було видно. Вітер був холодний і злий. Він нервово, запихкано накидався на сірих людей і роздратовано свистів між багнетів. Потім, немов сам злякавшись, замовкав і прислухався. Але бачучи, що йому за те нічого не може бути, знов налітав, задирав поли салдатських шинелів і кидав в лице краплі дощу.

А рілля незримо пашіла свіжим, повним наготовлених сил духом. Чорне лоно побожно готувалось дати нове життя. Хмари любовно клубились над ним.

А між хмарами й лоном землі хутко посувалась сіра маса людей, посувалася серйозно, торжественно, заклопотана чимсь важним і необхідним, більше необхідним, ніж ця рілля, ніж ці хмари, ніж їхнє кохання. Ішли всі мовчки, ішли довго, так що здавалось, що повз завод проходили учора чи позавчора. Спускались в ярки, піднімалися, знов спускались.

Коли прийшли до ліска, де дорога повертала угору, Сидоркевич насторожено озирнувся й закричав:

- Смірно! Сомкнісь!

Салдати хапливо й мовчки збились в тіснішу купу, оточивши дві чорні постаті арештантів.

Кущі тріщали під важкими чобітьми, багнети дзвякали, часами хто-небудь понуро лаявся.

Від схованого в хмарах місяця просівався ледве помітний світ і надавав кущам та деревам химерні й несподівані форми. Иноді здавалось, що попереду стоїть купа людей з наготовленими рушницями. Вони стоять ніби непорушно, але зараз же кинуться вперед і загремлять вистріли.

Через те поручик Сидоркевич майже кожної хвилини покрикував на салдатів й не зводив очей з двох «вольних». Але ті йшли так само, як і в полі: нижчого підпихало двоє салдат, а вищий ішов сам, похиливши голову й нічим не цікавлячись.

Непомітно небо стало сіріше й сіріше. Коли вийшли на гору, можна було вже бачить обличчя і пару від дихання спітнілих людей. Обличчя були стомлені і, як здавалося Сидоркевичу, немов розтеряні й винуваті. Особливо було щось в очах, не то злих, не то зляканих. І, головне, ніхто не дивився на «вольних», хіба що скоса кине поглядом і швидко одведе очі вбік.

Коли піднялись на саму гору, по хмарах розлилася легка, ніжна, рожева фарба. То десь зійшло сонце. На набухлих, мокрих вітах голих дерев з весняним, особливим писком пурхали якісь птички з довгими хвостами. Ці хвости хилитались то вгору, то вниз, наче птички от-от мали попадать з дерев.

Вітер зробився немов м’якше й ніжніше. Хотілось умитися соковитою росою, яка лежала на торішній жовтій і густій, як гриви буланих коней, траві.

- Смірно! - крикнув Сидоркевич. Наближалося місце, куди вони йшли.

Високий чи зачув щось нове в голосі поручика, чи просто знепокоєний криком, підвів голову, зупинився й несподівано голосно й хрипло спитав:

- Ще далеко?

Але йому ніхто не одповів. Єфрейтор Заборний, що йшов поруч з ним, злякано схопив його за руку й потягнув уперед. Але сам не будучи певним, чи так зробив, чи ні, озирнувся з боязким питанням на лиці до офіцера. Сидоркевич, ніби не помітивши озирання єфрейтора, одвернувся. Високий же знов віднісся до всього того байдуже.

Рожева фарба лягала на небо сміліше й густіше. Хмари немов теж скинули з себе нічну сонливість і рухались бадьоро. Земля скрізь була чорна, насичена вільгістю і тут так само, як і в полі липла великими шматками до чобіт, так що приходилось иноді зупинятись і зчищати її з ніг. Високий теж ставав і зчищав. І коли він це робив, салдати старались не дивитись на нього й на себе. Вони мовчки стояли і, потупивши очі в землю, терпляче чекали.

Сидоркевичу теж було тяжко дивитись на нього і він в такі мінути виймав цигарку й старанно закурював її.

Серед рідких дерев і кущів заясніла попереду лощина. Там видно було людей і прив’язаних до дерев коней. Недалеко стояв чийсь екіпаж.

Салдати без команди ще більш підрівнялись, «сомкнулись» і скоса поглядали на офіцера, ловлячи очима кожний його рух. Так добрі коні водять вухами вбік строгого кучера, хапаючи найменший звук від його.

Фельдфебель Кирпа дрібненьким підтюпцем підбіг до Сидоркевича і щось запитливо прошепотів до нього. Салдати всі скосили на них очі.

Тільки «вольні» нічого не помічали і йшли з похиленими головами. Очутились вони лиш тоді, як зачулась команда «стой!». Високий раптово підняв голову. Просто перед ними, на фоні рожевого неба, на другому боці лощини чіткими, й чорними лініями вирізувалась шибениця похожа на букву Т. А кроків за п’ять від неї стояла купка людей, воєнних і штатських, між якими кидалась в очі ряса священика.

Менший вмить глухо замичав і забився в руках салдатів. Салдати зблідли, але держали його міцно й стривоженими, напруженими очима подивлялись на поручика.

Приказ був вести першим «нижчого». Сидоркевич хитнув фельдфебелю і той чудним голосом, якого ніколи Сидоркевич не чув у нього, звелів салдатам вести звязаного «вольного».

Він не хотів іти, цей «вольний». Тоді його взяли на руки і понесли, стараючись не дати йому бити ногами по головах.

Сидоркевич одвернувся. Він два рази був уже на вішанню, але не міг призвичаїтись. Йому ставало млосно, коліна підгинались і він міг би впасти, якби не одвертався.

Роблячи вигляд, що він слідкує за другим арештантом, офіцер повернувся спиною до шибениці. Деякі з салдатів дивились у землю і стояли так непорушно, що якби їм поставити на голови посуд з водою, вони б її не схлюпнули. Але декотрі дивились у той бік, куди понесли меншого. І по лицях цих салдатів, як у дзеркалі, Сидоркевич міг бачити, що там робилося.

Він перевів очі на високого. Цей стояв з похиленою головою. Капелюх його був пом’ятий і в грязюці, очевидно, по дорозі упав десь з голови. Комір пальта в’яло облягав сірі неголені щоки. Між щетиною виднілись маленькі прищики на щоках. Губи часом ворушились, неначе він жував щось. Йноді він якось судорожно підводив голову, хутко, на один мент, як діти в темну хату, зиркав у бік шибениці і знов похнюплювався ще нижче. Значить, знав він, що діється з товаришем, що має діятися з ним?

Салдати, що дивилися, вмить якось вирівнялись. В очах їх Сидоркевич побачив той жах і млосність, що була у нього перший раз. У ефрейтора Заборного одвисла нижня губа і ніс став такий білий, що Сидоркевичу стало страшно. Раптом Заборний хитнувся і, пустивши з рук рушницю, криво упав на землю. До нього підбігли товариші й одтягли його вбік, злякано поглядаючи на начальника.

Високий тупим, затуманеним поглядом подивився на Заборного, на салдатів і зупинився на Сидоркевичові. І йому яскраво кинулось в очі мертвенність його лиця. Це не було лице живої людини. Очі не були живими очима, вони нічого не бачили, вони помирали вже по дорозі, може вже в тюрмі почали мерти.

Високий помалу повернув голову туди, куди так витягнуто, з блідими лицями, нестримно дивились салдати.

І Сидоркевич побачив, що мертві очі немов наткнулись на вогонь. Вони поширились, страшно блиснули, голова шарпнулась назад, ніби хто штовхнув її долонею в лоб.

Офіцер інстинктивно вхопився рукою за кобур револьвера.

Але високий тільки ступив один крок назад, потім вперед, повів навкруги напів безумними очима і несподівано широко позіхнув. Плечі його струснулись від дрожи,- холоду чи чого иншого. І він знов стомлено похнюпився.

Він стояв тепер попереду всіх з похиленою головою й покірно чекав своєї черги.

Сидоркевич одважився й озирнувся. На шибениці висіло коротке тіло «вольного». Рот був так само зав’язаний. На одній нозі чомусь не було черевика і біла непорушна висяча карпетка над землею робила морозяче вражіння. Коло його ніг щось хутко перебирав руками чоловік у червоній сорочці. Що він робив, Сидоркевич не встиг розібрати. Недалеко од чоловіка стояла купка з прокурора, жандарського полковника і священика. Цей стояв спиною і похожий був на стару даму в чорному пенюарі.

Сидоркевич почув, як йому стало душно і холодний піт тяжко виступив під козирком картуза. Він поспішно одвернувся до високого.

І раптом його вразила якась ніби зміна в лиці арештанта. Сірі товсті щоки стали немов твердішими, губи розкрилися, очі дивились з новим, незрозумілим Сидоркевичу, непокійним виразом. Вони напрямлені кудись у бік шибениці, але не на саму її,- видно це було. Офіцер повернувся в ту сторону. І перед ним розгорнулася картина, яку він досі не помічав. Геть-геть на обрію, внизу, за цією горою червоним полум’ям горіло небо. Далекий ліс вирисовувався чорною щетиною. З боку щетини упирався в сиву пухку хмару невеликий хрест якоїсь сільської церкви. Він був похожий на хрестики, що носять на шиї. Між горою і хрестиком чорними, блідо-зеленими, жовтими рівнокутними смугами тягнулись поля. Їх косо перерізувала стьожка річки, такої ж рожевої, як і небо. Віяло безмежним простором, широкою, буйною волею.

В цей мент хмари розірвались над обрієм і крізь них глянула така ніжна і чиста блакить неба, що Сидоркевичу тепло сколихнулись груди. Кінці хмар, як розігріте до білого залізо, заіскрилися світом сонця. Зараз воно випливе. Офіцер мимохіть прихмурився й одвернувся.

Але не встиг він повернути голову, як верхи дерев зразу облив широкий, сліплючий промінь сонця. Багнети салдатів болюче й радісно заблищали. Обличчя стали живими, рожевими, в очах засвітились іскри. Сидоркевич хутко глянув на високого.

Глянув і на мент аж замер від того вибуху почувань, який викликало в йому лице «вольного». І дивування, й несвідома тривога, і ніби задоволення від чогось довгожданого, і чекання чогось страшного, неминучого.

Як потім розказував він, це лице робило вражіння людини, яка раптом збудилась, скочила на ноги й прийшла до себе. Збудилась і з очей дивом якимсь зникло тупе, сонне безуміє, все лице немов зразу схудло, тіло витягнулось, налилось неспокійним рухом.

Те, що сталося зараз же після цього, взяло не більш чотирьох хвилин, але Сидоркевичу вони здались годинами.

«Вольний» вмить прудко перебіг очима навкруги. Увага всіх була коло шибениці. Салдати стояли трохи позаду.

Погляд арештанта зустрівся з враженими очима офіцера. Сидоркевич казав, що в тому погляді раніше такому невидющому, байдужому, вмить вибухла така ненависть, з відблиском якоїсь судорожної хитрости, що Сидоркевич цілком інстинктивно вхопився за револьвер. Але тільки він це зробив, як сталось те, що з несвідомою тривогою зразу ж учув офіцер, лиш глянувши на арештанта. Хто зна, може б воно й не сталось, якби він не взявся за револьвера. Рух же той наче штовхнув у спину високого. Він враз зірвався з місця, похилив, як бик, голову і з такою силою побіг, що капелюх його зразу злетів з голови й упав під ноги офіцерові. Якийсь мент було тихо, неначе все завмерло на зорі від цієї несподіванки, але зараз же зо всіх боків почувся тривожний крик, клацання курків, топіт ніг. І в ту саму мить Сидоркевича схопило й шарпнуло вперед незрозуміле люте чуття злоби й бажання піймать. Ноги сами собою зірвались і понесли за скажено миготячими ногами й схиленим уперед тілом «вольного».

Як Сидоркевич перший раз вистрілив, того він не пам’ятав. Але пам’ятав, як «високий» раптом набігу хитнувся в один бік, потім знов у другий і став бігти якось чудно заковирюючи ногою.

Сидоркевич спіткнувся, але не встав, а з землі вистрілив у друге. «Вольний» не змінив бігу. Не попав. Ззаду чувся крик і топіт ніг, поперед офіцера вискочив фельдфебель Кирпа, зупинився, прицілився і вистрілив з рушниці.

Втікач упав головою вниз. Але зараз же знов підвівся й побіг просто на кущі, які стояли перед ним. Біг він, як п’яний, і, очевидно, нічого вже не бачив, бо, наткнувшись навіть на кущі, замість того, щоб узяти трохи вправо, де вільно було, кинувся вліво, на инші кущі. Тут його й настигли вистріли. Він знов упав, але все-таки не лежав і поповз по землі кудись під віти, як смертельно ранений звір. Сидоркевич, біжачи, бачив задки його скривлених черевиків і червоний кривавий слід по жовтій торішній траві.

За кущами втікач, хитаючись і безладно простягаючи руки, немов шукаючи підпори, знов устав. В цей мент сонце вдарило йому, мабуть, в лице і осліпило, бо він захитався, щось хрипло крикнув і упав лицем униз.

Коли салдати підбігли й перевернули його лицем догори,- на товстих щоках вже лежала мертва блідість, під оком червоніла кривава пляма, яку він, мабуть, зробив, мацнувши раненою рукою, а в очах застиг вираз страшного напруження і прагнення вперед - туди, де сходило сяюче і цілуюче салдатські рушниці сонце.

МАЛЕНЬКА РИСОЧКА

Виривок з споминів

Так. От тепер уже кінець!

Живжикуватий ротмістр подув на мій підпис, задоволено потер руки і звернувся до двох жандармів, що стояли біля порогу:

- В камеру для арештованих!

І хитнув на мене головою. А салдатам коротко кинув.

- Ви можете йти.

Салдатики хапливо повернулись наліво кругом і, не глянувши на мене, поспішно вийшли. Яке їм діло до мене? Вони своє зробили, у «старшого» є «бумага» за обшлагом рукава, арештант не втік, начальство ще, диви, «благодарность» скаже. Раз-два! Весело затупотіли їхні ноги у сінях. А мене двоє жандармів повели через усю станцію в камеру. На пероні було пусто, тільки заклопотано і прудко ходив якийсь панок у жовтих черевиках. В тому панкові не було нічого особливого, але, глянувши на нього, я почув, як мені по тілі ознобом пройшла туга. Я почув, що мені, дійсно, кінець. Нічого надзвичайного не було в тому панкові, але він був похожий на одного «сватка» зі Львову. А «сваток» той теж нічого визначного не мав у собі, він колись позичив у мене двадцять корон і завжди якось непомітно умів зникнути з моїх очей.

Але тут на пероні між двох жандармів, я раптом почув, який любий, який близький став мені «сваток». Як зворушливо мило він позичав тоді у мене двадцять корон і присягався, що на другий день - «пункт»! - принесе мені їх! О, як би я хотів мати спромогу що-дня позичати йому по сорок, по сто корон. Я б навіть не ходив у ту кав’ярню, де він за ті гроші пив би свою каву з «тістечками».

- Не останавлюватьця! Не останавлюватьця!

Жандарм навіть злегка підпихнув мене.

То правда,- чого зупинятись? Прощай, мій любий alter-сватку в жовтих черевиках!

По рельсах ходила чорна курка з обвислим червоним гребінем. Вона собі спокійнісінько, немов на затишному смітнику, ходила між рельсами, щось збирала. Дурна курка.

Смішна, глупа курка, як би я хотів бути на твоєму місці!

- Не останавлюватьця, вам говоритьця. Що там любопитного такого?

Справді, що там «любопитного» в тому, як по рельсах вільно, неначе бавлячись, бігає паровоз? Або в тій далекій смужці лісу на обрію? Якась Галичина, країна визиску, насильства і нужди.

Швидше в камеру!

- Направо! - підказав мені ззаду той же жандарм, а другий швиденько випередив мене і озирнувся.

Але я зупинився ще раз. Мені хотілось подивитись на небо. В йому нічого не могло бути «любопитного», я це знав, але все-таки хотілось глянути, яке то воно синє, та чисте, та глибоке.

І не довелось: озирнувшись, я вступив очима як-раз у лице заднього жандарма. Воно дивилось на мене з таким виразом, що я проти волі мусів зупинитися на ньому.

Ось давно вже поділила нас слояста стіна часу, багато в мозковій фотографії перебувало всяких облич, а те лице на порозі дверей так і стоїть мені перед очима, немов живе. Виразно бачу трохи підняту верхню губу і рідкі, великі зуби. Борода посмикана, чорна, з сивиною на кінцях. Ніс придавлений, широкий. Але головне - очі. Маленькі, калмицькі, заглиблені, вони на мене дивились з таким чуттям, з яким може дивитись, наприклад, селянин, піймавши злодія в коморі й ведучи його на розправу.

- Просим покорніше! - повів він, пам’ятаю, рукою на сходи, що вели кудись угору.

Іронія не з веселих!

- Степанюк, іди вперед!

Степанюк мовчки хитнув мені білявим, змученим лицем і пішов по сходах.

А за мною важко затупали ноги «калмика». Симпатична фігура!

Та й місце, куди вони мене вели, цілком пасувало до мого начальства. Брудні понурі сходи, сірі казенні стіни. Що дивного буде, як ми раптом опинимось перед якоюсь ямою, куди вони мене й запросять плигнути вниз головою, або я як собі вже сам схочу.

Та й то ще добре. А як «калмик» почне по шматочку мене туди спроваджувати,- одріже руку й кине; потім другу - і знов кине, так до кінця. А як одрізатиме голову,- з жалю зідхне, що так хутко кінчився я.

У всякому разі, судячи по очах, настрій «калмика» був відповідний до того.

- Ключ єсть? Одмикай!

________

Яма не яма, а... щось, може, й оригінальніше за яму.

Перш усього на мене війнув дух «параші», цвіли, салдатського хліба; теплий густий дух, як вода в стоячому ставку у спеку.

А коли я, підіпхнутий «калмиком», ввійшов у середину, то аж тоді вже почув, що ось де справжній кінець. Тут уже не могло бути ніякого сумніву!

В цій... ямі не було кутків. Вона була вся кругла, як баня на церкві, як шапка, якою накрили молоденького горобчика. Вікон також не було, тільки внизу під столом була дірка, схожа на скибку коло мутного світла. Та дірка виходила - як я потім довідався - на перон і якраз під покрівлю його. Справа - ліжко, над діркою - стіл, проти ліжка - канапа, коло дверей - «параша». Усе.

- Так… - сказав я і сів на ліжко.

Що ж далі?

Жандарми для чогось зазирнули під стіл, канапу, ліжко, пошепотіли між собою і «калмик» вийшов. Степанюк лишився. Позіхнувши він скинув кашкета, обережно поклав його на канапу, а сам сів поруч з ним.

Я сидів і наче ще чогось чекав. Не може-ж бути, щоб оцим усе й скінчилось. Для чогось же хвилювались вони, дивились на мене очима, повними ненависти?

- Мене довго тут держатимуть? - спитав я Степанюка.

- До надлежащого розпораженія,- зідхнув і гикнув Степанюк. (Він усе зідхав, гикав і понуро задумувався).

- А коли ж то розпоряженіє буде?

- Со временєм...

Арештований яко галичанин, я повинен був не зрозуміти, що він сказав.

- Що то значить: «со временєм»? Я по-російському не розумію.

- Када нада, говорю, тада й розпорядяця... От то і значить...

Він знов гикнув.

- Ви, часом, не з дохтуров? - спитав він несподівано.

- А що таке?

- Та от страдаю желудком... Гикавка і зморює так, що просто пропадай... Ссе день і ніч у желудку....

Ах, бідний хлопе! Мене теж ссало, тільки не в желудку, а в грудях. І теж, мабуть, буде й день, і ніч ссать.

- Ні, я не з дохторів… - сказав я і встав. Кругла шапка гнітила мене, мені було тоскно, душно.

- А иншої камери немає тут?

Жандарм мовчки покрутив головою,- він був занятий своїм ссанням в желудку.

Так. Що ж робити?

На столі стояла величезна карафка з водою і склянка. Я налив води, випив. А далі?

- Слухайте, може б ви мені принесли книжок і лямпу?

- Не полагаєтьця книжок… - глухо одловів жандарм.

І знов, яко галичанин, я не зрозумів його.

- Що то єсть «не полагається».

- Ото, що сядьте та сидіть.

Він змінив позу, витягнув ноги і схилив голову набік. В ямі була напівтьма, але я бачив все-таки, що чоловікові погано.

Я замовк і знову сів на койку. Чути було, як чохкав і клацав колесами паровоз на станції, під вікнами хтось кричав і здалека йому одповідали. На путі, мабуть, і досі ходить та сама курка, а хазяйка десь шука її. А шукаючи стрілася з сусідкою й заговорилась, мрійно склавши руки під грідьми. На паровозі стоїть замацапурений машиніст і задумливо дивиться на курку.

Ясно, тепло, об вишаровані рельси розбивається пучками пекуче, сліпляче сонце.

І це все поруч, за два кроки від нас, від цеї хмурої півтьми, від цього смороду, мене і гикаючого жандарма!

Я знов устав і почав ходити. Але ходити було ніде: три кроки вперед, три назад. І неодмінно зачепиш за ноги жандарма.

Але я все-таки ходив, вперто і тупо.

- Сядьте, господин… - тихо сказав, нарешті, жандарм.

- Та що буду робити?

- Будете ходить собі, як Мінасов прийде..

- Це цей, що... був з нами?

- Атож. Старший наш. Його зміна буде... От і будете ходить собі... А мені то в желудку оддається... Прошу вас...

Я сів. Так мого «калмика», значить, звуть Мінасовим і він старший.

