ПО-СВІЙ!

Роман

I

Модест Аркадієвич хутко ввійшов у вітальню. По тому, як він клопотливо та занадто ввічливо привітався з Валею, Савчуком і Водосвятським, як неуважно одповів останньому й особливо по пошарпуванню лівої щоки та ока, Олеся зразу побачила, що брат чимсь схвильований. Пошарпування ока робило завжди таке вражіння, немов Модест Аркадієвич підморгнув і хитро закликав на якусь таємницю. Це ще більш нервувало його, бо давало кожному можливість бачити його настрій. Олеся, знаючи це, в таких випадках робила вигляд веселий, неуважний. Часом те сердило брата, часом зворушувало його.

- А ми, Модю, тут про твої розкопки на Херсонщині балакали! - живо й м’яко сказала вона, змітаючи з його плеча порошинку.

Про розкопки балакали, власне, з півгодини тому, але це була тема, якою дуже цікавився тепер Модест Аркадієвич. Він недавно, в літі, робив розкопки могил і знайшов деякі цікаві річі, що підтверджували його думки про побутові риси у скифів.

Але Модест Аркадієвич шарпнув щокою, кисло буркнув «умгу!» і хмуро сказав:

- Можна тебе, Олесю, на пару хвилин?

І зараз же пішов у їдальню, не вибачившись перед гостями й не ждучи одповіді від сестри.

Олеся злегка почервоніла за нього й, кинувши «вибачте, я зараз», хутко пішла за Модестом. Коли вона хвилювалась або почувала на собі чийнебудь погляд, то завжди старалась триматися рівно,- так її вчила стара англійка-бонна.

В їдальню вона ввійшла, трохи закинувши назад голову, випрямлена і з прижмуреними короткозорими очима. Це, поза її свідомістю, надавало їй вигляд гордовитої зневаги.

За столом сиділа мати. Перед нею лежав збірник поученій Толстого. Це також була не дуже гарна ознака.

Модест, нічого не кажучи, заклавши руки в кишені, почав ходити по їдальні. На одному черевикові, мабуть, одірвалась з закаблука резинова набойка і кроки виходили нерівні, як у кривого. (В домі всі повинні були мати на черевиках «резинки»). Олеся стояла і, подивляючись то на матір, то на брата, мовчки ждала. Мати, дивлячись у книжку й не читаючи, теж десь чекала.

- Де Юрій? - зупиняючись, раптом спитав Модест, дивлячись на Олесю пильним підстерігаючим поглядом.

Олеся здивовано підняла одне плече й поширила очі. Але через те, що брат так пильно дивився і, очевидно, зарані не вірив її дивуванню, вона почервоніла. Рум’янець як завжди виступив у неї круг очей і потім полився по всьому лиці.

- Не знаю...- тихо сказала вона.

Мати підняла голову і, подивившись на дочку, знову нахилилась до книжки. Зморене тяжкою хворобою лице її сьогодні видавалось немов ще густіше усіяне зморшками; шкура на ньому була схожа на зім’ятий шматок жовтої з неприємним блиском матерії. Під очима, так завжди сміхотливо-прижмуреними, а тепер журно-задумливими, важко висіли червонуваті мішечки. У Олесі холодно защеміла тривога. Уже одне те, що Модест сказав «Юрій», а не «Юрко», показувало на щось серйозне.

- Я не знаю,- повторила вона.- Що сталось?

Вона знала, що Юрка третій день не було дома, але це так часто траплялось, що до цього всі звикли. Можливо, що він поїхав на село, або кудись до знайомих на провінцію.

- Значить, ти нічого не знаєш? - сказав Модест.

- Кажу тобі, що не знаю,- почуваючи жар на щоках, одповіла Олеся.

- Добре...- посміхнувся Модест.- Так я тобі скажу, коли так. Його сьогодні вранці бачили біля вокзалу серед босяків. Можеш собі уявить? Ні, ви можете собі уявити цього... цього дурня! - раптом роздратовуючись до пискливих, неприємних нот, заговорив Модест, не слухаючи Олесі.- Тут справа всього... всеї сем’ї, тут рішається доля десяти-дванадцяти душ, його всі дні ждуть, шукають, турбуються, ловлять, молять, а він, маєте, дурня якогось грає, серед босяків лазить, соціялізм розводить, пошлий, глупий, остогидлий усім соціялізм розводить! Це - чиста дегенерація! Цілковита, рішуча!

- Це не може бути! - неголосно, але твердо сказала Олеся. Вона бачила, що Модест сам не вірить у сказане ним. Але що Юрко міг бути серед босяків, в цьому не було нічого неможливого. Тільки не для пропаганди «пошлого соціялізму».

- Що «не може бути»? - скрикнув ніби з зловтіхою Модест.- Що? Його, добродійко, бачив Федір Карпович, чоловік не буде вигадувать такого. Сам, власними очима бачив цього йолопа в якомусь лахміттю, в драних калошах, п’яного, здається.- Що це має значити, хотів би я знати? Що? Дегенерат, неврастенік, і більше нічого!

Олеся мовчала. Слова були зайві. Модест сам міг знати, що те, що він говорив, було найболячіше для Юрка. Називаючи його неврастеніком, дегенератом, зачіпаючи так грубо те, що Юрко хоробливо ховав від усіх, роблячи це, крім того не в присутності самого Юрка,- Модест явно хотів просто образити брата, помститись, зробити боляче йому й собі. В Юркову пропаганду соціялізму він, розуміється, сам не вірив навіть у цю хвилину роздратовання.

Мати мовчала, з легким шелестінням перебираючи листки збірника. Вона теж, очевидно, не вірила Модестовим словам; але перед нею був Толстой, вона ні на кого не дивилась і це показувало, що мамуні боляче й сумно. А це, мабуть, було зв’язано з безглуздим, диким поводженням Юрка.

Раптом у сінях зачулось легке клацання ключа в замку.

- От, мабуть і Юрась прийшов! - живо підводячи голову, проговорила мати. Сірі, напівприкриті в’ялими повіками з виразними чорними чоловічками очі її з м’якою примирливою посмішкою зупинились на Модестові.

Модест мовчки повернув голову до дверей. Олесі проти волі кинулась в очі надзвичайна схожість його з Юрком. Той навіть так само поверта голову, немов прислухаючись, догори. Та ж обрізана позаду голова, м’який, обважнілий на кінці ніс, очі немов з припухлостями над повіками, похнюплені вниз уса. Тільки у Модеста вираз лиця раз-у-раз такий, неначе він усе дума про дуже важні справи й боїться, що йому ось-ось переб’ють. Юрко ж майже ніколи не спускає з губ невиразної насмішкуватої ухмілки.

Але замість Юрка ввійшла Діна Опанасівна. Не ввійшла, а швидше вбігла, струнка, з твердими рисами постаті, туго затягненої в корсет і, як завжди, невідомо: роблено чи щиро оживлена. На дуже білявому, розпущеному під маленьким капелюхом волоссі, що загиналось аж на криси, переливались дрібні краплі дощу. Губи, як звичайно, були трошки підмальовані й це дуже помітно було через загальний жовтяво-блідий тон її лиця. На тонкому з горбинкою носі виднілася пудра, теж злегка покраплена дощем.

- От яка пізня осінь! Ноябрь, а дождь себе жарит, как ни в чем не бывало! Чудова погода! Страшенно люблю такий час! Ой, заморилась, так бігла. А ты почему промчался мимо нас с таким фурором, «молодой, но подающий надежды» ученый? А?

Як тільки вона забалакала, Модест ніяково одвернувся й став поправляти скошену трохи вбік картину на стіні. Тон її голосу, піднятий, штучно-бадьорий, прудкі, липкі погляди на всіх, мішання фраз руських з українськими - все свідчило про те, що його підозріння таки мають підставу. Але, головне, йому було ніяково й соромно за самого себе, за свою «трухлявість», за чуття безнадійної розгублености перед самопевністю, перед незрозумілою йому нахабністю цеї жінки: в якій би ситуації вона не опинилась, вона ніколи не змішається. От і тепер: щебече, неначе нічого не трапилось, жартує з ним так, ніби невинна та чиста, як перший сніг.

Замість одповіді, Модест Аркадієвич повернувся до Олесі і проговорив:

- Вибач, будь ласка, що я тебе одірвав од гостей... Я більш нічого не маю сказати.

Олеся глянула йому в очі й обоє зразу зрозуміли, що його роздратовання й злість на Юрка корінилися не тільки в чудному поводженню того. І обом стало ніяково. Олеся, закинувши голову догори, рівно й легко пішла у вітальню, а Модест підійшов до столу й потиснув висячий ґудзик електричного дзвінка.

Діна Опанасівна, немов не помічаючи нічого, пруденько підбігла до старої Микульської і, нахилившись, поцілувала їй руку. Та тільки подивилась на неї і знов нахилила лице до книги.

Діна ж легко й граціозно повернулась на підборах, поправила перед дзеркалом капелюх і, немов її держали, промовила:

- Ні, а тепер я роздягнусь! У мене маса роботи. Треба ще Славкові казку перекласти. Господи, десять літ хлопцеві, а не вміє сам як слід узутись. Ми, Модю, виховуємо його зовсім не демократично. А propos: в неділю реферат Майковського «Религия и Государственность». Может, пойдешь?

В їдальню ввійшла Дуня, в новому білому фартусі, від того, мабуть, з святочним веселим виразом пишно рум’яного веснянкуватого лиця.

І знов не одповідаючи Діні, Модест сказав до Дуні:

- Обідать.

Діна й цього не помітила: наспівуючи й похитуючи великими, круглими клубами, вона вийшла до себе.

II

У вітальні розмова тимчасом прибрала гострий і ворожий характер. Савчук тонкими воскового кольору пальцями м’яв свою витку «асирійську» борідку й весь час уперто не одводив очей від вікна. В очах же поблискувало щось злісне й завзяте. Лице «молодого восточного аскета», як висловилась колись Діна, зблідло й витягнулось.

Водосвятський в новому костюмі й черевиках, справлених (як сам немов жартом оповістив) на аванс з гонорару з «Відродження», ходив по хаті, м’яко й з приємністю ступаючи по товстому килиму. Сьогодні він чисто виголився, ретельно зробив проділ по середині голови і чорне волосся, як пляшка, поблискувало на потилиці. Шия, підборіддя, верхня губа синіли поголеним тілом. Він тепер зовсім похожий був на комівояжера солідної американської фірми. Часом, балакаючи, він підходив до дзеркала і, якось чваньковито й самозадоволено, випнувши нижню губу, розглядав себе. Для чогось проводив одним пальцем по губі, по широких бровах. Трохи пукаті, через те з виразом нахабства, очі його дивились прямо й без тої ніяковости, яка буває у більшости людей, що при других дивляться на себе в дзеркало. Потім, підриґуючи литками й почуваючи на собі нове убрання, він знов ходив по їдальні, не перестаючи балакать. І може від того, що на ньому зручно й гарно лежав піджак, що сам був чисто виголений, мова його була плавка, влучна, насмішкувата й більш, ніж коли, самовпевнена.

Савчук, властиво, навмисне не одривав очей од вікна: він не хотів дивитись на Водосвятського. Коли він дивився на цього прибраного «комівояжера», в ньому, незалежно від його волі, виникала зла, негарна втіха. Йому проти волі поруч з новим убранням із англійського сукна, уявлялась нечепурна хата, неохайне ліжко з брудною простинею й подушкою: скрізь сміття, на стільцях ношена білизна. Уявлялась під англійським костюмом заношена до кислого запаху сорочка, а під елегантними черевиками брудні, аж іржаві, з дірками на траурних пальцях шкарпетки.

І тим більш неприємно було Савчукові це думати, що Водосвятський подобався Олесі. Це видно було з усього. Але й не те було головним. Головне те, що такі почування принижували його самого; принижували те, що боронив він, Савчук. І через них ніякої ріжниці між ним і Водосвятським не було. Бо ріжницю ставлять, власне, не думки, не інтелектуальні стани людини, а чуття. Можна мати бездоганні розумові поняття про чесність і бути одночасно людиною тупою, нездалою до якогонебудь чуття, крім звірячого егоїзму, себто, просто - падлюкою.

Але не дивлячись на цю давно установлену собі тезу, недобре чуття не зникало.

Коли прийшла Олеся, Савчука якраз прорвало - не витримавши, він усім тілом повернувся до Водосвятського і, встромляючи в нього свої великі, з жовтявими баньками очі, запинаючись від хвилювання, говорив:

- Все це ширми, показне! Так-так! Як іноді буває, що на людині чудесне убрання, а під убранням брудна білизна й роками не мите тіло!

Водосвятський на мент зупинився, подивився на Савчука й знов заходив, порипуючи черевиками й надушуючи ними на килим.

Савчук раптом замовк і, одкинувшись на спинку фотелю, заплющив очі. Матовосмугляві щоки, з випнутими баньками очей, прикритих фіолетовими повіками, нагадували мертву голову Іоанна Христителя. Здавалось, йому зробилось погано. Але це була його звичка, яку всі знали, тому ніхто не звернув уваги.

- Ви все про те саме? - сказала Олеся, сідаючи поруч з Валею. Ні тема, ні тон розмови не були їй до душі. Але перевести її на щось інше вона не могла, боячись образити цим гостей.

Водосвятський посміхнувся і знизав плечима, наче хотів сказати: «Що ж маєш робити з цим добродієм?»

Савчук розплющив очі й глянув на Олесю. І знов, як завжди, невідоме чуття жалости, зворушення війнуло на нього. Особливо зворушував його цей поворот голови Олесі, немов трохи здивований, немов благаючий.

Водосвятський раптом зупинився проти Олесі, заклав руки в кишені й сказав:

- Знаєте, яка наша всеукраїнська біда? Це те, що ми занадто сантиментальні та інтелектуальні. Це - спадщина росіян. У нас нема европейськости, практичности, уміння реально жити.

Він по-галицькому вимовляв «европейськости».

- Ми - ще діти, яким цікаво бавитись всякими казочками. Або, коли хочете, люди середньовіччя, котрі за ортодоксальність могли й себе спалить, і других. Я за те й люблю американців, що у них чисто інстинктивна огида до ілюзій. Це - люди акції, а не балачок. Дуже влучно тепер співають в Росії: «Мой милый неврастеник, поменьше слов, побольше денег». Jes! А у нас тільки слова, слова й слова. Замість того, щоб діло робить, ми собі вигадуємо якийсь пролетаріят, соціял-демократію, соціялізм і мелем єрунду. Та хоч би те сказать, що сами вірять в цей пролетаріят, а то ж тільки з страху перед руськими «товаришами»! Я пам’ятаю одного найортодоксальнішого, який кожне своє слово, кожну, здається, думку свою починав і кінчав таким саме запитанням; «А що скажуть іскровці?» І коли виходило, що іскровці не похвалять, то хоч би ви тут луснули, хоч би провалилась найсвятіша справа, він ні за що не зробить того, що не подобається «товаришам» іскровцям. А ці «товариші» - чорт би їх побрав! - гірше всяких чорносотенців. Чорносотенці принаймні одверто говорять: «Не пущай и баста!» А «товариші» ні, вони на підставі соціялізму, на підставі наукових даних, з гуманних міркувань,- «не пущають»! Що скажеш, ні? - вмить повернувся до Савчука Водосвятський.- Не вони з нами поводились завжди як з шовіністами, не вони закликали боротись з нами, хоч ми розривались перед ними, рачки лазили перед ними, благали вислухать і повірить, що ми теж соціялісти, що ми собі тільки, мовляв, сміємо думати, що до українського народу - чи пролетаріяту того - треба звернутись на його рідній мові. Що вони нам на це? Та в мене з сорому вуха горять, коли я згадую, як вони, ці «товариші» глузували з мене за моє «хохломанство». Ще сміють, неуки паршиві, натякать про науку! Сами шовіністи до останнього нігтя, а нам сміють закиди робить. А як же: як хохли відділяться, великий руський народ не буде вже таким великим. «Товариші»? Падлюки. А ти, який ти соціял-демократ? - знов повернувся Водосвятський до Савчука.- Тобі хочеться так називатись і ти називаєш себе соціял-демократом. Я також ще три роки тому називав себе соціял-демократом, але Америка отверезила мене. Там, голубе, дурниць, не люблять. Jes!

Олеся сиділа з потупленими очима. Крім того, що ця балачка була нудна, остогидла, вона ще нагадувала те, що й так кожного дня стояло гнітючою тінню в душі.

Савчук знав, яке вражіння робить на неї розмова, й тому проговорив:

- Я думаю, що нам краще залишити цю тему. Я тільки сказав і ще раз скажу: поза всім іншим, поза всякими теоріями, зміна свого світогляду є зміна своїх почувань. Більш нічого. Чоловік, який називає себе соціялістом, має інші почування, ніж не соціяліст. От і все. Ну, годі.

Валя слухала обох з притаманною їй страшно серйозною й навіть урочистою увагою. Довге, суховате лице її з дрібними жирними прищиками над бровами й коло носа, нагадувало худорлявих монахів, що занадто приборкують свою плоть. Поруч з нею Олеся здавалася красунею. Після напружено й строго нахмурених брів Валі особливо приємно й легко було дивитися на Олесине спокійне, круглувате чоло, на її великі, трохи здивовані, з теплими сміхотливими блищиками очі.

Валя вислухала Савчука, уважно продумала його слова й рішуче покрутила головою:

- Ні, добродію Савчук, я з вами не згоджуюсь - ви не логічні. Все, що хочете, але треба бути логічним і консеквентним. Це єсть альфа й омега наукового думання...

Потім встала і з тим же строгим виглядом повернулась до Олесі:

- Я пару слів тобі, Олесю... Ходім кудись у другу хату.

Коли дівчата вийшли, Водосвятський підійшов до Савчука, дружно обняв його й сказав:

- Ну, що, сердишся?

Савчук обережно й спокійно визволився з обіймів.

- Чого ради? У кожного свій погляд на речі.

- Цілком справедливо! - весело підхопив Водосвятський, немов не помітивши Савчукового руху.

- Тільки я тобі, Михалку, знаєш що скажу? Ти, серце, занадто інтелектуально до всього ставишся. Їй-богу! Треба більше крови, нервів. Е? У тебе все філософія. Та ще ортодоксальна. Хто у нас тепер по суті ортодокси? Нікого. Всі помалу спускаємось на землю. Всі! Ні одного не лишилось! Ні одного!

Савчукові знов кинулось в очі, що Водосвятський занадто гаряче насідає на те, що «нікого не лишилося!» - цим мало не сладострасним підкресленням немов ще когось, крім Савчука, хотів переконати.

- Але я не проти ортодоксальности! - раптом скрикнув Водосвятський.- Тільки... Коли хочеш, я навіть поважаю твою стойкість і чистоту, але... Ну, та бог з ним!

І Водосвятський раптом якось грайливо колупнув пальцем у живіт Савчука і, підморгнувши, сказав:

- Слухай, стерво, а чи не міг би ти мені позичить рублів двадцять? Дуже, розумієш, треба... Я, брат, швидко оддам.

Савчук почервонів: Водосвятський уже був винен йому щось біля ста рублів, набраних в різні часи. Сам він недавно з недбалим виглядом казав, що прогуляв у один вечір стільки, скільки йому, Савчукові, не заробить у товаришів і за цілий місяць. Але Водосвятському відомо, що він одержав за переклад брошури сорок рублів і цього досить, щоб почути в них потребу. Але найважніше, що він знає його підлу, розслаблену вдачу, знає, що йому не одмовлять, і пренахабно простяга лапу.

Савчук раптом чудно посміхнувся. Йому впала в голову така думка. Одмовити цьому нахабі,- це, значить, показати, що він таким робом мститься над ним. А з другого боку, коли дати й дати з тою зневагою, якої тільки й вартий цей індивід, то це - ще більше принизить його. От, мовляв, у мене всього тридцять рублів, на них я мушу жити цілий місяць, ти в один вечір прогуляєш більше за це, а я ось даю тобі двадцять рублів і почуваю до тебе жаль і огиду.

Савчук посміхнувся й вийняв гроші.

- На, маєш...- сказав він, подаючи два заялозені папірці й з насмішкуватим чеканням поглядаючи на Водосвятського.

Той з тим же недбалим і задоволеним виглядом взяв гроші й кинув:

- Мерсі! В цих днях верну...

Ефекту ніякого не вийшло. Савчук нічого не одмовив, похмурився й заплющив очі з таким виразом, немов у нього розболівся зуб.

Коли прийшли дівчата, Водосвятський почав прощатись. Валя йшла, звичайно, з ним.

- Ти йдеш? - спитав Водосвятський, підходячи до нього з простягненою рукою. Савчук розплющив очі, уважно подивився на Водосвятського, на Валю й сказав, що піде, але глянувши на Олесю, яка також пильно дивилась на нього, очевидно, дуже бажаючи, щоб він пішов, промовив:

- Ні, я забув; я маю дещо сказати вам, Олесю Аркадівно.

- О, прошу! - занадто живо сказала вона.- Почекайте тільки хвилинку, я випущу їх...

І пішла за Валею й Водосвятським у сіни.

Савчук устав і пройшовся з кутка в куток. В дзеркалі він побачив свою згорблену, з запалими грудьми постать. На колінах штани від довгого сидіння набухли і здавались короткими. Через це вигляд був трохи жалкий і бідний. Чорне волосся й кучерява циганська борідка, за які іноді Олеся називала його бедуїном, виглядали неохайними.

Савчук почервонів і знову сів на старе місце. Тепер він більше, ніж раніше, був певний, що Олеся одповість йому так, як він і чекав. Але він був готовий до цього; навіть був готовий до того, що назве Водосвятського своїм коханим. Водосвятський підсипався до Валі, це було відомо Олесі. Валя, хоч і удавала з себе людину, яка одсунула на бік особисте життя, все ж таки дуже прихильно відносилась до заходів Водосвятського. Це також було відомо Олесі. Що ж, тим гірше, коли вона все ж таки признається в симпатії до «комівояжера».

Але не в тому була річ. Все це давно обдумано, провірено і, коли вже пішло на те, йому, Савчуку, і не треба було, щоб Олеся його кохала. Не її переживання важні йому, а його власні. Тут же справа стояла цілком погано. От і в цей момент він все ж таки не міг вигнати брудного, недостойного відношення до свого колишнього товариша, Водосвятського. Ось прийде Олеся, й він, Савчук, непомітно для себе, безвольно почне оповідати їй про те, що Водосвятський позичав у його 20 р., що Водосвятський - рабська, льокайська душа, яка пада перед тим паном, який дужчий. Весь його американізм, преклонство перед культурою є лише прояв його почувань, а почування у нього підлі.

І це все він говоритиме тільки через те, що Водосвятський має штани, які лежать на ньому без опухів на колінах, має елегантний, чепурний вигляд, а сам він, Савчук, дурновато-заздрісний тип і більш нічого.

Олеся ввійшла з закиненою назад золотистою головою, тримаючись рівно, гордовито. Вона передчувала, про що буде йти мова, і хвилювалась.

- Ну, я вас слухаю. У, який понурний вигляд! - роблено жартівливо сказала вона, сідаючи проти Савчука.

Він рвучко встав і почав ходити повз неї, похиливши, як бик, голову. Потім зупинився й одривистим, рішучим голосом заговорив:

- Я от що хочу вам сказать, Олесю Аркадівно. Ви чули, як я говорив про Водосвятського, що у нього під франтоватим убранням брудне тіло... Це - неправда, я говорив це...

Олеся здивовано подивилась на нього.

- Чекайте, я зовсім нічого такого не чула. Ви казали якусь таку фразу, але я не думала, що ви це про Водосвятського...

- Я знаю,- нетерпляче й досадливо перебив Савчук,- я не сказав, про нього я думав і це підло. Я думав про Водосвятського. Я знаю, що вам це неприємно.

- Мені? Але я не розумію...

- Він вам подобається, можливо, що ви закохані у нього. Це все одно. Я повинен вам сказати...

Олеся аж руками сперлася на ручки фотеля й підвелася.

- Михайле Андрієвичу! Та що ви говорите?! Бійтесь бога, спиніть свою палку фантазію. Маєте собі!

Але Савчук тільки з-під лоба позирнув на неї й заговорив далі:

- Ні? Це все одно... Я тільки хотів сказати, що те, що я говорив - неправда. Я набрехав на Водосвятського. Він дуже чепурний чоловік. Якраз навпаки. Я через те говорив на нього так, що перед тим позичав у нього двадцять рублів. От іменно за це. У нього зовсім нема грошей, а я у нього випросив. І через це злий на нього. Потім... чекайте, я вам кажу. Я знаю, що вам нема до цього діла, але я мушу вам сказати. І прошу вислухати. Хіба вам так трудно? Потім, взагалі, ви не вірте тому, що я казав на нього. Це - людина дуже ідейна, чесна, енергійна, він трохи різниться в поглядах зі мною, але має далеко більше рації, ніж я. Я - схематик, метафізик, ідеаліст, одірваний від життя...

Олеся була приголомшена. Дика, сумбурна, палахлива натура Савчука була їй добре відома, але такого вибуху її вона ще не бачила. Кілька разів вона намірялась перебити, дивилась на нього благаючими очима, але мусіла замовкнути й слухать,- по вигляду Савчука можна було бачити, що він уже тепер нікого не чує, крім себе.

- ...Прошу мене не перебивать. Я хочу сказать вам все. Не будьте панночкою цірліх-манірлих. Діло не в словах. Слова - одна форма й більш нічого. Я, наприклад, хочу вам сказать, що люблю вас. Це рішуче нічого не значить, кожний може сказать.

Олесі під очима виступила червона фарба й гаряче посунула на щоки. Але Савчук не помітив того.

- ...І не в тому знов таки діло. Я знаю, що ви мене не любите й не полюбите. Я бачив, як ви ввічливо попрохали мене почекать тут. Жінка, яка любить, не може бути така ввічлива. Вона - розсердиться, образиться, скаже щось зле, але такою ввічливою не може бути. Я хоч мало мав діло з женщинами, але знаю, можете мені не підтверджувати. А то й підтверджуйте, мене це не обходить. Я говорю це вам для того, щоб ви бачили, який я підлий і нікчемний, щоб ви знали, що правда на вашому боці. Пам’ятаєте, як ви мені на тому тижні сказали біля вашого дому: «непротивлення злу, царство боже, мир душі й таке інше - ви так і сказали: «таке інше» - може бути тільки в теорії, а в житті це неможливо». От я й хочу вам сказать, що ви праві. Це - неможливо. І Водосвятський також правий: який я соціял-демократ? Принцип соціял-демократії є перш усього боротьба. Я боротьби не визнаю, я не хочу її, я хочу перемагати любов’ю. Надіюсь, я маю право хотіти так, як я хочу? Але я - член партії. Я не такий, як Водосвятський. Водосвятський - чоловік не чесний, не ідейний, він всі свої теорії підганяє до особистої, вузької вигоди. Це його діло. Все до особистої вигоди зводиться. Я, може, ще більший егоїст, бо хочу більшої вигоди, ніж він. Але не в тому річ. Річ у тому, що його правда; я не соціял-демократ. А в той же час - я член партії, я ніби ворог Водосвятського і всеї їхньої компанії зрадників. От бачите, я їх називаю зрадниками, я зовсім не спокійно, мирно говорю про них, а з роздратованням, злобою, з чуттям боротьби й бажання силою побороть їх. От і правда все! А чого я вам усе це говорю? Добре. Того, що я вас люблю. Чекайте, я нічого не хочу од вас, говорю вам не для вас, а для себе, ви собі з того нічого не робіть. Серйозно. Так наче вас не обходить...

- ...І от що. Я люблю у вас якраз те, що найбільш не люблю. Знаєте, у вас маса умовности, маса фальшивого, нещирого, несердечного. І разом з тим ви така сердечна, така... тепла, от іменно тепла вся, що я люблю вашу фальшивість. Це, здається, абсурд? Може буть. Е, к чорту там, усе може буть. Я зараз піду, посидьте ще дві хвилини. Потім от що... Слухайте, якби я вам запропонував буть моєю жінкою, що б ви сказали на те? Ну, так, допустимо, теоретично?

Олеся безпомічно й здивовано дивилася на нього.

- Я вас не розумію, Михайло Андрієвичу,- прошепотіла вона.

Савчук теж здивувався.

- Не розумієте? Що ж я такого сказав, що ви не розумієте?

Олеся не знала, чи сміятись, чи сердитись, тому на губах їй стояла несміла, винувата посмішка.

- Я всього не розумію, що ви говорили. Простіть, не сердьтесь, але ж, їй-богу, це так несподівано й надзвичайно.

- Чудно! - стиснув плечима Савчук,- зовсім чудно. Я розумію, ви звикли до всяких умовностів, до закрутистих фраз і не розумієте простого. Я вас просто питаю, чи ви згодились би бути моєю жінкою. Я не хочу женитись з вами, але мені треба це знати.

Олеся стала серйозною.

- Слухайте, Михайло Андрієвичу, я вам скажу теж цілком просто. Ви знаєте, що моя сестра Зоя - хвора, божевільна?

Савчук якось широко подивився на Олесю, для чогось озирнувся й тихеньно сів на своє місце. Олеся трохи здивувалась,- про хворобу сестри він знав, і невідомо, чого слова її зробили на нього таке вражіння.

- Знаю,- нарешті неголосно й зовсім іншим тоном сказав він.

Олеся пильно глянула на нього й знов заговорила:

- Але ви, мабуть, не знаєте, що до цеї хвороби багато спричинилася й я. Ви, мабуть, знаєте, що вона збожеволіла тоді, як селяни робили у нас погром. Ніби селяни винні. Але то не так. Винна я, тим винна, що затягнула її в революцію. Коли б цього не було, Зоя була б здорова. І от...

Олеся підняла голову догори, зневажливо прижмурила очі й помовчала.

- І от я тепер повинна бути з сестрою. Мій обов’язок полегшити те, що я наробила. Заміж я рішила, Михайло Андрієвичу, ні за кого не виходити. Все моє життя належить сестрі. Я не маю власного життя. Сестрі, мамі, братам. Бо їм також через сестру я завдала багато горя... Навіть музика, якою я ніби живу, не для мене. Я граю для сестри. Коли їй буває погано, я граю, і їй стає легше. От я вам сказала, також щиро й просто. Тепер ви можете зрозуміти, що даремно робили свої натяки про Водосвятського.

Раптом Олеся швидко опустила голову на руку, що лежала на ручці фотеля, і затихла. Сльози гаряче виступили їй на очі й вона почувала, як стікали холодними течійками по голому ліктю. Кожний раз, коли їй доводилось говорити або думати про себе так, як тепер оце, їй ставало боляче жалко себе, сумно й разом з тим соромно, немов вона робила щось погане.

Савчук сидів притихлий, винувато і з боязким спочуттям дивлячись на Олесю. Йому вже здавалось неможливим і диким те, що він тут це набалакав. Так міг говорити тільки падлюка й справжній йолоп! Ну, навіщо це безглузде питання, чи хоче вона буть його жінкою? Як він насмілився на таке питання?! І тут же лицемірне, вигадане бажання «побороть любовью». Хороша любов!

III

В сінях голосно задирчав дзвінок, Олеся хутко підвелася, вражено повернувши в той бік голову. Це було дивно; над ґудзиками дзвінків ясно ж було написано: «просять дзвонити у нижчий дзвоник». І тільки на случай не одчинили б на перший, можна було дзвонити у другий.

Це робилось через Зою. Коли селяни громили економію, Зоя, Олеся й Славко сиділи в червоному салоні, двері якого виходили до кабінету Модеста Аркадієвича. В кабінеті тоді весь час безперестанно дзвенів дзвінок телефону з контори. Мабуть, селяни, грабуючи там шафи і столи, порушили якось телефон. Збожеволівши, Зоя особливо гостро почували згуки дзвінків. Їй одвели найдальшу кімнату, оббивши її товстими килимами, але часами слух її до того загострювався, що вона чула все з надприродною вразливістю. І тепер хтось, не вважаючи на прохання, звонив, очевидно, як прийшлося.

Олеся хутко витерла очі й побігла до передпокою. Вона боялась, що ніхто не чув дзвінка й пришелець звонитиме вдруге.

Але в сінях уже стояла Дуня й Діна Опанасівна. Дуня злякано й винувато, хапливо одщіпувала з дверей ланцюжок. Можна було подумати, що це до неї хтось прийшов.

Діна, мимохідь поправивши перед дзеркалом пасму жовтого завитого волосся над вухом, з величним строгим виглядом стала якраз проти дверей. Олеся завжди потайки дивувалась їй: дочка простого дячка, а вміла поводитись, як магнатка.

Нарешті, двері розчинились. За ними стояв якийсь чоловік в чорній легкій кирейці, які носили років шість-сім тому переважно в революційних колах. З-під спортсменського приплющеного картузика випихались вихорі гарячо-рудого волосся, зливаючись з такою ж бородою.

- Тут живе Модест Аркадієвич Микульський? - спитав по-українському чоловік різким, неприємним голосом.

Діна Опанасівна велично підняла голову і згори озирнула його холодним поглядом.

- Тут,- помалу процідила вона,- хіба ви читать не вмієте? Кажется, не трудно було прочесть. А также просьбу звонить там, где надо.

Рудий індивід, не слухаючи Діни, зараз же ступив у сіни, піднявши руки під плащем і розстібаючи комір. Руки були червоні, з ластовинням і рудими жорсткими волосинками.

Діна Опанасівна ображено подивилась на Олесю, стиснула плечем і повернулась до чудного гостя:

- Вам собственно что угодно от Модеста Аркадьевича? - спитала вона.

Гість роздягався й поглядав з таким виглядом, немов його покликали сюди за важним ділом і він спішив зараз же приступити до нього.

Олесю вразили очі цього чоловіка; не то зелені, не то темно-жовті вони з чудною увагою зупинялись то на ній, то на Діні та Дуні. Здавалось, вони все найдрібніше підмічали і в той же час нічого не бачили. В них була не то насмішка, не то напруженість. Надзвичайно блискучі, вони немов якоюсь тонюсенькою кисійкою були затягнуті. Такі очі часом Олеся бачила у покійника-батька, коли він був п’яний.

- Що мені угодно? - охоче перепитав добродій, поспішно вішаючи свій плащ на кілок. Під плащем у нього був піджак, витертий і блискучий на лацканах, а під піджаком синя косоворотка, яка на комірі від старости зробилась блакитною. Штани були засунені в чоботи, на яких, немов калоші, рівним бордюрчиком блищало болото. Ніг він не витер.

Діна поважно з чеканням хитнула головою й додала:

- Будь ласка, витріть ваші ноги...

- А! - весело посміхнувся гість,- я цілком одвик од цього...

І почав старанно, так само поспішно човгати чобітьми по килимку, розтираючи багно. Одночасно він пильно оглядав Діну й Олесю, неначе збирався, витерши ноги, приступити до операції над ними.

Дуня смішливо закусила верхню губу і, дрібно ступаючи, вийшла з передпокою. Діна знов стиснула плечем і глянула на Олесю. Та ледве посміхнулась до неї самими очима.

- Ну, от! - заговорив добродій і машинально провів рукою по вихрястому огненно-рудому чубові.- Тепер я зовсім салонний кавалер. А куди до пана Микульського? Тут стільки дверей.

- Вибачайте...- сказала Діна.- Може б ви сказали нам наперед, хто ви й по якому ділу до Модеста Аркадієвича. Він занятий і...

- Хто я? - перебив добродій.- Хіба я вам не сказав? Забув, значить. А мені здавалось, що сказав. У мене, знаєте, такий зараз стан, що мені більше все здається... А може й не так. Мене звуть Вадим Стельмашенко, а по ділу я неважному... Правда, не моє це діло.

- Вадим Стельмашенко?! - здивовано скрикнули майже разом Діна й Олеся.

Цей індивід був тим поетом, засланцем, який так несподівано оригінально почав виступати?

Діна моментально змінилась так, як тільки вона це вміла робити. На лиці раптом з’явилась запобігливо-ласкава посмішка, очі стали привітно-уважними, вся постать, як мантію, скинула з себе застиглу величність і набрала гнучкости, рухливости. Вона скрикнула «ах!» і тут же поривчастим, весело-щирим жестом простягнула поетові руку.

- Вибачте, ради бога! Ніколи не бачила вашого портрета, та його здається ще й нема? Я - жінка Модеста Аркадієвича. Дуже-дуже приємна несподіванка! Ви, певно, просто з Сибіру? А це - сестра Модеста Аркадієвича, Олена Аркадівна. Як несподівано, їй-богу. Модю, Модю, мамочка! Ви знаєте, якого гостя нам бог прислав?

Вона кинулась до дверей у їдальню, а Олеся, почервонівши, подала руку Стельмашенкові. Він подивився на дівчину тим же уважним, невидющим поглядом і сказав:

- Мабуть, в ці двері, правда?

І дивлячись на двері, навкруги себе з цікавістю й якоюсь чудною посмішкою, хутко пройшов за Діною. Він видався Олесі не п’яним, але якимсь дуже піднятим.

Модест Аркадієвич прийняв гостя теж привітно, хоч і не так бурно й експансивно, як жінка. Стара Микульська мовчки подала Стельмашенкові руку й з інтересом обвела його худорляву, високу, з напруженими рухами постать.

Олеся пройшла у вітальню. Савчук сидів, схиливши голову на руку й непорушно дивлячись в підлогу. Коли він підвів лице, Олеся побачила, що на ньому знов одбулася та зміна, яка так дивувала її завжди в цій людині. Очі дивились спокійно, вдумливо, конфузливо, лоб розгладився, все обличчя стало навіть трохи буденним.

Він зараз же встав, як увійшла Олеся й винувато якось, дуже прямо, як діти, котрих захопили на шкоді, дивлячись на дівчину, тихо заговорив:

- Простіть мені, Олесю Аркадівно, я зробив вам неприємність. У мене знаєте, сьогодні були всякі прикрості й це мене вивело з рівноваги. Даю вам слово...

Олеся нетерпляче й весело перебила його:

- Ну, що там! Дурниці. Ви знаєте, хто це прийшов? Стельмашенко! Уявіть собі. Нічого дивного, що він не подзвонив як слід.

- Чекайте, який Стельмашенко? Робітник?

- Який робітник? Це - поет! Ну, той що...

- Та не може бути? От дивно! Себто не дивно, а... Я знаю його брата й той мені нічого не казав. А - в тім... Ну, це все одно. Який же він?

- Страшний! Такий же надприродний і надіндивідуальний, як і його вірші. Ходімте, я вас познайомлю! Хутко!

Оживлення Олесі і їі занадто поспішне бажання познайомити його з поетом боляче кольнули Савчука, але він зараз же взяв себе в руки й сказав:

- Прошу дуже! Він мене цікавить давно... Його вірші досить оригінальні.

- А він сам ще оригінальніший! Ходімте!

Стельмашенко сидів против Модеста Аркадієвича і незграбно мішав ложечкою чай у шклянці. Дуня безшумно й позираючи на гостя трохи здивованими очима, прибирала з столу після обіду Микульського,- пан іноді засиджувався в бібліотеці й обідав сам.

При лямпі лице Стельмашенка здавалось ще худішим, ніж у сінях. Але, як у більшости рудих людей, на щоках лежав густий, здоровий рум’янець. Він щось говорив хутко й чудно поглядаючи на всіх своїми п’яними зеленими очима, а Модест часто зиркав на нього й знов дивився в шклянку з чаєм. З Савчуком гість зазнайомився неуважно, ледве чи помітивши того.

- Так ви так таки просто з Сибіру,- з майже ніжною усмішкою спитала Діна, як Савчук сів збоку.- Ви довго їхали. Вам уже вільно тепер жити на Україні?

Стельмашенко ніби крізь сон одповів:

- Так. Тепер я вільна птиця...

Він чогось з особливою увагою дивився на Олесю. Олеся, почуваючи, що червоніє, зажмурила очі й злегка підвела голову догори. Стельмашенко ж розглядав її, як якусь цікаву річ, при чому посміхався своєю чудною, задоволеною посмішкою. Нарешті щось згадавши, повернувся до Діни й як ні в чім, проговорив:

- Так, я тепер цілком вільний... А мене, значить, все таки знають наші? «Молодий поет». Ну, молодих треба завжди лаять. Нарід неслухняний.

Він засміявся, але не знати, чи цим словам, чи чому іншому.

- А слід вас лаяти...- несподівано тихо проговорила Зінаїда Василівна, стара Микульська.

По цих словах вона подивилась на нього тою посмішкою, котра в Олесі називалася «вишнево-вареньєвською». (В дитинстві Олеся любила вишневе варення і крадькома брала його з шафи. Мамуня якимсь способом завжди про це дізнавалась і посміхалась хитрою, доброю посмішкою, прозваною в честь цього «вишнево-вареньєвською»).

- Правда? - задоволено й живо повернувся до неї Стельмашенко і з цікавістю додав:

- А чого саме?

Зінаїда Василівна бережно провела сухим зморщеним пальцем по золоту обріза книжки й сказала:

- Тому, що ви нещиро пишете. Не те, що можете писать. Коверзуєте, а не пишете.

- Нещиро? - здивувався Стельмашенко.

- А так...- спокійно сказала Микульска. Діна весело засміялась і в неї виразно забіліла на зморшках носа пудра.

- От так рецензія! - скрикнула вона.

- А чому ви так думаєте? - спитав Стельмашенко.

- На вас подивилась...- знов посміхнулась Зінаїда Василівна.

Всі мимоволі глянули на Стельмашенка. Але він не змішався й не почервонів, як звичайно буває при такій раптовій загальній увазі.

- На мене?

Він був щиро й дуже зацікавлений.

- А що ж на мені такого... особливого? Не підходжу лицем до своїх віршів? Ні, це дуже цікаво! Чого?

Зінаїда Василівна, здавалось, уже каялась, що зачепила цю розмову.

- Ну, ви не звертайте на це великої уваги,- сказала вона,- я тільки так... Мені здалося...

