РІВНОВАГА

Роман з життя емігрантів

I

«Ні, це неможливо! Та розуміється, в такій конурі і, при такому освітленню важко щось путяще сотворити!»

Аркадій роздратовано опустив пензля й озирнувся на вікно: мов запорошена кісейна занавіса, повис на ньому мутно-сірий туман вулиці. На кривих стінах мансарди і нечисленних предметах злиденної обстановки насіла волохата темрява. Тони на полотні зливалися, і не можна було відрізнити синього кольору од фіялкового, жовтого од зеленого.

«От і працюй. Багато тут зробиш. Хотів скінчити сьогодні шосту грудь, але зробіть ласку, пишіть при такому освітленню».

Полотно уявляло з себе рівне, однотонне, фіялкове поле. Його вкривало рожеве прозоре небо - теж в одному тоні. По один бік поля височенна гора, стилізована, подібна на мурашник. А на горі дерева росли, теж стилізовані, вони нагадували травинки, де-не-де встромлені в цей мурашник.

По другім боці поля, вище за гору на зріст, стояла жінка. Стояла вона наче в профіль, але обидві руки її було видно, як на малюнках єгиптян. Була вся гола і шостигруда, при чім тіло одливало жовтим промінястим світлом, а трьох’ярусні груди були сині з зеленими кільцями. Посередині між жінкою та горою, далеко край обрію, під рожевим небом стояло самітнє деревце, похоже на щітку до чищення лямпового скла.

Темним пилом почали сідать сутінки і на полотно. Сінник Адольфа на підлозі ледве сірів. Аркадій сидів непорушно, тримаючи пензель в безсило спущеній руці.

«Дурниці все це, зайве, непотрібне, придумане. Не потрібна нікому ні ця жінка, ні туга цеї безмежности далекого поля - життя; ніхто не зрозуміє туги цеї та й сам він не вірить у неї. Є тільки звичайна, проста ось ця нудьга в грудях. Саме почування животного голоду. Є ось цей глухий гул Парижу, а в ньому, мов загублений, хмуроскелистий острівок, самітність. Більше нічого не буде. Безглузда неминучість, безконечність.

Залізти б у самий темний куток, де дах мансарди сходиться з підлогою, втиснути б у куток цей спину, підняти коліна і покласти в них голову. Добре б так. І обміркувати все як слід, рішуче і систематично. Головне - систематично. Якщо важить щонебудь в процесі життя розум і свідомість, якщо мають вони хоч краплину активної творчої сили, то потрібна система. Все тоді буде ясно, і сміх різних ідіотів буде тільки жалість викликати, а шлях життя стане зрозумілий».

В прихожій галасливо задеренчав дзвінок, потім почулося тупотіння важких ступінів і крихкий, хрипкий бас Адольфа:

- Хто дома? Га? Обізвися, чорт вас бери!.. Нікого? Чудесно. І розкішно.

Аркадій підняв руку і, насупившись, нахилився над полотном; удав, що поринув у роботу.

На порозі з’явилась величезна розпливчата постать Адольфа.

- А-а! Художник - од слова «худо» - малює свою жовту жінку. Сожитель і вірний мій приятель на своєму посту і пильнує «искусство». «Искусство» з двома ес. Bonjour, monsieur!

«Хіба шпурнути в цю рикливу пику палітрою замість відповіді!»

Адольф підійшов ближче. Бліде кінське лице його в сутінках п’яно всміхалось. Величезні, довгі, мов у орангутана, руки засунуто в кишені, бриль - на потилиці.

- Що ж, так і не зволите відповісти на привітання свого приятеля? Жорстоко і незвичайно.

- Дайте мені спокій! Раз на все сказав я вам, щоб ви до мене не чіплялись.

- Один раз мені не імпонує.

- І, будь ласка, не кричіть так...

- Слухаю! - витягнувсь по-салдатськи Адольф.- Ось тепер... слухаю. Бо розумію, що вас, як людину нервову, турбує мій у-ні-версальний і а-нар-хічний басс (з двома ес). Я це, алегорично кажучи, почуваю. Але вищесказаного не почуваю. Бо чому ж мені не чіплятись до вас, висловлюючись вашою вульгарною мовою? Га?

Аркадій поволі підвівсь і мовчки почав обтирати пензлі шматкою. На синяво-сірому тлі вікна роздратовано й смішно стирчало його ріденьке волосся; гострий кінчик носа серйозно й холодно схилився над ганчіркою.

Адольф присунув своє незграбне величезне тіло щільно до Аркадія і з заложеними в кишені руками почав розглядати сожителя від голови до ніг; очі його всміхались.

«Ніс синій... щоки поетично жовті,- мабуть сьогодні не їв нічого. Губи починають кривитись, значить зараз лаятись буде. Ні, мовчить. Гордим хоче бути».

- Ну-с, чекаю відповіді, друже Аркадію? - Уважно, покірливо, смирно і довготерпеливо.

«Удає, що йому байдуже,- чи є хто в хаті, чи ні. Ось тільки пальчики тремтять».

- Ну, Аркаша, навіщо ж це убийче мовчання! Га?

Аркадій мовчки, мов не помічаючи біля себе Адольфа, підійшов до мольберта, взяв палітру і почав зчищати з неї фабри. І вмить знов відчув над головою своєю тепле, с запахом алькоголю, дихання Адольфа. Хотілося швидко озирнутись, підскочити, вчепитись нігтями в ці свинячі очі, в цей м’який, нахабний ніс і рвати їх, тріпати й сласно скреготати зубами.

- Адольф... Ви хочете повторення тої сцени? - хрипло сказав Аркадій.

- Якої? - невинно підняв рідкі брови Адольф і уважно подивався на «приятеля».

«Зараз знов заверещить і почне кусатись».

Аркадій одсунув у куток мольберт, довго чомусь копався там і, не дивлячись на Адольфа, знов узявся чистити палітру, обтираючи ніж волохатою шматкою, замазаною різнокольоровими фарбами.

Адольф усміхнувся, підставив стільця і сів, широко розсунувши ноги.

«Нудота, їсти хочеться. Чого прийшов додому? Цього чесного ідіота не бачив? Пензлі витирає, подумаєш, художник, «духовні інтереси».

- Що вам, властиво, треба од мене? - раптом надзвичайно коректно, з холодною і чемною гідністю озирнувсь Аркадій.

«О, це - вже його «вищий розум» виходить на сцену, «холодна свідомість» і «тверда система».

- Мені? О, друже Аркадію, мені так мало треба, що соромно навіть турбувати вас... Не турбуйтесь, будьте ласкаві.

- Але ви хотіли щось сказать...

- Себто я?.. Але що я можу сказать, «людина безладного і низького розуму», як колись ви зовсім справедливо назвали мене? Тільки й усього, що привітати вас, сказати вам приятельске «bonjour»... Що б ще я міг сказать?

Аркадій, не помічаючи зовсім сумно-насмішкуватого тону Адольфа, вислухав і одповів:

- Якщо ви мені тільки це хотіли сказати, то дякую вам, і в свою чергу вітаю вас...

- Та не може бути?! - скочив Адольф, радісно здивований.- Друже!! Господи! Та що ви мені говорите?! Ні, ця радість мене вб’є... Води мені, друже, швидше води... В мені мігрень... Ох!

І він одкинувсь на спину стільця; звісив безпомічно голову і витягнув довгі, брудні ноги.

Аркадій терпеливо й холодно дивився на нього. Вказівка на лівій руці, міцно перев’язана ниткою, боляче щеміла,- це добре. Навіть слід було б такий перстень мати, який на кожне роздратовання колов би руку і нагадував про свідомість.

Адольф раптом підвів голову, глянув на Аркадія і, наче каючись, заговорив:

- Знаєте, Аркаша, ви мене усугубляєте. Їй-богу. Ваш лагідний вигляд нищить мене і наводить думки. Покарай мене бог. Ось, наприклад, ішов я додому і думав: як низько й безглуздо тече життя наше. Замість того, щоб жити, мовляв, в братерських обіймах, ми з вами сваримось. А це ж нерозумно і, алегорично кажучи, не має жадної утилітарної точки погляду. Правда?

Аркадій, обтираючи пензлі, холодно й серйозно слухав його, ворушачи час від часу пальцем на лівій руці. Хотілось, щоб Адольф ще більше паясничав, щоб сказав щонебудь надзвичайно паскудне.

- Здається, ви маєте рацію,- відповів він тихо.

- Правда? - сів рівніше Адольф.- Ви згоджуєтесь зо мною? Надзвичайно радий. Те самісінько недавно і Александр Благословенний мені доводив. Їй-богу. «Ви, каже, живете зовсім по-дурному. Нащо сваритесь? Як-не-як, ви ж соціяліст. Сором». Правда, я анархіст, а ви... вільний художник, хоч були соціял-демократом. Та проте ми соціялісти. І тому мені - соромно. Ось ішов я додому й думав: «Прийду, пригорну до грудей своїх приятеля мого і розповів йому все життя своє». Але... горе! - приятель мій навіть вітання моє одшпурнув роздратовано. І засумував я. А ви ще побільшили це лагідністю. Я бачу, ви нудитесь. А в тім, це все дрібниці... Але ось, наприклад, те, що розповім вам зараз, зацікавить вас більше. Хочете, розкажу? Просто фантастична подія, хоч і реальна. Мовчите? Розумію вас: нічого серйозного ви вже не чекаєте від мене. Але глибоко помиляєтесь. Слухайте.- Вчора увечері, в вечірній час заходу, йду я по Мишельці. Зірки сяли і таке інше. Правда, вибачте, не зірки, а лихтарі. Та це нічого. Так. Іду. Погордливо поглядаю на кафе, де легковажні французи поїдають свої diners. В кишенях ні сантима, в животі з ранку ні рисочки, повна відсутність матеріялізму; зовсім, сказати б, у вашому стилю. Навіть, пам’ятаю, думки в мене все такі духовні, умозрительні. Але голодний... як... як, скажемо, ви, наприклад, в от цей щасливий момент нашого короткого життя. Ні? Радію за вас, хоч... Але вибачте за збочення. Eh bien, іду. Чую раптом за своєю спиною... що б ви думали? - рідну російську мову. Нічого дивного, це правда, але напрямок мого «умозрєнія» вийшов дивовижний. На обличчі вашім бачу лагідність і терпеливість. Це мене зворушує, але ви матимете нагороду. Слово чести!..- Отже, чую російську благородну слав’янську мову. Оглядаюсь: молодий панок і молода пані. Уважливий погляд - і зразу видно, що мають чулі серця й широкі гаманці. Помічаєте мій стиль? Bon! Враз прохоплює мене ідея,- іменно прохоплює, як протяг,- звернутись до чулих сердець і за поміччю широких гаманців заспокоїти виснажену плоть свою. Краще сказать би «змучену плоть». Проте ні. C’est-ça! Зупиняюсь, скидаю благородно капелюх і вимовляю,- не кажу, а «вимовляю»: «Шановний добродію і шановна добродійко!» Мій імпозантний вигляд, мій значний голос справляють на них деяке вражіння, що, розуміється, впливає на моє чуття власної гідности. Удруге я благородно, ось так, піднімаю руку до капелюха і зворушливо-благородним голосом кажу далі: «Прошу ласкаво вибачити. Але опинившись в злиденному становищі еміґранта, маю честь звернутись до вас за посильною допомогою». Коротко, з самоповагою і не понижуюче. Правда? Але на жаль, цього, як видно, мало, друже Аркадію. Ситий шлунок експлоататора-буржуя не розуміє простих і благородних слів...

Аркадій забув про пальця і з стриманою цікавістю спитав:

- Звідки ж ви довідались, що вони буржуї?

Адольф помітив зміну в відношенню Аркадія до його оповідання.

- Як звідки?! - роблено палко вигукнув він і усмішка пробігла по його вустах.- А звідки, чорт їх візьми, в нього на голові зовсім новий бриль і палиця з срібною головкою? Га? Що ж це має значити? Ні, тут уже моя компентенція поза конкуренцією. Але перейдемо до дальшого, як висловився б кожний, повний самоповаги, оратор. Дальше ж було коротке: бачачи дивне і образливе відношення пана до моїх слів, я підійшов до нього, взяв його за ковнір і, потрусивши його як цуценя, що негречно поводиться, голосно, з обуренням закричав: «Гидкий негіднику! Верни мені гроші, які ти позичив у мене!»

- Як? Це був ваш знайомий? - здивовано і зовсім забувшись, скрикнув Аркадій.

- Зовсім ні,- ласкаво всміхаючись, покачав головою Адольф, все з більшим і більшим задоволенням поглядаючи на Аркадія.

- Але... хіба...

- О, я мав повне право це сказати. Грошей він у мене не позичав, і бачив я його вперше, але згодьтесь сами, друже Аркадію...

Аркадій схаменувся і розлючений закричав:

- Забирайтесь ви к чорту, який я вам приятель! Нахабність...

- Як?! - комічно здивувавсь Адольф.- Зрада приятеля? Ну, це вже дякую, не сподівався... Але нехай, слухайте ж далі.

- Не хочу слухати ваших паскудств! Грабіжнику!

- Даремно... Довідались би, як порок буває покараний, а чеснота тріюмфує...

Аркадій раптом згадав про палець і йому стало нудно. «Нічого не помагає, не вмію жити». І чомусь в пам’яті встало, як Таня того вечора, коли він так ганебно й недоречно кричав на Феню, довго спостерігала його і потім тихо сказала: «А знаєте, не вмієте ви жити, все придумуєте і лютитесь, що нічого не виходить». Так, розуміється, це правильно.

- Ну-с, цікавитесь кінцем, га?

Аркадій поволеньки повернув голову до Адольфа: крізь сутінки у всій постаті його видно було незаховану зловтіху. Ось і цей чомусь не любить, ненавидить.

- Еге, цікавлюсь,- тихо відповів він.- Вибачте за вибух... Я слухаю.

Адольф підозріло оглянув його.

«Пика нахнюплено-сумовита, мелянхолійна. Яка це несподівана метаморфоза?»

- Справді цікавитесь? Як не хочете, я не буду...

- Ні, оповідайте. Ви сказали, що мали право. Дуже можливо, я не насмілююсь судити.

- Щоб і вас не судили? Розумію. Але я думаю, що ви цілком згодитесь зі мною, коли довідаєтесь, чому я так зробив. Скажіть: хіба кожний, хто обідає у той час, як ми голодаємо, не довжник наш? Га? Ні?

Аркадій почув, що йому дуже хочеться їсти.

- Я з вами не годжуся,- так само стримано й сумовито відповів він.

Адольф уважно глянув на нього: «вже знов вигадав щось, мозговик нещасливий!»

- Не годитеся? - здивовано перепитав він.- Але чому? А панок, уявіть собі, моментально згодився. В наслідок чого я і одержав цілі десять франків. Бачите?

В голосі Адольфа не чутно вже було його насмішкуватої певности. Він почував себе, як людина, якій невідомо куди і в який спосіб раптом зникла здобич, що була вже, здавалось, зовсім в її руках.

Що з ним трапилось, з цим «застарілим принципом»? Ну, ні, чекай же!

Аркадій, не відповідаючи, підійшов до мольберта і втомлено-сумовито дивився на полотно. А в смутку почувалось дивне, тихе вдоволення.

Який став тихенький Адольф! Так, це той тон, якого треба триматися. Людей дратує почуття сили в другому.

І почуваючи, як і сум, і втома, і навіть вдоволення стають вже на чийсь каприз нещирими, він все таки стояв і, покірливо схиливши голову, чекав, що вчинить Адольф.

Той нагло хутко підвівся, підійшов до Аркадія і чулим, щирим голосом вимовив:

- Вибачте, Аркадію. Свиня я і більше нічого. Справді. Вибачте.

Почуття вдоволення гостріше кольнуло в серці й одночасово вже ворухнулось нове, гірке й солодке чуття образи,- чуття, яке завжди вимагає чомусь ще більше гіркости і в ній находить заспокоєння.

Стримано й холодно, не підводячи голови, Аркадій сказав:

- Я нічого не маю против вас, Адольф... Ви маєте право. Я сам давав вам привід так відноситись до мене...

Адольф закусив усмішку.

- Так, але я відношуся по-свинячому... Заваджаю вам працювати... Ось ви писали б зараз, а я вас дратую...

- Ні, працювати вже не можна, темно...

Аркадієві хотілось додати, що було видно ще, коли

прийшов Адольф, але тоді Адольф зовсім виразно почув би себе винуватим. І зникло б це чуття невисловленої, схованої в собі, обиди.

Та Адольф і так зрозумів.

- Ось, бачте! - зажурено гукнув він.- Вже пізно. А ви напевне кінчили б ту грудь... останню... Еге ж? Ех, свиня я, їй-богу... А груди ж які гарні... Ось тільки я трошечки не розумію... Вибачте, Аркадію, але чому в неї вже шестеро грудей? Вчора було тільки четверо, а сьогодні вже шість?

Аркадій швидко глянув йому в обличчя. Очі серйозні, навіть простодушні і ні на крихту насмішки.

- Я змінив... Це більше підкреслює... Та крім того гармонія плям повніша...

- А-а...- співчутливо й відчуло протягнув Адольф.- Це інша річ... ідея, мовляв... Але... ще одне питання, чому ви з голови пишете цю жовту жінку? Чому не попросити б вам товариша Таню попозувати вам? Га?

І Адольф навіть перехилився весь до Аркадія. Ага! Саме в ціль потрапив; ач, як очка замигали і навіть жовті вуха почервоніли.

- Справді, Аркадію... По-товариськи... І тіло в неї краще...

- Адольф! Прошу вас не торкатися товариша Тані! Чуєте?

- Але чому?! Коли вона не нині - завтра позуватиме цьому нахабному полячкові Гломбінському, то чому...

- Це брехня!! - раптом люто повернувся Аркадій, дивлячись йому в лице гострими, сіренькими очима.- Ви - падлюка! Ви брешете! Ви це кажете тому, що цим хочете роздратувати мене. Але я погорджую вами!

Адольф засміявся.

- О, приятелю Аркадій...

- Геть забирайтесь, хулігани - ваші приятелі!

- Ну, гаразд, нехай неприятель мій... Я хочу тільки сказати вам, що ви стали на хибну точку погляду. Таня позуватиме Гломбінському.

- Брешете!

- Насмілюсь заперечити, що ні. Бо за мене промовляють всі дані.

- Ніяких даних ви не маєте! Спочатку й до кінця гидота і брехня!

- Не вірна точка погляду. Запевняю вас. Дані підтверджують мою гіпотезу. Бажаєте вислухати виклад?

Кінське обличчя Адольфа світилось благодушним спокоєм і вдоволенням. Смакуючи вимовляв він кожне своє мудроване слово. Очі невпинно стежили за Аркадієм і немов говорили: «Ні, тепер уже не втечеш, тепер ти мій».

- Дані ваші така сама брехня, як і все... як і решта...

- Сумна помилка, заснована на поверховнім знайомстві з моєю вдачею. Проте, як вам не вгодно, я можу лишитися при своїй думці, не аргументуючи її.

- Так, це найкраще,- з холодною, надзвичайною погордою одвернувся Аркадій.- Лишіть свою думку при собі...

І не вдержавшись, додав:

- Все одно не зможете довести.

При цих останніх словах насмішкувате обличчя Адольфа освітилось самовдоволеною й лукавою посмішкою. Але, силкуючись не показати її, він з більшим запалом, ніж слід було б, вигукнув:

- Не доведу?! Я? О, це позвольте! Насамперед: гарна вона чи ні? Безумовно гарна. Це нічого не значить? Ні, це значить. Тут психологічна точка погляду. Бо кожда вродлива жінка, почуваючи це, потай вдоволена з цього. Цього мало,- я розумію. Але це тілько інтродукція або, простіше кажучи, прелюдія, базис, мовляв. Факти далі.

Аркадій знову взявся за палітру, пильно зчищаючи її. Але Адольф по положенню його спини бачив, що той слухає з напруженою увагою.

- Тепер далі. Виходячи з того тезису, що вона вродлива, ми прийдемо до нехибного висновку, що не сьогодні-завтра її виженуть з фабрики.

Рука Аркадія перестала на хвилинку скребти і зараз же знов заворушилась. Адольф тонко усміхнувся.

- А чому виженуть? А ось чому: як відомо з оповідань самої гарненької Тані... Вибачайте: і самого товариша Тані... патрон фабрики ставиться до неї все з більшою і більшою увагою, яка без сумніву мусить досягти свого брудного апогея. Ви відчуваєте?

Аркадій не відповідав.

- Гаразд. Тут брудний апогей цей фатально стикається з найбільшою цнотливістю найчистішої Тані. Стикнувшись, вони не можуть злитися і так зостатися. Навпаки: повинні відскочити. Патрон відскочити від фабрики не може. Значить, прийдеться це Тані зробити. Один факт. Правильно?

Палітра була майже зовсім вичищена, але Аркадієві треба було, очевидно, зробити її бездоганною. Це не укрилося від Адольфа.

- Палітра, сподіваюсь, не заваджає вам стежити за ходом моїх міркувань? Bon. Це, значить, одно. По цьому що настає? Алегорично кажучи,- голодне існування. Ви можете заперечити, що Таня - дочка багатої поміщиці, яка має триста десятин в Харківщині. Але...- хотів сказати «приятелю Аркадій»,- але, мій не-приятелю Аркадій, ви зробите величезну й умисну помилку, покликавшись на це. Бо всім і кожному відомо, що товариш Таня шукає «правдивої чесноти», скромно кажучи, шукає есенцію морального життя. Улюблена донька заможної поміщиці, вона зрікається всіх земних, матеріяльних, низьких благ і живе життям простої робітниці. Говорячи знов словами Тані, вона хоче в буржуазній суспільності жити, як соціялістка. Все це відомо вам? Та ні, ви не пройнялися цим фактом. Ми теж соціялісти, n’est ce pas? Але ми тілько по імені, форми ж життя у нас старі. І це ви знаєте? Bon! Але тоді, значить, ви згодитесь з тим, що з дому грошей вона не візьме. Вона шукатиме роботи. Другий факт. Тепер посунемося далі. Що таке позування? Це - робота. А кожна робота справжнього соціяліста понизити не може. Правильно? Ви стежите? Передчуваєте? Між іншим ви зовсім даремно так довго трете в однім місці, там так уже чисто, як на сумлінні у немовлятки. Але посунемося ще на ступінь вперед. Опріч переконання, у Тані є ще соромливість, дуже вразлива і всім відома. Це ви хочете мені сказати? Très bien! Але... тут виступає нова сила - потяг до Гломбінського,- яка нейтралізуватиме...

Аркадій шпурнув палітру в куток і повернувся до Адольфа.

- Ви це можете довести? - з погрозою спитав він.

- Що саме?

- Її відносини до Гломбінського.

- Ні,- ухмильнувся Адольф.

- Чому ж ви брешете? Як смієте, негіднику, чорнити чисту дівчину?

Адольф заспокоююче простягнув свою довгу руку.

- Вибачайте. Нащо зайві вирази і швидкі висновки?.. Зовсім фальшиве розуміння моїх слів. Відносини мені не відомі, але потяг можна довести.

- Так?

- Так. Гломбінський вродливий; падлюка, але вродливий і підлоту вміє сховати. До того він колись був соціялістом, правда, польським і тільки місяць, але для Тані цього досить.

- Ви брешете, бо у Тані є наречений, Шурка; всім і вам це відомо. Ви знаєте, що вона не здібна на пошлий флірт.

- Я цього не обстоюю. Ви ухиляєтесь од теми. Я маю на меті показати вам конечність позування Тані у Гломбінського. Більше нічого. А ви з цього простого і природнього факту чомусь - бог вас знає чому! - робите питання світового значіння. Voilà! При чому мушу зауважити, з дивним намислом, як струсь, не хочете глянути фактам в лице. А я, маючи на оці ваші ж інтереси, зо всією великодушністю, жертвуючи собою, приводжу вас до простого висновку: коли Таня може позувати Гломбінському, то чому не може вам?

«Так, справді, чому б не мала позувати Гломбінському? Він їй подобається. Розуміється, подобається. Ну, що ж з цього? Нехай».

Аркадій раптом почув себе надзвичайно втомленим.

Під грудьма не ссало, як ранком, а почувалось так, ніби весь його шлунок десь зник і замість його лишилась суха гнітюча порожнеча.

Він підійшов до маленького столика, на якому валялись дві-три книжки, щітка до чищення чобіт і стояла пляшечка зі всунутим у шийку недогарком свічки.

Адольф з вдоволеним обличчям спостерігав його.

- Втомилися? Сідайте, сідайте. Ось так. Співчуваю вам всіма фібрами душі. Але, знаєте, Аркаша, мені здається, це тому, що ви кепський спосіб життя провадите. Га? Серйозно! Вам слід було б, властиво, наняти собі на Рів’єрі вілю, добре їсти, світле ательє... Чому ви цього не робите? Га? Це впливає і на вдачу... У вас, наприклад, розвинена упертість. Га, друже? Не гадаєте? Чому мовчите? Пропонує, наприклад, вам Хома по сто франків за ваші малюнки, чом же не берете? Правда, умови трохи оригінальні, але що з того?

Аркадій знехотя повернув до нього голову і, ледви всміхаючись, сказав:

- Даремно, Адольфе, дурня удаєте. Я навчився вже спокійно слухати ваші дурниці.

- Так? - засміявся Адольф.- Це мене тішить і задовольняє. А я все боявся, що турбую вас своїм недоречним базіканнам. Tant mieux! А скажіть, в такім разі, чому це Хомі хочеться, щоб ви принесли в кафе свої малюнки і при всіх перерізали їх на чотири частини? Що це значить?

- Тому, що Хома такий же негідник, як і ви!

- Ну, ось ви й хвилюєтесь, друже. А це заваджає вам докладніше пояснити мені. Може це тому, що він так оригінально цінить ваш хист? Га?

- Адольф... Дайте мені спокій. Дуже вас прошу. Інакше... я за себе не ручуся.

Адольф злякано засвистів.

- Це страшно... Треба лишити... Шкода покинуть таку цікаву розмову, але... нічого не вдієш. Нудно тільки трохи... Свічка є?

Аркадій не одповідав. Присмерки хиткими сутінками оповивали його невеличку постать, втомлено і безнадійно схилену до столу.

- Ні? Підлота. І їсти хочеться, нехай йому всячина. «Розкішно їсти хочу», як висловлювалась одна малолітня дівчинка. Любов і голод - два кінці осі людського життя... сказав Шіллер чи якийсь інший дурень... Гм! Я бачив ранком, як товариш Таня поклала в шафку призначені на вечір бутербродики з надзвичайно чудесною шинкою. Треба пошукати. В решті решт, це - єдиний вихід. Думаю, що благородна і м’якосерда товаришка Таня зрадіє тільки, що причинилася до заспокоєння свого ближнього.

Аркадій підвів голову. Недоладня постать темніла вже в сусідній хаті. Ось нахиляється до шафки, незграбно присідає навкарачки. Щось муркоче.

- Не смійте брати!! - раптом скочив Аркадій з незрозумілою йому самому лютістю.

Темна купа біля шафки поворухнулась і, повернувшись до нього блідою плямою обличчя, ввічливо й ласкаво пророкотіла:

- Pardon! Ви зволили щось вимовити?

- Не смійте брати бутербродів!

- Це ж через що?

- Через те що вони - не ваші.

- О, mon ami, я не тримаюсь старих упереджень про власність. Будьте певні, мене не гризтиме сумління...

- Кажу вам, не смійте брати, паскуднику, негіднику ви! Дівчина прийде голодна з роботи, лізтиме на шостий поверх, а ви, паразит, злопаєте! Погань ви нахабна!

- А я іменно злопаю! Зовсім правильно зволили висловитись,- проричала купа, випростуючись і закриваючи дверці шафки.

Аркадієві дуже гостро кинулось в очі щось біле в руках Адольфа. Ось він підносить одну руку до рота; сочне, міцне чвакання. Аркадій бачив удень ці бутерброди. У одного з них між половинками білого хлібця виглядала полоска шинки, наче бутерброд показував йому червоний, тонкий, мов у кицьки, язичок. Тоді йому стиснуло горло і рот наповнився слиною. Але він виплюнув її і закрив дверці.

- Еге, ви зовсім... (довгий і уважний ковток), зовсім правильно сказали... Іменно... (знов чвакання), іменно злопаю. При чому... Злопаю з приємністю.

Розпатлана, висока постать просунулась в кімнату і зупинилась так, що бліде світло косого вікна впало саме на другий бутерброд, дбайливо притулений до грудей.

Аркадій раптом відчув,- що порожнечі на місці шлунка не стало. Здавалось, щось живе, маленьке вдерлося туди, жадібно й люто вхопилося цупкими руками десь під грудями і нестримано тягне до себе все нутро. Тягне, намотує на себе, щось гризе, завзято вимагає чогось. Від цього знов стиснуло горло, а серце забилось важко, нерівно.

- І до того... доволі смачно... спеціяльно смачно...

«Перший бутерброд з’їдено. Зараз він їстиме другий. О, негідник, як він поволі жує!»

Маленьке і живе в шлунку конвульсійно підвелося на руках, вчепилося в ребра і затупотіло в середині ногами.

- Що, Аркаша, дивитесь? Скоштуйте... Га? Їй-богу, смачно... З маслом, знаєте...

«Хіба видерти? Кинутись, вдарити так по руці згори вниз, потім швиденько впасти на землю, прикрити собою бутерброд і... схопити, вчепитись зубами?»...

Адольф зробив останній ковток і, розтягуючи насолоду, поволеньки підняв другий бутерброд, з замилуванням розглядаючи його з усіх боків.

- Дивно навіть, як багато втіхи може справити такий низький і наче незначний предмет, як от ця німецька вигадка під назвою бутер-брод. Іменно бутер-брод... Правдива назва... Ви не находите, Аркаша? Га? Та що це ви так мовчите? З обурення язик прилип? Або ж... хотіли б помінятись зо мною місцями? Га? Ні? Хочете? Шматочок? Все одно я скажу Тані, що з’їли ви... Мовчите? Як угодно.

І не хапаючись, приготувався вкусити другий бутерброд.

- Дайте мені! - раптом несподівано, хрипло і грубо вихопилось у Аркадія.

Адольф хутко одвів руку в бік.

- Як?! - здивовано скрикнув він.

- Дайте мені цей бутерброд... Ви з’їли вже один. Давайте!

І Аркадій, зробивши крок до Адольфа, жадно протягнув руку.

- Прошу! - піднімаючи вгору бутерброд, злякався Адольф.- Навіщо ж така раптовість? Це ж не ваш?

- Все одно, я їсти хочу. Дайте, говорю вам. Дайте і більше нічого!

- Цілком справедливо. Але... що скаже Таня? Бідна дівчина прийде з роботи на шостий поверх.

- Адольф, я знаю, що я падлюка. Можете не казати... Дайте мені бутерброд...

І не тямлячи себе, він стрибнув на Адольфа, вчепився в його руку з бутербродом і став тягнути її вниз.

Адольф. зареготав.

- Карраул! Насильство!.. Бідна дівчина на шостий поверх... Ха-ха-ха!

- Давай... давай...- тягнувся, хрипів і боляче щипав руку Адольфа Аркадій.

- Стоп! - вмент кинувсь Адольф.- Зробимо угоду! Капітуляція... Та почекайте!.. Стійте. Я великодушний. Раз вкушу, а решта вам. Гаразд?

- Брешете, ви злопаєте все!

- Друже Аркадію! Ви не знаєте мого серця. Дивіться... Ось тілечко, не більше...

Аркадій, засапаний, жадібно дививсь йому в рот витягуючись всім тілом до хліба.

Адольф дійсно одкусив так, як показав, і широким, великодушним рухом решту простягнув Аркадієві. Той майже видер, зараз же одвернувсь і з якоюсь злістю і з розпукою вчепився зубами в солоний, вогкий від шинки хліб. Маленьке в середині затихло, наче уже приготовилося схопити страву, яку зуби похапки трощили.

Адольф мовчки стояв, дивлячись в понуро-схилену, тремтячу спину сожителя. Дивна, ніжна теплота заворушилась десь у грудях і стало сумно, жалко й обидно.

«Сволочі ми порядні»,- сумно подумалось йому.

- Кепська справа, Аркадію? Га? - вимовив він навмисне жваво, коли Аркадій, управившись з бутербродом, не озираючись, сідав на старе місце.

Аркадій не відповідав.

«Обидно», подумав Адольф і вголос вимовив.

- Ну, а тепер треба піти побалакати трохи з мосьє Морфеєм.- Маю «сослагательное наклонение» спати. Voilà! Споконвіку існує мудре правило; як шлунок твій турбує тебе, візьми і придави його сном. Коли мене наші мужички тримали в холодній, я цілий тиждень тримався цього правила. Ех, сінничок, який же ти худенький! Ну, скорися і прийми мене в свої вірні обійми.

Аркадій сидів непорушно. Маленьке вже не вчеплювалося в ребра, але, терпляче скорившись, болюче нило і, здавалось, гризло власні лапи. Потім поволеньки затихло і зникло. На його місці знов утворилась настирлива свербляча порожнеча.

Журливу тишу, офарблену далеким гомоном, порушувало тільки хлюпливе хропіння Адольфа. Хотілось тихенько, жалібно, плаксиво стогнати.

Раптом у прихожій забреньчав дзвінок.

Аркадій скочив і похапливо пішов відчинити двері.

- Шурка дома? Здрастуйте.

Гломбінський. За ним ще хтось.

- Ні, Шурки нема дома.

- А панна Таня?

- Товариш Таня на роботі.

- Ми почекаємо,- шорстко і холодно почувся голос Хоми...

- Як хочете...

І Аркадій швидко пішов до себе, щільно прикриваючи за собою двері.

II

Засвітили лямпу. Лямпа текла і вимазала нафтою гарні білі руки Гломбінського. Він гидливо скривив свої яскраво-червоні губи під золотистими вусами й озирнувся. Шафка, камін, вузенька софка, кілька стільців. Умивальника нема.

- Пся крев, з цеї лямпи тече як з бочки. Де вони миються? Що?

Лямпа скромно й невинно всміхалась жовтенькою блідою усмішкою.

Хома, не одповідаючи, ходив по хаті, засунувши руки в кишені коротенького пальта з піднесеним ковніром. Хода його була легка, тверда і, здавалось, така сама шорстка, як і його голос. У всій постаті також чулася шорсткість. Уявлялось, що костей Хомі не треба,- їх можуть змінити м’язі, упругі і міцно сплетені.

Гломбінський зваживсь пожертвувати своєю хусткою. Він обтер руки, скинув бриль, зачесав волосся, акуратно розділене посередині модним проділом, підозріло оглянув стілець і сів. Рухи його були м’які, слизькі, повільні.

Мовчали. Гломбінський час від часу уважно стежив за Хомою гарними невинними очима з пухнастими віями.

А Хома все ходив з кутка в куток, схиливши смугляве, з висунутими вперед щелепами, обличчя.

- Слухайте но, Хомо! - знизивши голос, заговорив раптом Гломбінський, недбало вистукуючи пальцями по цераті столу.

Хома мовчки підняв на нього невеликі сірі очі.

Гломбінський трохи примушено усміхнувся.

- Знаєте, мені все таки здається, що це все жарти. Що?

Хома зупинився.

- Ніяких жартів! - серйозно сказав він.- Чуєте? Це востаннє повторяю умовини: жодних залицянь.

- Боїтесь? - уїдливо вставив Гломбінський.

Хома сказав далі:

- Потім, ви пропонуєте їй десять франків за сеанс. Не більше. Позувати повинна голою. Це спочатку. Далі - двісті франків на місяць і на содержання до вас. За все це я вам плачу п’ятсот франків. Можете - беріться. Не можете,- не треба було йти сюди. Але жартів нема тут ніяких.

Гломбінський не зводив з нього запитливих очей. «Що цей хмурий бандит вигадує?»

- Гаразд... Я все думаю, що це жарт. Але гаразд. Але прошу, як панна Таня зараз же по пиці дасть? Тоді що?

- За це ви одержите ще сто франків.

Гломбінський верескливо засміявся.

- Сто франків. Ха-ха-ха! Оригінально! Що? Ви зо мною оригінально поводитесь. Це мене вже цікавить. Сто франків за те, що по пиці? Але! Цього мало, пане Хомо... Ха-ха-ха! Але оригінально, пся крев! Проте, знаєте що: я згоден! Якби це мені сказав... себто все це пропонував мені хто інший, я б... Але, до дябла! - я б показав... Але ви... добре. Прошу. Я згодний.

Ніжні, надзвичайно чисті його щоки вкрились червоними плямами, наче хтось боляче пощипав їх.

Хома стежив за ним тим самим пронизуючим, допитливим поглядом. І раптом несподівано спитав:

- Скажіть, Гломбінський, це правда, що ви проповідуєте аристократизм духу?

- Це торкається справи? - зразу перестав сміятись Гломбінський.

- Може. Так чи ні?

- Про це з вами я говорити не буду. Ось ще питання, скільки я маю часу, щоб зробити це з Танею?

- Два місяці.

- Добре. А як вона сама закохається в мене, що тоді?

Куточки губ Хоми ледви скривились гидливою усмішкою.

- Це буде те саме, що на содержання піде. П’ятсот франків ваші.

Гломбінський поривчасто підвівсь і мовчки заходив по кімнаті. Хома сів на софі, одкинувши голову до стіни і напівзаплющивши очі. Худе, смугляве обличчя його з довгастим підборіддям і тонкими губами здавалося вломленим і ще більше замкнутим у собі.

- Слухайте, Хомо! - раптом зупинивсь перед ним Гломбінський.- Я не одмовляюсь, але хочу вам сказати, що... хочу пояснити вам, для чого я згодний. Я маю хору сестру, яка повинна лікуватися. Я пішлю їй гроші. Ось для чого. Що?

Хома поволі розплющив очі. І з того, як Гломбінський стояв перед ним, з виразу ніби соромливости, з іскорок в чекаючих очах, Хома зрозумів, що він це вигадав тоді, коли ходив по кімнаті. Якщо удати, що віриш йому, він повинен почати поясняти, коли і як заслабла сестра.

- Чому ж ви мені раніше цього не сказали?

- Я думав, це жарти... Потім це така інтимна справа... В неї, знаєте, туберкульоз... Зовсім молода дівчина...

- Ну й гаразд,- перервав його Хома.- Мене не обходить, куди ви подінете свої гроші.

Гломбінський ще кілька хвилин дивився на Хому, що знов одкинувсь до стіни, і змушено, насмішкувато засміявся.

- А пан Хома так враз і повірив? Що? Ха-ха-ха! У мене й сестри нема, mon vieux. Я думав, що ви пожалієте й прибавите. Бо чому ж я не можу з вас здерти? Ви ж вкрали гроші, які дасте мені. Ні?

Хома ледве-ледве всміхнувсь, не розплющуючи очей.

- Що? Ні? Ви ж експропріяцію забрали собі. Всі знають. Що?

- Сідайте, Гломбінський, не кричіть, а найкраще мовчіть. До чого ці розмови? Навіть «аристократом духу» не вмієте бути.

Гломбінський хотів відповісти, але в цю хвилю увійшли Феня і Фаддей. Фаддей держав під пахвою книги, які зараз же акуратно розклав на столі.

Присутність Гломбінського і Хоми вкупі здивувала Феню, а особливо поява Хоми. На протязі трьох місяців знайомства він був тут усього кілька разів.

- Ви кого чекаєте? Мене, Шурку, Таню? - засипала вона питаннями, обережно скидаючи капелюха з своєї круглої голови.

- І Шурку, і панну Танню,- розшаркуючись відповів Гломбінський. А панну Феню можна поздоровити з новим капелюхом? Дуже гарно вам до лиця. Що?

Феня засміялась.

- Поперше так по-українськи не говорять: «Дуже гарно вам до лиця». «Дуже до лиця вам». Поляче нещасний. А подруге, ви брешете.

- Але, панно Феня!...

- Але, пане Гломбінський! Ви, поляки, всі страшенно підлесливі. Брешете в очі й навіть не моргнете. А справді до лиця мені?

І Феня раптом почервоніла при цих словах. Кругле хоробливо-бліде обличчя її, з кругленьким діркуватим носиком і подвійним пухким підборіддям, стало ще більш негарним.

Гломбінський хотів було засипати компліментами, але Феня зараз же знервовано перервала його:

- Фу, ідіотка! Немов справді купувала тому, що до лиця. Мені вже тридцять два роки, стара панна, пане Гломбінський, і все мені до лиця. Ну, все це дурниці. Фаддей, ви готові? Панове, ми не маємо часу базікати з вами, і отже не нарікайте, що ми при вас займемся ділом. Гаразд? Фаддей, ви приготували?

- Приготував,- сказав Фаддей, що сидів давно вже над розкритими книгами й уважливо перегортав їх.

- Чудово. Тільки... Ану поверніть свою пику до мене.

Фаддей повернув до неї молоде, рум’яне обличчя з чистими, карими очима і широкими, мов у негра, свіжими вустами. На ньому яскраво світилося змішання.

- Так, соромимось. Панове, дуже просимо не слухати нас, бо ми - нарід дикий і все нас бентежить. Розгорніть книгу на тім місці... Вже? Добре. Читайте.

Урок почався. Фаддей бентеживсь і тому зупинявся, червонів і щохвилі витирав спітніле низьке чоло.

І раптом Феня повернулась всім тілом до Хоми, що сидів з заплющеними очима, і вимовила:

- Ах, да! Добродій Хома!

За те, що Хома уперто називав себе українцем, а не руським, Феня іронічно називала його «добродієм».

Хома розкрив очі і глянув на Феню.

- Що ж це ви з нашим художником такі дурні жарти виробляєте? Га?

- Які?

- Дурні, кажу. З якої це речи пропонуєте йому таке: продавати вам свої малюнки, щоби різати чи палити їх при всіх? Що це за фокус такий?

Хома нічого не відповів і знов заплющив очі.

- Добродію Хомо! Це - свинство! Відповідайте, коли вас запитують.

- Не хочу відповідати,- байдуже і сухо сказав Хома, розплющуючи очі.

- Ввічливо! Надзвичайно ввічливо. Ну, так дозвольте в такому разі висловити вам мою думку сприводу цього, що я вважаю своїм моральним обов’язком. Ваш вчинок, пане, обурюючий! Ви користуєтесь становищем голодної людини і глузуєте з неї. Гидота і мерзота! Да-с. І ще більше гидко, що виробляєте ви це все на гроші, які... да, які награбували... І крім того, що ви хочете цим показати Аркадієві, чи комунебудь іншому? Що?

Вона схвилювалась і сердито одкидала полиняле пасмо короткого волосся, що звисало їй на очі.

- Ну? Що він спокуситься грішми і дасть себе зневажити? Справить вам злісну і гидку приємність бачити страждання другого? Так?

В цю хвилю грюкнули двері в сінях і в кімнату хутко увійшла засапана, свіжа, оживлена Таня. Присутність сторонніх її, як звичайно, трошки зніяковила, але тільки на хвильку.

- Драстуйте, панове! Драстуйте! Чудова погода на дворі, туман, дощик, справжня осінь! А у вас так затишно, любий Фінік мій, я змерзла і їсти хочу. Боже, які вони всі серйозні, урочисті! Яке «алегорично кажучи» світове питання розв’язується тут?

Вираз облич у всіх мимохіть і непомітно став м’якший чи від слів Тані, від її грудного, щирого голосу, від свіжости, принесеної в краплинках вогкости на чорнім, буйнім волоссю, чи просто від повороту уваги в другий бік. Тільки один Хома сидів з тим самим обличчям, втягнутим у себе, холодним.

- Питання не світове розв’язується тут,- сказала спокійніше Феня,- але і не таке вже просте. Це ось про пропозицію добродія Хоми Аркадієві.

Таня злегка нахмурила густі брови. Вираз лиця відразу змінився: з веселого, одкритого, трохи завзятого, воно стало замисленим і суворим.

Вона мовчки хитнула головою, кинувши погляд на Хому. І знову в ній поворухнулось для самої неї незрозуміле співчуття йому.

- Я ось питаю Хому, з якою метою виробляє він такі речі. Але добродій Хома не бажають нам відповідати.

- А чому ви, справді, не хочете одповісти? - суворо спитала Таня.

- Вас це дуже цікавить? - сказав Хома.

- Еге,- майже одночасово одповіли обидві.

- Добре, рівно й безстрасно почав він.- Я раз чув, як Аркадій запевняв, що вище всього, вище всяких революцій, партій і такого іншого - є артизм, мистецтво. А мені здавалось, що він це мистецтво продасть за кілька сот франків. Я і пропонував йому це зробити. Він образився. Це все. Але я думаю, що він все таки продасть.

- Так?

- Так, я цього певний.

- Дуже?

- Дуже.

- Чому ж це ви так цього певні?

Феня була, очевидно, трошки збентежена поясненнями, але не хотіла цього виявити і вела далі розмову таким самим іронічним тоном.

- Тому, що людина, яка продала революцію, партії за мистецтво, тим самим позволяє думати, що вона взагалі може продавати. Одного разу йому мистецтво здається краще за революцію, другого - гроші кращі за мистецтво.

І немов скінчивши неприємний обов’язок, Хома знов одкинувся до стінки.

- Ні, прошу, ви не маєте права робити такі висновки! - вигукнула Феня.- Це вже через край. Дуже просто, пане! Поперше, він нічого ні за що не продавав.

- З цим я не згоджуюсь,- раптом вмішалась Таня, дивлячись собі на руки.

- Як? - підскочила Феня.

- Дуже просто. Як є мистецтво, революції нема.

- Які дурниці! Значить соціяліст не має права любити мистецтво? Ну, знаєте, Таню... це вже занадто.

Таня сама розуміла, що щось не так сказала. Але назад піти не хотіла. Почервонівши вона підняла голову і сказала:

- Для справжнього соціяліста насамперед революція, боротьба, а потім все інше. Так, іменно,- певніше, твердим голосом казала вона далі.- А як мистецтво вище за все, то значить, він не соціяліст. Тоді нема чого й ображатись.

- Ну, знаєте... логіка! Та хоч би він і не соціяліст був, то вже не може й ображатися, як робляться огидливі пропозиції?

- Якщо він на них згодиться, значить не вважає їх огидливими.

- Та не згодиться він на них! Чи ви збожеволіли?! Аркадію! - гукнула раптом Феня.- Аркадію, йдіть сюди!

Всі, опріч Хоми, стали дивитись на двері в кімнату Аркадія. Ні згука не чутно було звідти.

- Аркадію, та ви все чули, ходіть сюди! - розсерджено закричала Феня.

Двері широко розчинились і на порозі з’явився Аркадій. Наче давно вже збирався увійти. Невеличка голова його пишно і гордо закинута була назад, очі прижмурені, хода повільна.

- Чого треба?

І від того, що на колінях сподні його надулися горбочками, що на ковнірі від сорочки бракувало одного ґудзика, а рукави піджака були короткі,- від усього цього гордовитий вигляд його справляв гнітюче, жалке вражіння.

Таня схилила голову і почервоніла.

«Дурень!» - вилаялась тихо Феня й у голос сердито сказала:

- Аркадію! Ви, певне, все чули. Що відповісте на все ось цьому панкові?

Гломбінський, який з очевидною втіхою і цікавістю спостерігав цю сцену, одійшов до маленької залізної печі, приробленої до каміну, обережно доторкнувся пальцем до її холодного боку і вигідно сперся на камін.

Аркадій зупинивсь і, не дивлячись на Хому, заучено і тим самим гордим гоноровитим голосом сказав.

- Перекажіть цьому панові, говорити з яким я не маю естетичної можливости, що якби я вважав його за нормальну людину, я б на всі його пропозиції відповів тільки - по пиці.

До болю ніяково почувала себе Таня. І нестримано хотілось підійти до Аркадія і якнебудь скинути з нього цю жалку неприродню позу.

Хома нетерпляче, легким і твердим рухом витяг з кишені бумажник і, ледви всміхаючись, сказав.

- Пропоную вам триста франків за вашу жовту чотирьохгруду жінку.

- Шостигруду! Вже шостигруду, шановний добродію! - розлягся раптом в чорній відтулині дверей гучний бас Адольфа і зараз же показався і сам розпатланий величезний його властитель.

Хома усміхнувся. Тані до болю стало шкода Аркадія.

- Тут нічого смішного нема,- гостро кинула вона Хомі.

- Аркадію! Ви берете триста франків? Будь ласка, Адольф, не заваджайте.

Смуглі щоки її, звичайно «гаряче-жовтяві», як висловлювавсь Адольф, зашарілись. Від цього краса її наче з тіни вийшла на сонце.

Аркадій погордливо всміхнувся.

- Панове! Ви дуже хвилюєтесь. Запитуючи мене про це, ви цим показуєте мені, що сумніваєтесь, чи я візьму, чи ні...

- Пропоную п’ятсот! - якось дуже нетерпляче вихопилось у Хоми.

Аркадій зробив різкий рух в його бік, бажаючи щось сказати; але побачив асигнацію, яку Хома в ту хвилину витягнув з бумажника і мимоволі замовк. І зараз же, розлючений цим своїм мовчанням, підняв руку і кинувся на Хому. Але сталось щось несподіване і смішне: Хома, що сидів на софі, швидко і спокійно підняв одну ногу. Аркадій наштовхнувся на неї, спіткнувсь і мало не впав. Його підхопив Адольф і регочучи став підводити. Він пробував ще раз кинутися на Хому, але Адольф і Феня рішуче відтягли його й одвели до його кімнати. При цьому Адольф виявив бажання лишитися з ним і умовити його неодмінно взяти ці гроші за жовту жінку, бо інакше, це буде таким злочином проти логіки, вищої системи, моралі і справедливости, що він, Адольф, повіситься з досади на власнім волоссі, як Авессалом (теж з двома ес).

III

Вийшло смішно, жалко й обидно. Феня накинулась на Фаддея за те, що той вимазав книгу в чорнило, і сприводу цього заявила всім, шо щиро вважає всіх ідіотами й одурілими. А як їм це не подобається, нехай не лізуть до неї.

- Читайте далі! - грізно звеліла вона Фаддеєві. Фаддей смішливо кусав губи; він спокійніше за всіх прийняв цю сцену.

Таня поглядала на Хому. Їй не подобалось його обличчя. І знов, як завжди, їй дуже хотілось підійти до нього, заговорити якось особливо (вона почувала, що зуміла б так заговорити) і лице Хоми повинно стати інакшим; яким саме - невідомо, але обов’язково інакшим, новим і значним.

І з незрозумілою асоціяцією, яка її саму здивувала, їй пригадалось те, що трапилося на фабриці.

- Ах, так! Фінік, знаєте новину: мені дали чисту одставку. І при яких обставинах!

І Таня оживилась, почервоніла й почала розповідати. Патрон був сьогодні через край ласкавий, незносно настирливий (Таня почервоніла ще більше), нахабний, грубий і вона врешті змушена була дати йому по пиці. Це його в мент утихомирило і привело до пам’яті. Тоді він надзвичайно ласкаво виплатив півтора франки, які їй належали, і висловив надію, що Таня не буде більше себе утрудняти і ходити на фабрику.

- Voilà. І я тепер вільна.

Фені здалося, що ніби Таня трошечки вдоволена з цеї всеї історії,- як справжня робітниця.

- Ну, і що ж тепер? - похмуро спитала вона.

- Нічого. Шукатимемо роботи. Зроблюся femme de ménage. Я вже про це думала. Поки не поступлю на фабрику.

- Щоб знов те саме?

- Ну, то що ж? Навіть цікаво!

Тані здалося, що Феня якось ніяково встромила обличчя в книгу. «Подумають, що рисуюсь», промайнуло їй в голові і вона відчула, як щоки запалали з сорому.

- Ну, одним словом, не пропаду! - додала вона різко і почувши, що в прихожій залунав дзвінок, швидко вийшла туди.

Гломбінський і Хома кілька разів мимохіть переглянулись. Гломбінський, тонко всміхаючись, закручував усики з виглядом людини, шанси якої побільшились.

Звонив Шурка. Одчиняючи йому двері, Таня знов відчула в собі «буйство», яке ще на фабриці спалахнуло і трохи було затихло.

Шурка був «ясний»; очі промінясті, всміхався «прозоро». Але від цього «буйство» стало ніби ще сильніше.

- А знаєш, Шурка, входячи за ним в кімнату, голосно вимовила Таня,- мене з фабрики прогнали!

Шурка здивовано і швидко повернувся до неї. В великих синіх очах, мов миша, пробігло дивне темне змішання.

- За що ж?! - прибільшено здивовано скрикнув він і спустив піднятий ковнір пальта. Від цього постать його стала тонша й вища. Орлиний ніс, який підчас сміху вкривався такою гарною сіттю морщинок, наче витягся.

Таня повторила ствоє оповідання. Шурка спочатку слухав непорушно, потім раптом похапливо почав здоровкатися з усіма, хитаючи Тані головою і всім обличчям своїм показуючи надзвичайну увагу.

Коли вона скінчила, Шурка вже знов всміхався; а Таня була обурена з його усмішки. Він повинен інакше реагувати на це, як саме,- невідомо, але не так.

Вона зустрілась очима з уважливим поглядом Хоми і роздратовання її збільшилось.

- Слухайте, Хомо, чому ви не зайдете до Остапа? - несподівано спитала вона.

- До якого Остапа? - злегка здивувався Хома.

- «Якого Остапа». До Остапа Клуні, товариша вашого з дитячих років. Він вам писав, ви навіть не відповідаєте. Він прохав мене спитати вас, коли зустріну, за що ви на нього сердитесь.

- Я на нього не серджусь.

Тупий, рівний голос Хоми надавав охоти ударити самого Хому або когонебудь.

- Чому ж ви не зайдете? Він хорий. Зайдіть. Він живе тепер у Косоротових. І вони ображені, що ви не заходите. Зайдете?

- Ні, не зайду.

Таня різко відвернулась. На неї уважно і заклопотано дивилась Феня. Вона знала вже ознаки «буйства». Тані стало смішно раптом від цього погляду і захотілось попустувати.

- Пане Гломбінський! Чого дивитеся на мене таким жадібним поглядом?

Гломбінський справді не зводив з неї очей.

- Ви дуже гарні зараз,- серйозно сказав він.

- Так? Дуже приємно!

- Маю панні Тані сказати пару слів по секрету. Якщо панна Таня позволить. Що?

- По секрету,- весело здивувалась Таня.- Це може в коханні признатися вигадали? Хвилина невідповідна, попереджаю. Панове!.. Та дурниці. Це все ні до чого. Справді, маєте справу?

- Так, справа дуже пильна.

- Гаразд. Ходім до мене.

___________

Кімната маленька, чисто вимита підлога, килимчик витертий коло сніжно-білого, оповитого, як колиска, ліжка. На столі, простім, з рівними білими ножками, аркуш промокательного блідо-рожевого паперу. Лямпочка - малесенька; кучерявий шелестячий абажур розливає сумовитий затишок.

Гломбінський обережно, з пошаною сів на жорсткий солом’яний стілець.

- Я слухаю.

На спинці канапки, пухкої, привітної, акуратно складена висіла тепла клітчаста хустка.

- Холодно. Вам ні? Я трохи накриюсь. Нуте?

Гломбінський змішано взяв книжку зі столу і поклав назад. На обличчі його розлилась надзвичайно ласкава сторожка ввічливість.

- В мене така справа... Але тільки прошу панну Таню бути трошки терпеливою. Що?

- Нікого,- смішливо усміхнувшись, сказала Таня.- Я чекаю.

Жарт підбадьорив Гломбінського.

- Хе-хе-хе! Це в мене така звичка говорити «що». Ну, так панна Таня обіцяє?

- Дивлячись, що будете говорити. Та кажіть просто, страшно не люблю підходів. Швидше.

- Прошу. Я буду просто.

І почав страшенно здалека, наче навшпиньки підкрадаючись, викручуючись, звиваючись, кидаючи усмішки, компліменти, обережно намацуючи й моментально одскокуючи, і нарешті підійшов до діла. Панна Таня має надзвичайно цікаву красу. Панна Таня на диво гарні і нові тони має в лиці. Нехай панна Таня не приймає цього як комплімент, це панні Тані кожний художник скаже.

- Господи! Та в чім же справа нарешті?!

Гломбінський злякано поспішив.

- Я зараз, я зараз. Я хочу зробити з панни Тані малюнок. Що?

- Себто ви хочете мене писати? Так?

- Так... Але панна Таня... Та, слово чести, ніколи не бачив такого обличчя! Один ніс... Він з блідого мармуру... Панна не гнівається на мене? Що? Панна Таня! Якби панна Таня захотіла вбратися як парижанка і поїхати на premiére в Opera, то весь Париж схилився б до її ніг. Слово гонору! Що?