- А він мене не задушить, цей ваш старший? Щось він дуже сердитий.

Жандарм нічого не одповів, але мені здалося, ніби він посміхнувся.

- Га? То у вас як - «полагається» чи ні?

Степанюк гикнув, підтягнув під себе ноги й з усиллям сказав.

- Не любить він вашого брата, то правда... Не симпатичний здорово до вас...

Я в тому не сумнівався.

- Через що ж то так?

- Сина ви йому спортили... Як саме?.. А так... В революцію заманили... Хороший такий був парнюга і спортили. Вдарився в книжки, розговори всякі... Всьо по вашій часті, значить. Ну, й за... ох, смокче ж як, прости господи!. ху! - та й запраторили хлопця у холодні края.. Сам батько старався.. Служака вєрний, то правда... Ну, з того времені як попаде кого з вас, уже звиняйте, мармаладом не вгощає.

Степанюк помалу виняв з кешені папірчик, розгорнув його, висипав собі в рот якийсь порошок і запив водою.

А я думав про «спорченого» сина і старанного батька. Приємний буде мені компаньйон під цею шапкою!

- А коли черга Мінасова?

- Ввечері, в шесть часов.

________

Дійсно, о шостій почувся стук у двері. Прийшов Мінасов. У нас уже горіла лямпочка, хоч я ще бачив крізь дірку на рельсах блискучі смуги червоного сонця.

Мінасов, як ввійшов, зараз же пильно й уважно оглядів мене, немов хотів сказати: «а ну, який ти єсть, дай роздивитися». Мабуть, я йому вподобався, бо він задоволено потер руки і повернувся до Степанюка. Щось пошепотівши тому на вухо, він голосно сказав:

- Та не спізняйся... Ну, іди.

Степанюк вийшов. Мінасов знов потер руки, але ще з більшим смаком, повернувся до мене і мовчки, хитро підморгнув. Немов ми лишились сами для якоїсь таємної спільної справи, про яку раніше умовились.

Признаюсь, мені неприємно йокнуло в грудях од цього загадкового вступу.

Але я зробив досить удачну здивовану міну й сказав:

- Що таке? Чого ви моргаєте?

Мінасов задоволено засміявся, як людина, яку не так-то легко розгадати.

- Книжочки везли? Га? - з дружелюбним виглядом ступив він до мене...

Я хутко подивився на його руки,- ні ножа, ні револьвера немає. Але я все-таки міцніше уперся ногами в землю й задом об стіл і чекав.

- Ви чого так дивитесь на мене? - засміявся Мінасов.- Я чоловік смирний, я люблю революціонерів... Давно уже у нас їх не було, в цій хатинці. А хороша кімнатка? Га? Хе-хе-хе!. Один єврейчик тут сидів, так йому так ловко було тут, що співать почав. Спервоначала трошки сердився... От так, як ви зараз, а потім почав співать. Їй-богу! Веселий такий став. І не довго був - місяць чи півтора. А так спонравив цю комнатку, що й їхать не хотів. Та нада було... Од нас прямо в жовтенький домик поїхав... Хе-ха-хе! Знаєте, що то таке? У вас, австріяків теж, мабуть, єсть... Як то по-малоросійськи сказать, щоб ви пойняли... Хата така велика, жовта, а там сидять сумашедші, чи як то по-малоросійськи... От не знаю... Сам я з малоросів, а от цього слова не знаю.

- П’яні, мабуть… - сказав я.

«Калмик» гостро зиркнув на мене, але я дивився на нього з таким простодушним інтересом і нерозумінням, що він аж з легкою досадою крутнув головою.

- А, ні! Які там п’яні... Ну, як називаються ті, що з ума, з розуму сходять?.. Скажені. Га? Такі, що верзуть, що попало?

- А-а! Ті, що з розуму сходять! Закохані?

Мінасов знов глянув на мене.

- Ви, паниченьку, чи дуже дурні, чи дуже... розумні? Га?

Я волів бути дурним і здивовано подивився на нього.

- Та чому?

«Калмик» не знав, що сказати. Ага, серденько, укусив? Ти, мабуть, ще й не знав, що глупота найкращий панцир. Я непорозуміло дивився на «калмика», а він мовчки шукав чогось на моєму лиці.

- Та так і не розумієте, що я кажу? - раптом спитав він.

- Ні, не розумію.

Він дрібно засміявся й легенько похльоскав мене по плечі.

- Ну, то й не треба... Не треба, кажу... Хе-хе-хе!

І знов подивився на мене своїми маленькими, дуже блискучими очима.

Я програв. Ну, добре ж! Коли так, то ось же й тобі.

- А і ваш синок у цій хатинці сидів? - теж з приємною посмішкою несподівано спитав я.

Жандармові моментально злетів сміх з лиця. Очі стали страшні - прозорі, гострі, він аж вирівнявсь і зблід. Я почув, що в мені сильно забилось серце і, пам’ятаю, проти волі озирнувся круг себе. Крім карафки на столі, не було нічого підходящого.

- Ага, Степанюк уже сказав,- вмить майже спокійно муркнув жандарм і, знов посміхнувшись, додав: - у цій сидів, у цій самій! І синок мій тут сидів. Кланяйтесь, як стрінетесь. Тільки от та біда, що всі з цеї хатинки їдуть чогось у жовтий домик... Не знаю, чи приведе бог зустрітись вам... Не знаю...

Я мовчки посміхнувся. Але цей старий жандарм десь не мало бачив таких посмішок. О, чого він не бачив тут у цій «хатинці!» Чого тут не діялось!

- А у вас і часики є! - раптом сказав Мінасов, хитнувши мені на груди.

Я здивувався.

- А що ж тут такого? То мій годинник. Ви на годинник показуєте?

- На годинник, на годинник... Не полагається... А ну, покажіть. Загранишний?

Я не розумів, до чого він хилить, але виняв і показав: це був дарунок одного мого приятеля, чорний, тонкий, як карбованець, годинник.

- Ловкі часики!.. Треба в контору забрати... Пожалуйте сюда...

Я поклав годинник у кешеню і спокійно сказав:

- Мені офіцер дозволив мати його при собі. Я ще не такий дурний, щоб таким способом дав себе ограбувати.

Я це сказав навмисне, мені цікаво було подивитись, що він зробить і що може зробити. А коли ударить,- тим краще, я не поїду в «жовтий домик». І навіть скоса зміряв промежуток між моєю рукою й карафкою.

Але Мінасов тільки засміявся.

- Гарячий який!..- навіть задоволено сказав він.- Ну, носіть при собі, носіть... Як будете їхати в «жовтий домик», сами подаруєте... Часики ловкі... У мене єсть синок в сищиках, так йому подарочок би. Он любить такі вещички... Що? Не подаруєте? Хе-хе-хе!.. Подаруєте!..

Я одсунувсь до ліжка і ліг.

- Спатки схотілось? Ну спіть, спіть… - добродушно згодився жандарм.

Я нічого йому не одповів і заплющив очі. До станції підходив поїзд. Койка моя дрібно струсилась підо мною, на пероні чувся гамір, біготня, крики. Можливо, що в цьому поїзді приїхав хто-небудь з своїх. Він має вигляд строгого, чепурного німця і солідно йде за носильщиком, який несе його міцний і дорогий куфер. Він і не знає, що над головою його лежить такий же «чужоземець». А якби знав, то що?.. Через годину він летітиме туди, куди мене повезуть. А коли вони мене повезуть?

Я розплющив очі й подивився на жандарма. Він сидів проти мене на канапі й мовчки, чудним поглядом дивився мені в лице.

Я знов заплющився. Цікаво, чи довго він так дивитиметься? І що він хоче тим дурним своїм поглядом добитись? Прошу, прошу,- дивись хоч всю ніч! Тільки чорта з два ти чогось доб’єшся від мене. Днів через три-чотири мене одвезуть у Київ і твоє старе, чорне од злости, серце так і не потішиться.

У Київі, розуміється, зараз у тюрму. «Женскій уголовний коридор, мужской корпус», маленькі камери, спів вечірний, тужний, рідний; обличчя в «вовчках», дорогі та близькі.

Я знов зиркнув на «калмика». Він так само не зводив з мене упертого, чудного погляду.

Що він мене гіпнотизує, чи що старий катюга? Чого він хоче, стерво калмицьке?

А в тім, прощу,- дивись, дивись!

Я посміхнувся. Посміхнувся і жандарм, тягучою, тонкою й хитрою посмішкою.

І проти волі, з злістю, я почув, як по мені пройшов несвідомий, тоскно-хвилюючий страх.

Що за легкодухість? Чого? Що він мені може зробити тим наївним поглядом? Хай собі дивиться.

Я рішуче повернувся до Мінасова спиною й постановив заснути. Я стомлений, мені треба спочинути і тоді я буду міцнішим, спокійнішим, я сміятимусь з злобного дідка.

Гомін на станції стих. Дзвеніло тільки на телеграфі та десь дуже далеко і, наче хтось калошами по паркету, човгав паровоз.

Яка може бути година? Не більше семи-восьми. Тепер саме треба спати, в таку пору «він» не посміє мені нічого зробити.

А як візьме та накриє мене чим-небудь, щоб не чути було мого крику, і почне робити, що хоче? Од тої ненависти божевільної, жагучої, що стоїть в його очах, усього можна сподіватись. Раз він рішив не спати всю ніч, сидіти, не рухаючись, і не зводити з мене очей,- сила ненависти його мусить бути велика.

І тут же я помітив, що страшенно хочу спати. До цього часу не хотілось зовсім, а тепер так і мутило мозок.

Я й не зчувся, як заснув.

Скільки спав - я не знаю. Але, пам’ятаю, прокинувсь не сам собою, а наче мене хтось тривожно і жалібно будив, наче скоїлось щось непоправиме коло мене і хтось ридав над тим.

Я хутко розплющив очі. І зараз же зачув, як хтось позаду тихо схлипував і щось шепотів. Я, зціпивши зуби й боячись зробити найменший шум, став помалу повертати голову. Серце мені билось з такою силою, що страшно було, чи не чути його стуку.

Ось кругла стеля з жовтим кружалком від лямпи... Шепіт так само переривається старечим схлипуванням і чути:

- По веліцєй милості твоєй і по множеству щедрот твоїх... Яко раб... Прости і сохрани його...

Ліжко моє раптом рипнуло. Я замер в своїй позі з неприродно викрученою назад головою, але ждав, що буде.

Шепотіння на хвилину стихло й потім знову почулось.

- Взбранной воеводє победітельная...

Я зробив рішучий рух і повернув голову зовсім назад.

- Хе-хе-хе-хе!..- раптом розсипався по хаті насмішкуватий, злорадісний сміх. А прямо перед моїм лицем було лице Мінасова. Він стояв на колінях, спиною до мене, але з поверненою у мій бік головою.

Він сміявся, як чоловік, котрий ловко піддурив і радів з того в лице піддуреному.

- Розбудив я вас? Га? Хе-хе-хе! Молився, знаєте, та сокрушався о гріхах. Заплакав трошки. Думав, не почуєте, а ви почули. Дуже вже гірко плакав... За сина молився... хе-хе-хе!. Звиніть, що побезпокоїв. Не буду більше, не буду... От устану даже, спіть спокійно, спіть..

Він устав і сів на канапу, сміючись та поглядаючи на мене. А мені здавалось, що він тим поглядом хоче дізнатись, чи я вірю його сміхові. І чим більше він бачив, що я не вірю, тим злобніші ставали його очі.

Я одвернувся і знову ліг так само. Але заснути я вже більше не міг. Спочатку від того, що мені було чогось сумно. Сумно та й годі. І сум той в’язався з недавнім шепотом і хлипанням. Чого? Що за сантиментальність ідіотська?! Чи можна сумувати над сльозами крокодила, який жаліє, що втікла йому з пащі здобич? А ну, встань бо та ще обніми його та приголуб і пожалій. А він тебе за це постарається швидше до «жовтого домику» довести.

Але сум не відходив він мого ліжка. Навкруги стояла мертва тиша. Мабуть, була друга або третя година ночи, той час, коли навіть телеграфісти сплять, схиливши голови над апаратами.

Жандарм не рушився. Я теж. Десь із тиші ночи долітали рівномірні звуки - то, певно, працював якийсь завод.

Жандарм устав, підійшов до столу і дуже стукнув склянкою об карафку.

Я швидко повернувся.

- Ах, звиніть, я знов розбудив вас... Нечаяно стукнув. Спіть, спіть...

А очі уперто й важко дивились на мене.

Я зрозумів, що він уже не дасть мені спати.

Дійсно, до самого ранку він то стукав склянкою, то кашляв, чхав, ходив по хаті.

Спочатку я ворушився, але потім почав хропти. Він стука, а я хроплю.

Але, здається, він не вірив моєму хропінню, бо частенько сміявся й прохав вибачення за шум.

О шестій рано прийшов Степанюк. Не повертаючись, я чув, як Мінасов показував на мене і щось шепотів.

________

Почався кошмарний, страшний час. Мінасов не давав мені вночі спати стуком. А вдень неодмінно що дві години заходив і теж будив, ніби за якоюсь справою. Голова моя була весь час гаряча й тяжка, тіло боліло, а нерви, здавалось, були не в середині, а поверх мене, так що кожний шорох боляче одбивався на них. Я ні про що не міг ні думати, ні згадувати,- єдине, що рятує ув’язнених. Мозок мій, здавалось мені, ставав усе меншим та меншим, от-от зщулиться до одного страшного пункту. Тоді я пропав. Зщулившись, він склеїться й тоді кінець усьому, все переплутається, змішається, забудеться, знищиться,- я поїду в «жовтий домик».

А Мінасов що-ночи провадив своє діло. Він теж не спав. Бо коли б же міг те робити? Він був увесь жовтий, з зеленавими смугами під незвичайно хоробливо блискучими очима. Лице все обвисло й було вимучене. Але він все з більшим і більшим задоволенням поглядав на мене, все з більшою веселістю запитував, як мені подобаться життя у них.

Спочатку я пробував жалітись офіцерові, який допитував мене, але що той міг зробити. Може те все робилось навіть з його згоди. Він же казав, що ось-ось мене повезуть звідци.

А повезуть! Я знаю, куди вони мене хотять повезти. Але того не буде!

Я зціплював зуби й цілі дні та ночі сидів на ліжку в тяжкому дріманню.

А Мінасов хіхікав і оповідав про тих, які були тут до мене, які так само, як і я, спочатку жалілись, лаялись, потім сиділи також на койці, поклавши голову на коліна. А далі раптом починали бігати по хаті. День-у-день, ніч-у-ніч, усе бігали. І вже зовсім не хотіли спати.

От не хотіли та й годі! Навіть не дрімали ніколи. Усе бігали та щось пильно думали. А там одного дня або одної ночи,- як з ким! - починали говорити таке, що й мала дитина зрозуміла б що то ні до чого. Деякі тихенько при цьому сміялись, а деякі лізли битись, кричали, рвали на собі волосся. А один був, який неодмінно хотів виколупати собі пальцем око. Звичайно, в такому стані їх уже не могли тримати тут,- станція не лікарня,- їх одвозили у «жовтий домик».

________

Але були моменти, коли й я почував себе дужчим. Це бувало, звичайно, по півночі. Старий організм жандарма не витримував і він мимоволі засинав. А, чортове падло! Ні, ти не спатимеш!

Тоді я вже вставав, стукав ногами, карафкою, ходив по хаті, грюкав, чим міг. І тоді в мене раптом прокидалось те, про що говорив мій кат. Я почував що мені хотілось страшенно кричати. Не кликати на поміч, не жалітись, а просто без ціли дико й любо заревти. Коли я схоплював в собі це бажання, я зараз зі страхом сідав на ліжко й затихав. А Мінасов лукаво посміхавсь до мене спухлим від бессоння, страшним лицем.

І той сміх знов підносив мене.

- Я вам перешкоджаю спати? - голосно питав я, встаючи й ходячи по хаті.- Вибачайте, але я так виспався, що мушу трохи проходитись. На прохід у двір ви мене не пускаєте, одже я хоч по хаті. Чудесна хатинка і оригінальна в ній будова! Правда!

Жандармові злипались старі, змучені очі, але він хитав головою і старався хіхікати.

Хіхікай, хіхікай, побачимо, чия візьме? Він мене руйнував, але він же мені й надавав сил. Ненавість, як і любов, давно вже сказано, рідні сестри і як одна, так і друга можуть щось дати. Я це побачив ясно тільки тоді. Моя ненавість була більша, ніж найжагучіша любов. Я чув кроки «калмика», як він ще важко й по-старечому вступав на сходи. Голос його я розпізнавав на пероні, коли він говорив до кого-небудь. На лице його я не міг дивитись без сладострасного, болючого пароксизму злости. Иноді годинами я сидів і чадно марив про те, як я наступаю йому на горло ногою і з гидкого роздутого лиця його помалу видавлюється синій язик.

Я вже почав навіть скучати за ним, як він чогось довго удень не приходив.

І все те робилось мовчки й непомітно для чужого ока. Чи то мені так тільки здавалось? Та й кому би то було видно? Степанюкові? Він був занятий своїм жолудком та, мабуть, і звик уже до таких історій. Офіцер? З ним ішла у мене комідія допитів, він знав тільки мої «показанія».

А більше я ніяких людей не бачив.

Раз по півночі я ходив по «ямі». Жандарм спав. Як я не стукав, як не кашляв, він рішуче й безсило спав.

Я взяв склянку й стукнув нею об карафку. Жандарм тільки зробив невеличкий рух і ще дужче засопів носом. Голова його, як звичайно, лежала на поручні канапи, а руки стомлено звисли вздовж тіла.

А, стара гидота? Ти спиш! Ні, ти не спатимеш. Ми не спатимемо.

- Слухайте, вахмістре! - підійшов я до нього й злегка штовхнув рукою в плече. Він повернувся, але прокинутись не міг.

От узять схопить руками за горло і душить, душить до раювання, до крику щастя! А потім утекти...

І раптом я весь замер: та як я не подумав про це до цього часу! Утекти. Розуміється. Ключі від камери у нього в кешені: задушить, витягнуть ключі, одімкнути й тихенько вийти на сходи, знов замкнувши двері. А там... Просто йти на пограничну лінію! Хай вбиває погранична сторожа, але ліпше смерть у чистім полі, під любовними зорями, в напруженню і щастю боротьби, ніж у «жовтому домику».

Ні, душити не можна. Я був занадто слабий. Він міг підняти крик і все пропало. Треба обдумати.

Я вже боявся його розбудити. Треба обдумати.

Я обережно ліг на ліжко і став міркувати. Зробити петлю, кинути йому на шию і зразу сильно затягнути. Але як закинути на шию? Голова лежить на поручні й не пустить до шиї. Я шарпну і йому затягне тільки ніс або рота.

- Хе-хе-хе! Не спиться? - раптом зачулось з канапи.

Я аж сів на ліжку. Невже він догадався?

Ні, по виразу лиця нічого непомітно. Але лице вже не таке сонне. Е, це неможливо! Він буде висиплятися і не спатиме тоді, коли потрібно! Треба инакше!

І от почалась гарячкова потайна гра у мене. Я хотів його вимучити так, щоб він спав, як убитий. Я хотів підбадьорити його і для того удавав, що приходить мій кінець. Це, власне, мені не важко було робити, бо не знати, чи то був, дійсно, кінець чи гра. Я, справді, вже не хотів зовсім спати. Цілий день я ходив по ямі, иноді навіть забуваючи, де я і чого ходжу, чого хочу. Голова робилась все легшою, але вже не горіла, а палала. Часом мені здавалось, що у мене на плечах не голова, а великий язичок лямпи. І від цього мені було смішно й весело. Я говорив про це Степанюкові, а він пильно дивився на мене й гикав. А иноді зідхав і одвертався.

Мінасов же, дійсно, підбадьорювався й любовно поглядав на мене,- я давав йому велике задоволення. Він просто любувався мною й хіхікав радісно, щасливо.

А я теж хіхікав про себе.

Я вже винайшов спосіб. Коли він засне, взяти карафку, розмахнутись зо всеї сили і гепнути його просто по виску. Смерть буде моментальна. Приємно було би розтягнути її, подивитись ще в наповнені передсмертним жахом паскудні очі, але... не можна, не варто рискувати.

Треба тільки не пити в той день води, щоб карафка була повна. Правда, вона солідна, казенна, але все-таки, хто знає якої міцности жандармська голова.

________

Я постановив: - цеї ночи. Сил більше немає. Ще кілька днів і мені кінець.

Моя постанова надала моєму вигляду, мабуть, ще більше виразности, бо коли в той вечір прийшов на свою чергу Мінасов, він аж руки потер, дивлячись, як я крутився по хаті.

- Гуляєте? Га? - спитав він хриплим від утоми, але уважним і задоволеним голосом.

- Гуляю! - радісно відказав я, не ховаючи радости, а, навпаки, підкреслюючи.

І його моя радість ще більше потішила.

- Гуляйте, гуляйте. Головка як ваша? Горить?

- Горить! - щасливо засміявся я і, раптом зупинившись проти нього, таємниче додав:

- А знаєте, я думаю, що мені хтось підмінив голову на казан з киплячою кашею...

Це його страшенно заінтересувало.

- Та невже? - скрикнув він.- Як же то так сталося?

- А так. Я спав удень, а хтось прийшов і взяв тихенько мою голову, а мені начепив гарячий казан з кашею. І замість мозку, тепер у мене сама гаряча каша... От штука!.. Ха-ха-ха!..

- Ха-ха-ха!..

