ОПОВІДАННЯ

КРАСА І СИЛА

I

Тихо-тихо в Сонгороді. Тихо в ньому, як і дощик січе день і ніч, як і сніг тріщить під ногою, тихо й тоді, як соловейко заливається піснею-коханням по садах, по гаях, по зелених дібровах. А надто тихо в літній, робочий день. Тихо на вулицях з плетеними тинами, тихо на головній вулиці з неодмінною поліцією, управою й будинком про арештантів, тихо коло крамниць на базарі,- скрізь тихо. Вийдеш на головну вулицю, що гін на троє тягнеться з одного кінця міста до другого, дивишся праворуч - тихо, пусто й нікого нема; глянеш ліворуч - тин, дерева й нікого нема; куди не глянеш - тихо, пусто, тільки вітер тихенько шелестить та грається листям. Деколи проїде закутаний в сірий балахон урядник з лошам позаду, зжене горобців, що купалися в м’якому, гарячому поросі на шляху; проплентається єврей на біді, пробіжить якийнебудь Сірко з реп’яхами в хвості, скачучи на трьох ногах і ховаючи голову по затінках; виткне голову з рову свиня, важко зідхне, хрюкне й знов заховається,- і знову все стихне, знову засне, тільки налякані горобці позлітають з тинів на гарячий порох та вітрець тихенько шепочеться з листям.

Край міста на горі, на самому вигоні, стоїть маленька, старенька хатинка. Біля неї на подвір’ї все пошарпане, поруйноване,- клуня обідрана, хлівець без покрівлі похилився, тин ледве держиться й сама вона теж похилилась, покривилась, облупилась і якось сумно дивиться маленькими віконцями на город. Спитайте кого хочете в Сонгороді, чия то хата, і кожний вам скаже, що то хата Ілька Чубатого, хоч і молодого, але першого злодія на цілий Сонгород,- злодія, котрого сам батько відцурався, а добрі люди десятою вулицею обминають, з котрим мають діло тільки його приятелі - такі ж, як і він, злодії: Андрій Голуб, Марко Чумаренко, дочка Марка - Мотря, декільки голодрабців і весь той люд, що не має в душі бога й не боїться ні тучі, ні грому. Кожний вам скаже, що Ілько вже сидів у губернії в тюрмі, що мало, як два рази на тиждень сидить він на етапі, що сход збирається його вислати «на поселення», та Ілько на це не вважає: уночі грабує-палить, а вдень або спить, або гуляє.

Сонце стоїть на півдні. Тихо на вулиці. Далеко видніється ціле місто - таке невеличке, що скоріше б можна назвати його великим селом. Широко розляглося воно солом’яними покрівлями, зеленими садками, далекими лугами. Тільки посередині в’ється стежка з залізних покрівель - то крамниці та казенні будинки.

Схилився Ілько на тин і замер,- ні думок, ні бажань, навіть дихання не почував він в собі, тільки чув, як сонце гріло-пекло в спину, як розливало якісь лінощі по тілі й байдужість до всього. Байдуже дивився він, як піднявся вихор, закрутив соломою, розігнав горобців, попхнув до тину якусь курку, що розіп’яла хвіст, мов віяло; байдуже слухав, як хтось десь за городом гукав: «Явдо́ -о-о-хо!.. Явдохо-о-о-о́!..»Тільки як сонце сховалось за хмару й на вулиці потемнішало, підвівся, зітхнув і пішов до хати… Пройшла ж хмара, виглянуло сонце - Ілько розлігся на широкій призьбі і знов почув його на собі, знов почув лінощі й байдужість.

- Драстуй, Ільку! - вмить почув він коло себе. Ілько здригнувсь, розплющив очі й підвівся.

- Тю! Злякала,- промовив він, знов лягаючи й закидаючи руки за голову.- Мотря… Думав, хто такий… Драстуй!

- Не пізнав? - підхопила Мотря, якось нервово й швидко зриваючи з голови хустку і пригладжуючи тремтячою рукою чорне, як сажа, волосся, що висмикувалось на всі боки.- Давно бачились: як у горосі, так і досі!

- Аж здригнувся,- позіхаючи промовив Ілько.

- Так злякала? Ха-ха-ха! Хіба й злодії вміють лякаться? Ото!

Ілько здивовано подивився на неї.

- Чого дивишся? Не пізнав, може, ще й досі? Я - Мотря, Мотря, Мотря! Твоя полюбовниця… ха-ха-ха! Чудно, правда?.. Ну й душно!.. Та чого дивишся? Не бачив? Може поцілуєш? Ха-ха-ха! А Андрій за це мене ще буде бить… Він мене тільки що знов бив… Диви, о… Синяк уже набіг… А ти поцілуй! Ти ж теж полюбовник, ха-ха-ха! Один б’є, а другий цілує. Ось він зараз прийде сюди, а я на злість йому прибігла до тебе… Ти, може, думаєш, що я тебе люблю. Пхі! Я його люблю, а тебе ні!..

- Слухай,- підвівшись, поважно промовив Ілько,- ти, їй-богу, здуріла.

- Ха-ха-ха-ха!..

- Може випила?

- Авжеж випила! А то ж як! Полюбовники п’ють, а полюбовниці то й не можна?! Ха-ха-ха! Дурний ти!.. Ну й душно! Чи й тобі душно?.. Та… я й забула, що ти, як кавун на сонці…

Мотря махнула на себе хусткою, сіла на призьбі й задумалась. Ілько, пильно слідкуючи за нею, проти волі задивився на красу її, що тепер ще якось виразніше виявлялась на сірому тлі стіни,- на ту красу, що не б’є в вічі, що на перший погляд ледве примітна, а тільки в неї вдивившися, можна впитися і очима, і серцем, і всею істотою. То була краса, що викохується тільки на Україні, але не така, як малюють деякі з наших письменників. Не було в неї ні «губок, як пуп’янок, червоних, як добре намісто», ні «підборіддя, як горішок», ні «щок, як повная рожа», і сама вона не «вилискувалась, як маківка, на городі». Чорна, без блиску, товста коса; невисокий, трохи випнутий лоб; ніс тонкий, рівний, з живими ніздрями; свіжі, наче дитячі губи, що якось мило загинались на кінцях; легка смага на матових, наче мармурових щоках і великі, надзвичайно великі, з довгими віями, темно-сірі очі, з котрих, коли дивились, здавалось, наче лився якийсь тихий, м’який, ласкавий світ,- то була й уся краса цієї дівчини.

- Та-а-к… - протягнув Ілько, не зводячи з неї очей і прислухаючись, як у грудях у його щось то захолоне, то зомліє з одного погляду в її очі, в той глибокий, чаруючий погляд.

- Га? - мов прокинулась Мотря.- Що ти кажеш?

- Нічого… Чого ти така? Та й гарна ж, їй-богу! - перебив себе Ілько.

- Хіба гарна? - підхопила Мотря.- Дуже? Га? Ти б, правда, не вдарив би, пожалів? Ха-ха-ха! Та куди тобі! Ще б я тебе набила, якби схотіла. Ти тільки євреїв і вмієш бить. А здоровий!..

- Ану, дай зацідю: побачиш, чи вмію!

- Нуда «дай»! А крикни на тебе - то й сховаєш хвоста… Хіба ти посмієш? От Андрій… диви… о! о!.. ось! - розстібнувши кохточку, не соромлячись, наче поспішаючи куди, показала вона чотири круглі синяки.- Це так ухопив рукою!

- Ого! - засміявся Ілько,- ану, підожди… та стій, я подивлюсь.

- Ет! Одчепись! - одіпхнула вона його руку й закрилась.

- Та за віщо ж то? - роблено позіхнув Ілько.- Може і йому руку одпихала? За це сто́їть!

- Сто́їть? - піднялась Мотря і трохи одкинулась високим тонким станом назад.- Сто́їть, говориш?

- Та чого ж? Аби й від мене була у тебе дитина, то я бив би, якби одпихала. Не задавайся!

- Не задавайся? - дивлячись пильно на нього, перепитала Мотря.

- Атож! Зв’язалась і мовчи!

- Мовчи?

- А мовчи, бо й не те ще буде!

- Буде?

- Тю! Та ти здуріла!.. Та чого так дивишся на мене? Не бачила?

Мотря всміхнулась, накинула хустку на голову і, роздивляючись на Ілька, промовила:

- Бачила… пхі… такого добра!.. Дивлюсь на тебе, що ти такий дурний і… гарний. Ха-ха-ха!

- А хіба поганий? Гидший за Андрія б то!

- За Андрія? О ні, ні!.. Е, якби Андрій такий, як ти. Якби Андрієві ці кучері, ці брови, очі - одно слово, якби він був твоєї краси! А все таки я люблю Андрія. Не віриш?.. Усміхаєшся?

- Ні, чого ж, на здоров’я…

- Ану вас к чорту! Ти краще знаєш що? - зразу змінила вона тон,- заховай мене денебудь. Їй-богу! Ато зараз прийде сюди й побачить… Заховай, Ільку!..

- Та хай бачить. Хіба це первина чи що, що ти в мене? - знехотя підвівся Ілько.- Куди ж тебе заховать? - повів він очима навкруги.- Нема де… Хіба в хаті?

- Не треба! - махнула рукою Мотря і, щось надумавши, побігла до воріт.- Ще нема! - вернувшись промовила вона.- А буде, зараз буде! О, то - сатана, хитра тварюка!.. А що він тобі говорить про мене?

- Нічого не говорить.

- Як «нічого»! Щось же та говорить?

- Нічого, мовчить усе.

- О, потаєнний чорт! Куди тобі!.. Плохий ти проти його… Він зараз прийде. Все одно дознався б, що я тут. Ну, та нехай бачить! Дитину вб’є? Хай убиває… Клопіт!.. Менше мороки!..

- Та за віщо ж він сьогодня бив тебе? - позіхнув Ілько, знов сідаючи на призьбі.

- За що? - перепитала Мотря, пильно дивлячись на нього.- Сказать?.. За те, що була у тебе вчора, за те, що задивляюсь на тебе, за те, що цілую і його, і тебе! За те, що од нього біжу до тебе!

Ілько всміхнувся.

- Правда, гидка я? Як сама послідня? Ото! Нехай!..

- Та чого він з тобою не одружиться? - поважно промовив Ілько.

- Бо я не хочу!

- І до мене б тоді не ходила б, і не бив би. Чи ходила б? Га?

- Ну, то вже дулю з’їв би! - гордо блиснула очима Мотря.- То вже чорта пухлого!

- Хіба?.. Хм… а мені здається, що ходила б.

- Ну, то побачили б! - кинула вона.

- А якби Андрія піймали й засадили в тюрму?

- То до тебе, думаєш, побігла б?.. А хіба не бігаю? Ха-ха-ха! Слухай, ти заховай мене, їй-богу,- він уб’є мене… Заховай, голубе, заховай! Він зараз прийде! - І оглядаючись навкруги, Мотря нервово потягнула Ілька за руку з призьби.

- Та не вб’є, одчепись!.. Заступлюся.

- Хто? Ти? - пустивши його руку, зареготала Мотря: - Проти Андрія? Ой, господи!

- Тобто не подужаю? - всміхаючись потягся Ілько і, вирівнявши могутній, рівний, високий стан, глянув на себе згори.- Не подужаю? Я?

- Та… подужаєш, та що з того? Він тебе одними словами… Та ні! ти й руки не смітимеш піднять на нього. Він тільки подивиться на тебе, то ти й присядеш.

- Я? - знов задоволено всміхаючись, повів Ілько очима від чобіт до грудей.- Я присяду? Хіба буду нижче від нього? А подивись!

Ілько провів рукою по темних шовкових вусах, підняв гарну свою голову, трохи прищурив чорні, оксамитні очі, виставив уперед високі, дужі груди і всміхнувся. Мотря знехотя подивилась, зараз же одвернулась і буркнула:

- Та тільки й того, що гарний та здоровий!

- А мало хіба?

- Та… - і недоговорила.

- А мало хіба? Га? - нахиляючись до неї і стиха обнімаючи, прошепотів Ілько.

- Одчепись, побачать… - безсило одпихаючи, задивляючись у темні, глибокі очі його, ледве вимовила вона.

- Правда ж, доволі? Правда, не мало? - пригортаючи і щільніше притуляючись, ледве чутно говорив він.

- Доволі? - скинула вона очима на його.- Доволі? Ой, ні-ні!..

- А що ж тобі?

- Що?.. що?.. А хто його зна… Ой, не тули так - побачать…

- Який чорт! Тепер і собаки на вулиці нема. Ато ходім у хату… Га?

- Ні-ні, не треба. Так краще… Ти тепер такий хороший… Стій, я подивлюсь… Знаєш, як я дивлюсь на тебе, мені якось робиться… якось… ну, як би тобі сказать… весело. Прямо якось весело, як я дивлюсь на тебе!..

Ілько мовчав і почував, як молоде, гнучке її тіло тремтіло під його рукою, що лежала на стані, як тепло́ цього тіла переходило на нього; як з кожним обіймом, з кожним поглядом в її очі, що любували з його, серце його все більш замирало і стукало до болю в грудях…

- Підожди, я тобі розправлю вуса… стій… отак. Ой, не тули так - і так душно. Ну тебе, я раз-у-раз тільки розпаскуджусь коло тебе… Нема того, щоб тихо та любо посидіть… Он який уже! Пусти! Хоч і гарний, а пусти… Чуєш?.. Ну, що ж мовчиш? Пусти!

І важко дихаючи, розчервонівшись, схопилась вона і стала коло Ілька, котрий похмурився й дивився кудись на вулицю. «Чортова дівка - подумалось йому,- поки не дивишся на неї - липне; сам почнеш липнуть - одлипа».

- Та й чудні ви, баби! - усміхаючись, вимовив він.

- Чого так? - трохи здивувавшись, спитала Мотря.

- Та того: поки з вами, як із собакою, поти й хороші, став за панібрата - собакою зробишся…

- Хм… А ти женись, то раз-у-раз хороші будуть,- тихо кинула Мотря і вдумливо подивилась на нього.

Ілько нічого не відповів, тільки подивився на неї й одвернувся.

- А справді: слухай, одружився б ти зо мною? - якось жваво запитала вона і зараз же поспішаючись додала: - тільки не думай, що я справді хочу,- я тільки питаю.

- Про всякий, значиться, случай? - усміхнувся Ілько.

- Та то… вже…

- Чи оженився б я з тобою? - протягнув він і, пильно вдумавшись, подивився на неї. І за цим поглядом, від думки самої про шлюб із нею, він почув, як чогось очі її зробились не такими вже гарними; як груди, коса, стан, губи, ніс стали зразу такими знайомими, самими звичайними; як весь вплив краси її кудись зник і замість його стала якась ніяковість і навіть нудьга.

- Хто його зна…- ніяково всміхнувся він і, удаючи з себе веселого, додав: - А хто ж тоді злодійствувать буде? Вже ж треба тоді покинуть гульню?

- Так не оженився б?

- Та навіщо тобі знать?

- Ну, я хочу!.. Не оженився б? Ну, говори!

- Комедія! Ну… не оженився б… Та навіщо тобі виходить заміж? Хіба так погано?

- Я так, хотіла тільки довідатись,- сухо кинула Мотря й задумалась. Ілько помовчав і тихо ліг на призьбі.

- Тільки ти не думай, що я набиваюсь, або що! - стрепенувшись засміялась Мотря.- Може не вийшла б за тебе, якби й хотів. Я так тільки… Стій, стій,- перебила вона себе і стала прислухатись. Вулицею, видко, наближався хтось, співаючи.

- Їй-богу, Андрій! - зблідла Мотря і нервово усміхнулась.- О, хитрий чорт! Наче він так собі… Ну, і я заспіваю… Нехай! Пхі!..

- Ой не ходи, козаче, до мене,

Буде слава на тебе й на мене… -

взяла вона м’яким грудним сопрано і сумні згуки чуло рознеслись по кутку й обізвались між високими вербами горо́дів. Чоловічий голос зараз же змовк і через декілька хвилин коло воріт показався середнього зросту парубок років тридцяти, в клітчатих, вузьких навипуск штанях, в такім же самім піджаці, в картузі, які носять ляшки-прикажчики по економіях, і в черевиках на таких рипах, що їх було чути ще тоді, як самого хазяїна їх ще і в вічі не видати.

- Я ж казала, що Андрій! - прошепотіла Мотря і, наче не примічаючи його, весело і швидко заговорила до Ілька, що підвівся й, закриваючи очі від сонця, ласкаво і привітно всміхався до Андрія. А Андрій, знявши картуза, витирав червоненькою хусткою білий-білий високий лоб, обведений сизою смугою від картуза, веснянкувате, з широкими вилицями, лице, з червоними плямами там, де у інших смага буває; протирав від пороху маленькі, сіренькі, з білими віями, очі, які бувають у молодих, білих поросят; протирав руді, короткі, кудлаті вуса. І роблячи це все повагом, не поспішаючи, й собі весело-привітно посміхавсь і наближався до них.

- А! І Андрій сюди! - наче тількищо побачивши його, повернулась Мотря і весело заговорила до нього: - А я оце йшла до тітки та й зайшла, знаєш, сюди…

- Драстуй, Ільку! - перебив її Андрій.- Грієшся на сонечку? Ах ти ж, лодарю! А ввечорі…

І не договорив: порівнявшись із Мотрею, вмить зупинився, блиснув очима, замахнувся кулаком - і Мотря, скрикнувши, захиталась, закрилась руками і звалилась, як сніп. Як дикий звір накинувся він на неї й почав топтати її ногами, бити передками черевиків у боки, в спину, в живіт, шарпаючи за коси, з піною на губах, з якимсь хриплим ревом примовляючи:

- А-а-а-е-е… Смієшся! А! Смієшся ще… Е-е! Тікать?.. От!.. От!.. Е!

А Мотря, закривши щільно руками лице, зігнувшись якось на бік, тільки здригувалась, посовувалась під ударами й не плакала, не кричала, навіть не застогнала й разу.

- Та що ти, Андрію! Тю! Та годі, здурів! - схаменувся сторопілий Ілько.- Уб’єш же! Годі! - і потягнув за руку.

- Ільку! Не в своє діло не мішайсь! - прохрипів Андрій, зупинившись і повернувшись до Ілька.- Заступників не треба!

Розпатлана, зі збитою набік хусткою, з синіми губами, з темно-червоною плямою на лівій щоці, з пилом і сміттям, що поналипали на другій, розхристана, важко дихаючи, піднялась Мотря і впилася очима в Ілька.

- Та вб’єш!.. Хіба ж можна так? - одступив трохи Ілько.

- Не твоє діло!

- Та про мене! - здвигнув Ілько плечима, нахиляючи голову набік і махнувши рукою.- Вб’єш - сам одвічать будеш…

- Ха-ха-ха-ха! Заступивсь, заступивсь! - зареготала Мотря і, схопившись, підбігла до Ілька.- Так ось же тобі, тьху! тьху! тьху у саму твою гарну морду! Тьху на тебе! «Я заступлюсь!», каже. Ха-ха-ха! Ти?! Проти нього?! У, паршивий, нікчемний! Тьху! Ось тобі, о, на́!

- Ну, ти…- одхиляючись од її дуль, муркнув Ілько,- бо як дам…

- Ха-ха-ха! Ти? Даси? Ану, спробуй, ану, ану ж, ну! Чого ти? На ще, на! Бий же! Тьху на тебе! Тьху у самі твої гарні очі!.. У, паршивий! А ти сатано руда, не посміхайсь, не задавайся! Ти думаєш, я не знаю твоїх думок? Знаю, знаю! Тільки ти не задавайся. Я тому плюю в морду,- і піду до нього й буду ходить, на зло тобі буду ходить, бо він - гарний, а ти - рудий! І ось вам обом, прокляті, ось - і, тикнувши з ненавистю дві дулі, блиснула очима, насунула хустку й швидко пішла з двору.

- Скажена баба, їй-богу! - ніяково всміхаючись, промовив Ілько, сідаючи на призьбу. Андрій мовчки всміхнувся, підняв із землі соломинку і сів поруч. Навкруги після галасу зробилось наче ще тихіше, тільки десь далеко-далеко гавкали собаки та вітер злегка шелестів соломою.

- Підеш завтра на ярмарок? - помовчавши трохи, спитав Ілько.

- Небезпремінно. А ти? - підвів голову Андрій.

- Та хто його зна…

- Гайда вдвох!

- Чого?

- Поможеш мені.

- Та у тебе ж Остап є.

- Та ну його к бісу, самого Остапа: він або спить, або п’є… Та й чорт його зна, де його шукать. Гайда ти… Га?

- Та хто його зна… їй-богу… - зам’явся Ілько.

- «Та хто його зна!» А шо ж ти завтра робитимеш? Коли ж і заробить, як не завтра? Та й робота ж яка: підійшов до того, кого покажу, розпитався, назвався родичем і пішов із ним у пивну… Хе-хе-хе! Робота! А в кишені вже і є десятка… Га? А ще розумний парубок!

- Та я розумію… чого ж! - образившись трохи, промовив Ілько.- Що ж тут не розуміти? Звісно, можна заробить. Але… не люблю я ходи-и-ть, та говори-и-ть, та піддурювать. По-моєму: побачив, узяв та й герехт!.. Або якщо - в морду, в ухо…

- А потім побачили, взяли - і в тюрму. Так?

- Ну…

- От то́ то ж бо й є, що «ну»! А тут брат, прийшов, побалакав, зробився родичем і йди в пивну… і не одвічаєш!

- Та воно так,- згодився Ілько,- коли ж… Ну, а як він не повірить і не захоче одійти од воза?

- Ну, як таки не повірить? Повірить! Мурло дурне, зрадіє…

- Нуда, зрадіє… А як його з ним балакать?

- Прямо говори, що знав його батька, брата, чи що… Приплети сюди свого діда, бабу…

- Та хто його зна… Ні, їй-богу, Андрію, я не можу. Що друге, знаєш, я можу… Хіба ж я коли одказував? Чи підпалить єврея - палив; чи розбить кого - бив… А це, приставляться… Не можу!

- Скажи, що не хочеш,- усміхнувся Андрій.

- Ну, от ще!

Змовкли.

- Чого то вчора до тебе батько твій приходив? - трохи згодом промовив Андрій.

- Та звісно чого! - засміявся Ілько.- Умовляти, щоб я кинув гулять та за роботу взявся.

- Ну?

- Ну, а я йому сказав, що тоді буду робить, як буде робить Клейтух, Тартаковський і всі багачі.

- А він?

- «Так вони, каже, не грабують».- «І я, кажу, не грабую».- «Брешеш, каже! Ти, каже, тим і живеш!» - «Ба ні, кажу, як на те пішло, то вони саме і грабують, бо деруть і з слабого, і з бідного -а я з бідного не деру…»

- Бо чорт ма чого драть! - хитро підморгнувши, всміхнувся Андрій.

- Нуда! - зареготався Ілько,- на чорта́ мороку зачіпать із бідним, як на багатому можна поїхать?..

- Хоча бідного все таки жаль…

- Та нуда жаль! - підхопив Ілько й подивився пильно на Андрія.- Звісно бідний що́? Зараз заплаче…

- Ну, а батько ж що?

- Та що? «За це, каже, на тім світі з тебе будуть шкуру драть». Еге, кажу, до того світу далеко, а як другі тут деруть, то чого ж я не можу з них подрать?

- А він що?

- Плюнув та й пішов додому.

- Нуда,- почав Андрій,- то все, бачиш, так. Коли ж одне… Багачі, бач, як деруть, то хоч не б’ють. А ти ще й б’єш.

- Ну, що там! Ударю раз, два…

- Ого! Добре раз, два,- засміявся Андрій,- а як тому ковбасникові щелепи звернув?

- А чого ліз? - зареготався Ілько.- Я йому…

- Бач, якби ти робив так, як я,- перебив Андрій,- не бив, не заводився, а тихо та любо, то й було б, що й ти не грабуєш…

- Нуда,- муркнув Ілько.

- А то ти й змалечку все б’єшся. І тобі достається. Пам’ятаєш, як раз трохи не вбили на базарі? Якби не я, то й убили б мабуть.

- То коло Хаїмовського?

- Еге ж.

- Ну, так їх же було з тридцятеро, а я сам.

- Та то все одно, а вбили б.

- А вбили б, гаспиди! - зареготавсь Ілько.- Якби не підскочив ти - убили б!

- А як хлопцями ще били,- підхопив Андрій,- то раз-у-раз же я тебе визволяв, бо то з тим, то з другим заведешся… Та й у школі…

- А як на ставку? Єврейчики? Та й у школі… А як із школи з тобою тікали, пам’ятаєш? Ти, бувало, ховав книжки біля Ривки у бур’ян. А знаєш, тоді якось веселіше було,- оживився Ілько.- Бувало, пам’ятаєш, цілий день на річці… товариші…

- Хм!..- гірко всміхнувся Андрій,- то правда, що тоді тільки й товариші, як самому біда… А тепер як допомогти тому самому товаришеві, то й нема. Ех!..

- Та чудний ти, їй-богу, Андрію! - винувато глянув Ілько.- Хіба ж я не хочу?

- Та нуда не хочеш! Тут же нічого важкого нема.

- То тільки, говориш, підговорювати у пивну?

- Більше нічого! Там вже я сам з Гришкою.

- Та я піду… А десятка ж буде?

- Як удачна робота буде, то й дві дам!

- Ну?!

- Їй-богу! Так обіцяєш?

- Обіцяю.

- Їй-богу?

- Їй-богу.

- Ну, гляди ж! - встав Андрій.

- О! Куди ж ти? Посидь ще, побалакаєм. Усе згадалось…- встав і Ілько, кисло витягнувши лице.

- Ні, ніколи… Треба ще… Так не обманеш?

- Та вже сказав… Та посидь, поговорили б…

- Ну, гляди! Прощай!

«А все таки до Остапа треба зайти, приготовить про всякий случай»,- виходячи з двору, подумав Андрій і тихо пішов вулицею, що спускалась у яр, потім ішла на другу гору і пропадала між хатами.

На самому дні яру, біля криниці з великим журавлем, обсаджена навкруги садком, стояла хата Марка Чумарченка, батька Мотриного, удівця-звожчика, гіркого п’яниці, приятеля Ількового й Андрієвого. Порівнявшись із хатою, Андрій спинився і глянув через тин. На призьбі сиділа Мотря, склавши руки й дивлячись замислено кудись убік. Андрій постояв трохи, подумав, криво-ніяково всміхнувся і став перелазити через тин. Почувши шарудіння, Мотря повернула голову, пошукала очима і, зобачивши Андрія, похмурилась і одвернулась.

- Болить і досі? - тихо спитав Андрій, сідаючи біля неї й беручи за лікоть. Мотря, не повертаючи голови, шарпнула руку і знов склала на коліна.

- Дуже болить? - ще тихше спитав Андрій. І в тихому цьому питанні, наче в розбитому голосі, було стільки теплої ласки, стільки благання й жалю винуватого, що у Мотрі наче мороз пройшов по тілі, а серце здавилось страшним до муки жалем до Андрія, до себе, до своєї щоки, що й досі ще палала, до побитих рук, ніг, до всього свого понівеченого життя. І Андрій почув, як та рука, що перше пручалась, задрижала в його руці, побачив, як великі її очі налились слізьми, як губи якось по-дитячому скривились і затремтіло підборіддя. Андрій похолов, замер. Ці очі, що налилися слізьми, ці горді губи, що скривились по-дитячому, це уривчасте хлипання, це тремтіння тіла, це тяжке ридання Мотрі,- тої Мотрі, що тільки злісно-весело сміялась раз-у-раз на всі його бійки та гордо всміхалась на всі його скажені речі, у котрої він ніколи не бачив і не думав побачить цих сліз, цих скривлених губ,- це все було так несподівано, так дивно, так невимовно чудно, пронизало його таким гострим болем жалощів, що спершу він нічого не міг вимовить, тільки, якось піднявши брови, зблідши, ніяково скрививши губи в усмішку, силкувався підняти її голову, одтулити од лиця її руки, заспокоїти, потішити. І вже як ридання стали стихати, а руки перестали давити його шию, він зміг пробурмотіти:

- От!.. Хм! Ти диви… От нещастя… Ну, буде, ну, годі… Ото! Та бог з тобою… Ото! Ну, годі ж… Ото… Ти диви…

І тільки, як Мотря між хлипанням вимовила: «Тільки… не кидай… мене…» заговорив розумно і з таким запалом невимовної любови, з такою силою чуття, що Мотря зараз же стихла, підняла голову й очима, на яких блищали ще сльози, радісно, з любов’ю дивилась на нього. Андрій замовк. Мотря нахилила голову й задумалась.

На вулиці помалу прокидалось життя: заревла череда, замекали вівці, заляскали батогами пастухи, заторохкотіли потроху вози, заскрипів журавель біля криниці, задимились димарі, почулися пісні.

- Андрію! - тихо промовила Мотря, не піднімаючи голови. Андрій одвів свій погляд од червоних останніх променів сонця й мовчки повернув до неї голову.

- Засилай старостів,- іще тихіше додала Мотря й ще нижче нахилила голову.

- Як! Що? - не ймучи своїм ухам віри, скрикнув Андрій.- Ти кажеш, щоб я засилав до тебе старостів? А ти ж… Та брешеш?

- Їй-богу. Годі вже… не можу…

Андрій одхилився трохи, підняв її голову й пильно подивився їй у вічі.

- Ні, здається, не бреше… Правда?

- Правда, Андрію! - усміхнулась Мотря.- Їй-богу, правда. Оця бійка, сварка… дитина… Годі вже… засилай старостів…

- І Ілька кинеш? - здержуючись і трохи тихіше запитав він. Мотря криво всміхнулась і, нахилившись, мовчки хитнула головою.

- Зовсім? Не підеш ніколи?

Мотря легше хитнула.

- Ніколи не поцілуєш, ніколи не даси йому й руки до себе простягнуть? Ніколи?

Мотря тільки мовчала.

- Ілька?.. Подумай: ти й торік це ж саме говорила й на другий же день побігла… Подумай, одумайся… Я ж і тепер скажу: не бить буду, а вб’ю, як побіжиш жінкою!

- Знаєш що, Андрію,- ніяково всміхаючись, не дивлячись на нього, підняла голову Мотря,- я… ще… подумаю… Я скажу вже потім… Ну, в четвер скажу…

- Ага! - з злістю муркнув Андрій.- Я так і знав. Ух, ти, хвойда проклята! - зі зневагою, з ненавистю кинув він і, одіпхнувши її руку, що лежала на коліні в нього, насунув картуза і встав.

- Підожди! - зблідла Мотря.- Куди ж ти? Я ж не сказала, що не піду за тебе…

- Так скажеш, все одно. Прощай!..

- Ні-ні, підожди… Я ж… ти ж… Ти ж сам говориш «подумай». Я піду за тебе, я подумаю. Ти ж… я ж тобі ніколи нічого не казала, як ти позаторік не хотів брать мене, як я хотіла. Я ж мовчала…

- Бо не любила!

- Як не любила? А як же? - здивувалась Мотря.

- Так прямо…

- І дитина тільки так? - глухо, нахмурившись, запитала вона.

- І дитина…

- І в тюрму до тебе бігала щодня тільки так?

Андрій махнув рукою, але не сказав нічого.

- І кулаки твої два роки зношу тільки так? Чого ж мовчиш? На якого ж чорта ти мені, рудий, здався, як я могла кращих знайти? Га?.. Ух, ти!!

- А хіба не знайшла?.. А Ілько? Ще задається… Прощай! - знена́висно виговорив він за одним духом і, повернувшись, швидко підійшов до тину, переліз і пішов улицею.

- А в четвер прибіжиш! - навздогінці кинула сміючись Мотря.

- Не діждеш, гадино!

- Ой, прибіжиш!

Андрій гидко на всю вулицю, не вважаючи на людей, вилаявсь до Мотрі.

- Прибіжиш, прибіжиш, бо в четвер усю правду скажу! - почувся ще раз голос Мотрин і за ним якийсь нервовий голосний її сміх. Андрій ще раз вилаявсь і швидше пішов од хати, від якої навмисне-голосно, якось нервово почулось:

А я слави тої не боюся,

З ким люблюся - не наговорюся.

II

Прокинувся Сонгород. Ярмарок. На вулицях стоїть туман пилу; торохкотять вози з прив’язаними до них кіньми, волами, коровами, телятами; літає солома, шерсть; «дядьки», поспускавши з полудрабків ноги, по три, по чотири, а то й цілими купами поспішають до базару. А на базарі галас, регіт, рев, викрикування, закликання, гукання; ряди возів, ряди перекупок, жидів, кацапів, ряди шатрів з хустками, намистами, кожухами, ряди з рибою, ряди з паляницями, ряди з дьогтем, салом, сіллю. І туман пилу по всьому.

Тихий, спокійний, навіть флегматичний український ярмарок. Нема в ньому ні зайвої турботи, ні зайвого крику, ні зайвої біганини: мирно, спокійно - легкий колір флегми на всьому. Тільки коло жидів, бублейниць та циган і почуєш несамовиті крики, безсоромну брехню, тільки коло них побачиш бійку, іноді кров і раз-у-раз поліцію.

- Бублички! Бублички гарячі! На салі, на маслі, на всім продовольстві! П’ять копійок за три пари, сім - десяток! Добирайте, дядьки, молодиці, гарненькі дівчатка!

І підійде дядько з батогом у руках, уважно обдивиться бублики, калачі, паляниці, спитає по чому, подумає трохи, поторкає обережно пальцем і мовчки одійде собі.

- Куди ж ви, дядечку? Паляниці ж, як сахарь. Десять копійок, дядю! Ну, за дев’ять оддам!

- Знаєм ваш сахарь! - бовкне собі під ніс «дядько» і так само піде далі, проштовхуючись, роздивляючись, обмацуючи й одходячи.

- Ах, какиї ви стали скупиї! - докірливо хитає головою молодий єврейчик засмаленій, товстолицій дівці, що роздивлялась на червону з зеленими квітками хустку.- Самая петербурзькая матеія!.. По самой первой моді!.. Ах, скупиї, баришня… Ето не харашо!

- Дам трийцять п’ять! - підніма голову дівка, не випускаючи хустки.

- Менше, как шезьдесят, накажі мінє господь, не можна!.. Вам какіх ниток?.. Какиї ви скупиї! Такая багатая і красивая баришня і тільки трийцять п’ять… Здачі? Суре, гіб їм здачі… Нєту?.. Вот я чічас дам здачі, одну минуточку… Єслі ви хотітє купить етот платок, я вам для вас можу оддать за 50 копєйок… По знакомству…

Мовчки, довго роздивляючись, стоїть дівка біля хустки й, нарешті, розв’язує край своєї хусточки, виймає гроші, довго лічить їх, оддає єврейчикові, пильно-обережно склада хустку й одходить тихо, спокійно, задоволено.

А ще тихіше, ще спокійніше ярмаркують на воловій та кіннській.

Веде пару сіреньких, невеличких бичків худенький, маленький, трохи сивенький «дядечко», з одною випущеною штаниною і з полотняною латкою на коліні, в брилі, з таким носом, що, здавалося, сей дядечко ще змалечку не цурався чарочки.

- Що за бички, синій ніс?

Мовчок, тільки суворий погляд з-під сивеньких брів і сердите «гей!»…

- Дядьку! Земляк із буряковим нюхачем! Що за бички дам?

- Зашмаруй наперед ряботиння,- одмовляє синій ніс,- а тоді й питайся про бичків: полякаються! - І, задоволено всміхаючись, прямує собі далі й так само скрізь розмовляє, задоволено посміхається й ходить доти, поки жінка одніме воли, продасть їх кумові й тим самим не одбере у його спроможності ходить, перекидатися гострими словами, і тим самим одбере всю мету його ярмаркування.

А сонце пече, розлива по тілі якусь млявість; пахтить кінським гноєм, молодими огірками, житнім хлібом, таранею, дьогтем. У довгій, вузькій улиці возів, затовпленій кіньми, волами, людьми, чути регіт, сварку, торгування; на возах, завалених лантухами, сіном, свіжою травою, свитками, голосно перегукуються молодиці, дівчата, невеличкі хлопчики; на вигоні плаца, підгукуючи, підкидаючи ліктями, хлопчики силкуються вдати з себе Шмулів, буланих, кацапів тощо; коло річки, вибрикуючи, похнюпившись, весело ржучи, товпляться коні, корови, воли.

Але торг провадиться повагом, не хапаючись, не передираючись один перед одним; торгуються спокійно, поважно, де-не-де з смішком, з тонкою іронією, з коментаріями до товару; торгуються без видирання очей, без дикого запалу, без хитрощів, але з тонким підходом. Надходить поважний «дядько» в новій свиті, в картузі, з маленькими очима під густими бровами, з тонкими губами й невеличким ряботинням по худому лиці, підступає він до купки, що стоїть, поспиравшись на коней і розмовляючи тихо та мирно. Навкруги, звичайно, коні, люди; всі товпляться, штовхаються, пролазять між кіньми, перегукуються, регочуть. Дядько розводить дві спини коней, просовується і, потягнувши злегка за картуз, промовляє:

- Драстуйте! Боже поможи!

- Спасибі! - озиваються декотрі і, не переміняючи постав, слухають далі якого-небудь оповідача. Дядько теж постоїть, послухає, подивиться іноді на конячок і, намітивши яку-небудь вороненьку з худими боками, з витертим чубком і повисмикуваним хвостом, наче знехотя ткне батогом у бік і теж знехотя, ні до кого, властиво, не звертаючись, бовкне:

- А що просить?

Конячка крутне хвостом, переступить на другу ногу, зітхне з присвистом і знов похилиться; а хазяїн її, одвернувшись трохи од оповідача й міцніше впершись ліктем, теж наче знехотя муркне:

- Три красні.

- …Ну, та й говорю йому, значить, тому таки панові,- чується з купки,- «змилуйтесь, ваше благородіє, я ж тут хіба як? Хіба я що?» А він, чорт його зна, чи вже таке зроду погане, чи… як заверещить: «на недєлю у тюрму!..»

- А дві? - знов торкає пужалном конячинку дядько. Коняка знов крутить хвостом, зідхає й переміняє ногу; хазяїн знов трохи одвертається, знов умощується зручніш на спині й одповідає:

- Двадцять сім дають.

- Та, мабуть, невеличких?

- Чого? Хіба не стоїть? Кінь, як кінь.

- Та вжеж! І голова, і вуха є… Дві берете?

- Та що ви, земляк! - всміхається хазяїн і повертається вже зовсім до дядька.- Хіба вже я як - у бога теля з’їв, чи що? Узять дві, як до їх дають ще сім!

- Та й беріть!

- Та й візьму!

- Та й держіть!

- Та й вдержу!

Дядько одходить трохи, повештається навколо, потикає в боки деяких конячок і наче зовсім ненавмисне опиниться коло вороненької:

- А що, держите? - ледве всміхаючись, кидає він до хазяїна конячки.

- Держу.

- А поснідали добре?

- До обіду не далеко.

- Ну, то… зверху додам два.

- Ні, буде холодно. Коняка добра… молода.

Дядько підходить ближче, мовчки підніма голову вороненькій, розтуляє рота й дивиться в зуби.

- Та що там? - всміхається хазяїн.- Хоч дивіться, хоч ні, а більш п’яти не дасте.

Дядько, не відповідаючи, обходить навкруги і наче твердо обміркувавши, рішає:

- Ну, то отак… Держіть руку… Двадцять п’ять і (б’є з повагом), кришка!

- Ні,- хова руку хазяїн,- як не три, то й не тратьте, куме, сили.

- То так таки й три?

- Та так.

- Ну, а так, щоб продать?

- Щоб продать? - замислюється хазяїн.- Так, щоб продать, то от що: дасте двадцять вісім і беріть. Хай уже…

- А як по-божому?

- Та що ви, дядьку, торгуєтесь? - вмішується один з купки в широченному брилі, з веселим, лукавим поглядом.- Криця, не лошиця: біжить - дрижить, упаде - лежить. Сестра її в Києві з гори бігає.

У купці посміхаються, дядько поважно обдивляється, хазяїн пильнує його.

- Ну, двадцять шість… Держіть руку!

- Двадцять вісім!

- Двадцять шість!

- Двадцять вісім!

- Ще й цибулю на хвіст,- додає бриль.

- Ну, то щоб не по-вашому і не по-моєму - держіть руку… Держіть. Двадцять сім!

- Та давай, Данило,- радить бриль,- бо вороненька вже стелеться.

- Ще б полтиника… - чухається Данило.

- Е-е… - докірливо хитає головою дядько, виймаючи гроші й одлічуючи 27 карбованців.- Ще мало вам… Беріть!

- Ну, хай іде… Давайте… Хай вам бог помага, а конячинка, їй-богу, добра,- перелічуючи гроші, ховаючи у кишеню й передаючи оброть дядькові, зідха Данило.- Якби не така скрута… Ех!..

- Прощавайте!

- Щасливо.

- Но!

І скоса поглядаючи на вороненьку, посмикуючи часами за оброть, пропихаючись між купами людей і рядами коней, прямує собі дядько до воза. Але, зустрівшись з земляками, спиниться, обіпреться теж на спину вороненькій і, слухаючи якого-небудь оповідача, поважно на запити одповідає:

- Не продажня.

Тільки ж умішається де єврей, або циган, там спокій цей зміняється на крик, на галас, сварку, іноді й на бійку. І набігає поліція, збігаються люди, піднімається ґвалт і, нарешті, троє або четверо дядьків попадають у холодну, тягнучи за собою цигана й єврея.

На воловій біля купки людей у темному піджаці, таких же штанях, у гладженій сорочці й новому картузі стояв Андрій. Біля нього, переминаючись з ноги на ногу, часто поглядаючи через голови людей до крамниць, крутився невеличкий парубок з прищуватими щоками й синенькими, полинялими оченятками.

- Та його, Андрій Панасович, не буде, їй-богу, не буде,- заглядаючи в вічі, вимовив нарешті він.- Він, мабуть, десь уже запив… Хе-хе-хе!

Андрій погано вилаявсь.

- Хе-хе-хе! А я ще вчора його питав: «Будеш, кажу, на ярмарку?» - «Буду»,- каже.

- Ти ось що,- почав Андрій,- біжи… Того йолопа, правда, все одно не буде, то біжи зараз до Берка й пошукай там Остапа,- він там повинен буть. Скажи, що я його кличу.

- Робота буде, хе-хе-хе?

- А як не буде у Берка, біжи до Тартаковського. Знаєш?

- Ну, от! Скажу, що є хороша робота…

- Цього не кажи! Прямо скажи: Голуб кличе… Підожди… А сам до мене потім не підходь. Чуєш?

- Нуда, бо, звісно…

- Та не перебивай! Не тямиш і мовчи!

Прищуватий ніяково всміхнувся й винувато глянув Андрієві в вічі.

- До мене не підходь, а як побачиш, що Остап поведе он тих хлопців до пивної… Бачиш яких?

- Бачу, бачу: один у брилі, а другий без шапки, волики коло них.

- Ет, дурне! Кажу, слухай! Дивись: бачиш червону гарбу економічеську? Та куди лупаєш! Он-он-он!

- Ага, бачу!

- Бачиш же?

- Їй-богу, бачу. Здорові, сірі воли коло неї… Парубки сидять біля вія… їдять щось. О! Один устав.

- Ну, так. Так як побачиш, що вони підуть з Остапом, іди зараз же до гарби, сідай коло неї й сиди. Сиди та й годі.

- Нуда, розуміється…

- А як підійду я з ким-небудь, скинеш шапку й будеш звать мене паном…

- Хе-хе-хе! Нуда, бо панам, сто бісів їх матері, раз-у-раз дешевше уступають.

- Та ні! Ну, й дурний же ти, Гришка, господь з тобою! - всміхнувся Андрій.- Я не купувать, а продавать ті воли буду. Чуєш, розумієш, капустяна голово?

- Ага.

- І ти не чужий мені, а мій наймит з села Лементарівки…

- Нуда, так… Ми з економії… Ага-а-а! - прояснів умить Гришка й зареготався.

- Розібрав? Ну, так біжи… Твої три карбованці й півкварти. Та швидко! Підожди, підожди. А Остапові скажи, щоб теж до мене не підходив, а прямо йшов до хлопців… Той уже зна, куди їх вести. Ну, гайда!

Прищуватий весело насунув картуз на лоба, штовхнув якогось дядька, крикнув «ану, мурло, з дороги!» і пропав серед натовпу.

«Нема Ілька, обманув,- майнула в Андрія думка.- Дурень… А! Може він у Мотрі? Он що! А я думаю… О, хвойда проклята!.. Тожто хотіла подумать… Та ні, навіщо б говорить, що піде за мене?.. Так он що! Ну, добре, добре!.. Це батька нема, так вона прямо в хаті обнімає… Якби знав, якби я догадався раніше, я б… Упустю ж таку рибку… Чи може плюнуть? Ні, нехай… не треба думать…

От якби застать, тихенько підійти й накрить… Чи вони в горниці, чи в кухні - обідать варить!.. Ні, сьогодня неділя… А може вона пішла до церкви?.. Нуда, гм… Я думаю, що пішла до церкви… Гм… От не подумав! Той може тепер десь на роботі, когось уже облапошив, а я казюсь… Ще проґавлю цього діда. Чи не проґавив?.. Ні, ще стоять; давав дев’яносто один… карбованців із сотню має. Ще чого доброго купить воли… А тут ще чи найде того Остапа… Нуда, мабуть до церкви, хм… так я й знав… Нуда - неділя… хм…»

Біля Андрія зупинилась купка людей. Посередині, то прискакуючи до молодого парубка, то одскакуючи, шарпаючи за собою малесеньку конячинку, гарячився високий гарний циган. Парубок, спершись на буланого молодого стрункого коника, спокійно, навіть насмішкувато всміхаючись, хитав тільки головою й іноді поривався йти. Між ними в розхристаній сорочці, без шапки, ледве дивлячись, заточувався якийсь п’яний земляк.

- Бий! бий! Не хочеш? Не хочеш? Жаліть будеш!

Парубок усміхнувся і, подивившись на конячку, іронічно спитав:

- Вона ж хоч вітер повезе?

- Ха! - стрибнув циган.- Диви! Вона справиться за трьох таких, як твій. Ти диви, о! І не вгнеться! - і, стрибнувши, він умить опинився на шкапинці, котра, не сподівавшись такого, перелякалась і ледве не впала.

- Ну й «лошадь»!

- Вогонь!

- Ти нею ладан вози!

- Міняйсь, Сидоре, діти кататимуться!

- Та що ви смієтесь, що ви смієтесь?! - не зважаючи на регіт, підбіг циган до купки.

- А давай на щьо, щьо випередить хоч яку! Давай! Ага! Боїтесь! Та по їй видно… Ти дивишся, щьо вона мала? Ха-ха-ха! Та це ж киргизка, сама чистокровна киргизка! Що ж би то й була за киргизка, якби вона не мала була?.. Ну, береш п’ять додачі? Ні? Шість береш? А сім?.. Ну, то йди к чорту! Но!..

Циган швидко повернувся, шарпнув шкапинку, ступив ступнів із п’ять і, хутко повернувшись, підбіг до парубка, схопив за руку і, наче пускаючись на одчай, крикнув:

- Ну, чорт його бери! На вісім, давай буланого. Хай моє пропада! Бий!

- Та я не хочу міняться! Вдесяте кажу!

- І вісім не хочеш? Дурний же ти! Будеш жаліть, схочеш вернуть, та пізно буде. Бери, поки дають. Говорю тобі, золото береш, а не коня!

- Ні.

- Ех! Пропадать, так пропадать! Держи руку! Держи руку.

- Та не хочу!

- Держи! Даю дев’ять! Бий!

- Бий, Данило, б-б-бий,- заговорив умить «земляк», що доти мовчки хитався й слухав, ледве поводячи очима.

- Та то, дядьку, не Данило.

- Ну, то… Іван…

- І не Іван.

- Ну, то… йди під три чорти! Не з тобою говорю! Свин-ня!.. Ти! Гаврило! Б-бий… або знаєш що? - не б-б-бий…

- Не мішайте, дядьку! - одіпхнув його циган. Дядько замовк, похитнувся, хотів провести рукою по вусах і, мацнувши тільки по мокрих губах, хитнувсь у другий бік і зупинив свій важкий, затуманений погляд на циганові.

- Держи руку! Держи! Дев’ять!..

- Ні.

- Ну, чорт же з тобою і з твоїм буланим! З дурнем діло мать… Береш дев’ять?

- Ні.

- Но!

Але одійшовши трохи, вмить повернувся, підійшов до парубка, взяв за руку, подививсь йому в вічі, всміхнувсь і, зітхнувши, поліз у кишеню, промовляючи до купки:

- Прийдеться дать, нічого не вдієш… Бачу, десятку хоче…

- Та не виймайте,- сказав парубок,- я не поміняюсь… Комедія, їй-богу!

Але циган, наче не чуючи, вийняв гаманця й почав лічить.

- Та не давайте, не візьму!

- Сорок п’ять… До пари мені буланий, шістдесят…

- Та я ж вам говорю, що не поміняюсь. Ну, й…

- Дев’яносто п’ять… Оце вісім… Вісімдесят десять… На, бери! - махнувши рукою, скінчив циган.

- Та я ж вам говорю, що не міняюсь… Но! Гайда, Микито!

Циган спершу мовчки трохи подивився парубкові вслід, потім вилаявсь на всю губу.

Уся валка, сміючись, розбрелась на всі боки.

- Тьху, чорт! - схаменувся Андрій.- Заслухався чортового цигана й мабуть проґавив діда… Нуда… Ні, слава богу, стоїть… Що ж Гришка? Ні, і той уже лежить…

Гришка дійсно лежав уже біля гарби й іноді поглядав у той бік, де стояв Андрій.

- Ну, пора! - рішив Андрій і, обдивившись на себе, ліниво, наче гуляючи, став наближаться до купки селян, що стояли коло пари здорових круторогих волів.

- Їй-богу, не можна, чоловіче добрий! От як перед господом милосердним, сам торік дав дев’яносто п’ять… Воли, говорю вам, такі, що… а-а! Тут же і робота, і сила, і подивиться є на що… Роги, гляньте, які… Христом-богом завіряю, що сам дав дев’яносто п’ять.

- Та воно та-а-ак,- схилив голову набік і розвів руками пристаркуватий чоловічок з сивенькою, ріденькою борідкою.- Коли ж… дорого!

- Не дорого, земляк, їй-же-богу, не дорого!

- Драстуйте, мужички! - привітно всміхаючись, промовив, підходячи, Андрій. Декотрі познімали картузи, декотрі тільки потягнули за козирки й одказали разом:

- Доброго здоров’я.

- Торгуєтесь? Хе-хе-хе! Торгуйтесь, торгуйтесь… Волики хорошиї. Да, дєйствітельно, волики не плохиї. Да-да… Скільки просять?

- Не дорого, господин… дев’яносто п’ять!

- Нуда, оно… собственно… А дають?

- А даю дев’яносто два,- промовив чоловічок.

- Гм… Волики нічево сібє… Только, хе-хе-хе, знаєте, усякому своє. Той, значить, любить такоє, а іной уже сякоє… От, скажем, примєром, за мінє. Люблю волики, їй-богу, люблю!.. Я сам помєщик, маю землю… Да… А вот, как повидю волики, так прямо і бірьоть охота… Відєл я тілько што волики. А-а-а, ть-ть! Прямо золото… І от же, преобразіть сібє, не дорого, їй-богу, не дорого. Будь дєньгі, так і купив би. І немного: дев’яносто рублей… Тольки ж і волики. І єто волики хорошиї, но тєї будуть как будто полєпше… Тольки ж оп’ять скажу, хто што любить… От скажем, примєром, єтот мужичок. Он по видімості більше любить… не такиї, как ето воли. Так, мужичок?

- Та, знаєте,- всміхнувся «мужичок»,- не так любиш, як треба.

- Е, ні! - добродушно підхопив Андрій.- Не скажіть, не скажіть… То таки, значить, нада - што нада, то нада! - а то такиї… как би вам по-простому із’яснить?..- і охота, чи што. Охота, знаєте, большоє дєло.

- Нуда, звісно, що охота…

- О! О! Хе-хе-хе! Я вже знаю! Єто і по науках звєсно. Охота, пишеться в книгє, пособниця на работу. Хе-хе-хе-хе!

- Авжеж, без охоти за роботу не берись,- згодився один із купи, зітхнувши.

- Ну, купуйте, купуйте, не буду мішать,- наче схаменувшись, промовив Андрій і націлився йти.- Волики хорошиї, купуйте, дядьку… А я пійду посмотрю на тєї волики… Люблю, хе-хе-хе… Прощайте! Ходю сібє, знаєте, та всьо разсматрюю. Натомишся за недєлю в економії,- ну, і… хе-хе-хе… дозволиш сібє погулять у воскресеніє. Досвіданіє!

- Щасливо… прощавайте… - потягнули дядьки за козирки і Андрій зараз же почув:

- Так берете дев’яносто два?

- Чоловіче добрий! Якби можна було, хіба б я торгувався!

- Ну, то як хочете… Піду. Прощавайте!

- Куди ж ти, Тарасе?

Тарас махнув рукою і, не поспішаючи, став доганяти Андрія, який ліниво, потихеньку пробирався між людьми. Порівнявшись із ним, Тарас став мовчки йти рядом, похльоскуючи іноді батогом.

- О! І ви! - наче тількищо побачивши, трохи згодом промовив Андрій,- не сторгувались?

- Дорого! Волики б нічого, та…

- Волики… да… Тольки знаєте, я вам так скажу: лучче купи то, што нравиться, чим то, што не нравиться. От хоч би й я: маю воли; воли не скажу, щоб плохиї, но… не нравляться… прямо не люблю! Я, знаєте, челаєк простой,- мінє не нада там усяких панських вигадок, хоч сам я і, можна сказать, не з простих. Ти мінє дай, щоб челаєк бил хароший і… словом, хароший… Мінє все одно, чи ти мужик, чи пан… аби в тобі душа била, аби ти не обиділ ближнього. Сказано «люби ближнього, как самого сібє».

- По євангелію, значить, живи… А далеко ті волики, що ви говорили?

- Да-да! Не обмани й не украдь!.. А он-о-но і волики тєї. А волики - золото! От пойдьом от тут між возами, оно вийдьот ближче… А от єто і мої воли… Що, Гришка, напував воли?

- Напував, пане! - схопився Гришка і зняв картуза.

- Пили добре?

- Добре, пане.

- Підкинь же сінця… Ну, що,- повернувся Андрій до Тараса,- нічево волики. Тольки куди їм до тих. Ви подивіться на тих… Ви посмотріть. От отцеда лучче видно… Мордочки какиї… Ах ви ж мої!.. Ех! Знаєте, єслі б хто дал січас мені за мої восімдесят, доложил би десять і купил би! Накажи мене бог, купил би… Только што ж? - не дадуть за мої восімдесят… А тут з дому не взял… Узял на всякиї покупки, та што ж? - за п’ятнадцять рублей не купиш їх! Пойдьом, посмотрите…

- Та чого ви думаєте, що за ваші не дадуть вісімдесят? - розглядаючи воли, промовив Тарас.

- Ха-ха-ха! А бодай вас! - наче розуміючи жарти, добродушно вдарив Андрій по плечу дядька, але зараз же поважніш додав: - Хоча, положим, волики нічево сібє… Тольки ж посмотріть на ті, куди ж єтим!

А ці волики були здорові, ситі, круторогі воли, з міцними, здоровими ногами, з дужими, широкими грудями; «золоті» ж воли були здоровенькі, звичайні волики. Тарас подивився на ті, на ці, пильно глянув на добродушну і навіть дурненьку посмішку Андрієву, постьогав трохи замислено батогом по колесах і промовив:

- А все-таки, я думаю, що й за ваші можна дать вісімдесят… Підождіть, що ви смієтесь! То воли хороші, вони таки й лучче цих - що правда, то правда! Але ж і ціна за них лучча! Що луччі вони, то луччі, що й говорить, але ж і ці нічого. Ось ви знаєте що? Не смійтесь, а оддавайте мені ваші волики… Вам ті прийшлись до душі, а мені ці… Га?

- Та що ви?!

- А от же їй-богу!

- За мої даєте вісімдесят?!

- Даю.

- І зараз гроші?

- І зараз гроші!..- «Та й дурні ж ці панки, прости господи!» - мовив собі в думці Тарас.

- Значить, я можу зараз і ті волики купить? - радісно скрикнув Андрій.- Господи! Та ні, ви… шуткуєте.

- Ну, от!..

- Гришка, чуєш? Зараз купим ті волики. Ну, спасибі вам, спасибі велике, Тарас… Тарас… звиніть, не знаю, як по батюшкє…

- Семенович.

- Тарас Семенович. Спасибі, їй-богу, виручили. На радощах вип’ю прямо, хоч уже місяця два, як не пив… Зараз же могорича вам, Тарас Семенович… Гришка, біжи в монопольку і таскай сюди півкварти… Підожди… гроші ж на… Купиш дві чвертки,- вже пошепки і з виду грізно додав Андрій,- і в одну виллєш із цього слоїка… Чуєш? Не бійсь, це - сонні каплі… На, та бери так, щоб той не бачив. Та гляди, як будеш наливать нам, не налий мені з тої чвертки… Назнач її як-небудь; надірви бумажку, що наліплена, чи що… Іди!.. Та не барись, Гришко! - це вже вголос говорив Андрій.- Купиш там і ковбаски, і палянички… Підожди! Принесеш єто всьо туди на берег за очеретом, ми будем під вербою… Знаєте, усьо таки кактось неприлічно під возом, чи знакомиї какиї помєщики, чи штось такоє… А там нікада нікого не буваєть, не повидять і не так душно,- травичка, ставочок, вербичка, хе-хе-хе!

- Нуда, під вербою, як той казав, і їсться смашніше.

А під вербою, що стояла на березі ставка далеко од водопою, за очеретом, справді було краще: травичка, очерет, ставочок, тінь і… ні душі навкруги. Незабаром підоспів і Гришка; налили, закусили - бесіда ще тепліше, ще щиріше полилась між недавніми приятелями. Налили знов, закусили, поговорили; налили по третій, четвертій, п’ятій…

- Ви вже той… звиніть, я трошки ляжу… Натомився, ходячи, та щось до сну клонить,- примощуючись, промовив після шостої Тарас і вже п’яненько осміхнувся.

- Нічого, нічого… Звісно, наморишся… От хочби, приміром… От сюди лягайте головою, тут наче горбик… А я вже вам договорю таки за свого дядька. Ну, то й пішов він до тої, виходить, барині, його родички. Входить до неї в кімнату, а там уже сидить той, що перепиняв дядька… От преобразіть собі, Тарасе Семеновичу, таку штуку: тут, значить…

Тарас Семенович трохи розплющив очі, мугикнув щось, заплющив знов, ще раз тихо мугикнув і, схиливши голову на лікоть, спокійно й тихо заснув.

- Спить уже,- прошепотів Гришка, що весь час слідкував за ним. Андрій, розповідаючи все таки якусь нісенітницю, вирвав очеретину, облущив її й дуже хльоснув Тараса по пальцях. Той не зворухнувся.

- Ну, йди, стань там і дивись,- повернувся Андрій до Гришки: - як буде хто йти, кашлянеш.

Гришка, весело усміхнувшись і поглядаючи назад, пішов і став на поворотці.

- Що за чорт! Нема! - хапаючись і поглядаючи на Гришку, шепотів Андрій.- І за пазухою нема… Невже брехав… Уб’ю гада! Ну, повертайсь… Щось у цій кишені… зав’язано…

Розірвавши очкур, Андрій налапав щось тверде, схопив з трави ножика й одрізав усю кишеню. З розгорнутої кишені глянули старі бумажки, п’ятирубльовки, десятки і прості срібні карбованці.

- А що, багато? - підбіг Гришка.

- Єсть. Ти ж позакидай ці пляшки, або я й сам це зроблю… Закинь і ковбасу, а то собаки набіжать і ще розбудять… Ну, гайда! Увечорі приходь до Естерки, там п’ятьорку получиш… А тепер підожди трохи, не йди за мною.

- Андрій Панасович!..- несміливо й ніяково посміхаючись, промовив Гришка, йдучи за Андрієм,- якби зараз… Сьогодні ж неділя…

- Н-ну! - грізно крикнув Андрій і зупинив сіренькі, гострі свої очі на Гришці,- сказав увечері… Чого ж ще?

Гришка здвигнув плечима, зігнувся, підождав трохи, подивився на Тараса, всміхнувся й тихо пішов за Андрієм…

А через годину, отовплений великою валкою людей, розхристаний, блідий, з синіми губами, Тарас з диким одчаєм і сльозами в очах розказував усе урядникові, який поважно й суворо слухав його.

- Це Голуб! Це ніхто, як Андрій! Гайда всі до нього! - заревли декотрі з купи.- Ходім до нього, однімем! Це ж розбій!

І вся валка, з поважним урядником і зігнутим, блідим Тарасом попереду, гучно посунула по головній вулиці.

III

- Куди, Ільку?.. Драстуй! Іш, надів нового піджака та й не пізнає вже…

Ілько повернувся,- коло тину, трохи перехилившись на вулицю, стояла Мотря і, граючи очима, ласкаво всміхалася.

- Не бачив,- підходячи до неї, усміхнувся й Ілько.- Драстуй.

- А може ще й досі сердишся?

- За що?

- А за те, що… тоді…

- Ну, от! - знов усміхнувся Ілько, нахиливши голову й розглядаючи чобіт.- Хіба ж це первина?

- Ну? А справді не сердишся? Га? - заглядаючи в вічі й якось тепло-ласкаво дивлячись на його, спитала Мотря.

- Та й чудна! - підняв голову Ілько,- говорю ні, то й ні… Чого це ти так убралась: кохточка, нова спідниця… ху, ти!

- А тебе ждала, ха-ха-ха! Ні, їй-богу, думала тебе побачить… Та чого стоїш там, перелазь та гайда в садок.

- Ні, треба йти на ярмарок. Андрій дожидає.

- Хіба й ти з ним на «роботу»?

- Атож!

- І підеш таки?

- Та піду ж.

- А може не підеш… Га? А я б тобі щось сказала, розказа-а-ла. Га?

- Ні, ні… Андрій сердиться буде. Пропаде «робота». Мені, положим, вона не по душі, але… обіщав. Прощай!

- Та підожди! - схопила його за рукав Мотря.- Сам каже, що не до душі, і йде… Андрій собі знайде, а ти посидь зо мною. Батька нема, на біржі. А Андрій знайде…

- Та хто його зна… - почухався Ілько.

- Та перелазь, перелазь! А я щось розкажу хороше-хоро-оше. Ти, їй-богу, Ільку, чудний: самому не по душі, а йдеш. Тебе раз-у-раз уговорить можна, не можеш ти по-своєму зробить. А Андрій - то чорто! А я б щось розказала… Перелазь… Я, їй-богу, скучила за тобою… А цікаве розказала… От побачиш!

Ілько подивився на Мотрю; дивно хороша вона була, хороша, як радість, як молоде, тепле чуття, хороша, як мрія бажана. Глянув Ілько у великії очі, зустрівся з глибоким поглядом, який обіцяв щось, про щось говорив, чогось прохав,- зідхнув, почухався, ще раз глянув на ласкаву її усмішку і… поставив ногу на тин.

- А справді ж щось скажеш цікаве? - спиняючись, спитав він.

- Їй-богу, їй-богу, розкажу!.. «От таки ж піде за мною!» - додала вона в думці.

- Ну, як так… - недоговорив Ілько і став перелазить через тин із таким видом, наче б хотів сказати: «От лізу через те тільки, що треба послухать щось цікаве, а інакше ні за що в світі не поліз би!»

Він переліз, стрибнув і, щоб не впасти, ухопився за Мотрю й, обнявши її, пригорнув до себе.

- Гайда на призьбу! - притуляючись до його й одхиляючи віти вишень, промовила вона й тихо пішла вперед.

- Ну, що ж там цікаве?

- А тобі дуже хочеться знать?

- Як… як оце зараз поцілувать тебе!

- Ну? Скажи який! Ха-ха-ха!

- Та говори!

- Ну, слухай,- повертаючись до нього й нахиляючись од вітів, тихо вимовила вона: - виходю заміж за… Андрія.

- Та ну?! - спинившись, скрикнув Ілько.- Брешеш!

- Їй-богу, правда! - повернулась Мотря й пильно глянула на Ілька, що ніби аж зблід трохи.

- І таки не брешеш? - криво всміхнувся він.

- В четвер і рушники подам.

- Он як… - тихо промовив він і мовчки пішов до призьби.

- Правда цікаве? - сміючись спитала Мотря, сідаючи біля нього.

Ілько нічого не одказав і мовчки, замислено став дивитись кудись через тин. На серці щось страшенно боліло й нудно-нудно стало.

- Так он як! - дивлячись на неї, знов криво всміхнувся він і знов одвернувся.

- А так… - теж криво всміхаючись, прошепотіла Мотря й зупинила свій погляд на ньому.

«Так он що?.. Заміж за Андрія! - крутилось із тяжким щемлінням у Ілька.- Це, значить, прощайся вже з нею, прощайся з тими тихими, любими вечорами, з тими милими розмовами, прощайся з рідною, єдиною людиною, з цим струнким, гнучким станом, палкими губами, глибокими очима, з цими гарними, дорогими, чудовими очима…» Ці думи не мислив він, не висловлював, не складав їх,- метнулись вони в нього з цим щемлінням, з цим якимсь чудно-тяжким чуттям. Він знов глянув на неї, придивився й почув, які стали далекі й дорогі любі, хороші, ці такі знайомі йому брови, губи палкії, очі чудові.

А Мотря все дивилась на нього і теж прислухалась: щось давило-щеміло на серці. І хотілось їй, дуже хотілось обнять його, пригорнуться, замерти коло дужої руки його, заглянути в вічі й дивиться-дивиться на чудову красу його, на чорнії брови, в карії очі. І почувала вона, як боляче холонуло у неї в грудях з самої думки, що не прийдеться їй більш цілувать його, цілувать найлюбіше місце, що одтінялось чорним вусом; не прийдеться більш дратувать-розпалять палким поцілунком і любувати, як зачервоніється злегка лице його, як краса його ще виразніш, ще дужче стане перед нею й захвилює, захопить і її…

- А ти не виходь заміж,- тихо промовив Ілько, колупаючи паличкою стежку, що йшла понад призьбою. Мотря одвела свій погляд, зідхнула й, хоча чула його слова, але, не встигши визволитись від впливу своїх думок, перепитала:

- Що ти сказав?

- Я кажу, щоб ти не виходила зовсім заміж.

- Не виходить зовсім? - сумно усміхнулась вона.- Не можу, Ільку, їй-богу, не можу. Дитина росте, треба батька… Та й самій… Ну, хіба ж це добре, що я бігаю до тебе, що він мене б’є раз-у-раз… Ні, рішила, так і буде. А тобі ж хіба що?

- Та так…- нахилився знов Ілько - якось… Чорт його зна… думаю про це… і якось, знаєш, скучно… Буде скучно без тебе.

- Та і мені: ось дивлюсь на тебе, теж якось скучно…

Замовкли знов. Тихо було в садку. Сонце ледве пробивалось крізь листя і грало на коліні в Ілька; цвірінькали й бились горобці на вишнях, та за тином по вулиці йшли люди до церкви.

- А за мене пішла б? - ніяково всміхаючись і старанно перепиняючи червоненькій козявці дорогу, тихо спитав Ілько.

- За тебе? - наче сподіваючись цього питання й дивлячись на козявку, що зашамоталась і полізла вліво, перепитала Мотря.- За тебе? А Андрій же як?

- А Андрієві можна дать одкоша.

- Та буде так, як учора?

- Ну! - підняв голову Ілько і махнув паличкою. Козявка покрутила вусиками, повернула вбік, перелізла стежку і сховалася в траві.

- Ну, що ж «ну»! - усміхнулась Мотря, переводячи очі з козявки на Ілька.

- А то «ну», що тепер не дам бить тебе… Вчора то він мав право, а тепер би… вже… Та побачила б!

- Ех, Ільку, Ільку,- захитала головою Мотря,- бачила я вже вчора… Підожди, не перебивай. Я вчора умисне прибігла до тебе, хотілось іще раз спробувати тебе… І що ж побачила? Ти не зміг піти проти Андрія.

- Та то ж, кажу, вчора, а тепер хай би посунувся!

- Ех, не задавайся, Ільку! Побачиш Андрія і присядеш знов. Ти, знаєш, такий: ти тільки не сердься: я цілу ніч думала про це й рішила сказать усю правду. Якби не побачила оце тебе, побігла б до тебе… Ти, бач, такий: як зо мною говориш - ти мене слухаєш, з ким другим - того слухаєш. Як то кажуть: «куди вітер віє, туди я хилюся…» Ти ж не сердься!.. Ось тепер Андрієві обіщав помогти, а зо мною сидиш, бо я вговорила. Так і тоді буде, як вийду за тебе, поки будеш зо мною - будеш мій, а вийшов із дому - і вже чийсь. А Андрій уже не те. Андрій - той ще сам, кого хочеш, подужає… Та й то взять: ну, от ти сидиш передо мною, я любуюся з тебе і як «отче наш» знаю тебе. А Андрія то вже й сам чорт не взнає: сьогодні він такий, завтра такий, тоді он який… Проти нього я прямо не можу йти. Ну, вийшла б я за тебе, пожила б і заскучала. А Андрій - той і розкаже, і поб’є, і насмішить, і налякає, і розсердить.

Ілько мовчав і писав паличкою по запорошеному чоботі.

- Ти й добріший за Андрія. Ти от чи «заробиш» де, чи як там, роздаси, прогуляєш… Хіба ти матимеш коли що? Ні. Ну, я вийду за тебе, чи ти ж кинеш гулять, будеш годувать мене? Хіба ж ти зможеш? Правда ж, ні?

Ілько тільки колупнув паличкою.

- От бач, мовчиш. А Андрій той і тепер гроші має, за тим я не пропаду. Та й Івасько… Хіба ти його любитимеш так, як Андрій: не твій син?..

Ілько мовчав. Замовкла й Мотря, тільки горобці наче ще голосніше цвірінькали між листям.

- Коли ж я подумаю,- тихо знов почала Мотря,- що прийдеться не бачиться з тобою, сумно стає. Привикла до тебе, чи що? Три роки… Та й до Андрія привикла… Це вже, значить, годі: не прийду я вже до тебе, не буду любувати з тебе…

Ілько підняв голову, хотів щось сказать і… знов похиливсь.

- Страшно жалко… - наче думала вголос Мотря.- Подумаю: кинуть Андрія - я вже думала багато вчора - так якось зовсім і жить не хочеться… І тебе жалко… Якби можна за двох вийти! - засміялась вона і зараз же сумно замислилась.

- А ти ще подумай,- проговорив тихо Ілько і тихо глянув на неї.

- Я сама так думаю.

- А коли скажеш?

- Коли?.. Коли?.. Їй-богу, не знаю. Андрієві обіцялась у четвер… скажу тобі в середу… Добре? Ти ж не сердишся на мене? Га? - ласкаво заглянула вона в очі й прихилилась до нього.

- Чого ж сердитись? - усміхнувся Ілько й тихо обняв її, притуливши щільно-щільно, до болю,- до себе.

- Не тули так… - прошепотіла Мотря, зчервонівши трохи.

- Чого? - нахилився він до неї.- Може ж більше не прийдеться… Здається, задавив би тебе!..

Мотря зітхнула, одкинула голову, подумала і, палко обнявши, стала цілувать в губи, в очі, щоку, найлюбіше місце над чорним, м’яким вусом.

- Не підеш за Андрія? Не підеш? - шепотів Ілько.

- Не знаю, не знаю! Я не знаю, за кого я піду. Обніми, обніми мене!.. Прощай, мій хороший, мій гарний… Обніми…

IV

Гучно було в пивній у Мошка, як увійшов туди Ілько. Долі валялись лушпайки з огірків, кісточки з риби, стояли калюжі пива; круг столів сиділи п’яні, спітнілі, червоні лиця; смерділо потом, чобітьми, махоркою.

- А! Ілько! - почулось із-за одного столу, зайнятого якимись парубками в піджаках і червоних сорочках.- Іди до нас!

Ілько обдивився навкруги й сів коло якогось дядька, що вже був п’яний і щось співав разом з другим дядьком; той сидів проти нього й щохвилини перепиняв пісню гикавкою. Між ними сиділа якась жінка, твереза, гарно одягнена, й сумно, безнадійно поглядала на дядьків.

- Мошку! - гукнув Ілько.

Від стойки одскочив жвавий, маленький єврейчик і, шльопаючи кальошами, підбіг до столу.

- Пару пива!

- І більше нічево?

- Нічого…

Через хвилину холодне пиво стояло перед Ільком. Випивши жадібно підряд три шклянки, Ілько втерся, сумно схилив голову на руку й задумався.

- «За-а-аблістє-е-ела зорька-а-а-а…» - почув він коло себе й повернув голову до дядька.

- Семене! Та побійся ж бога! - благаючи, заговорила жінка.- Поїдем додому… Коні ж морені стоять. Куме! Хоч ви вже згляньтеся!

Кум тільки гикнув, замовк і безсило схилив голову на стіл.

- Жінко! - миролюбно заговорив Семен, ловлячи руками пляшку,- і ти… і… я… свині… Випий!..

- Та бог з тобою! Не хочу… Поїдем… коні ж морені.

- Коні? І ко-о-ні постоять… «За-а-блістє-е-е-ла зо-о-рь-ка-а-а».

- За-а… - гикнув кум і підняв голову.

- Ну, що ти в світі божому будеш робити? - трохи не плачучи, здвигнула плечима жінка.

Ілько одвернувся й налив у шклянку пива.

- Господін! - торкнув його Семен,- как… З недєльою вас!

- І вас,- знехотя всміхаючись, відповів Ілько.

- Спасибі, спасибі… От спасибі, так спасибі… Куме, дай пляшку, вип’ю… ось з господином.

Кум мацнув рукою по пляшці, ледве не звалив її, та так і застиг.

- Семене! - благала жінка, підхоплюючи пляшку.

- Дай сюди пиво! - безсило простягнув руку Семен.

- Поїдем додому.

- Дай сюди пиво!..

- От наказаніє господнє! - зітхнула жінка й подала пиво. Семен узяв, поважно налив у шклянку, підніс, розхлюпуючи, одну Ількові, другу взяв сам і промовив:

- Доброго здоров’я…

Ілько випив. Семен поставив свою шклянку, взяв Ілька за руку, довго дивився йому в вічі, обняв, поцілував і зараз же випив своє пиво.

- Бо… люблю! - повернувся він до жінки.- І не мішайсь… Уторгував, продав воли й буду гулять. Так, господин?

- Так-так! - усміхнувся Ілько.- А за багато продали?

- За сто та ще й двадцять!.. О!..- вийняв він червону хустку, помахав якимсь вузлом на ній і став пильно запихать знов у кишеню з того боку, де сидів Ілько. Ілько подивився, одвернувсь і почав покволом пить пиво. Через десять хвилин вони були вже щирими приятелями, обнімались, випивали, цілувались і сміялись із благання жінки.

- Мошку, пива! - гукнув Ілько.

- Мошку!.. Пива! - стукнув кулаком Семен і поліз у кишеню за хусткою.

- Та не треба, не треба! - затурбувався Ілько.- Я сам заплатю, сам… Нехай… нехай…

- Ні!.. Ого! Семен Торба не може пива купить… Фю-фю! Ого!.. Де ж це гроші?.. Ого! Я не можу… Де ж це?..

- Та ти ж у ту кишеню поклав,- промовила жінка. Семен став шукать і в другій кишені, але й там не було нічого.

- Чи не випали? - поблідши, встала жінка й почала дивитися під стіл, під лави. Встав і Семен, мацаючи по кишенях, встав і Ілько, зазираючи теж і під стіл, і під лаву; сидів тільки кум, навіть крізь сон погикуючи.

- Нема! Ой, господи! - скрикнула жінка.

Дехто повернувся, коло сусід замовкло, підбіг Мошко.

- Та я ж у цю кишеню поклав,- розумніше трохи промовив Семен і глянув на Ілька, який пильно заглядав під стіл, піднімав пляшки на столі і озиравсь навкруги.

- Це ж оцей витягнув у його! - обмацавши, обшукавши всього Семена, крикнула жінка й показала на Ілька. Ілько блиснув очима, встав і взяв з столу картуза.

- Ні, господін, підождіть трохи,- схопив його за руку Семен,- я той…

- Іди під три чорти, мурло! Не бачив я твоїх грошей.

У пивній стихло й коло Семена поставало вже декілька дядьків.

- Люди добрі! - скрикнула жінка.- Ви ж бачили, що вони пили вдвох. Там же всі гроші…

- Ви, Ілько, послушайте,- затурбувався Мошко,- може, єжелі ви взялі… Мінє какоє дєло, нехай мінє за пиво… Я в паліція…

- Та якого вам чорта! - повертаючись іти, крикнув Ілько.- Не бачив я ніяких грошей! У нього їх і не було.

- Брешеш, собачий сину, брешеш! Були! Ти сам бачив їх, цей йолоп тобі ж і показував! - закричала жінка.

- Оддай гроші! - тихо, але виразно промовив Семен.

Ілько здвигнув плечима, всміхнувся, глянув на дядьків, що мовчки і суворо дивились на це, і повернувся.

- Нєт, позвольтє,- викрикнув Мошко і ухвативсь за Ілька,- так нідзя… Дай мінє за пиво… Хає, бігай за поліцейським!

- Оддай гроші! - зробивши кілька ступнів до Ілька, процідив Семен і зціпив зуби.

- Авжеж оддай… Що ж це! - почулось між дядьками. Ілько сіпнув руку, крутнув Мошком й ступив до дверей.

- Оддай гроші! - заревів Семен і кинувся на Ілька з піднятим кулаком. Ілько повернувсь, одхиливсь, як дикий звір наскочив на Семена й повалив його на стіл, із страшною силою опускаючи кулаки на голову, живіт, груди. Жінка крикнула й кинулась до них, але зараз же одлетіла і впала під стіл, обливаючись кров’ю; посунулись, було, дехто з гурту, але теж деякі полетіли на лави, а деякі сами поховались од страху, глянувши тільки на червоного, страшного, з піною на губах, Ілька.

- Повбиваю!! - хрипло крикнув він, блискаючи очима й хапаючи рукою з столу пляшку. Але не встиг він і вимовить, як захитався, махнув рукою й гепнув додолу лицем.

- Тепер бийте його!! - крикнув Мошко, вискакуючи з-за Ілька й держачи його за ноги. З криком кинулись усі на Ілька, насіли і… піднялись разом із ним.

- Держітє, держітє! Я одберу у його дєньги!.. Вот оні! - вискакуючи з гурту, крикнув Мошко і помахав червоною хусткою. Жінка з обмазаним кров’ю лицем і синій побитий Семен зараз же кинулись до нього. Ілько скажено заревів, крутнувсь, когось укусив, когось пацнув, рванувся і, тягнучи за собою всю валку, вискочив на вулицю.

V

Сумно в Сонгороді восени. Низьке темно-сіре небо, не то ранок, не то вечір цілий день; пронизуватий, холодний вітер; купи пожовклого, мокрого листя і дощик, дощик і дощик. Плачуть під ним вікна, плачуть стріхи, плачуть дерева, тини, коні, плаче навіть картуз звожчика, що, закутавшись, схилився на передку. На вулицях ні душі! Тільки де-не-де перебіжить через дорогу яка-небудь баба, піднявши спідницю на голову, просуне важким ходом балагула та звожчик розіб’є блискучу, сталеву грязюку рівненькою стежкою. Сумно. А ще сумніше в темний, довгий, холодний вечір. Вітер, наче сказиться,- то стогне, то плаче, то регіт підніме, то стиха, поволі застука по віконницях запертих, то знов заскиглить, завиє, заплаче й сипне, й сипне дрібненьким дощем. Пусто страшенно, безлюдно, тільки тополі неначе з докором хитають чорними вершечками, мов дивуючись, як таки можна вилазить на вулицю в таку негоду.

Ледве блищить лямпочка в камері «слєдствєнних» Сонгородського «арестного помєщенія». Дхне потом, парашею, махоркою й кислою капустою. Посхилявшись над койкою, прислухаючись іноді до дверей, розмовляючи пошепки, грають у карти арештанти. Чути: «краля зверху!», «сімка хвалить», «запиши хвальону», «вино козир»; іноді пошепки, але виразно прокочується лайка.

По темних кутках сплять.

Щось тихо застукало з вулиці в вікно. Андрій встав, положив карти, прошепотів «без мене грайте» і підійшов до вікна. Якась темна жіноча постать, освічена світлом одного з двох на ціле місто ліхтарів (другий біля поліції), стояла, нахиливши голову.

- Ти, Мотре? - одчиняючи злегка вікно, прошепотів Андрій.

Постать підняла голову, трохи розмотала товсту хустку і на Андрія глянули великі, глибокі Мотрині очі.

- Я. На!..

Андрій простягнув руку крізь ґрати і взяв невеличкий клуночок.

- Там десяток пиріжків і курка,- додала Мотря.

- Добре… Чого вчора не прийшла?

- Ти сердишся?

- Я питаю, чого вчора не прийшла,- сухо прошепотів Андрій.

- Не можна було.

- Не бреши!

- Ну от, «не бреши»! Батька не було до півночі, дитина сама, а я оце побігла б до тебе.

- Де ж батько був?

- На «роботі».

- Де?

- Розбили лавку старого Хаїма. Знаєш?

- Знаю. Багато?

- Рублів на п’ятдесят, казали. Ілько насилу виніс лантух.

- А! Он що!.. Хм…- злісно всміхнувся Андрій.- Там були Ілля Іванович! Ну, тепер я знаю…

Мотря мовчки нахилила голову.

- Може, не пускали Ілля Іванович? Вони ж теж на лінії солом’яного жениха. Чи в проходку з ними ходили? Га?.. Чого ж мовчиш, суко! - грізно прошепотів Андрій.- Похвались же!

Мотря мовчала.

- Говори ж! Може вже рушники подавала?

- Ну от ще,- підняла голову Мотря і знов нахилилась.

- Гляди, гадино! - зціпив зуби Андрій.- Обдурила, обіцялась сказать правду, тягнеш і досі… гляди, тільки подумаєш вийти за Ілька,- уб’ю. Чуєш? Уб’ю першої ж ночі! Я ніколи на вітер не говорю. Не дури!..

Вітер, що затих на хвилину, мов прислухавшись, засвистів, загудів, засипав густим дощем і трохи не попхнув Мотрі.

- Не змерзла? - помовчавши, буркнув Андрій.

- Ні.

- Що? Та підніми голову, чого нахилилась?

- Не змерзла,- промовила Мотря й несміло подивилась йому в вічі. Замовкли. Чуть було ляпання заялозених карт і дріботіння дощу по вікні. Мотря куталась.

- Не бачила Никодима?

- Бачила.

- Що, не говорив нічого?

- Про тебе?

- Нуда.

- Лається… Нащо ти його так?.. Бідує страшно.

- А так, першивому, і треба, хай не задається! Думає, як надзиратель, то й цяця велика! - з злістю прошепотів Андрій.

- Він каже, що зовсім і не хотів тебе лаять.

- Бреше гад! Ти знаєш, як усе це було?

- Та говорив він щось… Розкажи ти… Знаю, що через тебе…

- От нехай не задається і знає, кого зачіпає!

- Як же це вийшло?

- Так він каже, що й не лаяв?

- І не думав, каже.

- Гм… Іш, мурло прокляте!

- А лаяв?

