ОПОВІДАННЯ

ДИМ

Різдвяна казка

Ласкавий читачу мій, розкажу тобі казку. Я знаю, ти звик на різдвяні свята послухати казки; я знаю, ти й без свята завжди охочий до неї; ти завжди, як пелюшками дитину, любиш обгортати свою душу казками й колисати її, наспівуючи про чудодіїв-котів, що навівають солодкі сни. Я знаю, ти завжди охочий обгорнути своє серце в найбрудніше дрантя, щоб захистити його від суворого вітру життя.

Обгорнись же моєю казкою - вона тепла, як те дрантя, яким обгортаються старці; вона тепла, як залізо кайданів; вона мелодична, як пісня страждання й неволі.

Слухай же, ласкавий читачу, моєї казки.

Діялось це... діялось це не тоді, як людей було трохи, а тоді вже, як було їх багато, дуже багато; і не тоді це діялось, читачу, як по річках та ставках текло молоко та меди, а як в річки та ставки текли морями кров, та сльози, та піт.

З цього, слухай же, й почалося все. У тих місцях, читачу, де падав цей піт, ці сльози, ця кров, там стала земля парувати. Стала земля парувати, стала та пара здійматись угору, стала рости і зробилася з неї великая хмара, хмара Життя. І де більше лилось того поту, тих сліз, тої крови, то все більше росла тая хмара, великая хмара Життя. А як дійшла вона до своєї пори, то родилося з неї двоє дітей, двоє синів Життя: Вперед і Назад.

Родились вони. І як тільки родились, так стали люто ворогувати між собою, стали люто битись вони між собою, ці сини Життя: бо те, з чого плакав Вперед, з того Назад сміявся, а з чого співав Вперед, з того Назад лютував. Бо Вперед любив сонце, боротьбу й людей, а Назад... Що любив Назад? Що ж, як не те, що боїться сонця, боротьби й людей.

Бо Вперед любив сонце, боротьбу й людей; а через це він встромляв цим людям у груди замість серця пекучі жарини, він давав їм неспокійні, колючі думки, хльоскав їх голодом і страхіттям Життя, він вливав їм у жили жагучого раювання побід, боротьби, гнівом і гордістю очі запалював їм - і ці люди йшли, і тяглися за ним, і раділи, і страждали.

А Назад виймав людям серце, клав на місце його холодну, ненажерливу жабу, яка глитала радощі Життя, глитала вогонь його та світло і завжди була холодна та чорна. Назад обгортав людей золотом, він обковував їх цим трухлявим отруйним золотом, яке боялося сокири думки. Він обкурював людей чадом лінощів і спокою, і люди боялись руху і праці, боялися великого хвилювання. Через це вони любили Назад і не любили окутаних злиднями, неспокійних, гнівних людей Впереда.

Через це люди бились, через це лилась кров, і сльози, і піт, якими годувалися жаби людей Назада. І де більше лилось цього всього, там більше росли та бились Вперед і Назад, ці сини Життя.

Отож, читачу, в одній країні, де не молоко текло в річках, а кров у річки, там боролись між собою ці два сини Життя.

Ох, люто боролись вони! І був зверху то Вперед, то Назад, то знову Вперед, то знову Назад. І коли перетягував Вперед, то сонце весело сміялось, і ставала весна, і каміння цвітом цвіло, і риби співали, мовчазні, полохливі риби. А коли перетягував Назад, то ставала тьма і сонце ховалось. А в тьмі лютувала негода, в’яли квіти Життя і люди гризли людей. Люди хапали младенців і головами їх били мокрі з крови каміння; люди пороли черева матерів і волочили кишки їх, топчучи ногами; люди за хвилину вбивали сотні людей. І піднімалась до байдужого неба кривавая пара, і чад душного страждання стелився по землі. І чад той дурманив розум і люди сами гризли собі серця, точили свою кров і в страшеній тьмі ворогів обіймали, а друзів душили.

О, я знаю, читачу, ти не віриш мені. Не вір і не бійсь, мій читачу - це ж казка, це тільки казка, це ж тільки в казках бувають страхіття. Не бійсь і не думай, бо як вдумаєшся, як схочеш збагнути все страхіття цеї казки, то запалиться спокійне серце твоє і згорить брудне та тепле дрантя його і стане воно болючою червоною жариною. І не будуть коти-чудодії навівати тобі більше спокійних снів після смачної святочної вечері.

Отож слухай, читачу: в один такий час, коли в тій країні стояла чадна тьма, коли пугачі пугали на темних могилах і гордо ходив по змордованих трупах Назад, цей Назад зустрівся з Впередом.

- Ну? - посміхнувся Назад.- Скоряєшся? Чи ще хочеш битись?

- А хіба на землі нема вже ні радощів, ні мук, щоб я не схотів більше битись? - промовив Вперед.- Хіба вже всюди у грудях червоні пекучі жарини згоріли на сірий байдужий попіл? Хіба скрізь уже розум людський, це просторе і хмарнеє небо, де б’ють вогневі блискавиці, зійшов на стояче, тягуче болото, де ледве ворушаться черви-думки?

- А що, як скрізь? - скрикнув Назад. 

Вперед посміхнувся.

- Ну, а що, як скрізь? Скоряєшся тоді? - жадно повторив Назад.- І будеш служити мені?

- Скоряюсь і буду служити,- промовив Вперед.

- Добре! Коли так, то ходім. Ходім, я покажу тобі тих, у яких були великі, найбільші жарини. Я покажу тобі тих, які блискали попереду всіх вогневими блискавицями. Найкращих твоїх покажу. Гляди ж!

- Ходім...- посміхнувся Вперед.

І вони полетіли.

Небо ночі з морозу було темне, глибоке, а зорі розчервонілись і весело-дрібно підстрибували, щоб зогрітись. Внизу спала земля... а може й не спала, а тільки думала щось велике й таємне. Села, вбогі на радість, багаті на сльози, обідрані села скорчившись лежали в ярах та балках, мов старчата в рівчаках, силкуючись нагріти собою своє тоще, нещасне тіло. Фуга гралася снігом і сипала ним із степів на беззахисні села, не знаючи, що їм і так занадто холодно.

Вперед і Назад зупинились над городом. Він не спав і горів різними вогнями, пускаючи од себе в темне небо широке, срібне сяєво. На краю його, аж у полі, там, де не було його веселих вогнів, стояв темний великий будинок. Наче виштовханий од себе тими будинками города, самотою стояв він і злісно вишкіряв на них довгі ряди своїх вікон. Обведений високим муром, він, одгородив себе від тих веселих, скупчених будиночків і понуро мовчав. Круг стін його ходили якісь люди з залізом для вбивання й часами нудливо, пронизувато свистіли. День-у-день вони ходили, і свистіли, і пильно дивились на всі боки, й не підпускали нічого живого до мурів самотнього будинку.

- Дивись тепер! - сказав Назад.

І Вперед став дивитись.

Стіни стали, як скло, весь же будинок і все, що було там у ньому, стало видно, як на долоні.

Знаєш, читачу мій, ти цей будинок? Це - не будинок, це - скриня, здоровенная, мертвая скриня, зроблена з каміння, старого, промоклого слізьми каміння. А вся ця скриня поділена на клітки, схожі одна на одну, як один арештантський халат на другий; по клітках же тих усе люди, і люди, і люди. Повна скриня людей, стара, прокопчена муками скриня!

Став дивитися Вперед і став впізнавати він тих людей за тих, які йшли за ним, які мали у грудях червоні, пекучі жарини.

І побачив Вперед, що не було їм у грудях жарин тих; не було замість серця ні жарин, ні попілу, а був тільки... дим, густий, бурий, гнітючий дим. І бачив Вперед, як цей дим піднімавсь їм у голови, і видно було йому, як від цього чаділи їх думки, як мляво вони рухались; видно було, як бились вони, ці думки, об стіни кліток, як товкались одна об одну, як від цього вони обтирались, робились маленькими, плесковитими, нікчемними. Дим цей проходив людям у кров і рухи їм були безживні, байдужі, ліниві, а на блідих, сірих обличчях не сміялася ніжність, не світились вони раюванням. Ах, Вперед бачив, що дим цей пройшов їм у очі, у їх тверді, блискучі, горді очі, і від його вони стали п’яними, тупими, темними.

І мовчки дивився Вперед, як тупо рухались ці люди в клітках своїх, як мляво бились їх думи об стіни цих кліток, безсило падаючи назад, у задимлений мозок. Мовчки дивився він, як стіни кліток насували на людей, стискували, мов пресом, їх груди і груди стискувались болем, а з них видушувались сльози; і сльози ті падали на серце, шкварчали на жару його, і від того йшов отой дим. А з диму того часами запалювались і гасли вогники, вогники одчаю, маленької злости, маленького суму, поганенькі, смердючі вогники, од яких тільки чаділо. І не бачив Вперед тих ниток вогневих, що в’язали, вздимали колись вогонь їх жарин, а були це люди самотні, кожний сам по собі, кожний чужий до всіх.

І тупо, мляво рухались, кишіли, як черви, ці люди, в яких замість серця були колись у грудях червоні, болючі жарини.

І мовчки дивився на них Вперед.

Тоді посміхнувся Назад і спитав:

- Ну, що? Де ж їхній жар?

- Я не бачу ні жару, ні попелу,- тихо промовив Вперед.- У них в грудях дим, їм треба вітру.

- Хіба ти хочеш, щоб вітер розметав попіл?

- Я не бачу ні жару, ні попелу,- сказав Вперед.

- Ти не бачиш? Ну, ходімо до них ближче, я покажу тобі цей попіл. Ходім.

Стіни скрині стали знов кам’яними, брудними, продіравленими рядами заґратованих вікон, з яких вибивалось безсилеє, млявеє світло. Знову видно було, як ця скриня, ця голова величезного страховища, злісно вишкіряла свої жовті зуби, ждучи, щоб глитнути веселі вогники города.

Назад і Вперед незримо пройшли порожнім подвір’ям і ввійшли через замкнені грубі двері у скриню. Темними сходами, по яких бігала луна, пройшли вони до других замкнених дверей і безшумно пройшли і крізь їх. Опинились вони в довгій, низькій норі, в якій не було нічого, крім рядів замкнених дверей з обох боків, двох лямп на стелі, що понуро переморгувались між собою з двох кінців її, та одного чоловіка з пучком ключів за поясом. Чоловік цей сидів у кутку й тупо дивився перед себе і круг його застигла тиша, таємнична, важка, а на тлі її десь виривались приглушені стінами звуки людських голосів, і вітер, заблудившись у коміні, безнадійно й жалібно плакав за волею.

Назад і Вперед безшумно підійшли до замкнених дверей, незримо пройшли крізь їх і стали в одній із кліток. Сіра й гола, як череп порожній, вона дивилась в темну ніч своїми двома вікнами-очима й мовчала. З обох боків їй були широкі й довгі помости, на яких лежали й сиділи люди, а посередині стояв довгий, голий і старий, як спорохніла домовина, стіл. На домовині цій стояла лямпочка, нещасна, підсліпувата, як знівечена життям бабуся, і боязко, несміло блимала своїм світлечком, мов залякана тьмою, що насувала на неї з кутків черепа. А коло неї сиділо троє людей: двоє з їх совали якісь чорні й білі баньки по столі, на якому були намальовані квадратики, а третій з широкими щелепами й смуглявим, як стара кістка, лицем дивився на їх руки й квадратики. І у всіх трьох обличчя були тупі, мляві, байдужі. А по клітці від стіни до стіни ходив хлопчик, рум’яненький, кучерявий хлопчик з дитячим легким пухом на щоках і... недитячими тяжкими кайданами на дитячих ногах. Він ходив, розкорячуючи ноги, а кайдани теліпались йому коло цих ніг, бились об їх і різко, без ладу брязкотіли.

На помості ж лежали темні постаті людей, а на головах їх лежав важкий, незграбний сон і тупо давив ці голови до помосту.

Череп мовчав, а в ньому, як скрегіт зубів його, брязкотіли кайдани кучерявого хлопчика.

Хлопчик часами ставав, поправляв пояс, до якого чіплялись кайдани, і придавлював в очах блиск гордощів і задоволення. Потім знову ходив, знов слухав, як бряжчали кайдани. А в кутку на помості лежав чоловік з блідим лицем, і не придавлюючи блиску очей своїх, також слухав той брязкіт кайданів. І бачив Вперед, що той брязкіт через дим не доходив до вух серця їх і не могли вони почути, про що брязкотіли кайдани; не могли вони почути, як брязкотіли вони про те, яка тепла кров у цього хлопчика і як любо їм, цим холодним кайданам, пити кров цю дитячу. Вони не могли бачити, як вип’ють ці кайдани рум’янець і блиск очей хлопчика, як одпадуть з його ніг вже тоді ці дві залізні, холодні гадюки, коли не буде вже більше у хлопчика теплої, любої крови.

І бачив Вперед, що не було вогневої нитки між ними, а був тільки дим, а в диму горіло по вогнику: один вогник задоволення, а другий поганенький жовтий вогник роздратовання.

Хлопчик знову зупинився, поклав ногу на лаву і, неначе поправляючи, став гратись блискучими, міцними гадюками. Залізо брязкало різко, дзвінко, огидливо.

Жовтий вогник спалахнув у грудях блідого чоловіка й раптом виштовхнув цілий пук слів:

- Годі вам брязкати там своїми ідіотськими кайданами! Що це таке справді? Давайте ж спокій нам.

Хлопчик перестав гратись і, повернувшись до блідого чоловіка, здивовано спитав:

- Що таке?

- Таке, що ви надокучили з своїми кайданами! Спати через вас не можна. Дістали, то й лежіть тихо, а любуватись нема чого.

Ті, що сиділи за столом, ті, що мертво лежали, заворушились і стали дивитись до блідого чоловіка. Хлопчик ніяково посміхнувся і зняв ногу з лави.

- Хай пограється,- байдуже-насмішкувато вилетів з темного кутка чийсь голос.- Він як родився, все ждав їх та аж тепер дістав.

Хлопчик сів на лаву і, почервонівши, мовчав.

І бачив Вперед, як стиснулись груди йому, як видавили вони гарячу сльозу, і сльоза та впала на серце, і прорізала великий слід у йому. І клубом піднявся дим у грудях йому.

А чоловік з блідим лицем устав з помосту й заходив по клітці, злісно одкидаючи з лоба блискуче волосся.

- А ви теж не ходіть! - раптом вилетів од помосту новий голос.- Чого ж сами стукаєте ногами?

- Інтеліґентам можна,- засміявся насмішкуватий голос.

Чоловік з блідим лицем ходив, одкидаючи з лоба волосся, не дивлячись туди, звідки вилітали голоси; він пильно дивився собі в груди, де горів жовтий злий вогник.

- Інтеліґентам усе можна,- задумано сказав чоловік з смуглявим, як стара кістка, лицем: - їм усе можна, так усе можна, що вже й кайданами не брязкай. А робочий... Плювать на робочого... Він звик свинею жити...

- Правильно...- тупо сказав його сусіда й посунув рукою чорну баньку.

- Ви говорите дурниці! - глухо сказав, не зупиняючись, чоловік з блідим лицем.

- Та звісно, ми - дурні, не вчились. І справді дурні, що не вчились, а робили весь вік, щоб ви могли вчитись...

Тоді чоловік з блідим лицем зупинився, ще більш поблід і почав говорити.

І бачив Вперед, що він говорив те, що йшло йому від жовтого вогника й диму. І бачив Вперед, як ці слова, нагріті жовтим вогником і прокоптілі димом, влітали в мозок і груди тим людям, а в грудях тим людям починали горіти теж жовті, злі вогники і вогники ці виштовхували з язика колючі, ущіпливі слова, несправедливі, смердючі. Слова ці гасали по клітці, поганили повітря, і важко стало дихати від їх.

- Ну, що? Де їхній жар? - спитав Назад Впереда.

- Дим їм у грудях...- сумно промовив Вперед і пішов з тої клітки.

- Ти - або впертий, або сліпий! - сказав Назад і повів його в другу клітку.

Тут теж боязко блимала залякана лямпочка й теж повзла на неї тьма з кутків клітки. Люди ж ходили, сиділи, лежали, і всі вони не мовчали й не балакали, а тупо дивлячись поперед себе, роззявляли роти й виштовхували з грудей довгі, голосні низки звуків. Вони співали.

І бачив Вперед, що темно було їм у грудях і не було в них навіть вогників, а тільки дим.

Вони співали про Впереда й Назада, двох синів Життя; але не горіло їм світло у грудях. Вони байдуже, мляво й тупо співали про пекуче горе, про радість побіди, про батька двох синів Життя. Вони палкі слова гніву, горді слова боротьби обгортали сірими, крикливими низками звуків і мляво, одноманітно виштовхували їх у клітку. І слова ці, ці іскри вогневі, що втягають в єдине полум’я жарини сердець, ці горючі слова не гріли їм серця задимленого, не кололи мозку сплячого: вони бились об стіни клітки й верталися в вуха цим людям холодним порохом. А люди знов виштовхували їх, волочили їх задимленими вустами, і не горіли від їх, і не чули їх. Вони співали.

І страшно було від цього в цій клітці, як від мертвяків, що з блідо-холодними лицями танцюють своїми задубілими, безживними ногами палкий, жагучий танець Життя.

- Ну, що? Де їхній жар? - спитався Назад.

- Дим їм великий у грудях...- сумно промовив Вперед і тихо вийшов з тої клітки.

- Ти - впертий! - з досадою скрикнув Назад і повів його в третю клітку.

___________

Тут було шумно, люди не лежали мертвими трупами і тьма наче одсунулась у кутку, боячись крику. Ці люди рухались і рухались думки їх. Думки їх напружено пнулись, робились гострими і цупко хапались за кожне слово, що літало в цій клітці. Тут балакали й змагались про двох синів Життя, Впереда і Назада.

- Для побіди народу треба насамперед його з’єднання! - з притиском і запалом говорив один з тих людей, шарпаючи себе за борідку.- Треба кожну прояву життя його використовувати для цього. Треба кожний атом сил його бережно збирати і складати докупи. І от з цього погляду я не можу признати певною тактику наших противників. Ні, помиляються ті, що думають, ніби сила народу в тому, щоб заплющувати йому очі на Життя. Ми бажаємо повного життя, ми бажаємо повного щастя, треба ж і повними силами здобувати його!..

Він говорив з притиском і запалом, подивляючись часом на чоловіка з кучерявим чубом, що ходив по клітці і злісно ловив його слова, покручуючи вуса. Чоловік з кучерявим чубом хапав ці слова, поспішно, як яблука, перевертав їх туди й сюди і, знайшовши гниле місце, злорадно одкладав їх убік. А чоловік з борідкою подивлявся на нього і злісно посміхавсь.

Вони змагались про Впереда й Назада, про з’єднання людей Впереда, але бачив Вперед, що сами вони, були самотні і кожний був чужий кожному. І бачив Вперед тільки дим їм у грудях, а в диму блищали маленькі вогники злости; і не бачив Вперед там тої жарини, яка випіка роздратовання й горить великим гнівом і великою злістю. І бачив Вперед, що не за нього бились і гризлись ці люди думками, а з диму гнітючого, за злість свою маленьку.

Чоловік з борідкою скінчив і почав говорити чоловік з кучерявим чубом. Він виймав гнилі, одкладені вбік слова і став шпурляти ними в лице хазяїну їх. Він обливав їх піною свого задимленого маленького роздратовання й ляпав ними в лице противникові. Він злорадісно посміхавсь і шпурляв своїм роздратованням у лице противникові; і противник від того кусав його поглядами, а в клітці - стояв сміх і крики.

І бачив Вперед, що не за нього бились ці люди думками.

І довго говорив чоловік з кучерявим чубом, а чоловік з борідкою лежав на помості й не рухався.

- Одчиніть вікно! - раптом крикнув чийсь голос.

- Не треба!.. Холодно...

- Одчиняйте...

- Не треба!..

Хотіли й не хотіли, крики змішалися, сміх з роздратованням, а чоловік з кучерявим чубом нетерпляче ждав.

Тоді чоловік з борідкою, що лежав і не рухався, підвівся й сердито сказав:

- Я не дозволю одчиняти вікна. Я - хворий. 

Тоді той, що ждав, той, що хотів, щоб його слухали далі, рішуче підбіг до вікна й одчинив його настіж.

І побачив Вперед, як в грудях противника його спалахнув злий вогник і з вогника того стрибнуло слово:

- Поганець!

І слово це встрибнуло в груди чоловіка з кучерявим чубом, ввірвалося в дим, запалило жовті вогники і струсило кров йому. І бачили всі, що були там, як замахнулась рука чоловіка з кучерявим чубом і з ляскотом впала на лице чоловіка з борідкою.

І тихо стало. Десь далеко із темної ночі бігли в клітку крізь вікно звуки життя, і холодно дихав мороз білою парою.

І видно було Впередові, як у грудях тим людям в диму загорілися вогники сорому й шугнули гарячою кров’ю в лице. Мовчки сів ударений чоловік і серед мовчання ліг головою вниз на поміст.

- Ну, що? Де їхній жар? - спитався Назад.

- Дим їм у грудях, великий їм дим,- сумно промовив Вперед.

- А попелу не бачиш?

- Я не бачу ні попелу, ні жару. 

Тоді злісно і мовчки схопився Назад і потяг Впереда ще в одну клітку.

___________

Тут теж було шумно, тут також сміялись, але не сміхом радощів, не тим сміхом сміялися тут, що пада росою на висохлу душу, а сміхом диму - сухим і крикливим. Серед клітки ж і сміху стояв чоловік у чорній сорочці. Стоячи й похмуро дивлячись униз, чоловік говорив:

- Ви, товаришу-старосто, обижаєте нашу камеру... їй-богу, обижаєте.

- Ну, от! - нетерпляче скрикнув чоловік у чорній сорочці.- Ще один! Ви дасте мені спокій сьогодні, чи ні? Чого вам треба?

- Нам треба, щоб ви той, щоб ви по совісті робили. Ви он другим даєте всякі пундики, а нам оселедці та оселедці... Який же тут порядок? Комуна - так значить треба, щоб усім нарівно, а ви як інтеліґенту, дак що лучче, а нам мужикам що гірше. Або от папіросники. Ви дали нам три папіросники на всю камеру, а ті забрали у власність і не дають нікому... Що ж то за комуна така? Соціялістам так не годиться робить...

- Товаришу, і при соціялізмі будуть власники на папіросники! - зачувся ззаду крик і сміх.

- Та мовчіть ви там, ради бога,- з досадою озирнувся чоловік у чорній сорочці.- Що вам, товаришу, треба од мене? Що? Я несправедливо роздаю їжу? Обижаю? Ну, то вибирайте собі другого, хай робить краще... Годі... Що вам треба? Папіросників? Нема! Тютюну? Нема!.. Нічого нема, бо з волі нічого нам не дають.

Чоловік у синій сорочці вислухав і знов, потупившись, почав:

- От у сусідів смажать собі м’ясо... Бо вони не оддають його в комуну... А ми що... мужики, нам м’яса не носять.

- Ну, то ріжте мене і смажте! Ріжте! Нате, ріжте!..

У клітці засміялись.

Чоловік у синій сорочці підвів голову і, видно було Впередові, як світились йому очі тим жовтим вогником, що спалахнув у грудях, і вогник той заговорив:

- Та ви не кричіть! Не злякаєте. Краще б поменше собі крали нашого м’яса... Інтеліґенти! Ач! На волі дак лізуть до нас і братами звуть, а тут... Буржуї!

І повернувшись, вийшов чоловік з тої клітки, а серед неї зачувся сміх і гнівні викрики.

___________

- Ну? Ще чого тобі треба? - спитався Назад.

- Мені треба вітру для них. Дим їм у грудях, не видно за димом ні жару, ні попелу,- промовив Вперед.

- Ти хочеш, щоб вітер розметав їх попіл?

- Хай розметає, хай краще нічого, ніж попіл!

- Ти впертий самохвально! - скрикнув Назад: - ти не хочеш бачити попелу, ти не хочеш бачити сили моєї. Дивись, ти - самохвалько: я сонце їх мрій примусив сходити на заході й заходити на сході; їх власним вогнем я запалив їх сльози і з того вийшов попіл і дим; я зробив їм так, що вони сами наступили ногами на свою душу й розривають її, не відаючи того. І ти ще не бачиш сили моєї?! І ти ще битися хочеш зо мною? Не ти, а я - коханий син Життя, і ти служитимеш мені, а не я тобі!.. Скоряйся ж!

- Скоряється той, хто не любий Життю,- промовив Вперед.

- А ти любий Життю? - засміявся Назад.- Самохвалько сліпий, ти поглянь: ти насипав їм жару у груди, ти хотів усі жарини людей цих у єдине полум’я скласти, ти огиду до бруду Життя надихав їм у душу, ти вливав їм у жили гордої крови... І поглянь же, поглянь, що зробив з ними я, з тими твоїми людьми: твій вогонь не пече вже їх і їм холодно й нудно від його; твій вогонь не згромаджує їх, а одштовхує тільки. Вони розірвали єдину душу на шматки і шматки ці гризуться, б’ються з собою. Не гніви ж Життя і скоряйся!

Так промовив Назад, а Вперед одповів.

- Скоряється той, хто не любий Життю. Я не бачу ні жару, ні попелу, тільки дим їм у грудях. Хай Життя дасть нам вітру, хай побачу я, що за димом лежить.

- Що ж? Хай дасть нам вітру Життя...- посміхнувся Назад.

І поклали вони полетіти до Життя і прохать в його вітру. Тут Життя не могло часто бувать, у цій мертвій, задимленій скрині. Воно було там, де рождались, раділи, боролись, вмирали. Туди й полетіли вони.

І Життя їм сказало:

- Вертайтесь назад і чекайте: буде вам вітер. 

І вони повернулися ждати вітру Життя.

___________

Чи довго, чи коротко літали вони, але коли прилетіли назад, то скриня так само стояла, вишкіривши зуби на вогні города, і понуро свистіли під стінами круг неї закутані люди з залізом для вбивання людей. Так само задимлені люди кишіли у скрині, так само стояв їм у грудях той дим і не видно було за ним ні жару, ні попелу. І думки їхні бились об стіни і стирались, і тупіли, а мляві очі не горіли життям.

Стали ждати Назад і Вперед.

Тупо минали повз них неживі, однакові дні неживої та жадної скрині. І бачив Вперед, як приводили їй нових людей з жаринами в грудях, бачив, як вона жадно глитала їх, терла, гризла їх своїми загартованими зубами; і падали їм сльози на жар той, і гасли жарини, і дим наставав їм у грудях.

Усе бачив Вперед і ждав вітру Життя; а Назад глузував. І глузуючи, він обсипав тих людей дощем страждання, дихав на їх вітром гноїння і сміявся. Щодня з тої скрині виводили в город кількох з тих людей і водили до людей Назада. Вертаючись вони тягли за собою великії, довгії муки. Але тупі з того диму, вони не одривали тих мук тут же разом зо своїм серцем, вони не вмирали тут же з полум’ям гніву у грудях з жагучою злістю боротьби, а довгими ночами старались гострі, колючі думки про ці муки обтерти, обгладити і спокійніше вкласти в темному кутку задимленого розуму. Вони приносили від людей Назада ганебну смерть і тупо ждали її гидких обіймів.

І темної ночі люди Назада вели їх за стіни і смерть обіймала людей Впереда холодною шворкою круг шиї й давила. Вітер гув їм над вухом свої безглузді, брехливі пісні, а скриня злорадісно вишкіряла на них свої заґратовані зуби. Люди ж, ті задимлені люди, з млявими очима, стурбовано озирались на хвилину круг себе, слухали страшний скрегіт смерти і знову тупо кишіли, через хвилину забувши вирваних од їх і задушених.

А коли до них приходили, щоб побачитись, люди з города, свіжі й чулі, і задихаючись від смраду їх скрині, дивились з болем і жахом, ці люди, задимлені люди, з нудьгою й досадою сміялися з їх.

І сумно дивився Вперед, а Назад реготавсь.

___________

Ти не віриш, читачу,- я знаю. Не вір же й не бійся, бо це тільки казка. Слухай же далі.

___________

Люди кишіли. Для чого? Так собі просто кишіли та й годі, без мети й без роботи. Уся ж мета, вся ж робота їх була в тому, що всі вони... ждали. Кишіли і ждали, кишіли і ждали. Вдень вони рухались мляво і тупо, ніч же... Ох, ті ночі, безкраї, задимлені ночі! Ночами горіли їм більше пекучії вогники туги і суму; ночами їм падали найбільшії сльози у серце. Вони ж їх любили, ці ніжні й пекучії вогники суму і туги. Та дим забивав їх, ці ніжнії вогники, і тупо кишіли ті люди і ніччю. Хмуро темніла у тьмі жовторотая скриня, тягуче свистіли круг неї самотні, закутані люди. Ночі, безкраї задимлені ночі, плили над несплячими. А небо, читачу,- те небо, де живе справедливість і правда, кара неправді,- те небо читачу, байдуже темніло й мовчало.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Часами з їх одбирали маленький гурток, приводили з другої скрині і разом усіх виряджали в далеку дорогу. Вони оживлялись, складались, будили поснулі надії, прощались і йшли. Ішли з цеї скрині у другу, а з другої в третю й губили в далекій дорозі поснулі надії. А ті, що зоставались, співали в дорогу їм горді і гнівні пісні тупими, безживними голосами, ті, що зоставались, будили на часину й свої задубілі надії, а потім... кишіли в диму.

І не видно було за тим димом ні жару, ні попелу. 

І сумно дивився Вперед, а Назад глузував.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Але раз... Так, це було, мій читачу.

Скриня вже спала. Хитра й жадна, вона спала з вишкіреними напоготові зубами. У норах її, глухо ступаючи, ходили люди з ключами, а в клітках трупом лежали задимлені люди. А по людях ходив млявий, тупий, як сами всі вони, задимлений сон.

Раптом на дворі, де тільки свистіли закутані люди, клацнули двері, забрязкали, і гомін голосів, перемішаний з топотом ніг і залізним, гучним брязкотом кайданів, залунав по подвір’ю. Задимлені люди прокинулись і деякі мляво стали дивитись у вікна в подвір’я; деякі, менше задимлені, кричали й питались - і крик, і шум став на подвір’ю.

- Здорові були!.. Куди?.. Нема!.. Що?.. Хто!.. Давно!.. 

«Бряззь!.. Бряззь!.. Бряззь!..» - кричали кайдани й собі, дзвінко, різко, бадьоро.

І помалу став гомін стихати. Впередові ж видно було, як гурток тих людей із подвір’я пройшов у скриню і довгою темною низкою посунувся по сходах. Весело дзвякнув дзвінок у норі, мов радий розігнати застиглу круг його гнітючую тишу. Чоловік з ключами одімкнув двері і в нору всунулась низка людей, розбиваючи тишу дзвоном кайданів. З ними був чоловік Назада. Він повів їх у ту клітку, де був чоловік у чорній сорочці, й покинув їх там. Ті, що були в тій клітці, тупо й байдуже зустріли і брязкіт кайданів, і жваву розмову нових. Чоловік у чорній сорочці почав розпитувати їх.

- Давно в дорозі? Багато всіх? Їсти хочете? 

Вони хотіли їсти і їм дали. Вони їли, озирались круг себе, відповідали й говорили про минулі, про будучі страждання з діловитими лицями спеціялістів страждання; вони з інтересом питались про тутешні страждання і, зневажливо посміхаючись, виставляли страждання других скринь. А люди цеї клітки ображались і боронили страждання своєї скрині.

І сумно дивився Вперед, а Назад... а Назад реготавсь.

___________

Нових записали в книжки, проставляючи, хто і як і куди йшов: чи туди, де тільки болото й хвороби; чи - де ліс, і болото, і хвороби; чи туди, де нема ні лісів, ні болот, а тільки хвороби, страждання і смерть. Вони одповідали діловито й байдуже.

- Який раз у тюрмі?

- Шостий.

- Каторга?

- Каторга.

- Скільки?

- Вічна.

Потім другий, третій, четвертий. Питали їх, вони одповідали, але не бачив Вперед ні в тих, ні в тих у грудях нічого, крім диму.

Потім їх розвели по клітках, вони примостились на помостах, підгорнули кайдани і знов тупий і млявий сон заходив по понурій скрині. На подвір’ї ж тягуче, тужливо свистіли самотні люди.

Тільки ж став зазирати у вікна сірий, похнюплений ранок, вони вже почали ворушитись. У норі загрюкали двері, зачулися крики, гомін, гармидер. На столах уже стояла їм їжа, вони спішно запихали її в себе, збираючись знов у дорогу. Знов їх розпитували, вони знов коротко відповідали про довгії, дальшії муки й довго розпитували про ближчі й короткі.

- Скільки вас усіх сьогодні йде?

- Двадцять два. Дві жінки, одна в кайданах. А не знаєте, чи тут набивають зразу наручники, чи потім?

- Жінка в кайданах? Та що ви?

- Нуда, в кайданах. Одягають тут наручники? А коли виходять, то...

- Куди ж цю жінку? Теж у каторгу? На скільки? Як звуть?

І бачив Вперед, як у мляві мозки задимлених людей ввірвалась ця думка і стала неспокійно і гостро товктися об другі думки; і бачив Вперед, як думки ці й собі стали рухатись жваво, неспокійно, а очі їм стали глибшими, стурбованими, напруженими.

Прийшли люди Назада і стали виводити тих, що йшли у далеку дорогу. За ними ж пішли ті, що тут зоставались, а йдучи, вони, як звичайно, співали дуже голосно безживними голосами горді і гнівні пісні.

Але не бачив Вперед їм у грудях жарин їх пекучих.

