СОНЯЧНА МАШИНА

ЧАСТИНА ДРУГА

В кабінеті навіть холоднувато; граф Адольф, хоч і розпалений спекою, підняттям і доповіддю, трошки щулиться від холодних подувів холодників. Але пан президент усе ж таки потіють безустанно, люто, патьоками потіють. (І мимоволі час од часу посеред найважнішої розмови вискакує богозневажлива, божевільна думка: як же це потіюче, мокре тіло обніматиме принцеса Еліза?).

В кабінеті жовто-червоний присмерк. Потьмянів, принишк скляний блиск дерева й металу. Урочисто застигши й ритмічно цокають чергові апарати. В небі синювато-фіалковою чіткою лінією боязко й ніжно закліпала рання зірка.

Пан президент слухає доклад мовчки, час од часу широкими штрихами стираючи піт із сідластого, набухлого від духоти чола. І щодалі, то здивування й захоплена увага стають тихші, заглибленіші. Він уже рідше завдає питання. Питання стають лаконічніші. В банькуватих свіжих очах павутиниться задума.

Граф Адольф закінчує доповідь, і йому стає вже трошки душно від гордощів, широченних перспектив і нетерпіння; навіть малесенька пітна вогкість виступає на горбкуватому чолі.

Пан президент мовчки підводиться, сильним рухом розминає короткі товсті ноги й починає ходити по кабінету. Пукаті, заглиблені в себе очі, немов чогось шукаючи, неуважно блукають навкруги. Він зупиняється біля вікна й довго дивиться в парк. На тлі сталево-синюватого неба видно, як на контурі голови ворушаться волосинки від зустрічних течій гарячого повітря знадвору й охолодженого з кімнати. Здається, що їх ворушить ота напружена, вперта робота думок під ними.

Граф Адольф сидить непорушно, але дедалі, то все непокійніше. Про що можна думати так довго й так понуро в такій ясній і радісній справі?

Пан президент раптом рішуче повертається до графа. Лице його зовсім у тіні, темна важка маса голови на тлі вечірнього неба.

- Широко вже відомо про винахід?

Граф Адольф поспішно перехиляється наперед, ледве втримавши посмішку: от хто знає, як найпрактичніше підходити до доброї справи. Ні, крім тих, що були при демонстрації винаходу, нікому не відомо й не буде відомо, бо він, граф Адольф, розуміючи всю колосальну вагу…

- Добре. В такому разі не пізніше, як завтрашнього ранку, автора цього винаходу арештувати. Абсолютно ізолювати. Апарат ні одній душі не показувати. Усякі чутки про його нищити. Коли треба, знищити самого автора й машину його. Розумієте?

Коли б оці білі телеграфічні стьожки перевернулись у живих гадюк і засичали на нього, граф Адольф легше зрозумів би таке явище, ніж короткі ясні фрази пана президента. Він мовчить і невідривно, заціпеніло дивиться на темну масу голови, кострубато обгризену по лінії жорсткого волосся.

Пан президент важко, помалу підходить до столу й зупиняється проти графа. Граф Адольф поштиво підводиться. Мертенс кладе йому руку на плече.

- Графе, цей винахід занадто рано з’являється на світ. Рано. Страшні нещастя несе. Наслідки його катастрофічні. Для всієї культури, людськості. Анархія. Руїна всього. Сядьмо.

Граф Адольф злякано сідає. Пан президент задумливо, рівно, коротко обрубуючи думки, кидає їх своєму міністрові, дивлячись у стіл і не цікавлячись, що вони роблять із його слугою.

А роблять вони те, що граф Адольф щораз більше й більше зіщулюється, як людина, яка довідується, що та чудесна, мальовнича скеля, з якої щойно розгортались у далині такі чарівні перспективи, на якій ця людина щойно так безжурно, радісно, в захваті танцювала - вся повна вибухових мін, жаху й смерті. Йому тепер зовсім холодно. Пан президент коротко, сильно відламує шматок за шматком ту чудесну скелю, і графові Адольфові видно всі ходи, всі розгалуження страшних мін, уся неминуча, грізна логіка й пов’язаність їх. І мимоволі морозною поштивістю проймає від цієї сили аналізу, передбачування, прозорливості та ясності важкої ржавої голови.

- Тепер ясніше розумієте? Це те, що об’єднає їх усіх. Запам’ятайте собі - об’єднає. Тепер вони роз’єднані. Самі нейтралізують свою руйнівну енергію. Ми тільки кермуємо цією нейтралізацією. Тоді ж ця машина дасть демагогам, ледарям, нездарам точку опертя. Самі загинуть і весь світ загублять. Повторюю: знищити. Щоб і сліду не лишилося. Життя одної людини - ніщо перед долею людства. Коли треба, вбити. Це ваше діло знайти найкращий спосіб ліквідації. Роз’ясніть принцесі й графові Елленбергові. А завтра я на візиті сам буду говорити з її світлістю. Ви переконані, графе?

- Переконаний, пане президенте!

- Твердо переконані?

- Ні крихти вагання, пане президенте!

- Добре. Спішіть, пане графе.

Граф Адольф серйозно й поштиво прощається. В кабінеті сині присмерки, а за вікном у небі тривожно, поспішно трусяться зорі - спішіть, пане графе!

* * *

Доктор Тіле, близько нахилившись у присмерку, з ніжністю водить сокирчастим носом од чорно-синюватої голови до золотисто-кучерявої й веселим шепотом волоконце за волоконцем розгортає перед ним завтрашнє майбутнє. Чорно-синя голова слухає строго й непорушно, золотисто-кучерява - напружено-уважно. Уважно й не кліпаючи слухають перші вечірні зірки в потемнілому темно-зеленому небі з чіткою оксамитово-фіалковою хмарою, подібною до суходолу Америки. Легковажно миготять і нічого не слухають різнофарбні світляні реклами над велетенськими шпилями небошкрябів.

Отже, є три можливості: прийде пішки, приїде, прилетить. Остання можливість одразу виключена: занадто помітно, незручно, галасливо. Значить, лишається або прийти, або приїхати. Але так чи сяк, а прибути треба так, щоб, крім їх трьох, ні одна душа більше не знала. Такий верховний наказ. З одного боку, цей наказ чудесний тим, що усуває всяку охорону, зайві перепони й труднощі в полюванні. Але, з другого боку, примушує звіра пильно ховатися. До будинку веде три вулиці. І є три нори, кудою можна проскочити всередину: парадні двері, садова хвіртка й виїзні ворота. Бегемот може під’їхати, але може й підійти. Ніхто йому не може заборонити загримуватися так, як він схоче, і всі свої характеристичні прикмети приховати. Отже, на всіх трьох норах треба мати по револьверу й бомбі. Це - перше.

Доктор Тіле похапцем закурює. Світло сірника на мент освітлює великий вогкий на крилах ніс, весело-заклопотані очі й розхристані голі груди. Розгорненим розрізом червоніють на мент хлопчачі Фріцові уста, уважні, скупчені.

Але нори - не найголовніші позиції. Біля нір можна легко пропустити - входять, виходять різні звірята. Центр полювання переходить туди, всередину, там тільки можна бити з певністю, без риску не в того влучити. Але знов-таки наказ дуже ускладняє й там операцію. Вся прислуга, очевидно, буде вигнана з тих ходів, якими приходитиме звір. Підібратися до нього так, щоб можна було тільки його самого покласти, мабуть, буде неможливо. Отже, треба рахуватися з тим, що доведеться все лігво завалити. Розуміється, невинні жертви, але на полюванні - як на полюванні.

І чорно-синя, і золотисто-кучерява голова не рухаються: на полюванні - як на полюванні.

Отже, головна вага операції лягає на плечі тих товаришів, що можуть пройти всередину, цебто на товариша Фріца й Макса Штора. Товариші Фріц і Макс Штор кивають головами - розуміється, вони можуть пройти всередину, про що тут балакати.

Сокирчастий ніс, як стерно, повертається то в один бік, то в другий і з ніжною захопленою заклопотаністю шепоче далі, прозорливо передбачаючи щонайдрібніші можливості. Часом то одна, то друга голова вставить свою увагу, і ніс швиденько згідливо цюкає повітря або ж роздумливо й заперечно хитається, як маятник.

У хаті по кутках туляться таємничі, підслухаючі тіні. Але лампа не світиться, і так досить видно від вечірнього сяйва міста, від сліпучих, крикливих реклам, від безгучних, вічних зір. Три обличчя здаються сіроблідими, задимленими жахом, але голоси рівні й діловиті.

Один раз виходить маленьке непорозуміння. Товариш Фріц, як молодий іще член Інараку, робить невеличку помилку; з огляду на те, що управитель дому, пан Ганс Штор, є батько товариша Штора, Фріц пропонує як-небудь на цей вечір видалити пана Штора й пані Штор із дому. На його думку, нема ніякої потреби, щоб вони постраждали.

Доктор Тіле на це нічого не каже, бо саме в цей час починає заклопотано шукати щось у шухляді столу. Але Макс спокійно й сухувато зауважує Фріцові, що в нього, Макса Штора, батьків немає й що це питання не може мати ніякого значення в плані всієї акції.

Фріц ніяковіє, щипає за волосинки своїх кучерявих вусиків і шепотом прохає вибачення. Тоді доктор Тіле із жалості до нього ніжно пояснює йому, що таке попередження пана управителя дому графа Елленберга могло б провалити всю операцію, бо зразу викликало б підозріння й настороженість із боку тої сторони. І таке цілком натуральне гуманне почуття стало б причиною великого злочинства супроти всієї організації.

Фріц іще раз ніяковіє, а доктор Тіле засуває шухляду, і обговорення провадиться далі живо й діловито.

Нарешті все вже обговорено, обмірковано, умовлено; просліджено всі ходи, нори, нірки, щілинки, в які комаха не може пролізти, не те що бегемот, призначено всі пости, сигнали, паролі.

Всі підводяться і, не хапаючись, прощаються. Доктор Тіле сам відчиняє двері на сходи, ніжно, жваво хитає гостям носом і швиденько вертається до кабінету.

Але в кабінеті він зупиняється коло столу й довго стоїть без усякої жвавості. Потім бере телефонну рурку й напам’ять надушує ґудзика цифр.

- Клара, ви?..

- Не Клара, а пані Шпіндлер.

- Ні, Клара! Мила, дорога, єдина істота, яку боляче покидати на землі. Розумієте, Кларо? Єдина істота, яка псує мені насолоду, може, останнього риску, яка без милосердя мучить і мене, і себе.

Тихо-тихо в рурці. І нарешті!

- Значить, таки завтра?

- Таки завтра… Кларо, невже й завтра не можна?

- О ні, що ви!

- Кларо! Навіщо ж лицемірство? Ви ж уже його зраджуєте, ви ж уже давно моя, ви ж...

- Пане докторе, ви забуваєте, що і в телефонів бувають вуха.

- Ах, що мені з того?! Я знаю, що... Кларо, невже ж і завтра не можна?! В ім’я чого? Сухої, формальної моралі? Кларо, я - самотній. Я раптом почув себе безмежно самотнім у житті. От я чую себе так, як на кілька тисяч метрів над землею. Кларо, мені треба, щоб моя рука була тверда, а мені нестерпно тоскно й холодно.

О, я знаю, що це - злочин, слабість, я знаю, що це - ганьба, але невже ви не простягнете мені руки? Ну, на кілька хвилин прийдіть, на, може, останні, але наші, наші кілька хвилин. Чуєте, Кларо?

У рурці виразно чути шершаві звуки дихання.

Ах, єдиний раз Тіле шкода, що Інарак виніс ним самим запропоновану постанову: не балакати телефоном із одчиненим екраном.

- Кларо! Єдина людська істото, з якою говорить моя ніжність із усією щирістю, з усією безсоромністю. Кларо, післязавтра я, може, нічого вже не зможу просити у вас.

Шарудить і важко, трудно дихає мовчання в рурці.

- Ні, Тіле, не можу! Ми, розумієте, ми не можемо красти довір’я своїх. Інакше ми стаємо тими, з якими боремось.

- Так, не треба красти! Берім одверто, легко. Я ж стільки благаю цього!

- І цього не можу, Тіле. Це - жорстокість проти свого, проти нього.

- А проти мене ні?! Я - не свій?! Ні?! Бо він - муж, санкціонований тими?

- Милий, любий Тіле! Мені до муки хочеться... Ах, я не можу телефоном. Тіле, приїжджайте вранці до нас.

- Ні, ви до мене.

- Я до вас не можу, а ви можете.

- І я не можу. Прощайте, Кларо.

Доктор Тіле кладе рурку й закурює сигару. Але від телефону не відходить і жде. Невже не задзвонить? Невже оце останнє, найбільше полювання його життя програне?

На сигарі вже наросла довга сива шапочка. Гуде масивним гуркотом Берлін. Пашить у вікно розпареним густим духом колодязя-вулиці.

Доктор Тіле скидає сиву шапочку в попільничку й тоскно дивиться в оранжеву густу жарину. Вона шерхне, обростає сірою шерстю, а телефонний апарат німо мовчить.

* * *

Макс і Фріц прощаються на вулиці - Максові в один бік, Фріцові - у другий. Макс усідає в ліфт повітряного трамвая, а Фріц спускається в підземну залізничку. Але дивна річ: Фріц помиляється й підземною залізничкою їде в той самий бік, що й Макс. Ще більше: він іде на ту саму вулицю, де живе Макс, навіть до того самого будинку. Іде швидко, похапцем і весь час пильно озираючись по вулиці.

Річ у тому, що йому конче треба зайти додому по одну книжку. Дома тільки батько, мати та діти. Діти сплять, але Фріц, не можучи ніде знайти так дуже потрібної книжки, забігає також до спальні. Він шукає її навіть у ліжку дітей. Лорхен і Грета прокидаються. Боже, Фріц дома! Фріц прийшов! А Фріц, забувши про книжку, раптом починає гаряче цілувати блакитнооке, розпарене сном личко Лорхен. Потім, хапаючись, дає сестрам таку «страшенну купу» грошей, що оченята Лорхен стають круглі, як у її ляльки, яка спить поруч із нею на подушці. Потім Фріц знову біжить до батьків і теж ні з того ні з сього, весь почервонівши, обнімає, цілує їх і прощається - здається, завтра він із своїми панами екстренно виїде за кордон. І то, мабуть, надовго. Дуже-дуже надовго! Більше він нічого не може сказати, бо не має ні хвилинки часу, а братам нехай мама передасть його привіт, сердечний, щирий привіт.

Та так і не знайшовши книжки, зовсім-таки забувши за неї, вибігає так само поспішно, як і вбіг.

А коли, переодягшись, він біжить нагору на своє місце, до дверей покоїв принцеси, ті двері щільно зачинені. Фріц знає, що там відбувається якесь важне засідання принцеси з графами Елленбергами й сином їхнім Адольфом. У коридорі порожньо. Матове блакитне світло, як місячної ночі, сумно й затишно голубить старі портрети на строгих стінах, старомодні постаті із смішними твердими комірчиками на шиях, із закритими твердим полотном грудьми.

Голоси в червоному салоні бубонять глухо. Часом зненацька вибухає лункий, неначе з діжки, голос старого графа. І зараз же стихає, як придушений подушкою.

Фріц, заціпивши щелепи, довго тихенько відчиняє двері. Нарешті вони розщіпаються на вузеньку щілину. З голосів спадає шкуринка, і вони стають виразніші.

Старий граф знову сердито бубонить. Йому влазливо, тихо й владно відповідає голос графа Адольфа:

- В такому разі я вмиваю руки! Я вмиваю руки! Робіть, що хочете. Що хочете.

Чути важкі поспішні кроки. Фріц одстрибує на бік і струнко витягується. Двері широко розчиняються, і з них виходить навантажена масивною зігнутою спиною постать старого графа Елленберга. За ним дрібненько шелестить шовком сукні стара графиня, стурбовано ловлячи спину графа великими, як дві круглі сливи, очима.

Фріц ізнову підсувається під двері, знову, як лікар до грудей хорого, притуляє золотисто-кучеряву голову до щілини.

- Але невже, невже нема іншого способу, графе?! Не такого страшного?

- Ваша світлосте! Дійсно, цей спосіб жорстокий, але він природний і не викличе ніяких ускладнень. Я розумію ваше хвилювання, ваше почуття. Але дозволю собі, ваша світлосте, зауважити, що часом хороше, прекрасне, гуманне почуття може бути просто злочинством...

Фріц широко розплющує очі: він щойно чув уже десь щось подібне!

- ...Я прошу, ваша світлосте, пам’ятати, що в жертву цій машині була вже принесена одна корона. Вона може загубити й другу. Хто йде до великої мети, ваша величносте, той не повинен спотикатись об маленькі почуття. Ваша величносте! Великим людям життя цілих народів служить тільки матеріалом їхньої великої творчості. Страждання, сльози й кров мільйонових мас є тільки цемент у будівлях геніїв і владарів світу. Що ж значить у цьому масштабі страждання й життя якогось маленького людського індивіда? А надто тоді, коли цей маленький індивід загрожує всій велетенській будівлі? Ваша величносте, простіть мені мою сміливість, але мене навіть дивує така ваша... занадта чулість у цій справі. Я розумію мого шановного батька і його відношення до цієї людини, але ваше, ваша світлосте, мене навіть непокоїть, як ознака того, що ви не зовсім пройнялися провіденціальним значенням вашої ролі. Дуже прошу вибачити мені мій сумнів щодо вас, ваша величносте.

Мовчання. Крапля поту котиться з виска на шию Фріцові, але він не ворушиться.

- Добре, графе, я згодна! Отже, до завтра, графе, до ранку!

Фріц швидко відсувається від дверей, тихенько причинивши їх. Через хвилину вони повільно розчиняються, і з них злодійкувато, задом вислизує граф Адольф. Він безшумними поспішними кроками проносить своє тіло повз Фріца, кругло й заклопотано миючи руки в повітрі.

Чорний вихор із червоним полум’ям угорі миготить у щілині дверей, то в один, то в другий - велика людина спотикається об якесь почуття, у великої людини занадта чулість, велика людина чогось вагається, бореться сама з собою, мучиться. А вона ж іще не знає, що чекає її завтра!

Фріц одходить од дверей салону, як од катафалка.

* * *

Принцеса Еліза довго стоїть біля вікна й дивиться в сад. Там в оксамитній, шелесливій тьмі сумирно й затишно лежить на кудлатому каштані сяйво світла з лабораторії. Далеко над містом розгорнулося велетенське віяло вечірніх вогнів, і на тлі його вищербленими зубами огризнулися контури башт і велетенських будівель. Там вовтузиться в пітьмі земної ночі мільйонова маса цементу для великих будівель.

Князівна Еліза рвучко відривається від вікна й рішучим кроком проходить у спальню. Накинувши на плечі чорне мережане манто, вона виходить на терасу й помалу сходить у сад.

Сухо й шершаво порипує під поважною твердою ходою жорства алеї. Сад принишк і чуйно слухає самотній шершавий рип.

Перед дверима лабораторії принцеса на мить зупиняється й розкриває манто, щоб не перешкоджало набрати якомога більше повітря в груди. Потім помалу озирається, уважно вдивляється під сяйво світла з лабораторії в застиглу темноту кущів і чітко, твердо стукає в двері. Глухе нерівне тупотіння кроків, рип дверей, пасмо світла просто в очі.

- Ваша світлосте?!

Доктор Рудольф аж поступається назад.

Підвівши голову догори, примруживши очі, притримуючи на грудях перехрещені кінці манто, рівно й помалу входить принцеса до лабораторії. Вона не помічає ні розгубленості, ні страху радості, ні блисків непокою доктора Рудольфа.

- Щільно зачиніть двері. Замкніть на ключ. Позашморгуйте портьєри на вікні.

Доктор Рудольф, шкандибаючи, хапаючись, зиркаючи на застиглу біля дверей принцесу, зачиняє двері, зашморгує важкі зелені портьєри. Непевна, несміла радість нишкне в його лиці, а в очах росте непокій і чекання. Може, її світлість зволять сісти?

Ні, її світлість сідати не хочуть. Очі ще більше мружаться: десь далеко-далеко внизу ледве мріє крихітна лабораторія з манюсінькою кузочкою в ній, яка так несміло, так тривожно пригладжує розчепіреними пальцями вогке від поту волосся. Овал матово-чистого, рівно-білого лиця сухий, кістяний. Чітко виписані уста, що недавно ще так зворушливо були розкриті дитячою увагою, стиснені погірдливою жорстокістю.

- Пане докторе, я прийшла до вас у такий незвичний час у дуже важній справі. Справа торкається вас.

Дякувати за уважність її світлості, висловлену цим тоном, було б зухвальством. Доктор Рудольф тільки злегка вклоняється.

- Коли ви хочете, щоб я вияснила вам цю справу, ви повинні дати мені слово, що ніколи ні одна душа не знатиме нічого ні про цей мій візит до вас, ні про одне слово з нашої розмови.

Доктор Рудольф, розуміється, дає слово, боже мій, звичайно, він дає, він готов...

- Друге: ви повинні дати мені слово, що що б ви не дізналися від мене, ви не вийдете з цієї лабораторії до того часу, поки я вам дозволю.

Тут доктор Рудольф не може стримати свого здивування. Розуміється, він готов дати й це слово, але йому хотілось би наперед...

- Нічого наперед ви не можете знати. Або слово, або ви нічого не знатимете.

- Добре. В такому разі я даю слово.

- Але пам’ятайте: що б ви не дізнались, це не може зламати вашого слова.

- Я пам’ятаю й дотримаю свого слова.

Принцеса Еліза на коротесеньку, непомітну мить закриває примружені очі. Яка суха, жорстка, мертва непорушність постарілого, недитячого лиця!

- Пане докторе, вашому життю загрожує велика небезпека.

Пан доктор непорозумілими широкими очима хлопчика, якому сказано, що він пограбував потяг, вражено, неймовірно дивиться на холодно-мармурове лице.

- Мойому життю - небезпека?!

Кому потрібне його малесеньке, самотнє, безневинне життя?! Кому воно що завадило?!

- Так, вашому життю. І великі страждання. Страшні страждання.

Доктор Рудольф шукає хоч крихітну тінь жарту, містифікації в чудних словах, у чудному обличчі.

- Від кого? За віщо?!

- Цього я вам не можу сказати. Ви мусите мені повірити так. Але ви можете уникнути цієї небезпеки під одною умовою.

Принцеса Еліза замовкає, тісніше схрещує на грудях кінці чорного мережива й зневажливо мружить очі на доктора Рудольфа.

Добре, доктор Рудольф готов і на цю умову.

Але попереджаю: умова буде досить важка для вас.

У снах, власне, прийнято ні з чого дуже не дивуватись. І доктор Рудольф старається не дивуватись. Він хотів би тільки сісти, бо так дуже якось незручно й неестетично стояти проти гості й переступати з одної ноги на другу.

- Умова така: ви повинні відмовитись од вашої Сонячної машини. Так, пане докторе, від Сонячної машини. Повинні знищити ваш винахід і дати обіцянку нікому ні слова про нього не говорити. Повинні дати - прошу слухати мене уважно! - повинні дати обіцяння ніколи не займатися цією машиною. Під цією умовою ви можете врятувати ваше життя й уникнути великих страждань. Чекайте! Але вам будуть дані всі можливості займатися вашою наукою в інших напрямах. Ви зможете розпоряджатись якими схочете сумами грошей. Вам можуть побудувати які хочете палаци-лабораторії; всі засоби культури, розкошів, науки - все до ваших послуг.

Доктор Рудольф, сміючись, обома руками весело зачісує волосся назад: ну, розуміється, це містифікація, це - досить майстерно зіграний жарт її світлості або хитра перевірка його відданості Сонячній машині.

- Ваша світлосте, на жаль, я далі не можу підтримувати ваш жарт, бо вже розгадав його. Але мені дуже радісно, що...

- Пане докторе! Для жартів із вами могли б знайтися інші особи і той факт, що я прийшла сюди, вночі, сама до вас, здається, повинен би досить переконати вас про серйозність моїх слів. Коли автомобіль має переїхати курча, я не можу не зробити спроби врятувати його життя. Тим паче життя людини. Вам загрожує страшна смерть, пане докторе!!

Матово-біле непорушне лице раптом бризкає в нього таким чудним гнівом, ненавистю, що доктор Рудольф чує, як він увесь холодно блідне. І вже нема ніякого жарту, ніякої містифікації, все правда, незрозуміла, страшна, кошмарна правда.

- Я нічого не розумію, ваша світлосте. Але я не смію не вірити вам. Цебто я вірю вже. І коли це правда, то... Вибачте, ваша світлосте, я так здивований, що...

Доктор Рудольф розводить руками й криво посміхається тонесенькими волосинками.

- Значить, я повинен одмовитись од Сонячної машини?! Червона голова мовчки заплющує очі й знову розплющує.

- Через що?!

- Через те, що вона принесе людству величезні нещастя.

- Моя Сонячна машина?! Нещастя?!

- Так, пане докторе.

У кошмарах звичайно годиться не жахатися й усяке страшне безглуздя приймати з якоюсь своєю кошмарною логікою. Але доктор Рудольф ще не має тої логіки. Він дико вдивляється в лице принцеси: це ж кілька годин тому на ньому пашів нелицемірний захват, ще ж так недавно вони всі отут називали цю саму машину геніальним, великим винаходом.

- Нічого не розумію! Моя машина - і нещастя?! Та чим же саме?!

Князівна Еліза приготована до цього запитання. Вона знає, що хоч що вона скаже, воно не буде перекональне для пана доктора. Нещастя буде через те, що машина внесе анархію в громадянство, зруйнує всі підвалини його, викличе страшенну, криваву боротьбу, знищить усі здобутки культури.

Дійсно, для доктора Рудольфа ці аргументи не перекональні. Його Сонячна машина, його прекрасний винахід це джерело сили, радості, життя, щастя, воно може бути джерелом нещастя?! Що за безглуздий, дикий абсурд?! Хто це сказав? Як смів це хтось сказати?! Який нахабний йолоп смів так роз’яснити?!

Голі, одверті очі двома сіро-сталевими вістрями гнівно, сміливо встромляються в рівно-біле застигле лице. Хлопчачого в них нічого вже нема. Волосинки уст витягнулися рівною натягнутою лінією.

Князівна Еліза ще більше примружує очі.

- Пане докторе, я вважала за потрібне попередити вас. Ваше діло вибирати. Але я звертаю вашу увагу, що ваша незгода на цю умову не врятує машину. Машина мусить так чи інакше зникнути. Хочете добровільно без жертви своїм життям оддати її?

Доктор Рудольф раптом увесь перегинається до князівни й чудно, скісно витягає до неї голову. Нижня щелепа хижо випинається наперед, вишкіривши густий білий гребінець зубів; очі фосфорично, як у котів поночі, поблискують, кулаки стиснуті й притиснуті до грудей.

- Ні!! Ні, принцесо! Чуєте: ні!!

Принцеса інстинктивно, машинально відхиляється назад. Він зараз стрибне, ввіп’ється лапами в горло, загризе, розшматує.

- Ну, що ж? Ви, значить, засуджуєте й себе на смерть. Доктор Рудольф сильно розгинається.

- Нехай! Тільки з моїх мертвих рук вони можуть узяти машину. Будь ласка!

Принцеса злегка знизує похилими плечима.

- Ваша воля. Але кому яка користь од того?

Доктор Рудольф пильно, тяжко дивиться в лице принцесі.

- Невже ви, принцесо, гадаєте, що я можу віддати машину й жити після того?!

- В житті є багато інших цінностей, крім машини. І, може, більших за неї.

На столі м’яко деренчить телефон. Доктор Рудольф озирається і, зараз же забувши, знову повертається до принцеси.

- Більші за машину?! Які ж можуть бути більші цінності за щастя визволення всіх людей?

Тепер принцеса Еліза мовчки, непримружено, чудно вдивляється в доктора Рудольфа.

- Які? Для вас особисто можуть бути більші деякі цінності. Наприклад...

Несподівано рівно-біле лице заливається ніжно-червоним вогнем. І в ту ж мить широкі густі брови гнівно похмурюються, голова відкидається назад. Очі зневажливо, погордливо примружуються.

- Ну, це ваше діло. Коли для вас немає нічого дорожчого, то... Отже, я зробила все, що могла.

Телефон знову м’яко, настійно й довго деренчить. Доктор Рудольф сердито кидається до нього й виключає апарат із току. І зараз же знову поспішно шкандибає до принцеси.

- Отже, пане докторе, ви не згодні?

- Ваша світлосте! Я все ж таки й досі не можу повірити, що це все правда, що це не... не сон, не кошмар. Це таке незрозуміле, таке абсурдне, дике, це так не сходиться з тим, що... Ради бога, роз’ясніть ви мені, як це...

- Пане докторе, це не сон. Ще раз повторюю: ви повинні знищити ваш винахід, відмовитись од нього, навіки забути за нього. Коли цього не зробите, вам грозять великі страждання й смерть. Це є факт. Більше нічого я вам роз’яснити не можу. Приймаєте умову?

- Ні, принцесо, не приймаю.

Принцеса чудно мовчки дивиться в спокійне вже й непохитне лице з твердими, голими, ясними очима.

- В такому разі прощайте.

І, немов тікаючи від чогось, швидко повертається, хапливо відмикає двері, виходить до передпокою й, так само хапаючись, одмикає другі двері. Доктор Рудольф поспішає вслід, тупчиться біля неї, незграбно намагаючись помогти, але принцеса відчиняє сама й другі двері й майже вибігає в сад.

Доктор Рудольф із порога проводжає очима чорну постать і помалу замикає двері.

В лабораторії так само рівним широким кругом лежить на столі, на розкладених аркушах рукопису, на тарілці з сонячним хлібом, на камінцях із геліонітом рівне світло лампи. Так само вгорі та по кутках круг пальм застигла тепла зеленкувата тінь. Але немає вже затишку, радісної скупченості, співочого гімну захвату. Розгублено, помертвіло блискають металічні частини апаратів; холодно, по-чужому порозташовувалися склянки, слоїки, рурки; порожніми, мертвими рядками рябіють списані аркуші рукопису. І радісно-золотиста, зелено-червонява маса на тарілці дихає не сонцем, а льохом.

Доктор Рудольф люто відшморгує важкі зелені завіси, розчиняє вікно, впускає живе, тепле, запашне повітря з саду, метелики, нічні мушки, шелест листя, гомін міста. Але лабораторія не оживає. Чорною домовинкою стоїть на столі Сонячна машина, дивлячись у темну стелю одним своїм круглим оком. Роз’єдналось усе, зчужіло одне одному, стало далеким і моторошно мертвим.

Доктор Рудольф зупиняється серед лабораторії й неймовірно, непорозуміло оглядається. Але так, дійсно, вона стояла щойно он там. І він дав їй слово. І, може, вже ось-ось через кілька хвилин усе зникне: і машина, і лабораторія, і сад, і небо, і саме сонце. Навіки, назавсігди, без останку все зникне.

Доктор Рудольф зривається з місця і, шкутильгаючи, швидко ходить по лабораторії, мнучи руками голову.

Але для чого ж вона це все казала?! Невже справді вірила, що він, давши слово, вже не втече, не буде всіма силами, всіма засобами боротися за своє життя й за машину? Невже вона така наївна?

А для чого ж у такому разі було говорити йому все, вимагати відмовитись? Це ж, значить, попередити його!

І знову доктор Рудольф ходить, знизує плечима, дико озирається, знову ходить і думає.

Враз зупиняється і, скоса дивлячись у куток, тісно, рішуче стулює губи. Так, він дав слово не покидати лабораторії без її дозволу. Добре, він слова свойого дотримає, але він не давав слова добровільно віддати в руки божевільних злочинців працю свого життя. О ні, цього він їй не обіцяв, і цього вони не матимуть!!

Доктор Рудольф знову біжить до вікна, зачиняє й щільно запинає його важкими зеленими портьєрами. Потім навшпиньках перебігає до спальні й витягує валізку. Розклавши її на підлозі біля столу, він хвилинку міркує, переводячи очі з чорного апарата на геліоніт, на рукопис. Так, добре. Озирнувшись іще раз на вікно й на двері, він, хапаючись, викручує із Сонячної машини скло, дбайливо обгортає його ватою, загортає в папір і кладе у валізку в самий куточок, теж обкладений, як гніздечко, ватою. Тут йому буде м’яко й безпечно від стусанів. Після того так само навшпиньках, скоса, хитро й хижо позираючи, приносить картатий плед, розстеляє його на підлозі й висипає на нього із слоїків сірі камінці з золотисто-червонявими жилками й крапками. Старанно загорнувши їх у плед, доктор Рудольф укладає пакунок у валізку, обережно розминаючи руками гострі виступи. Чудесно - лежать щільно й спокійно.

Тепер рукопис. Трохи недописаний. Нічого: головне є. Рукопис у газетний папір.

А тепер усе прикрити газетами, щоб тісніше лежало. Пальми, квіти, застиглі метелики, чорний осліплений апарат, усе напружено, пильно слідкує за кожним рухом людини з розкудовченим волоссям, що рятує працю свого життя.

Валізка міцно, туго зав’язана, затягнена ремінцями. В кутку під невеличким столом, заставленим різним приладдям, купками негодящого скла, є ляда до льоху, невеличкого льоху, приладнаного для зберігання в темноті та холоді різних хімічних препаратів і елементів. Стіл обережно відсовується на бік, підіймається ляда, і доктор Рудольф невеличкими східцями зносить валізку на саме дно льоху. Поставивши столик на місце, доктор Рудольф біжить до великого столу, висуває шухляду й вибирає в ній із купки одне скло. Воно цілком подібне до того, що він щойно викрутив із апарата, таке саме кругле, опукле, з нарізами по краях, зовсім-зовсім таке саме, як те, тільки з невеличкою різницею, хе, зовсім малесенькою різницею: в ньому нема геліоніту.

Доктор Рудольф із хитро-хижою посмішечкою ввірчує скло в чорний апарат і хитає головою: будь ласка, маєте Сонячну машину! Ах, іще вам геліоніту треба? З охотою, скільки хочете!

Доктор Рудольф зносить із кутка жмені сірих дрібно побитих камінців і складає їх купою на столі побіля апарата. Будь ласка, маєте все! 

А, ні, ще не зовсім усе!

Доктор Рудольф швидко повертається до телефону й простягає руку. Але тут же спиняє себе: ні, телефоном не можна, хто знає, хто слухатиме розмову.

Доктор Рудольф хапає чистий аркушик паперу й гарячкове пише:

«Дорогий Максе! Як тільки одержиш цього листа, зараз же зателефонуй мені або мамі. Коли ж зі мною що-небудь трапиться, то прийди за допомогою мами до моєї лабораторії. Там у моєму льоху ти знайдеш валізку. В ній є рукопис. З нього ти довідаєшся про все, що треба. Збережи все, що у валізці, поки я попрохаю вернути. Коли ж я помру, то лишаю тобі заповіт: провадити далі моє діло, велике значення якого, я певен, ти сам із рукопису зрозумієш. На жаль, більше нічого не можу написати. Будь веселий, бадьорий і здоровий. Обнімаю.

Твій Рудольф

P. S. Помсти не треба. Найкращою помстою буде перемога моєї Машини».

Конверта заліплено, адресу написано. Тепер тільки на хвилину вийти з лабораторії на вулицю. На одну хвилину. Він же не давав слова, що ні на хвилину не вийде? Їй треба, щоб він не втік. Він не втече, але на хвилину має право вийти.

І каштани, і кущі відцвілого бузку, і ввесь сад напружено слідкують за розпатланою людиною, що навшпиньках, кутильгаючи в тьмі, тихо прокрадається алеєю до хвіртки в мурі. Зорі з неба хитро й хижо кліпають очима, скоса поглядаючи в бік графського будинку. Темно у всіх його вікнах, тільки троє з них світяться червоним світлом, наче три квадратові блищачки.

А коли нарешті тихо зачиняються двері за розпатланою людиною, в руках якої вже нема білого конверта, і каштани, і весь сад, і зорі з полегшенням зітхають, і скоса, хитро поглядають на три червоні блищачки.

Доктор Рудольф одшморгує портьєри на вікні - тепер, будь ласка, заглядайте, слідкуйте, нишпорте, скільки хочете. Він бере книжку в руки й сідає в фотель близько лампи. Метелики тріпотять лахматими крильцями, обліплюючи лампу, домагаючись своєї смерті.

Темно-сірі похмурені очі уважно ходять од краю до краю рядків, доходять до низу сторінки, вертаються вгору, знову ходять по рядках і раптом застигають, тьмяно-скляні, невидющі.

Каштани стиха, обережно шепочуться. Ніч, закутавшись у темно синю кирею, з сумною посмішкою зітхає, зазираючи разом у лабораторію і в три червоні простокутники. Їй видно: в червоному салоні біля вікна у глибокому фотелі сидить із книжкою в руках молода дівчина в короні червоного волосся. Зелені похмурені очі уважно ходять по рядках од краю до краю, спускаються аж до низу сторінки й раптом підводяться. Підводяться і, чекаючи, пильно вдивляються в сад: ні, лежить на каштанах біло-синє сяйво, лежить уперто, рівно, непорушно. Дівчина нетерпляче підводиться, ходить із кутка в куток, тісно стуливши уста, і знову дивиться в сад: світиться в лабораторії.

Ах, та чого ж він не тікає нарешті? Чого ж дожидається там із своєю проклятою Машиною? Невже оте дурне дане слово?

Чоловік у лабораторії кладе книжку на стіл і нетерпляче підводиться. Чуйно, стиха шепочуться каштани, м’яко шарудить темно-синя кирея ночі. Ах, та чого ж вони нарешті не йдуть? Чого їм іще треба?!

Тужно й самотньо годинник на церкві вибиває першу годину. Гомін міста стає глухіший, як гуркіт поїзда, що віддаляється.

Дівчина в червоному салоні, наважившись, підходить до телефону.

Невже втік? Невже посмів зламати слово?! Телефон не відповідає. Ах, він же вилучив його. Тоді дівчина рішуче бере чорне мережане манто, накидає на плечі і, чуйно прислухаючись, навшпиньках прокрадається в сад.

Ніч зітхає. Їй видно: у вулиці-колодязі по вузенькій кімнатці, де міхурами понапухали вогкуваті стіни, гарячково бігає чоловік од стіни до стіни. Так бігають ті людські істоти, яких їм подібні замикають у клітки з гратами. Час від часу він лапає телефонну рурку, натискує на гудзика й диктує автоматичну телефонограму:

«Руді, ради бога, моментально зателефонуй мені, як прийдеш додому. Я телефоную тобі весь вечір і всю ніч - і ніякої відповіді. Дуже, надзвичайно, смертельна важна справа!!»

Ніч посміхається темно-синіми устами: Руді стоїть біля телефону й тьмяно-скляними, застиглими, невидющими очима дивиться в сад. Раптом Руді сильно стріпує головою, силкуючись скинути налиплий жах, і нетерпляче йде до дверей. Він стоїть на порозі й пильно, жадно дірявить очима темну теплу кирею. Тихо. Несміло перешіптуються кущі бузку, вітер пухнатою свіжою лапкою майже по гарячому лиці; сумирно-тужно кліпають блакитно-зеленкуватими очима далекі зорі.

Тш! Обережний скрегіт піску під ногами. Ага, нарешті!

Розпатланий чоловік випростовується, швидко, сильно загрібає волосся на потилицю й розпинає себе на чотирикутнику дверей, уп’явшись руками в одвірки: тільки через його труп вони пройдуть усередину.

Самотній, легкий рип піску. Такий самотній, обережний і легенький. Хто то може бути?

На освітленій лисині алеї з’являється чорна струнка постать.

Вона зупиняється й обережно задирає голову, силкуючись зазирнути у вікно. Не видно їй. Ні, і звідти не видно! Хе!

- Вибачте, принцесо, я тут, я дотримую слова, ви можете не турбуватись.

Чорна струнка постать помітно здригається, шпарко повертає білу пляму лиця на голос, якийсь мент стоїть непорушно, от-от щось скаже, крикне, і, не сказавши нічого, рівно, гордо повернувшись, зникає за тими кущами, з-за яких вийшла.

І знову дівчина з короною червоного волосся сидить у фотелі біля вікна, похмуреними, зеленими очима водячи по рядках розкритої книжки. Час од часу вона вперто дивиться в сад: ще світиться, він саме збирався тікати, вона перебила. Але він утече: страх смерті дужчий за слово честі сина льокая. Він утече!

І знову доктор Рудольф уважними невидющими очима водить од краю до краю рядків і нашорошено кожним волоском ловить звуки ночі: вони зараз прийдуть, вона перевірила - і вони прийдуть.

«Руді! Де ж ти?! Благаю, моментально телефонуй. Я всю ніч сидітиму біля телефону. Чуєш?!»

А внизу під покоями графів у маленькій льокайській кімнатці на гарячій подушці лежить золотисто-кучерява голова з розплющеними, безсонними, палаючими очима дивиться в тьму.

Ніч багато ще іншого бачить. Точаться з кам’яних скринь під її темні крила мільйони розплющених і заплющених страждаючих очей. І від них блідне й сіріє темне лице ночі.

* * *

Софі вражено зупиняється серед червоного салону з тацею в руках: у фотелі, притулившись чолом до його спинки, спить її світлість принцеса. Долі, як кітка з випнутою спиною, розкарячилась книжка. Всі лампи горять, і червоне світло їх таке хиряве, худосочне. В розчинені вікна буйно, розгонисто, тріумфуючи котяться золотисті сонячні хвилі, джерготіння горобців, гуркіт вулиці.

Червона голова ворушиться й раптово скидується догори. Що таке? Що сталось? Де вона?

Софі злякано ставить каву на стіл біля канапи. Вже дев’ята година. Граф Адольф Елленберг із своїми секретарями дожидаються вже з півгодини внизу, прохаючи обіцяної їм аудієнцїї. Коли її світлість дозволять...

Її світлість раптом боляче зморщує брови й для чогось швидко дивиться в сад. Там нічого особливого немає. Дідусь Йоганн, підперезаний зеленим фартухом, стриже машинкою траву і з кимсь мирно перебалакує, повертаючи голову назад.

Принцеса помалу відходить од вікна й зупиняється коло столу, задумливо обводячи пучкою круг шапочки чайника. Стоїть і водить, стоїть і водить.

Софі теж стоїть і тривожно, з острахом блукає очима навкруги. Водіння пучкою по чайнику так стомлює її світлість, що вона безсило пускає руку вздовж тіла й стоїть зовсім непорушно. Стоїть і Софі, не сміючи рухнутись і лякаючись щораз більше та більше.

Принцеса раптом глибоко втягає в себе повітря, із шумом рішуче видихає його й підводить голову. Яке жорстке, сухе, колюче лице!

- Скажіть графові Адольфові Елленбергові, що я приняти його не можу, я ще в ліжку. Але я даю... свою згоду. Чуєте? Даю згоду. Ідіть. До мене не приходити, поки не покличу.

- Слухаю, ваша світлосте.

Принцеса Еліза зашморгує портьєри одного вікна й сідає біля нього в той самий фотель. Одкинувши голову на спинку, вона сидить без руху. Сонячне світло, прориваючи червону тканину, гріє червоним тьмяним одсвітом тугу точену шию й дужку кістяного чіткого овалу. Раптом голова швидко відривається від фотеля й нахиляється до щілини портьєри. Внизу алеєю йде троє чоловічих фігур із оголеними шиями в мережаних жабо. Одна з жіночим м’яким задом і ласкаво витягненою наперед головою йде попереду, кругло потираючи руки.

Принцеса гидливо заплющує очі й знову відкидає голову назад.

* * *

А три постаті прямують просто до лабораторії. Двері замкнені, але вікно широко розчинене. Дзвінок весело, поспішно дзюрчить у передпокої.

Доктор Рудольф, схилившись головою на руку, сидить у фотелі біля столу. Лампа блідо, майже непомітно горить серед щедрого, буйного світла сонця, що широко б’є скісними променями в інший бік, ніж учора увечері. Раптом скудовчена голова швидко підводиться, озирається, шукає, згадує, скидується.

Знову весело, настійно й довго дріботить дзвінок.

Доктор Рудольф нашвидку зачісує пальцями волосся, тре долонями лице і, провалюючись однією ногою в підлогу, біжить до сіней.

- Руді, дорогий, вибачте, ви, певно, працюєте? Ми перебили вам роботу? Ради бога, простіть. Дозвольте вам представити моїх секретарів. Ми за вами, дорогий професоре. За вами. Ваше геніальне відкриття зробило такий надзвичайний ефект, що мені дано наказ моментально скликати наукову комісію й представити їй вашу працю, дорогий Руді. Комісія представників уряду й науки вже чекає на вас.

Граф Адольф ніжно веде «професора» під руку до лабораторії, любовно заглядаючи йому в очі, сяючи захопленням і нетерплячкою.

Доктор Рудольф слухняно шкандибає поруч і часом скоса швидко зиркає на зазираюче до нього погнуте лице з синювато-сірими невеличкими очима в жовтих віях.

Вони чи не вони?

Еге ж, еге, чекає комісія, хвилюється. А чого це й досі в дорогого Руді світиться лампа? Для якогось експерименту? Ні? Але що таке з Руді? Чого такий... не радісний вигляд? Може, не дай боже, що-небудь неприємне виявилось у винаході?

Руді раптом повертається всім лицем до графа Адольфа й чудно, пильно вдивляється в нього, а на волосинках у куточках розтягається хитра посмішка.

 - Що, Руді? Що з вами, голубчику? Що так дивитесь? Цілком щире здивування, цілком правдиве занепокоєння. Вони чи не вони? 

Доктор Рудольф помалу, роздумливо загрібає волосся й мовчки дивиться в підлогу.

- Я трохи стомлений. Всю ніч працював. Ну, нічого. Так треба їхати? Га? Зараз?

- Любий Руді, коли ви стомлені або вам не хочеться, то можна й підождати. Ради бога, не насилуйте себе! Ви тільки скажіть, а все останнє буде по глаголу вашому. Їхати - так поїдемо. Не їхати - ми моментально зникаємо з ваших очей, а комісію призначимо на той час, який ви визначите.

Руді уважно слухає. Секретарі поштиво стоять осторонь і з побожністю посміхаються до великого вченого.

Вони чи не вони?

- Ну що ж, можна й їхати. От тільки?.. Я вчора обіцяв принцесі сьогодні вранці продемонструвати їй іще раз Машину. Не знаю, чи буде це зручно...

- О, її світлість, напевне, не буде на вас у претензії. Доктор Рудольф живо повертається до графа Адольфа.

- Ви так гадаєте?

- Я не сумніваюсь, її світлість так учора була захоплена цим великим одкриттям, і вона так глибоко шанує науку, що...

- Ага... Ну, так.. Хм!.. Ну, а я таки спитаю її дозволу.

- О, будь ласка! Будь ласка! Може, дозволите мені за вас спитати?

- Ні, дякую, я сам.

Граф Адольф злегка вклоняється й відступає трохи набік, а доктор Рудольф задумливо, повільно бере телефонний апарат у руки. Німа порожнеча. В чому річ? Ах, так, апарат вилучений.