- Та того мало, а ще захотів штовхаться. Я, бач, не дав йому раз горілки, що ти мені передала. Так образились… І ото причепився до мене, щоб у ка́мору йшов. «Ще рано,- кажу,- не піду!» - «Ну, не розказувать!» Я й вилаяв його… Він зо всеї сили трах у груди мене… Хотів я його задушить там же, та здержався, тільки сказав: «Гляди, Никодиме, це даром не минеться тобі. Знай, кого бить!» - «Плювать, каже, я на тебе хотів і хочу. Страшний вовк у лісі, а в тенетах - тьху!» Ну добре, нехай так,- побачимо. Пройшло, мабуть, з тиждень. Я з ним наче помиривсь, випивав по-приятельськи, одним словом… ну, помирились, наче того й не було. А ото в той понеділок кажу йому: «Попроси смотрителя, щоб пустив мене з тобою в цилюрню,- мене тут пускають,- поставлю, кажу, півкварти». Попросив він: пішли. Прийшли до Васьки, знаєш? Я тому зараз морг! Той туди-сюди, і поки мене постригли, Никодим уже був п’яний, як свиня… Тільки й розуму, що дивиться… Кинув я його, прийшов до смотрителя та й кажу: «Так і так, ваше благородіє, надзиратель Никодим водив у цилюрню, напился п’яний і не спольняєт своєй служби. Я мог би утекти…» Той, звісно, перелякався, дякує мені та зараз за Никодимом - і прогнав… Не задавайся і знай, з ким діло маєш!

- І ти не втік? - похопила Мотря.- Ото! Чого ж ти?

- Тікать не треба.

- Як?

- А так: якби я втік, його не вигнали б із служби, бо він сказав би, що я чи побіг, чи як-небудь… А так - я сам прийшов без нього, тут уже оправдання нема… Нехай тепер без заробітку поскаче…

- Діти ж маленькі у його… жінка…

- А друге те, що мені нема для чого й тікать; все одно оправдають. Це, що я не втік, буде ще одним доказом, що я не винен. Аби то я виманив гроші у того мужика, аби я, значить, був винен, дак хіба б я не втік, коли такий случай підійшов? Га?

- Нуда, але ж…

- «Але ж!» - перебив Андрій.- У суді аби щось представив такого, як це, то й оправдають.

- А як засудять?

- Плювать я на них хочу! Хто докаже, що то я був? Мало, що такий і такий! Ти прямо докажи, що бачив, як я був з ним і гроші брав. А може хто схожий зо мною?.. А ще ж ти будеш говорить, що я у тебе був тоді, та й ґерехт.

- А як Ілько покаже, що тебе не було… Він тепер ненавидить тебе, то може…

- Хм… як зробився женихом, так і ненавидіть став,- саркастично всміхнувся Андрій.- Ну, так я ж його не боюсь.

- Як? А як він скаже, що він був у мене весь час і не бачив тебе… А його у мене бачила Хведора,- нахиливши голову, тихіше додала Мотря.

- Хм… милувались… І все таки плювать! Аби ти показала. А хіба я повинен перед ним сидіть? Скажеш, що п’яний спав цілий день у повітці. От і все… Та його й питать не будуть, а сам напроситись - побоїться мене… Він тоді саме, як моє діло буде розбираться, буде тут. Перекажеш йому, що через тиждень він уже буде тут. Той подав на нього… буде одвічать за «буйство і покушеніє на грабіж». Смотритель казав…

- Через тиждень? - перепитала Мотря.

- А що, тобі жаль? Так чого ж? - просю ж тебе: украдь хоч у цієї Хведори курку, піймайся нарочито, полайся - і посадять… І не будеш розлучаться з ним… А то ж жаль…

Мотря промовчала.

- …Та що похилилась?.. Говори ж щось, якого ж чорта прийшла!

- Скучила! - піднявши голову, привітно дивлячись на його, прошепотіла Мотря.

- І за Ільком скучиш?

Мотря почала кутаться.

- А ще довго до суда тобі?

- Та ти зуби не заговорюй,- мимоволі всміхнувся Андрій,- а говори те, що питають.

- Та я не чула зовсім, що ти говорив.

- Ех! Не чула…

- Холодно, Андрію, вся змокла… Я вже піду…

- Убирайсь к чорту, чого ж стоїш!

- Ну, то я зостанусь,- ти сердишся…

- Іди, йди…

- Ну, ти сердишся… Скажи, що не сердишся…

- Та йди, простудишся. Прощай.

- Прощай. А завтра прийти?

- Як хочеш,- зачиняючи вікно, сухо відповів Андрій і, наче зачепившись, возивсь коло защіпки.

- Я прийду.

- Приходь,- байдуже муркнув він і защіпнув вікно. Мотря ще трохи постояла, подивилась на вікно, зідхнула і, щільніше закутавшись, тихо пішла в темний, глухий перевулок.

І дійсно, через тиждень Ілько вже сидів у камері «срочних» між штундарями, посадовленими за збірки, дрібними злодіями і «буянами». Зараз же він звелів усім поділиться грішми, побив одного, що хотів з ним змагатися, посидів три дні в карцері, але вернувшись, повитягав уночі гаманці у багатих, поділив рівно на всіх і напоїв усю камеру квартою «монопольки», яку невідомо де роздобув. Дозорці, та й сам смотритель навіть наче нічого не бачили, не бажаючи, через який час мати собі страшного ворога на волі.

А ще через тиждень вводили в ворота Мотрю, закутану, з дитиною на руках, трохи бліду, але через це ще кращу. У той саме час Андрій сидів на призьбі. Побачивши її, він спершу зблід, потім почервонів, знов зблід і, не міняючи пози, з ненавистю буркнув, як вона порівнялася з ним, весело посміхаючись до нього:

- У! Паскудо!.. Мовчала! Прибігла таки за Ільком!

- Ба за тобою! - радісно дивлячись на нього й, наче чекаючи цього питання, жваво відповіла Мотря. Але Андрій вилаявся, зціпив зуби, одвернувсь, пішов у камеру й п’ять день не показувавсь. А як виходив на хвилину - до Мотрі не заговорював; коли вона, винувато благаючи його, зачіпала, він тільки лаявся зневажливо й наче не добачав її. Мотря зблідла, схудла, благала його через сторожів, простоювала цілими вечорами під вікном його камери, а з Ільком і не говорила, навіть раз вирвалась і плюнула, як той хотів обнять її. Андрій змилувався - і звеселіла Мотря: заспівала, засміялась, обцілувала Іваська і на другий день уже жартувала й сміялась до Ілька. Знов змінивсь Андрій, але вже не ховавсь у камері, не тікав од розмов із Мотрею, тільки говорив з нею так холодно, так якось по-чужому, дививсь на неї так чудно, що Мотрі з ним було й важко, й ніяково, а на самоті якось пусто, нудно і сумно, до смерти сумно. Знов почались благання, знов Ілько остогид; знов усміхнувсь «по-рідному» Андрій - й знов звеселіла Мотря, тільки вже при Андрієві розмовляла з Ільком без сміху, без жартів; без Андрія ж пильнувала, щоб усе знали тільки вона та Ілько. Ілько ж, хоча і всміхавсь до Андрія і сам заговорював до нього - при Мотрі махав кулаками і… щиро задавався.

Видався теплий, ясний день, один із тих днів, коли літо наче виривається з мокрих, холодних обіймів осени, спішить попрощатися з людьми, всміхнутися тепло-ласкаво востаннє й покоритись долі. Сонце гріло-пекло, грало в калюжах, що займали трохи не пів двора, жваво цвірінькали горобці, тріпались кури, лазила по дворі свиня з поросятками, тільки оголені дерева якось сумно виставляли з саду голі свої віти та тужливо хитали вершечками. З камер повисипали арештанти, порозсідались біля дверей, повиносили койки з тоненькими сінниками, порозвішували мокрі спідниці, сорочки, онучі, дехто стиха заводив пісні, дехто борюкався, а дехто прямо сидів, грівся і смаковито хмуривсь на сонце. Навіть Степан, старший дозорець,- «соціяліст», як звав товариш його Гаврило за те, що той не постив у петрівку, їв у неділю до звону, не хотів читать ані букви з біблії і не любив багато балакать,- навіть Степан виліз із темної сторожки, сів на коридорі, надів окуляри і став читать «Путешествіе по реке Оранжевой і ея притокам», що вже років зо три, як він його почав читать. Біля тину, проти сонця, на койці сидів старий Дем’ян, ватажок штундарів, з симпатичним лицем і добрими очима дідочок. Поруч сиділи «брати» його, себто одної з ним віри дядьки,- один рудий, бородатий, огрядний; другий носатий, чорний і худий. Проти них, на другій койці, сидів Гаврило, «челаєк з понятієм» - високий, худий і тонкий, схожий, як сам про себе не без гордощів казав, на святого Антонія, чудотворця печерського. Гаврило не пропускав ні одної церковної служби, харчувався самою цибулею й житнім хлібом і в розмові закидав «по-вченому». Біля Гаврила, примостившись на цеглинах, писав на койці листа худенький чоловік, старанно виводячи букви, поводячи за рукою кінчиком висунутого язика і через кожні три хвилини повертаючись до Гаврила за порадою. Далі, ступнів на три, на голоблях тачки сиділа Мотря, а на самій тачці, пацаючи ногами і вставляючи іноді й своє до балачки, прибраний і веселий Ілько.

Зайшла релігійна суперечка. Дем’ян говорив спокійно, навіть весело. Гаврило іронічно всміхався, худий деколи додавав свого гострого і «з перцем» слова; рудий, добродушно розтягнувши рота в усмішку, однаково пильно слухав і Дем’яна, і Гаврила і однаково, як видно було, не розумів ні того, ні другого, але самий процес суперечки, очевидячки, йому страшенно подобався. Серед двору, махаючи шапкою, посвистуючи, ганяв смотрительських голубів Андрій, похмуро часами поглядаючи на Ілька й Мотрю.

- Ха-ха-ха! - зареготався Гаврило, одкинувшись назад.- Так по-вашому виходить, що церкви не нада?! Єто - факт!.. Ха-ха-ха!.. Ну! А де ж, примєром сказать, должни находиться усякиї богослужебниї вещі, ну, сказать, чи чаші усякиї, чи… ну хоча б і чаша? Де по-вашому!

- Будлі де,- усміхнувся Дем’ян,- можна і в скриню покласти.

- Ето, значить, там, де штани, сорочки. Ха-ха-ха! Там і воші, і блохі…

- Воші теж од бога.

- Ну!..

- Хоча чаші перед службою миються перед всіма так, щоб усі бачили. А що роблять ваші попи, ви не знаєте. От що!

- Хто ж то миє? Піп ваш?

- У нас попів нема, а миє той, хто у той раз службу служить.

- Ну, так! Підождіть,- ухопився Гаврило.- Ви говорите, що «той, хто службу служить». А він же має право?

- Має.

- Хто ж йому його дав?

- Ми.

- Это факт! А ви ж маєте право давать право?

- Таке ж саме, як ваш архиєрей або синод.

- Ха-ха-ха! Іван, Степан, Денис - синод! Ха-ха-ха! Славная препорція!..

- От, Гаврило Петрович,- перебив чоловічок, протягуючи листа,- чи так? Бо той…

Гаврило поважно взяв і став читать:

- «Пісмо пущено Мною Марком Гавриловичом к жіні Своїй Параски Михайловні прошу тебе». Ну, єто я вже читав… «що Марко будь тоби Масло»… єто вже… Ага, отцеда! «Я Марко Гаврилович Прошу вашой милости ви виказуєте що я вам масло приніс а я нікакого масла ни виділ і ни знаю і ни бачив і не чув. А ви як находите на сібе притенцію то дасте 5 рублей і будете одвічать сильно строго як ни бачили острога то побачите»…

- А я так говорю,- почав тихо Дем’ян, як чоловік знов висунув язика, нахилив голову набік і став виводить букви,- бідному чоловікові й копійка багато значить. Ви візьміть те: чи в тебе родиться, чи помре, чи свято яке, чи штось такоє,- уже плати. Плати попові, бо - гріх.

- А в писанії що сказано? - поважно і навіть строго перебив Гаврило: «Шедше убо научіть усі язики, крестяще їх во імня отця і сина і св. духа, амінь». Га? То такой факт? То, значить, що сам Ісус Христос постановив, щоб були священики. А ви ж тільки євангеллю вірите,- це ж по євангеллю - …

- Та не сказано, щоб за те вони і з живого, і з мертвого шкуру дерли,- вставив худий, не зводячи очей з Гаврила. Рудий добродушно засміявся:

- Вони й не деруть, а беруть те, що дають.

- Та ви Гаврила хлібом не корміть, а попів не чіпайте! - крикнув, сміючись, Ілько. Гаврило хитнув головою і зневажливо, але так, щоб не бачив і не чув Ілько, скрививши губи, пробубонів:

- Дурний піп, дурна його й молитва!

Помовчали.

- Не даром кажуть,- почав, зітхнувши, Дем’ян,- «чиї ворота минеш, а попових не минеш»… Деруть вони з вас, як сами хотять.

- Ану, Гаврило Петрович, прочитайте далі,- протягнув знов листа чоловічок. Гаврило хотів щось сказать Дем’янові, але тільки махнув рукою і взяв листа.

- «…и… то побачите…» - промимрив він, шукаючи нового.- Ага!.. «І прошу вашой милости ни радійте моєму гору»… «Как господь дасть міні благодать то якось воно буде. Міні господь поможить нещасному то якось воно буде а я Марко Гаврилович і так нікогда сльози не висихають у мене і прошу вашої милости ни оставте моїй прозьби із тим досвіданіє остаюсь жив тольки здоровя у мене плохо потому што досадую. Ну все байдуже якось воно буде Пісмо писав Марко Гаврилович звиніте»…

- Вони усе, значить, мені маслом дорікають,- пояснив чоловік,- а я того масла, так от не гріх заприсягнутися, і не бачив, яке воно на вид…

Андрій вилаявся на весь двір. Всі повернулись,- жовто-рябий, трубохвостий голуб, не вважаючи на Андріїв свист, ляскання в долоні, ніяк не хотів підніматься вгору до гурту і все перелітав то з хліва на льох, то з льоху на хлів.

- Підожди ж! - злісно просичав Андрій, підкрадаючись до льоху, де сів жовто-рябий,- політаєш!

- Параска каже: «признайсь, тобі лекше буде». А в чому я буду признаваться? Я того масла…

- От ви говорите,- перебив чоловіка Дем’ян,- гріх окони палить… А я на це можу сказать…

Жовто-рябий, нічого не гадаючи, повернувся хвостом до краю і став чепуриться. Мотря і Ілько пильно стежили за Андрієм, який, то присідаючи, то ледве ступаючи, наближався до льоху. Ось він уже біля дверей, ось загляда на голуба, ось… піймав!

- Та не бий!! - крикнула Мотря.

Андрій навіть не підняв голови і став злорадно бить по ногах, по крилах, по голові переляканого жовто-рябого.

- Та пусти, не муч! - крикнув Ілько.

Наміряючись уже пустить, Андрій по цих словах мовчки-злісно глянув на Ілька, усміхнувся і, схопивши ніжку жовто-рябого, крутнув. Почувся легенький хруск, голуб несамовито забився й затріпався,- Андрій зламав йому ніжку. Цей хруск, розкритий вмить рот жовто-рябого, безсиле його тріпання - все це наче морозом пройняло Ількові тіло.

- Пусти! - рявкнув він і кинувсь до Андрія. Мотря зблідла, схопилась і побігла до них. Штунда й Гаврило змовкли і, не знаючи, в чім річ, стали дивитись в їх бік.

- Пусти, не муч!..- глухо прохрипів червоний з піною на губах, важко дихаючи, Ілько.

- А тобі яке діло! - блідий, аж жовтий, з синіми губами глянув на його ненависно Андрій, не випускаючи голуба.

- Та чого ти присікався до нього? - сухо промовила Мотря.- Випустить!.. Який сердобольний!..

- А! Так ти за Андрія! - блиснув на неї очима Ілько і ступив до Андрія: - Пусти, говорю!

Андрій мовчки дрижачою рукою став щось шукать у кишені.

- Плювать мені на твій ніж! Не пустиш?!!

Андрій важко дихав, з презирством усміхався й мовчки копався в кишені, не випускаючи голуба.

- Так от же! - розмахнувся Ілько і, не сподіваючись цього, не вспівши пригнуться, Андрій спіткнувся, зачепивсь і впав, випустивши голуба.

- Ах, ти ж! - тільки скрикнула Мотря і, як вовчиця, в’їлась зубами Ількові в руку; але зараз же почула, як щось важке ударило її в перенісся; в голові страшенно зашуміло, мигнув у очах жовтий тин і, хитаючись, вона впала додолу.

- Стережись, Ілько!!! - вмить пронеслось по дворі з десяток несамовитих, переляканих голосів. Ілько здригнувсь, хотів повернуться до Андрія і, крикнувши якось «у-е», скрививсь, схиливсь і, скоцюрбившись, упав рядом із Мотрею. Кров виразною червоною стежкою полилась із розпоротого живота, полилась по колінах, по чоботях і стала всмоктуваться в білий, сухий пісок.

___________

Пройшов рік. Ілько хутко після того видужав, одбув строк, вийшов з буцигарні, ще гірше запив, загуляв, піймавсь на «роботі» й попав у губернію в тюрму, звідкіль уже не вертавсь. А Мотря з батьком, з сином, з старою матір’ю Андрія, спродавши свою й Андрієву хату і ґрунт, зараз же, як повезли Андрія в тюрму, поїхала за ним, повінчалась, і всі виїхали «на поселення», куди присудили Андрія за «покушеніє на убійство».

ЗАРУЧИНИ

I

Суперечка обірвалась і в кімнаті затихло. Ганенко провів рукою по виду й усміхнувся якоюсь гіркою та іронічною усмішкою. Сухе, негарне лице його з борідкою, що вкупі з стриженою головою скидалось на гречану стерню, з маленькими слабими очима й тонкими синіми губами вражало своїм гострим, злим виразом. Дивлячись на нього, мимоволі здавалося, що цей вираз хоче придушити щось, що не дає спокою, хоче заглушити його й тільки ще більше вкриває лице жовтими плямами біля носа й очей. До такого лиця якось ніяково буває звертатися з чим-небудь ніжним та м’яким, ніяково буває дивитись, як воно при цьому стає ще злішим, як золотушні, з червоними повіками очі робляться мов скляні, а крізь силувану іронічну усмішку, гляди, проскочить щось таке зле, жалісливе й наболіле, що сум обгорне і веселі надії, і ніжні почування.

Він подивився на Семенюка й одвернувся. Той, увесь червоний, стурбований, возився біля студентського старенького сюртука і, видимо, думаючи про щось інше, силкувався примостити ґудзика біля коміра. І хоча він був стурбований, роздратований, але й крізь цю роздратованість так і проскакувала ніжність, м’якість та щирість. Ніжність ця визирала і з червоних, пухких губ його, і з великих синіх очей; голубила все, трохи довге, молоде, ще хлоп’яче лице з тонким носом і рум’янцем,- як у дівчини; повивала всю постать його, струнку й тонку. І дивлячись на це лице, проти волі робилось весело та легко, проти волі нагадувалось щось молоде, зелене, але добре, хороше, з добрими надіями, хорошими мріями і... малими силами. І проти волі поруч цього хорошого лиця виглядало вже пом’яте життям з такими ж синіми очима, з тою ж доброю, м’якою усмішкою, але без запалу, без палкої віри та незломних надій. І робилось сумно й досадно.

У кімнаті було тихо й темнувато. Жовте світло від невеликої лямпи, з надбитим зверху склом, скупо падало невеличким кружком на стіл та одну стіну, лишаючи кутки темними, сумними.

- І не в одному цьому - служба другим,- підводячи голову й дивлячись на Ганенка, промовив знов Семенюк.- Усе життя повинно... усім життям треба служити. А я не можу жити якось...

- То йди к чорту! Мені яке діло... Живи, як хочеш! - злісно викрикнув Ганенко і, схопившись із стільця, чогось перебіг у другий куток кімнати і, походивши там трохи, знову сів на старе місце.

- Чого ж ти сердишся?

- Ніхто й не думає сердитись!

Знов замовкли. Ганенко посидів трохи і, вставши, почав ходити з кутка в куток, заклавши руки в кишені і якось чудно повертаючись на своїх коротеньких ніжках. Семенюк знов нахилився до ґудзика.

- Заманулося женитись - женись,- глухо заговорив Ганенко.- Захотів чайку з солоденьким - пий... Тільки не лізь із цим до других. Нецікаво!

- Не чайку, а життя розумного й повного…

- Ну, то й живи!

Знов замовкли.

- Я не знав, що це тебе так... що тебе так... розсердить це,- трохи ображений почав знов Семенюк.- Я до тебе, як до найближчого товариша... Це - питання цілого мого життя.

- Може, ще облобизаємось? - криво всміхнувся Ганенко, сідаючи.

Семенюк подивився на нього, хотів щось промовити, але махнув тільки рукою й почав просовувати голку в вушко ґудзика.

У кімнаті стало тихо-тихо. Десь за стіною грали на балабайці, шелестів злегка дощ по вікні та шаруділи за шпалерами таргани, висовуючи голови й цікаво поводячи вусиками.

- А так жити не можна, як хочеш,- знову почав Семенюк, підводячи голову й держачи руку на ґудзику.- Я не можу. Може, другі можуть, а я не можу... Гидко ж усе це, сто раз гидко! Цей номерок, ця... атмосфера, це одиноке життя... А хіба воно не однімає у мене тих сил, що пішли б на щось краще? Одна нудьга тільки... Ех!

Ганенко переклав ногу й задумливо став дивитись у вікно. В мокрих, заплаканих шибках ледве одблискувався світ лямпи, постать Ганенка та його стрижена незграбна голова.

- Встаєш уранці - самотою; обідаєш - так само; лягаєш спати - знов. Сам раз-у-раз, як палець... Ні одної близької тобі людини... Ніде і... ніколи... Розумієш - ніде і ніколи!.. Може, це сентименталізм, але ж... Ти говориш: «слини розпустив». Підожди, дай мені сказати!.. У других є родичі - батько, мати, сестри, брати... Другі мають щось десь, що і прийме їх, куди вони можуть прихилитися при лихій годині, де вони будуть почувати себе дома... Дома! Ти розумієш це слово?

- Ох! - зідхнув Ганенко й хотів засміятись, але по виду пройшло щось сумне й усмішка вийшла такою силуваною, що він зараз же сердито нахнюпився знов. Семенюк побачив цю усмішку.

- Сентиментально, так... Але ж... Та що тобі говорити! Хіба ж ти не такий, як я? Що ми таке з тобою?

- Будь ласка, не приплітай мене до себе. Я ще не збираюсь женитись,- буркнув Ганенко.

- Я цього не говорю. Я тільки обертаюсь до тебе і знаю, що ти повинен мене зрозуміти й дивитися на мій шлюб не так... Я знаю, що тобі добре відомо, який одчай обхоплює, як подумаєш, що цілий вік цей номерок - твій «дом»! Аж холодно робиться!.. Я перше мовчав, але тепер не можу. Мені раз-у-раз так важко стає, як при мені хтось збирається додому!.. Ти знаєш, я іноді лежу на ліжку й дивлюсь на таргана. І заздрю йому! Тарганові заздрю! Я знаю й бачу, що він лізе додому, туди кудись у куток, за гвіздок, де в нього, може, близькі всі, де його люблять, де живуть його життям, а він їхнім. Смішно... Хай!.. Накипіло!..

Ганенко суворо дивився в куток, а його зле та похмуре лице не всміхалося й не ворушилося.

- Нікого!.. Хто мною цікавиться?.. Кому яке діло, що десь на четвертому поверсі в номерах живе якийсь студент Семенюк? Яке кому діло, що він щось робить, десь ходить, для чогось живе, б’ється, мучиться, радіє... Кому, скажи, до мене діло? Знайомим?.. Товаришам?.. Хм... Це ж смішно!.. От хоч би взять тебе, наприклад... Говорить, так говорить!.. Мене прорвало, ти не дивуйся... Я, може б, і не «розслинився», якби не такий випадок... Ну, от... Ну, хоч би й ти... Ну, скажи так, по щирості, так, знаєш, по правді, я не ображусь, смішно ж... Чи багато ти про мене думаєш? Чи дуже цікавишся моїм життям? А ти ж усе таки найближчий до мене чоловік... Багато?

- Стільки, скільки й ти про мене! - муркнув Ганенко. Семенюк, видимо, не ждав такої відповіді, бо зразу й не зрозумів її, але зрозумівши, ніяково всміхнувся й ще живіше заговорив:

- Нуда... Ну, от... Ну, що тут сентиментальнічати? Ми - товариші... Заслабну я - ти мене завезеш у лікарню, заслабнеш ти - я тебе... Звичайно... Ні! Я не того, не того хочу! Я хочу сам любити, розумієш, я хочу когось любити, я хочу комусь... Ти знаєш, буває таке бажання, щоб тебе хтось приголубив, хтось сказав хоч дурницю, але так, як я, бувало, маленьким чув. Іноді,- він по-дитячи, жалісно всміхнувся,- я, знаєш, уночі... за стіною сусіди п'ють, грають... а я закутаюся в одіяло й шепочу: «мамо, мамо». Гидко, правда? Ну, все одно... Нехай так... Тут не бажання другого життя взагалі, тут не розчарування в своїх ідеалах, тут... Я можу віддати все життя своєму ділові, я можу, не думаючи багато, вмерти за нього, але я хочу сьогодні, завтра любити когось... Я хочу, щоб той чоловік цікавився моєю працею, я хочу, щоб він вислухував мої думки, надії, щоб допоміг, піддержав, щоб поділив зо мною все... Я хочу... Ну, нехай так, нехай навіть, може це й гидко, погано, нехай,- я хочу, щоб хтонебудь бачив, що я роблю, що я... щоб словом... ну, я не знаю, як це тобі сказати. Ну, нехай я похвастатись хочу... Я хочу, щоб мене любили, от що!

Ганенко сидів, слухав і видно було, як одне почування за другим перебігало в нім. І невеселі то були почування, судячи по тих тісно зложених губах, по тім суворім виразі всього лиця.

- Кажуть: «ах, студентське життя таке приємне, веселе: там день, там ніч п'ють, гуляють, не обідають». Ах, ви ж!.. Попробувала б яканебудь баринька такого життя... І цілий вік свій! От що!.. Для чого, за віщо? Я люблю і мене люблять... Кому я заваджу, як женюсь? Ділові? Дурниця!.. Навпаки!.. Я тільки як подумаю, що через тиждень-два мене не буде в цих номерках,- так наче на світ вдруге нарождаюсь... Ти подумай: я маю свій дім! Ти уяви собі: я найму дві, ну, може, три кімнатки... жінці, собі та їдальню... Це вже я обміркував.

- А гроші?

- Гроші... Та що гроші! Хіба я думаю на рисаках їздити? Просто... Як не зможу заробити шістдесят карбованців?.. Я думаю, досить на двох? Як ти думаєш?

- Не знаю! - кинув Ганенко.

- Я думаю, досить... Ну, а як не вистарчить, візьму з «капіталу». Добре, що після матері хоч ці шість тисяч зостались... Ну, проценти на них ще... Та за це я не боюсь... Вона буде ще заробляти... Ет!.. І ти подумай: приходжу собі додому!.. Мене хтось зустрічає... Ну, нехай навіть не зустрічає... Нащо справді ідилії зараз... Я застаю там... людину, що жде мене, що цікавиться - де я був, що я робив, як те, се... Ну, розумієш... Потім чай... Подає не який-небудь номерний, а вона... Ти не бачив її? От побачиш! Не буду хвалити, але, знаєш, краса якась надзвичайна. Очі, знаєш, такі чорні, великі, блискучі страшенно... І біла коса! Зовсім біла... Не то, щоб руса, а прямо таки біла, як чистий льон... І чорні брови... це дуже рідко трапляється... І потім ніжний, невинний рум'янець, як у чистої дитини, прямо святий... Надзвичайна краса!.. І от, це чисте, хороше, добре створіння буде моїм другом на ціле життя! Ти подумай тільки!..

Ганенко подивився на нього гострим поглядом, якось нервово провів рукою по лиці й нахнюпився. Маленькі хворі його очі дивились сумно та понуро.

- Ну, скажи, що ж тут неможливого? - скрикнув Семенюк і голос його затремтів радісними нотками.- Що тут поганого?.. Я ж не говорю, що ми будем жити, як у раю, тихо там, любо й таке інше... Ну, будуть сварки, незадоволення, нехай навіть ми будемо більше сваритися, але ж і то для мене щастя, що я буду сваритися з своїм, що буду хоч до когось говорити в хаті... Ну, та це вже занадто, цього може й не буде, але я не зазіхаю на багато... Та тільки те подумати, що я рік-два поживу з нею повним життям, що цілий рік буду тремтіти від щастя фізичного й морального... Це одно може закрасити все останнє життя... А працювати, думаєш, я не буду? Та я тепер від однієї тільки думки про це почуваю таку силу, яка буває тільки у скажених!

- Та щасливих! - тихо додав Ганенко, дивлячись у вікно.

- Правда? - підхопив Семенюк і радісно, щасливо засміявся. Лице його ще більше вкрив рум'янець, великі сині очі ще більше заблищали, а щасливий сміх мов прохав вибачення за своє щастя, мов соромився за нього.- А вона не буде працювати? Вона! Ех, Іване! Якби ти знав її: їй-богу, закохався б в один мент!

Івана ніби що вкололо. Він раптом повернув голову й сухо промовив:

- Прошу мене не тулити до всяких кохань і... дурниць усяких...

- Бо не знаєш їх, а якби...

- І знати не хочу! - злісно скрикнув він, схоплюючись і починаючи ходити по хаті.- Ха-ха-ха-ха! «Не знаєш!» Нема чого і знати! І не треба знати! Не треба!

- Н-ну, це вже ти… - засміявся Семенюк так, ніби йому сказали, що не треба ні їсти, ні пити.

Ганенко нічого не сказав і ходив із застиглою на губах злою усмішкою. Семенюк ще трохи повозився біля ґудзика, одкусив нитку і струснув сюртука.

- Мене тільки одно тішить,- почав Ганенко, ходячи й дивлячись собі під ноги.- Жениться який-небудь сеньор, як от ти. Ніжиться, мажеться, аж слина йому котиться... Чисто тобі масляний... фізіономія ідіотична... Аж дивитись гидко. Так би, здається, взяв його та й такої хльости йому задав!..

- Ха-ха-ха! - весело засміявся Семенюк.

- А через рік, дивишся, фізіономія вже витягнулася. «Розчарувався». Ага! Так тобі й треба, дурню!.. Ха-ха-ха! «Я, каже, думав, що вона свята... Я ж так любив її, вона ж так любила мене, ми ж так кохалися. А я ж не знав, що вона така»... Ха-ха-ха!..

Він зареготався якимсь злорадним, смаковитим сміхом і ще дрібніше затупав по підлозі.

- Це мені нагадує раз-у-раз добродія, що йде в крамницю, купує черевики, весело приносить їх додому, а через три дні підніма ґвалт, що вони і тісні, і погані, і такі, і сякі...

- Мені здається, що черевик і жінка мало мають спільного.

- Ну, то тобі так здається, бо ти ж ко-ха-єш. Ха-ха-ха!.. А всякий розумний чоловік згодиться, що черевик і жінка - то все одно. І там купуєш, і тут. І там, поки нове та наведений, про людське око, для продажу, блиск держиться, здається добрим, і тут. Кохання... Любов… Жінка - друг... Дурниця... вигадана слинявими хлопчиками! Жінка, черевик, горілка, пара, громовина, лампа, стіл - усе однаковий крам на потребу чоловікові.

- Іва-а-ане! - з жахом скрикнув Семенюк, дивлячись широко розплющеними очима на Ганенка.- Це ж - варварство! Що ти говориш?..

- Ха-ха-ха! - радісно-злісно зареготався Іван,- ха-ха-ха! Не вподобалось! Кохання зачепили, святе, ніжне чуття... Ух, ви!.. Не любите правди? А це правда, правда, добродію коханець! Жінка - то крам, черевик! Гімназії, інститути - фабрики, де їх виробляють, родини - крамниці, де їх продають, а такі, як ти - покупці... а покупців раз-у-раз обдурюють... Ха-ха-ха! Не до смаку? Кривишся?.. А так-так!.. Кривись, не кривись, а мусиш згодитися, що мета в житті наших панночок - продатись, вийти заміж... Це для них все... Так?

- Не всі...

- Всі! Всі! Не бреши!

- Ні, не всі, бо...

- Не бреши, говорю! Всі! Вони інакше й не можуть жити… Таке їхнє соціяльне, політичне, економічне... яке хочеш становище... У них других інтересів нема. Всі - крам, черевики! А ти - покупець... Ха-ха-ха! Не подобається... Він, бідний, гадав, що у нього єсть кохання... Черевика купуєш, от і все!.. Може, тебе ще збиває з пантелику, що за черевик платиш ти, а за жінку ще тобі дають, як продають? Заспокойся: за черевик платиш раз, а за жінку ціле життя, годуючи її, а все таки ти платиш... Кохання!..

- Так... Підожди... Чим же наша жінка винна? - промовив Семенюк, не сміючись уже й не жахаючись.- Хіба ж вона винна тому?

- Та йди к чорту! - скрикнув Ганенко.- Хто тобі говорить, хто тут винний... Так єсть!.. Хто? Вже ж не я! Хто? Вона!

- Вона?

- А хто ж? Та такі, як ти, що зробили її черевиком... Значить, і їй, і вам це подобається, раз воно так єсть... Я ж за все не буду голови собі сушити. Ще жахаються!.. Вам би тільки ніжні слова... Кохання, друг... У-у, йолопи!

Він крутнувсь на каблуках, плюнув і ще хутшій заходив по кімнаті. Семенюк замислився, недвижно зупинивши погляд десь за грубою, що незграбно випиналася з стіни і ніби ще більше затемняла й так темну, низьку кімнату. Пробігло хвилин зо дві.

- Ні! - вмить тріпонув головою Семенюк і зідхнув,- це - дурниця... Це - філософія. Ти не знаєш кохання, тим і говориш так... Хіба ж... Підожди не перебивай! Хіба ж я говорю, що вона свята, янгол і таке інше... Вона тільки добра, чесна людина...

- Оскільки може бути чесна буржуа...

- Вибачай! Це вже вибачай... Ця людина - не буржуа... Це дуже розвинена людина. Цікавиться наукою, життям, чита багато... По-українськи вже говорить...

- Певно, сам «просвіщав»?

- Ну, так що? Не криюсь - може, вона саме за те й полюбила мене, що я... скинув їй з очей полуду, показав таке, про що їй і не снилося... що я дав їй мету для життя. Не криюсь, я перший давав їй розумні книжки і тепер даю. І якби ти знав, як вона їх читає! Прямо ковтає! Ні, вибачай, вже хто-хто, а вона не буржуа. От мати її. Ну, що ж ти хочеш? Удова полковника, бідна, купа дітей... Та я в них рідко й буваю. Раз-у-раз «на уроці» в Сухобрієвих. Сьогодня ж Ліди Сухобрієвої заручини з Ламазіді. Знаєш?

- Я - не ходяча газета!

- Та ти ж його знаєш... Ну, все одно... От здивуються! Вони ж не знають. От роззявить рота купецтво! - весело засміявся Семенюк.- Двоє заручин разом. От сюрприз!

- Дурний піп, дурна його й молитва! - злісно муркнув Ганенко.

- Ех! Іване, Іване! - хитнув головою Семенюк.- Якби ти знав, що значить для мене ця «молитва»! Якби, наприклад, якнебудь так трапилось, що в мене одняли спроможність так молитися,- я не знаю, що зо мною було б. Я ж так ненавиджу теперішнє своє життя, я так звик до цієї молитви, що не знаю, чи витримав би це... Але це, певна річ, могло б тільки тоді бути, якби я довідався, що Галя мене не любить...

- А ти цього тепер ще не знаєш? - зупинився Ганенко і, криво всміхаючись, подивився на нього.

- Я знаю, що вона мене любить! - серйозно промовив Семенюк.- Знаю, хоча про це ми й не говорили.

- Як же це так? Хм... Дивно...

- Я - не гімназист. Якби я говорив про кохання, то, значить, і про шлюб говорив би...

- Ага! - потер руки Ганенко.- Значить, можна ще сподіватись трагедії на тему «вона не любить»! Ха-ха-ха!..

- Не діждеш... мабуть… - трохи зблідши, промовив Семенюк і одвернувся.

- А побачимо, побачимо!..

Семенюк постояв трохи біля столу, розвів пальцем воду, що калюжею стояла від позеленілого самовару, і став помалу, машинально натягати сюртука. Ніжне, гарне лице його загубило вираз твердого запалу і, здавалось, чекало чогось страшного й можливого. Натягнувши сюртук, він почав його повагом застібати і, не достібнувши всіх ґудзиків, сів на стілець і замислився. Ганенко, проходячи повз нього, глянув і злорадно всміхнувся. «Ага!» - мов хотіло сказати його сухе, зле лице.

- Невже це... може бути? - тихо промовив Семенюк і жалісно глянув на Ганенка. І стільки в тім погляді було муки, стільки безсилого, дитячого відчаю, що, здавалось, ось-ось губи йому затремтять, очі поймуться слізьми і гіркий плач, плач окривдженої дитини вирветься з широких грудей парубка. Ганенко ще раз глянув на нього, походив трохи, похмурившись, ще глянув і тихо зупинився біля нього. Семенюк не ворушився, дивлячись кудись у повітря, попустивши безсило руки й зігнувши коліна.

- А ти ж їй натякав якось? - помовчавши трохи, промовив Ганенко тихо, вже без злости, м’яко й понуро.- Чого ж там?.. Якось же ти... бачив... Може, й любить... Спитай...

Семенюк повернув до нього голову, подивився трохи й, видимо, не чуючи його, скрикнув з болем:

- Не може ж бути цього! Не може бути! Я ж... Це ж усе життя треба на другий лад перевертати... Ні, вона любить... Як ми стріваємось, вона вся як огнем загорається... Блідне, як за руку торкнусь... Усе на самоті зі мною зостатись силкується... Була ж навіть тут, у мене. Я ж не вірив їй... Але вона тут так розридалась, коли я навмисне удавав, що не люблю її... То вона боїться, що я не люблю її... Ні! Як згадаю... Ні! Не може бути! Я вірю їй... Ну, який же я комік!

Ганенко одійшов і сів на стілець, поставивши лікті на коліна й обхопивши руками голову.

- А все ти!.. З своїм песимізмом! - додав Семенюк.- Тепер хоч прощення проси у Галі...

Ганенко підвів голову, глянув на нього і знову заховав її між долонями.

- Славний жених! Іде свататься - й не вірить... Скажу, що ти мене так... Скажу, що на мене наслав холоду чоловік, який не любив і який не вірить в силу кохання... краси... Ех, Іване! Хіба погана така картинка: ти десь натомився, десь цілий день вештався серед людського горя, намерзся і фізично, і морально... Приходиш додому. Тебе обнімає ніжна, м’яка ручка, ласкаво-ласкаво проводить по лиці... і ти чуєш, як тобі робиться тепло-тепло... Ось як тепер я прийду до Сухобрієвих... вона стріне мене, як самого близького чоловіка, ми заберемось собі десь у Лідину кімнату,- й ніякого нам діла нема ні до гостей, ні до купчих... А як женюсь...

Ганенко вмить схопився з стільця, хутко підійшов до вішалки, мало не зірвав своє куценьке пальто і, насунувши картуз на самі вуха, став мовчки всовувати ноги в калоші.

- Що з тобою? - здивувався Семенюк.- Куди ти?

Ганенко натяг калоші, кинув «прощай!» - і вийшов з номера. Семенюк мовчки постояв, здивовано дивлячись на двері, знизнув плечима й почав одягатись.

II

Коли Семенюк увійшов у сіни сухобрієвської кватири, його прикро вразили надзвичайний гомін та світло. З трьох дверей, що йшли - одна просто до залі, ліва в кімнату його учня, Васі, права в Лідину, нісся регіт, галас, розмова й тупотіння десятків ніг, що гасали по вітальні під піаніно. Раз-у-раз тут було тихо, темнувато й зустрічала його інша музика: веселий сміх Галі й Ліди, довгий потиск трохи твердої ручки і погляд, який про щось говорив, до чогось вабив, щось обіцяв.

Він глянув у вітальню, але там була така метушня, що він не наважився пробиратись крізь неї й повернув у Васину кімнату. Тут було хоча тихше, але так накурено, що, здавалось, усе було в густім синім тумані: і люди, і вікна, і стіл, і стеля. Обличчя на два ступні важко було розпізнати і Семенюк мусів до кожного придивлятися, вітаючись. Перездоровкавшись з усіма, він притулився біля стіни і став прислухатись до балачки, що на хвилину була замовкла. Розповідано якийсь сороміцький анекдот, «сіль» якого була в тому, що, перше, оповідачем був сам жених Ламазіді, присадкуватий, губатий, чорнявий студент, а друге - в безсоромних, стидких словах, дотепність яких містилася в їх цинічності і, разом, в серйозності фізіономії оповідача. Дехто слухав, інколи посміхаючись, дехто гриз нігті, дивлячися в стелю, дехто, розтягнувши рота в усмішку, не зводив очей з Ламазіді, дехто смаковито жмурився. Особливо ж звернули на себе Семенюкову увагу два суб’єкти: якийсь незнайомий, кучерявий, як Авесалом, руденький, з ластовинням по всім лиці, студент і всім знайомий Фомушка, синок дуки-крамаря, відомого на пів України. Авесалом, не спускаючи очей з оповідача, всею істотою брав участь в оповіданні. Здивовано підіймав брови, грізно хмурився, де гнівались в анекдоті, солодко всміхавсь, де йшла любовна сцена, реготавсь і знов пильно слухав, витягуючи губи, підіймаючи брови, дивуючись і гніваючись. Фомушка ж, навпаки, оповідача мало слухав, підхоплюючи тільки окремі слова, реготався, спочутливо повертався до всіх, бив по плечах і колінах «колеґ», хапав від задоволення іноді за поли сюртука Ламазіді і за кожним «крилатим» словом подивлявся на Семенюка. Його Фомушка чогось поважав і завжди поводився серйозно і з пошаною.

- Ну й женіх, вошь тебя заєш! - скрикував він за кожним гидким словом, б’ючи себе по коліні й задоволено одкидаючись назад. Широке, біляве, добродушне лице його з товстими червоними губами та м’яким товстим носом аж сяло від задоволення.

- Яка, справді, мерзота! - слухаючи з огидою анекдота, думав Семенюк, спостерігаючи Фомушку, Авесалома, якихось добродіїв - не то крамарів, не то льокаїв, що, видно, як і Фомушка, були теж дуже задоволені товариством студентів.

- І ці люди танцюють, обнімають її, мою чисту, святу, непорочну! - пронеслося миттю у голові в нього. І він навіть з ненавистю глянув на всю групу, що роєм обсіла Ламазіді й жадно стежила за смуглим, чотирокутнім лицем його.

- Таким образом, мілостівиє государі і... мілостівих государинь, к сожалєнію, нєт!.. добродєтєль восторжествовала і порок наказан по заслугам... А тєпєрь… - устав Ламазіді з серйозним лицем,- прошу пропустіть мєня, ібо у мєня... не-ве-ста! - повчаюче додав він і, пробравшись між колінами слухачів, поважно вийшов із кімнати.

- Ну-ну! - зареготався Фомушка,- там нєвєста, а он... у, женіх, вошь тебя заєшь! - і радісно озирнувся на всіх.

Авесалом поворухнувся, зідхнув, видимо, ще під вражінням анекдота... тріпнув головою й зареготався.

- Да, дєйствітельно,- промовив він.- Ето, я знаю,- єсть єщо такой анєкдот, подобний етому.

Всі, чекаючи, повернули до нього голови й очі, а Фомушка, подивившись на Семенюка, вмостився краще на ліжку, поклавши руку на коліно якомусь студентові, і наставився слухати. Семенюк повернувся й вийшов із кімнати…

- Фу, гидота! - плюнув він зі злістю і, зупинившись у дверях вітальні, став дивитись на танці. Піяніно під руками нанятої тапьорші греміло й вибивало якийсь танець, в якому, обвіваючи Семенюка вітром пахощів, крутились-пролітали ріжні пари. Було ясно аж надто від лямп, канделябрів та великої люстри, що спускалась посередині вітальні. А в самій кімнаті, здавалось, пройшовся з мітлою якийсь велетень і все порозмітав по кутках. Піяніно було запхнуте аж у куток; згорнуті килими лежали біля нього; вазони з квітками мостилися в другому кутку; широка, турецька канапа стійма стояла під стіною і, здавалось, щохвилини мала впасти на збиті в купу столи і шаховку з книжками - розгардіяш надзвичайний!

Семенюк почав шукати «білу косу й чорні брови»! Промиготіло щасливе лице Васине, усміхнулась і кивнула знайома панночка, щось крикнула йому Ліда, висовуючи з-за намощених грудей Ламазіді чорненьку, гарненьку, маленьку голову, протупали якісь купецькі пари,- а Галі щось не було.

- Може, не прийшла ще? - подумав Семенюк, переводячи очі з кутка в куток, де спочивали парочки. І вмить почув, як серце холодно-холодно замліло. Повернувшись боком до нього, а лицем до славного на всі жіночі гімназії джигуна Сержа Горонського, щось палко й весело говорила Галя. Семенюка ця веселість прикро вколола.

- Чи перестануть вони скакати! - з досадою подивився він на пари і став очима шукати проходу до Галі.

- Ет! Чорт! Іти так іти! - одваживсь він, пробираючись поміж парами, незручно ступаючи по сковзький підлозі, і став простувати в куток.

- Та й фігура ж у мене тепер мабуть тричі йолопська,- червоніючи проти волі, подумав він, зупиняючись іноді й вижидаючи, поки пролетять пари. Галя повернулась.

- А! Аристократ! - крикнула вона, побачивши його, і простягнула руку.- Ви чого так пізно?

- Не мав часу! - одскакуючи трохи вбік від якогось гімназиста з дамою, що крутились прямо на нього, одмовив Семенюк.

- Що?.. Не чую...

- Часу, каже, не мав... «Чорт їх пре прямо на тебе».

- А я думала, що ви вже й не прийдете! - кинула йому Галя і більше, ніж слід, подивилася в вічі.

- Ну... чого ж... Добривечір! - насилу підійшов він і простягнув руку.

- Думала, що, може, яке діло не пустить... Ви знайомі? - подивилась вона на Семенюка, а потім на Сержа.- Семенюк… Горон….

- Знайомі! - протягуючи холодно руку Сержеві, перебив її Семенюк. Серж здавив йому пальці, підвівся і знову сів, поклавши ногу на ногу.

- Ну, як же ви?.. Та сідайте, а то вас будуть штовхати,- подивилась Галя навкруги, але стільця не було поблизу.

- Нічого, нічого. Я так… - угинаючи спину й ледве стоячи під напором шлейфа якоїсь пари, поспішив заспокоїти її Семенюк і трохи насунувсь на Горонського. Горонський делікатно сховав ноги під стілець.

- Вас ще зіб’ють… - засміялась Галя. Горонський хмикнув, а Семенюк ніяково скривив губи й хотів щось промовити, але не встиг і рота роззявити, як знов налетіла якась пара, штовхнула, махнула шлейфом і щезла в гурті. Семенюк ще більше насупився, червоніючи та почуваючи, як ніяковість, злість і сором якимсь гарячим клубком розходяться по грудях, давлять їх і сковують язик, думки і всю істоту його. Горонський ще більше підсунув ноги під стілець. Ніяково змовкли.

- Ви бачили вже Ліду? - спитала Галя.

- Ні, я ж тількищо прийшов...

Горонський нахилив голову.

«Помішав мабуть»,- пронеслось у Семенюка.

- І не поздравили?!

«Хоче спекатись!» - Ні... Коли б же я міг...

- Ай-я-яй! - докірливо ласкаво похитала головою Галя.- Такий празник для неї!

«Хоче спекатися»…

- Справді треба знайти та поздравити,- вголос промовив він.- Та й з Єремеєм Афанасієвичем і Варварою Карпівною поздоровкатись... Вони там? - хитнув він на двері їдальні, крізь котрі виднілися якісь постаті, і, не чекаючи відповіді, став пробиратись туди.

«От тобі й зустріч... Поетична, ніжна зустріч!» - з мукою злости, сорому й ніяковости думав він, ухиляючись від пар і почуваючи на спині погляд Галі й того дурня.- «От тобі й кохання, і друг, і... У-у, йолопи, дикарі прокляті! Ще за культурних людей себе мають»,- злісно проваджав він кожну пару, балансуючи серед них. «Фу, гидота яка!»

Він добився до бажаних дверей і заскочив у їдальню.

- А! Загнали вас? - крикнув йому Єремєй Афанасієвич, підвівши голову від карт і задоволено сміючись.

Партньори озирнулись до Семенюка.

- Наш репетітор... Імєю честь… - повів Сухобрієв у повітрі лівою рукою - в правій були карти - й подав її Семенюкові.- Нє п’йот, нє куріт і в разсуждєнії женского пола нєпорочен...

Партньори привіталися і знов захопились картами. Микола озирнувся. Тут було тихо й затишно. Біля вінтьорів сиділи якісь сіренькі, ледве примітні постаті, що, звичайно, по два, по три сидять біля картярських столів, мало що розуміючи, іноді позіхаючи й витираючи квітчастими хусточками сльози. За обіднім столом, що для свята був застелений новою скатертю з синіми китицями й мало не тріщав під вагою самовару, величезних ваз із варенням, сахаром тощо, чинно, мовчки сиділи якісь три чи чотири салопниці з купчих, склавши руки з хусточками на колінах. Біля самовару позіхала Варвара Карпівна, невеличка, чорненька жінка з молодими ще очима й добрими губами. Шелестів дощик за вікном, свистів і пищав самовар та зідхали салопниці. З сумежної кімнати, що була спальнею старих Сухобрієвих, чувся сміх, сварка, дзвякання грошей та ляпання картами.

«Мабуть, стукалка!» - подумав Микола, підходячи до Варвари Карпівни й здоровкаючись з нею. Салопниці провели його очима. Варвара Карпівна привітно поздоровкалась, розпиталась про здоров’ячко, посадила і зараз же підсунула неодмінну шклянку чаю.

- Ромцу, Ніколай Стєпанович!.. Свєженькій,- крикнув з-за карт Сухобрієв.- Варвара Карповна, подлєй!

- Да Ніколай Степановіч нє п’йот же! Может вып’єтє, Ніколай Стєпановіч? - узялась була за пляшку Варвара Карпівна, але Микола одмовився.

- А сухаріков? - підсунула вона кошичок, але він і від цього одмовився, хоча почував голод немалий.

Помовчали. Микола, сьорбаючи чай, почував, як якийсь моральний холод все більше і більше пронизував його всього. Кидаючи іноді оком крізь розчинені двері у вітальню, прислухаючись то до гучних вибухів мелодій, то до ляпання карт партньорів, то знов до вітальні, він почував себе чужим серед цього люду, самітним, може, ще більше, ніж у темному номерку. Тільки від думки про Галю серце тепло починало битись, але зараз же неприємно згадувалась недавня зустріч і робилось ще холодніше й нудніше. Варвара Карпівна подивилась на вікно й позіхнула.

- Дожжік… - зідхнула одна з салопниць, перекладаючи хусточку з правої руки в ліву.

- Да... І когда оно, господі, уже зіма будєт… - промовила байдужно Варвара Карпівна.- Январь мєсяц, а как будто сєнтябрь ілі октябрь.

- Сказивают,- почала тоненьким голосочком друга салопниця з чорненьким очіпком на голові й кашлянула,- пєрємєщєніє клімата должно проізойті... Как то, будто наш клімат да перєйдьот в Амєріку, а із Амєрікі - к нам... Телеграфіст, племяннік куми, сказивал... Как будто учониє доіскалісь...

- Господь святой знаєт! - зідхнув зелений очіпок і знов усі помовчали.

- Что ви такой грустний, Ніколай Стєпановіч? - сказала Варвара Карпівна привітно.- Зажурились, що рано оженились?

Вона колись, ще як була в гімназії, читала Шевченка й любила іноді перемовитись із Семенюком по-українськи.

- Ні... нєт, напротів..- промовив він, підводячи голову й силкуючись удати веселого.- Сєгодня такой празднік...

- Вот то-то і оно! - засміялась Варвара Карпівна і зморшки промінням розійшлись по її лиці.- Может грустно, что празднік, да нє ваш?

- Хе-хе-хе! - піддержали очіпки.

Микола силувано всміхнувся, але нічого не одмовив.

- А ви взялі б да і женілісь! Вот Глафіра Кондратьєвна і нєвєсту б вам нашла... Правда, Глафіра Кондратьєвна? - повернулась вона до зеленого очіпка. Глафіра Кондратьєвна подивилась на Миколу й цілком поважно промовила:

- А что ж! І нашла б! Такому красавцу да не найті!

- Ого! - весело засміялась Варвара Карпівна.- Компліменти!

- Чего «компліменти»? - злегка образилась Глафіра Кондратьєвна.- Думаєтє, нє найду?.. Раз говорю - значіт, найду. І богатая, і красівая... свой дом і двадцать тисяч хоть сейчас... Да! Ето не «комплімент»!

- Образованная?

- Ізвєстно, образованная, а то как же! Сдала екзамент. Как же... За єйо сватался Нєдобрюхін, тот, что потом на Савкіной дочке женілся - і отказала! «Мнє, говоріт, офіцера, чіновніка ілі по крайності, говоріт, студєнта подавай»... Вот как! Да… Ето «компліменти»!

- А в самом дєлє, Ніколай Стєпановіч, давайтє ми вас женім! - напівповажно скрикнула Сухобрієва.- Что ж вам: богаче тєпєрь трудно найті. Ви, студєнти, тєпєрь всьо іщетє, как би побогачє; а я вот от душі говорю, что для вас ето очєнь хорошо...

- Собой пріятная такая мамзель,- додала Глафіра Кіндратьєвна,- на роялях всякія пєсні, і в разговорє такая весьолая, всьо больше про офіцеров... Такая пріятная...

Микола скінчив чай, встав і подякував.

- Может, єщо стаканчік?

- Нєт, спасібо... Пойду, найду Лідію Єрємєєвну... нє відєл єщо.

І боячись, що його зупинять, хутко повернувся й вискочив до вітальні. Пари, як і перше, крутились, миготіли й віяли шлейфами. Семенюк притулився до стіни і, посовуючись іноді, став дивитись на них. І вмить йому стало чудно й навіть смішно. Чого він тут? Навіщо він стоїть отут, біля стіни, чужий серед чужих, з другого табору, з другим життям, самотній, нікчемний серед цих танців, незграбний серед цих затягнутих, прилизаних «колег», сердитий, сумний... Галя? Чи вона ж любить його?.. І знов холод пройшов по тілі, в грудях ніби зразу порожньо стало і навіть чогось страшно. Він зідхнув, повів плечима, мов здригнувшись, і хотів перейти вже кудись до людей, як умить над ухом у нього продзвеніло:

- Я зараз!

І не встиг він повернутись, як дмухув вітер, промиготіло лице Галине з привітною усмішкою і сховалося за парами. І Миколі вмить стало тепло, якось боляче-тепло, і навіть захотілось чогось плакати.

За хвилину вона вже була коло його.

- Де ви були? - важко дихаючи й обмахуючись віялом, накинулась вона, не доходячи ще.- Шукала, шукала... Ходім звідсіль... Ходім до Лідиної кімнати... Мені так багато єсть казати вам... Який хороший: утік і сидить десь... Шукай ще його...

Микола щасливо роззявляв рота, йдучи за нею, збирався говорити і... тільки балянсував поміж парами.

- Ну, сідайте… - складаючи руки на коліна, сіла вона на своє улюблене місце в куточку канапи й показала головою коло себе.- Ну, говоріть, де були? Мабуть, з якоюсь панею сиділи? Так?

- Всього на всього в їдальні був,- весело одповів Микола.- Пив чай і балакав про своє весілля з Варварою Карпівною.

- Про ваше весілля?! - скрикнула Галя і трохи зблідла.- Ви женитесь?

Семенюк радісно піймав цю блідість, і каяття залило його груди. «Моя хороша!» подумав він.

- Ні,- промовив далі вголос,- мене лиш женили. Вже найшлась якась і «мамзель»... свій будинок і двадцять тисяч... Гидко, розуміється...

- І ви б женились? - дивлячись на нього якимсь гордим, палким поглядом, промовила Галя повагом.- Ви? Таке молоде, чисте? Який би з вас муж був?

Миколі хотілось крикнути: «от через тиждень побачиш!», але він тільки промовив:

- Хіба я вже такий... що... не можу бути мужем?

- Ні... Но... ви такий молодий... Ну, та оставим це! А то ви ще втечете від мене, як робите раз-у-раз.

- Анно Івановно! - скрикнув здивовано Микола,- я тікаю? Навпаки, мені так легко з вами...

- Ну, мабуть, не дуже й легко! - кинула вона, не дивлячись на нього і граючись віялом.

- Вам комплімента хочеться?

- Микола Степанович! - швидко подивилась вона на нього і, забачивши його радісні, привітні очі, тихше додала: - Я думала, що ви серйозно питаєтесь... А що я говорю це, так це просто... потому, що...

- Через те… - поправив Микола.

- Через те... Бачите, я зовсім погано ще говорю по-українськи...

- Нічого, нічого. Ну, так «через те, що»... Що?

- Через те, що для вас не маю нічого інтересного... Ви чоловік другий, я друга... А мені з вами легко, то правда! Ви такий... простий... молодий... Славний!

Микола слухав і почував, як щось рідне та ніжне теплом обгортало всю його істоту. Йому хотілося схопити цю струнку, як виточену, постать, ці високі, пишні груди, прихилити чудове личко до себе на груди, закрити її всю руками й крикнути всьому світові: «Моя вона! Моя, моя!»

- Скажить, ви когонебудь любили? - умить спитала вона хутко.- Любили?

- Нікого й ніколи...

- Правда?

- Правда.

Вона знов якось чудно-гостро подивилась на нього і губи її трохи ніби здригнули. Микола теж подивився на неї і, не спускаючи очей, промовив:

- А, знаєте, ви сьогодні якась... чудна...

- Як іменно?

- Так... Якась не така, як завжди… Ніби ви на щось зважились. Вигляд такий... Ніби збираєтесь боротися з кимось або поставити на своєму... Щось уперте таке...

Вона знов кинула на нього тим самим поглядом, гострим, палким і чудним.

- Може й так,- усміхнулась вона й замислилася.

Микола тихо взяв її за руку й тісно здавив тонкі, довгі пальці. Галя здригнулась, подивилася на двері й нахилила голову.

- Ой, болить, милий... Не дуже… - прошепотіла вона і злегка здушила йому руку.

«Милий, милий!» - радісно обізвалось по всій істоті Миколи.

- Ну, і... що ж?..- не розуміючи добре, що говорить, спитав він, прислухаючись, як у грудях приємно-холодно завмирало і серце стукало так, що, здавалось йому, навіть Галя чула цей стукіт...

Галя стрепенулась.

- Що ви сказали? Вибачайте, я не дочула… - здушила вона йому руку.- Ви щось питали?

- Ну да... Ні... Ви, здається, щось чи говорили, чи хотіли сказати... Ага! Ви казали, що маєте щось сказати... Що таке?

- Я мала сказати?.. А!.. Да... Я маю вам щось сказать... Тільки...

- Тільки що?

- Тільки... Ну, нічого!.. Слухайте...

- Усім серцем слухаю!

- Правда?.. Ну, слухайте...

Вона трохи замислилась. Микола терпляче дивився на неї. З вітальні глухо долітали згуки якоїсь сумної мелодії й наче хотіли ще більше відрізнити Миколу від усього світу, від номерців і ще більше й тісніше споріднити з цією теплою, оксамитною ручкою, з цими тонкими пальчиками, що так покірно й тихо лежали в його руці. Він тихо-тихо стиснув їх.

- Слухайте,- підняла голову Галя.- Ви, мабуть... Ні! Не скажу! - вмить твердо промовила вона.

- От тобі й на! - засміявся Микола.

- Не скажу, не скажу! Ви зараз розсердитесь, не так на це подивитесь, зараз... Ні-ні!

Микола здвигнув плечима.

- А обіщаєте не сердитись, не лаятись, не кричати?

- Голова тому порукою.

- Ет! - незадоволено шарпнула руку Галя.- Ви говоріть серйозно... Обіщаєте?

- Та що ж таке?

- Ви скажіть! Обіщаєте не сердитись, коли я вам щось скажу?

- Не знаю… - засміявся Микола.- Може, ви мені щось таке скажете, що й святий розсердився б. Скажіть уперед.

- А! Ну, так не скажу зовсім… Пустіть руку! - прошепотіла вона трохи сердито.

- Ну, Галя...

- Як? «Галя»? Не смійте мене так називати... Не хочете дати слово... Пустіть руку...

- Га-а-ля...

- Ну, обіщаєте?

- Та що ж таке, господи?

- Що не будете... ще... Ні! Знаєте що? - пригадавши щось друге, скрикнула вона.

- Ні, не знаю.

- Слухайте, Миколо Степановичу! - серйозно промовила Галя.- Я питаюсь у вас серйозно... Це важно.

Микола зробив серйозну фізіономію і здавив пальчики.

- От що... ви краще слухайте... Дайте мені слово, що ви не будете ні сердитися, ні... виражать своїх мнєній, ні лаяти мене сьогодні, що б я не зробила і що б ви не почули... Добре? А завтра ви повинні прийти до мене і ми побалакаємо про все... Я об’ясню, ви подумайте... Словом, завтра ви непремінно прийдіть... Даєте слово?

- Так ви краще зараз скажіть усе та й годі! Побалакаємо...

- Ні-ні!.. Я хочу сьогодні ввесь вечір з вами бути... я й так мало з вами буваю... І я хочу, щоб ви мене проводжали додому... А то ви, як узнаєте, то не захочете ще й провести мене. Добре?

У Миколи радісно завмерло серце. «Боїться, що не люблю... Хоче признатись... Боїться... Моя, моя, моя!»

- Ну, даєте слово?

- Даю, даю!

- Глядіть! Я вашому слову вірю... Що б не случилось, слово держіть... Добре?

- Тисячу раз добре! - щасливо прошепотів Микола й тихо підніс її руку до губ.

- Хтонебудь увійде,- ледве чутно кинула Галя, не однімаючи руки й червоніючи.

«Ну, так що? Все одно через тиждень моя будеш!» - хотілось йому сказати, але щось держало язика. Йому було так любо: несвідомість і страх Галі за його кохання так радісно підіймали нерви, що хоч трошки хотілось ще посидіти так. А там... Все скінчиться: галас, гам, здивовані обличчя купецтва, подруг, «колеґ», чиїсь руки, чиїсь поцілунки, бажання всього найкращого... Брр!

- Нащо цілуєте? - прошепотіла Галя.- Так собі? Да?

- Ні-ні… - відказав, не одриваючи руки, Микола.

- А нащо? Нащо?.. Хіба любите? Любите? 

Миколі хотілось мовчати і слухати-слухати без кінця цей палкий, збентежений голосок, повний чогось дужого, повний якоїсь досади, гніву й кохання.

- Ну, говоріть же! Любите?.. Ну? Ну? - Прихиляючись до нього й до болю стискуючи руку, прошепотіла вона.- Ну, говорі же, говорі! - вмить обгортаючи його шию, обдала вона його полум’ям щоки і стала скажено цілувати всього.

- Любіш? Да? Говорі же, проклятий, глупий. Говорі, любіш?

- Не «говорі», а говори!..

- Ах, оставь пожалуста, хоть тєпєрь... Говорі... Ну, скорєй!

- Люблю… - задихаючись, промовив Микола й завмер під вибухом невимовного, навіть дикого якогось кохання Галиного.

Здавалось, очі її не дивились, а горіли й світилися, щоки палали й пекли своїм полум’ям, груди хвилювали під тонкою білою сукнею.

- Ввійде хтонебудь… - одкинувсь трохи назад Микола.

- Плєвать, плєвать, пусть входят! Я люблю, люблю... Слишіш ти! Цєлуй, цєлуй!..

Вона навіть страшна була. Щелепи випнулись якось уперед, зуби зціпились, в лиці було щось звіряче, дике.

- Ти мой, мой! Слишіш ти, проклятий! - прошипіла і, схопивши його за голову, нахилила, впилася зубами в щоку й одкинулась назад. Микола аж підскочив.

- Загризу!.. Всєго загризу! Боліт! Нє смєй, нє смєй,- ти мой! Я хочу, і ти будєш мой с своєй чістотой, нєвінностью, ідєямі... і всєм... Слишіш!.. Ти ж любиш... Любіш же? Да? Больше всєго?

- Люблю, люблю...

У Миколи крутилась голова.

- Бросіш всьо ето?.. Нє будєш больше мучіть «просвєщенієм»? Да? Любіл і прєждє, ілі «просвєщал»?.. Всьо равно будєш мой!.. Я всьо пущу в ход... Слишіш ти!..

- Люблю! люблю… - важко прохрипів Микола, нічого не чуючи й почуваючи тільки, що й на нього переходить те щось дике, скажене, безкрає, що полум’ям било від Галі.

- Ти мой, мой!.. Я тєбя нікому нє отдам, слишіш! Уб’ю, еслі завтра нє прідьош... ти слово дал... Оставіш всьо і прідьош.

- Оставлю, оставлю...

В двері щось постукало.

- Ідуть! - штовхнула вона його і швидко одкинулась назад.

- Ну, а вона вам що? - важко дихаючи, голосно спитала вона, хутко поправляючи свій білий, хвилями завитий чуб і тихше додала:

- Говорітє чтонібудь... Скорєє! Можно! - гукнула вона до дверей.

- А вона каже...

Двері розчинились і в кімнату вбіг Фомушка. Обдивившись навкруги й забачивши їх, він, ще не доходячи, закричав:

- А я іщу вас!

- Та так таки й упала? - закриваючись віялом, зареготалась Галя таким натуральним майстерним реготом, що Миколі чогось ніяково і разом прикро стало, хоча він і сам невміло силкувався засміятись.

- До... до... лу? - ледве вимовляючи, прокричала Галя.- Ха-ха-ха!

Микола кривив губи та все більше й більше почував щось неприємне, дивлячись на Галину гру. Фомушка оторопіло став і, дивлячись на неї, теж починав сміятись.

- А... а... ви? - виглянула Галя з-за віяла, подивилась на Фомушку й ще голоснішим залилась реготом.

- Да что такоє? - засміявся й Фомушка.

- Ох, ох, ха-ха-ха-ха!

Фомушка нічого не розумів.

- Что-то, відно, смєшноє! - догадався він.

Микола справді засміявся, а Галя аж упала на спину канапи й навіть сам Фомушка зареготався.

- Ох, ох, Фома Лу... Лукіч!.. Дайтє... по...жалу..йста води,- викрикнула Галя.

Фомушка повернувся й полетів.

- Ну, цєлуй. Єщо... Будєт... Прідьош завтра? Да?

- Прийду, прийду...

- Мой?

- Твій, твій...

- Ну, будєт... Пусті... Ідьот...

Вона пригладила волосся, поправила злегка пом’яту сукню і трохи одсунулась од Миколи.

- Даже води захотєлі,- ще з порога крикнув Фомушка, обережно несучи склянку.- Ето что то смєшноє! - додав він, маючи на увазі перший ефект од цих слів.

Але Галя навіть і не усміхнулась.

- Вредно так много смєяться,- промовила вона, надпивши трохи й вертаючи Фомушці шклянку.- Красниє, как ракі...

Микола провів рукою по лиці, що горіло, як в огні, і глибоко зідхнув.

- А я, Анна Івановна, за вамі,- беручи шклянку й нахиляючи трохи голову набік, сказав несміло Фомушка.

- Куда? - холодно спитала вона.

- Кадріль...

- Ох, Фома Лукіч! Простітє, єй-богу, нє могу,- твердо подивилась вона на нього.

- Хм… - жалібно, по-дитячи, хмикнув Фомушка.- Анна Івановна!..

- Фома Лукіч! - тихше промовила Галя і якось подивилась на нього. Лице у неї зразу стало сухе, тверде й жорстоке. Фомушка якось принизився, але попробував ще раз хмикнути і схилити благально голову на бік. Галя пильно подивилась на нього і промовила:

- Ви уже забилі?

Фомушка помалу повернувся й тихо пішов з кімнати. Але не встиг він дійти до порога, як у двері постукано, потім вони розчинились і в кімнату заглянула чорнява голова Ламазіді.

- А! Ви тут? - забачивши Галю, промовив він і ввійшов.

- Лєбєдіная пєснь моя, Анна Івановна!..- підходячи засміявся він і підставив руку бубликом.

- Что такоє? - здивувалась Галя.

- Как? Нє понімаєтє? - здивувався й Ламазіді.- С женіхом кадріль?.. Послєдній, может бить, раз танцуєм с вами.

- А-а! - протягнула Галя і, подивившись на Миколу, безнадійно розвела руками.

- Простітє! - звернувся Ламазіді до нього. Микола криво всміхнувся і, встаючи за Галею, промовив:

- Нічого, нічого...

- Е, Анна Івановна,- жалібно обізвався вмить Фомушка,- я вєдь просіл...

- Но я вєдь женіх, Фомушка! Развє ви нє понімаєтє? - скрикнув Ламазіді, йдучи до дверей. Галя повернулась до Миколи й тихо промовила:

- Ходіть у гостінну... Я скоро... Почекаєте там...

Усі вийшли з кімнати і вступили до вітальні. Піяніно мовчало, тільки по кімнаті гасав студент-дирижер і щось несамовито кричав парам, що купчились в однім кутку.

- Ну, когда уже всє станут, прідьотє за мной,- звернулась Галя до Ламазіді,- а мнє нужно єщо поговоріть с Ніколаєм Стєпановічем.

Ламазіді уклонився й одійшов. Фомушка теж одсунувся ступнів на п’ять попід стінкою і став біля канапи, задумливо схилившись на неї.

- Скучати не будете? - спитала Галя, стаючи в куток і показуючи Миколі рукою місце біля себе.

- Не знаю,- одповів Семенюк.- Для мене не знайдеться, мабуть, забавки... Не танцюю, не п’ю... Якби хоч пив, то й мені б мабуть було весело, як тим усім добродіям, що у Васиній кімнаті засіли.

- І ніколи нічого не пили?

- Рідко... Можна сказати, що й ніколи...

- Чому?

- Як «чому»? - здивувався Микола.- Гидко... грязно...

Галя нічого не сказала, тільки пильно подивилася на нього й перевела очі на вітальню.

- Ну, а єслі б... Ну, а якби я захотіла, щоб ви випили - випили б? - умить повернулась вона до нього й гостро подивилася в вічі. Микола трохи здивувався.

- Що це вам прийшло таке в голову?

- Так... Я хочу знати...

- Хм... Мені здається, що ви такого не захочете... Не думаю, щоб...

- Ну, а якби? Випили б? - перебила вона його.

- Та навіщо вам такого бажати?

- Ну, так... Випили б?

- Їй-богу ви сьогодні якась чудна... Що з вами?

- Нічого. Ну, от я хочу, щоб ви зараз пішли в столову й випили... Ну, я хочу! - нетерпляче тупнула вона ніжкою.

- То я... може, й не піду,- протягнув Микола.

- Не підете? Чому?

- Ну, «чому»! Я ж говорю вам: гидко це...

- Ну, а як я хочу, щоб ви зробили гидко?.. Ну, хочу, хочу! От я зараз вам говорю: Миколо Степановичу, я хочу, щоб ви пішли в столову і зробили для мене гидко. Вип’єте?

Микола тільки знизнув плечима.

- Ну?.. Что ж молчіш? Сдєлаєш? Да? Я так хочу... Еслі любіш, сделаєш... Ну? - зашепотіла вона.- Я хочу, чтоб ти для менє на всьо пошол, слишіш? Вип’єш? Да!

- Чудне бажання,- почав Микола, але вона зараз же перебила його:

- Ну, я так бажаю, я так хочу... Слишіш? Ти должен ето сдєлать... Ти мой!

- Дивно! - знов рушив він плечима, почуваючи, що голова йому починає крутиться.- Як же я... буду пити?.. І з ким? Для чого?.. Я нічого не розумію... Всі ж мені чужі...

- Нічого! - скрикнула Галя задоволено, й по гарному, ще трохи червоному лиці її пробігло знов щось звіряче й дике.- Я вам зараз найду компаньйона!

І налагодилася вже йти.

- Але, може, я його зовсім не бажаю! - зупинив її хутко Микола.

- Ну, то вибирайте, кого хочете... Скоро! 

Микола став перебігати очима з студентських сюртуків на цивільні й зупинився на Фомушці.

- Коли так,- промовив він,- то нехай буде Фомушка. Однак він сумує... Треба його розважити. Хоча він мавпи не вигадає, але все таки симпатичний і простий хлопець… Пожалуста Фомушку.

- Так, значіт, Фому Лукіча? - спитала Галя і злегка повернулась, не дивлячись на нього.

- Фомушку, Фомушку!

Хвилин за три приємно здивований і радий до послуг Фомушка вже стояв біля Миколи.

- Ну, ось вам і компаньон! - промовила Галя, не дивлячись на них.

Миколі було трохи ніяково перед Фомушкою.

- Я к вашім услугам! - додав той, привітно всміхаючись.

- Так ми ще побачимось,- аби лиш сказати щонебудь звернувся Микола до Галі.- Дві чарки недовго...

- Больше нє думаєтє? - хитро вставив Фомушка, маючи його слова за facon de parler.

- Конечно, побачимось! - здивувалась Галя.- Жду вас через четверть часа, не більше... Чуєте?

Микола й Фомушка уклонились і вже націлилися йти, як Галя, щось наче згадавши, хутко покликала Фомушку.

- Сію мінуту! - кинув цей Миколі й побіг до неї.

- Пожалуйста, там под вліянієм паров єщо нє проболтайся… - прошепотіла Галя.- Я етого нє хочу... Слишіш?

- Боже сохрані! І язик прікушу!

- Ну, іді.

«Мабуть просить, щоб не давав мені пити багато,- думав тим часом Микола з ніжною подякою.- Голубонька моя мила!»

- Альон! - крикнув Фомушка, підходячи до нього і прямуючи просто в їдальню.

III

А в їдальні картина зоставалась та сама, тільки трошки відмінилася: в кутку, біля дверей, що вели до спальної, замість трьох стільців, стояв невеликий стіл. Той стіл, мета для сіреньких свідків вінта, спокуса для сумирних салопниць і розвага нещасливим у картах, накритий був білою скатертю і так тісно заставлений випивками й закусками, що, здавалось, маковому зерну ніде було впасти.

- Куда ето? - зупинив їх Сухобрієв.

- На «репетіцію»! - весело одповів Фомушка, киваючи на стіл, якому сам Єремей Афанасієвич дав таке назвисько.

- Как!? І Ніколай Стєпановіч?

- А что ж! - жваво, але якось роблено засміявся Микола.- Нужно випіть!

- А ви ж умєєтє?

- Ого!

- Да гляді мнє там, надризгайся как конь,- не повертаючи голови від карт, невдоволено промовив дідусь, батько Фомушчин.- Для-раді торжества...

Миколі зовсім ніяково стало.

- Нє бойтєсь! - заспокоїв батька Фомушка.- Нє малєнькій... «Малий нє дурак, знаю сладіть с кєм і как!» Ідьомтє, Ніколай Стєпановіч!

- Разрєшілі, значіт? - звернулась до нього Варвара Карпівна, коли той проходив біля неї.

- Да, нємножко... Хе!

- І прекрасно, і прекрасно! - похвалила вона.- А то держітєсь такім постніком, что ужас.

- А вот ми сєйчас!..- хитнув Фомушка до стола головою і клацнув пальцями.

Стіл, на радість Миколі, стояв оддалік усіх, так що, як тихо говорити та ще сісти спиною до салопниць, то вони не могли нічого ні почути, ні побачити, хоч би витягували шиї, як гуси.

«Але становище все таки паскудне,- думав Микола, сідаючи за стіл і почуваючи на собі погляди і салопниць, і всіх.- Ніколи не пив, удавав святого і... Ех!»

- Я думаю, спервоначалу простой? - звернувся до нього Фомушка, беручись за графинчик, уже надполовинений.- Как то, знаєтє...

- Всьо равно!

- І я так думаю... Ну, боже благослові... Ох, чуть нє разліл... Ну-с... За ваше здоров’є!

Микола одразу перехилив і проти волі здригнувся. Пекуча течія якось гостро пройшла по горлі й розлилась вогнем по всім тілі. Одразу страшенно схотілося їсти.

- Сєльодочкі, Ніколай Стєпановіч,- присунув тарілку Фомушка, витираючи губи. Микола жаденно вхопився до «сєльодочкі».

- Послє пєрвой нє закусивают,- наливаючи знов, привітно всміхнувся Фомушка, сам справді не закусюючи.- За ваше здоров’є!

- За ваше также!

«Правду кажуть, що друга йде вже лекше!» - всміхнувся про себе Микола, смаковито уплітаючи оселедця і скоса подивляючись на смачну шинку, яку вже намазував гірчицею Фомушка. Оселедець дійшов до краю, але їсти ще ніби дужче захотілося.

«Хіба ще одну випити та шинки з’їсти?» - подумав Микола, одкидаючись назад.

- Что ж ви, Ніколай Стєпановіч? - хитнув на закуски Фомушка.- Вєтчінкі?

- Нєт, спасібо, довольно...

- Что?! - злякався той.- Довольно? Більше і не вип’єтє?

- Нє могу...

- Да нє может бить?! Єщо одну, Ніколай Стєпановіч!

- Єщо одну!? - вагаючись, перепитав Микола і подививсь на шинку.- Хм... Ну, давайтє єщо по одной!

«Вона ж не брала з мене слова, що я тільки дві вип’ю... Вона думала, що я сам боюсь більше двох випити,- заспокоював себе Микола, дивлячись, як чиста, прозора цівка горілки лилась у чарки.- Не вставати ж голодному!»

- Вот і... вєліколєпно! - радісно говорив Фомушка,- а то «нє могу». Я уже іспугался... За ваше здоров’є! 

- Мнє так пріятно с вамі… - глитнувши нашвидку шматок хліба, додав він.- Ви такіє всєгда... как би вам сказать... скромниє... Ви не обіжайтєсь, что я так говорю... Я, знаєтє, просто говорю, нєобразованно...

Микола вспокійливо хитнув головою, не маючи спромоги сказати словом.

- В гімназії... что ж я там? - со второго класа вигналі... Нєобразований.

- Пустякі! - муркнув, плямкаючи, Микола.

- Что?.. Ізвінітє, я нє разслишал. 

Микола ковтнув і промовив:

- Я говорю, что і без образованія єсть люді честниє і порядочниє.

- Нуда,- згодився Фомушка.- Но, знаєтє, образований человєк... всьо такі... как то...

- Нуда, конєчно...

Розмову їм перебив якийсь студент, який хутко вийшов із спальні, підійшов до столу й налив собі чарку. Випивши, він схопив шматок шинки, вщипнув хліба і, прожовуючи, звернувся до них, як до знайомих:

- Ліхо прідумано сіє: после каждого проіграного рубля хоть випіть можно... Д-да...

- Много проігралі? - спитався Фомушка.

- Єщо одін і будєт дєсятка.

- Ого!

- Д-д-да!.. Хм... Ну, нужно ідті!

- Ето самий лучшій ігрок на біліардє. Здорово іграєт! - промовив Фомушка.

- Ви знакоми с нім?

- Нєт! Відал, да і піл когда то с нім «у Гаврюшкі».

Микола хотів спитати, що це за «Гаврюшка», але підійшов якраз сам «принципал», потираючи вуса й готуючись, видимо, до «вонзенія». Микола наготовився відповідати.

- Ну? Как дєла? - звернувся Сухобрієв.- Випівахом?

- Да,- відповів Микола.- А ви уже окончілі ігру?

- Нєт... Анука-сь, налєй-ка мнє, Фомушка... Робєрок только окончілі... А ви что ж, нє боїтесь уже? Хе-хе-хе... Полнєй, полнєй лєй... Нагвозді-ка мнє грібка... Ну, а сєбє і Ніколаю Стєпановічу? Ех, ти!

- Нєт, я уже довольно,- почав був Микола, але «принципал» зробив таку ображену і здивовану фізіономію, що Микола аж злякався своїх слів.

- Со мной нє хотітє? - нарешті промовив Сухобрієв.- То-єсть, просто нє хотітє? Очень даже ето мнє пріятно!

- Господі! - скрикнув Микола,- да я с удовольствієм, я только хотєл сказать, что я уже і так випіл...

- В таком разє, Фомушка, подносі! - звелів «принципал». Фомушка з великою охотою підніс Миколі й сам узяв чарку в руки.

- Єсть! - витягнувсь він по-матроськи.

- Ну-с,- підняв злегка чарку Єремей Афанасієвич і моргнув. Всі, наче по команді, задерли голови, опустили руки, крякнули й кинулись до закусок.

- А тепер і до свіданія! - втерся «принципал» Миколиною серветкою,- партньори уже сердятся...

Миколі зробилось легше, як він пішов. І легше, і якось тепло, і навіть якесь приємне почуття стало розливатись по всьому його тілі.

«А їй-богу, добре!» - подумав він і, одкинувшись на спинку стільця, подивився на Фомушку. А Фомушка аж сяв.

- Хорошо! - промовив Микола.

- В самом дєлє? - підхопив радісно Фомушка.- А я, знаєте, думал что вам со мною скучно будєт... Ви такіє сєрйозниє всєгда... Думаю, скучно будєт... А, может, півца вип’єм? - закінчив він з радощів.

- Півца? - протягнув Микола і почув, що й «півца» не погано б випити.- А єсть?

- Ого! Как можно, чтоб нє било? Єсть... Вот! - нахилився Фомушка і витягнув з-під столу пляшку.- Калінкінскоє!

- Давайтє єго сюда!

Пиво запінилось в довгеньких шклянках - і наче засміялось до Миколи.

«А їй-богу, добре,- знов подумав він, почуваючи, як настрій його робиться все кращим і кращим.- Що добре, то добре!»

Випили.

- Мнє Анна Івановна говоріт,- почав Фомушка: - «Ніколай Степановіч хотят випіть і просят вас к сєбє за компанію». Думаю: удівлєніє просто! Почему так? Почему я, а нє другой кто?

- Да ви мнє нравітєсь, вот і всьо,- пояснив йому Микола. Фомушка аж засміявся від задоволення і, трохи навіть засоромившись цього сміху, поспішив налити ще по шклянці. Випили знов.

- Да… - знов почав Фомушка, бажаючи, як видно, побалакати з Семенюком по щирості.- Сказать би, пригласіл мєня какой другой студєнт, я би нічего, потому - я с студентами всєгда і ето мнє не удівітєльно. Но ви... Єслі би другой, так я прямо подумал би, что, значіт, лібо дєнєг занять хочет, лібо к пєвіцам поєхать на мой счот желаєт. Потому - какой я ім товаріш? Єслі би, скажем, у меня нє стало сразу дєнєг, разі б оні билі со мной так, как тєпєрь? Да, как раз! Оні думают, что я етого і нє віжу. Ха-ха-ха. А я віжу ето отлічно...

«Та він не такий справді й дурний»,- подумав Микола.

- Да только я такой, знаєтє, человєк, что сєрдіться нє могу. Вот хоть би, прімєром взять, я женюсь... Нєвєста моя...

- Ви женітєсь? - здивовано скрикнув Микола.

- Да,- здивувався й Фомушка.- А что такоє?

- Да нічего... Но... сколько вам лєт?

- Мнє? А вот мєсяца через два будєт двадцать. Через два года на прізов... Молодой? Да?.. Пустякі! Тут нє то. Тут... Вот я же говорю: оні думают, будто я нічего нє замєчаю. Напрімер, моя нєвєста... Ну, что тут? Вєдь я отлічно знаю, что она виходіт нє за мєня, а за мой капітал... Отлічно віжу!

- І женітєсь?