На подвір’ї всі зупинились і стали прощатись. Небо хмарне і темне було і літали веселі, пухкі сніжинки; вітрець грався з ними. З вікон кліток співали, й кричали, й махали інші, ті - що тут зоставались.

Люди Назада нетерпляче і з досадою ждали кінця тим прощанням. А ті, що йшли, з клунками на плечах, з надіями в очах, кричали, махали шапками і зникали в воротях за людьми Назада.

Ті ж, що зоставались, стояли купою і співали їм у дорогу свої гнівні пісні.

І не бачив Вперед їм у грудях жарин, а Назад посміхавсь.

Але в цей час розчинилися другі двері похмурої скрині. З тих дверей вийшли люди Назада, за ними ж ішли ще одні люди Впереда, що йшли у далеку дорогу. Вони йшли і кричали собі щось до вікон, махали руками, і руки були їм маленькі, а крик був тонкий, голосний. То йшли жінки - люди Впереда. І попереду всіх ішла одна з їх, висока й рівна. І очі дивились їй твердо, а ноги ступали хистко, бо плутались вони в довгій і сірій одежі. Від ніг же тої жінки глухо і страшно дзвякав брязкіт заліза.

- Жінка в кайданах!! - пронеслося по тих, що, стоячи купою, співали в дорогу. І затихло в подвір’ї.

Співи притихли. Темнеє небо поблідло, веселі сніжинки злякались, шугнули, і вітрець занімів. А жінка йшла, і глухо, і страшно клацало в неї під довгою одежею. І люди Назада, як вовки, злісно й напружено озирались на неї й тих, що співали та напруженими очима впивались у постать жінки в кайданах.

- Прощайте, товариші! - озирнулась до вікон вона і, посміхнувшись, махнула рукою. І глухо дзвякнуло в неї з-під одежі сірої.

І побачив Вперед, що той брязкіт глухий, повзучи з-під одежі, вставав, розроставсь і з страшенною силою, з вітром скаженим летів на напружені постаті тих, що стояли.

Небо зблідло і ждало. Жадно ждав і дивився Вперед; напружено, злісно спішили люди Назада.

Жінки йшли і кричали,- прощались, а попереду всіх, хистко ступаючи, глухо дзвякаючи, йшла помалу жінка в кайданах. 

Небо зблідло і ждало.

А Вперед... жадно бачив Вперед, як той брязкіт глухий розростався і дув великим вітром у груди на дим. І хитався той дим, а з-під диму - ах! побачив Вперед, як з-під диму червоно горіли жарини!

Брязкіт дув і стурбовано дим хилитався, і тікав, вилітав бурий дим із грудей, із душі, із мозку цих людей. А в грудях росли ті червоні жарини, і з вогнем цих жарин розрослись і шарпнулись із грудей, і полетіли у двір величезні, пекучі, болючії крики. Диму не стало, горіли жарини, болючі, пекучі. І вогнем цих жарин запалили їм очі, і вогнем цих жарин налилася їм кров, і вогнем жарин цих залунали їх пісня і крики.

- Прощайте, товаришко!

Злісно озиралися, з страхом дивилися люди Назада, бо вчули вони той вітер Життя, бо побачили дивні жарини. І спішили, й тягли у ворота жінку в кайданах. А вона одпихала, як гадів їх руки, і йшла, і дзвеніла глухим стуком заліза.

А крик, крик жарин не стихав. Ах! - радісно бачив Вперед, як розлітався той дим, а у грудях горіли червоні, пекучі жарини; радісно бачив Вперед, як зникали в огні їх погані жовтії вогники, як горів на їх бруд, і смрад, і попіл понурої скрині.

І клацали люди Назада зубами, і злістю, і страхом світились їм очі.

- Горе їм! Прощайте, товаришко!

Громом греміло в подвір’ї і блискавками блищали очі, і єдиний, червоний вогонь з’єднав їх усіх. І горів великою помстою, гнівом і гордістю. І гордо, і гнівно лунала їх гордая пісня.

І гордо озирнувся Вперед на Назада, а Назад лютував. І люто схопив він страхом за серце людей своїх і затрусив їх. І схоплені рукою страху, затрусилися люди Назада, збіліли і, клацаючи зубами, кинулися на людей Впереда. Вони вихопили залізо для вбивання і скажено шарпнулись до людей Впереда, що були без заліза. А другі з них підхопили й штовхнули в ворота жінку в кайданах. Брязнуло в неї з-під ніг, захиталась вона і зникла серед людей Назада в воротях.

На подвір’ї ж блискали очі людей Впереда і залізо людей Назада і громом лунали крики ненависти, гніву і помсти. А вогонь розпалявся, палав.

Знову люто струсив озлобілий Назад своїх слуг і вп’ялась рука страху і чорної злости у серце. Страх і злість випили кров їм і лиця їм страшно збіліли. І сказилися люди Назада; з піною, з ревом, з залізом вп’ялись, увірвались вони в купу людей Впереда, що були без заліза. І блищало залізо, літало в повітрі, бризкало тіло гарячою кров’ю. Але кров та не могла вже залити жарин їх, не могла та скажена піна людей Назада залити на попіл великий, червоний вогонь людей Впереда.

Тоді гордо стрепенув Вперед крилами і, не глянувши на Назада, полетів туди, де із іскор робилися великі, пекучі жарини.

ТЕМНА СИЛА

З натури

За домом неволі, похмурим двоповерховим будинком з рядами заґратованих вікон, задумливо зупинилось сонце і сумно дивиться в його невеличке подвір’я своїм косим промінням. А він, цей дім неволі, ця двохповерхова домовина, сіра і брудна, байдуже приймає тужливу ласку сонця і мовчить.

Тихо-тихо. На розчинених вікнах обох поверхів, обнявши безсилими руками ґрати, сидять «важниє політіческіє» і мовчки дивляться у синє вечірнє небо. А воно таке велике, широке, таке могуче, як життя! Незмірною ласкавістю і тихою журбою віє від цих вільних кучерявих хмаринок, що пливуть собі кудись поза дім неволі. І дивним здається під цею величезною ласкавістю і миром природи ця величезна жорстокість і злочинство цієї домовини. Дивним здається, що ці бліді, патлаті люди з потомленими лицями сидять так нерухомо й понуро за цими іржавими ґратами і хмуро дивляться на радість життя. Здається неможливим, щоб у цьому подвір’ї, де так затишно й пишно ростуть коханці блідих людей - липа й берестки де мирно стоять собі по кутках дві якісь сірі постаті, з чимсь блискучим на плечах; щоб у цьому подвір’ї так чисто заметеному й гарно покритому довгою тінню стіни було щось інше, крім любови, крім ласки природи, крім тихих мрій і мрійних бажань.

Тихо. Ось чути глухе тупотіння копит за тюремною стіною, грюкіт екіпажа, і знову стихає. І в унісон цій тиші з якогось вікна ледве чути трохи хриплий спів:

Ах, ти доле, моя доле,

безталанна ти моя,

чи не ти це, моя доле, 

до Сибіру довела?

Постаті в вікнах злегка ворушаться, повертають на спів голови й тихо слухають ту знайому, ту сумну й рідну мелодію. А голос тужливо виводить, мов плаче.

І по царському наказу 

опинився я в тюрмі, 

і минають без надії 

молодії дні мої…

І наче придавлений тугою, голос змовкає, а постаті, нерухомі й задумливо-смутні, не міняють поз і мов чекають. І знову голос, злегка хрипкий, ледве чутний, сумно жаліється:

Там, за стіною, на волі бажаній, 

в полі народньої, лютої брані 

будуть брати й вороги помирать, 

я ж, мій вознице, буду лиш ждать.

І здається, що бересток і липа дрижать від жалю і, нахиливши одне до одного свої кучеряві голови, журно слухають пісню блідих, закутих людей. І сонце, неначе засоромившись своєї добродушности, все червоне й сумне, сховалось за високу тополю.

Раптом одна з постатів, що стояла біля перистої будки й задумливо погладжувала рукою «щось блискуче», рушає з місця й починає ходити під вікнами, нерішуче поглядаючи на співця. Нарешті, вона зупиняється, підводить догори голову й несміло говорить:

- Земляк!.. Слиш?.. Довольно пєсні іграть... 

Але «земляк» не чує. Сині, великі, змучені очі його наче впилися в небо, у вільні хмаринки; а губи, гірко скривлені, ледве ворушаться й мало не шепчуть:

Будуть минать там роки за роками, 

буду забутий я навіть братами, 

будуть вже інших в тюрму проводжать, 

я ж, мій вознице, все буду ждать.

Постать вартового ще трохи стоїть недвижимо, наче й сама заслухавшись стогону душі, потім враз задира голову й рішуче говорить:

- Слишь, земляк! Не шуми!

- Та одчепись ти від його, ради бога! - вмить роздратовано чується з вікна сусіди співця.- Хай співає!

- Не приказано пєсні іграть...

- Мало чого «не приказано»! «Не приказано» людей убивать, а ти ось стоїш з винтовкою й готовий щохвилини бить і колоть. Хай поспіває трохи... А ти послухай краще й не надокучай...

Але співець і сам перестає. Він глибоко зідхає, переводить очі вниз і, весело посміхаючись, кричить сусідові:

- Андрію!.. Андрію!..

- Га?

- Сіно є?

- Кий чорт! Тільки дві грудочки льоду...

- Ну?

- Їй-богу!

- Погано... Страшенно рибки хочеться...

Вартового ця розмова страшенно турбує, турбує тим паче, що в ній чується щось незрозуміле для нього, а значить, «неприказане». Худе, засмажене лице його з випнутими наперед щелепами хутко повертається за кожним словом сусідів і на ньому видно напружене бажання зрозуміти.

- А у Петі є?

- Не знаю... Спитайте... Петя!

- Що-о?

- Сіно-є?

- Що-о?? Не чую!

- Сі-но є?

Вартовий ще стурбованіше дивиться на вікна і, нарешті, злякано кричить:

- Слиш, земляк! Не кричи!

- Я пи-та-ю: є у вас сі-но?

- А, сіно!.. Ні, нема. У мене ж учора провалилось усе...

- Земляк! Слиш? Довольно разговаривать!

- Та ну? - сміється Петя.- Вже й «довольно»? Ми ж тільки почали!

- Не полагається разговаривать...

- То ж через що?

- Не приказано.

- Гм... Причина важна... Ну, а як ми все таки будемо «разговаривать», тоді що буде?

- Тоді побачиш...- бурмоче вартовий.

- Що ж я побачу?

- А то, що як доложу караульному начальнику, що не слухаєтесь, то й набавить ще суток сім. От і побачиш!

- Та не може бути?! Ха-ха-ха!.. Андрію, чули? 

Але з Андрійового вікна вже чути веселий сміх. Хутко простацька погроза вартового «по телеграфу» передається у всі вікна й постаті помалу оживають. Чується потроху розмова, сміх, перегукування. Тиша, налякана гомоном, ховається за високу стіну і в маленькому подвір’ї стає шумно. Вартовим тепер клопіт. Вони ходять од вікна до вікна, кричать, погрожують «визвать розводящого» і ввесь час боязко поглядають на вікно нижнього поверху, де часом видніється постать караульного офіцера.

А в верхніх вікнах то там, то там тільки й чути:

- Миколо!

- Га?

- Чом на прохід не йдете?

- Не пускають.

- Бийте в двері.

- Не помагає.

- А табуреткою?

- Стукав... Обіщає в темний карцер заперти. 

Або:

- Дя-дя!!

- А-а?

- Пришліть рибки!

- Добре.

- Право-ліво? Так?

- Так!

- Довольно зєвать... Слиш, ти! Земляк? 

Але «земляки» мов не чують, тільки Петя добродушно з докором хитає головою й поважно говорить до вартового:

- Ех, землячок, землячок! Бога ти забув, їй-богу, брат, бога забув. Ну, як же не «разговаривать»? Пташка божа й та розговарює, а то ж люди. Ти, братіку, подумай про це, а тоді кричи. А то: «не разговаривай!» Хіба ж так можна? Коли б ми кричали, або ґрати ламали - ну, тоді кричи, а то ж балакаємо. Балакать можна... Не голосно, потихеньку... Сам колись сидіти будеш, побачиш, як гарно...

- Ні, він не буде сидіти, він бога за бороду піймав! - вставляє Андрій.

Вартовому, видно, робиться трохи соромно. Він гладить рукою винтовку і, дивлячись кудись убік, похмуро говорить:

- Чом не буду? Це недовго в нас... Тільки, як не приказано...

- Е, земляк! Плюнь, брате, на це!.. Багато є всяких приказаній, та не всіх їх слухатись. Ось, наприклад, ясно, як день, що не можна, «не приказано» одним людям угнітати других, не можна, щоб одні все своє життя кували, будували, шили, варили й голодували, а другі тільки пили, їли, користувались їхньою працею й нічого не робили; «не приказано», щоб у людей одбирали волю й садовили їх на цілі годи за ґрати за те, що вони стоять за правду. Цього всього не можна б робити, а тим часом, сам знаєш, се все у нас робиться... От цього б, землячок, і не «полагалось» би робити... А те, що ми балакаємо, то - дурниця. Я ось одинадцятий місяць балакаю із-за цієї ґрати, а зла нікому, крім мене, ще не вийшло з того. А от ти й не спитаєш, за що я сиджу, а кричиш. Ти спитай, розбери, за що людей мучать, та й говори. Знаєш, за що я сиджу?

Вартовий каже, що не знає. Петя докладно й повагом починає виясняти йому свою справу. Вартовий уважно слухає. Потім Петя потроху переходить на загальні теми і вже зовсім приваблює до себе вартового. Його сердешний, м’який голос звучить таким щирим сумом, такою вірою, таким запальним гнівом, що «землячок» проти волі поглядає на нього пильним поглядом своїх розумних очей і насуплюється. На ґанок, що під самим Андрієвим вікном, виходять декілька конвойних і, задравши голови до вікон, теж пильно слухають «важного політичеського». До бесіди пристає Андрій, потім Петро і невеличке подвір’я наповнюється згуками дужих, нечуваних речей. І кожне слово цих блідих, патлатих людей, як блискавка серед ночі, розриває темряву салдатського світогляду, кожна думка їхня, глибока й боляче-правдива, щось руйнує в них у серці і творить щось нове, хороше, страшне і хвилююче. Покриків «не разговаривай», «довольно зєвать» уже не чути і видно, що це розмовляють уже не арештанти й вартові, а люди, звичайні люди, яких єднає щось таке, чого нема ні в цьому тюремному подвір’ї, ні в сірих, похмурих казармах, люди, які, здається, ось-ось розпаляться, накинуться на ці ґрати, рознесуть їх одразу й гордо всі підуть туди, де їх люблять і ждуть.

- Ех! І на таких людей присилюють винтовки піднімать! - з гнівом стукнувши об землю прикладом, скрикує вартовий і обводить поглядом конвойних. На їхніх лицях, уважних і серйозних, написано співчуття і, задерті догори, ці лиця похожі на лиця благаючих. А слова нові й дужі, як удари молота, гарні і вразливі, як проміння сонця, вилітають із вікон і боляче й солодко б’ють їх по серцю.

- Це правда! - щохвилини то зідхаючи, то з обуренням промовляють конвойні.

- А коли правда, то треба й робити по правді, по справедливості! - твердо й навіть жорстоко говорить Петро, вистромивши один тільки ніс із-за ґрати. Треба вирвати з себе страх, бо це сором. Треба розуміти, що вами заправляють, командують такі ж люди, як ви, тільки гірші.

- Дисципліна! - зідхає хтось. 

Всі мовчать.

- Дисципліна! - сердито викрикує Петро.- Страх, темнота, свинство! От що!.. Треба людиною бути, а не худобою, яка батога боїться!

- Їй-богу, правда! - якось радісно скрикує молоденький салдатик з чистим, здоровим, як у хлопчика, лицем і задертою дитячою губою, і схвильовано озирається на товаришів.

Петро хоче знов щось казати, але конвойні розступаються і з-поміж них виходить салдат з винтовкою, за ним якийсь чоловік без картуза, у синій сорочці і в «вольних» штанях, а за ними знов конвойний з винтовкою. Вони по одному сходять з ґанку на подвір’я і чоловік у синій сорочці, зробивши декільки ступнів, підніма голову догори, хитає нею й весело кричить:

- Драстуйте, Петро! Андрію, Петя, драстуйте.

- А! Степане!.. Як ся маєте? Зовсім уже? Як здоров’я?

- Нічого!.. Що читаєте?.. Дядя, драстуйте!.. Дістали? Ні? Дуже жаль... Що?.. Не чую... Драстуйте, драстуйте!.. Як ваші зуби, Валентине?

Постаті в вікнах ще більше оживлюються. Кожний щось говорить до Степана, кричить, питає, сміється. Степан одривчасто відповідає, не зупиняючись, не піднімаючи більше голови і скоса поглядаючи на вікно офіцера. Він іноді стріпує довгим волоссям, яке лізе йому в очі, і весело поблискує своїми білими зубами. З обох боків ідуть конвойні і, не встигаючи за його прудкою ходою, спотикаються й незграбно несуть в руках винтовки.

Степан просидів троє суток у «темному» за нелеґальний напис на стіні й тепер здається всім новим і наче «з волі».

Чується:

- Ну, що? Як у темному?

- Нічого!

- Клопів багато?

- Легіони! Я їх чаєм частував. А у вас що новенького?

- Мечтатель на сім суток у темний пішов.

- Та невже? За віщо?

- Опарив двадцять два, як той підслухував під вікном.

- Та сім суток за це?

- Атож.

- Земляк! Не разговаривай! - зупиняє його конвойний.

Степан обертається до нього, пильно дивиться йому в лице й питає:

- А ти з якої губерні?

- Саратовської.

- Ну от! А я Київської. Які ж ми земляки? 

Конвойний усміхається, йому, очевидячки, подобається цей жвавий «важний».

- Це все одно! Всі - земляки! - говорить він.

- Правда! - весело підхоплює Степан.- А що правда, то не гріх. А коли ми з тобою земляки, то ти й не докучай мені, любий чоловіче, бо я, соколе, в темненькому був, світу божого не бачив, голосу людського не чув. От що, голубе, землячок із Саратовської губернії.

Саратовець усміхається, усміхаються й другі салдатики, при чому конвойний з дитячою губою кожного разу, як Степан проходить коло ґанку, старається сказати йому щось приємне і якнебудь висловити своє співчуття.

А Степан, ходячи, заклада часом руки за шию, підніма голову до неба і, глибоко-глибоко зідхнувши, звертається до вікон і каже:

- А все таки гарно жити!

І всі товариші, як публіка в театрі, сидячи в своїх вікнах, наче в ложах, слідкують за ним ласкавими очима й усміхаються тою ж радісною посмішкою.

Саратовець теж усміхається і, говорячи так, щоб непомітно було з офіцерського вікна, бурмоче:

- Звісно, що рай... як після карцера... гарно. Сонечко... і воздух... Що й казать... Я знаю...

Степан добрими очима дивиться на нього й починає розпитувати про Саратовську губерню. «Землячок» розм’якшується ще більше й розмова знов опановує всіма. І знов ангел правди зліта в подвір’я неправди, і не стає ні арештантів, ні конвойних.

І вмить... усе враз зчезає. Салдатики, що стояли на ґанку, вмент чогось витягуються, роблять напружені обличчя і всі, як по команді, повертають голови в один бік. Стає тихо. З ґанку, помалу ступаючи, як звірюка, що впевнена в своїй здобичі, сходить «каен») (караульний офіцер) і, зробивши декільки ступнів, зупиняється. Розмова стихає, але «каен» мовчки дивиться, мов любуючись, у спини Степанові й конвойним, що весело балакають між собою, і важко сопе.

- Кан-н-вей-нниє! - раптом пронизливо виривається у нього з горлянки.

Конвойні і Степан хутко озираються й цей бачить, як лице саратовця враз блідніє, покривається чимсь напруженим, тупим і гидким.

- Веди його сюди! - робить офіцер рукою знак.

- Ходім! - бурмоче саратовець і йде вперед.

- Що? Хіба вже кінець прогулці? - звертається Степан до офіцера.

- Кінець!

- Через що?

- Через те, що ти балакаєш!

Степан від «ти» червоніє і, спалахнувши, скрикує:

- Прошу не «тикать»! Я не салдат!

- Наплювать мені! Сказано не балакать, значить - не балакать... А вам я ще покажу, ссукини сини! - з ненавистю шипить він до конвойних.

Конвойні замирають; вартові не ворухнуться; ті, що співчували на ґанку, ні живі, ні мертві. Нема ні гніву, ні суму, ні думки, ні співчуття, нема нічого того, що тількищо світилося в їхніх зляканих тепер очах. Якась сила змела це, як легкий пух.

- Ще рано йти в камеру! - похмуро говорить Степан.- Нам «полагається» по інструкції півгодини на прохід, а я й п’яти хвилин не гуляв.

- Бери його! - не відповідаючи Степанові, показує на нього офіцер конвойним і важко сопе.

Конвойні хапають Степана під руки й починають тягти за собою.

- Сміліше бери! Чого церемонитесь! - кричить офіцер.

- Геть під три чорти! - виривається з гнівом Степан.- Я не піду! Нам півгодини полагається й ніхто не має права...

- Яке тут право! Чуєш, ти?! - враз скажено перебиває його «каен».- Прикажу - і розстріляють тебе, як собаку! Чуєш, ти?

Степан блідніє і ввесь якось перехиляється наперед. На мент все мов замирає в напруженому чеканні. Ураз Степан скрикує й кидається вперед на офіцера.

- Хватай!.. Не пускай його!.. Бий його! - одстрибуючи назад, кричить офіцер і Степан чує, як щось хапа його ззаду за плечі і з дикою силою тягне назад.

- Не смій бить! Не смій бити! - раптом виривається разом з кількох вікон. Степан інстинктовно підніма над головою руку й хутко озирається. Саратовець, люто витріщивши очі, з незрозумілою ненавистю стоїть з піднятою винтовкою й важко дихає.

- Не смій бити!..- несеться з вікон.- Пусти винтовку!

- Таскай його!..- хрипить офіцер.- Ви чого стоїте? - раптом озирається він до конвойних на ґанку. Ті зстріпуються і, плигаючи з східців, біжать до Степана й починають товпитись біля нього.

- Хапай за руки, за ноги! Неси христопродавця в темний!

І от вони - ті, що дивились на цього «важного» такими добрими, ласкавими очима, ті, що так зідхали, прислухаючись до його мови, тепер вони, дикі, злі, люто хапають його за руки, за ноги, сопуть, шарпають і, покірливо поглядаючи на свого начальника, починають нести до ґанку. Через хвилину під страшенний крик безсилої злости і гніву, що несеться з вікон, всі зникають у дверях, товплячись і незграбно ступаючи.

Вартовий з випнутими щелепами боязко дивиться в спину офіцерові і з ненавистю погляда на вікна.

Раптом офіцер знову з’являється на ґанку і, звертаючись до вартових, кричить:

- Вартові! Слухать мого наказу: почуєш хоч одне слово з вікон,- стріляй. Три рази перестережи і стріляй. Чуєте?

- Так точно, ваше благородіє! - витягуються вартові.

У вікнах тихо. Офіцер зникає. Настає глибока, гнітюча тиша. Вартові ходять рівною, твердою ходою, одноманітно постукуючи підборами і пильно поглядаючи вгору на цих блідих, патлатих людей, які наче прикипіли в німому, повному одчаю, безсиллі до ґрат і навіть не ворушаться, ніби вони витратили всі сили на цей одчай.

- Ні! Так неможливо! - враз скрикує Петро.- Так неможливо!.. Я не можу більше так... Я це... просто... Я пропоную голодовку!

- Довольно разговаривать! - кричить суворо вартовий.

- А що? Стрілять будеш? - в’яло питає Андрій.- Стріляй, земляк, слухайся начальства, нам усе одно,- гірше не буде.

- Не пройде голодовка,- также в’яло говорить він до Петра.- Не дадуть голодувати; звелять і будуть силою годувати.

- Не разговаривай! - рішуче знімає з плеча винтовку вартовий і націляється.

- Стріляй, земляк, стріляй, не бійсь! - байдуже, так же в’яло говорить Петро і, обхопивши руками ґрату, безсило притулившись до неї лицем, замирає.

Тихо. Місяць, що перше виднівся на голубому небі, як маленький білий шрам, зробився жовтішим, і небо потемнішало. Сонце сховалось, і в подвір’ї стає ще затишніше.

- Так що ж, земляк? - раптом тихо чується з Петіного вікна.- Будеш стрілять?

- А що? Пожалію, думаєш? - буркає вартовий.

- За що ж ти будеш стрілять?

- А що ж мені, за вас під суд іти? Тоже!

- Та хіба ж ми тобі яке зло зробили?

- Не разговаривай!

- Ех, землячок, земляк!..

- Слиш, ти? Говорять тєбє, нє зєвай!

- Та плюньте, Петя,- безсило говорить Андрій.- Охота вам...

За стіною тюрми чується ніжний-ніжний згук мандоліни. Хтось, мабуть, іде в поле. А на подвір’ї так хмуро, так гнітюче тихо. Місяця не видно, він наче засоромився людської мерзоти і прикрився густою хмарою.

Тихо. Липина й бересток, ніби й собі злякавшись страшної темної сили, не шелестять густим листям і, близько притулившись одно до одного, тільки вряди-годи щось боязко прошепчуть і знову замруть.

ХТО ВОРОГ?

Нарис

Ранок. Сонце, підкрадаючись обережно, одним оком визирає з-за далекого ліска й мов огляда, чи все на місці.

Але все, як і вчора було. Так само внизу, оперезаний Дніпром, ліниво лежить собі на широкому лузі городок; так само, пригорнувшись до нього, сміється своїми дрібними біленькими хатками село; так само широко, просторо, вільно...

Так само й тут, на вигоні, над городом, де лежать ці сірі, білі, чорні купи робітників. Тільки тепер не чути вчорашніх співів та гомону: вони всі сплять - і полтавці, й київці, й орловці, й могильовці; дівчата, хлопці і старі. І так само, як і вчора, «кацапи» лежать окремо від «хахлів».

Холодно. Трава сива, тіні довгі. Незграбні купи, розкидані по вигону, прикриті то білими ряднами, то рудими свитками, не ворушаться. З-під ряден визирають тільки ноги, взуті й босі, порепані, червоні, з чорними, як підошви, п’ятами. І звичайно, хлопчачі ноги поруч з дівчачими. Іноді якісь ноги заворушаться, підведеться якась розкудовчена, сонна голова з облущеним від сонця носом та щоками, почухається і знову пірнає під рядно або свитку, підгорнувши під себе ноги.

Тихо. На Дніпрі десь далеко-далеко гуде параход. Сонце, упевнившись, що все на місці, поважно і спокійно випливає з-за ліска. Десь хтось голосно позіхає і плюється. В одній купі заворушились і забалакали. Коло бараків, лицем до сонця, стоїть дядько і, позіхаючи та чухаючи спину, молиться богу. Довга тінь його хитається за ним і нахиляється. Над бараком, де їдять, стелеться дим; двері до пекарні розчинені, а на порозі стоїть обшарпана собака і приязно махає хвостом.

Сонце підбивається все вище. Купи меншають, зате на вигоні стає людніше. Дехто вже снідає, дехто сидить на клунках і чухмариться. Недалечко одної купки полтавців хтось розіклав огонь; коло нього сидять поважні дядьки і, гріючи руки, балакають. Це київці, бо одягнені у все чорне та широке й балакають помалу, з павзами, з попльовуванням у вогонь, задумливо й поважно.

- Так кажете, ви Таращанського уїзду - помовчавши говорить один, крутячи цигарку.

- Таращанського,- зідхає дядько в солом’яному рудому брилі, сумно дивлячись у вогонь.

- Та-а-к...- лизнувши цигарку, муркає курець. Потім бере заскарублими пальцями жарину, закурює цигарку і, пихнувши нею, каже: 

- А ми - Звинагородського...

- А як на врожай? - помалу повертаючи до сумного дядька голову, бовкає курців сусіда, похмурий, чорнявий чолов’яга.

- На врожай? Та врожай, хвалить бога, нічогенький... Та яке з того утишеніє, коли нема на чому родити!.. На долоні ж не вродить?

- А то вже так...

Мовчання. На вигоні стає дедалі людніше й шумливіше. Там, посідавши кружка коло якогось клунка, снідають; там умиваються, обхлюпуючи одне одного й регочучись; там моляться богу, з натиском прикладаючи пучки до лоба й грудей; там бігають, переплигуючи через сидячих і лежачих, лаючись та огризаючись. Вигін живе, а сонце радісно сміється до нього.

- Так-так...- спльовуючи у вогонь, зідхає курець.- Утишеніє, коли в кишені є... Чи врожай, чи неврожай, а як у кишені бряжчить, то й бог на небі добрий... Так-так... А чи й у вас була забастовка?

- Забастовка?.. Та була...

- Ну?..

Сумний дядько мовчить і дивиться в вогонь; потім безнадійно посміхається й каже:

- Та що?.. Побили йому яконовію, спалили скирти, а йому те й за вухом не свербить: заштраховано!

Дядьки дивляться на нього, потім сумно, безнадійно хитають головами й мовчать.

- Заштраховано? - перепитує курець.- Так-так... Мовляв, чорт вас бери, робіть собі забастовки, скільки хочете, а я собі свої гроші таки візьму. Так-так... Як то кажуть, добре чорту в дудку грати, сидячи в болоті: одну злама, другу виріже... То так і панам. О-хо-хо-о!

Коло жвавих полтавців, як звичайно, крик, регіт, сварка.

- Та дай йому, Мотре, щоб аж за дев’ятими ворітьма гавкнув. Якого чорта чіпляється?

- Та невже? От не дав бог жабі хвоста, а то б усю траву витолочила. Скажіть, яка вона гостра!

- А така, що не тягни свитку, бо як потягну, то аж дідуньо присниться... Рудий шершень!.. Устав, то й ходи собі з чортами, а до людей не чіпляйся!

- А лови, лови! Перепиняй... Тю!

- Ачхи, білява! По чому зуби?

Коло бараків стоїть юрба й щось чи розглядає, чи слухає когось. Вона все більшає й потрохи присовується на цей кінець.

Дядьки задумливо мовчать. Ступнів за шість од них лежать «кацапи» в білих свитках, у личаках, в кольорових сорочках мало не до колін. Вони добули десь окропу і, посідавши на клунках, п’ють чай з бляшаних кухликів. Руді, веснянкуваті, попечені лиця у них серйозні, спітнілі й мовчазні.

- Так-так...- зідхає курець.- Хазяйствечко якесь маєте?

Сумний дядько зиркає на нього й посміхається:

- Та маю... в очкурі...

- Та й усього? Е! Такого хазяйства у всякого є. Бідують, значить, і у вас?

- Бідують - не бідують, а мовляв, якби не «ох», то давно б іздох.

- Так-так...

Юрба все наближається, сміючись і голосно балакаючи. Дехто з «кацапів» устав і без картуза підходить до неї.

Один з дядьків зідхає, підводиться й каже:

- Горе - море; пий його - не вип’єш...

- А не вип’єш,- охоче згоджується курець.- Не вип’єш! Багато його, того горя... Бба-гато. А жити треба; хоч потрошку, а треба.

- Нічого! - посміхається сумний дядько.- Аби живі, а голі будемо.

- А будемо...

І всі сумно змовкають, дивлячись у вогонь.

Юрба насовується. Серед неї видно якогось чоловіка в сукняному «кацапському» картузі з цапиною борідкою й жовтим, тоненьким носиком. Він, видно, несе щось важке в одній руці, бо схилився на один бік і посовується дуже помалу, щось викрикуючи й обертаючись до юрби.

В юрбі сміх і палкі балачки. Коло чоловіка в «кацапському» картузі йде молодий парубчак з білявим чубом, підстриженим «по-кацапському», і з веселим, круглим, кирпатим лицем. Під пахвою йому три булки, які він обережно щохвилини оглядає.

Юрба зупиняється коло дядьків. Чоловік ставить додолу велику кошолку з булками, підніма догори якусь засмальцьовану торбинку, трусить нею і, повертаючи голову на всі боки, кричить:

- Ех! Вот ігра так ігра! За копєйку цєлую булку! Цєлую французскую булку за копєйку! Кто желаєт? Ех, кто желаєт! Ну-ка! Зємлячкі! Ну-ка! К чайку-то булочкі! А? Подході, подході.

- Серьога! - кричить до «кацапів», підводячись навшпиньки, кирпатий «кацапчук» з булками.- Во! Гляді!

Він підніма догори булки й показує їх Серьозі - гарному, високому парубкові з сірими, твердими очима. Той швидко підводиться й підбіга до юрби.

- Врьо-о? Виграл? - сміється він.

- За копєйку! - хвалиться той, стріпуючи волоссям.- Грай!

- Боюсь...

Їх слухає якийсь дядько в жовтому брилі, в жилеті з салдатськими ґудзиками, з іронічними, тоненькими губами.

- Не бійсь, грай,- посміхається він до Серьоги одними куточками губів: - дурням щастя.

- Как? - не розуміє Серьога, але дядько вже не дивиться на нього.

- Ех, поскорєй! Єсть одін, єщо два. Кто желаєт? Єсть одін, єщо два! Ну-ка, зельоний картуз, подмазивайсь. За копєйку цєлую булку!

«Зельоний картуз» спершу соромиться, потім нерішуче озирається до товариша в рудій чумарці й хита на торбу:

- Спробувать?

Руда чумарка серйозно дивиться пукатими блискучими очима на булочника й нічого не відповідає.

