СОНЯЧНА МАШИНА

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Листя безвільно, байдужими вихилясами опадає з мокрих дерев. Сонце мокро блищить на дахах містечка, на закурених шибках фабрики сонячного скла. По горах меланхолійно блукають отари сивих хмарин, залягаючи по межигір’ях.

Доктор Рудольф навмисне не поспішає з лісу додому, щоб напевно вже застати звістку з Берліна.

Не може ж бути, щоб одправлений, навантажений два дні тому потяг був останній! Не може бути, щоб Каесем лишив його тут із усім персоналом, інженерами, службовцями, з жінками їхніми. Хай не роблять йому ніякої зустрічі, але на можливість вернутися додому він, здається, заслужив.

І чому має припинитися залізничий рух? Чому немає повітряного? Чому не працює ніякий ні телеграф, ні телефон? Що там діється? Чому так невиразно, заплутано, ніяково відповідали останніми днями на запитання звідси?

Доктор Рудольф ізнизує плечима й шкандибає до лабораторії. Фабрика стоїть. На подвір’ї у вагонах чекає відправки сонячне скло. В величезних майстернях також купами лежить воно навіть не підраховане: Німеччина переповнена ним.

Порожньо, тихо, смутно тут. А ще ж позавчора стояв веселий завзятий гуркіт праці. Палали печі, совались велетенські руки-корита з переділами, з яких так рівно, точно, як краплини з ринв, випадали готові жовто-червоні стекла.

В лабораторії нетерпляча, досадлива тоскність. З Берліна нічого… Всі знизують плечима, і всім ніяково за нього, Рудольфа Штора. Ну, хай до них неувага, але до нього все ж таки можна б і не такими вже бути. Доктор Рудольф крутить головою.

- Ні, панове, там щось сталося. Щось несподіване й раптове. Я не можу чекати. Третій день ніякого сполучення. Ми відрізані від усього світу. Коли хочете, лишайтеся дожидати, а я полечу до Берліна. Майстер Кін пропонує мені свою машину. Я зараз же, сьогодні ж сповіщу вас.

Правда, вже нерано, але майстер Кін береться до присмерків бути вже в Берліні.

Літачок - старенький моторовий - по-старечому, з кректінням і шипінням із розгону підноситься вгору. Гори, димарі, фабрики, іржаво-червоні дахи містечка гойдаються й пливуть назад, під аероплан. А потім, погойдуючись, пропливають унизу такі знайомі сільські гірські хатинки, кози, корови з дзвіночками та брязкальцями. В лице поколює порох дощу, вітер гостро голить щоки.

Нічого злого не могло статись у Берліні!

Сонце то визирне з синюватої набухлої хмари, то сховається, як мати, що грається в піжмурки з своєю дитиною-землею. По дорозі зустрічаються люди з торбами на спинах - по формі видно, з Сонячними машинами.

Ні, ні, нічого злого не могло статись у Берліні. Окупація Союзу Східних Держав? Не може бути. А як і так, то що ж, ненадовго. Адже ж Сонячна машина - найдужча гармата, як пише любий Макс.

Вечір помаленьку запинає землю сірою полою низини гір - Мати спати йде. Але спина майстра Кіна такою певною, масивною, волохато-футеральною купою випинається попереду на тлі безмежного неба, що сумніватися нема чого: на вечір літак буде в Берліні.

І раптом залізне тіло машини струшується несподіваним корчем. Доктор Рудольф машинально хапається за поруччя сидіння, а товстелезна рука майстра Кіна швидко перестрибує трошки вгору на блискуче держальце й сильно крутить його вбік. Але залізнокрилате тіло знову здригається, потім починає стрибати вправо, вліво, вгору, скажено, корчево пручається, рветься, лютує. Спина майстра Кіна неспокійно, розгублено совається то в один бік, то в другий. Дихання мотора - нерівне, задихане, передсмертне.

І вмить настає моторошна мертва тиша. Голова майстра Кіна озирається, синювато-бліде лице хоче сказати щось, крикнути, але не встигає й зараз же швидко відвертається: апарат прожогом, нахилившися носом униз, летить до землі. Доктор Рудольф чує тільки, як його пронизує дика, кричуща тоскність, як голова його нахиляється щораз нижче й нижче, а в очі стрімголов летить темно-зелена маса землі. І все зникає.

І знову все з’являється. З’являється через те, що в лице гостро, холодно коле дощ. Доктор Рудольф розплющує очі: вгорі - темносукняні купи хмар, збоку - задерте догори крило літака, за літаком - височенна похила стіна лісу. Доктор Рудольф хоче підвестися, але чує в коліні такий ріжучий біль, що мимоволі скрикує й припадає до землі, як ховаючись од кулі. Вся нога щемить ниючим, крутячим болем, і по тілу проходить мороз од самої думки про той біль, що тільки-но був.

Зломив удруге ногу? Перервав сухожилок? Доктор Рудольф лежить і не сміє рухнутись, щоб обмацати ногу. Його починає невідомо від чого трусити, як у пропасниці. Він рішуче повертає ногу й згинає її. Але біль із такою силою ріже в мозок, що доктор Рудольф почуває, як м’якнуть йому руки й ноги і душна млосність хилить його на землю.

І знову доктор Рудольф розплющує очі й здивовано озирається: він в якійсь хатинці з косою стелею, спущеною до вікна. На столі горить маленька старовинна лампочка. Ліжко просте, білизна груба, селянська. В лівій нозі не чути болю, але, коли він хоче нею поворухнути, біль з’являється, а з ним почування якоїсь ваги й занадтої теплоти на нозі. Він обмацує й розуміє: нога забандажована. Ким? Коли?

Нікого не чути. Знову починає трусити від болю. Як це ні до чого й нудно!

Знову прокидається доктор Рудольф і знову дивується: у віконечко сіється сіре нераннє світло дня. А трусити не перестає, і млосність огидними холодно-пітними хвилями переливається, як болото, у грудях. Це не гарячка, а щось гірше.

Потім знову на столі з’являється жовтеньке світлечко лампи. З’являються якісь обличчя, кивають йому, говорять неприємними голосами, від яких рвучко відгукується у вухах. Балакають про похорон майстра Кіна, але докторові Рудольфові від цих слів тільки гупає у вуха. Потім хтось скидає ковдру з нього й обережно, але певними рухами обмацує ногу, пообкладувану дощечками й пухло обмотану, чужу, огидну, ворожу ногу, від якої починає трусити.

- Нічого-нічого, пане добродію, невеличка катавасія. Тижнів три-чотири доведеться пролежати й тоді можна вдруге бити. А що поганенько вам, нічого - струс. Хорому б, пане Кравствурсте, слід би давати сонячного хліба. Це дуже помагає.

Цей чоловік говорить про сонячний хліб так, наче він його вже років десять уживає в своїй медичній практиці.

Якийсь хриплуватий, заморожений голос справедливо завважує, що хорий навряд чи може сам скрутити собі хліба, а ніхто інший не може ж зробити йому.

- Хм, так, рація. Шкода, пане добродію, що наш славетний Рудольф Штор винайшов цю Машину з таким обмеженням. Доведеться вас через те молоком годувати, на старий режим переводити. Немає ради. Пане Кравствурсте, у вас тепер із молока можна купіль дочкам робити. Так ви хорого заливайте ним. Просто заливайте. Ну, скоро навідаюсь іще. До побачення! Лежіть, не рухайтесь і молочко попивайте. Ви сонячний хліб уже вживали? Ну, до молока все ж таки легше знов вертатися, ніж до м’яса. Нічого, все буде добре, навіть нога вам лишиться.

Доктор Рудольф почуває, як на лиці йому виступає дурна, непотрібна, чужа посмішка й чиїсь губи в нього кажуть:

- Спасибі, пане докторе.

- Нічого, нічого. Лежіть собі! До побачення!

І доктор Рудольф лежить собі й попиває молочко, вернувшись до «старого режиму». От тобі й переліт! Бідний, милий майстер Кін! От тобі і зустріч, і Сонячна машина, і обожнювання, і нова ера, і перемога над тою, що там десь, у лабораторії, кається й жде на нього. Там, може, іде люта боротьба, там, може, будується новий світ, там, може, справді, ставлять тріумфальні ворота для його в’їзду (через те, може, для більшого сюрпризу й не присилали ні потяга, ні літаків за ним і дивно мовчали). Бідний, бідний майстер Кін! А він тут, у сільській хаті, лежить із забандажованою ногою, безсилий, безпорадний, повернений на «старий режим». Що це - глум якихось таємних сил? Його, Рудольфа Штора, винахідника Сонячної машини - на молоко?! 

Але краще вже молоко, ніж млосне тремтіння.

І доктор Рудольф слухняно й з огидою п’є молоко, яким щедро заливає його родина Кравствурстів - батько, дочка Емма й син Отто. Вони з великою охотою це роблять - однаково ж молоко виливати треба або не доїти корів. Але й те сказати, нащо їх тепер не то що доїти, а взагалі тримати? А нащо поле мати? А кози на якого біса? Хіба що на шкіру?

Взагалі в Кравствурстів маса всяких клопотів із ліквідацією «старого режиму». День у день виникає раптом те саме питання: чекай, а навіщо це тепер? Рудий, із фіалковими щоками й хитрими очима Кравтвурст збитий із пантелику: ні хитрувати, ні викручуватись, ні відгризатись од цупких лап життя вже не треба. А що ж треба? І чи це надовго? А он, кажуть, негри з китайцями будуть Сонячну машину в людей віднімати.

Вони охоче заливають хорого не тільки молоком, але й розмовами, запитаннями, жалями одне на одного. Часто вони сваряться десь унизу, і доктор Рудольф чує, як старий Кравтвурст за щось лає Сонячну машину й Емму. А Емма з незалежним виглядом гупає ногами по дерев’яних сходах, ідучи до своєї кімнати, і раптом згори вниз одгризається до батька:

- Овва! Овва!

- От я тебе оввакну! От я тобі покажу «нові порядки». Щоб ти не сміла мені й ногою з хати виступити! Чуєш там?

- Овва! І сьогодні піду, і завтра, і коли схочу.

- Ану, спробуй, спробуй!

- От і спробую! От злякалась. Ото! Що це вам, старі порядки? Візьму собі свою Машину та й піду геть од вас. І що ви мені зробите? От двоє, троє, десятеро собі коханців матиму - що я, боюсь когось? Чи хто за моїх дітей журитись буде? Сама пожурюсь. Машину покрутила - і нікого не потребую. Ото, тепер не ті порядки, тату. Нема чого. Сидіть отам, та їжте з богом сонячний хліб, та спіть на здоров’я, коли старі. А я молода і молодого й хочу. От вам і все!

І, затупавши ногами так, що склянка на столі цокає об глечик, Емма весело мугиче в себе в кімнаті біскаю, тупчиться, одягається, прибирається. На хвилинку вона вбігає до хати до Рудольфа, чогось шукаючи по всіх шухлядах, і від неї дійсно пашить таким молодим та здоровим, що доктор Рудольф аж зітхає.

І з сином старий свариться, бо й син майже ніколи дома не буває. Але Отто тільки посвистує й навіть не відповідає старому. І бідний Кравствурст іде до Рудольфа й скаржиться йому на ту прокляту Сонячну машину, що отак-о батькову владу зводить нанівець. До цієї Машини були діти як діти: роботящі, слухняні, без дозволу з обійстя нікуди. А тепер - як ранок, так і повіяли до хлопців, дівчат, до біса.

- Ну, добре, а що ж їм, пане Кравствурсте, дома робити?

- Що, що! Як сонячний хліб, так і роботи вже ніякої не має? Шити, прати, за худобою дивитись. Що, що! Страху не стало! Пошани не стало! Що їм тепер батько? Візьму, каже, Машину під пахву й піду собі геть. Сказало б воно мені коли отак? Я б йому показав «не боюсь». Любовників! Ну? Так в очі батькові й каже. Про чоловіка не думає. Любовників. Я б отого Рудольфа Штора, коли б він мені попався, добре б випрасував за його Машину! Розпуста, а не Машина!

Рудольф Штор посміхається.

- Ну, добре, а ви ж, пане Кравствурсте, їсте сонячний хліб тої Машини?

Кравствурст хитро й сердито примружує очі.

- А що ж мені, картоплю їсти? Чого ж би я не мав його їсти.

- Так чого ж ви лаєте Машину?

- А того лаю, що без пуття зроблено. Не можна всякому пискляті давати в руки Машину. Треба, щоб на родину давали одну, та й не всякій же родині, а тій, що заслужить. Треба, щоб народ не розпускався через неї, порядок держав. А то що ж воно діється: начальства ніякого нема, поліції нема, залізниці нема, свічок нема, нічого нема. Розбишацтво, злодіяцтво таке повелось, якого вже сотні літ тут у нас не чувано. Приходять тобі в хату, наставляють до грудей револьвер і: «Ану, давай білизну, давай одежу, чоботи». Забирають і йдуть. То за це спасибі казати Сонячній машині? Оце до замку пана Горнфельда з’явилися собі панки з сусіднього містечка, забрали собі найкращі кімнати та й живуть, як у себе. Управитель мовчить. Що йому казати? До кого йому жалітися? «Це,- кажуть,- тепер спільне». То за такі порядки дякувати Сонячній машині? А що хліб її добрий, то добрий, то таки правда. Що добре, то добре, але що погане, то погане.

А дні плентаються так помалу, одноманітно, біль так повільно меншає, нетерплячка так дряпає за серце, що хочеться відрізати к бісу цю ногу, покинуть її тут і їхати до Берліна. Що там? Справді окупація чи сільська вигадка?

Уже доктор Рудольф і сонячний хліб їсть, уже Емма одної ночі втекла-таки з батьківського дому, взявши не тільки Машину, але й усю свою одежу та білизну; уже доктор Рудольф помаленьку ходить по хаті, спираючись на палицю, а про Берлін усе ж таки ніяких звісток немає. Нічого й балакучий кругленький лікар не знає, хоч і дуже цікавий би знати.

На його думку, Берлін окупували не індокитайці, а американці. Американцям хочеться давно встановити свою гегемонію на весь світ. От вони скористалися ослабленням Німеччини й під виглядом заведення порядку захопили її.

- А чого ж залізниці не ходять?

- Не добалакались іще до краю. Сторгуються - пустять. Терором беруть, терором.

Дощ невриписто, нудно, безустанку дряпається в маленьке заплакане вікно; по горах лазять, як безпритульні пси, шматки хмар; Кравствурст без потреби довго обгупує черевики на порозі дому; надокучливо, без мотиву свище в кухні Отто. А ввечері нема чим світить - ніде ні свічок, ні нафти не можна добути, всі крамниці порозтаскувало населення, продати - ніхто не продає за гроші, чого вони тепер варті. Мінятись же на одежу Кравствурст не хоче, шкода - свічку спалив, та й нема, а одежа служитиме роки. Та й як ти його за сорочку нафти купуватимеш - подереш сорочку на шматки?

І доктор Рудольф лежить од п’ятої години вечора до восьмої ранку в темноті, обмацуючи щохвилини ногу, зітхаючи й загрібаючи волосся на потилицю.

Це зовсім-зовсім не те, що думалось, що так описував Макс. А що ж іще там, у Берліні, чекає на нього в цій новій ері?

* * *

Лопотить, тріщить, чхає й несподівано стріляє старий Кравствурстів мотоциклет під доктором Рудольфом. І що ближче до Берліна скочується з гір доктор Рудольф, то все зрозуміліше, все ясніше стає йому дивне мовчання Каесему.

Тепер не диво: не тільки Каесем, не тільки Берлін - вся Німеччина мовчить. Темна, застигла, мовчазна пустеля. Як закляте якоюсь ворожою, страшною силою, спинилось і закам’яніло все, що раніше грюкало залізом, пашіло вогнем, дихало димом, рухалось мільйонами живих і мертвих гвинтиків. Димарі тисяч фабрик стоять, увіткнувшись у небо помертвілими пальцями, і не куряться. Мертвою пусткою віє від порожніх станцій залізниць, від застиглих на коліях розчинених вагонів, від роззявлених дверей величезних депо, де так само моторошно бачити мертвий спокій, як на кладовищі веселий, п’яний рух.

Лопотить по вулицях міст, містечок і сіл старовинний мотор Кравтвурста, і лунко відбивається цокання й лопіт його по завмерлих вулицях. З посмішкою цікавості проводжають його очі людей із позакладуваними в кишені руками. А коли доктор Рудольф зупиняється, вони балакають із ним знехотя, трошки насмішкувато й трошки вибачливо, як із людиною, яка не знає елементарних, відомих усім речей.

До Берліна підвозить доктора Рудольфа старенька машинка його зовсім стомлено - кашляючи, хрипаючи й через кожний кілометр зупиняючись. От довезе й також піде на спокій, на сплячку, як уся Німеччина.

Порох дощу мокро обвиває лице, стікаючи за шию холодними цівочками. Небо брудним, сірим павутинням нависло над Берліном. Сірою застиглою тишею обкутані передмістя.

Доктор Рудольф пильно, похмуро зиркає по боках вулиць. Та сама картина страшної помертвілої руїни.

Але от у шиковному старовинному екіпажі з гербами, запряженому різномастими кіньми, їде веселе товариство - очевидно, робітники. Серед них дівчата в мокрих, зелених, із листя сплетених вінках. Всі вони наче з весілля їдуть - на очах усіх обнімаються, цілуються, регочуть і з усієї сили поганяють коней.

І на вулицях той самий лінивий, утихомирений спокій на всіх обличчях, так само позакладувані руки в кишені, ті самі порожні, вже злегка поржавілі, потьмянілі рейки трамваїв, по яких не гуркотять колеса вагонів.

Доктор Рудольф часом переганяє людей із візочками. На візочках - трава та листя, прикриті мокрим покривалом; так хазяйновито все, діловито, спокійно й звично, наче вони все життя тільки те й робили, що возили отак-о візочки з травою собі на їжу. Поволеньки йдуть собі маленькими гуртками, мирно розмовляють, перегукуються з другими, на доктора Рудольфа з цікавістю позирають - звідки взялася тут на машині людина, коли всі машини вже давно німо й безсило стоять.

Кроки людей лунають дзвінко, самотньо у височенних колодязях вулиць - тут панує понура, врочиста тиша. Ще немає, мабуть, третьої години, а тут, на дні цих колодязів, уже вечір. Колись вони в цей час горіли вогнями ліхтарів, вікон, реклам, вивісок. Тоді їм байдуже було - чи день іще там, угорі, чи ніч, вони собі мали своє світло. Тепер, закутані в моторошну тишу, вони стоять мовчазні, суворі, темні, дивовижні, покинуті тунелі, якими колись пливли гуркітливі потоки людських тіл, екіпажів, світла, крику, гомону. Тут і возиків менше, і перехожих зовсім мало, тільки мляво, безнадійно риються в купах сміття голодні здичавілі собаки. Де-не-де в понурих вікнах блимає жовтенька крихітна плямка світла - свічка чи каганець.

Біля річки знов людніше: то тут, то там, то гуртками, то поодинці, важко ступаючи, поперегинавшись набік, несуть люди воду у відрах, у великих кухлях, глечиках для вмивання, в бляшаних коритах. І теж вираз їхніх постатей і облич діловитий, серйозний, наче все життя вони носили воду з річки та каналів.

Лунко, занадто голосно, порушуючи мертву гармонію абсолютної тиші, лопотить старенька машинка доктора Рудольфа. Але кварталів за два від дому графа Елленберга вона раптом підозріло чхає, закашлюється й стає. Стає рішуче й остаточно, не відгукуючись ні на які підштурхування й підкручування доктора Рудольфа.

Тоді він обнімає її за роги стерна, як поранену, і потихенько веде далі. Все ж таки послужила старенька - і за те спасибі.

Мур саду такий самий рідний, теплий, дорогий. Порох дощу обвіває його мокрі боки, на ребрах лежать купки жовто-червоного листя; віти дерев поріділими гіллячками спускаються з-за муру на вулицю.

Іржаво, хруско відчиняється хвіртка - давно ніхто не ходив нею. З-під неї з мокрим шелестом туго відсувається вбік наметена купа осіннього листя. Фасади лабораторії й буднику оголені по-осінньому, тьмяно дивляться в сад зачиненими вікнами.

Доктор Рудольф спирає об стіну оранжереї мотор, витирає рукавом лице, по якому розвозяться налиплі бризки болота, і йде до будинку, шкутильгаючи й застібуючи щільніше комір коротенького пальта. В саду нікого; дощик мирно шелесливо шепотить між пожовклим рідким листям; лежать позгрібані купи листя, дбайливо прикриті брезентом - очевидно, дідусь Йоганн хазяйнує.

Доктор Рудольф на хвилинку зупиняється перед будинком, щоб перевести дух - чогось йому тісно, трудно дихається. Потім помалу підходить до закритої веранди помешкання батьків. Там колись він, іще хлопцем, отакої самої осінньої пори готувався до своїх лекцій. Тепер усі вікна на ній щільно позачинювані.

Якась жіноча, схилена над чимсь, постать. Вона ритмічно, сильно рухає ліктями й спиною в синій блузі, неначе пере. Так, дійсно пере. Біля неї на стільці лежить купка мокрої викрученої білизни. Голова пов’язана білою хусткою, щоб на волосся не ляпало, стан запнутий фартухом. Хто це може бути? Не мати - стрункіша, молодша постать, хоч теж майже такого самого росту.

Доктор Рудольф заходить збоку. Праля на рип його кроків повертає голову й раптом швидко випростовується. Просто в лице Рудольфові злякано, вражено дивляться зелені широкі очі принцеси Елізи. З-під білої хустки над чолом видно два червоно-золотих серпа волосся. Лиця зашарені від роботи. Вона якось чудно, не помічаючи, випускає з рук на підлогу білизну, якийсь мент стоїть, заціпенівши, потім задом одсувається до дверей і швидко виходить ними. На стільцях сиротливо лишилася купка випраної, спіральне повикручуваної білизни й маленька ванна з синюватим милинням.

Доктор Рудольф проводить тремтячою мокрою рукою по мокрому лиці, ще більше розмазує бруд і нерішуче відчиняє двері на веранду. На нього пашить теплом, вогким, миляним духом.

В цей самий мент двері, якими вийшла принцеса, вихором розпанахуються, і в них з’являється висока, сяюча, палаюча радістю постать пані Штор. Вона кидається до доктора Рудольфа, мовчки обхоплює його голову, мовчки жадно, сильно вкриває мокре, брудне лице теплим натиском уст, мовчки горне до себе мокре тіло його, вбирає в себе, обмацує руками, знову тисне, знову цілує в очі, в щоки, в голову, з якої звалюється долу мокрий капелюх. Говорити вона нічого не може, тільки болюче, жадно, щасливо часом стогне й мугиче. Потім раптом одпускає сина, відвертається й тихо плаче.

- Мамо! Мамуню! Люба, дорога! Ну чого ж? Чого?

- Од щастя, сину, од щастя!

Вона швидко, енергійно витирає очі й знову повертається до доктора Рудольфа. Він, це - він. Здоровий, живий, трохи ніби схуд, але ті самі чисті, ясні, прозоро-щирі очі, та сама прекрасна, трошки винувата посмішка, все те саме, брудне, але те саме, безмежно дороге й любе.

Тепер вона може говорити, рухатись, бачити, чути. Вона веде його до кімнати, роздягає, умиває, витирає, як у дитинстві. І розпитує, і лякається, і вимагає показати зранену ногу, і знову мовчки хапає голову.

Батька нема - він пішов по харчі. В кімнатах усе так само, як і було,- чисто, затишно й трошки занадто все в строгому порядку.

- Ну, а як же тут у вас, мамо? Все добре?

Докторові Рудольфові хочеться насамперед щось інше спитати що значить оте, що він бачив щойно на веранді?

Пані Штор ухильно, не дивлячись у вічі синові, злегка знизує плечима. Чи добре? Як і з якого погляду дивитись на речі. Для одних, може, добре, для других - гірше, для третіх, може, і погано. Як раз у раз у житті за всяких порядків Звичайно, змін багато. От чужі люди, наприклад, оселились у домі Весь горішній та майже весь долішній поверх позаймали.

- Як?! А принцеса ж де?

Принцеса перейшла вниз, до графині. Граф, графиня й принцеса мають тепер усього три кімнати та ще невеличкий салон із роялем - салон насилу випрохали. А решта покоїв зайнята різними людьми. У принцесиних кімнатах живе швець із родиною - жінкою й трьома дітьми; в покоях графівни Труди дві пари молодих людей із друкарні Майнерта; у великій залі живо двоє малярів, у бібліотеці - якийсь худенький, милий чоловічок, який називає себе вченим; кабінет графа займає бухгалтер із якогось банку; у великому салоні живе технік із жінкою. Народу повно тепер у домі. Прислуга розійшлась, але Йоганн лишився. Внизу, в кімнатах прислуги, ніхто оселятися не хоче.

- Ну, а як же... годуються принцеса, графи, батько?

- Графиня і я їмо сонячний хліб. А принцесі, графові й батькові мусимо готувати їжу. Варимо всі по черзі, навіть принцеса. Вона нізащо не хоче, щоб за неї хтось робив. Її вірна Софі покинула її. З шофером Германом, разом із автомобілем, виїхала кудись. І сама тепер усе робить. Аякже, сама! Оце ж ти бачив: білизну свою пере, їсти варить, кімнату свою прибирає, хоче сама й воду носити, але батько до цього вже ніяк не може допустити. Оце носить їй тепер на прання воду. Все ж спинилось тепер, Руді,- ні водопровід, ні каналізація, ні електрика - ніщо тепер не функціонує. Живемо, як колись за старих-старих часів.

І мати так обережно, заспокійливо погладжує доктора Рудольфа по плечу. Звичайно, це неприємно й трудненько без звички, але якось перетерплять люди й житимуть і серед таких умов. Воно, розуміється, все трохи не так виходить, як сподівалося, а все ж таки не так уже й страшно, як дехто думає. Може, дасть бог, якось направиться життя.

- А де ж Макс?

- Макс живе десь разом із графівною Трудою. В її віллі.

Побрались?

Пані Штор знову не дивиться в очі Рудольфові. Бог їх знає, чи побрались, чи які в них відносини. Макс сміється й каже, що ні, а хто його тепер може розібрати, які відносини між молодими людьми. От живуть у цьому домі дві парочки, а хто вони - нічого зрозуміти не можна. Коханці, подружжя чи так собі? Раз у раз сварки, сміхи, то в такій парі ходять, то в другій, то ще якісь приходять, і дівчата з тими гуляють. Ну, та що там у чужі відносини заглядати. Аби людям добре було.

І знову, немов заспокоюючи, немов потішаючи, пані Штор гладить сина по голові, розправляючи волосся.

В кімнатах по кутках стоїть темний присмерк. Хтось грає нагорі.

- Грає наша графиня. Переродилась людина. Грає цілими днями. Така мила, така добра стала! Нічого, сину, якось воно все буде. Де ж ти оселишся, сину?

Доктор Рудольф обережно зводить материну руку з голови й підводиться.

- В лабораторії, мамо. Вона вільна? Ніхто не хотів зайняти?

Пані Штор посміхається.

- Та де не хотіли! Стільки охотників находилось. Та ми з принцесою відборонили. Ну, та й твоє ім’я помагало «Це лабораторія Рудольфа Штора». «А? Рудольфа Штора?» Ну, і відставали. Дуже хотілось малярам оселитись там.

Доктор Рудольф одходить і дуже пильно дивиться у вікно.

- А принцесі ж… що до того… чого вона відбороняла?

- А вона чогось усе ходить до лабораторії. Працює, каже, там, читає твої книжки.

Пані Штор виймає з шафи свічку в старовинному срібному підсвічнику й запалює її принесеною з кухні запаленою трісочкою. І знову винувато дивиться на сина.

- Сірничків уже не можна дістати. Піддержуємо вогонь у кухні та так і світимо.

Світло свічечки скупеньке, мерехтливе, тіні гойдаються від нього посмиканими смугами.

Грюкають двері в другій кімнаті. Чиїсь важкі, повільні кроки.

- Мабуть, батько. Ти вже, сину, будь із ним трошки...

Двері розчиняються, і в кімнату спочатку всувається мішок, набитий чимсь круглим, потім батькова голова в профіль, далі вся постать його. Одною рукою вона тримає на спині мішок, у другій - велике відро з водою. Голова повертається, зустрічається з очима доктора Рудольфа й на якийсь мент застигає. Ні особливого здивовання, ні радості не помітно в суворих гарних рисах зарослого бородою лиця.

Ганс Штор помалу ставить відро на підлогу, потім спускає мішок, скидає капелюш, пальто, відносить їх у кухню - чути, як старанно струшує з них воду з дощу. Мати поспіхом хапає відро з водою й виносить на веранду. Вернувшись, заглядає в мішок - там головки капусти, картопля, редька, ще якась городина й хвіст курки.

Рудольф хоче помогти матері, але з’являється Ганс Штор, мовчки бере в них із рук мішок і виносить до кухні.

Рудольф знову сідає в куток канапи й похиляє голову.

Мати мовчки, тихо гладить його по волоссі.

Ганс Штор увіходить, понуро розгладжує долонями залички й зиркає на сина.

- Ну що, задоволений?

Рудольф підводить голову й мовчки стомлено дивиться на батька.

- Ощасливив людство? Га? Бачив уже плоди своєї «великої» праці? Подобається?

Пані Штор помалу підходить до батька, вичищає чимсь забруднене плече його й спокійно-стримано каже:

- З Руді нещастя, батьку, було. Упав із аероплана й зломив знову ногу. Весь цей час пролежав у селянина у хаті. Ганс Штор байдуже-понуро дивиться вбік.

- Шкода. Пропустив найцікавіше. Не бачив, як його славетна Машина перевертає людей на звірів. Шкода. Ну, та ще й тепер не пізно намилуватись. Матиме досить часу.

Він важко сідає біля столу й стомлено простягує по ньому руки з червоними, згрубілими від роботи пальцями. На гарних виписаних устах його видушується саркастичний усміх.

- «Тріумфальна зустріч». «Спаситель світу». «Новий Христос». «Рай земний». Так, так: рай, чудесний рай. Мурло, хамло, злодії, злочинці, всяка шваль, наволоч позабирались у палаци, повдягались у шовки, оксамити і... сплять. Сплять і розпутничають з жінками. Варто, варто було тріумфальну зустріч зробити тобі! Та навіть на це не вистачило сили. Не дотягли, порозлазилися, як черва, що насмокталася трупа. А крику, а ґвалту скільки було! Макс уже на інші планети з сонячним хлібом летіти збирався, туди свій рай нести. Навісні, навісні!

Ганс Штор безнадійно, гірко й стомлено хитає головою. Свічка блимає, тріщить, гонить по стелі й кутках димні тіні, карлючить лице старого Штора гримасами.

Пані Штор зітхає й обережно каже:

- Нічого. Почнуть люди щось робити, і все піде інакше...

Батько скидується, спалахує:

- Робити?! Хто?! Ця худоба?! Та через що? Навіщо? Хто, що, які сили можуть примусити їх узятись до роботи? Ану, попробуйте їх примусити! Ану, забалакайте тільки з ними про це! Не говорили хіба ваші «спасителі»? Що ж вони на це: «Ідіть к чортовій матері з вашою роботою, з вашою культурою, з вашими радіями, електриками, водопроводами, аеропланами. Нам нічого не треба, нам і так добре, наплювать нам на вашу культуру». Що, не так вони говорять? Поговорити з нашим шевцем, із друкарями, з техніками - та з ким хочеш. «А на якого дідька мені ваша електрика? Я буду працювати, вугіль возити, а ви будете електрикою грітись?» Сором? Гріх? Потреба людського? Закони бога, ладу? Все це цим скотам не потрібне. От вам рівність! Бачите тепер, синки мої? Бачите її тепер на власні очі, коли вони вам іще не повилазили? Свобода? Геть насильство? Ну? Що ж тепер - при повній свободі й без насильства? Що - пустеля, яма, смерть? Та вас усіх тепер собаки позагризають. Розплодяться хмарами й позагризають. Побачите! Ви ж ні до чого тепер не здатні, без насильства ви ж не рухнете пальцем для власного добра. Та чого краще? Каналізації, як тобі, синку, відомо, в твойому раю вже немає. Сміття, бруд, нечистоти нема куди спускати. Треба копати смітники, помийні ями, ватерклозети. Бо позасмерджуємось і погниємо всі в раю. Ну, і що ж ти собі думаєш? Всі ваші «експлуатовані», всі ці «пролетарі» ані пальцем не хотіли рушити! Довелось їх соромити, лаяти, виясняти для них самих загрозу життю - аж тоді милостиво згодились копати ями. А робили як? Будьте ви тричі прокляті, мої синки, з вашим раєм! Оце я вам кажу, батько ваш. Лучче б ти, сину, був зогнив у божевільні, куди тебе засадили розумні люди, що передбачали все це страхіття. Так, так, сину!

Доктор Рудольф мовчки дивиться на стрибливе від тіней каганця лице батька, але мати обурено, гнівно підводиться й повертається всім тілом до чоловіка.

- Батьку! Що ти кажеш?!

- А що ж мені казати йому, цьому «спасителеві» нашому? Га? В ноги йому поклонитися? Тріумфальну зустріч йому вчинити? Так? Йому говорилося, його попереджалося, його благалося. Слави захотів? На установи бога повстав? Порядок змінити захотів?

Батько теж підводиться і, весь уже горячи нестримним палом крові, грізно, хижо перехиляється до сина.

- Слави тобі? Зустрічі? Пам’ятника? От тобі пам’ятник маєш: розбій, грабіж, насильство, ледарство, бруд, тьма, розпуста, звіряче життя. От твоя слава! Радій!

Ганс Штор повертається й виходить до кухні, сильно грюкнувши дверима. Доктор Рудольф знову похиляє голову й сидить непорушно.

Нагорі грає графиня. Звуки старого світу: дивні, чаруючо-граціозні, такі неймовірні серед темного мовчання.

Мати підходить до доктора Рудольфа, сідає поруч, бере його руки в свої, гладить їх, голубить, щось говорить, щось старе, потішаюче, вічне, материнське, яке говоритиме мати й тоді, як лишиться на замерзлій зморщеній планеті хоч один син і одна мати.

А доктор Рудольф уже не слухає ні її, ні батькового бурмотіння в кухні, ні звуків рояля нагорі - невже ж вона не прийде прати далі? Невже не загляне хоч на хвилинку? Не кивне хоч головою? Невже це можливо?

Можливо. Чому ні? А як гляне з огидою, з ненавистю, з прокляттям?

Доктор Рудольф цілує матері руку й підводиться. Він утомився й піде вже до себе.

Мати не затримує його. Вона тільки наливає в тарілочку топленого сала, встромляє гнотик і запалює каганець.

- Оце, Руді, неси тихенько під пальтом, щоб не погасла. Ні свічки, ні сірників не можу тобі дати - нема.

Руді бере каганець, прикриває його полою, ховає ключ од лабораторії в кишеню й помалу виходить надвір.

Вітру немає. Густа, чорна, як сажа, тьма шелестить дощиком по кущах. Ноги ступають невпевнено, намацуючи жорству алеї. Небо, земля, сад - усе темне, непроглядне, все чорна, густа безодня. Зникло колишнє величезне віяло сяйна над Берліном. З дитинства, з перших кроків доктора Рудольфа по землі воно щовечора стояло там, за садом, воно було не людським витвором, а явищем природи. І от нема. Чорна шершава сажа там. Так само, як у горах, як на полі, як десь у безлюдній холодній пустелі.

Доктор Рудольф обережно несе каганець, стараючись не розхлюпати й не придушити дорогоцінної жовтенької квіточки, що так смердюче пахне з під пальто. Отак десятки тисяч літ тому брела людина від чужої печери до своєї, позичивши вогню.

Скреготить зубами замок дверей. Ніжно й солодко попахує чужим духом із лабораторії.

Доктор Рудольф поспіхом ставить каганець на стіл і оглядає все навкруги. Чисто-чисто все прибране, ніде ні забутої читаної книжки, ні квіточки, ні шпильки - нічого-нічого. Тільки цей ніжний теплий запах.

Кліпає гнотик каганця. Гойдається густа тьма в далеких кутках лабораторії, жовто й тьмяно виринають із неї блиски апаратів і знову поринають.

Ніякісінького, ні найменшого сліду її перебування тут!

Доктор Рудольф підходить до вікна, розчиняє, впускає до хати задумливий мокрий шелест дощику. Тиша. Неймовірна тиша. Із сяйвом помер і вічний, невпинний, глухий гуркіт Берліна, що, як величезний водоспад, здавався теж явищем самої природи Зник. Чорна, густа, німа сажа.

Доктор Рудольф зачиняє вікно, сідає в фотель, подарований колись графом Елленбергом, і стомлено спирає голову на руку.

Каганець із усієї сили самовіддано бореться із тьмою, що хвилями суне на нього з усіх боків, одмахується, тріщить, кліпає, кличе на поміч, а доктор Рудольф непорушно, заціпеніло сидить і нічого не бачить.

* * *

Ранок вогкий, понурий, заплаканий. Туман брудним серпанком розвісився між деревами саду й сушиться під дощем.

Доктор Рудольф довго, сильно крутить держальце апарата, накривши голову пальтом, щоб не випустити теплоти енергії, і час од часу висуває шухляду: ні, ще нема як слід червонявої фіалковості.

А після сніданку йде до будинку. Слід було б поголитися, підстригтися (аж ніяково показуватися матері таким брудно-зарослим, з якимсь пір’ям на щоках), але бритву забув у Кравтвурста, а голярів же тепер немає.

До веранди доктор Рудольф підходить із бокової алейки - хто знає, хто там тепер на веранді, може, хтось білизну пере та, побачивши його, злякається й знову втече.

З саду біжить двоє якихось молодих людей з оберемками трави в руках. Дівчина й парубок. Дівчина раптом тикає всім оберемком у лице парубкові, регочеться, відбігає вбік і показує язика. Парубок незручно, помалу витирає лице то об одне плече своє, то об друге, посміхається і вмить стрибає до дівчини. Вона дико скрикує, притуляє траву до грудей і вихором летить до ганку, маючи в мокрому повітрі довгими, розпатланими пасмами волосся. З гуркотом, тупотом і реготом парочка вибігає нагору сходами й зникає.

Це, очевидно, ті, що живуть тепер у Трудиних покоях, друкарі.

На веранді нікого не видно, навіть ванночки й білизни викрученої вже немає.

Доктор Рудольф обережно відчиняє двері, входить і прислухається. Ні, і в кухні нікого не чути. Вони варять по черзі. Чия ж черга сьогодні?

Він стоїть якийсь час непорушно, потім так само тихенько виходить у сад. З саду від свіжонасипаних горбів ями поважно посувається чудернацька постать: на ній пишний генеральський, старовинної форми мундир (очевидно, взятий із скринь Елленбергів), спортсменські вузенькі штани, жовті краги й на грудях наймодерніше жабо. Постать на ходу одверто застібається, безжурно посвистуючи й оглядаючи небо з усіх боків. Голова в неї кругла, лиса, з пучками попелясто-жовтого волосся над вухами, з двома виразними круглими ніздрями кирпатого носа й товстими губами. Мундир «генералові» трохи завеликий, але він козакувато випирає груди, грає плечима й твердим, певним, трохи недбалим військовим кроком іде алеєю, посвистуючи й докінчуючи свій туалет.

Доктор Рудольф виходить на вулицю із своєї хвіртки. Колись чистенька, затишна вуличка тепер брудна, засмічена папером, листям, гноєм, черепками.

І знову кидається у вічі: весь Берлін такий самий - мокрий, брудний, засмічений, погризений і подертий. І моторошно тихий. Ні рявкання автомобілів, ні гуркоту бендюгів, ні ляскоту й дзвону трамваїв, ні шипіння повітряниці, ніяких екіпажів, ніякого руху. На тротуарах то там, то тут випущені кишки бога Бахуса: побиті пляшки від вина, розтрощені бочки, бляшанки з консервів, виїдені й вилизані псами. Біля банок цілі купи подертих паперів і грошових банкнотів. Тисячні, десятитисячні білети валяються, потоптані ногами,- шматки непотрібного паперу. Всі магазини порозчинювані навстіж, з побитими вікнами й дверима, з голими полицями й купами подертого паперу, трісок, соломи.

На вулицях часом тягнуться позривані телефонні дроти, стоять покинуті авто, з яких поздирано шкіряну оббивку - мокрі, пообгризувані кістяки - іноді валяється труп коня, напівз’їдений собаками й котами. Коли-не-коли попадаються люди на двоколесах старовинного типу, що крутяться ногами. Вони задоволено поглядають на нещасних пішоходів, готові до бою за свій привілей з усяким, хто б хотів одняти його в них.

Церкви розчинені, але порожні, з них часом виходять собаки з підібганими під себе хвостами, здичавілі, лякливі й люті. Недобудовані будівлі розвалюються, загрожуючи звалитись і завалити всю вулицю.

Людей на вулиці мало. Нема їм куди йти, нема куди поспішати.

Доктор Рудольф підходить до Трудиної вілли, виходить мармуровими сходами на парадний ганок і дзвонить. Тихо. Минає хвилина-дві, ніяких кроків не чути. Доктор Рудольф дзвонить іще раз і жде. Потім згадує, що дзвінки тепер не можуть дзвонити, і пробує відчинити двері. Замкнені. Він починає стукати пальцем, потім кулаком, далі передком чобота.

Нарешті хтось, не хапаючись, підходить до дверей, довго довбається в замку, потім одсуває якісь засуви - і нарешті двері відчиняються. Перед доктором Рудольфом стоїть невеличка постать на тоненьких ніжках із великою кудлатою головою в окулярах з одним розбитим склом. Вона тримає в руках залізний лом (засув, очевидно!), мружить очі на доктора Рудольфа, приглядається, не пізнає.

- Вам кого треба?

- Я хотів би бачити пана Макса Штора. Він, здається, тут мешкає?

- Ага, Штора. В такому разі увіходьте. Ідіть до холу, потім сходами нагору й там гукайте на нього. Він вискочить із своєї кімнати. Якщо не спить іще.

Доктор Рудольф увіходить до холу, а чоловічок у розбитих окулярах із головою пуделя знову засуває ломом двері.

Нагорі доктор Рудольф зупиняється й безпорадно озирається на всі боки. Дверей багато, всі позачинювані, за якими саме Макс - невідомо. Доктор Рудольф обережно кашляє й прислухається. Знизу глухо чується гомін голосів - то, мабуть, той кудлатий чоловік із кимсь балакає. А тут тихо.

Доктор Рудольф голосніше кашляє, ходить повз двері, стараючись тупотіти. Анітелень!

Тоді доктор Рудольф набирається духу й голосно каже в якісь двері:

- Макс Штор! Тут?

Десь ізбоку відчиняються двері, і на порозі з’являється постать Макса. Постать, побачивши доктора Рудольфа, несамовито кидається до нього, реве, хапає в обійми, мне, душить, кричить, крутить по коридору. З інших дверей вибігають іще якісь жіночі й чоловічі постаті, теж кидаються до доктора Рудольфа, теж мнуть, душать його, кричать, гукають униз, миготять перед ним зубами, радісними очима, розкудовченим волоссям. Потім маса рук тягне його вниз, трохи не скочуючись по сходах купою тіл, і майже вносить його у велику залу.

Тут трохи всі - і Рудольф, і Макс, і купа тіл - отямлюються. Вони тільки перестають його душити й тягти, але всі стоять тісним колом круг нього й засипають, як поклонниці квітками співака, питаннями, привітаннями, вигуками.

Тут же й Труда, вся в червоному, як пуп’янок дикого маку, з чорною головою й синьою родинкою коло вуха. Радісно збентежена, з хлоп’ячими, розмашистими рухами.

Нарешті Рудольфа знайомлять з усією купою облич. Це все - свої. Колишні інаракісти. Оце члени колись такого страшного Центрального Бюро Інараку: доктор Шпіндлер, що відчиняв двері Руді, його дружина Клара, доктор Тіле. Коли впали всі фортеці Об’єднаного Банку, самі собою розчинилися двері тюрем - і всі «злочинці» спокійнісінько розійшлися собі по домівках. Але помешкання цих товаришів уже захопили інші люди, і вони тепер поки що оселились тут.

Ну, цей - колишній капіталіст, буржуй, рантьє й фабрикант гудзиків, пан Душнер. Тепер просто мешканець землі. А це - колишні артисти оперового радіоателье, що постачало знамениті оперові вистави на весь світ. Тепер пани Грумбах, Ган і панна Вайс заселяють частину долішнього поверху разом із Інараком. Ще є двоє пожильців цього дому, але вони поїхали з возиком по свіжу траву для комуни - сьогодні їхня черга.

Рудольф уклоняється комуні, комуна йому, панна Вайс церемонно робить реверанс і б’є по жовтій, надзвичайно блискучій, як вишліфуваній, лисині пана Гана, який теж робить реверанс. А Макс ізнову хапає в обійми Руді й крутить ним по залі. Труда сердито ловить його за руки й благає всіх спинити «скаженого».

- У доктора ж Штора нога була зламана! Максе! Годі, я вам кажу! Чуєте: нога! В Руді нога!

Ах нога? Правда! Ух, чор-рт, дійсно ж нога!

- Руді, ради бога, прости! Панове, фотель-трон! Руді, сюди, голубчику, сюди.

Руді всаджують у глибокий спокійний фотель, а самі всі лягають круг нього на килимі.

- Тепер тихо! Руді, говори! Все докладно, від самого початку. Де, як, коли - все-все. Тіле, ви матимете кару на підставі другого параграфа конституції. Кларо, заспокойте ви цього екс-детектива! Руді, ти не думай, ради бога, що ти знов попав до божевільні. Ми це так із радості, а звичайно буваємо трохи тихіші. Ну, починай!

Руді замішано загрібає волосся й оглядає повернені до нього вгору сміхотливі, привітні, чекаючі обличчя. Та йому, власне, нема чого розповідати. От у них є далеко більше.

- Ні, ні, спочатку ти, а потім ми!

- Та й у нас теж нема чого.

- Наше розповідання теж коротке буде!

- Тихо, панове! Ну, Руді!

Немає ради, мусить Руді розповідати. Але, дійсно, його оповідання виходить зовсім коротеньке. Та й що там цікавого? Упав, зламав ногу, лежав. Тут цілий Берлін, цілий світ упав і лежить. І що зламав - тільки ногу чи всього себе, от це цікаво, от це Руді хотів би почути.

- О, в такому разі слово належить людині Шпіндлерові. (Май на увазі. Руді,- всі чини, титули й таке інше скасовані. Тепер є тільки людина, тварина й рослина). Отже, людина Шпіндлер має слово, бо колись, у минулій ері земної планети, він приладнував свій мозок до витвору теорій і легко може зробити всякий прогноз. Людина Шпіндлер, ваше слово!

Збоку Рудольфових ніг чується задумливе бурмотіння:

- Власне, чи можна ще Шпіндлера залічити до категорії людини?

Шпіндлер стає на коліна, важно поправляє розбиті окуляри й нахиляється.

- Людино Гане, хоч ви дійсно маєте прізвище, яке дає підставу сумніватися щодо вашого права на назву людини, але я тепер не хочу знімати цього спірного питання. Одначе, оскільки мій спосіб зносин із людьми поки що носить усі ознаки так званої людської мови, я прошу поважне зібрання не заглиблюватися у зачеплене людиною Ганом питання й перейти над ним до порядку дня.

Він поважно відсуває на зібране в рясні зморшки чоло одноокі окуляри й серйозно, строго оглядає всіх. І доктор Рудольф не може розібрати, чи він, дійсно, поважно говорить, чи глузує; а як глузує, то з кого: з доктора Рудольфа, невдалого, жалюгідного «тріумфатора», чи з себе, чи з усіх людей?

- Отже, увага, панове! Чи то пак - істоти! Високоповажний наш великий учений питання поставив хоч не науково ясно, але по-мистецьки виразно...

Доктор Рудольф зіщулено червоніє: розуміється, це глум із нього.

- Що... Що зломив собі світ? На підставі того маленького факту, який ми маємо щастя в даний момент спостерігати в цій чудовій залі, а саме - що ми, не зовсім божевільні істоти (я не кажу «люди», бо це ще спірне питання, і я тримаюсь зовсім іншої теорії), що ми зранку покотом лежимо на підлозі й приємно філософуємо, на підставі цього вже факту ми можемо з певністю сказати, що щось таке зламалось у нас чи в усього людського колишнього світу - це все одно. Що ж зламалось, мої високоповажні істоти?

Шпіндлер гумористично-гордо закидає пуделячу голівку догори й з пафосом досвідченого оратора робить паузу.

Істоти чекають із таким лінивим вибачливим усміхом, з яким чекають глядачі багато разів чуваного ними, улюбленого актора-коміка.

- Зламалася, мої істоти, вісь, на якій крутився віз необхідності. Віз перекинувся - і людство гепнуло з царства конечності в царство свободи.

- Х-хе!

- Одначе!

- Умгу! Дякуємо красненько!

Шпіндлер зручніш складає ноги по-турецькому.

- Так, мої істоти, в царство свободи. Ваші посмішки й вигуки, не забарвлені захватом, доказують тільки те, що процес гепання був не зовсім повільний, і ваша психіка ще не зовсім приладналася до нового стану. Одначе, що ж це за стан, мої дорогі співістоти?

- От власне!

Шпіндлер поправляє окуляри й строго по черзі обводить чекаючі обличчя, немов перевіряючи самого себе.

- Моя гіпотеза щодо цього, мої любі співістоти, здається вашим мозкам, ще не зовсім звільненим од людського способу думання, трохи... сміливою. Одначе я берусь довести її математично.

- Будь ласка! Тільки швидше.

- Швидкість не завсігди ознака істини. Отже, моя гіпотеза проста й ясна: наш теперішній стан є стан... богів. Ми стали богами, мої істоти! Дозвольте поздоровити вас!

Шпіндлер поважно й серйозно хитає всім голівкою.

- І вас також!

- Бр-раво, Шпіндлере!

- Дякуємо!

- Геніальна гіпотеза!

Але Шпіндлер не задовольняється цими висловами признання своєї гіпотези. Він підносить руку й просить уваги.

- Панове, ваші надмірно веселі вигуки все ж таки доказують, що ви ще не зовсім перейшли з одного стану в другий. Але що ви - боги, то вигукуйте - не вигукуйте, а це так. І я серйозно, цілком серйозно, панове, вам повторяю, що ми - боги. Без ніяких жартів і дотепів.

- Шпіндлерчику, ради бога, не лякайте!

- Богам, колего, не личить лякатися, і постарайтеся позбавитися цього людського пережитку. Тим паче, що страшного нічого, як виявляється, в божеському стані немає. Мої панове, ви зволите все ж таки сміятися. Я ж вам без сміху ще раз заявляю, що наш стан інакше, як станом богів, визначити неможливо. І я це вам зараз математично доведу.

- О, будь ласка!

- Зараз. Прошу уваги.

Кудлатий пудель у позі Будди на мент приплющує очі й зараз же розплющує їх. І знову доктор Рудольф не знає, чи жартує він, чи серйозно говорить, і коли жартує, то з кого.

- Як вам відомо, мої дорогі співістоти, речі найкраще пізнавати з порівняння. Правда? Отже, зробимо маленьке порівняння між богами, людьми й нами. Візьмімо, наприклад, таку форму буття людей, як громада. В людей ця форма існування в цілій історії людства була така необхідна, як кругла лінія лисини бога Гана. Людина - громадська тварина, так читали ми в усіх підручниках природознавства. Держава, класи, партії, уряди, ліги, товариства - все це необхідні вияви цієї форми буття людини. Тепер я вас питаю: чи чули ви коли-небудь про існування держав, парламентів, партій, товариств і яких-будь організацій у богів? Та сама думка про це вважалася в людей за глум і образу релігії. І тепер питання: є в нас держава, партії, парламенти чи які-небудь організації? Я сподіваюсь, ніхто з нас не наважиться кинути образу нашому божеському станові й не буде насилувати дійсність. У нас громади немає. Ми - істоти безгромадські, бездержавні, безкласові, безпартійні. Отже, ми - боги. Візьмімо тепер другу рису. Як відомо з пам’яток старовини, в істот, що називалися людьми, було так зване господарство: фабрики, банки, крамниці, бюро, гроші, векселі, акції й маса всяких інших кумедних речей. Дозвольте спитати: в богів коли-небудь було що-небудь подібне? Ні в одного авторитета, досконально знайомого із звичаями богів, ви не зустрінете ніякого натяку на господарство. Коли ще міг би бути який-небудь сумнів щодо акцій і ренти, то щодо фабрик і майстерень ніякого сумніву бути не може. Характеристична ознака богів: нічого не робити й годуватись нектарами чи амброзіями. І тепер прошу вас кинути погляд на наш стан: чи не повна аналогія із станом богів? Включно до нектару - сонячного хліба? Ні? Чекайте, панове! Візьміть ви ще одну найхарактеристичнішу рису людини. Пам’ятки старовини нам доносять, що все світорозуміння людей вічно й скрізь, усіма віками, по всій планеті стояло під знаком етичного дуалізму - добра й зла, святості й гріха. Для боротьби з гріхом у них існували навіть цілі організації фахівців - жерці, ченці, армії спасіння, професори теології й таке інше: так само, як були цілі організації професійних грішників - проститутки, злодії, депутати. Все життя цих істот було густо обтикане заповідями, приписами, законами, правилами, судами, тюрмами, поліціями. Все це мало захищати людство від злочинств і гріха. Порівняйте ж тепер із богами: ні гріхів, ні злочинств, отже, ні судів, ні поліцій, ні тюрем у них ніколи не було. А в нас? Будь ласка, знайдіть мені не то що в Берліні, а в усій Європі чи Америці хоч одного арештованого, хоч одного поліціянта, хоч одну проститутку, злодія чи депутата. Будь ласка! А потім: усі протиріччя й контрасти людей, як, наприклад, владність і підлеглість, зневага й підлесливість, гордість і пониження, нахабство й скромність, честолюбність і відреченість, шикування й злидні, обман і простодушність і тисячі всяких моральних станів і різниць, тисячі причин страждання - все це нам цілком чуже. Ні злочинств, ні чеснот ми не знаємо. Етичний дуалізм людей нам абсолютно ні до чого. Ми стоїмо по той бік добра й зла. Що таке гріх? Ми не розуміємо, що це таке. Молитва? Про що ми можемо молитися, хотів би я вас запитати, мої дорогі колеги? Бог для нас став цілком зайвий. І молитва, і бог, і релігія були потрібні людям, бо в них був гріх. Але в богів немає ні гріхів, ні молитов, ні релігії. Отже, дозвольте вас тепер спитати: хто ми такі?

- Свині!

Відповідь Гана така меланхолійно поважна, така спокійно переконана, точна й несподівана, що боги, як петарди, вибухають реготом.

Кудлата голова пуделя ошелешено дивиться в бік Гана крізь розбиті окуляри. А Ган сумно хитає йому головою і твердо витримує погляд.

Доктор Рудольф, також із увічливості посміхнувшись, дозволяє собі все ж таки спитати пана Шіндлера, як довго може, на його думку, протягтися цей божеський стан і чи не можна б його якось трошки змінити.

Пан Шіндлер, заплющивши очі, крутить головою: на його думку, цей стан буде тягтися якраз стільки, скільки існуватиме на землі істота, що колись називалася людиною. Він не бачить тих сил, які могли б змінити його. Ніяких, нізвідки - ні зсередини, ні зокола. Деякі наївні люди (а таких багато серед колишніх інаракістів, комуністів, соціалістів та навіть анархістів) пробували змінити цей стан, умовляючи, пропагуючи, звертаючись до совісті, гідності, культурності й тому подібних старих речей. Розуміється, їхні спроби не мали ніякісінького успіху. Помилка цих наївних істот у тому, що вони змішують сучасну істоту з колишньою людиною, приписуючи їй і совість, і гідність, і культурність, не розуміючи, що це - категорії минулої епохи, витвір минулих економічних відносин. У сучасної істоти...

Але тут Шпіндлер мусить замовкнути: десь чути глухий і сильний стукіт у двері. Всі обличчя моментально з зовсім іншим виразом - серйозним, діловим і напруженим - повертаються в бік грюкоту. Хто може стукати?! Знову наскок якихось богів по зайві подушки й одежу?

Ган гнучко й хижо схоплюється на ноги.

- Панове, до зброї! Дами, прошу відпустити ваших кавалерів. Пане черговий, прошу піти до дверей.

Пан черговий, цебто бог Шпіндлер, підводиться й слухняно виходить із кімнати, а боги-кавалери неохоче й не дуже слухняно відриваються від дам і беруться до зброї: витягають із кишень револьвери й оглядають їх.

Глухе буботіння за дверима холу. Грюкіт. Повільні кроки.

Черговий вертається з кувертою в руці й надзвичайним здивованням на зарослому маленькому обличчі.

- Мої дорогі істоти! Я боюсь, що в життя планети вриваються якісь наївні надприродні реакційні сили й хочуть завернути нас до стану людей. Загрозлива ознака цього в мене в руках. Це, як бачите, лист. Папір, чорнило, адреса,- все, як було колись у людей. Ще більше: істота, подібна до нас, принесла цього листа й не вимагала виміну за нього - ні подушки, ні кожуха, навіть хустки. Спитала тільки, чи тут такий і такий, оддала листа, ввічливо вклонилась і пішла.

- Але кому ж лист? Кому?

- Лист по-старинному адресований: «Панові Максові Шторові». Письмо, скільки я собі пригадую письмо людей, належить людині жіночого полу.

Макс здивовано й швидко підходить до Шіндлера й майже вихоплює з його рук листа. Всі пильно слідкують за ним і всі бачать, як смуглявість його вкривається гарячою темністю, коли тільки він прочитує адресу.

Бог Ган многозначно кашляє й зиркає на богиню Вайсівну, яка зараз же байдуже відвертається від Макса. Труда ж, навпаки, не зводить із нього чекаючих, похмурених очей.

Лист, видно, зовсім коротенький - два-три речення й кінець. Але Макс хмарніє від них, в очах з’являється тривога, в руках поспішність - зовсім не божі прикмети.

- Я, панове, мушу зараз же йти. Руді, ти почекаєш мене тут чи, може, хочеш пройтися трохи зі мною?

Труда бере доктора Рудольфа під руку й суворо заявляє, що Руді нікуди не піде. Коли Макс такий неделікатний, що може ради якогось там листа покинути Руді, то в інших цього немає. Руді лишиться тут і нікого чекати не буде. Макс може собі йти куди хоче.

Але Макс такий неделікатний, що навіть не дослухує Труди до кінця, навіть не прощається з Руді й швидко виходить із зали.

Ган запихає револьвер у кишеню і спідлоба зиркає на Шпіндлера.

- Хм! Хотів би я знати, чи личить богам із такою поспішністю бігати на любовні побачення? Як ви гадаєте, боже Шпіндлере? Га?

Але богові Шліндлерові не дають одповісти: панна Вайсівна рішуче й бурно хапає його за руку й тягне до рояля. Годі нікчемних дебатів і філософій! Танцювати! Це - найрозумніше, що можна робити.

- Шпіндлере, грайте! Маленьку біскаю!

Шпіндлер слухняно сідає за рояль. Гойдливі, цинічно безжурні звуки підхоплюють тіла, крутять їх по залі, відбиваються в томних вихилясах плечей, задів, ніг. Труду відривають од доктора Рудольфа, і він тихенько забивається в куток.

Як чудно й моторошно: вони вже не відчувають жаху свого становища. Вони подібні до людей, засуджених на смерть і звиклих до тюрми, до своїх камер, до самої думки про смерть. Яка в них прихована жалість до нього. Їм абсолютно не цікаве все, що вони лишили там, за стінами тюрми, але вони говорять про це тільки з жалю до нього, новака.

Танцюють! Інаракісти, соціалісти, буржуї, артисти, обнявшися, сплівшися в обіймах, перемішавшися в одну купу розгарячених закоханих тіл, виконують функцію богів.

Задихавшись, поправляючи чорно-сині розгойдані танцем кучері, підбігає Труда.