- А-а, вам тільки здалося! - розчаровано протягнув він, зараз же повіривши.- А це знаєте, дуже шкода... Мені важно... Бо, бачите, це помилка думать, що я «коверзую». Запевняю вас! Я розумію, багато дечого з моїх віршів може видатись «коверзуванням», тепер попит на такі теми... Але... А проте це вже не те...

- Вибачте, пане Стельмашенку! - вмить обізвалась Діна, кокетливо надушуючи пишним, круглим бюстом об край столу й лукаво посміхаючись.- Невже ви, справді, такий ніцшеанець? Нам, українцям, здається, ще рано до цього... Ні?

- Я - не ніцшеанець - сказав Стельмашенко.

- Як?! Хіба ви - не іммораліст? Я читала ваші...

- Так, я - іммораліст. Коли хочете так називать, але Ніцше - не іммораліст.

- О?? - ніби аж злякалася Діна.

Стельмашенко довірливо й просто подивився на всіх, немов шукав, хто ще, крім його що зна про те, що Ніцше не був імморалістом. Таких не було,- всі дивились на нього з чеканням.

- Ви, здається, не згодні зо мною? - промовив він не без задоволення.- А це так ясно. Він - такий же мораліст, як і ті, кого він так висміював і лаяв. Тільки перевернутий догори ноґами мораліст. Ні? Ви цього не думаєте? Чекайте, в чому властиво, мораль людей? Себто, не які там правила й тому подібне, про це довго,- ні, в чому, так сказати, суть моралі, в чому те, без чого ні одна мораль існувати не може? Я підкреслюю, панове, ні одна! В чому? От де, власне, заковика!

Знов Олесі почулися в його голосі нотки таємничого захвату; тут, тут, в цьому питанню, певно, й було його джерело.

- ...Мораль - в почуваннях людей! - сказав Стельмашенко й зараз же обвів усіх очима, шукаючи, хто хоче сказати проти.- Ви не розумієте? Добре. Я скажу ясніше... Чекайте, панове! - раптом схаменувся він.- Я зовсім не маю наміру переконувати вас! Даю слово! Ви сами повинні це знать, коли читали мої вірші. Я просто так, через те, що забалакали... А крім того, я тепер в такому настрою... Я всю дорогу від Москви пробалакав з одним інтеліґентом. Дуже розумний чоловік, але задубілий якийсь... Мені нема ніякої потреби аґітувати. Мені все одно, як хто думає й почуває. Не тому, що я песиміст, або ворог людей... От цей критик так говорить про мене. Неправда, їй-богу, неправда! Я - іммораліст, це так, я цього не одкидаю, прошу. Але що ж це значить? А-а, от тут то й є вся штука, хе!

Стельмашенко з виразом людини, що про себе смакує розгадку заданої загадки, потер свої червоні руки й засміявся. Сміх був піднятий, здригливий, всерединний.

- Ніцше був той же філістер, але з манією величности і розлючений на тих, хто не визнавав за ним його геніяльности. Ось хто він був по суті! «По той бік добра й зла»! Дурниця! Фраза! Ніколи він там не був. В чому добро чи зло людини? В тому, як і що вона почуває. Так чи ні? Що є на меті кожної філософії, всяких там наук, моралів, релігій? Що? Без особливих там мудрацій і різних розумних слів, що? Та тільки те, щоб люди почували себе добре, щоб мали радість життя. Так чи ні? Звичайно! От це почування й є корінь всякої моралі. Без чуття нема гріха! Розумом чоловік може он чого надумати, а щоб зробить, для цього треба чуття,- з розумом робитиме, чи ні, це інше питання. От. Що ж тоді повинна значити ця фраза: «по той бік добра й зла»? Це значить, що чоловік не стоїть до людей ні в яких відносинах чуття. Що, ні? Правда ж так? Раз я почуваю хоч крихту чогонебудь до людей, хоч би найблагороднішого гніву, гніву навіть за те, що у них єсть мораль,- цим самим я вже вступаю з ними в якісь відносини, цим чуттям я вже, так сказати, роблю з ними мораль. Яка саме мораль, це знов інше питання, головне, що це вже мораль.

Савчук слухав розмову все з більшою та більшою увагою. Спочатку він тільки посміхався розсіяно, коли всі сміялись, а сам думав про щось інше. Але скоро почав слухать з якоюсь навіть напруженістю й дивуванням.

- Вибачайте! - раптом перебив він Стельмашенка, соромлячись і хмурячись від цього.- Ви, здається, сказали, що мораль - це чуття? Себто, що ґрунт моралі - це чуття?

- Так. Я це сказав...- повернувся до нього Стельмашенко.

Савчук якийсь час дивився на нього так, немов ще не вірив, що той справді це сказав.

- Дивно, дуже дивно...- пробурмотів він.

- Вам дивно? А як же ви думаєте?

- Ні-ні, я не того! Я, власне, цілком погоджуюсь з вами. Розуміється, не у виводах... Мені тільки чудно, що ця думка... Вибачте, я вас перебив...

Але тут вмішався Модест Аркадієвич. Йому, видно, з самого початку не подобалась розмова та й взагалі усе це зібрання. Крім того, пошарпувало щоку й око, від чого він про себе лютився на всіх. Але потрохи його захопила тема; особливо йому хотілось трохи збити пихи з поета, він його дратував більше всіх,- безумовно приставляка, позер і, мабуть, не зовсім тверезий позер, а подивіться, з яким апломбом говорить про речі, про які, напевне, ні одної путньої книжки не прочитав.

Модест Аркадієвич неголосно, навіть ніби знехотя почав викладати свою думку. Головне, з чим він не погоджувався, насамперед було це чудне, перепрощене, домашнє, так мовити, означення суті моралі. Поняття моралі - далеко складніше, ґрунтувати його на чуттю і, найпаче, на чуттю, на чомусь переважно неясному, невиразному - наївно й ненауково (Модест підкреслив слово «ненауково»). Відносини людей за підставу мають не тільки чуття часто й дуже часто вчинки людські залежать і від ідей, від того чи іншого - іменно розумового! - погляду на явища. Одкидати це - значить, одкидати науку.

Модест знов з більшим натиском підкреслив «науку». Він почав уже гарячитись. Щоку перестало шарпати й це надавало словам його більше певности. Він навіть устав і, спершись руками на спинку стільця, поставив ногу на сидіння, що було ознакою його щирого захоплення балачкою.

А Стельмашенко сидів все з тим же не то уважним, не то розгубленим виглядом і часом посміхавсь в зовсім непідходящих місцях. Іноді раптом починав сперечатись, але не до діла й не даючи докінчити фразу. Микульський в таких випадках ввічливо пережидав.

Модест Аркадієвич зупинився саме на тій думці, що в моралі величезну ролю грає воля. Він виясняв цю думку, властиво, Стельмашенкові, але звертався весь час переважно до матері або до Олесі. На його погляд, моральними ми можемо назвати тих людей, які виявляють волю до морального життя. Воля до чесного життя важить далеко більше, ніж сама чесність. Свідомість свого обов’язку, розумне й тверде відношення до своїх принципів - ось що зветься волею. Більша заслуга того, хто з розумом переможе себе, ніж того, хто несвідомо учинить щось добре, чесне.

Стельмашенко раптом повернувся до Діни:

- Знаєте, мене завжди дивувало це називання Ніцше імморалістом! З якої речі?! Кожна сторінка його творів пашить цим чуттям,- то гнівом, то злостю, то зневагою... А його називають імморалістом! Егоїст хіба, а не іммораліст! Чорт зна що, їй-богу! Не розумію!

Модест замовк і з роздратованням подивився на поета,- цей тип не має навіть елементарного поняття про ввічливість. Микульський з холодним і неуважним виразом сів на стілець і присунув до себе чай. Більше він не мав бажання втручатись до хлоп’ячих розмов.

- А ви, звичайно, зовсім знищили в собі всякі почування? - з виразною, але прим’ягшеною насмішкою спитала Діна.

Стельмашенко декільки хвилин дивився на Діну й невідомо, чи слухав щось, чи думав про що. Діну зніяковити було важко, вона сама казала, що це для неї «шосте чуття». Але й вона трохи не почервоніла від цього «ніби мертвого» погляду.

- От бачите...- заговорив Стельмашенко, посміхаючись і все ще неначе прислухаючись до чогось,- ви от смієтесь з мене... Чекайте, я це не до того! Ви от смієтесь... Раніше я, може, одповів би вам якоюсь нечемністю, або почервонів би та й годі. Ви не знаєте, я дуже соромливий. Це я тільки через те так тут розійшовся, що два роки не балакав... От знов! По вашому лиці, занадто уважному, бачу, що вам відомо, через що я не балакав два роки. А мені й це нічого. Але колись я не міг думать про те, що колинебудь така хвилина настане. І що ви так посміхаєтесь, теж нічого. А як критику читав, то навіть радий був,- цілком щиро кажу! От! А самолюбство письменницьке? Ого, це не жарт! Знов таки колись я без хвилювання не міг про себе прочитать свого прізвища. Сам про себе! А тепер мені байдуже, лають чи хвалять мене. Ви, панове, здається, не вірите мені? - раптом повернувся до всіх Стельмашенко, дивлячись на кожного з хитрою й ловлячою посмішкою.

Модест замість одповіді звернувся до матері й сказав:

- Анатолій приходив?

- А скажіть, будь ласка,- м’яко але цілком серйозно промовила вона до Стельмашенка,- навіщо вам це?

- Що саме?

- Та це нічого непочування? Ви ж це проповідуєте?

- Так, це... Власне, я нічого не проповідую. Я просто ділюсь з другими тим, що найшов. Та й це, здається, перестану робить.

- Це вірші, значить, писать?

- Да, це лишки, остатки. Поза. А поза теж належить до того ж, що й ненависті там усякі, любові, заздрості й тому подібне.

Зінаїда Василівна без посмішки дивилась на чудного чоловіка. У нього, дійсно, немов не було у всьому цьому пози. На лиці не виявлялось, як добре дивитись, нічого, крім рівного, моторошного, хоробливого якогось захвату. Очі гляділи ясно, просто, все всмоктуючи й ні на що не відкликаючись.

Серйозне відношення старої Микульської передалось і іншим. Олеся, правда, ще тоді, як Модест одвернувся від гостя і коли мати поправила негречність, уже не посміхалась, а до мамуні почувала вдячну ніжність за оборону Стельмашенка.

- А мені...- тихо й сумовито сказала Зінаїда Василівна, похитуючи головою - мені... Вибачте мене стару... мені жалько вас... Єй-бо! (Микульська любила вживати в своїй мови чисто селянських виразів). Вам, мабуть, дуже погано жилося, коли ви прийшли до такої... філософії... Простіть, ще одне питання: а батьки у вас є?

- Єсть...- сказав він тим же тоном.

- І до них теж нічого не почуваєте?

- Теж. Яка ж ріжниця? А що до того, що вам мене жалько, то тут я вже нічого не можу зробити. Жалійте собі, це показує ваше добре серце...

Стельмашенко ясно подивився на всіх і посміхнувся.

- Ну, а навіщо вам це нічого непочування? - знов спитала Микульська.

- Мені так краще. Людина завжди шукає, що їй краще...

Зінаїда Василівна ще якийсь час дивилась на гостя, потім зідхнула й замовкла.

А Стельмашенкові, видно, хотілось далі говорити. Він раптом повернувся до Олесі, знов озирнув її чудно-уважним поглядом і з живістю звернувся до старої:

- А от хоч би така річ: ось я дивився на... не знаю, як звуть, ось на...

- Ольгу Аркадівну...- підказала Діна.

- Так, на Ольгу Аркадівну... Ось дивлюсь... Раніше я не міг би так дивитись, раніше обов’язково почув би її красу. Обов’язково! А тепер...

Але, помітивши на лицях щось чудне, Стельмашенко зупинився. Олеся сиділа рожева, з приплющеними очима й закинутою трохи назад головою. В той же час їй, видно, хотілось сміятись,- губи сміхотливо здригувались.

- Ах, он яка річ! - весело догадався Стельмашенко.- Ну, я цього зовсім не мав на увазі! Я це тільки проти того, що от навіть і краса мене не може зачепити... Я от до чого... Ну, добре, я про інше... Я їхав по голодних місцях. Тепер ось, днів п’ять-шість тому... Картини, як кажуть кореспонденти, просто потрясаючі... На моїх очах, прямо на моїх очах, одна жінка з дитиною кинулась під поїзд. Їй одрізало тільки ногу, якось недобре попала, поспішала дуже... Ну, і в мене абсолютно нічого! Абсолютно!

І Стельмашенко обвів усіх очима, немов сподіваючись зустріти співчуття, дивування, захват. А в тім, він, здається, нічого не чекав, бо не помітив навіть серйозних і занадто уважних поглядів, яких уже не ховали. Він помічав десь тільки те, що одбувалося в йому самому.

- Або ж, наприклад, така річ! - скрикнув він, щось згадавши.- Ось ішов я тепер улицями. Я в цьому городі виріс, жив, але десять літ не бачив рідних місць... Ішов, навмисне приглядався, перевіряв себе і... нічого!

- Так, ви дивна людина! - не втримавшись, іронічно проговорив Модест.

Стельмашенко хутко зиркнув на нього. Олеся бачила, як він на хвилину застиг, неначе перевіряючи себе, і ясно, задоволено посміхнувся,- іронія Микульського йому теж була «нічого».

- А ви довго були на засланню? - спитала Зінаїда Василівна, кидаючи на Модеста докірливим поглядом.

- На засланню? Ні... Чи то пак довго. Адміністративно на чотири роки. Зовсім недовго...

Стельмашенко замовк і почав розглядати стару Микульську. Його, очевидно, вразила шкура на її лиці, вся тонко й дрібно всіяна зморшками, ніби обліплена волосинками. Ніс був поморщений, занадто довгий і тонкий, щоки в жовтих складках; все обличчя здавалось дуже довгим і обвислим, як порожня торбинка. Тільки чоловічки півприплющених очей звертали на себе увагу своєю чорнотою,- (так виходять на аматорських фотографіях обличчя білявих людей).

- Чого ви весь час так рівно сидите? - спитав Стельмашенко.

Микульська посміхнулась.

- А ви все ж таки помічаєте? - Я хвора.

- То через те треба так сидіти? - здивувався він.- Що ж у вас за хвороба?

Модест Аркадієвич зробив нетерплячий рух. Але Зінаїда Василівна похопилась одповісти Стельмашенкові:

- У мене туберкульоз кісток. Ось дивіться...

І вона, одкотивши на руці рукавичку, показала сліди хороби,- це були невеличкі буровато-червоні плямки, які зостаються на обличчю після прищів.

- ... Я й не ходжу сама, возять мене, ось у цьому фотелі... Каліка!

Стельмашенко зробився серйозним. Микульська добродушно засміялась і обережно спитала:

- Що ж ви так... чудно віднеслися до цього? Вам, ніби, жалько мене стало?

- Ні,- просто й задумливо одповів Стельмашенко.- Я думав про свого батька: він теж каліка, у нього на фабриці одірвало руку... Ну, це... Так що я хотів сказати?

Зінаїда Василівна бачила, що він хотів перемінити тему, але не показала цього й навмисне, з цілком щирим ляком спитала:

- Господи! Як же це сталось? Що ж ви на це?

- Це сталось уже давно, я був тоді ще в тюрьмі в Київі...- спокійно і з легкою посмішкою одповів Стельмашенко,- він розумів, що стара хотіла піймати його.

Але чи було в неї таке бажання, чи ні,- вона щиро зацікавилась батьком Стельмашенка й почала розпитувати, чи лічили його, в якому стані тепер хвороба, що кажуть лікарі. Стельмашенко одповів охоче, але, певно, й сам нічого докладно не знав. З дальших розпитів виявилось, що у нього єсть і мати, і брат, робітник на фабриці свого дядька, відомого чорносотенця. На цій же фабриці одірвало руку батькові. За те, мабуть, дядько й приняв старих жити до себе,- так, принаймні, писали йому, Стельмашенкові, на заслання. А проте, треба правду сказати, дядько не дуже хапався,- здається, досить багато часу минуло, поки він одважився на це добродійство.

Почавши оповідати, Стельмашенко, видно, не міг уже зупинитись, йому треба було говорити. Але коли спочатку могло здатися, що ця тема неприємна йому, то тепер цього не можна було сказати. Навпаки, він десь почував якесь задоволення від того, про що оповідав. А оповідання його, про «дядюшку Никодимчика», як сам добродушно називав того, було не з веселих.

«Дядя-Никодимчик» не завжди був властителем «Фабрики ситцу Рыбацкихъ и К°». Колись, років дванадцять тому, він, як і батько, був простим робітником на цій фабриці. Хазяїном її був напевне відомий слухачам старий Рибацький. Відомий? Звичайно. Ні? Дивно,- його все місто знало. Здоровенний дідуган, купець, кулаками розправлялся зо всіма, хто не міг здачі йому дать; з трьома покоївками у баню ходив. І от, якось так трапилось, що Никодимчик попав раптом у ласку до старого. Одні казали, що продав Рибацькому товаришів, які мали забастувати (тоді тільки-тільки благословлялось на забастовки!); інші, не заперечуючи участи дядечка в провалі страйку, запевняли, що цим одним Никодимчик не міг так обкрутити старого, що тут було щось і «по баб’ячій часті». Цей здогад ніби потім і підтвердився. Факт, у кожнім разі, той, що Никодимчик добився цеї ласки не так званими «чесними шляхами». Про це ж таки свідчить і процес, який піднявся по смерті Рибацького, смерті досить загадковій, в стилі романів Ната Пінкертона,- чи як там того автора? Помер він у своїй спальні під ножем убийника, поруч зі своєю жінкою. Жінка теж була поранена, але не тяжко; вона незабаром видужала й посвідчила, що чоловіка її вбив якийсь злодій у чорній масці. Убив, кинув ніж на постіль, а сам утік у вікно. От це все, що вона могла сказать. Треба ж знати, що ця сама жінка, на думку одних, була полюбовницею Никодима ще до шлюбу її з Рибацьким, а другі оповідали, що зробилась нею вже по шлюбі; але, словом, була.

(На цьому, між іншим, ґрунтувалася гіпотеза «по баб’ячій часті»). Судове слідство, звичайно, нічого не виявило, молоду вдову Рибацьку мусіли випустити,- її, було, арештували. По тестаменту, складеному як найзаконніше, всі маєтки старого, що містилися у фабриці, економії на Поділлю, в процентових паперах і які доходили до якоїсь дуже поважної суми,- все це належало тепер жінці, двом дітям від неї та ще двом дітям від першої жінки,- Тепі та Стьопі, Степаниді й Степанові. Їм тоді було щось років по шістнадцять-сімнадцять.

Тут Стельмашенко про себе чогось посміхнувся й почав крутити цигарку. Скручуючи в своїх загрубілих з нечистими нігтями пальцях папірець, облизуючи його дуже вузьким і червоним язиком, він усе мовчав і посміхався, не звертаючи уваги на те, що всі дивились на нього з чеканням. Посмішка була та сама: задоволена, рівна, моторошна.

Так, Тепі тоді було сімнадцять літ. Через чотири роки раптом нагло, але також не дуже чисто помира вдова - Рибацька. Чи то пак! Яка там удова! Зараз же після скінчення процесу вона зробилась найзаконнішою супругою Никодима Стельмашенка! Але це не зашкодило їй померти (як знов таки ніхто не міг довести), від руки свого чоловіка. Одначе на цей раз в «баб’ячій часті» брала участь її, так мовити, колишня падчерка, Степанида Рибацька. Як вона брала ту участь, чим саме,- невідомо, але брала напевне. У кожнім разі, не було ні для кого таємницею, що у неї було кохання з дядьком-Никодимчиком. Дехто, переважно з зальотників Тепи, запевняли, що вона отруїла жінку Никодима з помсти за батька. Але це романтизм, притаманний юнацтву. Все можна пояснити далеко простіше: жінка заважала, ревнувала, раз-у-раз грозилася щось відкрити й Никодим, не без згоди Тепи, «пришив» її, як мальовничо висловлюються уголовні злочинці. І от, тепер цей добродій прийняв до себе свого брата, де той і живе уже три роки.

Весь час оповідання - Стельмашенка не кидало його підняття. Він усе не то насмішкувато, не то з наївним чеканням чогось особливого поглядав на всіх. До «дяденьки-Никодимчика», видно, ставився більш з юмором, ніж з гнівом або з зневагою.

Модест Аркадієвич декілька раз одверто поглядав на годинник, але гість не помічав того,- судячи по його спокійних і вигідних позах, він і не думав хутко йти.

Нарешті Микульський прямо спитав його, про яке діло він згадував в початку свого візиту. Тоді Стельмашенко раптом захапався, поліз у кишеню й витягнув сірий, засмальцований конверт.

- Це від одного українця на засланню. Він майже помирає. Просив передати вам. Зовсім забув. Взагалі, я якось чудно... Ну, нічого... А яка це тепер година? Треба ще до старих зайти. А цікаво, чи я міг би якусь усе таки роботу десь дістати?

Він балакав так, ніби був у хаті на одинці з собою.

- Ну, нічого. Треба буде пошукать. Добре. Так. Ну, значить, можна йти. А все таки чудно як... Я вже давно не бачив таких стін, там все зруби, таракани. Це все таки грає деяку ролю...

Він знов сів і почав задумливо мішати ложечкою в шклянці. Товсті, червонуваті пальці незграбно, невміло держали ложечку й від цього Олесі раптом до болю стало жалько його. Діна подивилась на неї, насмішкувато, непомітно підморгуючи на поета. Олеся не одповіла їй нічим. Вона раптом звернулась до нього й м’яко прохаючим голосом сказала:

- Вибачте, пане Стельмашенку... Ви з дороги, мабуть, стомились... і я не знаю... Може б ви поїли чогонебудь? Тепер в ресторанах пізно вже...

Стельмашенко спочатку не зрозумів. Потім подумав і твердо сказав:

- Ні, я їсти не хочу. Я їв... Я зараз піду, я бачу, що мій «візит» затягнувся. Мені тільки треба було дещо подумать...

Олеся закинула назад голову і з образою тихо сказала:

- Я не для того вам запропонувала... Який ви...

Але Стельмашенко не звернув на те уваги і, підводячись, просто одповів:

- Я ж не сказав, що ви для цього... Пану Микульському, наприклад, я вже надокучив...

Модест розвів руками й ніяково засміявся.

- Ну, вибачайте... Ви, здається, маєте дуже прозорливу фантазію. Ви читаєте в серцях...

- Іноді! - засміявся Стельмашенко.- Ну, це не важно. Бувайте здорові!

Він уклонився всім і пішов у сіни. Одягся він так же хапливо, як і роздягався, неначе його хтось нетерпляче й довго вже чекав на вулиці.

IV

Але він таки дійсно спішив: йому треба було подумати над одною неприємною й несподіваною річчю.

Коли він сидів у Микульських, йому несвідомо й безпричинно ставало раптом якось сумно, чи тоскно чогось. Не на довго, на кілька секунд, але з такою виразністю й гостротою, що було аж дивно.

На вулиці було вогко після дощу. Лихтарі горіли жирними розбризканими плямами й направо в небі стояло блідо-зеленувате сяйво великого міста.

Стельмашенко підняв комір свого легенького плаща і, не хапаючись, пішов униз, в напрямі дому Рибацьких. Він чуйно вслухався в себе. Ні, в грудях був все той же безупинний, немов витікаючий з якогось незримого джерела п’янючий захват. В ногах і по всьому тілі почувалась все та ж легкість, воздушність, безтілесність. Цей сум, певно, був від утоми, але це - не страшно.

Вулиця була знайома - Курська. Ось та сама вивіска модистки, до якої він стільки раз доводив Тепу. А лихтарі немов інші. Ага! Тут уже трамвай ходить. Он старий, жовтий будинок, в якому щороку вішається по студенту, чи то пак, вішалось. Чи й тепер вішаються?

З вогкої тьми підпливали спочатку незнайомі, а потім занадто знайомі будинки, ворота, лавочки біля воріт, проходні подвір’я.

Але в грудях (Стельмашенко чуйно, насторожено слухав!) не промиготіло ні одне, хоч би найменше, найнесміле чуття. Навпаки,- захват, здавалось, від цих старих знайомців тільки побільшувався й побільшувався якраз через те, що знайомці не мали ніякої сили.

Курську перерізувала Преображенська. Тут, як і раніше, було повно гомону й світла. Трамваї, візники, автомобілі, биндюги,- вся вулиця, видавалось, дрібно й радісно дрижала від цього безперестанного руху.

Гамір і грохіт не тільки оглушали, але й наводили на мимовільне, дурне дивування: чого тут так товчуться? Навіщо вони піднімають таке ревище, неначе без цього й не можна: один трубить у ріг; другий, ніби пустуючи, по-поросячому хрюка; третій жалібно й гидко виє; четвертий, треба чи не треба, дзвонить.

Люди на тротуарах мали такий вигляд, немов попали в якесь сільце й щосили хапались вибитись з нього: але побігши в один бік і на щось наткнувшись, зараз же вертались назад. І від цього було два потоки, котрі не переривались ні на хвилину, тручись один об одного, як два паси якоїсь величезної машини.

Тільки поліцай, мабуть, знав, де вихід. І тому стояв спокійно й не хвилюючись, з нудьгою позираючи на остогидлу йому шамотню.

Стельмашенко раптом згадав, як на цьому самому розі була в нього сутичка з городовим. Городовий арештував якусь дівчину - немов за проституцію. Дівчина упиралась і не хотіла йти в участок, з жахом вириваючись з задубіло-цупких рук поліцая. З її слів і криків, а більш усього по виразу очей, лиця, Стельмашенко зрозумів, що дівчина ніякого відношення до проституції не має й що тут якийсь шантаж з боку поліцая. Він вступився за неї. Але вступився не спокійно, розсудливо, а зразу прочувши всі переживання ображеної і через те занадто різко, палко й нестримано. Городовик, і так роздратований упертістю жертви, увагами юрби, спочуттям їі до дівчини, несподівано визвірився на Стельмашенка і грубо-цинічно вилаяв його. І от Стельмашенкові виразно пригадалось, з якою скаженою, просто болючою силою ударив йому гнів у голову. Він, абсолютно не пам’ятаючи себе, кинувся на поліцая й хто знає, що вийшло б, коли б хтось не вдержав його ззаду. Це дівчині помогло, бо вона зараз же пірнула в юрбу, але Стельмашенко ще години дві після того весь дрібно трусився і обливався жаром гніву, пригадуючи слова й нахабно-грубу пику поліцая.

Стельмашенко тихо посміхнувся: як це неможливо тепер, як змінилися цінності.

Майже механічно він дійшов до будинку Рибацьких. В першому поверсі вже не було трактиру, замість його зеленою й малиновою банями горіла аптека. Ворота навіть ніби й не міняли кольору. Тільки будинок пофарбували,- Тепа, десь, наказала зробити, вона ж веде, писали, хазяйство.

Стельмашенко помалу підійшов до лави біля воріт і сів. Сівши, він зараз же з легким хвилюванням випростався і в такий позі напружено став слухать: нічого! Ні одної небезпечної ознаки, ні рисочки з того, що колись тут же, на цій самій лаві переживалось!

Він передихнув і змінив позу. Ось клямка, на якій завжди лежала її рука, гаряча навіть крізь шкуру тугої, чорної, хвилююче-запашної рукавички. Скільки часу пролетіло тут, на порозі цеї хвіртки, скільки «рішучих і останніх» прощань одбулося, скільки ця клямка прийняла в своє залізне тіло вогню!

Стельмашенко з посмішкою до самого себе почав пригадувати навмисне небезпечні моменти, хоча вже не мав найменшого сумніву, що «не буде нічого». Дійсно, все здавалось тільки читаним колись романом, не більше. Захват був єдиним володарем.

Поправивши раптом різким рухом свій спортсменський картуз, Стельмашенко, не хапаючись, устав і пішов у ворота. Дядько й Рибацькі жили у великім, одноповерховім домі в глибині подвір’я, відокремленім від усіх будівель густим невеликим садком.

В кінці двору, майже коло самого садка, де були в підвалах і перших поверхах квартири бідноти, темніли постаті багатьох людей,- скандал або нещастя. Світло лихтаря од повіток скупо жовтило темні спини людей і потилиці. Двері одної з квартир були одчинені й звідти падало з другого боку світло на повітки й юрбу. Там чувся сміх і якийсь чи жалібний, чи злий вереск жінки.

Підійшовши ближче, Стельмашенко побачив серед юрби винесені з хати стільці з дірявими сидіннями, якісь клунки, поганеньку шафку, ліжко. Чоловік у фартусі з гострим білявим ліцем випихав через поріг вузенький комод. А біля нього тупчилась не то дівчинка, не то стара баба й верескливо кричала, смішно й безпорадно кидаючись вперед і зараз же повертаючись до публіки.

Вадим задер голову й через плечі людей подивився пильніше. То була не баба й не дівчинка, а горбата, надзвичайно погана жінка. Чи через темноту, чи дійсно було так, але вона здалась Стельмашенкові аж страшною. Біленькі цяточки замість очей, чорна велика дірка роту, темний колір косого лиця. І до того ще горбата! Груди якось безглуздо чваньковито випинались уперед і надавали каліці жалко задиракуватий вигляд.

Біля клунків Вадим помітив чоловічу фігуру на стільці. Вона сиділа, зігнувшись, у пальті, піднятий комір якого закривав усю шию й видно було тільки сиву непокриту голову. Це, певно, був або чоловік або батько горбатої!

Їх, очевидно, «викидали».

- Ух, чижолий комод! - підморгуючи юрбі, вирівнявсь чоловік у фартусі, оддихуючи.- Золота, мабуть, повно! Ти б, Саламандра, хоч би половину в банку одправила. Чистоє наказаніє, яке важке воно!

Саламандра - горбата якось комічно змахнула короткою ручкою й металічним голосом, який бува тільки у горбатих, неприємно закричала:

- Щоб ти до віку мав стільки золота. Ти мені лямпу розбив. Ти мені за лямпу заплати. Я судом требувать буду!.. Викидають та ще разореніє дєлають!

- Ти вперед за три місяці за квартиру заплати,- спльовуючи у руку й беручись знову за комод, сказав дворник.- А тоді за лямпу розсуждай. Ну, й нагилила добра, не випхаєш!

Серед публіки засміялись.

Стельмашенкові кинулось в очі, що всі з видимим спочуттям ставились до дворника, а до горбатої - з насмішкуватою і здавалось би, несправедливою злобою. Її безпорадність, жалібно-злий крик, каліцтво й беззахисність перед всевладним дворником, який і їм може повсяк час грозить тим же, все повинно було б звернути їхні симпатії до горбатої. А тим часом, в насмішкуватих викриках публіки чулась навіть злорадність: на́, мовляв, тобі! Ти не можеш подужати, так тобі й треба. Ти - горбата, каліка, нещасна, значить, так тобі й слід. В цьому була свого роду справедливість, що підтверджувала й заспокоювала стільки раз ображене чуття законности.

Комод раптом під натиском затріщав. Саламандра, ахнувши, кинулась до нього. В юрбі зареготали.

- Чи ви бога боїтесь?! - з одчаєм закричала горбата.- Що ж ти ламаєш, бодай тебе чума зламала, вампір ти, босяк! Та що ж ето такоє?! - раптом повернулась вона і метнулась кудись у бік.- Баришня, та скажіть же ви йому. Це ж розбой! Я в суд буду требувать. У мене отєц больной, старий, а ви мене у ніч, у дощ випихаєте та ламаєте нєбель!

Вадим хутко й гостро подивився у те місце, куди зверталась горбата. Там у темноті стояли окремо від всіх дві непомітні постаті, одна вища, друга нижча. Всі також дивились з веселою цікавістю в тому напрямі. «Баришня» - була, мабуть, Тепа.

Дійсно, з тьми зачувся так знайомий, м’якогрудний і разом з тим певний в своїй силі, спокійний голос:

- Не кричи, Саламандро... А то звелю всі речі замкнуть у повітку й нічого не дістанеш. Дякуй, що так випускаю.

Вадим не слухав, що закричала Саламандра. Не хвилюючись, але почуваючи чудне напруження, він швидко обігнув людей і підійшов до двох постатей. Одна була вища, закутана в велику теплу хустку, з руками, складеними під хусткою на грудях, друга нижча, в накидці.

Горбата якраз одбігла до дворника, який таки випхнув комод з дверей.

- Добрий вечір! - сказав по-українськи Вадим до високої. Уже було виразно видно великі «візантійські» очі (як він їх називав колись), густі смуги брів і навіть самовладний рисунок невеличкого рота. Тільки ніс зливався з загальною блідістю лиця.

Тепа якийсь мент мовчала, пильно й спокійно вдивляючися в Вадима. Вона його не впізнала. Він тільки тепер згадав, що борода його дуже міняє.

- Не знаю, хто такий...- з чистою руською вимовою помалу і, як здалось Вадимові, нерішуче проговорила вона.

- Невже не пізнаєте? - з легким, веселим смішком у голосі сказав він - знов таки по-українськи. Він знав, що цей смішок і особливо українська мова, за яку було стільки боротьби, примусять її пізнати його. І напружено ждав.

Тоді Тепа помалу визволила з-під хустки руку, мовчки підняла її і з неї раптом бризнув у лице Вадимові сліпучий світ електричного лихтаря. Стельмашенко аж зажмурився.

- Господи! - скрикнула Тепа й лихтар погас.

Вадим почув, як при цьому в його важко й холодно опустилося серце.

- Невже Вадим?!

І гаряча рука опинилась у його руці, міцно стискуючи її, а перед самим лицем затемніли дві глибокі дірки очей. Голова була схилена на бік тим же старим, лукавим, несвідомим для неї й ваблячим рухом.

- Коли? Як? Господи, яка несподіванка! Ходімте швидше, я хочу подивитись на вас... Катю, ви зоставайтесь тут. Глядіть, щоб Семен скриню зоставив. Ходімте!

І, не випускаючи руки Вадима, вона хапливо повела його за собою в хвіртку садка. Хвіртка - встиг помітить Вадим - була нова, не та стара, яка так хитро й протяжно пищала, коли він уночі тихенько одчиняв її, пробираючись до Тепи в садок.

- А я воюю з пожильцями, «викидаю» одних тут. Надокучили! Старий - зводня, весь будинок запаскудив і не платить ще... Скільки ж це років ми не бачились? Вісім, дев’ять? Вісім і чотири місяці. Бачите, я вирахувала! Ми вас тут щодня чекаємо. Ви чого ж не написали? Три місяці ніякої чутки! Там Олена Іванівна уже всі очі виплакала за вами. І раптом, маєте: з’явився. Ну, чекайте, я не маю терпіння, я хочу подивитись на... на славетного поета. Борода якась! Стійте!

Вони були вже в садку на алейці, що вела до ґанку флігеля. Тепа, як фотограф перед зніманням, взяла Вадима за руки вище ліктів і повернула до себе.

- Стійте так, я освітлю вас...

Вадим машинально, як вісім років тому, корився свавільним, нетерплячим, тепер трохи піднятим рухам Тепи. З довгого ряду вікон будинка тягнулись крізь кущі й оголені віти жовтих акацій зеленуваті смуги світла. Від його на темному волоссі Тепи рухались теж зеленувато-жовті плямки.

Вона підняла руку і, одвівши її трохи позад себе, пустила пучок молочно-білого світла. Вадим, чекаючи його, уже прижмурився. Але зараз же розплющив очі й став дивитися прямо в лице Тепі. Вона якийсь мент розглядала його мовчки, помалу водячи лихтарем і змиваючи ним ті тіні на лиці, які перешкоджали їй бачити.

- Слухайте, Вадиме! - нарешті тихо й злякано сказала вона.- Та це ж не ви! Це зовсім не ви!

На переніссі під козирком картуза трьохкутником м’яко й глибоко вдавилися в тіло дві зморшки. Їх колись зовсім не було. Од крил носа теж тяглися в бороду дві глибокі зморшки. А круг очей їх було стільки, як тріщин круг пробитої в шибці дірки. Ніс витягнувся, став негарним. Потім ця борода. Але, головне, очі. Це зовсім не Вадимові очі були! Колись в їх чудному зеленому кольорі було стільки життя, немов у зеленій глибині моря, де живе маса істот, що любляться, борються, сміються, гніваються. Тепер ці очі дивилися рівно, ясно, з легкою насмішкою, ніби зроблені з льоду і з льодовим неприємним блиском.

- Невже це не я? - спитав Вадим, ледве посміхаючись.

- Абсолютно не ви,- упевнено підтвердила Тепа, вглядаючись у нього.- Ну, соціялізм, видно, вам коштував порядно. Схаменулись ви та пізненько. Бач, яким вернувся! Ех, ти! Читала твої вірші... І навіть губи не ті, сухі якісь, холодні... мабуть шаршаві...

Світло лихтаря косо зачіпало кінчик маленького рожевого вуха Тепи й одну щоку, на якій чорною емаллю одблискувало велике серйозне око.

Вадим протягнув руку до лихтаря й повернув його на Степаниду. Вона мовчки й гордо підставила всю себе під сліпучий пучок. Вона майже не змінилася, тільки стала немов вище та поважніше. Той же дивний колір лиця, що не мінявся ні від яких «безумних» ночей, з танучою, особливою якоюсь ніжністю рум’янця, та сама «мармуровість» носа, візантійські очі. Губи були такі соковиті, свіжі й густо-червоні, що Вадим проти волі спитав:

- А губи трошки підмальовуєте?

Тепа похмурила брови й гасячи лихтар сказала:

- Тільки ради першого побачення.

В садку стало дуже темно й майже нічого не видно, крім примерклих смуг із вікон.

- В мене нічого штучного нема. Ще не маю потреби,- проговорила Степанида, загортаючись у хустку.- Ну, ходімте... стоять більше нема чого.

Помовчавши трохи, вона знов зупинилась і спитала:

- Що ж, я дуже змінилась?

- Ні. Тільки ще краще стали.

- Правда? Ач як... Ну, ходімте, коли так...

Але кроків через два знов озирнулась і, на цей раз не зупиняючись, сказала:

- А от ви дуже-дуже змінились, не на краще, добродію, змінились. Вісім, дев’ять років. Пам’ятаєте цю лавочку? - раптом різко озирнулась вона: показала під кущі.

Вадим згадав: тут перший раз вона поцілувала його. А поцілувавши, зараз же образилась за це на нього й до крови вкусила йому щоку. Він тиждень ходив з пов’язкою.

- Пам’ятаю,- одповів Вадим.

Тепа пильно вдивилась в його лице і, нічого не розглядівши, пішла далі. Щось чудне почулося їй в його голосі, трохи не насмішка.- Тепа до цього не звикла. Пішли через ґанок. Він виглядав по-осінньому, голо й самотно. Не було ні парусини, ні столів, ні стільців. На стовпі під вітром хилитався, як маятник, обривок мотузка.

Коли Вадим і Тепа підіймались по сходах, десь збоку підвелась велика, без шапки, постать чоловіка й мовчки, покірно якось схиливши голову, застигла. Вадим при неясному освітленню встиг побачити гарячий, блискучий погляд чоловіка, мент напрямлений на нього.

Тепа зупинилась, не дійшовши всіх східців.

- Романе Петровичу! А ви чого тут? - здивовано спитала вона.- Звідки ви взялись? Що це значить?

- Степанидо Макарівно, не можу,- глухо пробурмотів Роман Петрович.- Простіть, не можу.

- Без шапки... Ви давно тут?

- Не знаю... Годину, дві.

- Пили сьогодні?

- Ні, ні краплі...

- Ну, так от: зараз же йдіть додому й приходьте, як сказала, тільки після завтра? Чуєте?

- Степанидо Макарівно! - Роман Петрович підняв, нарешті, голову й Вадим побачив таке гарне лице, що йому чогось аж дивно стало.

Тепа злегка тупнула ногою по східцях.

- Зараз же додому! Чуєте?

Красунь помалу повернувся, схилив голову й почав, як лунатик, сходити вниз.

А Степанида коротко сказала: «ходімте» і пройшла в двері.

На Вадима війнув знайомий давній запах Рибацького дому. Тут були й тонкі духи, і ладан, і нафталін, і кухня, і жіноче тіло, і п’яний перегар, і ще щось, чого спіймать не можна було. На підлозі великих, як заля, сіней, лежали килимки, перехрещуючись посередині й забігаючи під всі двері: наліво до Никодима Петровича, направо на половину жінок його, значить, тепер до Тепи і в двері коридору. В ці останні й повела Вадима Степанида.

Коридор був темний і на старому місці на стіні горіла лямпа; електрики сюди й досі не провели. Як в готелю, по обидва боки був ряд дверей. В самому кінці на кухні чувся стукіт посуду, який мабуть, мили.

Тепа мовчала й хутко йшла вперед. Зупинившись перед невеликими дверима, вона повернулась до Вадима. І не питаючи, а немов доказуючи, сказала:

- Я з вами сьогодні ще побачусь. Після старих приходьте до мене. Ідіть.

І, не чекаючи відповіді, пішла назад, легко й упевнено несучи здорове тіло з гордо поставленою головою.

V

Вадим якийсь час стояв перед дверима, не стукаючи, немов до чогось прислухаючись. В домі було тихо, тільки в кухні грюкали посудом та десь далеко одноманітно капали звуки вправ на піяніні.

«Хто ж то учиться»? - механічно подумав Вадим. Потім не знати чому ясно-насмішкувато посміхнувся й твердо, весело постукав у двері. Хтось за ними крикнув і Вадим здивовано сам себе спитав, кому міг належати цей молодий чоловічий голос. Але так же машинально розчинив двері і ввійшов у кімнату.

Пригадуючи потім усе з самого початку, Стельмашенко навіть у споминах почував раз-у-раз той штовхан, який немов струсив його всього, як тільки він ввійшов у хату. Він пам’ятав, що тут же здивувався про себе,- з якої речі таке?