- Гальо!

Екран запнутий, голос чийсь чужий.

- Я хотів би говорити з її світлістю.

- Я вас слухаю.

- Тут доктор Штор. Вчора я обіцяв вашій світлості сьогодні вранці продемонструвати свій винахід. Але граф Адольф просить мене негайно поїхати з ним для демонстрації Машини перед урядовою комісією. Я прошу дозволу у вашої світлості відсунути нашу демонстрацію.

В рурці телефону напружена, дихаюча тиша.

- Ви чуєте мене, ваша світлосте?

- Так, я чую...

І знову мовчання, живе й трудне.

- Отже, дозволяєте, ваша світлосте?

І раптом сильно, голосно, металічно б’є у вухо:

- Дозволяю!

Клацає апарат, і настає мертва тиша. З якою ненавистю, з якою жагучою огидою вдарила цим словом. Значить, це - не вони? Значить, може, ці рятують, перебивають чийсь інший план? Бо чого ж із так лютою нехіттю крикнула вона цей дозвіл, так довго вагавшись?

Доктор Рудольф хитає головою: дозволено. Але сам стоїть на місці й задумливо пальцями тре ніс, дивлячись під ноги. Коли це не вони, коли це рятунок, то як же везти цей апарат із цим склом?

Він швидко підводить голову й ловить очима лице Адольфа. Воно повне поштивого чекання, співчуття, ніжності, хіба що трошки стурбоване. А сонце таке гаряче, золоте та одверте. Як може бути при цьому сонці щось сховане, темне, кошмарне? І чи не кошмар був отой нічний візит?

- Ну, їдемо! Тільки я думаю, що цей апарат...

Доктор Рудольф знову зупиняється, похнюплюється й нерішуче зачісує волосся. Значить, треба змінити скло? А як вони?

Він спіднизу зиркає на графа Адольфа: граф скоса строго показує секретарям очима на чорний апарат. Секретарі кивають головами.

Нічого такого в цих знаках немає. Просто показує на апарат. Цілком натурально. Але краще все-таки скла не зміняти. Коли дійсно чекає комісія, можна ж вернутись і взяти справжнє скло - помилився, забув, що не те скло, працював усю ніч - і в голові замакітрилось.

- Вибачте, графе, я затримую вас. Але я трохи, розумієте, хвилююсь перед таким кроком .

- О, це так натурально! О, будь ласка! Комісія підожде. Ради бога, Руді, ви можете, коли хочете.

- Ні, що ж, їхати - так їхати. Але я мушу ще одягтися... Так незручно? Як ви гадаєте?

- О, на великих людях усяке вбрання парадне! Ви можете не турбувати себе переодяганням.

- Хм! Ви гадаєте?

- Запевняю вас, дорогий Руді. Не варто.

Так значить, здається, вони.

- Ну, не варто, то й не варто. Отже, їдьмо!

Доктор Рудольф хоче сам узяти апарат, але секретарі з таким жахом кидаються віднімати його в нього, з такою гордістю й побожною поштивістю несуть удвох це легеньке незграбне збудування, що доктор Рудольф аж ніяковіє.

Ні, здається не вони!

Сонце з самого порога хапає доктора Рудольфа в пекучі обійми, цілує в чоло, у примружені повіки, розхристані груди. Господи! Що ж злого може статися з дитиною Великої Матері? Хто посміє торкнутися волосу улюбленого сина її? Он Йоганн стриже траву, майбутній сонячний хліб свій і всіх людей. Он графівна Труда стоїть на терасі й солодко позіхає й потягається на сонце. Гудуть угорі аероплани, перехрещуючись нитками в усі боки. При чому ж тут смерть і всі страхіття?

Проходячи під вікнами принцеси, доктор Рудольф задирає на хвилину голову. Одно вікно запнуте червоною завісою, затулене від сонця, від вогневого ока життя.

Доктор Рудольф не бачить, як од його руху за червоною портьєрою відсахується назад червона голова. Він не може бачити, як вона знову зараз же притуляється до щілини й проводжає його шкандибаючу спину зеленими, жорстко похмуреними очима.

Авто труситься від нетерплячки швидше повезти велике відкриття на суд представників науки. Граф Адольф, як наречену, підсаджує дорогого Руді в екіпаж і всю дорогу ніжно заглядає йому в очі - бідний Руді всю ніч працював і стомився. І коли авто спиняється перед великим урядового типу будинком, оточеним садом, знову ніжно зсаджує, притримуючи попід лікоть.

Їх уже ждуть. Уже в передпокої зустрічає їх двоє добродіїв, професор такий і такий та професор такий і такий (прізвищ Рудольф не може розібрати). Такі поважні, сиві, чисто поголені, з такими гідними довір’я лисинами. Один зовсім, як пастер, в окулярах і з милою, теплою посмішкою на гарних устах. Всі зараз же рушають до зали засідання комісії. Ще треба вийти трошки нагору, на другий поверх. Пастор-професор так уважно, так обережно балакає, так навіть трошки чудно поспішає згодитися з усім, що каже доктор Рудольф. І він, і граф Адольф із обох боків підтримують його попід руки, наче боячись, щоб він не впав і не розбився.

Великий, похмуро-строгий коридор із м’яким килимом, який ховає найменший шум кроків. І ряд дверей, поважних, міцних, суворо урядових. Пастор швиденько вибігає наперед, відчиняє одні двері й відступає набік - він не сміє йти попереду великого вченого. І граф Адольф теж не сміє, теж пропускаь наперед, з ніжною поштивістю підпихаючи у спину. Доктор Рудольф - що його зробиш із цими церемоніями? - мусить іти першим. Він увіходить у двері, за ними - ще одні, напіводчинені (подвійні двері, щоб ніякий гомін не заважав науковій праці!). Доктор Рудольф одчиняє й другі й переступає за поріг їхній. Дивна кімната: цілком порожня, якесь ліжко в кутку, невеличкий столик, стілець і більше нічого. Вікно вище, ніж звичайно бувають вікна, й загратоване тонкими прутами.

Доктор Рудольф здивовано озирається назад, але очі його замість людських облич упираються в жовту блискучу стінку дверей - уся процесія, професори, граф Адольф, секретарі з апаратом безшумно зникли. Доктор Рудольф сильно злякано пхає рукою в двері, але вони не відчиняються, а під рукою м’яко вгинається підстилка, обтягнена поверх жовтою цератою. (Такою самою цератою пообтягано всі тіні, ліжко й навіть столик).

- Графе Адольфе!

Але крик почувається задушеним, маленьким, як у сні, і падає десь тут-таки під ноги без ніякого сліду й відгомону. Доктор Рудольф люто з усієї сили натискає плечем на двері - наче в кам’яну стіну.

«В божевільні!!»

Доктор Рудольф почуває, як кінчики пальців починають дрібно-дрібно труситись. Він ніби зовсім спокійний, а пальці трусяться самі собою. Він навіть посміхається: яка дурниця - здорову людину в божевільню замкнути! А сам чує, як пальці щораз більше трусяться, як за ними починає страшенно, тоскно душити груди. Вікно розчинене, за ним навіть видно вершки дерев, осяяних сонцем, а дихати трудно, задушно, хочеться рознести ці жовто-сірі, блискучі, німі стіни.

Доктор Рудольф, чудесно знаючи, що цього не треба робити, знову скажено б’є плечем у двері. Але вони ані ворухнуться. І так само, знаючи, що кричати не треба, чужим, диким, страшним собі самому голосом кричить:

- Пусті-іть! Пусті-іть!

Крик б’ється об м’які стіни й падає тут же під ноги. За дверима мертва тиша. А вони ж напевне звідкись підглядають за ним!

Доктор Рудольф почуває, як ноги теж дрібно-дрібно трусяться й стають млосні. Він трудно переходить до стільця й сідає. Стілець теж оббитий м’якою підстилкою, вкритою цератою. Стоїть твердо, непорушно - пригвинчений до підлоги. І столик непорушний...

Доктора Рудольфа вмить підхоплює сліпим, лютим душним вибухом і кидає по кімнаті з кутка в куток. Сам знаючи, що треба якось інакше поводитись, що це тільки на шкоду йому, він скажено набігає на двері, б’є в них кулаками, плечима, ногами, несамовито, жахливо кричить. Але відповідь йому одна: мертва тиша стін; тільки знадвору долітає мирне, безжурне цвірінькання горобців.

І знову доктор Рудольф опадає й ледве добирається до стільця. Він чує, як по підборідді стікає йому густа, липка слина, як пасма волосся нависли на очі, як піт лоскітно й їдко скочується на очі з чола, але йому несила підвести руку до лиця. Заморено, трудно дихаючи, він сидить, перехилившись наперед і тьмяним поглядом водячи по блискучій, теж обкладеній тою самою проклятою товстою цератою підлозі, на якій видно порохняві сліди його ніг.

Так от про які страждання говорила та! Вона знала. Вона навмисне скувала його словом. Це вона засадила його сюди. Значить, це - помста за те, що в алеї чи за коронку? За що б не було, а помста хороша, слава тобі, прекрасна принцесо,- тепер змито й урятовано твою і твоєї коронки честь!

* * *

Пані Гольман дуже стурбована: з її любим хлопчиком, її красунем Максом, діється щось непевне, щось тяжке. Вчора звечора тоскно гасав по своїй кімнаті, весь час комусь усе телефонуючи, щось гарячково писав, дер на шматки, щось палив (ох, ця політика, не доведе вона до добра бідного парубка!). А то раптом приходив до неї, чудно балакав, із незвичною, соромливою, прикритою жартом ніжністю обнімав, наче матір. І так десь, видно, хотілось йому справжньої, рідної матерньої ласки. І знову тоскно бився в своїй хатині, все клацаючи телефоном, все пробуючи з кимсь балакати.

А тепер от, обхопивши голову руками, сидить і сидить біля столу, не рухаючись. Уже й кава простигла на столику, уже час би давно й на службу йому йти, а він і не поворухнеться.

Пані Гольман зазирає в щілинку дверей і зітхає. Широке, жовто-вощане, зморщене лице її з широко розставленими круглими оченятами засмучене й занепокоєне. Напевне, з тою красунею, що раз сюди приїжджала в такому шикарному авто, щось не до ладу сталося. Де ж таки такому голодранцеві з такою багачкою любитися!

От підводить голову й ліниво дивиться на годинник. Та вже одинадцята година, дивись, хлопче, не дивись. Ага: знову до свого телефону. Ну, так - і знов ніхто не обзивається.

 Пані Гольман зітхає й тихенько відходить до дверей. А Макс у люті, в одчаї знизує плечима й бігає по кімнаті.

Раптом зупиняється й хмарно дивиться в одну точку. Потім блідо, гидливо посміхається й розвезеним, недбалим, але рішучим кроком підходить до телефону. Не перестаючи гидливо, насмішкувато кривити уста, ліниво мружачись, вилучає екран, надушує гудзика цифр і слухає. Низько-контральтовий із м’яко-металічними владними нотами жіночий голос.

Макс іще недбаліше схиляє голову набік, наче збираючись до легкої розмови з приємною дамочкою.

- Я хотів би говорити з принцесою.

- Я тут сама. Хто говорить!

- Говорить ваш тайний приятель. Ім’я не важне. Хочу вас про дещо попередити. Ви слухаєте мене?

- Так, слухаю.

- Вчора ви дали графові Елленбергові обіцянку прийняти в себе сьогодні о дев’ятій годині вечора пана Мертенса. Я вам раджу цього не робити. Як бачите, про візит відомо не тільки вам трьом... Ви слухаєте мене?

- Так, слухаю.

- ...не тільки вам трьом, як ви це ставили умовою, а ще й іншим. Відомо це й одній організації, яка шукає зустрічі з паном Мертенсом. Ви розумієте, чим це загрожує вам і тим людям, що у вашому домі? Отже, раджу ніколи взагалі пана Мертенса в цьому домі не приймати. Ви розумієте мене?

- Розумію. Хто ви?

- Ваш великий приятель, гарячий прихильник, ваш вірний слуга, готовий за вас і за ваші ідеї на смерть. Отже, послухаєтесь моєї поради?

- Побачу. Але в кожному разі дякую. Не можете сказати, як вам стало відомо про візит? Макс гидливо мружить очі на стінку.

- Не можу, ваша світлосте. Задовольніться тим фактом, що ваша тайна відома іншим. Отже, можете заспокоїти вашого раба чи ні! Приймете пана Мертенса?

- Побачу, сказано вам. Більше нічого не маєте сказати?

Маю. Коли ви мене не послухаєтесь, то... 

Макс стримує себе й додає:

- ...то негайно пишіть тестамент. І порадьте зробити це саме панові Мертенсові, коли він іще не зробив. Прощайте, принцесо. До побачення на тому світі!

Пані Гольман поспішно підходить до щілини: ну, слава богу, добився, поговорив-таки. Зразу повеселішав хлопець, навіть посміхається.

 Але пані Гольман вражено бачить, як хлопець лягає на ліжко лицем униз і лежить, як мертвий. Вона тихенько входить, обережно забалакує, ніжно тягне за плече, але Макс, здається, не чує. Кава ж зовсім холодна, на службу треба йому йти, кімнату треба прибирати.

- Максе! Хлопчику, що вам таке? Га? Чи не хорі ви, сохрань господи? Оце лишенько! Максе?

Макс злегка підводить голову від подушки, але не повертає її.

- Пані Гольман, коли не хочете забруднитись о погань, то не торкайтесь до мене. Плюньте в мене й ідіть собі до своєї роботи!

І знову кладе лице в подушку.

Пані Гольман злякано дивиться на чорно-синю голову й розгублено стоїть із розкритими блідо-синіми устами на жовто-вощаному лиці.

* * *

Увесь графський будинок від гори до низу принишк, затих, похнюпився. Прислуга ходить навшпиньках, балансуючи руками, говорить пошепки з виразом застуканих злочинців.

А Фріц, а золотистий і рожевий, як дитина після сну, Фріц не може втримати щасливої, кричущої посмішки. Його ніхто не може бачити в його підвальній кімнатці, з якої видно тільки ноги тих, що проходять повз вікно - двері в нього замкнуті на ключ, але йому проте ніяково, соромно й сумно за свою посмішку. І він нічого не може зробити: щастя само, без його дозволу, співає в ньому, розмахує руками, танцює, як п’яне. Зараз він вийде на волю, зараз-зараз він візьме свою валізочку в руки, валізочку з бомбою, револьвером, з потайним телефоном, попрощається з цим бідним домом і... не буде вбивати. Не буде в грудях цієї млосної огиди, цього зойку, цього дряпання кігтями по мозку.

Правда, Фріц не знає точно, що там сталося в тих графів та принцес. А коли не знає, то як він може сумувати з незнаного, невідомого? Щось із принцесою, золотистотілою, величною, недосяжною принцесою. А що саме - невідомо. Два рази був у неї граф Адольф, про щось таємно радились, замкнувши навіть двері. А потім принцеса зачинилась у себе, не схотівши на обід зійти й навіть Софі не допускаючи до себе.

Як же може Фріц сумувати, не знаючи чого? Але хоч би й знав, то як сумувати з цих дурниць, знаючи всі їхні сумування смертельним жахом? Що сум, що туга, що найбільше страждання перед тим, що стоїть уже над ними, що з кожним цоком годинника насуває все ближче й ближче свою страхітну пащу! Найлютіша мука перед ним є радість і щастя.

Ходить шепіт по будинку: збожеволів доктор Рудольф, одправили в лікарню. Ну, значить, щасливий доктор Рудольф, бо є ще щось безмірно страшніше за божевілля. Чи може ж із цього сумувати Фріц!

Ходить шепіт: старий граф заарештував графівну Труду, не допустивши з дому, одібравши в неї всі гроші. Була дуже тяжка сцена між ними. Але що це тяжке перед тим, що ось-ось жде на них?

Фріц щиро хоче сумувати, але щастя п’яне товчеться в ньому і, як піну, як шумування вина, витискає на уста усміх за усміхом. Він зараз вийде на волю! Управитель Ганс Штор несподівано й рішуче заявив йому, що він більше тут у справі коронки непотрібний. Управитель стелефонувався з доктором Тіле, і доктор Тіле через щось мусив згодитись одкликати свого агента. (Помітив що небудь старий Штор? Підозріння?). Доктор Тіле, одначе, лютиться, лається й вимагає за всяку ціну залишитися на цей вечір. Але як же можна залишитись, коли Ганс Штор категорично вимагає негайно покинути дім? Ось зараз треба йти до нього, взяти платню, документи й негайно-негайно забиратися геть. Він же агент, а не прислуга, як товариш Тіле цього не розуміє?! Його ж силою викинуть звідси. От маєш!

І Фріц щасливо, іскристо, нестримно сяє очима, затягуючи ремінець на валізочці з бомбою. Потім дивиться на годинника: ах, чорт, десять на дев’яту. А сказано бути в Штора точно о восьмій.

Фріц натягає на очі брови, накидає на себе, як пальто, вираз понурості й суворо йде до Ганса Штора. Дивно десять на дев’яту, а прислуга ходить вільно по коридорах і покоях будинку - ніяких заходів до візиту Мертенса. Чи граф Адольф не хоче завчасу викликати зайві балачки?

Ну, Фріц уже нічого тут роздумувати не може, він мусить забиратися геть.

На легенький стукіт його в двері не чути ніякої відповіді. Фріц обережно відчиняє двері й увіходить у контору. Нема нікого. В сусідній кімнаті чути голосну балачку. Голос управителя бубонить понуро й умовляюче. Бідний управитель, він сьогодні цілий день ходить убитий, приглушений, навіть важність свою розгубив од горя.

Раптом жіночий голос гнівно, жагуче кидається згори, як розлючена кішка на пса, на понуре буботіння, люто шарпає, гризе.

- Не вірю! Не вірю, не вірю, не вірю! Я вимагаю показати мені його! Де він? В якій лікарні! Веди мене зараз же туди!

Невже це так говорить спокійна, мовчазна, з тихою волосяною посмішкою поважна жінка?

Пес сердито, з болем випручується.

- Але ж тобі сказано було. Що ж ти думаєш...

- Сказано, сказано! Для тебе все, що ними сказано,- закон! Я - мати! Я вимагаю! Він не може бути хорий! Не може! Я сама бачила його, я - мати. Розумієш ти?

- Але для чого ж їм казати неправду?! Зрозумій ти, ради бога!

Фріц тихенько навшпиньках хоче вислизнути з контори - він прийде трошки пізніше. Але проклятий стілець підвертається під ноги й гарчить паршивими своїми ніжками.

Балачка вривається. З дверей виходить із своїм величним виглядом Ганс Штор. Чорно-сині бакени його розтріпані, волосся скудовчене від пальців, що конвульсійно вгризалися в череп, на матово-смуглявих, класично гарних лицях пашить рум’янець болючого підняття, але Ганс Штор сторого, по начальницькому оглядає Фріца й розщитуе його, ще раз наказавши негайно вийти з цього дому.

Фріц, із усієї сили тримаючи на лиці понурість, вертається до себе. А в грудях, у ногах, у руках гасає оте п’яне, несамовите, самовільне.

І тільки о пів на дев’яту Фріц із валізочкою в руці виходить із воріт графського будинку. Зараз же біля них стоїть якась покоївка з крихітною собачкою на ланцюжку.

Схилившись над собачкою, вона заклопотано вовтузиться з нашийником. Коли ж Фріц рівняється з нею, вона тихо спіднизу говорить: 

Ідіть на ріг вулиці! Швидко!

І довбається собі далі з нашийником.

У Фріца перестають співати руки й ноги; вони відразу стають важкі й млосні, але він твердо й слухняно йде на ріг вулиці. Там жваво крутиться на всі боки газетник у пошмор-ганому кашкетику з неохайною рудою борідкою й сокирчастим носом. Він, мило, весело, ніжно посміхаючись до кожного прохожого уважно ласкавими очима, різким, цап’ячим голосом вигукує:

 - «Вечірній Час»! Союз Східних Держав готується до війни! Мільйонова повітряна армія! «Вечірній Час»! Подорож президента Мертенса до Лондона!

Він спритно тикає газету в руки покупцям, прожогом одраховує решту, тут же підсуває ще вогкий папір у другі простягнені руки й кричить в обличчя третім:

- «Вечірній Час»! Мільйонова жовто-чорна армія летить на Європу! Нове злочинство Інараку в Америці! «Вечірній Час»!

Фріц зупиняється й виймає гроші. Останній покупець одійшов. Рудий спритний газетник зиркає на Фріца ніжними очима, моментально вихоплює з паки газету й подає.

- «Вечірній Час»!.. Заколоти в Африці!.. (Негайно йдіть до садової хвіртки. Синє авто. Попередьте Макса, що тут є агенти поліції. Хтось нас зрадив. Чекайте на мене не більше, як десять хвилин, після вибуху). «Вечірній Час»! Мільйонова жовто-чорна армія летить на Європу!

- А мені теж чекати?

- (Неодмінно. Макс скаже все. Ідіть). Подорож президента Мертенса до Лондона! Нове злочинство Інараку! «Вечірній Час»!

Фріц із газетою в одній руці й валізкою в другій іде попід стіною саду, завертає ліворуч і бачить біля садової хвіртки синє крите авто. Це візник. Він, очевидно, кимсь занятий, бо табличка спущена донизу. Але Фріц, не зважаючи на це, підходить і питає:

- Вільний?

Шофер в окулярах на очах, із сивуватими вусами й червоним носом од частих зупинок біля барів швидко зиркає по вулиці й хитає головою. Фріц сідає в авто й зачиняє за собою дверці, а шофер ліниво, мляво спускає переднє скло й повертається боком до пасажира.

- Що там?.. У домі?

- Нічого. Здається, він не буде.

- Правда?!

І шофер усім червононосим лицем живо повертається до Фріца. А Фріцові так дивно й чудно бачити це пристаркувате обличчя п’янички-візника, що він мимоволі сумнівається, чи Макс же це!

- Ніяких заходів. Уся прислуга вільно ходить. А товариш Тіле просив попередити, що тут є агенти поліції. Невже нас хто зрадив? Га?

- Ну, дурни-иці!

І червоний ніс зневажливо морщиться, відвертаючись од Фріца.

На мурі саду лежить ніжно-фіалковий відблиск вечірнього неба. Сонце вже зайшло, але в небі висить іще густо-червона, з синюватими краями велетенська хмаряна китиця. На цій вулиці тихо, прохожих мало, та все йдуть по одному. Екіпажі проносяться швидко, не виявляючи ніякого нахилу спинятися.

Сказати Максові про брата його чи ні?

Шофер розвезеним недбалим рухом виймає цигарку й закурює. Він на кілька ментів одсуває на чоло окуляри - і Фріцові видно чисте, молоде, в шовкових, пухнастих віях око: воно чогось гидливо, задумливо мружиться.

Фріцові стає боляче, соромно: от цей же може бути таким недбалим, таким зневажливо-спокійним і твердим! Не тільки своє життя зможе віддати, але й чуже (та ще й яке!) відняти. Фріц одсувається в самий куточок авто й увесь винувато зіщулюється.

* * *

Принцеса Еліза стоїть біля вікна й понурими очима дивиться в сад на краєчок даху порожньої тепер лабораторії. В небі висить густо-червона хмара й дах одлискує до неї фіалково-тьмяним скорботним усміхом. Каштани хмарно закутались у свої зелені кудлаті кожухи. Тихо, порожньо, тоскно в саду. В’яне неприбрана пострижена трава рівненькими рядочками.

Принцеса Еліза закушує губу й відходить од вікна. А в салоні теж порожньо, тоскно, нудно до крику.

Весь світ порожній, непотрібний, остогидлий, нудний до млості. Куди втекти від нього?

Принцеса блукає з кімнати в кімнату й виходить на терасу. Вікна графівни Труди світяться.

Зайти хіба до Труди, до цього смуглявого страховища? Здивується, мабугь?

Але дивуватися доводиться принцесі, на канапі вся в білому, як у піні молока, виразно смуглява в цій піні, з темно червоними спухлими устами лежить страховище. На ній капелюш, але білі черевички валяються долі, само ж страховище з цікавістю слідкує за грою пальців своєї ноги крізь прозорий шовк панчіх. В одній руці - цигарка, у другій - келих із жовтяво-зеленим вином.

- Ах, це - «ваша королівська величність»? А я гадала - мій знаменитий батенько. Може, ваша величність зволять випити зі мною?

Воно не дивується, це страховище, з візиту до неї її світлості принцеси, не радіє, не соромиться й навіть на волосинку не підводиться. Хіба що перестає гратися пальцями - єдина уступка, яку воно може ради такого екстреного випадку зробити.

- Вибачте, графівно, я, здається, не в час прийшла до вас?

Хіба? Яка година? Ще ж зовсім рано. Але до мене можна повсякчас: ви ж знаєте, я тепер - кокотка. 

Принцеса Еліза мовчки, вражено дивиться на кокотку.

- Правда, правда! Невже ви не знаєте? Батько вам іще не сказав цього? Дивно! Вчора ще я була професійною злодійкою - спеціальність: королівські коронки. Але, на великий жаль батька, коронка знайшлась. Правда, ваша величносте?

- Я, власне, тільки вчора довідалась про це тяжке підозріння, яке...

- Ах, так? Ви не знали, що мій фах коронка? Так, так, принцесо, до вчорашнього дня я працювала в цій галузі. Але з сьогоднішнього дня змінила: тепер я кокотка. Мій фах тепер: їздити по шинках і плямувати честь нашої фамілії. Боюсь, що це з матеріального боку буде менш вигідно, ніж красти брильянтові коронки. Ви як думаєте, ваша світлосте? Та що ви так песимістично дивитесь на мене? Ви думаєте, я програла цією зміною? Правда?

- Що з вами, графівно?

Графівна ставить келих на стіл і з лінивим здивуванням оглядає себе з усіх боків.

- Зі мною? Здається, нічого особливого. Все, як слід бути в кокотки.

І раптом із цікавістю поширює на принцесу занадто блискучі бронзово-карі очі.

- А скажіть, будь ласка, ваша світлосте, вам не трудно дихати в цій кімнаті?

Принцеса Еліза непорозуміло обводить очима навкруги.

- Ні, не трудно.

- Дивно! Звичайно, морально чистим жінкам буває трудно дихати одним повітрям із кокотками. Так принаймні стоїть по всіх хороших книжках. Я б вам запропонувала присісти, коли б була певна, що ви дійсно не задихнетесь. А то тоді доведеться мені перейти ще на один фах: професійної вбійниці.

Рівно-біла рука в чорному рукаві спокійно підсуває стільця - і принцеса Еліза сідає біля столу.

- О ваша світлосте, ваша мужність мене захоплює! Я певна, що ви могли б навіть випити зі мною, коли б це було потрібно для врятування життя людини. Еге ж? На жаль, для такої самопожертви нема поблизу погибаючої людини.

Принцеса Еліза мовчки бере Трудин келих і п’є з нього зеленкувато-золотисте течиво. Страховище здивовано кліпає очима, потім прожогом білим вихором зривається з канапи, безшумно біжить не зовсім певними півбосими ногами в куток до маленької шафки и зараз же вертається з такою самою чаркою, як і в принцеси. Розмашисто, одчайдушно, як то личить кокоткам, вона наливає знову вина в келих Елізі й собі.

За мужність, за сміливість, за геройство принцеси! К чорту коронки, брильянти, к чорту кокоток, вона хоче просто отак випити з принцесою за… за… ну, за те, що вона сюди прийшла! Ну?

Принцеса Еліза знову мовчки з легким сміхом п’є. Труда ставить келих на стіл і, широко розставивши босі ноги, щоб міцніше триматись, вражено, пильно й серйозно вдивляється в матово біле, з золотистим пушком на лицях обличчя.

- Та невже ж ви п’єте просто так, без ніякої мужності?!

- А чого ж би я не могла так пити? Труда помалу водить головою з боку на бік.

- Дивно. Ви сьогодні зовсім інша. Просто й не ваша величність. І посміхаєтесь ви просто, як людина. Хм, хм! Ви знаете, я думала, що у вас фарбоване волосся. Воно занадто червоне. О, ви не думайте, що я п’яна. Порядна кокотка ніколи п’яна не буває. А кокоткою бути, я вам скажу, Елізо, з деякого погляду добре. Серйозно! Кокотка менше потребує лицемірити. От я, наприклад, хочу пити вино - п’ю; хочу цілувати мужчин - цілую; хочу говорити страхітні речі - говорю. Схочу красти, брехати, вбивати - і буду. Я ж - кокотка, мені ніхто дивуватись не повинен. А вам, наприклад, не можна. Правда?

Принцеса Еліза замість відповіді підставляє свій келих.

- Наливайте.

На матово-білих щоках її з’являється по невеличкій червоній плямочці. Сухо-кістяний овал м’якшає, оживає, рожевиться.

Страховище здивоване, серйозно й глибоко здивоване. Воно скромно сідає на краєчок канапи й соромливо причепурює капелюшок, що з’їхав набік.

- Ну, а тепер, Трудо, розкажіть мені, що вам є. Не як «вашій величності», а як Елізі. Добре?

Труда облизує язиком спухлі, набухлі кров’ю губи. Елізі вона може розказати. З охотою. Але що, власне, розказувати? Сьогодні батько в поганому гуморі. Через те йому схотілося виявити батьківську владу. От він узяв і заборонив своїй дочці виходити без його дозволу з дому. Просто заборонив - і більше нічого. Одвертий, брутальний, звичайний собі деспотизм усіх батьків, чоловіків і взагалі мужчин усіх часів. Людські закони й звичаї претендують на вищість над звірячими. Самозасліплення: у звірят ні жінки, ні діти не живуть у такому безглуздому рабстві, як у людей. Доки ж це буде, хотілось би знати? Доки мужчина пануватиме над жінкою?

- Вічно, Трудо.

- Вічно?

- Вічно.

- А через що?

- Бо вони дужчі.

Принцеса Еліза мимоволі посміхається, а Труда пильно думає. Хм! Дужчі. А чим же вони дужчі? Грошима. Мужчини мають у своїх руках усі гроші, от у чому вся штука. І через те вони мають право й силу купувати й продавати жінок. Законно чи незаконно, а продають і купують.

А жінки дурні. Безумовно дурні. Вони повинні змовитись і вимагати половину всіх грошей собі. І тоді будуть такі самі дужі й незалежні, як мужчини. А як мужчини не згодяться, вчинити жіночий страйк. Серйозно! Генеральний жіночий страйк. І нехай тоді мужчини спробують прожити без жінок. Ану!

Князівна Еліза раптом червоніє так, що навіть страховище помічає. Вона здивовано дивиться на червоність, що горить аж до самих вух Елізи, і нічого не розуміє. Невже від соромливості? Господи, така важна, така горда, така вчена принцеса - соромиться, як дівчинка!

- Вибачте, принцесо, я, здається, сказала щось непристойне?

Страховище старається бути ввічливою, поважною, але принцеса посміхається й сама (сама!) бере пляшку й наливає собі й Труді повні келихи.

- За генеральний жіночий страйк, Трудо!

- Правда?!

Труда схоплюється на ноги і, хитнувшись, у бурному захваті обнімає Елізу, що так само загадково посміхається, відводячи руку з келихом набік, щоб Труда не розхлюпала. Потім страховище хапає свій келих і одним духом випиває до дна.

Ах, яка вона рада, що вона помилилася у принцесі! Вона ж була певна, що Еліза - висхла, набундючена величність, для якої, крім коронки, нічого на світі немає.

 - За вас, Елізо! За вас тепер! Добре?!

Зелені очі починають виразніше блищати. По тілу ходить легке веселе тепло, заповнюючи холодну, тоскну порожнечу. Світ стає повніший, ближчий; солодка туга дзвенить, як зачеплена струна; мила Труда така втішна, бідна, славна.

От Труда сідає з нею поруч у фотель, підібгавши одну ногу в панчосі під себе, вона обома руками обнімає руку Елізи і, комічно заплітаючись язиком, смішно сердячись на себе за це, жагуче обурено скаржиться на батька, брата, на чоловіка Фріди, на свого нареченого - «феноменальну зануду». Це - вороги, деспоти, кати. Мужчини - віковічні вороги жінок. Їм треба оповістити безпощадну війну - це єдиний рятунок.

А потім тут же згадує про якогось «чорно-срібного лицаря» й говорить такі речі, від яких починають горіти вуха принцеси. Тут же згадує Макса, брата бідного доктора Рудольфа. Еліза ніколи не бачила Макса? І слава богові, а то б вона оце не сиділа так спокійно. Ах, що там говорити: всі ці коронки, гроші, графство, влада, слава, все це - дурниці. Нема нічого кращого, вищого й святішого в житті, як кохання. Правда?

- Не знаю, Трудо. Може.

- Як не знаєте?! Невже ви нікого досі не любили?!

Еліза з посмішкою крутить головою. Труда відкидається назад, щоб краще бачити це чудо.

- І ніколи-ніколи ні один мужчина не торкався до вас?! І ви не знаєте, що таке поцілунок?!

Принцеса Еліза з усміхом так само крутить головою.

- Ах, бідненька ж ви моя!

Принцеса Еліза раптом сміється, хапає недопитий келих і високо підіймає.

- За кохання, Трудо!

Труда, хапаючись, наливає й вихиляє вино в рот.

- Елізо! Ви - справжня королева! Знаєте ви це? Але стоп! Елізо! Слухайте: вчиніть іще одне злочинство. Хочете? Закиньте к бісу на сьогодні ваші королівські чесноти й поможіть мені: поможіть утекти на побачення до мого чорно-срібного лицаря. Ану! Скажіть, щоб вам подали авто, і підвезіть мене. Добре? Ви ж не повинні знати, що мене арештовано.

Еліза щось думає. Раптом рішуче киває головою й згоджується. Труда в захваті кидається одягати свої білі черевички, ловлячи їх смуглявими руками, а Еліза йде до себе.

Зловивши черевички, Труда біжить до столика, хапає папір і розгонисто пише:

«Мамо! Батько назвав мене кокоткою. Але я нею ще не була. Тепер зроблюсь. Батько хотів продати мене на все життя, як Фріду, і називав це шлюбом. Так краще я сама себе продам на вигідніших умовах, хоч це й не буде зватися шлюбом. Я не хочу так дорого платити за таку нісенітницю, як назва. Прощай, мамо, я більше не вернусь у тюрму, яку батько зве «родиною».

Колись твоя дочка Труда,

а тепер кокотка».

Сперши папірець на порожню пляшку з-під вина, Труда починає телефонувати.

- Гальо! Чекаєте? Слухайте, Душнере: мені категорично заборонено виїжджати з дому. Через те чекайте на мене через двадцять хвилин на нашому звичайному місці. Бувайте, спішу.

Покоївка біля воріт здивовано дивиться, як виїжджає авто з принцесою Елізою й графівною Трудою. Вона швидко веде за ними собачку й поспішає до рогу. А там газетник уважно проводжає очима екіпаж, в якому нічого особливого немає, крім двох жіночих постатей. І до того це видовище його вражає, що він забуває продавати газету й спішить назустріч покоївці з собачкою.

- Невже вона?!

- Вона.

- Напевно?!

- Абсолютно.

Газетник люто засуває в торбу число газети.

- Значить, і пронюхали! Знімайте всіх. Швидко!

Газетник і покоївка розходяться, а звичайнісіньке авто з двома звичайними жіночими постатями летить вулицями Берліна до призначеного місця. Через двадцять хвилин недалеко від призначеного місця авто зупиняється, постать у білому виходить і йде пішки, а авто з чорною постаттю несеться далі.

Воно завертає то вліво, то вправо, вилітає на нову алею й тече по новому передмісті.

В небі вже давно погасла густо-червона хмара, розтавши в густій синяві. Місто й небо засвітили свої ліхтарі.

Авто підкочує до темно-сірого великого будинку нудно урядового типу. Принцеса Еліза помалу поважно сходить із екіпажа і, рівно, велично тримаючи голову, прямує до ґанку.

Портьє спочатку пробує сперечались - такої пізньої години ніяких одвідин у лікарні не дозволяється, але, прочитавши мовчки простягнуту йому візитову картку, низько схиляється й біжить у дежурний кабінет. Звідти через хвилину вибігає кругленький чорненький, як кузочка, добродій, підкочується до принцеси і, силкуючись зігнути своє туге кругле тіло, віддає себе до розпорядку її світлості. Чим він може служити високій гості?

Високій гості треба побачитися з одним хорим, сьогодні привезеним до лікарні, доктором Штором. Вона розуміє, що час невизначений, але вона просить зробити для неї виїмок.

Чорненька кузочка винувато чухає товстенькою лапкою за синюватим вухом. Річ у тому, що, крім усього, з цим хорим трудно бачитись: він у такому стані, що... що навряд чи може говорити.

- А що з ним, пане докторе?

З ним такий гострий припадок хороби, що були змушені одягти на нього сорочку й прив’язати до ліжка. Так, так, це сумно, але це звичайна річ у таких хорих. Правда, такого способу вживається рідко, але в даному разі конечність виникла з того, що хорий - людина надзвичайної, неймовірної фізичної сили. А крім того, він хотів утекти. Еге ж, утекти! Викрутив пригвинчений до підлоги стілець, підставив під вікно й почав руками виламувати грати. Нехай її світлість уявлять собі з цього, що то за сила в цієї людини! І вже вивернув одну гратину з стіни, а другу погнув, як воскову свічку. Але, коли сторожа схотіла його зсадити з вікна й покласти на ліжко, на нього напала така лють, що п’ятеро чоловік на превелику силу змогли з ним справитись. Він жбурляв здоровенними сторожами, як хлопчиками, одному звихнув руку, другому розбив щелепи вдаром кулака. Довелося накинути на нього сорочку й прив’язати до ліжка. Але припадок, треба думати, хутко мине, і тоді його відв’яжуть.

Висока гостя слухає мовчки, високо й холодно тримаючи голову. Так, це трохи неприємно, звичайно. Але вона, проте, просить пана доктора дати їй змогу побачитися з хорим. Можливо, що це побачення подіє на нього втихомирливо.

Чорненька кузочка не сміє відмовити й веде її світлість нагору. Перед дверима кімнати хорого гостя просить лишити її на самоті з пацієнтом, дякує панові докторові й велично, повільно входить у розчинені перед нею двері.

В кімнаті притушене світло, що сіється з стелі. Просто проти дверей - вікно з погнутими ґратами, праворуч - ліжко, на якому непорушно й незграбно лежить великий білий замоток.

Принцеса Еліза рівно, помалу підходить до ліжка. З подушки на неї здивовано, неймовірно дивляться одверті невинні очі. Через усе чоло до виска йде червона кривава смуга; волосся поплутаними пасмами закинене чужою рукою назад.

- Добривечір, пане докторе!

Так, це дійсно вона, принцеса. От спокійно сідає на стілець, злегка перехиляється й пильно вдивляється в нього. З-під прозорого чорного капелюша збігають за вуха червоні крила волосся.

Доктор Рудольф хоче підвестись, але полотняні широкі сповивачі з м’якою непорушною твердістю тримають його тіло. Він тільки повертає голову набік і несподівано посміхається

- Приїхали перевірити, чи міцно тримають? Як бачите, міцніше, здається, не можна.

Князівна Еліза якийсь мент чудно мовчить, а коли починає говорити, голос їй неприємно похрипує:

- Я приїхала востаннє спробувати помогти вам.

І прокашлюється.

- Так? Дуже дякую. Але я занадто вже почуваю вашу поміч. Більш не потребую.

Принцеса не сердиться, не мружить очей, а тільки чудно весь час водить ними по його лиці, ще раз спиняючись на кривавій смузі. І знову голос її звучить хрипко, тихо, рівно.

- Я вірю, що ви вмієте тримати своє слово...

Доктор Рудольф знову посміхається.

- ...Дайте мені слово, що ви відмовляєтесь од своєї Машини, і ви зараз же будете вільні.

Доктор Рудольф раптом робить усім тілом рух, бажаючи схопитись, але тільки підкидає головою догори й знову падає нею в подушку.

- Та як у вас вистачає духу робити мені таку пропозицію?! Як ви смієте після всього?! Ідіть собі геть! Ідіть звідси!! Чуєте?

Принцеса Еліза не рушиться й так само тихо, чудно не відриває від нього очей.

- Я смію це робити, бо не хочу, щоб ви мучились.

- О, дякую за ласку, ваша світлосте, дякую дуже!

- Пане докторе, ви бачите, що ваш опір не може врятувати ні вас, ні Машину. Для чого ж завдавати собі таке тяжке страждання?

- Це я собі його завдаю?! Я?!

- Ви, пане докторе. Одне ваше слово - і ви будете вільні. Ви будете жити, працювати, ви…

- Ваша світлосте! Ви, здається, переконались, що мене тут тримають добре. Для чого ж зайві розмови! Щоб цілком заспокоїти вас, я сам вам скажу, що я звідси вже ніколи не вийду. Я або збожеволію, або мене замучать і вб’ють. За це я вам ручусь. Отже, ви можете бути цілком задоволені: за все, що я вам зробив злого и образливого, мені одплачено як слід. Ваша й вашої коронки честь очищена. Чого ж вам іще треба?!

Принцеса Еліза, випроставшись, одкинувши голову, заплющує очі й сидить так, неначе відразу заснувши. Тільки чорний шовк на грудях опуклими хвилями то підводиться, то спадає.

- Значить, ви не згоджуєтесь одмовитись? - раптом ледве чутно пошепки чується з її уст. А очі так само заплющені.

- Ні, принцесо. Від душі не відмовляються. А життя моє можете брати самі.

Принцеса Еліза трудно розплющує очі й помалу підводиться.

- В такому разі... прощайте, пане докторе.

- Прощайте, принцесо.

Чоло червоно сміється кривавою роздертою смугою, а уста в кутиках жорстко, вперто загнули донизу волосинки. Очі, одверті, голі, сталево дивляться вгору.

Князівна Еліза раптом озирається на двері, потім швидко ступає до ліжка, нахиляється просто до широко розкритих очей, бере в обидві руки скудовчену голову й припадає довгим, п’ючим поцілунком до уст. Одірвавшись, мовчки повертається й прудко виходить із кімнати.

Доктор Рудольф, спалахнувши непорозумілим зляканим щастям, підвівши голову, дивиться їй услід.

* * *

- Мамо, я тобі кажу, ти не повинна ні на хвилину думати, що він хорий! Ні на хвилину! Чуєш? Він здоровіший, він дужчий, він кращий за нас усіх. І він буде на волі, я тобі кажу. Буде!

В лабораторії зовсім темно, тільки крізь велике вікно просівається слабесенький одсвіт од сяйва міста та світла зір. І в теплій тьмі, де ще живе ніжно-солодкий дух сонячного хліба, шепіт чується таким жагучим, переконаним.

- Але як же, як же можна здорову людину посадити в божевільню?! Як це можна?! Значить, є в ньому щось...

- Мамо! Ти знов? Та, кажу тобі, ці люди мільйони готові кинути в найтяжчі страждання й смерть ради своїх інтересів, а ти дивуєшся, як можна зробити це з одною людиною. Мамо, я не маю часу. Я мушу зараз же завезти й сховати цю валізку. Я сьогодні вночі прочитаю Рудів рукопис, а завтра зранку почну робити заходи, і Руді буде на волі. За це я тобі ручуся своєю головою, мамуню. Ах, мамо, ах, мамо! Ні, та ти не можеш уявити собі, що це може бути, коли Рудева Машина є дійсно така, як ти кажеш! Але ж, ти кажеш, ти сама їла той хліб? Правда, мамо? Дійсно ти їла?!

- Їла, Масі. Присягаюся богом, їла й ніколи в світі нічого кращого не їла. Це істинна правда. Масі!

- В такому разі, мамо, ти не дивуйся, що вони замкнули його в божевільню. В тюрму посадити вони не можуть. За що? Просто вбити - небезпечно. А найкраще зробити його божевільним. І тоді і його Машина - вигадка, маячіння божевільного. А вона, ця Машина, розуміється, повинна бути для них страшна! Таж подумай, подумай, мамуню, що це може бути? Це... Ні, я мушу швидше їхати. Нас можуть тут застати. Ти проведи мене до хвіртки. Ах, мамо!

І Макс раптом бурно, мовчки обнімає матір і одверто, жадно, тепер уже дозволяючи собі це, цілує мокрі від сліз очі, теплі й теж мокрі лиця, такі рідні, з таким дорогим дитячим, колишнім-колишнім духом «мами». Материні руки, цупко-ніжні, легкі, теплі, ходять по його плечах, шиї, голові, любовно, теж жадно обмацують, спішать торкнутися до всіх куточків його тіла, так довго відриваного й не одірваного.

- Масі! Дитинко! Хлопчику мій бідний!

Макс одривається, хапає важку валізку й обережно несе її до дверей. На губах - солоний, ніжний смак, на очах, на обличчі - мокрі, гарячі сліди поцілунків.

Сад тихенько, заспокійливо шелестить назустріч двом темним постатям. У ньому ніхто не може їм зустрітись. Принцеса з графівною поїхали кудись до міста, графи сидять у своїх кімнатах, а дідусь Йоганн давно спить у своїй хатинці.

Перед хвірткою Макс тільки простягає руку матері.

- Я сповіщатиму тебе, мамо, ти не турбуйся. Тільки будь в умовлені години поблизу телефону. Ну, прощай, тепер я сам. На вулиці теж нічого підозрілого. Його авто стоїть на свойому місці. О, чекайте, ваші світлості - справа ще не скінчена.

Фріц відчиняє дверці авто й помагає Максові втягти валізку. Ух, та важка ж яка! Що в ній? Золото?

- Краще, ніж золото! Цінніше за все золото на світі, Фріце! Чуєте, хлопчику! Майте це на увазі!

Фріц пощипує себе за волосинки над губою. «Хлопчиком» називати його все ж таки трошки занадто. Людина, в якої виразно ростуть вуса, якій довіряють бомби й серйозні справи, не є хлопчик. Правда, коронка знайшлась, старий Штор одіслав його, але ж він був при цій справі. Та з товаришем Максом, видно, сталося там щось надзвичайне: він не може спокійно всидіти, то підігне ноги, то знеможено витягне їх, нетерпеливиться, обома руками сильно тре щоки, виглядає у віконця авто, торкається рукою до таємної валізки, що стоїть у ногах, неначе боячись, що вона зникла. І все чогось мацає себе за груди з лівого боку.

- Тільки ж глядіть, Фріце, берегти, як око, як своє життя, цю валізку. Чуєте? Я вам довіряю її. Вона повинна бути близько від мене, але не в мене. Найближче живете ви. І вам я найбільше вірю. Розумієте? Отже, живим із рук ви не повинні її випустити. Чуєте?

- Чую, товаришу.

Тепер Фріц перестає пощипувати волосинки вусиків - оце інша мова. А Макс намацує рукопис на грудях і нетерпляче дивиться у віконце автомобіля.