- Руді, тікаймо! Ходімте до мене. Я хочу вам так багато-багато сказати.

Руді покірно шкандибає за Трудою. Власне, що можна «багато-багато» сказати? Але хіба не все одно? Мила Труда, вона скоса, так співчутливо, тепло зиркає на нього: бідний новенький - він іще не звик до тюрми, йому тоскно, тяжко, всі порядки ще здаються йому такими страшними. Треба його розважити, заспокоїти, потішити.

Ах, їй так страшно-страшно радісно, що Руді живий, здоровий, знайшовся. Всі так турбувалися, так тривожилися за нього. (От у цей фотель хай сяде Руді, а вона приляже на канапці - ці навіжені заморили її танцем). Коли вернувся спеціально посланий за ним літак і заявив, що доктор Штор вилетів іще днів п’ять назад на Берлін, а милого, великого Штора все не було та й не було, всіх охопив жах. Але шукати далі вже не було змоги, бо настали такі події, що відсунули все. Господи, що тут було! Коли б Руді міг був бачити, як усе катастрофічно, вулканічно, валилося, ламалося, рвалося! Залізниці, електрика, водопровід, телефон, пошта, трамваї моментально, майже в один день, спинились, як тільки стало відомо, що скло вже є у всіх. Наче гасло таке було. А потім! Теж наче хто дав гасло - всі кинулись на магазини, склади, банки. І раніш бували випадки, але що вони в порівнянні з цими! Як дерли гроші, як розкидали золото, дорогоцінне каміння, які оргії, танці, обійми, бійки були на вулицях! Увесь Берлін був цілий тиждень, як одна божевільня! Які сцени! Одні плачуть, другі регочуть, одні п’ють із бочок вино, прощаються, другі б’ють їх, глузують. Один ювелір-мільйонер упав у свойому магазині на мішок із брильянтами, які хотів заховати, і так ридав над ними, що його мусили обливати пивом із бочки. І всі з клунками, з оберемками одежі, білизни, всяких речей, з вазами, книжками, рушницями. Хто що попав, то тяг додому. А потім - розселення! Що це було! З центру, з небошкрябів, з льохів як рушила вся маса на вілли, на будинки багачів. Одні до себе чужі меблі перетягують, другі з своїми меблями в друге помешкання їдуть. Той собі аероплана тягне, той коні, той автомобіль. (Але ні аероплани, ні автомобілі вже ні в кого не працюють - нема чим рухати, всі матеріали вийшли, а нових ніхто не робить). Одне слово, це було щось надзвичайне. Мертенс із свого палацу втік. Тепер він живе разом із своїм секретарем Вінтером, має поганеньку кімнатку й сам собі воду носить, а годується сонячним хлібом. Ніхто його не чіпає, і нікому він не цікавий.

Ах, що це за часи були, ці кілька тижнів після роздачі скла! Всі були п’яні від сонячного хліба.

Може, Руді хотів із Максом піти? Ну, добре. Але з Максом, видно, не можна йти - він, очевидно, на якесь любовне побачення покликаний. Одне слово, такий переворот, якого ні одна революція не зазнала. Розуміється, багато людей у горі й одчаї. Ах, люди в свиней, у богів, у тварин поперетворювалися. Ну, і в богів! Ну, і в тварин. Ну, і що ж тут такого страшного? Ах, загине цивілізація, порозвалюються міста, людина повернеться в ліси й печери. Ну, а хоч би й так, то що? Чим оці кам’яні тюрми кращі за печери? Ні повітря, ні сонця, ні волі, ні спокою. А в печерах прекрасно! Вільно, незалежно, небо, сонце, простір. А чим колишнє людське життя було краще? Всі тільки тим були зайняті, щоб здобути грошей. Гроші, гроші, гроші. І більше нічого. І лицемірство, і брехня, і обман, і насильство. А тепер ніяких грошей не треба, і через те нема ніякої брехні, обману, насильства. Всі живі, здорові й ситі. І наплювать на все інше. Правда? (Миле, наївне Страховище, йому страшенно хочеться потішити Руді, заспокоїти й переконати, що все - чудесно. А сама десь жахається, ридає з жалю за минулим, проклинає).

Звичайно, події пішли трохи не так, як гадалося, але хто знає як було б краще. В кожному разі, Шпіндлер дійсно свиня. Він із своєю гіпотезою богів міг би виступити іншим разом. Йому, розуміється, досадно на Сонячну машину, бо його жінка, ота мила блондинка, кохається з їхнім товаришем Тіле. Вона Труді все розповіла. Вони кохаються вже два роки, але до Сонячної машини вони боялися «зради» й мучилися. А тепер ніяких зрад немає - і вони нарешті можуть дати собі волю. Звичайно, Шпіндлерові боляче. Але хто ж винен тут? Правда? А хіба сотням тисяч таких, як вони, Сонячна машина не дала щастя? Фріда, наприклад, просто мало не збожеволіла від захвату. Вона того самого дня, як дістала від Труди скло, покинула барона й полетіла з своїм аташе до Італії на бароновому літаку. Розуміється, яка-небудь принцеса Еліза лютує. Страшенно, між іншим, дивна істота; з ненависті до Сонячної машини не хоче чути імені Руді, а сама весь час надзвичайно хвилювалась, коли він пропав, кілька разів навіть сама приходила до Труди й сердилась, ну, просто-таки сердилась, що Каесем не міг його знайти. Вона все ж таки дуже-дуже хороша, ця бідненька принцесочка. Вона може бути така ніжна, дитяча, ясна, що аж дивно. Господи, а Наделі? Та вони в такому були одчаї, що пропав Руді. Ах, як досадно, що вони пропали. Здається, всі вони вирушили кудись на південь.

Любе, хороше дівча: от мовчить і пильно думає, що б іще сказати приємне бідному Руді.

А знизу чути музику бідних тюремних мешканців, що вже звикли і до тюрми, і до смертного присуду. Танцюють, вільно кохаються, сміються сміхом шибеників.

Доктор Рудольф підводиться й простягає руку Труді.

- Піду я вже, Трудо.

- Слухайте, Руді, як ви гадаєте, що то міг бути за лист до Макса? Тільки, будь ласка, не подумайте нічого такого - я цікавлюсь цим просто з дружби до Макса. Насамперед у мене є чоловік, ну, не чоловік, а... ну, я не знаю хто, ну, мій Душнер, я з ним маю договір на рік життя. Розуміється, тепер усі договори порвані, я теж маю право зірвати, але коли я дала слово, то я ж мушу тримати. Правда? І зовсім у цьому нема нічого смішного й ненормального. Правда, Руді?

- Я не знаю, Трудо, який у вас договір і тому...

- Ах, який договір. Ну, звичайний собі договір: Душнер колись, іще за старої епохи, купив мені дім, театр і видав багато грошей, а я за це обіцяла жити з ним цілий рік і бути йому вірною. Ну, добре, Сонячна машина, це правда, всі відносини перемінила, але ж Душнер не винен, що з’явилася Сонячна машина. Правда? А я ж йому слово дала з доброї своєї волі - мене ніхто не силував, як Фріду. Значить, це було б негарно з мого боку, коли б я його тепер покинула. Він такий милий. Він хоч і капіталіст, але ніколи не був проти Сонячної машини. Навпаки, раз у раз боронив і помагав нам. Значить, тим паче негарно було б зламати договір. Але це ж не значить, що я його люблю. Може, люблю, а може, і не люблю. В кожному разі, робити з цього факту якісь висновки про любов цілком не раціонально. Правда, Руді?

- Так, розуміється, в цьому факті...

- Правда ж, правда? Ну, а… І, крім того, вже ж так мало лишилось до реченця: всього сім місяців і тринадцять днів.

- Ну, це такий порівняно короткий час, що…

- Правда? Ну, а от… Є такі люди, що цього абсолютно не розуміють. І вигадують страшенні дурниці. Просто ніяково слухать. Ну, і нехай! Ото! Руді, а ви додому зараз?

- Додому, Трудо.

- Хм. Я пішла б із вами, коли б... Я вже давно в наших не була. В нас усі здорові?

- Так, здається, всі.

Труда якийсь час мовчить, потім із стомленою посмішкою простягає Рудольфові руку.

- Ну, вітайте наших усіх і принцесу. Ах, вас же треба випустити!

На ганку Труда ще раз простягає руку бідному Руді.

- А ви, Руді, дуже не сумуйте, що так усе вийшло. Я все ж таки певна, що людям соромно стане - і все піде інакше. Це ж не може бути, щоб так лишилось. Так багато людей говорить, та тільки добалакатися їм трудно, а то б уже почали щось робити. Ви не сумуйте, Руді. Добре?

Доктор Рудольф із тихим усміхом стискає маленьку тверду теплу ручку, мовчки киває головою й помалу йде на вулицю.

Дощик починає забиватися за шию. Доктор Рудольф підіймає комір, всовує в нього підборіддя й почуває колишній з дитинства затишок схованого під дощиком у комір половини лиця.

Так, так. «Не сумуйте, що так усе вийшло». Дійсно, вийшло трохи не так, як думалось. І таки дуже-дуже не так.

* * *

Макс заходить під якийсь ганок і знову перечитує коротенького листа: «От тепер ти можеш цілком по-дружньому прийти до мене. Але поспішай, бо буде пізно. Сузанна».

І все. Що може значити ця фраза «бо буде пізно»? Збирається кудись виїхати з своїм скульптором? «Тепер ти можеш прийти». Тепер, коли в них усе вияснилось? Для чого ж тоді його кликати? З помсти? З бажання показати: от маєш, не потребую я тебе.

І чого весь час після останнього побачення абсолютно не хотіла бачитись, а тепер раптом захотіла?

Чи щось гірше криється в цих коротеньких рядках, таким твердим гарним письмом написаних?

Макс ховає листа в кишеню й знову поспішає, хмурячись і ховаючи шию в піднятий комір пальта.

Перед палацом Сузанни нема ні душі. Ворота розчинені навстіж, на аеродромі мокне перекривлений набік легкий літак.

Ні портьє, ні льокаїв біля парадних дверей. А двері, як і ворота, стоять розчинені, порожні.

Згори чується веселий гамір, крики, звуки музики, гомін багатьох голосів.

Макс помалу виходить мармуровими сходами. Холом туди й сюди проходять якісь люди, переважно парочки, обнявшись і цілуючись. З храму краси виразніше чути гомін і музику. Бенкет у Сузанни? Прощальний бал?

Але що за чудні гості?! Обличчя не фарбовані, прості, занадто неаристократичні; убрання ще простіші, безпретензійні, з робітничих кварталів. Манери, рухи, звук голосів - зовсім же робітничі!

Макс раптом зупиняється: вона примирилася! Вона скликала тих, що так довго зневажала, і на це свято покликала й його!!

Макс вибігає на саму гору сходів. На нього без уваги й без здивування зиркають деякі обличчя. Вони такі зайняті собою, що їм нітрошки не цікаві інші люди. Макс іде просто до храму. Тут усе лишилося так, як і було. Так само в екстазі тягнеться вгору біло-рожеве мармурове тіло. Фіміаму перед ним немає, але зате є цілі гірлянди людських танцюючих молодих веселих тіл. Музика вбогенька - гітара, скрипка, ще щось бухкаюче - зате шуму, галасу, руху більше, ніж од найвитонченішого оркестру.

Ну, де ж тут у цьому вихорі знайти Сузанну?

Макс обережно попід стіною просувається вперед. За деревами, у гротах, на покритих мохом скелях, по всіх тих затишних куточках, де колись, томно нудьгуючи, цідили свої перетомлені ласки «творці краси», де безсило на дегенеративних шийках похитувалися фарбовані випещені голови «вибранців», там тепер сидять інші парочки. Від них пашить гарячою розбурханою кров’ю, рум’янцем нефарбованих лиць, блиском п’яних од радості очей. Вони не цідять своїх ласк, а цебрами виливають одне на одного, купаючись в обіймах.

Але Сузанни все ж таки ніде немає.

Макс виходить із зали в невеличкий коридор. Тут, біля вузького віконця, стоїть дівчина й сумно дивиться в сад. Худенька, невеличка, профіль негарний, дрібненький. Бідна, вона не має пари або той, з ким хотіла б бути у парі, взяв собі іншу. І вона стоїть і сумно дивиться на намисто крапель на голих вітах дерев.

Макс обережно підходить до неї й питає, чи не може вона йому сказати, де можна знайти хазяйку дому, пані Сузанну Фішер.

Дівчина чогось трошки ніяковіє, потім скидується й виявляє готовність провести його до неї. Господиня, мабуть, у себе, у своїй кімнаті.

- А не з гістьми?

- Якими гістьми?!

- А от цими, що… в залі там танцюють. Там же бал якийсь?

Дівчина знову трошки ніяковіє.

- Ні, то не гості. То так... Ми тут живемо. В нас раз у раз так...

- Ах, так?

- Ми майже всі з фабрики пані господині. А ви її родич?

- Ні, не родич, а добрий знайомий. А пані господиня сама живе?

- Еге ж, сама.

- Вона здорова, не знаєте?

- Не знаю. Вона з нами не сходиться. Коли хочете, я вас проведу до її кімнати.

- Будь ласка.

Дівчина швиденько йде вперед коридорчиком, потім рядом покоїв Сузанни.

Скрізь групи, парочки, сміх, співи, тарілки з сонячним хлібом, ліжка в салонах, порозвішувана на шворках білизна, одежа. Якийсь веселий безладний табір циган.

Далеко забилася Сузанна, в найдальший куток свого палацу.

Худенька ввічлива дівчина зупиняється перед низенькими дверима в самому кутку темного коридорчика й пошепки каже:

- Ось ці двері.

Макс дякує й якийсь мент стоїть, прислухаючись до кімнати. Там тихо. З покоїв палацу долітає веселий гамір і гомін голосів. Очевидно, це кімната прислуги. Якісь меблі стоять у кутку, навалені на купу.

Макс легенько стукає й слухає. Тихо. Ні звуку, ні шелесту. Макс стукає дужче, довше. Той самий результат. Він злегка натискає на двері - і вони, ніжно цмокнувши замком, одчиняються В лице Макса сильно б’є густим теплим духом квіток, і в очі кидається якась маса фарб. Просто перед очима вся стіна кімнати, вся стеля, підлога є суцільний килим із квіток. Це заквітчаний кошик, а не кімната. Ніяких меблів, самі квітки.

Макс переступає через поріг, озирається й одхитується назад: посеред устеленої квітками невеличкої кімнати просто долі, на квітах, поклавши голову на подушку з червоних троянд, лежить Сузанна. Очі її заплющені, уста складені поважно, строго, моторошно-непорушно.

- Сузанно!

Ніякого руху. Макс прожогом кидається до білої постаті, стає на коліна й бере відкинену набік руку. Вона холодна, надзвичайно важка, падає назад із жахною байдужістю З-під руки розсувається купка листів.

Макс не вірить, обмацує руки, плечі, лице. Від них по всьому тілу його проходить пронизуватий, важкий, моторошний холод.

Хтось у горлі Макса, дико рявкаючи риданням, скрикує:

- Сузанно!!

Уста не здригуються звичайним насмішкуватим вабливим усміхом, вогкі великі очі не розплющуються, вони в строгій поважності мовчать, не рухаються.

Макс знову хапає за плечі, за голову, підводить, ворушить, він чує своє перекривлене лице, чує вогкий холодок цих, колись таких хвилююче теплих пліч, чує страшну, неживу вагу голови й не вірить, не вірить свойому жахові, болеві й одчаєві.

- Сузанно! Ради бога, Сузанно!!

А теплий густий гнітючий дух квіток обгортає голову чадом, незримими кільцями отрути.

Макс, скоцюрбившись, падає головою на одкинену руку і, почуваючи страшний холод її, качає по ній чолом і чує, як щось дико, грубо, горловим криком гиркає в ньому й трусить його.

Він довго лежить так, качає головою по непорушній руці й помалу затихає. У невеличке простеньке вікно, заквітчане гірляндами лілей, плаксиво дивиться сірий день.

Макс трудно підводиться й дивиться в непорушне поважно-спокійне лице. Воно якесь інше, ніколи таким гарним, таким глибокозначним, одуховленим і серйозним не бачив його Макс.

Він стомлено машинально бере з-під руки листи в чепурних кувертах і, нічого не розуміючи, уважно читає адреси. Голова важка, повна чудного густого дзвону, на очі налягає чавунний сон.

Макс напружено пригадує собі, що йому треба негайно зробити, і не може пригадати. Лягти, здається? Чи відчинити двері?

Він, хитаючись, з натугою, підводиться й помалу плентається до дверей. Одчинивши їх, він машинально виходить і, похиливши сонну голову, спотикаючись ослаблими ногами, іде кудись на гомін.

У блакитному салоні, де через один куток розвішано білизну, а в другому напівгола пара танцює біскаю під дві мандоліни й гітару, настає раптова тиша: просто на танцюристів іде якийсь чоловік, хитаючись і безглуздо, п’яно чи сонно дивлячись поперед себе невидющими очима. Синьо-чорний чуб розпатлався по всьому лиці дикими пасмами, в руці міцно затиснена купка листів.

- Що за чоловік? Звідки він тут узявся? Що з ним?!

Його обступають, розпитують, він задумливо-сонно поглядає на них, морщиться й мовчки йде далі в супроводі всієї юрби.

Перед храмом він зупиняється, тре долонею чоло й щось, видно з натугою, собі пригадує. Раптом підводить голову, дивиться на чекаючі обличчя й глухо каже:

- Спиніть там тих.

- Через що? Хто ви такий? Чого вам тут треба, вас питають?

Чудний чоловік не може стояти й сідає на низенький стілець. Одкинувши гарну розпатлану голову до стіни й заплющивши очі в непереможному сні, він тихо байдуже бурмотить:

- Сузанна Фішер померла

Померла?! Сузанна Фішер?! Що він каже?! Коли? Як? Вона ж іще вчора зносила квіти з оранжереї до себе. Всі це бачили.

Але чужий чудний чоловік нічого не може їм більше сказати: він глибоко й міцно спить, злегка роззявивши рота й перехилившись набік.

У храмі вривається музика, веселий гамір скручується, гальмується й затихає. Злякані обличчя червоними рум’янцями й гарячим духом руху й обіймів, пошепки балакаючи, навшпиньках довгою чергою проходять у найдальшу кімнату, де на квітах лежить у всьому білому головою на подушці з червоних троянд поважно-строге тіло Сузанни Фішер.

* * *

Доктор Рудольф бреде вулицями. Куди? А хто його знає - хіба не однаково? В пустелі напрямів немає, шляхів не може бути. Все те саме, все безживне, мертве, мовчазне. Тиша льоху.

Цілий день бродить доктор Рудольф вулицями самотній, нікому не потрібний і нікого не потребуючий. З капелюша його струмочками стікає вода на мокрі згорблені плечі, груди, спину. Іноді він заходить із понурою цікавістю туди, де бачить людей, у колишні кафе й ресторани.

Але скрізь те саме: імпровізована музика, танці, прилюдні обійми, поцілунки. Часом із веселого гамору раптом видирається звірячий, хижий зойк, музика вривається, пари злякано по-овечому купчаться в натовп, серед якого клубком вовтузяться на підлозі два тіла - самці погризлися.

А в університеті тиша домовини. Аудиторії лунко, голосно відбивають нерівні шкандибаючі кроки самотнього чоловіка, мокрого від дощу, з тонкими волосинками уст, стомлено, невесело загнутих донизу. Лабораторії, наукові кабінети, зали засідань, бібліотеки стоять порозчинювані, позасмічувані, порозграбовувані, позатоптувані. Так само, як Рудольф, стомлено, мляво бродять по них якісь люди; деякі просто ходять, як сновиди, сумують; деякі чудні щось вибирають і виносять; навіщо воно їм тепер? Деякі тихо сидять, мертво втопивши очі в одну точку. Спинився великий, могутній організм. Мовчать віки збираного, любовно, саможертовно здобуваного скарбу. Затихли голоси геніїв - стоять собі просто томи збитого, задрукованого паперу. Але коли б вони всі раптом повставали з домовини, заговорили, затрубили, то що б то помогло? Нічого. Шматочок зеленої маси вбив усіх геніїв, усі гордощі, святощі, храми, ризи, забобони, науку. Чим же, власне, пишалося людство? З якого крихкого поганенького матеріалу творилися його «вічні» святощі?

А от біржа, велетенське капище, могутня фортеця, серце Німеччини. Хмарною колосальною пусткою тягнеться вгору мармурова зала. Горобці голосно цвірінькають десь під стелею, пурхаючи крізь розбиті вікна. Німо стоять чорні скрижалі банків із забутими й запорошеними цифрами, а на підлозі сміття, клаптики найцінніших паперів.

А колишні жерці, колишні владарі цієї фортеці, де вони тепер? Де ті, що перед ними мільйони схиляли свої голови? Від грудочки зеленої розтертої трави луснуло серце, спинився пульс, повривались усі артерії, і горобці загиджують розбиті заповіді й скрижалі поверженого бога.

І знову доктор Рудольф шкандибає тихими вулицями, нерівно цокаючи підборами по мокрих, брудних тротуарах. Знову заходить у місця танців і в місця могильного мовчання.

І тільки, як вечір починає затягати темно-сірою завісою сцену чудного театру, доктор Рудольф вертається додому, похиливши голову й стомлено пересуваючи ноги.

Але перед лабораторією він увесь скидується й на мент ціпеніє на місці: у вікні вогонь! Хтось є в його робітні! Хтось чекає його! Це - вона, це та, що ні на мить не виходить із його душі, нарешті прийшла!

Доктор Рудольф кидається до дверей, рве їх, вбігає до передпокою і... зупиняється. В двері видно: на фотелі біля столу, біля засвіченого каганця, схиливши голову на груди, сидить Макс. Тільки всього!

Доктор Рудольф, почувши зразу страшенну втому, помалу підходить до брата. Схилена на груди голова не рухається, не повертається. На столі лежать листовні аркушики дрібно записаного паперу.

Бідний хлопчик. І він наморився. 

Ніби записка якась?

«Руді! Як я засну, прочитай листа, що лежить на столі, і неодмінно збуди мене. Нізащо не давай мені спати. Додому не маю сил іти, а спати мені не можна. Прочитай і зараз же збуди».

Рудольф здивовано крутить записку, дивиться на звислі на груди патли волосся, злегка торгає за плече Макса, потім обережно бере аркушики листа, сідає з другого боку стола й починає читати:

«Прощай, Максе. Хочу востаннє сказати тобі найщиріше слово. А яке слово може бути найщиріше, як не останнє? Перед смертю схиляють голови і ганьба, і гордість, і амбіції, і розрахунок. Я всі розрахунки зробила, підвела підсумок і більше ні на що не рахую.

І от усе ж таки в оцей останній мент свого життя по щирості не знаю, що більше: чи моя ненависть до тебе, чи любов? Чи проклинати тебе, чи заридати над ганьбленою, розшматованою моєю любов’ю!

Що ви зробили з життям, Максе!! Невже Тебе не охоплює жах?! Невже ви всі так страшно, божевільне позасліплювані, що не відчуваєте того неймовірного жахного страхіття, яке впало на людство з вашою Сонячною машиною?!

Життя ж немає. Нема душі його - краси. Сонячна машина випалила все людське, а людське є в красі, в творенні краси. В цьому ж, тільки в цьому, є різниця між людиною й твариною, звіром.

Сонячна машина звела людина на тупу брудну тварину, на злого дикого звіра.

Ви хвалилися, що створите братерство рівних, сильних, вільних царів природи, неба, вод, землі. Ви обіцяли вічне свято краси, любові, щастя.

Максе, Максе. Ти знаєш, я нишком, про себе, сама себе соромлячись, думала: а може?

Я готова була прийти до Тебе, стати на коліна перед Тобою й скласти всю свою гордість до Твоїх ніг і цілувати їх, як найбільша грішниця.

Але, Максе: де ж ваше братерство, де нова людина, де розмах, розквіт, де свято краси, любові!!

Ви знищили держави, ви стерли кордони, це так. Але землю ви заселили двоногою, жуйною твариною - й більше нічого. Все, що було відзнакою творчості людського генія, все розтоптали, потолочили, загидили копитами ці тварини. Земля - це величезне стійло, хаотичне, брудне, темне, холодне, смердюче.

Ти уяви Собі земну планету. Уяви Собі ці темні, завмерлі міста, це страшне мовчання, цю зоологічну тишу, в якій чути тільки рев самців, гарчання й плямкіт уст, що жують зелену жуйку.

З людини здерто тисячолітній грим божеськості, яким вона хотіла відрізнити себе від тварини. Ви радієте з цього, а я благословляю наш самообман, я з побожністю цілую сліди брехні всіх дуріїв людства, всіх бідних пророків його, які так зворушливо, наївно вірили в свій грим. Я ридаю за бідним Вседержителем Саваофом, образ і подобу якого ми так старанно намагалися намалювати на своїх лицях. Навіть за Твоїм бідним соціалізмом, за Твоєю наївною казкою я ридаю, Максе! Можеш Ти собі це уявити?

Ні Саваофа, ні казок більше немає.

Але не те, що немає, а що більше їх ніколи й не буде. От у чому є той жах, що жене мене з цієї дикої отари в небуття.

Людство померло, воно завершило круг, вернулося до вихідної точки. Тисячі віків боротьби за існування довели до забезпечення існування. І це є загибель людства, поворот у лоно звірів, із якого воно вийшло.

Історія скінчена. Кому охота доживати, обростати шерстю, добувати віку в печерах, хай доживає. Я ж хочу померти людиною. Зганьбленою, замученою, але все ж таки людиною.

Радій, Максе,- пролетаріат здійснив своє право «вірності»: він не тільки відібрав у мене мій дім, моє майно, мій спокій, він одняв у мене мою честь. Радій, Максе: цієї ночі пролетаріат ганьбив і шматував моє тіло з такою рівністю, що ти можеш бути задоволений.

О Максе, два роки я берегла своє тіло для Тебе, два роки з муками, надіями, з упертістю, з хитрощами, з одчаєм і незрозумілою любов’ю я кохала мрію віддати його Тобі, єдиному, болючому й пекуче-бажаному! І от радій: його з гарчанням і ревом вирвали Твої браття.

Дякую, Максе, за створене Тобою «вічне свято краси, любові, щастя».

Прощай.

Сузанна»

Доктор Рудольф довго сидить над листом, тарабанячи по ньому пальцями. Потім трудно підводиться й будить Макса. Скудовчена, розпатлана голова безсило хилитається під штовханами, труситься від потрушування, але не підводиться.

Тоді доктор Рудольф бере свій мокрий капелюш і сильно обтирає ним лице Макса. Макс одхитується назад і слабо розплющує очі. Ніс і щоки мокро блищать, як заплакані.

- Що? В чому річ?

Голос хрипкий, здушений, як застуджений.

- Вставай, Масі. Вставай. Підведись. Не можна спати. Вставай, голубчику, вставай.

Макс машинально слухняно, але тупо підводиться, похитуючись, стоїть і жде.

- Ходім у сад. Ходім, походимо трохи.

Дощ і рух у сліпій чорній тьмі приводять Макса до пам’яті. Він покашлює, стріпує головою, обтирає рукою лице.

Рудольф чує, як його тіло стає твердіше, певніше, кроки вільніші

- Що з тобою, Масі? Що сталось? Що за сон такий?

- Не знаю. Сам не знаю. Здається, отруївся. Ти читав листа?

- Так, читав.

Брати вертаються до лабораторії, і Макс довго мовчки ходить по хаті, сильно закусивши куточок нижньої губи. І раптом зупиняється проти Рудольфа й понуро посміхається.

- Хе! І ці ж самі завтра будуть ховати її! Дійсно здерто грим не тільки божеського, а й людського. Стріляв би їх, проклятих, вішав, труїв, як паскудних пацюків! Правду каже батько: тільки страх і батіг робили цих звірів людьми. Ні, не можу я й тут, піду!

- Але куди ж ти підеш, Масі? Темно, ти дороги не знайдеш.

- Ах, усе одно! А на якого чорта тепер мені дороги, світло, життя? З цією худобою жити? Бувай!

Макс рішуче виходить із лабораторії, не слухаючи Рудольфа, і грюкає за собою дверима. Чути рип кроків по доріжці, і настає густа шипуча тиша.

Летить у світовому просторі темна, мертва планета, яка колись (так давно-давно!) називалася Землею. Темна, мокра, мертва тиша обкутала половину її. Сонно плямкають у сні самці та самиці, а на другій, іншій половині жують жуйку й справляють танець самців і самиць. Настане тут день - і ця половина буде жувати й танцювати, а та лежати в сні.

І так навіки?! І це все?!

Докторові Рудольфові хочеться вибігти і з жахом закричати на всю планету, стьобати її, плювати в неї, гризти її зубами.

О ні! Батога вам треба? Страху? Добре. Буде вам батіг! Буде страх!

Але який? Холод? Вони, як птиці, на зиму переходитимуть у теплі краї. Нудьга? Вони розважатимуться коханням, облизуванням дітей і здобуванням трави. І будуть щасливі.

Доктор Рудольф стомлено сідає в фотель і спирає голову на руки.

Щасливі! Хм! А чому ні? Що є щастя? Сотні ж «дуріїв людства», сотні отих бідних пророків, філософів, мудреців усіх віків і народів в усуненні страждань бачили ідеал щастя. Вони кликали до найбільшого обмеження своїх бажань, до відмови від влади, слави, багатства, розкошів, утіх, насолод. Людино, скоротись, зіщулься, зберись у грудочку найпростіших своїх елементів, не вір зрадливим радощам - вони скороминущі, нереальні, єдине реальне в житті - страждання і його уникай. Тоді матимеш щастя (атараксію, нірвану, царство небесне і т. ін.).

Тепер бажань нема, страждання уникнено - чого ж більше треба? Хіба це не є щастя?

А що робило людство минулої епохи? Билося за те, щоб бути ситим, щоб мати «жуйку», щоб лизати своїх дитинчат і обнімати самиць-самців. І всі ці університети, лабораторії, біржі, залізниці, суди, банки, фабрики - все це кінець же кінцем служило тільки цьому. Люди засоби зробили цілями, обожили їх і тепер труять себе через те, що ці засоби стали зайві.

Зайві ці засоби, чорт їх забирай, і баста! Через те вони стоять мертві й непотрібні. Ну, і що? Хіба не має рації мила Труда, кажучи: «Ну, і скоти, ну, і худоба, а що тут страшного?» Дійсно, сказати «будьте, як свині» - образа, а сказати «будьте, як птиці небесні» - свята заповідь.

Ну, так чого ж треба? Чого одчай? Хіба не здійснений ідеал Христа? Хіба людство не стало, як птиці небесні, що не сіють, не жнуть і навіть на зиму перелітають у вирій? Хіба не здійснений ідеал Конфуція, стоїків, циніків? Хіба не осягнена атараксія Епікура? Хіба не здійснені заповіді Шопенгауера, старого боягуза радощів? Чого ж сум, чого ґвалт, чого страх?!

Стоять фабрики, що виробляли сукна, шовки, оксамити? К чорту! Людина буде гола ходити. Голе, сильне, хиже, здорове тіло естетичніше, ніж усякі дегенеративні каліки, позакутувані в шовки.

Стоять тисячі, мільйони фабрик, майстерень, копалень, лабораторій? А що вони робили? Їжу, одежу, питво? Потрібне це тепер? Ні. Так чого страх, що стоять? І стійте к чорту собі!

Стоять залізниці, трамваї, пошта, телеграф?

А вони що робили? Перевозили їжу, одежу, питво та паливо? К чорту! Більше непотрібно. Можете стояти.

Стоїть електрика, водопровід?

А для чого вони? Сонце є світло для всього живого. Будь ласка! Води в природі більше, ніж у водозбірнях Берліна.

Геть до природи з кам’яних колодязів!

Але де ж оті фабрики, майстерні, лабораторії, що виробляють людське й божеське? Де ті генії, що поза «жуйкою» давали красу людству? Поети, митці? Чи не вони ж споконвіку переспівують одну свою улюблену тему про жуйку, самицю й дитинчата? Якого ж чорта вони отруюють себе тепер, коли всі мають те, що вони виспівували?

Доктор Рудольф сідає в фотель, заплющує очі й чує, як його обхоплює та сама кричуща, нестерпно тоскна туга, що була тоді, як він після вибуху люті й одчаю сидів на ліжку в камері-божевільні.

* * *

Холодний дощ плаче рясними слізьми на шибках. Холодна вогкість дихає з кутків. Сивий присмерк, як зігнутий пристаркуватий чоловік, цілий день тоскно блукає по лабораторії, по спустошеній власною рукою доктора Рудольфа, по любій, насиченні роками його дум робітні.

Дні й ночі котяться одні через одних, як хвилі - одні ясні, другі темні, рівні, одноманітні й без назв. Який сьогодні день? Субота, середа, неділя? Смішні, дорогі й непотрібні вже назви. Батько досить уперто відмічав їх за календарем, але як один раз загубив рахунок - так усі ці суботи, понеділки, вівторки лишились десь там, позаду, в тумані минулого. Який місяць? Листопад? А може, грудень уже? І котиться хвилями безіменними те, що люди привчились називати днями. Для чого їм тепер назва? Навіщо міряти час? Та й чим міряти? Що є спільного тепер у людей? Часу вже немає, бо немає мірила.

У вільну хвилину доктор Рудольф пише спогади перед залізною грубкою, поставленою ним самим.

Для чого? Щоб колись, коли відвикне від писання, коли обросте шерстю, взяти ці списані аркушики й згадати час, коли люди на землі вміли зазначувати знаками свої думки? Чи ще не вмерла потреба зносин хоч із самим собою? Чи страх, що загусне мозок і заросте бадиллям дикунства? Чи в душу свою, потоптану, понівечену, понижену, осміяну, хочеться глянути, як у загноєну, смердючу рану? Не тільки глянути, а дивитися в неї щодня, длубатись у ранах і чути чудну насолоду від них.

Але ж як ниють у сірій холодній самоті болі! Так, так, він упав із височенної гори, на яку дряпався дванадцять років. Та тільки тепер, коли вже минув перший момент падіння, він як слід чує, що розбився і вся істота в ранах.

І тільки тепер він знає, що дванадцять років таскав на гору величезну важку торбу своєї славолюбності, думаючи, що несе любов до людей і науки. Тільки тепер, коли він із торбою своєю лежить на дні безодні, він чує, що в ній стогне не любов до людей, а понижена, недодушена гордість.

Холодний, рівний, серйозний дощ, такий самий, як бував колись за минулої доби. Пристаркуватий, шамкаючий присмерк сумно киває сірою головою. Доктор Рудольф одкидає голову від записок і слухає.

От зараз прийде мама. Яке чудне, старе, вічне, як життя, ім’я! Одне з небагатьох імен, що лишилися на землі. Вона жаліє бідного Руді. Вона з усієї сили старається не показати, що жаліє. І це найбільше завдає болю, що вона старається не показати жалю. І в цьому старанні, як у дзеркалі, Руді бачить себе маленьким, смішним, жалюгідним. І цей жаль рівночасно гріє його забутим старим теплом, від якого очі стають гарячі. Хочеться притулитися до старих ніжних рук і сховати в них сором, пониження, дурну гордість. Навіщо вони тепер?

От вона прийде й буде розповідати про незначненькі події в тому чудному домі, набитому чужими собі, байдужими до себе людьми. А доктор Рудольф буде слухати і мовчки з солодким болем і ниючим соромом усередині здригуватись на одно ім’я. Знає мама чи не знає, що він здригується на це коротеньке, болюче, любе ім’я?

Але записки доктор Рудольф пише дуже рідко, бо цілий день зайнятий важнішими справами. Він копає по старих покинутих городах картоплю, капусту, цибулю, всяку городину,- обшукує всі льохи й комірчини покинутих помешкань, старанно збирає всі продукти, які їли колись люди, і звозить усе це додому. Граф іронічно-сумно посміхається стріхами: винахідник Сонячної машини, великий учений, той, що зруйнував увесь старий світ, тягає візочок по Берліну, вислухує насмішки, глузування й ворожі вигуки ради того, щоб годувати старих трупоїдів і реакціонерів. Чи варто ж було для цього дванадцять років сидіти в келії?

А доктор Рудольф мовчить. Мовчить на глузування сонцеїстів, і на теплу насмішку графа, і на понурий глум батька та тихий жаль матері. На все. Тоненькі уста стали ще тонші. Куточки їх витяглися рівними гострими голками. Цілими днями, шкандибаючи й похнюпившись, він тягає візок, носить воду, рубає дрова, ставить грубки з цегли в кімнатах батьків, графів і принцеси. І мовчить. Навіть до принцеси ніколи й словом не обізветься. Мати часом ніжно докоряє синові за таку неделікатність. Правда, принцеса й сама, видно, дуже гнівається на Руді, але ж треба зрозуміти, що їй тяжче, ніж кому іншому, від Сонячної машини. Та Руді й на докори мовчить, тільки іноді чудно посміхнеться й зараз же відійде - нема йому часу на розмови.

А ввечері, як із усіма роботами покінчено, доктор Рудольф потихеньку увіходить із вулиці до палісадника перед будинком, забирається в кущі під тополю й стоїть там доти, доки погасне світло каганця в одному вікні. Поганеньке, мізерне це світельце - в кімнаті в техніка далеко ясніше, бо в нього горить справжня ацетиленова лампа, але доктор Рудольф не дивиться на технікові вікна.

Іноді, як немає дощу, а в небі серед хмар купається місяць, то пірнаючи, то виставляючи лису голову, в палісаднику з’являється ще одна постать - коротконога, опецькувата, з піднятим коміром і натовкмаченим на самі очі капелюшем. Вона не бачить Рудольфа й обережно підкрадається під вікно, силкуючись зазирнути в нього. Доктор Рудольф і на це мовчить, тільки пильно, затаївши духа, слідкує за дивним чужим чоловіком. Хто він? Чого йому тут треба?

Часом чоловік спирається плечем об стіну під вікном, похилює голову й стоїть у глибокій задумі довго-довго. Безшумно хилитається іноді тінь у вікні, затуляючи світелечко. І серце доктора Рудольфа теж хилитається, і з нього вихлюпується гаряча, болюча ніжність. Чужий чоловік теж ворушиться, стає, видно, навшпиньки, зазирає у вікно. Мабуть, і в нього щось вихоплюється?

Коли гасне вікно, ніч стає темна, тоскна, самотня. Чути, як виють десь покинуті голодні собаки. Чути, як мертво й страшно мовчить Берлін, як пустельно, первісно шумить вітер у мокрих голих вітах.

* * *

І от раптом принцесу Елізу підмінено. Хтось зідрав із неї хмуру заціплену скупченість, із-під неї вийшла нова людина. Це тепер - весело-владна, грайлива, ніжна дівчина.

Але що дивного в такій підміні, коли приїхав дійсний, справжній коханий наречений? Як давній лицар, він пів-Європи проїхав конем, із скринькою Сонячної машини за плечима, з револьвером за поясом, з нагаєм у руці. Пів-Європи переїхав, щоб добратись до Німеччини, до своєї давньої з юнацтва нареченої.

І зараз же з револьвером в одній руці, з нагаєм у другій прийшов до двох малярів у салоні, ввічливо попрохав їх переселитися нагору й зайняв цю кімнату. Після того другого ж дня виїхав конем до міста; виїхав уранці, а вернувся увечері. Але вернувся з гарненьким екіпажем, повним усякого добра: мішок муки, мішок крупів, маса бляшанок із консервами, торби свічок, солі, сірників - усього того, що бідний доктор Рудольф не міг ніколи так блискуче роздобути.

Розуміється, для чого тепер принцесі поміч якогось кривого, калікуватого доктора, сина льокая. Розуміється, вона зараз же попрохала пані Штор переказати свойому синові, щоб він більше не турбував себе послугами їй. Та й нікому вже, власне, були не потрібні його послуги, бо те, чого понавозив князь Георг, вистачить на цілі місяці всім їм. (Сам князь Георг, ївши сонячний хліб, тепер знову перейшов на старий режим).

О, це справжній мужчина! Він не такий уже молодий, годів йому, може, тридцять п’ять; на чолі вже глибоченькими затоками вимито волосся з обох боків, на висках - жовтизна, в роті якраз посередині вищербивсь один зуб. Якраз посередині, так що лице як на дві половинки поділене. Сталося це в дорозі, а лікарів уже тепер немає - і доводиться ходити так. Часом аж злегка посвистують слова крізь цю щербину. Але сам такий міцний, сухий, сталевоокий, дротяновусий, ніс загнутим дзюбом енергійно, непохитно рубає повітря. Але коли балакає з принцесою, то сталь і дріт стають тепленькою м’якенькою глиною, з якої можна ліпити всякі фігурки, що принцеса, натурально, і робить.

Що ж дивного, що вона цілими днями тепер виспівує, регочеться на весь дім, на весь сад, що, як дитина, бігає по саду з принцом по дощу, по вітру по всіх алеях. Особливо вона любить ті алеї, що перед самою лабораторією.

І доктор Рудольф, затиснувши волосинки уст, цілими днями тепер довбається собі в своїй холодній лабораторії, невідомо що вже тепер вигадуючи. Довбається, часом шипуче посвистує крізь верхню губу й час од часу ховає кулаки в кишені, щоб погріти пальці.

Іноді підходить до вікна й порожньо, не кліпаючи, дивиться в сад на мокрі порожні дерева, на порожнє небо, на порожню мокру затихлу землю. А в спальні лежить на канапі Макс і порожніми очима читає порожні старі книжки, переселившись із комуни до брата.

От і тепер стоїть доктор Рудольф біля вікна й дивиться, як листя в паніці, немов розігнана юрба бунтарів поліцією, женеться алеєю, із жалібним шелестом, підкочуючись під коріння. Вітер, як чабанський пес, ганяє закурені отари хмар із позадираними хвостами.

І раптом дзвінкий владний контральтовий голос. Бадьорий, веселий рип піску по доріжці. І нарешті дві постаті, ті самі дві постаті. Принц Георг ступає чітко, твердо, впевнено виміряє кроки по землі, яка належить йому. Він із сокирою в руці. Сталеві очі й дротяні вуса покірно повернені до червоної голівки, що випинається з коміра пальта гарячою жариною.

Вони стають якраз проти вікон лабораторії. Червона голівка на мент проводить очима по вікнах, бачить постать доктора Рудольфа й байдуже відвертається. Що їй до якогось доктора Рудольфа? Та чи й помітила вона його? Вся її увага зайнята чимсь зовсім іншим. Але чим? Що треба їм тут, у цій алеї, з сокирою?

Ручка в чорному рукаві, в чорній рукавичці показує пальцем на кущ бузку, на обидві стіни кущів із голими, тепер такими порожніми вітами.

Принц Георг хитає головою, виміряє очима кущі, ще раз киває головою й щось каже до принцеси, посміхнувшись і показавши чорну квадратову щербину й розділивши сухе лице на дві половини Потім підходить до першого куща, обдивляється з усіх боків, вибирає, нахиляється й сильно рубає гілля при самому корінні.

Вони хочуть позрубувати всі кущі! Вони хочуть вирубати всі кущі, всю алею вирубати, знищити! Це вона хоче! Навіть це місце вирубати, вигладити! О ні!

Доктор Рудольф зривається з місця й швидко, коливаючись у лівий бік усім тілом, вибігає надвір. Вітер скажено кудовчить волосся, пхає в груди, одпихає назад до лабораторії - він служить їм за сторожа.

Струнка, закутана в чорне манто постать помалу повертає червону голівку на рип нерівних, шкандибаючих кроків і зараз же байдуже, спокійно відвертається. Принц Георг також зиркає в той бік і також спокійно повертається до куща - якийсь собі каліка кудись поспішає.

Сокира високо підлітає догори і з соковитим хруском угризається в тонкі ніжки бузку. А чорна струнка постать стоїть непорушно, слухаючи всією спиною нерівний хапливий рип кроків по алеї.

- Вибачте...

Принцеса й принц Георг повертаються. Що треба цьому чоловікові?

- Вибачте... Ви хочете рубати ці кущі?

Сталеві очі помалу випростовуються разом із головою й здивовано оглядають од голови до ніг калікуватого чоловіка.

- Так. А вам що до того? Хто ви такий?

Доктор Рудольф тим часом злегка вклоняється принцесі. Принцеса недбало, байдуже киває голівкою й повертається до нареченого:

- Це - Рудольф Штор, Георгу. Прошу далі.

Георг уважніше, пильно, гостро встромляє в доктора Рудольфа два цвяхи очей.

- А-а? Добродій усього людства? Що ж вам треба, пане добродію?

Добродій людства придержує рукою волосся на голові.

- Я прошу вас сказати мені, що ви хочете робити з цими кущами?

Принц Георг спочатку високо, непорозуміло підводить брови, потім раптом грізно хмурить їх.

- А ви яке маєте право задавати мені це питання?

Доктор Рудольф на мент закриває очі й знову розкриває їх.

- Я ще раз прошу вас дати мені відповідь на моє питання.

Тут принцеса гидливо кидає в його бік:

- Ми хочемо вирубати ці кущі. Тут буде площинка для спорту. Рубайте далі, Георгу!

Георг одвертається від добродія людства й зручніше затискує сокиру в руці. Але доктор Рудольф помалу спокійно заходить збоку й стає між ним і кущем. Стає, складає руки на грудях і тихо крутить головою.

- Ви цих кущів рубати не будете. 

Нахабство цього суб’єкта на якийсь мент позбавляє мови принца Георга.

- Пане добродію! Я вам раджу моментально відійти, сховатись у вашу хату й не наражати себе...

- Ви цих кущів рубати не будете.

На принцесу доктор Рудольф не дивиться. Волосся рукою вже не притримує, готову не підносить, а так само спокійно крутить головою з боку на бік.

- Я їх буду рубати, пане хіміку! Хоча б мені прийшлося рубати їх разом із вашими ногами! Чуєте?!

- Будь ласка. Вам прийдеться рубати разом із моїми ногами.

Матово-бліде, рівне, схудле лице під крилами червоного волосся не рухається, чогось жде. Ну, ясно, чого жде. Принц Георг простягає ліву руку й сильно відпихає нею набік доктора Рудольфа. Але доктор Рудольф зараз же хапає цю руку своєю й так стискає, що принцові Георгові кров шугає в лице й одразу ж виразно стає видно жовтість вусів під горбуватим дзюбастим носом. Він із усієї сили шарпає руку, але доктор Рудольф тільки злегка хитається наперед і міцно тримає руку князя Георга.

- Пане Шторе! Я вас попереджаю: відійдіть! Пустіть руку!

Рука пана Штора приросла до тіла князя Георга. Волосинки вуст тісно злилися в одну тонку витягнену лінію. Очі голо, одверто, льодово дивляться в зашарене вогнем лице з горбатим носом.

Права рука принца Георга рвучко, гнівно разом із сокирою підводиться й на півдорозі зупиняється, готова змахнути вгору.

- Пане Шторе! Ще раз кажу пустіть руку й забирайтесь негайно звідси. Останній раз кажу!

- Я піду тоді, як ви дасте мені слово не рубати цих кущів. Для спорту ви маєте досить вільного місця в саду.

Червона голівка непорушне застигла, чогось жде. Ну, ясно чого жде. Принц Георг сильно шарпає ліву руку, шарпає раз, другий, люто блискає сталлю очей, потім умить змахує правою рукою з сокирою і… весь одхиляється назад: ліва рука доктора Рудольфа блискавично хапає й за праву руку Георга,- і сокира безсило звисає вниз. Принц Георг пробує вирвати руки, але вони тільки синіють під пальцями калікуватого чоловіка, слабшають, слабесенько ворушаться і сокира от-от випаде з покоцюрблених пальців.

- Пусс-тіть руки, ви!

- Тільки тоді, як дасте слово...

Тут принцеса Еліза поспішає на поміч - сокира от-от виприсне.

- Георгу, пустіть цього чоловіка! Ходімте. Ми знайдемо інше місце.

Георг шарпає руки, але вони від того тільки більше синіють. Цей чоловік не пускає. Лице Георга пашить вогнем, і жовті дротяні вуса так виразно жовтіють на червоності, а сталеві очі колючими конусами вп’ялися в бліде, спокійне, затиснене лице кривого хіміка.

Сокира падає на землю коло ніг доктора Рудольфа. Тоді він випускає руки князя Георга, тихо нахиляється, підіймає сокиру, ввічливо подає її принцові й спокійно шкандибає назад, до себе. Вітер бурно, весело гладить йому волосся, в очах стоїть примружений гидливий погляд із-під червоних крил.

І доктор Рудольф довго ходить по лабораторії, поглядаючи мимохідь на зрубані, покалічені ніжки бузку з біло-зеленкуватими ранами.

А принцеса й принц Георг ідуть додому, до будинку. І дивна річ: принцеса Еліза цілком щиро, непідробне весела, ніжна, радісна Ну, просто щаслива! Цілком щиро, от це дивно! - цілком щиро щаслива. Вона бере князя під руку, пригортається до нього, сміється, трохи не летить на крилах. Чого ради? Невже вона не бачила, як поводився той нахаба! Чи цією поведінкою хоче загладити сором, образу, ганьбу поразки? Ні, вона нічого не хоче загладжувати. Вона все бачила, вона навіть знає, що «цей чоловік» дуже великої фізичної сили, вона одверто говорить про те, що сокира випала, вона нічого не хоче ховати. Але вона собі просто сяє вся.

І старому графові розповідає всю сцену з сяючим сміхом, і стару графиню несподівано, невідомо з якої причини обнімає, і до рояля біжить, і бурно грає, і верхи хоче їхати. Абсолютно незрозуміла, чудна поведінка, противна всякій логіці.

А доктор Рудольф стоїть біля вікна й порожніми очима дивиться в порожнє небо, по якому вітер жене отари хмар із позадираними хвостами. І тепер його очі ще порожніші, застигліші, крижаніші.

От іде графівна Труда з якимсь чоловіком алеєю з вулиці. Так, це Труда, порожня, неіснуюча Труда. З нею її «чорно-срібний лицар», теж порожній, неіснуючий, тоскний, нудний. Раніше вона приходила сама. Тепер із «лицарем». А порожній Макс лежить у спальні й читає неіснуючі детективні романи, що купою лежать біля канапи.

Труда хитає головою, привітно махає рукою, щось гукає чорно-срібному лицареві й весело біжить до ганку.

- Руді, милий, голубчику! Що з вами? Чого ви такий? Га? Ви дивіться, який чудовий вітер. Я хочу зробити з Душнера змія й пустити його на небо. Правда, на такому вітрі можна? Правда?

Душнер увічливо, приємно посміхається чорними пукатими очима під густими пухнастими, як два хвостики, бровами.

- А Макс де? Читає? Все читає детективні романи? Руді, голубчику, що це значить? Га?

Руді не знає. Читає - то й читає. А що більше робити?

Але Труді страшенно важно знати, чого Макс читає детективні романи. Страшенно важно їй це знати, конче треба знати - від цього залежить усе її життя разом із синьою родинкою-сережкою під вухом. Можливо, що мудрий, спокійно ввічливий чорно срібний лицар краще знає, ніж доктор Руді й графівна Труда. Але він тільки приємно спокійно посміхається. А коли Труда біжить додому навідатися до матері, він спокійно, як вартовий, ходить по алеї.

Щоб не бачити цієї чатуючої постаті, доктор Рудольф іде до Макса, лягає на ліжко й дивиться в стелю холодними порожніми очима.

* * *

Старий граф обережно, навшпиньках, старечо-цупко тримаючись рукою за стіну, підкрадається до дверей. Підкрадається й слухає всім старим, великим, костистим, як у вола, тілом. Два голоси там, у сусідній кімнаті, два найважніші, найболючіші голоси з усіх голосів, небесних і земних. Один голос - такий загадковий, такий несподіваний, що граф, знаючи його тридцять сім років, не впізнає; спокійний, сумно-величний, глибоко-втихомирений. Такі голоси бувають у видужуючих од смертельної, безнадійної, болючої хороби.

Другий голос - незмінений, грудний, хлопчачий, правда, з якимись новими жіночими нотками, але все такий самий наївно одвертий, зворушливо правдивий, рішучий, безрозсудно-сміливий, сміливий до найстрахітніших слів-учинків. А разом із тим і з смішком, з гумором, з уродженим гумором. З уродженим, не інакше, з таким самим, який був у діда, прадіда.

Старий граф злодійкувато прикладає вухо до дверей, кліпає очима, злегка роззявляє рота, напружує всю шкіру голови, ловлячи кожний звук. Але бісові парочки нагорі вчиняють такий гамір, таку біганину, борюкання, що аж лампи дзвякають і трусяться двері. Та й голоси чути в далекому кутку - такі тихі, приглушені.

А яке було б щастя, коли б вони наблизились, коли б увійшли до графа, коли б злилися з його самотнім, пониженим, понурим голосом! Що руїни світу, що Сонячна машина, що той гамір чужих брутальних людей! Навіть під руїнами світу з тими голосами був би найтепліший затишок.

Голоси стають виразніші. От один наближається!

Старий граф Елленберг ізлякано відривається від дверей, хилитається, балансує руками й поспіхом іде навшпиньках до свого фотеля.

Стук у двері - стук у старе серце, стук, від якого стає трудно дихати.

- Увійдіть!

Одчиняються двері. На порозі маленька сухенька постать у всьому білому. (Тепер вона раз у раз у всьому білому, тепер: восени, серед усього страхіття, темряви, занепаду!). Великі темні поширені очі нічної птиці, такі колись напружено-уважні, неспокійні, загнані - тепер дивляться пильно, сумно, спокійно. Навіть гострість носа, уст, підборіддя вигладилась. Нічого нюхаючого, вишукуючого, винишпорюючого.

Загадкова, тридцять сім років знана, відбита в душі незчисленними ясними й темними слідами постать в білому помалу, тихо й певно підходить до фотеля. (Тепер вона входить до його не дрібненькими колишніми кроками зляканої мишки, а спокійно, впевнено помалу!)

От підходить зовсім близько, ласкаво пригладжує йому на голові відстовбурчене від підслухування пасмо жовто-сивого волосся й зупиняє теплу маленьку руку на плечі. (Посміла б вона була колись отаку ласкавість собі дозволити?)

- Батьку, там знову Труда прийшла.

Граф понуро-байдуже дивиться у вікно.

- А ті дівки, що нагорі, не прийшли?

- Їм нема чого сюди приходити, Едмунде.

- Того самого, що й цій.

Графиня сумно посміхається й хитає головою.

- Ну, навіщо ти так, навіщо, батьку? Навіщо себе, свою дитину й мене мучиш?

- В мене дітей нема. Годі, іди собі.

Графиня не рухається, навіть руки з плеча не здіймає.

- Є, Едмунде. Ти можеш тепер, коли хочеш, перевірити це. Он там вона сидить, твоя дитина. Щодня вона приходить. Щодня благає дозволить їй прийти до тебе.

Граф рухом плеча скидує маленьку теплу руку й натягає на очі колючі сірі віники брів.

- В мене нема дитини-проститутки! Годі, кажу. Іди геть! Раніше графиня була б зіщулилася, винувато, покірно закліпала б очима нічної, навіки стривоженої птиці й тихенько, дрібненькими кроками вислизнула б із кімнати. Тепер же вона тільки посміхається сумно й вибачливо.

- Тепер нема проституток, батьку. Нема ні чесних, ні безчесних, ні грішних, ні святих. Є тільки люди.

Старий круто боком повертається до графині й підкидає догори до неї вимучене, пожоване думами й старістю лице. А, «тепер, тепер! Немає ні грішних, ні святих»? О, тепер чудесний настав лад для всяких «святих»! Знаменитий лад! Що й казать. Тепер, розуміється, можна ходити їм із піднесеною головою, з гордим усміхом, із чистим сумлінням, з рівністю, з вищістю. Тепер можна пацати копитами в авторитет, силу, владу. Пошана, страх перед старшими тепер, звичайно, анахронізм, забобони, смішний спомин із давно минулих часів Тепер нема ні права, ні сили, ні влади, ні традиції - нічого. Чорну коробку на спину - і геть під усі вітри. Що таке родина тепер? Що таке батько? Та ще трупоїд, якому треба варити їсти за старим режимом. Але, будь ласка. Ніхто не тільки не тримає, а й не хоче тримати.

Графиня кінчиком пальців сумно змітає з плеча графа сивий волос. І те, що вона собі змітає пальцями волосинку, найбільш лютить старого. Він устає, переходить до столу й бере в руки книгу.

- Можеш сказати своїй Труді, що в мене нема дітей. Зовсім нема ніяких! Ні жінки, ні дітей - нікого. Можеш їй пояснити навіть, через що я в такому стані опинився, стоячи одною ногою в домовині. Тепер нема ні гріха, ні сорому, ні честі, отже, цілком спокійно можеш їй розповісти. Вона тебе зрозуміє дуже добре. І, може, нарешті дасте мені хоч трохи спокою. А тебе прошу не готувати мені їжі. Ми самі будемо з Гансом і Георгом робити для себе й принцеси.

- Батьку, батьку!

Граф скажено жбурляє книгою об підлогу.

- Не смій паскудити це слово своїми устами!! Не батько я! Чуєш ти?!

Графиня твердо, сумно приймає великими темними очима колючі люті стріли з-під настовбурчених брів.

- Ні, ти батько Ти можеш це перевірити. Так, так, кожної хвилини ти можеш тепер це перевірити. Але ти ради своїх традицій, з упертості не хочеш признати сонячного хліба. Ти волієш одмовитися від дітей, від жінки, від родини, аніж признати те, що тільки божевільні не хочуть признати. Добре, я так і поясню Труді.

- Будь ласка. Так і поясни. Можеш.

- Так, я так і поясню. Але хто ж тепер винен, що в тебе нема дітей? Хто?

Граф важко, пильно, тягуче вдивляється в гнівно, обурено вирівняне маленьке сухеньке тіло з чорно-сивою голівкою в усьому білому. Воно, це таке колись покірне, жагуче, потім покірно винувате, далі покірно пригнічене, тепер воно сміє обурено-владно, з гнівним правом, з глибокою свідомістю вищості стояти перед ним рівно, вимогливо.

- Ти хотів колись правди. Єдиної правди! Ти не хотів прийняти її, коли я давала тобі. Тепер ти можеш її взяти. Тепер ти можеш знати всю правду. Але ти навіть правду віддаєш за Вічний Порядок твого Ганса Штора. Хто ж винен, я тебе питаю?! Признай порядок сина Ганса Штора - і ти матимеш усю правду. Так, так, не Ганса Штора, а сина його, Рудольфа Штора.

Граф помалу, трудно сідає в фотель перед столом, ноги ослабли й коліна підло підгинаються.

- Іди собі. Годі.

Він одкидає голову на спинку стільця й безсило заплющує очі. Стара, з навислими щоками, з буйним ластовинням і з западинами на шиї голова лежить безсило, але непохитно.

Графиня глибоко зітхає й помалу виходить. Вона підійшла б до цієї голови, до цієї рідної, любої, бідної голови, обняла б її, притулила б до грудей собі, пригорнула б до неї ту смугляву, бідну, любу голівку, що дожидається в тій хаті,- і так тепло, так повно стало б на бідній, холодній, спустошеній землі. Але старе коріння вросло в стару бідну голову й приросло до минулого, до неповторного, до померлого, і мертве мертвить і любов, і правду.

А старий граф безсило сидить із заплющеними очима, і ущипливий, гіркий усміх ворушить вусами, як черв’як під купою сіна. Вічний Порядок, традиції, правда! Всі порядки, всі традиції й правди віддав би він за одне маленьке, з чотирьох літер, слівце з одних нечистих, проклятих ним уст. Правда? Та будь вона на віки вічні проклята, коли вона вб’є ту крихітку живучої надії, коли погасить жалюгідненьку іскорку ілюзій, від якої тримається малюсіньке тепло в недогаслому тілі!

Кожної хвилини ти можеш перевірити. Кожної хвилини ти можеш погасити свічечку своєї останньої радості. Перевірити і вже ніколи не могти витягати із столу гребінці, на яких іще заплутались чорні, з синюватим одблиском волосинки, ніколи вже не прикладатися щовечора лицем до біленької, смішно куцої блузки, в якій іще заплутався дух її тіла, ніколи більше не лежати годинами на старій канапі, в якій заплуталась і живе його жалюгідна, самообманна, живлюча неправда!