Таня зарум’янилась. Невже така вродлива? Дурниці. Як негарно він дивиться.

- Значить, ви хочете, щоб я позувала вам?

- Так, так! - близько схиляючи до неї золотисте, освітлене блакитними очима обличчя, схвильовано зашепотів Гломбінський,- Так, позувати. Бо, панно Таню, це гріх, як ховати вашу красу. Це весь світ повинен бачити. Всі! Що? Це буде фурор! Що?

- Ви дуже хвилюєтесь,- злегка здивувалась Таня, одхиляючись од його обличчя.- Я, розуміється, нічого не маю проти, але...

- О, панно Таню! Я вже розумію. За кожний сеанс я плачу десять франків!..

Таня спалахнула.

- Що?!... Фу, який же ви! Я зовсім не про те!

- Вибачайте, вибачайте!... Якщо я образив. Але я ж розумію, що це дуже важко... Це робота, це, панна Таня, просто як товариш товаришу...

- Ну, це дурниці! - різко підвелася Таня.- За гроші позувати не буду. Так, коли хочете, можу.

- Але чому? Чому? Що тут негарного?

- Не знаю, противно. То це ваша справа?

- Але, панно Таню!.. Я вас благаю...

- Залишіть, Гломбінський. Грошей не візьму, ось і все. Пишіть так.

- Але, панно Таню, це кожний день три-чотири години. Час ваш є дорогий. Що? Я ж розумію. І це важко, все тіло болить. Я ж не можу експлоатувати.

- Три години? Так багато? - здивувалась Таня.

- Еге, так треба. Інакше важко.

- Гм! я не зна-а-ю... І рано, себто вдень, напевне?

- Так, і вдень, бо ввечері не можна...

- У вас?

- Так... У мене... Тут не можна, нема світла.

Гломбінський весь тремтів і з чулою жадібністю заглядав їй в обличчя.

- Добре. Грошей, розуміється не візьму. Це дурниця. А як я буду одягнена?

І до мимовільної краски змішання долучилась задорна усмішка легкого кокетування і цікавости.

Гломбінський зробив зовсім улесливий і невинний вираз.

- Панна Таня ніяк не буде одіта. Краса її тіла...

- Що?! - навіть одступила Таня назад.- Та ви збожеволіли?!

- Панно Таню, панно Таню,- благав, тремтячи з переляку, Гломбінський: - Панно Таню! Я ж не хотів! Я не знав. Прошу вибачити мені... Панно Таню! Можна й одітою. Я тільки... Я знаю, що панна не має роботи. Я можу п’ятнадцять франків...

Таня чудно глянула на нього, уважливо, з цікавістю, і усміхнулась. Гломбінський від цього моментально замовкнув, зрозумівши, що далі краще не говорити.

- Я не знала, що ви такий. Більше нічого не маєте мені сказати?

- Панна Таня розсердилась на мене? Що?

- Не маю причини для цього. Розмова наша скінчена!...

Гломбінський вклонився дуже низько і вийшов. На щоках його ще палало змішання; але коли він спіймав на собі уважливий погляд Хоми, обличчя його вдавало цілковиту незмушенність і всміхалось, немов після легкої і милої розмови про деякі веселі й інтимні речі. Зустрівшись з Шуркою, що задумано ходив по хаті, він трошки звисока взяв його за руку вище локтя і пустотливо сказав:

- Ну, як же, пане Шурка? Панна Аннета чекає пана... Треба піти, треба... Не можна так!

«Буйство» Тані від розмови спалахнуло. На слова Гломбінського вона з запалом крикнула:

- Нікуди Шурка не піде. Дайте йому спокій! Чуєте?

Всі здивовано подивилися на неї. Брови близько зійшлись на переніссі, в обличчі знайома «жовта блідість». Феня тривожно підвелась.

- Танечка! Що з вами?

Таня глянула в її бік.

- Чуєте! Шурка не піде до цеї проститутки! Еге, так їй можете сказати. Перекажіть, що Шуркина наречена звеліла їй так відповісти на їі нахабне запрошення. А ти...

Вона повернулась до Шурки, і... зупинилась. Знайомий страх застукотів у серці, несподівано, мов з-за кутка: Шурка всміхався. Але вже не «прозоро-ясно», а «темною муттю». Очі безвольні, з каламутним, поганим блиском.

Але лише на хвилинку переляк.

- Шурка! Ти зостанешся дома! Чуєш?

І навіть ногою тупнула. «Все одно,- нехай».

Шурка хрипло сказав:

- Я з охотою.

Ляк і в нього був, блідий, наче крізь дим продирався, бажаний, але безсилий. А в руках, ногах, в грудях тепла, могутня безвольність. Жахна, яка вічно оживала і непереможно тягла до цих очей, безвольність.

Гломбінський силкувався заховати змішання під насмішкуватою усмішкою.

Хома уважно й байдуже спостерігав обличчя всіх.

- Піди до мене! - звеліла Таня, хитнувши головою на двері своєї кімнати.- До побачення! Чого так дивитесь, Хомо? Нічого цікавого нема. Просити вибачення не маю охоти, бо це по-дурному буде. До побачення. Приходьте в другий раз.

Гломбінському нічого не сказала і вийшла слідом за Шуркою до себе.

___________

Шурка, горблячись і згинаючи своє довге тіло, присів на канапу.

«Як глупо, як глупо», машинально набігали на язик порожні слова. А безвільність тепло і млосно розливалась по всіх куточках грудей і шлунка. І почувалося, нема і не буде можливости зупинити її.

Струнка постать Тані швидко маячіла по кімнаті.

Вона гостро поглядала на нього. Як швидко, як на диво швидко схоплює «воно».

- Ти можеш зараз розмовляти? - гостро і сердячись на себе за цю шкідливу гострість, яка підливала масла в огонь, спитала вона.

- Можу,- хрипло прошепотів Шурка і жалко, пожадливо, але зараз же злякавшись цеї пожадливости, усміхнувся.

Таня сіла на того стільця, де сидів Гломбінський, стиснула голову руками і сперлася ліктями об стіл. Спокійніше. Добре, це все так. Але до чого розмова? Знову значить, старе, переговорене? Та що ж це, нарешті?!

- Слухай... Та не дивись так... Дивись у бік, на кошик дивись...

- Не можу... Дозволь на тебе...

Таня нетерпляче хитнула головою.

- Кажу тобі!.. Чуєш?

Але Шурка не чув, він почував тільки її голос, почував дивну, владну, солодку в злості силу цього голосу. Від нього росла тепла безвольність, яка переходила в пекучий, божевільний, нестриманий потяг до її ніг. Тягнуло упасти і поставити її міцну ногу на потилицю і каблуком до крови крутити його, душити до гострого колючого болю в хребтовому мозку, до тремтючого, рухливого морозу на шкурі черепа.

Таня вгадала його самопочуття і зблідла. Хутко встала, підбігла до умивальника, зірвала рушник з стіни і, поглядаючи на Шурку, намочила водою.

- Сиди, сиди... Підніми голову... Нічого... Я умию... Та сиди!

Холодна вода з обличчя пройшла в груди і відразу там стало порожньо. Руки й ноги стали твердіші.

Таня міцно, як дитині терла мокрим рушником високе чоло, п’яні очі, сухий горбатий ніс. Один вус розпатлався, а другий мокрою тонкою ниточкою звисав на губу. На кінчику носа слабо хиталась каламутна краплина води.

- Краще тобі? - гидливо обтираючи краплину, м’яко спитала Таня.

- Еге,- прошептав Шурка і підвівшись одійшов до умивальника.

- Почекай, я дам чистий рушник.

Обтираючись Шурка дивився в куток невидючими очима. Потім, волочачи ноги, підійшов до канапи, сів і згорбився. Тупа втома тягла його до сну.

- Слухай... Скажи мені, Аннет так само на тебе впливає?

Шурка тривожно глянув на Таню. О, ні, ні за що ні слова не говорить... Тільки не це!

І навмисне-сумовито усміхнувшись, він тихо похитав головою:

- Ні...

- Тільки я?

- Еге.

- Добре. Але що буде далі? До якого часу це буде? Я не можу бути твоєю жінкою, коли... коли так... Ти кажешь «хорі нерви». Добре... Але коли ж вони будуть здорові?

Шурка не чув. Схиливши голову він тупо прислухався - починалася млість. Вона ніколи не переходить в справжню, але весь час хитко коливається в горі живота і від неї розходиться всерединний сухий вогонь по всім тілі, руки сохнуть і хочеться опустити їх у відро з водою і так тримати.

- Сьогодні буде «сизий сон»,- піднявши голову, глухо сказав він.

Таня перелякано розкрила широко очі.

- Ти почуваєш?

- Еге.

«Сизі сни» йшли вкупі з «темною муттю». Головним і незмінним їх елементом був жах. Могли снитись найпростіші речі - щітка до чищення чобіт, мужик з возом сіна, обдерта кицька, яка обережно крадеться тином, прочитаний лист, залізко - все це кінчалось недоречним жахом, який стискав груди і морозив. Це спочатку. Потім на зміну щіток, кицьок, мужиків - в’язниця. І жахливіше всього було те, що завжди починались спражні «сизі сни» з того самого малюнка. Вузька довга камера, де і вікно, і двері вгорі. Почувається, що в одному кутку є інший вихід. Як взять подушку і міцно втискати її собі в груди, то вихід розкриється. Але подушка не входить вся, кінець її мов шапка кловна стирчить з грудей. На цім подібність снів кінчалась. З цього ж починався жах. В грудях весь час повно було подушки. І жах з грудей розходився по цілім тілі. Іноді щастило виходити з в’язниці крізь прохідне подвір’я в знайомім кварталі; іноді чомусь з камери робивсь старий карцер гімназії, і він не міг вийти з нього, бо був без куртки, в одній білизні. Іноді подушка навіть зникала, але почуття божевільного жаху все збільшувалось. Ні засвічена лямпа, ні ходження по хаті не проганяли жаху. Холодний піт, як вогкість на стінах лазні, виступав на чолі і скронях.

- Ти спатимеш в кімнаті Фені,- рішила Таня.- А Феня зо мною.

Шурка, не згоджуючися, мовчки похитав головою.

- Шурка! Покинь дурниці! - крикнула вона і зараз же злякалась. «Ах, ідіотка, знов сама викличу».

- Вибач, любий!.. Ну, прошу тебе. Так? Я читатиму тобі. Ти спокійно заснеш. Так?

Таня швидко пересіла до нього, взяла за руку і ніжно-ніжно почала гладити її.

- Ні, Таню. Я спатиму у себе. Нічого не буде... А як і буде, то так мені і треба.

Таня боляче зморщилась.

- Любий!.. Не треба так казати... Не треба... Тільки ось що, Шурик: не сердься, але... може, тобі краще не... молитись? Га? Це тебе нервує.

Шурка одкинувсь убік і глянув в очі Тані. На обличчі його був справжній жах.

- Таню! Ти це серйозно?

- Шурка, я не вірю, що це тобі помагає. Не можу вірити...

Він увільнив свою руку і заспішив.

- Пусти... Ти говориш... Пусти...

І раптом подивився їй в обличчя упереджаючим, зляканим поглядом і тихо сказав:

- Ніколи цього мені не кажи! Чуєш? Ніколи.

Холодний жах пройшов по спині Тані. І зараз же досада за це обхопила її всю.

- А, Шурка, знов цей містицизм!.. Чому я не повинна говорити? Які дурниці, справді? Тебе ці декаденти, з Аннетою на чолі, начиняють різною поганню, а ти...

- Таню! Прошу тебе, не треба... Погано буде... Буде сизий сон... Не треба. Мовчи...

- Нехай з тобою ляже Адольф!

- Ні... Не треба, щоб усі знали... Тільки не треба того казати. Так, Таню?

І променясті, добрі, змучені очі його винувато, боязливо, благаюче глянули на неї. О, бідний, безконечно-жалкий і ще більш дорогий!

- Добре, любий, добре. Ти сьогодні хочеш молитися? Зараз?

- Так, хочу зараз.

Він довго і блідо всміхнувся.

- Ну, йди, коли так... А як... погано буде, приходь до мене. Чуєш?

- Еге.

Він ще раз всміхнувся і, зігнувши довгу, вузьку спину, чомусь навшпиньках вийшов з кімнати.

«І поцілувати мене не посмів», подумалось Тані.

IV

Хома і Гломбінський мовчки зійшли по сходах. Мовчки вийшли на вулицю. Хома підняв комір пальта, кашлянув, але нічого не спитав.

Гломбінський теж поставив комір, кашлянув і байдужим голосом вимовив.

- Туман, пся крев...

- Ну? - нарешті глянув скоса на Гломбінського Хома.

- Пся крев, холодно... Руки кусає, як сволоч. Що?

- Ну? - повторив Хома.

Гломбінський усміхнувся.

- Що ну? - невинно запитав він.

Хома ледви всміхнувся глибокими сірими очима.

- Наслідок розмови з Танею?

- А-а! Розмови з Танею? Хе! Який наслідок... Це, пане Хомо, наслідок такий, що ви мені скоро дасте п’ятсот франків. Що?

- Згодилась?

- Чому їй не згодитись?

Хома скоса глянув на Гломбінського: ухмиляється, значить не бреше.

- Коли почне позувати? - глухо запитав він.

Гломбінський зловтішно усміхнувся - не подобалося, що згодилась.

Це ще невідомо... Ще не вповні згодна... Нам ще треба перебалакати... Вона пошукає роботи, а тоді зовсім згодиться... А яка ловка штучка, ця Танечка! Що? Пан Хома уявляє собі? Ні! Вона вам зовсім не подобається... Що? А як вона дає ручку поцілувати!.. Ви не бачили?.. Знаєте, що вона мені сказала: «Боюсь, що у нас щонебудь вийде»... Ха-ха-ха! Вона «боїться»... Але, Хома, я їй двадцять франків платитиму. Не можна менше... Що?

- Це правда, що ви зараз говорите? - надто сухо і недбало кинув Хома, щільніше защіпаючись.

- Ви сами скоро побачите.

- Добре, як треба буде грошей, приходьте до мене. Увечері, по восьмій. До побачення.

І повернувши праворуч, Хома одійшов од Гломбінського. Той лукаво і злісно всміхнувся услід йому.

___________

Хома довго йшов, низько схиливщи голову, немов розглядаючи щось у себе під ногами.

І непомітно вийшов на бульвар St. Michel. В зеленаво-сірому гнилому тумані горіли електричні лихтарі. В повітрі дзвін, крик, гуркіт, уривки згуків музики, що виривалися з кафе. Важко й накопичено повзли двохповерхові парові трамваї, один на зміну другому, випускаючи з себе на остановках пасми людей і втягуючи юрбу, що чекала.

- La Presse!! La Presse!! - скажено кричить рознощик газети голосом, що душу роздирає і з надзвичайною, надприродною спритністю пролазить між трамваями, автомобілями, під мордами коней на другий бік вулиці. В руках у нього ще вогкі, нескладені аркуші вечірньої газети. На голові шапка, обгорнута цею газетою, як кухарський ковпак...

- La Presse! La Presse!

Він вдирається в юрбу і впивається в неї зорами.

Йому не треба кричати. Він бачить бажання ваше в очах. Швидше давайте су,- газета вже перед вашим носом.

- La Presse! La Presse!

Юрба теж спішить. Поспішають автомобілі, роздратовано кричать звожчики, зціпившись, поспішають ті, що йдуть вниз і ті, що вгору йдуть. Так ніби юрба комашок, яким закрито вхід до мурашнику. Немов забули ці люди двері домів своїх і змушені лишатися на вулиці, повні тривоги й неспокою.

Хома зупинився на своїм шумливім розі і довго стояв під лихтарнею, дивлячись тмяними, байдужими очима на рухливі пацьорки людей. Маячіли часом росіяни. Їх легко пізнати: нема в них того спокою і впевнености, з якими проходить хазяїн країни - француз. Обличчя їх ніби щось шукають. До них не чіпляються проститутки; крамарі квіток не простягають їм букетів.

Але й росіяни не зупиняли на собі уваги Хоми. Його час від часу штовхали, ставали на ноги, він байдуже і машинально усувався на бік. Здавалось, якби всі ці трамваї, автомобілі, круглі лихтарні, люди й дерева перемішались і закрутились перед ним в недоречнім танку,- не помітив би нічого.

Поволі продираючись між юрбою, пішов він угору. На розі двох вулиць світились широкі, на цілу стіну, матові вікна поштового відділу. Хома зупинився і, зігнувшись та засунувши руки в кишені, знов довго стояв перед ним. Поліцейський кілька разів невдоволено, підозріло оглядав його,- ці безробітні вічно завдають клопоту властям.

Раптом Хома твердо і рішуче увійшов в двері пошти. Взяв бланк для переводу грошей, написав адресу Тані і приклав п’ятдесят франків.

V

Біля будинку, де жили Косоротови, Хома в нерішучості пішов повільніше. Так само нерішуче виліз на третій поверх і наче машинально подзвонив.

Відчинила сама Оксана Косоротова. Вона - було видно - здивувалась і зраділа, побачивши Хому. Навіть млявість її на хвильку десь зникла.

- А, Хома!.. А я думаю, хто це? Чого ж це ви не показуєтесь? Ну, заходьте.

Але Хома, не звертаючи уваги на її привітність і не відповідаючи на питання, сказав:

- У вас, здається, живе Остап Клуня? Де його кімната?

Оксана здивовано й ображено глянула на нього, здвигнула плечима і повела колінкуватим коридором в кімнату Остапа.

- Ви сердитесь на нас, Хома? - не витримала і спитала вона, зупиняючись перед дверима.

- Ні, не серджуся. Ця? Дякую.- І Хома постукав.

- Entrez! - почулося з середини.

Хома увійшов. Проти дверей, на ліжку, витягнувши вперед шию і прижмурюючи очі напівлежав Остап.

- Та невже?! - з радісним здивованням гукнув він, пізнавши Хому.- Ну, не сподівався!.. Ах, боже мій! От справді вже не чекав. Киньте, голубе, цей піджак туди на підлогу і беріть стільця... Ну, спасибі, що прийшли... Таке, їй богу, спасибі, що...

Хома стиснув суху гарячу руку Остапа і не хапаючись сів, одклавши одежу на купу книг. Одверто й щиро тішився Остап. Треба було б принаймні привітно усміхнутися. І тому Хома зовсім сухо без усмішки, сказав:

- Що, лежите? Нездужаєте?

Остап помітив холодність; але вона на нього не справила вражіння.

Нервова, вдячна радість так і блищала в ще глибше запалих очах.

- Нездужаю?.. Лежу?.. Та як вам сказати? І слабий, і ні... А швидше не слабий. Дурниці... Як дивитися. Ха-ха-ха! Їй-богу... Cela depand... як кажуть французи. Ось перед вашим приходом думав, наприклад, що найпізніше сьогодні вночі помру, а зараз ось бачу, що дурниці... Признатися... Ні, яка штука ця наша душа!.. Ось дивіться... Ах сволоч ця подушка... Ой, болить! Живіт у мене... Так... Ось дивіться, за хвильку я лежав і в цій самій душі сама темрява і туга, мов чорнило... Все пропало, всьому край... А ось прийшла людина і нема нічого, наче лямпу в темну кімнату внесено... Ха-ха-ха! Ось навіть живіт не болить... Гастріт, себто просто катар шлунку і більше нічого. Дурниці вони тут виробляють зо мною... Їй-богу! Дурниці! Хіба мало в кого буває. Ось у ліжко вклали. Ну, і розуміється, нудьга... Ха-ха-ха!

Хома спокійно дивився на нього; очі безстрасно спостерігали. Дуже змарнів. Щоки позападали. Жовтий як залежалий папір. Губи сині.

- Давно нездужаєте? - запитав Хома. Остап знов підсунув під спину подушку, нетерпляче вмостився і похапливо, охоче забалакав:

- Чи давно? Та як вам сказати? Властиво лежу оце таким трупиком вже тижнів три... А славний... Та признатися, з самої тюрми... Голодовка це мені клята підвезла... Тринадцять день як-не-як прожувати власний шлунок. Та ще мене тоді побили... Пам’ятаєте? Ось і теє... Вдарив, мабуть, хтонебудь каблуком у живіт і... ну і щось трапилось там... А тут ще власна, набута голодовочка еміґрантська... Ха-ха-ха! Ну, нічого... Якнебудь теє... Ну, а ви як? Га? Що з вами таке трапилося? Га? Заходив до вас - не заставав, писав - не відповідали... Що, думаю, таке?.. Кажуть, працюєте столяром в робітні? Так?

- Працюю...- ледве всміхаючись сказав Хома. Він бачив, що Остап так само ставився до цього, як і всі, з іронічним здивованням, але ще й з власним романтичним захопленням.

- І цікаво? Га? - захоплено запитуючи, труснув кучерями Остап. Кучері лишилися такими самими і трусив він ними як раніше, наче мухи зганяючи з них.

- Дуже цікаво...- сказав Хома.

Остап хутко і так само нетерпляче, наче йому хтось не дозволяв цього робити, сів рівніше.

- Як простий робітник? Самий справжній?

- Самий справжній.

- Ех, здорово!... Чув, що і платню вже одержуєте? Два франки?

Хома знов мимохіть усміхнувся.

- Чого? Чого? - вхопився за цю усмішку Остап.- Що я про платню заговорив? Еге? Думаєте, осуджую? Еге? Ось мовляв, має тисячі, платню бере? Так? Так?

Хома бачив, що Остапові хвилювання шкодило. Та й хвилювання було очевидно-неприроднє, підвищене.

Але Хома не сказав йому цього, тільки скинув усмішку з вуст і відказав:

- Ні, цього я не думаю.

- Неправда... думали... Ну та все одно... Радий вас бачити... І не ображаюсь на вас... Якщо вам хто казав, що я ображаюсь,- неправда. Я ж знаю вас... Кажуть, що ви ніде не буваєте, ні з ким знатися не хочете? Так? Вам неприємно, що я розпитую? Ви мені вибачите, я сьогодні щось наче трошечки того... Сволоч, болить клятий. Ось тут, розумієте, з лівого боку, ця ціла історія. Так ось, мов шпилькою з живота і з спини проколює. Застібка клята... їсти головне нічого не можна... Не приймає. Молоко та ще різну ніжну погань... А як ви прийшли до мене? Га? Може Таню бачили? Я просив її, якщо побачить вас... Бачили? Вона сказала? Так?

- Вона...

- Молодець! Ну, молодець... От це дівчина!.. Знаєте, кого вона мені нагадує? Ні? Пам’ятаєте Вареньку Стоянову, гімназистку, за якою бігав Вася Щур? Ні? Похожа? Правда? Ця має також трошечки великий рот. Вареньку пам’ятаєте?... Знаєте, видно мені справді вмирати доведеться. Кажуть, перед смертю пригадується дитинство. А мені якраз все таке пригадується тепер. Гімназія, Саварієвський ліс... Пам’ятаєте, як ви там з Андрушею Калиниченком печеру рили, щоб зробитися заточником... А романи ж свої як? Га? Ще в Швейцарії я чув, що ви тут просто Содом і Гомору виробляли... Щастить вам! Ось і Таня цікавиться. Все розпитувала про вас. Не вірить, що ви не такий були, як зараз... Кажуть же, що ви тепер і не всміхаєтесь... Ви на мене не сердитесь? Га? За оцю балаканину? Я трошки вас ревную... Ха-ха-ха! Всміхаєтесь, мабуть, собі: бач каліка - і собі туди ж... Поет! А поети всі такі. Ось Шевченка, кажуть, ні одна жінка не любила, а він до самої смерти мріяв.

- А вірші і тепер пишете? - спитав Хома, дивлячись на нездоровий, синьоватий рум’янець на обличчі Остапа.

- Пишу! Пишу і ніяких!... Тані читав, хвалила, зворушена була. Вам, не бійтесь, читати не буду, знаю, що не любите, в тюрмі сміялись. А Таня хвалила... Запевняє, що надрукують... Ну, розуміється, де там... А то, хочете, прочитаю?

- Ні, не хочу,- байдуже і спокійно сказав Хома.- А ця... Таня, значить, часто заходить до вас? Мабуть, доглядає вас?

- Ні, доглядають інші... Ось тут мої хазяїни, Косоротови, чудові люди... Ні, Таня - тільки так... Більше щодо розмов... Я ж мислителем зробився. Лежу й мислю. Бува книгу важко тримати, я й мислю. А приходить Таня, я їй і викладаю. Я викладаю, а вона розуміє. Ось тільки одного ні за що не хоче зрозуміти. Ану, ви зрозумієте?... Як по-вашому, що вище: зразу вмерти за якусь високу ідею, ну, скажемо, на шибениці, чи на багатті, чи все життя провадити дріб’язкову боротьбу і обстоювати кожний пункт? Ну, ось, наприклад, соціялізм... Що вище: зразу піти на шибеницю чи проводити його в своїм житті і в родині, в суспільстві, звичайними людьми?... Як каже Таня: соціялістичну мораль вводити в життя, «будувати соціялістичні острови в буржуазнім морі». Га? Що на ваш погляд вище?

- А Таня як думає?

- Ні, ви з Танею почекайте... Бач заточник! «Таня як!...» Ні, ви як про це думаєте?

Хома, не одповідаючи, оглянувся. Звідки йшов цей важкий, солодко-прілий запах? Мабуть, якусь романтичну погань ховає, сухенькі віночки денебудь в скринці. Чи це від ліків?

Остап нетерпляче чекав. Нечиста сорочка одкривала худорляву, жовту, як лапа старої курки, шию. Очі нервово блищали. Він тримався за лівий бік і часами болюче морщився.

- Ну, Хомо?

- Та навіщо вам це?

- Що власне?

- Та всі ці питання?

- Як навіщо?! - здивувався Остап.- Ось тобі і маєш! Це мені подобається!... Та хоч би на те, що це вияснює відношення до людей.

- А люди вам нащо?

Остап уважніше глянув в холодне, стиснене обличчя Хоми. І вперше за цей час, що Хома був тут, він помітив зміну в ньому.

- А знаєте, ви, дійсно, дуже перемінилися... Ось зараз бачу це. Спочатку не помічав... Наче те лице і... інша людина... А усього тільки місяців шість не бачились. Того разу, як я був у Парижі, цього не було. Може хорували?

- Еге,- сухо кинув Хома і, немов боячись дальших запитань, сказав:

- Ну, так я у вас питаюся, нащо вам люди?

Але Остапове захоплення чомусь зразу впало.

Він притиснув руки до живота, одкинувсь на подушку і неуважно сказав:

- Люди?... Люди потрібні... Слухайте, Хомо... А де зараз Андрюшка... Андрій Калениченко? Не знаєте?

Хома міцно стиснув уста.

- Андрія Калениченка оголошено провокатором,- різко сказав він, безсильний стримати цю різкість.- І де він зараз, цього я не знаю.

Остап знов уважно глянув на Хому.

- Я знаю, що його оголошено провокатором...- здержуючи стогін, вимовив він.- Я думав, ви знаєте, що з ним потім сталось. Ніколи б на Андрюшку не подумав... Хто угодно, але тільки...

- Ну, мені час іти,- підвівсь Хома і протяг руку.

- Та куди ж ви?! - занепокоївся Остап.- Хомо! Та посидьте! Ну, дивіться... Ой!

Остап раптом застогнав, схопився за живіт і одкинувся назад. Закинута за подушку голова глянула на Хому замість очей довгастими темними ніздрями.

Хома мимоволі сів. Остап мичав з болю і корчився поволі, обережно, наче боячись різкими рухами побільшити біль.

Хома нахмурився.

- Що з вами? - сердито спитав він.

Остап у відповідь крізь щільно зціплені зуби протяжно застогнав.

- Подати води? Когонебудь покликати?!... Остапе! - голосно і злісно повторив Хома...- Покликати когонебудь?

- Н не-треба... Зараз мине-ться...- Насилу вицідив з себе Остап.

Хома встав, міцно потер рукою чоло і заходив по хаті.

Біль затихнув. Тіло Остапа раніше було немов заморожене, закоченіле в неприродній позі. Тепер одтаювало: лінії втрачали напруженість, різкість; груди запали, руки ослабли, обвисли, голова підвелася і в’яло умостилась на подушці, встромивши в Хому втомлені, напівзакриті очі, в куточках яких блищали сльозинки.

Хома сів на старе місце.

- Умру...- тихо і безпомічно прохрипів Остап, ніби зараз тільки вповні впевнився в цьому і втеряв останню надію.

Хома одвів свої очі. В таких випадках кажуть звичайно свідому, банальну брехню, в яку хорі охоче і з радістю вірять.

- Ну й помрете, що з того? - шорстко й сухо сказав він.

Остапа не здивували і не завдали жалю його слова.

- Не хочеться...- жалібно й просто прошепотів він. І обличчя його живо нагадало Хомі того Остапчика, який, бувало, приловлений на шкоді, жалібно дивився в очі клясовому наставникові і на його сумно-повчаюче «що ж, за це підеш до карцеру», простодушно відповідав: «не хочеться».

- Мало чого не хочеться... Та що це у вас такий катар?

- Це вже не катар, а кругла болячка. Це така сволоч в шлунку робиться... Рана... від цього завжди умирають...

І знов Хома відчув, як тягне сказати щось безглузде, дурне, потішаюче. І він знов сказав:

- Помрете, значить, і ви... От і все...

Остап злегка усміхнувся... Він, властиво, вже не вірив, що умре, дві хвилинки тому вірив, а тепер ні. А від слів Хоми йому стало сумно і шкода себе.

- Так, розуміється...- вимовив він.- Це я знаю... Але хотілось би ще пожити... Мені всього двадцять шість років... І як-не-як, а досадно: так, без наслідків вмирати. За що ж я голодав? Били теж за щонебудь? А я цього нічого і не побачу. Та й взагалі...

Після приступів болю по тілі завсігди розливалась приємна тепла втома. Все розм’якшувалось і хотілось сумовито, довго і щиро говорити про щось високе, важне.

- Бо, властиво, я тільки тут ось, на ліжку, починаю трошечки розуміти життя. Їй-богу, Хомо... І знаєте, я вповні згоджуюся з Олександром... Є тут один товариш... Ми часто розмовляємо... Яка, наприклад, проста думка: ось ми, соціялісти, страждаємо за людство (як-не-як, а таки страждаємо!), любимо все людство, а звичайної простої любови між собою ще не знаємо. Це ж просто вражає, властиво кажучи... Чого ви всміхаєтесь? Чого? Не згоджуєтесь? Так?

- Ні, я так...- зігнав усмішку Хома.- Кажіть далі, я слухаю...

Але Остапові вже не хотілось далі говорити. Коли Хома встав і почав прощатися, Остап навіть не попросив його заходити.

Хома цього не помітив. Дивлячись собі під ноги, він попрямував додому.

___________

Помешкання Хоми складалося з маленької кімнатки і кухні. Кімната була похмура й холодна. Зовсім голі стіни, без єдиного малюнка або гравюри. Біля стіни - ліжко, накрите пуховиком з сірим накривалом, узьке, надуте, похоже на труну; невеличкий самодільний стіл; токарський варстат і табуретка. На підлозі стружки блідо-жовтими кучерями, подібними на локони, валялись під станком і табуреткою. Більше нічого. Ні книг, ні приладів до писання.

Хома сів на табурет і довго сидів непорушно, не скидаючи пальта, встромивши стомлений непорушний погляд на зеленкуваті скла вікна.

Здавалось, він прийшов до когось у справі, або збирався знов піти.

Лямпочка невелика, брудна, з матовими слідами пальців на склі, миготіла на столику. Видко було, що потрібна вона була не для того, щоб захисніше, ясніше було, не для читання, а щоб не наштовхнутися в темноті на стіл або табурет.

Раптом двері з кухні на сходи зарипіли і в помешкання хтось увійшов; Хома хутко повернувся, не підводячись.

- Хто там? - невдоволено і голосно крикнув він.

На порозі кімнати з’явилася тонка висока постать жінки в дуже великім моднім капелюсі. В руках у неї була модна муфта і гарненька торбинка на довгому золотому ланцюгу.

- Це я,- розтягаючи вимовила жінка поволі, спокійно входячи і з цікавістю озираючись.

- Аннет?! - навіть підвівсь Хома від несподіванки.

Підведені очі Аннет, злегка випуклі і гарні, критично жмурились. Розглянувши все, вона зупинилась ними на Хомі і похваляюче сказала:

- А все таки стильно!...

Ніби вони не бачились не п’ять місяців, а п’ять днів. Ніби він спеціяльно улаштував все до її приходу. Наче це саме важне для неї зараз і вона нічого більше і не має йому сказати.

- Що скажеш? - гостро і грубо запитав він.

Жінка обережно довгою вузькою рукою в рукавичці взяла табурет і сіла.

- І це питання... в твоєму стилю,- сказала вона, всміхаючися. Але підведені очі її все таки не зовсім впевнено і спокійно зупинились на ньому. Довгасте лице її було, як і раніше, сухе, вродливе. «Зараз вона плавно і кругло підніме руку, торкнеться зачіски під капелюхом і прижмурить очі».

- Ну-с? - усміхнулась вона і, плавно, кругло піднявши руку, доторкнулася зачіски під капелюхом. Але очей не прищурила.

Хома мовчки всміхнувся.

- Як гора не йде до Магомета, то Магомет іде до гори,- злегка схилила вона голову до плеча.

- Чого ж Магометові треба?

- О, такої дрібниці: кохання.

І ледве-ледве випрямилась.

«Ага! Стиль прямоти і широти». Ефект, розуміється, заздалегідь обдумано.

- Тільки всього? - байдуже кинув він.

- Так... тільки.

- На жаль, не туди трапила.

- О? А я думаю, що туди.

Хома з цікавістю дивився на неї.

Отже ж бреше, і йому, й самій собі, але тут же вірить в цю саму брехню і любується нею. Ось не вірить ні на йоту в можливість його кохання, і все таки певна, що все буде так, як вона хоче.

- Що ж, набридли вже «аристократи духу» богоборці, сатаністи?

- Я їх не любила. Я їх брала.

- Ну, Аннет,- раптом шорстко і рішуче вимовив Хома.- Я не маю часу на балаканину. Іди собі. Знаєш сама, що всьому кінець, і не треба комедій більше. Було їх досить. До побачення.

- Ти дуже поспішаєш. Але для візитів до Тані в тебе все таки час знаходиться. Слухай: ти пішов від мене, не поговоривши. Шість місяців шукаю я нагоди поговорити з тобою. Писала - ти одсилав листи. Сьогодні випадково ти лишив двері відчиненими... І я вдерлася. Але ти не такий дурний і розумієш, що таке поводження образливе для жінки. Я не знаю, може у соціялістів це прийнято, але у порядних людей це... це...

«Зараз почнеться лайка, «стиль» скинуто. Розуміється».

- Це... Та, я не хочу про це. Я хочу знати, чому ти пішов? Француз? Да?

- Ні.

- А що ж?

- Бо я тебе «не любив, а брав»!

Аннет щільно зціпила губи і прижмурила очі.

- Добре,- глухо сказала вона після павзи.- Чому ж ти не хотів далі мене брати?

- Не була потрібна, то й не брав.

- На моїм шляху Таня стала? Да?

Хома зморщився.

- Ну, Аннет, вирази зовсім не «стильові».

- Почуття не рахується з цим... Так? Мені треба це знати. Ну?

Вона підвелася і вирівнялась, одкинувши голову назад.

Хома серйозно дивився на неї. Так, та сама. Поза театральна, пошла, а в очах щось справжнє, вуста тремтять. Але як їй зараз навести самі переконуючі, незаперечні докази, що це не так, вона їх не прийме. Таня їй потрібна, в Таню вона вже вірить так, як в цю позу, в своє страждання.

- Я не маю чого відповісти,- сказав він, втомлено сідаючи на старе місце.

Аннет раптом швидко підступила до нього, стала на коліна, схопила його руку і, притискаючи її до себе, заговорила:

- Хомо! Я прошу вибачити мені... Скажи слово, я прожену француза. Ще сьогодні. Зараз. Я знесилилась, змучилась. Чуєш?

- А він ще є? - силкуючись увільнити руку, з цікавістю кинув Хома.

- Так. Він є. І інші. Але всі підуть, вернись до мене.

Хома розглядав підняте до нього, напудрене, так добре знане обличчя.

- Встань, Аннет, право це нудно.

- Вернешся? Еге?

- Та нащо я тобі, дивачка ти, їй-богу?

Якби він сказав їй щось суворе, грубе, вона б далі обстоювала і стискала його руку. Але ці слова і цей м’який тон боляче вразили її.

Вона насилу встала. Пола, обложена сріблясто-сірою шеншилою, загорнулась, показуючи ніжний жовтий шовк підшивки. Скинувши рукою опилки, що причепилися, вона кільки хвилин мовчки дивилась на Хому, потім насмішкувато усміхнулась і сказала.

- Значить, нема надії?... Гаразд... Але я мстива, Хомо!... І жінка до того, не забувай. А жінка зуміє вибрати знаряддя помсти. Ти дуже рискував, даючи мені стояти перед тобою на колінах... У Тані ж є наречений... А з цим нареченим я можу зробити все, що вгодно...

Хома усміхнувся.

- Ти не боїшся?... Певний себе? О, любий, ти кепсько знаєш жінок. Коли жінці відбирають мужчину, то її вже ніхто в цей час у нього не може відібрати. Так-так! За це я можу ручитися. Даремно ці стружки завів... Таня до Шурки буде мною міцніше стружок прив’язана. C’est-ca, mon vieux!

Хома чекав, що вона скаже ще щонебудь ефектовне, схилить голову до плеча і, насмішкувато вклонившись, піде.

Але Аннет замовкла і не йшла. Вклавши руки в плескувату, велику, мов мішок, муфту, вона мовчки і дивно глянула йому в обличчя.

- Чому ти пішов? - раптом просто, тихо й жалібно сказала вона. Уста її затремтіли, і Хома відчув, що вона зараз заплаче, неестетично, безпомічно, вульгарно. Гарний, тонкий ніс почервоніє, обличчя скоситься вниз.

- Я пішов, бо йду від людей,- трохи похапливо, але рішуче й серйозно сказав Хома.- Ніякі французи і Тані ролі не грали. Говорю правду.

Ось вона вже насторожилась: «це оригінально й красиво».

- І стружки тому?

- Еге.

Вона поволі, неймовірно похитала головою.

- Але у Тані ти буваєш, а мене не пускаєш, коли я навіть вдираюся до тебе. На листи не відповідаєш і повертаєш назад.

- Я нікому ніяких листів не пишу. Ну, доволі, Ганно. Можеш що хочеш думати про мене, тільки піди й дай мені спокій назавжди.

- Так, я піду! - хитнувши головою з погрозою вимовила вона.- Але... правду твоїх слів я перевірю... на вогні!

І ефектовно повернувшись, прожогом вийшла з кімнати в кухню. В кухні ефект був трохи попсований безпомічним шуканням ручки в дверях, але Хома поміг їй і вона струнка, сувора, горда вийшла, не озирнувшись.

Хома повернувся, помітив на підлозі її хустку, і викинув у кухню.

Потім сів і знову втомлено почав дивитися в вікно, наче чекав звідти недоговореної відповіді.

VI

Шурка був лагідний і «прозоро ясний». Вчорашньої «темної муті» не лишилось і сліду. Таня приходила до нього в кімнату, сідала поруч нього,- усмішка ясна, промениста не сходила з його вуст і носа.

Таня мала спокій. Він навіть не цілував її,- від поцілунків його бувало завжди ніяково, а як губи його бували трошечки вогкі, то й неприємно. І вона любовно-вдячна була йому за те, що він нічим не псував її зворушеного і теж лагідного настрою.

Роботи вже не було, вона сьогодні нікуди не виходила, і це більш додавало їх настрою відтінок святочного, урочистого.

Зранку Аркадій і Адольф зачали було сварку сприводу вчорашньої пропозиції Хоми, але Таня зараз же розвела їх.

Шурка розумів її і помагав їй сяючою усмішкою, ніжними жартами з Аркадієм і приятельською фамільярністю з Адольфом. Вони напоїли ворогів кавою і вирядили Адольфа з дому. Феня бурчливо, але потай вдоволена з Тані і Шурки, жартувала з їх лагідности.

Удень Таня вийшла з дому, щоб розвісити в російських столовках оголошення про її бажання «за скромну й умірковану платню» взяти «підходящу роботу». Зайшла на хвильку до Остапа, вислухала два вірші, навіяла йому захоплено-бадьорий настрій похвалами і з тою ж умиленістю і лагідністю повернулась додому.

Дома було все по-старому. Шурка читав; Феня писала листи, лаючи перо, чорнила і французів; Аркадій писав «жовту жінку». Затишно, мирно, тихо - радісно.

Потім прийшов Адольф і громовим голосом, з самовдоволеним і гордим виглядом оголосив, що його щойно «запопадливо й настирливо» запрошували співати в хорі.

- Мій універсальний і анархічний бас не дає їм спати. Bon! Я - не гордий. Можу. Сьогодні йдемо на співку.

І з цього приводу зробив навіть комплімент Аркадієві щодо шостої груди «жовтої жінки». Аркадій стримано і смиренно подякував йому.

Таня смішливо усміхалася і дивилась на Шурку теплим поглядом. Врешті все темне можна розігнати, як добре взятися за нього, якщо не метушитися, не буйствувать, а обережно, поволеньки й уперто провадити боротьбу. Завтра Шурка сяде за роботу, скінчить переклад, одержить гонорар і поїде таки в санаторію. Так, все можна побороти!

При лямпі стало ще затишніше. Адольф, прогуркотівши, пішов, потягнувши великодушно з собою і Аркадія, який так само смиренно скорився йому.

Затишок трохи порушили Фаддей, Ладя та Стамескін. Вони йшли на співку того самого хору, і Фаддей забіг тільки на хвильку сказати Фені, що сьогодні французькою мовою заниматися не буде. А Ладя і Стамескін зайшли «привітати прекрасних жительок шостого поверху», як трохи насмішкувато висловився Стамескін. Чи за ці слова, чи за що інше Феня розсердилась, назвавши Стамескіна «сатаністом з Вятки» і «аристократом, від якого тхне лаптем». Стамескін, з насмішкуватим виглядом і трохи звисока всміхаючись, стукотів пальцями по котелку. Але видко було, що його зачепили слова Фені.

Все це зіпсувало умиленний настрій. Таня силкувалась жартувати, але Феня, як навмисне, розійшлася. Розкритикувала нову пару Стамескіна, його англійський пробор на голові, голені губи, котелок, поеми, «які пахнуть як помада у парикмахера з Відня в тій самій Вятці».

Стамескін стукотів пальцями по котелку і не зводив насмішкуватих очей з Фені. Голене сіро-смугляве обличчя його з широким носом іноді нежваво перекручувалось короткими швидкими корчами.

Фаддей почував чомусь себе змішано і винувато. Він хотів навіть було вмішатися і перевести розмову на інше, але Феня зміряла його таким суворим, погордливим поглядом, що він одійшов до печі і збентежений сів на неї.

Одна Ладя, як звичайно «матова», всміхалася і, здавалося, вся променіла цею матовою мерехтячою усмішкою. І попілясте волосся і карі, чисті, круглі очі і свіжі, трошечки пухкі губи,- навіть слова її прості, повільні, здавалося, світились. Зовсім «матова дівчинка». Феня з приємністю поглядала на неї.

- Я чула, ви пишете тепер трагічний фарс з життя російських лордів? - продовжувала Феня.- Що ж вони також носять пробори на голові і пахнуть лаптями?

- Вони, «товаришу»,- всі соціялісти-революціонери,- не одводячи очей, рівно сказав Стамескін.- Повні чеснот і цілуються тільки в редакціях соціялістичних місячників.

- Ви думаєте, це дотепно?

- О, ні трошечки! - засміявся Стамескін, удаючи, що не розуміє.- Я находжу, що далеко краще цілуватися, де хочеш. Але що робити, коли тепер усі стали цнотливі? І соціялісти з урядом укупі зовсім вигнали розпусту й порнографію. Доводиться водити героїв в цензуру і редакції. Вони такі чистенькі і скромні, що навіть ви можете читати.

- О, ради бога, увільніть! - гидливо зморщилась Феня.- Читайте їх своїм сатаністам, Аннетам, кокоткам, а нам дайте хоч зідхнути. Доволі, наковталися...

- А ковтали все таки? - зареготав Стамескін.- Наковтались та й знов за народ? Дали б ви йому спокій, «товариші»... Справді.

- Ви боїтеся за нього?

- Я? Пф! Яке мені діло? Ніколи не був у числі його «представників» і бути не маю наміру...

- Тільки в числі «сосателів»? Так?

Очі Фені вже зробилися випуклі. Це свідчило про велике роздратовання. Таня сквапно підійшла до Стамескіна і, закриваючи собою Феню, жартовливо вимовила:

- Годі. Ось налякали нашу матову дівчину... Стурбована вся. Ідіть краще, куди зібрались.

Стамескін встав і попрощався з нею і Шуркою. Простягаючи руку Фені, він звисока і насмішкувато сказав:

- Ну-с, прощайте ваше соціял-демократичество... Ах, винуватий! Ви есерка.

Феня спалахнула.

- Я свідомим чорносотенцям руки не подаю! - заклала вона руки за спину.

Стамескін густо почервонів і поволі одвів свою руку. По обличчю його пробігла нервова хвилька, і він хлипнув кілька разів очима, немов змахуючи з них сльози. І усміхнувшись сказав:

- Демократично! Ходім, панове!

Тані було ніяково за Феню й досадно на неї. Стамескін - неприємний, зарозумілий, комічний своїм аристократизмом, але в такому разі не треба було зачіпати його. Що він такий, Феня про це знала. Нащо тоді раніше подавала руку?

Шурка тільки щулився підчас розмови, наче йому поволі і непомітно видирали по одному волосся. Але коли гості пішли, він став обережно жартувати, розсмішив Феню, що відчувала невдоволення Тані й образилася за це, приготував чай, розповів комічний сон і поволі згладив усе. За чаєм настрій вповні установився - знов було затишно й мирно. Тільки Феня була замислена.

- А що, властиво, уявляє з себе ця Ладя? - несподівано спитала вона.

Таня про себе усміхнулась,- вона трошки розуміла Феню.

- Так... мила, проста дівчинка...

- А що вона тут робить? Еміґрантка?

- Здається. Слухає виклади в Сорбоні.

- Ніколи не бачила. Але чого їм треба у робітників? Нащо ще Фаддея з собою тягнути?

- На співку... Вони ж разом у хорі співають...

Феня знала це й раніше.

- І цей... вятський лорд?

- Не знаю... Ні... він здається один з упорядчиків еміґрантського вечора.

Таня старалася відповідати яко мога лагідніше; але Феня вже дратувала її. Феню ж дратувала ця лагідність і уступчивість Тані.

- Та що це ви такі солодкі зі мною! «Так, ні, не знаю»... Образились за поета?... Незвичайно поводилася?

- Ах, Феня, ніхто не думав ображатися... А поводилися ви справді... не тактовно...

Феня спалахнула.

- Ах, боже мій!.. Ручки в нього лизати треба?

- Ніхто не просив цього, але...

- Що ж я не мала рації, чи що?

- Де в чому не мали.

- В чому ж це? Ах, так, розуміється, ви прихильниця вільного кохання... Розумію... Тільки запізнилися...

Тані найбільш досадно було, що настрій зчезає і вечір попсовано. Але вона спалахнула на слова Фені і різко зауважила:

- Еге, прихильниця і в церкву не побіжу вінчатися, як роблять це сторожі моральности!..

- Хто ж це робить?

- Хто робить? Усі! Ті, що вчора ліги кохання засновували, ті, що стару мораль руйнували, ті, що розбивали уряд з трибун... Іменно мода на чесноти! Що? Ні? Наші еміґранти, соціялісти не йдуть до того попа, якого колись перед народом висміювали? Що вони хочуть цим показати? Що?

Це було слабе місце Тані і Фені і Феня даремно силкувалась щось одповісти їй.

- Що? Що вони не сміють без дозволу попа або «громадянства» любити? Еге? Коли вінчався цей лідер есдек, знаєте, що піп сказав? Ні? Коли той сказав йому свою фамілію, піп в зворушенню підняв руки вгору і мовив: «Нині одпущаєши раба твого, владико! Коли вже й такі стали приходити до нас, то царюванню нашому ще не кінець». Щось у цьому роді. І розуміється, не кінець, не кінець! Розуміється! Але головне, головне в цьому: це боязка, подла брехня! Річ не в тому, чи ти вінчаєшся чи ні. Віриш? Вінчайся. Ні, він, розуміється, не вірить, в нього свобідні погляди, а ось, знаєте, діти... Для дітей, властиво... Один мій товариш, колись був навіть лідером... Тепер «отряхнув прах» і віддався «чистій науці». Вінчався, цмока мокрими поцілунками свою жінку і приговорює: «Моя законна жінка». А мені вона пояснила, що це вони для дітей... але що вона все ж таки соціялістка і борець... Пху, погань!

Феня була прихильницею законного шлюбу і саме через міркування «діточого» характеру. Вона знала, що й Тані були знакомі її переконання і тому останні слова прийняла як особисту образу, одначе, стримуючи себе, заперечила.

- Так, якщо признавати горобине кохання, тоді розуміється... Але дітьми грати неможливо.

- Ось власне! - хитнула Таня головою.- Власне не можна грати. Дітей моїх ніде не приймуть, переслідуватимуть? Нехай! Чудесно. Нехай переслідують, я навіть вдоволена, нехай на собі зазнають усю принаду ваших чеснот. Так! І тільки такими я хочу мати своїх дітей. А не як ці слизняки, які по вуха сидять в буржуазнім болоті чеснот і гордо оголошують: ми соціялісти. Справжній соціяліст мусить бути соціялістом не тільки тому, що він пише статті про буржуазну політику і соціялізм. Ні, голубчики, провокатори теж писати можуть. Живи як соціяліст! Так! Люби як соціяліст, діти роди як соціяліст, а не як той самий буржуа, якого ти в статтях розпинаєш.

Таня раптом зупинилась. Їй стало соромно й дивно, чому раптом така пристрасть і навіть злість? Глупо й смішно.

Феня кисло всміхалась жовтою усмішкою. Їй давно відомі були погляди Тані, що проповідувала «соціялістичні острови в морі буржуазного життя».

Шурка підчас усеї розмови сидів, скорчившись, дивлячись у чашку. Йому було сумно. Він не розумів Тані, йому це здавалось наївним, старим, давно покинутим всіма. Річ не в цьому, це форми, які міняються сами по собі в залежності від зміни внутрішнього. І йому хотілось вмішатися, але, знаючи страсність і нетерпучість Тані, що доходила до фанатизму, він втримався і тільки примиряюче вимовив:

- Не всі ж, Таню, сильні і...

Але Таня не дала йому доказати:

- А калік і несильних нам не треба! Доволі. Не сильний - і не лізь!

І знов приловивши собі на запалі, різко додала:

- Ну, буде про це. Ще полаємося. Ми один одного не зрозуміємо...

Настрій лагідности і затишку зник. Феня взяла книгу і встромила носа в неї. Таня лягла на канапу і дивилася в стелю палаючими очима. Їй, властиво, хотілося ще говорити. Хотілось пояснити себе, довести Фені, що вона помиляється, вважаючи її за прихильницю «половиків». Ні «половиків», ні «мозговиків» прихильницею вона не була і не буде. Вона хоче тільки цілковитої свободи, хоче сили, якої вистарчило б на вічну любов без усяких примусових, сторонніх зобов’язань, розказів, дозволів і заборон. Сили такої вона хоче. Ось чого вони не розуміють.

Таня нервово вертілась, міняла пози, але мовчала.

І ще радіють, що йде, мовляв, зворіт до природньго, справжнього кохання! Вони - соціялісти?.. Фені не подобається. Розуміється. Соціялістів не можна критикувати. Вони - герої, святі. Але вже занадто багато святих, так ось що! Сотні тисяч святих не може бути. Тому й забруднили соціялізм.

Таня вже зовсім була невдоволена. І ось у той час в прохожій почулося шамотіння, ніби хтось увійшов.

- Qui est-ce? - спитала голосно Феня і підняла голову від книги.

Шурка повернувся до дверей. І раптом машинально і хутко підвівсь, немов його потягнуло з стелі за волосся: на порозі стояла Аннет, справжня, жива Аннет в величезнім капелюсі і з муфтою мало не до самої підлоги.

- Можна? - привітно, невинно й оживлено запитала вона. І не чекаючи відповіді, увійшла в кімнату.

Таня сіля на софу. «Це ще що значить?! Вона сюди вже з’являється?»

Феня збентежено дивилася на гостю.

А гостя, ніби не помічаючи нічого, сказала всім «добривечір» і звернулась зараз же до Шурки, який змішано, розтеряно всміхався.

- А я за вами, мій пане! Що ж це ви носа не показуєте? Обіцянки треба виконувати.

І повернувшись до Тані, жартовливо, з милою щирістю сказала:

- Уявіть, який лукавий: обіцяв повести мене в Moulin Rouge і не з’являється... Розписав спражні чудеса і... очей не показує... Прошу пана одягнутися, я вас арештую...

Це було так несподівано нагло, так просто й звичайно, що Таня навіть мимохіть всміхнулась у відповідь їй кривою ніяковою усмішкою. Але зараз же опам’ятавшись, поривчато встала і, ще сама не знаючи, що скаже, зробила крок до Аннет. Та оглянулась і, все ще удаючи, що не помічає нічого, ще любіше, простодушніше й імовірніше защебетала:

- Страшенно цікавлять мене ці паризькі шиночки, Я недавно, знаєте, була в апашському кафе. Це такий страх! Вони такі похмурі, жахні. Біля того кафе завжди стоїть поліція.

Вона щебетала, як світська, наївна, мила дамочка.

- Ви ніколи не були? Ах, варто піти. Підіть неодмінно... Як у вас гарно! Шурка недобрий... Скільки просила, щоб показав мені свою квартиру... Страшенно мило... Це криві вікна - так і треба?

Таня опанувала себе. Вона всміхнулася.

- Так, це - вікна мансарди,- відповіла вона привітно, майже в тон Аннет.

- Може угодно присісти? Будьте ласкаві. Шурка, дай же стільця гості... Чого ти стоїш так розтеряно?

Аннет прудко глянула їй в лице. Таня чекала цього погляду й одверто всміхнулась на нього, немов кажучи: «Так, я зрозуміла тебе і ось така моя тактика з тобою». Але Аннет вже знов усміхалася:

- О, дякую вам, дякую вам... Я всього на хвилинку, мене там чекає екіпаж. Шурка, одягайтесь! Швидше!.. Я його заберу від вас! - весело обернулась вона до Тані.

Таня привітно схилила голову.

- О, будьте ласкаві. Але, Шурка, я думаю, не піде, він дуже занятий сьогодні ввечері.

А Шурка не переставав всміхатися безвольною розтеряною усмішкою. І хоч тут же давив його болячий сором за неї, але нін почував одночасово, що піде з Аннет. Так, це буде дивовижно, гидко, з цього повстане щось непоправне і значне, і все таки він не зможе не піти. Він це вже почув тоді, коли вона вимовила «Moulin Rouge». Ніхто не зрозумів і не звернув уваги на ці два слова: їх тайне значіння відомо тільки їм двом. Це пароль, гидкий, отруйний, але... він піде за ним.

- Ну, Шурка? Підеш ти чи ні? - весело спитала Таня.

Вона бачила його усмішку. Розуміла цю усмішку, і в ній поволі й холодно підіймалося таке почування, яке буває в людей, що читають листа, де з перших слів чується звістка про нещастя.

І проте Таня всміхалась весело і впевнено. Свідомістю вона була твердо переконана, що він не піде, не захоче піти, що він зараз відмовить їй і нахаба покарана буде сама собою.

Але Шурка, зовсім не бажаючи того сказати, неголосно відповів:

- Піду.

- І широкими, винуватими, як у дітей, що нашкодили, очима глянув на неї.

Феня зірвалася з стільця і розлютовано хотіла щось крикнути йому, аля Таня, немов знаючи, що вона крикне, схопила її за руку.

- Значить, ти хочеш іти?

Шурка попробував пожартувати:

- Насмілюсь доложити, що хочу... і сподіваюсь, що...

Але Таня перебила його.

- Ти не пі-деш...- роздільно і сильно сказала вона, дивлячись йому просто в очі.

- Чуєш? Ти зостанешся дома!