Але далі вже нічому не дивувався й ні про що не питав. І в цьому, може бути, й було найголовніше, те, що він прийняв усе як природнє, як необхідне, що він незрозуміло забув те, в силі чого за хвилину перед цим ні на крихту не сумнівався.

Коли б ще не був готовий до цього, коли б не уявляв собі раніше всього, що має бути, коли б схопило його непідготованим,- тоді ще зрозуміло було б. Але ж він навіть перед цими дверима виразно собі уявив, як все буде; уявив навіть, як повинна бути одягнена мати, як сидітиме батько й що скаже він, Вадим, входячи до них. Він уявляв усе в далеко гіршому світлі, ніж було справді і все ж таки тоді «нічого не було». Він пам’ятав свою посмішку перед дверима, посмішку з того, як колись, ще в Сибіру, малюючи собі цей момент стояння перед дверима, він боявся неминучого в таких випадках хвилювання, тривоги й тому подібного.

Може, це трапилось тому, що в поле його зору попала перш усього голова його батька? Але ж ще перед цим, ще не бачачи нічого виразно, він почув цей штовхан, який немов завісу спустив над усім попереднім, оголив його всього й оголеного поставив перед цею кімнатою.

Вадим потім з надприродньою ясністю міг пригадати все, що було, що говорилось ним чи ким іншим,- як він поводився. Але в той час, як все це одбувалось, ні разу, ні одного разу (от це також варто уваги!) не озирнувся на себе. Навіть тоді, як оповідав про своє життя в Сибіру, навіть в той момент пам’ятав про те, що було, власне, найголовнішим у тому ж таки життю.

Кімната, перш усього, була без усяких шпалер,- він знав, що Никодим дав батькам кімнату горничної і чомусь уявив її собі в рожевих шпалерах. Вона швидше була подібна до невеличкої, білої камери на два-три чоловіки. Це Вадим помітив, як тільки одчинив двері й побачив на стіні не то картину, не то гравюру. (Це, потім він дізнався, був портрет Маркса).

Тут жовтою, невиразною плямою промиготіла голова батька і в груди сильно штовхнуло. Все тіло, як пригадував Вадим, чудно напружилось і одночасно зробилося важким. Він скинув картуз і ступив наперед.

Посеред хати був стіл з лямпою без абажура. По обидва боки столу стояло по ліжку, одне проти одного. Справа сидів худенький дідок з жовто-сивими пасмами рідкого волосся, що звисало йому на тонку, хряску шию. У цей час з другого ліжка підводилась стара жінка, одсуваючи від себе білизну, розложену круг неї і дивлячись на Вадима зляканими, але особливо якось зляканими очима. На ній була картата кохточка дзвіночком і на голові чорна хустка, що не прикривала спереду сивого ріденького волосу. Більш нікого не було в хаті і Вадим, знаючи уже, що дідок - його батько, а стара жінка - мати, все ж таки подумав, чи не помилився, зайшовши кудись до чужих.

Жінка якось боком, помалу, трудно виходила з-за столу, не зводячи з Вадима тих самих зляканих, напружених очей. Потім, не то ніби боронячись, не то благаючи, підняла руки й скрикнула:

- Ой, боже ж наш! Та це ж Вадюня!

І наче відразу знесилівши, сіла на старе місце, не спускаючи рук, а простягаючи їх до сина. Вадим мимохідь скинув з себе кирею, поклав її на стілець, підійшов до матері й нахилився до неї. Мати мовчки закинула йому руки на плечі і, пригортаючись головою до грудей його, гірко, без слів, з стогоном заридала.

З цього моменту, як пригадував собі потім Вадим, і почалось, властиво, «падіння», з моменту, коли по всьому його тілі пройшли морозні, дрібні дрижаки, груди немов заткнуло чимсь гарячим, боляче-важким.

В цей же момент побачив і батька таким, яким він назавжди лишився у згадках його про той вечір. Повернувши голову направо, зігнувшись, щоб матері легше було держати руки у нього на плечах, він подивився поперед себе. І спочатку з непорозумінням, а потім з чуттям страху, болю, жаху став дивитись на батька. Старий сидів, обкладений подушками в ситцевих пошивках, і з болючим зусиллям шарпав головою, неначе вона була до чогось прив’язана. І в цей же час лице його, повернене до Вадима в профіль, було дивно спокійне, непорушне, байдуже до того, що робила вся голова. Око дивилось весь час просто на сина, але, було ясно, нічого не бачило. Далі батько зробив шиєю так, як роблять люди, у яких болить горло, і тоді на Вадима глянуло усе лице. Але яке лице: скошене вниз, з гидливо роззявленим, скривленим набік ротом з вузенькою щілиною другого ока, також перекошеного,- воно було похоже на палицю, одним кінцем у воді, а другим зверху,- переломане, несиметричне.

- Ох! Ох!..- стогнала мати, як сліпа, старими руками обмацуючи плечі, руки, лице сина.

Вадим мовчки, зігнувшись гладив сиву голову її і почував, як чудне дрижання часами проходило йому по тілі. Батько ніби силкувався щось сказати - рот його ворушився й око (не непорушне, а криве) моргало й жмурилось.

Мати одвела голову од грудей і, дивлячись догори на Вадима червоними з фіолетовими жилками очима, повними біжучих сліз, кивнула на старого:

- А батько!.. Бачиш?

- Що таке? - хрипко й тихо до шепота, в ту ж хвилину боячись відповіді матері, сказав Вадим.

- Подивись...

І мати сіла на стілець біля столу, закривши лице полами кохточки. Вадим обійшов стіл і наблизився до батька. Той ждав його; перекошена половина обличчя неспокійно ворушилась, рот судорожно й якось косо донизу роззявлявся, око поблискувало. Друга половина у цей час була цілком непорушна, неначе з зневагою ставилась до силкувань першої.

Вадим нахилився до батька й тим же хрипким, чужим собі голосом проговорив:

- Драстуйте, тату!

Око заморгало, рот ще дужче зашарпався і з його шепеляво почулось:

- Дла... туй!..

Вадим сперся рукою на стіл,- в ногах йому стало важко й було таке почування, як дивишся вниз з високої дзвіниці.

- Покарав бог... Ох покарав нас тяжко милосердний! - глухо крізь кохточку вибухла знов риданням мати.

Вадим не міг стояти. Він обережно сів на ліжко поруч з батьком. Цей закивав головою й ніжно погладив сина прозорою, виснаженою рукою по коліні.

І не тою рукою, що була з Вадимового боку, а другою,- цеї не було, замість неї з плеча легко й моторошно звисав рукав.

По всій істоті Стельмашенка стояло повне жаху непорозуміння; оце мале, жальке, висхле тіло, ця прозора рука, похожа на палець недокровної дитини, все це - той майстер Стельмашенко, котрий колись на забаву маленького Ваді гнув п’ятаки в дудочку?!

Він сидів блідий до того, що вуха йому стали синювато-білими, а на лобі, як вогкість, виступив піт.

- Оце... так...- машинально шепотів він, не зводячи очей з страшного, поділеного на дві половини лиця батька. І сам не помічав, як губи йому дрижали.

Мати помацки взяла з-позад себе щось з розкладеної на ліжку білизни, яку десь лагодила перед приходом Вадима, і почала тим витирати лице.

- Коли ж це сталося? - трудно передихаючи, спитав Вадим, ні до кого не звертаючись.

Батько мовчав. По щоці його, хутко й весело поблискуючи, бігли сльози в рідку жовтяву-сиву бороду,- Вадим ніколи не бачив його плачучим. Мокре, зменшене, зеленувате око винувато й безпомічно дивилось на сина. А друга половина лиця, з розгладеними зморшками, безпричасно, з холодним байдужжям дивилась у другий бік.

Мати одняла сорочку од лиця і, махнувши рукою, сказала:

- Два годи вже!

Вадим аж схопився з місця, але зараз же знов сів і, хутко глянувши на батькову руку, що лежала на його коліні, зі страхом спитав:

- Як два годи?! Чому ж я не знав нічого? Ви писали мені щонебудь про це?

Мати показала на батька й безпомічно проговорила:

- Не хтів... Наказав не писать. Боявся, що ти втечеш з того... Сибіру... і...

У неї знову очі налились сльозами й вона закрилась сорочкою.

Вадим повернувся до батька.

- Як же так, тату?!.. Навіщо ви це?.. Може ж помогти якось можна було... Чи... я не знаю...

- А тобі б... пл... плошя? - сказав із зусиллям батько, аж нагнувши від напруження голову, немов видушуючи з горла слово.

Вадим не зрозумів і, боячись це показати, гарячково, з мукою думав, що воно значить.

Але батько бачив, що син не зрозумів і ще винуватіше, ще жальчіше напружив скалічену шию й видушив:

- А тобі б... пл... пл... плошя?

Вадим не витримав. Впившись руками в волосся й упавши так на стіл, він несподівано для себе, мотаючи головою по столі, немов розкачуючи її, як тісто, голосно, пекуче заридав. Сліз не було, навіть не було ридання,- з горла, з дна грудей виривався тільки рев, сухий, рвучкий, сповнюючий самого Вадима чуттям страху й здивовання.

До нього підійшла мати і, притулившись мокрим лицем до рук його, цілуючи їх, мовчки силкувалась здержати голову. Батько теж простягнув руку з-за грудей і, ледве дістаючи тонкими, з нездоровим блиском шкури, пальцями, старався помогти їй.

Нарешті, Вадим затих й якийсь час сидів непорушно. Коріння волосся під пальцями боліло, голова була важка, а тіло все нило, як після довгої тяжкої роботи. Дуже хотілось курити. Він обережно одвів материні руки, підвівся і, не дивлячись ні на кого, вийняв пачку з папиросами. Коли він світив сірника, руки сами собою здригувались, неначе хтось, жартуючи, підштовхував його ззаду, не хотячи дать закурити.

- Як же то сталося? - сипло, як застужений, раптом сказав він, понуро розглядаючи кінчик цигарки.

Мати тим часом взяла стілець і сіла біля столу проти Вадима. На питання його вона глибоко зідхнула і в очах знов стали сльози. Вона витерла їх і, помовчавши, сказала:

- Як сталося? Ох, сталось, сталось! Бодай сталося тим, хто довів нас до цього...

Батько ворухнувся й щось хотів сказать. Мати не дала:

- Ой, мовчи вже, старий... Хай їх бог прощає, а нам не можна простити їх. Через цих сталося,- додала вона тихіше, таємно хитнувши головою на двері в коридор. Вадим підняв голову й вона ще раз хитнула.

- Через «родичів» наших, бодай з ними лихо в рідні було... Стьопочка наробив та й Тепочка... Пошуткувать хотіли та й составили якесь письмо, ніби од твого товариша, що тебе повісили... Хай хранить нас господь милосердний!

Мати злякано перехристилась. Вадим вирівнявсь і напружено ждав.

- Та як прочитав старий цього листа та тільки гикнув і впав. Та й одняло ногу й половину голови. Руку вже й без того одняла фабрика. Казав дохтур, що через те й ударив параліч, що руку колись одірвало. От так пошуткували!..

Вадим крекнув і раптом встав, сильно кинувши цигаркою в підлогу.

Мати злякалась.

- Куди ти, сину, ради бога, не треба нічого... Хай їм бог заплатить за наші сльози... А нам треба мовчать... Я вже, знаючи твою буйну вдачу, думала просить тебе, як приїдеш, щоб ти нічого... Не роздражай їх, сину, куди ми дінемось, каліки, як виженуть нас? Хоч хату дали та годують, спасибі їм...

Вадим нікуди не хотів іти, устав сам, не знаючи чого. Він знов сів і вийняв другу цигарку. Але сірників більше не було в коробці. Мати помітила це і, повернувшись убік, сказала:

- Осю, подай сірника... Та ви ще ж і не привіталися... Що ж ти стоїш там... сину?

Вадим живо подивився туди, куди говорила мати. Він і не помітив брата. Той стояв весь час біля стіни, заклавши руки за спину й не рухаючись. Він також дуже змінився: з чотирнадцятилітнього підлітка став високий, але, видно, жилавий парубок. Вадима вразила його голова, таку він бачив на своїх власних фотографіях, коли ще був студентом. Така ж кучма червоного волосся; гостре, як дзиґа, підборіддя; невеликі, запалі очі. Тільки вираз лиця у Ося був якийсь хмуро твердий, навіть суворий, як у манаха. Але це, певно, було від настрою. Йосип нехапливо вийняв сірники з кишені й підійшов до Вадима. Цей устав, взяв їх і простягнув братові руку, хмуро й без посмішки говорячи:

- Не пізнав би ніколи, страшно виріс, змінився.

Ось теж не посміхався. Очі в його були менші, ніж у Вадима, й більш заглиблені під лоба. На щоках і на носі чималими бризками розсипалось ластовиння.

- Та обніміться ж, поцілуйтеся! - скрикнула мати, дивлячись, як вони стояли один проти одного.- Рідні ж ви...

Брати ніяково обнялись і поцілувались. Ось зараз же одійшов до стіни і знову став там, як раніше, а Вадим, засвітивши сірника й закуривши, сів на ліжко.

Сідаючи, він думав про те, що Ось якось чудно віднісся до слів матері поцілуватись. Був навіть момент, що ніби хотів одмовитись.

Але довго він не міг на цьому зупинитись: мати підсунулась з стільцем до самих колін його і, нахилившись, ніжно обняла руками його руку. Хитаючи головою, вона скорбно вдивлялася в лице йому й шепотіла:

- Подивиться ж хоч на тебе... Сину мій, дитино моя рідна... Вимучили тебе, виснажили, як сами знали...

І помовчавши, водячи по лиці його великими й ще гарними очима з бурими зморщеними повіками, раптом з тужним умиленням додала:

- Борідку запустив. Руденька, як у татуся колись була...

І перший раз у неї слабо засвітилася посмішка в погляді.

- Покажи...- тихо почулось од батька.

Мати взяла сина за голову й повернула до старого. Вадим без посмішки дивився на батька. Той чудно хитав головою й водив одним оком по лиці сина, потім підняв ліву руку й перехристив його нею. Вадим пильно глянув на нього, потім на матір і нічого не сказав. Батько ніколи не був релігійним. Навпаки, останніми часами, коли Вадим був ще дома, зовсім зробився атеїстом. Правда, це, здається, сталось більше з протесту проти Никодима, який в той час почав уходити в силу й зробився побожним. Але й до того не дуже надокучав богові.

- Люби, Вадю, в... в... вогів своїх...- трудно, але ніжно вимовив старий і переконано похитав головою, немов договорюючи: «Так, так, сину! Це - стара істина, але повір мені, нема істинніше за неї».

Мати глибоко зідхнула.

- Тепер «люби ворогів своїх»... А як колись казала, плакала, молила та казала: «Трохиме, казала, не треба забастовок, уникай їх, як огню»... Що казав? Тепер і молиться став і іконки повісила, а колись сміявся. Та й досміявся...

Вадим не знав докладно, як саме, при яких обставинах одірвало руку батькові.

Було це саме тоді, як він сидів у Києві й брат багато не міг писать. Потім пішли нові тюрми, заслання, подробиці вже не так важні були. Писала колись сестра,- напевне під диктовку матері,- що забастовки коштували батькові руки,- але це могло бути в дійсності й не так.

Щоб одхилити матір від тяжкої для батька розмови (а що йому було тяжко, це видко було хоча б із того, як він винувато подивився на жінку, на сина й зняв з його колін свою руку) - Вадим попрохав матір розказати, як все сталось.

За її оповідання справді вияснилось, що одірвало руку не через забастовку. Навпаки, батько був якраз проти тої забастовки, вважаючи її невигідною для робітників, і тому всіма силами намагався не дать спинити фабрику.

Його обвинувачували навіть в змові з братом-хазяїном, в зраді товаришів, але він уперто стояв на своєму. І коли б не сам Никодим, то забастовки в той раз мабуть би й не було. Але цей робив усе, що міг, щоб викликати робітників на страйк: він не тільки не хотів піти на уступки, але силкувався підстроїти так, щоб і страйкарі не могли уступити. Через це він весь час ображав депутатів, спочатку зовсім не признаючи їх, а потім, наприклад, приймаючи не одягненим. Він не тільки боровся, але, почуваючи свою силу й малосильність противника, старався плюнути йому в лице й плюнуть для того, щоб тому не лишилось ніякої можливости навіть бажати перемир’я, щоб могти подовше плювати на нього. Це ж і було причиною нещастя з батьком. Никодим, бажаючи з усіх сил підбити робітників на ексцеси, завів провокаторів, які під’южували найпалкіших бити машини, псувати матеріял і т. п. І от раз, коли один з провокаторів хотів ударити сокирою по машині, батько, поспішаючи на поміч тим, що держали провокатора, попав рукою в пас. Тоді фабрика спинилась, бо в забастовці взяли участь і ті, що були проти, взяли через протест проти провокації та з спочуття до Трохима Стельмашенка.

Але ось це й дало привід Никодимові та Тепі говорити, що Трохим постраждав через свою власну вину, беручи участь в забастовці й розбиванню машин. Через це знов вони одмовились помогти чимнебудь родині покаліченого. Вони боялись, що, помігши хоч чимсь малим, тим самим признають свою винуватість і мусітимуть, якщо затіється діло, заплатити Трохимові Стельмашенкові по суду велику суму грошей... Цього ж ні скупість, ні сила Никодима, ні його «нечиста якась злобність», як висловилась мати, ні за що не допустили б.

Зосталась сем’я без заробітку, без грошей. Довелось продавати, що було; а як не стало чого продавати, мати почала брати прать сорочки товаришів-робітників. Спасибі, роботи вистачило б і на трьох, товариші вже нікому другому не давали, та нове горе: ревматизм одкрився; рада б робить,- руки скорчило, та хоч сядь та плач.

- Ох, і горенька ж я набралася! - щохвилини витираючи сльози, говорила вона.- І помирать буду, не забуду. От тут то й пришлось випхнути Олю заміж. Іди, дівко, та дбай про себе. Писали ми тобі... Не хочу гудить, а правду скажу: не хазяїн він, не вміє копійку зберегти. Та й то сказать, велика та копійка їхня: двадцять шість рублів у місяць - писаришка в суді, ну, що тут? А дітей же аж шестеро душ! Шестеро ротів! Та й одягти ж треба; як по сорочечці та й то шість треба, як пальтичко та й то шість давай. Де ж його взять? Як холод, то й сидять усі купою в хаті, як горобинята в гнізді, нема чим одягти, щоб десь вискочило на вулицю. Ой, та ще Оля - моя мука... З’їли мене діти... На тебе думала: «ось скінчить той ніверситет, гроші зароблятиме, на старість піддержка буде». А він... Хай тебе, сину, господь судить, а жорстокий ти до нас... У людей діти батьків заспокоють, старість їхню поважають, а ми без хати, як старці, на старості літ живем у приймах, годуємось послідом од панського обіду. Та ще й за те - очі випікають, у рот заглядають...

Мати притулила сорочку до очей і, трусячись старими плечима, гірко заплакала.

Вадим сидів, схиливши голову й пускаючи дим убік од батька.

- Що ж ти тепер? - крізь сльози подивилась мати на нього.- Можеш щось зароблять? Казала мені Тепа, що в тебе вовчий білет і ніде не приймуть? Правда то?

- Не знаю, шукатиму роботи...- не підводячи голови, тихо сказав Вадим.

- Ой, синку, синку, других спасаєш, а своїх рідних у домовину заганяєш...

- Годі, стара...- раптом прошепелявив батько.- Дай краще їсти Ваді... Голодний...

Це був найкращий спосіб одхилити увагу матері у другий бік. Вона зараз же перестала плакать, затурбувалась.

- Що ж я йому дам? Там трошки солонинки вчорашньої з хріном... Хочеш, сину, солонинки? Можна яєчок зварить. Єсть у нас машинка, спиртовочка, так скоренько варить. Купив Ося, спасибі йому, щоб не ходить на кухню...

- Дякую, мамо, я не хочу їсти...- сказав Вадим, але знав, що краще цього не говорити, бо все одно їсти треба буде.

Так і вийшло. Мати аж жахнулась і ні за що не хотіла повірить, що він уже їв, що взагалі, по тих залізних дорогах можна щось їсти. А тут же чотирнадцять суток у дорозі був!

У куточку стояла маленька жовта шафка. Вадим пізнав її, це була та сама, яка стояла в їх коло рябенької канапи... Він озирнув хату. Нічого більше знайомого не було. Взагалі, ніяких меблів, крім трьох ліжок, стола та стільців не було тут. На стінах на цвяхах висіла одежа, як в дешевому магазині, та в кутку біля Осіної постелі - портрети Маркса й Ласаля. Там же на підвіконнику чепурними стовпчиками стояли книжки.

Готуючи їсти Вадимові, мати не переставала говорити. А Вадим подивлявся на неї й тільки тепер бачив виразно, як тяжко одбились на ній ці дев’ять літ. Він покидав її ще свіжою чорноокою жінкою з нахилом до повноти. Тепер це була майже бабуся з проваленими й обвислими донизу щоками, з цілком сивим волоссям, худенька, згорблена, з старечими руками. І не було вже того нетерплячого свавілля в голосі, якими вона завжди воювала з мовчазним добродушшям батька або з його невинними припадками хвастовитости.

Апетиту не було зовсім, але Вадим покірно їв усе, що було на столі.

- Чом же ви судом не требували, щоб фабрика виплатила татові за каліцтво? - раптом перебив він матір, коли вона оповідала про Олю.

Мати замовкла, потім коротко хитнула на батька й промовила:

- Спитай його... Занадто святий уже зробився. Не хотів. Казали люди, що...

Вона озирнулась і перейшла на шепіт:

- Казали люди, що тисяч десять можна було б справить з їх, якби подать у суд... І адвокат один приходив, предлагав... Одказався...

Мати закрила очі й непорозуміло стиснула плечима. Вадим мовчав.

- А як ти, Вадю, думаєш, чи по закону можна стребувать?

- Мені здааться, що можна...

Він дивився в тарілку й чув, як батько заворушився, але не озирнувся.

- А вилічить тата можна, сину?

- Штара! - прошепотів батько.

Вадим глянув на нього. Здорове око з докором дивилось на матір.

- Отак усе! - безнадійно хитнула вона головою. Ні грошей, ні лічиться, нічого не хоче... Живим до бога хоче піти...

Вадим поспішив перевести розмову на інше. Але чого не торкалась вона, все було нерадісне. Особливо в темних барвах вставала перед ним картина життя батьків у цьому домі. Це був не дім, а, як сказала мати, «страшна ковбаня». Один день тут служили молебні, кадили ладаном, шаруділи ризи попів і всі балакали шепотом. На другий день весь будинок дрижав од танців, п’яного реготу, бійки, сварок. Всім заправляла й командувала Степанидка,- сластолюбива, розпутна, свавільна сука, за якою тічкою ходили мужчини. Никодим з нею жив майже одверто й боявся її, і лизав їй ноги, і ненавидів.

- Ой, страшно подумати, що тут буває, сину! - говорила мати, з жахом хапаючи себе за щоки й хитаючись усім тілом з боку на бік.- Ой, матінки мої, що тільки довелося бачити на старості літ. Ох, дожились та дожились ми, хай бог милує ворогів наших од такого життя! Та ніколи ж тобі тихої хвилинки немає, та день-у-день та ніч-у-ніч галас, спів, стук, грюк. Я вимучилась од безсонниці. Уночі пани ґвалтують, а рано на кухні... От за стіною... З п’ятнадцяти кімнат та яку дали нам? Тут горнична жила. А що вони виробляють ночами, то гидко подумать і сказать! А молельня? Ой!.. Знаєш, що там буває?

Вона зупинилась поглядом у лице Вадима й шепотом проговорила:

- Роздягаються голяка всі до одного й що там роблять, то... сказать не можна. Ну?

- І все Степанида? - спитав Вадим.

- А хто ж? Хто ж, як не ця сука! Та за нею хто тільки не бігає? І генерали, і студенти, і поміщики і кого тільки нема в неї. Це щось диявольське, не інакше... Ой, не інакше! Та тут же два рази стрілялися. Один то наче справді, а про другого то й досі не знають, чи стрілявся сам, чи його тут пристрелили. Суд був, поліція. Та їм що? Поліція вся у їх же й п’є. Чорна сотня така, що пошукать тільки. Штаб їхній тут. Цей Стьопка то їхній перший варивода. Союз руського народу тут... Та вони таку силу мають, що проти їх ніякий генерал слова сказати не може. Ти вже, синочку, ради нас бідних не руш їх, не зачіпай, мовчи. Бо казав Стьопка, що чуть ти що, так він тебе знов на Сибір одправить... Мовчи, синку, здержуй себе. Вони люди нічого, от Ось хоч роботу має, через год і свідєтєльство дадуть йому. На фабриці ж таки робить, по рублю в день усе ж таки виробляє. Треба мовчать,- проженуть. А куди ми дінемось усі? От і ти приїхав... А нам тебе й спати покласти нема де...

Мати заплакала. Потім утерла очі й заклопотано сумно спитала:

- Чи єсть у тебе ж хоч одежинка яка, чи тільки оця накидочка? Як же ти жив там у тих снігах страшних,- мерз, голодував? Ой, боже наш, боже наш, за що ж ти нас так тяжко караєш? За що людям даєш так багато, а у других посліднє здоров’я однімаєш?

Вона підперла рукою щоку, по якій безупинно текли сльози, і журно захиталася всім тілом.

Вадим чув, як батько чогось неспокійно ворушився, й повернувшись до його, спитав:

- Ви щось хочете, тату?

Батько якось чудно, немов змішано, немов винувато зиркав на сина і, видно, хотів посміхнутись. Нарешті, він покликав:

- Осю!

Зараз же твердими, широкими кроками підійшов до столу Ось. Він, очевидно, зразу ж догадався, чого треба батькові.

- Показать хочете? - промовив він серйозно.

Батько захитав головою.

Ось так само серйозно й навіть суворо підійшов до шафки, присів і щось обережно вийняв з неї. І так же обережно поставив на стіл перед батьком. У того живо заблищало око й на тонкій жовтяво-блідій шкурі лиця виступив легкий рум’янець.

З пояснень Ося виявилось, що це була модель механічного прального апарату, який винайшов батько. Модель він сам зробив лівою рукою й підборіддям. Іноді в дечому помагав він, Ось, але дуже мало. Апарат може мити простині, сорочки, навіть великі брезенти. Туди наливається вода, там вона стоїть, сюдою вкладається білизна. Апарат єднається з машиною, або просто приводиться в рух от цею ручкою й білизна переться. Не дороблено ще деякі часті, але місяців за три-чотири все буде готово. Тоді можна буде взять великі гроші.

Ось оповідав цілком поважно навіть з захопленням, але іноді дуже пильно й з натиском дивлячись в очі братові. Батько за кожним його словом хитав головою, поглядав на Вадима, хвилювався. І моторошно було бачить, що він цілком забував про другу половину свого лиця, яка немов з холодною зневагою відносилась до його оживлення.

- От тобі й... к... к... кліка! - хитнув батько головою. І Вадимові цей слабий рух нагадав той час, коли батько іноді оповідав про якунебудь свою удачу. Як мати не любила його хвастовитого тону. Тепер вона боязко подивлялась весь час на Вадима й робила йому очима знаки.

- От бач, синку, все ж таки твій батько, може, виручить нас! - голосно сказала вона.- Якби то бог дав! Усі говорять, що прекрасний апарат...

Вадим щось хотів сказать, але двері без стуку розчинились і в хату хутко ввійшов опецькуватий студент в голубій косоворотці і в ясно-сірій тужурці. Особливо звертало на себе увагу його лице. Воно було велике й плескувате, неначе машкара з випнутими вальцями й широкими щелепами. Розмір його побільшувався ще від того, що очі на йому були маленькі, як два самотні ґудзики на піджаку. Вуса також були малюсенькі, товстенькі й закручені до гори, як у німецького імператора. Зачіска була кацапська, згідно з якою волосся, як рівно одрізана стріха, звисало над шиєю й вухами.

Це був Стьопка Рибацький. Як тільки він з’явився, старий Стельмашенко непевними, прудкими рухами руки почав зараз же підгортать до себе розкладені по столі часті моделі. Ось же став так, щоб закрить їх своїм тілом.

Олена Іванівна хапливо скочила з місця й почала для чогось витирати об себе руки, хитаючи гостю головою й наготовивши привітну посмішку.

- Олено Іванівно! - закричав ще з порогу Стьопка.- Нещастя. Я до вас. Та сволоч Катька кудись забігла, нема кому ґудзика пришить, одірвався від тужурки. Зашийте ви...

- Ах ти ж боже мій! - немов жартівливо скрикнула Олена Іванівна.- Оце справді нещастя!.. Де ж те горе ваше? Давайте його сюди.

Вона з тим же запобігливо-привітним і жартівливим виглядом почала оглядати його тужурку. На самім кінці одного ґудзика не було.

- Ось тут! - показав на те місце Стьопка.- А от і ґудзик, чоррт... Це ми боролись з ротмістром. Та він не бореться, дрянь, а шарпа за одежу. Ну, й одірвав.

І мати, і Вадим, і всі зразу зрозуміли, що Стьопка прибіг не задля ґудзика, а подивитись на Вадима. Це помітно було й з того, що він ніби не помічав останнього, навіть не дивився в його бік. Тільки як повернувся так, щоб Олені Іванівні було зручно пришивать, здивувався й проговорив:

- О! А у вас гість? Вадим? Ага! Мені, правда, Тепа щось таке казала. Ну, драстуйте, Вадим!

Він недбало хитнув головою. Вадим, мовчки, нічого не одповідаючи, дивився на нього, стомлено спершись ліктем на стіл і поклавши руку на голову. Очі уважно, гостро розглядали студента.

Мати тривожно подивилась на сина й поспішила сказати.

- Валю, ти не пізнаєш, це ж Степан Макаровим...

- Пізнаю...- помалу проговорив Вадим.- Доброго здоров’я... Ґудзик одірвався?

У Стьопки злісно блиснули очі. Він нічого не одмовив і, повернувши голову до рук Олени Іванівни, що зашилювала нитку в голку, нетерпляче буркнув:

- Ну, швидше, швидше, мені ніколи...

- Зараз, зараз - захапалась вона.- Ось уже... Ах ти, яка подла нитка... Ну, скажіть на милость!

- Очі сліпі у вас...- кинув Рибацький.

Ось стояв непорушно, дивлячись у підлогу й ні разу не глянувши на гостя.

- Сліпі, Степане Макаровичу, сліпі... Ну, яка ж нитка... От як на злість тобі... Осю, серце, зашиль мені нитку, не потраплю.

Ось на якийсь мент зам’явся, потім одійшов од столу і взяв нитку з голкою.

Рибацький зараз же побачив модель.

- А-а? - немов весело скрикнув він, тріпнув жирним чубом.- Хімія й механіка знаменитого мастера! Ну, як ваш винахід, Трохиме Петровичу? Посувається? Пора кінчать! Га? Не чую, що кажете.

Стельмашенко нічого йому не говорив, сидячи недвижно, покірно.

- Тільки знаєте що? Цей апарат уже давно, літ десять як винайшли. Ви, мабуть, колись його бачили... Га? Як кажете?

Рибацький тільки раз чи два зиркнув на Вадима, але ясно було, що все говорилось для нього.

Вадим так само сидів і мовчав. Мати боязко поглядала на всіх і, вирвавши з рук Ося зашилену нитку, почала пришивать ґудзика.

- Чого ж ви не одповідаєте, Трохиме Петровичу? Це вже не ввічливо так гостя приймать. А я вже покупця для вашого апарату знайшов. Десять тисяч дає зразу, а потім ще двадцять... Їй-богу! Зараз же соціялістичну фабрику поставить можна... До речі й син приїхав підходящий... Га?

Мовчання, видно, розпаляло й закручувало голову Рибацькому до несподіваної йому самому міри.

- Степане Макаровичу,- раптом тихо проговорив Ось.- Тато сьогодні дуже погано себе почуває... Йому трудно балакать...

Ось, на диво Вадимові, звернувся до Рибацького по-українському. Стьопка ж, як і Тепа, хоч і був зроду українець і навіть називав себе «малоросом», але до всього українського відносився з такою ненавистю, з якою можна відноситись тільки до того, що сам жорстоко й несправедливо образив.

Вадим чекав, що Рибацький одповість щонебудь вроді того, що не бажає чути в своєму домі всякої «української мови». Але брат, десь, був на привілеях, або ж Стьопка не хотів в цей мент про це говорити. Він обмежився лише тим, що перекривив Ося.

- Та невже «балакати» трудно? Оце але!

(Сам він, як і Тепа - сестра, старався говорити по-руськи яко мога чистіше, не вживаючи українізмів або, як казала Тепа, «не по-одеському». Але так же, як і їй, Стьопці це, видно, трудно давалося, бо вся чиста вимова його була в тому, що замість «неужто» він говорив «няужто» і вживав слів «покацапистее»).

- Вадимові, певно, теж балакати трудно? А колись ми балакали з вами! Пам’ятаєте, Вадим... як вас? Так, Трохимович! Пам’ятаєте, як я раз вас «балакнув» на Андрієвській, коли ви прокламашки таскали? А це я був! В темноті та з переляку ви й не розібрали. Смачна була моя «балачка»? Ну, Олено Іванівно, швидше там к чортовій матері, мені нема часу тут варняґати зо всякими...

- Зараз, зараз!..

Олена Іванівна одкусила нитку й випросталась.

- Уже... Носіть на здоров’ячко.

Стьопка, не подякувавши, потягнув за ґудзик і сказав:

- Держиться... Добре...

І похляскавши рукою по плечі стару жінку, додав:

- Скажіть Василисі, щоб дала вам за це варення. Скажете, я говорив...

І повернувшись, не поспішаючи, строго вийшов з кімнати.

Мати зараз же підійшла до Вадима і з докором почала:

- Вадю, бійся ж бога...

Але він не дав їй договорити. Помалу стомлено підвівся й промовив:

- Ну, я піду... Так.

І почав терти лоба з таким виглядом, як це роблять люди, що зовсім не протверезились.

- Так... Мені треба йти,- повторив він,- да. А тільки от що, мамо... Вам тут не можна зоставаться...

Він говорив з трудом, ніби ще й сам не знаючи напевне, що треба сказати.

Мати, мабуть, уже думала про це, себто, що Вадим запропонує це, обміркувала, взяла на увагу всі «за» і «проти» і віднеслась до його слів без спочуття. Сумно й безпомічно схиливши голову на одне плече, вона сказала:

- А що ж нам, синку, робить? Куди нам подітись? Ось нас не може піддержать... На тебе надія була. А ти... Який з тебе помічник нам, коли в тебе тільки вовчий білет у кишені?.. Якби ти міг чимнебудь зароблять...

Вадим мовчав і щось думав.

- Що ж ти мовчиш, синку? Чим ти можеш зароблять для нас? Адвокатом же не можеш бути?

- Ні, мамо, але...

- І дохтуром ні?

- Ні, мамо, але...

- Тільки стішки вмієш писати?

Очі її напились сльозами.

- Учили, учили, сили всі клали, а він тільки й вивчився стішки писати та по тюрмах сидіти... Стішками, синку, нас не прогодуєш... Не зачіпай нас краще, дитино... Хоч хату маємо та харч. А як забереш нас, то з голоду всі попухнемо, а Йосипа з фабрики проженуть і свідєтєльства не дадуть. Куди він, бідний, дінеться... Не треба синку, хай ми вже віка свого доживем у приймах... Лучче б ти не роздражав їх... От він розкаже Тепі, а Тепа так інтересувалась за тобою. А їй, боже борони, синку, наперекір щось сказати. Ради всього, Вадю, убігай цього, бо вона ж тут володарка всього, вона любить, щоб над кожним власть мать. Нехай собі,- покажи їй, що ти покірний... Поклонись, сину, бог з ними... Не нам голову задирати... Скільки мені горенька з Осем було, поки вблагала не пирскати... Трохи, спасибі йому, здержує тепер себе... А то ж пропали б, як сліпі кошенята. Вигнали б! Вигнали б і послідні сорочки забрали б! Такі люди... Що вони тепер над робочими знущаються, що на фабриці виробляють, так нехай їм краще на страшнім суді це зачтеться... Де ж ти, синку, спатимеш?

Вадим стояв і дивився на вогонь в лямпі. На питання матері він, не одводячи очей з язичка, похожого на ті сонця, що малюють на обкладинках прогресивних журналів, тихо промовив:

- Денебудь, мамо... В гостинниці... Ну, я піду, стомився чогось...

Він підійшов до батька і, все так же стараючись менше дивитись на його лице, поцілував йому руку. Трохим Петрович збирався щось сказати, але так і не сказав нічого, тільки сумовито, з боязкою ніжністю, погладив сина по плечі.

Попрощавшись з матір’ю та Осем і ще раз пообіцявши завтра зраня зайти, Вадим вийшов.

Ні в коридорі, ні в сінях нікого не було. З-за одних дверей чулась криклива мова Стьопки й жіночий сміх. То мабуть Стьопка оповідав Тепі сценку у Стельмашенків.

Вадим вийшов на ґанок і помалу спустився в садок. Вогке, холодне повітря неприємним морозом пробігло по спині, примусивши притулити руки до тіла. Трусив невеличкий дощик, таємним шепотінням падаючи на сухий лист кущів і дерев. Десь з подвір’я чувся крик, протяжний, одчаяний і разом з ним сміх багатьох голосів.

Коли Вадим вийшов з садка, він побачив таку сцену. В крузі юрби, освітленої світлом великого лихтаря, що стояв тепер на столі, припавши грудьми до скрині, лежала Саламандра й злісно, жалібно й безпомічно кричала. Над нею стояв дворник і оддирав їй руки від скрині. Одідравши одну, він держав її й брався за другу. Але горбата, затихши, раптом з вереском шарпала руку, виривала її й хапалась знов за скриню. За кожним разом юрба весело сміялась і кричала щось чи дворникові, чи каліці.

Тут же зовсім близько коло скрині видно було дві постаті: покоївки Каті й Тепи. Катя держала над останньою парасоль. Тепа, видно, щось сказала дворникові. Тоді той, схопивши раптом Саламандру під пахви з такою силою шарпнув її, що аж важка скриня разом з нею трохи піднялась. Але горбата рук не випустила й тільки ще дужче, пронизувато закричала:

- Ой, рятуйте! Ой-ой-ой!!

Дворник, очевидно, розлютився й став раз за разом шарпать мале, цупко прилипле до скрині калікувате тіло.

Вадим вмить визволив руки з-під накидки, швидко підійшов до дворника і, схопивши його за плечі, сильно одкинув у бік. Той аж закачався й сів на якийсь клунок. Горбата перестала кричать і непорозуміло почала озиратись. Юрба затихла, здивовано й зразу ставши на бік заступника.

- Здорово! - бовкнув хтось ззаду.

Дворник схопився й підскочив до Вадима, наміряючись бить або лаятись, але пізнавши того чоловіка, з яким пішла в покої баришня, отетерів.

Вадим звернувся до нього:

- За що ви шарпаєте її?

- Сундук не дає, господін...- нерішуче сказав дворник, поглядаючи в бік баришні.

- Должна за квартиру двадцать рублєй. Баришня приказали взять у заставу сундук. Пока оддасть...

- Дворник! - раптом почувся стриманий, але повний погрозливого чуття голос Тепи.- Роби своє діло. Що за розмови?!

- Так от, баришня... не позволяють...

- Хто тут сміє не позволять?! Ти кого слухаєш? Хто тут хазяїн? В шию того, хто не позволяє...

- Одойдіть зцюдова! - раптом грубо одпихаючи Вадима, іншим тоном промовив дворник.- Ей ти, стерво, пусти сундук! Слиш?

Вадим нахилився до горбатої й спитав:

- Скільки ви довжні їм?

Саламандра жалько й жадно забігала очима, очевидно, розуміючи, що хоче Вадим.

- Двадцять рублів,- прошепотіла вона.

Вадим поліз у кишеню, вийняв гаманець і розкрив його. Там було дрібними рублів десять, як згадав він, і одна бумажка в двадцять п’ять рублів: це все що він мав.

- П’ять рублів маєте? - проговорив він.

- Ні... нема...- поспішно сказала горбата, тими ж жадними очима дивлячись на гроші...

Вадим вийняв двадцять п’ять рублів і, простягаючи їх Саламандрі, дуже голосно сказав:

- Нате, киньте їм у зуби, нехай заспокояться!

І глянув прямо на Тепу. Лице її видалось йому страшно блідим, а очі, немов намазані фосфором, світилися.

- Так он ви як, добро-одію? - тихо протягнула вона, криво посміхаючись.- Добре ж, коли так...

Вадим посміхнувся, одвернувся і мовчки пішов крізь юрбу, що поспішно розступалася перед ним, проводжаючи його не то спочутливими, не то насмішкуватими поглядами.

Вийшовши на вулицю, Вадим почав пригадувать, що йому тепер треба робить,- він весь час почував себе досить чудно: неначе не він ходив, говорив, а хтось інший, кому через щось треба коритись, але який дуже невиразно дає свої накази й їх чоловік мусить розгадувати.

- Ага! - пригадав він.- В готель...

І зараз же почув страшенну втому й непереможне бажання спати.

Зайшовши в перший готель, який попався йому на дорозі, він взяв кімнату, не роздягаючись ліг і заснув.

VI

В той день, як приїхав Вадим Стельмашенко, о дев’ятій годині вечора було призначено зібрання всіх членів родини Микульських. Це зібрання призначалось уже декільки разів, але кожного разу Юрій, давши обіцання, не з’являвся. А без його не можна було нічого постановити.

Анатолій Аркадієвич, найстарший з братів, ходив по квартирі Модеста й злостився,- Юрія знов не було дома! Модест також десь зник, мати сидить у себе й читає свого Толстого!