Пані Гольман іще ніколи не бачила свого пожильця в такому радісно-піднятому стані, таким дивно гарним, таким ясно сяючим. Слава богові, очевидно, та шикарна дама змилувалась над хлопцем. Та як і не змилуватись над таким красунем, над таким веселим, буйним, вогневим? Дурна, божевільна була б, коли б одштовхнула. А ласкавий, а привітний, а любовний який! Як її, стару торбу, обнімає, термосить, трохи не цілує.

Пані Гольман аж зашарюється своїми жовтовощаними щоками. Широко розставлені малесенькі, закруглені від штовханів життя оченята зворушено й тепло-тепло голублять буйну постать красуня-«хлопчика».

І довго вона ще не спить і чує, як за тоненькою стінкою раптом гуркотить стілець, як радісно, швидко у вогневому захваті бігають молоді ощасливлені ноги по підлозі. І згадується «старій торбі» її бідний покійник, згадується не тим кашляючим півмертвяком, з яким вона добрела до останніх днів його життя, а молодим, лукавим, з начесаним на ліве око загонистим чубом і м’якенькими вусиками, від яких на губах лишалося стидне й млосно-солодке почування.

* * *

Чорно-срібний лицар, фабрикант гудзиків Душнер, терпляче чекає на призначеному місці. Він собі ходить по тротуарі, заклавши руки за спину й покручуючи пальцями. Куди йому поспішати?! То нерозважна, неекономна молодість усе кудись поспішає, усе за чимсь гониться, нетерпеливиться, не розуміючи, що за своєю власною тінню гониться. Людина ж, якій п’ятдесят шість років, добре знає, що свою власну тінь однаково трудно піймати що стоячи, що бігаючи.

І він має рацію - покрутивши пальцями всього тільки півгодини, він досягає свого так само, якби цей час рвав на собі волосся. От він сидить уже з Трудою в окремій закритій ложі ресторану, Труда весело сміється, п’є без своєї звичайної обережності келих за келихом, а він сидить так близько коло неї, що чує запах її молодого, тоненького, незайманого тіла.

Внизу в залі бурлить різнобарвний вихор людських тіл, напівоголених, попереплітуваних руками, оп’янілих від самих себе, від музики, від танцю. Сміх, шаркіт ніг, дзвякіт тарілок, тужний плач флейт, теплий, душний дух гарячих тіл, пахощів, вина, тютюну. Труда підтанцьовує плечима, наспівує, пускає дим цигарки в зал. Гарно жити на світі!!

- Трудо, я люблю вас.

- Дуже добре. Трам-та-ра-рім-тім!

- Трудо, один поцілунок, малесенький, невинний!

- Будь ласка.

І маленька, тоненька, смуглява ручка підставляється чорно-срібному лицареві до уст. А більше ні - договір, вище ліктя не можна. Ах, він невдоволений? Не треба, нічого не треба! Вона теж хоче танцювати. Ні, не танцювати, а гойдатись на тих стьожках із срібного паперу. Як безсоромно танцює та гарна пара.

Папуню, вас коли-небудь били? 

Папуня недочуває: слово «папуня» звучить тут так неприємно й не до речі.

- Хто бив?

- Ну, хто! Взагалі хто-небудь. Батьки, наприклад. Так, його іноді били. Але невже вона ніколи-ніколи не згодиться побути з ним на самоті?

- Тут нема нічого. Ах, тут, серед цього натовпу, гомону, крику! Ні, зовсім, зовсім на самоті.

- Це неморально, папуню,- важно й повчально каже Труда і, лукаво примруживши одне око, тоненько тягне вино з чарки.

Папуня зітхає й ненавмисне кладе руку на коліно Труди. Труда заплющує очі й відкидається на спинку фотеля нехай робить, що хоче - вона кокотка й хоче бути, як справжня кокотка. Безсоромна музика, безсоромні танці - все безсоромне, і вона безсоромна.

І соромно, і хвилююче, і чогось плакати хочеться. І він шепоче такі страшні, сороміцькі, задушливі слова. А цинічна, влазлива, пестива й здіймаюча музика щось нагадує. Боже, що вона весь час нагадує? Щось давнє, чисте, зворушливе.

- Папуню, сядьте далі! Папуню!

- Трудо, моя дорога дівчинко!

- Налийте мені вина, я хочу пити. Швидше! І коли ви собі дозволите ще раз торкнутись мене, я зараз же іду додому. І ви ж не любите мене, ви не можете любити мене!

Господи, він, він не любить її?! Оце так! А коли людина, перейшовши п’ятдесят третю весну життя (трохи не помилився й не сказав «п’ятдесят шосту!»), маючи сніг на волоссі, чує, як у грудях мак цвіте, то що ж це таке з ним? А коли ця смішна людина із снігом на волоссі й цвітом маку на серці думає про маленьку, смугляву, вередливу жіночку і стає на коліна перед її образом, і плутає всі цифри в бухгалтерських книгах, і всі цифри, всі книги, всі люди для неї нудні й непотрібні, то що це таке з ним, хотів би він знати? А коли за можливість почути цю маленьку непокірну жіночку своєю, за можливість прилучитися до її святозапашної молодості, до її святого жіночого єства він готов покласти до ніг її всі свої бухгалтерські книги, весь спокій, усе посивіле життя своє, то що ж це таке з ним, на милість божу?!

Ах, ні, це все так собі, це не те, це не любов - її любити неможливо, вона несерйозна, пуста, легковажна; в усіх людей є якісь вищі інтереси - у того наука, книжки, скляночки; у того мистецтво, театр, слава; у того корона, влада, політика; у того торгівля, бухгалтерські цифри, а в неї - нічого, ніяких інтересів, неначе кокотка. За що її можна любити?

Чорно-срібний лицар із бровами, як дві пухнасті гусениці, посміхається: вищі інтереси! Маленька люба дівчинка чує такий побожний трепет перед «вищими інтересами»? Наука, мистецтво, політика, бухгалтерські «цифри»? Так страшно? Але нехай дитинка не боїться; це тільки змодернізовані старі фетиші з страшними й поважними пиками, якими жерці лякають свою паству. Вся людська наука, всі вищі, нижчі й усеможливі інтереси мають кінець кінцем одну ціль: знайти якнайлегші, якнайекономніші способи годувати, одягати людей, лікувати їх од хороб і зручніше влаштовувати в помешканні. А мистецтва розповідають, як саме люди роблять ці немудрі речі, як вони гризуться між собою, як радіють, як нудьгують та ще як кохаються. От і все. І нічого тут ні вищого, ні нижчого немає. А що вчені, політики, поети, міністри й інші жерці люблять робити страшно строгі, важні фізіономії, то цього не треба лякатися, бо це часом є для них тільки спосіб легше здобути собі що їсти та пити. Вони люблять називати себе всякими гучними словами - геніями, святими, героями, так і в цьому нічого страшного немає, колись римські імператори називали себе богами, та й то вся їхня божеськість виявлялась не в чому іншому, як усе ж таки в тому, що вони добре їли, пили, одягались та кохали жінок. І весь зміст і значення всіх богів, усіх релігій, усіх великих і малих філософій, усіх молитов людей, усіх їхніх «святих», «високих» ідеалів, відкинувши форму, зводяться от до цієї простенької божеськості римських імператорів.

Ах, люба, маленька, бідна дівчинка, вона ще має цю зворушливу первісну побожність перед «вищими інтересами»? Так, так, це доля всієї людськості, спочатку обплутати себе з усіх боків божками, а потім усе життя виплутуватись із них, щоб на кінці побачити, що людина є звичайнісінький звір - злий, жадний, жорстокий, брутальний, вічно голодний, вічно жерущий, на всіх рявкаючий, до всіх хижий, з усіма підлий і безмежно егоїстичний.

Вищі інтереси, святі ідеали! Храми, ризи, органи, кадила! Так урочисто, так страшно, так таємно! Правда, дитинко? І вгорі, десь там над світилами, є царство бога, премудрої, преблагої сили, творця і вседержителя всіх святих райських благ? Бідні люди, вони нічого ліпшого не могли придумати для того раю, як усе ж таки їсти, пити, нічого не робити, слухати концерти янголів і кохати прекрасних гурій. Але чи не здається його милій смуглявочці, що це досить подібна програма до тої, яку ось у цей момент вони самі мають тут у цьому ресторані?

- Ви знаєте що: ви чорт, диявол! Не смійте говорити таких речей. Дайте цигарку! І налийте вина!

- Слухаю! З радістю. От цигарка, а от вино, моя райська гуріє. Я б іще щось запропонував би цій гурії, але ж вона так боїться гріха й бозі. Правда? Але гріх, моя манюсінька свята, є найсвятіша, найестетичніша, найлюбовніша річ серед наших нудних, сірих «вищих інтересів». І всі ті ваші страшні вчені, міністри, генії й герої за який-небудь момент гріха можуть оддати усі свої вівтарі, ризи, портфелі, панікадила та ще благати, та ще лазити навколішках і плакати, як померзлі цуценята.

Труда спирає голову на руку, бо вона така важка, і кругами гойдається по ложі. Музика плаче, шаркіт танцюючих ніг стає сумний. Душнер, милий сріблястий лицар її, обкутується серпанком. Розуміється, вона кокотка, хоч і нема на світі вищих інтересів. І нехай нема, і не треба, і любові нема. Чиясь рука на спині тепла, приємна, хвилююча.

 - Я хочу спатки, папуню...

- Так, так, ми зараз поїдемо. Зараз.

Нехай обнімає, так сумно-солодко від того, а вона ж однаково кокотка.

- Трудо, я люблю вас!

- Правда?

Чорно-срібний лицар обережно повертає до себе смугляве личко з червоноспухлими устами й затуманеними важкими очима. Уста слабо й покірно посміхаються. І коли лицар накриває їх поцілунком, очі заплющуються зовсім, і лице відкидається назад.

- Милий, милий, не можна, цього не можна...

Музика відбігає і грає десь здалеку-здалеку, а може, і зовсім не грає, бо в ухах, в очах, у крові стоїть гарячий, кричущий, червоний вихор, від якого серце і б’ється, і падає, а руки й ноги солодко німіють.

- Милий, не треба... милий...

І вмить раптово прибігає музика. Знову шаркіт ніг, сміх і крики знизу, дзвякіт тарілок. У двері щось стукає.

Папуня швидко підводиться з колін. Кому якого чорта треба?!

- Панове дзвонили?

- Ніхто вам не дзвонив! Треба буть уважнішим! Забирайтесь геть! Рахунок давайте. Нога моя більше не буде у вас!

- Але, прошу вибачити...

- К бісу! Рахунок!

У сусідній ложі крізь лоскітливий сміх мокро хляпають поцілунки. Музика сороміцько підтьохкує, пари внизу гасають, іржуть. Від диму, випарів гарячих, п’яних, похітливих тіл лампи як туманом обкутані.

- Слухайте, Душнере! Мені треба багато грошей. Дуже треба. Чуєте?

О господи! Та до її послуг усі його чекові книжки! Всі «бухгалтерські цифри», всі...

- Постривайте. Потім мені треба цілком окреме помешкання. Та стривайте, я вам кажу! Невже ви не можете хвилинку поговорити серйозно про справу? Я не розумію, який ви фабрикант, коли ви не вмієте ділових розмов провадити? Мені треба помешкання. Ви весь час мені торочили про якусь віллу. Вона є у вас?

- Є. Готова. Щодня жде на свою господиню. І той день, коли ви дасте мені щастя ввести вас у неї, буде для мене…

- Чекайте. Потім мені треба театру. Мого власного театру.

- Через тиждень ви його матимете.

- Правда? Фу, як вони там кричать. Голова крутиться. Ну, нічого. Тепер так: я додому не вернусь. Я поїду до вілли. Чекайте ж! Але майте на увазі я цілком незалежна. Чуєте?!! Я продаюсь тільки настільки, наскільки я сама хочу.

- О, дівчинко! Як ви можете такі слова...

- Ах, ах! Знаємо ми вас! І потім... вілла цілком моя. Хто зі мною житиме,- абсолютно не ваше діло. І взагалі я цілком вільна. От і все. Хочете так?

Чорно-срібиий лицар, боячись злякати вибухом своєї радості цю несподіванку, мовчки стає на коліна й побожно, покірно цілує маленьку смугляву ручку.

І з тою самою побожною пошаною, з боязкою радістю, з витонченим лицарством зводить її в авто, садовить в екіпаж і везе всіма вулицями Берліна, ні разу не дозволивши собі навіть руки поцілувати їй, ждучи щохвилини наказу везти її додому. Бо хто ж може вгадати це миле, дороге Страховище?

От воно сидить, розлягшись, заклавши ногу на ногу, наспівує, одчайдушно, підпило поглядає на всі боки. А хто знає, що там за цією одчайдушністю, що там боїться, соромиться, плаче! А раптом воно, оте плачуче, несподівано вибухне й рознесе його химерне щастя осіннє?

Ні, воно не вибухає. Страховище сміливо й безжурно, злегка похитуючись і наспівуючи, їде до «своєї вілли». Ні, воно не плаче, тільки вимагає вина, зараз же, негайно, якомога більше, якомога найміцнішого вина. Ні «своєї вілли» не хоче дивитись, ні переодягатися, ні капелюша навіть скинути - швидше вина, більше вина!

І тільки, як уже не може сама підвести руку, щоб зірвати з себе капелюша, вона дозволяє взяти себе на руки й віднести у спальню.

* * *

Прокинувшись рано вранці, пані Гольман здивовано чує, як щасливий дурненький хлопчик її ще й досі гасає по хаті. Потім починає хлюпати водою, хукати, грюкати посудом. Вона швиденько схоплюється з ліжка й похапцем кидається варити каву - не спало ж дурне хлоп’я ніченьку як є!

Але, коли пані Гольман обережно, урочисто вносить каву в кімнату, «хлоп’яти» вже там немає. Отаке! Та невже ж так зараня до своєї кралі?! Так, полетів, погнав, понесло його щасливим вихором, хай йому літається легесенькою пір’їною!

 Але й Шпіндлери досить здивовані таким раннім вихровим візитом. Вони щойно одяглися, в Йозефа ще зовсім мокра його чорна куделя й носик іще не осідланий окулярами.

Одначе, глянувши на гасаючу по салончику постать із дивно променистими, бризкаючими захватом очима, вони обоє кидаються до неї, зразу зрозумівши все.

- Та невже! Мертенс? Коли? Як? Де? Адже вчора провалилось?

Макс регочеться. Макс у страшенному реготі обнімає любого, маленького, смішного, дорогого пуделя й трохи не душить його. К бісу Мертенса! К чорту всіх Мертенсів на світі! Що тепер Мертенс? Дурниці, тінь, пух, порох!

Шпіндлер поважно й заклопотано сідлає окулярами вигладжений, блискучий од умивання носик: людина, очевидно, або отруєна алкоголем, або «не всі дома» в неї.

Клара, мила, затишно-повна, щедро-добра, пухнасто-жовтява Клара, непорозуміло, по-дитячому щирить сірі з темними обідками чудесні очі: Мертенс - дурниця?!

Дурниця! Нікчемність! Порошинка! От що важне, от-от!

Макс прожогом розчиняє вікна, впускаючи гарячі, червоно-золоті промені сонця. Ставши боком до Шпіндлерів, він набирає жменями сонця й підносить їм. От що важне, от воно в його руках, от воно на підлозі, на деревах, на Мертенсах і на всьому, що під ним.

Шпіндлер і Клара швидко переглядаються. А Макс ловить цей погляд і знову закотисто регочеться, соковито, червоно вивертаючи верхню двоповерхову губу. Потім виймає з портфеля якийсь рукопис і б’є по ньому рукою. От де секрет!

Він пробує спокійніше, поважніше розповідати, але збивається з тону, сяє своїми довжелезними віями, хапається, бігає по салончику, зачіпаючи ногами й ліктями за столики, на яких стоять тендітні улюбленці Клари - асірійські глиняні коники. Це - грандіозна річ! Це - смерть Мертенсам! Це - розв’язання всіх питань!

Шпіндлер простягає руку до рукопису, але Макс не дає. зараз вони всі будуть читати його.

- Будь ласка, сідайте. Це не менше, як дві години! Шпіндлер здивовано збирає в дрібні зморшки чоло й кумедно схиляє голову набік. Зараз читать і не менше, як дві години?!

- Розуміється, зараз! А як же ви думаєте?!

Тут добра Клара спішить на поміч стривоженому пуделеві: треба ж принаймні хоч поснідати. 

Макс нетерпляче махає рукою - ах, к бісу той сніданок! Які тепер сніданки? Ніяких більше сніданків не буде. Кава? Шматки свинячого трупа?!

Шпіндлер одсуває окуляри на чоло. «Свинячого трупа»? Гм, він розуміє родинні почування товариша Макса.

Це - річ хороша (до певної міри, розуміється), так само, як і здатність дорогого Макса запалюватись од вогників навіть вічних блищачків. Але...

- Шпіндлере! Ні слова далі! Ні слова! Вам самим потім буде соромно. Вперед прочитайте, а потім, коли зможете, смаліть ваш скептицизм! Спочатку прочитайте! Сідайте! Товаришко Кларо, будь ласка! Я не спав ніч, не снідав,- як бачите, живий. Правда? Сідайте.

Він уже розгортає рукопис на столику, безцеремонно відсунувши й поваливши декілька крилатих коників із повідбиваними носами й вухами. Але Клара й Шпіндлер рішуче виступають - одна в оборону коників, другий - сніданку.

Ну, добре, Макс іде на компроміс: нехай вони собі їдять шматки свинячої мертвеччини, а він їм за цей час читатиме рукопис.

Шпіндлер і Клара заклопотано переглядаються. Справа стоїть досить погано: явно хорий.

В їдальні на столі лежить тепла густо-жовта смуга сонця, розхлюпавшись об посуд і скло блискотливими пучечками. Макс сідає саме в цю смугу, мружачи шовкові вії від теплого лоскоту сонця. Ну, він починає читати! Увага!

Шпіндлер і Клара виявляють таки увагу, але більше до обличчя самого Макса, ніж до рукопису.

Одначе, дедалі, то Шпіндлер починає косо дивитись у куток, застигаючи поглядом, жує то занадто швидко, то дуже помалу. Потім серйозно насуває окуляри на перенісся й дивиться в соковитий рухливий рот Макса, з якого поспішно, радісно, переганяючи одне одне, вистрибують зовсім не такі вже безглузді слова та думки.

Кларине ж лице потроху проясняється несміливим полегшенням, здивованням. Вона поглядає на Йозефа, і через те, що він уже не відповідає на її погляди, в неї здивовання й увага стають певніші.

А сонце ілюструє хапливі слова Макса цілком сумлінно: жене хвилю за хвилею, сипле вогнем, стріляє золотими стрілами, лоскоче, проймає передчуттям якоїсь незнаної радості.

- Хм! Хм!

Йозеф Шпіндлер зовсім таки діловито й строго вмощує окуляри на низенькому переніссі - так він умощує тільки тоді, як береться за дуже поважну роботу.

 Макс закінчує недописану сторінку рукопису. Кінця немає, але це - ничого. Головне сказано. Ну, скептику? Що? Як? Га?

Скептик скупчено жує голеними негрськими губами, підводиться й ходить по їдальні. Хм! Кгм! Справа поважна. Справа дуже поважна. Коли дійсно нема помилки в цій концепції, то це...

Кудлатий пудель зупиняється й з страхом дивиться на осяяне жовто-пухнастим волоссям лице Клари.

- ...то це... нова ера людськості! Нова ера - інакше він не може визначити цей момент. Коли це все так, він підкреслює, коли це все виправдається експериментальним шляхом, то історія людей від цього менту розколюється на дві половини: одна - все те, що було, з усіма фазами й епохами, друга - майбутня.

Макс більше не може витримати: він хапає поважну, суворо-вчену, кудлату, смішну, безмежно любу фігурку в дикі обійми й починає її м’яти, як кошеня. Кошеня нявчить, пручається, відмахується лапками, жовто-пухнаста кіточка безпорадно тягне за руки Макса, сміється й благає.

Макс пускає кошеня й грізно, радісно витягає кулаки догори. Експериментальним шляхом?! Чудесно. Зараз. Моментально. Він сам тільки цього й хоче!

- Шпіндлере! Хочете? Зараз?

Шпіндлер одфоркується. Провадити якусь справу з божевільним ніколи не було його принципом, але для цієї справи він готовий навіть своїми переконаннями поступитись.

Так, він хоче зараз і моментально, але з одною крихітною умовою: мати оте знамените чудодійне скло. Є воно в Макса?

Макс посміхається. Макс не хоче витрачати багато слів і мовчки виймає з кишені скло, загорнуте в чистий білий папір.

Хм, так. Скло - як скло. Поганенько вишліфуване; опукле, розуміється. Але жовто-червонявий тон його досить цікавий. Умгу, так. Значить, треба тільки зробити коробку, в коробку вставити зубчастий валок, що молов би рослину, і коминець для приймання сонячної енергії? Нескладна річ. Це за кілька годин можна зметикувати якнайкраще. Власне, і метикувати довго не треба. Млинок до кави є? Чудесно. До млинка тільки приробити збоку коминець, а згори чорну коробку для голови. І вся справа. Ану, сюди млинок до кави!

Кипить робота на терасі. Шпіндлер, надувши негрські губи, скупчено клеїть із картону коминець. Зовсім нема ніякої потреби виймати всю стінку з млинка - досить вирізати потрібну дірку. На Макса покладено зробити коробку для голови. Робота трошки таки поважніша за Йозефову дитячу забавку. Склеїти якийсь нещасний коминець і зробити цілу коробку - це все ж таки різниця, чорт забирай.

На Клару ніякої самостійної функції не покладено, її роль - помагати мужчині (споконвічна роль всіх Клар на світі): зварити клею, подати ножиці, потримати картон. І, крім того, бути на терасі. Можна навіть нічого не робити, нічого не подавати й не тримати, але неодмінно бути тут, поруч, сяяти очима, бадьорити посмішкою, здивованням викликати чуття чоловічої вищості.

І нарешті все готове. На столі лежить купа зеленої, соковитої, найкращої трави, яку тільки могла знайти в садку помічниця мужчини. Кому ж першому розпочати нову еру людськості (не рахуючи, розуміється, самого винахідника, який, звичайно, в даному випадку за реально існуючу істоту вважатися не може)?

Що дужче кричить нетерплячка й жадність, то гарячіша стає великодушність. Через те всі з цілковитою готовністю, із запалом відступають одне одному честь і втіху бути першим.

Розуміється, перший повинен бути той, хто врятував винахід, хто найбільше вірить у нього.

Ні, навпаки! Навпаки, чорт забирай! Перший мусить бути той, хто хитається, хто сміє скептично посміхатися. Яка рація переконувати того, хто і з заплющеними очима вірить? Ні, нехай скептик устромить палець у чудо. В такому разі першу чергу треба дати дамі, це є обов’язок мужеського лицарства.

Ні, дама не хоче прийняти такої честі. Крім того, вона так хвилюється, що нічого не зможе зробити, зіпсує весь експеримент - і вийде тільки шкода. Перший хай буде той, хто найменше хвилюється, хто з найбільшою об’єктивністю може поставитись до справи.

Нарешті, той, хто найменше хвилюється, покірно знизує плечима й старається виправдати присуджений йому вигляд найбільшого спокою. Через те, з усієї сили стараючись, щоб йому не тремтіли пальці, він поважно, повільно, із строгою міною розсідлує носика, кладе окуляри на столик збоку й суворо оглядає апарат. Хм, коробка тримається досить непевно. Блок крутиться занадто вільно. А коминець напевно відпаде, як тільки апарат зачне працювати.

Сонце щедро, повними жменями жбурляє золоті стріли в наставлене до нього простодушне, кругле, жовто-червоняве скло. Апарат човгає по столу, хлябко труситься, рука завзято, напнувши синюваті жили, крутить корбу. І спиняється. З апарата глухо, як із-під землі, чується:

 - Може, годі вже? Я весь обливаюсь потом.

Макс витягає шухлядку з-під млинка. В ній тісно збилась зелена розтерта маса. Дійсно: фіалково-червоні переливи ходять по ній, як по крильцях шпанської мушки. Як сказано, так і є!

- Годі! Вилазьте. Готово!

Кудлата голова швидко визволяється з чорної тісної коробки. Все лице, як умочене у воду, блищить потом, очі кліпають злякано, тривожно, уста дихають заморено, часто.

Клара своєю хусткою швиденько, дбайливо витирає мокрі очі, носик, лиця, уста. А сама не може відірвати дитячо-широких сірих очей від таємної зелено-червонястої маси, від якої справді так ніжно, так солодко попахує.

- Ну, куштуйте! Швидше! Ах, та к бісу церемонії, беріть просто рукою, пальцями. Це ж сонце, а не свинячий труп! Ну!

Макс і Клара жадно дивляться в негрський рот, який помалу, обережно жує сонячний хліб. Дві пари очей напружено ловлять найменший рух розмореного, почервонілого, знов уже покритого потом лиця із слухаючими себе, босими, маленькими очима, з натертою, розчервонілою смужкою на переніссі. Воно, це лице, гидливо не кривиться, не спиняє руху жування. Ні, ні, воно жує обережно, навпомацки, але охоче. Це видно - охоче! Воно смілішає, яснішає, воно здивовано перебігає з одного обличчя на друге оголеними оченятками своїми, щелепи його рухаються жвавіше, охотніше.

О, він бере пальцями ще шматок хліба! Він хоче ще!

- Ну? Ну? Ну, Йозефе? Ну, скажи ж, ради бога! Як?

Йозеф спочатку заплющує очі, потім по черзі дивиться на обох, ковтає хліб і тихо серйозно говорить:

- Незрозуміло прекрасно.

Макс обома руками хапа себе за волосся й з усієї сили мне його й трусить головою, неначе скидаючи щось зайве, чого їй несила витримати.

- Надзвичайний смак... Щось неймовірне... Я почуваю, що зможу з’їсти цілий вагон.

Тоді Клара рішуче простягає руку до шухлядки й бере пальцями шматочок маси. Вона теж хоче спробувати. Вона хоче спробувати, хоч і сказано, що тільки споріднені організми можуть їсти хліб, зроблений другим. Хоче й більше нічого!

Рожево-білі чисті пальчики, хвилюючись, підносять зелену м’яку грудочку до повних, злегка розкритих уст. Червоний кінчик язика обережно зустрічає її на порозі рівних білих зубів. Уста замикаються, рухаються і... гидливо кривляться. Брр, яка гидота!

Клара прожогом біжить до балюстради и випльовує зелену масу в сад, конвульсійно витираючи уста хусткою.

Макс у захваті, в екстазі сміється. Яке щастя, що Кларі так гидко від того, від чого в раюванні застигло ошелешене чудом і насолодою дороге лице з маленьким пітним носиком і блискучими очима. Ах, та хіба ж дійсно буде диво, коли людина впаде на коліна й цілуватиме землю, траву, комаху, жорстку кору дерева, коли здійматиме руки до Великої Матері, одне дихання, один крихітний погляд якої дає йому життя? І хіба ж не можна обнімати тепер найлютіших ворогів своїх, хіба не можна тепер говорити найбезглуздіші речі, не ходити п’яними ногами по танцюючій землі? Хто ж божевільний: ті, що сміятимуться й жахатимуться цього, чи той, хто впізнав незнану досі радість повного визволення?

Ах, Кларо, ах, дорога, прекрасна істото! Несмачне? Погане? Ну, розуміється! Ну, звичайно! Та як же може бути інакше: це ж чужий піт; не свій, не зароблений. У сонячному хлібі він страшенно несмачний, він просто отруйний, цей чужий піт.

Але Клара хоче зробити собі свого хліба. Вона мусить.

І ось жовтопухната голова з розтріпаними шовковими пасмами вже теж у чорній коробці, а повна з золотистим пушком рука крутить корбу валка.

- Ради бога, товаришко Кларо, та не так же сильно! Ви поламаєте машину! Їй-богу, обережніше, Кларо, я вас прошу! Лишіть же й для мене.

Шпіндлер, як діти конфітури, змазує з тарілки найдрібніші крихітки хліба пальцями й сласно обсмоктує їх.

- Ні, знаєте, Максе, я почуваю, що шалію! Серйозно, серйозно! В мене в голові якісь вихори, а сам - як цілковитий ідіот. Фу, чоррт! Але що за смак, що за смак! Слухайте, зараз же треба засідання! Негайно! Чекайте: значить, вони його запакували в божевільню? Розуміється, тільки божевільний може винайти таку річ. А в яку саме, знаєте?.. Чудово. Божевільні часто бувають хитріші за нормальних. Зараз же засідання. Зараз же! Я біжу телефонувати. Кларо, будь ласка, як зробиш собі хліба, витри Машину, я зроблю тобі ще. Тіле тепер на службі? Правда? На яку годину? На третю встигнемо? Ні? На п’яту? Чудесно! Тут у нас, розуміється. Ну? Кларо?

Клара нашвидку рукавом блузки витирає лице й вихоплює з машини шухлядку. Ура! Червоно-фіалкові хвильки переливаються по зеленій утоптаній масі! Клара зараз же лопаточкою складає пальці, набирає хліба й ловить його з руки широко роззявленим ротом. І в той самий мент напруженість, роз’ятрена хижість, мовчазна завзятість лиця розтоплюються, як грудочка масла на гарячій сковороді. Блаженне здивовання забиває дух, ширить очі.

- Боже, що за смак!!

- А правда? Правда? Ти чуєш? Максе, голубчику, побіжіть зателефонуйте ви, я хочу ще невеличку порцію хліба накрутити собі...

Іншим разом Клара такого егоїзму, розуміється, не стерпіла б, але тепер вона нічого не чує; вона витрушує хліб на Йозефову тарілку, так само, як він, пальцем вимазує з шухлядки всі рештки, обсмоктує палець і з тарілкою біжить у сад - вона не хоче, щоб на неї дивились. Але Макс бере за плечі кудлатого жадного пуделя й випихає його з тераси - тепер черга на Машину його, хто вже мав хліб, той повинен телефонувати.

І от уже на його траву падає через коминець жовто-червоний снопик променів, уже і його голова дихає терпким солонкуватим і свіжим духом розтертої трави, який стає все ніжніший та ніжніший. Валок із м’яким смаковитим хруском душить стеблини, з веселим хурчанням крутить, мне їх, тре їх. В очах стоїть миготлива зелено-червона тьма апарата. Лице пашить вогнем, вкривається потом; краплі лоскітно котяться по носі й висках, спадаючи вниз у зелено-жовто-червону мішанину світла, в таємний, дивний процес сполучення з Великою Матір’ю. Годі!

Шухлядка повна. Грає, міниться фіалкова червоність на зеленому хлібі. Ніжний, сонячний, неземний дух парує з нього в нахилене гаряче лице. Ось уже тепла, ніжна зелена вага легкою піною лежить і в нього на пальцях.

Макс сам на терасі, сам наодинці з сонцем. Але очі йому так само поширюються блаженним здивованням, криком гострого, моторошного раювання. Горлом прокочуються невтримні, ковтаючі спазми, по шлунку пролітає радісний голодний зойк, і весь шлунок, як на руках, підтягається вгору. Тепер тільки Макс чує, що він нічого не їв од учорашнього дня! І тепер він розуміє, чого Клара з тарілкою побігла в сад, чого Шпіндлер, забувши всю свою скептичну вищість, свої посмішечки й сарказми, всю книжкову мудрість свою, хотів одняти в нього поза чергою Машину. Йому тепер хочеться забігти під кущі, кудись у найтемнішу нору, і там, сласно гарчачи, жадно глитати цю ніжну, теплу, п’янючу масу. По тілі проходить золотий, п’яний дзвін. Дивно й моторошно: дзвенить усе тіло, дзвенить, як ударений серцем дзвін. У голові золотий вихровий чад - радісний, легкий, повний весняного бджоляного дзижчання.

- Кларо! Шпіндлере! Гей!

 Шпіндлер, маленький, засушений, з великою, набитою тисячами томів головою, кудлатий Шпіндлер із п’яним, верзякаючим, блаженно-насмішкуватим голосом сидить перед екранчиком телефона (порушивши постанову про екран!). А в екрані здивоване, худорляве, строге обличчя Гоферта. Ха, непомильна арифметика сьогодні посковзнеться. Сьогодні закони багатьох арифметик задриґають ногами. Сьогодні... Ах, стій!

Макс б’є по плечі Шпіндлера.

- Так, значить, о п’ятій? Тут? Добре. Буду. Тепер тільки дванадцята. Встигну. Бувайте, Шпіндлере. Глядіть тільки, Машини не поламайте. Я спішу, спішу! Потім!

* * *

Макс спішить, через те найбільша швидкість автомобіля є швидкістю кузочки, що сунеться стеблинкою; через те всі екіпажі стараються перерізати дорогу або скупчитись на перехрестях у безнадійно заплутану купу; через те шофер - апатично байдужий, а Берлін - скажено довгий. Але слава богові: палац Сузанни на місці. Стоїть так само в усій своїй омнеїстичній пишності, з усіма своїми банями, баштами, терасками, шпилями - точнісінька копія в мініатюрі Мертенсової незграби.

Ага, і величний портьє на своєму місці? Значить, і Сузанна не вилетіла ще на Гімалаї. Ну, розуміється, не вилетіла! Куди вона може вилетіти, куди може рухнутись, знаючи, що хтось десь не скорився її волі? Абсурд, неприродне явище!

Величний портьє, побачивши розхристану, розкудовчену, розмашисто-нетерплячу, п’яно-веселу постать, моментально губить усю свою монументальність, гумово м’якшає, осяюється інтимною привітністю й низенько вклоняється. Пані радниця в таку годину нікого не приймають, але для пана редактора, звичайно, може бути зроблений виїмок. Пан редактор так довгенько вже не були тут, що високоповажна пані радниця будуть дуже втішені. (Дано наказ: у всяку годину дня й ночі приймати цього паливоду).

- Ге? Так думаєте, дядю? Та ще й як будуть утішені, майте на увазі!

Паливода боляче хляскає долонею по спині пана портьє, потім (отаке дурне!) обнімає за плечі й разом із ним іде нагору сходами. Оце була б історія, коли б пані радниця побачила таку сцену! Слава богові, цього зайдиголову бере нетерплячка, він кидає пана портьє й біжить сам уперед. А портьє поспішає до телефону попередити пані радницю.

 Сузанна зустрічає його в діловому кабінеті, у строгій, холодній, естетичній келії. Сама теж суворо спокійна, поважна, строга черниця. От, на жаль, тільки сукні відповідної не встигла одягти - занадто багато прозорості, фарб, оголеності, легкості. І очі молодої телиці - занадто чисті, вогкі й великі. Вони силкуються бути строгими, ах, так щиро силкуються! Але бідні вони, бідні із своїм силкуванням.

Макс розмашисто йде просто на черницю, просто на її строго-чекаючі очі, просто на її тісно стиснені уста, які іншим часом уміють так лукаво-нахабно, насмішкувато й хвилююче сміятися. Його пухнаті стрілчасті очі не бачать ніякої строгості, діловитості. Його уста безжурно, п’яно вивернули свою м’ясисту червоність і блискають підібраними в ювеліра новенькими молочно-білими зубами.

- Дуже приємно, пане Шторе, що ви мене не зовсім забули. Пан Штор не чує коректно привітних слів - він підходить просто до пані радниці, несподівано обнімає її за обидва плеча, владно притягує до себе й мовчки, бурно, боляче, брутально цілує в уста, що пручаються й викручуються на всі боки. Потім випускає, покірно розкриває руки й виставляє розхристані сильні груди наперед.

- Тепер, будь ласка. Можеш навіть на летючу віллу мене брати. Куди хочеш, як хочеш. Будь ласка.

А очі п’яно закотисто регочуть. Регочуть із обурено-вражених очей телиці, з непорозуміння (в якому все ж таки тьохкають солов’їні, радісні нотки!), із червоних слідів його уст на випещеній молочній білизні лиць і шиї.

Сузанна мовчить, сліпо й зручно поправляючи на трудно дихаючих грудях якусь мережану прозорість, не зводячи пильних, шукаючих (і все ж таки вогких!) очей із загадкової, нахабно веселої покірності пана Штора.

- Ти не віриш? Правда? Маєш рацію. Неймовірно, фантастично, казково. Але факт! Дійсний, реальний факт. Ти розумієш: чудо є реальний факт, а вся так звана реальність є тепер ілюзія, химера, примара. От штука яка, Сузанно, моя здивована, моя дорога Сузанно! Ну?

Дійсно, Сузанна здивована, вона цього не хоче ховати. Вона здивована насамперед тим, що пан Штор після всього, що було, дозволяє собі являтись до неї в такому... неестетичному стані.

Цебто ти хочеш сказати п’яним? Так? Ні, кажи одверто - п’яним? А проте, розуміється, я п’яний. Але хутко й ти будеш п’яна, і твій портьє, і твої геніальні друзі, і твій скульптор, чорт би його взяв, і навіть... О, вибач, я вилаяв скульптора? Ах, Сузанно, що тепер скульптори? Ти не можеш уявити собі, яка це тепер дурниця.

Сузанна впустила свою зброю, свій сміх, свою насмішкувату ласкавість. Вона вибита з сідла цим бурним наскоком, цією п’яністю, сміхом. Макс сміється, значить, він дужчий і вищий. Так, вона зробила помилку, це - ясно. Але краще виправити помилку, ніж тягти її далі. Це також істина, якої люди рідко додержуються.

Сузанна раптом посміхається. Вона дуже рада, що нарешті милий Макс зрозумів, що на світі є багато вславлених речей, які в дійсності не що інше, як дурниця. Наприклад, політика партії й тому подібні грізні Молохи. Правда?

Макс весело затріпує на потилицю чорно-синього чуба.

- Правда, Сузанно! І партії тепер дурниці. І Мертенси, і політика, і парламенти.

- Чого ж, власне тепер, коли можна спитатися. Макс лукаво, сміхотливо, любовно мружить на насмішкувате лице віясті очі.

- Спитати можна, але знати - ні. Рано. Ще рано тобі, Сузанно! Я прийшов тільки, знаєш, чого? Щоб сказати тобі, що хутко...

Макс раптом хижо, м’яко підступає на кілька кроків уперед і витягує до Сузанни лице.

- ...що хутко ми полетимо з тобою на Гімалаї. Чуєш? Чуєш, я тебе питаю?!

Сузанна знову губить свою зброю - в цьому хижо, жагучо-загрозливому тоні є якась справжня серйозність, від якої слабнуть ноги. Але яка разом із тим самовпевненість: «Ми полетимо». А як поводиться: з певністю й владністю завойовника. Де ділась лінива розвезеність, умисна глузливість амбітного бідняка серед чужих розкошів?

- Мені дуже приємно чути від... вас такі грішні слова, пане Шторе, але, на жаль, мушу вас розчарувати: на Гімалаї тепер летіти не можна.

- Чому?

- Війна буде, пане редакторе, дозвольте поділитися з вами новиною, відомою всій земній планеті.

Макс сідає в глибокий холоднуватий фотель і заплющує очі. Як дивно: дзвенить усе тіло солодко-тужно, пробуджено-ніжно. Невже Сузанна не чує, як він дзвенить?

- Вибачте, пане Шторе, коли вам хочеться заснути, то я можу вам для цього запропонувати друге місце.

Макс розплющує очі й неодривно мовчки вдивляється в знайоме обличчя, на якому стоїть силуваний, неприємний, чужий усміх. Як вона може тепер так посміхатись? Ах, так: війна! Ну, від війни так не посміхаються.

- Ні, я спати не хочу. Я зараз піду. Я думав, ти інакше стрінеш мої слова. І я не п’яний, Сузанно. Тільки я... дзвеню. І шалію. «Я почуваю, що шалію».

Макс радісно сміється й гнучко стає на ноги.

- І я не божевільний, Сузі. Чуєш? Але ти ще не можеш мене зрозуміти. Потім. А тепер прощай, я страшенно поспішаю. Стривай! Іще одне запитання: ти дійсно закохана в скульптора?

Сузанна знизує плечима. Насамперед вона ніколи йому ні слова ні про яку свою закоханість у кого-небудь не казала. По-друге, коли б і була в кого закохана, то чого ради про це мала б саме з Максом Штором говорити? По-третє, поведінка пана Макса Штора така сьогодні дивна, що при найбільшому бажанні говорити з ним, як із нормальною людиною, їй це навряд чи вдалося б. По-четверте...

- А по-четверте, Сузі, пам’ятай, що хутко ми полетимо на Гімалаї, коли ти ще цього хочеш. Прощай. Скоро побачимось!

* * *

Дійсно, він п’яний. Він не перестає дзвеніти, сонячно, святечно, весняно дзвеніти. Дивно, що йому треба рухати ногами, коли так очевидно, що треба легесенько ворушити руками и летіти понад усіма тими аеропланами. І, власне, летіти, бо він же так страшенно мусить поспішати.

От і старенький чистенький Надель із своєю відірваною рукою й старечо рожевим рум’янчиком теж чудно поглядає. Він сумний, бідний Надель. З його Фріцом щось там сталося. Чогось затужив хлопець. Од того вечора, як вернувся додому, ні до кого не говорить, не їсть, не п’є, лежить увесь час на канапі лицем до стіни. Чи вчинив щось тяжке, чи образив його хто, чи на службі що скоїлось - невідомо,- ні на які питання ніякісінької відповіді.

- Ніякісінької відповіді? Хе! Відповідь! Забалакає. Ану, де він там, той лютий меланхолік?

Дійсно, золотисто-кучерява голова меланхоліка лежить лицем до стіни. Дійсно, вона не хоче ні на що відповідати, ні навіть повернутись навпаки - від Максового голосу вона ще дужче влипає в стіну.

Старий Надель сумно, непорозуміло знизує плечима. Порожній вузенький рукав висить йому так безнадійно та покірно.

 - Нічого, товаришу Наделю. Сідайте, я вам розповім одну чудесну казку. Фріц теж послухає - і побачите, як він оживе й забалакає. Сідайте, сідайте. А я тут, біля меланхоліка, щоб йому чутніше було.

І Макс починає свою казку, стріпуючи чубом та регочучи віястими очима.

Справді чудодійна казка - вона робить магічне враження: старий Надель розкриває якмога ширше свої синенькі маленькі очі, бо в голові його вона не вміщується, а Фріц злегка підводиться, і, хоч дивиться все-таки в стіну, слухає всією спиною й потилицею. Раптом він схоплюється, стає на канапі навколішки й повертається всім лицем до Макса.

- Правда! Я можу посвідчити! Він зовсім не був хорий! Ага-а, так он воно що! О, тепер я розумію!

Він стрибає на підлогу, як покроплений живою водою, і стає перед Максом.

- Ми мусимо його визволить! Негайно!

Старий Надель зовсім ошелешений: при чому ж тут Фріц? Сонячна машина, граф Елленберг і Фріц?!

Макс сміється. Потім, потім усе виясниться. Тепер же така річ: Рудольф безумовно цієї ночі буде визволений із божевільні. Про це не може бути ніякої мови. Але де його сховати? Розуміється, схованок багато може бути, одначе, йому, Максові, хочеться, щоб брат був близько від нього. Він не може нікому доручити охорону його. Через те він пропонує сховати Рудольфа у Наделів. Що скаже на це, товариш Надель? Га?

Товариш Надель, як на молитву, здіймає одну свою руку догори. Господи! Та що ж він може сказати на таку честь його вбогому домові? З дорогою душею, з радістю, з щастям! От тільки, чи зручно ж буде братові в їхньому помешканні?

- О, це дурниці! Але майте на увазі ще одну річ, товаришу Наделю. Рудольфа буде визволяти Інарак. Так, так, товаришу. Я вже говорив з одним знайомим інаракістом, і він мені обіцяв, що їхня організація це неодмінно зробить. Більше ж ніхто не зможе, ви ж розумієте самі. Треба людей рішучих, одважних, озброєних, готових на все. Розумієте? Отже, що це зробив Інарак, стане відомо всім. Чи не боїтесь ви прийняти в себе людину, визволену Інараком?

Старий Надель роздумливо чеше нігтем кінчик носа. Макс і Фріц швидко перезираються, і в обох блискають іскорки лукавого сміху.

- Хм! Інарак... Розуміється, причетність до Інараку може принести багато прикростей. Але... ми ж не повинні знати, що це зробив Інарак. Це - раз. Друге - всяке чесне діло є чесне діло, хоч хто б його зробив. Третє - коли справа в тому, щоб урятувати людину, яка дає людям таку велику річ, то за таку людину можна й на всякі прикрості піти. Четверте...

Але ні четвертого, ні п’ятого ні Макс, ні Фріц слухати не хочуть, вони просто обнімають з обох боків висхлу, маленьку, акуратненьку постать і мнуть її в обіймах. А після того Макс робить знак Фріцові - Фріц хапає піджак і похапцем натягає на себе.

- Ну, що, товаришу Наделю, ожив наш Фріц? Га? Ото? Ще не один Фріц тепер оживе! Правда? Ви розумієте, що мертві можуть ожити від такої машинки? Що?

Мені просто не віриться. Вибачте, що я сумніваюся, але це, дійсно, тільки в казках буває… 

Макс раптом виставляє проти Наделя свої могутні груди.

- Ну, а я - казка? Га? Дух безтілесний?

- Хм, це трудно сказати. Коли б у всіх безтілесних духів були такі груди, то хто знає, де б їх усіх помістила земля.

- Цілком справедливо! А я вже - дух, бо я вже їв, товаришу, той сонячний хліб. Уже! А хутко й ви станете духом. Чуєте? Фріце, готовий? Гайда! Бувайте, Наделю! Для Рудольфа приготуйте ту кімнату, що над моєю. До побачення! Фріце, йдем!

* * *

Не засідання Центрального Бюро Інтернаціонального Авангарду Революційної Акції в Німеччині, а зборище оп’янілих, подурілих матуристів, що вперше одягли студентські буршівські кашкети. Ніколи в славній історії Інараку не було нічого хоч трохи подібного до цього «засідання».

Де ділася дротяна поважність професора Гоферта? Хто злизнув важку, масивну вайлуватість Паровоза? Куди зникла дисципліна, гідність, обережність, конспірація?

«Молодші товариші» з охорони тривожно й непорозуміло перекидаються на вулиці знаками: з тераси лунає такий гамір, крик, сміх, що всі прохожі звертають увагу. Що воно там робить, оте Бюро? Попилися, чи що?!

На терасі надзвичайне видовище: з краю, біля балюстради, наставивши до сонця одно своє око, стоїть на стільці Сонячна машина. Круг неї розпалені, блискаючі потом, очима й губами, розпатлані, розхристані члени Центрального Бюро. Паровоз сидить верхи на стільці й язиком вилизує з тарілочки сонячний хліб. На кучерях його переливається фіалково-червоними блисками крихта зеленої страви. Гоферт, вхопивши Шпіндлера за обидва плеча, трясе ним, стараючись перебалакати й перекричати. Кестенбавм, заклавши руки в кишені, з незалежним переможним виглядом марширує по терасі й співає «Прокинувсь люд робочий». Клара видирає в доктора Тіле якийсь папірець, і обоє бігають поміж стільцями, штовхаючи весь час Паровоза й гуркочучи стільцями.