Аннет, наче здивована цим всім, стояла з піднятими бровами і дивилась то на одного, то на другого.

- Але, панове! - нарешті весело, наче не тямлячи, скрикнула вона.- Я справді не розумію... Даю вам слово, що доставлю його цілого й здорового... Шурка, не бійтеся! Поїдемо в Moulin Rouge і більше нікуди... Ну, хутко, одягайтеся, який незграбний... Смішний, чогось змішався... Ну?

І злегка штовхнула його рукою. Шурка безвільно і нерішуче посунувсь до прихожої.

- Шурка! - крикнула Таня.- Ти не смієш іти. А ви, пані...- раптом повернулась вона до Аннет, але тут же здержала себе: ні, так не треба.

- Шурка!!

Вона піднесла голос. Шурка оглянувся. Все одно,- нехай! Вона навіть на це піде. Нехай!

І надаючи свому голосу як мога більше сили і пристрасти, підкреслюючи це, вона сказала:

- Я тобі наказую не йти. Чуєш? Ти не смієш!!

Аннет все так само весело, приймаючи все, як жарт, сплеснула руками.

- Матінки! Які страхіття! Ні, Шурка, ви, як соціяліст, повинні боротися з таким деспотизмом. Революція! Геть тиранів! Ідемо!

І схопивши Шурку під руку, з реготом потягла його до прихожої. По дорозі вона оглядалася, хитала головою і сміючись кричала:

- Ура! Наша взяла!.. До побачення!

Таня стояла і мовчки дивилася їм услід. Широкий рот її щільно зімкнувся, щоки стали блідо-жовтими,- одного кольору з носом і лобом; очі дивилися широко й здивовано.

Ось пройшло в дверях довге, чорне пальто Аннет і закивало її усміхнене обличчя з двома пучками кіс, що лягли над вухами немов двоє великих сірих слимаків. Ось Шурка в капелюсі, з зігнутою спиною, тонкий і високий. Обличчя не повернулось. Ось грюкнули двері. Як тихо і дивно. Щемить і дзвенить десь.

- Трряпка! Меррзотник! Інтеліґент! - зірвалась Феня з місця і, шпурнувши книгу в куток, вирівнялась перед Танею:

- Ну? Так це - ваша соціялістична любов? Так? Це та любов, яку ви собі на ціле життя вибрали? Так? Це - горобине кохання, це підлота й мерзота!! Дозвольте вам заявити це.

Таня здивовано глянула на неї. Як вона може так говорити про це. Як взагалі можна про це зараз говорити. Про це!

Вона мовчки, пройшла до себе, не чуючи крику Фені.

Спочатку думок не було ніяких. Якийсь дзвін, біль, гарячі хвилі чогось пекучого; кудись треба зараз же бігти, чомусь треба сісти й притулитися до спинки канапи, міцно-міцно, треба сісти і щось зібрати, щось вловити, зрозуміти, побачити. Ні!

Вона схоплювалась і знов сідала.

Зараз їй ясно стало тільки те, що він пішов, що раніше брехав їй, що «муть» була не тільки з нею. Це було ясно тепер. Але за цим ховався, вона почувала, цілий ряд неминучих наслідків.

І от поволі, з трудом, ухиляючись на бік і повертаючись, вона почала переходити від одного до другого.

Феня пару разів зазирала до неї, заговорювала, але Таня мовчки і серйозно-тупо дивилася на неї і знов переводила погляд на умивальник.

- Я йду, Таня! - стоячи перед нею одягнена, голосно сказала Феня.

Таня подивилася, подумала і відповіла:

- Гаразд... ідіть...

- Я дверей не замикаю...

- Так, не замикайте.

Феня поволі вийшла, а Таня все в тій самій позі далі сиділа, не зводячи напружених, непорушних очей з умивальника.

VII

Так її застала Мері. Сьогодні Мері одягнена була просто й строго: темносинє англійське убрання, що обрисовувало чистими плавними лініями її високу постать; на голові м’яка кругла шапочка з соболю, на шиї соболяче хутро, в руках така сама муфта. Ясно-золотисте волосся легкими хвилями йшло з-під шапочки за шию. Вона похожа була на породисту англійку, вродливу, розумну.

Таня зраділа їй надзвичайно.

- Як добре, що ви прийшли. Ах, як добре! Я дуже рада. Сідайте, Мері...

Але Мері взяла її за плечі, підвела до світла, і дивлячись їй в обличчя своїми великими, темносірими, привабливими очима запитала:

- Олександр був учора?

Таня здивовано повела головою, подумала і сказала:

- Н-ні... не пам’ятаю. Ні, не був.

Мері ще глянула на неї, потім засміялася, поцілувала й вимовила:

- Невеличкий експериментик... Ну, Танюк, я прийшла до вас побалакати... Прикрийте вашу лямпочку газетою, сідайте в один куточок на диванчик,- я в другий і до діла... Гаразд? Чого дивитесь на мене? Це ваші сходи так впливають... Для сухотних це не годиться.

«Ні, тут не сходи. Щось більше за сходи. Цей негарний рум’янець, підозрілий блиск очей».

Таня нічого не відповідала і зробила все, як сказала Мері. Мері розляглась, накинула на плечі футро, загорнулася в нього і вмостилася в куточку канапи.

- Поправте, дівчинко, газету,- світла багато. Я, як летюча миша, не люблю його... Ось так, спасибі...

В м’якій, жовтявій напівтьмі підозріло й ярко блищали точки її очей.

- Ну, от... Тепер говоріть... Пам’ятаєте, як ми в нашій камері сутінки проводили?.. Саме в цей час, рік тому... Га? Ось уже й сумно... Сумно за камерою. Ніколи б цього тоді не подумала... А пам’ятаєте, як Феня проводила «тридцятилітню війну» з-за кватирки? А ваші записочки до Шурки... А де він?..

Таня не зразу відповіла.

- Він пішов з Аннет...

- З Аннет? О, біднятко!.. Ви ревнуєте? Еге?

- Ні, не ревную...

Мері хвилиночку дивилася на неї, наче бажаючи спитати щось важне й серйозне. «Ні, не тепер. Потім».

- Ну, й розумно робите. Вони не варті цього... Запевняю нас, Танюк мій хороший... Не варті вони, дурні. Ось наприклад... Ха-ха-ха!.. Яка, Танюсь, цікава історія трапилася зо мною вчора. Я неодмінно розповім її вам. Ви будете самим соромливим способом червоніти, але я в темноті не бачитиму.

І все так само сміючись, вона щільніше закуталась у футро.

- Слухайте... Вийшла я вчора увечері трошки перейтися,- я тільки вечорами виходжу, як вам відомо.- Іду по Saint Germain. Іду, роздивляюсь, не кваплюся. Бачу: Іде мужчина, елеґантний, стрункий, молодий.- Почекайте, Танюсик, червоніти. Це дрібниці.- Порівнявся зо мною, заглянув у лице і пішов далі. Розумієте; пішов далі як ні в чім не бувало і не обертається. Ах ти каналія, чекай же! А я була трошки «в стані духу». Загорілася в мені кров. Доганяю його і зупиняю.- «Monsieur, ви жонаті?» «Ні». Дивиться на всі очі. А очі чудові, французькі, породисті, оксамитні. І мужчина нічого: міцний, свіжий, сильний.- Можете трохи почервоніти.- Так. Майже і не француз. «Bon!» - говорю.- «Чи не хочете в такому разі зайти до мене, провести вечір зо мною? Мені самій нудно».- Червонійте, Таня, червонійте.- «Я, мовляв, не проститутка і грошей з вас не візьму. Ви мені подобаєтесь!..» Збентежився бідний, не вірить. Але вже вагається, оглядає. Нічого,- видно, подобалася... Ну, словом, привела до себе... І уявіть собі, зацікавив він мене: зовсім не француз,- не розсипається, не присягається вічно кохати, бентежиться навіть.- «Тільки ось що, кажу, ви повинні у мене цілу ніч провести і не спати. Я сплю вдень. Це - насамперед. Згоджуєтесь? Можете?» «Згоджуюсь, можу!» - Усміхається, каналія. Добре, почекай... Ви слухаєте, Танька?

- Слухаю...- ледве чутно обізвалась Таня.

- Ну, слухайте і не хвилюйтесь. Та це я тільки можу не хвилюватися... Ну, та до чорта...- «Подруге, кажу, пане, я сухотна. Розумієте? Не боїтеся заразитись?» Навіть не замислився. «Ні трошки».Très bien! - Запалила я свої огні, привела його в «кімнату кохання»... куріння зробила... Яке куріння в мене тепер, Танюсь! Ніжне, сумовите, перше кохання викликає в пам’яті. Таке воно. Приходьте, зроблю. Та правда, у вас і кохання ще не було. Ну, це на бік... Зовсім засліпленний мій оксамитний француз. «Хто ви така?» - питає.- «Така, що доживає свої дні якнайбезглуздіше і найкрасивіше. Мені рік ще жити. Хочу упитися всім, що є, хочу все знати, все воплотити, зруйнувати і висміяти».- Регочуся. Нічого, видно, не розуміє. Дивиться - малюнки, книги, журнали. Англійські його здивували. «Ви читаєте по-англійськи?» - «По-англійськи, по-французьки, по-німецьки, по-італійськи, по-россійськи, по-українськи»... Останнього,- обурюйтесь, Таню! - він не знає. «По якому?» - «По-українськи,- говорю. Нарід такий є, красивий, поетичний, як італійці. Тридцять мільйонів їх є».- Здивований. «Де ж вони?!» - «На місяці!» - регочуся. Ви з цього народу? - «Ні, я - руська, а це наші сусіди»... Не розуміє. А філософські книги до краю придавили його. «Ви займаєтесь філософією»? - «Люблю». «Ви дивна жінка».- «А головне, багата. Це краще за все, говорю, правда?» І ось дивіться, Танюша, балакаємо ми так і починаю я помічати, що мій француз стає все спокійніший, спокійніший, дивно поглядає на мене, сумовито якось, чуло. «Що це ви кислий такий?» - говорю.- «Роздягайтесь».- Глянув він на мене... Страшенно жалісно так, наче аж за серце його схопило. «Ні,- каже,- я не можу тепер»... Ну, бачили ви такого ідіота, Танюша моя мила? Такого дурного, дивного ідіота? «Я, каже, поцілую вас, як людину, посиджу й піду». «Поцілую»,- це, мовляв, для того, щоб не думала, що боїться заразитися. Посидів, поцілував міцно-міцно і пішов. Ну, Танька, чи не комічніша історія? Ха-ха-ха! Хоч як задержувала, спокушала,- пішов. Взяла я тоді, викликала до себе по телефону одного з своїх обожателів... Тільки... тільки чомусь сердив мене. Танюша, цей мій обожатель... Сердив страшенно!

Вона, по своєму звичаю, витягла наперед гарні цупкі руки і сильно, пристрасно заломила їх.

Таня сиділа непорушно в свому куточку. За вікном по асфальтовому бруку чокали копита коней. Коліс не було чути і, здавалося, по вулиці кудись безпереривно біжать похапливі верховці.

- Рік ще жити, Таню, га? - раптом спускаючи руки на коліна, тихо сказала Мері.- Всього рік життя.

- Їдьте з Парижу, Мері,- повільним шепотом озвалася Таня.

Мері нервово стріпнулась.

- Що? З Парижу? - Ха! Ні, вибачте... Куди? В Італію на Капрі, в Давос, Закопане, Крим, Сухум? Лежати на сонці, пити молочко, ставити термометр і не ворушитись? А за це ще на рік розтягнути цей прекрасний спосіб життя? О, ні! Рік - та мій! Все моє і все до чорта! Але що моє, Таню? Що? Та не треба, не треба про це. Вам не нудно зо мною? - раптом обірвала вона себе.

- О, Мері!..- з палкою ласкою і докором скрикнула Таня.

- Правда? А мені все здається, що мене жаліють, але що всім мусить бути неймовірно нудно. Знаєте, як буває нудно читати книгу, знаючи, що є тільки початок, а середини і кінця нема і не можна найти. Нащо,- правда?.. Гарне освітлення зараз... У вас, Таня, затишно і сумно. І так невинно-чисто, що хочеться плакати... Не сміятиметесь, як заплачу?.. Ця бідність обстановки... Та це усе часове для вас, все «поки», правда? А для мене не «поки», а «тільки всього»... Для вас усе там попереду, хоч і нічого не буде. А в мене цього «попереду» нема... Фу, фу! Занила вже, занила. Дурниці. Ну, кажіть щонебудь. Швидше! Ну? То ви, значить, ревнуєте Шурку до Аннет? Себто ви сказали, що не ревнуєте. Значить іменно ревнуєте. Але це дурниці, Таня, дурниці. Все - дурниці. І революції наші, і соціялізм, і моралі, і мужчини, любові, сухоти, смерть. Все це - тільки незначні коливання життя. Є в мене одне порівнання. Бачили ви, Танюк, як коливається гаряче повітря в степу? Ці тремтючі вічні хвилі? Над могилами особливо. Бачили? Ось так і життя. Вічно коливається, а одно з його коливань - це одне якесь наше століття. Правда, краса в цьому і... втіха? Прогрес, рух наперед. Куди наперед? Що буде більше фабрик, аероплянів, радія, електрики? Чи ж у цьому поступ? А чи більша буде сума радощів відносно суми страждань? Більша? Бо тільки в цьому прогрес. Бо якщо цього не буде, то до чорта всі ці радії, аеропляни, фабрики. Нашо вони? Так же? Правда?

Мері вже забула, що хвилину назад вона називала все це «дурницями». Говорила палко, пристрасно, серйозно.

Таня тихо відповіла їй:

- Правда..

- Так? Чудово. Але тоді нехай мені по щирості скажуть: чи менша стала в нашому столітті сума страждань відносно суми радощів людських? Менша... ніж наприклад в якомунебудь п’ятому, дев’ятому столітті? Ніхто не може цього сказати. Чому ж в якомунебудь 2153 році ця сума менша буде, ніж в 1953? Чому? Чому цьому століттю природа дасть привілей? Чому вона поруч з родощами зносить кілька мільйонів років різні мерзоти і раптом в 2153 році зречеться цеї милої звички? Га? Яку маємо ми, кажучи по щирості, підставу сподіватися цього? Ніякої. Який же тоді поступ? Є поступ у того гарячого повітря? Уперед чи назад рухається воно? Нічого подібного. Рухається, от і все. То вгору, то вниз, то вліво, то вправо. А ось є пункт, від якого воно не може піти і до якого вічно проривається. То є до рівноваги... І більше, Танюк, нема нічого. Нічого. Ви, розуміється, не згоджуєтесь зо мною?

Тані було гарно від її щирого і насмішкувато сумного голосу. Те здавалося вже не таким величезним, неможливим, непоправним. Воно десь відсунулося.

І проте вона не могла згодитися з Мері.

- Так, я справді з вами не згоджуюсь.

- Чому?

Таня помовчала. Вона хотіла відповісти так само щиро й «по совісті».

- Право не знаю... Та тому, що... що по собі почуваю... Я ж росту, йду наперед, розвиваюся... І все, значить, так...

- Ну, це... Ха-ха-ха! - раптом засміялась Мері. Але тут же зразу зупинилась і закашлялась. Кашляла довго по-овечому, хитаючи головою і мацаючи навколо себе рукою за хусткою. Затихла й обтерла губи. Потім розгорнула хустку і подивилась: темніли червоні плями, як насипані обдерті пелюстки темно-червоної троянди.

Склала, мов нічого не сталося, ще раз обтерла губи і задумано сказала:

- Так, «росту»... Гарно це сказано, але суб’єктивно. А як почуваєш, що не ростеш? Га? Що тоді? Тоді, Танюк, з’являється об’єктивність. А в вас тільки суб’єктивність. Розумієте? Це дуже прості слова, але вони в багатьох випадках заспокоюють. Скажіть комунебудь, що він судить об’єктивно, і це йому, нерозумному, буде як найкращий комплімент. Ось і я собі говорю на потіху компліменти, бо суджу об’єктивно, себто як людина, Танюсь, яка вже ні до чого не здатна, і на все дивиться з боку. Правда ж, це найбільша об’єктивність? Що її, справді, обходять всі ці «вічні питання», великомучеництва, моралі, заповіді? Для неї - це тільки рух світової енергії, якої одпущено для рівноваги ось стільки на страждання, а ось стільки на радощі. Називайте, мовляв, як хочете - злом, добром, богом, дияволом. Але... коливайтесь. Називайте революцією, реакцією, капіталізмом, соціялізмом. Як хочете. А від рівноваги не втечете. Як хтонебудь тут заплакав, то хтось там уже засміявся. Один здихає, зате інший родиться. Не можна,- рівновага... Ха-ха-ха! Цікава, властиво, машинка, це життя. І ви подивіться, Танюк,- і зрадійте: не тільки з людиною так, а і з світами. Все поривається до неї, до рівноваги... Ось ми наприклад еміґранти: видерли у нас шматок так званої душі, позбавили громадського життя, утворили порожнечу по однім боці, ми і схиляємся в інший. А як природа не любить спокою і надмірного відхилення, то і заповняє нам порожнечу,- кому картами, кафе, вином, коханням, кому богом, кому сатаною... Хто що переносить краще. Аґітатори, оратори, трибуни, депутати - поробилися рознощиками, авіяторами... комівояжерами, художниками, фокусниками, склярами... Про партії згадують з іронічною усмішкою... Не можна інакше - порожнеча вимагає заповнення. Інакше - догори ногами полетиш. І ті, що відбирають собі життя тут, полетіли догори ногами, не зуміли заповнитися. Так, Танюк... Це обидно, але це так... Ви ось, наприклад, чому така соромлива? Від чеснот? На жаль - від великої пристрасности... Ха-ха-ха! Вже червонієте? Вірно, Таню: хто соромливий, той пристрасний. Спитайте досвідченого мужчину... Не можна інакше,- для рівноваги, для охорони організму. Проститутки не соромливі, бо пристрасти вже нема. А як лиш з’являється пристрасть,- зараз же соромливість. Природа, не бійтесь, свого не упустить, як лихвар, тут же, будь ласка, по векселю. Образились на мене? Га?

Таня мовчала. Мері підвищено, трошки зловтішно засміялась.

- Що робити? C’est comme ca, c’est la vie. Oui.

- А знаєте, Мері: - з усмішкою в голосі вимовила Таня,- і вся ця ваша філософія у вас теж тільки для рівноваги.

Мері випросталась, подумала і раптом голосно розсміялася.

- А ви маєте рацію! Щоб не досадно було здихати, давай но обплюю життя, зведу його до дрібниці, до коливання. Вірно, Таню, їй-богу, вірно!... Це ви мені таку помсту за чесноти? Добре сказано! Слово чести,

добре. А мені то самій і не спадало на думку... Значить, тепер моя «філософія» ще вірніша... Тепер уже до всіх ії можна прикласти... Ох, можна прикласти її, можна прикла-а-сти! - знов тужливо витягнула й заломила Мері руки.

Таня відчула, що вона чогось торкнулася. І це «щось» можливо і було тим джерелом, з якого витікала ця філософія. «Мила, дорога!»

Глибока ніжність обхопила Таню. І від ніжности цеї стало сумно. Пригадалось те.

- Слухайте, Мері,- раптом, стиха хвилюючись, почала Таня.- А що ви думаєте про Шурку?

І поставивши це питання, вона відчула, що розповість Мері все.

Мері опустила руки і повернулась до Тані.

- Про Шурку? Себто, що власне?

Таня присилувала себе:

- Про... чесноти його... Ви ж не станете заперечувати, що він... Ну, все одно, ви нічого не знаєте і пам’ятаєте його таким, як і я...

Мері уважно, надзвичайно уважно слухала її. «У них, певне, щось трапилося. Мабуть при участі Аннет».

- Про чесноти...

Мері зупинилась. Здавалось, вона щось рішає про себе раніше, ніж відповісти.

- Добре! Ви хочете знать мою думку про його чесноти? Себто про те, що він добрий, любовний, доброзичний і релігійний. Так? Швидше містик... Це? Так?

- Так.

- Гаразд.

Хвилиночку вона вагалась.

- Гаразд. Це все - теж тільки рівновага. Мало? Що він врівноважує? Все те саме, що й інші, тільки... Ви, власне, нащо це питаєте? - раптом перебила вона себе.

- Так... цікаво...

- Неправда... Щонебудь сталося? Еге? Розповідайте. Сталося? Так?

- Сталося...- стиха обізвалася Таня.

- Розповідайте!...

Таня поволі почала розповідати: про «темну муть», «сизі сни», жах ночей, про біганину до Аннет, про її візиту несподівану й нахабну.

Мері слухала так само уважно, час від часу ставлячи короткі і суворі запитання.

- Так. Добре...- нарешті вимовила вона: - Значить, так і є... Насамперед, Таню, давайте говорити просто і зрозуміло. Добре? Ми - вже не дівчатка... Поперше... Pardon, ще одне питання: вам приємно, коли Шурка обнімає або цілує вас?

- О, ні,- живо сказала Таня і тут же змішалася.

Мері всміхнулась.

- Добре. А Шурка був денебудь, у якогонебудь лікаря, чи професора?

- Так, був... Кажуть, нерви... Так сам Шурка говорить.

- А раніше це в нього було?

- В Росії ні... До в’язниці. В’язниця дуже його розбила. А потім еміґрація... Голодування, туга, недіяльність...

Мері чудно кілька хвилин дивилась на Таню.

- Ну, так ось мої висновки. Перше: ви Шурку не любите.

Таня хутко повернулась до неї.

- Так, Танюк. Одне розумування, тюремне кохання. Записочки, мрії. Але кохання немає. Це, голубко, не кохання, коли неприємні поцілунки. Та й ви сами, певне, це знаєте...

- Мері!

- Ні? А мені здавалося... Ось ви розповідали, а ревности ні трішечки... Вас більше за все «жахає» цей контраст між гарністю і мерзотою. Але це кожного може жахнути... Кохання немає, нема чого й удавати...

Таня хотіла було протестувати, але тут же відчула, що робитиме це нещиро, вийде фальшиво, не переконуюче. Але чому?!

І разом з тим їй стало чомусь легко, як людині, яка дуже довго привітно всміхалася і вірила сама в свою привітність, але сам на сам з собою з полегшенням перестала всміхатися і зрозуміла, що було щось нещире в цій усмішці...

«Так, я не люблю його», силкуючись почути сором, здивовано подумала вона.

Але сорому не було. Навпаки, з’явилося почуття свободи. Наче виїхав хтось, що заваджав. Можна виходити куди вгодно, приходити коли захочеться. Увечері засипаючи вона любила по старій дитячій звичці, придумувати казки. В нових казках героями бували люди непохожі на Шурку. Від цього бувало соромно, мучило сумління і не йшли в голову казки. Тепер і це можна.

- Ну, Таню, признайтесь...

- Так, ви, здається, маєте рацію...- тихо сказала Таня.

- Не «здається», а справді. Ну, гаразд! Це, значить, один висновок. Тепер другий. Вас «жахає» контраст між гарністю його й мерзотою? А це так просто, як глянути «об’єктивно». Дуже просто. А як прикласти «рівновагу», то і зовсім ніякого контрасту нема. Ви знаєте, як я розпізнаю людей? Ось, кажуть мені, який паскудник, негідник цей Іванов. «А що таке?»... - «Та ось те й те, те і те. Розпусничає, жінці зраджує, виробляє підлоти». «Дуже виробляє?» - «Дуже». Ну, значить, щось урівноважує. Або жінка дура, або він носить щось хоробливе. І так і виходить. Чи фізіологічно, Танюк, чи анатомічно, психічно, чи соціяльно, людина завжди в неврівноваженім стані, завжди врівноважує себе. Від цього і святості, і грішності... О, тільки від цього!...

І знов Тані видалось, що Мері наштовхнулась на щось своє «святе й грішне».

- Так, ваш Шурка гарний приклад. Такі нумери дуже цінуються вченими. Різкий, типовий, відокремлений від сторонніх явищ. Хочете, зробимо вівісекцію над ним? Гаразд. Перше. Чому він релігійний? І чому раптом це за кордоном трапилося? Раніше ж, ви кажете, не було?

- Ні,- відповідала Таня. Вона з почуттям ніяковости і разом з тим полегшення помічала, що слухає міркування Мері про Шурку навіть з цікавістю, як про чоловіка, за якого їй вже не треба соромитися й боліти.

- Гаразд. Тут же і «муть» з’явилася? Раніше не було?

- Так він каже.

- Повіримо. «Муть», розуміється, річ патологічна, ненормальність.

- Чому? - здивувалася Таня.

Мері засміялась.

- Ах ви, доросла дівчинко! Та тому, що так не роблять всі. Всі - нормальність. В науці ж ваша «муть» називається...

Мері зупинилась і вимовила слово, яке своєю несподіванкою і жахливим змістом в першу хвилину приголомшило Таню.

Вона чула це слово, чула про багато інших паскудств, але щоб це могло торкнутися її, близьких їй людей, щоб це з якогось там «десь» перейшло до неї, це... це...

- Ні, це неможливо! Це... Ні, Мері, що ви говорите! Пху, яка погань!

Мері, тихо всміхаючись, зацікавлена, дивилася на неї. Як налякало слово. Тепер слово вб’є все. Коли б навіть любов була, воно б убило її.

- Чому ж погань?

- Ну, Мері!... Як ви можете це говорити! Шурка... і такий! Ні... Все, що угодно, але не це...

- Чому Шурка не може? Чом я можу хорувати на туберкульоз, а він не може на щось інше?... А ви знаєте, властиво, чому ваш вплив на нього менший, ніж Аннет? Ні? Бо вона б’є його по щоках, а ви не б’єте!

Таня хутко вирівнялась і мовчки, широко розкривши очі, дивилася на Мері.

- Це правда? - нарешті пошепки кинула вона.

- Правда...- тихо відповіла Мері.

Вони помовчали. За вікном цокали копита коней. Віддалека гудів Париж.

- Я цього не знала,- вимовила Таня.

Мері подобався її тон: нічого зайвого і фальшивого. «Умниця, вміє справлятися».

- Ось чому, Таню, коли я читаю про ці наші богошукання, святості і чесності, мені мимохіть хочеться читати Крафт-Ебінґа. Дуже безпосередньо після еротичної і ріжної іншої російської «муті» з’явились ці містицизми, ці дуже вже пристрасні походи на «половиків», ці незрозумілі богороблення і богошукання...

Таня мовчала. «Вона» б’є його по щоках. І тому він біжить до неї. Що ж це?! Як же це можливо?! Значить, він може любити тільки того, хто його битиме, зневажатиме?!

- Я нічого не розумію, Мері...- тужливо вимовила вона.- Як же він не розуміє цього... жаху?! Як же він...

- О, ні, він його розуміє...- Мері зідхнула.- Тому й молитви ці... Сексуальні ненормальності часто зв’язуються з побільшеною релігійністю. Хто його знає, як пояснити цей зв’язок,- фізично чи психічно. Психологічно більш зрозуміло. Хорий розуміє цей «жах», почуває, шукає порятунку. Лікарі - що? Нерви, спадковість. Помочі і путящого нічого з їх балаканини.

А «жах» лишається. «Муть» все так само таємнича, незрозуміла, загадкова й грішна, непереступна. Звідки вона? Ніхто не знає. Хто поможе? Ніхто. Цього не може бути! Чому він мусить загибати, з якої речі? Є порятунок. Він там, де й жах... В невідомому, незрозумілому і могутньому: в бозі. Ось вам схема. Наштовхнутися на бога зовсім нетрудно. І чим слабішою чує себе людина, безпораднішою, тим легше їй знайти бога. І чим більший «жах», тим гарячіша, пристрастніша молитва й віра.

- Значить, вся його «лагідність», добрість, любовність, все це... тільки рівновага? - похмуро вимовила Таня.

- Ну, все ні... Почасти, так.

- Ні, все! - рішуче і з злістю хитнула Таня головою.- Все! Справді, після Аннет він завжди любовніше, ніж... Ну, добре. Кінець тепер. Годі!

- Вже не «здається»? - тихо і, як почулося Тані, з усмішкою кинула Мері.

- Так, не здається! - погордливо ствердила вона.- Не може здаватися. Я можу любити людину, яка сама по собі... така, а не тому, що її відхльостали по щоках! О, яка мерзота!

- Він недужий, Таню...

- Значить, різні негідники і провокатори теж недужі?

- Розуміється. Здебільшого... Вища мораль - здоров’я й сила.

- Ні! Не згоджуюсь. Є ще особиста воля, свідомість, закон.

- Лиха ж з вас соціял-демократка... Я, есерка, краща за вас... Але це тому, що ви здорові й сильні. Ослабнете, втомитеся,- зробитесь улягливіші, вибачливіші...

- О, ніколи!

- Побачите...

Мері говорила все тихше й тихше. В голосі чути було сумливу задуму, печаль. Немов вдивлялася в далеке, давнє, без вороття минуле.

- Так,- сильно зідхнула вона.- Будете, Таню... А поки... будьте такою, як є... Це краще... Ну, а я вже піду!

Мері підвелася й почала одягатися, поводячи то головою, то плечима перед дзеркалом.

- Ви знаєте, що вчора зробив Олександер? - раптом, не оглядаючись, голосно спитала вона.

- Ні, не знаю... А що?

Тані почулося щось дивне в голосі Мері.

- Хотів отруїтися... Ну, чи не ідіот? - повернулась Мері од дзеркала.

- Чому? - тихо вихопилося в Тані.

- Тому, що не може без мене жити. Ха! Скарб, бачите, надзвичайний. Будь-що-будь хоче схопити від мене туберкульоз, тому просить жінкою бути. Ну, а я волію, щоб люди сами себе вбивали, ніж бути їх убийцею... Що ви такими великими очима дивитеся? Ну, прощайте, Танюк. Заходьте частіше... Я вас трошки посерджу, вам це можна собі дозволити... А мені теж приємно...

Вона нахилилась до Тані, поцілувала її в чоло, легким рухом закинула хутро за шию і вийшла.

VIII

Вийшовши з робітні, Хома зараз же під лихтарнею помітив елегантну постать Гломбінського. Напевне довго вже очікував,- лице зле, нетерпляче. Хутко підходить.

- Добривечір! Що дивитеся так на мене? Я маю до вас справу. Що?

- Кажіть вашу справу,- спокійно сказав Хома, насовуючи капелюха на чоло.

Гломбінський не одривав від нього допитливого і злого погляду.

«Це похмуре напівживотне, це грубе бидло, розуміється, не признається. Ну, гаразд!»

- Справа моя така, що якийсь лайдак і погань гидка прислав Тані п’ятдесят франків! Ось яка моя справа.

Хома, не дивлячись на нього, байдуже кинув:

- А мені що до цього?

- Як що? Но, маєш! Це дуже гарне діло. Як вона буде щодня одержувати п’ятдесят франків, то як я можу виграти наше парі...

Хома хутко глянув на нього.

- Що? - розуміється, парі... Ви, може, будете всім говорити інше, але я з вами заложився... Прошу це пам’ятати... А як кожна погань присилатиме їй п’ятдесят франків...

- Хто ж їй прислав?

- А я знаю? Но! Він не написав свого справжнього ймення... Розуміється! Це дуже благородно й хитро... Це називається... Дуже шляхетно! Так!

Хома рівно й спокійно сказав:

- В ваших словах я вгадую натяк на мене. Мені не було ніякої рації посилати їй гроші, коли я найняв вас для того, щоб ви грішми ж її спокусили...

- Но, прошу! - спалахнув Гломбінський.- Хто мене наймає? Що? Ми заложилися. Але я не позволю так висловлюватися!

- Не кричіть, прохожі слухають...- кинув Хома.

- Я плюю на прохожих! Но, маєш: «наймаю»... Це мені подобається... Ха!

- Значить, наша умова розривається?

Гломбінський з ненавистю покосився на Хому. «Це дурне бидло, здається, йде вже назад. Ну, ні, як з такими напівтварюками церемонитись, то це вже занадто».

- Я умови не розриваю... Мені цього не треба. Як раніше, я своє парі держу. Ми заклалися, що я Таню зроблю своєю содержанкою. Що? Ні? І я зроблю... Вона ще сьогодні мені сказала, що подумає. Гроші ці вона викине, не жебрачка і... Але вона може і не викинути... Але все одно, я парі виграю. Хе - факт. Що?

- Ви певні?

- Так, я певен... Все одно, як це вже сталося...

- Ви одержите свої п’ятсот франків.

- Так, але я не маю за що... я не маю з чого платити Тані... Мені треба позичити грошей. Ви мені дайте двісті франків зараз... Бо я не знаю, чи дасте ви мені тоді... Що? Я не знаю, ось і все... Я хочу одержати своє парі...

Хома зрозумів, що діла Гломбінського у Тані зовсім кепські. Остільки кепські, що напевне нема ніякої надії. Тому спішить хоч щонебудь зірвати.

- Добре, я вам дам двісті франків,- вимовив він поволі...

Гломбінський звисока кинув:

- Це буде гарно...

І одержавши гроші, поважно додав:

- Я думаю, що за тижнів три ви мені дасте вже решту парі... Adieu!

І недбало торкнувшись рукою капелюха, повернув в інший бік.

___________

Дома Хома знайшов під дверима листа. Впізнавши руку Аннет, він кинув його у відро до помийниці і саме зібрався роздягнутися, як почулося стукотіння.

Хома не відповів і стояв, не рухаючись. Стукотіння повторилося. Потім зарипіли двери і в кухню увійшла жінка.

- Дома? - розглягся веселий і, як почулося Хомі, надто веселий голос Тані.

Хома мовчки пішов їй на зустріч.

- Чому ж ви не одкликаєтесь? Га? - входячи в кімнату, хутко вимовила Таня.- Драстуйте. Чули моє стукотіння?

- Чув,- сухо відповів Хома.

Таня не чекала очевидно такої відповіді. Але засміялася.

- І не хотіли, щоб нарушали ваші звички? Я і так довго вагалася, чи йти до вас... Всі лякали, що ви викинете мене зараз же... На те й похоже... Але в мене є справа... Дуже... Не те, що важна, але цікава.

Говорячи вона кидала навкруги себе цікаві погляди... «Справді, мрачний барліг якийсь. Стружки... Не ліжко, а ноші з покійником».

- Я слухаю...- сказав Хома.

- Справа моя ось яка... Не можна присісти? Я на одну хвилинку, дуже втомилася, йшла пішки...

Хома мовчки поставив їй стільця. Сам узяв табурет і сів проти неї при столі. Обличчя його більш стягнене й шорстке, ніж звичайно. Очі холодно й похмуро розглядали Таню.

- Так, справа ось яка... Мені хтось поштою прислав п’ятдесят франків... Адреса того, хто прислав, прибрана - я провірила. Мене дуже цікавить, хто це міг бути, цей великодушний і таємничий благотворитель...

І всміхаючись, уважно дивилася йому просто в вічі. Але очі Хоми все так само холодно й сухо чекали.

Таня трішки змішалася і почервоніла.

- Ви вибачте мені,- жвавіше заговорила вона,- але я скажу правду, у нас з’явилося підозріння, що це ви післали, як єдина багата людина з нашої компанії. Є ще Мері, одна моя приятелька, але це не вона. І Гломбінський до того тверде впевняв мене, що це - ви.

- А Гломбінський звідки про це довідався? - процідив Хома.

- Йому так здалося... Але я бачу, що це дурниці... Ви ж не посилали?

- Ні...

- Ну, розуміється... Дивно, хто б це міг бути? Але все одно, ці гроші я однесу в еміґрантську касу. Так і вам хотіла заявити, якби виявилося, що ви. І вилаяти при тім... Але помилилась... Ну, ось і вся моя справа. Тепер можу вас увільнити від мук, яких ви зазнаєте, приймаючи гостя в... в вашій барлозі... Слухайте, Хомо, скажіть по щирості, чому ви так... влаштувалися?

І Таня зі своїм ймовірно-ласковим, трошечки наївним і лукавим виглядом зазирнула йому в обличчя.

- Чому? Га? Бо ж усім відомо, що ви раніше жили, як... всі смертні... І раптом така... страшна конура... і справді, ні одної книги. Ви нічого не читаєте?

Хома з тим самим виглядом слухав її.

- Ні, не читаю.

- Чому?

Хома не зразу одповів. Потім ледве пропускаючи слова крізь зуби, вимовив:

- А як вам здається: якби кожний став вас питати, через що й нащо ви живете так, а не інакше, це вам було б зручно?

Тані стало ніяково. Справді, трошечки настирливо. Але чому він завжди так черство дивиться і не всміхнеться ні разу? Бо бачила ж вона в нього зовсім інше лице.

- А що ж тут незручного? - проте вела вона далі.- Питайте, я буду все одповідати. Будь ласка... Вам це неприємно? То ви так і кажіть... Але я тому тільки спитала, що не вірю вам...

Хома з легким здивованням повів головою.

- Не вірю цій страшній мрачності, аскетизму. Три-чотири місяці тому ви не виходили з кафе... і різних місць, а тепер раптом... така келія... Як хочете, а не вселяє це ймовірности. А потім...

Таня зупинилася. «Фу, яка дурна, з якої речі прив’язалася до нього?! Неделікатно, нерозумно».

- А потім?...- мимоволі повторив Хома.

- А потім... а потім, коли хочете, я не так давно бачила вас із іншим обличчям. Пам’ятаєте, ви були колись, місяць тому чи більше у Косоротових? Ви мене не бачили,- я заходила на хвилинку. А я вас бачила, ви сиділи в сусідній хаті і думали, що на вас ніхто не дивиться. А на колінах у вас був маленький Костик... Пам’ятаєте? І похожі ви були тоді не на суворого аскета, а на... Костика... І сміялися ви, і сяли так само...

Вона зупинилась. Хома встав і одійшов до станка. Ніби щось пригадавши, він почав возитися коло нього.

- Нічого, кажіть далі... Я мушу тут зробити одну річ, щоб не забути... Я слухаю.

Голос його згучав по-давньому твердо й «черство». Але коли він повернувся й сів на своє місце, Тані видалося, що смагляве, худе лице його на легких ямках під вилицями було темніше, немов туди прилила кров. Може це від того, що він нахилявся над станком?

- Ну-с, я вас слухаю.

Таня усміхнулася.

- Це все... Більше нічого не маю сказати. Ну, дурниці все,- раптом підвелася вона.- Вибачте, Хомо, що справила вам неприємність. Сама не знаю, що зо мною, мов дівчинка яка! До побачення. Не гнівайтесь,- їй богу, я не з дурної цікавости, а... і сама не знаю... Ну, до побачення!...

Вона простягла руку. Хома мовчки встав і мовчки стиснув її. І несподівано запитав:

- Ви дуже спішите?

- Я? Ні, не дуже... Але ж ви, напевне, чекаєте - не дочекаєтесь, коли я піду. Якщо дозволите, я ще на хвилинку відпочину... Можна? Спасибі. Властиво, як хочете, ви мене дуже цікавите і тому я хочу ще відпочити... Хочу побалакати з вами... Але яка непривітна кімната!... Навіть занавісок нема... Якщо ви так ховаєтесь від людей, то хоч занавіски зробіть... сюди ж все видно...

- Ні, там глуха стіна,- мимоволі всміхнувшись, сказав Хома.

Таня бачила цю усмішку, але вдала, що не помітила її.

- Ну, все таки... І двері замикати треба, ато ключ стирчить в замку,- значить дома.

- Я замикаю. Сьогодні забув.

Таня помовчала.

- А нащо цей станок у вас? Працюєте?

- Так.

- Але ж ви працюєте в робітні?

- Це святами і вечорами...

- Навіщо ж ви працюєте? У вас же є гроші?

Хома помовчав.

- Працюю, бо хочеться...- сухо сказав він.

Таня хутко глянула на нього і знов подивилась навкруги.

Весь куток затканий порохнявою, волохатою павутиною, давня - видко. І раптом їй стало шкода цього худорлявого, дивного чудака. Чи від павутини, чи від холоду довго непаленої кімнати, чи від похмурих, твердо зібраних горбочків над бровами?

- Я вам надокучила? Правда,- м’яко й ласкаво подивилася вона на нього.

- Вибачте, я сама знаю, що говорю з вами не так, як слід. Я зараз піду... Посиджу ще трошки і піду. Знаєте, ви дуже подібні до мого брата. А тому...

Таня злегка почервоніла.

- Проте це мені може тільки здається, що подібні. Ви знаєте, я іноді плутаю. В мене, бачте, є один метод підходити до людей і він мене збиває. Я дуже несмілива в дійсності... Ви не думаєте? Ні, правда. Я може від того так і надокучаю вам, що...

- Який же в вас метод? - дивлячись у куток, спитав Хома.

Таня змішано засміялась, але розповіла. Метод простий, вона змушена була його виробити. Через свою несміливу вдачу чи через що інше вона раніше кожну маловідому людину зустрічала вороже й критично. У багатьох людей це єсть,- чомусь насамперед бачити в незнайомих щось погане, некрасиве. І вдоволені, як побачать. Але як помітити це раз і другий в собі, то стане неприємно, соромно і важко.

Таня це помітила; помітила, що почуває себе легше і ширше, коли цього нема. А потім якось сам по собі утворився і власний метод. А метод цей ось який: коли зустрічаєшся з людиною, то треба уявити собі когось із близьких. Коли жінка, то мати чи сестру, подругу, коли мужчина - батька або брата. І тоді з’являється зовсім інше відношення до людини.

Хома слухав Таню з важкою, негарною усмішкою. Коли вона замовкла, він все дивився в куток.

- Ну, як ви знаходите мій метод?

- Цікавий метод...- вимовив Хома.

- Ви находите? Ось ви його прикладіть до людей і я певна, перестанете бути таким!...

Хома не одповідав, тільки чомусь скоса подивився на Таню і перестав усміхатися.

І не повертаючись, байдуже й ніби втомлено сказав:

- Якби я по вашому методу почав підходити до людей, то мені б довелося всіх їх різати...

- Себто чому? - здивувалась Таня.

- Дуже просто... Коли, як ви кажете, підставляти тих людей, яких... т. є. близьких, як ви висловились, людей...

Хома важко став, поволі роздягся і знов сів, піднявши з підлоги стружку. Очі дивилися втомлено і тупо.

Таня мовчазним, притихлим поглядом стежила за ним.

Хома, поклавши лікті на коліна і зігнувшись, задумано відривав від стружки тоненькі смуги і кидав їх на землю. Пальці були негарні, товсті на кінцях.

- Коли підставити, наприклад, батька...- з ледве помітною іронією в голосі почав він тихо.- Останні б сказати вражіння... Засучені, косматі руки, а в руках віжки... А під віжками засічений на смерть брат. За революцію... Образ дійсно того...

Хома кинув стружку, вирівнявся і глянув просто в серйозне, зблідле обличчя Тані. Очі стали живіші, гарячіші.

- Бачте, метод може і гарний та наслідки були б інші...

Він встав, переклав з місця на місце якесь знаряддя на станку і повернувся до Тані.

- А то ось, наприклад, є теж близький, як ви висловились... Був у мене приятель, товариш дитинства, Андрій Калениченко... Дуже близький був, ближче може і не було, і не буває. Все життя укупі, в партії, в засланню, в тюрмі... І оказується - провокатор. П’ять років провокатор. І весь час він мене саджав. Три місяці тільки як довідався... Це теж нічого, га?

Таня не ворушилася і мовчки, пахмуро-уважливо дивилася на Хому.

- Ну, а то ще один приклад... Це коли жінку підставити...- усміхнувся Хома.

- Жінка в мене була... Теж дуже близька... Після тюрми я втік за кордон і хотів її виписати, а вона... зійшлася з тим жандармом, що вів мою справу.

- Себто як?! - пошепки вимовила Таня.

- З жандармом... офіцером, розуміється...

- Покохала вона його?

- Ну, яке там кохання у гадів! Гроші, розкіш, вигоди... Так і написала. Соціялізм, революції - це, мовляв, дитяче захоплення, дурниця, а вона хоче «взяти все від життя»... Ну-с, коли підставити таку фігуру, що може вийти? Га?

Хома знов підняв стружку, пом’яв у руках і понюхав.

- Ви так і лишили жінку? - тихо й нерішуче запитала Таня.

Хома струснув з рук жовті зім’яті смужки дерева і коротко сказав:

- Ні, я так її не лишив.

І підійшовши до столу, почав поправляти лямпочку, яка швидко заблимала, наче закликала до себе. Таня, не повертаючись, чекала.

- Спочатку я хотів просто забити її,- раптом гостро почав Хома.- Але це дурацький спосіб, розуміється... Тоді ж я одержав спадок від батька,- його вбили мужики. Кулак був селянський. Тисяч сорок награбував папаша...

- Позвольте,- живо сказала Таня.- Це може ті гроші... себто...

- Еге, це та моя ніби експропріяція... Ось ці гроші й помогли мені. Вона мені писала, що покохала жандарма, що кохання, мовляв, почуття безпартійне, не політичне. Ну, а я її за гроші примусив покохати одного страшенно огидливого полячка-льокая. За п’ять тисяч вона провела з ним ніч...

- Що ви кажете? - більше лякаючись очей і усмішки Хоми, аніж його слів, вимовила Таня.

- Це довга історія. Ну, а кінець той, що я до жінок підходжу з грошима. Цей метод певніший. А найкращий метод - це зовсім не підходити до них. Ні до жінок, ні до мужчин.

- Краще піти в барліг? - стиха, обережно сказала Таня.

- Себто як? - не зрозумів спочатку Хома - і зараз же похапливо додав: - Ах, так!...

І замовкнув, дивлячись в язичок лямпи.

- Ну-с, вибачайте! - раптом зовсім інакшим, сухим і шорстким тоном вимовив він.- Я втомився і хочу спочити.

Таня зразу здивувалася, потім почервоніла, хутко підвелася і глянула на Хому. Він дивився повз її обличчя, а в очах було щось люте й холодне.

Таня простягла руку.

- До побачення. Вибачайте, Хомо, якби я знала, що вам буде потім неприємно, я би... попрохала вас не розповідати...

- Нічого, будь ласка... До побачення...

- Але ви добре зробили, що розповіли... Для мене добре. Ну до побачення.

І похапливо стиснувши йому руку, хутко вийшла.

IX

Гроші Таня віддала до еміґрантської каси і почала шукати роботи. По довгих і невтомних пошуканнях їй вдалося одержати посаду femme de ménage в одній великій жидівській родині. Робота не зовсім приємна,- мити посуд і прибирати в кімнатах,- але неприємніш за все було цікаве співчуття господарів. Вони так наївно і настирливо розпитували її, що не раз хотілося накрити мокрою ганчіркою товсте обличчя madame і піти, ні слова більше не сказавши.

Дома теж було невесело. Феня чомусь хмурилась, нервувалась, Аркадій і Адольф гризлися, Шурка... Шурка ходив прибитий, принижений, стежив за нею жалібними, благаючими очима і всміхався так, що серце переверталося. Але вона не піддавалась, не згадувала про минуле. Їй було соромно... Не заговорювала з ним не від того, що була скривджена ним, а через малодушну боязнь жалости. Він же поясняв її мовчання обидою,- це видко було з усмішок очей, покірливо благаючих, винуватих.

І крім всього опанувала її дивна задума. Часто увечері, прийшовши з роботи, вона сідала в куток канапи і довго сиділа з заплющеними очима. Сиділа й слухала. В грудях, десь дуже глибоко, зовсім мимо її волі й відому, відбувався якийсь дивний тривожний процес. То сум незрозумілий, безпричинний задзвенить і не знати, чи плакати треба, чи піти й притиснути до грудей круглу, похмуру голову Фені. То неспокій, теж без усякого приводу, невідомий, тремтючий серце.

Іноді раптом одягалася й виходила з хати. Заходила до Косоротових, слухала скарги Оксани на чоловіка, йшла до Остапа; але все не те, все немов чогось не зробила. Була у Мері. З Мері щось трапилося,- змінилася вона: щось неприємне, відразливе з’явилося в голосі і мові.

Тільки до Хоми не зайшла ні разу. І чомусь, наштовхуючись на бажання зайти до нього, відчувала, як палає лице їй. Соромно було? І спішила перейти до іншого.

Іноді ж безпредметове роздратовання так і закіпало в грудях. То Аркадій здавався незносним своїм кривлянням: то пиха і гордовитість, безпричинна, безглузда, то хихикаюче смирення і роблена приниженість.

Феня теж робилася нестерпною. Говорить дурниці, що вуха ріжуть; носиться зі студентським рухом, як дурень з писаною торбою...

Одного разу перед вечором Таня зайшла до Мері. У неї був Олександер. Коли він підніс на зустріч їй своє величезне, гарне тіло і Таня подала йому руку, то так було, наче вона поклала її на високу полицю.

Мері напівлежала на своїм улюбленім chaiselog’у в сірім шовковім пенюарі. На щоках грав дуже яскравий рум’янець,- говорила про щось хвилююче, або гірше себе почувала.

- Я вам може перешкодила? - запитала Таня.- Кажіть, я так собі зайшла, можу піти...

- О, ні...- усміхнувся їй Олександер,- ми тут трошки філософуємо... Ну, як же ся маєте? Все на фабриці?

- Ні, фабрику я вже тижнів два як кинула... Тепер так працюю... За femme de ménage...

Вона усміхнулася, але глянувши на Мері, почервоніла: Мері, дивлячись у стелю, ледве всміхалася тонко, насмішкувато й неприємно.

Олександер по свому звичаю іронічно-смутно, якось дуже прямо дивився в обличчя. Завсігди здається, що він чогось чекає від бесідника, але в той час йому вже давно відомо все, що скаже співбесідник, і від цього він всміхається так сумовито-насмішкувато.

То, що він труївся, нічим не відбивалося ні на його обличчі, як і раніше вродливому і трохи «оперному», як говорила Мері, по-давньому злегка втомленому або пом’ятому. Ні в рухах, ні в словах, ні в чім. Якби говорила не Мері, Таня мала б сумнів щодо правдивости її слів.

Розмова велася далі. Мері поводилася дуже дивно, якось вульгарно і грубо. Олександер силкував не помічати цього, але часом мимохіть червонів і довго дивився на Мері уважним здивовано-сумним поглядом. Тані були боляче й ніяково дивитися на них. Вона ніби чула цей погляд Олександра, що говорив: «Ну чого ж тобі треба? Якщо тобі важко від моєї присутности, скажи,- і я піду. Я ж нічого від тебе не хочу, ти сама знаєш».

Але Мері, очевидно, ця німа розмова тільки ще більше нервувала. Вона зробилася ще більше нетерпелива, більш груба. Ні з того ні з сього почала розповідати якийсь пошлий жидівський анекдот і важко було слухати і бачити її одверте бажання зачепити жидівське походження Олександра.

В цю хвилину в кімнату, не постукавши, увійшла покоївка.

- Mademoiselle! - покликала вона.

Мері замовкла, хутко обернулася і обличчя її злісно скривилося:

- Чого вам? Чого входите, не постукавши? Що це таке? Забирайтеся геть, дура!

- Mais, mademoiselle! - обурено спалахнула покоївка.

- Збирайтеся геть, говорю вам, ідіотка!

Покоївка круто повернулася й мовчки вийшла.

- Погань!..- кинула Мері...- Чого очі вилупили, Таня? Не похваляєте? Е, що мені... ріжні там... З кожним сміттям буду церемонитися. Вона кожного разу, не стукавши, лізе... Та чого їй там треба?

І не дивлячись на здивованих Таню й Олександра, Мері хутко вийшла в їдальню. Там стояла покоївка, вся червона і змішана. Мері підійшла до неї і, зазирнувши в обличчя, усміхаючись, прошептала:

- Моя бідна дівчинка! Дуже неприємно було?

- Так, mademoiselle, я не чекала, що це так неприємно.

- Ну, вибачте, дорога, але я вам дуже-дуже дякую... За це я вам зроблю тепер приємність.

Покоївка стрепенулась.

- О, mademoiselle, я зовсім не для цього! Я для вас все готова зробити... Я тільки не думала, що це так... бентежить. Але у вас в Росії пани так завжди поводяться з прислугою?

Мері засміялася.

- Еге, буває й так. Ну, спасибі, Жульєто, мені треба йти. Йдіть до себе... Спасибі...

Вона раптом поцілувала її і, злегка відштовхнувши оторопілу дівчину, вийшла з їдальні.

Коли вона повернулася, Олександер сидів закривши лице руками і схиливши голову. Таня хмуро перегортала журнал.

- Ідіотка! Розуміється, дурниця й нічого більше.

Таня одклала журнал і зустріла Мері гострим, допитливим поглядом.

Мері це помітила.

- Чого дивитеся, Таню? Кажіть, що хочете сказати... Я розмов очима не люблю. Не подобається поводження з прислугою?

- Я не розумію вас...- тихо сказала Таня.

- Дуже шкодую. Незрозумілого нічого нема: одвертіше, ніж завжди, от і все. А не подобається... що ж робити...? Ті, що здихають - завжди люті, ось і просте пояснення. А здоровим легше удавати. Мені ж це набридло. Яка є, така й буду.

Олександер підняв голову.

- Нащо ти це все, Марусю? - з боязким докором вимовив він.

- Що саме? - роздратовано насторожилась Мері.

- Та і з Жульєтою, і... з собою...

- І з собою? Що ж з собою? Ну? Що ж з собою?

- Ти сама знаєш... що...

Мері обурилася.

- Ти вибач мені,- крикливо й грубо перебила вона його,- сьогодні ти рішуче незносний. Рішуче! Якісь дурні філософування, уваги... Це занадто. Це, знаєш, переходить вже межі всякої приязні!... Приязнь зовсім не для того, щоб вислухувати цілими вечорами якусь єрунду. Тобі ще сорок років жити, а мені й сорок місяців забагато... Я хочу їх приємніше прожити...

- Можна мені піти? - сумно вставив Олександер.

- Так, це найкраще.

- В такім разі...- став підводитись Олександер.

- Так, тепер він іде... Попсував вечір і йде... Почекай... Ти мені будеш потрібний.

Олександер покірливо сів знов.

Таня не зводила з Мері очей. «Що це? Гра чи серйозно? Для гри дуже правдиво, дуже щиро звучить голос і блищать очі. А для правди - дуже все неподібне, несподіване, дуже не підходить до Мері».

Тані важко було зоставатися тут довше, але й піти бракувало відваги.

Мері умостилась на канапі.

- Та говоріть, панове, про щось... Або йдіть... Тільки, будь ласка, без різних уваг і співчуття... Мені

вже досить надокучили всі ці зідхання моїх приятелів, ахи, охи, паточна обережність, квасненьке співчуття. К чорту! Хочу бути хоч на останок собою! Сама собою! Сама собою і більше нічого. Подобається Гломбінський? Чудесно! Візьму й женю з собою. Звінчаємося навіть, це певніше... Годі мені сантименти розводити, ніколи!

Вона шпурнула ногою вишивану подушку на підлогу. Таня підняла й поклала на стілець. Мері замовкла і, витягнувши руки, звиклим жестом сильно заломила їх.

Цей жест холодом сповнив груди Тані: ні, це не комедія.

Олександер про щось їй говорив, вона відповідала машинально. Потім вслухалась і стала відповідати розумніше, але кожний рух Мері бачила і чула з надзвичайною чутливістю.

- Чому ви на зібраннях групи рідко буваєте? Га? - запитав Олександер.

- Ніколи... На роботі завсігди... Втомлююся.

- А ви не робіть.

Таня підозріло глянула на нього: насмішкувато-сумно всміхається.

- Треба працювати, нема з чого жити...

- Ну, як нема з чого? Ви ж маєте маєток.

- Це не мій, материн,- сухо кинула Таня.

- Гм! - голосно сказала Мері.

- А ви напишіть матері, щоб присилала вам,- казав далі тим самим тоном Олександер.- Працювати не будете, будете вільні. А ми вам кориснішу працю знайдемо. Що з матір’ю зробиться, як яких сто рублів на місяць вишле... Нічого ж не зробиться? Правда? Га? Як ви думаєте?

- Я цього не можу... Кожний сам себе повинен утримувати.

Тані неприємна була ця розмова. Але Олександер все так само усміхався і ласкаво дивився на неї.

- Це - правильно. Але ви й будете ж себе утримувати. Тільки з іншої праці. Ось, наприклад, є багато робітників, що хочуть вчитися. А вчити нема кому. Чому б вам не взятися за це? Га? Як ви думаєте?

Таня серйозніше подивилася на нього.