Було вже пів на дев’яту. В помешканню стояла тиша, тільки десь далеко чулись звуки музики,- то Олеся грала Зої.

Анатолій дратувався все більш та більш. Все його дратувало в цьому домі. Він покинув нагальні справі в повіті, не зазирнув навіть до себе додому, прилетів сюди й то для того, щоб ходити по цих кімнатах, де від всього так і дхне дурноватістю.

В кабінеті Модеста він зупинився перед портретом батька і з непорозумінням потиснув плечима: діяч, спаситель «Неньки-України»! Подумати тільки собі, скільки значення може мати в нашому життю випадковість. Через що старий на старість літ зробився таким завзятим «українцем», як вони люблять тепер себе називати? Через те, що якийсь дурень сказав йому, що його прадід був близькою особою до гетьмана Дорошенка! Це зовсім замакітрило голову старому і з того часу зайшло якесь божевілля у всіх Микульських.

Анатолій злісно озирнув хату. От, усі меблі пооббивали цими плахтами, рушники для якогось чорта скрізь висять. Це зветься у них «українським стилем». А через цей український стиль вони повинні зруйнуватися.

Анатолій поглянув на годинник і взяв зі столу книгу. Це була не книга, а товстий зшиток в палятурці, в якому були зібрані всі статті про Аркадія Микульського, надруковані по його смерті. Анатолій насмішкувато перевернув її й поклав назад. Подумаєш, який знаменитий чоловік був! Все життя тільки те й знав, що банкети, псарню, гульню. Промотав спадщину, а потім у знаменитості записався. Знаменитість за гроші. Так і не тільки в українофілів знаменитим можна стати. Та дворянство тільки те й знало, що гульню, собак та куповану славу!

А ні Юрія, ні Модеста усе не було та й не було. Анатолій з нудьги пройшов у дитячу хату. Там за маленьким столиком сидів Савко й читав. На дядька він озирнувся з винуватою боязкістю й подивився на свою книжку таким поглядом, немов читав щось заборонене. Анатолій поклав одну руку на голову хлопцеві, а другою взяв книгу й подивився в неї. Це була також «хохлатчина».

- Цабе? Га? - спитав Анатолій. Славко не зрозумів його насмішки, а Анатолій не мав бажання йому поясняти,- чим бідна дитина винна? - і пішов далі.

Нарешті прийшов Модест. Він оповістив, що Юрій сьогодні буде обов’язково, бо дав слово матері й Олені.

Анатолій заспокоївся. Коли ж Модест висловив надію, що Юрій згодиться на проєкт Анатолія,- є підстави так гадати,- Анатолій навіть розвеселився й почав оповідати повітові новини.

В цей час прийшов Водосвятський. Модест лишив їх удвох, а сам пішов, як сказав, до матері.

Водосвятський приходив сьогодня утретє вже. Він знав, що має бути зібрання родини і в такий момент найкраще піймати Юрка. Приходив же він у справі, яка могла допомогти братам, через те Модест вітав його дуже чемно й запросив почекати Юрія разом з Анатолієм у кабінеті. Тому це не дуже подобалось, але, будучи джентльменом, а також маючи на увазі спільний інтерес, він поводився так, що Водосвятський не мав приводу образитись. Він старався не помічати англійських фраз, які той весь час уставляв у розмову, не одповідав на них, дивився кудись повз вухо Водосвятському й невиразно посміхався. Він не мав особливого довір’я до цього вчорашнього соціяліста, який сьогодні так гаряче боронив «основу всякого культурного життя - приватну власність», як сам, ніби між іншим, сказав Микульському.

Але з другого боку Водосвятський і подобався Анатолію: це був, безперечно, чоловік сміливий.

Те, що той «медіюм-Юрій» так уперто, слабовольно ховав, Водосвятський одверто й мужньо викрив у себе. Він прилюдно заявив, що зрікається всіх своїх «пролетароманій», соціялізмів, клясових всяких дурниць і рішуче прилучається до руху «відродженців». Цей же рух був дуже цікавий Анатолію. В йому не було слезливої сантиментальности народницького табору, до якого належав Модест, не було солоденьких фраз про рівність і братерство, не було мішанин домашнього соціялізму, етнографії, археології. Тут питання ставились виразно, точно, по-европейському. Нація - це організм, де всі частини його на місці. Нема нації без голови, без її буржуазії. Для відродження організму треба насамперед відродити, утворити, розвити й укріпити його буржуазію. Тоди тільки може існувати й той самий пролетаріят, і його рух, і всякі соціялізми.

Не подобалось трохи Анатолію, що Водосвятський так багато говорив про пролетаріят, соціялізм, робітничий рух. Не тому, що він не довіряв щирості насмішок Водосвятського, а тому, що в цих насмішках звучали якісь незрозумілі й смішні для Микульського ноти. Вони виказували, що Водосвятський все ж таки щось то визнає, з чимсь рахується, бореться. На думку ж Анатолія, на Україні як і по всій Росії, ніяких соціялізмів не було, нема й не може бути. Всі ці соціялістичні, робітничі, пролетарські партії - просто проява колективної автосуггестії, на зразок різних сект. Були й от зникли.

Звичайно, що з Водосвятським Микульський не вступав у дебати, він тільки слухав того. Само собою що «відродженство», одщепившись од соціялізму, мусіло все ж таки трошки захопити з собою його запаху, який швидко видихається. Само ж по собі воно відповідало деяким намірам і цілям Анатолія. Розуміється, думать про щонебудь серйозне тепер було наївно, але вже одна поява цеї течії віщувала дещо. І з цим розумному політикові треба було рахуватися. Анатолій вважав себе, між іншим, за тонкого політика й дипломата.

Особливо ж в даному випадку з Юрієм відродженство могло стати в пригоді. Справа, в якій Водосвятський так домагався побачення з «медіюмом», торкалась якраз цього пришелепутоватого наміру Юрія віддати свою частину спадщини на партію.

Водосвятський не міг про це байдуже балакать. Він не міг допустити такого божевілля! Цілковите, неможливе божевілля! Чоловік виразно, ясно для самого себе не має ніякого відношення до соціялізму, весь своїм способом думання, симпатіями, звичками, становищем єсть типичний відродженець і не хоче, вперто, безглуздо не хоче признати цього! Уперто заплющує очі й хоч ти йому плюй межи очі,- нічого!

Водосвятський постановив, що його обов’язок,- національний і громадський обов’язок,- вияснити Юрію його самого й всіма силами утримати від цього хоробливого, штучно-роздутого наміру «покаятись» і віддати цілий маєток на дурне, нікому непотрібне діло. Вже одне те, що він, Юрій, так уперто хоче це зробити, доводить, що він почуває себе не зовсім «правовірним»,- цими грошима він хоче одкупитись від свого сумління, навмисне нагвинтити себе проти «буржуїв», порвати з ними і силою прив’язати себе до партії, з якою у нього вже нема, нема й нема ніякого зв’язку! Але це таке страшне діло, таке, власне, злочинство проти себе й проти громадянства, що кожний, хто хоч на крихту почуває себе порядним чоловіком, мусить ввійти в цю історію й не дозволити одбутися безглуздому вчинкові!!

Анатолій мовчав, весь час подтверджуюче й журливо похитуючи головою. Він розумів, що Водосвятський мав намір затягти Юрія в відродженство й на нього потягнути у «медіюма» цей самий «цілий маєток». До нього Анатолій ставився теж без особливого захоплення, але тут, принаймні, можно було далеко легше боротись; в крайньому разі від відродженців можна було одкупитись невеличкою сумою та й край.

Можна було б навіть злегка поаґітувати Юрія на відродженство. Все ж таки воно було ніби щось «ідейне», як вони говорять; яко уступка - воно якраз могло стати в пригоді. Не можна вибити одразу з-під ніг усякий ґрунт. Навіть алькоголиків одучують від п’янства помалу, зменшуючи дози алькоголю. Та й само по собі воно не було антипатичне Анатолію. Наприклад, їхня газетка «Відродження». Вона могла б заграти значну ролю в життю країни. Така газета була б якраз до речі, маючи на увазі цілі, котрі ставив собі Микульський. Ті традиції історичної України, гетьмани, булави й таке інше, про яке з таким запалом говорить Водосвятський, нічого зашкодить не могли би, навпаки, приваблювали б тільки симпатії мас. Січ запорозька, козаки, бунчуки - це так люблять гімназисти, лавочники, семинаристи, дрібненькі поміщики з козаків. Розумному, далекозорому політикові треба до всього ставитись уважно.

- А скажіть, будь ласка,- пильно вдивляючись в якийсь краєвид альбома, спитав Микульський,- де, в яких кругах має силу відродженство? В яких місцевостях?

Водосвятський перемінив ногу й нерішуче злегка розвів руками.

- Як сказати? Цей рух почався поза Україною, в Петербурзі, Москві, в Галичині... Але тепер він захоплює всі видатні центри України... В Києві він досить великий, в нашому городі трохи менше, але всі видатні сили стають на наш бік... Соціял-демократизм, на мою думку...

- Вибачте,- перебив Анатолій.- А як ставиться до нього адміністрація, уряд?

- Ну, уряд... Уряд переслідує, як взагалі все українське... З цього боку, звичайно...

- Так що ви думаєте, що цей рух вважається нелегальним? Вроді соціялістичного?

- О, ні, не думаю... Наші завдання зовсім в іншій сфері... На мою думку, урядові нема ніяких підстав відноситись до нас вороже. Звичайно, нас проголошують сепаратистами й таке інше. Це - дурниця. Ніяких сепаратизмів ми не маємо на думці, нам ходить тільки о вільний національний розвиток.

Водосвятський розумів обережність Микульського і «політикував», він не хотів лякати цього пана, який любив гратися в політику й не любив жертвувати. Само ж відродженство, правда, не було цілком сепаратистичним, але серед його членів було не мало «самостійників».

- Та-ак...- протягнув Микульський, дивлячись на годинник. Було вже пів на дев’яту.

- А скажіть ще,- сказав він з деякою нерішучістю.- Вибачте, що я вас так інтерв’юірую...

Водосвятський дуже ввічливо уклонився й промовив:

- О-о...

Він навіть зробив рукою жест, який часто бачив у секретаря одної нюйоркської брукової газетки, коли той розмовляв з важними особами.

Взагалі Водосвятський почував себе в цьому кабінеті з каміном, довгою й високою шафою, повною книжок, з товстим килимом, з великопанською обстановою - трохи ніяково, але приємно. Приємно було також коректне, джентльменське поводження Анатолія Аркадієвича. Колись між ними сталась одна неприємна сутичка. Це було років сім тому назад, якраз в самий бурхливий час революції. Водосвятський тоді ходив чистим босяком, в якійсь драній чорній косоворотці, в викривлених черевиках, з розкудовченим волоссям, в якомусь страшному капелюсі. На лиці телячий захват, в очах задиркуватість гімназиста, з папіросою в зубах, в кишенях прокламації, на вустах цілі кулемети революційних фраз. Словом, типичний «товариш».

Він чогось забіг до Микульських. Юрія десь чи не було, чи що, тільки Водосвятський сів у вітальні чекати на нього. Тоді у Микульських був «заїзд». Приходили й приїжджали невідомі люди, заповнювали кімнати, їли, кричали, спали на канапах, кріслах, на підлогах. Іноді Зінаїда Василівна мусіла доводити гостям, що вона хазяйка, бо її хотіли «виставити» з квартири, як невідому й непевну особу.

Але Водосвятського родина знала добре, так само як і Анатолій Аркадієвич, з яким навіть Водосвятський раз чи два схоплювався на ґрунті аграрного питання.

Сутичка вийшла вже після ліквідації революції, після погромів і після вигнання з дому Микульських товаришів - ще не фактичного, а проєктованого, швидше в настроях родини.

Водосвятській сидів і спокійно чекав. В цей час до Модеста прийшов Анатолій і зазирнув у вітальню. Побачивши там Водосвятського, він увійшов і строго спитав:

- Ти кого ждеш? Тебе контора прислала?

Водосвятський сидів і непорозуміло дивився вгору на виголене, сухе лице Микульського, на його ботфорти, на нагай у руці.

- Яка контора? - нарешті здивовано пробурмотів він, починаючи червоніти.

- Ти дзвінки прийшов поправлять. Чого ж ти тут розсівся? Іди до кухні.

Водосвятський бачив, що Микульський його впізнав. Він устав і, дивлячись прямо в лице панові, злісно й гордо сказав:

- Так, мене прислала контора революції поправить те, що наробило панство. Але я з льокаями не хочу балакать. Поклич мені пана Микульського!

Анатолій зблід і стиснув нагай. Але Водосвятський так на нього дивився, що він тільки мовчки підійшов до стіни й надушив ґудзик електричного дзвінка. Водосвятський, не дожидаючись прислуги, яка вивела б його, насмішкувато пирскнув і вийшов.

Тепер Анатолій Аркадієвич нічим не показував, що пам’ятає ту сцену, і взагалі поводився як з рівним. Водосвятського це хвилювало й сповнювало чуттям зворушеної вдячности.

Микульський трохи зупинився, очевидно, вагаючись, чи задавати це питання Водосвятському, чи ні. Водосвятський пильно чекав, розглядаючи лице Анатолія. І йому навіть те було приємно, що й він так само, як цей джентльмен, був голений, і що той вагається, й що серйозно з деякою ніяковістю поглядає на нього.

Нарешті і Анатолій Аркадієвич проговорив:

- Тут, бачите, річ трохи інтимна... Я не знаю... Але, думаю, що ви, яко товариш Юрія, повинні більше знати. Я, бачите, більше психолог, ніж політик...

Тут Микульський посміхнувся з таким виглядом, який говорив: «ти мене розумієш?» Водосвятський уклонився й теж посміхнувся. (І ця посмішка Анатолія Аркадієвича була приємна йому).

- Так от мені здається трохи дивною упертість Юрія... Ніяких, так сказати, достаточних підстав для неї нема... Чи не грає тут ролю яканебудь...

Микульський невиразно покачав кистю руки.

- Яканебудь більш реальна, особиста прихильність...

Водосвятський уже з самого початку зрозумів, про що хотілось знати Микульському. Він самовдоволено втягнув у себе губи і так посміхнувся, не розтулюючи їх.

- О, я розумію, Анатолію Аркадієвичу,- промовив він по-англійському.- І позвольте вам сказати комплімент: ви тонкий психолог. Це дійсно єсть. Оскільки, звичайно, я знаю. Соціялізми в більшій частині ґрунтуються на цілком звичайних підставах. Так це єсть...

Правду сказати, Анатолію Микульському, як й всій родині, було відомо дещо про цю «особисту прихильність» Юрія. Так що комплімент Водосвятського був незаслужений Анатолієм. Це знали й Водосвятський, і сам Микульський, але робили вигляд, що їм нічого про це невідомо. Анатолій навіть знав, як зветься «вона», де живе, що робить. І все ж таки він спитав:

- Це - дівчина, розуміється?

- Так, дівчина,- цілком уже серйозно промовив Водосвятський.- І треба сказати, Анатолію Аркадієвичу, мало підходяща до Юрія. Я сказав би більше та... бог з нею.

- Хм... Це цікаво... Хто вона?

- Це одна... як вам сказать? Вона сестра жінки адвоката Піддубного. Не чули? Молодой зовсім адвокат, колишній «товариш»... Зветься вона Ріна Задорожня. Служить в якійсь конторі чи переписчицею чи бухгальтеркою, не знаю. Особа досить вільного поводження, з темним минулим і темним сучасним... Але завзята соціялістка. Обожає пролетаріят і представляє його клясові інтереси. По всім правилам... Ну, та річ не в тому. А тут ще одна обставина. Ця Ріна, здається, належить до одної секти «гартованців», або по руськи «закаленных», чи що... Не чули? Хе! Досить цікаве з’явище. Цю секту, здається, утворили інтеліґенти робітникам. Невідомо, хто там, але кажуть, що це просто група садистів чи мазохистів, чи як їх там називають... Факт той, що під приводом соціялізму там катують одне одного... Правду сказать, я мало знаю про це. Здається тільки, що ця Ріна належить до цеї секти. А коли так, то може втягнути й Юрія. А Юрій і так, здається, не дуже добрі нерви має. І це може дуже зле вплинути на його здоров’я. От цього я дуже боюсь...

- О? Така історія? - здивувався Анатолій. Про «гартованців» він дійсно нічого не чув. Справа набирала небезпечного характеру. Коли замішаються патологічні нахили, тоді ще важче буде боротися.

В цей час у кабінет хутко ввійшов Модест.

- Прийшов Юрій! - сповістив він з хмурим виглядом, сідаючи в фотель і стомлено заплющуючи очі.

Анатолій оживився й почав розпитуватись. Модест одповідав якось мляво, немов мало цікавлячись Юрком. По вигляду Юрія нічого не помітно, такий як завжди, так що навіть бере сумнів, чи дійсно то його бачили серед босяків біля вокзалу... Він схопив листа, який ще вранці прийшов до нього, й зараз же замкнувся у себе в хаті, так що він, Модест, навіть не встиг йому сказати про зібрання.

Але він, мабуть, і сам знає. У кожнім разі, тепер не втече,- наказано слідкувати за ним і якщо він схоче вийти кудись, можна буде піймати. Тепер він зайнятий своїм листом: нехай читає,- не треба його дратувати.

- Ну, а я піду до нього! - рішив Водосвятський.- Листа свого він десь прочитав. Моє поважання!

Він уклонився братам, стиснув їм руки й енергійно вийшов з кабінету.

- Інтересний хлопець,- сказав Анатолій, коли зачинились двері за Водосвятським.

Модест нічого не одповів, не чуючи брата. Він тільки-що, проходячи через будуар Діни, знайшов біля столу на підлозі записку такого змісту: «Одважність це найвища чеснота. Найдорогша цінність в життю - це кохання. Нема тяжчої муки, коли кохана ся ухиляє. В моїх грудях кипить страждання, більше від танталових мук. Я чекаю о дев’ятій годині, там же». Підпису не було. Почерк записки, зразу видно, галицький з характерними «я», «є». Розуміється, це писав Сріблюк.

Модестові стало важко в ногах. Він присів на стілець і якийсь час просидів так, нічого не розуміючи. Потім для чогось поклав записку на підлогу на старе місце, але подумав і знов узяв її, сховавши в кишеню.

Тепер він сидів і, весь уже важкий, старався збагнути, коли саме Діна дістала цю записку. Дати ніякої на ній не було. Можливо, що побачення одбулось давно вже. Сьогодні він їх обох зустрів на Перехресній. Це було о третій, ні, о четвертій годині. Коли побачення сьогодні мало бути, то їм можна було умовитись без записки. Значить, побачення вже було.

Але не дивлячись на цілковиту логічність такого міркування, Модестові хотілось вивести, що записка прислана сьогодні. Діна була весь вечір улеслива, кокетлива, тулилась до нього грудьми. Це буває, коли вона почуває необхідність щось сховати від його, обманути, забить баки.

- Що з тобою. Модесте? - І Модест почув на плечі дотик руки Анатолія.

- Нічого... Так, голова щось мені... Та й Юрій цей...

- Його треба покликать! Мама буде сьогодні?

- Буде... Треба почекать. Нехай там Водосвятський... Підожди, я піду до мами, подивлюсь...

Але він пішов не до матери, а до Діни. Йому хотілось подивитись, що вона робить. Коли одягається, значить, побачання сьогодні. Балакать з нею він не збирався, це ні до чого було б; вона зараз же набрехала б цілу купу всякої нісенітниці, заплутала б і його, й себе, образилась, зробила б гістерику й винним зозтався б тільки він. При тому записка написана так, що її можна прикласти й до Олесі, і до Валі й ще до когонебудь. Вона вміла обставити себе як слід.

Модестові раптом стало до тошноти гидко й нудно. Він проходив якраз через велику холоднувату залю з меблями в парусинових чехлах. Тут було темно, тихо й вогко. Він сів на канапу й стомлено поклав голову на спинку її. Як це не раз бувало з ним останніми часами, його обхопило жорстке байдужжя. Нехай все йде як йому хочеться. Все, і ця ніби наукова праця, і семейні інтереси, і Анатолій з Юрієм, і Діна, все тільки обман, все тільки щаблі, по яких треба стрибати вся життя. Йому знов згадалась стаття про злочинців в якійсь країні. Їх примушують бігати по колесі, стрибаючи з щабля на щабель. Зупинятись не можна, бо упадуть і покалічаться. Його життя похоже на це стрибання, примусове, безупинне, нудне.

Але разом з цим байдужжям Модест почув і приємність від його,- в такому настрою він міг далеко краще управлятись з Діною. Її крики, улещування, погрози, докори, прохання на нього не ділали. Він в такі моменти був подібний до Анатолія.

В звичайні часи Модест був просто мученик, коли йому треба було щось важне рішити. Завжди виходило так, що він постановляв якраз протилежно тому, що дуже хотів. І що дужче, виразніше він хотів, то протилежніше виходила постанова. Але постановивши й виконавши, він каявся й мучився. Так було з ним уже з дитячих літ, коли йому здавалось, що він таким способом виробляв у собі сильний характер,- і колинебудь спекається ганебного прізвища «шнурочок». І от в настрою такої байдужости у Модеста крім холодної логіки, нічого не було й постанови виходили розумні, не викликаючі жалю та каяття.

«Що ж? Тим краще!» - прошепотів Модест і помалу вставши, пішов до Діни. Вона сиділа за туалетним столом і червоною сукняною щіточкою наводила блиск на свої рожеві, довгасті нігті. Глянувши на понуро звислий ніс Модеста й очі з виразом тупої уваги, вона помалу одклала щіточку й встала. Модест зразу ж помітив навіть на напудреному носі її настороженість. Модест не любив стояти поруч з Діною, йому неприємно було, що він трохи нижчий за неї,- він сів.

Діна раптом зробила злякано-стурбоване лице й нахилилась до Модеста:

- Модю! Тобі, напевне, погано! - скрикнула вона так, немов оце тільки одгадала те, що довго силкувалася зрозуміти.- Тобі дуже погано, Модю!

«От, завіса піднялася, починається гра»,- подумав Модест. «Звертаючи всю увагу на мене, вона тим уже обороняє себе,- одвертаючи її від себе».

Він з в’ялою посмішкою подивився на її випещені руки, від яких пахло чимсь солодким. На столі біля лямпи з червоним японським абажуром лежали ріжні щипчики, щіточки, пилочки, подушечки.

І йому раптом дивно й страшно стало. Виходило якесь безглуздя. Цілком чужа йому людина живе в його домі, він її одягає, годує, купує всякі речі, вона прибирається, прикрашує нігті для когось, а до нього, який дає спромогу їй так жити, має тільки один клопіт: як би найкраще обманити, збрехати, піддурити. Норма їхнього життя - це чи потайна чи одверта, але невгаваюча, тяглива війна, війна всякими способами. Чого ради, з якої речі?!

- Ти кудись збираєшся йти сьогодні? - спитав він.

- Як? - здивувалась Діна.- А зібрання ж? Юрко вже прийшов. Ні, я нікуди не піду.

«Значить, уже було побачення»,- подумав Модест.

- І не збиралась нікуди?

Діна помітно згори окинула Модеста прудким шукаючим поглядом.

- Ні на хвилину. Навпаки, я хотіла цей вечір з тобою побути. Ти завжди лишаєш мене саму, все якісь засідання, комітети, реферати. Поганий! Я так не хочу...

І вона вмить обняла його й, як дитина, сіла йому на коліна. Модест таких способів боявся більш усього. У нього не було сил одпихнути її, яка б вона не була. Коли б він був цілком певний, що це, дійсно, тільки манера. А що, як у неї це правдива ласка?

- Встань, Діно...- попрохав він.

Але Діна почала пальчиками перебирати його волосся й жартівливо щебетати:

- Бідний Модік, сердитий, стомлений, злий. Він хоче мене лаять, а я не дамся... Я йому волоссячко розгладжу, а він стане добрий.

Колінам було боляче, гостро різав кінець корсету і прямо в лице пашило неприємним запахом пудри та духів. Модест страждав, але проти волі ніяково посміхався.

- Встань, Діно, треба йти... на цю семейну раду... Я прийшов за тобою...

Діна зараз же зстрибнула, від чого злякано задзвеніли пляшечки на столику.

- Ходім, ходім!.. Слухай, Модю... Я тобі хочу сказать одну річ. Дуже цікаву, їй-богу!

У неї на лиці з’явився вираз легковажної веселости й оживлення.

- Знаєш що? «Відродження» пише про тебе велику-велику статтю. Про твої розкопи. Сьогодні мені сказав Сріблюк. Оце як ти нас зустрів. Він хоче сюрприз тобі зробити й навмисне ловив мене, щоб я йому дала деякі інформації. Такий кумедний галичанин. Сюсюкає. «Шміюшя». Ха-ха-ха! Забавний. Я йому все розказала. Він прохав, щоб я тобі нічого не казала, а я не видержала... Знаєш, Модю, мені здається, що тобі варто їх піддержати. Відродженці матимуть велику силу. Він хотів навіть з тобою поговорити про це та не знає, чи що вийде з того...

Модест знов в’яло посміхнувся: підла баба хотіла зразу кількох зайців убить. Одвести всякі підозріння, забігти наперед, підлеститись статтею й перетягнуть до відродженців. Ще не вистарчає, щоб він, Модест, замість себе оселив тут Сріблюка, а сам до нього за льокая став.

Він раптом вийняв записку і, не зводячи очей з Діни, протягнув її, й проговорив:

- Кому це записка?

Діна спокійно, здивовано взяла папірчик і стала читать.

- Не знаю...- прочитавши сказала вона, ясно й все так же здивовано посміхаючись. А в очах Модест побачив огник злої, торжествуючої насмішки. Кров йому кинулась в голову й, не пам’ятаючи себе, він скочив, схопив руками за голу жовту шию і з люттю став крутити нею так, немов бажав одірвать її яко мога швидше од тіла. Діна хрипнула й якось одразу, ніби того тільки й чекаючи, упала на землю.

Модест опам’ятувався. Він сам не розумів, як це сталось, як могло статись. І вже почував, що цим вчинком кинув себе їй під ноги.

Діна лежала з заплющеними очима. Потім тихо встала і, нічого не кажучи, поправила сукню, пом’ятий комірчик і майже шепотом проговорила.

- Ходім...

На Модеста насіло холодне й тяжке чуття одчаю. Він ждав, що вона почне кричати, лаятись, обурюватись. Тоді напів знімалась з його її влада через цей божевільний вчинок. Але вона розумніша: вона знає, що саме так треба поводитись. Тепер він нічого не зможе проти неї, принаймні на тиждень. Неждано-негадано їй упала з неба вдача.

VII

Дійсно, коли Юрій вернувся додому, перше його питання було: чи є листи. Власне, він чекав тільки одного листа, від Ріни. Але не тому він питав про нього, що дуже хотів його, а через те, що з самого ранку думав про лист, угадував його зміст, тягнувся додому. Коли б листа не було, Юрій був би в одчаю. Але лист чекав на столі, в твердому конверті з веселим виразним почерком.

Юрій хотів одкласти читання на завтра; в такому стані, в якім він був, він знав - не варто читати. Тільки це подумав, як уже почув, що сам себе зараз же спитає: «А чому завтра?» Так і сталось. Після того він помалу розпечатав листа й почав читати:

«Тебе й сьогодні не було. Консеквентно. Але чи доведеш ти до краю цю консеквентність? Ой, ні!

Я теж, знаєш, не консеквентна. Уже сьогодні я почуваю, що з моїх рук, ніг, голови виходить життя, вони мертвіють. Коли тебе нема, я це завжди почуваю. Я тоді похожа на картоплю в темному льоху, яка тягнеться білими мертвими паростами до дірки, в котру видно небо. Бачив колинебудь? Коли б мене всю оббили залізними обручами, вони б усі луснули від одного мого бажання бачити тебе.

Але коли ти приходиш, знаєш, яке у мене виникає бажання? Набить на тебе обручі й запхнуть тебе в воду, щоб ти покис і зійшовся,- занадто ти дірявий. Мені хочеться здерти з твоєї душі шкуру й потім дуть на неї з ковальського міху. Це не було б елеґантно, але здається, зробило б на тебе деяке вражіння. Ти не думаєш? Мої чуття до тебе ти, звичайно, зараз же дуже просто й легко поясниш собі: скучаю за тобою, значить тіло моє спочинуло від любощів і знову хоче їх. Маю бажання набить на тебе обручі,- значить, більш не хочу любощів. Правда?

Немає вже охоти сперечатися з тобою, думай собі як знаєш. Може, тобі треба так думати, хто знає? Тільки прошу: не говори мені про це, страшенно нудно уявляти хоч на хвилину, що у нас все засновано на «гніздечку».

Ти питав мене, що я розумію під «глупим словом - сила». Я тобі не одповіла. Вибачай. Я хочу тепер це сказать. Мені знається, що коли людина ходить на милицях, коли її підтримують зо всіх боків, коли їй жують кашку, студять і дають ковтнуть, то це не можна назвати силою. Думаю також, що коли людині стає трошки соромно від цього й вона схоче сама походить, то це також не називається силою. Навіть жертвою це не можна назвати. (Але яке це приємне слівце, м’якеньке, умиротворяюче, колисаюче, холоденьке, ну, зовсім як пожована кашка. Правда?)

Ти весь час насторожено і з понурим підозрінням слухаєш, коли я говорю про це,- ти боїшся, що я «занадто фанатична». Може й так. Але я тобі ось що скажу: ти - занадто розсудливий. А в тім, прости, я сказала це, не подумавши. Правду кажучи, я можу сказати тільки те, що вже не раз говорила: я тебе не знаю, ти ховаєш себе від мене так, немов я - якийсь моральний провокатор. Ти міг би мене все-таки хоч трошки пустити в свою «загадкову» душу. Інакше буде правда твоя: коли я не знаю твоєї душі, то що ж я люблю? Бачиш, який я даю тобі арґумент!

Ну, годі, я стомилася. Прийдеш завтра? Не забувай, що завтра збірка! Бач, знов звертаю твою увагу на мою добрість: нагадую про збірку; ти можеш, значить, не до мене прийти, а на зібрання. Але ти прийдеш раніше, ніж треба й тим не витримаєш характеру. Правда? Але не чекай, що я зустріну тебе з захватом,- час, здається, трохи припинить його. Нудно стає. Ну, до завтра. Ріна».

Юрій з усього листа зупинився тільки на слові «обручі». Дійсно, голова його була тісно, важко оббита обручами. Від цього, мабуть, в очах було почування, наче їх щось видушує з черепа нагору, а серце совалось у грудях з таким зусиллям, немов було обмотане в мокру вату, яку трудно волочити за собою. Мозок рухався мов заржавлений і, здавалось, кожна думка в йому скрипіла й гидко вищала. Він склав листа й ліг на канапу. В очах замиготіли обличчя, сині, з алкоголічними носами, брудна стойка пивної з нарізаними шматочками огірків і чорного хліба. Раптом виразно уявилось розхрістане пальто босяка «з інтеліґентним минулим», з обвислими шматками вати воно похоже було на середину сталактитової печери.

Юрій знав, що так буде вже цілу ніч, будуть миготіти обличчя; монотонно настирливо повторюватись якінебудь окремі фрази й слова. «Обручі» давитимуть череп і буде така болюча, гнітюча тоска, що сльози закипатимуть на очах.

Він устав, висунув шухляду письменного столу й подивився: морфій ще був, на два вштрикнення, по меншій мірі. Юрій якось подвійно почув, що неодмінно і вштрикне сьогодні й одночасно,- що ні за що цього не зробить, хоч усю ніч буде підходить до столу. І од цього буде зла, жорстока втіха.

В двері раптом постукало. Юрій хутко засунув шухляду, одвернувся від столу й спокійно сказав:

- Ввійдіть.

На порозі з’явилась франтувата постать Водосвятського. Він уже з порогу посміхався й говорив:

- Ну, щоб вас чорт побрав, Юрку, вас ніде піймать не можна. Знаєте, цілий місяць ловлю. Ви чого мені не одповіли на мої листи? Га? Ви!

Юрію неприємно одбивався в ухах кожний згук його голоса, немов хтось торкався паличкою барабанної перепонки. Але він з своєю витонченою чемністю мовчки повів рукою на канапу й сказав:

- Сідайте, будь ласка.

Сам він теж сів на стілець біля столу. З високим лисуватим лобом, обвислим, як у Модеста, носом, тонкими губами, в яснобілому комірчику, він так само, як і раніше, нагадував дуже коректного, ввічливого й стомленого чиновника з банку.

Після приїзду з-за кордону за цілий рік він бачився з Водосвятським разів три. Останній раз, коли Водосвятський несподівано виступив аґітатором за відродженство (про яке, правда, вже ходили чутки в партійних кругах), Юрій трохи різко побалакав з ним. Не так різко, як насмішкувато. Водосвятський, який тоді був в якомусь підвищеному настрою, одповідав йому грубо й різко. Вони розійшлись, не попрощавшись.

Тепер Водосвятський посміхався майже так само, як і в той вечір, гордовито, упевнено, але разом і якось насторожено, жадно-чекаюче, нервово.

- Ви дуже енергійний кореспондент,- сказав Юрій.- Я не одповідав для експерименту, мені хотілось дослідити, як високо стоїть у вас полемічна температура.

Водосвятський шумно засміявся. Широкі губи його розтягнулись, як завіси, і виставили рівні, але великі й жовті, немов у старого коня, зуби.

Юрій, не сміючись, пильно дивився на нього.

- Браво, Юрку, ви неухильно тримаєтесь дотепів. Це значить, що ви в доброму гуморі, як і завжди. Мені то є приємно...

Юрій з цікавістю одмітив знов, як і в той останній вечір, що Водосвятський тепер старається балакати чистою українською мовою. Колись цей самий Водосвятський говорив таким жаргоном, який рідко трапити серед дворників. Але тепер замість «Юрко́», він говорить «Юрку». Раніше він сказав би не «неухильно тримаєтесь дотепів», а якнебудь вроді «неізменно любитель остроумія».

- Хм! А відродженство, очевидно, має поступ,- ледве посміхнувся Юрій.- Принаймні в вашій мові. Правда, все щиро-українське тепер під вашим... як це сказати по-українському, покровительством?

Водосвятський одкинув трохи назад голову й напнув шию, через що вона трошки видулась і склалась в яруси. Це була його манера, коли він почував себе трохи непевно.

- По-українському це буде, пане Юрку...- похитуючи головою, але, видно, підшукуючи слово, проговорив він.- Це буде - «під вашою рукою». Звичайно!

- Ага! Дякую. Так от, пане Водосвятський, чим можу вам служити?

Водосвятський підморгнув і повторив «пане Водосвятський», тим даючи зрозуміти Юрію, що зміна «товариша» на «пана» приймається ним, як тільки спосіб пікіровки, а не щось серйозне; по суті, вони, мовляв, такі ж самі товариші, як і колись були.

І тут же, споважнівши, почав:

- От що, Юрку, знаєте, що я вам по щирості скажу: годі дурня строїти! Їй-богу! Пора до діла братися. Кидайте ви свої там пролетаріяти та гайда до серйозної, відповідальної праці. Ви чоловік розумний; не гімназист шостої кляси, «крайна пора», як кажуть галичани, взятить до реальної роботи, до поважного діла... Це не тільки мій голос, а голос всеї нашої нації. Ех, Юрку, треба ж трохи еволюціонувати! Не вік же повторювати «буки аз, буки аз»... Еволюція в тому й...

- А це по-українському? - раптом з серйозним, навіть трохи заклопотаним лицем спитав Юрій.

- Що саме?

- «Буки аз, буки аз»... Хіба так і в український граматиці?

Водосвятський трохи почервонів, але посміхнувся й сухо сказав:

- Ну, ми залишім тепер граматику. Я до вас серйозно говорю...

- Я також, пане Водосвятський...

- Та лишіть ви, Юрку, це «пане», «пане». Мене цим не злякаєте. Я вам і сам віддам вашу цяцьку «товариша»...

Водосвятський уже почав сердитись, губи йому підтягнулись, посіріли, в очах щось неприємно й злісно заблищало.

- Річ не в словах. Ми занадто добре знаємо один одного, щоб гратися формальностями. Я прийшов до вас у справі, як до людини чулої і з умінням розуміти ситуацію.

Юркові чогось згадався той момент, коли Ріна «виставила» з своєї квартири Водосвятського. У нього спочатку був цей самий вираз упевнености, насмішки й чогось бігаючого. Це тоді, коли він упевняв усіх, що вони - не соціялісти, а чисті відродженці й що вони повинні бути чесними й, признатися в цьому одверто. І як комічно змінилося лице його, коли наприкінці його гарячої промови Ріна раптом підійшла до нього й здивовано сказала:

- Слухайте, Водосвятський, там до вас депутація прийшла.

Він не зрозумів і щиро здивувався:

- Яка депутація?

- Не знаю. Говорять,- від народу, від усеї української нації... Біжіть швидше, вони нетерпеливляться.

І подала йому з-за спини його американський «казанок», як він сам по-українському називав свій круглий капелюх. І от тоді у нього так само посіріли губи й очі стали холодними, злими.

- От що, Водосвятський...- стомлено почав Юрій: - Ви хоч і бавите мене, але я не маю для цього багато часу. Скажіть мені, будь ласка, коротко, чого вам треба від мене й я вам буду дуже вдячний...

Водосвятський гостро подивився на Юрія. І знов цьому мимоволі кинувся в очі цей загнаний розлючений вираз лиця його. Він згадав, як Ріна по виході його сказала:

- Найбільш мене обурює нахабство й паскудний егоїзм цього добродія: сам зробив мерзоту, пакість, почуває її й хоче, щоб і другі зробили так. І через це навриписто, уперто лізе до всіх: «зроби й ти! зроби й ти!» Тоді його пакість вже ніби й не пакість, а трохи не подвиг, він тоді проводар, піонер нової ідеї!

- Добре, я постараюсь коротко сказати вам, чого я хочу від вас...- холодно проговорив Водосвятський.- Я насамперед хочу, щоб ви признали, що ви помиляєтесь... Чекайте, я знаю, ви зараз же почнете вишкіряти зуби. Це ви можете, не переконуйте. Я серйозно балакаю з вами: ви - не соціял-демократ! Ви відродженець, найтипічніший відродженець! Так-так! Я це буду твердити до самої смерти. Ви хочете тільки бути соціялістом, але не можете! Не можете, хоч ви тут розірвіться. Факт! Ви не можете «представлять інтереси пролетаріяту» через те, що ніколи його не знали й не можете знать! Ви ніколи й копійки не заробили на себе й хочете представляти інтереси тих, хто все життя своє бідує? Нісенітниця! Треба просто подивитись в очі правді! Будьте мужні та горді й чесні, признайтеся! Сила не в тому, щоб уміти ховати голову в пісок, а щоб нести її сміливо проти різних дурниць та страховищ!..

Юрій неуважно слухав його. Але останніми словами зацікавився.

- Як, як ви сказали? - хутко спитав він.- В чому сила?

При цьому машинально пошукав очима листа від Ріни. Водосвятський також подивився на конверт і з легким здивуванням одповів:

- В тому, щоб без страху дивитись на те, що є...

- Та-ак...- задумливо протягнув Юрій і знов не до діла спитав: - Значить мені треба віддати свої гроші на відродженство й це буде сила? Правда?

Водосвятський потиснув плечима.

- Цього ніхто не вимагає від вас: навпаки, відродженство стоїть якраз за розвиток великого національного українського капіталу. «Партія», може, цього й вимагає, тільки ми вже вийшли з стадії філантропії...

Але Юрій вже не слухав.

Він почув, що вже почався «мотор». Його ще виразно не чути, але коли покласти голову на подушку, сумніву не буде. Кров рівномірно, дзвінко, часто стука в череп. Значить, сну не буде всю ніч! До «мотора» була все ж таки надія заснути, тепер напевне вже відомо, що спати годі. Викликав це Водосвятський своїм голосом і розмовою. Юрія стиснула глуха, ниюча тоска й злість.

Він устав і дуже ввічливо, церемонно проговорив:

- Дуже вам дякую, добродію. Ви за візит берете по-російському чи по-американському? Чи може вам за кожний аґітаційний ваш сеанс платить «Відродження»?

Водосвятський зблід, потім раптом схопився й люто проговорив:

- Ви - невихований дурень, з котрим сором балакать!

Повернувшись, він швидко вийшов з хати.

Юрій мляво посміхнувся й ліг на канапу. «Обручі» перейшли вже й на плечі, які від цього здавалися надзвичайно важкими,- наче цілий день носив лантухи з мукою. «Мотор» чокав все частіше, енергічніше. Було звичайне вражіння, що ось-ось голова відділиться од тіла й покотиться кудись.

В двері знов постукали.

- Ввійдіть! - досадливо крикнув він.

Ввійшла Олеся. Входячи, вона вже дивилась на Юрія великими, трохи ніби зляканими, ніби стурбованими очима. А на губах була посмішка, яка немов старалась сховать стурбованість очей і говорила: «Я нічого не помічаю, не знаю, я зовсім не турбуюсь, я собі весела й безжурна, я охоче буду сміятися разом з тобою».

- Я тобі не перешкоджаю? - сказала сестра.- Ти працюєш?

- Ні, нічого... Сідай, будь ласка.

Юрій ждав, що вона зараз почне говорити щонебудь смішне. Ця біла голубка завжди була заклопотана тим, щоб сказать і зробить комунебудь щось розважне. Звичайно, це викликало у Юрія одвітне бажання посмішить і її. Він все ж таки не забув зовсім свого колишнього уміння бачити в явищах комічні боки. Але тепер йому було нудно від Олесиної посмішки й хотілось сказать щось таке, щоб вона зникла к чорту,- надокучило все це до смерти.

- А знаєш, яка новина у нас? - почала Олеся.- Ми мали щастя зазнайомитись з твоїм улюблеником, Стельмашенком.