Фріц заздрісно заглядає часом через їдальню на терасу. І заздрісно, і заклопотано вже сьома година, а ніяких, видно, справ ще й не обговорювало Бюро. Товариші з вулиці вже двічі присилали запитати, що діється там. Хоч би товариш Макс вийшов. Але нема надії: лежить у шезлонгу й жмуриться на сонце. А ще ж треба оповістити всіх тих, що мають сьогодні вночі визволяти доктора Рудольфа. Та чи буде ж про це постанова? Вони в такому стані, що навряд чи можуть що-небудь постановляти. Ех, коли б йому дозволили хоч крихітку сонячного хліба зробити собі!

Раптом Макс підводиться, дивиться на годинника. Стріпує головою. Ага, слава богові!

Макс рішуче підходить до Гоферта й Шпіндлера, одводить їх у різні боки, спиняє Кестенбавма, перепиняє дорогу Кларі, видирає тарілочку в Паровоза.

Ну, здається, до справ приступають! Фріц тихенько вислизує з їдальні. А Макс усе з тим самим рішучим виглядом заганяє всіх у їдальню. Годі! До діла! Він має важні справи.

Але які можуть бути сьогодні важніші справи за ту, яка розв’язана вже там, на терасі?

Перша справа визволити цієї ж ночі доктора Рудольфа Штора з божевільні, куди його...

Ах, та яка ж це справа? Доручити товаришеві Максові Шторові виконати це, та й баста. Ну, що ще?

Але в Макса є ще. Він пропонує: з огляду на те, що винахід Сонячної машини має перевернути всі політичні й соціальні відносини, переглянути справу терору. Так, так, справу терору. Чи має рацію тепер цей бік діяльності Інараку?

Обличчя тверезішають, тихішають. Доктор Тіле навіть од Клари відвертається, сокирчастий ніс його нашорошено встромляється в Макса. Як?! Чи має рацію терор?! Цебто чи має рацію існування самого Інараку? Це хоче сказати дорогий товариш Штор?

Ні, товариш Штор не це хоче сказати, а тільки те, що він сказав і що чули всі, а так само дорогий товариш Тіле, цебто: чи тепер є рація надавати таку виключну увагу теророві, як раніше? Чи не перенести цю виключну увагу на Сонячну машину?

 Доктор Тіле схоплюється. Як?! Саме тепер, коли очевидно, що Мертенс і компанія...

Але тут Паровоз бере його за руку, садовить на місце, а сам підводиться й заявляє:

- Товаришу! Ми всі сьогодні в такому стані, що ніяких справ розглядати не можемо. Я рішуче відмовляюсь. Я не можу. Я зовсім... не... здатний. Це зрозуміло. Така подія... Я пропоную перенести засідання на завтра. Я їду додому. Але вперед я заявляю першу чергу на Сонячну машину!

- Я на другу!

- Я на другу!

- Я на другу!

- Я на третю!

- Хто ж на другу? Чекайте! Так не можна!

- Я, я на другу, я перший сказав!

- Ні, я, вибачте!

- Панове, чекайте.

Макс махає рукою й виходить у салон. Фріц скромно сидить біля других дверей.

- Фріце, ви їдете зі мною. Бюро сьогодні не при собі. До дванадцятої ночі ми маємо ще досить часу? Як гадаєте? Тепер сьома. Десять чоловік цілком вистачить. Правда?

* * *

О дванадцятій ночі біля лікарні для душевнохорих зупиняється два авто. З одного двоє людей виводять під руки хорого. Він пручається, голосно протестує, але четверо рук міцно тримають його й тягнуть до ґанку лікарні, слабо освітленою ліхтарем.

Сонний портьє невдоволено відчиняє двері. Ніякого прийняття хорого не може бути. Показилися люди в таку годину хорого привозити?!

Але дивна річ: і хорий, і його провожаті - без облич, замість них чорні машкари з дірками, з-за яких моторошно поблискують баньки очей. І хорий, і провожаті виймають револьвери й швидко проходять у двері, випхнувши портьє надвір. Там чиїсь руки хапають його, і чийсь голос із-за машкари тихенько й спокійно шепоче йому у вухо:

- Анітелень, дядю! Чуєш?

В одчинені двері проходить іще троє страшних людей. Світло в сінях і на ґанку чогось раптом гасне. Ще звідкись виринають темні постаті, їх тут, очевидно, душ п’ятдесят-сто. Всі говорять пошепки, але цілком собі спокійно й не хапаючись, як у себе дома.

Правда, не зовсім як у себе дома, бо ті, що всередині, погано знають розполіг кімнат. Їм через це навіть доводиться звернутися за допомогою до чергового лікаря. Він не зовсім охоче, але досить швидко веде трьох гостей нагору, скоса поглядаючи на дула револьверів, що поблискують занадто близько з обох боків його грудей. За ними йде ще кілька їхніх приятелів, які зупиняють сестру, що виходить на гомін, ввічливо просять її побути з ними й трошки помовчати.

Безумовно черговий лікар краще знає устрій лікарні - за які дві-три хвилини він приводить їх у кімнату хорого Рудольфа Штора. Хорий злякано прокидається, він, може, і боронився б, не дався б себе викрасти злодіям, але ж через те, що зв’язаний, мусить тільки здивовано скоритися насильству. І, коли його беруть під руки й ведуть, він такий вражений, що не протестує, не кричить і тільки вдивляється в дірки на чорних машкарах.

Тихенько, безшумно від’їжджають два авто й зникають за рогом, зовсім не цікавлячись тим, чи вдасться черговому лікареві зіпсованим телефоном сповістити поліцію про подію.

Їм нема часу: адже треба стільки сказати один одному, і не так сказати, як виявити голосом, блиском очей, стиском руки. А потім же така маса ще справ: треба завезти Руді, треба з ним зараз же скласти опис речей, які треба цієї ще ночі вивезти з лабораторії для праці над вибором скла Сонячної машини, і то неодмінно цієї ще ночі, бо завтра вже його лабораторію стерегтимуть якнайпильніше. Потім треба, щоб до ранку були конче поширені відозви про вивзолення Руді. А ніч така ж коротка! І така щаслива, хай кожна до самої смерті буде така!

- Ух, Руді! Та ми тепер такого наробимо, що... Ні, немає слів у мене. Але буде діло! Правда, Руді?

Руді так стискає Максові руку, що вона аж ниє вся до плеча, але Макс блаженно посміхається від цього болю й відтріпує чуба на потилицю.

* * *

Сонце врочисто, велично здіймає червоно-золоті вії над садом. Шибки вікон принцеси радісним розтопленим золотом бризкають у сад. Полита стареньким Йоганном підстрижена їжачком трава іскриться всіма фарбами.

Тільки старенький Йоганн у саду не іскриться й не блискає радістю. Як його іскритися, коли чоловік у цілковитому замішанні й непорозумінні: квіти для всіх нарізані, підібрані, покладені в букети до смаку кожного - от, наприклад, чорно-сині й жовті троянди для принцеси - а чи можна їх сьогодні подавати, невідомо. Вчорашні квіти так і пов’яли, ніхто не взяв. Як осінній сивий туман у тісних межигір’ях, заліг сірий сум у графському домі. Вчора цілий день уся прислуга проходила навшпиньках і навіть у себе в кімнатах балакала пошепки старий граф занедужав. Збила з ніг старого молода графівна. Не пожаліла батька, осоромила, зганьбила на все життя. Ім’я її заборонено згадувати. Ота така мила, втішна, така собі проста графівна.

Сидить старенький Йоганн на лаві біля своїх постинаних загублених друзів і перебирає на колінах старечими руками ніжні пелюстки, а в голові - сумні думки.

Оце сама графиня вчора їздила вмовляти. Так дочка просто не прийняла старої матері, чи з сорому, чи з завзяття, тільки не прийняла, та й годі. А вілла в неї - чистий палац.

І принцеса як не своя. І графиня прибита горем. І Штор із Шторихою в тузі та горі. Стоїть лабораторія пусткою, не стало доктора Рудольфа, гірше, ніж помер нещасний, любий доктор Руді. Не буде вже кому тепер учити його, старого, як по-латинському звуться зозулині сльози. А тут іще папірців хтось через мур понакидав у сад. Позбирав їх Йоганн, а прочитати не може - сліпий уже став на читання, чує ще зовсім добре, а читати не втне - зараз же плачуть старі очі.

І перебирає старенький Йоганн старечими покрученими пальцями тоненькі аркушики паперу, на яких тільки й може розібрати великі літери «Громадяни!» - далі плачуть старі очі.

І знов перебирає пелюстки, і шкода йому постинаних мовчазних друзів своїх, і не знає, що його робити. Хоч би до столу подали, так ніхто вчора й до столу не зійшов, навіть стара графиня не вийшла із своєї кімнати.

А сонце підводить свою владичну голову все вище та вище, голова ж старенького Йоганна схиляється все нижче та нижче, покірно й солодко куняючи під благосним теплом.

І вмить злякано скидується: по доріжці, як і вчора, строго й рівно ступає принцеса. Як і вчора, очі спущені долу, уста тісно стулені, в лиці чи тяжка дума якась, чи невсипуща заціплена туга.

Старенький Йоганн не знає, що йому робити, піднести чи не піднести чорно-сині троянди. А може б, хоч трошки звеселилися замкнені уста, може, хоч легесенькою втіхою зм’якшились би строгі очі. Страшно: а що, як гляне на нього так само, як на Германа, коли той спитав щось не до речі про автомобіль?

Принцеса байдужими очима проводить по зіщуленій постаті садівника, потім по квітах і спиняється на папірцях. На квіти, на чорно-сині троянди й не дивиться, а до папірців аж сама підходить і нахиляється.

І бачить старенький Йоганн, як раптом принцеса кидається на ті аркушики, хапає горішній, впивається в нього очима, а папірець аж лопотить у руках - так трусяться пальці їй.

- Де ви взяли ці відозви?

Йоганнові стає страшно.

- Під муром, ваша світлосте. Хтось накидав уночі.

Принцеса з папірцем майже біжить далі до того місця, де й учора сиділа на лаві під бузком, що проти самої лабораторії.

Йоганн якийсь час ошелешено стоїть коло квіток. Потім по малу обережно просувається й підбирається до тої лави, що під бузком. Що ж це таке могло бути в тих папірцях, що так чудно подіяло на принцесу?

І дивна річ: Йоганн бачить, що принцеса зовсім не гнівається. Навпаки - звеселилося лице її, зм’якшилися тісно замкнені уста, очі іскряться, як полита трава під сонцем. Що ж воно таке за диво, ті папірці?!

Принцеса раптом рвучко підводиться й з папірцем у руках швидко йде в дім. І знову - чи здається старому, чи справді так - лице принцеси немов заклопотане. Отож дивні папірці!

Йоганн вертається до лави, забирає решту аркушиків і також прямує додому - там уже він найде собі раду з папірцями і з квітками.

От якраз на порозі свого помешкання стоїть сама Шториха. Звела лице й очі, чудна жінка, до сонця й наче молиться, отут надворі, така поставна, поважна собі жінка.

Йоганн тихесенько підходить - чи молиться людина, чи так до сонця зажурену душу виставила, нащо перебивати? Але Шториха чує рип піску й повертає голову до Йоганна. Ну, коли сама побачила, можна й сміліше підходити.

І знову старенькому Йоганнові аж моторошно робиться, не дочитавши навіть до краю папірця, пані Штор як не сплесне руками, як не заллється вся радістю, як не кинеться в двері до себе з криком «Гансе! Гансе!» Та що ж воно таке за чудодійні папірці, ради всього святого на світі божому?!

Вікна помешкань Шторів одчинені, вони врівень із землею, і старому Йоганнові добре чути, як там радісно грюкають двері, як гомонять у сусідній хаті голоси. Це пані Штор, очевидно, читає того чудного папірця свойому чоловікові. Але старий Йоганн не чує нового вибуху радості. Навпаки - він чує цілком протилежне: вибух гніву, люті. Голоси враз загоряються гнівною жагою, налітають один на одного, гризуться.

От вони переносяться ближче, до цієї кімнати.

- Та краще б він зогнив у божевільні разом із своєю Машиною, аніж злигатися з цими бандитами, душогубами, злочинцями проти порядку й закону! Чуєш, ти? Нащо мені його таке здоров’я! На сором, на ганьбу, на нещастя нам?! І ти ще смієш…

Але тут чийсь жіночий голос, чийсь чужий, не Шторишин, не той тихий, раз у раз рівний і низький голос, який так добре знає Йоганн, а голосний, різкий, високий, як кігтями згори впивається в Штора.

- Та будь проклят і твій порядок, і твої закони, і твої графи, і ти сам, коли ти ради них зичиш смерті й муки своїй дитині! Чуєш ти? І хай благословенні будуть оті злочинці й душогуби, що хочуть добра моїй дитині! Ти - не батько, а кат! Ти одну дитину вже загубив ради свого порядку, хочеш і другу?! О ні! Годі!

З дверей виходить шофер Герман і потягається на сонце. Йоганн одходить од вікна, тримаючи в руці закляті папірці. Ану, хай Герман прочитає йому, що воно там таке? Герман із виглядом лінивої вищості й вибачливості до старенького садівника бере з рук його відозву й мовчки починає читати. І раптом скрикує:

- Ого! Оце так штука!

І хоче бігти з папірцем назад до дверей. Але тут Йоганн хапає його за руку й рішуче вимагає або прочитати йому вголос, або вернути папірець.

Герман тут читати не може - це страшний папір, за нього навіки в тюрму засадять. Треба читати його в хаті, тихенько, пошепки.

І Герман із усміхом тягне за собою в двері прилиплого дідуся. Добре, нехай пошепки, нехай у хаті, нехай хоч у тюрму, а Йоганн хоче таки нарешті знати, що там є в тих страшних паперах.

І в своїй хаті Герман півголосом читає Йоганнові, кухареві й двом льокаям страшний папір:

«Нове злочинство капіталу! 

Громадяни!

Молодий геніальний учений Рудольф Штор зробив великий науковий винахід: він винайшов апарат, який дає змогу людині без посередництва тваринних організмів приймати, як страву, сонячну енергію. За допомогою цього апарата, всяка рослина стає придатна для вживання.

Розуміючи величезне значення цього винаходу, розуміючи, що Сонячна машина визволяє людство від дотеперішніх способів годування, а тим самим - од сучасних способів господарства, розуміючи, нарешті, що це визволення неминуче тягне за собою визволення й од усіх теперішніх економічних, соціальних, політичних і всіх інших форм утиску й залежності одних людей од других, не бажаючи розставатися з пануванням над сотнями мільйонів людей, Капітал учиняє дике злочинство: з наказу Фрідріха Мертенса, голови бандитської організації, званої «Об’єднаним Банком», агенти й прислужники його схопили Рудольфа Штора й засадили в лікарню для душевнохорих.

На щастя всього людства, Інарак своєчасно довідався про це й своєю владою визволив великого вченого із страшної тюрми. У цей мент доктор Рудольф Штор є в цілковитій безпеці й приступає до дальшої праці над своїм винаходом. Незабаром увесь світ матиме радість зазнайомитися з Сонячною машиною й оцінити розмір злочинства капіталістичних розбишак.

Центральне Бюро Інтернаціонального Авангарду

Революційної Акції в Німеччині (Інарак)».

Кухар таємничо, з острахом здіймає догори пальця.

Оце та-та-ак, мої панове! Оце, я вам скажу... 

Але в коридорі різко, нетерпляче дріботить дзвінок. Льокаї схоплюються й прожогом вилітають із кімнати.

Прибув граф Адольф Елленберг. У холі, струнко витягши своє кремезне, молоде ще тіло, стоїть Ганс Штор. Лице його жовто-бліде, але кам’яно-суворе. Граф м’яко, дрібно, ніби не згинаючи колін, пересуває своє опецькувате тіло сходами на гору, кругло потираючи руки й спустивши очі долу.

Перед дверима покоїв принцеси він на мент зупиняється й перевіряє щось у боковій кишені.

Принцеса вже жде на нього. Вона зараз же простягує йому червоний папірець.

 - Бачили вже, пане графе?

Граф Адольф швидко охоче киває головою - бачив, бачив, неприємність, велика неприємність.

- Але це правда? Він утік?

- На жаль, правда. Так, так, на великий жаль, правда. Утік. Викрала ця проклята банда.

Але ні граф у принцеси, ні принцеса в графа не помічають великого пригнічення.

Принцеса уважно, скоса обкидає м’яку постать Мертенсового міністра.

- Вас, здається, пане графе, ця подія хвилює менше, ніж слід би було сподіватися? А тим часом, оскільки я розумію, це загрожує великими ускладненнями. Сонячна машина стане тепер широко відома, і всі ті наслідки від неї, яких ми боялись, не зменшаться.

Граф Адольф сумно, з жалем посміхається.

- Ніякої Сонячної машини немає, ваша світлосте. Так, ваша величносте, зовсім нема її й ніколи не було. Вона є плід дійсно хороби бідного доктора Рудольфа. Він - дійсно хорий, ваша світлосте. Ми цілком правильно орієнтувались у його стані. Фактично й безсумнівно душевнохорий.

Принцеса помітно блідне й сильно стискає руками поруччя фотеля.

- Через що це ви так думаєте, графе?

- Через те, ваша світлосте, що вчора спеціально мною призначена секретна комісія з довірочних учених і професорів перевірила ту знамениту Машину й відкрила, що це абсолютно нікчемна дурниця, просто ніщо, невинна коробка.

- Стривайте! Але ж ми самі були свідками. Він десять день нічого не їв. Мати ж його при нас їла сонячий хліб! Ви ж самі бачили!

Граф Адольф поштиво, згідно нахиляє голову. Так, він був свідком. Але свідком чого? Цікавого явища гіпнотичної автосугестії й сугестії на матір. Цілком просте пояснення.

Князівна Еліза раптом підводиться, іде до вікна, звідти до столу, знову до вікна. Брови її хмуро насуплені, очі пильно встромлені в землю.

- Ваша комісія й скло перевіряла?

- О, звичайно. А як же! В ньому ж уся суть. Звичайнісіньке собі скло з додатком різних елементів. У кожному разі цілком непридатне до тої мети, яку визначав йому бідолаха Рудольф у своїй фантазії.

- Чекайте. Ще одно запитання. Комісія, значить, пробувала робити сонячний хліб?

- Так, ваша світлосте, але...

- Скажіть: хліб, роблений комісією, мав той самий вигляд, що ви бачили в доктора Рудольфа? Пам’ятаєте ту фіалковість?

Граф Адольф ізнизує плечима - ні, такого вигляду хліб комісії, правда, не мав, але яке ж це має значення? Це ж його власна Машина, не чия інша.

Принцеса незрозуміло хмарно посміхається й знову починає чудно швидко ходити по кімнаті. Вигляд їй стає щораз жорсткіший, гнівніший, лютіший.

- Графе, ваша комісія перевіряла фальшиву Машину. Він нас обдурив! Розумієте? Він - не хорий, а нечесний, нахабний хам!

У такому гніві, такою нестриманою, жагучою, хижою граф Адольф ще ніколи не бачив її світлість. І ця певність її гніву мимоволі примушує його стурбуватись.

- Але ж, з дозволу вашої світлості, яка рація була докторові Рудольфові обдурювати нас, брати фальшиве скло для демонстрації Машини перед комісією урядовою? Прошу вибачити, але я цього не розумію. Не міг же він знати, куди він мав їхати зі мною?

Принцеса Еліза не відповідає. Вона стоїть біля вікна й металічними очима дивиться на краєчок даху лабораторії. Потім повертається й знову підходить до графа Адольфа.

- Графе! Повторюю: він не хорий. Машина - факт. Ви повинні поставити на ноги всю вашу поліцію й негайно - чуєте, негайно! - знайти цього... чоловіка.

Граф Адольф щораз більше й більше починає вірити в правду слів принцеси. Незрозуміло, дивно, але, дійсно, можливо, що в Рудольфа якимось чином виникло підозріння і він узяв не те скло. Ах, так!

Граф Адольф схоплюється й прикладає долоню до чола.

- Ви, здається, маєте рацію, ваша світлосте. Я тепер пригадую собі: він тоді перед комісією чудно вагався. Так, так, так! Це можливо. Це можливо. О, в такому разі це велике нещастя. Ах, це ж велике нещастя!

- Ви повинні дати наказ поліції перевернути весь Берлін, усю Німеччину!

Граф Адольф боляче кривиться.

- Ах, ця наша поліція! Можна зарані сказати, що вона нічого не зробить. Тут же Інарак, ваша світлосте! Інарак! З ним ми не можемо боротися. Ми не певні, чи пів нашої поліції не є члени Інараку. Я не можу поручитися, що мої секретарі не члени цієї організації. Кожний наш рух дивом якимось стає їм відомий. Та згадайте, ваша світлосте, інцидент з візитом до вас пана президента. Ми тільки троє знали про нього, а Інаракові вже відомо. Як же поліція може знайти цього божевільного? Інарак же тепер використає його страшенно, надзвичайно. Ах, це таке щастя, що...

- Значить, ви гадаєте, що знайти його не можна? Ніяким способом?!

Граф Адольф безсило, як ранена птиця крила, підносить злегка руки й пускає їх знов униз. Сказати так певно, розуміється, не можна, але ручитися, що можна знайти, також неможливо.

- Ах, немає тут жінки! Нема жінки! Все було б добре.

Принцеса непорозуміло дивиться на страждаюче лице графа Адольфа.

- Якої жінки, графе?!

- Жінки, звичайної жінки. Роману його, кохання, любові.

Принцеса раптом густо червоніє і, поспішно підвівшись, одходить убік.

- Що ж би могла тут зробити та... жінка?

Граф Адольф сумно посміхається.

- О, що!.. Вибачте, ваша світлосте, тільки це був би найпевніший спосіб знайти його. Але ж цей божевільний жив, як середньовічний чернець. Та й яка жінка може закохатися в такого каліку?

Принцеса Еліза закушує нижню губу.

- І все-таки я не розумію, графе. Ну, припустимо, в нього роман з якоюсь жінкою. Як вона може знайти його, коли припустимо також, згодилася шукати й видати його нам? Як?

Граф Адольф знову посміхається, але так, як дорослі люди на запитання дитини.

- О, це вже, ваша світлосте, зовсім пуста річ. Коли б ми знали таку жінку й вона згодилася нам помогти, тоді я ручуся, що за кілька днів ми мали б його в руках.

- Але як же саме?! Як?!

- Дуже просто. Жінка та дала б йому оповістку в усіх газетах у тільки йому та їй зрозумілих висловах. Оповістку помістити на перших сторінках. Газети він, певне, читає, особливо тепер, коли його шукатимуть. Натрапить на оповістку і… прийде до неї.

- Ви думаєте - ради жінки він згодиться тепер ризикувати? Собою й своєю Машиною?

Граф Адольф вибачливо й соромливо-ніжно потуплюється.

- О ваша світлосте, коли він дійсно любить ту жінку, він згодиться ризикнути і собою, і Машиною, і всім, що є найцінніше в житті. Але треба ж, щоб він дійсно любив. Та насамперед, щоб взагалі була в нього така жінка. Але цього якраз і немає. Напевно немає!

Принцеса рвучко, в гніві на те, що немає цього, відходить до вікна й некліпаючими похмурими очима дивиться в сад. А граф Адольф нечутними швидкими кроками ягуара, що попався в клітку, ходить попід стіною, нервово тручи руки й скрипучи голосом.

Ах, яке ж нещастя! Якраз у такий момент. У момент такої величезної ваги, коли рішається доля всього світу, коли треба всіх сил. Ця проклята Машина може внести такий заколот, таке замішання в Європі, що Схід голими руками забере її. А тоді ні про яку Республіку Землі й мови не може бути. Варварство, загин цивілізації, згубні війни, занепад усього життя - цілковита катастрофа землі!

І все через якусь дурну божевільну фантазію якогось каліки, який нічого, крім своєї маленької висохлої амбіції вченого, бачити не може. І якраз саме в такий момент, у такий момент!

Принцеса стоїть непорушно. Чує чи не чує - невідомо, але граф Адольф виймає з кишені папірець і підходить до неї ближче.

- Дозвольте мені, ваша світлосте, прочитати одержану мною сьогодні телефонограму від пана президента.

Її світлість на мент озирається, зиркає на папірець і, мовчки хитнувши головою, знов одвертається до вікна.

Граф Адольф побожно прокашлюється.

«Завтра увечері буду в Берліні. Тут усе добре. Постанови Паризького Конгресу будуть переведені в життя за всяку ціну. Треба готуватися до тяжкої боротьби. Великих ідей самі постанови не здійсняють. Але... корона Землі буде.

Прошу переказати це її світлості».

Її світлість не рухається. Граф Адольф винувато ховає папірець у кишеню. Так, розуміється, ця історія з Машиною, з утечею цього кретина не може дозволити так бадьоро ставитись до слів пана президента. Це зрозуміло, але не треба вже так перебільшувати її значення. З нею можна буде боротись іншими способами. Ще сьогодні він уживе таких заходів, які цілком спаралізують нахабну відозву розбишацької банди (як тільки Рудольф зв’язався з нею?). А вибухне війна - і тоді зовсім не до Машини буде. Вибухнути ж вона мусить неодмінно, вся справа тільки в тому, яка сторона згодиться взяти на себе ініціативу оповістити війну. Тільки в цьому тепер уся справа. Народ принаймні вже готується до війни. Громадянство хвилюється, нервується, але в потрібний момент виявить і патріотизм, і потрібне розуміння, і геройство. Принцеса раптом озирається й простягає графові руку.

- Вибачте, графе, я мушу лишитися сама. Я - втомлена.

Граф Адольф злякано, поштиво цілує руку й навшпиньках поспішно виходить із салону.

Тоді принцеса починає швидко й нітрошки не втомлено ходити по кімнаті, хмуро й жорстко зібравши брови. Уста її знову стулені міцно й непохитно.

І, враз посміхнувшись, загрозливо і з викликом, вона йде до столу, надушує ґудзик дзвінка, бере папір і починає писати. Ні, так не годиться!

Закушує губу, пильно думає, раптом уся спалахує рум’янцем і все ж таки пише.

- Ваша світлосте?

- Так, Софі. Ідіть сюди. Ось оповістка. Ви зараз же відвезете її в бюро оповісток і дасте її на першу сторінку всіх газет. Сьогодні ж у вечірніх виданнях вона повинна з’явитись. Друкуватись повинна щодня й так довго, поки припините. Свого імені не повинні давати. І вважайте, Софі: ніхто не повинен про це знати. Розумієте?

- Розумію, ваша світлосте.

- Ідіть. Сьогодні ж за всяку ціну оповістка повинна бути в усіх газетах.

Софі виходить, і їй чогось згадується той момент, як принцеса стріляла Нептуна.

* * *

Чорно-срібний лицар обережно, стараючись не затарахкотіти чим-небудь, ходить, як наказано, не ближче, ніж на три кроки від своєї дами. Його маленька смуглява дама-дитинка добивається телефоном розмови із своєю сестрою Фрідою. Його вередлива владарка гнівається: двічі вже до телефону так само, як і вчора, підходить чоловік сестри, сестра немов нездужає і просить переказати через нього, що треба Труді.

- Мені треба, щоб підійшла до телефону Фріда, а не ваша фізіономія!

Двічі вже було це сказано панові баронові - і все ж таки на екрані з’являється знову його куряче лице з ущипливо глузливим усміхом.

Чорно-срібний лицар у цій справі нічим помогти не може. Та й ні в чому він, власне, не помічник їй. Вона вже не лежить, як учора весь день, із мертво розплющеними очима, немов заціпенівши від жахливого здивування; вона навіть не п’є, як позавчора: не відпихає його, свого бідного чорно-срібного лицаря, з таким виглядом, неначеб він підходив до неї не з найніжнішою любов’ю, а з щипцями для виймання зубів. Вона навіть мужньо, відважно цілує його, вона героїчно приймає його ласку, як чемні дітки ліки, не даючи собі струшуватись од огиди всім тілом, а, навпаки, сміливо, загонисто посміхаючись. Ах, дитинка, вона чесно виконує їхній договір. Бідна революціонерка, вона зовсім не думала, що той, хто руйнує, насамперед сам дістає болючі вдари звалених руїн. Дорога бунтарка, вона зовсім не знала, що бунт проти других насамперед є бунт проти самого себе. Нема сорому, ганьби, злочинства ні в якому вчинку, коли нема їх у нас самих. Коли ж бунтуючий руйнар лежить із ожахненими очима або конвульсійно, одчайдушно, героїчно посміхається на слово «сором і ганьба», о, він іще нічого не зруйнував, він тільки жорстоко поранив себе.

- Душнере! Ми поїдемо зараз до моєї сестри. Так?

- Слухаю.

Куди вона хоче - всюди він поїде з нею. І коли треба, щоб він ліг, а вона по ньому перейшла через прірву, що відділяє її від спокою та радості, він скаже покласти себе в труну, щоб їй легше було переходити.

- Душнере! У нас револьвер є?

- Є, Трудо.

- Добре. Гальо!.. Гальо!

Бідна владарка: «у нас». Вона уникає «ти» й «ви». «Ти» вона самохіть не може говорити, як не може самохіть (хоч яке чемне й сміливе дитинча) пити рицинку. «Ви» вона теж не може говорити, бо це ж нечесно тепер, коли вона продалася.

- Гальо! Це знову ви?.. Ага, чудесно. Так от слухайте, пане бароне: коли ви мені зараз же не пустите до телефону Фріду, я вас уб’ю. Чуєте? Так, уб’ю... Я вам це цілком серйозно заявляю. Сподіваюсь, ви мені повірите, що я можу зробити все, що я хочу й кажу… Будь ласка. Я буду ждати не більше як п’ять хвилин.

Душнер прикушує посмішку.

На екрані зникає куряче лице з кругленькими (неначе насмішкуватими, але таки добре переляканими!) очима. Бідний барон, він, розуміється, повірив, що вона вб’є його.

- Ах, жаба! Він мене хоче переконати, що Фріда сама не хоче зі мною балакати. Фріда, яка тільки жде мого слова! Ну, чекай! «Від такої особи, як ви, всього можна сподіватись». Ах так? Ну, добре! Побачиш, чого тобі треба сподіватись од «такої особи»! Душнере, треба сказати, щоб авто подали.

- Воно готове кожної хвилини, Трудо.

- А револьвер?

- І револьвер готовий кожної хвилини. Але, здається, барон згодився покликати... (твою чи вашу?..) кгм!.. твою сестру. Значить, убивати нема поки що за віщо.

- О, в цього добродія є багато іншого... Гальо! Фрідусь? Ну, нарешті!.. Тобі твій дозорець казав, що я хочу балакати?.. Не чую. Ти так слабо говориш. Ти справді нездужаєш? Чого ти екран, завісила? Я хочу бачити твоє лице. Не хочеш?! Я зовсім погано тебе чую. Я хочу негайно з тобою говорити. Я зараз до тебе приїду. Чуєш? Приготуй усе, щоб зі мною виїхати. Куди?.. Зовсім, геть. Те, що я обіцяла, я тепер можу зробити. Чуєш? Ну, я їду до тебе. Через двадцять хвилин буду. Бувай!.. Душнере, капелюш!

Занадто помалу їде авто, занадто багато в Берліні трамваїв, занадто пече сонце й занадто охоче з усім згоджується Душнер.

Душнер дійсно згоджується, бо хіба ж не занадто помалу крутиться земля круг сонця, коли хочеться перескочити через віки?

- Душнере. Я поки що буду вам говорити «ви». Добре? Потім я постараюсь інакше - тепер ніколи. Так от: ви повинні сидіти в авті, поки я там буду. А коли я його вб’ю, ви згоджуєтесь мене десь сховати й потім утекти зі мною й Фрідою? Кажіть одверто - мені це заздалегідь треба знати.

- Для чого ж вам убивати його, дитинко?

- Для того, щоб визволити сестру з неволі. Розумієте?

- Розумію, Трудо.

- І згоджуєтесь?

- Згоджуюсь.

- І сховаєте?

- І сховаю.

- І не боїтесь?

- І не боюсь.

Труда скоса, підозріло й загрозливо оглядає чорно-срібну чепурну голову з пукато-ласкавими, тихо-розумними очима.

- Давайте сюди револьвер.

Душнер охоче спокійно подає револьвер. Труда ховає його в торбинку й знову пильно звертає скоса очі на лицаря: здається, він таки серйозно ставиться.

Душнер цілком серйозний: коли з ненабитого револьвера можна вбити людину, то в такому випадку пан барон нехай нарікає вже на надприродні сили, яким для чогось екстрено потрібне його життя. Він же зробив усе, що сила зробити земній істоті, яка має діло з такою неземною істотою, як ця дорога смуглява дитина.

Авто нарешті доплентується до будинку барона! (І будинок теж така сама стара, сіра ропуха, як і його хазяїн!) Душнер слухняно, покірно лишається чекати на вбійницю, щоб одвезти її у схованку. А Труда, рішуче тримаючи торбинку з револьвером у руці, входить у дім. (Як тільки стріляються з тих револьверів? Щось там десь треба надушити чи підняти. Ну, та вже видно буде!).

У холі її зустрічає сам барон. Лиса жовта голівка звареної курки на довгій курячій шиї перебільшено поштиво схиляється, на синеньких устах уїдливо-іронічна посмішка. Він дуже радий зустріти високошановну, надзвичайно шановну гостю в своєму домі. Величезна честь її візиту дає йому незрівнянну ні з чим насолоду й щастя.

- Пане бароне, я хочу говорити з моєю сестрою. Чуєте? Коли ви збираєтесь ховати її від мене й...

О господи! Він хоче ховати? Надзвичайно шановна гостя гадає, що він такий страшний егоїст - не хоче поділитися цим щастям із своєю дружиною? Ніколи в світі! Будь ласка. Сестра нетерпляче, з тремтінням чекає.

- Але вас я прошу звільнити нас од вашої присутності.

- З величезним сумом скоряюсь вашій волі.

Фе, яка бридка, мерзенна істота! Як вона похрускує своїми паскудними жовто-сірими пальцями.

Фріда дійсно жде сестру в своїй спальні. Дивно. Ну, розуміється, зовсім не хора: стоїть на ногах, одягнена, а вийти назустріч не могла. Жаба, звичайно, не пустила.

Труда щільно зачиняє за собою двері, замикає їх на ключ, а тоді вже, труснувши мережаною піною капелюша, весело прямує до сестри. Ні, Фріда таки, здається, справді нездужає: вигляд якийсь розгублений, блідий, очі широченні, непокійні.

- Ти що, Фрідусь, дійсно нездужаєш? Добридень.

- Так, я трохи... той... Сідай, будь ласка.

А сама так само стоїть, спираючись усією рукою об стіл - щоб не впасти, чи що? - і широченними, напруженими очима спотикається об Труду, зараз же відстрибуючи вбік.

- Ну, сидіти нема часу. Ти приготувалась?

- До чого?

- Ну, господи, «до чого»! До волі! Я маю гроші. Розумієш? Можеш покликати сюди свого здохлятину й заявити йому, що свій тестамент і своє майно він може переписати на ту ідіотку, яка за це схоче жити з ним.

Фріда починає чогось трудно дихати, якось чудно конвульсійно водити пальцями по столі, а очі стають іще напруженіші, жалібні, величезні й гарні.

- Я, Трудо, не можу... з тобою їхати.

- Не можеш?! Чому?!

Фріда спускає очі й перестає корчити пальці.

- Тому, що ти... зробила страшно негарно. Твій учинок такий ганебний, що... що я дивуюсь, як ти можеш мене кликати з собою.

Труда вся затихає. Вишневі опуклі губи стають висхлі, сірувато-сині, біля вуха виразно видно синю родинку, подібну до довгастої крапельки чорнила. Фріда ж сміливіше підводить свої очі тільки-но зробленої ляльки.

- Ти ославила наше ім’я такою ганьбою, що я.. що тебе ніхто до себе не може прийняти. Ти викреслила себе з громадянства. І ти хочеш, щоб я теж?..

Труда мовчить і пильно, важко, невідривно дивиться в дитяче лице з величезними очима, над якими сьогодні хвилясто, виразно пушиться загониста зачіска.

- Папа лежить хорий. Мама в такім одчаю, що... Адольф нахваляється арештувати тебе й вислати з Берліна. Всі знайомі жахаються від самого твого імені. Бачиш, що ти наробила? Це страх, що ти наробила, Трудо!

Труда вперше бачить цю маленьку гарненьку жіночку з крихітним ротиком, який так строго й повчально тепер складений. Вона пильно, з хмарною цікавістю розглядає її.

- Та-ак? А як я це «наробила» ради тебе, що тоді?

- Ради мене?! Оце маєш! З якої речі?!

- З такої, що ти благала. Ти сама нахвалялась убити й взагалі на все піти, щоб визволитись...

- О боже, чого не говориться в таких випадках! Але коли б я знала, що ти можеш піти на такий страшний сором, я б ніколи й слова тобі не сказала. Ради мене! Оце тепер я винна. Ти сама весь час мріяла про волю. А тепер уже через мене. Розуміється!

- Значить, ти не потребуєш моєї допомоги? Ні? Волієш у цій смердючій ковбані з жабою далі жити? Добре! Бувай. Але цим разом дивись, Фрідо, до мене більш не прибігай. Чуєш?

Труда рвучко повертається, іде до дверей і шарпає їх. Вони замкнені.

- Ага, твоя жаба замкнула нас! Вона, розуміється, підслухувала.

- Та ти ж сама замкнула двері!

Труда гнівно відмикає й виходить. У сусідній хаті, похрускуючи пальцями, низесенько вклоняючись, зустрічає її барон. Надзвичайно шановна гостя вже відходять? Так швиденько? Так скупо ощасливили своєю цінною присутністю?

Труда раптом зупиняється, закладає руку в торбинку й вихоплює револьвера.

- Ще одне слово з твоїх жаб’ячих уст і...

Баронові очі стають опуклі, як два сіренькі гудзики від черевиків. Він як прикипає на місці, а в дверях спальні тонесенько, жахливо скрикує жіночий голосок:

- Геть! Фіть моментально від мене! Ну?

Труда грізно свистить і змахує дулом револьвера. Висхла куряча постать барона відсахується вбік і сунеться назад.

Тоді Труда, тріпнувши капелюшем, по-хлопчачому вихиляючи клубами, не хапаючись, виходить.

Чорно-срібний лицар по виразу всієї постаті Страховища бачить те, що він зарані знав. Він ніжно всадовлює її, ні про що не питає, тільки тихенько, обережно погладжує безсило опущену на коліна смугляву ручку. Карі похмурені очі дивляться в одну точку перед собою й не кліпають. І авто тепер не занадто помалу їде, і берлінські трамваї зникли з лиця землі, і не стало пекучого сонця на небі. На вулицях якесь більше, ніж звичайно, оживлення, газетники не встигають продавати газети, покупці тут же читають їх, тупчачись чередою, що застрягла у воротях. Труда не помічає.

Душнер зупиняє авто, купує газету, просить дозволу проглянути. Труда дивиться в одну точку й не кліпне ні разу.

В такому разі не до газети, швидше додому.

Дома Труда лягає на канапу лицем догори й так само дивиться в стелю, як дивилась у спину шоферові. Ні звука, ні словечка.

- Трудонько! Дівчинко моя!

Чорно-срібний лицар стає на коліна перед нею, бере смугляву безживну ручку й тихо, сумно, ніжно говорить про те, що страждання є неминучий закон життя, але що в житті є також і такий закон, який нічому не дозволяє надовго затримуватись на місці й страждання перевертає на радощі, а радощі на страждання.

І ще ніжніше, ще обережніше чорно-срібний лицар говорить про те, що за всяке страждання дитинки він готовий платити авансом усіма тими радощами, які на його конті лежать у його долі. Він не сміє запропонувати купити її полегшення одним маленьким актом, який і йому дасть щастя. Цього він не сміє їй пропонувати. Але дитинка повинна признати те, що тисячолітні забобони часом дужчі за молоду справедливість. Вони вросли в тіло людської громади, і громада боляче б’є того, хто пробує видерти їх із неї. Чи варто ж видирати те, що навіки вросло?

Труда пильно, похмуро дивиться в стелю.

Дитинка повинна зрозуміти, що все на світі умовне, відносне. І всякий забобон так само не має сили абсолютності. Часом він - зло, часом - добро. В одних умовах шлюб є каторга, в других - засіб збільшення своїх сил, у третіх - радісне затвердження себе на дорозі до вічності.

Чорно-срібний лицар несміло, чекаюче дивиться в непорушне лице. Потім зітхає й тихенько підводиться. Коли чула, то те, що не скинулась, не обурилась, уже є малесенький крок уперед. Але чи чула ж?

Душнер сідає побіч і тихенько переглядає газету. Що та юрба на вулиці з неї так жадно смоктала?

Ага! Оце, очевидно. О, це цікаво!

Оповістка:

«Банда розбишак, що зве себе Інараком, цієї ночі з міської лікарні для душевнохорих силоміць викрала хорого хіміка доктора Рудольфа Штора, що нездужає на манію винахідництва. Зроблено це з метою шантажу довірливих людей на так званій «Сонячній машині» та головно для внесення заколоту в громадянство.

Отже оповіщаємо:

Апарат, який нібито винайшов Р. Штор, розсліджувала спеціальна наукова комісія під головуванням професора Ф. Бруннера. Вона визнала, що цей апарат не має ніякої ні наукової, ні практичної вартості і є цілком безпотрібною й безглуздою коробкою, витвором хорої фантазії душевноненормальної людини.

З огляду на серйозність міжнародного моменту, в якому перебуває Німеччина в зв’язку з агресивними намірами Союзу Східних Держав, в інтересах охорони порядку й оборони громадян од шантажу, забороняється: публічну й приватну пропаганду шарлатанських винаходів, між ними й так званої «Сонячної машини». Винних у нарушенні цієї постанови чекає кара на підставі законів воєнного часу.

За викриття схованки хіміка Рудольфа Штора, як обвинуваченого в крадіжці брильянтів та небезпечно хорого, оголошується нагорода в два мільйони марок. Характеристичні ознаки Р. Штора: кривий на ліву ногу, зріст високий, темно-сірі очі, тонкі вуста.

Поліцай-президія Берліна»

О, це повинно її розворушити хоч трохи!

- Дитинко! Вибачте, що я вас турбую. Але я не можу сховати від вас. Дуже важне для вас. Знову про вашого доктора Рудольфа та його Сонячну машину. Ціла урядова оповістка. Хочете, я прочитаю?

Труда мовчки переводить очі із стелі на Душнера й чекає. Він, хапаючись, голосно читає, весь час позираючи на непорушне хмарне смугляве лице. Раптом воно темніє, очі оживають, уся постать підстрибує вгору, і люто стиснений кулачок б’є по канапі.

- Брехня! Підла поліційна лицемірна брехня! Він не хо-рий! А Машина зовсім не безглузда коробка. Їхні голови - безглузді коробки! Фе, гидота! І брильянтів він не крав. А просто взяв для своєї Машини!

- Хм! А чого ж він попав у божевільню?

- Вони його запакували туди!

- Ну, як же так: здорову людину, та ще за те, що вона винайшла таку велику річ, запакувати до божевільні? Це ж нелогічно, дитинко.

- Ах, логічно! А логічно, щоб перевернений, старий, гидкий дегенерат запакував навіки в тюрму молоду дівчину і... А, знаю вашу логіку! Вашу законну, моральну логіку! І герой Руді, що втік, і слава Інаракові! І от візьму й буду скрізь вести пропаганду за Сонячну машину. Ану, нехай мене карають «на підставі законів воєнного часу». Будь ласка! Як сміє поліція заборонити мені говорити, що я хочу? Як?

Чорно-срібний лицар не зовсім задоволений наслідком розбурхання. Дійсно, що за несподіване Страховище ця дівчина. Вся душа її, як хвиля - то в один бік гасне, то в другий. Ще справді в цьому стані вибіжить на вулицю та й почне вчиняти свій бунт.

- Так, розуміється, поліція не може забороняти. Це, справді, може, вже занадто. Але коли це справа Інараку, то... Ну, та бог із нею. А от дозвольте мені прочитати ще одну цікаву річ. Це дійсно вже щось зовсім таємне. Слухайте, дитинко, чи не до вас це стосується? Це оповістка. На першій сторінці. Слухайте:

«Того, хто весною помилився в саду, хто вміє дотримувати свого слова, об’єкт помилки під словом честі повної безпеки просить про побачення».

- Ну, що ви скажете, дитинко? Не вас? Ні? Ви ніде весною в саду не помилялись? Слова свого ви дійсно вмієте дотримувати, а от чи вмієте помилки весною робити? Га?

Труда серйозно думає. Весною? В саду? Якої саме весни? Може, Макс?

- Ах, дурниці! Ідіотська оповістка. Я хочу в ресторан, Душнере! В театр, у кабаре, куди хочете. І багато вина! Чуєте! Я їм покажу «таку особу»! Тепер усе одно! Тепер я зовсім вільна. І щоб мені через два дні театр був. Чуєте? Капелюш! Рукавички!

* * *

Наделі знаменито влаштувалися собі: знайшли якогось далекого родича, великого комерсанта, крамаря мистецькими народними виробами, він їм дає роботу - і вони чудесно заробляють тепер. Усі сини покидали свої фабрики, примадикували в себе в помешканні невеличкий електричний верстат і працюють усією родиною. Робота легка, чепурна, цікава: вишліфовувати скляні та глиняні вироби та розмальовувати їх власноручно із суто народних рисунків. Навіть старий і стара, та навіть маленькі Наделята, оті пуцьвірки, Грета та Лорхен, і вони тепер заробляють немалі гроші. Щодня Герман, або Фріц, або всі разом виносять із помешкання цілі валізки оброблених виробів, а приносять нові замовлення.

Розуміється, сусідам чи знайомим вони адреси свого родича не дають - то вже чорта з два, міцно тримають про себе самих. Але милуватися виробами, вже готовими, можна всім, хто хоче. І які, справді, чудесні скляночки, вазочки, чашечки, горщечки, які тонкі рисунки, фарби! Аж диво бере, що проста робітнича родина може справлятися з такою делікатною роботою. Звичайно, родич їхній дав їм секрет, без секрету, розуміється, треба довго мозолі натирати, щоб дійти такої вмілості.

Але ж і як завзято зате працюють! Цілий день чути в них шкварчання, пиляння, тихеньке постукування; з раннього рана до пізнього вечора горить робота в щасливих Наделів. Перші дні то аж наче сп’янілі всі були від радості та щастя, мало не цілувалися з усіма, кого зустрічали, хто приходив до них. А тепер усі такі здорові, бадьорі, веселі, привітні. Де ділася вічна гризня їхня, від якої часом сусідам доводилось вікна зачиняти та в підлогу стукати, щоб тихше гризлися. Тепер у них вічно ясний сміх, жарти, співи за роботою. Буває ж щастя людям, в яких багаті та негорді родичі.