- Вірно. Зараз я вам дам цілу купу «алчущих і жаждущих». Га? Чого там! Мамаші вашій нічого не станеться, а ви вільніші будете... А то ще більше, ніж сто... Виписуйте та давайте нам, ми вже знайдемо місце вашим грошикам. Що ж фабрика...? Це - гарно. Але не будете ви весь вік так. В Росію поїдете, на фабрику не поступите...

- Я вчителькою зроблюся...

Мері знов голосно усміхнулась. Таня почервоніла.

- Ну от! - підхопив Олександер.- Чому ж тут не можете бути вчителькою?

- Вірно! - обізвалася Мері.

- Гаразд! - раптом спалахнувши, згодилась Таня.- Я згоджуюсь. Ви маєте рацію. Сьогодні ж пішлю матері телеграму, нехай вишле двісті рублів. Ви, Мері, не можете позичити мені тепер франків сто?

Мері поволі повернула до неї лице і з насмішкою відповіла:

- Ні, не можу...

- Дуже шкода... Ну, це все одно... То коли ж можна почати?

І раптом їй соромно стало; через усмішку роздратованої жінки такі постанови.

- А проте, це треба ще обміркувати,- додала вона похмуро.- Це - дуже серйозно. Так не можна...

- Та що ж тут обмірковувати,- підхопила Мері,- Шлях до соціялістичних святців... Дивно... Дивуюсь вам. Перед вами відразу розкриваються ворота царства божого, а ви... обміркувати...

Таня не стерпіла і глянула їй в обличчя: очі лихі, усмішки недобра.

- А я все таки хочу обміркувати,- вимовила вона, відвертаючись і знову звертаючись до Олександра.

І Олександрові й Тані всіма силами хотілося говорити про щось таке, що не має відношення до того, що сталося. Піти тепер же, не загладивши хоч трохи важкого вражіння, було неможливо. Обоє почували це і старалися говорити про гурток по змозі щиро й захоплено. Спочатку це змагання було помітне, але потім Таня серйозно захопилася і забула про Мері, яка чомусь лежала зовсім тихо.

Нарешті у них склалося навіть кілька планів. Мету було осягнуто, легше почувалося.

Таня, зовсім оживлена, скочила й сказала:

- Чудесно! Зараз біжу на пошту... Ми притягнемо ще публіку... Ви Хому знаєте? Як ви думаєте? Він здатний?

- Еге, він колись добрим пропаґандистом був. Тільки ледве чи згодиться він.

- Згодиться! - хитнула Таня головою і чомусь почервоніла, силкуючись відвернутися від Мері.

Але та з насмішкуватим виглядом розглядала ліпного амура на стелі і похитувала носком чепурного високого черевика.

- Слухай, Олександер! - раптом підвелася вона і втомлено потяглася.- Чи не можешь ти зробити мені одну послугу...

Таня і Олександер замовкли.

- Я до вас зайду поговорити ще! - живо, швидко кинула Таня Олександрові й простягла руку Мері.

- До побачення, я йду...

- Поспішаєте на пошту? - недбало кинула Мері.

- Так. На пошту.

- Посидьте трошки... Маю до вас невеличку справу... Будь ласка... Дві хвилинки. Спасибі... Слухай, Олександер: не в службу, а в дружбу - поїдь зараз до Гломбінського і попроси його сьогодні не приїздити. Нехай завтра в цю пору... Скажи, що дуже вибачаюсь, але я дуже втомлена... Маючи такий вигляд, я не можу приймати людей, які... Ну, все одно... Поїдеш?

Вона виглядала справді дуже втомленою, але Таня все таки не розуміла: таке доручення давати Олександрові.

Але Олександер бачив тільки одну її втому.

- Так, тобі слід лягти... А я застану його, як ти думаєш? Га?

- Застанеш, він у цю пору дома. Тільки, будь ласка, не забудь перепросити і скажи, що завтра...

- Так, так, не забуду... Завтра в цю пору... Зараз їду... Візьму візника, щоб швидше... Ти ляжеш? Еге?

- Еге! - грубо відказала Мері, ледве ховаючи нетерплячку.- Ну, до побачення, йди швидше.

- Іду, іду...

Олександер нашвидку попрощався і майже вибіг до виходу.

- То ви заходьте,- оглянувшись коло порогу, гукнув він Тані.- Завтра ж. Чекатиму вас.

- Добре,- хитнула Таня головою.

Щойно Олександер вийшов, Мері знесилено опустилася на канапу і ніжно притягла до себе Таню.

- Сідайте, Танюк...- сказала вона і, бачачи здивовання Тані, розсміялася.

Таня одвела її руку.

- Це все була гра, Мері?!

- Ну, розуміється, дівчинко дурненька. Дуже образилися на мене? А покоївку бідну як обробила!

- Як, теж... удано?!

- Еге... Навіть за її згодою... Ось на які штуки пускаємось... Ну, скажіть по совісті, як ви думаєте, чи повірив він, чи ні?

- Господи,- з мимовольним болем досади скрикнула Таня.- Та навіщо вам це?

- Віднадити...- коротко сказала Мері і засміялася.

Таня мовчала, пригадуючи всю поведінку Мері.

- Ну, як ви думаєте, повірив? «Га, як ви думаєте?»

Було зовсім похоже на Олександра, але Таня навіть не усміхнулась. Було з голосі Мері щось таке, що сміх був би кощунством.

- Не знаю, Мері, чи він повірив, чи ні, а йому було дуже важко... І він вас дуже любить, а ви його... А з Гломбінським зовсім негарно...

Мері, здавалося, не слухала її. Взяла з столика портмоне, вийняла зім’яту стофранкову асигнацію і подала Тані.

- Це для робітників. Тільки не кажіть поки Олександрові... Я знаю, що він мені не вірить, а все таки треба спробувати довести гру до чогонебудь... Ах, Танюк, порадьте мені щось радикальне! Вже що я не робила, мало не на очах його цілувалася з іншими, ось послала його до цього паскудного полячка. Вже за одне те, що ця погань може подобатися, мені б гидко стало. А йому як з гуся вода... Навіть з самогубства його сміялася, в симуляції обвинувачувала. Нічого. Що робити, Таню, га? «Як ви думаєте?»

- Не знаю, Мері...- тихо сказала Таня, машинально розгладжуючи асигнацію. Потім стріпнулась, встала і вимовила:

- Ну, а я піду... Ви б лягли, Мері, ви втомились... Засніть трохи.

Мері приклала руки до висків.

- Ні, спати не буду... Голова трошки болить... Піду грати... Музика тим гарна, що під неї не можна логічно думати... Ну, до побачення... Приходьте ж повідомити, як з гуртком. Дуже радію, що ви цю анахронічну фабрику і «заробітки» залишили... Це так завжди дряпало в вас... Я розумію, розумію, Танюк. Але тут теж тільки рівновага: сили багато, рвуться, вимагають виходу; ну, і давай, що важче... Бо і я ж колись мріяла, розумієте, мріяла про те, як мене посадять навіки у Шлісельбург! Здавалося, тисячоліття витримаю. А як сил менше стало та пішла кров горлом, то й два роки видалися нестерпучими. Для рівноваги груз легше давай, а то й ніякого не треба... Якби я не дохла була, то хіба здавалося б мені, що я не люблю Олександра? Га? Хіба... Ну, все одно! А ви все таки думаєте, що в вас чесноти говорять? Га?

І Мері пестливо притягла до себе Таню. Та засміялась,- тепер це було можна.

- Недобра ви, Мері! Страшенно вам хочеться зруйнувати мої чесноти. Ну, нехай рівновага, що ж з цього, аби завжди хотілося важчого грузу!

- Вірно, Танюк!... Та я, бачите, тому руйную, що з «грузом» справа ясніше, ніж з «чеснотами». «Чесноти» - річ пурхлива, невловима. Сьогодні на одного, завтра на іншого. Вередлива, лицемірна, фальшива. А «груз» - є грузом. Зміряв, одміряв, зазначив, додав, відняв. Ясно, просто, зрозуміло і потішаюче. Ось, припустимо,- я цього не бажаю, а тільки припускаю,- припустимо, що ви собі набули катарчик, попсували нерви, поволочилися трошки з мужчинами,- що ви думаєте, будете й тоді такі повні чеснот, що просвіщатимете ближніх з палаючими очима? Не дуже є то... Так само, як і ці «бувші люди», як ви називаєте, всміхатиметесь квасненько, іронічно і говоритимете: «коли я була соціял-демократкою»... І теж будете «індивідуалісткою», «аристократкою духу», теж ловитимете моменти кохання... Тепер ось ви мрієте про таке кохання, щоб просто «по гроб життя», а тоді це буде «міщанство й наївність». Вірно, Танюк! А чому? Чесноти втратили? «Подлою» зробилися? Це незрозуміле й тому не можна вибачити. А груз зрозумілий і тому його можна вибачити. Зрозуміти - вибачити. Вибачити і... хотіла сказати «і пожаліти». Та чи варто жаліти?... Ну, в кожнім разі більш зрозуміло і втішно для себе. Правду я говорю? Га? «Як ви думаєте?»

Обидві засміялися. Таня раптом підсіла до Мері, міцно обняла її й довгим гарячим поцілунком притулилася до її щоки.

- Ви гарна, а більше я нічого не знаю,- вимовила вона соромливим шепотом і хутко встала.

Мері була, очевидно, зворушена, але не хотіла виявити цього і насмішкувато сказала:

- Ось і закінчилася наша сварка повною згодою. Ну, тепер ідіть швидше, а то кашляти почну, все попсую. До побачення!

Таня неспокійно подивилася на неї. Під очима з’явилися сині смуги, лице осіло, недобре палав рум’янець.

- Вам би лягти...

- Ну-ну! Нема чого. Зараз поради, уваги. До побачення...

Таня мовчки стиснула її руку. Рука була холодна й липка.

X

До Хоми ще рано було йти, він ще в майстерні. Таня пройшла в Люксембурський сад і сіла на лаві біля фонтану Медічі. Як і шість місяців тому, умліваючи від пестощів, під скелею лежали мармурові любовники. Втомлені й безжурні, вони й не підозрівають, що з скелі дивиться на них велетень. Ось, здається, він зареве, стрибне до них, схопить по одному в руку і шпурне їх до басейну, де в мутно-зеленій воді плавають червоні рибки. Але велетень не стрибає, немов очей не може одвести від юної парочки. Тому горобці не бояться його і сідають йому на могутні плечі, на голову і на всі місця, де може уміститися кожний жвавий, недурний горобець.

Велетень такий захоплений спостереженням любовників, що не помічає нічого. І горобці, як і шість місяців тому, коли Таня вперше дивилася на цей фонтан, з велетня стрибали на любовників, з любовників на бордюр фонтану і починали купатися. Здавалося, це все ті самі ненависні купальщики. В роздутих мокрих пір’ячках те саме упоювання, той самий захват, обтрушування. Солідніші, сидячи в ванні, так само не похваляюче косяться на доганне тріпання дуже жвавих і невгамонних.

І все так само ходили парочки по алеях біля штахет басейну; і на тому самому місці сидів хтось з скринькою з фарбами і писав мутно-зелену воду, любовників і велетня. На лавах сиділи французькі студенти з своїми amies і з млосним спокоєм цілувалися на очах у всіх.

День згасав, мов покинуте багаття, і старий палац гидливо оповивався сірими вогкими сутінками.

Таня раптом хутко підвелась і пішла з саду.

В душі була плутанина, в якій не можна було знайти ні початку, ні кінця, але від якої чомусь хотілось сміятися дрібненьким, схвильованим сміхом. Хотілось комусь задирливо показати язика і посварити кулаком. Хотілось обняти дурну товсту консьєржку з панчохою в руці.

Хома, розуміється, зустріне її сухо й холодно. Нехай. Від цього її постанова не зміниться, а він в решті решт зрозуміє, що його відношення до людей просто дурне й більш нічого.

Але Хома зустрів її не сухо і холодно, а з ворожим здивуванням. Він навіть не запросив її пройти з кухні в кімнату. «Ах, так он як?!»

І Таня раптом відчула, як в голову їй вдарило гаряче, п’яне «буйство», кров на щоках загорілась.

- Що? Не чекали? - закинувши трошки голову назад, весело запитала вона,- і без запрошення пройшла в кімнату. Хома мусів уступитися.

Він, очевидно, працював і ще літала дрібна жовта курява опилків, у варстаті був затиснутий довгастий шматок дерева. Похмуро, сумно дивилися голі стіни;

ліжко по-старому понуро надималося в кутку. Таня озирнулась...

- А у вас все так само затишно й привабно? Ну, я до вас у гості. Можете дивитися на мене скільки хочете лютими очима, я хочу, щоб ви мене розважали. Подайте стільця!

Хома стояв з закачаними руками і чудно, важко дивився на неї.

- Що вам тут треба? - просто й раздільно запитав він.

- Я вам вже сказала: прийшла в гості. От і все. І зовсім не хочу «дурня удавати», як каже наша Феня. Я все чудово пам’ятаю, що ви говорили, маю певне відношення до цього і... як хочете, багато про це думала і відчула.

І кажучи це, Таня встигла зауважити, що власне тільки зараз, у цю хвилину вона почула, що багато про це думала і відчувала. Не свідомо, а якось інакше. Але це все одно.

- А що то мене обходить? - грубо й зло кинув Хома.- Пастор я німецький чи що, що сповідатися прийшли?

Таня засміялась, взяла стільця і сіла, витягнувши ноги.

- Еге, ви - пастор. Хочу сповідатися. Будьте ласкаві, спустіть свої рукави, одягніть піджак і приберіть відповідний вашому санові вигляд. І сідайте, розмова буде довга.

Хома мовчки дивився на неї. «І з якою справжньою, гострою ненавистю! Ну, що ж? Тим краще!»

- Кажу вам, лютих поглядів не боюся! - майже скрикнула Таня.- Сідайте і слухайте. Я вас не з’їм, якщо поговорю дві хвилини.

- Я ні одної хвилини не хочу.

- А я хочу! От хочу і баста! І дивіться на мене з якою вгодно ненавистю - мені рішуче наплювать.

- Ви розумієте, що ваше поводження... смішне і... і...

- І нахабне? Дуже розумію. Проте ні, не розумію. Я - член товариства «розвитку любови». І знаєте, чого я прийшла до вас? Аґітувати вступити до цього товариства... Ха-ха-ха! Який погляд! Ви думаєте, що я трошечки випила? Еге, я трошечки випила. Ви... вгадали. Я випила. Ну, бажаєте вислухати вступні відомості про це товариство?

Хома мовчки пішов до варстату і приготувався взятись знов за роботу.

Таня прижмурила очі і гаряче почервоніла. Але «буйство» все таки кружило голову і хвилювало груди.

Вона скочила і підбігла до Хоми.

- Не дам робити! Слухайте, якби ви знали, як я до вас ішла і з чим, ви б не поводилися так.

- Я нічого не хочу знати! Розумієте ви це чи ні?! - зі злобною мукою вигукнув Хома.- Та це ж нахабство, нарешті. Чорт зна що таке!

Таня зблідла від сорому, але відійти не могла, немов навмісне хтось штовхав її до Хоми.

- А я все таки скажу - тихо, але вперто сказала вона.- Можете лаятися, мені все одно. Я вам може ніколи цього не прощу, але проте не піду. Лайтесь. І вже бачу, що з моєї пропозиції нічого не вийде, а проте скажу! І опріч сорому за себе в мені вже нема зараз нічого, а проте скажу! Розумієте? Я вперта й люта. А йшла я до вас для того, щоб запросити вас взяти участь в гуртку... занять з робітниками... Тому що ви можете і крім того... огидливо живете, а це підняло б вас... розворушило.

Хома здивовано здвигнув плечима.

- Та яке вам діло до мене? Чому на мене впала ваша благосклонна увага?

- Тому, що ви мені одній розповіли все.

- Дуже добре, це значить: всі, кому я розповідаю якусь дурницю, спасатимуть мене?...

Таня сильно закусила губу.

- Неправда: ви мені одній розповіли. І за це мене одну ненавидите. І я дуже з цього вдоволена. Так! Ви хотіли «полной неуязвимости», як говорив один тип, а я вас зранила... Ви ненавидите, а це вже почування... І значить все брехня. І стружки ці ваші, і цей дурацький обрубок і ваша груба лайка і ви сами - недоречний і фальшивий. Да-с! Ви думаєте, що образили мене тим, що ніби то не мені одній розповіли? Ви мене тільки розсердили. Я до вас ішла зовсім не така. А піду ще гіршою... А ви зостанетесь тут і будете ричати з люті. Я дуже вдоволена. Принаймні, зробила корисну річ. Хочете заніматися з робітниками? Кажіть!

Хома, не одповідаючи, одійшов до столу.

- Ні? Чудово. Більше нічого. До побачення.

Таня, не подаючи руки, повернулась і хутко пішла до виходу. «Невже так і випустить, більше ні слова не скаже?»

І всіма силами здержуючись, щоби не озирнутись, вона напружено, якось всею спиною чекала хоч найменшого знаку з його боку. Ні звука.

Таня не оглянулась і вийшла. І тут же за дверима на півтемних сходах груди їй стиснув гострий, ниючий біль. Хотілось схилитись головою до поручнів і тихо заплакати.

«Яка дурниця?! Чому? Це ж зрозуміло, він інакше і не міг зустрінути. Треба було самій не так по-дурному поводитися».

Але біль нив. В грудях вже не було свіжої легкости, «буйство» теж враз зникло.

___________

Замість двохсот, Таня поставила в телеграмі до матері триста рублів.

Але неспокійний, гнітючий біль все таки стояв у грудях.

З ним і додому прийшла. Почула ще на сходах перед дверима роздратоване контральто Фені і скривилася,- спокійно посидіти й подумати не можна буде.

Але сцена в кімнаті здивувала її і відвела від болю, ніби навіть прогнала його.

Навколо столу стояли Феня, Стамескін, Фаддей і Аркадій. На канапі недбало розлігся Адольф, простягнувши ноги до самого столу, а поруч з ним сиділа Ладя.

Обличчя в тих, що стояли, були схвильовані, сердиті, пронизливі очі й уїдливі усмішки. Здавалося, якби цим очам і усмішкам надати прикмети блискавки, то всі суперечники вмить попадали б мертвими під стіл.

Навіть Адольф, не вважаючи на недбалу позу і певну поблажливість усмішки, не був позбавлений схвильовання і люті.

Одна Ладя, мов загнана в куток кішечка, перелякано вирівнявшись, сиділа за Адольфом і переводила тривожні круглі очі з одного на другого.

Але те, що почула Таня, було цікавіше за все.

Сперечались сприводу студентського руху і славнозвісного листа 66-ти. Феня скажено нападала на студентів за те, що вони не висували загальнонародніх домагань. Це синки буржуїв, яким перешкоджають скінчити університет. Папаші образились за синків і надрукували дурний, без усякого значення лист. Фаддеєві, як робітникові, як жертві цих 66-ти, слід було б інакше поставитися до цього. Як же він ставиться не так, то тому, що він ганчірка, напівінтеліґент, який розпустивсь під впливом паризьких шинків і бабських спідниць!

Слова «клясовий», «буржуазний», «пролетаріят» так і лилися з її вуст.

Але Фаддей відповідав не їй. Він відповідав Стамескіну, бо Стамескін був цілком згоден з Фенею, або ж Феня цілком згоджувалась з Стамескіним. Таня цього ще не зрозуміла, але відчула, що останнє вірніше.

Всі троє на Ладю не дивляться,- їх рішуче вона не обходить: ні Фаддея, ні Феню, ні Стамескіна. Зате Адольф іноді многозначно поглядає на неї. Аркадій, очевидно, перечить усім, але його репліками не цікавляться і це його сердить.

Але Феня ж, Феня!

- Так, притончики робітників засмоктують, Фаддей. Засмоктують! Ви вже готові згодитися і на те, щоб вас прийнять на фабрику нагаїв в Росії. Правда? Розуміється!

Фаддей їй не одповідав. Повернувшись до Стамескіна, який безпереривно нервово корчився, він майже кричав йому в лице:

- І буду обстоювати! І буду! Хто сам пішов від народу, той не лізь рішати! Годі... Дозвольте нам рішити тепер... Вам чого треба? Хто ви такий? Ні, позвольте, хто ви такий, щоб критикувати те, що люди роблять для свободи? Вам навіщо вона? Ви не свободні? А отож то. Ні, це вже вибачте... є буржуї! А ви хто?

Стамескін силкувався усміхнутися хоч і погордливо, аби тим показати, що він дуже добре розуміє, які нерівні їх сили, як він, Стамескін, себе понижує, заходячи в суперечку з Фаддеєм і яке все це смішне й безглузде.

Феню зовсім розлютили останні слова Фаддея:

- Та що то вас обходить, хто ми? Ми маємо таке саме право судити про все, як і ті, хто називає себе пролетарями! Подумаєш!

- Правильно! - скочив Адольф, моргнувши по дорозі Тані.- Я ось сам пролетарій, алеґорично кажучи, але судити про все дозволяю кожному. Пане Стамескін! Я всею душею дивуюсь вам! Ви - аристократ, живете в горних верхів’ях і не можете як слід відбити грубих наскоків цього парія. Дивіться, дама ваша стежить за турніром. Сором лицарю.

- Адольф...- гидливо зморщився в його бік Стамескін,- з вами сидять в одній кімнаті, і будьте вдоволені.

- Я невимовно вдоволений! - захоплено підхопив Адольф.- Я безмежно вдоволений! Я невимовно щасливий цим щастям - дихати з вами одним повітрям! Але я... що я? Я - мікроскоп, як висловилась одна поважана дама, я - негативна величина... Але ви... Дивіться, дама ваша...

Стамескін різко повернувся до нього, обличчя його так погрозливо скривилося, що Адольф збентеживсь.

- Я жартів не люблю! - просипів Стамескін.

Всі замовкли, ніби зразу зрозумівши, що зайшли дуже далеко.

- Ладю, ходім додому! - покликав Стамескін, нервово натягуючи рукавички.

Ладя нерішуче глянула на Фаддея.

- Ладя обіцяла піти зо мною на співку,- похмуро кинув Фаддей.

- Так? - повернувся до неї Стамескін.

Лздя встала і збентежено боязко усміхнулась.

- Що ж ви? - грубо сказала їй Феня.- Обіцяли тому й тому і тепер не знаєте, як бути?

Таня спустила очі. Це вже занадто. Хоч би себе пожаліла.

- Я обіцяла Фаддеєві...- трохи ображено вимовила Ладя.

- Ну, то й ідіть із ним, чого ж ви мнетеся!

Адольф фальшиво і з уїдливим натяком заспівав:

Десять любила, десять разлюбила

А одного полюбить не могла...

- Адольф! Покиньте ваше ревіння, надокучило! - роздратовано сказав Аркадій.

- Винуватий,- зараз же покинув співати Адольф.

І це що він послухавсь Аркадія, теж було незрозуміле Тані: мабуть в якійсь залежності від Аркадія.

Ладя пішла таки з Стамескіним. Він раптом згадав про запрошення Аннет, про якусь обіцянку Ладі зайти, з сміхом і твердою пестливістю взяв Ладю під руку і на очах у всіх вивів її. На Фаддея вони не дивилися, а Ладя, здавалося, була навіть в розпуці.

Тані шкода була їх усіх, але вмішуватися не хотілось. Не хотілось і про гурток говорити. Коли йшла, думала про те, як збере всіх і розповість, як Феня почне грубо іронізувати і це буде приємно, бо «грубувата іронія» у Фені ознака найбільшого вдоволення. Укупі з усіма і Шурку можна було б покликати. І не заходячи в більш інтимні розмови, можна було б пропонувати йому взяти участь. Тепер все це здавалося неможливим.

- Де Шурка, не знаєте? - запитала Адольфа.

- Шурка? Алеґорічно говорячи, високоповажана товаришко Тетяно, але вульгарно - Таня, не знаю. Voilà!

- Він у себе! - кинула Феня.

Фаддей вийшов з понурої задуми.

- До побачення! - муркнув він всім, і надівши картуз зовсім на чоло, прудко вийшов з кімнати.

- Ех, друг Аркаша! Цікаво постежити за цим хлопчиком. Га?

- Ідіть к чорту! - злісно сказав Аркадій і пішов до себе.

___________

Таня пройшла до Шурки.

На стук її почувся тихий, ледве чутний голос:

- Увійдіть.

Таня розчинила двері, трошки хвилюючись. Що це? В кімнаті дивна пітьма. Лямпа стоїть в самому далекому кутку на стільці, накрита чорною сорочкою. Пахне ладаном. Шурка, довгий та темний, лежить на ліжку. Тільки обличчя ледве видно над подушкою. Підвівся.

- Чого ти так? - з ніяковістю в голосі і сердито запитала Таня.- Нащо знов лямпа там?

Шурка ще ближче присунув до неї лице. Розпатланий, очі жахливо, неприродно блищать - фу, як дивно всміхається.

- Це ти... Розуміється...- якби стверджуючи щось, вдоволено і з полегшенням вимовив Шурка.- Сідай... Я щойно думав про тебе і знав, що ти мусиш у цю хвилину прийти...

Чи то тривога, чи то страх пройняв Таню. На ліжко біля нього вона не зважилась сісти,- ця усмішка й очі! Здається, вони тільки і є на всім обличчі.

- Можна лямпу поставити на стіл?

Шурка поволі похитав головою.

- Не треба... Це заважатиме...

- Чому? Які ти дурниці говориш!...

Вона навмисне силкувалася говорити голосно і сердито. Але Шурка не чув ні слів її, ні тону.

- Сідай, Таню... Ти повинна була прийти раніше, але тебе затримали. Я чув твої кроки в коридорі...

Ладан солодко й неприємне чути було увесь час.

- Для чого ти цим дурацьким ладаном накурив тут? Як тобі, їй-богу, не соромно. Чого ти комедії строїш! Фу, як гидко!

Шурка і цього не чув.

- Я щойно бачив у сні... Себто не щойно, а раніше... Мама приснилася мені... Я був у великій, круглій, глибокій камері, мов криниця... Навіть каміннями так само вистелено... Тільки ширше, ніж криниця... І я наче один в цій камері. Ні, і не один... Немов ще хтось є... І ніяк не можу зрозуміти, де він...

- Шурка, я до тебе в справі прийшла!..

- Чекай, Таню... Ти слухай. І раптом я бачу, що це, властиво, не кам’яні стіни навколо мене, а сустави великих, величезних лап... Розумієш, сустави... І всі вони ворушаться і видко, як поволі присуваються до мене... Знаєш як черви повзуть... Надмуться, штовхнуться від себе ж і ближче... Ось і сустави ці... І бачу вже, що це лапи павука, з сірим таким пухом... Я його не бачу, а знаю, розумієш, знаю, що він позаду мене. Знаю навіть, яке в нього черевце.- З чорними значками, немов гієроґліфи і біле все, себто блідо-молочне... А очі не поземно, а впоперек, вузькі щілинки... Але я його не бачу! Мені тільки уявляється, що бачу. Ось що головне! І не можу чомусь бачити... Хочу подивитися і знаю, що не можу... І від цього ще більш страшно мені. Хочу крикнути й не можу... Нема сил, не виходить крик... І ось у цей час... Слухай, Таню! Ти тільки слухай! В цей час, дивлюся, йде якась жінка. Немов... звідкись з гори... І страшенно поспішає. Я ось і зараз бачу, як вона весь час дбайливо підбирає спідниці... а вони їй заважають. Мені хочеться бігти їй назустріч, але хтось міцно тримає мене ззаду за груди, я рву руками груди, хочу вирватися і нічого нема. А всетаки тримає. І я почуваю, що ось-ось трапиться щось страшне... Але в цей час... Ти слухай, Таню... в цей час жінка підбігає вже до мене. І я бачу, що це мати... В руках у неї хусточка, червона з жовтими квітками, селянська, як зараз бачу. А в хусточці яблука й бублики. «Ох, втомилась, Шураша! Ось тобі яблучка й бублички... Дивись, не розгуби, любий»... І зараз ще згучать ці слова її. І тут мені відразу легко робиться... Позаду нічого нема... «Дивись же, Шурашо, будь хороший»,- чомусь наказує мати.- І починає пестити мене. І ось тут... дивлюсь я,- це вже не мати, а ти... Біле твоє обличчя, суворе, а очі ніжні-ніжні. І ти кажеш: Не бійся, Шурашо... (теж ніби не «Шурка» говориш, а «Шураша») не бійся, Шурашо, ми поїдемо разом...» і ти береш мене на руки й починаєш нести... І знав уже, що ти сьогодні прийдеш...

Весь сон Таня слухала з неприємним почуттям жахного неспокою. Але коли Шурка скінчив, в неї мимохіть завмерло серце, як у дитинстві, коли слухала оповідання про щось надприроднє й таємниче.

- Ну, що ж тут особливого? - байдужісінько сказала вона.- Один з твоїх «сизих снів».

Шурка, значуче, заперечаючи похитав головою.

- Ні, це не сизий сон... Це може і не сон був... Хто знає? Хто може мені з певністю сказати, що тут не була мати? Що й зараз її тут немає?

Тані дуже завмерло серце.

- Дурниці говориш! - різко сказала вона.- Перестань... Я в справі прийшла до тебе...

- Я це знаю...- так само тихо і ніби мрійно сказав Шурка.- Знаю, в якій справі ти прийшла... В тій, з якою тебе послала моя мати... Правда ж...

Холодок пробіг Тані по спині. Хіба, справді, вона не прийшла до нього з тим, щоб урятувати його?

- Які дурниці говориш! - мало не закричала вона.- Яка мати? Залиш ти свої хоробливі сни... Я прийшла до тебе...- вона зупинилась.

«А може не говорити йому? Але чому? Які дурниці!»

- Я прийшла в справі... в партійній справі...

Очі Шурці блищали по-давньому і особливої уваги він не виявив, ніби заздалегідь знав усе, що вона йому скаже. А вона сказати йому нічого не може більш того, що він знає.

- Так...- підтверджуючи хитнув він головою.

- В справі гуртка... занять з робітниками.

- З робітниками? - перепитав Шурка, наче провіряючи, чи можуть бути тут робітники.- Що ж, добре...

Таню все більш та більш обхоплювало жахне, холодне почуття надзвичайного, таємничого. Цей присмерк, ладан, яскраво блискучі очі - немов вдивляються в щось невидне їй, цей дивний збіг сна з дійсністю.

- Ти згоджуєшся? - нерішуче спитала вона.

- Робітники? - розмірковуючи, повторив знов Шурка.- Значить, це? Так, може бути... Все може бути... Я не розумію тільки, чому хусточка з яблуками й бубликами? Не розумію!

В голосі чути було покірливе непорозуміння.

- Але що ж? Це все одно... Гурток, кажеш?... Добре...

Таня почувала, що ще трошки і вона вже не буде відчувати нічого дивного ні в його словах, ні в тоні. Їй самій видалося незрозумілим участь хусточки з яблуками.

- Ну, знаєш, це нудно! - раптом схопилась вона і хутко пішла до лямпи.

- Таню! Не треба! Не треба! - злякано й тривожно закричав Шурка, зрозумівши її намір.

Таня зупинилась.

- Я лямпу поставлю на стіл.

- Не треба! Ради бога!... Вона тут ще... Залиши...

Але Таня ще пруткіше метнулась до лямпи, стягла сорочку і шпурнула її на підлогу. Лямпу поставила на стіл.

Кімната відразу зробилися звичайною, нудною і неохайною. Здавалося, вона свідомо такою зробилася.

Але коли Таня підійшла до ліжка й глянула на Шурку, її обхопив жах. Він лежав мертвенно-блідий з заплющеними очами; баньки їх опукло й виразно випинались під опущеними повіками. Сухий, горбатий ніс загострився.

- Шурка! - скрикнула Таня.

Шурка поволі напіврозплющив очі.

- Не треба було цього робити.- прошепотів він з докором.

Таня полегшено зідхнула й розсердилась.

- Ну, дурниці! Яка це справді погань! Ти й інших заражаєш... своєю хоробою! Не треба!

- Я не хорий...

Таня здивовано глянула на нього.

- Які це ще фокуси?

- Я не хорий...- уперто повторив Шурка.

- Покинь, Шурка,- роздратовано присунула вона стільця.- Я з тобою хочу говорити.

- Тепер я не хорий...

Таня спалахнула.

- Ти хорий! І більш нічого.

- Ні, це - помилка була...

- І те, що ти до... Аннети бігаєш, теж не хорий?

- Ні... це...

- Ні, це вже не хороба, а нахабство. Ти знаєш, як твоя хороба називається. Знаєш?...

Таня зробила зусилля й викинула з себе гидке слово. І щойно вимовила його, як Шурка весь підвівся і, мов прип’ятий ним, не поворухнувся.

І раптом збентежено, жалібно усміхнувшись, впав лицем у подушку й закрився рукою.

Пекучий, гострий, доймаючий біль пройняв Таню.

- Шурик! Дорогий мій, ясний, любий! - кинулась вона до нього і припала до руки, якою він захищав голову.- Вибач мені. Вибач, мій бідний, нещасний, вибач мені, поганій, лихій, гидкій... Шурочко, Шурик, Шураша!...

І сказавши це слово, вона мимоволі замовкла. Шурка зняв руку і повернув до неї обличчя.

- Бачиш? - сказав він, повертаючи значуче до неї обличчя.

І зараз же знов сховав обличчя. Таня притиснулась до нього знов.

- Ну, годі, Шурка, годі... Вибач... Нехай усе буде, як хочеш... Вибач мені і забудь, що я сказала... Бідний мій, змучений... А я, погана, ще більше... Але більше цього не буде... Не буде, мій любий... Я урятую тебе, вирятую від усіх павуків, страхіть. Так-так, я вирятую тебе!... Не треба більше, не треба... Тепер все піде по-іншому... Чуєш, Шурик? Чуєш? Ми все тепер інакше влаштуємо... Обіцяю тобі всім для мене святим... Чуєш? Ну, годі, мій бідний, годі. Вставай, ходім зо мною... Ходім до нас. Я маю гроші, ми зробимо вечерю... Ти, певне, й не обідав весь цей час. Але більше цього не буде... Вставай, любий, вставай...

XI

Від цього вечора для Тані настав період хронічного, безпереривного «буйства», але буйства визначеного, зосередкованого, направленого до певної мети. Неспокою, дратування, незадоволення попередніх днів не було. Вони тільки з’являлись і зараз же розпускались в неперестанній гарячці «буйства».

Шурка ввесь підпав під владу її веселовладного голосу. Шурка ходив «прозоро ясний» і променисто всміхався. Шурка знов смішив Феню анекдотами, мирив Адольфа з Аркадієм. Шурка без сумніву змінився на краще.

Це помічали всі. Апе «буйство» Тані не зменшалося.- вона помічала те, чого не помічали всі. Всі бачили, що Шурка цілими днями сидить над книгами, робить вибірки, конспекти, складає лекції для школи; всі знали, що Шурка нікуди не ходить; ось уже два тижні, як він ні разу не був ні в кафе, ні в Аннет і Аннет вже два рази присилала йому міською поштою телеграмки. І всім було відомо, що Шурка благодушно телеграмки ці дер і викидав у кухню. Всі бачили і знали це.

Апе ніхто не бачив, як вечорами Шурка лежав у себе в ліжку, довгий і вузький. Як у кутку на стільці, накрита чорною сорочкою, слабо-світлою плямою стояла лямпа. Ширяли тіні і ворушились в кутках. А Шурка лежав з розкритими очима, в яких світилось жахливе раювання.

Цього ніхто не знав. Не знали снів його,- ні «сизих», ні тих, що жахом стискали,- апе так само жахних через своє раювання. Не чув ніхто розмов Шурки з Танею, ні молитов його.

І ніхто не повинен був знати. Все мусіло зникнути, відійти непомітно й поволі.

Одна Мері знала. Але «буйства» Таниного вона не хвалила:

- Нащо це? Для чого?

- Не можу інакше... Так треба... Мушу... От, все!...

Мері, сумно всміхаючись, скидала й надягала перстень, що вільно ходив на схудлім пальці.

- Все подвигів шукаєте?

- Еге, шукаю подвигів!... Хочу їх...

- Але доки ж це буде?

- Як доки? Назавжди.

Якби Таня сказала це з тим самим весело-буйним, задирливим хитанням голови, Мері тільки всміхалася б і далі. Але Таня не хитнула головою, а навіть ніби з мукою це сказала. І Мері тривожно підвелась.

- Таня, це не жарти!

- Я знаю...

Так, вона, очевидно, думала над цим і багато думала. Вона знає, що це - не жарти.

- Але ви ж не любите його!

- Що ж з цього? Я відмовлюся від кохання. Якщо йому треба буде, буду його жінкою...

- І станете родити дітей з його спадковістю?

- Ні, в нас дітей не буде.

Вона і про це вже думала. Вона і материнства зрікається.

- Таня! Ви збожеволіли? Нащо? Навіщо це потрібне?

- Не знаю. Я мушу врятувати його і врятую за якубудь ціну! Так, Мері, я це твердо постановила.

Мері так не могла цього залишити. Кілька разів вона починала змагатися з нею і кожного разу натрапляла на завзяте, напружене «буйство».

- Та це безглуздя, моя ви дівчинко! Безглуздя, і цього не треба! Ви себе занапащуєте, щоб урятувати одного каліку. Ви можете багатьох здорових, які знесилились, урятувати, а рятуєте те, що гниле саме в собі. Це все одно, що мене рятувати.

Таня всміхалась. Не задирливо, не з викликом, в тім то й лихо! - а мовчки, уперто, немов з сумом, немов з мукою.

Вислухувала, всміхалася і починала розмову про інше. Школа вже наладжувалась рішуче. Постановили все таки в центральні органі партії поки нічого не сповіщати, нехай все влаштовано буде, як слід. А то вмішаються, нав’яжуть свою програму, контроль, зруйнують усе.

- Так, це прекрасно... Нема краще... Але при чому тут Шурка?

- Шурка занімається. Якби ви бачили, як його люблять робітники. Знаєте, Мері, навіть образливо: Олександра й Шурку вони обожають, а мене ніби соромляться. Олександер говорить, що я дуже серйозно ставлюся до всього. Але я не розумію: вони, наприклад, пропускають уроки, приходять на підпитку. Я, розуміється, роблю уваги.

- І «муті» не буває в Шурки?

- Ні трошечки. Ніколи... Я за цим стежу, як... Ну, все одно. Потім, наприклад, заснували ми цей самий фонд школи. Вони по правилу сами ще повинні вносити в нього...

- Це фонд для транспорту в Росію тих, хто бажає «працювати» там?

- Еге... А вони починають брати з нього... Олександер сміється... Я теж сміюсь, а все таки це не порядок. Розуміється, все це налагодиться...

- І ви думаєте, що Шурка так і не піде вже до Аннет?

Таня глянула собі під ноги.

- Не знаю... Але я і це знищу.

- Як?

- Я влаштую герць з Аннет.

Мері широко розплющила очі.

- Себто?

- Себто, я зроблю так, що вона запросить Шурку до себе. Він піде. А я піду з ним. І там при всіх і головне при ньому знищу її.

- Себто?!

- Себто, поміряюсь з нею впливом на Шурку. Вона нехай... на хоробу - ляпанцями, а я іншим...

- Чим?

- Я вже знаю... І побачимо...

Мері сіла знов на канапу й зідхнула.

- Дай боже... Але сумніваюся...

- А я не сумніваюся.

- Ну, це зрозуміло. Інакше не варто було б і починати. Коли ж цей герць відбудеться? Я хотіла б побачити...

- Це не зараз... Треба ще почекати...

- Зміцнити Шурку?

Таня не одповіла. Вона раптом пригадала, що треба забігти ще до Косоротових. Ах, ці Косоротови! О, вже дійсно що пропаща людина: туберкульоз, а він п’є, цілими ночами в карти, кожної неділі на скачках грає. Дома їсти - біг дасть, діти босі, голодні, жінка виснажена. І ще цей недужий Остап у них. Якраз квартирант...

- А скільки їх, Мері, ось таких, як він! Знаєте, Мері, я тільки недавно помітила їх... Ви розумієте? Раніше, бувало, вони мене тільки сердили, плювати хотілося... А тепер, бачу, йдуть вулицею росіяни, сподні в них обшарпані, обличчя виснажені, кричать, ревуть, махають руками. Раніше це лютило. А тепер шкода... Або ці франтихи наші, що під кокоток одягаються. Раніше я їх бачити не могла, а тепер як побачу цей шикарний капелюх, ходу «каблукову», шарф якийнебудь запаморочливий, і шкода її так, що й не сказати... Просто диво, що зо мною! Розкисаю, мабуть. Ось на зібраннях, наприклад. Лютилась було так, що ходити боялася, щоб не дати кому по пиці. А тепер бачу, що це просто змучені, знервовані, голодні люди. І ці інтриги, пльотки, пиха, розумованість їх, все це вже не так сердить. Що зо мною, їй-богу, не знаю. Знесилююсь я, чи що? Але я цього не почуваю. Іноді стільки сил чую... Ах, Мері, іноді здається, всю душу маленькими шматочками, або всю відразу - все одно - віддала б, щоб хоч трохи помогти комубудь... Подвигів хочу!

Вона розсміялась, але Мері по палаючих очах, по рум’янцю бачила, що їй не до сміху.

- Ні, справді, Мері, я не можу так, я не можу дивитися на них. Ну, чого вони сидять тут, в цім Парижі, в цім болоті? Чому хоч здихати додому не їдуть? Господи! Не розумію цього. Ну, в’язниця, каторга... Але хіба тут краще?

- А ви чому не їдете? - лукаво кинула Мері.

- Я? О, господи! Та як тільки побачу, що я тут нідочого, моментально поїду. Нехай в’язниця, що хоч...

- Що ж вас затримує тепер? Париж, весела столиця?

- Що? Багато дечого. А тепер... Хоч би Шурка. Я не можу тепер поїхати.

- А звідки ж ви знаєте, що в кожного тут нема свого Шурки?

Таня хвилинку помовчала.

- Так, правда... В кождого може бути. Ну, а як з Олександром у вас?

Мері тихо засміялась.

- Себто хочете сказати: «як з вашим Шуркою?» Що ж, з моїм Шуркою по-старому. Тягну почату історію. Нудно. Швидко кину. Гломбінський дуже гидкий, гра не варта свічок... Ну, та й взагалі, час уже справжній кінець зробити!

Мері всміхаючись потяглася, простягла руки і по звичаю, заломила їх. Потім розціпила і сказала:

- А ви тягніть!... Вірно, Таню,- беру всі свої слова назад... Воюйте, рятуйте... Це - для вас добре... Дуже, дівчинко, добре. Бачу, що дурниці плела... А як підете до Аннет, мене обов’язково сповістіть. Разом і підемо. І ви все-таки... певніше почуватимете. «Га, ви як думаєте?» Гаразд?

- Гаразд...- згодилась Таня.

- Ну, а тепер біжіть, куди зібралися... Та частіше заходьте... Ну, поцілую...

І після цеї розмови з Мері «буйство» ще більше зміцнилося в Тані. Часом здавалося, що це вже не «буйство», а природній, необхідний стан.

Але для нормального, спокійного стану дуже багато витрачувано сил. Це ненастанне, складне спостереження над Шуркою; це хитре й тонке маневрування між суворістю і ніжністю. Це витончене полювання за «муттю», яка, розуміється, не зникла вповні і часто висувала свої блискучі, полохливі очі в найбільш несподіваному місці. Цілі дні минали з цим і за цею роботою в кімнаті Шурки. Навіть вночі вона вставала іноді, підходила до його дверей і слухала. І як не спав, примушувала або упрохувала лягти. В самоті сон був неспокійний, короткий.

Так, це було «буйство». Ну, і що ж? Нехай «буйство». Тільки нехай не опускає, не тікає. Нехай навіть росте.

Але як бути з молитвами? Нічого не впливало, ні хитрощі, ні насильство, ні пестощі, ні прохання. А поки є молитви, «блаженство», є й «муть».

І Таня все більш та більш покладала надії на «герць». Хто знає, що ховається в нього за молитвою, від чого він біжить. Він сам може не знати.

«Так, герць необхідний. Але рано ще, треба зміцнити».

І зміцнення провадилось терпеливо, завзято, уперто. Кожне слово, рух, погляд, усмішку Шурки зараз же аналізовано й або опір їх зустрічав, або похвалення. Це була захоплююча, привабна боротьба. Правда, всі казали, що Таня зблідла, змарніла, що вигляд у неї не зовсім здоровий, але нічого, це все прийде «потім». Все «потім».

Вона нічого не боялась, вона вповні вдоволена була з того, що робила... опріч... «казкування». Кожного вечора вона засипала з «казкою». А в казці був герой, який завжди чомусь був подібний до Хоми. І це сердило, це обурювало і робило боляче. З якої речі? Але іншого героя не могла придумати, від інших ставало нудно, а потім вони сами непомітно перетворювались в подібних до Хоми.

З цього Таня була незадоволена. Цього, розуміється, ніхто не знав, навіть Мері, але це справи не міняло: Цього не можна тепер, це по-дитячи!

І про Хому ж майже не думала ніколи, не бачилась із ним, не говорила про нього! А ввечері, в казці, неодмінно це сухе, зжате обличчя, наче міцно натягнене на м’язи, ці руки великі й жилаві. «Що знайшла гарного?»

Нічого, розуміється, з казок цих і раніше не могло б вийти,- просто дитяча звичка. А тепер тим більш треба залишити. І ось не залишила, жорстко було без казки, не затишно й образливо, неначе відібрали заслужену нагороду.

З усього цього Таня була незадоволена. Але особливо незадоволеність ця побільшилась після останньої, несподіваної зустрічі з Хомою.

___________

Раз увечері, повертаючись з занять з гуртком, Таня зайшла на хвилинку до Косоротових. У них був «картьож». З їдальні, крізь напівпричинені двері, чути було гулливий, піднесений гомін, брязкіт грошей і ляскання карт.

- Знов? - запитала Таня Оксану, вказуючи головою на сусідню кімнату.

Оксана грузно й апатично сиділа біля ліжка Костика.

Жовте, нездорове обличчя її ще більш донизу осіло, очі мляво переходили з предмету на предмет.

- Еге, грають...- байдуже відповіла вона.

Чомусь у кімнаті така порожнеча. Ліжко Костика, ліжко Оксани, де сплять Оля й Женя, комод... два стільці... і більше нічого. Далі забавки, скрині якісь.

- А де ж шафа й стіл? - оглядаючи хату, знов запитала Таня.

І знов Оксана тупо й байдуже відповіла:

- Продали...

В цей мент двері розчинились і в кімнату хутко увійшов Косоротов.

- Слухай, Оксано!..- почав було він, але побачивши Таню, зупинився й привітався.

Таня з хмуро зсунутими бровами оглянула його. Очі блищать, запале обличчя горить, на рідкій борідці краплини якоїсь плинности.

- Граємо, Таню! - безжурно моргнув він.- Картьож - перший сорт, та ось Оксана грошей не дає. Чула, Оксано, дай десять франків... От чудна, їй-богу!.. Даю тобі слово, що завтра двадцять віддам... Завтра неділя, на скачках одіграюсь... А то й сьогодні ще... Ну, не дурій, давай...

- Не дам...- апатично підвела на нього втомлені, злинялі очі Оксана.

- Ну от, гарна відповідь! - жартливо, але вже трохи роздратовано сказав Косоротов.- Та чому не даси?

- Костик недужий. Іди, Василю, не кричи, розбудиш...

Василь знизив голос, але не пішов.

- Чула, Оксано, не можна, їй-богу, не можна. Ніяково перед людьми... Давай десять франків... Цілих же п’ятдесят франків, бестія, має... Давай, давай!..

І він підійшов до ліжка і простяг руку під подушку Костика.

Оксана раптом вся змінилася. Обличчя в мент зашарілось, очі блиснули.

- Не смій! - сильно відштовхнула вона його руку від ліжка.- Йди, а то, даю слово, погано буде! Ні сантима не дам! Хоч заріж нас усіх.

- Фу-фу! - підняв руки і плечі Василь.- Вже трагізм... Убив, зарізав, занапастив! Дай десять франків і піду.

- Не дам!

- Ну, це брешеш, даси... Їй-богу даси. Це, брат, ти співаєш...

І раптом, змінивши тон, серйозно, суворо й поважно вимовив:

- Ну, годі, Ксаню, все це дурниці, давай гроші, люди чекають... Будь ласка, хоч сьогодні втримайся від скандалу...

Оксана наче згасла. Знов апатично й грузно сіла на табуреті і, ніби нічого не трапилось, в’яло сказала:

- Не дам, Василю... Йди, грай...

Косоротов обурено развів руками і повернувся до Тані.

- Ось вам!.. Будьте ласкаві, дивіться... Та з чим же я, дурна ти жінко, гратиму, коли грошей нема?! Дай гроші - піду... Ну, Ксаночко, покинь!.. Давай десять франків... От завзята жінка... Де вони? Під подушкою у Костика? От примушуєш Костика турбувати...

І з цими словами він раптом схилився над ліжком і похапливо засунув руку під подушку. Костик неспокійно заворушився і голосно заплакав.

Оксана не спалахнула знов, наче всі сили витратила на попередній запал. Вона тільки мовчки й сильно схопила руку чоловіка і стала тягнути назад. Косоротов мичав, виривався й тягнувся до подушки, але був менш дужий, ніж жінка.

- Оксано, пусти... Я тільки десять франків... Даю слово... Оксано...

Оксана мовчки, але міцно держала і відтягала його від ліжка.

Таня непорушно дивилася на цю боротьбу.

- Ксаню!.. От ідіотка!.. Ти чоррт... Пусти, кажуть тобі... Ну, п’ять дай! Чула, п’ять всього...

Оксана не відповідала і, важко дихаючи, тягла його до дверей. Він опиравсь, але маленький, висхлий, коротконогий справляв жалке вражіння.

- Ну, пусти! - раптом залишивши опиратися, гостро сказав він.- Пусти, кажу, я більше не буду. Ідіотка!

І увільнившись з її мовчазних обіймів, розлючений, роздратований, хутко вийшов до їдальні.

Оксана сіла знов на ослін. Ніщо, крім прискореного дихання не свідчило, що тут був «скандал».

Костик підчас боротьби затих і заснув,- звик мабуть до цього.

- Часто так буває? - кинула Таня.

- Завжди... Коли хорий лежить, тоді не буває...

З їдальні доходив гомін сварливих голосів.

Чути було роздратований, верескливий фальцет Косоротова.

- А що ж з Костиком?

- Не знаю... Гарячка, пропасниця. Застудився.

Шум в їдальні збільшився.

- Як Остапові?

Оксана не зразу одповіла,- прислухаючись до шуму.

- Гірше... Там Хома з ним...

- Хома?! - вихопилось у Тані.

Оксана мляво глянула на неї. В стомлених очах на хвильку проявилась цікавість.

- Що ви так? Боїтеся його чи що?

Таня не одповіла нічого. Оксана одвернулась і помовчала.

- Якби інші були, як Хома, ще можна б жити... Не вважаючи на те, що чудне витворяє... Це він дав п’ятдесят франків... Більше давав, не взяла, зараз була б така бійка, що...

Вона не докінчила й замовкла.

Таня раптом відчула, що нізащо не піде тепер до Остапа. Куди вгодно, тільки не туди! Але він дав п’ятдесят франків!

Шум в їдальні все чути було. Часом розлягався дружний регіт і потім знов фальцет Косоротова, який щось вигукував.

- Що вони там? Піду подивлюся! - рішила Таня і, постукавши, увійшла в їдальню.

Хмари тютюнового диму; багато очей встромлених в неї з неприязною цікавістю; розкидані купки грошей на столі, карти, пляшки. Тут же якість книги.

Таня привіталася.

Косоротов, що стояв перед Трубадуром з грубою книгою в руках, спочатку невдоволено нахмурився, коли Таня з’явилася, а потім закричав їй:

- Ось, Таню, чи не хочете прилучитися? Ви жінка заможна, соціял-демократка, правовірна, купуйте Маркса. Ось продаю за п’ять франків всі три томи. Цей індик не хоче... П’ять франків, одоробало ви. Подумайте! Берете? Кажіть!

- Та нащо він мені? - здивовано стиснув плечима Трубадур.

Косоротов обурено повернувся до Тані.

- Ні, ви чуєте? І це каже завзятий большевик...

Косматий, сонний дядько, що сидів поруч з Трубадуром, ліниво взяв книгу, перегорнув і позіхнув:

- Еге, нічого... Але проте, панове, кінчайте справи швидше, треба грати.

- Чотири франки даєте? - рішуче і на цей раз ніби зовсім прощаючись з книгами, запитав Косоротов.

Трубадур з тим самим невдоволеним, здивованим виглядом повів бровами. Брови його подібні були на букву S, положену на бік. Від цього було щось неприємне й жорстоке в обличчі.

- Даєте? Кажіть.

Четвертий партнер, молодой хлопець, «многонадійний поет», як звали його, очевидно почував себе ніяково в присутності Тані. Він іноді поглядав на неї, зустрічав її нахмурено-уважливі очі й червонів.

- Та беріть, Трубадур, чого там! - порадив він останньому.

Трубадур розсердився.

- Та чому я мушу брати?! Дивна річ, панове! Якщо я виграв, то це не значить що я мушу купувати старі речі. Не треба мені Маркса,- навіщо він мені?

- Ну, історію німецької соціял-демократії? - пропонував Косоротов.- За три франки даю!

- Косоротов, візьміть у мене в позику п’ять франків,- вимовив юнак.

Косоротов розлютився.

- Та не хочу я позичати! Сказано вам? Знаєте ж, що не поверну... Чого ж ще... З милостинею...

Косматий засміявся.

- Ну, чорт з вами,- неприємно усміхнувшись, згодився Трубадур,- давайте Маркса... За чотири?

- За чотири... Здавайте, поет!..

Трубадур одрахував чотири франки і гра провадилася далі. Тані вони наче не помічали і навмисне, чи справді не зважали на неї.

Вона постояла ще трохи і тихо вийшла. Один тільки юнак глянув їй услід.

Оксана зустріла Таню запитливим, млявим поглядом.

- Продав Маркса за чотири франки,- сказала Таня.

Оксана байдуже позіхнула.

- Останні продає... Зайдете до Остапа?

- Еге, зайду...

Таня поволі вийшла. Перед дверима Остапової кімнати вона зупинилась. «Чи входити? Чи не досить на сьогодні?»

Але в грудях щось холодно завмирало і штовхало постукати.

«Які дурниці! Розуміється, постукати. Можна подумати, що справді Хома має якесь значення».

Вона рішуче і твердо постукала.

- Entrez! - почувся голос Остапа.

Таня увійшла. І перше, що кинулося їй в очі, це те, що Хома, побачивши її, хутко встав, наче переляканий. І від цього чомусь стало приємно.

Остап лежав все в тій самій позі. Ще більш змарнів, кучерів вже була ціла шапка, шия наче подовжилась. Але в обличчі - вираз радісного захоплення.

- Надрукували, Таню! Дивіться! Надрукували! - Зараз же, замість привітання, простяг він книжку журналу.- Уявіть собі, надрукували. Такі коміки! І без поправок... Їй-богу!..

На обличчі Тані зараз же відбилась його радість. Навіть дуже швидко відбилась, немов Таня хапалась за неї.

- Так? Ну, ось бачите! От і добре! В тому ж журналі? Бачите, а ви зневірялися!

- Ого! Я тепер... Лікар каже, що, як буду добре поводитися, тижнів через два можна встати. Моментально їду в Росію. Якого біса сидіти тут? Дістану паспорт, залізу в село і заживу... Я вже вирішив: займусь кооперацією. Їй-богу! Що? Ні? Чому всміхаєтесь?

- А вірші?

- І вірші писатиму! Ви подумайте: в нашім селі? Га? Та я такі поеми встругну, що держись... Хомо, чому ви втекли туди в куток? Ідіть ближче... Сідайте, панове! Я, знаєте, цілий день просто місця не знаходжу на ліжку! А тут лежи...

Таня весь час почувала Хому позад себе і нестримано хотілось оглянутись і уважно-уважно подивитись в обличчя йому: почувалося, що по ньому вона неодмінно щось вияснить собі.

Хома на запрошення Остапа мовчки підійшов і сів на стілець, другий присунув Тані. Вона злегка почервоніла, хитнула головою і сіла, але не подивилась на нього.

- А вам не шкодить так багато хвилюватися? - стурбовано запитала вона Остапа.

- Де там у біса не шкодить! Ворухнутися не можна, от яка річ! - захоплено підхопив він.- Лежати й ні з місця. Ха-ха-ха! Я вже цілий том віршів обміркував... А ці, знаєте, якось дивно виглядають в друку... Немов і не мої... Але, здається, нічого...