Правда? Та коли вона потрібна була людям, якщо несла їм страждання й загибель?

Старий граф трудно підводиться й обережно переходить до вікна. Там, за портьєрою, стоїть у нього ще один фотель. Звідти він часом бачить у саду трошки сутулу дівочу постать із хлопчачою недбалою ходою й густими стриженими чорно-синіми кучерями на плечах. Постать так помалу, неохоче, так нудьгуючи вертається з дому, так іноді здивовано, непорозуміло й тоскно водить очима по вікнах кабінету, що графові руки впиваються в поруччя фотеля, і в грудях ніжно-ніжно тане лід, проступаючи теплою вогкістю в очах.

- Туді! Дитинко!

І так увесь тепло таючий, ніжно вогкий сидить заціпенілий у фотелі старий граф за портьєрою, за непомітною щілиною.

І хіба можна рискувати цим щастям ради старої, жорстокої, безчулої блудниці-правди?

___________

Вітер сипле вечором у вікна. Вогник свічки марно лиже густо-сіру тьму салону, щоразу жахаючись і рвучись злетіти, як повз нього твердо-чітким, рішуче виміряним кроком проходить принц Георг.

Принц Георг не розуміє принцеси Елізи. Чого при людях вона з ним така близька, така щось знаюча разом із ним, щось ховаюча, натякаюча, голубляча, і чого на самоті нічого не знаюча, не ховаюча й замкнена, як прекрасна й порожня скриня? Чого це так? Чому найменший натяк на те, ради чого він пів-Європи проїхав конем, викликає в неї таку сухість очей, від якої найодчайдушніша відважність засохне й скрутиться, як лист у посуху.

- Не треба. Потім про це, Георгу. Не тепер.

А коли ж воно буде це «потім»? Де саме лежить кордон тої забороненої країни, де починається вступ у «потім»?

Принц Георг знає: на приступках трону лежить кордон. Все одно якого трону, навіть мертенсівського. Вона переступить кордон, тільки здіймаючись сходами трону.

Принц Георг рішуче, точно виміряно зупиняється. Вогник жахно відсахується вбік і дрібно-дрібно труситься. Тінь принца Георга дрібно підскакує по стіні, силкуючись дістати головою до стелі.

Так, так: шлях до «потім» через трон. Але чого ж сьогодні так весняно, так вогко променилися очі, так пашіли дві гарячі червоні плямки на лицях і так по-дитячому, так дивно для неї, так зворушливо-невинно розкривались уста, коли вона слухала всяку дурницю, наче величезну тайну мудрості? Чого була весь час така, наче вже ступила на трон, наче вже настало те «потім»!

Вогник спокійно, роботяще лиже тьму. Вітер діловито засипає вікна густими синіми присмерками.

Принц Георг ізнову ходить із кутка в куток, перевертаючи на всі боки загадку.

Який же трон може бути в пустелі, заселеній жуйними тваринами? Пів-Європи проїхав він серед одурілої людської худоби, серед руїн колишньої цивілізації.

От вони, ці тварини, ржуть і топчуть у стайнях своїх, аж глина сиплеться із стелі. Якими силами можна вернути їх до людської подоби? Підкласти під усю земну кулю набій маюну й висадити її к чорту! О, тоді б вони заіржали, заревли іншим ревом, пррокляті!

Принц Георг раптово зупиняється, злегка підводить голову й широкими сталево-сірими враженими очима дивиться в стіну. На стіні схвильовано гойдається його розмазана тінь, робить гримаси, стараючись звернути на себе увагу; потім потроху затихає й злегка похитується, похиливши голову з карлючкуватим носом.

Вітер шипуче треться крилами об чорні шибки. Глухо й тужно з покоїв графині тягнуться стьожки звуків. Свічка куняє, принц Георг усе стоїть і дивиться в підлогу.

Раптом рішуче підводить голову, посміхається й липкими точними кроками прямує до дверей принцеси. Трон буде! Або ж... не буде нічого.

* * *

І стук зігнутого пальця в двері: також рішучий, вимірений, непохитний.

Принцеса сидить у фотелі. Збоку свічка здивовано кліпає на пишне збите золото волосся й на вогкі дивні очі.

Принц Георг неохоче дивиться на загадкову вогкість - хутко всім загадкам буде кінець. Він не хоче ніяких передмов, підходів, красномовностей усяких слиньків і шарлатанів-політиків - його думка проста, ясна й коротка: треба вернути людську худобу до людського життя. Більше нічого.

Принцеса Еліза здивовано дивиться вгору на сухе непохитне лице з сталевими очима й затоками на чолі: яким же чином це можна зробити?

Принц Георг не сідає. Він тільки озирається на двері, підозріло дивиться на вікна й підступає ближче.

Зробити це можна таким чином. Треба зібрати кілька тисяч людей (людей, а не жуйної худоби) - а їх усе ж таки, напевно, знайдеться не один десяток тисяч - треба захопити в свої руки всю зброю, всі склади й запаси маюну, гармат і скорострілів, треба поділити весь Берлін на райони, позаймати їх своїми людьми й тоді оповістити: кожний мешканець Берліна повинен з’явитися в таке й таке місце для виконання своїх колишніх робіт і обов’язків. Насамперед залізниці пустити в рух. Доставити нафти, вугілля, всякого палива для машин. Пустити електрику. Дати воду. Відживити всі фабрики, майстерні, копальні, верстати, бюро, магазини. Правда, магазини порозграбовувані. Нічого. Всім прикажчикам вернутись на місця. Урядовцям - на свою службу. Робітникам - на роботу. Реченець для виконання - двадцять чотири години. Ні? Берлін буде знесений із лиця землі. Спочатку один квартал. Ні? Добре. Другий. Ні? Третій. Струснути їх пекельним, безмилосердним терором; вогнем і газом повисаджувати їх у повітря, повинищувати їх десятками тисяч. І мільйони тоді покірно посунуть, як отара під батогом страху й сильної волі вищих одиниць.

Принцеса Еліза помалу підводиться, прикладає довгі долоні до лиць і неймовірно крутить головою: не посунуть. Порозбігаються, порозлазяться з Берліна, як миші, на всі боки з своїми Машинами й стеклами. Хто їх спинить? А трава й помешкання скрізь є.

Принц Георг посміхається: хто спинить? Холод. Мороз. Сніг. А крім того, озброєні маюном відділи, що будуть на конях і моторах стерегти всі виходи з Берліна. Тільки до перших морозів, до перших навіть помітних холодів зачекати з виступами. До того часу підготувати всю організацію. Підготовлювати можна на їхніх очах: вони такі певні в своїй звірячій безпеці, такі ледачі й інертні, що пальцем не рушать. Але наперед треба, звичайно, позаарештовувати всіх їхніх проводирів, оцих усіх хіміків Шторів, соціалістів, різних політиків-демагогів. Ці моментально скористуються нагодою для вияву своєї натури. А насамперед оцього ідіота, доктора Рудольфа, батька Сонячної машини! Цього просто зразу розстріляти, що удруге не втік, як той раз.

Принцеса Еліза потуплює очі й крутить головою: навряд. Арештувати демагогів, розстріляти кривого ідіота, розуміється, можна. Але чи варто? Річ не в них, а в тій масі сонячного скла, що його повна вся земля. Як його винищити? Як вирвати з корінням цю болячку, яка охопила все тіло людства? Ну, Берлін можна висадити в повітря, а інші міста, села, інші країни?

Принц Георг схрещує руки на грудях. Так само, розстрілювати, висаджувати, нищити. Однаково всім гинути. Так краще загинути в славній, останній боротьбі. Інших сил і способів урятувати людську отару немає. Тільки страшний, лютий терор! Але коли хоч пів-Берліна вернеться до пуття, тоді врятований увесь світ. Тоді вся Німеччина буде за місяць завойована. А за півроку - вся земля. Німеччина внесла в світ страшну заразу, на ній же лежить обов’язок вилічити від неї заражених нею. І це буде! Кілька тисяч зорганізованих, здисциплінованих, пройнятих єдиною волею, єдиною метою й єдиним планом людей можуть опанувати сотні мільйонів людської маси, та ще такої, як ця, абсолютно дезорганізованої, розпорошеної, безжурної, байдужої до всього. Це - худоба, яку можна навіть на вогонь, на муки, на смерть гнати дисципліною, страхом і терором, як гнали її в усі віки. Так тим паче можна й слід її погнати їй же на добро?

Ні, сумніву не може бути, не повинно бути! Рішуче, неухильно, без вагання зразу ж приступити до організації. Знайти Мертенса, графа Адольфа Елленберга - в їхніх руках були всі нитки влади. Вони можуть дати найцінніші вказівки й матеріали. Але їм, розуміється, тепер проводу в руки не давати. Хочуть помагати? Будь ласка. Але провід має бути в руках сильних і рішучих.

Принцеса Еліза вже не сяє вогкими очима - погасли вони, притьмились, запорошилися задумою. І головою вже не крутить. Хто знає: хіба справді не бувало, що лютим страхом, кров’ю, смертю купки сильних і рішучих гнали людські отари на муки й смерть? Так хіба ж справді не дозволено, хіба не приписано гнати їх терором до їхнього ж визволення, відродження, врятування від страшної загибелі?

Принцеса Еліза раптом простягає руку сильному й рішучому. Ну, що ж, хай буде так!

Принц Георг поштиво й довше, ніж треба для поштивості, прикладає уста до сухої й атласистої руки. І рука цим разом не визволяється так швидко, як раніше.

А коли він підведе її до східців трону, о, вона вже не визволиться зовсім! Це - ясно.

* * *

Заціплені зуби ненависті потомились, послабли; давно перегоріла полум’яна лють, покривши душу сірим нудним попелом. І сором уже не шкребеться колючими лапами в серці, не коцюрбить корчами тіла. Спокійно-понуро, байдуже-зневажливо ходить щовечора Фрідріх Мертенс до річки по воду. Спочатку Вінтер з інерції пошани ходив за нього, але дедалі, то почав забувати, став позичати води для пана президента. І пан президент уже ходить сам із відром до річки, сам із візочком плентається в поле, в ліс, збирає хмиз, сухе листя, траву й помалу, втомлено, понуро везе додому.

Нікому вже не дивно, не цікаво й навіть не зловтішно, що колишній цар і бог Німеччини, майбутній президент - король Землі, владар палаців, маєтностей, половини національного майна Німеччини, самодержавний диктатор, що від його кивка пальцем залежало життя мільйонів, що цей самий Фрідріх Мертенс щовечора з відром іде до річки. Що тут важного й цікавого, коли всі боги, царі, самодержавці, королі, диктатори й владарі всіх маєтностей Землі так само з відерцями, з візочками врівні з найубогішими своїми підданими й підвладними борються за своє мізерне існування? І так само, як Фрідріх Мертенс, вони покинули свої люксусові палаци - вигнані юрбою, деякі холодом, оселились у маленьких кімнатках, які можна легко опалити, крутять годинами Сонячну машину в поті лиць своїх і... обростають потом, лепом і волоссям урівні з останнім із колишніх наймитів своїх, урівні з дикими, первісними, печерними людьми. Ніхто вже й не дивиться на коротконогу, схудлу, пукатооку, оброслу іржавою бородою й вусами постать Фрідріха Мертенса, ніхто вже не закушує посмішки, бачачи, як колишній можновладець старанно розгортає відерцем воду, щоб не набрати її із сміттям. І що таке Фрідріх Мертенс, що треба дивуватись, посміхатись, зловтішатись, коли він бере для себе воду із річки?

Фрідріх Мертенс не претендує вже й на зловтішність, на посмішки, на глузування.

Коли юрба очманілих сонцеїстів увірвалась була до порожнього, беззахисного вже, палацу і, гасаючи, вигукуючи реготом і захватом, почала було розташовуватись у покоях, Вінтер, рискуючи своїм життям, вивів потайним підземним ходом пана президента за парк, посадовив у своє авто й не побоявся сховати пана президента в маленькому покинутому кимсь помешканні на краю міста разом із своєю родиною. Тоді Вінтер іще хоч і з нотками жалю, але поштиво гнувся лозинкою перед паном президентом.

Тепер же Вінтер не жаліє й не гнеться. Тепер той самий Вінтер, який трусився містичним страхом од самого суворого погляду банькатих очей, часом ласкаво кладе руку на плече містичної страшної істоти й натякає вже, що доведеться відібрати в неї найкращу кімнату, яку їй визначено, бо ця кімната тепліша, сухіша, ясніша - і її треба дати дітям.

Колись наївний палестинський єврей дав людям заповіді: «Любіть ближніх, як самих себе. Любіть ненавидячих вас, благословляйте проклинаючих вас». Ці заповіді здалися людям такими абсурдними й неможливими, що їх приписали богові, а самого єврея за це возвеличили в сина божого.

Але тепер кому потрібні ці заповіді? Людина звичайно любить за те, що дають, ненавидить за те, що відбирають. Тепер же нема за що ні любити, ні ненавидіти, ні благословляти, ні проклинати. Бо ніхто нічого нікому не дає й не відбирає. За що має Вінтер тепер любити, шанувати, боятись Фрідріха Мертенса, труситися перед ним? І ненависть, і любов, і пошана, і страх є зв’язок, діяльність, рух. Людство ж загубило всі зв’язки, розпорошилося на мільйони атомів, самотніх, незалежних, байдужих одне до одного. Раніш, коли рани від перерваних зв’язків ще боліли, коли здибалися на вулиці чи коло води старі співробітники, приятелі й ближчі підвладні, всі ще жахалися, жаліли, скаржились, проклинали й ненавиділи. Тепер же всі ті співробітники, всі колишні його міністри, генерали, банкіри, королі й принци - всі вони при зустрічі байдуже, нудно кивають головами, не жахаються, не проклинають, а беруть своє відерце чи візочок і тягнуть далі, до себе додому, до своєї самотньої, відокремленої, ізольованої від усіх інших самотніх атомів нори. І нікого їм не треба ні ненавидіти чи проклинати, ні любити чи благословляти. І не треба їм ні заповідей, ні палестинських євреїв, ні бога, ні диявола.

Фрідріх Мертенс іноді плентається до свого палацу. Тепер, коли холод вигнав знову назад у малесенькі кімнатки на передмістя всю юрбу, що була опанувала палац, можна вільно ходити по ньому. Немає варти коло воріт, траву скошено, повищипувано, дерева порубано. На мармурових пишних сходах бруд і сміття сотень ніг. По величезних залах гасає вітер, окроплюючи дощем дорогоцінні фрески на стінах. Брильянтова зала - бідна-бідна! - покопирсана, поцюкана, поламана. Вирвано з неї голчастий, переливчастий блиск могутності, видовбано до найменшого діамантика всю колишню величність, і де-не-де валяються нікчемними камінчиками колишні владарі бажань, утіх, злочинств, раювання й мук.

Фрідріх Мертенс підіймає брильянти, стирає з них бруд і ховає в кишеню - Вінтеровим дітям на цяцьки.

В кабінеті перед апаратами довго сидить Фрідріх Мертенс, піднявши комір пальта й похиливши заросле, рудо-кострубате лице. Порвані зв’язки. Навіки порвані. Скінчилася людська історія. І ніхто ніколи не заговорить у ці апарати, не переріже блискавкою світовий простір думка й енергія людини. Через десяток-два років заваляться стіни палацу й накриють руїнами цих вірних затихлих товаришів колишньої діяльності.

Ах, які хоч прокляття, ненависть, глум, сором і муки готовий він узяти на себе, аби заговорили, замигали, заклацали ці мовчазні, мертві товариші, аби вернулася на землю вбита душа людства. Бути останнім попихачем, бути каторжником довічним, аби діяти, аби рухатися, боротися, творити.

Гуде вітер у порожніх, вогких, моторошно самотніх залах палацу. Гуде страшна, моторошна порожнеча на всій землі. Так, так, розум убив любов, ненависть, діяльність, рух, творчість і самого себе.

Тепер повинні пройти віки, порозбиватися пороблені стекла, позатягатися в пам’яті людей сліди колишньої культури,- і тоді почнеться з самого початку, з печер, з дикунства нова доба, нова історія.

* * *

Стомлено, апатично плентається Фрідріх Мертенс додому в свою нору. Самотній атом, нікчемний, непотрібний недоломок колишньої людини серед купи таких самих самотніх, нікчемних, тупих, байдужих атомів.

Таких самих?

Ні, не таких самих. Не всі такі самі. Вінтер не такий самий. Вінтер не самотній, не порожній, не байдужий. Коли Фрідріх Мертенс приходить увечері до своєї кімнати й сидить біля грубки, і вогник у ній тихо похрумкує, неначе котик гризе кісточки, а в сусідній кімнаті дзвінко, владно, реготливе стрибають дитячі голоси, Фрідріх Мертенс знає, що Вінтер не самотній. Знає з тої тягучої, холодної, тоскної туги, що підходить іззаду і важко спирається йому на плечі. Знає з того теплого, ніколи не чуваного паном президентом щасливого сміху всепоштивого, всепокірного й готовотремтячого секретаря. І як чудно, неприродно, що в цього секретаря є тиха білява затишна маленька жіночка, любовна, невсипущо-клопітлива - мати цілого намиста дитячих білявих, русявих, круглих і подовгастих голівок. І Вінтер, всепоштивий секретар, може брати кожну голівку в свої руки, цілувати, дихати молодим невинним, нічого не знаючим духом їхнім, грітися й зв’язуватися з усім світом через це намисто.

І мільйони ж таких Вінтерів сидять у норах, миють, лижуть, годують, убирають у себе і дух, і сміх, і плач ними роджених голівок. І що їм до руїн світу, до палаців, в яких вітер кропить дощем дорогоцінні фрески, до подовбаних, понівечених брильянтових зал, до мовчазних апаратів. Що їм до того, що стоять машини, коли в них на руках б’ється молоде дороге життя ?

На вбогенькому столику винувато кліпає вбогеньким світельцем тонесенька хирлява свічечка.

Вогник у грубці Фрідріха Мертенса грайливо танцює по трісочках і не гріє холодних, важких лап туги, що тяжко надушує ззаду на плечі.

І раптом стук. Стук із сходів у помешкання, такий рідкий, незвичний тепер. Та ще в таку годину дня, коли вже темно, коли тунелі-вулиці густо позабивані чорною лункою тьмою. Хто може прийти до Вінтерів у такий час?

Дитячий сміх шерхне. Хапливі кроки довгоногого батька. Голоси в передпокої і стук у його двері.

Що це може значити? Кому ще він потрібний?

- Ввійдіть!

Двері розчиняються. І, як колись, у давно-давно минулому, до хати входить Вінтер, його всепоштивий секретар і доповідає.

- Граф фон Елленберг!

Але тепер Вінтер не дивиться на пана президента хапаючими, як у пса, якому хазяїн хоче кинути кістку, очима, не гнеться, як пружина, а добродушно, гумористично-недбало витягується. І граф Елленберг також добродушно посміхається й теж не всковзує навшпиньках у «царські врата», а помалу просувається в півтьмі кімнатки. І вбогеньке світельце хирлявої свічечки жалюгідно пнеться освітити ці дві постаті, показати, що вони, як славні колишні актори, бавлячись, недбало й добродушно повторюють свої колишні блискучі ролі. Але гриму на акторах немає, обидва обросли колючими щетинами, обидва обличчя здаються напухлими, ширшими, брудними, чужими. 

І Вінтер, як колись давно-давно, виходить із кімнати, а граф Елленберг підходить до пана президента й просто привітно простягає руку. Привітно, звичайно, як доброму знайомому! А потім шукає очима по хатинці, бере з кутка стілець, відносить його до стільця пана президента й сідає собі поруч. Просто, звичайно, спокійненько. І м’яке жіноче тіло його в пальті, з піднятим коміром таке спокійне, не сковзаюче, не напружене.

Давно перегоріли і сором, і гордість, і тільки нудний сірий попіл лишився, але коли копита б’ють по душі, то там, під попелом, чується ще біль, і гаряче, пекуче летять іскри в лице.

Граф Елленберг прийшов у важній серйозній справі, такій важній, що він озирається на двері й принижує голос до шепоту. Які можуть бути тепер справи, та ще важні, до таємного шепоту?

Вогник похрумкує гіллячками, а шепіт гонить у вуха чудні, смішні фантастичні слова: загориться по хатах електрика, буде в будинках вода, заходять залізниці, трамваї, запрацюють машини й навіть залітають угорі аероплани, людина буде не тільки їздити, але й літати. Неймовірна, фантастична, дитяча казка. Подуріли люди?!

Фрідріх Мертенс пильно скоса зиркає лупатими очима в м’яке, обросле, неприємне лице колишнього міністра особистої охорони його величності пана президента. Ні, воно цілком серйозне, навіть із виразом таємності, хоч і без великої певності.

Ага, принц Георг, претендент на серце Елізи Пожежі. Ага, терор, маюн, гармати, розстріли. Організація «Друзів Ладу», «Батальйони Відновлення». Так, так.

Фрідріх Мертенс із усміхом банькатих очей, схилившись до грубки, слухає тихий шепіт, а вогник задоволено муркотить собі, печерний, любий, рідний від дитинства людськості.

- Ну, як же пан президент ставляться до цієї справи?

Фрідріх Мертенс не рухається й дивиться у вогонь. Й без руху байдуже рухає оброслими щетиною губами.

- Насамперед: нема ні президентів, ні графів, ні принцес, ні принців. По-друге: не терором, а працею. Своїм прикладом. Хай «Друзі Ладу» не стріляють, а сідають на потяги та їдуть по вугілля. Я перший стаю за чорнороба. Перший. Зараз же.

Граф Елленберг злегка знизує плечима: але ж спроби вже були, результат який - вугіль розграбували, позабирали собі, та й і годі.

- Боронитись. Тоді стріляти. Але не купкою з десятьох-двадцятьох чоловік. Набрати десятками тисяч «Друзів Ладу». Але не для терору. Для праці. Можете це? Найдеться таких? Добре. Перший записуюсь. Для терору - ні. Для принца Георга - ні. З терору нічого не вийде. Нічого. Безнадійно.

Граф Елленберг скоса оглядає важку, схилену до вогню зачучверену голову. «Для принца Георга - ні». В цьому вся причина. Через це й «нічого не вийде». Бідний Мертенс - розуміється, не йому конкурувати з тим сірооким орлом-хижаком.

Граф Елленберг іще трошки сидить, потім зітхає, підводиться й простягає руку панові Мертенсові. Треба йому йти вже. Але він дуже просить пана... пана Мертенса тримати в тайні говорене тут. Справа дуже важна.

Пан Мертенс мовчки, не дивлячись, тикає куцу, колись таку страшну руку колись такому побожному графові Елленбергові й нахиляється знову до вогню.

А граф Елленберг щільніше застібає піднятий комір пальта, натовкмачує тут-таки в хаті капелюш і не навшпиньках задумливо й помалу виходить.

Вогник же собі шепеляво щось шепоче, розповідає вічну стару казку.

Фрідріх Мертенс довго сидить важкою круглою купою з застиглим гірким і мудрим усміхом у пукатих, великих, стомлених очах. Потім трудно підводиться, бере з шафи шматок зеленої жуйки, ковтає, запиває водою, що відгонить мулом і листям, лягає нероздягнений на ліжко й покриває голову подушкою.

* * *

Принц Георг не робить площини для спорту ні на місці бузкової алеї, ні на ніякому іншому місці. З самого раннього ранку він виїжджає з дому й приїжджає тільки пізно ввечері. Але не конем виїжджає, а старовинним двоколесом, якого одного дня привіз із собою. І принцеса вже не ходить з ним у сад, не ходить веселим безжурним кроком, спираючись йому на руку перед вікнами лабораторії. Доктор Рудольф може не турбуватися за свій бузок - нікому він не потрібний і не цікавий: хутко-хутко не буде тут тих, що робили на нього замах. Хутко-хутко вони вилетять із цього дому в своє гніздо. Дбайливо, енергійно, невтомно десь звиває його сіроокий орел. А де саме - нікому невідомо, навіть пані Штор, до якої принцеса так мило й тепло ставиться. Куди їздить принц Георг, що робить там - мовчить про це князівна Еліза.

Міг би, мабуть, щось сказати граф Адольф, який знов частенько почав навідуватись до принцеси Елізи. Часом вечорами вони довго сидять утрьох і про щось тихо, але гаряче гомонять. Та воно таки так: графові Адольфові краще знати, де, що й як, а принц Георг чужий же тут. Мабуть, вони воліли б усе ж таки кудись на південь виїхати з Берліна, так чим же його виїхати? Конем? Але ж холод, іде зима, переночувати нема де в дорозі. До весни, десь, зів’ють собі тут гніздо, а там перелетять у теплі краї.

Доктор Рудольф нічого не відповідає матері на її справедливі міркування - розуміється, перелетять, про що ж тут може бути мова. Чому б їм не перелетіти?

І нудно-нудно, шипуче посвистує собі крізь губу, ходячи по лабораторії та гріючи померзлі пальці в кишенях.

А Макс так той зовсім нічого не слухає, та й не хоче слухати. Лежить у спальні на канапі й читає невідривно свої дурні старі романи. Приходить графівна Труда, приходить така свіжа, мила, весела, так славно з ним жартує, так легко, безжурно сміється, аж тепло її слухати, аж хочеться й собі хоч раз ясно й легко засміятись, а Масі лежить, морщить ніс, очей не відриває від дурних, нікчемних романів і хоч би з увічливості щось одповів ласкавій дівчині. І ніщо, ніщо його не цікавить. Нагорі в домі трохи не сталося вбивства: друкар застав свою кохану з одним із малярів - і таке там піднялося, нагорі, що аж старий граф хотів іти втишувати: крик, вереск, гуркіт меблів, хрип, гарчання, тупіт ніг, гупання тіл. Тепер малярі забирають свої фарби, машинки й збираються мандрувати до Італії.

Макс лежить і не слухає.

Графівна Труда цікавіше розповідає: по вулицях Берліна помітний якийсь чудний, дивний рух. Якісь люди то кіньми, то на двоколесах діловито кудись їздять. Діловито, швидко, з якоюсь метою. О, зовсім не по траву й не по дрова! Абсолютно ні! Та навіть на моторових двоколесах Труда бачила! Серйозно, серйозно, на моторових! Що може це значити?!

Доктор Рудольф ізнизує плечима: хто його знає. Але Макс і плечима не знизує - не слухає, не чує, не відповідає.

І графівна Труда бере пані Штор під руку й веде її геть од цих нудних, слабодухих, розквашених мужчин. Фе, сором їм!

* * *

Ні, ні, площинки для спорту принц Георг не вишукує вже для принцеси Елізи. Інша площа й інший спорт має бути. Величний і страшний спорт: хто переможе у велетенській борні - воля, дух, людяне чи матерія, черево, тваринне?

Так стоїть питання у принца Георга й принцеси Елізи. Не до площинок тут. Ворог - сильний, лабетистий, цупкий. Сонячна машина - отрута сильна, прониклива до мозку всієї істоти людини - роз’їдає волю, розум, честь, обгортає душу сонним чадом. Треба стьобати, колоти, струшувати, треба палити уяву вогнем минулого, треба сліпити фарбами майбутнього, щоб найрідніші, найближчі душі пробудити від чаду проклятої Машини.

Принц Георг щовечора вертається зеленкувато-блідий від утоми, колючоокий од роздратовання, але сталевий і пружинистий від загострення волі. Батальйони ростуть - записано три тисячі двісті «Друзів Ладу». Але страшно трудно вишукувати своїх: усі ж покидали свої помешкання, порозпорошувались, позалазили в нори. Треба від одного до другого, треба непомітно для сонцеїстів, треба надзвичайно обережно. Склади зброї вже в руках, вже під охороною «Друзів Ладу», вже наготові. Але хто знає, чи не зруйнує весь план якась непередбачена дрібниця, чи не злякає передчасно людську отару, не викличе перед реченцем паніки й одчаю в неї. Ех, треба, треба позаарештовувати й понищити всіх так званих проводирів, а насамперед отого кривого доктора Штора.

Але принцеса Еліза рішуче проти цього. Не можна. Непотрібно. Зайве. Річ не в якихсь кривих докторах, а в батальйонах. Ніякий кривий доктор нічого не зробить, коли організація батальйонів пройде добре, коли маса буде захоплена зненацька, рішуче, грізно. Коли загримлять гармати й уся зброя буде в руках «Друзів Ладу», що можуть зробити якісь криві доктори й усі проводирі?

І так само принцеса Еліза рішуче стоїть за те, щоб принц Георг якомога конспіративніше поводився, щоб маса абсолютно не знала, хто є душею всієї справи Комітет «Друзів Ладу» - от і все. А після перемоги - о, тоді інша річ!

Із цим і принц Георг мусить згодитися. Дійсно, яка йому користь од перемоги, коли якийсь дикий сонцеїст уб’є його? І яка користь принцесі, коли його не буде? Невінчаною вдовою сумно радіти?

І граф Елленберг теж із цим дуже-дуже згоджується. Хто знає, що буде? Перемога ніби безсумнівна. А раптом - невдача? Тоді ж сонцеїсти, ця худоба, ця розлючена отара, на дрібні шматки роздере всякого, хто робив замах на її тваринне життя, на її жуйку.

І граф Адольф тільки хитро та мовчазно посміхається, коли графиня часом допитується, коли ж має бути вже офіціальне весілля принца Георга та принцеси Елізи. І чи по-старому буде воно? Чи в церкві вінчатимуться?

Мовчить граф Адольф і загадково посміхається, і заклопотано питає матір, чи не залишилось у неї часом десь у льохах хоч пару пляшок вина?

А, коли принц Георг щоранку пильно дивиться надворі на термометр, графиня про себе посміхається: дуже цікавиться принц температурою.

* * *

Ранок. Калюжки затягнені гранчастими скляними шрамами. Дзвінко й сухо хрустять вони під цікавим натиском чобота. Обрій неба шафраново-жовтий, від нього тягне ріжучим, колючим вітром, і розгублено, самотньо пурхають ріденькі снігові метелики.

Порожні, пустельні вулиці Берліна з жовто-шафрановими блисками безживних вікон. І тільки - дивна, неймовірна річ! - туди й сюди прожогом проносяться мовчазні закутані люди на конях, на гуркотливих моторах і на двоколесах тихеньких, дренькітливих. І лунко, незвичайно голосно цокають копита по асфальті, загадково торохтять і лопотять мотори, такі таємні, дивні, давно забуті. Вікна розчиняються, зарослі, зачучверені голови висуваються й здивовано, з непорозумінням, з острахом проводжають здичавілими очима таємні постаті.

Навіть уночі в густій насиченій тьмі коридорів-вулиць не вгаває цей дивний, мовчазний, незрозумілий рух.

Але знову настає сивий, суворо-хмурий, колючо-вітряний ранок. І все тихо. Не чути ні цокання копит, ні лопоту моторів. Ніч розжувала їх темною пащею, проковтнула, і тиша вільно, спокійно тече пустельними кам’яними каналами.

І вмить страшенний громовий довгогуркочучий вибух роздирається над пустельною тишею. Вітер перелякано, несамовито котить його по кам’яних тунелях, гупає об вікна, струшує будинками, дзвенить непотрібним посудом у непотрібних шафах і розчепірює жахом очі.

І знову мертва, затаєна, страшно мовчазна тиша; знову невпинний колючий свист вітру. Жах в очах розтає, родячи непорозуміння. Тихо, обережно розчиняються вікна, двері на вулиці, хижо-нашорошено визирають голови.

- Що це було?!

- Не знаємо.

- Це гармата?

- Ні, мабуть, вибух на складах маюну.

- Ні, гармата.

І знову голови тихо ховаються, по вулицях когтистий вітер із свистом стьобає застиглу нашорошену тишу.

Раптом новий вибух підкидає напружені тіла, за ним зараз другий, такий самий. Зчепившись у гуркоті, вони качаються по небу, по дахах домів, по помертвілих душах.

І зараз же за цим по заціпенілих вулицях пролітає скажений лопіт моторів, цокіт, брязкіт, гупіт копит і металічний, ляпаючий, жахно-кричущий рев сурм. Знову вікна й двері на вулиці розчиняються, знову голови хижо, злякано висуваються. Летять коридорами на конях, на двоколесах таємничі, загадкові люди, завертають на обидва боки мідяні довгі й короткі сурми й прискають із них у стіни, у вікна, в голови металічними, гунявими, дзвінкими, високими звуками. А посеред звуків металу різкий, рупорний, велетенський крик:

- Всі на площі! Всі на площі! Всі на площі! 

Голови тихо, боязко перезираються, перегукуються; до страху, тривоги й непорозуміння вплітається цікавість: хто такі ці сурмачі? Що там є на тих площах?

І потроху голови висуваються на вулиці, туляться попід стінами, сахаються в заїзди від літаючих верхівців, від ляпаючих у вуха металічних зойків, сухим листом під вітром скочуються, згортаються на площі.

І зараз же очі жадно втикаються у великі білі екрани, на яких раніше миготіла картина кіно. Екрани гордо й високо стоять над юрбою, мовчки кричачи до неї чорними чіткими, писаними рукою, літерами:

«Громадяни!

Рід людський перевертається в тупу тварину. Тьма, холод, негода панують над колишнім царем природи - людиною. Зруйновано, зметено все людське: державу, релігію, власність, громадянство, мистецтво, науку, працю - все, чим одрізнялася людина від худоби. На руїнах колишньої великої цивілізації ми животіємо гірше за первісних дикунів. Дві третини нашого життя проходить у тьмі. Будинки наші позбавлені каналізації, загиджені нечистотами. Вода, яку беремо з річки й каналів, занечищена, заражена. Наші діти, жінки, батьки мруть тисячами від хороб, бо нема кому їм подати ні медичної, ні людської помочі. Трупи їхні, закопані на подвір’ях, гниють і ще гірше затруюють повітря.

Хутко звірі розмножаться й почнуть дерти й убивати нас і дітей наших. Рештки старої культури заваляться, міста розсипляться в руїни, люди перейдуть у ліси й печери. Настане смерть усьому людському. І це все є наслідок згубної Сонячної машини. Ми повірили їй, ми думали, вона принесе щастя людству, але тепер бачимо, що це страшна облуда, обман і самообман.

Ми, «Друзі Ладу», кличемо всіх, хто ще зберіг у собі людську душу, до рішучої, героїчної, безмилосердної боротьби з цим злом людства, з Сонячною машиною. Ми кличемо до відновлення Ладу, Праці й Закону!

Кожний громадянин Берліна повинен завтра рано добровільно з’явитися до будинку райхстагу для реєстрації. Насамперед закликаємо всіх залізничників, машиністів, інженерів, техніків. Насамперед ми мусимо розпочати боротьбу з холодом і тьмою. А для цього потрібне вугілля. А вугілля мусимо привезти. Перша праця всіх «Друзів Ладу» буде в постачанні до Берліна запасів вугілля, потрібного для доведення до людського стану міста й наших мешкань.

Далі мусять оджити фабрики, майстерні, всякі установи нормального життя.

Сонячна машина буде допущена до вжитку до того часу, поки відновиться порядок, нормальний лад і людські засоби годування. Після того вона навіки повинна бути знищена.

Громадяни! Кличемо вас з’явитися добровільно. Коли ж наш заклик не зможе пробити тої смердючої шкаралущі, якою починає покривати наші душі Сонячна машина, то в інтересах ваших, наших і всього людського роду будемо змушені силою розбити її.

Заявляємо: коли назавтра на ранок на площу райхстагу не збереться не менше, як двадцять тисяч людей, коли населення цим не покаже, що воно хоче скинути з себе страшну отруту, ми, «Друзі Ладу», будемо розстрілювати всіх, кого знайдемо в помешканні, виключаючи дітей до п’ятнадцяти років, старих після п’ятдесяти років і хорих.

Заявляємо: коли населення не виявить бажання вернутися до людського життя, ми або примусимо його силою, або знищимо його зовсім. Краще хай так загине рід людський, ніж має загинути так ганебно, як це буде від Сонячної машини. Коли ж навіть розстріли в помешканнях нічого не вдіють, ми будемо бомбардувати Берлін і знищимо його в огні.

Ми воліємо висадити маюном у повітря весь Берлін, ніж дати йому задушитися у смороді.

Попереджаємо: всі шляхи з Берліна зайняті батальйонами «Друзів Ладу». Всіх, хто схоче ухилитись од свого обов’язку людини й утекти з Берліна, будемо вбивати на місці. Від завтрашнього ранку всякни рух у напрямі від центру до околиць забороняється й каратиметься смертю.

Всяка агітація за Сонячну машину, всяке підбурювання проти «Друзів Ладу» каратиметься смертю на місці. До Праці, люди! До Ладу! До Закону! До людського життя! Смерть Сонячній машині - загибелі людства!

Найвища Рада «Друзів Ладу»

Вітер дротяним хвостом б’є по задертих до екрана обличчях. Сльози стікають по синьо-змерзлих лицях, але очі пильно, невідривно ходять од рядка до рядка до самого кінця.

З обох боків екрана на примістках стоять дві постаті в металічних шапках і з протигазовими машкарами. Дві постаті з страшними, круглими, нелюдськими головами, такими моторошно грізними в своїй лриготованості, із своїми двома дірочками, в яких тьмяно ворушаться баньки живих очей. У руках у них маюнові скоростріли й гранати, які в один мент можуть покласти покотом усю масу голів.

І голови мовчки водять очима по грізних рядках, по грізних постатях, по грізному і такому невинному знарядді в їхніх руках. Мовчки, без ніякої агітації тихенько повертаються, висуваються, витискуються з юрби й одсуваються в сусідні завулки.

Там вони скоса непомітно озираються, підозріло оглядають один одною й трошки вільніше пускають свої замерзлі тіла.

Але деякі поводяться від самого початку вже цілком вільно й легко. Перебігши екран до кінця, вони голосно, сміливо, з радісним запалом стріпують головами:

- Ну, слава богу! Нарешті знайшлися таки люди!

- Слава «Друзям Ладу»!

- Смерть Сонячній машині!

- Слава!!

Вітер сердито підхоплює ріденькі вигуки, носить їх, як пір’їни над кашею голів, і закидає в завулки. І запал під холодним вітром серед понурого мовчання шерхне, скручується й гасне.

* * *

Договір у коханні є подібний до обруча на діжці: поки клепки цілі, обруч міцно тримає їх; коли ж діжка розлізлася, обруч тримає тільки порожнє повітря.

Та чорно-срібний лицар і не претендує ні на який обруч. На який обруч може претендувати людина, що збила діжечку з таких легкоцінних хруских клепок, як власний театр, власна вілла, побожна увага, упадання, молитовність і потайний страх? Сонячна машина одні клепки знищила, другі покоцюрбила, треті поробила зовсім не потрібними й безсилими Ну, кому потрібна тепер молитовність, коли в хаті холодно, коли змадикована грубка курить, смердить, виїдає очі, бронзово-золоті очі, димом? І хіба не смішна побожність, коли впобожнені ручки самі перуть брудну, заношену білизну?

Ручки перуть весело, охоче, бадьоро, по-хлоп’ячому скидуючи чорно-синіми кучерями. Бронзово-золоті очі від диму невміло поставленої грубки задоволено сльозяться, все тіло безжурно, сміхотливо кутається в шубку. І багато ще дечого робиться з чудесно вдаваним стоїцизмом. Але який же тут може бути обруч? Які клепки йому, милому, тримати?

І кому ж не ясно, що ці ручки з величезною охотою покинули б прати брудну білизну, що з радістю притягли б де себе все те, що розтовкмачила Сонячна машина, і загорнули б своє смугляве юне тіло не в фуфайки й кучугури кожухів, а в теплі ніжні розкоші минулого. І тоді клепки побожності, молитовності, пещення були б на місці, і на них дозволено було б іще трошки потримати золотий обруч.

Але Сонячна машина зжувала, подерла всі теплі, ніжні розкоші, всю красу й святість побожності. Стільки тисячоліть людина втирала в себе красу, святість і переконання своєї відмінності від тварини, що почала справді ніби відрізнятися від неї кольором своєї шкіри. Але Сонячна машина за кілька місяців постирала всі сліди тисячолітніх натирань, і виявляється, що ніякої святості й відмінності люди в себе не втерли їм так само потрібна краса й святість, як волові, що, ремиґаючи, лежить у власному гною.

Ну, так що, воли? Що страшного, що «як звірі»? «І чудесно! - чим колишні люди були кращі?»

Ах, Страховище, любе Страховище! Воно принаймні має ще сили на впертість.

Але він, чорно-срібний лицар, не має нічого, на чому б йому впертися. Навіть мила вже немає, щоб зішкрябати з лиця рябу щетину. Остання натуга зберегти в собі малесенький слід людини - і того вже несила зробити. Правда, і Макс, мабуть, не має мила, бо його лице теж обростає шерстю. Але… видно та шерсть іншої якості, коли так вабить до себе бронзові очі. Миле Страховище - воно сердито, гнівно обурюється за найменший лагідний безпретензійний натяк на це. Нічого подібного! Дурниці! Смішна вигадка. Що тому Страховищу до якогось там Макса? Макс - милий, симпатичний, але їй абсолютно байдужий. Коли вона ходить так часто туди до лабораторії, то зовсім-зовсім в іншій справі. В такій справі, що не має ніякісінького відношення до якогось там Макса, який гниє від туги за своєю коханою - спить, лежить і ковтає нікчемні детективні романи.

Так, то правда, той «якийсь там Макс» дійсно гниє від туги, але чи не через це й таке обурення, такий гнів за самий натяк?

Любе, вперте, зворушливе Страховище, воно з усієї сили, чесно, сумлінно тримає обруч над неіснуючою діжечкою. Воно часом навіть так зворушливо-наївно, так простодушно запевняє, що триматиме обруч вірно й непохитно до «законного» реченця. І навіть чесно «виплачує», навіть щиро, тепло, з ніжністю бере в смугляві ручки його обросле колюче лице, сміхотливо тре його в долонях, цілує під очима (бо там єдине місце, де не колеться щетина) і називає своїм «хорошим, славним, зачучвереним лицарем».

Зачучверений лицар із тихою побожністю приймає незаслужену, крадену плату. Ну, що ж - хоч украдене, й за те спасибі. А може... Хто знає, може, плата розтягнеться ще на якийсь клаптик часу, може, в цій платі є зернятко чогось неплатного й з того зернятка виросте... ну, хоч би рідність?

А хто знає, яким вибриком підскочить доля бідного людства. Може ж, вона зглянеться на своє власне безглуздя, і схаменеться, і візьметься за розум? І тоді... О, тоді, може, і з Максами можна буде ще поборотися!

А поки що чорно-срібний зачучверений лицар старанно, мовчки, втираючи сльози, розпалює в грубці, а Страховище сидить у фотелі в кожушку й командує.

І раптом вибух. Справжній, колишній, тепер надприродний вибух гармати. Бавляться оп’янілі сонцеїсти з рештками старого світу?

- Душнере, що це було?

- Не знаю. Гармата, здається.

І знову один, другий. Гуркіт, дзвякіт. А потім дивне вчорашнє лопотіння моторів, цокіт копит. І звуки сурм, і крики, і неймовірний дивний рух. На балконах і терасах вілл закутані вражені постаті «людей».

- На площу! На площу!

Вітер ріже осокою в очі, відгортає поли кожушка, здирає темно-синій берет із чорно-синіх стрижених кучерів, пхає в груди, не пускає. Але де там якомусь вітрові спинити завзяття. Страховища! Швидше на площу! Що там має бути на тій площі? Ах, та чи швидко ж та нещасна площа? І яка саме? Ідіоти сурмачі - «На найближчу площу». Як же виміряти, яка площа найближча?

Але, видно, на всіх площах те саме. На найближчій площі на високому іржаво-бронзовому пам’ятнику розіпнутий величезний екран, а до екрана підняті голови юрби.

«Громадяни!..»

Чорно-срібний лицар чує, як лікоть Страховища здригується під його рукою. Ну, розуміється, повинен здригнутися від цього екрана, від цієї обітниці визволення, спасіння, воскресіння. Ну, розуміється, всіма грудьми, з усієї душі можна закричати: «Смерть Сонячній машині!»

Але Страховище раптом, не встигнувши нічого крикнути, не встигнувши навіть повернутися, когось побачивши збоку, кидається туди всім тілом, хилитаючи густу масу юрби. Ага - абсолютно байдужий їй Макс!

Чорно-срібний лицар, позбавлений своїх лицарських обов’язків, помалу роздирає плечима загуслу в напруженій жазі людську масу. Але він не може поспіти за бурністю притягнення до цілком байдужого Макса. Тільки крізь голови часом бачить, як темно-синій берет рвучко видряпується разом із чорним ширококрилим капелюшем із юрби.

Тоді Душнер зупиняється, зітхає, й читає знову від самого початку до останньої літери таку несподівано радісну, таку блаженно рішучу, таку святогрізну обітницю. Вражено, мовчазно, ошелешено ходять сотні пар очей по грізних рядках екрана.

Нарешті! О ні, людство недурно тисячоліття шкребло з себе шерсть звіра. Душно йому, тяжко, нестерпно. Маюном, вогнем і смертю воно готове ізшкребти нарослу шерсть.

- Слава «Друзям Ладу»!

- Хай живуть «Друзі Ладу»!

Істинно: слава дійсним людям! Хай живуть люди, сміливі, геройські, жорстокі, люблячі люди!

І смерть оброслим шерстю тупим тваринам!

Який незвичайний, який любий людський рух на вулицях. Не йдуть уже самотніми байдужими одиницями, сунуть гуртками, громадами, по-колишньому, по-живому, із запалом, із блиском очей, із дзвоном у голосі, перекидаючись, в’яжучись нитками голосів. Назустріч нові юрби, напружені, нетерпляче-цікаві, незвичайні, стривожені, обнадієні, злякані, зрадувані. Ага, викликано людину? Добре, добре! А що то ви почуєте, а що то ви скажете, а що то ви зробите, як загримлять гармати над вашими загуслими душами, як вогневий гребінь терору почне розчісувати вашу понарослу шерсть, люди, істоти, як пожене вас у купіль, у тепло, у світло?

У віллі двері навстіж розчинені. Розуміється, як же інакше: кінець звірячому життю. В залі внизу крик, галас, махання рук комуни. Ну, звичайно, Макс трясе за плечі Гана. Сонний Макс прокинувся. Цілком зрозуміло.

Але Труди немає. Немає ні темно-синього берета, ні чорно-синіх кучерів.

Душнер вилітає на крилах на другий поверх. Так, вона одягає теплі черевички, нетерпляче, сердито затягуючи поплутані шнурки.

- Ах, де ви там одстали? Ідіть швидше сюди. Поможіть. Тільки, ради бога, Душнерчику, сьогодні без «богослужіння», а швиденько, раз-два.

Душнер і сам розуміє, що сьогодні треба без «богослужіння» одягти ці два маленькі точені божки, що так непокійно, нетерпляче ворушать пальцями в чорному глухому шовку.

- Душнерчику! Ви не знаєте, де можна взяти зброї, багато-багато зброї? Ой, душите! Нічого, нічого. Душіть, все одно, аби швидше! Так не знаєте? Ні!

Смішна дитинка - де взяти зброї! В людей, звичайно, а не в тварин.

- Знаю.

- Правда, знаєте?! А де? Де?

- У них, розуміється.

- У кого в «них»?

- У «Друзів Ладу».

Недошнурована ніжка нетерпляче відсовується вбік.

- Ах, без жартів, Душнере: де?

Душнер ловить за шнурки ніжку, загнуздує її й підводить заросле пукатооке, серйозне лице.

- Їй-богу, не жартую. Тільки в «Друзів Ладу». Вони захопили, очевидно, всі склади зброї. Але вони, напевно, охоче видаватимуть усім бажаючим.

Труда непорозуміло, мовчки дивиться в цілком серйозне, без найменшої посмішки лице з такими хорошими, відданими, розумними, підкуреними баньками пукатих очей.

- Вони охоче видадуть нам?! Що ви кажете, Душнере?!

Тепер Душнер мовчки непорозуміло дивиться в смугляве, хороше, дороге личко.

«Вони»?! «Нам»?!

- Ну, розуміється!

Обоє починають розуміти. Недошнурована нога помалу, але рішуче й твердо визволяється з обіймів рук. Руки помалу, але без боротьби випускають шнурки.

- Цебто ви думаєте, Душнере, що я - з ними?! Правда?!

- Мені здається, що всякій людині з людськими почуттями треба бути з тими, що хочуть повернути людське життя.

Душнер тихенько підводиться й акуратно струшує порох із колін. А очі сумно, ніжно не відриваються від хмурих темно-бронзових очей.

- «Людське життя»? Цебто повернути знову ваші гроші, знову купування жінок, любовниць, льокаїв, рабів?

- Навіщо неодмінно це?

- Знову повернути ваших усіх святих, моральних, чистих, високошановних? Знову розподілити на чистих, пристойних і непристойних? Знову вам хочеться тюрем, судів, кар? Правда?

- Дитинко, навіщо ж...

- Знову одних під землю, на каторгу, на роботу, а другим - вічне свято? Це ви називаєте людським життям? Та-ак?! Знову брехня, обман, злочинства, гріхи, насильство, терор? Цього вам хочеться?

- Дитинко! Ви ж не хочете мене...

- Ага чудесно! О, в такому разі чудесно! Тепер я бачу, хто ви. Можете йти собі до своїх «Друзів Ладу». Друзі Рабства, а не Ладу! От хто вони! І ви - раб або рабовласник. Можете йти. Будь ласка. Наш договір зірваний. Прошу!

Душнер не рухається ні в тому напрямку, що йому показує гнівно витягнений пальчик (який іще сьогодні цілували його уста), ні в якому другому. Він стоїть, похиливши голову, приплющивши очі, як стоїть людина серед дороги, перечікуючи колючий вихор, що несподівано зірвався назустріч.

- Трудо, дозвольте ж мені хоч вияснити. Ви не...

- Тут нема чого виясняти. І часу нема. Тут все ясно. Ви хочете відібрати Сонячну машину в людей чи ні? Хочете розстрілювати мене, Макса, всю комуну, всіх таких, як ми, чи ні? Кажіть! Чи хочете боронити нас і себе від насильників?

Душнер обережно ловить одну з ручок і тоді відповідає, тоді можна трошки розплющити очі в цьому вихорі. Ні рабства, ні всіх злочинств і страждань старого світу він не хоче повертати. Нікого розстрілювати він не збирається. Але треба ж рахуватися з тим, що не всі задовольняються таким існуванням, яке принесла з собою Сонячна машина. Він цілком визнає всі добрі наміри її прихильників і друзів, він сам, як їй же відомо, був гарячим оборонцем її. Але не можна ж заплющувати очей на те, що вона не справдила тих надій, які люди поклали на неї. І, напевно, мільйони людей тепер уже розчарувались у ній, налякались і хочуть повернути старе життя, навіть із його дефектами. Треба вибирати: там багато дефектів, але багато і радощів. Тут багато дефектів і радощів дуже-дуже мало. Який же сенс свідомо брати менше, коли можна взяти більше? Мільйони людей, напевно, так само думають.

Труда вириває руку. Мільйони?! Яких людей?! Тих, що все купували? Що судили? Карали? Настановляли свої закони, моралі? О, ті, напевно так думають. Але чи так думають мільйони тих, яких купували, наймали, судили, карали, запрягали, стьобали - це ще невідомо. Ой-ой, це ще невідомо. Вони ще покажуть цим «Друзям Рабства»!

- Не покажуть, дитинко. Нічого не покажуть. 

Душнер сумно й вибачливо посміхається.

- Чому??

- Тому, що їх буде занадто мало. Тому, що в них нема зброї. Тому, що в них нема волі. Сонячна машина все це забрала в них. Тому, що «Друзі Ладу» мають і силу, і зброю, і сильну волю.

Труда загонисто, по-хлоп’ячому, так по-свойому стріпує кучерями.

- Ого, побачимо! Завтра ж перед рейхстагом будуть мільйони. Тільки не з покорою, а з чимсь іншим. І раджу вам, Душнере, там не бути. Але це ваша річ. Ну, мені ніколи. Я мушу спішити. Дякую за поміч, я сама зав’яжу черевики. Прощайте, Душнере.

Недошнурована ніжка стає на стілець. Чорно-синя голівка нахиляється, і дві смугляві ручки швидко, сердито, нетерпляче обмотують шнурки круг ноги. А Душнер стоїть не рухаючись, похиливши знову чорно-срібну голову. Ну, що ж, чи буде він із «ними», чи ні - вони зроблять і без його помочі те, що неминуче має бути. Але чого варті всі повернуті розкоші людського життя, коли він не матиме право стати на коліна перед цією невміло, недобре обмотаною шнурками ніжкою? Навіщо вони тоді йому?

Душнер тихенько підходить, стає на коліна й м’яко відсуває невмілі сердиті ручки.

- Ні, ні, дякую, не треба, я сама! Не хочу! Душнере, я вас прошу - пустіть.

- Так я ж не з ними, я з вами, дитинко.

І голова сумно-молитовно дивиться вгору на здивоване неймовірне личко з темно-синьою сережкою на щоці.

- Правда?!

- Ну, а з ким же мені бути?

- Але ж нас будуть розстрілювати?

- І ми будемо розстрілювати.

Маленькі смугляві, такі рідно-знайомі ручки раптом прожогом хапають його за лице між долоні, сильно, солодко труть, мнуть і підтягають до вишневих, теплих і бурних уст.

- Маєте!.. Маєте!.. Маєте!.. Ще?..? А тепер швидко-швидко зав’язуйте! Як-небудь, все одно. Тільки швидше. Нас уже чекають унизу.

Їх зовсім не чекають унизу. Там просто переплутаний гвалт. Комуна колотиться в суперечках. Макс трясе тепер уже Тіле. Що робити?! Що робити, чорт його забирай?! Де взяти зброї? Де взяти зв’язків? Як знайти тепер кого-небудь, коли всі порозлазились із своїх колишніх помешкань. Повне ж, цілковите, ганебне, злочинне безсилля, безпорадність. Дійсно, тепер їх усіх можна гнати на каторгу, розстрілювати, палити живими - і вони нічого не можуть проти того зробити. Єдине, дійсно, лишається: забитись у льох, як пропонує Шпіндлер, і сидіти, як миші. Чи не ганьба ж?!

Чорно-срібний лицар сідає в куточку й мовчки дивиться собі під ноги. Так, і порозстрілюють, і поженуть, бо це - конечність і неминучість. І льохи не поможуть, і з льохів повиганяють, повикурюють.

* * *

Ранок помалу, урочисто розсуває над райхстагом завісу ночі. Сувора холодна тиша сірими м’якими лапами хазяйновито бродить і шелестить по мертвопорожніх каналах, якими колись бурхливими потоками гнали хвилі життя.

Завісу розсунено до самого неба, сіро-жовтого, недоброго, зловісного.

В найдальшій кімнаті райхстагу біля залізної грубки й купи дров у повному складі засідає Найвища Рада «Друзів Ладу». Принц Георг, граф Елленберг, сенатор Штіфель, граф Шванебах і генерал Бухгольц. Польовий телефон єднає її з батареями та батальйонами. Один звук голови Ради, принца Георга - і Берлін буде наповнений громом, вогнем, руїнами, смертю.

Але такого знаку не доведеться робити. Ні-ні, не доведеться. І Штіфель, і Шванебах, і Елленберг - уся Рада в цьому певна. Берлін масою посуне до райхстагу. Відозву так приймали, з такими вигуками прихильності, що не може бути ніякого сумніву.

В кулуарах, залах і кімнатах райхстагу терпляче, героїчно мерзне вартовий батальйону. Віддано й охоче мерзнуть біля наготовлених столів реєстратори - хутко буде тепло! Зараз прийдуть ті, що опалять увесь Берлін, усю Німеччину, весь світ.

І вони дійсно починають сходитись. По одному, по двоє, цілими групами. Вони радісно вітають варту на сходах, наповнюють живим, бадьорим, рухливим гомоном порожні холодні кулуари. Це все «Друзі Ладу», нові батальйони праці, відродження життя!

Граф Елленберг, щільно застебнувши кожушинку, без перестанку бігає нечутними, м’якими кроками від одної реєстраційної кімнати до другої, нахиляється до листів, читає, робить нотаточки й поспішає до Ради. Там він поштиво, обережно, м’яким голосом доповідає принцові Георгові й Найвищій Раді свої нотатки й знову біжить у кулуари.

Але дедалі більше й більше хмуриться орлине сухе лице голови Найвищої Ради. Сіро-сталеві очі гнівно деруть на шматки реєстраційні цифри, акуратно списані на довгих папірцях. Записано вже більше за тисячу. Але що з того? Серед них тільки десятків два позначено: «Стан і професія - робітник». Решта ж: князі, графи, банкіри, купці, фабриканти, генерали, радники, професори, артисти, поети. І то переважно якраз відомі, знамениті, шановані всім світом імена: старовинні аристократичні роди, нащадки монархів і сучасні королі індустрії, фінансів, науки, мистецтва. Навіть служителі бога зареєстровані. Всі ці люди, старші й молодші, чоловіки й жінки, жертвуючи собою, відгукнулися на заклик, усі з’явилися рятувати людство від загибелі. Люди цілком незвичні до фізичної роботи, люди вищої інтелектуальної праці, аристократи духу, вибрані натури, генії краси, життя й знання,- ці люди простягають свої руки й пропонують їх на тяжку, чорну, брудну роботу. Навіть жінки, навіть пещені віками представниці ніжного полу, знамениті красуні, геніальні артистки, співачки, володарки сердець мільйонів людей, і ті з’явилися, і ті готові взяти лопати в свої лілейні руки й копати вугіль. Ніхто з цих людей не злякався праці для врятування людства. Тільки вони виявляють себе людьми.

А та наволоч, та людська худоба, що колись так любила ґвалтувати, гордо величати себе робітництвом, яка так накидалася на всіх «дармоїдів», «експлуататорів», «паразитів», де вона? Ні одного машиніста, ні одного грубника, не кажучи вже про інші фахи. Троє залізничних вищих інженерів зареєструвалося й шестеро урядовців! А вся маса, ота ледача, тупа, брудна, смердюча черва, воліє бути розчавлена, рознесена на шматки, вигинути у вогні, під кулями, аніж стати до праці. Вона воліє в бруді, в смороді, в холоді, в нечисті жувати свою паскудну жуйку й помалу гинути, аніж вернутись до людського життя.

Вони озброюються? Вони пересуваються до льохів у долішні поверхи, закопуються в нори й щілини, підлі паразити? Добре, хай ховаються! Навіки вони себе там поховають!

Принц Георг час од часу дає наказ у телефон. І тоді над Берліном гуркочуть вибухи гармат, нагадуючи про грізну обіцянку.

Але нагади не посувають «паразитів» до райхстагу. Тихо на вулицях. Не сунуть лавами мешканці їх. Глухо позабивані вікна й двері будинків, ні одно людське обличчя не визирає вже з них.

З полудня граф Елленберг їде із звідомленням до принцеси Елізи й зараз же вертається назад. Принц Георг нетерпляче й хмарно вириває з нього відомості. Принцеса хвилюється? Не дуже? Добре. А та наволоч у домі що робить, усі ті техніки, шевці, малярі, хіміки й тому подібна гидь? Ніяких агресивних намірів?

Граф Елленберг поштиво, м’яко заспокоює. Наволоч сидить тихо. Частина повтікала. Кривий доктор працює в себе в лабораторії й нікуди не виходить. Усі ждуть.

- Добре. Діждуться. Цієї ночі вони матимуть.

- А що ж робити, ваша світлосте, із зібраними? Біля двох тисяч людей уже зібралося в райхстазі.

І принц Георг, і Найвища Рада мовчать: вони самі тільки про це й думають. Що робити з цими людьми, які нічого не вміють. Нема ж кому потяга скласти, паровоза розпалити, вагони позчіпати. Смішно навіть уявити собі цю роботу їхню. Генерал Бухгольц рішуче пропонує: розпустити зібраних, сказати, що знову буде визначений день. Нехай ідуть. Нехай так само ховаються в льохи й перечікують. Тільки щоб узяли з собою посвідку, що вони - «Друзі Ладу».