- І женюсь... А почему женюсь? Потому что нужно... А почему нужно? Потому то... да потому что... согрєшіл. То єсть, єслі уж правду говоріть то я тут, вот вам крест святой, прямо такі нє віноват! Відітє-лі... Я перед вамі скриваться нє буду... Да і что толку? Всьо равно скоро всє знать будуть... Но главноє что тут, так ето будто виходіт - я віноват. А єслі пошло дєло на откровенность, то вот как перд істіним богом - нє віноват, нісколько! Ну, скажітє самі, могу лі я порядочной баришнєй сдєлать такоє? С пєвіцей там, ілі какой другой, дак мнє наплєвать, но чтоб, значіт, с баришнєй в такіє дєла... Да я і нє осмєлілся б.

- Но факт!..- засміявся Микола.

- А факт єсть! - підхопив Фомушка.- «Вот тут то і єсть запятая»,- засміявся він.- Ето єсть такіє подходящіє куплєти. Да!.. А вєдь я отлічно знаю, что она всьо ето устроіла, чтоб вийті за меня... Баришня она бєдная, сем’я большая. А у мєня капітал от бабушкі... да і у отца.

- Но позвольтє! - скрикнув Микола.- Вєдь ето же ідіотство... Ви простітє, что я так...

- Нічего, нічего, не бєзпокойтесь...

- Ви знаєтє, что она виходіт за ваші дєньгі - і женітєсь!

- Ну, а что ж я должен дєлать?.. Спєрвоначалу я просто нє думал об етом, а когда она стала мнє говоріть, чтоб я, значіт, женілся, дак что ж мнє оставалось дєлать? Виходіт, єжелі би я отказался, то я подлєц. А я етого нє желаю. Спєрвоначалу, било, папаша і рукамі, і ногамі - нє хочу да нє хочу: она, мол, безкапітальная. А посля, как я єму, значіт, виставіл всьо, как слєдуєт, он і іспугался скандала. Нєт, тут уж пропало... Вот только оні всьо спєшат, а мнє... єще нє хочется... Єщо, знаєтє, погулять хочется. Потому - я так разсуждаю сєбє: єжелі я женюсь, значіт, уж к пєвіцам - паніхіда! Уж нє поєдєш. Потому я сужу так: єжелі я человєк нєобразований, грубий, я, значіт, должен хоть в супружествє держать сєбя честно. Правда?

- Совершенно вєрно! - згодився Микола.- Но ви вєдь нє прінімаєтє того во вніманіє, что єслі она виходіт за дєньгі, то она же ізмєнять вам будєт!

Фомушка нічого не відповів і почухався.

- Хм... Відітє-лі… - почав він, мнучись.- Тут такое дєло... Відітє-лі, она мнє і тєпєр уже ізмєняєт.

- Как?!

- Так... Просто... Со мной, значіт, і с другімі. Она, положім, баба горячая, огонь, но... всьо ж такі... Вот я хотел с вамі поговоріть... Потому счітаю, что ви мнє ето скажетє, как слєдуєт, не так, как тє… - хитнув він головою на вітальню, з якої долітали згуки музики й танців.

«А Галя?!» - вмить пронеслось у Миколи.- «Чекає, мабуть... Фю-фю-фю!»

Але йому було так гарно, спокійно і тепло-тепло, що навіть поворушитись важко було.

«Ну, все одно вже пропало! Вже більше п’ятнадцяти хвилин пройшло... Договорить свою епопею, та й піду».

- С німі разі можно поговоріть... Випіть, к пєвіцам.

- Но позвольтє! - засміявся Микола,- откуда же ви мєня знаєтє? А єслі і я такой?

- Е, нєт! - твердо хитнув головою Фомушка.

- Ні за что, ви нє такой! Потому - я вас знаю...

- Но откуда?

- А помнітє, как ви раз говорілі про бєдних і всякоє такоє у Ліди Єремєєвни в комнатє? Я смотрєл тогда на вас... Е, нєт, я уж віжу... Вот єслі би ви мнє посовєтовалі… - закінчив він, благаючи.

- Хм… - знизнув плечима Микола.- Что же я вам в етом случає могу посовєтовать? Єслі би я хоть знал єйо... Кто она такая?

Фомушка знов почухався.

- Вот так історія... Хм… - забурмотів він, щось, як видно, згадавши.

- В чом дєло? - спитався Микола.

- Да дєло в том, что нельзя говоріть, кто она такая і когда женюсь... Секрет.

- Секрет? - здивувався Семенюк і мало не розсміявся.- Тайна? Да?

- Да нє тайна, черт побєрі! - крутнув з досадою рукою Фомушка,- а... дал слово нє говоріть! Тут цєлая історія. Прямо нє поймьош... Ви нє сердітєсь, право: я би сказал вам, но дал слово. А я разсуждаю так: єжелі я человєк нєобразований і грубий, сквєрний со всєх сторон, то надо, чтоби у меня хоть что-нибудь било хорошєє. Правда? Вот я єжелі дам кому слово, то уже - паніхіда! Сдєржу, хоть би что!.. Право, ви нє думайте чего, что может ето я всьо вру, чтоб с вамі побєсєдовать, потому я ето могу... Єй-богу, всьо ето говоріл по душє...

- Да я вєрю, вєрю вам! - поспішив заспокоїти його Семенюк і засміявся. Йому хотілося чогось сміятись з усього: і з салопниць, і з вінтьорів, і з Фомушки, і навіть з самого себе.

- Да ви всьо равно скоро узнаєтє самі, очень скоро… Тут больше палата всьо. Єму ето так захотєлось. А мнє чєм дальше, тєм лучше... Она, положім, тоже секретнічаєт. Словом, єрунда я вам скажу! - махнув він рукою.- Такоє дєлаєтся, что і сам Соломон, єврейський мудрец, нє разобрал би, єй-богу!

«Каламутить якась... Сашенька-Машенька, душенька-Наташенька,- проспівалось у Миколи,- купецькая дочь».

- Образованная она? - голосно спитав він.- ілі і етого нєльзя говоріть? - і засміявся.

- Нєт, можно - засміявся добродушно й Фомушка.- Так чтоби, как слєдуєт,- скривився він,- значиіт, по всєм наукам... нє могу сказать. Била в гімназії... Да ми с нєй про образованіє мало говорім. Она там імєєт какого то дядю, дак он єй дайот чітать какіє то учониє кніжкі... Богатий, говоріт, я єго нє знаю сам. Дак она, чтоб, значіт, добіться у нєго мілості, как будто чітаєт еті кніжкі, а на самом дєлє онє лєжат у меня на квартірє, пока єй нужно відється с дядєй... У мєня, знаєтє, єсть совсєм отдєльная квартірка, собственно, значіт, для любовних свіданій,- додав він, усміхаючись.- Там, биваєт, она іногда у меня і дєнь, і ноч сідіт... Раз трі дня пробила... І мать знаєт. Смєйомся ми, бивало, с етіх книжек. Конєчно, і географію учіла, і другоє там... А так чтоб очень...

- Значіт, она баба бойкая! - весело скрикнув Микола.- І вас опутала і дядюшку колпачіт, ха-ха-ха. Єй-богу, ви чудак большой!

Миколі все більш та більш хотілося сміятись, сміх так і виривавсь у нього з грудей, розкочуючись по них, як живе срібло. Щоки злегка укрились рум'янцем.

- О, ловкая баба! - згодився теж весело й Фомушка.- Я вам говорю, такая баба, что... угу! - він навіть головою крутнув.- А вот какая она, можно сказать, сладострастная, распутная... Что она только видєливаєт, єжелі би ви зналі!.. Пєвіца так не сдєлаєт! А вот, єслі би она отказалась вийті за мєня - кажісь, нє знаю, что с собою сдєлал би... Ілі запіл би мьортвую, ілі повєсілся на желєзном крючкє!

- А скорєє б запіл? Да? - зареготався Микола. Фомушка й собі не видержав.

- Ах ви, комік, комік! - ударив його по плечі Микола, аж хитаючись од сміху.- Жаль мнє вас, чудака етакого! Славний ви всьо такі малий!

- А мнє, ви думаєтє, нє жаль себя? - скрикнув Фомушка.- Жаль до сльоз просто! І посовєтоваться нє с кєм... Вот спасібо вам, ви всьо такі... Єслі би я смєл,- додав він трохи несміливо - предложіть вам...

- С удовольствієм, Фомушка, с удовольствієм!.. Ви нє обіжаєтісь, что я вас Фомушкой називаю?

- Нєт, нєт, напротів. Я хотєл вас просіть випіть на брудершафт... В знак, значіт, памяті...

- Ха-ха-ха! - засміявся Микола.- Да с превелікім удовольствієм. На «ти», значіт?

- На «ти», на «ти» - радісно підхопив Фомушка.- Я думаю, бєлєнькой? - повернувся він до Миколи.

- Всьо одно!

- Больше, знаєтє, торжественості!

І хоча у Фомушки рука вже трохи тремтіла, але чарки були налиті майстерно.

- Теперь рука за руку? - спитав Микола.

- Да.

Випили, витерли поважно губи й поцілувались.

- Ну, тєпєрь іді к чорту! - вилаявся Фомушка брудершафтним звичаєм. Хоч Миколу це трохи й неприємно... ущіпнуло, але він тільки засміявся й почав закусювати.

Ця чарка пройшла вже не так легко, вона була якась холодна, гірка і дуже смерділа сивухою. Микола аж здригувався, прислухаючись, як горілка вже не гріла, не ніжила, а якось давила і неприємними хвильками розкочувалася в середині. Сміятися вже не хотілось, хотілось тільки якнебудь скинути з лоба якесь ніби покривало, що наче обгорнуло йому голову й тісно давило її.

«Не треба було більше пити,- пробігла в нього думка.- Погано... Треба пива випити, може, освіжить».

- Єсть єщо піво? - звернувся він до Фомушки.

- Піво? - схопився той зараз же.- Єсть! Тут под столом цєлий погреб. О!

Микола жадібно випив і справді ніби освіжився.

- Хорошєє піво,- похвалив він.

- Да, ето прекрасноє піво,- згодився Фомушка й замислився. Оченята йому трохи зачервонілися й посоловіли, губи трохи одвисли; видно було, що не тільки пиво, але й горілка була «прекрасная».

І знов обидва замислились.

- Малороса!.. Малороса!.. Українця… - вмить зачулось голосно в вітальні. Микола став прислухатись.

- Малороса! Малороса! - почулось уже в дверях і декільки студентів, панночок і цивільних сюртуків прямувало вже до них.

- Колєґа, козачка! - зразу звернувся до Миколи якийсь незнайомий студент і навіть подав бубликом руку.

- Да я нє танцую, господа! - засміявся Микола.

- Ну-ну! Нічего: ви малорос... Ви нє должни отказиваться! - заторохтіла якась панночка, ще, як здавалось Миколі, знайома йому.- Ето ваш національный танец! Какой же ви малорос, єслі нє умєєтє танцовать козачка! Стидно, стыдно!

Миколі знов захотілося сміятись і... навіть танцювати.

«А от же візьму й покажу вам!» - подумав він і рішуче встав, сміючись. Але ноги чогось стали як дерев’яні, ніби чужі і якось чудно пересовувалися з місця. Він хитнувсь і схопився за «колєґу».

- Осторожно, колєґа! - піддержав його той.- Хотя на кораблє качка большая, но нужно нос дєржать по вєтру.

- Нічого, нічего - заспокоїв його Микола.- Ето пустякі! Ви, может бить, думаєте, что...

- Нічего я нє думаю,- перебив його «колєґа», ведучи під руку й направляючи до дверей.- Всьо благополучно, і ми будєм танцевать!

«Їй-богу, вони думають, що я п’яний!» - аж скрикнув про себе Микола, й ця здогадка ще більше звеселила його.

- Потом ви нам спойотє что-нібудь із малоруского,- щебетала панночка, йдучи поруч.- Всє малороси хорошо поют... А сначала протанцуєтє козачка.

«Я вам таки й покажу, як треба танцювати!» - думав Микола, веселими, добрими очима дивлячись на всіх. І такі вони йому здавались усі милі, хороші, добрі та щирі, що так би взяв та й обцілував усіх.

- Круг! Круг! - закричало декільки голосів, як тільки увійшли всі до зали. Всі зараз же почали посовуватись до стін, розчищаючи широке місце посередині.

- Господа!.. Будьтє добри!.. Круг, круг! Станьтє к стєнам! - кричали й бігали якісь два студенти.

«Той, здається, дирижер»,- подумав Микола, слідкуючи за одним.

- Господа! Нєльзя же так. Віноват... Колєґа, пожалуйтє!..

Микола вийшов на середину, з дитячою якоюсь усмішкою подивляючись на всіх і силкуючись найти Галю. Але її щось не видко було.

- Пожалуста, козачок!.. Запорожскій! - крикнув один із дирижерів до тапьорші й підбіг до Миколи.

- Ну! - хитнув він головою на середину і злегка взяв його за рукав.- Ужарьтє-ка!

Піяніно загреміло.

«Ех, матері його ковінька! - весело пронеслось у Миколиній голові,- я вам покажу, як українці танцюють!» - і, піймавши такт, стукнув, ударив ногою й наче силою якоюсь понісся в танці. Через хвилину він уже нічого не бачив і не чув, крім якогось жовтого світу в очах і бадьорих, палких згуків козака... А через деякий час добре він і цього вже не бачив і не чув, а тільки почував, як голова горіла й наче її ще міцніше хтось обгорнув покривалом; почував, як серце то холоділо, то завмирало, ноги ось-ось збирались підігнутися й лишити тіло без підпори. Не чув він і не бачив, як по залі замість викриків дивування з нього та бадьорих оплесків нісся вже спершу притишений сміх, а подекуди й голосний регіт. Він ще раз зробив «мисліте» і, посковзнувшись, широко розтягнувся на підлозі. Піяніно змовкло і регіт ще дужчою хвилею розлігся по залі.

- Вот тєбє і козачек! Ха-ха-ха!

- Нє витанцевалось!

- Нє мєшайтє, пусть отдохньот!

- Ха-ха-ха-ха!

До Миколи підбіг Фомушка і, сміючись, став підводити його, ще більше додаючи сміху своїми недоладними силкуваннями. Микола трохи підвівся і блідий, з посинілими губами, дивився на всіх, жалісно і криво всміхаючись.

- Но ето... Ето просто подлость, гадость! - у мить виступила на середину Галя, червона, з блискучими очима і чимсь диким і злим у губах! - Подло смєяться! Подимітє єго сєйчас же! Слишітє!

Усі здивовано подивились на неї й декільки «колєґ» кинулось до Миколи й підняли його.

- Спа... си... бі… - ледве вимовив він до Галі, піднімаючись і держачись за Фомушку.- Голова трохи закру... закрутилась.

І хотів усміхнутись, але так скривив побілілі губи, що «колєґи», які збиралися вже пирснути з «закру... закрутилась», тільки нахилили голови, а деякі одвернулись.

- Куда же єго? - спитався один із них, що підняли, ні до кого, властиво, не звертаючись.

- На воздух! На двор!.. Освєжітся! - зразу всі взяли участь.- Пусть освежітся!.. Дождік...

- Нєт, на холодє хуже!

- Розскажі своєму дєду!

- Води єму!

- Ето танци. В голову ударіло...

- Кофе с лімоном!

- Нашатирного спірту!.. Єсть нашатирний спірт?

- На воздух!

«Освіжитись, освіжитись»,- з мукою думав і Микола, почуваючи, як щось важке-важке то набігало з живота на груди, то відходило, то знов набігало, вкриваючи лоба холодним потом, і знов одходило, кидаючи в огонь.

- Вот тут на крильцє, єму хорошо будєт,- злегка опускаючи Миколу на східці ґанку, промовив Фомушка.- Дождік освєжіт.

Микола жаденно потягнув у себе свіже вогке повітря, але зараз же почув, як голову здавило наче здоровенними обценьками й тіло все зімлявіло і вкрилося холодним потом. Сили падали.

- Что ви, колєґа, спать хотітє? - піддержав його один з «колєґ», бачачи, що Микола зовсім хилиться набік, безсильно хитаючись головою.

- П... по... га... но… м... ме... ні,- ледве вимовив Микола,- тяжко…

- Спать? Да?.. Да он спать хочет?! - звернувся «колєґа» до другого.- Бєрі, поведьом, пусть засньот... І накачался же!.. Осторожно, осторожно... Что говорітє? Спать? Да?.. Хорошо, хорошо, сєйчас ляжетє. Отворяй двєрі!

- Что он? - зустріли їх питаннями.- Нє хочет сідєть?

- Спать хочет... Дайте дорогу, господа... Кладі на кровать... Васька і на полу поспіт... Ногі єму положі на кровать, нєудобно же так.

- Может, раздєть єго?

- Нет, і так засньот...

«Спати, спати, спати,- крутилося в Миколиній голові з невимовною мукою.- Спати, спати, щоб не чути цього гаму в голові, не почувати цього завмирання та холодного поту».

- Ето хохлік так? - увійшов хтось новий.- Ай, бєдняга! А єщо ідєаліст!

- Да, ідєально клюкнул! - одповів якийсь поважний голос.

- Ха-ха-ха!

«Нехай, нехай сміються... Все одно, все одно... Тільки щоб заснути, щоб не давило, не давило. Заснути, заснути»,- крутився Микола гарячою головою по подушці, зараз же нагріваючи одне місце й шукаючи другого, холоднішого. А піт лився наче з повітря, в грудях завмирало, то холодіючи, то неприємно палаючи; тіло лежало, як побите; сам він наче то валився в якесь чорне провалля, то піднімався на якісь надзвичайні високості.

- Україна моя бідна, ой-ой-ой-ой! - заголосив хтось над Миколою.- напила-а-ся бідна-а... А вєдь сначала ловко танцевал, каналія! Даже разбірало! Потом уж стал кренделя вязать... Разобрало украінца... Іш!

- Что он - спіт? Может, слишіт?

- К-кой чорт! Куда єму там слишать!.. Ей, колєґа!..

«Нехай сміються, нехай говорять... заснути, заснути... Хоч на хвилину ж заснути!» - важко дихав Микола, притуляючи нечуственного лоба до холодної стіни.

- Дядько!.. Дядько хохол!.. Україна… Спіт!..

- Ну, оставь єго, пусть спіт… Ідьом! А то єщо разбудім сєбє на горе.

- Ето, положім, вєрно!

- Удівітєльно, как он єщо «по Фрідріхштрассе» нє прошолся….

Потроху всі вийшли і в кімнаті стало тихо.

«Не можу... не можу… - мучився Микола. Його перекидало, голову давило, ноги поробились якісь важкі-важкі, мов на них гирі почеплено.- Хай усе пропада... Хай Галя сердиться... Хай!.. Тільки заснути, заснути!.. Стіна холодніша... голову вниз... Треба думати щось... Ні, нічого не думати. Голову вниз, вниз, вниз»...

А в залі так само гриміло піяніно, крутилися пари і сміх гучно розбігався по покоях.

Заклавши голову в самий куток ліжка, розкидавши руки й ноги, на превелику силу Микола заснув...

А пари все крутились.

Прибігали «колєґи», глузували, шарпали, виходили знов, а Микола спав, важким, міцним сном спав. Вже й пари перестали крутитись, затихло піяніно, вже загреміли тарілки в їдальні, а Микола все спав, тяжко, міцно спав. І снилось йому... Якась маленька хатинка, уся в щпалєрах з написами «Калінкінскоє, калінкінскоє». В однім кутку - груба, а біля неї діжка з солоними огірками. Коло діжки сидить біла, рум’яна, товста «Сашенька-Машенька, душенька-Наташенька» і їсть книжку, на якій золотими літерами написано: «Учоная кніга сочінєнія Лєрмонтова». Миколі чогось робиться страшно-страшно, аж мороз поза шкурою йде. А з-за груби виглядає Фомушка і кричить: «Нєобразований, нєобразований» - «Молчать! Ето подло»,- накидається на нього Сашенька і, схопивши Миколу за голову, кусає йому носа. «Ти мой, мой!» - кричить вона йому й Микола почуває, як ніс йому більшає, більшає і вже ось-ось сягне до плеча Галі, що якось зробилася з Сашеньки. «Це погано,- думав він,- піп вінчати не може». «Плєвать, каже Галя, плєвать! Глафіра Кондратьєвна імєєт свой дом, она повєнчаєт». Глафіра Кондратьєвна скидає свій очіпок і натягає йому на голову. Микола почуває, як щось холодне котиться йому по грудях і розливається по всім тілі. «Це благодать» - дума він. «Уррра!» - розкочується по церкві й Микола бачить радісні лиця шаферів. А з-за колони виглядає Фомушка і кричить: «Я вас нє боюсь, потому я нєобразований»? - «Уррра!» - знов гукають дружки. Микола схоплює Галю й почина цілувать її руку, її саму. А губи та руки Галині холодні, як крига, і це ще більш подобається Миколі. «Уррра!» - не стихає гук.

Микола прокинувся.

- Уррра! - загреміло в їдальні. Микола опам’ятався: в руках і під губами у нього була холодна, залізна штаба з ліжка.

- Уррра!

Микола сів.

«Що таке?» - подивився він на себе, навкруги й на ліжко. І згадав.

«Господи! Який сором, який сором! - схопив він себе з одчаєм за голову.- Напився! Напився, як биндюжник, собака!.. Винесли... Сміялись... «Малорос, українець»… Глузування пшютів!.. А вона?.. Вона чиста, свята... Вона не плюне тепер у мою гидку, п’яну пику?»

Він скажено здушив голову й завмер. Щоки йому палали з сорому, в голові гуділо, а на серці була якась безсила, холодна безнадійність і почування чогось страшного.

«Тікати, тікати додому! - вмить схопився він і почав нервово застібати ґудзики, що, мабуть, порозстібали, як виносили.- Тікати, щоб ніхто й не бачив мене!»…

«Ні! - раптом зупинився він.- Побачать з їдальні й покличуть... Що ж робити? Що ж робити?»

Він з одчаєм подивився навкруги й безсило сів на ліжко. В їдальні чогось трохи стихло, потім декілька голосів умить заговорило разом, і, нарешті, почувся бас Єремея Афанасьєвича:

- Так разбудіть єго, что ж там!

У Миколи страшенно завмерло серце.

Хтось тихо щось сказав, голос ніби жіночий.

- Вот пустякі! Разбудіть і баста!

«Мене!» - з жахом пролетіло в Миколиній голові. Він схопився, зашамотався, підбіг чогось до дверей, потім назад і вмить, щось наче згадавши, хутко підбіг до ліжка, ліг і одвернувся до стіни. Серце йому билось невимовно.

Незабаром у залі зачулись чиїсь швидкі ступні, потім у сінях і, нарешті, в Васиній кімнаті.

- Ніколай Стєпановіч!.. Ніколай Стєпановіч! - заговорив Фомушка, підбігаючи до ліжка, й раптово затряс його за рукав.- Вставайтє!..

- «Встану, краще встану! - тим часом думав Микола.- Все одно прибіжать помогачі, почнуть гойдати на руках... Встану!»

- Ніколай Стєпановіч! Вставайтє!..

- Ммм… - замурчав Микола й підвів трохи голову.- Что такоє?.. Я спать хочу...

- Вставайте, Ніколай Степановіч, нєльзя, вас всє просят на ужін...

- Всє? - здивувався Микола й повернувся до нього.- Чего раді?

- Так... нужно… - зам’явся Фомушка, якось таємничо всміхаючись.

- Но для чего? - похмуро спитав Микола.- Єщо смєяться?

- Что ви! - злякався Фомушка.- Да развє... Господі! Да нікто про ето і помислу нє імєл... Да развє я пошел би звать вас на такоє? Друга?!

- Да для чего я вам?.. Я красний, заспаний, п’яний.

- Вовсє нєт! Напротів!

- Ех, что ви мнє говорітє!

- Ей! Фома Лукіч! - почулося з їдальні.

Микола перелякався. «Прийдуть, потягнуть... Треба йти!»

- Ну, Ніколай Стєпановіч, ідьомтє: зовут! - благав Фомушка.- Всє ожідают вас.

- Ідьомтє,- рушив безнадійно Микола плечем і оглядів себе згори донизу. На грудях прилипло пір’ячко з подушки,- він зняв його, глянув на пом’яті поли сюртука, махнув рукою й вийшов з кімнати.

- «Пропадать, так пропадать! - понуро рішив він.- Але чого всі хотять бачити мене?» - вмить вискочило звідкись питання.

- Да в чом дєло, скажітє мнє! - нетерпляче зашепотів він до Фомушки. Але той наче не дочув і з тою ж таємничою усмішкою поспішив уперед.

«Щось непевне!» - подумав Микола й почув, як серце чогось приємно забилось, хоча зараз же за цим облилося цілим морем сорому й ніяковости.

Вони вступали до їдальні.

- А! Как чувствуєтє? - добродушно крикнув Сухобрієв,- Садітєсь, за вамі остановка!

- Сюда, сюда, Ніколай Степановіч! - потягнув його за собою Фомушка. Микола нічого не бачив, крім ясного світла від лямп, сили тарілок, шклянок, якихось голів, лиць і ради чогось з усіма подробицями вазу з яблуками й грушами посередині столу.

Кліпаючи на світ очима, почуваючи на свойому «йолопському п’яному рилі» погляди всіх, він поспішав за Фомушкою, ще більше дивуючись словам Сухобрієва - «за вамі остановка».

- Вот здєсь! - торжественно показав йому місце Фомушка і сам забіг і сів з другого боку.

- «Галя!» - аж здригнувся Микола, тільки тепер побачивши свою сусідку, і знов почув, як серце дуже-дуже забилось.

«Господи! Невже?..- несміло, але наче вогнем прорізала його мозок недокінчена думка.- Ні-ні, не може бути!..»

- Ну-с, тєпєр друг Фоми Лукіча уж єсть... Господа! - почав був голосно «принципал», але зараз же зупинився і звернувсь до Фомушки:

- Ну, тєпєріча можно? А то єще что вам...

- Нєт, нєт, тєпєрь можно! - радісно відповів той і кинув якийсь загадковий погляд на Миколу.

«Але ж не може бути! - думав Микола, не сміючи й поглянути на Галю.- Вона й не дивиться на мене. Ні-ні!.. Але ж»...

- В таком разє, господа! - знов гукнув Сухобрієв.- Позвольтє вам... То-єсть спервоначалу надо сказать, что ето будєт для вас большой, виходіт, супріз... а потому уж нє больно рти раззєвайтє! Д-да!

Микола нахилив голову й завмер. Галя якось нетерпляче повела плечима і стала м’яти серветку.

- Послє, значіт, пєрваго об’явленія женіха і нєвєсти... у нас... то-єсть, будєт сєйчас і второє.

Всі справді здивувались.

Микола похолонув, але те приємне, що хвилювало в ньому, ще дужчим вибухом прокотилося по грудях.

«Але це ж - свинство, це ж страшенне свинство! - літало у нього в голові.- Який же я жених?.. Хоч би ж упередив... «Нє будєтє сердіться, что би я ні сдєлала?» - згадалось йому вмить.- Так он що! Голубко моя, радість моя!.. Значить, не сердиться на мене!.. Але ж такий сюрприз!.. А може, ні?»

Він боявся глянути не тільки на всіх, але й на Галю. Він тільки бачив скоса, як рука її, що м’яла серветку, злегка тремтіла.

- Да-да! - тим часом любував Сухобрієв на здивовані обличчя гостей, що мовчки, чекаючи, дивились на нього.

- Дд-а! - почав він знов і кинув оком у той бік, де сиділи Галя, Микола й Фомушка.- Позвольтє вам, честниє господа, предложіть... паздравіть... е... другую парочку, которая... е... в той же... в том же святом храмє е... е... прімьот обрученіє...

Він ще зупинився. Микола побачив, що Галя стала вставати й навіть кинула серветку.

«Значить, вставать?» - ще не ймучи собі віри, насмілився він подивитись на Галю й навкруги. Всі дивилися в його бік, здивовано й ласкаво - йому здавалось - усміхаючись і ніби бадьорячи його поглядами. Галя вже стояла й дивилася просто перед себе.

«Боїться за сюрприз!» - ніжно й радісно подумав Микола і став потиху вставати й собі, силкуючися здержати щасливу усмішку, що проти волі розливалась по всьому його лиці.- «Треба серйозним бути. Галя ж серйозна! - доводив він собі.- У таких хвилинах торжественість повинна бути».

Але щастя так і світилось, так і вибивалось наверх.

...- А іменно в каком храмє, то ето в Кресто-Воздвіженском… - тягнув далі «принципал».- Надєємся, что благородниє гості посєтят в слєдующеє воскресеніє свадьбу моєй дочері Ліди Сухобрієвой і Анатолія Ламазіді і...

Він на мент зупинився, кинув оком у Миколин бік - у Миколи серце зовсім завмерло - і скінчив:

...- Анни Лєванской і Фоми Лабазнікова!

З-поза Галі зараз же виглянуло біляве, облите щастям лице Фомушчине й нашвидку кинуло:

- Я вам говоріл, что скоро! - і сховалось.

«Що? - ледве не заревів Микола не своїм голосом?!

- Фома Лабазніков?! Фомушка?!»

Він дико, розпачливо подивився на Сухобрієва, на старого Лабазнікова, що весело сміявся своєму «супрізові», на Галю, що, одвернувшись, стояла спиною до нього, на валку людей, що щось кричала, кудись лізла з чарками в руках,- і зразу якось похиливсь, зімлявів.

«Так що ж це, господи! Що ж це таке?.. Як же це?..- думав він, не почуваючи нічого: ні гніву, ні злости, а тільки якесь болюче, тяжке нерозуміння.- Що ж це таке, боже мій?! Фома Лабазников!»...

- У-р-р-р-а-а!! - вмить загреміло у нього над вухом і валка ще більше стала товпитись біля Галі та Фомушки, ще далі відпихаючи його до дверей.

«Але ж навіщо все те було?.. Сьогодні навіщо?.. Любить же... «Будєш мой!»… Що же це, господи?..»

У ухах у нього шуміло, в голові стукало, ноги трусились, а на губах застигла крива, повна болю й нерозуміння усмішка.

- Уррра! - грохотіло в їдальні.

Микола, одіпхнутий валкою, опинився в залі. Машинально ступаючи, дивлячися вперед себе якимись скляними очима, він вийшов у сіни, постояв трохи, спустивши безсило руки, як побиті, й автоматично став шукати свою одіж та одягатись.

- Уррра! - не затихало в їдальні.

Микола так само автоматично відчинив двері, вийшов на східці і спустився на вулицю. Було тихо, темно й накрапав дощик.

«Навіщо ж, навіщо ж?! - якось одноманітно-понуро стукало у нього в голові.- Була ж така люба... Цілувала... Кусала... А-а-а! - вмить наче все освітилось у нього і з цим світом разом так тяжко, так гірко-боляче здавилось серце, що Микола навіть зупинився, щоб передихнути.- «Сашенька-Машенька, душенька-Наташенька! У мєня свой капітал... Распутная... Галя? Моя Галя? Моя чиста, свята?. Господи, що ж це? Навіщо ж усе це сьогодні?!. Як же це?»

І весь минулий вечір, розмова з Галею, з Фомушкою стали якимись шматками в якімсь дикім неладі приходити йому на пам’ять. Він ніяк не міг схопити думок, зв’язати їх, з’ясувати собі все; вони пролітали вихорем без жодної логіки, без зв’язку, але такі важкі, такі пекучі, що, здавалось, ніби за кожною думкою хтось проводив гарячим залізом по мозку й по серцю. Він не розумів усього, він тільки всією істотою почував, що зробилось щось таке неможливе, що все останнє не варто було уваги.

Він зупинився серед тротуару і став дивитися просто перед себе, нічого не бачачи й не чуючи. Проходили люди, опасливо обходили його, здивовано озираючись; проїжджали звожчики, іноді закликаючи - «свєзті», а він стояв нерухомо. Думки крутилися, били по черепу, стукали в виски й потроху починали упорядковуватись. І довго він стояв, розставивши ноги і схиливши голову, потім тихо пішов: він почав розуміти...

- Так... У «друга дома» готувала... «Будєш мой, нє смотря ні на что. Я хочу, чтоб ти сдєлал подлость»… Он що!.. А я... Хе!.. Свята, непорочна... Господи! Хто ж думав?.. За що ж? Як же так можна?.. «Дядя» книжки давав, сміялась... із Фомушкою!.. Для чого ж, для чого ж?.. Ах, треба, треба було!.. «Средство!»… По-українськи говорила... А я... За що ж?.. Як же так?.. А я ж як?.. Як же я?.. У номерок?

І від цієї думки в грудях так тяжко здушило, так сумно защеміло, що він умить зупинився й пошукав очима, де б спертися на щонебудь, або сісти. Скрізь було мокро й темно. Він поводив очима навкруги, постояв трохи й сів на тротуар, спустивши ноги на дорогу. І замер.

- Як же тепер?.. Що ж?.. Як же жити?.. Що ж далі? - підвів він раптом голову і з мукою подивився на ліхтар.- Як же жити?.. Жити як? Знов номерок?.. Навіки вже?.. І таргани, і... Навіки?..

А дощик сік собі дрібненько. Миготіли лихтарі, жовтіючи десь далеко маленькими плямками; прохожих щось не було і тиша стояла на вулиці; тільки від зігнутої, темної постаті на тротуарі розлягалося сухе, хрипле, повне відчаю й муки безнадійної, ридання.

КОНТРАСТИ

Гликерія випила вже третю чарку густого міцного лікеру і почуває себе надзвичайно приємно: так любо, так затишно сидіти, спершись спиною на дерево, й ліниво прислухатись до цих згуків, змішаних з балачок спільників пікніку, з лопотіння листя, з щебетання пташок, з дзвону пляшок, виделок, ножів, тарілок. По всьому тілі розлита така хороша, ніжна втома, у грудях дзвенить якесь м’яке, тепле, добре чуття, не хочеться ні рухатись, ні говорити,- хочеться тільки щасливо, радісно всміхатись. Те незадоволення, яке було в неї спочатку від того, що вибрали для пікніку цей лісок, тепер щезло і вона вже навіть залюбки заговорила б до Каті, якби не ця втома.

Гликерія приплющує трохи очі і їй здається, що вона тихо-тихо пливе на якихсь оксамитових теплих хвилях, які м’яко колихають її, а перед нею плавко проходить ця картина прогалини з розстеленими скатерками, повними пляшок, тарілок, всяких наїдків, напоїв, з сидячими, напівлежачими постатями знайомих мужчин і подруг. Вони щось говорять між собою, кричать, регочуться, але вона не прислухається добре,- їй доволі цих згуків негучних, мирних, гармонійних.

Сонце вже заходить десь там за деревами і рожеве світло його косих променів не б’є, не ріже в очі, а так спокійно фарбує листя, постаті, екипажі, розпряжених коней, кучерів, самовар із синім димом, рожеві, білі, темні вбрання панночок і мужчин; всі ці фарби мішаються з рожевим кольором і вбирають у себе очі.

- Катерино Ісаєвно!.. Змилуйтесь!.. Господь мене вбий, не винен! Присягаюсь вам постолами Магомета,- молить про щось «цей комік Жабурин», як звуть його знайомі, і стає навколішки перед Катею, якось кумедно витягаючи догори свою маленьку головку. Катя схиляє набік голову, сміється і б’є його серветкою по плечі. Цей «комізм» Жабурина, його присягання, залицяння до Каті давно вже відомі Гликерії, але вона дивиться на них, добродушно посміхається й почуває себе ще краще.

- Жити треба, моя пані, вміючи! - говорить Іван своїм тихим, мелодійним баритоном, наливаючи Соні в чарку вина.- Не склавши руки на порожніх грудях - як сказав якийсь поет - плисти за життям, а самому гребти... А перш за все, треба твердо й завжди пам’ятати, що ти живеш... Люди це забувають якось, все збираються, готуються до якогось будучого життя. А це страшна помилка!.. Ох, яка помилка!

Він з жахом дивиться на Соню, що спокійно слухає його і видно по її млявім, дуже напудреним лиці й синіх, в’ялих очах, що вона думає щось своє, таке ж десь в’яле і мляве, як і вся її повна, покійна постать. Але Іван своїм звичаєм не бачить того; бліде, нервове лице його, з чорною, гострою борідкою і вдумливими очима, схвильоване і, видно, трохи п’яненьке; білий, широкий лоб його, з тою знайомою Гликерії жовтизною по краєчках, укритий дрібними краплинами поту; губи, видно, сухі й гарячі. Гликерія прислухається знов і чує, як він говорить.

- Мені, знаєте, здається, що з такого погляду можна згодитися з словами Христа: «не печітеся», в перекладі: «не турбуйтеся, не клопочіться». Розумієте? Не те, що не купуйте на завтра чаю й сахару, а не уявляйте собі різних неприємних почувань... Це найголовніше... Почувань! Що ж таке життя, як не довгий-довгий ряд усяких почувань?.. І зараз, у цю хвилину, я живу, я маю якісь почування, хоча б і від цього вина... Не все одно? Через що ж це життя мусить бути гіршим, ніж те будуче, для якого всі так клопочуться і, головним чином, клопочуться до самої смерти?! Теперішні переживання вважаються за перехідні, а отам десь, нібито в будучому, буде все. І біжать-біжать, поспішаючись, одмахуються руками од усього, а як не можна одмахнутись, ледве приторкнуться губами і знову спішать і, помітьте, минають те, чого шукають. Шукають життя, а воно в них перед носом... Ви вдивіться, вдумайтесь, скільки життя у кожного чоловіка, скільки гри думок, почувань. Ви тільки слідкуйте за кожним так про себе - і ви побачите, скільки втіхи це дасть. Люблять слідкувати за життям звірят, а те забувають, що самий цікавий звір - то чоловік. Яке багатство руху, життя!..

Гликерія одводить від нього очі й починає слідкувати. Дійсно, скільки руху, життя! Як усе приємно, мило! Он сидить на дишлі брички кучер Семен і, попихкуючи «ароматною» папіроскою, балакає з Дунькою. Дунька біліє серед зеленого своїм білим фартухом і, заклавши руки за спину, очевидячки кокетує з ним. Але Семен, видно, не дуже вважає на те, бо дивиться кудись повз Дуньку і десь, певно, своїм звичайним тоном говорить:

- Нам єті хвакти вже звесні... шукай дурніших! 

Гликерія дивиться на Дуньку, як та жваво і граціозно повертається своїм станом, і вже не почуває того неприємного ревнивого чуття, що завжди ворушилось у неї, коли вона дивилася на свою покоївку. Їй думається, що дуже гарно було б оженити Семена з Дунькою, і навіть уже уявляється їй, як вона після того, як побереться з Іваном, покличе Дуньку і, пообіцявши дати добрий посаг, скаже, що буде старатись за неї перед Семеном; як Дунька дуже-дуже почервоніє і, затуливши лице рукавом, утече на кухню; і як усі будуть сміятися веселим, хорошим сміхом... Справді, як легко можна зробити своє життя таким, щоби в ньому було більше приємного, ніж неприємного, як можна жити повно, радісно, щасливо.

- Панове! Панове! - кричить Микитенко.- Оповіщаю вам велику новину!

Всі замовкають і дивляться на його незграбну, дужу постать у незграбнім сюртуці з довгими полами. Микитенко прийма урочисту позу, підніма руку і, чекаючи, замирає.

- Ну? - нетерпляче питає Катя.

- Слухайте!.. Всі слухають? У Зінаїди Карловни одне вухо вище другого!.. Ха-ха-ха,- і Микитенко задоволено регочеться, дивлячись на трохи зчервонілу Зіну.

- Фі! Який ви дотепний! - кидає Женя і знов повертається.

Але Гликерія вже не бачить недотепности Микитенка, який завжди має на це претензію; їй цікава ця гра поглядів, сміху: то зневажливого, то дурнуватого, то лінивого; цікаве це життя різних почувань, яке пробивається крізь байдужі рухи, крізь прудкі погляди, крізь незначні слова і фрази.

- Не хочете? - держачи над Сониною чаркою пляшку з лікером, питає Іван.- Це ж лікер... Гликерія, лікер і я,- говорить він старий каламбур і показує рукою на Гликерію, на пляшку й на себе. Виходить, ніби він два рази говорить: Гликерія, Гликерія. Соня всміхається, але мовчки крутить головою.

- Ну, значить, я соло,- підіймаючи чарку до рота й, обережно п’ючи з неї, добродушно дивиться він на Соню. І Гликерію вже не дратує так неприємно, як перше, цей каламбур з її негарним, мужичим ім’ям, а навпаки, здається дотепним і повним змісту. Виходить, що вона, він і вино складають із себе щось єдине, яке все таки висловлюється в одному: Гликерія. І їй так любо дивитись на це миле, розумне лице коханого, на його білі невеличкі руки з довгими, чисто скульпторськими пальцями, на глибокі, пекучі очі. Хочеться ніжно-ніжно взяти цю хорошу голову, притулити до грудей і мирно, щасливо завмерти під цей гармонійний гомін природи й людей, під ці ласкаві, тихі почування.

- Ваню! - ласкаво, тихо говорить вона солодким голосом і хоча не знає, що сказати йому, але почуває потребу хоч згуком голосу висловити своє хороше, добре чуття. Катя озирається, дивиться на неї й Івана і знов одвертається. Але «Ваня» ставить чарку і, щось згадавши, не чує її і, звертаючись до Соні, що задумливо мне повними, пухкими руками серветку з ініціялами Гликерії, починає живо говорити:

- А таке з’явище, як контраст? Га? Тут вам усе: і історія думки, і історія людського слова, і естетика, і... Тут усе! Візьміть ви хоч таке, ну...

Іван водить очима навкруги й зупиняється на конях, що пасуться біля екіпажів.

- Ну, візьміть хоч цих коней. Дивіться, як переплітаються фарби, які контрасти, які тони... Чорне й біле! Одно чорне не зробить вам такого вражіння, а поруч з білим воно грає видатну ролю, відтіняється, виступа рельєфно, грає... А психіка? Наприклад, цинізм і святість, поруч одно з одним. Тут просто дух захоплює! Я хочу ліпити тепер одну річ. Так знаєте, тема така - огидливе й гарне. Огидливе мусить бути жінкою, не дуже старою, але страшенно гидкою, з таким, знаєте, розпусним виглядом в обличчі, з страшенним цинізмом душі й тіла. А поруч молодий, гарний юнак з полум’ям сили й такого, знаєте, захоплюючого бажання боротьби за добро, за красу, невинний, чистий, палкий! І одно поруч із другим. Контраст який!

Гликерія згадує, що той будинок, який вони обдивлялись, щоб найняти, і в якому вже постановили зробити деякі переробки задля Іванової майстерні, хазяїн (як казала швачка) несподівано продає комусь. Певно, доведеться шукать другого, або з новим хазяїном знов говорити.

- Ваню! - кличе вона знов.

Іван озирається, кидає: «зараз-зараз» і знов звертається до Соні.

- І помітьте, такі контрасти на кожному кроці, в кожному з’явищі: вони міняються, чергуються, складають із себе самих знов контрасти. Це така гра, знаєте... я страх як люблю слідкувати за ними! Буває стільки краси, стільки змісту, що аж знемога якась на тебе впаде.

- Ваню!! - голосніше гукає Гликерія й чує, як їй щось неприємно-гостро проходить у серці, а голос стає тонким і різким. Катя знов дивиться на неї й на Івана, саркастично посміхається й одверта голову.

- Зараз-зараз! - кидає «Ваня».- І видно, що люди так страшенно консервативні, пасивні. Наприклад, приліпились до одної форми, старої, збитої форми краси й гадають, що в ній усе, що... дійшли до геркулесових стовпів!..

Гликерія почуває, як гаряча хвиля крови підіймається їй у груди, надавлює їх і вогнем суне до лиця. Їй соромно до болю, до скаженої злости. О, який сором! Він навіть не хоче дивитись на неї, а вона уявляла, що в нього справді є чуття до неї якесь. До неї, до цього гострого пацючого лиця з рідкими зубами й рябуватими щоками, з цею мізерною, жовтуватою косичкою. О, прокляття! Вона, дурепа, могла думати, що її мільйони, мужичі батьківські мільйони, які ще, здається, пахтять вівцями й потом наймитів, ці мільйони не мають ніякого значіння для нього. Вона, ідіотка, могла думати, що ця артистична, ніжна натура на неї звернула свою милостиву увагу, а не на мільйони, що вони, оці панки, інженери, чиновники, генеральські дочки, титулярні, благородні, що вони п’ють її вина й катаються на її конях з-за любови й поваги до неї. О, прокляття!

Їй хочеться, як - бувало - робила малою, з лютим вереском упасти на землю й люто битись об неї головою; хочеться несамовито схопитись і з ненавистю уп’ястись нігтями в це ніжне, брехливе лице з глибокими очима; хочеться дико, по-мужицьки, схопити за край скатерки, шпурнути на них цими пляшками, тарілками і хльоскати їх нею й кричати: «Геть звідси! геть із мого лісу, голоп’яті! геть! геть!»

Але вона тільки раптом сідає рівніше, міцно впивається руками в сукню, так що аж пучкам боляче, й починає важко дихати. Вона знає, що вона зараз страшенно негарна, що кров, приливши до голови, робить її лице не червоним, як у других, а якимсь буряковим, губи стають тонкими та білими і гостре лице, з вузькими пронизуватими очима, стає ще більш схожим на пацюче. Але їй тепер дарма. Показать, зараз же показать йому і їм, що вона хоче начхать на них, що вона й на мизинний палець не вважа на їхнє благородство і не потребує їхнього товариства.

- Треба, щоб воно вас захоплювало, щоб ви не спали! - гарно одкидаючи свій темнорусий шовковий чуб, палко говорить Іван.- Треба змінити свої почування, тасувати їх, як карти, вишукувати їх у кожній дрібниці, в кожній незначній прояві всякого життя!.. А для цього контраст найбільш відповідає. Він не дає застигнути думці, він дратує нерви... Хай погане, хай гидке буде в цьому контрасті,- тут ходить не про факт, а про ваші почування...

- Ха-ха-ха! - раптом виривається у Гликерії з грудей злісний, дзвінкий від цеї злости сміх.

Іван, Соня, Женя й ще дехто озираються на неї.

- Ха-ха-ха! - підводиться вона трохи.- Це цікаво. Уявляю... Не факт, а почування. Ану, от візьміть, візьміть скиньте зараз ваш сюртук і черевики й лізьте на дерево. А ми будемо дивитись. Це буде теж контраст.

Іван трохи здивовано і пильно дивиться на її лице й одповідає:

- Ну, сказати, це буде не контраст, а... а відхилення від норми, від звичайного. Воно подібне до нього, але тільки...

- Зовсім не подібне! - скрикує різко Гликерія.- Зовсім не норма. Самий справжній контраст і якраз на ваш смак. От скидайте сюртук і лізьте!

Іван стискає плечима й одвертається, панночки ж здержано сміються. Але це ще більше дратує її. Вона стає на коліна і, нервово шарпаючи хустку, говорить:

- Ну, от я хочу цього переживання, цього контрасту. Я хочу, щоб ви полізли на дерево. Іване, лізьте! Це моє бажання, зробіть же!

- Це - вередування, Ліко,- знехотя посміхається Іван,- а не бажання... І воно трохи не личить тобі...

Гликерія чує, як нова, ще дужча хвиля несеться з грудей у лице, чує, як загоряються в неї очі, але вона не може спинитись. А! Не личить? Їй з лицем кухарки, їй, мужичці, не личить, а якби це сказала Катька, їй-би не тільки личило, а було б «справжнім, дужим, гострим, естетичним» і всяким контрастом. Ну, так от же вона хоче цього і так мусить бути.

- Все одно - личить не личить, а я хочу! От і все. Будете лізти? Ну?

Вона встає, випрямляє свій гарний стан з розкішними формами і, чекаючи, дивиться на нього. Іван закидає трохи назад голову і, озираючи її з ніг до голови трохи здивованим, трохи зачарованим поглядом, мовчки посміхається.

- Ну, Іване? - я чекаю.

- Не можу, Ліко,- жартівливо розводить він руками.- Цього, їй-богу, не можу... За такі контрасти мене до людей не пустять, а то і в участок не довго. І я не розумію, що за фантазія така зразу. І цей тон, поза.

Він знов озира її з ніг до голови, дивиться на її лице, повне затриманої скаженої злости, на білі губи, на гострий, негарний ніс, знов переводить очі на чудовий стрункий стан, який, здається, на жарт хтось притулив до цеї незграбної голови. Вона бачить ці погляди і в неї пролітає думка, що він любується цим контрастом тіла й голови. І їй ще дужче хочеться зробити щось дике, щось образливе для нього.

- Не хочете? - закида вона гордо голову.

Балачка вже й на другому кінці стихає, і Гликерія, не повертаючи ні голови, ні очей, бачить, як Катя виясняє причину суперечки, і чує, як та повинна насмішкувато й зневажливо всміхатись. Іван теж устає на ноги, струсює з штанів крихти і говорить:

- Не то що не хочу, а просто не можу виконувати такі, такі дикі бажання. Я просто таки дивуюсь.

Гликерія круто повертається, так що поділ сукні аж вітер здійма біля неї, й кричить до екіпажів:

- Семен! Запрягай мою бричку! Хутко!

- Ліко! - тихо говорить до неї Іван.- Що з тобою?!.. Що за фантазія? Це ж образа...

«А мені начхать!» - хочеться крикнути їй, але вона тільки зривається з місця і прудко йде до брички, біля якої, не знаючи, що почати, стоїть Семен і з здивованою пикою щось говорить до Дуньки. Гликерія знає, що й ця буде лаять її й судити на кухні з другою прислугою і їй хочеться кинуть їй гроші, затопать ногами і вигнать, зараз же вигнать.

- Чого стоїш?! Що за розбалакування? - накидається вона на Семена.- Запрягай!!

Вона ще трохи дивиться на похапні руки Семена, який почина вовтузатись біля упряжі, потім повертається і йде до спільників пікніку, що збились докупи, тихо балакаючи; назустріч їй вибігає Жабурин і, витираючи невеличким кулачком своє маленьке, руденьке обличчя, почина плаксивим голосом:

- Гликеріє Панасівно! Змилуйтесь, куди ж так рано? Тільки розвеселилися - і трах! - додому... А тут лихтарики, чайок, повітрячко... Гликеріє Панасівно! Забудьте...

Гликерія не слуха його і, звертаючись до всіх, говорить холодним і трохи здивованим тоном:

- Панове! Мене дивує просто... Я собі поїду, а ви можете зоставатись. Кучера й покоївка і без мене додому дорогу знайдуть...

Але, кажучи це, вона вже знає, що вони ні за що не зостануться тут без неї, без хазяйки цих вин, наїдків, «лихтариків, чайків», цих кучерів і коней. Вона це бачить вже по холодних, ображених фізіономіях панночок, які починають розшукувати свої капелюхи, накидки, рукавички і т. п. І їй це і приємно, і злісно, і ніби соромно за себе. На Йвана вона не дивиться й не знає, чи він сердиться, чи дивиться на неї своїм пильним поглядом, чи всміхається, немов кажучи: «О, мені це давно вже відомо».

Коні запряжені, всі розсаджуються і Гликерія чує, як Катя злісно каже:

- Я з цею мужичкою більш ніколи нікуди не поїду! Ніколи!

Їй хтось щось тихо одповідає, чується сміх, образливий, тяжкий сміх. Семен, Хома й Дунька, поспішаючися, складають на свою бричку самовар, тарілки, порожні пляшки і теж щось говорять і сміються. На Йвана Гликерія не дивиться, але почуває, що й він повинен теж сміятись.

Вона сідає на свою маленьку, на двох зроблену, бричку, бере в руки віжки і з замиранням серця прислухається, чи не чути Йванових ступнів. Вона загадує: коли він сяде на своє місце поруч із нею, значить - не все ще порвано, коли ж піде на другий екіпаж - значить... Ну й начхать... хай іде, все одно! Хай іде!

Вона шарпає віжками і злісно кричить на коней:

- Н-но!!

- Почекайте! - чується біля брички знайомий голос.- Я ж ще сяду.

Гликерія з похмурим, напруженим лицем зупиняє коней і чекає, поки Йван умощується біля неї. Нарешті, рушають: попереду Гликерія з Іваном, потім два екіпажі з останніми і на кінці Семен та Дунька з посудою й недоїденими наїдками.

Сонце ніби теж розсердилось і, страшенно червоне від гніву, показує іноді крізь дерева своє кругле лице; берестки, молоді дубки, схиляючи на зарослу шпоришем, мало накочену доріжку свої віти, чіпляються за капелюх, за одіж і ніби бажають спинити гостей. Коні теж, здається, незадоволені - часто фиркають, махають хвостами і, ніби одганяючи оводів, озираються на Гликерію і, одвернувшись, насмішкувато пирхають.

Гликерія робить вигляд, що дуже пильно править кіньми, й не озирається до свого сусіди, але знає, що він дивиться на неї і їй хочеться, щоб він заговорив, бо тоді мусить менше дивитись на її надто негарне у профіль лице, і хочеться, щоб він не говорив, бо прийдеться одповідати, а вона чує, що наговорить, за що буде потім каятись.

- Ліко...- тихо починає Йван.

- Я з вами не балакаю! Прошу не звертатись! - хутко й навмисне з побільшеною злістю говорить вона й шарпає віжками.

Йван хвилину мовчить.

- Але ж... Хм... кумедно трохи, справді,- зачинає він знов.- Наробити дурниць, образити людей, споганити їм вечір і - не звертайтесь до неї...

- Чим я образила? Чим? - швидко поверта вона до нього лице й дивиться в його спокійні, добрі і злегка затуманені вином очі.

- Чим? Своїм вередуванням.

- Ха-ха-ха!..- одвертаючись, сміється вона робленим сміхом.- «Вередуванням»!.. А ви, а ви...- раптом гнівно й з щирим вибухом злости повертається вона.- Ви не образили мене? Га? Я тричі кличу вас, а вам навіть важко було повернути до мене свою...- їй хочеться сказати «благородну», але вона здержується...- свою горду голову! І вам більш цікава Соня, ніж та, що буде жінкою вашою. О, я знаю, все знаю. Ах годі, годі!!

Вона нервово б’є віжками блискучі крижі коней і екіпаж стрибає вперед; підіймаючи вітер, минає берестки й дубки, що хапаючись, дряпають капелюхи, крила брички і зникають позаду.

Лісок кінчається й коні виносять їх у поле. І зразу перед очима їм видко на небі край чорної хмари, яку наче хтось тільки вистромив з-за краєвиду, щоб сонце позолотило й погріло її своїми червоними, як полум’я, промінями.

- Все одно, дощ був би,- кидає холодно Гликерія до Йвана, показуючи на небо. І чи від цеї хмари, чи від того, що вона виїхала з лісу, чи від мовчання Йвана, Гликерії рівний довгий степ здається чимсь похмурним і нудним. Якось голо, сіро, одноманітно, а до того ще цей широкий, великий шлях, що йде понад ліском і тягнеться туди, у степ, до самого міста. Покритий весь дрібним, як пудра, м’яким порохом, що здіймається під колесами й за возом, як дим, що сіро вкриває на декільки сажнів хліба, цей шлях, з сірим запорошеним бур’яном з боків, здається схожим на старого, замученого, знесиленого життям чоловіка.

Звернувши на шлях, коні починають чогось косо дивитись убік, до ліска. Гликерія поверта туди голову й бачить кроків на 30 від шляху якусь масу рудих свиток, жовтих брилів, чорних та червоних хусток, босих ніг, якихсь довгих білих палиць, клунків, грабель. Вони то рухаються, то спокійно лежать на землі в холодку під деревами, тінь од яких довгими незграбними пасмами сягає аж до шляху. Біля рову, що поділяє ліс від поля, горить вогонь, а коло нього стоять якісь постаті з голими спинами і, простягши руки над вогнем, щось роблять. Гликерія дивиться на ці голі, широкі, смугляві й білі спини й ніяк не може зрозуміти, що роблять ті люди над вогнем без сорочок. Вона озирається до Йвана і бачить, що й той, висунувшись з-за неї, приплющивши очі, теж дивиться і, видко, також не розуміє.

- Хто то? - питає він.

- Полтавці... Заробітчани...

- А що то вони роблять біля вогню?

- Не знаю... Я сама дивлюсь...

Гликерія зупиняє коней і озирається. З лісу виїжджають останні екіпажі і, під’їхавши, теж зупиняються. Починаються розпитування, догадки, міркування. Але Гликерія не видержує і, звертаючись до маси, гукає:

- Ей!.. Чуєте?.. Ей там!..

Голі спини повертаються, але все таки держать руки над вогнем і не видко добре, що в них. По масі свиток і брилів проходить шамотіння: дехто підводиться, дехто встає, хто стояв спиною - повертається лицем до шляху. Гликерія бачить під брилями червоні й темні обличчя, яких роздивитись добре не можна. Вони щось говорять одно до одного і знов дивляться на скупчені екіпажі, певно не розуміючи, чого хочуть від них ці гарно одягнені, чисті, багаті люди. Гликерія зверта коней на борозну, що тягнеться понад шляхом, обережно переїжджає її й наближається по траві до заробітчан, серед яких шамотіння стає більшим, а голі спини накриваються свитками. Тепер їй уже виразно видко обличчя, тільки які вони всі ніби однакові: темні, худі, похмурі і всі наче одного якогось сірого кольору: нема ні білявих, ні чорнявих,- усі сірі. З валки виступає декілька мужчин у брилях і в гнідих чумарках і один з них, невеличкий чоловічок, у широких вибійчаних штанях, з вузькою, довгою латкою на всю колошу, підходить ближче і, вклонившись, скидає бриля. Гликерія придивляється й розуміє тепер, чого всі вони однакові: на бороді, на вусах, на бровах, у зморшках лиця, навіть на віях у чоловіка, як на бур’яні край шляху, лежить густо сірий порох, що навіть засох йому на губах чорненькою ниткою. Тільки на тім’ї волосся виразно чорніє.

Вона переводить очі на других і бачить, що й ті всі покриті порохом з ніг до голови, так що видко навіть крізь розхрістані, брудні, товсті сорочки сірі груди.

- Що ви робите тут? - пита вона в чоловічка.

- Спочиваємо, пані,- ще раз уклоняється він,- стомились, то й спочиваємо трохи...

Другі екіпажі (крім Семенового) теж під’їжджають і зупиняються. Чоловічок дивиться на них і стурбовано озирається до своїх, що підступають ближче несмілою ходою. По валці заробітчан проходить ще більший рух. Гликерія бачить, як, лежачи вкупі, дівчата й хлопці підводяться, сідають і починають дивитись у їх бік, і в дівчат обличчя хоч такі ж худі і заморені, але не сірі, а червоні й так попечені сонцем, що шкура в деяких місцях пооблазила, а носи блищать, наче помазані салом. Вони, видко, повмивались.

До передньої купки заробітчан підходять другі й мовчки зупиняються біля них. Тут і зовсім молоді хлопці, підлітки й дівчата, і дядьки з бородами й глибокими зморшками, повними пороху.

- А що то робили ті люди он там біля вогню... без сорочок? - питає Гликерія, показуючи головою на дим, що стелеться понад ровом і пливе вузькою хмарою між деревами.

Чоловічок теж дивиться туди і спершу не розуміє, але потім раптом засоромлюється і, ніяково всміхаючись, каже:

- Та то, знаєте, так... ходять коло себе трохи.

- Як то «ходять коло себе»?

- Та так, чепуряться... Звиніть на слові, в дорозі завелась нужа... ну й той...

- Що?? - зі страхом скрикує Гликерія.

- Нужа, нужа... Ну й той, печуть... Вона вогню не любить, зараз падає. Так, як держиш сорочку над вогнем, а вона й падає... Мити нема коли та й нема чого, де була яка перемінна сорочина, на хліб перевели.

Чоловічок добродушно і трохи сумно посміхається й дивиться на Гликерію, а їй виразно вже уявляється, як стоять отакі ж запорошені люди і держать над вогнем брудні-брудні сорочки... Вогонь лиже і смажит сорочку, а огидливі паразити повзуть так тихо, в’яло і падають з тріском у вогонь. Брр!

- О, боже! - повертається вона до Йвана, огидливо поводячи плечима й почуваючи, як їй аж за горло щось давить від цеї уяви. Йван не одповідає їй,- лице йому якесь напружене, скривлене й очі дивляться пильно-пильно на робітників. З екіпажів чується: «Що?.. що?..» І потім: «О боже!.. Та не може бути!»

Гликерія злазить із брички й нащось підходить ближче до заробітчан. Злазять також Іван, Катя, Гусляр, Женя та інші й також підходять до них.

- Чого ж ви так... Хіба роботи немає? - говорить Гликерія.

- Хм... роботи...- посміхається чоловічок і починає оповідати, як вони два тижні вже блукають од економії до економії, з міста в місто, й ніде не можуть знайти тієї роботи.

- Літо, господь його святий зна, випало неврожайне. Хліба висохли, згоріли, скрізь вправляються своїми руками. Що було грошенят із дому - з’їли, а тепер хоч живим до бога лізь. Думалось, хоч погорюєм літо, та все таки принесем додому якусь копійку, чи за землю заплатити, чи себе прохарчувати. А тепер отаке. Хоч сядь та плач...

Чоловічок оповідає, а дві купи людей стоять і дивляться одна на одну, але дивляться не так, як незнайомі між собою люди, а так, як дивляться звичайно в музеї на вощані фігури, тільки одна група дивиться з виразом якогось жалю, огидливости, страху, а друга - заздрости, похмурої туги й ніяковости.

- Ось зрання й макового зерна в роті не було,- посміхається чоловічок, винувато якось дивлячись на Гликерію й Івана: - люди вкрай поприставали. Доросле то ще так-сяк теліпається, а молоде зовсім припало до землі. Як не знайдемо ще тут роботи, то вже й господь святий зна, що його думати далі...

Гликерія дивиться на якогось хлопця год 14, помічає, що він дуже схожий на її брата, Василька: - таке ж худе личко з довгим підборіддям і тонким носом, такі ж очі смирні й добрі,- і їй стає вмент жалко-жалко цих людей. Їй ввиджається, як вони лежать отаким ж купами десь на базарах, чекаючи наймачів, як ганяє їх з місця на місце поліція, а вони несміло, покірливо, гуртом поступаються їй. Потім, не дочекавшися в одному місті, ідуть у друге... Ідуть степом: степ довгий, безкраїй; зеленіють чужі хліба, мріють могили на обрії. А сонце пече - ні вітру, ні хмари; порох з битого шляху димом лізе в очі, в вуха, в ніс, у рот. Хочеться пити, а води немає, або така тепла в баклажках, що аж гидко у рот взяти. Ноги щемлять, тіло мляве, у грудях страх за будуче й пекуче бажання їсти, їсти!

Вона озирається до екіпажів і зустрівається з поглядом Івана.

- От це контраст! - говорить Іван, поширеними й смутними очима показуючи на одну й другу групу.- Це справжній контраст.

Але Гликерія навіть не дочуває добре, що він каже: їй жаль, страшенно жаль заробітчан. Вона нічого не одповідає йому, а, найшовши очима Семенову бричку, гукає:

- Семен!.. Семен!.. Їдь сюди!

Семен поверта коні, гецає по борозні й хутко під’їжджа до неї.

- Там зосталося щонебудь?.. Хліб, м’ясо?..- питає вона.

- Зосталось...

- Виймай сюди все-все!.. Треба людям цим дать...

Зачувши «хліб», м’ясо», полтавці як електричною течією проймаються. Вони жадно переводять очі на Семена й починають зорити за ним. Забачивши, що він зліз із брички й почав щось виймати з неї, вони починають посуватися вперед, поминати панів і наближатись до брички. Гликерії видно, що й чоловічкові страшенно хочеться побігти туди, але він з делікатности стоїть перед нею без бриля, щось говорить і тільки іноді погляда на Семена пильним оком.

А Гликерії аж досадно дивитись, як Семен, зі своїм звичайним флегматично-спокійним виглядом і з «ароматною» в куточку рота, помалу вийма французькі булки, якісь коробки і, морщачись від диму з «ароматної», що лізе йому прямо в око, не хапаючись, кладе додолу.

Помітивши щось надзвичайне біля брички, останні заробітчани підходять ближче й навіть коло вогню нікого не зостається,- валяються тільки свитки, клунки, коси, граблі й таке інше.

Валка починає густи, турбуватися, чується шепотіння:

- Прислано панів із хлібом. Годувать будуть на одробіток.

- Де на одробіток?.. Це наймать зараз будуть. Дають по 50 на своїх харчах.

А в другому місці, надто де дівчата:

- А диви, он у тої, що з квітками на голові.... Десь дороге! Й за п’ять рублів не купив би!

- Цить... Слухають!

- Та й вино їм давать? - умить гукає Семен.

- Ах, боже ти мій! - нервово повертається до нього Гликерія - усе, усе давай!

І їй видно, як Семен, звертаючись до Дуньки, що склада все на розіслану долі скатерку, стискає плечима й, іронічно посміхаючись, щось говорить до тої. Потім обоє беруть за кінці скатерки й важко проходять до Гликерії повз заробітчан, які починають напирати одно на одного й зазирати у скатерку. І після того, як хто зазирає туди, по валці проходить гомін і чути:

- Паляниці... Ковбаси...

А Семен тільки пихкає «ароматною» й іноді строго кричить:

- П-а-ді! 

І коли його не розуміють, сердито говорить: 

- Ану ж, з дороги! Повилазило, що несу?

Заробітчани уступаються, подаються трохи назад, а Семен із Дунькою врочисто проходять між ними, несучи скатерку, як покійника.

- Роздавать? - зупиняючись недалечко від Гликерії, питає Семен.

По слові «роздавать» по валці пролітає шум, як від подиху вітру у лісі.

- Роздавай, роздавай!

- Та й вино їм давать?

Гликерії хочеться кинутись на нього й побить йому тим самим вином його голову.

- Семене! - стримуючи себе, глухо говорить вона й мовчки дивиться на нього. Семен поспішно нахиляється до скатерки й перш за все виймає пляшку вина.

- У що вам наливать?.. Давай там,- кричить він на заробітчан, що вмент обтовплюють його,- казанки, давай горшки.

Дехто випручується, біжить до клунків і, справді, з казанком або горщиком вертається назад. Семен починає розливати вино й іронічна посмішка знов з’являється під «ароматною». Гликерії навіть вчувається, як він повинен говорити до серйозної й посмутнілої Дуньки:

- Хамули!.. Вони понімають на вині, як свиня на апальсинах.- Але Дунька, видко, не видержує,- нахиляється до скатерки і, витягши декільки паляниць, починає ламати й роздавати на всі боки. Коли Семен лив вино в казанки, мало хто розумів, що то й нащо то, але коли в руках Дуньки біліє хліб, усі зразу починають простягати руки, товпитись, кричати, сопти, лаятись. Коли ж і Семен також береться за наїдки, робиться щось страшне. Гомін, крики, лайка, прохання, сльози, звіряче ревіння, гарячі, жадні погляди, великі, чорні руки, змучені обличчя, брилі, хустки, картузи,- все це мішається між собою, хвилюється, кипить. І потім цей запах, важкий кислий якийсь запах поту, що кожного разу, як біля Гликерії хто проходить з них зовсім близько, душно обвіває її, крутить у носі. Серце їй чогось б’ється дуже-дуже, а очі просто не можуть одірватись від цеї дикої, страшної картини.

Гликерія, глянувши до центру, бачить, як Дунька, бліда, з великими зляканими очима (і через це дуже гарна), хутко кваплячись, ламає хліб, соває в купи рук, простягнених до неї, і в купі зараз же піднімається крик і гам; як вона знов соває їм шматки ковбас, якийсь папір і це знов щезає там, як у безодні. Ось із валки, міцно тримаючи щось біля грудей, випручалась якась дівчина і, розгорнувши притулене, почина їсти з голосним цмаканням балик чи шинку й очі її бігають на всі боки од страху, щоб хто не одняв. Балика вмент не стає й вона знову пірнає у валку. Її не пускають, але вона чіпляється в середину, не вважаючи на штовхани, якими наділяють її задні. Семен щось кричить, але чути тільки голос його, а слів не можна розібрати.

- Дядьку, мені!.. Голубчики!.. Ой, рідні ж! Хоч крихотку!.. Куди?.. Ой, бога ради!.. Не пускай!.. Не давайте йому, він уже взяв!.. Дядьку... А мені!.. Дівчино, мені ж, мені... Ой, пустіть!.. Змилуйтесь...

Біля самої Гликерії, важко сопучи, зупиняється той самий хлопець, що дуже схожий на Василька, і дрижачими руками починає виймати з коробки і пхати в рот сардинки. Руки йому залиті кров’ю,- видко, порізав їх об бляшану коробку; на підборідді теж кров, на коробці кров... Гликерії щось до болю, до муки душить серце; дихати важко од жалю і хочеться скажено, голосно ридати.

- Боже! - чує вона за собою й озирається. Іванові очі горять, на лобі стоїть піт, губи дрижать і сам він, здається, весь дрижить. Вона дивиться на других спільників пікніку й на всіх лицях бачить такий вираз, який буває у людей, що дивляться на велику пожежу. Навіть Соня якось скривилась, напружилась і гостро дивиться у валку.

Іван витирає хусткою лоба й одвертаючись говорить до Гликерії:

- Не можу... Не можу дивитись!.. Я впаду. Така картина... такий жах...

- Що ж робити, Ваню, що ж робити?! - скрикує вона розбитим, сиплим голосом і з мукою хутко нервово дивиться то на валку, то на нього.

- Я ж не знаю. Так жаль. Дивись, той хлопець... Ах, він уже п’є з коробки!

Хлопець, перехиливши високо коробку, одхилив голову назад і жадно смокче з коробки масло, яке змішується з кров’ю й капає йому на сорочку.

- Панове! - раптом чує вона стурбований голос Каті,- буря буде. Дивіться, хмара... додому треба!

Гликерія озирається. Той ріг хмари, що перше тільки ледве стирчав з-за краєвиду, тепер розрісся, розсунувся і чорно, грізно так суне за сонцем, мов бажаючи догнати його й заховати в своїх суворих обіймах. А сонце, злякавшись, сховалось уже - і тіні немає, все сіро: і степ, і шлях, тільки хмара яскраво чорніє на сірому небі.

Але на Гликерію вона не робить ніякого вражіння. Вона мало що добачаючим поглядом тільки обкидає небо і знов повертається до заробітчан. І бачить, що Семен щось кричить і махає порожньою скатеркою, а вони не вірять йому і, ще не пережувавши того, що в роті, товпляться круг нього, просять, молять, зазирають за ноги, нишпорять біля екіпажу. Семен, видко, сердиться й поглядає на Дуньку, яка ще не роздала всього. А лице її якесь чудне, дуже бліде, скривлене й негарне вже. Щось гостро коле в серце Гликерії,- вона догадується, що Дунька плаче; стоїть, роздає, а сама плаче. І хоча Гликерії цього добре не видко, але їй уявляється, як сльози хутко-хутко викочуються з її очей, біжать по щоках і падають на хліб, на сардинки, на балики.

Нема вже нічого і в Дуньки. Видко, що голод тільки роздратовано, але не втишено ні на крихту. Зате несміливости в обличчях нема вже; деякі, певно ті, що випили вина, навіть виявляють щось вороже, злісне, нахабне. Гликерія бачить, як вони ходять, піднімають крихти з-під ніг, дивляться на панів і щось говорять і сміються. Але як негарно, як терпко сміються!

- Я дам їм грошей! - повертається вона до Йвана й зараз же, не слухаючи його, поспішно виймає свій гаманець і нервово висипає собі в руку срібні, мідні й золоті монети.

- Поможіть мені! - кидає вона до Йвана, не повертаючись і розкладаючи на руці гроші. Іван хутко виймає й свій гаманець і, поспішаючи, почина теж для чогось розкладати гроші на руці.

- Слухайте!.. Ей!..- кричить Гликерія до робітників.

Серед передніх зразу стає тихо.

- Ось ми... вам хочемо трохи... грошей. Ідіть сюди!

- Грошей!! - бурею прокочується по валці, і в один мент Гликерія вже нічого не бачить і не чує круг себе, крім довгих брудних рук, важко сопучих лиць, крику й тяжкого запаху поту. Тикаючи у всі боки гроші й щось кажучи до цих темних облич, вона почуває, як хтось наступив їй на ногу й біль проходить їй аж у груди, як чиїсь руки давлять їй пальці, ззаду хтось дуже напирає й гаряче дихає в шию і чути таке сопіння, ніби хтось там котить щось важке-важке. А в ухах аж ляскає від криків:

- Панночко!.. Рідненька!.. Ой, боже ж мій! мені панночко!.. Ану!.. А диви!.. Куди?.. Пусти!.. Панночко!.. Ти вже взяв!.. Золотий!.. Господи!.. Ой, боже ж мій! А мені, а мені!.. Тю!.. Панночко!

Гликерії важко дихати; грошей у неї вже немає, але її все не пускають, напирають, топчуть ноги, простягають руки, хапають їй пальці й не то цілують, на то гризуть їх, лаються, кричать і, здається, всі дихають на неї цим запахом поту, свиток і... горілки. Вона безпомічно, з острахом озирається й хоче покликати Йвана, але бачить з-за брилів і хусток тільки кінчик його капелюха і чує теж такі самі крики:

- Паничу!.. Ой, рятуйте!.. А мені ж... Руб, руб!.. Куди?.. То пополам, пополам... Стій!.. Мені ж, мені!.. Паничу!.. Пане!..

Вона якось вибирається з валки. Гомін стоїть страшенний, невимовний. Гликерія бачить, що вже біля й тих спільників товпляться брилі і хустки, а попереду всіх висока, дужа постать парубка з лицем турка й дикими очима.

А хмара суне і, здається, сідає все нижче та нижче. На шляху здіймається високий стовп пороху і, крутячись, завертаючи в себе соломинки, пір’я, трісочки, біжить по дорозі!..

- Панове! Додому, дощ буде! - кричить Катя.

Але її мало хто слуха.

До Гликерії підходить Іван. Він важко дихає, витирає дрижачою рукою з лиця піт і має вигляд чоловіка, який допомагав на пожежі, ледве вирвався сам з вогню, і тепер тільки з жахом і безнадійністю дивиться на велетенське полум’я, в якому його праця пірнула безслідно, як крапля в морі.

- Ти знервувався дуже,- стурбовано дивиться Гликерія на його біле-біле лице, яке від чорних очей, борідки й капелюха здається ще білішим.

- Ні, так... трохи... А тут ще хмариться...- повертається він до почорнілого неба: - зараз грім буде.

- Поїдем додому,- говорить Гликерія, якій від усього цього робиться в грудях якось порожньо, нудно й безнадійно.

Стає темніше й темніше. Хмара рівняється вже з лісом і, ніби замислившись, зупиняється над ним. Робітники починають потроху одбігать до свиток, до клунків. Деякі ще товпляться біля Жені й Саші, деякі сваряться, кричать, лаються. На краєвиді далеко-далеко моргає блискавка.

- Панове! - плачучим, ображеним голосом кричить Катя.- Ну, що ж це справді таке? Я боюсь... Додому...

Раптом, неначе злякавшись, що вони втечуть, звідкись із поля налітає скажений вітер з порохом, з соломою, зриває капелюхи, піднімає догори одіж, гриви коней і злісно накидається на ліс, що грізно, сердито одповідає йому.

Гликерія бачить, що до них біжать робітники з якоюсь темною й сірою одежею в руках і щось гукають заднім. Ті також щось несуть і біжать до Каті, Жені й останніх.

- Дощ буде, панночко! - захакавшись говорить один із передніх, зупиняючись перед Гликерією й Іваном.- Укрийтесь... Ось... що маємо... Свитку, ряденце... Воно не так змочить...

- А ви ж як? - вагається Гликерія, дивлячись то на робітників, то на Івана.

- Е, ми! - з усмішкою маха вільною рукою чоловік.- Дощ змиє, а вітер висушить!.. Ось... накиньте, то воно якось... Беріть, беріть... Карпо, дай паничеві...

Але Гликерія помічає, що Йван якось одсовується, ніяково дякує й кидає на неї погляди.

«Нужа!» - пролітає в неї думка і знов щось здавлює глотку.

- Ні-ні, спасибі! - поспішно говорить вона.- Ми й так. У нас є зонтики... Ми встигнемо ще втекти... Спасибі, спасибі... Укривайтесь сами, вам теж треба... А ми так... Іван, поїдемо!

Їй здається, що робітники догадуються, чого вони одмовляються, і їй стає ніяково - і жаль їх, і соромно-соромно. Але вона хутко біжить до брички, вилізає й хапа в руки віжки, Іван теж вистрибує за нею. Гликерія озирається й бачить, що другі екіпажі вже рушили й повертають чогось до лісу, а на тому місці стоять заробітчани з одіжжю в руках і, очевидячки, балакають між собою.

- Прощайте! - повертаючи коней до лісу, кидає Гликерія до робітників.

- Щасливо... Прощавайте... Спасибі вам... Хай вам... од бога... Спасителі наші...- чується від них, але Гликерії чогось вчувається серед цих подяк не то докір якийсь, не то образа...

- Ех, свинство! - бурчить якось злісно Йван.

Гликерія б’є віжками коней і екіпаж легко, нечутно котиться до лісу. Вітер дме їм у спину, рве капелюхи, які вони мусять придержувати руками; ліс шумить і з погрозою хитає їм назустріч настовбурченим віттям, мов остерігаючи їх.

У лісі не так віє вітер, але темніше, більше шуму й страшніше. Під високими, густими дубами стоять уже передні екіпажі, а з-під них чується жіночий і чоловічий сміх, гомін, крики.

Гликерія вибирає густий дуб і зупиняється.

- І ми під бричку? - питає вона у Йвана.

- А як коні злякаються й понесуть?

- Семен!! - кричить вона.- Семен!!

Десь глухо обзивається Семен і не дуже то хутко чорніє його постать серед дерев.

- Сюди, сюди!.. Та скоріше!.. Держи коней, бо ми заліземо під бричку.

Семен у своєму чекмені уже тут. Він бере коней за поводдя і мовчки (видно, незадоволено) застигає біля них. Гликерія поспішно, нервово бере з брички килим, який був на сидінні, свою кофту, зонтик, пальто й подає Іванові, який уже сидить під бричкою. Умощуються.

- Цілі барикади,- тихо говорить Іван, виставляючи поперед себе зонтик. Гликерія мовчить і слухає. Десь над ними вгорі щось гуркотить і їй здається, що вона сидить під мостом, а над головою в неї по дошках мосту котяться великі, важкі вози. Сидіти трохи незручно, тісно, але зате як гарно, як затишно. Вона чує, як Іванова рука ніжно, тихо обніма її за стан, злегка притулює до себе й замирає.

- Хороша моя...- чується ласкавий, милий, ледве чутний голос і рука на стані щільніше пригорта її до свого теплого, любого тіла.

- Тобі не холодно?..- питає вона, щоб сказати щонебудь, і голос у неї виходить теж ласкавий і м’який. Іван сміється, потім бере її руку, підносить до губ і застигає. А губи йому такі гарячі, що Гликерії аж холодно-солодко якось замирає у грудях і стає чогось страшно.

«Рррап-рак-рак-рак!»...- раптом тріщить над головою.

«Вву-у!.. фрр.. фі-і-і!» - лютує щось круг них у вітах, на землі, за бричкою.

- Як гарно! - шепоче Гликерія, стискаючи Іванову руку, потім трохи мовчить і ще тихше питається: 

- Ти не сердишся?.. Я така дурна, божевільна...

Іван знов тихо цілує руку й Гликерії здається, що від його гарячих губ і м’яких вусів через руку проходить до неї в серце щось мирне, спокійне, ніжне. Воно розходиться там, гріє груди і так солодко стоїть по всій істоті.

- Тпру!.. Стій... Бодай ти каменем стала!..- чується Семенів голос, а за ним:

- Вжжж... Фрр... ру-у у!»..

Над головою щось із страшенним тріском лускає й розкочується по небі, мов хто покотив великі гирі по мосту. Гликерія й Іван аж здригуються й притулюються ще щільніше одне до одного. Потім стихає й чути, як по лісі проходить якийсь масивний, поважний, рівний шум.

- Дощ...- шепоче Гликерія.- Змочить нас...

- «Вітер висушить»...- заспокоює Іван словами робітника й замовкає.

«А в тих нема бричок»,- думається Гликерії, але жалю в грудях нема вже, тільки стає якось ніяково й важко, як у чоловіка, котрий десь або набрехав багато, або вкрав щось і щасливо утік звідти.

- Філософія...- іронічно й трохи сумно говорить Іван.- Що можуть сказати тут Канти, Лейбніци, Гегелі для цих людей... Яка тут філософія, коли тебе пече сонце, мочить дощ, мучить голод, кривдять люди... Яка тут, спитатись, може бути філософія, коли твоє життя складається з одних неприємних переживань?.. Який тут може бути категоричний імператив, абсолют, коли в тебе категорично вимагає черево їсти?... Філософія життя, філософія моралі, краси... Ні, ти дай таку філософію, щоб я міг навчити цих людей бути щасливими... А їх мільйони, тисячі мільйонів!..

Раптом по лісі проходить велетенський шум, тріск, виття, скрип дерев, зонтик з-під їх ніг зривається і в мент щезає десь і в лице їм і на руки холодно б’є дощ. Іван поспішно вгортає Гликерію у своє пальто, допомага їй щільніше до себе сісти й укриває ноги килимом. Гликерії, стає ще затишніше, ще краще й хочеться радісно сміятись дрижачим сміхом.

А ліс стогне, виє, як роздратований, страшний звір. При світлі блискавки, яка нагадує Гликерії трамвай, їй видно кудлаті молоді берестки, які сердито настовбурчили листя і грізно тріпочуть ним. Стає темно. Потім знов блискавка - й видно, як ті ж берестки з розмахом нахиляються до землі, мов бажаючи щось із неї підняти й, не діставши, одкидаються назад, злісно, безсило тріпочуть кучерявими вітами і знов розхитуються... А старі дуби стоять, стогнуть і неначе з жалем і тугою хитають головами на силкування молодежі. А там, на мосту, над головою, здається, злетілись дві величезні армії й скажено б’ються. Грюкіт гармат, тупотіння коней, несамовите ревіння, все мішається в страшенний, дужий концерт, де можна чути й шепотіння пекельної злости, і грюкіт гніву, і виття болю й ненависти, і страх, і дужий, радісний поклик до бою, і повне одчаю й муки знесилля. Бій не змовкає й кров потоками дощу ллється на ліс, прориває листя, стікає на бричку й починає капати за шию й на голову Гликерії.

- Чудово!.. Пекельно чудово! - давить їй холодними пальцями руки Йван.- Хочеться битись, кричати... Ух!

Він скажено пригорта її до себе, дрижить весь і починає цілувати щоки, очі, ніс, губи. Гликерія сміється, але замирає вся під напливом чуття й почуває якусь вагу, приємну вагу й безсилість у руках і ногах.

- Годі, любий, годі,- шепоче вона.

«Вжж... фрр... фі-і-і!»

- Ліко!.. Я живу! - важко дихає Іван.- Ах, як я зараз живу!.. Могучо, дужо... Тепер би я на ввесь світ пішов сам один!.. Битись, боротись, мучитись.... Ліко!

Гликерії ще більша, ще солодша вага налягає на всю істоту і зовсім не хочеться ні битись, ні страждати.

- А я ні...- прихиляється вона рукою до його плеча.- Отак сиділа б, слухала бурю і... може б плакала... Щасливо тільки плакала!... Хай собі там буря, а в мене так тихо, так мирно... Справжній контраст!.. І з тобою...

Умить їй згадується «вередування», й сором гостро коле в серце.

- Ваню! - з усиллям каже вона.

- Я.

- Хочу прохати в тебе вибачення...

- О, прошу,- жартівливо говорить він.

- Ні, Ваню, не смійся... Я знаю, що я образила всіх... і тебе... Я знаю. Але мені було тяжко. Мені здавалось, що ти не вважаєш на мене, що мене ніхто не любить, що сміються з мене. Ця Катя... Потім, потім я думала, що ти сватаєш мене... так... Ні, не треба... Я дурна, скажена... Прости, Ваню... Я більше не буду... така... Прощаєш?