- Нате!.. Я буду грать! - простягаючи копійку, раптом просовується з юрби дівчина в білій хустці, з карими, чистими очима. Вона трохи засоромлена й схвильована.

- Маладєц дєвка! Єсть два! Давай третьяго! Ех, давай третьяго!.. Ну-ка, земляк! Виграл трі, виграй єщо!.. Вимай копєйку!

- Нє-е... довольно...- крутить головою кирпатий «кацапчук».

- Е, кацап не дурак! - басом протягує мордатий, вугрюватий парубок у широкому, новому брилі.- Він тільки вигравати й любить.

- А что ж? - сміється кирпатий.- А дуракі пущай програют!

- «Дурра-кі-і» - озираючи його з ніг до голови, зневажливо протягає мордатий.- Ще базіка, лапацня нещасна!..

Серьога твердо дивиться на нього і стискує губи.

- А тєбє досадно, что ти проіґрал?..- сміється знову «кацапчук».

- «Доса-а-дно»... Якби я виграв, то не трусився б так, як ти, за копійкою... Зраділо, що булку побачило...

- Ей, дядєнька! - вмить звертається «кацапчук» до булочника.- Я граю!.. На копійку.

Він підбира вище під пахву булки, рішуче витяга гаманець і обережно виймає копійку.

Комплект склався і в юрбі стає тихіше. Всі цікаво стежать через плечі одно одному, а булочник весело трусить торбу, щось приговорює й підносить її дівчині. Дівчина з серйозним схвильованим лицем засовує в торбу руку й довго копирсає там.

- Тягни вже! - обзивається хтось із юрби.- А то все щастя забереш!

- Е! Щастя - як трясця: кого схоче, того й нападе. Його не потягнеш... Хай вибира.

Дівчина криво посміхається й помалу витяга руку. Булочник, приговорюючи, простяга торбу другому, а всі цікаво зазирають до рук дівчини, де лежить маленька виточена діжечка з цифрою 21.

- Ну, пропала копійка! - рішуче постановляє хтось.- Малий нумер.

Дівчина з ніяковою посмішкою дивиться на всіх і зазира до рук другому. У того - 8.

- Ну, значить, лапацон бере булку! - басить мордатий парубок.

«Лапацон», хвилюючись, засува руку в торбу й виймає.

- 59! - радісно скрикує він.- Давай булку! - В юрбі сміх.

- Я ж казав! - злісно звертається до всіх мордатий.- Де кацап улізе, там вже чорта пухлого наш брат виграє.

- А тєбє завідно? - серйозно дивиться на нього Серьога.

Мордатий парубок зирка на нього, мовчки оглядає з ніг до голови й холодно кидає:

- Заступник знайшовся!

- Чево ж ти вязнєш к парню?

- А тобі яке діло?

- Да вот, нє вязні, да всьо.

- О?

- Вот тєбє і «о»!

- Та чуєш, Мартине! - раптом голосно кричить хтось із юрби.- Вони понесуть після жнив додому та на Пасху з квасом будуть їсти. А ти чіпляєшся!

- Та хай вони хоч подавляться ними! - згоджується Мартин.- Тільки ж досадно, що паршива лапацня де не збереться - скрізь тобі у кашу наплює. Просто не потовпишся за ними!.. Ач, яке раде, що виграло!

Кацапчук справді з радим лицем вибирається з юрби й щось кричить до своїх товаришів «кацапів». За ним рушає й серйозний Серьога.

- Ну-ка, землячкі! Подході, подході! За копєйку цєлая булка! Цєлая булка, харрошая французская булка за одну копєйку! Вот іґра так іґра! Ех, амеріканськая іґра! Ну-ка, красавіца, єщо копєєчку!

- Ей, лапацня! - кричить Мартин.- Вертайсь, ось ще будете грать... Може всю торбу виграєш?

- Молчі, хахлацкая морда! - злісно озирається Серьога.- Лучше молчі!

- Та нявжо? Ой, злякався!.. Рятуйте, люди добрі: кацап лаптем хоче вбити!

В юрбі сміх. Чуються іронічні, насмішкуваті викрики до «кацапів», тюкання й регіт. «Кацапи» озираються й собі глузують з «хохлів», їхні товариші заступаються за своїх і починається звичайна баталія. Булочника вже не слухають і він пробирається кудись далі зі своїми булками й торбою. Серьога ляга спиною на якийсь клунок, лицем до «хахлів», і злісно дивиться на них, простягнувши ноги. Поруч його, спершись на лікті, лежить рудий, кучерявий «кацап», з широкою жовтою бородою й розстібнутим коміром сорочки. Решта «кацапів», сидячи кружка коло чайника, іноді повертають од кухликів голови і сміються з «хахлів» спітнілими червоними обличчями.

Київці й полтавці змішалися докупи й розташувались коло вогню. Мартин, одсунувши бриля на потилицю, стоїть і дивиться то на «кацапів», то на дядьків, які, посміхаючись у вуса, іноді й собі вставляють щось до сварки. Дівчата піддержують своїх криками й сміхом. Баталія все зростає.

- Заткні рот,- кричить Серьога.- Всьо полє завонял! І нанімать не прієдуть через тебя!

- Ай-я-яй! От розумно! - хита головою Мартин.- Навіть наш рябко такого б не придумав.

- А вот у нас, в Расєє, так пси так точно брєшут, как ти...

- В «Рассєє»,- передражнює його Мартин, потім хитає з жалем головою й каже: 

- Ех, дурне-е, дурне... Аж серце болить дивитись, що тратить бог глину на таке чортзнащо...

- Нічого, Серьога! - підводячи голову, потішає дядько-курець.- Кажи так: хоч дурний, та здоровий!

- А ти і старий, да дурак,- сміється руда борода.

- Ого! - сміються коло вогню.- Борода обізвалась!

- От там то, братці, розуму!

- Затуляй тепер носа!

- Ша-ша!.. Борода щось говорить.

Але «борода», гидко вилаявшись, змовкає; «кацапи» сміються. Таку ж саму лайку кричить Мартинів сусіда, молодий, білявий парубчак.

- А ти сначала молоко оботрі на губах. Нє висохло! - пацаючи ногою в лапті, говорить Серьога.

- «Ма-ла-ко»...- передражнює парубчак.- А в тебе давно засохло?

- Він молока не ссав,- вставляє хтось.- Його мати з цицьки квасом годувала. 

Серед «хахлів» сміх.

- Ще лається! - кричить Мартин.- Це з тих, що ціну тільки збивають. Он на Синельниковій на тому тижні ставали робочі по 70 рублів до Семена, а прийшла кацапня й поставала по 55! Йому що? Аби нажерлось. Ач, смокче як! Ішло б себі в свою Расєю, та й ставало б там хоч за спасибі. Сюди преться! Повиганять к чортовій матері, щоб не смерділи тут!..

- Гляді, брат, чтоб тєбя нє погналі,- посміхається борода.

До таборів наближається дядько Корній. Чорний, з гострим верхом і з спущеними донизу крисами, бриль, чорні тонкі вуса, теж спущені вниз, і смугляве лице роблять його схожим на японця. Він ступає ліниво, поважно, накинувши наопашки чумарку і впевнено позирає на табори гострими, розумними очима. Дядька Корнія всі поважають і трохи навіть бояться, надто молодші.

- Що, танцювати зібрались, чи битись? - кидає він, ніби одриваючи слова, пихкає цигаркою й поглядає на ворожі табори.- Драстуйте.

- Драстуйте. Танцювать не танцювать, а тропарів прочитать кацапні треба було б...- відповідає Мартин.

- А чого так?

- Та матюками тут усіх наділяють.

- А!.. Вони на це багаті... Так ти ж чого сердишся? Хіба тебе обділили?

Всі сміються. Не встигла сварка знову початись, як із-за бараку виїжджає зелений хургон, запряжений парою коней, і дзвінко постукуючи колесами, м’яко підкочує до робітників.

- Наймать їдуть! - голосно кричить хтось. І про сварку враз забуто.

Усі з серйозними, цікавими лицями озираються і стежать за хургоном, на якому сидять двоє: один, видно, робітник, з віжками в руках, а другий - хазяїн, з батогом. Дехто вже схоплюється й хоче бігти назустріч, але дядько Корній робить рукою знак, озирає всіх гострим поглядом і, одриваючи, говорить:

- Стій на місці! Чого бігти? Сам під’їде, як треба. Набиваться ще...

- Атож! Стій на місці! - зараз же підхоплюють навіть ті, що збирались були бігти й одходять назад.

«Кацапи» теж пильнують хургона, який, нарешті, підкочує зовсім близько й зупиняється. Чоловік з батогом у руках підносить руку до козирка і, озираючи всіх, говорить.

- Драстуйте.

Дехто теж тягне рукою до козирка, дехто обзивається настороженим, чекаючим голосом:

- Драстуйте й вам...

Чоловік помалу злізає з хургона й підходить до робітників, похльоскуючи батогом і бігаючи карими хитрими очима по юрбі. Повна, дебела постать його, в піджаці і штанях у чоботи ступає важко і твердо. Запалене й заросле чорною бородою лице здається байдужим і тупим.

- Драстуйте! - знов тягне він козирка, підступивши зовсім близько.

- Драстуйте...- спокійно й поважно відповідає Корній, пронизуючи його своїми маленькими очима.

Чоловік якийсь час мовчки обдивляється, потім, ні до кого не звертаючись, ніби про себе, бубонить:

- Робочих би мені...

- А ми ж що: пани, чи як? - посміхається Корній.

- Наймаєтесь?

- Та вже ж не танцювати сюди посходились. Вам багато?

- Та так... чоловіка з п’ятнадцять...

- Повноробочих чи третяків?

Чоловік не зразу відповідає і все оглядає юрбу, яка теж стежить за ним десятками пар цікавих, напружених очей.

- Та й повноробочих і третяків...- повагом муркає він.- І дівчат... трохи...

- Є й дівчата, і третяки, і повноробочі... Це в яконовію, чи до хазяїна?

- До хазяїна... До мене.

- Куди? Куди?..- пробігає по юрбі, і потім: - До хазяїна... До мужика!..

- Гм...- незадоволено стискує губи Корній і замовкає.

Чоловік пильно зиркає на нього й ніби байдуже питає:

- А чого ти так, дядьку, хмикаєш?

- Та так... не до талії робота!

- Що? Економичеський кандьор лучче? - тупо посміхається хазяїн.

- Та краще кондьор їсти, ніж у мужика робить. А по чому даєте?

- Даю добре. В якономії так не дадуть. Повноробочому до Семена 50, третяку 40, а дівчатам 28.

- О-го-го-о! - протягує Корній,- ну ми з вами сватами не будемо...

По юрбі йде гомін. «Кацапи» підходять ближче, допитуються ціни й теж починають між собою балакати. Хазяїн мовчки стоїть і подивляється на робітників.

- Ні-ні...- підступає ближче дядько-курець.- Це ви, хазяїне, скупенько даєте... Так-так... Скупенько. За таку ціну й танцювать не наймете. Нам уже по 60 давали, та й то не йдемо... Як же його йти?

Дядько розводить руками, хита головою й чекаючи, погляда на хазяїна. Той задумливо й ніби байдуже колупає пужалном землю. Потім, не підводячи голови, тупо і спокійно починає:

- Харч буде добрий: на сніданок риба або молоко. На обід борщ, каша з салом... На полудень чи риба, чи сало, чи молоко... На вечерю галушки, чи затірка. Харч добрий... Їж, скільки хочеш, за тим не ганяємося.

- А робота яка? - несміло питає хтось з юрби.

- Робота? - зирка туди хазяїн.- Робота, як скрізь, робота. Орать, косить, в’язать, за жаткою, коло машини... Яка ж робота?

- Так-так! - іронічно обзивається збоку Корній.- Зранку в полі, ввечері в полі, уночі в полі, в празник у полі, та все в полі. Ні спочинку, ні сну... знаємо!

- Чого «ні спочинку, ні сну»? Є й спочинок, і сон...

- Та ви тут стелете м’яко, та як спатиметься там? І борщ, і сало, й молоко... Просто харчевня, та й годі!.. Та воно так тільки тут, а там як загатить тобі черево гливтяком та цибулею, так хоч через тиждень сповідайся... Знаю добре, пробував у мужиків ставать. Та й день той закляв. Воно, думаєш, свій чоловік, а він тебе так висмокче, що й ніг не поволочеш, як строку того добудеш.

- По-свойськи, значить? - посміхається дядько-курець.

- Атож!

Хазяїн мовчки погляда на Корнія.

- А в якономії краще? - в’яло посміхається він.

- В якономії усе рощитано: коли їсти, коли спати, коли робити...

Починається суперечка. Балакають дедалі спокійніше, млявіше; хазяїн усе частіше задумується і хльоскає батогом по траві. Корній одходить набік і робить цигарку.

«Кацапи» про віщось радяться, чи сваряться й подивляються на «хахлів», які теж купками балакають. Мартин розмовляє з хазяїном і скоса поглядає на «кацапів».

Нарешті хазяїн стискає плечима й одходить, не зійшовшись. Похльоскуючи батогом, він задумливо йде на другий кінець вигону, де робітників рідше. Тоді в юрбі піднімаються палкі балачки. Дехто згоджується найматись, дехто не хоче, дехто хоче прибавки. Зачинається навіть сварка.

- Наймаюсь! Чорт його бери! - кричить сердито Мартин.- Доки лежатиму отут? Вже й так третю неділю валяюсь, послідню сорочку проїдаю. Ставаймо, Сидоре, бо все одно кацапня стане - диви, он вони вже щось міркують. Їй-богу, переб’ють. Я вже знаю їх.

- Не мели, хлопче, чорт зна чого! - сердито перебива його дядько Корній.- Кацапи теж не дурні, на дурничку спини гнути не схочуть. А коли хочеш ставати - ставай, а других не підбивай. На кацапню кажеш, а сам ціну збиваєш...

- Хто збиває? - визвіряється Мартин.

- Та ти!

- Я?!

- Атож який чорт!

- Ну, побачимо!.. О! о!.. Дивіться - один кацап уже йде кудись. Договорюваться йде, накажи мене бог!

Але «кацап» не договорюваться йде. Він прямує просто до них, нахиливши трохи голову й щось думаючи. Підійшовши він підніма над головою картуза і, трохи запинаючись, говорить:

- Вот что, братци... Ето самоє, значіт, что ругалісь там ми промєжду сєбя, ето, братци, бог с нім... Главноє, вот нам столковаться надоть, как насчот найма-то?.. А? Ми так полагаєм, что, єжелі надбавка будєт, дак нада ставать. Что ж лєжать-то здєся? І бокам тьорпко, і єсть нєчего... Всє сухарікі погризлі... Как ви у сєбя раздумалі?

Корній задумливо шкрябає носа.

- Гм...- мугикає він.- «Надбавка»... А яка надбавка?

- Да так, єжелі по п’ять цалкових полнорабочім да по троячкє нєполнорабочім, дак і можно би... А?.. Ми самі, то-ісь, цєни сбівать не жєлаєм. Как ви, так і ми... Протів хозяїна надоть дружно дєржаться... А что там ето нємножко промєжду сєбя...

- Та то вже що там...- бурмоче Корній таким тоном, що, мовляв, нема чого там і згадувати.- Тільки надбавка мала...

Решта «кацапів» потрохи підходить ближче, тільки Серьога стоїть на місці і хмуро дивиться кудись убік. Мартин щось тихо з натиском говорить до купки парубків та дівчат, вороже поглядаючи на «кацапів», Корнія та інших робітників.

Хазяїн вертається, так само поволі ступаючи й похльоскуючи батогом. Він підходить до хургона й заносить ногу на підніжку. Потім озирається до робітників і питає:

- Ну, що? Будемо могорича пити? 

Серед робітників робиться тихо.

- Ні, не будемо,- рішуче відповідає Корній.

- Надбавочку би малєнькую,- здіймаючи картуза, говорить сивенький, маленький «кацап» у бурякового кольору сорочці.- Уж очень обідно так... Вєдь ето нє в яконовію...

Хазяїн стискує плечима.

- Чудаки ви, братця, їй-богу! - знімаючи ногу з підніжки й підходячи до них, усміхається він.- Що вам так та економія? Хіба ж лучче у якогось німця служити?

- Та один чорт, що німець, що наш брат, хахол...- спокійно спльовує набік Корній.- І то хазяїн, і то хазяїн. А ви сами здалека?

- З Ломаної Підковки.

- З Ломаної Підковки? - здивовано підніма брови Корній.- Та чого ж ви аж сюди приїхали наймати? А в Крутенькому? Воно ж у вас під боком?

Хазяїн маха рукою:

- Кацапня там одна... А я вже їх знаю... З руським важко робити... Краще своєму переплатити, ніж з ними мати діло... Ні воно тебе, ні ти його не поймеш. Ти йому: «подай леміш», а він тобі вила несе... За волами воно не звикло, коло плуга не вміє... Е! Краще з своїм братом, малоросіянином. Свій свого все таки пойме...

- Їй-богу правда! - голосно підтакує Мартин.

- Ехе-хе-е! - зідхає Корній.- Співаєте ви добре, та, вибачайте, чимсь іншим ваша пісня дхне... Ось двадцять літ я заробляю оцими руками,- він з силою б’є себе рукою по руці,- а ніде ще не бачив, щоб хазяїн нашому братові за свого був - чи хахол, чи кацап він.

- Чудак ти, дядьку! - стискає плечима хазяїн.- Брехать мені нема чого... Ну, так як, братця? Стаєте? Ну! - бог з вами, даю прибавку: три рублі повноробочому, два третякам і карбованець дівчатам... Ну?

Серед робітників піднімається шепотіння. Корній стоїть поважно і спокійно. Серьога підходить ближче й починає сердито щось говорити, хитаючи головою до Мартина, який з свого боку теж щось доказує своїм товаришам. Хазяїн пильно слідкує за всіма.

Потрохи наперед починають просовуватись прихильники Мартина й Серьоги. Вони уперто й злісно поглядають одні на одних і про себе посміхаються.

- А вам много надоть полнорабочих? - серйозно питає Серьога у хазяїна, поглядаючи на Мартина, що стоїть з другого боку.

Хазяїн скоса дивиться на нього й собі питає:

- А ти ж косить умієш?

Серьога ображено й гордо хита головою й посміхається.

- Ого! - сміється Мартин.- Посадіть коло миски, то й не потрапите за ним!..

- Смотрі, мурло, чтоб ти умєл! - злісно кидає Серьога.- А за другіх нє договарівайсь.

- Мовчи, кацапня! Хазяїне, ми стаємо! Ось наша вся кумпанія...

І Мартин рішуче озирається на своїх прихильників.

- І ми стаємо! - уперто говорить Серьога. 

Хазяїн пильно дивиться на обидві партії, нахиляє голову й щось думає. Усі чекають.

- Гм...- нарешті мурмоче він, підводячи голову.- Бачите, хлопці... Молоді ви всі... Вам надбавку ніззя дать... От, якби старі стали... Молоді ви... Так по старій ціні хіба?..

- Ха-ха-ха! - регоче разом з другими Корній.- А що? З’їли? Він вам ще не такої заспіває... Підождіть...

Мартинова партія починає сердито, з запалом сперечатися з хазяїном, але він, ніби не помічаючи їхнього обурення, повертається до Серьогової партії, яка махнула на все рукою і згоджується навіть на стару ціну. Але йому, видно, хочеться найняти більше звиклих до тутешньої роботи людей, здоровших. Він знов повертається до Мартинівців і каже:

- Слухайте, братця! Ось руські стають за стару ціну. По совісті кажу: не хочеться мені з чужими людьми робити. Люблю своїх... Так уже серце в чоловіка встроєно, що до свого тягне.

- Ач, як співає! - голосно вставляє Корній.- Як по нотах!

- Голос - як сурмонька, та чортова думонька,- зідхає дядько-курець. 

Хазяїн не чує.

- Так от, братця, ставайте та й могорич будемо пити. І мені лучче, й вам лучче... А руські стануть до руського, то їм лучче буде.

- От добра людина! - зідха Корній.- Жаль тільки, що трохи лисицею підбитий.

Старші робітники сміються. Дехто з Мартинової партії переходять до них і голосно починають лаятись. Хазяїн ніби не помічає того.

Серьогова партія мовчки, злісно-понуро стоїть і чекає, не дивлячись навіть на своїх товаришів руських, які стоять уже коло українців. Мартинівці пошепки заклопотано радяться.

- Ну, так як же, хлопці? - ласкаво починає знов хазяїн, бігаючи очима по робітниках.- Рішайтесь. Чого лежать отут? І врем’я пропаде, і гроші. А так, зараз до станції, вип’ємо могорич, на поїзд і - гайда!.. Обіжать я не буду...

- Авжеж! - сміється хтось із юрби.- А хто зараз одняв назад по три рублі?

Хазяїн все таки не чує. «Хлопці» вагаються.

- Ех! Чорт його бери! - з одчаєм маха рукою Мартин.- Ставаймо, хлопці! На злість усім, а то кацапня все одно стане! Чого валяться тут? Де наше не пропадало!..

- Авжеж! - насмішкувато підхоплюють з Корнієвої партії.- Валяй, хлопці - аби гроші!

- Ні се, ні те - святи, попе, яйце!

Насмішки дратують Мартинівців і вони, на злість усім, стають на роботу. Хазяїн почина жартувати, посміхатися й одбирати пашпорти. Навкруги - сміх, крик, балачки. Серьогова партія змішується з другими «руськими» та українцями й завзятіше за всіх глузує з Мартинівців.

Але ті, складаючи клунки, ув’язуючись, бігаючи по вигону, не перестають огризатись і собі глузувати з Серьоговців. Од цього на вигоні зчиняється надзвичайний ґвалт.

Нарешті всі зібрались коло хургона, на якому сидить уже хазяїн, і перелічившись, рушають.

- Гей! А що додому переказати? - гукають їм слідом останні.- Коли панахиди правити?

- По свому батькові прав! - озиваються задні з Мартинівців.

- Тю-тю-у!

- Не тюкай, бо пельку перервеш!

Похитуючи клунками, занадто бадьорячись, вони потроху відходять од товаришів і наближаються до бараків. Тут вони ще раз озираються й вороже махають кулаками назад. Збоку їде хазяїн і щось ласкаво, по-приятельському до них промовляє…

НА ПРИСТАНІ

Ескіз

Вечір. Пристань. Дніпро задумливо плюскає легенькими хвилями об берег і маленькі човники злегка гойдаються на них, наче граються.

Параход має одійти аж уночі і через те в самій пристані порожньо, тільки подекуди, лежачи на якійсь бочці або спершись на перила, мелянхолічно дивиться у воду сторож. Зате на березі повно люду. І великими валками й маленькими купками, і парами й поодинці вони сидять, лежать і вкривають собою весь берег. Сонце червоне, як засоромлена дівчина, ховається за високий, чорний димар заводу й лукаво виглядає з-поза нього одним оком. Але на березі вже тінь. Брудні, з полупленими стінами і якимись, наче нашвидку повиковиряними, вікнами єврейські «заїзди» й «номера» з похиленими покрівлями, з обідраними дверима щільно стоять один коло одного понад берегом і, здається, що хтось кинув їх тут і забув, а вони зостались далеко від города й сумно дивляться на Дніпро своїми зеленими від старости шибками в вікнах. А коло них, неначе діти їхні, всякі рундуки, будочки, стойки з булками, ковбасами, огірками, насінням, з діжечками, з рибою, про яку можна догадатись вже ступнів за двадцять, з єврейками, євреями, українками, старими й молодими. Вони заклопотано тупчаться коло свого товару, тикають його в руки покупцям, ховають гроші в засмальцьовані кишені і весь час не перестають бігать очима за новими покупцями й переляканими голосами кричати:

- Куди ж ви, дядьку?! Слухайте, земляк, що ви хочете? Ідіть сюди! Вот тараньке, огірки. Що вам нада? Ідіть же сюди!

Деякі земляки й зупиняються, й купують, поважно торгуючись і уважно слухаючи присягання євреїв; деякі задумливо дивляться тільки на розкладене добро, лускаючи насіння; деякі ж просто ходять для того, щоб якось провести нудний час і, нічого не купуючи, тільки ще більше розпалюють торговок.

Ґвалт стоїть коло рундуків. А «земляки» все йдуть та йдуть. Сьогодні «конкуренція» і вони спішать попасти на «дешевий» параход. Дівчата, хлопці, діди, діти - всі вони з великими клунками на плечах, стомлені, змучені приходять, заклопотано розпитують про параход і, заспокоївшись, розташовуються десь на голих каміннях і ждуть.

Хто вони? Хто ці засмажені, потомлені люди, в цих брудних сорочках, босі, в полатаній одежині, з цими несмілими очима, які так жадно дивляться на гнилі ковбаси, на смердючу рибу? Хто ці люди, яких так обережно обминають ті чистенькі панки в легеньких капелюхах, наче бояться доторкнутись до їхніх запорошених сорочок і важких клунків? Хто вони?

Це заробітчани. Це ті, котрих випихає із себе село, котрі більше непотрібні йому.

Обкрадені, обідрані тими, хто має силу обідрати, вони йдуть продавати себе, свої сили, своє здоров’я, своє тіло, сором, любов; вони йдуть найматись до ситих, розпутних, ледачих людей, які мають землю, гроші, але які не обробляють цеї землі, бо мають другу роботу; їсти, пити й розпутничати.

Ці засмажені стомлені люди є ті, котрим всі говорять «ти», котрих всякий поліцай строго зупиняє і з важністю говорить:

- Стой! Куда ідьош?.. Що нєсьош? На заробітки? Какиї заробітки? Говори голоснєй!.. У, мурло!.. Пошлі вон!

І вони йдуть, ці люди; вони повинні йти, бо жадний, як їхні очі, голод з’їсть їх; вони повинні продати себе, бо дома жде їх невиплачена дань «обществу», ждуть оцінщики, ждуть земські, урядники, холодна, тюрма. І вони йдуть. Ні материні сльози, ні сила привички до рідного краю, ні кохання, ні дружба, ні тихий гай, ні місячна ніч - ніщо не може встояти проти страшного голосу нужди.

І вони спішать. Куди? Хіба вони знають. Ось вони дійшли до пристані; вони будуть тут ждати день, два, може й три, будуть спати на холодній землі, їх будуть ганяти з місця на місце й вони покірливо, гуртом, як отара овець, будуть слухатись. Потім прийде «дешевий» і вони посунуть на нього з криком, з жахом в очах, щоб не зостатись, їх будуть лаять і штовхать матроси, буде лаяти капітан, панки, поліцаї, а вони мовчки, наче справді чомусь винні, будуть винувато товпитись, тупчитись по палубі й уступатись перед усяким, хто схоче їх вилаять. Вони покотом спатимуть десь біля параходної машини й дим їм буде їсти очі і спирати груди. Але що їм до всього цього? Голос нужди шипить і жене їх далі. І вони минатимуть великі й пишні міста, минатимуть дворці, палати; але що їм до них: вони не живуть там. Перед їхніми очима, здивованими, захопленими очима будуть проходити багатства, достатки, розкоші, втіхи, але вони йтимуть далі, бо ці багатства чужі для них.

І вони то купками, то поодинці сходяться до пристані, складають свої клунки зо всіма своїми маєтками, якоюсь дірявою одежиною, зідхають і починають ждать. Тут і полтавці, і польщаки, і київці, і литвини; і діти, і старі. Там співають, там сміються, там сидять на якихось дошках і дивляться на воду, там балакають, ходять, танцюють, борються, бігають, лежать, сидять! А там оддалік, понад берегом, робітники викочують з води тяжкі дуби й чути звідти крики, гомін і ухкання. З міста долітають гудки заводів, свистки паровозів; підводи з дошками, дубами те й знають, що скриплять, гуркотять - це йде віддаваня проданої людської робочої сили.

Попадаються й панки, але вони якось дивно виглядають своїми біленькими обличчями, своєю чистенькою одіжжю серед цих мозолястих, великих рук, босих, поранених ніг, засмажених лиць, серед цієї обідраної засмальцьованої, грубої одежі. Але панкам тут нічого робити й вони хутко зчезають.

Сонце ліниво сідає й рух меншає. На великих дубах, уложених біля самих сходів на пристань, розташувалась купка полтавців і щось їсть, голосно чвакаючи й поводячи очима на всі боки. Коло них сидять двоє поденщиків-босяків і ведуть між собою голосну балачку. Їх обступила ціла валка заробітчан і пильно слухає, вставляючи іноді й своє і підхоплюючи реготом всяке дотепне слово. Один з поденщиків - високий, худий і якийсь весь вузлуватий. Жовта шляпа з одвислими крисами робить його схожим на китайця, а бліде довгасте лице з похмурим носом і одним косим оком нагадує не то п’яничку паламаря, не то якогось писарчука із самого глухого «присутствія». Він говорить серйозно, строго і вживає такі слова, котрі навряд чи й сам розумів. Другий же, навпаки, підморгує до слухачів, береться весь час у боки, заломлює аж на потилицю свого салдатського картуза й весело регочеться, аж вилискуючи проти сонця своєю чорною пикою, серед якої можна розібрати добре тільки червоний ніс, бо все заросло аж по самі очі чорною жорстокою щіткою.

- З сібє смійосся, брат мой,- суворо дивлячись на нього, говорить косий: - із сібє одного... Заблуждаєсся і других заблуждаєш... Сказано: безумной...

- Е, що там сказано! - перебиває його веселий.- Ти мені скажи, що таке пекло?.. Га?..

- Сказано: безумной тольки може сказать брату своєму: нєсть бог... Панімаєш? - серйозно дивиться на нього косий і потім строго обводить очима слухачів.

- Понімаю! А ти мені скажи, що таке пекло. Га?

- Пекло... по-божественому єсть ад. Ад, тоєсть гієна огненная. Но только не такая, которую ти сібє думаєш, а душевная... печальная...

- Ну, а от манахи наші попадуть у пекло? - підморгнувши до слухачів нахиляється до косого веселий.

- Ти, брат, не моргай...- серйозно одповідає йому косий.- Єсли хочеш разговарювать - разговарюй, а не хочеш,- не моргай... Манах манаху не рівня. Єсть манах, которий безразлічно праведний - тому вмєстіліще в раю. Поняв? Которий же багатий гріхами, как і всякий міровой чєловєк, тому уготовано мєсто в пеклі. Поняв?

- Хоч і поняв, а по-моєму б узять їх усіх, витопить з їх сало та й засмалить і праведних, і неправедних на ньому! А то поки ще те пекло, а вони тут пекло роблять. А може, скажеш, нє?

- Разсуждай дальше... я скажу потом...

- Та тут разсуждать нема чого... Ти мене спрашуєш, какая єсть моя вєра. А я тебе спрашую, що то за пекло, що то за мощ... Ти мені говориш «ад». Де той ад? А хіба то не ад - он там, на тім Дальнім Востоці? А хіба то не пекло, як нема чого з’їсти... і... випить...

- А надто випить! - зідхнувши додає з напівсерйозним жартом коротенький, товстенький чоловічок у фартусі і в теплій шапці з повисмиканою бавовною. Дехто сміється.

- Ти, брат, багато говориш про святих, а чи ти їх бачив? - сплюнувши й насунувши картуза на лоба, говорить далі веселий.- Я, брат, вірив в їх та довіривсь до того, що от...

Він розводить руками, задира одну ногу в якійсь кожаній пантофлі й обводить очима своє лахміття.

- Сам винуват...- похмуро говорить косий.

- Сам?..- закидаючи картуза на потилицю, скрикує веселий: - Ех, брат!..

Але в цей час недалеко од дубів чується якийсь п’яний спів і веселий спиняється, підводиться і, махнувши рукою, кричить:

- Вася!.. Василь Саф’янович! Пожалтє-с сюди! 

Усі озираються, тільки косий, серйозний і суворий, не ворушиться навіть.

По дорозі плентається якась невеличка фігура, боса, без спідньої сорочки, одягнена тільки в якесь жовто-зелене пальто і без шапки. Зачувши своє ім’я, вона зупиняється, пильно дивиться на валку й щось бурмоче. Потім підносить палець до носа й почина лукаво грозитись, весь час гикаючи й хитаючись збоку вбік. І п’яне маленьке лице його з чорним носом і віями, з тоненькими синіми губами лукаво дивиться на всіх і посміхається.

- Та йди ж, Вася! - кричить веселий. Вася підходить, зупиняється коло валки і, взявшись руками за поли свого пальта, важно почина розкланюватись перед усіма, схиляючи голову то на ліве плече, то на праве. Розкланявшись перед здивованою й мовчазною публікою, він подає веселому руку і, потрусивши її, зупиняється коло косого.

- Спасаєсся? - заклавши руки за спину під пальто й похитуючись, звертається він до нього. 

Косий мовчки дивиться на нього.

- Ти, Вася, розкажи йому, як треба спасатись,- говорить веселий.

- Спасатьця? - гикнувши, питає Вася.- Ето можна показать... Ето можна... Гм... Ето, брат...

Він почина мацати рукою коло кишені штанів, хитається, лукаво моргає до публіки і, нарешті, виймає пляшку «монопольки». Подивившись на неї на світ, він обводить усіх веселими очима і, хитнувши на «монопольку» головою, говорить:

- Єсть!

Всі сміються, а коротенький чоловік крякає, спльовує й витирає вуса.

- Можна й спасаться вже? - пита хтось із валки.

- Хе-хе-хе! - сміється Вася і, перехиливши пляшку над ротом, почина смоктати горілку. Косий дивиться на нього і здається, що ніс його робиться ще більше похмурим. Всі слідкують за ними з усмішкою.

- Смотриш? - однімаючи пляшку від рота й не витираючись навіть, говорить Вася до косого.- Може й ти хочеш спастись?.. Спасайсь! Ето, брат, вєрноє спасєніє...