Таня хапаючись взяла книгу: їй соромно стало, що вона зразу ж не прочитала їх і примусила його натякати.

У Остапа забігали очі. Йому хотілось і говорити, і боявся перешкодити читанню, і не хотілось щоб думали, немов це все таке вже значне для нього.

Хома поглядав на нього і відводив очі на бік. Але не в бік Таниного смуглявого обличчя, що схилилося над книгою.

- Дуже гарно! - щиро сказала Таня, піднявши голову.- Справді, немов і не ваші.

Остап не витримав і засяв. І така беззахисна, довірчива була його радість, що Таня мимохіть і хутко глянула на Хому. Він спокійно і наче розуміючи її, зустрів її погляд. І Таня зараз же побачила, що нічого боятися: нема шоркости в очах,- чи м’який сум, чи безмежна втома.

Таня хутко одвернулась. Остап її про щось запитував.

- Вибачте, голубчику, я не дочула...- збентежилась вона.

- Я кажу, чи не знаходите ви їх трохи довгими?

- О, ні-ні! Саме добре. Дуже добре! Головне - надзвичайно м’яко й ніжно. І не химерно... Не модерне...

- О, так! Я - не модерніст... Знаєте, терпіти не можу цих кривлянь. Ну, кажи просто, чого тобі треба. Правда? А то і так і сяк, і туди і сюди... і не розумієш, до чого це все...

- Вам подобаються вірші Остапа? - раптом повернулась Таня до Хоми.

- Так, подобаються.

А в очах пройманула м’яка насмішка: над Остапом, над нею, чи над собою.

- Е, я Хомі не вірю! - засміявся Остап, який очевидно зараз же і щиро повірив йому.- Він віршів не любить. А хто чого не любить, той і не розуміє. Треба любити! - жартовливо-навчаюче додав він Хомі.

- Можна і так зрозуміти...

І знов Тані видалося, що промигнуло щось в очах.

- Ну, ні! З цим я не згоджуюсь! З цим я нізащо не згоджуюсь! Якщо любови нема, скажемо до поезії, нічого не вийде. Абсолютно нічого! Як наприклад...

І раптом обличчя Остапове змінилось: очі жахливо розширились, рот розкривсь. Блювота судорожно вириваючись, прудким струмком полилась на ковдру, на книгу, на підлогу.

Таня метнулася було помогти йому, але він, мукаючи, в розпуці замахав руками на неї і перегнувся з ліжка до підлоги. Уїдливий, смердючий запах розливсь по кімнаті.

Хома відійшов до столу і похмуро, зсунувши брови, дивився звідти на Остапа.

Остап затих. Потім підвівсь, глянув на Таню й Хому сльозливими очима, подививсь на книгу, залиту слизькою кривавою блювотою і, кинувшись головою в подушку, гірко, розпачливо заплакав.

- Остап! Остапчику, любий, заспокойтесь,- підійшла було до нього Таня, але він злякано підвівсь, замахав руками і закричав:

- Не підходьте! Не підходьте! Ідіть собі! Ідіть зовсім. На бога, ідіть обоє. Та йдіть же швидше!!

Таня й Хома мовчки, похапливо вийшли з кімнати.

- До побачення! - муркнув Хома в коридорі і хутко пішов до виходу.

І от, не вважаючи на все те, що Таня зараз бачила, коли Хома сказав це понуре «до побачення» і поспішно пішов, наче боячись лишатися з нею, в ній поворухнулась і радість якась, і біль незрозумілий.

І от це було гірш за все,- з цього найбільше Таня була невдоволена.

Багато думала вона про це. Ні, з цим треба покінчити - це безсилість і дитинство. А переживаннячка ці викорінити немилосердно,- ганебний отруйний вплив Парижу і більше ніщо.

___________

Після цеї зустрічі заняття в кімнаті Шурки набрали ще більш енергійного характеру. Ніжність і увага до Шурки побільшилась. Сон зменшився. Замість казок Таня читала й ходила по кімнаті, поки цілковита втома не опановувала її.

І в усій квартирі усталився серйозний, суворий робочий тон. Аркадій і Адольф з ранку йшли на роботу,- вони мили шиби в магазинах,- і приходили тільки ввечері. Феня проводила дні в університеті і бібліотеках. Гості вечорами не засиджувались. Один Фаддей зоставався іноді довше, але й він останнього часу почав рідше приходити: то на співку треба поспішати, то на заняття гуртка, то просто втомлявся на роботі і лягав раніше спати. Феня перестала допікати його, але зате майже не звертала уваги на нього. Та він більше говорив з Танею й Шуркою. Іноді співали, але і в піснях переважали настрої поважні й суворі та енергійні...

Шурка рідше молився. Так, він став спокійніший, рівніший. Але Таня боялася над цим зостановлятися, боялася радіти. І на «герць» ще не зважалася. Нехай ще трошки, нехай нове зміцніє в ньому, нехай звикне він до нього і сам відчує огиду до старого. Сам, без стороннього товчка, без силування.

XII

Але трапилося так, що довелося герць прискорити.

Таня сиділа навкарачках і роздувала огонь в печі, а повз неї ходив в своїх коротеньких штанях і обгризеному піджачку з кутка в куток Аркадій. Він іноді силувано всміхався, ставав перед Танею і знов ходив, очевидно дуже хвилюючись.

Таня не помічала його, дмухала на вмираючий огонь і не переставала думати: «Чого приходить Хома до Олександра? Чого йому треба? Приходить, сяде, мовчить. Олександер йому не заважає; всміхається, коли говорить з Танею про Хому, щось розуміє. Що він розуміє? В кому? В одному Хомі чи ще в комунебудь? Очі у Хоми інакші. Так, інакші, зовсім інакші. Чого йому треба в Олександра?... І чому він сказав їй сьогодні прощаючись: «Ви змарніли і сувора така, наче черничка?» І чому так боляче, так важко зараз?

А там, у себе, схилившись над столом, сидить Шурка. Втомлено зігнулась довга, худа спина. Ось якщо зараз прийти до нього,- оглянеться він і трохи злякано, несміливо, чекаюче стане дивитись їй в очі. Все немов боїться, все чогось чекає від неї. А всміхнеться вона і весь променисто радісно засяє і, як дитина, візьме її руку, притулить до серця і, видно, не лячно йому нічого, гарно йому, затишно. І в очі зазирне віддано, ніжно, побожно. О, любий, бідний!

- Таню!

Таня здригнулась і хутко повернулась: розв’язно і змушено всміхаючись, стояв Аркадій з якимсь конвертом у руці.

- Що вам, Аркадію? - підвелась Таня, догадуючись, що він їй зараз простягне цей конверт.

- Якщо вам не трудно, прочитайте цей лист. Властиво в цім пакеті уривок останній з мого дневника і лист до вас... Хе!

Таня мовчки й серйозно взяла пакет з його рук.

- Напевне, відповісти треба буде?

- Так... Себто, як хочете... Хе!

- Добре...

Тані нестерпно було бачити цю усмішку, це болюче бажання заховати своє змішання й сором.

Вона повернулась і пішла до себе.

- Лист раніше прочитайте! - так само змушено, роблено усміхаючись, розв’язно прокричав їй навздогін Аркадій.

Таня прочитала раніше «лист».

«Товариш - Таня! Та ні: просто Таня. Не хочу брехати, хоч вам не хочу брехати. Вас, розуміється, здивує цей лист. Ви чекаєте, розуміється, признання в коханні і вже суворо зціпили вуста. Але не сердьтесь, цього не буде. Пишу вам просто для того... Ось знов хотів збрехати. Пишу тому, що більше з вами не говорю. Останнього часу навіть мало бачу вас. О, я ні на що не претендую, на бога не думайте цього, мені тільки хочеться сказати вам, що мені тяжко. З уривка щоденника ви переконаєтесь в цьому. Мені хочеться сказати це комунебудь, просто сказати і більше нічого. Але в мене нема нікого, кому б я міг сказати це. Я - самітній. Це - дивно, я, бувший соціяліст, людина соціяльних звичок, я - самітній. Так, це вірно, це так. Я знаю, словом «бувший» я настроюю вас проти себе, але думаю, виграю тим, що буду щирий. Все життя моє я брехав і брехатиму, удаватиму не те, що я є, а вам не хочу. Чому? - запитаєте. Не бійтесь, це - не признання в коханні. Просто тому, що ви - жива, чула, молода. От і все. Не сердьтесь і не обов’язуйте себе ні до чого. Щоденник і лист поверніть мені. Аркадій.»

Таня глибоко зідхнула, обережно згорнула лист і взялась за листи щоденника, очевидно вирвані із зшитка.

«Субота. І сьогодні мив шиби. Цілий день бігав від одного магазину до другого і цілий день занятий був тим, чи встигну скінчити свій урок, щоб мене не прогнали і щоб могти і завтра, і позавтра, і багато-багато ще днів мити вікна крамниць. Вчора опанував мене сміх. Я лежав у темноті на свому матраці і беззвучно, нестримано реготав. Три роки я просидів у в’язниці, пережив два роки заслання, витратив десятилітній запас нервової енергії - і все для того, щоб спати на матраці і бігати з ганчіркою вулицями Парижу. Якщо це не смішне, то не знаю, що може бути смішне.

«Коли я розповідаю це французам, вони причмокують язиком і нічого не розуміють. Та й як їм зрозуміти? Кожний з них - урядник, робітник, купець, поліцай. А ми що? Що я? Якесь непорозуміння, парадокс, безглуздя; коли в мені нема і краплини крамоли, коли я всею душею жадаю мирного, спокійного життя, коли я сам годен хапати й садити до в’язниці всіх, хто ламає спокій,- в цей час я десь у Парижі лежу на горищі і тремтю з холоду в ім’я... в ім’я чого? Не знаю, і що смішніш за все: не день, не два, не місяць і не рік мерзнутиму я на горищах і митиму від світання до смеркання розкішні вікна магазинів!

«Ні, ця перспектива губиться рівним, безконечним, жахним коридором в невідомо як далекій будуччині... І подумати, що виною всього цього... справедливість, сувора, чесна, непідкупна, проклята справедливість мого татуся! Якби я народився сином урядовця, попа, а не вчителя гімназії, не був би я такий недоречний і неможливий. Але я був «син учителя». Коли мене школярі товариші били, я не смів скаржитися, бо я - син учителя. Коли я відповідав «на чотири», мені ставив татусь «три», щоб його не вважали за несправедливого. І я теж звик удавати справедливого. Я звик взагалі показувати себе не таким, яким я є. Ось зараз: один напівбожевільний пропонує мені п’ятсот франків за мою картину з умовою при всіх пошматкувати її. І я удаю, що це мене ображає, що я цього не зроблю, що відмовлюся прожити по-людськи півроку во ім’я... во ім’я того, чого в мене нема. Хіба мені не все одно, чи повісить буржуй мою роботу в спальні і ніхто ніколи не бачитиме її, навіть сам буржуй, чи знищити її відразу? Це все одно. Але як я згоджуся, я удаватиму, що мені соромно, боляче... Я вже удаю перед Адольфом, який весь час намовляє мене згодитися. Він сподівається, що я поділюсь з ним «заробітком». А я удаю ображеного.

«Але хіба я художник? Я удаю художника. Але ж хто я? Революціонер. Ні, я удавав революціонера, бо був «син учителя», син справедливого, чесного батька. І тільки всього «син учителя». Хіба це не смішно?

«О, який я самітній! Мені не віриться, що я живу в столиці Европи. Я сумніваюсь, чи живу я на планеті, населеній ще якимись живими істотами. Ось хіба ще Адольф. Адольф і в очі, і поза очі глузує з мене. Адольф брудний і грубий, Адольф випотрошений, але я ціную його дорого, бо в мене більше нема нікого.- Я часто дивлюся на Шурку. Чому він світлий? Чому робить те, що говорить і говорить те, що думає? Чому природі треба було дати одному все і одібрати все у другого? Якщо в цім є змисл, то він нелюдський. І чому я сам з собою, хоч би в цім щоденнику, кращий, ніж з людьми? Чому я не можу бути гармонійним, красивим, чистим, як Шурка? Я чомусь одкусюю собі шматки пальців, щоб біль не давав мені забуватися - удавати і не вважаючи на це, я дратую всіх, бачу це, і роблю все, щоб ще більш вселити до себе відразу. Чому? Бо я - «син учителя», тільки всього.

«О, який я самітній! Я бачу, як вона цілими днями сидить з ним, як дбайливо і ніжно піклується ним, як віддано й глибоко любить його,- і моя самітність, моя туга гризуть мене, мов голодні пси. Якби «вони» знали, що під боком у них живе таке заздрісне створіння, вони старанніше ховали б своє щастя. Але якби я міг одірвати хоч шматочок її тепла і вкрити ним свою змерзлу душу! Який багатий би я був! Що треба для цього? Чому цього нема? Чому Шурка, а не я? Бо у Шурки душа світла й м’яка, а в мене гримаслива й брудна. Ні! Бо в Шурки м’яке, шовкове волосся й очі променясті, гарні. Бо Шурка стрункий, вродливий і привабний. Так, у цьому вся суть. Люди можуть вибачати людині які хоч бридкі гнойові нарости на душі, а на обличчі ніколи. З наростами на душі,- він негідник, цинік, падлюка, а взагалі навіть «цікавий, оригінальний»; з наростами на душі він матиме купи коханок, друзів і наслідувачів. Але з наростом на лиці він - парія, ні одна жінка йому не всміхнеться... У мене наростів на лиці немає, але я й без них осягаю тих самих наслідків»...

На цім кінчався щоденник.

Таня опустила руки на коліна й думала: нащо він дав їй це? Розуміється, і тут удає, бреше. Сказати тільки, що йому важко,- ні, це не те. Розбудити жалість до себе? Але з жалістю він розбудить і інші негарні почування. Упередити, що він згодиться на пропозицію Хоми? Чи може...

Таня навіть підвелась.

Ні, це не можливо! Вже тому не можливо, що він так уявляє собі Шурку і її відношення до нього... Але чого ж йому треба?

Вона хутко пройшла до Аркадія.

Він сидів, поставивши лікті на стіл, і сумно схилив голову на руку. Поза видалася Тані приготовленою для неї, хоч він зараз же змінив її, прийнявши колишній розв’язний вигляд.

Вона простягла йому конверт і тихо промовила:

- Я прочитала.

Аркадій засміявся.

- Не хвалите, розуміється?

- Хвалити чи не хвалити тут нема чого... Нащо ви дали мені це?

Аркадій глянув на неї рухливими, але запитливими, чекаючими очима, не перестаючи неприродно всміхатися.

- Щоб пококетувати... Хе!

Таня подумала: якщо взяти зараз його голову, погладити її, пожаліти, приголубити,- він розплачеться, мов маленький хлопчик.

- Ви неправду говорите...- сказала вона тим самим тихим і серйозним тоном...

- Удаю?... Дуже можливо... Ну, в такому разі в коханню признатися хотів... Це правдоподібніше? Правда?

У Тані на хвильку промайнула думка сказати йому, що він трохи помиляється щодо відношення її до Шурки; але вона зараз відкинула її. Це могло б йому здатися натяком.

- Нащо ви таке говорите, Аркадію? Будьте таким, як у щоденнику... Сами собі псуєте життя... І без цього є багато важкого... Правда, Аркадію...

Аркадій ще ніби чекав чогось. Потім поволі роздер конверт і відмовив:

- Я і в щоденнику, удавав. Навіть ніякого щоденника нема в мене... Навмисне написав ці картки... з цікавости...

- Тоді це негарно для вас же...

- O, je m’en fiche,- погордливо скривив він уста і широким театральним жестом шпурнув шматки листків у куток.

Тані стало ніяково, і вона, не сказавши більше ні слова, вийшла.

В цей час у коридорі Шурка читав лист від Аннет, який щойно принесла консьєржка.

- Лист від Аннет,- спокійно та трохи гумористично всміхаючись, сказав він, подаючи лист Тані.

Вона насупившись прочитала:

«Лихий, поганий Шурка! Якщо Ви і на цей лист відповісте мовчанням, я прийду до Вас сама і потягну Вас в Moulin Rouge! Чуєте? Приходьте до мене позавтра, в суботу. В мене буде невеличке зібрання моїх приятелів. Буде трошки літературне soirée. Неодмінно приходьте і не бійтесь, я не з’їм вас.

«Коли ж хтонебудь боїться за Вас, то той може проводжати і на місці оберігати Вас від лихих моїх намірів. Annette».

Таня повернула до Шурки обличчя.

- Підеш?

- Ну, що ти... Нащо вона мені?

Нахиливши голову, Таня мовчки пройшла в Шуркину кімнату. Взяла олівець з столу і задумано почала рисувать по аркушу промокательного паперу. Так, все за те, щоб кінчати! Хома, Аркадій, ця записка.

Шурка з тривожним непорозумінням стежив за нею. Ось кинула олівець, дивно глянула на нього тужливо й нерішуче.

- Що з тобою, Таню? Ти невдоволена?

Таня заперечливо похитала головою. Заплющила очі і сиділа бліда, непорушна.

- Таню! Я тебе образив чимнебудь?

Таня розкрила очі, глибоко зідхнула і наче щось вирішила.

- Ні, Шурик, нічим ти мене не образив. Я думаю про запрошення Аннет. Ми підемо до неї.

Шурка здивовано підвівся.

- Ми!... До неї?... І ти?...

- І я, і ти, і Мері... Підемо всі троє...

- Але для чого?!

- Подивимся, як у неї...

Таня уважно і тепло вдивлялася в Шурку. Але не вважаючи на теплоту в голосі, чути було непохитну твердість.

Шурка теж запитливо поглядав на неї, силкуючись відгадати таємні мотиви цеї візити.

- Нащо це, Таню?

- Треба, Шурик...

- Але нащо?!...

- Не можу сказати... Потім. Нічого особливого... Так просто... Ти не турбуйся.

Шурка замовкнув, але не розумів дивного її бажання.

Не зрозуміла й Феня. Довідавшись про майбутню візиту до Аннет, вона з погордливою насмішкою зціпила губи і нічого не сказала.

Таня всміхнулась на це й запитала:

- Вам не подобається, Феню?

- Ні, я в захопленню!

- Чому ж ви так кисло всміхнулися?

- Заздрю вам.

- Чого ж ви заздрите?

- Усього. Того, що у вас така гнучка і згідлива вдача; того, що ви матимете щастя записатися в «аристократи духу...» Того, що ви маєте очевидно чудесну здатність одне говорити, а інше робити.

Феня при цім чогось шукала в себе на столику і так перекладала книги, наче вона їх мала зараз же викинути за вікно, щоб не заважали.

- Одначе! - тихо засміялася Таня.- Поворіт думок зовсім несподіваний для мене... Ви це серйозно думаєте?

- А нащо вам іти? Що вам там треба? Ах, знаю! - Цікавість. Але цікавість відомо чим закінчується.

Таня всміхнулась і більш нічого не сказала. І тут же послала Мері записку з повідомленням, що в суботу зайде до неї, щоб іти до Аннет.

Аркадій, довідавшись про візиту, теж дивно поставився до цього й почав щось казати про моральні упередження, що заважають людям жити; про сильних, що переступають через різні перегородки і т. п. При цім чомусь хвилювався, роздратовано й злісно сміявся над «духовністю» Фені і її «анахронічним есерством», поглядав на Таню.

Таня нічого не зрозуміла, але слухати його їй було важко й ніяково.

___________

Цілі два дні Таня не розлучалась з Шуркою. «Буйство» її прибрало форму якоїсь урочистої ніжности. Вона ні разу не крикнула на Шурку, ні одного руху невдоволення не зробила, не сказала ні одного слова, в якім не відчувалось би її дбайливости, уваги, ласки. Шурка, весь осяяний її коханням, мимоволі урочистий, тихий, не порушував її настрою.

Коли вони заїхали до Мері і та глянула на них, в очах її промайнула любовна насмішка.

- Їдемо, значить? - злегка обняла вона Таню і заглянула в її особливе сьогодні лице. Таня одповіла їй легкою, привітною усмішкою.

- Знаєте, Танюк,- шепнула Мері,- ви похожі на наречену, що іде до вінця в урочистім, побожнім настрою.

- Дуже можливо, що і до вінця,- твердо глянула їй в очі Таня.

- Так? Ну, що ж... Як це співають в якомусь романсі «Нас вінчали не в церкві, не в вінцях, не з свічками». Ну, дай боже... Їдемо!

Всю дорогу їхали майже мовчки, іноді перекидаючись уривчатими, незначними фразами. Шурка боязко косився на Таню, яка суворо й рівно сиділа, і обережно стискав їй руку. Таня відповідала міцним довгим потиском.

Мері задумливо дивилась своїми розумними прекрасними очима в вікно автомобіля й іноді зажмурювала їх, сумовито, ніжно всміхаючись. Перед входом в квартиру Аннет вона повернула до світла обличчя Тані і подивилася на нього: бліда, але спокійна і щось велике в очах. Усміхнулась. Вона знає, що робить. Так, може вона робить саме те, чого треба.

Мері мовчки поцілувала її й подзвонила. Чи від цеї коротенької сцени, чи від чого іншого Шурка, очевидно, схвилювався: нервово витяг хустку, обтер обличчя, засунув її в одну кишеню, потім у другу. Обидві непомітно поглядали на нього.

Відчинила їм сама Аннет. Вона була «стильна» з голови до ніг. Все було вузьке, довге, стиснуте і строге. Волосся лежало гладко, щільно стискаючи довге обличчя двома серпоподібними пасмами. Сукня з темносірого шовку фіялковим відтінком стягала стегна і закінчувалась унизу довгим вузьким треном. Ніс видавався сьогодні довшим і вужчим, ніж завжди.

Але очі, побачивши таких гостей, розширились і округлились. Таня і Мері з Шуркою?!

Та це тяглося всього одну хвилину. Вона зараз же здивувалась поінакшому,- приємно, оживлено.

- Мері! Таня! Яка несподіванка!... Заходьте, панове! Яка я вдоволена!... Роздягайтесь... Це дуже мило з вашого боку... Панове! - підбігла вона до дверей в кімнату, з якої чути було гомін розмов і сміх.- До нас ще гості... Стамескін, ще хвилиночку почекайте...

Таня роздягалась, не поспішаючи, поглядаючи на Аннет. Так, це гарно, ворожнечі до Аннет немає. Сьогодні нічого такого не повинно бути. Це зменшить сили.

І вона просто й привітно запитала Аннет:

- Ми, може, перешкодили?

Аннет кинула швидкий проникливий погляд на Таню і, ніби образившись, навіть скрикнула:

- О, що ви! Ми вам дуже раді! Це так гарно з вашого боку.

Дивна річ: Таня не була збентежена, знайомлячись з гостями Аннет. Здавалось, їх короткі, але гострі, цікаві погляди зовсім не дотикались її, наче обкутана була грубим шаром вати. Не бентежила її й обстанова, незвикла, чужа: це червоне світло, що лилося з великого червоного іриса - лихтаря на стелі; червоний, на цілу кімнату, килим, червоні софи, пальми в кутках; довгі й вузькі гравюри на стінах; нудний, теплий аромат пахощів - все це не дотикалось до неї, все поглиналось шаром вати.

Аннет червонаво-фіялковою тінню безшумно рухалася, ледви дотикаючись килиму. Посадила нових гостей під пальмою, підставила легкий столик, принесла чаю, тісточок, фруктів, усміхалась їм, відповідала щось Стамескіну, Крестоносцеві, пишній красуні в чорному, і не переставала встромляти в Таню запитливих, коротких поглядів. В руках була якась нерівність, зайва похапливість, що не гармоніювало з довгим плавним треном. З Шуркою вона поводилася нерішуче, обережно, як з предметом, від якого всього можна чекати.

Мері тонко, ледве помітно всміхалася, з вдоволенням стежачи за її поглядами й шушуканням гостей.

Нарешті, Стамескін, що ходив неначе в задумі по кімнаті, стріпнувся і підійшов до столика, на якому стояла електрична лямпочка, яка освітлювала графін з водою, склянку й рукопис.

- Можна починати, панове? - запитав він, нервово кашляючи.

- Так-так... Будь ласка! Починайте...

Стамескін рішуче сів, енергійним рухом розкрив рукопис і почав читати.

Це була надзвичайна історія. Називалась вона - «Полум’я Мраку». Одного вечора Ранковський, колишній соціял-демократ, потім анархіст і, нарешті, людина «нового полум’я», повертаючись з оргії мефіністів, зустрівся з жінкою в широкім плащі. Вона звернула на себе його увагу, своїми очима,- вони горіли надзвичайним огнем... Іскрилися... Палали полум’ям. Були, мов уголля. Мов уголля, вихоплені з багаття.

Він пішов за нею. Він знав, що це вона. Виявилося, що це справді була вона, бо зайшла в шиночок, вказала йому на стілець коло себе і хвилин десять говорила йому про таємниці світу, хранителем яких являється Ро.

Могутній. Пануючий над мраком. Палаючий гріхом. Великий Ро.

Після цього Ранковський починає ходити кожну ніч вулицями і говорити сам собі монологи про Ро і мрак. Він страждає, він знемігся цілком, але ще бореться,- в ньому сильна ще наївна віра, віра в цяцьки, що звуться народом, соціялізмом, анархізмом, жалкі лахміття Великої Таємниці Мраку, вони заважають йому.

Тісне лахміття. Погордливі плювки Ро, підхоплені наукою.

На поміч Ранковському приходить вона. Вона веде його за собою, веде довго, далеко й приводить в місце, де похмуро й мертво стоять кіпариси, де таємничі химерні квітки ллють запашну отруту. Червоні і Чорні стовбури. Улюбленці палаючого Ро.

Вони спускаються в підземелля. Як у кожнім підземеллю, тут вогко, страшно, і похмурі тіні скорботно носяться над ними. Тіні співають. Прощання з світом.

На цім Стамескін пропонував зробити перерву. Всі мовчали. І з цеї мовчанки Стамескін побачив, що «Полум’я Мраку» справило сильне вражіння. Він підвівся і встав, витер чоло хусткою.

Перша отямилася Аннет. Вона урочисто й серйозно підійшла до нього, мовчки й міцно стиснула йому руку і сіла знов на місце. Вигляд її ніби казав: «У мене вдача проста, рішуча і маломовна в проявленню почуття. Нехай говорять інші».

І інші заговорили.

- Танюк! - зашептала Мері.- Не можна задумуватися, треба слухати. Це не кожного дня почуєте... Слухайте. Зараз говорить Крестоносець. Бачите, як він під англійця одягнений? Це поет-богоборець. Він же - суворий стоік. Визначається своєю жінкою і філософією. Жінка - он та маленька шатеночка з наївним дитячим обличчям. Бачите? З патлатим юнаком? Вона мріє мати за коханка зулуса, готентота та ескімоса. Мурин з Замбезі в неї вже був... А філософія в нього теж цікава: у всякому становищі можна себе почувати добре, коли дуже хочеш цього. Треба тільки вміти бажати. Розумієте? Тепер слухайте.

Таня з неуважною усмішкою слухала Мері і розглядала Крестоносця. Рівний, чопорний, обличчя жовчне, але розумне. Що він говорить?

- ...Я порадив би авторові підкреслити трохи думку про Ро. Ро - це центр поеми...

- Про це буде...- втомлено й сумовито сказав Стамескін.- В другій половині це буде.

- Буде? Гаразд. Потім трохи туманне місце, де виясняється відношення Ранковського до народу, до соціялізму. Треба було підкреслити, що нарід, революція були його богом, що російський інтеліґент властиво ніколи й не думав про бога, не знав його, а все втіляв в цім народі. Ось що треба, на мою скромну думку, особливо підкреслити...

- І про це буде,- все так само сумовито й втомлено всміхаючись, сказав Стамескін.

Крестоносець мовчки вклонився і спокійно глянув у бік жінки, яка щось шепотіла на вухо патлатому юнакові.

- Ні, я чую, ця річ зачне нову епоху в російській літературі! - гукнула Аннет. Цей образ Ро... Mademoiselle Таня, подобається вам ця річ?

Вона встала з свого місця і така привітна, уважлива перейшла до Тані.

- Правда, як від цього віє чимсь свіжим, новим після цього еротизму, пошлости нашої літератури... Цей образ Ро...

Стамескін, чекаючи, з ледве помітною насмішкою дивився на Таню.

- Ні, мені не подобається ця річ...- спокійно, навіть привітно всміхаючись, відповіла Таня.

«Молодець, Танюк!» - усміхнулась Мері.

Аннет здивовано підняла брови.

- Невже не подобається? Але чому? Форма не подобається?

- Та й форма. Чомусь усі дієслова на кінці фрази... Потім уривчатість... манерність... Не подобається...

- Mademoiselle Таня, Аннет, має за собою всю російську літературу,- іронічно обізвався Стамескін.- Вона вас зараз же дідуганами закидає. Стережіться!

- О, кожний може боронити свої гадки,- дуже серйозно відповіла йому Аннет, як відповідають нетактовному дорослому, що не вміє розмовляти з дитиною.- То вам не подобається, що дієслова на кінцях? Так, це відхилення від старої форми... А ідея?

Шурка весь час, як підійшла Аннет, надто уважливо розглядав журнал.

- Ідея теж не подобається,- сказала Таня так само спокійно.

- А чому? - з надзвичайною цікавістю підняла почорнені, рівні брови Аннет.

Таня блідо усміхнулась: «Ось початок. Що ж, початок так початок!»

І вона голосно, з усмішкою сказала:

- Хіба ви не розумієте? Мені здається, це так ясно для вас, що й питатися не треба. Я - соціялістка.

- Ну, то що з цього? Хіба соціяліст не може цікавитися питанням про бога? Тепер соціял-демократи теж шукають Бога. Ну, ось месьє Шурка, наприклад, людина релігійна. А він же - наречений ваш.

Шурка підняв голову і ніяково, змішано усміхнувся. Таня відчула, як щоки її злегка зашарілись.

- Так, але я маю іншу гадку,- вже не так спокійно відповіла вона.

Очі присутніх звернені були в їх бік. На обличчях - ледве помітний усміх. Дехто шептавсь. Красуня в чорному навела на Таню льорнет і серьйозно розглядала її.

Аннет хотіла продовжати, але в цю хвилю почувся томний голос Стамескіна, що пропонував читати далі, і вона відійшла, привітно хитнувши Тані головою.

Ранковський, опинившись, був приголомшений. Він не знав, як прийняти все це. Маріння? Сон? Галюцинація? Дійсність? Але те, що було далі, перевищало сон і маріння, і було тому дійсністю.

Неспекливою - яка холодила. Животворною - яка омивала.

Очам Ранковського уявилась величезна сталактитова заля. Дивними, потворними й привабно-прекрасними істотами була наповнена. На руках, у пащах, в лапах, на стінах святині людськости. Несли. Кричали. Вили. Стогнали. Скрегіт зубів. Брязкіт залізних лап печеру гігантську сповняв. А посередині, на троні, в полум’ї - великий Ро.

Святині людства: добро, правда, радість, любов та інше без жалю кидав у полум’я Ро, де горіло воно сумрачним криваво-червоним огнем. В цей час палаючий Ро казав промову, в якій дієслови були на кінці речень, а в реченнях часто не було особистих займенників. Від усього цього Ранковського опанував священний трепет і він рішив, що з святинями людства тепер без вороття скінчено. З цього часу - він син Ро, син Полум’я Мраку.

Як він вибрався з печери - Стамескін не повідомляв. Ранковський сам не розумів. Жінка з палаючими уголлями очей зникла. Хто вона? Він почав ходити вулицями.

Під капелюхи, хустки заглядав. Поглядами привабними, усмішкуватими кликами вабили. Всміхався. Вікна сліпі, нічні понуро дивилися. Щось знали.

Але Ранковський знайшов її. Це була жінка його приятеля. Вона була колись жрицею Народу, бога смішного і наївного, мов дитяча казка. Але пізнала Бога Мраку, палаючого Ро. Довго в печалі тримала, довго, тінями хитаючи, в душі його ворушила. І коли земля сльозами розчулених наситилась, небо хмарами зідхань благосних обтяжилось, йому священне «Safftara!» сказала. Пізнав її. Пішов з нею. В полум’я Мраку. До великого Ро.

___________

Стамескін закрив рукопис і знеселений одкинувсь на спинку стільця. Мовчанка, ще довша за першу, панувала в червоній кімнаті. Чорнява красуня, схрестивши руки, суворо й невмолимо дивилась перед себе. Вона бачила палкого Ро, що поглинув святині людськости. Бачила неминучу загибель старих богів, наївних і сумних, як дитяча казка. Але так призначено.

Крестоносець зідхнув.

- Так, річ значна...- з якимсь ніби сумом вимовив він.

Мері раптом закашлялась. Вона погризла хусточку, стримуючись від сміху.

Це вже було занадто.

Але Таня сиділа з щирим дивуванням в обличчі. «Це жарт? Ні, обличчя серйозні, в очах і коротких фразах правдивий інтерес».

Вона глянула на Мері. Та обтиралась хусткою, а очі нестримано сміялись і блищали.

- Я давно вже такої втіхи не зазнавала! Я захоплена, Танюк! - прошепотіла вона.

- Що це, Мері? Він це серйозно? - мало не з переляком запитала Таня.

- Ну, розуміється! Дівчина ви!

Стамескіна окружили. Чути було вигуки не зовсім щирого захоплення, ділові запитання, вітання. Стамескін втомлено й сумно усміхався.

До Мері й Тані знов підійшла Аннет.

- Ну, а тепер як? - звернулась вона до останньої.

- Тепер дуже подобається,- усміхнулась Таня.

Аннет зорко глянула на неї.

- Ось бачте,- ніби зраділа вона.- Я дуже радію, що ми зійшлись, нарешті. А вам, Шурка. теж подобалося? Я думаю, так,- це в вашім дусі... Можна біля вас сісти? Та правда, мені треба ще кілька слів вам по секрету сказати... Pardon, я на дві хвильки візьму вашого кавалера... Шурка, ходім...

Шурка змішавсь, знехотя встав і пішов з нею в сусідню кімнату.

Мері скоса уважно оглянула Таню. Та помітила її погляд, усміхнулась і, вказавши очима в напрямку сусідньої хати, сказала:

- Це добре... Я вдоволена.

І зараз же одвернулась від Мері.

Мері зрозуміла її.

Гомін розмов зростав. В кутку знялася суперечка, хтось награвав на піяніні, чорна красуня ніжно шепталась з маленькою бльондинкою, що коло неї сиділа. Мері, щоб не звертати на себе багато уваги, покликала до себе Стамескіна й почала з ним пусту балачку.

Аннет і Шурка не з’являлись. На кожне шамотіння з боку сусідньої кімнати Таня й Мері притихали й мимохіть переглядалися. Таня навіть в червоних проміннях освітлення видавалася дуже блідою.

Нарешті, двері за ними розкрилися і з’явилася Аннет. За нею, трохи згорбившись, як звичайно, йшов Шурка. І що кинулось зараз в очі Тані й Мері, це те, що він не дивився в їх бік і всміхався важкою, негарною усмішкою. Очі блищали давнім, хоробливим блиском. Мері й Таня скинулись очима.

Аннет усміхалась, але теж не оглядалась у бік Тані й Мері.

- Панове! Дозвольте поділитися з вами одним цікавим фактом! - раптом вимовила вона.

Всі замовкли й повернули до неї обличчя з блискучими, червоними іскрами очей. Шурка збентежено, силкуючись удавати незалежного, щипав ус, очевидно знаючи, в чім річ. Аннет ніби жартовливо-урочисто взяла його за руку і сказала:

- Ось, панове, людина, яку дивно бачити в наші часи! Непохитність його переконань вражаюча. Як відомо вам, панове, Олександер Петрович - соціял-демократ і одночасово - людина релігійна. N’est-ce-pas?

Шурка усміхнувся безвольною, хоробливою усмішкою і хотів взяти руку. Але Аннет міцно держала і казала далі:

- Але цікавіше за все, панове, що як знов усім відомо, його наречена, високошановна гостя наша...

Тут Аннет з дуже привітною і теж ніби жартовливою усмішкою повернулася до Тані і злегка вклонилась їй...

- ... що наречена Олександра Петровича тримається інших поглядів (це відбилося на думці її про поему Хведора Семеновича). І ось, панове, знаючи м’яку вдачу Олександра Петровича, не можна не дивуватися непохитності його переконань. Ми зараз сиділи в моєму будуарі і говорили про поему Хведора Семеновича. Олександер Петрович висловив такі глибокі й оригінальні гадки, що я не могла не поділитися з вами... От погано тільки, що Олександер Петрович не може стати вище своєї скромности...

Промайнули усмішки. Обличчя ближче присунулися, погляди перелітали з Шурки на Таню й назад. З усмішок і поглядів видко було, що багатьом дещо відоме.

Таня сиділа дуже рівно й непорушно. Мері, ніби не чуючи нічого, намотувала на пальці тоненький ланцюжок від годинника. Але, позираючи непомітно на Таню, бачила, як мірно, важко підіймалися її груди: - буде буря.

- ...Здається мені, панове, що для повного оцінування роботи Хведора Семеновича дуже бажано було б вислухати противників. Якщо mademoiselle Таня буде така мила і висловить свою думку, ми будемо дуже вдоволені... Як вам здається, панове?

Гості заворушились. З різних кінців почулося:

- О, так!... Це дуже цікаво... Просимо! Будь ласка.

Стамескін нервово підвівся і, підійшовши до Аннет, щось невдоволено прошепотів їй. Аннет засміялася й у голос одповіла:

- Ви дуже славолюбий, друже мій... Не турбуйтесь... Олександер Петрович, просіть же свою наречену... Викликайте її таку-сяку на герць! Що ж справді!

І не випускаючи все таки його руки, вона повернула його обличчям до Тані. Видко, міцно тиснула вона йому руку, бо Шурка весь час якось здригавсь і щуливсь. Але на устах була та сама безвольна відсутна усмішка.

Мері гостро глянула на Шурку, на Аннет і на їх злучені руки.

- Mademoiselle Аннет, будь ласка, на два слова! - голосно покликала вона.

- Вибачте, дорога, зараз прийду... Ну-с, Олександер Петрович, просіть mademoiselle Таню взяти участь у наших дебатах.

Шурка здригнувся від стиску і, силкуючись опанувати себе, глянув на Таню. Вона сиділа все так само рівно, дивлячись на нього дивним непорушним поглядом. Не гнів, не обурення, не здивовання було в ньому, а страждання і надзвичайна лагідність. Здавалося, в кімнаті опріч неї і Шурки нікого не було.

Ось вона встане зараз і, як у себе, підійде до нього, покладе руку на плече, другою ніжно проведе по обличчю і скаже: «Ну, Шурик, а нам час до роботи».

В кімнаті тихо було. Мері пильно обмотувала пальці ланцюжком.

- Що ж, Таню, давай трошки посперечаємось...- якось надто голосно й напружено вимовив Шурка.

Але Таня замість відповіді підійшла до нього і, м’яко всміхаючись, взяла за другу руку.

- Підеш, Шурик, додому... Вже пора...

Аннет просунулась ближче до Шурки і, не даючи йому відповісти, жартовливо всміхаючись, гукнула.

- А! А!.. Злякалась! Злякалась... Ні, ми Шурку не пустимо... Поперше, ми вже умовились їхати від мене на Монмартр... Шурка обіцяв. А потім ми ще читатимемо, гратимемо, співатимемо... Ні, ми не пустимо... Це - деспотизм...

І Аннет навіть потягла до себе Шурку. Той перестав всміхатися. Як тільки Таня підійшла ближче, він насупився і кілька разів силкувався увільнити свою руку. Коли ж Таня доторкнулась до нього і зустрілася з ним очима, він густо почервонів і дуже сильно потягнув руку. Але Аннет наче не помічала цього.

Таня повернулась до Аннет і сказала.

- Мені здається, власне ви деспотично поводитесь з вашим гостем... Пустіть його руку і ми підемо... Нам пора вже...

Аннет засміялась:

- О ні! Нізащо не пущу. Навпаки. Ось поведу його з собою! Ха-ха-ха! Крадіжка нареченого! Месьє Стамескін, опишіть! Шурка! Не противтесь! Я вас викрадаю.

І міцно стискаючи руку Шурки, вона потягла його до себе. Шурка хитнувсь, мало не впав на неї і... знов безвільно, змішано всміхнувсь.

Але Таня, все так само спокійно і, не помічаючи ні усмішок, ні гострих поглядів з усіх кінців кімнати, зробила крок до Шурки і голосно сказала:

- Шураша! Ходім... Вже час...

Шурка вмить вирівнявся. Усмішка зникла з уст, очі тривожно, перелякано зупинились на Тані, потім перестрибнули на гостей, на Аннет. Він ніби тільки в цю хвилину побачив усе в справжнім виді:

- Пустіть, Аннет! Мені треба йти! - холодно й недоволено сказав він, силкуючись видерти свою руку.

В очах Аннет промайнуло здивовання. Але зараз же лютий виклик блиснув і закрив їй очі.

- Що?! - закричала вона сміючись.- То он як? Я вас тут так розписала, а ви мені ось... Покараю! Чуєте! Жорстоко покараю! Битиму, в Moulin Rouge повезу! Чуєте?!

І вона все тягла його далі й далі. Шурка опиравсь, хмуривсь, соромлячись дивився на гостей, що жадібно стежили за цею сценою, і одночасово наче весь здригався від її слів.

- Шураша! - голосно повторила Таня.- Ходім же... Негарно ж так...

Але в цю хвилю розлягся голосний, довгий дзвінок у прихожій.

Всі наче отямились. Стамескін хутко вийшов. Хтось густим басом питав Таню й Мері.

Мері підвелася і прудко пішла в прихожу. Але в дверах уже з’явився Стамескін, а за ним Адольф з брилем у руці, величезний, трохи змішаний; очі його зацікавлено й прудко бігали по кімнаті. Побачивши Таню й Мері, він зробив крок до них і заговорив:

- Товариш Таня! Щиро прошу вибачити це сказати б вдирання, але випадок вимагає цього. Річ у тім, що відомий вам Аркадій в цей час продає свою «жовту жінку» Хомі. І дуже бажає, щоб ви при цім були присутні... Дуже прошу вибачити, панове. Але випадок, алегорично кажучи, надприродній і цікавий.

Як тільки увійшов Адольф, Аннет випустила руку Шурки. Шурка, понуривши голову, відійшов від неї і, не помічаючи ні Адольфа, ні цікавих поглядів, попростував до прихожої. Таня, слухаючи Адольфа, одночасово стежила за Шуркою. Звістка не зробила на неї особливого вражіння. Вона неуважно спитала:

- Нащо я йому потрібна?

- Не знаю... не можу знати... Для гордости, мабуть...

- Чому для гордости? Якої гордости?

- Не знаю... І вас, товариш Мері... Обов’язково.

Мері взяла за руку Таню.

- Ходім, Таню... До побачення, панове, нам треба йти...

Аннет, почувши повідомлення Адольфа, насторожилась і захвилювалась.

- Панове! - раптом запропонувала вона.- Ходім і ми! Це дуже цікаво... Хто хоче?

- Я, я, я!...- посипалися голоси.

- Панове, хто не хоче, нехай чекає тут: ми незабаром повернемося. Де це? - звернулась вона до Адольфа.

- В Café du Panthéon...

- Панове! Це - зовсім недалеко. Вони вже там, як вам здається?

Адольф галантно повів брилем.

- Не можу сказати. Хома там, я сам привів, а Аркадій зостався дома. Може вже і він там...

- То йдемо, панове? Так? Одягайтеся... Виходьте, хто йде... А ті, що лишаються, займайте себе.

___________

З Аннет пішли Стамескін, Крестоносець і дві панночки, що мовчазно сиділи в кутку; та на вулиці вони попрощалися і пішли в інший бік.

Пішли групами: попереду Аннет, Стамескін і Крестоносець, за ними Мері й Адольф, а позаду всіх Таня з Шуркою. Аннет з моменту появлення Адольфа про Шурку ніби зразу забула і віддала його Тані.

Таня й Шурка йшли мовчки. Попереду чути було бас Адольфа і часом голос Мері, який про щось запитував. Адольф все згинав свою недоладню постать і схилявся до голови Мері, як звичайно гордо й наче гоноровито піднесеної.

Шурка щулився, піднімав ковнір пальта, застібався, знов розстібався.

Таня скоса поглядала на нього. Вона почувала надзвичайну втому й незрозумілу тугу. Чому? Він же все одно пішов би з нею, з Танею, хоч би навіть не перешкодив Адольф. Напевне пішов би.

- Не треба було йти, Таню...- з легким докором раптом вимовив Шурка.

Таня не відразу відповіла:

- Ні, треба було, Шурик... Так, треба...

Вона зідхнула й замовкла.

Йти треба було. Але що ж вийшло? Чому так тоскно? Чому померхло щось? Втома?

А в кафе сидить тепер Хома; значить в нього все те саме, якщо йому треба цього Аркадія? Втома, втома. Хочеться спати.

І що далі, то втома все більш та більш опановувала її. Коли прийшли в кафе, їй було вже все байдуже: і Хома, який по-інакшому, похмуро й сердито зустрів їх; і Анкет, що підсіла до нього з кокетливим, приятельським виглядом; і Мері, що з цікавістю спостерігала всіх; і навіть Шурка, що заліз у куток і, очевидно, не розумів, нащо він тут, в цій ігорній залі кафе. Хотілось тільки лягти й заплющити очі.

На більярдах грали люди без піджаків, з засученими рукавами, смішно й кумедно викручуючи при вдарах лікті. Сновигали ґарсони; ходили кокотки туди й сюди. Під стелею синіми хвилями плавав дим. Про щось голосно та весело говорили Стамескін, Адольф та Аннет. Таня байдуже дивилася на них.

Раптом Адольф хитнув вгору руками і закричав:

- А-а! Нарешті! Друже Аркадію, сюди!

До столу підходив Аркадій в пальті і пом’ятім чорнім брилі. Під рукою в нього видно було якусь дудку, загорнуту в газету.

Побачивши Таню, Аркадій ще вище підняв голову і з чванькуватим погордливим виглядом підійшов до самого Хоми. Той сумно й похмуро дивився на нього.

Всі посунулись і замовкли. Аркадій раптом поволі обдивився всіх і усміхнувся.

- Друже Аркадію! - проліз до нього Адольф.- Позвольте мені ваш коштовний малюночок! Для експертизи мовляв.

Аркадій гидливо одштовхнув його.

- Адольф! Ви свої двадцять п’ять франків у свій час одержите. Дайте мені зараз спокій. Добродію Хомо, я згоден на ваші умови!

- Бачу...- сказав поволі Хома.

На згуки його голосу Таня повернула в їх бік обличчя. Її очі зустрілися з зміненим, негарним поглядом Хоми. Вона машинально встала і підійшла до Мері. Та нахилилась і пошепки запитала її.

- Що за тип цей Хома? Ви його давно знаєте?

Історію з Аркадієм їй розповів Адольф.

Таня з здивованням відчула, що від чогось червоніє.

- Ні, не дуже давно...

- Цікавий, видно, суб’єкт...

- Еге...

Аннет поглядала на Таню й Мері. І зараз же знов дивилася на Хому.

- Ну, ми, значить, можемо почати нашу комедію... - казав далі Аркадій і почав розгортати свою дудочку. Руки йому нервово тремтіли і тому Адольф ніжно і дбайливо піддержував сувій, одночасово фамільярно підморгуючи Аннет.

Кинувши газету на підлогу, Аркадій міцно зціпив губи і розгорнув полотно. Жовта жінка, мурашник-гора і дерево, схоже на щітку для чищення лямп, закивали глядачам.

- Жовта шостигруда жінка! - тоном директора цирку, який показує публіці новинку, виголосив Адольф.

- Адольф! - спалахнув Аркадій, повернувши до нього обличчя з блідими губами.- Якщо ви скажете ще слово, я вам по пиці дам! Чуєте?!

- Слухаю! - байдужісінько взяв під козирьок Адольф.

- Добродію Хомо! Чи хочете ви різати мою працю?

Хома мовчки простяг руку за полотном. Аркадій теж мовчки подав його Хомі.

Хома витягнув бумажник, взяв п’ять стофранкових паперів і звернувся до Адольфа:

- Скільки він працював над цим?

- П’ять місяців, добродію Хомо,- скошуючи очі на паперчики, охоче вимовив Адольф.

- Ви, Аркадію, пам’ятаєте, як ви ставили штуку вище від «усяких революцій і соціялізмів?»

Аркадій весь шарпувся.

- Про це я не обов’язаний з вами говорити! Виконуйте умову.

- Так? - важко всміхнувся Хома і, взявши паперчики, простяг їх Аркадієві:

- Будь ласка.

Той з погордливою гримасою взяв гроші і недбало сунув їх зім’ятими в кишеню штанів; при цьому якось похитував головою, ніби щось веселе й жартовливе наспівуючи про себе.

А Хома взяв малюнок обома руками і, ліниво роздерши його, шпурнув до плювальниці. Всі мимохіть глянули у слід кольоровим шматкам полотна.

- Ну, до побачення, панове... Комедію скінчено...- в’яло підвівся Хома й хотів піти.

Але Аркадій метнувся і перегородив йому шлях.

Губи його тремтіли від люті, невеличкі очі палали, руки трусились.

- Ви негідник! - верескливо і несподівано закричав він,- Чуєте це?

Хома, не міняючись зовсім, зупинився і наче чекав чогось такого, бо з цікавістю запитав:

- Через що?

- В умові не було шпурляння! Так-с! Не було! Ви - паскудник... Я не дозволю...

В кутках губ його виступила слина і ніби нитками зв’язувала обидві половини розкритого рота.

- Не треба кричати...- спокійно сказав Хома.- Он ґарсони біжать...

- Плювати мені на них і на вас... Ви гірші від усякого ґарсона!!

- Що ж ви хочете? Щоб я вам ще заплатив і за шпурляння? Будь ласка...

І Хома поліз був по бумажник. Але Аркадій раптом кинувся усім тілом і, розмахнувшись, з усієї сили вдарив його по обличчі. Удар був такий сильний, що чути було, як цокнули зуби Хоми.

Всі на хвилю скам’яніли від несподіванки. Сам Аркадій, витверезений своїм ударом, машинально подався назад і широко дивився на Хому.

І раптом всі заворушилися, скочили, заговорили.

Таня завмерла, але тут же метнулась наперед і, піймавши рух Хоми, перелякано закричала:

- Хомо! Не треба!

Раптом хтось сильно сіпнув її назад. Вона обернулась і побачила обличчя Мері з палаючими очима.

- Мовчіть! - потягла та її до себе.

Таня нічого їй не відповіла і повернулась знов до Хоми.

Хома ж, хитнувшись від удару, схопився рукою за стіл і наче вп’явся в нього пальцями. Кілька секунд він дико дивився на Аркадія, ніби вибираючи місце, куди б ударити.

В цю хвилю і закричала Таня. Але Хома, раптом усміхнувся і зняв руку з столу. Потерши щоку він ще раз змушено усміхнувся і сказав Аркадієві:

- Це властиво з усього сьогоднішнього самий пристойний вчинок... За нього навіть попросити вибачення можна...

Він озирнувся, поволі пішов до полотна, підняв його і приніс Аркадієві. На устах його була чи насмішкувата, чи ніякова усмішка.

- Прошу вибачення, Аркадій... І ось вам ваше полотно...

І зараз же, ні на кого не дивлячись, повернувся й вийшов.

- Хомо! - раптом скрикнула Аннет і, підхопивши спідниці, хутко побігла за ним. Таня бліда й похолоділа дивилася їм услід.

XIII

З часу герця і сцени в кафе проминуло півтора тижні.

Аркадій зник з того вечора і ніхто, навіть Адольф, не знав, що з ним сталося. Адольфові він прислав поштою двадцять п’ять франків, але про себе не написав ні словечка.

- А майно, значить, мені в спадщину? - зауважив Адольф.- Ça va bien! Фарбочки можна продати, білизну... Правда, він нічого не мав. Ех, незабутній, благородний друже.

І Адольф один зажив у спільній кімнаті.

Шурка з того дня ще більш затих.

Фені часом до сліз боляче було дивитися на його рабське упадання коло Тані.

- Не можу бачити! - сердито виговорювала вона Тані. Не можу бачити його упадання коло вас! Ганчірка! Інтеліґент жалкий... А ви чого пишаєтесь? Чи кепкуєте з нього?

Таня мовчки обнімала Феню, цілувала її в чоло або в щоку і йшла до себе. А в себе довго ходила з кутка в куток і думала. Потім ішла до Шурки і вони працювали, як раніше. Таня дбайливо і ніжно стежила за ним, вислухувала його, пестила, але серед пестощів, бувало, задумувалась і не помічала, як Шурка, винувато й жалко дивлячись на неї, тихо увільнявся і відходив на бік.

А сидячи у Мері, Таня часто говорила:

- Ваша правда, Мері... знесилилась я, втомилась...

Мері ні про що її не розпитувала, тільки мовчки цілувала і починала говорити про інше.

- Так, Мері, минулось моє буйство,- говорила з сумною усмішкою Таня іншим разом.

Мері уважно оглядала її й нічого не відповідала.

- Ах! Якби хоч мати певність, що перемога буде за мною! - тужливо стискала Таня руки.

- Правда ваша, Мері... Раніше я цього не сказала б. Сил стільки було, що ніяких сумнівів не могло б бути!... А тепер...

А за дві-три хвилини з палким обуренням знов:

- Ні! Не вірно... Тоді я була певна. Не пробувала ще... Хоч... Ах, я нічого не знаю!... Що ж мовчите, Мері? Порадьте.

Мері сумовито дивилася на неї.

- Не можу, Танюк, радити... Робіть, як сами з собою вирішите... як сили говорять... Тільки не накладайте непосильного грузу... Втратите рівновагу і... полетите догори ногами. Негарно і неприродно вийде...

І Таня продовжала дбайливо стежити за Шуркою. Але туга й задума не минали.

- Слухай, Шурик... А якби ти пішов до Аннет, чи могла б вона тепер тебе... образити?

Шурка червонів і тихо відповідав:

- Не треба про це питати, Таню.

- Чому ж не треба? Ну, чому?

Шурка замість відповіді болюче всміхнувся і дивився на неї очима побитої собаки.

О, ця усмішка і погляд! Бували хвилі, коли Таня з пристрасною ніжністю, з болем, з риданням хапала його за голову, пригортала до себе і цілувала, голубила, просила щось вибачити, щось обіцяла. Але бувало - погляд цей і усмішка сповняли її потоком бурного скаженого гніву, протесту, обурення. Вона зривалася, бігла до себе, падала лицем в подушку і кусала її до болю в щелепах.

Потім цілий день ходила задумана, а прийшовши до Мері, лежала й мовчала.

Мері й сама затихла і теж завжди лежала або грала. Якщо був тут Олександер, вона не сперечалася з ним, не кричала. Іноді підходила до нього і з ніяковою усмішкою гладила його по голові.

Олександер нахилявся і сидів непорушно, не моргаючи очима. А коли Мері відходила і він піднімав голову, то на обличчі його було таке світле, променясте сяйво радости, що Таня соромливо одверталася.

З «пробою» і Гломбінським було скінчено.

- Нудно і наївно,- коротко пояснила Мері.

- Значить? - несміливо запитала її Таня.

- О, нічого не значить...- засміялася Мері.- Це не кінець... Хоч би й хотіла, пізно вже вірити... Кінчать треба інакше...

Таня тривожно глянула на неї. Але Мері так ласкаво, просто усміхнулась їй, що про щонебудь страшне не можна було думати. Таня більше не розпитувала, а Мері сама нічого не говорила.

З Олександром про Мері Таня ніколи не починала розмови,- чи соромно було, ніяково показувати, що нічого не знає про них, знаючи все,- чи просто не було що казати. А Олександер теж не заговорював.

Так часто, сидячи втрьох, вони мовчали. Іноді Олександер сідав за піяніно і тихо грав. Руки його були гарні, з довгими пальцями, що захоплювали мало не дві октави.

Мері закликала пальцем до себе Таню, вмощувала її побіч себе і, заплющивши очі, лежала непорушно, ледве дихаючи. Таня в такі хвилі дивилася на її змарніле прекрасне обличчя з плямами сухотного рум’янцю, і її обхоплювала болюча, гостра жалість.

- Що ви? - несподівано розкривала очі Мері і, почервонівши, закривала їх знов. І лежачи так, ледве чутно говорила:

- Танька! Якщо ревіти думаєте, не обливайте моєї сукні. Вона двіста франків коштує.