Ми обоє весело реготались і дивились один на одного гарячими, хитрими і пильними очима.

- Так ви собі тепер так і гуляєте з кашею?

- Так і гуляю. Раз-два! Раз-два!

І я почав марширувати по хаті. А Мінасов дивився за мною й щасливо сміявся.

Потім на мене раптом упала втома. Я сів і сперся головою об стіл.

- А ваша голова часом не спалить столу? - вмить заклопотано спитав жандарм.

Я злякано підвівся й подивився на стіл. Ні, він був цілий.

- Не сідайте більше, ходіть,- порадив мені жандарм.

- Ходити? Добре, я ходитиму.

І я почав ходити. Я ходив, співав, говорив усе, що мені приходило в голову, а Мінасов слухав, піддержував мене і непомітно для себе починав куняти. Голова його якось відразу, як перерізана на горлі, впадала на груди і він на хвилину засинав. Потім, пробуджений моїм стуком або криком, підводив її, слідкував за мною і знову засинав.

Годині о другій стало зовсім тихо на станції. Останній поїзд пішов, грюкнули останні двері під низом, замовк дзенькіт телеграфа, тиша ночи залила усі куточки. Тільки я ходив під кам’яною шапкою і з гарячою головою, з нелюдським напруженням вів свою останню справу.

Жандарм уже спав, не чуючи нічого: ні стуку склянки об карафку, ні топота моїх ніг, ні мого кликання. Рот йому роззявився і рідкі, злегка почорнілі зуби вишкірялись, як у здохлої собаки.

Я кільки разів зупинявся, брав карафку і робив пробу. Заносив руку високо над головою й прицілявся. Так, помилки не буде: карафка впаде як-раз своїм масивним кінцем йому на висок, Тільки хрясне подла голова!..

Хай ще трохи, хай сон заволодіє цілковито станцією.

Сказати, що я думав в той час про волю, про те, як і куди бігти, про те, що з того вийде,- я не можу. Нічого я не міг думати. Те все вийде само собою, мусить вийти.

Та, власне, і про це я не думав. Я нічого, краще сказати, не думав. Я знав тільки одно: ось я зараз візьму карафку, розмахнусь і станеться щось таке, що мусить статися. Більше нічого. І тоді голова не буде гаряча, не буде страшних пароксизмів у грудях, не буде безсоння. Я буду спати, спати, спати. Я покладу голову на руку і спатиму, як в дитинстві, затишно й щасливо.

Жандарм щось зі сна пробурмотів. Я зупинився й похолов: він виспиться і тоді не можна вже буде. Чого ж я ходжу? Чого чекаю?

Я затих. Рука моя, як самостійна жива істота, незалежно від мене, помалу й бережно про стягнулась і взяла,- не як звичайно беруть, щоб налити води, а вивернувшись, ніби наміряючись лити воду з дна. Затичка трималася міцно, але я старався все-таки тримати карафку горизонтально, щоб не було сильного напору води. Бо при одній пробі вода вже випхнула затичку й розлилася по підлозі.

Жандарм знову ворухнувся, солодко почмокав губами й засопів знову. Голову він умостив ще краще для мене, немов спеціяльно для цього й ворушився.

Я підняв карафку, весь дрижачи, ступив на крок ближче й нахилився до сонного. Зблизька лице його було просто страшне,- змучене, блідо-зелене. Але я впився у нього й нахилявся все ближче та ближче. Його дихання вже легким теплим духом доходило до мого лиця.

І вмить... щось кинулось мені в очі. Пам’ятаю, зразу чогось в грудях пройшов страх, невідомо чого, сліпий безглуздий страх. І той страх якимсь побитом вискочив на мене з лиця жандарма!.. Я ще ближче нахилився, вдивляючись в його лице. Яка знайома шия, груба, мужицька, прорізана глибокими зморшками! А брова... Ні, не брова, а очі... І не очі, а щось коло очей, якась рисочка, якась маленька рисочка, коло очей, чи коло брови, чи на виску...

Я швидко одхилився: він похожий на батька! У тата так само випинався на брові маленький вихорчик!

Пам’ятаю, я з якимсь незрозумілим, містичним жахом одсунувсь, поставив карафку на стіл і розтеряно зупинився. Потім знов навшпиньках, страшно хвилюючись, підступив до жандарма й нахилився, близько-близько. Вихорчик стирчав, дійсно стирчав! Я малим, сидячи у батька на руках, завжди старався пригладити цей чубчик до всеї брови та він не давався. А тато сміявся і, чогось трошки червоніючи, гаряче цілував мене.

І очі так само заплющені, маленькі та глибокі. І так же змучені бували, і теж, бувало, кротка, тужна втома лежала на них і жалко було будить тата.

Я навшпиньках, боячись загомоніти, одійшов до свого ліжка і сів. Я чув, що я вже не можу взяти карафку й замахнутись ще раз. Через що - я не знав і не думав. Я не міг думати: на мене раптом найшла надзвичайна, обезсилююча втома. Пам’ятаю, очам стало тепло, руки й ноги обм’якли, голова стала хилитись набік. Я ліг і перший раз за весь час почув себе зручно й затишно на жорсткій койці. Тепло з очей пройшло в груди, в мозок. Чудний спокій, сумний, миротворчий найшов на мене, неначе я виконав щось дуже трудне і важне.

А через якусь хвилину непомітно прийшов давно забутий сон і я вперше в цій ямі заснув затишним, теплим, дитинячим сном.

________

Ми проспали до самого ранку. Нас розбудив Степанюк, який прийшов з наказом вести мене на поїзд: прибула телеграма з Київа - везти мене негайно туди.

Мінасов був вражений: і тим, що ми спали, і телеграмою. Але ще більше він вразився, коли я виняв свого чорного годинника і, подаючи йому, без насмішки сказав:

- Нате для вашого сина. Він любить такі вещички... Беріть, беріть!..

Не знаю, чи взяв він, чи ні, а я годинника поклав на стіл і хутко вийшов з камери.

ЧЕКАННЯ

Пізно вранці, як сонце ставатиме на косарський обід, архирей має виїхати з Малих Вишеньок. Між Малими Вишеньками й Болотянкою в гаю, де кучерявляться дуплясті верби старезної, тінистої гребельки, проходить межа двох повітів.

Тут і чекають гостя: становий пристав Зеленкевич, болотнянський батюшка та поміщик з с. Великі Вишеньки Глюзінський. У болотнянського батюшки архирей зупиниться тільки на годину, щоб перепрягти коней і перемінить кучера: за Болотянкою є круча, з якої пристав не може доручити везти його преосвященство будлі кому, для цього запрошено спеціяльного візника. А в Великих Вишеньках зупиниться у пана Глюзінського на довший час.

Кроків з п’ятдесят від греблі, на невеличкій могилі стоїть стражник Кавун і пильно дивиться у далечінь. Там, геть-геть аж попід самими Малими Вишеньками, на другій могилі, неначе муха на паляниці, ледве помітно чорніє стражник Андросюк. Тільки з’явиться карета архирея, Андросюк моментально запалює смолоскип - і телеграма готова.

Так за далеких козацьких часів передавалися грізні звістки про наближення татар.

________

Сонце помалу підбирається на косарський обід. Трудно йому, мабуть,- розчервонілося, нагрілося, пашить теплом і блиском на всі боки.

Перед бричкою Глюзінського, в позі умильної пошани мнеться співець з містечка Задрипаного, Семен Козолуп. На ньому потертий фрак, вишивана сорочка та жовті черевики з чорними латками. Він крутить у руках рудого солом’яного бриля à la panama і слухає пристава. На виснаженім, плескуватім лиці його з качиним носом написано й тривогу, й самовпевненість, і навіть вибачливу насмішку.

Пристав і батюшка хвилюються. Батюшка - неспокійно, тоскно, з виразом людини, яку ловлять; пристав - заклопотано й весело, як чоловік, що сам ловить. На ньому все блиска й горить: ґудзики, погони, білий, як сніг полюсів, кітель, червоні, соковиті губи, циганські очі з синіми баньками, ляковані чоботи. Він уже все оглядів і провірив: греблю направлено, дорогу вирівняно, а по боках, як наказував, повтикувано молоді деревця. Фасонисто і немов справжні деревця. Нагорода мусить бути обов’язково.

От тільки цей архаровець - Козолуп! Звірся на нього, а він тобі такий фортель одлупить, що не то що нагороди, а світу божого не побачиш.

- Слухай, Козолупе, скажи ти мені щиру правду,- трохи не п’ятий раз питає Зеленкевич,- чи служив же ти у архирея? Останній раз, христом-богом, як чоловіка, прошу, говори ж, сукин син, по-правді: служив?

Козолуп стиснув одним плечем, посміхається й покірно одповідає:

- Служив, вашескородіє...

- За кучера?

- Так точно, за кучера.

Розмова ведеться навіть в тім самім порядку, але батюшка слухає її з напруженням і турботою. В каштановій натопірченій рясі, насиченій густим духом нафталіну, та з замореним лицем і тоскними очима, він похожий на засиджену квочку.

- А як же ти в півчих опинився.?

- А по случаю восхітітєльного голосу, вашескородіє...

Тут Козолуп рішуче переклада з одної руки в другу «панамський» бриль і, маючи покласти кінець всяким сумнівам та малодушію, одверто й гаряче говорить:

- Дозвольте із’ясниться, вашескородіє! Скажу вам как подобаєть правді. На пєвческоє заняття я перейшов, када говорить по справедливості, просто как воно образованноє й льогкоє. А весь мій тембер, вашескородіє, в кучерськім дєлі. Їй-богу, вашескородіє! Пущай це необразованість, а я вам прямо признаюся і більше нічево. І не стидюсь, ну, що ж, хто до чого способний. Скажу так, вашескородіє...- звиніть тольки, батюшка, за глупі слова мої,- нехай мені скажуть: «будь ти, Козолуп, за первого тенора у архирейськім хорі або за кучера у послєднього поміщика», так от, накажи мене бог, візьму кучера! Їй-богу!..

І Козолуп, немов сам собі дивуючись, стискує плечима й посміхається.

- Артист, виходить,- кива на нього батюшці Зеленкевич.- Так чого ж ти не служиш за кучера?..

- По слабості спиртних напитків, вашескородіє,- винувато зідхає й потуплюється Козолуп.- Не можу на пункті вдержаться. У мене пункт - полкварти, вашескородіє. Как удержусь - давайте віз пуху, на кур’єрських провезу і пушинки не розгублю. Ну, как перейшов за пункт - годі, злізай з некипажа. Тільки ви не сумнівайтесь, вашескородіє, за сьогодняшній день. Довезу он як! Не за деньгами стало, вашескородіє. П’ять рублів, понятно, тоже пішки не ходять, ну, тільки ж... Давно вожжі в руках не держав, їй-богу! Голову, вашескородіє, даю, що в благополучності все буде. Вірте совісті...

Пристав все ще вагається.

- Чорта мені з твоєї голови. Завезеш кудись у кручу, а я що тоді з твоєю головою буду робить? Був такий случай торік в однім повіті,- повертається до батюшки Зеленкевич,- їхав от так само, як от тепер, архирей по єпархії. Ну, нічого. Тільки, розумієте, круча там по путі була, а внизу став. Як у нас. Ну, спеціяльного кучера, от вроді Козолупа... Ну, ти, брат, не потискуй плечима - знаєм ми вас. Просять, розумієте, сукиного сина: серце, голубе, радість наша, ради бога, не підвези ж москаля. І що ж ви собі думаєте: завіз падлюка прямісінько в став!

- У став?! - з жахом шепче батюшка. 

Глюзінський ліниво й зневажливо посміхається під жовтими й рівними, як пучки житнього колосу, вусами. Мабуть, він зневажає й архирея, й цього жалюгідного попа, й пристава, з якими вліз у компанію.

- В самий ставок завіз, анафема! - сміється Зеленкевич; - чи од страху, чи перестарався, чорт його знає. А пристава змістили. От тобі й головою ручався!

Козолуп вибачливо посміхається.

- Ми не спужаємся. На день по три архиреї возив. От тільки, вашескородіє, нащот півкварти - звольте милость, як обіщали, побезпокоїтьця.

- А без цього не можеш? - з цікавістю і не без спочуття питає Зеленкевич.

- Нікак нєт, вашескородіє, без півкварти ручательства не даю. Це по совісті. Как півкварти не буде, амінь, без темберу повезу. Більше теж не треба. Ну, щоб з тембером - нада півкварти.

Батюшка від хвилювання не розуміє і пристав поясняє йому. Потім вийма наготовлену пляшку горілки й дає Козолупові.

- На, бери... Я держу своє слово. Але гляди, брат, як що трапиться, такий тембер тобі пропишу, що й себе додому не довезеш. Чекай тут, нікуди не ходи, а то наклюкаєшся десь. А як проїде архирей, зараз же до батюшки.

Козолуп дуже охоче хитає головою, робить страшенно уважний вигляд, а сам тимчасом обережно хова горілку в кешеню. Потім непомітно одходить під верби, вибиває затичку, любовно обтирає пляшку й солодко п’є.

________

Сонце вже давно перетягнуло за косарський обід. Тіні від лоз, де стоїть бричка Глюзінського, скорочуються; Глюзінський починає позіхати й подивлятись на годинник. Батюшка все частіше й частіше витирає піт білою з рожевими яблуками хусткою.

Раптом на греблі чується стукіт коліс. Всі озираються й чекають. Незабаром у зеленім коридорі старих дуплястих верб з’являється селянський віз, запряжений парою шкапенят, похожих на дві тарані. На возі сидить дядько з широкою добродушною бородою, а за його спиною лежить хтось.

- Ну, от чортяка їх таки несе! - говорить Зеленкевич,- що ж там той йолоп Микитенко? Сказано йому дурню, нікого не пропускать по цій дорозі. Ей, ти там! Куди? Завертай назад! Назад к чортовій матері!

Зеленкевич кричить і махає рукою, але дядько їде собі далі. Він теж щось говорить і посміхається.

- Козолуп! Піди, брат, турни його к чортам собачим звідси. Хай другим шляхом їде... Ну, сволоч народ! Як-раз йому тоді треба їхать, як не можна.

Козолуп хапливо зводиться, біжить до дядька, мотаючи хвостом фрака, й зупиняє коней:

- Повертай назад! Чуєш, що тобі приказують. Лізе.

У дядька зелений, розплесканий, як шапка старого гриба, картуз і сині, добрі очі. Він не перестає посміхатись і лагідно говорить:

- А мені господин урядник, спасибі їм, дозволили. Вперед преп’ятствували, то правда, а потому согласились. «Їжжай, кажуть, як їхнє благородіє господин справник»...

- Восхітітєльно,- нетерпляче строго згоджується Козолуп.- А господин пристав тобі приказують: звертай назад і шабаш. Поняв?

Дядько охоче хитає головою, все дуже добре розуміє і знов говорить:

- Ну, я й поїхав. Ато ж. Думаю: просить буду господина пристава, а вони, спасибі їм, і дозволять. Мені в Задрипане. Стара моя заслабла, так на операцію везу, хай господь милує. Бог його зна, як воно вийде, ну тільки дохтур наказував на рано буть. А вже, горенько наше, й нерано. Задержали нас господин урядник. Задержали, хай господь милує. Ну, дякувать, випустили. Говорять: «як господин пристав постановлять»...

Зеленкевичу надокучило чекать і він кричить:

- Ну, що ж там? Козолуп!

Козолуп здригує, поспішно бере за мотузяні віжки й повертає коней назад.

- Ніззя. Не приказано. Ето архирею без надобності... У тебе жона, у мене бабушка, а їм нада проїхать. Другим шляхом шкандибай. Мало тобі дорог? Ач, рисаки які... Ну, ти, паршива, ще мені тут щулиться!

- Козолуп!! - чується сердитий крик пристава.

Козолуп злякано кидає коней і підтюпцем біжить до брички.

Тоді дядько замотує віжки на люшню, зліза з воза й розгладивши сорочку на грудях, з батогом в руці іде за Козолупом. На возі він здавався вищим, тепер - це коротконогий, крем’язний і незграбний чоловік.

Кроків за десять від панів він скида картуза і з тою ж посмішкою - не то ласкавою, не то сумною - низько уклонившись, починає викладати приставу своє прохання.

Пристав сердиться, виясняє, дядько охоче згоджується, але знов таки провадить своє. Почувається, що хоч би тут з’їхались пристави зо всієї губернії та разом з губернатором почали йому товкмачити, він все так само буде посміхатись, згоджуватись, а потім говорити своєї далі.

Але, зрештою, діло все ж таки виясняється: їхати цею дорогою дядькові ніяк не можна. Иншим же найближчим шляхом, то правда, вийде верстов з двадцять крюку. З цим нічого не зробиш: що правда, то правда.

Але от що до прохання дядькової слабої баби - почекать край дороги проїзду архирея та попросить у його благословення - так це... що ж... це можливо. Так, край дороги, он там біля деревинок, можна.

- Тільки щоб мені деревин не порушить, а то викину разом з старою твоєю он туди жабам у болото. Чуєш?

Дядько кива головою, сміється на жарт пристава і йде з картузом і батогом у руках до воза. Поставивши коней збоку на поважній дистанції від деревинок, він тихо переказує своїй старій про результат балачки. Лице баби вимучене, без крови, аж сіре. Здається, коли проколоти на ньому шкуру, то з його потече рідка, білувата водичка. Губи потріскані, сині; баньки очей темно-жовті. Вислухавши чоловіка, вона з усиллям вдячно христиться й терпеливо заплющує очі.

________

Сонце стоїть уже над головою. Тіні короткі та чорні, як плями чорнила. Нагріте повітря хистко коливається по степу і далека Широка Могила з темною цяткою Андросюка розпливається, хитається. Хліба застигли, не рушаться.

Пристав, батюшка і Глюзінський поїхали обідати до батюшки, наказавши Кавунові негайно бігти до них, як тільки на Широкій Могилі з’явиться дим.

Козолупові не сидиться. Він то встане і, приставивши руку над очима, вдивляється в далечінь, то йде до дядька вниз.

Дядька звуть Трохимом, а жінку його Мотрею. Вони з Ясиноватої. У них дома зосталося п’ятеро дітей, з яких найстаршій Меланці чотирнадцятий рік. Як помре стара, хай господь милує, що тоді? А в старої грижа. Терпляча вона, стара, довго не піддавалася, а це взяла та й не видержала.

Козолуп спочуває, потішає, але йому стає нудно. Він вертається на могилу й знов заводить розмову з Кавуном про те саме.

Кавун мовчки понуро слуха, йому вже остогидло базікання цього п’яного, пришелепуватого чоловіка.

- Ні, ти це ізобрази! - кричить з захопленням Козолуп: - Четверик коней! Га? Та ти думаєш, що таке кінь? Так собі, худоба, як той казав? А, братіку, брешеш. Кінь тоже, брат, знає, какой у тебе тембер. От, скажемо для блізіру, посади тебе за фізгармонію. Бачив фізгармонію?

- Я з вами свиней не пас! - раптом несподівано з хмурою зневагою кидає Кавун.

Козолуп непорозуміло змовкає і, кліпаючи очима, якийсь час мовчки дивиться в одвернуте лице стражника.

- Ето проти чого? - нарешті промовляє він.

- Проти того, що начальственому лицю тикать не полагається,- дивлячись, як біжить широченна пляма тіни по хвилястому житі, одповідає Кавун.

- Ах, покорніше звиніть! - поспішно і з полекшенням скрикує Козолуп.- Понімаю... Очень... звиніть. Тольки я, знаєте, проти того за фізгармонію, що, скажемо, сяде за неї один чоловік і сяде другий. Єсть тембер і той тобі так заграє, що душу по сльозинці йому, сволочу, оддай і то мало, а другий... хоч плюнь та розітри. От така сама, брат, штука і з конським предметом. Ти думаєш як?

- А перекинете ви архирея...- раптом з легкою посмішкою пускає Кавун.

Козолуп від несподіванки на мент замирає. Потім схоплюється на коліна, люто б’є себе кулаком у груди й скрикує:

- Я перекину?

- Та вже ж не я.

- Я перекину?!

- Та не я ж, кажу.

Козолуп з безмежним здивованням озирається навкруги, немов кличучи ввесь степ послухати цього чудного, божевільного чоловіка. Далі безнадійно й з призирством махає на нього рукою, сідає й починає закурювать.

Недалечко дрібно й безсило, як прив’язаний за нитку до небесного шатра, б’ється в повітрі кобець. Кавун байдуже слідкує за ним.

Степ хитається, переливається і біжить за обрій, де зблідле від спеки небо зливається з гарячим синюватим туманом землі.

Козолуп робить цигарку й весь час здивовано й ображено хмикає. Щоб він перекинув! Ха, цього йому ніхто не казав. Ну-ну!

Він умить одклада цигарку й хмуро лізе в кешеню. Вийнявши напівпорожню пляшку, мовчки витягає затичку й підносить до рота. Але тут же скидується і простяга її Кавунові.

- Для любопитства ковтнуть трошки? 

Кавун повертає своє понуре з важким носом лице, уважно дивиться на горілку й одвертається.

- На начальственім посту не полагається тетім заніматьця...- крізь зуби цідить він і спльовує.

Козолуп стискує плечима і п’є сам. Потім обережно ховає пляшку в кешеню і, як ні в чім, знов починає розмову про те ж саме.

________

Тіні стають все довшими, але вже в другий бік лягають. Там, де стояла бричка з панами, холодку нема і сонце блищить на клаптиках сіна та недокурках.