- Смотрю і розсуждаю,- тихо почина косий, не зводячи з Васі строгого свого ока.- Чєлаєк старий уже, преклонний, а такими ділами занімається... Син на войні, кров свою проливаєть за нас, за вєру, отєчество і любов.

- Врьош... За вєру, царя і отєчечество! - поправляє Вася.

- Син кров проливає, а отєц... ех!

- А отєц водку проливає! - додає Вася і, знов перехиливши пляшку, почина смоктать. Але зараз же, однявши її від рота, він нахиляється до косого і якимсь шепотом говорить: 

- Кров проливає? За вєру?.. (павза). За царя? (павза). За отєчество? (павза).

Всі ждуть. Вася підніма пляшку, шпурля нею об землю і злісно, по-московськи кінчає лайкою.

Всі регочуться.

- Ти, Вася, не той... не дуже.

- Що?! - озирається Вася.- Как? Не дуже?.. Ето почему так, позвольте вас спросить? Не полагається з такими словами на чиновників? А на міня полагається?.. Га?.. «Преклонний чєлаєк»? Сукини сини! От що!.. Мерзавці!.. Де мой син?.. Я тебе спрашую, де мой син?!

Усмішки на його лиці вже не видно. Щось болюче, суворе і злісне видається йому в очах і мокрих ще від горілки губах. Голос переривається якимсь нервовим дрижанням і навіть гикавка десь зчезає. Всі робляться серйознішими. Вася стоїть якийсь мент мовчки, важко дихаючи й сопучи носом, потім звертається до слухачів і, показуючи рукою на город, шепотить:

- Я - злодєй, я оскорбив Колю... Ето вєрно... Я його оскорбив... Я - злодєй, і ето вєрно... 

Він зупиняється і, вдаривши себе в груди кулаком, скрикує: 

- Не... не я погубив Колю... Погубила його - вєра і отєчество!.. Да! І кров проливає... а я... От! 

Він розставляє ноги, розгорта поли свого пальта і випина до них свої голі, жовто-брудні груди з якимись ямками, синяками й кущиками сивого волосся посередині. 

- Герой? А? - дивиться він грізним поглядом на всіх.- По самой первой моді?.. «Преклонний чєлаєк»! А ти мені скажи, почему я должен не пить? - раптом звертається він до косого, який похмуро дивиться кудись убік.- З какой надобності ето нада? Га?

- Душа больше за водку... Душу нада любить,- з неохотою бурмоче косий.

Вася якийсь мент пильно дивиться на нього, наче чекаючи далі, потім поволі поверта голову до слухачів і, хитнувши нею на косого, говорить:

- Хороший хлюст? А? «Душу любить»... Дак ти ж ублаготвори ету душу... Понімаєш? Ублаготвореніє дай!.. А чим ти можеш?..- він озирається навкруги і, не знайшовши, сумно схиляє голову.

Всі мовчать.

- А був, братці, і я чєлаєк...- з якоюсь кривою, жалкою посмішкою повертає він до всіх своє худе, знівечене лице.- Зарабатував по два цілкових у сутки. Всі Васілія Швайку знали... Да-а... Коля говорить: «Я, папаша, тєрпєть не можу тиранів... Я люблю свободу»... А я йому в рило. За що?.. З любви! Накажи мінє бог з любви! Боявсь, що в Сибір попаде... «Я, говорить, папаша, на вас не сердюсь, только ви мінє дуже обідєлі»... Так і говорить, їй-богу! Коля, значить, син мой єдінствений... «Ви, говорить, папаша, покланяєтесь тиранам, а я свободі... Я свободу люблю»... А??.. Хлюст?

Він озирає всіх своїми очима, в яких стоять сльози і криво усміхається дрижачими, синіми губами.

- На Дальній Восток, значить, пішов? - питає хтось серйозно.

Вася мовчки хитає головою.

- Запасний, значить. Да... Много народу згубили, сукини сини... Ето вєрно... Ну, та й не простив вас? 

Вася мовчить, потім тихо говорить:

- Я не просив... З гордості... Думаю, нехай он просить мінє... А його й забрали... Дак я й загуляв...

- Вроді, как сіціліст, значить, ваш син?.. Коля тетот?..

Вася хутко дивиться на запитувача, якогось худого не то міщанина, не то робітника з пристані, й мовчки одвертається.

- Сіціліст не сіціліст, а парень маладця був,- зідхнувши, говорить веселий.- Тільки ти, Вася, не журись! Нехай ті журятьця, що гроші мають... Не зідхай: як нема, то й так нехай!.. А Коля тоже, брат, душу в серці має... Он должон понімать... От і край!..

З базару чути якийсь крик, шум, голосні балачки. Всі озираються.

- «Я, говорить, папаша, не боюсь нікого»...- Знов почина Вася, але його вже не слухають і дивляться до рундуків, куди починають збігатись хлопці, дівчата, дядьки, весь нудьгуючий, чекаючий люд.

- Що там таке?.. Диви, драка,- сміється хтось.

- Ану, гайда!..

Всі рушають до рундуків, від яких назустріч їм суне валка заробітчан, а посередині їх чоловік двадцять якихсь в синіх, чорних, сірих сорочках, в якихсь засмальцьованих піджаках, в шляпах, картузах, з чорними, у сажі, руками й обличчями. Вони голосно говорять і між собою і з заробітчанами, і показують головами й руками на берег, де викочують дуби. Деякі зупиняються й пильно дивляться назад.

- Товариші! - кричить якийсь чорний, як циган, рябий і присадкуватий чоловік.- Не подпускать поліцію!.. Прямо бєй і больше нічево!

- Камнями! - підхоплює чийсь другий голос.

- Та не розбігатьця!

Заробітчани здивовані: що за люди? Звідки? Чого вони тут? Що їм треба?

- Забастовка, брат! Понімаєш, забастовку дєлаєм...- пояснює один з них високому парубкові в широченному брилі і з товстими губами. І біляве лице його, замазане сажею, пильно й добродушно дивиться на заробітчан. Парубок хитає головою, але не дуже помітно, що все зрозумів.

- Весь город бастує... Заводи, фабрики, мастерські. Понімаєш?..

Дівчата заглядають через плечі парубка і серйозними, великими очима слідкують за білявим.

- Робочі, значить... Хотять, щоб плату більшу давали, щоб харчували добре, щоб обращались з робочими харашо... Ви ж тоже робочі?

- А нуда!..

- На заробітки йдете?

- Атож...

- Ну от! А тепер ми йдемо он туди до берега, щоб і на пристані забастували... Як усі покинуть робити, тоді хазяйни уступлять нам...

- А то так! - додає якийсь дядько, що теж слухає його.- Оце в нас на буряках тоже була забастовка...

- Треба бороться з нашими ворогами,- перебиває його білявий.- Ми на їх робимо, а сами нічого не маємо. За хазяйнів усі, а за нас ніхто. Всі вони живуть нашим трудом... От і стоять один за одного.

Валка суне все далі й далі. Тут крик, там починають співати, там спиняють; аж порох стоїть над рундуками, коло яких позоставались тільки здивовані, злякані торговці.

Заробітчани також здивовані. Ці засмальцьовані, чудні люди так сміливо говорять про те, що вони несміло думали про себе, так дружно виступають, такий гордий вогонь у їх очах.

- Що то, дядьку Юхиме, городська кумпанія! - хитаючи головою, говорить парубок дядькові, що слухав білявого.- От якби й наші так!

- Е!..- з досадою маха рукою дядько.- «Наші»! Хіба воно що понімає? Витріщить очі й усе... Та й дери з його... «Наші»... Тут, хлопче, наука... Городський чоловік на всяких грамотах тобі, як чередник на худобі... А наш брат, мужик, що?.. Темний, як та ніч. Що сказав пан або піп, то й свято.

- А й у нас же забастовка була! - говорить якась жива, чорнява дівчина в білій хустці і з веселими очима.

Дядько хоче щось сказати, але попереду чується якийсь дружний крик, свист, гукання.

- Тю-у! Тю-у?..

Всі зазирають один одному через плечі й дивляться вперед. З-за рундуків, клацаючи шаблями, струнким рядом виступає чоловік двадцять поліцаїв і мовчки йде до берега, де викочували дуби. Там уже робота стала. Робітники, збившись докупи, з лантухами замість фартухів, з закоченими рукавами й халошами штанів, глухо балакаючи між собою, стоять і ждуть.

- Ей! Товариші! - враз чується чийсь дужий, дзвінкий голос із передніх рядів валки.- Бросайтє роботу! Не слушайтє поліції!.. Забастовка.

- Долой!.. Бєй їх!..- розкочується по валці й заробітчани бачать, як ці люди кидаються до дощок, ламають їх, виривають дубчаки-підпорки з-під рундуків, збирають каміння й біжать наперед. Парубки, захоплені, радісні, теж хапають дрючки, дошки й біжать за ними. У повітрі миготять палиці, ломаки, наче військо десь взялося з піками: дівчата хапають коси і совають їх у руки парубкам і дядькам. Поліція зупиняється.

Робітники з дубів потрохи починають одягатись, скидати свої лантухи й одкочувати халоші. Поліцаї щось тихо говорять між собою. Нарешті вони знову строяться і рушають далі, наче вони нічого й не хотіли робити.

- А!!! - розкочується по валці.- п’яти показуєте?.. Ха-ха-ха! Тю-ю-у-у!.. Фю-ю... А-а... Злякались!

Деякі починають навіть кидати навздогін їм каміння, але їх спиняють і всі рушають до робітників з дубів. Ті весело сміються назустріч їм і кричать:

- Шабашуєм! Гуляй наша!.. 

Чується:

- Ванька! Возьми мою жілєтку й башмаки!..

- Жар до Боруха! У нього пиво добре!.. 

Хвилин через десять на березі стихає. Нема ні косого, ні Васі, ні веселого - вони пішли «шабашувати» з робітниками. Тільки заробітчани, то лежачи, то сидячи, палко й голосно розмовляють про забастовки, про поліцію, про ті рани, які завжди болять і не гояться.

Сонце вже сіло. На тім самім місці, де балакав Вася, сидять уже другі і про друге балакають. На голій землі, якось скрутившись, босий, в полатаних штанях і дуже заношеній простій сорочці, лежить самотою якийсь парубок і подивляється на всіх якимись зляканими, напруженими очима. Широке, біляве лице його, з безформеним носом і потрісканими губами, якесь забите, безпомічне, з якимсь виразом страху, суму й одчаю.

- Ну, а от... Ці украшенія... зорі, скажемо, місяць і це од природи? - чується серед полтавців.

- А-а... такі-і...- незадоволено протягує той самий голос.

- Ну, та що?.. А лучче, як тобі дадуть про Бову Королевича?.. От з такими зробиш забастовку!.. Як же!..

- Як же ті книжки добути? - вмішується другий, товстий і ледачий голос.

- Е! як!..

Оповідач, видно, й сам не знає, але щоб не показати того, цмокає язиком, хмикає й робить такий вигляд, ніби це дуже небезпечно говорити.

- Далеко, чи що?

- Гм... Воно то... Тут, брат... не той... 

Але його виручає гудок десь далеко на Дніпрі. Він схопляється й почина слухати...

- Параход!.. Параход іде! - починають турбуваться всі.

Самотній парубок теж підводиться, несміло дивиться на Дніпро і знов лягає. Турбування було даремне, бо гудок від «буксирного». Усі вертаються й коло самої парубкової голови розсаджуються дівчата. Одна з них, русява, з великими мрійними очима і якимсь, повним жалю, виразом губ, уважно дивиться на парубка й одвертається. Потім знов озирається і, зустрівшись з його сумним зляканим поглядом, знов одводить свої очі й почина щось шепотіти своїй сусідці. Та також дивиться уважно на парубка.

- Чого ви на мене дивитесь? - тихо говорить він: - Хіба я вам що зробив?

У голосі йому чується щось також злякане і хворе.

- А хіба не можна дивитись? - сміється сусідка.

- Усі дивляться... Наче я... що ви, мабуть, думаєте, що то я витягнув у того хлопця гроші?

- Еге! Драстуйте вам!.. Того, що... вкрав, уже піймали давно, а ми ще будемо на тебе дивитись!..- хита головою сусідка.

Русява ж мовчки не зводить очей з його, пильно обдивляється на його босі ноги, на хворе, злякане лице, на страшну убогість його вбрання.

Парубок якийсь мент дивиться на сусідку своїми мутними очима і знов тихо говорить:

- Мені так страшно... Ви не будете бить мене?

- Хто бить?

- Ви...

- За що?

- Я боюсь... Ви, може, не знаєте... що той... 

Дівчата здивовано дивляться на нього. Він підводить голову й сідає зручніше.

- Де ж твоя одежа? - питає сусідка.

- Нема... Я так... Я покинув хазяїна... Мене хотіли вбить...

- Хто?

- Щось як поженеться, а я тікать і покинув... І чоботи були... За Єлисаветом... У полі... Воно як поженеться, а я тікать та й утік...

- Може ти їсти хочеш? - пита русява. Парубок зиркає на неї, потуплюється й нічого не відповідає. Русява схоплюється, біжить до своєї одежі і хутко вертається з великим шматком хліба й сала. Парубок несміло, не довіряючи, дивиться на неї, і не бере.

- Та бери ж. Чого ти? - ласкаво говорить вона...

- А ви ж... вам же... самим треба.

Йому, видно, страшенно хочеться їсти, але він усе таки не насмілюється взяти й тільки скоса подивляється на протягнутий хліб. Але дівчата силою всовують йому хліб і сало в руки і він почина жадно їсти. Вони навмисне одвертаються й починають щось байдуже балакати проміж себе. Раптом обидві хутко обертаються: схилившись головою за дуби, безпомічно звісивши руки з хлібом, парубок голосно ридає.

- Чого ти! - здивовано, стурбовано і з жалем у голосі скрикують разом дівчата.

- Ви такі... добрі... Вам... вам... мабуть, самим... треба хліба... Нате... Я не хочу...

І парубок поверта до них своє мокре, негарне, худе лице і протягує надгризений, невеличкий уже шматок хліба. Здивовані дівчата, не знаючи, що говорити, мовчки дивляться на нього.

- Беріть... я не хочу... Ви мене ще битимете. Дід казав, не їж і не кажи нікому... Всі так дивляться на мене... Я не міг більше служити... Там в економії б’ють. Я утік і грошей не взяв.

- Та як же ти тікав так? Та це в тебе й нема нічого? Ні одежі, ні грошей, нічого? - з глибоким жалем пита русява.

Парубок дивиться на неї й очі його знов укриваються слізьми. Незв’язно, плутаючись, він починає говорить; і можна розібрати тільки, що він десь служив, утік звідти, і тепер голодний, без одежі вертається в Полтавську губернію додому. Можна також розібрати, що голод одняв у нього розум, і що цей страх, який дивиться з його хворих, божевільних очей, буде вже все життя давити його злякану душу, буде страшними привидами носитись у його слабому мозку, і не буде вже спокою нещасній жертві всяких «економій».

Потроху коло парубка збирається ціла валка заробітчан. З глибоким жалем вони дивляться на замученого брата і хто знає, які думи, які почування пробігають по них. Хто зна, чи не будуть і вони повертатись додому такими, чи зостанеться в їхній душі цей жаль і чи не заросте їхнє серце жорстоким бур’яном злоби на всіх і на все?

Знов далеко на Дніпрі густо і глухо гудить гудок, і знову всі біжать до берега, слухають, розпитують, і мляво вертаються назад.

- Буксирний!

Парубок, згорнувшись під дубами на голій землі, тихо схлипує і здригується. Стає все темніше й темніше. Далеко на горі жовтіють городські вогні й нагадують, що там живуть самі довольні люди, що там живуть ті, які забрали собі і розум парубка, і сили його, і честь цих дівчат, і щастя всіх цих змучених, стомлених людей; забрали й розкошують у тих спокійних, гарних домах, не на голій землі й не за недогризеним шматком чорного хліба.

Балачки стихають. Дніпро задумливо, журливо плюскотить об берег хвилями і, темний сам, здається, знає долю цих чекаючих людей і хмуро хмуриться од неї.

«УМІРКОВАНИЙ» ТА «ЩИРИЙ»

Лист чоловіка до жінки

Оце, Ольго, пишу тобі листа з самої тюрми. Найшовся добрий чоловік, що згодився кинути в ящик, минаючи тюремне начальство. Попав таки на старість. Сидів-сидів у хуторі, двадцять літ не показував на світ носа, раз вирвався, та й то, дякувати землячкам, посадили таки. Ти не лякайся дуже, начальство наше не дурне ж таке, побачить же воно справді, що з мене соціяліст, як з клоччя батіг. А все таки, продай тих кабанців, що торгував кабанник Ремесло, та їдь до мене, може скоріше виручиш. Та гляди, не продай чорного кнурця, що ліворуч у сажу, бо то на розплід. Як приїдеш у Полтаву, то йди просто до губернатора й виясни йому все, як я тобі пишу далі. Тільки попереду зайди до секретаря та ткни йому щось у руку - щоб його за печінки вже ткнуло - може з того щось і вийде.

Усе вийшло з-за того божевільного Недоторканого. Знаєш його? Той самий, що був у нас торік на Великдень і мало не побився з справником за те, що цей назвав українську мову «великорусским наречием». Пам’ятаєш? Такий високий, здоровенний чолов’яга, з довгими козацькими вусами. Раз-у-раз ходить у вишиваній сорочці з стьожкою. Та, мабуть, пам’ятаєш. Так оцей гевал і посадив мене.

Я вже мав виїжджати додому та, на гріх, і подумав собі: «Ану, дай зайду до своїх, до українців. Тепер воля, то воно й не так небезпечно уже заявитись справжнім українцем. Як не як, а любови до рідного з серця не викинеш».

Та й заходжу до української книгарні. Каюсь, розпустив я трохи язика там з ними: досталось таки правительству за причіпки до нашого рідного слова. Ну, якось воно так вийшло, що Недоторканому теж по тій дорозі треба їхати, що й мені. Ми й умовились увечері зійтись і разом їхати до поїзду.

Тільки це вже перший і останній раз я їздю з щирими українцями. Дав уже зарок собі: як побачу де якого щирого українця, десятою вулицею обминатиму. Буде з мене цього сорому та горя, що тепер маю. Мені б уже з тої хвилини, як він до мене в номері пречипився, треба було б одкараскатись від його. Плюнуть і не їхати з ним. Але ж якби ж то знаття! А то думаєш собі: «свій чоловік, українець. Треба піддержувати національну справу. Годі сидіти по хуторах»... От тепер за це й попосидь у тюрмі. Треба було, як розсердився він у мене в номері й хотів іти, не вдержувати, а я, наче чорт розум одібрав, почав ще умовляти його. А розсердився він бач, того, що я одяг комірчики з галстухом, а не вишивану сорочку з стьожкою. (Найшов дурного, щоб усяке бачило, що я українець). Насилу виправдався тим, що сказав, ніби забув узяти з собою сорочку. А то вже: і «ренеґат», і «кацап», і «зневага національної культури». На смерть образився.

Ну, все таки поїхали разом. Їдемо, балакаємо про українські газети, і не криюсь, приємно таки було держати в кишені українську газету й не прислухатись, чи не біжать за тобою арештувати. Воно, що й казать, усе приємно, коли воно дозволено, коли написано скромно, не задиркувато, і по-українському таки. Воно й про Недоторканого не можна сказати, щоб він соціялістом був. Гріх це сказати про його, тільки вже над міру любить Україну. А нам, українцям, воно якраз і не до лиця. Нам більше треба політикою брать: там примовчати, там ухилитися, там потанцювати під дудку дужчих. Од того голова чи ноги не відпадуть, а гляди й пощастить у чомусь. А що вже про Недоторканого, то й казати нема чого, що не такий він чоловік, щоб у політиці розбиратись. От хоч би тобі таке. Їдемо ми звожчиком повз пам’ятник батькові нашому Богдану Хмельницькому. Балакаємо собі. Коли це Недоторканий торк звожчика у спину.

- Звожчику!.. А, звожчику! 

Той обертається.

- Ась? - каже.

Ну, що тут такого? Спитав чоловік по-своєму. Ні, Недоторканому це не подобається.

- Не «ась», а «що»,- поправляє того. 

Звісно, звожчик не розуміє:

- Чого ізволітє?

- Не «ась», кажу, «що» треба казать! Розумієш? Хто це на коні?

- Ето? - показує звожчик пужалном на Богдана.

- Еге ж.

- А ето какой то хахлацкій генєрал.

- Чого ж хахлацький?

- Єслі б наш, так он прямо сідєл би, а етот іш как набок свалілся. Пустяшной генєрал...

Аж підстрибнув Недоторканий од цих слів. Як шарпне того нещасного звожчика за пояс, та як закричить:

- Що?? «Пустяшной?»! Ах ти ж кацапська твоя морда! Та ти не знаєш, що всі ваші кацапські генерали й у підметки йому не годяться. Га? Це гетьман України! Чуєш ти?!

Звожчик попався сердитий. Не подобалось йому це.

- Ти,- каже,- барін, потіше, нє лайся. Я вєдь тоже могу словєчко сказать. Я хоть і кацап, да одной лєрігії с государем!

Тут би замовкнуть, так ні: Недоторканого це ще більш підзадорило й він випалив таке, що до лиця тільки якомунебудь соціялістові. Мені аж у серці йокнуло, а звожчик так і жахнувся.

- Так вон ка-ак? - каже.- Ето, значіт, на государя такіє слова. Ну, так погоді же. Н-но!

- Куди ж ти завертаєш? - гука Недоторканий.

- А вот увідіш! Н-но! Вот в участкє ми разузнаєм, вєрно-ль то, что ти сказал. Ми такіх уже возілі...

«Отуди - думаю - к бісу! Зачепив собі мороку. Ще в тюрму попадеш через його». Так наче моє серце вже тоді чуло, що так буде.

- Ну, остав, ізвозчік,- миролюбиво кажу я,- поєзжай на вокзал... Довольно.

- Нє-єт. Я етого нє могу. Нє-єт. Уж ми ето в участкє разсудім. Н-но!

Що ти його будеш робить? Ще справді завезе! Бачу, Недоторканий почина йорзати на сидінні.

- Та це ти справді, земляк, в участок їдеш? - питає нарешті.

- А ти думал в лєсторан тєбя за такіє слова? Н-но! 

Що ти йому казатимеш? Везе таки в участок. Недоторканий почина сопти. Далі зразу чогось заспокоївся, посміхнувся до мене, та й каже до звожчика:

- Ну-ну, їдь, їдь... Чого ж?.. Побачимо тільки, що тобі скажуть в участку за твої слова про царя... Їдь, їдь...

Звожчик нічого, мовчить.

- Побачимо, побачимо, як тебе погладять по голівці за те, що ти свою мужицькую морду з царем зрівнюєш?

- Развє я равнял? - раптом озирається звожчик.- Я, значіт, к прімєру только... А ти вон что!..

- Ні, голубе... Ти сам сказав, ось і мій товариш чув, він свідєтельом буде. А за це знаєш що роблять?

Звожчик нічого не відповідає, одвертається й мовчки їде далі. Потім помалу поверта і їде назад.

- Куди ж ти? - з іронією пита Недоторканий (не вдержався таки).

- Врємя нє хочется тєрять...

- А, «время»! Ото то ж бо й є... Кацапня проклята!

- Та годі вже, пане Данило,- просю вже я.- Хай йому біс. Мовчіть уже.

- Ні! - каже.- Не треба їм потурати. Ач! Тюря чортова! Забралась в чужу солому та й шелестить ще!.. «Пустяшний!» А ваші Куропаткіни, Рождественськії, Стеселі хороші? Один тільки й був порядний Кондратенко - та й то не кацап, а українець. Цього вони не знають! Кацапури.

От такий чоловік!.. А на вокзалі знов. Пішов він білети купувати. Жду я його. Жду, жду - немає. Що таке? Ану, дай піду пошукаю. Іду до каси, дивлюсь: народу-народу там. А коло каси стоїть жандар, а проти нього Недоторканий, щось сердито ричить. Прислухаюсь я.

- Він не має права! - чую, говорить Недоторканий.- По маніфесту усі мови рівноправні... Він повинен розуміти мене. Скажіть на милость, шишка яка: касир нещасний!

Жандар перебиває його.

- Та плювать мені! - гука Недоторканий.- Хай позиває! Він на Україні, а не в Кацапії, мусить і балакати по-українському!

От я жалів потім, що тут його не арештували! На моє нещастя якось обійшлось благополучно. Чи жандар дурний був, чи хто його зна. Взяли ми багажного й пішли в ваґон. А вже вдарив перший дзвінок. Багажний пхав, пхав на полицю наші чемодани, але там вони не поміщались; він і поставив одного під лаву. Недоторканий це побачив.

- А хіба на полиці не можна? - каже він до того.

- Что-с? Поліцію? - не зрозумів той.

- Нічего, нічего,- поспішно вмішуюсь я й починаю шукати в гаманці злота.

- Ти українець? - тим часом похмуро звертається Недоторканий до багажного.

- Как ізволілі сказать? - ввічливо нахиляється цей.

- Хохол ти, чи кацап?

- Я-с? Хахол! Самий настоящій хахол! Черніговской губернії.

- А по-своєму й говорити не вмієш?

«Ну, от! - думаю,- ще з цим зчепиться! Ну й пеня!» А тут, як на зло, ніяк злота не найду. А гривенника дать мало, двадцять копійок багато.

- Давнєнько із дєрєвні, барін. Запомніл помужіцкому,- делікатно посміхається багажний, поглядаючи на мої руки.

Недоторканий ще більше похмурюється.

- Та не «по-мужицькому», а «по-українському»! Мужики всякі бувають. Є й пани такі ж самі...

- Да! - зідхає багажний.- Всякії, значіт, народи... 

Б’є другий дзвінок. Багажний переминається з ноги на ногу, подивляється на мої руки. А тут злота, як навмисне, нема. Плюнув я.

- Чи нема,- кажу,- хоч у вас злота, Данило Івановичу?

- Злота? Добре... А свою рідну мову сором забувати. Нас і так скрізь забувають... От касир цей... Сволоч! Ще арештувати хотів... Бач, бюрократ кацапський!?.. Злота, кажете?

- Злота, злота.

- А наш брат-галушка мовчить... Та чухається... А кацапня хазяйнує собі... Культуру свою...

- Барін! Мнє нєкогда... Ідтіть нада, второй звонок,- несміло перебива його багажний. 

Недоторканий грізно дивиться на нього.

- А ти по-своєму сказати мені не вмієш?

- Я, барін, человєк занятой... Позвольтє за труд... Мнє нєкогда політікой заніматься...

- Ні, стій! Я тебе не про політику.

- Данило Івановичу,- вмішуюсь я: - бог з ним, пошукайте злота.

- Ні-ні! Підождіть. Треба. По-своєму, питаю, ти не вмієш сказати?

Вже й пасажири починають звертати увагу. Багажний стискує плечима і з усмішкою дивиться на якогось панка, що цікаво загляда до нас.

«Ах ти ж боже мій! - думаю.- Знову скандал буде».

- Данило Івановичу! - благаю вже: - та пустіть чоловіка.

- Ні, підождіть... Ось ти скажи мені: як того чоловіка назвати, хто матір свою забуває? Га?

Б’є третій дзвінок. Багажний стріпується, робить сердите лице й рішуче говорить:

- Позвольте, барін, за труд, а то я жандарма буду звать. Что ето такоє в самом дєлє.

Зачувши «жандарма», я прудко виймаю двадцять копійок і суну багажному в руку. Він умент зникає.

Недоторканий хитає чогось головою і кладе гаманець у кишеню. Рушаємо. Я зручніше вмощуюсь, з полегкістю зідхаю й починаю дрімати. Славно так задрімав був, коли це чую, чийсь знайомий голос вигукує:

- Україна спасла Росію!

Я розплющую очі й озираюсь. І уяви собі, коло нас цілий мітинґ. Десь набрались селяни, студенти, робітники, якісь панки, євреї, словом, чисте народнє зібрання. А посеред усіх ораторствує Недоторканий. Горе тепер, Олю, та й годі: куди не поїдь, скрізь у поїзді тільки й почуєш: «революція, резолюція, конституція, інтеліґенція»! Чи то ж чувано було коли вперед, щоб у вагонах робилось отаке. Вперед, бувало, їде собі чоловік спокійно, тихо, побалака з сусідом про врожай або про бурську війну, і кров йому спокійна, печінка не болить, і на душі спокійно. А тепер тільки й чуєш: «убито стільки то», «поранено стільки то». Або: «конфіскувать землю без викупу!» - «Ні, з викупом!» І товчуть собі, а нема того, щоб подумати, що може кому од таких слів, чи з викупом, чи без викупу, серце рветься надвоє. А дядьки наші? І собі туди ж, набрались розуму, мурляки! «Треба - каже - по закону робить: як усім, так і панам; не з торбами ж ходити їм. Дать і їм стільки землі, як і всякому, хай обробля». Як це тобі подобається? Ой, жінко, жінко! Казав: «продаваймо землю, поки не пізно». Ні, «пождемо ще трохи». Нуда, здається дождемось ми. Послухала б ти, що у нас тут у вагоні говорилося.

- Україна спасла Росію! - кричить мій Недоторканий.

- Почему же Украіна? - питає його якийсь білявий студент.

- Бо Росія ще спала, як наші селяни в 1902 році підняли повстання.

Я так і задубів. Чи не сказився чоловік: найшов чим хвалитись.

- Ізвінітє,- каже студент.- Ви ошібаєтесь. 

«Ага! - думаю - найшовся таки благорозумний чоловік». І що ж би ти думала?

- Ізвінітє,- каже,- революціонниє дєйствія бивалі в Росії єщо раньше полтавскіх безпорядков. Єслі уж говорить о спасєнії, то спасла Россію только інтєліґенція і народ.

«Оце так!» - думаю, коли раптом на верхній полиці, що коло вікна, хутко підводиться якась панна і кричить:

- Вот іменно, єсли уж хотітє, то ваша інтєліґенція очень і очень слабо подняла знамя революції. Да-да! Она только сумєла пойті (да і то ковиляя) за тєм знамєнєм, котороє поднял пролєтаріат. Я, конєчно, говорю нє об інтеліґентних рабочих, а о буржуазной інтєліґенції. Она, как і вєздє і всякая буржуазія, сєйчас же ізмєніла дєлу свободи.

Панна аж сіла на своїй полиці й подушку навіть одклала набік, готуючись змагатись. І як схопились же вони! Той: «інтеліґенція!», а та: «пролетаріят!» На підмогу панні десь узявся якийсь, видно, робітник, далі русявий студент, а до білявого студента пристав якийсь панок. І таке завели, що аж млосно мені стало.

«Ну,- думаю,- аж тут мені каюк: заарештують».

Так воно й сталось. Воно б, може, й не сталось, та надала нечиста сила вмішатись знов до балачки Недоторканому. Ото трохи осадили його, він був і змовк. Я вже думав, що так і мовчатиме. Та куди там: так, бачу, і рветься, щоб щось своє вставить. Та поки України не зачіпали, ще здержувався, а як щось там хтось сказав, так його й прорвало. Україна це все одно, що болячка йому. Ледве торкнись, він уже як скажений робиться. Я навіть і сердитись на нього дуже не можу, бо бачу, що це просто нещасний чоловік. У його ж тільки й думки, що отой балака не по-українському, а той не признає українського. Вже ж і я сам люблю неньку-Україну, кохаюся в рідній мові нашій, шаную батька Тараса, ну, а щоб отако вже тільки й думати про те, то це вже я не можу. Він згодний навіть на те, щоб насильно землю одбирати, аби завести свою самостійну Україну. Ну, а я цього вже не можу. Україна Україною, а земля землею. Отже скажи йому це, хіба послухає? А як же! А це то й погубило його й мене. Вийшло це так. Надало комусь там сказати між іншим, що мабуть Польща здобуде собі таки автономію. Я проти волі глянув на Недоторканого. Дивлюсь, напруживсь він, видно чекає чогось. Ті перевели розмову на інше. Тоді Недоторканий перебив їх і суворо так питає:

- Ну, добре. А що ви скажете про Україну? 

Ті спершу й не зрозуміли.

- То-єсть, что «про Україну»? - питає хтось.

- Та от, Польщі автономія, а Україні?

- Может бить, со временем і Украіна будєт автономна.

- Та-ак?? - саркастично посміхається Недоторканий.- Дуже вам дякуємо! Красно дякуємо...

- А ви развє протів етого? - питає білявий студент.

Недоторканий вмент суворо нахмурюється і з натиском говорить:

- Україна для українців. І ми не потребуємо вашої автономії!

Тут, дивлюсь, просовується наперед якийсь чорнявий студент, у червоній косоворотці, який до того тільки вставляв за панну та за «пролетаріят» короткі фрази.

- Вибачайте...- звертається він до Недоторканого по-українському.

Той зразу пом’якшав, зачувши рідну мову.

- Вибачайте... Ви це про кого кажете «ми не потребуємо автономії»?

- Про нас, про всіх українців!

- Вибачайте,- посміхається студент: - я сам українець, але можу сказати, що ви дуже помиляєтесь, коли беретесь за всіх одповідать. Українській буржуазії, та й то деякій тільки частині, може потрібна самостійність України, але українському пролетаріятові вона зовсім непотрібна. Українському робочому люду, як і всякому, потрібна така політична форма, яка сприяла б його розвитку. От, наприклад, автономія. Але відокремлюватись цілком від своїх братів руських чи поляків йому зовсім не треба.