Але все-таки єдиним місцем, де Таня по-давньому почувала себе, був гурток. Робітники поволі звикли до неї і стали простіші, щиріші. Часто підчас вчення або після зав’язувалася розмова «так, про життя взагалі». Бачачи щиру і трохи наївну увагу Тані, вони наввипередки розповідали їй про свої «голодухи», про такі роди праці, про які вона ніколи і не підозрювала. Тут були: і миття собак, і закорковування пляшок, і фарба фальсифікованих яєць, і праця «покупця», себто роля особи, що заохочує до азарту коло вуличних рулеток.

Таня виходила від них бадьора й оживлена. Але дома знов задумувалась.

І одного дня, прийшовши додому, застала в себе Оксану. Вмер Остап. Трапилося це зовсім несподівано. Правда, він почував себе останніми днями гірше, але ніхто не думав, що може трапитися щонебудь серйозне. Ранком в нього був напад блювоти,- йому приніс Василь номер революційного журналу, де уміщено було його вірші, він схвилювався, хотів навіть застрибати і «розстроївся». А перед обідом йому стало зовсім погано. З’явилися болі, спочатку стогнав, а потім так кричав, корчився й завивав, що всі діти підняли плач і з страху залізли в кухню. Перед шостою годиною він помер. Лікар пояснив, що трапилася якась кровотеча всередині, розірвалась якась артерія. І ось треба його ховати, а засобів ніяких нема.

- Добре, ми це влаштуємо,- сказала Таня і одягшись пішла зараз же до Мері. Мері лежала в ліжку - вона трошки простудилася, але це дрібниця...

Гроші знайшлися, і Таня вкупі з Олександером і Косоротовим занялися улаштуванням похорону.

В день похорону Мері стало гірше, Олександер і Таня весь ранок лишались біля неї. Мері сердилася, гнала їх від себе, гнала до «особи, що вповні визначилася», до мертвого, але вони не йшли.

- Там все вже пороблено, Марусю...- лагідно відповідав Олександер.- Ми поїдемо просто на кладовище... Ти не турбуйся...

- Ну, гаразд... А на мітинг підете?

Увечері мав відбутися мітинг російської еміґрації сприводу непорядків в каторжних в’язницях.

Олександер завагався.

- Олександр! - сердито скрикнула Мері - Якщо ти надумаєшся прийти сюди, я одягнусь і пішки піду на мітинг. Чуєш? Ви, Танька, теж... Майте це на увазі. До живих ідіть, а не до дохлих. Ці й без вас зуміють... урядитися.

- Добре, ми підемо на мітинг, Мері,- сказала Таня.- А тепер ми посидимо у вас до четвертої години. Похорони у п’ятій.

- Чому ж так пізно? Пху, які дурні!

- Пізно, Марусечко, бо черга... Сьогодні багато мертвих...

- Ну, гаразд... Публіка буде?

- Мабуть...

Чверть до четвертої Мері прогнала їх.

Але Таня й Олександер все таки опізнилися. Коли вони мало не бігцем дійшли до невеличкої юрби росіян, що оточали яму з свіже-виритою землею, труну вже піднімали, щоб опустити.

Олександер протиснувся вперед, а Таня зупинилася біля залізної огорожі якихось могилок і стала дивитися. Чотири міцних робітники похоронного бюра, зігнувшись, поволі підносили труну до ями. Кожний обома руками тримався за кінець широкої пасми й один з них неголосно робив розпорядження.

Непокриті голови присутніх з хмурою і суворою цікавістю тяглися до блакитного шостигранного ящика, який поволі і плавно поринав у землю. Ніхто не плакав, не ридав; з шамотінням і гулким дзвоном грудок землі, які на віко падали, труна спускалася все нижче й нижче. Серйозні, похмурі обличчя посувалися ближче до ями і мовчки провожали блакитний ящик.

Рідкі дерева і кущі в огорожах могил стояли непорушно, наче і вони були тільки мертвими надгробними пам’ятниками. З навислого сірого неба сіявся дощик, подібний на водяний пил фонтану. Срібною ніжною росою він сідав на голови і тонкими струмочками збігав по обличчях. Але ніхто не витирався. В багатьох були зонтики, але більшість не розкривали їх.

- Готово...- сказав Косоротову робітник, що керував. Косоротов мовчки взяв у руку землю і кинув у яму. Розсипчасто й гулко впала земля на віко. Хтось глибоко зідхнув, звідкись простяглися ще руки і теж кинули в яму грудочки вогкої землі. З задніх лав раптом розлягся неголосний чистий і сумний тенор:

Замучен тяжелой неволей

Ти славною смертью почил...

- Панове! Хто не вміє співати, той нехай мовчить! - наче прохаючи вибаченя, сказав чийсь голось.

І чи тому, що було це упередження чи хотілося слухати приємний, впевнений голос, що звуками душу зворушував, спочатку ніхто не підтримував його.

Але потроху, по одному, голоси прилучалися і під грохіт землі, що кидали в яму, доволі гармонійно полилася сумовита, сувора мелодія:

Вокруг тебя были свои.

И мы тебе сами закрыли

Орлиные очи твои

Таня почувала, що вона може зараз сісти на землю, обхопити голову руками і ридать. Над Остапом? Над собою? Над цими втомленими серйозними обличчями покинутих, загнаних кудись людей? Ось Василь Косоротов... Яка зворушлива і жалка урочиста збентеженість на його виснаженім хворім обличчі. Недалеко той час, коли і його холодного, закоченілого засипатимуть мокрою землею і «навколо його будуть свої». Як дивно й боляче образливо: далекі, туманні громади чужого міста, чужі могили, чуже небо, купка своїх, загублена, втомлена, чекає своєї черги.

«Гломбінський? Нащо цей тут?»

Гломбінський обережно продирався крізь юрбу до Тані. Таня одвернулась в інший бік, недалеко стояли Феня, Ладя і Фаддей. Феня серйозно хитнула головою Тані й одвернулася. Любе, кругле обличчя! Вона стоїть разом з ним. Робітники, обтираючи рукавами спітнілі обличчя, поволі і байдуже розходилися, обережно продираючись крізь юрбу.

- Драстуйте, панно Таню! - несподівано почувся над її вухом голос Гломбінського.

- Ах, це ви? Ви теж на похорони прийшли?

- Ні, я з ним не був знайомий. Я до Хоми...

- Ви шукаєте Хому? Він там...

- В мене з ним є справа... Його ніде не можна спіймати. Що? Як сова ховає себе... Погода сьогодні набридлива... Пхе!...

- Ви хочете мені щось сказати? - нетерпляче запитала Таня, почуваючи себе ніяково поруч з цим франтом.- Якщо справа, кажіть швидше, а розмовляти не добре... Ми заважаємо...

Гломбінський трохи збентеживсь і похапливо вимовив:

- Так, я маю невеличку справу... Себто справа стара. Що? Я хочу просити панну Таню позувати мені... трошки... Я маю написати одну важну працю, то панна Тання стала б мені в поміч. Що? Це недовго...

- Я не маю часу, Гломбінський...

- Але це недовго! Я вас благаю... Ну, всього один раз... Що?

- Я не знаю... І тут незручно говорити про це... Ну, добре, зайдіть до мене завтра, ми поговоримо... До побачення...

- Дуже спасибі вам! До побачення!

Гломбінський з пошаною скинув капелюх і відійшов від неї.

Таня, не дивлячись в його бік, бачила, як він продерся до тої огорожі, біля якої стояв Хома. Вона ледве повернулась в тім напрямку і непомітно стала дивитися на Хому. Втомлене, сіре, змучене лице. Сидить там у своїй труні і ховає себе кожний день поволі. На підлозі стружки і холод самітности, завзятої, ображеної, закостенілої.

Ось він всміхнувся, дивиться в її бік, виймає той самий бумажник, з якого виймав того вечора гроші Аркадієві. Дає щось Гломбінському. Теж гроші і теж може за якийсь малюнок?

- Товариші! - раптом почувся знайомий, низький баритон.

Таня живо повернулася. Підносячись непокритою головою над усіма, стояв Олександер. Мокре волосся падало на чоло йому, а очі сумно-ласкаво всміхалися.

Розмови затихли, голови повернулись до нього, як соняшники до сонця.

- Товариші! Ось іще одного з нас ми засипали землею...

Олександер на хвильку замовк. Настала цілковита тиша. Таня спочатку боялася, що він візьме такий тон, який звичайно буває в надгробних промовах,- зайво-урочистий, плаксивий і тому нещирий. Але Олександер заспокоїв її. Про Остапа він говорив, наче про свого молодшого брата, який умер дуже давно, а слухачі його - наче рідня, яка досі нічого про цього юнака не знала. Так, з Остапом втрачено може велику силу. Справді, в нього було багато свіжости, простодумности.

Образливо й шкода так провожати товаришів з життя. Не в чеснім бою, а десь у чужій богадільні вони вмирають. Вмирають від ран, одержаних в давніх битвах. Слава богові, хоч на кладовищі можна сказати ці слова, не боячись зустріти у відповідь насмішкувато-погордливу усмішку. Колись ті, що всміхалися так, загоралися від слів, тепер вони їх бояться і сміються над ними. Але у багатьох, що всміхалися, обличчя починають оживати. Ось на цім кладовищі усмішок уже нема. А хіба це не вища ознака пошани до вмерлого товариша? Так, в наші часи якщо не регочуть і не танцюють на кістках тих, що загинули,- і то вже спасибі. А як нема усмішок, якщо почувається, що відійшов товариш, якщо є в очах тінь суму й задуми, значить буде гнів і боротьба.

Олександер вклонився і заховався в юрбі.

На обличчях видко було ніякове зворушення і змішання від того, що його видно буде іншим. Всі неголосно, але оживлено заговорили і поволі почали розходитися. Не було вже похмурої серйозности і суворої стриманости, від чого повставав якийсь офіційний траур; вираз очей зм’якшився, став общительний, незнайомі почали розмовляти вільніше, не щулячись і косячись, а ніби почували своє право з кожним заговорити, всміхнутися й одержати у відповідь таку ж усмішку і привітність.

___________

Таня йшла одна. Їй не хотілося підходити до Фені, з якою йшли тепер Шурка і Гломбінський. Вона з охотою пішла б з Олександром. Але Олександер йшов далеко позаду в гурті кількох робітників з гуртка і двох дівчат, які віддано заглядали йому в лице.

- Здрастуйте! - хтось стиха сказав збоку.

Таня повернулась. На неї зпід лоба дивилися темно-сірі, углублені очі Хоми.

Таня густо почервоніла і похапцем подала йому руку.

- Можна з вами йти?

- Будь ласка...- уривчато і від схвилювання гостро сказала вона.

Хома зупинився.

- Може вам неприємно? Ви скажіть просто.

Таня мовчки й серйозно обвела його очима, наче говорячи: «нащо говорити зайве?».

- Якби мені було неприємно, я б сказала...- хрипло вимовила вона, розкриваючи парасоль. Дощу, між іншим, вже не було і всі, навпаки, парасолі закривали. Але ні Таня, ні Хома цього не помітили.

Попереду йшли невеличкими групами росіяни, займаючи цілу алею кладовища. Французи з цікавістю проводили очима цих недбало і бідно одягнених людей.

Дерева часом шумливо зідхали і струшували з себе краплі, які падали, як широкий, рідкий душ. Над ними до неясних зарисів Парижу втомлено сунулися хмари. Здавалося, вони прийшли разом з росіянами і тепер поверталися з ними, несучи в собі важкий сум.

- Ви бачили Остапа останніми часами? - дивлячись собі під ноги, запитала Таня.

- Еге, бачив. Несподівана смерть...

- Так...

І знов замовкли. Гломбінський зиркнувся і, побачивши їх, довго дивився назад.

День хилився до вечора. Гробниці і хрести затяглися павутиною присмерків. Білі, непорушні,- вони викликали холодну тугу в душі. І хотілося швидше залишити їх позаду.

- Вам подобалася промова Олександра? - знов щоб не мовчати, запитала Таня.

Хома прогаяв з відповіддю.

- Т-так... більше подобалася, аніж ні.

«Який придушений, уривчатий голос. Він хвилюється?»

І Таня при цім відчула, що й її обхоплює незрозуміле хвилювання. Вона більш нічого не сказала,- хотілось запитати, що не подобалося, і не запитала.

Нарешті, алея скінчилася. Біля брами кладовища стояли візники. На вулиці вже засвітлювано лихтарі, які відкидали від себе на мокрий брук блідо-жовті довгасті плями.

- Поїдемо? - несміло запропонував Хома, киваючи на автомобіль.

Тані не хотілося з ним їхати, але ця несміливість і щось, ще зовсім нове в нім, зворушили її.

- Як хочете...

Хома кивнув шоферові, сказав адресу і відчинив дверці екіпажу.

Таня чомусь з внутрішнім тремтінням і соромливістю увійшла й сіла, щільно притулившись до стіни.

Автомобіль зашипів, затремтів, мов від сильного раптового холоду, і метнув наперед. Промаячили знайомі постаті, які поволі пленталися. А ось і Феня з Шуркою та Гломбінським. Шурка зігнутий, понурий. Щось безнадійне, гірке у цілій постаті.

Тані знов чомусь стало соромно й боляче. Була хвиля - вона хотіла зупинити автомобіль, вийти і піти з Шуркою. Але автомобіль, ніби вгадуючи її настрій, з гарячковим поспіхом ніс її вперед.

Хома не ворошився в кутку. Ось уже не маячать постаті росіян. Вони там, позаду, а ще далі могили, хрести й Остап у блакитній труні. Три дні тому він читав вірші і радісно-соромливо похитував шапкою кучерів.

Хома мовчав. При хитаннях і поривчатих рухах автомобіля він кивав головою, наче потверджуючи, і сердито відповідав комусь і знов дивився у вікно.

- Як ідуть у вас заняття? - раптом запитав він, відвертаючись від вікна, але не дивлячись на Таню. В голосі його Таня почула насмішку.

- Вас це не цікавить...- більш сухо, аніж хотіла, сказала вона.

Хома не заперечив ні слова. Тані від своєї різкости стало ніяково.

- Важко робітникам вчитися,- втомляються на роботі...

Хома мовчав.

«Він мене карає», подумала Таня і чомусь завмерло серце.

- А крім того, нема людей, які б занімалися. Нас усього четверо,- я, Олександер, Шурка і Соломонов.

- Шпікоман?

- Еге... Чудний такий... Він спочатку не хотів говорити зо мною, думав, що я провокаторка... Але він дуже освічений... А взагалі все, розуміється, не те, що в Росії...

Таня замовкла. Цифри таксометра затремтіли і пересунулися, замінившись новими. Передмістя скінчилося і їхали вулицями, які нічим не відрізнялися від вулиць Латинського кварталу - такі самі кав’ярні, бруки, такі самі люди в котьолках, з парасолями, такі самі магазини, трамваї, електричність. А їхати ще не менше трьох-чотирьох верст.

- Який великий Париж...- сказала Таня.

- Еге...- глухо відповів Хома.

Чомусь серце билося все дужче й дужче і хотілося вистрибнути з автомобіля.

- Що Аркадій поробляє? - несподівано запитав Хома.

- Аркадій вже не живе з нами. З того вечора він зник.

- Ви, розуміється, дуже тоді обурені були проти мене?

І знов Тані чулося насмішку.

- Ні, навпаки... Ваш вчинок... ваше поводження подобалося мені... Взагалі мені здається, Хомо, ви прибільшуєте... моє відношення до вас...

- В чім же я прибільшував?

Таня докладно не могла сказати, але їй здавалося, що вони дуже часто і подовгу говорили між себе і що завжди він думав про неї несправедливо.

- В чім же я прибільшував? - повторив він.

- Не знаю... Але взагалі після тої розмови, я певна, ви погано про мене думаєте.

- Це - невірно...- глухо сказав він.

У Тані застукотіло серце. Від чого? Боже, як це по-дурному! Що ж такого сказав він?

- Ні, вірно... Ви зустрічаєте мене завжди такими очами, що мені стає ніяково.

«Ах, які дурниці! Що я говорю? Навіщо це?» - в той же час, холодіючи, думала Таня.

Хома мовчав.

- Пам’ятаєте, як ми були один раз у Остапа? Вам так неприємно було лишатися зо мною, що ви поспішили втекти...

І Таня навіть насмішкувато усміхнулася в темноті. А десь у середині хтось інший, справжній, обурено, здивовано протестував, закривав від сорому лице руками і... був безпорадний.

- А ви знаєте, чом я побіг і... дивлюся «такими очима»? - раптом різко і грубо сказав Хома, повертаючись до неї.

Таня похолола і мовчки дивилася в схилене до неї лице Хоми.

- Знаєте? Хочете знати?

Таня безпомічно, перелякано, мов зачарована, не одривала від нього своїх очей.

- І взагалі, ви розумієте, помічаєте, що я вже вийшов з «барлога», як ви сказали колись? Бачите, як я ось хвилююся, і голос мені тремтить, як у гімназиста?... І от дивлюся на ваші перелякані очі і в моїй барлозі... стільки ніжности, що якби хтось, хоч би я сам, зробив вам лихо, то я міг би забити його... От, значить, перелякано так не дивіться. Тепер ви розумієте, чому я втікав і дивився «такими очима»?

Таня боялася сказати слово, боялась поворухнутися, але серце билося з солодким болем і хотілось, щоб він не переставав говорити, щоб схиляв все ближче та ближче змінене обличчя, скривлене стражданням і ніжною насмішкою.

Таня раптом закрила руками лице. Автомобіль, мов сердитий звір, ричав на прохожих на його шляху і, похитуючись, нісся між ліній лихтарів.

- Таню!... Що з вами? - здивовано вимовив Хома.

Таня не ворушилась, не приймала рук від обличчя.

- Таню!...

Він обережно з грубуватою ніжністю спробував одірвати одну руку. Рука тепла, тремтяча, покірливо відділилася від обличчя і лишилась у його руці.

В грудях Тані був солодкий холод, хаос, туман і гостре пекуче почуття його руки навколо своєї.

Обоє мовчали. Хома взяв другу руку і одвів її від обличчя. На нього в темноті глянули великі, так само перелякані, але покірливі, благаючі очі, які віддавалися.

А усмішка була винувата, безвольна, мало не мученича.

Автомобіль, звертаючи мабуть у другу вулицю, сильно нахилив Таню до Хоми. І не дивуючись, не міркуючи ні про що, він обняв її, притиснув до себе.

Раптом хтось постукав у вікно. Вони розірвались і одскочили одне від одного.

Автомобіль давно стояв біля під’їзду Таніного дому. У вікно заглядало лице шофера у кепі.

- О, господи!! - раптом з жахом і соромом сказала Таня.

- Почекайте! - сильно схопив її за руку Хома і, відчинивши дверці, крикнув шоферові нову адресу.

- Хомо! Я не хочу... Пустіть мене!...- одштовхуючи його від дверей, крикнула Таня.

Але Хома мовчки зачинив дверці і сказав:

- Я дав йому адресу мітинґу. Ми поїдемо туди. Хіба ви не збиралися?

Таня мовчки опустилася й сіла, притулившись до стіни і підгорнувши спідниці, щоб вони не торкалися його.

Автомобіль знов затремтів всім дерев’яним тілом своїм, заричав і м’яко полетів далі.

Хома одсунувся в інший куток і мовчав.

- Що це було, Таню? - нарешті запитав він.

Таня мовчала. Так, що це було? Нічого подібного ніколи з нею не було. Ось воно ще й зараз щемить і горить по цілому тілі. Ось ще й зараз крізь сором і переляк продирається це «щось», що крутить голову, туманить, виповнює серце невимовно болячою ніжністю до цього худого обличчя. Що ж воно?

- Не знаю...- тихо відповіла вона.

- Цікавість?

Таня вся затремтіла з обурення й гніву.

- Хомо!... Як ви смієте? При чім тут цікавість? Пху!

- Вибачайте...

Таня мовчала. Хома не ворушився.

- Що у вас з Аннет? - раптом різко вихопилось у неї.- Роман? Так?

- Вона колись була моєю коханкою...- рівно й глухо сказав Хома.

- А тепер?

- Ніщо...

Хома почекав ще кілька секунд і присунувся до Тані.

- Хомо, не треба.

Але Таня сама почувала, що це в неї вийшло безсило, непевно, покірливо. Знов серце летіло кудись у безодню і вся кров палко тягнулась до шорсткої, великої руки, що стискала її пальці.

- Це кохання?... Так? - прошепотів Хома над самим її ухом.

І Таня, сама не знаючи, що каже, тихо, покірливо відповіла:

- Так...

Хома більш нічого не говорив. Він навіть одсунувся і, не випускаючи руки її, мовчки сидів, наче думав над тим, що трапилося.

Коли автомобіль зупинився, Таня вже не закрила обличчя руками соромливо й перелякано, тихо увільнила руку і наче в забутті вийшла з автомобіля.

___________

Дві великі круглі лихтарні горіли біля широкого під’їзду, в який з обох боків вулиці вливалися потоки людей. І лихтарі і під’їзд і люди видалися Тані надзвичайними, ніби розкривали перед нею те, що раніше ховали. В залі, де мав відбутися мітинґ, вона вже бувала не раз, але коли вона увійшла туди, безпереривно відчуваючи за собою Хому, стіни, вікна, висока естрада, рухлива каша людських тіл видалися їй теж зміненими. Якась прозорість, якась гармонічна єдність була в людей з стінами, вікнами і нею самою. Їй здавалося дивним, як зрозумілі їй обличчя, вирази їх... Здавалося, вона сама переживала все те, що було в кожного. А вони - те, що в неї.

Ось милий товстюк, в якого ковнір пальта наполовину піднятий, турботливо і старанно прокладає шлях жінці в барашковім жакеті. Йому хочеться бути ближче до естради. Розуміється, там чутніше, позаду завжди чути тільки уривки.

Жінка його, пані в барашковім жакеті (це напевне жінка його) тривожно й сердито весь час оглядається назад. Їй мабуть обірвали оборку. Це неприємно, оборка дереться навколо цілої спідниці і плутається в ногах...

- Пху, гаряче стає! - чути голос ззаду.

«Так, гаряче, дуже гаряче! Народу ж скільки».

- Ну, нічого... Чого там гаряче... Принаймні нагріємося... Дома ж не жалієшся...

Це вже інший голос. Але і з ним Таня згоджується. Розуміється, дурниці. Хіба, справді, неприємно стояти ось так і хитатися вкупі з усею гарячею, рухливою хвилею людських, милих тіл. У, як натискають ззаду... Це його рука торкнулася пальців.

- Душно, Таню?

Таня повертається. О, яке миле, надзвичайне, соромливе лице!

- Ні, не душно... Гарно...- шепоче вона і поволі одвертається.

Юрба росте, каша людських голів густішає. Гудіння тремтить у повітрі, як у великій фабриці, де безпереривно, ненастанно рухаються колеса, ремні, залізо і люди. Душно. Виразно почувається, як не повітря, а якась тепла гуща вливається в легені й душить їх.

Але Тані гарно; з розпаленого обличчя сповзають краплі поту і смішно, що рук не можна витягти, щоб витерти піт, бо плечі і руки мало не вдавлені в тіло сусідами.

- Ну, і народу сьогодні! - зідхає хтось збоку. І який добродушний славний голос.

- Жорес буде сьогодні,- поясняє тенор з іншого боку.

- Еге, братця, народу сьогодні навалило... Ворушитися став народ... Бач, сволочі, так і пруть!... Нічого, умістимся, валяйте, братця!

Тані дуже хочеться оглянутися і подивитися на того, хто говорить, але майже неможливо.

- Тісно, Таню?

- О, ні... Гарно...

Але раптом гудіння стихає. І зараз по цім хвиля ззаду штовхає Таню вперед.

- Тихше, товариші! Не можна ж так...

- Тс... Тш! Тш!

На естраді кілька чоловіків. Вони щось говорять. В залі крик. Високий вклоняється. «Це - голова» - догадується Таня. І голова їй дуже подобається,- розумне, енергійне обличчя.

Шикання стихає. Голова щось говорить, увесь час тонко і гумористично всміхаючись.

- Брраво!... Брраво! - раптом залунали спереду оплески.

- Що він сказав? Що він сказав? - тривожно, з досадою запитують позаду.

Але Таня і сама здогадується, що він сказав.

- Пропонує післати телеграму з привітанням російському урядові сприводу численности мітинґу,- каже хтось спереду.

Навколо Тані теж лунають захоплені оплески, сміх та крики. І вона з усіма кричить:

- Брраво! Брраво, голова!

Душать ще дужче, але так і повинно бути. Після голови говорить... милий товстюк, який так клопотливо прочищав жінці дорогу. О, любий! Шкода, що не зовсім добре чути. І хто він такий?

- Хто це говорить, товаришу? - запитує Таня червону спітнілу шию, що знаходиться перед самими її очима.

Шия робить зусилля повернутися, але збоку хтось відповідає:

- Нікітський, Нікітський, есер...

Це добре, що першим говорить есер, вони дали ініціятиву цього мітинґу. Що він говорить? Товстюк балака дуже тихо і стоїть далеко. Долітають тільки уривки фраз і окремі слова. Але Таня знає все, що він говорить.

Далеко це. От у цю хвилю вони там сидять, в камерах... Мерехтять лямпочки на довгих столах. В навпітьмі на нарах лежать вони, знесилені і сповнені тупою безнадійністю. Брязкотять кайдани. Неясно на вікнах зарисовуються іржаві ґрати, за які трималися тисячі каторжних рук. От вона, Таня, піде додому, завтра ходитиме вулицями, поїде в Росію, з Росії знов, може, за кордон; у знайомих народяться діти, почнуть ходити в школу,- а ті все будуть в тих самих позах, на тих самих нарах, за тими самими ґратами лежати і дивитися в навпівтемну стелю...

- Товариші! - піднімає голос товстюк і грізно махає короткою рукою.- Не забувайте товаришів на каторгах!

Він вклоняється і сходить з естради. Його провожає гомін оплесків і крики.

- Не забудемо, товаришу! - раптом позад Тані вигукує той самий добродушний голос. Оплески вже затихли і голос різко і виразно прорізав повітря від краю до краю залі.

- Брраво!! - загреміли знов оплески у відповідь на голос.

Таня вмить обернулася до Хоми. Очі йому блищали тим же, чим насичена була ціла заля.

- «Барлоги» нема? - раптом запитала вона з радісною ніяковістю.

Хома почервонів. І це теж було незвичайно і радісно.

- Завтра ж і з усеї квартири її треба прогнати. Так?

- Так...

- Тільки варстат, а решту геть... Так?

- Так...

Вона теж почервоніла і відвернулася.

На естраді вже стояв новий оратор, анархіст Шемякин, сухий, жилавий, похмурий і грізний. Голос його, різкий, важкий, мов полоса заліза, розлягався у всіх кутках залі.

«Він сам, мабуть, був на каторзі», подумала Таня. І, справді, він почав з упередження, що розповідатиме на підставі власного досвіду.

Слухаючи Шемякина, Таня вже нічого сама не уявляла. Вона тільки йшла за його словами, мов східцями, все нижче та нижче в самі таємні, підземні закути страджань.

Дихати було важко, піт виступав на обличчях буйною, теплою росою і котився по грудях, але в залі була тиша, як у храмі підчас виходу з святими дарами.

Коли жилавий скінчив і, схиливши голову, зійшов з естради, за ним не чути було оплесків. Десь у кутку почали плескати, але по цілій залі пройшло тихе шикання. Оплески увірвались.

І серед мовчання палко-дихаючої юрби вийшов новий оратор. Це був Олександер. Таня притаїла дихання. Він почав тихо і змішано, ніби соромлячись порушути цю тишу. І його спочатку слухали неуважно.

Але поволі увага з’явилася. Він говорив задушевно, просто і красиво. Іноді обережно вставляв влучне, гостре слово, і воно розбігалося хвилею усмішки по живому простору піднесених облич. Наче вітер, ласкавий, свіжий, розігнавши темну хмару, любовно розгладжував зморшки широкого озера.

Оплески вибухами вихоплювалися з юрби до естради і перепліталися з вигуками.

Таня не витримала, увільнила руки і ляскала над червоною спітнілою шиєю сусіди. Раз обернулася до Хоми: він усміхався тою самою усмішкою, що й Олександер на естраді, але від погляду Тані збентеживсь. Таня швидше відвернулась і ще з більшою радістю заляскала.

Але, піднімаючись навшпиньки і силкуючись не зачепити руками шиї сусіди, вона глянула якось убік і раптом скам’яніла: просто на неї дивилися дві пари очей, одні серйозні, понуро-жалібні, другі усміхнені, гарні.- Шурка і Гломбінський.

Таня спустила руки. Наче з-за кутка хтось сильно приголомшив її ломакою. Як вона могла забути те?! Так дивоглядно легко, так безсердечно - немов його ніколи не існувало на світі, немов не було ні того жаху, ні її присягань урятувати його, віддати себе йому... О, господи, що ж це таке?! Ні разу не згадати навіть... А цей стоїть позаду і нічого не знає...

Таня вмить обернулася до Хоми і сказала:

- Поможіть мені вийти... Я хочу піти...

Хома злякавсь її обличчя: бліде, змінене, в вигнутих униз устах незрозуміле страждання.

- Вам зле? Недобре?

- Ні... Але я не можу тут бути... Поможіть вийти...

Хома став прощищати їй дорогу. На них шикали, лаялися, не пускали, але Таню нічого не помічала.

- Спасибі!..- простягла вона Хомі руку на вулиці.- До побачення...

Хома з тривожним і похмурим нерозумінням стиснув її холодні, байдужі пальці.

- Чому до побачення? Що з вами, Таню? Що трапилося?...

- Нічого... не можу сказати... Зараз не можу... Я сама нічого не розумію. Потім... Ідіть назад, я хочу сама піти... До побачення...

Вона хитнула головою і хутко пішла від нього.

XIV

Шурка з’явивсь тільки о шостій ранку. Таня не лягала і чекала його. Прийшли Феня й Адольф з мітингу. Адольф наспівував марсельєзу, розповідав щось Фені, яка оживлено і підвищено сміялася; підходили до дверей Таніної кімнати і стукали,- Таня не обзивалась.

- Спить соціял-демократка! - низьким рокочучим басом говорив Адольф і, стукаючи в двері, фальшиво, але голосно співав:

«Вставай, подимайся, робочий народ...»

Таня не ворушилася і тільки переводила з умивальника на двері задумливий погляд.

Все затихло. Феня хропла і бурмотіла щось уві сні, рідше і рідше цокали копита коней на вулиці.

Таня іноді вставала і ходила по кімнаті, поволі, розмірено, твердо. Прислухалася і знов сідала в куток диванчика, схиляла голову на руку і з терпеливою сумрачною впертістю дивилася в одну точку.

Коли вікно зовсім посвітлішало, в сінях почувся брязкіт ключа, якого всовувано у отвір замка.

Таня встала і навшпиньки вийшла в прихожу. Шурка щось бурмотів і хикикав у темноті, мацаючи руками стіну. Тані він не бачив.

- Ці двері, розуміється, перейшли в інший бік... Але бажаю... Хі-хі-хі... я все-таки, дозвольте вам сказати, бажаю їх знайти... Дуже просто... Бажаю знайти, от і все...

Таня похолола: він п’яний! Цього ще ніколи не було.

Шурка знайшов двері і ввалився до себе.

Таня хутко увійшла за ним. В кімнаті було вже майже зовсім ясно. Шурка стояв біля ліжка і, похитуючись, задумано дивився на подушку.

- І дуже просто... Все мусить мати кінець,- раптом вимовив він і, похитнувшись, рішуче повернувся до дверей. Але, побачивши Таню, одхитнувсь назад і поволі, п’яним рухом провів рукою по обличчю.

- Це ти? - похмуро запитав він.

- Так, це я, Шурик...- сказала Таня, силкуючись удавати спокійну.

Шурка раптом засміявся.

- Хе! «Шурик»... Дійсно!.. Шураша, може? Га? І це буває... Трапляється, що й блоха пацається... «Шурик»... Хе! Ну ось він, цей самий Шурик... А Хомик де? Нема Хомика?... Так-с, ласкава пані, ми все розуміємо. Це все по-дурному, розуміється, але я п’яний. Я п’яний і більше нічого. В цім я признаюся. Мене, Таню, напоїла Аннет... Вона хотіла, щоб...

Шурка зупинився ніби опам’ятавшись. Таня мовчки, не одводячи очей, дивилася на його бліде з синім кінчиком носа обличчя, з мутними, безглуздими очима,- жалке, але чуже, незнайоме їй обличчя.

- Лягай спати, Шурка...- підійшла вона ближче. Шурка щось напружено думав, поглядаючи на Таню.

- Почекай...- одсунув він її.- Я ось що... Ти, Таню, не дивись, що я п’яний... Це треба... І нарешті... І взагалі треба кінець... Ти не думай, що злість яка в мене... Боляче було, це так, з цим не хочу сперечатися... Але нехай, так і слід... Але злости нема. Аннет дурниці каже... Це невірно... Але... кінець... Я - більше, Таню, не соціял-демократ, я сатаніст. Так... Це смішно, я розумію, але вірно... І заявлю!.. Чого ж? Так, чесно й просто заявлю... Заявлю... Ось нехай Гриневич читає свій реферат, я йому і поясню при всіх. Релігія? Він знає, що таке релігія? Сатана сильніший, ти не думай... Чому страждання більші? Га? А, ось то-то й воно... Релігія... Розуміють вони релігію...

Він хитнувся, спіткнувся на ліжко і безсило сів, звісивши голову. І з схованим лицем став знов дорогим, до болю жалким, ображеним, самітним Шуркою.

Таня підійшла, ніжно обняла його і почала роздягати. Він трохи упирався, але руки не слухались його і падали мов параліжовані. Від нього несло алькоголем і якимись пахощами, терпкими і неприємно-солодкуватими, але Таня не зморщилась.

- Лягай, любий; спи. Завтра... себто, коли виспишся, будемо говорити. Спи!

Вона вклала його і накрила пальтом.

Шурка безглуздо збентежено хихикав, але вже не опирався. І як тільки поклав голову на подушку, зараз же заплющив очі і заснув, косо всміхаючись. Таня суворо і довго дивилась на нього, зідхнула й тихо вийшла.

Але поговорити з Шуркою їй не довелося до самого вечора.

Прийшовши до себе, вона прилягла на канапу, щоб подумати і несподівано міцно заснула.

Прокинулась вона від чиїхось товчків. Над нею стояла Феня.

- Що? Що трапилося? - перелякано підвелася Таня.- Шурка? еге?

Але помітивши здивовання Фені, нахмурилась і спокійніше запитала:

- В чім річ, Феня?

- Річ у тім, що вже перша година. Це поперше. А подруге, обідатимете чи ні?..

- Ах, Феня!.. Ну, гаразд... Буду, розуміється...

Феня образилась.

- Вибачте, що розбудила, але це цілком зрозуміло. Вчора стукали - ви не обізвалися, сьогодні дванадцята година,- ви не з’являєтесь... А там ще цей огидливий Гломбінський півгодини вже сидить, чекає вас...

- Вибачте, Феня, я ж нічого... А що Гломбінському треба?

- А я звідки знаю? Панну Таню йому треба...

Таня пригадала вчорашню обіцянку поговорити з ним щодо позування.

- Фу, ідіот... Ну, нехай іде сюди... Гломбінський! - гукнула вона і додала: - Вибачте, Фенічка, я не хотіла вас образить...

- Та я нічого...- трохи холодно відповіла Феня і вийшла з кімнати.

В дверях з’явився Гломбінський.

«Чого він ухмиляється?» - подумала Таня, дивлячись на поляка, що розв’язно підходив.

- Моє поваження панні Тані.

Таня сухо кивнула головою.

- Сідайте. Ви про вчорашню вашу пропозицію? Позувати вам я не можу.

Гломбінський не здивувався. Він тільки потакуюче вклонився і всміхнувся, наче знав цю відповідь заздалегідь.

- А чому так? - з лукавою, але лихою усмішкою зазирнув він їй у лице.

Таня почервоніла. «Який тон?!»

- Тому, що не хочу... Ви більше нічого не маєте мені сказати? - підвелась вона.

Але Гломбінський не рушився. Нахабно й злісно всміхаючись їй в лице, він недбало заклав ногу за ногу і роздільно вимовив:

- Ні, маю...

Таня чекала. Тут щось не так просто: цей незрозуміло-нахабний тон, усмішка, злісна впевненість чогось. Що сталося?

- Це, розуміється, Хома не бажає, щоб ви мені позували? - поволі запитав Гломбінський.

Таня не змінилася в лиці, але в грудях завмерло. Вона холодно й спокійно сказала:

- Це вас не обходить... Кажіть, у чім річ, або просто дайте мені спокій. Я не маю часу...

Гломбінський знов потакуюче кивнув головою і мстиво посміхнувся.

- О, панна Таня в цій хвилі матиме спокій... Це не диво...

І він, наче простягаючи насолоду ефектом своїх слів, похляскав себе капелюхом по коліні. Очі його з нахабною усмішкою розглядали Таню.

- Гломбінський! - виразно, але тихо сказала Таня, збліднувши і зсовуючи брови.- Ви багато собі дозволяєте!

Гломбінський удав, що здивувався і злякався: - Но-о! А що ж я собі дозволяю? Я тільки хочу щось цікаве розповісти. Що?

- Кажіть або забирайтесь!

- Но! Я і скажу, і заберуся... Ха!.. Ну, гаразд. А чи панна Таня знає, як ми заклалися з Хомою? Що? Ні? Це дуже цікаве парі. Пан Хома каже, що це не парі. Ну, я згодний, нехай це не буде парі. Один раз пан Хома сказав мені: «Я хочу, щоб Таня була вашою натурщицею»...

Він зупинився, любуючись широко розкритими очима Тані...

- ... «Так, ви спочатку зробите її натурщицею, а потім... а потім щоб вона була содержаночкою у вас»... і за це він мені платив п’ятсот франків.

Таня перелякано вдивлялася в Гломбінського.

- Слухайте, ви здорові?

Гломбінський весело засміявся.

- Я? О, так, я зовсім здоровий... Ха-ха-ха!.. Це мені дуже подобається... А вчора ви, здається, бачили, як пан Хома давав мені гроші на кладовищі. Що? Це, щоб я вам платив за позування... Що?

- Мені?? За позування?! Хома?.. Содержанкою? Мене?

Таня навіть ткнула себе пальцем в груди, з диким здивованням дивлячись на Гломбінського.

- Так єсть, вас...- холоднокровно і злорадно кивнув він головою.

- Мені?! Хома?! Вам?..- все більш вражаючись, з переляком повторяла вона.- Він вам давав п’ятсот франків, щоб... содержанкою... Учора?.. Та який Хома? Про кого ви говорите?!

- Про Хому, ну, про того Хому, з яким панна Таня вчора була на мітинґу!

Таня взялась за голову.

- Я нічого не розумію... Що це? Ви брешете, так?! - раптом зірвала вона руки і люта ступила до нього.- Кажіть, негіднику! Брешете? Так?

Гломбінський, не хапаючись, з самоповагою підвівся.

- Но, панно Таню, не треба лаятися... Якщо ви не вірите,- запитайте Хому. Що? Це зовсім просто.

Таня вся затихла. «Так, він не бреше. Але який же це жах?!»

- Нащо це йому? - тихо запитала вона.

Гломбінський закрутив ус, поглянув угору і жартовливо сказав:

- Ха!.. Це дуже цікаве питання... Пан Хома, розуміється, має смак... Але не має успіху... А якби панна Таня згодилася бути зо мною приятелькою, то потім і з ним... Що?

Таня поволі підійшла до столу і опустилась на стілець.

- Добре... Забирайтесь геть...- неголосно і мертво вимовила вона, заплющуючи очі.

Гломбінський не спішив. Надів капелюх, витяг жовті англійські рукавиці, і став натягати на пальці, зі злісним вдоволенням поглядаючи на Таню.

- Ви підете?

- Но! Мушу ж я...

Таня раптом узяла з столу ножиці, підвелася і зробила крок до нього. Гломбінський глянув на її мертвенно-бліде лице, в очі, що палали страшним огнем, і перелякано посунувсь до порогу.

- Геть! - важко витягнувши вільну руку до дверей, хрипло і наче безстрасно вимовила Таня.

Почувалося, що, як він загає ще хвильку, як скаже одно зайве слово, вона, мов дика кицька, скокне на нього, встромить йому ножиці в лице і з скрегітом зубів шматкуватиме його.

І Гломбінський, розуміючи це, не гаючись ні хвильки, зщулився, наче чекаючи цього наскоку, і хутко вистрибнув за двері.

А Таня так само поволі, безстрасно поклала ножиці на стіл, одяглась і вийшла з дому. Феня, мабуть з скромности, не бажаючи бути мимовольним свідком їх розмови, пішла в кухню.

___________

Йшла Таня не поспішаючи, наче спокійно та рівно. Тільки мертва блідість не зникала з лиця і очі світились якимсь тмяним матовим світлом.

В квартирі Хоми хтось стукав, ніби забиваючи цвяхи в стіну.

Таня твердо й голосно постукала.

- Entrez! - почувся голос Хоми.

Крізь двері з кухні в кімнату видко було Хому, що стояв на табуреті з закачаними рукавами і молотком у руці. На вікні висіла гардіна, прибита одним кінцем.

Побачивши Таню, Хома похапцем скочив з табурета і хутко підійшов до неї. Але, глянувши на її очі, зупинився.

- Таню! Що з вами?! - стурбовано й голосно гукнув він.

Але Таня спокійно та рівно сказала:

- Заспокойтесь і не кричіть, я не хора...

І мимохіть, майже машинально обвела кімнату очима: якийся хаос,- стільці, ще обмотані соломою; спинка крісла або дивана; ящики з виламаними покришками, ніжки стола, на який, як переможці після довгої боротьби, навалювались спинки ліжка. В кутку стояло довгасте чепурне дзеркало.

Повернувшись до зблідлого Хоми, що впився в неї тривожним поглядом, Таня з жахливим спокоєм тихо запитала:

- Це правда, що ви пропонували Гломбінському п’ятсот франків за те, щоб він зробив мене своєю содержанкою?? Правда??

Але почувалося, що їй не треба його відповіді, що вона заздалегідь знає її.

Хома зробив різкий рух і стримав себе.

- Це вам сказав Гломбінський? - тихо вимовив він.

- Правда чи ні? - повторила Таня.

- Правда... Але треба ж...

Ні з виразу закам’янілого обличчя, ні з тону голоса не можна було помітити, щоб відповідь його справила на неї хоч якенебудь вражіння.

Не давши йому скінчити, вона знов запитала:

- Нащо ви це робили?

- От я це й хочу вам сказати,- різко сказав Хома.- Я винаймав його для того, щоб перевірити вас... Ви знаєте, чому я це робив... Я знав, що Гломбінський, розлютившись, розповість вам все. І сьогодні хотів сам розповісти. Вчора, як ви так пішли, в мене промайнула ця думка, що Гломбінський сказав уже вам...

- Так...- напівзаплющила очі Таня.- Ви так поясняєте, а Гломбінський каже, що ви після нього хотіли взяти мене на удержання.

Хома мовчав. Нарешті стримано й сумно запитав:

- Ви цьому більше вірите?

- Нічому я не вірю. Нащо ж ви вчора... вчора... давали йому гроші? Значить, ви ще вчора вірили, що з мене можна зробити содержанку?

Хома, не одповідаючи, туго й поволі тер собі чоло.

- Нащо, Хома?

- Ви й цьому, Таню, не повірите...

- Кажіть.

- Дав, бо не вірив. Давав і раніше, бо не вірив... Його хотів принизити тими грішми... Тільки тому...

Хома бачив, що слова його не впливають зовсім. Скам’яніле холодне лице і цей жахний, мертвий, тмяний погляд!

- Ви не вірите?

- Все може бути...- рівно відповіла Таня.

Хома раптом спалахнув і скажено шпурнув молотком у куток. Дзеркало з тріском відкинуло від себе блискучі шматки скла і вкрилося променястими тріщинами.

Таня сильно здригнулася, але й це приняла як належне, Хома одійшов на бік, вернувся й запитав:

- Не вірите?

- Ні.

- Чудово. Так і мусить бути. Ідіть!

Таня машинально повернулася і вийшла з кімнати.

І так же машинально прийша до Мері. Коли та глянула їй в лице і перелякано скрикнула, Таня трохи отямилася.

В кімнаті був Олександер. Останній час він проводив майже весь час у Мері: працював, читав. Тепер він встав з-за столу, на якому лежали записані аркуші якоїсь роботи.

Таня опустилася на диван і, закривши очі, глухо сказала:

- Олександер, вийдіть звідси...

Олександер зараз же хутко вийшов у другу кімнату.

Таня впала головою на подушку дивана і гірко, пристрасно заридала.

Мері закусила губи, але не підійшла до Тані, не говорила ні слова, ніби чекаючи, поки мине перший вибух горя.

Але ридання не затихали, навпаки,- ставали сильніші, мов дощ з темної хмари, що довго надималася й висіла над землею. Вибух за вибухом. Плечі, голова, ціле тіло тремтіло й здригалося.

Мері ж все стояла, притихла, чекаючи. Потім підійшла до Тані, обережно сіла біля неї, обняла за плечі. Таня стала затихати.

- Ну, що трапилося, дитинко? - неголосно і схвильовано запитала Мері.

- Дайте хустку...- прошептала Таня.

Мері встала, знайшла хустку і дала їй. Таня раптом підвелася й сіла, обтираючи лице. Ніс і губи опухли, очі були червоні, ще повні сліз. Вона спробувала всміхнутися Мері, але знов мало не розридалась.

- Дати ще хустку?

- Ні, спасибі,- прошептала Таня і несподівано, по-дитячи, сильно схлипнула.

Мері закусила мимовольно усмішку й ніжно сказала:

- Ну, що ж трапилося, Танюк?

- Я зараз усе розповім...- дивлячись в одну точку, тихим шепотом вимовила Таня.

І, помовчавши, почала оповідати. Розповідаючи, вона мимохіть дивувалась, як раптом змінились малюнки пережитого,- якою ніжною тугою віє від них, які далекі й дорогі вони стали. Ось вона у Хоми. Він лихий і грубий.

Вона «допекла» його, він злісно жене її від себе. Але болю нема вже, образи навіть нема. Вона розповідає стримано й сухо, але як хочеться взять руку Мері, схилитися до неї і палким шепотом розповідати по-іншому.

Мері слухає дуже серйозно. Може їй трохи образливо, що вона нічого раніше не знала.

Але ось Гломбінський. Ось п’ятдесят франків. Тепер ясно, що послав їх Хома. Але нащо? Розуміється, сумнівався, що вона витримає,- щоб підтримати послав.

- Але він признався, що послав їх? - запитала Мері.

- Ні, я його не розпитувала.

Сцену в автомобілі і на мітингу Таня передала коротко, похмуро дивлячись на ніжку стільця. Потім... п’яний, страшний Шурка, його бурмотіння про сатанізм; потім Гломбінський і цей кошмар, Хома, молоток, прогнання.

Знов біль і сором горіли в грудях.

- Але що головне, що гірше за все,- раптом спалахнувши, злісно закінчила Таня,- це те, що я... нікчемна! Нікчемна, безсила, ні на що непридатна! Ось весь висновок.

- Чому? - здивувалася Мері.

- Тому що... де ж всі мої обіцянки урятувати Шурку? Де слова про... про «подвиги»? Мов мізерне пір’ячко підхопив вихор, закрутив, повертів і шпурнув у болото. Тепер свідомість єсть... Так, розуміється, тепер вона з’явилася... Дуже треба...

Вона закрила лице руками і сиділа так хвилини дві.

- Але навіщо воно мені тепер?! - раптом тужливо пустила вона руки.- Нащо? Наробила паскудств і потім дивитися на них? Чим Шурка винний? З якої речі!.. Господи, це значить, що візьмуся я за якунебудь справу і раптом щось налетить і я все забуду? Горобець, дурний горобець і той летить куди хоче, на дерево, на статуї... А ти, мов пір’ячко цього горобця... Погань і більше нічого.

- Хто? - усміхнулась Мері.

- Все! Я і... тільки я.

Мері взяла за руку Таню й обережно почала:

- Слухайте, Танюк: а не прибільшуєте ви всього? Га?

- Себто? - здивувалася Таня.

- Себто, все це важке, неприємне, болюче, навіть огидливе... але не таке непоправне.

- Себто? - ще з більшим здивованням подивилася на неї Таня.

- Себто: Шурку ви заспокойте, з Хомою... зійдіться...

Таня вихопила руку і здивовано всім тілом повернулася до Мері.

- Мері! Ви серйозно?!

- Вповні серйозно.

- Я вас не розумію... Рішуче не розумію! Це... Як же я можу заспокоїти Шурку?

Мері з дивовижною усмішкою поволі терла одною рукою другу.

- Дуже просто: йдіть додому, поговоріть з ним і заспокойте. Скажіть, що нічого не трапилося, що йому видалося, навіть догану зробить за таку підозрілість і... він заспокоїться...

Таня похмуро слухала Мері. Значить, вона не зрозуміла нічого, для неї в цім нема нічого серйозного.

- Значить, брехати? - сухо запитала вона.

Розуміється, з тою самою усмішкою згодилася Мері і з-під лоба глянула на Таню.

Таня, заперечуючи, похитала головою.

- Ні, я цього не зроблю.

- Чому?

Таня почервоніла.

- Та хоч би тому, що це свідома брехня!

- Розуміється, свідома,- спокійно ствердила Мері...

- Ну, от. А я досить уже брехала несвідомо. Годі. Навпаки, прийду і скажу Шурці все. Все як єсть. Не люблю, люблю іншого, до нього тільки... я не знаю що. І щоб він на мене не покладав ніяких надій, бо я нікчемна й безсила. От і все. І самій собі теж брехати не буду: значить, не здатна ні до чого і нема чого дурити себе й інших.

- Ви себе не дуріть... Нащо? А йому збрешіть...

- Ах, Мері!.. Їй-богу, боляче навіть, що ви це говорите! - сумно і з досадою вигукнула Таня.

- Чому? - не переставала всміхатися Мері.- Я іншого виходу для вас не бачу. Почекайте. А ви собі уявляєте, що буде, як ви ошарашите Шурку? Він же рішуче загине тоді.

Таня раптом уявила собі лице Шурки, коли вона казатиме йому це, і серце впало.

- Як ви думаєте? Га?

- Не знаю,- ледве чутно відповіла Таня, дивлячись, не моргаючи, на ножку стільця.

- Без сумніву буде так, Танюк.

«Розуміється, він піде до Аннет. Від цеї Аннет до другої, до третьої. Почне пити, зіп’ється, опуститься».

- Але що мені робити, Мері? - з мукою підвела Таня голову.- Не можу я тепер робити те, що раніше робила. Брехня, фальш це буде... Я не вірю в свої сили...

- Дуже вже важкий груз? - обережно і сумовито-лукаво вставила Мері.

Таня зідхнула.

- Так, здається, дуже важкий...

Мері з ніжною жалістю погладила її руку, що безсило лежала.

- Ну, я піду, Мері,- підвелася Таня.

Мері не затримувала її. В прихожій вона запитала:

- А як же з Шуркою? Скажете правду?

- Скажу...

Мері здвигнула плечима й нічого не одповіла.

___________

На вулиці Таня відчула себе бадьоріше та більш рішучою.

Прийшовши додому, вона зараз же пройшла до Шурки.

Шурка цілий день чекав її. Таня це зараз же помітила по тому виразу обличчя, яким він зустрів її. Він сидів біля столу і невміло зашивав роздертий під пахвами піджак.

Таня, побачивши піджак, нахмурилась. «Розжалити хоче цим піджаком? Самітність свою і безпомічність показати?».

Але Шурка зараз же одклав піджак набік, почав метушитись і всміхатися. А усмішка була винувата, вимучена, неприродня. В очах ховалося продумане за цілий день. Він зараз почне говорити про це.

- Ти чекав мене? - сідаючи біля столу, похмуро запитала Таня.

- Чекав...- відповів Шурка і ніяково забігав очима.

- В мене справа була в Косоротових... Не могла раніше прийти.

«От почала з правди», подумала Таня і сердито додала:

- Себто не в Косоротових, а в іншому місці, але це не важно.

«Ні, власне це й важно, де ти була», лукаво шепнув хтось в середині її.

- Ну, словом, не могла раніше прийти. Ти дома був увесь час?

Шурка невідомо чому дуже збентеживсь.

- Так, дома...

І зараз же, похнюпившись, задумано, стиха почав:

- Я хочу поговорити з тобою, Таню.

- Говори.

Він злякано підвів на її суворе обличчя очі і знов похнюпивсь. Непевними, тремтючими пальцями переклав з місця на місце олівець і казав далі:

- Я... хочу тобі сказати, Таню, що це... що наші відносини так не можуть тягнутися... Ти не сердься, Таню, я цілий день думав і це... і бачу, що я не маю права зв’язувати тебе... Ти молода... жива, а я нікуди негодний каліка... Мені, властиво, найкраще - застрілитися... Але я не... сил нема в мене... я думав уже...

Він підняв на неї очі і винувато, благаюче всміхнувся, наче прохаючи її не сердиться за брак сил. І усмішка була така щира та безпомічна, що серце Тані мимохіть здригнулось від жалости.

- Ах, Шурка! Та з якої речі тобі ці безглудзі думки в голову лізуть! Чому смерть? Що випив учора? Ну, що ж з цього?

Шурка неймовірно й боязливо поглядав на неї. Таню цей погляд і дратував, і збуджував ще більшу жалість.

- Ну, чому? Кажи ж!...

Шурка спустив очі вниз.

- Я все бачив учора, Таню...- непевно пробормотав він.

- Що бачив? - здивовано запитала вона сама, дивуючись щирості цього здивовання.

- На кладовищу, на мітингу... Але це, Таню...

- Що на кладовищу і на мітингу?! Нічого не розумію. Що ти бачив на кладовищу?

Шурка мовчав, силкуючись нігтем виколупати кнопку з столу. Ніготь був блідо-синявий і при зусиллях зовсім білів.

- Ну, що ж ти бачив? Господи, Шурка!... Ну, не можна ж так... Я знаю, ти бачив, як я сіла в автомобіль з Хомою і потім була з ним на мітинґу. Так?

Шурка витяг кнопку і знов встромив її на старе місце.

- Так, Шурка?

- Так...- хрипко прошепотів він.

- І Гломбінський тобі пояснив усе, так?

Роздратовання все більше і більше опановувало Таню.

- Ну, та говори ж ради бога! Господи, ти мучиш і себе, й мене. Ну, що ти міг бачити? Що я стояла з своїм знайомим? Ну, так що ж з цього? Маю ж я право стояти з ким мені хочеться.

Шурка перестав встромляти кнопку і спустив руку.

Таня зі злістю на себе закусила губу. Зараз він почне смиренно давати їй повну волю, болюче всміхатися і говорити про самогубство.

- Хіба я претендую на те, щоб ти ні з ким не стояла? - тихо й покірливо вимовив Шурка.- З якої речі? Ти - зовсім вільна... Я хочу тільки сказати, що між нами не може... не повинно бути колишніх відносин...

- Але чому, господи? - нетерпляче вигукнула Таня.

Її сердило власне роздратовання, безглудзі питання, весь тон розмови, його несмілі надії і покора виснажених очей. Вона встала й заходила по кімнаті.

Шурка зігнувся, низько схилив голову і сидів непорушно. Безнадійним, покірливим одчаєм віяло від усіх ліній його зломленої постаті.

В кімнаті було холодно, вогко. Лямпа без абажура горіла якось сиротливо і видавалася теж покірливою та жалкою. На ліжку сліди лежання. Цілий день він лежав і всіма хорими нервами прислухався, чи не йде вона. І ось вона прийшла, в голосі її нетерплячка, злість. Нема колишньої ласки, ніжности. Розуміється, його підозріння справджуються, і що йому лишається тепер? От вона піде зараз і зостанеться він беззахисний, хорий, один з своєю «мукою», з своїми жахними кошмарами.

- Ти спав? - раптом зупинилася вона коло нього:

Шурка здригнувсь і, не підводячи голови, відповів.

- Спав...

- Сни були?...

- Еге...

Таня завмерла. Значить, знов почалися. Їх давно вже не було.

- І жах був?

- Еге...

Він відповідав тихо, ще нижче схилившись, наче соромлячись своєї відповіді.