Трохим сидить на возі, звісивши ноги в рудих задеревенілих чоботях, і тоскно водить очима навколо. Не їде архирей. Ах, горенько, горенько. А доктор наказував на рано бути. «Та гляди,- казав,- не гайся, бо може померти, сам винен будеш.»

Атож, сам доктор так сказав, спасибі йому. Над вербами прожогом пролітають дві дикі качки і, тонко та дзвінко розрізаючи крилами повітря, зникають у тому боці, де видно на горі біленькі хатки Болотянки з двома вітряками збоку. Хати в розквітчаних садках похожі на наречених в білих фатах, а млини, немов піп та дяк, благословляють їх, розставивши руки в широких рукавах.

Трохим глибоко зідхає і, нахилившись до Мотрі, пильно й сумно вдивляється в неї. Сіре лице з пукатими баньками очей, покритих синявими віками, непорушне. В куточках губ замерли мушки з золотисто-зеленими спинками. Дихає чи ні?

Трохим легко змахує мух і дивиться. Губи ледве помітно ворухнулися. Ну, слава богу й за це.

- А що, ще жива стара? - чується голос за спиною.

Трохим підводиться: стоїть той самий чоловік, що в архирея за кучера буде.

- Дякувать богові, жива ще. Жива, бог з нею. А як далі буде - не знать. Того вже сказать не можу. Ой, не можу, та не можу. І хотів би чоловік сказать, та не сила його.

- Нічого, дядьку, ти не внивай. Поклади упованіє на мене. Вєрно. Я доложу архиреєві. Я поговорю з ним про тебе. Архирей у бога не то, що ми. Ти молись хоч сорок дней і ночей та й нікоторого означення. А архирей руку возложив, шепнув богові пару слів і стара твоя хоч танцюй. А що ти собі думаєш? Вєрно.

Трохим теж не сумнівається в цьому, та от біда: чи доживе стара.

- Доживе! - глибоко переконаним голосом завіря Козолуп. В такий день, коли він буде везти самого архирея, щоб якась там баба не дожила. 

- Об’язательно доживе, ти про це й голови не клопочи собі. Як можна! Це ж, брат, як на долоні тобі написано. Ти що собі думаєш, що це так собі, як той казав, спроста повстрічались ми тобі на дорозі: я, значить, та архирей? Тут, брат, сам бог так тобі підстроїв. Ага! А ти б собі как думав? Е, чоловіче, у бога ходов много...

Мотря ворушиться й скрипучим, зусильним голосом говорить:

- Дай боже здоровля за... добре слово. Хай господь не оставить... за ласку...

Вона силкується розтулити смажні сухі уста в посмішку й вдячно кліпає очима до Козолупа.

- А що? Хіба неправильно розсуждаю? - задоволено скрикує Козолуп.- Ого, тітко, ще так затанцюємо, що держись… Ха!

Трохим сумно й ласкаво хитає головою, а Мотря стомлено заплющує очі; але по виразу її лиця видно, що вона все чує, розуміє й повна терпіння та непохитної, всецілющої віри.

Козолуп же знов підтверджує своє обіцяння поговорити з архиреєм і починає оповідати, як він колись возив по три архиреї на день, а коні, не коні, а чисті тигри. Тільки оком кивни і як людина тебе розуміє.

Трохим ввічливо, але неуважно виявляє здивовання й з надією погляда на могилу, де нерухомою масою, як кам’яна баба, сидить стражник Кавун.

________

Спека побільшується, густішає, звуки стають глухішими. В жовтозеленій осоці болотця кумкають жаби. Тон їхнього кумкання скорбний, жалібний, повний тяжкого непорозуміння. Здається, їх боляче, невідомо за що, хтось скривдив, і вони покірно, недоумінно стогнуть і жаліються комусь. У-ум!.. У-ум!

Стомлені спекою конячинки стоять, похнюпившись і притулившись головами одна до одної. Вони немов слухають жалі жаб, немов їхню кінську долю оплакує тихе болотце.

Трохим теж затих і сидить коло старої, непорушно дивлячись у землю. Над їхніми головами безшумно носяться ластівки, неначе виписують незримі хрести.

- Не видко, Трохиме? - часом чується тихим шепотінням від Мотрі.

Трохим скидає очима на могилу, де сидять Козолуп та Кавун, і сумно відповідає:

- Ні, не видко ще, мабуть.

Жаби стогнуть. Самотно, безнадійною покірністю звучить їхня скарга в застиглому гарячому повітрі. У-ум!.. У-ум!

- Ох, недобре мені, Трохиме! - шепоче Мотря.- Смертонька моя...

Трохим з боязкою тугою дивиться на неї і тихо говорить:

- Потерпи, Мотре... Може бог дасть... архирей… Що ж робитимеш? 

І в голосі його чуються ті самі ноти, що й у кумканню жаб.

- Наказував дохтур, щоб рано бути...- несміло додає він,- та задержали нас. Ай, горенько. Задержали, хай господь милує…

Мотря мовчить, і не знати, чи чує вона.

________

Аж ось, нарешті, архирей їде,- на Широкій Могилі скибчасто й розпливчасто задиміла козацька телеграма. Кавун у ту ж мить поїхав у Болотянку сповістити пристава і Козолуп тепер сам на могилі. Він то присідає, то лягає на землю і весь час з-під руки дивиться в той бік, де, на його думку, мусить з’явитися карета архирея.

Трохим сквапливо садовить Мотрю, підкладаючи їй під спину солому й свитки. Він що-хвилини хреститься, витирає рукавом піт і подивляється на Козолупа.

Мотря, схвилювавшись, сидить напівчуственна з заплющеними очима і тільки часом безсило й трудно роззявлює рота, по кутках якого уперто прилипли зеленкуваті мушки.

На греблі чути стукіт брички. Це - пристав, батюшка та Глюзінський. Козолуп зараз же підбігає до них, з піднятим заклопотанням вмішується до розмови й жадно зазирає всім у вічі. Балакають пошепки.

Кавун знов на могилі й подає знаки.

Бричку ставлять на другий бік дороги проти Трохимового воза і ждуть.

Иноді Козолуп серйозно, але підбадьоруюче підморгує Трохимові, показує на себе пальцем і заспокоююче кива головою: не бійся, мовляв, я тебе не забуду.

Трохим посміхається неуважною посмішкою й непокійно мнеться. Він без картуза, сонце пече йому голову й витягає на лоб дрібну росу поту, але Трохим з поштивости перед начальством не втирається.

Мотря сидить рівно, мертво, в позі єгипетських фараонів, з заплющеними очима і блідним, загостреним носом.

________

Вмить Кавун дає останній знак - себ-то збігає з могили.

Ще з пару хвилин напруженого чекання і на горбику з’являється екіпаж, запряжений четвериком коней устяж.

Батюшка судорожно обсмикує рясу, хапливо хреститься і, витягнувши шию, трепетно застигає. Тепер він скидається на квочку, що зачула шуліку.

Пристав блідий, серйозний кидає навкруги короткі пильні погляди, притримуючи шаблю витягнутою «по-швам» рукою.

Навіть Глюзінський вирівнюється.

________

Стріча проходить як-найкраще. Архирей - маленький, зморщений дідок - зовсім не страшний. Привітний, не строгий, говорить просто, тихим голосом, але, видно, дуже стомлений. Через це у нього трошки гидливий і незадоволений вираз лиця. Спочинуть би як слід.

Зачувши це, пристав, батюшка, Глюзінський прожогом кидаються до своєї брички й кажуть кучерам швидко везти до батюшчиної господи.

Пристав, побачивши Козолупа біля карети, ще на хвилину зупиняється й голосно говорить до нього:

- Козолупе! Ти ж, голубчику, щоб у свій час був на місці. Чуєш? Їх преосвященство до Болотянки доїдуть з цим кучером, а там уже ти постарайся. У нас, ваше преосвященство, за Болотянкою єсть, так сказать, возвишеность. Так ми в безпокойстві вашого благополучія надійного кучера... Знакомого з місцевістю... От цей...

Козолуп мне бриль із боязкою соромливістю кліпає очима.

Але архирей тільки стомлено хитає головою й торкає парасолем кучера: їхати.

- Поїжжай!! - офіцерським, піднятим голосом командує справник.

________

Але тут виходить невеличка задержка. Козолуп раптом чогось хвилюється, ступає крок наперед і ненатурально-голосно викрикує:

- Ваше високопресвятительство!

Архирей здивовано зиркає на чудного чоловіка. Батюшка, передчуваючи непевне, укривається холодним потом, а пристав грізно нахмурює густі циганські брови.

Козолуп немов ковтає щось і від хвилювання не може вимовить ні слова.

- Ну, що тобі? - досадливо оглядаючи його, кривиться дідок-архирей.

Козолуп робить усилля й хрипко говорить:

- Покорніше звиніть, ваше... високопресвятительство... Болящий мужичок... То-єсть, ваше пресвященство, жона у його... Благословеніє ваше... Рак, значить, на операцію. Он там...

І Козолуп поштиво показує брилем на Трохимів віз.

Архирей слухає нетерпляче.

- Нічого, братець, не розумію. Благословить? Болящий? Так?

- Так точно, ваше...

- Нехай до церкви під’їде, завтра всіх буду благословлять.

І архирей знов легко торкає в спину кучера. Коні м’яко натягують посторонки й екіпаж плавко пропливає повз Козолупа.

Пристав, перегнувши тіло з брички, люто щось шипить останньому й грозиться кулаком, але Козолуп нічого не помічає. Він стоїть і непорозуміло дивиться услід архиреєві.

________

Коли за греблею стихає стукіт екіпажів, Козолуп помалу одяга «панамського» бриля і хмуро, роздумливо спльовує.

- Да-а, восхітітельно,- промовляє він крізь зуби й повертається в бік «болящої». Але в той же мент зупиняється: Трохим якось підозріло метушиться біля воза. Мотря знов уже лежить, а дядько тупчиться коло неї й безпорадно озирається. Помітивши Козолупа, він раптом розтеряно посміхається й хита головою на жінку.

- От, не доїхала...

- Та невже померла?!

Трохим з винуватим і розгубленим виглядом розводить руками. Потім зачинає ходити круг воза, підбирати з-під його натрушену солому і складати на передок.

- От так інстанція! - говорить Козолуп і підходить ближче. Лице Мотрі, затверділе й одразу якось висхле, покрите зеленкуватими плямами мушок. Вони купчаться в куточках очей та губ і моторошно бачити, що віки від цього навіть не здригуються.

- Да-а, це, називається, дождалися...- знов бурмоче Козолуп.

Трохим довго стоїть і дивиться кудись убік нічого не бачачими очима, потім машинально, мовчки вилізає на віз і задумливо шарпає віжками. Конячинки ліниво й неохоче сіпають візок. Од цього голова Мотрі хитається збоку на бік, немов вона чогось не похваляє.

Козолуп не рушиться й пильно слідкує за Трохимом. Бачачи, що той їде просто, а не назад, як йому тепер уже слід би, він наганяє віз, з рішучим і непохитним виразом вистрибує на нього і, беручи віжки з рук мужика, повертає назад.

- Сидіть, дядьку, поїдемо разом. Вам же в Ясиновату? Ну, й мені туди. Н-но, куди?

Трохим покірно випускає віжки і в чудній задумі застигає. Козолуп знаходить в соломі батога, з злісною насмішкою оглядає його й сердито лупить шкапенят.

- А-нно, ви, рисаки!

________

Пізно ввечері стражники Кавун та Андросюк ходять біля могили й довго лютими, надірваними голосами гукають Козолупа. Але в одповідь їм тільки чується безнадійне, недоумінне, повне незаслуженої образи, кумкання темно-зеленої осоки. У-умм!.. У-умм!.. У-умм!..

ТАЄМНІСТЬ

З великим спокоєм самозадоволення я можу, нарешті, розказати всю ту історію. З великим спокоєм і сумом людини, яка по довгому блуканню й шуканню істини, прийшла до свого справжнього призначення!

Я знаю - вузенькі душі, зашкарублі мозки будуть вигукувати свої звичайні сентенції про зрадництво, про «лакомства нещасниї». Я знаю - багато таких, як я, будуть стискувати плечима на мої одверті слова; але мого спокою й певности в собі вони не збаламутять.

Ось я одверто й просто кажу: геть усякі шукання, геть усякі карколомні проблеми, геть загадки, таємності. Годі з нас крикливих обіцянок, «творчих процесів», ідеалів, непевности й обманів. Життя - не скачки з перепонами. І не панахида, на якій треба стояти з скорбним виразом лиця та нудьгою в душі.

Ось я одверто і гордо кажу: я - помічник прокурора, я - оборонець законів, порядку і всього строю життя. Раніше я страшенно образився б, якби мені хто сказав, що я буду помічником прокурора і судитиму «товаришів». Але тепер мені смішні ті дитячі настрої, наївно-дурнуваті і шкодливі разом з тим. Мені смішні ті бородаті хлопчики, мої товариші з гімназії, які й досі не вийшли з гімназіяльної стадії розвитку. Ті ж «конспірації», бумажечки, книжечки. Так само скидають шапку перед словом «народ», «ідеал», так само «руйнують», «творять», наївно вірять в таємності життя і шукають свободи.

Що є свобода людини? Це той стан її, коли вона може робити все, що хоче.

Я теж шукав свободи і був рабом; протестував проти насилля і був насильником.

Коли мені хотілось розім’яти організм якимсь дужим переживанням, хоча би й картами чи вином, я завжди насилував себе і соромився своїх бажань.

Тепер я що-дня і п’ю, і граю в карти, і читаю ті книжки, які мені хочеться, і вожусь з людьми, які мені до вподоби; я роблю все, що бажано мені,- і почуваю себе цілком спокійним, задоволеним і не насильником. Я теж бажаю поступу і служу йому, але я це роблю помалу, упевнено, без ґвалту і твердо.

Перш усього, я люблю порядок.

Я не вірю, що непорядком можна дійти порядку.

А всякі ідеали, фантастичні плани - це, насамперед, непорядок. Це руйнує звичайний, нормальний хід життя. Різні «неосяжні простори» - це просто лукавство ледачих і ненормальних людей, які не хотять робити малого діла. Для того, щоб жити, я мушу бути певним у тому, що і де я роблю.

Раніше я блукав по різних надхмарних країнах і через те не бачив землі. Тепер я бачу кожний свій крок.

Я знаю, що робитиму завтра о четвертій годині, знаю, чого не робитиму о дев’ятій.

Бо я певний у собі.

І тому я більш усього не люблю непевности, таємности, загадковости. Через них я загубив кільки років свого життя. Через них гублять молоді наївні люди все своє життя.

Я хочу розказати одну історію, яка мене вирятувала, для того, що може вона спричиниться до рятунку инших. Коли я нею поможу хоч одній душі, я оправдаю своє завдання.

________

Ця історія трапилась у нашому городку, де я жив після того, як мене викинули з університету. (А викинули мене через те, що я хляснув педеля по плечі і ні з того ні з сього закричав «Пролетарії всіх країн, єднайтеся!»)

В Гнилятині (так зветься наш городок) я ходив з меланхолійним виразом лиця, з знайомими поміщиками удавав із себе надзвичайного бомбиста і носив завжди чорну косоворотку. Граючи з приставом у карти, я часто понуро замислювався і несподівано запитував, чи в сибірських каторгах можна мати при собі свою подушку. Такі питання викликали до мене увагу і боязку пошану з боку дочки пристава. Але, як я мав уже наречену Полю, дочку начальника місцевої тюрми, то далі глибоких і всмокчуючих поглядів у нас не пішло.

Але не дивлячись на меланхолійний і многозначний вигляд бомбиста, моя природа і тоді вже протестувала й виробляла в мені риси мого характеру, які помогли мені вибратись з тої історії розумно й спокійно.

Почалась же та історія так.

Я виїжджав на тиждень з Гнилятина.

Приїхавши, я переодягся і почав робити гімнастику. (Я що-дня уранці і ввечері роблю гімнастику: це сприяє порядку тіла і душі.)

Раптом хтось постукав у двері. Стук був схожий на стук Полі, тільки більш нервовий й нетерплячий. Я крикнув «ввійдіть» - і, не покидаючи гімнастики, ждав.

Ввійшла таки Поля.

Я хитнув їй головою і сказав «добрий вечір», роблячи в позі випада маленькі круги руками по системі Мюлєра. Мій принцип: ніколи ні при яких обставинах не покидати того, що почав робити.

Розуміється, Поля зараз же за це розсердилась.

Не дивлячись на всі свої емансипації, вона ніколи не могла збагнути тої ідеї, яка проводиться до кінця.

- Ти не можеш перервать на четверть години гімнастики?

Хоча тон був такий, що можна було чекати якогось вибрика з грюкотом дверей, я все ж таки хоч кротко, але твердо одповів:

- Ні, Полю, не можу... Ти знаєш мій принцип...

Вона не дала договорить.

- Я не про принципи прийшла з тобою балакати. У мене єсть важна справа. Я тебе прошу... Чуєш?

Її лице, справді, виявляло щось незвичайне.

Правду кажучи, мені тоді не дуже подобалось ні лице її, ні постать, ні характер.

Лице її було довгасте, дуже бліде і якесь таке, як бувають булки, спечені без блиску. В цій довгастій булці були вліплені двоє очей, похожих на чорненькі ґудзики од черевиків. Ґудзики ці завжди непокійно і з напруженим шуканням крутились на всі боки. Постать була тонка, плескувата, з запалими грудьми.

Моя наречена не ходила, а все спішила кудись, все турбувалась, все боялась чогось. Поговоривши з нею годину і зоставшись потім на самоті, чоловік себе почував так, ніби після гуркоту, гамору й хапливости їзди в поїзді опинився в тихій-тихій хаті.

Ми були вже давно заручені, але я, так мовити, лише принципіяльно мав її за свою наречену.

Мій принцип: в сем’ю кожна половина мусить вносити свою долю; я мав внести працю, а вона - гроші. У батька ж її був чималий хутір, який він і давав за нею. (Між иншим, потім, на щастя, виявилось, що хутір був перезаложений і крім того належав не тільки її батькові, а ще й двом братам його. Але це не стосується до історії.)

- Ну, Михайле! Ти перервеш свою гімнастику? Мені ніколи.

Я зробив круги згори вниз, потім переставив ногу і почав робити знизу вгору. Між кожним змахом рук я міг їй одповісти.

- По... че... кай... За... раз... скінчу...

На жінок твердість характеру впливає, як на запального адвоката «предусматрівающая статья»:

Поля шпурнула торбинку свою на моє ліжко й мовчки з обуреним виглядом сіла на стілець.

Коли я скінчив свої вправи, вона мені оповіла таку історію. (Я, звичайно, випускаю гарячу передмову її, яка більше торкалась моєї персони, ніж історії.)

Тиждень тому, на другий чи на третій день, як я виїхав, на станції у нас арештували двох добродіїв. Арештували так несподівано, таємно й загадково, що сам жандармський ротмістр Кочетков на знав, кого й за що він арештував. За годину перед прибуттям кур’єрського № 14 Кочетков дістав з губернії телеграму з наказом арештувати двох злочинців, які мають такі-то прикмети і їдуть в купе першої класи. Таких, дійсно, знайшли - і арештували.

Вони не боронились, не противились, але - їх (з наказу з губернії) звязали й під вартою двох десятків салдат одвели в городську тюрму.

- Ти уявляєш? Двох десятків! Уяви собі тільки: звязали і під конвоєм двох десятків... Ти розумієш?

Я нічого не розумів, але це було, справді, досить дивно й таємно.

В тюрмі ж їх моментально розрізнили, розсадовили по різних камерах. А камери пильно-пильно ізолювали; поприбивали над вікнами «щити», випорожнили сусідні камери, щоб не було зносин ні з одним чоловіком, а до дверей приставили спеціяльних дозорців. (З цими дозорцями вийшла ціла катавасія: ніхто не одважувався стояти біля таких «важних» і таємних злочинців.) Але найголовніше те, що ніхто нічого не знає про цих людей: хто вони, звідки, куди їхали, повіщо - невідомо. Сами вони абсолютно нічого не говорять, мовчать і більше нічого. Паперів при них ніяких не було. Цілковита тайна.

- Ти розумієш?

Я сидів з похмуро-заклопотаним виразом.

Власне, клопоту мені від того особливого не було, але показати це Полі було б так само розумно, як ударить педеля по плечі й заревти: «Пролетарії, єднайтеся».

- Так... Треба буде той... гм!.. А вони хто - есери чи есдеки?

Поля аж крутнулась на місці.

- Ах господи. Та кажу ж тобі, що нічого невідомо!

«Ні, та якого ж чорта, голубко, тобі треба од мене?!» - хотілось мені запитати мою наречену. Але я ще більш похмурився й глибокодумно пробурмотів:

- Умгу!.. Так... Треба буде той... Очевидно, серйозні партійні люди.

- Я теж так думаю,- з захватом прошепотіла Поля.

Треба мати на увазі, що моя наречена тільки й мріяла про «народ», партії, бомби, страйки. І щоб все це було страшенно таємниче, щоб побільше конспірацій, шифрів, паролів. Вона навіть мені посилала з Гапкою зашифровані записки.