І зареєстровані так само поодинці, по двоє й цілими групами поспіхом виходять із райхстагу, ховають посвідки й поспішають додому зайняти краще місце в льохах.

А Найвища Рада нікуди не виходить - вона до самої перемоги стоятиме на свойому великому посту.

* * *

Вечір тихо, помалу спускає темно-сіру завісу ночі над затихлим райхстагом. По каналах міста вільно гасає вечірній вітер. Темрява густою, непроглядною сажею засипає Берлін. І цієї ночі ніде не видно навіть тих крихітних первісних вогників, що раніше блимали де-не-де у вікнах.

Грізна тиша. Зловісний виск вітру, шакалячий, самотній, зловтішний.

Знає він, яка йому пожива буде, нетерпеливиться, ганяє між кучугурами кам’яниць, нишпорить, б’є хвостом по шибках, жадно скавулить.

І раптом зіщулюється й притихає. Густу запону ночі громом розпанахує вибух. За ним другий, третій, четвертий. Вітер скажено, несамовито женеться, спішить, вищить. Але його виску не чути вже в страшному, безугавному, сплетеному з безустанних вибухів гуркоті.

Чорна сажа ночі здригується - вона ранена, вона кривавиться вогнем. З одного боку, з другого, з третього. Рани множаться, палахкотять, роздирають чорний оксамит, полум’я жене сивий дим угору, в чорне небо фонтани іскор, віяла сяйв. З-під розідраних, розпанаханих полів ночі виступають уже контури башт, палаців, шпилів, закривавлених пожежами, тріпотливих, миготливих.

Гуркіт, пекельний, безупинний, ураганний, трясе небом, хитає кучугурами кам’яниць, валить їх, розбиває, трощить, як дитячі коробочки. В гуркоті зливається виск вітру, виття собак, рідкі зойки людей, тріск і гук падаючих стін, і плямкання полум’я, і лускання шибок, і ляскіт заліза. Небо вкрите одною кривавою раною вогню. Берлін палає, корчиться, валиться, простягає руки полум’я до неба й реве, стогне, гуркоче в нестямі.

Канали вулиць уже ясні, вже теплі, вже нагріті, як ніколи. Обхопивши голови порозчепірюваними, покоцюрбленими жахом пальцями, ховаючи їх од страшного палу, від завалу мурів, від страхіття видовища, кудись божевільне женуться вигнані, викинуті люди. Їх часом завалює палаючими поваленими дахами, часом просто падають і більше вже не рухаються, часом розбивають головами шибки вікон і, деручи склом лице й руки, лізуть у дірки.

А вибухи за вибухами без угаву, без перерви, сласно, люто, пекельно гуркочуть, гупають, велетенськими молотами б’ють у груди старий Берлін. Густа масна сажа ночі безупинно хилитається подертим лахміттям, куриться стовпами, вулканами жовто-бурого диму, жахно дереться все вище та вище вгору.

І вмить гуркіт провалюється в сажу ночі й зникає. І настає страшна, страшніша за гуркіт тиша. Вона плямкає криваво-вогневими губами, мовчки блимає сяйвом у чорне небо, хрумтить залізобетоновими кістками, сласно мугиче виттям вітру й собак. І хто знає, що в череві в неї, які нерозірвані гуркоти, які ще ляскоти вибухів роздеруть її, щоб вирватись на дику волю.

Але сіро-синій ранок, трупно-блідий, мертвими руками безсило розсуває подерту завісу ночі й витирає кров із неї. Бліднуть вогневі рани, слабне, розпливається жовто-буре віяло в небі, рідшає густе віниччя димів.

* * *

І знову по вимерлих, закурених, затканих димом вулицях лопотять мотори, ритмічним перебоєм цокає залізо копит, знову галасливим лаконічним стогоном гримлять сурми й ревуть рупори:

- До райхстагу! До райхстагу! До райхстагу!

Вісники перестрибують через трупи, обминають залізобетонові завали, продираються крізь хмари диму й трублять угору, вниз, у стіни, в дим, у вогонь.

Але тепер не висуваються голови з вікон і балконів, ніхто не проводжає враженими очима чудні, загадкові постаті.

І не стягаються вже ні купками, ні поодинці навіть учорашні «Друзі Ладу».

Тихо й мертво круг райхстагу. Тільки на сходах чорними тінями в глухих касках завмерла варта.

Тихо й мертво в кабінеті Найвищої Ради. Смердить горілою фарбою підлоги, димом соснових трісок і поганим тютюном Штіфеля. Обличчя синюваті, з буро-фіалковими тінями під очима. Принц Георг сталево невтомно ходить із кутка в куток, заклавши одну руку за відворот, а другу за спину. Затоки чола вкрилися синюватою жовтизною, ніс схуд за одну ніч.

Граф Елленберг чуйно підводить голову: кроки генерала.

- Ну?!

Генерал Бухгольц мовчки йде до столу, наливає жовтявої води в склянку, випиває одним духом, потім другу, третю.

- Ну, генерале?

Генерал витирає вуса ребром пальця й безсило сідає тут же коло стола, витягши ноги в лакованих чоботях із острогами.

- Безнадійно!

І він заплющує припухлі від безсоння очі.

- Цілком безнадійно. Багато населення втекло ще до бомбардування поза Берлін. Друга частина забилась у льохи й долішні поверхи. Треті поскупчувались тут, у цих кварталах, круг райхстагу. Мудро. Четверті озброїлись і готові битись. Наші люди перевтомлені. Настає апатія. Результатів од нового заклику ніяких. Берлін горить. Валяться цілі вулиці. Вбитих мало, але є. Скільки в руїнах і під ними - невідомо. Розбито біржу. На вулицях ні душі. Безнадійно.

У принца Георга на щелепах виступає по гулі. Він ізривається з місця й знову ще твердіше, ще сталевіше ходить із кутка в куток.

- А, підлі паразити, вони сюди позбігалися, під райхстаг? Добре! Ми їх виженемо й звідси. Я, панове, пропоную вжити газу. Повиводити всіх «Друзів Ладу» за Берлін, дати два дні, решту виморити газом.

Генерал Бухгольц, не розплющуючи очей, крутить головою: безнадійно. Всі розбіжаться за ці два дні. А коли б і не розбіглись, яка рація їх винищувати. Хто ж буде працювати? Не смерть їхня потрібна, а праця. Інша річ, коли б було досить батальйонів, узяти Берлін в облогу. Не допускати масу до води й до трави. Але для цього потрібна ціла армія дисциплінованих вояків, а не ті бідолашні дві-три тисячі молодих людей, де майже жоден із них не був на військовій службі. Справа безнадійна.

Принц Георг стоїть біля грубки й похмуро, не кліпаючи, дивиться в щілинку, в якій видно жовтогарячий жар. Довго стоїть, потім рішуче відходить, стає біля столу й обводить усю Раду сталевими, впертими очима.

Так, він згоджується, що справа поки що програна. Не безнадійна, а поки що на цей мент програна. Генерал має рацію: потрібна армія. Отже, треба цю армію здобути. Більше нічого. І тоді знову розпочати гру.

І вмліваючий од сну генерал, і пожована безсонням Рада здивовано й чекаюче дивляться на свого голову.

Принц Георг мав на увазі цей результат іще цієї ночі. І він має такий план. На тих літаках, що ще можуть придатися, вилетіти до Азії. З усіх даних видно, що Схід не допустив до себе зарази. Але він не зможе втримати ізоляції й заразиться. Отже, він повинен виступити проти Європи й винищити Сонячну машину. Чому він не робить цього досі? Невідомо. Можливо, що ще бореться в себе. Можливо, не знає тутешнього стану. Треба вияснити йому ситуацію. Отже, висновок такий: частині «Друзів Ладу» летіти до Азії. Друга частина лишається тут. Бути в постійному контакті з літаками. Коли Схід здоровий і наважиться забезпечити своє здоров’я походом на Європу, ті «Друзі Ладу», що лишаться, тут, мають виконати підготовчу роботу для остаточної акції. Сам принц Георг готовий летіти до Азії. Хто має що сказати з приводу цієї ідеї?

Ніхто з Ради нічого не має сказати - що можна сказати тому, хто все програв?

Так само й принцеса Еліза нічого не має сказати. Навіть проти того, щоб сам принц Георг летів до Азії, нічого не каже. А могла б же хоч трошки засмутніти, ну, хоч для ока вдати, що страшно за нього. Адже путь не легенька: через мертву сонцеїстську пустелю летіти до Азії. А там що?

Але принцеса Еліза не смутніє й нічого не вдає. Хмарно й суворо стиснувши широкі брови над очима, теж жовтяво-сіра від жаху ночі, вона коротко дає свою згоду. І коли принц Георг, одягнений уже для подорожі, прощається й ніякове, несміло чекає чогось, принцеса Еліза не розуміє й холодно простягає руку для поцілунку. Тільки руку.

Решта простягнеться на східцях трону.

* * *

Білі кошлаті мухи легко й нечутне обсідають трупи Берліна. Вітер роями жене їх недогорілими вулицями, білим холодним пластиром заліплює чорні рани, обмотує ватою кістяки порозбиваних башт і будинків.

Нечутними холодними роями сідають мухи на минуле й заліплюють вогнево-криваві навісні рани м’яким товстим пластиром.

Лежить Макс на канапі, гидливо й невідривно мружачі очі в засмальцьований томик. Снить ніколи небувалим, безглуздим життям. Лежить у норі перин, а руки в рукавичках. Лежить, мружить віясті очі, потім усуває голову в нору й знову лежить у сні.

В лабораторії на підлокітнику й на підлозі біля вікон голчастий срібний іней. До металевих частин машин торкатися голими пальцями не можна - холодно, неприємно. Чужі, непривітні, колючі машини також сплять. Та доктор Рудольф і не торкається. Іноді тільки зайде до робітні, постоїть коло столу, доводить пальцем по поросі й тихенько шкандибає собі назад.

Нема часу йому сидіти в холодній, мерзлій, чужій лабораторії. Треба знову возити дрова з лісу. Потім пиляти їх, потім колоти, потім розносити по хатах графського будинку. Принц Георг раптом виїхав до свого замку лаштувати своє гніздо. На три кімнати треба щодня паливо готувати. Старому графові з графинею (в одній кімнаті живуть, годі розкошувати - по окремій кімнаті мати). Батькові і матері на одну кімнату та принцесі Елізі на одну. Та ще ж часом і свою спальню треба коли-не-коли протопити, огріти свої нори.

Від Макса помочі ніякої - що йому до якихось там графів і принцес. Хай собі самі рубають. Старі? Так хай помирають. Хорі, ранені? Так хай іздихають. Кому вони потрібні? І йому самому ніякого тепла не треба - не замерзне дід перинами, а як і замерзне - кому від того біда?

Та й батькові, власне, ніякого тепла не треба. Підупав старий. Після тої ночі якось раптом, одразу підупав, ослаб, знесилів, наче вклав у ту ніч усю рештку своїх сил, надій і віри. Також цілими днями сидить закутаний у кожух у фотелі, оброслий, зачучверений, невмиваний, мовчазний, і дивиться або в Євангеліє, або на порожню, пустельну, засипану чистим, незайманим снігом вулицю. Чисту-чисту, без ніякісінького сліду коліс, з ріденькими запорошеними ямками від чиїхось ніг. Наче в полі стоїть дім, наче в сніговій безлюдній пустелі. І Євангеліє тепер - снігова холодна пустеля. Той самий детективний роман, що і в Макса, і так само, як Макс, гидливо й непорозуміло, застигло мружаться очі батькові.

Доктор Рудольф не говорить із батьком. Отак мовчки внесе оберемок дров, обережненько, стараючись не гупати, спустить додолу перед грубкою, витягне шворку й вийде навшпиньках із кімнати.

Та й з графами невеликі розмови бувають. Старий уже не їжить до нього теплою насмішкою сиві стріхи. Сидить, як батько, перед вікном у кожусі, з позамотуваними в ковдри старими ногами, й непорушно годинами дивиться на вулицю, на чистий, срібно-іскристий порох, що ним грається вітер. Але зовсім уже мовчки, зовсім безшумно носить дрова доктор Рудольф до кімнати принцеси Елізи. Батько часом із матір’ю при ньому заговорить, іноді гляне на доктора Рудольфа, буркне: «Навіщо такі великі оберемки носиш - підірватись хочеш?» Старий граф часом привітається, спитає, скільки ступенів морозу, стара графиня ласкаво, тепло дякує, прохає вибачення за турботи.

А тут ніколи ні одного слова, ні одного звуку, ні одного погляду. Коло вікна із шитвом чи коло столу за якимсь писанням - чорна постать із червоним полум’ям волосся. І переважно спиною до доктора Рудольфа. Або найбільше - профілем, змарнілим, кістяним, скупчено суворим.

Пані Штор майже щоразу ніжно гладить доктора Рудольфа по плечах, ніжно й винувато - він не повинен сердитись на принцесу за її таку поведінку: вона, напевно, дуже-дуже вдячна йому за його послуги, але тільки сказати йому не може. Треба зрозуміти її і простити. Вона стільки втеряла від Сонячної машини. А тут іще через неї мусила розстатися з коханим нареченим. Хто знає, чи знайде він що-небудь у себе вдома для гнізда, чи не зруйноване й там усе. Так ретельно готував гніздечко, мостив, прибирав, думалось: от-от поберуться, перейдуть, почнуть жити - і раптом удерлись божевільні люди й розтрощили життя. Не треба звертати уваги на її поведінку, а пожаліти бідну: днями й ночами вона не спить - все про принца Георга думає, турбується. А вдень пере, варить, миє посуд, шиє, латає. Руки стали бідненькій червоні, шорсткі, грубі - куди там про манікюри думати. Але яка мужня, яка сильна, яка терпляча дівчина! Інша на її місці вже давно б була пустила руки, стратила б волю, впала б у відчай. А вона тільки мовчить. Мовчить і все робить. І не можна, ой, не можна їй нічого навіть сказати, не те що помогти, все сама, ніякої помочі, ніякого привілею. От тільки хіба що дров самій несила пиляти й носити.

Доктор Рудольф слухає мовчки, тільки одверті голі хлоп’ячі очі його все дивляться в підлогу - не сміють глянути в материні очі, бо злякаються материні очі, зустрівшися з ними. Так і виходить із кімнати, спустивши очі додолу. Але так само й до кімнати принцеси Елізи входить, не підводячи їх. Тихо-тихо виплутує шворку з оберемка, і в кімнаті стоїть така тиша, що чути, як надворі цвірінькають горобці.

Але зате Труда, мила, хороша Труда, трошки помагає докторові Рудольфові. Насамперед помагає бронзово-золотистим здивовано-веселим, наївно-одвертим блиском очей. Що?! Сумувати? Чого?! Незрозуміло. Абсолютно незрозуміло. Хіба не чудесна зима цього року? Пишна, щедра - всю тобі землю застелила пухнатим чудесним килимом, качайся, перекидайся, заривайся в нього з головою. Мужчини всі - кваші, слабодухі макухи - ммее... тоскно, нудно, холодно, сумно, безнадійно. Один доктор Рудольф козак. Та ще доктор Тіле: цілими днями на полюванні, стріляє, ловить лисиць, собак, здирає шкури, робить кожухи. Труда неодмінно з ним ходитиме на полювання, от тільки напиляє з доктором Руді багато дров.

І пиляє. Старанно, серйозно, тісно стуливши милі губки, тримає обома руками держальце пилки й з усієї сили тягає туди й сюди. Матово-смугляві щічки темніють рум’янцем, очі бризкають блискучою бронзою, з-під темно-синього хлоп’ячого берета весело, бадьоро теліпаються чорно-сині кучері по плечах. Чудесно!

А потім бере в жмені сипкого, голчастого, колючого снігу, і по-хлоп’ячому вихиляючи плечима, рішуче біжить до старої засипаної снігом оранжереї. Там у норі з перин лежить макуха з віястими, сонними, гидливо примруженими очима. Ану, годі лежати! Що за тюхтійство таке! Раз, два! Ні? Ну, так от!

І в нору за шию, в лице летить голчастий, сухий, холодно колючий сніг. Тюхтій сердиться, витрушує, обурюється, відвертається лицем до стіни й бере в руки детективний роман.

- Фе! Сором! Скандал! Ну, справді, як же не сором? Правда, Руді? Ну, милий Руді, це ж просто незрозуміло: лежить, як ведмідь у барлозі. Вам треба знову «Друзів Ладу», щоб підняти? Правда? Максе, ну, вставайте ж, їй-богу. Гайда на саночках спускатись. Маса народу санкується. Але можете собі уявити, Руді: все дівчата, жінки й зовсім-зовсім молоді хлопці. Мужчини ж усі отак само лежать, як Макс. Що це значить, Руді?

Руді не знає. Так, правда, лежать колишні владики, господарі життя, лежать випотрошені, обвислі, як порожні торби, а жінки штопають, шиють, перуть, ніжно гладять їх по головах, вибачливо потішають, жартівливо термосять їх снігом, соромлять. Так, це правда, а чому так - не знає доктор Руді. От і сам він ліг би в свою нору, ліг би замотком на всю зиму, на все життя, заплющив би очі, дихав би теплом свого власного тіла - і хай замітає, заносить снігом. Хай днями й ночами сумує собі десь там за своїм коханим червоне полум’я волосся. Лежати б собі в замотку, без руху, без суму, без усякого полум’я.

А чому ні Труда, ні мама, ні графиня, ні принцеса, ні жінка техніка, ні дівчата з саночками, чому вони не хочуть лежати замотками, чому вони ходять так спокійно, так упевнено, так весело по мертвій землі, чому вибачливо гладять голови тюхтіїв, чому штопають, шиють, гріють - невідомо. Невже справді жінка стоїть ближче до тварини - і їй легше втратити людину? Є в неї самець, є дитинча, є кого лизати, любити, є чим нагодувати себе й їх - чого їй більше треба? Та й що вона втратила? Ланцюги?

Чи інше щось тут є - не знає доктор Руді й не може пояснити милій, хорошій Труді.

* * *

Звістки з Азії немає. А серце принцеси щоранку прокидається з ніжним болем, з холодком чекання, із страшними поривами туги. І болючий, і солодкий ритуал: от принцеса сидить боком до грубки в глибокому фотелі із шитвом у руках, накинувши на плечі кожушанку; боком сидить, а не спиною й не лицем, щоб у полі зору були і двері, і грубка, поганенька, незграбно змадикована принцом Георгом. От чути в коридорі важкі, нерівні й обережні кроки. І вже любо сидіти в фотелі, і вже повно-повно стає в холодній кімнаті, вже все нашорошено чекає в ній: і грубка з акуратно вийнятим із неї принцесою попелом, і фотель, і голка, і синюваті від холоду, замерзлі від чекання руки принцеси. От тихий, несмілий, винуватий стукіт у двері.

- Прошу!

Холодний, сухий, чийсь дивно-чужий голос виходить із уст принцеси Елізи, з тих уст, яким трудно дихати від стримуваного хвилювання. Лице принцеси замкнено-сухе, холодне, не ворухнеться, очі строго спущені до шитва, облямовані пухнатим темним мереживом вій. А в полі зору під сіткою вій видно ноги, великі, обережно, навшпиньках шкандибаючі, в подертих черевиках. Вони так боязко, тихесенько шкандибають до грубки, наче по серцю принцеси ступають. І таки по серцю, бо аж холоне, аж стискується воно й здригується на кожний крок. І скорботно дивується: що ж воно, боже, таке? Чого такою дивною, містичною ніжністю тягне від цих калікуватих ніг у великих подертих черевиках? Чого гарячим зворушенням заливає груди від цих боязких, червоних од морозу рук, що так безшумно витягають шворку з-під оберемка дров? От він зараз вийде, не діставши навіть кивка головою за свою послугу, як останній наймит-попихач, якого навіть не помічають. Тихо-тихо причинить двері й зникне до вечора. І до вечора принцеса буде любовно брати з оберемка по одній дровинячці й з ніжністю всувати її у грубку. А увечері так само боязко, винувато, не сміючи кашлянути, принесе нову в’язку старанно нарубаних дров. Принесе знову кричущу, зв’язану ніжність, солодкий біль і тужне зворушення. І знову очі принцеси холодно, гордовито будуть спущені на книжку біля свічки, по якій хилитатиметься тінь гнотика.

А в душі весь вечір і всю ніч хилитатиметься солодко й боляче здивовання: що ж це таке, боже мій? Хто це зробив, що в цій шкутильгаючій постаті, під цим стареньким пальтом, підперезаним ременем, захована така хвилююча, безкрая насолода, таке неймовірне щастя її. От сховане, сховане воно там усередині її, в цій незграбній, боязкій шкаралупинці. Досить їй зробити рух, торкнутись до шкаралупки - і вибухне з неї, і обхопить обох таким чудом, від якого можна захлинутися.

Але очі принцеси навіть не кліпнуть, не підведуться. Бо, коли підведуться, коли зустрінуться з тими голими, дитячо-одвертими, благально-покірними вікнами в душу (а вони повинні бути саме благально-покірні!), тоді... тоді все завалиться. Не стане ні Азії, ні Європи, ні сонця, ні планет. І тоді треба швидко-швидко, моментально втекти й заритися в якусь печеру в глибині непролазного лісу, далеко-далеко від людей, від минулого, від можливого майбутнього.

А чому б і ні?

І принцеса чує, як холонуть їй ноги, як знеможено, злякано затихає душа й щоки починають горіти палаючим стидким вогнем.

А з Азії все нема та й нема ніякої звістки. І як приходить граф Елленберг, як тільки вступає в хату його жіночо-м’яка постать із оброслим рудою, обсмиканою бородою лицем, так принцеса Еліза вся зіщулюється, вся зсихає й натягає себе на дріт суворого чекання. А коли він виходить, не діставши й від неї ніякої звістки з Азії, принцеса Еліза вся спадає й знеможено звішує руку з поруччя фотеля. Розуміється, все могло статися: могли літаки з принцом Георгом не долетіти, могло трапитися нещастя з посланцем, а може, захорів принц Георг. У кожному разі, поки що звістки нема.

А після того настає вечір, наступають ранки, дощові, снігові, хмарні й сухо-сонячні, але все холодні, й усе треба палити в грубці. І все шкандибаюча постать, мовчазна, несміла й понижена (понижена всіма-всіма!), носить оберемки дров, ступаючи навшпиньках. І часом принцеса Еліза із страхом впивається руками в поруччя фотеля, щоб не глянути, щоб не підбігти, не схопити в руки обросле кошлате лице, щоб із гнівом, болем і ридаючою ніжністю не зірвати з нього цього мовчазного смиренного пониження.

Але раз граф Елленберг приходить не з питайним виразом ласкавих очей, а із стримано-тріумфальним. І принцеса Еліза з острахом схоплюється йому назустріч.

Звістка?!

Граф Адольф ніжно й обережно, як спійманого метелика, за кінчик, підносить принцесі невеличку товстеньку куверту. Потім скромно й мовчки відходить у далекий куток, бере в руки «Теорію омнеїзму» й пильно читає, відвернувшись од таїнства, що відбувається на другому кінці кімнати.

Принцеса Еліза сидить у фотелі, й аркушики паперу хистко погойдуються в її руках.

«Високоповажна й Дорога Кузино!

Посилаю Вам свій всевідданий рапорт! Прошу не гніватися за запізнення - вина не моя, а тих тяжких обставин, в яких доводиться боротися за наше святе, велике діло. Я поминаю ті пригоди й нещастя, що траплялися нам по дорозі до Індії й що коштували нам двох літаків і тринадцятьох людей - половину нашої експедиції. Ці пригоди забрали в нас, крім того, багато часу. Але найбільше часу забрав арешт, в який ми попали зараз же, як перелетіли на територію Союзу Східних Держав. Явище об’єктивно відрадне, бо показує здоров’я й пильність східних народів, але суб’єктивно воно нам коштувало багато прикростей. Нас узято за комісарів європейських Каесемів, і хоч ні одної Сонячної машини не було знайдено на наших апаратах, нас усе ж таки тримали в строгій ізоляції. Можливо, що ми ще й досі б сиділи або нас були б уже розстріляли, коли б не став нам у пригоді Європейсько-Американський Союз Оздоровлення. Це організація європейців і американців, яким удалося врятуватися на території Союзу Східних Держав; вона має ту саму мету, що й ми.

Переходячи до самої суті справи, маю щастя донести, що вона стоїть на доброму грунті. Дійсно, вся Європа й Америка обхоплені страшною пошестю, і надії на видужання зсередини немає абсолютно ніякої. Щодня стежники Союзу Східних Держав доносять про щораз більше й більше здичавіння європейсько-американського світу. Нам, дітям цього світу, доводиться з болем соромитися перед нашими азіатськими великодушними сусідами - така неглибокість, така нетривкість були в нашій вихвалюваній цивілізації. Картини, які малюють стежники, наводять на глибокий сум і викликають жагуче бажання поспішити на порятунок загибаючому півсвітові. Я не буду Вам їх переказувати, бо Ви самі щодня їх бачите на нашій нещасній батьківщині. Скажу тільки, що найтрагічніше враження роблять такі велетні нашої культури, як Париж, Лондон і Нью-Йорк. Це тепер - моторошні, фантастичні пустелі.

Руївничо-отруйна робота наших божевільних продерлася й на Схід. Легенда щастя з силою пожежі по висушеному спекою степу спалахує то тут, то там - і доводиться вживати надлюдських, героїчних і часом жорстоких заходів, щоб гасити небезпечні місця. Бувають випадки, коли Верховна Комісія Союзу Східних Держав, спеціально призначена для боротьби з Сонячною машиною, дає накази видушувати газом або палити радієм цілі округи, заражені Сонячною машиною. Особливо часто трапляється це з островами.

Урядові кола Індії досить оптимістично, хоча й стримано, дивляться на результат боротьби. Вони гадають, що на весну дезинфекція в них досягне ідеальної височини. Охорону кордонів і на полі, і на морі провадиться ідеально - і тепер майже немає випадків, щоб із Європи попав хоч один сонцеїст до Африки або Азії.

Справа походу виглядає зовсім легкою й потребує тільки певної кількості окупаційних армій. Божевілля Сонячної машини є тим добре, що воно, паралізуючи все культурне й людське життя, паралізує вкупі й яку-небудь здатність до організації. Ніякого опору, розуміється, ця маса жуйної худоби не зможе протиставити. Все завдання окупаційних військ буде в тому, щоб ізолювати здатні до видужання елементи від абсолютно безнадійних і щоб знищити останні із найменшою загибеллю невинних. Але це вже відноситься до технічного боку плану кампанії.

Отже, закінчуючи своє донесення, я дозволяю собі висловити найпоштивішу надію навесні бути в Берліні й скласти до прекрасних ніг найпрекраснішої Жінки Заходу свої радісні привітання.

Її покірний і всевідданий раб

Георг

P. S. Не можу при цьому не висловити свого гарячого жалю, що Вам доводиться перебувати в країні божевілля. Для мене не було б більшого щастя, як мати змогу перевезти Вас сюди, але ті труднощі перельоту, які стоять серед теперішніх умов на шляху, лякають мене й сковують мій язик у благанні перелетіти сюди.

Ще вважаю за варте Вашої ласкавої уваги таке: і серед Союзу Оздоровлення, і серед урядових сфер Сходу панує однодушна опінія, що після вичищення Європи й Америки від Сонячної машини на цих континентах мусить на довший час запанувати залізний режим абсолютної диктатури вибраних, цебто найстрогіша монархія без ніякої тіні парламентів і тому подібних руйнуючих волю й здоров’я народів інституцій. Союз Оздоровлення вже тепер у порозумінні з Союзом Східних Держав провадить тяжку й відповідальну роботу вибору відповідних людей, на плечі яких буде складений великий, але геройський тягар управління країнами. При цій нагоді не можу не поділитися з Вами своєю радістю й страхом: мою скромну особу призначують на цей трудний подвиг для Німеччини. Не сміючи ухилятися від цього великого обов’язку, чуючи над собою благословляючі тіні наших предків, я, одначе, почував би в своїх плечах незломну міць, коли б знав, що поруч зі мною на східці трону сходитиме істота, перед якою схиляються і плечі мої, і коліна.

Ваш коліносхилений Георг.

P. P. S. Відповідь прошу передати посланцем. Щодо дальшого листування, то прошу не дивуватися й не турбуватись, коли від мене не хутко буде лист. Надзвичайно важкі умови подорожі, а особливо необхідність якнайбільшої обережності, можливо, не дозволить мені часто посилати посланців. А то й до самого початку акції не доведеться послати. Не полохати треба масу, а захопити її зненацька. Тим менше буде жертв і легше та швидше відбудеться вся ця тяжка операція дезинфекції.

Отже, може, просто до побачення.

Граф Елленберг і здивований, і занепокоєний: на рівно-блідому, висхлому, з кістяним овалом лиці принцеси Елізи зовсім нема того підняття й трошки п’яного захвату, що щойно бачив він на лицях генерала Бухгольца й сенатора Штіфеля. Воно, це лице, немов присипане сірим порохом, стомлене й нудне, як після трудної їзди полем у старовинному екіпажі. А очі задумливо мружаться на щось далеке-далеке й тоскне.

Граф Елленберг м’яко підступає ближче, м’яко влазливо намацує поштивими словами щілинку до душі, але принцеса Еліза акуратно, з повільною задумою складає листа й затикає всі щілинки.

А коли граф Елленберг поштиво вислизує з покою майбутньої королеви Німеччини, вона дивиться на вікно, в яке зазирає синій присмерк, і тоскно слухає, чи не чути шкандибаючих навантажених кроків у коридорі.

І вночі лежить принцеса Еліза з розплющеними очима й застигло, непорушно дивиться в тьму кімнати. На підлозі коло грубки дотліває вихлюпнутий жовто-червоний відблиск вогню, і від нього тягне такою безвихідністю, такою застиглою тугою й самотою, що очі принцеси самі собою наливаються чимсь гарячим-гарячим.

* * *

А білі мухи монотонно, вперто, безупинно обсідають дахи, дерева, вулиці. Тиша взулася в білі пухнасті панчохи й уже навіть не рипне нічим уночі, не зашарудить. М’яко зсувається день у ніч, ніч - у день. Сонце зникло, тільки часом коли-не-коли боком, низом, винувато пройде над Берліном таке червоне, таке байдуже, холодне, заклопотане й зараз же ховається в синювато-попелясті хмари.

А може, того тюхтії сплять у замотках, що тепер уже зовсім-зовсім їм ясно, що всьому кінець, тепер, після тої дикої, божевільної, пекельної ночі. Бо таки так: кінець. Тепер ясно, що немає ніяких сил, які б повернули людину. Тепер ясно, що ніколи-ніколи не загориться вже віясте сяйво над Берліном, ніколи не загуркотить машина, не задзвенить сумним лагідним плачем вечірній дзвін у наївних будиночках бога. Тепер це все ясне. І ясно, що мусить умирати за Машиною й людина.

«Ну, так що? Ну, і хай тварина. Що тут страшного? Вільна, здорова, весела, любовна, щаслива тварина хіба не краще за скуту, хору, гнилу, злу, брехливу, нещасну людину? К чорту її!»

Мила, люба Труда. Хороша тваринка! Може, вона й має рацію. Може, дійсно к чорту гнилу, нещасну, злу людину. Може, справді нехай вона вигибає, вигниває в цих макухах, і нехай росте нова тварина в тих дитячих дзвінких голівках, що так весело перекидаються в пухнастому білому килимі?

А сонце щораз нижче ходить понад обрієм, щораз неуважніше, щораз коротше визирає з-за снігових понурих хмар. І вітер стає щораз суворіший, понуріший. І все рідше приходить і Труда, і все млявіше звучить її голос. І все рідше чути дитячі голоси за муром білого саду. Не чути їх уже й на тих горбочках, повз які доктор Рудольф ходить до лісу й на річку. І на річці постаті такі мляві, байдужі, мовчазні: наче сплять ідучи, сплять, набираючи води з ополонок, сплять везучи.

І часом, коли місяць головою роздере густу чорну вату хмар і виставить із дірки здивовано-журне кирпате лице й по білому савану розіллється синя туга його, доктор Рудольф тихенько підбирається до вікна й довго-довго дивиться на самотню чорну постать, суворо схилену над столом.

І коли приходить до себе, а Макс не спить і може бачити його очі, він, не роздягаючись, тільки черевики скинувши, засувається в дірку свого замотку й пильно ховає лице. І довго-довго не спить доктор Рудольф, дивлячись у густу тьму некліпаючими очима. По диханні й рухах Макса він знає, що й він не спить. І не сплять десь тисячі тисяч Максів. Не сплять і дивуються, жахаються і цепеніють в одчаї та безнадійності. І, може, проклинають.

А на ранок доктор Рудольф уже знову несе оберемок соснових дров, уже тихенько стукає, не чекаючи відповіді, входить до кімнати й складає дрова біля грубки, незграбної, невміло складеної. І червона голова не повертається ні на його стукіт, ні на його обережні кроки. Тільки пані Штор потім ніжно гладить по плечах і дякує бідному Руді за його тяжку для них усіх роботу, дякує за себе, за бідного батька й за ще біднішу принцесу Елізу. Розуміється, принцеса дуже вдячна, тільки сказати не може, бо гордість у цієї дівчини більша за її вдячність.

А білі мухи то спиняються, то знову обсідають заснулу землю і вкладаються в білий, чистий саван.

Дні безшумно, одноманітно пересипаються в ночі, ночі безшумно зсуваються в дні. В холодних кам’яних печерах, у пір’яних, пухових норах сонно плямкають істоти, що колись гордо звалися людьми.

* * *

І от на білому, чистому савані з’явилися чорні, масні латки. Сонце вже не ходить понад самим краєм обрію, вже не гнеться винувато, кудись поспішаючи, не визирає сердитою червонопикою мачухою з-за хмаряних горбів. Весело розпихаючи сиво-жовті кучугури, владно, ясно сідає на трон і робить свій об’їзд. І вітер уже не ганяється дурним цуценям за роями білих мух. Грайливий, бурний, нетерплячий, розкудовчений гасає він поперед Великої Матері, розкидає її відозви на всі боки, сурмить у сурми: прокидайтеся!

Доктор Рудольф уже не возить, не пиляє, не рубає дров. Пані Штор давно вже переказала Руді, що принцеса Еліза просить більше не трудити себе дровами - по хатах уже не так холодно, як перше.

І доктор Рудольф давно вже вільний. А в лісі ще вільніший. Без візочка, без саночок, без сокири й пилки шкандибає собі доктор Рудольф старими дорогами, ловлячи зарослим, кошлатим, смішним лицем благосно-теплі відозви Великої Матері. І ліс ловить і задоволено бурмотить: шепеляво гуде пісню в зелену гілчасту бороду. На дорозі в холодку лежить легесенький учорашній сніжок, і земля - як борошном посипана. А в самому лісі - сніг жовто-синій, рябий, у чорних, масних латках на горбах, як шкура білого сетера. На кам’яних стовпчиках дотлівають білі шапочки. Учорашній сніжок липне з землею до підборів твердими гульками, які треба весь час одбивати. На сонці безсоромно оголилися білі стовбури берези, розпустивши довгі нечесані коси. Торішнє жовте задубіле листя на дубках сухо, паперово й весело шелестить. Крихітні пташинки десь над головою попискують із таким звуком, наче в кишені побрязкують маленькі ключики.

А сонце сипле відозвами, і від нього до примружених вій тягнуться кошлаті віники променів. Ліс густо, лунко переливається хвилями шуму.

Доктор Рудольф сідає на пеньок лицем до Великої Матері, примружує очі й сидить, не рухаючись, як великий лахматий жук. І не треба ніяких кам’яних печер, ніяких лабораторій, радіїв, машин. Сидіти днями, місяцями, поводячи вусиками й підставляючи то один бік під ласку Матері, то другий. Сидіти й слухати густий лісовий шум, слухати хвилі дивної співаючої радості й незрозумілі несподівані завмирання серця, як перед якоюсь великою тайною. Звідки ж радість, і тайна, і гарячий, затаєний крик у грудях?

Доктор Рудольф розплющує очі й непорозуміло, схвильовано оглядається навкруги голими, одвертими, сяючими очима. Десь гуде дріт. Де тут серед лісу, далеко від дороги, може взятися телеграфний дріт. А гуде. Густо, рівно, металічно гуде.

Доктор Рудольф устає й іде на гудіння, шукаючи стовпів. Але нема ніяких стовпів - самі стовбури, самі милі, вкриті лускою, червонувато-бурі стовбури. А гудіння щораз ближче, щораз виразніше, от-от зовсім близько.

Ах голубчики! То ж вони - ранні, милі, роботящі вістуни весни. То вони пообсідали ранню вербу, повпивалися в її пуп’янки, шамотяться, перелітають із гілляки на гілляку. То гуде верба, гуде бджоляним, джмелиним гудом, телеграф весни. Але ж скільки їх - кошлатих, старанних, діловитих! Звідки вони так рано довідались, що тут, у цій долинці, стоїть верба, всіяна сиво-срібними солодкими пуп’янкам? Хто сказав їм це? Які телеграфи рознесли цю звістку по їхніх вуликах, нірках, щілинках?

А латки с кожнім днем стають щораз більші, ширші, саван жовкне, пухкішає, розповзається - оголяється сонне тіло землі, зітхає густим теплим вітром, протягається лісовими шумами.

Доктор Рудольф шкандибає вулицями, а вулиці масно, мокро блищать асфальтами, вимитими склами, гомонять голосами. Вікна, двері, тераси, балкони порозчинювані. На вікнах, дверях, балконах, терасах - людські зарослі кошлаті жуки, кузьки, бджоли, джмелі. Гудуть весняно, поводять вусиками, підставляються то одним боком, то другим під ласку Матері. А там воду везуть на візочках, весело, дзвінко перегукуючись із жуками. А там знову перевозяться з маленьких тепліших нірок до великих печер із терасами, з балконами, що взимку пустували. А в грудях недовідома, ніякими машинами й лабораторіями не зроблена радість і тьохкання, замирання перед хвилюючою тайною. Без телеграфів, газет і відозв повисипали з своїх нір і солодко мружаться від радісної німої звістки.

А сад, старий, любий, зачучверений, недорубаний сад п’яно гойдається з боку на бік, хитає лисо-кучерявою головою, шумить, гуде піснею. І доріжки мокро, тепло, соковито блискають, м’яко розлітаючись під ногами. І лавочки плямами висихають, парують, куряться теплом.

* * *

Але тоскно, суворо-хмарно блукає принцеса доріжками саду, всіма доріжками, крім одної, крім тої, де підрубано ніжки бузковому кущеві. Цією алеєю вона ніколи не ходить. І таке в неї гостре підборіддя, така синювата блідість, такі фіалкові синці під очима, що доктор Рудольф готовий попідрубувати всі ніжки всім кущам разом із своїми власними ногами, аби їй знову матово-золотисто закруглилось підборіддя й голова підвелася гордо, зневажливо, велично. Він готовий попідрубувати ніжки всім своїм радощам, аби її зелені очі знову звисока, погірдливо й владно примружились на нього.

Технік, малярі, друкарі веселі. На терасі їхній табір, на тій самій терасі, де колись так велично й владно ступали ноги принцеси Елізи. Галасливий, огрітий ласкою Великої Матері, повний дитячого дзеленькоту табір. Вони повитягали туди канапи, фотелі, колиски, розташувалися, розперезалися, попідставляли заспані, зарослі голови під сонячні поцілунки й ні за ким не тужать, нікого не ждуть.

І Макс вже не читає детективних романів, не лежить у пуховій барлозі, не кривить гидливою гримасою порослих шовковими вусиками соковитих уст. Він теж мружить очі на сонце, лежачи на лаві перед ганком лабораторії. У ліс він не хоче ходити - ліньки. Тільки лежати й мружитись. Та ще якби не надокучала ота Труда. Бідний хлопчина чогось зовсім не терпить Труди. Моментально хмарніє, нудьгує, рухи стають ліниві, розведені, очі недбало-насмішкувато мружаться. А Труда не помічає того. Ну, от дивним дивом не помічає, така спостережлива, амбітна, така чула на найменшу неприємність, тут зовсім не бачить ні Максової розвезеності, ні насмішкуватої примруженості, ні мовчазності. Блискає очима, зубами, сяє матово-смуглявим рум’янцем. Дивується, щиро-наївно ширить очі, задає прекомічні питання, дзвінко з себе сміється, по-хлоп’ячому розмахує руками, дражниться, перекривляє, шарпає. Вона ходить в ліс, і на поле, і по всьому Берліну. З Тіле, чорно-срібним лицарем, з Гансом, із цілими кумпаніями. А в лісі вже цілі юрби з Сонячними машинами, з гітарами, піснями, з перегукуваннями. А в полі вже витикаються голочки свіжої, молодої трави, пасуться здичавілі коні, смачно, по-весняному кракають галки, летять дикі качки, шумить ліс. А макухи й ледарі лежать на лавах і зневажливо посміхаються. А їх треба стягати з лав і...

І макуха раптом скочується з лави, ляпнувши рукою просто в мокру, теплувату землю. І дивним дивом Труда зовсім не помічає, що Максові нема ніякісінької охоти до таких жартів, зовсім не помічає його здивованих знизувань плечима й безсилих, образливих зітхань.

- Ей, Максе! Весна надворі! Чуєте? Та весна ж, Максе! Руді, ми з вами полетимо влітку в Кордільєри. Правда? Макса гарненько закутаємо, замумуємо в льох, щоб ніхто його не турбував, і полетимо. Правда?

Макс мружить очі на вершечок каштана, на якому кокетливо, манірно чепуриться малесенька довгохвоста пташка.

- На чому ж ви полетите? На крилах кохання хіба?

- А що ж! І на таких крилах можна полетіти!

- О, звичайно. А надто на чорно-срібних!

- Чудесні крила! Кращі за чорні!

- О, напевно. Хто ж сперечається? Це відомо давно.

Макс недбало підводиться, засуває руки в кишені й розвезеною, лінивою ходою йде собі геть. А Труда, чудна дівчина, раптом радісно, в захваті хапає Руді за руку й бурно тягне його в протилежний бік, до графського будинку. Вона така щаслива, що мусить забігти обняти мамуню, паню Штор, і сказати добридень бідній трупоїдці-принцесі. Смішна, вперта, завзята старорежимка. І досі страшенно сердита на сонячний хліб. Але дурненька, що ж вона робитиме: трону однаково не буде вже зовсім, ніколи-ніколи не буде. Баста. Так чого ж іще мучити себе? Правда? Ну, от, наприклад, чого вона й досі не побралася з своїм Георгом? Чого, спитатися? Попа їм треба було? Вінчатися? Пристойно, звичайно, морально? Фі, фі! Годі! Ніяких пристойностей і моралей. Попрощайтеся, ваша світлосте! Тепер вінчає сонце, співає вітер, свідки - сосни, музика й танці - у грудях. Правда?

- Правда, Руді, смішні й бідні ці двоє? Так чудесно могли собі давно жити разом. А тепер от... Ех, а ще, мабуть, місяців кілька до справжнього літа зосталось. Правда, Руді?

І раптом Труда зупиняється, перепиняє Руді дорогу й здивовано дивиться йому в лице.

- Руді! Чого ви стали такий?! Я щось не так сказала?! Я вас чимсь образила?

Ні, Руді нічим не ображений - в нього тільки трошки заболіла голова, занадто довго на сонці ходив. Але це дурниця. (О, тут Труда така занадто вже помітлива).

- Правда, Руді, ви - страшно милий. Ви - прекрасний, Руді. Я вам це цілком серйозно кажу. І коли б я не... цебто коли б інші умови, я б неодмінно вас покохала. Ви - такий дитячий і сильний. Але вас покохає краща за мене. Я вас оженю! Знаєте, Руді, я вас оженю! Серйозно! Хочете, Руді? Я вчора здибалася з одною колишньою акторкою. Страшно мила. І надзвичайна красуня! Просто серце холоне дивитись на неї. І вона за вас питала. Знаєте? Їй-богу, Руді! Вона дуже хоче зазнайомитися з Рудольфом Штором.

Ну, Руді мусить попрощатися - він додому не хоче йти (крізь скло нижньої веранди видно дві голови: одна обросла рудявою бородою з улазливими сіренькими очима, друга - пишно-червона).

І Руді повертається й іде в сад. Але в саду кострубатий технік із цілим виводком техніченят скубе свіжу траву, піднявши галчиний крик.

І доктор Рудольф знову йде на вулиці, на площі. Поранені, понівечені, з повибиваними шибками, з пообгризуваними вогнем стінами, із сміттям, брудом, із слідами руїни й смерті, вони блискають черепками, побитим склом, покоцюрбленими старими вивісками, смішними золотими літерами реклам, вони повні гуку, співу, сміху. І вітер шугає вогким, хмаряним, весняним духом у мрійно примружені очі, в ліниві, сонні, ще не вмивані лиця, гасає по норах, лопотить розвішаними ковдрами, задирає сукні, торохкотить обідраною бляхою непотрібних смішних вивісок.

І дивно, і солодко, і незрозуміло, що так можна цілими днями мружитись, потягатись, підставляти лице сонцю і вітру. І сьогодні, і завтра, і післязавтра, і довгий, безкраїй ряд днів, сонячних, вільних, просторих. Боже мій, ну, що ж такого, що іржавіють машини, порохнявіють лабораторії, що миші гризуть бібліотеки. «Тепер вінчає сонце, а музики й танці - у грудях. Правда?» Та, розуміється, правда!

* * *

Уже рябіє сад зеленим ряботинням, уже вишні, яблуні, груші повдягали біло-рожеві вінчальні серпанки, вже гуде старий сотнями телеграфних стовпів. Сонце щедро, по-материнському, повними жменями, цілими оберемками жбурляє свої віясті посмішки. Савану й сліду немає, чорні, масні латки затяглися зеленими їжачками. Сиві, червоні, жовті бруньки женуться одні за одними, репаються, розгортаються зеленими вушками. Кострубатий, лисий із вихорами на висках нахаба-технік із сокирою в руках ходить по подвір’ю, по саду, знову по подвір’ю. Ех, рубнути б що-небудь! Помахати б сокиркою, щоб аж у плечах занило, розігнати б кров - застоялася за зиму. Он рубає дрова отой трупоїд, управитель графський. Помогти хіба йому? Ач, як невміло сокиру тримає.

Нахаба-технік помалу, гуляючим кроком підходить до Ганса Штора, закушуючи в рудих вусах посмішку вищості. Ех, управителю, управителю, не сокиру тобі тримати, а нагай! Так для нагая часи минули, а сокирка льокайських рук не слухається.

- Ану, чоловіче, давайте я вам поможу. Пустіть.

Насамперед сказано «чоловіче». Потім нахабна, фамільярна посмішка. По-третє, від цих скотів, навіть помираючи, поміч брати гидко.

Ганс Штор мовчки велично повертається спиною до нахаби-техніка й сильно замахується сокирою. Дровиняка, спасибі їй, із кректінням розколюється.

Технік знизує плечима й іде далі - не треба. Ще просити! Але рубнути що-небудь проте хочеться. А ще приємніше б оце закасати рукава, стати біля верстата й стругнути б сталевий брусок. Вжж, зі-і-і! А мотор: ррак, ррак, ррак! Та розчинити вікна, та щоб небо видно було. Чудесно!

Технік спльовує й іде на терасу. Щасливці малярі - їхня майстерня з ними. Ач, патлачі, порозкарячували свої мольберти, начепили на пальці дощечки з фарбочками й подумаєш, яку роботу роблять - важності-бо, пихи, страшенної серйозності скільки! Стільки ж, як у Фріцхена й Амальхен, що позують їм.

Досадно технікові, непокійно, тісно. У ліс, на поле піти? Ну, щодня в ліс. Візочок дітям зробити? Ех, будь мотор, можна було б спробувати літачка за найновішою системою зробити. Так де ж ти тепер мотора знайдеш! 

А малярі тупцюють, важно хмурять брови, наче бозна-що путнє роблять. А всього-но портрети сопливих Амальхен і Фріцхена.

Технік спльовує в сад і лягає на канапу. А сад шумить, гуде, пострілює бруньками, шарудить тисячами лапок, крилець, гіллячок - робота кипить, робота важна, весело-серйозна, як пики малярів.

Доктор Рудольф одчиняє горішні половинки вікон. Пальми, бідні, недомерзлі, покалічені пальми, вдячно похитують хвостатими головами. А померзлі квіти сухо шелестять під заграваннями вітру, що прожогом влітає крізь вікно й вилітає в двері.

Блищать, переливаються зайчиками металічні прилади, такі вони чистенькі, вимиті, витерті. Та що з того?

Доктор Рудольф одгрібає лівою рукою волосся з чола, з ганчіркою в правій шкандибає до вікна й виглядає. Ні, нема нікого в саду, тільки Макс страшенно копає під вікном, готує місце для квіток. Сласно вгризається лопатою у вогку шкіру землі й вириває шматок за шматком. Він нічого не вміє робити спокійно, поважно. Все з палом, із зривом. Аж піт рясними краплями стікає по чолу до густих нахмурених брів.

Ні, нема сьогодні нікого в саду! І знову доктор Рудольф іде до вимитих, вичищених, прибраних, як до танців, машин і приладів. Тісно йому, непокійно, журно. А Макс пильно, сласно, люто копає.

Часом стане Макс одпочити, змахне рукавом піт і скоса гляне на хвіртку в мурі. Але зовсім уже не того, що когось чекає, а просто так собі, цілком машинально. Нікогісінько й нічогісінько йому не треба, і хай йому дадуть спокій. Хай собі десятки різнорідних лицарів крутяться зграями - йому цілком байдуже, аби тільки дали йому спокій.

Ах, ну от якраз: їхня ясновельможність із двоколесом. Новенький кашкетик, кучері розпатлані, очі в захваті. А де ж зграя лицарів? За муром лишила піджидати?

- Добридень, Максе! Ви копаєте?! Для чого?! Що тут буде, Максе?

А щоки пашать, очі здивовано поширені, губи зашерхли ніжною дитячою шкуринкою, прудко, задихано то розкриваються, то стулюються.

- Тут буде мавзолей.

- Мавзолей?! Який мавзолей?! Правда? Ви серйозно?

Серйозність Максового лиця не підлягає ніякому сумніву - брови хмуро стягнуті до перенісся, очі встромлені в землю в понурій задумі.

- Максе, який мавзолей?

- Всім лицарям, починаючи від чорно-срібного й кінчаючи рудо-мідними

Труда швидко припинає двоколесо до куща й хапає грудку мокрої землі з металічним слідом од лопати; Макс зараз же понуро, трагічно схрещує закочені волосаті руки на грудях і підставляє всього себе під удари. Він готовий прийняти все, що прекрасній дамі різнометалевих лицарів завгодно буде з ним зробити.

- Ви - недобрий. І злий. Не хочу з вами мати діла. Я до вас у страшно важній справі, а ви...

- Я готовий до всяких послуг.

- Ви готові тільки лежати й посвистувати. От бачите, що це таке! Га!

Труда підносить трошки вгору ногу й показує черевика. Маленький, давно-давно нечищений, подряпаний, такий бідненький, він на смерть поранений - підошва геть-чисто відірвалась, обвисла - і черевичок роззявив рота, показуючи білий обтягнений навколо язичок.

- Фі, фі, фі-і! Каюк. Ну, що ж, стільки різнометалевих лицарів, та не можуть полагодити одного черевичка?

- Ах, вони полагодять! Собі не вміють. Та й не в тому річ. Руді! Ідіть сюди! Швидше!

- Але ж Руді хімік, а не швець, дозвольте вам нагадати. І не лицар.

Труда раптом пильно мовчки дивиться на Макса і, зітхнувши, знизує плечима.

- І я не лицар, на жаль.

- Ну, як до кого… Руді! Я в дуже важній справі. Це нарешті стає вже зовсім безглуздя; в Берліні живе кілька мільйонів здорових ледарів, а ми мусимо ходити в подертих черевиках. Ви подивіться... Ну? Це - остання моя пара. А ми хочемо організувати театр. Ну, куди ж тут театр, коли черевиків нема, сукні подерті, електрики нема, води нема, в театрах од канонади всі шибки повибивані. Страшно безглуздо, нарешті. Що ж, так і будемо ми, як вівці, жити?

Макс із жахом підіймає руку, робить круглі очі, відсахується назад.

- Боже мій! Що я чую?! Руді? Що ми чуємо?!

- Максе, ви нічого не розумієте.

- Цілком із вами згоджуюсь: нічогісінько не розумію.

- Охоче вірю. Але ви, Руді, розумієте! Правда?

Руді (такий смішний, незвичайний із своєю каштановою борідкою й вусами, в яких поховалися ниточки уст) знизує плечима.

- Я розумію, але що ж можна зробити!

- Що??

Труда стріпує чорно-синіми кучерями:

- Засвітити електрику, пустити воду, повставляти шибки, полагодити черевики, пошити сукні.

Макс засуває руки в кишені й дивиться в небо, як курка, одним оком.

- Нічого собі програмочка. А хто ж то зробить? Лицарі?

- Ой Максе, ви сьогодні страшенно... Ну, нічого, нехай! Хто зробить? Ось хто: ви, Руді, я, лицарі, мільйони отих ледарів. Та що, справді, не можна води пустити? Не сором! Та я сама зберу вам тисячі охочих зараз же їхати по вугіль. Вся ж справа у вугіллі? Максе, ви не посміхайтесь, не судіть по собі. І якби ви не були таким тюхтієм і не валялись у себе на канапі, а балакали з людьми, ви б і самі це побачили. І зовсім не того, що хочуть старих порядків. Ого, вибачте. А просто хочеться робити, ну, от, хочеться й більше нічого! Або, як каже людина Шпіндлер, «перевага інтеграції над дез... де-зин-те-грацією». Просто нема куди сил дівати. Ну, від радості, від щастя, від... від волі хочуть робити. Ви цього не розумієте, правда? Будь ласка, Руді, а ви теж не розумієте?

- Я розумію, але...

- Руді все розуміє, але на все в нього є «але».

- Максе, почекайте. «Але», Руді?

- Але... при чому ж я тут?

Труда знизує плечима.

- Господи боже: і всі вони, всі мужчини говорять те саме: «при чому ж тут я». Сонячна машина - ваша?

- Ну, моя. Цебто...

- Ну, так чого ж іще треба? Хто ж більше тут при чому, як не ви? Розуміється, ви насамперед. А потім Макс, Шпіндлер, увесь Інарак, потім Комітет Сонячної машини. Де вони всі? Ну, де? Що роблять? Сором! Що робить Макс? Мавзолеї копає. Ах, надзвичайно важна робота. Руді, ви повинні видати відозву. Власне ви, доктор Рудольф Штор. Розумієте? Чекайте, я обдумала весь план. Ви видаєте відозву. Ні, не так. Ми організуємо страшенну пропаганду. Розшукаємо всіх інаракістів, соціалістів, анархістів.

- Де ж ви їх знайдете?

- Знайдемо! Ну, господи, розуміється, коли так од самого початку скептично ставитись, то, звичайно, нічого не вийде.

Макс зітхає й знову дивиться вгору.

- Хоч як ставитись, однаково нічого не вийде. Ради того, щоб нудьгуючі артистки (геніальні, звичайно) могли заграти в театрі, навряд чи…

- І зовсім не для того, щоб артистки! А просто самі люди хочуть.

- Так чого ж не роблять?

- Бо ніхто не штовхне. Нема проводу. От через що. А правда, Руді, Макс страшенно подібний тепер до ассірійця! Вам дуже до лиця ваша борідка, Максе. Ну, це між іншим. Так, Руді, давайте! Га? Ну, спробуємо.

Макс із посмішкою бере лопату і зсуває ногою налиплу землю.

- От страшенно хочеться перед лицарями виступити на сцені!

Труда круто повертається до Макса, спалахує, хоче щось сказати, але так само круто одвертається й швидко йде у глиб саду.

Ассірійське лице Макса ніяковіє.

- От тобі й маєш! Трудо! Що ж я такого сказав? Трудо!

По-хлоп’ячому похитуючи плечима, незручно припадаючи на праву ногу з бідним пораненим черевичком, постать у спортовому кепі, не озираючись, прямує до саду. Макс знизує плечима, глибоко втикає лопату в землю й розвезеними лінивими кроками йде за нею. А доктор Рудольф, задумливо покушуючи кострубаті кінчики навислого вуса, стоїть і все так само дивиться на скибку землі з металічним масним слідом лопати.

Труда сидить в альтанці, обнявши правою рукою стару покришену колонку. Золотисто карі, чисті, обведені синіми віями очі похмуро, суворо дивляться на обліплену біло-рожевим цвітом ворухливу від бджолячих латок і голівок гіллячку. Макса вони не бачать, не хочуть бачити.

Макс обережно сідає поруч, кашляє, скоса зиркає, тягне за набухлий вусик дикого винограду, знову кашляє.

- Ну, я більше не буду, Трудо. Ну, мир?! Га?

Бджоли, не чуючи такого благального, трошечки присипаного усміхом голосу, працьовито, серйозно, завзято перелітають з одної квітки на другу, не штовхаються, не сваряться, не потребують ніяких відозв, канонад, намов, насмішок, моралей.

- Ну, не сердьтесь, я більше не буду. Я тепер уже зовсім розумію, як вам дорогі лицарі, і ніколи їх не чіпатиму. Даю слово!

Милі, обвіяні синіми віями очі сердито поширюються.

- При чому ж тут знову лицарі?!

- При тому, що ви ж за них образились на мене.

На вишневих пришерхлих губах пробігає така знайома гримаска.

- Ні за яких лицарів я не образилась. А образилась за вас.

- За мене?!

Макс аж рівніше сідає.

- Розуміється. Ви так піддалися своїй журбі, що... що ні до чого вже не здатні. Що, ні?

- Якій журбі?!

- Ах, «якій»! За тою дамою, що померла. Я цілком поважаю ваші почуття й навіть... співчуваю, але...

Знову вперта, завзята гримаска.

- ...але ні я, ні мої лицарі - ніхто тому не винен.

Макс мовчить.

- І через це весь час чогось на мене сердитесь. Увесь час якась насмішка. Я й сама вмію кусатись. Але вас із дружби я не хочу чіпати. А ви тим користуєтесь. І ображаєте. Для того ніби, щоб пограти на сцені, я придумала весь мій план! Честолюбність більша навіть за вашу журбу.

Макс підіймає з землі сухий прутик, переламує на колінці й усе-таки мовчить та посміхається. Так. Виходить, що він із журби виявляє непошану до її лицарів. Цілком несподівана інтерпретація. А вона з дружби, із жалості й співчуття не «кусала» його. Оце цікаве пояснення.

І, значить, із дружби ще три дні тому спиняла очі на його очах? І, значить, із жалості червоніла, відриваючи очі? І всю зиму, виходить, ходила й чіплялась із співчуття до його горя за Сузанною, за дамою з «фе, якими неприємними очима»?

Макс одкидає прутика. Ну, з цим нарешті треба покінчити.

- Ну, добре! Мир! Згода? Давайте полагоджу вам черевик. Де він подерся? Покажіть.

- Не в черевику річ.

- Ні, в черевику. Ні, стривайте! Покажіть.

Макс рішуче стає на одне коліно, обнімає пальцями ніжно-холоднуватий шовк ноги й злегка підіймає черевик із землі. Під пальцями пробігає легесенький ток, але черевичок легко дається підняти. Пальці другої руки сміливіше стягують черевичок, і з нього, як із сірої шкаралущі яйця, вилуплюється тілесно-рожева, засоромлена, зворушливо невинна ніжка з припорошеним носком.

Ассірійська чорно-синя патлата голова раптом, як притовкмачена згори, нахиляється й прикипає устами до ніжного холоднуватого шовку. По нозі стрілом пролітає ток, під шовком іздригується тепле тіло, шарпається зненацька пійманою птицею, але вуста прикипіли, пальці владно, ніжно палюче обкували ногу. І вона затихає й лежить безвільно, покірно, непритомно.