Таня ніжно поклала руку на його голову. І тільки для самої себе стала на коліна перед ним і, зазираючи в схилене обличчя його, палко, з мукою зашептала:

- Не треба себе мучити, Шурик! Не треба, любий... Все дурниці, вигадка твоя... Нікого я не люблю і нікого мені не треба... Бідний ти мій, дорогий мій... Даю тобі слово, що ти все вигадав. Це мене розгнівало, і я говорила з тобою різко... Вибач мені і не треба так... Ну, подивись на мене... Підніми обличчя... Подивись мені в очі... Ну?... Ось так... Ну, віриш? Віриш, любий?

Шурка збентежено й запитливо дивився в обернене до нього лице Тані. Невже це воно, це обличчя, яке за добу таким далеким стало? Це воно, дороге, безмежно кохане? Так, воно по-старому дивиться і трошки великий рот викривлено усмішкою страждання й ніжности. І значить, вчорашній блиск, яскравий, щасливий блиск очей був тільки помилкою його. А як це тільки жалість? Нехай усе, що хоч, нехай любить іншого, аби тільки не йшло це обличчя від нього, аби не було тільки в ньому жахного, гнітючого відчаєм холоду.

- Ну, Шурик? Скажи ж, любий... Віриш? - еге?

І чи від того, що дуже довго вони дивилися близько один на одного і стало ніяково, чи тому, що хотілося щось сховати на свому обличчі, Таня, міцно обнявши його лице руками, притягла до себе.

- Віриш? Так?

- Вірю... вірю, Таню!...

О, нехай навіть тільки жалість, він не зробить їй боляче своїм недовір’ям!

- Я й раніше вірив, та тільки... Але тепер мені вже гарно... легко...

Він сховав голову на її плечі і жадібно вдихав знайомий, рідний, солодкий запах її тіла. Тепер усе буде по-старому.

Вона обережно підвелася, не однімаючи своїх рук від його голови.

- То, значить, згода? - з полегшенням зідхнула вона, розгладжуючи розпатлане його волосся.- Так? Ах, ти поганий!... Почекай же, я тобі задам!... Ось завезу тебе в санаторію, вилічу твої нерви і посмій тоді мені викидати такі штуки... Спати ніч без ріжних снів! Чуєш?

- Так...- радісно й промінясто всміхаючись, шепнув він, дивлячись на неї, як на образ.

- То ж то... «Наші відносини, наші відносини»... Сам робиш тріщини і потім... замазуй їх... Безглузда, втемлена голова моя...

«Так, він тепер вірить... Тепер він спатиме спокійно.»

- Слухай,- раптом згадала вона.- Що ти вчора говорив про реферат Гриневича? Ти хочеш виступати на ньому?

Шурка змішався.

- Так, дурниці... Бог з ним... Стамескін і... інші умовляли мене виступити на оборону сатанізму...

- Який же ти сатаніст?...

- Та дурниця, право... Так... Я молов усякі дурниці, а вони... підхопили...

- Аннет цього дуже хоче?

- Чого,- збентеживсь Шурка.

- Та щоб ти виступив против самого се...

- Так, і Аннет теж...

Таня замовкла. Шурка сидів з похиленою головою, не зважаючись підняти її.

- Ну нічого, Шурик...- м’яко, сумовито вимовила Таня.- Все це дурниці... Візьмемося за роботу, наляжемо на неї,- і само собою забудеться... Не треба ні про що тепер думати. Чуєш? Викинемо всі зайві думки і візьмемо себе в руки. Правда? Дурниці! - Ми люди свідомі, молоді... Ого! Ми ще поборемося! Побачимо ще, чия візьме. Так? Розуміється. А все інше - геть! З завтрашнього дня по дванадцять годин працюватимем. Олександер говорив, що організується другий гурток... Сил багато треба. А потім якось поїдемо в санаторію, а там і в Росію... Дурниці! Не треба тільки розкисати і піддаватися. Так?

Шурка з захопленням і надією дивився вгору на палаюче обличчя.

- Так! - радісно хитнув він головою.

- Ну, от. А тепер ходім, поїмо чогонебудь. Ти їв щонебудь? Ні? Я теж цілий день нічого... Голодна страшно!... Ходім, мій гарний, одягай свій піджак. Після вечері я сама тобі його зашию. Ходім.

XV

Тріщину було замазано. І так уміло, що хоч як приглядався Шурка до Таниного обличчя, хоч як вслухався в її розмови,- тріщини й сліду не було. От хіба тільки що до пестощів стала більш стримана і менше сміялася. Та й те сказати: з ранку до пізнього вечора вона була занята,- то готувалася до лекції з гуртком, то прибирала кімнати, то білизну прала, то натирала воском підлогу. Сприводу прання і прибирання траплялися сварки з Фенею, яка не розуміла цього запалу, але Таня кожного разу тільки жартувала. Та ще хіба, що мовчазною стала,- говорить мало, погладить по голові, поцілує в чоло і зараз же: «Ну, Шурик, працювати, працювати». Тепер навіть не задумувалась, як раніше. Змарніла, правда; але й не диво: і другий гурток вже організувався, треба було більше готуватися.

Ні, тріщини й сліду не було.

Одначе, Шурка все менше й менш сяв усмішкою. І сизі сни іноді з’являлися. Шурка про них нічого не говорив Тані,- минуть і так, нащо турбувати її даремно.

Таня теж забула про тріщину. Коли Мері запитала її про Шурку, вона коротко й суворо сказала, що збрехала і «тепер все гаразд». Але розмову зараз же увірвала. Мері не усміхнулася, тільки уважно подивилася на Таню і заговорила про інше.

Тріщину було забуто. Другий гурток утворювався, але утворювався туго, невесело. Невдачі теж сипались з усіх боків. Несподівано одержано було листа від матері, яка обережно запитує, нащо Тані треба так багато грошей: по триста рублів на місяць. То нічого не брала, а то зразу по двісті, по триста. І на додаток писала, що справи тепер погані стали (які там могли бути в неї «справи!») і більш ніж сто рублів висилати не буде.

Це розлютило Таню і вона написала матері гострого листа; а вслід за ним другого ж дня послала інший, м’який, з проханням вибачити.

Не поводилося і з шпікоманом Соломоном. Він знов став щось підозрівати, коли Таня повідомила, що мабуть не зможе надалі вносити в касу гуртка стільки грошей, як раніше. Колись ці підозріння смішили, але тепер було важко й досадно.

На зібраннях групи чомусь кидалася в очі дрібна, хороблива чванливість «генералів». Вузькість фракційних чвар робила жалке вражіння якоїсь незлічимої, застарілої, брудної хороби, напр. чесотки, яку хорі тільки роздратували чуханням. Меньшовики, большовики, отзовісти, легалісти, впередовці, болотовці, примиренці, окісти, антицекісти. Таня не добре розбиралася в тонкощях фракційних різниць і з зібрань виходила завжди з головним болем і з таким почуванням, з яким виходять з побачень з хорими, або ув’язненими близькими людьми.

До Олександра перестала заходити, бо раз зустрілася в нього з Хомою. Правда, вона в ту ж мить пішла, як тільки побачила його, але до Олександра вже не зважалася приходити. А з цього повстали різні невигоди: треба було або в Мері очікувати його, або призначати побачення. Побачення не ладилися, виходила плутанина.

До Мері їй ходити не хотілося: у Мері було тепер свято і не хотілося затемняти його своїм похмурим виглядом. Мері рішила «скінчити канітель» і поїхати з Олександром в Італію. Там вона буде серйозно й енерґійно лікуватися, а Олександер працюватиме над великою книгою, яку вже давно задумав. Таня від щирого серця вдоволена була з цеі постанови, хоч і сумно було розлучатися з Мері. От погано тільки, що Мері нащось затягала час від’їзду і все через різні дрібнички,- видко, вагалася ще.

Іноді на Таню сходила безпричинна ніжна туга, і тоді вона вся м’якшала.

Одного разу під таку хвилю вона була ласкава й ніжна до Шурки, чого вже він кілька днів не бачив від неї. Це його зворушило, він повеселішав, прийшов до Фені і почав показувати фокуси Фаддеєві й Ладі, що забігли на хвилинку. Феня похмуро сиділа на своїй софі і, не слухаючи Шурки, куталась у плед, Фаддеєві ж і Ладі, навпаки, було гаряче, вони весело сміялися і ловили кожне слово «фокусника».

Але Шурці не хотілося, щоб сьогодні хтось був невдоволений.

- Феня! Я спеціяльно для вас маю фокус... Voilà... Люба, сувора Феня, будь ласка, дивіться. Ось... От дивіться: це чорнильниця... Правда? Вірно?... Звичайна поганенька чорнильниця... Чудово... Потім, будь ласка, зверніть увагу... Це підставка від лямпи. Правда?

Феня мимохіть скоса поглядала. Ладя і Фаддей, очевидно, з усіх сил готові помагати Шурці, щоб хоч трохи розважити Феню. Вони потакували йому, прибільшено сміялися і весь час поглядали на серйозне, кругле обличчя Фені.

Шурка підсунув рукава сорочки і рухом фокусника показав їх спочатку Фені, потім Ладі й Фаддеєві.

- Voilà, messieurs, dames... В руках у мене, як бачите, рішуче нічого нема... Правда Mademoiselle Феня, я хочу чути вашу думку!

Фені мабуть і самій було неприємно показувати іншим своє самопочування і вона змушено всміхалася.

- Є в мене щонебудь у руках чи нема?

- Ну, нема...- знехотя обізвалася Феня.

- Прекрасно! - ляснув пальцями Шурка.

- Тепер прошу дивитися... Ось десять сантимів. Два су. N’est ce pas?... Прості, мідні десять сантимів... Гаразд. В руках у мене більше нічого нема. Чудово. Тепер я ці два су кладу під цю чорнильницю... От.. Так... Два су під чорнильницею?

- Так! Так, під чорнильницею! - закричали Ладя та Фаддей.

- Вірно? Феня?

Феня, трохи зацікавлена, хитнула головою.

Шурка задовольнився й цим.

- Чудово. Тепер, messieurs, dames, стежте...

Він вирівнявся, протяг над чорнильницею свої худі руки і з нахмуреним, тріюмфуючим виглядом став беззв’язно й хутко щось бурмотіти.

Феня змушено всміхалася. А Ладя та Фаддей з щирою та веселою цікавістю стежили за ним, машинально повторяючи рухи його уст.

- Алльо! - раптом гукнув Шурка і помахав обома руками в бік лямпи.

- Панове! Тепер два су під лямпою. Але цього мало! Арка-бл-добра мака-ри-са-на са-кай... Опля - він помахав руками назад.

- І voilà, два су знов під чорнильницею...

Феня не витримала і засміялася. Шуркин ніс моментально вкрився проміннями усмішки, доброї та веселої.

А Ладя й Фаддей з радости, що Феня засміялася, захоплено й шумно почали плескати Шурці:

- Браво! Браво, Шурка! Навдивовижу!

Розлягся дзвінок. Шурка весело повернувся на каблуках і побіг відчиняти, а Ладя і Фаддей, скористувавшись з дзвінка, який ніби нагадав їм, що треба поспішати на співку, попрощалися з Фенею і пішли.

Дзвонила консьєржка. Вона подала Шурці листа і сказала, що передав його пан, який бував тут раніше, але тепер дуже поспішав. Він просив швидше віддати цього листа mademoiselle Кононенко.

Шурка подякував, зачинив двері, але до Тані не пішов.

В кімнаті в себе він поклав листа на стіл і, стиснувши голову обома руками, схилився над конвертом. Напевне від Хоми лист. «Пан, який раніше бував тут». Розуміється, від нього. В цім клаптику паперу все,- правда або брехня Тані.

Шурка скочив, схопив лист і хутко, наче тікаючи від когось, пішов до дверей. Але біля порогу зупинився, ще раз подивився на листа і, косо всміхаючись, почав розкривати його. Руки сильно тремтіли і папір трудно було витягти. Нарешті ось воно... Шурка жадібно став читати:

«Таню! Мені здається, що наше останнє побачення було дуже дивним. Не хочу думати, щоб Ви (підкреслено двічі) могли сказати «люблю», не почуваючи того. Чи Вам не треба вірити? Я дуже хочу це знати. Мені необхідно це. Відпишіть. Хома».

Шурка довго сидів непорушно. Потім узяв чистий аркуш паперу і поволі став писати:

«Я розкрив лист Хоми. (прилагаю його.) В душі все замертвіло. Ти брехала мені. Навіть ти можеш брехати. Кому вірити? І нащо ти брехала? Нащо? Яка порожнеча навкруги. Ніби вмерли всі люди. Мозок сверлить одна думка; брехня, брехня, брехня, все брехня. Більш нічого думати не можу. Бачити тебе не можу. Передам листи через Феню. Пояснень більш ніяких, Таню, не треба. З жалости ти хочеш «рятувати» мене. Не бійся, я до Аннет не піду. Дуже вже огидливо було б. Вбивати себе теж не буду. Може знайдуться сили якнебудь впоратись з усім тим. Шурка.

P. S. За прочитання листа не прохаю вибачення, дуже це подло. Але я не каюсь. Ш.»

Просидівши ще хвилинки три над листами, Шурка важко встав, вклав їх в один конверт, одігся й вийшов.

Феня так само сиділа в кутку на софі, дивлячись кудись за піч хмурим, непорушним поглядом.

- Феня! - неголосно покликав з порогу Шурка, показуючи їй лист.

Феня оглянулась, скочила з софи й хутко підійшла до нього.

- Мені лист?

- Ні, передайте, будь ласка, Тані...

Феня з сердитим здивованням подивилася на нього.

- Це ж яка така манера? Підіть і віддайте, вона в себе...

Шурка тупо й мертво простягав їй лист:

- Не можу я. Передайте ви. Хіба так важко?

Феня машинально взяла лист з його рук і ще раз оглянула Шурку: щось особливе сталося.

- Добре, я передам.

- Спасибі...- сказав Шурка і, зігнувшись, не хапаючись, вийшов з квартири.

Феня покрутила в руках листа, здвигнула плечима і пішла до Тані.

Таня щось виписувала з книги, що лежала перед нею. Спочатку вона не зрозуміла, який лист і чому Феня передає його. Коли вона, похапливо роздерши конверт, пробігла очима перші рядки листа Шурки, обличчя її дуже зблідло.

Феня зараз же вийшла і щільно причинила за собою двері.

Перечитавши кільки разів обидва листи, Таня скочила і вийшла в Феніну кімнату.

- Де Шурка?

Феня знов сиділа в кутку софи.

- Пішов...- сердито кинула вона.

- Як пішов? Давно?

- Дав лист і пішов.

Таня міцно стиснула зуби і повернулась, щоб відійти.

- Дуже ви часто сваритися почали...- не дивлячись на Таню, похмуро зауважила Феня.

Таня зупинилася і, не розуміючи, яскраво-блискучими очима подивилася на Феню.

- Що таке?

Феня розсердилась...

- Сваритесь, кажу, часто. Дуже вже багато кавалерів у вас... Важко всім догодити.

Феня негарно всміхнулась і щільніше загорнулась у хустку.

Таня мовчки подивилася на неї кілька хвилин, зрозуміла її слова і, хитнувши головою, сказала:

- Ех, Феню!..

І, не додавши більше ні слова, пішла до себе й довго ходила із кутка в куток. Нарешті, підійшла до столу і, прочитавши ще раз листа Хоми, почала хутко писати.

«Ваш лист, Хомо, приніс мені та іншій людині багато страждання. Краще б Ви його не посилали»...

Вона прочитала, роздерла і почала знов:

«Ні, Хомо, нам бачитися не треба. Коли я говорила «люблю», мені здається, я не брехала. Я любила тоді людину, якій вірила і яка вірила мені. Без довір’я любови немає. Якщо ви мені не вірили, то ви мене не любили. Тепер теж сумніваєтесь. Прощайте».

Таня знов перечитала і зосталась невдоволена. Вона зовсім не те хотіла написати. Хотілось висловити багато, а вийшло кілька рядків.

Але вона заклеїла листа і понесла його в скриньку. В цілій істоті була порожнеча, як у квартирі, з якої виїхали, якісь шматки та уламки чогось на підлозі та сліди, на тім місці, де стояли меблі, де сиділи, сміялись, лежали, працювали. Не треба тепер ні метушитися, ні чогось хотіти, ні чомусь радіти,- нічого більш нема.

___________

Шурка дійсно, здається, не ходив до Аннет. Таня ставилася до цього наче б то байдуже. Якби він і ходив, то це вже не справило б на неї ніякого вражіння. Але коли одного вечора, прийшовши додому, вона довідалася од Фені, що Шурка чекав її і пішов на реферат Гриневича, вона раптом мимохіть з тривогою скрикнула:

- Хіба сьогодні реферат Гриневича?

- Так, сьогодні...- з цікавістю подивилася Феня на змінене обличчя Тані.

- Що Шурка казав, нащо я йому потрібна була? Нічого не згадував про те, що він збирається опонувати Гриневичу?

- Ні...

- Яка година? Господи, чверть на одинадцяту! Як я могла забути, що сьогодні реферат? Ви не йдете?

Феня погордливо всміхнулась.

- Не маю охоти слухати різну соціял-демократичну нісенітницю.

- До побачення,- похапливо кинула Таня і майже вибігла з квартири.

Щоб швидше, вона взяла автомобіль і попрохала шофера їхати як мога швидше.

«Якби тільки встигнути приїхати до виступу Шурки! Глянути тільки на його обличчя, на очі, на усмішку. Ні, що вгодно, але цього сорому не можна допустити. Розуміється, ціла сатанінська компанія буде з ним. А як він у цей час стоїть на естраді, жалкий, безвольний, огидливо всміхається? Навкруги шепіт, хихикання, здивовання. А він, як автомат, говорить щось безглузде і весь час жахливо всміхається. О це нестерпно! Він потім заб’є себе. Ах, якби швидше! Швидше»...

Апатії і порожнечі наче не було.

Але ось нарешті і кафе, в залі якого читаються реферати. Біля входу і в прихожій ходили росіяни, оживлено і палко розмовляючи.

- Що, реферат скінчився, товариші? - запитала Таня двох бородачів, які про щось сперечалися.

- Так. Зараз Кістяков буде опонувати...

- Кістяков?!

Ця звістка на хвилину прогнала навіть тривогу, Кістяков буде опонувати! Кістяков, який не з’являється вже чотири роки перед публікою, сьогодні буде опонувати.

- А ніхто ще не опонував?

- Ні, ніхто. Зараз перерва...

Таня полекшено зідхнула. «Фу, як по-дурному! Звідки взялася ця певність, що Шурка буде виступати? Він же писав, що до Аннет не піде... Але Кістяков буде опонувати! Напевне Олександер та Мері тут, вони збиралися. Може Мері бачила вже Шурку. Та проте якщо сама нічого не буде говорити, не треба турбувати її без потреби».

В довгій та низькій залі, що закінчувалася естрадою, гомін був, так наче десь далеко їхав по бруку віз з порожніми бочками. На обличчях - оживлення, очі палають; такого настрою давно вже Таня не спостерігала на рефератах.

Біля стіни на видноті стояли Олександер та Мері. Ні Шурки, ні сатаністів не було видно.

- А, Танюк! - радісно привітала їі Мері, обнімаючи й цілуючи. Від Мері йшов тонкий запах пахощів і вся вона була надзвичайно елеґантна в своєму сірому убранню. Вираз оживлення на обличчі надавав їй свіжий, зовсім молодий вигляд...

- Чому ви, дитинко, так пізно? Га? Як же це так?

- Я забула, що сьогодні реферат. Ну, що, цікаво? Кажуть, Кістяков виступить? Це правда? Де він?

Олександер був задуманий, але почувши ім’я Кістякова, мовчки хитнув головою вперед.

- Он він сидить...- кинула їй Мері.- Не витерпів. Тут, Танюк, так його зустрічали, наче короля якого... Баталія буде серйозна. Гриневич руки потирає.

- А як читав Гриневич? Гарно? Цікаво? Ах, яка шкода, що я забула!

Мері не дуже оживлено відповіла:

- Так, читав то він гарно, цікаво. Дотепність, знання, краса,- все, що вгодно...

І звернувшись до Олександра, ніби продовжуючи перервану розмову, сказала:

- Ось побачиш, зараз буде така лайка, що... краще піти... І я тебе не розумію, Саша: це ж все інтелектуалізм... Ці релігії без бога в суті одна балаканина... Словопреніє. Мені завжди пригадується в таких випадках один розумний мужичок... Його обрано було на земський з’їзд. Приїздить він зі з’їзду, питають його селяни: «Ну, що? Як там було?» «Та що, каже, було? Чув тільки: «інтеліґенція, словопреніє, телеграф... Телеграф, інтеліґенція, словопреніє. А більше нічого»... От і тут... Слів багато, а самого головного нема. Красиво, розумно, весело, бадьоро говорить, а чогось нема. І не віриться, що реферат про релігію. Так словопреніє про додаткову цінність або про колоніяльну політику. Хіба не вірно? Ну, скажи.

Олександер зідхнув і нічого не сказав.

Мері повернулась до Тані.

- Ну, знайшли Кістякова?

Таня давно його знайшла. А ось Шурка наче промайнув біля входу і нема його.

- Еге, знайшла... Не знаєте, Шурка тут?

- Еге, тут. З сатаністами... І Хома тут... Чого ви так дивитеся? Хіба щось сталося?

Таня одвела Мері на бік і нашвидку розповіла їй усе.

- Ні! Цього дійсно не можна допустить! - рішуче вимовила вона, коли Таня замовкла.

- Так, але як? - спитала Таня і тут же, похнюпившись, суворо додала:

- Хома міг би... Він, здається, має вплив на Аннет...

Мері зрозуміла її.

- Гаразд. Тільки не зараз. Будемо стежити. Якщо він запишеться або буде видно, що вони його посилатимуть на естраду, тоді... Але ні за що не дати! Це такий страшний скандал буде... Досить і так...

Обидві стали стежити. Незабаром з’явилися і сатаністи: Антон, Гломбінський, Стамескін, Крестоносець з жінкою і патлатим юнаком, поміж них Шурка. Навіть здалека видко було, що він в надзвичайнім узбудженню.

- «Муть» є? - шепнула Мері на вухо Тані.

Таня мовчки мотнула головою. О, муть є. Ця усмішка раба, що цілує ногу пана, який вдарив нею його по обличчю. Цей тмяний, гнилий погляд. Ця жалка зігнутість, потирання рук. Він, розуміється, весь час хихикає.

Недалеко від сатаністів промайнуло і зупинилось обличчя Хоми. Таня зустрілася очима з його похмурим, глибоким поглядом, який наче щось говорив їй, і одвернулась.

Задзвонив дзвінок. Публіка розміщувалась по місцях. На естраді з’явилися люди.

- Тш!.. Тш!..- зашипіла вся заля.

Шум ущухав. Коли настала цілковата тиша, один з тих, що на естраді був, голосно сказав:

- Товариш Кістяков має слово.

Кістяков, який сидів чомусь досі серед публіки, підвівся і пішов до естради, а за ним, мов за човном, що прорізав воду, потяглися хвилі шепоту:

- Кістяков! Кістяков... пішов!.. Тихше, панове... Тш!.. Кістяков...

Сатаністи і Шурка заважали Тані дивитися і слухати. А тут ще це змарніле з важким поглядом лице!

Коли Кістяков вийшов на естраду, його зустріла гучна буря оплесків. Розумні швидкі очі старого ледве всміхалися: давно вже не чув він цих згуків.

Гриневич сидів тут же біля столу і важно розбирав якісь записки. Тільки часом кидав проникливий, насмішкуватий погляд на Кістякова і знов схилявся.

Буря затихла. Кістяков заклав одну руку за борт сюртука, другою сперся об стілець і, тонко всміхнувшись, почав:

- Товариші і горожани! Є одне дотепне й характерне для багатьох «нових теорій» хохлацьке прислів’я. Воно каже: «Або ти, тату, їдь у ліс по дрова, а я зостануся дома; або я зостанусь дома, а ти їдь у ліс»...

В публіці залунав сміх, оплески й шикання.

- Ну, ось!.. Він по звичаю жарти пускає...- почувся позаду Тані насмішкуватий і наче сумовитий голос Мері.

Кістяков легким рухом руки притишив гомін і казав далі:

- Ось це прислів’я мимохіть хочеться сказати, коли слухаєш виклад «нового вчення» про релігію добродія Гриневича.

- «Товариша»!.. «Товариша», а не добродія» - поправив його хтось з публіки.- Таня подивилася в бік того, хто гукнув це і мимохіть глянула і на сатаністів. Анкет шептала щось Шурці на вухо.

- Товариша! Товариша! - підтримало ще кілька голосів. Ніхто не шикав, очевидно всі згодилися з поправкою.

Гриневич з серйозним виглядом розбирав свої виписки.

А Кістяков наче нічого не чув і вів далі:

- Так мимохіть напрошується порівнання «нових вчителів» з цим хитророзумним і спритним казуїстом-сином. Коли син говорить, то здається, в нього є на вибір дві можливості для себе: або лишитися дома, або ще щось інше. Але, вдумавшись в зручно складені фрази, ви бачите, що нічого іншого нема, а є тільки те саме: не їхати в ліс і лишитися дома. Ось те саме і з добродієм Гриневичем...

- Товаришем!.. Товаришем!!..- вже дужче і більш роздратовано почулися крики.

«Товариш» же Гриневич став лукаво всміхатися,- він розумів, що старик гарячиться і сам собі псує справу.

Кістяков почекав і знов заговорив:

- Так, між «новою» реліґією і старою нема ніякої різниці. Те, що референт замість небес вселяє бога в серця людскости, справи не міняє. Різниця тільки в тім, що в старих реліґіях усе було ясно, зрозуміло і необхідно, а тут туманно, вигадано, нікому непотрібно. Пролетаріят, який послухає цих учителів опиниться в становищу баби, яка не мала клопоту - як кажуть ті самі хохли - та купила собі порося.

Публіка слухала вже насторожено і похмуро. Навіть прихильники була невдоволені з нетактовности старого: засидівся в кабінеті і закрутилась голова на повітрі.

Таня погано слухала, хоч більше не оберталася ні в бік сатаністів, ні Хоми. Але промова Кістякова і її неприємно вколола. А Мері якось з болем вимовила:

- Фу, як це негарно! Ну, нащо це?...

А Кістяков говорив далі, впевнено й насмішкувато пронизуючи юрбу очима. Говорив він розумно, гостро, пересипаючи промову прислів’ями, влучними порівнаннями; чути було досвідченого, загартованого оратора, що знає свою силу.

- Так, товариші, я дозволю собі ще раз півторити на підставі сказаного: весь «монізм» цеї «нової» реліґії полягає в тім, що панові Гриневичу дуже хочеться лишитися дома і не їхати в ліс. Пан Гриневич або, як хочте, преподобний отець...

Але йому не дали договорити. Раздратовання не від слів і думок, від упертости погордливого іґнорування поправок «добродія» на «товариша»; - розглялося в цілий вибух криків:

- «Товариш», а не «добродій»! Товариш! Товариш! Яка гидота! Годі! Це - образа! Годі.

Голова змушений був узятися за дзвінок. Але і дзвінок не поміг. Крики змішалися з шиканням, стуканням киями, реготом членів орґанізації «Гуляй - Душа», що раділи з кожного скандалу.

- Годі! Геть! Тш! Тш!..

- Чого «тш»? Це - свинство!.. Товариш, а не добродій.

- Товариші! Товариші!..- в розпуці кричав і махав дзвінком голова.

А Кістяков стояв і насмішкувато всміхався. Всім видно було, що він не чекав такого обурення, що йому було і соромно, і боляче, всі бачили, що йому треба було піти або не всміхатися, а він стояв, заклавши руку за край сюртука і насмішкувато всміхався.

- Ні, це неможливо! - вся червона з сорому й гніву повернулася Таня до Мері. Але Мері в цей час щось палко говорила Олександрові. Олександр стояв і похмуро кусав свою пишну, неохайну бороду.

- Так, ти повинен вийти й сказати! - з палаючими очима настирливо говорила йому Мері в саме обличчя.- Треба показати, що ми не можемо більше допускати такого серед нас. Доволі було всякого болота. Йди!

- Я не можу, Маруся...- похмуро й твердо одповів Олександер.

- Чому?

- Незручно. Я - противник Кістякова, подумають, що я користуюся його помилкою...

- Нікому нема діла! Ти не говори по суті, а...

- Ні, Маруся, це справить вражіння... Вийди ти й скажи. Це буде краще...

Мері на хвильку притихла.

- Гаразд! - мотнула вона головою.- Я піду...

І вона рішуче пішла в юрбу.

- Куди вона, Олександер? - здивовано спитала Таня.

- На естраду... Сказати кілька слів сприводу цеї гидоти...

Він похмуро кивнув на залю. Таня його таким ще не бачила. Видко, що великих зусиль прикладав він, щоб стримуватися: кусав бороду, рушав себе за горло, дивився під ноги.

А крик та шум побільшувалися. Кілька разів Кістяков пробував щось сказати, але йому не давали і кричали:

- Перепросіть!.. Перепросіть!.. Не треба!.. Годі!..

Юрба кипіла, мов забута на вогні каша. В повітрі видно було вже киї, чути було лайки, свистки, ґарсони стояли біля стін з наляканими здивованими обличчями, розтеряно тримаючи підноси в руках.

Сіра шапочка Мері хутко посовувалась до естради. Ось її мало не викинула юрба на сходи, що йдуть за лаштунки.

Тані серце страшенно стукотить, вона жадібно чекає появлення її з-за лаштунків. От вона! Слава богу, вона володіє собою, очі надто блищать. Але це добре. Щось говорить голові. Той, дурний, не розуміє. Здвигає плечима.

Мері йде до авансцени. Піднімає руку.

Таня хутко переносить очі на публіку. Багато виходять і тягнуть інших. Мері вони не помічають. А ті, що лишилися, продовжують кричать, махають руками, лаються, свистять.

Тані хочеться гукнуть на цілу залю: «Тихше! Дивіться на естраду!..»

Але ось хвилювання спереду наче стихає. Ага! Вони починають помічати знаки Мері.

Справді, вид елегантно й строго одітої, вродливої жінки з палаючими очима, яка хоче очевидно щось сказати,- звертає на себе увагу юрби.

Гомін затихає, шикання збільшується. Всім хочеться знати, що може сказати ця жінка.

- Тихше!.. Тихше!.. Кажіть, товаришу. Та тихше ж! Тихше там, доволі!..

Мері підняла руку в сірій рукавичці і дуже дзвінко, як Таня не сподівалася, закричала:

- Товариші!!

Ті, що виходили, почали оглядатися і повертатися. На них нетерпляче шикали.

Мері трохи почекала.

Таня не зводила з неї очей. Ні, слава богу, хвилювання її не помітно. Вона скаже як слід.

- Товариші! - не так дзвінко, але більш впевнено заговорила Мері.- Я не по суті реферату хочу сказати кілька слів. Я з того ж приводу, з якого і ви зараз хвилюєтесь. Я - есерка; прийнято, щоб есери раділи з помилок есдеків і навпаки. Але мені тільки соромно й боляче. Я стояла, слухала, і важке здивовання весь час росло в мені. Про що тут ішла річ у цій залі? Про те, що краще за все може помогти пригніченим клясам. Говорилося про релігію, як про засіб помогти і підбадьорити знесилених. Говорилося людьми, які сами належать до пригнічених. Говорилося не тому, що хотілося говорити, а тому, що любов до пригнічених і гнів за них керували ним. І що ж ми бачимо? Стоять двоє людей і кричать один одному: «Я люблю пригнічених, я люблю тебе!» - «Ні, не ти, а я люблю тебе».- «Ні, я більше люблю, а ти не любиш». «Ні, я»,- «Ні, я». І з-за любови до себе починають бити себе і плювати собі в лице...

Хвиля оплесків і покликів захоплення залила її дальші слова.

- Вірно!.. Правильно!.. Буде лайки! Браво, товаришу.

Кістяков звисока всміхався: оці ще м’якосерді есеровські дамочки!

Але усмішка виходила крива, невпевнена. Піти б, схилити стару, сиву голову і мовчки піти. Його проводили б поглядами, повними розуміння, співчуття й пошани.

Але він стояв та всміхався.

Мері знов підняла руку. Притихли.

- Товариші! Я бачу, що ви мене розумієте. Це мене дуже тішить... І я розуміла ваш крик та стукотіння киями... Не осуджувати та докоряти товаришів-промовців я вийшла сюди... Я не можу мовчати, кричати мені важко і я вийшла сюди... Боляче й соромно! Так не можна більше... Наші вороги тичуть у нас пальцями і кепкують: ви не герої. Так, ми - люди, ми теж можемо грішити й помилятися. Але, проте, не можна стояти над колискою меншого брата і тягати один одного за волосся, доводячи цим, що більше ніж інший любиш його. Це ж не навчить меншого брата любови й цеї самої релігії. Він не повірить ніяким словам про солідарність, єднання, якщо так буде виказувано йому цю солідарність... Це недоречно... Це нарешті не тільки не по-геройськи, але просто не по-людськи! - Це...

І раптом Мері схопилася за груди і сильно закашлялась. Кілька разів кашель наче затихав і вона пробувала говорити далі, але знов мусіла закривати рот хусткою і безпомічно дивитися на терпеливо чекаючу публіку.

І нарешті, не витримавши, вона безнадійно махнула рукою, прийняла хустку від рота, бажаючи щось крикнути і знов хутко приклала її до уст, качаючи головою. На хустці яскраво червоніли плями крови. Вона ще раз махнула рукою, вказала на груди, вклонилася, і кашляючи пішла за куліси.

Кров бачили всі і тому оплески були не бурхливі,- поштиві, тихі.

Коли Мері зійшла зі сходів естради, перед нею похапливо розступалися, з захопленням і співчуттям заглядаючи їй в лице.

Але Мері йшла не на своє місце. Сходячи з естради, вона бачила, як Аннет щось палко і владно шептала Шурці. Шурка не всміхався, наче упирався і силкувався відсунутися назад.

І Мері попростувала просто до Хоми. Кашель затих. Вона всміхалася тим, що давали їй дорогу, і непомітно поглядала в бік сатаністів, які стежили за нею.

В цю хвилю голова про щось заговорив і публіка знов зашуміла.

Хома здивовано дивився на Мері, що зупинилася перед ним. На них з цікавости поглядали ті, що стояли навкруги.

- Мені треба сказати вам кілька слів,- вимовила Мері і оглянулася назад: всюди голови, обличчя, нема де сховатися.

- Будь ласка...- схилив голову Хома.

Мері присунулася ближче і майже на вухо, тихо заговорила:

- Слухайте... компанія «сатаністів» на чолі з Аннет, яких ви знаєте, хочуть вчинити бешкет. Для цього вони підмовляють Шурку, якого ви теж знаєте, виступити проти Гриневича і боронити сатанізм. Це буде скандал неможливий. Чи можете ви зробити щось, щоб перешкодити цьому?

Хома стояв з похиленою головою. Він не піднімав її і нічого не відповідав.

- Можете чи ні? - прошептала Мері.- Його треба повести звідси... Це може зробити одна Аннет.

- Добре, я попробую зробити все, що зможу...

- Спасибі... Тільки ви зачекайте кілька хвилин, не ходіть зараз.

- Добре...

Мері відійшла від нього.

Хома бачив, як вона підійшла до Тані і щось стала розповідати їй на вухо. Таня один раз глянула в бік Хоми.

Тоді він поволі пішов до Аннет.

Аннет, стоячи позаду цілої кампанії, тримала Шурку під руку і увесь час щось шепотіла йому.

Хоми вона не помітила. Коли він узяв її за руку вище ліктя, вона злякано здригнулася й повернулася до нього.

- На хвилинку...- коротко сказав він.

Аннет здивовано оглянула його з голови до ніг.

- Що вам угодно?

- Мені треба сказати кілька слів.

Аннет бачила, як поволі й важко ворушилися його ніздрі. Це була погана ознака.

Вона лишила Шурку і одійшла з Хомою назад.

- Ну, що треба?

Хома уважно глянув їй в лице: вона погордливо й нетерпляче жмурить очі,- значить, боїться.

- Бери Шурку і йди звідси,- тихо й наче зовсім спокійно сказав він.

Аннет навіть відсунулася від нього.

- Це що значить?! Ти збожеволів!?

- Не кричи. Ти звертаєш на нас увагу. Повторяю, бери Шурку й зараз же йди з ним. Це краще всього: Чуєш, Аннет? Я не допущу до скандалу. Я знаю все. Стамескін мені сказав...

У Аннет на хвильку щось промайнуло в очах, але вона ще більше здивувалась...

- ... Якщо ти попробуєш виштовхнути Шурку на естраду, я візьму тебе за коси і виведу з залі. Даю слово чести. Це не буде красиво, і я зроблю це, ти знаєш...

В очах Аннет промайнув уже несхований переляк. Вона тепер усиленно думає. Зараз засміється, скаже комплімент і згодиться.

- Ну, яка чепуха! - підняла вона плечі і незмушено засміялась.- Одначе я й не знала, що ти такий лицар. Але це мені подобається... Це в кожнім разі красиво. А за красу я на все згодна, хоч не розумію твого дивного бажання... добре... Але з Шуркою мені сумно, а решта не підуть. Якщо ти згодишся провести у мене вечір, я з приємністю покину цю отару ревучих тварюк. Згоджуєшся? Я виповняю твоє бажання, а ти моє. Послуга за послугу. Ти увільниш мене від Шурки...

- Добре, я згоджуюся. Бери, ходім...

Шурка, як бачив Хома, з охотою згодився. Ось ще через що вона так скоро уступила. Але Хома не сказав їй ні слова про це.

Біля виходу він озирнувся і побачив Мері, Таню й Олександра, що виходили за ними. Мері хитнула йому, а Таня йшла, опустивши голову.

Цілу дорогу мовчали. Шурка виставив лице з вікна екіпажу під дощ і зажурено дивився на тротуар.

Недалеко від дому Аннет він раптом одвернувся від вікна й похмуро сказав:

- Тут я вийду... До побачення...

- Що це ви так? - здивувалася вона, але не затримувала.- Завтра прийдете?

- Не знаю... До побачення...

Хома стиснув його гарячу, суху руку.

- Ну, от і чудово! - гукнула Аннет, коли Шурка вистрибнув з карети.- Я дуже рада, що так виходить наше побачення. Не шаблоново принаймні... Сідай сюди... до мене.

- Нічого, і тут гарно,- не рухаючись відповів Хома.

- Ти й досі сердишся? Фу, Хома, це не оригінально, одноманітно. Ти на рефераті був красивий... А це нудно...

Хома виглянув з вікна. Чорний асфальт вулиці масно блищав і відбивав довгі смуги лихтарень. З-під резинових шин автомобілів і карет розліталися дрібні бризки води. Дощ наче побільшувався.

- Ну, тут і я вилізу...- рішуче промовив Хома і постукав у вікно до візника.

- Хома,- скрикнула Аннет, розгнівана несподіванкою,- це подло!

- Ну, які дурниці... Я втомився і додому хочу...

- В мене спочинеш. Я тобі зроблю твій чай... Чуєш?

В голосі чути було і образу, і благання, і стриману лють, і надію.

Візник зупинився.

Хома підвівсь і хотів розчинити дверці, але Аннет схопила його за руку і прошипіла:

- Ти не підеш!!

- Пусти, Аннет. Покинь дурниці. Треба було бути розумнішною і не запрошувати. Знаєш же, що я змушений був згодитися, ну, і не гнівайся. Не хочу я до тебе і не потрібна ти мені. Пусти, візник чекає.

Аннет прийняла свою руку.

- Можеш забиратися! Іди! Але пам’ятай, Хомо: я їй відплачу за це! Пам’ятай це! Шурка не востаннє був зо мною. Буде щось краще за реферат... Будеш каятися, услужливий лицарю... Сантиментальний дурень, якого навіть не помічають... ха-ха-ха! Забирайся і пам’ятай, що я ціню красу, але мщуся за кожну мерзоту!

Хома мовчки відкрив дверці і вийшов, не сказавши ні слова, не кивнувши головою.

XVI

Таня ще раз постукала. Шурка не обзивався. Що він там робить цілі ці дні? Розуміється, молиться. В кутку стоїть лямпа, прикрита чорною сорочкою, очі ярко палають в напівтемряві, наївний запах ладану.

- Шурка!

Феня вийшла в коридорчик і сердито сказала:

- Дайте йому спокій, Таню. Це немилосердно, нарешті...

Таня покірливо одійшла од дверей. «Так, це може й справді негарно».

- Але він же цілий день не виходить з кімнати...- тихо сказала вона, входячи за Фенею в їдальню.

- Не хоче і не виходить.

Таня винувато всміхнулася і присіла до столу. Феня неймовірно поглядала на неї: «Благость» чи що в неї?

«Благость» дуже рідко сходила на Таню. Найчастіше після буйства. Тоді Таня була лагідна, запопадлива, винувато переносила образи. У в’язниці в період «благости» вона мирилася з усіма «ворогами», мила за всіх посуд, сумувала і впадала навіть в сантиментальність.

- Ви краще менше б його мучили, він би й не замикався цілими днями,- ворчливо почала Феня.

- Якже я його мучу, Феня?

Феню дратував її тон. Він заважав їй висловити все, що накипіло за цей час. Але не станеш же бити лежачого!

- «Як мучу»... Мучите чудово, не турбуйтеся... Після цього реферату він, здається, не обідав ще ні разу... Чому він відмовився заніматися з гуртком? Ну?

- Я не знаю...

Феня стримала себе. Якби хоч лицемірна була ця лагідність і сум, тоді і можна було б поговорити як слід.

Таня втомлено схилила голову на руку. От так перенестись би на Україну, на Дніпро, а Дніпро теплий, голублячий. Сонце палає і пісок, як черінь гаряче напаленої печі. Лягти в видовбаний човник на м’яку, пряну, запашну постіль з лугового сіна, заплющити очі й віддати всю волю ніжному колисанню старого Дніпра. Розплющиш очі на хвилину: теплий вилиск, сіра блискавка чайки, щось блакитне далеко вгорі. І знов жовта пітьма, хвилі любовно колишуть човник-колиску.

- Таню!

Таня хутко підняла голову.

- Що ви, Феню?

- Ви спите, чи що? А як не бажаєте розмовляти, то так і скажіть, а дурака удавати нема чого!

Таня змішалася.

- Вибачте, Феню, я задумалась і не чула ваших слів... Що ви говорили?

- Я вам говорю, що треба дати конже консьєржці... Адольф квартиру залишає... До нього приїхала якась пані з Росії і він кудись з нею їде...

- Яка пані?

- А звідки я знаю! Говорить, переховувався колись у неї. Напевне альфонсом був. Бачила я їх, як вона поглядає на цього коня... Дура стара!.. Його не буде, я їду... з Шуркою у вас драми якісь... Не будете ж ви одна жити в чотирьох кімнатах.

- Ви їдете? Куди?

- В Росію!.. Ось куди. Чого дивитеся так? Що, це новина для вас? Думаєте, здихатиму, як ви, тут? Буде з мене різних принад... Краще там у в’язниці згнити, аніж тут дивитися на різні мерзоти. Так, мерзоти... Будь ласка, сховайте вашу усмішку...

- Я ж не всміхаюся, Феню!... Я вірю, що ви поїдете...

Феня підозріло й хутко обвела її очима.

- Чому ж це ви вірите? На що ви натякаєте?

Таня все ширше та ширше розкривала очі.

- Їй-богу, Феня, ні на що не натякаю. Поїдете, бо вам це потрібно, бо ви...

- Що «потрібно»? Чому це мені потрібно їхати? Кажіть просто. Ну? Я знаю що ви думаєте. Я це бачу вже давно. І дозвольте мені нарешті сказати вам, що ви глибоко помиляєтесь, коли судите по собі. Так, я дуже радію, що можу вам висловити все. Ви можете підозрівати, що вам угодно, але я їду не тому, що мені треба, а тому, що хочу. Зрозуміли? Бо я не можу задихатися в цій атмосфері безробіття, спльоток, романів та болота! Мені важко бачити, як люди, яких я поважала, падають на моїх очах. Вони, розуміється, можуть це називати як їм угодно, але я називаю це падінням.

Таня спустила очі. «Ну, нащо ця Феня так підходить? Люба дивачка! Та нехай посвариться, їй легше буде».

А Феню ще більш дратувало це боязке мовчання. І не удаване, ось у чім лихо! О, якби це удавання!

- Ви, розуміється, мовчите... Зрозуміло... Це найкраще... Але консьєржці ви скажіть як найсерйозніше... якщо не хочете платить за терм... Я сьогодні ж пишу додому, щоб вислали грошей на дорогу... Нехай потрусять там свої попівські кишені,- надрали з мужиків... Як тільки одержу, то їду. А приятелям своїм даю волю судити про це, як їм угодно...

- Я, Феню, ніяк не суджу... Я вас розумію...- сумно вимовила Таня.

- Ну, я не знаю, як ви там розумієте мене. І взагалі дивно, як це ви хоч цим зволили поділитися зо мною... Принаймні знаю, що ви розумієте мене. А як розумієте, це вже ви Мері розповісте. Ми недостойні... Розуміється... В мене нема ні маєтків, ні серій коханців... я не заслуговую на довір’я...

Таня машинально водила пальцем по чотирьохкутниках церати,- одні бурі, інші жовті, можна в шахи грати. Феня вповні має рацію, але що їй сказати? Піднімати з дна душі те, що вже уляглося? Нащо? Ні, це не можливо.

Феня бурно закрила якусь книжку, однесла її на свій столик і знов підійшла до столу.

Таня боязливо глянула на неї. Яке хоробливо-жовте її лице. Ніс вкрито блискучим жиром, в очах червоні жилки.

- Вибачте мене, Феня, я розумію, що негарно поводилася в відношенню до вас... Але не тому, що ви не вселяєте довір’я, а просто... Не доводилося якось... Я вам усе розповім... але не зараз. Зараз я така втомлена, що нема сил... Колинебудь ми проведемо вечір разом дома і я все, все розповім вам... Я не раз хотіла це зробити...

Останнє збрехала, але нехай так. Феня удає, що їй зовсім байдуже. І має рацію: не кидатися ж їй на шию з радости?..

- Я на щирість не напрохуюся і нема чого прохати вибачення,- холодно зауважила Феня, для чогось пересуваючи лямпу з одного місця на інше.

- Я не говорю, що ви напрошуєтеся... Але я розумію, що вам образливо. Виходить, що я справді хочу затаїти від вас... А цього нема, Феня, їй-богу нема, нема... Тільки зараз мені важко все... поновляти в пам’яті... І взагалі, Феня, мені дуже важко...

Тані раптом до сліз стало шкода себе. Вона шепотом договорила останні слова і схилилась.

Феня помовчала; насуплена, але тривожно поглядала на Таню: ще заплаче,- дуже треба було лізти з своїми безглуздими докорами. Он як змарніла, бідна дівчинка!

- Менше б старалися над заняттями...- суворо нарешті пробурмотіла вона.- Розуміється, втомитеся від такого напруження... Їсте погано... Зробити чай? А то може засмажити чого? Я збігаю вниз.

Таня заворушилась.

- Ні, дякую, Фенічка. Я піду зараз... погуляю трохи...

Вона хотіла сказати до «Мері» і мимохіть збрехала.

- Куди там гуляти! Погань така на дворі, чи то сніг, чи то плювки якісь. Погода! Европа! Подумаєш, носяться з своїм теплим кліматом, сволочі, печей не будують,- тепло, а сами трусяться в льоху. Ляжте, краще полежте...

- Мені треба до Косоротової зайти, довідатися, як там з грішми... Вони просили...

- Ну, це інша річ... Та сідайте на трам або звожчика візьміть!..- сердито додала вона.

- Так, я візьму звожчика...

Таня оділася, тепло поцілувала Феню й вийшла. Закриваючи за нею двері, Феня муркнула:

- Ви там дурня не удавайте і не беріть усіх слів на серіо... Мало чого вихопиться. Ну, йдіть, ідіть. До побачення.

І зачинила двері, не даючи Тані нічого сказати.

Таня всміхнулася і поволі почала йти по сходах. Круті й темні сходи, поручні вогкі, бридкі. «Якби хтось взяв і переніс до Мері. Як Мері сьогодні, чи не гірше? В таку погоду завжди їй гірше буває».

Справді, сніг падав рідкий, мокрий, важкий. Зажурено, наче насупившись, горіли лихтарні,- дуже неприємно освітлювати цю сльоту. Перехожі поспішали,- у кожного непевне дома тепло й затишно, близька людина чекає з любов’ю. Еге, така погода навіть приємною може бути.

А на Україні сніг - наче товстий килим з білого пуху накрив цілу землю. Комори, голуб’ятня, клуня в білих шапках, насунутих на самі очі. Біля кухні велика купа потовченого снігу з жовтими слідами вилитої води і помиїв. Дерева стоять важкі такі, поважні, їм тепер не можна розмахувати гіллям, треба сніг підтримувати. Сад зовсім інакший, ніж літом, незнайомий, урочистий, суворий. Ні цвіркотіння, ні співів.

___________

До Мері Таня прийшла зовсім ослабла від м’якої всепрощаючої печалі. Вона навмисне попрохала Мері грати, а сама сіла в крісло перед каміном, заплющила очі й слухала. Думок не було. В душі, міняючись, як хвилі вітру по золотистім житі, пробігали легкі, заспокоюючі згуки музики. І разом з тим невідомо від чого хотілося плакати.

Мері раптом перестала грати, підвелася й сказала:

- Танюк!

Таня, не одкриваючи очей, обізвалась:

- Що, Мері?

- А ви знаєте, що Хома їде в Канаду?

- Що?! - підвелася Таня і, зараз упавши назад, запитала:

- Це правда?

- Так... Всі гроші оддає в партію, собі на дорогу тільки лишає. Передав сьогодні Олександрові всі папери... Сорок дві тисячі франків...

Таня поволі опускалася на спинку крісла, закривши очі. Мері бачила, як затремтіли дві важкі сльози, заблищавши червоним світлом вогню з каміну.

- Не чекали? - ніжно й тихо запитала Мері.

Таня попробувала усміхнутися, але сльози котилися по щоках, і вона закрила лице руками.

- Він може і не їхати...- додала Мері обережно.

Таня не ворушилася.

- Скажіть слово, і він не поїде. Га? Таню!

Таня поклала руки на коліна і мокрими, повними сліз, очима стала дивитися в огонь. Від нього йшла маса тонких промінів, огонь видавався надзвичайно сяючим. Як боляче, як невимовно боляче ниють груди. О, господи, чому ж це?

- Ну, Танюсь? Чуєте? Не треба ж мучити і себе, і його... Якби ви бачили, як він змарнів. Ну, покарали - і буде. Я не можу бачити вас такою...

Таня заперечуючи похитала головою, але сльози ще більш прилили до очей, огонь затуманився. Вона знов закрила обличчя руками й одкинулася назад.

Мері навіть розсердилася.

- Ну, це по-дурному вже, дівчинко! Це зовсім негарно. Що ви, справді, дурниці вигадуєте. Чого вам треба? Він любить вас, ви любите його... Якого дідька ще? Ну, образив, сумнівався, виробляв дурниці... Але тепер пізнав і не сумнівається. А ви б як хотіли,- глянув і вже пройнявся вірою в ваші чесноти? Покиньте вигадки, і будь ласка, зараз же напишіть йому листа, щоб завтра явився до вас. Ну?.. Танька! Що ви гру якусь заводите з почуттям? Думаєте, так багато його буде? Беріть поки є, а то пізно буде...

Таня несподівано зірвала руки і розсміялась нервовим, тремтячим, ще повним сліз, сміхом.

- Чого ви? - здивувалася Мері.

- Ви - дивачка, Мері! Ви страшенно комічна... Написати йому листа?.. Так... так...

І все сміючись. Таня встала і протягла Мері руку.

- Куди ж ви?

- Я піду додому... Я не можу...

Мері пробувала її зупинити, але Таня одяглася і пішла.

Прощаючись вона встигла опанувати своїм сміхом і сказала майже спокійно:

- Не турбуйтеся, Мері... Це так, від несподіванки... Але це навіть добре. Так і треба. Прощайте.

XVII

Проминуло тижня півтора. Прийшов день еміґрантського вечора. Мері й Таня умовилися, що Таня зайде до Мері і вони разом поїдуть на вечір.

Мері вже була одіта, коли прийшла Таня. З першого ж погляду на неї Мері зрозуміла, що щось трапилось.

Таня зараз же розповіла. Перед самим її відходом з дому з’явилася Аннет. Шурка в неї не був ні разу після реферату, одсилав назад її записки, і ось вона своїм звичаєм знов сама з’явилася. Спочатку вона дуже довго сиділа в кімнаті Шурки, а потім повела його з собою. Шурка тепер майже не говорить з нею, Танею, а тому попрохав Феню переказати їй, що він і Аннет їдуть на вечір і просять і її приїхати, обіцяють показати щось дуже цікаве. Розуміється, він говорив не од себе, а те, чому навчила його Аннет. Але що це повинно значити - невідомо.

- Скандал хоче зробити? - замислено запитала Мері.- Шурку напоїти?

- Нічого не розумію! - похмуро відповіла Таня.- Ну, що ж, ходім!.. Подивимся!.. А ви ще в декольте? Нащо, Мері, це божевілля, ви застудитеся! Я й не помітила... Я з вами нізащо не поїду, якщо ви не скинете... Нізащо... Що це, справді!..

Мері, дійсно, була в дуже одкритій сукні.

- Дівчинко, я в останній раз хочу...

- Ніяких останніх разів! Я не можу!.. Або ви надінете закриту сукню, або я йду... Це - самогубство! Ліки п’є, а в декольте їде на якийсь дурацький вечір...

Мері безпорадно й винувато дивилася на неї.

- Але я вже одяглася, Танюк...

- Ми зараз вас переодягнемо... Будь ласка.

Переодягаючись Мері весь час винувато всміхалась.

- От це інша річ... І, взагалі, зовсім не слід було б їхати... даремно я згодилася.

- Ну, Танюк, це вже деспотизм!.. Розійшлась. Буде ще час сидіти. Їдемо, вже одинадцята година. Вони, розуміється, ще не почали, хоч початок і рівно в 8 ½ вечора, а проте таки треба поштовхатися в публіці.

Дорогою Мері багато говорила про Італію, жартувала, виглядала з вікна автомобіля і щохвилі чомусь сміялася. Таня слухала її уважно.

___________

Біля каси вони застали юрбу, чоловіка з десять. Чомусь голосно кричали, сперечалися, сміялися. За проходом при вході в помешкання товпилися і теж щось кричали росіяни.

- Ну, от, насамперед на скандал трапили...- з невдоволенням зауважила Таня, зупиняючись біля стіни.

Мері з цікавістю прислухалася і придивлялася.

- Це, здається, члени «Гуляй-Душі» вчиняють,- півголосом вимовила вона.

Високий, блідий чоловік, з ознакою розпорядчика на грудях, стояв у проході і нікого не пускав, весь час повторюючи одну фразу:

- Я не маю права... Панове, я не маю права...

На нього налягали, але він міцно держався за поручні бар’єрчика і повторяв:

- Товариші! Я не пущу, я не маю права...

- Та яке там право! Нема грошей у нас, ось і все право!

- Та бий його по пиці, буржуя!

- Налягай!

Юрба з сміхом тіснилася, але налягати дуже сильно не сміла.

Публіка, що підходила, зупинялась, як Таня і Мері, біля стіни, і не зважалася йти до каси.

- Pardon! Що це за крик? - запитав у Мері якийсь добродій у круглім капелюсі.

- Члени «Гуляй-Душі» хочуть на вечір пройти,- відповіла Мері.

- А що це за... як ви сказали?

Мері засміялася.

- Ви не парижанин? Це організація, що має за мету втіхи життя і боротьбу з інтеліґенцією, зветься вона «Гуляй-Душа».

Добродій в котьолку не розумів.

- Але чому ж їх не пускають?

- Бо в них нема білетів. Це проти їх принципів іти на руський вечір з білетами.

- А на французький?

- А на французькому є поліція. А росіяни на свої поліції покликати не можуть...

Добродій розвів руками.

- Але... це неблагородно!.. Дивно, справді!..

Гуляйдушісти раптом стиснули розпорядчика і линули в прохід, гогочучи і тиснучи один одного.

Касир, розпорядчик і публіка мовчки дивилися, як вони зникали в дверях, що вели в коридор далі.

- Нічого собі хлопці,- похитав панок головою і, подумавши трохи, скинув котьолок і вклонився Мері.

- Піду краще в кафе кудись... Бог з ним, з російським вечором.

Мері і Таня засміялися і слідком за іншими пройшли до каси.