Признаюсь, в той час і на мене наше одкриття, себ-то, що це були серйозні партійні люди, зробило таки вражіння. І знов зробило тільки тому, що ми ніколи не бачили справжніх партійних людей. «Політичні злочинці» не раз бували під доглядом Макара Авдієвича (батька Поліного), але що це за «політика» була: аптекарський ученик, синок Фінкельштейна, якого я кожної вакації ловив у нашому саду на яблунях і обривав йому вуха. Двоє чи троє «аграрників», добродушних дядьків з Козубівки, з яких один завжди возив нам дрова. Був один семинар, небіж батюшки о. Кантатова. Але цього арештували за те, що був п’яний і, вириваючи з корінем вуличного лихтаря, кричав: «долой просвєщеніє!!» Його хутко випустили. Сиділи раз з сусіднього містечка фершал і фершалка, одна модистка, писарчук с воїнського присутствія. Все це були люди яких ми знали, в яких не було нічого надзвичайного, які десь так само, як і ми, хоч і звали себе есдеками чи есерами, але справжніх есдеків і есерів не бачили. (Я і Поля були есерами!)

Ці ж двоє були партійні люди, справжні, дійсні, загадкові, могучі, надзвичайні. Це були ті, які десь здалеку наказували нам, контролювали наше життя, судили нас. Це були ті, осуду яких так боялась Поля, які примушували клекотіти турботами, таскати кудись якісь книжечки, щось переховувати, носити незграбні блюзки, розводити нудні ідейні розмови. Це були «вони», які завжди незримо стояли з нагаєм над нашими душами.

- Знаєш що? - раптом таємно нахилилась до мене Поля й очі її поширились несподіваною думкою.- Ми повинні їм помогти втекти.

Я мовчки витріщився на неї.

- Так-так!.. Коли ми... Коли у нас є хоч трохи дійсного бажання служити ділу, то ми повинні зараз же... Слухай, це надзвичайно... Ох, господи, як би це було... Ні, ти подумай...

Спинити її стрибаючі слова - все одно, що перехопити камінці, що сипнув би хто-небудь з гори. Я чекав, коли вона сама стомиться. Нарешті, вона зупинилась.

- Ну? Що ти скажеш?

- Це неможливо,- сказав я.

- Чому? Чому неможливо? Через що? Трудно? Нічого подібного. Я думала. Дуже легко можна втекти. Ти слухай.

І вона почала висипати в мої вуха все, що думала. Єсть декільки способів. Можна підкупити дозорців. Гроші зібрать, позичить, украсти,- це одно. Можна витягнуть уночі з контори ключі, переодягтись, загримуватись дозорцями, прийти в коридор, звязати сторожу й вивести «їх». Можна передати пилки, «вони» перепиляють ґрати й утечуть через стіну. Нам це все дуже легко зробити, стоячи так близько до тюремної адміністрації. І коли ми не зробимо, то нам сором, ми - недостойні зватись ідейними людьми, есерами, ми - вороги народу, нас нащадки заплюють, власні діти нам кинуть в лице прокляття, ми - Іуди, падлюки, лицеміри, себелюби.

Одним словом, з промови її я бачив, що вона за всяку ціну рішилась це зробити; може, навіть, тут у мене тільки ясно рішила, але сперечатись не було ніякої рації. Логіки жінки, взагалі, не визнають, а Поля тим паче. Вона мислила по якимсь невідомим мені законам. Коли ти їй пробуєш довести, що вогонь гарячий, вона одповідає «нічого подібного, ні трішки не гарячий, бо у почтмейстера картуз з кокардою». От і сперечайся.

Правда, тоді - не криюсь - я й не хотів сперечатись. Я сам був настільки загіпнотизований цими «народами й ідеалами», що теж не міг розумно й об’єктивно подивитись на справу. Мене самого схвилювала й захопила думка визволити «їх», зробити щось «значне й важне».

________

І от ми стали готувати те «значне». Ми більше не сварились з Полею за дурниці і обоє тільки й думали про тих двох.

Звичайно, що свої приготовання до втечі ми робили дуже обережно, «конспіративно». Ми повинні були, насамперед, добре орієнтуватись в тій околиці, яка була круг «них». Найближче стояв, розуміється, Макар Авдієвич. Поля могла бути абсолютно певна, що він її батько. Та ж витягнута постать з проваленими грудьми, ті ж ґудзики-очі непокійні, шукаючі, клопотливість, непосидливість.

Що ж до Макара Авдієвича, то він був рішуче збитий з пантелику цими двома злочинцями. З початку до кінця він натикався на несподіванки. Перш усього, він не знав, як їх записати в книги. «Вони» ж категорично одмовились назвати себе і не хотіли ніяк зрозуміти, що так же не можна: кожний арештований мусить бути записаний в книгу, инакше виходить, що він ніби не сидить в тюрмі, а прийшов у гості.

Далі, «вони» поводились не як підлеглі йому, а як господарі всеї тюрми. Прикрикують на адміністрацію, вимагають мало не «на витяжку» стояти перед ними й що-хвилини грозяться скаржитись за звичайні тюремні сильні вирази.

Взагалі, це не арештанти, а якісь принци інкогніто! Сиділи ж всякі «політики»,- його тюрма не якась сільська буцигарня! - але таких птиць йому ще не доводилось бачити. Це одно наказаніє господнє, а не арештанти.

Ми були цілком задоволені з його оповідань. Звичайно, це не аптекарські ученики.

- Ну, а як вони? Що вони роблять?

- Вони? Вони нічого не роблять. Що ж вони можуть робити. Книжки їм заборонено давати. І взагалі такі накази про них...

Тут Макар Авдієвич схаменувся й одмовився балакати про «них». З губернії наказано, щоб ні «вони» ні про кого нічого не знали, ні про них ніхто нічого.

Ми кільки раз підступали до нього, але все кінчалось цим самим.

З цього боку, значить, були серйозні перепони. Серйозність ще тим побільшувалась, що на ніч ключі від камер «важних» одбирались не в контору, а відносились до самого Макара Авдієвича.

Тоді ми потихеньку почали пробувати ґрунт біля дозорців. Їх було четверо коло «важних». Самі камери були на різних кінцях коридору: коло одної стояли по черзі Василь Курка з Панасом Замойченком, а коло другої Данило Струк і Безродний. Струк і Курка були за «старших».

Курка був маленький, руденький, похожий на патлатеньку хатню собачку. Завжди посміхався, лащився, але міг укусити як-раз в ту хвилину, коли найменше цього чекаєш.

Струк, навпаки,- високий, товстий, тупий і через тупість страшенно впертий. За кожним словом лаявся матюками і після кожного матюка тихіше додавав: «прости господи».

На них стояння біля «важних» вплинуло так, що вони стали ще усерднішими й цілком непідступними. (Тому сприяла ще й надбавка по два карбованці в місяць зверх звичайної платні.)

З ними ми постановили бути обережними. Але Замойченко й Безродний подавали деякі надії. Замойченко, правда, був занадто хвастовитий, а стояння біля «государствених» рішуче закрутило йому голову. Він тепер инакше не ходив, як заклавши ліву руку за пояс і поважно задравши догори кирпате лице, за яке його звали «двустволкою».

Перша моя розмова з ним вийшла зовсім невдачною. Він вертався саме од «важних». Я ввічливо зупинив його й запитав:

- Ну, як же там ваші «тайні»? Мовчать? 

Замойченко холодно й недбало кинув на мене згори поглядом і строго промовив:

- Прошу не касатьця. Воспрещено государственим приказом.

І важно проплив повз мене.

Але я вжив иншого методу і Замойченко пом’якшав. Зустрівши вдруге, я зачав розмову з того, що здивувався, як може він, Замойченко, киснути тут у Гнилятині, коли міг би з його дотепністю, справністю й розумом бути у губернії найменше старшим поліцейським. Такий вступ не видався йому ні штучним, ні хитрим, бо він якраз сам був тої ж самої думки про себе. Навпаки, він охоче підтримав тему нашої розмови. Ми саме проходили повз мою квартиру і я просив його до себе на «румочку водки». За «румочкою» він зовсім скинув, немов свою шинелю, поважність, трошки навіть засоромився сідаючи в крісло, яке я підсунув йому, і розбалакався. Правда, коли я знов обережно торкнувся «важних», він знову споважнів, але на цей раз уже, видно було, не думав таїтись.

- О, ето люди! - навіть закрив він повіками очі й покрутив головою.

- Інтересні?

- Отдєльниї люди!..

(Це мало значити «дєльниє».)

- ...Самі настоящі!.. Хвактическиї люди?..

- Та невже?

- Вєрно слово. Нікада не видав таких. Ругатьця? Боже спаси, ні вони, ні ти не смєй. Трудно, конєшно, ну, задержуваться нада, потому государствений приказ - будь вєжлівим з ними. Е, ето не шпана смердяча...

В голосі його чулась гордість і самоповага.

- Ну, а здорово тоскують?

- Тоскують?! Що ви? Зачем тоскувать! Ето там какойсь хвартовий січас рікомандацію наводить начинає. А у нас єтого нема.. Е, нєт! Шо ви? Хе!

Він, безумовно, навіть трохи образився.

- Етого в нас не полагаєтьця. Сердятьця када-ні-када, ето вєрно, ну, тоскувать не прімєчательно нікада. Мой больше сердитьця - гарячий. Вчерась ето приходять до його господін смотритель. «Ви, говорять, дєлали заявленіє на щот книг» «Дєлав» - каже. «Ну, так што книги отказани, не будєть вам книг... Када б ви були послушні, вам би дали книги». Як загориться мій: «Ага, говорить: ну, так скажіть їм, що я плювать на їх хотєв!»

Замойченко озирнувся, нахилився до мене і таємно, пошепки пояснив:

- На жандаров, значить!..

І в шепоті цьому у всякому разі було менше прихильности до «жандаров», ніж до важного.

- А када другому «білому» сказали, дак той,- говорить Курка,- тольки глянув і нічого не сказав, как будьто без вніманія. Ми їх звемо «білий» і «чорний». Мой - чорний. Вони ж не називаються, всьо рамно как без імені. От как це стуло або румка, скажем, так і они. Видно, мають діла за собою!.. Ну, между прочим, не взнають, как їх звуть. Одна безполєзность ето - книги, утіснєнія і всякоє такоє. Не взнають.

Він у цьому був рішуче переконаний і йому навіть смішно та нудно було дивитись на силкування свого начальства.

- Не такой народ! Ето їм не шпана, що дав раз-два у зуби і звольтесь, всьо вам і виклав. Отдєльний народ, стойкий,- політика, словом. Нікада не сознаютьця.

Я певний, що якби я захотів змагатись з Замойченком з цього приводу, він узяв би це за особисту образу.

Замойченко, значить, подавав надії.

Я поділився з Полею своїми здобутками. Вона з свого боку балакала з Безродним. Цей худорлявий, смугляво-жовтий парубок ще більше підходив до наших плянів. Коли Замойченка можна було підкупити грішми, то Безродного, так мовити, ідеєю страждання. Замойченка звабила «отдєльность» «важних», а Безродного їхня таємність і надзвичайна самотність. Він ніяк собі не міг уявити, як можна прожити хоч три дні в такій самоті.

- Ну, б’ють, пущай б’ють. Ну, книжок не дають, проходки не дозволяють... Пущай. А як таки ні слова ні од кого не почути. До нас заговорить, мовчиш, як німий та только одвертаєшся. Служба тоже не свой брат... Посади мене так, так на другий же день усе б виказав. А вони так наче й нічого. Походить, сяде; посидить, ляже... Дивиться в стелю і щось пошепче; посміхнеться, похмуриться. Так наче хтось з ним другий єсть у камері. І таки, мабуть, єсть. Не прості люди.

Так переказувала його слова Поля.

І він теж, як і Замойченко, непохитно вірив у те, що вони «не сознаютьця». Сила «їх» була поза всякою конкуренцією. Мало того, сила ця носила характер неземний, надлюдський. А що їх стерегли так пильно, та це була одна «безполєзность», «вони» були дужчі за ґрати, замки, стіни, дозорців. Я певний, що для Замойченка, Безродного та навіть всієї тюрми й Гнилятина нічого не було б дивного в тому, якби в одну ніч «тайні» раптом десь зникли. Все було б ціле - і ґрати, й стіни, замки, двері, дозорці б стояли на місцях, а вони все-таки зникли. «Такой народ!».

Вони були тайною, загадкою. А всяка тайна, це - безмежність, це є безодня, в яку можеш вмістити все, що хочеш і можеш. І всяка тайна, як безодня, вабить до себе всіх, і старих і малих.

________

Ми спочатку боялись, як би наші розмови з дозорцями не звернули на себе уваги начальства. Але хутко заспокоїлись, бо переконались, що «важні» цікавлять не тільки нас, а весь город. І не тільки ми, але й жінка почтмейстера, і міщанський староста, і инші не раз так само закликали Замойченка «на румку водки» й розпитували про «государствених тайних».

Замойченка така увага й пошана од «порадочних людей» підіймала у власних очах. Він уже вважав нижче своєї гідности мастити чоботи дьогтем і чистив їх не инакше, як тільки ваксою. Він мусів купити собі нову «хуражку» і широкий, лакований пояс. З дозорцями шпани - «уголовних» йому вже не личило вступати в якісь фамільярні відносини. Коли він балакав з ними, то дивився кудись понад їх вухами й неуважно жмурив очі.

Але, не дивлячись на це, від Замойченка можна було більш усього довідатись про тайних.

І Замойченку не було проходу. Біля воріт тюрми, на базарі, у себе на Безболотній вулиці, коло церкви, монопольок він завжди мав круг себе слухачів. І від його в цікаво й довірчиво роззявлені роти й вуха розходилась тайна і набирала якісь фантастичні форми в простодушних головах.

На базарі серед перекупок майже одноголосно держались тої думки, що це були царевичі. Цареві брати, які хотіли оженитись з мужичками і мужикам після того дать землі. Пани перелякались і «здєлали їм змєну», себ-то набрехали на них царю, а цар їх за це засадив тепер у Гнилятин у тюрму. І будуть їх держати тут доти, доки не сознаютьця. Ну, а вони, «конєшно», що «не сознаютьця». Чия візьме - невідомо, а дай бог, щоб цар побачив панську неправду.

Бували навіть випадки, що з околичних сел приїжджали селяни спеціяльно за тим, щоб провідати «царевичів» і, на всякий случай, скоріше других захопить землі, якщо царевичі вийдуть і почнуть роздавати.

В «вищих колах» трохи инші форми мала ця тайна. Почтмейстерша була переконана, що це були експропріятори, які збирались ограбувати їхню пошту. Недурно вона два рази підряд - два рази! - бачила у сні двоє синіх поросят з лисичими хвостами. Двоє синіх поросят з лисичими хвостами і дві ночі підряд! От і кажіть, що сни - бабські вигадки і не віщують правди!

Пристав до двох поросят відносився скептично; у всякому разі не ставив їх в такий щільний звязок з арештом невідомих. Але він добре знав тепер, що то за суб’єкти ходили за ним завжди, як він иноді ввечері завертав до салдатки Ярини. Раніше він підозрівав тут ревнощі, особисті чуття, але виходить, пахло «государственим». З цього приводу пристав, як казали, збирався писати рапорт про революційний заколот у Гнилятині й Гнилятинському повіті, а також про свою діяльність і небезпеку для свого життя, на яке було вже кільки замахів. Говорили, що приставу вийде якась нагорода і повишення по службі.

Батюшка о. Контатов вважав невідомих за антихриста і його диявола. Щиро він так думав, чи ні, але в проповіді він, принаймні, так пояснив мирянам і гаряче радив усім висповідатись і причаститись. Для цього навіть звелів швидше полагодить церковну кружку, яку перед тим диякон Гундосов розбив в «нетрезвом відє».

Ми з Полею тільки посміхались, чуючи такі балачки. Але у всіх балачках нас тішило одно: всі - і вищі, і нижчі кола - цілком визнавали надзвичайність наших товаришів. У всіх, чи ворогів, чи прихильників, була несвідома повага і страх перед цими таємними, могутніми людьми. Всі без всяких дебатів, як цілком природну річ, визнавали, що ці люди - люди иншого світу, з иншими чуттями, розуміннями, бажаннями, з иншим відношенням до всього.

________

Але справа з утечею посувалась дуже помалу. Минуло з місяць, а ми ще не могли навіть рішити, до кого краще підходити з пропозиціями: до Безродного чи до Замойченка.

А, власне, нашій рішучості дуже заважала одна обставина, а саме те, що Безродний і Замойченко займали пост в різні черги. Коли підмовити навіть обох, то й те мало би помогло, бо коло одної камери в той час стояв би Замойченко, а біля другої Курка: коли там Безродний, то тут Струк.

А як провести по коридору повз камери уголовних? Як вибратись через ворота, де стоїть цей здоровенний Серьога?

Коли б вони сиділи в одній камері, все таки було б легше. Але що про те думати!

Ми ломали голови і вдень і вночі. Поля навіть схудла і все сиділа біля вікна, дивлячись у тюремний полісадник. В квартирі, як звичайно, стояла тиша і чути було, як осінній дощ з свистом носився у голих вітах дерев. Перед ворітьми тюрми світили лихтарі і видно було, як швидко збігали вниз по склу краплі води. Видно, як вітер шпурляв дощем на всі боки, наче стояв серед вулиці й одбивався од когось, хапливо повертаючись то сюди, то туди. Від цього язички лямп у лихтарях миготіли, пригинались і почували себе неспокійно.

Ми теж почували себе неспокійно.

А ті двоє, таємні й невідомі, жили собі десь, там за мурами, в клітках і, певне, й не догадувались, що було круг їх і через них. І ніхто навіть не бачив їх, крім адміністрації тюрми.

Один раз тільки я й Поля підгляділи одного. Ми якось пробрались у тюремний двір, підбігли до загорожі, спеціяльно зробленої для важних, і крізь щілину бачили, як одгулював свої десять хвилин «білий». Він, властиво, був не білий, а швидше жовтий і жовтизна його була «м’яка, ніжна, кротка», як казала потім Поля. У нього повинні були бути сині очі,- ми цього не могли розглядіти. Він ходив, заклавши руки за спину. Високий, з кучерявою борідкою, похожий на Олександра Невського, як його малюють на іконах. Пам’ятаю, комір піджака його був піднятий і видно було сорочку без комірчика. Часто задираючи голову, він дивився у небо і, Поля казала, що лице його було таке любовне та тихе, наче він гуляв десь на березі річки тихим вечором. Вона трохи не додала «і закоханий». Але, згадавши мабуть, що партійним не личить кохатися, замовкла.

«Чорного» ж ми не бачили ні разу. Замойченко казав, що той більше біга по загорожі, ніж гуляє. Сам густо-смуглявий, безбородий, тільки на горлі пучечки кучерявих волосинок, ніс загнутий,- чисто, як галча. Він шпурляє камінцями, для чогось підстрибує, у небо не дивиться, а все нишпорить очима по стінах загорожі. Так і паси його очима, бо й не зчуєшся, як не стане.

________

Я теж схуд. Я почав мало спати,- ті двоє не давали мені спокою.

Я не насмілювався мати проти них незадоволення. О, боже борони! Але я почував, що вони мене гнітять. Ці люди були занадто близько коло мене... Раніше, в університеті, чи й тут, я тільки знав, що вони десь суть, що вони роблять щось велике, що їм треба помагати, «инакше сором жити», як любила казати моя Поля. Але мати їх так близько од себе, почувати їх звязаними з собою, вплітать своє життя в їхнє мені не доводилось. І це мене руйнувало, збивало з мого ґрунту. Я не робив гімнастики, обідав, коли прийдеться: я балакав с мужиками на «ви» і червонів, коли по старій звичці, говорив їм «ти». Власного дворника Опанаса я почав боятись і не балакав з ним, бо говорити «ви» після «ти» не мав сили, а говорити «ти» - це значить увійти в конфлікт з Полею.

А на Полю як сказ найшов у ту пору (який же й довів її до загибели). Присутність «партійних» запаморочила їй і так не дуже ясну голову. Прокламації, книжечки, якісь збірки з шевцями, звожчиками, трохи не босяками. Скажи їй «робочий» і вона трохи не вмлівала од захвату. І я мусів теж лазити з нею цілими вечорами десь по закутках, виловлювати шмаркатих єврейчиків і заклопотано балакати з ними про «швободу», називати їх «товаришами» і забути про те, як я стріляв з рогатки цих самих «товаришів», коли вони ще бігали біля нашого дому з традиційними хвостиками позаду. Я теж хвилювався, змагався з єврейчиками і навіть сам ніби вірив у серйозність всього того.

________

Раз увечері до мене прибігла Поля. Ми були посварились за щось і я днів два не бачився з нею. Не звертаючи уваги на холодність мого прийому, вона почала зараз же поспішно й діловито говорити.

Перш усього вона твердо переконана, що я її не люблю. Але їй це тепер байдуже - особисте життя мусить стояти на другому плані.

Вдруге, приїжджав з губернії жандармський підполковник робити допит товаришам-невідомим. Вони нічого знов не сказали. «Білий» тільки ввічливо попросив, щоб його не турбували, а «чорний» заявив, що коли його ще хоч раз посміють кликати на ці ідіотські допити, то він усю відповідальність за майбутнє складає з себе.

Підполковник страшенно розгнівався і присягся, що примусить їх забалакати. Звелів не давати їм прогулок, за маленький спів садовити в темний карцер і, взагалі, поводитись так, щоб можна було частіше карати їх.

- І от,- закінчила моя наречена,- я прийшла, щоб перебалакати з вами, нарешті, в-останнє. Ви маєте, товаришу, на увазі говорити з Замойченком чи ні? Я вас питаю рішуче й серйозно.

- Маю, тільки ти, будь ласка, сядь і не «викай», це - «міщанство».

Моя Поля моментально утихомирилась.