Юрій мовчки позирнув на сестру. Вона, очевидно, хотіла не посмішить, а просто сказать приємне.

- Он як? Де ж він тут узявся? Це цікаво.

- Сьогодні приїхав з Сибіру. Такий комік. Я зовсім інакше уявляла його собі...

Юрію подобались вірші невідомого поета. В них було щось відповідаюче настроям самого Юрія й він його боронив від нападок Модеста й Зинаїди Василівни.

Але Юрій все ж таки бачив стурбованість в очах, не дивлячись на те, що Стельмашенко був великий комік.

- Де ти був Юру? - раптом тихо спитала Олеся.- Чи то правда, що тебе бачили на пристані серед... босяків?

- Не знаю...- посміхнувся Юрій.- Про це ти питай тих, які тобі говорили. Я не брав на себе відповідальности за те, чи вони справді бачать щонебудь, чи тільки глаголють.

- Але ти був?

- А ти що, заздриш мені? Ходім разом. Я віддам відродженцям свої «імінія», як пишеться в євангелії, і піду шукати правди у босяків. Колись же була мода на цих філософів, володарів істинної свободи й широти життя. Хочеш?

Олеся знала, що коли Юрій говорить в такому тоні, з нотками злісного сарказму, значить, йому дуже погано. Про це також свідчив хоробливий густий блиск очей і жовтосині провали під ними.

- Тобі негарно, Юру? Правда? Прости мене, що я до тебе чіпляюся. Але я, може, помогла б тобі чим-небудь? Може заграть, Юру?

Юрій, як і Зоя, любив музику, коли йому було дуже погано. Ніхто, крім Олесі, не знав цього. Взагалі, до своїх переживань, він нікого, крім неї, не підпускав, і ніхто не знав, крім Олесі, що він за кордоном лікувався в санаторіях. Але це, боялась вона, і було причиною тих незрозумілих їй вибухів злости проти неї, грубих насмішок, майже ненависти, якими особливо в останні часи він так тяжко ображав її.

На пропозицію сестри Юрій засміявся неприємним, хрьопающим, як розбитий горщик, сміхом.

- Ти, як я бачу, добросовісно занялась віддаваням себе в жертву блаженим і одержимим,- сказав він, потягаючись...- Оптом і в розницу... Тільки знаєш, я думаю, що тобі прийдеться скоро для нас грамофон купить. Зоя, я, потім Модест, істеричка Діна уже готова... Та й ти сама чого доброго пристанеш до нас... Хе! От буде кумпанійка, невеличка але... весела, музикальна!

Олеся прищурила очі й закинула злегка голову назад.

- Коли ти хочеш зробити мені боляче, то ти свого добився,- тихо й без докору сказала вона.

Юрко подивився на неї; їй дійсно, видно, було боляче. Людині було боляче. Певно, десь так помалу, з болем стискується серце і в грудях - почування суму, туги, кров приливає до голови й хочеться говорить гаряче, багато, сильно.

- Тобі сумно, правда? - з цікавістю спитав він.- Чи просто боляче? Га?

- Я не знаю, Юру, що тобі сказать на це...

- Зроби й мені боляче!.. Не можеш? Не тільки не можеш, але й не зможеш. Трудно. Слухай, Олесю, ти, здається, щось розказуєш мамі про мене? Га?

Олеся зробила здивований і протестуючий рух плечима й грудьми.

- Я? Що ти, бог з тобою?!

- Ні? А чого ж мамаша так уважно погляда на мене?

- Господи, Юру, ти дивна людина. Ти, здається, як приїхав, цілий рік з мамою не посидів ні разу. І ще... чого вона уважно погляда на тебе. Ой, який ти, Юру. А вона тебе більше всіх нас любить. Слухай, Юру, я тобі скажу щиро. Мене послали до тебе, щоб я тебе покликала на раду. Всі ждуть. Ти, мабуть, забув, що сьогодні? Так, бачиш, я хотіла тебе просить, не будь з мамою різким. Вона сьогодні почуває себе погано й буде ще гірше, як ти... Добре?

- Хм! Це значить, в перекладі на звичайну мову, що я мушу згоджуватись зо всіма їхніми постановами?

- Зовсім ні! Ти можеш згоджуватись, не згоджуватись, але так, щоб... щоб мамі не було це... Я не знаю, як тобі сказать. Ну, ти розумієш мене.

- Не розумію, але відчуваю, як говорять про це декадентські твори... Ну, добре... Ходім.

Юрій сподівався, що рада зацікавить його. Одповідь його була вже готова: ні на які плани Анатолія він не пристане. Це твердо й непохитно. Але подразнить «аґрарія» - чому ні? Анатолій і Юрко ще з дитинства були в антагонізмі. Юрко був молодший од Анатолія на десять літ, що, крім іншого, сприяло теж цій ворожості.

В кабінеті їх ждали. Коли Юрій і Олеся ввійшли, Зінаїда Василівна в цей час говорила щось Анатолієві, держачи його руку в своїх руках. Певно, упрохувала в чомунебудь. Юрій помітив, як вона значно подивилась на Анатолія, і зрозумів, що мова йшла про нього. Коло каміну сиділа Діна й Модест. Діна стомлено й блідо посміхнулась до Юрія, як хвора, хитнувши йому головою. Модест поздоровкався сухо й коротко, взявши зараз же знов у руки братки й почав довбати ними червоні грудки жару.

Анатолій зробив вигляд, що засідання одбувається як слід, без попередніх неудач, люті, біганини за Юрком. Навіть більше, привітавшись з Юрієм, він спитав, як посувається його робота, потім дубовато розказав якийсь анекдот і, нарешті, ніби згадавши про засідання, запропонував приступити до діла.

Юрко сидів под пальмою по другий бік письменого столу. Од руху, од слів Анатолія, од мовчазних поглядів матері, розумних, проникливих і любовних, Юркові знов почався жар. Руки, ноги, голова горіли і йому здавалось, що від цього листя пальм повинні скрутитись. Але він сидів з уважним, несвідомо-насмішкуватим виразом лиця й тільки часом мимохіть прикладав руку до лоба. Тоді мати зупиняла на ньому погляд і Юрко читав у ньому: «Що тобі, сину? Чом ти не скажеш нічого мені, яка тебе любить більше тих, кому ти довіряєш всю душу свою?» Юрко розмову цю не піддержував і удавав, що слухав Анатолія. Але докладно він не чув усього,- фрази плутались у голові, здавались давно відомими, нецікавими. Присутні теж видавались ніби неживі люди, а старі, засиджені мухами, порепані портрети надокучілих прадідів.

Анатолій, правда, не звертався до Юрія. Він весь час говорив то до Зінаїди Василівни, то до Модеста. Юрія він не знати, чи помічав навіть. Взагалі, його поводження ясно показувало, що ця рада зібрана зовсім не для того, щоб когось в чомусь там переконувати, а просто, щоб всією родиною обміркувати становище, яке зачіпало інтереси кожного з них.

Становище ж безперечно було скрутне. Земля була заложена. Проценти в банки з’їдали майже всю ренту. Селяни платять неакуратно. Видатки - великі. Потреби в кожної сем’ї побільшуються, наростають позики. Ще якийсь десяток літ і крах Микульських - неминучий. Треба рятуватись.

Всі мовчали після «докладу» Анатолія. Юркові раптом невідомо чого прийшов у голову мотив: «Да ісправиться молитва моя». Виразно, як у гарячці, уявилась висока, поринаюча у пітьми, стеля собору, рідкі вогники свічок і схилені голови молельників. В ногах і руках солодко застогнав смуток. Лиця в хаті в мент стали близькими, добрими, такими бідними, жалкими. Бідна мама в рукавичках, вирівняна, як в пароксизмі болю, але божественно тиха, з мудрістю страждання в кожній складці обвислої шкури лиця. Анатолій так наївно хитрить, старається, стає в пози оратора, хоче переконати всіх у тім, що й так кожному давно відомо. Олеся допитливо погляда на нього. Бідна печальниця! Вона взяла на себе функцію всіх жаліти й хоче виконать її чесно. У неї в душі єсть якась пластинка, що зараз же реагує на ті токи, які випромінюють щонебудь добре й жалісливе. Як вона дивиться, вона вже чує його дивну, незрозумілу, благодатну печаль.

В цей час Анатолій підходив до кінця свого докладу. Вивід був один: для рятунку треба пустити частину родинного капіталу в жвавіший оборот. Годі його лежати ведмедем в берлозі і смоктати власну лапу. Але яку частину? Про це треба подумать. Як саме пустити в оборот? Це теж серйозне питання. На думку Анатолія - шлях був один для капіталу, який хотів жвавішого обороту. Це - індустрія. Росіянам треба підтримувати свою індустрію.

- «Росіянам» в смислі підданців Росії,- додав Анатолій.- Сюди входять і українці.

На Юрія цей додаток зробив зворушливе вражіння. Анатолій - безумовно чистокровний буржуа, аґрарій, свідомий своїх клясових інтересів, але нема сумніву, чоловік добрий, тактовний і дуже милий.

Зінаїда Василівна ворухнулася, з колін її впала додолу хустинка до носу. Юрій схопився, випередив Анатолія, підняв і подав її матері. Подаючи, він, сам не знаючи через що, нахилився до руки й поцілував її. Зінаїда Василівна вся освітилася, а Анатолій прудко перезирнувся з Модестом.

Коли Юрій трохи сконфужено сів на своє місце, в кабінеті стало немов затишніше, вільніше. Анатолій заговорив веселіше, з бадьорістю, а Олеся підсіла ближче до Юрія й поглядала на нього вдячними, ніжними очима.

У Юрія часто, пришвидчено бився «мотор» у голові, лоб палав, але обручів вже не було й від того, мабуть, і була ця печаль, ця незрозуміла розчуленість. Думки летіли з прудкістю планет. В один мент їх проносилось стільки, що Юрій проти волі радісно дивувався, скільки образів, міркувань, спостережень промайнуло у нього, поки Анатолій вийняв папиросу й закурив її. Проглядав іноді страх крізь цю радість, страх розплати, проглядала й свідомість, що це не є щось надзвичайне, а результат двох ночей, проведених без сну в «ночлежці». Але і страх, і свідомість зараз же, як сніжинки, танули в горінні всіх нервів.

Юрію було майже перший раз за весь рік так добре з своїми. Це було цілком несподівано, ця рада уявлялась йому завжди з криком, злісною піною на губах, з тріском образ, обвинувачень, докорів, глузування. Словом з усім тим, що бувало на колишніх суперечках з братами. Нічого подібного тепер не було. Навпаки, Юрій з дивуванням ніби вперше бачив, що як не як, а це ж все його близькі, рідні люди, це люди серед яких переживав усе молоде, так хвилююче тепер при згадках. Ось це той самий Толька, який бив його, Юрка за те, що він чіплявся йти з ним на полювання. Вічно франтоватий, затягнутий «юнкер-Толь», як звали його тоді. А це «Мотька-Шнурочок». Вихлюватий, плаксивий, боязкий. А мама? Це ж та поважна худорлява жінка, яка так любовно, м’яко замотувала його в хустки, виряджаючи після різдвяних вакацій в город, в гімназію. Всіх потерло, пом’яло життя. Які лиця! Було таке вражіння, ніби їх усіх замкнули в якусь величезну скриню й довго скажено везли по вибоїнах, каміннях, рівчаках. Вони всі стукались головами, колінами, лобами один об одного, об стінки скрині, об стелю. І коли їх випустили тепер, то вони через те такі всі розтрясені, побиті, потерті. Бідна мама, бідний Модест, бідний Анатолій.

Анатолій щось путався; Юрій докладно не чув, про що саме, він тільки розумів, що це торкається його згоди на глупий, наївний, зворушливо-милий проєкт Анатолія притягнути його, Юрія, соціял-демократа, до участи в експлоатації робітників, до проєкту збудувати на прибавочній вартості рятунок бідних зруйнованих поміщиків. Проєкт Анатолія був такий. Продати частину землі, додати до виручених за неї грошей ще позичених і купити на Харківщині цукроварний завод, який саме в цей час продавався на дуже вигідних умовах.

- Да-да. Це - чудовий проєкт, Толю! - поспішно і голосно сказав він.- Я цілком признаю за ним рацію. Але ти прости мене, коли я одмовлюсь брати в йому участь. Прости, Толю. І ви, мамочка... Бажаю вам успіху, але я не можу...

- Але чому? - немов дуже здивувавшись, аж одхилився назад Анатолій.

Модест, Олеся, Зінаїда Василівна - всі зразу повернулись до Юрія. Він посміхнувся: от коли ясно, що вся рада спеціяльно для нього зібрана.

- Тому, Толю, що я соціял-демократ...- кротко проговорив він.

Анатолію, видно, стало трохи ніяково від наївної, смішної відповіді брата. А погляд Зінаїди Василівни зробився жаліючий, журний, немов вона побачила на ньому негарну, надокучливу рану, яка все ж таки не загоїлась і досі.

- Прости й ти мене, Юрку,- здержано, ласкаво промовив Анатолій.- Але я не можу прийняти цього арґументу. Я вірю, що ти хочеш блага людськості, я з цього погляду, коли хочеш, соціяліст, я вірю, що благо це прийде колись, але тепер в даний момент ми мусимо рахуватись з обставинами. Єсть закони, які кожний мусить виконувати, хто б він не був. Наше становище дуже погане, як взагалі становище російського дворянства. Не будемо цього ховати. Ти також дворянин... Але не це головне. Головне те, що ми, наша родина, хутко опинимось в справжніх злиднях. Для того, щоб стати на ноги, ми повинні напружити всю нашу енергію. Це діло нашої чести, крім усього іншого. І твоєї також. Раніше, ніж рятувати інших, зумій себе врятувати. В боротьбі за існування перемагає дужчий, найбільш пристосований, найкращий представник виду. Це - давно відомо й не треба цього забувати.

Юрій посміхався: з яким глибоким переконанням і запалом говорить ці наївності Анатолій. Це все ж таки свідчить про його щирість. Але бідний, йому трошки бракує освіти, як і всьому бідному російському дворянству.

До балачки вмішався Модест. Він з іншого боку освітлював питання. Ніхто не примушує Юрія міняти свої переконання: переконання - діло сумління кожної людини, це сфера гідна тільки поваги. Річ не в тому. Відомо, що многі європейські соціялісти мають свої власні фабрики, заводи, підприємства. Це зовсім не шкодить їм бути чесними, діяльними членами своєї партії. Навпаки, їхня більша заможність може служити на користь їхньому ділові. Крім того, для кожної течії важно мати в усіх групах громадянства своїх прихильників. На думку Модеста проєкт Анатолія не має ніякого наміру посягнути на світогляд Юрія.

Юрію було чудно-весело й смішно слухать братів. Але не так тому, що вони говорили такі наївні річі, як чогось другого, самому Юркові невідомого. Він їм не хотів одповідати, бо що можна одповісти, наприклад, семинаристу першої кляси, який з запалом розбиває науку й доводить, що Дарвін був просто «сатаніст»? Одначе не тільки в цьому була причина його смішливости. Сміятись же хотілось так, щоб аж лоскотало в грудях і горлі.

Раптом Юрію мигнуло: «чи не гістерика це в мене?» І вмить сміх зник. Замість того чулось тільки, як серце рівномірно, не звичайно, а якось розмашисто то стискувалось, то поширялось. І з кождим розмахом жар кидався в лице й пашив з очей.

Юрія обхопила злісна, пекуча тоска. От усі лізуть до нього з своїми розмовами, докоряють йому в чомусь, вважають, певне, за безчулого егоїста, а сами й сотої долі не переживають тих мук, що він. Вони розійдуться, ляжуть спати й спатимуть. У кожного з них єсть свій круг радощів і печалів, кожний може відчувати їх, реагувати, боротись. В цю хвилину він навіть матері своїй заздрив.

- Ну, я почуваю себе трохи стомленим,- різко перебив він Модеста.- Будемо кінчати. Я заявляю: ні на які індустріяльні проєкти я не йду. Навпаки: я збирався вже давно сказати, що хочу виділу моєї частини. Говорю рішуче й серйозно; розпочинайте яко мога швидше поділ, мені потрібні всі мої гроші.

Всі були вражені такою несподіваною, безпричинною зміною настрою Юрія. Анатолій як вийняв сірника, збираючись засвітити його, так і стояв з ним серед хати, непорозуміло дивлячись на брата. Модест замовк і почервонів,- він злякано шукав, що саме з його промови образило Юрія. Зінаїда Василівна допитливо поглядала в бік останнього й збиралась щось сказати.

Тільки Діна та Олеся, здавалось, не були здивовані. Діна сиділа непорушно, ніби задумавшись і маючи своє на серці, а Олеся потупила голову й уважно розглядала вишиті літери на своїй хустці.

Нарешті, Зінаїда Василівна тихо проговорила:

- Не треба сердитись, Юруню...

- Я не серджусь, мамо, я висловлюю свою думку.

- Так, сину, це дуже добре, ми її вислухаємо, але хіба не можна сказати це спокійніше? Ми ж не зла тобі бажаємо.

Юрій роздратовано стиснув плечима.

- Почекай же, Юру, що ж я тобі такого сказала? Не можна так, сину. От ти сердишся, ніби ми твої переконання хочемо насилувати. Гріх тобі це думати, дитино. Ти згадай, чи я коли вас чим насилувала? Ти не можеш мені нічого сказати. Я, слава богу, розуміла й розумію, що молоде не може так думати, як старе. І хай. Але ж, послухай мене, сину, в життю єсть не тільки буржуї і соціялісти, єсть ще діти й батьки, брати й сестри. Єсть заповідь, що з віків іде до нас. Заповідь любови до своїх. Який би син не був у матері, а однаково у неї серце болить за ним, чи буржуй він чи соціяліст, чи гарний чи поганий. Та за поганим, може, ще більше. Так само й діти до батьків. Чим краще серце у дитини, чим він гуманніший, тим він більше почуває любов і жалість до батьків. Так, сину, так. Була й я колись з передових і я воювала з своїми старенькими. І знаю, що не так то легко спокійно покинути їх у недолі. А у нас, сину, чиста недоля. Ти собі живеш, дістаєш акуратно свої гроші й не знаєш, як вони добуваються. А спитай Модю або Толю, послухай їх, подивись, скільки вони натерпляться по банках, судах, адвокатах, поки здобудуть якусь пару тисяч... Сину, сину, ти хочеш поділу. Та ти знаєш, чого ти хочеш? Ти хочеш три сем’ї пустити по світу з торбами.

- І сам при тому нічого не матимеш,- вставив Анатолій, сідаючи на своє місце й витягаючи ноги.

- І сам нічого не матимеш - підтвердила Зінаїда Василівна.- Ми тільки й держимось купою. А витягни з нас одного, всі розсиплемось.

Юрій нічого не розумів. То правда, що він мало думав, як, де бралися гроші, що видавались йому щомісяця. Він знав, що після батька лишився маєток. Той маєток постановлено було не ділити, а користуватись з його рівно всім. Так і робилось. Анатолій і Модест взяли на себе хазяйнування, маючи за те певну нагороду. Добре. Але чого ради підуть усі з торбами, коли він, Юрій, візьме свою частину?

Тут Анатолій встав і, загинаючи пальці на руках, почав йому виясняти. Підійшов і Модест. Юрій дивився то на одного, то на другого й всетаки нічого не розумів: закладні, поземельні, викупні, проценти на проценти, погашення, ліквідації,- все це бубоніло в ухах без усякого звязку й системи.

Тільки одне він ясно зрозумів: це те, що коли він, Юрій, схоче вийти з спілки, то Лип’янку прийдеться продати. Через що, в силу якої необхідности, це йому було неясно, але виходило, що Лип’янки у них не буде. І це несподівано й боляче вразило його. Лип’янки не буде. Лип’янка - не їхня, чужа. І будинок, і сад, і все, що неподільно зв’язане з його дитинством, юнацтвом, все, що таке рідне йому, як власні руки та ноги,- все це буде чужим? Це не вкладалось у мозок. Можна було все уявити: що він, Юрій, забере свої гроші, що віддасть їх на партію, що ніякої землі у нього не буде, що він голодатиме, все це уявиме, можливе, легко й навіть напевно здійсниме; але що він ніколи більше не зможе проїхать у Лип’янку, не пройде по скрипучих підлогах старенького, рідного будинку, де в кожній щілинці його заховані дитячі радощі й болі, що в липовій алеї, де стільки пережито, будуть ходити, кричати чужі байдужі люди, хазяї, що будуть читати на деревах вирізні написи, сідати на ті лави, де колись сиділа Зіна, це - неуявиме, неможливе, недопустиме!

- Єрунда! - сказав раптом Юрій.- Все це єрунда!

- Що єрунда? - здивовано спитав Модест, який уже давно говорив про щось інше.

- Лип’янку продавати нема ніякої потреби.

Анатолій стиснув плечима, хотів одповісти, але Юрій і слухати не хотів.

- Я знаю, що ти мені скажеш. Я цих ваших викладів не розумію. Я знаю одно, що ви мене лякаєте. А такому способу я не піддамся. Ви знаєте, що я люблю Лип’янку й хочете просто присилувать. Це - неблагородно...

- Але ж Юрко, що ти кажеш? Це - глупо.

- Зате чесно! Я вас не силую, не силуйте й ви мене. А, дай спокій, я знаю. Можна продати землю, а усадьби, не чіпать... Я не стою за землю...

- Але ж я тобі кажу, що без усадьби не можна. Це інша справа, коли...

- Можна! А не можна, не треба. Продать Васютине!

Це був абсурд. З Васютиного можна було продать тільки частину, як і хотіли брати. Але з умовою, що ці гроші пішли б на нове діло, яке б покривало видатки на Лип’янку, котра майже не підтримувала сама себе.

- Ну, так єсть тільки один вихід! - раптом підвівся Юрій.- Я не хочу бути причиною вашої біди, вашого краху, злиднів і тому подібного. Можете, мамо, буть спокійними. Але я не можу також брати участь в тій справі, яка проти моїх переконань. Вихід з цеї трагикомедії один: я одмовляюсь від своєї части в спадщині. От і все. Ви вільні робити все, що хочете. Кінець.

І Юрій поспішно попрямував до виходу. Але його зупинили. Піднявся крик. Анатолій почервонілий і розлютований кричав з одного боку, Модест з другого. Діна тягнула Модеста, Олеся - Анатолія, Зінаїда Василівна, безсило пустивши руки, сиділа з одчаєм в лиці.

- Нам не треба твоїх подачок! Чуєш? Не треба! - кричав Модест, одпихуючи Діну.

Анатолій же згадував ще щось про Зою, про погроми, про участь в них Юрія, про сестроубийство.

Нарешті, Юрій вирвався й вилетів з кабінету.

Прибігши до себе, він задиханий упав на стілець біля столу й довго сидів, нічого не розуміючи. Потім його погляд зупинився на листі Ріни. Він машинально взяв його й прочитав з середини:

«Мені здається, що коли людина ходить на милицях, коли її підтримують зо всіх боків, коли їй жують кашку, студять і дають ковтнуть,- то це не можна назвати силою».

Юрій люто шпурнув листа об землю.

- А йдіть ви всі собі к чортовій матері!! - з ненавистю проскрипів він зубами.

І тут же ніби комусь одмещуючи, хапливо поліз в шухляду столу, вийняв морфій, шприц і гарячково став наготовляти до вштрикнення. На хвилину йому зупинилась рука, він згадав свої слова, сказані Олесі: «Коли я візьмусь ще раз за шприц, можеш мене назвати нікуди не годною людиною».

Злорадно посміхнувшись, він хутко роздягся й з тою ж мстивою посмішкою вштрикнув собі морфій. Потім замкнув двері й ліг у ліжко. Сон зараз же накрив його м’якою, миротворною, пушистою лапою.

___________

Із записок Вадима Стельмашенка.

10 квітня.

...Сосни весело й важко махали вітами, зовсім так, як крилами чорногузи, що збираються летіти. Ліс сьогодні так хвилююче гудів, що я зупинявся на кожному кроці й слухав, затаївши дух. Небо теж було інше, добре, благодушне. Сніг був не злий, не колючий, а податливий, м’який. І моя душа була похожа на небо, на сніг і на сосни, що збиралися кудись летіти. І я таки полечу, мої сосни, прикуті до землі. Вам не можна, а мені вільно. Ще місяців три. Цікаво, що я, здається, серйозно записуюсь в поети. Я справжній коханець муз, я забрався в дичавину, сів на пні й дряпав вірші...

...Вертаючись я знов зустрів біля Белехових Наташу. Вона загрузла в снігу й мені прийшлось помогти їй. Бідна дівчина, яка вона негарна. У неї жили на шиї так випинаються з-під шкури, як шворки з-під парусини добре натягнутого шатра. Їй ніяково дивитися в лице. Головне те, що вона сама знає, що негарна, соромиться цього, почуває себе винуватою, маленькою, приниженою. Через це вона, мабуть, така прислужлива, так угодливо втікає, так побито зазирає в очі; коли вона посміхається рідкими зубами, широко розставлені очі її все ж таки плачуть і бояться як завжди.

- У, який ви весь рум’яний і свіжий! - сказала вона мені.

А сама була така жовто-бура, що я одповів їй:

- А й ви сьогодня чудесний вигляд маєте.

Вона засоромилась і здивувалась. Їй ніхто таких слів не говорив. За що вона пішла на заслання, й досі не знаю. Треба буде розпитати.

12 квітня.

Не розумію я цих людей. Як вони можуть сперечатись, коли ліс так загадково, так закликаюче шумить, гуде, співає? Говорять, говорять, сидять у задусі, в диму. Не розумію. А вони мене, здається, не розуміють - як я не цікавлюсь, наприклад, новим виборчим законом. Який же я політичний діяч?

Справді, якось це у мене все ж таки непевно виходить. Вони думають, що я мовчу через те, що мені нецікаво говорити про це. А тут зовсім не те. А що?

От це мені й хочеться, нарешті, привести до ладу у себе.

Через що я от тепер пішов од них і прийшов сюди, на пень сосни і вже забув, про що говорилось там, в хаті Белехових? Через що їх так хвилюють ці питання про ліквідаторство, легалізм і тому подібне, а в мене тут це не викликає нічого, крім бажання утекти в ліс? Не можна ж пояснити все тим, що у нас, мовляв, українців, нема цих фракційних суперечок. А виборчий закон? Торкається ж він і нас? А ліс усе гуде, сніг пахне, сосни про щось, хвилюючись, радяться, заважають думати.

Я гадаю, що винна у всьому моя «точка горіння». (Цей вираз, здається, не говорить того, що треба, але назвав,- хай так і буде).

Мені хотілось би знати: всі її мають, чи я тільки такий щасливий на неї. От вони, Белехови, Ставський, Кривошийка, вони можуть цілий день змагатись і найщиріше переживати свої змагання, можуть від них хвилюватись, щоб почувати. Вони можуть задовольнятись цими почуваннями. Говорять, наприклад, про методи пропаґанди. Для того, щоб почувати щось від цеї ідеї, їм зовсім не треба справді пропаґувати так, як вони говорять, не треба реалізувати цю думку для того, щоб мати від неї чуття. Може, це залежить від сили уяви? Може, вони можуть собі уявити, що вже пропаґують так, як говорять, і через те можуть і хвилюватись і гніватись так, наче суперечки перешкоджають їм робити діло. Я тупий на це. Моя «точка горіння» не дає мені спромоги почувати щонебудь поза нею. Без неї мої ідеї - мертві, ця я мушу признати, подобається мені таке признання, чи ні. Вчора, сприводу цього випадку з Врублевською, мені прийшло в голову таке порівнання, не зовсім естетичне, але дуже, здається, влучне: ідеї похожі на мужське начало, на зарідки, а чуття на жіноче, на яйца, що приймає їх. Коли вони з’єднуються, то тільки тоді з’являється початок життя, або моя «точка горіння». Тоді розпочинається цей таємний процес горіння, який дає дію, справжнє чуття, повноту існування. Це ж на мою думку, необхідно для того, щоб почувати себе упевнено, сильно. Я тільки тоді як слід берусь до чогонебудь, коли наступає «точка горіння». Їй-богу, мої думки подібні до цих зародків: з тої маси їх, яка завжди буває, тільки деякі досягають чогось того, до чого всі прагнуть. Прагнуть же вони чуття, з’єднавшись з яким вони родять дію. Мене раз-у-раз немов щось штовхає, коли надходить точка горіння, серце мре, і я вже не можу не робити того, про що думав. Доки ж цього з’єднання нема, найкращі ідеї не мають для мене великого значіння. Белехови й інші мені видаються з такої точки погляду людьми, які беруть шлюб не для того, щоб родити дітей, а для безплодної, безцільної гри зародків.

От і виходить, що я сам з собою взявся хвалити себе й гудити других. Але цілком щиро на цей раз, а не в суд Белеховим це кажу й не в хвалу собі, а так, як думаю. Може, по-їхньому краще, я не знаю, мені тільки треба зрозуміти самого себе. Так, принаймні, мені в цей момент здається.

І навпаки, коли в мені виникає якенебудь чуття, воно зараз же шукає чогось, без чого не може перейти в дію. Воно шукає ідею, яка мусить сплодотворити його.

Ось через що мене завжди звали то занадто розсудливим, то дуже нестриманим. Ось через що, мені здається, мене не тягне до їхніх суперечек,- я знаю, що не зможу перевести в дію ті чуття, які родяться в них. До чого я можу прикласти їх тут, у цьому лісі? Кого я буду пропаґувати: лисиць, вовків, зайців?

А що, мій любий Вадиме, коли всі твої розумні міркування тільки для того, щоб виправдати перед собою свої лінощі, нездатність до захоплення тим, що колись цікавило й хвилювало? Навіщо тут різні «точки», коли можна далеко простіше пояснити?

Брешу я собі, чи правду кажу? От що я хотів би знати? Як важко казати собі правду! Через що це? Як зловити себе? Як зловити, коли в одну хвилину в тобі часом буває стільки протирічивих правд? Яка з них справжня?

Яка? А та, яка дужча, проворніша за другі, яка подібно зародку, що випередив інших, з’єднається з жіночим началом - чуттям.

Так-так! Краще держись, Вадиме своєї «точки горіння», це все ж таки найкраще, що ти можеш мати.

Я хотів би одначе знати, чи зо всіма буває така «точка», не може бути, щоб я сам був збудований якось по-іншому, ніж усі. Мабуть, у всіх вона є, тільки не помічають її...

Наташа сьогодні спитала:

- Чому ви все мовчите? Хіба вас не цікавлять ці питання?

Сама вона говорить теж не багато. Але не через те, через що я. Вона має одмінні завдання від моїх. Їй ходить о те, щоб як найкраще повторити чиюсь думку й тим догодити тому, хто її висловив. Тепер вона горою стоїть за наших «старобрачних». Вони таки швидко дістануть дозвіл поїхати вінчатись і це сповнює Наташу побожністю до них. Вона весь час піклується ними, зазирає їм в очі, ображається за них, носить їм воду. Її зворушує їхня стійкість: шість місяців вони ждуть дозволу повінчатись! Живуть в одній хаті й «нічого собі не позволяють». Так і висловилась, сама почервонівши, іменно як новобрачна.

16 квітня.

Гей, гей, їй-богу весна йде! Справжня весна.

Вона ще не прибралася як слід, ще хмура, заклопотана, іноді сердита, як хазяйка, що по зимі поїхала в будинок, котрий пусткою стояв довгий час. Подумати тільки, скільки їй клопоту: треба насамперед вичистити небо. На ньому стільки павутиння - хмар, що чисте горе. Аж вітер стоїть цілими днями, так вона його мете. А все воно брудне, важке, тільки коли-не-коли прогляне синенька чистенка латочка!

Все тіло моє дрижить і просить роботи. Ну, що того, що схопиш сосну й потрусиш її так, що попадає липкий сніг з волохатих віт? Дурниця. Нічого також і в моїх віршах, які я дряпаю в честь володарки неба й лісів.

Ходили всі гуртом на річку. Белехови, «старобрачні», Наташа, Абрам, Кривошийка, Зося Врублевська, Агафон, я. А бестія, ця весна! Вона знає своє діло: спочатку вона поливає лід зверху водою, розмочує його, потім напускає в річку води з лісів і як важницею тоді підійма його догори. Аж крехтить бідолаха, аж стогне, а піднімається. При нас надувся коло берега, як раздратована жаба, й з таким гуком луснув, що Муся-старобрачна вся пригорнулась до Миколи-старобрачного.

(Мушу, Вадиме, зробити тут тобі серйозний наганяй: ти занадто уважно придивляєшся, як Миколина рука лягає на стан Мусі. Весна весною, але ти мусиш пам’ятати, що Весна - це відома спокусниця. Май це на увазі!)

Селяни теж вийшли подивитись. Але вони естетичний бік справи поминали. Бідні матеріялісти: вони обмірковували, як швидко зійде лід, щоб можна було ловити рибу. Я довго балакав з Федотом. Це - просто водяник, він заріс волосом аж по самі очі, як камінь мохом у воді. І сам як камінь, важкий, неповоротний і добродушний. Добродушний до того, що охоче позволяє шайтанові красти його рибу, аби тільки не багато. Казав, що за тиждень ми вже зможемо виїхати на лови. За це я йому дав закурити «турецького». Він би нічого не мав проти чарчини «гарячої», але це вже другим разом.

По дорозі додому Наташа сказала мені:

- Ви, здається, тільки з мужиками умієте балакать?

- Голубко моя? Мій дід був мужик. Чому ж би я не вмів говорити з своїми батьками?

Наташа здивувалась, потім захопилась і стала говорити, що мужики - найкраца частина нашого капіталістичного громадянства. Бідна дівчина, вона думала, що я це хотів сказати. Я підтвердив і нам обом стало приємно. Може не зовсім від того, але то не важно. Важно те, що вітер був такий бадьорий, пахучий, що небо голубіло зворушливими шматочками, що у всіх рожевіли щоки. Навіть у Наташі. Вона часто поглядала на Мусю й Миколу. Ой, Наталочко, весна й на тебе ділає? Та ба! Ніколи для тебе не буде весни.

Я вже привчив себе без ніяковости дивитись їй в лице, але коли б я помирав без женщини, то й то, здається, не зміг би обняти це моторошно-худорляве тіло з плоскими грудьми й вивареним в окропі, змореним лицем. І так само ніхто, видно, не поласиться на неї. Всі з нею так поводяться, ніби то само собою відомо, що Наташа ніякого відношення до таких річей не має. Цікаво, чи пам’ятає хтонебудь, що вона все ж таки не безпола істота? Абрам, наприклад, учора при ній почав щось таке оповідати, чого б ніколи не насмілився сказати при Зосі або при Мусі. І ніхто, ні сама Наташа не звернула на те уваги. Хоча, здається, Наташа трохи почервоніла. Інтересно, чи вона колинебудь про це думає і як думає, то що саме? Що може думати людина, у якої осліпли очі, якій недоступний цілий світ переживань?

Дістав з дому листа.

18 квітня.

Перед вечором на розметений шматочок неба вийшло сонце погулять. Враз усе запосміхалось, зажило й заблищало. На снігу заграли жовто-зелені іскри, стовбури дерев почервоніли, шибки вікон загорілись, як обхоплені пожежею.

Я вертався саме з лісу. Убоге село наше, приліплене до гори поростами дерев’яних хаток, було похоже на купу печериць. Ця купа похмуро усміхалася всім, чим могла, склом із вікон, залізом покрівлі на монопольці, шапками снігу на покрівлях.

Раптом хтось закашляв збоку. Я озирнувся: кроків на десять від дороги на пню сиділа Наташа. В трухлявому, пористому снігу вузенькими ямками чорніли сліди її ніг.

- А ви чого туди забрались? - гукнув я.

Наташа щось одповіла, але я не розчув. Продершись крізь рідкі кущі, я пішов до неї. Не доходячи ступнів за три, я вже бачив, що Наташа якась не така, як завжди. Негарні синюваті губи її загнулися на кінцях униз і від цього було вражіння, що вона з’їла щось дуже погане.

- Ви чого тут сидите з таким виразом світової скорби на лиці? Хіба не бачите, який чудовий вечір?

Я ще був переповнений дзвінким шумом соснових віт і мені хотілося кричати так, як я годину тому кричав у яру, де стояли Федотові капкани на лисиць.

Але Наташа тільки винувато, кисло подивилася на мене й скривила губу в блідосиню посмішку. Вигляд у неї був зовсім не блискучий. Під сліпучими проміннями сонця видно було зморшки на лобі, під очима, біля рота. Шкура - жовта, недужого кольору, шия - худа до того, що я почував себе винним за щось.

- Що з вами? Га? Гайда до мене чай пить.

Наташа одмовилась. Замість того вона мені сказала, що Муся й Микола дуже засмучені,- річки розпилися, затопило скрізь дороги й місяців два тепер не можна буде рушити нікуди.

- Так ви за них так страждаєте?! - скрикнув я.

- Не за них, але все ж таки подумайте, як це їй. І головне те, що дозвіл уже єсть, а їхать не можна. Так, знаєте, все на світі: одне єсть, другого нема...

Помовчавши, вона раптом якось хрипко і з жалким смішком додала:

- А в декого й нічого нема...

- Ну, знаєте! - проговорив я, немов не помітивши її тону.- Це так збоку здається, а в кожного щось своє єсть.

Але мене здивували її слова й стало ще більш ніяково, немов я непроханий вліз у чужу хату, де все зайнято своїм горем.

Я попрощався й хутко пішов додому. Але весь вечір у мене не виходить з голови Наташа. Без всяких сантиментів, мені її страшенно жалко. І тим більше, що мені можна позволити собі таку розкіш, як жаль до другого. Не теоретичний, примусовий, а той жаль, який сам виступає з душі, як золоті, пахучі краплі на корі переповненої соком сосни. Я перевірив: так жаліти можна тоді, коли сам не потребуєш жалю. Так давати може той, хто сам має надлишок.

Але до чого тут «давати»? Що я дам їй тим, що пожалію про себе її?

Вчора вона мені сказала на обіді:

- А ви все рубаєте дрова Ставському?

- Рубаю.

- Чому ж він сам цього не робить? Він зовсім не хворий. Лінується просто. Він вас експлоатує. Це дуже негарно з його боку.

Коли я їй сказав, що я це й сам знаю, вона здивувалась: так чому ж я все таки позволяю дурити себе. Мого пояснення вона не зрозуміла. Я їй сказав, що лінь - також хвороба. Мені приємно давати навіть тому, хто міг би сам узяти. Нехай йому буде приємно, що він вище за мене й може мене експлоатувати. Я хочу йому хоч цим дати приємність.

- Значить, нехай пролетаріят не борется проти своїх експлоататорів?!

Вона аж жахнулась. Але я її заспокоїв: між мною й пролетаріятом є ріжниця: тут я сам дозволяю експлоатацію, а там це виходить проти волі.

Наташа зосталась цілком задоволена. Інакше, що ж це вже виходило б! Навіть такі прості істини як те, що пролетаріятові треба боротись проти експлоатації - й їх можна брати під сумнів? Це б їй було зовсім не по силах…

Тільки що прибігав до мене Микола: він, сіромаха, загнав собі дерево в руку й не може принести води. А Муся почуває себе негарно й треба для неї, для якогось лікарства, запарити води. Мені подобається, що Микола не любить, щоб йому помагали. Все, чим він користується од других, зараз же тим чи іншим способом вертає. Це ознака самоповаги. Взагалі, він і вона поважають себе. Це видно хоча б з того героїчного бажання чесно й одверто кохатися, яке шість місяців держить їх на становищі хронічних новобрачних.

А, одначе, я так не робив би. Бо в цьому все ж таки нема справжньої самоповаги й віри у себе. Коли ти, дійсно, любиш, віриш (а без такої віри не може бути й любови), то чому ти не можеш тільки собі доручити міць і чистоту твого кохання? Власне, якраз навпаки, коли ти дійсно себе поважаєш, коли ти нелукаво сам перед собою знаєш, що любиш цю людину й берегтимеш свою любов, і творитимеш її щогодини, щомоменту, все життя своє, то хіба не ображає те, що тобі не довіряють, що тебе контролюють, що ти не можеш всею істотою віддатися своєму чуттю доти, доки хтось чогось тобі не позволить?

Тут якесь непорозуміння у старобрачних. Коли б я не боявся, що з моїх слів вийде принципіяльна суперечка, я б їм по щирості порадив не мучити себе. Коли я приніс води, Муся вийшла до мене в сіни з головою, пов’язаною мокрою хусткою. Від цього вона похожа була на манашку. І справді, у неї таке тихе, спокійне щось у лиці. Якби не трохи кирпатий ніс, була б зовсім мадонна. Хай собі гріють воду. Здається, їм не це потрібно. Але то їхня справа, кожному видніше, що йому треба.

Що до мене, то мені конче треба написати ще раз про гроші. Щось не дуже там, на волі, хапаються посилати сюди допомогу. Навіть, каналії, не одповідають. Треба лаятись.

19 - IV.

Цілком несподівано по обіді прийшла Наташа.

- А я до вас чай пить! - заявила вона задиркуватим, піднято веселим голосом.

Коли вона роздягалась, я побачив на ній нову кохточку з якимсь бантиком під шиєю. Волосся (єдине, що у неї дуже гарне) лежало на голові з такою неможливою потугою на кокетство, що я трохи не почервонів.

Вона зараз же почала оповідати про нову книжку журналу. Я ставив самовар і старався піддержувати бадьорий, навіть якийсь безшабашний тон, що взяла вона. Чому би їй, справді, хоч раз не побути безшабашною?

От погано тільки, що вона на ньому держалась, як на канаті. Весь час почувалось, що ось-ось змахне руками, скрикне й полетить униз. А до того, видно, сама дивувалася своїй одважності й нахабству. Іноді, не розчувши добре, що я сказав, вона злякано питала:

- Що ви сказали?