Недоторканий спершу аж оторопів. Потім як скочить:

- Як?! Та це ви хочете, щоб над нами й далі панували чужинці?

- Над нами панує бюрократія,- каже студент,- і так само, як і над тими ж чужинцями. Чужинці нам не вороги, а брати.

Бачу, Недоторканий починає сопти й червоніти: значить, сердиться.

- І це говорить українець? Ви - українець? У кацапській сорочці?!

- Українець.

- Та ви... ви кацапський прихвостень, а не українець! Ви...

- Чого ж ви лаєтесь? - похмурившись, питає студент.- Я з вами як з людиною говорю, а ви... як чорносотенець якийнебудь...

Тут Недоторканий як спалахне, як ревне:

- Що?? Я чорносотенець?! Ах ти шпиг кацапський!.. Та я тобі.

- Ето, дєйствітельно, какойто черносотєнєц,- звертаючись до когось, промовив з усмішкою якийсь невеличкий єврейчик, що стояв коло Недоторканого. Той, як почув, та, недовго думаючи, як розмахнеться, та зо всеї сили лясь того по пиці...

- Ось тобі, «чорносотенець»! 

Тут зчинилось щось неможливе. Єврейчик у крик, у сльози, студенти з піною у рота налізають на Недоторканого, Недоторканий махає кулаками, кричить. Господи! А тут якраз станція, ми й не чули, як поїзд став. Крик стоїть, аж у вухах лящить. Коли це зирк: пробирається крізь юрбу жандар; тихо стало; хтось покликав,- мабуть, якийсь сердобольний дурень. Недоторканий як побачив його, так і скипів:

- А! - кричить.- Так он ви які? За жандаром?.. Революціонери?

- Врьотє!.. Ми нє звалі єго!

- Брешіть ви сами! Ось дивіться, селяни. Бачите, як друззя народу уступаються за вас? Бачите, як вони борються з тими, хто боронить вашу національну честь і душу. От привели пса на мене.

- Позвольтє, господін... В чом тут дєло? - почав було жандар. Так де там: і слова, скажений, не дав нікому сказать.

- Беріть! Беріть мене! - кричить.- Я не боюсь ніяких жандарських лап! Ми зможемо постояти за ідею... Арештуйте нас, хапайте, тирани. Пане Самжаренко, ходім! Кацапня предає нас в «руки правосудія».

Можеш собі уявити, що зо мною сталось, як він випалив це до мене. Я зомлів, просто зомлів. Хотів крикнути, що я тут ні при чому, що я зовсім не винен ні в чому і, як то буває у сні, не міг язиком поворушити. Думав, що мене кондрашка тут на місці гепне. Якось господь милував. Так мене й вивели, як задубілого. Очнувся аж у кімнаті якійсь.

От за це й сиджу тепер. Більш ні за що, клянусь богом. Як не благав, як не доказував жандарському офіцерові,- не повірив і звелів одвезти у Полтаву. Учора привезли. Думаю, що тут випустять, смотритель тюрми обнадьожує. Та я й сам так думаю, невже ж таки їм повилазить, що я чоловік тихий собі. Що Україну люблю? Так хіба ж я кому хоч слово про це говорив де? От тільки там у книгарні... Ну, так то ж один раз, та й то не дуже... А то ж нікому нічого... Як ти думаєш, Олю?.. Приїжджай скоріше, голубко, та рятуй. Продай кабанців та позич у Митрофана Пилиповича з півсотні й виручай, Олю, бо не виживу. Тільки гляди, не продай кнурця, бо то дуже доброї породи. Твій чоловік Сидір Самжаренко.

P. S. А Недоторканий і тут не кається. Перелаявся зо всіма товаришами по тюрмі. «Геть,- кричить,- чортова кацапня з наших українських тюрем! Чого поналазили сюди?!» Ну, й не ідол, скажи на милость?!

РАБ КРАСИ

Дядько Софрон і Василь лежали вже другий тиждень на цьому невеличкому подвір’ї за станцією, день і ніч сплячи під кучерявими берестками. Іноді тут з’являлись наймачі, прикажчики з економій або мужики. Тоді дядько Софрон і Василь, разом з іншими такими ж, як і вони, стомленими нудьгою й голодом людьми, жадними і злими, обступали наймачів і силкувались попасти наперед. І хоч дядько Софрон та Василь за ціну не стояли, але все не попадали до щасливців-найнятих, бо дядько Софрон був невеличкий на зріст, жовтий і зморщений, як зів’яла вилежана груша, а Василь парубок був несміливий, дуже блідий на виду, соромливий і якийсь чудний. І вони щоразу помалу сходили до своїх клунків і сідали біля них. Дядько Софрон виймав люльку, з злорадною посмішкою набивав її і, поглядаючи з-під лоба на таких, як і сам, говорив:

- Ага!.. Нуда, нуда... Найнялись... Якраз наймешся тут. А як же! Думав, зараз тобі й поклоняться, пожалуйте, мовляв, до нас, здєлайте милость, робіть у нас? Ого! Ще попосидимо тут. По-по-си-димо! Я вже знаю... Гм!

І дядько Софрон кивав головою, посміхався й підморгував з таким виглядом, ніби він зарані вже знав, що так воно буде, а життя тільки підтверджує те, що він знав. І в цьому підморгуванні, в посмішці було навіть щось завзяте, злорадне, торжествуюче. Здавалось, дядько Софрон колись добре і рішуче розміркувався собі, раз на все плюнув і одійшов набік од свого життя. Мовляв, іди, як хочеш, бо нічого вже путнього від тебе не діждешся. І тепер, коли це життя котилось по багнюці, незграбно й безглуздо стрибаючи то в один, то в другий бік, зустрічаючи на кожному кроці всякі сподівані й несподівані перешкоди - він неначе аж радів, що таки по його виходить.

- Ага! Заробітки... Таврія...- насмішкувато спльовував він набік.- Ха!.. Знаємо ми їх... Буде нам Таврія! Ось як протавруємо отут послідні сорочки, так узнаємо. А протавруємо! Ого! Ще й як протавруємо. Я вже знаю...

Йому ніхто не одповідав. Інші робітники були зайняті своїми думками й розмовами, а Василь лежав, спершись ліктем на клунок і, повернувши своє бліде, худе лице з чорним волоссям і чорними напруженими журливими очима в той бік, де серед земляків своїх лежала Катря,- не слухав його. Мовчало небо, високе, широке й наче зблідле від спеки, яка, здавалось, сунула від його дужче та дужче на маленьке подвір’я, устелене знесиленими людьми; і навіть непосидліві горобці затихли й поховались кудись у затінок. І тільки станція свистіла й гуділа, шуміла, ніби всі ті, що були в ній, збирались когось рятувати, поспішали, турбувались і ніяк не могли рушити з неї.

І знов минали дні, душні й довгі. Знов блукали всі по подвір’ю та по станції в очах їм стояли мляві, одноманітні, уперті думки. І здавалось, ці думки проймали кожний рух їхній, густо обплутували їхні сірі, потомлені постаті і через те ці постаті й посовувались так мляво й ліниво. І, бувало, іноді одні зривались з місця, злісно лаялись і йшли кудись, а на їхнє місце приходили нові з жадним, напруженим чеканням в очах і надією в душі. Це дратувало тих, що були тут, і вони з ненавистю зустрічали нових.

- Авжеж! - саркастично дивились вони на них.- Тут вас тільки й ждали. Зараз так і наймуть. На каретах повезуть, у некіпажах... Ага! Сідайте, спочиньте, пожалуста...

Ті сідали, а далі помалу сідала на дно душі й надія, а через якийсь час вони, як і всі, з вагою нудливих, тупих думок блукали скрізь, як неприкаяні, і ждали. Часами знизу, з того города, який шумів і щоночі сяяв білим світлом у чорне небо, приходив хтось із міщан і забирав з собою одного або двох копати льох або місити глину. Часами в подвір’ї з’являлись босяки і п’яними, хижо прижмуреними очима байдуже озирались по клунках і примощувались десь коло простодушних. З’являлись карти, горілка, а за ними крик, бійка, галас. І знову стихало на якийсь час.

З дядька Софрона й Василя і з їхніх чумарок та широких штанів уже не глузували - одним надокучило, а других не стало. Тільки іноді Катря, проходячи повз їх, кидала на Василя хвилюючим і ваблячим, як гріх, поглядом і, посміхнувшись з-під білої хустки, всім своїм смуглявим, мрійним личиком, говорила.

- А що? Пошив уже мені спідницю з своїх штанів?

Василь і тепер, як і перше, не сердився, тільки очі його дивились на неї ще більш благаюче та губи блідли й складались криво-болісно. А Софрон підморгував і з радісною погрозою казав:

- Нічого! Пошиємо ще. Ми ще не те пошиємо. Тут дошиємось і до живого тіла. І не тіло, а й душу зашиємо... Ого!.. Доля як зашиє, то й не розгризеш зубами... Вже пришила сюди... А що ж далі буде... Гм! 

І з погрозою, злорадно смоктав свою люльку. 

А Василь у такі дні ще більше спав, прокидаючись тільки погризти з дядьком Софроном сухої задубілої тарані та напитись коло водокачки води. А вночі, коли на подвір’ї було чути тільки хропіння від темних куп під берестками, він тихо підводився, тихо виходив за тин і йшов у поле. Дядько Софрон ворушився, підводив голову і, озирнувшись, бурмотів:

- Ага!.. Нуда, нуда!.. Так-так...

І лягав знов, а Василь виходив далеко-далеко у поле; так далеко, що тільки ледве видно було різнокольорові вогні станції та сіре сяєво над городом. Ніч ласкаво приймала його в свої широкі обійми й любовно посміхалась йому зорями. Він сідав десь, на горбику й виймав з-за пазухи якусь палічку, яку довго й ніжно обтирав рукавом свитки. Потім приставляв її до рота, зідхав, і від палічки в тужливу, ніжну ніч котились з хурчанням ще більш ніжні, більш тужливі згуки. Про що він грав, тужливий син степів і праці? Хіба він знав? Хіба те знав нічний вітрець, син неба і степів? Один із них грав, бо так було потрібно, а другий радісно підхоплював ці згуки, грався ними й котив до сумно-схиленого жита. І жито журно слухало ті згуки, хиталось колосом і м’яко шепотіло з вітром, згуками й Василем.

___________

Раз на подвір’я прийшов наймач з батіжком, з хитрими очима і з цигаркою, приліпленою до нижньої губи. Його обступили, почали кричати, торгуватись, сваритись. Наймач слухав, цигарка диміла йому в ліве око й він жмурив його, від чого лице йому було ще хитріше. Нарешті він виплюнув цигарку, одібрав собі гурт парубків та дівчат і повів їх кудись на станцію.

На подвір’ї знов стало тихо. Недалеко від Василя й Софрона, спершись спиною на дерево, стояла Катря. Лице її було хмуре й дивилось кудись на станцію. Босі, порепані ноги, перекладені одна на одну, машинально похитувались. Під деревами в затінку недвижні, мов знесилені з одчаю, лежали робітники; на станції бігав чогось паровоз, гордо задравши димаря догори, і сонце грало на білих лушпайках насіння, розкиданих по подвір’ю.

- Ага! - блимнув на Катрю Софрон.- Осталась дівка? А то вже так... Тут, серденько, так і з батьком рідним розлучать. Ого! Розлучать! Не то що з земляками,- з душею розлучать.

Катря зиркнула на нього, потім перевела погляд на Василя, який дивився на неї покірними очима, і з досадою одвернулась.

- Нас ще п’ятеро зосталось... земляків,- з неохотою кинула вона.

- П’ятеро? - перепитав Софрон.- Гм! Ну, що ж? Розлучать і з цими. 

Він посміхнувся, потім, наче про себе, знов почав: 

- І нехай... Нехай. Що ж?.. То вже так... Хоч серце зв’яжи з серцем - розірвуть... О, розірвуть... Їй-богу, розірвіть. П’ятеро, кажеш? Ну, буде четверо, а потім сама будеш. Тепер он ноги порепались, а там і душа репне... Ого! Репне, то вже так...

- Чого ви крячете, дядьку? - з досадою глянула на нього Катря і знов зиркнула на Василя.

- Еге! - радісно засміявся дядько.- «Крячете». Хіба це крякання? Це не крякання. Підожди ще.

- А ви вже діждались? - кинула Катря.

- Я? - охоче підхопив він.- Ого! Діждався, серденько, діждався! Мені вже крякнула. Я вже маю своє.

- Так крякайте он йому...- хитнула вона головою на Василя.- Він ближче... Ач, як витріщився... Чого б, спитатись? Лупає тими очима... Комусь він потрібний!

І Катря з досадою й нудьгою одірвала свою гнучку постать від дерева й ліниво одійшла до своїх земляків. Дядько Софрон глянув на Василя, подивився, як тому зачервоніла щока й ніяково болісно скривились губи і одвернувся.

- Гм! - посміхнувся він. Потім задумливо посидів, знову глянув на мов замерлого Василя, зідхнув і став набивати люльку.

- Чого вона розсердилась? - нарешті тихо промовив Василь.

- А! - з досадою хитнув головою Софрон.- «Чого розсердилась». Баба! Бабу блоха вкусить, а вона твоє серце гризне. Е, хлопче! Ще не те буде. Далі, голубе, більше буде... Ого! То вже так. Як умочиш до краю серце у цю патоку, так отоді взнаєш. Спробуй витягнуть його... Начіпляється з тої патоки такого добра, що й не рушиш... Намокне, як ганчірка, і сльозами, і словами... То вже так...

Василь одвернувся й ліг лицем на розстелену свитку. Він лежав так до вечора. А коли дядько Софрон, бурмочучи, вмостився коло нього й засопів носом, він підвівся й сів. Вгорі, крізь листя береста, як золоті цвяшки, жовтіли зорі; десь важко, стомлено пихтів паровоз; за тином гомоніли люди. Він вийняв сопілку, нерішуче підніс до губ і знов одняв її. Потім тихо встав і пішов між рядами сплячих за тин. По дорозі йшли якісь люди й голосно балакали. Один із них гикав і, видно, кудись поривався, бо другі спиняли його й говорили:

- Ваня!.. Будь челаєком... Ваня... Остав... Зачем?...

- Ннік-када! - рявкав той.

- Вванюша!.. Я тібє друг? Ну, скажи мінє, друг?

Василь тихо одійшов на другий бік дороги і, постоявши, сів під деревом, спустивши ноги в рівчак. Люди сховались за станційним амбаром і на дорозі стало тихо. Проти Василя чорніли дерева подвір’я, праворуч блищала світлом станція, а ліворуч таємниче темніло мовчазне, глибоке поле. Він вийняв сопілку й заграв. Спершу згуки вилітали з неї нерішуче, несміло й наче ховалися зараз же в тьмі, боячись плавати тут недалеко від цих чужих, ворожих їм кам’яних будинків. Але будинки тихо собі стояли і згуки насмілювались, росли й тонкими низками розбігались на всі боки. Хутко вони заповнили собою все повітря над дорогою й подвір’ям. І, здавалось, то були вже не згуки дерев’яної, засмальцьованої палічки, а гострі, колючі думи, які на чорних, незримих крилах летіли від рівчака й билися в душі. І вриваючись туди, вони з болем упивалися в серце, дряпали мозок; і серце нило, а в голові здіймались картини, рідні, далекі, пекучі. Ось сопілка захурчала, дві ноти, змінюючи одна одну, затріпались в повітрі і в очах стоїть картина. Поле. На горі буйно хитається під холодним вітром ранку сивеє жито; хитається і слухає веселих, балакучих жайворонків. Вони наче поспішають сказати йому, що вже далеко-далеко за селом сонце віялом розставило в небо свої золоті пальці й зараз буде тепло-тепло. Внизу, за гаєм, клепає хтось косу; скрипить десь віз за могилою, а попід гаєм на толоці пасеться череда і звідти, переганяючи одна одну, біжать з хурчанням дві ноти.

- Який то чортяка свистить там? - зачулось раптом басом із подвір’я.

Ніхто нічого не одповів, тільки із сопілки побігли за двома нотами ще другі і, то зникаючи, то бігаючи наввипередки, носились у тьмі. Бас помовчав і трохи згодом промурмотів:

- А гарно гра, собача шкура!

- То мій Василь...- озвавсь тоді Софрон з-під дерева.- Сумує парняга... Сумний він у мене.

Згуки вже й голосів не лякались. Вони несли з собою шматки страждання, шматки невиплаканої журби і були сміливі й горді через те. Вони пробирались через тин, ставали над подвір’ям і шпурляли тим стражданням у вимучені душі лежачих людей. І люди ці зідхали, неспокійно вертілися з боку на бік і починали стиха балакати про те, що ворушилось і вставало в серці і в мозку.

Серед одної купи лежачих людей підвелась якась постать і сіла. Сопілка плакала й жалілась знайомим співом на долю, яка блукає десь, покинувши сиротою в наймах єдину доню. Тужливо ллється мова доні, благаючи ворона однести вісточку неньці, і кряче ворон у темнім гаї, неньку сповіщаючи.

Постать встала, переступила через клунок і, нечутно ступаючи босими ногами, пішла на дорогу. Тут згуки були дужчі, виразніші. Наче вхопившись за них, як за шворку, постать помалу посунула за ними і, дійшовши до рівчака, раптом одірвала їх.

- Хто тут? - з тихим ляком скрикнув Василь.

- А це хто грає? - замість одповіді прошепотіла постать, нахиляючись над Василем. І перед ним забіліла хустка, з-під якої трохи темніше дивилось йому в очі лице Катрі. 

- Так це ти граєш? - м’яко промовила вона і, одхилившись, мовчки стала дивитись на його нахилену голову. 

- А я не знала досі, що ти так гарно граєш. Де ти вивчився?

- Коло череди...- тихо сказав Василь.

- Он як...- протягнула Катря й помалу сіла поруч його, пустивши також ноги в рівчак.

- Служив у якономії?

- Атож...

- Ти перший раз на заробітках?

- Перший.

Вони замовкли. Василь, схиливши голову, вертів у руках сопілку, а вона задумливо дивилась йому на руки й слухала, як у грудях їй ворушилось щось тепле, ніжне, рідне; слухала, як воно розливалось у руки, ноги, в голову, і хотілось від того говорити, сміятись, плакати.

- Чого ти несміливий та смутний такий? У тебе батьки є?

- Нема... Давно померли... Один дядько Софрон...

- Того ти й смутний такий раз-у-раз?

- Ні... Я так... Мені просто сумно. Од усього сумно.

- Чого ж то? Болить щось у тебе?

-Ні... Так. Мені од усього сумно. Не знаю. Сонце заходить - сумно; дощ іде - сумно... А надто як сонце заходить... За це мене й прогнали з якономії. Хіба я знаю? Вони кажуть, що я сплю. А я й не сплю, а так... Лежу, а воно щось ссе в грудях, хоч ріж... Давно вже це мені... У церкві співають, а я плачу... Тітка Саня й одшіптували, та не пособляє...

- Що ж воно таке?

- Не знаю... Сумно мені... Ото як сонечко сідає та гарно так, то чогось плакати хочеться... І вже й про череду забуду, про все... Тільки граю... І били мене... Один раз прикажчик як оперіщив гарапником через голову, так і розпанахав спину... А тепер прогнали з якономії...

Катря мовчала й дивилася на нього. Паровоз раптом дико крикнув, наче хто вколов його, і почав часто й схвильовано дихать.

- Я більше вночі люблю грати - ніхто не чує... Як слухає хтось, то я не можу грать.

- А як я буду слухати, гратимеш? - ледве чутно спитала Катря.

Василь мовчав.

Десь далеко-далеко засвистів поїзд. На станції щось безупинно дзвеніло, і важко дихав паровоз.

- Гратимеш, Василю?

- А ти знаєш, як мене й звуть? - повернув він до неї голову; і чуть було по голосу, що він соромливо й радісно посміхнувся.

- Знаю...- посміхнулась і Катря.- А як мене звуть?

- Катря.

- Так. Ну, що ж, гратимеш при мені?

- Не знаю. При тобі мені хочеться грати жалібної.

- Чого ж то?

- Так... Бо як дивлюсь на тебе, то мені так сумно й гарно. А сьогодні, як ти розсердилась на мене, мені наче клешнями здавило серце...

- Не сердься, я так. Я більше не буду... 

Василь глянув на неї і знов нахилив голову.

«Чох-чох-чох!» - неслося з поля запихкане, поспішне дихання поїзду. На станції ставало шумніше. По дорозі один за одним пробігали двоє екіпажів, обдавши їх вітром і порохом.

Катря помалу взяла Василеву руку і, поклавши її собі на плечі, пригорнулась до нього.

- Ач, як б’ється твоє серце...- прошепотіла вона. І чи від цих слів, чи від чого другого, у них холодно й радісно замерло в грудях.

___________

На другий день, коли Катря проходила повз дядька Софрона й Василя, очі їй були потуплені вниз і вона не посміхалась. А Василь бліднів і, як соняшник до сонця, повертався за нею. Потім знов прикладав сопілку до рота і, сміливо подивляючись навкруги, грав. І те, що він грав, ніхто ніколи не чув, бо то грало його серце. Дядько Софрон латав сорочку і скоса позирав на нього.

Над вечір на подвір’ї з’явився наймач у білих комірчиках і в жовтому брилі. Кожному він казав «холюпчик» і, коли дихав, то живіт йому колихався як жіночі груди. Він одібрав гурт парубків, а на дівчат хоч і поглядав ласкавими, масляними очима, але ні одної не найняв. На цей раз найнялися таки й Софрон з Василем. Василь стояв сумний і іноді шукав когось очима, а Софрон був якийсь прищулений і на жовтому, зморщеному лиці його стояла якась обережність, якась ласкава боязкість спугнути щось.

- Найнявся? - раптом зачулось за спиною Василя. Він швидко озирнувся й очі йому зробилися темними й глибокими.

- Найнявся...- промовив він, не маючи сили одірвати погляду від синіх, мрійних очей Катрі. 

- А ти?

- Я ні. Не треба дівчат... Не наймайся й ти, разом наймемось,- додала вона хмуро й суворо глянула на нього. Потім зараз же почервоніла, гнівно зиркнула на його залите щастям лице - й кинула: 

- А хоч, то наймайсь. Просить не буду!

І швидко одійшла в другий бік. Василь хотів піти за нею, але глянув на Софрона й зупинився. Потім нахилив голову, посміхнувся і, одійшовши до клунків, сів коло них. Лице йому зблідло, очі були напружені й губи кривились од якоїсь тужливої радости.

Гурт нанятих чогось топтався на місці, чогось там сміялись, кричали; чоловік у комірчиках щось говорив до їх. А Василь сидів спиною до них і з задумливою, тужливою радістю в очах грав на сопілці.

- Ну, складайся, хлопче, складайсь...- раптом зачувся йому за спиною Софронів голос: - зараз на вагон сідаємо та й з богом...

Василь, не повертаючи голови, одняв сопілку від рота і спокійно сказав:

- Я не хочу найматись.

І, приклавши знов сопілку до губ, задумливо заграв. Дядько Софрон підняв брови, роззявив рота й подививсь на нього.

- Отуди в халяву твоїй мамі! - нарешті вимовив він,- це ж по-якому?

Василь грав собі й дивився кудись темними щасливими очима.

- Гм... Так...- озирнув його пильними очима Софрон.- Значить, остаєшся? Так-так... Нуда. То вже так... А їсти? Хліба ж у торбі вже нема... Га, Василю?

- Ну, то що?

- А що ж ти їстимеш?

- Не знаю...

- Гм... Нуда. То вже так... А коли наймешся?

- Не знаю...

- Так. Значить, кидаєш мене? Начхать і на рідного дядька?

Василь мовчки обтер сопілку об штани, засунув її за пазуху й ліг лицем до неба.

- Не можу я найнятись тепер. Не наймайтесь і ви...- промовив він весело.

- Та їсти ж що будемо? - скрикнув Софрон.

- Їсти?.. Та якось... Може ми завтра наймемось... Бо я не можу...

Дядько Софрон постояв, потім, посміхнувшись, злорадно підморгнув і рішуче пішов до гурту. Через якийсь час він вернувся, мовчки вийняв з торби сорочку й сів коло Василя.

- Так-так...- нарешті забурмотів він.- Тільки що з того буде? А щось буде... О! накажи мене таки бог, буде. Ну-ну, побачимо... Тільки погано, що ти й рідного дядька міняєш... Ну, та добре! Я вже знаю, що з того буде. Ми таки взнаємо Таврію...

Повз їх пройшла Катря, весело наспівуючи, й коротенька, синя в зелених квітках спідниця її теж весело хиталась. Софрон подивився їй услід, скосив на Василя свої хворі очі і, посміхнувшись, забурмотів знов:

- Ми щось таки виспіваємо. То вже так... Гм! Ну, грай, грай... Воно так і слід, хай плаче твоє горе, а ти в його піснею... Що ж? Сльоза - дурна... Сльоза не поможе...

А ввечері, коли повз них промиготіла темна дівоча постать і Василь зараз же побіг за нею, дядько Софрон тільки повернувся на другий бік і пробурмотів:

- Нуда... То вже так!

І зідхнувши, затих. Ні докорів, ні балачок про те вже більше не було.

Дні минали. Дядько Софрон і Василь уже не раз спускались у город за якимнебудь городським наймачем і щоразу вертались, несучи кожний по кілька десятків копійок у кишенях. І важко мабуть було нести ті копійки, бо вони так помалу раз-у-раз вертались і так мляво посовувались їм ноги? Зате вночі дядько Софрон спав, не прокидаючись, а Василь, не лягаючи, грав.

Глухо гудів унизу той город, з якого так тяжко було витягувати такі маленькі, легенькі копійки, і сіре сяєво, схоже на сяєво, що малюють над святими, стояло над ним. На станції дико, пронизувато свистіли паровози, але сопілка від того була ще ніжніша. А може й не від того...

- Чудний ти...- посміхалась Катря, зазираючи в лице Василеві.- І сьогодні тобі жалько?

- Жалько...- ховаючи їй голову на груди, посміхавсь у тьмі й Василь.

- Та чого? Чудак парубок... Як дитина... І сердишся на нього - йому жалько. І цілуєш - теж жалько. Так любиш, чи що?

- Не знаю...

- Гм... А от мені тільки тоді жалько, як ти граєш... Мати чогось згадується... Або думаєш собі, чого ми такі бідні та нещасні. Другі ж люди он там на станції живуть у розкошах... І жалько-жалько на долю... Грай ще...

І він грав. Грав не те, що вивчив коло череди, а те, чому вивчило його життя та серце. Сопілка плакала й жалілася на долю, зорі кліпали, ніби їм на очах стояли сльози, і вітер сумно зідхав із житом. І було так чудно й сумно-солодко від того, що їх було тільки троє тут у полі під житом: вони двоє та ридаючі згуки сопілки.

___________

Одного дня знову з’явився на подвір’ї наймач. Він говорив одривисто, рішуче, сердито й оглядав кожного через окуляри таким пильним поглядом, що від його хотілось топтатись ногами й тріпати головою. Дядька Софрона він назвав «трухляком», але не забракував і защитав разом із Василем у третяки. З їх почали за це сміятись, але їм було те байдуже. Василь навіть і не чув нічого, бо дивився за Катрею, яка весело складала клунки свої й кидала в його бік лукавим, щасливим поглядом.

- Ну, хлопці, до економії недалеко! - рішуче й сердито сказав прикажчик, коли всі, готові в дорогу, стовпились коло нього.- П’ятнадцять верстов! Пройдемо через город, а там за три часа будемо вдома. Сьогодні треба вдома буть. Ну! гайда.

Всі рушили, а ті, що зостались, проводжали їх понурими, злими очима. Йшли довгою низкою по два й по три чоловіки, запруджуючи собою весь тротуар і заповняючи вулиці здивованими криками, сміхом, балачками й веселими лайками з прикажчиками та звожчиками, що стояли понад тротуарами.

Василь із Катрею йшли позад дядька Софрона. Катря весело озиралась на всі боки, штовхала Василя й голосно глузувала з прикажчиків, озираючись і блискаючи на них синіми очима й білими зубами. А Василь серйозний і мовчазний пильно й повагом дивився на все й ніби ховав собі те все у душу.

Вони йшли тими вулицями, де люди не жили, а тільки торгували. Через це на цих вулицях стояв грюкіт од звожчиків, блищало світло від круглих білих лихтарів і бігали повні люду вагони без паровозів тільки, на одному товстому дротові. І вся ця довга низка людей в грубій убогій одежі, з клунками на плечах, людей з поширеними очима, з грубими обличчями й голосами справляла таке вражіння тут, яке справляє в убогій улиці села кавалькада розкішно вбраних людей з м’якими руками, ніжними, випещеними обличчями й делікатними голосами. І тепер ці ніжні, випещені люди озирались на цих грубих людей, сторонились їх і довго дивились їм услід, як дивляться на рідку та дивну процесію.

З вулиці блискучих магазинів вони звернули вліво й вийшли на широку, засяяну білим світом, вулицю. І тільки вони вийшли на неї, як звідкись, неначе ждучи тільки їх, вирвався цілий вихор чудових згуків і сильно вдаривсь їм у серце. Від цього очі їм одразу стали знов широкими, на вустах заграла радісна посмішка і вони всі, як вівці, яких покликала хазяйка, з сміхом, з криком кинулась за цими згуками. Гарно одягнені люди поспішно уступались їм з дороги і з дивуванням дивилися вслід. Але що їм було до гарно вдягнених людей коли попереду, за тим довгим тином, з того саду протягувались непоборимі згуки і, схопивши за серце, сильно тягнули за собою. Що їм було до лайки сердитого прикажчика, який пробував спинити їх? Вони, як вівці з кошари, збились до того тину і, встромивши голови між залізні прути тину, жадно глитали ті згуки.

Василь і Катря стояли з самого краю. Вона щоразу озиралась до нього, з веселим сміхом скрикувала, кричала щось, тупотіла, але Василь не чув її. Весь блідий, з своїми запалими щоками, над якими горіли якимсь чудним і страшним світом очі, з криво-болісно стуленими губами, він дивився в той сад і не рушився. Тільки руки його, що держались за прути тину, дрижали та груди дихали важко й часто. По широкій, ясній алеї саду сунули багато вбрані пани, грохотіли звожчики, кричали, сміялись, штовхались товариші, але він нічого того не бачив і не чув.

А згуки великими, довгими хвилями лились із саду й плили десь над головою. Здавалось, то саме життя плило на них. Убране в сміх і сльози, в радість і страждання, з посмішкою ненависти й любови, воно гордо лежало на цих розкішних хвилях і таємниче, пильно дивилося в душу Василеві своїми дужими очима. І душа його, як раб, замерла й несміла рухатись. І повна того самого сміху й сліз, страждання й радости, ненависти й любови, вона росла, давила груди, розпирала череп і билася риданням у горлі... Ось згуки заплакали, забились і тихо мерли, як лист восени, одпадаючи й зникаючи десь у тьмі неба. Тихше, тихше... І вмить повітря сколихнулось, розірвалось, згуки насмішкувато й гордо струсили тугу, засяли радістю, і скажено понеслись, і закрутились у бойовому танці. І життя сміялось в них, і чуть було, як воно кричало незрозумілим для людей, але повним сили й раювання криком.

- Василю!.. Ходім уже!.. Тю!.. Та Василю! - шарпала, штовхала, щипала Катря Василя.

І знову згуки тихше, тихше... їх менше, менше... Один усього... Він жаліється на щось комусь. Кому? Життю? На що? На те, що йому, Василеві, так тяжко так дуже тяжко жити!.. Згук плаче, а сльози його тягучі, гарячі падають Василеві в серце і швидко їх там буде стільки, що вони заповнять усі груди.

- Василю!!.. Ходім!.. Уже йдемо!.. Чуєш? 

Згук замер, неначе хтось журливий сумно схилив голову й задумався. Тоді спочатку тихо, а далі дужче, спокійно й велично цілий гурт згуків став одповідати йому. Він одповідав, а той журливий згук не слухав, не хотів вислухувати його; болючим стогоном вривався він у ту відповідь і бився в ній, жалівся і змовкав, безсилий і смутний. І згуки дужчали, гнівались; і ціла буря гніву вже крутилась і здіймала з дна душі стовпи думок і почувань.

- Василю! Чи заклало тобі? Тю, бий його сила божа... А диви!.. Василю!!

Катря схопила Василя за груди й дуже шарпнула до себе.

- Га? - дивлячись на неї горящими очами, тихо спитав він.

- Та ходім!

- Куди?

Гурт згуків таки переконав журливого. Тоді вони схопилися за руки й радісні задриботіли, завертілись і весело затанцювали.

- Василю!

- Ну?

- Їй-богу, здурів парубок! Ходім!

- Куди?

- «Куди...» Та туди, куди й усі... Ходім, бо кину, хай тобі чорт...

- Кидай... я не піду... Одчепись... Не чіпай мене... Я не можу... Йдіть собі...

- Чи не сказився?!.. Що ж робитимеш тут?

- Не знаю.

Підійшов дядько Софрон запихканий, сердитий.

- Що ж ви стоїте? - накинувся він.- Усі вже пішли, а вони стоять собі...

- Та ось... не хоче йти... Стоїть, як глушман...- з гнівом ткнула пальцем Катря в Василя.

Софрон глянув на нього, мовчки схопив під руку й потягнув за собою. Василь покірливо, як п’яний, посунувся за ним. Вся партія сердито ждала їх. Катря, нахмурена і зла йшла позаду і не посміхнулась навіть, коли всі сміялися з Василя. Вона тільки ще раз порівнялася з ним і заговорила до нього; але, коли він мовчки повернув до неї своє бліде лице з напруженими очима й зараз одвернувся, вона гнівно всім тілом шарахнулася вперед і змішалась серед земляків.