Замість одповіді він знов хапа її в обійми й між поцілунками говорить:

- Прощаю... Прощаю... Люблю... Чуєш?

- Любиш? - встигає вона спитати.- За що?

- За те, що ти... жива, що ти не вимуштрувана істота, а людина... За силу твою, за все!.. Правда, дика трохи, але, знаєш, я тобі скажу...

І він говорить їй. Буря потроху меншає. На мосту стихає, вітер втомився й не крутить деревом, тільки дощ ще з більшим шумом пада на ліс. Іван теж помалу заспокоюється і, поклавши голову Гликерії собі на плече, м’яко проводить теплою рукою по щоці. А їй і неприємно від цього, бо знає, що він повинен своїми чуткими, ніжними пальцями почувати її рідке ряботиння, і якось душно й солодко, і досадно чогось. Вона притуляє його голову до себе і, закривши очі, почина палко цілувати. Скільки проходить часу так, вона не знає.

- Годі, кицю, годі вже!.. Пора вилазити... Дощу вже немає...- чує вона Йванів голос і наче прокидається. Знявши з його шиї руку, вона глибоко з дрижанням зідхає і проводить рукою по лиці. А воно таке гаряче, ніби вона не проти вітру сиділа, а проти якого полум’я.

Дощу вже справді немає і в лісі видніше трохи. Десь за дубами чути знову сміх, балачки, перегукування.

- Іван Васильович! - чується Катин голос.- Де ви? Го-го!.. Додому!

- Холодно, Ліко, надінь моє пальто,- говорить Іван, сидячи біля неї.- Вогко, застудишся...

- Ні...- в’яло бовкає вона й бере в руки віжки. Вона зовсім не почуває ні холоду, не вогкости,- їй душно, чогось тяжко, чогось сумно, хочеться плакать.

Знов рушають, тільки попереду їде Семен, який показує всім дорогу. Берестки знов чіпляються за одіж, за бричку й наче плачуть, прощаючись із гостями й обсипаючи їх краплями дощу. Повітря легке, свіже, бадьоре.

- А тих уже немає...- ліниво промовляє Гликерія, виїжджаючи на шлях і дивлячись на те місце, де стояли робітники. Там тихо. І тихо скрізь навкруги. Сірий шлях зробивсь чорним і виразно темніє довгою смугою серед хлібів, що здаються тепер сірими. Небо наче поширшало, піднялося далі вгору й сміється своїми зорями.

Коні задоволено пирхають, клацають упряжжю й копитами; попереду чується легкий сміх і гомін з екіпажів; дме ледве помітний вітер від прудкої їзди. Все спочиває від лютого бою. Степ, як притомлений велетень, дихає рівно й спокійно й віє безмежною силою. Ледве помітні, покриті хлібами могили пливуть і ховаються позаду; тихо, вільно.

- Який контраст із бурею...- ледве чутно каже Йван.- Здається, або то був тільки сон, або це... Але як гарно від цих снів!.. Не дай боже все життя жити цим покоєм, або тією бурею...

Гликерія раптом притуляє з віжками руку до лиця й починає, сама не знаючи чого, гірко плакати. Іван змовкає і якийсь мент здивовано мовчить.

- От тобі й маєш! - нарешті говорить він.- Чого це? Що з тобою, Ліко, голубко?

- Так... не знаю... Нічого... Я зараз...- схлипує вона.

- Ну, годі ж, годі...

Він бере її за руки і, ніжно втішаючи, хоче одірвати їх од лиця. І голос його такий стурбований, ніжний, добрий, нагадує покійницю матір і їй ще більш хочеться плакать від цього.

З боків шляху темніють якісь постаті. Вони зупиняються і стоять, очевидячки, поки проїдуть. Коли екіпаж рівняється з ними, вони скидають капелюхи й уклоняються.

- А от і полтавці наші...- каже Йван.- Ну, буде вже... Знервувалась ти дуже... Вони вклоняються нам.

Постаті щось говорять навіть, але не чути добре, бо вони ніби одстрибують за екіпаж, а замість тих уже стоять нові, теж з клунками й якимись палицями на плечах і, теж уклонившись, зникають за бричкою. І так довго-довго... Вони стоять по-одному й групами, з клунками й без клунків, змочені, з присталою до тіла сорочкою, голодні, зморені й низько вклоняються екіпажам і коням, які мов тікають від них.

- Який глум...- сумно говорить Іван.

- Ах, дай ти мені спокій із ними! - умить якось злісно скрикує Гликерія.- «Глум, глум!» Наче я винна, або можу зробить що... А, дай спокій!

Вона б’є коні, наганяє передні екіпажі, випереджа їх і... натикається на «них». «Вони» рухаються, але, зачувши стукіт, зупиняються, одступаються набік і, впізнавши «благодітелів», скидають капелюхи й уклоняються. Але Гликерія не бачить, не хоче бачити їх.

- З дороги там!! - кричить вона різким голосом і ще дужче б’є коней. Постаті ніби біжать назустріч, миготять, зникають позаду, але краю, здається, немає їм. Чи від прудкої їзди, чи від цих людей, чи від чого другого Гликерії починає рости в грудях щось дике, гостре, скажене. Вона раптом по-кучерськи підводиться, змахує рукою, дико скрикує й коні, як вихор, підхоплюють бричку, витягають спини і скажено несуться вперед.

«Вжжж...» - свище їй в ухах.

- Ліко!!!.. Ліко!!.- чує вона зляканий Іванів голос; але дике ще більш розростається в грудях, розпира їх і рветься з них буйним криком на волю. І вона чує, що коли вона крикне, то це буде такий крик, що не тільки коней, але й людей перелякає. Постатів уже не видно на шляху, але Гликерія знов підводиться, знов змахує рукою і, регочучи, одкидається на спинку сидіння. Іван щось говорить, кричить, але шум і свист такий у вухах, що нічого не можна розібрати. А коні летять, а гриви їм мають по вітру й через це надають вигляд поскаженілих; бричка здригується, підстрибує на вибоїнах, у лице летять з коліс і копит грудки мокрої землі, дух захоплює й тільки чути страшенний вітер в ухах, стукіт копит та торохтіння брички. Іван уже мовчить і, міцно здавивши за лікоть Гликерію, сидить без капелюха й чуб у нього так смішно літа на всі боки.

Десь далеко починають миготіти вогні. Спершу два, потім ще один, далі цілий ряд їх, нарешті вони вже вкривають усю долину; сині, як засвічені сірники, зелені, жовті, червоні, вони то спокійно горять, то моргають, то ховаються, то знов виникають.

Гликерія починає здержувати коней.

- Що, гарно? - весело повертається вона до Йвана.

- Страшенно гарно... Тільки я спершу думав, що нас коні понесли...

- Ого! - з гордістю сміється вона.- Мене не понесуть... Тш-ш-ш... Вони мене люблять... і слухаються. Тш-ш, Соколе... Сокіл і Орел... Я їх скажено люблю... Тш-ш-ш...

Вогні наближаються; деякі ховаються, деякі більшають, видно вже високі димарі фабрик і заводів.

- А наші десь позаду зостались...- говорить Гликерія.- Ну, треба бути паїньками: місто вже... Дай мені мій капелюх...

Іван підніма з дна брички, куди вона кинула, ще виїхавши з лісу, капелюх і подає їй.

Починаються якісь тини, пустир, проїжджають повз якісь землянки і мало не переїжджають свиню з поросятами; гавкають собаки, десь грають на гармонії, хтось лається; у повітрі стоїть запах спаленого пір’я, гною й ще чогось печеного.

- От і місто...- говорить, зідхаючи, Іван.- Землянки, міщанські хатки, поросята, поліцейські, плата за кватиру, кумасі, пересуди: дрібно, поганенько...- і який контраст із тим покоєм степу, природи, тої бурі,- повний, суцільний!.. Контрасти, контрасти, контрасти!..

АНТРЕПРЕНЬОР ГАРКУН-ЗАДУНАЙСЬКИЙ

I

Занесла мене лиха година в невеличкий повітовий город N. Був літній погожий ранок, коли я пересідав з вагона на драбинчастий візок до дядька, що мав довезти мене до N.

Сонце тільки-тільки виглядало з-за якогось ліска, що темнів по краєвиду тоненькою смужкою, і роса ще не встигла розійтися туманом по зеленому полю. Проймало трохи холодком, але від його було так здорово й легко, що можна було забути не тільки про холод, але й про те потрусювання, яким почав діймати все більш та більш драбинчастий візок. Хіба тільки тоді, як турсоне десь на вибоїні так, що голова дядькова нахилиться аж до хвоста миршавенької кобильчини, завважиш і почуєш увесь смак такої їзди. Але дядько, очевидячки, не поспішався, а більше їхав то підтюпцем, то ходою - то й милуватись околицею можна було без перешкоди.

Вільно й широко розлягались зелені поля; не тіснили їх похмурі ліси, не давили високі гори, і далеко-далеко сягало око вподовж ланів та невеличких гайків, що зеленими вершечками виглядали з ярів та балок.

Після душного, тісного міста найбільш захоплювала ця широта краєвиду; після пороху й диму особливо милували око зелені хліба та шпориш, що поріс край дороги; а сила того чистого, запашного повітря неначе лила у груди якусь жвавість, бадьорість і енергію.

Все минуле десь ховалося в якомусь тумані, і будучність ласкаво й привітно всміхалася, як всміхався мій візник до високих і пишних хлібів. Думка за думкою легко спливали. Думки були про те, здебільшого, як приїду я в N, заїду в «гостініцу Малоросію», знайду там добродія Гаркуна-Задунайського, антрепреньора української трупи, зійдуся з ним і... якось то воно буде. Ставала на очі навіть і та «гостініца». Маленький, мабуть, будиночок, чистенький, гарненький: коло нього садочок, квітки, метелики й таке інше; маленька кімнатка старосвітського ладу з дерев’яним ліжком і ситцьовими завісками на вікнах; сусіди, сусідки, тихо, любо й затишно. Спадав на думку й сам Гаркун-Задунайський, але думка цього образу якось не могла схопить виразно. Не знаю вже через що то, чи через те, що мій мозок був на той час такий легковажний, чи вже просто через те, що звичайно образ непростої персони важко уявити собі,- одним словом, я тільки міг схопить одно: вважаючи на гучне прізвище цього добродія, це повинен бути чоловік не абиякий і артиста славний. І думки порхнули в другий бік. То заносили вони мене на сцену N-ського театру, де я, не маючи ніякої іншої роботи в чужому місті, гадав добувати собі хліб; то ставали серед трупи, яка повинна була мені стати й товариством і родиною; то знов в «гостініцу Малоросію», де, як мені наказано, живе сам Гаркун-Задунайський, то знов до трупи і знов до її антрепреньора.

А візок торохтів, зсовуючи з-під мене солому на спину дядькові, що сидів уже на самому краєчку воза, спустивши ноги на голоблі. Сонечко піднялося вже вище, зігнало росу і стало ніби й припікати, зганяючи, як і росу, бадьорість і нагадуючи, що можна б і скоріше їхать.

- А що, чи далеко ще до N? - наважився я натякнути дядькові.

Він, очевидячки, з охотою, ніби тільки цього й чекаючи, зараз же повернувся до мене і з уст, з синіх очей, навіть із рудої, кучерявої бороди його так і полилась на мене привітність та щирість.

- До N?... Хм. Та як вам сказати?... Та верстов, мабуть буде з... десять... А може й усіх дванадцять... Ось минем цей лісок, то, мабуть, буде десять... А то кажуть, що і всіх вісім... А я так думаю, що й восьми не буде... Верстов з шість як буде, то й буде...

Треба пам’ятати, що далина чи близина у селянина залежить від того, чи він ходить, чи він їздить. Як ходить, то неодмінно буде одно місце від другого далі верстов на п’ять, а як їздить, то ближче. Маючи це на увазі, я взяв середній між шістьма і десятьма й вирахував, що до N вісім верст.

- Ну... а як N - хороший город?

- N?

Дядько хльоснув конячинку батогом і всміхнувся.

- Хто його зна... Чи хороший?.. Хм... Господь його святий знає... Город, як город... Ну, що там? Є собор, базар... Та от побачите сами!

«Хм... Трохи невиразно»,- подумав я.

- Ну, театр там бачили? Грають там у театрі? Були коли небудь у театрі?

- Театр?

Дядько хотів одповісти, але кобильчина, певно заслухавшись нашої розмови, взяла та й стала собі злегка помахуючи поскубаним хвостом.

- О! - здивувався дядько, хоча, правду казати, час би йому було вже й звикнуть до цього.- Ти диви! Н-но! Ач!.. Чи не капосна тварюка? А-н-но!

Кобильчина рушила. Дядько ще трохи почмокав губами, пошарпав віжками і знов повернувся до мене:

- Театр, кажете? Ні, театру не бачив... Не знаю... Що не знаю, то не скажу... Грають, кажете? Не чув, не чув...

- І про Гаркуна-Задунайського не чули?

- А то ж хто? Сродственик ваш який, чи як?

- Ні... так собі...

Я замовк. Дядько ще посидів трохи боком, привітно всміхаючись очима, і повернувся, нарешті, до кобильчини.

Години через півтори ми в’їжджали в бажаний N.

- А це вже й N,- привітно повернув до мене свою руду бороду дядько.- Ото собор... о... А то пошта... о... А он за тим червоним магазином живуть батюшка отець Софроній... Сильно строгі батюшка,- як побачать...

На цьому слові йому прийшлось змовкнуть, бо ми виїхали на бруковану вулицю.

- Так оце N! - думав я й повертався на всі боки, не вважаючи навіть і на те, що під боком у мене стало колоти від «мостової».

Ми були саме на пляцу. Тут уже я побачив на очі і собор, і базар, і навіть будинок «сильно строгого» о. Софронія. Пляц був порожній, мертвий, тільки з боків його стояли ряди крамниць із чимсь червоним на дверях, зі стільчиком коло входу і з неодмінною калюжею біля кожної, повною черепків, лушпайок та сміття. За крамницями йшли рундучки з насінням, перцем, бубликами; далі - якісь порожні стойки, а ще далі починалася вже вулиця. На заляпанім, обшарпанім будиночку, що стояв під залізним червоним дахом на розі вулиці, висіла вивіска з написом: «И здесь любопытно выпить і закусить Кышліхцы. И розкурка табаку».

Що й там було таки справді «любопытно», про це я ні трохи й не вагався, але що повинні були значить останні слова, то, як я не сушив собі голови, не міг нічого путнього вигадать і вже аж дядько вивів мене з непевности.

- Та то кислиці! - повернувся він до мене, коли я його запитав про «кишліхци».

- Кислиці?

- Нуда! Бо єврей, знаєте... От у нього замість «кислиці» та «кишліхци». По-єврейськи, значить, написано... Кислиці... Нуда, бо там таки є кислиці. Колись, як не було ще монопольки, так після горілки раз-у-раз кислицями закусювали... Н-но! А диви!.. Та куди, куди? Тпрру!

Слухняна конячинка зараз же як прикипіла.

- Що таке? - спитався я.

- Та вам же до «Малоросії»? - зстрибуючи кинув він і почав витягать мого чемодана. Я подивився на «Малоросію». То була друга половина тої «любопитної» пивної. Над дверима рундука, на яких біля клямки чорніла масна пляма від рук, висіла вивіска, що проказувала: «Номера для прыезжающых «Малоросія». Стіни цеї «Малоросії» були облуплені; вікна, що дивились своїми зеленими од часу шибками на вулицю, наганяли якийсь сум і нудьгу. Чого її названо «Малоросією» й що в ній було «малоросійського» - невідомо. Хіба через те, що хазяїном її був єврей і на двадцять хат навкруги не було ні одного «малороса».

Поторгавши за клямку, мій візник напнув плечем і двері з шумом одскочили з защіпки. Перед нами встала дивна картина. Серед чорного, брудного, невеличкого коридорчика в самих різних позах лежало декілька великих і малих єврейчиків. Ноги одного були під самим носом у другого, третій уткнувся четвертому в живіт головою й сягав коліном у спину п’ятому; носи мішалися з пальцями, руки з ногами; брудні подушки, аж блискучі від сала, що назбиралось за немалий, мабуть, час, лежали десь аж біля порога. Повітря... Дядько мій тільки крутнув носом, плюнув і вперше за весь час сердито закричав:

- Ану, ви! Гей... Розляглись... Уставай!

Єврейчики тільки похрапували.

- Е-е-е...- ставляючи додолу чемодан, рішуче протягнув він.- Що я довго з вами тут буду... Уставай! - і таки не жартуючи, штовхнув ногою якусь спину. З-під якоїсь ноги вмить визволилась голова в пуху і в пір’ях на чорному волоссі й здивовано подивилась на нас маленькими, чорненькими оченятками.

- Ну? - прикрикнув дядько,- чого вилупив очі? Вставай!

- Вус? - хрипнула голова й викашлялась.- Што такоє?

- У вас номера єсть? - вмішався я.

Голова подивилась на мене і вмить весь сон збіг з неї, як тінь від сонця. Скочив, натягнув на себе якесь дрантя й зараз же почав шарпать за якусь руку чи ногу, примовляючи:

- Лейзер! Лейзер! Ну? Штель шуйн! Ну! Гіхер!

Щось заворушилось і з-під рядна, що ним укривалась уся кумпанія, з’явилась невеличка голова, з запухлим носом і очима і, кліпаючи на світ, почала, сопучи, підійматись.

- Ну, гіхер!.. Покаж їм номер! Вам самий луччий? Покажи їм самий луччий номер! Гіхер! Вот он вам січас покажет номер... Вам і з абедом і з чай?.. Ми вам дешево дадім абед... Гіхер, Лейзер!.. Поведи їх в самий луччий номер... Вот он вам січас поведьот в номер... Тільки там тіпер спить моя жена, так она січас вийдьот зтудова... Ви будєтє довольни... Гіхер, Лейзер...

Лейзер насилу встав і, чухаючись, почав одягатись. Ми, терпляче чекаючи, роздивлялись тим часом на нього. Це був маленький єврейчик у брудній, аж рябій від блох, сорочці і з лицем, так густо засіяним ластовинням, що здавалось, що й там блохи зоставили свої сліди.

- Вот їм номер... покажи їм самий луччий номер... Гіхер!

Лейзер, чухаючись і позіхаючи, повів нас. Номерів було усього три і якраз «самий луччий» був занятий родиною хазяїна. Знов прийшлося чекати. Нарешті, двері одчинились, Лейзер увійшов туди і звідтіль почала висипати родина. Спершу вийшла «балабусте», себто господиня, потім троє хлопчиків, дві дівчинки, одно на руках і одно в колисці; за ними з’явилася перина, за периною, виглядаючи з-під неї, дівка, за дівкою волочились якісь рядна, якесь дрантя і... такі гострі, вщіпливі пахощі, яких мені зроду не доводилось чути.

Мій дядько тільки промовив:

- Ну-ну!

Зайшли ми. Господи! Ні! Нема, мабуть, на світі ніде такого пера, щоб змогло намалювати той «самий луччий» номер. Не було та й не буде, мабуть, ніколи такого хеміка, що проаналізував би те повітря. Я з свого боку берусь тільки сказати, що воно було не степове, хоча й пахтіла там цибуля, і часник, і тараня, навіть живі якісь комахи, що поважно повзли по стіні у куточки. То було щось надзвичайне. А обстановка?.. Праворуч - залізне ліжко, що, здавалось, ще пахтіло тілом господарки й численного потомства її, просто - покривлений стіл, на якому валялись лушпайки від цибулі й тарані; подекуди декілька напівцілих стільців; лямпа з жовтим гасом і безліч патретів по стінах з суворими єврейськими обличчями. На вікнах - руді подрані завіски.

- І скільки за цей... за цей номер? - повернувсь я до Лейзера.

- Один руб.

- Не менше?

- Хе! - усміхнувся він, ніби жалкуючи, ніби навіть соромлячись за мене.- Такой номер? Дєшевлєє ви не найдьотє нігдє! У нас завсєгда ночує здєсь Гаврилянський батюшка. У нас усьо благородниї гості зупиняються... Даже студєнти були... Ето самий первий номер у весь N. Ето не какой нібудь сєбє сарай...

- А Гаркун-Задунайський тут у вас?

- Гарку-у-н? - перепитав він якось хутко і пильно подивився на мене.- Ви до єво імєєтє какоєсь дєло?

- Нєт... так... А что такоє?

- Нічево... Я думав... Нєт, нічего... Да, он був у нас... Тєпєр он на другую квартіру... Ет! ето такой человєк! - умить з призирством махнув він рукою і, одійшовши, розчинив вікно. Потягло свіжим повітрям, повіяв приємно вітрець і пух закрутився по хаті.

- Гаркун, он такой человєк,- зараз же знов повернувся він до мене.- Єсли ви імєєтє к нему какоєсь дєло, так ви заберіть наперед у нього дєньги... О! І тогда он будет - ша! А єсли он винуватий вам щось, так он вам не отдасть нікогда. Ето просто халамидник, а не актьор! Какой он актьор? Актьори - усьо благородниї люді, а он шарлатан какойсь... Ми йому вигналі з нашої гостініци, так он завьоз наші 10 карбованців і годі! Босяк і більше нічево!..

- Отакої! - подумав я й замовк. І більше про «антрепреньора і режісьора руско-малоруской трупи» вже не мав охоти розпитувати.

II

Поспавши трохи, я сів біля вікна, роздумуючи, як і де знайти тут якунебудь роботу. Вмить почув я легке стукання в двері. Дивно мені стало. Який біс міг до мене йти в цьому городі та ще й у таку ранню добу.

- Ввійдіть! - гукнув я, дивуючись.- Певно, Лейзер з самоваром,- згадав я й заспокоївся.

Коли ж ні! У дверях з’явилась якась постать, що ніяк не могла навіть нагадувати Лейзера. У синій суконній чумарці, таких же штанях у чоботи, з сивою шапкою в одній руці (то серед пекучого літа!) і якоюсь ломакою в другій; постать ця нагадувала швидше якогось гайдамаку, аніж маленького, смирного єврейчика.

- Удівляєтєсь? - гукнула постать так, ніби я сидів від неї гін на двоє прийнамні.- І, конєчно, поражаєтесь?

Я таки справді і здивувався, і «поразився».

- Позвольте отрекомедоваться: Гаркун-Задунайскій, антрепреньор і режісьор руско-малоруской мєстной трупи. Очень пріятно!

Шаркнувши ногою, він схопив мою руку й шарпнув нею так, ніби хотів запевнитись, чи міцно вона прироблена до мого бідного тіла. Я тільки скривився з болю й щось, не пам’ятаю вже що, пробурмотів і собі.

- Позволітє? - шарпнув він до себе стільця і, широко розсівшись на ньому, промовив:

- Фу! Пріпекаєт сєгодня! Абсолютно жарко будєт! Фу!

Я сидів мов прибитий такою несподіванкою. «Откуда мнє сіє?» - думав я здивовано, дивлячись, як добродій Гаркун утирався червоною хусткою з якимись пташками на кінцях, і оглядав моє пристановище метким і сміливим поглядом.

- Но... позвольтє...- опам’ятався я, нарешті.- Как же ви... Откуда же ви узналі, что я... прієхал... То... єсть... я просто нє понімаю. Откуда ви меня знаєтє?

- Я? - загорлав він знову й зареготався так, як мабуть ніхто й ніколи тут не реготався, скільки пам’ятали себе суворі євреї на патретах. Але зараз же зробився поважним і, навіть зідхнувши, сумно додав:

- N...., знаєтє, такоє болото, гдє лішній... как би вам сказать, лішній голос в етом концертє, е... е... слишен сєйчас же... Д-да?

Певна річ, я був дуже вдячний йому за те, що він і мене прилучив до цього шановного концерту, але акустика цього болота була мені все таки мало з’ясована.

- Так! - одповів я.- Но... как же всьо-такі.... только что прієхал, нігдє нє бил, нікого нє знаю....

- О, ето пустякі! - заспокоїв він мене.- Абсолютно достаточно, єслі ви меня спросілі у Лейзера... Я к вашім услугам і душой, і тєлом... і.... і всєм тєлом своїм.

І знов чогось зареготався. Проти волі задивившись на його великі, жовті зуби, я переніс погляд на лице і став роздивлятись його. Воно було кругле, скрізь виголене і страшенно червоне; здавалось, добродій Гаркун, колись дуже чогось розсердившись, почервонів та такі застиг навіки червоний. Над виголеною верхньою губою стримів гострий, орлиний ніс і разом з великими, круглими й безцвітними очима нагадував якусь птицю.

- Ну-с! - умить повернувся він до мене з таким виразом, що, мов, жарти жартами, а діло ділом.- Какже думаєтє здєсь устроїться? Ви... надолго сюда?.. Да постойте: що ж це я, ви ж малорос, українець?

Я з цим згодився.

- Ах, щоб же нас! Так будем же розмовляти по своєму!..

Я й на це пристав. Він зрадів, ніби найшов те, що давно вже шукав і почав засипати мене питаннями. Але, не слухаючи мене, перебивав, перескакував з одного на друге, переводив розмову на себе, скаржився, хвалився, словом, розмова аж кипіла в нас чи то пак у нього. Говорив він з надзвичайним авторитетом, вживав мало не за кожним словом «абсолютно» і весь час мав вигляд людини, що на своїх плечах носить таку вагу обов’язків, яку не кожний витримати може.

- Ви візьміть хоч би таке,- говорив він із запалом.- Єсть у вас репертуар п’єс, п’єс передових; так сказать е... е... з... ну, з направлєнієм... Ви їх хочете поставить, хочете, так сказать, познакомить е... е... з ними общество. І не можна!.. Абсолютно не можна!!

Він розставив руки, і визвірившись на мене своїми круглими банькатими очима, так і застиг на хвилину. Я, задивившись на нього, закліпав очима й не знав, що йому на це сказати.

- А через що? - вмить одкинувся він назад, очевидячки зовсім і не цікавлячись моєю одповіддю.- Через що? Цензура, скажете? Хо! Ін-ди-фе-рентизм! Он що, о! Ін-ди-фе-рен-тизм!!!

Він смаковито вимовив це слово, подивився на мене і знов заговорив:

- Ви думаєте, я для грошей? Ви думаєте, вони мені потрібні? Так званий «презрений метал»? Клянусь вам (він підняв догори руку, зробив нею в повітрі якийсь рух і знов поклав у кишеню): нехай мені дають мільйони, розумієте: мі-льй-о-ни! щоб тільки я покинув сцену, я скажу тільки їм: «Господа! Ви мене нє знаєтє! Ви нє знаєтє Гаркуна-Задунайского»! І більш нічого! (Певно, він гадав, що мільйони йому будуть давать великороси, бо по-їхньому й одповів так гордо). Сцена - це абсолютно все. Гроші...

Зневага його до грошей, очевидячки, була така велика, що він навіть не хотів і говорити про них. Він тільки стиснув плечима, закинув ногу на ногу й почав утиратись хусткою. Я згадав розмову з Лейзером і цілком повірив йому.

- Знаєте що! - скрикнув він умить з великою щирістю й одвертістю,- вступайте до мене... до нас у товариство! Га?

Я, не криюсь, трохи перелякався цеї несподіванки.

- Будемо грать, служить е... е... іскуству... е... е...

- Дуже дякую,- пробурмотів я,- але я якраз тепер маю роботу, я повинен...

- Ет! Плюньте ви на неї,- перебив він мене.- Що може зрівнятися з тим, як вийдеш на сцену: очі горять, серце е... е.... б’ється, публіка, аплодисменти... А тут ще музика... тром-тром-тром!

Хоча картина справді була досить кольоритна, але я ще хотів подумать.

- І, главноє, дивіться: - він навіть устав і, широко розіп’явши ноги, став загинать пальці, до речі сказати, зашкарублі й зовсім не артистичні.- Ви тільки будете грать! Тільки! Це - раз!

Він загнув мизинець і подивився на нього.

- Далі: ви не знаєте ніякого реквізиту. Абсолютно! Це - два.

Біля мизинця ліг сусід його з чорненькою смужкою на кінці нігтя.

- О... Реквізиту ніякого... То вже моя нещасна доля така!- гірко всміхнувся він,- що я повинен і за реквізитом дивиться, і афіші, і музику, і білети, і на сцені, і поза сценою, і хор, і... Ви не знаєте як це все... тяжко! І ви думаєте, на багато більше я маю від інших артистів? На багато? Ех!

Він махнув рукою з загнутим мизинцем і сів на стілець, очевидячки, забувши вже, з чого почав.

- Грали ми в одному городі,- задумливо й дивлячись кудись у куток, заговорив він тихо і трагічно.- Збор... 500 чистих!.. Публіки?.. Тисячі!.. Грали... Ну, як вам сказать?.. Грали всі... нічого. Я знаєте, підібрав тоді трупку - первий сорт. Вона тепер зо мною тут... У мене вже е..... е... абсолютно око на це ...«мєткоє». Подививсь, обдививсь,- раз, два, сказав слово, два: ступай вправо, ступай вліво. Абсолютно!.. Д-да! Підібралась трупка античная, просто зігрались усі... Іде п’єса. Вірите? У Кропивницького рідко так ішла (як ще йшла так колинебудь)! Це - не хвастаючись. Абсолютно! Побачите!.. Публіка аж переривається: Гаркуна, Гаркуна, Задунайського!!! Аж театр от так... (Він похитавсь усім тілом вправо і вліво). Що ж ви думаєте? Трупа вся... недовольна! Розумієте: не-до-воль-на! А чого? Визивають мене, а не їх! Та при чому я тут? Абсолютно при чому? Треба грать і будуть визивать. Не партач! А то просто стидно дивиться на них, партачать абсолютно, як е...... е... лошаді... Якби не я... провал би абсолютний... Вивіз усе таки... зате ж... Ех! Ні, знаєте, гірко! Гірко й боляче! Душу надриваєш, абсолютно на одних своїх плечах вивозиш усю трупу і... Ех!

Він знов махнув рукою й картинно замислився. Ніс його виразно красувався на бруднім фоні стіни, очі мутно дивились кудись під стілець, чумарка розхрісталась і звідтіль цікаво виглядала брудна ситцьова сорочка. У хаті затихло, тільки за стіною якийсь потомок суворих євреїв на патретах жалібно й одноманітно благав:

- Ма-о-о-ме, іх віль есен! Мо-о-о-оме, іх віль би-и-лке!

- Тяжке... положеніє артиста,- не міняючи пози, якось дуже драматично, аж шепочучи, заговорив знову Гаркун.- Він - мученик, він... е... е... він страдалець. Він абсолютно... страдалець! Ви загляньте до нього в душу, загляньте!.. Там... одна мука... Абсолютно!

Він на хвилину замовк, але зараз же підвів голову і гордо й надхнено додав:

- Але він і... святий! Він святий! Він не індиферентно дивиться, як працює бідний народ, так сказать, пролетарій. Він страдає. Вірте мені, я сам ізстрадався. У цій груді (він ударив себе в груди так, що там аж загуло) страданій много! Я... плакав! Смішно? Да?.. Смійтесь, смійтесь! - гірко, але й гордо хитнув він головою, не вважаючи на те, що я навіть і не посміхнувся.- З нас сміються всі. Це - наша доля... Індиферентизм - от нам плата за страдання! Д-да! Мучся, мучся, артист! Ти несеш хрест великий!..

Він устав і заходив по кімнаті, а поли його чумарки так і маяли за ним, щоразу обдаючи мене якимись «артистичними» пахощами, якими за своє довге пробування на плечах артиста протхнулась чумарка. Я почував себе ніяково перед цим безмірним стражданням і соромився за свій індиферентизм.

- Сьогодні ми граєм,- почав він знов і зупинився передо мною,- п’єса розиграна... Збор... не менш двухсот, а то й трьохсот чистих. Не менше! Абсолютно!

- Невже? - здивувався я.- Такий маленький городок; здається, й на сотню не назбиралося б...

- Правда? - живо підхопив він.- А от же!.. І мусить пропадати... Нема суфльора,- сумно додав він.

- Як? Та в кожній же трупі...

- Єсть суфльор? - гірко перебив він мене.- Може скажете, в кожній порядочній трупі? (Він саркастично підкреслив «порядочній»). Не бійтесь, моя то вже трупа порядочна... Да!.. Но... наш суфльор зостався в тім городі, де ми грали недавно й повинен приїхать, ще вчора повинен був тут буть. І нема. Приносить учора поштальйон телеграму: «Играйте без меня, заболел». Ви бачите в цьому рок, судьбу, прокляту, злосную судьбу? Га? Ви бачите тут насмішку рока?

Признаюсь, я крім його вилуплених, хмурих очей, виголених губ і червоного носа, нічого не бачив.

- Тепер пропадає все... І врем’я, і праця... і... сбор... Афіші надруковані, за театр заплачено, білети продані... О!

Він з безмірним одчаєм ухопив себе за чуба, та так і застиг на хвилину. То була дуже трагічна поза!

- Ні! - вмить енергійно зірвав він руку й заходив по кімнаті.- Я найду! Я... Індиферентизм мене не побачить... О, ні! Не на такого попав! Я жив і страдав! Я найду. Я ще оббігаю весь город, а найду. Найду й наплюю в саму морду нотаріюсу. С-скотина, мер-рзавець! Любитель нещасний, абсолютная бездарность! Ще й собі туди ж... Хе! Давай йому перші ролі, так він суфльора дасть, свого паршивого писарчука. Йому перші ролі... Ха-ха-ха ха-ха!

Він саркастично зареготався сухим, робленим сміхом, яким сміються актори на драматичних ролях, убиваючи свою полюбовницю.

- Нотаріюсу, куриному перу, доручить п’єсу? Ха-ха-ха! Ні! Він ще не зна Гаркуна-Задунайського, ничтожність паршива! Гаркун-Задунайський ще має очі! Я найду суфльора й без нього. На світі много чесних душ! Я вам предлагаю буть у мене... у нас суфльором! - раптом зупинився він проти мене й милостиво протягнув мені руку. А очі дивились суворо, мов хотіли сказать: «Гляди! Може й ти такий, як нотаріюс»!

І я таки почув, що я справді такий, як нотаріюс, хіба що не мав охоти й перших ролей брати.

- Одказуєтесь? - похмуро, не опускаючи своєї руки, промовив Гаркун.- Не хочете?

- Ні, не те...- промовив я, не знаючи, чим би тут одбрехатись.- А, бачите, у мене робота... і дуже спішна робота... Я б з великою охотою...

- Значить, пропадай все: і збор, і розходи, і... афіші...

Він опустив свою руку й одвернув голову набік, безнадійно дивлячись у вікно. Ми трохи помовчали. У коридорі було теж тихо, тільки знадвору доносився іноді жалібний плач ненажерливого потомка патретів.

- А роботу ви не можете оставить поки? - тихо кинув Гаркун і в голосі його зачулось щось жалісне і справді сумне.- Виручіть нас... Тут же недовго: прийшли, прочитали... Та й читать що там: раз, два та й усе... Абсолютно... Нам тільки поза та жести... то щоб звикнуть хоч трохи до суфльора... Ну, і ввечорі ще на спектакль... Пожалуста... Га? А ми б може і в роботі вашій помогли... Пожалуста...

- Ні... то робота не така... Ви не зможете. Їй-богу, не знаю, що робити...

- Ну, я вас умоляю... Пожалуста!

Він навіть схопив мого ґудзика й почав, невідомо для чого, крутить його на всі боки. Я глянув на ґудзика, на пальці, з яких один був з понівеченим нігтем, і мені чогось жаль його стало.

- І недовго ж... часа три, чотири загубите.... А як не можна в роботі, то якось так... Їй-богу... Сидимо тепер без копійки грошей... їсти нема чого... Ви ж сами знаєте, яке життя актьора...- криво всміхнувся він і випустив ґудзика.

Я згодився.

- Ну, от! Ну, от і спасибі - радісно заговорив він.- Часа три не більше... Репетиція... Тепер котра година?.. У вас часи є? Мої, знаєте, витягнув хтось у дорозі... Така жалість! Часи, я вам скажу, розкіш... Мені вмісті з золотим перснем подарували в тому городі, де тепер суфльор... Веліколєпниє часи... А перстень, аж горить, дають, знаєте, сто десять карбованців... но, навіщо продавать?.. Подарок, так сказать... Я вам покажу, прямо поразить...

- Тепер без чверти десять...

- Ага!... Ну, добре! Так у дванадцять я вас прошу буть у театрі. Тільки прошу не спізнятись... У нас, знаєте, акуратно...

Я пообіцяв, але на всякий случай упередив, що може хвилини на десять, п’ятнадцять спізнюсь, маючи на увазі, що ніде ще ні одна репетиція не починалась рівно хвилина в хвилину. Але він не дав мені навіть договорить.

- О, ні! - гордо всміхнувся він.- Превратноє понятіє про мою трупу. Абсолютно! Ви, значить, моєї трупи ще не знаєте... Ні, я вас уже прошу прийти рівно в 12. У мене цього нема! Сказано в 12 ночі, всі будуть в 12 ночі, сказано вранці в 6, будуть у 6. Ні, це в мене поставлено не так... Перве - це дисципліна.... Абсолютно! Ні, я вас жду в 12 рівно!

По цьому мені лишалося подивуватися йому й обіцяти прийти рівно в 12. Він ще трохи посидів, розказав, як знайти театр, кудою вийти, кудою пройти, застібнув чумарку і став прощатись. Подаючи востаннє руку, він ще раз, і навіть строго, нагадав мені «рівно 12!» і поважно вийшов із кімнати, як виходять звичайно на сцені королі за куліси.

III

Рівно без двадцяти дванадцять я запер номер і пішов одшукувать театр. Пройшов, як наказано мені було, базар, де поважно і пристойно ходили парами повбирані євреї (тоді були якраз якісь їхні свята), завернув у якийсь глухий перевулочок, де крім дерези, лопухів та кропиви попід глухими тинами нічого не видно було, і вийшов на ту вулицю, де повинен був бути театр. Вийшов, глянув просто, глянув назад - і нічого похожого на театр не побачив. Звичайні чистенькі, біленькі хатки у садочках, широка зелена вулиця зі стежкою під одним боком, подекуди стрункі, високі тополі, та й годі. А будинка, що мав бути театром, не було.

- Чи не помилився я? - подумав я, але перевіривши себе, мусів таки признати, що це таки та вулиця.

- Дивно,- стиснув я плечима і, не знаючи, що робити далі, став посеред улиці. А на ній хоч би одна жива людина,- неначе вимерло все. Постояв я, постояв та вже хотів рушати назад, коли це з одного двору, біля якого стояла крамничка під залізною покрівлею, вийшла червона жіноча постать, за нею дві чоловічі в сіренькому й жовтенькому і оглядаючи одно одного зо всіх боків, пішли просто на мене. Я зрозумів, що то єврейчики йшли на пляц «у праходке». Почекавши, поки вони порівняються зі мною, я звернувся до них і спитав, де грає трупа Гаркуна-Задунайського.

- Теа-а-атр? - перепитав мене сіренький єврейчик.- Вам на приставлєння хатітся пасматрєть?

Я сказав, що мені тільки треба знати, де театр.

- Что значить «на приставлєння пасматрєть»! - умить визвірилась на нього червона євреєчка. (На голові в неї був ще солом’яний капелюшок із зеленою, великою птицею). Тібє спрашувають, де тєатр, так ти скажі. Что значить «пасматр-є-єть!»... ви пайдіть прямо до єтому большоє дєрево... Вот...

- Там будіть вивіска сапожнік... Так ви...- перебив її сіренький, але мусів замовкнути, бо євреєчка зараз же з призирством зупинила його:

- Что значить «вивіска»! Как онє знайдуть вивіска, єслі оні не знають, как студова іті?. Так ви ідіть прямо. А єслі ви повідіте большоє дєрєво, так ви станьтє... Там ви павідіте афіше... Так ви зайдьоте у фортке і пайдьотє уп’ять прямо. У сад будіть тєа-а-тр...

- Толькі там тіпер нічего нє-єт...- знов умішався сіренький, але знов зупинився.

- Что значить «нічево нєт»? - Какое тібє дєло! Їм нужно тєатр, так онє йому шукають! Ти сібє ідьош, і онє сібє ідуть, так оні тібє нє спрашувають, куда ти ідьош... Так ви ідітє прямо і больше нічево?.. До свіданія! - Кінчила і пішла.

Мовчазний жовтенький і цікавий сіренький ще раз окинули мене цікавими поглядами й рушили за нею.

Я подякував і пішов. Найшов «большоє дєрево», вивіску шевця і... афішу. На ній стояло:

«19 - Город N. С дозволения начальства - 02 г.

Сего N... месяца N... числа в здании театра Г-на А. Цибельмана по Херсонской улице товариществом русско-малорусских артистов под управлением режисера и антрепренера В. А. Гаркуна-Задунайского при благосклонном участии знаменитой артистки императорских театров А. Галиной (ці два прізвища великими літерами) представлено будет:

I.

Люте серце

абож -

чотири смерті разом.

Драма на 4 дії Сьогобережного.

II.

Она одна.

Водевиль в 1 д. соч. Мансфельда.

Далі «участвующие лица», «цени местам со включением благотворительного сбора», «начало ровно в 8 1/2 ч. вечера», і знов великими літерами: «антрепренер і режісер В. А. Гаркун-Задунайский».

Переконавшись, що театр таки існує, я зайшов у двір, знайшов хвірточку, як сказано, у сад і пішов по стежці, що ховалась за кущами бузку. Пройшов бузок, проминув якийсь загін з дерев’яною повіткою, продерся ще крізь якісь кущі й... опинився в кінці саду.

- Ну, а де ж усе таки театр? - запитав я в повітря. Одповіддю мені було цвірінькання горобців та скрекіт коників у густій, злегка пожовклій траві. Садок кінчався ровом, за яким починалась чужа левада з городом і подвір’ям. Я ще постояв трохи, послухав коників і вернувся назад.

- О! А я вас шукаю! - вмить наче виріс з-за загону, повз котрий я проходив, Гаркун-Задунайський і злегка торкнувсь до шапки.

- Що це, «обозрєвалі окрєстності»?

- Еге ж,- одмовив я,- шукав театру, та щось не найшов.

- Театр? - здивовано скрикнув Гаркун.- Та ви ж коло нього стоїте! Оце ж театр!

От тут то вже я здивувався: той загін, що я минув так байдуже, і та дерев’яна повітка й були театром.

- Так оце він?

- А ви ж гадали де?.. Трохи не... той... не ізящний...- повів він навколо театрально рукою.- Ну, та не в формі діло... Форма, по-моєму, абсолютно - ніщо!.. Главноє, іскуство. Хоча... А скільки, ви думаєте, тут може бути збору? - вмить хитро подивився він на мене.- Скільки по-вашому, ану?

- Не знаю,- промовив я,- треба всередині подивитись.

- Добре! Гайда всередину!

Через хвилину ввійшли всередину. Чи бачили ви коли загін серед поля для худоби? Як бачили, то приставте до цього загону ще... повітку не повітку, а так якесь чортзнащо з поганеньких, старих дощок, запніть це чортзнащо спереду старим, полатаним брезентом,- і ви матимете перед очима N-ський театр. Тільки й ріжниці між загоном і «партером» буде, що в загоні не може бути набитих на стовпчики шаршавих дощок, а тут їх було рядів з п’ятнадцять. Перед повіткою, чи то пак - перед сценою, було, щось подібне до великого корита, де теж були понабивані стільчики. То - місце для музиків. Я порахував ряди, накинув їм ціну і промовив:

- Рублів з... 70?

- Ха-ха-ха! - зареготався Гаркун.- От вам і неізящний театр! Ха-ха-ха! А двісті карбованців не хочете? Га?

Я не посмів не повірити йому, але ж... щось не вірилось. Він це запримітив.

- Не вірите? - скрикнув він.- Думаєте, шарж? Утрировка?.. Побачите сами... Я в один свій бенефіс узяв тут 227 руб. 36 копійок!.. Тут же багаті буржуа, поміщики наїжджають... Тут треба тільки вміючи ставить спектаклі... Ну, а мене... в цьому вже... не вчить,- додав він з такою усмішкою, яка так вам і говорила, що про це «абсолютно» навіть і говорити не варто, та...

- Та й чого б я їхав сюди, якби зборів не було? - здивовано підняв він плечі догори.- Дурак я хіба, чи що?.. Театр? Форма? Єрунда... Хоча... Тут куліси, знаєте, хороші... Да, куліски славні... Невеликі, не на шикарному полотні, но... намальовані порядочно... Абсолютно хороші! Вид, знаете, такий симпатичний, пробуждається, знаєте, чувство... е... е... якби вам сказать, е... е... затишку, чи що?.. Миленькі куліски... От побачите!

- Так...- промовив я.- А де ж ваші артисти... Здається, уже...- подивився я на годинника,- трохи більше 12. Вже чверть на першу.

- Невже? - здивувався він.- Хм... Що ж це їх нема? Може, де в саду?.. Гонта!.. Галя!.. Залізняк!..

Але, не дивлячись на те, що, здається, й справдешні Гонта й Залізняк, якби тут лежали мертві, із труни посхоплювались би від цього голосного гукання, ніхто не озивавсь і не показувавсь.

- Хм... Що ж це? Певно, щось помішало... Але вони зараз прийдуть... Гонта!.. Залізняк... Фю-фю-фю-ю-ю!.. Абсолютно дивно!

Я вже «абсолютно» не дивувався. Я покірно присів на одне з «кресел» з першого ряду й зібрався чекати. Зараз же заспокоївся й Гаркун. Підсівши до мене, він почав спершу оповідать історію повітки, чи то пак театру, як спершу вона призначалась для складу лантухів із зерном, як він, Гаркун, потративши силу енергії, одвоював її у хазяїна-єврея, того самого шевця, що його вивіска красувалась на воротях, як він заходився біля «партеру» і в три дні утворив його, як потім став грати, виховувать суспільство (не обійшлось, розуміється, без «індиферентизму»). Потім перескочив на себе і з дружною щирістю ввів мене в своє минуле велике й славне...

Так минав час.

- А ваших усе таки нема,- похопився якось я вставити, покористувавшись тим, що йому треба було висякатись.- Уже хутко й перша...

- Та ну? Це щось не... той... непевне! - скрикнув він і схопився з місця.- Щось сталося!.. Знаєте що? Посидьте ви тут, а я побіжу, покличу... Тут недалеко... Десять минут...

Він хутко повернувся й вибіг з «партеру». Я зостався серед загону сам. Пройшло п’ять хвилин, пройшло десять, пройшло вже й п’ятнадцять, а я все сидів самотою. У загоні було тихо й вогкувато од холодку, що раз-у-раз тут стояв від гіллястих берестів, які ніби в обіймах тримали і загін, і повітку. На вишнях, що зазирали із садка через тин «партера», гуділи горобці й іноді цікаво злітали на «кресла» і, підскакуючи бочком, скоса подивлялись на мене.

Умить десь із того боку, де щез Гаркун, почувся тихий дзвін балабайки й ледве чутний спів. Грало на голос «Камарінського мужика». Потім стихло й хвилини через дві знов задзвеніло біля самого загону й зачулась навіть пісня:

«Чай пила я, булки єла,

Позабила, з ким сідєла,

Чай пила я з сухарями,

Домой пойшла з фонарями…»

- Уххх-а-уха-ха!

Хвіртку мов вихорем розчинило і в загін, танцюючи, вскочив добродій в чоботях «гармонікой», в картатому піджаці і брилі набакир. Сам був високий, білявий, безвусий, у руках балабайка з червоною стьожкою. За ним усунулась і друга постать, коротенька, присадкувата, в вузьких, сталевого кольору, штанях. Ці штани були страшенно вузькі і крім того одягнуті на чоботи, так що халяви аж випиналися з-під них і ноги вище колін були тонші, ніж на литках. В обох під піджаками були однакові червоні сорочки з однаковими навіть поясами. У першого на вузькій та довгій голові - бриль, у другого на короткій і круглій - картуз.

Побачивши мене, вони раптом змовкли і чогось засміялись.

- Давай, брат, закурить! - повернувся високий до короткого.- Щоб, значиться, дома не журились.

- Закурить, так закурить...

Очевидячки їм обом було ніяково й цю ніяковість хотіли заховать і від мене, і від себе під робленою розв’язністю.

- У тебе «Ласточка»? Давай, давай «Ласточки»!

Запалили «Ласточки» й одійшли трохи в куток, іноді кидаючи на мене цікаві погляди. Я чекав, що буде далі. Вони посідали на тинок, що одгороджував музиків від публіки й тихо загомоніли про себе. Іноді долітали до мене слова: «роль, Гаркун, реквізит». Я почав догадуватись, що це були артисти.

- Чи не Гонта це з Залізняком? - подумав я. Але не встиг одповісти собі, бо за кущами зачулись якісь голоси, а далі навіть можна було розібрать і розмову. Один голос був дуже виразний, гучний - то був голос Гаркунів, другий може й ще гучніший, але тонкий і виходив, очевидячки, з жіночого горла.

- Скажітє пожалуйста! Пхі! - звенів жіночий.- Какая акуратность! С какіх ето пор?.. Удівітєльно!

- Нє удівітєльно, а нужно являться во время. Я тєбє ещо вчера говоріл, что на базар нужно раньше ходіть...

- Ну, так і ході, какого ж ти чорта не ходіш? Скажітє пожалуйста! Я єму должна вставать в 4 часа і бєжать на базар... Ізвольте відєть, мода какая!

- Не мода, а...

- Ах, замолчі ти раді создателя, пока я тєбя не отчістіла, как послєднюю скотіну. Что ето в самом дєлє?

По цій мові в хвіртку ввійшла дуже худа, дуже щупла, дуже білява молодичка в якійсь мантильці на плечах, білій косинці на голові і з книжкою в руці.

- Акуратність началі заводіть! - саркастично усміхаючись, підійшла вона до добродіїв і протягнула їм «руку». Поздоровкавшись, кинула на мене поглядом і щось зараз же тихо спитала в Залізняка й Гонти (бо то, певно, вони були). Ті стиснули плечима.

- Ви знакомі? - похмуро кинув Гаркун і повів рукою на мене й на паню.

Я встав і ми перезнайомились. То була «артістка імператорскіх тєатров А. Галіна» й жінка Гаркуна-Задунайського, а добродій, як я гадав, високий - Гонта, а короткий - Залізняк.

- Ну, а Петренків і досі нема? - ні до кого не звертаючись, пробурмотав Гаркун.- І за ними бігти? Та й ви тоже, господа...- повернувся він сухо до Гонти й Залізняка.- Сказано в 12, а приходите в час... Це...

Залізняк трошки витягнувся й винувато нахилив свою круглу голову, а Гонта, навпаки, підняв і весело одповів:

- Та хіба ж це перший раз, Василій Олександрович? Раз-у-раз же так!

- Багато ви понімаєте! - одрубав Василій Олександрович і одвернувся. Гонта висунув йому язика і крутнувсь на одній нозі до Залізняка.

- На сцену! - скомандував Гаркун.

Гонта й Залізняк перелізли через «оркестр», підняли брезент і сховались у повітці. Через якийсь час щось дуже заторохкотіло всередині, заскрипіло й брезент почав хилитатись, мов од вітру великого. «Завіса» піднялась. Перед моїми очима з’явився малюнок... сказать би, лісу, дак то не ліс був, тину... так і не тину. Було щось мені невідоме.

- А що? - зараз же звернувся до мене Гаркун,- гарненькі куліски? Маленькі, правда... Але ж не можна було зробить більші... Цілу неділю красив сам... Це - ліс. Бачите он там з лівого боку ніби даже десь е... е... лужайка такая. А там - он... Перспектива удачно вийшла!.. Куліси, знаєте, це - із е... е... факторів... е.... е.... артистичної жизні. Абсолютно!

Він ще посмакував трохи й закликав мене на сцену. Тут я ближче придивився до «лісу» і справді мусив згодитись, що то був ліс. Були і дерева, і кущі, і навіть листя. І зроблено було таки не погано. На рямах, заввишки в чоловіка, нап’ято було полотно і з одного боку намальовано хату, а з другого ліс. Ліс був зроблений так: посередині рями рівненько й чепурно зроблено сажею широку смугу, це - стовбур; з боків ішли теж рівненькі й чистенькі тонші смужки, то - гілля; по гіллях начеплено кругленькі, як яблука, листя, штук по десять на кожній. Рями приставлялись одна до одної щільно й рівно, тільки з двох боків лишались проходи для героїв драм і комедій. І виходив справжній ліс. Акуратно було зроблено.

- А, наконец то! - почув я гучний голос Гаркунів і повернувся. У той саме час з-за «лісу» виходив якийсь добродій в чорній одежі й сам чорнявий і якби не дуже худий, то й дуже б гарний. За ним з’явилася струнка жіноча постать, одягнена в темну сукню і з рушником на голові, що гарно облягав її смугляве, гарненьке личко з великими, ніби здивованими, очима. Вони мовчки зо всіма поздоровкались, не минаючи й мене, і зараз же стали на бік.

- А за вами, господа, може карету посилать? - кинув їм Гаркун, перегортаючи книжку, що взяв у Галіної.

Петренки, не розуміючи, подивились на нього.

- Сказано в 12 на репетицію, а ви коли приходите...

- Та раз-у-раз же ми так збираємся! - промовив Петренко, дивуючись.

- Молчать,- умить чогось скипів Гаркун.- Я - режисьор і приказую вам не спізнятися більше... Абсолютноє свинство!.. Ставайте на місця... Пожалуста! - звернувся він до мене і ткнув пальцем у першу дію драми «Люте серце, або ж чотири смерті разом».

Репетиція почалась. Гаркун був справдешнім режисером. Він кричав, лаявся, бундючився, викривлявся і весь час коверзував Петренками, як сам хотів. То не туди стала вона, то не так повернувся він, то не з того боку обняла вона, то не в ту щоку поцілував він. Петренки покірливо робили, як хотів він, і іноді перекидалися сумними поглядами.

- Ну, от! Ну, от! - кричав Гаркун, підбігаючи до Петренка.- Хіба ж так хто сердиться? Ви понімаєте, що так не можна сердиться?!.. Насупте брови. Ще!.. Ще!.. Стуліть губи...

- Та мені ж говорити треба, як же я стулю губи?

- Пожалуста не розказуйте! Коли треба говорить, вони сами розтуляться... Ну... Тепер... Зробіть взгляд грозний...

Петренко стулив губи, насупив брови і «зробив взгляд грозний». Вийшло, ніби він зібрався заплакати.

- Ну, так... Тепер далі... Тільки станьте до рампи ближче... І ви, і ви...- злегка штовхнув Гаркун Петренкову,- положіть йому руку на плече... Ну, й дивіться на нього. Пріятнєє, пріятнєє дивіться... Смійтесь до нього... Більше... Ну? далі...

Тут увійшли ще дві паннії і, нашвидку хитнувши всім головою, стали збоку. Гаркун тільки суворо подивився на них.

- Залізняк! Що ви все руками тикаєте, як говорите? - причепився він до Гонтиного приятеля.- Ви ж не дратву просовуєте в чоботи? Коли ви вже забудете свою мастерськую?.. Абсолютно глупий народ!

Залізняк ніяково всміхнувся й міцно склав руки на животі.

- Ну, от! Він їх на живіт!.. Ну, положим, нехай так... Держіть, держіть так... Та веселєй смотріть... Підніміть голову... Та громче говоріть, бо вас і не почують... Ну, повторіть вашу фразу...

- Та годі вам уже свариться! - крикнув Залізняк із ролі й махнув рукою. Але, злякавшись, зараз же склав її знов на живіт і подививсь на Гаркуна.

- Більше інтонації треба...- сказав Гаркун.- Ну, далі.

Тільки до Гонти та до Галіної не міг причепитись. Гонта, очевидячки, був «талант». Він поводився вільно й розв’язно. Коли кінчалась його роля, він брав у руки балабайку і, підморгуючи двом паніям, що несміливо всміхались до нього й скоса подивлялись на Гаркуна, тихо дзвенів на ній. Талант же його мабуть виявлявся в тому, що він за одним духом викрикував свою ролю, котру знав, як отче наш, і умів добре «реготатись». Гаркунові дуже подобалось, як Гонта починав тарабанити свої «місця» не зупиняючись ні на один мент, хоча, треба додати, сам він дуже погано знав свою роль. Але він на це не вважав.

- Я таки ніколи й не вчу ролі,- говорив він.- Суфльор, вдохновеніє, от і все... Старий, опитний артист ніколи не вчить... Іскуство така штука, що... е... е...

Тут він зупинявся, жував трохи губами й накидався на кого-небудь. Так таки я й не довідався, яка така «штука» іскуство. А шкода, та й не мала!

Почалася п’ята дія.

- Ну, тепер ви вже пожалуста тільки репліку мені, тільки репліку...- звернувся до мене Гаркун,- тут такі місця, що без суфльору треба...

Він грізно нахмурився і став серед кону. Здавалось, от-от стіни не витримають цього погляду, заваляться і помнуть так гарно намальований ліс.

- Ну? - скомандував він мені.

Я подав йому репліку, він сказав її... але далі у нас не поїхало.

- Далі, далі, що ж ви!

- Та вам же тільки репліку...

- Ах, пожалуста, давайте! Що, ви хочете все настроєніе моє прогнать?!

Я злякався цього й почав йому прямо таки суфлірувати.

- Ні! Так не можна! - махнув він рукою й розправив брови.- Я ж вас просив тільки репліку, а ви... Ох!

Я тільки руками розвів.

- Петренко! Це вам не поліцейська канцелярія! То там можна було строчить бумажки й сідать... Прошу встать! Що це справді таке?! - загорлав він.- Я й на репетиції скликай, я й реквізит готов, я й за музикою бігай, я й на сцені вивозь, я... а ви будете гроші забирать і сидіть собі! І прошу мені з інтонаціями й жестами репетирувать... Залізняк! Це вам не сапожная мастерськая! Що, ви думаєте, що й тепер вам сапожная мастерськая?.. Станьте ближче... Та куди? До кругу ближче... Ви, Гонта, перейдіть на той бік... Треба, щоб група вийшла, картина... Галя, перейди сюди...

- Глупості! - одрізала Галя.- Нікакой картіни не вийдєт... Нужно, чтоб Петренко стал за Людмілой Петровной... Когда я буду падать в обморок, нужно, чтоб...

- А ти всьо такі думаєш падать в обморок? - перебив її Гаркун,- но ето ж... абсолютно...

- Ти абсолютний дурак! Раз я говорю, что буду падать в обморок, так, значить, буду... І нє тєбє мєня учіть, вот что! Лучше б своїх сапожніков учіл... Вон как стоїт! - зневажливо тикнула вона на Залізняка, який почервонів і, випрямившись, боязко подивився на Гаркуна.

- Но, вєдь... Как же ти будеш падать в обморок, єслі етого в драме нєт? - не звернувши навіть уваги на Залізняка, скрикнув Гаркун.- Ето ж... єй-богу!..

- А в драмє єсть, что она пойот по нотах? Єсть?

- Но... Єслі б ти знала напам’ять, так...

- Ну, так і не разсказивай... Ну, словом, я падаю в обморок, ілі... іді сєбє к чорту с твоїм спектаклєм, вот і всьо!..

І повернувшись, одійшла в куток і сперлась на «ліс». Гаркун стиснув плечима й замовк.

- Сєбє не бойсь можно!- знов почала Галіна,- єму й то, єму й сьо... Скажітє, пожалуйста, цаца какая... Набрал какіх то... пісарей, сапожніков... Іграй с німі... Єщо указиваєт...

- Анна Семеновна! - вмить обізвався трохи блідий Петренко,- не я просив Василія Олександровича грати з ними, а вони мене, значить...

- Ну, то й поцілуйтесь із ним!..

- А для чого ж оскорблять нас? - умішалась Петренкова й гарненьке її лице спалахнуло полум’ям.- Що ми вам должни 10 рублів, так ми... одиграєм вам... а...

- Воображаю ету ігру!

- Ви тільки умієте іграть? Не задавайтесь пожалуста! - блиснула очима Петренкова і круто одвернулась від Галіної.

- Васька! - вмить кинулась та до Гаркуна, як опечена.- Єслі ти не вибросіш їх вон сейчас же, я іграть не буду! Оні уже давно мнє дєрзості говорять! Я со всякой швалью іграть не желаю!

- Сама бариня!..- кинула Петренкова.

- Та цить! - спинив її чоловік, але пізно! Піднялась лайка, крик, галас. Гаркуна й не слухали, ось-ось учепляться в коси одна одній. Бачачи, що така репетиція не скінчиться й до спектакля, або скінчиться таким, що доведеться побувать у поліції, я голосно заявив, що або будемо кінчать, або я кидаю і йду додому. Сварка затихла і драма якось скінчилась.

- Ну, тепер ще водевіль, та й годі! - промовив Гаркун і підсунув мені другу книжечку.

- Я водевіля іграть не буду,- суворо бовкнула Галіна.

- Почему?

- Нє хочу!

- Хм...

Усі замовкли й подивлялись то одно на другого, то на Галіну, що «індиферентно» палила собі цигарку, розвалившись на стільчику.

- Так давайте дивертисмент, та й шабаш! Що там! - скрикнув Гонта.- Я на балабайку, Залізняк на губах... Ідьоть, Залізняк?

Залізняк тільки всміхнувся й подивився на Гаркуна.

- Так нє будєш? - спитав той у Галіної.

- Нєт.

- Ну, то ми поставим справді дивертисмент... Скажем публіці, що... Ну, словом, щось скажем... А що ж на дивертисмент?

- А я вийду, постою, постою, та й піду...- засміявся Гонта.- І буде ефект, єй-богу!

- Хм...- замислився Гаркун.- Так... Хм... Ну, знаєте що?.. Ви, Людмило Петровно, проспіваєте «Мотильочек-дружок», ви, Залізняк... Що ж ви зробите? Що ви вмієте?..

Залізняк ніяково всміхнувся й почервонів.

- Ну?.. Що ви знаєте?

- А «Прекрасную злодєйку», Залізняк? - повернувся до нього Гонта.- Він зна й дуже добре зна «Прекрасную злодєйку»... Стішки такії...

- Хм... Ну, нехай «Злодєйку»... Я прочитаю з Гамлета...

- А потім хор! - підхопив Гонта.-«Вніз по матушке по Волгє», або «Ой, у лузі»...

Нарешті гуртом складено програму дивертисменту і я вже зібрався додому, як мене зупинив Гаркун.

- Віноват!.. Осмєлюсь просить вас до себе на обід... По трудах, так сказать...- не випускаючи моєї руки, шаркнув він навіть ногою по підлозі.- Жена моя приглашена на обід до... е... е... справника, так ми, значить, по-холостому...

- Спасибі, дуже дякую,- одмовив я,- але ж я маю обід і мушу...

- Не хочете? - суворо подивився він на мене.- Пр-ренебрегаєте?

Ничого робити, мусів я згодитись. Пішли ми.

- Живу я просто, без розкошів і... без церемоній. Не через те, що не можу, а просто... люблю простоту,- говорив він мені дорогою з тою величною простотою, що раз-у-раз відріжняє велику людину від звичайної.- Простоту люблю й уважаю... Д-да... «Простота ето - всьо, роскош - нічого»,- сказав Декарт і я з ним согласен... Здоровий образ жизні і простота - це... моя жизнь... І знаєте, що я вам скажу? Ніколи талант і не може вжитись з розкішшю... Йому треба, так сказать, абсолютно... е... е... атмосферу... е... е... так сказать... простую... Да... Потому, іскуство така штука, що... е... е... «Роскош то -мать пороков», сказав Шопенгауер. І правильно сказав! Мудро сказав!.. Це ум... Я, знаєте, Шопенгауера уважаю... Согласен, і Лев Толстой тоже... можна сказать принципіяльний... но знаєте, я замєтіл між ними велику разницю! Той, знаєте, більше все так сказать... е... е... в атмосферу... духовную... А ось і мої апартаменти! - перебив він себе й уступивсь мені з дороги, пропустивши в невеличкий двір.

«Апартаменти» справді були досить прості. То була друга половина звичайної хатки, брудна й темна. Долі валялись клапті з паперу, якісь стружки, на столі розкидані були афіші й ролі, на широкім, дерев’яним ліжку в великій простоті лежала неприбрана постіль. Простоти було вже занадто, занадто навіть і для такого таланту, як Гаркунів.

Театрально посадивши мене на стілець з діркою посередині для руки, він зараз-же витяг з печі горщик, розставив на столі два залізних полумиски і, згадуючи про простоту, налив з горщика по самі вінця. Найшлось дві дерев’яні ложки з погризеними кінцями й ми взялись до теж просто звареного борщу. Закусили м’ясом, що було вкрито якоюсь слиззю, і я став прощатись, зважаючи на покинуту ніби роботу.

- Ну, бог з вами, одпускаю,- протягуючи мені руку, нарешті згодився він пустить мене.- Тільки глядіть, рівно в половині дев’ятого будьте... Я терпіть не можу, як починають в 10, а пишуть рівно в 8. У мене це не так, як по других трупах. Написано в 8 - у 8 і начинаєм, в 8 1/2 - начинаєм у 8 1/2... Абсолютно!.. Пожалуста ж...

Я хотів нагадать йому про репетицію, але тільки махнув про себе рукою й пообіцяв не спізнитись.

IV

Знов рівно в 25 хвилин на дев’яту я підходив до воріт шевця, біля яких стояла купка хлопчиків, що цікаво заглядали у двір, декільки єврейчиків, і... полісмен, поважний і величний. За ворітьми у дворі стояв столик, на ньому свічка, якась шабатурка з білетами, а на стільці біля нього сиділа одна з паній, що були на репетиції. Я зрозумів, що то була каса. Поздоровкавшись з панією, я пройшов у садок і тількищо мав винирнути з якоїсь ями, куди шугнув несподівано, як за кущем страшенно зарипіло, загуділо і так загупало у щось порожнє й гучне, що в ухах у мене аж засвербіло. Потім до цього пристав якийсь не то свист, не то скрип, щось застогнало, зашипіло і крізь це ревище й галас почала пробиватись якась мелодія. Коли я виліз із ями й вийшов з-за куща, мені уявилась така картина. На маленькому горбику з поважними й серйозними лицями примостилось чотири добродії й щосили - один бив у бубон, другий дув у флейту, третій різав на скрипці і всіх заглушав четвертий своїм величезним, покрученим тромбоном. І аж тепер тільки я зрозумів що то був за гук якийсь, що ще з восьмої години, я чув у себе в номері. То грав цей «оркестр»!

Маючи на увазі, що здалека мелодія раз-у-раз вчувається краще, я поспішив одійти й попростував до театру. По доріжках саду й біля театру було темно й безлюдно, а в самім театрі в темряві чорніли тільки «кресла» сумними рядами. Артистів і духу ще не було. Я постояв, постояв і вийшов знов у садок, силкуючись порахувать, на скільки єсть уже збору. Але, не дивлячись і на музики, його було щось мало, у всякім разі на двісті карбованців не було. Ходило декільки пар єврейчиків і євреєчок, сидів на лавочці якийсь старенький поштовий чиновник із дівчинкою, реготались за кущем якісь гімназисти та ще коло музик, зазираючи чотирьом добродіям у рот, стояла купка «зайців» хлопців і дівчаток.

- Певно щось помішало публіці,- подумав я і, заспокоївшись на тому, пішов собі в глибину садка. Під бузковим кущем була широка лавочка, я ліг собі на ній і, здригуючись від несподіваних варіяцій «оркестру», став дивитись у небо.

- От коли б Гаркуну стільки публіки, як оце зірок зараз! - зідхнув я, блукаючи оком по безкраїм, темно-синім небі, з якого, мов моргаючи до мене, світились-усміхалися зорі.

І раптом стало тихо тихо. Я здивовано підвів голову і став слухать. Було таки тихо. Десь здалека долітав до мене ледве чутно гомін, підо мною цвірчав цвіркун і бережно, потиху затьохкав у кущах соловей. Було якось спокійно й легко, мов я тількищо вирвав болячий зуб.

- Ах, то музики перестали! - догадався я і з цею догадкою острах наче морозом пройшов по мені.

- А що, як вони це тільки спочивають, набираються духу, щоб ще голосніше утнуть?

І соловейко теж, мабуть, цього боявся, бо наче поспішавсь наспіватись; оксамитні, м’які згуки приємно голубили вухо й нагадували багато-багато таких же зоряних ночей, таких же соловейків... тільки без «оркестрів» і Гаркунів-Задунайських.

І вмить усе зникло: і минуле, і соловейко, і зорі; в очах потемніло, в ухах заляскотіло, а по тілі мов громовина пройшла. Музики врізали якусь польку.

Я, як опечений, схопився й побіг до театру. Всередині вже світилось і я, радий тому, як не знать чому, підбіг до дверець, що були позаду театру, й поторгав ними. Мені відчинив Гонта і люб’язно шаркнув ногою.

- Добродію Гаркун, чи хутко ж ми почнемо? - звернувся я зараз же до антрепреньора.- Вже хутко десять годин!

Він мовчки повернувся до мене від дзеркальця, дивлячись у яке, щось мазав у себе на лиці і, трохи подивившись на мене, одмовив:

- Ви ж бачите, що гриміруємося...

Я спершу цього не бачив, але придивившись, побачив, що вони справді «гримірувались». Себто: кожний з актьорів мочав пальцем спершу в одну череп’яну мисочку з водою, потім у другу з червоною фарбою і, нічесоже сумняшеся, навманя розтирав у себе по лиці всею долонею,- тільки в Гаркуна був шматочок дзеркальця. Потім таким же чином умочалось у воду і в другу мисочку з сажею і вже один одному наводив брови, а кому треба було - то й вуса. Поклавши, як казали вони, «ґрунт», починали робить зморшки. А це вже робилось так. На свічці, що одиноко світила на всю низеньку, голу «уборну», запалювався сірник, і зараз же гасився. Потім, де треба було буть зморшкам, засмаленим кінцем сірника проводилось декільки тоненьких смужок.

Але, не вважаючи на цю простоту «гриму», лиця були поважні й навіть торжественні, видно було, що мало бути щось таке, до чого «індиферентно» відноситись «абсолютно» не можна.

Я попробував було заговорить до Гаркуна про те, що може сьогодні й грати не доведеться, бо щось публіки не густо, але він з такою величністю одповів мені, що йому тепер не до публіки, що він слова свого ламати не може і, що б не було, а буде грати, з таким надхненим лицем попрохав не чіплятись до нього в такий час з «матеріяльними пустяками», що я аж засоромився самого себе. Але не встиг я одійти, як в уборну ввійшла касирша і звернулась до Гаркуна з тим же:

- Василій Олександрович! Публіка просить начинать, а в касі всього 6 р. 73 коп. Будем іграть?

Господи! Я ніколи не бачив і, мабуть, довіку вже не побачу такого лиця, з яким добродій Гаркун повернувся до касирші. Уявіть тільки собі: великі, товсті брови, з яких аж сипалась сажа, червоний ніс, розпатланий парик, зморшки від ока до рота і погляд грізний, величний і страшний. Касирша вже й не казала більше нічого, побачивши це лице, а він ще й додав словами:

- Ви бачите, що роблю! Ви бачите, до чого я готовлюсь? Вам повилазило? Що, ви хочете, щоб я сьогодні оскандалився? Ви хочете все настроєніе моє зігнать?... Скільки б не було збору, ми граєм! Підіть і скажить це публіці! Через полчаса начинаєм!

Касирша зникла, наче її вітром змело.

- Васька! - вмить почувся з-за перегородки, що переділяла жіночу «уборну» від чоловічої, голос Галіної.- Нєужелі ти думаєш іграть прі 6 рублях збору? Вєдь ето ідіотство!

Тут, я думав, добродій Гаркун не витримає такої наруги над своїм «настроєнієм» і покаже, як можна так «індиферентно» відноситися до «іскуства, котре єсть така штука, що»... Але вийшло інше. Правду кажуть, що чужа душа - темний ліс. Добродій Гаркун тільки лагідно відповів:

- Ну, а що ж робить?.. Треба... Може, хоч музикантам стане... Та може ще й публіка надійде...

- Смотрі! - почулося з-за перегородки.

- Дайте первий дзвонок! - скомандував Гаркун.

Усі кинулись шукать дзвінка й один із добродіїв, що знайшов його в куточку на табуретці, несамовито загремів і вискочив у садок.

Я подивився ще трохи, як добродій Гаркун репетирував перед дзеркальцем різні страшні пози, і вийшов знов у садок. Музики мовчали і з доріжок садка неслась тиха розмова парочок. На тину «партера» вже сиділа частина публіки і, то спихаючи одно одного, то виробляючи всякі гімнастичні рухи, весело чекала початку.

Через десять хвилин задзвенів удруге дзвінок і публіка потягла в «партер». Було декільки чиновників, декільки гімназистів і студентів з великими купками ріжнокольорових панночок і повнотілесних матусь; було декільки купців з жінками й дітьми, якихсь добродіїв у чоботях і круглих картузах, мабуть прикажчиків з економії і, наостаннє, єврейчики й євреєчки. Музики ревнули й посунули теж у «партер», на ходу виробляючи такі варіяції, які ні одному композиторові й уві сні не приснилися. Усі вмостились і стали чекать. З дерев і з-за дерев виглядала «безпаспортна» публіка.

Я поспішив у театр. Там уже було наготовлено все, як слід. За кулісами товпились якісь добродії в чоботях «бутилками» і «гармоніями»,- не то шевці, не то звожчики,- як я потім довідався - хористи; гасали чогось Гонта й Залізняк по сцені й скажено гукали на хлопців, що добивали цвяхи в куліси; поважно й надхнено ходив Гаркун біля «уборних», заклавши руки в кишені чумарки, що служила і на сцені, і поза сценою, не злазячи ніколи з широких плечей артисти.

І ось третій дзвінок. Тромбон востаннє ревнув, бубон гупнув і в «партері» й на сцені стало тихо. Запалили дві свічки біля суфльорської будки і я почав залазить у неї. А туди залізти було не так просто, як усе робилось тут. Треба було трохи підняти завісу, стати навколішки задом до будки й тоді вже пнутись туди помалу й обережно, щоб не перекинуть будки в «оркестр».

- О! Суфльор поліз, суфльор поліз! - почулося з публіки.- Диви, диви, як пнеться... Як жук!.... Ач!.. Ач!..

Уліз я. Зі сцени повтікали всі; за сценою зарипіло, заторохкотіло й завіса, зачепившись попереду за будку й ледве не перекинувши її, піднялась і відкрила публіці ноги Гонти, що чогось був вернувся й тепер тікав за «ліс».

«Приставлення» почалось.

Гаркун, само собою, грав героя, Галіна - героїню. То була виразна гра! Ви бачили колинебудь, як гнівається чоловік? Ви скажете, що бачили, а я вам скажу, що не бачили. Для цього треба подивитись на добродія Гаркуна. Ви, мабуть, бачили, як чоловік почервоніє, зробить якийнебудь рух руками, підніме, може, хутко голову, словом - бачили гнів звичайного чоловіка. Е, так то - дурниця! Тут, поперше, сердився дуже палкий і добродійний герой Мирон, а подруге, грав його сам Гаркун-Задунайський. Мене він, відома річ, і не слухав, грав, як і сам казав, «по вдохновенію». І то ж таки гра була! Голос його лунав, як рев здоровенного вола, що почув кров; очі, підмазані сажею, весь час грізно світилися, крутилися і ось-ось мали вискочить, а з ногами робилось таке, що я гадав, чи не корчі вхопили славного, палкого артисту. Куди там тому Гонті, хоча й він досить голосно торохкотів свою ролю, куди Петренкові з його тихим голосом і звичайними рухами! Одна тільки добродійка Галіна й рівнялася з ним, але й то не могла так вигукнуть, як він, не могла з таким запалом ляснуть себе долонею по лобі, щоб аж луна пішла по садку, не могла крутнуть так вилупленими баньками, щоб у вас аж мороз пішов поза шкурою. Я тішився, подаючи іноді слова Галіній або Петренкові. Шкода тільки, що я багато втратив через те, що мусів аж кричати з будки, бо один тільки Гонта і знав свою ролю. Уже мені й гукали з публіки «тіше, суфльор!» уже якийсь добродій з галереї вилаяв мене досить виразно, пообіцявши «каменюкою затулить мені горлянку», а я тільки думав про себе: «нє вєдают бо, что творят» і постановив хоч би й постраждать за правду. А до того ще комарі, користаючись із того, що мені ніяк було й поворухнутися, щоб будка не заворушилась з кожним моїм рухом, пили мою кров, скільки сами вже хотіли. Лице й шия мої аж пашіли від їх поцілунків, а я не вгавав, бачачи перед собою тільки перелякані лиця артистів, що забували вже і про «інтонацію», і про жести, а чекали, як манни, від мене слів,- одних-однісіньких слів, щоб не було таких довгих павз.

І ось першій дії кінець. Я загасив одну свічку, подав Гаркунові його слова й загасив другу. То було ознакою, що завіся повинна була впасти й заховать від публіки і хату, і героїв, і колодязь, який перекинув в запалі Гаркун, і випустить мене із тісної халабудки. Але завіса чогось не падала. І публіка не знала, що їй робити, чи плескати вже, чи почекать ще: артисти повтікали, а сцена показувала, що ніби ще не кінець. А сталося, бачите, таке, що коли підняли дуже енергійно завісу, вона зачепилась там за щось і, скільки її не шарпали, ніяк не хотіла спадать. Прийшлось добродію Гаркуну виголосить перед публікою, що це вже кінець і антракт буде десять хвилин, а завіса не падає «по непредвідєному стєченію грустних обстоятєльств, бивающих в жизні е... е... каждого человєка». Почувши це, я без церемонії виліз із будки й на очах усіх прошмигнув за куліси.

Так скінчилась перша дія, скінчилась би й друга, і третя, і може все скінчилося б добре, якби не трапилось нове «непредвідєнноє стєченіє грустних обстоятельств».

Почалась друга дія. Гаркуна вже не було (його заслано на Сахалін і він за кулісами готувався повернутись у четвертій дії звідтіля, себто: чіпляв собі бороду, намазувався крейдою, бо з Сахаліну вертаються блідими, й передягався з чумарки у Гонтин піджак). На сцені були Галіна, Петренкова, ще одна пані, Гонта й Залізняк. Я аж переривався в будці, покручуючи тільки головою на всі боки від комарів, коли це... Але тут я мушу розказати зміст драми.

Любляться собі, бачите, двоє пренепорочних, страшенно добродійних коханців, Маруся (Галіна) та Грицько (Гаркун). Любляться вони вірно, чесно, живуть душа в душу, ось-ось мають побратися, коли ж... не можна! Не дозволяє драма! Бо справді таки: що б то була за українська драма, якби кожному дозволялось женитись. Марусю любить ще Гаврило (Петренко). Цей Гаврило... Та ви знаєте, який це Гаврило, його в кожній українській драмі можна бачить. Злий, єхидний, поганий, гидкий... Але Грицько ревнує Марусю до нього й раз на вечорницях убиває Гаврила. Зараз же й приходить урядник і забирає Грицька на Сахалін. Але він у четвертій дії тікає звідтіль і приходить до Марусі. А Маруся вже вийшла заміж за Максима (Гонту). Грицько, відома річ, сердиться і вбиває Максима, а коли Маруся хоче оступитись за нього, то й її. Тут знов приходить урядник і I, II і III чоловіки й хочуть забрать знову Грицька на Сахалін, але він з реготом випиває отрути і, дриґаючи ногами, вмирає біля Марусі. Урядник з чоловіками стають на коліна й моляться богу. Цим кінчається драма.

І от у другій дії, коли Маруся з розпущеною косою, з соломою в волоссі, бліда, як крейда, і з здоровенними синяками під очима (від горя за Грицьком, певна річ),- коли, кажу, Маруся повинна всю дію плакать не вгаваючи, трапляється це «непредвідєноє стєченіє грустних обстоятельств». Вже пройшло з половину дії. Уже Маруся проспівала Шевченкове «Коли розлучаються двоє» (музика Лисенка, ціна 30 к.), уже й наготовилась співати «Ми заспівали, розійшлись», раненько втерши сльози, коли це... двері розчиняються й на сцені з’являється тількищо засланий на Сахалін патлатий, весь у крейді, бородатий, в Гонтиному піджаці, обшарпаний Грицько (Гаркун). Від такої несподіванки ми всі наче покам’яніли. Та де ж! Тут ще Маруся повинна плакать та й ще плакать, Максим повинен її розважати, повинен сватать її, вона повинна падать йому на груди й дякувати за це; а в третій дії вона повинна все говорити, що ця зрада їй так не минеться, а Максим знов мусить розважати її. І на ж тобі: Грицько! Що його було робить? Радіти? Коли ж дуже рано повернувся він, та й по драмі зовсім радіти не приходиться. Жахатись? Коли ж Маруся ще не вийшла заміж за Максима, ще навіть той і не сватався. Схопить і запровадить його знов на Сахалін? Теж якось ніяково, а до того ще ж нема ні урядника, ні чоловіків, які саме й заправляють цим. Мовчать і дивитись на нього? - перед публікою якось не приходиться. Настало дуже трагічне мовчання. Грицько почав було щось говорити, але, очевидячки, зрозумівши й сам, що тут щось непевне, замовк і тільки подивлявся на всі боки. Ми теж мовчали й почували з страхом і жалем кінець драми, що пропадають і третя, і четверта дії. І дуже нам жаль їх було.

- Марусю!.. Голубко... я втік із... ...Сахаліну... до тебе... Я... я... ти.... ти...- почав було знов Гаркун і замовк.

І хоча він не сказав цим нічого нового нам, але це нас наче збудило. Я почав щось суфлірувати, Маруся чогось упала навколішки й почала благати царицю небесну, а Максим, схопивши Грицька за груди, заговорив до нього щось по-російськи напів з українським. Не знаю, чим би скінчилась ця драматична сцена, якби не загула, не затарахкотіла завіса й не заховала нас від публіки, що, нічого не розуміючи, слухала нас і почала вже реготатись.

І тоді тільки кожний із нас запитав, чого це Гаркуну-Задунайському прийшло бажання так рано втікати з Сахаліну і тим скоротить так нашу драму. Коли я, вибравшись із будки, прибіг з цим питанням за куліси, я застав там таку сцену. Серед уборної, червоний навіть крізь крейду, з париком, що зліз на одне вухо, без Гонтиного піджака, стояв Гаркун і грізно насовувався на Петренка.

- Ви знаєте, що ви наробили?! - гукнув він, махаючи кулаком під самим носом нещасного Павла.- Ви знаєте, що ви мені весь ефект спортили? Ви знаєте, що ви мене оскандалили?! Хто вас просив випихать мене з хати? Хто? Хто?

- Я не випихав, я...

- Мовчать! Ви ще врать хочете!.. Тут весь драматизм, тут ефект у цій сцені...

- Але-ж... почекайте! - вмішався я здивовано,- ви ж не в тій дії з’явились. Вам треба в третій... у лісі... Який же тут ефект?

- Який? Який? - грізно повернувся він до мене.- Такий ефект, що плювать мені на всі ті дії!.. Я ошибся... Да! Усяк може ошибиться... Але це - пустяк! Ті дії можна викинуть і драма од того не теряє... Да! А ви не дали мені сказать монолога, ви вбили розкошную сцену... Да! Тепер скандал! Скандал на весь город! Осоромили мене ви! О!.. Хто спустив занавіс?

- Я думав, що...- почав було Гонта, але зараз же спинився.

- Хто вас просив? Хто вас просив? Га? Яке ви мали право думать? Яке ви мали право спускать занавіс? Га? Ні! Я більше з такими актьорами грать не хочу! З сапожниками, з писарчуками, з якоюсь сволоччю... Годі! Я не хочу страмиться! Я не хочу, щоб мені портили гру!

- Та ви ж сами винні! - не стерпів я, аж скрикнувши з дива.- Ви ж сами з’явились тоді, як...

- Я? - гукнув Гаркун.- Я винен? Хо-хо-хо! Ще я й винен... Ха-ха-ха-ха!... О, ні! Ні, годі! годі!... Скажіть публіці, що представлення дальше не буде... Завтра я виїжджаю... Я не можу! Я не можу з такими партачами! Так я, по-вашому, винен? Я? Ви понімаєте, що ви говорите? Ви абсолютно увєрєни, що ви говорите?