Патлата голова трудно відривається, підводиться й крізь навислі на очі пасма дивиться вгору. І вмить тривожно скидається: спершись кашкетиком об трухляву колонку, голівка закинулась назад, і сіра-сіра блідість, звівши матово-смуглявий рум’янець, моторошно затихла на закритих повіках, на кінчику носа, на зашерхлих губах.

- Трудо! Що з вами?!

Пухнаті смужки вій ворушаться, розсуваються в темно-золоті щілинки, голова відступає від колонки й дивиться на навислі пасма блаженно-неймовірним поглядом.

Максову голову від цього погляду підхоплює буйним вихором од землі.

- Трудо! Правда?!

І вона, така тяжка на розуміння, розуміє мовчки, здивовано, щасливо розуміє. Сіра блідість спалахує густим темним смуглявим рум’янцем. Молитовно підведені очі проміняться винуватим, зляканим народженим щастям. Пришерхлі вишневі уста солодко-боязко чекають, забуваючи прошепотіти:

- Правда.

Ассірійська запатлачена голова навіть не озирається, щоб шугнути в розкриті, пришерхлі уста.

А наречені в білих, рожевих намітках млосно стоять, оточені дзижчанням, гудом, шепотом пильних крилатих крихітних дружок, що прибирають їх до вінця. Покірні, безвольні ручки злегка впираються в груди Макса й відпихають. І владні, сильні руки моментально покірно відриваються, патлата голова підводиться й одмахує пасма на потилицю.

Боже, як повно, як ясно, як святочно в саду! Яким рожево-білим щастям сяє сад. До чого рідно, зворушливо гудуть лохматі працівниці!

- Трудо! Моментально страшну агітацію! Мобілізувати комуну. Розшукати весь Інарак. За чуба, за барки їх. Кулаками по голові! Трудо! Ну, а лицар же, а лицар, ради бога?

Труда прикладає зверхні боки руки до лиць, в одну мить нагріваючи руку. А очі вже не неймовірно, вже не злякано, а вже буйно, розгонисто сміються вгору. Лицар?! Господи! Який лицар?! Чорно-срібний! Бідний Душнерчик, милий, любий Душнерчик?! При чому ж тут він?

- При тому, що… що ви ж не хочете розривати договору з ним? Договір? Ху, господи, як страшно горить лице й уся голова. Договір? Ну, який же може бути договір, коли так навісно, п’яно, коли так страшно, незрозуміло горить лице? Душнерчик мусить просто повернути слово. І все. Ах, та що там Душнер, договір, слова!

- Ну, а... а... та дама, що...

- А про ту даму потім! Тепер же... Де черевичок?

Боже, де ж, справді, черевичок. Де бідний, самотній, забутий, дорогий сват?

Він лежить під лавою, мовчки кричачи широко роззявленим чорним, беззубим, без’язиким ротом.

І знову прикипають уста до ніжно-гладенького холоднуватого шовку, знову покірно, непритомно мліє ніжка, знову радісно й задерикувато показує тілесно-рожевого язика заспокоєний черевичок.

В кінці алеї з’являється висока чернеча постать із буйно-червоною головою. Бідна-бідна зажурена наречена!

- Трудо, ми зараз же йдемо до комуни! Правда?

- Ну, розуміється! Ходімо! Швидше!

Макс нахиляється до вуха з синьою сережкою й тихо-тихо шелестить:

- І я переходжу жити до комуни. Правда.

Смуглявість раптом заливається густим темним рум’янцем, і бронзові очі скоса, щасливо й соромливо цілують нахилене ассірійське, таке чудне, ніжно-хиже лице. Волосата рука з незастебнутим рукавом сильно підхоплює під лікоть, стискає його до болю, і обох підхоплює вихор буйної нетерплячки. Моментально до комуни!

А чернеча постать помалу, рівно, непричетне посувається назустріч. І вінчальна шамотня саду, і закучерявлені хмарини в свіжій зеленкуватій блакиті, і тихесенькі вибухи розквітлих бруньок - і все їй байдуже. Так само суворо, тихо й непричетно вона могла б рухатись і серед сірої хмарної холодної пустелі. І що їй до двох розчучверених, розкудовчених щастям чорно-синіх, схилених одна до одної голів. Принцеса Еліза нудьгувато, байдуже дивиться крізь них у порожнечу, високо несучи червону голову.

- Добридень, Елізо! Чудовий день. Правда?

Зелені стомлені очі на мент спиняються в бризкаючих бронзовим золотим щастям очах, швидко перекидаються на ассірійське лице й одвертаються.

- Добридень, Трудо!

Труда б з охотою зупинилась, роз’яснила б цій бідненькій, милій трупоїдці, що за чудесний, надзвичайний сьогодні день, але немає часу - треба моментально бігти до комуни. Треба забігти до Руді, до надзвичайного, чудесного Руді, забрати всі речі Макса й перевезти їх на двоколесі до комуни, бо Макс од цієї ночі ночуватиме вже там, бо від цієї ночі... 

Труда на мент зупиняється - чогось голова закрутилась. А рука так владно, так блаженно-цупко стискає лікоть.

- Що, Трудо?

- Нічого, нічого... Вже пройшло. Швидше, швидше.

І вихор несе далі, швидше, нетерплячіше.

- Руді! Ур-ра! Згода! Ви бачите? Руді, прекрасний, любий, через два тижні буде вугіль, світло, вода, життя, щастя! Не вірите? Не вірите?

Ну, як же не вірити, коли це щастя так явно, так щедро, таким бурним фонтаном б’є з очей, зубів, з голосів, з розпатланих кучерів. Як же не вірити, коли Руді сам починає світитися ним, як шибка від сонця. Ну, розуміється, буде і вугіль, і світло, і вода. От тільки забрати й перевезти речі Макса до комуни. Це найперша умова. А потім розробити в усіх деталях намічений план і повести страшенну агітацію. О, тоді!..

Але, коли нарешті грюкає хвіртка за навантаженим речами Макса двоколесом, шибка перестає відбивати сонце й сумно сіріє. Сад вінчально-клопітливо гуде, а в алеї в любовній тузі ходить чернеча постать. Похиливши голову, стараючись не дивитись у той бік, доктор Рудольф помалу шкандибає до самотньої, зовсім спорожнілої тепер лабораторії.

* * *

«Високоповажана й Дорога Кузино!

Нарешті з великою радістю можу сповістити Вас, що справа інтервенції остаточно й позитивно вирішена. Союз Східних Держав твердо переконався, що без оздоровлення Заходу не може бути здоров’я й на Сході. Не може одна половина планети жити ізольовано від другої й вічно тримати кордони під такою напруженою охороною. Крім того, економічні мотиви штовхають до цього. А так само те міркування, що тепер, коли Захід у руїні, він не може бути ні політично, ні економічно страшний для Сходу, навпаки, на довший час він буде колонією Сходу й ринком для збуту його товарів. Усі ці причини з неминучістю приневолюють наших великодушних сусідів до рішучої акції в справі оздоровлення хорої половини землі.

Розпочнеться вона в найближчому часі. Поспішність конче потрібна, бо в південних частинах Європи й Америки стали помітні зачатки відновлення організації. Це загрожує тим, що сонцеїсти будуть намагатися робити опір інтервенції. Розуміється, ці намагання не страшні для Сходу, але страшні для наших країн, бо викличуть зайві жертви.

Через тиждень повітряна армія Сходу з’явиться над Німеччиною. Я даю наказ нашій організації енергійно взятися за нищення всіх складів зброї й засобів оборони. Так само звертаюся до Вас із проханням своїм високим авторитетом підсилити мій наказ. Одначе найпоштивіше звертаю Вашу увагу на те, що нищення повинно відбуватися якомога непомітніше, щоб не викликати ані найменшого підозріння й нашорошеності сонцеїстів.

Ще раз попереджаю, що бідна наша батьківщина, як і вся Європа та Америка (а також і Австралія, що не перемогла-таки хороби), повинна бути готова до тяжких і страшних жертв. Ми припускаємо, що половина населення цих частин землі загине від дезинфекції. Операція буде провадитися рішуче, залізно, безмилосердно. Деякі заходи будуть, може, здаватися занадто жорстокими, але хороба така страшна й сильна, що лагідними засобами її не побороти.

Крім того, щоб бути цілком певним щодо своєї армії, Союз Східних Держав організує її спеціально й переважно з тих елементів, які так чи сяк мали вже стики з Сонячною машиною, цебто: або самі постраждали, захорівши від неї на божевілля та видужавши, або потерпіли їхні близькі родичі. Цих людей уже не можна ні розпропагувати, ні спокусити Сонячною машиною, і ненависть їхня до цієї зарази доходить до суто східного фанатизму. Коли взяти на увагу, що до всього ще домішується релігійний момент, що всю кампанію оповіщується як своєрідний хрестовий похід, то з цього повинно бути зрозумілим, що форми дезинфекційної операції мусять бути жорстокі й немилосердні.

Знаючи Ваше прекрасне, добре серце, я передбачаю, як Вам буде тяжко й боляче від цієї операції. Але Ваша незламна велика воля, Ваш ясний розум і Ваше вище розуміння інтересів свого народу, я певен, дадуть Вам силу витримати всі тяготи цієї боротьби.

Через тиждень ми почнемо своє велике, тяжке й святе діло. Я не маю ні на крихту сумніву, що ми доведемо його до бажаного кінця й на оновленій, оздоровленій рідній землі нашій будемо будувати нашу нову велику майбутність.

Сама думка про це й про велику працю поруч із Вами сповнює мене такою радістю й такою силою, що ніякі жертви не лякають мене.

До швидкого й щасливого побачення.

Ваш покірний, всевідданий слуга Георг»

І знову граф Адольф Елленберг не помічає на лиці її світлості радісного підняття. Воно - бліде, замкнене й суворе.

Але й сам граф Елленберг сьогодні не має того тихо сяючого виразу, що був од першого листа. Він урочисто й тривожно заклопотаний.

Принцеса Еліза складає листа і, задумливо дивлячись у буйну весільну зеленість саду, підсилює своїм високим авторитетом наказ принца Георга.

Граф Елленберг поштиво й слухняно схиляє голову.

Одначе її світлості не зовсім ясно з листа принца, як стоїть справа з Сонячною машиною на самому Сході. Про цю справу якось невиразно в листі кажеться. Крім того, принцесі хотілось би конкретніше знати, які саме заходи мається на увазі при цій операції.

Граф Елленберг один мент вагається. З одного боку, коли принц невиразно написав, то, очевидно, ця невиразність потрібна; але, з другого боку, коли принцесі не дати правдивої відповіді, то тим можна стягти на себе її неприхильність. Чия ж неприхильність небажаніша?

Граф Адольф не може сховати від її світлості дійсного стану речей. Річ у тому, що страшна пошесть поширюється й на Сході, не зважаючи на суворі і, можна сказати, немилосердно люті заходи Верховної Комісії Східних Держав. Легенда щастя, яку облудно несе з собою Сонячна машина, має однакову отруйну силу що на Заході, що на Сході. Тваринні інстинкти, очевидно, в усіх націй і рас переважають людину. Бажання нічого не робити й ремигати вище й дужче навіть за страх смерті й лютої кари.

І світлість трошки нетерпляче морщить брови. Граф Адольф розуміє: ближче до суті.

Отже, інтервенція Сходу є не поміч, коли говорити щиро, а рятування себе. І граф Елленберг не може стримати гіркого докору: коли б Союз Східних Держав був трохи менше заглиблений у свої власні інтереси й не чекав цілковитої руїни Заходу (щоб узяти його потім у своє повне володіння), а прийшов на поміч раніше, то це й для його самого було б краще.

Тепер же справа набирає досить серйозного характеру. Тепер од успіху кампанії залежить справа життя чи смерті самого Сходу. І то треба, щоб успіх цей був швидкий, виразний, щоб моментально устаткувалося на Заході нормальне життя, щоб із Сходу посунули сюди товари, щоб безробітні маси на Сході знову знайшли заробіток і щоб убито було в самому корені страшну епідемію.

Але чи це так легко все провести, граф Адольф дозволяє собі над цією справою поважно задуматись. Розуміється, ні на який опір сонцеїсти нездатні - для опору треба мати хоч яку-небудь організацію, а це ж просто маса індивідуально існуючої худоби, навіть не отари й не гурту. Але ця маса зразу ж розлізеться з своїми Машинами по полях та лісах, і як її можна стягти докупи й примусити до роботи, цього граф Адольф ясно собі не уявляє. Його світлість принц Георг про детальний план кампанії, очевидячки, з обережності нічого не пише. Але без сумніву, план розроблений. Єдине тільки з настійністю підкреслюється: знищити всі засоби оборони, якими могли б скористуватися сонцеїсти, і заздалегідь усунути із шляху всі ті одиниці, що могли б стати проводирями мас.

Принцеса Еліза не розуміє: що це значить «усунути із шляху»?

Ну, значить, знищити, повбивати. Подається навіть деякі прізвища. Наприклад, хоч як воно сумно, а винахідника епідемії, Рудольфа Штора, доведеться в першу чергу «усунути із шляху». І цілий ряд людей, що можуть бути особливо шкідливі. Треба мати на увазі...

Але її світлість раптом підводиться й невідомо для чого переходить до другого вікна. Там вона зупиняється і, стоячи спиною до графа Елленберга, дивиться в сад. І, не озираючись, байдуже й тихо питає!

- Коли ж це має бути, це усування? Як це розуміти «заздалегідь»?

- В день прибуття армії, ваша світлосте. Перед окупацією Берліна.

Принцеса Еліза спокійно повертається й іде на своє місце.

- Армія може прибути вже через тиждень?

- Так, ваша світлосте Через тиждень настануть великі події. 

Прощаючись, граф Адольф не дивується з задумливості її світлості. І жовтява блідість її лиця, якась мертва висхлість його не дивують його. Зарожевіє й оживе, як на корону волосся вбере корону Німеччини.

* * *

У комуні план розроблено до найдрібніших деталей. Лишенько тільки в тому, що половини тих деталей зовсім не можна здійснити. Але не біда: така маса тих деталей, що доволі й одної половини їх. Головне: агітація, агітація, агітація. Головне: перелити в ту масу голів, що позіхають, потягаються й мружаться, невичерпну силу віри, яка клекотить у двох чорно-синіх головах.

Комуна вже вірить. Комуна вже залита вщерть тою вірою. Комуна є центр, з якого безустанно, бурхливо, з галасом, із тупотом ніг, зі грюкотом дверей радіусами в усіх напрямках розливається енергія. На вулицях, на площах, коло води (а надто коло води!) вона збирає круг себе купки, зливається з ними, розплескується по кам’яних печерах, бурлить по всіх закутках.

Доктор Рудольф іноді придибує до комуни, але там раз у раз стоїть такий вихор заклопотаності, біганини, дебатів і суперечок, що бідний Руді тільки винувато посміхається. Помогти він нічим не може. Ну чим його помогти: Труда стоїть на тому, що треба якомога більше фарби, приваби, краси давати в агітації, а доктор Тіле категорично запевняє, що всяка декорація - це вбивство справи. Треба якомога більше простоти, щирості, власного прикладу.

Тим часом в одній кімнаті шиють прапори, жовто-зелені, зелено-золоті прапори - сонця і трави. У другій щебетливі зграї дівчат готують костюми для генерального дня пропаганди. В залі якісь чужі волосаті люди готують моторні двоколеса, що стоять попід стінами довгими рядами, як колись у магазинах. Надворі Макс шматує волосся собі на голові з одчаю, що з авто пропала якась шрубка, від якої залежить доля всієї справи відродження. А потім, шматуючи волосся, бігає в себе по кімнаті й пише маніфест, від якого теж залежить доля всього відродження.

А дома сад щораз пишніше розпускає зелені кучері. Наречені потроху скидають вінчальні убрання. Бузкова алея блищить молодесенькими соковитими листочками, між якими випинаються сіренькі конуси цвіту, ще не розквітлого, твердого, жорсткого. Доктор Рудольф ходить по алеї, похиливши голову: ох, не підважить комуна величезної ваги цієї маси, підірветься. Треба, щоб сама маса стала від себе повна тої енергії, що клекотить у комуні. А навіщо їй те - вона собі виходить у поле, лежить на сонці, мружиться, бігає, рже, обнімається, лижеться - і, чого більше треба. Графський дім цілими днями стоїть тепер порожній: малярі, друкарі, технік із родиною - всі тепер од ранку до вечора блукають за містом. А ввечері з обвітреними лицями, знеможені й розніжені вертаються в свої лігва й сплять міцним безневинним первісним сном до нового ранку. Ох, не підважить комуна цього сну, не підважить!

Аж ось настає «генеральний день».

Тільки-тільки перші промені сонця червоними від ранішнього холодку пальцями хапаються за димарі й шпилі башт, у різних кінцях Берліна на вулицях починається дивний рух. Звідкілясь беруться екіпажі, запряжені кіньми, вози, запряжені коровами, легкі бричечки, запряжені людьми. Звідкись з’являються авто, різносистемні двоколеса. Всі вони уквітчані гіллям ялин, сосен, верби, цвітом яблунь, черешень. Над ними мають зелено-золоті прапори. А під прапорами в білих, золотих і зелених дивних убраннях - молоді, веселі, співучі, граючі людські істоти. Вони сурмлять у сурми, б’ють у бубни, свистять на флейтах. Деякі мають цілі оркестри, деякі просто співають і трублять у стіни вулиць. І стіни хапливо, вражено розплющують очі-вікна, з вікон висуваються заспані, розкудовчені, ошелешені голови. А широченно роззявлені роти рупорів, покриваючи гомін, музику й спів, галасують:

- Всі на площу! Всі на площу! Всі на площу!

Знову на площу?! Як тоді, взимку?!

І цей заклик такий веселий, святочний, співучий, що голови весело стріпуються й викочуються за процесіями на вулиці. І вулиці вже кишать, уже гудуть нетерплячими, піднятими людськими тілами.

Що ж там тепер, на тих площах?

А на площах спів, музика, гомін, крики. Постаті в дивних убраннях, з вінками на головах перемішуються з юрбою, відсміюються на запитання, грають, трублять, обнімаються, танцюють.

І раптом стихає: з горішнього поверху будинку аж до самого низу розгортається колосальний сувій білого полотна, списаного великими літерами.

- Тихо! Увага! Читайте, читайте! Та тихо ж там!

Як обвал гори, потроху затихає гуркіт гомону й настає шелеслива дивна тиша. І мовчки з величезного полотна до підведених затихлих очей буйно кричать чорні літери:

«Маніфест»

Гей, люди!

Вітаємо вас із Сонцем, з молодою травою, з теплими, любовними, радісними вітрами! Вітаємо вас із вічною тайною кохання й любові, з квітом сил, з новим життям.

Гей, браття!

Провалились у небуття всі стовпи й підвалини старого світу: держава, влада, суди, поліції, капітали, біржі, банки; зникли всі каторги праці; знищені всі способи насильства людини над людиною; зметені всі гріхи й святощі; скасовані всі заповіді, закони, моралі.

Але ми, Вільна Спілка Творчої Праці, оповіщаємо: дерева не вкриються ще повним листом, як на руїнах старого світу зацвіте нове життя. Темряву ночі розжене сліпуче світло. Води землі потечуть у кам’яницях. Повітря вкриється осідланими людиною машинами. Каторги праці перевернуться у робітні творчої праці. Заніміла машина оживе, загуркотить, запрацює під рукою людини, творячи багатства.

Земля стане райським садом, де не буде більше ні влади, ні насильства, ні каторги, ні обману, де не буде більше дерев добра й зла, гріха й святості, де буде вічне свято творчості, праці, кохання, радості, краси, співу. І ніякий серафим ніколи не вижене людство з того саду.

Ми, Вільна Спілка Творчої Праці, ми перші, що входимо в цей рай, оповіщаємо: через три дні ми приступаємо до праці. Приступаємо без терору, примусу й обов’язку.

Ми нікого не закликаємо до себе, не вмовляємо, не соромимо, не лякаємо. Матір не треба умовляти, щоб вона віддала своїй дитині переповнені молоком груди. Хто почуває себе переповненою молоком матір’ю, хто, як брунька на дереві, невтримно, радісно розприскується цвітом сили, хто чує солодку тугу творчості, той сам до нас прилучиться.

Нам не треба присоромлених, розкаяних, зобов’язаних. Нехай сидять дома й не соромляться, не каються, не гризуться обов’язком.

Ледачі нехай не бояться - вони матимуть усе, що забажають для себе ні докорів, ні гніву, ні кари за лінощі не почують, бо найбільша для них кара й нещастя - оті їхні власні лінощі, ота їхня слабосилість, їхня нездатність до радості й щастя дії, цебто хорість, калікуватість.

Не гніву й сорому вони гідні, а жалю й догляду.

Старі, малі, хорі, всі незвиклі до праці - всі нехай лежать на сонці.

Тільки переповнені силами, тільки сповнені буйним цвітом, радістю, тільки любовні до праці - нам товариші.

І тільки для таких запис на чергу в перші партії праці одкривається від завтрашнього ранку в будинку Великого Театру.

Слава Сонячній машині!

Сонячний привіт і любов вам, люди-брати!

Вільна Спілка Творчої Праці»

На площі стоїть тиша, як бувало колись давно-давно, за минулої доби під час проповіді в церкві. Хто прочитав, той висувається з натовпу обережно, тихенько, потупивши очі. І тільки там, у завулках, звідки гомін не перешкоджає молитися на Маніфест, там панує галас, сміх, спів, вигуки, сварки.

- Та що за Вільна Спілка? Звідки взялася? Ах, подумаєш: «переповнені молоком». Ану, як то ті переповнені молоком запрацюють. Язиками й на флейтах легко, а як то лопатами. «Ми вам, ми вам Райський сад». А вугіль? Га? Хто вугля, нафти, маюну дасть? Га? Хто?

- Ми! Все дамо!

- Та ти хто?

- Я?

- Авжеж.

- Я... Я так собі. Але я завтра записуюсь до Вільної Спілки. І тоді…

Фейєрверк сміху шугає на молоде пухнате лице полум’ям рум’янцю. Але з-за пухнастого лиця вистрибує ще молодше, чисте, не пухнате, уквітчане жовто-білим вінком кіс.

- А щоб ви знали, що дамо! Ви - ледацюги, хорі, нікчемні! Можете собі лишатись дома! Будь ласка.

Регіт вибухає ще різнофарбнішим фонтаном. Оця дійсно може дати.

- О, ця переповнена молоком!

- Та що ж ви дасте? Що? Ні, чекайте, що вони дадуть? Світло дасте?

- Дамо!

- А воду?

- І воду.

- А яким чином? Ні, почекайте, почекайте: а яким чином ви це зробите?

- «Яким чином, яким чином»! Уй, маруди!

Ще молодше, безбороде, чисте, рожеве личко люто кривиться в гримасу й показує соковитого червоного язичка зарослій, бородатій регітливій купі голів. Голови розриваються, як бомби, новим вибухом реготу, а два молоді обличчя, видершись із них, спішать далі.

- Та куди ж ви? Гей! Переповнені молоком, куди ви?

- Не держіть їх - вони доїтися побігли!

- А дивіться, дивіться! Он уже цілий загін переповнених молоком летить. Із прапорами! З музикою.

- А ти б, чоловіче, знаєш що: менше б зуби вискаляв. Люди хороше діло задумують, а ви тут...

- О, маєш! Ще один переповнений молоком!

- Та вже краще бути переповненим молоком, ніж дурістю.

- Ого! Та воно ще лається. А по морді не хочеш?

- Та ну, годі вам! Це ж жарт...

- Розуміється, хороше діло, хто ж...

На бородаті, зачучверені голови налітає загін молоді, як зграйка ластівок на старі, чорні, кострубаті пні. Зелено-золоті прапорці, золотий блиск очей, щебет голосів, ляскіт труб, закотистий сміх, безладний спів заливають, закривають старі пні змивають їх і волочать у бурному потоці за собою.

І цілий день на площах стоїть молитовно тихий натовп, а по вулицях буяє вакханалія молодості, співу, сміху, танців і зелено-золотих прапорів. Вітер обома руками хапає з землі людську радість, перекидається нею, бризкає в розчинені вікна, п’янить, чучверить голови, посмішки, душі.

І цілий день п’яно й щасливо посміхається Велика Матір до розчучверених дітей.

* * *

Принцеса Еліза явно хора. Вона совісно виконує свої обов’язки, вона з усієї сили стоїть біля печі, героїчно миє посуд, саможертовно прибирає кімнати, але всім вже ясно видно, що вона хора. Та й як не захоріти: погане годування, постійна дрібна робота й постійна туга за коханим.

І графиня, і пані Штор, і старий граф і по черзі, і всі разом умовляють її, просять, вимагають не робити нічого. Але принцеса тільки мовчки повільно крутить головою - вона зовсім не хора, вона почуває себе цілком здоровою й буде робити все, що лежить на її обов’язку.

Одначе, коли вона не стоїть біля печі, не миє посуду й не прибирає кімнат, тоді вона лежить на канапі лицем догори, заплющивши очі, і не рухається.

І можете собі уявити: Страховище заїжджає за принцесою Елізою, щоб узяти її разом із собою на експедицію по вугілля, організовану Вільною Спілкою Творчої Праці. Не більше й не менше, як на експедицію по вугілля. І то з ласки, з особливої протекції Страховища. Та чого ради принцесі?! А того, що це її розважить, навчить і вилікує од усього. Але коли Страховище бачить мертвяче, бліде, з гострим овалом і моторошно загостреним блідим-блідим кінчиком носа лице Елізи, то воно само з жалем згоджується, що до «переповнених молоком» принцесу зарахувати не можна й по вугілля їхати, мабуть, справді не слід. А страшенно шкода: надзвичайно цікавий потяг - усе молодь, майже все закохані парочки, всі вагони уквітчано вінками, зеленим гіллям, прапорами Сонячної машини. Народу записується до роботи така сила, що нема навіть рації далі записувати. З усіх кінців радіусами спливає до театру народ. Ах, як шкода, що бідненька Еліза не може бачити, що там робиться коло театру, в самому театрі, на вулицях, на площах. Музика, співи, танці, обійми. Люди сп’яніли. Кожне в страшенному захваті, наче були люди в страшній облозі, але ворог одступив - і всіх охопила несамовита п’яність визволення. І яка в усіх надзвичайна ввічливість тепер, попередливість, галантність. Ах, надзвичайно шкода, що з бідною Елізою саме в такий страшно гарний момент трапилась ця ідіотська хорість. Коли б Еліза поїхала, вона напевно тепер повірила б в Сонячну машину.

Принцеса Еліза дивиться в стелю й чує чи не чує - невідомо. Лице задумливо тихе, байдужне, моторошно синювате-бліде. Але, коли Труда прощається, лице помалу повертається, і Еліза своїм звичайним твердим грудним контральто просить Труду зараз же, як вернеться з вугільної експедиції, неодмінно заїхати до неї.

- О, неодмінно! Обов’язково! І Руді привезу!

- Ну, йому не цікаво. Та й мені не хочеться чужих бачити. А ви приїжджайте. Добре? Самі приїжджайте, без нікого. Я вас люблю, Трудо. Після того вечора. Пам’ятаєте?

О, ще б Труда не пам’ятала! Ах, як це страшно-страшно давно було! Ну, їй треба поспішати. На неї в авто чекають Макс і чорно-срібний лицар.

Принцеса мляво Дивується:

- І чорно-срібний лицар? З Максом?

Ну, звичайно, з Максом! А чому б ні? О, вони в неї нічого, не сваряться так, як інші, як, наприклад, двоє прекрасних, чудесних товаришів, Тіле й Шпіндлер (колишні інаракісти!). Правда, бідний Душнерчик мусив повернути слово. Ах, Еліза нічого не розуміє. Ну, нехай, як вона вернеться з вугільної експедиції, вона все-все розповість Елізі. Надзвичайно цікаво й гарно. І взагалі така маса скрізь цікавого, нового. Наприклад, в одної знайомої є два чоловіки. Ну, от просто два собі чоловіки й більше нічого. І не соромляться, не ховаються, живуть усі разом, мирно, весело, гарно. І, навпаки, в одного маляра - дві жінки теж разом живуть, теж не ховаються, тільки, здається, жінки сваряться. Але, розуміється, Душнер, чорно-срібний лицар, зовсім тепер не чоловік. О, як можна? Хіба, маючи Макса, можна навіть подумати про когось іншого?!

- Уй, я ж засиділась! Вони страшенно будуть сердитись. Ну, Елізо, голубонько, поправляйтеся швидше. Щоб ви вже зовсім були здорові, як ми вернемось. Добре?

Еліза після цього візиту не встає навіть на обід.

У домі тепер тихо і вдень, і вночі - всі горішні виїхали по вугілля. Тільки діти техніка вранці, поки вийдуть із матір’ю до лісу, трохи гомонять.

Тиша й чекання залягли у цілому місті.

Немає вже недавніх співів, танців, сміху на вулицях. Нема коло води запальних суперечок і мітингів - ні танцювати, ні сперечатись нема більше чого, треба тільки чекати.

Навіть небо похмурилось, задумалось, заплакало дрібними, нудними баб’ячими сльозами.

А принцеса Еліза у вільні хвилини вже не лежить у себе на канапі, а чудно, непокійно блукає по порожньому саду. Наче жде чогось чи тужить за кимсь і нетерпляче виглядає його. Тільки ж, здається, ніякої звістки від принца Георга й досі не мала, і так само невідомо їй, чи живий ще він. А в рухах, у всій постаті, на лиці часом така виразна, нестерпна тоскність, така боляча нетерплячка, що графині не раз хочеться підійти й заспокоїти бідненьку як-небудь.

Та чим же ти її заспокоїш?

А часом зненацька зупиниться, задере голову й швидко починає водити очима по небу, наче шукаючи, чи не летить з якого боку її залетілий орел. Цілком серйозно шукає очима по небу!

Бідна-бідна дівчина!

* * *

Стук, грюк, тупіт, шаркіт, галас, регіт. Дрижать шибки, обсипається стеля, труситься посуд, у вухах гупає, ляскає.

Це горішні повернулись із вугільної експедиції. Гей, перевіряйте лампи, хутко електрика буде! Добре кранти закрутіть - вода затопить дім! Гей, малярі, де гітара?

А внизу тихо, принишкло. Графиня коло хорого графа, читає йому старих-старих поетів. А принцеса Еліза все ходить і ходить по кімнаті, поглядаючи у вікно. Коли ці повернулися, то, значить, повернулись і ті. Та вже й горішні позатихали - мабуть, у сад пішли чи полягали від утоми, а Труди все нема.

Аж ось дивний, давно забутий, майже фантастичний крик авто. Круг будинку повз вікна прожогом пролітає сіра блискуча маса, з вихором закружляє й зникає за рогом.

Принцеса Еліза прикладає руки до лиця й жде.

Господи, чого ж вона там плутається? Та чи Труда ж це?

Швидкий, частий тупіт ніг. Хапливий, нетерплячий стукіт у двері.

- Увійдіть!

Ну - «увійдіть». У кімнату влітає біло-чорний вихор. Білий капелюх аж на чорно-синіх кучерях, на одній руці синій жакет, у другій квітки. Жакет летить на канапу, капелюх за ним, а квіти бурно підлітають до самого лиця принцесі. З поля, з лісу, натуральні, свіжі, спеціально для Елізи збирані.

- Ну, як здоров’я? Як? Краще? Зовсім добре? Правда? Ой, гарно! Страшно рада! Ох, я так страшно стомилася. Так чудесно, любо стомилася, Елізо. Я мушу сісти. Правда, чудесні? Правда? А ви подивіться, який там гарний бузок. Це вам спеціально від доктора Руді. Що таке! Що там, Елізо? Бджола там? Чого ви злякались?

Еліза піднято сміється - маленький жучок, дурниці. Треба швидше квітки у воду. (А сама якась чудна: напружена, очі хоро блищать).

- Ну, як же там? Привезли вугілля?

Труда падає на спинку фотеля й розпинає по ній руки.

- Вугіль, нафту, маюн, радій, геліоніт! Десять потягів! Це - перші. Завтра дальші. Потім дальші. Потім дальші. Елізо, через місяць ви будете мати щастя бачити мене на сцені Великого Театру.

Чорно-білий вихор зненацька дивується:

- Слухайте, Елізо! Та ви ж можете бути прекрасною, надзвичайною артисткою! Знаєте ви це? Та ні, ні що ви смієтесь. Знаєте ви це чи ні? Я серйозно, Елізо, кажу. Цілком серйозно!

- Не знаю, Трудо, і не хочу знати.

- Чому?!

- Ну, ця справа нецікава. Краще розкажіть мені про вашу експедицію. Але детально, докладно, все-все!

(А очі скляно, чудно блищать!)

- Ну, добре. Про вас ми ще поговоримо. Але про експедицію я так не можу. Насамперед треба, щоб ніхто не заважав. Треба двері замкнути й нікого не пускати. А то мама зараз прийде й усе переплутає. Або ще хто-небудь. Ключ є? Чудесно. От так. А тепер я мушу скинути черевики. Макс добув нові, але вони такі крихітні, що я мушу весь час ходити навшпиньках. Можна мені сісти з ногами на канапу? А ви поруч. Добре? І потім ви з мене не дуже смійтесь, я зовсім не своя від усього цього. Ох, Елізо, яке щастя жити на землі! Я ніколи в тисячній частині не могла навіть уявити собі такої... такої... Ну, нема слова в мене! Ах, як прекрасно горить ваше волосся під променем. Ви знаєте, я ж колись була певна, що ви волосся фарбуєте на червоний колір, а брови - на темний. Ну, добре. Так, значить, про експедицію? Тільки ви не сердьтесь, коли я розповідатиму розпанахано й без ладу. Я цими днями вся чисто розпанахана, безладна і... Можна вас гаряче, гаряче поцілувати? Тільки в волосся! Тільки в волосся! Ух, який теплий ніжний дух. Ви знаєте, Елізо? А проте, дурниці! Так, значить, про експедицію? Добре. Із самого початку? Як складали потяг, як розпалювали його дровами? Ні, це не цікаво Правда? Ну, насамперед народу зголосилось стільки, що ми могли взяти на два потяги тільки соту, може, частину. А, де! Тисячну, стотисячну. Ну, одне слово, якби з мішка горіхів взяти жменьку. От скільки ми могли взяти. Їхали ми туди до копалень цілих три дні. Цілих три дні, можете собі це уявити. А раніше треба було всього вісім годин. Але як ми їхали, Елізо, якби ви бачили! Поволю-у-сеньки, поволюсеньки. Як у темній хаті напомацки йдем. Ну, та зрозуміло: скільки часу не функціонували залізниці. Колії поржавіли! Ну, і зупинялись на кожній станції, розшукували місцевих залізничників, переводили якісь стрілки, щось лагодили. Один раз заїхали не в тому напрямі й мусили вертатись. Але то дурниця! Ми, розуміється, везли з собою масу відозв і маніфестів Вільної Спілки. Населення вибігало назустріч, дивилося на нас, як дикуни на аероплан, потім впадало в дикий ентузіазм. Маса народу просто благала нас узяти їх із собою. Тут же записувались до Вільної Спілки, просили роботи. Я вам кажу, Елізонько, це був просто тріумфальний похід. Ці три дні промайнули як три хвилини. Ви уявіть собі, Елізо: сонце, весняний, теплий, ніжний вітер, зелене-зелене поле, небо широке-широке, і наш потяг! Всі вагони відкриті, уквітчані вінками, прапорами; скрізь музика, співи. І парочки, парочки! Потяг парочок! Їй-богу! Ну, може, десять процентів було неспарованих, окремих собі людей. Але знаєте, хто з нами їхав? Знаєте? Ніколи не вгадаєте! Мертенс! Можете собі уявить? Навіть у нашому вагоні, разом із Руді, з тим самим Руді, якого він... Ну, нічого. Але, знаєте, Елізо, він дійсно страшенно розумна людина! Просто надзвичайна! Ви ж знаєте, ми всю дорогу вели засідання. Зовсім справжні засідання - з президентом, секретарями, дебатами. Уявіть собі цю картину, Елізо: поле, небо, вагони на вугілля, спереду і ззаду музика, співи, а на нашому вагоні - засідання. А на полі дикі коні. Маса коней здичавіла, бігають табунами. Але маса й загинула взимку - коней, корів, птиці, собак. І от засідання. Виявляється, Елізо, це все ж таки не так просто - відновити все. Страшно це складна історія. Мені спочатку страшно стало, коли я слухала промови. Все ж так цупко чіпляється одне одного. Ну, скажімо, пошити всім черевики. Взяти шкуру й пошити? Правда? Ой-ой! Але, Елізо, ви знаєте, наш Руді - просто надзвичайний! Навіть Мертенс мусив признати його «надприродну», як він сказав, «прозорливість і геніальну гостроту розуму». Коли він говорить, то так усе ясно, просто й так разом грандіозно, так усе далеко й широко видно. А скільки енергії, Елізо? Я ніколи не думала, щоб у Руді, у нашого мовчазного, стриманого, трошки соромливого анахорета була така маса енергії, сили, волі. Макс також сильний, але Макс - бурний, вулканічний, безутримний. Йому треба все разом - на один мах, з вогнем, із жагою. А Руді, навпаки, спокійно, методично, але залізно. Ірма (моя хороша приятелька, артистка!) до такої міри в нього закохана, що коли говорить про нього, то все лице горить плямами.

Їй-богу!.. Але, бідна Елізонько, ви страшно, страшно схудли, от тепер це надзвичайно видно! Ви ще не зовсім здорові. І бліда ви така! Елізо, ви повинні негайно їсти сонячний хліб! Негайно! Ну, як ви можете їсти ту... ту стару їжу? Для чого? Я не розумію.

Принцеса Еліза проводить рукою по чолі й по лиці, неначе зганяючи блідість.

- Ну, мене лишіть, Трудо. Нецікаво. Що ж, у доктора Рудольфа роман із цією Ірмою?

- Ах, ідіоти! Ірма просто мене дратує. Уявіть собі: відома красуня, розумна, страшно приваблива, в неї є щось східне, загадкове в лиці, знаменита співачка, голос такий, що за самий голос можна, я не знаю як, закохатись. Мала масу приклонників, через неї люди вбивали себе. І раптом, можете уявити собі цю чудачку, боїться! Боїться нашого Руді, як маленька дівчинка! І що більше закохується, то більше боїться, хвилюється, вкривається червоними плямами.

Принцеса Еліза знову проводить рукою по лиці.

- Що ж, доктор Рудольф не відповідає їй, чи що?

- Ах, не відповідає! Розуміється, відповідає. Але сам доктор Рудольф такий самий ідіот, як і вона. Абсолютно ніякої смілості немає. Мужчина мусить буть навіть трохи брутальний. Правда? Ну, в кожному разі, ініціативний, сміливий. А Руді...

Труда обурено, зневажливо знизує плечима й переміняє позу. Сонце косою золотою палицею вперлось їй у чорно-сині кучері і поблискує в бронзовому оці.

- Ну, ви, може, не знаєте, як він поводиться.

- Я не знаю?! Я?! Та я кожне слово, кожний рух їхній знаю. Краще навіть за саму Ірму й за самого Руді. Ніякої ініціативи немає. От що! Чистісінький тюхтій!

Еліза раптом скляно, дзвінко сміється й гаряче, навіть трошки бурно обнімає Труду за плечі.

- Ах ви комічна й мила, Трудонько.

- Чим же я комічна? Сердять вони мене страшенно. Нездари!

Еліза ще дзвінкіше сміється

- Ну, чого ж сердитись, Трудо? Звідки ж ви знаєте, що він її любить? Казав він вам про це?

- «Казав, казав»! Абсолютно нема ніякої потреби, щоб він казав, коли й так усе видно. Як він може не любити Ірму? Як? Це виключено. А вся причина в тому, що він - анахорет, що він жив страшно морально й ні одної жінки не зазнав. Я певна, що він не знає, як треба цілуватись. Ви знаєте це? Серйозно!

Еліза раптом гаряче, пекуче, по самі очі червоніє. Червоніє й сміється таким тихим тремким сміхом, так ніжно обнімає за плечі Труду, що Труда здивовано поширює очі й аж одсувається назад, щоб краще бачити цю палаючу голову.

- Чого ви смієтесь? Ви не вірите?

- Я вірю! Я вірю! Але ви це так мило, так надзвичайно мило кажете, що я не можу бути серйозна, моя дорога, моя хороша Трудонько!

Труда і здивовано, і серйозно водить очима по лиці Елізи.

- А знаєте, Елізо, от ви в цей мент страшенно гарні! І ви, знаєте, страх мінлива. Ви можете в одну мить постарітись на десять років і помолодіти. От тепер у вас така ніжність, м’якість, така дитячість у лиці, що аж не віриться. Я це вже й раніш помічала. Ви можете бути безумно приваблива. Але буваєте й така суха, колюча, що, здається, об вас можна подряпатись. І червонієте ви так щиро й палюче, що аж дивно. І зовсім од дрібниці! Ну, що я сказала?

- Ви нічого, нічого не сказали, і не будемо зупинятись. Ну, як же ви все ж таки вугіль добували! Ви самі копали в шахтах?

- Ні, там маса запасів. Але ми будемо копати! І вже копають. Вже щодня буде йти сюди вугіль і всяке інше паливо. Що ж ми тут привезли? Дурниці! На кілька днів. Ні, це треба регулярно, систематично, за планом. Рада Спілки виробляє цілий план. Ах, Елізо, як може бути гарно, прекрасно жити. Ви уявіть собі, що коли ми будемо працювати всього по дві обов’язкові години на день - усього по дві години! - то ми всі, всі без найменшого вийнятку, будемо мати, перше - прекрасні помешкання, друге - чудові, зручні, розкішні меблі, третє - в кожній кімнаті буде кіно, екран, телефон, кіногазета, радіофотографії з усього світу, четверте - всі ми будемо носити найтонше полотно, шовки, найкращі матерії, п’яте - в кожного буде авто, аеро всяких систем, шосте - ми зможемо літати з одного кінця землі на другий, ніяких кордонів, ніяких нудних урядовців, урядів, ніяких цих націй, рас: усі народи - просто люди й більше нічого! Елізонько, дух же забиває! Їй-богу, мені просто дух забиває! І це ж буде! Буде неодмінно, через якийсь рік уже буде!

І от раптом лице знову постаріло на десять років: зникла дитяча ніжна рожевість, замість неї - суха чернеча суворість, загострений блідий кінчик носа й цей чудний, неприємний, напружено скляний блиск очей.

- Так. Але цікаво знати, хто б то робив усе це?

- Як хто?! Ми!

- Хто ж то «ми?

- Ну, всі ми. Я, ви, Макс, Руді, Вільна Спілка, кожний працездатний чоловік і жінка.

Еліза холодно знизує плечима. (Видно, ну, видно ж, що вона не те що не вірить, а не хоче вірити. Їй треба не вірити!)

- З якої речі? А як я не хочу працювати? Я хочу мати авто, аеро, музику, театр, шовки, я хочу літати з одного кінця землі на другий, я хочу лежати, кохатись, сміятись і зовсім не хочу працювати Ну, і як же тоді?

Труда пресерйозно й твердо дивиться просто в скляно-сухі очі Елізи.

- Будь ласка. Не працюйте.

- І ви мені все дасте?

- Все дамо.

Еліза з недоброю полегкістю сміється й злегка обнімає за плечі милу, строгу, таку «ідейно переконану» постать: розуміється, все дурниці, і вона має право не вірить.

- Мила Трудо! Та ваша Спілка через тиждень помре від виснаги сил. Бо таких, як я, охочих усе мати й нічого не робити, буде дев’ятдесят дев’ять і дев’ять десятих процентів усіх ваших «працездатних» чоловіків і жінок.

Труда вмить уся стріпується й аж стає на коліна на канапі. О, коли так, то вона доведе ж цій запеклій трупоїдці.

- Неправда. Цілком неправда! Принцеса робить наклеп і на себе, і на всіх людей. І принцеса, і всі ті дев’ятдесят дев’ять процентів абсолютно не такі. Та навіть за старого режиму кожний що-небудь робив, мав якесь заняття. Найбагатші люди, цілком-цілком забезпечені, і ті мусили - так, так, мусили - мати собі якесь заняття, щоб не бути бездіяльними. То спорт, то якісь собі там колекції, то міністерський портфель, а все якесь заняття. Бо не може, абсолютно ніхто не може жити без ніякої діяльності! Господи, та коли б її, Труду, примусили нічого не робити й жити отак, як малює Еліза, вона б себе вбила. Серйозно, серйозно! Та вона хоче все робити, все знати, все вміти. Хоче, сама хоче, без ніякого примусу. Їй страшенно цікаво, наприклад, робити різні матерії. Страшно їй це подобається. Особливо шовки. І вона неодмінно, крім театру (театру вона нізащо не покине - ого!), крім театру, неодмінно буде працювати на фабриці матерій.

- А в шахтах хто працюватиме?

- Будь ласка, можу й у шахті. Теж інтересно. А коли це всього дві години обов’язково - так що тут страшного? Сам же Мертенс вирахував, що більш, ніж дві години, не треба. Сам Мертенс! Та й то поки не будуть удосконалені машини. Вся ж робота буде машиною провадитися. А Руді каже, що без ніякого сумніву, можна буде геліоніт уживати не тільки для Сонячної машини, але й для всякої машини. Взагалі замість різних газів і тому подібного прикласти до роботи сонячну енергію. І ви уявіть собі, Елізо, що ви ставите геліонітове скло у ваше авто чи аеро - і сонце вас понесе, куди вам захочеться. Ну, уявіть собі тільки це! Ах, Елізо, та Мертенс, сам Мертенс казав, що ми з Сонячною машиною будемо такі багаті, що в нас буде така сила всього, що зможемо утримати ще одну земну планету, населену абсолютними ледарями. Та ви ж не забувайте, Елізо, що в нас же не буде старих порядків. Наприклад, ніяких держав не буде, значить, к чорту всяких президентів, міністрів, армії, різних урядовців. Суди, тюрми, судді, адвокати - непотрібні, геть! Банки, біржі - непотрібні! Купців, прикажчиків - не буде. Поліції - не буде. Війська - не буде. Попів, жерців і всяких волхвів - не буде. Але ви, між іншим, подивіться, яка маса людей була зайнята всяким чортзна-чим. Га? А ці всякі писаки, теоретики всяких моралей, законів, усі ці важні філософи, що купами сиділи й списували величезні гори паперу, про всі ці теорії права, влади, фінансів, біржі, війська, парламентів, ну, одне слово, всього того лахміття, яке абсолютно непотрібне тепер нам. А потім: ми ж маємо Сонячну машину. Значить, усі ті, що сіяли хліб, що ловили рибу, вбивали волів, свиней - всі ж вони тепер непотрібні. Значить, і вони на іншу роботу можуть піти. І чого ж нам тепер треба? Помешкання, одежі, способів пересування? Господи! Та ми всі матимемо собі палаци! Ми зруйнуємо к чорту ці страшні кам’яні скрині, ці вулиці без сонця й світла. Вся земля буде величезний курорт із палаців і вілл! Але я цілком згоджуюся з Максом, що лінощі - це просто хороба, чисто фізична хороба старого світу, це - дефект організму, брак сили, бажання організму економити сили. Ну, будь ласка, нічого не робіть. Не робіть місяць, два, рік. Але ж, коли у вас буде багато сил, ви самі захочете кудись їх дівати. Неодмінно, неминуче. Будете щасливі, коли вам дадуть роботу. Побачите, Елізо, побачите!

Ага, Еліза вже не морщить сухо-вибачливим усміхом уста! Ага, вже задума?

- А кохання? Елізо! Ви ж подумайте: ніяких шлюбів, контрактів, ніякого купування й продавання себе за гроші, за «становище в світі», за титули. Люби, кохай, кого хочеш, як хочеш, скільки хочеш. І тільки того, хто тобі любий, хто підходить до тебе, кого ти від усього тіла й душі своєї хочеш назвати своїм мужем. Але знов таки: повна воля. От я Макса люблю так, що коли тільки ім’я його згадую, то вся холону від щастя. Я не можу тепер уявити собі, щоб я могла доторкнутись до другого мужчини. Але я зовсім не кажу, що це навіки. Можливо, що я охолону до нього, що він охолоне (хоч я цього просто не можу собі уявити, і не дай, боже, щоб це було коли-небудь!), ну, одне слово, коли щось ізміниться у відносинах, то я, напевно, буду кохати інших. Будуть діти? О, будь ласка! Можна мати їх скільки хочеш без страху за їхню долю. І ніяких «незаконних» дітей! Всі - законні, всі - від усіх мужів, яких я хочу мати хоч тисячу! І наплювати на всіх батьків, коли вони не любитимуть своїх дітей. Ах, Елізо, невже, невже ви не розумієте, не відчуваєте, як це все грандіозно, як до нестями прекрасно, вільно, радісно?! Вибачте, Елізонько, але знаєте, що я вам скажу: ви не знаєте, що таке кохання! І в цьому вся причина.

Еліза помалу виринає з понурої задуми й чудно-пильно дивиться на бризкаюче підняттям смугляве лице. Потім раптом так само чудно посміхається й каже тихим, рівним і теж чудним голосом:

- Ви думаєте? Ну, а що ви скажете, коли я вам скажу, що кохаю, і так кохаю, що здатна на найбільше злочинство проти всього святого для мене. Що ви скажете, коли я вам скажу, що так кохаю, що...

І раптом Еліза обома руками здушує себе за виски, зціплює уста і з такою кривою, болючою посмішкою дивиться в лице Труді, що Труда злякано, вражено й притихло простягає руку до її руки й ніжно торкається до неї пальцями.

- Правда, Елізо?!

Еліза швидше затуляє лице руками й похиляє голову.

Труда тихо сидить і не зводить великих серйозних очей із рук під червоним, трохи розкудовченим волоссям.

- Елізо! Вам боляче?

Руки не рушаться. Дихання ритмічно трудно шарудить із-під долонь.

- Але чого ж вам боляче, Елізо? Простіть, що я...

Руки рішуче, швидко злітають із лиця. На щоці й на носі білі смужки від придушення руками. Зелені великі очі мокро, дивно, стрілчасте блищать.

- Ну, значить, ви цілком задоволені експедицією? Коли ж ви дасте нам воду й світло? Га, Трудо?

Труда розуміє. Розуміє, але не кориться. Вона обома руками хапає за руку Елізу й сильно здушує її пальцями.

- Елізо! Ви мусите признати Сонячну машину! Ви мусите, Елізо! Ну, я розумію, у вас було обурення, гнів, ненависть до неї за те, що вона зруйнувала всякі там ваші плани. Ну, була ненависть за те, що знищила життя, зробила людей «худобою». Але тепер же ви самі бачите, що ніякої «худоби» немає, а, навпаки, є в мільйон разів більше, ніж раніше було. Ви ж самі бачите, що ваші трони, корони, влади, слави - все ж це таке малесеньке, мініатюрне перед тим, що ми матимемо. Ми всі будемо королями й богами, як каже Шпіндлер. Правда ж, Елізо! Ради бога, плюньте ж ви нарешті на своє князівство, корони й тому подібне. Записуйтесь до Вільної Спілки. В вас же так багато сил, знання, волі, ви можете бути такою прекрасною! Скільки ми будемо робити, як це буде страшно цікаво, гарно! От як тільки пустимо воду й електрику, зараз же влаштовуємо величезне свято Сонячної машини. А ви не будете на ньому. Ну, хіба ж це можна?!

- Що ж це за свято буде?

- Ух, грандіозне, колосальне свято! Це буде на полі. На широченному полі. Посередині буде насипано велику гору. Трон Сонячної машини. Трон чи жертовник - я не знаю ще напевно. Це тільки проект. Ну, одне слово, буде ціла церемонія. Елізо! Ви мусите до свята все забути, помиритись і стати нашою. Правда? Правда? Ви побачите: вам не буде так боляче. Запевняю вас!

Еліза з блукаючою ніжно-глузливою посмішкою і з широко розгорненими невидющими очима дивиться у вікно. І, не повертаючись до Труди, не рухаючись, немовби боячися сполохати те незриме, що розгорнуло очі блукаючим усміхом, помалу й теж ніжно глузливо говорить:

- Може, й справді не буде боляче.

- Напевно, Елізо! Ручусь вам своєю любов’ю до Макса. Ех, Елізо, як це прекрасно буде! Як тільки пустимо воду й електрику, я зараз же зроблю одну річ (поки що секрет, це моя чисто особиста справа), і тоді ми почнемо виселяти всю чужу публіку з нашого дому. (Вони чудесно можуть зайняти порожні цілі будинки!) А самі зробимо так: у моїх покоях оселюсь я з Максом; у покоях Адольфа, в тих, що ви жили,- ви з Георгом (він знайдеться, неодмінно знайдеться!), а в покоях Фріди - Рудольф із Ірмою. Я вже про цей план говорила і з ним, і з Максом, і вони цілком погоджуються, а Ірма трохи не задушила мене з радості, бо я їй заявила, що візьму й сама повінчаю їх. А особливо Руді задоволений. Розуміється, коли тюхтій, то...

Труда раптом спиняється й здивовано замовкає: Еліза ліниво підводиться, злегка потягається й сміється негарним, жорстким, злим смішком. І зразу видно, що весь її попередній дитячо-соромливий ніжний сміх, усе червоніння, задумлива напівзгода - все це було несправжнє. А єдине справжнє, натуральне, єдине існуюче є оцей жорсткий сухий смішок.

- Що сталось, Елізо? Чого ви смієтесь?

- Сміюсь, Трудонько, з вашої милої здатності фантазувати й захоплюватися мріями. На жаль, я не запишусь до Вільної Спілки. Я не маю здатності вірити в фантастику.

Труда не може ще повірити, отямитись од цього незрозумілого перескоку Елізи.

- Та ви це серйозно, Елізо?!

- Цілком серйозно, Трудо.

Труда мовчки вражено дивиться на серйозний смішок, на схудлий сухий ніс, на недобрі очі. Потім рішуче, хмарно спускає ноги з канапи, швидко нетерпляче взуває черевики й випростовується.

- Так. Тепер я розумію, Елізо, чого вам нелюбовно й нещасливо від вашої любові, а боляче. Ну, тільки ваш Георг буде каятись! І ви будете каятись, що коритесь йому. Можете сердитись на мене, а я кажу те, що думаю. І скажу це саме в лице вашому... владиці. Прощайте, Елізо. Скажіть мамі, якщо спитає про мене, що я хотіла до неї зайти. Але мені зробили в цій кімнаті таку прикрість, що я не можу нікого бачити.

Вона бере жужмом із канапи жакет, капелюш і, шкандибаючи на праву ногу, іде до виходу. Еліза стоїть із тою самою посмішкою, із закостенілим сіро-жовтим схудлим лицем і палаючим волоссям. На порозі Труда озирається.

- Це рішуче, Елізо?

Еліза примружує очі.

- Рішуче, Трудо.

Труда дивиться в підлогу.

- Дивно... Все ж таки дивно. Незрозуміло. Значить, Ірма мала рацію. 

Примружені очі розплющуються.

- А? Яку ж то рацію мала панна Ірма? Це цікаво.

- Вона сказала, що для вас краще смерть, ніж Сонячна машина. 

Очі знову ж примружуються, голова гордо вирівнюється.

- Хм! Панна Ірма мала рацію, Трудо. Дійсно - краще смерть. Можете вітати її з геніальною прозорливістю. Прощайте, Трудо!

Труда не рухається, не може рушитися з місця: чого ж раптом така виразна, така жагуча ненависть?

Труда знову похиляє голову й стоїть, спустивши руку з жакетом і капелюшем. Потім, волочачи ними по землі, помалу повертається до дверей і задумливо відчиняє їх. Але тут же швидко озирається й чекаюче дивиться: до неї, не хапаючись, але твердо, підходить Еліза. Підходить, чудно дивиться в самі очі й трохи хрипко додає:

- Але пам’ятайте, Трудо: коли я помру, то не від ненависті, а... від любові. Будете пам’ятати? А тепер прощайте!

І, рвучко, круто відвернувшись, іде до вікна.

А Труда знову стоїть непорушно, непорозуміло, хмарно, стиснувши брови - чи ждучи чогось, чи вдивляючись у спину біля вікна. Потім одчиняє двері й виходить обережно, як у тяжкохорого, причинивши їх за собою.

* * *

Такі затихлі, такі запорошені, такі ще недавно забуті машини вже знову блискають, уже ворушать то тут, то там застояними членами. Під височенними попереплітуваними металічними велетенськими сітками-стелями вже не цвірінчать лунким самотнім цвірінчанням горобці. Знову стіни відбивають гомін людських, здавалось би, уже навіки вивітрених голосів. Завзято, жваво, вперто обсіла людська комашня слонові металічні тіла, довбається в них, маже, пригвинчує, пристукує. Горять велетенські пащі, ригаючи біло жовтим палом, шугаючи потом у крихітну комашню. А комашня порцію за порцією посилає в розпалені пельки, радіє з ненажерства, з палу, з пари. Галасує, шамотиться, заповнює всі такі ще недавно самотні, лункі, пустельні зали, кабінети, бюро. Безладна, невміла, вона невміння надолужує запалом, досвід - смілістю.

- Та що ж то ти робиш, хлопче? А гей, ти, куди нас замотуєш? Курте, дай тому жовтодзюбові по шиї й прожени від машини.

- А ти яке маєш право проганяти? Що за начальство?

- А таке начальство, що не розумієш - не лізь. Я тут двадцять років потом умивався - от і начальство. Геть од машини!

- Сам геть! Я буду Рудольфові Шторові скаржитись.

- Скаржся. Рудольф Штор дурнів уміє впізнавати. Вичисти краще оце коліно. На ганчірку. Ну, от так. А то зразу ж у машиністи пнеться.

А Рудольф Штор цупко стоїть на ногах. На нього оберемками валяться самі скарги, сварки, непорозуміння. На нього накладено вагу судді, арбітра, авторитету, ідола. Ідолопоклонними руками його винесено на шпиль, обвішано страшним довір’ям, обмотано обоженням. Рудольф Штор сказав. Рудольф Штор хоче. Рудольф Штор призначив. Рудольф Штор вирішив.

Рудольф Штор не може не знати, не вміти, не пам’ятати. Рудольф Штор не може помилятись, стомлюватись, сердитись, забувати.

У Рудольфа Штора липнуть од поту пасма волосся на чолі, у Рудольфа Штора дзвенить у вухах і синіють губи, Рудольф Штор на хвилину не може приплющити очей. Але Рудольф Штор цупко, твердо стоїть на ногах. І що більше синіють губи й дзвенить туман у вухах, то більш задоволений Рудольф Штор - тоді не чути іншого дзвону, тоскного похвального дзвону туги. Тоді треба тільки лягти до ліжка, заплющити очі - і лахматий, п’яний, добродушний сон бере голову в руки й закачує її в темну, м’яку, затишну порожнечу, де немає ні дзвону туги, від якого пусткою гудуть груди, ні хижого лютого рявкоту, від якого руки зводить сказом, ні болючої, закривавленої ніжності, від жихання якої слабнуть ноги й тіло схиляється навколішки.

Ідол? Ну, що ж - це пуповина, без якої не родиться нове людство.

Ідолів розбивають, як тільки помітять, що вони з такої самої глини, як і всі? Ну, що ж - лучче бути розбитим ідолом, ніж цілим горщиком.

І Рудольф Штор засідає, вирішує, наказує, все вміє, все знає,- цупко стоїть на ногах і несе на плечах усю вагу пуповини. А людська комашня шамотиться, колотиться, вмощується на старих і нових місцях, розповзується, знову збивається в грудки. Плутанина, безлад, туман, первісний хаос.

Але перший удар творчої волі - і настане світло.

* * *

І от вечір. Хмарний, важко-важкий, задуманий. Жовтенькими підсліпуватими оченятками кліпають велетенські кам’яниці в темних тунелях вулиць. Глухо, сиротливо цокають поспішні кроки запізнілих перехожих. Хто цього вечора блукає вулицями? Хто не сидить і не жде, затримуючи судорожно посмішку хвилювання, страху, надії?