А дядько Софрон, не дивлячись на Василя, вийняв люльку і, щось бурмочучи, став набивать її. Згуки іноді доганяли їх і щось кричали, але партія так голосно балакала й човгала ногами, що нічого не можна було розібрати. І через те, що тут не було тих згуків, вулиця була не так осяяна, і звожчики не бігали з веселим гуркотом, а стояли, понурившись, немов журилися.

Стали завертати в нову вулицю. Дядько Софрон, нарешті, роздмухав люльку, сплюнув і озирнувся. Потім швидко забігав очима по спинах і зупинився.

- Василю! - крикнув він. 

Дехто озирнувся, але Василь не одзивався.

- Агов, Василю!!

Василя не було. Передивились усіх і стали сміятись, але дядько Софрон не слухав їх.

- Ага! - злорадно захитав він головою.- Найнявся!.. Так-так... Це він утік до музики.

- Так що ж думать? Катайте, дядьку, разом танцювать будете...

- А потанцюємо!.. Хо-хо! Ще й як потанцюємо!.. Я вже знаю... Господін, верніть пашпорти... піду шукать.

Прикажчик сердито, лаючись, почав вишукувати серед купи пашпортів їхні документи; товариші сміялись, а Катря стояла й хмурими, злими очима дивилась на руки прикажчикові.

- На, та к чорту!..- кинув цей нарешті Софронові дві бумажки.

Той схопив їх, сховав за пазуху і, підтягнувши клунка на плечі, швидко пішов назад. Люлька пихкала йому під носом і освітлювала його жовті вуса й хворі очі, в яких стояло щось злісне, уперте.

Але на старому місці Василя не було. Незабаром коло шукаючого Софрона зібралась ціла юрба різного люду.

Вони всі дивилися на його жовте, зморщене лице з хворими очима, а він, бігаючи очима по вулиці, оповідав їм про Василя і не знать було, чи він сумував, чи злорадствував:

- Может, он заблуділся гдє? - жалісливо думала вголос якась бабуся з мішком на плечі.

- Как заблуділся, найдьом...- запевнено й байдуже сказав поліцай і, позіхнувши, став одходити. За ним потроху почала розходитись і вся юрба. Знову Софрон зостався на тротуарі сам. На лиці йому стояло щось гостре, торжествуюче, завзяте і разом з тим повне безнадійного одчаю. Він наче сам наступив собі на серце, і радів од того, що воно таки болить, як він це й знав, і страшно йому було від того, що воно розірветься, і в грудях стане порожньо. І він стояв посеред тротуару і, кліпаючи хворими очима, не рухався. Звожчики вже не підкочували під осяяні ворота саду, а смирно, довгою низкою, стояли понад тротуаром і куняли. Поліцай одійшов і став посеред вулиці, задумливо дивлячись кудись убік. З саду лилась музика, мрійна, ніжна, ласкава. Дядько Софрон одійшов далі по вулиці, притулився до тину і, схиливши голову, застиг. Довго стояв він; і потрохи жовте лице його ставало м’якше, ніжніше, ніби та музика гладила його по лиці й стирала з його жорстоке, уперте, злорадне. І круглий електричний лихтар, наче місяць вповні, сумно, не моргаючи, дивився на нього й ласкаво милував його згорблену, маленьку постать в жовто-зеленому сплющеному картузі.

А згуки в саду зідхали й говорили про щось бажане, хороше й недосяжне. І тонкий, дрижачий сум, як павутина над пожовклою стернею, літав од них у повітрі й обвивався круг серця. Згуки зідхали й зідхання те помалу переходило у тихий плач, повний жалю й журби. І плакало серце Софронове за ними, бо низько схилив він голову. І був похожий на п’яного, що безсило притулився до стіни.

І раптом він підняв голову, озирнувся, прислухався й хутко повернувся лицем до саду. Звідти неслось чиєсь ридання, гірке, одривисте і грубе. Дядько Софрон просунув лице в дірку між прутами й забігав напруженими очима, шукаючи місце того ридання. Швидко він побачив під одним кущем щось темне, яке ніби ворушилось.

- Василю! - дрижачим голосом несміло крикнув Софрон.

Ридання стихло, і темне перестало ворушитись.

- Василю! - ще раз гукнув Софрон.- Ти? 

В саду тихо замирали згуки. Ось вони зідхнули, схлипнули і вмерли... Стало тихо-тихо.

- Василю! - пошепки прошипів Софрон у дірку.- Це ти?

- Я...- грубо й товсто вирвалось з-під куща і за цим зачулось шумне й дрижаче зідхання.

У саду розлігся лопотячий дрібний шум оплесків і крику,- неначе там зраділи, що це був таки Василь.

МАЛОРОС-ЕВРОПЕЄЦЬ

Я їхав у село Бідненьке за репетитора до панка Коростенка і, як подоба кожному репетиторові, їхав на драбинчастому возку, запряженому якоюсь гострозадою й гостроголовою конячинкою з коротенькими, лахматими ніжками і великим черевом, що робило її дуже схожою на мишу.

- Мало накочена дорога була труська, сонце палило, як з печі, а я на своєму возику, як карась на сковороді, смажився, обливався потом, вертівся, хапався за боки й проклинав і возика, й себе, й того чорта, який надав мені їхати до якогось там пана вчити паненя; і не хотів я вже ні пана з його рекомендованим мені демократизмом, українством, лібералізмом, ні заробітку, ні сільського покою, ні всього того, що спокусило мене їхати до нього й терпіти муки їзди на драбинчастих возах. Але конячинка тим часом тюпала собі й години через чотири ми вже були в Бідненькому.

Була неділя. Коло одної хати на вулиці й на подвір’ї стояла, сиділа й навіть лежала ціла юрба дядьків, жінок, парубків, дівчат, дітей. Всі були червоні, спітнілі, у деяких лікті були перев’язані хустками. Вони всі разом кричали, обнімались, сміялись, співали; якась стара баба, високо піднявши спідницю, заносисто танцювала, а круг неї реготали й грали на губах. На самий дорозі стояв розпатланий дядько: широко розставивши руки, наче граючи в «куці-баби», він раптом робив кілька хистких ступнів у один бік і зупинявся; потім схиливши, як бик, голову, немов роздумуючи й щось бормочучи, він кидався в другий бік і знову зупинявся, хитаючись.

На воротях стирчало гілля, обвішане червоними стьожками й перев’язане хусткою.

- Свадьбу грають,- суворо сказав, неначе одрубав мій возниця і, обминувши розпатланого дядька, хльоснув по конячинці.

- Стій!.. Стій!..- умить вчулося за нами.

Ми озирнулись. За возом біг якийсь дядько в шапці, з перев’язаною рушником рукою, з пляшкою й чаркою в руках, і кричав щось.

Возниця припинив трохи конячинку.

- До... до пана... нашого... їд... їдете? - хакаючи, підбіг до воза дядько.

- До пана. Вчителя ось... везу... А що? - незадоволено буркнув возниця.

- А-а!..- протягнув дядько, дивлячись на мене мутними очима й дихаючи горілкою.- Вчителя?.. До панича?.. Так... вєрно! На дохтура, стало бить? Упо... употребительно! Но тольки за польтіник не підем... Так панові й розположіть... Забастовка!.. Депутація, одним словом!.. Значить, польная депутація... І нікаких... Руб давай і... квит! Вєрно я говорю? Кирило, вєрно я говорю?

- Вєрно, вєрно... Но! - шарпнув віжками Кирило.

Дядько ще біг за нами й щось старався вияснить, але одстав, і ми, повернувши за ріг, опинились на вулиці, що впиралась у панський будинок з тополями й терасою; а через кільки хвилин в’їжджали в ворота економії.

На подвір’ї чогось було безлюдно й тихо, тільки коло загону стояли дві робітничі постаті і, спершись ліктями на тин, лузали насіння. Вони не ворухнулись. Зате з-під амбару вихопилась якась сіренька собачка з обгризеними вухами і, одривисто гавкаючи, наче хапаючи на льоту мух, побігла за нами. Біжачи поруч з возом, вона без усякої злости дивилася поперед себе і, наче виконуючи обов’язок, голосно й серйозно гавкала. Часом вона зупинялась, сідала і, поспішно почухавши задньою ногою коло вуха, знову наганяла нас і знову з діловитим видом гавкала.

У вікнах горниць замиготіли якісь обличчя, але на ґанку ніхто не з’являвся; тільки з вікна кухні випнулась червона товста пика в білому ковпаці і, обережно почухавши кінчиком здоровенного ножа брову, пильно подивилась на нас і сховалась.

Ми зупинились. Собачка теж зупинилась, замовкла і стояла коло воза, так же, мабуть, не знаючи, що далі робити, як і ми.

Почекавши трохи, я зліз із воза, розплатився з дядьком і, взявши свого чемоданчика, пішов до ґанку. Як тільки я ступив на східці, двері сами раптом одчинились передо мною. Я зупинився, чекаючи, що хтось вийде, але не було нікого. Я зазирнув у двері: в маленьких сінях було порожньо, а проти цих дверей були другі двері, мабуть, у більші сіни. Я здвигнув плечима й пішов далі. Але не встиг зробити кільки ступнів, як і ті двері також одчинились, мов од вітру, а я справді побачив великі сіни з кілочками для одежі, одежу, кальоші, капелюхи і т.інш. Коло дверей же знов нікого не було.

«Що за чортовиня»,- подумав я, озираючись на всі боки. Але в цей мент одчинились бокові двері і з них поспішно вийшов товстенький, коротенький добродій у білому літньому костюмі з чорненькими смужками, з англійськими баками й червоними, бритими губами. Лукаво сміючись, він підійшов до мене і, простягаючи руку, дзвінким тенорком заговорив:

- Репетитор наш?.. Дуже приємно, дуже приємно! Мій Василько вже просто напосівся на мене: «де мій репетитор?».. А що? Двері вас здивували?

- Еге... Я не розумію... Наче духом святим...- пробурмотів я.

- Ах-ах-ах! - засміявся він дуже задоволено. Потім раптом зробив серйозне лице і, ніжно взявши мене за лікоть, промовив: 

- Дуже приємно, дуже приємно... Я вас зараз у вашу кімнату... Ви, мабуть, дуже втомились? Ну, розуміється... Свій чемодан ви можете... Грегуар... Ха-ха-ха! Так вас здивували двері? «Святим духом»? Грегуар!

Звідкись хутко виплила постать у лакейському потертому фраці, з жовтою лисиною, тоненькими губами й тужливим виразом кістлявого, бритого лиця.

- Вот чемодан господіна учітєля... Однеси до їх у комнату... А це, бачите... Осторожно, Грегуар, осторожно... Це, бачите, у мене автоматичні двері. Одчиняються машинним робом... Одчиняються й зачиняються... У мене все машинним робом, вся економія на раціональних початках ведеться... А це ваша кімната... Туди, Грегуар, постав у куток. А вода в умивальнику є?.. Все машинним робом... Є? Ну, можеш іти... Підожди! Нічого... гм!.. нічого з села не чуть?

- Нічого...- коротко промовив Гаврилко, схиливши трошки голову набік.

- Ну, йди... Підожди! У випадку чогонебудь... дать мені звістку!

- Харашо...- зідхнув Гаврилко й тихо висунувся з кімнати, ніжно причинивши двері.

- Да-да... У мене все на раціональних початках... Треба культуритись, пора вигонить Азію... У мене прислуги в домі четверо, а в мого діда було її тридцять четверо. Ми, люди нової формації, повинні більше мозком своїм працювати, а не найнятими руками... Мозок дає машину, а машина...

Він зразу змовк і, хутко підійшовши до вікна, став дивитись у сад, де ходив якийсь дядько.

Я був голодний і хотілось остатись самому, хотілося вмитись, роздягнутись і хоч трохи спочити від драбинчастого возика. Але Коростенко, видно, й не думав покидати мене. І я вже з неприязню дивився на товсту його шию, на англійські бакенбарди й розчісану надвоє, як у лакеїв, голову.

- Да-а,- одходячи від вікна, глянув він на мене ласкавими, хитророзумними очима.- Ми, малороси-европейці, скажемо нове слово старій нашій Ненці-Україні! Правда? Да-да! Що таке, здається, автоматичні двері? Ні... нісенітниця! А тим часом не треба ні лакеїв, ні «на чай», не треба лишньої трати енерґії... Да! Надушив кнопку - і єсть! І головним способом, просто. Ви подивіться!

І він хутко пішов у сіни, озираючись на ходу й киваючи мені головою. Я мусів скорчити зацікавлену фізіономію і йти за ним.

Механізм справді був простий, зручний, корисний. Але моя похвала розохотила його і він, схопивши з вішалки м’якого білого бриля й пораявши мені зробити те ж саме, жваво балакаючи й держачи мене за лікоть, повів показати «ще не те»! Він повів мене спершу в кухню, де показав якусь машину, що сама місила й робила паляниці; потім повів у другу кухню, де якась машина теж щось робила. Тут дуже смачно пахло огірками й житнім хлібом. Од цих пахощів мені так схотілось їсти, що я став часто позіхать і, щоб не образити його, мусів ковтати зівки. Далі він повів мене в якийсь льох, потім у конюшню, далі в загін і в амбар, на тік, за тік, показував, лазив на якісь горища, дряпався на драбині й живо, задоволено й гарно балакав. Балакав він мовою якоюсь кумедною, книжною, скоріше російською, перекладаючи тільки московські слова на українські. Але я майже нічого не чув і дедалі, то все більш і більш утрачав надію колись скінчити огляд цих сіялок, віялок, жаток, плугів, телефонів, електричних дзвінків, конюшень, амбарів, водопроводів, водокачок, молотилок, маслобоєнь, собачих будок. В очах мені стояли колеса, паси, проводи, в вухах тільки й чулось: «реґулятор», «100 кінських сил», «500 кінських сил»; в голові стукало, в животі, здавалось, усе висохло, кишки позлипались і в грудях було порожньо й важко.

«Ну-ну! - злісно думав я, ходячи за ним.- Це попав!»

- А ось гляньте! - зупиняючись і балансуючи в своєму білому костюмі на якомусь здоровенному дишлі, показував він мені щось залізне й блискуче.- Стоїть всього сто двадцять рублів, а за кільки років збереже на тисячу двадцять рублів чоловічої енерґії. Да!

Я «гмукав», здивовано й глибокодумно вертів головою, з нудьгою думав, чи ще багато в його зосталось показувати збереженої «чоловічої» енерґії. Нарешті, щоб якось звести розмову на інше, я спитав його, йдучи подвір’ям:

- А що це у вас робочих не видно? 

Він зупинився, комічно розставив руки і з добродушною посмішкою сказав:

- Бастують... Страйкують!

- Он як?!

- Да-да!.. Граждани! що зробиш?.. Давай і нам горниць, не хочемо жить у бараках. Булки давай, чай, котлєти... Цілком нормальна річ, цілком нормальна річ,- поспішно й серйозно перебив він себе.- Дух часу... Законні требування... Законні.

Я згадав, що бараки, які ми оглядали, були темні, брудні, вогкі, низькі, й про себе згодився з ним, що требування, дійсно законні. До нас підбігла знайома вже мені собачка і, б’ючи себе хвостом по задніх лапах, звиваючись і крутячи на всі боки головою, мов прохаючи у мене вибачення за гавкання, стала тертись коло моїх ніг.

- Державна Дума грає свою ролю... Да!.. Вона будить надії, думи... В цьому її велика роль!

Собачка од мене перейшла до нього й лизнула йому руку.

- Пошла!.. Фу!.. Де вона взялася тут?.. Вже завелась азіятчина... Хто її привів?.. Пішла к бісу!.. У мене ні одної собачки... Я находжу, що вони ніякої користи не приносять... Од них пахне Азією... Пішла ти! Треба сказати Михайлу, щоб прогнав... Да! Страйкують... А ось це - мій сад... Я вам зараз покажу, що значить культура й машина... До обіду ще далеко...

Він вийняв золотого годинника й глянув у нього.

- О! Ще маємо години три... Ми обідаємо в п’ять... В нашому розпорядженні цілих дві з половиною години...

В очах мені помутилося. Розуміється, я не бачив, «що значить культура й машина», хоча ми години півтори ходили по саду й навіть лазили в оранжереї. Я вже сам був машиною, яка, не почуваючи нічого, тільки пересовувала ноги, хитала головою й щось бурмотала.

Нарешті ми вийшли таки з саду і я зідхнув вільніше. З села чувсь якийсь крик і співи. Коростенко зупинився, пильно послухав і, рушаючи, сказав:

- Дядьки тепер чують себе господами положенія... «Дума, мовляв, наша!» Погано тільки, що Дума розгорячає дуже інстинкти. Не вадило б здержувать... «Дума одбере землю»... А як не одбере? Що тоді?

Я стиснув плечима й промовив:

- Як же Дума може здержать, як селяни вимагають, як їм треба землі?

Він зупинився і, взявши мене за лацкан, сказав:

- Дорогий добродію! Ви - проґресивний чоловік і я - проґресивний чоловік. Обоє ми хочемо добра, правди... Я сам поділяю погляди тої партії, яка вимагає землі селянам... Але... Будемо говорити по щирості. Одне - лозунґ, а друге - життя. Селянам треба дати лозунґ «землі!», бо без цього вони не будуть боротись за політичну волю... Але ж не будемо кривить душею... Чого наші селяни бідні? Хіба справді від недостатка землі? Це ж... ну, по меншій мірі це помилка. Наш селянин - азіят. Ось у чому гвоздь. Культури, Европи йому треба! Школи! І перш усього - зрозумілої, української школи!

- Добре!..- скрикнув я, але він мене зараз же перебив:

- Позвольте, позвольте! Це не все! Я не кажу, що їм зовсім не треба землі... Як можна!.. Але ж як дать? Треба так дать, щоб не вбило культури, щоб селянин розвивався... Ну, скажіть...- як можна взять і розділить всі ці машини мої, всю цю культуру між селянами? Абсурд!

Назустріч нам хутко плив по подвір’ю Грегуар, схиливши голову набік, широко розмахуючи руками, наче одбиваючись од чогось.

Коростенко зараз же змовк і стурбовано, напружено став дивитись на Грегуара.

- Что такоє? Безпокойно в дєрєвнє? Да? - спитав він.

- Нєт. Пожалуйте обєдать...- схилив голову на друге плече Грегуар.

- А!.. Хорошо, хорошо...- з полегшенням промовив Коростенко і, звернувшись до мене, добродушно проговорив: 

- Неспокійно у нас на селі... Збираються громить мене дядьки... Вже письма шлють... щоб вибиравсь зарані, бо все одно одберуть землю... От вам інстинкти... Приходиться бути на сторожі... Темна маса може справді і спалить тебе, і вбить... Боротьба за існування!.. Да! Ну, ходім обідать!

Він ще зупинився, прислухаючись до криків на селі, і ми пішли. Хвилин через десять вмитий я сидів уже за столом проти пані Коростенкової, повної, млявої жінки з блідо-сірим лицем і подвійним жовтим підборіддям. Коло неї сидів мій ученик Василько, опецькуватий, чорнявий хлопчинка, років десяти, схожий на батька.

- Ти ж будеш слушаться господіна репетітора? - гладячи пухлою рукою стрижену голову Василька, мляво тягнула пані.- Да, Васєнька?

Васєнька сьорбав борщ з таким виглядом, що мовляв: «побачимо!»

- Только ви с нім, пожалуйста, уже по-рускі занімайтесь... Ніколай Андреіч большой любітель малоруского язика, но ребьонку ето ізлішнє.

- Я по-мужіцкі нє хочу учіться! - не підводячи голови, випалив Васєнька.

Коростенко ніяково засміявся.

- Дурачок. Разве на малоруском язикє только мужікі говорят?

- Нуда мужікі!

- Глупості, Васєнька! - вмішалась пані.- Малорускій язик такой же, как і рускій... Но тєбє нужно по-рускі учіться. Мой Ніколай Андреіч, відітє-лі, счітаєт, что всьо должно развіваться... Но ето он только так говоріт, а на самом дєлє он потому такой любітель малоруского... Сказать, Коля? - лукаво глянула вона на чоловіка. 

- Глупості, Лєна, видумиваєш...- сухо й незадоволено пробурмотів він, мішаючи ложкою в тарілці.

- Ето єго больноє мєсто...- засміялась вона до мене...- Сказать, Коля?.. Он, відітє-лі,- вона знов лукаво глянули на нього.- Он напісал одну кніжечку на малоруском язикє о шелковічних червях і считаєт тєпєрь себя настоящім малоросом. А он і говорить по-малорускі нє умєєт. Я просто нє понімаю єго... Какіє-то слова... Я сама малороска і всьо понімаю, когда мужікі говорят, а єго нєт...

- Конєчно! Потому что я говорю літєратурним язиком.

- Ну, оставь!.. Просто не умєєшь...

- Лєна! - сухо й терпко глянув на неї Коростенко.- Ето наш всєгдашній спор... Ми успєєм єщо надоєсть нашему гостю... Скажі лучше, чтоби подавалі второє... Ви щось шукаєте? - звернувся він до мене, бачачи, що я воджу очима по столі.

- Еге ж, соли...

- А ось же солянка перед вами,- показав він на якусь пляшечку, що стояла коло мене. Я взяв її, але соли з неї не міг добути. Глянувши на Коростенка, я побачив, що він лукаво й задоволено посміхається.

- Не посолите?.. А ось дивіться... Позвольте мені... Бачите?.. Машина!.. У мене все машинним робом. Практично, правда?

Я проти волі посміхнувся.

- Да! Наука - сила! - рішуче хитнув він головою. 

- Наука дасть людям щастя. Як подумаєш, скільки то непродукційно тратилось у нас, на Україні, сил... І тратиться! Двадцять аґрарних вопросов можна би розв’язать, якби зібрать ті сили та прикласти їх до діла... А наші поміщики замість того крестян експлуатують... Крестянина треба піддержувати, треба помагати йому, перш усього - як людині, а друге - для розвитку хазяйства. Бідний мужик - бідний поміщик, бідна, значить страна. А бідність є реґрес. Ми, поміщики новітньої формації, повинні сказати тепер своє слово. Воно назріло вже... Да, воно назріло. Вік мотузяного хазяйства зступає з шляху й дає дорогу машині, Азія дає дорогу Европі! І от у цьому я бачу велику роль нашої Думи! Вона вб’є Азію і дасть простір Европі, дасть нам сказати своє слово, слово европейців.

Він захопився. Утершись рушничком, він одклав його набік і, повернувши до мене своє англійське обличчя, повів розмову знову про Думу, про волю, проґрес, новітніх людей, добро і правду. Говорив він уже по-російському й говорив гарно, кругло, щиро. В розумних, блискучих очах його горів вогник захоплення і, видно було, що він сам любувався своєю мовою й ще більш захоплювавсь. Пані з задоволенням слухала його й зідхала. В їдальні віяло холодком, пахло якимись квітками, вузький, довгий годинник м’яко, поволі цокав.

Раптом двері хутко одчинились і в кімнату вбіг захаканий, з напруженим, зляканим лицем Грегуар.

- Ніко... Ніколай Андреїч! - зашепотів він. 

Ніколай Андреїч враз замовк і, зблідши ввесь, повернувся до нього. Пані теж зблідла й схопила в обійми Василька.

- Он!.. Он!.. Посмотріть... Ідуть... З флагами! - підбіг Грегуар до дверей, що виходили на терасу і з яких видно було вулицю села. Ми всі схопились і підбігли до дверей та до вікон. На вулиці далеко видно було велику юрбу селян, над котрою миготіло щось червоне. Селяни, видно, були неспокійні, бо звідти долітали крики й видно було, як махали руками. Пані затрусилась, забилась і, схопивши Василька, забігала по хаті. Василько почав плакать.

- Грегуар... Нєсі пулємьот! Скорєє!.. На терасу!..- забурмотів Коростенко, дрижачими руками зачиняючи для чогось вікна.

Я кинувся до Коростенка і, теж хвилюючись, заговорив:

- Добродію! Може кулемета не треба?.. Все одно не поможе, а жертви будуть. Краще вийти до них і попробувать...

- Нєт, нєт, нєт,- замахав він руками.- Ви, молодой человєк, нє мєшайтєсь. Ето жізнь, а нє програма. Понімаєтє? Я должен защіщать свою сєм’ю... Ви молодой человєк... Лєна!.. Іді в спальню!.. Нє бойсь... Ах... нєгодяї... Грегуар! Боже мой, он там копаєтся!.. Лєночка! Да іді же... Здєсь нєльзя тєбє!.. Грегуар!.. Молодой человєк, еслі ви боїтесь... Грегуар!.. Оні вже блізко... І ворота отперти.

У кімнату вбіг Грегуар, важко несучи перед собою якусь машину з ніжками, як у фотографічного апарату, й довгою товстою блискучою трубкою.

- На тєрасу, на тєрасу! - помагаючи нести Грегуарові, трусився весь Коростенко.

Василько раптом заверещав і забився, затріпався. Я кинувсь до нього. Пані без пам’яті лежала долі.

- Сто-ой!!! - зачулось високим різким тенором з тераси.- Стрєля-я-я-ть буду!!

Я схопив графин з водою й почав лити дрижачими руками на голову пані, бормочучи до Василька:

- Нічого, Васильку, нічого...

- Оні уб’ють нас! Оні уб’ють нас! - хапав мене за руки Василько.

У кімнату вбігла покоївка. Василько кинувся до неї і, обхопивши руками за стан, затріпався. Я кинувся до тераси. Але в цей мент звідти один за одним вибухло кільки вистрілів і дим клубом ввірвався в двері. Засмерділо порохом. За димом мені нічого не видно було, тільки вершки тополів, що росли перед терасою. Але слідом за вистрілами з вулиці зачувся крик багатьох людей, ойкання, плач, свист.

- Нє подході! - розлягся знову різкий голос Коростенка.

- Уб’ю! Всєх уб’ю-у!

Дим трохи розійшовся і я побачив кільки купок людей, які несамовито, перелякано бігли в різні боки, одні до села, другі до економії, треті в городи.

- Куда? Нє смєй!! А!! - ревів Коростенко і знов за тим розляглось кільки вистрілів.

Коли знов розійшовся дим, на дорозі не було юрби, тільки декільки фігур лежало на тому місці, де червоніли «флаги».

- Грегуар! Запєрєть ворота!.. Скорєй! Міхайлу і Сідору дать вінтовкі і разставіть на свої мєста... Стрєлять без сожалєнія!.. Разбєжалась подлая сволочь... Лєна!.. Побєда! Оні разбєжались...

З пальця йому текла кров, губи дрижали й на них засохла біла піна; від англійських бак текли струмочки поту, очі були широкі, напружені, дикі.

Вмить у кімнату влетіла покоївка і, сплеснувши руками, закричала:

- Ой, пане! Що ж ви робите! Це ж весілля йшло сюди! Ой, боже ж мій, постріляли, побили! Вони до вас ішли по закону!.. Ох, рятуйте ж... рятуйте! То ж сестра моя оддається за Пилипа Босого... Матінко моя!.. Ой, рятуйте!

І кричачи, вона вбігла на терасу, з страшенною силою вдарила ногою «машину» й побігла під тополями на вулицю.

Коростенко пришиблений стояв і бурмотів:

- Нє может бить... Нє может бить...

Друга покоївка схопилась і теж вибігла. Пані лежала недвижно з розстібнутою мокрою сукнею, а Василько широкими переляканими очима поглядав на нас.

Вбито було одного, того якраз, що ніс «флаги», себто гілля з червоними хустками і стьожками, а ранено дві баби й хлопчика.

«Слово малороса-европейця» «машинним робом» було сказано «старій нашій Неньці-Україні». У той вечір я розпрощався з ним і через те не знаю вже, які «слова» він далі говорив селянам і яке «слово» сказали йому селяни.

ГОЛОД

Біля станції по дні рівчака тихо, помалу, іноді зупиняючись та прислухаючись, повзло троє людей. Зорі мовчки слідкували за ними і моргали одна одній; вітер, несміло пошелестівши травою, забігав у рівчак і зараз же боязко ховався в степу. Туга ночі таємниче шепотіла й зідхала коло них.

Іноді передній з них зупинявся, помалу висувався з рівчака й пильно дивився до станції. Там усе було, як і перше. Станція дрімала. Так само на лаві коло дзвінка темніли якісь постаті, ледве освітлені світлом лихтаря, так само в одному вікні виднілась фігура телеграфіста, що сидів, схилившись над столом, так само в садку крізь дерева видко було світло, а круг нього якісь фігури. А од фігур тих і од світла так само нісся то сміх, то брязкіт шклянок, то ніжний тихий спів, то закатистий голосний регіт. А між станцією й рівчаком - лінії рельсів, витягнуті, напружено націлені кудись у далечінь. Рельси, вибігши з полоси світла, пропадали у тьмі і тільки ледве видко було там попереду, куди повзли вони, темні ряди вагонів.

- Ну? - шепотіли задні, коли передній зсувався вниз.

- Валяй далі! - хропів той і мовчки сунувся знов уперед. За ним повзли і задні, чудно якось покручуючи коліньми й часом зупиняючись. І коли вони зупинились, зупинялось і шарудіння в рівчаку і чуть було, як несміло терся вітер біля них, як зідхало щось у степу й неслися звуки сміху із маленького садка. А вгорі у темнім небі пильно слідкували за ними мовчазні зорі.

Повзли довго.

І знов підвівся передній, вистромив голову з рівчака й застиг. Станція одсунулася вбік і не блищали рельси. Замість їх тягнувся довгою темною смугою ряд товарних вагонів.

- Ш-ш-ш! - прошипів передній, повертаючись до товаришів.

- Вилазьте...

- Тут? - тихо спитав середній, підлазячи до нього.

- Вони... Мішки не погубили?.. Ш-ш!.. Ти! - шоб тобі там покорчило...

Задній злякано зігнувся і присів. Потім помалу, ледве ворушачись, підліз до обох і тихо спитав:

- А ти ж добре знаєш?

- Не бійся, на своїй спині таскав його... Ну, тихо ж! Не одставай од мене!.. Ш-ш!.. Та не тікать, як хто гукне... Тільки мішки покидать до долу... Чуєте?

- Та то вже...

- Ну, хай бог помагає!..

Якось чудно похитуючись, три постаті обережно помалу посунули одна за одною просто на вагони. Вагони ж стояли, окутані якоюсь таємною тьмою. Всі, як один, темні й однакові, наче домовини на колесах, вони мов ждали їх, замерши й ховаючи в собі щось невідомо страшне, незриме. Було якось сумно.

А станція збоку їх дрімала собі під ніжний спів у садку та сміх і балачки. Вітер зоставсь у степу.

Передній раптом зупинився.

- Хто йдьоть? - у той же мент зачулось звідкись од вагонів.

Три постаті закам’яніли одна за одною. Зорі напружено моргали, ждучи, що буде, і навіть з поля прибіг вітер і зашелестів чимсь коло їх ніг.

- Хто йдьоть, питаю? Слиш? - знову відкись од вагонів почувся сердитий і трохи насторожений голос.

- Кидайте мішки...- поспішно прошепотів передній і, одкинувши щось убік, голосно й спокійно промовив:

- Свої.

Коло вагонів щось заходило.

- Хто такі свої? Какая надобность ходить тут?

- На станцію йдемо...

Від вагонів одділилась якась темна постать і стала наближатись до них. Передній зараз же поспішно рушив уперед, а за ним задні.

- Стой!.. Підожди! - зачувся за ними ще більш насторожений голос і хода постаті стала частішою.

- А чого нам ждать? Нема часу...

- Говорю, стой, бо стрілять буду...

Передній зупинився, а за ним і задні. Постать підійшла зовсім близько, так що видно було навіть якусь палицю в руці і темну бороду.

- Ну, то що буде? Драстуйте! - спокійно обізвався передній.

Постать, не одповідаючи, мовчки стала близько придивлятись до лиць їм, до одежі, до рук.

- Що, знакомі може? - суворо, знехотя бовкнув середній.

- Да, знакомі...- теж суворо відповіла постать, не перестаючи придивлятись до них. Потім вийняла щось із пазухи, піднесла до рота й різко, несподівано засвистіла.

- А то що буде? - стурбовано і швидко спитав передній.

Постать, не відповідаючи, прислухалась до станції. Вагони стояли темним понурим рядом, байдужі до чотирьох людей, що напружено стояли в тьмі коло них. Тільки вітер цікаво терся коло їх та зорі напружено моргали одна одній.

- А бога ти не боїшся, чоловіче? - тихо, з сумним якимсь жалем промовив передній.- Чи ми тебе возом переїхали, що свистиш ото по жандарів?

Од станції раптом зачувся теж різкий, одривчастий свист. Постать з полегшенням заворушилась.

- Бог богом, а служба службою,- твердо й холодно промовила вона.- Вчора тут тоже двоє хлюстів на станцію будьто йшли. А впослєдствії оказалось, що пробуравили вагона й виточили під вагон усе зерно!.. А сторож одвічай за них.

- Та ото й ми б то по зерно, чи що?

- Та хто вас знає. Ось жандар подивиться... 

Було тихо.

- Ех!..- зідхнув передній.- Люди!.. У самого ж, може, діти голодні... Зараз жандара. А може оті хлюсти не їли три дні? Оті самі, що панське зерно виточили?.. Га?..

Сторож мовчки знов підніс руку до рота й засвистів. Йому зараз же десь не дуже далеко відповів хтось. Троє людей, було, заворушились, а потім понуро застигли.

- Да! - раптом злісно заговорив сторож.- Якби не діти, то може б, я й не лазив отут та не ганявся за вами чортами...