- Твоя правда, це - глупо. Я тебе питаю, можеш ти перебалакати з Замойченком? Так неможливо далі. Це з нашого боку просто... сором, ганьба. Коли ми дійсно хочемо хоч чимсь служити ділові, служити щиро, то ми повинні все зробити, що можемо, инакше ми не маємо права дивитись в очі одне одному. Це буде сором...

І так далі, і так далі. «Сором, ганьба, служити ділу й народу, ідеали» - старесенькі, заялозені словечка, які ще тільки на провінції вживаються.

Але я згодився перебалакати з Замойченком. Я не хотів зайвих сварок з Полею, а крім того... Як не як, а я теж вірив і боявся цих словечок.

Згодитись, правда, я згодився, але не можу сказати, щоб дуже поспішався це робити. Це було не так просто, як здавалося Полі. Перш усього, я сам не міг піти туди, де сиділи «тайні», а це вже щось значило. По-друге, Замойченка ніяк не можна було зустріти на-одинці; а втретє, у нас не було грошей, щоб дати Замойченкові. Без грошей же вступати в балачки з ним було зайвою дурницею.

Я подумав-подумав і поділився своїми міркуваннями з Полею. (Про перше я нічого їй не говорив,- це торкалось мене одного й я мав сам рахуватись з тим.)

Поля, розуміється, зараз же скипіла. Гроші - дурниця, гроші я міг би взяти у своєї матери, у дядька, раз я «служу ділу», то не повинен нічого жаліти для того. Народ, ідеал, боротьба і т. д.

Я спокійно й резонно зауважив їй, що й вона так само могла би взяти у свого батька, дядька.

Вона нічого не сказала, крутнулась і вийшла з хати. В той же вечір вона чогось поїхала в губернію і пробула там днів зо два.

Майже в таку саму пору, як і тоді, вона знов появилась у мене в хаті і мовчки, з гордістю поклала мені на стіл п’ятсот рублів.

- Де ти взяла? - страшенно здивувався я.

- Я заставила всі свої дорогоцінності.

Я, взагалі, людина спокійна, урівноважена, я не люблю зайвого хвилювання, але тут мене так і піднесло. Ніколи, здається, в житті я так не сердився, як за той її дурнуватий, безглуздий, дитячий вчинок. Вона за п’ятсот рублів заставила дорогоцінності, які коштували може кілька тисяч! Вона заставила речі, які їй не належать,- це її придане, це речі тої сем’ї, якої вона буде членом! Вона для своєї дурної фантазії, любови до таємностів усяких грається такими серйозними річами.

Я щиро й гаряче виказав їй усе.

- А квитанція де? Де квитанція? Тобі дали квитанцію?

- Квитанція?..

Пришелепувата дівчина витягнула звідкись зім’ятий папірчик і подала мені з тим же дурнуватим, здивованим виразом лиця, з яким слухала моє обурення. Вона гадала десь, що я преклонюсь перед її надзвичайною дотепністю!

- Я завтра ж поїду і викуплю назад усі речі,- сказав я твердо і рішуче поклав гроші в кешеню.

Але, певно, я трохи переборщив. Еманципантки не люблять, коли мужчина показує, що має владу над ними. Вони люблять, щоб їх держали в модерних і рівноправних рукавицях. Признаюсь, захопився.

Але ж дивіться, як вона повернула усе те.

- Дай сюди гроші - раптом стрибнула до мене.- Як ти смієш брати їх собі! Ти - трус, ти - лицемір, ти... ти...

І пішла, і пішла! І в результаті вийшло, що вона образилась на мене не за те, що я показав свою владу, але за те, що я егоїст, лицемір, боягуз, що я особисті інтереси ставлю вище спільних,- народ, ідеал, боротьба, творчість і т. д.

Грюкнула дверима і зникла.

Мусів я перепрохувати дурну дівчину, каятись і навіть хвалити її вчинок. Що я мав робити? Протест мій тільки пошкодив би і їй, і мені, і спільній справі.

Щоб зовсім загладити сліди сварки, я дав слово, що в тих же днях перебалакаю з Замойченком.

________

Але перебалакати не довелось, даремно сварились. Все пішло несподіваним шляхом.

На другий день після нашого перемир’я в тюрму приїхав з губернії новий слідчий в справі «важних».

Це був поважний дід, з білою бородою і чорними бровами. Очі йому були такі молоді та гарні, так ласкаво й розумно посміхались до кожного, що Поля (яка мені описувала його) просто не вірила, щоб у жандарма було таке лице.

Він уважно розпитав Макара Авдієвича про «тайних», потім увічливо попрохав його провести до них. Вона десь про себе гадала, що то переодягнений «товариш».

Слідчого повели. На вітання його «принци» не одповідали і лежали собі на койках, немов у камері нікого не було.

Це не образило й не розсердило старого чоловіка. Обдивившись камери, він незадоволено похитав головою й зробив Макару Авдієвичу наганяй за те, що в камерах було не досить чисто й тепло. Довідавшись од розтеряного Макара Авдієвича, що арештованих не пускають на прохід, він тут же звелів неодмінно що-дня випускати їх на цілих 20 хвилин.

«Білий» не видержав і тихо сказав «дякую». Полковник коректно й делікатно узяв під «козирьок», але нічого не сказав і не звернувся ні з яким питанням до нього.

Тільки виходячи вже з камери, він повернувсь до «білого» й обережно сказав:

- Вибачайте, що я звернувсь до вас. Ви нічого не мали б проти того, щоб до вас посадили вашого товариша. Удвох вам може краще було б. Я находжу, що вас тримають в занадто тяжких умовах. Всіх розпоряджень Губернського Правління я не маю права одмінити, але тут міг би помогти вам...

«Білий» здивовано подивився на свого ворога і навіть устав з койки.

- Коли це не єсть насмішка, то я був би дуже радий цьому,- сказав він.

- Сьогодня ж перевести їхнього товариша в цю камеру,- строго, але з тою же джентльменською гречністю сказав полковник до Макара Авдієвича.

Макар же Авдієвич тільки очима кліпав та брав під козирьок. Він абсолютно нічого не розумів у цій біді, що впала йому на голову з цими «тайними». То не дай боже, щоб вони між собою якесь слово могли сказать, а то нате вам - садовлять разом в одну камеру і балакай скільки хочеш. То не пускають гулять, а то цілих 20 хвилин.

Оповідаючи нам про цей візит полковника, Макар Авдієвич все ще утирався хусткою і з машинальною тривогою озирався.

- Ах ти біда яка на старості літ мені випала. Га! - стискував він плечима.- Жив чоловік, двадцять літ безпорочно прослужив і на тобі... Мав таких каторжан у себе, що чорта з два в губернії знайдуться, десятки тисяч через мої руки на Сибір пішло, ніколи ніякого виговору не мав од начальства, а тут на - привели: що воно, до чого, арештант чи князь, чорт його душу знає. І виговор. «Холодно, не зовсім чисто. А як їдять?» Може на сервізах їм кандьор посилать? А звідки я знаю? «Перевести сьогодня»... Ну й перевів. І чорт вас бери, моє то діло? Тепер вони щось дізнаються од їх, ага! От зараз подадуть прошення! «Будьте ласкаві вислухать нас». Як же! Тепер їм за вухом не засвербить тюрма. Ще якби книжечок та газет, так і повний пансіон... На старості літ мені, старому чоловікові, при арештованих такі слова говорить!.. Князів привели!.. Прогулки!

Днів три бідолаха Макар Авдієвич бурмотів і витирав хусткою розтеряне й сердите лице. Він і не знав, що ці «князі» заграють фатальну ролю в його житті. 

Не знала того й Поля і сяяла задоволенням.

Правда, задоволена була майже вся тюрма. Уголовні, які з побожністю дивились на двері «політиканів», навіть щось вроді привітної демонстрації учинили в коридорі, йдучи на прохід. І дозорці боялись та й не хотіли дуже спиняти їх.

В городі ж звістка про це наробила чистого шелесту між перекупками, дядьками і товаришами-дворниками та єврейчиками.

Селяни вмент дали знать додому, родичам та на свої кутки і в город наїхав цілий ярмарок. Біля монопольок стояв цілий день радісний ґвалт, крик і п’янство. Всі ждали з губернії губернатора, який мав випустити царевичів і ділити землю.

Мусіла поліція нагаями трохи розвіяти рожеві мрії дядюшок і розігнати по їхніх кутках.

А «товариші» навіть збирались іти до тюрми й «требувати» (неодмінно «требувати»!) визволення героїв. Ледве удалось заспокоїти сміливих єврейчиків.

По «вищих же кругах» було незадоволення. Пристав раніше був певний, що як «всипать цим важним по 25 гарячих», то вони зразу скинуть з себе таємність. Але тепер він уже й за цей спосіб не міг поручитись. Тепер, мовляв, справу поставлено так, що і 250 не поможе. Розуміється, тепер мужичня може розпускати всякі фантазії. Губернським всяким птицям це, звичайно, не свербить, а йому, приставу, доводиться за це одбувати своїм здоров’ям і навіть життям. (Бідолаха Семен Семенович, пристав! - йому таки дуже надірвали здоров’я парубки біля Ярининої хати. Мусів в одставку навіть подати. Де то він тепер?)

В «вищих колах» було невдоволення і ще більший потайний страх перед таємними «двома». Не тільки дозорці, але й вищі од них були переконані, що тепер ніякі сили не зможуть зломити «важних», ніякі стіни не вдержать їх і нічого дивного не буде в тому, коли в якусь ніч весь город буде перерізано.

Але я й Поля тільки раділи з такого настрою: коли «вони» втічуть, їх навіть ловити не будуть.

Одне нас турбувало, це те, що Замойченка й Безродного тепер одставили од «важних». Стояли тільки Струк та Курка. Безродний був навіть задоволений з того, але Замойченка неначе з високої хмари, з якої він дивився на комашинок-людей, несподівано струсили в брудну калюжу. Кільки днів він ходив розтеряний і пришиблений, навіть не огризаючись на глузування товаришів-дозорців «шпани». Але натура взяла своє. Новий пояс, хуражку він не носив уже, це - правда, і чоботи не ваксив, не закладав лівої руки за кушак, але все ж таки тільки він один і міг розказати про важних. Все ж таки, як Курка чи Струк не міг чомусь прийти на службу, до кого прийдіте - поклонімося? - до нього, Замойченка.

І, дійсно, ми тільки від його знали, як почали жити «важні».

- Ну, що, Замойченко, як там живуть государствені?

Замойченко неодмінно мусить строго озирнутись перед тим, як говорити.

- Хорошо живуть. З расположеніем. Разговор, так прямо… ех! - государствениї...

- Що ж то за разговори?

- Е!

Замойченко таємно махав рукою, але не говорив нічого.

________

Ми з Полею все ж таки ламали голову, як бути з дозорцями. Без свого дозорця зробити утечу неможливо. Поля вже серйозно пропонувала дикий план: схопити Курку, засадовити його десь на кілька днів, пустити чутку, що його вбито і постаратись на його місце поставити Замойченка. Потім Курку випустити.

Звичайно, це був дитячий проєкт із Шерлока Холмса, але, одначе, як же бути?

Вже дощик перетворився в сніжок, а ми так і не придумали нічого. Відносини наші ставали все неспокійніші, наструнчені. Замакітрена голова моєї нареченої була повна всяких нісенітниць, з якими доводилось що-хвилини боротись. До «тайних» була собі дівчина як дівчина, була навіть хороша дівчина, добра, чула, не дурна. Єдина хиба - це її любов до всього загадкового. І «тайні» роздули своєю близькістю цю любов до якоїсь манії. Їй уже було мало книжечок, які виписувала од «товаришів» з губернії, дворники її не задовольняли, становище батька соромило, вона вже хотіла жертви, хотіла віддати себе всю в «іскупленіє» гріхів батьків своїх. «Народ, ідеали» вже не сходили з вуст. Я вже хоч для того старався зробити утечу, щоб дурна дівчина могла трохи очутись од гіпнозу цих людей.

________

Але вийшло щось инше.

Минуло вже місяців два, як «важні» сиділи разом.

Спочатку ми знали дещо про них через Замойченка, але потім їх обгорнули такою тайною, що ми ні одним оком не могли зазирнути до них.

В губернії звідкись довідались, що Замойченко розповідає всім про «государствених» і його вже не підпускали навіть у той коридор, де сиділи вони. А при потребі брали Безродного.

Натурально, Замойченка це надзвичайно образило, він присягався, що «скрутить голову тому паршивому» Безродному, подав прошенія, лаяв жандармів і «важних», але те йому мало помогло.

Ми зостались цілком одірваними од «них». Безродний мовчав, Макар Авдієвич лютував, як його запитать про «тайних», Курка і Струк були глухонімі.

Це нас непокоїло і наводило на всякі дикі гадки (джерелом яких була, звичайно, Поля). Розуміється, за все, на думку Полі, був винен тільки я. Якби я енергійніше брався до організації утечі, якби я щиріше віддавався ідеалам, народові, ділу, боротьбі, то все давно було б уже «чудесно».

Я мусів винувато мовчати або виправдуватись.

Але так тягнулось недовго.

Знов почали ходити чутки про «тайних». Звідки вони брались, хто їх пускав,- ми не могли дізнатись. Допитів «важним» не було (старий полковник їх не чіпав), поводились з ними як найпильніше і все-таки чутки знову стали пробиватись.

Але тепер в балачках було щось инше, ніж раніше. Говорили, наприклад, що «тайні» часто сваряться між собою, иноді не балакають між собою цілими днями, що вони вже не такі то й «важні».

Поля аж кипіла від обурення. Це вже робота жандармів: не можуть подоліти в чесній боротьбі і кидаються до потайних, паскудних наклепів. Для того й обгорнули їх так пильно від других людей! Це така мерзота, що, слухаючи, кров клекотить.

Я мовчав. Але мені дивно було, чого почались такі чутки. Диму без вогню не буває. І дивно також було, як могли ці люди сваритись. Здається, як-раз навпаки повинно буть, вони повинні з’єднатись як найщільніше, повинні бути одною душею, один у одного піддержку мати, а вони... Де ж їхня проповідь про солідарність?

Я мовчав, але мене надзвичайно кортіло дізнатись хоч що-небудь про «них».

І от раз я попав Безродного і витягнув дещо. Для цього я мусів тричі присягтись, що нікому не скажу, мусів ходити за ним дві години, поки він одважився… І ось що він мені оповів.

- Правда, сваряться. Та так часом сваряться що аж... жалко. Такі люди... і от так... Плохо... Не ті стали… - Він говорив з очевидним сумом і задумою. Мабуть, це його мучило.

- А чого ж вони сваряться?

Безродний високо підняв плечі і навіть зупинився.

- Господь їх святий знає!! Ну, вірите, два місяці слухаємо їх і ніяк не розберем, за що вони сваряться. Якісь там резолюції чи маніфестації... Усе якісь большаки... До чого воно, про що воно, не поймем... А вони аж піняться... та говорять, та говорять!.. А потім днів по два й не дивляться одне на одного... Той лежить і той лежить. Даєш там чай чи там обід, мовчки беруть і один одному ні слова. Аж нам дивитись жалко... Тільки ж ви, пожалуста, нікому ні слова, а то й зо служби прогонять...

Я нікому й не говорив, тільки Полі. Вона зблідла, слухаючи мене. Признаюсь, я переказав у трохи різкій формі, дуже вже мене зачепило оповідання Безродного. Дійсно, як можна так робити? Як вони не розуміють, що це ж їх самих підкопує?! Де ж їхні ідеали, боротьба і т. д.?

Я аж горів, оповідаючи те Полі.

Вона мовчала і чудно дивилась на мене. Потім якось надзвичайно посміхнулась і сказала:

- Ти, здається, радий тому?

Я радий! От і весь результат! І з усього вона побачила тільки те, що я ніби радий тому. Їхнє поводження не звернуло на себе її ласкавої уваги, а от моя «радість» зразу кинулась їй в очі.

- Мені радіти нема чого, мені сумно! - сказав я їй.

Пам’ятаю, вона нічого не промовила, попрощалась і пішла додому.

Мене взяла досада, я нічого не розумів. Правду кажучи, я занадто різко говорив про «них». Але це було цілком несвідомо, в мені просто говорила тоді моя натура, мої здорові інстинкти, які протестували без моєї волі в мені. Я не думаю, що могло кінчитись инакше, якби я тоді говорив м’якше. Поля вже котилась в певному напрямі і зупинить її було неможливо.

Але в той час я цього не знав і тому не розумів її. В той вечір я навіть жалкував і каявся, що говорив так. На другий день я хотів прохати вибачення, але Поля не виходила з своєї кімнати, удавши з себе хвору. Це був знак, що вона не хоче зо мною балакати.

Я розсердився. Добре, не хочеш - не треба, сама ж прибіжиш завтра.

Але вона не прибігла ні завтра, ні позавтра.

________

Прибігла вона тоді, як історія з «важними» доходила свого кінця.

Це було днів через п’ять після моєї розмови з Безродним.

Перед вечером того дня до мене заскочив Замойченко і розказав таку річ.

- Государствені подають прошення, щоб їх розсадовили.

Я аж отетерів. Як розсадовили? Чого? Навіщо?

- Не могут умєсті жить. Не нравляться. Расположенія нєту. Сьогодня там таке було!.. Брат ти мой, хуже шпани всякой. «Чорного» в темний карцур запроторили. Двері, понімаєте, сволоч, бив. Да как? Хопив табуретку та й давай гатить. «Что дєлаєте»? «Не могу сидєть разом з товаришем, давайте другу камеру». Стояв Струк. Ну, звесно, чоловєк не вдержиться, почав усовіщать, ну й сказав там щось, дак той як загне йому. Ах ти, брат ти мой! По-настоящему, по-арештантському. Струк говорить, що він аж ключі випустив з дива... От так государствені! Та що? Ви знаєте, хто вони такі? Один - жид, а другий якийсь... хто його зна, тож щось там... Чорний - жид. Якось хвамілія жидівська така... На прошенії видно. Обоє подали... Полноє дознаніє согласні дать, аби разом не сидіть... От так товариші!

Я сидів приголомшений. Потім схопився й побіг у тюрму. Замойченко бреше, це він по злобі, це не може бути! Це неможлива річ, в кого ж ми вірили, за ким ішли, кому хотіли все своє життя віддать? Це не може буть!

Але в тюрмі все підтвердилось. Я на власні очі бачив прошенія. Одне було від Бориса Нухимовича Розенштайна, а друге - Григорія Івановича Пояркова. В губернію послано телеграму і завтра буде тут полковник.

Макар Авдієвич сяяв. Тепер кінець цьому нечуваному становищу. Ач, жидова паршива, вона сміє командувати! Подумать тільки,- перед ким трохи не на витяжку доводилось стояти, перед жидликом!

Але що за молодчина полковник! От хто знав, як їм дошкулити: разом посадив, гризіться, мовляв, а ми вас і злапаємо! Ха-ха-ха! Психологія!

Я не знав, що мені робити. Поля знала про всю історію, але її не було дома. Куди вона могла піти? Що вона думає?

Я знов побіг додому. Але Поля не заходила. Я пішов у клуб, може вона мене там шукає. В клубі її не було, але була компанія - пристав, двоє поміщиків, земський землемір і ще якісь люди. Вони балакали про історію в тюрмі. Побачивши мене, вони всі так і кинулись до мене.

- А що? Ага! Ну, що скажете? Як же там «товариші»?

Всі були задоволені і всі були обурені тим, що були обмануті. Не дивлячись на те, що вони не ставились прихильно до «важних», таємність їх і сила робила на них вражіння. Вони «їх» поважали і боялись. Кого? Якихсь жидків, якихсь пройдисвітів, які навіть з собою не можуть ужиться…

Я ще більше хотів бачити Полю. Вона, мабуть, у фершалки.

Але й у фершалки її не було. Не знайшов я її й у «товариша Шльоми».

Зате я знайшов скрізь те саме, що в тюрмі і в клубі.

Город був повний тою історією. «Царевичі» перевернулись в звичайних «жидків».

- Та бить їх, падлюк! - пам’ятаю, кричав Власов, бакалейщик.- Що з ними церемонії розводить.

І всі перекупки слухали його з співчуттям і теж кричали щось з обуренням.

Я знов пішов у тюрму. «Чорного» звязали, бо він бив кулаками й ногами двері карцера. Білий об’явив голодовку і вимагав, щоб Струка забрали од його камери. Але Струк стояв і, казали, навмисне лаявся найбрудніше. Серед уголовних був заколот. Одні стояли за «важних», а другі кричали, що «важні» дуже заважничали й що вони такі ж арештанти, як і всі, і нема чого з ними «ваньку валять».

Полі все не було.

Я знов пішов додому. Вона сиділа у мене. Я аж похолонув, побачивши її,- під очима сині круги, ніс загострився, очі божевільні.

- Що з тобою? Де ти була?! - жахнувся я. Все пальто її було задрипане, наче вона бродила десь по болоті (тоді була одлига).

Вона тупо подивилась на мене і немов байдуже сказала.

- Я ходила гулять... Ну, чув ти, що в тюрмі було?

Я бачив, що байдужість її ховає за собою цілу катастрофу і, тримаючись принципа «бий по гарячому», рішив щиро й по душі поговорити з бідною дівчиною.

Перш усього, я одверто й рішуче висловив перед нею власне вражіння. Нас обдурено, це - факт; ми були ідеалістами, але дійсність, як і завжди, сміється з ідеалізму. Нас покарано за довір’я, але ми мусимо твердо й покірливо винести кару. Хай вона нам буде наукою.