Вся Найвища Рада Вільної Спілки Творчої Праці в повному складі. Мертенс, підстрижений, обголений, банькатий, важно сидить у фотелі, спершись короткими руками на коліна й наставивши сідласте чоло, наче збирається битись лобами. Шпіндлер, оброслий, кудлатий, закинувши пуделячу голову аж за спинку фотеля, дивиться в стелю.

Паровоз, великий, невкладистий, як закурена скеля, акуратно ставить стовпчики на папері.

Професор Таль, професор Штайнбах, лисі, кучеряві, старі, молоді голови - всі нудьгують, ждуть. Нудно, скупо, хилитливо трусяться жовтим світлом свічки.

Доктор Рудольф дивиться на годинника, з трудним тягучим спокоєм ховає до кишені і… надушує гудзика на столі біля себе. І вмент усі голови повертаються до люстри, впиваються в неї, замирають.

І стає чудо: із безшумним криком, з нечутним вибухом люстра роздирається сліпучим, чистим, білим, іскристим, стрілчастим світлом. Блищать лисини, зуби, очі. Вискакують наперед стіни, портрети, шафи, такі до цього моменту запхнуті в тьму. За люстрою роздираються вибухом напружені голови, схоплюються, рокочуть сміхом, криком, зворушеною радістю - народини світла.

Підбігають до вікон: у небо, в ніч, у понурі, важкі, сиві хмари переможно владно шугає біло-синє віяло; рівною, урочистою процесією горять унизу круглі шари; вишкірили зуби будинки; регочуться роззявленими ротами; з ротів вибухають криком радості, захвату, щастя. Темні канали блискають масними плямами асфальтів, крикливо, порожньо, за компанію непотрібні вивіски, старі плакати, смішні віджилі знаки минулого.

* * *

Безгучно радісно сміється всіма своїми старими зубами старенький графський будинок. І падають довгі, чисті, синювато-білі смуги від нього в старий зачарований чудом сад. І знову з нього видно давнє рідне сяйво над старим Берліном.

- Ну, що, мамо? Ну, що? Ну, що? Ні, ні, ти не хрестись, не похитуй головою, а кажи, що - не справились? Ні? Ні? І буде, буде, буде! Все буде! Хоч би там усі принцеси на світі потріскали з досади. Можеш це сказати своїй Елізі. Ах, вибачте: її світлості принцесі Елізі. Ах, хай їм! Мамо! Тепер...

І раптом бурна, піниста, тріумфуюча голівка затихає, урочисто розгортає тремкими пальцями загорнений у папір пакуночок і визволяє з нього невеличку порцелянову вазочку, накриту гострою шапочкою.

Осяяне тихим зворушенням, великооке й старечо-смугляве обличчя, ще не всмоктавши в себе радісного усміху, нахиляється до вазочки.

- Що це, Трудо?

Одна рука врочисто, хистко тримає вазочку, друга здіймає шапочку. І в той самий мент із-під шапочки переливною стьожкою виривається червонява зеленість - знайома, благосна, рідна. Але для чого, що має значити це?

- Мамо! Ти зараз підеш до тата й скажеш йому, що я хочу його бачити.

Голос не потерпить ніяких заперечень. Це голос не Труди, не Страховища, це голос такого глибокого чекання, такої болючої дозрілої продуманості й непохитної неминучості, що графиня мовчки, глибоко, в саме дно потемнілих бронзових очей устромляє погляд, і все вже знає. І втихомирене, упокоєне старе лице знову здригується подухом тривоги й старих бур.

- Хорий тато, дитинко. І пізно вже. Може б...

- Власне, через те, що хорий! Мамо, іди Нічого не кажи. Тільки - що я неодмінно хочу його бачити. Ні! Чекай. Не треба. Я сама. Ти не ходи.

І, тримаючи вазочку обома руками, непохитно зібравши брови, рівно несучи чорно-сині кучері на плечах, Труда мовчки йде до дверей кабінету, обережно відводить од вазочки одну руку, відчиняє двері й увіходить усередину. Двері за нею нечутно причиняються рукою матері.

Зелена півтьма абажура. Шелест кущів за відчиненим вікном. Залите синювато-молочним світлом велике костисте тіло на канапі. Навислі дивні сіро-сиві клапті волосся на шиї - чуже лице. Тільки сиві грізні стріхи над очима ті самі. Очей не видно - пасуться в залитій світлом книзі. Але на наближені кроки повертаються, щуляться.

- А яке все ж таки блаженство - світло! Не можу не…

І раптом велика, обросла чужими кущами, розтріпана голова вражено, помалу, моторошно підводиться й упирає в затінене темно-смугляве лице з непорушно-непохитними, злякано-рішучими очима дві грізно стріхасті глибокі ямки. (А шия така худа-худа, порита зморшками, обвішана порожніми капшучками шкіри!)

- Це що значить?!

Злякано-рішуче, непорушно-непохитне лице присувається тим самим урочисто-повільним темпом ближче. А поперед нього біла, з темним золотом обвідків вазочка з гострою шапочкою.

- Що це значить, я питаю?! Як ти сміла сюди увійти?!

- Сміла. Я принесла сонячний хліб. Мій сонячний хліб. Ти мусиш його покуштувати.

Під грізними стріхами ворушаться ямки то вгору, то вниз, то на вазочку, то на лице. А обсмикані сірі вуса з волосяним сухим присвистом трудно, збентежено дихають. І нарешті низько, з усієї сили стримано риплять.

- Забирайся геть! Моментально!

- Ні. Ти мусиш з’їсти мого сонячного хліба. Я не піду звідси, поки з’їси. Я ляжу тут на підлозі й не рушусь, поки ти з’їси. Хоч би мала вмерти з голоду.

Голос не Трудин і навіть не Страховища голос - рівний, тихий, із глибини заціпленої, непохитної, останньої рішучості. Дійсно, тільки смерть йому можна протиставити.

Велика, обросла голова якийсь момент непорушно жує ямками білу постать, облиту зеленкуватою тінню, з виставленою наперед вазочкою, потім так само помалу лягає назад на подушку й повертає профіль із м’ясистим загнутим носом і обсмиканими вусами.

- Можеш лягать і помирать.

Але біла постать не лягає, а стоїть рівно, застигло, навіть не згорблюючись. За вікном несміло перешіптуються молоденькі листочки кущів. Нагорі важко й глухо пробігають ноги, ганяючись одні за одними. Посвистують вуса, трудно дихаючи.

- Я благаю тебе: з’їж. Ти мусиш з’їсти. Ти повинен. Я більше не можу.

Старий граф помалу повертає голову. Дійсно, вона більше не може - ніколи такого лиця не бачив він у Страховища. І від цього лиця скидується старе серце раптовим хвилюванням - хтось зненацька, прожогом розчинив старі заржавілі двері, даючи дорогу вічно гнаному. Ах, узяти в руки цю голівку, взяти одверто, сміливо, пустити в розчинені двері вічно гнане - і нехай хоч раз до краю, до спокою вп’ється висхла, порепана душа благосним дощем!

Але тільки ніякої перевірки! Без перевірки, без доказів розчинити двері, прийняти, всмоктати, вродитися. Яких же більше доказів треба, коли «вона більше не може», коли більше не може стара, висхла душа? Для чого ж підставляти цю душу під можливий смертельний удар? Яка ж може бути більша рідність, коли так скорботно, так любовно благають бронзові очі, коли таким весняним гулом одбивається це благання в осінній душі?

Стара, костиста, незграбна постать важко, помалу підводиться, насувається темною скелею на білу берізку з широкими, тривожно чекаючими очима, мовчки, сопучи вусами, бере з неї смішну й страшну вазочку з доказом і відставляє її на стіл. А потім, іще дужче свистячи навислими вусами, обливаючи згори дивним тихим блиском із-під стріх чорно-синю голівку, бере її в дві величезні тремкі долоні, підносить догори і, заплющивши стріхасті ямки, розчиняє заржавілі двері. Із щасливим ляком дві перламутрово-смугляві руки обхоплюють стару зморшкувату шию - і давні-давні, ні на мить незабуті слова благосним дощем заливають стару порепану душу.

- Тату!.. Татуню!.. Татусю прекрасний!

А дві величезні долоні з закарлюченими хисткими пальцями ніжно, виголодніло обмацують палаючі лиця, чорно-сині кучері, перламутрово-смугляві холоднуваті плечі, а старі, оброслі сивим волосом губи п’ють із чола, з очей, із чорно-синіх кучерів давнє, ніколи незабуте щастя.

- Туді... Дитинко... Моя Туді єдина!

- Тату! Татуню! Ти їстимеш? їстимеш?

- Ні, дитинко, не треба.

- Але чому!!

- Непотрібно, дитинко. Непотрібно.

Яких іще їм доказів треба? Навіщо? Щоб завалити камінюкою і його, і її під собою? О ні!

- Ти не будеш їсти сонячного хліба, тату?!

- Не знаю, дитинко. Не знаю. Побачим. Але ніяких доказів не треба. Нема чого більше доказувати. Все тепер добре. Все. Ходім до мами.

І, боячись на хвилинку, на мить перервати це переливання з одного в друге відімкнутого щастя, цупко сплівшись руками, суне незграбна темна скеля з білою берізкою до другої білої постаті, що стоїть, замерши, під дверима.

І цього вечора Труда пізно-пізно вертається до комуни. Святочно горять усі лампи в покоях. Святом блищать очі боголюдей. Але очі Труди блищать так вогко, такі дитячі, такі блаженно тихі, що Макс одразу про все догадується. І тому, люто схопивши в оберемок Шпіндлера, він ураганом налітає з ним на Гана й кудлатою, пуделячою головою, як тараном, гатить у живіт. Ніжки боголюдини дригають, вириваються, комуна, святочно сяючи очима, блискаючи сміхом, кидається рятувати співчлена з рук божевільного, а Труда вогкими дитячими очима тихо, незвично цілує всіх.

* * *

Ух, як зашамотався, засоромився лисий кострубатий технік: подумайте, для Макса Штора його помешкання вимагають! Для самого Макса Штора з молодою жінкою! Та чого ж йому так одразу не сказали, та він, як стружка з-під мотора, вилетів би з усією родиною, бебехами й коробкою Сонячної машини. Та він би... Гей, друкарі, малярі, виносьтеся геть, помешкання потрібне для Макса Штора з молодою жінкою.

Милий технік - він не тільки сам виїхав, він із собою друкарів і малярів забрав, він на всій горі лад зробив, вимив, вичистив. Готове для молодих парочок кубелечко. Щасливці - вони собі потім зайняли чудовий палац колишнього цукрового короля Німеччини.

Люба мамуня! Якою тихою гордістю, яким блаженним заспокоєнням світиться все лице її тепер! Яка вона велична, добра, благосно-сумирна. І який тато інший, інший! Грізні стріхи такі милі, такі лагідні, такі винуваті, що хочеться їх голубити, цілувати, жаліти. Він теж світиться весь - очима, вусами, постарілою-постарілою шиєю. І як вони, обоє старенькі, прекрасно, як рідно приймали Макса. А колись же, тоді, як тікали. Ах, та що там згадувати!.. Але Макс, Макс! Цей несамовитий албанець, цей страшний інаракіст, який він тихесенький, лагіднесенький із ними, шарлатан! Ні, не шарлатан, він щирий, він - ніжний, він такий смішний і зворушливий із своєю зразковою тихістю!

От тільки з Гансом Штором не можна нічого вдіяти. Навіть тата не хоче слухати, на очі не пускає ні Макса, ні Труди, ні Руді. Електрика, вода, відновлення? Все - нічого не варте. Хто зруйнував Вічний Порядок, тому ніякого прощення не може бути. Хай графиня, граф, хай навіть принцеса й принц зрадять свою віру, хай перейдуть у табір богозневажників і руйнівників довічного ладу, він, Ганс Штор, сам-один буде в цьому домі берегти крижалі старого вічного закону. І, коли б йому довелося померти голодною смертю, він не опоганить уст своїх нечистим витвором гріха й злочинства.

Так відповідає Ганс Штор і ніякого примирення не хоче, не допускає. Мамуня Штор зітхає, ніжно гладить Макса по голові, але навіть вона не сміє, хоч потішаючи, сказати, що колись старий примириться.

Ну, що ж. А проте він близький, свій, рідний і, розуміється, з голоду не помре - якось уже доведеться добувати для нього старорежимну їжу.

А от іще виїде знизу Еліза з своїм Георгом, і весь дім тоді буде населений тільки своїми, рідними, близькими, єдиними на весь усесвіт.

Але Елізу Труда бачить дуже рідко, та й то здалеку, мимохідь. Еліза знов у сад тепер рідко виходить. Зовсім хора. Навіть обов’язків своїх у кухні не може виконувати. Але й не треба: у графині й пані Штор щастя вистачить на виконання обов’язків усіх бідненьких принцес на світі. Розуміється, Труді страшенно шкода Елізи, але хто ж їй винен, що вона така запекла трупоїдка. Через це вона й хора.

Сама Труда дома буває дуже мало, а щодо Макса, то його можна бачити тільки вночі - стомленого, змученого, але безутомно бурного, палаючого, натхненного. Ну, про Руді нема чого й казати - він навіть часто дома не ночує. Ірма іноді сидить-сидить у Труди, цілий вечір просидить, проспіває, продивиться очі в сад, а в лабораторії все темно, все тихо. Тільки коли-не-коли по бузковій алеї темною тінню пройде принцеса Еліза.

Нема часу Руді - страшенна маса труднощів виникає з кожним днем. (Подумати собі: навіть із такою, здавалося б, простою справою, як охопити страчений календар, і то стільки мороки було!). І навіть Максові часом страшно стає, чи надовго вистачить у людей доброї волі? Ну, місяць, ну, два, але не можна ж на бозна-доки добровільно запрягти себе в тяжку роботу. Головне, чи вистачить радісної, потребуючої розтрати зайвини сил. Це для Макса головне.

Розуміється, для бідненької Ірми головне не це. Але нехай пройде свято, нехай Найвища Рада трохи впорається з підрахунком, із першими організаційними заходами - і тоді, може, Руді буде вільніший.

А надто відбути свято. Свято - це генеральний огляд сил. Це перший спільний, пов’язаний крок. Нерозпорошені атоми збилися докупи в кам’яних печерах, не зігнане докупи обірване листя померлого дерева, а щось єдине, щось складене з багатьох одиниць, живе, суцільне, поєднане живими нитками. Вколи в одному кінці - і здригнеться в другому. От чого треба!

Вже по головних лініях ходять трамваї, вже над Берліном пролітають рідні аера, вже куряться де-не-де димарі фабрик. Але це ж так мізерно мало, це ж один камінчик із тої величезної гори, яку треба прочистити.

Макс увесь потонув у підготуванні до свята. Свято, свято, свято! Свято - це підрахунок енергії, готовності, відданості, з’єднаності, волі. Це перший акт нової краси. Це перший вияв з’єднаної, пов’язаної до одного напрямленої радості. Це може бути джерелом дальшого напруження волі. Підрахунок, реєстрація, організація, розуміється, необхідні. Без них ніякої краси не створити. Без Руді, Мертенса, Шпіндлера, без тисяч рахуючих, розуміючих, переставляючих нічого не може бути; але так само не може бути й переставляння та розміщення, так само не може куритися димар без радості і співу розміщуваних сил. Колись можна було розміщувати силою й конечністю, тепер цим не розмістиш. Отже - свято, свято, свято!

І на свято мобілізовано кравців, шевців, малярів, теслів, грабарів, швачок, поетів, артистів, музик і величезні хори. Щовечора сяючі всіма кольорами світла, величезні плакати нагадують про свято. Готуйтеся до свята! Всі до помочі!

А за Берліном на широченному полі безупинно гарячково кипить робота. Авто-бендюги звозять матеріали, вишукані по старих складах, армія грабарів блискає до сонця лопатами; стукіт молотків лякає жайворонків.

Тепер не тільки Руді, але і Макс, і сама Труда часто не ночують дома. І в тихому старенькому домі цілими днями й ночами стоїть втихомирена, спочиваюча тиша. І пальці старої графині викликають тепер усе такі величні, задумано-урочисті звуки. І старий граф часом підходить іззаду, нахиляється й мовчки вдячно цілує в чорно-сиву, втихомирену голову.

* * *

Широченне поле кишить уже зранку висипаним із велетенського мішка на блискучу зелень людом. А потоки тіл щораз більше стікаються та стікаються в авто, двоколесах, на конях, і, головне, на власних ногах із усіх каналів Берліна. З коробками Сонячних машин за плечима, з цікавістю, з тихим блиском волі в очах, із гомоном, співом, бренькотом гітар, мандолін. Усі святочно якнайкраще прибрані, всі підстрижені, хоч не всі голені, але ж усі вимиті.

Небом од сиво-золотої хмари до хмари велично, благосно-палюче творить довічну путь свою Велика Мати. Далекі-далекі фіалкові тони лісів запнуті серпанком синюватого туману. А з другого боку в небо до Матері в захваті простягнув свої шпилі, башти, дзвіниці старий Берлін.

І як тільки останні будинки відсуваються за спини, так перед очима серед поля встає гора. Справжня гора, якої тут ніколи не було. Навіть заросла зеленою соковитою весняною травою. А на самій горі... Що там на горі? Золота велетенська скриня? Ковчег? Жертовник? Вона горить ребрами, гранями, стрілчасто проміниться жовтим, золотим, сліпучим блиском. На ній на одному кінці комин, як у Сонячної машини. Господи! Та це ж величезна Сонячна машина!

І вже невтримно плещуть руки до рідної, знайомої, не зразу впізнаної.

Але що там за будівлі за горою? Ангари, бараки якісь? Круг гори спіраллю до самою Сонячної машини йде дорога з високим бар’єром. Люди крихітними кузочками лазять по горі, обліпили п’єдестал Сонячної машини, величезними згустками хилитаються по схилах і під горою.

Густий, моторошний гуд стоїть над полем, рівний, гуркочучий, як гомін вод велетенського водоспаду. Краплини цього водоспаду рухаються, миготять усіма фарбами своїх убрань. Хітони вільноспілчан, старі омнеїстичні жабо, переливчасті шовки, ніжна білість старого мережива. А поміж ними тепла, непідлегла ніяким фарбам матовість голих спин, рук, грудей. Горді змогою показати свої напівголі тіла, підстьобнуті поглядами, увагами, заздрісними й захопленими, вони недбало й зневажливо просуваються поміж замотаними в купи матерій нещасними - хіба ж можна на свято Сонячної машини з’являтись отакими опудалами? А ще сонцеїсти, вільноспілчани називаються!

Гуд росте, обростає новими голосами, співами, вигуками, оплесками. Кишуща маса крапель водоспаду щораз ширше й ширше розливається на полі, вже от-от досягне фіалкового тону лісів. Уже по полю на рівних віддаленнях розставляють трибуни з широкогорлими рупорами. Вже біля ангарів іде якась шамотня, кузочки бігають то туди, то сюди.

Принцеса Еліза й граф Адольф, сидячи на свойому власному екіпажі, по черзі водять біноклем по рябій гулькуватій, рухливій поверхні голів. У склі миготять посмішки, роззявлені роти, піднесені догори, застояні, зачудовані очі, блискучі частини авто, застряглих серед голів, як човни серед покришеної криги.

Граф Адольф із усмішкою наводить бінокль на гору.

Вона обліплена ярусами. Під самим фундаментом золотого ідола, очевидно, зібралися жерці й первосвященики. Так само, як тисячі літ тому, як у всіх епохах життя людства, як за найбрутальнішого рабства й неуцтва, так само й тепер жерці не змішуються з юрбою, так само знахарять і обкурюють чадом дивовижного й показного слабеньку душу юрби. І так само цими немудрими комедіями вільнолюбне, незалежне, творче жрецтво здобуває собі перші місця й тримає під своєю владою очманілу отару.

Принцеса Еліза сидить рівно, тісно стуливши зблідлі пришерхлі уста. Під зеленими, велично напівнакритими повіками, очима фіалкові підпалини, а в крилах носа - бліда жовтявість. Вона скупо відповідає на уваги графа Адольфа й безжурно, непричетно водить очима по поверхні тіл. Чужими, сторонніми скелями загрузли вони серед цього велетенського організму, пронизаного одним духом. Чужі, непотрібні, самотні.

- О, на горі шамотня збільшується! Чи не зволив прибути сам президент, славетний Руді Штор?

Принцеса Еліза мовчки бере з рук графа Адольфа бінокль. Ліниво, недбало наводить скло на гору. Вінки, гілля, прапори, плакати, руки, голови. На лавах жерців чужі, незнайомі постаті.

Ах, ні, одна знайома: коротконога, опецькувата, квадратопика, із сідластим чолом. Але посередині в самому центрі місце порожнє.

Раптом над ворухливим різнобарвним морем із усіх трибун, у всіх напрямах, ляпаючи об хмари, об голови, об шпилі, летять віщувальні, закликаючі, попереджаючі металічні крики труб.

«Та-та-та-ті-і! Ті і-та-та-та-а!»

Море гойднулось, зарябіло поспішним безладним рухом, вирівнялось головами, устромилося сотнями тисяч очей у зелену, квітчану золотим колосом гору. І вже шелест шикання, втихомирювання, як вітер очеретом, хвилями жене од краю до краю.

На трибунах зручніше наставляються роззявлені горла рупорів. Затихають. І вмить над полем з усіх горлів в один мент, одним суцільним і громовим голосом, таємно розділеним на десятки шматків, гримить:

«Браття! Розкуті, вільні, воскреслі браття! Ми вступаємо в обіцяну землю тисячолітніх мрій наших предків. Ми чуємо вже хвилюючі радісні подуви нової, таємної епохи. Але ноги наші ще поранені тисячолітньою дорогою страждання й шукання, в душах наших ще не заросли травою забуття сліди кайданів і звалюваних кумирів, тіні минулих страхіть іще тягнуться за нами, дихаючи в нас непокоєм.

Браття! В цей день свята, свята волі, розкуття, озирнімося назад. Гляньмо в очі темним тіням, покропімо їх нашим вільним сміхом, перехрестімо духом сонця - і хай на віки вічні згинуть!»

Голос змовкає. Над затихлим людським морем стоїть тиша. Сонце пекучо-благословляючими пальцями водить по невкритих головах.

І знову металічний, трубний, віщуючий, закликаючий крик розлягається від краю до краю. Голови тих, що на горі, чогось повертаються в бік ангарів. Голови в долині цікаво, жадно пнуться, стараючись також туди зазирнути.

Трубний крик змовкає. І зараз же громовий голос заступає його місце.

«Браття! Зараз перед нами пройдуть образи минулого. Духом хор об, дурощів, злочинств і нещасть повіє на нас».

З-під гори помалу починає висуватись велетенська чудна група, рухаючись щораз вище й вище круг гори спіраллю дороги, підставляючи себе то спереду, то з боків, то ззаду напружено вп’ятим мільйонам очей. Рухається вона на п’єдесталі, вкритому чорною, жалібною похоронною запоною.

На самій середині п’єдесталу на чорному хресті висить розп’яте тіло жінки Але зросле двома половинами, двоголове, чотиригруде, чотирируке. І одна половина його перегодована, набухла - трупно-біле тіло з пикатою круглою головкою.

Друга половина - виснажене, напнуте на кістки буре, страхітно-худе тіло з вимученою черепосхожою головою. Воно звисає з хреста висхлим бурим стручком, звісивши неохайні коси на сухі зморщені торбини грудей.

Під розп’яттям дві групи постатей. На боці набухлої трупно-білої половини - такі самі трупно-білі, набухлі, перегодовані. Одні, роззявивши рота, закинувши голови, задихаються. Другі боляче роздирають роти тоскним позіханням, треті жадно жменями пхають у себе страву; четверті, хижо вискаливши зуби, скорчившись над скринькою, люто озираються. А між ними другою половиною стоять на варті такі самі набухлі постаті з мечами в руках.

На боці бурої, виснаженої половини - такі самі виснажені, бурі, обтягнені шкірою кістяки. Одні люто тягнуться скоцюрбленими пальцями до першої половини, другі смокчуть свої пальці, треті кладуть голови в петлі, корчаться, проклинають, ридають, покірно хилять голови.

Рупорний громовий голос, сягаючи аж до фіалкової мряки під лісом, як голос із неба, гримить:

«Ось - Розп’яття Нерівності. Тисячі літ висіла на ньому людськість, самогубно розп’ята на дві різні частини, але неподільно, нерозривно зросла від віку вищим законом. Тисячі літ одна половина задихалась од перегодовання, загибала від нудьги, бездіяльності, гнила від хороб надмірності, сушила себе жорстокістю. Тисячі літ вони насильством, кров’ю й мечем обороняли свої хороби, свої отруйні розкоші, вважаючи їх за вічний, незмінний закон і за свої неодбиральні привілеї.

І тисячі літ друга частина людськості задихалась од недогодовання, загибала від голоду й холоду, гнила від хороб, винищення, роз’їдала себе заздрістю, сушила себе ненавистю й тисячі літ покірно хилила голову, вважаючи це за лютий непоборний закон».

Мільйони напнутих ниток-очей напружено тягнуться на гору. Раптом з обох боків башти повільно, певно висуваються наперед дві велетенські золоті руки. Вони спускаються до Розп’яття Нерівності, обнімаються, прилипають до чорної запони й Розп’яття, злегка хитнувшись убік, починають помалу здійматися вгору, до башти. От двоголове розп’яте тіло вже досягло зубців комина Сонячної машини, от воно висувається над комином, от на тлі неба чітко, хмарно й моторошно висить поламане стражданнями колосальне страшне тіло.

Заціпеніла, вросла в землю, затаїла дух людська мільйоноголова маса, розлита по велетенській долині. Чути далеке-далеке срібне дзеленчання жайворонка.

І вмить, знову ледве схитнувшись наперед, мов уклонившись людству, Розп’яття здригується, золоті руки підносять його ще вище до неба, показуючи сонцю, і сильно сягають у роззявлену пащу Сонячної машини. І як тільки в комині зникає кінчик хреста, так зразу ж звідти вибухає чорно-сивий дим, іскри, і над зубцями золотої башти випинаються величезні, жовто-червоні, радісно-жадні язики полум’я.

Заціпеніла маса раптом сколихується, ухкає й розривається таким громом оплесків, що дві галки, мирно літаючи над полем, із жахом шугають угору, одуріло, розгублено кидаються то в один бік, то в другий і з усієї сили вимахують крилами, стрілою женучи до лісу. А внизу під ними лопотить мільйонами коротеньких крилець колосальна птиця, кричить радісно-диким криком і не може зірватися з місця.

- Слава! Слава Сонячній машині! Слава!

Тільки на затертій людською лопітливою ревучою кригою скелі дві постаті сидять непорушними, закам’янілими чужинцями.

Граф Адольф косо водить очима по бурхливій витягненій у радісній нестямі догори масі й нахиляється головою близько до голови принцеси Елізи.

- Ми звертаємо на себе увагу. Мусимо теж плескати. Дика юрба може впасти в сказ.

Але бліде, з гострим схудлим овалом і зеленими велично примруженими очима лице ледве схитується зневажливим, холодно-гордим усміхом.

- Я буду плескати, ваша світлосте. Рискувати вашим життям у цій гидкій комедії я не хочу.

Принцеса Еліза не відповідає, все мружить очі на золоту башту, над якою розтає чорно-сива хмарина диму.

І от на тлі густої зеленавості нечутно висувається вже нова Тінь Минулого. Це велетенська брудно-сіра в буро-червоних плямах щетиниста потвора з тілом іхтіозавра, з лупатими, косо закоченими, криваво-чорними очима, з роззявленою пащею, з якої замість зубів визирають дула гармат. Вся спина втикана щетиною з багнетів, щабель, списів. Боки блискають лускою з черепів. У лапах роздертий труп людини, і сама потвора по черево загрузла в купі трупів.

«Ось страховище війни. Тисячі літ на всіх кінцях земної кулі воно пожирало молоді життя. Із трупів, принесених у жертву цьому страховищу, можна б ізшити саван на всю планету земну, обгорнувши його круг неї багато разів».

Страховище повзе спіраллю вгору, а за ним із під гори вже висуваються й сунуть одні за одними страхітні, огидні, смішні, грізні образи минулого.

«Ось класова боротьба, от злидні - улюблені діти Нерівності. Ось Злочинства, незаконні, але неминучі брати злиднів - Грабіж, Крадіж, Убивства. Ось Влада! Дивіться, як пишно, як урочисто-важно летить ця утриманка Нерівності.

Ось рабство праці. Якими браслетами й намистами окутий пасинок Нерівності!

От ціла родина - матусенька з донечками й синками,- мораль трупоїдів і її діти: Лицемірство, Брехня, Обман, Підкупство, Прислужливість, Забобони.

От Розпуста.

От Самогубство.

От Насила».

Калікуваті, хижі, принижено-злісні, нахабно-навриписті, повзаючі, плазуючі сунуть німі велетенські потвори одна за одною вгору спіраллю зеленої гори. І гуд гніву, і гуркіт сміху, і крики огиди хилитають, бурлять морем голів.

От вони всі вже непорушно стоять суцільним обмотаним круг верхів’я гори ланцюгом. Моторошно випинаються на тлі неба обриси постатей. 

Та-та-та-ті-і! Ті-та-та-та а!

«Браття! От та банда, що з пелюшок людськості краде, грабує її щастя. От ті вічні сили, що стоять на воротях раю, на межі обіцяної землі. Хмарним законом жили вони в наших душах, умовляючи в нас віру в їхню незламність, неминучість, вічність, непоборність, ламаючи нашу волю, викохуючи зневір’я, розкладаючи нас і пануючи над нами.

Але, браття! Дивіться на гору! Дивіться на зелену сонячну гору, браття».

А золоті руки помалу з грізним спокоєм обіймають дикий хаос сплетених закривавлених тіл - здіймають угору, показують сонцю, хмарам, лопочучій, ревучій масі внизу й жбурляють в огонь Сонячної машини. І знову хмара диму й полум’я шугає вгору, знову бурею радості шепотить людське море внизу.

І одна за одною ковтає золота сонячна башта потвори під гуркіт і безустанний плескіт мільйонів рук.

І це так грандіозно, це сповнює таким захватом, що Труда більше не може - вона мусить зараз же бачити Макса. Мусить за всяку ціну, хоч би там усі сторожі ангару стали їй на дорозі, хоч би їй довелося просвердлити своїм тілом утроє товстішу й густішу масу тіл.

Кучері розтріпалися, лице пашить, у вухах ляскіт криків, оплесків, вигуків.

- Ради бога, пропустіть! Мені дуже треба! 

Тріпочуча гуща тіл неохоче, неуважно розсувається. Труда щораз ближче й ближче просувається до ангару, до величезних куліс, з яких випущено недавніх акторів, від яких стоїть димок над горою й грізний, страшний, надприродний гул і гуркіт людського моря. Але височенні ворота щільно, глухо замкнені, і при воротях - молода, напівгола жилава постать сторожа.

- Ради бога, громадянине, мені треба на хвилинку Макса Штора. Макса Штора мені треба.

- Макс Штор зайнятий. Не можна.

- Голубчику, я ж сама ще вчора тут працювала. Я - жінка Макса Штора. Ну, на хвилиночку, голубчику. На крихітну, крихітну. Я зараз же вийду. Ій-богу, вийду. Ну, господи, як це нудно!

Але ворота злегка відчиняються - і, господи, яке щастя, сам Макс, наче вчувши її голос, заклопотано виходить.

- А, Труда? Ти як? Чого?

Трудина рука обплітається круг руки Макса, прилипає, стягує тіло до тіла.

- Масі! Масі! Як прекрасно! Ну, бачиш, бачиш?

Але Масі заклопотано поспішає далі, задирає голову догори, сердито хмурить брови. І раптом вибухає:

- Ну йолопи, йолопи й більш нічого! Що з ними робити!

- Що таке, Максе?! Що?!

- Скільки ж разів на репетиціях казав: не розтягати фігури таким ланцюгом. Не затягати темпу. Раз, два, три! І кінець! Ну коли, ну коли вони їх постягують?

- Ну, Масі, дурниця! Все так знаменито, чудово проходить, що...

- Ах, чудово! Випустили Мораль, а рупор смалить: «От Самогубство». В Лицемірства рука відірвалась. Казав Зандерові, що невідмінно відірветься. Ну, а так загалом гарно? Справді?

- Чудово, Максе! Грандіозно!

- Робить враження!

- Колосальне. Знаєш, Максе от навіть я сьогодні якось страшно виразно почула себе вільною. Ми вільні, Максе! Ми, дійсно, вільні! Максе, я вся дрижу. По мені проходить такий мороз, що хочеться страшно, дико закричати. Весь, увесь Берлін тут! Ти дивись, там далеко-далеко на дахах люди. Всі вулиці позапруджувані народом. І наші ж тут, Максе,- я привезла. Мама, мама Штор, батько. Тільки тато Штор не поїхав. Нізащо. Навіть принцеса з графом Адольфом приїхали. Він же - нізащо. Сидить сам на весь дім і читає Біблію.

Але Макс раптом із жахом вириває руку, повертається й летить назад.

- Максе! Що таке?!

- Телеграму! Телеграму! Вони забудуть, переплутають!

Труда заплутується серед тіл, одстає й зупиняється. Тепер уже безнадійно шукати. На гору до Руді пробратись нема можливості, до своїх, до авто - і думати нема чого. Ірма, Шпіндлери, Душнер десь потонули в гущі. А плескіт, а крик здіймають бажання теж кричати, теж простягати руки понад плечима передніх і бити ними одна об одну до кольок.

- Слава! Слава! Слава Сонячній машині! Слава!

В лопотіння крил, у гуд, у велетенський крик устромляються пронизуваті металічні ляпаючі стьожки трубних криків. Як од велетенських хвиль, що обсувають пісок і каміння з берега в море, полем просувається шипіння:

«Тш! Тш-ш!»

Труда задирає голову. Ага: тепер має бути Благословення Землі.

Останні клаптики диму розтали над зубцями Сонячної машини. Чиста зеленава синявість неба широко розгорнулась, розсунулась.

І от помалу, велично з-за трону золотого підводигься й росте в блакить жіноча голова, потім плечі, груди, все тіло, колосальне, обвите гірляндами квітів і зелені. Насичене благосною силою, осяяне усміхом мудрої вибачливості, прорізане зморшками вічності лице злегка нахилене донизу, до застиглого ряботіння голів. Руки простягнені вперед таким теплим утихомирюючим рухом, що, здається, хмари стануть на коліна й схилять кудлаті сиво-золотисті голови.

І серед тиші в хмари, в стіни лісу, в сотні тисяч блискаючих очей лунає:

«Браття, Дух Матері-Землі благословляє нас на путь у землю обіцяну!»

Але Труда раптом із жахом хапає себе за голову: переплутали, переплутали. Вперед же телеграму! Господи, телеграму ж уперед! Чи ні? Чи вперед Благословення? Так, дійсно, переплутали.

«Браття! З другого кінця Матері-Землі вчора прилетів до нас вісник відродження. Париж нам шле привітання. Париж скликає всесвітній Конгрес Творчої Праці».

Труда не чує вже бурі оплесків: ах, боже мій, це ж Макс там, бідненький, корчиться від одчаю - споганили, зім’яли, знівечили такий момент, як Благословення Землі. Ну, що тепер робити з цим Благословенням? За ним мав бути гімн, хори, оркестр. І раптом - Париж, Конгрес.

Але тут із-над обрію густими підземними гудами насувають уже перші хвилі гімну. Важкий тупіт тисячі дружних ніг. Із гуду, з тупоту ростуть, здіймаються вгору, займають усе поле, небо, хмари, переливаються через тини лісів могутні, переможні, тріумфальні голоси.

Труда блідне так само, як усі лиця навкруги, встромляє очі в просторінь, з усієї сили тисне одною рукою другу, щоб не тремтіли, і чує, як моторошний солодкоріжучий мороз проходить по спині, по руках, під волоссям на голові і рве груди, розсуває криком, риданням, молитовним зойком.

А гімн росте, густішає, оркестр, хори злилися, втягли голоси тисяч грудей, розсунених морозом, розідраних екстазом. Жах надзвичайного, захват самознищення, згублення себе, перелиття в єдине, страшне, могутнє. Впасти на коліна, різати себе, виривати серце й кидати його туди в єдине, всевладне, дихаюче моторошно блаженним морозом.

Принцеса Еліза одною рукою хапається за бік екіпажа, другою - за графа Адольфа. Смертельна блідість посинила ніс і лягла жахною печаттю на фіалкові опуклі повіки.

- Ваша світлосте! Ради бога! Вам недобре?

Голова помалу крутиться з боку на бік, а рука нестямно божевільне впивається з колючим болем у лікоть графа Адольфа.

Але потроху стихає. І настає тиша. Але в очах ще екстазний спів, і молитовний зойк, і жах, і незнайденість себе. Ще не вичерпано до дна щастя віддати себе, розплистися, злитися. І вмить десь у куточку дзвінко, тоненько, ледве чутно на крихітному клаптику моря стрибає на голови:

- Слава Рудольфові Шторові!

Кинено іскру Майновими шнурами летить вона далі, росте у вибухи, вибухи зливаються в грюкіт.

- Слава Рудольфові Шторові! Слава Рудольфові Шторові!

Велетенська ряба птиця знову люто лопотить безліччю крил, розриває хмари бурею крику. Буря перелітає на гору, гасає вихорами тіл, жене їх угору до підніжжя Сонячної машини, до ніг Матері Землі. Вихори зливаються, бурно колишуться. І от знову прожогом сунуть униз, тріумфуючи, і на руках своїх, на плечах, на головах несуть свого ідола.

Принцеса Еліза бере з рук графа Адольфа бінокль і приставляє до очей. Бінокль дрібно-дрібно труситься, ходить у різні боки. Все в склі стрибає, зливається в хаотичну, розхлюпану жовто-зелену пляму. Але що сталося? Що за дивний, інший рух серед голів? Чого плями облич задираються вгору?

Принцеса Еліза чує, як граф Адольф робить усім тілом такий рух, неначе хоче зірватися з екіпажа.

- Ваша світлосте!

Принцеса Еліза швидко відіймає бінокль від очей і повертається ди графа Елленберга. І насамперед бачить, що йому якось чудно побіліли очі, широко розплющені, напружені, загострені. Вони встромлені в небо на край обрію, туди, за Берлін, навіть на момент не звертаються до її світлості.

Голова принцеси Елізи круто повертається в той бік, і принцеса почуває, як її власні очі стають теж напружені, гострі й напевно побіліли. Із-за обрію в небо сунеться чудна хмара; вона одного рівного темного кольору, з правильно обточеними лініями, це - велетенський широкий конус шпилем уперед. Конус сунеться з помітною швидкістю, закриваючи собою хмарини, займаючи щораз більшу та більшу частину неба. Безшумний, непорушно застиглий, він пливе одною масою, тільки часом кінчик конуса, як хобот страховища, немов нанюхуючи, помаленьку рухається то вправо, то вліво. І що ближче, то передня частина його стає ясніша від задньої, рідша, ряба. Вже видно, що страховище немовби вкрите лускою, що кожна лусочка є окреме довгасте тіло.

- Що це, графе?!

Граф Адольф на момент скручує вниз до лиця принцеси білі дикі очі.

- Армія Союзу Східних Держав!

І знову в екстазі молитовності впивається в страшну хмару.

Вона ж дивним чином розгортається одною частиною щораз ширше та ширше, як віяло. Велетенське віяло, що перо за пером, сектор за сектором розпускається в конус, потім у півколо, потім у ціле коло.

На полі свята відразу вщухає всякий рух. Нова точка святочної програми? Але ні, не з програми свята це явище. Це дуже мовчазне, моторошне страховище не має святочного вигляду. І непокій, тривога, страх, жах уже хвилями здіймають море голів. А тінь од страшної хмари вже темним, рівно обрізаним серпанком укриває голови, вже видно масу крил і тулубів апаратів, спереду менших, далі більших, а ще далі величезних левіафанів. Глухий рівний шум, як од дощу, сиплеться згори на голови.

- Азіатська армія!

- Негри!

- Окупація!

- Жовто-чорне військо!

- Рятуймося!

- Спокій, громадяни! Ради бога, спокій! Тут діти, жінки!

Але де може бути мова про спокій серед листя лісу, на який налетіла буря - воно тріпочеться, рветься, гойдається скаженими вимахами, не маючи сили вирватись, прикуте своєю масою до одного місця.

Аж ось гримить громовий голос рупорів од краю до краю поля:

- Громадяни! Заховуйте порядок! Розходьтеся без паніки! Найвища Рада Вільної Спілки сьогодні сповістить вас екранами про все. Порядок, громадяни!

Металічний велетенський голос своєю силою втишує хвилювання листя. Звернувши очі вгору на мовчазно шипучу хмару, напружено чогось ждучи від неї, усією стихією прагнучи вирватися з-під неї під захист будівель, збита маса голів помалу сунеться, видушується потоками у вулиці.

І вмить ізгори з-під хобота страховища вибухає страшенний гуркіт вистрілу.

Море голів здригається, як од підземного вдару, жаху, і за ним здіймається такий ураган паніки, що принцеса Еліза інстинктивно втягує голову в плечі й згинається. Але в той самий мент якась сила підхоплює її, графа Адольфа, екіпаж, коня й морем несе кудись. Іззаду, з боків на екіпаж натискають тіла, налягають на плечі, на голову, ступають ногами на коліна. Принцесу Елізу зсунуто з сидіння на дно екіпажу скрючену, поламану, завалену тілами. Чийсь чобіт наступив на шию й душить до землі, топчеться, ламає шию. Екіпаж гойдається, часом наїжджає на щось м’яке, підгецує, хилитається, от-от перекинеться. В жахно-розгорнених очах принцеси крізь ноги часом мигне картина потопаючих покрючених пальців, божевільних очей, хижо вискалених зубів, закривавлених шматків облич. І весь час дикий, звірячий, несамовитий гуд криків, стогонів, зойків, благань, прокльонів, гарчання.

І знову вибух ізгори. І новий вибух урагану жаху. Екіпаж, як по поламаному м’якому мосту, скаче по тілах, перехиляючись то в один, то в другий бік. Нога з шиї зривається на груди Елізи, совається, топче, на голову налягає коліно й пригинає додолу. Дихати нема чим. Усе зникає.

Коли принцеса розплющує очі, на ній уже немає тіл. Граф Адольф обома руками тягне її догори, взявши її під пахви. Принцеса, трудно підвівшись, сідає на своє місце. На плечі сукня розідрана й оголено біло-злотисте тіло. Од виска по щоці йде кривава смуга - зідрана шкіра. Кінчик носа синювато-блідий. Граф Адольф витирає рукою піт із чола й знову дивиться вздовж вулиці. Вулицею жене скажений потік тіл, уливаючись у двері будинків. А в перспективі вулиці далеко-далеко видно край святочного поля. І якраз шматок гори з крихітними фігурками трону Сонячної машини. Тої самої Сонячної машини, що так гордо палила тіні минулого. А в небі не тінь Минулого, а грізна, велична реальність Дійсності.

* * *

Розметеним ураганом листям несуться вулицями учасники великого свята. Голови їхні час од часу задираються до неба, затримуючи задиханий біг, і шукають: над Берліном, як велетенські орли-падлоїди над трупом, кружляє зграя літаків. Од них, як пір’я розшматованої здобичі, безперестану сиплються на землю папірці, зигзагами, кокетливо спадаючи в колодязі вулиць. Одні тікають од них, другі підхоплюють і жадно читають.

Граф Адольф зупиняє коня й зістрибує, ловить два папірці й подає один із них принцесі Елізі, а сам читає другий.

Принцеса Еліза, притримуючи лівою рукою роздерту на правому плечі сукню, мляво бере папірець і водить по ньому важкими, немов знеможеними очима.

«Громадяни Берліна!

Братні народи Сходу з чуттям глибокого жалю й болю довідалися про нещастя, що спало на половину спільної всім нам землі, про ту хоробу, яку принесла з собою всім народам Заходу так звана Сонячна машина. Поспішаючи на поміч західним братам, Союз Держав Сходу вислав до Європи й Америки експедиції для врятування населення від загибелі.

Виконуючи волю мого уряду, я, головний комендант експедиції до Німеччини, оповіщаю громадянам Берліна:

Боротьба з епідемією Сонячної машини, що несе з собою божевілля, хороби, руїну цивілізації й вимирання людства, повинна провадитися рішуче, швидко й радикально.

В інтересах цієї боротьби всю Німеччину, а надто округи Берліна оголошується на стані військової окупації.

Округа Берліна радіусом на двадцять кілометрів оточується світляним кордоном. Ні одна людина не сміє й не може вийти за цей кордон; усяка спроба потягне за собою неминучу смерть неслухняного, як тільки він увійде в смугу смертоносного світла.

В Берліні встановлюється Тимчасовий Уряд, призначений мною.

Всі громадяни повинні слухатися й підлягати його розпорядкам безоглядно. Найменший непослух каратиметься смертю.

Увесь державний, політичний, економічний, правовий і культурний устрій, зруйнований епідемією, відновлюється.

Тому всім громадянам пропонується негайно вернутися до виконання своїх громадських обов’язків, перерваних нещастям. Урядові інституції мусять негайно приступити до функціонування, всі урядовці від завтрашнього дня вертаються на свої посади.

Власники промислових, торговельних, фінансових підприємств займають свої покинуті місця.

Службовці, прикажчики, робітники негайно приступають до своєї праці.

Всі ушкодження від руїни повинні бути надолужені в якнайкоротшому часі.

Поки не буде відновлене нормальне годування, вживання Сонячної машини допускається з таким обмеженням: один апарат Сонячної машини на десятеро людей. Кожний будинок повинен вибрати комітет, що має доглядати за точним виконанням цього розпорядку. Решта скла мусить бути знесена до участкових поліційних установ і передана представникам влади.

Всяке ухиляння від виконання потягне за собою тяжкі наслідки. Коли через два дні населення не знесе дев’ять десятих скла, що є на території берлінської округи, все місто буде вимертвлене газом, за винятком тих, що принесуть стекла й матимуть на те посвідки.

Всяку агітацію й пропаганду Сонячної машини серед солдатів експедиції на місці каратиметься смертю.

Так само під страхом негайного на місці розстрілу забороняється прилюдне вживання Сонячної машини й сонячного хліба.

Всі здорові елементи краю закликаються до помочі й активної боротьби з нещастям.

Головний комендант експедиції

Союзу Східних Держав у Німеччині

Сукурамі»

Граф Адольф обережно складає відозву вчетверо, ховає в кишеню й нетерпляче зиркає на принцесу Елізу. Ах, господи, вона ще не отямилась і досі від цього кошмарного бігу дикого гурту - так повільно й так непричетно читає. Наче не вість про визволення, про відновлення життя, а якийсь маніфест сонцеїстів читає.

Ну, нарешті скінчила. Можна рушати далі.

- Дозвольте, ваша світлосте, їхати?

Принцеса Еліза байдуже хитає головою й заплющує очі.

- Тільки будь ласка, помалу. Ступо́ю. 

Граф Адольф уже був підняв батіг, але тут же тихенько опускає його: «помалу». В такий момент їхати ступою, коли треба гнати із швидкістю радію, коли від нього, графа Адольфа, залежить, може, успіх усієї кампанії!

Граф Адольф зиркає на мертвечо-бліде, в моторошно червоних плямах лице принцеси з заплющеними очима, вагається, знову зиркає.

- Ваша світлосте! Дуже прошу мені вибачити. Я розумію ваш стан. Але дозвольте мені вияснити вам ситуацію.

Її світлість слабо розплющує очі й мляво скоса дивиться на графа Адольфа.

- Річ у тому, ваша світлосте, що його світлість принц Георг на мене поклав надзвичайно важне завдання. Оскільки ви пригадуєте собі, я вже мав честь докладати вам, розпорядження його світлості було, щоб у день прибуття армії Союзу Східних Держав усі ватажки й проводирі сонцеїстів були позбавлені можливості шкодити всій дезинфекційній операції. Пригадуєте собі, ваша світлосте?

Пригадує, слава богу - лице вмить оживає, аж неначе здригується все, аж сідає рівніше.

- Так, пригадую. Ну?

- Отже, я мушу поспішати до виконання своїх обов’язків. Крім того, ваша світлосте, ми, берлінська організація, мусимо взяти участь у всій акції. Мусимо організувати зараз же деякі акти, які... які, так би мовити, підкреслили б перед Союзом Східних Держав конечність інтервенції. Особливо тепер, коли сонцеїсти виявляють нахил до якоїсь організації.

Граф Адольф обережно озирається по вулиці. Але хто там може слухати - отара в паніці летить.

- Вибачте, графе, я не розумію, що ви хочете сказати, але прошу мені вияснити спочатку перше. Кого саме вам наказано... забрати?

- Насамперед, як я вже мав честь вам донести, ваша світлосте, Рудольфа Штора. Його світлість принц Георг цілком виразно писав мені про це. Хоч як мені особисто це прикро - товариш мій, можна сказати, дитячих літ, але ви розумієте, ваша світлосте, що інтереси всього нашого нещасного народу повинні...

- А ще кого?

- Брата його, всіх колишніх інаракістів, проводирів усіх немонархічних партій. Імен не зазначено, але на мене покладено обов’язок самому намітити осіб, яких треба... ліквідувати. Його світлість, пишучи про це, ще не знав про заснування Вільної Спілки. Отже, розуміється, всю Раду її. Між ними, хоч як не прикро мені особисто, доведеться й пана... пана Мертенса. Коли, звичайно, він не прилучиться до здорових елементів. Отже, ваша світлосте, ви розумієте, що я...

- Так, розумію. Прошу їхати якомога швидше!

- Граф Адольф вдячно схиляє голову й ошпарює батогом по кістястій спині коня. Героїчна дівчина: перед громадським обов’язком усі особисті страждання моментально зникають, готова сама бігти й везти бричку, коли це потрібно великій справі.

- Графе, а без вас ніхто не може цього зробити? 

В очах навіть тривога.

- Ні, ваша світлосте, без мого розпорядження ні один член бойової організації не може виступити. Тому-то я мушу якомога найшвидше поспішати, бо там уже десь уся організація чекає на мене. Я тільки завезу вашу світлість додому й зараз же помчу до нашого штабу.

Принцеса Еліза сидить уже рівно, напружено, суворо стиснувши брови й не бачачи ні тікаючої отари, ні кружляючих у небі хижаків, ні жахної тривоги, що розливається по всьому Берліну. Вона вся заглиблена в свою тривогу.

Дома ще нема нікого. Дім стоїть порожній. Навіть Ганса Штора немає.

Граф Адольф хоче зупинити коня перед ворітьми, але принцеса Еліза просить його заїхати в двір і зайти до неї. Вона має дещо сказати графові.

Граф Адольф, затиснувши зітхання, охоченько в’їжджає в двір.

У себе в хаті принцеса Еліза просить графа Адольфа почекати кілька хвилин, поки вона переодягнеться й приведе себе до пуття.

- Прошу вибачити, ваша світлосте, але...

Її світлість холодно киває й виходить, навіть не відповівши. Чортзна-що, їй-богу! Тут кожний мент дорогий, а вона із своїми дурними переодяганнями. Там відбувається величезна подія, рішається доля людства, а жінці насамперед її краса.

Але граф Адольф зовсім скручується всередині від обурення, коли принцеса вертається: маєте собі, ця дурна дівчина просить його почекати, поки приїде додому графівна Труда! Так, так, посидіти тут і почекати. Бо вона, бачите, віддала Труді до схову коронку Зігфріда й боїться, що, як настануть усі ці події і з Трудою щось станеться, то пропаде коронка Зігфріда. Проклята, ідіотська коронка, чорт би її нарешті взяв! Перш за все, як може якась розумна людина давати не тільки коронку, а будь-що до схову такій ідіотці й пришелепуватій особі, як Труда? По-друге, принцеса може чудесно сама чекати Страховища й визволяти свою коронку, не затримуючи бозна для чого людину, на яку покладено важкі обов’язки. По-третє...

- Прошу великодушно простити мене, ваша світлосте, але я уклінно прохав би відпустити мене. Труда прийде додому, і ви самі зможете...

Принцеса Еліза рішуче й непохитно суворо крутить головою: ні, вона настійно просить графа Адольфа лишитися. Коли графівна через півгодини не приїде, вони поїдуть удвох шукати її по Берліну. Сама вона цього зробити не може. Граф, звичайно, розуміє, що коронка Зігфріда повинна стояти вище над те, чи годину раніш, чи пізніш буде вбито кілька сонцеїстів. Коли б принцові Георгові довелося стати перед таким питанням, він, розуміється, ні хвилини не вагався б.

Граф Адольф покірно схиляє голову. Чи вагався б принц Георг, чи ні - цього не знати, але, коли момент буде пропущений, коли сонцеїсти поховаються й завдання не буде виконане, відповідати за це буде не принц Георг, не коронка Зігфріда, а граф Елленберг. І обіцяне (виразними натяками в усіх листах обіцяне!) канцлерство вислизне з рук графа Елленберга, як щука з рук дволітньої дитини.

А, з другого боку, піти всупереч волі істоти, що командує й принцом Георгом,- також явна помилка, і канцлерство ще менш певне, ніж щука в руках дволітньої дитини.

І граф Елленберг, покірно вклонившись, бере в руки товстелезний том «Теорії омнеїзму» й тихенько перегортає сторінки.

А її світлість у нетерплячці й тривозі ходить по кімнаті, шелестячи шовком переодягненої сукні. На червоному розпущеному волоссі збоку гойдається, як у павутинні під вітром роса, краплина води після вмивання. Червоні плями й здертість на щоці присипані пудрою, і вони зробилися блідо-фіалковими.

Тривога ж росте з кожною хвилиною. Принцеса то стане й напружено слухає - здається, чути кроки в домі? - то знов ходить і весь час поглядає то у вікно на вулицю, то у вікно в сад.

Раптом зупиняється біля вікна на вулицю й пильно дивиться. Граф Адольф устає, швиденько нечутними кроками підходить і з-за плеча князівни визирає теж на вулицю.

Там же всього-но Ганс Штор. Але в досить цікавому вигляді: не величний і рівний, як колись, не суворо похнюплений, як останніми часами, а збентежено-радісний, розкудовчений, із незвично прудкими вимахами рук, із блискучими очима. В руках невеличкі знайомі папірці. О, так ніхто, мабуть, щиріше й глибше не радіє, як милий чесний Ганс Штор.

От він бачить у вікні принцесу. Вона його не кличе, а йти без заклику, без наказу є, розуміється, порушення Порядку. Але сьогодні, в такий надзвичайний момент, таке крихітне порушення може дозволити собі навіть Ганс Штор. Та й не сам він дозволяє - його несе силою, дужчою за нього, до вікна. І не він сам дозволяє собі першим заговорити до її світлості, а ця сама сила. Він уклінно просить вибачення, але він хоче привітати її світлість із величезним святом, із переддвір’ям повернення Великого Порядку, з кінцем страхітних і ганебних часів.

Принцеса Еліза тихо дякує й чудно, пильно дивиться згори на підведене, осяяне глибоким, невтримним захватом, класично гарне лице в рамцях посрібленої чорно-синьої бороди.

- Тільки, на жаль, пане Шторе, тяжкими жертвами доведеться оплачувати це повернення.

Ганс Штор, вклякши у поштивості, суворо й грізно трусить головою.

- Для Вічного Порядку немає, ваша світлосте, тяжких жертв! Правда вища над усе, ваша світлосте!

Принцеса ще пильніше й ще чудніше дивиться на Ганса Штора.

- Боюсь, пане Шторе, що вам особисто доведеться принести тяжкі жертви.

Ганс Штор іще непохитніше, ще рішучіше стріпує головою.

- Для Вічного Порядку немає тяжких жертв, ваша світлосте! Нема нічого особистого, коли мова мовиться про вічні закони. Тільки радість! Накажете подати їсти, ваша світлосте?

Принцеса Еліза помалу крутить головою - ні, вона не хоче їсти. А чи не бачив пан Штор графівни Труди?

Пан Штор не бачив і озирається, немовби збираючись негайно бігти шукати її.

У ту ж мить до ганку підкочує авто, і з нього трудно й помалу вилазять старі Елленберги. Ганс Штор прожогом кидається помогти висісти й привітати з великим радісним святом.

Але принцесі Елізі видно, як старий граф спочатку не розуміє, потім умить спалахує гнівом і важко йде в дім, підтримуючи під руку графиню. А Ганс Штор суворо й непохитно йде за ними.

Принцеса Еліза швидко виходить із кімнати: старі повинні знати, де Труда.

В холі, притиснувши Ганса Штора спиною до величезного каміна, перегнувши до нього масивне костисте тіло, старий граф грізно трусить папірцем перед самим лицем рівно витягненого управителя.

- Ви - злочинець, Шторе!

- Чим же я злочинець, пане графе?

- Ви - злочинець, Шторе! Злочинець, я вам кажу!

- Чим же я злочинець, пане графе?

- Ви - жорстокий, безсердечний злочинець, Шторе!

Принцеса Еліза швидко підходить і обережно торкається плеча старого графа. Він повертає до неї стріхасте, гнівно посіріле лице й зараз же рукою з папірцем і показує їй на заціпенілого в суворій упертості злочинця.

- Полюбуйтеся! Знаменитий зразок фанатичного релігійного бузувірства. Та ви - божевільна людина, Шторе, ви це розумієте чи ні?

- Чим же я божевільний, пане графе?

- Ха! Чим він божевільний! Його дітей, його рідних дітей убивають, а він тріумфує. Це - не божевілля? Порядок? Та підіть ви за Берлін, бідний ви чоловіче, підіть подивіться, який порядок принесли з собою ваші спасителі. Поле трупами всіяне. Тисячі, мабуть, невинних мирних людей розтоптано, покалічено. Спасителі?! Вбійники! Розбійники! Чого їм треба тут? Хто їх прохав нас рятувати? Такі божевільні, як ви? Га?

Принцеса Еліза ніколи не бачила старого графа в такому стані. Раз у раз, навіть у найтяжчі моменти катастроф, масивно-стриманий, по-філософічному насмішкуватий, тепер йому аж голова труситься від обурення.

- Вибачте, графе, я хотіла вас спитати...

- Порядок?! Це такий порядок вони несуть? Смерть, смерть, смерть! За все смерть. Та яке вони мають право, азіатські розбійники, вдиратися на нашу землю?! Та ганьба вам, Шторе, ганьба вам, старому солдатові! Та ви повинні хапати ніж, сокиру, дубину й бігти бити, виганяти цих розбійників, а не тріумфувати, що вони ваших дітей убиватимуть. Чуєте ви?!

Ганс Штор, весь вирівняний, закам’янілий, стоїть непорушно з блідо-сірим, як із вапна виліпленим лицем.

Принцеса Еліза знову легенько торкається кінчиками пальців плеча старого графа.

- Вибачте, графе, чи не можете ви мені сказати...

- Сонячна машина?! Та хоч би ми тут пекельні машини вживали, що їм до того? Та, може, ця машина в мільйон разів краща за весь їхній і ваш Порядок, Шторе, знаєте ви це? Від сьогоднішнього ж дня я вживаю Сонячну машину. Чуєте, Шторе? І ніяких мені комітетів у домі! Нехай посміють явитися сюди віднімати її в нас. Сам своїми оцими нікчемними руками буду боронитися. А ви можете йти до них і газом та смертю робити Порядок. Можете! Швидше! Біжіть! Чого ж ви стоїте: це ж непослух! Усі «здорові елементи» повинні «активно помагати». Помагайте ж, карайте мене й своїх дітей смертю. Тріумфуйте, Шторе!

Ганс Штор не тріумфує, але раптом з усієї сили з лютим розмахом скидає руками, впивається ними собі у волосся і без дозволу графа, розтоптавши Порядок, швидко виходить із холу.

Старий граф уражено дивиться вслід управителеві й трудно, волосяно сопе настовбурченими вусами.

Тоді принцеса Еліза рішуче бере старого за руку вище ліктя й сильно стискає її.

- Графе, ви не можете мені сказати, де Труда?