Очевидно, думала, що я сміявся з неї або збирався спихнути її з канату. Заспокоєна моєю одповіддю, вона знов балансувала, загонисто сміялася, чепурилась, поправляла зачіску, потім зупинялась і здивовано дивилась на мене, змішавшись і злякавшись.

Я нічого не помічав, дмухав у самовар, мив шклянки, сміявся, жартував. Наташа все сміливішала.

За чаєм вона ущіпнула шматочок хліба, зробила баньку й кинула нею в мене. Я інстинктивно ухилився, зовсім не через те, що це вона кинула, а мимоволі, не думаючи про те.

Але Наташа раптом злякалась, ніс од хвилювання їй почервонів,- вона не витримала й полетіла з свого канату. Закривши руками лице, притулилась головою до стіни й гірко заплакала.

Я - патентований дурень: замість того, щоб здивуватись, не помітити нічого, звернуть усе на те, що у мене в хаті чад од самовара і в неї, певно, заболіла голова - я почав потішати її таким тоном, з якого їй стало ясно, що я все розумів.

Не дивно, що від цього вона ще більш розридалась і, закриваючи лице, схопила свою хустку, шубку й побігла з хати.

Я зостався, як дурень.

Ходив у ліс,- не помоглося. Заходив до неї,- не пустила. Перед очима стоїть її жальке, до блиску вимите лице з цею зачіскою, з очима, в яких напружено зупинився страх, сором, благання. Вона певна, що образила мене своїм невинним, убогим кокетуванням, своїм «нахабним» бажанням того, що має всякий паразит.

За вікном гасає вітер, як буйний верховинець на дикім жеребці. В щілини хмар виставляє часом жовтого носа місяць, зазираючи на землю. На горищі щось рипить і гидко хвилюються таргани. Піти хіба в «клуб», до Белехових? Боюсь. Якщо вона там, то щоб чого не сталось з нею знов. От єрунда!

2о - IV.

Зустрів Наташу на березі,- сиділа на камені й палицею чистила болото з чобітків. Побачивши мене, підняла голову й напружено, чекаюче стала дивитись мені в лице.

Але чорта з два, тепер мене так не захопиш, я вже наготовився. Скинувши наодмаш шапку, я найбезжурніше махнув нею і крикнув:

- Добридень, Наташо! Ви помічаєте, що сьогодні вже зовсім весна? Що ви, чоботи чистите? Даремна праця, все одно налипне знов болото. Ви так, як я.

Піднявши ногу, я показав їй чобіт, на якому висіло з пуд рудоватої мокрої маси.

Наташа засміялась.

«А? Смієшся? От це я розумію».

Я підсів до неї, привітався, вийняв з кишені соснову, лапату гіллячку й подав їй.

- Прошу від мене букет з тайги. Тількищо зрізав в оранжерії. Чудесна, правда?

Наташа взяла її синіми од холоду пальцями й стала милуватись.

Гіллячка, правда, була дуже гарна, але все ж таки не до такої степені, як це здалося Наташі. Вона аж схвилювалась і так почала дякувати, що мене знов обхопив страх: чи не зробив я якої дурниці, чи не думає вона, що я глузую з неї?

Ні, здається, цього не подумала. Щоб цілковито вибити з неї навіть тінь такої думки, я сказав їй пару ловких компліментів, разів зо два галантно й серйозно подав руку при дряпанні на гору і, довівши її до хати, сердечно й цілком щиро стиснув довше, ніж треба, руку.

Зате сьогодні я міг працювати, я вивчив цілий зшиток безкрайого Туссена й Лангешейдта! А тепер спать!

21 - IV.

Белехов, між іншим, сказав, що з Наташею якась зміна. Муся підтвердила. Я вечеряв кашу й читав «Новое Время». Белехова зневажливо скривила губи й сказала, що таким жінкам, як Наташа, краще всього було б носить чоловічу одежу, а то сором за людину, коли вона зробить себе смішною. Я мимоволі поглянув по хаті,- Наташі, розуміється, не було.

22 - IV.

Мені вчора прийшла одна думка в голову. Ми революціонери, соціялісти, жертвуємо спокоєм, молодістю, всім життям за ідею справедливости, за бажання помогти ображеним і знедоленим, ми такі гуманні з людськістю, чому ми такі жорстокі з одиницями, чому ми байдужі до щастя, навіть не щастя, а невеличкої, скромної радости найближчих своїх товаришів? Невже то правда, що щастя людськости буде куплено стражданням людей? Чи то необхідно?

І знов: чому любов, пошану ми даємо тим, хто й так уже має багато,- гарним, розумним, здоровим і через те щасливим? І через що ми караємо тих, які й так покарані,- негарних, нерозумних, недужих, нещасливих?

На ці думки наводить мене Наташа. Через те, що вона негарна й нерозумна, через те, що вона й так уже покарана,- ми відносимся до неї недбало, без пошани, іноді подсміюємося, не злісно, але всетаки образливо. Якраз повинно бути навпаки: через те, що Наташа нещаслива, ми повинні б виправити нашою уважністю, любов’ю ту несправедливість, яку вчинила природа. Самій природі оповістити війну! Природі й громадянству, яке звикло посміхатись і танути перед тим, що воно назвало собі красою.

Ой-ой, Вадиме, а чи не занадто ти береш на свої плечі, хлопче, га? Ось у цю хвилину, коли ти пишеш це й уявляєш, як міг би ти кохати Наташу, що ти почуваєш? Чи обняв би ти її так, як колись обнімав хоч би Тепу, яка, як тобі було відомо, сміялася з того, що ти звав своєю «душею»?

Звичайно, так обняти трудно. Не можна зразу викинути з своєї істоти тисячами віків надбані поняття краси, справедливости і всього того, що ми звемо мораллю. Але чому б я не міг так само пожертувати собою для Наташі, як жертвую для тих Наташ, які звуться народом? Чому б я не міг, наприклад, дати їй хоч на місяць-два те, чого вона ніколи не мала й не матиме - кохання? Через три місяці я все одно вже не буду тут, невже я не можу присилувати себе цей час віддати людині, якій це зігріє хоч на момент життя? А головне, це б її підняло у власних очах! Вона повірила б у себе і вже тим одним стала б дужчою.

Ой-ой, Вадиме, а як вона побачить, помітить твою милостиню? Чи не впаде вона ще нижче? Чи витримаєш ти? Чи сховаєш свої віками, як ти кажеш, всмоктані поняття краси й справедливости? І при тому так, щоб вона ні на момент не подумала, що ти даєш їй з жалости? Тим жалість і паскудна, що вона у власних очах принижує людину. От у чому, хлопче, заковика!

А з другого боку, не треба забувати, що природа утворила кохання зовсім не для усолоди коханців. На жаль (чи на щастя, не знаю), природа не так галантна й альтруїстична, вона має собі свої завдання - дітей. Вона платить коханням, а ти їй давай за це дітей. Але діти - це ж ті самі люди. І що ж виходить? Я дам одній Наташі втіхи на два місяці, а за це утворю нову цілу Наташу. І до того, ця нова Наташа буде й моя. А я остільки ще поважаю себе, що не можу й подумати, щоб моя дитина була Наташею.

Ага, от і попався! «Наташею». Значить, Наташа і в твоїх очах - погана?

Що значить «погана»? Не погана, а нещаслива.

Ні, хлопче, не крути: це майже все одно.

А хоч би й все одно, то наплювать! Я не хочу творити нових Наташ. Коли б я міг на все життя зостатися з Наташею, коли б міг своїх дітей родити так, як я вважаю найкраще, тоді інша річ. Але я не можу зостатися з Наташею!

Чому?

Тому, що моє життя потрібне іншим...

Брешеш. Ти можеш так само, будучи з Наташею, друкувати прокламації, бути аґітатором, працювати на фабриках. Ти просто - блягер, такий же, як і всі. Ти вибираєш такі жертви, які тобі приємні, які перш усього тобі дають втіху. А я знаю, ти хотів би кохати жінку гарну, розумну, сильну духом і тілом, та тільки з такою хочеш родити дітей, це - твоя затаєна мрія. Але чому так? Тому, що тобі це приємно. Тому ти й «порядний» такий з жінками (як ти себе втайні звеш), тому ти не маєш «байстрят», що з раюванням думаєш про той час, коли з радістю й побожністю родитимеш з вибранницею дітей. Ні, серце, це не порядність, а такий же егоїзм, як і той, коли людина йде на нечесну службу за-для вигідних умов її.

Я заплутався - й нічого вже не розумію. Одне я бачу, що з собою далеко трудніше погодитись, ніж з ким іншим.

Але чого я хочу, зрештою? Робити те, що мені неприємно? Та це ж цілком природно, що всяка жива істота для піддержки свого існування мусить вишукувати корисне й приємне для себе. Коли б було навпаки, коли б її тягнуло до шкідливого й неприємного, то всі б індивіди помирали й зникла б та сама людськість, для якої ніби весь цей шум учиняється.

Ага, тепер «природньо», а п’ять хвилин назад проголошував війну цій самій природі й виправлять її брався?

А, к чорту!

24 - IV.

От зачепив собі мороку, їй-богу! Ношуся, як кішка з кошенями, із своєю вигадкою й одчепитись уже не можу від неї. Маєш собі! Їздив з Федотом у ліс і нічим йому не поміг, і розсердив чоловіка.

А Наташа, як навмисне, все попадається на очі. То, здається, ніколи її не зустрічав, а тепер тільки її й бачу. Вчора завели ніби принципіяльну розмову про кохання. (З цього завжди починається!) Вона цілком погоджується зі мною, себто, що іноді люди можуть кохатися, як то зветься, тільки тілом.

Що в цьому нема нічого поганого, аби не було від того таких наслідків, як діти, наприклад, або щоб одна сторона не була обманута й не думала, що тут дійсна любов, на все життя й так далі.

І при цьому вона так несміло, так жадно поглядала на мене, що мені здається, вона також думає над тим, що й я. Але яке це свинство, що вона так боїться, що вона так принижена, що вона готова хоч крихту підхопить, аби їй кинули її. Як вона ловила кожну фразу мою й зараз же гаряче й переконано повторяла її своїми словами. Про дітей же сказала, що це, дійсно, гріх родити їх, коли не маєш спромоги зробити їх сильними людьми. І додала, що Врублевська, наприклад, зробила собі викидиш, бо не може ж вона з дитиною тікати, чоловік її також не має нічого проти.

Мені здається, що про Врублевську вона сказала для того, щоб дати мені зрозуміти, що в крайньому разі, як інші засоби не поможуть, Врублевська, як акушерка, зробить їй, Наташі, викидиш.

Але разом з тим, як все таки це все ділає на Наташу. У неї з’явилася живість, веселість, іноді вона так гарно сміється. А хіба це мало?

Чи мало чи багато, але як мені прийдеться, коли треба буде обнімати, цілувати, приставляти пристрасть, коли прокляті «поняття краси» аж морозом сиплють по спині? Боюсь, що природа таки здорово розсердиться й хоч-не-хоч, а упреться і про дітей боятись не треба буде.

Але що тоді буде з Наталкою? Вона ж зрозуміє це.

Ну, зачепив мороку!

Прийшли Абрам і Ставський. В іюлі, кажуть, тікати незручно. Треба в іюні. Тим краще. Ставський все теоретизує.

26 - IV.

От звершилось. Цілком несподівано. Якраз у той день, коли я постановив залишити всю цю історію й дати і собі спокій, і Наташі. Так зо мною раз-у-раз буває.

Бог з нею, я не хочу багато про це думать, але це все таки далеко тяжче, ніж я думаю. Крім всього, у неї ще негарно пахне з рота. Але я, здається, нічим її не образив?

А все ж таки її лице світилось так, як ніколи, мабуть, не світилось. А все ж таки вона переживає тепер те, чого ніколи не переживала! Ось вона лежить у цей момент в своїй убогій хатинці й гарячими, іншими, ніж щодня, очима дивиться у тьму. Таргани сухо потріскують лапками, але це вже не так тоскно слухать, як раніше. Добре, що я їй сказав «ти» й назвав «голубкою». Може, вона повторяє тепер ці слова і їй не так образливо думать, що ніхто на називав її так? Вона знає, що це на два місяці, нехай навіть догадується, що з мого боку є трохи притворства, що єсть більше жалости, ніж чого іншого, а все ж таки факт - фактом, її цілували, звали голубкою, милували.

Але, яка ця природа: навіть в факті такого насильства над собою є щось приємне. Здається, чим більше буде мені гидко, чим більше я буду скручувати себе, тим приємніше буде мені. Цікаво.

2 мая.

Вчора вся наша компанія справляла майовку.

Я так і знав, що Наташа дасть усім зрозуміти, які між нею й мною відносини.

Я розумію, ще це їй треба, це її піднімає, це її робить рівною зо всіма.

Але тут же й виявилась моя гидота. Хіба ж я цього не передбачав, що вона буде мене виділяти з усіх, що дивитиметься на мене ніжними очима, що братиме, коли треба й не треба, за руку? Хіба я на все це йшов для Ставського, Белехових, Врублевської, хіба я не знав, що вони здивовано, насмішкувато, строго й підозріло дивитимуться на мене? А тим часом я страждав від того, що вони знають про мої відносини з Наташею. Мені сором було, що Ставський сміється з мене, що шепоче на вухо Врублевській дотепи про мене й Наташу. Хіба ж я сам перед собою, дійсно, видаюся смішним? Хіба їм було б справді, смішно, коли б вони знали все? Напевне, ні. Значить, з чого ж мені страждати? Аби я сам не загубив поваги до себе. Це мусить бути єдиним критерієм мого поводження с Наташею, бо вони судити не можуть. Одначе, минаючи всякі філософування, це трошки тяжче, ніж гадалось.

Взагалі, це мені дещо коштує.

О! Я вже починаю торгуватися. Жаль, що нема у кого потребувати за свої благодіяння.

А то б просто в царство небесне попрохався. До чого душа сучасної людини просякла цими карами й нагородами! Нічого, більш-менш людського не можна зробити, щоб дух цеї підлої моралі не шепнув тоді: «молодчина, ти заслужуєш нагороди».

З цього часу годі, Вадиме! Щоб ти себе тримав у руках. З завтрашнього дня за книжки, за весла, за сіті, Федот уже двічі на річку кликав. Кінець - філософіям!

10 мая.

Наташа цвіте, хоч її душу розривають два бажання. З одного боку їй хочеться, щоб усі бачили, як я кохаю її, як милую. Вона б, якби могла, прилюдно, на очах всіх обнімалась би, кричала словами кохання, пристрасти. А з другого боку їй хочеться таємности, побачень крадькома, темних ночей, цілковитої тайни, яка робить поцілунки такими привабними, солодкими, гріховними.

Я нічого не маю ні проти того, ні проти другого. Прошу дуже: прилюдности?

Маєш прилюдність: за обідом, в «клубі», на проходах я завжди біля неї, шепочу їй на вухо дурниці, прислужую, словом, трохи не обнімаю.

Таємности? Можна й це. Я прокрадаюсь у ліс, чекаю за кущами (хоча нам дуже легко стрічатись у мене чи в неї), броджу з нею по лісі, до ранку слухаю солов’їв.

Але не тільки солов’їв я слухаю! Я чую крім того, як потрохи прокидається в Наташі самоповага. Це родить в ній свої слова й думки. Вона вже не все моє повторяє.

Вчора Агафон знов натякав мені на Наташу. Нарешті, одверто почав підсміюватись і питати, як я міг спокуситись на таку суху «тараню». Я теж сміявся й говорив, що вона мені подобається. А з цим уже нічого не зробиш, такий смак.

- То правда. Ну, взагалі чудакуватий хлопець,- рішив він.

Я з цим погодився.

І мені радісно, що я вже весело можу слухати насмішки й не думати про те, що на мене допитливо і з жалем дивляться, коли я сиджу з Наташею. Так буває, коли вилічиш хворий зуб. Чи тепле, чи холодне їси, чи гірке, чи солодке,- болю нема. Навмисне пробуєш всякими способами, які раніше корчили всього,- ні крихотки болю! Чудесно!

Очевидно, не всяка ідея ні до чого нездатна. Я думаю, що це в великій мірі залежить від того, як з нею поводитись. Треба тільки, щоб ідея не лежала в однім мозку, а просочувалась у ті місця, де лежать тисячолітніми залежами незримі володарі нашого думання й поводження, приписи нашої ветхої моралі. Просочившись, вона їх нищить і тоді перестає бути боляче, соромно, перестаєш робити так, як раніше, робиш так, як згідно з цею ідеєю, що зайняла місце старих владик.

Бо інакше, як же пояснити те, що я, дійсно, тепер не почуваю себе залежним від суду Белехових і іже у ними? Вони судять так, як можуть судити на підставі того, що мають. Так часто буває, ми мучимось неприхильним судом своїх суддів, хоч і знаємо, що судять вони не вірно. Та навіть, коли б Белехови і знали все, вони б судили інакше, ніж я. Так мені здається з тих шматочків розмов, які я чув.

І нехай собі.

20 мая.

Я дуже радий, що Наташа приймає розлуку без особливих драм. Вона на осінь теж уже буде далеко звідси.

Ми рушаємо через три тижні. Земля уже навіть в ярах починає висихати.

Але якась чудна була сьогодні Наташа. І господи, яка негарна! Так трудно було - весело посміхатись, коли вона повисла мені на шиї й дихала в лице негарним своїм запахом. Щось ніби сказати хотіла. Я знаю, просити, щоб не покидав її. Але молодчина: здержала себе. Це теж великий крок вперед.

Вже нічого не роблю. Видав Миколі всі книжки. Цей хлопець мені дуже подобається. З того часу, як вони повінчались, він, очевидно, почуває себе тут, в глухій тайзі, як в рідній оселі. До Мусі він ставиться, як до королеви.

Навіть щоденника свого вести не хочеться. Цілі дні лежу в лісі або сиджу с Наташею. Вона, виявляється, вміє співати. Знає багато українських пісень, слова яких так комічно вимовляє, що не можна слухати. Вона каже, що тільки тепер вона розуміє, що значить жити. Вона, очевидно, все більш і більш кріпшає. Коли треба нагороди, то я її маю.

2 іюня.

Наташа заявила мені, що вона вагітна. При цьому так чудно дивилась на мене, що я не повірив.

- Це правда? - мусів я спитати.

- Правда.

- Як же це так?!

- Що саме?

- Ти ж... Ми ж умовились, що ми не матимемо дітей.

- Хіба це від нас залежить?

Вона здавалась такою прибитою цим, що я почав потішати її. Ми ж могли ще зробити викидиш. Це - страшно, це - неприємно, але як же інакше?...

Вона згоджувалась і обіцяла почати робить заходи для цього.

Сьогодні вона мені сказала, що Врублевська рішуче одмовляється помогти їй, що там вийшов цілий скандал, коли довідались, що вона хоче робити аборт, це, мовляв, неморально, підло, жорстко, протиприродньо.

- Що ж буде? Що ж буде? - з одчаєм повторяла вона і знов подивлялась на мене чудними очима.

Я їй нічого не сказав і одіслав додому. Над цим треба подумати... Я піду до Врублевської...

3 іюня.

Так, тепер мені ясно, що не Врублевська не хоче, а сама Наташа. Врублевська переконана, що я звів Наташу з розуму, що я її трохи не зґвалтував. Всім відомо, що я присягався Наташі кохати її вічно, що я молив-благав, що я її улещував гарними словами вільного кохання, рідности душ і т. п.

От тепер я розумію, чого Микола й Муся останніми часами так дивно поводились зі мною, з такою холодністю й погордою. От що значить натяки Абрама й та розмова Ставського, в якій він так грубо говорив до мене. Їм уже тоді було відомо, що я вимагав від Наташі викидишу. А ми ж ще й не балакали про це! Вона забігла вперед.

Але чого ж іншого я міг сподіватись від Наташі? Щоб вона сказала, що я її зовсім не кохав, що я вважаю її за таку, з якою не хочу мати дітей, що я якусь філантропію розводив з нею? Хіба їй можна це сказати, не підрізавши собі цим тих крил, які почали відростати? І хіба я можу це сказати?

Але сказати, що вона не хоче мати дітей, Наташа могла б. Так, це вона могла й повинна би. Але цього, очевидно, вона не хоче. Чого ж вона хоче?

Одначе я почуваю себе чогось стомленим. Я занадто багато, здається, ходив по лісі. Ляжу спати...

Не спиться. Я знаю, чого хочеться Наташі. Вона хоче більше того, ніж я їй хотів дати. І хоче взяти силою, примусом. Примусом!

Тихше, Вадиме, тихше. Не можна так пускати свою кров, щоб вона піною сказу заливала мозок. Ти знов...

Ні, я не можу спокійно про це думати. Вона знає, що я думаю про рождіння дітей і цим хоче прикувати мене до себе. О, ловко попався!

Ну, та навряд чи вигорить, голубко, ця справа у тебе. Ти так підросла, що хочеш боротись? Гайда.

4 іюня.

В колонії - життя й рух. Всі заклопотані, обурені, всіх опанував благородний гнів на мерзотного спокусника. Я їх розумію. Будь на місці Наташі гарна, енергійна дівчина, яка сама собі прокладає шлях життя, яка сама за себе може вступитися,- мій вчинок був би ще зрозумілий: закохався, кохав, розлюбив. Але тут... Закохатись в цю негарну, бідну, обижену дівчину - неможливо. Просто скористувався її несмілістю, безпорадністю, обдурив і тепер тікає.

Але це не важно. Вони праві й Наташа права, може і я правий. Важно те, що Наташа мене уникає. Вона хоче, щоб я пішов до неї. Може, їй досить, коли я дам їй свою гордість у викуп за свободу? Добре...

... Вона не сподівалась мого приходу. Змішалась, забігала, але зараз же опанувала себе й наготовилась. Вона, очевидно, ждала від мене докорів і вимог пояснення незрозумілих чуток. Але я тільки спитав:

- Як же буде, Наташо?

Тоді вона почала з обуренням говорити про міщанство Врублевської, про її жорстокий пуританізм, про кумедне відношення товаришів, які чогось лізуть утішати її, боронити від мене, які мішаються не в своє діло.

- Але як же все таки буде, Наташо?

- Господи! А я знаю? Я нічого сама не можу зробити. Що я тут можу?

- Але ж Врублевська каже, що коли ти серйозно хочеш, то вона візьметься...

- Неправда! Вона сама мені сказала: «Як ви можете позволити йому (тобі, значить) так знущатись над собою? Він повинен був знати, до чого він вас доведе. Я, каже, з принципу не зроблю цього, я, каже, взагалі проти таких абортів». Так вона мені казала. Фу, як це негарно, погано брехать так! Я їй цього ніколи не прощу.

Я довго сидів, а Наташа все говорила. Вона ні слова не сказала про те, щоб я не їхав, а лишався з нею. Вона тільки декільки разів плакала й голосно міркувала, що їй тепер треба робить, як устроїтись, щоб дитині було добре. Так наче вона не знає, що я нікуди вже не поїду й що не тільки їй, а й мені є клопіт про нашу дитину.

Але я їй нічого не сказав і пішов у ліс. Сиджу над яром. Тудою ми через тиждень прямували б в Росію...

7 - IV.

Це цікаво: ніколи ще в колонії не було такого оживлення, як тепер, навіть тоді, коли Мішутін побив Крамського. І цікаво, що ця подія зачіпає й таких, які, здається, не здатні були ні до якого почування. Кожний вважає своїм святим правом, навіть обов’язком судити мене.

В цьому нічого особливого нема. Але особливе є в тому, за що й як судять.

Перш усього - моя вина не підлягає ніякому сумніву. Я - винний. Чи я кохав, чи не кохав, чи щось обіцяв, чи не обіцяв,- я винний все одно: на цьому всі, майже одноголосно, згодились. Винного треба покарати.

Покарати ж мене треба так: я мушу повінчатися з Наташею. Коли я цього не зроблю, мені проголошується бойкот. При чому найпалкіші беруться оповістити про бойкот усі революційні кола в Росії та за кордоном. Не робити цього партійною справою, але приватно виключити мене з кругу життя революціонерів.

В склад мого «злочинства» входить нарушення кількох заповідів старого завіту.

Перша: не прелюби сотвори.

Друга: не убий.

Третя: не обмани й т. д.

Важно одмітити те, що найбільш порядні, хороші люди - найбільш суворі й непохитні в бажанню покарати.

Звичайно, не всі говорять це просто й одверто. Деякі заміняють слово «покарати» словами «возстановити справедливість», деякі вживають «охоронити себе від таких вчинків»; декому щиро здається, що вони допомагають мені подлість замінити «благородним вчинком».

Єдиного тільки нема ні в кого: бажання улаштувати справу так, щоб, дійсно, помогти нам.

Я щодня ходжу по тайзі й думаю над цим. І що більше я думаю, то чужішими стають мені ці люди. Я не брешу собі, ні. Не тому чужі, що вороже ставляться до мене, а тому... Сам не знаю чому, не можу схопити. Тільки мені так тоскно, що хочеться вити, як псові, що одбився од своїх.

8 - VI.

Я одмовився вінчатись. Одмовився прилюдно, у Белехових. З Наташею сталася істерика. Я погарячився й наговорив усім багато неприємного. Трохи не вчинилась бійка. Микола назвав мене «подлєцом». Об’явлено бойкот.

Через годину заходив Агафон. Він один, здається, проти бойкоту. Питав мене, чи я готовий рушити в дорогу. (Цікаво, що тікати мені дозволяють). Я сказав, що зостаюся тут. Віддав йому пашпорт, хай дасть кому іншому. Він був здивований.

- Значить, ви вінчаєтесь?

- Ні.

Я дуже стомлений. Все тіло, як побите. В голові тупа вага. Не можу писать.

12 - VI.

Зустрів Ставського. Пройшов повз мене й немов не бачив. Вчора Врублевська звернула вбік. Невже вони гадають, що я можу зачепити їх. Сьогодні хлопчина приніс мені книжки, які я подарував Миколі. Тим краще.

2 іюля.

Ішов лісом в тому місці, де часто ходив з Наташею. На поваленій сосні сиділа якась жіноча фігура, схилившись в позі безсилої туги. Це була Наташа. Слава богу, я тепер увільнений від тяжчого: я можу її не жаліти.

Вона, мабуть, давно вже помітила мене, бо помалу встала й пішла мені на зустріч. Здається, вона хотіла заговорити.

Я мовчки повернув убік і пішов, не озираючись.

15 - VII.

Я з ранку до вечора блукаю по лісі, як ранений вовк. Я не знаю, де моя рана, але мені так тяжко, що я лягаю лицем до землі й тихо вию. Від цього мені легше. Мені хочется дряпати до живого м’яса собі груди, гризти власні руки. Коли я встаю з землі, я чую сам, що очі у мене горять фосфоричним, тусклим світлом звірячої тоски.

Я кличу свій розум на поміч. Але який може бути розум тут у цій пустелі, де виють і гризуть свої лапи тільки звірі? Розуму тут нема чого робить, бо мука моя не має з ним нічого спільного. Він тільки роз’ятрує рану, поширює її.

Я не розумію, чого ж мені так безумовно тяжко? Хіба я так тісно жив з цими людьми? І до цього часу я був самотою. Так само, як і тепер, дні свої я проводив у лісі, на річці, без них. Але чого ж я почуваю себе таким самотним, таким знесиленим, таким безпорадним, як сліпе щеня, закинуте від матері?

Через що я так хвилююсь, коли бачу когонебудь з них? Я весь замираю й холодію з ніг до голови. Вони часто проходять повз мою хату. Я чую їхній сміх, гомін, чую окремі слова й мене обхоплює таке хвилювання, що я мушу сідати, щоб не впасти. А коли стихнуть їхні голоси, я лягаю на постіль і довго лежу, слухаючи, як ноги й руки щемлять ниючою тугою. Згадую окремі слова, які мені пощастило почути, й вони мене хвилюють, як слова коханої. Я люблю їхнє ліквідаторство, їхню любов до сектанства, все, що хоч, аби це було «їхнє». Я, як слідопит з романів Фенімора Купера, блукаю по тих місцях, де вони бувають, і часом знаходжу газети, забуті ними. Ці газети я не можу читати без болю. Правда, зустрічаючись з «ними», я роблю скляні очі й проходжу з таким виглядом, немов у мене на дорозі нікого нема. Але що з того. Їх я, може, й обману цим. Та хіба мені це потрібно? А з собою як же мені бути?

Іменно, я - сліпе щеня. З глибини віків я несу в собі темну, владну силу, яка пхає мою сліпу морду дб грудей матері. А коли одривають її, я скавучу й вию. Це єсть те, з чим природа не дала засобів боротись, їй це не потрібно. Їй! Але мені? Хіба ж я можу жити з цею страшною тоскою, якої я навіть не розумію, яка живе собі в мені цілком незалежно від мене, яка підлягає чомусь, чого я ніколи не бачив на поверхні своєї свідомости?

Чи знали ті, що проголошували бойкот, що вони чинили?

Тихше, Вадиме, не треба так хвилюватись. Краще подумать, що робити.

Я можу піти до них і сказать: слухайте, товариші, справа була, в дійсності, так і так. Я скажу їм все щиро, правдиво, як було. Добре. Але що буде потім? Допустимо, що вони повірять мені (хоч цього не буде!). Тоді вони стануть на мій бік і Наташа впаде ще нижче. І вийде те, що я - слабший за Наташу, бо її стражданням купую собі спокій. Чи буду ж я спокійний? Чи зможу я дивитись байдуже на ту принижену посмішку, зацькований погляд, яким вона дивитиметься на всіх, коли зрозуміє, через що з мене знято їхню кару?

А може піти до них і сказати так: Товариші, я обманув Наташу. Але посудіть сами, що буде, коли ви допустите, щоб родилася дитина. Я, дійсно, чоловік підлий, але уявіть собі, що ви в’яжете до купи людей, для яких цей зв’язок буде одним стражданням. Хіба це потрібно вам? Карайте мене, але навіщо ще дві істоти мучить?

Або, може, просто піти й так сказать: товариші, я корюся вашому судові. Я - подлєц; повінчайте мене й зніміть цим з мене мою подлість. Я згоджуюсь, що тільки так громадянство може зберегти себе від неморальности її членів. Вірую й признаю, що кара - найкращий засіб виправити злочинця й возстановити справедливість. Каюсь і обіцяю більше так не робити.

Уявляю, яким миром, яким гордим, спокійним чуттям задоволености сповняться їх серця! Вони поведуться зі мною благородно, вони не викажуть торжества своєї перемоги, вони окружать мене увагою й ласкою. «Істинно говорю вам, один розкаяний грішник дорожче на небі за десять праведників».

А ти, Вадиме, стоятимеш і кротко прийматимеш їхню жалість. Правда?

І все ж таки що мені робити?

А можу ще тікати в Росію. Так. Але куди я не явлюсь, скрізь зо мною буде свідомість: «тут, мабуть, уже попереджені, тут уже мене вигнано, тут уже тебе, Вадиме, бережуться».

Невже у мене вистарчить підлоти йти в такі місця?

І коли б вистарчило, то хіба я піду звідси? Хіба у мене нема ще одного подарунку матері-природи, про який я не знав?

Вчора я лежав уночі на ліжку. Я уявив собі той час, коли родитиме Наташа. Все було добре. Мій розум функціонував цілком добросовісно. Він мені говорив, що кидати Наташу не можна, що дитина - моя, а дітей своїх треба виховать і берегти. В той же час почувалось, що добродій розум, коли треба, може мені привести й інші, зовсім протилежні аргументи, такі ж справедливі й переконуючі. Коли треба буде, ці аргументи заб’ють попередні і я собі покину Наташу й дитину. Все було зовсім добре, як завжди буває.

Але раптом мені уявилося маленьке, червоненьке личко з безпомічними, безцвітними оченятками, здивована істотка, яка кричить через те, що їй треба кричать. І тут щось в мені клацнуло, як ключ у замку, розпахнулись кудись двері і всього мене залило такою теплою, такою дивною, невідомою силою, що я аж захлинувся. Я нічого не думав, добродій розум десь присів,- ноги мої налилися солодкою слабістю й груди переповнились такою ніжністю, що я сам себе мусів піймати на глупій, розчуленій, блаженній посмішці.

Це є також «дар природи», дякую красно. Коли я його урозумів, мені стало ясно, що нікуди вже звідси я не поїду, що воля моя, життя моє в руках Наташі.

Що ж робити? Скоритися? Покірливо схилити голову перед дарунками природи, побожно зігнути коліна і йти до Наташі?

Чи одшпурнуть од себе к чортовій матері всі «дарунки», всю темну спадщину дідів моїх і бути вільним?

Ех, дай спокій, Вадиме, з гарними словами! Насамперед справся хоч з тим болем, що ось у цю хвилину криє все круг тебе сизим, душним туманом. Ну, розуме, будівничий прекрасних систем, струнких непереможних фортець, збудуй мені хоч маленьку халупку, в якій би я міг сховатися й тихо вити. Ти - мудрий і гордий, джерело втіх, самоціль, краса людської творчости, ти - світ і факел й бог знає ще що,- оджени од мене темні сили сивої, давно померлої старовини, дай мені твоєї гордости й ясности.

Ех ти, цуценя нещасне! Сидиш, дрібненько дрижиш, підобгавши тонесенький хвіст та боязко скавучиш!

19 - VII.

Був у Наташі. Був і так мені й треба.

Вона, певно, ждала мене щодня, будучи переконана, що я обов’язково прийду. І коли прийду, то це значитиме, що я скорився. Бідна людина: вона ще не знає сладости великодушшя, її задовольняє примітивна втіха дикуна, який танцює над ямою, в яку попав його ворог.

В очах, в посмішці, в швидкій веселій ході, в недбалих словах у неї танцював оцей дикун.

- Чого тебе так давно не видно? Ти все блукаєш по лісі й поспівуєш свої хохлацькі пісні? Як тобі не надокучить. Я з хати й вийти не можу, комари й мошки просто їдять мене.

Дійсно, все лице її було засіяне червоними прищами від комарних укусів. Це не надавало йому привабности. Але Наташа вже не потребувала вабити лицем, вона мала щось дужче.

- Ну, як же тобі живеться? Я чула, що ти сам собі тепер печеш і вариш? Уявляю. Хочеш, чаю зроблю? Я почуваю себе трохи погано,- душно й комари вночі спать не дають. А в тебе теж вигляд не дуже здоровий. І тобі комари не дають спати?

- Слухай, Наташо, я прийшов просити тебе: ще не пізно, зроби те, про що ми умовлялись.

Наташа здивувалась і витягнула, як гуска, шию.

- Про що ми умовлялись?

- Щоб у нас не було дітей.

- Коли?! Нічого подібного не було. І я, їй-богу, Стельмашенко, дивуюсь, як ви можете говорити так просто в очі таку... брехню. Ви це саме казали тоді на зібранні і я аж оніміла од сорому й через те не сказала нічого. Товариші навіть подумали, що це, справді, так було. Але коли я з вами умовлялася? І як я могла умовлятись про таку страшну річ, як убийство власної дитини? Я - мати, добродій Стельмашенко, я не похожа на тих індивідів, що кидають своїх дітей і тікають. Господи! «Ми умовлялись». Та коли, де? Як вам не сором... Я перед всім світом присягнусь життям моєї дитини, що нічого подібного не було. Навпаки, у мене весь час од вашого поводження було таке вражіння, що ви любите дітей, що у вас розвинені батьківські чуття, що ви, нарешті, порядна людина, яка з одної порядности не піде на такі річі, як убийство. Але я бачу, що помилилась і за це нестиму кару. Можу вам сказати, що коли я й хотіла один мент уступити вам, то це було під впливом чуття до вас. Але, дякуючи товаришам, я знаю тепер, в чому мій дійсний обов’язок. Ви можете кидать свою дитину, це ваше діло.

Я довго мовчав після цеї промови. Ні тоді, ні тепер я не розумію, чи вона щиро те говорила, чи ні? Здається, щиро, сама вірячи, принаймні, дуже бажаючи вірить у свої слова. А раз так, то про що більше балакать? Я встав і сказав їй:

- Не будемо більше про це говорить. Я нікуди від своєї дитини не тікаю й не втечу. Негарно, що дитина матиме чужих собі батьків, але з цим нічого не зробиш. Може вам тепер трудно носити воду або робити щось, я можу вам помагати, ви скажіть.

Наташа непорозуміло дивилась на мене. Значить, я лишаюся з нею й не тікаю від дитини?

В лиці їй раптом промиготіло щось злісне, уперте, завзяте. Я зрозумів, що вона мені цього ніколи не простить, що однині ми розпочинаємо трудну, безглузду, жорстоку війну. А дитина наша буде тою країною, де одбуватимуться баталії.

- Ніяких послуг ваших не потребую! - сухо кинула мені Наташа, підборіддя у неї нервово, злісно й слезливо задрижало.

- Як хочете...- проговорив я й вийшов. За мною зараз же зачулись ридання з викриками й дзвоном розбитого посуду.

28 - VII.

Я живу як в одиночці. Навіть селяни зо мною не балакають,- їм вигідніше держати руку за всіма, ніж за одним.

Я хочу себе переконати, що коли б товариші знали все, вони б поставились до мене інакше. Але це неправда: все одно факт лишається фактом, більшість принципіяльно стоїть проти «убийства», як вони кажуть. Більшість все одно мусить знайти «винного». В кожному нещастю ми завжди шукаємо винного, це нас трошки заспокоює. Винний же на те й винний, що йому належиться кара.

Через те, що я не знаю винного, мені, мабуть, так і неспокійно, так тоскно й тяжко мені. Північне літо, душне й застигле, гнітить мене. Я чую, що сили мої слабшають, чую це тому, що ім’я Наташі починає викликати у мене сліпу лють. Часто я ловлю себе на мріях про те, як тікаю звідси. Все одно куди втекти, аби були люди, аби я міг чути любу розмову людей, міг доторкатись до них руками, думкою, бажанням. Це слабість,- так говорить мій мудрий розум, а він все ж таки дещо знає. Ні, каже він мені, коли ти сильний, то знайди в собі силу бути щасливим і тут у цих болотах та лісах, на-одинці з комарами й звір’ям, вигнаний з людського кола. І не тільки так, поверхово, з міною байдужного чоловіка, а дійсно всім почуванням своїм, сам перед собою. От тебе мучить, нестерпно, вогнево мучить те, що ти ходив до Наташі, що ті думають тепер, ніби ти злякався їхньої погрози й тому не тікаєш звідси. Ти, стрічаючись з ними, робиш тільки вигляд, що тобі байдуже, а всередині ти корчишся від сорому, болю й заздрости. Коли в тебе є сила, коли ти справді думаєш, що вони тобі чужі, що їхня мораль є той самий батіг, проти якого возстав ти з перших кроків твоєї свідомости, коли ти воістину знаєш, що з ними ти не міг би жити, то що тобі, як вони про тебе думають? Що тобі від їхнього громадянства? Коли їхній суд, їхні погляди на тебе, їхня мораль викликають в тобі те чи інше чуття, значить, і ти такий же, як вони, й ти віриш, що судять вони так, як слід, значить, мораль твоя є їхня мораль. І тільки тоді, коли не буде в тобі ніяких почувань до їх, коли ні посмішки їхні, ні зневажливо-горді погляди, ніщо не буде викликати відповідого чуття, тоді ти, справді, будеш вільний од них і од їхнього способу думання й почування.

От, який у мене мудрий порадник, мій розум! Може й так. О, коли б було так!

А чому б, справді, не спробувати? У всякім разі так чи інакше, я не похилю голови перет батогом. О, цього не буде! Хай зогниє моє тіло в цих болотах і з’їдять його мої єдині друзі звірі, я не уклонюся тому, що єсть жорстокіше за звірів. Я не уклонюсь моралі батога, не уклонюсь мертвим божкам з одбитими носами, яких мої судді принесли з пустель Єгипту й яких звуть справедливістю, правдою, благом,- мораллю.

Дякую тобі, мій розуме, тепер я вірю тобі. Колись я злякано цитькав на тебе, коли ти шепотів мені богохульні річі на вухо. Тепер я чую в тихім шепоті твоїм голосну правду. Божки з одбитими носами ще живуть, навіть у тих, хто оповістив війну старому. Божки з одбитими носами володіють світом як тоді, коли у них були ще цілі носи. Так само вони холодні, жорстокі, так само вони охороняють брехню во ім’я правди, ненависть во ім’я любови, смерть во ім’я життя. Так само годують їх одгодовані жерці жертвами з крови й соків людей. З байдужою, холодною, безстрасною урочистістю вони стережуть вічні скрижалі заповідів. Їм нема й не може бути діла до того, що люди хотять щастя, а не скрижалів. Та як вони це можуть знати, коли сами люди цього не знають?

Ми, соціялісти, хто - ми? Ми жерці цих самих божків. Ми не такі одгодовані, ліниві й брехливі, як ті, проти кого ми воюємо. Ми - худі, фанатичні аскети, ми пустельники, що йдемо на жерців пишних храмів, де стоять божки. Ми йдемо проти них за те, що вони брехливо, недбало й егоїстично дбають про божків, ми обурені на них за те, що вони підривають у нас віру в святість божків з одбитими носами, в вічність скрижалів. Ми хочемо вигнати одгодованих жерців, щоб їхнє місце заняли худі аскети, щоб авторитет божків високо піднявся діяльністю, щирістю, самовідданістю вірних переконаних служителів. Але самі божки, самі скрижалі,- незмінні, вічні, єдині, закам’янілі - мусять лишитися. Так само божки люблять жертви. Але що щиріші, діяльніші, більш віддані жерці, то більше мусить бути жертв, більше справжньої крови. Коли лукавий, ситий жрець задовольнявся фальшивою дівчиною-лялькою, то щирий мусить заколоти, як порося, живу дівчину з гарячою кров’ю, він мусить покласти на руки божка справжнє серце, яке ще б’ється й дрижить...