- Та вже ж...

- Ха-ха-ха-хо-хо-хо!!

Я схопив із кілка свою шапку й мовчки вискочив з «уборної». По доріжках саду, регочучись і голосно балакаючи з приводу «непредвідєного обстоятєльства», купчилась публіка і збиралась додому. З дерев злазили «безпаспортні» і, не розуміючи, розпитувались одно у другого, чого так хутко скінчилось «приставлення». З театру чувся крик і галас.

___________

Другого дня над вечір, сидячи біля вікна й любуючи з празникових сукень євреєчок, що гуляли парами посередині вулиці, я почув щось мені знайоме. Прислухавшись, я зараз розібрав дзвін балабайки й голос Гонти, що наспівував «народну» пісню:

«Заходю я в Венскую,

Садюсь я за стол,

Скидаю хуражку,

Кидаю на пол;

Спрашуваю милу:

«А що будеш пить»?

Вона-ж отвічаїть:

«Голова боліть»,

«Я ж тібе не спрашую,

Що в тібе болить,

А я тібе спрашую,

Що ти будеш пить,

Ах, чи пиво, ах чи вино,

Ах, чи фиялку, ах, чи нічево?»

І зараз же біля мого вікна з’явилася «кумпанія невеличка, але чесна», себто: Гаркун-Задунайський, його жінка, дві пані в якихось надзвичайних капелюхах і сукнях, що лопотіли, як листове залізо, Гонта, Залізняк і ще якихсь два не відомих мені добродії. «Кумпанія» наближалася весело й гучно, піддержуючи одно одного за стан та іноді любенько обнімаючись і цілуючись.

Порівнявшися з моїм вікном і забачивши мене, вони на хвилину зупинились і, як хто міг, привітались до мене.

- З понеділком і... Будьте здорові! - гукнув весело Гаркун.- Як здоров’ячко?

Я подякував і віддав їм на добридень. Через хвилину в коридорі затупотіло, загуло і стало зникать у номері, якраз проти мого. Там, як я потім довідався, жили Гонта з Залізняком.

«Чай пила, булки єла,

Позабула, з ким сидєла»…

Зараз же почувся голосний спів веселого Гонти, а за ним гучний голос Гаркуна-Задунайського:

- Лейзер! Лейзер!

Щось дрібно затупотіло і спинилось біля Гонтиного номера.

- Полкварти водки, 2 фунта ковбаси, дюжину пива і 3 фунта хлєба! Моментально!

І за цим я почув стук до себе в двері.

- Можна! - гукнув я.

Двері розчинились і в кімнату увійшов Гаркун-Задунайський. Мовчки й поважно підійшовши до мене, він простягнув мені руку, шарпнув мою й мовчки зупинився біля мене. Очі йому були ще мутніші, ніс ще червоніший, губи припухли трохи.

- Прошу сідать,- повів я рукою на стілець.

- Бла-го-да-рю, но... не могу! 

І знов мовчки зупинив на мені свій мутний погляд. Я проти волі злегка всміхнувся.

- Смішно? да? - якось глухо промовив він.- Моя фігура возбуждаєт смєх у них? Да?

- Боже борони, що ви?

- Смійтесь, смійтесь! - сумно махнув він рукою.- Я достоїн! Да!.. Судьба сміється з мене, смійтесь і ви! Я пасинок судьби...

«Очень доми, очень лестни,

Под решеточкой залєзной,

Там Маша живьоть,

Та-а-м Маша-а-а живьот»!!

вирвалось умить з номера і луною розійшлося по «Малоросії».

На Гаркуна ніби хтось вилив відро живущої води: він стрепенувся, мацнув рукою по лиці й живо промовив:

- Милостивий государ... е... е... господін... е... вибачайте... словом, прошу вас до нас на чашку... е... чаю. Надєюсь?... Отказ ваш уб’є мене... Пожалуста!

Він підставив мені бубликом руку і попробував навіть привітно всміхнутись.

Мене кинуло в холод. Пробормотівши щось про велику свою подяку за честь і ще щось, я попрохав вибачить мені, що не можу ніяк погулять із ними, бо маю дуже нагальну й велику роботу.

- Пренебрегаєте? - випроставсь він гордо.- Ми до вас не піднялись? Ми низько плаваєм? О! Да! Ми з вищим образованієм, студент! Ха-ха-ха! Ну, знаєте що? Плюньте! Часок посидите і... свободні... Абсолютно свободні! Га?.. Ви не безпокойтесь, там усе свої, товариші... Моя супруга, дві дами, артисти... Вип’єм, закусим, заспіваєм... Пожалуста!..

- Шановний добродію, я б з великою охотою...

- У такому разі, ізвінітє... До свіданія... Вибачайте!

Він уклонився і, злегка похитуючись, поважно вийшов з кімнати. Я запер за ним двері і, трохи заспокоєний, знову сів біля вікна і став дивитись на вулицю. У номері Гонти трохи затихло, потім знов залунала п’яна пісня й зачувся дзвін балабайки. Я вже зовсім був заспокоївся, коли це в двері знов хтось постукав.

- Ізвінітє, я ще раз до вас...- промовив Гаркун, коли я одчинив двері, і просунувсь до мене в кімнату.- Ізвініте... Все... е... общество, мої, значить, товариші й супруга... просять вас... Не я... Не я... прошу. Я - пустяк. Супруга й товариші... Стакан пивця.

Я знов подякував і супрузі, і товаришам, але... знов одмовився.

- Та-а-к-с! - промовив він,- но може на півчаса можна? Га?.. Стаканчик пива... закусочки... У нас просто... Простоту люблю... Дами тоже прості... може ви стісняєтесь? Дак з ними можна... всьо... і об’ятія, і... Гіменей, і Амур, і Психея... ну, словом, як - з супругой, так і ви з ними... Пожалуста... Просять усі...

Але я, не вважаючи навіть на таку простоту, все-таки не одважився піти до них.

- Ну, ізвінітє...- знов уклонився він і тихо вийшов із кімнати. Я знов сів біля вікна. Але не вспів ще гарно вмоститись, як ізнов застукало в двері.

- Ізвінітє, я ще раз... Одну минутку...- з’явився в дверях Гаркун з пляшкою пива в одній руці й цигаркою в другій.- «Єщо одно послєднєє сказаньє»... Може ви роздумали?.. Дами просять вас... Только дами!.. І обіщають вам мильйони поцілуїв... Милостивий государ!.. Єслі ві не пойдьотє, то ви мнє не друг! Абсолютно!.. Пожалуста!..

- Високоповажний добродію! - розвів я руками.- Мене прямо дивує... як би вам сказать...

- Нахальство? - підхопив він і зареготався.- Ви не стісняйтесь... Гаркун-Задунайський вище цього... Гаркуна-Задунайського трудно... е... Я вас ще раз прошу... Не хочете? В послєдній раз - не хочете?..

- Добродію!..

- Ну, так плювать мені на вас! От що!... Задавака й більше нічого!... Суфльор нещасний!... Наплювать і растєрєть. О!

Він плюнув, розтер навіть, і гордо вийшов з номера, грюкнувши дверима.

Довго ще потім у коридорі тупали ноги Лейзера, довго чулись пісні, крики, жіночий п’яний писк і регіт, довго дзвеніла балабайка під спів Гонти:

«Три аршини сапогищі,

На випуску голянищі,

Бальшой генерал,

Бальшой генерал!..»

Довго гуляла трупа, але Гаркун-Задунайський більше не приходив.

Я хутко після того дістав спроможність виїхати з N і вже ні трупи, ні антрепреньора її Гаркуна-Задунайського більше не бачив.

ГОЛОТА

Повість

I

Балачка потроху, як той огонь без палива, затихла; всі замовкли і, наче прислухаючись до жалібного вітру в димарі, дивились на червоне світло полум’я з грубки-лежанки. В великій цій брудній хаті, що недурно звалася «чорною скарбовою кухнею», було вогко, холодно і занадто незатишно; пахтіло чимсь кислим - чи то намоклим кожухом, чи то старою капустою, чи то запрілими онучами. У вечірній тьмі, яку розбивало червоне світло полум’я з лежанки та жовтенький світ від невеличкої керосинової лямпочки, з розбитим і заліпленим жовтим папером склом, плавав синій дим, наче хмари попід стелею і гостро щипав у носі й за очі. Занадто вже незатишна була ця «кімната». Всякому видно було, що тут жили люди, яким не до затишку, що цю «кімнату» призначено не до бенкетів, не до втіх, а до захисту в негоду, щоб де було їсти і спати тоді, як не було «скарбової» роботи. До цього ж тут було все, що треба. Щоб спекти хліба, була здоровенна з пузатим комином піч, яка починалась від дверей і займала мало не всю стіну; вздовж неї тяглася довжелезна лежанка з двома вмурованими казанами, в яких варився для цих людей «кандьор» і брудна юшка, яку тільки з завички звали «борщем»; вздовж стіни, що проти дверей, стояв довгий, нічим не вкритий, стіл та довгі лави. Для спання од печі до стіни тягся довгий, широкий піл, на якому було накидано жужмом усякого шмаття. Угорі була стеля; знизу - чорна земляна долівка; в одній стіні - двері, в других - три-чотири дірки, що мусіли бути вікнами.

Було тихо й сумно. По зеленкуватих шибках бив і шелестів дощ, наче хто знадвору посував по них віником; гудів вітер та десь далеко глухо гавкала собака, одноманітно, рівно, без злости й захоплення вигукуючи: гав! гав! гав!..

- А чи не можна б там скоріше з вашою вечерею? - раптом промовив з переднього кутка Трохим своїм похмурим, задушеним голосом і злегка повернув голову до печі. Очі йому, як і раз-у-раз, дивились убік; тонкі сині губи, з ріденькими невеликими вусами, були тісно зложені, і з усього худого, гострого обличчя його, кольору мідяного п’ятака, з густим ряботинням, виявлялась здержана, зла нетерплячка.

- Бо йому вже на музики час іти! - робленобайдуже, з захованою посмішкою додав Андрій, лежачи з краю на полу, спершись на лікоть і похитуючи ногою в чоботі «бутилкою». Трохим тільки мовчки блиснув на нього своїми чорними, гострими, як дві голки, очима і знов зупинив свій погляд десь у кутку на полу.

- Всти-и-гне! - байдуже, не озираючись, промовила Килина і, втерши руки об поли, взяла з лави велику, як лопата, дерев’яну ложку - полоник - і почала мішати в казані, з якого клубками виходила пара.

- Подай сіль, Маринко! - додала вона, не повертаючи голови.

Маринка покинула совати в грубку солому, що купою лежала перед лежанкою, і кинулась до лави. Схопивши сіль у чорній, з одбитим краєм, ринці, вона повернулась, і поспішаючись, понесла її Килині,- але, спіткнувшись на півдорозі, махнула рукою і простяглась на долівці, далеко одкинувши від себе ринку, що розлетілась на черепки. Не встаючи зовсім на ноги, вона підняла своє худе, бліде личко з маленькими очима, в яких і так завше світився страх, а тепер дивився цілий жах, і мовчки, піднявши злякано брови, стала дивитись на Килину. Та ж, тільки безсило пустивши руки вздовж тіла, озирнула її, стиснула плечима і, чи то з жалем, чи то з незадоволенням, промовила:

- Чи ти з розумом, дівчино? Летить, женеться, наче її хто в шию штовха...

Маринка все так же мовчки, не зводячи широко розплющених очей, дивилась на неї. Килина ще раз стиснула плечима і, поклавши ложку на лежанку, почала збирати розсипану сіль, а Маринка одповзла до лежанки й почала совати в грубу солому.

- Що, посіяла? - добродушно всміхаючись, промовив дід Юхим, підходячи до лежанки з своєю, набитою тютюном, закоптілою й обмотаною посередині дротом, люлькою.- Не жалієш паньскої соли, га? - присідаючи до грубки і дивлячись на Маринку своїми, ще молодими, карими очима, під якими висіли два зморщені міхурчики, спитався він. Огонь заграв на круглій лисині і сивуватий бороді, з закуреними тютюном жовто-зеленими вусами, на рівному тонкому носі і, перескочивши з нього, облив своїм жовто-червоним кольором невеличке, худе тільце Маринки в якійсь подраній, великій кохтині, з босими, брудними, синіми й порепаними ногами, з дитячими ще руками. Вона, як винна, боязко всміхнулась і трохи відсунулась, даючи місце Юхимові.

- Дарма, дарма... сиди... вари... Я ось тільки люльку запалю та й тікатиму...- вибираючи соломинку, промовив він своїм гунявим голосом. (Як він говорив, то здавалось, ніби він попав у хату, повну димом, і позатулював собі ніздрі. Крім того «к» він зовсім не вимовляв; скоро доходив до цієї літери, так його наче хто за язик шарпав у той мент). Соломинка знайшлась. Запаливши її, він підніс до люльки і, притоптуючи тютюн коротким, з покаліченим нігтем, пальцем, почав напружено й пильно смоктати. І смоктав він так старанно, так голосно, що дехто аж задивився на нього; навіть Килина, повернувши свою горду, темно-русу голову, з поважно серйозними, сірими очима, дивилась згори на люльку. Тільки Трохим у своєму кутку «під богами» та ті, що спали, або так собі лежали на обгорнутому напівтьмою полу, не рухались і не звертали на нього уваги.

- Горить, а? - смокнувши востаннє, звернувся дід до Маринки і ласкаво простяг до її голови руку. Але Маринка злякано одхилилась і, мов захищаючись, підняла лікоть.

- То чого ти, дурненька! - усміхнувся він,- я погладити тебе хотів, а ти боїшся... Злякана! - підводячись, сказав він до Килини. Та махнула безнадійно рукою.

- Я вам кажу - таке затуркане, таке залякане,- промовила вона з жалем,- що аж сумно дивитись. Уже от скільки я тут... уже от з півроку... ніколи їй нічого... і пальцем не торкнула. А от... боїться та й годі. Чисто, як те цуценя...

- Тут її Горпина, що перед тобою була, дуже била. Та що хочеш?.. Без батька, без матері, яке вже воно буде. Пожаліти - то мало хто догадається, а штовхнути - нікому не важко. Да-а. Сироті у наймах не весьолая припорція...

- Та то вона Трохима так боїться! - гукнув з полу Андрій своїм дзвінким, молодим голосом.- Він її свататиме, як виросте. Боїться, щоб не ревнував...

Дід Юхим мовчки глянув на нього й поволі одійшов до столу, позиркуючи мимохіть на Трохима, який, зачувши своє ім’я, хутко обвів усіх очима і знов, тарабанячи пальцями по столі, став дивитись на піл.

- Щипає він тебе? - моргаючи в той бік, де лежав Андрій, усміхнувся Юхим, звертаючись до Трохима.

- Хай скавучить, не вкусить! - похмуро всміхнувшись, бовкнув той, не підводячи очей.

- Х-м... Не вкусить...- прогунявив роздумливо Юхим.- А як укусить?... Скавучить, скавучить та й гризне... А?..

- Та й дивно було б, якби не погризлись! - умить озираючись до них, незадоволено промовила Килина.- Старі, а ще й собі...

- Хе-хе-хе!..- весело засміявся Юхим, одхиляючи трохи назад свою лису голову.

- Та їй-богу! Наче малі: підцьковують, та й підцьковують!

- Та хай поб’ються, дурна! - скрикнув Юхим.- Чоловік тоді й живе, коли б’ється...

- Еге! - «тоді й живе»...

- Атож! І кров горить, і думка літає!.. Хоч видно, що чоловік... Я, як був молодим, так не було того тижня, щоб не бився з кимсь. А тепер хоча на других подивитись...

У цей мент на дворі біля хати зачувся якийсь сміх, гомін, тупотіння ніг, яке незабаром перейшло до дверей, а там і в сіни.

- Мабуть Софійка з хлопцями з села вертаються...- прислухавшись, промовив Юхим і, позіхнувши, почав довбатись у люльці.

- А ге-ей! Приймайте гостей! - голосно, весело залунало в сінях. Двері розчинились і в хату спершу влетів сивий великий клубок морозу, за ним сірий пес Тікай, а вже за Тікаєм, регочачись, перебиваючи одно одного, засапавшись, вбігли Софійка, Кіндрат і Гриць.

- А ви вже вечерю? - озираючись на всі боки, заговорила швидко-весело Софійка, на ходу розв’язуючи велику хустку й підбігаючи до полу.- А тут сплять? Ой, матінко! Сьогодні неділя, а вони сплять!.. А в панів, господи, гостей, госте-ей!.. Некипажів тих повен двір, як на ярманку!.. А комнати аж горять!.. Варять, печуть... Таке там на білій кухні, аж страх!.. А нас і не кличуть!.. Усі кучери на тій кухні, а до нас - чортові задаваки - й не плюне ні один... Пхи!.. Чорт їх бери!.. Ми й так погуляли! А знаєш, Килино, що нам було на селі?.. Цить, Грицю, не кажи... Хай покортить!..

Зроду жвава, вона сьогодні була ще жвавіша, якось нервово жвава. Краплини дощу блищали на її довгих, білявих віях, на бровах, на повних, рум’яних від холоду, щоках, густо засіяних, надто коло носа, ластовинням, одблискували й наче сміялись разом із її синіми вузькими довгими очима, разом з губами, які якось так високо підіймались, що видно було не тільки рівні білі зуби, але й червоні ясна. Але це було навіть мило в неї. Скинувши дрантиву, стару, пожовклу свиту, вона раптом вистрибнула на піл і почала шарпати й тягати якусь людину, що лежала, прикрившись кожухом. Людина заворушилась, захрипіла і глухо закашлялась, підскакуючи й соваючи ногами.

- Ой! Це дядько Панас! - зареготалась Софійка і, перескочивши через нього, нахилилась над якоюсь чорною кучею свиток, з-під якої вже давно чулось придушене шепотіння й хихикання, і почала давити її руками. З-під кучі визирнула голова з невеличкими вусами і, озирнувшись навкруги, зупинилась на Софійці.

- А тобі чого? - хрипло спитала голова.

- А до вас! Приймете? Чи вам і без мене тісно?

- Та нащо ж свиту тягнеш? Ти!.. Софійко! Та ні!.. А диви!.. Тю, дурна!..

- Сьогодні неділя! Не можна спати! - тягнучи за свиту, серйозно відмовила вона, але в цей мент свита вирвалась і Софійка, поточившись, захиталась і з веселим сміхом упала на якусь жіночу постать, що лежала тісно обнявшися з хазяїном голови. Перекотившись через неї, вона лягла між ними й почала жартівливо обнімати парубка. Але, глянувши якось до столу, де щось живо оповідав Гриць, вона раптом стурбовано схопилась, зстрибнула з полу додолу так, що аж загуло, і, підбігши до Гриця, стала пильно прислухатись до його мови. Гриць, звертаючись здебільшого до Трохима або до діда Юхима, щось весело оповідав, голосно своїм звичаєм регочучись і закидаючись усім великим своїм станом назад. Чорний чуб його, рівно підстрижений на лобі, тоді кудовчився; широке, засмажене сонцем і негодою лице наливалось кров’ю, ніби він підіймав якусь велику вагу; трохи лупасті очі ховались у зморшках, а з широких грудей, на яких теліпався засмальцьований піджак, голосно, як з величезної порожньої діжки, вилітало: «гу-гу-гу-гу!.. го-го-го-го!..» Біля нього стояв Кіндрат у своєму чудернацькому жупані, якого він купив у старого Хаїма за 20 коп. і який приходився йому станом якраз нижче сутулих плечей; стояв, заклавши руки за спину під полами свого жупана і, виставляючи до світла зелену плисову жилетку з перламутровими ґудзиками, всміхався своєю тихою, добродушною усмішкою. Правда, він завше так усміхався, кого б і що б не слухав; хіба вже бачив сльози або велику лайку, то робився серйозним: тоді його тонкі губи складались тісно, а довгобразе, прищувате обличчя з довгим гострим носом і маленькими сіренькими очима дивилось пильно, напружено й збентежено. Слухаючи Гриця, він водив очима з Трохима на діда, з діда на Гриця, з того знов на Трохима - хто в той час говорив - і добродушно посміхався. Трохим слухав, не дивлячись ні на кого, з своєю звичайною, скривленою похмурою усмішкою, тарабанячи чорними від бруду й праці пальцями по столі; дід Юхим поблискував своїми молодими в міхурчиках очима і, погладжуючи бороду, іноді перепиняв оповідача. Килина й Маринка порались біля лежанки, а Андрій усе также лежав на полу й похитував своїм блискучим чоботом.

- Та, брат, як не учепиться до його, а той як не крутне нею, як не заколотиться у хаті!.. Я до їх...

- Та брешеш! Отже й брешеш! - раптом перепинила Гриця Софійка, що з якимсь напруженим стурбованням слухала і зараз же, звертаючись то до Трохима, то до діда, хутко заговорила: 

- Зовсім не так... Бо він став уперед чіпляться до мене...

- Та я ж кажу?...

- Кажеш, та не так! Він усе хотів, щоб я сама сіла коло його, а мені що? Пхи!.. Удівітельно!..

Гриць, що стояв і, кумедно застигши, дивився на Софійку, як вона говорила, на цьому слові наче прокинувся - спершу зареготався, одкинувшись назад, потім від задоволення кинувся на неї й жартівливо почав душити її, не звертаючи уваги ні на Софійчин веселий крик, ні на увіщання Юхимові, ні навіть на поважне шарпання Кіндрата, що ще ширше всміхався.

- Тю, скажений! - засапавшись вирвалась нарешті Софійка. Кров ударила їй у лице, ніздрі маленького носа ходили ходором, груди хвилювались під синьою, з червоними ґудзиками, кохтиною; вся вона невеличка, повна пашіла здоров’ям і життям.

- Та говоріть же хтось! - нетерпляче крикнула від печі Килина.- Почали та й...

- Та коли ж цей... дурмануватий... Ну, та й той... Ну, й почав він чіпляться до мене...

- Хто? - зачулося з полу від розбурханої парочки, що знов укрилась свитами й тільки визирала притуленими одна до одної головами.

- «Хто»! - хутко озирнувшись до них і знов повертаючись до всіх, скрикнула Софійка.- Та той же... Цибатий! Задається так, прямо хоч куди. Я, мовляв...

- Іван чи Хведір?..

- Та вжеж Хведір!.. Іван, той нічого... Той плохий собі. А той несеться, як гиндик... Пфа! Я, мовляв, багач, а ви що? Голодрабці!..

- Так і казав? - встромивши на мент у Софію свої дві голки -очі, бовкнув Трохим, знов нахиляючи своє мідяне, подзюбане лице до столу.

- Атож! «Я, каже, хазяїн!» - весело скрикнув Гриць.

- «А ви гольтіпаки, голодрабці!» - підхопила Софія.- «Чого, каже, сюди ходите? Забирайтесь на свою окономію!»...

- А ви ж їм що... кісткою в горлі стали? - прогунявив Юхим, знов виймаючи люльку з своїх латаних і перелатаних «бруків», як він називав свої штани, з того часу, як сам пан власноручно виніс і віддав йому їх у вічну власність.

- А я знаю? Каже: «у вас є свої дівчата», а сам до нас чіпляється... Тільки ми прийшли, він став лізти до мене... А мені що? Удівітельно! Мені що багач, що голодрабець - усе одно. Правда? Пхи! Гулять усе одно з ким!..

- Та чого ж ви завелися? - роблено позіхаючи спитав Андрій, сідаючи на полу й пацаючи ногами.- Того, що він багач?

- Ба ні! А того, що він - дурень!

- Тобто хазяйський син та дурень? - муркнув Трохим, дивлячись у стіл і єхидно всміхаючись.

- Го-го-го! - зареготався Гриць.

- Ану, ще на копійку,- зневажливо й холодно всміхаючись, промовив Андрій.

- Тю! Трясця б вам у живіт! - скипіла Килина, нервово встаючи й кидаючи злісно картоплю в макітру.- Ніколи не дадуть договорити! Прямо чорти й більше нічого!

- Гу-гу-гу! - ще голосніше загукав Гриць і навіть з великої втіхи насів на Кіндрата, що добродушно всміхався собі, й почав душити його.

- Грицько! Покинь! - бовкнув Трохим: - Дай, хай говорить...

Гриць зараз же покинув і, навіть обнявши Кіндрата, сів лагідно разом з ним на лаву й промовив до Софійки:

- Ну, говори, удівітельна. А то я буду говорити.

- Та сиди краще там! - почулось з полу.- Говори, Софійко!

- Та що говорить? Я йому втерла носа, щоб не задавався, а він... почав битись.

- Е?

- Їй-богу. Як дала йому одкоша так він зараз же, почав щось одному, другому «ши-ши-ши» на вухо. А ті, звісно, кому гроші його милі, почали зачіпати нас... А я на злість... Начхать на самого Хведора й на його гроші. Узяла та й обняла Хомченкового Сидірка. А він, наче скажена собака вкусила його, як схопиться... «Забирайтесь, каже, голодрабці!» А я йому: «хоч голодрабці, та не грабили нікого; а хазяйські сини - й не голодрабці, так граблять до голого тіла». Він до мене... А мені що? Пхи!.. Начхать я хотіла! Узяла та й пхнула на всю руку... А він тоді і вдарив. Ну, наші хотіли вступиться, та не дали...

- Насилу, брат, втекли! - скрикнув Гриць.- Прямо... як чорти лізуть...

- А вдарив катюга дуже,- весело додала Софійка, сміючись,- аж досі болить!

- Х-м... Воно раз-у-раз болить, як б’ють,- іронічно вставив Юхим, набираючи люлькою тютюн із долоні.

- Та-а-к...- потягуючись, устав Андрій з полу і, позіхаючи, підійшов до столу.

- А може не так? - з веселим задором кинула йому Софійка.

- Не чіпай його, він теж хазяйський син! - муркнув Трохим.

- То що? - здержуючись, зневажливо спитав Андрій. На молодому, вкритому ще ніжним пухом, лиці його почав розливатись з-за шиї рум’янець. 

- То нічого,- всміхнувся Трохим.

- Битиме? - крутнулась до Андрія Софійка.

- А то пожаліє, думаєш? - зареготався Гриць - Ого! Хазяйські сини, брат, голодрабців не люблять...

- А ти таки справедливий голодрабець! - зачувся з полу жіночий голос.

- О! Хазяйська дочка обізвалась!

- Хто? Санька - хазяйська дочка? - підняв брови Кіндрат.

- А чим би вона не хазяйська дочка? - встаючи, промовив Юхим.- Півтори кози на припоні, у запічку квочка на трьох бовтунах, сама взута, аж п’ятками світить... Ще тобі не хазяйка?

- Ой, діду, хто б казав ще! - крикнула Санька.- Бодай уже з такими хазяїнами, як і ви!

- От так! - усміхнувся дід.- А хіба ж я не хазяїн? Хе-хе-хе! За пазухою такого худоби, що й пана Гаврильчука переможу!..

- Ой, господи! - зідхнула Килина.- Як уже мені в печінках сидить ваша лайка, так і ну його к чорту!

- Нічого, дівко! - присідаючи знов до грубки, заспокоїв її Юхим.- Полаємось та й поб’ємось.

- А вас би першого!

- Мене?

- Та вже не мене...

- Ні! Мені ось що дивно,- озираючи всіх гострим, насмішкуватим поглядом, промовив Трохим.- Чого це так - хазяйські сини, та по наймах тиняються? У голодрабців хліб одбивають...

- Тобто, синку: «навздогад буряків, щоб дали капусти»? - озирнувся, сидячи, Юхим.- Чи не голодрабці й ми собі, благослови нас господи? Хе-хе-хе!..

- Та вже до вас не пішов би позичать,- кинув Андрій.

- У самого багато?

- А багато!

- Диви,- хитнув головою Трохим.

- Може б і нам ще позичив?

- На вічне оддання?

- Так ти ж - хазяїн!

Андрій повернувся, щоб щось сказати йому, але махнув тільки рукою й підійшов до полу, де порпалась Софійка. Дехто засміявся.

- Ні, він нас і так почастує,- весело, насмішкувато промовила Софійка, складаючи свою кинуту свиту.- Правда, Андрію?

Андрій нічого не промовив. Рум’янець все більше розливався йому по лиці і вже виразною смужкою доходив до носа і червонив лоба. Тонкі, золотисті брови його все більше хмурились, а верхня, задерта трохи вгору, губа почала здригатись. Чисте, молоде, хлопчаче ще обличчя його з ямкою на підборідді і з золотими кінчиками кучерявого, ясно-русого чуба було напружене й збентежене.

- Почастуєш? А? - засміялась Софійка.

- Од Хведора мало дістала, так ще й від Андрія хочеш? - байдуже промовила Килина від лежанки.

Андрій хутко, пильно подивився на неї, потім звернувся до Софійки й промовив:

- А хочеш, дам зараз на горілку?

- Хочу!

- Та бреше! Не дасть! Задається! - зареготався Гриць.

- Брешу?? Так от же... На!..- палко, гордо крикнув Андрій і, рішуче кинувшись до кишені, витяг гаманець, поколупав у ньому і, витягши декільки монет, подав їх Грицеві. Той здивовано подивився на нього, але гроші взяв і зараз же почав рахувати.

- А багато? - зазираючи через плече йому, спитав, підійшовши, Юхим.

- 55 копійок.

- 55? Х-м... Що ж за їх можна вистругати? - замислився дід.- Тільки, значить, понюхати та облизатися?

Андрій знов мовчки розстібнув гаманця і став колупати в йому, але вже не з тим посміхом і запалом, що раніше.

- Скільки там? - похмуро кинув він до Гриця.

- Ха-ха-ха! - зареготався Трохим.- Ховайте скоріше ті, що дав, бо одбере.

Андрій спалахнув і зненависно подивився в той бік, де сидів Трохим.

- Та плюнь на його! - миролюбиво взяв Андрія за лікоть Юхим,- він тільки так собі... дражниться... з тебе... От сядьмо собі тут... О!.. Ти хочеш нас частувати? Х-м... Нас... один, два, три, чотири... одинадцять чи дванадцять чоловіка... півкварти на всіх? Чи по чарці хоч буде? Стій, стій... хіба я кажу, щоб ми всі понапивались, як свинюки? От тобі й маєш. Чарку, другу... от і харашо! Да-а... А коли нема й по чарці, то чи стоїть гроші кидать по-дурному? Так уже карбованця кинь їм межи зуби та й ще прикажи до цього: «Нате, мовляв, та знайте мою ласку!».. О... Оце я понімаю. А як, виходить, що тільки, значить, подражнити, дак і заходу жаль.

Дід Юхим пильно скоса подивився на Андрія, що знов, хапаючись, колупав у гаманці. Винявши звідти ще скількись монет, він гордо подав їх Грицеві й додав:

- На всі.

Гриць подивився на Андрія, на Юхима і знов на Андрія, що держав гроші. Потім, усе таки не зовсім довіряючи, взяв монети і, здвигнувши плечима, озирнувся до Софійки й Кіндрата, що пильнували всього того.

- Не вірить! - моргнувши Андрієві на Гриця, усміхнувся Юхим.

- Та цілого, брат, карбованця дав! - крикнув Гриць, перелічивши гроші. Потім, махнувши у себе над головою кулаком, крутнувся, кинувся до полу й почав хутко одягатись.

- От тобі й хазяйський син! - гукнув він до Трохима з таким виглядом, який ніби говорив: «Я ж тобі казав, який це чоловік!»

Але Трохим тільки міцніше стулив зуби, через що усмішка здавалась тонкою, як кінчик добре виклепаної коси. Гриць одягся і, на ходу підперізуючись, весело побіг із хати.

II

У кухні затихла, потім знов зачалась балачка, але Трохим уже не мішався: він мовчки сидів і постукував пальцями по столі. Зате Андрій якось занадто вже розвеселивсь: балакав, жартував, ганявся за Софійкою і дзвінко, як хлопчик, реготався на всю хату. А рум’янець ще більше червонив йому щоки і наче визирав з живих очей, які стали ще живіші й блискучіші. Він навіть почав учити Тікая стояти на задніх лапах, але зараз же покинув і знов завів цілий гармідер із Софійкою.

Солома в грубці спалахнула веселим полум’ям, з казана здіймалася все густіше пара і, лоскочучи роздратований апетит, розходилася по хаті і змішувалася з димом в якийсь особливий, гострий дух. Навіть Тікай не витримав його сили і став пильно дивитись до Килини, замість хвоста ласкаво покручуючи всім задом. Але Килина навіть не помічала його. Вона задумливо, дивлячись кудись за мисник своїми великими, спокійними, як у вола, очима, мішала в казані і, здавалось, нічого не бачила, навіть Андрія, який чогось усе спинявся біля неї й навіть ненароком торкався її поважної дужої постаті. Вона тільки злегка одхилялась і все дивилась за мисник.

А Тікай усе не зводив з неї очей і крутив задом.

- Пішов!.. Ти!..- тихо проганяла його Маринка, махаючи жмутом соломи. Але він нашвидку озирався на неї, ступав убік декільки ступнів і знов уважно дивився вгору до Килини, мов від цеї його пильности залежала вся справа з вечерею.

- Та палицею його - порадив Кіндрат Маринці, але та несміло глянула на нього і, знов махнувши на Тікая соломою, повернулась до грубки. Трохим, мов виведений з задуми, подивився на них і, довше зупинившись на Тікаєві, раптом усміхнувся і встав з-за столу. Повернувшись спиною до лежанки, він одломив шматок хліба від окрайця, що лежав на столі і, сховавши в кишеню, підійшов до грубки. Сівши до вогню і піднявши солому, він прутиком знайшов велику жарину й підкотив її до самого краю грубки. Потім з тою ж мовчазною усмішкою поманив до себе Тікая і, одломивши декільки невеличких шматків хліба, почав кидати їх тому в рот. Тікай покинув платонічне поглядання вгору й залюбки повернувся до Трохима; з голосним плямканням роззявляючи рота до шматочків хліба, зручно хапаючи і в один мент ковтаючи їх, він привітно виляв задом і пильнував кожного Трохимового руху.

Софійка й Андрій покинули видирати одно в одного червоний пояс і разом зо всіма стали дивитись на Трохима, який непомітно накрив жарину одним шматочком хліба, другим підняв її і, хутко заліпивши її обома шматочками, кинув Тікаєві. Той аж зубами плямкнув, роззявляючи рота і хапаючи доволі великий шматок. Крутнувши вдячливо задом, він смаковито заплющив одно око і з тріском розкусив хліб, але зараз же голосно завищав, викинув його з рота і з жалібним, болісним скавучанням забігав по хаті.

- Ха-ха-ха! - зареготались з полу.

- Хе-хе-хе! - гуняво засміявся Юхим, з задоволенням слідкуючи за Тікаєм.

А Трохим стояв з прутиком у руці і, не міняючи своєї усмішки, все так же мовчки дивився на пса, що побігавши забився під лавку й почав голосно скавучати.

- А тобі собака хату зайняла? - гнівно звернулась Килина до Трохима: - Тебе б вогнем погодувати!

- А думаєш, не годували? - не дивлячись на неї і все таки однаково всміхаючись, бовкнув він і рушив до столу.

- «Годува-а-ли»! - перекривила його Килина.

- Та ще й як! - раптом озираючись, зиркнув він до неї очима і з такою невимовною злістю зареготався, блиснувши рядом білих зубів, що Килина тільки задивилась на нього, поширивши очі.

- Хе-хе-хе!,- піддержав його дід Юхим, слідкуючи за Софійкою, яка нахилилась до Тікая і, ніжно милуючи його, силкувалась утишити його ласкавим голосом.

- Поцілуй його, а він тебе, то будете родичі...- насмішкувато порадив Трохим.

- Ух, ти! - встала і гнівно зміряла його з ніг до голови Софійка: - чистий вовк!

Довгі сині очі її з довгими білявими віями горіли обуренням і гнівом, а веселі, трохи товсті губи аж побіліли з роздратовання.

- Якби могла, я б тобі показала,- додала вона, нервово одходячи до полу.

- Е, якби ж то! - хитнув ніби сумно головою дід Юхим.- Якби то можна було подужати дужчого за нас! А то горе, що тільки слабшого!..

- А ви теж! Піддражнюють! - кинула до нього Софійка, сідаючи біля Андрія, який знову ліг на піл і ні словом не обізвався на сцену з Тікаєм.

Дід Юхим хотів щось одмовити, але в цю хвилину у сінях зачулось якесь шарудіння, наче хто мацав руками по стіні, потім одчинились двері й до хати вступив прикажчик Халабуда. Не здіймаючи своєї «каракульної» шапки, поважно заклавши ліву руку в кишеню свого зимового теплого піджака, що зверху був покритий чорною шкурою, а правою чистячи своїм звичаєм ніздрі і погладжуючи чорні, кучеряві вуса й коротеньку круглу бороду, він наче вплив у хату. Вузькі, довгі очі його дивились м’яко, добродушно, а все обличчя його з широким носом, з великим ротом, з низеньким лобом, обличчя, яке, здавалось, хтось, узявши за одстовбурчені вуха, дуже розтяг та так і зоставив, виявляло якусь хитру тихість. Ступивши декільки кроків, він зупинився, понюхав повітря і, хитнувши головою, добродушно сказав:

- Ну, та й воздух же!.. Без сомнєнія, настоящая фіялка... ха!

- Яка хата, такий і воздух,- спокійно сказала Килина. Не дивлячись на його тихість, як тільки він ступив у хату, всі зразу замовкли й ніби напружились. Трохим насупився, дід Юхим зробився поважніший, Кіндрат стулив губи й одійшов до полу, навіть Софійка втихла й заспокоїлась. На Килинину відповідь Халабуда тільки мовчки подивився на неї своїми очима, що визирали з-під густих, кучерявих брів, як із-під стріх, і почав гладити вуса й чистити кінчик носа. Потім заклав руки назад, нахилив голову, подивився на калоші і, знов підвівши голову, звернувся до хлопців, м’яко вимовляючи:

- Завтра ж... хлопці... той... не забувайте: весь той гній, що перед стайнею, нада вивезти аж геть за Косу Межу.

- Увесь? - бовкнув, не дивлячись на Халабуду, Трохим.

- Єслі мало буде, знайдем ще... Затруднєнія не будеть...

- Мало? - скрикнув Гриць.- Та там дай боже за два дні перетаскати!

- Ну-ну, повидім, повидім... Ну, а той... як його... мм...

Він наче забув і, знов нахиливши голову, став пригадувати.

- Ага! Килино! Ганна, кажись, одходить скоро. Мєсто ослобоняється. Може б стала?

- Це прачкою на білу кухню? - спитала Килина.

Андрій гостро глянув на Халабуду, потім на Килину і прудко перебіг по всіх очима. І помітно було, як по цих Халабудиних словах усі якось надто пильно стали прислухатись і дивитися на Килину.

- Да, прачкою...- байдуже водячи очима по стінах, потвердив Халабуда, не дивлячись на Килину й наче мало цікавлячись її відповіддю.

Килина ж нічого не одмовила, а замість того підійшла до мисника й почала виймати миски, ложки й готувати до вечері.

- Ну, що ж ти? - пильно роздивляючись на сволоки в стелі, спитав він.

- Не хочу! - твердо й рішуче промовила Килина, поважно проходячи повз нього з мисками в руках і спокійно дивлячись йому в лице, яке зосталось таким же байдужим і тихим, тільки очі пильно подивились на неї та губи якось втягнулись у рот.

- Як знаєш...- м’яко сказав він і, погладивши вуса, повернувся й, не поспішаючи, вийшов із хати. За ним прожогом вискочив і Тікай, який давно уже ждав цього, крутячись біля дверей. І знов Андрій помітив, що не він один з напруженням ждав її одповіді, але й усі, навіть Трохим, який аж подержав на ній свій занепокоєний, похмурий погляд.

Але не встигла ще Софійка вихопитись на середину хати і, хутко повертаючись до всіх, вилаяти добре Халабуду, як у вікно біля мисника щось раптом застукало і стихло. Всі замовкли.

- Килино! - зачувся знадвору Халабудин голос.- Я забил тєбє ще сказать щось. Вийди сюди на минуту... Скарєй!

- Ще «скарєй»,- прошепотіла, надувши губи, Софійка.- Удівітельно! Знаємо, що ти забув... Не ходи, Килино! - звернулась вона до Килини, але та, загадково якось усміхаючись, нічого не одповідаючи, спокійно стягла з жердки свиту, накинула її собі на голову й вийшла з хати.

- Та-а-к...- прогунявив Юхим, спльовуючи вбік і перекладаючи люльку з одного кутка рота в другий.- Хоч так, бабо, сядь, хоч так, а все таки сядь... Чи на чорній, чи на білій кухні будеш, а моїх, мовляв, рук не минеш... Хе-хе-хе... Да-а...

Дід Юхим похитав головою і скоса подивився на Андрія. Той з занадто байдужим виглядом, підвівши голову, ходив від лежанки до столу, заклавши руки в кишені піджака й тихо посвистуючи. Тільки на щоках йому грав виразний рум’янець.

- А як думаєте, діду,- кривлячи губи в усмішку, спитав Трохим. Хто кого обманить: чи вона Халабуду, чи Халабуда її?

Андрій блиснув на нього очима й ще дужче почервонів.

- Хто кого? - роздумливо перепитав Юхим.- Як тобі сказать? - Вона дівка... одно слово... молодець... О!.. Він тоже... не жменею кашу їсть... Тихенький собі, а з-підтишка мішки рве... О... А хто обманить, то вже не звєсно... Да-а... А Андрій зівка дає, то тоже правда! - умить додав він і подивився на Андрія, що по цій мові, подивившись на діда, зупинився, почервонів, криво ніяково всміхнувся і, не знаючи певне, що сказать, одійшов і сів на піл.

- Їй-богу зівка дає...- повторив Юхим.- З дівкою так не можна... Дівка... Що дівка?.. Одно слово - женщина і більше нічого... Просто баба. А баба, як не крути, все до свого кутка моститься... А Килина аж дрижить, щоб хазяйкою стати... Ге! Це дівка не дурна, е-е, не дурна-а... її обманить - не з гори побігти...

Дід Юхим з задоволенням досмоктав люльку і, циркнувши, плюнув крізь зуби.

- Килина не така... не дасть себе обманити - якось тихо промовила Софійка, задумливо дивлячись кудись через світло лямпочки, широко розплющивши сині очі. Усмішка її щезла з повних губ, рум’янець кудись пропав, уся вона притихла, якось зігнулась, прив’яла. Стало тихо. Було чути, як лопотів дощ по шибках, як клекотів кандьор у казані, але знадвору не доходило ніякого гомону. Маринка почистила всю картоплю і прибрала на лаві, згортаючи лушпайки в цебер; на полу ледве чулось шепотіння; гудів вітер.

- Так-так...- зідхнув Юхим.- Всякому своє... Той за шматок хліба б’ється, той за хату, бо хліб уже є, а той уже за гарною дівчиною, бо й хата є; а той ще чого...

У сінях зачулась голосна балачка, сміх, тупотня ніг.

- О! Здається, вже й Гриць вернувся! - промовив Кіндрат.- Скоро!

- Е!.. Він по горілку, як на крилах! - усміхнувся Юхим, дивлячись на двері, в яких справді з’явився Гриць.- До цього його мама родила...

- Що! - зараз же закричав той, вступаючи в хату.- Ще не ковтнули язиків?.. Софійко! Сип вечерю, будем гулять!

І по цьому він якось велично вийняв з-за пазухи дві пляшки «монопольки» і, люб’язно обтерши їх свитою, поставив на стіл. Поставивши, весело озирнувся й подивився навкруги. Але всі якось мало звернули уваги на горілку. Дід Юхим тільки трохи подержав на ній свій погляд і зараз же перевів очі на Килину, що з тою ж таємничою усмішкою роздягалась біля жердки. Трохим теж зиркнув і знов похнюпився. Софійка сиділа задумливо. Андрій червоний знов ходив по хаті.

- Що таке? - здивовано підняв брови Гриць.

- Побились чи що?

Ніхто нічого не одмовив йому.

- За прачку на білу кухню кличе,- промовила Килина, підходячи до столу й усміхаючись.- По сім рублів у місяць на їхній одежі...

- По сім? - скрикнула Санька і, схопившись із полу зстрибнула додолу. Кохтина на грудях у неї була розстібнута і видно було смугляве тіло; чорне волосся розкудовчилось і пасмами спадало на смугляве лице з дуже загостреним підборіддям, з загостреним носом, з загостреними губами і гострими карими очима. Хутко підбігши до Килини, вона напів-здивовано, напів-заздрісно сплеснула руками й озирнулась на всіх.

- Застібнись! - коротко кинула їй Софійка, показуючи головою на груди. Санька трохи змішалась і почала застібатись.

- Ну, а ти ж що? - застібаючись, глянула вона на Килину, яка з тим же таки виглядом спокійно змітала рукою крихти хліба зі столу...

- Нічого...

- Як «нічого»?

- Так...

- Вона ще поторгується! - бовкнув Трохим, дивлячись на свої пальці, що тарабанили по столі.

Андрій раптом зупинився, озирнувся до Трохима й хотів щось сказати, але знов шарпнувся всім тілом і заходив по хаті.

Килина ж нічого не сказала, наче не чула, й одійшла до мисника.

- Та скажіть же, що тут таке? - запитав Гриць.- Хто сім рублів!? За віщо?

- Х-м... За віщо? - усміхнувся Юхим.- За роботу!

- Та за яку?

Всі засміялись.

- Йди, я тобі скажу,- зачулось із полу.

- Он тобі Петрик скаже, він знає...- хитнув головою Юхим і глянув на Саньку, яка занадто пильно почала обтрусювати поділ спідниці. Гриць широко розплющив очі, подивився на піл, на Саньку і вмить просіяв весь.

- А-а? Гу-у-гу-гу! - зареготався він.- Та бре?

- От тобі й «бре»!

- Халабуда?

- Атож!

- Го-о-го-го-го!!

Всім спершу якось ніяково, а потім дуже весело стало. Почались доволі скоромні жарти, приказки, вигадки. Стягли з полу Петрика, збудили на печі Савку, навіть хотіли чіпать дядька Панаса, та Юхим не дав. Поки Санька й Килина, пораючись біля лежанки, готували вечерю, Петрик став серед хати і, химерно вип’явши вперед живіт і погладжуючи кінчик носа, почав «приставлять» Халабуду... Сам невеличкий, чорненький, з кирпатим куцим носом і товстими, як у орапа, губами, він досить правдиво передражнював прикажчика й до того іноді живо вдавав його голос і вирази, що навіть Маринка не здержувалась, забувала свій страх і вибухала голосним, дитячим сміхом. Правда, вона зараз же змовкала й несміло дивилась на Килину, але та, здавалось, мало що чула й бачила. Напружено щось думаючи, але поважно, не хапаючись, з м’якими рухами, вона ходила біля казана й тільки іноді позирала до столу своїми великими розумними сірими очима. Навіть Савка, той Савка, що раз-у-раз ходив з таким виглядом, ніби його тількищо збудили, круглопикий, з засмаженими бронзовими щоками, байдужий до всього, крім їжі та сну, навіть Савка, слухаючи Петрика, широко розпинав рота в усмішку й мимоволі вибухав іноді голосним уривком «ги-и!» А Андрієві наче веселіше за всіх було. Рум’янець виразно червонив йому щоки й наче цвів під золотистим пухом; молоде обличчя з ямкою на підборідді й трохи піднятою верхньою губою раз-у-раз дрижало від нервового голосного сміху; рухи були швидкі, напружені. Дід Юхим пихкав люлькою, чвиркав крізь зуби й весело бігав по хаті живими очима; Кіндрат застиг у добродушному посміху; тільки Трохим сидів мовчки, похмуро позираючи іноді до печі гострим, понурим поглядом.

- Та сипте руками там! - умить повернувся Петрик до Килини й Саньки.- А то Гриць так пече очима пляшки, що й горілку випече!

Потім знов, не слухаючи одповіді, повернувся до столу, заклав руки назад і, дивлячись на ноги, промовив:

- М-м... Грицько Товстогуб... Там ослобоняється мєсто громадського свинопаса... Желаєш?

Грицько Товстогуб аж покотився від задоволення і вже хотів насісти всім своїм тілом на Петрика, коли в цей мент од печі рушила Санька з мискою кандьору в обох руках і Гриць мусів поступитись.

- Со страхом при-и-ступі-іть! - проспівав Петрик, слідкуючи за тихою, обережною ходою Саньки; потім, щось згадавши, кинувся до столу, схопив пляшки, поставив їх собі на голову й почав поважно ходити по хаті.

- Ги! - вирвалось у Савки, якому взагалі не в натурі було спокійно дивитись на їжу, а тут ще й горілка.

- Ану! Здурів! - обурилась Санька: - Найшов забавку!

- Дай сюди! - кинувся на його Гриць і, однявши пляшки, одну сховав у кишеню, а другу почав бити дном об долоню. За третім разом затичка вискочила.

- Ну, будіть дядька Панаса,- промовила Килина, ставляючи другу миску на стіл і розкладаючи перед кожним ложки. Дядько Панас підвівся, почухавсь і почав злазити з полу.

- Виспались, дядьку? - спиталась Софія.

- Е! - махнув рукою Панас, ніби хотів сказати: «який там уже сон», але зараз же схопився за груди і хрипко, надовго закашлявся. Всі якось трохи притихли, слухаючи його кашель, який не хутко скінчився. Утершись і оддихавши, Панас підійшов до столу й сів поруч Юхима, який посунувся трохи по лаві. Рідке, якесь сіре волосся звисало йому на жовте, худе обличчя з випнутими щелепами, з рідкою цапиною борідкою; очі між густих зморщок, з червоними жилками на баньках, дивились мутно, в’яло; з болісно зложеного рота виходило хрипке дихання.

- Та хіба за такими мерзавцями заснеш...- з серйозним виглядом промовив Петрик.- Як на єврейськім весіллі всьо рамно!

- Ух, ти хороший! - кинула до нього Санька, ласкаво дивлячись на нього своїми гострими очима, які в ті хвилини, коли вона говорила з ним, ставали ніби м’якші. І вся вона тоді ставала навіть краща: здавалось, гостре підборіддя закруглялось, тонкі губи ставали повніші, ніс притуплявся, смугляві щоки червонились кровью, а в голосі щезала та жорстокість, сухість, з якими вона говорила до всіх, і з’являлась якась тепла м’якість.

- Благослови, о-о-тче-е! - раптом загудів Гриць, піднімаючи пляшку й наливаючи в зеленувату, опецькувату чарку горілки, і сам перший весело засміявся.

- Благословля-я-ю тебе струпом на всю го-о-олову-у! - козлячим голосом одмовив йому Петрик, допомагаючи Кіндратові присунути довгу лаву до столу.

- От чорти! - засміялась Санька за всіма.

Першу чарку піднесли дідові Юхимові. Він узяв її, подивився на всіх, хитнув головою і тихо перехилив у рот. Заплющившись, ковтнув, смаковито, з задоволенням крекнув і почав їсти кандьор. Другу піднесли Панасові. Він також мовчки взяв, байдуже випив і, поставивши чарку на стіл, теж узявся за ложку. Килина спершу одмовилась, але зараз же, всміхнувшись, попросила і зважливо випила. Санька «запишалась» і почала теж одмовлятись, але, як її попрохали, несміло взяла і, кривлячись, почала «пригублювати», щоразу вертаючи недопиту чарку. Але її припрохували й вона ще «пригублювала». Так «пригублюючи» й випила всю. Навпаки, Софійка весело хитнула головою, крикнула всім «на здоров’я» і одразу всю чарку хильнула й навіть не скривилась. Не проминули й Маринки, яка сиділа між Санькою та Софійкою, і сказали їй випити. Вона покірливо взяла чарку, несміло всміхнулась і разом потягнула в себе всю чарку. Ковтнувши, дуже скривилась, закашлялась і соромливо глянула на всіх очима, в яких аж сльози виступили. Щодо хлопців, то певно, що вони не одмовлялись. Але, коли дійшла черга до Трохима, він тільки скоса глянув на чарку й холодно муркнув:

- Не хочу!

- Не хочеш? - скрикнув здивовано Гриць, держачи чарку; а Савка аж зупинив на півдорозі до рота ложку з кандьором і широко витріщив очі на Трохима.

- А не хоче, то й не треба!.. Нам більше буде! - сухо промовив Андрій.

- Давай! - умить простяг руку за чаркою Трохим і, всміхаючись своєю чудною усмішкою, додав:

- Я й забув, що Андрій заручини справляє... Дай, боже, щастя молодим! - і аж зубами клацнув об чарку, випиваючи горілку. Андрій почервонів, дехто всміхнувся, декому ніяково стало, а Килина мовчки подивилась на Трохима і, знов потягшись ложкою до миски, сказала всміхаючись:

- Правда, що вовк!

Затихли; тільки чути було плямкання, стук ложок об миски, іноді голосне сякання та тяжке сопіння Савки, який з напруженою увагою й обережністю носив ложку від миски до рота, піддержуючи її шматком хліба.

- Ану! - хитнув Юхим Грицеві головою, підморгуючи до пляшки.

Знов заходила пляшка по руках, знов Санька почала «пригублювати», знов Петрик, схиливши по-баб’ячи голову на руку, почав жалібним голосом приговорювати до чарки, знов Килина одважно простягла руку за горілкою і з придушеною огидливістю випила її. І знов Маринка покірливо ковтнула, але вже не закашлялась, тільки на всьому її худенькому личку виступив рум’янець та очі зробились сміливіші й веселіші. Але розмова все зривалась: почне хтонебудь, другий додасть - і знов замовкнуть. Почали по третій. Але Килина вже не змогла більше й одмовилась. Санька ще більше «запишалась», але «пригубила» й третю. А Маринці знов сказали випити, і хоча дехто вступився за неї, але Гриць із веселим сміхом, з запомогою Трохима таки досягли свого й Маринка випила. Почали й другу «півкварту».

- Да-а...- протягнув задоволено дід Юхим, витираючи долонею вуса,- от і не думаючи випили. Люди полаялись, а ми поживились. От тако воно й повсігда. Здається, погано лаяться, а з лайки й добре вийшло. От і припорція! Да-а... Так воно на світі вже з давніх давен ведеться: що одному погано, то другому добре. Ну, ще по одній, та й спочинемо.

За кожною чаркою Трохим насмішкувато дивився на Андрія й неодмінно щось приговорював. Кров ударила йому в лице й воно стало ще червоніше, наче добре вишарований об цеглу п’ятак. Чорні маленькі очі його заблищали гострим вогнем, усмішка ставала все тоншою, уїдливішою.

- Пиймо хазяйську горілку! - промовив він, простягаючи руку за чаркою.- Вони з нас пили!

Андрій глянув на нього.

- А я з тебе пив? - тихо спитав він.

- Ти? Ну, тобі-б то я ще й не піддався б!..

- Так чого ж ти чіпляєшся до мене? Чого ти хочеш од мене?

- Нічого я од тебе не хочу.

- Ні, слухай, Трохиме,- спираючи ложку на край миски, заговорив раптом дрижачим, але щирим, миролюбивим голосом Андрій.- Я вже давно збираюсь тобі сказати. Та й усім. Що я вам зробив?.. Що я тобі... чим я тобі... Підожди, дай я скажу. Ти раз-у-раз чіпляєшся до мене. Чи я тобі поперек дороги став?.. Чи зло яке зробив кому?.. Усі... наче я якийсь... чужий. А я б хотів... Ох!

Він махнув рукою й одвернув трохи голову вбік. Очі йому від горілки й від зворушення блищали, верхня губа нервово здригалась, підборіддя з ямкою й золотистим блискучим пухом почало тремтіти.

- Ану, заплач! - метнувши в нього поглядом і всміхаючись, кинув Трохим.

- Ну, й заплачу, то що?.. Я до вас, як до братів, зо всіма хотів би жити... Трохим каже «хліб одбиває». А кому я одбив? Га?

- Та що там?.. Та плюнь! Ех! - промовив Грицько також зворушено.- Що було... то... Ет, що там! Ніхто тобі нічого, як і зо всіма... Але в цей мент Гриців погляд упав на Петрика, який, смішно витягнувши губи вниз і кліпаючи очима, уявляв, що збирається заплакать. І Гриць весело зареготався.

Килина мовчки сиділа й дивилась на кульку з хліба, качаючи її пальцем по столі. Довгі, темні вії закрили їй очі й кидали невеличку тінь на чисті ніжні щоки, на яких якраз посередині червоніли два невеличкі, завбільшки в дві копійки, рум’янці. Софія задумливо носила ложку од миски до рота і, не кліпаючи, дивилась навпроти кудись через голову Юхимові, що також мовчав і тільки хутко бігав по всіх очима. Тільки Маринка, дядько Панас та Савка, здавалось, мало вважали на балачку, а більше на кандьор.

- А чим я винен, що в мого батька є, а в твого нема? - скрикнув Андрій.

- Та хто тебе винить? - злісно глянув на нього Трохим.- Є, то й чорт тебе бери!..

- Та ти спитай ще, чи є ще в Трохима батько! - всміхнувся дід Юхим.

- Ну, в цього взнаєш,- сказала Санька,- Як чорт той... скільки живе, а що воно, звідки воно - ані словом не похвалиться. Хоч питай, хоч ні...

- Хіба ти порозумнішала б, якби я тобі похвалився, що я й звідки я? - посміхнувся Трохим, не дивлячись на Саньку.

- «Порозумні-і-шала»! - перекривила його Санька, похитавши головою.- Ох, ти розумний!.. Тільки й зна, щоб укусить когось. Чистий халамидник!.. Не дурно не хоче про себе говорити. Десь багато доброго наробив. Голодрабець!..

Дід Юхим серйозно подивився на неї.

- Це ти... напра-а-сн-о,- протяжно прогунявив він.- Нічого, може, чоловік і не наробив, а ти вже... А що Андрій жаліється, дак я йому скажу одну пісню. Гуляла собі, значить, голота, а багач-дукач йшов мимо та й почав сміятись. Ніби то: «гей, за що ж, за що та бідна голота напивається». А вони йому: «а хто з нас, братця, та буде сміяться, того будем бить»! Та й дали таки бобу. О! Не насміхайся. Чоловік, може, горе запиває, щоб і не чути, а той ще сміється... Неприятно!

- А хіба я з тебе сміявся коли? - звернувся Андрій до Трохима, але той як скипів:

- Та чого тобі треба?! Не люблю я вас... дукачів... от і все!

- А горілку їхню любиш? - єхидно вставила Санька.

Трохим раптом заспокоївся і, всміхнувшися, кинув:

- А чого ж? З паршивої вівці хоч вовни клапоть.

- То правда! - згодився Юхим.- «То, мовляв, батюшко, вам за упокой, а це таки за здравіє». Не все те, що ми любимо, дівко, у пригоді стає нам. Бува, що й ворог лютий миліший за батька рідного буває. Так то, дівко! Дають - хватай, скубуть - тікай!.. А свого не впускай. От тобі й отче наш...

- Амі-і-нь! - проспівав Петрик.

- Да-а! - хитнув головою Юхим.- Всяке шукає кращого... всяке б’ється за себе. Кажуть, гріх тільки про себе думати. Брехня! Гріх не думати про себе! Поки й світу сонця, все на світі дбало й дбатиме тільки про себе!.. Бо так уже положено. А люди вигадали, що треба себе напослідок ставити. Та натура в один бік тягне, а люди в другий, та й виходить - ні богові свічка, ні чортові люлька. А якби кожний ще поміг натурі, як розумні люди роблять, то вийшло б не так. А так... поки дурнів, поти й горя. Ех! Якби то кожний умів про себе дбати!

- А ви багато надбали? - ущіпнула Санька.

- Я? Ні, не багато. Сиве волосся, лисину та 65 літ. От і все...

- Що ж так мало? Не хотіли більше, чи що?

- Ба хотів, та розуму не було. А як поскубли трохи, то й розуму набрався. Тепер би дбати, та сили нема вже. Ну, вип’ємо чи що?

Панас та дівчата рішуче одмовились. Вони вже й так були на підпитку. Очі всім блищали, щоки зашарілись, рухи стали непевні, а Маринка до того насмілилась, що про щось узялась розпитувати Софійку. Дивилася вона жваво, сміливо, слухала якось жадно-пильно, не спускаючи напружених, блискучих очей з оповідача.

Тільки Софійка, нервово сміючись, сама налила собі і з якимсь завзяттям перехилила горілку в рот.

- Чорт його бери! Гулять так гулять! Правда, Килинко? - озирнулась вона на ту. Червоні ясна над білими зубами ще більше червонили її; сині довгі очі горіли, щоки палали.

- Хай говорять люди! Пхи!.. Удівітельно! Гуляй, і все!

- Вєрно! - гукнув Гриць і так бухнув Кіндрата по спині, що той аж хитнувся вперед усім тілом.

Але інші сиділи якось невесело й задумливо. Андрій потроху стих, ослаб якось, спер голову на руку й дивився кудись мутними очима, поглядаючи іноді на Килину, що не переставала качати кульку; Трохим ще більше насупився.

- Так, т-аа-к,- протягнув, зідхнувши, дід Юхим: от і все. Тепер уставай, діду, бери свою калаталку, та йди стерегти чуже добро...

Він трохи помовчав, потім, іронічно всміхнувшись, почав знов: 

- Жив, робив... А для чого жив, на що робив, то й сам тобі жидівський рабин не скаже. От 65 літ маю, а спитай мене, що я зробив собі? Калаталку. (Він хитнув головою). А все, що дурний був. Ех, вернись мені літа мої! Ге! Наплював би я тому в вічі, хто сказав би мені, що себе забувати треба, що за свою долю битись - гріх. Я б йому сказав би!..

- Е, діду! - махнула рукою Санька.- Нічого те не поможе. По правді роби, по правді й буде тобі. От що!..

- То по правді й очі вилізуть,- хрипло промовив Панас, байдуже, в’яло дивлячись поперед себе.

- По правді? - усміхнувся дід.- Ех, дурна ти, дівко, мало каші їла. Та знаєш ти, що таке правда? Правда - то отой самий п’ятак: подивись з одного боку - орел; переверни той самий п’ятак на другий бік - буде тобі орешка. От так і правда вся. Що на користь мені, ото й правда, а що на шкоду, то - неправда. А що шкодить одному, то другому на користь. От тобі й правда вся...

- То, виходить, як мені на користь красти, то й красти можна? І по правді буде?

- А тобто є такий чоловік, щоб не вкрав ні разу на віку? Га? Ех, ти! І святий краде. Що то таке - вкрав?.. Узяв те, чого сам не заробив. Правда, інший усе своє життя краде, і добре краде, і живе добре... а другий і погано вкраде, і раз украде - й живе погано. Та то вже біс один, чи мало, чи багато. Е, дівко, дівко. Сидів я й по тюрмах за ту неправду і потом умивався за правду, а тепер бачу, що тої вашої правди ще й досі не бачив. Що, на мою думку було правдою, то другим було неправдою; що мені неправдою - то другим правдою. А де вона та одна правда, то мабуть і сам чорт її не бачив, бо і в його є своя правда. Правда, дівко, то все одно, як бува, та городська бариня. Подивишся ззаду: рівна, гарна; не ногами йде, а пливе; чепурна, пахуча,- хоч молись до неї! А подивишся спереду - то так тобі зробиться наче муху ковтнув, їй-богу! А бариня та ж таки одна...

- А то, мабуть, ті барині, що той...- трохи зам’ялась Софійка,- що... як ви колись казали. Ну, як у нас нечесні...

- Та кажи прямо! - гукнув Гриць на всю хату: - Шлюхи та й усе.

- Усякі, усякі. Це я так... для приміру. А там є і шлюхи, і чесні... всякі. Тільки щось чесних тих мало. На мою думку, тих чесних перевішати б усіх на одній гілляці, а пани їх у ручку цілують. От тобі й маєш правду. А шлюхи... що шлюхи? Такі ж люди, як і ми. Живуть собі. Ге! Та ще й як, бува, живуть. Все одно вже, дума собі, не вернуть... ну, так хоч поживу ж!.. Ну, й живе! Такі люди мають собі всякі перепони, або там сором, або щось інше. А тим що?.. Одно - гуляй, та так гуляй, щоб і на старість вистарчило. Ге!.. Котра гарна, та розумна... Одну я знав там... Гарна, канальська дівка... от би не гірше нашої Килини, тільки неначе менша й тонша. Так, скажу вам, не жила, а кипіла. Грішми курила, як я тютюном. У шовках уся. А таки ж з нашого брата, з простих: десь, казала, з Полтавської. Да-а! Правда, трохи, бувало, крадькома сумувала. Ну, та без суму і втіха не така солодка. Живуть!.. Хоч і трохи, та добре!..

- То те ж усе правда, що ви казали?..- підвела голову Килина й роблено байдуже позіхнула.

- А мені чого брехати? - спокійно всміхнувся Юхим.- Піди та подивись сама, коли не віриш. А хочеш, то й сама до них пострижись. Гірше не буде. А будеш жить так, як і не присниться ніколи. Хе-хе-хе!

- Мелі-іть! - якось ніяково всміхнулась Килина і, потягнувшись усім своїм дужим, гарним станом, знов нахилила голову і взялась до кульки.

- Е! Послухать діда, то зразу щасливим будеш! - сказала насмішкувато Санька.- Тільки горе, що дід сами досі тільки сторожа при окономії доскочили. А кажуть, що й по тюрмах сиділи, й по світах бували.

Дід усміхнувся.

- Да-а, і по тюрмах сидів, і по світах бував. Та дурного, дівко, в церкві б’ють. Така вже планета дурневі. А якби я з розумом робив, то може б і не тинявся б оце по скарбах.

Він трохи помовчав, потім почав знов.

- Да-а... розум - велике діло. Коли б я з розумом крав, то єй по тюрмах не сидів би. Коли хочеш красти, то вже кради так, щоб хоч і в тюрмі посидіти, так уже потім і пожити. Кради в того, хто багато має, а ще краще, хто сам краде. Украв раз, та гаразд. А на те, що гріх, плюнь. То гріх для того, у кого береш, а коли він сам братиме, то вже не буде гріх...

- А бог? А правда? - скрикнула Санька.

- Ха-ха-ха! - злісно, терпко зареготався Трохим.- А тобі бог багато дав, хоч ти свята та божа?

- То, по-твоєму, вже й бога немає?

Трохим тільки ще злісніше зареготався.

- Ні, ти, Трохиме, не смійся,- уважно промовив Юхим.- У бога, брате, треба вірити. Бо наш брат без віри в бога - одна худоба й більше нічого. Без бога наш брат - не чоловік. Понімаєш? Ти хоч те візьми: що ти, або я? Худоба та й усе!.. Для чого ти живеш, для чого я... нікоторого понятія нема... Або от наша Маринка! Подивись на неї - ну, для чого вона живе?.. До чого? Навіщо? Залякане, засмоктане. Воно тобі не то що вкрасти не посміє, а й за себе постояти не може. Усяке її штовха, усяке її щипа, з роботи не вилазить, голодне, холодне, забите, чорне... кому воно, нащо воно? Собаці, та й то краще, отже, їй-богу, краще: та хоч і виспиться, і полежить, і пограється, а ця... вона хоч ласку чию бачила?.. Без батька, без матері, байстря... живе тут собі з милости. А для чого живе воно?

Маринка, що впивалась просто в кожне слово, раптом почервоніла вся, сміливо підняла на діда свої залякані очі і промовила:

- Я тепер уже нікого не буду боятися. Я вже тепер... Я не боюсь...

Дехто здивовано, дехто з усмішкою подивились на неї, а дід Юхим похитав головою й сумно сказав:

- Дівчино, дівчино... Не так тебе били, щоб так ти зразу не забоялася. Це горілка, дівчино, не боїться, а не ти...

Маринка хотіла щось сказати, але дід Юхим повернувся до Трохима й заговорив далі:

- Ну, а ти, а я, а ми всі тут? Та ж худоба та й годі! Зранку до вечора, змалечку до сивого волосу тиняєшся по наймах, з роботи не вилазиш, та ще й радий, що з голоду не здихаєш. А разом з тим і Маринка, і ти, і я - люди... Понімаєш: не худоба, а люди. О!.. А чого? Бо ти ще бога маєш. О! А не вір у бога, й виходить, що ти нікоторої разниці з волом або конякою не маєш. А це вже зовсім... обидно. От багатому - друге діло. Багатому панові бога не треба. Нащо панові бог? Йому й так видно, що він не коняка. Він собі знає й бачить на кожному місці, що він людина, бо живе не так, як худоба. Од того то пани так і не дуже то вірять у бога. А нашому брату треба вірить, треба держатись за бога, бо як одірвешся, то й буде: що ти, що віл - усе одно. А віриш воно якось і терпиться лекше. Все таки людина, значить, і ти для чогось здався. О!.. Так, Панасе?

Сутулий, жовтий, згорблений Панас трохи підвів свою довгу голову й, ледве дивлячись своїми мутними очима, промовив:

- Коли чоловік має здоров’я, то й щастя має. А загубив здоров...- він не скінчив і глухо закашлявся, похитуючи головою й хапаючись руками за груди. Всі сиділи мовчазні, насуплені, похмурі. Трохим усміхався злісно й жорстоко, а Маринка хутко бігала по всіх очима, наче боялась проґавити хоч одно слово.

- Так підождіть же, діду! - крикнула Санька, подумавши...- Що ж ви говорите: і про себе тільки думай, і в бога треба вірити?.. А бог сказав, щоб... що так гріх думати...

Дід Юхим усміхнувся, але нічого не одмовляючи, встав, перехрестився тричі до ікон, сів знов і, шукаючи люльки в «бруках», промовив:

- Хоч ти, дівко, й гостра на язик, а все таки дурна. Понімаєш?

- Ба ні, не понімаю.

- То слухай же... Хіба тобі хто говорить, щоб ти кривдила другого, коли про себе думати будеш?.. А може воно тоді ще лучче буде, як усі будуть про себе думати. А то погано, що дурний не дума, а розумний притворяється, що не дума. Та й виходить, що розумному добре, а дурневі - дуля. А хіба бог говорив, щоб одному було добре, а другому погано? Понімаєш?

- Ні, не понімаю.

- Бо дурна. Бог одно, а гріх друге. Хіба ти з богом говорила про гріхи?.. З людьми. А люди чого не вигадають? По-панськи одно гріх, а по-мужицьки друге. По-єврейськи одно гріх, а по-нашому друге. А чия сила, того й правда. А бог один. Понімаєш?

- Ні!

- Ну то йди к чорту!.. Що з тобою патякать!

І почав насипати в люльку тютюну.

- Ні, діду! - вмить почав Трохим з якоюсь похмурою ніяковістю.- Це все... може й так, може й не так. Не знаю. А от як... приміром... сказать... мені найти таку точку... свою... значить... точку...

- Точку?.. Яку точку?

Трохим ніяково всміхнувся.

- Таку точку, щоб... як жить... Таку лінію...

- Та такому, як ти, одна лінія: на Сибір та й годі! - сухо засміялась Санька.

Очі Трохимові занялись, але він зразу здержався й повернувся знову до діда.

- Ша, не займай його...- звернувся той до Саньки.- Він чоловік попечений: йому, де не торкнись, болить. Сміятись не треба. Чоловік дороги шукає. Де він її знайде, чи на Сибіру, чи в палатах - то вже не нам знати. А коли хочеш, щоб самій добре було, то поможи йому. Бо і ти, і він - рідні собі. І ти гола, і він голий - значить і правда одна в вас. Виходить, не сміятися, а помогти, треба, бо поможеш йому, то все одно що собі поможеш. Дурна ти, дівко! Якби ти попоходила нічку, другу, та кинула оком на себе, та подумала про життя своє... от і другого понімала б. А нашого брата... попеченого... понімать треба. А таких попечених багато розвелось тепер. Перше то й не чути було, щоб чоловік вік свій тинявся від окономії до окономії. А тепер? І-гі-гі! Мабуть, це вже в двадцятого пана служиш тепер? - звернувся він до Трохима.

- Хай їх чорт лічить, а я вже лік загубив! - з ненавистю промовив той.

- А батьки десь померли?

- Померли.

- Та-ак. А по окономіях... скрізь добре було?

- Добре!.. Ех, діду! - вмить спалахнув якось дико Трохим і з силою вдарив кулаком по столі.- Давить мене тут... горить... (показав він на груди). Пече, вогнем пече! І сила є, а точки нема...

- Х-м!...- розвів руками Юхим.- Точки?... Точку, хлопче, не знайдеш зразу. Багато треба сліз ковтнути, багато крови пропустити, щоб твердо стати на свою точку. А ти - чоловік попечений, вразливий. Сам кажеш, горить у тебе. Тобі не покажеш. Сам шукай та шукай не поза собою... не шукай у чужих, бо в чужих і правда чужа. А коли голодрабець, то в голодрабця й правди шукай. Та думай більше про себе... може й видумаєш. От я вже додумався; спочити б трохи, та й... (Він махнув тільки рукою). Та я - не ти. У тебе горить, а в мене вже попіл... Мені б тепер хатинку свою. Ех, хороша то штука своя хата, хоч здохнуть є де... ніхто вже не вижене тебе, ніхто не штовхне. Сам собі пан! Правда, Килино?

Килина підвела голову, глибоко-глибоко зідхнула і знов нахилилась.

- А мені, знаєте, діду, все одно,- заговорив, червоніючи й широко-тихо всміхаючись, Кіндрат. Коли він починав говорити, то раз-у-раз спочатку трохи червонів.- Чи є хата, чи нема - аби добре було... Може то через те, що я вже забув, що то - своє хазяйство?...- Він ще ширше всміхнувся й допитливо подивився навкруги.- Забув уже... Знаю, що як своє хазяйство, то мороки багато; робиш не менше, як і по окономіях, а клопоту... аж по вуха... А нема нічого, то й клопоту нема... Аби харч добрий та роботи менше... та платили добре... То й жити якось можна... А що ж робитимеш!

- А як заслабнеш та виженуть тебе? Де здихать будеш без хати? Під тином? - хрипло, похмуро спитав Панас.

- Е! Що там! - раптом скрикнула Софійка, схопившись з місця.- Виженуть - виженуть! Чорт їх бери! Гуляй та й годі!.. Нащо нам хата! Ось ми, з Грицем та Кіндратом підемо в Басарабію, або в Таврію на заробітки. Там, кажуть, музики грають, хлопці, дівчата... Гуляй та й усе... Давайте, діду, я вам наллю!

- Ні! - зважливо крутнув головою Юхим.- Я вже не буду. Гряниця. У мене вже така гряниця: як не дойду, то ще держатимусь, а перейду, так уже прощай: питиму, поки й сорочки не збудуся... А тепер ще холодно... Як вижене Халабуда, то й до Адеса не доберусь... Хай молодші п’ють...

- Кіндрате, пий! - подала чарку Софія. Кіндрат мовчки взяв чарку, випив, утерся і, сплюнувши, почав закусювати хлібом.

- А тепер я! - знов наливаючи, скрикнула Софійка, обводячи всіх блискучими, трохи посоловілими очима.- Гулять, так гулять! Правда, Грицю? Ох!

Вона витягла руку з чаркою, підвела голову, крутнула нею й чистим, гарним контральто заспівала:

- Там дівчи-на гуляла-а,

Ох, дівчина гуляла-а!

- Грицю, поможи,- хитнула вона тому головою.

- Ну, што-ж, кому дєло, гуляла-а!..

- підхопив Гриць і штовхнув ліктем Кіндрата. Той нашвидку проковтнув хліб, притулив руку до щоки і трохи розбитим, але сердечним голосом уступив у пісню й наче поплив м’яко, рівно угорі:

- Ну, што-ж, кому дєло, гуляла-а!

Ну, какоє кому дєло, гуляла-а!

- залунали веселі, буйні згуки в сумній, темній «чорній» кухні.

Софія поставила на стіл налиту чарку, вскочила на середину хати і, топнувши ногою, палко повела плечима, граючи до Гриця очима й усмішкою. Потім раптом повернулась до Савки й, підморгуючи, манячи за собою, весело покликала:

- Ходи, милий, не журись!

Ходи, любий, не журись!

Савка задоволено «гикав», а Гриць та Кіндрат, переплітаючись голосами, наче підбадьорували його:

- Ну, што-ж, кому дєло, не журись!

Разкакоє кому дєло, не журись!

- Ні, стій! Давай другу! - спинився раптом Кіндрат і, не чекаючи нікого, трохи заплющившись, притулив знову руку до щоки й тихо-тихо почав:

- Ге-ей, ти горі-і-лочка,

Гей, ти медова-а-а-я-а..,

Ге-ей, з ким я тебе пи-ить бу-уду, молодая-а-я!

Сумні згуки заплакали десь під закуреною стелею, перебігли сумом по обличчях і попливли, розлились по хаті. Софія спинилась, прислухалась, потім хутко підбігла до Кіндрата, сіла близько нього і, обнявши, притулившись йому до плеча головою, тужливо підхопила:

- Ге-е-ей, з ким я тебе пить буду, молодая-а-я!

По хаті наче пройшла сама туга.

- Ге-ей, поїхав милий мій

В далеку доро-о-огу-у…

- хитнув з болем головою Кіндрат, перекладаючи щоку на праву руку, а лівою обнімаючи Софійку.

- Ге-ей, мене, молоду-у-ю...

- з одчаєм залилась Софія,-

...кинув самото-ою...

Ге-е-е-ей!..

- безнадійно махнув рукою Гриць, вкриваючи їхні голоси своїм густим, свіжим басом,-

...мене молодую кинув самото-о-ю-у...

Згуки ридали; здавалось, доля цих сірих, пригнічених людей звідкись випірнула, одяглася в оці згуки й кликала, манила їх кудись. Здавалося, тут, у цій брудній, напів темній хаті не було вже ні цього довгого столу, з порожніми великими мисками, з розкиданими ложками, з плямами кандьору, не було ні чорної, блискучої від бруду долівки, ні смердючого, важкого повітря,- здавалось, ці згуки вимили цей бруд своїм сумом, налили сюди вільного, чистого повітря, покрили все своїм ніжним, тужливим чуттям.

Килина сиділа, підперши голову рукою, й дивилась, не моргаючи, в світло лямпочки. Видно було, що вона не бачила ні співаків, ні Андрія, що, здавивши голову руками, дивився нерухомо в стіл; не бачила Маринки, яка почала жваво прибирати зі столу - нікого й нічого не бачила. Губи, свіжі й горді, були зложені якось гірко, брови нахмурились, на щоках грав невеличкий рум’янець, високі груди підіймались іноді під довгим, задержаним зідханням.

- Гее-й, та немає правдоньки на світі!

- жалівся Кіндрат, заплющивши очі й журливо схиливши голову на руку. 

- Ех! Тяжко, гірко, милий, да по наймах жити...

- з мукою згоджувалась Софійка, притулившись йому до плеча щокою й дивлячись перед себе широкими, синіми, засмученими очима.

- Ех! Тяжко, гірко, милий, да по наймах жити...

меланхолійно, сумно гудів Гриць, м’яко переливаючись від Кіндратової прими до Софійчиної втори.

Було боляче-сумно.

Дід Юхим сидів, спершись руками в коліна, й задумливо попихкував люлькою.

Панас та Савка тихо перейшли на піл і хутко стало чути Савчине хропіння; Петрик і Санька сиділи, обнявшись, на полу й мовчки слухали; Трохим знов тарабанив пальцями по столі, і знов на тонких, синіх губах його грала злісно-іронічна усмішка, тільки гострі, маленькі очі його зробились ще гостріші, лице налилось кров’ю й на лобі грали проти світла лямпочки дрібні краплі поту.

Умить Софійка скинула з свого стану Кіндратову руку, глибоко-глибоко зідхнула й, тріпнувши головою, схопилась і з усмішкою, в якій, здавалось, ще плакала пісня, крикнула:

- Ану його к бісу!... Ще заплакать можна!... Давайте краще веселої... Чого нам журиться?... Горілка є... Давайте, діду, вип’єм. Ет!... Начхайте!... Гулять - так гулять!.. От і все... Наші пани гуляють і ми гуляєм... Удівітельно!

Вона, сміючись, підбігла до столу, схопила налиту чарку і, розхлюпуючи горілку, високо підняла її.

- Хай люде говорять!.. А нам начхать!.. Правда?.. Хведір каже: «шлюха»!.. Ну, й шлюха, ну то що!.. Шлюхам усе можна... Ви й не знаєте: він назвав мене шлюхою... Я не хотіла вам цього говорить, а тепер... пхи!.. Ще й набив, як шлюху! «Ще, каже, й шлюхи вміють вередувати».

- Ха-ха-ха! А он дід Юхим кажуть, що й шлюхи також люди... Правда, діду?

Вона вже не сміялась, а якось болісно, жалко кривила губи в усмішку і все більше та більше розхлюпувала горілку дрижачою рукою. Потім раптом безсило впала на лаву, випустивши чарку, яка покотилась додолу, припала головою до столу й голосно, здригуючись, заридала. Петрик та Санька, що почали щось шепотіти між собою, зразу змовкли і злякано глянули до столу.

- От тобі й маєш! - тихо промовив Гриць, збентежено дивлячись на всіх своїми лупастими очима і якось криво всміхаючись.- Чого вона?

Килина, наче мало дивуючись цьому, глянула мовчки на Софію і знов стала дивитись у лямпочку; тільки в лиці її вже не було задуми, а щось холодне, жорстоке, щось тверде і зважливе. Вона навіть не звернула уваги на Андрія, що, зачувши ридання, хутко підвів голову і став дивитись спершу на Софійку, а потім на всіх широко розплющеними очима, в яких злякано дивилось питання.

- Що таке? - звернувся він до Кіндрата, але той нічого не одмовив йому й тільки пильно, напружено, понуро дивився на піл.

- Біжи, спитай у свого товарища, Хведора,- усміхнувся Трохим.- Він знає.

- Я тебе не питаю! - спалахнув Андрій, повернувшись до нього всім своїм тілом і міряючи очима. Але Трохим тільки гостро подивився йому в налиті кров’ю очі й байдуже одвернувся.

- Що таке? Чого вона плаче? - нетерпляче, палко скрикнув Андрій, звертаючись до всіх.

- Та нічого... так...- махнув рукою Гриць, встаючи й підходячи до Софійки.- Годі, Софійко! Чорт їх бери... Ет! Що там!.. Удівітельно! - І хотів усміхнутись, але тільки скривився...

- Не займай її,- понуро промовив Юхим.- Хай виплачеться... Горілка її розм’якшила...

Гриць хотів щось сказати, але в цей мент щось стукнуло в одно вікно, потім у друге, потім затупало в сінях і в хату хутко вбігла дівчина в «панській» одежі, себто в ситцевій довгій спідниці, в кохточці «в талію» і з чистим, білим хвартухом на шлейках.

- Дівчата! - зараз же почала вона, захакавшись і важко дишачі.- Ідіть... нам... помагать... посуду пере... мивать, бо не вправимося... Ху!.. Казав Халабуда... А що то у... вас?... Монополька?... Диви!... А що то плаче? - умить спинилась вона й злякано подивилась на Софійку.- Чого вона? Хто то?

- Софійка,- промовив Гриць.

- Чого ж вона?

- Та... так... Годі, Софійко... Он краще йди в кімнати... На панів подивишся... Фроська прийшла... Посуду перемивать...

Софія трохи стихла, але не підводилась, тільки іноді схлипувала й тоді хиталась всім тілом.

- Чуєш, Софійко,- підсіла до неї Фроська й обняла злегка за стан.- Плюнь на їх!.. Нехай обіжають!.. Лучче пайдьом у комнати... Пущай плачуть ті, што гроші мають... А в нас весело! Панів, пані-ів! Танцюють, грають на хуртоплянах... Вставай, пайдьом. Та й Санька, й Маринка пущай ідуть! - звернулась вона до всіх.

- А я чого туди піду? - сказала Санька.

- «Чого»! Посуду перемивать!

- От не бачила...

- Тю, дурна! Та я б аж побігла! Подаси якомусь панові шубу абощо, то й «на чай» получиш.