Велика притихла постать од цього невеличкого слівця зразу міняється: жваво повертається й швидко встромляє в принцесу вколоті тривогою очі.

- А що таке?! Що сталося?!

- Нічого, нічого не сталося. Я тільки питаю, ви не знаєте, де Труда?

- Вона з Максом поїхала до своєї Комуни на нараду. А що таке? Небезпека?

- Ні, ні, нічого, абсолютно нічого. Мені треба її бачити в одній справі. Дякую, графе! Графе Елленбергу, ми зараз їдемо до Комуни!

Граф Адольф стоїть у кутку холу й уважно розглядає з дитинства знайому йому до найменшої рисочки картину - «Зустріч» Кунца. Його нітрошки не обходить розмова батька із Штором, він собі чекає на принцесу. Можна їхати? З охотою!

- Але, напевно, ваша світлосте, нічого такого не сталось?

- Нічого, нічого, запевняю вас! Будьте здорові й спокійні, графе.

Істинно з охотою й радістю їде тепер граф Адольф по ідіотську коронку. «На нараду!» Значить, там тепер уся банда зібрана докупи. Краще й не треба. Спасибі коронці, спасибі милому, збитому на старість із пантелику батенькові.

А принцеса навіть капелюша ніякого не бере - так із непокритою червоною короною волосся й сидить на бричці, вся нетерпляче витягшись до своєї коронки. О, що тепер коронка, коли он ті грізні орли в небі тримають у кігтях своїх іншу корону, яку хутко-хутко спустять їй на голову. Дурненька дівчина, вона навіть не дивиться ні на що, не бачить, що діється.

- Ваша світлосте, я дуже дякую вам за те, що ви наказали мені лишитися з вами. Тепер і друге завдання, покладене на мене, я, напевно, виконаю.

Голова принцеси живо повертається до графа Адольфа. І принцеса Еліза бачить лукавий, тримкий од стриманого захвату смішок у сіреньких очах.

Її світлість не розуміють? А нарада? Всіх, значить, одним заходом, як мишей у пастці, можна забрати. Знаменито, прекрасно, краще й бажати собі не можна!

Принцеса Еліза відвертається. Бідна, дурненька дівчина, вона нічого, крім своєї тривоги за нещасну коронку, не відчуває.

- Будь ласка, графе, підганяйте коня, він надзвичайно помалу біжить.

- Стомився, ваша світлосте, від ранку не годований. Но-о, ти! А дивіться, ваша світлосте, яка шамотня серед райських мешканців! Ага, голубчики! Ні, вибачте, не втечете нікуди. Тіні Минулого? Хе-хе!

- Я вас дуже прошу, графе, підганяйте!

Граф Адольф незграбно стьобає по кістках коня, шарпає віжками й труїться захватом, не перестаючи бігати очима по вулиці й по небу. Вулицею ж від дому до дому бігають люди, висовуються з вікон, перегукуються, безладно, безпорадно готуються до чогось їм невідомого й страшного.

А в небі владно, мовчки, безшумно кружляють орли, зірко стережучи здобич.

Аж ось нарешті Трудина вілла. Ну, розуміється, тут нарада. Екіпажі, двоколеса, авто. Розполохана райська комашня обліпила ґанок і навіть усю вулицю перед будинком. Хе-хе, свято скінчилося трошки несподіваним номером?

Граф Адольф зупиняє коня й поштиво передає віжки її світлості.

- Тільки прошу вас, графе, ні слова не кажіть Труді, в якій саме справі я хочу її бачити. Будь ласка!

- Слухаю, ваша світлосте.

Граф Адольф ізлізає з брички й м’якими, влазливими кроками просувається в юрбу.

Принцеса Еліза сидить із віжками в руках, рівно, високо, тримаючи голову й заплющивши очі. Круг неї стоїть тривожний, збентежений гомін голосів, безперестанний нервовий рух тіл, суперечки, вигуки. На неї здивовано поглядають, навіть зачіпають її похнюпленого смішного коня. А вона сидить, не рухаючись, не цікавлячись нічим, тільки час од часу розплющує очі, пошукує ними по юрбі й знову заплющує.

- Елізо! Що сталося?! В чому річ?

Принцеса Еліза швидко розплющує очі: до неї знизу дивиться стривоженими бронзово-карими очима в золотих іскрах смугляве хлопчаче личко. Воно все горить темним рум’янцем підняття, уста темно-червоні, аж фіалкові, як перестигла вишня.

Принцеса Еліза просить графа Адольфа відійти набік - вона хоче поговорити з графівною без свідків.

- Ви можете, Трудо, на хвилинку сісти поруч зі мною?

Ну звичайно, Труда може!

Раз, два! Крякіт брички, тріск ресор - і чекаючі бронзові очі вже нетерпляче шарпають уста принцеси.

- Ну, Елізо? Що?

Принцеса Еліза на мить спускає погляд на віжки, потім обводить ним спіднизу круг брички (граф Адольф скромно стоїть біля купки й прислухається до запальної суперечки) і переводить його просто не чекаючі, незвично серйозні очі Страховища.

- Насамперед, Трудо, ви повинні мені дати слово, що ні одна душа не знатиме, що я вам сказала те, що зараз скажу. Так?

Труда здивовано хитає головою - ну, хай так.

- Ну, даєте слово?

- Ну, добре, даю, коли це вам хочеться. Тільки…

- А тепер ідіть зараз же до ваших і скажіть, щоб усі негайно зникли й поховалися. Не пізніш, як через дві години, всі будуть арештовані... Особливо повинен берегтися... доктор Рудольф. Особливо. Ідіть. Але пам’ятайте: хто сказав вам це - ні одна душа не повинна знати. Чуєте, Трудо?

Труда вражено, мовчки розглядає лице принцеси в червоних плямах і з здертою смугою на вилиці, з якої зсипалася пудра.

- Звідки вам це відомо?

- Звідки - це не має значення. З найпевніших джерел.

- Чекайте, Елізо, я не розумію: ви ж із ними? Ви ж напевне з ними? Правда?

Принцеса Еліза нудно й гидливо морщиться.

- Трудо, це питання не має ніякого відношення.

- Але я ж не розумію: для чого ж ви нас попереджаєте? Як же не має відношення?!

- Ви мені не вірите?

І на зашерхлих, зблідлих устах принцеси викривлюється неохочий, стомлений усміх.

- Ой Елізо! Але ж я не розумію!

- Не завсігди ми розуміємо все, що діється в нас самих, не те що в других, Трудо. Може, колись зрозумієте, а може, і ні. А тепер ідіть, Трудо, і пам’ятайте ваше слово.

Принцеса Еліза простягає руку, і той самий неохочий, стомлений і ніби насмішкуватий усміх стоїть їй і в очах.

Труда рвучко, сильно хапає руку, стискає до болю у власних пучках і мовчки швидко злізає з екіпажа. Але, ставши на землю, повертається й підводить до принцеси нахмурені очі.

- Елізо! Я - поганка! Це ви можете собі запам’ятати. А ви - дуже хороша. Прощайте!

Але, зробивши два кроки, раптом знову повертається.

- Елізо! Я слова не можу додержати. Чесно заявляю. Я скажу Руді. Руді я не можу не сказати. І, коли давала слово, брехала, бо знала, що Руді скажу. Нікому, навіть Максові не скажу, а Руді скажу. Можете мене лаяти. Будь ласка. Це - підлість, але факт.

Дивна річ: якою дитячою гарячою рожевістю зашарілося змарніле лице, затопивши навіть чудні червоні плями. Так наче не Труда призналася в підлості, а спіймала принцесу на ній.

- О Трудо, я вас прошу саме докторові Рудольфові...

- Та Руді нікому не скаже ж, Елізо! Даю вам слово! От тут найчесніше слово даю, Елізо! Можна? Можна? Руді повинен усе знати! Як ви цього не розумієте?

Еліза прикушує губу й якийсь мент хмарно мовчить.

- Я ніколи не думала, що ви можете так легковажно ставитись до свого слова. Звичайно, я не маю сили вас примусити. Але...

- Я ж вам сказала, що я - поганка.

- Ах, Трудо! Ну, все одно. Ідіть швидше! Чекайте одну хвилинку! Як же тепер буде з помешканнями? Доктор Рудольф не може ж тепер із своєю жінкою переїхати додому.

Труда непорозуміло ширить очі.

- З якою жінкою?!

- Ну, з тою панною Ірмою... чи як її?

- Ах, Ірмою? Вона йому зовсім не жінка. І взагалі... Ах які там тепер Ірми!

Труда махає рукою і швидко йде в юрбу.

Коли граф Адольф підходить до брички, він, не питаючись, уже бачить, що коронка Зігфріда врятована. Замість напруженої скупченості, неуважності, чудного байдужжя в усій постаті її світлості чується полегкість. На лиці тихе рожеве сяйво.

- Улаштовано, ваше світлосте?

- О, цілком. Тепер хай буде, що буде! Тепер можна їхати.

Граф Адольф поштиво перебирає віжки з рук принцеси й нетерпляче повертає коня.

О, тепер і він може їхати: вся найвища Рада тут, усі найактивніші члени Вільної Спілки, всі ці інаракісти, анархісти, комуністи, Мертенси, Геферти, вся банда честолюбців, що на нещасті нації примостилася творити собі славу. Нараду щойно розпочато. Тягтиметься, розуміється, в цих балакунів не менше як дві-три години. Кожному ж треба погарцювати на свойому коникові перед історією.

Слава і подяка милій славетній коронці Зігфріда!

* * *

У вухах іще гуде мільйонове ревище зойку, в душі ще тупотять копита жаху, все тіло ще горить од сліпих обіймів оскаженілого гурту, а доктор Рудольф сидить за столом і суворо головує. Всі можуть плигати сторч головою в одчай, у сказ, усі можуть вигукувати щонайхимерніші заклики, пропонувати найбільш полегшуючі їм душу виходи - один доктор Рудольф не сміє мати ні одчаю, ні люті, ні фантастичних пропозицій. Бо він є той, на якого з дикунським довір’ям дивляться очі всієї зали, навіть очі тих, які знають же найкраще, що він - не ідол.

«Тіні Минулого!», «Одною ногою на землі обіцяній». Милий, бідний Масі! Калікуваті, видно, ноги в людства для землі обіцяної. Ще не досить забруковано шлях до неї черепами. Ще не принесено всіх жертв Тіням Минулого.

Слова просить професор Кранц. Ну, що ж, слово має професор Кранц. Доктор Рудольф ясними, відважними, сталевими очима обводить набиту обличчями, як насінням огірок, залу й просить бути тихше.

Професор Кранц є проти збройної боротьби. Збройна боротьба з таким противником без ніякої організації...

- Організація в нас є! Сьогоднішнє свято!

- От якраз сьогоднішнє свято найбільш показало брак організації духу. Отже, без організації, без дисципліни, без армії, без зброї, замкненим у страшному крузі збройно боротися - явний абсурд.

- Так що ж? Так що ж? Скоритися?

- Прошу тихо, панове!

- Ну, не скоритися. А от що...

Ну, так - професор Кранц, одне слово, пропонує «тихий опір», саботаж.

А там, поза Берліном, чорно-жовті «визвольники» вже проводять смертоносні кордони, вже займають усі склади зброї, розставляють варти.

І від завтрашнього дня «Тіні Минулого» батогом почнуть гнати отари від землі обіцяної, устилаючи путь черепами. І, боже мій, скільки знайдеться погоничів із тих самих, що тепер так палко скрегочуть зубами!

А Мертенс слова не забирає. Мовчить, тарабанить пальцями однієї руки по другій. Мовчить геніальний розум Німеччини. Хто знає, що він будує в цю хвилину - може, і новий трон для колишньої нареченої. Прийме! Всякий трон прийме - можна сміливо мовчати.

Хтось тягне за руку поверх ліктя. Трудина голівка швидко нахиляється, робить круг його вуха з долонь рупор і задихано швидко шепоче в його незрозумілі, дивні, стукаючі по серцю слова.

Труда сідає на своє місце й починає перешіптуватися з Максом. А милий, смішний чудачина Кранц усе говорить про свій «тихий опір». Який тепер тихий опір, коли вирвалася людина з тунелю, коли так ясно, легко, просторо над нею й круг неї, коли кожна частина мозку може рухатися з блискавичною, сонячною радісною швидкістю. Подумати ж собі: вона, вона сама приїхала, слово відібрала, про Ірму ні до чого запитала. Ні до чого ж, абсолютно ні до чого було те запитання, цілковиту рацію має чудесна Труда. Значить?..

- Пане голово!.. Пане голово!

Доктор Рудольф швидко підводить не сонне, а якесь чудне, осяяне лице й обводить очима зал.

- Ви скінчили, пане професоре?

Пан професор, власне, ще не скінчив, але в такому гаморі хіба можна...

Доктор Рудольф підводиться й обома руками сильно загрібає волосся на потилицю.

- Панове! Увага!

І гамір через пару моментів із шипінням, як вогонь, залитий водою, ущухає.

Доктор Рудольф, як і щоразу перед промовою, прикушує всередині посмішку: тш, ідол має говорити. І тут же холодок - ідол повинен промовити так, щоб усі інші промови впали перед ним навколішки (всезнайство ідола!). А головне - повідомити, що вся Найвища Рада Вільної Спілки, принаймні видатніші члени її, сьогодні будуть арештовані. Поверхню облич, як застоялу воду озерця, ряботить і збовтує налетіла хвиля. Здивовання, тривога, шарять очі, мимоволі повертають голови до дверей, сповнюють хапливим шелестом і дзижчанням зали. Доктор Рудольф не дає розгулятися хвилі й робить спокійний втишливий рух рукою.

Спокій і увага. Арешт раніше, як через годину, не може статися. Хвилюватися надмірно не треба. Переносити ж засідання на друге місце небезпечно. Та й нема ні рації, ні часу: питання повинне бути вирішене за півгодини й вирішення оголошене населенню.

Отже, доктор Рудольф забирає сам слово. Становище грізне. Але виходу з нього треба шукати не в стані людини, що придушена до стіни потягом у тунелі. Жах і одчай - порадники погані. Треба ясним, точним, тверезим розумом проаналізувати всю ситуацію. (Розум і аналіз - це дві руки ідола, які маси з якнайбільшою побожністю цілують). Може бути дві можливості. Перша: Союз Східних Держав зовсім не поінформований про дійсний стан речей. За це говорить тон і зміст відозви. Йому, наприклад, нічого невідомо про відновлення громадського життя. Через це у відозві є розпорядження, які вдираються в одчинені двері. Отже, можливо, що все є тільки непорозуміння. Тоді ніяких ні тихих, ні збройних опорів не треба, а треба тільки роз’яснення.

Можливо ж, що тут не непорозуміння, а певна вмисність і незнання тільки деяких фактів. Тоді знову таки ні тихих, ні збройних опорів не треба. А тим паче ніякого гніву, люті, ненависті й ворожнечі. Зброї немає, організації, дисципліни, армії, підготовлення - нічого цього немає, все правда. Рішучість, безмилосердність, озброєність, необхідність самоврятування в противника є. Це також правда. Ніяких компромісів, ніяких примирень не може бути. Боротьба до повної перемоги. Все правда. Але неправда те, що боротися можна тільки ненавистю, ворожнечею, газом, смертним промінням.

Тут доктор Рудольф робить коротеньку паузу, щоб дати затихлим очам напружити тишу свою до найбільшої вразливості.

- У нас, панове, є інша зброя, у нас є найдужча за всі газові й промінні артилерії гармата - Сонячна машина, набита приязною веселістю духу й любов’ю до наших бідних ворогів. Щирою любов’ю, щирою ласкою й веселістю, мої панове! Ніякого опору, ніякого саботажу, виконувати всі розпорядження, слухатись усяких безглуздих і жорстоких наказів. Зносити село? Будь ласка! Вертатися до порожніх магазинів? З охотою! Ніякісінького приводу до найменшого непорозуміння, сварки, сутички. Ніяких насмішок, глуму, потайної зловтіхи, захованої злості. Щиро, ясно, весело й любовно до найбрутальніших заходів противника. Панове, це найстрашніша зброя для цих людей із смертоносними газами. Ви вчитайтесь у відозву: вони так само, як нашого збройного і всякого іншого опору, бояться Сонячної машини. За саме вживання її перед їхніми солдатами - смерть. Добре, ми не будемо вживати перед солдатами Сонячної машини. Але солдати ж знають, чим ми живемо. Вони бачитимуть, що ми не почуваємо в них ворогів, що ми їх жаліємо, любимо, що ми - веселі, радісні, щасливі. Хто ж дає нам цю любовність, веселість, радість і щастя? Ота сама Сонячна машина, яку повинні в нас нищити? Панове, скажіть самі: яку чужу радість ми хочемо зруйнувати, коли вона любовна до нас? Ми заздримо, ми прагнемо й собі мати її. Солдати Союзу Східних Держав - не тільки негри, індійці, жовті, чорні, а ще й люди. І туга за щастям, за землею обіцяною в них живе так само, як і на Заході, як на всіх куточках простору й часу нашої планети. І скільки не топили цю тугу в крові, насильствах, обманах, наркотиках, вона й у чорній африканській душі плаче так само, як у найбілішій європейській. Мої панове! У нас є тільки одна зброя. Коли ми здатні цю зброю піднести, ми поборемо! Коли наші ноги доросли до входу в землю обіцяну, ми зможемо й других повести за собою. Коли ж ні, коли не доросли, так краще загинути в любові й веселості, ніж у чаду ненависті й жаху! Це один вихід і єдиний рішенець.

Доктор Рудольф загрібає волосся пітними від підняття пальцями й сідає на місце.

Зала труситься й лопотить оплесками. Є рішенець. Правильний чи неправильний, але він - точний, ясний, висловлений із непохитною вірою. Значить, він правильний, значить, йому треба плескати. А крім того, це ж Рудольфа Штора рішенець. А ще до того: через півгодини мусить бути все вирішено, бо, може, вже десь женуть ті, що зараз оточать будинок і заберуть усіх. Отже, коли Рудольф Штор думає, що це єдиний вихід, значить, іншого дійсно немає і, значить, ясно, що всякий опір - це помилка, безглуздя. Приймати, приймати! Хто там слова ще просить? Ніяких слів! Нема часу. Треба швидше розходитись!

Але слова просить Фрідріх Мертенс. Ну, це інша річ. Мертенса цікаво послухати. Тільки коротше.

Фрідріх Мертенс помалу підіймає своє кремезне тіло, підпирає його витягненими руками об стіл і наставляє на затихлу залу сідласте чоло.

- Панове! Для збройного опору немає зброї. Саботаж - пів-опору. Не годиться. Але задля боротьби любов’ю є зброя? У всіх, не в одиниць? Треба пильно зважити. Неозброєних у бій пускати не можна. Хто ж не пустить? Де гарантія, що не буде вибухів гніву, злоби, обурення? З одною цією зброєю виступати неможливо. Ми мусимо перемогти за тиждень-два. Через два тижні буде пізно. Через два тижні можуть надійти перші транспорти зерна з Азії. Тоді сонячне скло буде лише одне на двадцять чоловік. Через місяць - одне на сорок. Через два місяці Європа й Америка пектимуть хліб із азіатсько-африканської пшениці, їстимуть м’ясо й носитимуть убрання з фабрик Союзу Східних Держав. Через півроку кожного, що їстиме сонячний хліб, будуть карати смертю. На десятки років. Захід буде в економічній неволі у Сходу.

Мертенс робить також невеличку паузу. Нитки очей натягнуті увагою.

Мертенс згоджується: любов є величезна зброя. Згоджується. Єдина навіть їхня зброя. Він зовсім не є проти неї, зовсім ні. Він тільки хотів би доповнити цю формулу, конкретизувати її. Треба конкретно уявляти собі всю ситуацію. От зноситься скло. Вертаються на фабрики, до майстерень, бюро, магазинів. Частина великих власників, великих урядовців, привілейованих, мабуть, стане на бік противника.

- А ви теж?

Усі голови рвучко шарпаються в бік дзвінкого молодого голосу. Що за неделікатність! Який це жовтодзюбий нахаба дозволяє собі такі вибрики?

Мертенс посміхається. Питання молодого скептика цілком оправдане й щире.

- Але я стою на боці того, в що вірю й чого хочу. Хотіти того, що відмерло,- не мій смак. Отже, конкретно: треба знищити силу противника. Сила його - армія. Завдання: розбити армію Сонячною машиною. Значить, увійти з нею в тісний контакт. Противник має це на увазі й ізолює солдатів од нас смертельним кордоном.

Знову малесенька пауза. Фрідріх Мертенс міцніше спирає тіло на витягнені руки й наставляє чоло на залу, готуючись битися з нею.

На його думку, є тільки один спосіб увійти в безпосередній контакт із армією противника. Без убивств, без ненависті, з можливістю не тільки агітувати жестами або словами, але й самим сонячним хлібом. Загальна любовність, веселість, приязнь - тільки тло, необхідне й важне. Але без безпосереднього контакту. Безпосередній же контакт є тільки...

Тут Фрідріх Мертенс на мить зупиняється, твердо встромляє очі в рябу масу облич і гиркає:

- …в нашої жінки!

Ряба маса облич здригується, вкривається гомоном, шепотом.

- Так, панове, в жінки. В ній рятунок. Противник усе може заборонити солдатові. Може обдурити. Тримати в залізній дисципліні. Заборонити всякий контакт із населенням. Але ніякою дисципліною й карою не може заборонити прояву вічного закону, потягу до другого полу. І це та щілина в залізній броні противника, в яку нам можна бити. І слід бити. Я гарантую: досить тисячі людей, що спробують сонячного хліба - і вся армія через два тижні наша. І тоді весь Схід наш. Уся планета.

Зал мовчить, навіть не шепочеться.

Фрідріх Мертенс вирівнюється.

- Так, панове, оцей спосіб боротьби нелегкий, але він є іспит для всіх. На ньому найкраще може виявитись, чи, дійсно, зникли «Тіні Минулого». Не тільки з околишнього світу, а й з наших душ. Геройство пропонуєте? Докажіть, що можете жертвувати не тільки життям, але й ревністю, коханням. Негрська душа така сама, як і біла. А тіло? Га? Честь? «Тінь Минулого»? А чи зможете ви віддати цю тінь за Сонячну машину? Га? Що? Любов? Виявіть таку любов: не вчепіться в горло чорно-жовтому солдатові, коли його поцілує ваша кохана. Можете? Коли зможете, значить, зможете піднести зброю справжньої любові. Значить, доросли до землі обіцяної. І перемога наша. Це єдиний конкретний, реальний практичний і... геройський спосіб боротьби в нашій ситуації. Інші всі - фантастичні, нереальні й марні.

Фрідріх Мертенс киває головою й сідає. Він тепер більше так не потіє, як колись, але піт усе-таки роситься на сідластому чолі.

Обличчя на мент ошелешено, непорушно повпивані в Мертенса. Але зараз же сколихуються, стріпуються з обуренням, з образою струшують із себе страшні слова. Що?! Сказився Мертенс?! Що за дика, ганебна, цинічна пропозиція?! Та як він смів?!

Гомін, крик, червоні обличчя, вимахи рук, гнівний сміх, знизування плечима.

Але вже родиться назустріч інша хвиля, спочатку нерішуча, понуро задумлива, далі дужча, потім рішучіша, нарешті, так само злісна, жагуча, з болем і одчаєм.

А як інакше? Як? Ні, конкретно, реально - як?!

Та краще загинути всім із зброєю в руках, аніж прийняти цю ганьбу, сором і гидь.

Сором? Ганьба? Ага, «Тіні Минулого»? І за це віддати все, Сонячну машину, волю, майбутнє щастя й прийняти іншу ганьбу, дужчу й ганебнішу? Так? Так?

- Панове, часу нема! Арешт!

Ах, чорт його бери арешт. Нехай арештують. Краще арешт, смерть, ніж отакий вихід.

Та який це вихід? Яка це вже надзвичайна ганьба?

Хіба мільйони жінок за старого життя не продавали свою любов за гроші, за титули, за громадське становище? Хіба не обіймали байдужих їм, гидких, ворожих? Це не була ганьба, бо це звалося законним шлюбом?! А тут ганьба, а тут краще смерть, ніж урятувати, може, щастя всього людства? Отакий сонцеїзм? Отакий героїзм?

Та й не конче ж усім жінкам! Та й не конче ж неодмінно коханками ставати!

Доктор Рудольф стукає долонею по столі.

- Панове! Тихо. Треба швидше рішати! Спиніть окремі балачки! Прошу брати слово за порядком.

Але який там порядок! Галас передається в коридор, на сходи, на ганок, на вулицю. Обурення, сміх, гнів, запальні суперечки. А Мертенс непорушною скелею сидить, важко опустивши очі в стіл.

Чорно-срібний лицар стоїть біля вікна й поглядає на кипучу вулицю: так, буває, зчепиться в люту, сліпу від крику й запалу купу зграя горобців - їх тоді можна всіх накрити пальтом.

Доктор Рудольф уже не стукає долонею, не кличе до порядку, о ні, видно, ще не зникли «Тіні Минулого».

А в ньому самому? Згодився б він, щоб вона, та єдина прекрасна, перед якою він у побожності готовий на колінах благати посмішки, щоб вона на вулиці посміхалася до солдата-негра, вела його до себе, обнімала, милувала? О господи!

Так, значить, згодився б оддати Сонячну машину?!

Доктор Рудольф рвучко підводиться й стукає сильно кулаком по столу.

- Панове, хто хоче забирати слово?

Настає тиша. Ніхто не хоче. Уникливі погляди, обурене шепотіння, понура задума. Рудольф водить очима.

Бідний Макс - от уже покушує куточок нижньої губи, вже в позі недбалість, розвезеність, а в лиці сіра-сіра блідість. А Труда коло нього дивиться такими широкими, зляканими очима, так швидко стрибає ними по лицях і так боязко кидає ними скоса на сіру-сіру блідість дорогого лиця.

Але те, що ніхто не хоче говорити, що уникливі погляди, що понура задума, що сам доктор Рудольф чує дивну, тоскну вагу на плечах, це ж значить, що є-таки якась правда в пропозиції Мертенса. Реальна, жорстока, брудна правда.

Раптом із кутка чийсь голос, але теж ніяковий, не то з смішком, не то з придушеним болем:

- І цей спосіб пропонується широко оповістити серед населення?

Фрідріх Мертенс помалу повертає важке лице на голос.

- Ні, навіщо це сповіщувати. Шкідливо. Непотрібно. Досить усного гасла й пропаганди.

- І кожна жінка повинна це... прийняти?

- Навіщо кожна? Досить, коли не буде осуду й заборони. Охочих же знайдеться навіть без жертви.

- А члени Вільної Спілки?

Мертенс мовчки з неохочим усміхом знизує плечима.

Але тут доктор Рудольф бачить, як Макс рвучко підводиться, стріпує головою й спалахує:

- Що за торгівля! А члени Вільної Спілки? А що таке члени Вільної Спілки? Вони можуть тільки других агітувати, а самі ні? Так? Коли цей спосіб приймається, то приймається без ніякого для всіх винятку. Без ніякого! Всі повинні йти! І не чоловіки повинні це рішати, а насамперед жінки. Вони нехай говорять. Чого вони мовчать? Що за сором? Чого такий страх? Хай говорять!

Макс так само бурно сідає й одвертає неприємно блискучі очі від Труди. Всю голову відвертає.

Тоді тихо підводиться вгору чорно-синя стрижена голівка з великими бронзовими зляканими очима. Вона спочатку облизує запеклі сухі уста, а потім тихо, серйозно випускає з них:

- Я гадаю, що ніяких привілеїв не повинно бути. І коли так треба, то всі повинні... без винятку. А то ми не смієм інших агітувати.

Вона сердито, гнівно нахмурює брови, хоче ще щось сказати, але густо червоніє й сідає на місце.

- Але стривайте, панове! Ця пропозиція вже прийнята, чи що?!

Всім стає дивно, але й ясно, що дійсно вже прийнята. Вже після Максового гнівного болю немає ніяких посмішок. А після Трудиних скривлених, стиснутих за горло слів нема зовсім ніяких усмішок. Ніякому сміхові, ніякій ніяковості й уникливості нема тепер місця. Треба просто одверто дивитися в очі собі і «Тіням Минулого».

- Просимо на голосування пропозицію пана Мертенса!

- Дебати, дебати!

- Годі дебатів! Нема часу! Нас усіх серед дебатів заарештують!

- Голосувати пропозицію Мертенса.

- І резолюцію Рудольфа Штора! Швидше!

- Разом обидві!

- Окремо!

- Разом!

Знову загула, зарухалась, заблищала очима зала. Макса вже нема біля Труди - вже віддано її, вже Макс стоїть оддалік і кусає нижню губу. А Труда широкими благальними очима ловить його погляд, ну, хоч погляд же - за що?!

- Панове, хто проти резолюції пана Мертенса, прошу підняти руку.

Нерішуче й слабо, рішуче й злісно підносяться ріденькі пеньки над головами.

- Хто за?

Рішуче, хмарно і з посвятою - цілий ліс рук.

- Прийнято. Хто за мою пропозицію?

Той самий рішучий і ще густіший ліс.

- Панове! Обидві резолюції прийнято. Члени Вільної Спілки розходяться. Члени Найвищої Ради переходять на друге місце для виготовлення оголошення до населення й обговорення конкретних заходів щодо дальшого. Засідання зачинене.

Гуде стриманим гудом маса голів, поспішно виливаючись із зали. А Труда все ловить очима спину Макса! Господи! Зовсім не така вже й страшна резолюція. Не конче, дійсно ж, усі жінки мусять брати участь і не конче ж усім бути коханками солдатів. Аби тільки ласка, жіноча увага, навіть трохи кокетування. Аби тільки прочистити шлях до Сонячної машини. Як же Макс цього не розуміє? За віщо ж до неї така дивна раптова холодність, ворожість?!

Забутий, самотній чорно-срібний лицар стоїть біля стінки й тихим усміхом проводжає бронзові, широкі, непорозуміло-благальні очі. Бідна, смуглява дитинко, ти вже принесла в жертву твій цвіт кохання. Вже на вівтарі геройства лежить заколота твоя любовна радість. Але боги героїзму такі самі мудро безсилі там, де діє необхідність, як і всі інші боги.

І бідні всі ви, діти обох полів, бородаті й безбороді: із десятка «єдиних виходів» ви вибрали той, який припадає останнім. Але хоч який би ви прийняли, він усе буде так само безнадійно невдалий там, де ніякого виходу не може бути. Коріння тисяч років не вирвати за місяці. Не армія Сходу прилетіла, а тисячоліттями закорінена закономірність. І не спинить її дії ні театральними святами, ні вимахами кулаків, ні геройством смуглявих дитинчат. Одчай і страх дійсно, видно, погані порадники, коли навіть таку тверезу голову, як Мертенса, сп’янили на такий дитячий «єдиний вихід»

Чорно-срібний лицар не спішить за юрбою бородатих і безбородих дітей, не бере участі ні у вимахах кулаків, ні в піднесеному готуванні до любовності. І піднесеність, і понурість - це явні ознаки того, що самі піднесені й понурі почувають цілковиту безнадійність. Для чого ускладняти її даремними корчами? Мудрість не товаришує з одчаєм та пристрастями.

І, коли весь будинок опорожнюється до останньої людини, чорно-срібний лицар зачиняє всі двері, бере щітку і, не хапаючись, починає підмітати забруднені, засмічені хати. Тепер він житиме тут сам - це перший вияв закономірності. А потім, хто знає, чи не вернеться й смуглява дитинка в ту затоку, до якої її вже раз прибили хвилі геройства.

А коли на вулиці раптом чується з обох боків прожогливий гуркіт автомобілів, коли розчиняються двері на ганок і до холу з револьверами в руках швидко й напружено увіходять люди в чудній військовій формі з темними чудними обличчями, колишній фабрикант Душнер спокійно і ввічливо вклоняється їм, не випускаючи щітки з рук.

Поперед військових чорнолицих людей двоє добродіїв у цивільному одязі з європейськими обличчями. Але всі обличчя вражено й неймовірно озираються: порожнеча, ні душі, крім тихого чоловіка із щіткою й густими чорними бровами над пукатими, розумно привітними очима.

- Тут збори Вільної Спілки?

Чоловік із густими бровами делікатно поправляє: тут були збори, але вони з півгодини, як розійшлися.

- Куди?

Цього чоловік не знає Він сам - колишній власник цієї вілли, яку захопили чужі люди.

Цивільний і військовий не вірять, не хочуть, не можуть вірити йому - кидаються по всіх хатах, унизу, вгорі, навіть у льохи зазирають - ані душі.

Грюкнувши дверима, люто загуркотівши автами, військові люди зникають.

І настає ще більша, ще певніша і мудро-сумна тиша - нічого, закономірність усе знайде.

* * *

Принцеса Еліза нікуди з дому не виходить. Але все, що діється в ці чудні, божевільні дні за мурами його, відомо їй якнайдетальніше. Їй не треба заглядати ні на фабрики, ні до бюро, ні до магазинів - досить тільки дивитись у ті обличчя, що проходять перед нею: в цих дзеркалах їй видно все так само, як і в дійсності. Видно з усіх боків, з усіх точок.

От дзеркало Ганса Штора, батька того й рівночасно її найпоштивішого льокая, що витерти поту з лиця не сміє в її присутності. Воно відблискує гордощами й поважним, певним, непохитним тріумфом. Вічний Порядок на колісниці Закону в’їжджає в царство часового хаосу. Грішники й злочинці обмивають запорошений звіром образ божий. Самі охоче вільно зносять диявольські стекла. Весело, дружно повертаються на свої місця, займаючи щаблі ієрархії згідно з передустановленим Порядком. Ніде ніяких протестів, опорів, сутичок.

Але от важке, насмішкувато-розумне й також досить певне дзеркало вищого щабля вічної ієрархії, старого графа. Воно скептично ворушить кущами брів і вусів, вибачливо б’є по плечу величну певність Ганса Штора й плескає хитрощі грішників та злочинців. Розумно. Мудро. Геніально. Тактика великого стратега: ану, нехай противник стріляє без прицілу. Нема куди бити. Нема за що. А ворог тим часом б’є. Щодня з усіх своїх гармат лупить армію. Без маюну, без смертельного проміння, без новітньої техніки, а б’є смертельно.

Але підсувається дзеркало сина старого графа - і світло перекривляється в інший бік. Син вибачливо хльоскає по плечу насмішкуватість батька і м’яко подає звідомлення її світлості. Дезинфекція стає на добрий грунт, цілком на добрий.

Майже щовечора перед графським будинком тихо зупиняється авто, і принц Георг непомітно під охороною графа Адольфа входить до покоїв принцеси, де всі вікна щільно позапинані портьєрами. Принц Георг багато не розповідає, але те, що він певно й твердо притискає до уст руку Елізи, що тримає її довше, ніж слід, каже більше за всякі розповідання. Але принцеса Еліза й на це нічого не каже.

Ну, звичайно, в дзеркалі Страховища все трошки інакше виглядає, ніж у принца й графа Адольфа. Само воно якесь тепер загонисте, очайдушне, щось подібне до того, як було того вечора, коли принцеса Еліза помогла йому втекти з дому до чорно-срібного лицаря. І не то глузує з принцеси Елізи, не то агітує її. 

Відновлення старого ладу? Та це ж комізм, оперетка, фарс, а не відновлення. Гомеричний регіт котиться по всьому Берліну. Боже, які ідіоти: «всім вертатися на свої старі місця». Та будь ласка! Може, її світлість принцеса Еліза бажають собі купити наймодернішу сукню, капелюх, черевики? Будь ласка - всі магазини відчинені, всі прикажчики й навіть власники на своїх місцях. Правда, не всі - часом тільки один або два, але це нічого не значить - магазин однаково відчинений, функціонує. До банку треба? До послуг її світлості всі банки. Поліція? Також одчинена.

- Ні, серйозно, ваша світлосте, вам треба самим подивитись, як це надзвичайно мило й весело виглядає. А як чудесно в поліції, в банках, у магазинах, по фабриках та в усіх урядових інституціях в урядові години танцюють біскаю. Шик! Ах, Елізо, я тільки боюсь, що вам трошки довго доведеться дожидатися корони. Їй-богу, Ви не сердьтесь на мене, я зовсім по-дружньому вам говорю це. Ми ж не маємо ніякої ворожнечі до вас - трупоїдів. Серйозно, серйозно. Елізо! Я з вами, наприклад, цілком любовно балакаю. От бачите, приходжу до вас, я знаю, що принц Георг, ваш коханий і наречений, стоїть на чолі цієї всієї штуки й що буде першим монархом у посонцеїстській добі. А ви - королевою. Ну, ви нас не будете ж розстрілювати, правда? Ми ж вам нічого злого не робимо. А коли бувають убивства солдатів, так це ж ваші друзі ладу роблять. І ви це самі знаєте. Правда, Елізонько? Та ви не хмуртеся - ми ж нічого. Вбивайте собі, як вам це подобається. А солдати все одно знають, що ми не винні. А вони страшенно милі, ваші чорно-жовті друзі, їй-богу, Елізо! Ви їх бачили хоч іздалеку? Ні? Фі-фі! Хочете, зазнайомлю вас із кількома офіцерами? Пресимпатичні істоти! Деякі освічені, всіма європейськими мовами балакають. Ну, це ваша помилка, Елізо: як можна було брати до армії людей, що балакають європейськими мовами. Ах, Елізо, ви зробили ще одну помилку! Знаєте яку? Ви взяли людей до армії. А треба було взяти машини, і тоді справа стояла б цілком добре.

Але буває, що раптом Страховище ні з того ні з сього нахмуриться, замовкне й сидить якийсь мент із таким виразом хмарної задуми, що ясно ж, бідненька, видно: нелегка боротьба любов’ю, та не така вже вона смішна та переможна. Одначе зараз же стріпнеться й знову. І от свинство яке: сонцеїсти зовсім не ховають, що сонцеїстські жінки спокушують своєю любов’ю жовто-чорних героїв. Навпаки, нехай кожний солдат знає, що кожна сонцеїстка прийме його привітно, любо, тепло. Хай знає. Ну, звичайно, в сонцеїстів нема чим гостей частувати, самий тільки сонячний хліб. Але зате треба подивитися, що з ним робиться після такого частування!

Ех, Елізо, вам конче треба хоч раз подивитися на наші цинічні й аморальні способи боротьби з вами. Неодмінно!

А увечері, коли густа темрява ночі завішує всі дзеркала, принцеса Еліза або лежить непорушно на канапі й сухими некліпаючими очима дивиться в стелю, або тихо ходить алеями порожнього, безлюдного саду.

В лабораторії темно. Тьмяно поблискують ребра стекол даху проти сяйва Берліна. Бузок самотньо густо дихає, і так трудно розсікати грудьми його дихання в тій алеї, де...

Принцеса Еліза сідає на лаву проти лабораторії й довго непорушно сидить. Не чути колишнього гуркоту Берліна. Не чути й ніякого гуркоту дивної, безшумної боротьби. Стомлені гомеричним реготом і біскаєю, сплять бідні «переможці». А серед них чуйно стережуть їхній сон чорно-жовті, такі «страшенно милі» «переможені».

Коли ж скінчиться сміх і настане плач? І чи настане ж хоч тоді царство Вічного Порядку? Чи боротьба, тріумф і плач є вічна доля людства?

Ах, коли б уже якийсь кінець!

Але кінця не видно. Боротьба розгорається. Безшумна, невидна, чудна, неймовірна.

Граф Адольф уже не миє ніжно-хижим рухом руки, ласуючи з от-от-от перемоги. Принц Георг не ступає таким певним точним кроком, ніби вимірюючи ступні до трону. Все зруйнували прокляті дикуни, все! Не знати, від чого починати треба. Але від чого не почнеш, воно тісно зв’язане з іншим, а те все інше в руїні. Що є, чого нема - невідомо. Ніякого ж підрахунку не можна зробити. Пустеля, дика пустеля з караваном героїв! А нахабство дикунів росте з кожним днем. О, ці підлі боягузи не сміють виступити одверто, ці раби не мають одваги вхопити руками батіг, що лупить їх. Ні, вони цілують, лижуть його, щоб він розм’як. О, вони доцілуються! Вони досміються й дограються разом із своїм калікою Рудольфом Штором!

Принцеса Еліза, спустивши очі, знизує плечима. Вона не розуміє, в чому, власне, річ? Ну, сонцеїсти виступили б одверто, то що було б? Видушили б усіх газом і промінням? Ну, і що ж із того? Яка ж рація такого кінця? В чому річ? Трудно відновити відразу все життя? Так, очевидно, помилку зроблено з самого початку. Очевидно, не від того кінця починати треба було. Але при чому ж тут сонцеїсти, Рудольф Штор і тому подібне?

Принц Георг не відповідає. Надзвичайно дивна історія: як тільки торкається оправа чи мова Рудольфа Штора, все якось чудно виходить. Якась вічна вперта мовчазність на згадку про цього кретина. Дивна невдача з арештом Найвищої Ради якраз після того, коли принцеса шукала в графівни Елленбергівни коронку Зігфріда. Розуміється, нічого, абсолютно нічого закинути не можна, але щось тут та є.

Принц Георг сталевими холодними очима дивиться просто в лице Елізі. (Які негарні фіалкові жилки на баньках).

- В чому річ, кузино? Добре, я вам скажу, в чому річ. Перше - ні в одній галузі господарства ми не зробили ніякого поступу. Весь час ми товчемось на місці. Друге - в населення нема ніякої волі до праці. В усіх сферах злісний, нахабний саботаж. Тільки світло, воду й вугіль вони піддержують. Отже, ви розумієте, при чому тут сонцеїсти. Третє - армія розкладається з кожним днем. Ніякі кари, ні труїння не помагають, а тільки викликають глухе обурення. Четверте - кожний зайвий день такої тактики веде до неминучої загибелі.

- А якої ж тактики треба?

Принц Георг не зводить холодних надушливих очей із лиця принцеси. Від цього погляду принцеса легенько постукує пальцями правої руки по долоні лівої.

- Якої? Такої, якої вже вживає західноєвропейська й американська експедиція: в кожному великому місті перед кожним будинком повішено по двоє сонцеїстів. В Парижі ж, крім того, видушено газом цілий квартал. А на площах повішено всіх французьких Рудольфів Шторів.

І холодні сталеві очі ждуть. Пальці правої руки відразу перестають постукувати по долоні лівої.

- Це... правда?!

- Я не маю ніяких підстав хвилювати вас неправдою, кузино.

Пальці знову сильно клацають по долоні. Куточки очей різко загострюються.

- А результати?

- Результати будуть, напевне, якнайкращі. Відомості прийшли тільки сьогодні. Коли Сукурамі буде далі наполягати на своїй тактиці, я не ручусь за цілість армії. І за його життя.

- Значить, ви гадаєте, що тут так само треба прикласти ті методи, що в Америці й у Франції?

- Ще лютіші. По чотири сонцеїсти перед кожним будинком! Видушити газом два квартали!

- І солдати схочуть виконати такий… наказ?

- Схочуть. Армію прочистити. Всі заражені елементи винищити. Розстріляти прилюдно.

- І ви гадаєте, що сонцеїсти спинять саботаж?

Що спокійніший і жорстокіший голос принцеси Елізи, то твердіший і непохитніший голос принца Георга.

- Не маю ніякого сумніву. Але всіх привідців, коноводів, усіх Рудольфів Шторів у першу чергу повісити на площах. Усі друкарні позаймати військом; ніяких відозв, оповісток, ніякого змісту від недозволених організацій до населення не допускати. Розбити їхню змову й організацію.

Принцеса Еліза втомлено й нудно витягає й злегка заломлює руки.

- Ну, що ж? Тільки чи не помиляєтесь ви, гадаючи, що солдати схочуть вішати людей без видимої вини. А раптом це викличе бунт у самій армії?

- Чому ж у Франції й Америці не викликало?

- Може, там населення поводилось інакше, вороже. А тут при цій тактиці наших сонцеїстів, мені здається, такі способи... річ небезпечна. В кожному разі рискована.

- Іншого виходу немає, кузино! І чи хочемо ми з вами, чи ні, а Союз Східних Держав мусить іти на всякий риск. Або ж… загинути. Вибору немає. Мирні способи не дають ніяких результатів. Або тільки ще більшу шкоду.

Принцеса Еліза якийсь мент задумливо-жорстко мовчить.

- Ну, що ж?.. Як швидко може бути змінена тактика?

- Цими днями. Кожний зайвий день - зріст небезпеки. І без ніяких сантиментів - рішуче, блискавично, безмилосердно. При гангрені треба хірургічного ножа, а не гомеопатії.

Принцеса Еліза знову мовчить. Потім стомлено простягає руку принцові Георгові й просить їй вибачити - вона сьогодні почуває себе трохи недужою. Принц Георг нехапливе, акуратно й точно замикає переносний телефонний апаратик, вішає його через плече й прощається. А очі сталево й настійно дошукуються чогось на блідому схудлому лиці з загостреним костяним овалом.

* * *

Макс не що інше, як старий жорстокий лицемірний трупоїд. Це ясно. Поведінка гідна звичайнісінького рабовласника, чоловіка старого режиму. Але коли він гадає, що Труда буде ганятися за ним, розшукувати його, благати прощення невідомо за яку провину, то прекрасний трупоїд трошечки помиляється. Коли ж вона щодня заїжджає додому й до Штабу Найвищої Ради, то з боку Макса було б просто смішною самовпевненістю думати, що це робиться ради його милої розвезеної посмішечки, якою він іноді зводить привітати свою «єдину, ніде нікому не повторну любов». Є досить багато важніших за посмішечки речей, ради яких треба не тільки до Штабу заїжджати, але й у саме пекло поїхати, коли це треба. І в пекло, і до салону Ірми, і куди хоч! І ніякі трупоїдські посмішечки її не зупинять.

От і тепер вона їде додому. Ну, і що ж з того? Зовсім же глупо б думати, що вона сподівається застати тут Макса. Макс дома не живе, і ніколи навіть не заїжджає. І чого ради заїжджати? Щоб заарештували? Ясно ж, що Труда їде просто, щоб побачитися з батьком, з мамою, з панею Штор. А головне з батьком, бо це ж цілком непотрібна необережність: іти до Сукурамі, до самого Сукурамі, щоб «нарешті, по совісті запитати цього азіата, чого йому тут треба». Коли б Макс хоч крихітку інакше поводився, можна було б... А втім, хай Макс поводиться собі, як хоче - вона сама може роз’яснити батькові, що ніякої потреби для візиту до Сукурамі немає. Хутко-хутко Сукурамі сам переконається, що йому тут робити нема чого.

І дійсно, Труда забігає до мами, до пані Штор, ні слова не згадує про Макса й цілком категорично запевняє батька, що ще кілька днів - і від милих жовто-чорних гостей і сліду не буде в Берліні. Розуміється, батькові вуса, як звичайно, ворушаться усмішкою: старі люди страшенно люблять бути скептиками. Але хіба ж він може справді міркувати як слід, сидячи в кабінеті й нічого не бачачи?

Навіть до милої хорошої трупоїдки Елізи встигає забігти. Ну, цій уже й її трупоїдський бог велів скептично посміхатися. І не тільки ж скептично, а ще, подумайте собі, немовби з жалем якимсь, із сумом, із чудним гнівом.

- Елізо! Та ви, я бачу, нічого не знаєте й не розумієте. Ну, запевняю вас, що ви нічого не знаєте. Ви сидите тут, як у монастирі, і, як усі черниці, гадаєте, що світ увесь страшними чортами засіяний. Але, хоч, може, вам ці чорти приємні, я все ж таки мушу вас розчарувати: ніякісіньких чортів! Ну, правда ж, правда! Посміхається. Ну, їдьмо зі мною, я вам покажу, які це чорти. Хочете? Ні, серйозно: подивіться ви хоч раз, що діється в Берліні, гляньте на ваших чортів, а тоді... хитайте головою.

Але трупоїдка все ж таки хитає головою - хоч що б їй Труда показала на вулицях Берліна, вона однаково буде посміхатися. І нема чого їй їхати дивитися на те, що тоді не має сутнього значення.

- А що ж має сутнє значення? Що? Ні, я не розумію, Елізо, що ж має сутнє значення? Ну, добре! І те, що навіть офіцери вашої армії вже їдять сонячний хліб та днями й ночами сидять у наших салонах, і це не сутнє? Ні?

- Ні, Трудо, і це не сутнє.

Господи, яка страшна, запекла річ трупоїдство! До чого сліпа, вперта й смішна. Сил немає балакати.

- Ну, слухайте, Елізо, знаєте що: нумо зараз поїдьмо до нашого салону. Ви подивитесь на ваших офіцерів, послухаєте їх, розпитаєтесь і тоді скажете, чи сутнє це, чи ні? Хочете?

Ні, Еліза не хоче ні бачити, ні слухати ніяких офіцерів.

- Ну, просто хоч із цікавості. Невже ж вам не цікаво подивитися на розпусту сонцеїстів, на їхні «цинічні й гидкі» способи боротьби з вами? Ну, подивились би хоч на колишніх трупоїдок і побачили б, якими вони безнадійно погиблими сонцеїстками поробились. Таки ні? Познайомила б я вас із Ірмою, нареченою Руді. Послухали б, як вона співає. Сьогодні й Руді, здається, туди приїде. Він так хотів би вам подякувати за вашу осторогу. Мертенс, мабуть, буде. Може, і Макс буде з Руді. Але Макс, звичайно, ні для кого не має особливого інтересу. Ну, Елізо!

Ох, здається, трошечки-трошечки захиталася трупоїдська непохитність? Який інтерес в очах засвітився.

- Ні, Трудо, як воно мені не цікаво, а, справді, я не можу. Коли говорити серйозно, то ви ж повинні зрозуміти, що мені не випадає бути в сонцеїстському салоні, де наші офіцери роблять злочинства.

Труда розуміє. Дійсно, не випадає. Не подумала. Хм. Шкода.

- Елізо! А знаєте що? Ви можете не бути з усіма. Ви будете сидіти в сусідній кімнаті й усе бачити крізь скляні двері. А вас не видно буде. От тільки розмов, може, не буде чутно? Але музику й спів буде добре чути. А головне - все видно буде. Добре? Ніхто-ніхто не знатиме. Даю слово. Тільки одна Ірма - вона ж хазяйка дому. Але я вам обіцяю, що вона присягнеться ні одній душі не говорити Гайда, га? Ану!

Принцеса Еліза якийсь мент сидить непорушно, примружено дивлячись у далеку-далеку далечінь. І вмить рвучко підводиться.

- Ну, добре! Їдьмо!

- Браво, Елізо! Оце по-нашому!

Труда від дому з усієї сили жене свого «поні», малесеньке, чепурненьке авто (колишній подарунок чорно-срібного лицаря) - хто знає, чи не роздумає собі ця світлість. От уже знову сидить, як у лубок затиснена. Вся вона все життя своє, як у лубку, сидить. На мент вирветься з нього, стане людиною й знов. Кається вже, що поїхала? Боїться за свою королівську гідність?

- Ну, де ж чорти, Елізо? Га?

Небо над Берліном для холодку запнуте легеньким сірим серпанком. Передвечірнє сонце жмуриться крізь нього тьмяною задумою. Безвинно, мирно пропливають вартові літаки.

Задума, серпанок тиші й тут, унизу, по мирних, тихих вулицях. Авто тихше, м’яко, безшумно, як човен, пливе асфальтом. Дзвінкий дитячий щебет у скверику; журний клекіт рояля; закотистий заразливий сміх із високих вікон.

Еліза не відповідає. Ага, це - аристократичний квартал. Тут чортів не може бути. От там, у центрі, у торгових і промислових ковбанях, от там вони!

Труда торкає поні,- і камінчики, гіллячки, кинутий папір починають швидко цокати під жвавими колесами. Вже частіше та частіше миготять суцільні смуги вивісок; на тротуарах народу більше; за столиками ресторанів сидить весела сміхотлива публіка. Туди й сюди із шипучим рипом проскакують авто, добродушно гуркочуть напівпорожні трамваї. Серед цивільного різнокольорового одягу то тут, то там - цитриново-жовті й блакитно-білі військові френчі. А з них мирно, доброзичливо стирчать шоколадові, шафранові, густо-чорні і синювато-смугляві обличчя. От група різнокольорових пик стоїть якраз на розі. Труда привітно, весело махає їм рукою. Шоколадні лиця блискають баньками, зубами й радісно вітають по-військовому.

Принцеса Еліза кидає скоса очі на лукавий смуглявий профіль із притупленим кінчиком носа.

- Ви думаєте, Елізо, це мої «клієнти»? Абсолютно ні. Я їх зовсім не знаю. Але кожна сонцеїстка повинна вітатися з нашими визвольниками. Такий у нас звичай, ваша світлосте.

Поні розмашистим гоном завертає в іншу вулицю. Тут іще людніше. Двері магазинів широко розчинені, на порогах стоять прикажчики й галантно запрошують публіку досередини. Публіка галантно вклоняється! А зсередини стрибками вибухає загониста, гунява, підмиваюча музика, і видно парочки в безжурному танці.

І тут так само шоколадні й шафранові лиця в білих і жовтих френчах. І так само блискають баньками й зубами привітні, прості, веселі.

Але її трупоїдська світлість сидить у свойому лубку, і все це не має для неї «сутнього значення».

От крадькома за жінкою пірнає у ворота дрібно-кучерява, як напудрена густою сажею, потилиця солдата «визвольної» армії. Еліза, розуміється, бачить це своїми власними очима, бачить удень, що діється майже на очах всіх. А що ж то діється вечорами?

- Ви знаєте, Елізо, яка маса дезертирів у вашій армії? Ні? Спитайте Сукурамі або принца Георга. А було б іще більше, коли б не ми! Так, так, пані добродійко; ми, сонцеїсти, рятуємо вашу армію! Ми весь час умовляємо не кидати армії, не дезертирувати.

Ах, от фабрика. Показати б її світлості, що це за весела промисловість настала - так хіба ж це має для неї сутнє значення?

- В кожному разі, Елізо, щось ніяких чортів не видно? Га?

Еліза так само загадково «лубково» мовчить. Мовчить, але зелені скупчені очі уважно ходять по обох боках вулиці. Так, так, будь ласка, вишукуй. Полюбуйся знаменитим витвором твого Георга. Ух, як відновлено «цивілізацію»! А яка грізна охорона Порядку! А який гарячковий рух і праця установ і підприємств! Майже кожна з музикою й танцями. І які щасливі фізіономії в цивілізованих підданих його величності!

- Весело? Правда, Елізо? А яка паніка була перші дні окупації. Пам’ятаєте?

Принцеса Еліза, не повертаючи голови, гостро кидає.

- Після веселості паніка буває ще страшніша.

- Можливо. Тільки ми не почуваємо потреби таких змін. Нам і так добре.

Її світлість зволять мовчати. Бідна Елізонька, вона потішає себе загрозами. Але до якої ж міри впертість! Ну, чекай, чекай, от зараз тебе потішать свої «стовпи вірності».

Авто звертає, нахиляє Труду на Елізу, підпливає до високих залізно-граткованих воріт і зупиняється. Труда нахиляється, довбається руками під стерном і підводиться з чимсь блискучим у руці.

- Тепер можна злізати. Авто не вкрадуть. Це тут, Елізо. В саду. Чудесний будиночок. Правда? Надзвичайно зручне й затишне місце для салону. Ви не соромтесь, Елізо, колись у цьому крихітному палацику Ірма приймала всяких королів. І не бійтесь, у мене ключ, ми пройдемо тихенько, ніхто нас не побачить.

Але для більшої непомітності Труда, відмикаючи двері, прикушує губу й навшпиньках із прикушеною губою, озираючись на Елізу й балансуючи руками, швиденько переходить хол. Більшої готовності з її боку зберегти тайну вимагати неможливо.

В маленькому салоні вона так само таємно, з прикушеною губою зашморгує портьєри на вікнах і замикає на ключ широкі скляні двері до великого салону. От тепер приємна затишна півтьма, нічого з салону сюди не видно. Ну, тільки поставити сюди біля дверей фотель, відхилити трохи портьєру - можна бачити весь великий салон. І спокійно собі сидіти - сюди ніхто не може увійти. Ах, так! Познайомити ж Елізу з Ірмою!

Еліза й через хол іде рівно, не поспішаючи й не колихаючись навшпиньках. І тут спокійно, мовчки підсуває фотель до дверей і сідає.

Коли Труда зникає, гомін з салону стає чутніший. Принцеса Еліза обережно відхиляє портьєру й дивиться. Багато зелені, латате листя, колони, блиск люстр, косий широкий промінь сонця на одній стіні. Голі плечі й руки жінок, кудлата шевелюра негра з фіалковими губами, спини військових френчів, знову жіночі оголені шиї, руки. (І ніяких же цивільних немає!) Надзвичайно білі зуби на темному фоні; труситься білявий локон од сміху. Два жіночі профілі весело, завзято дзьобають високого гарного чоловіка у військовому одязі, наступають, вимагають. Він з якоюсь тихою величністю обороняється, всі троє раптом озираються - Труда. Мило, по-хлоп’ячому подає всім руку, підхоплює під руку один із профілів і одводить убік, а сама все озирається по залі, шукаючи очима. Мабуть, свого Макса. Дама - очевидно, Ірма.

Принцеса Еліза встає й одходить од дверей. Шкода, що мало світла в кімнаті. Треба стати ближче до вікна, до смуги світла з-поміж портьєр.

Дійсно, Труда й Ірма зразу попадають у цю смугу. Ірма ж трошки набік голову відхиляє, щоб ухилитись од світла й бачити принцесу. А очі, справді, дві кришталеві тарілі, як казала Труда, величезні, срібно-сірі, стрілчасто-блискучі. І чисті-чисті, як вишліфуваний кришталь.

Вона надзвичайно рада такій несподіваній гості. Вона була б іще щасливіша, коли б не серед таких умов довелося приймати її світлість, але вона цілком розуміє бажання принцеси й сподівається, що іншим разом вони будуть бачитися в іншій обстанові.

А посмішка невинна, ясна, п’ятилітньої дівчинки. Тільки що в неї східного - це тільки Труді відомо. Носик із горбиком і чорне блискуче волосся?

- Ну, ви, Ірмо, вже йдіть, ідіть, а то ваші приклонники ще сюди забіжать, вас шукаючи. Скажіть Максові, що я тут. Має час утекти. А я представлю принцесі декого з наших гостей. Руді принцеса знає, можете його не витягати з кутка. А індуса підведіть трошки ближче до дверей - на нього варто подивитися зблизька. А мій китайчик є? Ну, ну, я сама побачу, ідіть!

Дві кришталеві тарілі іскристо посміхаються, горбатий носик привітно киває, і струнка тоненька постать тихенько вислизує з кімнати.

Щось шепоче Труда, вовтузиться з фотелями й портьєрою. А в грудях чогось ниє тоненький-тоненький біль. І крізь цей біль раптом проривається:

- ...Ірма! Правда?

- Вибачте, Трудо, я не чула.

- Яка чудесна, я кажу, Ірма! Правда? Хіба не пара Руді? Ну, скажіть ви!

- Прекрасна пара!

- Ну, розуміється! А от ви побачите, якими очима на неї дивиться індус. Не думаю, щоб він на свого бога Брагму так дивився. Нехай Ірма скаже йому виступити з своїм полком проти всієї армії - думаєте, не зробить? Проти всього світу виступить. Вам добре видно, Елізо?

- Дякую, добре.

Труда ще трошки ширше відпинає портьєру, присуває лице ще ближче до лиця Елізи й починає «представляти». Он той зализаний плискуватий монгол, наче з води витягнений морж. Це - капітан світляної батареї якогось там їхнього полку. От негр із Центральної Африки. Ну-шу-му-шу чи якось так звуть його. Чудесний екземпляр. Правда? Їсть сонячний хліб і страшно за все дякує по-англійськи. Йому хоч що скажи - насамперед дякує, хоч би спитати, яка година.

А біль усе ниє, ниє, росте - не чути вже ні веселого гомону з салону, ні Трудиного шепоту. Ниє, ниє й іскриться кришталевими посмішками. От вона підходить до індуса. (А десь із якогось кутка за нею, мабуть, слідкують ще одні очі!) Індус кладе собі руку на груди й низько схиляє гарну величну голову.