Він помовчав. Чути було, як десь поспішно йшли до вагонів.

- Ви з голодного села? - суворо спитав сторож. 

- З голодного...- знехотя відповів передній.

- З Кирасировки чи з Водяного?

- З Водяного...

- По зерно йшли?

- От йому це зерно!..- суворо, злісно вирвалось у середнього.- А хоч би й по зерно, то що? Докажеш? Злякались твоїх жандарів?! Чорт їх бери й тебе разом з ними, барбосяко. Злякав, дума. Свистить... Свиснуть би по голові, щоб аж за вагонами тявкнув...

- Ану, свисни! - зневажливо й спокійно сказав сторож.

- Та годі, Данило! - тихо промовив передній.

- Та що ж воно, справді... За віщо ж ти хватаєш нас? Чи ти піймав нас на чому, чи що? Дума, як дали йому свистьолку так уже й начальство...

- А гей! - зачулось коло вагонів.

- Сюди! - крикнув сторож.

Із тьми, хутко наближаючись, з’явилось дві постаті, чимсь дзвякаючи й щось бубонячи між собою.

- А що там? - ще не доходячи, крикнула одна з них.

- Та ось...- суворо промовив сторож.- Якісь коло вагонів терлись...

Постаті підійшли зовсім близько, зупинились і стали придивлятись до спійманих. На обох були білі сорочки, перепоясані чорним, і в одного в руці рушниця, а в другого збоку шабля.

- Гм... так...- поважно протягнула постать з шаблею.

- Ви скудова?

- З Водяного, господин жандар...- коротко зідхнув передній.- Оце йшли собі на станцію... Нічого не знаємо... Коли це: «стой, стрілять буду». За що ж це?

- Так... А пашпорти єсть?

- Пашпорти?..

Передній закашлявся. Потім утерся і кротко промовив:

- Пашпортів з нами... так що й нема... Но тільки...

- Умгу... Ну, так ідьом за нами... Поговорим на станції.

Передній розвів руками, зідхнув і рушив за жандаром. За ним понуро пішли і задні, збоку їх салдат з рушницею. Хвилин через три-чотири всі п’ятеро стояли в тому самому садку, з якого чувся сміх і ніжний спів. На столі під акаціями стояли свічки в скляних лихтарях, а круг свічок з обох боків стирчали пляшки, між пляшками стояли тарілки з закусками, коробочки з якоюсь їжею, ножі, шклянки. За столом сиділо дві пані, а біля них якийсь панок старенький і два жандарських офіцери. Один лисий, з пишними рудими вусами; другий молоденький, гарненький. Круг свічок несамовито, скажено літали кругами метелики, бились об скло, падали на стіл і знову бились, повзали й літали.

Очі всім, що сиділи за столом, були затуманені, а паніям губи й щоки якось дуже червоніли.

- Ну, что там? - чекаюче подивився офіцер з пишними вусами на жандара, який заступаючи собою спійманих, виступив наперед і держав руку під козирьок.

Жандар ще більше вирівнявсь і, придержуючи шаблю другою рукою, бадьоро й серйозно промовив:

- Ес... Ес... Еспорпіяторов поймали, ваше благородіє! 

Усі заворушились, навіть старенький панок, що старано вимазував хлібом тарілку, здивовано повернув голову й замер.

- Експропріаторов? - недовірливо й ліниво протягнув офіцер.- Ого! Нну, отойді!

Жандар ловко крутнувсь і одійшов убік. Всі жадно впилися очима в три фігури, що стояли перед ними.

Всі три босі, з великими чорними пальцями на ногах, з якимись запалими, сірими обличчями, зарослими бородами, з мужицькими вигорьованими шиями, на яких виразно темніли зморшки, всі три без шапок, з похиленими головами, всі три з чеканням у всій постаті неминучого лиха...

Одна з паній, у якої були великі сині мрійні очі, засміялась:

- Ну й експропріатори!.. Фе!.. Я думала, настоящіє...

Жандар скосив на неї очі, але ждав, що скаже офіцер. Офіцер же гикнув, одкинувся на спинку стільця й ще лінивіше звернувся до спійманих:

- Так... Гм! Ви же ето чего там... ето... как єго?.. Там бунти устраіваєте?

«Експропріятори», що жадно бігали очима по закусках, заворушились і повернули до нього голови.

- Ми, ваше благородіє, нікоторих бунтів,- поспішно й кротко заговорив передній.- Ми собі йшли на станцію... А нам, значить, звиніть: «куда? стрілять буду»... А ми, как от перед богом, ваше благородіє... Ми з голодного села. Два дні не їли, ваше благородіє...

- Ну, врьош... Всє ви ето пойотє...

- Ваше благородіє,- вмішався жандар.- Они коло вагонів з зерном споймані...

- Ага!.. Вот відітє... зерно хотєлі украсть?

- Ваше благородіє! - знов переводячи очі від столу на офіцера, схилив голову на плече передній.- Коли б ми по зерно йшли, так у нас би мішки, або хоч торби були... А ми ж... от, як сами бачите...

- Гм...- крутнув вуса офіцер.

- Ану іх к чорту, Серьожка! - нетерпляче скрикнув другий офіцер.- Дай їм, Скріпчук, по нагайкє і к чорту.

Жандар взяв до нього під козирьок, але ждав, що скаже Серьожка.

- Гм!..- ліниво, п’яно дивлячись на спійманих, крутив Сєрьожка вуса. Спіймані ж насторожено стояли, й ждали, й бігали очима по закусках. Панії щось шепотіли одна одній і сміялись, показуючи очима на «експропріяторів».

- Отправіть іх под арест!..- несподівано постановив Серьожка і в’яло повернувся до столу.

- Слушаю! - цокнув шпорами жандар.- Ідьом! 

Спіймані знову заворушились. Данило насупив брови й щось пробурмотів; самий задній маленький дядько з гострим носиком і круглими, як дві вишні, зляканими очима ще більше напружився й розтерявся, а передній розставив руки і кротко скрикнув:

- Ваше благородіє! Та за віщо ж?

- За беспорядкі! - не озираючись, ліниво бовкнув офіцер.

- Ваше благородіє! У нас же дітки... Сем’я голодна... Защо ж нам таке? Ми ж хіба що бунтували?.. Защо ж нас у тюрму?

Гарненький офіцер нетерпляче скочив з місця і, підійшовши до них, крикнув:

- Марш!

- Та за віщо ж це під арешт? - раптом злісно, густим басом бовкнув Данило, дивлячись повз гарненького офіцерика у спину офіцерові з пишними вусами. Той помалу повернувся й пильно глянув на Данила.

- Гм!.. Так ти єщо... Гм!.. Дай єму в рило,- хитнув він на нього передньому.

Передній злякано глянув на Данила, на офіцера, широко розплющив очі і з непорозумінням подивився на всіх.

Панії засміялись.

- Вот ето остроумно! - байдуже бовкнув старенький панок, витираючись серветкою.- Ето напомінаєт мнє...

Офіцер жвавіше озирнувся до паній і, повернувшись, строго крикнув:

- Ну! Дай єму в рило.

- Ваше благородіє!!! - благаюче підняв руки передній.

- Молчать!.. Нє хочешь? Ну, тєбє дадут в рило.

- Ти! - хитнув він Данилові.- За то, что он не хочет дать тєбє в рило, дай ти єму!..

Панії, офіцер і, навіть, старенький панок весело засміялись.

- Справедливо! - крикнула пані з мрійливими очима.

- А потом он тєбє даст... А потом оба вмєстє дадітє вон тому трєтьєму. Ну!

Данило мовчки, злісно дивився на офіцера й сопів носом; передній розтеряно посміхався, а задній злякано водив очима по всіх і дрижачими руками м’яв картуза.

- Ну! - раптом грізно скрикнув Серьожка і скажено підвівся.- Я с вами шутіть буду, что лі. Бей в морду єго! - ступнув він до Данила й показав головою на переднього.

Данило зблід і глухо промовив:

- За що ж я його буду бить?

- Нє разсуждать! Пріказиваю тєбє і бєй!

- Ваше благородіє! - знову благаюче крикнув передній.

- За віщо ж нам таке безчестя!.. Та нас же люди заплюють... Змилуйтесь!.. Хай нас господин жандар ударять... Та й одпустіть нас...

- Я хочу, чтоб ви набіли сєбє морди... А жандарм єщо успєєт...

Жандар посміхнувся. Данило переступив з ноги на ногу й глухо бовкнув:

- Одсилайте нас у тюрму.

- Нєт... Ти дай єму в рило, а тогда в тюрьму. Тогда даже в тюрьму нє пошлю, прямо пущу на всє четире сторони... Слишіш? Обєщаю! Єй-богу! Ну?

- Боже мій, боже мій! - жалібно захитав головою передній, а Данило знов переступив з ноги на ногу й мовчки кам’яно-напружено застиг.

- Ну? - подивився офіцер на Данила. Той не рушився.

І раптом лице офіцерові почервоніло, очі налились кров’ю, вуса якось зашарпались.

- Скріпчук! Да я долго с вамі буду...- скажено рявкнув він.- Стрєляй їх.

Данило швидко глянув на офіцера, на Скрипчука, який злякано витягав револьвера, і зразу якось весь скажено зморщився і прохрипів:

- Не маєте права стрілять!

- Что-о? - заревів офіцер і, підбігши до жандара, вихопив з рук йому револьвера й шарпнув до себе.

Жандар поспішно скинув з шиї шнурок, на якому був причеплений револьвер, і злякано замер знов.

Пані ойкнули. Передній і задній великими очима дивились поперед себе і, видно, мало вже що бачили.

Але тут гарненький офіцер хутко підійшов до Серьожки, твердо схопив його за руку й промовив:

- Сєрьожка!.. Плюнь!.. Нє нужно... Под суд за какую-то сволоч... Оставь... Плюнь!

- Н-нєт!..- хрипів Сєрьожка.- Я єго заставлю... Я єму покажу право...

- Сергєй Сємьонич! - підбігла пані з мрійними очима.- Бог с нім!.. Отправьте в тюрьму і довольно.

Офіцер з пишними вусами пустив револьвера і, важко дихаючи, повернувся до панії.

- Ларіса Івановна!.. Я іх заставлю!.. Оні должни ето сдєлать для вас...

- Нє нужно... Я нє хочу...

- Нєт! Я іх заставлю! Слишітє ви! На свободу пущу, дам по рублю на водку... Слишітє? Бєй!

- Ваше благородіє! Пустіть нас! - схлипнув передній.

- Нєт! Дам по рублю на водку, дай єму в рило. Слишь!

- Єй-богу, дам... Нє вєріш? На!

Офіцер п’яними руками рішуче поліз у кишеню, вийняв гаманець і висипав гроші на долоню. Деякі монети покотились з рук на землю й лягли коло Данилових ніг. Жандар хотів кинутись піднімати, але офіцер закричав:

- Остав!.. Пусті... Ето ім... Бєй!.. Вот всьо дам, бєй! - Рука з грішми йому дрижала, вуси розкудовчились, а очі вперто вп’ялись у переднього.

- Всьо дам!.. Дай в рило!

Передній глянув на Данила. Данило якось прудко зиркав то на гроші, то в землю, то на гроші, то знов у землю.

- Да бєйтє, дуракі! - нетерпляче скрикнув гарненький офіцер.- Да ідіте сєбє ко всєм чертям! Бєрі дєньгі і бєй! - звернувся він до переднього.

- Ну, кто ударіт, тому всьо даю! - крикнув офіцер з пишними вусами. 

- Ну?

Всі замерли. Передній якось криво посміхався, щось шепотів, Данило сопів носом, панії і старенький панок з жадним напруженим інтересом ждали.

- Ну? - хитнув офіцер рукою. Монети брязнули на руці.

Три сірі постаті, як за магнітом, повернули на брязкіт голови і на сірих, висмоктаних голодом обличчях виступило ще більш щось непокійне, щось несміливо-жадне. Данило переступив з ноги на ногу й важко сопнув носом. Задній присунувся ближче.

- Ану, інтєрєсно!..- сладострасно прошепотіла пані з мрійними очима і присунулась ще ближче, жадно водячи очима по спійманих.

Офіцер знову брязнув грішми, мовчки посміхаючись.

- Ваше благородіє!..- з мукою схлипнув передній: - здєлайте милость, пожертвуйте так. Голодні ж ми... Дітки у нас... Ваше благородіє!

Данило ворухнувся. Передній насторожено глянув на нього й замовк, прудко, непокійно бігаючи по всіх очима.

- Нє-єт, дай в рило...- посміхнувся офіцер і знову брязнув грішми. І п’яні, ситі очі його задоволено ходили по голодних, напружених постатях трьох сірих спійманих людей. А сірі спіймані люди знову заворушились, знову насторожено, боячись зустрітись поглядами, забігали очима й мовчки стояли проти панів з масляними очима, повними жадности.

Раптом Данило повернувся до переднього і, не дивлячись на нього, глухо бовкнув:

- Бий, Семене...

Передній одступив навіть назад...

- Нічого, бий!.. Давайте гроші...- повернувся Данило до офіцера.

- Нєт, сначала в рило,- п’яно хитнувся офіцер.

- Ну!..- сопнув якось Данило і, розмахнувшись, вдарив Семена по лиці. Потім зразу ж поспішно одвернувся і глухо бовкнув до офіцера: 

- Давайте! Вдарив...

- Нєт, подожді! Тєпєр он тєбя!

- Конєчно! - з захопленням підхопила пані з мрійними очима.

Данило круто повернувся до Семена, який якось криво посміхався, і дивлячись убік, жорстоко промовив.

- Бий і ти!.. 

Семен зам’явся.

- Та бий! - злісно рявкнув Данило.- Чого там ще! На!

Пани жадно дивились. Передній розвів руками, потім підняв одну руку й несміло вдарив Данила по лиці. Данило знов зараз же повернувся до офіцера і, понуро глянувши на нього, бовкнув:

- Вже!

- Ну, вот! - задоволено посміхнувся офіцер і, піднявши руку, струснув гроші на землю.

- Собірайтє!

Семен, Данило й задній дядько поспішно нахилились і, жадно хапаючи монети, стали повзати по землі під ногами жандарів, панка та паній, одпихаючи один одного, сварячись і, навіть, видираючи один у одного.

А пани стояли над ними, навмисне одпихали в другий бік монети і, хльоскаючи з захопленням в долоні, кричали:

- Браво!.. Брраво... Так! Нє поддайсь! 

Зорі сумно дивилися з темного неба і крізь листя здавались заплаканими; цікавий вітер боязко шелестів у віттях, а метелики, не звертаючи уваги ні на крик та сладострасне хльоскання ситих, п’яних людей, ні на повзаючих, голодних, сірих людей, літали й бились об скло, вперто лізли на вогонь і падали, і повзали, і знов летіли на вогонь.

ЧЕСТЬ

Що Гуня був справжній божевільний, тому вірило все «8-є отдєлєніє», починаючи з професора, що приїздив до госпиталю «на резинках» і якого вважали за знаменитого, і кінчаючи «дневальним» Мискою, що завжди куняв на Гуниній койці й сердито з’їдав його «порції».

Іноді, коли Миска був у доброму гуморі, вони балакали між собою.

- Ой, Гуня, ти, брат, «ваньку валяєш», - якось знехотя жартуючи, говорив Миска, дивлячись на Гуню.- Приставляєсся... Боїсся на службу йтіть. Царя обманюєш...

- Нє...- кротко крутив головою Гуня й усміхався тихою, дитячою посмішкою. І все лице його, сіре, як казенний халат, з кущиками чорної борідки коло вух, чудно якось випнуте наперед, мов придивляючись до чогось, світилось добродушшям і незлобивістю.

- Ой, обманюєш, анафема... А на слободу хочеш? 

- Нє...

- Брешеш, стерво, хочеш.

- Нє...

І знов посміхався лагідною, ніжною посмішкою.

Він ніколи не бився без глузду об підлогу, як робили ті, що «ваньку валяли», не говорив нісенітниць, не гавкав по-собачому,- він тільки ходив собі по палатах, заклавши руки за спину й посміхався своєю тихою, надзвичайною тут, у цьому царстві хвороби, посмішкою. І того, що вона була така проста й ніжна, така тиха й людська, було доволі, щоб вірити його божевіллю. І вона майже ніколи не сходила йому з вуст. Круг його скажено носилось, в безглуздому танцю, божевілля, гасаючи під музику дикого реготу, під повні жаху й мук ридання, під свист, під крик, скавучання, верещання в темряві низьких, похмурих палат і коридорів. Круг його клекотіло ціле пекло страждань і жаху, а він ходив собі в цьому хаосі, заклавши руки за спину й задумливо, ніжно-сумовито посміхався, неначе гуляв десь у романтичній алеї в червоних проміннях вечірнього сонця.

- Що, Гуня, скоро до професора пойдьош? - зупиняв його який-небудь «дневальний», сидячи на стільчику коло дверей номера, в якому гасала гола істота з напруженими, блискучими очима й настовбурченим волоссям.

- Не знаю...- посміхався Гуня, зацікавлено зазираючи в номер.

- Говорив смотритель, що скоро твоє спитаніє кончається. Признають, брат, здоровим.

- Я... я разі больной? Я - здоровий.

«Дневальний», не знаючи, що сказать, одганяв його від номера, він ішов собі далі, випнувши трохи наперед лице й тихо посміхаючись.

Дні минали. Тих, що «ваньку валяли», або виписували, як «здорових», або вони справді божеволіли. Справжніх божевільних переводили в «номера», а з номерів у палату безнадійних; «безнадійні» виписувались на кладовище. Самі дневальні не видержували й то один, то другий починав або співати півнем, або командувати дивізією, і його передягали з солдатської одежі в сірий халат, засаджували в «номер» і так само били кулаками, каблуками, шворками, так само в’язали в «сорочку», як він недавно сам бив і в’язав.

А Гуня все ходив собі та посміхався.

Ніхто з цих сірих істот, зачинених у номерах, набитих у палатах, не цікавився ніким і нічим. Усі вони кишіли в коридорах, палатах, спали на підлогах і койках плечо о плече, але знали один одного. Десь за їхніми вузенькими, заґратованими вікнами люди єднались, чогось хотіли, за щось бились, раділи, вмирали, а цим, схожим до людей, істотам не було до того ніякого діла.

Ці сірі страшні істоти гризли свої руки, дряпали тіло, сиділи цілими днями недвижно, немов прислухаючись до чогось у себе в середині; вони реготали поруч з тими, які ридали, але ніхто з них нікого й нічого не чув і не бачив, крім того, що діялось у ньому одному.

Гуня ж усіх знав, всім ласкаво, помалу казав «дра-а-сстуй», а випрохавши цигарку, схиляв трохи набік голову й говорив:

- Спа-ссі-і-ба.

І це було теж надзвичайно й дивно.

Але був такий час, коли і з Гунею щось приключалось. Частіше всього бувало це в місячні розкішні ночі, коли вгорі над госпиталем і землею жило величним життям небо, а внизу, коло вікон осяяні білим світом тополі задумливо-недвижно стояли одна коло одної, немов сумуючи перед розлукою. Бувало це тоді, коли гостро видно було простір життя поза цими стінами, коли ласкавий до всіх промінь місяця, напруживши сили, розпихав густе, смердюче повітря напівтемної палати й милував замучені, знесилені постаті сірих істот.

 Тоді на Гуню «находило». «Дневальні» те вже знали і з досадою та нудьгою йшли за сорочкою. Гуня, звичайно, сидів тоді на койці й понуро, недвижно дивився в землю. У густій напівтьмі палати бувало тихіше, тільки десь з номерів так само котились хвилі реготу, ридань, стуків, криків. Вікна були білі й ґрати виразно чорніли в них, а на підлозі та койках лежали сумні, бліді смуги місячного проміння, помережені тінню от ґрат.

Гуня підводив голову, зідхав і озирався. Забачивши дневальних, він вставав, випинав наперед голову і глухо говорив:

- Ну, фараони! Чого собрались? Бить, гади, хочете?

«Гади» з нудьгою позіхали й чекали, не одповідаючи йому.

Він знов сідав, сидів понуро якийсь час, потім враз схоплювавсь, випускав із грудей дикий несамовитий крик і кидався вперед.

Тоді в один мент до нього збігались «дневальні», з’являлася звідкись сорочка і починалась одна з звичайних сцен. Його в’язали, наступали коліном на груди й починали бить задками чобіт у груди доти, доки він не ставав недвижним. Тоді його клали на койку, розгонили шворкою цікавих хворих і, закуривши, позіхаючи, ліниво розходились по своїх місцях.

А на другий день Гуня знов ходив по коридору, заклавши руки за спину й лагідно посміхався.

- Що, брат, закусив учора? - підмітаючи в палаті, сердито питав Миска, не дивлячись на Гуню. Гуня, не відповідаючи, любенько дивився на нього.

 - Ото то ж бо й є... Не строй дурня... Одійди на бік, не бачиш, що замітаю... Сьогодня мінє свою порцію оддаш. Слиш!

- Харашо,- лагідно говорив Гуня.

- Ну, от... А другим разом, як будеш «ваньку валять», колєном в пузо не бий... Так можна челаєку пічонки спортить... Дурак!.. З тобою обращаєсся, как з челаєком, а ти, как свиня. Другого б зв’язали так, що і не встав би сьогодні, а ти от, помєщик, ходиш сібє. Надо совість мати!

- А разі я вдарив тебе? - тихо питав Гуня.

- Конешно, що вдарив. Я тебе, конешно, как порадошного, под сердце не бив... а то б ти не дриґав ногами... Нада чуствовать обращеніє. А то другим разом, брат, каблуками бить не будемо, а прямо в ямку і вся тобі візитація... Принеси швабру!

Гуня приносив швабру, помагав Мисці прибрати в палаті, все йшло по-старому. Знов Гуня ходив собі по коридору й палатах і знов його зачіпали і жартували:

- Що, Гуня, на слободу хочеш?

- Нє...

- Назад, у тюрму хочеш?

- У тюрму...

- А ти ж на слободі був коданебудь?

- Нє... Дві недєлі всього...

Слухачи задоволено сміялись.

- Ну й Гуня! В тюрмі виріс, в тюрмі помре й на слободу не хоче. А матка була в тебе?

- А чорт єйо знає,- здвигав плечима Гуня. Слухачі падали від сміху.

- Що ж тебе ариштанти родили, чи що?

- Нє... Дай папироску!

Йому давали. Він уважно обдивлявся її, обережно закурював і, задоволено посміхнувшись, ніжно говорив:

- Спассі-і-ба...

Потім знов на нього «находило». І знов «дневальні» сердились, в’язали його, били каблуками під боки й кидали на койку. І знов на другий день Миска читав йому нотацію, а він лагідно посміхався й винувато говорив:

- Тьомно було... Не видно, що ти стояв там. А разі дуже забив?

- Конешно, що дуже... Как ти думаєш, чашкою по лобі дать? Дурак... Нада совість мать. Чуствуєш, що находить, как порадошний, прийді й скажи: «так і так мов, господін дневальний, нада мінє пожалуста сумашедшую рубашку»... От... А то чашками шпурлять у голову: добре що не розбилась, а то плати за тібє... Даси мінє свою порцію сьогодня...

- Харашо-о...- покірливо зідхав Гуня.

Так минали дні.

Але раз у третю палату прийшов старший «дневальний» і крикнув:

- Гуня!.. Де Гуня? Подать сюда Гуню?

Гуню знайшли десь коло милосердної сестри, яка завжди годувала його білим хлібом.

- До професора... Гайда!

Гуня перестав посміхатись і дивився на старшого напруженими, великими очима.

- Ну, чого? Ідьом!

- Я не хочу на слободу,- скривився Гуня. Підборіддя йому вмент затрусилось, губи затіпались і він заплакав жалібно, безсило, по-дитячому.

- Та чого ти? - обступили його «дневальні».- От дурачок... До професора ж! На виписку. Пойдьош у роту. Дурак!

- Я хочу на службу,- схлипнув Гуня.

- Та нуда ж на службу, а то ж куда! Конешно, що на службу... Професор напишеть своє наставленіє, тібє признають здоровим і пойдьош сібє в роту... Прямо на службу... А плакать нема чого, дурачок...

Але Гуня не міг заспокоїтись і так з слізьми на очах і пішов за старшим. Проходячи через канцелярію в кабінет, де був професор з лікарем, він знов захлипав.

- Ну й дурак,- ляснув себе з досади по боках старший, зупиняючись.

- Ах, та й дурак же ти, бенеря на твою голову! Ну, чого ти?

- Не хочу на слободу....

З кабінету визирнула голова старшого лікаря з жовтою бородою, з жовто-сивими кучерями круг лисини і з окулярами на товстенькому носику.

- Что такоє? - здивовано спитав він.

- Плачить, ваше високоблагородіє...

- Чего плачет?

- Не могу знать. Чисто наказаніє господнє з ним, ваше високоблагородіє.. На слободу, говорить, не хочет ітіть...

- На какую свободу? Вєді єго сюда!

Гуню ввели в кабінет, заставлений шафами з якимись пляшками, трубочками, ножами, щипцями. Стояли якісь чудні крісла, стільці, койки, оббиті блискучою шкірою, блищали своїми коліщатками якісь машини.

Професор, одягнений у «вольну» одежу, з жовтим зморщеним лицем, наче зробленим із пом’ятого пожовклого паперу, і гострими оченятками, колупав у зубах якоюсь палічкою й сердито чогось балакав з лікарем, який завжди давав Гуні пити щось гірке та тягуче.

Почали Гуню питать, як він спить, що й де йому болить. Професор дихав на нього чимсь пахучим і сердито колупав палічкою в зубах. Гуня то трохи заспокоювався й уже посміхався знов добродушно й лагідно, то знову починав хлипати й проситись не пускати його «на слободу».

Професор поклав палічку в кишеню жилетки й сердито сказав:

- Ну, раздєнься.

Гуня злякано глянув на нього.

- Раздєнься, тєбє говорю. Скажітє єму, чтоб он раздєлся...

- Раздєвайсь! - крикнув старший лікар од столу, де він сів щось писати.

- Я не хочу на слободу...- скривився Гуня.

- Да какая там свобода? Раздєнься, тєбя нужно осмотрєть.

Гуня недовірливо глянув на професора, потім на свого лікаря й помалу став скидати халат. Сіре лице йому було якесь жалібне, забите.

- Рубаху... рубаху сбрасивай!

Гуня скинув і сорочку. Худе, смугляве-сіре тіло його було одного кольору з лицем і, здавалось, у жилах йому текла не кров, а юшка того сірого кандьору, який їм давали щовечора їсти.

Гуню поставили лицем до світла й почали дивитись в очі, торкать йому вії, поводити нігтем по шкурі, довго потім слідкуючи за смужкою, яка червоніла на тому місці. Гуня й собі дивився на свої груди часом схлипуючи і збираючись заплакати. Професор після кожного разу щось казав до старшого лікаря, а той записував. Потім професор узяв якусь довгу голку і, кольнувши нею в груди Гуню, спитав:

- Больно?

Гуня смирно посміхнувся й добродушно сказав:

- Нє...

- Гм!.. Странно...- сердито пробурмотів професор і кольнув з другого боку.

- А тєпєрь больно?

- Нє...

- А тєпєрь?

- Нє...

- Что за єрунда! Неужелі нє больно? Ти говорі правду... Совсєм нє больно?

- Нє...- покірно зідхнув Гуня.

- Странно... Очень странно... Нну, повернісь спіной ко мнє.

Гуня став не спиною, а боком до нього.

- Да спіной стань, болван! - роздратовано крикнув професор і з серцем тикнув його голкою в бік.

Тоді сталось щось несподіване.

Гуня раптом повернувся, страшно почервонів і мовчки подивився професорові в лице.

Губи йому злісно дрижали, очі напружено й гостро блищали, все лице враз стало якесь інше, розумне, тверде, немов стальне.

- Ти, гад, за що ето вколов? Га? - просичав він з ненавистю.- За що?

І вмить розмахнувшись, ударив професора кулаком у лице. Професор кинувся, одстрибнув убік і, приглушений несподіванкою, розтеряно бурмотів:

- Уберітє єго... Уберітє єго!..

Старший лікар з широко-розкритими здивованими очима схопився з-за столу, а Гунин лікар умент опинився коло дверей і побіг за «дневальними».

А Гуня с оголеними, ребрюватими грудьми голосно сопів носом і мовчки дивився то на професора, то на лікаря.

- Ах, ви ж гади, мучителі!..- нарешті з ненавистю посміхнувся він.- Я вам покажу колоть!.. Спитаніє дєлаєте? Дєлаєш спитаніє, то дєлай, муч, а колоть по злобє не смєй! Я вам не салдат, а арештант... І пошли ви к чертям з вашою одставкою! Не нада мінє! Я вам ваньку валяв і совсьом не сумашедший... Посилайте мінє в тюрму. Гади ви прокляті!..

І повернувшись, став одягати сорочку.

В кабінет з напруженими обличчями вбігло декільки «дневальних». У одного в руках була «сумашедша» сорочка.

- От скольки їх професора защищать прийшло,- злісно посміхаючись і натягаючи халат, спокійно промовив Гуня.- І самашедшу рубашку взяли. Не нада вже! Я вже не самашедший. Годі «ваньку валять» та подставлять спину, щоб всякий масалка колов тібє...

- Связать єго і в отдєльний номер! - скажено крикнув старший лікар.

- Зачем в’язать? І сам пойду, я ж уже...

- Молча-ать!! Я тєбє, негодяй, покажу! Вяжітє!

Гуню зв’язали й посадили в окремий номер, поруч з гусаром, який день і ніч бігав голий по номеру і кричав:

- Равня-айсь! Кар’єром ма-а-арш!!

Все «8-є отдєлєніє» було здивоване й схвильоване історією Гуні з професором. Всі, починаючи з лікарів, фершалів і кінчаючи знов таки дневальним Мискою, цікаво підходили до дверей його номера й обережно дивились у «вовчок».

- Що? - озиравсь до їх Гуня од вікна.- Ловко «ваньку валяв?» Га? Ех, ви! А ще дохтура називаєтесь! Понімаєте ви! Када б той гад не оскорбив мене, дак я б уже ето чистую од вас імєл...

Лікарі і взагалі всяке начальство мовчки одходили від дверей, а «дневальні», навпаки, ще ближче присовувались до «вовчка» й питалися:

- Та невжелі ти його так-таки прямо по храпу?

- А що ж! Що ж он, сволоч, колить без надобності! Разі ето спитаніє, када он мінє в бок голкою і говорить: «повернись, болван?» Конешно, що обидно?

- Та разі ж так больно було?

- Конешно, що не больно... Но только не смєй без надобності колоть. Я, брат, не з тих, що дають сібє бить. Мінє і каторгою не злякаєш, а не то, що он мінє страхає дисциплінарним батальйоном. Плювать я на нього хочу. Я десять год слободи не імєл і плювать хотєв на єйо!

- Гм!..- задумувались деякі з «дневальних» - Пропала, значить, твоя чистая... Заморить он тібе тут.

- Нну! - хитав головою Гуня.- Не заморить.

- Е, не говори!.. Они з нашим братом дєлають, шо схотять.

- Не здєлають! Що они мінє сдєлають? Я - здоровий, от і всьо. За мордобитіє садови в тюрму, позивай. А держать тут не має права...

- Еге! - сумно посміхались «дневальні» й несміло озирались. Деякі відходили, а деякі зоставались і довго ще балакали з Гунею. І хоч вони розуміли його, оправдували, а дехто, може, й сам би зробив так, але хитали головами й мовчки одходили від «вовчка».

Минув тиждень. Кожного дня, коли проходила візитація, Гуня кричав у «вовчок» до старшого лікаря, вимагаючи, щоб його випустили, але той наче не чув його і йшов далі, навіть не глянувши на його двері.

- Ах ти гад! Людоєд ти, с... с...! Пускай, бо двер рознесу тібє, суча лапа ти!

Візитація наче не чула нічого й довгою процесією проходила повз його номер.

- Равня-айсь! Кар’єром ма-а-аарш!! - кричав сусіда й чуть було, як лопотіли голі ноги його по підлозі.

- Радуйся, Варваро Каневська, радуйся,- чулось одноманітно, гуняво, безнадійно від другого сусіди,- радуйся...

- Ха-ха-ха!..- дико, понизувато ляскотів попід стелею чийсь регіт і тяжким холодом падав на душу.

- Дневальний!.. Дневальний!..- гукав Гуня. Приходив «дневальний».

- Пойди і скажи, щоб пускали, бо двері буду бить! Накажи мінє бог!

- Нічого, брат, не поможе! - байдуже відповідав «дневальний» і одходив кудись од дверей.

- Равня-а-айсь!!

- Радуйся, мухо невмитая, радуйся.

- Ха-ха-ха!!...

Гуня став бити двері. Але йому декільки раз одягали «сумашедшу» сорочку й він перестав гукать до лікарів, перестав балакати з дневальними - тільки стояв коло вікна та дививсь на вершечки тополів, задравши голову догори й щільно стуливши губи.

Але одного ранку раптом коло його номера візитація зупинилась. Гуня озирнувся й замер.

- Ну, что? - зачувся голос старшого лікаря.- Будєш буйствовать?.. Слишіш, ти? Гуня! Подойді сюда.

Гуня підійшов.

- Будєш буйствовать?

Гуня мовчав. Од сусідів неслись крики, регіт, нявчання.

- Будєш просіть прощенія у господіна професора?

Гуня мовчав і понуро дивився вбік.

- Ну? Будєш?

- За шо? - тихо, глухо бовкнув Гуня.

- За то, что ударіл, что оскорбіл господіна професора.

- Они мінє первії оскорбили...

Лікар обурився.