- Нуда! - недовірливо протягнула Санька.

- Їй-богу! Дурна!

Санька повагалась трохи, потім почала шепотіти щось Петрикові, який незадоволено скривив губи, потім схопилась, зстрибнула з полу і почала хутко шукать на жердці свою хустку.

- Вставай, Софійко,- нахилилась знову Фроська до Софії.- Там харашо! Їй-богу! А паничі які понаїжджали, Софійко! Знаєш...- вона раптом закрила рота рукою й почала щось шепотіти Софійці на вухо, хихикаючи й ніби засоромившись, ховаючи лице кудись їй під плече. Софійка вже не схлипувала, але все таки не підводилась. Нарешті, коли Фроська щось прошепотіла їй тихо-тихо на вухо, боязко наперед озирнувшись на всіх, вона трохи підвела заплакане, червоне лице, з мокрими щоками й припухлим носом і, слабо всміхнувшись, промовила:

- Та невже?

- От тобі хрест святий! - поважно і з запалом перехристилась Фроська й, наче згадавши щось, знов обняла її й почала шепотіти, дивлячись на Юхима своїм, дуже блідим, з синіми жилками, обличчям, з синіми кругами під очима й трохи кирпатим носом. Софійка ще ширше всміхнулась і, соромливо глянувши на всіх, почала витирати напнутим на кулак рукавом мокре лице.

- Та брешеш! - раптом засміялась вона, але Фроська ще з більшим запалом почала шепотіти. Тоді Софійка, мов не витримавши, схопилась з місця й весело побігла до жердки.

- Гулять так гулять! - блиснувши до Юхима білими зубами і червоними яснами, крикнула вона й почала стягати з жердки одіж, хутко перебираючи і складаючи набік чуже.

Всім наче трохи легше стало; забалакали, засміялись. Фроська почала оповідать про гостей, широко розплющуючи очі, сплескуючи руками, й мало не за кожним словом божилась.

- Там один оце приїхав,- з жахом приклала вона долоні до своїх блідих щок.- Пуза-а-тий, пузатий, аж у дверя не войдьоть... Усе кашля... А другий - з миндальою... На стьожці з боку висить... Як хрест усьо рамно... Та всі поздравляють його, ручкаються... Та всьо на миндаль ту смотрять... От хрест мене вбий! Бухвечик говорить, що якби й йому таку миндаль, так він би січас у городі трахтир з катеринкою одчинив би... Накажи мене бог! Десь дорога, верно!

- От би таку мендаль украсти, діду! - зареготався Гриць.- Га? Було б на що хату поставити!

- Да-а...- усміхнувся Юхим.

- Са́нько! - гукнув Гриць.- Ти там зівка не давай... Придивись, де спатиме, та ніччю і підберись до миндалі... Петрик спасибі скаже!

- А як ми вже поженимося, ви будете зо мною ручкаться-поздравлять!.. промовив важно Петрик.- А вона велика? - звернувся він до Фроськи.

- Та де!.. Як слива завбільшки...

- Пхе! Чортзна яка миндаль!..- зневажливо плюнув Петрик. Софійка та Санька вже одяглись, а Маринці не було чого одягатись. Вона давно вже стояла біля Фроськи і, пильно дивлячись кожному в рот, слухала кожне слово.

- Ну, гайда! - крикнула Фроська і всі три, весело озираючись, жартівливо прощаючись і сміючись на жарти хлопців, вискочили з хати. За ними хутко заляпала босими ногами Маринка в своїй довгій кохті й брудній ситцевій хустинці на голові.

Стало тихо. Килина поралась біля мисника; Андрій і Трохим сиділи біля столу похмурі й задумливі. Петрик підсів до Гриця і стиха почав якусь пісню. Кіндрат спершу мовчав, потім ледве чутно почав підголосювати; сумні згуки знову забились, заплакали десь під стелею.

Тим часом дід Юхим набив люльку, запалив її і став виряджатись на «службу». Напнув на лису голову шапку, з якої виглядала подекуди бавовна, замотав ганчірками подрані чоботи, ув’язав їх мотузками й нап’яв на себе «пальто» своє. Це «пальто» - жовте на плечах, зелене під пахвами, брудне спереду, з великими чорними латками біля кишень і з одним однісіньким салдатським жовтим ґудзиком біля коміра - було Юхимові і за постіль, і за свиту, і за всі його маєтки, коли не забувать ще про люльку, шапку, «бруки» та ще деякі «вещі». Нап’явши з кректанням пальто, Юхим тісно підперезався мотузком, пихнув люлькою і, витягши з-під полу дерев’яну калаталку, закалатав нею й промовив:

- А що!.. А ще кажуть, що не козак! Х-хе... Хоч зараз до халамидників... Да-а...

Він щільніше насунув шапку на лоба, пихнув люлькою й зачовгав своїми, обмотаними в ганчірки, чобітьми з хати.

III

Вечір був темний. Неба не видно було, а здавалося, хтось розіп’яв угорі безкраю чорну запону і трусив з неї дрібним холодним дощем. Вітер підхоплював дощ, крутив його, розкидав і гостро різав ним по лиці. Але в повітрі чулась не нудна, одноманітна, тяжка осінь, а щось бадьоре, свіже, молоде - чулась весна. Вітер ніс не запах гнилого, пожовклого листя, а перший дужий подих землі, що скинула з себе холодний, мертвий, сніговий жупан і могуче набиралася сили. Дощ нагадував не довгі безкраї мокрі ночі з виттям вітру в комині, а зелене море сходів, зелену, оксамитову траву, поле, працю, надії, одчай, радість, сльози,- нагадував життя.

Дід Юхим вийшов із хати, ступив декільки кроків і озирнувся. Праворуч його темно й тихо. Чорніли стайні, загони, клуні, амбари... Ближче до будинку чорніли вершечки саду, а між ними далеко-далеко жовтіли вогники,- то село внизу, в долині. По ліву руку було більше життя. За «чорною» світила вікнами «біла» кухня; біля неї стояли брички всяких фасонів, ходили люди, бігали собаки, а перед «комнатами» було видко, як удень. Увесь довгий ряд великих вікон будинку був залитий світлом, що виривалось надвір і широкими смугами заливало подвір’я, потоптане ногами коней та порізане колесами бричок. У вікнах миготіли постаті, а на ґанку, що був якраз посередині будинку, одчинялись двері, звідти вилітав глухий галас, наче з вулика. «Тар-тар-тар!.. Тар-тар-тар!..» - раптом закалатав Юхим, наче бажаючи заглушити той веселий гомін. «Тар-тар-тар...» - неслося з ним по економії, то стихаючи, то ще дужче ріжучи вухо з кожним подихом вітру. Він обійшов стайню, комору, пройшов у сад і став то поринати у світло, то виринати з нього, бо воно смугами тяглося із задніх вікон будинку. Обійшов будинок, «білу» кухню і знов став наближатись до «чорної». З чорної запони хтось перестав трусити дощем, наче замислився; вітер, не маючи впину, крутивсь і свистів у стріхах та голих віттях деревини, наче навмисне не хотів дати Юхимові насипати в люльку тютюну. Дід на мент зупинився, озирнувся й почовгав під стіну «чорної» кухні. Тут було затишно, тільки іноді вітер, мов жартуючи, зразу виривався десь з-за рогу і, дмухнувши пронизувато в лице Юхимові, знов щезав десь у чорну яму долини. Дід притулився до стіни, поклав додолу калаталку й почав виймати кисет; але раптом підняв голову і, прислухаючись, став дивитись за тин, що відділяв Юхима від подвір’я й тягся від рогу «чорної» кухні аж до рогу білої; тут зачулось якесь шарудіння. Спершись ліктем на тин, там чорніла якась постать у гострій шапці, що була дуже схожа на Трохимову. Поворушившись, вона знов застигла, наче настромлений на тин стовп із горщиком зверху. Але не встиг ще Юхим насипати в люльку тютюну, як біля рогу зачулась чиясь хода, а за нею затемніла біля першої постаті друга постать.

- А це хто тут? - раптом зачувся спокійний, твердий жіночий голос.

- Чорт! - насмішкувато, здушеним, похмурим голосом промовила постать, не міняючи пози, а лиш злегка повертаючи голову.

«Ага, то Трохим, а то Килина»,- впізнав Юхим, насипаючи пучками в люльку тютюну й пильно придивляючись до рук, боячись розсипати.

- Правда, що чорт! - промовила Килина, підходячи ближче.- Що ж ти тут робиш?

- А хіба не бачиш? Танцюю...

Килина трохи помовчала, потім тихше і щиро якось сказала:

- Скажи мені, Трохиме, чого ти такий злий раз-у-раз?

- А чого ти така добра?

- Я? Ні, здається і я не дуже, але ж...

- Без палиці мимо не йди? - кинув Трохим і сухо засміявся.

Килина щось сказала, але вітер, наче не бажаючи, щоб Юхим чув, шарпнув її слова й потаскав кудись за стайню.

- А мене вже таким мати породила та люди зробили,- зачувся знов Трохимів голос.- Таким і дівчата любили,- і злісно-іронічно засміявся.

- А ти любив когонебудь?

Трохим мовчав.

- У тебе мати є?

- Була.

- А батько?

- А ти що?.. Сватать мене хочеш, що допитуєшся?

- А хоч би й сватать.

Замовкли. Дід Юхим перестав навіть люльку набивать.

- Слухай, Килино,- терпко зоговорив Трохим,- я жарти люблю, але коли мене кусають, то й я зуби маю... Маєш собі Андрія, то й грайся з ним, а я хазяйства не маю, то й торгуватись зо мною нема чого... Коли б...

Вітер знов, наче на злість Юхимові, одірвав кінець мови й ніби в кишеню сховав її. Дід Юхим, тихо, обережно ступаючи, ховаючись за тином, підійшов ближче і зупинився ступнів на три від них. Тепер йому навіть видно було, як вітер грав хусткою на голові в Килини.

- Ну, та й ти нівроку кусаться вмієш,- спокійно сказала Килина.- Десь довго зуби гострив... А бідний Андрій аж муляє тобі...

- А тобі жаль його?

- Не жаль... а... а...- Килина трохи зам’ялась.

- Так, мовляв, згодиться колись... Чи заміж вийти, чи переночувати колись... Хе-хе-хе!

- Може й заміж вийду.

- Як буде на те його ласка.

- Правда, що чорт! - трохи з серцем промовила Килина, а дід Юхим задоволено посміхнувся собі під ніс. Йому страшенно хотілось запалити люльку, але він, притаївшись за тином, навіть не ворушився.

- Скажи ти мені, Килино, чого ти причепилась до мене? - раптом повернувся Трохим до неї.- Пішла б собі до Андрія та втерла б йому сльози... Краще буде!

Килина не зразу одповіла.

- Мені жаль тебе,- тихо сказала вона.- Злий ти, без серця... Попечений...

Трохим нічого не сказав, а тільки, видно було Юхимові, одвернув од неї голову й наче поправив шапку. З неба хтось почав сіяти дрібно-дрібно дощем. Вітер, мов прибитий до землі, не так уже казився, а ніби вже стомлений, дихав спокійніше й рівніше. Біля «білої» кухні та «комнат» миготіли постаті, чулось гукання, біганина...

- Справді, жаль? - не повертаючись, якось напружено й без звичайного сміху спитав Трохим.

- А чого ж би я тебе обманювала?

- Не смієшся! - повертаючи голову, буркнув він.

- Ну-от!.. Ще що вигадай...

- Ну, так поцілуй мене, коли справді жаль...- вирвалось у нього з якимсь ніяковим, напруженим смішком у голосі.- Коли не смієшся...

Килина повела плечима, помовчала й нарешті теж з ніяковістю тихо спитала:

- Хіба тобі поможеться від цього?

- Поможеться... Поцілуй...- якось грубо й дико прошепотів він.

Килина одхилилась навіть трохи назад і нічого не промовила.

- Ха-ха-ха! - умить голосно, з ненавистю зареготався Трохим.- Жалібниця! Злякалась... Думала й справді! Ха-ха-ха! Не бійсь, я пошуткував. У мене ж нема грошей. Ха-ха-ха!

І сміючись, він, не хапаючись, одійшов од тину і озираючись пішов до стіни.

- Трохиме! - тихо гукнула Килина. У голосі її чулось щось винувате, ніякове й боляче. Але Трохимів сміх ставав все тихіший і хутко чорна постать його мов розплилась у тьмі.

«Та-ак», хотілось промовити Юхимові, але він тільки переступив з ноги на ногу й пильно дивився на Килину, що сперлась на те саме місце на тину, де тількищо лежала Трохимова рука, й наче закам’яніла. Біля кухні зачулась чиясь хода, але Юхимові не видно було, чи то Трохим вертався в хату, чи виходив хто з хати. Килина ж не рушилась.

- Килино! - умить покликав хтось тихо. Килина поволі озирнулась, але не обізвалась.

- Килино! - голосніше вже покликало вдруге і чутно було, як хтось чвакав чобітьми по грязюці, наближаючись до рогу.

- Ну, чого там? - незадоволено обізвалась Килина. З-за хати з’явилася постать і помалу підійшла до неї.

- Ти тут? - впізнав Юхим Андрієв голос.- А я шукаю тебе... чого ж ти тут стоїш ... дощ, холодно...

- Так, стою та й годі...

- Може вийшла до кого?

- А як же!.. До Халабуди вийшла...

- А-а! - протягнув з нотками ніяковости й ображення в голосі Андрій.- Так я може... Так я піду! - шарпнувся він раптом і вже хотів справді йти, але Килина спинила його.

- Ет! - з ласкавою досадою взяла вона його за руку.- «Піду»... Куди підеш?.. Не жену ж я тебе... Не схочу, сама скажу... Зараз - «піду»...

Андрій трохи постояв мовчки, потім Юхимові стало видно проти світла з будинку, як він заворушився, наблизився до Килини й наче злився з нею в обійми.

- Так ти до Халабуди вийшла? - зачулось його тихе питання.

Юхимові не чути було, що вона одповіла, тільки, коли вона скінчила, до нього долетіло Андрієве «голубко». Потім голова його нахилилась близько до Килининої голови й чути було, як губи його з цмоканням то притулялись, то одривались від її щоки. Але Килина стояла непорушно, не забороняючи, але й не обнімаючи, наче ті поцілунки були щось неминуче й байдуже, як ці краплі дощу.

- Килино! - зачув знов Юхим одривисте, важке Андрієве шепотіння.- Я прийду... Можна?.. Килино?..

Килина мовчки, не згоджуючись, покрутила головою.

- Ну, чого?.. Чого?.. Ніхто не почує... всі спатимуть... Килино!

Килина не рухалась.

- Не хочеш? Ні?

- Не хочу,- твердо промовила Килина.

- Чому?

- Так, не хочу та й годі.

- Значить, ти мене не любиш... значить... 

Килина не дала йому договорити. Раптово повернулась до нього всім тілом і, разом скинувши його руку з свого стану, вона, ніби тільки й чекала цього, заговорила якось терпко, сухо й разом з тим палко:

- «Не любиш!» Ну, й не люблю, ну то що? Хіба я тобі казала, що люблю? Хіба я тебе обманювала?.. І не люблю. Бо любити можна того, хто мене любить... хто мені добро робить... А тебе за що маю любити? За те, що молодий та гарне личко маєш? Е!.. Бачила я це... Ти люби мене, от що!.. Любитимеш мене, любитиму й тебе...

Андрій щось сказав, але Килина не слухала його.

- А ти не мене любиш, а себе... Ось уже скоро півроку, як ти співаєш мені про своє кохання... А чи я що мала з того?.. Чи не так я оддаю свою працю другим, чи не така я наймичка, якою була й до тебе? Хіба я живу? Га?.. А я жити хочу!.. І буду жить! Продам себе, шлюхою стану, а буду жить! Чуєш? Коли пропадать, так знать за що пропадать!.. А ти мені що? Що ти мені?.. Не мала я таких хазяйських синків? Ого!.. Всі ви ласі... Знаю... До Халабуди піду, до чорта, а так не буду жить... І плювать я на вас усіх хочу!.. Ненавижу я вас... Кожному з вас хочеться на дурничку поживиться, а ти собі - як знаєш... Ну, то й я ж знаю! «Прийду». Ні, ти візьми мене за жінку, а тоді приходь... А я Софійкою не хочу бути. Не хочу, щоб мене якась паскуда прилюдно по морді била та шлюхою очі випікала... Не хочу, щоб мої діти, як Маринка, під стусанами виростали... Не хочу... Я хочу жити, як люди... От що!.. «Не любиш». І не люблю, і не любила, і не любитиму!.. Я вперед себе люблю, а потім того, хто мене любить, хто мене любить для мене, а не для себе, для своєї потіхи... З наймичкою, мовляв, усе можна... Вона наймичка. Я - наймичка. Хазяйському синові сором женитись з наймичкою... Так не лізь же до неї... Чуєш?.. Не лізь!.. Ненавиджу вас, проклятих!.. І плювать на вас хочу... На злість вам шлюхою буду... Піду в город і пристану до тих! Чув, що дід говорив?.. Шлюхою всесвітньою буду, а не дам обдурити...

Вона спинилась, одвернулась від Андрія, що нерухомо слухав її і, повернувшись знов, раптом схопила його за руку вище ліктя й, притягуючи до себе, заговорила якимсь зляканим, болісним, вмовляючим голосом:

- Голубе!.. Андрію!.. Серце! Піди знов до батька. Кричи, ґвалтуй... на коліна падай, хай дозволить женитись... Я любитиму тебе... цілуватиму... Все, що хочеш... Робитиму, як віл... Слухатимусь... Обніматимусь... Дивись...

Юхим напружено дивився, як вона обхопила його, як упилась йому устами в уста й наче замерла; як одірвавшись вона глибоко зідхнула і знову, щось шепочучи, пригортала, впивалась йому в лице і знову щось палко шепотіла. Потім, не випускаючи з своїх обіймів, одвела голову і, важко дихаючи, промовила:

- Підеш?

- Піду! - задихаючись, сказав Андрій.- Піду зараз... А як знов не дозволить...- і спинився.

- Ну? Ну, а як не дозволить?! Ну, що ж, говори! - шарпнула вона його за плечі.

- То я вже й не знаю, що робить...- тихо й безсило промовив він.

Килина нічого не сказала, тільки одняла від нього свої руки й одвернула трохи голову.

- Коли підеш? - в’яло спитала вона.

- Піду зараз!.. Щоб до ранку й вернутись...

- Як знаєш...

Андрій постояв трохи, потім несміло обняв її, пригорнув і почав цілувати. Вона знов стояла, не одхиляючись і не обнімаючи, тільки похитуючись в його обіймах.

- Ну, буде... Іди вже...- нарешті поволі одвела вона його руки.

Андрій ще раз замер біля неї, потім енергійно одірвався, насунув щільніше шапку на голову і, нічого не кажучи, хутко й твердо пішов від тину вниз. Незабаром він промиготів у світлі з вікон і щез поза будинком. Килина ще трохи постояла, потім повела наче з холоду плечима й тихо пішла в хату. Юхим зараз же почав кресати вогонь. Запаливши люльку, він довго задумливо смоктав її, придавлюючи пальцем тютюн і не відходячи від тину. Потім озирнувся, помацки знайшов свою калаталку під стіною й рушив знов униз до «білої» кухні. Стукіт його калаталки знову залунав по подвір’ю, але Юхим стукав, махав рукою, курив люльку і все це робив так, наче нічого не чув і не бачив перед собою. Біля «білої» кухні й будинку рух був більший,- хтось гукав, десь реготались, бігали з кухні в будинок і з будинка в кухню дівчата, несучи поперед себе якусь посуду, хтось стукав десь по чомусь залізному між бричками, що скупчились всі біля льоху, гавкали собаки, іржали нерозпряжені ще коні.

Проходячи повз будинок, Юхим помітив біля тинка, що тягнувся вздовж фасаду, якусь постать, обличчя він не міг роздивитись, але бачив, як вона нерухомо дивилась у залиті вікна, спершись грудьми на частокіл. Зрівнявшись з нею, Юхим зазирнув їй у лице і впізнав Трохима, що озирнувся на мент і знов перевів очі на вікна.

- Любуєшся? - спиняючись, прогунявив Юхим.

Трохим, нічого не одмовляючи й не повертаючи голови, скривив губи в усмішку.

- Д-да, гуляють люди...- зідхнув дід, дивлячись і собі на вікна, в яких то з’являлись, то щезали чоловічі й жіночі постаті.- Живуть, що називається. Да-а... Це сина охвицера виправляють знов у військо... Послі празников, значить...

Помовчавши трохи, він сперся теж на тинок і зідхнувши, заговорив:

- Погано, брат, у голові мені стало після горілки... Наче хто піску насипав туди... І коло серця нудить... Ссе, як п’явка... Мабуть, зап’ю я... А зап’ю - вижене Халабуда. А холодно, не доберусь до Адеса. От і вибирай... Не треба було починать... Та ще й весна до цього... Усяке по весні жити рветься... А жити нема як... Ех, якби вже скоріше тепло!.. Потягнути на волю...

Від кухні до будинку хутко пробігла одна дівчина, несучи щось поперед себе, за нею друга, третя... Назустріч їм біг якийсь чоловік. Сказавши щось їм набігу, він побіг далі і вскочив у двері кухні.

- Понесли панам їсти...- промовив Юхим.- Виголодались за танцями... Да-а... Живуть люди...

Він подивився задумливо у вікна, потім усміхнувся й заговорив знов:

- А от подивись... Здається, кому вже не жити, як не панам... а проте й вони своє горе мають... Ми горюємо з тим, а вони з другим... Та все не без лиха. А нема так, щоб ніколи чоловікові ніякого горя не було... Бо тоді й щастя не було б... Через те то й зветься воно щастям, що горе є... Не будь горя, то й жив би чоловік собі байдуже... наче так і треба... А горе заставляє його знати, що щастя, а що лихо... З горем, виходить, краще жити...

Трохим подивився на нього таким оком, ніби хотів упевнитись, чи не сиплеться в діда з голови той пісок, про який він говорив. Але той тільки посміхнувся, похитав головою й заговорив далі:

- Так-так, хлопче... Це я тобі скажу так... Коли я сидів в Адесі в тюрмі, так мене посадовили за одну там сторію в темний канцур. Це так собі кімната... аршинів зо три... без вікон... порожня, аж у підвалі. Як зачинять двері, то так темно, наче тобі очі повиколювали. Ну, так як посидів я в тій кімнатці сім суток та як вийшов на світ, так аж... захитався від світу... аж боляче в очі стало... От тоді я й узнав, що то світ, а що то тьма... А як жив уперед, то ніколи й не думав про нього. От так і з щастям... Тільки брат, тут така штука виходить: що одні живуть ніби в темному канцурі весь вік і тільки на якусь там хвилину вискакують на світ, щоб не забувати, що вони в канцурі і що крім підвалля є ще світ: це наш брат... І є другі люди, що живуть весь вік у світі, в щастю і тільки на хвилину вскакують у канцур, щоб не звикнути дуже до світу,- це пани... А як ні ті, ні другі без канцура не можуть... Да-а...

Він пильно почав смоктати погаслу люльку, потім вибив з неї попіл, обтер і поклав у кишеню. З будинку знов вискочили дівчата і, регочучись, побігли наввипередки до кухні. Трохим мовчки подивився на дівчат, потім перевів очі на вікна, довго дивився на них і, наче не бажаючи далі дражнити себе, круто повернувся й пішов угору до «чорної» кухні. А Юхим довго ще стояв і дивився у вікна, мов бажаючи зазирнути туди, в той невідомий йому світ, до тих людей, що так інакше проти нього живуть, які не знають ні калаталок, ні холоду, ні голоду, ні «канцурів». Мимоволі він кидав іноді оком до чорної кухні. Там було темно. Уявлялась велика хата, чорна, брудна, холодна... Довгий піл, смердюче повітря, важке сопіння грубих, темних людей, які не вміють ні ходити так, як ці, ні так гарно бавитись, ні грати, ні говорити... Стомлені, знесилені, вони сплять тепер. Довго стояв дід, забувши й про калаталку, й навіть про люльку. Потім зідхнув, озирнувся й тихо пішов понад будинком. Вийшовши на дорогу, що йшла біля будинку до села, він несподівано зустрівся з Андрієм, що помалу йшов знизу з похиленою головою. Зрівнявшись, він пішов разом з ним і, зазирнувши в лице, спитав:

- А де це був, Андрію?

- Дома,- тихо промовив якимсь безнадійним голосом Андрій.

- Ага!.. Що ж там?.. Як там батько, мати?

- Нема батька дома...

- Ага!.. А мати?

- Не знаю... Я нічого не знаю. Не чіпляйтесь до мене! - вмить роздратовано крикнув він.- Ідіть собі калатайте отам,- і, прибавивши ходу, випередив Юхима й сховавсь у тьмі.

- Та-ак,- прогунявив собі під ніс Юхим і, постоявши трохи недвижимо, раптом так закалатав, що аж у стайні захропли коні, а біля кухні пси так і залились голосним гавканням.

«Тар-тар-тар!.. Тар-тар-тар!» - котилось по подвір’ю за будинком, за током, то стихаючи, то ще голосніше вибухаючи. «Чорна» кухня спала, а будинок сяв і чути було іноді згуки музики, то тихі й ніжні, як материні пестощі, то гарячі й палкі, як обійми коханої, то веселі, як той будинок, то сумні, як та кухня.

«Тар-тар-тар!.. Тар-тар-тар!.. Тар-тар-тар!» - акомпанував їм дід.

IV

Скоро повстали пани (а це було не раніш, як у робітничий обід), зараз же по економії пройшла дивна, страшна чутка: у одного панського гостя, вчителя з города, вкрадено... «миндаль»! Ту саму «миндаль», що так красувалась на гордих грудях у вчителя, за яку з ним «ручкались і поздравляли», за яку можна б у городі «трахтир з катеринкою» завести - ту саму «миндаль» тепер украдено... Хто, як, коли - невідомо; одно слово - вкрадено. Спершу думали, що хтось з гостей пожартував, щоб налякати пана Луценкова, але, коли розміркували, що хто ж таки жартуватиме з «миндаллю», то постановлено було в один голос, що «миндаль» не інакше як украдено. Оповідали, що по всіх «кімнатах» у всеї «білої» челяді було зроблено великий трус, поперекидано всякі скриньки, познаходжено такого, що нікому й не снилось, а «миндалі» не знайдено. У буфетчика витягли з-під матраца на ліжку шість срібних панських ложок, які він туди заховав, щоб вичистить, та забувся; у Маруськи, що з косим оком, знайшли золотий перстень, що колись був закотивсь кудись; «довготелеса Устина» сама вийняла, як прийшли до неї, паннині довгі панчохи і «баночку з помадною мастю», які вона знайшла за кухнею; перетрусили все і всіх, а «миндалі» все таки не було. Дехто з гостей поїхав, дехто зостався; і «панич Олександер», який мав сьогодні від’їздити в полк, мусів лишитися, щоб якось залагодити справу вчителеві. А сам учитель, оповідали, як не плакав за «миндалею». Старий пан дуже сердився, панни підсміювалися, паничі жартували, старші жалкували. Одно слово, по всіх закутках економії пана Гаврильчука тільки й мови було, що про «миндаль».

А на «чорній» кухні нема вже що й казати: розмова про страшну подію не змовкала весь час. Перебирали, догадувались, міркували на той бік і на цей, вказували на одного, потім на другого, лаялись, сміялись. Спершу Гриць постановив, що то вкрала Санька, бо навіть він їй учора радив це зробити, але, коли та страшенно обурилась на нього, він згодився, що помилився. Потім, подумавши, вмить з веселим реготом догадався, що то не хто взяв «миндаль», як Маринка. Маринка, що й так увесь ранок була якась інша, ніж перше, яка й так хутко з напруженням бігала по всіх очима, дуже почервоніла і злякано зупинила свій неспокійний погляд на Грицеві. Але за неї вступилась Килина й розмова перейшла на інше. Тільки Трохим та Андрій мало мішались до балачки, а більше сиділи мовчки, один з своєю звичайною сухою усмішкою, а другий з похмурим, задумливим обличчям, яке іноді з якимсь несмілим і винуватим виразом поверталось до спокійної, тільки блідої сьогодні, Килини. Савка теж не дуже балакав: сонний, він незадоволено дивився на всіх рідко розставленими очима й тільки дивувався, що вони знайшли дивного, що вкрали «миндаль». Украли то й украли, так через це вже й не їсти нікому. Коли ж на столі з’явився борщ і каша, він і зовсім замовк. По обіді, не встиг ще дід Юхим запалити люльки, а хлопці скрутити цигарок, як до кухні вступила панська няня, баба Устина. В одній кохті, в одній ситцевій хустці на голові, маленька, з гострим, зморщеним личком, з якого м’яко дивилась пара невеличких оченят, з запалим ротом, до якого і від якого розбігались на всі боки глибокі зморшки, звичайно балакуча, вона тепер мовчки ввійшла в хату, пройшла до лави і, не кажучи ні слова нікому, сіла і стала дивитись перед себе. Дехто ззирнувся, дехто всміхнувся, дехто пильно, здивовано дивився на неї, чекаючи, що далі буде. Устина ж як закам’яніла.

- Оце і все? - усміхнувся дід Юхим, зиркнувши на бабу і знов звертаючись до люльки. Няня кинула на нього очима й нічого не промовила.

Знов дехто ззирнувся, дехто всміхнувся.

- Мало, бабо, мало,- покрутив головою Юхим: - це ми давно вже чули.

- Чули? - знов подивилась на нього Устина.- Ой ні! Цього ще зроду-звіку ніде не чувано.

Вона безнадійно, сумно похитала головою і знов стала дивитись якось мутно поперед себе.

- Що миндаль вкрадено? - стиснув плечима Юхим.- Так то, бабо, не новина. Крадуть не то що миндалі, а ціле життя... Волю, бабо, крадуть, сили, щастя... Е-ге-ге-е! Дай, боже, мені стільки здоров’я, а тим злодіям хороби, скільки то воно крадеться на білому світі...

- Не миндаль,- тихо перебила його Устина.

- А що ж?

Устина помовчала, потім повернулась до діда, випнула вперед усе лице й роздільно промовила:

- Ви-га-няють мене!

І поклавши лікоть правої руки в долоню лівої, сперла лице на руку, втягнула якось у себе і так тонкі губи і знову стала дивитись перед себе.

- Хто виганяє? За віщо? Як? - посипались питання. Няня тільки позирала на кожного, хто питав, мов дивуючись питанням цим, і знов дивилась уперед, нічого не кажучи.

- Та хто ж виганяє? Пани, бабо? - скрикнула Софійка.

- А хто ж більше? - подивилась на неї Устина.- Хто ж більше, як не пани? Ох, пани, пани! - покрутила вона головою.

- ...Хто вас тільки на світ породив? - напів серйозно, напів з усмішкою додав Юхим, налагоджуючи на кремінь шматок прозоленої ганчірки, що мала бути за губку. Устина мовчки сумно похитала головою.

- Та за що ж? - широко розплющила очі Софійка.

Няня трохи помовчала, потім знов витягнула вперед лице і таємниче заговорила:

- Через оту прокляту миндаль... Хай мене бог тільки простить (вона перехрестилась), а я б її, хоч вона і хрестом зроблена, але не то що на груди не почепила, я б її собакам викинула... Вона мені потрібна... Потрібна, як тій сироті трясця... «А може, каже, ти, няню, думала, що вона дорога та забагатіти на старість захотіла». Ой, не дай, боже, нікому так багатіти... Забагатіла коло вас...

- То ж хто так казав? - спитав Юхим схиливши голову трохи на ліве плече і цокаючи кресалом об кремінь.

- Та хто ж? Наша ж пані Зіна, та, що на руках її носила, своїм молоком її вигодувала... Упадала коло їх, як коло своїх, убивалася, щоб воно і в теплому і в чистому було... І от тобі... «за що ж, кажу, мені сором такий? Чи ж я таки, кажу, не заслужила того, щоб мене хоч за злодійку не мали? Нащо ж мене трусити?» - «А хто його зна - це вже панич Олександер каже,- а хто його зна, каже, няню, може такий гріх і на тебе впав». Та й давай перекидати... Халабуда старався... Бодай з його лиха доля вже старалась... Узяла я, знялася та й пішла... Живіть собі, як знаєте, а я дожилась уже, злодійкою стала...

Мутні очі її ще більше помутнішали, заблищали і з куточків їх тихо викотились і поповзли по лиці, як восени по склу краплі дощу, дрібні сльози. Вона взяла краєчек хустки, якою пов’язана була голова, витерла очі, висякалась і заговорила знов.

- Іду вже я, а пані Зіна й питається: «Що ж це ти - каже,- няню, вже може одходиш од нас?» Мовчу я... «Ну, що ж, каже, не хочеш служити, то й не треба. Все одно від тебе тої роботи, тільки слава одна»... От вам! - хитнула вона головою й подивилась на всіх.

- Ну...

- «Ох, кажу, пані, пані!.. А кому ж я літа свої оддала, на кого ж життя все робила?» - «Як робила, каже, то й годували тебе»...- «А тепер, кажу, як сили не стало, то вже й вигнати можна? Ну, кажу, коли вже так, то дайте ж мені хоч те, що заробила у вас, може, кажу, хоч не під тином десь здохну»... А вона: «Що ж ти, каже, заробила? Що заробила, те й зносила, або з’їла. Пощитаємо, каже, та й дамо, скільки тобі там приходиться». Плюнула я, заплакала та й пішла. Не треба мені нічого...

Сльози знов закапали в неї з очей; поморщене, жовте підборіддя задрижало, але вона не витиралась. Усі сиділи тихо, сумно.

- Ну, і куди ж тепер? - спитав Юхим.

- А я знаю? - рівно якось одмовила Устина.- До дочки пішла б, так сама в наймах.

- Да-а... Погана припорція,- спльовуючи, сказав Юхим.- Як стара стала, то вже й на смітник бабу, а як молодою була, то десь і паничам люба була. Так воно, брате, все...

- Ну, а про миндаль не знати, хто взяв? - перебила його Санька, цікаво-пильно дивлячись на няню.

Няня заплющила очі, втягла губи і, одвернувши трохи голову, махнула зневажливо рукою. Потім утерла очі краєчком хустки і промовила:

- Там такого клопоту, наче й справді що путнє пропало... Аж язики повисолоплювали...

- А вчитель що?

- Що ж йому? Бідкається... Просить уже: «Пожалуста, каже, оддайте назад. Я благодарить вас буду». Хто ж йому оддасть? Коли брало, то вже не для того, щоб оддать, а щоб самому поживитись...

Потроху вона ніби заспокоїлась, оживилась і навіть розбалакалась. Часто озираючись з таким виглядом, чи не підслухає хто, вона оповіла, скільки пішло грошей на вчорашній бенкет: потім, похитуючи безнадійно і з зневагою головою, вона «не побоялась гріха і просто таки заприсяглась, що хай вони (себто пани) ще років зо два от так пофиськають грішми, то й сами з’їдуть на старцівську лінію», потім знов зійшла на миндаль і постановила, що не інакше вкрадено, як уночі, коли всі спали. Бо світлиця, де спав учитель, виходить дверима в сіни. Хтось зайшов уночі, прокрався та й узяв. А миндаль лежала біля ліжка на столику разом із грішми. Та грошей не взяло, а тільки миндаль. А миндаль ту дано вчителеві за те, що школярів добре вчив. А панна Наташа заслабла, бо вчора батько застав її в темній кімнаті з офіцером. Та ще яка чутка ходить, ніби чоловік Зіни зійшовся там десь у Києві з якоюсь повією й хоче розвід брати...

Сонце весело грало на чорній долівці, але під його блискучим світлом хата здавалась ще сумнішою, ще більш незатишною... Потріскані стіни, пузатий комин, під з розкиданою соломою, голі лави, голий довгий стіл з недоїдками обіду, все, здавалось, виставляло як на показ усе своє негарне, погане.

- Халабуда, панич Олександер і ще якийсь панок з ними... ідуть сюди...- не повертаючись і не підіймаючи голосу, холодно й рівно промовив Трохим, що сидів біля вікна і весь час дивився в нього. Дехто кинувся до вікна, дехто одійшов до полу, дехто зостався на місці. Няня підперла голову рукою й одвернулася від дверей. Незабаром рипнули двері і в кухню один за одним увійшли: попереду панич Олександер у картузі з червоним верхом, у синьому офіцерському жупані, який гарно обхоплював його дужий стан, у вузьких у чоботи штанях, які так щільно обтягали ноги що видно було, як здригувались на них мускули, і з хлистом у руках. За ним прудко всунувся «панок» у чорному картузі з синьою оксамитовою околицею і з кокардою, в довгому сюртуці і з такими високими комірчиками, що здавалось, вони йому ось-ось поодрізують уха. Ускочивши дрібним поступцем у хату, він ніби вклонився, ніби нахилився всім тілом уперед, мов бажаючи стрибнути, і, скинувши картуза правою рукою, лівою почав зараз пригладжувати свій підстрижений чуб, що дуже був схожий на білу щітку, якою чистять одіж. За ними просунувся Халабуда в своєму кожаному піджаці і в глибоких калошах, які були мало не доверху замазані грязюкою. Не обтираючи ніг, не скидаючи шапок, Олександер і Халабуда підійшли до столу і, озираючи всіх, зупинились. Всі, крім Трохима, Устини та Панаса, що зраня ще лежав на полу зовсім хорий, не встававши навіть до обіду, зараз повставали і видко було, як кожному хотілось якмога менше місця на той час займати.

- А то что за барін такой? - хитнувши головою на Трохима й кидаючи мимохідь оком на Устину, що сиділа побіля нього, спитався в Халабуди Олександер. Трохим не рушився, мов не чув, тільки очі його якось гостро дивились у віконце й мідяне, порите віспою, лице його стало ніби темніше.

- Почему не встайош? Слиш, ти! Рябая морда! Я кому говорю?!

Гарне, випещене лице офіцера з чисто виголеними, трохи синіми в тих місцях щоками і пушистими з підвусниками вусами почервоніло, а великі, довгі очі під темними і трохи широкими бровами загорілись огнем. Трохим з-під лоба похмуро подивився на нього.

- Встать!

Трохим, не спускаючи з його очей, тихо підвівся і став на ноги. Панич Олександер ще трохи подивився на нього і, мов заспокоївшись, одвернувся. Червоне з лиця йому зійшло і воно спершу пожовкло, а потім знов укрилось своїм звичайним ніжно-рожевим кольором.

Халабуда почав незвичайно тихим, делікатним голоском оповідати про крадіж і допитувати, чи не зна хто чого. Певне, що ніхто нічого не міг йому сказати. Але Халабуда, не дивлячись на всі «я нічого не знаю», навіть не зміняв інтонації голосу і з одного мов по черзі переходив до другого. Але й на друге одповідали «не знаємо». Тоді він переходив до третього і знов виясняв, що «миндаль» та нічого не варта, що за неї багато грошей не дадуть, що той, хто признається тому нічого не буде, аби тільки вернув. І весь час скоса поглядав то на офіцера, то на панка, який і був сам учитель «господин Луценков», як делікатно висловився Халабуда. При панах він не погладжував кінчик носа, бо вважав це за надто вільне поводження, а пустивши руки «по швам», іноді тільки поводив од себе в повітря правою рукою, мов щось одгортаючи від свого піджака. Як колишній вояка, та ще унтер-офіцер, він добре «понімал обращеніє з благородними».

Панок слухав допитування напружено пильно і невеличке личко його, з білявим пухом на щоках, з білявими вусиками, віями, бровами, з гострим носиком, наче курча, що вилупилось з яйця, хутко дивилось то на одного, то на другого. Картуза він також надів.

Офіцер не мішався до допиту; подриґуючи литками то правої, то лівої ноги, він або крутив свої довгі, темні вуса, надуваючи щоки і дивлячись тоді на них або, позіхаючи, водив оком по стінах, по стелі, по застиглих постатях і хльоскав себе хлистом по блискучій халяві. Іноді він зупиняв на хвилину погляд на Устині, всміхався собі під вусом і знов, позіхаючи, блукав очима. Потім, мов це надокучило йому, він раптом звернувся до неї і, всміхаючись одними очима, спитався:

- А правда, здєсь лучше, чем у нас, няня? а?.. А в полє єщо лучше, навєрно...

Няня пильно й суворо подивилась на нього й нічого не одмовила. Йому, очевидячки, стало трохи ніяково.

- Оскорбілась старушенція...- засміявся він до Луценкова.- Служила, понімаєте, чуть лі нє всю жізнь і вдруг как укусіло єйо, бросать хочет. Что ж...- розвів він жартівливо-сумно руками.- Принєволіть нєльзя... Счастливой дорогі...

Халабуда, що делікатно замовк був, підождав трохи і почав знов:

- Потому, которая узяла, то хай без сомнєнія признаєця, бо раз, що всьо рамно знайдьом, а друге - грєх бальшой... Когда ж признаєця, так нікакого притєснєнія нє будеть їй, бо без сомнєнія сама призналась...

- Тєм болєє, господа,- поспішно, з ніяковою усмішкою вмішався Луценков,- что ета вєщ, ета медаль что лі, она нікакой цєнності сама по сєбє нє імєєт... За нєйо нікто нічево нє даст... Відітє лі... А я би тому даже вознаграждєніє дал би...

Йому ніхто нічого не одмовив. Дід Юхим мовчки бігав по всіх очима; Санька й Софійка були стурбовані, Килина поралась біля казанів, миючи їх великою ганчіркою, й тільки іноді випрямляла спину, повертала до столу голову і, викручуючи над казаном ганчірку, дивилась на панів. Біля мисника на лаві вовтузилась із мисками Маринка і з якимсь новим виразом в очах і в лиці поглядала на допитувачів. У неї виявлялось щось уперто-завзяте й злісне, як у молодого вовчати, захопленого псами, навіть страху менше видно було. Хлопці з-під лоба позирали на гостей і іноді тільки несміло озивались між собою словом, другим.

- О, боже, боже! - зідхнув офіцер.- Вєдь ето же смєшно наконец! Іскать ордєн гдє то на чорной кухнє...

Учитель живо повернувся до нього.

- Нєт, почему же? - з тою ж ніяковою і ввічливою усмішкою хутко заговорив він.- Вєдь оні моглі какнібудь... е... е... ну, пожалуй, найті какнібудь, ілі же... даже похітіть... Почему же?.. Конєчно, ето похоже на водевіль... Мнє самому ужасно... нєпріятно... Но что же дєлать? Вєдь... я право, знаєтє... Вєдь вообразітє: так сказать, в первий раз получіл ордєн, вніманіє в нєкотором смислє... і вдруг укралі. Оно би єщо нічего... Но вєдь всє могут подумать: напілся, потєрял... однім словом... нєбрєжность... е... нєуваженіє, что лі, єслі хотітє... Я понімаю, конєчно... с вашей сторони...

- Д-да... конєчно...- ліниво процідив крізь зуби Олександер.- Но я думаю всьо-такі, что можно-би здєсь і прекратить разспроси... Вєдь їх тут... Одін, два, трі...- він почав для чогось рахувати всіх очима. Дійшовши до Килини, він глянув на неї й раптом зупинився. Напів здивовано, напів із захопленням обдивившись на її поважну, струнку постать з пишними грудьми й гордою головою, він зустрівся з її спокійним, глибоким поглядом і наче замер на яку хвилину. Не рухаючись, не одводячи одно від одного очей, вони так стояли з якийсь мент, потім Олександер ще раз озирнув її з голови до ніг, ще раз подивився в її променясті очі, які дивились на нього твердо і разом з тим приваблюючи, і наче нічого не було, почав рахувати далі. Але хоча це було всього якийсь мент, хоча Килина ледве-ледве посміхнулася й зараз же також одвернулась до свого казана, але дехто помітив таки їх погляд, а надто Андрій, який спершу зблід, а потім почервонів до самого чуба.

Олександер, перелічивши, повернувся до вчителя, що з чеканням дивився на нього і, показуючи одними очима назад, до Килини, тихо промовив:

- Посмотрітє туда, к пєчкє... Відітє... дєвочку?.. Только смотрітє так, чтоби нє очень замєтно било... Відітє?

- Віжу, віжу...- пильно й з надією зиркнув на Килину панок.

- Как вам нравітся ета... миндаль, а? - захоплено проговорив Олександер.- Вєдь... Юнона... Настоящая Юнона... А?.. Смотрітє, фігура какая!.. Грудь... глаза... Чорт возьмі!

- Да-да...- пробурмотав розчаровано Луценков.- Очень красівая... Но я думал, что ви мнє... о пропажє...

- А, что пропажа! - весело перебив його офіцер.- Находка єсть! Ну, что же, Халабуда? - раптом голосно й серйозно-діловито звернувся він до прикажчика, що пильно слідкував за всім своїми розтягнутими тихими очима і робив такий вигляд, ніби він нічого не помічав.- Нужно ж найті пропажу! Так вєдь нєльзя.

- Так точно, ваше благородіє,- трохи випрямився й наче ожив Халабуда.- Дєстлітєльно так нєльзя...

- Так вот! Нужно обискать всєх хорошенько... осмотрєть всє вєщі... Кто нужен - того оставіть... Кто нє нужен - отослать... Вєдь у каждого работа навєрно єсть?

- Так точно!.. Так ви всі... можете уйтіть...- звернувся Халабуда до парубків.- А то хто лежить?

- То - Панас... слабий,- прогудів Гриць, шукаючи свою шапку на полу.

- Чого ж він слабий?

- Так... заслаб...

- Ага! - задовольнився Халабуда.- Так по какой же надобності он тут лежить? Разлі тут больниця? Заслабєл - бери без сомнєнія рощот й йди собі, слабуй на постороннєм мєсці... А економія - не больниця... Панас! - гукнув він, підходячи до полу, але Панас тільки підвів трохи голову і знову безсило поклав її назад.

- Слушай, е... е... Халабуда! - спинив прикажчика офіцер.- Ето можно будєт потом... Пусть лєжіть... Потом ти єго отправіш на село ілі в волость... что лі... А тєпєр пусть лішніє вийдуть... Пусть останутся только тє, кто бил в комнатах... Ілі у кого работа здєсь єсть,- додав він, глянувши на Килину.

Всі, не виключаючи й діда Юхима, один по одному повиходили з хати; зостались тільки Маринка та Килина біля печі, Санька та Софійка біля жердки, Панас на полу та няня біля вікна.

- Ну, а ти, няня,- звернувся Олександер до цеї,- может бить, тоже ушла би куда нібудь? А?

Няня не поверталась і мовчала. Офіцер нетерпляче подивився на неї й похльоскав себе по халяві.

- Ну, что же ти, няня? Пойдьош?

- Куди ж я піду? - тихо промовила, не повертаючись, Устина і дрижачою рукою піднесла краєчок хустки до очей.

Олександер зробив нетерплячий рух, але зараз же здержав себе і, ступивши ближче до неї, почав тихіше й навіть м’яко:

- Відіш, няня, ти погорячілась нємного... Нікакого оскорблєнія тєбє нікто нє дєлал, а только... ну... е... просто ти... Да чорт с нім! Однім словом, я тєбє вот что говорю: остав свою глупую обідчівость і іді домой. Там навєрно уже Колька соскучілся по тєбє... Скажешь сєстрє, что я послал тєбя... Вот і всьо. А тут, відіш, сєйчас допрос будєт, может прі тєбє будуть стєсняться говоріть... Всьо равно тєбє нєкуда ідті... Ну?

Няня ще хвилинку посиділа, потім встала й тихо почовгала з хати, ні на кого не дивлячись і витираючи очі.

Олександер уже не крутив ліниво вуса, вже не блукав байдужим оком по стінах та стелі, а наче ожив. Весело одсунувши свій червоний картуз на потилицю й озирнувши всіх, а надто Килину, він жартівливо почав засукувати рукава, голосно говорячи:

- А тєпєр можно і допрос сдєлать... Єй-богу, я і нє знал, что на нашей кухнє такіє дівчата!.. Право!.. Ну что ж, начньом...

І посміхаючись, підійшов до Софії та Саньки, що притулившись одна до одної, спершу були зрушені, а потім потроху почали всміхатись; а коли Олександер приступивши зовсім близько, схопив за руку Софійку і потяг її до себе, вони захіхікали й стали пручатись. Почалась боротьба. Софійка щиро, весело реготалась, сміливо й задирливо зачіпала панича, говорила йому в лице доволі скоромні речі; Санька ж роблено-соромливо хіхікала, сховала голову в руки і, коли офіцер, ніби обшукуючи, обнімав її, вона тоненько пищала й слабо випручувалась. Але обнімаючи то Софійку, то Саньку, офіцер усе поглядав на Килину й ніби вагався. Нарешті, покинув тих і, підходячи до неї, промовив:

- Ну, у тєх миндалі нєт... Навєрно уж у етой. Правда? А?

І зазираючи в лице її, він простягнув руку до стану й обняв її. Розпалений боротьбою, з почервонілими щоками, з очима вкритими масним блиском, з пушистими, темними вусами, він був дуже гарний. Але Килина хутко одвела його руку від свого стану і, глянувши на нього, спокійно, але строго протягнула:

- Ну-у!

Офіцер здивовано підняв брови:

- Ого! Королєва нєпріступная!.. Смотрітє...

І сміючись, він знову міцно обхопив її за стан і хотів уже протягнути свої губи до її лиця, коли вона знов спокійно, але рішуче визволилась, нахмурила брови і, держачи лівою рукою між ним і собою мокру ганчірку, промовила:

- Паничу! Прийшли за ділом, то й робіть його. А цього не треба...

Очі її дивились спокійно, твердо, але без тієї приваби, що перше. Офіцер ще вище підняв брови і стиснув плечима, з ніяковістю повернувся до Халабуди. А цей, як той вірний пес, що, буває, ласкаво махаючи хвостом, прихильно так дивиться, як хазяїн його їсть щось смачне й пахуче, і не сміючи виявити своєї заздрости, чекає тільки, коли хазяїн піде, щоб накинутись з радісним гарчанням на недоїдки,- ласкаво й підлабузнювато всміхався і, слідкуючи за кожним рухом Килини й офіцера, добродушно й делікатно хіхікав. Як повернувсь до нього Олександер, він зробився серйозніший й услужливо випнув вперед голову, мов бажаючи ротом ловити кожне слово паничеве.

- Она давно у нас? - хитнув цей на Килину головою. Прикажчик вирівнявся.

- Так точно... Продолжітєльноє время вже служить... На должності кухарки.

- Но почему ж я нє відєл єйо ні разу?.. Около мєсяца здєсь - і ні разу не відєл...

- Нє могу знать,- покірливо схилив на ліве плече голову Халабуда.- Потому она усьо больше в безвиходном положенії... Другиї дівчата, коториї, значить, на посторонніх місцях занімають роботу, так тих скорєє на заміченіє узять можна... А Килина, как без сомнєнія кухарка, то нікогда з хати не виходить і... і труднєй повідєть єйо.

- Она со всємі такая... е... е...- офіцер зам’явся й ніяково посміхнувся: - такая непріступная!

- Так точно...- хутко й ніби заспокоююче проговорив Халабуда.- Она очень скромного обращенія... Она нє на подобіє... тих (він хитнув головою до Саньки та Софії, що, позираючи на офіцера, щось шепотіли одна одній і весело хіхікали). І з парубками сурйозно сібє держить... Они даже бояться з нею, как з прочими, у всякиї іграшки вступать. Без сомнєнія, ваше благородіє, дєвушка серйозная.

Килина наче не чула: спокійно, не хапаючись, пошарувала ще трохи в казані, випросталась, одвела голим ліктем пасмо темного волосся, що лізло їй в очі, обдивилась, наче пригадуючи щось, і попрямувала до лави. Не вважаючи на погляди гостей, вона так само спокійно підняла великий і досить тяжкий цебер з помиями і, легко несучи його поперед себе, піднесла до лежанки й поставила біля казанів. Потім знов одкинула повним ліктем волосся і стала вичерпувати горщиком воду з казана й виливати її в цебер.

- Д-да-а...- якось задумливо протягнув Олександер, пильнуючи Килини і покручуючи вуса; потім раптом зідхнув, тріпнувся й повернувся до панка, який весь час, ховаючи нетерплячку, з ніяковістю ходив по кухні, то всміхаючись ввічливо-ніяковою усмішкою, коли стрівався з випадковим, розпаленим поглядом офіцера, то нудливо-безнадійно озираючи хату.

- Ну-с, очевідно ми і здєсь нє найдьом вашего ордєна! - голосно й ніби з жалем промовив Олександер, дивлячись на Луценкова.- Прідьотся обождать вам нєсколько днєй... Может бить... какнібудь... Ну, пойдьом, что лі...

Він ласкаво хитнув головою Софії та Саньці, озирнувся навкруги й разом з Луценковим і Халабудою рушив із хати. Проходячи повз Килину, він знову зустрівся з її глибоким, твердим і приваблюючим поглядом і знов наче став до бою з ним. Потім знову перший одвів свої очі, посміхнувся під вуса й поволі пішов за Луценковим, а за ним Халабуда. Виходячи вже з сінешних дверей, вони зустрілися з Андрієм, який з заклопотано-діловим виглядом поспішав до кухні. Побачивши панів, він уступився з дороги і, кинувши похмурим поглядом у високу, дужу постать офіцера, хотів пройти в двері, коли раптом Халабуда спинив його:

- А ти куда? Почему не на роботі!

- Забув батіг у хаті,- муркнув Андрій і, не дивлячись на Халабуду, прошмигнув у сіни. Той провів його пильним поглядом і пішов за панами.

Ускочивши в кухню, Андрій кинув гострим, пильним оком на Килину і з тим же діловитим виглядом став ходити по хаті, заглядаючи в усі закутки. Лице його ніби прояснішало.

- А чого, Андрію, шукаєш? Учорашнього дня? а? - весело спитала Санька, підходячи до нього з перев’язаною навхрест через усі груди великою хусткою і в теплій кохті.- Чи ту миндаль, що пани шукають? Не шукай, її вже панич знайшов.

- Знайшов? - здивувався Андрій.- Невже? У кого ж вона була?

- Е-е! - якось загадково посміхнулась Санька і, глянувши спершу на Килину, а потім на Софійку, яка одягалась біля полу, одійшла до зеркальця, що було вмазане в простінку між двома вікнами. Андрій спіймав той погляд її і густо зразу почервонів увесь.

- Андрію! Поможи мені цебер винести,- раптом звернулась до нього Килина. Він хутко кинувся до кочерг, знайшов між ними рогач з тонким держалном і, проткнувши в вуха цебра, чекаючи подивився на Килину. Вона викрутила з ганчірки останню воду і, мовчки взявшись за передній кінець рогача, підняла поволі цебер і хоча важко, але гарно ступаючи, наче повела за собою з хати Андрія. Зупинившись на смітнику, вона перехилила цебер і, не випускаючи одного вуха з рук, напівсхилившись над ним, стала задумливо дивитись, як лушпайки картоплі, покрутившись коло краю, ніби не бажаючи виходити з цебра, раптом вискакували з брудною течією і щезали в сміті. Потім, не повертаючи голови до Андрія, вона тихо спитала:

- Батько сьогодні приїдуть?

- Сьогодні,- поспішно обізвався Андрій.

- Сьогодні й підеш?

- Сьогодні увечері...

Килина помовчала трохи, потім поклала цебер зовсім набік і, випрямившись до Андрія, якось з натиском і навіть суворо промовила:

- Тільки слухай, Андрію: коли хочеш говорити зо мною, то не крути, говори прямо: будеш щиро прохати батька, чи тільки так, для чутки, для слави, що прохав? Ти мені скажи це тепер... мені треба це зараз знати...

Андрій зблід, потім трохи одвернув лице і, криво, гірко всміхаючись, промовив:

- Добре ж ти про мене думаєш, коли за таке просиш. Не бійсь, буду щиро прохати.

Килині, видно, ніяково стало. Вона хутко подивилась на нього, потім одвела свій погляд і глухо сказала:

- Ти не сердься, я не для того сказала це... Може ти й справді любиш, і справді думаєш брати, я не знаю. Сердитись нема чого. Тільки, коли знаєш, що тебе пече зо всіх боків, а од кожного бачиш, що як би то йому поїхать по твоїй спині, то й нікому не віритимеш. А коли не віриш, то й любити важко. А до того... Ти не сердься на мене, Андрію, я тепер ці дні якась зовсім дурна стала. Цей Халабуда, потім думки всякі...

- А панич, не той, не чіплявся? - похмуро бовкнув Андрій.

- Ні, нічого! - скороговоркою кинула вона.- Ну і той... як його... Ну, і ти ще тут... дуриш, не дуриш, а... Одно слово, Андрію, я тобі ось що говорю: - додала вона якось рішуче, жорстко і гордо випрямилась.- Твоєю полюбовницею я не буду ніколи... Чуєш? Женишся - полюблю, як батька, як щастя. Не женишся - все одно не дам обдурити себе...

- Женишся...- сумно, іронічно всміхнувся Андрій.- Женишся, маючи такого батька.

Килина вмить скипіла вся:

- «Батька»! - зі зневагою, гнівно подивилась вона на нього.- Доки вже ти з своїм батьком носитись будеш? Батько... Сам хазяйство має, а сина в найми дає... Хліб йому за зиму переїсть... А цей і слуха... Ще женитись хоче! Та що ж ти хочеш, щоб я тобі оддала все життя, а ти мене приведеш до свого батька, та з його ласкою та розумом жити примусиш? Ха-ха! Мені такого щастя не треба!.. Мені неволя вже надокучила, я волі хочу... Чуєш? Волі!!

Вона трохи навіть задихалась, наче швидко йшла десь; груди їй піднімались, губи злегка дрижали і на матових щоках виступив той невеличкий рум’янець, що, як знав Андрій, виступав у Килини в часи великого хвилювання і так грів у тому місці щоки, що, здавалось, там навмисне збирався весь жар її крови. Андрій нахилив голову й усміхнувся.

- Добре тобі говорити. А взнала б мого батька. От візьме та й вижене, що тоді? І не дасть нічого...

- Не дасть? - скрикнула вона злісно, гордо.- І не треба... Докажемо, що й без його обійдемось, коли вже піде на те!

- Обійдешся...- глухо промовив Андрій.

Килина раптом спинилась, пильно подивилась на нього і, ніби заспокоївшись, зразу взялась за один кінець рогача і, хитнувши йому на другий, коротко сказала:

- Бери...

Коли вони, мовчазні й похмурі, ввійшли в хату, там уже не було дівчат, тільки на полу лежав Панас та дід Юхим, позіхаючи, укладався недалеко від його спати. Мовчки поставивши цебер біля лави, Андрій походив трохи по хаті, потім зупинився позад Килини, певне, бажаючи щось сказати, але тільки махнув рукою й швидко вийшов із хати.

V

Прокинувся Юхим від якогось штовхання у бік. Підвівши голову, він озирнувся і зразу перед собою побачив бліде, довгасте, худорляве личко Маринки, що, стоячи біля нього на колінах, дивилася просто на його своїми широко розплющеними синенькими оченятами. У хаті було жовто від сонця, що заходило й наче на прощання кидало в віконце декільки своїх червоних промінів.

- Ти чого? Що тобі? - спитав дід, спираючись на лікоть.

Маринка боязко подивилась на нього, потім спустила очі додолу, потім знов, наче збираючись щось сказати, глянула йому в лице і знов нерішуче похнюпилась.

- Та що таке? - здивувався Юхим, придивляючись пильніше до неї й до якогось незвичайного виразу її лиця, на якому тепер виднілось, крім страху, ще більше тої завзятої впертости й злісної одваги, що ще вранці відблискувались у її погляді.

- Та що ж ти мовчиш? Чого будила?

Маринка знов з-під лоба глянула на нього і, похнюпившись, тихо, ледве чутно, але твердо промовила:

- То я вкрала миндаль...

І глянула знов у лице йому. Дід аж сів на постелі і, високо піднявши брови, широко розплющив очі на неї.

- Ти... вкрала...- нарешті скрикнув він, але не договорив і хутко оглядівся по хаті. Не було нікого, тільки на другому кінці полу біля лежанки лежав прикритий кожухами слабий Панас, якому певне не було чутно нічого.

- Ти вкрала миндаль? - тихіше, але все таки здивовано повторив Юхим, нахиляючись і якось придивляючись до неї.

- Украла...- не підводячи очей, прошепотіла Маринка, мнучи дрижачою рукою рукав «пальта», яким був укритий Юхим.

- Ти?

- Я...

- Миндаль?..

- Атож...

Дід аж у бороді почав чухатись.

- От тобі, брат, і той... і припорція! - скрикнув він і мовчки став дивитись на Маринку, яка то позирала на нього, то прудко бігала очима по полу, то дивилась собі на коліна.

- І так таки не побоялась: пішла, взяла та й усе? - спитав він.

- Атож...

Дід знов якось і заклопотано, і стурбовано, і разом з тим здивовано почав чухатися в бороді, дивлячись на Маринку.

- Да-а... ето, брат, той... Х-м... Припорція. Як же ти брала її?

- Так. Він спав, а я прийшла та й узяла.

- Значить, ти вже раніш дивилася за ним, де він ляже, де положить... чи як?

- Атож...

- Х-м... От тобі й Маринка!.. Ну, а для чого ж ти взяла її? - раптом спитав він, пильно дивлячись на неї.

Маринка хутко підвела очі й трохи здивовано глянула на нього, але, зустрівшись із його поглядом, забігала по хаті очима й тихо, похмуро промовила:

-Так...

- Ну, от тобі й маєш!.. «Так»... Хто ж таки «так» таке робить? Для чогось же ти брала?

Маринка трохи помовчала, погладила пальцями рукав «пальта» й проговорила:

- Продамо... та купимо хату... Утечем од панів... Ви та я... Я її заховала...- І несміливо й разом з тим уперто і з надією подивилась на Юхима. Той мовчки роздивлявся на неї, мов уперше бачив її. Потім, також ні слова не кажучи, поволі скинув з себе «пальто», зліз з полу і, шукаючи в кишенях люльку, став задумливо ходити по хаті. Волосся круг лисини йому позадиралось догори, борода накудовчилась, розтріпалась, але він навіть і рукою не провів.

- Д-д-а-а-а...- нарешті зупинився він проти Маринки, яка поволі повернулась і сіла так само на колінках лицем до нього. Проти світла лице її виглядало ще блідіше, ще гостріше й синяки під очима були наче навмисне підведені симетрично й виразно.

- Це ти... дівчино, той... устругну-ула...- протягнув він гуняво.- Їй-богу!.. Одважилась!..

Він знов почав ходити по хаті й колупатись у кишенях, щось шукаючи. Потім виняв з «бруків» люльку, озирнувся, сів на лаву і, «хмикнувши» про себе, почав насипати в неї тютюну.

- Да... Придумала дівчина... Придумала... Здорово...- бурмотів він з усмішкою.- «Продамо... купимо хату... Ви та я»... Х-м... То це, значить, ти мене того й будила?

- Атож...- прошепотіла Маринка й сміливіше глянула на нього.

- Та-ак... Х-м... От тобі й Маринка... І вона зуби має... Х-хе!.. Та-ак...

- Я й тюрми не боюсь,- раптом промовила вона якось завзято й похмуро.

- Так, та-ак...- знов промовив Юхим, глянувши на неї тим же пильним поглядом, у якому було й дивування, і якась думка, і навіть повага.

- І нікого не боюсь! - додала вона ще сміливіше.- Хай тепер... садовлять у тюрму... Купимо собі хату... Ви продасте, діду?

Дід стурбовано подивився на Панаса, хоча той так само лежав і не ворушився, і посміхнувся.

- Продасте?

- Х-м... Та продать, дівчино, можна, та... хто його зна, що з того буде... Хату... Х-м... Не за всяку миндаль і купиш хату... Як не знать яка миндаль, то й дадуть небагато... Усякі бувають...

- Як «небагато»,- перебила напружено, суворо Маринка.- За царську миндаль та небагато? А буфетчик казав, що трахтир поставив би?

- Х-м... Хто його зна... Буфетчик... А вона де в тебе?

- У саду... закопана...

- Ну, так ти ось що... Катай візьми та принеси, я подивлюсь на неї...

Маринка схопилась і, зстрибнувши з полу, хотіла вже бігти, коли дід зупинив її:

- Підожди! Сюди не неси, бо тут або хтось буде, або надійде саме в той час... Краще так... Я піду зараз за стайню, а ти принесеш мені туди... Та гляди, щоб ніхто не бачив... Понімаєш?

Маринка тільки слухала й хитала головою. Потім повернулась і заляпала босими ногами з хати. А дід набив люльку з тим же задумливо-заклопотаним виглядом, запалив її, насунув на голову шапку, накинув на плечі «пальто» й поволі поважно вийшов із кухні. Сонце вже давно спускалось за селянськими вітряками аж по той бік яру й золотило вершечки саду, димарі на залізній зеленій покрівлі панського будинку й старе гніздо чорногузів на вершечку високої клуні, що стояла за загонами. На подвір’ї стояв великий рух. Коло стайні і загонів, що були якраз проти кухні, біля двох великих куп гною та кізяків стояло два вози, в які Трохим, Гриць та Андрій вилками кидали гній - Андрій та Гриць удвох були біля одного воза, а Трохим сам коло другого, який ступнів на сорок стояв від їхнього, ближче до широких дверей стайні. У загоні лунало ревіння волів; Савчине гукання на когось; з розчинених дверей амбару йшов густий стовп пороху і чувся гуркіт віялки та гомін людських голосів; біля білої кухні бігали покоївки, ходили кучери.

Юхим, поволі ступаючи, наблизився до хлопців і зупинився, дивлячись, як гній, перемішаний з соломою, нерівними пасмами падав і звисав з полудрабків Трохимового возу.

- Це ще раз думаєте одтарабанити? - звертаючись до Трохима, хитнув дід на воза.

- Ще раз...- бовкнув той понуро і, зачепивши вилками червоно-бурого гною, шпурнув його на віз. Потім настромив знов вилка і знов, не дивлячись на віз, нахилився і знов шпурнув, і все з тим же похмурим, суворим виглядом.

- А куди це дід зіб-ра-ались? - зачувся Гриців голос від другого воза.- Уже з калаталкою?

- Ні! - крикнув Юхим.- Так... на проходку.

Йому видно було, як Гриць щось сказав Андрієві, потім жартівливо вдарив його по плечі і, коли той хутко повернувся до нього й почав щось палко-сердито говорити, він одкинувся назад і по всьому подвір’ї голосно залунало: гу-гу-гу-гу-гу!

Юхим, не хапаючись, почовгав собі далі, підійшов до стайні, зазирнув у двері, поторгав за штабу, потім постояв, подивився на небо, позіхнув і мляво, ліниво рушив за стайню, яка задньою стінкою виходила в сад. Там, синя з холоду, вже стояла Маринка й напружено дивилася до вузенького проходу, що був між стінкою загону й стайні і через який тільки й можна було пройти сюди. Від її голих, забруджених ніг бігли по чорній, розмитій землі сліди аж у глиб саду. Забачивши Юхима, вона хутко підійшла до нього й, озирнувшись навкруги, подала йому щось замотане в грубу полотняну ганчірку й перев’язане брудним мотузком. Дід мовчки сховав його в кишеню і, зробивши їй знак іти назад, сам повернувся, проліз у проход і, почекавши, поки Маринка не щезла за деревами саду, вийшов знов, розмотав ганчірку й почав обережно роздивлятися на невеличкий хрест із кільцем на одному розі, через яке була протягнута штучно зложена різнокольорова стьожка. Оглядівши його зо всіх боків, дід Юхим зневажливо похитав головою і сяк-так замотавши його, сунув у кишеню й тихо вийшов з-за стайні. На устах йому грала сумна іронічна усмішка. Порівнявшись із Трохимом, він зупинився й довго стояв, якось заклопотано замислившись, то стискуючи плечима, то глузливо всміхаючись, то знову стискуючи плечима. Нарешті, подивився на Трохима, що докидав уже воза, й тихо сказав:

- Трохиме!

Трохим озирнувся.

- А знаєш, хто миндаль узяв?

Трохим похмуро подивився на нього й коротко спитав:

- Хто?

- А вгадай...

- Хіба знайшли вже? 

Дід загадково всміхнувся.

- Знайти то знайшли, та не ті, кому треба... 

Трохим мовчки встромив вилка в купу і став полою свити витирати з лоба піт, ні слова все таки не кажучи.

- Ніколи, брат, не вгадав би... Сказать? Га? - промовив Юхим.

- Софійка? - похмуро спитав Трохим.

- Ні...

- Ну, то не знаю.

Дід озирнувся, потім хвилини зо три дивився на Трохима, ніби вагаючись чи говорити, чи ні, нарешті приставив долоню до рота й тихо промовив:

- Ма-рин-ка!

Трохима ніби вкололо що. Він хутко подивився на Юхима й недовірливо промовив:

- Ну от! Говорі-іть!

- Вєрноє слово!

- Звідки знаєте?

- Знаю вже... Я б і сам ніколи не повірив, якби мені хто сказав...

Трохим ще раз неймовірно подивився на діда, потім схопив вилка і ще з більшим завзяттям почав шпурляти гній. Потім раптом спинився й, повернувшись до Юхима, спитав з якоюсь злісно-задоволеною усмішкою:

- Як же воно, кошеня, насмілилось так? Таке паршиве, засмоктане...

- А от піди ж ти! - хитнув головою Юхим, теж задоволено всміхаючись.- Засмоктане, засмоктане, а от тобі!.. Та ще, брат, яка виходить сторія... Прямо таки чиста припорція та й годі! - Дід озирнувся навкруги, а Трохим, прислухаючись, поволі почав знову кидати гній.- Спав ото я після обіду... Щось таке мені десь сниться, коли чую: щось шарп!.. шарп!.. за полу. Що за притенція? - думаю собі. Підводжусь... Дивлюсь - вона: сидить коло мене, дивиться так якось чудно... «Чого, кажу, що треба?» А вона м’ялась, м’ялась та як вистрілить прямо так: «я, каже, украла миндаль». Що? Як?.. Не понімаю таки просто спервоначалу... Об’яснила... «Нащо ж ти вкрала?» - «А, каже, утечем од панів, продамо та купимо собі хату»... Понімаєш?..- Трохим знов мовчки задоволено посміхнувсь.- Це, значить, я й вона... От тобі й засмоктане... «Я, каже, й тюрми не боюся і нічого тепер не боюся...»

- Та ну?! - скрикнув Трохим.

- Їй-богу!.. То воно вчора слухало собі, а тепер і той...

Трохим раптом задоволено зареготався. Він узагалі сміявся дуже рідко, але коли сміявся, то це виходило в нього якось сухо, жорстко; так що дивлячись у той час на його дрібні білі зуби, які рівно визирали з-за тонких, розтягнених губ, не тільки не хотілось, як звичайно, сміятись і собі, навпаки - робилось якось ніяково й важко.

- І миндаль дала вже мені...

- Дала?!

- Дала... Оченята зробились такі жваві, сама наче постарішала... Їй-богу!

- Ну, й миндаль справді щось путнє?

Юхим сумно, насмішкувато всміхнувся і махнув рукою.

- Я думав справді, що то миндаль, як миндаль: з золота, або з дорогоцінних каменів, а то так тобі - ні те, ні се... Правда, хрестом зроблена, та що з того? Що за неї дадуть? А продавать треба тихо, щоб і своє вухо не почуло... Може й кине хто яких три-п’ять рублів... Так за їх хати не купиш - біда. Продай - так не повірить, що так мало дали, подума: й свої обманюють... Не продай - теж горе. Не хочуть, мовляв, помогти свої... А кинеться до іншого, то ще й у тюрму попаде... О... Та не так тюрма, як те, що вона, брат, тепер так сподівається, так вірить, а тут на тобі: така їй припорція... От що!.. Обізлиться, зачерствіє дівчина... Буде така, як... ти...

Трохим знов похнюпивсь і мовчки, ходячи навкруги, почав прибивати вилками вивершений уже віз, який тепер дуже був схожий на маленьку хатку, тільки без димаря. Дід вийняв люльку і став задумливо набивати її.

- Ну, а ти що скажеш? - нарешті звернувся він до Трохима, який устромив вилка збоку в віз і почав упорядковувати біля дишля мотузяні шлеї.

- Я? - подивився на нього Трохим.- Що я скажу?.. Вона при вас?

- При мені...

Трохим кинув востаннє наготовлені вже до упряжі шлеї й мовчки попрямував до стайні. Юхим викресав вогню, запалив люльку й собі пішов туди. Трохим возився щось біля хомута, що висів на стіні на кілку і, трохи схиливши голову набік, гриз зубами якийсь вузол, силкуючись розв’язати його. Кров од натуги і злости прилила йому до лиця й воно було аж синє, а на шиї так понапинались жили, ніби йому хтось під шкурою протяг тонкий дріт. Коні, як і раз-у-раз, коли в стайню ввіходив Трохим, були мов збентежені, боязко-косо дивились на нього своїми чорно-синіми блискучими очима й щільно тулились одно до одного. Умить Трохим злісно шпурнув од себе хомут, вилаявся і, витерши губи, підійшов до коней.

- Поверни-ись! - хрипко, з ненавистю крикнув він. Невеличка, кудлата, чала конячка і трохи вища за неї вороненька, з рудими, витертими боками, стурбовано затупали ногами по угноєній, мокрій землі і, тулячись боками, зараз же повернулись. Трохим мовчки озирнувся до діда і, хитнувши головою, похмуро поманув за собою. Дід трохи здивовано подивився на нього, але зараз же пішов до ясел, де зупинився Трохим.

- Ану, покажіть! - бовкнув той, показуючи головою на його кишеню.

- Що показать? - не зрозумів Юхим.

- Та миндаль же!

- А-а!..

Дід похапцем встромив люльку в рот, кинувся до кишені, вийняв ганчірку, розгорнув її і, держачи «миндаль» за стьожку, підніс її мало не до самого Трохимового носа. Той аж одхилився трохи і, взявши з рук діда невеличкий хрест, почав пильно, з злорадною усмішкою розглядати на всі боки, то мнучи його в замазаних гноєм пальцях, то держачи на вкритій мозолями долоні й не перестаючи ввесь час усміхатись. Нарешті, подав його дідові, що, теж усміхаючись і пихкаючи люлькою, слідкував за ним, і здвигнувши плечима, промовив:

- Сховайте... Може що й буде з неї... Чорт її зна, може вона й дорога...

- Та, звісно, заховаю...- замотуючи знов у ганчірку хреста, згодився Юхим.- Це не штука... А от як з Маринкою... от що!.. Що їй сказать?

Трохим нічого не одмовив йому. Підійшовши до високої кобили Рухлі, він штовхнув її кулаком у морду так, що вона аж хитнулась угору головою, і почав одв’язувати недоуздок від ясел. Одв’язавши, шарпнув ним і мовчки пішов із стайні, ведучи за собою Рухлю. Та спершу йшла спокійно, але дедалі, то все ставала неспокійнішою: то прищулить вуха, то раптом зупиниться ніби для того, щоб почухати головою ногу й шарпне недоуздком так, що мало не вирве його з рук у Трохима, то почне хропти, наче з переляку. Це була одна з найлукавіших кобил на всю економію. Але Трохим тільки позирав на неї і, очевидячки, здержуючи себе, йшов далі. Підвівши її до воза, він зупинився, підняв із землі шлею й хотів надіти їй на голову, але вона, наче злякавшись, раптом шарпнулась, кинулась убік і мало-мало не вирвалась йому з рук.

- А-а, ти та-ак! - кинув мов про себе Трохим і, не випускаючи недоуздка, підійшов до воза, витяг з нього вилка і, одвівши їх од себе, вмить зо всієї сили так ударив її по ребрах, що в животі у неї аж йокнуло щось, а сама вона спершу шарпнулась знов, але зараз же заспокоїлась і, скоса поглядаючи на вилка очима, покірливо пішла за ним.

- Поверни-ись! - крикнув він. Рухля трохи подалась задом і наступила на посторонок.

- Ножку! - ударив він її чоботом по нозі. Рухля прищулила, як заєць, вуха, підняла ногу, але знов поставила її на посторонок.

- Ножку!! - голосніше сказав Трохим і зо всієї сили вдарив її підбором трохи вище копита. Рухля, ніби роздратована такою несправедливістю, прищулила вуха і, хутко повернувши голову, хотіла гризнути його за плечі і, якби він не одскочив, то певне зоставила б кривавий слід своїх жовтих великих зубів.

- А-а! - захрипів він.- Ти ще хочеш?.. Добре!..- і не випускаючи недоуздка, потягся знов до кинутих біля возу вилок. Але Рухля, наче догадавшись, до чого воно йдеться, раптом шарпнула головою, посунулась задом і, прищуливши ще щільніше вуха, підняла високо голову.

- Но! - потяг він за недоуздок. Рухля тільки ще більше посунулась назад.

- Н-н-о!! - прошипів він, дрижачи весь і наливаючись кров’ю. І раптом зігнувся, як звір, що кидається на здобич; чудно якось хрипнув, стрибнув уперед і, вхопившись руками за шию, впився їй зубами в холку.

- І-і!! - заржала з болю Рухля й хотіла повернути морду, але зараз же дістала так по голові, що аж мотнула нею і, як шалена, закрутилась на одному місці. А він, вискочивши їй на спину, міцніше обхопив її і з ревом якимсь гриз їй шию, хитаючи головою й наче божаючи яко мога глибше вгризтися в живе м’ясо. Гриць та Андрій аж вилка повипускали й перелякано дивились на цю дику боротьбу, а дід Юхим, як ніс люльку до рота, то так і застиг на одному місці. Нарешті, Рухля скажено фицнула задом, шарпнулася вперед. Трохим зстрибнув на землю і, дрижачи весь, як у пропасниці, підняв з землі шапку й, шарпнувши недоуздком, прошипів:

- Бу-удеш?!

Рухля вся тремтіла і, трусячи шиєю, мов бажаючи скинути щось з неї, покірливо стояла й водила на всі боки очима, з куточків яких текли сльози.

- Н-но! - крикнув Трохим знов, надіваючи шапку на голову й не витираючи губ, на яких виступила піна, змішана з кров’ю. Рухля хутко посунулась уперед і, труснувши головою, подивилась на нього.

- Повернись!

Вона вже не щулилась, а навіть сама всунула голову в шлею і стала, як слід, вздовж дишля.

- Я... тобі покажу-у! - важко сопучи, промовив він, поправляючи й оглядаючи її зо всіх боків. Потім повернувся й мовчки пішов до стайні.

- Ну, брат!.. Вона добра, а ти... ще луччий! - покрутивши головою, сказав дід, коли той проходив повз його. Але Трохим тільки кинув на нього похмуро оком і мовчки пішов у стайню. У цей мент біля другого возу залунав голосний Гриців регіт і тиха мова Андрія.

- От, діду! - раптом зачув Юхим від них.- Добрий жеребець? Га? Го-го-го!.. А подивіться, чи держиться ще голова там!

- Та й злий же, брат ти мой! - тихіше почулось від Андрія.

- Гу-гу-гу! - задоволене одкинувся назад Гриць, але в цей мент із стайні вийшов знов Трохим, ведучи за собою Вороненького, який ще дожовував сіно і, меланхолійно похитуючи головою, поважно й спокійно ступав за ним. Гриць трохи стих, а дід постояв ще трохи, подивився, як Трохим запряг Вороненького, і, покручуючи головою й усміхаючись, поволі пішов до хати.

В кухні вже не було жовтого світла сонця, але ще було досить видно, так що Юхим зараз же, тільки переступив поріг, помітив офіцера, що в цей мент з дуже байдужим виглядом одходив від мисника, біля якого стояла Килина. Не важко було живим, прудким очам діда побачить також, що груди Килини високо й нерівно здіймались, а на щоках виступили два червоні кружки. Коли ж офіцер повернувся, а дід, уклонившись, зиркнув на нього, то також не проминув того, що в нього один вус стирчав угору, другий розкудовчився й дивився вниз, лице було червоне, здавалось, він тількищо добре вишарувався сухим, грубим рушником. Біля печі, долі, сиділа Маринка й чистила картоплю, кидаючи її в велику макітру, й хутко бігала по всіх очима.

- Так Халабуди здєсь нє било? - поправляючи картуза й пригладжуючи вуса, спитав Олександер.

- Ні, не було...- не повертаючись, глухо промовила Килина.

- Гм... странно... Єсли прідьот, скажітє єму, что я іщу єго...

- Добре...

Офіцер постояв ще трохи, дивлячись у спину Килині, яка щось заклопотано колупалась в миснику, покрутив вуса і, дивлячись собі на чоботи, помалу вийшов із кухні. Килина злегка повернула голову до вікна, провела очима струнку постать офіцера, зідхнула і, повернувшись, підійшла до лежанки й мовчки стала поратись біля казанів. Юхим також мовчки наблизився до полу, подивився на Панаса, коло якого стояла миска з недоїдками сметани й крихтами хліба, виліз на піл і, крекчачи, ліг головою на кожух і прикрився своїм «пальтом». У хаті було тихо, тільки біля лежанки плескала водою Килина та шаруділа картоплею Маринка. Юхим не зчувся, як і заснув.

Коли ж він прокинувся, протер очі і, сидячи на полу, подивився навкруги - в хаті вже горіла лямпочка й було людно. Посеред кухні стояв у шапці Халабуда, заклавши одну руку за спину, а другою своїм звичаєм погладжуючи ніс і кучеряві вуса, і щось говорив до Килини, що стояла біля лежанки. У кутку, під образами, на своєму звичайному місці сидів Трохим і гостро подивлявся на прикажчика. Біля нього, коло лави, стояв Кіндрат та Гриць і мовчки, похмуро слухали; далі сидів на лаві Савка з своїм незадоволеним широким лицем і здоровенними рудими від води чобітьми. По другий кінець столу стояв Андрій і пильнував губ Халабудиних, роззявивши трохи рота. Петрик, Санька та Софія стояли біля полу спиною до діда.

- От і виходить окончательно, що ти нехорошая кухарка,- сказав Халабуда, дивлячись на Килину.- І борщ, говорять, без сомнєнія несмашной, і хлєб гливкой, і каша плохая...

- Бо погане пшоно дають,- бовкнув несподівано Савка, дивлячись у вогонь з грубки.

Халабуда хутко повернувся до нього.

- Как? - спитав він.

- Так,- кліпнувши на нього очима, посміхнувся Савка.

- Говори голоснєй, я не разобрал... Какоє пшоно?

- Погане! Какоє ж більш? - злісно муркнув Савка.- Погане пшоно, то погана й каша.

Халабуда мовчки, з зневажливою усмішкою подивився на нього, потім махнув рукою, мовляв: «е, що з ним, бідним, говорити!» і знов повернувся до Килини, яка спокійно стояла біля казанів і тільки всміхалась з таким виглядом, який наче говорив: «Говори собі! Знаю я все, чого хочеш!»

- Да,- почав знову Халабуда добродушно.- А как на должності, примєром, прачки, ти... той... окончатєльно хорошая була б... Потому, здоров’я імєїш сібє... Да-а... І чиста робота без сомнєнія... А на твоє мєсто тут другая проситься... Бєдная женщина... Потому - нада ж таки і до бєдних сострадать... Сказать, примєром...

- Знаєте що? - перебила його Килина.- Ви хочете мені рощот дати? То так і кажіть... А то й бідних сюди... і... Казали б прямо...

- Килино! - з м’яким докором скрикнув Халабуда й навіть руку простягнув, мов захищаючись.- Как же тібє не стидно от такоє говорить? Єй-є-єй! Я їй мєсто даю хороше, а вона... Е, ето вже не хорошо... без сомнєнія не хорошо... Разлі же я винуват, що ти не підходиш на должності кухарки?.. Правда,- безсило розвів він рукою,- єслі не захочеш за прачку стать, то прийдьоться тібє рощитать, але уп’ять таки тут уже я... не касатєльний, бо вже тут сам пан приказав. Так от, вибирай...