Справді, від самісінького ранку до вечора кипить робота в Наделів; не там, звичайно, де виставлено вже зроблену роботу на показ людям, а в найдальшій кутковій кімнаті, куди нікому чужому не дозволяється входити. О, в секрет роботи нікого втаємничувати Наделі не хочуть. Навіть у сусідню з майстернею кімнату ніхто не допускається. Та й мають рацію: всякому захочеться легкий хліб перехопити.

І щовечора сини з важкими валізками в руках весело виходять із квартири й легко сходами зносять їх униз. Там на них уже чекає стареньке, поганеньке авто родича-комерсанта, забирає валізки - і майнули хлопці як на гулянку.

А Берлін із кожним днем щораз більше та більше гуде дивною чуткою, хвилюючою казкою про таємну Сонячну машину. Пропаганда її заборонена (дозволяється тільки в сатирично-гумористичних часописах сміятися з неї); вживання її загрожує карою; ніде ні за які гроші купити її не можна; ніхто її сам не бачив, ніхто сам того сонячного хліба, розуміється, не їв, на дух не нюхав, на смак не куштував. А тим часом Берлін щораз дужче та дужче гуде тою казкою, наче хтось щодня підкладає та й підкладає вогню у величезне залізобетонове черево велетня.

Що таке Сонячна машина? О, це надзвичайна штука!

Сонячна машина то такий апарат, який сам собою витягує з рослини всі соки; ті соки він проціджує, перетворює в новий чудодійний газ. Тим газом треба дихати, поки з’явиться піт на чолі, і як з’явиться піт, тоді людина почуває, що наситилась, і зараз же страшенно п’яніє. Їсти ж зовсім нічого не треба. Цей апарат винайшов син одного графа, якого батько за злочинство нібито хорого сховав у божевільню, назвавши доктором Рудольфом Штором. В дійсності ж він не Рудольф Штор, а граф.

О ні, Сонячна машина - це просто одна із штук індуської окультичної науки. Ніякого Рудольфа Штора взагалі на світі немає. Ніяких взагалі апаратів нема. Просто сугестія. Людині з нахилами медіїма дається в руки який небудь предмет, для більшої перекональності скло, і через те скло передається наказ орудної центральної волі. Об’єкти цієї волі виконують наказ, крутять яку-небудь машинку, їдять усяке чортзна-що й почувають себе так, як їм наказано. Ніякого сумніву, це робота агентів Союзу Східних Держав. Поліція вже арештувала кілька суб’єктів із такими склами, двоє з них були китайці, а один - відомий індуський факір, що недавно прибув до Європи.

І з кожним днем виразніш і виразніш гуде Берлін. Не можна, заборонено йому густи, а він таки гуде, а він хвилюється, а він снує химерні візерунки свого розворушеного віковічного бажання. І вже частіш та частіш поліція ловить людей із склами, із самими навіть Сонячними машинами. На фабриках та заводах усе частіше з’являються якісь люди, що роздають загорнуті в папірці круглі, жовто-червоняві, опуклі скла, а на папірцях точно й докладно надруковано інструкцію, як дома кожному, маючи скло, треба робити собі Сонячну машину та як її вживати.

І вже частіше трапляються люди, які самі бачили Сонячну машину, які самі їли сонячний хліб. Сонячної машини в них самих, розуміється, немає, боже борони, але вони з цікавості в одного чоловіка спробували зробити собі хліба. Тільки з цікавості!

І казка росте, гомонить, хвилює, не дає покою. Діловий, практичний, точний, скептичний Берлін починає пройматися легковажною мрійністю, поверховістю, недбальством, довірливістю. Казка залазить у затхлі, темні бюро й спиняє задумою руки найретельніших урядовців. Вона влазливо таємно шелестить шепотом по конторах, майстернях, по всяких установах, де сидять прикуті люди, навіваючи їм мрію про те, як прийде «вона» й розкує їх. Вона галасує, кричить, стукає склянками об стіл по брудних тавернах і вимагає. Вона навриписто тиснеться в учені кабінети й видирає увагу з рук поважних, серйозних, точних наук. Вона турбує, нервує, дратує, лютить урядові інституції, яким ніколи не доводилось мати діла з фантастичними речами.

Вона всюди вносить нелад, заколот, непокій, незгоду, гризню. Все, чого вона тільки торкається своїм химерним, таємним диханням, зараз же починає шумувати, розкладатись.

Об’єднаний Банк - залізобетонова фортеця її не розхитали, не зрушили ніякі фінансові бурі, ніякі політичні завірюхи, ні землетруси. А дихнула «вона» - і фортеця дала розколину, невеличку, а все ж таки розколину: незгоду між Штіфелем і Мертенсом. Штіфель (голова концерну пресових трестів) вважає політику уряду щодо цієї ідіотичної Машини за цілком дурну й провокаційну. Навіщо забороняти пресі писати про неї? Для чого робити це божевілля тайною, для чого обсновувати її серпанком загадковості, страху? Заборона - споконвіку найкраща пропаганда забороненого. Дати волю говорити, дати змогу вільно боротися з цією химерою!

Мертенс не згоджується. Не всяка воля в добро. Воля порнографії є загин для юнацтва. Сонячна машина є порнографія для недорослого людства. Що? Ні? Отже, дати волю порнографії? Га? Дати волю всяким Інаракам? Що?

Штіфель не здається. Дати волю не Інаракам, не вихвалянню, а волю роз’яснювання, критики, дати можливість боротьби з фантастичними чутками, легендами, тайними прокламаціями соціалістів, інаракістів, анархістів і всієї тієї гиді, що живиться всякою забороною. Берлін щодня засипаний різними нелегальними відозвами. Інарак розносить мікроби по всіх закутках, хороба захоплює вже й провінцію. А уряд не дає змоги громадянству боротись антисептичними засобами, сховав голову в пісок і думає, що все гаразд. Усі розумні люди тільки плечима знизують.

І диво дивнеє: вперше управа Об’єднаного Банку більшістю голосів висловлюється проти пана президента Фрідріха Мертенса. Волю слова в справі Сонячної машини дозволяється, правда, з обмеженням: пропаганда й вихваляння забороняється, тільки критика та роз’яснювання. 

Пан президент посміхається. Штіфель і пресовий концерн непогано на цьому вийдуть, тираж газет підскочить процентів на сто.

Пан президент помиляється: вже в перших днях тираж підскакує на тисячу процентів. Друкарні не справляються з вимогами контор, контори не справляються з вимогами агентур, агентури - з покупцем. Екстрено мобілізується ціла армія робітників, урядовців, агентів, кіосків.

Соціалістична й усяка інша преса, що живиться всякою хоробою й розносить мікроби, розуміється, гвалтує, що їй забороняється легально це робити. О, нехай гвалтує!

Але казка й серед соціалістів уносить розлад і незгоду. Не всі й соціалісти хочуть вихваляти Сонячну машину. Бо казка не має нічого спільного з реальною політикою. Бо соціальний процес підлягає залізним законам розвитку. Бо перестрій громадянства має бути результатом органічного перетвору його, а не наслідком появи якогось фантастичного винаходу. Віра в це є просто дитинство, це - одривання уваги від реальної праці, це - дрібнобуржуазні забобони, брак соціалістичного думання, зрада всіх метод пролетарської історичної боротьби. Пан президент мусить погодитись воля слова часом буває корисною річчю.

Та що більше: навіть Інарака не минуло непокійне, розкладове дихання казки. Інарак розколюється. Інарак гризеться, Інарак явно гине. Макс, Паровоз і Кестенбавм тепер рішуче, жагуче, безкомпромісово проти терору. Всі сили, всі засоби, вся увага тільки Сонячній машині! Годі крові, смерті, ненависті, змов, убивств. Годі ворожнечі з іншими робітничими організаціями. Треба ввійти з ними в порозуміння, треба організувати єдину спільну грандіозну акцію всіх залежних, голодних, ображених, експлуатованих, невільних, усіх, усіх, незалежно від класу, стану, переконань, віку, статі, фаху, партійності. Треба підняти всеєдиний рух з одним покликом, з єдиним гаслом: воля Сонячній машині! К чорту всю політику, закони, парламенти, нехай видають, які хочуть, закони, нехай ведуть, яку хочуть, політику, нехай навіть війну оповіщають, аби тільки воля Сонячній машині.

Тіле ж, Клара й Гоферт рішуче, жагуче й безкомпромісово проти такої легковажної, емоціональної, ентузіастичної тактики. Що значить бути проти терору? Це значить бути проти самого Інараку. Інарак є загроза, кара, страх. Інарак є залізна дисципліна. Інарак є революційний смолоскип, авангардний напад, перші блискавки бурі. Значить, знищити бурю? Значить, дати повну волю Мертенсам? Дати їм повну волю знищити ту саму Сонячну машину?

А бідний маленький Шпіндлер то відсуває окуляри на наморщене чоло, то зсуває їх на ніс: дійсно, стати на один бік - шкодити Машині, цього він не може. Стати на другий бік - знищити Інарак. І цього він не може. І те - неправильно, і те - неправильно. А що є тепер правильне? Все переплуталось, змішалось, якась фантастика, п’яний сонячний дзвін, несерйозність, дурна любовність - дійсно, якась просто неповажна дитяча емоціональність.

А казка тим часом робить свою таємну, незриму роботу. Газети Штіфеля розкуповують мільйонами, сотні редакцій гатять у жадну пащу юрби купи антисептичних статей, заміток, віршів, карикатур, наукових розвідок; цілі резервуари науки, сміху, глуму, загроз виливаються на очманілу, розпалену голову юрби.

А вона все ж таки хвилюється, жде, мріє, шукає, нишпорить, прислухається, таємно вчитується в нелегальні відозви, вслухається в шепотливі розмови, отарою біжить на «азіатсько-африканських агентів», жадібно хапаючи з їхніх рук чудодійні скла, люто захищаючи їх собою від «агентів Об’єднаного Банку».

* * *

А тим часом Наделі собі працюють. Цілий будинок від гори до низу повний розмов про Сонячну машину. Тільки Наделям вона цілком байдужа - та й справді, нащо їм сонячний хліб, коли вони мають і простий, та добрий?

Щовечора сини зносять на авто важкі валізки й везуть їх до свого родича.

Правда, вони везуть не до одного родича, а до багатьох. По всіх кварталах Берліна живуть їхні родичі, які потребують виробів майстерні Наделів.

Через те в майстерні Наделя робота ніколи не вгаває. Всі за тою роботою. Навіть Лорхен. Її функція найголовніша: виймати з води прохололі жовто-червоняві кругленькі скла й подавати їх Фріцові. Правда, це саме робить і Грета, але Лорхен справляється далеко краще за Грету. Кривий добрий дядьо Руді в білому балахоні, як у різника Губерта, варить скла в гарному блискучому-блискучому казані, варить так, як мама колись зупу. (Тепер ніякої отої нудної зупи вони вже не їдять, навіть дорослі!). І, коли він сипле в цей казан якийсь червоний порошок, усі затихають і до дядя ніяк не можна підходити. Потім можна. Потім він сам бере Лорхен під пахви й високо-високо підносить над своєю головою. І тоді вся кімната робиться така чудна-чудна, не своя, чужа. І всіх одразу видно: і тата з мамою, що рівнесенькими ковбасками складають скла у валізки, і Германа, що краще за всіх уміє вишаровувати скла, і Дітріха, що так величається тим, що помагає дядькові. І в усіх тоді такі смішні обличчя з білими зубами, всі догори до неї повернені. І мама тепер сміється; як приїхав дядьо до них, мама стала така добра-добра.

А в обід тато, або мама, або Герман, або Грета роблять сонячний хліб із свіженької запашної травички. Чудесний, тендітний, солодкий, кращий навіть за пиріжечки з кремом. Лорхен сама ще не робить хліба, вона ще маленька, от як почне ходити до школи, тоді їй зроблять гарненьку-гарненьку соняшничку і вона сама собі й мамі робитиме хліб. Про це нікому-нікому не можна казати, бо чужі дяді відберуть у них і скла, і дядя Руді, і все-все. Через те Лорхен навіть надвір не пускають, але вона й не хоче, бо дома в майстерні веселіше.

Іноді увечері, як Лорхен ведуть уже спати, забігає чорний дядьо Макс. Він також підносить її догори й так лоскітно цілує під підборіддя у шийку. Дядьо Макс та вона, тільки вони обоє говорять дядеві Руді «ти», більше ніхто не сміє. І так само тільки вона та дядьо Макс мають право обнімати дядя Руді. От тільки з тою різницею, що вона може обнімати за коліна, а він - аж за плечі. Але як вона виросте, то й вона за плечі обніматиме.

Що ж буває після того, як Лорхен іде до свого ліжечка, того вона вже не знає, бо в ліжечку вона не працює, а спить.

* * *

Тіна дуже хвилюється, вигладжує свою зовсім простеньку, скромну (тільки трошечки кокетливу) суконьку й нетерпляче поглядає на Макса. (Боже, як він сьогодні прибирається, чепуриться, волосочок до волосочка вкладає, наче до нареченої збирається!). Вже четверта година. Мама казала, точно о четвертій треба бути, тоді в майстерні настає маленька перерва, і тато тоді найвеселіший буває, бо вчить Лорхен машину крутити. Ну от, а Макс знову за свою коробку береться, перев’язує другим ременем - той, мовляв, негарний.

Сьогодні Тіна й зачесана скромно, гладенько, як до школи колись. Губи без краплиночки фарби, брови, вії такі, як мама родила їх. Максові вона сьогодні, напевне, зовсім не подобається. І ластовиння дуже видко, і уста без фарби такі широкі, і очі якісь лисі.

Але Макс вовтузиться із своєю коробкою, як кошеня з клубком, і нічого не бачить. І що воно таке в тій коробці?

- Ну, а як вас, Тіно, пані Бетман приняла?

Тіна радісно-злякано скрикує й притуляє руки до лиця. Ох, вона ж і забула розказати. (Сьогодні вона зовсім, як очманіла, саму себе ще десь забуде. Їй-богу!) Це ж була історія в Бетманів! Самого Бетмана не було дома. Тільки високошановна пані. Ну, звичайно, і пані Шустер. Ах, Макс не знає, хто ця пані Шустер? Це - міністр-президент усієї фірми Бетманів. Пані Шустер прийняла її страшенно холодно. Ага, скрізь погано, знов до Бетманів! Ну, Тіна нічого не хотіла їй казати. Добре, думай собі, що хочеш. Аби тільки до дівчат пустила. Та дурна взяла та й пустила. І от що тут тільки почалось, як вона показала скла дівчатам! Почали видирати одна в одної, вищати, кричати, кидатися подушками, танцювати на столах. Прибігла Бетман, прибігла Шустер: «Що таке, що за скандал? Знов ця Тінка тут щось учинила? Марш по кімнатах!» Еге, дівчата тільки в регіт та в свист. «Не хочемо! Одходимо! Всі йдемо на волю! Кінець! Годі!» Шустер отетеріла, Бетманиха до телефону, до поліції: бунт! А дівчата тим часом поскладали свої куфри, та й гайда. Восьмеро того самого вечора виїхало, а чотири на ранок утекли. І ні одна не сказала про Сонячну машину! Ні одна! Тільки сама Шустер догадалася. Наслала до Тіни поліцію; але поліція понюхала, понишпорила й пішла. Що ж вона може знайти? Лють у них на Сонячну машину така, що пані Бетман аж плаче. Лається й плаче. Плаче й лається.

 - Але, пане Максе, тепер я потребую багато скла! Нас уже тепер вісімнадцять душ є. Як кожній на день хоч по два скла роздати, то й то треба тридцять шість. А маленьку Софі поліція заарештувала. Бійка була з поліцією. Одного бендюжника дуже поранено.

Макс востаннє пробує підняти коробку. О, легка зовсім. Тепер вона подібна до куферка на дамські капелюші.

- Ну, гайда, Тіно! Я мушу поспішати.

Тіна вся затихає, зіщулюється, забуває і про Бетманів, і про поліцію.

Вони вдвох ідуть нагору. Макс попереду. Тіна позаду. В сінях уже чекає на них пані Надель і зараз же відводить Тіну в куточок, скинувши з неї капелюша і нашвидку пригладивши волосся. Нічого, зовсім колишня Тіна.

Потім Макс і пані Надель ідуть до кімнати, де старий Надель лежить на канапці, тримаючи в одній руці газету. Він швиденько й акуратненько складає газетку й вітається з гостем. Руді, видно, вже говорив із ним: старий не дивиться в очі, хмуриться, на щоках гарячі фіалкові плямки хвилювання.

- Ну, товаришу Наделю, будемо говорити прямо й одверто. Добре? Можна сюди увійти Тіні і привітатися з вами?

Старий Надель пошарпує одним плечем, немов його щось там кусає, втягує носом повітря й мовчки відходить до вікна. Тоді пані Надель швиденько виходить до сіней і зараз же вертається з Тіною, ведучи її за руку. Тіна дрібненько ступає, спустивши очі долу й уся зашарівшись так, що й ластовиння не видно.

Мати підводить її до батька, пускає й одходить набік до Макса.

Тіна стоїть із звислими руками, із спущеними долу очима, гладенько зачесана, червона, злякана, чекаюча.

- Ну, що ж... Здорова була. Прийшла, то вже не виганяти.

Тіна раптом рвучко нахиляється, хапає батькову руку й цілує.

Тоді Макс широко підходить до старенького Наделя, нашвидку тисне йому лікоть, киває червоній Тіні, весело на бігу прощається з панею Надель і поквапом виходить.

Його роль скінчена, йому треба тепер поспішати в своїй справі.

Дома він іще раз оглядає себе в дзеркалі, бере коробку й сходить із нею вниз. Вже за чверть п’ята. А він же дав слово Сузанні рівно о п’ятій бути вже в неї. Тепер не повинно бути ні неточності, ні обману, ні гри, ні лицемірства. Нічого.

 Сьогодні він уже не обіймає величного портьє, не говорить чудних слів. І йде він до палацу цілком пристойно, поважно, такий весь чисто убраний, навіть у жабо з мереживом. От тільки коробка в руках. Коробка - не коробка, валізка - не валізка, нести її самому йому незручно, а льокаєві дати нізащо не хоче.

* * *

Сузанна чекає Макса в зеленому гроті. Це велика печера, обросла зеленим густим мохом. Старі сірі скелі випинаються по стінах незграбними рогами; в кутку загус жовтий сталактит, подібний до величезної обплилої воскової свічки; десь дзюркотить струмочок, звідкись просівається жовто-зелене світло. Тихо, журно. Пахне трошки лісовою цвіллю, трошки глицею. Збоку - плескуватий величезний камінь, оброслий мохом.

Коли Макс, мружачи очі, входить до грота, незграбно несучи поперед себе коробку й стукаючись об неї колінами, з каменя помалу підводиться русалка. Вона не встає, а тільки спирається на лікоть і жде. Як у всякої порядної русалки, на ній, крім легесенького газового зеленого жабуриння, розпущених кіс і легесеньких зелених черевичків, нічого немає. Максові гостро виразно впадають в очі дві підковосхожі густі зелені тіні під тугими оголеними грудьми, ріденько прикритими газом.

Русалка витягує до нього праву руку.

- Ну, нарешті!

Але тут же здивовано непорозуміло помічає коробку.

- А це що таке?! Для чого сюди цю коробку? Ти кудись виїжджаєш?

Макс ставить коробку біля своїх ніг, поштиво бере руку Сузанни і, стараючись не дивитись на її голі, злегка задраповані жабуринням клуби, цілує.

- Ради бога, Максе, що це за опудало ти приніс сюди? Саме сюди! Побійся ж бога, подивись, яка вона тут страшна. Ради всього гарного, викинь її зараз.

- Вибач, Сузанно, але ніяк не можу викинути.

- Ну, знаєш, я справді повірила, що ти тепер інший став. Ти ж обіцяв прийти з великою якоюсь радістю до мене. А приходиш із якоюсь брудною смішною коробкою, що примушує навіть ці скелі корчитись од образи. Фе!

Русалка лягає на камінь і сердито закидає руки за голову.

 І Макс знову гостро виразно помічає темно-зелену, пухнату тінь під пахвами.

- Я й прийшов із «великою радістю». А ти обіцяла прийняти мене теж інакше, а замість того лаєш мене. Сузанна швидко підводиться й знову спирається на лікоть.

- Ти вважаєш, що я погано тебе приймаю?! Так?

Макс старається не бачити ні круглого глянсуватого коліна, випнутого з під жабуриння, ні двох перевернутих округлих чаш, що випинають зеленими проміннями газ, ні шовковистої розпущеної бронзи, що спадає з пліч на голу круглу обточену руку. Він дивиться тільки в її вогкі, з зеленими відблисками, глибокі очі; в них поза скриком обурення стоїть іззаду лукавий Сузаннин вабливий смішок.

- Ні, ти приймаєш добре. Але сердишся на мене даремно. І побачиш, що я свого слова дотримав; я прийшов із великою радістю. Можна мені сісти коло тебе?

Смішок продирається наперед і опановує очима, устами й ямочками коло уст. Справді, вона сьогодні інша, вона не дама, а дівчина, зовсім молода, на диво тонка дівчина, а розпущені коси роблять її просто невинною. Вона трошечки відсуває ноги, злегка випинає до нього підборіддя й лукавим ніжним шепотом кидає в нього!

- Милий!

- От це інша мова! Бо я таки милий.

- Ох! Невже?

І дівоча пухнато-бронзова позеленена голова насмішкувато схиляється на плече, а вогкі чисті очі мружаться ласкою, хвилюванням, смішком.

- Правда! Побачиш сама! Насамперед бачиш, яким чемним хлопчиком я одягнений сьогодні?

- Диво дивнеє! І головою ще ні разу не шарпнув, як загнузданий кінь.

І знову лукаво, насмішкувато витягши до нього підборіддя, тихенько, таємно шепоче:

- Ну, а радість же де?

А очі вже знають, ждуть, хвилюються, радісно соромляться. Макс посміхається й показує рукою на коробку.

- Ось.

- Ти хочеш, щоб я знов почала «лаятись»? Будь ласка, постав її хоч туди за камінь. Що воно таке? Для чого ти тягаєш її з собою?

- Бо це радість. Як же її не «тягати» з собою?

Сузанна раптом догадується.

- В ній щось є? Для мене?!

 - Для тебе, для всіх.

- І для всі-іх? Це вже забагато. Що ж воно таке? О, господи, невже рукопис твоєї книжки? Ради бога, Максе!

Макс не ображається, не стріпує головою, тільки все так само посміхається.

- Ні, не рукопис. А хочеш знати, що це?

- Як же не хотіти, коли ця мацапура всю нашу увагу відбирає. Мушу нарешті знати!

- Це - індульгенція, Сузанно. Індульгенція всьому людству, всім людям разом і кожному зокрема, між ними і тобі, і мені.

- Хм! Загадково. Але що тобі індульгенція потрібна, то в цьому ніякого сумніву немає.

- Так, тут є й мені, всім моїм пакостям, нещиростям, слабості, брудові, нікчемності. Є, Сузанно. Але не тільки мені, а, повторюю, всім людям, всім їхнім пакостям, злочинствам, жорстокостям. Цілковите всепрощення! Забуття всіх гріхів. А також і святощів. Тут, Сузанно, в цій коробці лежить смерть усіх богів і дияволів.

- Боже, яка ж це, певне, нудна річ!

- У цій коробці, Сузанно, лежить бомба.

- Індульгенції й бомба. Цікавий багаж.

- Страшної, нечуваної сили бомба, Сузанно. Такої сили, що висадить у повітря всю історію людства. Переверне всі ваші «непохитні» закони краси, моралі, економіки, науки, політики. Поперемішає всі народи на землі дужче за вавілонську башту. Поруйнує...

- Господи! Я боюсь, Максе! І мій грот висадить?

- І твій грот, і тебе, і мене, і твоїх льокаїв, покоївок, портьє, робітників на твоїх фабриках - усіх повисаджує, порозносить на шматки й одродить новими.

Сузанна раптом зручним швидким рухом заносить ноги на край каменя й стрибає на підлогу. Груди напругло, туго здригаються, і бронзова хвиля волосся, пахнувши на Макса духом сіна, закидається за спину.

- Вже знаю! Стиль відозв Інараку! Господи, та як же я відразу не догадалась? Машина ледарів, калік і бездар? Так?

Макс помалу підводиться. У вогких очах уже нема хвилювання, смішка, нетерплячого чекання. Вони сміються одверто, піднято, войовничо. Вони нарешті зустрілися з ворогом, якого довго чекали.

- А, це цікаво! Покажи, покажи!

- Хм! Коли ти так зарані ставишся, то чи є рація навіть показувати.

 - О ні, покажи! Як же я ставлюсь? Вона ж ізціляє калік, сліпих, глухих, кривих. Ні хіба?

Макс якийсь мент вагається, потім помалу розв’язує коробку й відкриває її. Сузанна з цікавістю зазирає всередину; там видно тільки якусь чорну півкруглу пукатість. Макс обережно просуває руки вниз, підхоплює з боків апарат, легенько виймає його і ставить на канапу камінь. Мідна корба, комин, скла, шапочки цвяшків кричуще випинаються на тлі моху сірувато-зеленявих скель. Сузанна гидливо, насмішкувато й обережно, щоб не доторкнутись навіть кінчиком шовкового жабуриння, підходить ближче.

- Так оце та страшна бомба, індульгенція, краса, радість, чудо з чудес? Так? Імпозантний вигляд. Дійсно, страшно робиться. Краса надзвичайна. Це що ж таке в неї за халабудка згори?

Макс ізбоку з цікавістю оглядає злегка перехилене напівголе струнке туге тіло (але воно вже чогось не хвилює і очі не бояться ходити по опуклостях грудей, по густих зелених тінях тіла).

- Ти не вважаєш за потрібне навіть відповісти бідній неофітці?

- Ні, чого ж. Можу відповісти. Можу навіть показати, як робиться сонячний хліб. Можливо, що ти інакше будеш говорити, коли попробуєш його і...

- О, ради бога! Цю зелену, мокру, огидну жуйку? О ні. Я, слава богові, ще не каліка, не бездара, не ледарка й не божевільна. Я ще можу жувати своїми зубами людську їжу й на худобу сходити ще не маю ніякого бажання.

- Невже навіть цікавості немає?

- Мене огидні речі мало коли цікавили.

- Так. Хм. Я все ж таки такого прийому не сподівався. Я думав, що ти здатна побачити іншу красу. Ну, що ж: різне розуміння краси буває.

Макс помалу бере апарат і вкладає його в коробку. Сузанна з холодною насмішкою слідкує, як один край машини ніяк не хоче входити й як ніжно, обережно, побожно натискають на нього Максові пальці. Зачинивши коробку, Макс зав’язує її, бере в одну руку, а другу простягає русалці.

- Прощай, Сузанно.

Русалка руки не бере, мовчки, граючи очима, схиливши голову на плече, дивиться на Макса й посміхається.

- Невже більше нічого тобі не треба було, як показати бомбу? Ти зовсім хочеш бути подібний до побігущого з магазину; приніс, показав, не вподобалось - і він іде собі геть.

- Так, Сузанно, я - побігущий із магазину.

- Сумно. А я думала, що ти мій милий. І я так ждала милого, так, дурненька, хвилювалась: от нарешті кінець усій нашій боротьбі, всім дурним нашим сваркам, непорозумінням. (Чекай). От прийде він, мій віястий, мій палахкий, мій гарний милий, прийде з великою радістю, з випущеною на волю любов’ю, скрикне щастям, схопить вихором - і... Але прийшов побігущий із коробкою. Де ж та радість і краса, що ти обіцяв? Га?

Макс спускає вії на коробку.

- Тут, Сузанно. Але, на жаль, ти ще не здатна бачити справжньої краси.

Сузанна вмить люто, обурено стріпує головою так, що по плечах пробігають дрібні шовкові хвилі.

- Ні, це вже... занадто сміливо! Та найди ти мені хоч одну людину з розвиненим естетичним і філософічним смаком, щоб вона в цій жалюгідній машині знайшла якусь красу. Та от: у мене в «храмі краси» в цей мент сидить душ двадцять моїх приятелів. Це - люди естетичного виховання, артисти, жерці краси. Ходім до них, ходім, покажемо їм цю... рахубу й спитаємо, що хто бачить у ній гарного. Не тільки з погляду її зверхності, я розумію твої посмішки, розумію, в чому ти хочеш бачити красу цього винаходу. Там є політики. Нехай вони знайдуть у ній красу, значність, вартість із погляду політики. Є люди науки, актори, поети, драматурги, маляри, скульптори. Нехай кожний із свого погляду скаже. Хочеш? І я тобі кажу: коли серед них знайдеться хоч один, що знайде красу й буде, як ти, боронити її, я… даю тобі обітницю: на знак мого смутку з приводу такого явища цілий тиждень не їсти м’яса. Хочеш? Чи боїшся?

Макс із цікавістю розглядає стелю, підлогу, стіни: фальшиве, все фальшиве, декоративне, мертве, трупне.

- Я не боюся думки твоїх приятелів, але язика їхнього боюсь. Та й не тільки язика. Ти гарантуєш, що хтось із них не видасть мене поліції?

Сузанна гнівно нахмурює свої чудесні очі.

- Максе! Ти можеш що хочеш думати про моїх приятелів, але неестетичних учинків ти їм закинути не можеш!

- О Сузанно! Ще й скільки можу. Саме твоїм естетам. Але я все одно до них не піду. Мені дійсно цікаво б послухати думку «цвіту творчості», але рискувати собою в такий момент ради цього я не маю бажання. Прощай, Сузанно.

- Чекай. Ти все ж таки хочеш послухати? Добре. Ти можеш не йти до них. Ти сидітимеш, дивитимешся на них, слухатимеш - і ніхто тебе не бачитиме. Хочеш? А я сама представлю їм Машину. Хочеш?

- Навіщо це, Сузанно? Невже ти можеш гадати, що..

- Ну, просто так! Ну, мені хочеться, щоб ти ще не йшов. Я тобі не цікава. Так, може, цікаво подивитись і послухати цікавих людей. Ти ж не можеш сказати, що вони нецікаві? Ні?

Макс легенько знизує плечима. Що вона має думку все ж таки переконати його через своїх приятелів, чи що?

- Добре, коли тобі так хочеться... Але машину я прошу мені повернути.

- О, розуміється! Будь спокійний, ніхто не зробить на неї замаху. Тільки хвилиночку почекай, я передягнусь.

Вона раптом перехиляється до нього, витягує уста й шепоче.

- Це ж тільки для тебе робилася ця сукня, милий! Милий, жорстокий, дурненький.

Коли за русалкою, хилитнувшись, закривається завіса з ліан, Макс сідає на камінь і спирає голову на руки. Власне, що дивного в такому відношенні Сузанни? Хіба він не повинен був знати це зарані? Чого ж їй радіти, плакати від радості, як плакала пані Надель?

Шелестять, гойдаються ліани. З-за них з’являється повна рука, потім окате, свіже, з малиновими чіткими устами, лице й уся постать. І знову Максові здається, що в одежі вона поважніша, жіночніша. Волосся тугим джгутом обмотане круг голови, як вінком. Біла сукня коштовно-простенька.

- Ну, ходім!

У коридорі, злегка повернувши голову назад себе, холодно-ввічливо, як говорять тільки з прислугою, кидає:

- Прошу занести до дверей храму й почекати там на мене.

Льокай бере коробку й несе її в одні двері, а Сузанна з Максом позаду йде в другі. За тими дверима, виявляється, кабінет Сузанни. В кутку його невеличкі сходи вгору. Сузанна сильно й пружинисто бере круті східці, показуючи Максові голі міцні литки. Під самою стелею кабінету на галерейці в кутку невеличкі дверці. Сузанна робить Максові знак мовчати, легенько відчиняє їх і проходить уперед. Макс обережно йде за нею й увіходить у невеличку ложу, як у театрі. В ній приємна півтьма, маленька канапа, два фотелі. Крізь задраповане зеленим плющем вікно знизу храму доходить цілком виразний гомін голосів Сузанна мовчки показує Максові на фотелі, киває головою, потім раптом обнімає обома руками його голову й сильно до болю надушує своїми губами на уста його. І, сильно відіпхнувши, безшумно виходить, зачинивши за собою дверці на галерейку.

У Макса на губах горить гаряча вогка м’якість її вуст і на кінчику одного вуха лишилось тепло пальців.

Він зітхає, стріпує чубом і обережно сідає в один із фотелів.

І зараз же йому стає видно все товариство й той увесь куточок храму, де воно розташувалось. Білі, фіалкові, ніжно-зелені, сіро-синюваті фарби вбрання, облич, волосся зливаються в одну химерну омнеїстичну картину.

Вона повільно, ліниво рухається то в одному місці, то в другому.

Напівлежать, сидять, стоять. У храмі ніжно-жовтий матовий присмерк. Десь далеко обгорнена шовком музика.

Знайомих облич мало. Ага, он та, що танцювала біскаю, як її звуть? - забув. І той, що падав на коліна перед Мертенсом, світовий «геній» голосових м’язів. О, і «лев» тут, лідер партії Об’єднаного Банку, або по-офіційному «Республікансько-демократичного Союзу». І цей уже в творці краси попав.

Ну, розуміється, глист також тут. Мертенс не дурна голова - знав, кого призначити шефом пресового бюро в справі Сонячної машини. О, цей творець творить тепер легенди!

Раптом голови всіх повертаються в один бік, під ложу Макса.

- А-а! Яка радість! Так швидко? А це що з вами?

- З-під Максових ніг з’являється бронзова голова з вінком волосся навкруги, згори голова здається дуже круглою. За нею льокай несе коробку, криво держачи її за розв’язаний ремінь. (Мабуть, дурень, порвав!) Поставивши на стілець, льокай зараз же зникає. Сузанна гарним жестом підносить руку над головою.

- Панове! Хвилинку уваги. Я відірвалась од своєї важної справи, щоб показати одну дуже цікаву річ. Часу в мене дуже мало, а річ цю я мушу зараз же відіслати. А мені страшно цікаво знати думку вашу про цю річ. Ми говорили не раз про неї, але сьогодні я хочу зібрати невеличку анкету. Представник кожної галузі знаття чи мистецтва повинен коротко, стисло, точно сформулювати свою думку. Панове, я бачу по вас, що ви вже вгадали, про що йде мова. Так, мої панове, в цій коробці... Сонячна машина. Тихіше, тихіше, ради бога! Мене вб’ють, як ви її розіб’єте.

Всі плями збираються в одну, густоперемішану, різнокольорову, рухливу, кричущу купу.

- Сонячна машина! Сонячна машина!

- Панове, обережно, поліція йде! Ха-ха-ха!

- Та покажіть же її. Ура!

- Панове, заспокойтесь. Найспритніший із мужчин повинен обережно вийняти апарат із коробки. Хто з вас панове, найспритніший?

Сміх переплітається з вигуками імен. Усі руки мужчин тягнуться до коробки, відпихаючи одна одну.

Тоді Сузанна так, як Макс, укладає руки в середину скриньки й серед гомону, галасу, вигуків помалу витягає Сонячну Машину. Різнокольорова купа плям закриває від Макса і Машину, і Сузанну. У храмі качається збентежений, одбитий високою півкруглою стелею клубок голосів, з якого можна вхопити тільки деякі кінчики фраз. Рука Сузанни знову здіймається догори й нетерпляче крутить пальцями.

- Панове!.. Панове!.. Я прошу уваги! Я не маю часу. Демонструвати Машину я не дозволю. В моєму домі цього ніколи не буде. Отже, прошу всякі заходи з цього приводу залишити. Прошу, панове, сісти. Машину ми поставимо на стіл, щоб усім видно було. І негайно анкету.

Купа розріджується, розливається на всі боки від Машини. Глист і якийсь куций панок із фіалковим волоссям із сміхом ставлять Машину на стіл. Фіалковий панок комічно присідає перед нею, робить по-магометанському знаки поштивості й відходить набік.

- Панове, а подивіться, чи на ній є штемпель «Made in India»?!

- О, вони не такі наївні, не турбуйтесь!

- Я протестую: при чому тут Індія? З якої речі патент на таку геніальну дурість віддавати чужинцям? Це - непатріотично.

Сузанна відходить од поважного добродія, коректно-строгого наукового вигляду, і махає рукою.

- Панове! Тихо! Пан професор Лібгольд такий ласкавий, що згодився перший сказати свою думку про цю Машину. Розуміється, перше слово повинно належати науці.

- Або криміналістам.

- Тихо! Панове!

- Або психіатрам!

Ну, прошу ж, тихо! Насамперед і криміналісти, і психіатри теж люди науки. А потім, ви неввічливі. Пане професоре, ми вас слухаємо з великою увагою й цікавістю. Софі, пан професор чекає, поки ви скінчите вашу балачку. Пане професоре, будь ласка.

Пан професор Лібгольд скромно стає біля Сонячної машини й злегка нахиляє голову.

Максові видно тільки його суху потилицю з глибокою ямкою.

Думка професора в цій справі така. Про винахід із наукового погляду сказати щось певне неможливо, бо його не досліджено й не перевірено. Той апарат, який лишився в лікарні після втечі Рудольфа Штора - чистісінький абсурд. Але ходять чутки, що він фальшивий. На жаль, наука не мала змоги досі дослідити справжній, коли він існує в дійсності.

Професор Лігбольд кладе руку на чорний апарат.

Коли б високошановна пані господиня дозволила мені взяти додому хоч на один день цю Машину, я був би їй вдячний, але, на жаль, вона цього не може. В кожному разі, досі ніяка офіційна наукова інституція не висловилася з приводу цього винаходу. Так що ми не маємо ніяких данних говорити щось певне про винахід. Але коли ця Машина й дійсно дає той ефект, про який так багато говориться серед публіки, то наука все ж таки з цілковитою певністю може сказати таке. З боку винахідника й тіх, що поширюють цю Машину, є велика необережність. Ніякий науковий авторитет не може сказати, які наслідки можуть бути від уживання цієї Машини. Можливо, що вона на початку дійсно дає щось подібне до годування, але ж ми не знаємо, які явища в людському організмі виникнуть потім. Може бути таке, що настане масова дегенерація. І з цього погляду пропаганда і вживання цієї Машини без експериментальної довготривалої точної перевірки її є просто злочинство супроти громадянства.

Професор уклоняється й хоче відійти на своє місце, але Сузанна спиняє його ще на хвилинку. Вона хоче знати, чи вбачає пан професор якусь красу в цій машині з погляду науки.

Професор Лібгольд знизує плечима. В таких питаннях він абсолютний профан, але гадає, що всяка істина, коли вона справжня, має в собі велику красу.

Після науки надходить черга на політику в особі «куцого лева». «Куций лев» не може стояти на такій строго об’єктивній позиції, як високошановний пан професор. Він є син живого, реального життя, він є представник того громадянського тіла, над яким безвідповідальні люди роблять страшний, загрозливий експеремент. Він повинен із гордістю сказати, що свідома частина політичного громадянства ставиться цілком негативно до так званої «Сонячної машини». Крім крайніх лівих (інаракістів, анархістів, комуністів і частини соціалістів) та крайніх правих (монархістів), усі політичні течії Німеччини ясно розуміють усю шкоду, що може дати ця Сонячна машина Європі й цивілізації. Навіть, коли вона справді дає той знаменитий свій «сонячний хліб». Навіть тоді! Вона внесе дезорганізацію в усю економічну структуру нації, загострить соціальні конфлікти, викличе гостру боротьбу й тисячі зайвих жертв. Перемога ж її була б перемогою всього темного, первісного неорганізованого в людині. Рівність, яку немовби несе з собою Сонячна машина, є рівність убозцва, рівність дегенерації й загину. Чорний колір її є вірним символом смерті, яку вона несе з собою. 

«Куций лев» переможно струшує гривою й швидко сідає на своє місце. Різнокольорове зібрання лопоче, тріпотить оплесками, як зграя сполоханих голубів крилами.

Макс теж стріпує головою й міцно, з усієї сили впивається в поруччя фотеля, щоб не стрибнути вниз, не схопити «куцого» пса буржуазії за гриву й не натовкмачити його головою об підлогу.

Так, ці пани, розуміється, кидатися подушками від радості не будуть. Добре заплачені проститутки не подібні до своїх визискуваних сестер. От виступає співачка тепер, розпусна, професійна, продажна, але по вищій таксі. Вона, бачите, не вбачає ніякої краси в цій машині. Ну, певна річ! Що вона їй може дати, ця Машина? Брильянтів? Льокаїв? Вілли?

Але невже серед усього цього «цвіту творчості» немає справді ні одної душі, ні одної чесної голови, яка б задумалась по совісті?

Макс бігає очима по всіх плямах. Він не слухає, що говорять вони, він вишукує в їхніх поставах, руках, звуках голосів, в інтонаціях слів хоч якої-небудь ознаки чогось іншого. Деякі сидять тихо. Чого вони тихо сидять? Чого не регочуть, не плещуть, не паяцують? Байдужі зовсім? Чи може… Та, що танцювала біскаю, теж мовчить. О голубко, мила, ради бога, мовчи, сиди от так тихенько, непорушно, задумано. Не може ж бути, щоб ти, така чула до краси, могла не відчути, не здригнутися назустріч величезній красі визволу й свободи людства?

Макс очима стає навколішки перед білою задуманою постаттю.

А в храмі стоїть веселий гомін, крики, сміх.

- Панове, а ви знаєте, що Сонячна машина забороняє всякий алкоголь?

- І вино?

- І вино! 

- В такому разі, панове, я пропоную влаштувати спеціальне свято Сонячної машини з усяким алкоголем, який іще дає нам наша стара добренька цивілізація.

- Панове, вегетаріанці влаштовують таке свято тільки з молоком!

Але деякі постаті все ж таки не сміються. Хто знає, що вони думають? Розуміється, вони не сміють стати в оборону одверто, сміливо, але в глибині душ своїх вони, мабуть, усе ж таки чують свою неправду. Напевно, чують, милі, дорогі, мовчазні постаті!

Раптом та, що танцювала біскаю, підводиться, позіхає й ліниво говорить!

- Панове, а, може, досить про цю нудну Машину?

Макс рвучко встає й виходить із ложі. Він сідає на галереї на стілець без спинки й машинально читає заголовки на спинках книг.

У кабінеті просіяне шторами передвечірнє світло. Урочисто строга, спокійна тиша задумалась над тисячами томів, сконцентрованих енергій давно-давно замерлих мозків. Невже й вони глузували б, лаялись, проклинали, позіхали?

Десь унизу чути рип дверей. Макс перехиляє голову через поруччя галереї. До східців швиденько прямує струнка біла постать Сузанни. Макс зараз же сходить їй назустріч.

- А, ти вже тут? Ну, чув? Бачив? Я поводилась чемно, коректно? Правда? Ти не можеш сказати, що я складала опінію? Ні?

Макс посміхається і ввічливо, коректно вклоняється - пані господиня поводилась надзвичайно толерантно. А після цього він просить дозволу забратися собі геть із своєю шкідливою, злочинною, смішною й нудною Машиною.

- І не хочеш більше ні хвилинки побути зі мною?

Макс широко розставляє руки й сміється.

- Ах, Сузанно, Сузанно! Яка ти зворушливо наївна! Або ж занадто не поважаєш мене. Невже ти не розумієш, тепер не розумієш, що наші світи цілком різні, протилежні, ворожі, що ми ніколи-ніколи не можемо зійтися? Ні?

- Ні, не розумію. Я розумію, що ти мене страшно хвилюєш, що ти любий мені до сліз, до безсоромності. Я розумію, що так само я тобі. Більше я нічого розуміти не хочу.

- Шкода.

- Ні, не шкода. При чому тут якась Машина? Я ж не тікаю від тебе за те, що ти її визнаєш корисною, гарною, геніальною! Чого ж ти тікаєш од мене за те, що я маю про неї іншу думку? Для чого ж таке насильство? Ти ж сам кажеш, що Машина ця є свобода, для чого ж ти сам проти моєї свободи? Ну? Милий, милий, не муч нас! Годі так!

Тепла, хвилююче оголена рука ніжно, лукаво тре місцем нижче ліктя по щоці Макса. Але Макс спокійно ловить цю руку, поштиво цілує її й просить дати йому Машину - в нього немає часу, він мусить поспішати.

Сузанна, жорстко стиснувши уста, мовчки виходить із кабінету й веде Макса до кімнатки, де на столі стоїть його незграбна смішна коробка.

- Бувай, Сузанно. Може, колись ти інакше поставишся до цієї огидної Машини - і тоді... тоді я інакше буду відходити від тебе.

Сузанна спокійно, сумно крутить головою.

- О ні, Максе, до Машини я інакше ніколи ставитись не буду.

- Значить, прощай навіки, Сузанно?

- Значить, навіки, Максе.

Слово, страшне слово, лякає обох. Але обоє дивляться в різні боки й удають, що не помічають свого страху.

Макс помалу кладе руку на коробку, задумливо, тягуче здіймає її із столу й трудно йде до дверей. Йде і слухає, і жде чогось. Чого ждати? Чуда? Протиприродного?

Чудо не стається Сузанна тихо, непорушне стоїть, і вогкі очі молодої телиці з кожним кроком постаті з коробкою в руках наповнюються слізьми.

І так само трудно, задумливо й стомлено Макс зіходить мармуровими широкими сходами палацу, який навіки покидає, так само їде додому й так само сходить своїми темними вузькими сходами.

* * *

У вузюсінькому, крихітному, такому вбогому після палацу коридорчику його зустрічає пані Гольман. І її (хоч і посвіжіле, підбадьорене, змолоділе) лице здається таким негарним, таким убогим із своїми широко розставленими оченятками.

Вона щось таємно шепоче йому. Панна якась, пишна, молода, гарна панна сидить у нього в кімнаті й дожидається його. Така чудна, мила панна; пані Гольман каже їй, що пан Штор невідомо коли прийде додому, а вона свище й стріпує головою - колись же, каже, прийде. Та й сидить собі там.

Макс одчиняє двері й вражено зупиняється на порозі: Труда, графівна Труда! Мила, смуглява, кароока, із синьою родинкою, з вишневими устами, з наївно-розумним поглядом, із хлопчачими рухами, та сама, що була тоді, останнього дня. Вона трошки замішано, але з розмахом простягає руку.

- Правда, здивовані? Я знала, що здивуєтесь.

Макс мовчки становить коробку на стілець і поспішно бере її без рукавички - така сама тоненька, маленька, сильна ручка!

- Дійсно, приємніше здивуватись я ніколи не міг би!

Труда здивовано-радісно розкриває на нього очі.

- Правда? Ну, мені тепер легше. А то боялась, що вам стане ніяково, тісно. Так ви тут живете, в цій кімнатці? Насилу знайшла вашу адресу. Три дні шукаю. Я до вас у великій справі. Сісти можна, правда?

- Ах, господи! Я так зрадів, що забув про крихітку своєї ввічливості.

Труда сідає боком на стілець біля столу й спирається на спинку його ліктем.

- Ви ж знаєте, що я вже дома не живу?