Ці люди - не те, що ми уявляли. Хай так, ми смиренно приймемо цю науку життя і одійдемо од цих людей. Ми не будемо смішними в очах других і сховаємо нашу колишню довірчиву прихильність до них. Всьому буває своя пора. Буває час, коли уявляють себе розбійниками і, вискочивши з-за шафи, вбивають дерев’яними револьверами «проїжджих купців».

Але не можна все життя сидіти за шафою і з дерев’яних револьверів убивати проїжджих купців. Настав час, коли життя навчає нас, що шафа є шафа, а не ліс, і що «проїжджі купці» - не проїжджі купці, а Петрусь, Івась і т. д. Настає пора, коли людина серйозно вже починає дивитись на своє призначення в житті, коли приступає до діла, до тверезої роботи. Цей час і для нас настав.

Я передаю цілком об’єктивно все, що я говорив. Здається, в цьому нічого не було ні дурного, ні смішного. Все логічно, просто і справедливо.

Але - я вже казав - логіка для Полі була наче капелюх. Хочеться - надіне, хочеться - скине. Ось наприклад. Вислухавши мене ніби з увагою, вона раптом питається:

- Так тобі вже смішні твої ідеї, в які ти вчора вірив?

Ну, що їй на це говорити?

- При чому тут ідеї? Я тобі кажу, що ці люди...

- Ні, лишімо цих людей, де твої ідеї ділись.

- Мої ідеї зо мною.

- З тобою, а ти на волі?

От маєте! Ніби як людина має якісь ідеї, так неодмінно мусить бути в тюрмі.

- Та до чого тут воля? Ну, я на волі, так що з того?

- Нічого...

От і вся аргументація.

- Слухай, Полю, не будь дитиною, подивись в очі дійсності, як доросла, розумна людина. Годі забавок, фантазій, час покинути все це і братись до справжнього життя. Ось я подам на Височайше прохання, щоб прийняли в університет, давай поберемося і будемо жити. Ти сама бачиш, що ті люди, котрим ми так всею душею віддавались, не такі, якими малювала нам наша фантазія. Їх таємність нас вабила. Коли таємність цю знято, дійсність стала перед нами цілком... Годі вже нам бавитись з єврейчиками, дворниками, не личить це ні тобі, ні мені. Всьому своя пора... І небезпечні ці забавки. Добре ще, коли віриш, а тепер - це тільки безглуздя. Подумай, що було б з твоїм батьком, якби нас якось запідозріли і забрали. Я тільки тепер чую жах. Що ми робили?!

Раптом Поля встала.

Я знаю, мені не повірять, але я мушу бути правдивим. На всі мої слова, на всі докази, вона одповіла ось чим:

- Мій батько - мерзавець. Чуєш? Ти знаєш, що він бив чорного? Ну? Він разом з старим жандармом вів усе це з ними. Всі його жалоби - брехня і політика. Він чекає тепер нагороди за свою мерзоту? Добре! Завтра він її матиме... А ти... ти такий же і ще більший мерзавець, ніж вони! Ти гірше темних перекупок, гірше всеї сволочи, що злорадствує! Мерзавець!

Повернулась і вийшла.

Що я мав робити? Якби я хоч вдумався був в її слова, в її погрозу, я б, може, якось инакше реагував би на те. Але я навіть не звернув уваги на її слова: «завтра він її матиме».

________

І дійсно, вона нагородила старого свого батька! Я сам більше вже її не бачив, все оповідав мені Макар Авдієвич.

Вранці приїхав полковник. Поля була спокійна, тільки така бліда, що аж Макар Авдієвич звернув на те увагу. І все допитувалась, де будуть здіймать «показанія» з «політичних». Макар Авдієвич, як дочці, сказав їй і навіть дозволив зайти в сусідню кімнату, щоб послухати. Якби він знав, що думало те дурне, пришелепувате, жорстоке створіння! Він би її власними руками придушив на тім самім місці, де вона його так благала дозволити заплямувати свого непорочну двадцятилітню службу.

Хто ж міг думати, хто міг хоч на хвилину допустити таке божевільне, дике, що таїла вона в собі.

Допит почався об одинадцятій годині, а Поля вже сиділа в сусідній хаті з десятої. Уявляю, що там було з її хворобливою, нервовою фантазією!

І ще, на біду, Макар Авдієвич умовився з полковником, щоб привести «важних» разом в контору. Одного допитувати, а другий, щоб сидів у сусідній хаті.

Як треба буде, щоб можна було зробити зараз же «очную ставку». Поля ж це знала.

Все йшло, як слід. «Чорного» привели з темного карцера (він сам не хотів звідти виходити, поки його не посадять в окрему камеру). «Білий» спочатку зам’явся й не хотів іти, але потім роздумав і таки пішов. І зустрілись вони добре, подали руки один одному, щось поговорили.

Полковник уже сидів, як Макар Авдієвич пропустив у ту хату «білого»,- «чорний» стояв біля вікна і посвистував, дивлячись угору.

Все йшло як найкраще. Чути було, як заговорив полковник, потім білий. Нічого напруженого або ворожого в голосах не чути було. Спокійно, мирно.

І раптом... голос Полі! Макар Авдієвич був і забув у клопоті, що вона сиділа там у задній хатинці. Почувши її, він перший мент не знав, звідки вона взялася. Але зараз же згадав і так і задубів. Сказилась вона, чи що? Що їй там треба!

А голос її усе дужче та дужче стає. Доходить до крику! Полковник теж щось крикнув.

«Чорний», Струк і Курка, що були там, повернулись до дверей і здивовано прислухались.

Макар Авдієвич не витримав, шарпнув двері й вийшов. І яку побачив сцену!

Поля стояла перед полковником і кричала на нього. «Мерзавець, кат, єзуїт!» Тут же повернулась до «білого» і кричала, що йому сором, що він не сміє говорити що-небудь, що мусить боротись, триматись товариша. «Білий» стояв блідий і нічого не розумів.

Полковник як-раз устав, як одчинив Макар Авдієвич двері. Він був цілком спокійний. Нічого не говорячи божевільній, він, наче нічого не сталося, повернувся до Макара Авдієвича і сказав:

- Арештуйте цю дівчину. І виведіть її зараз же звідци, вона заважає роботі. А з вами я потім буду балакати.

Я не берусь описувати, що пережив бідний Макар Авдієвич, примушений арештувати власну дочку. Він казав, що все потім наче снилось йому. Наче в сні пройшло, як Поля ще щось кричала, як називала його, батька, мерзавцем, як дрижала вся, як підскочила до полковника і хотіла чи вдарить його, чи що і як полковник спокійно скрутив їй руки, вивів до Струка та Курки і пхнув її їм.

________

Дикий, безглуздий сон!

Але «чорний» і «білий» рішуче одмовились давати «показанія», заявивши, що навіть смерть не примусить їх до того.

І дійсно, божевільна заразила й їх своїм божевіллям.

Їх, усіх трьох в той же день випровадили в губернію. І це, як казав полковник, була його ласка до старого, бідного батька.

Їх судили і всі троє пішли на каторгу. Макара Авдієвича од служби одставили за «нарушеніє» і він тепер хворий, старий самотою дожива свій вік на хуторі.

У Полі, як чув я недавно, сухота і вона не доживе навіть свій строк каторги.

Так вона нагородила свого батька, так добула вона собі свободи!

Але я можу тільки дякувати тій історії. Вона примусила мене після того задуматись і критично поставитись до всяких фантазій і таємностів. Вона рішуче штовхнула мою натуру з хибної дороги на правильну путь. І з цеї пути мене вже не можуть спихнути ніякі «ідеали, народи, проблеми» й инші дитячі таємності. Я - помічник прокурора і горджуся тим!

ВИРИВОК З «СПОМИНІВ»

Україна гинула без прокламацій, без «Дядька Дмитра», без «Селянина». Нам виразно уявлялось, як селяни сновигають по степах, блукаючими очима водять по землі і, знесилені даремним шуканням, прибиті одчаєм, тихо спускаються на землю і в тихій розпуці замирають.

А транспорти один за одним провалювались, гинули в грубах жандармських контор, «Дядько Дмитро» ішов на цигарки пограничним салдатам.

- Евженю! - звернувся я раз до одної трети нашого Закордонного Комітету: - ми мусимо таки переправити транспорт! Хоч кров з носа!

Евжень в той час пережовував кайзерку з маслом, задумливо й серйозно дивлячись у вікно. А коли він що-небудь пережовує, то краще до нього ні з чим не звертатись. «Когда я єм, я глух і нєм» - казала про нього друга треть Закордонного Комітету, Лоза. Взагалі Евжень мав принцип: двох справ разом не робить.

Але на цей раз Евжень швидко проковтнув кайзерку і, не гаючись, одповів:

- Я цілком з тобою погожуюсь. Це вже занадто. Е, це вже забагато для високоповажних добродіїв жандармів. Розуміється, ми переправимо транспорт. Але ми трошки инакше поведемо тепер справу, трошки инакше.

Власне, инакше ми не повели справи, все лишилось так само, зате зміни деякі зробили. Себ-то: раніше ми сами знаходили пункт на кордоні, умовлялись з пачкарями, сами возили літературу до них, а тепер це мусів зробити якийсь рутенець, що жив десь побіля кордону, що знає всі умови і зможе найкраще перевірити великість небезпеки.

Таким рутенцем ми вибрали товариша Контрабаса (Курбаса). Він охоче згодився. Навіть не охоче, а з ентузіязмом, з серйозним, діловитим запалом, з надзвичайною для рутенця енергією й одважністю. Правда, не можу промовчати, ми дуже цікавились, як він себе почував після нашої пропозиції у себе в хаті, на самоті. Ми думали, що в його на лиці повинно бути трохи сумної задуми й очі запорошені тривогою. Але то були його особисті справи, нам ходило тільки про згоду. Згода є, отож треба лаштувати транспорт.

Евжень пішов на Ринок і почав купувати валізки. Не купив, а почав купувати. Евжень всяку справу, особливо купувальну, вів так, наче грав у шахмати. Кожний крамар, перш усього, був його особистий противник, який тільки й ждав, щоб з’явився Евжень. Тоді починалась баталія. О, зовсім некриклива, ні. Для чого? Евжень не мав чого особливо хвилюватись, бо зарані знав, що переможе він.

Обдивившись мовчки, серйозно і з стуленими губами валізки, Евжень недбало одпиха їх і знехотя, так собі, аби щось сказати, промовляє:

- А кільки коштує?

- Десять корон, прошу пана… - досить твердо й упевнено говорить крамар.

Евжень високо піднімає брови й без слів дивиться на крамаря, наче той оповістив його, що тепер у Львові повітря буде продаватись по гульдену за літр. Крамарю робиться трохи ніяково і він гаряче починає доводити, через що, власне, за цю валізку не можна взяти менше, як десять корон. Насамперед, вона цілком нова. Хай пан сам подивиться. Далі - ґатунок такий, якого пан не знайде навіть у Відню. Потім...- Евжень мовчки одходить і йде до другої крамниці. Це на крамаря так впливає, немов Евжень захопив з собою його єдину улюблену дитину. Крамар біжить, кричить, хапа за руки Евженя, тривожно й злякано тягне назад, озирається до крамниці і підніма надзвичайний ґвалт, який кінчається, врешті, тим, що Евжень купує валізку за дві корони і три шістки.

Тоді починається упаковка. Евжень урочистий, строгий і поважний. Жарти викликають на лиці його німий і суворий докір. В очах йому заклопотаність, в руках спис видань, а під ногами де-кільки валізок, в яких з геометричною естетикою розкладено брошурки, прокламації, довгі аркуші «Селянина». В такий час зміст того, що він запачковує, його абсолютно не обходить. Підсуньте йому есеровщину, дайте «Руслана», «Галичанина», він так же акуратно й строго розкладе їх, полюбується і запише в свій спис.

- Голова! Біжи в склад і принеси тридцять примірників «Панщини», чорт би її побрав - не вистарчає.

Я біжу і несу тридцять примірників «Панщини».

- Голова! Не топчись по «Салдатиках»! Кіцю, я радив би тобі залишити книжку і помогти нам.

Кіця-Лоза слухняно залишає книжку й помагає нам.

Книжки складено так, як складає мати некрутові-сину його збіжжя в новеньку скриньку.

Кожна брошурка, як дитина в колисці,- ніщо, не мне, не тре, покійно, зручно.

- Ув’язувати!

Це вищий пункт Евженевої функції. Тут він абсолютний владика і господар. Ніхто не може так хитро-мудро, так добірливо, так економно ув’язати валізку, як Евжень. Ми тільки топчимось коло нього, тягнемо шворки, надавлюємо коліньми там, де він наказує, сопимо, знемогаємось, але це все елементарна робота,- ідея, концепція вся у руках Евженя.

І, дійсно, дві валізки були, як лялечки, нагодовані, ситі, чепурно й артистично переперезані шворкою, скромні й разом з тим імпозантні. Це були діти Евженя і він мав цілковиту рацію гордитись ними. Українське селянство і пролетаріят могли трошки підживитись цими лялечками. Аби тільки наш рутенець справився з своїм завданням! Правда, він був живжикуватий, швиденький, невеличкий, балакученький (хоч останнього не бракує і всім рутенцям) і, здавалось нам, досить пронирливий. Уявлялось навіть, що він може пролізти в кожну щілинку, може протиснутись в ухо всякому пачкарю й підслухати, що той собі думає.

Було умовлено, що Курбас забере з собою валізки, одвезе до себе додому (під кордон), знайде відповідного пачкаря, умовиться з ним, розвідається, видивиться все, перевірить, а тоді сповістить нас. Ми дамо звістку на Україну і тоді хтось з нас повезе через кордон разом з пачкарем літературу.

Випровадивши рутенця, який з тим же ентузіязмом поглядав на валізки, ми почали чекати від його телеграми. Пройшов тиждень, другий,- звістки нема. Ми дуже не хвилювались, ми знали, що всякий порядний рутенець, приїхавши додому «на провінцію», мусить трошки одгодуватись - все одно, як кінь, який, довго бувши в дорозі, допадається до води. Шарпать і поганять його нема ніякої рації. Нап’ється і сам побіжить далі.

Дійсно, через якийсь час ми дістали телеграму такого змісту: «Шукаю». Ага, він шукає. Спокійніше, спокійніше, Україно, рутенець шукає, твій порятунок на певнім шляху.

Знову тиждень з-над кордону не було ніякої чутки. Ми не хвилювались, ми знали, що рутенець, знесилений шуканням, мусить спочинути, як кінь, що пристав на дорозі. Спочине і сам побіжить далі.

Так і сталось. Через якийсь час ми дістали телеграму такого змісту:

«Неначе щось є».

Ага, ми ж казали! О, Рутеніє, ти вирятуєш Україну.

З покійним серцем, з певністю в душі ми виїхали в гори. Там ми купалися, наводили жах на моральних рутенців своїм нечуваним і непристойним поводженням (наприклад, ходили без мамуні й татуня у прохід з панночками, лишалися з ними навіть на-одинці в кавалерській хаті і, можете вже собі уявити, що там виробляли з ними!). Словом, ми жили так, як живе людина, у якої сумління цілком чисте та легке.

Бо там далеко, за ломаною лінією добродушних, присадкуватих, як повнотелеса попадя, карпатських гір, побіля кордону в цей час невтомно працював Курбас. Ми могли жити, як у Христа за пазухою. Діло буде зроблено.

І не помилились.

Одного дня в нашу ідилію ввірвалась телеграма: «Виїжджайте».

Ми перехристились (не рукою, а серцем) і стали радитись, кому їхати. Їхати мусів Евжень, це була його компетенція. Лоза і я тільки до змісту мали відношення, себ-то ми писали вірші, прокламації, оповідання, статті і листи до Центрального Комітету з безнадійними вимогами грошей. До Евженя ж у нас було таке відношення, як у газетного репортера до продавця газети. Але... Обміркувавши всякі обставини, ми постановили перевести мене в групу транспортову і доручити переправну валізок на той бік.

В той же день я сів на потяг і, яко член транспортової комісії, виїхав до кордону.

________

До тої станції, де я мав злізати й де повинен був мене чекати рутенець Курбас, я їхав досить одноманітно й безбарвно. Єсть люди, які люблять певність свого становища. Я не люблю цього. Ну, що було гарного в тому, що я був певний, що поїзд не завезе мене замість Тарнополя в Гусятин? Нудно.

Зате, коли я зліз з поїзду, моє становище зразу змінилось. Нудної певности вже не було й сліду. Перш усього, на станції ніхто мене не ждав, як було умовлено. Чи чекать мені тут Курбаса, чи рушать кудись далі? Чи, взагалі, я попав туди, куди слід, чи ні? Ні в чому я не був певний.

Станція була малесенька. З кожного кутка тхнуло упертою, насторожено-завзятою, хоробливо-дражливою польською мовою. До кого я не звертався по-українському, всі робили страшенно ображений вигляд і по-польському одповідали, що не розуміють мене. Повз мене декільки раз пройшов жандарм з байдужим виразом чоловіка, який вийшов собі ввечері на прохід. Усе це, а також і жандарм, що виходить на прохід, не могло давати певности.

Я ще трохи пождав Курбаса і вийшов за станцію. Переді мною стелились шляхи у всі боки, направо, наліво, вперед, назад, не то, що на залізниці, де рельси зарані намітили неодмінну лінію твоєї пути. Я міг піти куди мені найбільше подобається.

________

Правду казати, я не пам’ятаю добре, як я опинився у Курбаса. Здається, я його зустрів версти за три від станції.

Не пам’ятаю також подробиць перебування у нього. Пригадую тільки, що мене ховали від батьків, наймичок, од собак, котів, навіть горобців у вишнях. Для цього запхали мене десь у сіно, яким я й годувався разом з кайзерками, котрі приносили мені брати Курбаса. Балакали зо мною пошепки, що-хвилини озираючись великими очима назад і блідніючи; за кожним голосним гомоном на вулиці мертвіли й мінялись на лиці. І на кінець мого лежання в сіні до того мене загіпнотизували, що я почав сам на себе дивитись, як на щось дуже страшне, як на якусь велетенську бомбу, котра, боронь боже, розірвавшись, може винести в повітря батьків, наймичок, собак, село, Тарнополь, Галичину, а то може й цілу Австрію. Я навіть перестав ворушитись у сіні, щоб якоюсь бур’яниною не наробити лиха на весь світ.

Це, розуміється, трохи спиняло природну жвавість мого характеру. Тому, коли Курбас сповістив мене, що він уже попередив пачкаря (який був у другому селі), що той на мене вже чекає, коли розказав, як іти туди в те село, коли вивів у поле й попрощався, я був щиро вдячний йому за всі його послуги. Лишившись сам у полі і бувши б не таким безбожником, я повинен би був упасти на коліна і подякувати богові за свободу. Але я вирвав бур’янину, замахав нею над хлібами і, насвистуючи, пішов до того села, де жив мій пачкар.

Це було недалеко, верстов п’ять з гаком. П’ять верст я пройшов ще до полудня, але коли кінчив гак, сонце вже ховалося за далекі тополі якогось фольварку і по дорозі хлопчаки з торбинками з боку, немов туристи з біноклями, гнались за миршавими телятами, зганяючи їх додому. На мене дітлахи дивились такими ж здивованими очима, як їхні телята дивляться на нові ворота.

Як розказав мені Курбас, так все й знайшов я: біля села завернув уліво; довго йшов понад городами; на городах росла картопля, соняшники, цибуля. Так, усе так. Над рівчаком верби. І верби були. За вербами хати. Єсть і хати. А коло хати мого пачкаря повинно бути дві тополі. Хм! Майже коло кожної хати по дві тополі. Тут уже не зовсім усе ясно було для мене.

Я довго вибирав собі на свій смак хату і вибравши зі скромности найпоганшу, пішов на неї. Не доходячи до порога, я почув плач дитини. І не так плач як якусь симуляцію щиру й ведену з справжнім артизмом. Сліз не було в голосі, але голос так верещав, що можна було думати, з дитини там живою здирають шкіру.

Я зазирнув у сіні й крізь розчинені двері в хату побачив молодицю в чорній короткій спідниці, що стояла коло печи в позі задуманої людини. З півтьми ж хати нісся вереск дитини, якій здирали шкіру.

- Слава Ісусу! - голосно сказав я.

Жінка хутко повернулась до мене, а вереск зразу обірвало, як нитку. У жінки було до того худе, виснажене лице, що здавалось, їй щой-но тільки натягнули на череп чиюсь стару, пожовклу шкуру. Очі здивовано й тривожно дивились на мене.

- Слава на віки,- пробурмотіла вона.

Дитина знов розляглась плачем - очевидно, вона нічого більше не ждала для себе цікавого.

- Скажіть, будь ласка, чи це хата такого-то? - запитав я.

Жінка неймовірно дивилась на мене.

- А вам навіщо? Та цить мені там на хвильку, най би тебе лихо зацитькало!

- Та чи це, чи ні?

Жінка вагалась.

- А як це, то що?

Хм! Конспіративна особа. Значить, це й є та хата.

- Та я той, що мав прийти сьогодня до Тодося.

- Ага! - проясніла вона.- Ну, то заходьте до хати. Тодось зараз має вернути, його немає, але за хвильку сі верне.

- Як немає?! - здивувався я.- Таже ж мав чекати на мене?

В лиці жінки промиготіло якесь замішання.

- Та замовкнеш ти там, байстря ти моє. А пропаду нема на тебе. Цить, кажу тобі!

І вона занадто сердито кинулась до столу, з-за якого нісся той вереск. Я придивився й побачив там хлопча, яке лежало на лаві, пацало ногами й кричало з надзвичайною байдужістю до всього на світі.