Тількищо була в мене Наташа. Я писав, коли вона вскочила без стука в хату. Розпатлана, розхристана, з хоробливо блискучими очима. Видно, бігла дуже, бо од задишки не могла говорить. Я встав і мовчки чекав.

- Що ти робиш зо мною?! - нарешті прошепотіла вона.

І не даючи мені говорить, голосно закричала!

- Що ти робиш зо мною?!

Потім упала головою на стіл і почала бититись в риданнях.

Це так було несподівано, що я не знав, як мені поводитись. Одставлена нога її в стоптаному черевикові судорожно совалась од шарпання всього тіла. Шарф зсунувся на плечі й видко було худу, покусану комарами шию, по якій проходив такий рух, немов Наташа весь час щось ковтала.

- Що я роблю? - нарешті пробурмотів я.

Вона підвела мокре, гостро-негарне лице й подивилась на мене з такою ненавистю, що я мимоволі похолонув. Ненавість її була така щира, жагуча й велика, що Наташа навіть лиця не хотіла ховати, хоч знала, що в такий момент дуже негарна. Навпаки, вона немов навмисне піднімала його й показувала мені, немов їй любо було почувати себе вільною од сорому за свою негарність.

- Що ти робиш? Ти не знаєш? Ти оплював мене з ніг до голови! Розумієш? Ти заплював те, про що я мріяла все життя! Ти ще питаєш? Ти в мене одняв усе, усе! Я тепер нічого вже не маю.

Вона раптом встала.

- Я прийшла тобі сказать... Чекай... Так, я прийшла не плакать тут перед тобою, а сказать тобі, що це так тобі не минеться. Ти думаєш, що ти погрався собі й кінець? Ні, голубчику, до кінця твого життя кінця не буде! Запам’ятай це. Я од тебе так скоро не одстану. Ха! Не думай, що можна так дешево бавитись хоч би з такою, як я!.. Прощай, але пам’ятай, чого я приходила!

Божевільно засміялась і вибігла. Коли я схаменувся й вискочив за нею, її вже не було. В тьмі ночі не чути було ні шороху.

Не треба брати цього так близько до серця: в певному періоді вагітности у жінок часто буває щось подібне до божевілля. З цим нічого не зробиш.

Може, піти до неї? Але що я їй скажу? Що житиму з нею, що любитиму, що дам їй те, чого дати не можу й чого їй тільки й треба?

Коли б існувала яканебудь сила, яка б була більша за мене, могла почути мене, помогти мені, я б упав перед нею й благав її: поможи мені, скажи, як треба зробить.

Темно круг мене, тоскно, самотно. Я заблудився. Хто покаже дійсну путь?

29 - VII.

Наташа утопилася. На столі лишила записку: «В смерті моїй винен Вадим Стельмашенко. Скажіть йому це. Прощайте, товариші! Наташа».

Це все. Записку цю приніс мені хтось, коли мене не було, й поклав на столі, на видному місці.

Вона утопилась цеї ночі, після того, очевидно, як вийшла од мене.

30 - VII.

Сьогодні ховали Наташу. Я хотів провести її тіло до могили. Вийшов з хати, коли вони пронесли його й пішов позад усіх. Але мене помітили. Підійшов Микола й сказав:

- Вас просять не ображати нашого товариша хоч у домовині. Не йдіть за нами.

Я повернувся й пішов у ліс.

8 - VIII.

Невже я так справді дуже змарнів, що Федот мусів спитати, чи не хворий я. Він, мабуть, знає все. Ось і про нього я думаю, чи знає він, чи ні, чи так ставиться до мене, чи інакше. І через те, що я це думаю, у мене вже нема тої легкости в відношенню до нього, що раніше. Вони, певно, думають, що я тепер тікатиму звідси. Але коли я це зроблю, я пропав. Наташа й вони мене переможуть. Побачимо.

10 - VIII.

Сила моралі - в тих почуваннях, які стоять під її впливом. Не факт осуду має значення, а ті переживання, які виникають з осудом. Для мертвого, божевільного ніякий осуд не має ваги. Тирани не гризуться осудом тих, кого вони експлоатують.

Не міг би я гризтися тим, коли б мене піп осудив за те, що я не вірю, як він. Я глибоко, до кінця переконаний, що осуд його буде невірний і мене те не болить. Чому ж я це саме не можу прикласти до осуду Наташі і її прихильників? Хіба я сумніваюся, чи вірний осуд їх, чи ні? Значить, і я вірю, що я не повинен був обманювати Наташу, хоч би маючи на увазі її благо? Значить, і я визнаю цього божка - правдивість, для якого важна тільки покірність йому, вірна служба, а не радість тої самої Наташі? Але ж всі її обманювали так чи інакше! Ніхто вірно не служив божкові, всі його обдурювали. Так, але не ігнорували. Він цього не любить. За це тепер і мститься.

Добре. Хай мститься. А я як буду з цим? Помста його в тих переживаннях, які я повинен мати. Коли вони в мені є, значить, я признаю вірність осуду, значить, я признаю самого божка, признаю свою злочинність проти нього!

Я мучусь. Це факт. Я мучусь так, як ніколи. Вони не виходять у мене з грудей ні вдень, ні вночі. Коли я бачу когонебудь з них, я хвилююсь так, що в мене руки й ноги холонуть. Хіба я вчора трохи не побіг за Мішутіним? Хіба все життя моє не засноване тепер на цьому? Куди я піду, де дінуся? Викритий провокатор почуває себе краще, бо він має все ж таки своїх. У мене своїх уже нема. Мені нема куди йти. Я можу скоритись, я можу втекти в таке місце, де мене не знають, але свідомість того, що колинебудь одкриється накладена на мене кара й моє «злочинство», в’яже мене, душить мене. О, ні! Цього не буде! Не піду я до вас. Хто переможе, ми ще побачимо.

20 - VIII.

Я сьогодні так собі постановив: коли я почую, що ні одним рухом істоти вже не реагую на осуд жерців, коли, чесно й глибоко перевіривши себе, переконаюсь, що з душі моєї виметено все сміття після божків, яке тепер ще мені не дає вільно почувати себе - тоді я виїду звідси. Тоді не буде тікання од них. Ти, сосно, з карлючкуватим корінням, ти, старезний моше, ти, тайго, будьте свідками моєї присяги!

Октябрь.

Мені не треба було так довго лежати на вогкій землі. Я, здається, серйозно застудився. Ага, в мені заметушилась підленька, хитренька думка: коли я хворий, то мені дозволяється звернутись до них за поміччю. Може, навіть навмисне заслаб, навмисне лежав, денебудь у темних кутках душі своєї мріючи про те, щоб заслабнути,- чорт мене знає!

Ні, брешеш, не звернусь до них!..

Приходила Муся. Який я радий, що приходила іменно вона, а не хтось інший. Я не одповів їй ні слова. Але не в цьому річ. Звичайно, я не одповів би, хто б там не прийшов. А те, що я нічого не почув, ось що чудесно! І до Мусі нічого не почув. Вона так винувато, так кротко питала, чи не треба мені чого. На одну хвилину мені стало соромно за своє мовчання: Вони можуть подумати, що я мовчав з кокетування, удавав страдальця й тішився тим. Але добре, що зараз же подумав: «Ну, й хай собі думають, що хотять». І минуло, і я, не одповівши нічого, не почув від цього втіхи, ні страждання від того, що Муся пішла з непорозумінням, з винуватим виразом милого, тихого лиця.

А може це від хвороби? Я чую, як горить моє тіло й голова видається застромленою в окріп. Ну, й нехай! Все одно. Шкода: писати трудно, а мені хочеться говорити з собою,- я собі сьогодні подобаюсь.

Ще одно: я сьогодні думав про Наташу без звичайного холодного стиску в грудях. Я сьогодні вперше, коли говорити щиро, як слід думав про неї. Але, головно, не було цього дурного темного почуття якоїсь вини. А може це від хвороби? Може це якраз ненормально, що я нічого не почуваю в цьому? Я ж винен. Я винен, не дивлячись ні на що? Хіба ні? А коли винен у цьому, то у всьому винен і нема чого лежати мені тут з виразом ображеного...

Ага! Ось що воно! Я вже маю нахил визнати себе винним і піти покаятись. Це погано.

Ноябрь.

Особливо вони мусять бути незадоволені на мене за те, що я виставляв їхнє молоко. Добре, що я не був серйозніше слабий.

Але дощі мене вбивають,- цілий день я мушу сидіти в хаті. У мене нема ні грошей, ні чаю. Що, чи не хочу я через це піти до них? Фу, яку мерзоту вчинила мені ця хвороба,- до того ослабнути!

13 февраля.

Я потрохи починаю розуміти пустельників, які кидали світ і людей і задовольнялися в своїх печерах самими собою. Мало того,- вони раювали с своєї самоти. Це були імморалісти чистої крови. Ніщо людське не зачіпало й не хвилювало їх. Чи розгортались перед ними кровоточиві рани страждання, чи спокушала їх слава, кохання, пустельники до всього були байдужі. Це є дійсний імморалізм. Я розумію їх. Розумію той дивний захват, який невідомо від чого охоплює всю душу. Він не гарячий, не бунтуючий кров. Навпаки, похоже на те, як в морозний, сухий день розчиниш двері душно натопленої, чадної хати. Легка, чиста свіжість доходить у всі кутки її й стає так вільно, бадьоро. Моя душа подібна тепер до розчиненої в морозний день хати.

Теперь я розумію навіть факирів, що днями могли стояти непорушно в одній позі. Я днями не стою, але цілі години просиджую серед сліпучого снігу, слухаючи невідомо що. І в цей час, мабуть, заростають в моїй душі шляхи до людей. Скоро я зможу дивитись на їхніх божків з посмішкою далеких споминів.

Мушу признатись, я ще не можу йти до них, ще рано. Ось хутко рік, як я живу самотою. Але мене не задовольняє те, що я не йду до них, що я гордо тримаюсь. Власне, в цій гордості є слабість. Ні, я хочу тої сили, з якою міг би піти у всяке місце. Я хочу, щоб вони кидали мені в лице «подлєц», а мені це було б так же байдуже слухати, якби вони сказали: «сьогодні понеділок». Іменно, не ховатися в лісі, не в снігу й соснах почувати себе незалежним, непереможним, а там серед них, серед їхнього бойкоту, гніву, зневаги, обурення, насмішок, насильства. Піти до них і говорити з ними й не почувати нічого, коли вони будуть дивуватись, обурюватись, лаятись. Це, дійсно, буде сила дійсного пустельника. Мене вже обхоплює захват, я боюсь, що я дійду такої сили. Я ж буду сильніший за всякого святого, який ховався від людей, який боявся їх, який святість свою викохував у цілковитій самоті. Ні, зберегти цю святість, цей тихий захват чистих, незайманих снігів серед бруду, гомону, ґвалту людей, що бігають круг своїх божків, заховати там свою незайманість, от де сила!

Ну, добре, це все як на словах, тут, у лісі здається таким можливим. Добре. А що буде, коли я, пішовши до них, побачу щонебудь в роді того, що... Я не можу придумать нічого, щоб мене могло обурити. Дивно. Невже я досяг свого?

Ну, що я почуваю при думці, що ось іду до них? От я приходжу до Белехових і кажу... Що кажу? Щонебудь звичайне там, ну, «добридень», наприклад. Вони мовчки дивляться на мене. Хтонебудь бурмотить: «Досить нахабно». Я сідаю, як ні в чім і сиджу. Хочу - балакаю, хочу - мовчу собі. Потім їду в Росію...

От, так! Я, здається, мрію про них, а не про свою силу...

Март.

Послав вірші свої. Нехай ці спробують похвалити! Любо кинуть перший камінь у глупий одбитий ніс божка! Уявляю, як обуряться жерці! Подумайте собі: бити по носі божка! Це, значить, зовсім не признавати його божком. Це, значить, взагалі ніяких божків не признавать. Але що ж тоді буде з жерцями? Вони повинні стати простими людьми? Ні, вони мені цього не простять.

Цікаво, чи надрукують.

Апріль.

Рік, як почалась історія з Наташею. Я чую, що хутко можу піти до них. Але мене це мало зачіпає. Власне, дивно: я переживаю тільки захват. Чи не хвороба це? Перечитав те, що вчора написав; чистий бред якогось Заратустри. Учора Федот мені сказав: «А баби все бояться. Цей пан, кажуть, з чортами діло має». Через що? Їх лякає мій вигляд. Федот пропонує постригти. Хай стриже. Мені все одно...

VIII

Вадим тривожно прокинувся й хутко сів на постелі: хтось кликав його, він виразно чув не то жалібний, не то нетерплячий окрик.

- Хто тут? - голосно спитав він.

Але в тьмі кімнати було тихо. В вікно номера видно було десь далеко по вулиці каламутно-жовте сяєво лихтарів. В готельчику стояла цілковита тиша, значить, була година четверта-п’ята ранку, коли ніхто не приїжджає й навіть швейцар спить.

Вадим знову ліг,- йому вчулося. Але якась незрозуміла тривога розросталася все більше та більше. Хутко вона перейшла в холодяще чуття якоїсь одбутої катастрофи. Воно було страшно подібне до того почування, яке опанувало Вадима, коли його останній раз арештували з важними паперами й одвели в участок. Там, лежачи на нарах в камері й прислухаючись до непевної тиші участку, він почув всею істотою, що сталася катастрофа, яка різала його життя на дві частини. І пережита частина, та, що лишилася позаду, була похожа на одрізок картини, на котрій видно людей без ніг, з одною рукою, хвіст коня, шматочок вікна, якась акція, але яка саме,- невідомо; другого одрізку нема й ніколи не буде.

Вадим знов сів на ліжку,- йому ясно уявилась тонка шия батька, що шарпалась, немов була приліплена. Так шарпається муха, що прилипла до меду. Він захапався, знайшов помацки сірники на столику й засвітив свічку. На підлозі лежав піджак, який Вадим кинув туди, поспішаючи спати. Він одяг його і прудко заходив по хаті. Тяжке, неспокійне чуття не зникало. Навпаки, може од безладного, стурбованого вогника свічки, од голих стін номерка з ортографічними знаками блощиць, од зелененького убогого вмивальника воно побільшилось.

Ще не було виразного уявлення, в чому катастрофа, коли саме вона сталась,- без ладу й прожогом миготіли вчорашні образи, слова, почування,- але десь внизу під точним розумом владно й нестримано наростала свідомість, що все перевернуто догори ногами, що «все не так», що сталась якась фатальна, непередбачена, всеруйнуюча помилка.

Треба було щось робити. Це ясно. З таким чуттям не можна лишатись. Але що? В участку, принаймні, було просто, боротись. Заткнути, заціпити руками перерізані артерії й старатись установити нову циркуляцію. Книжки, гімнастика, плани втечі. Вузький, але точний круг, по якому можна пустити збліднілу кров душі.

Але тепер? Все сплуталось, порвалось, злиплось, як потоптаний ногами виткий плющ. Помилка єсть - вже там, на дворі, з Тепою вона проглядала, а в хаті лупила його по щоках, як розлютована жінка, що спіймала чоловіка на паскудстві. Але ж де саме, де?!

Вадим все так же поспішно вийняв з кишені товсту записну книжку з записками і став перегортати її, чогось шукаючи. Але потім, знайшовши одне місце й передивившись його, рішив прочитати певніше. Він перегорнув декільки сторінок назад і став читати те, що було важним для нього в цей момент. Деякі місця він перечитував по два рази, деякі тільки перебігав очима, знаючи їх зміст.

Але читання не дало заспокоєння.

Вадим знов лежав на ліжку в безсилому непорозумінню: він не бачив помилки. А тимчасом помилка була, інакше не було б цього сорому, що горів на щоках, не було б цеї тоскної журби, а головне,- цього болю, чисто фізичного, ниючого, ревматичного. Що біль в’язався з батьками, це легко доводилось тим, що зараз же побільшувався й ворушився, немов живий, як тільки Вадим згадував картату кохточку матері або страшне шарпання батькової голови.

Але з якої речі? Невже заповідь: «шануй отця й матір твою» - живе в йому й карає болем? Ні, з заповідями скінчено, про це не може бути мови. Заповіді даються для того, щоб карати тих, хто їх не виконує, а не для того, щоб справді була пошана. Коли нема чуття любови, пошани, ніякий наказ не виключе його. Всяка ж заповідь викликає тільки лицемір’я, тільки зверхні ознаки істинного.

А біль собі нив і справляв свою роботу, котра так само не підлягала контролю розуму, як не підляга робота шлунку, що перетравлює їжу. І через те всі міркування здавались маленькими, зайвими, викликаючими тільки ще більше чуття тоски, розтеряности, якоїсь незрозумілої катастрофи. А це, в свою чергу, на мент викликало гнів і обурення. Що таке? В чому, нарешті, річ, що трапилось такого? Ну, батько хворий, страждав, мати також, ну, з них знущаються, вони поневіряються, але в цей мент скільки людей страждає, помирає, корчиться від мук. Сам власними очима бачив людей, які кидались од голоду під поїзд. Чому й тоді не було цього болю? Значить, досить трапитись якійсь біді з чоловіком, що зветься твоїм батьком, і вся будівля твоїх довгих літ в снігах рушиться, як хлопчача хатка з піску?

І все ж таки обурення було само собою, а біль теж сам по собі. Мало того, обурення здавалось штучним, нещирим, в’ялим, як промова казенного оборонця на суді.

Ясно було одно: з болем справитись не так легко. А раз єсть біль, нема нічого того, що творилось ці два з лишком роки. Так! Нема ні сили, ні гордого екстазу, ні перемоги над самим собою. Єсть безпорадний чоловічок Вадим Стельмашенко, з «вовчим білетом» у кишені, без грошей, без притулку, без поваги до себе, з сантиментальним, глупим болем, якого він навіть сам не розуміє. Не розуміє? А хіба цей біль не є тої ж породи, що ніжність до істоти з безцвітними очима, яка прикула його до Наташі? Хіба це не та сама сліпа ветха сила, перед якою розум скавучить, як безсиле й злякане цуценя? Хіба розум, свідомість дали цей біль? Хіба вони можуть сказати йому: зникни!

Вадим раптом повернувся на ліжку й злорадно посміхнувся: десь у мозку хитрою мишкою промайнула сіренька думка: «а для чого зникать йому?» Це була перша вісниця слабости, одбою назад. Так, тепер лишається сказати: «а дпя чого зникати божкам?» І після того поступить на службу околоточним надзирателем. Раз можна, треба, повинно карать, то не все одно, чи то робиться морально чи нагаєм? Нагаєм навіть гуманніше.

І все ж таки на душі було тоскно, неспокійно. Міркування - міркуваннями, а треба було щось робити. Без всяких мудрацій треба було насамперед подумати про те, як устроїти батьків. Лишати їх у Рибацьких - неможливо. Добути грошей, найняти їм квартирку й перевезти. Скільки на це треба?

Вадим устав, узяв книжку й почав вираховувати, скільки треба грошей на квартиру, переїзд, на життя в перші місяці, поки він знайде роботу. Виходило рублів 200. Сума поважна, такої зроду він не мав.

Де ж їх узять?

Йому мимоволі прийшов на думку Микульський. Піти й попрохать позичити!

Але тут згадалось вчорашнє й сором гаряче залив лице. І зараз же другий сором, сором за цей сором новою хвилею линув у голову. Потім виступив гнів, за гнівом - чуття страху й, нарешті, повна розтеряність і безпорадність.

Такий стан мабуть буває в того, хто не пускає кудинебудь буйну, нетерплячу юрбу. Він довго з усіх сил держить двері, але в них протискується один, потім другий, третій і, нарешті, охоронець дверей, з одчаєм, злістю безсило пускає їх і мовчки дивиться, як вся юрба, з ґвалтом, брудом, ревом вливається в заборонене місце.

Вадим подзвонив. На дзвінок зараз же з’явився лакей, молодий парубок, в чоботях, в жилетці, з-під якої, по-кацапському, звисала вниз рожева сорочка.

- Самувар,- хмуро кинув йому Вадим.

Парубок озирнув хату, подивився на ліжко, на якому не було піднято одіяло, й сказав:

- Самуварчик? Січас. Чай, сахар імєїться?

- Ні, не маю. Купіть.

- Єто можна,- згодився парубок і знов озирнув хату.

- Може, вам, барин, какоєсь безпокойство уночі було, що, видно, совсьом не спали? - спитав він заклопотано.

- Чого так? - здивувався Вадим.

- То так я спрашую. То раньоє времня такоє, а ви будьто не спали. Може, говорю, какоєсь безпокойство сосєдськоє? Тольки ж у нас гостиниця тихая, у нас етого не полагається. Дєвушок там, скажемо, приводить або щось такоє громкоє вироблять, так етого ніззя, у нас не полагається. От тут єсть номера «Швеція», так там ето можна, а у нас воспрещено.

І було незрозуміло, чи він хвалився тим, що у них «не полагалось», чи заздрив «Швеції». У всякім разі він непохитно вірив, що безпокойства бути не могло. Коли барин не спав, то відповідальність за це міг взяти сам на себе.

- А чому ж у вас так строго, що дєвушок не можна приводить? - проти волі з цікавістю спитав Вадим.

Парубок з чуттям самоповаги одповів:

- Воспрещено. От уже цєльний год, як такоє правило. Большой штрах полагається. У нас етого безобразія вже нема.

Вадимові приємно було слухать цього білявого добродушного чоловічка, у якого так просто й закінчене було все. «Не полагається дєвушок» - і справа скінчена. Чи хорошій сам по собі факт приводу дєвушок, чи поганий, це його не цікавило. Було б «воспрещено» не приводить і він обов’язково, з охотою й благодушієм приводив би й називав би «безобразієм тих, хто цього не робив би.

- А ви, барин, видно, не з городських? - раптом ласкаво й фамільярно посміхнувся парубок.

- А чому ви так думаєте?

- Та разговор у вас малоросєйський. Правда, тепер скрозь і по городах заводиться мода на ето малоросєйськое. Ну, больше так говорять, хто з деревенських. От у нас стоїть один батюшка, дак той слова не скаже по-благородньому, усьо ето «але» та «що».

Парубок стиснув плечима і з добродушною вибачливістю засміявся.

- Ну, так я січас вам самуварчик. А булки тоже купить? Пожалуйте дєньги.

За чаєм Вадим уже спокійніше думав про те, як піде до Микульського позичати грошей. Зрештою, все це ще не так страшно. У пустельників, наприклад, були також моменти слабости, спокуси, хитання. Власне, вся штука в боротьбі, в доходженню своєї мети. А в боротьбі повинні бути павзи, хвилини одпочинку.

Виходячи з готелю, Вадим боязко, похапцем одмітив, що біль немов притих. Він не хотів докопуватись, чому, через що, коли. Хто може що знати в таких речах? Можливо, від того, що чоловік випив чаю і з’їв хліба шматок? А батьків можна оселити окремо від себе, найняти їм якусь там пару кімнаток з кухнею, купить трошки сього-того на хазяйство й нехай собі ворушаться сами. Коли, наприклад, давати їм далі грошей, то це ще не значить, що треба розливатись у якихсь сантиментах. Навпаки, на цьому факті якраз і можна загартувати себе. Зрештою, хвилина слабости не є ознака безсилля. От і все.

Було ще рано. За ніч випав невеличкий сніжок, який танув на брукові й тротуарах чорними латками. Небо було серйозне, строге, як хворий, старий чоловік, що не любить жартів. Вітер несміло пробігав по голих вітах дерев, здуваючи мокрі клапті снігу.

Кутаючись в накидку, Вадим з цікавістю озирався по вулиці. Це була та сама, по якій він ходив до заводу Фукса. Називається вона... От дивно: забув, як називається. А от те чуття, з яким ходив тут, не забулось.

Вадим посміхнувся: йому уявилось, як він, замотаний по самі очі башликом, рано вранці о п’ятій годині пробирається до заводу Фукса й зупиняється на призначенім місці. На животі йому прив’язані прокламації, які він повинен дати Сьомці. Зміст прокламацій той самий, що і в попередніх прокламаціях і в цілому ряді інших, але це ні на крихту не зменшує віри в них. Рання пора, таємний Сьомка з хриплим голосом і запахом цибулі з рота, рідкі й теж таємні постаті робітників в тумані передсвітання.

І раптом Вадимові подумалось: «цікаво, чи знають тут про історію з Наташею?»

І зараз же хтось з сумом одповів: «ну, що ж, нехай собі знають, що тут такого для тебе страшного?»

На розі двох улиць стояла звожчицька бричка. На приступці її сидів звожчик у синьому сукняному жупані й крутив цигарку. Біля нього топтався чоловічок у рваному піджаку з червоними повіками і, заклавши з холоду руки в рукава, якось весь вигинався, докірливо-торжествуюче хитав головою й говорив:

- А «нема, нема!» А сам куриш... От, бач! Хе-хе-хе! А сам собі покурюєш, как принц... Ще й льогкий табачок... Нуда, льогкий... А говориш «нема». А, нема!

Молоде, безвусе, попечене вітром лице візника посміхалось тонкою недоброю посмішкою. Він мовчав і, немов смакуючи, узяв цигарку в рот і почав шукати сірника. Чоловічок моргав червоними очима, дрібно дрижав і, як голодні собаки, котрі слідкують за кожним рухом чоловіка, що їсть, водив головою за руками візника. І так же, як, певне, говорила б голодна собака, майже машинально, з докором, але без надії дістати щонебудь, приговорював:

- Бач, а казав нема... Ето земляк називається... А сам курить... Ух, та холод починається... Закурить би, їй-богу, якраз под талію.

Візник все з тою ж посмішкою знайшов сірники, закурив і смачно затягнувся. Чоловічок замер, дивлячись на нього, потім соковито сплюнув і ще дрібніше затупав ногами.

Вадим мовчки вийняв цигарку, запалив і, підійшовши до чоловічка, простягнув йому другу.

- А нука, закурим! - кивнув він.

Чоловічок спершу здивувався, потім хапливо розірвав свої руки й заскарублими, замерзлими пальцями схопив попіросу.

- От спасіба! - скрикнув він.- От накажи мене бог, спасіба. От, бачиш, Мишка, смотри й обучайся, дурачок. Позвольте прикурить.

Мишка холодно подивився на Вадима, одвернувся й сплюнув.

- Мерсі! От, Мишка, бач, свиня, я от і закурив. До свідання, господін, мерсі...

Вадим кивнув ще раз головою й пішов далі.

Біля базарної церкви йшла купка гімназистиків з торбинками на плечах. Це були, певно, діти робітників або дрібних чиновників. Вони згрібали руками сніг з залізних покрівельок карнизів церковної огорожі й робили сніжки, озираючись одне на одного. На карнизиках впродовж усього ринку рябіли сліди їхніх пальців. Дітлоха, очевидно, зробила перерву в баталії й готовила зброю. У кожного в кишенях випинались мокрі ґулі сніжок.

Раптом найменший загонисто одсунув картузика на потилицю, свиснув і закричав:

- Ей, бережись, буржуазія! Бомба летить!

І, розмахнувшись, запустив «бомбою» у переднього. Сніжка мокро хряснула по торбинці з книжками й розлетілась бризками. «Буржуазія» зараз же зайняла відповідну позицію. Замиготіли білі баньки снігу, зчинився веселий вереск, сміх, крик. Прохожі з посмішками сходили вбік од місця баталії.

Вадим теж зупинився й з посмішкою дивився за баталією. І тільки засміявшись на влучний удар маленького задираки, піймав себе, похмурився й одійшов. Нахиливши голову, він довго після цього йшов, старався не дивитись убік і дати собі відчит в тому, що сталось. Але якось нічого не можна було зібрати в одно місце. Думка працювала мляво й було навіть нудно від того, що він мав обдумувати,- щось нещире видавалось йому в цьому думанні. «Хай потім»,- постановив він і непомітно для себе почував себе легше й веселіше.

Годині о десятій він підходив до Микульських.

Перед самим будинком він помітив дві панни, які з другого боку йшли йому на зустріч. Одна була вища, струнка, з міхом круг шиї, друга - нижча, одягнена в темне. Вища була та панна, яку він вчора бачив у Микульських, певно, сестра Модеста Микульського, друга - незнайома. Незнайома якось чудно трималась: ішла рівно, безживно держачи одну руку (під другу піддержувала її вища). Одежа на ній була якась занадто нова й лежала теж без життя, як на манекені.

Олеся, побачивши Вадима, почервоніла й вирівнялась. Вадим, помітивши це, теж почервонів. Але надав ходи і, здіймаючи капелюха, привітався.

- Пізнаєте мене? - промовив він, подаючи руку.

- О, звичайно... Це - моя сестра... Познайомтесь. Це, Зою, Вадим Стельмашенко.

Зоя мовчки, серйозно подивилась на Вадима й здивовано сказала сестрі:

- Він - червоний!

Олеся трохи змішалась, але одповіла їй:

- Це нічого, Зою. Червоні люди - хороші.

- Так?

Зоя нерішуче подала руку Вадимові.

Він поспішно стиснув її й одійшов набік Олесі. Та йому прошепотіла:

- Будь ласка, не звертайте уваги, моя сестра трохи хвора.

І голосно сказала:

- Ви, може, до нас?

- Так, до вас... Власне, до Модеста Аркадієвича... Та й вам хотів сказати кілька слів сприводу вчорашнього...

Вадим трохи зам’явся. Олеся скинула на нього очима. Сьогодні цей комік мав трохи інший вигляд: не було піднятости, сухого блиску в очах, навпаки - очі тепер м’які, живі, рухливі, навіть гарні.

Вадим винувато поправив капелюх і заговорив далі:

- Вчора, я знаєте, трохи, як би вам сказати, був не при своїх... Попросту кажучи, випив у вагоні з одним старим приятелем... І от... в такому свинському настрою й прийшов до вас... Вибачте за ті дурниці, що я плів... Серйозно...

Олеся здивовано подивилась на нього. Посмішка з рівними, молочно-білими зубами була така щира, сконфужена, благаюча.

- А в мене зовсім не було такого вражіння, що ви були... на підпитку. Навпаки...

Вадим засміявся.

- Хіба? А мені здається, це всім видно було. Ну, де ж таки, говорив весь час такі речі. Наприклад, про вас... Здається, я сказав, що ви на мене не зробили ніякого вражіння? Це - неправда. Серйозно. У вас така чудесна м’якість краси, що... Вибачайте, вам неприємно? Ви не сердьтесь на мене, я два роки не балакав з людьми, у мене трошки пропало чуття... чуття поводження... простіть мене...

Олеся спочатку закинула голову назад і гордо прижмурилась, але тут же, глянувши на Вадима, смішливо зморщила губи й засміялась. Вадим теж засміявся з полегшенням і підьбадьорено.

- Не сердитесь? От спасибі. Взагалі я вас попереджаю, ви мені видайте наперед цілу купу індульґенцій, бо я не вмію з людьми поводитись. Серйозно. А Модест Аркадієвич дома тепер?

- Дома. Ми підем разом... Ми з сестрою вийшли трошки пройтися...

Вадим подивився на сестру. Вона так само серйозно й безпричасно дивилась кудись по вулиці й видно - нічого не чула. Очі у неї були такі, як у Олесі, але менші, непорушні й неприємно блискучі. Колір лиця був занадто білий, без барв, з жовтуватими одливами біля шиї і висків. Трималась вона все так же безживно, трохи згорблено і в дуже новому убранні робила вражіння без смаку одягненої провінціялки.

Вони стояли трохи оддалік під’їзду. В цей час з дверей будинку поспішно вийшов добродій в незграбному, довгому, старенькому пальті з портфелем під пахвою, замотуючи круг шиї синій шарф. Побачивши групу з Олесі, Зої й Вадима, він хутко закивав головою й дрібно, діловито перебираючи ногами, підбіг до них. Це був уже літній чоловік, без бороди, з довгими, рідкими, рудуватими вусами й добрими, швидкими очима. Ніс, щоки, вуха одблискували нездоровою жовтизною, ознакою довгого перебування без руху й чистого повітря.

- А, світлій, ясній панні Олесі моє поважання. Доброго здоров’ячка! - заговорив він ще здалеку, здіймаючи пом’ятий капелюх і показуючи лисувату голову.

З Зоєю він поздоровкався серйозно, мовчки, поштиво. І зараз же одійшов од неї.

- Ви не знайомі, Іване Михайловичу? - сказала Олеся, показуючи головою на Вадима.- Це Вадим Стельмашенко, а це Іван Михайлович Серединський.

- Як? Як? - здивовано й строго закричав Іван Михайлович, ступивши зразу до Вадима й пильно дивлячись йому в лице.- Як ви сказали? Стельмашенко? Вадим? Поет безглуздих і чудових віршів? Та не може бути? Голубчику, позвольте вас обнять...

І не чекаючи згоди, Серединський ткнув Олесі свій портфель і, не хапаючись, обдумано й урочисто обняв Вадима. Той змішано посміхався й поглядав то на Олесю то на Серединського. Але так само обняв Івана Михайловича й вони почали цілуватись.

Олеся покусювала губи й з-під лоба поглядала на Вадима.

Нарешті, Іван Михайлович пустив його, взяв у Олесі свій портфель і, раптом повернувшись знов до Вадима, зовсім іншим тоном заговорив:

- Так, так... А тепер ви мені, голубе сивий, скажіть, будь ласка, як то ви, українець, смієте писати свої вірші на чужій мові? Га? Як це воно так, ну?

Вадим непорозуміло дивився на нього.

- Які вірші?

- Які? Хороші вірші, хороші. Та погано тільки, що не свому народові вони написані...

Вадим все таки не розумів нічого. Він ніколи ні одного слова не написав по-російському і, взагалі, на своє віршування дивиться...

- Ну, як ви там дивитесь, це потім. А тепер... Чекайте. Ага!.. Хм... Може, то був переклад? Га? Олесю, ви це пам’ятаєте, у «Южном Курьере» були вірші Вадима Стельмашенка... Торік, літом... в червні...

- А, Іване Михайловичу, то був переклад...- живо сказала Олеся.

- Правда?

- Даю слово. Я пам’ятаю. Чекайте. Це здається, «Сосновий Дзвін», правда?

- Так, правда... Хм! Ну, вибачте, вибачте... Ну, та нічого. Нехай це вам буде аванс, щоб не кидали свого. У нас так, трошки щось путнє,- зараз тікає до дужчих. Зараз до дужчих. От такі вже наші малороси... Ну, душевно радий, що зазнайомився. Заходьте до мене, моя адреса: Прилуцька, 9, квартира п’ять. Ввечері часто дома. Ну, а тепер спішу на службу... Бувайте здоровенькі!

Він попрощався, ласкаво й майже любовно зазирнув у лице Вадимові, ще раз запрохав заходити й швиденько побіг униз.

Вадим спитав у Олесі, хто це. Вона зараз же охоче, трошки плутано, але з теплотою й живістю почала розказувати. Це - один чудовий, прекрасний чоловік, ідеаліст, романтик, старий холостяк, банковський чиновник, який усе своє жалування віддає на громадські національні справи. Це - аскет, для якого всі цінності грішного світу, містяться в одному - Україна. Хто б не був, анархіст, чи народник, поет, чи швець, аби це був свідомий українець, і він є брат і друг Івану Михайловичу. Він передплачує всі газети, журнали, яких би вони напрямків не були, хоч би навіть чорно-сотенські. Будучи людиною надзвичайно делікатною, він з цеї делікатности читає все, що єсть у тих журналах і газетах. Хіба делікатно не слухать чоловіка, коли він звертається до нас? Так само неделікатно не читать статей. А тим паче, коли це пишуть українці. В цьому єсть гарантія всього, перш усього, доброго,- українець не може написати чогонебудь, що було б на шкоду народові. Кожний українець завжди може знайти у нього поміч. Грошей у Івана Михайловича ніколи не буває, він їх роздає з такою поспішністю, немов це найнебезпечніша річ у хаті. Взагалі, це такий чоловік, яких тепер так страшно-страшно мало! Чоловік, який все своє життя віддає громадському обов’язкові й вічно бадьорий, веселий, енергійний, повний надій. Заздрісно дивитись на нього. Іван Михайлович ніколи не падає духом. Він так само вірить у перемогу добра, себто українства, як в те, що, сівши на звожчика, можна доїхати до свого банку. Просто дивно й навіть жалко часом бачити таку наївність у такого дорослого чоловіка.

- Ви не маєте такої віри? - з цікавістю спитав Вадим.

Олеся якось скучно й зневажливо пожувала губами.

- Я занадто багато пережила, щоб так вірити,- сухувато сказала вона.- Ну, ходімте!

Зоя весь час стояла слухняно, не рухаючись і не заважаючи, як кінь, котрого поставили й потім поведуть. Іноді вона зиркала на Вадима і якийсь мент дивилась на нього пильно, серйозно, немов питаючи очима про щось таке, що вони тільки вдвох знають. Потім помалу одверталась і дивилась по вулиці. Олеся взяла Зою під руку й пішла до ґанку. Вадим рушив за ними. Ідучи, він думав про те, як чудно Олеся віднеслася до його слів про «п’янство». Вона йому не повірила. Але по тому, як оповідала про Серединського, з яким захопленням говорила про його відданість ідеї добра - українства, як ні на хвилину не згадала про те, що він Вадим Стельмашенко, чужий всяким «добрам і злам», по всьому видно було, що вона не надавала ніякого значення ні його «страшним» віршам, ні вчорашній балачці, ні тому, що взагалі такий стан може бути у когонебудь. Очевидно, має його просто за поета, який вигадав щось пооригінальніше. «Пережила занадто багато». Нема нічого нудніше за чистеньку панночку, яка пережила занадто багато. Напевне була в революції, сиділа два тижні при участку й упала три рази без пам’яти, побачивши блощицю на стіні. Після того розчарувалась в соціялізмові й тепер її нічим не здивуєш, вона вже нічому не вірить.

- Ви, панно Олесю, колинебудь брали участь в революції? - раптом спитав він, ідучи вже по сходах.

І Олеся, й Зоя од цього питання хутко озирнулись. Зоя дивилась злякано, напружено, бігаючи очима.

- Олесю, я тобі казала, він червоний! - проговорила вона шепотом.

Олеся хотіла щось сказать Вадимові, але не встигла й дуже спокійно одповіла Зої.

- Ну, так що? Це ж нічого. Ходім, голубко.

- Нічого? - довірчиво перепитала Зоя, боязко поглядаючи на Вадима.

- Нічого, хороша... Що ж тут такого? ходім...

Вадим почував себе ніяково, розуміючи, що зачепив у сестер щось, дійсно, боляче.

Коли вони ввійшли в квартиру, Олеся зараз же одвела Зою в її хату. Стельмашенка ж попрохала почекати в вітальні. Повернувшись, вона з ніяковістю сказала йому:

- Вибачте мені, я мушу вас просити об одній річі. Будь ласка, ніколи при сестрі не згадуйте про революцію і все, що відноситься до неї. Добре? Сестра на цьому захворіла й всякі такі слова викликають у неї неспокійний настрій.

Вадим слухав, серйозно й чудно дивлячись Олесі в лице. Їй стало ніяково. Він знов був інший, з неприємним, жорстоким виразом очей і злим чимсь у губах. Не чекаючи його відповіді, вона сказала, що піде спитати брата, чи можна до нього, й хутко вийшла.

Коли вона знов прийшла. Стельмашенко стояв біля вікна й дивився у нього. Зачувши її ходу, він раптово повернувся й підійшов до неї.

- Ви сердиті на мене, правда? - сказав він м’яко.- Ви маєте рацію. Ви б ще більше сердились, коли б знали, як я погано про вас думав. Принаймні, на вашу думку погано. Взагалі, я більше вмію... Ну, все одно. Ви маєте рацію сердитись.

- Та я не серджусь! Бог з вами! - здивувалась Олеся. Їй хотілось спитати, що ж він міг таке погане про неї думать, але не насмілилась. Їй здавалось, що вона й так зробила йому прикрість. От у ньому вже щось журне й тихе в лиці.

- Ну, як не сердитесь, то вам же краще,- сказав Вадим.- А куди пройти до вашого брата?

Олеся провела його в їдальню й показала на двері в кабінет Модеста. Коли Вадим, ступаючи для чогось навшпиньках, ішов по блискучій підлозі, зігнувши трохи ноги в брудних чоботях, Олесі стало жалько його. Їй згадався дворник Юхим, який теж так само ходить навшпиньках зігнувши ноги.

IX

У Модеста сьогодні з самого ранку були все неприємності. О восьмій годині уже була сцена з Діною. Вона ще в ліжку, дістала якогось листа, перечитала й зараз же пришла до Модеста,- спали вони окремо. Її урочистий вигляд не віщував нічого доброго. Дійсно, з перших же слів виявилось, що сподівання його були вірні. Діна не спала всю ніч і думала над їхнім життям. Так далі йти не може. Треба поставить усе на інші підвалини, інакше вона, Діна, ні за що не ручалася. Перш усього, міщанський принцип, що жінка мусить знати тільки спальню та кухню, повинен зникнути. Так, його ніби у них нема, але це тільки по формі, в суті ж так є. Вона Діна, хоче так само служити народові, як і він. Вона вимагає, щоб Модест видав їй негайно п’ять тисяч рублів. Ці гроші вона вкладе в ту справу, яку вважає більш корисною, ніж та, в котру вірить Модест. Коли він не міщанин, а порядний чоловік, то він мусить признати, що вона, Діна, має таке саме право на гроші, як і він. Раз вона його жінка, то не може бути ніяких рахунків між ними.

Модест був ошелешений. Він одмовлявся щонебудь розуміти; після вчорашньої записки, після того, як він, дійсно, всю ніч передумав над тим, як улаштувати їхнє життя, як зробити так, щоб між ними був лад, після того, як рішив, що єдиним виходом було б їм розійтись, що, певно, й Діна хоче,- вона раптом поводиться так, немов ніяких записок не було, немов він, Модест, образив її, немов вона страждаюча сторона.