І вона сміливо, занадто сміливо дивиться йому в очі. А сама чує, як гаряча, невтримна дурна хвиля жене їй у лице і в очі.

Макс також сміливо дивиться їй в очі й також дурнувато, безглуздо червоніє.

- Знаю.

- Я тепер... артистка. Ну, нехай кокотка. Мені однаково. Я продалась фабрикантові Душнерові. Ви вже знаєте, правда?

Макс пильно, серйозно дивиться їй у болючо-недбале, загонисте лице.

- Дещо чув.

- Ну? І, розуміється, зневажаєте мене?

Макс нудно мружить очі.

- Мені боляче було, графівно, як це почув. Більше нічого.

- А чого боляче?

- А чого б я мав радіти?

- Не знаю. А коли б я продалась на все життя й це називалося шлюбом, то вам би не було боляче, правда? Адольф вимагає, щоб Душнер розвівся із своєю жінкою й женився зі мною. «Хай,- каже,- цей негідник жениться! Тоді хоч честь урятується». Значить, коли я матиму на все життя коло себе негідника, то від того чогось моя і їхня честь урятується. І їм уже не буде боляче. Надзвичайно дивно!

- Мені не від того було боляче, Трудо!

- А від чого?

Макс мовчить, але тут же червоніє: дійсно, коли б вона вийшла заміж за того самого Душнера, йому б не було так, власне, боляче, як було та й є.

Ну, все одно. Нехай собі. Я прийшла до вас у справі. Дайте мені скло Сонячної машини! 

Макс широко дивиться на неї.

Я не маю ніякого скла. Звідки ви взяли, що в мене має бути скло? 

Труда сердито кривиться.

- Ах, Максе, для чого ви зі мною так говорите! Ви боїтесь мене? Так? Ви гадаєте, що я їхня шпигунка? Ви можете це припустити? Ви можете думати, що я прийшла випитати у вас, де Руді, і видати його й вас поліції? Так?

Вона грізно перехиляється до нього.

- Я цього не думаю, Трудо, але... в мене нема ніякого... Ні, вибачте, Трудо, я паршивець. Скло є, і я вам його зараз дам. Простіть мене. Добре?

Він благально простягає до неї руку. Труда бере, потискає й освітлюється радістю.

- Правда, дасте? Зараз? Ну, я так же й знала, що знайду у вас. Як же можна, щоб у вас її не було? У кого ж тоді?

Раптом Макс швидко встає, підходить до коробки й підносить її до Труди.

- Що це?!

- Готова Сонячна машина.

- Ради бога, Максе, правда?! Там, усередині?

Труда схоплюється, нетерпляче хапається за ремені, тягне їх, рве, шарпає. А коли Макс, також хапаючись, сміючись і поглядаючи на Труду, виймає апарат із коробки й обережно становить його на стіл, Труда вражено, злякано притихає. 

Голос її сходить до шепоту.

- Так це вона?! Сюди трава кладеться, правда? А оце те скло? Яке дивне! Ви мені це дасте?

- Я весь апарат вам дам.

Труда прудко злякано задирає до нього лице.

- Ви жартуєте, Максе? Ви не дасте скла?

- Я вам увесь апарат дам.

Труда зовсім випростовується - він говорить цілком серйозно, він таки готовий дати їй цілий апарат.

- У такому разі ви повинні самі сказати, як я можу подякувати, бо все, що я скажу, таке буде страшно бліде й неправильне. Ну?

- Ведіть за неї пропаганду!

 Труда знизує плечима. Господи, та чого ж вона так добивалася скла? Для себе? Вона має що їсти. Розуміється, для пропаганди!

- І знаєте, як я буду? Із сцени! Я ж маю свій театр. Буду виходити на сцену й вести пропаганду.

- Ну, так не можна. Вас моментально заарештують.

- О, будь ласка! З великою радістю!

- Але яка ж од цього користь справі? Труда признає рацію. Дійсно, коли вона буде сидіти в тюрмі, то від цього для машини користі ніякої.

- Ну, я вже знайду всякі способи. Господи, Максе, ви подумайте: це Руді зробив! Наш милий мовчазний Руді. Ви ж неодмінно вітайте його від мене, як побачите. Чуєте? А у вас зморшки з’явились на лиці. А мене зовсім забули. Правда? Ну, ну, можете не відповідати, я знаю, що таких запитань задавати не можна, бо однаково правди не говорять. Я тільки так, од радості. Так я, значить, можу зразу ж і взяти всю Машину?! Господи, і ще сьогодні можу їсти сонячний хліб?! Я хвилювалась так, так... як збиралась тікати з вами. Ви й це, мабуть, забули? Ну, ну, відповіді не треба. Я тільки так мелю язиком од хвилювання. Так я можу зараз узять? Правда? Ви ж не жартували? В мене внизу стоїть авто. Ви поможете мені знести вниз. Правда? І я вже мушу їхати. Я хочу сьогодні ще спробувати. Сонце ще є? Є! Вночі не можна? Правда?

Це дитяче, колишнє, серйозно-наївне «правда», цей зворушливий запах конвалії від її тіла, це хвилювання, гарячка, радість.

Макс в одній руці зносить коробку сходами, а другою час од часу злегка притримує під лікоть графівну Труду. І згадується, як вона тоді раз у раз зараз же ловила ліктем його руку, якось зручно підгортала її між своєю рукою й тілом і тоді затишно-затишно пригорталася вся до нього.

Коли Макс укладає коробку до авто. Труда подає йому свою картку.

- Моя адреса теперішня. Ви ж приїдете до мене коли-небудь?

- З великою-великою радістю, Трудо. Спасибі вам, величезне спасибі, що ви сьогодні були в мене.

- За що мені?!

Милі, здивовані, готові раз у раз на найшкодливішу для них самих одвертість очі!

- Так. За щось. Може, коли-небудь розкажу. Але це не важно. А дякую й радий дуже-дуже!

Труда довгим поглядом дивиться на нього й торкає в спину шофера.

 - І я дуже-дуже рада. Не тільки за...

Вона прикушує губу й злякано зиркає на шофера.

- ...але й за… інше. Так прийдете? Ждатиму!

* * *

- Ну, що, Штіфелю? Дали волю слова? Га? Що? Помогло? Роздмухали? Вже в Гамбурзі є! Га? Ні?

Штіфель понуро мовчить і прислухається до шлунка не можна з проклятим жити на світі - трохи якесь хвилювання, і вже гуркотить, мурчить, пухириться.

- Ну, то що, що в Гамбурзі? А ви б її заборонами спинили? І що, їй-богу, говорити от таке!

- Спинив би, Штіфелю, спинив би. Та й ще спиню. Спиню, Штіфелю. Тільки вас тепер питати не буду. Годі.

Штіфель раптом поспішно прощається й злякано вибігає з кабінету, дрібно перебираючи ногами.

Тоді пан президент окидає допитливим оком м’яку постать графа Елленберга, яку, здається, можна зім’яти як хоч і вкласти у валізку.

Пане міністре, потрібна рішуча боротьба. Що? 

Граф Елленберг покірно схиляє голову - розуміється, потрібна. Та як же ти його боротимешся?

- Рішуча. Радикальна. Безмилосердна. Арешти, заборони тепер - нісенітниця. Роздмухали. Інших засобів, інших. Що там професійні організації?

- Хвилюються, пане президенте. Скрізь безглузді чутки. Вимагають волі Сонячній машині.

- Волі? Хм. Дамо. Дамо. Ну, а роблять що: демонстрації, зібрання, засідання?

- Не дозволені. Але, звичайно...

- І не дозволяти. Запам’ятайте суть, Елленбергу: нізащо об’єднання. Чуєте? Тоді все врятоване. Тисяча машин - дурниці. Роз’єднувати. Розбивати цю темну стихію.

Мертенс сильно крутить держальце справа, надушує два ґудзики по два рази кожний, потім круто повертається до графа Елленберга й упирається розчепіреними пальцями рук об круглі товсті коліна.

- Пане міністре, тепер лишається, повторюю, тільки один спосіб: роз’єднати, розладнати й розбити стихію. Тільки. Зробимо ж це так. У Берліні повинна з’явитися маса скла Сонячної машини. Маса. Тисячі. Десятки тисяч. Чуєте?

Граф Елленберг підозріло-уважно зиркає на масивне чотирикутне лице, з якого виступають калюжі поту.

- Але ті скла повинні приносити смерть усякому, хто їх уживатиме. Як саме - це річ ваша й науки. Зразу, помалу, однаково. І так можна, і так. Ви розумієте вже ідею? Чи далі поясняти?

Граф Елленберг сидить, як закам’янілий, розгублений.

- Що? Вагаєтесь? Жорстоко? Операції завсіди жорстокі. Краще тисяча, десять тисяч загине, ніж мільйони. Що? Ні?

Граф Елленберг глибоко зітхає й проводить рукою по чолі.

- Я, пане президенте, не вагаюсь. Але я ошелешений грандіозністю цієї ідеї. О пане президенте, це, дійсно, тільки генієві може прийти така проста й непереможно-вірна ідея. Я прошу пана президента вибачити мою нестриманість, але я не можу опанувати себе. Це ж так просто й математично вірно!

Граф Елленберг глибоко схвильований.

- А тепер дозвольте мені, пане президенте, обміркувати способи здійснення її й предкласти вам план.

* * *

І от у казку починає продиратися новий мотив: Сонячна машина труїть людей. Сонячна машина наче спочатку годує, але потім убиває. Сонячна машина - це страшна, підступна, диявольська махінація Союзу Східних Держав.

Дійсно, випадки то раптової, то повільної смерті від уживання Сонячної машини стають цілком доказаним фактом. І поліція, і публіка, і репортери газет день у день констатують їх. На вулицях, біля фабрик і заводів щораз більше й більше з’являється підозрілих людей, які майже одверто роздають скла з інформаціями й відозвами Інараку. Правда, майже день у день з’являються знову відозви від Інараку, де він одмовляється від попередніх, а далі знов од цих.

В одних доводиться, що поліція підробляє скла, отруює їх і роздає, а в других тим самим шрифтом, з тими самими підписами лається попередні відозви й роз’ясняється, що це провокація поліції, яка хоче налякати народ.

І ніхто вже нічого, навіть самі інаракісти й сама поліція, не можуть розібрати, чия де відозва.

Але підозрілі суб’єкти дійсно щораз частіше й частіше попадаються на всіх людних місцях, їх часом заарештовують, але серед публіки вперто ходять чутки, що поліція їх зараз же випускає.

І все ж таки щодня Мертенс, приймаючи доповідь графа Елленберга, невдоволено гиркає:

- Ширше, ширше, я вам кажу! Розмаху, широчини нема! Тисячі, десятки тисяч смертей щодня! Саме ім’я «Сонячна машина» повинно викликати жах і ненависть. Тікать повинні від усякого скла, яке їм дається. Що? Жах, терор?

І, дійсно, страх і жах уже обгортають казку. Щодня газети подають фотографії трупів людей, отруєних Сонячною машиною. На перших сторінках усіх газет довжелезними списками, обведеними чорними рамцями, стоять імена нещасних легковірних жертв цієї страшної казки.

Уже бувають випадки, коли юрба хапає «склярів» і «сонцеїстів» і видає їх у руки поліції. Вже буває, що одна частина фабрики кидається на другу й змішується в купу лютих тіл. Поліцію ненавидять, поліції бояться, поліцію благословляють, поліцію кличуть. Будь проклята Сонячна машина! Слава Сонячній машині!

А смерть вихоплює то тут, то там свої жертви й виставляє імена їхні в чорні рамці газет.

Доктор Тіле грізно б’є рукою по цих списках, підносячи їх під самі очі Максові.

- Ну, що? Терору не треба? Ні? Чим ви можете відповісти на цю страшну провокацію? Вони можуть уживати терору? Вони можуть сотні людей день у день убивати, а ми повинні підставляти їм ліву щоку? Я вас питаю, товаришу Шторе, чим ви можете їм одповісти на цю страшну річ? Га? Роз’яснюванням? Відозвами?!

Макс люто стріпує чубом.

- Сонячною машиною! От чим! Тисячами, десятками, сотнями тисяч справжніх Сонячних машин. Волею Сонячної машини! Боротьбою всіх за волю Сонячної машини!

- Хто ж буде боротись, дорогий товаришу Максе? Га? Хто? Прочитайте «Соціалістичний Шлях», прочитайте «Голос Металіста», послухайте, що говорять тепер по робітничих кварталах, подивіться, які там бійки щодня бувають, прислухайтесь, який для нас проклін зростає скрізь. Двадцять наших найкращих агітаторів заарештовано, двох тяжко поранено, одного вбито.

Макс нетерпляче боляче морщиться.

- Ну, що ж ви хочете цим сказати, що, чорт його забирай? Що ми повинні припинити пропаганду Сонячної машини? Повинні здатися? Так?

Доктор Тіле теж нетерпляче й зовсім не ніжно морщиться.

- Ні! Не здатись. А навпаки - боротись. Але боротися так як боровся Інарак, як борються наші товариші в Англії, у Франції, в Америці - скрізь. Ми послали їм сонячного скла. Добре. Але що ми самі робимо, щоб спинити цей терор, яким противник вибиває в нас зброю з рук? Що? Скиглимо, сердимося, сахаємось. Ми повинні відповісти не слинявими зітханнями та переговорами з легальними соціалістами, товаришу, а тим самим, чим нас б’ють. Терором! Страшним, лютим, безжалісним терором. Біржа, Об’єднаний Банк, поліція, парламент, палац Мертенса, Штіфеля повинні полетіти к чорту! Редакції їхніх газет, друкарні, театри, все повисаджувати в повітря, порозтрощувати, понищити. Так їм треба відповідать. І заявити, що, коли Об’єднаний Банк не припинить труїння народу фальшивими склами Сонячної машини, всі члени Банку, всі акціонери його будуть знищені. За одного отруєного поліцією робітника - десять капіталістів! От як повинен реагувати Інарак, а не соціал-демократичні слиньки, з якими ви й товариш Паровоз так панькаєтесь. Що вам дали ваші переговори досі? Що соціалісти вже відмовляються перевіряти наші скла? Так? Бояться отруїтись? Так вони вам вірять? Звичайно, соціал-демократія вам рідніша, ніж Інарак.

Тут Макс не витримує й гатить кулаком по столу.

Хто сміє йому такі образи кидати? На яких підставах? Що він без крові й убивства хоче об’єднати всі робітничі організації? Це злочинство? А чи знає страшно революційний і кровожадний товариш Тіле, що його методи, які він пропонує, викопують сотні проваль усередині пролетаріату? Терор тепер буде ще гіршою провокацією, ніж труїння поліції. Сонячна машина тоді загине. Що дали переговори? А те, що той самий Союз Металістів, орган якого товариш Тіле пропонує читати, бере акцію в свої руки. Інаракові треба відійти набік. Так, набік, пожертвувати собою. Хай вони ведуть далі.

Доктор Тіле знизує плечима. Добре. Нехай Союз Металістів бере. Добре. А Об’єднаний Банк тим часом викличе таку паніку, що від самого слова «Сонячна машина» люди тікатимуть стрімголов. А Інарак загине безславною, ганебною смертю, зненавиджений і проклятий робітництвом. Нехай, нехай Союз Металістів провадить справу. Добре. Але нехай товариші «об’єднанці» пам’ятають, що не всі члени Інараку такі мирні ягнятка, як то досі думають деякі товариші. Статут Інараку ніким іще не змінений. Це вже майже одверта заява про непідлягання постанові більшості, це загроза розломом організації, братовбивством.

А жах усе шириться та шириться, чадним димом обкутує казку. Така близька, така вже от-от ухоплена мрія, така сонячно-радісна, така п’яна любовністю, волею, раптом перевертається в чорне страхіття з огидними, вишкіреними зубами смерті. Невже щастя є тільки вічний, недосяжний міраж для людства і вся історія людей буде безупинним блуканням по пустелях за цим міражем і встелюванням кістками свого шляху?!

* * *

А тут іще з Рудольфом щось сталося. Не тільки ця провокація поліції, а ще щось інше. Чогось нервується, задумується, мучиться.

В майстерні тихо стало. Наделі вже працюють без сміху й жартів. Як кулі в обложеному місті, виливають і подають вони скла тим, що борються там, на полі бою. Фріц стискає кулаки, заціплює щелепи. Герман понуро посвистує, а Наделеві, старому Наделеві, ніяково перед синами: що робить його соціал-демократія, щоб викрити це страшне злочинство поліції? Вона внесла інтерпеляцію до міністра внутрішніх справ. Чи знає пан міністр і так далі. Ах, боже мій, пан міністр страшенно перелякався. Розуміється, знає, бо сам це робить! Старий Надель згоден із синами, але не згоден, що всі соціал-демократи такі. Обурення росте. Машина робить своє діло, вона бореться сама за себе. Ті, що взнали її, ті не можуть повірити й тисячам смертей.

- Нічого, діти, нічого, не треба тільки падати духом. Треба працювати. І акуратно, точно, систематично працювати. Головне - працювати, синки.

І синки працюють, часом уважно поглядаючи на доктора Рудольфа, що сидить із газетою, вп’явши очі в одну точку, і нічого не чує й не бачить. А потім раптом зітхає, запустить пальці в волосся та так посуне їх на потилицю, наче хоче здерти шкуру з черепа. І все тепер газету читає! Але й не читає, а тільки візьме, погляне, покрутить, перегорне, щось трошки прогляне й зараз же задумається, ніби читав години з дві якусь глибоку книгу.

А вночі старий Надель чує, як доктор Рудольф не спить, як ходить по майстерні, щось часом бурмотить і зітхає. З провокації журиться? Чи якась інша туга йому в серце запала?

Макс уже і так, і сяк підходить до Руді, але нічого добитися не вдається. Може, Руді нудно? Може, Руді хотів би коли-небудь уночі проїхатись в авто містом або в ліс?

Ні, Руді не хоче рискувати. Та й не нудно йому. Чого ради?

- Ну, а що з тобою, Руді?

Руді мовчить і щось думає, вже не слухаючи Макса.

І раптом одного вечора, коли вони сидять самі в майстерні, Руді підходить до Макса, кладе йому руку на плече й тихо каже.

- Максе, можеш зробити мені одну дуже важну послугу?

Макс сильно, охоче, стріпнувшись увесь, хапає й притискає цю руку на свойому плечі.

- Та будь ласка, Руді. Все, що хочеш! З радістю!

- Ну, радості, мабуть, буде тобі мало.

Рудольф здіймає руку й сідає біля столу так, щоб світло лампи було за ним. Очі його не дивляться одверто, ясно, як раз у раз. Це дивно, це - дуже дивно!

- Ну, я слухаю, Руді!

- Добре. Зараз… Я прошу влаштувати мені побачення з принцесою.

Макс швидко задирає голову догори й так лишається, як пришпилений до стінки чорний жук.

Руді ж уперто спокійно розглядає підлогу. Чи може Макс це зробити йому так, щоб не вийшло шкоди справі?

- З принцесою?! З тою, що в Елленбергів?! Що ж ти маєш до неї?

- Мені треба, Масі.

Макс починає розуміти, але не може, не сила йому вірити свойому розумінню. Руді ж так мовчки, так непорушно сидить, що треба вірити.

Хм. Тепер усе ясно. Одну дивність роз’яснює друга, ще більша.

- Що ж, Руді? Коли це так… треба тобі, то.. Але чи схоче ж… принцеса?

Доктор Рудольф мовчки бере газету, обкреслює нігтем якесь місце й подає Максові.

«Того, хто помилився весною в саду, хто вміє дотримувати слова, об’єкт помилки під словом честі повної безпеки просить про побачення».

- Так ця дивна оповістка... до тебе?!

День у день вона акуратно з’являється по всіх газетах на першій сторінці, обведена густою, чорною лінією, викликаючи в читачів тисячі здогадів усякого роду від гумористичних до трагічних. І ніколи Максові за всі блага життя не могло б спасти на думку, що автором її є ота велична, честолюбна, жорстока, суха дегенератка, нащадок німецьких монархів, наречена некоронованого самодержця, царя Німеччини, а адресатом - його брат, син льокая, його аскет Руді. Значить, у них там були якісь свої відносини, «помилки», «слова?». Вона просить про побачення?!

Макс кладе газету на стіл і починає ходити по майстерні, обминаючи валізку із старим битим склом.

- Добре, Руді. Дійсно, по щирості, я без великої радості буду робити тобі цю послугу. Я, звичайно, нічого не знаю для чого, через що це побачення. Але те, що я знаю від мами про участь цієї... особи в запровадженні тебе до лікарні, то не дає мені певності, що тут справа зовсім проста. Добре, добре, Руді! Я нічого не кажу, не питаю й не хочу питати. Але я попереджаю: ви обоє повинні прийняти мої умови. А то я не можу взяти на себе відповідальності.

- Спасибі, Масі. Я зарані приймаю все. А принцеса мусить.

- Добре. Завтра ж ти матимеш із нею побачення.

І Макс зараз же прощається, не дивлячись на Руді.

Рудольф сильно стискає руку, не дивлячись на Масі.

* * *

Ніч і день грають у довгої лози, перестрибуючи одне через одне.

Потоками, річками зливається життя в затихле озеро принцеси Елізи. Тільки одного струмочка, ні, одної тільки маленької бризки немає та й нема. І через те - понуре, застигле, непорушне озеро принцеси Елізи. Паризький конгрес, таємна грізна ворушня Сходу Землі, примара світової сутички, блискавки недалекої катастрофи. Ну, що ж, не хвилює, не здіймає це хвиль на понуро застиглому озері принцеси Елізи. Йому треба малесенької, крихітної бризки.

І сни соромні, хоробливі, страшні сни перестали ганьбити зелені, потомлені, захмурені очі. Але, вхопивши за горло сором, жадно кричить туга за ганебними снами. Кричить просто в лице принцесі Елізі.

Ніч стрибає через день і, нахилившись, підставляє спину дневі. Сонячна машина, чорні рамці страшних списків, безмилосердна боротьба, фотографії тих, що попали під колеса неминучості, зціплені зуби, глухий шум дихання стихії. Ні, не здіймається хвилями заціпеніле озеро принцеси Елізи.

І раптом бризнула бризка! Бризнула прекрасна, довгождана, благосна. І переповнилось озеро принцеси Елізи, понялося нестримними хвилями, вихорами.

Суворий чоловічий голос янгола, запнувши екран, сховавши обличчя, возвістив телефоном: доктор Рудольф Штор згоден на побачення. Суворий янгол поставив умови, цілий ряд милих, смішних, образливих, любих умов. Бути точно о десятій там і там. Червоне авто. Входити, не питаючись нікого. Підлягати всьому. Ніяких проводарів.

Ах, дурненький, смішний янгол! Та коли б умовою побачення він поставив, щоб вона, принцеса Еліза, гола вийшла на плац і так стала дожидатись там його, свого мужа, невже вона не прийняла б цієї умови?

Розуміється, все це ненормальне, незрозуміле, страшне, але непереможно-дороге, єдино-важне, найсерйозніше за всі катастрофи світу. Так, кілька тижнів тому вона сама підписала йому смертний присуд, вона сама віддала його на розп’яття. Ну, і що ж? І віддала, і, може, знову віддасть, а от же обізвався він, а от же німіють солодким холодом її ноги, а от же буде щастя торкнутися до нього?

Боже, як сунеться день, як крихітна гусінь ізгори величезного дуба. Коли вона досунеться до десятої години вечора?

Розуміється, це інаракісти везтимуть її до нього. Він у них, у цієї банди. І вона, принцеса Еліза, наречена майбутнього Короля Землі, вона віддає себе в руки убійників, бандитів і грабіжників, щоб вони повели її на випрохане нею побачення з сином льокая. Божевілля, кошмар! Але, коли б усі кошмари були такі, вона б ніколи не хотіла прокидатися від них.

І ніякого, ніякого виправдання нема в неї. Сонячна машина? Ах, що там Сонячна машина! Тільки побачити його, насамперед побачити, торкнутися, ожити. Суха ж вона вся, як земля в посуху! При чому ж тут Машина?

От і десята вечора. От і ніч молодесенька, тиха, з сережкою місяця, в намисті Чумацького Шляху. От і ріг тих двох призначених бандитом-янголом вулиць. Так, стоїть авто. Порожнє, самотнє, байдуже. Ні шофера, нікого. Вулички тихі, безлюдні, майже за містом. Це для того, щоб їм видно було, чи не привела вона з собою поліцію, чи не зраджує вона їх. Смішненькі, занадто обережні бандити!

Ну, що ж, сказано нікого й нічого не питатися, входити в авто й спокійно сидіти.

Добре. Але тільки не спокійно! Все вона може їм зробити, але спокійно сидіти навіть справжні янголи не могли б у неї вимагати.

Поважна, сувора, струнка жіноча постать у густому вуалі, вся в темному, спокійно, помалу відчиняє дверці авто і входить у нього. В темній каретці затишно й трохи душно.

Минає хвилина, дві, п’ять. Авто стоїть непорушне, ніхто до нього не підходить. Ах, господи, вони вичікують, оглядаються, придивляються.

А, нарешті! Хтось швидко сідає на передок; в ту саму мить дверці відчиняються, в екіпаж усовується росла чоловіча фігура й зачиняє за собою дверці. Авто зривається з місця, сильно хитнувши принцесу об спинку карети.

Чоловік пильно дивиться у віконце, щось роблячи руками біля свого лиця. Коли він одхиляється й сідає рівно, лиця в нього вже немає, воно закрите чорною машкарою з двома дірками для очей. У темноті екіпажа ця густо-чорна пляма замість обличчя тіснить.

Вибачте, принцесо, я мушу зав’язати вам очі. 

Той самий голос янгола, що був у телефоні!

- Це конче потрібне? В мене такий вуаль, що я однаково нічого не бачу.

Бандита це не переконує. Він старається бути ввічливим, але говорить так непохитно, що принцеса мовчки підіймає вуаль і повертає лице до чорної машкари.

- Будь ласка!

Головне, що авто летить і пожирає просторінь, яка відділяє від нього. Це найголовніше. Нехай зав’язують дурні люди очі, нехай усю її зв’яжуть, аби доставили туди, де зразу стане вільно, ясно, легко. Нехай, нехай брутальні пальці торкаються її обличчя і…

Але принцеса бере оперізку й сама собі зав’язує очі. Теплий шовк гріє повіки, віям тісно, вони, як метелики в долоні, тріпають крильцями. Рівна темнота гойдається в очах.

Тіло автомобіля робить щораз частіші та частіші скоки, вгризаючись у просторінь. І принцеса Еліза всією душею помагає йому, підганяє, переганяє. От воно робить заворот - і тіло Елізи налягає на тіло бандита й зараз же відсувається до стінки.

А що, як він тепер видає її Інаракові? А що, як він її тепер оддає на кару, на помсту? Хіба ж його слову можна вірити?

Принцеса Еліза тихенько про себе щасливо посміхається: можна! А як і не можна, то невже можливо, щоб він видав її Інаракові, а не взяв собі, той, який тоді так...

Елізі зразу стає чогось страшно душно від оперізки. Чи довго ж іще воно буде завертати в різні боки, це авто?

І в цей самий мент авто, як діставши дозвіл, починає припиняти біг. Принцеса Еліза холоне й туго обтягнутою рукавичкою рукою тримає серце, в яке перекинулися скоки авто.

- Принцесо, дозвольте мені взяти вашу руку й провести. Оперізки прошу не скидати.

Сильна рука бере принцесу під лікоть і зводить із карети. 

У віконці з льоху, вхопившися руками за грати, висить Рінкель. По блідопосрібленій молодим місяцем доріжці до вілли йдуть дві темні постаті, одна веде другу. Так, значить, нова арештована. Жінка. Хора вона чи поранена? Кроки риплять піском помалу, ритмічно. Голосів не чути. Так, це нова арештована!

Рінкель поквапом закладає камінцями сліди довбання грат і люто злізає в темноту камери. Мабуть, і на цю ніч доведеться відкласти втечу!

* * *

Доктор Рудольф ходить по кімнаті, провалюючись лівою ногою в ямку. Ходить і знову, і знову все оглядає. От тут він її посадить у цей фотель. Сам буде от там, щоб усе її лице було йому видно, щоб не пропустити ні одного менту, щоб увібрати в себе якомога більше, повну душу її очей, уст, волосся, її погірдливих вій, примружених, жорстких. І тоді знову можна жити якийсь час далі.

І коли вона йому скаже на колінах повзти за нею через увесь Берлін, щоб бути її льокаєм, він зробить це, благословляючи її.

Ні, треба зменшити світла. Треба, щоб ця кімната хоч трошки здалася їй затишною. Бо тільки ж подумати: вона сама просить про побачення. Просить! Навіщо воно їй? Ну, навіщо? А навіщо тоді, як лежав він зв’язаний, навіщо нахилилась і...

Ні, вікна треба щільно позапинати портьєрами. Як можна лишати відчиненими?

Доктор Рудольф щільно запинає вікна, дивиться на годинника, підсуває фотель один ближче до одного й зараз же злякано відсуває його далі. Але невже таки це буде?! Невже вона дійсно зараз буде тут? Розуміється, тільки побачаться, більше нічого не буде, не може бути. Вона тільки хоче побачитись, щоб попрохати вибачення за божевільню. Ні, вона хоче пояснити, для чого то було те, що вона нахилилась і... їй соромно, їй нестерпно знати, що він живе, пам’ятає її вчинок, що якось інакше його собі пояснює. І готова на все, щоб тільки роз’яснити йому, щоб тільки він не уявив собі бозна-чого. І от зараз появиться її велична постать, зараз іздалеку-здалеку озирнуть його примружені очі, і тим самим голосом, що тоді, як прийшла до лабораторії, вона скаже йому: «Пане Шторе, мені дуже неприємно...»

Гомін голосів за дверима.

Доктор Рудольф схоплюється, злякано розгортає сірі, великі, оголені очі на двері й чекає. Двері потихеньку відчиняються, і в них з’являється струнка, чорна від ніг до голови постать. Вона, як сліпа, витягує вперед чорну в чорній блискучій рукавичці руку й обережно увіходить. На очах у неї чорна оперізка. Руки її здіймаються догори, не хапаючись, наче задумливо, розв’язують вузол і здіймають оперізку з очей. І зараз же ці очі, кліпаючи, мружачись од світла, швидко шукають по хаті. Стрівшися з сірими, широкими, зляканими очима, вони зітхають і спиняються - нарешті! Тоді вони на мент заплющуються, і принцеса Еліза помалу, мовчки, не велично, а тихо підходить до доктора Рудольфа. Рука в чорній рукавичці простягається, а очі не мружаться, не далекі, а тихі, теплі, близькі й такі незвичайно схвильовані.

- Я не могла більше...

І рука така покірна, і така тепла та рідна вигладженість тугої рукавички!

Розуміється, він не догадується взяти в неї з рук капелюш і помогти їй. Через те вона сама кладе його на той фотель, де мала б сидіти, і сідає на канапу в куточок, відкинувши голову до спинки, заплющивши очі.

- Ви давно прочитали мою оповістку?

І доктор Рудольф теж ледве чутним шепотом відповідає:

- Тиждень тому.

Очі її заплющені, але здається, що це вони говорять. І те, що очі не дивляться, коли шепочуть уста, хвилює так само, як мовчазна мова очей.

- Цілий тиждень?!

Тепер очі дивляться. І моторошно, що вони так близько, що вони не ховають свого сорому, блиску, щастя, близькості й докору.

- Знаєте, я ні одного дня від того вечора не прожила без думки про вас! Ні одного дня!

Вона вмить заливається вогнем до самих очей: і ні одної ж ночі!

- Що це таке? Може, я захоріла на вас? Може, це гіпноз? Може, це божевілля, але я не можу боротися з вами. Я боролася, як могла. Але скінчила тим, що я... от тут.

- І вам тяжко від цього!

Принцеса Еліза скидає на нього очима й здивовано бачить, що він - гарний, хвилююче, незрозуміле гарний. Ця мужня вперта голова на широко розгорнених плечах, різкі брови над одвертими очима.

 - Тяжко?.. Ні. Незрозуміло. Дивно. Ви що думали, як я пішла від вас із лікарні? Що? Ну?

Доктор Рудольф боязко зиркає в зелені чекаючі очі.

- Я… нічого не думав.

- Нічого?! Зовсім нічого?!

- Я не смів думати. Я тільки... пам’ятав. А коли думав, то все зникало... Бо цього не могло буть. І знов не думав.

Їй хочеться спитати: і про помилку пам’ятав? Вона знає, що пам’ятав, знає, що спитати буде страшно соромно, моторошно, негардо, але спитати хвилююче хочеться.

Рука принцеси Елізи потискає гарячі, тверді, залізні пальці. Вона нізащо не хоче відриватись од цього тепла, від якого так незрозуміло певно, солодко-страшно, бажано-дивно щемить уся істота. Ну, нехай незрозуміло, нехай страшно, нехай це дивно, фатум, аби ця рука не відривалась од неї, аби глибше, повніше переливалося з неї тепло, заповнило її всю до кінця.

Доктор Рудольф обережно, несміло підносить її руку до своїх уст.

Принцеса Еліза раптом одриває свою руку від уст доктора Рудольфа, закидає обидві руки свої йому за плечі й мовчки, грізно встромлює очі в очі. А лице її помалу, потиху присувається щораз ближче та ближче до широких посередині й тонких на кінцях уст і впадає в них, заплющивши очі.

Залізні, ті самі, що тоді під бузком, ті самі, що в снах, владні руки ламають плечі й вростають в неї.

Десь здалеку, з жовтогарячої кипучої мли вдираються якісь звуки. Чогось залізні пальці зразу слабнуть, відпускають, безодня розривається, просвітлюється.

Якась кімната. Туманне світло. Капелюш на фотелі. Одірване від неї лице з виразно криваво спухлими губами й мутними страшними очима, не сірими, а сталевотьмяними.

Голоси за дверима. Чиїсь кроки.

Доктор Рудольф одсувається на другий кінець канапи й проводить рукою по чолі, по очах. І рука помітно тремтить так само, як усе тіло Елізи, як її знеможено ослаблені ноги, як спухлі, тоскно-кричущі за тими губами її губи.

Трудно дихаючи, принцеса Еліза спирається одною рукою об поруччя канапи й підводиться. В ногах гаряча млосність, яка просить, щоб її взяти на руки, на залізні, владні, брутальні руки. Їм вона хоче віддати себе, бо їм вона належить споконвіку.

Еліза помалу підходить до дзеркала. На неї дивиться ніколи нею не видане, сороміцько-гарне чуже лице. Чужі очі - обважнілі від вогкої певності, млосні, задумливо-нахабні; чужі уста - закривавлені, роздерті, важкі; чужі ніздрі - з ритмічним, трудним, хижим диханням. І волосся чуже кривавою пожежею розпанахалось, роз’ятрилось дивними пасмами.

Князівна Еліза неохоче підносить руки й поправляє зачіску. В дзеркалі видно обхоплену руками, сперту як в одчаї, як придавлену мукою голову доктора Рудольфа.

За дверима стихають голоси й кроки.

Князівна Еліза підходить до схиленої голови, стає збоку, ззаду обнімає її за чоло й підводить. На неї вгору дивляться благальні, моторошні, грізні очі. Еліза мимоволі закриває їх своєю рукою. На її руки накидаються жадні, вимогливі пальці й тягнуть до себе всю руку, все тіло, всю душу її, відставивши напіврозкриті уста, щоб піймати в них її.

Але Еліза мовчки крутить головою й визволяє руку, глянувши на двері.

- Сюди ніхто не може увійти?

Вона обходить його ноги й сідає поруч. І от він уже знову не сміє торкнутися до неї.

- Елізо!

Боже, як дивно, як прекрасно звучить це ім’я в цьому несмілому шепоті! І яке щастя, що він не сказав їй «принцеса». І от він зараз скаже ще одне ім’я її - вічне й прекрасніше за всі імена.

- Що, милий?

Він нічого не має сказати, він тільки те й хотів сказати, що сказав: Елізо. Це - молитва без слів.

Він стає на коліна, припадає головою до ніг і крізь шовк панчохи Еліза чує побожний гарячий дотик його уст.

Тоді вона бере його голову в руки й близько-близько до самих очей нахиляє до нього лице - вона сама скаже йому їхнє ім’я, яке не сміє він вимовити, вона сама.

- Ти!.. Ти! Чуєш?

О, він чує! Він припадає всіма грудьми до її ніг і цілує її руку, її сукню, її коліна, черевички, підлогу, на якій стояла її нога.

- Ти - мій! Чуєш? Так, весь, до останку, до повного знищення. Мій! Сядь тут, коло мене. Я хочу з тобою говорити, я хочу все закинути, я хочу все сказать і все знать. Усе, без останку, без крихти вагання й сорому, як собі! Ти - фатум. Чуєш? І я з щастям приймаю це. Приймаю все. Нехай буде, нехай життя розплутує як хоче. Ти - мій муж. Єдиний, дійсний, даний мені кимсь дужчим за мене. І тебе я нікому більше не віддам. Ні на хвилину. Ми зараз поїдемо до тебе. Чуєш? Ми пройдемо твоєю хвірткою в сад, ми підемо тією алеєю, де ти... помилився. Ти візьмеш мене на руки і понесеш до себе, як хотів тоді. Пам’ятаєш, ти помилково хотів понести мене. Тепер я хочу не помилково. Я хочу цього.

Доктор Рудольф злякано ширить очі.

- До мене? В лабораторію?

- Ну, певно! Ну, розуміється, до тебе! Ти думаєш, я вже там не бувала з тобою? Ти думаєш, я тільки сьогодні п’яна, божевільна від тебе? Я ж була, я не раз уже була там із тобою. Їдьмо.

Принцеса Еліза схоплюється, грізно, п’яно стріпнувши золотою червоною пожежею.

Але доктор Рудольф підводиться, помалу, ошелешено, задихаючись.

- Але ж... мені не можна. Мене ж заарештують зараз же.

- Хто?! Хто посміє це зробити?!

- Ну, ті, що раніше мене заарештували.

- Я! Я заарештувала тоді тебе. І тепер заарештую. Тільки іншим,- чуєш? - тепер іншим арештом. Ну?!

Зелені, п’яні, розхристані, нетерплячі очі здивовано зупиняються в винуватих, застиглих очах доктора Рудольфа.

- В чому річ?

- Але ж... Значить, я лишуся тоді там, у лабораторії?

- Ну, певно! Тільки ти лишишся тепер зі мною. А де ж ти тепер можеш бути?

Доктор Рудольф із жахом загрібає пальцями волосся і несподівано відходить у куток.

Там він спирається чолом до стіни й стоїть так, обхопивши голову руками.

Принцеса Еліза швидко тривожно підходить до нього, злякано кладе руку на голову й хоче повернути її до себе.

- Що таке?! Що сталося, любий? Що?

Доктор Рудольф покірно відхиляє голову від стіни й дивиться в лице принцеси болючим поглядом.

- Я не можу їхати в лабораторію.

- Чому?!

Він стискає щелепи так, що на щоках виступають дві круглі гулі, і носом глибоко втягує в себе повітря.

- Значить, я мушу тоді залишити... Сонячну машину?

Брови принцеси Елізи здригуються, як од підколу, і по-хмурюються.

- Ну, розуміється! Як же інакше?!

Доктор Рудольф із жахом розуміє, що інакше не можна. Але...

- Ми могли б... якось інакше... бачитись, поки...

- Поки що?

- Поки мій винахід... зробиться легальним.

- Цебто поки від нього загине ще декілька тисяч або десятки тисяч людей, поки він доведе до загальної катастрофи? Але про що може бути мова: ти мій чи ні? В цьому тільки справа. Коли мій, то ми їдемо до тебе в лабораторію. Ніяких машин не існує. Ти не знаєш їх, ти відмовляєшся від них. Ще більше, ти спиняєш це страшне труїння людей. Так, ти один це можеш зробити. І повинен зробити. Ти сам бачиш, які результати вона дає. Для чого ж далі цей жах підтримувати? Ах, господи, та не в тому ж річ: ти мій?

Доктор Рудольф боляче, ні до чого посміхаючись, мовчить. Брови принцеси Елізи грізно, вражено насуваються на очі.

Ти мовчиш?! Ти смієш мовчати?! 

Доктор Рудольф мовчить.

- Пане докторе, я вас прошу відповісти на моє питання.

- Я не можу лишити... Сонячної машини.

Принцеса Еліза випростовується, закидає голову назад, примружує очі.

- Пане докторе, ви розумієте, що ви кажете, ви вдумуєтесь у свої слова?!

Доктор Рудольф заціпеніло мовчить, і на щоках у нього люто видушуються дві гулі.

- Ви не можете залишити Сонячної машини. Значить, мене ви можете залишити. Так?

- Так само, як своє життя.

- І все-таки Машини ви не хочете залишити?.. Ні?.. Хм! Значить, вона більша за ваше життя?.. Що ж ви мовчите? Кажіть же!

Але доктор Рудольф мовчить і задумливо, сталево дивиться в куток.

- Пане докторе, скажіть вашим... охоронцям, щоб одвезли мене додому.

Доктор Рудольф не вагається й зараз же слухняно, не хапаючись, іде до дверей, за кожним кроком перехиляючи все тіло на лівий бік.

Принцеса Еліза раптом сміється. Злісно, загорівшись уся обуренням, гнівом, сміється. Сміється й згорда, звисока-звисока кудись униз дивиться на доктора Рудольфа.

- Ні, це мені подобається! Цей чоловік готовий серйозно повірити в усе, що тут було. Пане докторе, дозвольте зняти з вас тягар, яким ви, здається, щиро пригнічені. Все це була сама... ну, так би мовити, тактика. Я хотіла без зайвих жертв позбавити Німеччину від зайвого нещастя, від вашої знаменитої Сонячної машини. Більше нічого. Моя тактика, крім кількох гумористичних сцен, не дала мені більше нічого позитивного. Дуже шкодую. Але це не значить, пане докторе, що ваша Машина щось тут перемогла. Ви ж не можете, я сподіваюсь, серйозно повірити, що все це було тут із мого боку серйозно? Я до калік і льокаїв спускаюсь тільки, приносячи себе в жертву, пане докторе. А тепер негайно подати мені мій екіпаж!

Принцеса велично, рівно підходить до свого капелюша й спокійно накладає на червону корону. Взявши чорну оперізку в руку, вона тримає її напоготові.

Доктор Рудольф стоїть. Стоїть на тому самому місці, де зупинили його її слова. Хоч би ж у неї тремтіли руки, хоч би хоч раз обірвався голос!

- Пане докторе, я чекаю.

Коли доктор Рудольф вертається, принцеса Еліза стоїть біля дверей із зав’язаним чорною оперізкою чолом.

- Готово? Дякую. Сподіваюсь, що ви утрудняти себе не будете й ваш охоронець проведе мене. Ага, він уже тут? Прощайте, пане докторе.

Вона опускає оперізку на очі.

Макс не дивиться на Руді й обережно бере принцесу під лікоть. А Руді стоїть збоку з перекривленим насмішкуватим усміхом людини, що дивиться на свою власну, тільки-но екстрено й несподівано відрізану під операцією руку.

* * *

Коли затихає гуркіт автомобіля, з вікна льоху трудно, помалу, хапаючись за землю руками, випихає себе чоловік із бородою. Сірувата мла від молодого місяця застигла в саду сивим легким туманом. Усі вікна у віллі погасли. Сторожа спокійно спить.

О, вона прокинеться не зовсім спокійно! Всі вони сьогодні неспокійно прокинуться!

Чоловік із бородою, не гнучись, не ховаючись, тільки дуже повільно посувається алеєю до вулиці.

Але на вулиці, відійшовши кілька кроків, він раптом зривається і, нахиливши непокриту голову, біжить із усієї сили.

О, сьогодні вони прокинуться не зовсім спокійно!

- Гальо! Авто!

Авто пролітає, не звертаючи уваги на махання руками чудного чоловіка під ліхтарем.

О, сьогодні буде та ніч, про яку знає він та стіни льоху. П’яність волі й ненависті крутить голову.

- Гальо! Стій! Хто в авто? Геть!.. Геть кажу! Шофере, коли ви мене моментально не доставите до поліцай-президії, ви будете покарані, справа державної ваги! Панове, ви можете їхати зі мною або висісти. Швидко вибирайте.

Парочка злякано переглядається й воліє висісти.

- Добре, Гайда! Найбільшу швидкість, шофере!

Дзижчить, шипить повітря у вухах. Рвучко цокають стовпи ліхтарів і трамваїв. Ха, воля й помста! Що може бути кращого на підлій, дурній землі?

- Шофере! Гальо!

Не чує. А чорт із ним. Елленберг приженеться сам до поліції.

І дійсно, граф Елленберг прилітає просто з палацу Мертенса. А через півгодини вже з усіх поліційних відділів Берліна женуть у різних напрямках автомобілі, навантажені озброєними, напружено-спокійними людьми.

Граф Елленберг, кругло потираючи руки, м’яко, швидко бігає по кабінету поліцай-президії. Ах, шкода! Ах, шкода!

- Графе, ви ж розумієте, що в мене не може бути списків. Я вам даю головніші адреси з пам’яті. Цього досить, запевняю вас. Тридцять чотири адреси. Це - центр!

- Я розумію, я розумію, пане Рінкелю. Я розумію. Ах, шкода! Ах, шкода!.. Гальо!.. Так... Взято майстерню Сонячної машини! Прекрасно. Все, все до поліцай-президії! І зброя? Скільки поранено? О, дурниці!.. Ах, усе ж таки шкода! До ноги було б. До ноги!.. Гальо! Поліцай-президія. Ага, ти. Хто?.. Доктор Шіллер?.. Як? Ага, так, так... Шпіндлер. І з жінкою? І з прислугою? Прислугу всю теж треба... Ага, добре, розуміється.

Рінкель, заклавши один палець за гудзик жилета, похиливши голову, з посмішкою ходить по кабінету й слухає.

Відросла борода незграбними круглими кущиками кучерявиться на шиї, вуса стирчать жорстко.

О, вони прокидаються не зовсім спокійно!

* * *

Бідний любий Руді! Бідні, любі застиглі очі. Бідний застиглий, мовчазний усміх, забутий на лиці аж до самого дому.

Макс помалу роздягається, прислухаючись до кроків нагорі, над головою. Розуміється, він не спатиме всю ніч.

«Дррр!»

Кому так пізно телефонувати? Руді, мабуть?

Дійсно:

- Максе, прости, що турбую. Забув тобі сказати: неодмінно на завтра добудь обіцяні їхні стекла. Чуєш? Неодмінно.

- Добре, Руді, постараюсь. Вони вже є, але я...

- І потім от що, Максе даю тобі слово, даю велику присягу, що не вийду ногою з майстерні, поки вся Німеччина не буде повна стекол. Ти чуєш і розумієш, Масі?

- Чую й розумію, Руді.

- А тепер спи спокійно. Стекла неодмінно завтра достав. Бувай.