- Слухайте, Танюк, ви мене не оддавайте моїм прихильникам, якщо почнуть приставати.- пригортаючись до Тані, попрохала Мері.- Я їх місяців два вже не приймаю і вони накинуться на мене. Добре? Я хочу без них...

- Не турбуйтесь,- кинула Таня.- Так приймемо, що більше не захочуть.

І справді, в коридорі, що кишів різноманітною публікою, до них встигли підійти два поклонники. Але позаяк Мері тільки всміхалася і нічого не відповідала, а Таня відповіла здивовано й різко, то вони зараз же одстали і загубилися в юрбі.

- Браво, Таневич, ви могли б бути ідеальною клясною дамою! - сміялася Мері.

В залі звичайний гомін, шум, метушня. Ніхто не знаходив свого місця, розпорядчики бігали, мов одурілі, їх ловили, роздирали на часті, але вони якимсь способом умудрялися видертися і зникали.

- Пора! Пора!

- Пора, чортяка б вас уходила!

- Го-го-го!

Публіка вже лютилася від дуже довгого чекання.

Мері й Таня умостилися десь у куточку і розглядали публіку. Маячіли знайомі обличчя, але ні Шурки, ні сатаністів не було ще.

Нарешті, несподівано для всіх, шиплячи й хрюкаючи, піднеслася заслона і почався концертний відділ.

Насамперед виступив «Хор малоросов». Але дивлячись на убрання цих «малоросів», їх швидше можна б назвати «хором інтернаціональних апашей». Правда, жіноча половина одіта була прилічно і навіть добірно.

Поперед усіх в вінку, в синій оксамитовій «корсетці», в червоних черевичках стояла Ладя і сяла іскристими очима. В групі тенорів маячіло лице Фаддея, а позад усіх - монументально-висока кінська голова Адольфа, повна самоповаги.

Хор у першім номері «напсував». Хормейстер хвилювався, щось з жахом і ненавистю шипів басам і увесь час прибільшено махав руками, так, наче грав в «дяболо».

Публіка сміялася, ляскала і доволі вибачливо поставилася до злочинства басів.

Слідуючий номер оказався не той, що вказано було в програмі. А саме, замість знаменитого баса, «відомого артиста європейських оперних театрів NN», виступив якийсь панок з скрипкою і почав теленькати, уважно й напружено дивлячись у лівий бік лаштунків.

Публіка не розуміла, шепталася, шаруділа програмками. Але позаяк це було вже звикле з’явище, що замість славнозвісного баса виступає заморений юнак з скрипкою, то ніхто особливо не хвилювався.

Вислухали й юнака, поляпали й глянули в програмку: соло співачки X. X. з Grande Opera. А, це цікаво послухати, X. X. гарно співає.

Але замість співачки з Grande Opera на сцену виволокли віолончелю, поставили пюпітри і вийшов інший юнак, але патлатий, чорний та лютий. За ним вистрибнула дівчина в пенсне і сіла за рояль. І нарешті з’явився знов виснажений юнак з скрипкою.

Всі троє, як ні в чім не бувало, вклонилися все більш здивованій публіці й почали грати. Вона грали, перелякано й розпачливо дивилися один на одного, плутали, упрівали, невимовно страждали, а публіка, нічого не підозріваючи, гуділа розмовами і придавленим сміхом.

Таня здвигала плечима, сердилася, а Мері, навпаки, всім захоплювалася і старанно всім плескала.

- Ну, Мері, невже вам це подобається? - з стражданням у голосі обурювалася Таня.

- Вони страшенно милі, дівчинко... Ви подивіться, як цей патлатий хлопчик смичком водить... Бо це - епоха в його життю...

Юнаки несподівано скінчили, скочили, вклонилися з полегшенням, упрілі, пішли за лаштунки;

Потім, розуміється, деклямували. Спочатку дівчина, потім панок, потім знов дівчина і знов панок. Між дівчиною і юнаком був хор апашей-малоросів, баритон і сопрано.

На закінчення було представлено живу картину - «Етап каторжан». Хоч це були ті самі апаші, арестовані в шиночку салдатами в небувалій ніде амуніції, але публіка поставилася до картини несподівано урочисто і з пошаною. Хтось затягнув похоронний марш, почулися крики «встати! встати!» і в залі на хвильку сталася демонстрація.

Це був останній номер.

Публіка почала виходити в коридори, а звідкись набігли лакеї і почали виносити стільці та готувати залю до танців.

- А Аннет все ще не видно...- виходячи в коридор, сказала Мері.

- Еге...- заклопотано озирнулася Таня.

- Може, в буфеті,- пройдемо туди.

По дорозі до Мері пристав був якийсь красень, але вона йому щось сказала, і він зараз же одчепився.

- Хто це? - запитала Таня.

- Красива й дурна тварина.

Буфет функціонував уже досить інтесивно. Ляскали корки, дзвеніли склянки, варилися ковбаски, кипів самовар. За лядою в українських та європейських убраннях метушилися гарненькі продавщиці, невміло, але весело й кокетуючи роздавали публіці чай, бутерброди, пиво, сосиски.

Одначе майже всі столи незаняті ще були,- публіка чекала танців. Тільки ті, що метою вечора мали саме цю кімнату, вже давно розмістилися в куточках; і звідти дзюрчали розмови в тоні теплої прихильности і любовної вибачливости до цілого світу.

Проходжувалися люди з блідими обличчями і голодними очима, які удавали, що їм дуже гаряче, і вони прийшли сюди трохи охолодитися.

Віддалік стояли «гуляйдушісти» і, мабуть, обмірковували план якогось скандалу.

Але взагалі було чисто, світло, мирно й весело.

Сатаністів не було.

Мері й Таня пройшли в залю.

- Недобре вам, Мері, ходити цими коридорами,- мимохіть похитуючи головою, зауважила Таня.- Протяги, то гаряче, то холодно.

- Ну, пусте,- безжурно сказала Мері, поглядаючи навкруги.

В залі вже готувалися до танців. Музиканти, настроюючи струменти, наче тішилися какофонією, яку утворювали,- так любовно нахилялися до своїх скрипок, тромбонів, віольончелів.

Між публікою, що повільно крутилася по залі, побідоносно кокетуючи, проходжувалися апаші з хору, які не захотіли скинути своїх убрань.

Раптом звідкись з’явилися Ладя і Фаддей з шапками в руках. Обоє в українських убраннях, які їм дуже личили, обоє з палючими щоками й очима, вони підлітали то до того, то до іншого і вимагали «на засланців». Давали й засланцям, але більш усього їхній молодості, радості, захоплюючому, ясному сміхові і соромливим поглядам, якими вони мимохіть обмінювалися.

- Яка мила ця Ладя,- захопливо зауважила Таня,- страшенно мила дівчинка! Я страшенно вдоволена, що цей Стамескін, нарешті, дав їй спокій...

- Фаддей, значить, переміг.

- Еге, здається... хоч Фені це...

- Дивіть, Таня,- раптом штовхнула її Мері, показуючи очима у бік.

Таня хутко глянула туди і мало не пирснула. Важно й урочисто під руку з пожилою панею виступав Адольф. В чоботях, в синіх широких штанях і вишитій сорочці з червоною стрічечкою,- він був похожий на вистроєного по-святочному величезного водовоза або кучера з пожарного дому.

Дама, очевидно, трошки була збентежена, але ніжно і ймовірно спиралася на руку свого показного кавалера. Він же, повний самоповаги, солідно й привітно вклонявся знайомим.

- Драстуйте! - розлягся з боку чийсь голос. Обидві хутко оглянулися. Їм поволі кивало суворе, чопорне, виголене обличчя Крестоносця. З-за спини поета всміхалось гарненьке обличчя його жінки. А ще далі видно було шевелюру патлатого юнака і недбало прижмурені очі.

- Сходяться...- тихо вимовила Мері, коли ті пройшли наперед.

Таня мовчки шукала очима по залі. І раптом Мері відчула, як рука Тані, що лежала на її руці, сильно здригнулася. Мері хутко глянула в бік її погляду. В дверях стояв Хома, розмовляв з Лахніцьким, старим зарентуйцем. Чи тому, що Хома підстригся, чи від чого іншого, його обличчя здавалося більш змарніле й бліде, ніж звичайно.

Таня вже не дивилася в той бік і з прибільшеною цікавістю стежила, як сковзали по паркету кавалери, запрошуючи до танцю дам.

- Хочете поговорити з Хомою, Танюк?...

- О, ні! - почервонівши відповіла Таня і хотіла йти далі. Але в цю хвилю до них, мов на сковзунах підлетів франт з зачіскою у проділ, улесливо схилився і запросив Мері «на тур вальсу»...

Мері охоче взяла його руку.

- Мері,- докірливо глянула на неї Таня.- Вам шкодить... не треба...

- Ну, дурниці... Ідіть краще туди...- вона хитнула головою в напрямку до Хоми.

- Нікуди я не піду!...- сердито сказала Таня, але рум’янцю змішання все таки не могла затримати.

- Ну, не сердьтесь... Я зараз...

І всміхнувшись Мері з своїм кавалером зникла в юрбі.

Таня постояла, потім одійшла до стіни й сіла.

«Нащо він прийшов?»

Грають щось знайоме й старе, мов пожовкла фотографія бабусі в криноліні. Ах, так! Це той вальс, який Кость Пархоменко називав «убийчозворушливим». Бідний, милий Кость, як він сумовито пишався милицею і Георгієм, привезеним з Далекого Сходу...

Перед Танею замаячіли знайомі обличчя.

Хрестоносець, жінка і патлатий юнак. Таня стала дивиться на них.

Крестоносець говорить жінці. Вона не слухає його. Як він може зносити таке приниження? Нащо він їх завжди провожає? Щоб довести собі, що «у всякому становищі можна почувати себе чудово»?

Знову з чимсь звертається до них. Як обурююче слухає його патлатий нахабник!

Публіка заважала спостерігати,- рухалася, закривала то обличчя Крестоносця, то спутників його.

І раптом сталося щось дике в тім місці, де вони стояли. Хтось верескливо різко завищав, розлягся переляканий жіночий крик, публіка вся повернулась і ринула в той бік. Музика, наче перерізана ножицями, зразу увірвалася.

Таня хутко встала й підбігла до місця пригоди. Серед утвореного кола йшла якась бійка, хтось хрипів, несамовито кричав, когось одтягали. Жінка Крестоносця стояла і, тремтячи цілим тілом, з жахом дивилася на купу, що конвульсійно ворушилася біля її ніг.

- Та тягніть його, він його задушить... Тягніть за шиворот! - розлягалися крики.- Жорж, тягни за ногу! Послухайте, доволі!

- Панове, не хвилюйтесь, не хвилюйтесь!..

- А-а!.. А-а!..- хрипів і сласно завивав хтось з купи, яку силкувалися розчепити десятки рук.

- Тягни, тягни! Голову тягни! За волосся, чортяка його... Ну-ну, разом! Одтягайге того... Послухайте, товаришу, не можна так...

- Та хто такий? Що тут?

- Чоловік коханця душить!

- Та за волосся його, він пустить!

Нарешті вдалося купу розірвати на дві половини. Коли Крестоносця поставили на ноги, вигляд його був жахливий. Волосся сторчем стояло, очі божевільно горіли, чопорне обличчя конвульсійно викривилося, на устах кров і піна, від носа до вуха - кривава смуга. Він важко дихав, несамовито видирався і кричав:

- Геть! Я задушу його! Дайте мені його!!

Комірець обірвався і висів, як роздертий хомут, краватка теліпалася на плечі.

- Товаришу! Заспокойтесь, не можна...

- Г-геть, я заб’ю його!!

Патлатого юнака вже було витягнуто кудись із залі. Він хитався і Тані на хвильку замаячіло синьо-бліде, понівечене мабуть укусами зубів обличчя.

Нарешті і Крестоносця одвели. За ним, жалібно хлипаючи, ошарашена й перелякана пішла його маленька жінка.

- Оце почастував друга дома!

- Еге, почастував...

- А він же його кусав, панове!..

Таня, бліда й схвильована, насилу вирвалася з юрби, що сміялася й обговорювала пригоду.

Вона пройшла в коридор і знов зазирнула в залю. Мері не було ніде.

- Вибачайте...- раптом почувся за нею знайомий голос.

Серце зойкнуло, але вона поволі озирнулася: на неї дивилися очі Хоми, похмурі й нерішучі.

На змарнілому обличчі плями рум’янцю,- йому, очевидно, було дуже боляче гукнути її.

Дивлячись кудись через плече Хоми і силкуючись не виявити схвильовання, Таня сухо запитала:

- Що вам угодно?

- Вибачте... Ви шукаєте Мері?

Таня живо глянула йому в лице:

- Ви хіба бачили її? - з неспокоєм запитала вона, одводячи зараз же очі на бік.

- Еге: вона просила мене знайти вас і сказати, що через півгодини приїде.

- Вона поїхала?!

- Так, але через півгодини...

- Де ви її бачили?

- Там, біля каси в коридорі...

- Одіта була?

- Ні, але вона потім...

- Ах, яка ж вона!..- обурено спалахнула Таня.- Це так легковажно, що навіть неймовірно! Це там біля каси, де зовсім холодно?

- Так... Але вона потім оділась і...

- Вона з кимнебудь поїхала?

- Так, з одним добродієм...

Таню навіть злість взяла: щоб улаштувати це побачення з Хомою, непотрібне, дурне побачення, вона ходить на протягах і їде кудись!

- Фу яка!.. Ні, це просто... я не знаю...

Таня одвернулась і хутко пішла по коридору, сама не знаючи куди. Хома слідкував за нею оддалік.

«Ну, нащо це? Ну, що я йому скажу?» з болячою досадою думала Таня. Він напевне йде позаду, почуває себе ображеним.

Вона повернулася і пішла Хомі назустріч.

- Вибачте, я так розсердилася, що не подякувала вам...

Вона дивилася кудись убік, але почувала на собі його погляд, упертий і запитливий.

- Дякувати нема за що...- сказав Хома...

Він, розуміється, знає, нащо Мері так влаштувала. Ах, як це негарно. Але ось же на злість ніякого побачення не буде, коли так!

- Ну, значить, я поїду сама додому...- холодно вимовила вона.- Якщо Мері приїде, скажіть, що я поїхала... До побачення.

Вона простягла руку і мимохіть зазирнула йому в обличчя. Хома стояв все так само, наче чекав чогось від неї.

- До побачення... Кажу...- неуважливо й байдуже сказав він, стискаючи її руку.

«Йому навіть не шкода, що вона йде. Можливо, що ніякого побачення йому не хотілося».

- Я чула, ви їдете з Парижу? - кинула вона недбало.

- Так, їду,- все так само відповів їй.

«Розуміється, йому все одно. Наче з своєю консьєржкою розмовляє».

- Ну, щасливої дороги! Прощайте...- змушено всміхаючись, сказала вона. Так говорять мало знайомим і несимпатичним людям, яких випадково зустрінуто на вокзалі.

- Спасибі...- вимовив Хома.

Вони проходили повз буфет.

- Го-го-го!! - раптом розляглося з середини і в розчинені двері Таня побачила, як ті, що сиділи біля столиків, розширеними очима дивилися в той бік, звідки нісся регіт, крик, гокання, брязкіт розбитого посуду.

- Ну, от знов скандал! - голосно сказала Таня і мимохіть попрямувала до дверей буфету.

«Він, розуміється, подумає, що я користуюся нагодою, щоб ще побути з ним», подумала вона. І позаяк це почасти було правильно,- їй дійсно не хотілося так відразу піти,- то стало соромно і захотілося повернути назад.

Але малюнок, що уявивсь її очам, зупинив її.

Біля ляди хаос... Махають руки, червоні, вспітнілі обличчя, розтягнуті сорочки продавиць метушаться за лядою на всі боки. Обличчя в них перелякані, обурені. Вони хапають за руки гогочучих людей і щось силкуються відібрати в них. Гикання, регіт, тривожний крик, пронизливий свист.

- Нехай живе «Гуляй-Душа»! Геть з буржуазією!

- Урра! Геть інтеліґенцію!..

- Товариші!.. Товариші!..

Біля столиків багато вставало і радилося. Чути було:

- Поліцію покликати!.. Це чортзнащо!

- Ну, поліцію!

- Та як же з ними?!

В юрбі гуляйдушістів видко було постаті розпорядчиків, що збіглися, з значками на грудях. Але гуляйдушісти нікого не слухали, хапали бутерброди, консерви, тіста, витягали з котла руками киплячі сосиски і, регочучи, лаючись, присвистуючи, з’їдали тут же.

- Ребята! - раптом розглягся серед них гучний голос.- Годі! Бери кожний по пляшці й ходімо!

- Урра! - заревіла юрба і кинулась на пляшки.

- До побачення, буржуї! - заревів той самий гучний голос.- Хлопці, виходь!

Розмахуючи пляшками й гогочучи, гуляйдушісти висипали в коридор.

Таня й Хома одійшли на бік, зупинившись біля порожнього столика.

Чути було, як гикання віддалялося коридором, перейшло в роздягальню і, нарешті, зовсім затихло,- пішли.

Публіка почала розсаджуватися на свої місця, голосно обурюючись і нарікаючи.

- Це справді «Гуляй-Душа»! - засміявся хтось збоку.

Розпорядчики і продавщиці приводили до порядку буфет; деякі від переляку, образи і безсилля плакали, витирали очі погаптованими фартухами.

В цю хвилю очі Тані раптом зустрілися з очима Аннет, що сиділа напроти ляди за довгим столом.

Таня хутко пробігла поглядом по присутніх за тим самим столом. «Чорна красуня» з своєю бльондиночкою, Стамескін, Ладя, ще якийсь, ще обличчя, потилиці, спини. І... профіль Шурки поруч з Аннет, з іншого боку. Тускле обличчя, покірлива, огидлива усмішка,- повна «муть».

Таня машинально опустилася на стілець. В ухах ще лящав дикий свист і гикання, поруч обережно сідав Хома, а там було це лице з жахною усмішкою і мутними, осяяними гнилим блиском, очами. Що ж вона думає викинути ще?

- Ви не знаєте, Аннет з компанією давно тут? - запитала Таня, дивлячись у стіл.

Хома зам’явся. Таня подивилася на нього,- йому щось відомо.

- Ні, вони недавно прийшли...- нарешті похмуро вимовив він.

- Ви щось знаєте? Так?

- Т-так... Вона шукала вас...

- Мене? Звідки ви знаєте?

- Вона мене запитувала. Але я сказав, що ви поїхали. Видно, не повірила. Це було хвильку перед тим, як я підійшов до вас. Мені здається...

Хома нерішуче зупинився.

- ... краще б вам поїхати.

- Ні, я лишуся,- майже спокійно, але вся бліда вимовила Таня.

Хома замовк.

Таня бачила, як Аннет шепотіла щось чорній красуні і обидві поглядали в її бік. До їх розмови прилучився і Гломбінський. Якийсь товстюк з голеними губами і підборіддям, з рудими баками, похожий на ірланця, голосно щось оповідав. Компанія весело сміялася і п’яно плескала йому. На самім краю столу сиділа Ладя, почервоніла, весела, а до неї з двох боків схилялися Стамескін та Аполінарій, відомий Парижу автор порнографічних віршів.

Таня мимохіть пошукала очима і побачила за іншим столом Фаддея, що похмуро сидів в компанії хористів. Він поглядав у бік Ладі і, мабуть, щось насвистував.

- А то краще б піти вам, Таню,- почувся знов голос Хоми.- Компанія п’яна, готова... до того ж «сатаністи-індивідуалісти»... Помогти все одно нічим не можна. Вони видко щось уже задумали...

«І він знає», з болем подумала Таня.

- Ні, Хомо, я лишаюся... Якщо вам... незручно, ви йдіть.

Раптом компанія почала вставати і розплачуватися. Коли Шурка, якого підтримувала Аннет, підвівся, Тані стало ясно, що він п’яний. Аннет, одіта з шиком кокотки Великих Бульварів, не випускаючи руки Шурки, рушила до виходу. За нею потяглася й решта.

Таня й Хома мовчки чекали, силкуючися не дивитися на парочку, що наближалася. Хома спробував заговорити з Танею, але вона вже не чула його.

Ось уже близько піднесений, навмисне піднесений голос Аннет:

- О, без сумніву, мій друже... Розуміється!.. Так-так!

І за цим невиразне бурмотіння і хихикання Шурки.

Таня поволі повернула до них голову. На неї дивилися широко розставлені, підведені очі Аннет. Наче зараз тільки вона замітила Таню й Хому і раптом оживлено вигукнула:

- Олександер Петрович! Дивиться, кого ми зустріли!..

І чарівно киваючи Тані головою, з радісним здивованням вимовила:

- І ви тут? Як це гарно, а я вас шукала... Ми...

І зупинилася. Шурка, побачивши Таню й Хому, раптом видерся і, наче підштовхнутий кимсь у спину, поривчато ступив до їх столика.

Хома й Таня навіть одхитнулися трохи і захололи в напруженому чеканню. Таня була мертвено-бліда.

Ті, що сиділи біля інших столиків, затихли і стали дивитися в їх бік.

Шурка підійшов так близько, що торкався полами столика. Він довгим тьмяним поглядом подивився на Таню, потім на Хому й мовчав. Обличчя його наче завмерло в дивній тупій серйозності. Здавалося, він нічого не думав і не почував, а просто стояв і дивився на них.

І несподівано з повільною важністю і такою самою серйозністю простягнув руку Хомі.

Хома хутко глянув йому в обличчя, наче зрозумів щось і, підвівшись, так само серйозно і мовчки стиснув йому руку.

Не говорячи більше ні слова, Шурка повернувся, хитнувся і пішов уперед.

Хтось засміявся, хтось щось сказав. Але Аннет вхопила Шурку вище ліктя і, з п’яною злістю притягнувши його до себе, гаряче зашепотіла. Кілька разів вона сильно шарпала його за руку. Задні сатаністи не розуміли причини остановки, кричали та вимагали дороги.

Хома щось говорив Тані, але вона навіть не повернулася до нього й чекала закінчення розмови Шурки з Аннет.

Шурка раптом голосно і наче з якимсь одчаєм, як потім згадувала Таня, закричав:

- Так?!

- Так! - сказала Аннет.

Після цього Шурка раптом повернувся до Тані. Обличчя його було цілком, як у божевільного. Очі жахливо, неприродньо блищали. Коли обличчя його з цими страшними очима схилилося до неї, її охопив сліпий жах. Вона вже нічого більше не бачила, крім цього обличчя, нічого не чула, крім сиплого, насиченого алькоголем подиху на своїй щоці.

А далі сталося саме дике. Зуби Шурки оскалилися і з-за них в обличчя Тані плеснула, мов помиями, безглузда, площадна лайка.

Після цього Таня не добре пам’ятала все, що відбулося.

Здається, зчинився якийсь крик, маячіло обличчя Хоми з жилами на висках. Шурку кудись тягли спиною уперед і вуса його розпатлалися. А він чи то реготавсь, чи як раніше, вишкиривши зуби, кричав. Хтось наступав на Аннет, а вона сміялася і п’яно, злісно вигукувала якусь одну і ту саму фразу.

І тільки в автомобілі Таня поволі стала приходити до пам’яті. Принаймні, коли Хома відчинив двері екіпажу, вона вже знала, що під’їхали до її дому, що трапилося щось жахне і що треба дзвонити до консьєржки. Пропозиції Хоми проводити її вгору по сходах вона не прийняла.

А дома тихо, не розбудивши Фені, що голосно хропла, пролізла в свою кімнату і цілком знесилена, не роздягаючись, сіла біля столу і поклала голову на простягнену руку. В очах зараз же замаячіли обличчя Аннет, Крестоносця, червоного, з переляканими очима, розпорядчика,- вони всі почали напирати на неї і простягненими руками натискати на її груди. А над головою стояв патлатий юнак з скрипкою і монотонно, завиваючи, хропів.

XVIII

Коли годин у дев’ять ранку Феня і Фаддей постукали до Тані, вона сиділа в тій самій позі і спала, звісивши одну руку з столика.

Фаддей був сам не свій, він щулився, мов від холоду, і одночасово щохвилі обтирав спітніле чоло. Очі розтеряно, нічого не бачачи, переходили з речі на річ.

Феня бліда, рідкі брови суворо зсунуті. Вона розбудила Таню і, коли остання здивовано оглянула їх і себе, понуро вимовила:

- Вставайте, ходім до Ладі.

Таня з переляком вдивилася в неї і в Фаддея. Фаддей нагадав вчорашнє.

- В чім річ? Що трапилося?! - скочила тривожно і ще більше лякаючись.

- Ладю знасилувано... Вона хоче вас бачити,- коротко й грубо відповіла Феня.- Ходім.

Таня захолола на місці, дивлячись на них великими очима. Чи це не сон? Чи не продовження кошмарної ночі? Ладю, цю «лагідну, матову дівчинку», цю вчорашню світлу дитину знасилувано?!

- Що ви кажете?! - тихо сказала вона.- Коли? Хто? О, господи!

- Сьогодні вночі... після вашого вечора, Стамескін і ще один. Удвох... Вона видерлася і прибігла до Фаддея.

Таня машинально глянула на Фаддея. Він стояв з тим самим безладним поглядом і зім’ятим, тупим лицем.

- Фаддей побіг зараз же до Стамескіна. Але в готелі сказали, що він з своїм приятелем сьогодні ранком несподівано поїхав до Лондону.

Феня розповідала, наче вичитувала все це з книги.

Таня не могла зрозуміти всього відразу.

- Поїхали?.. І вдвох?.. Себто, я не розумію, вони вдвох це зробили... себто з Ладьою... Господи, я нічого не розумію... Як же це...

- Ну, що тут розуміти! - раптом розсердилася Феня.- Все зрозуміло... Ходім, вона одна там... Не можна було її залишити саму. Ходім.

Таня, як була, не поправивши навіть капелюха, що з’їхав на бік, пішла за ними.

Всю дорогу вони майже бігли і Таня уривчато ставила питання. Феня так само уривчато відповідала, а Фаддей, як і раніше, не говорив ні слова.

- Я боюсь, щоб вона чого не зробила з собою,- підходячи до брудного готельчика, де жив Фаддей, похмуро мовила Феня.

Але Ладя лежала на неприбраному ліжку в тій самій позі, в якій її покинув Фаддей; одну ногу підклавши під себе, а другу спустивши з ліжка і встромивши голову в подушку. На ній були ті самі червоні черевички, плахта, корсетка, тільки віночка не було. Корсетка була роздерта під рукою, один рукав сорочки ледве висів коло плеча і відкривав матово-біле тіло.

При вході Фені й Тані вона хутко підвела голову, глянула і знов заховалася в подушку.

- Ладя... Ладенька... Ладюсік!.. Бідна моя...- підсіла до неї Таня і ніжно поклала їй руку на плече.

Ладя раптом скинула руками, кинулася Тані головою в коліна і жагуче, гірко заридала.

- Ладенька... Ладя! - гладила її по розпатланій голові Таня і кусала зблідлі губи.

Феня присіла до столу і почала рисувати олівцем на аркуші поштового паперу.

А Фаддей, як тільки Ладя заридала, перестав розтеряно дивитися. Як людина, що осягла мети і дуже втомилася, він сів біля дверей на стільці і, заплющивши очі, одкинув голову назад.

А Ладя плакала дужче та дужче, в розпуці журливо хитаючи головою. З розпитувань Таня знала, що вона ще не плакала, тільки тремтіла вся, налякана, приголомшена.

І тому Таня їй не заважала, а тільки гладила рукою по голові і ніжно говорила:

- Ладя... Ладік...

Поволі Ладя замовкла і втомлено затихла. А Таня не переставала гладити, все повільніше, ніжніше і мов тяжко обиженій дитині, шептала:

- Ладік... Ладенька... Ладюсік...

В коридорі топали і бігали, від чого Ладя здригалася і конвульсійно хлипала.

Але все рідше та рідше.

___________

Феня й Таня пішли. Вони нічого не говорили між собою до самого дому...

Таня роздяглася, умилася, схопила щітку і, не вважаючи на нестерпний головний біль і безсилість, мовчки почала прибирати кімнати.

Феня машинально їй помагала і сумрачно, злісно терла ганчіркою церату на столі.

- Ні, я їду в Росію! - рішуче вимовила вона.- Годі! Нехай буде, що буде, а я їду. Я задохнуся... Годі!

І наче збираючись у цю ж хвилину їхати, вона шпурнула ганчірку в куток і обтрусила сукню.

Таня неуважливо слухала її, вона думала про вчорашнє. На своє здивовання вона вже не відчувала ні того жаху, ні навіть гніву на когонебудь. Може від того ломило голову? Раптом їй почулися кроки в коридорі.

- Почекайте, Феня...- хутко повернула вона голову і напружено почала слухати.- Мені здалося, що Шурка ходить...

- Та ні ж! - муркнула Феня.- Він спить, як забитий... Ні, доволі!.. Нехай хто хоче задихається в цім болоті, а я їду.

І Феня, піднявши ганчірку, знову швидко почала терти церату, наче це їй усього лишилося зробити до од’їзду.

Раптом Таня рішуче поставила щітку в куток і пішла з кімнати.

- Куди ви? - запитала Феня.

- До Шурки. Мені треба з ним негайно поговорити...

На стук її ніхто не обізвався. Вона постукала сильніше і почекала.

Ні шамотіння, ні згуку.

- Шурка! - загрюкала Таня кулаком у двері. Дивна тиша була там, за дверима. «Що він, пішов куди?»

Таня обережно розчинила двері і зазирнула. На ліжку нікого не було. Біля столу теж.

Таня увійшла в кімнату і гукнула ще раз, наче сподіваючись, що Шурка заховався десь. Але Шурки не було.

Вона, не розуміючи, з досадою вже повернулася, щоб вийти, як раптом очі її зустрілися з виряченими, тьмяними очима Шурки, який рівно витягнувся в кутку за умивальником. Язик далеко висунувся, наче Шурка силкувався ним щось дістати.

Таня дико, верескливо скрикнула і, пройнята жахом, кинулася з хати. Вибігши до Фені, вона притулилася спиною до каміну і, дивлячись на двері коридору широкими очима, з тим самим леденящим, диким жахом закричала:

- Феня!.. Феня!.. Повісився!.. Він повісився... Очі, очі... О-о!!

Феня омертвіла і не мала сили навіть запитати щонебудь.

- Господи! - раптом схопилася Таня.- Може він ще живий!

І стрімголов кинулася знов у коридор.

- Таня! Не ходіть!! - не своїм голосом закричала Феня, зриваючись із стільця.

Але Таня була вже в коридорчику і, забігши в кухню, тремтячими руками знімала з стіни великого кухонного ножа.

І всетаки перед захлопнутими нею дверима Шурки вона зупинилася. Бліда й тремтяча, вона з одчаєм шарпнула за ручку і вбігла. Задихаючись, зробила надлюдське зусилля і глянула: вирячені очі дивилися просто їй в лице, видавлений синій язик тягнувся до неї... Таня не витримала і метнулася назад.

- Не можу! - в розпуці ламаючи руки, простогнала вона.

Феня забилася в куток софи і дрібно тремтіла.

Вмить Таня повернулася і побігла з кімнати.

- Таня! Куди-и ви? - страшенно перелякана закричала Феня. Почувши, що хлопнули вхідні двері, вона, косячи божевільні від переляку очі на двері в Шуркину кімнату, вилетіла за Танею.

Таня збігла вниз.

- Таня! - жалібно кричала Феня.

- Я зараз! За консьєржем! - чути було Танин голос.

За хвилин двадцять в їх кімнатах товпилися консьєржки, поліція, якісь сторонні люди.

Таня давала відомості, а в той час Шурку одв’язували й оглядали. Записки він ніякої не лишив, а Таня сказала, що нічого не може сказати про причину його смерти.

Вона вже не тремтіла. Навпаки, надзвичайний спокій опанував її. Здавалося, річ ішла не про смерть Шурки, а про його від’їзд або викрут ноги... Ні жаху, ні жалости, ні ясного розуміння того, що трапилося.

«Що зо мною?» - запитувала вона себе. І навіть при цім запитанню не почувала нічого, крім цього надзвичайного, легкого, спокійного настрою. Перед цим голова боліла, в цілім тілі був тягар якийсь. А тепер, навпаки, на диво ясно була голова, свіже тіло. Ось тільки вона не зовсім ясна розуміла питання, що їй ставилися. Вони наче губилися по дорозі, не досягаючи до неї. Треба було повторити кілька разів те саме.

Звідкілясь з’явилася дівчинка, дочка консьєржки, і подала їй міську телеграму. Таня прочитала і нічого не зрозуміла. Забула, потім згадала і знов прочитала:

«Я дуже хора. Приходьте зараз же. Необхідно. Ваша Мері».

- Добре, я зараз...- по-російськи сказала Таня дівчинці, але зміркувавши, що дівчинка не може зрозуміти її, вона навіть усміхнулася.

- Ви йдете, Таню? - занепокоїлась Феня.

- Так, мушу йти до Мері.

- Ну, я теж іду! - схопила Феня з вішалки пальто і вмить одяглася.

Консьєржка говорила Тані щось про покійника, похорони, бюро,- Таня з усім згоджувалася. Але консьєржка, помітивши, що Таня не добре розуміє, помогла їй одітися і сказала:

- Йдіть, куди вам треба... Вам треба отямитися... Я сама дещо влаштую тут. Mademoiselle розуміє мене?

- Oui, oui, c’est ca, c’est ca! - машинально відповідала Таня.

Консьєржка, заклопотано похитуючи головою, проводила її на вулицю.

___________

Греміли трамваї, завивали і сурмили автомобілі, поміж екіпажів швендяли порські велосипедисти. Люди йшли з заклопотаними, байдужими, веселими обличчями. Бігали діти.

На розі стояв поліцай і зосередковано колупав у носі. Під вікнами зупинялися бандитники і заунивно виспівували:

- Marchand d’abit...

Все це було дивне й неправдоподібне. Здавалося, всі ці люди представлялися - і поліцай, що в носі колупав, і шофер, який солодко позіхав, і співочі бандитники, і публіка, яка метушилася біля трамваїв. Всі вони знають щось жахне, але силкуються показати, що нічого не трапилося, що сьогодні все йде, як учора, як завжди.

І сама Таня легко й хутко переходила вулиці, читала вивіски, спокійно їхала на трамваю. Як завжди вона привітно привіталися з Мериною консьєржкою Жюльєтою, яка відчинила їй двері.

Жюльєта була дуже занепокоєна і сумна.

- Mademoiselle зовсім... погано,- прошепотіла вона, проводячи Таню в «камеру». Так називалася маленька кімнатка, куди Мері переходила, коли їй ставило гірше. В ній не було ні килимів, ні зеркал,- одно невеличке вікно і білі вапняні стіни.

Таня не здивувалася, не виявила ніякого співчуття Жюльєті. А Жюльєта замовкла й уважно поглядала на Таню.

Мері лежала на дивані, вкрита ковдрами і перинкою. Щоки за одну ніч позападали, шкіра на лиці зробилася жовтою, очі великі, в темних смугах, втомлені, з хоробливим блиском.

Вона саме почала кашляти, коли Таня увійшла, і часто хитала головою, наче усилено вітаючи гостю.

Одначе, коли Таня сіла біля неї на стілець, Мері підвелася, схопила Таню за плечі і крізь кашель перелякано скрикнула:

- Що... що... з вами?!

Таня, зрозумівши її питання, внутрішньо здивувалася з її переляку. Але чомусь закрила лице руками і нічого не сказала.

- Таню! У вас страшний вигляд... Що трапилося?! Та кажіть же!..

Таня зняла руки з обличчя, вдумалася в Мерині слова і тихо, спокійно сказала.

- Шурка повісився...

Мері поволі одвела свою руку від її ліктя й опустилася на подушку. Не зводячи переляканих очей з Тані, вона помовчала і ледве чутно запитала:

- Як це трапилося?

Таня дивилася під стіл і не чула: якась дивна, тепла задума сковувала їй мозок.

Мері занепокоєно торкнулася її руки.

- Чуєте, Таню?

- Так-так, розуміється...- згодилася Таня, сильно зідхнувши. Але зрозуміла з обличчя Мері, що відповіла не до речі і жвавіше запитала:

- Що ви сказали?

- Я питаю, як це трапилося? - заплющивши очі, повторила Мері: їй стало погано.

- Як це трапилося? - задумано перепитала Таня.

«Так, як же це трапилося? Що трапилося? Ах так, те»...

- Це трапилося... сьогодні...

Напружуючи всю волю, щоб не впадати в задуму і стежити за своїми думками, Таня почала розповідати. Починаючи про вчорашній вечір, вона перескакувала на сьогоднішній ранок. Говорячи про Аннет, забувала і розповідала про Ладю. Хвилинами зупинялася, задумувалася, безучасно і спокійно дивлячись у вікно. Коли Мері обережно виводила її з задуми, вона продовжувала своє плутане оповідання, поки знов не задумувалася.

Підчас одної такої перерви Мері подзвонила і звеліла Жюльєті приготувати тут же Тані постіль. Жюльєта, тривожно поглядаючи на обох, прудко й зручно все улаштувала. Принесла складне ліжко, тюфяк, білизну.

- Поможіть панночці роздягтися,- звеліла Мері.

Таня покірливо дозволила роздягти і вкласти себе в ліжко.

І як тільки голова її торкнулася подушки, наче хтось накрив чимсь теплим і темним її мозок і все зникло.

Це тяглося усього один мент, але коли Таня розкрила очі, в кімнаті горіла лямпа і навколо було надзвичайно тихо. За вікном не греміли трамваї і звожчики, не кричали продавці газет.

Хтось пошепки розмовляв збоку. Таня повернула голову і побачила величезну постать Олександра, який сидів у кріслі біля ліжка Мері. Їй було видко тільки спину його і розпатлане чорне волосся.

Таня раптом згадала все і враз гостре, боляче почуття охопило її.

«Яка година? Як можна було спати в такий час?»

Раптом хтось глухо заридав у кімнаті. Таня похолола і затаїла дихання, не наважуючись поворухнутися: це Олександер.

- Саша любий, бідний мій!..

Мука і палка ніжність бренить в тремтячому, зміненому голосі Мері.

- Не треба... Буде, світлий мій... Так краще... Це єдиний вихід...

Ридання затихали. Мовчанка. «Кашлянути і показати що вони не сами? Але як більше їм не вдасться поговорити?»

- Нащо ти це, Марусю, нащо? Ти могла ще жити... Ах, ти могла ще жити!..

- Але даю тобі слово, що не хотіла я нічого зробити з собою!.. Присягаюсь чим хочеш, що я хотіла їхати в Італію, жити з тобою... Розуміється, божевілля було їхати на цей вечір... Але я ж божевільна, ти знаєш це... Даю слово, що не навмисне!.. Запитай у Тані... Жульєта радила одягти бальову сукню з декольте, а я навмисне одягла закриту... Це при Тані було...

Таня, пронизана сповненою страшного значення брехнею Мері, лежала нерухомо. Крізь напівзаплющені повіки вона бачила, як Олександер повернувся і подивився на неї. Хотілося скочити, кинутися до Мері і з одчаєм, з лементом болю заридати над нею. Так!! Якщо Олександер запитає, вона скаже, що Мері нізащо не хотіла одягти сукні з декольте, що вона весь час куталася, береглася, старанно приймала ліки. О, Мері, Мері!

- Годі про це, Саша, годі, рідний... Ну, умру я, ну, що тут жахного?.. Всі люди - смертні... Годі, любий... Я хочу тільки, щоб ти вірив, що тільки одного я тебе любила... Віриш мені, мій єдиний?

- Вірю...- ледве чутно прошепотів Олександер.

- Ну, от і спасибі... А тепер, може, хочеш спочити? Я спала цілу ніч, а ти сидів... Спочинь...

- Ні, Марусю, я не втомився.

- Ну, посидь ще... То завтра ти підеш до Гаврилова по паспорт?.. Добре було б баронеси якої... На жандармів це впливає краще валер’янових капель...

Помовчали. Таня не ворушилася. На вулиці прозвучали дзвінкі, похапливі кроки прохожого і затихли.

- А то б всетаки в Італію, Марусю? Га? Як ти думаєш?

О, скільки безнадійности в цім несміливім запитанню!

- Ні, любий... Лікар більше двох тижнів не згоджується продержати мене на світі... Хочу вмерти дома, в снігу... Ну, не треба більше про це. То не забудь же, Саша, завтра, себто вже сьогодні піти до нотаря... Заповіт треба зробити тут же... Хто знає?.. Ну, добре, добре... Так ти неодмінно зайди... Хотілося б мені, щоб частина на засланців та каторжан пішла... Навіть більша частина, а решту вже поділи, як хочеш. Есерам, розуміється, більше... Не обидиш?

Таня бачила, як нерухомо й зігнувшись сидів Олександер. Чи чув він, що вона йому говорила?

Мері раптом закашлялась. Олександер неспокійно поворушився. Мері кашляла часто, довго, наче одриваючи щось у себе в грудях.

- Фу... Втомилася... Йди, любий. Не треба тобі слухати мене... Спочину я... Ні-ні, цілувати не треба... Саша, не хочу! Заразишся... ні-ні... Я тепер здобула собі недотикальність особи... Коли прийдеш?.. Приходь раніш, Тані треба буде допомогти... Ну, йди, а то ми збудимо її.

___________

Коли Олександер пішов, Таня ще довго прислухалася до Мері. Тепер виразно було чути її хрипле, важке дихання. Ось вона повернулася, глибоко з свистінням зідхнула і затихла.

Дивлячись в стелю широко разкритими очима, Таня не рухалася. Дихання Мері ставало рівніше, спокійніше. Тікав десь на столі або на стільці кишеньковий годинник. Тужливо й самітно прогучали знов дрібні кроки під вікном. Не одриваючи очей від темної стелі, Таня думала. Іноді десь за стіною м’яко й мелодійно дзвонив годинник. Тоді Таня глибоко зідхала, обережно дивилася в бік Мері, що хрипло й розмірено дихала, і знов думала.

Коли вікно почало сірити і світло лямпочки розпливалося, Таня вже все вирішила. І як людина, що закінчила болячу й складну працю, вона зразу відчула втому. Очі мимохіть склепилися і вона заснула.

Коли вона знов розплющила їх, на підлозі і на кріслі, де вночі сидів Олександер, лежали соняшні плями.

Таня скочила і сіла.

- Що, виспалось дитятко? - зараз же почувся безсилий, ласкавий голос Мері.

Таня закрила руками обличчя і не відповідала.

- Що ви, дівчинко? - неспокійно запитала Мері.

Таня поволі одвела руки і глухо сказала:

- Нічого... Я надто довго спала...

На Мері вона не дивилася.

- Мері! - раптом тихо заговорила вона, дивлячись на крісло.- Я чула вночі частину вашої розмови з Олександром... Я повинна була... повідомити, що чую і не зробила... Я не хотіла вам заважати...

- І добре зробили,- з доброю усмішкою вимовила Мері.- Ми вас збудили? А потім ви спали?

Таня повернула до Мері голову. Змучене, але яке світле, благосне лице! Вона хутко підійшла в одній сорочці до ліжка Мері, стала голими колінами на підлогу і взяла безсилу, прозору руку її.

- Як вам, Мері?

І не чекаючи відповіді, тихо піднесла руку до уст і побожно поцілувала її.

- Що ви, дитинко? - змішано прошептала Мері, одбираючи руку. Коли Таня підвелася, очі її були залиті сльозами. Вона одвернулася, одійшла і мовчки почала одягатися.

- Мері, я з вами поїду в Росію,- нарешті заговорила Таня.

Мері, яка, задумливо всміхаючись, дивилася на соняшну пляму, що грала на спинці крісла, перевела очі на Таню.

- В Росію? - запитала вона.- Надовго?

- Назавжди!

Мері трошечки підняла брови.

- А Хома?

Таня не зразу відповіла. Їй хотілося сказати: «з Хомою все скінчено», але з здивованням відчула, що в цих словах була б не ціла правда.

- Хома, коли хоче, нехай їде теж в Росію.

- Але ж у нього кара на горло!

- Так, я це знаю...

І Таня твердо глянула в розширені очі Мері.

- Дівчинко! Ви розумієте, що говорите? І він згоджується?

- Ні, я йому нічого не говорила і не скажу. Якщо він хоче... якщо він любить і цінить мене, він так не залишить... А як все одно, то... так і буде.

Мері тихо всміхнулася.

- Дурна дівчинко! А звідки ж він знає, що ви хочете, щоб він шукав вас?

- Він повинен знати, що я його...

Мері закашлялась. Таня тривожно поглядала на неї. Як мало приливає крови до лиця навіть при кашлю. Може її хвилюють її відповіді? Мері обтерла уста і з тою ж усмішкою продовжала:

- Чому ж він повинен це знати? З того поводження з ним, яким ви дарували його?

- Мері, може вам шкодить розмовляти?

- Мені? - весело й безсило розсміялася Мері.- Дівчинко моя, мені тепер усе можна, ніщо не шкодить. Одно погано, що не можу всього. А на розмову є ще сили... Це ви покиньте... Ну, так чому ж він повинен?

І вона так само ласкаво всміхаючись, приготувалася слухати відповідь Тані.

Таня сіла на ліжко і, дивлячись на Мері, сумовито вимовила:

- Тому Мері, що... що інакше вийде так, як він і думав або... Гломбінський думав...

- Себто? - не зрозуміла Мері.

- Себто... Бо того вечора, коли в автомобілі... він знав, що я його люблю... Інакше б того не було... А як люблю - значить, вже люблю... І не можу ж за місяць... Себто того Хому, якого я покохала, я не можу розлюбити... так швидко. Якщо можу, значить, можу і до Гломбінського піти... І взагалі не здатна до великого кохання. І виходить, він має слушність... Він повинен знати, що я його люблю, коли вірить, що я не... продажна... А коли так, то він, як любить мене, силкуватиметься довести мені це.

- Ідучи на шибеницю? - значущо й тихо запитала Мері.

- Так, ризикуючи своїм життям. І тільки так я можу повірити, що він цінить мене. Якби того не було, я б не знаю... А тепер не можу інакше...

Мері мовчала.

- А ви знаєте, що ви на себе берете, якщо його схоплять? - вимовила вона ще тихше.

- Так, знаю.

Мері уважно подивилася на Таню; так, вона знає.

- Не можу, Мері, інакше... Я не зможу з ним жити... Нехай за рік-два ми розійдемося, але, з’єднуючись, ми повинні почувати, що з’єднуємося навіки, що ми нерозривні... Але коли вже з самого початку є сумнів... Ні, Мері, мені перед самою собою буде соромно... І вийде гірше, ніж... шибениця...

Мері не відповідала і уважно дивилася на соняшний промінь, що пересунувся.

- Так, може ви і маєте слушність,- нарешті поволі промовила вона.

І помовчавши додала:

- Але тоді, Таню, ви все таки скажіть йому, що їдете в Росію і що нічого не маєте проти того, щоб зустрітися з ним там...

- Нащо? Він сам повинен...

- Ах, рідна, і в іншого ж гордость може бути... Та й важко йому в такі тонкості входити; «Якщо так, то значить так. І виходить так». Він бачить, що ви з ним холодні, байдужі. Ось і все... Підіть до нього, поговоріть і може...

- Ні, Мері, цього я не можу...

- Фу, яка, господи!..

І Мері навіть підвелася на лікті, але зараз же закашлялась і знов лягла.

Таня суворо подивилася на неї... Кашель нарешті затих.

- Слухайте, Таню: ось моє передсмертне прохання: підіть зараз до Хоми і скажіть йому! «Хомо, Мері просила мене запитати вас, чи любите ви мене»... Таня, дайте мені скінчити, мені трудно говорити!.. «Я вас, мовляв, люблю, але їду в Росію. Як хочете, шукайте мене там»... Так, Таню, цими словами і скажіть... Ось це моє прохання до вас. Зробите?

Таня бачила, що Мері без цього не заспокоїться і сказала:

- Добре, я піду до нього й скажу...

- Дякую..

- Але я так і скажу, що на ваше бажання...

- Так-так... Ви куди одягаєтеся?

- Я піду додому...- ледве чутно сказала Таня.

Обидві старалися про Шурку не згадувати.

- Нема чого, власне, йти туди. Все, що треба, Олександер улаштує. Я вже говорила з ним... Ви переселяйтеся до від’їзду до мене...

- Ні, я буду дома, поки... все влаштується... А потім можу і до вас... До Хоми я зараз піду,- додала Таня суворо.

- Так, ідіть зараз... А я спробую заснути трохи... Треба для дороги сил набратися.

Мері заплющила очі і лежала нерухомо. Таня глянула на неї й мимохіть пригадала картину «Мадонна в труні», яку десь бачила; той самий благосний спокій мертвено-прозорого обличчя, та сама лагідність і ніжна величавість.

- Я відходжу, Мері...- шепнула Таня одягнувшись. Мері безсило розкрила очі, всміхнулася й відповіла:

- Йдіть, дівчинко... Будьте ласкаві до нього...

Таня вийшла.

___________

Було ще рано, коло восьмої... «В робітню він тепер уже не ходить, може ще спить? Тим краще, коротша розмова буде».

Але Хома не спав. Про Шурку він, мабуть, чув уже від когонебудь, бо дивився на Таню серйозно і наче з пошаною.

Таня увійшла в кімнату і мимохіть звернула увагу на обстановку. В однім кутку стояло те саме, подібне до труни, ліжко, в другім дзеркало з розбитим отвором, в третьому зложені в купу стільці, крісла. На вікні косо висіла прибита одним кінцем гардина. Похоже було на похмуру крамницю гандляра старими меблями. На столі стояла пляшка з молоком, а на обрізку дошки довгий хліб. На підлозі по-старому валялися стружки й опилки. Пахло вогкістю і застоялим тютюновим димом.

Хома мовчки чекав.

Таня схилила голову і рівним, тихим голосом почала:

- Я до вас з... доручення Мері... Вона дуже хора і як передсмертне прохання... висловила мені бажання, щоб я запитала, чи ви мене любите?

Хома усього чекав, але тільки не цього. Збліднувши і широко дивлячись на неї, він мовчав.

Таня ж стояла, все так само дивлячись у діл, і без нетерплячки чекала відповіді. Справді, вона виконувала чуже доручення, яке її не торкалося зовсім.

- Так, я люблю вас...

Таня хутко підвела голову і зараз же знов схилила її.

- Потім...- казала вона далі тим самим рівним, чужим голосом.- Чи вірите ви в мене... як в себе?..

- Більше, ніж в себе...

Таня голови вже не піднімала.

- Добре. Я вас теж люблю. Але я їду в Росію... Це теж просила мене Мері сказати вам...

Хома відкашлявся і хрипло запитав:

- Але це... правда?.. Себто, що ви... теж...

- Еге! - трохи різко й холодніше кинула Таня.- Я їду до Росії... От і все. До побачення...

Вона подала йому руку, не подивилася на нього і хутко вийшла.

Хома стояв і тер чоло, розтеряно й похмуро дивлячись їй у слід.

___________

Шурку поховали на тому кладовищі, що й Остапа. Але провожали його тільки близькі та дехто із знайомих,- Косоротови, Олександер, Хома, Фаддей з Ладьою, кілька робітників з гуртка. Перед кінцем похорону прийшов Аркадій. Він нікому не вклонився,- з холодним суворим обличчям підійшов до могили, яку засипали, постояв і пішов. Від цього всім стало ніяково. А Феня не витримала і сердито пробурмотіла:

- Такий дурний кривляка!

Промов над труною не було.

Засипали, постояли, ніяково сказали один одному кілька незначних фраз і пішли до виходу.

День був ясний. Небо вкрилося молочно-жовтими круглими хмарами і сонце, як корабель від острова до острова, плавало між ними. Мокре листя вільх ярко блищало і на них сяли важкі краплі води.

Додому поїхали вкупі.

Таня ні сьогодні, ні в попередні дні, коли Хома приходив з Олександром помагати їй, не сказала з ним ні слова.

Але, прощаючись, він насмілився і запитав:

- Ви швидко їдете?

- Не знаю...- сухо відповіла вона.

Він мовчки вклонився і пішов. А Таня обернулася до Фаддея, що чекав її, й сказала:

- Ходім... Тільки, будь ласка, Фаддей, кажіть коротше... Я втомилася. В чім річ?

- Мені небагато треба сказати...- сумовито вимовив Фаддей.- Я з вами хочу порадитися щодо Ладі...

Він замовкнув і пристукнув парасольською окурок. Таня оглянулася. Позаду йшли Феня, Ладя й Олександер.

- Ну,- похмуро підштовхнула вона Фаддея, який замовк.

- Сумує вона... Не вірить мені... Думає, що я тому з нею живу, що вона... «вже не невинна»... Це вона говорить так про себе,.. Поговоріть ви з нею, Таню... Мучиться... Коли ви з нею поговорите, вона повірить...

Таня вже знала все це...

- Ні, вона і мені не повірить...- похмуро кинула вона.

Фаддей мовчав. Мовчала й Таня. І обоє знали, що думає кожний.

- Вінчайтесь, Фаддей...- нарешті тихо сказала Таня.

Фаддей довго мовчав, потім глибоко зідхнув і з ніяковістю вимовив:

- Так, мабуть доведеться вінчатися, нічого не поробиш.

- Тільки не вінчайтесь, поки ми не поїдемо,- додала Таня, обертаючись назад. Феня саме дивилася на них суворим і уважливим поглядом.

Фаддей теж оглянувся і тихше сказав:

- Так, ми вже після вас...

- І провожати нас не приходьте...

- Не прийдемо... Так попрощаємося і бог з вами.

___________

Вони попрощалися і на вокзал не прийшли. Правда, опріч Олександра на прохання Тані й Мері ніхто не прийшов.

Мері почувала себе краще. Таня й Феня, як милосердна сестра та покоївка княгині Кіреєвої, до від’їзду потягу стояли в проході вагону і дивилися на пасажирів, що метушилися. Княгиня розмовляла з кузеном.

Коли кондуктор почав захлопувати двері вагонів, кузен, блідий та засмучений, вийшов з купе і мовчки цілувався з слугами княгині.

- Пишіть, Таню, кожні три-чотири години... Га?... Чи це надто часто? Ні? Га? Як видумаєте? Затруднить вас...

- Еге, буду, буду... йдіть... Потяг рушить... Зостанетесь...- захвилювалася Таня, обережно виштовхуючи кузена княгині з вагону.

- Ну, не біда...

- Ні-ні, Мері буде невдоволена... Прощайте...

Олександер на ім’я Мері слухняно побіг до дверей і вистрибнув. Таня бачила, як кондуктор йому щось суворо говорив, але він не слухав; стояв і махав капелюхом. Великий, розпатланий - вродливий він звертав на себе увагу тих, що від’їздили і тих, що лишалися.

Мері, тримаючись за стіни, підійшла і глянула в вікно. Далеко стояла на пероні сумовито зігнута постать Олександра, що махав капелюхом.

- Прощай, Париж...- блідо всміхаючись прошептала Мері і за поміччю Тані пройшла в купе. Покоївка Феня, не зважаючи на присутність княгині, сиділа й похмуро дивилася на блискучі вогні передмість Парижу.

___________

А тижнів півтора згодом з тим самим потягом Олександер провожав австрійського підданця Ярослава Кордубу. Кордубі, очевидно, зовсім недавно лікар записав пенсне, бо він ще невміло поправляв його і весь час говорив Олександрові:

- Їй-богу, Олександер, воно ні до чого... Не держиться...

Але Олександр хитав головою і серйозно грозив пальцем...

- Ні-ні, Хомо! Це багато значить... І вуса голіть щодня... Чуєте? А до пенсне до кордону звикнете... Тільки ви вже, голубчику, ні слова, що я дав адресу... Га? Мері нічого, вона дозволила, а ось Тані... Розсердиться...

- Ні-ні, не скажу...

- Ну, дай боже всього... Пишіть, як там у нас... Скоро, може, й назад? Га? Як ви думаєте?

- Не знаю...

- Ну, дай боже... Пишіть...

Знов захлопали дверці. Олександер стояв тепер під вікном вагону. Кордуба простяг йому руку, і Олександер, міцно стискаючи її, пройшов ще кілька кроків за потягом.

Знов йому щось невдоволено говорив кондуктор, а він не чув і, великий, вродливий та засмучений, довго махав капелюхом.

Друкований текст для вичитування взято з: В. Винниченко. Твори. Том 17. Видання друге. «Рівновага». Роман. Кооперативне РУХ видавництво, Київ,1929

Книга оцифрована в рамках проекту «СУСПІЛЬНЕ ОЦИФРУВАННЯ».

Вичитування тексту: Дмитро Анісіч

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.

© Форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2023