Але не дай боже, як Труда скаже йому, що вона тут! Тепер це абсолютно неможливо.

- Вибачте, Трудо. Ви ж тепер дотримаєте свого слова? Ви не скажете навіть докторові Рудольфові, що я тут? Ні?

Труда здивовано впирається очима в лице Елізи - яке злякане, гарне, хиже! Що з нею знову сталось?!

- Даю найчесніше слово, Елізо, що не скажу, що ви тут. Задоволені?

Форма слова не зовсім задовольняє принцесу Елізу. «Не скажу, що ви тут». А все-таки скаже, що хтось є?

Але чогось уже не хочеться виясняти цієї неясності. Ну, розуміється, тепер вона не посміє не дотримати свого слова.

Ага, от і Макс. Ліниво човгаючи ногами, підходить до монументальної напівголої Юнони з двома крихітними японцями з обох боків. Японці задирають до нього розумні личка й сміються великим рідкими зубами.

- Ну, Елізо, я на хвилинку покину вас. Мені треба сказати кілька слів Ірмі в дуже важній оправі. Ви сидіть спокійно, сюди ніхто не ввійде.

Еліза мовчки хитає головою й повертається до салону.

Ірми вже немає. Зникла. Ну, розуміється, вона пішла в куток до нього. Індус же не сміє йти за нею, стоїть і непорушно хитає головою другій дамі.

Раптом збоку, з того кутка, якого принцесі не видно, чути музику. Гомін притихає, обличчя повертаються до кутка.

В тишу ніжно, лагідно входить жіночий голос, увіходить, як невинна п’ятилітня дівчинка, підкидаючись звуками рояля, обплітаючи себе ними. Але тут же на очах росте, міцнішає й ось уже криштально, сильно дзвенить. І така радість, така тріумфальна переможність у цьому дзвоні, що принцеса Еліза заплющує очі й чує, як уся вона дзвенить болем.

Ляскіт оплесків боляче ряботить тишу. Принцеса Еліза розплющує очі. В куток через усю залу прожогом летить величний красунь індус і зникає. Величезний всевдячний негр плеще долонями й білими-білими зубами.

З-за одвірка в полі зору з’являється Ірма. Вона, як од бджіл, одмахується руками від індуса, китайця та ще кількох постатей і тікає. Вона не буде співати. Не буде, не буде!

Розуміється, не буде, бо вона тільки йому співала. А він же - відомий - не догадався попросити ще. Десь сидить у куточку й невинними одвертими очима здивовано водить по всіх.

І вмить принцеса Еліза чує, як фотель під нею, двері, салон і вся вона важко й холодно згойдуються: з-за того самого одвірка з’являється шкандибаюча постать. Моторошно, неймовірно-рідна, боляче-гарна, незграбна й до зворушення, до вогкості в очах соромлива. Він почуває себе так ніяково серед цих напівоголених дам, на ньому таке простеньке убрання. От він обережно й ніяково пригладжує повисмикане темне жабо.

Знає він чи не знає, що вона сидить тут, за дверима, й бачить його? Ні, розуміється, не знає - хіба ж він міг би так стояти й ні разу навіть не подивитися на двері?

А хто знає, може, й знає? А що не дивиться на двері, так чого ж йому дивитися, коли до нього так щасливо, так вабливо сміються через голови кришталеві тарілі?

Невже Труда таки не сказала?! І він не знатиме й не вчує, що для нього сидить вона в цьому дурному фотелі?!

І невже не скаже? І він не прийде, не торкнеться очима, голосом її витягненої до нього душі?

Ні, не прийде. От він ніяково, прохаючи, киває головою Ірмі. І от Ірма вже летить, обліплена своїми бджолами, на його кивок - вона буде ще співати.

Принцеса Еліза знову заплющує очі. Але вона вже не слухає співу, ще яснішого, веселого, грайливого, від якого в негра танцюють білі зуби між фіалковими, широко розтягненими устами. Спів родить веселий грайливий гомін, рух, сміх. А принцеса Еліза сидить, зігнувшись у фотелі, заплющивши очі. І такою почуває себе жалюгідною, самотньою й смішною тут, за дверима. Раз би, раз роздягнутися догола душі, роздягтися до людини, стати одною з тих веселих, простих, звичайних! І підійти до нього, взяти за рукав, сказати щось буденне-буденне.

А вона замість того сидить за дверима в півтьмі, підглядає, підслухає й сьогодні ж увечері буде обмірковувати з Георгом, як краще всіх їх винищити.

Господи, невже це може статися?! Невже завтра, позавтра ці молоді, веселі, незлі люди будуть непорушні, задубілі трупи? І він висітиме десь на площі, страшний, синій, із висолопленим із рота язиком?! Що за абсурд?! І як це вона могла дві години тому вірити, що це може бути, і не думати про це? Знати, вірити - і не думати! Як це могло бути?!

А там, за дверима, безжурний, любовний, весняний гомін. Там не знають, не вірять і не думають. І він не знає, що вона тут. А може, і знає, та однаково сюди не прийде: це ще страшніше. Господи, сказало Страховище чи ні?

Знову музика. Гуняво-тужні скрики маленької біскаї. Принцеса розплющує очі. Пари знеможно, повільно, безсоромно, ніжно злившись тілами, похитуються на місці, як дивні різнобарвні квіти під подихом вітру. Ірми немає серед танцюючих. Вона там, у кутку, з ним.

Біля дверей шарудіння. Принцеса Еліза спокійно повертає голову й зразу ж швидко підводиться: чоловіча постать! Серце стрімголов летить униз, і ноги м’якнуть: постать же за кожним кроком перехиляється ритмічно на лівий бік. Її ще виразно в пітьмі не видно, вона посувається обережно, але Елізі дихати трудно. Вона міцно хапається за спинку фотеля й старається тримати голову рівно.

Шкандибаюча постать, трохи перехилившись наперед, вдивляючись у принцесу Елізу, підсувається щораз ближче та ближче. Уже видно блиски в одвертих голих очах. І вмить доктор Рудольф укопано зупиняється, аж одхитнувшись трохи назад.

- Принцеса?!

Значить, не знав, значить, не сказала Труда.

Принцеса Еліза холодно й коротко киває головою.

- Вибачте, ради бога, ваша світлосте. Я ніяк не міг думати, що це ви. Коли б я був знав, я не посмів би…

- Пане докторе, прошу прийняти моє запевнення, що я невинна в тій несподіванці, яка вас зустріла в цій кімнаті. Я дуже й настійно просила графівну Труду нікому про мене не казати.

Доктор Рудольф ніяково й схвильовано пригладжує жабо.

- Труда й не сказала, принцесо. Вона тільки сказала, що в цій кімнаті я можу побачити ... дуже цікаву людину. Коли б я був знав, кого саме, я б...

Він би був не прийшов!

- Пане докторе, ми з вами в різних таборах. Але прошу вірити, що моя присутність у цій кімнаті викликана тільки цікавістю, і...

- О ваша світлосте!

(Що він хоче сказати цим викликом? Що він не думає, що вона для нього тут?!)

- ...і можете бути спокійні, що все, що я бачила тут, не буде відоме ні одній душі. А тепер...

Доктор Рудольф нахиляє голову. І через те, що голова похилена, чи чого іншого, але голос його тихий, хрипкий:

- В мене не було такої образливої думки про вас, ваша світлосте. Навпаки, я від усієї душі хотів би подякувати вам за… за ту вашу... уважливість, якою ви визволили мене й моїх товаришів од великих…

- Пане докторе, на ніяку подяку мій учинок не заслуговує. Я зробила його для себе й для своєї справи. Я не допустила, щоб при будуванні без потреби розбиті черепки падали нам на голови. Більше нічого. Ні про яку увагу ні до вас, ні до кого-небудь із ваших однодумців мови бути не може. І мені дуже прикро, що графівна Труда своїм… некоректним відношенням до свого слова могла дати привід до непорозуміння.

Доктор Рудольф перестає м’яти й запихати за груди жабо, мляво пустивши руку.

- Прошу вибачити, ваша світлосте. Звичайно, ні про яку особливу увагу не могло бути мови й ніякого непорозуміння не було. Ваше відношення до нашої справи, ваше відношення до близької вам людини так добре мені відоме, що… ні про яке непорозуміння не можна думати. Але почуття подяки, хоча б і за чисто механічний вчинок, може бути в мене. 

Принцеса Еліза в пітьмі вирівнює голову й примушує очі: при чому тут «ваше відношення до близької вам людини»?

- Пане докторе, я була б вам дуже вдячна, коли б ви були такі ласкаві й попросили графівну Труду прийти до мене. Я не маю більше часу...

Доктор Рудольф низько вклоняється й мовчки, обережно шкутильгаючи, виходить із кімнати.

Принцеса Еліза стоїть, до болю цупко тримаючись за спинку фотеля.

А гуняво-тоскні, безсоромно ніжні звуки за дверима гойдаються, вихитуються. Для чого, для чого вона приїхала сюди?!

- Елізо! Ви вже хочете їхати? Правда? Так швидко? Чого? Нецікаво!

Шепіт швидкий, стурбований, трошки ніяковий.

- Трудо, мені дуже прикро, що на ваше слово не можна покладатись. Я думала, що цим разом...

- Елізо, я ж не сказала, що ви тут. Я дотримала свого слова. Їй-богу! А Руді весь час так хотілось особисто подякувати вам. Елізо, ви будьте спокійні - Руді абсолютно нікому не скаже. Ну, не сердьтеся на мене. Добре? Та й що тут такого? Принц Георг же не довідається, що ви дивились на такі неморальні речі. Ну, як же вам подобається наш салон? Таких у нас є вже дванадцять! Скоро, Елізонько, сам Сукурамі тут танцюватиме. Побачите!

- Трудо, я вас прошу відвезти мене додому. В мене голова болить.

Справді, голос тихий, з нотками заціпленого болю.

Труда замовкає, робить широкі очі й обережно підходить до непорушної темної постаті.

- Правда, Елізо? Я зараз. Бідна Елізонька! Я тільки скажу пару слів Ірмі - і ми зараз же поїдемо. Дві хвилинки!

Труда швидко навшпиньках виходить і біжить до салону сказати пару слів Ірмі.

Ірма сидить з індусом якраз проти дверей. Труда її виразно бачить, але водить очима в усіх напрямках і не говорить їй пари слів. А побачивши за колонами самотню високу постать Макса, рішуче, не вимахуючи по-хлоп’ячому руками, навіть не горблячись, підходить до нього.

- Максе, мені треба сказати вам пару слів.

Макс ліниво розмикає схрещені руки й ноги, недбало відриває спину від колони й іде за Трудою до сусідньої кімнати.

- Прошу щільно зачинити за собою двері.

Двері ліниво й щільно зачиняються.

Макс, не хапаючись, повертається й здивовано дивиться: перед ним не Труда, не маленький хлопчинка з недбалими манерами, а вирівняна строга постать жінки з гордо підведеною головою й велично припущеними на очі повіками. І не смішно-велично, а власно-велично.

- Добродію Максе, дозвольте спитати, що це все значить?

- Що саме?!

- Вся ваша поведінка?

Макс нудно поводить одним плечем.

- Поведінка - як поведінка. А в чому річ?

- Вам відома остання постанова найвищої Ради?

- Яка саме?

- Про завдання сонцеїстських жінок.

Максове лице неохоче кривиться усміхом.

- Я вас питаю: відома?

- Занадто добре.

- Ви - сонцеїст?

- У чому річ, Трудо?

Труда стоїть все в тій самій позі, а голос теж надзвичайний, рівний, величний.

- Ви - не сонцеїст, добродію. Ви - старий трупоїд і рабовласник. Я вам це кажу цілком переконано. І зовсім не для себе. А для того, щоб ви не шкодили спільній справі.

- О? Чим же я шкоджу, дозвольте спитати?

- Вашим виглядом, вашою поведінкою, вашими посмішками. Хто вас просить із таким виглядом являтися до салону? Ви ще дуелі тут захочете вчиняти? Будь ласка, коли у вас немає ні крихти сили, коли ви егоїст і… і... то принаймні не перешкоджайте другим!

Макс високо здіймає брови.

- Ах, он у чому річ?! Перешкоджаю! Дуже прошу вибачити! Я Дійсно злочинець: я перешкоджаю такому охочому, дбайливому виконуванню завдання. Але прошу тоді сказати мені, з якими саме любовниками вашими я перешкоджаю, щоб я...

Труда бурно скидає з себе величність.

- Не смійте говорити таких речей! Ви - нехороший! Чуєте ви? Я ніяких любовників не маю, ніхто мені навіть руки не поцілував. Мені гидко й моторошно подумати про це. Але коли б треба було, я стала б любовницею всієї армії. Чуєте? І коли треба буде, завтра ж стану любовницею кожного солдата. І не соромлюсь, і нікого не боюсь. І не думайте, що перед вами буду почувати себе винною. За що?! Яке ви маєте право говорити зі мною таким тоном, з такими посмішками, з такою ворожістю? Як вам не сором? Фе, ви мені неприємні. Прощайте.

І, закинувши голівку догори, швидко проходить повз Макса до дверей.

- Трудо, почекайте, Трудо!

В голосі Макса немає вже ліні й посмішечки. Щось гаряче й ніякове чується в ньому. Але якась сила несе Труду далі й не дозволяє навіть голови повернути назад.

А в грудях почування піднесення й полегкості. І яке щастя, що він так гаряче й ніяково сказав «Трудо!».

В бідної ж Елізоньки ще дужче розболілась голова. Навіть до авто сісти, видно, трудно. Так одразу, без причини. Очевидно, недокрів’я. Та, розуміється, буде недокрів’я від трупоїдства.

- Елізо! Я вам рішуче кажу, не агітую, не вмовляю, а просто кажу: їжте сонячний хліб. Ви подивіться на мого батька... Ну, не буду, не буду, вибачте, я погана. Вам тепер не до дебатів. Але мені так добре тепер, Елізо, так легко, так… ух, так гарно, що просто нестерпно бачити вас такою. Може, не так швидко їхати? Може, не балакати? Дуже болить? Вам треба, приїхавши додому, полежати спокійно. І доки ж ви будете чекати з вашим Георгом. Ну, вінчайтесь же з ним. Хіба це перешкоджає відновлювати нам порядок? Ах, простіть, Елізо, більше не буду! Кінець. Мовчу.

І цим разом Труда таки дотримує слова: навіть прощаючись, не каже ні слова - мовчки, серйозно, поважно стискає руку Елізи.

А в грудях - ух, весняно, легко, співуче дзвенить гарячий ніяковий окрик: «Трудо! Почекайте!»

* * *

Принцеса Еліза дійсно слухається поради Труди - лягає на канапу і лежить непорушно. І не встає навіть тоді, як Ганс Штор, поштиво застукавши, просить її світлість на вечерю. Їх світлість вечеряти не буде.

І, коли приїжджає принц Георг із графом Адольфом, коли в присмерках увіходять до темної кімнати, принцеса Еліза так само лежить і не рухається.

А коли засвічується світло й принцеса Еліза бачить щось незвичне в обличчях гостей, коли принц Георг, майже не звернувши уваги на її біль голови, не вітається, а зараз же гарячково пошепки починає давати в кутку накази графові Адольфові, тоді тільки вона швидко підводиться, похапцем поправляє волосся з боків і пильно вдивляється в два шепочучі лиця в кутку.

- Так зараз же зателефонуйте мені! І негайно присилайте назад авто. Можете їхати.

Граф Адольф поштиво вклоняється їхнім світлостям і швидко, нечутно вибігає з кімнати.

Принцеса Еліза мовчки жде.

Принц Георг підходить до неї й чудно посміхається. Щербини в роті вже немає, але лице незвичайно схвильоване, чуже, з виразно помітними жовтими затоками на блідому чолі.

- Важні події, кузино. Надзвичайно важні.

Він кидає погляд на вікна.

- Ми - на гребені кризи, кузино. Прийнято серйозні постанови. Питання тепер - чи вдасться ще перевести їх у життя.

Принцеса Еліза, чуючи, що ніс її стає блідий, так само мовчки жде.

Перша постанова така: іти природними шляхами. Кузина мала рацію: помилку зроблено з самого початку. Не взято на увагу, що Німеччина тепер - первісна країна. Цивілізація й культура в цілковитій руїні. Дійсно, було б справжнє чудо, коли б удалося відновити все так одразу. Отже, треба йти природним шляхом. Первісні народи переходили певні етапи в свойому господарстві й громадському житті. Спочатку зовсім дикий стан, щось наче теперішній, потім скотарство, потім хліборобство, потім виробництво дрібне, і аж закінчення всього ланцюга - цивілізації з усіма складностями. Отже, тепер треба перейти всі ці етапи. Звичайно, швидким темпом. Але перейти їх треба.

Таким чином увесь план кампанії міняється. Німеччина лишається поділеною на округи. Але все міське населення виводиться з міст і приставляється до скотарства, хліборобства і дрібного ремесла. Коли буде забезпечене годування, тоді приступати поволі до дальшого розроблення плану. Як вивести населення з міст? Силою, терором. Спочатку прочистити одну округу від Сонячної машини, забезпечити потрібною кількістю годівельного й господарського матеріалу, тоді перегнати на цю територію продезинфіковане населення, відібравши в нього Сонячні машини.

Головне ж - негайно вивести армію з Берліна. Розклад набирає катастрофічного характеру. Пропаганда й уживання Сонячної машини провадиться вже в самій армії, по казармах.

 Наслідок тактики Сукурамі! Цю ніч буде генеральна інспекція й прочистка. Можливі ексцеси деяких відділів. Вони будуть знищені світлом в один мент. Окремі одиниці, хоч трохи запідозрені,- розстріляні. На ранок уся операція повинна бути скінчена й армія виведена в намічену округу. А тут, у Берліні, лишиться тільки невелика, але цілком певна частина для дезинфекції міста й населення. Цебто: всіх провідників, всі непевні з якого-небудь погляду елементи, помічених саботажників і так далі вивішати по всьому Берліну. Без ніякого рахунку. Хоч десять тисяч. Решті населення дається три дні, щоб позносило все скло й одержало спеціальну посвідку. Через три дні всякого, хто не матиме такої посвідки, буде вбиватися на всякому місці. Через п’ять днів усе населення повинно вийти з міста в призначену округу. На кордоні кожного будуть обшукувати і пропускати на очищену територію. Там ставиться кожного на роботу й дається риж, зерно, м’ясо. Ніяких сонячних хлібів ні на хвилину!

- А чим же годуватимуться ті, що віддадуть стекла до переходу в округу?

- Чим хочуть. Нехай голодують, здихають. Через п’ять днів усе місто буде віддане під газову дезинфекцію. Ні одної живої істоти тут не буде. Хто не здасть скла, лишиться трупом у місті. Отже, кузино, я прошу вас негайно зібрати все, що ви хотіли б узяти з собою, і приготуватись до негайного від’їзду. Можливо, що ще цієї ночі або завтра тут уже розгорнуться такі події, при яких вам не треба бути.

Принцеса Еліза обережно, помалу сідає на стілець, не зводячи застиглих заокруглених очей із порожевілого від підняття лиця Георга.

- Вибачте, Георгу, мені так болить голова, що я не можу ще схопити всього. Це рішенець остаточний?

- Остаточний і безповоротний. У палаці Мертенса засідає Рада Армії. Під її безпосереднім доглядом і кермом буде всю ніч провадитись операція чищення. Я мушу бути там через годину. Я прошу вас, кузино, поспішитися. До відома вашого додам, що в Америці йдуть жорстокі бої між сонцеїстами й експедиційною армією. Три міста знищено до одної людини. (Там не встигли захопити складів зброї, і сонцеїсти озброїлись). На заході Європи справа стоїть теж критично. Особливо в Парижі, де так само йде невтримний розклад армії, хоча боїв немає. Прохають у нас якомога швидше прислати свіжі відділи. На нас уся надія. Цієї ночі рішається доля планети.

Принцеса Еліза не може сидіти. Ти душно, їй млосно в хаті. Вона мусить хоч на десять хвилин вийти в сад, отямитися, обдумати.

- Кузино, я вас дуже прошу: обдумувати нема чого. Треба тільки поспішити. А швидка їзда на авто освіжить вас краще, ніж сад. Дозвольте вам помогти в збиранні речей?

Ні, Еліза мусить усе-таки вийти в сад. Їй треба подумати. Це так раптово, так кошмарно, так неймовірно...

Очі принца Георга стають загострені.

- Кузино, ваше хвилювання надзвичайно мене дивує. Я вас не впізнаю. Що тут неймовірного, кошмарного? А то не кошмар, що півсвіту здичавіло? А ви не в кошмарі живете весь час? Слово честі, я вас не впізнаю. Взимку ви були інша. Ви тоді вміли розрізняти кошмар од лікування.

Принцеса Еліза, одначе, тягне з спинки фотеля чорну мережану шаль. Але, випустивши з рук і не підіймаючи, виходить із кімнати. Принц Георг, стиснувши щелепи, підхоплює з підлоги шаль, перекидає її собі на руку й поспішає за Елізою.

В саду темно й тепло-вогко. Небо беззоряне, темно-сіре. Солодким і ніжним духом попахує з бузкової алеї.

Принц Георг обережно бере під руку принцесу Елізу й мовчки веде її доріжкою, нахиляючи голову під навислими вітами. Раптом принц Георг почуває, як по руці принцеси проходить чудний рух. Він повертає до неї голову й бачить повернене до нього лице з двома великими, темними в сірій півтьмі очима.

- Що, Елізо?

Лице мовчки, неначе навіть злякано, зараз же відвертається, але в руці все той самий якийсь внутрішній рух чи напруження.

Принц Георг непорозуміло дивиться на Елізу, потім повертає голову направо й розуміє: в лабораторії доктора Рудольфа світло. Та що ж це таке, нарешті? Що за тайна тут ховається в зв’язку з цим проклятим калікою?

Принц Георг обережно зупиняє князівну Елізу і, не випускаючи руки, але прислухаючись пальцями до найменшого руху її, шепоче:

- Тш! Бачите світло в лабораторії, Елізо?

Еліза байдуже повертає голову й м’яко, але твердо визволяє руку. (Ага!)

- Бачу. А що таке?

Який байдужий сухий голос: абсолютно нічого цікавого для неї в тому світлі немає.

- Ви не розумієте, що цікавого? Це, мабуть, доктор Штор вернувся?

- О, не думаю! Може, пані Штор.

Ага, вона не думає. Такої думки й треба було сподіватися.

- А раптом доктор Штор? Його можна зразу арештувати. Це надзвичайно важно було б. Може, ми пройшли б тихенько повз лабораторію, кузино?

- Як хочете.

Цілковита індиферентність, навіть із домішкою втоми. (А рука ж явно дрижала!)

Обоє мовчки й помалу посуваються алеєю. Принцеса Еліза йде з нахиленою головою в глибокій задумі, байдужа і до лабораторії, і до саду, і до принца Георга.

І раптом принцові Георгові стає соромно: вона, нащадок старого королівського роду, людина, для якої змалку всякий нижчий за князя - істота нижчої раси, вона має щось спільне з якимсь калікуватим чоловіком, сином пролетаря та ще й слуги?! Та ще найшкідливішим мікробом у тій хоробі, яка нищить усе життя самої Елізи?! Та ще й у такий момент, коли рішається доля всієї Німеччини, всього світу?! Що за дикі, абсурдні думки!

В лабораторії ж світло все не гасне й не гасне. Що може робити в ній так довго пані Штор, коли це вона там? От уже видно крізь розчинене широке вікно полиці, шафи, інструменти. Чиясь тінь хистко походить по стіні й зникає.

Принц Георг зупиняється проти вікна, підводиться навшпиньках і зазирає через кущі, водячи головою то вправо, то вліво. Принцеса Еліза теж зупиняється й байдуже чекає.

Раптом принц Георг швидко присідає, а у вікні з’являється темний контур мужчини. Він якийсь мент стоїть непорушно, ніби вслухаючись у сад, потім підносить руки до голови й загрібає волосся назад. І зникає знову в глибині кімнати.

Принц Георг робить принцесі знак рукою й навшпиньках, зігнувшись, крадеться алеєю. Принцеса ж іде так само - повільно, стомлена, байдужа.

Принц Георг зупиняється, нахиляється до Елізи й шепоче їй коло самого лиця:

- Я мушу побігти зателефонувати Елленбергові. Такого випадку не можна випускати. Ми повинні його захопити. Ви підете зі мною чи почекаєте тут?

Принцеса Еліза мляво знизує плечима.

- Мені все одно. Тільки чи встигне Елленберг приїхати? Напевне, Штор зараз вийде. І взагалі... такий момент. Вам же треба на засідання Ради Армії? Як хочете, розуміється.

- Вибачте, Елізо. Говоріть тихше… Це забере не більше, як півгодини-годину. Вони моментально будуть тут.

- Як хочете. Телефонуйте. Тільки швидко, коли так. Я буду тут слідкувати.

Принц Георг знову, без потреби вже зігнувшись, навшпиньках біжить алеєю. На руці в нього висить шаль і плутається кінцями між ногами. Вернуться та віддати Елізі? Вогко сьогодні в саду.

Зненацька якась сила круто зупиняє принца Георга. Вона ж нещиро говорила! Це не її мова, не її тон, голос, слова. «Вам же треба на засідання... Такий момент». А сама через біль голови в такий момент пішла в сад.

Принц Георг якийсь мент стоїть на місці, потім сходить з алеї й поза кущами, зігнувшись і обережно ступаючи, прокрадається назад, до того місця, де покинув Елізу.

Але її там уже немає. Правда, вона вся в темному, трудно її побачити в темноті алеї. Принц Георг крадеться далі, напружено витягаючи голову до алеї й зірко вдивляючись. Нема. Як вона могла так швидко зникнути? Значить, коли вона попереду, то мусила бігти? Ні. Це абсурд - вона десь позаду, він не помітив її.

Аж раптом принц Георг чує, виразно чує попереду, перед самою лабораторією голос Елізи.

- Пане докторе! Пане докторе!

Вона його кличе! Вона його кличе!

Принц Георг, хижо зігнувшись, м’яким бігом біжить понад алеєю на голос Елізи.

От вона - сіра пляма лиця. Темна постать із лабораторії поспішає на голос.

Штор уже біля неї. Хоче щось сказати. Вона хапає його за руку, заводить у тінь, ховає від світла з лабораторії!

Принц Георг чує, як на нього набігає гаряча, скажена хвиля, сліпить очі, підхоплює й кидає на дві постаті в алеї. Хтось із середини його кричить ревким горловим криком, від якого все тіло стрибає в екстазі люті.

Шторова незграбна постать шарпається вбік од Елізи. Але принц Георг, підхопивши шаль в обидві руки, накидає її як сіть на голову Штора, швидко обмотує її, ударом ноги по ногах збиває на землю й усім тілом падає згори на голову. За собою він чує жіночий верескливий скрик, шарпання за плечі, але цей скрик і шарпання жене на нього ще сліпучішу, ще екстазнішу хвилю люті. Принц Георг впивається обома руками поверх шалі в горло Штора, душить, притискає до землі, топче груди колінами, харчить, стогне. Голова Штора спазматично шарпається, шия шалено випинається, все тіло, як велетенський черв’як, на який наступили, вигинається на всі боки, силкується повернутися грудьми до землі. І вмить коліна Георга сприскують із грудей Штора, і груди моментально повертаються до землі, спина зараз же залізно вигинається, підіймає на собі принца Георга, випростовується й сильно струшує. Але принц Георг висить на Шторі, вп’явшись руками в горло, не випускаючи ні на мить. Одначе він чує, як залізні руки обхоплюють його круг спини, здушують огруддя з такою силою, що спиняється дихання, і руки випускають самі собою горло. І в ту саму мить залізні страшні руки підіймають його догори, крутять у повітрі, змахують ним...

Але Штор, наступивши ногою на кінець шалі, спотикається, і обидва тіла з м’яким гупом падають на землю. Тут вони люто зчіплюються в страшний клубок, совають ногами по жорстві, стогнуть, хропуть, корчаться.

Принцеса Еліза вже не кричить, не шарпає за плечі. З усієї сили тиснучи собі руки, важко, задихано дихаючи, наче сама б’ючись, перехилившись до страшного клубка, вона стоїть і вся дрібно-дрібно тремтить.

І раптом якийсь рвучкий рух у клубку. Над ним здіймається голова доктора Рудольфа, обкутана шаллю. Тримаючи одною рукою за горло принца Георга, сидячи верхи й затиснувши зомліле тіло між ногами, доктор Рудольф другою рукою судорожно зриває з голови шаль. Зриває й зараз же обмотує нею голову, плечі й руки противника й міцно зав’язує. Напівнепритомне, уткнуте лицем у пісок тіло в’яло хилитається, й уже не хрипить, і не сопить.

Доктор Рудольф схоплюється на ноги і, важко дихаючи, осліплено, очманіло озирається. В ту саму мить принцеса Еліза кидається до нього, для чогось хапає його за руки, тисне їх, гладить, тремтить. І враз руки доктора Рудольфа з тою самою люттю обхоплюють її тіло, підіймають у повітря, перегинають, притуляють до хрипко дихаючих грудей і хижо прожогом несуть у лабораторію.

Принцеса Еліза безгучно всередині скрикує жахом і гострим диким щастям. Хтось іще другий кричить у ній про безумство, про щось страшне, що десь тут є, про щось, що треба зразу ж негайно зробити. Тікати. Рада Армії. Такий момент. Божевілля.

Але, коли б тут усі армії всіх віків зчепилися між собою в скаженій борні, коли б небо над їх головою зайнялося сірчаною пожежею, коли б планета звалилася з довічного шляху в чорну безодню всесвіту й запалала б, як смолоскип, принцеса Еліза не зробила б ні найменшого руху, щоб одірвати свої руки від цієї пітної гарячої шиї, від цього хижо, оскаженіло чущого її тіла. Згоріти, спопеліти, але не припинити ні на мить цього жахного, забиваючого дух, безгучного крику щастя!

* * *

І сяйво над Берліном так само, як півгодини тому, мирно й задумливо впирається віялом у темно-сіру запону неба. І сад той самий, мирно шелесливий, спокійно дихаючий ніжно-солодким духом бузку. І світло з лабораторії, неначе нічого не сталося, так само рівно безшумно лежить на вітах кущів.

Наче не сталося щойно величезного чуда, наче не відбулося в безумному крику щастя страшне таїнство.

І хіба не кричуща, не дика неймовірність, що вони вже от біжать алеєю, мало що не переступивши через замотане безживне тіло під кущами, сплівшись руками, жадно торкаючись тілом об тіло?

Еліза наїжена всією шерстю душі: рятувати тепер свою неймовірність, боронити тепер пазурями, зубами!

При воротях повинен бути автомобіль принца Георга. Рудольф уміє правувати? Слабо. Добре, вона сама буде при стерні. Адресу салону знає? Добре.

Є авто! Шофер нетерпляче товчеться.

- Це авто його світлості?

- Так. Із ким маю честь...

- Його світлість наказує вам чекати тут на нього. Я беру авто. Зараз воно прийде назад.

Шофер придивляється й поштиво відступає набік, низько вклонившись.

- Пане докторе, сідайте! Швидше!

В лице б’є рівна ріжуча струя нічної свіжості; у вухах цмокають прожогом налітаючі стовпи, дерева, кіоски; неприкрите волосся розтріпалося пасмами й теліпається, як грива, на плечах. А уста горять, горить усе тіло, над устами ще чути колючі, пекучі сліди вусів. І ніяка свіжість, ніякий вітер не прохолодять, не здують цього горіння.

Що ж це діється?! Один із нічних снів?! Але ще фантастичніший, неймовірніший, неправдоподібніший.

Хочеться стати на весь зріст в авто, розпустити все волосся палаючою гривою, розставити руки й скажено мчати з вільним диким криком! Кінець! Нема лубка!

Господи, як здивується Труда, миле, любе Страховище! «Елізо, правда?!» Правда, Трудо, правда!

А ліве плече, ліва рука весь час почувають хвилююче, соромне, моторошно рідне тепло тіла його. Страшно повернутися, страшно глянути в очі, що, чує вона, невідривно, покірно й владно лежать на її лиці.

- Як слід ми їдемо?

І тепер можна глянути, можна швидко-швидко обняти поглядом дорогу розтріпану голову з цілованими очима, що злякано вдивляються у вулицю. Розуміється, він не знає дороги, не впізнає вулиці. Та й як можна знати й розпізнати що-небудь у таку ніч?

- Здається, як слід... Ні, щось... Так, так. Тепер направо.

Авто із шипучим рипом коліс по асфальті завертає праворуч, сильно нахиливши його тіло на плече. Перекинеться? Ні, тепер ніщо не сміє перекинутись! І все дурниці, всі окупаційні армії з їхнім смертельним промінням, газами, загрозами, страхіттями!

- Тепер наліво.

Авто, жбурляючи позад себе стовпи, перехожих, стрічні, рідкі екіпажі, знову перехиляється на лівий бік і влітає в бічну вулицю.

Зовсім же мирні, тихі вулиці. Парочки, спів із вікон, військові постаті. Вони нічого не підозрюють, не вчувають.

- Далеко ще?

- Ні, зараз. Там, на лівому боці, залізні ворота.

Ах, так, це ті самі ворота, що ще сьогодні вона бачила. Як це давно-давно було. Індус, Ірма, болюча розмова з ним. Кошмар?!

- А ми застанемо кого-небудь у салоні?

- Повинні застати. Вони звичайно всю ніч сидять.

А глянути в очі все ж таки страшно, неможливо, а тягне так, як із височенної башти вниз.

* * *

Дійсно, вони сидять. Різнокольорове притишене світло в затишних одгорожених куточках, безперестанний дзюркіт розмов із виплюском сріблястого сміху, ніжно-рожеві вушка, біло-рожеві плечі, шоколадні, кавові, шафранові обличчя.

Але, як тільки в дверях з’являються за зляканою Ірмою дві постаті з розкудовченим волоссям, із чудним блиском в очах, з рішучими рухами, з хапливими страшними словами, по затишних куточках пролітає тривога й змітає дзюркіт, викидає на середину кімнати рожеві вушка, шоколадні лиця й збиває їх круг двох постатей у різнобарвну напружену купу.

А Мертенс, помалу підвівшись із свого фотеля, вражено наставивши наперед банькаті молоді очі, не може рушитися далі. Марта Пожежа! Сама Марта Пожежа! Те саме дике, розпатлане, палаюче волосся на плечах і на лиці, той самий п’яний, нахабний блиск у зелених очах, ті самі спухлі дитячі й безсоромні губи! І принцеса Еліза!? Оця рішуча, хижо наїжена, важко дихаюча Марта Пожежа - принцеса Еліза, ота рівновелична, безстрасно-холодна черниця?! І з доктором Штором?! «Негайно... Заходи... Попередити…»

І Труда теж не може отямитись, не може так само пройнятись як слід страшним змістом звістки. Еліза з Руді?! Еліза з ними за Сонячну машину? Еліза в такому вигляді? Еліза з такими очима, з такими рухами!? Це - Еліза, та сама, що ще сьогодні була тут із таким неприступним, мертвим лицем, з такою ворожістю?!

Шоколадні, шафранові, посірілі від тривоги й хвилювання обличчя попадають у хапливий піднятий рух. У казарми! Боронитися! Скликати з усього Берліна всіх своїх! Повстання! Битися до смерті!

Індус, ухопивши обидві руки Ірми в свої, нахилившися, щось гаряче швидко шепоче в підняте до нього злякане личко. Шепоче, питає, вимагає, просить. А личко то злякано дивиться на нього, то знову вражено повертається кришталевими тарілями в бік тих двох постатей, розпатланих, блискаючих очима. А в блискові ж тім не тільки тривога, не тільки страх і рішучість, а ще щось, щось страшніше за всі страхіття Сукурамі й його Ради! Що ж це таке?! І це та сама принцеса, яка...

- Панове! Панове! Треба якийсь план! Так не можна!

- План один: підняти армію! Битись до смерті! Знищити проклятих!

Величезний, кудлатий негр гарячкове застібає ґудзики френча, і баньки його очей моторошно переливаються синім блиском. Японці - їх ціла купка,- наставивши один на одного окуляри, дрібно-дрібно дріботять незрозумілими словами, перебиваючи один одного, хапаючи за руки, нетерпляче облизуючи блідо-сині губи. Елізу й Рудольфа пообсідали оголені плечі, поблідлі вушка, пороздирані страхом очі, шарпають на всі боки питаннями, скриками.

- Панове! На хвилину уваги!

Голос такий чужий цьому хаосові, такий спокійно важкий серед палу тривоги, що всі обличчя зразу повертаються до нього.

Мертенс! Колишній президент Мертенс! Той самий Мертенс!

- Панове військові! Рішучість і одважність - найкраща зброя. Особливо в таких випадках. Треба заарештувати Раду Армії. Це - найлегший план. Є у вас сила захопити палац? 

Не всі військові розуміють німецьку мову. Швидкий шепіт поміж собою.

Тоді гиркаючий голос по-англійському повторює те саме.

Негр Ну-шу-му-шу скидає головою, плечима, кулаками.

- Є! У нас є! Всі сонцеїсти!

Індус швидко підходить до Мертенса й простягає руку:

- Прекрасний, вірний план. Товариші! Нас може врятувати сміливість і рішучість. Нам треба взяти палац!

- Палац охороняє світляна батарея. Ні з повітря, ні від землі нема доступу!

- Все одно! У нас теж найдуться світляні батареї.

- Захопити їхню батарею!

- Та як же її захопити?! З-під землі, чи що?! 

Тут Мертенс раптом швидко підносить куцу руку.

- Панове! Палацовій варті відомі підземні ходи мого палацу?

Ніхто не може на це нічого сказати. Ніхто нічого не чув про підземні ходи. Японці відбували варту при палаці, але про підземні ходи нічого не відомо. Може, особиста охорона Сукурамі знає про неї. Але як їх знайти, ті ходи? Куди вони виходять? Що за ходи взагалі? І чи не поначинювані вони газовими мінами, які знищать усякого, хто увійде в ті ходи?

Мертенс якийсь мент важко, задумливо дивиться в підлогу, не слухаючи суперечок. Потім помалу підводить сідлаєте чоло, наставляє його на індуса й спокійно гиркає:

- Я знаю ходи. Всі. Можу провести.

На Марту Пожежу він не дивиться, але бачить її швидко повернене до нього палаюче волосся.

Індус дуже повільно, поштиво вклоняється й серйозно дивиться прекрасними задумливими очима у важке, іржавого кольору лице.

- Велика небезпека, пане президенте. Ваше життя…

- Небезпека скрізь. Не в небезпеці річ. Маєте досить вірних людей?

- Я хочу думати, що маю.

- Їдьмо!

Мертенс рішуче повертається й прямує до виходу, важко й твердо переставляючи короткі ноги. На Марту Пожежу він усе ж таки не дивиться, але, порівнявшися з нею, раптом зупиняється, простягає руку й слабо, блідо посміхається.

- Радий, принцесо, побачитись. Приємно вражений. Сподіваюсь іще побачитись.

Принцеса Еліза сильно, міцно стискає руку, шарпнувши її так само, як колись Марта. Вона ясно, з викликом якимсь дивиться на нього, хоче щось сказати, але не встигає: японці, негр, якісь інші темні обличчя пропихаються між ними, оточують Мертенса й індуса й сердито, схвильовано вимагають сказати, що ж їм робити. Не можуть же всі до підземних ходів. І взагалі треба розробити детальніше план. А коли через підземні ходи неможливо? Що тоді?

- Стягати всі, які є, сили до палацу! Взяти центр! Робити над палацом демонстрації, притягати до себе увагу, постягати з палацу в повітря й поза палац усю варту. Зайняти в повітрі всі підступи до палацу.

- Але наші вогні? Які наші вогні?

- Жовто-зелені. Вогні Сонячної машини!

- Панове! Нема часу на деталі! По дорозі обговоримо.

- Панове! Не робити в місті зайвої тривоги. Не викликати настороженості противника.

- Але треба попередити інші салони!

- Швидше, швидше!

Метання тіл, судорожні стиски рук; одверті болючі поцілунки, чогось шукання, скрики, здоровенний чорний кулак у повітрі.

- Всі невійськові - попереджати салони, попереджати всякого військового на вулицях, в будинках Швидше, панове, швидше!

Еліза хапає за одну руку доктора Рудольфа, за другу - Труду, що, нарешті, протискається до неї, й тягне обох до виходу: швидше, швидше попереджати

- Елізо! Елізо!.. Ради бога, як це, Елізо?

- Потім, потім, Трудонько! Там, по дорозі! Швидше! В нас є авто?

- Є.

- Віддайте іншим і їдьте з нами! Швидше!

В саду в пітьмі чути бурхливий, змішаний із різнотонних голосів гомін - то військові радяться. Ах, що та Труда там так довго! Дж-ж-ж! Зелено-жовтою смугою розрізується тьма над садом, і смуга прожогом летить угору, тягнучи за собою темну масу літака. Друга ракета світла, з темною довгастою ґулею літака. За ними третя.

Отак би звитися в небо! Ах, що ж та Труда!

А він сидить на старому місці, все такий самий затихлий, все так само несміло плечем шукаючи відповіді її тіла. І її плече м’яко й сильно відповідає. І більше нічого не треба, ніяких слів, мов, навіть мови очей.

Аж ось нарешті летить миле Страховище. Прожогом вилітає на авто, обнімає за шию Елізу, бурно цілує в лице, чоло, волосся.

- Елізо?! Це ж... Це ж... Значить, це Руді?! Руді?!

Еліза підводить до неї вгору вогкі великі сміхотливі очі.

- Та ви не Еліза! Я дивилась і не могла пізнати. Руді, в мене голова крутиться!

Руді ж теж мовчить, і його очі теж чудно й вогко блищать під світлом ліхтарів.

Авто злегка шарпається, і Труда падає на сидіння.

- Трудо, ви показуйте дорогу. Просто? Назад?

- Просто, просто!

Труда не може сама сидіти ззаду. Вона схоплюється й примощується збоку, тримаючись за плече Руді - так їй видно принаймні хоч профіль Елізи. Але не встигає вмоститись, як ізнову схоплюється й хапає Елізу за руку.

- Стоп, стоп! Макс!.. Максе! Максе!

На тротуарі помалу розвезеними кроками посувається висока постать. Зачувши крик, вона здивовано зупиняється й придивляється до авто

- Ну, Максе! Що ж ви стоїте? Швидше!

Але, підійшовши вже до самого авто, Макс ізнову зупиняється: поруч із Руді при стерні сидить простоволоса, розкудовчена… принцеса Еліза! Дивиться при цьому на нього й чудно, не то збентежено, не то лукаво, посміхається. І Руді мовчить. І Труда тріумфуюче стоїть і жде. Невже?!

Але Труда перехиляється до нього, хапає обома руками за плечі й тягне до авто:

- Швидше, швидше, нема часу.

В авто ж хапає за голову й несамовито, збожеволіло цілує. Авто знову шарпається, здіймає вітер і летить вулицею, ковтаючи все, що жене назустріч.

Макс ошелешено напівлежить і дивиться в нахилене над ним лице Труди. Воно труситься від гону авто, киває кучерями, хилитається то сюди, то туди й хапливо, гарячкове сипле на нього такими словами, від яких ошелешеність іще дужче налягає на тіло. Цілий вулкан подій за кілька годин.

- А тепер ми мусимо попередити всі салони, всіх військових, яких зустрінемо. А Мертенс, Максе, Мертенс! Він - герой! Максе, а Еліза?! Я нічого не розумію. Абсолютно нічого! Максе, як це могло?! Якби ти бачив її! А Руді, Руді?! Максе! Ти що-небудь розумієш?!

Макс раптом бурно скидається, хапає голову Труди, переломлює назад і надушує довгим поцілунком - він розуміє. Труда вигинається, відштовхується руками, крутить головою й нарешті затихає. І як затихає, Макс випускає її й відкидається назад. А авто жене, цмокає, вищить шинами; вітер, як кінським волосом, тягне по лиці; гривасто витяглось пасмо волосся з голови Елізи.

- Максе, ви збожеволіли?!

- Може, і збожеволів. І що тут дивного було б?

- Максе, але що буде? Що буде?

- Чорт його знає!

- Ти думаєш, вони візьмуть палац? Я не вірю. Вони всі такі розхристані, ошелешені. І в ті підземні ходи я не вірю. Максе, треба закопуватися глибоко в землю, під льохи навіть. Тоді світло й газ не дістануть. Китаєць казав. Але куди ж ми заїхали?! Елізо, Елізо! Праворуч! Назад!

Еліза злякано зупиняє машину й озирається до Труди.

- Назад! Ми проїхали.

Авто завертає назад, шарпається і знову летить. 

Еліза ж знову напівпримружує очі від вітру й од того, що його пальці обережно просуваються між її тілом і обіймають руку нижче ліктя. Так можна тепер мчатися всю ніч - і хай буде, що буде.

- Елізо, наліво! Наліво, Елізо!

- Ах, наліво? Зараз, зараз!

Пальці сполохано зсуваються з руки, і стає видно порожню вулицю, самотні ліхтарі, поснулі вікна будинків.

- Стоп! Тут!

Макс і Труда ізстрибують і біжать у дім. Увесь перший поверх його жовтою щербиною горить на темнім безживнім фасаді.

Тоді пальці хапливо просуваються між тілом, обнімають руку, і рука ніжно притискує їх разом із собою до тіла. І тепер так можна сидіти всю ніч - і хай буде, що буде.

Але Макс і Труда вже біжать (що вони там - одну секунду були?) і знову пальці зсуваються.

І знову скажено летить авто пустельними вулицями, зупиняється. Макс і Труда вистрибують із нього, зникають, вертаються. Вони щось говорять, говорить він, говорить і вона, але все, все, що вони всі говорять, таке нереальне, маленьке, бліде. Реальне, велике тільки те, що говорять пальці, та те, що там десь говориться в небі над палацом Мертенса чи під ним у землі. Що там? Що за світляні пасма блискавками пролітають он там у проміжжі домів на темному нічному обрії?

- Панове! Їдьмо до палацу Мертенса! Я не можу більше!

- Їдьмо, їдьмо!

Пальці сильно здушують руку - їдьмо!

А пасма світла, що ближче до палацу, стають щораз частіші Вони прожогом летять, як метеори в темно-сірій височині, зникають за будинками, вистрибують, стрімголов падають униз.

- Панове, там уже бій! Там бій! Елізо, ради бога, швидше!

Але авто вже й так гойдається, як колиска, від швидкості, і вітер ріже очі осокою.

Вже виразніші й виразніші світляні стьожки. Як велетенський серпантин, вони в’ються в густій тьмі, гоняться одна за одною, сплітаються.

Авто вилітає на Алею Відродження. Зараз палац.

Раптом десь далеко розлягається велетенський вибух. Авто здригається під рукою Елізи, робить хисткий вимах убік і, вирівнявшись, притишує ходу.

Все небо над парком, над Алеєю Відродження світиться від різнокольорових стьожок. І ззаду ближчих видно темні овальні тіла повітряних страховищ. Більшість рухається дуже помалу, поводячи велетенськими світляними вусами. Другі вище над ними швидко нишпорять, освітлюючи одне одного. І тоді видно на мить блискучі металічні й скляні заброньовані тіла їхні з розчепіреними крилами.

Еліза підводить авто під кошлату покрівлю каштана й зупиняє,- далі їхати небезпечно Згори їх не видно, а звідси видно все.

А крім того, тут так темно, що можна притулити його руку до свого тіла, включити, як ток, його тепло в своє й з-під затишку близькості слідкувати за тим, що вирішує там на небі долю тепла - щастя всіх.

Дивний, незрозумілий рух. Був він чи не був? Поразка чи перемога? Ні, перемога інакше виглядала б, інакше відчувало б небо її.

Знову вибух здалеку. Другий. Третій. І щоразу велетенські віяла сяйва злітають угору.

- Що це?! Що воно?!

- Тш! Тихше треба балакать! Очевидно, вибухи газу.

- Дивіться, дивіться, тут якийсь надзвичайний рух Стьожки раптом, як іскри з паровоза вночі, прожогливою, шугливою зграєю всі кидаються в один бік. Чого?! А звідти, з боку вибухів і сяйв, летить якась сяюча смуга, як розпалена штаба заліза. Може, сонцеїстський полк? Умить, як ударена молотом розпалена штаба, розлітається вогневими бризками в обидва боки. І вмить усі, одна за одною, гаснуть. Що сталось?! Розбито полк? Упав? Але в ту саму мить гасне й палацова зграя стьожок. Тільки велетенські страховища так само сторожко й помалу соваються над палацом, водячи світляними вусами. Значить, ті погасили вогні? І тепер там, у тьмі, високо над землею, тихо крадуться, нишпорять, підповзають одні під одних.

Труда не може сидіти спокійно. Вона з усієї сили тисне Максову руку, шепоче, тягнеться всім тілом туди, в небо.

Вмить під страховищами внизу (очевидно, в палаці) розлягається чудний гомін, потім щось страшно вибухає раз за разом, блимаючи в небо таким світлом, що всі чотири обличчя за кожним разом вистрибують із тьми. І виразно видно поширені, неприродно блискучі очі.

Серед страховищ іздіймається непокійний рух, миготіння різнокольорових вогнів, звуки труб. Вони прожогом летять одне до одного. Але тут же, як налетілий на яму кінь, одстрибують убік, летять угору й гаснуть. Що таке?!

- Дивіться, дивіться: синій промінь, синій промінь! 

Знизу, з палацу, в небо вузьким віялом увіткнулося пасмо синього світла. Воно помалу, поволі рухається то в той бік, то в другий. І це легеньке повівання синього віяла змітає з неба, як пушинки, велетенські страховища. Але в той самий мент у чорняві неба, там, де зникли страховища, бризкають невеличкі іскри. Бризкають, гаснуть, а через якийсь мент унизу під ними громом розкочуються вибухи.

- Вони відстрілюються! Палац узято! Палац узято!

Синій віник жвавіше літає по небу, кружляє, перелітає від іскри до іскри, гасає, мете. Часом його синю смугу перерізує стрімголов летюче, темне, з блиском і крилами тіло, падаючи вниз,- збитий левіафан.

У повітрі чути якийсь гостросолоний дух. У носі крутить, щипає за очі, виступає слина.

Доктор Рудольф раптом сильно тисне Елізу за руку й швидко повертається до Труди й Макса.

- Панове! Газ! Швидше звідси!

Еліза хапливо нахиляється до стерна, клацає, авто здригається, пнеться задом, м’яко повертає носом і, ставши як слід на дорогу, прожогом жене до міста.

А вибухи позаду вже переходять у безперестанний дріботливий гуркіт. Віяло гасає по небу. З боків з’являються стьожки, зникають, іскряться.

На вулицях повно народу. Розбурханим, розтривоженим комашником бігають, перебігають із місця на місце. Летіти вже вулицею не можна. Комашня щохвилини зупиняє авто, видряпується на нього, засипає питаннями, жахно скрикує, обсипається, летить рятувати свої комашині подушечки. А замість обсипаних насипаються інші.

Небо вже починає сіріти. Контури будинків виступають угорі виразніше, вогні вулиць стають блідіші.

Там же стає все тихше й тихше й нарешті зовсім затихає. І немає вже світляних блискавок, стьожок і віяла. Кінець.

Але який?! Перемога чи...

Вмить із того боку від палацу вилітає широке пасмо світла. Воно помалу спокійно сунеться небом низько над землею, як колосальний гребінь. Зубці його часом черкають об шпилі й башти будинків, і тоді вони загораються на мент світлом і гаснуть.

- Летять палити Берлін!! А а-а!!

Кишуща маса комашні ураганом паніки розмітається з вулиці на тротуари, впихається виючими грудками в двері, у вікна, в найменші щілини. Рудольф, Макс, Труда кричать, заспокоюють, але їхній крик губиться серед зойку й лементу, як писк комарів серед шуму прорваної загати.

А страшний гребінь щораз ближче та ближче. Вже блимає відблиск його вогню на шибках вікон, уже жовтіють стіни будинків угорі. От уже майже над головами, вже один бік вулиці освітлений, як од пожежі, другий - у косих тінях.

Але що то?! На світляних велетенських зубцях гребеня величезні рамці, а в тих рамцях якісь чорні літери. Так, дійсно, літери! Німецькі! Читайте, читайте!

«Сонцеїсти! Вітаємо з перемогою!

Вороги Сонячної машини в Німеччині знищені.

Армія з нами й вами! У французькій експедиційній армії повстання. Перемога Сонячної машини на всій планеті. Слава Сонячній машині!

Каесем Експедиційної Армії
Союзу Східних Держав у Німеччині»

Благовісний, палаючий щастям, мовчки гримлячий гребінь просувається далі. Тіні пересуваються, загораються нові шибки, гаснуть, жовтіють стіни, рухаються, сіріють.

А між стінами, топчучи рухливі тіні від гребеня, задравши голови в жаріюче небо ранку, реве, лопотить, сяє очима висипана знову із щілин комашня.

- Слава!! Слава!! Слава Каесемові! Ура! О-о! А-а!

Юрба кишить, кипить, галасує захватом.

Труда задихається від щастя. Воно таке велике, що вона не може рухатись, не може навіть за руку взяти Макса, не може крикнути.

Еліза, обома руками обнявши руку Рудольфа, ще дивиться вгору, і пальці її судорожно, з гострим болем уп’ялися в тіло Рудольфа. А доктор Рудольф чує, як усе тіло його чудно опадає, слабне, звисає на кістках. Крик, плескіт, вигуки чудно кудись одсуваються чи прикриваються ватою, навіть біль у руці від пальців Елізи стає далекий. Як із-під води він чує безугавні крики, чує, як Макс і Труда теж щось кричать, як обнімають його, він бачить перед собою великі, прекрасні, такі страшно знайомі йому зелені очі, почуває на свойому лиці ослаблену посмішку, чує свій далекий слабенький голос. Авто рухається, якісь обличчя то вистрибують перед ним із-під авто, кричать, махають руками, то зникають. Хочеться заплющити очі, лягти й блаженно спуститися на саме дно, тепле, тихе, без найменшого звуку.

Але, замість того, вода над ним потроху розсувається, звуки стають виразніші, предмети роздягають каламутний серпанок, видно вже вгорі над вулицями фіалкову червоність на згустках хмар і латки густо-синього неба.

Авто рухається вже швидко посеред вулиці. По тротуарах ті самі обличчя, що стрибали на авто, вони із співами, з криками, з дикими підскоками безладно товчуться. Вони вже забули всі крики й підскоки жаху, вони вже почувають свої ноги на порозі землі обіцяної, з дитячою щирістю вірячи в той мент, що на шляху до цієї вічно прагненої землі не буде вже перешкод і підскакуючі ноги їхні не спотикатимуться вже об них.

Рудольф повертає голову направо й зразу натикається на пильні, трошки тривожні зелені очі. Вони не сахаються його очей, не відстрибують, як увесь час, а питають знепокоєні, любовні. І такі зворушливо стомлені!

Доктор Рудольф у відповідь їм обіймає пальцями руку й сильно притискає її до свого тіла. І тоді тривога й непокій, як чорні мухи, спурхують із зелених очей, очі скрикують щастям, авто від того крику стрибає вперед, рявкає ріжком, розкидає грудками на тротуари злякану комашню.

І вмить упирається в юрбу й зупиняється. Площа. Рухлива поверхня голів, потилиць, вимахуючих рук. Крики попереплітані з гуком бубнів, свистом флейт, бреньканням струн. З одного кінця раптом тріскотить крик і лопотіння оплесків. Над головами, кумедно коливаючись, миготить щось біло-жовте.

- Уррра-а! Урра-а! Слава Армії! Слава! 

Ага, то на руках носять солдатів. Зліва зовсім близько теж вибухає той самий крик і лопіт. На головах, на руках юрби, смішно подригуючи ногами і якось спіднизу блискаючи широким ротом, повним двох білих гребінців зубів, регочеться кучерява чорна голова негра

- Слава! Слава!!

Проїхати неможливо ні в той бік, ні в другий, ні вперед, ні назад. Авто загрузло, як човен у ледяках, у морі голів.

У глибині палацу стоїть величезна бронзова постать Бісмарка. В руку їй знову встромлено зелено-золотий прапор, і Бісмарк залізно, велично благословляє ним своїх нащадків.

Юрба нетерпеливиться й задирає голови до неба - хутко зійде сонце. Зараз жовто-чорні визвольники будуть частуватися сонячним хлібом. Прилюдно, вільно, урочисто.

Труда в захваті стає на авто й задирає голову до неба: зараз, зараз буде! Макс же радить стати навшпиньки - тоді вона зможе зазирнути через будинки до обрію.

Але Труда не може, ну не може так непорушно чекати. В неї темні синці під очима, губи пошерхли, очі тьмяно й п’яно блищать бронзою.

- Елізо! Я не можу!.. Я вся горю від цієї ночі, від усього цього. Я ж нічого й досі не розумію. Елізо! Ну, поверніться зовсім сюди! Поверніться, я хочу бачити ваше лице!

Еліза тихо повертає лице і вгору дивиться на Труду тихо сяючими, мовчазними й трошки засоромленими очима. (А лице - дитяче-дитяче!!)

- Руді! Поверніться й ви. Поверніться до Елізи. Ну, Руді!

Руді повертає теж голову й з усміхом підводить також очі до Страховища. Воно ж пильно, схилившись, розглядає їх.

- Елізо! Я все ж таки не розумію. Нічого не розумію. І не вірю. Поцілуйте Руді!

Обидва обличчя одночасно швидко відхиляються - здуріло Страховище.

- Ну, Елізо! Ну, чудесна, прекрасна! Ну, ради сьогоднішнього ранку. Ви ж дивіться, яке свято! Зараз сонце зійде. Елізо! Ну, тут, прилюдно, одверто, з усієї сили. Поцілуйте. Дайте доказ усім! Ви дивіться - на вас і на Руді всі вже дивляться. Ану!

Доктор Рудольф знову повертається до Страховища, почервонілий, смішний, засоромлений, сердитий і милий.

- Трудо, я вас дуже прошу... Не треба.

Але тут раптом червона, палаюча розтріпаними пасмами голова Елізи швидко повертається, скидає чудними серйозними очима вгору на Труду, перестрибує ними на звернені до них голови цікавих, нахиляється, дві руки її беруть руку Рудольфа й підносять до її уст. Рука Рудольфа злякано, замішано шарпається, але уста Елізині притиснулись до неї довгим поцілунком і тримають. Потім червона голова підводиться й знову дивиться на юрбу й на затихле, не то вражене, не то пройняте поштивістю лице Труди.

А по юрбі спочатку шарудить шепіт: «Рудольф Штор... Рудольф Штор, Рудольф Штор!», потім переходить у гомін, лиця повертаються до авто, наставляючи в одну точку біноклі очей, не відриваються, тягнуться. І коли червона голова перед ними схиляється до руки й застигає в поцілунку, очі юрби застигають так само, як Трудині. А коли червона голова підводиться й обводить лиця серйозним і сяючим поглядом, вони здригаються одним рухом і вибухають:

- Слава Рудольфові Шторові! Слава Рудольфові Шторові! Слава! А-а! А-а!

Крик помалу, зигзагами, як по запаленому шнурку, перебігає всією площею, запалює всі голови, здіймає величезний вибух оплесків, вигуків, натовпу.

Рудольф Штор уже стоїть на ногах і киває головою на всі боки. А всередині прикушує посмішку: ідола спіймано! Потік тіл підхоплює ідола разом з авто і везе його тріумфальним походом.

Із-за будинків на сиво-молочні хмарини, на пухкі кучері землі тепло лягають рожево-золоті благословляючі пальці Великої Матері.

Берлін - 1922.

Равен - 1924.

Кінець

Друкований текст для вичитування взято з: Винниченко В. «Сонячна машина». Київ, «Дніпро», 1989

Книга оцифрована в рамках проекту «СУСПІЛЬНЕ ОЦИФРУВАННЯ».

Вичитування тексту: Вікторія Томашівська

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.

© Форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2023