Схопивши малого, жінка винесла його на двір і посадила на землю так, що той аж гекнув і залився криком. Потім спокійно витерла губи хвартухом і звернулась до мене.

- Прошу сідати. Тодось побіг по товариша, а казав мені, жеби ви пождали на него. Ая.

Я здвигнув плечима, але мусів сісти.

Яко зичлива господиня, жінка почала мене розважати розмовами. А я дивився на її обличчя, на якому хапливо хтось натягнув шкуру. Очі великі з жовтявими баньками, бліді сині уста, ніс з придавленими ніздрями, вся худа аж висхла. Мені здається, це було через те, що вона провадила в «шкідливий спосіб», як любив казати мій Курбас, своє життя. Їй би варто було виїхати на літо десь до моря, хоча б на Рів’єру, вибрати тиху віллю, порадитись з лікарями. Не їсти кривавих біфштексів, які впливають на шлунок, до обіду вживати рейнського і поменше всяких балів, концертів, котрі можуть виснажити чоловіка ще гірше. Але мужик мужиком,- я певний, що їй ніколи і в голову не прийшла така проста думка. Вона воліла жити в тій халупі з манюсінькими віконечками і стояти коло порожньої печи, зігнувшись, як дуга, над нею. Як знаєш, жінко!

А дитинча заливалось. Замість того, щоб бавитись лялечками, цяцьками, яких у всякої порядної дитини завжди на-поготові, воно верещало і било ногами об землю. Я певний, що його перегодували і занадто багато накупили всяких забавок. І розуміється, дитині набридне все й вона нудитиметься. Коли то вже наші мужики порозумнішають?

А жінка стояла коло печи й розважала мене розмовами. Правду казати, нічого нового я не почув од неї. Звичайні мужицькі розмови - про податки, землю, хліб, роботу, панів, попів. Мужик мужиком і поїдь хоч в Австралію, хоч у царстві небеснім зустрінься з ним - зараз тобі про податки, землю, панів, попів. Наука, література, мистецтво - та, господи, скільки є прекрасних річей на світі! - мужика вони не обходять.

Але я слухав уважно жінку. Слухали й тополі на дворі, схиливши гостроверхі голови набік. Дитина стомилась і тихо заснула, припавши жовтявою голівкою до призьби. Вечір стояв за вікном кошлатий, темний і сипав тьму у хату, заливаючи кутки й обгортаючи нею наші постаті. Тільки паща печи червоно позіхала й сміялась до нас.

- Ая... Нема правди на світі! - журно хитала жінка головою.- Сі не вродила ще!..

Із села тонким павутинням пропливали далекі пісні і зникали в кошлатій тьмі вечора. Тихо про щось шепотілись на дворі тополі.

А Тодося все не було. Пора вже й рушати. Далеко, мабуть, товариш той мешка.

- Але де! Тут за церквою. Коні, мабуть, у полі.

- Хм! Чого ж коні у полі, коли мали мене везти?

Таємниче шепотіли тополі. Я вийшов до них. Тепло, тихо і темно було.

«Щось тут непевне, бережись» - прошепотіли тополі. Я вслухався. Хто бережись? - Я? Де? От тут серед цих хат, під цими зорями, глибокими, любовними? Кого берегтися? Цієї дитини, що голівку схилила на призьбу, чи жінки з великими, болючими очима? Ех, тополі, «високі ви до неба, а дурні, як треба».

Здалеку виприснула тонка, висока нота пісні і, як срібний дріт, простягнулась над селом. Тополі затихли, вітер ущух.

В цей мент рипнула фіртка й на подвір’ї, як тіні, з’явились дві постаті. Це були Тодось і його товариш. Вони зразу впізнали мене, хоч ніколи й не бачили.

Запалили лямпу в хаті й стали обмірковувати. При світлі я встиг їх розглядіти. Тодось був руденький, якийсь ширшавий, з жовтою посмішечкою і маленькими бігаючими очима.

Обидва були чимсь заклопотані, стурбовані, часто про щось радились пошепки. Товариш, чорний, присадкуватий, похмурий і неповороткий, чогось сердився й підганяв Тодося. А Тодось натякав щось про те, що вже пізно сьогодня перебиратись на той бік, що треба почекати. І якось чудно дивився на мене.

Я рішуче запротестував чекати. Вечір темний, до півночи далеко, встигнемо навіть два рази перейти кордон. Їдемо сьогодні!

Чорний весь час дивився на мене такими хмурними очима, що, здавалось, вибирає на мені місце, куди б йому найзручніше встромити ніж. Тодось же, навпаки, балакав, поспішав і посміхався так, неначе хотів мене забавити й одтягнути від ножа товариша.

І те, й друге мені не зовсім було приємне. Я волів би якось инакше вести справу.

І пам’ятаю, мені згадався наш давній пачкар (назвемо його Хведір). Коли він входив у хату, хата ставала вищою, яснішою, веселою. Він теж був чорний, смуглявий, з карлючкуватим носом. Але очі йому дивились сміливо, з насмішкуватим викликом, нахабно навіть часом дивились ті очі. З ним почувалося легко й одважно.

- Ну, то най так! - врешті згодився Тодось.

- Рушаймо.

Вони взяли на плечі валізки з літературою й понесли на вулицю. Треба було їх спочатку переправити до товариша на віз.

________

О, людська владолюбність, о, пане війте, люблячий владу й пошану, ви мене загубили! Загубила мене й моя власна хитро-мудрість. Може й вечір тихий та темний прилучився до того. Може він розніжив чуле війтівське серце й він зволив ласкаво занехаяти свій обов’язок. Не знаю.

Але вийшло з війтом так. Ми троє крались попід тинню з валізками. Попереду Тодось з товаришем, а за ними я. На вуличці, засипаній густою тьмою, не було нікого. З деяких вікон селян жовтими чотирьохкутниками пробивалося світло лямп. Здавалось, безпечніше й не могло бути.

Але то так тільки здавалося: небезпека вже йшла нам назустріч.

Із тьми несподівано опинилась перед нами поважна, велика постать.

- Кгм! А хто йде? - почувся з темряви голос. Коли очі - дзеркало душі людини, то голос з певністю можна назвати луною її. В рішучій поважності цього голосу, в його спокою й упевненості почувалась не звичайна селянська душа, а щось більше.

Тодось і товариш моментально вчули цю ріжницю й прикипіли на місці. А Тодось мені швидко прошепотів:

- Війт!

Постать підступила ближче.

- Але чому не обзиваєтесь? Що за єдні?

Прозвучала вже й нотка строгости й підозріння...

- Слава Ісусу, пане війте. Це ми...- солоденько й хапливо пролепетав Тодось.

- А хто ж то ми?

Я мовчав.

- Та ми, паноньку війте, я - Тодось та Максим.

- Ая...

- А хто ж такі Тодось та Максим?

Справа накручувалась. Коли начальство пускається в розпитування, річ, значить, набирає серйозного характеру. Начальство, значить, в такі моменти переживає наплив думок, які не хоче виявляти, обмежуючись запитаннями.

- Та хто ж... Я - Тодось та Максим Прибережний.

- А третій хто?

- А то наш пан... Маємо до станції запровадити..

Постать підійшла ще ближче. В руках їй була палиця, звичайна, традиційна палиця начальства, яка самим богом була доручена першому начальнику.

- Так... А пан звідки?

- А пан... Пан собі їдуть, проше пана війта, до станції. От і валізки панські.

- А в валізках що?

В голосі все більш та більш строгости, упевнености в собі, свідомости свого призначення і підозріння.

На останнє питання Тодось не зразу одповів. Він скинув капелюх і промовив:

- Нічого, прошу пана... Усякі річі... Ая...

В голосі Тодося не було не певности, ні самоповаги. Товариш одступив трохи назад, мені здалось, що він разів зо два озирнувсь, немов вибираючи напрям, яким йому найкраще побігти. А начальство, навпаки, підступило ще ближче, придивилось до мене і нахилилось до валізок.

Прощай, літературо! Прощай, «Дядько Дмитро», і ти, «Селянине», «Гасло», прокламації, прощайте!

Але в той же мент я почув, як мене обхопила енергія жалю. Буває й така енергія. Є жаль, гнітючий жаль, що кує думку, волю, але є жаль що стріпує людину вогнем і бажанням боротись.

На великий жаль, мене обхопив вогонь боротьби. Е, чорта з два, пане війте, я тобі так дам мої валізки! Це вже ти почекаєш!

- Моє поважання пану війту,- голосно і з спокійною повагою промовив я. В моєму голосі навіть ласкавіть і приязнь зачулась до пана війта.

Але пан війт тільки муркнув щось і звернувсь до Тодося:

- А ну... що то за річі там?

І хитнув на валізки, закликаючи розвязати їх.

Тодось нерішуче подививсь на мене озирнувсь на товариша, котрий одсунувсь ще більше назад, повернувсь до війта й пробурмотів:

- Пан війт хотять сі подивити?

Тут я знову вмішався.

- Ну, розуміється, пан війт хотять сі подивити! - строго звернувсь я до Тодося.- А для чого ж би, ви думаєте, пан війт наставлені війтом? Щоби допускати всякі злочинства? А, може в наших валізках є щось забороненого? То як собі гадаєте, пан війт мусить очі на те заплющити? Розвязуйте, чоловіче, най пан війт сі подивлять та пустять нас своєю дорогою. Прошу пана війта, яку пан війт хотять найперш сі подивити? Перепрашаю, що пана війта затримаємо трохи, але пан війт сами розуміють, що инакше не можна.

Моя покірливість, моє признання влади війта не загинули марно. Начальство не любить сумнівів у їхній владі. Пан війт пильніше подивились на мене.

- А пан де їдуть?

- Я, прошу пана, їду до Львова. Та мені, знаєте, випала одна неприємність і я мусів от тут наймати собі фіру до станції. Але, прошу пана, хай пан собі тим голови не сушать, най пан сі добре роздивлять, що то за річі. Тодосю, прошу хутенько розвязати й показати пану війтові, що маємо в валізках.

Мені в темряві не видно було обличчя Тодося, але, думаю, він мусів пильно вдивлятись у мене.

Пан війт прокашлявся. В кашелю було трошки м’якости і ніби нерішучости.

- А кгм! Але тен... чи пан везуть щось такого... Кгм! Може пан спішаться, то тен... то я й так вірю...

- О, ні... Пан війт, я розумію, виконує свій обов’язок, пан війт...

Але пан війт уже твердіше промовив:

- Не розвязуйте, Тодосю, не треба...

Тодось хоч і не думав розвязувати, але з великою охотою підвівся.

Таким чином пан війт не подивився в мої валізки. Я тому дуже не радів трохи згодом. Пане війте, чи ви собі десь там почуваєте, що ви своїм занехаянням обов’язку змінили весь напрям життя людини? Мабуть і за фляшкою вишнівки вам у голову це не приходить. Та й не треба,- бо ще не знати, чи на добре вийшло б людям, якби начальство почало міркувати над такими питаннями.

________

Ми визволились. За якісь хвилин сорок ми вже були далеко за селом. Я сидів на своїх двох валізках, а пачкарі на передку. Конячки бігли добре,- жваво, дзвінко і впевнено цокаючи копитами об тверду землю.

Небо, темне й глибоке, розсунулось, поле таємно темніло, ховаючи в собі всякі можливості.

Але мені спокійно було. Хіба я не сидів на своїх любих валізках, так чепурно, так любовно упакованих Евженем. Евжень, Лоза, рутенці... Вони, мабуть, сидять десь у цей час надворі. Рутенці, підстрижені, в дешевеньких, але чистеньких комірчиках, пускають «віци». Евжень мугикає «Варшавянку», якось кумедно випнувши нижню губу.

Пачкарі шепотілись. Про віщо? А яке мені діло: мало в людей може бути всяких справ, про які вони не хотять голосно говорити? Хай собі шепочуться. Зараз буде кордон. Ми обмотаємо ноги ганчірками і тихо, мовчки посунемось в густу, таємну тьму, намацуючи очима кожну тінь. Шелестітиме погрозливо сиве жито, в житі сонно пискне пташка, писк пташиний збудить у серці щось забуте. Тільки зорі мовчазнії, кроткі, зорі тихі, що все знають, що все бачать, сумно з ласкою дивитимуться вниз.

Вохкість поля гіркуватим свіжим пахом бігла нам назустріч. Бігла довго врівні з бігом коненят. Мені почало здаватись, що навіть занадто довго. Десять верст не так уже багато, а вже години зо дві та й більше їдемо.

- А далеко ще? - питав я кільки раз.

Пачкарі хутко озирались.

- Ні-ні, вже недалеко.

І що-разу мені здавалось, що вони занадто хапливо озирались, занадто поспішно й заспокоююче одповідали.

А конячки все тюпали. Минали межі, звертали в ярки, їхали долиною. І часто мені здавалось, що ось ми зараз станемо. Тодось тихо, глухо скаже: «тпрру... Вставайте, паничу» і ми безшумно позлізаємо. Пачкарі нахилятимуться у всі боки в позі наготовленого до скоку звіря, вдивлятимуться очима в тьму. Потім обмотаємо ноги, валізки на плечі і тихо, як тіні, посунем у тьму, таємну, погрозливу, загадкову. У тьмі десь чекають нас і друзі, й вороги.

Але коненята тюпали, пачкарі хитали у такт воза головами і часами шепотілись. І здавалось, вони скоса позирають у мій бік.

Фу, дурниці! Чого б мали подивлятись у мій бік?

- А далеко ще?

- Ні-ні, панунцю, зараз, зараз. Ось ще минем отой лісок і вже.

Я ліска не бачив, заспокоєно дивився в тьму. І вогкість поля хвилювала груди.

Але конячки так само тюпали, пачкарі шепотілись, в’йокали. Давно минули і лісок, і ярок.

Але, врешті, зупинились. Десь внизу миготіли вогники, ріденькі, убогі, як манюсінькі, забуті вуглики багаття.

- Що там? - здивовано спитав я.

- А то, пане, село... Ая, село, панунцю - дуже охоче пояснив мені Тодось.

- Село? А до чого нам село?!

- А то, паниченьку, для того, же мусимо збігти в него на хвилю, аби сі порадити з товаришами. Ая... А пан уже тут най собі побудуть. Ми хутенько.

Діялось якось все не так, як уявлялось.

Я мусів лягти з валізками в якийсь рівчак, а пачкарі поїхали в село.

З рівчака мені видно було тільки небо, густо покроплене синюватими, жовтими зорями. Деякі дрібно сміялись і сміх їхній здавався мені лукавим, щось знаючим, на щось натякаючим. «А ми щось знаємо, а ми щось бачимо. А ти ні.»

А чи не встать мені та не піти собі геть від цих моїх приятелів? Кинуть їм валізки, хай собі шепочуться.

І вернутись назад? Прийти і сказати: я злякався і кинув літературу в рівчаку, мені здалися пачкарі непевними.

Уявляю, яку міну зробив би Евжень. Уявляю широко розплющені очі Лози, посмішки. А література? А наш «Селянин»?

Тихо було в моєму рівчаку, тихо і тоскно. Дрібно й лукаво сміялись зірки, важно й помалу тягнулись хвилини лежання. Але я твердо чекав.

- Паничу! Де ви?

- Ось..

Ходімо...

В голосі щось непевне. Ох, щось неприємне, солодке, запобігливе, заглядаюче в очі.

Ну, дурниці! К чорту ідіотські підозріння!

________

Вже зовсім сіріло, як ми спустились в село. Сонні, обкутані сивим туманом ранку, стояли затихлі, мовчазні хатинки. Ще ніде не було ні руху, ні гомону. Навіть собаки спали, затишно заклавши голови під теплі боки свої. Тільки ми втрьох безшумно прокрадались по вулиці, тривожно вдивляючись в кожне вікно.

За селом зовсім розсвіло. Перед нами луг лежав, зелено-сивий, з димом туману, з сіро-зеленявою стьожкою річки.

- Слухайте! Та видно ж усе! - не витримав я.- Куди ж ми підемо. Де кордон?

- А там! - показав на річку Тодось.- Але то нічого; мовчіть, паничу.

Там, за тою стьожкою річки? Там кордон. І ми будемо його тепер переходити, під поглядами сторожі, яка ходить десь за тими сивими кущами? Що за нісенітниця?!

- Та як же це можна? Нас же побачать.

- Ні-ні, панунцю... Тут у нас це як-раз найліпша година... Ми вже знаємо. Ви йдіть, не бійтеся... Вже доставимо вас...

А очі не дивились на мене, в голосі щось хистке, непевне.

А чорт його побери, все одно, не вертатись же тепер!

Через річку мене переніс чорний. Підставив мені спину, я сів верхи, він міцно схопив мої коліна й поніс, як лантух пшениці, схиливши тільки трохи набік голову.

- А фіра є вже? - спитав я на тім боці, турботно озираючись по кущах.

- Є, там чекає… - хапаючи валізки й біжачи вперед, сказав Тодось.

Я побіг за ними. Кущі стояли непорушно. Червонів далекий край неба. Фарби ставали виразніші.

Поміж кіп я помітив віз, а коло нього постать дядька.

- Бачите? - нашвидку озирнув до мене Тодось, хитнувши на віз. А очі оббігли моє лице якось занадто пильно.

- Ми кордон перейшли вже? - спитав я.

- Уже, уже... Зараз поїдете.

Кущі стояли недвижно. На довгім просторі їх не видно було ні душі. За річкою луг синів, за лугом село. Все тихо, все спокійно. Чудно. Де ж погранична сторожа? Спить?

Але то не моє діло. Швидше, швидше б на віз.

Ось і віз. Коні добрі. О, які добрі, одгодовані коні! Клуби ситі, аж вилискують; шлеї міцні; хвости густі, розчісані. Дуже добрі коні. Віз теж. Якийсь навіть не селянський,- драбини глухі, колеса тонкі, люшні зелені.

А чого дядько так кутається в свиту та шапку на самі очі насуває? Холодно йому?

- А скоро, дядьку, доїдемо?

- Скоро...

Голос глухий.

- Скільки ж візьмете?

- Да скільки же взять з вас? Чтоп нє дорого, рублєй с п’ять?

Якось кумедно балакає... П’ять рублів? Це зовсім дешево. Якийсь недосвідчений. Ціна до Проскурова не менше десяти.

- Добре. А скільки верстов до Проскурова?..

- Скільки?..Да вьорст с двайцять восєм буде...

Що він сказився: двайцять вісім? Та тут сімдесят вісім мало!

- Сідайте, панунцю, сідайте! - раптом заспішив чогось Тодось.

Я хутко озирнувся.

- А що таке?

Та не добре тут стояти. Побалакаєте десь далі.

- А правда.

Я швидко сів на віз. Валізки були вже вмощені і я почував їх під собою. Візник мій теж забравсь на передок і взявся за віжки.

Я вийняв гроші й заплатив пачкарям.

- Цілую руці! Дай боже щастя. Най пан бог боронить панича. Щасливої подорожи!

- Дякую, дякую... Рушайте, дядьку.

Дядько рушив. Пачкарі хутко пішли в протилежний бік.

Я вмостився, глибоко зідхнув і з полекшенням озирнувся. Ну, кінець, їдемо вже.

Чудесний ранок! Сонце ось-ось вийде. Небо свіже, червоне, оранжеве. Повітря легке, чисте, хоч пий. Який комічний візник, все кутається, в такий ранок...

Але куди ж він на кущі їде?! Там же мусить бути лінія кордону. От маєш, ще як-раз в пазурі пограничникам завезе.

- Куди ж ви, дядьку, їдете? Хіба ж туди дорога на Проскуров?

- А ну-да, туди...

- Та що ви, бог з вами... У другий бік звертайте! Та це ж як-раз лінія.

- Нєт... Я добре цюю дорогу знаю... Она как-раз цяя самая...

Що за ідіот такий?! «Цяя самая»...

- Та що ви кажете?! Ви не туди, я вам кажу, їдете... Повергайте назад...

- Да нєт... Ето цяя самая дорога.

І не повертається навіть!

Голос який глухий, мова ідіотська, роблена, шапка на самих очах, зігнувся, жене коней. Кущі вже зовсім близько.

Що за мара попалася?! Він мене як-раз завезе! Е, йолопе чортів!..

І тільки я хотів схопити його за плечі, щоб шарпнути й вихопити віжки, як за спинами нашими вмить щось скажено заревло:

- Стой!! Стой!!

Я озирнувся. Блискавкою мигнули штики винтовок із кущів.

- Поганяй!! - рявкнув я скажено і зо всеї сили гепнув кулаком у спину дядька. Але дивна річ: він замість поганяти, злякано озирнувся і, весь затрусившись, почав голосно плакати, щось белькочучи.

- Стой!! Стой!! - неслось за нами і я чув топіт багатьох ніг за возом. А коні, як на злість, ще тихше чомусь пішли.

Я засунув руку в кешеню. Револьвер заплутався в хустку до носа і, що більше я спішив, то більше не міг витягнуть його.

І раптом на обох своїх руках я почув залізні клещі. На возі з обох боків сиділо вже два салдати і, захакавшись, люто дивлячись на мене, душили мене.

Коні стали. З кущів бігли пограничники з револьверами, винтовками, шаблюками. Між ними дві чи три офіцерські постаті...

Друкований текст для вичитування взято з: В. Винниченко. Твори. Том 5. Видання перше. Оповідання. Кооперативне РУХ видавництво, Київ,1927.

Книга оцифрована в рамках проекту «СУСПІЛЬНЕ ОЦИФРУВАННЯ». Вичитування тексту: Дарья Шилова.

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.

© Форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2022