Килина нічого не одмовила, тільки похмурилась і пильно почала куштувати вечерю. Халабуда зиркнув на неї і, також нічого далі не кажучи, мов боячись її поспішної відповіді, одвернувся від лежанки. Подивившись м’яким поглядом по хаті, він зупинив погляд на Панасові, який лежав, прикритий до грудей кожухом і, наче згадавши щось, ні до кого власне, не звертаючись, промовив:

- Ну, а Панаса завтра хтось одвезьоть таки у Глиняне... Бо на його мєсто вже другой будєть... Запряжуть Сиву й Хлопчика у вкритий віз, соломки без сомнєнія і... кактось нада одвезти челаєка...

Панас байдуже, тупо подивився на нього і хрипло, важко дихаючи, підмостив під плечі свиту й сперся на неї. Ніхто нічого не одмовив Халабуді,- хто дивився собі під ноги, хто похмуро гриз нігті, а хто бігав очима по хаті, ніби шукаючи такого куточка, де б не можна було зустрітись із тихим м’яким поглядом прикажчика.

- Що ж йому тут лежать? - заговорив цей знов, розглядаючи Панаса.- Нікоторого йому тут... е... окончатєльно сказать, успомо... успомоществованія... нема... Безполєзно лежить сібє... Да... А там усьо таки какиїсь сродственики знайдуться, чи так хтось. О... От завтра Грицько, без сомнєнія, соберетьця та й завезьот слабого...- Грицько ніяково посміхнувся й незадоволено почав чухати потилицю.- Раненько соберьотьця та й рушить сібє. Тут недальоко, верстов з десять, не боліє...

- Де десять! - скрикнув Гриць.- У Глиняне десять? Та тут і п’ятнадцать мало!

- Ну, чи десять, чи боліє... ето всьо рамно!

- Х-м... «усьо рамно»...- знов зам’явся Гриць, чухаючись уже на самій потилиці.- Якби самому, так воно нічого, а з слабим чоловіком... А як Панас помруть по дорозі, що я тоді?

- Ну от! - усміхнувся добродушно Халабуда.- Чого ж йому помирать? Без сомнєнія ще й нас переживьот... Немножко заслабєл... челаєк, то вєрно. Так ето ж у його часто буваєть... Послабєєть та й видужаєть окончатєльно сібє на здоров’я... Да... А помирать... зачим? Чудачок, їй-богу...

- Так хай Панас тут собі видужають, а по здоров’ю й підуть собі, якщо не схочете держать...- хутко проговорив Гриць і з надією подивився на прикажчика. Але той тільки м’яко-нетерпляче повів головою і, як маленькому хлопчикові, став йому виясняти, що економія зовсім не больниця й що «окончатєльно» ніколи для хорих не будувалась. А через це він мусить неодмінно завтра везти Панаса та й годі.

- Я не знаю, їй-богу...- підняв якось брови і, скривившись, почухався Гриць.- Хай хтось другий повезе...

- Ну, хто ж другий? - м’яко спитав Халабуда й повів по всіх очима.

Петрик, що прудко бігав очима по хаті, вмить повернувся до Саньки й заклопотано почав їй щось говорити.

- Ну, пущай Трохим повезьоть...

Петрик перестав говорити й подивився на Трохима.

- Трохим не повезе! - твердо й злісно сказав той.- Ще не був душогубцем і не хочу бути!

Халабуда якось пильно подивився на нього, але нічого особливого не почув, одвернувся, почистив двома пальцями кінчик носа й хотів далі говорити, але в цей мент Кіндрат прокашлявся і, трохи почервонівши, з запинками проговорив:

- Ви от сами... той... кажете, що в дядька Панаса буває це часто... нехай вони полежать, видужають... А то ж хіба можна... у негоду, по мокрому везти слабого?.. Вони ж не в кого заслабли, як тут... По фельшара послати б... Атож... Це ж смерть може бути... Як той... коли...

Він заплутався, почервонів ще більше і, замовкнувши, ніяково-соромливо всміхнувся до всіх.

- Годують вівсяками та помиями та ще хочуть, щоб не заслаб,- почулось раптом від Савки.- Та ще й виганяють на смерть... От не повезем та й усе! От ніхто хай не везе!

Він навіть устав і завзято озирнув усіх.

- Ну, ти, Савко, помалкуй собі там! - махнув на нього рукою Халабуда.

- А то що? - зневажливо подивився на нього Савка.- Рощитаєте? Ой-ой-ой! Злякався... Ох, боже ж мій!.. Яке горе... То й рощитуйте! Наче тільки й світу, що ваша економія!

- Х-м! От неблагодарность! - хитнув на нього головою Халабуда.- Уже забув, как просілся со сльозами на глазах, щоб прийняли його. А тепер... смотри какой!.. Как будто я насамдєлі хочу щось такоє здєлать з Панасом... Даєш, без сомнєнія, коней, воза, одвезуть, как слєд, спокойно, благородно... Ще не хорошо! Не благородно! Не благода-арно! Приймаєш їх окончатєльно как людєй, даєш їм поміщеніє, пропитаніє, усьо как слєд, а вони тібє... От, примєром, Трохим... Я не посмотрєл, що його прогнали од Кованьковського... Без сомнєнія прийнял... Челаєк просить, как отказать. А виходить окончатєльно, що он... неблагодарний...

- А як ви прийняли Трохима? - перебив його той.- Напівдешевше, ніж у Кованьківського... Та за це вам у ноги падать? На душогубство йти? Хо! Дуже вже жирно буде! Сам не повезу й повезти не дам. Чуєте? Хай спробує хтось повезти?

Він усміхнувся спокійно, але в голосі дзвеніла така тверда, непохитна рішучість, таке зле, повне зненависти чуття, що Халабуда знов пильно-пильно подивився на нього і знов нічого не одмовив, а, одвернувшись, ще тихіше, ще лагідніше заговорив собі далі:

- І послаблєнія усякі їм робиш і... вольготи... У село хоче йти - іди. Погулять?... Погуляй сібє... А окончатєльно виходить усьо то напрасно. Приходить, скажемо, какойсь отець... Просить: «бога ради, прийміть сина до економії... Зима такая важкая тепер»... От, примєром, отець Андріїв... І не бєдний, хазяїн... а прийнял... А от кинься тепер до Андрія, так і он, без сомнєнія, за всєми скаже «не повезу».

- Ну, цей не скаже! - усміхнувся Трохим.- То ваш! Хазяйські сини благодарні... То ми вже, голодрабці...

Андрій, що напружено, вперто дивився під лежанку, при цій мові підвів раптово голову, почервонів і, блиснувши очима до Трохима, повернувся до Халабуди й одривчасто, рішуче-палко промовив:

- Я повезу завтра!.. Дасте коней... Я повезу!

- Повезеш?! - не всміхаючись і впившись у нього своїми чорненькими, пронизуватими очима, спитав Трохим.

- І повезу! - підняв голову догори Андрій.- Думаєш, тебе злякався? Голодрабця? Ану, спробуй тільки зачепити!

- Добре! - хитнув головою Трохим.- Вези!

Халабуда хотів умішатись, але в цей мент на полу заворушився Панас. Прохрипівши щось тихо, він одідхнув і голосніше промовив:

- Не чіпай, Трохиме... Хай... везуть... Що там! Все одно... Там що... слід мені,- звернувся він до Халабуди,- пощитайте... Все одно... Чи тут, чи там...

Бліде, затягнене в середину лице його з рідким звислим волоссям і цапиною рудою борідкою було якесь байдуже, мляве й виявляло одну тільки безсилість і муку від хороби. Він збирався ще щось сказати, але захрипів, захитався під глухим кашлем і, махнувши рукою, сперся на свиту.

- Ну, от і харашо!.. І окончатєльно... той... харашо! - підхопив добродушно Халабуда.- Андрій повезьот сібє завтра, і... і конєц. А тепер я пойду... Ви ж, хлопці, завтра, як я говорил... Грицько поєдіть за поденними...

- Та знаємо! - перебив його Трохим.- Чули...

- Мені треба на село! - раптом промовив Андрій, звертаючись до Халабуди.- Я недовго буду!

- А чого ж!.. А чого ж!..- зараз же згодився той.- Када нада, то йди... А чого ж!.. Тільки не барись, потому... той...

І не договоривши, наче справді поспішаючись, він повернувся і, глянувши мимохідь на Килину, що стояла біля казанів спиною до столу, з діловитим виглядом пішов із хати. За ним, не дивлячись ні на кого, якось завзято, гордо накинувши наопашки свиту, вийшов і Андрій. Як тільки вони вийшли, в хаті піднявся гомін. Гриць і Софійка гнівно з запалом почали лаяти Андрія, Санька боронила його, Петрик виляв і не стояв ні за тих, ні за цих, Килина мовчала, а Трохим, підійшовши до Юхима і щось промовивши йому тихо, накинув на голову шапку й вийшов із хати. Зараз же вийшов за ним і Юхим. Як тільки він переступив за поріг сіней, Трохим, що чекав уже на нього, зараз же тихо, рішуче спитав його.

- Миндаль при вас?

- При мені.

- Дайте її сюди!

- Та що буде?

- Щось... Я йому покажу...

Дід почав колупатись за пазухою й хутко вийняв звідти загорнену «миндаль».

- Я йому покажу...- глухо, злісно промовив Трохим, беручи з рук Юхима ганчірку й розгортаючи її.- Буде він знать, як голодрабців на смерть возити... Щеня!..

- Що ж ти йому зробиш? - зацікавлено спитав дід.

- Що!.. Я йому підкину миндаль, а завтра скажу, що в когось єсть... Хай пошукають...

- Та-ак? - протягнув дід.- Хм... Це ж, брат, тюрмою пахне...

- Тюрмою?.. Ха-ха-ха! - терпко засміявся Трохим, низько нахиляючись до рук, в яких ледве сірів невеличкий хрестик.- А я не знав... Ну, нічого, хай покуштує... і хазяйський син...

- Х-м...- замислився Юхим.- Це той... І миндаль пропаде задурно і... все таки... Воно то правда, парубок дуже вже задається... але ж тут...

- А щоб Маринка не дуже жалкувала,- не слухаючи його, заговорив знову Трохим,- то ми панкові ось що зробимо... І він, держачи хреста в пальцях обох рук, зробив ними так, ніби хотів переломити надвоє. Дід аж за руки схопив його, як догадався, що він хоче робити.

- Тю! Сказився, хлопче? - злякано прошепотів він, вириваючи від нього хреста.- Та тоді зараз же догадаються, що на злість зроблено. Ну, й ти ж...

- Х-м... справді...- з жалем згодився Трохим.- Ну, чорт його бери, хай уже носить панок. Ну, а миндаль усе таки дайте сюди.

- Щоб поламав? - усміхнувся дід, вертаючи хреста. Трохим узяв, замотав у ганчірку й сховав у кишеню. А дід, подумавши трохи, поволі почав.

- Бач... коли вже діло на те йде... х-м... то треба його й робити добре. А так, як ти хочеш, так не годиться, так зараз же впізнають, що підкинено. Тут треба якось мудріше. (Дід трохи подумав). Тут треба так зробити. Я піду зараз до того панка і скажу йому: «Так і так, мовляв, ваше благородіє, десь у когось в економії миндаль є, та не звісно в кого. А от дасте так рублів п’ять-десять, щоб, значить, підпоїти, та випитать, то може й знайдеться». О! А завтра рано можна сказати, що «так і так, мовляв, шукайте у наших. У кого, не знаємо, але десь у хаті є». Зроблять трус і знайдуть. І вийде гладко, і ми не без користи - рублів якихсь п’ять-десять та виручимо. Себе, брат, ніколи не треба забувать. От тільки Маринка. Як із нею?.. Х-м... Ще як обізлиться, то може наробити шелесту...

- Я з Маринкою сам побалакаю. Ви йдіть зараз...- промовив Трохим.

- Добре, добре. Тільки ти вже там із дівчиною якось... пом’якше. Жаль...

- Та вже знаю. Йдіть прямо. І в хату не заходьте...

- А чого мені в хаті треба?

Дід охоче, бадьоро застібнув піджак і рішуче попрямував до будинку. А Трохим постояв, ще трохи подивився за дідом і пішов у кухню. Ввійшов, походив по хаті, не зважаючи ні на кого і, підійшовши до Маринки, що стояла біля Килини з макітрою в руках, коротко сказав:

- Іди за мною, Маринко.

Маринка злякано подивилась на нього, а Килина здивовано поширила очі й спитала:

- А тобі вона на що здалась?

- Треба.

Маринка перевела очі на Килину.

- Іди...- здвигнула та плечима і, взявши з рук у неї макітру, поставила на лежанку. Трохим поволі пішов із хати, за ним злякана, здивована Маринка.

- Ти взяла миндаль у пана? - зупиняючись за порогом сіней, повернувся раптом Трохим до неї. Та мовчки дивилась на нього, піднявши голову догори.

- Я тебе питаю: ти взяла? Не бійсь, говори. Я знаю...

- Ні, я не брала,- прошепотіла Маринка.

- Х-м...- усміхнувся Трохим задоволено.- Брешеш. Дід Юхим казав, що ти взяла. А ось і миндаль та...- виймаючи з кишені ганчірку й розгортаючи її, показав він хрест.- Ну?

Маринка дивилась на «миндаль» і мовчала.

- Узяла?

- Узяла,- ледве чутно прошепотіла вона.

- Нащо ж ти взяла?

- Так. Од панів утікати...

- Не любиш їх?

- Не люблю...

Трохим мовчки подивився на неї, потім оглянувся позад себе, сів на призьбу і, озирнувшись навкруги, промовив:

- Підійди ближче.

- Чого? - опасливо прошепотіла Маринка, не підходячи, а, навпаки, подаючись трохи назад.

- Та не бійсь, іди...

Маринка повагалась трохи, потім несміливо підступила до нього й зупинилась біля самих його колін. Він мовчки, тихо обняв її, притягнув ближче до себе й посадив на коліна. І замовкли. Очевидячки, обом було і ніяково, і гарно, і солодко-сумно. У стайні було чути іноді злісне іржання коней, що бились між собою, далеко в селі гуртом гавкали собаки та подихав свіжий, морозний вітрець.

- За що ж ти не любиш панів? - нарешті тихо промовив Трохим, щільніше притуляючи її до себе. У голосі йому не було звичайної насмішки, не було черствого, злісного тону, а щось тепле, м’яке. Маринці захотілось плакати.

- Б’ються...- прошепотіла вона дрижачим голосом.

- Дуже б’ються?

- Дуже...

Помовчали.

- Бач, Маринко,- знов почав Трохим,- ця миндаль, що ти взяла, вона не дорога. За неї не можна хати купити. Погана миндаль...

- Як?! - повернувшись і дивлячись йому близько в лице, мало не торкаючись носом до носа, прошепотіла вона злякано.- А буфетчик казав...

- Буфетчик дурень...

- Та за царську миндаль не можна купити хати? - уперто й якось недовірливо перепитала Маринка. І чулось, що вона не вірить, чулось, що вона бачить обман; і чулись також нотки злости, одчаю, суворого, упертого завзяття. Вона навіть заворушилась і хотіла злізти з колін, але Трохим ще дужче обняв і не пустив її.

- Хоч би й царська... все одно,- навчаючи, заговорив він знов.- Як не дорога, то вже нічого не зробиш. А бачиш, ми зробимо краще таке. Ти чула, що Андрій хоче везти дядька Панаса у волость?..

- Чула,- прошепотіла Маринка.

- О... А як повезуть, то дядько Панас помруть по дорозі, бо холодно, а вони слабі. А ми з дідом хочемо, щоб Панас видужав тут. Так от ми підкинемо цю миндаль Андрієві: у нього знайдуть і він не поїде, бо... бо його заберуть у тюрму.

- У тюрму?..

- Атож. А тобі хіба жаль його?

- Жаль...

- Х-м...

Трохим помовчав трохи.

- Дурна ти ще,- сказав він, нарешті, і в голосі в нього знов почулася злість і насмішка.- «Жаль»... Мало, видно, ще били тебе. Не вибили ще жалю. Х-м. «Жаль»... А вони тебе дуже жаліють?.. Га?.. Ех!.. Жаліти їх? У-у-у!! - зашипів він раптом з невимовною, скаженою, дикою ненавистю.- Не жалій їх!.. Чуєш, Маринко! Не жалій ніколи!.. Нікого не жалій з їх, бо ніхто тебе не жаліє. Виростеш, сама це скажеш. Гризи їх, проклятих, одгризайсь, кусайсь. А не жалій! На миндаль плюнь, кажу, бо в тюрму тільки за неї попадеш. Хай вони, ті, що б’ють тебе, ідуть у тюрму. А будеш жаліти, то вони тебе так заштовхають, що й чоловіком не будеш. Он і тепер уже й малої дитини боїшся.

- Я не боюся вже нікого. Я й тюрми не боюсь! - завзято прошепотіла Маринка.

- Не боїшся...- напівсумно, напівзадоволено, але знов м’яко сказав він і ніяково, несміло якось підніс руку до щоки їй і ніжно, обережно погладив її. Маринка мовчки щільно притулилась йому до грудей і застигла. У небі високо-високо виразно жовтіли золотими кружками зорі; блищала вода під смугами світла, що вибивалось із вікон кухні; одноманітно, ледве чутно гавкали собаки на селі. Десь біля стайні зачулась чиясь хода, неголосна мова, потім жіночий придушений сміх - і знов затихло. Трохим швидко зсадив Маринку на землю і, подивившись до стайні, сказав суворо:

- Так чуєш же, Маринко? Завтра ані оком не моргни, коли знайдуть у Андрія. А то я... Гляди!

- Значить... ми тут і зостанемось? - глухо, здавлено спитала Маринка.

- Не знаю! - бовкнув він холодно, жорстко й мовчки пішов угору до току. Маринка тихо попленталась в хату.

VI

Дід Юхим стояв біля порогу, заклавши одну руку за спину, а другою погладжуючи бороду, і балакав з «панком». Олександер напівлежав у кріслі, заклавши ногу на ногу, і, пускаючи дим через вуса, пильно слідкував за їх розмовою.

- А звесно... а звесно...- охоче згоджувався Юхим на докази вчителя, який виясняв, що користи з «миндалі» не може бути ніякої, що красти не годиться, що за крадіж можна й тюрми достукатись.

- Вєрно, вєрно...- зідхнув він, нарешті.- І сібє нікоторой пользи, і другому одна шкода... А всьо по недоразумєнію свойому. Не розкинеть умом своїм, що й до чого і... і дєлаєть неприятності. І поправить уже трудно... Примером, сказать, з єтим случаєм. Оно то, я ж говорю, догадка єсть, що хтось украв, а хто, де, як...то вже і незвесно... Положим, можна б знайти, када б...

Дід зам’явся, погладив бороду і глянув на панка.

- Так в чом же дєло? - підбадьоруючи й з надією скрикнув панок.

- Так бачите... дєло в тім,- дід знов зам’явся, почухався в бороді, потім, мов наважившись, рішуче одняв руку від бороди і сказав: - знаєте, я вам так скажу: у всякого челаєка можна всього дізнатися, аби знати, як під’їхати до його... Буває такий, що нічим ти його не візьмеш, ні грозьбою, ні прозьбою,- як до стіни всьо рамно. А розсердь тільки, так усе тобі й викладе, як по-писаному... Да... А другой... буває, хвастаться любить... Готов себе самого з грязюкою змішати, аби тільки хваснуть... О... І з таким добре діло мати... А которий водочку любить... У всякого своя натура... З чоловіком треба вміти поводиться... А ще як єсть пособниця-водочка... о, тоді бери його прямо руками... От, примером, і тут... Будь так, значить, за що поставить хлопцям нашим раз-другой водочки, так можна б і миндаль знайти.

- Нєт, в самом дєлє? - радісно спитав панок.- Можно?

- А чого ж?.. Я ж говорю, вона десь єсть, тільки вот...- Він зупинився й пильно став дивитись, як панок хутко поліз у кишеню і, вийнявши гаманець, почав там щось шукати. Потім, наче те його мало торкається, заговорив далі знов про те, як йому жаль стало за «господіна», як досадно зробилось, коли покражі не знайшли, як він постановив собі неодмінно знайти винуватого. Коли, нарешті, «господін» знайшов золоті п’ять рублів і з ввічливою усмішкою подав їх дідові, він спокійно, не хапаючися взяв їх і знов говорив собі далі. Умовившись про все й твердо пообіцявши неодмінно знайти пропажу, Юхим ще раз уклонився панам і став уже виходити, коли раптом офіцер зупинив його й сказав йому почекати його на ґанку для особистої розмови. Дід мовчки вклонився і вийшов. Чекать довелось йому не довго. Зараз же за ним вийшов і офіцер.

- Вот что, Юхим,- заговорив він зараз же з нотками ніяковости в голосі.- Я хотєл тєбя спросіть е... что ето за дівчина у нас на кухнє, что за кухарку... как єйо?..

- Килина?

- Да-да, Килина... что она... е... как нащот там... е... ну, с хлопцами как она там?.. Гуляєт?.. а?..

- Хто його зна...- нахилив голову Юхим.- Не скажу вам про це нічого... Знаєте, моє діло стариківське, а то собі молодь... Кажись, чесна дівчина, а проте...

- Ну, а так... е... ходіт к ней ктонібудь?..

- Господь її зна...- здвигнув плечима Юхим,- може й ходить, може й ні... А видно, спонравилась пану?

- Да! - скрикнув офіцер.- Дєвочка... первий сорт... Я много би дал, чтоби какнібудь... Нєльзя-лі там, Юхим, какнібудь... так... (він ніяково й підлабузнювато захіхікав) ... немножко, значит, ко мнє єйо? А?.. Я би тєбє уж на цєлоє вєдро дал би... А, Юхим? Постараєшся?

- Х-м... хто його зна...- неохоче промовив дід.- Знаєте, це діло такє, що якось з ним і підступатися не той... неловко... Та й не звесно, чи піде ще вона... Дівка строга...

- Ну, пустякі!.. Хе!.. Ти там какнібудь... так знаєш... Е!.. Такой, как ти не сумєєт?.. Хе-хе! Скажі єй, что нічего нє пожалєю, с собой возьму... Понімаєш? А вот і задаточек тєбє...- і офіцер, вийнявши гаманця, почав колупатись у ньому. Юхим живо подивився, але зараз же й одвернувся.

- Вот... нє знаю сколько, но всьо равно...- протягуючи гроші, сказав Олександер.- Вийдєт дєло, єщо столько же... Тут, кажется, рублей пять...

Юхим ще раз глянув на гроші і знов одвернувся. Потім раптом протягнув руку і, беручи гроші, промовив:

- Тільки ось що, паничу: не піде - вина не моя... Добре?..

- Ну, конєчно, конєчно!..- згодився той.- Я й не буду вініть тєбя... Что ж... Я только тєбя прошу, чтоби ти єй сказал,- вот і всьо... Ну, конєчно, і с своєй сторони посовєтовал... Вєдь, всьо равно єй одна дорога... Так уж лучше пусть хоть город увідіт... Скажі єй, что устрою єйо, как бариню, будєт сєбє жіть, ні о чом нє думая... Чего ж єй єшо?..

Дід усміхнувся.

- Жить? - хитнув він головою.- Яке вже там життя? Знаю я вже... Правда, спершу то й живе, а там? Ех! А Килина шукає не того... Дівка волі шукає... щоб справді жити...

- А развє я єйо на вєкі бєру к сєбє? - засміявся панич.- Будєт імєть волі, сколько угодно...

- Ні! - зідхнув Юхим,- не тої волі.

- Е, єрунда! - перепинив його офіцер.- Ти єй просто скажі всьо подробно, вот і всьо - і нікакой там волі нє нужно... Скажітє, нєжності какіє... Ха-ха-ха!..

- Добре! - хитнув головою Юхим і хотів іти, але офіцер спинив його:

- Так ти ето, Юхим, сєйчас постарайся; і єслі того... так валяй сєйчас ко мнє с нєй, я уж буду ждать... Понімаєш? Прямо сюда... Она пусть обождьот, ти ко мнє...

- Добре, добре!..

І Юхим тихо поплентався до кухні. І дедалі йшов він, то тихіше й тихіше посувавсь. Коли він вступив у хату, там уже готували до вечері - ставили миски на стіл, різали хліб тощо. Посидівши трохи мовчки, напружено-задумливо, на лаві, дід нарешті встав, походив по хаті і, зупинившись біля Килини, тихо, крізь зуби пробурмотів до неї:

- Вийди на часинку надвір, маю щось казати.

Килина трохи здивовано подивилась на нього, але мовчки, непомітно хитнула головою на знак згоди. Дід поволі запалив люльку, походив ще по хаті й раптом, щось згадавши, прудко поліз у кишеню, вийняв гроші й голосно попрохав Гриця збігати по горілку. Всі аж застигли здивовані. Але Юхим, не даючи ніякої відповіді на всі розпитування, весело жартував і обіцяв цю ніч затопити горілкою всю кухню. І справді, у голосі його чулась якась злісна, запекла рішучість. Певно, що Гриць не довго вагався - накинув свиту, схопив шапку і в один мент вилетів із хати, тільки вітер пішов за ним. Останні, після невеличкої суперечки з Савкою, що хотів починати зараз же вечерю, постановили чекати на Гриця, а дід Юхим навіть пораяв, щоб Килина, як головна представниця інтересів кухні, зараз же пішла до економки і якимнебудь способом добула сала, яке можна було б дрібно покришити й добре засмажити на сковороді. До цеї поради всі, не виключаючи й зраділого Савки, пристали одноголосно, тільки сама Килина знайшла, що це незручно, бо сьогодні не було ні свята ніякого, ні надзвичайного випадку з життя. Але коли Юхим непомітно моргнув їй одним оком, вона взяла своє слово назад і, навіть накинувши на голову свою велику, темну хустку, зараз же згодилась іти до економки. І справді, подивившись пильно на діда, вона щільно закуталась і повагом вийшла з хати. Але Юхим щось раптом згадав і, схопивши шапку, побіг за нею. Вона вже чекала на нього. Дід довго не думав. Поважно і з тою ж злісною рішучістю він переказав їй бажання офіцера і, сам не додаючи від себе ні слова, замовк.

- От таке?! - протягнула здивовано Килина.- А чорта пухлого він не схотів би? Га?.. Ха-ха-ха! Диви який... А так знімусь зараз та й побіжу...

Але між сміхом у неї чулось якесь стурбовання, хвилювання, якесь вагання, якесь безсилля.

- Бач, Килино,- тихо, сумно почав дід,- я тобі так скажу; все одно чи тепер, чи в четвер, а не минеш ти цього... Не така ти, щоб з’їхати на Софійку... Дуже багато сили в тебе... Тільки ти не думай, що я за панича стараюсь,- раптом хутко додав він.- Вєрно, він дав мені на чай, щоб я тебе підговорював... Та хоч би він мені й утроє більше дав, так воно б мені не завадило піддурити його... Коли ж правда правдою зостанеться... Чи візьме ще тебе Андрій, це ще баба надвоє ворожила... не такий у його батько... Він за копійку сина в скарб оддає, а тут наймичку за невістку візьме... Шкода, дівко... От і вийде те, що мусить вийти. Бо й ти з одної глини зліплена, що й усі!.. Мабуть, уже й тепер до офіцера серце мре? Га?..

- Пхи! - роблено-зневажливо повела плечима Килина, але дід тільки всміхнувся.

- Ой, не «пхи»...- сказав він сумно.- Видно, дівко, видно... Що вже тут?.. Так чи варто ж лобом стінку бити? Пропадати, так хоч пожити за те... Ех!

Дід з якимсь одчаєм махнув рукою і в рухові тому, в голосі його тихому й хрипкому чулась та безнадійність, яка штовхає й на великі злочинства, і на дрібну бездіяльність, і мляву покірливість - чулась безсила злість, придушений біль.

Килина мовчки слухала, не виказуючи ні рухом, ні голосом, що вона думає про Юхимові слова. Виразу ж обличчя не можна було роздивитись. Але Юхим якось і не дуже добивався відповіді, наче заздалегідь знав її. Він тільки говорив. Гунявий голос його дзвенів то злісно, то насмішкувато, то сумно, і малював їй картини за картинами. У тих картинах, правда, спокою не було, не було у них тихого, щасливого затишку, твердої самопевности - в них кипіло життя, вільне, дике, шалене життя.

- Одним словом, дівко...- закінчив рішуче дід,- я тобі ось що скажу: требуй з його, що можеш... коли вже на те йде... Требуй наперед грошей: 200-300-500 - скільки в голову прийде. Требуй кватирю, одіж... вина, меду... чорта, біса... Всього... й живи!.. Живи, поки можеш жити... Він все зробить... бо аж горить... Та й плюнь на все! Ех! І я плюну! Загуляю - й чорт його бери все на світі. Гулять - так гулять, як каже наша Софійка. Ну, й гуляй!.. Один раз живеш, так хоч раз же й гуляй!

- Ні! - вмить тріпнула вперто головою Килина і круто повернулась до хати.- Краще з голоду пропадати по своїй волі та чесно, ніж отак жити... Так йому й скажіть,- кинула вона гордо і прудко пішла в сіни.

- От туди к бісу! - здивовано протягнув Юхим, певно не сподівавшись такої відповіді, і помалу й собі пішов у хату.

- Погано, погано! - зараз же добродушно звернувся він до Килини, яку вже розпитували, чого вона вернулась без сала.- Не годиться так робити, дівко. То не хоче йти, то знов хоче, то вп’ять не хоче... Як та попівна... А сало б це згодилось... Їй-богу! Так до чарки... шматочок... Вєрноє слово!.. Гляди, щоб не жалкувала... Може, пішла б? Га? - знов кинув він до неї.

- Діду! - з ненавистю позирнула на нього Килина.- Не будьте тим, що в болоті сидить! Сказала вам раз... Заробить хочете?.. Чужим соромом хочете...

Вона нервово одвернулась і почала для чогось знімати покришки з казанів, з яких зараз же піднявся вгору стовп пари. Дід мовчки подивився на неї, приголомшений її словами, потім раптом махнув рукою, одвернувся й сів на лаву.

- Не хоче! - хитнув він з ніяковою усмішкою на неї головою, звертаючись до дівчат, що були здивовані трохи, і, видно, нічого зо всього не розуміли.- Не хоче... Х-хе... Заробить... От тобі... Так... Е-е!.. Все одно! Сьогодні все потопимо і добре, і погане... не буде вже діда Юхима!.. Годі!.. Соромом... заробить... Ех!..

Килина роздратовано, нетерпляче-злісно стукала мисками, горщиками, кочергами, штовхнула навіть разів зо два Маринку, яка подивлялась на неї злякано-здивованими очима. А Юхим, одповідаючи всім на дивування, що Килину ніби щось укусило, також ніби загубив рівновагу: то весело, нервово жартував і сміявся, то зразу замислювався й мовчки задумливо, похмуро пихкав люлькою.

Раптом Килина кинула ложку на лежанку, витерла руки і, підійшовши до полу, мовчки стала напинати на себе кинуту хустку. Дід пильно-понуро почав дивитись на неї.

- Ходімте! - вмить, повернувшись до нього, криво й ніяково всміхнулась вона.- Я хочу сала! Тільки з вами підемо до економки... Сама не смію.

І не дивлячись на здивованих і трохи навіть стурбованих товаришів, вона рішуче пішла з хати. Дід Юхим з тим же понурим і навіть суворим виглядом пішов за нею, навіть не звертаючи уваги на те, що таким своїм поводженням вони дають привід робити різні догадки. Біля стіни чорніла висока, дужа постать Килини.

- Ведіть! - прошепотіла вона здавлено... Юхим почухався.

- Бачиш, Килино,- понуро й сумно заговорив він.- Ти краще не ходи... Їй-богу... Коли ти мені сказала те слово... «соромом заробить»... Мені спершу дуже боляче було, а потім... я роздумався... Ти просто мене... знаєш... ех! Одним словом, Килино, не ходи... Од серця тобі говорю... Не треба... Обманить ще... обдурить... Ти гаряча.

- Кого? Мене обдурить?! - скрикнула вона гордо.- Х-хо!.. Це побачимо ще!.. Ведіть, я хочу... Ну, хочу посидіти з ним!.. От і все!.. Не з’їсть же він мене, хе!

У голосі її чулась і ніяковість, і хвилювання, і злість, і якась безвихідність.

- Як знаєш...- серйозно й сумно промовив Юхим і, постоявши ще трохи, наче чекаючи відповіді, він нарешті повернувся й мовчки пішов до будинку. Килина з ним. Не зустрівши нікого, вони добрались до ґанку, біля якого Килина зосталась, а Юхим щез у дверях. Хвилини через дві він вийшов, махнув їй рукою, і, коли вона вийшла, не поспішаючи, на ґанок, він мовчки поступився, даючи їй дорогу в сіни; і заразже, як вона ввійшла туди, зачинив двері, постояв трохи й тихо пішов до кухні.

- А, королєва моя! - зараз же гаряче прошепотів у Килини над вухом офіцерів голос, як тільки вона вступила в теплі півтемні сіни, в яких були прикручені лямпи й не було ні душі.

- Прішла всьо такі!

І міцно обнявши за стан, він обережно повів її через сіни, одчинив якісь двері й ніжно пустив її вперед себе. Килина ввійшла і зараз же зупинилась біля порогу, цікаво озираючись. Світлиця була невеличка, але осяяна блакитним світлом гарного круглого лихтаря, що звисав зі стелі, обвішана малюнками, килимами, обставлена м’якою меблею, вона вся дихала затишком, теплом, пестощами.

- Гарно у вас...- тихо промовила Килина, силкуючися не дивитись на нього.- Любо так...

- Развє? - прошепотів він, нахиляючись до неї й жадібно обнімаючи за стан.- Хорошо?.. Да?.. Нравітся?.. Славная моя... гордая... прішла.

Він хотів зазирнути їй в очі, але вона навмисне закрила їх і, трохи розкривши сухі, гарячі губи, зблідши, спершись на стіну, мовчки підставила лице під його дикі, жадібні поцілунки.

- Сядєм...- одкинув він трохи голову й озирнувся. Вона розплющила очі й подивилась собі на чоботи, від яких на підлозі були сліди грязі.

- Ноги в мене... чоботи в болоті...- промовила вона тихо.

Він подивився їй на чоботи, потім на килим, що був простелений мало не на всю підлогу і, щось згадавши, підбіг до широкого турецького дивану, що стояв біля стіни, й підняв щось із землі.

- Сбрасивай сапогі! - сказав він, вертаючись і держачи в одній руці гарні вишиті пантофлі, а другою знов обнімаючи її. Килина з усмішкою подивилась на пантофлі, злегка одвела його руку й почала скидати чоботи.

- Ну, вот! - задоволено промовив він, коли вона поставила до стіни незграбні свої чоботи і всунула, хоча невеликі, але грубі й червоні ноги свої в м’які теплі пантофлі.- А тєпєрь і сєсть можно.

І не випускаючи її стану з обіймів, він підвів її до канапки, обережно посадив її й сів сам поруч неї, впиваючись блискучими, масляними очима в гарне, зблідле лице її з виразними, дуже червоними кружечками рум’янцю на щоках, з великими, сірими очима, які, здавалось, потемнішали й були глибші, ніж раз-у-раз.

- Но хорошая же какая! - з захопленням скрикнув він, любуючись нею.- Боже, какая хорошая!

- «Хорошая»...- повторила вона і соромливо-ласкаво глянула на нього.- Справді «хороша»?

- Прелєсть!!

- І ви хороші...- промовила вона, не зводячи з нього очей.- Дуже хороші. Аж тут болить (вона показала на серце), як дивишся вам у вічі... І холодно так... Гарно...

Він радісно засміявся і скажено почав цілувати її, то одпихуючи, то знов забираючи в обійми. Умить Килина злегка одіпхнула його, одсунулась і, проводячи рукою по гарячому лиці й по очах, що стали як п’яні, лукаво промовила:

- А я ж усе таки й досі не знаю, чого ви кликали мене... Дід казали, діло є велике... Ну, що ж ви мені скажете? Чого кликали?

- Чого?? - він схопив її обома руками, притягнув близько до себе і, щось прошепотівши на вухо, почав ще скаженіше цілувати. Килина хотіла визволитись, хотіла одіпхнути його, але він ще з більшою силою, з якоюсь божевільною силою тяг до себе, і, весь дрижачи, щось шепотів їй. Раптом вона одхилилась трохи назад, схопила його голову і, подивившись в його затуманені очі, дико, несамовито вгризлась губами в гарячі уста його й замерла; потім знов одхилила, знов глянула і знову застигла довгим поцілунком. Потім умить дуже шарпнулась, вирвалась і одстрибнувши стала на ноги, дивлячись на нього якимсь зляканим, п’яним поглядом. Він, щось бормочучи, хотів знову схопити її, але вона хутко ступила ще трохи назад і, тремтячи вся, зашепотіла:

- Ні-ні-ні!.. Буду кричать... Сидіть тихо... Я щось хотіла вам говорити... Забула...

Вона провела тремтячою рукою по дуже блідому лиці й напружено задумалась, важко дихаючи.

- Ах, да остав... Килина!.. Ну, іді же...- якось простогнав він, але вона вмить підняла голову, якось чудно глянула на нього і, зразу ж з блідої зробившись уся червона, якось одривисто й холодно почала:

- Слухайте, паничу! Коли я йшла до вас я... хотіла вам... (голос у неї переривався часто, ніби їй важко було говорити)... ось що сказати... Ви... переказуєте... через діда, що... візьмете мене з собою, коли... я... ну, коли я... стану... вашою... полюбовницею... Так?

- Ну, так... Ах, остав ти ето...- протягнув він з мукою руки до неї, але вона одступила ще на ступінь і ще холодніше, ще суворіше провадила далі:

- Казали, що дасте кватирю і... все... Так?

Він трохи розумніше й здивовано подивився на неї.

- Так?

- Ну-ну... та-ак... Ето всьо?

- Ні... Підождіть...

Лице її дедалі ставало холоднішим, якимсь напружено-рішучим. Губи складались якось терпко, твердо, лице знову стало бліде, аж жовте, але це надало їй ніби ще більшої краси.

- Ви говорите «так»?.. Так от же що!..- Вона на хвилину зупинилась, мов не маючи сили далі говорити, але вмить почервоніла знову вся і, рішуче, вперто зупинивши на ньому погляд, заговорила: - Так слухайте... Ви кажете, що любите мене... Я цьому не вірю... І сама вас не люблю... А ви хочете мене за полюбовницю взяти... Так? Ну, так от що: візьмете мене в город, дасте мені кватирю...- вона на мент зупинилась,- дасте мені в руки 300 карбованців. Чуєте? - і тоді... тоді я вас слухатимусь... От... усе. Хочете, то...

Видно було, що їй було безмірно тяжко; вона нервово давила собі одною рукою пальці другої руки, очі її ніяково ходили по кімнаті, груди важко й нервово здіймались, сама стала знов мертво-блідою. Зупинившись, вона подивилась йому в лице, яке стало теж спокійніше й дуже здивоване, і не знаючи, що далі говорити, з мукою почала ще дужче давити пальці.

- Х-м... Так вот ти какая!..- насмішкувато промовив, нарешті, офіцер, цікаво дивлячись на неї: - Я і нє знал... Думал в самом дєлє... нєвінная... А ти бивалая, значіт... Кто ж ето тєбя так научіл? А?.. Молодчіна!.. Х-м...- Він витягнув одну ногу, захитав нею і, любуючись її мукою, погладив вуса.- Нєдурно прідумала... Откровєнно... Ну, і не стидно ж тєбє, а? А стид то свой...

Килина вмить здригнулась уся, спалахнула на все лице полум’ям, блиснула в нього очима і, як вихор повернувшись, кинулась до дверей, зшпурнула з ніг своїх пантофлі і дрижачими руками хутко нервово почала взувати чоботи. Офіцер спершу широко, злякано розплющив очі, потім схаменувся, кинувся до неї й, умовляючи, прохаючи вибачення, хотів знов обняти її, але вона так повела всім тілом, так позирнула на нього, що він аж одступив від неї трохи.

- Випустіть мене! - хрипнула вона, узявши чоботи й випрямляючись.

- Да что с тобою? Килина! Да плюнь!.. Я согласен, я на всьо согласен... Я ведь... Завтра же...

- Пустіть, я вам кажу, а то буду кричать!! - прошепотіла вона з таким вогнем ненависти, що він тільки з страхом і дивуванням подивився на неї, потім поспішно визирнув у двері, чи нема кого в сінях, і мовчки пішов уперед. Килина, закутавшись по самі очі в хустку, пішла за ним. Одчиняючи вже двері, що вели надвір, він ще раз несміло спробував обняти її, щось шепочучи на вухо, але вона дуже одіпхнула його, шарпнула двері й вискочила на ґанок. Мало не перестрибнувши через усі східці, вона хутко пішла вгору, не озираючись і щільніше кутаючись у хустку. Ввійшовши в кухню, вона зараз же звернулась до діда й голосно промовила:

- Нема, діду, сала й не буде! Будемо й так!

Усі вже сиділи за вечерею і, мов по команді, повернули до неї голови. На столі стояли миски з кандьором, лежав порізаний хліб і блищали дві великі пляшки горілки.

- Та-ак? - протягнув дід, здержуючи напівдороги ложку.- Ну, й слава богу! - хитнув він з якоюсь полегкістю в голосі.- Хай йому біс із їхнім салом! Сідай краще вечеряти... Наші вже тут думали, що ти на село вже пішла...

Але «наші» видно не тільки це думали, а кожний, певно, гадав про себе різне. Але Килина, не одмовляючи нічого ні на розпитування, ні на хитрі підступи й догадки, підійшла до жердки, нервово скинула з себе хустку і якось чудно посміхнулась. Потім, озирнувшись по хаті, помітила Андрія, що не сидів разом зо всіма, а з похмурим виглядом ходив по хаті, нахмурилась і, кивнувши йому головою, одійшла до дверей.

- Ну? - тихо, але з напруженим чеканням кинула вона, як тільки він підійшов до неї. Біля столу зачувся з них сміх і вигадки.

- Говорив...- заговорив Андрій живо й повеселішавши зразу.- Батько схиляються...

- Схиляється?

- Їй-богу... Тільки кажуть, чого це така нетерплячка взяла мене... Ну, й той... і кажуть: підожди до осени... Як жнива покажуть... Ну, а жнива...

- Ха-ха-ха! - не слухаючи його далі, голосно зареготалась вона і, аж хитаючись всім своїм дужим, струнким станом, одійшла від нього.

- Ні, підожди, послухай! - скрикнув напівображено, напівзлякано Андрій, але вона тільки ще голосніше вибухнула нервовим сміхом і, махнувши рукою, підійшла до столу.

- Чуєте, діду! - крикнула вона, сміючись.- Кажуть люди, що брехня правдою хоче бути! Ха-ха-ха! Налийте мені, діду, чарку... замерзла... треба хоч погрітись... Всі холодні такі... От тільки Гриць теплий!.. Правда, Грицю? - сідаючи боком до Гриця й обнімаючи його за груди, зазирнула вона йому в лице. Гриць спершу здивувався, потім поклав ложку, втерся й засміявся. Видно було, що йому стало й ніяково, і приємно. Тим часом Юхим мовчки взяв чарку, налив її й також мовчки подав Килині, яка сиділа спиною до столу й не бачила того. Замість неї чарку взяв Гриць і, одхилившись трохи, підніс Килині.

- А! - скрикнула вона, беручи чарку і встаючи.- Будьмо здорові!

І по-парубоцьки перехиливши чарку в рот, ковтнула, скривилась і, не закусюючи, простягла руку з чаркою знов до діда.

- Ще? - підняв він до неї очі з тим же серйозним і похмуро сумним виразом лиця.

- Ще! - засміялась вона.- Будемо гулять!.. Ха-ха-ха!! Чого ви всі витріщились?.. Хіба й я не можу горілки пити?.. Ого!.. Лийте, діду, лийте. Нема сала, так хоч горілка. Ха-ха-ха!..

Навіть Трохим трохи стурбовано зупинив на ній свої похмурі, суворі очі й декілька хвилин не одводив їх від її дуже блідого лиця, на якому грало щось неспокійне, болюче.

Дід налив, поставив на місце пляшку й знову взявся за ложку.

- А ти, Софійко, пила? - держачи чарку й дивлячись на Софійку, спитала Килина.

- Пила! - роблено-весело мотнула та головою, не дивлячись на неї.

Килина знов перехилила чарку, ковтнула й аж здригнулась усім тілом.

- Н-ні! - поводячи з огидливістю плечима й ставлячи на стіл чарку, промовила вона.- Погана дуже!.. Брр... Як ви п’єте її?..

- Килино! - умить почувся позад неї зворушений, дрижачий голос Андрія. Килина повернулась.

- Чого тобі? - холодно озирнула вона його з ніг до голови.

- Йди, я тобі щось скажу... Ти ж не дослухала...

- Після жнив скажеш! - сухо, терпко кинула вона й одвернулась. Андрій густо почервонів, але як стояв, так і застиг, дивлячись їй у спину. Потім хутко повернувся, одійшов до полу й мовчки сів на нього.

- Ха-ха-ха! - зареготався Трохим, зазираючи повз Килину до Андрія.- Що? Опікся, небораче? Постуди трошки, смачніше буде!.. Ха-ха-ха!..

- А тобі чого?.. Вовк!..- гнівно глянула на нього Килина.- Жери он там!

Андрій голосно, гидко вилаяв його на всю хату. Трохим зразу перестав сміятись.

- Що-о?! - в один мент посинівши і дико блиснувши очима, прошепотів він.- Ти будеш лаяться?!

І тихо, поволі підвівшись, зігнувшись, випнувши вперед голову, як той звір, що збирається кинутись на ворога, він устав і почав вилазити з-за столу. Як і в той раз, коли він гриз шию Рухлі, на висках йому повипинались жили, з носа виходило важке, часте сопіння, губи побіліли, а в очах бігало щось фосфоричне й страшне. Усі затурбувались. Кіндрат зробився серйозним і пильно дивився на нього. Гриць і собі чогось устав, Петрик одсунувся від столу й одійшов до полу, мовляв, «моя хата з краю»; навіть Савка поклав ложку і разом з дівчатами злякано дивився то на Андрія, то на Трохима. Тільки дід Юхим наче нічого не бачив і не чув: уперто-похмуро носив собі ложку од миски до рота й тільки голосно сопів носом. Темна постать Андрія з ледве видним обличчям не ворушилась на полу.

- Ти ще будеш тут лаятись? - тихо, з свистом якимсь прошипів знову Трохим, вилазячи з-за столу й поволі підходячи до полу.

- А ти що таке? Пан великий? - зачулось від Андрія, але голос його, хоча й гучав задирливо, виявляв не то страх, не то ніяковість.

- Покинь його! - похмуро промовила Килина до Трохима.- Не чіпай.

Трохим наче не чув, навіть не подивився на неї, не спускаючи з Андрія очей, звісивши якось рівно руки по стану, він ішов просто до полу все більше й більше нахиляючися вперед, мов збираючись раптом стрибнути і впитись тому зубами в груди. Умить Килина хутко зайшла поперед його, стала перед самим його лицем і, беручи його за руки трохи вище ліктя, м’яко промовила:

- Не треба, Трохиме... Сядь... Хай собі...

- Пусти! - скидаючи її руки, хрипів він і хотів поминути її, але вона знов переступила йому дорогу і ще м’якше сказала:

- Ну, я просю тебе, Трохиме... Зроби для мене... Покинь... Іди вечеряй... Ну, зроби ж хоч раз, коли тебе просять...

Трохим умить мовчки круто повернувся, підійшов до столу, заліз на своє місце і, не дивлячись ні на кого, похмуро почав їсти. Юхим тільки зиркнув на нього і знову звернув всю свою увагу на кандьор. Усі легше зідхнули. А Килина підійшла до Андрія, щось сказала йому й пішла з хати. Андрій схопив свиту, шапку й пояс і собі пішов за нею.

Вернулась Килина сама. Вона ніби заспокоїлась і не сміялась тим нервовим, чудним сміхом, а навпаки, ступала дуже спокійно, м’яко, тільки брови були насуплені якось твердо, суворо-рішуче, наче вона щось постановила й тільки чекає тепер, що буде далі. Не вважаючи на жарти товаришів з приводу балачки з Андрієм, вона спокійно одмовилась від горілки, яку підніс їй Гриць, і тільки підсіла до кандьору. Поївши трохи, вона поклала ложку, встала, перехрестилась до Трохима, що сидів під образами, й одійшла до полу.

- Сметану їстимете? - звернулась вона до Панаса. Той заворушився, повернув трохи голову, що ледве темніла за білим поверхом кожуха, і прошепотів:

- Спасибі... коли є, дай трохи... Добра ти, Килино...

Вона, не хапаючись, узяла ложку й полумисок з мисника, вийшла з хати й незабаром вернулася з сметаною, яку разом із шматком хліба поставила біля Панаса. Він підвівся трохи, поставив полумисок біля себе і, обережно вмачаючи хліб у сметану, почав їсти. У хаті трохи втихло, потім балачка потрохи знову почалась, закружляла чарка, заблищали очі, посипались жарти спершу на Килину й Андрія, потім на Петрика й Саньку, далі на кого попало, задзвенів сміх, зачулися пісні,- голота загуляла. Забулися сварки, забулись пригоди, щезло горе, запанував один буйний, душний чад, що налив у серце диковеселого чуття, що мішає думки, вкриває темною запоною майбутнє і ховає в п’яном забутті минуле. Загуляла голота. Спершу трохи здержувались через Панаса, але, як спорожнено одну кварту чаду й почато було другу, товариство вже нічого не бачило й не чуло, крім якогось туману в очах та шуму в ухах. Навіть Трохим розвеселився: з дуже почервонілим лицем, на якому ще виразніше тепер виступало ряботиння, з припухлими трохи губами, які наче хтось помазав салом, і блискучими очима, він жорстоко сміявся дрібним сміхом і часто стукав кулаком по столі, але стукав так, що аж миски підскакували. Маринка, яку й сьогодні підпоїли, теж розвеселилась і навіть стала говорити щось про «миндаль», але, коли Трохим пильно, гостро глянув на неї, збентежилась і почала щось бурмотати про панів. Потім раптом замовкла, очі, що були розгорілися, посоловіли, потухли, все худе личко її ще більше зблідло, вкрилось холодним потом, вона почала блювати... Її схопили, однесли зо сміхом до лежанки й поклали на землі. Коли вона, нарешті, безсило схилилась на другий бік і хотіла заснути, її знов узяли, поклали на піл і вкрили чиїмсь кожухом. Вона зараз же й заснула. Килина ж хоч постелилась на лежанці і навіть лягла, видно було - не спала. Коли знадвору доходив якийсь гомін, або хто проходив повз вікна, вона трохи підводила голову, прислухалась і знову лягала. А голота гуляла. Дід Юхим перейшов уже «гряницю» й наче змінився ввесь. То звичайно він говорив і рухався поважно, спокійно, а тепер ніби хто налив йому в жили молодої, гарячої крови. Завзято взявшись одною рукою в боки, а другою піддержуючи люльку, він жваво водив головою, стріляв очима й заливчасто-широко сміявся. І хоча товариство було здебільшого не в такому стані, щоб помічати щонебудь, все таки звернуло увагу, що дід переродився.

- Х-ха! - гордо хитнув головою Юхим, коли Софійка обняла й поцілувала «дідуся за те, що вони такі стали молоді».- Я, дівко, ще не такий був... Ого!.. Я тобі говорю!.. Стій, стій, стій!..- повів він рукою, наче спиняючи когось, хоч ніхто йому не перечив.- Стій, ти слухай мене, я, брат... Коли я молодой був...

І починалось оповідання якоїнебудь плутаної, довгої «сторії». Товариство спочатку слухало пильно, потім хтонебудь про щось заговорював і починався регіт, співи, жарти. Нарешті, почали розходитись спати: спершу пішов Савка, потім Трохим, далі Петрик та Санька, яка була зовсім п’яна від «пригублювання» й говорила Петрикові з докором про якусь любовну сцену. Остались тільки Юхим, що теж прив’янув і щось мимрив про себе, та Гриць, Кіндрат і Софійка, яка сиділа між цими двома, обнявши кожного і схиляючи то до одного на плече своє зашаріле, гаряче лице, з сонними, млявими очима й вогкими губами, то до другого. Вони всі троє похитувались з боку на бік і хриплими, розбитими голосами співали:

На йоо-м пам’яни-ик чи-и-жо-о-олий.

Дев’я-а-носто-о сє-ем пудо-о-ов, 

Дев’я-а-но-сто-о сєм пудо-о-в...

___________

Коли Андрій, вернувшись із села, ввійшов у хату, всі вже спали: дід Юхим, схилившись на стіл, Софійка, обнявшись із Грицем, далі біля столу; Кіндрат на лаві, звісивши ноги й поклавши голову на руки. Гас у лямпочці вигорів і вона ледве-ледве блимала й чаділа нагорілим копотом. У хаті смерділо горілкою, людським диханням, потом, гасом. Було душно і важко дихати.

Андрій тихо підійшов до лежанки й зупинився біля Килини. Вона дихала рівно й спокійно. Постоявши трохи, він несміло торкнув за плече і злегка похитав її. Килина вмить заворушилась, підвела трохи голову і, помітивши якусь постать біля себе, суворо спитала:

- Ну, чого?

- Це я... Андрій,- прошепотів він.

Килина придивилась ближче і, підвівшись, сперлась на лікоть. Потім озирнулась навкруги, прислухалась і тихо спитала:

- Чого так пізно? Ну, що?

Андрій не зразу одмовив. Наче збираючись із думками, він нахилив трохи голову, потер лоба й тихо почав:

- Бач, Килино, я все думав тепер... Туди йшов та думав і назад... Ти зовсім мене не любиш, а хочеш, щоб я тебе брав... Як... як же це буде так?

- Ну? - суворо кинула Килина.

- Ну, та й... що ж це... З татом я говорив, вони схиляються, щоб і тепер... Тільки хотять ще трохи обдивитись... А що тільки було вдома!.. Мати мало не билися з татом. Брат хотів мене вигнать... Я аж за ніж ухопився...

- Невже? - тихо спитала Килина і, ніжно поклавши йому на плече руку, м’яко притягнула до себе; але Андрій поволі визволився і тремтячим голосом заговорив далі:

- А потім я став собі думати, навіщо оце все? Вона все одно не любить мене, при всіх сміється, глузує з мене... Ти ж мене не любиш? Не любиш, правда?

Килина помовчала трохи, потім озирнулась, прислухалась і, подумавши, заговорила:

- Ти знов про це... Ну, скажу тобі й тепер: не люблю... Підожди! Ну, не люблю... А чому не люблю? Тому, що не вірю тобі... нікому не вірю. Хіба я знаю, чи ти справді любиш мене, чи тільки так... хочеш погулять з... голодрабкою... Підожди, дай договорити!.. Що правда, то правда... От і не люблю через це... Не можу прямо... Хотіла б, може, і сама, так не можу... Як подумаю собі тільки, що обманити думаєш, так така злість бере, що... Яке ж уже тут кохання?.. Просто не можу... як другі дівчата там; хоч і не дивиться на неї, а вона все таки аж упадає за ним... А я не можу так... Не любиш? І не треба. У мене таке серце - як бачу, що хтось до мене з щирим серцем, так я до його вдвоє; ну, вже коли й бачу, що злом дихає, так і я не кохатиму... А ти... Я не знаю... Ти мене любиш не для мене, а для себе... А такої любови багато знайти можна... Ну, і сама вже не можу... От тобі і уся правда... Хочеш - бери, хочеш - ні. Я не обманюю тебе... Візьмеш - буду любити так, як нікого не любила, бо бачитиму, що любиш мене не тільки для себе, а й для мене...

Панас заворушився, захрипів і глухо закашлявся. Килина замовкла й обоє довго чекали, поки він замовкне.

- Так от, як хочеш,- проговорила знов Килина, коли Панас заспокоївся.- Коли віриш мені - бери, а ні... то так і кажи. Віриш?

Вона знов притягнула його до себе і, поклавши його руку собі на спину, почала потиху гладити його м’яке, шовкове волосся.

- Ну, віриш чи ні?

- Вірю,- прошепотів він і, притулившись їй головою до грудей, замер.

- А чи не пора б уже спати? - раптом зачувся з полу похмурий, злісний голос Трохима.- Ні вдень, ні вночі нема покою од їх...

Килина спокійно, поволі одвела його голову од грудей, притягла її до свого лиця і беззгучно впилась йому в уста. Потім також поволі одвела знов і, злегка одіпхнувшиси його, прошепотіла:

- Ну, годі... Іди спать.

Андрій, як п’яний, одійшов од неї, виліз на піл і, не роздягаючись, ліг біля Савки. Лямпочка почала часто моргати, наче тільки й чекала, щоб Андрій ліг уже, потім тихіше, рідше й рідше і, нарешті, кліпнула востаннє й погасла: тільки у тьмі замість неї червонів на столі нагорілий гніт.

___________

Всі ще спали, коли Трохим, розбудивши Юхима, почав йому щось тихо шепотіти. Той сів на лаву, почухався, протер заспані очі й хрипло спитав:

- Хіба вже?

Трохим тільки головою хитнув і мовчки показав йому невеличку, зелену скриньку, що стояла під лавою біля жердки. У хаті було вже зовсім видно. Юхим устав з-за столу, глянув на сонне товариство й усміхнувся. Але не встиг він взяти кухоль у руки, щоб умитись, як у хату ввійшов несподівано... Халабуда. Зробивши декільки кроків, він зупинився, здивовано підняв брови і, дивлячись на Гриця й Софійку, які порозкочувались уже й один заліз аж під стіл, а друга під лаву - одеревенів.

- А... ето ж по-какому? - нарешті опам’ятався він і повернувся до Юхима, який усміхаючись дивився на нього.- Как же ето вони сплять до такой пори? Я вже думав, що тут провалились усі кудись.

Замість одповіді, Юхим умить хитнув йому таємничо головою й поманив за собою з хати.

- Що таке? - ще більше здивувався той. Але Юхим знов хитнув йому і пішов озираючись у сіни. Халабуда стиснув плечима, але пішов усе таки. Хвилини через три Юхим вернувся, але без Халабуди вже. Моргнувши Трохимові, він підійшов до Килини і почав будити її. Вона довго не прокидалась, потім, коли Юхим не на жарт штовхнув її в бік, зразу підвелась, озирнулась і здивувалась, що вона могла так заспатись. Потім дід підійшов до Гриця й почав штовхати його ногою. Гриць спершу щось бурмотів, цмокав губами, потім помалу підвівся й сів під столом. Здивовано озирнувшись, він раптом одкинувся назад і весело, гучно на всю хату зареготався. Від його сміху навіть прокинувся Кіндрат. Нарешті, повставали всі, з сонними, мутними очима, з попухлими носами, з пересохлими губами, сердиті, злі, розкудовчені, брудні. На слова Юхима, що був Халабуда й лаявся дуже, дехто вилаявся, дехто почухався, але ніхто не хапався до роботи. Савка ухопив шматок хліба і, сопучи, почав наминати його; але, пожувавши трохи, поклав на стіл, зідхнув і промовив:

- Я б це кислого чого з’їв би... Нема, Килино?

- Казало, що буде! - весело засміялась та, витираючи мокре лице брудним рушником і визираючи з-за нього своїми великими, гарними очима, які дивились сьогодні якось надто жваво, бадьоро й весело.

- Д-да... це б огірка солоного не погано б... Приквасити душу,- скребучи нігтем брову і поглядаючи чогось на піл, протяг роздумливо Юхим. Потім хитнув рішуче головою, підійшов до свого «пальта» і витягши з нього пляшку з недопивками горілки, подивився на всіх, перехилив її в рот і закляк. Було чути тільки «будь-буль-буль!». Коли булькання стихло, він одтулив пляшку від рота, подивився через світ на дно, перехилив знов у рот, потрусив пляшкою і, подивившись знову на неї, сховав її в «пальто», утерся й задоволено крекнув.

- От тепер ніби зовсім друга припорція,- весело хитнув він головою.- Тепер можна й підождати трошки.

Він хотів ще щось говорити, але глянув у вікно і здивовано промовив:

- О! Диви... А чого це так рано пани до нас?

- Де? Куди? Які пани? - посипались стурбовані питання, але не встигли дізнатись, як у хату ввійшли: попереду Халабуда з поважним і погрозливим виглядом, далі офіцер в шинелі наопашку і вчитель. Останні обидва, видно, і не вмивались, бо обличчя були пом’яті, сонні, тільки вуса в офіцера були розчісані, як слід. Звернувшись до здивованих робітників, Олександер з лінивою зневагою вияснив їм, що йому стало відомо, ніби вкрадена «миндаль» знаходиться тепер у них на кухні, а через те ніхто хай не виходить із хати, поки не буде скінчено трус. Хитнувши потім мовчки головою Халабуді на робітників, він неспішно озирнувся, поводив байдуже очима по хаті й зупинив погляд на Килині, яка, зустрівшись із його поглядом, спершу одвернулась була, але зараз же подивилась знов, наче не маючи сил боротись, дуже зблідла й застигла у погляді. Офіцер ледве всміхнувся, одвернувся, байдуже подивився по стелі, позіхнув, прикривши рота трьома пальцями й повернувся до Халабуди, який уже старанно порався біля Трохима, щільно облапуючи його з голови до ніг. Той усміхався якоюсь похмуро-задоволеною усмішкою й покірливо повертався на всі боки. Біля них стояв учитель і, жадібно дивлячись за кожним їхнім рухом, нетерпляче топтався круг них.

- Нєт? - спитав офіцер, коли Халабуда взявся до Савки.

- Нікак нєт! - озирнувся той і, кинувшись до Савки, почав ще старанніше шукати. Не знайшлось і в Савки, як не знайшлось і в останніх.

- Вєщі пересмотрі! - холодно кинув офіцер, коли всі були обшукані. Кинулись до шмаття, до одежі, перетрусили все й перейшли до скринь, яких було тільки дві: більша жовта - Килинина й менша зелена - Андрієва. Витягли спершу зелену й почали викладати на лаву сорочки, хусточки, різну дрібницю. Потрусивши одну сорочку, потім другу, Халабуда раптом нахилився і, піднявши з землі якусь ганчірку, розгорнув її, глянув і, весь просіявши, кинувся до Олександра.

- Ваше благородіє!.. Знайшлась... Вот! - скрикнув він радісно й подав тому ганчірку. Панок кинувся і, вхопивши з рук офіцера орден, обдивився, наче не ймучи віри своїм очам, і показав його Олександрові.

- Дєйствітєльно!.. Посмотріте... Очень рад... Очень рад... Ето просто... Очень благодарен вам! - звернувся він до прикажчика, який трошки випрямився й серйозно сказав:

- Не стоїть благодарності за такиї малості!

- Ну, как же нє стоїт? - радісно-збентежено пробурмотів той, звертаючись до Олександра й любовно дивлячись на хрест, який той з усмішкою повертав у пальцях.

- Удівітєльно!.. Правда?

- Д-да...- протягнув, нарешті, офіцер і, зробивши раптом серйозне й грізне лице, повернувся до всіх і строго спитав:

- Чей ето сундук?

Всі зразу подивились на Андрія, який, як тільки з його сорочки випала «миндаль», здивовано-перелякано підняв брови і страшенно почервонів увесь. Поки ж роздивлялись на хрест, він прудко бігав по всіх очима, наче питаючись, як це воно могло статись так, що вкрадена «миндаль» опинилась у нього в скринці; але всі мовчки і також здивовано дивились одно на одного й ніхто навіть не рушився на своєму місці. Андрій глянув на Юхима, той здивовано стиснув до нього плечима; глянув на Трохима, той тільки похмуро-радісно всміхнувся до нього; глянув на Килину й ще дужче почервонів увесь - вона, бліда вся, як стіна, з широкими очима, пильно дивилась на нього. Але зачувши питання офіцера, він прокашлявся і запинаючись сказав:

- Це мій... сундук. Тільки я не брав ції «миндалі»... Я й не знаю, як вона... Це хтось підкинув мені...

- Да? - іронічно-холодно промовив Олександер.- Странно! Кто то, значіт, спеціально крал для того, чтоби подкінуть тєбє? Удівітєльно!.. Но... Довольно... Кто тєбє дал етот... ету медаль?

- Мені ніхто не давав... Я не знаю... Їй-богу, не знаю... От вам хрест святий, що й не знав, що вона у мене в скриньці...- з одчаєм скрикнув Андрій і аж перехрестився до образів. Верхня, піднята губа йому дрижала, на лобі виступив піт, очі були широко розплющені й дивились злякано й напружено.

- Ну, однім словом, нє хочеш сказать! - повертаючись до Халабуди, сказав офіцер.- Хорошо... Ето разберьот суд... Взять єго і отправіть к старостє... П-под-лєц-ци!

- Ви хотітє єго... предать суду? - живо спитав учитель, якось стурбовано дивлячись на Олександра.

- Конєчно! - здивовано скрикнув той.- Нє по головкє же єго погладіть за ето?

- Да...- зам’явся той і понизив голос.- Но відітє-лі... Я просіл би вас... е... пустіть єго і... не поднімать етого дєла... Начньотся слєдствіє, визовут меня, вас, поднімется цєлий скандал. Мнє ето ужасно нєпріятно... Пожалуста... Я согласен, преступлєніє, так сказать, с полічним. Но понімаєтє, етот комічний характер. Всьо ето... Бог с нім! Пустіте єго!..

- Г-м...

- Пожалуйста, я вас прошу...

Офіцер замислився.

- Ну, хорошо...- стиснув він плечима і подав орден, якого той обережно підхопив і разом з ганчіркою пхнув у кишеню.- Пусть так, хотя... знаєтє... но всьо равно... Ну, слушай, ти! - звернувся він раптом до Андрія.- Слушай сюда... Етот барін просіт за тєбя... Слишіш?.. І я отпускаю тєбя і нє предам суду... Понімаєш?

- Коли ж я не брав! - скрикнув Андрій. Офіцер скипів.

- Молчать!! - гримнув він, зчервонівши разом.- Нєгодяй! Єго от тюрми освобождают, а он єщо продолжаєт нагло тєбє врать в лицо... Мєрзавєц!.. Вигнать єго сєйчас с собаками із економії і нє дать єму ні копєйкі! Забірай свої паскудниє вєщі і в одін міг марш отсюда... С-скоті-і-на!

Андрій хотів щось говорити, але, глянувши на офіцера, хапливо нахилився і тремтячими руками почав скидать у скриньку розкидані речі. Замкнувши скриньку, він скоса подивився на «панича», який не зводив з нього очей, і підійшов до полу. Склавши в купу кожух, піджак, ще деякі речі, він хапаючись натяг свитку, так-сяк підперезався, схопив під одну пахву скриньку, а під другу клунок і, не дивлячись ні на кого, мовчки, червоний, переляканий, пішов із хати. Всі провели його очима й зараз же перевели погляд на панів.

- Мер-р-рзавци! - промовив крізь зуби офіцер, повертаючись, щоб виходити; але Халабуда крекнув, переступив з ноги на ногу і, пустивши руки «по швам», зупинив його:

- Ваше благородіє!

Їхнє благородіє озирнулось.

- Ну?

- Тут, ваше благородіє, знаходиться один болєзнєний человєк... которий, без сомнєнія, заслабєл... і той... неспособний работать... Так ви свелєлі, щоб його отправить у волость... Он той самий, которий лежить на полу.

- Ну?

- Так я хотєл одослать ще вчерась. А они (він показав головою до робітників, які переглянулись і похмурились ще дужче) ... не зхотєлі.

- Как ето нє «зхотєлі»? - гордо спитав офіцер.- Просіть їх нужно, что-лі?

- Так точно, без сомненія!.. І я думал так... Так тот... которий тількищо пошол, що украл миндаль, той хотєл везти... А тепер нема кому, потому они всє не слушають... Особенно той, ваше благородіє, которий рябой... Тот усіх без сомнєнія бунтуєт... повсігда... Вредний такой... Настоящий, ваше благородіє, малахольник...

- Какой «малахольник»?

- Такой, значить, как разбойник усьо рамно... Не слушаєть... сопротивляється...

«Благородіє» перевело очі на Трохима, який, насупивши брови, дивився в вікно й навіть не глянув в їх бік.

- Та ще, ваше благородіє, говорить, що побйоть тому морду, хто повезьоть у волость...

«Благородіє» знов подивилось на Трохима, що все-таки не рушився, тільки губи йому насмішкувато скривились.

- Вигнать єго в двадцать четире часа із економії! - очевидячки здержуючи себе, глухо кинув офіцер до Халабуди.- Чтоб і духу єго к вєчеру нє било!

- Слушаю...- витягнувся трохи Халабуда.

- Тільки вперед рощот мені дайте! - спокійно й не всміхаючись уже, бовкнув Трохим, повертаючись до них і бігаючи очима по хаті.

- Ніякого росчота! - не дивлячись на нього, кинув «панич».- Нагайкі єщо получіш!

Трохим зупинив на ньому свій гострий, тяжкий погляд і наче потемнів увесь.

- А нагайки за що? - придушено спитав він.

- За бунт! Па-а-німа-аєш?! - раптом озвіріло «благородіє» й повернулось до нього всім тілом.- За бунт!.. Сволоч етакая! Дєньгі брать умєєш, а работать нє любіш?.. С-скоти проклятиє!.. Перепорю всєх!..

Трохим почав важко сопти; жили йому понапиналися на висках, ряботиння налилось синьою кров’ю, брови зійшлись з віями й через це очі здавались ще гострішими. Панок злякано дивився на них і, очевидячки, не знав, що йому робити. Халабуда стояв з покірливим виглядом; «скоти» ще більше похмурились, прищурились.

- Нагайки мені нема за що...- заговорив, нарешті, Трохим хрипким голосом.- А що я не послухався, так за це мені рощот дайте... А не дасте... так...- (він забігав очима по хаті й криво, дико посміхнувся) - так я вже... Я вам не Андрій... Грабувать себе не дам...

Він зупинив свій фосфоричний погляд на офіцерові, що з якимсь дивуванням придивлявся до нього, і знов забігав по хаті, кривлячи губи в усмішку. Офіцер ще подивився пильно на нього, потім звернувся до вчителя і, здвигнувши плечима, промовив:

- Ето, дєйствітєльно, разбойнік какой то... Просто звєрь!.. Ви посмотрітє, как у нєго глаза горят... как у кошкі вєчером... Етот і ножом нє задумаєтся пирнуть...

- Да-да! Я тоже вам хотєл сказать,- стараючись не показувати виду, що говорить про Трохима, хутко й упівголоса заговорив панок.- Ужасная фізіономія... Я вам совєтовал би дать єму расчот... І... бог с нім!..

- Д-да-а!..- усміхнувся офіцер.- «Малахольник» настоящій... Хорошо! Получіш сєгодня расчот! - холодно, зневажливо, мов не бажаючи заводитись з ним, кинув він до Трохима і, повернувшись, пішов з хати. За ним поспішно побіг панок, а за ними Халабуда. Але, не дійшовши до порога, панич ніби згадав щось і, повернувшись назад, найшов очима діда й, хитнувши йому головою, сказав:

- Іді-ка сюди, Юхим!..

Юхим, не поспішаючи, рушив за ним. Вийшовши з хати й пустивши вперед панка й Халабуду, офіцер зупинився і, взявши Юхима за лацкан піджака, почав йому говорити про Килину. Говорив він із тою ж ніяковістю й смішком, що й учора, тільки сьогодні бажання ще більше дзвеніло йому в голосі. Юхим слухав мовчки, нахиливши лису, непокриту голову й іноді хитав головою.

- Однім словом, скажі єй так,- виймаючи з гаманця гроші й непомітно тикаючи їх у руку дідові.- Єслі хочєт, пусть єдєт прямо в город... Я єду сєгодня... Об’ясні всьо, как я тєбє говоріл... Главноє, не забудь уліцу: Івановская уліца, № 14... Спросіть офіцера, поручіка Гаврільчука... Нє забудєш?

- Ні...

- Ну, вот... Єслі согласітся, пусть прієзжаєт, когда хочет, всєгда пріму... с радостью, х-хе!.. Ну, а нє согласітся... Согласєн на всьо... А о том... ізвіняюсь... І так далєє... Там уже растолкуй єй... Понімаєш?

- Добре...

Коли дід прийшов у хату, там стояв страшенний гомін. Кричали, сварились, махали руками, блищали очима, лаялись, сміялись. Килина, дуже бліда, з посинілими губами, щось говорила Саньці, але та й слухати не хотіла й обстоювала своє. Не зважаючи ні на кого, Юхим підійшов до Килини, мовчки потяг її за руку й одійшов до дверей, хитнувши їй головою. Килина зараз же покинула Саньку й підійшла до нього.

- Що там? - спитала вона якось схвильовано й ніяково.

Юхим похмуро, насупивши брови, почав їй щось шепотіти. Дедалі він говорив, то більше лице Килини супилось та тісніше складались губи. Скінчивши, він глянув на неї і спитав:

- Ну?.. Як скажеш?

Килина повела плечима, криво всміхнулась і промовила:

- Не знаю...

- Подумаєш ще?

Вона тільки кривіше всміхнулась. Дід постояв ще трохи задумливо, потім глибоко зідхнув, промовив тільки «Ех-х!!» і підійшов до полу. Насунувши на голову шапку, нап’явши й підперезавши мотузком «пальто», він, поспішаючись, серед галасу вийшов із хати й попрямував просто за будинок до села.

Коли він вернувся з двома пляшками горілки за пазухою і з блискучими, веселими очима, в кухні, крім Килини, що стояла задумливо біля вікна й водила по склу пальцем, нікого не було. Навіть на тому місці, де лежав Панас, було голо. Подивившись на Килину, дід підійшов до столу, вийняв пляшки, поставив їх на стіл, сів сам на лаву й повів очима по хаті.

- А Панас же де? - промовив він тихо.

- Повезли в волость,- не повертаючись, кинула Килина.

- Хто?

- Петрик.

- Та-ак...- хитнув головою Юхим, потім подивився на неї і знову спитав:

- А ти... як?

Килина нічого не одмовила, потім глибоко-глибоко зідхнула, одійшла од вікна і, ніяково всміхнувшись, сказала:

- А я теж... мабуть... поїду...

- Та-ак...- знов протяг дід і замислився. Потім раптом тріпнув головою, вийняв з пляшки затичку, перехилив її в рот і без оддишки почав пити горілку. Килина аж задивилась на нього.

- Що? - оддихуючись, витер він губи і глянув похмуро на неї.- Добре п’ю?

Килина мовчки повернулась і пішла з хати. А дід поклав голову на стіл лобом на самий край, довго сидів так, потім знов підняв її і, глянувши налитими кров’ю очима на пляшку, поволі взяв її, встромив у рот і знов почав смоктати, ніби бажаючи залити горілкою щось погане там десь у грудях. Потім устав, в’яло забрав пляшки, підійшов до полу і, скинувши «пальто», постелився й ліг. І зараз же важко захріп.

І знов, як і вчора, прокинувся од чийогось шарпання.

- Діду!.. Встаньте! - турмосив його Трохим, що стояв біля нього з клунком під пахвою, в шапці й у свиті. Дід злякано сів і подивився на нього.

- Що?.. Га?.. Куди?.. За що?..- хутко заговорив він, чухаючи себе в бороду й дивлячись по хаті, в якій уже смеркалося.

- Та нічого... То я...- усміхнувся Трохим.- Прощаться прийшов. Іду вже... Бувайте здорові!

Юхим потер лоба, ще раз озирнувся навкруги й подивився на нього.

- Ху!.. А мені снилось щось... Випив я... Шумить брат!..

- Я вже йду... Дали рощот...- муркнув Трохим знов.

- Уже? - обдивився на його клунок дід.- У дорогу значить?.. Х-м... Куди ж тепер?

Трохим злісно всміхнувся.

- «Куди»...- повів він плечима.- Звісно куди. До другої собаки... Мало їх?

- Та-ак...- хитнув головою дід.- То правда... Скоро й я піду... Загуляв, брат, «гряницю» перейшов... Спасибі панам... офиц... А що, Килина де? - раптом хутко спитав він.

Трохим пильно глянув на нього, потім усміхнувся й промовив:

- Нема вже й Килини... Взяла рощот... Пішла до тітки на село... Кажуть, хоче в город їхать...

- Та-ак...- схилив дід голову й застиг. Потім підвів її, подивився на Трохима, похитав головою й сказав:

- От так наш брат погибає... Знаєш, куди вона пішла?

- До охвицера? - бовкнув Трохим.

- До охвицера!.. Ех!.. Може вип’єш на дорогу? - раптом спитав він і, хутко повернувшись, вийняв з-під голови пляшку.

- Давайте! - махнув рукою Трохим. Дід поспішно одіткнув пляшку, для чогось побовтав її, так що там аж піна піднялась, і подав Трохимові. Той узяв, мовчки хитнув йому головою, перехилив у рот і застиг. Потім вернув дідові, втерся і почекавши, поки Юхим «булькав», промовив:

- Ну, прощайте, діду! Треба до вечора хоч до Горбачів дійти...

Дід подав йому руку, потрусив Трохимову, подивившись нащось у лице тому, зідхнув і випустив її. Трохим ніяково й похмуро всміхнувся, кивнув ще раз головою й поволі пішов до дверей. На лаві коло мисника сиділа Маринка біля макітри з картоплею й пильно дивилась на нього. Проходячи повз неї, він глянув на її бліде, ще більш схудле личко, на якому тепер виднілось щось уперте й разом з тим сумне й жалке, і зупинився.

- Прощай, Маринко! - промовив він, кліпнувши на неї своїм непокійним поглядом і понуро всміхаючись.- Будь здорова...

- Ідете од нас? - тихо спитала вона. В голосі її чулось щось сумне, боязьке, жалке.

- Іду...

Маринка тільки подивилась на нього, не знаючи, що сказати, й почала м’яти дрижачими пальцями шкаралупину з картоплі.

Трохим узяв зручніше клунок під руку, глянув ще раз похмуро по хаті й, суворо, терпко якось кинувши «прощайте», вийшов із хати.

БІЛЯ МАШИНИ

I

Південь. Сонце пече, наче підрядилося зробить за сьогодні з землі перепічку. Де не станеш, здається - круг тебе і згори, і знизу пала якась велетенська піч і шугає без перестанку пекельним полум’ям. Дихати важко.

У полі пусто вже. Не веселять очей густі, довгі ряди кіп, не лунає в яру дзвін коси; голо й сумно, подихає осінню.

По шляхах і по межах подекуди суне поважно гарба зі снопами. На ній, задравши догори голову, лежить собі якийнебудь засмалений з білими плямами хлопець і хльоска іноді батіжком. Йому згори сонце не вадить. Часом підвівшись, він крикне ліниво «гей», плюне через губу і знов розляжеться й тягне безкраю пісню свою.

Гін на троє від села Цурупалок іде машина пана Скшембжховського. Тут уже чисте пекло. Попадеш сюди і спочатку нічого не розумієш: стук, гряк, галас, якийсь рев, якийсь свист, чогось кричать, десь сміються, порох, полова, дим... Крізь туман, що стоїть навкруги, видно щось велике й червоне, чути, як сердито гуде і грюкоче воно. Тільки оговтавшись трохи, починаєш розуміти цю просту картину. Стоїть собі добросердна, ненажерлива звірюка, гуде, грюкотить, а люди пхають їй у пащу й не встигають нагодувати її. З радісним ревом хапає вона сніп за снопом, трощить його залізними зубами своїми і знову голодно й жалібно реве та гуде. Не встигнуть п’ятнадцятеро засмалених, запорошених, живих істот вигребти з-під неї, як треба знову пхати їй у пащу, бо сердито гуде вже і клаца порожнім барабаном. Не вспіють усунути снопа, як уже летить полова й солома здіймається горою під соломотрясом. І п’ятнадцятеро прислужників, гукаючи, поспішаючи, одкидають, розмазують нашвидку піт на лиці, і знов підхоплюють з-під неї, і знов одкидають до хлопчиків. А ці теж не дрімають: зачепивши купу волоком, тягнуть до великих, жовтих ожередів, на яких видно тільки брилі дядьків та довгі вила. Робота кипить.

А машина гуде й наче аж ревне радісно, як попаде зразу добрий шматок. У таких випадках машиніст Арсентій Трохимович звичайно сердиться й щось кричить до барабанщиків; але ті ніби не дочувають. І цілісінький день годують і підбирають з-під неї. Віз під’їжджає за возом, горба за горбою. Вже позвозили з Розкопаного яру, вже почали з Чортової пасіки, а звірюка все реве й голодно клаца своїми колесами, пасами, соломотрясами.

А сонце пече. Піт уже не витирають і він вільними шляхами розходиться по запорошених обличчях, вибираючи, де менше пороху.

Молодий економ, пан Ґудзінський, або, як звуть його селяни, Ґудзик, ходить злий і темний, як хмара. Він то підійде до паровика, ніби байдуже подивиться на дорогу, що йде до села, то знов вертається назад злий і похмурий. На ньому черкасиновий, стальової масти піджачок, високі ковнірчики з червоною краваткою і риженькі штанці в чоботи. На голові ярусний синій картуз із ремінцем, на руці довгий, зложений удвоє нагай.

Всі люди коло машини непримітно, але пильно слідкують за ним. Всі бачать, як гостреньке засмалене личко його щоразу робиться гостріше, губи тоншають і вся невеличка постать іще більше зменшується. Він це знає і це піднімає у нього тупу, глуху ненависть до них. Він знає, що їм усім до одного відомо, кого він виглядає так пильно й чого так виглядає. Він знає, що їм навіть відомо, коли він буде вінчатись із Гликерею Парменівною; відомо, скільки дає йому батько її, монопольщик, викупного за надзвичайно великі зуби, за косі очі, за 28 літ своєї дочки-«модиски». Відомо їм і те, що він кожного дня приймає її біля машини, привча до хазяйства (бо вона була в городі «модискою»); відомо, що він із великою охотою замість цього запхнув би її в піч паровика, якби дала вперед гроші; відомо, що він ненавидить її так, як ненавидить зараз усіх біля машини.

А по дорозі, що йде до села, ані лялечки. Ґудзик удає з себе байдужого, повертається і злісно накидається на першого, хто трапиться під руку. Лається гостро, єхидно, з ненавистю.

- Ах, яка з неї робота! - з погордою тикає він нагаєм під машину.- То по-твойому робота? То робота, питаю, кукло ти американська?!

- Як граблі короткі...- почина дівчина і змовкає; пан Ґудзик зараз же вихоплює в неї граблі, засовує далеко під машину й вигортає купу полови.

- Кукла! - шипить він, кидаючи на неї граблищем. Дівчина винувато ухиляється й ловить граблі.

- Тобі до машини ставати! Дітей няньчить у жидів, жидівська помийнице ти... Ач, яка красуля!.. Куди-и ж сунеш, герге-е-по! - знов хапа він граблі й поверта в другий бік. Дівчина покірно посувається за граблями.

- Кукла єгипетська! - злісно кида він і одходить.

- На-а-а моди-и-сці сарахв-а-н...

Біля неї Ґудзик пан...-

чується десь за соломотрясом і на всіх лицях з’являється весела усмішка.

- Добре, добре! - думає Ґудзик, йдучи до паровика.- Заспіваєте ви в мене не так! Я вам заспіваю. Що то ви заспіваєте, як за грішми прийдете!..

І він виразно собі уявляє, як у суботу прийдуть «вони» за рощотом, а він нахилить голову набік і ніби жалкуючи дуже, сумно одповість їм: «Біда, хлопці! Не прислав пан грошей, візьмете вже, мабуть, у ту суботу»...

І хоча вони добре знають, що це правдива брехня, хоча знають, що він віддає їм же їхні гроші за проценти, що навіть тепер у нього в кишені є гроші, постоять, погомонять, почухаються й підуть собі з богом до другої суботи. Бо не їхня тут сила, а його, бо не він в їхніх руках, а вони в його. І знає він, що ненавидять вони його, що покірливість ця до часу, до години, знає, що погано буде йому, як і він попадеться, але від цього ще більша ненависть закипає до них.