Макс стріпує чубом. Ну, ще не так страшно. Коли про стекла забалакав, значить, не так страшно. Ах, неодмінно завтра треба взяти в Кестенбавма. Як така проста думка так пізно приходить у голову: невже їхнє скло і їхній хліб цілком однакові, як справжні? Мусить же бути якась різниця. Де саме труїння? Коли? Під час роблення? Від дихання отруєною через скло травою чи від куштування хліба?

«Дррр!»

Знову щось нагадав собі Руді?

- Гальо! Товариш Макс?

- Так. Хто при телефоні?

- Завзятий. Товаришу негайно рятуйся. Рінкель утік. Попереджаю, кого можу. У Шпіндлерів уже не працює телефон. Негайно тікайте. Зустріч завтра там само, коли будемо цілі. Ага, ради бога: телефон Паровоза!

- Літера М, 39. Товаришу: друкарні рятуйте. Друкарні! Чуєте? Насамперед!.. Куди хочете. Поперед зброї, поперед усього! Чуєте? Товаришу, чуєте?..

Мовчання. Мертва тиша телефон перервано! Значить, вони вже десь тут.

Макс почуває, як раптом він став увесь надзвичайно легкий. Він зовсім спокійний, йому навіть буйно-весело, тільки от раптом легкість якась надзвичайна. Думки гасають із швидкістю гарячки. Рухи точні, ясні, тільки пальці чогось здригуються, як сприскують із струни. «Вони» можуть бути зараз уже тут. Можливо, що всі виходи з помешкання вже зайняті.

Відстрелюватись? О ні - Рудольф, майстерня! «Вони» можуть узяти Рудольфа! Треба всю їхню увагу стягти тільки на себе! Тільки на себе!

Він швидко проходить до пані Гольман. Бідна старенька, заберуть у неї Машину. Гай, ні, не заберуть!

- Пані Гольман! Встаньте! Швидко!

Бідна старенька, їй не доводилося мати діло з поліцією, та ще вночі, у свойому помешканні.

- Пані Гольман! Тільки тихо, не лякайтеся, спокійненько. Зараз сюди прийде поліція мене арештувати. Виймайте із своєї й моєї машини скло й ховайте, де знаєте. Апарати порозбирати й частини порозкидати. Розумієте? Чекайте, пані Гольман. Коли буде дзвінок, зразу не відчиняйте, а хвилин через три. Я тоді саме буду спускатися на дах сусіднього будинку. Треба, щоб поліція це бачила, помітила. Так, так, пані Гольман, власне, це треба... Треба, щоб вони всі кинулися за мною.

Пані Гольман щораз більше й більше лякається й уже не може вголос говорити, а хрипко щось шепоче посинілими губами. Але стекла старенька все ж таки викручує. Руки їй тремтять, ходять, як у немовлятка, а проте викручують. Ноги тремтять, підгинаються, а проте похапцем носить коротеньке, потоптане життям тіло по кімнатах, вишукуючи місце для скла.

Макс витягає шворяну драбину, прив’язує до підлокітника вікна за прибитий гак (а таки згодився!), засуває в кишеню револьвер, згрібає жужмом усі папери й листи, що можуть бути цікаві дорогим гостям, і спускає їх із водою туди, звідки навіть поліція не витягне.

На столі лежить забута візитівка Труди з надписаною рукою новою адресою «Відновлена вулиця, № 5». Макс дере її на дрібненькі шматочки й викидає у вікно.

- Ну, все, здається, готове для прийняття.

В коридорчику різко, надзвичайно (як ніколи!) голосно диркотить дзвінок. «Вони!»

Макс підбігає до напіводчинених дверей і виставляє голову в коридорчик.

Пані Гольман у півтьмі, хапаючись за стіну й хитаючись од хвилювання, біжить до дверей.

Дзвінок знову нетерпляче владно дзвенить. О, ніякого сумніву вже не може бути так владно й нахабно ніхто, крім поліції, дзвонити не може.

Макс, стріпнувши назад чубом, загорівшись усміхом, легко в кількох скоках підбігає до вікна, перекидає ноги за підлокітник, намацує щаблину драбинки і, вхопившись за бічні линви, починає спускатися вниз. У сусідів у вікнах скрізь темно.

Це добре.

Глухо згори з його вікна чути ще раз дзвінок. Молодчина старенька,- умліває від страху, а не пускає, як сказано.

 Гуп! Гуп! Гуп!

Ого, б’ють двері! Зараз будуть у кімнаті.

Макс швидко перебирає руками, часом не попадає ногами в щаблі, сприскує, повисає, знову ловить. Тільки б устигнути долізти до даху, поки вони переріжуть драбину. Ану! Ану!

Дах уже, здається, близько. П’ять, десять метрів? Скільки поверхів уже проліз?

Раптом Макс чує голоси над своєю головою, потім почуває руками, як угорі торгають, шарпають драбину, стараючись його струсити. Потім шарпання зникає, але Макс чує, як його підіймає угору. Вони хочуть витягти його назад! Або ж підтягти й потім кинути, щоб струсити. По очах умить різко змазує світло згори від рефлекторового ліхтаря. Макс нахиляє голову, скажено перебирає руками й ногами, потім, кинувши це, охоплює в обійми рук і ніг усю драбину й просто на руках з’їжджає по линві.

І раптом він чує, що прожогом летить униз, і в той самий мент його зі страшенною силою всього струшує й збиває з драбини. У плече знизу щось страшно гупає, і він розуміє, що лежить на даху. По ньому бігає біле сліпуче пасмо рефлектора, і згори чути крики.

О ні, вибачайте! Ще не кінець!

Він схоплюється й біжить по даху до тої ринви, що не раз ізгори з іронічною посмішкою намічалась для романтичних випадків тікання.

Вмить із вікон із сухим ляскотом, як із батога, вибухають постріли. Щось біля Макса звенькає об дах. Ого! І живим не хочуть узяти? Здорово! Ану! Ану!

Максові назвичайно легко. Руки, груди, коліна горять од шворки, плече болить, лице палає, ноги сковзають по нахилу даху, а в душі дивна, кричуща, екстазна радість. Ану! Ану!

Він лягає грудьми на ринву, змахує ногами вниз і спускається на руках. Іржаво тріщить, гнеться бляха. Невже ввірветься? Ану!

«Тррак, тррак, тррак!»

Ого, стріляйте!

Максові хочеться виставити голову й закричати завзято, дразняче, викликаюче закричати.

Ринва крекче, хряскає, каміння муру здирає шкуру, ноги попадають між ринвою та муром і застрягають. Скільки поверхів у цій буді, чорт її забирай? Три чи чотири? Внизу на вулиці ще нема нікого, ще не встигли перебігти. Невже вдасться раніше за них спуститись! Їм треба оббігати цілий квартал, це ж друга вулиця. Ану!

Двоє перехожих зупиняються і, задравши голови, дивляться вгору: злодій? Любовник? 

Макс уже бачить плями їхніх облич.

- Авто! Кличте авто! Нещастя! Швидше!

Плями людей безлюдно кидаються вбік, гукають, махають руками: авто, нещастя, швидше авто!

Макс плигає на землю й прожогом кидається в авто на передок до шофера.

- Жени!.. Швидше! Просто!

Він не може говорити, задихається, ковтає повітря, гасає грудьми. Щось кричать шоферові перехожі, радять, вимагають. Вони, здається, п’яні.

Авто рвучко шарпається й летить. Макс озирається: ще нема, зараз вилетять. Авто паршиве, не втече. Яку адресу? Остання адреса, яку він перечитав перед знищенням, вулиця Відновлення, № 5, Гертруда фон Елленберг.

Шофер безперестанку підозріло зиркає на нього. Зігнутий, карлючкуватий ніс його хмуро прокльовує повітря.

- Куди ж їхати?

- Відновлена вулиця, число... О ні, тільки не те саме!

- ...число 3!

Шофер скоса понуро озирає хакаючу, розпатлану, подерту постать. Макс озирається: ззаду далеко в перспективі вулиці летить автомобіль. Шофер також оглядається, знову косо зиркає на чудного пасажира, щось торкає рукою - і авто виразно припиняє біг.

Тоді Макс, не хапаючись, виймає револьвер, наставляє його в бік шоферові й говорить у вухо:

- Найбільшу швидкість! А то мушу вас викинути з авто на той світ! Чуєте? Ну!

Карлючкуватий ніс злякано відвертається від револьвера, рука знову щось торкає - і авто, як стиснутий острогами кінь, рвучко стрибає вперед. У вухах тоненько і дзвінко свище вітер - зі-і-і-і!

Макс, не віднімаючи револьвера від боку шофера, озирається. Погоня на тому самому віддаленні. Ану!

Перехожі, екіпажі, стовпи, будки, нічні поліцаї…- жбурляються якоюсь страшною силою повз авто. В очі з боків ріжуть хвилі вітру, вихорами кудовчать волосся. Шипить і хряскає асфальт під колесами. В душі дикий захват, буйна, ні з чим незрівнянна радість. Хочеться стати на весь зріст, розкрити руки й несамовито гукати, кричати, викликати до бою всі ворожі сили.

Авто на завороті трохи не лягає на землю, вищить, харчить і знову люто скакає вперед. Небошкряби, глибочезні колодязі вже давно лишилися позаду. Зараз повинна бути Відновлена вулиця. Шофер повертає лице и кричить:

- Відновлена вулиця!

- Початок чи кінець?

- Початок.

- Стоп! Зупиняйте.

Авто робить перебої, гуркотить, шипить і зупиняється. Макс вихоплює з кишені всі гроші, що має, і тикає їх шоферові.

- Їдьте моментально далі, не зупиняючись! Чуєте?

І, стрибнувши на землю, озираючись по темній вулиці, біжить на тротуар. Авто помалу рухається, але, несподівано шарпнувшись, робить крутий заворіт і женеться назад.

- Ах, негідник!

Макс ховає револьвер у кишеню й біжить до хвіртки.

Число сім! К чорту! Ховаючись у тіні дерев, він перебігає далі, назад, назустріч погоні. Вже видно дві напнуті серпанкові смуги світла з автомобіля. Число шість! К чорту!

Смуги більшають, дужчають, заливають світлом обидва боки вулиці. Видно вже стоячі постаті агентів поліції.

Макс перелізає через залізні грати і, нагнувшись, біжить до вілли число п’ять. Темно скрізь у вікнах. Стукати чи лишатись тут, у кущах? О ні, тут лишатись не можна - вони будуть перешукувати весь квартал, усі садки й будівлі.

Макс оббігає будинок, задираючи голову й шукаючи відчиненого вікна. Все позамикано, позачинювано, позакривано шторами. Тоді він рішуче дзвонить із заднього ходу. В тиші ночі чутно, як на вулиці зупиняється автомобіль, як тихо гомонять чоловічі голоси. Десь голосно гавкає собака.

На дзвінок ніхто не обзивається. Макс ізнову надушує на ґудзика, нетерпляче, конвульсійно потискуючи пальцями ніг. Чиясь легка хода за дверима, зляканий жіночий голос:

- Хто там?

- Одчиніть Нещастя. Треба графівну фон Елленберг. Негайно!

Тихо. Ах, ідіотка, вагається!

Потім клацає ланцюг, ключ, двері обережно розчиняються. Макс сильно шарпає їх до себе, швидко входить, зачиняє і замикає за собою. Молоденька рожева дівчина з заплетеною косою, в напівзастебнутій сукні прилипла до стіни й повними жаху очима дивиться Максові в лице, як зачарована. Він посміхається й весело б’є її по плечу.

- Не лякайся, дурненька. Я - не злодій. Ведіть мене до графівни. Але швидко й не гомоніть, не кричіть Ну?

Дівчина покірно йде вперед, не гомонить, не кричить. Макс не пускає її ні на крок од себе - ще наробить дурне дівча крику, гвалту.

Перед дверима спальні Труди вони зупиняються, і Макс сам стукає. Дівчина з тим самим заціпенілим в очах жахом поглядає на страшного гостя.

- Хто там?!

- Це я, графівно, Макс. Дуже треба.

Заціпенілість покоївки спадає. В лиці з’являються живі розумні тіні, в очах - сполохана цікавість, тривога.

У спальні чути часті, хапливі, босі, потім узуті кроки. Двері прожогом розчиняються - і на поріг вибігає Труда в жовтому спальному убранні, з двома косами, переплетеними на грудях, і широкими темними очима. Побачивши Макса, вона злякано кидається до нього, із страхом оглядаючи його подерту одежу, закаляну в порох, іржу, його вимазане кров’ю лице, розпатлане волосся.

- Максе! Що з вами?! Господи!

- Нічого, нічого особливого, графівно. Ви тільки скажіть тій молодій особі, щоб вона... А проте я хочу з вами на самоті сказати кілька слів. Тільки ця молода особа нехай нікуди не йде й почекає тут.

Графівна рішуче повертається до «молодої особи».

- Ердо, посидьте тут. Нікуди не виходьте.

Потім Труда бере за рукав Макса й веде його до спальні. Там поруч стоять два ліжка - одне застелене, друге з розкиданою білизною. На столику горить нічна лампочка.

Макс зачиняє за собою двері й починає пошепки швидко говорити, близько нахиливши лице до широких глибоких у пітьмі очей Труди. Вона від перших же слів його хапає його за руку й так увесь час стоїть, сильно душачи його пальці й не помічаючи того.

- Вони, напевно, прийдуть і сюди. Покоївка - вірна людина?

- О, цілком. Вона ж сонячний хліб їсть!

- А, чудесно. Ви скажіть їй, що поліція ловить мене за Сонячну машину. І щоб нікому з прислуги ні слова. Але де ж ви мене сховаєте? Вони будуть обшукувати скрізь.

Труда хмуро думає якийсь мент, блукаючи очима по кімнаті. І вмить скидує головою:

- Знаєте що? Моментально роздягайтесь і лягайте в те ліжко. Але вимийтеся, ви в крові. Там рана?

- Ні, не думаю. Мабуть, роздряпав. І одежу мою треба сховати кудись.

- Ерда сховає. Швидше!

- Ідея прекрасна. Я, значить, ніби... Тут обоє змішуються.

Але Труда зараз же сердито, рішуче, з викликом закінчує:

- Так, ви мій любовник. От і все. Душнер. Ви - Душнер. Ну, роздягайтесь. Тут візьмете чисту білизну, в цій шафі. Чекайте, хоч витерти лице.

Вона біжить у кімнату й зараз же вбігає з мокрим рушником. Потім перебігає до сусідньої кімнати й пошепки дає інструкції Ерді. Ерда за кожним словом гаряче, злякано, рішуче хитає головою. О, вона готова тепер, коли це он яка людина, в горло вчепитися поліції. А то трохи-трохи не наробила крику.

Коли Труда з Ердою входять до спальні, Макс умитий, із приглаженим волоссям, лежить у ліжку, натягнувши до підборіддя вкривало. Все тіло горить, щемить, але так блаженно почувати його не на даху, не в обіймах із ринвою, а в м’якій, чистій, спокійній постелі. Напружена легкість, буйне завзяття носяться вихорами в голові, часто-часто дрижать, як накручений, наготований до руху мотор, нерви наїжені, як шерсть у зацькованого в куток вовка. Ану!

Ерда забирає всю одежу Макса й виходить навшпиньках, а Труда, мила, безмежно хороша, смілива голубка, так мужньо лягає поруч із ним, так завзято хмурить брови, так чуйно слухає.

- Треба лампу загасити. Правда, Максе? Я сказала Ерді, щоб ніде ні одного вогника не було. Правда?

- Чудесно.

Труда гасить лампу, настає густа, тепла, затихла тьма. Збоку обережно ворушиться Труда, потім затихає, і чутно тільки її дихання. Як простягти руку, то можна торкнутися до неї.

Тихо-тихо, але в вухах виразно чути свист вітру, гуркіт автомобіля, криків, хляпаючих сухих пострілів.

Шарудить збоку Трудина подушка, і звідти чується легкий шепіт.

- Максе! Ви не спите?

Максові хочеться буйно, радісно зареготати: це ж так зовсім по Трудиному задати таке питання. Але їй треба відповісти так само точно й серйозно.

- Ні, не сплю. А ви гадаєте, що можна заснути?

- Але ж ви стомилися, мабуть, страшно. Максе, а коли вони не повірять і схочуть вас усе ж таки заарештувати, що тоді?

Чути, як вона рухається, мабуть, повертається в бік Макса, щоб лучче чути. І Максові здається, що звідти тонко заносить запахом конвалії, запахом її тіла.

- Хм! Що тоді?

Він мовчить і думає.

- Максе, тільки ви не церемоньтеся, коли вам треба відстрілюватись, ви стріляйте. В мене є теж револьвер, тільки я не вмію стріляти.

Максові знову хочеться голосно засміятись, але він стримує себе і, не перестаючи всім тілом прислухатися, шепоче:

- Ну, чого ж неодмінно «треба»?

- Але ж інаракісти не повинні живими даватись у руки поліції. Правда ж? Чи ні?

- Хм! Не абсолютно. Коли він знає, що поліція має безсумнівні докази, що він інаракіст, тоді звичайно. Але коли такої певності немає, то не обов’язково треба... доводити до смерті зараз же.

- А у вас є така... певність, що вони знають?

- Не знаю... Тш!

За вікном виразно чути гомін голосів. Хтось ходить по садку й бубонить. Макс спирається на лікті й витягує голову до вікна. Мабуть, перешукують садок.

- Вони, Максе?

- Не знаю. Здається.

Чути рип кроків за вікном, бубоніння. Дихання Труди переривчасте, важке - хвилюється.

Раптом глухо, але виразно чується в домі дзвінок. Дихання Труди вривається. Макс не дихає. Серце лунко стукається біля самого горла.

- Максе! Ви не повинні вставати. Ми спимо й нічого не чуємо, правда? Я Ерді все сказала.

Макс не відповідає. Знову дзвінок.

Рука Труди хапає його руку поверх ліктя й міцно тримає, наче боячись, що вже самий цей дзвінок може його забрати.

- Нічого, Трудо, нічого. Тільки не хвилюватись, а добре свої ролі виконати. Тоді все буде добре. Ви ж артистка. Тш!

У помешканні глухі далекі звуки голосів. Ерда грає свою роль. Макс другою рукою машинально погладжує руку Труди й тримає голову над подушками, щоб шарудіння її об вухо не перешкоджало ловити кожний звук.

 Так, це вони. Наближаються. Трудина рука пригортається ближче, стискає міцніше, до болю. Серце настійно, сильно стукається в горло.

Голоси вже виразні. Багато кроків. Голос Ерди. Обурений, сердитий, сміливий!

- Я вам кажу, вони сплять. Я не можу їх будити!

- Ми самі збудимо.

Обережний стукіт у двері. Труда швидко лягає, вся притулившись до Макса, пересунувшись до нього в ліжко.

Дужчий, частіший стукіт. Макс підводить голову й здивовано, сердито кричить.

- Хто там?! Чого треба?!

Двері злегка відчиняються. Із сусідньої кімнати вривається пасмо світла, в якому чорніє контур людини з капелюшем у руці.

- Вибачайте, будь ласка. Тут - поліція. Надзвичайно важний злочинець сховався в цьому кварталі.

- Злочинець?! Де? Який злочинець? Я нічого не розумію.

- Тут, у цьому кварталі, сховався злочинець. Ми маємо наказ перешукати всі будинки.

- Чорт би побрав усіх злочинців! Наказ! Але до спальні ви маєте наказ удиратись? Яке мені діло до ваших злочинців, чорт би їх узяв! Ну, чого ви хочете? Шукати? Шукайте й дайте спокій! Ердо, покажіть цим панам усе, що вони хочуть, і запишіть прізвища урядовців. Я завтра буду скаржитися на таку поведінку. Прошу зачинити двері!

Агент щось бурмоче, пильно вдивляється в темноту спальні, позирає на Труду, що злякано притулилась до Макса, напівсидячи з ним на ліжку, і помалу зачиняє двері - навряд, чи така парочка сховала в себе в спальні злочинця, вона, напевно, була зайнята чимсь іншим.

Труда, як тільки причиняються двері, в мовчазному, бурному, несамовитому захваті обіймає обома руками за шию Макса й жагуче цілує його, куди попало - в щоки, ніс, вуса, вухо. Потім швидко перелізає до себе в ліжко й затихає, часто, трудно, щасливо дихаючи, неначе вибігши на третій поверх.

Тепер буботіння голосів здається добродушним і навіть затишним. Правда, ще можуть вернутись, щось їх направить на слід, але навряд. Гомін потроху стихає. Зовсім тихо. Пішли геть чи ще десь унизу?

Легкі поспішні кроки й обережний стукіт у двері.

Любий, тихий, тріумфальний голос Ерди.

Труда з усього розгону в темноті схоплюється з ліжка й біжить до дверей. Вдирається ясна, весела, затишна смуга світла, ореолом осяявши розпущену голівку Труди й тепло поклавши їй на плечі блискучі лапи.

- Пішли? Зовсім? Усі?.. Урра! Максе, пішли! Лежіть, лежіть, не смійте світити світла. Ердо, панові треба приготувати найкращу, жовту кімнату для гостей. Швидше! Чекайте. В нас яке-небудь чоловіче убрання є? Нема? Завтра рано-ранесенько ви підете й купите убрання на ту мірку, що старе. Добре? А тепер ідіть! Максе, ви лежіть, поки вам скажуть. І не смійте ні світити, ні роздивлятись нічого. Я причиню двері. В шафі праворуч ви можете взяти чоловічий шлафрок.

Макс знаходить шлафрок і одягає. Дійсно, комічно виглядає - шлафрок короткий, руки вилазять.

- Трудо, хай Ерда принесе мені моє вбрання, я не можу в цьому вигляді вийти.

- Добре, добре.

У щілину дверей йому просовують його вбрання. Тут же біля щілини світла, не маючи права світити, він одягається, і напіводягнений, у шлафроці зверху, виходить.

Труди нема. Із сусідньої кімнати крізь напіводчинені двері висунута смуглява оголена рука.

- Добраніч, Максе. До завтра!

Макс швидко підходить, бере руку й міцно цілує довгим поцілунком. На нього сильно, тепло пашить духом конвалії. Рука слабо виривається, і з темноти дверей виходить не то запитний, не то жалібний шепіт:

- Ну, годі. Га?

Макс, обгорнувшися полами шлафрока, весело йде за Ердою, в якої тепер червоно палають щоки й очі лукаво, сміхотливо поблискують.

- Вони казали, будуть шукати до ранку.

- Боже їм поможи. Правда, Ердо?

- Боже їм поможи хоробу знайти! Я б їх, отруйників, усіх поперевішувала. Знають людей труїти своїми стеклами, а хто добра бідним хоче, за тими ганяються, прокляті душі!

Кімната чудесна - неначе вся в сонці, жовто-золоте затишне гніздечко.

Але коли Макс лягає в ліжко, він раптом чує страшенну втому. Тіло опадає. Нерви нависають, як одежа на втопленому, нема сили підвести руку й загасити лампу.

А коли він розплющує очі, в хаті горить сонце, а на столику мізерненьке, крихітне світлечко забутої лампи. Плече, бік, права рука болять так, що не можна рухнути. Болить щось і в лівій нозі, і на шиї, все тіло як пожоване. Але веселе, міцне, обмите сном. Він згадує вчорашню ніч, роздягання при Труді, лежання з нею в ліжку, пригортання, буйні обійми й потім ту таку загострену соромливість. І йому хочеться щасливо засміятися: це ж так по Трудиному все!

Але тут же згадується Рінкель, арешти, Завзятий, Рудольф. Як крізь підняту загату, сонячну хатинку заливає потоками зупиненої на ніч річки життя. Макс ісхоплюється з ліжка і здивовано бачить на стільці акуратно складене новеньке вбрання. Ну, що за козачина Ерда!

Труда вже жде його в салоні. Вона вся в білому, і через те лице здається бронзово-смуглявим. І мила синя сережка-родинка біля вуха, та сама!

Труда червоніє, вітаючись, і, зараз же, сміливо дивлячись в очі, заявляє:

- Максе! Ви, будь ласка, нічого такого не думайте з приводу вчорашнього. Я вас поцілувала зовсім не так, а від радості. По дружньому. Чуєте?

Макс сміється, розгортаючи дві зрошені половинки верхньої губи, і відкидає головою чуба назад. Ну, розуміється, вона це неодмінно повинна була йому сказати. Насамперед. Ні про що більше не думала, а від самого ранку тільки про це.

- Ну, чого ж ви смієтесь? Ви й тепер так само смієтесь, як... колись?

- Так само, Трудо! Можна мені вас так називати?

Труда сердито морщить брови.

- Я ж вас називаю Максом!

- Ну, спасибі. А з приводу вчорашнього я, їй-богу, «нічого такого» не думав. Так і зрозумів, як ви пояснили.

Труда пильно дивиться в трохи зблідле, з мокрими пасмами чорно синього чуба, з віястими очима лице. І чи не вірить, чи невдоволена, що він «нічого такого» не подумав, тільки зараз же відвертається й дзвонить.

На порозі в той самий мент з’являється Ерда. Вона вся тепер причепурена, біленька, рожева, зачіска зроблена дбайливо, чепурно. Блиснувши очима на Макса, вона присідає й лукаво потуплює очі.

- Прошу панство до сніданку.

Труда хапає Макса під руку і, теж лукаво посміхаючись, веселим бігом веде його до їдальні. За ними, покушуючи губи й одночасно заклопотано оглядаючи Максове вбрання, поспішає Ерда.

Труда врочисто підводить Макса до столу, пускає руку й поводить рукою на стілець.

- Будь ласка.

Їдальня мила, сонця багато, стіл великий, аж блищить білизною, але... який же сніданок? Стоїть карафка з водою, дві тарілки, ложечки й дві склянки для води. І все.

Раптом Труда й Ерда вибухають радісним сміхом. Труда хапає здивованого Макса за руку й веде до вікна. Там, на стільці, склом до сонця стоїть Сонячна машина, та сама, що возив до Сузанни й подарував Труді. Господи, як же він міг забути?

- Ердо! Прошу мені принести мій учорашній хліб. А пан Макс зараз собі зробить.

Ерда веселенько вибігає з їдальні.

Тоді Макс раптом обнімає Труду й сильно цілує, її в щоки, в ніс, в губи. Труда крутить головою, пручається й виривається з його обіймів.

- Максе! Ви... Ви... Що ви?!

- Трудо! Ви, їй-богу, «нічого такого» не думайте й простіть! Я з радості й цілком по-дружньому. Ви така мила, така надзвичайна, що я просто, ну, не міг! Їй-богу, не міг!

- А якби Ерда увійшла й побачила? Що б вона подумала? Я ж учора в темноті, ніхто не міг бачити.

- Ну, вдруге я буду вже в темноті.

Труда регочеться й біжить до шафи.

- Нате вам за це! Тільки но нарвана, свіженька.

На тарілці соковитою, зеленою шапкою похитується в руках Труди трава. Макс обережно бере її з рук Труди й несе до Сонячної машини.

Сонце бризками розбивається об жовто-червоняве скло й гаряче, привітно гладить Максові руки.

* * *

- Ні, не можу! Спочатку мушу зателефонувати Руді. Я мушу знати, що з ним. Де ваш телефон, Трудо?

Труда зараз же бере його під руку й швидко веде за собою. Макс нахмурено надушує цифри - напевно заарештований, напевно! Ніжно дзвонить сполучення. Екран завішений. Ну, це ще нічого не значить. Рудольфові не можна з одчиненим екраном підходити до телефону.

- Руді! Ти?! Ну, слава богу! Трудо, є, живий, здоровий!

В телефоні чути любий зраділий голос.

- Невже ти, Масі? Ми все вчора бачили й чули! Фріц трохи не зробив дурниці, хотів бігти на поміч.

Макс радісно сміється. Труда стоїть побіч і жадно ловить із виразу лиця Макса слова Рудольфа, мимоволі повторюючи в себе на лиці всі вирази Макса.

- Ну, звичайно, це була б страшенна дурниця. Значить, у нас нічого не було?

- Нічого, Масі. Стекла я вже маю. Вчора приніс Фріц. Всю ніч після... тебе, як затихло, робив. Дурниці, Масі. Просто отруйні стекла, їх треба на ніч покласти в сулему - і вони будуть невинні, як усяке звичайне скло.

- Та що ти кажеш?!

Труда не може втриматись і підставляє вухо близько до вуха Макса. Він із посмішкою ділиться з нею руркою.

- Абсолютна дурниця. Це треба тільки широко оповістити - і кінець. Потім неодмінно треба оповістити, що в справжньому... ти розумієш, ну, в хлібі, у справжньому повинні бути зелено-червоно-фіалкові переливи. Коли таких переливів нема, значить - фальшиве. Це неодмінно треба якнайшвидше й якнайширше оповістити.

- Урра, Руді! Сьогодні ж буде зроблено! Що б там не було! Ти читав газети? Що там? Я ще не встиг.

- Повні арештів Інараку. Заарештовано п’ятдесят три чоловіка.

- Всього п’ятдесят три?! Ну, ну, що ще?

- Викрито три майстерні Сонячної машини, забрано багато гелюнітового порошку. Ну, ще зброю.

- А друкарні?

- Про друкарні нічого не пам’ятаю.

- Урра! Руді, сьогодні все буде зроблено. Чуєш? Про побачення сповіщу. Тепер бувай. Мушу поспішати.

- Бувай. Телефонуй, щоб я знав, що з тобою.

- Неодмінно. О, зі мною прекрасно! Тепер я вже...

Труда вириває рурку з рук Макса й злегка відпихає його.

- Руді, милий, дорогий, прекрасний Руді, добридень! Це я, я. Труда! Страшно, страшно від усього серця обнімаю вас. І дякую безмірно, Руді. Безмірно! До побачення. Що?.. Ну, розуміється, швидкого! Бувайте!

Макс підхоплює Труду під лікоть і майже несе до їдальні.

- Трудо! Негайно мені зараз же купити фарби для волосся. Золотистого блондина, чорт забирай! Га?

- Ви хочете фарбуватись?

- Ну, розуміється. Мушу ж я вільно рухатись. У мене маса справ.

- І невже очі?.. Чи той, і брови, і вії?

- Хм! Хіба лишить «очі». Очі, мабуть, лишу, а вії й брови таки пофарбую.

- Ну, шкода! А блондини із чорними очима, чи той, бровами й віями,- це зовсім не така рідкість.

 - Хм! Ви думаєте? Шкода, кажете? Ну, в такому разі ні очей, ні брів чіпати не будемо. Згода? Але, Трудо, Ерда повинна за десять хвилин усе купити. Через півгодини я мушу бути готовий. Трудо, ви чули? Все ж дурниця, всі їхні провокації. На ніч у сулему - і цілком невинне скло. І щоб зелено-червоно-фіалкові переливи були в хлібі. От і все. О ні, чекайте, ми ще покажемо тепер!.. П’ятдесят три чоловіка? Ну, ще трошки лишилось їм на радість! Нехай не трублять так про перемогу. Трудо, ради бога, швидше Ерду посилайте. Через півгодини я мушу вийти з дому. А я тим часом зроблю тепер хліба собі. Тепер можна!

Не через пів, а через півтори години з дому Гертруди фон Елленберг виходить гарний, поставний блондин із темними віястими очима й густими чорними бровами. Він легенько покручує ціпочком і весело відкидає всією головою золотистого чуба назад.

З вікна вілли крізь завісу з тривогою милуються ним дві дівочі голівки.

* * *

Граф Адольф фон Елленберг почуває себе футбольною опукою; його б’ють ногами всі учасники страшного матчу.

Пан президент вимагає рішучої ліквідації Сонячної машини. Сонячна машина повинна бути стерта, знищена з лиця Німеччини. За всяку ціну, всякими засобами! Що? Га?

Але це завдання подібне до завдання знищити пожежу, поливаючи її маслом. Бо всякі засоби з цією проклятою химерою є тільки масло. Дивом якимсь усе, що робиться проти неї, через якийсь час іде їй тільки на користь. Отруйні стекла віджахнули від неї юрбу. Але ця отара тепер тим із більшою силою кинулась до неї, як знайшла спосіб розрізняти справжнє скло від підробленого. Вона тепер хапає все, вона готова кинутись у безодню, аби вхопити за хвіст жар-птицю.

Розгром Інараку. Тріумф громадянства. Знищення банди розбишак, убійників і отруйників. Здається, Машині від цього тільки шкода. Навпаки, тепер, коли банда отруйників сидить у тюрмі, коли вона знищена, чого ж далі йде труїння? Хто, значить, труїть? Хто труїв увесь час? Значить, не Інарак?

А пан президент нічого цього знати не хоче й безмилосердно в гарячці боротьби б’є його ногами, вимагаючи надприродного, вимагаючи подвигів Геркулеса чи казкового королевича, який побив дракона з тисячею голів. Сонячна машина дійсно є дракон, що в нього замість одної відтятої голови виростає зараз же десять. Але він не є королевич, а просто собі футбольна опука.

Інарак знищений. Але хто друкує далі відозви, ширить їх, хто невпинно роздає стекла, хто їх робить, у яких майстернях?

Значить, не в Інараці суть, а в цій отруйності самої химери. Берлін же сказився, отруївся, збожеволів. Тепер, коли він не боїться виздихати, він тільки про це й говорить. Республіка Землі, загрози Азії, війна, доля Німеччини - все це на другому плані.

Хто знає, чи немає в кожному домі по майстерні? Хто знає, чи нема майстерні в самому палаці Мертенса? Перетрусити мільйони будинків? Висадити в повітря весь Берлін, Німеччину?

А пан президент цього не хоче бачити, не хоче розуміти й б’є його з усієї сили ногами й вимагає.

А друга партія також гатить ногами, теж вимагає.

Робітничі організації, професійні спілки, партії, клуби службовців, різні ліги, об’єднання, всяка шушваль - усе щодня, щогодини преться з делегаціями, петиціями, заявами, вимогами, ультиматумами: свобода Сонячній машині!

Всі вони пруться до райхсканцлера, до міністрів, до депутатів. Але райхсканцлер, міністри й депутати кого б’ють? - опуку, його, графа фон Елленберга, праву руку пана Мертенса. Бо самого Мертенса вони не сміють бити. І всі вимагають!

Принцеса лютує, як Мертенс, і вимагає за всяку ціну знайти Рудольфа Штора. В ньому все лихо. Його треба схопити й лютими муками добитися виступити проти його ж Машини. Тільки так може бути зліквідована ця зараза божевілля.

Батько вимагає дати йому Сонячну машину. Він хоче мати Сонячну машину, він хоче знати правду про своїх дітей.

Мати вимагає виселити з Німеччини Труду, бо те Страховище нахабно демонструє в театрі Сонячну машину (А в дійсності, чи не боїться вона, що те Страховище з’явиться до батька з Машиною?).

Анна вимагає лікувати Отто Сонячною машиною. Тільки Сонячна машина може помогти хлопцеві.

Сонячна машина, Сонячна машина. Сонячна машина! Свобода Сонячній машині! Смерть Сонячній машині! Слава Сонячній машині! Прокляття Сонячній машині!

А Азія хижо, радісно потирає руки. А Нью-Йорк веде якісь сеператні переговори з Калькуттою. А в Гамбурзі юрба рознесла будинок поліції, вимагаючи видачі арештованої майстерні Сонячної машини.

Пан же президент щодня гатить кулаками по столу й присягається сепаратно оповістити війну Союзові Східних Держав, коли Лондон буде далі затягати вирішення цього питання.

Об’єднаний Банк нервується. Щодня засідання. Біржа - як у пропасниці. Штіфель на кожному засіданні вимагає або розігнати парламент, або він повинен ухвалити оповіщення війни. Це вб’є Сонячну машину. Вулкан патріотизму заллє своєю вогневою лавою цю смердючу болячку, випалить її.

І всюди, і скрізь вона - Сонячна машина, Сонячна машина, Сонячний Дракон із тисячею голів!

* * *

Третій день тягнеться велике засідання райхстагу. Третій день зал парламенту тріщить од вибухів накопиченої енергії з одного й другого боку. Війна й Сонячна машина.

Третій день Мертенс не відходить од апаратів і слухає всі промови депутатів, роблячи замітки в блокноті. Іноді в залі зчиняється такий галас і гуркіт, що пан президент морщить очі й люто витирає піт із чола, але рурки не кидає.

Третій день Берлін колотиться хвилями людських розбурханих зловісною піною хвиль. Вони часом збиваються одна в одну, змішуються в безладну очманілу купу, вгризаються одна в одну, і тільки втручання поліції дає змогу витягти з-під неї поранених, повбиваних, затоптаних.

На третій день хвилі з одного й другого боку зливаються в дві велетенські грізні стихії. Від ранку всі хвилі потоками стягуються в один і другий бік.

По казармах у напруженій, понурій, непевній готовності наказу чекає військо.

Війна й Сонячна машина.

Над хвилями людських тіл то буйно тріпочуться, то поважно хилитаються, то з гордою непорушністю просуваються зграї прапорів над одними - зелено-золоті, над другими - чорно-червоно-білі.

На зелено-золотих стоїть крик: «Свобода Сонячній машині!», «Слава Сонячній машині!», «Хай живе Сонячна машина!»

На чорно-червоно-білих «Слава Німеччині!», «Хай живе Єдина Всесвітня Республіка Землі!», «Геть варварів Сходу!», «Хай живе вічний мир!»

На столі Мертенса миготить Лондон. Нарешті!

- Гальо! Хто? Тут Мертенс.

- Тут Сміт. Що у вас?

- У нас? Зараз Берлін потоне в крові. Комітет Сонячної машини збирається оповістити сьогодні генеральний страйк. Залізниці вже стають. Парламент переходить до револьверів. Соціалісти перетягують на свій бік центр. Лондон нас губить.

- Лондон вас не губить. Постанову про оповіщення війни сьогодні вранці прийнято.

Мертенс увесь скидується, як визволена з гаку велетенська риба, і рявкає так, що самому дзвенить у рурці апарата.

- Врятовані! Перемога наша! Прощайте!

Він хапає рурку парламенту й повним, рішучим голосом гиркає в неї. І через три хвилини після голосу голови райхстагу в рурці лопотить буря оплесків. Але що то: в ту бурю вривається свист, стукіт, гуркіт. Знову одні крики змішуються з другими, знову гасаючий, скажений хаос.

- Свободу Сонячній машині! Слава Сонячній машині! Хай живе Сонячна машина!

А з двох кінців Берліна до парламенту вже сунуть каналами вулиць у страшних гущах тіл дві грізні лави. Перед будинком парламенту вся площа, всі вулиці, всі дерева, стовпи, кіоски, балкони, вікна - все забите, загачене, обліплене, обнизане людськими тілами. Площа - величезна таріль, повна живого гороху. Всі горошинки рухаються, гомонять, вигукують. Це - сонцеїсти. Вони від самого ранку зайняли позиції. Над головами їхніми мають прапори Сонячної машини: зелено-золоті, зелено-жовті, кольору трави й сонця.

Сонце палюче посміхається і до своїх прихильників, і до своїх противників, старе, таємно-мудре, благісно-байдуже й благісно-любовне.

Раптом рівна піднятість юрби сколихується. Щось нове влітає в крики.

- Що там? Що там? Що сталось?

- А-а! А-а? О-о!..

- Що таке?! Що таке?!

- Геть війну! Свобода Сонячній машині!

- Що? Що?

- Лондон оповістив війну Союзові Східних Держав! Лондон оповістив війну!.. Лондон оповістив війну!..

- Свобода Сонячній машині!

- А-а!.. О-о!.. У-у!..

- Що ж Комітет? Де Комітет? Страйк! Страйк! Площа кипить. Оповіщення Лондоном війни підіймає шанси противників Сонячної машини. Німеччина не сама, з нею весь цивілізований світ, культура проти варварства, прогрес проти консерватизму, війна за вічний мир, за Єдину Республіку Землі, за мирне братство народів.

- Страйк! Страйк! Свобода Сонячній машині!

- Товариші! Уряд на дахах будинків розставляє газові скоростріли!

- Провокація: ніяких скорострілів!

- Спокій, спокій, товариші!

- Скоростріли на дахах! Де Комітет?

Ніхто не знає, де скоростріли, де Комітет, але всім ясно, що зараз має бути щось жахне. Маса на дні озера кипить, бурлить на одному місці, готова кинутись і в несамовитій люті на парламент, і в сліпій паніці, душачи саму себе, врозтіч.

* * *

Рудольф уперто не зводить сірих, сталевих, думаючих усе те саме очей із будинку райхстагу. Макс подивляється на нього збоку й сердито, непокійно мружиться. Фріц із другого боку поглядає на доктора Рудольфа й перезирається з Максом - біда: він таки хоче зробити своє безумство.

Макс у відповідь ізнизує плечима: розуміється, зробить, це вже видно. Вже це безумство, що він сюди прийшов, де його всякий шпиг може пізнати і прослідити до дому або просто, як не тут, то далі десь на вулиці, схопити. Але що ти можеш зробити з упертістю людини? Ну, чим він може помогти тут, у цій велетенській сутичці двох соціальних стихій? У лабораторії його поміч, а не на цій площі, де його може просто задушити дика хвиля паніки.

Раптом Рудольф киває головою - так, мовляв, це треба зробити - і повертається до Макса з винуватим усміхом.

- Я, Максе, все ж таки спробую пробратися в райхстаг. Я не можу. Макс озирається на сусідів і притишує голос.

- Руді, не роби безпотрібного безумства! Не треба!

Рудольф теж понижує голос.

- Масі, я не можу. Ти ж зрозумій: вони кажуть, що я божевільний, що я ховаюсь...

- Ах, Руді! Ну, й нехай...

- Ні, стривай... Це справді викликає недовір’я до самої Машини. А цього я не можу. Нехай вони зі мною що хочуть роблять, але Машину... Я мушу це зробити, Масі. Ти розумієш?

- Та тебе не пустять туди!

- Пустять. Я звернусь до них...

Він хитає головою на масу.

- ...і ті муситимуть пустити. Ти побачиш. І це буде добре, Масі, ти не сердься, ти побачиш.

Макс безсило знизує плечима.

- Але ти. Масі, будь ласка, відійди від мене. І ви, Фріце...

- Ну, це ти вже, будь ласка, вибачай! Цього не буде! Ми з тобою підемо скрізь. Про це й мови не може бути. Так ти рішуче хочеш туди йти?

- Рішуче.

- В такому разі це треба зробити як слід. Підожди десять хвилин.

Макс озирається й робить знак очима двом головам, що стоять позаду. Він просувається до них крізь плечі сусідів і потиху щось говорить їм. Голови уважно кивають, часом зиркаючи на потилицю доктора Рудольфа.

Хвилин через десять круг групи Рудольфа, Макса й Фріца починається помітніше хвилювання.

Тоді Макс раптом підіймає руку догори й кричить:

- Товариші! Дорогу Рудольфові Шторові! Дайте дорогу Рудольфові Шторові! Рудольф Штор хоче пройти до парламенту дати свої пояснення про Сонячну машину. Дорогу, товариші!

- Дорогу Рудольфові Шторові! Дорогу Рудольфові Шторові!

- Слава Рудольфові Шторові! Слава!

Круг Рудольфа здіймається ціла завірюха криків, оплесків, вимахів руками, капелюшами. Раптом маса чиїхось рук ззаду й з боків підносить Рудольфа догори й несе так над головами натовпу. Оплески, крики, махання розливаються далі, охоплюють усю площу, викликають людей із будинку райхстагу на терасу. Юрба розділяється на дві половини, зробивши живий, плескаючий, блискаючий зубами й очима коридор.

- Урра! Слава Рудольфові Шторові! Хай живе Сонячна машина! Слава!

У президії райхстагу замішання: юрба вимагає вислухати Рудольфа Штора. Серед депутатів крики, вигуки, ґвалт. Черговий оратор, нудьгуючи і нетерпляче, стоїть і жде.

- Допустити! Допустити!

Розуміється, президія не може допустити. Де ж це чувано, щоб із вулиці являлись до райхстагу якісь приватні особи й робили якісь свої доповіді. Та ще кримінальні злочинці й напівбожевільні люди!

Але допустити кінець кінцем доводиться. Або ж пустити в хід зброю, викликати те, чого всі бояться й що невідомо чим може кінчитися. Та ще перед самим голосуванням над справою війни.

Коли нарешті на естраді президії з’являється шкандибаюча постать із гривастим каштановим волоссям і хлопчачими, одвертими, чистими очима, вся ліва сторона й частина центру підводяться й зустрічають її громом оплесків.

- Слава Рудольфові Шторові! Слава!

Рудольф Штор соромливо, замішано вклоняється, загрібає пальцями волосся й хоче говорити. Настає тиша.

- Панове! Я не оратор. І не політик. Я - просто людина, що хоче добра людям. З цією метою я винайшов так звану Сонячну машину. Я не буду довго забирати вашу увагу. Мені роблять закид і тут, у парламенті, і в пресі, що я - злочинець, що я вкрав брильянти, що я трую людей, а сам ховаюсь. Я б не посмів турбувати це високе зібрання своєю особою. Але, як ви самі знаєте, може статися велике нещастя, кровопролиття, братовбивство. Через те я прийшов зробити таку заяву: мій винахід не є отруйний. Я пропоную покарати мене смертю, коли від мого скла в кого-небудь станеться хоч який біль. Я пропоную зробити експертизу над моїм винаходом. Я готовий сам у запечатаній кімнаті годуватись скільки хочете тільки самим сонячним хлібом. Коли він отруйний, я перший помру від нього. От це все, що я хотів сказати.

Доктор Рудольф невміло вклоняється й відступає назад. Знову вихор оплесків і криків здіймається серед лівого сектора. До нього прилучається майже весь центр. Серед правої сторони виразне замішання: що можна сказати на слова людини, яка прийшла сама себе віддати на смерть?

Але права сторона почуває, що цей виступ є великий удар у справі війни, що тепер компроміс конечний. За прийняття війни треба прийняти свободу Сонячній машині.

Рудольфа Штора вже забуто. Він сидить тихенько десь коло стенографістів, що цікаво часом позирають на нього, і не знає, що йому робити: іти чи чогось чекати. Голова зборів і вся президія шепочуться, в залі неймовірний галас, крики, сварки, вимахи рук. Щохвилини до президії підбігають якісь люди й щось доносять. Дзвінок голови безрезультатно й безупинно дзвонить, закликаючи до спокою.

Але спокій приходить тільки тоді, як звідкись ізбоку з’являється група делегатів. Це нарада лідерів правого сектора.

Рудольф погано чує промову, але розуміє, що пропонується мирно й позитивно вирішити обидві справи: і війну прийняти, і оповістити свободу Сонячної машини. Тільки цим шляхом не буде допущено до пролиття крові.

Лівий сектор бурно вітає цю пропозицію: перемога! Він згоден прийняти війну. Будь ласка! Ні одного голосу не буде проти. Вони не будуть і за, але зате з правого боку не буде ні одного голосу проти Сонячної машини, хоч не буде й за неї.

Коли Рудольф у супроводі Макса й Фріца виходить на ганок, юрба знову підхоплює його на плечі й несе серед тріумфуючого шаленого хаосу радісних переможних криків. Про компроміс уже тут відомо.