Йому стало так гидко, що від одного погляду на її пудрений ніс з горбинкою його трохи не знудило. Але він лагідно й тихо почав їй виясняти, що її претензії в данний момент не можуть бути задоволені. Піднялась сцена. За гроші було вже забуто, у кожного було досить різних наболілих місць, за які можна було з насолодою шарпать противника. Перемога зосталась на боці Модеста, Діна вся біла від ненависти й з сльозами злости на очах мусіла уступити.

Після цього прийшов Анатолій. Він теж не спав усю ніч і думав над становищем родини. І придумав такий план: примусом рятувати Юрія. Себто: поводитись так, немов Юрій у всьому був згодний з ними. Другого виходу нема!

Модест віднісся до цеї пропозиції нерішуче, сам бачачи цю нерішучість, мучачись від неї, але не маючи спромоги вияснити собі все й так чи інакше рішити. Цьому заважала ще одбута балачка з Діною.

Нарешті, він зробив над собою зусилля і, як звичайно в подібних випадках, не дивлячись в очі братові, сказав:

- Ні, Анатолію, я на це не можу пристати. Коли ти гадаєш, що Юрка збивають товариші... А в тім, це - дурниці... Ти не звертай уваги, я трохи той. Так ми про що? Ага... Ні, твій план не можна прийняти. Це, дійсно, насильство. Юрій має право позивати нас і напевне зробить так. Товариші у кожнім разі не дозволять так лишити...

Анатолій нетерпляче й грубувато перебив його. Модест зараз же винувато й ображено замовк, як це бувало завжди з самого дитинства.

Взявши в руки ніж до розрізання книжок, Анатолій почав жорстко і з силою поясняти, через що необхідно так зробити.

Юрій весь в руках Задорожньої. Їй звичайно, треба женити його на собі. Вони, ці паршивці, підлоти прямо не роблять, вони люблять прикриватись «ідеями». Через це, щоб забрати в свої руки цього йолопа з його грошима, вона й удає, мабуть, «партійну». Розуміється, на партію грошей вона не дасть, це вже вибачайте, але зробить те, що цей дурень буде в її руках. А це значить, що Микульським та й самому Юрію - кінець. Особа ця, як відомо з деяких джерел, дівчина занозиста, безцеремонна, з «новими ідеями», жіночими емансипаціями, працювать, звичайно, не любить, а тому частина Юрія розійдеться за рік-два, не пізніше. Чи є яка рація при таких обставинах думати про якесь там насильство та кодекси моралі? Чи не буде насильство в даному разі добродійним для самого Юрія ділом?

- Я от що можу тобі ще запропонувати...- на закінчення сказав Анатолій. Я постараюсь побачитись з цею особою, розпізнати її і, дивлячись по ситуації, так чи інакше змовитись з нею. Мені чогось здається, що нам пощастить прийти до пуття. Я переконаний, що вона пристане на одступного, аби його запропонувати в приємлемій, «ідейній» формі. Ти як на це?

Модест був радий компромісові, який дозволяв йому без образи для свого гонору згодитись з Анатолієм. Він охоче прийняв цю пропозицію й умовились, як найкраще улаштувати побачення з Ріною. Про те, як буде, коли Ріна не пристане на їхній план, вони не балакали,- Анатолій був певний, що Модест тоді прийме його постанову, а Модест нічого й не думав, задоволений, що не треба тепер щось рішати.

Але й від цеї розмови лишилось на душі неприємне щось.

І тільки пішов Анатолій, як прибіг Серединський. Цей також про гроші, немов усі змовились! Сьогодні був якраз строк, в який Модест обіцяв дати п’ятсот рублів на «Рідну Справу». Він про це зовсім забув. Грошей цих, розуміється, у нього не було (Господи! Тут не було на проценти в банк). Іван Михайлович образився, надувся, почав читати нотації за індиферентизм, недбалість до ідейних обов’язків, наговорив багато прикрого й несправедливого. Для чогось згадав покійного батька, приплутав дітей, онуків і довів до того, що Модест обіцяв через два тижні внести ці п’ятсот рублів.

Обіцяючи, він знав, що не внесе, хоч обіцяв цілком щиро. Як воно буде, він не знав.

Коли пішов Серединський, Модест зовсім знесилений сидів за столом і тоскно дивився в вікно. З яким раюванням покинув би він всі ці «Рідні Справи», город, Діну, Анатолія, Юрія! Як гарно би тепер запрягти Буланого в бігунки й виїхать у поле, в ліс. В лісі білі плями снігу, пахне мокрою корою, зів’ялим листом. Дерева стоять у покірній журбі, на всьому лежить печать тиші та спокою. Буланий похрапує, косить чорним оком і пускає клуби пари на зеленкуваті стовбури дерев. Часом від копит ляпне в лице шматок холодної жирної землі й морозець пробіжить по тілі. А приїхавши додому, застаєш коло ґанку селян. До обіду ще з годину, можна побалакать. Мова селян проста, ясна, прості й їхні бажання. Задовольнивши їх, почуваєш, що, дійсно, помагаєш, народові.

З юнацьких літ Модеста найбільше тягнуло до себе життя на селі. Його навіть не лякала зимова пора, коли все засипано снігом. Навпаки, в такий час життя йде найбільш регулярно, правильно, спокійно.

Але все так складалось, що Модест мусів робити не те, що йому найбільш подобалось. Скінчивши гімназію, він мусів вступити до університету, так робили всі, це був обов’язок всякої культурної людини. Будучи в університеті він записався в громаду, не маючи до того великого нахилу, а більше через те, що цим піддержував честь батька, це був його родовий обов’язок. В громаді знов таки через цей обов’язок брав на себе різні функції, які не давали йому нічого, крім клопоту та невеличкого задоволення особистого самолюбства. Там же почав він і свою наукову діяльність, котра посувалась наперед дуже помалу! Не маючи якихсь видатних здатностей, він не міг мріяти про щось значне, а обмежувався невеличкими, дрібними дослідами переважно по етнографії та історії України. Єдиною потіхою його було те, що він чесно ставився до всього, за що брався. Товариші говорили: «Модест Микульський зор з неба не схопить, але дайте йому зорю, вона буде в його ціліша, ніж в ломбарді».

Чесне відношення до своїх обов’язків було його виробленим твердим принципом життя. Цим самим можна пояснити те, що він женився на Діні, з якою зійшовся якось випадково, без особливого кохання. Коли вона завагітніла, він негайно обвінчався. Цей шлюб викликав у родині сумне незадоволення, але до Модеста за це ж саме поставились з пошаною.

Але що чесніше, точніше Модест відносився до своїх обов’язків, то більше почував себе стомленим, незадоволеним, тим виразніше чув, що робить не те, що йому хочеться, то частіше попадав у таке становище, коли мусів сам себе зраджувати. З поширенням кругу життя, поширювалась і сфера обов’язків. Будучи по природі своїй ворожим до всякого компромісу, кожний обов’язок ставав в конфлікт до другого обов’язку. Так, наприклад, в даний момент обов’язком громадським було дати грошей на газету, на нову наукову інституцію, в якій його мали незабаром навіть шанувати. Другим обов’язком було рятувати родину. Цей же обов’язок випихав перший. Третім обов’язком було виховати сина в чистій, моральній атмосфері, яку бруднила Діна. Для цього треба було б ізолювати Славка од матері, значить, розійтися з нею. Але проти цього знов виступав обов’язок тримати шлюб вірно й чесно до кінця.

В такі моменти безладу найдужче говорило чуття. Не маючи впину з боку волі, воно то вибухало несподіваним вчинком, то виливалось в журбу за селом, за точним, розміреним життям, найбільш властивим натурі Модеста. Але знаючи це за собою, Модест часто робив якраз навпаки тому, про що говорило йому чуття й бажання. Тепер йому всею істотою хотілось поїхать в Лип’янку, заритись на всю зиму в сніги й забути все. Але тут же знав, що не зробить цього. І через це життя тут у городі видавалось в далеко більшій мірі нудним, безвартним, тяжким. Сварка, наклепи, підходи «діячів», дрібна заздрість «проводарів», бажання кожної затички бути «гетьманом» на своїй улиці, все це здавалось йому тепер єдиним, що було в усім русі. Самий рух уявлявся штучним, вигаданим, роздутим, нікому не потрібним. Соромлячись своїх думок, він все таки думав, що вороги українства мають деяку рацію, коли кричать про нежиттєвість руху, про чужість його народові. Якось це почувалось зі всього. Що то за преса, коли їй треба давать допомогу? Це - штучність. Що то за нація, яка не має ні інтеліґенції, ні промислової класи, ні великих землевласників, ні навіть робітників? Чи варто дмухати в це нещасне селянство, щоб з його видути якусь пару крикливих семинаристів або сільських учителів?

В цей ранок Модест був саме в цьому настрою коли до нього ввійшла Олеся й сказала, що його в якійсь справі хоче бачити Стельмашенко.

- Який ще там у біса Стельмашенко? - гидливо й роздратовано поморщився Модест.- Той, що вчора? Не знаєш, чого йому треба? Можу присягтись, що грошей буде прохать! Обов’язково...

- Ну, чому ж зараз грошей? - примирливо одповіла Олеся.

- Тому, що... Ну, все одно... Хай іде...

Але, коли ввійшов Вадим, Модест одначе знайшов сили зробити привітну посмішку, з якою й зустрів гостя. Взявши Стельмашенка під лікоть, він обережно посадив його в фотель, а сам сів напроти, не перестаючи осміхатись, і з уважністю чекання дивлячись йому з лице.

Вадим зразу ж, як ввійшов, почув, що Микульський не дасть йому грошей. І від цього чуття сорому за вчорашнє спалахнуло знов. Щоб загладити вражіння від того, про що він проситиме, він хотів сказати наперед щось приємне хазяїнові й непричасне до прохання.

І замість того якось занадто недбало й розв’язно почав:

- А я до вас, Модесте Аркадієвичу, в одній справі!.. Після того, що я вчора вам говорив, зона видасться вам трохи... Хе! трохи невідповідною... Але мушу признатися, я вчора був, знаєте, хе!.. не теє... трошки вилив і... Ну, взагалі, я, так би мовити, гіперболічно... А проте я скажу просто свою справу й тоді... Може вам ніколи? - раптом невідомо з чого перебив він себе.

Модест Аркадієвич поспішно сказав, що має час.

- Добре... Правда, це коротка справа. Річ ось у чім...

І плутаючи, видушуючи з себе слова, Вадим розказав про становище своїх батьків, про хворобу батька, про свої плани, включаючи навіть намір завести судовий процес проти дядька Никодима. Тут він несподівано для самого себе додав:

- Коли б я виграв справу, я б певну частину грошей дав на громадські справи.

І зараз же з соромом подумав: «Ну, це вже цілком глупо і підло».

Але закінчив він з тою посмішкою трохи недбалою, трохи фамільярною:

- Коротше кажучи, моє прохання зводиться ось до чого, Модесте Аркадієвичу: поперше, чи не можна мені, за вашою допомогою, якусь роботу. Це - для себе, так мовити. А, потім - для батька я хотів би попрохати вас, чи не могли б ви позичити мені рублів двісті, навіть триста, коли вам це не так трудно? Я верну вам їх не так хутко, але верну обов’язково.

Він замовк і поліз у кишеню за хусткою, витерти піт на лобі. Але згадавши, що хустка не дуже чиста, провів рукою по чолі. Він почував себе так, як людина, що довго стояла голою перед юрбою людей, і може тепер швидше одягтись.

Микульський слухав Вадима з глухим роздратованням, яке на кінець мови того перейшло прямо в ненависть до «рудого підлого нахаби».

Коли Вадим скінчив, Модест устав і, почуваючи хвилювання від того, що мав сказати, пробігся дрібно, нервовою ходою по хаті. Потім вмить зупинився проти Стельмашенка й повним образи та злости голосом почав:

- Дозвольте вас спитати, шановний добродію, ви... через що ж так думаєте, що я... що у мене позичкова каса? Я, високоповажний добродію, тількищо віддав останні копійки на ці самі громадські справи, про які ви тут зволили так великодушно говорити. Мені тількищо дорікали тим, що я не...

Вадим зблід і помалу підвівся, не зводячи поширених, вражених очей з Микульського. Потім лице його здригнулось і заллялось таким густим рум’янцем, що Модест мимохіть замовк і схаменувся. Йому стало соромно й він в одну мить постановив піти негайно до матері і взяти у неї двісті рублів, які були наготовлені для виплати по деяких рахунках.

- В такому разі... вибачте, будь ласка...- хрипко сказав Вадим і помалу, немов намацуючи ногами дорогу, пішов до дверей. Модест помітив, як він при цьому випнув наперед нижню губу й почав не то насвистувати, не то просто дмухати собі в уса. І по цьому жестові Модесту ясно до болю уявилось, як мусить бути страшно соромно Стельмашенкові. Він розгублено дивився йому навздогін і не міг нічого сказати. Нарешті, очутившись, шарпнувся за гостем і з одчаєм закричав:

- Та чекайте ж ви, ради бога! Я тільки хотів сказать...

Але Стельмашенко, не зупиняючись, озирнувся, пробурмотів щось з тою ж болючою посмішкою, за щось вибачаючись, і вибіг з кімнати. Модест бачив, що він повернув не в той бік і хутко пішов за ним.

Вадим, дійсно, замість дверей в передпокій, одчинив двері в якусь іншу кімнату. Там біля вікна, за маленьким столиком сиділи Олеся й Діна. Побачивши свою помилку, він розтерявся й повернув назад. Діна й Олеся здивовані чудним виглядом і поводженням гостя, поспішно посхоплювались з місць і вибігли за ним. Але в цей час Модест уже поміг йому. Вони голосно говорили в сінях, Модест ніби хотів у чомусь переконати Стельмашенка, а той ніби й не слухав, бо бурмотів теж щось і на півслові вискочив за двері.

На розпити Діни й Олесі, Модест сконфужено й разом роздратовано оповів весь інцидент. Діна зараз же гаряче вступилась за Модеста,

- Это, по моему, нахальство,- з обуренням махнула вона рукою.- Два часа, как знакомы і зараз же грошей. І не шуточка - триста рублів. Я цілком розумію тебе, Модю.

Олеся й Модест бачили нещирість її обурення й їм стало ще більш ніяково. Олеся дивилась на Модеста широкими од здивовання й жалю до Вадима очима.

- Як же буде, Модю? - нарешті проговорила вона.

Модеста ще більш роздратувало заступництво Діни. Ця безсоромна людина ні на крихту не мала гонору й поваги ні до себе, ні до нього.

- А я ж звідки знаю? - накинувся він на Олесю.- Звідки я можу знати, що буде з добродієм якимсь там Стельмашенком? Що я, чорт забирай, якась філантропічна інституція, чи що? Дайте мені, ради бога, хоч на годину спокій! Хоч на годину. Я більше так не можу. Це кінь не винесе...

Він з люттю переставив стільця з місця на місце й одшпурнув ногою в куток шматок папірця.

- І головне те, що я ж винний, я! Я - груба, неделікатна людина, я образив чоловіка, вигнав його, я не впав на землю й не почав дерти на собі волосся, а вигнав його. Розуміється. Тепер він буде всім казать, який я поганий буржуй, сволоч і так далі...

- Он может рассказывать, что ему угодно. Это тебя не торкається! Вот и все,- кивнула Діна головою й подивилась на себе в дзеркало. Нахмурені брови були їй до лиця.

Модест глянув на неї й закусив губу.

Олеся не слухала їх і пильно думала. У неї з’явилась одна ідея.

- Слухай, Модю! - раптом живо сказала вона і, сама не знаючи від чого, почервоніла.- А знаєш, що можна зробить для нього? Ти вже давно хочеш змінити Славкового репетитора. От він і вчора не був. Чи не можна дати Стельмашенкові цей урок? Це йому було б добре. Все ж таки двадцять п’ять рублів у місяць... Як ти думаєш?

Діна раптом затурбувалась.

- Як! - вражено звернулась вона до Олесі.- Ви хочете його до Славка за репетитора?

Модестові пропозиція Олесі не подобалась, але після цих слів жінки зразу рішив, що обов’язково дасть цю лекцію Стельмашенкові.

- Це - хороша думка! - сказав він до Олесі.- Це, справді, могло би...

- Господи! - скрикнула Діна.- Да что ты говорить, Модест! Я тебе не понімаю... Як можно этого... этого человека подпускать к ребенку. Это мне нравится. У него никаких устоев, о нем ходят грязные истории, развратник, чут не убийца и сейчас же его репетитором. Восхитительно! Вот это, действительно, дать идеальное воспитание сыну.

- Діно, я прохав би тебе говорити не так голосно...- тихо зупинив її Модест.

Олеся весь час хотіла щось сказать.

- На мою думку, Діно,- нарешті заговорила вона,- нічого страшного нема в тому, що Стельмашенко буде репетитором. Те, що він пише в своїх віршах, нічого не значить. Тепер мода писать всякі страшні річі. А по суті він чоловік, здається, нічого... Крім того, він може помогти Славкові. У Славка єсть без сумніву нахил до творчости, він йому поміг би...

Діні прийшло в голову, що Стельмашенко - відомий і оригінальний поет. Мати його за репетитора... це у всякім разі пікантно.

Вона стиснула плечима й зідхнувши сказала:

- Я не знаю. Мені здається, що це рискована річ... Розуміється, це аргумент сильний: Славко, справді, може під його руководством розвить свої способності... Але... Разве так, что предложить ему не касаться с Славком известных вопросов, например, о боге, о политике и тому подобном?.. Да?

- Звичайно...- неупевнено сказала Олеся, поглядаючи на брата.

Модест щось думав.

- Добре...- проговорив він.- Але чи він згодиться? Він, здається, так образився, що ніколи й не прийде до нас... Просто несподівано... Ніколи не думав, що...

- А ти адресу його маєш? - перебила Олеся.

- Ні... Але він сказав мені, де живуть його батьки... Це - Рибацькі... Знаєш?

- А-а, Рибацькі! Здається, їхня фабрика коло Нового Базару? Знаю, знаю...

Рішили зробити так: Модест сяде й напише листа Стельмашенкові, а Олеся візьме звожчика й зараз же поїде до Рибацьких. Коли самого Вадима не знайде, то передасть листа його батькам. Надій багато на його згоду покладати не можна, але це найкраще, що можна зробить в даній ситуації.

X

Хвилин через двадцять Олеся вже дзвонила у воріт будинку Рибацьких. Дворник Семен, що вийшов на дзвінок, на її запитання про Вадима Стельмашенка, одповів їй нерішуче й гостро оглядів з голови до ніг. Потім щось згадав і запропонував провести її до баришні. Олеся згодилась.

Степанида якраз кінчала одягатись, щоб їхати з візитом до генеральші Казімової. «Білява баришня з письмом», яка шукає Вадима Стельмашенка, зацікавила її. Вона сказала привести її прямо до неї в її вітальню.

Олеся, дуже хвилюючись, а через те з гордовито й зневажливо піднятою головою рівно пройшла в широко розчинені Семеном двері. В руках у неї, як у прохачки, був лист. Посеред вітальні стояла висока, огрядна, дуже гарна, молода жінка з свіжим, густосоковитим ротом. Вона привітно, майже радісно посміхалась.

- Ви Вадима Стельмашенка шукаєте? - зараз же заговорила вона приємним, грудним голосом.- Я його родичка... Але його у нас нема й адреси не лишив своєї. Він мусить сьогодні бути... У вас дуже пильна справа? Вам треба товариша Вадима чи просто Стельмашенка?

При цих словах Степанида лукаво й мило посміхнулась, але з такою ноткою серйозности, яка говорила: «якщо це справа до товариша, то я віднесусь до неї серйозніше».

Олесю трохи здивувало це питання, але вона не мала часу подумати й нерішуче сказала:

- Я, право, не знаю...

- О, прошу! - поспішно перебила Степанида.- Коли ви не хочете говорить... Я, бачите, через те спитала так, що від цього залежить, як треба шукать його. Чи на кур’єрських, чи можна підождать, поки він прийде...

Олеся зам’ялась.

- Я не знаю, як вам сказать... Мені здається, що справа важна...

- Ну, в такому разі,- рішуче перебила її Степанида,- говоріть мені її... Чи у вас лист єсть? А, це ще краще. Я зараз же розішлю у всі краї світу гонців і ми його знайдемо, де б він не був...

Олеся з посмішкою подала їй листа. Степанида одмітила, що у панни чудесні рівні зуби, а посмішка далеко більше їй до лиця, ніж цей чваньковитий вираз синіх, мабуть короткозорих очей.

Після цього вони попрощалися й Степанида провела гостю аж на ґанок.

Прийшовши до себе, вона зараз же подзвонила й наказала покликати їй Степана Макаровича. Степан Макарович якраз приміряв нову тужурку, вертячись перед дзеркалом і виставляючи зад то з одного боку, то з другого. Спочатку він послав к чортовій матері й сестру й Катю, що кликала його, а потім, озираючись на себе, побіг до Тепи.

- Слухай, Стьопо, зроби мені одну послугу,- швидко почала Тепа.- Моментально одягнись і біжи на вулицю, там ти побачиш панну в синьому капелюсі з білим великим пером. Чуєш! Іди за нею й дізнайся, де вона живе, як називається. Розумієш? Це - дуже важно. Зараз нема коли тобі об’яснять. Потім. Знай, що це - «товаришка». Вона шукає Вадима. Ось лист для нього.

- Так розпечатай! - здивовано скрикнув Стьопка.

- Ні, незручно. Не можна. Біжи швидше. Хутко. Ну? Я потім скажу тобі.

- Чорт! Та кравець якраз прийшов...

- Ну, кравець. Підожде.

- Добре! А гарненька «товаришка»? - підморгнув Стьопка.

- Гарненька! Лучче Жозефінки...- засміялась Тепа.

- У-у-у! - заревів Степан і з прибільшеною хапливістю кинувся в двері.

Схопивши з вішалки пальто й картуз, він вилетів на ґанок.

А Тепа, піддержуючи сукню лівою рукою, з листом у правій, пішла до старих Стельмашенків.

Олена Іванівна штопала панчохи біля вікна, Трохим Петрович лежав на ліжку. При вході Тепи він заплющив око й весь час, як була вона в хаті, не ворухнувся, вдаючи сплячого. Олена ж Іванівна поспішно одклала вбік шклянку, на яку була натягнена панчоха і, горблячись, з питаючими очима, але посміхаючись, пішла на зустріч Степаниді. По лиці гості видно було, що у неї вже минув гнів на Вадима за вчорашній його вчинок.

- От, Олено Іванівно, шукають Вадима. Принесла одна красуня листа для нього. Мабуть, наречена його... І щось дуже важне, бо прохала скоро-скоро розшукать його. Давайте прочитаємо, може щось таке, що аж кипить? Га?

Олені Івановні не хотілось разом читать листа, бог його знає, що там може бути. Вадим такий необачний хлопець. Але не дати Тепі прочитать, значить, розсердити її ще більше. І так хто його зна, як це так, що вона не пам’ятає ніби вчорашнього.

- То прочитайте, прочитайте,- голосно сказала вона.- Що там єсть, побачимо... А що ж то за панна така була? Не знакома вам?

- Ні, я її не знаю.

- Красуня, кажете?

- О, така, що куди.

Олена Іванівна журно похитала головою.

- Е, куди вже їй до вас... Попадалось колись Ваді щастя, та проґавив.

- А тепер ще он як зо мною поводиться! - з сміхом додала Тепа, розриваючи конверт.

- Е, Степанидо Макарівно! Ви ж знаєте його дурну гарячу голову. Показалось щось, а він і... ляп!.. Сам, десь, кається...

Степанида непевно посміхнулась і, сказавши - «Ну, добре»,- почала читати листа.

Олена Іванівна жадно й з тривогою слухала. Вона нічого не зрозуміла: перше, через те, що боялась почути щось про бомби, або революцію; друге, що Тепа дуже хутко читала, третє, що написано було листа «дуже закрутисто, по-хохлацькому»,- як сказала вона Тепі. Тепа, сміючись, розказала їй зміст: один пан,- як його фамілія, не можна розібрать,- пропонує Вадимові урок з його синком. Значить, буде заробіток. Двадцять рублів.

Це було Олені Івановні ясно. Чи від слова заробіток, чи від того, що нічого не було в листі страшного, вона вдячно перехристилась і, прийнявши листа від Тепи, побожно й бережно склала його.

- От бачите,- проговорила Тепа,- а ви журилися. От уже й єсть заробіток. А та панна мабуть дочка того пана, от і жінка буде... Чого журиться...

Олена Іванівна журно качала головою. Вона не могла сказати чому, але чула, що краще при Тепі не виявляти свого бажання, щоб це, дійсно, так сталось. Навпаки, вона промовила:

- Ой, де вже там... Хіба після такої красуні, як наша королева Тепа, та може понравитись друга? Дурний, дурний Вадим!.. Ой, дурний, синку!

Тепа раптом ніби щось згадала:

- Ага! Олено Іванівно, як прийде Вадим, не забудьте йому сказати, що я хочу з ним поговорить. Не бійтесь, я вже не серджусь на нього. Я розумію. Навпаки, я хочу йому одну роботу запропонувать... Може при фабриці... Там одне місце вільне... Рублів на вісімдесят у місяць...

Олена Іванівна аж назад одхилилась і руки підняла як на молитву.

- Голубочко наша! Ой, чи правда ж тому?

- Правда... Але не знаю, як Вадим. Чи схоче він...

- Як не схоче?! А чого ж він тоді захоче? Болячки? Чого ж йому ще треба? Вісімдесят рублів! Старий, чуєш?

Але Трохим Петрович лежав, не рухаючись.

- Спить,- тихо промовила Олена Іванівна.- Скажу, скажу!.. Як прийде, так зараз скажу йому. Нехай іде, та в ноги кланяється. Як то не схоче? Та я йому так дам, що він і на світі жить не схоче... Годі йому вже тими революціями заніматься. Час уже за розум братись...

- Ну, добре...- перебила її Тепа.- Мені ніколи... Треба йти...

- Ідіть з богом, ідіть, королево наша. Хай вам господь милосердний оддасть удесятеро за вашу ласку.

Тепа, підібравши сукню, хитнула головою й вийшла. В коридорі вона зупинилась, подумала й пішла до Никодима Петровича.

Там вона застала таку сцену.

Никодим ходив по молельні, схиливши з навмисне лицемірним виглядом голову на ліве плече, а перед кіотом стояла на колінах величезна, безглузда постать льокая Павла, яка трудно й розгонисто била поклони. Никодим похотливо посміхався й рахував: «двадцять - п’ять, сукин син, двадцять - шість, сукин син!..» І весь час не переставав ходити по хаті, тримаючи носки в середину й від того згинаючи ноги в колінах. Руде с сивиною волосся якось особливо злісно сьогодні стирчало,- так бувало тільки після великого п’янства.

Входячи, Тепа помітила дивну й яскраву схожість його з Вадимом. Тільки рот у Никодима був свій: випнутий, неначе під губами замість зубів у нього були вставлені дві підкови, а самі зуби, сині й рідкі, немов були пристосовані не для їжі, а для пробивання чогонебудь дуже твердого.

Помітивши Тепу, Никодим, насамперед, озирнув її,- вона була одягнена в його улюблену густосиню оксамитну сукню. І зараз же перевів очі на лице, чекаючи побачити на ньому вираз зловтішної насмішки. Але нічого такого не було. Тепонька дивилась ясно, просто, трохи ніби чимсь заклопотано. Ага! Заклопотано! Це Никодим одмітив собі, це могло здатися.

- Здорова, здорова! - закричав він.- Тільки почекай трошечки, не перешкоджай нам, ми з богом миримось. Бий, падлюко, бий, стерво! Будеш бога обманювати? Будеш?..

Павло шумно, як віл, зідхнув і замахав спиною.

- Пусти його...- неголосно сказала Тепа, нетерпляче поглядаючи на льокая.

- Ну, встань, Павлику, годі, встань, сердце...- зараз же м’яко промовив Никодим.

Павлик, не встаючи, тільки повернув свою кошлату голову і з підозрінням покосився на хазяїна: чи нема якоїсь свині. Никодим, зрозумівши його, задоволено засміявся.

- Встань, встань, Павлику, не бійся, їй-богу, не бійся...

Павлик ще раз подивився на нього, повірив і почав уставати. Для цього він спочатку, як кінь виставив одну ногу, спер на неї все тіло й тоді вже поставив другу. Коли він випростався, Никодим приходився йому по плече. Одтягнуте донизу лице льокая, дурнувато й соромливо посміхалось, а довгі, як у рака, руки старанно чистили на колінах штани.

Никодим карав його за те, що він не підлив масла в лямпадку, обвинувачуючи при цьому в тім, що він для себе вкрав у бога це масло. Весь «цимес», як любив казати сам Никодим, був у тому, що ледачий і дурний Павло міг бути у всьому запідозрений, але тільки не в непошані до бога та ікон. До ікон, лямпадок, свічок він мав чисто дикунську поштивість, змішану з страхом і вірою в їхнє самостійне існування і здатність все бачити, чути й мститись за образу.

Никодим часто бавився тим, що сам виливав масло з лямпадок і обвинувачував в тому Павлика. Обвинувативши ж - карав. А в цьому теж був свій «цимес». Річ у тім, що ця незграбна, зла й дурна істота, що наче наочно ілюструвала походження людини від довгоруких, цей чоловік мав дивний нахил до всього «европейського». Він любив носити жовті черевики, крохмальні сорочки, твердий капелюх і неодмінно називав усе це «европейським платтям». Його можна було на що хоч підмовити, аби він повірив, що це «по-европейськи». Никодим найчастіше карав його тим, що наказував по тижню, а то й більше, носити сільську одіж. Павло виносив це дуже трудно й декільки разів уже кидав Никодима, але завжди вертався,- ніде не було такої легкої служби.

На цей раз діло стало на тому, що Павлику було заборонено на тиждень носіння жовтих черевиків.

Никодим поспішав; по лиці Тепи він помітив, що має бути цікава розмова.

Тепа стояла й нетерпляче постукувала передком пантофлі по підлозі. Молельня раз-у-раз дратувала її. Никодим, як сам признався, завів її «для пощіпування сердець», себто - для образи релігійного чуття віруючих і для огиди невіруючих. Він і не ховав своєї мети, чим ще раз досягав «ущіплення серця», викликаючи своїм цинізмом чуття страху й гидливости.

Молельня була невелика, залита світом широких вікон кімната, вся геть заставлена й завішана іконами, образами святих, сценами з нового й старого завітів. Тут же в кутку стояло й «ложе» Никодима, дерев’яний піл, на якому він іноді приймав своїх гостей, граючи подвижника. На простому білому столі лежали священні книжки й газети правих напрямів. Під іконами висіли в чорних рямцях прокламації з закликом до жидівських погромів і з цифрами убитих на них «жидів», написаними рукою самого Никодима.

Як тільки за Павлом зачинились двері, Тепа повернулась до других дверей, що вели в спальню, й сказала:

- Ходім туди...

І не чекаючи згоди, пройшла в ту хату.

Тут було інакше, але теж не без наміру «ущіпнуть серце» - контрастом. Замість ікон на стінах висіли порнографічні картини, такого одвертого й безглуздо-негарного змісту, що мимоволі з’являлось підозріння, чи не хворий хазяїн цей хати, коли може виносити таку огиду. Всі речі в кімнаті яскраво били на розкіш, на підкреслену розпусту, неначе господар навмисне так улаштував ці дві хати, щоб ошелешить всякого, хто буде дивитись одну після другої.

Ідучи за Тепою й сідаючи проти неї, Никодим не переставав допитливо й хитро позирати на неї. Сукня не давала йому твердого ґрунту під ноги,- що Тепа не для нього, Никодима, наділа її, в цьому не було сумніву. А з другого боку, чому б і не для нього? Чому б їй не зробити йому приємне? Але тільки він це подумав, як виринуло звичайне бажання, нерозуміле навіть йому самому, взять і плюнуть за це бажання в лице. Спочатку приставитись, що дуже радий, розчулений, а потім плюнуть, ошелешить і образить найдужче.

Никодим обережно потягнувся рукою до Тепи й погладив її по коліні. Тепа насмішкувато посміхнулась, але нічого не сказала.

- Ти кудись зібралась? - так само обережно спитав він.

- А що таке? - злегка здивувалась Тепа.

- Та от синеньку суконьку одягла...

- А-а, до Казімової зібралась. Треба в справі цього благодійного вечора перебалакать...

- Та-ак...- протягнув Никодим і помовчав. Тепа по тонкому й злому погляду зрозуміла, що у нього щось зірвалось. Вона трохи здивувалась, але зараз же забула про це,- вона привикла до того, що у нього вічно там у середині йшла якась гра.

- Я, Никодиме, прийшла до тебе в одній справі...- спокійно почала Тепа.

Никодим моментально насторожився,- спокій Тепи був трохи непевний. Але своїм звичаєм зараз же сховав настороженість і дуже уважно, послугливо захитав головою. Тепа посміхнулась на цю послугливість і провадила далі:

- Річ от у чім. Я хочу дати Вадимові місце на фабриці. Місце Кульчицького...

Никодим всерединно роззявив рота: Кульчицький вважався помічником завідуючого конторою, але всім було відомо, а найпаче самому Кульчицькому, а також тому, хто мав зайняти його місце, що обов’язки «помічника» завідуючого конторою мали дуже мало відношення до самої контори. Обов’язком цього «помічника» було стежити за настроєм всеї фабрики, як конторщиків, так майстрів і робітників, себто роля шпига. Місце це Никодим завів у себе за часів революційних страйків.

Непорозуміння Никодима перейшло в дрібний, задоволений смішок. Він ще, властиво, не розумів як слід намірів Тепи, але одна уява про те, як це «місце» буде запропоновано Вадимові й що той повинен при цьому почути, дало йому чисто естетичне задоволення.

- Так, так, так...- забурмотів він.- Авжеж дать, авжеж дать... Згода, згода...

Раптом він зупинився й довгим, пильним поглядом впився в Тепу. Чудно: адже вона повинна розуміти, що Вадим не візьме цеї посади. Значить, коли вона тільки для «ущіплення серця» мала запропонувати, то навіщо про це сповіщати його, Никодима? Виходить, що вона має на увазі, що Вадим згодиться. А тоді далі виходить, що вона не «ущіпнуть» хоче того, а щось інше.

- Те-ек-с...- протягнув він знов.- Авжеж дать... Обов’язково... От тільки... чи пристане він на це? Боюсь, що не пристане дурень... Га? Як ти гадаєш?

- А чому б йому не згодитись? - все так же спокійно промовила Тепа.- Вісімдесять рублів не валяються на вулиці.

Згадка про гроші та ще такі великі боляче уколола Никодима. Він став поважніший і, похиливши голову, якийсь час сидів мовчки. Тепа все позирала на нього, зверху, впевнено, але потай насторожено.

- А навіщо це здалось? - раптом різко підвів голову Никодим - і прямо подивився Тепі в лице.

- Себто, що саме? - наче не зрозуміла вона.

- Та місце цьому прохвостові?

Називаючи так Вадима, він думав, що цим зробить Тепі неприємно.

- Як навіщо? Він же твій небіж? Треба пожаліти родича...

- Те-ек-с. А все ж таки?

- Треба! Хочу так...- одверто сказала Тепа.- Потрібно це мені.

- Знову з ним по ночах в бесідці збігатись?

Тепа дзвінко засміялась, показуючи міцні, веселі зуби.

- От так луснув! От коли зоглядівся. Браво, Никодимчику! Тільки знаєш що, серце: всі ці вибрики покинь. Ніяких ревнощів мені не показувать. Умову пам’ятаєш? То ж то бо й є. Я знаю, ти всіх можеш «простить», аби Вадима не було. Але я тобі останній раз кажу: для цього й сюди прийшла, щоб мені ніяких ревнощів ні до Вадима, ні до кого б там не було. Інакше...

Тепа почервоніла й піднесла руку таким жестом, немов показувала щось на ній.

Никодим потупив голову й сидів, мовчки, хитро й понуро позираючи з-під лоба. Дуже можливо, що про кохання з Вадимом Тепа й не думала. Але що ж це мусіло значити?

- Добре...- покірливо сказав він.

Тепа пустила руку, неначе в ній був нагай, яким вона втихомирювала Никодима, й зараз же перейшла до другого.

- Слухай, а що ти виробляєш на фабриці? Ти не можеш в другому місці того робити? Ти знаєш, що робітники хочуть виголосити нам страйк? Ах, дай спокій з своїми дурницями! Зрозумій же ти, що мені й Степанові нема ніякого діла до твоїх якихсь там рахунків з робітниками. Ми ради твоєї втіхи поглазувати й посміятись не можемо жертвувати доходами. Ти «поезію» цю краще покинь. Навіщо ти це зробив?

Никодим не здивувався й не образився на тон Тепи. Навпаки: що більше вона виявляла незадоволення, то йому, здавалось, було приємніше.

- Що ж я зробив? - невинно спитав він, підкреслюючи одночасно цю робленість невинности.

- Никодиме! Покинь, не люблю. З ким ти граєш? Мені це вже надокучило. Одповідай, коли хочеш, щоб з тобою балакали. А не хочеш, я можу й піти.

- Та що зробив?! - закричав тоненьким голосом Никодим.

Тепа раптом зробилась зовсім спокійною. Тоді Никодим потиснув плечима й іншим тоном дорослої людини, що балакала з дитиною, сказав:

- Ну, добре. А тобі відомо насамперед, що це за птичка, ця Манька? Ти ж про Маньку говориш?

Ім’я «Манька» викликало в уяві Никодима всю картину й йому стало весело.

- Знаєш, чи ні? Кажи швидше! Ти ж про Маньку, правда?

- Про Маньку.

- Ну, от. А знаєш, хто вона така? По своїх «переконаннях»? Казали тобі про це? Ні?

- Ні...- призналась Тепа.

- Авжеж...- посміхнувся Никодим.- Інакше ти б не лізла до мене, як та дівчинка, з дурницями. Манька ця - соціялісточка, соціял-демократонька. Компрене?

- Та не може бути?! - неймовірно й задоволено скрикнула Тепа, відразу оживившись.- Правда? Та як же це вийшло? Чекай, в такому разі ти мені докладно про це розкажи. А чи напевне соціял-демократка?

- Ну, тут ти вже мені повір на слово. Братуха на вічне поселення пішов. Закадика нашого Йосипа. Кажуть, між іншим, що він тут тепер. Знов неначе прокламашками балуваться почав. Я з сестричкою його як робив, так і на нього око мав: коли справді тут, так не видержить і проявить себе. А ми його тут і цап-царап, хе. А сама Манька теж сиділа в тюрязі, «свідома»! Та, чекай... Ні, ти почекай, ти знаєш, як це все в точності було? Ні? Хе, та тут же й весь цимес! Поезія от та сама! А ти мені «покинь»!..

Никодим навіть схвилювався і з щирим захватом оповів таку історію.

Ця сама Манька була підмічена Кульчицьким на «пусканню аґітації» серед робітників. Добре. Спочатку поволі, а потім розбещилась і розійшлась. Чудово. Никодим побалакав з Кульчицьким і зав’язалось дільце: до Маньки став підсипатись Капусняк. Ловка падлюка, кожну бабу облапошить! Сюди - туди, закрутилась у них любов. Коли справа стала на певний ґрунт, дали знати йому, Никодимові. Він і призначив коханцям побачення в старій сушилці. Зійшлись. А він, Никодим, з Павлом та Шведом уже сиділи там раніше, за закромом. І от в самий «поетичний» момент взяли та й з’явились. Та як?! З музикою, з піснями. Марсельєзу їм співали! Вона, було, кинулась тікать та брешеш, Капусняк добре держить.

Подробиці Никодим оповідав, захлипуючись від втіхи. У Тепи очі покрились теж сладострасним блиском і мстиво посміхались. Вона деякі місця навіть сказала повторити, особливо ж їй подобалось, як Манька, вирвавшись нарешті, глянула на всіх, крикнула й упала на землю, шарпаючи себе за коси й верещачи, як порося.

- А все ж таки не треба було цього робити...- сказала Тепа, пригадуючи, що ця сама Манька після того побігла вішатись і що з цього на фабриці можуть вийти небажані непорозуміння.

Никодим засміявся.

- От ще «не треба»? Ти б не зробила!

- Забастовка може вийти...- заклопотано хитнула головою Тепа.

- Та-ак? - задоволено скрикнув Никодим.- Просимо. Будьте такі добрі! Дуже приятно, давненько час...

Тепа скривилась.

- Ну, знаєш, Никодиме, ти краще тепер помовчи трохи. Ми з Пантелєєвим якось це влаштуємо, а ти уступись на цей раз. Добре? Я тебе дуже прошу...

Прохання було так висловлено, що Никодим посміхнувся й проговорив:

- Що ж чоловік має робити? Так просять, що треба уважить. Добре. Я на забастовці не стою, це їхня справа, а не моя. Я свою зробив. І можу тепер і уступитись. Те-ек-с... А Вадимові, значить, місце Кульчицького?

- Так, Кульчицького. При тому ось ще що: я скажу йому, що це ти придумав... Ні, так не треба... Краще ти поклич його й скажи, що я, мовляв, хочу дать йому посаду. А ти ніби навіть не дуже задоволений цим. Розумієш. Зробиш?

- Мо-ожу...- з невиразною посмішкою в очах одповів Никодим.

Тепа підвелась, дала Никодимові поцілувати руку, до якої той жадливо й мало не злісно присмоктався, й вийшла.

___________

Продовження й розвиток ідей роману «По-свій» знайдуть читачі в романі «Божки» (В. Винниченко. Твори. Том XIX).

Друкований текст для вичитування взято з: В. Винниченко. Твори. Том 18. Видання друге. «По-свій!». Роман. Кооперативне РУХ видавництво, Київ,1929

Книга оцифрована в рамках проекту «СУСПІЛЬНЕ ОЦИФРУВАННЯ».

Вичитування тексту: Дмитро Анісіч

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.

© Форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2023