- Ну, что ти єму скажеш?! Відєлі ви такоє нахальство? Оскорбілі єго!.. Тут єго до полусмерті днєвальниє ізбівалі вєрьовкамі, а професор іголкой оскорбіл єго. Да что ти, братєц. Да вєд я тєбя сгною здєсь в етом номерє і сам бог тєбя не вирвєт. Подумаєш, какая персона!

Гуня раптом підвів своє сіре лице з чорними глибокими очима й кущиками борідки коло вух і зо зла промовив:

- А така персона, що не смєй колоть, от і всьо! А ти випускай міне сцюдова! Що ти мене держиш тут? Какоє ти імєєш право здорових людей морить у самашедшім домі. Вампіра ти, сучий нос твой.

Лікар зараз же одійшов од «вовчка» і, поправивши очки на носі, пішов мовчки далі. За ним пропливла вся процесія, цікаво зазираючи по черзі у «вовчок» і пересміхаючись між собою на Гунину лайку.

Гуня знов спробував бити двері, але його прив’язали до койки і три дні не одв’язували. Всі три дні він лежав, тісно стиснувши губи, чорно-сірий ввесь, з синяками по всьому тілі, упертий і злий.

Потім знову мовчав і цілими днями не одходив від вікна, понуро дивлячись на вершечки тополів, які сумно так іноді хитали головами, мов співчуваючи йому.

А за стінами його номера божевілля не вгавало і справляло свою страшну роботу. Воно пройняло всі стіни й визирало з кожної щілини, з кожної дряпинки; воно єхидно посміхалось і підстерегало його в кожному рухові його. Куди очі його не звертались, він бачив знаки його: ось попередник його гриз стіл, зоставивши слід од зубів на ньому; ось якийсь малюнок, безглуздий, дикий, як саме божевілля. Воно проймало кожний атом повітря і пробиралось йому в очі, в ніс, в уха, в серце й розум.

- Радуйся, Варваро Каневська, радуйся,- неслось зліва.

- Ня-яв...няв...няв...- скавучало справа.

- Ха-ха-ха!..- скажено гасало круг його й неначе хапало його за мозок і тягло кудись.

А тополі так безнадійно, так сумно трипотіли листям і хитались, хитались.

- Ох, гади!.. Вампіри!! - скажено кидався він у двері й падав на підлогу, дряпаючи тіло і глухо ховаючи ридання в долоні.

Пройшов ще якийсь час.

Раз увечері, заступивши на свою зміну, дневальний Макарюк зазирнув до Гуні. Була місячна ніч; у вікно падали білі, срібні проміні, і одбиваючи тінь на підлозі, якось чудно мережили її. З-над дверей теж лягало жовте світло від лямпи й теж одбивало наддверню ґрату на підлозі та стінах.

Посеред номера стояв голий Гуня. Ноги були йому в тіні, а сіре лице, осяяне світом, було дике, з поширеними очима, з настовбурченим волоссям, але разом з тим якесь хитре й єхидно-люте. Він скоса дивився на своє ліжко й бурмотів щось. Макарюк не рушився.

- Равня-а-айсь! - залопотів раптом сусіда.

- Дурак! - гнівно глянув у його бік Гуня й обережно подивився знов на свою койку.

Потім якось зігнувся, підкрався й разом стрибнув на неї.

- А тепер больно?.. Больно?.. Ха-ха-ха!..- дико, зухвало зареготавсь він, шматуючи зубами й руками подушку й бігаючи по номеру.

- Равня-айсь! Кар’єром ма-а-арш!!

Макарюк тихо одійшов і поспішно пішов «докладувать» старшому.

А тополі білі й невинні стояли одна коло одної й сумно хитались, і трипотіли жалібно листям, і з страхом зазирали вершечками у номер.

ЛАНЦЮГ

Оповідання естета

Кожного вечора ми забирались у самий затишний куток камери, розсаджувались або й розлягались по койках і починались наша бесіда. На довгому столі блимала лямпочка, за ґратою лютувала негода, в коридорі дзвякав ключима жандар, але ми про все те забували, захоплені легкокрилими думками споминів.

У нас було встановлено, що кожний по черзі мусить оповісти щонебудь цікаве зі свого життя. Коли оповідання справді було таке дуже, що схоплювало нас і виносило з цієї камери, з цього дому неволі туди, де колись і нас милувало життя, то оповідач на цілих три черги увільнявся від обов’язків дежурного по камері.

Черга була за нашим естетом Миколою. Він, хвилюючись, витяг з-під подушки якийсь зошит і, шарпаючи себе за борідку, устав і заговорив:

- Я, товариші, оповідати так не можу... Гм, гм... Значить, той... Значить, ви вибачите мені, що я буду читати те, що написав… Коли той… коли вам не сподобається, ви скажіть... Може воно написано дуже... гм... суб’єктивно, але, я все те переживав і воно мені дуже близько.

- Ну, годі! Валяйте!.. Без передмов! - перебили його.

Він сів і розгорнув зошит. Коло його поставили лямпочку й видно було як дрижали йому руки. Було трохи ніяково і смішно.

- Ну, так от...- хрипло промовив він і почав читать:

«Це було тоді, як мене випустили з тюрми. Два роки я ждав волі, але коли діждався, вона не дала мені здійснення моїх надій і бажань. Життя обманило мене.

А як я любив це Життя! Крізь мою ґрату не раз вишкиряла на мене свої білі, холодні зуби зима; щодня тупі, маленькі люди кололи мою душу гострими муками; знесилений мозок не раз падав під вагою понурих, сірих дум; але любов моя до нього все росла. Я ждав його, Владику-Життя. Я думав, що воно насамперед відогріє своїм ніжним диханням моє замерзле серце; обвіє стомленого квітками кохання і краси; приголубить і в дужих та ніжних обіймах заспокоїть мене. І краплю за краплею я ховав палку жагу в своєму серці, щоб потім з ним упитись до безумства .

Але, коли ці тупі люди зняли ґрату і штовхнули мене до нього, воно обманило мене. Воно грубо схопило мене й зразу кинуло в огонь, де куються мечі боротьби, де чорним димом стоїть насильство і зло, де тільки деколи блиска іскрою Краса і Ніжність. А коли я був незадоволений, воно гордо проходило повз мене й дихало мені в лице холодними нудними днями. А потім знов хапало мене, безсилого, і шпурляло в огонь борні, регочачи з мого безсилля.

В той час я дістав лекцію у одної буржуйки-вдови. У неї було безліч дітей і племінниця Єлена. І от, коли я став ходити на цю лекцію, серце моє перестало плакати, а в грудях стало затишно та тепло, як ранньою весною в лузі; а потім там зацвіли квітки. Сталось це через Єлену. Чи була гарна вона? Ні, вона була прекрасна. Коли я скажу вам, що в неї були очі, як зорі, як найтаємніші мрії, що вона була струнка, як тополя, ви все одно не уявите собі її краси. Вона була прекрасна!

Часто, скінчивши лекцію з Петрусем, я виходив і ждав її на розі вулиці. Я не міг не ждати її, бо був прикутий уже до неї тим ланцюгом, який рветься тільки з шматками серця. Вона знала це, бо раз-у-раз зустрічала мене насмішкуватою посмішкою й недбало говорила:

- А ви все таки чекаєте? Бідненький!.. Ну, ходім...

І ми йшли. Куди? Хіба я знав про те або хотів знати? Вона заходила кудись в якихось своїх справах, а я ждав її, потім знов ішли, і знов вона заходила у магазин, або в якийсь будинок.

Іноді після лекції вони запрошували мене (певно, що з ввічливости тільки) «на чашку чаю». Я зоставався, залазив у самий темний куток вітальні і звідти слідкував, як Єлена командувала всіма. Вона командувала і тіткою, і своєю кузиною Катрею, бо й тітка, і Катря думали продати її за добрі гроші якому-небудь з її поклонників. А їх у неї була ціла зграя. Було декільки жирних золотих мішків, декільки проституток мужеського полу, один чи два професіональних убивців зо шпорами і навіть одна поважна канцелярська машина з великою лисиною й тонкими губами. Вони всі гризлись між собою за неї, а вона панувала над ними. І це не дивно, бо не тільки люди, але й мішки та машини повинні коритись коханій доні Життя - Красі.

Я не гризся з ними й це було так же чудно, як була чудна моя убого вдягнена постать серед їхніх фраків, білих жилетів, блиску й розкошів. Вони раз-у-раз вороже й з незрозумінням поглядали на мене, але що мені було до того, коли вона дивилась на мене і з очей її мені лилось у душу тепло та світло.

І я завжди сидів у кутку й дивився, як вона коверзувала ними. І страшенно смішно було дивитись і слухати, як мішок або машина співала славу Красі.

А вона сама?.. Вона страждала з ними! Вона страждала, бо була жорстока до них. Дужі не можуть бути добрими; але, коли вони страждають, вони бувають жорстокими.

Але вони вміють бути й ніжними.

І от одного разу сталось так.

Ні мішків, ні проституток не було, коли я, скінчивши лекцію, зостався з нею у вітальні. Ми довго балакали й вона була задумлива од нашої розмови.

- Скажіть, Петровичу,- раптом звернулась вона до мене (вона раз-у-раз звала мене тільки по-батькові): - ви мали коли-небудь близьку-близьку людину? Таку близьку, як своє серце?

- Для чого?

- Ах, «для чого!» Так... Мали? Ні?

Вона замовкла й задумалась. Потім пушисті вії її здригнулись і очі її м’яко лягли на всю мою душу.

- А як це повинно бути гарно... Правда? - криво посміхнулась вона.- «Як своє серце»... Ніколи не зрадить, не продасть... Все зрозуміє й простить... І піддержить.

Десь над головою ридали згуки роялю, але мені здавалось, що ридали в мене в душі згуки її голосу. Вона знов замовкла й задумливо грала пальцями по столі, а груди її здіймалися помалу й теж ніби задумливо.

Я дивився на неї і, як і завжди близь великої краси, невідома туга за чимсь бажаним, за чимсь безмірно далеким і великим і боляче, і солодко ссала мені серце.

У душі здіймалось щось невиразне, незрозуміле й дуже кликало кудись, кликало щось побідити, здійснити щось хороше, велике.

А вона, дивлячись кудись у далечінь, знов шепотіла:

- Гарно... спертись так... на плече близької людини... Знати, що не виприсне воно з-під твоєї руки.. Дуже, близьке плече...

Мені не хотілось говорити. Мені хотілось притулитись до цієї ручки, припасти до неї й по ній передати в душу їй хоч частину жагучої туги моєї.

Було тихо-тихо. Журливі звуки роялю жалілись десь на когось і хотілось упасти на коліна перед нею й цілувати землю коло ніг її. Я схилив голову на стіл і замер. Вона поворухнулась і я почув, як вона простягнула руку й ніжно-ніжно погладила мене по голові. Я не здригнувсь, як здригнулась уся моя душа. Я повний щасливих ридань замер і боявся зідхнути, щоб не сполохати цієї руки.

- Простіть мене, Петровичу!..- тихо донеслось до мене.

Я ледве прошепотів:

- За що?

Вона не зразу одповіла.

- «За що?»... За те, що я така погана, гидка... а ви хороший...

Вона замовкла. Потім глибоко зідхнула, раптом нахилилась до мене і... жагуче поцілувала мене в висок. Я замер, а в душу мені ввірвався цілий стовп вогню і скажено закрутився у крові.

Але, коли я підвів голову, вона глухо й поспішно сказала:

- Ідіть додому... Не треба... Потім... Ідіть...

Стовп так крутився, що я ледве зміг вийти на вулицю.

Після того вона перестала буть зо мною насмішкуватою. Але тільки я запевнився у цьому, в мені родилась Надія, яка зараз же породила Ревність. І обидві, мати й дочка, стали рости й битись у моїй душі. Од цього там було раз-у-раз брудно, стояв разгордіяш і хотілось гризтись з мішками й проститутками, які похотливо обнімали її своїми маслянистими поглядами.

Але тут ще гарячий сором за це все страшено пік, не щадив навіть чистих куточків серця. Ох, як соромно іноді бувало! Уявіть: звідти, де скреготали зубами Злидні, де під чорним крилом Праці стогнала понура пісня Ненависти й Помсти, де рождалась для того, щоб бути гноєм під гарні квітки Життя, звідти я йшов туди, де дзвеніли чаші, де лунали пісні сластолюб’я, де жирними ногами ступали по цьому гною і рвали зрощені соком гарні квітки Життя.

Ви думаєте, що це було легше, ніж ходити по колючих цвяхах? Ви думаєте, легко було від тих довірливих поглядів, якими мене стрічали там «внизу», не знаючи, що я був там «вгорі»? Ці погляди були тими цвяхами, що рвали мені душу.

Але я не міг уже, не мав уже сили розірвати той ланцюг, яким так міцно був прикутий. Я затикав рани від цвяхів її поглядами й ходив.

І я не ходив, бажаючи рвати ланцюга, але не бажаючи й тягнутись за ним. Я хотів сам тягнути його. І мені здавалось, що я це зможу, бо й вона так задумливо й уважно слухала, як я оповідав їй про Життя, про боротьбу, про страждання й радощі її.

Але раз після лекції я прийшов в їдальню. Тут було шумно, весело, людно. Єлена, метнувши оком в мішків, проституток, занадто радісно привітала мене й посадила коло плоскої, вугрюватої Катрі.

- Ну, далі! Максиме Андрієвичу! - скрикнула вона.

Мішок - Максим Андрієвич поправив сервету під волом, що трусилось, як холодець і, схиливши голову на плече, сказав:

- Та що далі? Розуміється, я одмовив...

- Одмовили? А завод? Стоїть?

- Стоїть... Спочиває...- зідхнув мішок.

- А робітники?

- А робітники спочивають... себто, страйкують.

- Чуєте, Петровичу? - раптом крикнула до мене Єлена,- Ах, я й забула, що ви не знаєте, в чому річ... Це, бачите, хай вам буде відомо, у Максима Андрієвича є завод, який виробляє мило. Дуже гарне мило, навіть я купую його.

Вона засміялась, а вони всі соромливо потупились, ніби перед ними оголювали тіло їхньої матері.

- Еге ж! А робітники застрайкували. І уявіть собі: Максим Андрієвич каже, що це йому якраз на руку, бо завод тепер мало користи давав. От бачите як!.. Ну, добре! А якби ви хоч трохи задовольнили їхні вимоги? Га?.. Максиме Андрієвичу!

- То це б однаково було безумство,- не дивлячись на неї, неохоче пробурмотів той.

- Гм... «Безумство» - посміхнулась вона.- Як люди бояться безумства... Ну, а якби я схотіла, щоб ви зробили безумство, зробили б? - підвела вона раптом голову й рішуче зупинила на його жирному лиці свої блискучі очі.

Мішок скоса, знизу вгору, насторожено й пильно глянув на неї, як глядить стара курка на пролітаючу шуліку, і одвернувшись, нічого не сказав.

Лице Єлени потемніло й похмурилось.

- Ну? Що ж ви? - серйозно спитала вона.

Тітка затурбувалась. Вона раз-у-раз мені нагадувала висхлу на березі ставка широку, плоску жабу. І вона, справді, була жаба полохлива й гидка.

- Ах, Лєночко! - раптом скрикнула вона.- Я й забула тобі сказати: сьогодні вранці, уяви собі...

Єлена шпурнула в неї запаленим поглядом і, повернувшись усім тілом до мішка, сказала:

- Ну? Боїтесь безумства?

Мішок, не підводячи голови, тихо промовив:

- За всякий крам платиться рівноцінною монетою...

Стало враз напружено-тихо...

- Моне-е-тою? - протягнула Єлена.- Не розумію...

Її думаючі очі зупинились на мені, не помічаючи напружено-байдужих поглядів, нічого не помічаючи.

Мішок насторожено дивився в тарілку.

- А!! - спалахнула вона і глянула на нього.

Струна моєї уваги натягнулась до болю.

Вугрювата Катря, машина, офіцери затаїли дихання, слідкуючи за боротьбою Золота й Краси.

- Значить, одвертий торг? - криво посміхнулась Єлена.

- Лєночко! - пискнула жаба, але Краса навела на неї гнівний погляд і та притихла.

- Так торг? - повторила Єлена, зблідши й сміючись гострим і сухим, як бите скло, сміхом.

Мішок почервонів і став стурбовано сопти.

- Розумій, як зна-а-єш...- насмішкувато проспівала машина, ніби байдуже роздивляючись щось на столі.

- Ну, добре! - тріпнула головою Єлена.- Будемо торгуватись! Так слухайте ж: ні-я-ких монет!! Чуєте?! Ніяких! Я хочу. Робите? Ні?

Мішок витер піт з лиця й зиркнув на неї.

Ох, яка вона дужа була тоді! Вона була така дужа, що сила її придушила мій гнів і притягла до себе всю душу. Гордий дуб, що з напруженою, скаженою впертістю стрічає кудлатими грудьми грохочучу бурю, не міг би зрівнятися з нею в гордості й силі, що била їй тоді з лиця. Розуміється, мішок скорився. Він посміхнувся, як посміхаються люди, яким наступили на мозоль і перепрошують, приклав закуті в персні руки до грудей і сказав:

- О, коли вам так хочеться, то я зроблю...

Вони всі радісно зідхнули, бо його покірність не зачіпала їхніх інтересів, а вона, окинувши всіх торжествуючим поглядом, гордо засміялась і, схопивши бокал з вином, підняла догори й дзвінко, задирливо крикнула:

- А коли так, то за здоров’я страйкарів!

Вони всі з реготом схопили й собі бокали і стали наливати в них вино, стали наливати крови тих, за чиє здоров’я вони пили її.

Я не пив, я боровся в цей час з своєю кров’ю, що гнівно рвала серце і скажено крутила в мозку слово прокляття, слово обурення їй, веселій переможниці золотого мішка.

Боячись, що не здержу своєї крови, я непомітно вийшов і пішов додому. Всю ніч я не спав і думав.

А вранці через посильного дістав такого листа.

«Сьогодні в п’ятій годині будьте в Офіцерському Саду над прірвою. Хочу Вас бачити! З приводу вчорашнього. Єлена».

Коли я прийшов туди о п’ятій годині, вона стояла вже над прірвою, спершись спиною на поручні.

- Чого ви втекли вчора? - суворо й пильно озирнула вона мене.

Боже! Який солодкий, теплий біль став мені в грудях. Які безсилі, далекі, чужі стали нічні, безнадійні думи й холодні, рішучі постанови мої! Як хотілося вірити в це морозне, синє небо, в ці карлючкуваті горді дерева, в радість життя, в побіду правди.

- Ну? Що ж ви мовчите? Чого втекли? Розсердились? Правда?

Я нахилив голову, боячись, щоб вона по очах моїх не побачила мого раювання з її гнівної муки, що виднілося у неї в губах.

- Хіба ж я зробила щось погане? Я ж помогла вашим цим робітникам... Що ж вам ще.

Але з цими словами в мозок мені ввірвались нічні думи й нанесли у серце холоду.

- А ви думали про них, коли помагали? - спитав я.

- Чи думала? Певно...

- Правда?

- Та вжеж!.. Розуміється, я не знаю їх! Але ж... я знала, про кого говорила. Кумедно.

Нічні постанови, суворі і гнівні, присунулись ближче й запалили серце.

- Ні! Ви не думали про них...- глухо сказав я.- Коли б ви думали, ви не могли б, у вас не стало б сил з такою безглуздою легкодухістю посміятися з того, що ви зробили. Ви думали про свою силу над жирною свинею, що хтіла купити вас, а не про тих, з кого ви реготали так смачно...

- Я? Реготала?.. Я не думала...

- Реготали!.. Ні, підождіть, дайте мені договорити, я так багато передумав за цю ніч. Скажіть, що ви хочете від мене? Для чого я вам здався, я пролетарій, чужак серед вас, для чого? Навіщо ви говорите до мене такими ніжними очима? Навіщо?

- Не знаю...- понуро, з досадою промовила вона.

Одна з постанов, гарна й захоплююча, вступила в мозок і схвилювала серце.

- Слухайте, Єлено Михайлівно! Ходімте зо мною! Покиньте цей базар, де так ганебно торгують вами. Ходімте зо мною!

- Куди?

- Туди, «вниз», до тих, над котрими ви сміялись учора. Слухайте, хіба ви не бачите, що вами торгують? Хіба ви не знаєте, що коли вас купить якась свиня, то ви будете їй десертом після її жирних обідів з людської крови та сліз? Як ви можете так дешево продавати цю величезну силу, цю Красу, цю розкішну посмішку життя за цей бруд і мерзоту?! Як ви не ціните своєї сили... Ви ж сила, страшенна сила! Ви знаєте, що Краса? Це той огонь, до котрого линуть і звірі, і птиці, і люди. Полохливі вовки бояться й збігаються на нього, легкодушні метелики горять на ньому, людина кує на ньому меч і йде за ним туди, де буде все вогонь, де буде все краса. Краса - це могучий голос життя. Дивіться: навіть ці ваші свині, павіяни чують його і скоряються йому. Правда, вони по-своєму, по-свинячому чують Красу. Свиня з солодким хрюканням затаскає вас у багно й пожере з помиями: похотливий павіян обслинить, обпаскудить вас і загризе; машина засушить вас. Але все таки вони чують її, Красу. А ви, ви самі, що ви робите з своєю силою?! Ви ж подумайте: пройде час! настане старість і ви самі власними руками будете рвати з одчаю своє серце за споганене життя своє. Настане час і життя спитає: «Що ти зробила з тим, що я дало тобі?» Що ви скажете? - «Я зарила в землю твій дарунок? Я оддала його на попрання свиням?» Так?

Вона мовчала. Сонце червоне і гнівне сідало на небосхилі. Внизу, за прирвою, немов розсипане велетенською рукою, шуміло місто. Чорні фабричні димарі, як загрубілі пальці Праці, хмуро й перестерігаюче здіймались до неба й неначе грозились комусь.

Серце щеміло. Боляче, тяжко було дивитись на ці горді вуста, тісно зложені, що немов заклялись не випускати з себе муки, що стояла десь за ними в грудях.

- О, як мені жаль вас...- прошепотів я.

- Ну, прошу! - спалахнула вона.- Я не терплю жалю до себе!

Я зщулився. В саду було порожньо. Цікаві ворони дивилися на нас з вершечків дерев і кряканням оповіщали одна одну про свої спостереження над нами.

- Так...- хрипло промовив я.- Значить, я йду від вас...

Треба таки розірвати цей ланцюг... Я цеї ночі постановив це.

Вона швидко глянула на мене й зараз же одвернулась.

- Через що? - тихо й покірно вирвалось у неї.

- «Через що?» Через те, що в мене немає сили потягнути вас із собою, немає голосу крикнути вам «Іди!!..» Слухайте: ходімте зо мною, ходімте туди, до тих, що отовплені гидотою, тьмою, страхіттям життя. Ходімте, вони так потребують Краси, радощів життя. Вони так ждуть вас!..

- Який ви чудний! Я ж нічого не знаю, не вмію...

- Нічого. Ви тільки полюбіть їх, ви тільки зумійте зрозуміти їх. І ви зробите чудеса. Ви тільки прийдіть до них, покажіть їм себе й цим ви вже багато зробите. Цим ви скажите їм: «Браття! Дивіться: життя повинно бути прекрасним, життя повинно бути таким, як я. Сміліше ж, одважніше, товариші, у бій за прекрасне життя!» І повірте, вони зрозуміють вас, вони скоріше повірять вам, ніж десяти агітаторам, вони будуть боготворити вас, вони у проміннях Краси омиють сажу й бруд неуцтва, вони заплачуть і стануть левами. Ах, ходімте, Єлено, до них!

- Смішний ви, Петровичу! Я чужа їм, вони мені чужі...

- Нічого! Ви змиєте душу свою в їхніх сльозах, ви зіллєтесь з їхніми бажаннями і станете рідною їм. І ви ж самі, ви будете жити! Ви не зариєте свого талану, а понесете туди, де він найбільш потрібний, і життя сторицею оддасть вам за нього. Треба тільки струсити з себе все старе, цей гнітючий туман виховання вашого, який душить вас, Єлено!

Вона мовчала, а я жадно ловив на її прекрасному лиці хоч маленький рух згоди.

- Ні, Петровичу,- рішуче й холодно глянула вона на мене.- Я не можу... Я не здатна до цього. Мене заарештують, посадять у тюрму... Ні, у мене не хватить сил... Ну, ходім додому, пізно вже…

Між нами стала похмура, холодна стіна мовчання. Сонце, не бажаючи більше слухати нас, розгніване, червоне зайшло за темну смугу лісу, і тільки край-небо, немов засоромлене, палало й червоніло над містом. Ворони, занудившись мабуть слухати нас, замовкли й чорними плямами стирчали поміж віттям.

- Ну, ходімте ж, Петровичу,- м’яко прошепотіла вона.

Я не хотів пускати до себе в душу це шепотіння, але воно м’якою, пронирливою хвилею пролізло в груди й там почало щось танути, розливатись теплом по всьому тілі й підступати риданням до горла.

А вона, помовчавши, знову зашепотіла:

- Ви сердитесь на мене? Сердитесь? Але за віщо? Хіба ж я винна, що я така? Не треба, Петровичу... Будемо, як перше... Мені так тепло, гарно з вами... Ті всі такі брудні, а ви чистий... Ну, не гнівайтесь, любий, милий....

І вона ніжно поклала свою руку на мою.

А я... я не одкинув її, не пішов до тих димарів, я безсило припав до цеї теплої, м’якої ручки й боявся дати волю риданням, бо вони, здавалось мені, будуть такі великі, що заповнять собою весь простір між цим садом і тими несмілими зірками. А вона тихо гладила мене другою рукою по щоці й питала:

- Ми не розлучимось, Петровичу? Ні?

- Ні-ні...- шепотів я.

___________

Але ми розлучились, бо в ту ж таки ніч мене арештували знов.

Я просидів сім місяців. Просидів і не знав, що сталось з Єленою за цей час; але коли мене випустили, я в той же день, покірний ланцюгові, що дуже потягнув мене за собою, побіг до неї.

- Я був певний, що вона не продала себе. Це було б так дико, так безглуздо! Вона ж сама казала, що ми не розлучимось.

Серце замирало страшенно.

Ось уже й той будинок, де жила вона, до котрого ми раз-у-раз підходили так помалу й так довго стояли завжди коло нього. Ось і швайцар з тою самою сонною, сердитою пикою. Любий, хороший швайцар! Сходи... двері, та сама табличка... Дзвінок... Ні, вона не могла продати себе!

Я надушив дзвінок і мені здалось, що я надушив своє серце, яке від цього спершу замерло, а потім стало дуже битись, захоплюючи дух.

Чиясь хода... весела, прудка... Вона?

Ні, це тільки Петрусь. Любий хлопчинка!

Він здивувався, потім так лукаво зрадів і побіг, щось кричачи й підстрибуючи.

Я ждав, що зараз буде друга хода, легка, радісна, поспішна; зачується шарудіння сукні, схвильоване: «Петрович!!»

Але ні ходи, ні шарудіння не чулось. Замість них прибіг знову Петрусь і весело крикнув мені:

- Мама просить вас до їдальні... Ми обідаємо...

Тоді я зрозумів, що вона продала себе. Я це виразно зрозумів, як ввійшов у їдальню й побачив, що в ній немає ні гостей, ні блиску й розкошів, ні гордої прекрасної голови Єлени. Розуміється, вона потягнула все це з собою, продавшись якійсь золотій свині.

За столом сиділа тільки тітка, Катря, безліч дітлохи та якась прилизана, згорблена особа з ополоником у руці; одна з тих скромних, непомітних осіб, яких приймають ніби з філантропії, але які служать в родині й за економку, й за куховарку, й за няньку, покоївку і т. д. Вона сиділа якось кам’яно і навіть не глянула на мене.

Тітка привітала мене здивовано, але ласкаво.

- Де ви щезли так раптово? Ми думали, що ви померли, хотіли вас одшукати, але не знали адреси вашої. Сідайте, будь ласка... Єлена так скучала за вами...

- А вона тепер де? - глухо спитав я.

- Ах! - змішалася вона чогось.- Єлено! - повернулася вона в той бік, де сиділа особа.- Тебе не впізнали...

Сковеркане, худе, довге лице глянуло на мене й важко, болісно скривилось-посміхнулось.

О, боже, що це було за лице! Ця посмішка, цей погляд його з такою страшенною силою штовхнули мене в душу, що там усе в якімсь дикім, безпардоннім, страшнім хаосі зашуміло, забилось, завертілось. І я почув тоді, що від цього штовхання ланцюг мій захитався й затріщав.

А воно - це худе, довге, скалічене віспою лице нібі навмисно, щоб виразніше виявити свою гидоту, почервоніло, задрижало і з тяжкою, винуватою, повною сліз посмішкою дивилось на мене.

Я привітався з нею, але бачив тільки кінчик підборіддя, в віспених ямках котрого огидливо блищали краплі поту.

Здається, ми сіли. Вони мені щось говорили, оповідали, питали. І треба було слухати, одповідати-питати. Треба було рухати язиком, думками, треба було показувати, що нічого особливого не трапилось, що там навкося від мене не було нічого страшного, що якась сила не рвала, не викручувала з душі моєї ланцюга.

Було щось дике, щось безглузде, страшне у всьому цьому. Було схоже на те, ніби ми посадили мертвяка між собою, втиснули йому в руки ложку й балакали про нього ж. Діти ґвалтували, сварились і весь час чіплялись до Єлени, вередливо вимагаючи од неї то хліба, то води, то того, то другого. І вона, та, що колись одним окриком примушувала всіх дітей сидіти тихо в дальніх кімнатах, тепер покірливо й мовчки робила все, що ті хотіли.

Ні, мені треба було зідхнути на всю душу, озирнутись, струсити з себе хоч частину цього величезного гніту. Це ж був абсурд! Вона ж була тут, тут! Ось же вона сидить, ось її голова, руки, плечі, ніс, очі. Де ж той гордий погляд королеви, де сила, де те, що риданням великої, солодкої туги давило мені груди, де воно, куди пішло. Вона ж, Єлена, тут за цим столом! А де ж ті, що грубими голосами співали їй славу? Де взялося те, що з такою жалістю, з таким болем рве кільця такого міцного, гарного ланцюга? Що ж воно таке це і те? Ні, мені треба було хоч трохи зідхнути.

Здається, я прощався з ними, здається, переходив через якісь кімнати, здається, посміхався комусь.

Потім я одягавсь у сінях. Вона стояла біля мене й дивилася кудись на груди мені.

- Єлено Михайлівно!..- з одчаєм глянув я просто їй в лице. (О, яке воно було скалічене, кострубате, жалісне...) - Як, чому ви... Як ви не вбили, як ви могли не вбити себе?!

Кострубаті щоки зробились їй жовтішими: вона, дивлячись мені на груди, глухо відповіла:

- Звикла... Спершу я й хотіла вбити себе, але не хватило сил... А потім звикла...

Ах, так! Я й забув про звичку, про цю пілюлю, яку преподносить природа людині, засолоджуючи свої мерзоти.

- Але ж... Вибачте мені, але я не розумію нічого... Мені так жаль вас.

Вона не спалахнула, як тоді над прірвою, вона тільки насмілилась глянути мені в очі і потупившись, тихо промовила:

- Спасибі... Ви все такий же... добрий...

- Але ж як ви живете тепер? Де всі ті?..

- Поклонники? - глянула вона кудись у куток.- О, вони всі розбіглись зараз же після хвороби... А живу я... Треба якось жити... Я маю обов’язки до тітки й родини її... Потім...- вона несміло глянула на мене - ... Потім я помагаю трохи тому, до чого ви колись кликала мене... Ах, до речі, Петровичу! Чи то пак, Миколо Петровичу... Вибачте, я...

Вона засоромилась од своєї смілости, од того, що перше робила так запевнено й гарно. У грудях мені боляче занило: то рвались останні кільця.

- Так я хотіла вам сказати... Перекажіть, будь ласка, вашим товаришам, що ті зоборонені книжки, які я повинна була взяти до себе, у мене вже... коли треба... я не знаю... Ви перекажете?

- Перекажу, перекажу...

Ланцюг рвався, одпадав з таким гострим, рвучим болем, що хотілось кричати.

Я одягся. Ми з тяжким, ніяковим мовчанням стояли одне проти одного і слухали, як ламались останні кільця.

І було щось страшне в тому, що ми слухали й розуміли, що ми слухали.

Десь щось упало, хтось голосно й сердито заговорив.

- Ну, до побачення! - хрипло сказав я, протягаючи руку.

- До побачення... Ви будете приходити до нас? - безнадійно прошепотіла вона.

Я почув, що цею безнадійністю вона одірвала саме останнє кільце, почув по тому болю, сорому, що запік мені в грудях.

- О, певно...- збрехав я й мені хотілось за цю брехню тут же вкусити себе за серце.

Я, як скажений, вистрибнув на сходи, збіг по них униз і зупинився на вулиці.

Кінець. Ланцюг був порваний, а в серці гострим болем чулась рана».

Друкований текст для вичитування взято з: В. Винниченко. Твори. Том 2. Видання третє. Оповідання. Кооперативне РУХ видавництво, Київ,1930.

Книга оцифрована в рамках проекту «СУСПІЛЬНЕ ОЦИФРУВАННЯ». Вичитування тексту:

Вичитування тексту: «Дим», «Темна сила», «Хто ворог?», «На пристані», «Уміркований» та «щирий», «Раб краси», «Малорос-европеєць», «Голод» - Оксана Боров’як; «Честь», «Ланцюг» - Маргарита Ейсмонт-Зігура.

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.

© Форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2022