По дорозі ні душі. Ґудзик знов робить байдуже лице й повагом іде до машини. Пісня ще дужчою хвилею несеться з-за соломотрясу й жене кров Ґудзикові в голову. Настрій накипає. Хочеться когось ударить, пригнітить, хочеться чимнебудь виявити накипіле почуття.

- Карпе! - гукає він до присадкуватого, широкоплечого парубка в синіх пукатих окулярах, які носять звичайно ті, що стоять біля соломотрясу.- Ти на гулянку прийшов сюди? Забирайся на місце.

Карпо повертає до нього запорошене лице з широким носом і товстими губами й зараз же знов нахиляється до парубка, що вигортав полову з-під машини.

- А як не схоче сьогодні заплатить усім, кидати зараз же всім роботу... До одного! - бурмоче він.- А як буде хто... теє... значить, не приставать до нас - під ребра й амінь...

- Карпо!..

- І не заціпить ідолу! - усміхається Карпо, не дивлячись на Ґудзика.- Ґудзя проклята!.. Так ти ж гляди: як з’явиться модиска, зараз же катай до мене...

Парубок підводиться, виправляє спину й витирає піт.

- О, Ґудзя вже біжить сюди! - тихо промовляє він до Карпа і знов нахиляється під машину.

- Хай біжить! - байдуже, крізь зуби, цідить Карпо і тихо йде собі до соломотрясу.

- На модисці-і-і сарахва-а-н...

- голосно заводить він, проходячи повз Ґудзика, що вже наблизився до нього, й заклада руки за спину.

- Коло неї Гудзя пан...

- Карпо!!! - визвіряється Ґудзик,- ти на проходку прийшов сюди? Мурляка чортова!

- Гей, модиска моя, ти любезная моя!...

Біля машини прокочується регіт, і Карпо важно проходить до соломотрясу, голосно виспівуючи.

- Н-ну! - дивлячись йому вслід, промовляє Ґудзик і, стиснувши губи, йде за паровик.- Це тобі не минеться так!

Ненависть давить йому груди до болю. Кожне засмалене лице, кожний хриплий голос робітника дратує його й викликає бажання помститись, придавити, показати, що сила його, а не їхня.

- Знов солому розкидав, вахляко! - зупиняється він біля паровика й пильно дивиться прямо в лице кочегарові.- Знов тобі говорити це, бодай із тобою лихо говорило, чорта дурного шматок.

Кочегар, високий млявий Данило, одводить погляд від печі, мовчки, понуро обдивляється навкруги і знов задумливо дивиться в червоне полум’я.

- Та до кого ж я говорю!? - умить скажено виривається в Ґудзика фістулою.- Солому мені!

Данило мовчки повертається й почина підкидати солому ногами.

- Ач, дурне бидло, чим підгортає. Граблі, йолопе візьми, граблі!..

Данило йде кудись за граблями.

- А ти ж куди?... Куди біжиш? - накидається Ґудзик на дівчину, що, витираючись фартухом, наближалась до діжки з водою.

- А вже ж не виглядати когось! - насмішкувато кида та й підставляє рота під чіп.

Ґудзикові хочеться кинутись на неї, здавити за горло, загризти її, але... дивиться тільки, як вода тонесенькою цівкою збігає з-під чопа у витягнуті губи дівчини й почуває, як злість наче грудкою важкою проходить по його грудях.

- Ху,- напившись, втирається дівчина й ніби до себе додає з дивуванням: - І чого її так довго немає? Кумедно! - І зареготавшись, хутко біжить до машини.

II

А модиски нема. Сонце, немов утомившись, стало заходити і з поля повіяло свіжим повітрям. Здавалось, робота повинна б іти жвавіше, а тим часом біля машини коїлось щось чудне. Починаючи з барабанщика Андрона й кінчаючи погоничем Михалком, всіма опанувала якась млявість і неохота. Біля ожередів стояли навезені й невикидані копиці; коло соломотрясів іноді набиралось стільки, що треба було спиняти машину, щоб дати їй ход; полова підпирала машину і спиняла колеса, що черкались по ній; навіть єврейчики біля віялок чимсь були заклопотані й не звертали уваги на роботу. Ґудзик не переставав лаятись. Кине одного, треба бігти до другого, розігнав одну купку, що палко щось говорила, у другому кутку вже держить якусь промову Карпо. На барабані сміх, регіт, під барабаном палкі балачки, всіма опанував якийсь інтерес. Машина все частіш і частіш голодно гуде й гуркає, возії все частіше чогось баряться, а всі навіть на це й не звертають уваги.

Ґудзик почина догадуватись, почина розуміти цей настрій, і страх холодить йому серце. З ненавистю дивиться він, як настрій обхоплює навіть кочегара Данила, примушуючи його жвавіше сунуть солому й повертать здоровенною коцюбою.

«Нічого, нічого, я вам покажу, підождіть ви, мурляки прокляті!» - думає він і ще енергічніше біга й лається.

- Чого ж став? Чого став? Під’їжджай, під’їжджай!! - накидається він на возія-парубка, що балакаючи з дівчатами підібрав віжки і збирався під’їжджать до машини. Парубок здригнувся і, поспішаючи, шарпнув і зацмокав на коней.

- Куди ж ти? Куди вернеш, гаспиде? В м-а-а-шину проклятий, в машину, іроде, в’їдеш, бодай ти на могилки виїхав. Соб держи! Соб, соб, тобі говорю!..- скажено, несамовито кричить Ґудзик і підбігає до коней. Схопивши за віжки, він круто повертає, віз раптом перехиляється і вкупі з парубком, під акомпанімент криків і сміху, тихо, поважно лягає на землю. Земля навкруги вкривається снопами.

- Ну от!..- похмуро буркає парубок, встаючи з-під снопів і сердито починає шукати картуза. Ґудзикові й ніяково і досадно за цю ніяковість і злість аж кипить до «мурляків», що, прикладаючи і глузуючи, регочуться з нього.

- Бач, що наробив! Бач, кукла американська, що наробив! - шипить він до парубка.- Покорчило б тобі, анафема!

- А чого ж шарпали...- не дивлячись на нього й витрушуючи картуза, кидає «анафема».- Тепер піднімай...

- «Підніма-а-й»! - перекривляє Ґудзик,- за печінки б тебе підняло, іроде... Піднімай же, чого ж стоїш, дубом би тебе поставило!..

- А що я сам його буду піднімати? - умить визвіряється парубок і люто пхає ногою сніп.- Та хай воно тобі сказатиться!.. Сам шарпнув, перекинув, ще й лається... Гроші дай, он що!..

Він скінчив поганою лайкою й нервово одійшов до коней. У Ґудзика аж серце завмерло від «тобі», «сам», «дай» і гидкої лайки. Що ж це? Коли це було, щоб якийнебудь хлоп насмілився сказать йому, панові економові, «ти»? Коли було, щоб вони до того забули своє становище, щоб висловлювати голосно своє незадоволення? Було ж навіть, що робили йому мало не задурно і то не казали «гроші давай». Бувало не тиждень, а місяці не бачили зароблених грошей, а все ж не кричали; мовчали, чекали і, може, й лаялись, та все це нишком. А тепер?.. І Ґудзик пильно, зі страхом обдивляється навкруги і... трохи заспокоюється. Лиця хоча й похмурі, сердиті, але чого-небудь нового не видно. Щоб заховати своє ніякове мовчання після парубкових слів, він так само мовчки одходить.

Парубок же, постоявши біля коней, повозившись там, підійшов знов до воза і, суворо гукнувши возіїв на допомогу, став підсовувати плече під драбину. Возії позлізали з возів і теж стали ходить і вишукувать місця, де б зручніше підмостити спину. Почалось піднімання з лайкою, сміхом, з одпочинками й балачками. А тим часом машина голодно ревла, лящала пасом і наче сердилась, що барабанщики стоять собі й весело балакають, подивляючись на обидва боки вниз. І з другого боку теж щось трапилось, бо ніхто й не гадав подавати снопів. Всі спочивали і з цікавістю слідкували за підійманням воза. За скирдами лаявся Ґудзик.

- Ей, чорнява!.. Чорнява на три пальці під носом, бодай ти виросла! - чується вмить із барабана і під машину заглядає запорошене з пукатими, синіми окулярами на носі лице барабанщика Андрона. І крім цих окулярів, чорних якихось купок на місці вусів і носа нічого за порохом не видно. Губи зложені зовсім серйозно, тільки куточки здригуються посмішкою.

Дуже висока, зовсім білява дівчина, до якої гукає він, навіть не поворухнеться, задивившись на воза.

- Ей, ти! Чорнява!.. Біла хустина!.. Тю! Федоська!

Федоська здригується й починає шукати очима.

- Сюди-сюди! Лупни!

Федоська підніма голову і, забачивши Андрона, усміхається.

- Іди сюди...- киває той головою. Дівчата круг нього весело посміхаються і наперед почувають задоволення.

- Чого?

- Та йди дурна!.. Іди, я тебе сподобав... Іди, моє серце...

Дівчата сміються, а з ними й Федоська.

- Та йди, не бійсь: я м’який... як віск на морозі. Ну?.. Води принесеш...- додає він, піднімаючи відро.

Дівка неймовірно дивиться на дівчат, на відро й рушає. Через хвилину голова її з’являється на барабані.

- Ти вирости хочеш? - умить серйозно повертається до неї Андрон і пильно дивиться в лице.

Дівчата, що дивились на нього й собі поробили серйозні обличчя, вмить пирскають зо сміху й чекають одповіді від сторопілої Федоськи.

- Ну, видно, що хоче,- не посміхаючись навіть, провадить далі Андрон і бере Федоську за кінець хустки.

- Так коли на це вже йде діло,- говорить він,- то ти зроби от що... Та стій, дурна! Чого ж тут соромиться? Хочеш вирости, то рости, бог з тобою... Що ж тут? Так, значить, зробиш так...

- А, та ну вас! Сміються!.. Пустіть...- виривається Федоська й хоче злазити вниз.

- Стій, стій! Підожди... Я маю справді сказати тобі дещо. Чекай но! Карпо говорив там у вас, щоб завтра не йти на роботу?..

- Говорив... І про модиску...

- Усім?

- А я знаю? Чула, як казав.

- Дак от що: піди зараз, найди Карпа і скажи йому так: коли буде вже все гаразд, хай прийде на барабан. Треба, щоб починалось у нас... Розумієш? - нахилився він до Федоськи й несподівано зробив їй по губах «тпрунки». Федоська аж одкинулась назад і плюнула, коли тим часом дівчата весело реготались.

- Скажеш же?

- Та скажу... А як модиска прийде?

- Тоді все буде... Ну, рушай... Висока рости!

- Ет! - соромливо махнула Федоська рукою й зникла. Але не встигла ще зовсім сховатись її хустка, як зараз же зачувся голос Ґудзика.

- Чого... треба... лазила?..

- О, Ґудзя вже! - ненависно муркнула одна з дівчат і стала готуватись, щоб приймати снопи від парубка, що вилазив уже на поставлений віз.

- А ти, Андроне, замість того, щоб згребти та подати в барабан сміття, регіт з ними заводиш? - почувся через півхвилини незадоволений, але здержаний голос Ґудзика й на барабані з’явилася його голова.- Так робити не можна!

- А якого ж біса не дають снопів? - похмуро кинув Андрон, дивлячись кудись убік.- Пальці ж свої не посуну. Я теж не каторжний... Хоч би ще знав, що гроші матиму й за таку роботу, а то робиш за панське спасибі...

Ґудзик ніби не дочув і зліз із барабана, нічого не одповідаючи. Він знає, що з барабанщиком поводитись, як із простим робітником, не можна. «В барабан давати - не в соломі спати», кожний скаже й кожний барабанщика поважає.

- Та й із сміттям для тебе возитись не буду,- додає Андрон, дивлячись Ґудзикові вслід.- Хіба цей сніп укинуть? Ух! - умить повертається він і робить руками, ніби згортає сніп і хапає тим часом одну з дівчат за ноги. Та злякано одскакує і, регочучись зо всіма, підхоплює снопи, що як груші сипляться від сердитого парубка. Машина реве, дзижчить і вкривається згори донизу туманом пороху й полови. І всі за нею, хоч і мляво, ніби оживають. Дівчата, перегукуючись і іноді лаючись, тягають лантухи з зерном з-під машини до великого вороху. Хлопчики, з стурбованими й поважними личиками, не вспівають тягати купу за купою жовтої, побитої соломи. Соломотряси, половотряси зі стуком, з гряком безперестану викидають солому й полову і сірим шаром пороху вкривають лиця робітників, що, як комашня, обсіли навкруги машину. Навіть Андрон затих. Міцно насунувши на лоб картуза, розставивши лікті, він із запалом якимсь хапає сніп за снопом і, майстерно розіславши його, суне в залізну пащу машини. Раз за разом чується дзижчання й ревіння машини-звірюки, яку все більше розпалює Данило. До цього прилучається жалісна пісня єврейчиків-млинщиків біля вороху зерна і стукотіння віялок та решет. На рядах лантухів, що в три поверхи наложені біля них, сидять замурзані єврейські дітлахи з лушпайками з дині в руках і традиційними хвостиками ззаду.

Один тільки Карпо не бере участи в цім концерті. Не вважаючи на Ґудзика, він походжає собі між робітниками, зупиняється, балакає й пробирається далі. Після його розмови робітники стають живіші, а робота млявіша.

- Плачеш? - протискуючись поміж граблями, котрими дівчата одгородили полову, ніби байдуже кидає він до дівчини в чорній хустці й зупиняється. Та швидко підводиться й дивиться на нього.

- Еге! Драстуй, Химо! - іронічно вклоняється він.- Ніби не розуміє... Через місяць Ґудзине весілля ж...

- Ну, то що?

Карпо трохи одходить набік від купи полови, що суне якась жіноча постать, і націляється говорити.

- Ну, та що, що жениться?

- Байдуже?

- Пхи! - хита з погордою головою Хима і знов нахиляється, але зараз же, підвівшися, додає: - Не бачила твого Ґудзя!.. Ото! Пхи! Він мені потрібний!..

Але Карпо по очах, по занадто байдужім голосі бачить, що їй не зовсім уже так і байдуже, якби бажалося вдати. І заздрість ущіпливо пронизує груди і кривить товсті його губи злою посмішкою. Він скида сині окуляри й почина для чогось м’яти їх у руках. Маленькі сірі очі його чудно біліють своїми чистими віками серед запорошених щок і пильно розглядають шнурок із окулярів.

- Тобто тобі аж ніщо-нічогісінько? - яко мога байдуже й навіть насмішкувато знов кидає він.

Хима не відповідає і старанно вигортає з-під машини полову.

- І вчора, може, скажеш, того до мене не вийшла, що знов батько не пустив?

- Авжеж...

- Хм... А кого ж то вчора Сидір бачив біля економової кухні?

- І-і-і!! - сплеснувши руками, підвелась зразу Хима й так подивилась розкритими очима на Карпа, що кожний, глянувши на неї, зразу сказав би, що її й здивувала, й образила така брехня. Але Карпо по цьому саме й побачив, що вона тільки вживає дуже знайомого йому засобу брехні.

- Тобто так не було?

- От нехай мене господь поб’є, коли я вчора бачила ту кухню й того оконома, хай він сказиться! Він мені потрібний, як сироті трясця... Ото причепився! Не бачила якогось оконома... Яке щастя, пхи!

- А де ж у тебе взялася з китицями хустка?

- О!.. Хустка... Тітка приїжджали й купили...

- А Ґудзя казав, що купив, і ще сам показував Сидорові...

- О!.. Сидорові?.. Так...- змішалась Хима й скоріше нагнулась до полови.

- Ага, піймалась!..

- Пхи! Піймалась... Ніякої я хустки від його не брала. Ти раз-у-раз чіпляєшся... Як батько не пускали, то чим я винна?.. Потрібний він мені... Мале, погане...

З-за воза з снопами з’явився Ґудзик, і Хима хутко нахилилась, старанно засуваючи граблі під машину.

- Ага!.. Ґудзя йдуть... Ось вони тобі зараз скажуть солодке слово... Стерво!

І похмуривши лице, Карпо одійшов до соломотрясу.

- Знов із Карпом? - пропустивши з суворим поглядом повз себе Карпа й зупиняючись біля Хими, промовив Ґудзик.

- О! «З Карпом»! Він мені потрібний!.. То він граблі мені набив, бо все чогось спадають... «З Карпом!»

І ображена Хима енергійно засунула граблі під машину.

- Що ж він тобі тут говорив таке, що ти так руками плескала?

- «Що говорив»... Говорив, що... А ви нащо всім розказуєте, що подарували мені хустку?.. Усі парубки вже знають... Гарно як!

- Хто розказував? - здивувався Ґудзик.

- Хм... ще ніби й не знають!

- Та йди к чорту! Що я - дурний розказувать?

- Нуда... А Карпо казав, що ви казали Сидору...

- Бреше! То він випитать у тебе хотів... А ти й перелякалась свого коханого та й плетеш чортзнащо...

- Еге, «коханого»! Так... потрібний він мені... Пхи!..

- Брешеш!

- О! «Брешеш»!...

- Авжеж брешеш, бо Мошко сам тебе бачив із ним за старим млином...

- І-і-і! - сплеснула руками Хима й широко-розплющеними очима подивилась на Ґудзика. Але той подивився їй у вічі, плюнув і одійшов. Хима з погордою подивилась йому вслід, хитнула головою і знов нахилилась під машину.

 - Ні, цей Карпо щось таки затіває,- думав Ґудзик, ідучи повагом до свого доглядного пункту.- Тут щось... Хм... Нехай, нехай... Он навіть і цей щось коверзує... Ач... прокляті мурляки!

- Чого ж рота роззявив? Поганяй! - накинувсь він на хлопчика в картузі по самі вуха, що стирчали, як у миші, й білих штанцях на одній шлейці.

- Та валок одчепи, мацапуро!.. Повилазило?

Хлопчик злякано сьорбнув носом, спинив конячинку, що вів за недоуздок і став возитись біля канату.

- У-у, кукли! - муркнув із невимовною злістю Ґудзик і, одійшовши трохи, став дивитися на шлях. Біля самого села по дорозі ворушилось щось чорне. Через хвилину воно було вже більше, через дві - ще більше, видко, що наближалося дуже хутко.

- Ніби верхи, ніби пішки...- дивувався Ґудзик, приставивши руку до козирка з ремінцем.- Біжить швидко... А-а-а! Пан Ян на велосипеді!

І Ґудзик з досадою згадав, що він на сьогодні обіцяв пану Яну послать до двору гарненьку дівчину від машини. Не послать не можна, тим паче тепер, коли він гадає відходить і поживиться на шлюб у старого Скшембжховського; послать же нема кого, бо тепер, мабуть, ні одна не піде. І дивлячись, як чорне все збільшувалось, він хутко став перебирати в думці всіх дівчат, що були біля машини.

- Ага!.. Хима!.. Послухаєм, що тепер Карпо заспіває... Хм...

І навіть дуже задоволений, він став нетерпляче чекати Скшембжховського. Через хвилину вже можна було бачити гарненьке, біленьке личко пана Яна з блакитними, невинними, великими очима й свіжими, пухкими, рум’яними губками, над якими ледве примітно чорніли маленькі вуса; можна було навіть побачить на цім дитячім лиці якусь тупість, сухість і надзвичайну чваньковитість.

Зстрибнувши з вельосипеда, він обережно спер його на лантухи з зерном і недбало тикнув Ґудзикові руку. Той, звичайно, удав дуже задоволеного з цього.

- Proszę раnа, сьогодні зовсім мало гарненьких. Але я пану покажу, proszę pana...- підморгнув він напів по-приятельськи, напів по-рабськи, але з тою міною, що буває у кімнатних рабів.- Дівчинка... пан сам забачить.

Але пан тільки холодно дивився своїми ясними, дитячими очима і, прямуючи до машини, силкувався пронизати оком туман полови й навіть хустки, якими дівчата й молодиці захищали свої лиця від пороху й сонця. Біля машини замовкло. Парубки ще більше нахмурились і люто махали граблями й вилками, мов уявляючи на них щось інше замість полови та соломи. Навіть і дівчата не проясніли, що бувало раз-у-раз, як з’являвся «панич». Тільки деякі, не втерпівши, бігали ніби за ділом до Ґудзика й кидали в «Янека» гострим, метким, як блискавка, поглядом. З барабана чувся веселий сміх і голос Андрона.

Карпо стежив за Химою і злість все більше розливалась йому по грудях.

- Ач, ач! - подумав він, дивлячись, як вона то зазирала під машину, то забігала на другий бік і весь час мала такий вигляд, ніби бігала за ділом і не знала навіть, що прийшов «панич» Янек.

Слідкував він і за Ґудзиком, слідкував і за його злорадною, злою усмішкою, з якою він, ніби жартуючи, хльоскав дівчат нагаєм і показував Скшембжховському, слідкував за його поглядами, які кидав той на всіх, ніби бажаючи сказати: «от же вам! от же вам!»

Але до смаку «Янека» не знаходилось. Та занадто тонка була, та висока, та великі зуби мала. «Янек» тільки мовчки одвертався й рушав далі. Всі мовчки дивились просто перед себе й коли-не-коли перекидався дехто словом.

- Ану, ти!.. Повернись! - хльоснув Ґудзик нагаєм товсту дівчину в білій сорочці з червоними, товстими литками, що аж «вилискувались» з-під короткої спідниці.- Ти з Цурупалок?

Дівка повернулась і, соромлячись, засміялась.

- Ну?

- Ба ні...

- А звідки ж?

- Хі-хі-хі! 

Янек рушив.

- Це погана, proszę pana...- йдучи позаду з ніяковістю промовив Ґудзик.- Ось... Горпино!

Висока, чорнява дівчина поважно повернулась і зиркнула в їх бік.

- Іди сюди!..

- Чого ще треба?

- Та йди... Треба…

Дівка знехотя сперла граблі на машину і, не поспішаючи, стала наближатись до них. Гарні очі дивились спокійно й холодно.

- Ти там... е... е... Ти одгортаєш полову?

- Атож...

- Ну, так... той... А чи не багато там дівчат? Може... е... е... зайва котра?..

- А я знаю?

- Нуда... але... Ти от що... Передаси комусь граблі й підеш до двору... Там панич передадуть тобою квитки... Бо мені сьогодні на залізничий двірець треба...

Дівчина подивилась на нього з погордою і з насмішкою й мовчки пішла назад.

- Còz to? - здивовано підняв брови пан Ян і подивився незрозуміло на Ґудзика.

- Не хоче, хлопка! - злісно кинув Ґудзик і рушив далі. «Панич Янек» ще раз озирнувся на високу, поважну постать Горпини й пішов за Ґудзиком. Перейшли на другий бік машини. Ґудзик ще одвертіше почав показувать Янекові всі вдачі дівчат, ще злорадніше повертав їх на всі боки перед ним і навмисне хльоскав нагаєм, як коров на базарі.

- Прошу пана, можна мені граблі набити, бо чисто злазять,- підбігла вмить до них Хима й кинула гострим, палким поглядом на «Янека». Гарненьке її личко було витерте від пороху і приваблювало здоровим і свіжим рум’янцем.

- Граблі? - спитав Ґудзик і подивився на Янека, що зараз же впився в Химу очима, озираючи її з ніг до голови.

- А ця піде? - спитав він по-польськи у Ґудзика.

- Піде, піде, proszę pana... З тобою там хто одгортає?

- Федоська, Килина Гласенкова...

- Ну, то от що: кидай граблі, хай там хтось за тебе одгортає, підеш у двір...

- Зараз?

- Авжеж!

- Чого?

- Там панич дадуть тобі квитки...

Хима зам’ялась.

- Ну?

- Не хочу...

- Що? Що ж тебе, прохати, чи що? Не базікай же, забирайсь!.. Нічого...

- Я до двору не піду! - твердо промовила Хима й повернулася йти.

- Як не підеш? - скрикнув Ґудзик.

- Хіба я такий страшний?- перебив його Ян, холодно всміхаючись до Хими.- Я не кусаюсь...

Хима кинула на нього поглядом, трохи подержала його в невинних та ясних очах панича й повернулась до Ґудзика:

- Нуда, щоб вигадали щонебудь...

- Дурна! Ніхто нічого не вигадає...

- Еге, не вигадає... Ось і тепер усі дивляться сюди...

- Та хай дивляться. Може, повилазить, а панич дадуть тобі заразом і виплату за той тиждень... Тобі ж грошей треба?

- Атож...

- Ну, от... Proszę pana, їй за тиждень руб вісімдесят.

Янек хитнув головою, глянув іще раз на Химу й рушив до вельосипеда.

- Вона піде, proszę pana, тільки так... одказується... піде...

Янек пхнув йому руку, стрибнув на вельосипеда і, торкнувшись злегка до кругленького картузика, хутко задриботів ступирями. Ґудзик ще трохи постояв, подивився на дорогу, чи не видно, часом, «модиски» й тихо пішов назад.

- Ху! От нема чогось модиски! - крикнув Карпо, кидаючи вила й дивлячись на Ґудзика, що проходив біля нього.- Пошила б мені пальчатки... А я б їй зуби вставив із оцих вилок... Однак ріжки випадають!..

- У модиски кінські зуби,

На модисці гарні шуби,

Гей, модиска моя, разлюбезная моя!

- на весь голос узяв він і цілий гурт зараз же підхопив твір Карпа, що співавсь на голос «Барині».

Ґудзик, ніби не чуючи нічого, але прикусивши губи, пройшов трохи й зараз же гукнув.

- Химо! Кидай граблі, йди до двору!

- Я не піду-у-у! - почувся голос Хими і з-за машини виступила її постать з граблями.

- А я кому кажу йти?! Зараз же мені ступай... Візьмеш квитки і квитанцію на двірець... Чуєш?

- Нуда-а-а! - плаксиво крикнула Хима.- Я не хо-о-чу, нехай хтось другий піде...

- Гаврило! А ти знаєш, скільки ряботиння у модиски? - гукнув Карпо до високого тонкого парубка, що стояв недалеко від Ґудзика біля воза з снопами.

- Так не знаєш? Мільйон та ще й двадцять та під носом вісімнадцять. А приданого знаєш скільки? - п’ятсот!

- Карпо!! - ледве здержуючись, скрикнув Ґудзик.- Хочеш робити, так роби, а не хочеш, так забирайся к чортовій матері!

- Хе? - насмішкувато скривив губи Карпо.- Скажіть, які вони сердиті... Не люблять...

Він підняв вила і, схопивши ними навильник соломи, далеко шпурнув її від себе.

- Химко! - вмить заревів Ґудзик,- довго ти там будеш копатись, закопало б тебе в сиру землю, кукло американська! Що я жартую з тобою, чи якого чорта! Ступай мені зараз!

- Ну-да-а, як дале-е-ко...- знов плаксиво скривила губи Хима.

- Ет! - рішуче підбіг до неї Ґудзик і, схопивши граблі, далеко шпурнув до лантухів із пшеницею.- Забирайсь!

Хима хмикнула ще раз, накинула краще хустку й тихо пішла від машини. Дехто гукнув їй услід погану лайку, дехто мовчки вткнувся в роботу, а Карпо тільки зціпив зуби й навіть не подивився на неї.

Замовкло коло машини, як замовкає, бува, серед бурі й негоди.

Робили тихо, не співаючи, без сміху й жартів, немов чекаючи чого. Навіть Ґудзик не ходив за паровик, а понуро й суворо сидів на лантухах, з-під лоба позираючи іноді по робітниках.

Чути було тільки ревіння й гудіння машини, вигуки хлопчиків-погоничів та тарахкотіння млинків.

Пройшов іще деякий час. З-за паровика, трохи задихавшись, з’явилася рум’яна, здорова Хима. Пошукавши очима й забачивши економа, вона з діловитим, поважним виглядом підійшла до нього.

- Казали панич, щоб ви ввечорі зайшли до них, щось мають казати вам,- вимовила вона, подаючи якийсь пакуночок, загорнений у папір.

- Не казав про що? - не дивлячись на неї, спитав Ґудзик, беручи пакуночок і ховаючи його в кишеню.

- Ні, казали тільки, щоб зайшли.

- Добре.

Хима повернулась і так само діловито почала шукати своїх грабель.

- Ось! - хитнула головою Федоська на землю біля себе, де лежали Химчині граблі. Хима підняла й зайняла своє місце, маючи все таки такий вигляд, ніби нічого не трапилось і все йде, як слід йому йти. Дівчата мовчали.

Карпо зразу ж побачив по її лиці, по знайомім йому дуже виразі в очах і в куточках губ, навіть по тому, як вона ступала, що не дурно «Янек» приїздив...

Він іще міцніше стулив губи, нахмурився й ще з більшим запалом замахав вилами. Солома далеко летіла через голови товаришів, які іноді поглядали на нього, теж похмурі й суворі.

- Кидайте за мене! - вмить зупинивсь він і, кинувши вила, пішов повз машину до діжки з водою. Напившись, він утерся, підняв окуляри на лоба й тихо пішов побіля дівчат, іноді зупиняючись коло декого з них. Ґудзик пильно стежив за ним, не встаючи з лантухів і похльоскуючи нагаєм себе по чоботі. Всі скоса поглядали на них крізь порох і полову. Машина ревла.

- Федосько! - гукнув Карпо, зупиняючись між Федоською й Химою, і скоса подивився на Химу; Федоська підвелась і озирнулась на нього.

- Тобі Ґудзя не дарував хусток?

- Ні... А що?

- А от нашій Химі не накупишся ніяк...

Хима, зачувши своє ім’я, озирнулась до них, але, не розібравши за галасом, незрозуміло подивилась на Карпа й Федоську. Карпо, ніби ухиляючись від воза, що саме під’їжджав до машини, підійшов зовсім близько до неї.

- Бідна Хима вже й не знає, куди їх ховати. То має хустку за Ґудзю, то за панича Янека, то за панича Станика... Клопіт!

Федоська засміялась і посунула полову до волока.

- Бреши-и-и! - з погордою кинула Хима, засовуючи граблі під машину.

- А що дав панич Янек, чи сережки, чи хустку?

- І сережки й хустку! Ну, то що? Боюся тебе, чи що? - повернулась вона раптом до нього й прямо подивилася в очі.- Пхи! Злякалася!..

Карпо трохи змішався, не чекавши цього, але злість зараз же ще дужче закипіла і здавила йому груди.

- Авжеж! Поганому виду не буває стиду!

- Увва! Ти хороший!.. Знаємо!

- Що ж ти знаєш?

- Нічого... Знаємо...

- Що ж ти знаєш?.. У-у-у, паршива! - злісно штовхнув він її ногою і повернувся йти.

- Ну, ти! Халамидро!.. Чого б’єшся? - скрикнула Хима.- Бо зараз скажу панові, як ти підмовляєш...

Карпо мовчки повернувся і, не давши навіть скінчить, знов іще дужче пацнув її ногою.

- Па-а-ане! - жалібно закричала Хима, одсовуючись від нього.- Халамидро!

- Ой, Химко, гляди! - ледве здержуючись, проскрипів зубами Карпо, ненависно дивлячись на неї,- бо й твоєму панові буде, й тобі перепаде.

- А чого б’єшся?.. Я тебе зачіпала?

- Ти чого чіпляєшся до дівки? - вмить почувся за ним голос Ґудзика.- Іди на місце!

- Я не подивлюся ні на твого батька, ні на паршивого Ґудзика, а так дам, що знатимеш! - не зважаючи на Ґудзика й не повертаючись, промовив Карпо.- Я тобі покажу, який я халамидро, ляцька помийнице.

- Карпе, ступай до соломотрясу! - І між Химою й Карпом з’явилась постать Ґудзика. Всі покинули роботу і, то посхилявшись, то виступивши з-за машини, пильно дивились на них. Тільки машина ревла й торохкотіла порожнім барабаном.

Карпо мовчки подивився на Ґудзика і, повертаючись іти, кинув до Хими:

- Я тобі покажу, паскудо, підожди!

- Сам ти паскуда... Халамидро!

Карпо вмить скажено сіпнувся й кинувся до Хими.

- Па-ане! - заверещала та перелякано і, як опечена, зірвалася з місця.

- Карпе! - погрозливо крикнув Ґудзик, перепиняючи йому дорогу.- Не смій її бити!

- А тобі яке діло? - раптом спиняючись, люто повернувся до нього Карпо.- Ти якого біса лізеш? Тобі яке діло? Га?

- Я тут хазяїн!

- Плювать я на тебе хотів!

- Я тебе плюну!

- Ти? - змірив його з погордою з ніг до голови Карпо й зареготався.- Ану, попробуй!

- Попробуєш!

- Ануж-ну, попробуй! - насуваючись на нього, підставляв йому бік Карпо.- Ну, бий же, бий!..

- Забирайся до чорта, мурло! Чого лізеш?..

- Та чого ти дивишся на нього, Карпе? - почулось десь із купи робітників, що почали збігатись звідусюди.- Бий його, мироїда проклятого!.. Гроші хай дає... Бий його!..

Ґудзик зблід і, як, буває, маленький, завзятий цуцик, що попав на чужу вулицю, між чужих псів, озирнувся на всі боки. І побачив: у той саме час, манірно підтримуючи поділ ситцевої, білої сукні жахливо, мов по багнюці, ступаючи по розкиданій полові, з-за паровика наближалась «модиска».

- Гу-у-у! гу-у-у! го-о-о! тю-у-у! тю-ю! Моди-с-с-ка! моди-и-с-с-ка! - умить заревли, зашипіли, засичали в валці.- Тю-у-у! тю! Учга-а! тю!

Модиска здивовано-перелякано зупинилась і незрозуміло стала дивитись в їх бік. З-за скирт, від возів, од волоків, зачувши крик і галас, збігались дівчата, хлопці й поважні навіть дядьки.

- Ну, чого ж ти не б’єш? Ну, ти! Бий же, бий! От і модиска твоя прийшла... Та бий же! - ще ближче насунувся Карпо.

Ґудзик, блідий весь, тільки одсувався потроху і, зціпивши губи, важко сопів носом.

- Та вдар же хоч раз... Он же й гарапник маєш! - хитнув головою Карпо і, раптом зігнувшись, схопився за нагай. Ґудзик перелякано сіпнувся назад і, шарпнувши рукою, вперіщив Карпа нагаєм.

- А-а, так он як! - заревів несамовито Карпо і всім тілом кинувся на Ґудзика. Той побачив тільки, як біла ситцева сукня вмить повернулась назад і загомоніла за паровиком, почув, як його зім’яла якась сила, і не вспів оглянутись, як опинився на землі. Потім щось дуже гостро вдарило по зубах, по носі, в роті зробилось солоно-солоно, потім почувся якийсь крик, його чогось возили по землі й нарешті він опинився на ногах. По лиці й по грудях текла кров і в вухах гукало так, ніби туди вставлено паровика. Карпо червоний, з розбитими окулярами на грудях, стояв серед купи робітників і палко говорив щось, повертаючись до всіх. Дехто теж кричав щось, дехто похмуро слухав, а дехто і сміявся. Машина вже не гуділа, стояла, так що чуть було все.

- Та плювать я на нього хотів! - крикнув Карпо.- Хай гроші віддасть за роботу! Що? Та я й на суді це саме скажу... Проценти з нас дере за наші ж гроші, а ми мовчи?.. Ого!.. У його нема грошей? Ну-ну! Та зараз обшукайте його та й знайдете... Гроші давай!! - умить скажено сіпнувся він до Ґудзика, що обтирався мокрою хусткою, яку намочив йому машиніст. Карпа здержали.

- Я тобі покажу гроші, підожди! - промовив понуро Ґудзик, держачи хустку коло носа.- Ти в мене ще побачиш, як людей убивати...

Він устав і пішов до діжки з водою. Постоявши трохи біля неї, він мовчки вмивсь і тихо вернувся до купи. Ніс йому розпух, почервонів і блищав, як намазаний салом, під лівим оком світив синяк.

- Пускайте машину! - повернувся він до машиніста, що балакав із Андроном.- А ви йдіть по місцях...- кинув він до робітників, не дивлячись на них.

Але ніхто й не рухнувся, тільки Карпо знов шарпнувся до нього й щось закричав, але його знов спинили. Ґудзик подивився з-під лоба на всіх і знов, одвертаючись, тихіше промовив:

- Ідіть же до роботи... нема чого...

- Зробіть виплату! - гукнув хтось із валки.

- Яку виплату? - ніби не розуміючи, подивився Ґудзик у той бік, де зачувся голос.

- Не знаєте? - тихо й серйозно обізвався Андрон, що підійшов ближче.

- Не знаю.

- Ну, то можна вам сказати. Давайте нам зараз ті гроші, що ми заробили у вас. О!.. Давайте зараз... Ось так, виймайте з кишені та й давайте...

Ґудзик мовчки подивився на нього злим і похмурим поглядом.

- Чого дивитесь так, наче поцілувати мене хочете? Хочете, щоб пішла машина - робіть виплату... Хочете, щоб стояла... то не давайте...

- Та нема в мене зараз грошей...

- А ви пошукайте...

- Та бреше він! У кишені...- закричав Карпо, але Андрон озирнувся до нього, зробив рукою, щоб мовчав, і знов повернувся до Ґудзика.

- Немає, кажете?

- Нема... в суботу...

- Ну, то прощавайте... Гайда додому!.. Пошукайте краще!

Ґудзик тільки стиснув плечима й пильно подивився на похмурі, рішучі лиця робітників, що почали вже рухатись і відходити.

- Почекайте! - бовкнув він. Андрон зараз же зупинився.

- Я даю тепер половину, а в суботу...

- Слухайте, пане окономе,- перебив його сердито Андрон,- коли хочете говорити, то говоріть діло, а не крутіть! Не думайте, що ми такі вже дурні, як ви собі справді гадаєте. Що морочить голову? Нема у вас грошей? А давайте на що, що зараз знайду у вас в два рази стільки, скільки нам треба? Що ж ви думаєте, що ми не знаємо, які ви гроші даєте нам на проценти? Наші ж, наші! Ті самі гроші, що ми заробляємо у вас. Годі!.. Тепер інший час настає! Думаєте, що й до віку мужик дурний буде? Чекайте трохи! Он у полтавській губернії задали вам перцю, буде й на всіх вас... Іроди! Мироїди! Ще дурить голову!

Невеличкі запорошені очі Андрона гнівно засвітилися й голос мов подужчав і задзвенів.

- Ей, Андроне, гляди. За такі слова знаєш, що буває? - з погрозою буркнув Ґудзик, але Андрона наче ще більше підігріло це.

- Що буде? Що? У тюрму посадять? Військо покличеш? Чорт вас бери! Кличте, бийте!.. Пропадаємо все одно з панської ласки. Гроші наші давай! Давай хоч те, що даєте! Думаєте, не бачимо, на кого робимо? Не бачимо, що той, хто наших дівчат за п’ятака соромить на все село, живе з нашої праці. Не знаємо, що ми оцими руками заробили ті п’ятаки, що він нам кидає!! Годі! Чорта з два тепер! Давай гроші, що заробили! А потім давай по 80 копійок, у день, то й робитимем. А не хочеш, шукай собі других дурнів... А ми вже порозумнішали.

- По 80? - скрикнув Ґудзик.

- По 80, по 80.

- Та ти не здурів часом?

- Дурний сам!.. А ми вже були дурні, що робили по 30 копійок у день, та ще й позичали в тебе свої гроші...

- Та які гроші? - перебив Ґудзик.- Які гроші? Чого ви до мене чіпляєтесь? Чим я винен, що пан не дає грошей вам? Що я, свої даватиму вам?

- Брехня! Пан давав, та ти ховав тільки. Знаємо!.. Та яке нам діло до пана? Всі ви одні чорти! Ти наймав нас, ти й давай! Даєш?

- Ні!

- Ні?!

- Ні!

- Хлопці! Додому! Всі додому! - палко закричав Андрон до всіх.- Хто зостанеться, тому сам розіб’ю пику. Хай шукає собі...

- Чекайте! - знов бовкнув Ґудзик, але Андрон уже не зупинився. Махнувши тільки рукою, повернувся й крикнув:

- Нема чого чекать!

- Чекайте, я... Дам по 60!

- По 80!

Зачувши «60», деякі почали зупинятись і нерішуче мнятись. Але Андрон, Карпо й ще дехто зараз же накинулись на тих і рушили таки.

- Глядіть! - закричав раптом Ґудзик.- Це вам так не минеться!.. Начальство про це сьогодні ж узнає!

- Плювать хотіли ми й на тебе й на твоє начальство. Що, ти нас можеш примусить, щоб ми в тебе робили? Га? - зразу ж озирнувся й навіть ступив до нього декілька кроків Андрон.- Можеш? Ого!.. Побачимо!

- Побачите!

- Побачимо! А от чи пустиш ти свою машину, то ми теж побачимо! Хлопці!.. Беріть паса!.. Таскайте додому!.. Хай кличе своє начальство. Даси наші гроші та по 80 у день, тоді вернемо! Беріть паса!

Ґудзик перелякано здригнувся й хотів щось сказати, але тільки розкрив рота й мовчки смішно якось став дивитись, як декільки хлопців в один мент згорнули паса, з реготом понесли його кудись і сховали у валці.

І це всіх ще більш ніби підпалило. Піднявся галас, крики, замахали руками, загомоніли, забалакали навіть ті, які перше ховалися за других, кожний хотів вилить те, що накипіло за день. Ґудзик пригнічений ходив від паровика до машини, заговорював то до одного, то до другого, але, почувши гидку лайку, або сміх, одходив і з жахом дивився, як усі до одного збирали свитки, торби і всі свої манатки. Йому не вірилось, що вони справді заберуть паса, що вони покинуть роботу й лишать його тут самого з машиністом; йому не вірилось, що машина стане й він не встигне на післязавтра доставить на двірець уже продану пшеницю. Йому не хотілось вірити, що вони повстали проти нього й уже більше не послухають його.

А робітники вже рушали від машини, дівчата навіть і пісні затягли. І ніякої надії не лишалося Ґудзикові. Лиця були поважні, з твердим, рішучим виразом, в очах просвічувала ненависть до нього.

- Андроне! - гукнув Ґудзик.

Всі раптом зупинились і з купи вийшов Андрон.

- Я дам зараз усім виплату! - похмуро й безсильно кинув Ґудзик і став виймать із бокової кишені якусь невеличку книжечку.

- І по 80?

- І по 80.

Всі весело зупинились і почали вертатись. Почалася виплата.

Коли через якийсь час до машини, засапавшись, прибігла «модиска» зі своїм батьком і якийсь іще синенький ляшок, Ґудзик, сидячи на лантухах, уже долічував останнім робітникам гроші. Ніс йому рознесло, одне око заплило й обвелося синьою смугою, на губах іще лишилася суха запекла кров.

Машина вже ревла, гуділа, вкривала порохом усе навкруги й ніби акомпаніювала гучній пісні дівчат.

Скінчивши виплату, Ґудзик, «модиска», її батько й синенький ляшок почали радитись...

МНІМИЙ ГОСПОДІН

Перша година дня. Довга, з низькою стелею й острожними вікнами, салдатська казарма, поділена на взводи, як амбар на засіки; в кожному засіку з обох боків понад стінами стоять у ряд койки з табличками в головах, як у больниці коло хорих. Сонце грає в дрібному пилу, що літає по казармі, й там, де проходять його промені, здається, хтось протягнув довгі пасма кисеї. Гомін стихає. Салдати, стомлені стрільбою, на якій вони були з трьох годин ранку до самого обіду, шамотяться біля койок і лагодяться спати. Дехто вже ліг, дехто ще роздягається, дехто балакає. У третім взводі, якраз біля проходу, що тягнеться через усю казарму, стоїть Мандрикін і, зневажливо прищуливши очі, заклавши руки за спину, говорить до татарина Сулімова:

- Не видєржу?.. Не видєржу? Ну, брат, смєйошся! Я тєбє восєм суток подряд нє буду спать і во!.. ні глазом не моргну!

- Осим сутик… - недовірливо хитає головою татарин.- Ето балшой время. Сам глаз спать будит.

- Ех, ти, татарін і больше нічево! - одвертається Мандрикін і починає скидати мундир. Татарин одходить, а Мандрикін лягає на койку і, звертаючись до сусіди, позіхаючи говорить:

- Да й засну ж я, брат! Ох, как засну! І чорт не разбудіт. Я дома как засну, бивало, дак мєня, било, іголкой колять, а я сплю. Однажди началі даже ідоли палєць рєзать і то не проснулся. Во!..

Сусіда мовчить, а Мандрикін, видно, думає, щоб ще сказать, але солодко-солодко потягується, схиляється на подушку й заплющує очі. Ще більше, стихає.

Фельдфебель, Сидір Іванич, нудливо ходить по порожньому проходу повз взводи й теж позіхає, але позіхає од нудьги. Він зупиняється перед малюнком, на якім видно, як вартовий одною рукою проткнув рушницею якомусь чоловікові «у вольній одежі» живіт, а другою заклав у рот свисток і викликає «розводящого». Чоловік «у вольній одежі» держить у руках якийсь пакуночок, з якого визирає кінчик пилки й молоток, а з вікон з-за ґрат виглядають арештанти. Малюнок давно знайомий і Сидір Іванович навіть не бачить ні вартового, ні чоловіка «у вольній одежі», ні самого малюнка. Йому нудно й досадно. Він одходить від малюнка, проходить декільки разів по казармі і знов зупиняється перед якоюсь картиною, зверх якої написано «Взятіе Шипки». Люди на цій картині всі страшенно схожі між собою, так що, здається, ніби армія братів одного батька б’ється з другою армією братів другого батька. Ну, певно, що російські брати мають обличчя біле, сумирне, благообразне, а турецькі - чорне, страшне, дике, з довгим носом і лупастими очима. Коли вмирає росіянин, то тільки закриває очі, коли ж турок, то на лиці йому написано такі муки, що аж холодно стає. А про те нема що й казати, що вбитих турків валяється більше, ніж живих, і всіх так пошматовано, що аж жаль. Сидір Іванич дивиться як росіянин підняв на штик турка, і раптом поширяє очі й починає з острахом прислухатись, як у животі йому щось бурчить. О, знов!.. Сидорові Йваничу стає страшно. Бурчання стихає, але Сидір Іванич уже не може заспокоїтись. Це вже втретє сьогодні. Значить, і порошки не допомагають!..

У казармі вже зовсім тихо, тільки чути, як ходить дневальний із штиком на поясі. Але Сидора Йванича не може втишити ця тиша. Йому досадно, гірко, обидно. Всі сплять, всі покійні, тільки він ходить отут із своєю хоробою й нікому нема ніякого діла до нього. Він починає думать, як усе страшенно несправедливо на світі. Де вже найти кращого фельдфебеля, як він! Не п’є, не курить, значить, на вимотує у салдатів останніх копійок, не розбиває їм пик під п’яну руку, не «підтягує» за всяку дрібницю; а от піди спитай у якого, чи йому великий клопіт, що у фельдфебеля бурчить у животі, що фельдфебель ось уже десятий год мучиться всякими хоробами? А як же, поклопочеться! Спать - от так, то їх клопіт, а фельдфебель...

Сидорові Йваничу стає ще гіркіше й дуже жаль себе. У животі знов ніби збирається бурчати. У нього холодіють руки й ноги. Ні, нічого. Він ще трохи прислухається, потім стурбовано крутить головою і йде в канцелярію. У четвертім взводі, що біля самої канцелярії, сидить на койці Семененко й добродушно щось оповідає унтер-офіцерові, який стоїть біля нього й мовчки дивиться кудись під койки. На сусідніх койках уже лежать, але видно, не сплять ще. Забачивши Сидора Йванича, Семененко хоче встати, але той махає рукою і, зупиняючись на хвилину, повертається до них усею своєю дужою, міцною постаттю в розстібнутому мундирі й сумно говорить:

- А дєлішки то совсьом погані. Дрянь дєлішки!

Семененко й унтер, чекаючи, дивляться на нього.

- Мурчить!..- стурбовано хитає він на свій повний випнутий живіт.- Усьо утро мурчить. А що такоє - не пойму. І по тєлі какаясь млявость.

Він ще раз сумно хитає бородою і йде далі в канцелярію за свою перегородку. Там у куточку стоїть його ліжко, а біля ліжка столик, так густо заставлений усякими пляшечками, баночками, коробочками з різними лікарствами, що навіть нема куди й картуза покласти. Зупинившись біля столика, він почина перебирати їх, пильно й по складах прочитуючи написи; нарешті, бере довгеньку біленьку коробочку, одчиня її і, сумно всміхаючись, хитає безнадійно головою. Потім поволі, повернувшись, тихо йде з канцелярії з коробочкою в руках і знов махає рукою на Семененка, який хоче встати.

- От...тети самиї... порошки...- усміхаючись протягує він до Семененка коробочку,- лікарство мойо хорошоє.

Семененко бере коробочку, не знаючи, що з нею робити, обережно відчиняє її й дивиться всередину.

- Виходять уже, Сидір Іванич,- говорить він,- нових нада купувать. Усього три ілі чотири осталось.

Сидір Іванич махає сумно рукою, сідає на краєчок койки і хвилину мовчить.

- Нових,- повторяє він, гірко всміхаючись.- А спроситься, для какой надобності? Какая такая єсть польза од їх? Один перевод дєньгам, та й годі? П’єм, п’єм, а щоб тібє какоєсь пособіє од єтого, то нікоторого й примеченія нема! Нових...

Всі якийсь час мовчать. Хто почав дрімати, підводить голову, дивиться в їх бік і лягає знов.

- Ну, а тоє лікарство помагало, що ротний посовєтували? - питає Семененко.- Ви тоді довольні були…

- Какоє єто? - пригадує Сидір Іванич.

- Та тоє... Оно таке ще в зельоній пляшечці... Біле…

- А - а!..- згадує той,- єто...

Він з ваганням підійма вгору плечі, розводить руками, робить серйозне лице і, нарешті, з усиллям якимсь каже:

- Х-х-х-то його зна!.. Бач, дєлішки то такиї: зранку оно той... как будто й нічево... на подобіє - помагало... А потом єто й той... починалась уп'ять усякая авансцена. Спервоначалу єто... мігрень у глазах. Зачинає єто миготіть щось, какиїсь метелики. О... Потім у животі мурченіє какоєсь. Так от отцеда (Сидір Іванич показує на нижню частину живота) как загурчить і... аж до грудей. І вп’ять стедова вниз. Ну, й живот усьо равно как бубон увесь...

Семененко чує це вже другий рік із самого першого дня своєї служби, але слухає з самим уважним і співчуваючим виглядом; хитає сумно головою, підтакує, дивується, жахливо ахкає. Сидір Іванич оживляється,- здорове, червоне, бородате лице його з маленькими, ніби проваленими оченятками, червоніє; черевата постать стає жвавішою. Сидір Іванич почуває навіть, що йому ніби легшає, він чує симпатію до цього Семененка, що добре знає на всі хороби, і постановляє на осінь неодмінно зробити його єфрейтором.

Інші салдати, сусіди Семененка, ворочаються, крекчуть і, ніби тільки тепер помітивши фельдфебеля, підводять трохи голови, й не маючи вже що робить, і собі понуро слухають. Сидір Іванич озирається й до них, ще більш оживляється, навіть устає й голосно говорить далі:

- А придсказаніє трудно здєлать! Один раз как будто й той... і полегшення, а другой раз так зовсьом стіснєніє. Кушаю, напримєр, мало, і всякоє такоє. Мальчевський говорить: нефлюєнція. Ну, а какая ж тут може буть нефлюєнція, когда у глазах єто... мігрень... і всякоє такоє всьовозможноє, живот і прочеє?.. Міне посовєтували пойти до Суханова; говорять, хороший дохтур - по всяким всьовозможним болєстям... і лікарства єто дєшовиї приписуєть. Хто його зна!.. Бил і в Суханова. Говорить - катар, засореніє желудка. «От, говорить, будете пить тетиї порошки». Три порошка на день. Нічого, за визіт недорого взяв, 50 коп. Тільки що ж?.. усє они шарлатани! Скольки я їх переходив!.. Один не попал на другого придсказаніє. Всякий по-своєму.

- Тільки гроші беруть усі однаково... хе-хе-хе! - вставляє добродушно Семененко.

- А, гроші они усє люблять,- сумно згоджується Сидір Іванич,- грошики они люблять. Да-а. Такиї-то дєлішки! Чувствую - больной, а пособія нікоторого.

Сидір Іванич заклада руки за спину, закриває очі й безнадійно хита головою. Салдати нудливо перезираються, кидають на нього похмурі й злісні погляди й чекають.

- Принімав уже ето... той... как його... м-м...- він розплющує очі і пригадуючи тре пучками пальців,- пікотін, чи нафталін... кактось, їй-богу, забил уже... Спервоначалу как будто одпустило. І серцебієніє не такой пульс уже імєло і... всякоє всьовозможноє. Как будто начав удаваться успєх уже. Тольки вп’ять, как закрутить єто і всьовозможноє. Как пойдьот єто. Мурченіє вп’ять, мігрень єто, живот знов как бубон і всякоє прочоє. Тут єсть одна тето баришня, тоже таким же страдаєть. Служить на телехвоні. С образованієм... Так, говорить, десять дохтуров перемінила і нікоторого пособія…

- Сказивають, очинь прикрасно зціляють тєтиї новиї мощі,- задумливо промовляє унтер.- Усякі болєсті как водой змиває всьо равно. Одна тут старушка, восєм лєт страдала ногами. Зразу зцілилась. Пойшли б, Сидір Іванич, та зразу всьо скинули б. Дохтур що? Дохтур одне вилічить, а друге зостанеться, а то здоровий на всі боки. І лікарств нікаких уже не нада.

- Невжелі зціляє? - жваво питає Сидір Іванич.

- А їй-богу!

Сидір Іванич захоплюється. Справді, взяти одпуск, поїхати, помолиться. І здоровий, і лікарств не треба. Можна всі шкляночки повикидать... І недорого коштуватиме... І вже більш ніяких розмов не треба зачинати про хороби...

Але що більше він думає в цім напрямі, то більше починає почувати, що йому робиться нудно, скучно, і чогось не віриться, що мощі «зцілять» його.

- Нє!..- хитає він головою.- Може мощі й той… і... зціляють, тільки зо мною єто трудно будеть... Потому, када б у мені була какаясь звєсная болєсть... От, скажем, хоть нефлюєнція. Тода, значить, і просить знаєш как. А как у мінє такая болєсть, що її й оприділить трудно, то як ти сунешся... «Святий велікомученик, ісціли мінє болєсть»... а какую - то й сам не знаєш... Нєт, тето ніззя так.

- Говорять, харашо против живота горчицю приймать,- промовив Семененко.- Як, значить, вона єсть ціла, так і приймать.. з водою, чи з молоком...

Сидір Іванич насторожується.

- Цілою?

- Цілою. Не терти, не товкти, нічого…

- Любопитно... І, говориш, помагаєть?

- А як же - помагаєть!

- Хм... підожди... єто той... Нада записать!

І Сидір Іванич з заклопотаним лицем біжить у канцелярію й зникає за перегородкою.

Як тільки гомін від його ходи стихає, на койках разом підводяться постаті салдат і зараз же з обуренням накидаються на Семененка.

- Для якого чорта ти сказав йому про гірчицю? Хто тебе просив зачіпать його? - гнівно шипить до нього єфрейтор Мотузок.- Сволоч проклята! Він тепер і на мент не дасть заснуть... То б може побалакав, та й пішов би собі, а тепер... «Горчи-иця!» Ідол!.. не знаєш його чи що?!

Семененко винувато й ніяково всміхається й мовчки чухає обстрижену голову.

- Ошибку дав...- зідхає він.

- «Ошибку дав»... Ефіоп!.. От тепер він тобі покаже. Маєш якусь минутку спочинуть і ту... Ех! - він додає нелітературний вираз і зі злістю лягає знов на койку. Семененко так же винувато всміхається й тре рукою лоба. Чується поспішна хода і з канцелярії виходить Сидір Іванич із папером на якійсь книжці й олівцем у руках. На маленькому носі йому начеплені окуляри з ниткою замість одної ніжки.

- Да-да...- говорить він, приємно оживлений,- єто записать. Я кадась про тето средство слихав... А как роздумався, так, кажись, как раз по моїй нормальності. Ну, так как єто?

Семененко кидає оком на товаришів і говорить:

- Ну, значить, нада купить горчиці...

Сидір Іванич сідає на край койки, кладе книжку з папером на коліна й починає записувать.

- Ну... «купить горчиці»... Єсть... Дальше.

- Звесно, сполоскать, як слєд... З наблюдєнієм чистоти.

- Нуда, єто вже зависить од обхождєнія домашнього. Усякоє там всьовозможноє... Чистота і всьо такоє... Ну?

- Ну, потом єто... насипать у якуюсь чашку, чи мисочку, або й стакан... І пить...

Фельдфебель слинить олівець, поправляє окуляри і, схиливши трохи голову набік, записує «рецепт». Всі пильно слідкують за його рукою, яка старанно, потиху виводить великі, розтопирчасті літери.

- «І пить»...- кінчає він.- Харашо! Очинь прикрасно! Спробуєм, спробуєм!

Він підійма якось догори бороду і з-під окулярів дивиться на всіх веселим, задоволеним поглядом, поглядом чоловіка, який найшов таки, до чого прикласти свою енергію, який бадьоро й серйозно візьметься за це діло. І видно, що візьметься не абияк, а з розумом, обміркувавши, оглядівши справу зо всіх боків.

Салдати ж, хоча й усміхаються і співчуваюче хмикають, але видно все таки, що зовсім не пройнялись його наміром. Лиця їм сонні, зморені, очі бігають по казармі й нудливо зупиняються на тих товаришах, що там далеко в кутку так солодко сплять собі.

- Да-а, дєлішки могуть поправиться! - говорить із надією Сидір Іванич.- Я вже тєто обдумав... Потому узять на разсуждєніє з таким хвактом: горчиця как дробная єта штука і частая, она єто прийдьот у живот і здєлаєть... всьовозможноє разположеніє. Как, примєром сказать, кушав борщ, кашу і щось іщо - скажем, вареники... От она єто й расположить усьо по своїм мєстам... Усякий предмет на свойо мєсто... О! От і пойдьот тада... А вже када живот в хорошом настроєнію, тада і всякоє всьовозможноє єто... й голова, і прочеє тоже в спокойствіє пойдуть. Живот, єто насамперьод... А то от єто... вийшов сьогодні з дому. Всьо очинь прикрасно і вдруг єто... мурченіє. От так єто... мур-мур-мур... Как наче покотив щось... І в глазах єто січас... миг-миг-миг, как на подобіє млин крилами... А почему такая мігрень у глазах? Га?.. Од мурченія!

- Звесно,- згоджується Семененко,- що живот - єто первоє дєло. Усякая хороба там найскорей заводиться.

- Правда? - підхоплює Сидір Іванич.- Вєрно я говорю?

- Звесно, када…

- О! А нука, скажи тето Мальчевському! Ого!.. Он тібє січас: «Нефлюєнція»! А що то за нефлюєнція, када у тібє в животє мурченіє і всякоє єто всьовозможноє... Када нефлюєнція, та хай же й будеть нефлюєнція! А то от такоє... Баришня тета... немолода вже, правда, баришня, тоже вже год сєм страдаєть тетим. Говорить: «рипматіз кишок»... Єто значить, как у ногах, або там у руках буваєть рипматіз, так і в кишках.

- Я понімаю...- хитає головою Семененко.- Значить, у животє.

- Нуда... Ну, і впотребляєть какиїсь порошки, на подобіє как єто буваєть биртолєтовая соль... Пив і я їх... Не по моїй нормальності... Какиїсь такиї... хто їх зна…

- Невдовлєтворительниї? - підсказує Семененко.

- Да-да... Та й на вид... какиїсь чудниї... От я покажу.

І не дивлячись на свій високий чин, Сидір Іванич охоче встає і знов іде в канцелярію. У казармі піднімається шепотіння. Уже навіть з дальніх койок підводяться салдатські постаті й накидаються на Семененка, який, високо піднявши брови, з одчаєм виправдується й навіть присягається, що він не винний й що йому самому в печінках уже сидить фельдфебелева хороба й балачки його.

 - Хіба ж мені самому приятно слухать, як він тут базікає? - часто озираючись на двері, палким, здушеним шепотом говорить він.- Чудаки, їй-богу! Сам спать хочу, як заклятий, так що ж маю дєлать? Не прожену ж його?

- «Не прожену»,- слісно шипить худий Завірюха,- проженеш, не проженеш, а не зачіпай, от що!.. «Горницю добре»... З горчицею своєю... Анахеми. Вночі спав не більше, як три часа, тепер цей пузатий чорт не дає спать, а там у лагері…

- А от ще як почньот історію свою читать...- з похмурою погрозою бовкає Мотузок,- тоді спатимеш уже…

- Он єщо свої миндалі будєт показивать,- дивлячись у вікно, сумно-задумливо додає Кржтузський.- Жеби його з тими мендалями й хоробами чорти взяли од нас... Така…

- А знаєте що? - раптом жваво перебиває його Семененко.- Давайте його в третій звод справимо! Хай свою історію читає! Їй-богу! А там Мандрикін, його секретар…

- Справиш...- безнадійно говорить Мотузок.- Як догадається, так ще й нахватаєш.

- Тш-ш! - шипить Семененко й дивиться на двері канцелярії, з яких зараз же виходить «фітьфебель».

- От...- протягуючи йому загорнуті в білий папір порошки, задоволено посміхається Сидір Іванич.- Єта самая... чипуха.

Семененко обережно розгортає один порошок, з нахмуреним, серйозно-критичним виглядом оглядає його, навіть підносить до носа й нюхає і, вертаючи, з зневагою говорить:

- Конечно чипуха. Разлі они шо помогуть? Зразу видко…

- Хе-хе-хе! - сміється Сидір Іванич і, сідаючи на койку, починає оповідати, як він це саме виясняв баришні і як та «по недоразумєнію ума своєго» не хотіла навіть і слухать його. З баришні він непомітно переходить на Мальчевського, на Суханова, з Суханова на рипматіз, з рипматізу на нефлюєнцію, на мігрень, мурченіє, бубон і т. і. Салдатам стає, видко, аж млосно, але Семененко хитає головою, підтакує і, помітно, щось напружено думає.

- Полковник говорять: «ти, Кравченко, мнімий господін і больше нічево!» - іронічно всміхається Сидір Іванич.- «Усьо тєбє толькі приставляється». Виходить, що я здоровий чоловік, а тольки видумую всьо. «З бездєлія, усьо тето. Водки не п’єш, до баб жонка не пущаєть, от і забавляєшся». Очинь прикрасноє разсужденіє!.. Да-а! - зідхає він.- Хороший мнімий, када тето... не знаєш, де тєбє подється од страданія... «Мнімий господін»... Хе!.. Када б йому такоє приключеніє болєстєй, дак і он би сдєлався мнімим... Мнімий!.. Увчерась…

- І скажіть на милость, давно тето вже у вас? - м’яко перебиває його Семененко, пильно й з самим уважним чеканням дивлячись йому в лице.

- Е! - сумно хитає головою Сидір Іванич.- Давно вже страдаю... Ще как той... ще как з походов прийшов. Десь вєрно простудився на Шипке, от і пойшло.

- А в якому то мєсяці записано це в історії у вас? Я слихав, только забился вже. Кажетця... хм...- пригадує Семененко, похмуривши брови,- кажетця... право забился...

Сидір Іванич теж починає пригадувати, але на диво й він не може твердо сказати, в якому саме місяці.

- Хм... От так штука! - здивовано говорить він.- Как же це так?!. Невжелі я не записав? Та не можеть же тетого буть! Мандрикін! Мандри-и-кін!! - голосно на всю роту гукає він. Хто справді заснув, злякано прокидається, схоплюється з койки й заспаними, напруженими очима дивиться навкруги. У сусідньому й навіть у перших взводах теж прокидаються від цього різкого, голосного крику й непорозуміло питаються одно в одного причини.

- Мандрикін!! - ще голосніше гукає Сидір Іванич.- От, анахема, крепко спить. Пойди розбуди його! - звертається він до Семененка. Той весело кидає «слушаю», охоче зстрибує з койки й біжить у сусідній взвод. Унтер взводу й дехто з салдатів зустрівають його з сонними, стурбованими пиками.

- Шо там такоє?

- Мандрикіна кличе,- всміхається Семененко.

- Для чого?

- Хто його зна... Кажись історію читать буде...

Мандрикіна, що уявляє ніби спить, наче вихорем підкидає на койці.

- Как?! - визвіряється він на Семененка.- Как ти сказал сейчас?

- Історію чит…

- Історію?? Ну, брат, ето уж смєйошся!.. Нікакой такой історії я чітать нє буду! Слишь?! Так ти єму, мнімому чорту, і скажі. Во! А єжелі он єщо слово мнє скажет, дак я єму так вот і заєду по харє! Какая такая історія может бить тєпєр? Я спать хочу! Історія!.. Человєк спать должен. Мнє єжелі час один не доспать, дак я совсєм больной. А я цєльную ноч-то не спал... Смєйошся, брат!

- Та мінє що? - стискує з усмішкою плечима Семененко.- Я йому так і скажу...

Чути важку поважну ходу фельдфебеля. Мандрикін хутко лягає знов на подушку і вдає, що спить. Хто лежав, розплющивши очі, зразу закриває їх і починає сопти носом; хто не лежав - або сідає рівніше, або встає.

- А Мандрикін спить? - входячи й озираючись, питає Сидір Іванич.

- Так точно! - одповідає унтер.

- Хм... А нука, розбуди його... на минутку...

По лиці йому видно, що він пильно, напружено щось пригадує.

Унтер повертається, здержує на губах усмішку й починає торсати Мандрикіна. Той, як дерево, качається під його штовханами, але й оком не кліпне.

- Спить, Сидір Іванич! - повертаючись до цього, говорить унтер.

- А ти той... почуствитєльнєй... Дєло важноє...

Унтер повертається й починає знов ще дужче торсати Мандрикіна. Той знов хитається на всі боки, як одубілий, але далі не видержує, розплющує очі й питає:

- Ну, чево?

- Встань, Сидір Іванич чевось кличуть,- кусаючи губи, говорить унтер. Мандрикін в’яло встає, ліниво підходить до фельдфебеля і, чухаючись у голову, говорить з ніяковою посмішкою:

- Спать больно хочется, Сідор Іванич!

Але Сидір Іванич навіть не чує.

- От шо Мандрикін,- заклопотано звертається він до нього.- Ти не помниш, у каком тето мєсці ми писали про мою болєсть... В тетой... в історії?

- Про болєсть? - перепитує Мандрикін і закида очі на стелю.- Про болєсть?.. Ето будєт, Сідор Іванич, в том самом мєстє... е... е... как турок на пушкє верхом с гори поєхал.

І він сміливо, але й пильно якось дивиться в вічі фельдфебелеві.

- Турок?..- думає Сидір Іванич.- Ну, шо ти!.. Нєт!..

- Вєрноє слово, Сідор Іванич!

- Е!.. Говори!.. Нє, нада пошукать! - рішуче хитає він головою і поспішно йде в канцелярію. Мандрикін ще якийсь час мовчки, мов застигши, дивиться до товаришів, хита головою й говорить:

- Вот пьос! Я думал, повєріт,- нєт, ідол, нє повєріл. Думал, скажу, дак отцєпітся, а он вот... что... Вот пьос!.. Ну, уж ето шаліш, пузатий чорт, нє стану тєбє іскать-то! Ето уж смєйошся, брат! Нам спать полагаєтся.

Унтер не слухає його й понуро дивиться в розчинене вікно, в яке м’яко, свіжо віє весняний хороший вітрець. Там далеко десь зеленіє вже щось, розцвітає і так дуже, так солодко манить у поле, на волю. А в кутку хтось так приваблююче хропе, так смачно виробляє носом «харрфю-ю! харр-фю-ю!». Унтерові, видно, тоскно, нудно; десь хочеться схилити голову на подушку, підкласти під щоку зморену руку й тихо-тихо заснути.

- Мандрикін!! - умить гулко несеться з канцелярії.

Дехто аж здригується, поспішно скидає з голови шинелю й дивиться перед собою.

- Чтоб тєбя разорвало, собака! - бурмоче Мандрикін, не рухаючись з місця.

- Іди, кличе... шо ж сидиш? - хитає головою на канцелярію унтер.

- Нє пойду!

Унтер мовчки, здивовано дивиться на Мандрикіна, який посвистуючи дивиться в вікно.

- Да іді! - чується з якоїсь койки.- А то сюда прідьот і нікому спать нє даст…

- Мандрикін!!

- А чтоб ти подавілся, ірод проклятий! - зривається з місця Мандрикін і злісно ступає до канцелярії. Але в цю хвилину назустріч йому виходить якраз Сидір Іванич з довгими аркушами паперу в руках і з окулярами знову на носі.

- А видіш - нема коло турка! - говорить він, забачивши Мандрикіна.- На, посмотри... Он мінє говорить!..- Сидір Іванич дає йому частину аркушів, а сам із другою підходить до койок, сіда на одну й почина любовно перегортати аркуш за аркушем. І йому приходить думка, що як-не-як, а він таки добре зробив, що почав писати історію свого полку. От і про болість можна докладно дізнатись, і від начальства, й від салдат - повага. Сам полковий командир, заставши його за писанням історії, прочитав початок, усміхнувся і, поляскавши Сидора Іванича по плечах, сказав:

- Молодчіна Кравченко! Валяй, брат, валяй! Полковим історіком будєш!

Поки Мандрикін розшукує «турка», Сидір Іванич спершу про себе, а потім так, щоб і другим чути було, починає читати:

- «Історія N-ского полка або как ми ходілі на турков во времена Шипки»).

«Спервоначала, када нам об’явили про войну, я був ще тогда простим салдатом, бо тада служили не так как тепер ето чотири, або три года, а двадцять пять лєт, і я не заслужил іщо фітьфебеля, которую должность я получіл вже посля. Када нас повезли у поход, я сильно став скучати по глупості ума своєго за мєстопроживанієм дєтства своєго і за родителями но как салдату скучать не полагаєтця, то я й перестав дєлать чипуху».

Сидір Іванич дивиться через окуляри на слухачів, які похмуро дивляться на нього, і широко, радісно посміхається. Коли його погляд зупиняється на кому-небудь, той криво-співчуваюче хмикає й тікає очима куди небудь у куток. Сидір Іванич перегортає аркуш і десь із середини знов читає:

...«По случаю зімнього времня у мінє порвались сапоги, коториї я поручив ротному сапожнику Гавриїлу Гусаку подчинить. А сам с прискорбієм ходив у однєх валянках. А тут турки почали атакувать нас стрільбою, і када Гусак подчинял сапоги, бомба окончательно оторвала йому ногу. Всьо таки он болєє не мог сапогов подчінять і пропал мой завдаток цєною 35 коп. А кругом усьо гори і дробний лєс...»

- Так ето й той... і проходив у валенках...- підіймаючи голову, всміхається Сидір Іванич. Унтер хоче щось сказати, але Мандрикін перебиває його й говорить:

- Да, вєрно, Сидір Іванич, возлє турка нєт. Должно в другом мєстє.

- Ага! - скрикнув Сидір Іванич.- А я тобі говорив... Десь тут... На, пошукай...

Починається розшукування. У кутку вже стихло солодке «хар-фю-ю», зате чути такі згуки, ніби хто студить гарячий борщ, потім хтось плямкає губами, ніби вже їсть; а інший бурмоче щось і знов «пху!.. пху!..» Чути, хтось одчиняє двері в казарму й не по-салдатськи ступає по підлозі. Всі підводяться й чекаюче дивляться в прохід. З’являється коротенька, товстенька постать підпоручика Козявки. Картуз йому одсунутий трохи назад, пухкі, як дві підсмажені пампушки, щоки грають рум’янцем; чорні, широко розставлені оченятка бігають прудко й весело.

- А, кавалєри!.. Здрастуйтє! - кидає він.

- Здрав... желай... ваш... благородь!..- не в лад одповідають йому Сидір Іванич і слухачі…

- А командіра нє било, Кравченко?

- Нікак нєт! - спокійно й рівно, без звичайної салдатської поспішности й напруження відмовляє Сидір Іванич.

- Хм... Странно!.. Странно, странно - покручуючись на каблуках, крутить задумливо вуса Козявка. Потім, повертаючись до них і дивлячись на аркуші, питає:

- А ви что тут... чітаєтє?

- Так точно... Немножко єто історію мою...- всміхаючись, гладить рукою аркуша Сидір Іванич. Як скромний автор, він завжди трохи конфузився перед чужими людьми.

- А-а! - протягує Козявка і в лиці йому пробігає щось веселе й жартівливе, але воно зараз же закривається пильною серйозністю й повагою.

- Подвігаєтся? О чом уже тєпєр пішетє?

- О схожденії уже з самой Шипки,- коротко якось одповідає Сидір Іванич.- Тольки єто ми тєпєр про болєсть мою пишем, тоєсть шукаєм, де єто написано…

- Ага!.. Ну, а «болєсть»... как?.. Мігрень єсть, не прошла?

- Єсть,- сумно всміхається Сидір Іванич.- Де ж їй пройти! Усьо єто всьовозможноє... І мурченіє…

- Хм... плохо, значіт...- серйозно дивиться на нього Козявка.- Лєчіться нужно.

Сидір Іванич махає рукою.

- Нє помагаєт?

Сидір Іванич одверта трохи голову, дивиться задумливо у вікно й говорить:

- Де ж оно поможеть, когда той... у точності ніхто не можеть болєсть мою опридєлить... Один так, другой сяк…

- Д-да, ето... нє хорошо...- ще серйозніше й пильніше дивиться на нього підпоручик.- Но нєужелі нікто не может... опредєліть?.. Странно. Мне кажется, ето такая болєзнь, что і я, хотя і не врач, могу опредєліть... Прізнакі, напрімєр, такіє всьо... Мігрень в глазах, мурченіє... Довольно распространьонная болєзнь... І нє шуточная... серйозная болєзнь... Знаєш, чєм ти болєн?

Сидорові Йваничу холоне в серці й він боязко питає:

- Чим?

Козявка ще раз озирає його з ніг до голови, пильно-уважно дивиться в лице й говорить:

- Ну, конєчно... хм... Знаєш, у тєбя, брат, самая настоящая... ко-смо-графія!

Сидір Іванич блідніє. Очі йому злякано дивляться на Козявку; холод з грудей проходить по животі, по ногах і наче наливає їх оливом. Але він усе таки криво всміхається і, не зовсім довіряючи, гадаючи, що той жартує, нерішуче говорить:

- А може... ви той... може ви ошибаєтесь, ваше благородіє? Потому, как я сібє імєю на заміченіє…

- Твої «заміченія» - єрунда!.. Ето самая настоящая космографія, і прі том в довольно острой формє... Можеш вєріть, можеш нє вєріть, ето для меня всьоравно... Но я би тєбє не совєтовал шутіть с ней... Болезнь сєрйозная...

Козявка раптом, ніби щось побачивши в вікні, одвертається, закусює губи й починає пильно дивитись надвір. Сидір Іванич дрижачою рукою тре лоб і дивиться на нього. Салдати перезираються, але не знають, як держати себе, й нудливо дивляться на койки.

- І, говорите, очень сурйозная тето болєсть? - нарешті питає Сидір Іванич.

- Ну, разумєєтся,- не повертаючись, одмовляє Козявка.- Космографія!.. Хм... Ето нє шутка!..

Сидір Іванич дивиться на салдат, втягує в себе губи і, хитаючи головою, говорить:

- От вам!..

Потім хутко звертається до офіцера й питає:

- Ваше благородіє! Ну, а от... примєрно сказать, я горчицю хочу впотреблять... од живота... Как она против... с... скомографії?

- Горчіцу,- озираючись, зі страхом скрикує «благородіє»,- боже сохрані! Ето - смерть!.. Кто ето тєбє сказал? Ето смєялся кто-то!.. Нікакіх горчіц!

- Ну, а какиї ж... тето... лікарства?

- Какіє?.. Хм... Я, відіш, сам тєбє нє могу сказать. Ето уж пусть врач говоріт... Ти к врачу обратісь... Главноє опрєдєліть болєзнь... А горчіцу,- боже сохрані... Плюнь тому в морду, кто ето сказал тєбє... Ну, мнє нєкогда... Прощайтє, кавалєри!

- Щасливого путі, ваше благородіє!

Казявка хутко одвертається і, кусаючи губи, виходить, а Сидір Іванич починає збентежено ходити по казармі, то гірко, то непорозуміло всміхаючись, і голосно стукає каблуками по підлозі. Мандрикін та інші, слухаючи, потиху лягають на койки й замирають. Сидір Іванич ходить, ходить, потім раптом повертається і рішуче йде в канцелярію за свою перегородку. Схопивши з столу аркуш паперу з «рецептом», він, грізно нахмуривши брови, йде в четвертий взвод і голосно кричить:

- Семененко!

Дехто здригується, підводиться, але Семененко не рушиться.

- Ти?.. Дохтор паршивий,- підходячи до койки, штовха його Сидір Іванич кулаком у бік. Семененко щось мурчить, розплющує очі й, забачивши фельдфебеля, схоплюється й сідає на ліжку. Одна щока йому червона від лежання і скудовчений вус заліз аж у рот.

- Слушаю...- бурмоче він.

- «Слушаю»... Халєра! Ти що ж єто надсмєшки строїть задумав ізо мною,- злісно питається Сидір Іванич, б’ючи рукою по папері.- Га?.. Какиї такиї могуть бить горчиці против с.. мос... москографії? Га? Я тєбє спрашую, какиї могуть бить надсмєшки з начальником?! Що ти, з мальчиком у іграшки войшов, ілі що?.. «Горчиця против живота»... Халєра американська!.. От как дам тєбє в паскудну твою морду, так будеть горчиця...

Семененко нічого не розуміє: діється щось погане, а що - невідомо. Здається, радив од щирого серця, а виходить щось на так.

- Спать тольки, іроди! Я вам покажу спать!.. Я вам дам!..

Сидір Іванич озирається, бачить долі біля койки чийсь пояс і вмент звіріє:

- Зводний!.. Зводний!..

Більша частина салдат схоплюється, протирає очі, сопе і злякано дивиться на фельдфебеля. Взводний, унтер-офіцер Мозоль, зстрибує з ліжка і з заспаним лицем біжить до нього.

- Тето шо такоє?? - грізно протята до пояса руку і, дивлячись на унтера, шипить Сидір Іванич.- Я тібє спрашую, по какой надобності, по каким таким чиркулярам полатається поясам под койками валяться? Чия то об’язанность за порядком смотрєть? Га?

- Вєрно упав нечаянно з койки...- бурмоче взводний.

- Упав?! Я тібє...

І вмить, наче хто заліпив Сидору Йвановичу рота. Він приклада до живота руку, широко розплющує очі і, замерши весь, чогось прислухається. Всі напружено, не шорохнувши, слідкують за ним, стає тихо-тихо…

- От... вона... ета самая... с... москографія! - тихо говорить Сидір Іванич, сідаючи безсило на койку. Погляд його падає на пояс, він хита на нього головою до унтера й слабим, болісним голосом говорить:

- Подніми... Спильчивий я очень у нервах своїх. А ето от!.. і той... і вредно виходить... Так єто мінє как загурчить і млєніє какоєсь... ето... всьовозможноє…

Він якусь хвилину мовчить, оддихаючи, потім звертається до трохи заспокоєного Семененка й гірко, безнадійно каже:

- Виходить, дєлішки то совсьом погані... Виходить, у мене не рипматіз і не нефлюєнція, а той... а тета самая... моско... графія.

- О?! - злякано підніма брови Семененко.- Та не може бути?!

- Подпоручик Козявка опридєлив... То, говорить, єто усьо ошибочно тобі опридєляли твою болєсть, а она просто москографія... От!.. А я, кажись, і в історії записав, що рипматіз... Мандрикін!!

Але, не чекаючи вже Мандрикіна, він сам устає і йде в третій взвод. Зачувши його гукання, Мандрикін скажено схоплюється, б’є себе в груди і з ненавистю кричить:

- Вот убєй меня бог, єслі я єво не задушу, собаку, мучітеля... Покою нєт от толстой шкури... Только...

У дверях з’являється товста, здорова постать і з рукою на череві підходить до порожньої койки, на якій лежать зложені аркуші забутої «історії». Гіркий, болісний вираз не сходить йому з лиця.

- От видіш, Мандрикін,- говорить він слабим голосом,- ми записали тут, що рипматіз, а виходить совсьом другоє... ета самая москографія... Нада, брат, переписать. Ніззя... Пошукай, пожалуйста…

- Я, Сідор Іванич, не могу,- похмуро бовкає Мандрикін, бігаючи очима по казармі.- С трьох часов на стрєльбє... Істомілся... А тєпєр в лагерє работи много... Нам спать после обєда полагаєтся.

Сидір Іванич зиркає на нього, червоніє, але нічого не каже й тільки пильно дивиться в аркуші. Унтер потупляє голову, салдати поглядають то на Мандрикіна, то на фельдфебеля.

- Та-ак. Ха-ра-шо-о!..- втягуючи в себе губи, протягує Сидір Іванич.- Очинь... пе-ре-кра-асно... Що ж... полагається, так полагається.

Він потиху складає аркуші, вирівнює їх і мовчки йде в канцелярію. У взводі підіймається палке шепотіння: хто докоряє Мандрикіну, що він своїм вередуванням викличе чіпляння «мнімої шкури» на весь взвод, дехто лає самого Сидора Йванича, дехто ж сміється і, солодко позіхаючи, укладається знову спати. Мандрикін завзято сперечається, б’є себе в груди й присягається, що «мнімий» витягнув уже з його жили і довше він не має сили терпіти. Хай його садовлять «під арест», хай віддають «під суд», а він більше не буде секретарювати в «собаки».

У четвертім взводі раптом чується голосна, злісна балачка Сидора Йванича: чути - лає когось. Крик стає дужчий, потім чути якусь команду, тихо, далі знову команда й тупання багатьох ніг. У дверях грізно з’являється Сидір Іванич.

- Вставать!..- кричить він голосно.- Одєватця! У лагері! - Мандрикіну, видно, хочеться сказати, що рано ще, є наказ у три години виходити з казарми, але він зиркає на червоне, зле обличчя фельдфебеля й мовчки почина натягати мундира. Всі теж мовчки встають, будять тих, що сплять, і одягаються. Хутко чується фельдфебелів крик у другім і першім взводі, чується його лайка, команда, вигукування.

- Тольки й знаєте спать...- сопочи, проходить він у канцелярію.- «Полагаєтся»... З ними как з людьми, а они тібє «полагаєтця»... Скоро мінє!.. Стройсь!.. Чого там копаєтесь?

Сон, тишу - як злизало з казарми. Дзвін лопат, сокир, крик унтерів, шепотіння й злісне, похмуре бурмотіння крізь зуби рядових, шарудіння ніг... Вистроїлись...

Сидір Іванич обходить, пильно озирає кожного, а надто Мандрикіна, дає команду, й рота, стукаючи чобітьми, подзенькуючи лопатами й сокирами, з шумом виходить із казарми.

Сидір Іванич обходить порожні взводи, кидає оком на дневальних і йде в канцелярію..

Настає тиша. На стіні цокає годинник і нудно-нудно так вимовляє: «ось - так! ось - так!» Сидір Іванич довго стоїть біля вікна й задумливо, сумно, дивиться надвір; потім, зідхнувши, йде за перегородку, сіда на ліжко біля столика й почина передивлятись шклянки й пляшечки з лікарствами. А на губах йому стоїть гірка, іронічна посмішка й іноді ледве чутно виривається з них.

- Мнімий...

Друкований текст для вичитування взято з: В. Винниченко. Твори. Том 1. Видання третє. Оповідання. Видавництво "Книгоспілка", Київ,1930.

Книга оцифрована в рамках проекту «СУСПІЛЬНЕ ОЦИФРУВАННЯ».

Вичитування тексту: «Заручини» - Дарья Шилова; «Контрасти», «Антрепреньор Гаркун-Задунайський», «Голота», «Біля машини» - Оксана Боров’як; «Мнімий господін» - Маргарита Ейсмонт-Зігура.

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.

© Форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2021