Рудольфа несуть до авто його просто звалюють туди, бо нема сил одірвати від десятків рук, що хочуть торкнутися хоч кінчиків його пальців, до одежі. Юрба вже побачила ідола, вона вже готова молитися перед ним і складати йому жертви.

Рудольф стає в автомобілі й підносить руку.

- Рудольф Штор хоче говорити! Рудольф Штор хоче говорити! Тихо там!

І Рудольф Штор говорить. Незграбно, невміло, нечутно, але найближчим слухачам можна розібрати, що він тепер, коли свобода Сонячної машини прийнята, закликає всіх до помочі в праці над його винаходом. Він закликає всіх без різниці партій, переконань, віку, полу, бо Сонячна машина несе всім людям щастя й визволення. Комітет Сонячної машини хоче зорганізувати фабрику Сонячної машини. Всі професійні й партійні робітничі організації віддають на цю мету половину своїх засобів. Але того мало. Треба, щоб кожний громадянин Німеччини віддав усе, що він має, на цю справу. Всі жертви треба принести на визволення самих себе.

Юрба побожно, радісно, з ентузіазмом слухає свого новоутвореного кумира.

- Урра! Слава Рудольфові Шторові! Слава Сонячній машині! Все на жертву Сонячній машині! Все!

І до авто летять з усіх боків гроші, гаманці. Юрба розпалюється власними криками, скидає з себе персні, сережки, всякі дорогоцінні прикраси й кидає в авто. Одна хвиля відсуває другу, квапиться вилити з себе свою жертву, свій захват, побожність.

На приступку з юрби тиснеться товстенький, рудий, у буйному ластовинні чоловік. Він махає капелюшем, шалено вертить великими очима в білих віях і кричить:

- Панове! Товариші! Панове! Два слова! Товариші! Я жертвую на Сонячну машину всю свою фабрику скляних виробів у Різенгебірге. Всю фабрику Рудольфе Шторе, я жертвую свою фабрику! Беріть. Заявіть Комітетові. Я, Фрідріх Імберг, жертвую. Я - капіталіст, але я розумію. Мій батько був сам робітником!

Він іще щось кричить у нестямі екстазу, але слова його покривають оплески, крики, вигуки.

- Браво! Слава! Як ім’я?

- Імберг! Фрідріх Імберг моє ім’я! Комітет Сонячної машини...

- Браво Гімберг! Слава!

- Браво Гімберг! Слава!

- Не Гімберг, а Імберг! Імберг Фрідріх!

- Браво! Імберг Фрідріх!

Імберг Фрідріх лишається на авто, він повинен зробити офіційне передання Комітетові Сонячної машини своєї фабрики. Він тисне руку Рудольфові, Максові, радісно, в захваті дивиться на купу золота й грошей в коробці авто й не знає, чим би йому ще висловити, виявити ту силу, що розпирає його груди.

А юрба вже підхоплює автомобіль, веде його крізь гущу кричущих, махаючих, п’яних од перемоги, полегшення, щастя тіл. І в коробку авто на ноги, у груди Рудольфа й Макса летять гроші, годинники, персні - все, що є найцінніше на кожному.

* * *

А в кабінеті Мертенса відбувається екстрене засідання Управи Об’єднаного Банку. Вікна позачинювані, штори позапинані, холодники провівають і холодять повітря, але обличчя червоні, пітні, гарячі не сонячним палом. Немає ні поважності, ні врочистості, навіть порядку немає в цьому зібранні піднятих, стурбованих, пригнічених, розлючених людей. Мертенс, набігаючи сідластим чолом на райхсканцлера, гнівно трясе великим червоним кулаком.

- Йолопи! Дурні! Як сміли допустити цього божевільного Штора?! З якої речі? Що? Ситуація? Загроза вибуху? Кого? Як? Хіба в уряду сил нема? Хто, маючи в руках силу, робить такі уступки? Хто? Ідіоти тільки! Прийняти компроміс! Свободу Сонячної машини! Це значить дати розбити себе вщент. Ущент, чорт його забирай! Та послухайте донесення. Ну? Поліція на вулицях обнімається з юрбою. Поліцаїв засувають головами в апарати - і вони крутять сонячний хліб, а юрба круг них танцює танець дикунів. Що? Ні! А армія? Військо? По казармах у мент поз’являлись Сонячні машини. В один мент! Значить, вони були вже там і раніше? Га? Це така армія? Що?

Райхсканцлер пригнічено, безпорадно знизує плечима. Що ж можна було зробити? Комітет Сонячної машини змобілізував усі сили. Він вів свою акцію дуже обережно. Він не виставляв ніяких вимог, не був проти війни. Симпатії мас були на його боці.

- Симпатії, симпатії! Чорт бери всякі симпатії ваших мас. А сила на чийому боці? А армія?

Райхсканцлер знову знизує плечима й витирає просто рукою піт із носа. В тому то й річ, що певності щодо армії немає. В армії було глухе невдоволення забороною Сонячної машини. Мозок маси не може збагнути всіх можливих консеквенцій од дозволу й бачить тільки найближче; чому, справді, не дозволяється Сонячну машину, через що за неї стріляють людей. І невідомо, що могло б бути, коли б дійшло до сутички з сонцеїстами.

Мертенс засовує руки в кишені й вражено піднімає голову. Що? Пан райхсканцлер не знає, що могло б бути? Могло б бути те, що на площі лишилось би з пару тисяч трупів, а вся підла маса тепер не танцювала б із поліцаями на вулицях «танок сонячного хліба», а тихенько сиділа б по своїх норах. Кров? Трупи? Та що ж це значить в очах дійсного державного мужа, тверезого й дійсно гуманного політика? Що це в порівнянні з тим нещастям, яке загрожує від слабості, від легалізації сонячного божевілля?!

До пана президента раптом тихо підкочується Вінтер і щось шепче йому на вухо. Пан президент уражено скидає на нього очима, зразу міняється, пригладжує жабо на грудях, хапливо витирає набухле чоло й гиркає:

- Розуміється, прийняти! Моментально. Панове, наше ділове засідання вшанувала своїм прибуттям висока гостя.

Він поспішно йде до дверей, твердо й важко переставляючи короткі ноги й витираючи піт із лиця й рук.

На порозі розчинених Вінтером дверей з’являється чорна постать принцеси Елізи з двома яскравими кольоровими крилами червоного волосся під крилами темного капелюша. Лице її рівно-бліде, очі блищать піднято, хижо. Вона входить швидко, рішуче, підвівши голову, не зважаючи на повитягувані постаті багатьох людей у кабінеті. Вона, здається, і на самого пана президента не звертає великої уваги, й на привітання його відповідає похапцем, недбало, не слухаючи. На устах у неї якийсь чудний усміх - не то тріумфу, не то сарказму, не то люті.

- Пане президенте! Я до вас заїхала на хвилинку по дорозі. Поділитися своїми враженнями від знаменитого вчинку нашого райхстагу. Ви знаєте, пане президенте, хто є тепер, сьогодні й на будуче королем Німеччини? Ні? Навіть не догадуєтесь?

Вона чогось озирається по кабінету, бачить позапинані штори, швидко підходить до них, одпинає й дивиться у вікно. І зараз же, озирнувшись до Мертенса, киває йому головою.

- Прошу! Прошу подивитись!

Мертенс і все засідання підходять до вікон і дивляться. За гратами парку вулицею суне натовп із зелено-золотими прапорами. Посередині його ледве рухається автомобіль, уквітчаний квітками, гірляндами зелені, обмаяний прапорами.

- Тріумфальний похід короля Німеччини, Рудольфа Штора, сьогодні коронованого парламентом на царство. Народ вітає його. Полюбуйтеся, пане президенте, і ви, панове. Порозчиняйте вікна й послухайте їхніх вигуків.

Мертенс понуро-уважно зиркає на незвично підняте, рівно-бліде, блискаюче чудною металічною зеленню очей лице принцеси.

- Царство недовге, ваша світлосте. Недовге.

- Ви так думаєте? А я думаю, що довге.

Помиляєтесь, ваша світлосте. Помиляєтесь. 

Її світлість рвучко, нестримано повертається до присадкуватої постаті, яка вже знову запізно спокійна й велична.

- Що ж ви можете зробити тепер? Що? Ви ж уже знаєте, що обидві маніфестації злилися в одну? Тож вони возять Рудольфа Штора на троні. І не війні вони кричать славу, а Сонячній машині! І не вам, пане президенте, а Рудольфові Шторові! І військо ваше йде за ними. Подивіться, бачите військову форму між юрбою? Я сама бачила, як цілі відділи, що мали стріляти цю банду, після постанови парламенту, не слухаючись офіцерів, змішувалися з юрбою й вигукували славу Сонячній машині. Що ж ви можете тепер зробити?!

Мертенс спокійно хитає головою, уважно зиркаючи на принцесу. (Яка тепер надзвичайна схожість з Мартою Пожежою! Зовсім та сама п’яна, дика жагучість, якою тільки Марта вміла вибухати!)

- І все ж таки, ваша світлосте, юрба є юрбою, а державна організація є організацією. А крім того, ваша світлосте, ми маємо ще інші засоби боротьби з цим стихійним нещастям, що вибухло над нами. Але про ці засоби, коли дозволите, я докладу вам другим разом. І ви, може, зміните свій трохи песимістичний погляд на справу. Що?

 Принцеса Еліза пильно дивиться на нього. Але вираз усієї постаті пана президента такий спокійний, певний і трохи вибачливий, що принцеса вся зразу затихає. Немов отямившись, вона прохає вибачення, що перебила важне засідання, киває всім головою й у супроводі пана президента виходить.

* * *

«Мій великий затворнику, мій любий, надзвичайний Руді! Шлю Тобі чергове звідомлення, мій безладний, п’яний од щастя гімн Тобі!

Руді, відбувається величезний, грандіозний, ніколи не чуваний в історії людей процес. На очах, на Твоїх власних очах, із швидкістю блискавки (коли говорити про історичне життя) відмирає ціла епоха! Без крові, без боїв, без барикад, шибениць, гільйотин, без великих струсів, переворотів, без помпи й декламацій сходить із сцени історії цілий соціальний лад.

Він сам не помічає того, він ізсувається, як оповзини з гори, він розтає, як ті величезні льодові гори, що з північного бігуна спливають до Великого Океану.

І це робить маленьке кругленьке скло. Твоє скло, Руді! За ці два тижні, що почали працювати наші фабрики (я ж писав Тобі, що, крім Твоєї центральної, є вже п’ятдесят сім інших по всій Німеччині), Комітет Сонячної машини роздав уже біля чотирнадцяти мільйонів стекол. Пів Берліна вже годується тільки сонячним хлібом. Ти не можеш собі уявити, що твориться біля Комітету Сонячної машини. Як якісь хвостаті іхтіозаври, черга народу стоїть уже від самого ранку довжелезними хвостами.

Уряд притих. Парламент розпущено. Апарати їхні на їхніх очах розвалюються, розсипаються, дірявіють. Вищі, нижчі, великі й дрібні урядовці врівні з робітниками лавами сунуть по скло. І з дня на день канцелярії, контори, бюро, міністерства, всякі урядові, приватні й навіть громадські установи рідшають, стають бідніші на персонал. Усякий, що дістає сонячне скло, зараз же, натурально, кидає службу й роботу. Для чого тепер їм служити? З якої речі?

Отже, більш ніж сто тисяч людей щодня увільняється від своїх дотеперішніх «обов’язків» Більш, ніж сто тисяч довічних каторжан щодня виходить на волю. Руді! Вони вилазять із усіх можливих щілин - з льохів, підземелля, від вогняних печей, верстатів, з порохнявих бюро, із магазинів, контор, майстерень, вони сотнями тисяч вилазять за місто із своїми Сонячними машинами, з дітьми, батьками, вони напівголі отарами лежать на траві, в лісі, на сонці, в холодку - скрізь. Вони не вірять собі. Невже вони ні завтра, ні післязавтра - ніколи вже не муситимуть щодня вдосвіта схоплюватись, нашвидку ковтати свій убогий сніданок і бігти на свою каторгу? Невже вони можуть знати, що вони вільні, що ніхто їх за їхнє свято не покарає, не оштрафує, що їхні діти від цього не голодуватимуть, що вони можуть дивитися на сонце, на ліс, на траву і вранці, і вдень, і коли схочуть? Вони, як діти, ні, як народжені на світ у дорослому віці. Вони зворушливі до сліз. Руді: вони ж так нічого не знають, так вони мало бачили, їм же не було часу, вони мусили «працювати».

Руді, Ти вбив страшного диявола: працю-конечність, працю-обов’язок. Тільки Сонячна машина показує, що праця каторга є прокляття людини.

А Ти знаєш, хто, власне, тепер дійсно Уряд? Комітет Сонячної машини, або, як скорочено його вже називають «Каесем».

Каесем орудує життям Берліна та й усієї Німеччини. Він регулює рух потягів, він дає чи не дає дозвіл на всякі заходи старого уряду, до нього звертаються із скаргами, домаганнями. Він, розуміється, не має ніякої охоти перебирати на себе всієї порохнявої, трухлявої халабуди старого уряду. Коли він завалиться сам собою, Каесем перетвориться в новий уряд. Коли порозсуваються й порозвалюються всі старі уряди земної планети, витвориться один-єдиний уряд усієї землі. Уже (Ти, мабуть, читав) організується єдиний інтернаціональний Каесем. По всій Європі й Америці відбуваються грандіозні демонстрації за Сонячну машину. Уряди й королі капіталу в паніці. Приклад Німеччини не настроює їх занадто оптимістично. Але наші (у згоді, здається, з усіма європейсько-американськими) затівають одну хитру комбінацію: скористувавшись оповіщенням прибитої на цвіту війни, звернутися до Союзу Східних Держав із проханням окупувати Німеччину й ті частини Європи та Америки, що заражені Сонячною машиною, для генерального очищення від цієї страшної хороби. Китайці, японці, індійці й африканські негри повинні взяти на себе святу місію врятувати американо-європейську цивілізацію.

Бідні королівсько-магнатські голови, вони догарячились зовсім до божевільних фантазій! В їхніх газетах натякається для підбадьорення засмучених, що Союз Східних Держав от-от випустить на Америку й Європу мільйонову летючу армію. На Німеччину припадає ніби триста тисяч літаків. Мені здається, що Союз Східних Держав скупиться - обма́лкувато.

Руді! Старий лад одмирає. Але на його місце прийде новий, сонячний. Каесем уже виробляє плани нового господарства, нового устрою без примусу, без насили, без каторги - новий, вільний, творчий лад! Уже призначені з’їзди, конгреси, вже відбувається перебудова психіки, ідеологій, світоглядів, філософій. Ніяких більше класів, партій, релігій, моралей, кайданів, перетик, злочинств і чеснот - нічого. Тільки Сонце, Праця й Наука!

Мені дух забиває на саму уяву, що ми, люди, тепер можемо зробити. Ти коли-небудь думаєш, Руді, конкретно, реально про це? Яку гігантську силу ми тепер можемо розвинути. Та я певен, що через якийсь десяток літ зможемо експедицію на найближчі планети послати. Ми увійдемо в безпосередній контакт із всесвітом!

Ми вберемо землю, як лялечку, як один прекрасний твір мистецтва. Ми зробимо її вічним земним раєм, де праця буде насолодою - творчістю. Через якийсь місяць-два Сонячна машина запанує на всій землі. (Слава капіталізмові, який утворив для неї таку чудесну техніку сполучення людей, таку величезну базу для вільної творчості. Пером йому земля за це!)

Через пару місяців квіт науки, розуму, знання людства витворить нову, свідому програму буття землі. Коли ти приїдеш до Берліна, Руді, коли, значить, за Твоєю обітницею вся Німеччина буде насичена сонячним склом, ти не впізнаєш нашого колишнього чадного Берліна. Ти знайдеш нових людей, нові відносини, нове господарство, нові грандіозні перспективи.

Руді, любий, великий мій Руді, ми весело регочемо, згадуючи цю стару-стару гумористику. Вищість культур, рас, націй, патріотизм, батьківщина - що це тепер? Смішні, архаїчні убрання поганських шаманів, якими вони потрясали перед масами, вмовляючи в них почуття набожності й страху перед ідолами та їхніми жерцями.

Але годі на сьогодні. Ще кілька слів про наших «найближчих». Бачився з мамою. Сяє гордістю й щастям. Це ж Ти, Руді, її улюбленець, це Ти даєш людям щастя, перевертаєш трони, стираєш державні кордони, перероджуєш людську психіку. Хіба нема їй із чого сяяти гордістю?

Але батько... непоправний. Ти руйнуєш Порядок, ти вносиш безладдя, ти викликаєш у людей усе темне, звіряче і вбиваєш людське. Одне слово. Ти й Твоя Машина є злочинство, а батькові - сором і ганьба. І, розуміється, він сонячного хліба не їсть, він додержується «старої віри». Мама із жалості варить йому й далі стару гидь, та не знаю, чи довго вона буде витримувати цю впертість.

Граф також на «старій вірі». Мама дивується: якийсь час він дуже настійно вимагав доставити йому Сонячну машину. Нахвалявся навіть розшукати Тебе й неодмінно дістати. Але, коли настала легка можливість її мати, раптом одмовився й нізащо не хоче вживати. В чому тут причина - невідомо, тільки не в консерватизмі його. Старий про Тебе й Сонячну машину говорить із великим теплом і признанням. З цього приводу в нього з батьком аж до дебатів доходить. Отже, не через це не їсть сонячного хліба, а через щось інше.

Графиня ж, як і мама, Сонячну машину вживає. Поки що старий кухар графа лишається й варить йому та принцесі Елізі старі страви, але невідомо, скільки ще протягне, бо сам він уже годується тільки сонячним хлібом і на ту пакость, розуміється, і дивитися не може.

Принцеса Еліза, каже мама, цілими днями ходить по саду. Якась уся закостеніла, жорстка, сувора. Часто буває в тебе в лабораторії. Що вона там робить, мама не може сказати, бо принцеса запинає штори, як приходить. Один раз садівник Йоганн ніби бачив, як вона сиділа за столом, поклавши голову на руки, і плакала. Але мама сумнівається, щоб це могло бути,- не така натура. А я гадаю, що навіть така натура може заплакати. Коли то правда, що, як розповідають, вона була вже тайно заручена з Мертенсом, що мріяла про корону Землі, яку за шлюб із нею мав дати їй Мертенс, коли взяти на увагу всі ті майже фантастичні, честолюбні її мрії, про які серед монархістів ходять цілі легенди, і коли подумати, що все це розбито їй, як глиняну ляльку, що вся вона спорожніла, вся померла, то нічого дивного, що вона й не раз плаче на всякому місці, де спіткає її хвилина особливо виразної уяви руйнації всього їй найдорожчого.

Може, Тобі неприємно, Руді, що я пишу про цю особу, тоді прости мені, але я гадаю, що Тобі все ж таки цікаве буде й це.

Наделі, розуміється, повні самозакоханої гордості: адже їхня майстерня перша витримала всі напади на Сонячну машину! Фріц і Дітріх працюють у Комітеті, а старі Наделі з дітьми цілими днями в лісі. Літо кінчається, от-от задме осінь, вони хочуть надолужити за все своє прогаяне життя.

Ну, а графівна Труда просить переказати Тобі її «надзвичайне привітання». Вона працює також у Каесемі.

Ну, вже ранок. Усю ніч прописав. Треба хоч годинку заснути. До скорого побачення, мій дорогий Руді! Хай Тобі буде так ясно й щасливо на душі, як у всіх тих, що лежать там на траві під ласкою Великої Матері!

Твій Макс

P. S. Ага, ще. Чи Ти знаєш, що про Тебе тут цілі легенди вже складаються? Твої портрети (і де тільки розкопали - здається, мама дала одному спритному репортерові) продають у всіх магазинах, а в Каесемі він висить на почесному місці. (Ти ж знаєш. Ти - почесний голова Каесему). Коли Ти вернешся до Берліна, ми зробимо Тобі таку грандіозну зустріч, якої ще ні один монарх не мав. І що буде ніколи нечуване - ніякісінької охорони, ніякісінької поліції, жандармів і війська не буде. Тобі це не сумно? Не сумуй, зате будуть мільйони щасливих, вдячних, боготворящих Тебе очей.

До цієї зустрічі, прекрасний, великий Руді!»

* * *

Сузанна помалу, задумливо виходить із ресторану й машинально шукає очима авто. Ах, так, од учорашнього дня в неї ж уже немає шофера - «пішов на траву», як сказала Емма. Дивно, чому Емма не відходить. Ага, вона чекає на хвилину, коли найкраще можна буде обікрасти.

Сузанна посміхається й іде пішки вулицею. Це ж десь дуже далеко Комітет Сонячної машини?

Трамваєм їхати нема рації - пішки швидше й легше можна дійти. Трамваї ходять тепер «із ласки пролетаріату». Тепер усе діється «з ласки пролетаріату», і через те все є найостаннішого сорту. Трамвай іде тоді, коли панам пролетарям захочеться його пустити, сполучення телефону треба чекати по півгодини, та й то не завсігди воно буває, бо переривається струм. Електрика часом світить так кисло й убого, що краще гасити світло й сидіти в темноті, бо пролетаріат працює тепер на електричній станції тільки з ласки.

От іде банда цих добродіїв. У петельках у них зелено-жовті значки. Раніше за пролетарський шик вважалося носити в петельках червоні значки. Мода на кров минула; тепер - вони сонцеїсти.

Банда, посплітавшись руками, іде всією вулицею, трохи не ловлячи всіх перехожих, як у волок. Дивно, чому вони не хапають жінок і не насилують їх тут-таки, на вулиці? Адже майже вся вже поліція «пішла на траву».

«Банда» хлопців, поблискуючи зубами, весело скидає скоса очі на гарну поставну постать «трупоїдки». (А що трупоїдка, то це зразу ж видно по зневажливо незалежній постаті, по холодній недбалості в погляді - в усіх у них такий вираз).

- Товариші! Що за чудесний запах свинячого трупа! Ви чуєте?

- Ні, тут здається, що й людською кров’ю попахує! Ач, брильянти які у вухах!

- Тихо, товариші! Це африканська вища культура!

Регіт хилитає й трусить ланцюгом посплітаних тіл і пролітає повз Сузанну, лишивши на ній ляск їхніх голосів.

Сузанна посміхається: пролетаріат зволить дотепно й тонко жартувати. Він почуває себе паном становища, він досяг свого ідеалу: жує траву й ірже від задоволення.

От він сидить на терасі кав’ярні із своєю зеленою розжованою огидною жуйкою. Тепер пролетаріат установив нову моду він приходить до кав’ярень із своєю жуйкою й бере тільки воду. Хоче - платить за воду, хоче - ні, але місце за столиком займає, сидить годинами й з захватом балакає про «великий переворот». А п’яний, брутальний, брудний і нахабний, як і раніше,- тут ніякого, навіть найменшого, перевороту не сталося.

Сонце світить десь там, за величезними будинками, розсіваючи по колодязях золотистий порох. Сумно стоять вітрини магазинів мистецьких речей. Кому тепер потрібні ці вази з легким інеєм зелені по брижах старовинної бронзи? Кому потрібні химерні, загадкові «пророцтва» Штуфа? Жуйки тепер тільки треба. Дивно, що ще не знайшлося пролетарських малярів, які б змалювали це чудо сучасної краси.

Площа Скорботи. Тут раніше бували цілі гатки автомобілів, карет, трамваїв. Тепер мляво сунуться два вагони, грайливо поклацуючи дзвінком. Куняє авто (мабуть, візник абсолютний алкоголік, через те що не «пішов на траву»). Десятків із три перехожих.

Раптом Сузанна зупиняється. На пам’ятнику Бісмарка, поставленому Об’єднаним Банком, має зелено-золотий прапор із написом: «Хай живе Сонячна машина!» Сам Бісмарк в одній руці тримає держално прапора, а в другій - модель Сонячної машини.

Сузанна посміхається: пролетаріат мило, дотепно жартує. Поліція, розуміється, не бачить. Та де вона, та поліція? Та й чи посміє вона бачити?

Гине краса й слава життя, потопаючи в зеленій гущі жуйки. Замирає темп, затихає пульс, рвуться тканини. Ще трохи - і параліч обхопить увесь організм. От тоді пролетаріат буде цілком задоволений.

Коли Сузанна підходить до будинку Комітету Сонячної машини, вона ще здалеку чує гомін великої юрби людей, що довгою лавою стоїть на тротуарі.

Ага, пролетаріат біля дверей свого раю, стоїть у черзі за білетами до нього.

Сузанна поміж двома стінами, кам’яною й людською, виходить на гору, стараючись не чути й не бачити й особливо не нюхати пітних розгарячених стоянням і галасом пролетарських тіл.

Колись давно-давно, тижнів три тому назад, у цьому домі був банк. Він збанкрутував, як десятки інших, із помсти до дужчих банків оддав своє помешкання одній із філій Комітету Сонячної машини в надії, що вона повалить і дужчі.

У величезній, викладеній рожево-сіруватим мармуром залі гуде, гомонить, кишма кишить пролетаріат. Що за шкарубкі, погнуті, як потоптана бляха, лиця! Дегенеративні зуби, злочинницькі очі, увігнуті потилиці, худі й синювато-бліді, як у трупів, обличчя! Звідки вони? Яка маса їх, цих страшних людей. І вони ж, значить, десь існували поруч із нею, Сузанною, на світі?

Який густий, непролазний гомін! Яка звіряча, хижа, заздрісна цікавість у тих, що ще стоять у черзі, і яка тваринна, цупка радість у тих, що вже досягли свого щастя. Вони навіть бояться випустити з рук здобуте скло, вони показують його з ревнивою обережністю, як мати свого першонародженого, вони сяють і рвуться вперед од нетерплячки.

І цей задушливий рух двох потоків піднятих, блискаючих потом, гнилими зубами й мокрими очима гвалтуючих, регочучих, гупаючих тіл викликає млосну тоскність у грудях.

Вже не стараючись не торкатись до них, а, навпаки, продираючись крізь спини й лікті юрби, Сузанна підходить ближче до віконець, з яких роздають скло. Але це ж явно безнадійна річ крізь цю гущу тіл серед цієї величезної кількості віконець найти саме те віконце, де «часом буває» Макс, або пан Німанд, як він тепер грайливо називається.

А з якою попередливістю ці панночки роздають кретинам стекла! Так вони ще недавно роздавали свою любов їм у публічних домах. А ці страшні баби з покрученими, простягненими за склом пальцями, забувши свої міщанські чесноти, як любенько, вдячно, угідливо сміються до «сіячок нової ери».

Сузанна, тісно стуливши уста, як людина, що хоч-не-хоч має переходити через брудну вулицю, продирається ще ближче й раптом бачить в одному віконечку нахилену біляво-золоту гривасту голову. Щось у завороті, в обрисі цієї голови молоточком стукає по серцю Сузанну. Вона пролізає крізь чергу, розірвавши її на мент, і підходить до грат перетики.

Так, це - він. Стоїть, спершись одною рукою на спинку стільця панни й нахиливши до неї голову. А панна - це та сама титулована проститутка, в якої від Макса була дитина. Значить, відомості досить вірні.

Сузанна покушує губу й не зводить очей із парочки. Вони обоє сяють тим самим мокрим, пітним блиском юрби. Панна, очевидно, старається гратися в «дитинку»: щасливо, довірливо, широко дивиться в очі, серйозно розпитує й викликає в нього бурний радісний сміх. Йому до лиця золоте волосся, тільки зразу ж видно, що фарбоване - ця циганська жовта смуглявість тону хорошої старої слонової кості ніколи в блондинів не буває, і його волосся просто як перука видається. Але очі, уста, все обличчя сяють щастям, виразним, любовним, одвертим, реготливим.

Сузанна раптом почуває, як млосна тоскність стає нестерпно тяжкою. Але вона, не зводячи очей із жовто-золотистої гриви, із стогоном, як на рану, натягує милу посмішку й уперто чекає. Раптом Макс, не піднімаючи голови, підводить блискучі, сяйні очі, неуважно блукає ними по кишучій масі тіл та облич і натикається ними на насмішкуваті вогкі великі очі. Він швидко випростовується й уражено дивиться на таку одмітну, випещено-гарну серед сірої маси тіл фігуру. Вона злегка хитає йому головою и іронічно-мило посміхаєгься.

Макс щось швидко говорить панні, яка здивовано озирається на Сузанну, і рішуче, бурно виходить із-за перетики.

- Сузі!! Яким чином?! Тут?!

А рука сильно, гаряче, щасливо тисне ручку в облиплій рукавичці, и верхня губа так знайомо, так м’ясисто розгортає свої дві зрослі половинки. Кретини повертають на них свої гнилі зуби и фосфоричні очі.

- А чого ж би мені тут не бути? Весь Берлін тут, а мені не можна?

- О, мені більшої радості ти не можеш дати. Ти хочеш скла? Правда?

Сузанна весело сміється, так знайомо випинаючи округлість шиї й віясто ширячи на Макса вогкі очі.

- Я?! О, я ще трошки почекаю. Я так швидко не можу. Я ж іще, Масі, не каліка? Ні?

Вона притишує голос і лукаво зазирає йому в очі. Та, титулована кокотка, подивляється досить пильним і недвозначним поглядом. Нехай же не дурно подивляється, нехай побачить дещо.

- Хм! Сумно. Ти все ж таки не хочеш визнати того, що визнав уже весь світ? Що ж, ти не читаєш своїх власних газет? Пам’ятаєш промову в тебе «куцого лева»?.. А сьогоднішню статтю його читала?

- Масі, любий, я прийшла сюди не для дебатів. Я собі скромна, стара трупоїдка, і покиньмо мене. Я на тебе прийшла подивитись. Сподіваюсь, ти не будеш боятись, що я тебе видам? Га?

Макс зітхає й стріпує чубом.

- Ну, добре. Хіба не однаково тепер? Як же ти живеш?

Сузанна морщить ніс і злегка нахиляється до Макса.

- Вибач, Масі, але я ще так мало звикла до могутнього дихання пробудженого пролетаріату. Тут таке повітря... Чи не міг би ти мене трошки провести? Коли, розуміється, не зайнятий вселюдським обов’язком або… хтось не буде за це в претензії на тебе. Або ще гірше коли пролетаріат не поб’є тебе камінням за те, що йдеш із трупоїдкою.

Макс мовчки й сильно бере Сузанну під лікоть і посуває до виходу. Дорога прочищується легко - в петельці значок Сонячної машини й члена Каесему.

Але нелегко відриваються від їхніх спин хмарно пильні бронзові очі, не хутко переходять на цифри рахунків.

- Ну от, ми, слава богу... чи то пак - на великий жаль, розійшлися з пролетарською атмосферою. А руку мою тепер можеш пустити, тепер я, напевно, не зомлію.

Добре. Макс пускає її руку й скоса зиркає на Сузанну той самий насмішкуватий, повний загадкової приваби профіль!

- Ну, так як же ти тепер живеш, Сузі? Яке щастя, що ти…

- О голубчику, як же тепер може жити повна старих забобонів і гріхів людина? Обідаю в ресторанах, бо мій кухар «пішов на траву», а нового й надії немає найти. Два льокаї обікрали мене, теж пішовши «на траву».

- Що ти кажеш?!

- Ах, господи, ти ж де живеш? Не в Берліні в «епоху» Сонячної машини? Вчора шофер одійшов і теж обікрав. Лишилися тільки портьє та покоївка. Вони вже генерально обкрадуть і підуть «спочивати на траву». Не знаю, скільки ще буде тягтися ця приємна «епоха», але вона досить потішна.

Макс ізнову обережно (цілком-цілком машинально!) бере під лікоть тугу теплу руку.

- Довго ще буде тягтися, Сузанно! І хай тягнеться, Сузі! Краще примирися з нею тепер і...

Він замовкає й мовчки потискує її руку.

- І що ж?

- І дозволь мені прийти до тебе з Сонячною машиною. Га, Сузі?

Сузанна (теж зовсім машинально!) визволяє свою руку й повертає до нього лице із знайомим-знайомим лукаво-іронічним, дражнячим усміхом прибільшено-широких, немов ізляканих очей.

- Та не може бути?! Для чого?!

- Для того, щоб ти хоч раз попробувала сонячного хліба.

- Максе, та я ж не пролетар і не каліка! От як пролетаріат дощенту обкраде мене й я стану пролетаркою, ну, тоді... тоді побачимо. А поки що рано, Масі.

- Ну, добре. А так просто можна до тебе прийти?

Сузанна аж зупиняється й ще ширше, ще враженіше-лукаво дивиться.

- Ради бога, Максе! А хто ж «навіки» розійшовся?

- Ха-ха! Нічого взагалі, Сузі, вічного немає. А тепер тим паче. Можна, га?

Сузанна, не відповідаючи, іде вперед і чудно, ледве помітно посміхається очима. Посміхається на якісь свої думки, немов забувши про Макса.

- Можна, Сузі? Ну, просто так, по-дружньому. Даю слово: тільки по-дружньому? Тепер ти можеш бути цілком спокійна...

Сузі раптом на мент зупиняється й пильно обкидає поглядом його лице: так, тепер він дійсно може прийти «тільки по-дружньому». Його слову тепер можна, здається, повірити. З очей і з уст нахабно-глузливо, із мстивим тріумфом променяться поцілунки титулованої шлюхи. Ну, добре ж, коли так!

Сузанна примружує очі тонким, як складені крильця чорного метелика, усміхом і одвертає голову.

- Правда ж: по-дружньому?

- Цілком по-дружньому! Даю слово, Сузі, ти побачиш!

- Ну, добре. В такому разі приходь. Завтра чекатиму на тебе. Завтра о п’ятій.

- Спасибі, Сузі. Ти побачиш, як...

- Побачимо, Масі, побачимо. І ти, може, побачиш. Ну, а тепер бувай. Іди швиденько назад, а то може бути тобі зовсім не дружня неприємність од твоєї дами. Вона такими очима дивилась нам услід, що я боюсь за твій щасливий блиск очей. До завтра! Бувай.

Макс хоче сказати багато на ці слова, але тільки сильно, міцно, аж пальці Сузанні злипаються, тисне маленьку ручку.

- Добре! Хай завтра! Ех, Сузі!.. Ну, нічого! Завтра ти все зрозумієш.

Сузі мило хитає головою і, посміхаючись, іде у завулок - вона вже й сьогодні все розуміє.

А Макс бурно, на крилах улітає поміж пролетарськими тілами в Комітет. І маєш: графівна Труда вже збирається йти.

- Куди? Ще ж рано!

- Я попрохала заступити мене. Мені треба. До побачення.

І, навіть не подавши руки, страшенно поспішаючи, заклопотано виходить із-за перетики.

Макс, непорозуміло випнувши губи, стоїть і дивиться в підлогу.

А Труда, сховавшись за стіною тіл, слідкує за похиленою, про щось чи про когось думаючою біляво-золотистою, схожою на перуку, головою.

* * *

Так, так, кінчається літо - парк увесь у жовтих і червоних плямах, як у хоробі жовтянці. Сизо-фіалкові кущі кричущим квачем урізались у групки рівних густозелених ялин. Небо недуже, жовтяво-синювате, недокровне.

Так, так, усе на світі кінчається!

Фрідріх Мертенс одходить до вікна і, заклавши за спину короткі товсті руки, іде далі: з кабінету до великої зали, із зали до бібліотеки, їдальні, проходить ряд великих і малих покоїв, скрізь потрошку зупиняється біля вікон і тупо, спідлоба дивиться в парк.

У палаці незвична, тоскна тиша, від якої тхне порожнечею й пусткою. Апарати в кабінеті коли-не-коли мляво ворушать своїми екранчиками та коліщатками й знову замруть, як одбитий хвіст ящірки.

З Європою й Америкою сполучення майже перерване. Та й навіщо воно тепер? Там та сама картина, що була в Німеччині на початку цієї хороби. Діагноз надалі можна поставити, заплющивши очі й не питаючи ні про що хорого.

Бідна стара Європа: стільки вона проковтнула тих воєн, революцій, стільки на свойому віку лигала крові, алкоголю й усякого безумства - і таки лишалася досі тверезою. І раптом ісп’яніла, сказилась од маленького скла!

Схід іще пручається, борикається, випікає вогнем, топить у крові, душить газами хоробу. Жовто-чорна раса здоровіша - може хоч пручатися. Розуміється, їй не до Європи, не до рятування других - себе б урятувати.

Мовчать апарати. Та й про що їм говорити? Вони ще час од часу подають знаки життя, бо Каесемові треба говорити з Інтернаціональним Центром Сонячної машини. Інтернаціональний Центр іще не розвіяв страшного мікроба по всій планеті, його велика робота ще не скінчена - отже, апарати ще сяк-так для нього працюють.

Так, так, усе на світі кінчається. Скінчиться й їхня робота. А тоді який кінець почнеться?

Цілими днями важко ходить Фрідріх Мертенс по своїх покоях, заклавши руки за спину й поглядаючи на хорий на осінь парк. В апаратних кімнатах тьмяно й тоскно, як заплакані, поблискують запорохнявілим металом машини, покинуті людьми. Нема на воротях і круг палацу грізної охоронної гвардії. Та й нехай! Кому він тепер страшний чи потрібний? Хто його тепер убиватиме?

Як пси покинутого хазяїна маєтку, порозлазилася зграя колишніх палацових підлиз і підлабузників, коли довідалась, що надії на поміч од Союзу Східних Держав не справдилися. А ті, що лишились у колись призначених їм зручних помешканнях, більше не товпляться біля дверей його приймальні.

Вінтер, той Вінтер, що колись від самого погляду пана президента міг скрутитись у петлю й зв’язатись у вузлик, цей Вінтер тепер жаліє його, Фрідріха Мертенса! Він не кидає його, як усі ті міністри, гофмайстри, урядовці, ні, він вірно й віддано несе далі свою службу, але… йому сумно, ніяково й жалко. І в нього немає вже того собачого побожного тремтіння перед своїм владикою. Бо нема владики. Є ходячий мертвяк, примара колишнього владики.

Що ж є влада наймогутнішої людини? Хіба він не лишився тим самим, з тими самими руками, головою, з тим самим мозком, волею, знанням, умінням? Чого ж тепер до його особи таке відношення?

Заходить часом і граф Елленберг. Він тепер уже сідає всім тілом у фотель, спираючись на спинку й журно похилившись. Він так само дивується з геніальності пана президента, як і раніш. Навіть більше, бо, здається, щиріше. Як геніально пан президент усе прозрів наперед таки першого того вечора, як довідався про Сонячну машину. Все збулося, як з божого призначення: і економічний розклад, і ослаблення державного апарата, і конденсація темної стихії круг цього шумовиння, і замирання всього життя. До дрібниць, до найменших подробиць усе збувається! Як у шахматній задачі, в один мент вирахувано всі ходи, всю залізну логіку комбінацій.

Одначе, хоча граф Елленберг і дивується з геніальності пана президента, але сидить у фотелі зм’якнувши, недбало, сумно спершись ліктем на поруччя. І цього досить Фрідріхові Мертенсові.

- Що ж буде далі, пане президенте? Чим це все може скінчитися?

Пан президент із задумливим усміхом постукує, як молоточком, по поруччю твердим нігтем зігнутого пальця.

- Чого можна сподіватися, пане президенте? От Комітет Сонячної машини виробляє план нового господарства й правування. Коли, мовляв, кожний громадянин матиме скло і не буде, значить, небезпеки примусу голодом, тоді він усуспільнює всі фабрики й підприємства й заводить нові норми праці, поділу й т. д. Але це ще проект, який має розглядатися на конгресі всіх Комітетів світу. Він прийме один план на всю планету. А коли...

Мертенс несподівано вибухає гиркаючим веселим сміхом. Граф Адольф здивовано й чекаюче замовкає.

- Пане Елленбергу! Засмійтеся в лице всім Каесемам і їхньому конгресові, коли вони вам будуть говорити ці дитячі казочки. Чуєте?

- Але ж, пане президенте...

- Ще раз, пане Елленбергу: я - ніякий пан президент, як і ви - ніякий граф і міністр. Просто собі Мертенс і Елленберг. Нема! Годі. А на Каесеми та їхні планетарні плани нового господарства її урядування начхайте, начхайте, Елленбергу! Є у вас добра кожушина, теплі ковдри, тепла одежа? Є?

Граф Елленберг здивовано мовчить.

- Годуєтесь ви вже сонячним хлібом? Га? Що?

Граф Адольф червоніє.

- Ні, я - ні. Дружина й діти... годуються. Але хлопчик був хорий і...

- Ну, ну, нічого! Казали, що й ви. Дурниці. Всі будемо. Хлопчики, діди, всі. Це - неминуче. А кожухи треба мати. Треба.

- Через що, пане... президенте?

- Кажу, треба. Згадаєте. А Штіфель уже їсть сонячний хліб? Га? Шлунок, кажуть, поправив? Не з’являється до мене. Та й чого, справді? Союз Східних Держав мусить себе рятувати.

Знову ходить по покоях спорожнілого палацу пан президент Фрідріх Мертенс, витирає піт з сідластого чола й перебирає опецькуватими пальцями за спиною.

Що особливо страшне в усій цій блискавичній катастрофі - це знищення дії, руху, діяльності. Не втрата сили, влади, багатства, слави, все це - порох, дим. А втрата активності. Вся Німеччина, вся Європа ще рухається за інерцією, старим рухом, як колесо машини, в якого вже взято паси від джерела енергії.

Дурні, жалюгідні фантазери із своїми планами! Вони обтяли рушійний ремінь і гадають, що той галас і гуркіт, який іде від порожніх «вільних» махових коліс, є дійсний рух. Вони вбили найцінніше в людства - активність. Сонячна машина вбила мікроб інтересу. Але де нема мікробів інтересу, боротьби, там нема ніякого життя, і всякі плани є тільки інерція теоретичних функцій мозків.

Порожнеча. Абсолютна, мертва порожнеча, як у склянім апараті, з якого випомпувано повітря.

Але невже не могло все піти інакше? Що ж усі економічні, соціологічні, філософічні теорії й науки? Де ж ділися прокляті й підлі «закони» поступовості, закономірності, логіки, обов’язковості? Випадок, простий же випадок: фанатик довбався десять років у своїх мріях і додовбався до Сонячної машини. Міг же він і не додовбатись? Тоді, значить, усі «закони» функціонували б далі? Але факт той, що випадково (випадково, чорт забирай!) йому поталанило натрапити на вдатну комбінацію своїх мрій. І факт той, що всі закони логіки, конечності, доцільності стали діяти з фатальною, сліпою силою на користь цієї випадкової вдатної комбінації, факт той, що все відбулось і відбувається далі з такою самою логікою й неминучістю, як і тоді, коли котиться з гори розсаджена скеля. Всі закони ваги, тяжіння, зціплення, роз’єднання - всі вони функціонують собі далі й сприяють руйнівничому, страшному, не одхильному рухові розсадженої скелі.

Мертенс сідає в фотель і заплющує очі.

Що ж можна було зробити, щоб спинити цей рух? Нічого. Що може зробити людина, коли котиться з гори ця скеля? Знищити всі попередні сприятливі умови: похилість гори, силу вибухового матеріалу, закон ваги й т. д. Абсурд. От так само абсурд думати (як гадає Штіфель), що можна було спинити Сонячну машину, цебто знищити всі попередні, створені віками й законами минулого сприятливі умови для Сонячної машини.

Мертенс розплющує очі.

Значить, це був не випадок, а неминучість? Результат таємних, захованих од аналізу, тисячами напрямів попереплітаних сил, які збіглись на цій точці з конечністю руху планет і дали оце паршиве згубне скло, а за ним усі конечні, неминучі, страшні його наслідки?

І знову Мертенс ходить по пишних помертвілих покоях і довгенько стоїть біля вікон, дивлячись на змерзле небо. Якісь люди (служба, мабуть) з оберемками трави, весело поблискуючи один на одного зубами, ідуть із парку до палацу. То - челядь, що годується Сонячною машиною. Його колишні охоронці, що дивились на нього з мурашками по тілу. Тепер вони навіть не глянуть на вікна. Вони ще варять і подають йому їсти, але це доти, доки Каесем не виробив нових планетарних планів господарства. Хе!

А коли надходить вечір, Мертенс лежить на канапі в далекій маленькій простій якійсь кімнаті, яку він тільки тепер знайшов, і дивиться в темно-сіру запавутинену присмерком стелю. І тоді настає найгірше. Тоді в порожнечі, в пустці починає моторошно, як покинутий пес, вити туга. Туга за червоним волоссям, за Мартою Пожежею. Не за Елізою Пожежею, не за сотнями жіночих тіл, що перейшли крізь його обійми, як проходять люди крізь ворота, а якраз за тою одною жіночою істотою, від якої на все життя лишилося таємне, незітерте ніякими обіймами, тепле тепло. Не за обіймами Марти Пожежі, не за танцем чотирнадцятилітньої крові виє туга, а за тим дивним, гріючим, ніжно-сумним, невимовно рідним єством жінки. Нехай усе гине, руйнується, летить у безодню історії, нехай лускає його слава, як дитячий міхур, нехай шашіль Сонячної машини перетирає на потеруху його владу, силу, багатство. Ах, що б це все, коли б була тут та істота, від якої незримими, нерозгаданими шляхами проходить у мужчину таємне, дужче за всю мертвість температури скляного безповітряного апарату тепло!

Мертенсові згадується покійниця жінка, покійний дворічний син.

Коли б хоч вони були! А де може тепер бути Марта Пожежа? Як можна було не розшукати її? Померла, може, давно? Так, померла, а як і живе десь, то однаково померла. Нема. 

І часом іде Фрідріх Мертенс до телефона й пробує телефонувати до принцеси Елізи. Він знає, що це зайвий сором, зайвий дотик до роз’ятреної рани пониження, а проте пробує. Пониження сидіти и чекати, поки увільниться крапелька енергії й дасть пропуск його токові. Пониження дожидати відгуку й класти слухавку, не діставши ніякої або діставши все ту саму відповідь:

- Принцеса в лабораторії! Її не можна турбувати.

Спочатку Мертенс казав своє ім’я: Фрідріх Мертенс просить, але, коли байдужий голос одповідав, що однаково, хай просить, хто хоче,- наказано не турбувати, Фрідріх Мертенс більше вже не каже свого імені.

Чого принцеса сидить у лабораторії того фатального божевільного, що заразив своєю хоробою весь світ? Що вона там робить, що не можна турбувати ні для кого, навіть для... хе! для її умовного нареченого?

Так, умови не виконано. Трону не буде. І нареченості немає. Нічого нема. Є тільки скеля, що логічно неминуче летить із гори, трощачи все на свойому шляху. На скелі весело й гордо сидять і «діють» комахи, розробляючи «планетарні» плани руху скелі.

А Марти Пожежі нема. А яке щастя було б узяти її за руку, вийти з палацу й зникнути з нею нікому не відомим десь у малюсінькому куточку сп’янілої планети. Забитись у крихітну щілинку, пригорнувшись до її недовідомого тепла всією душею - і хай летить скеля туди, куди намітили їй невблаганні, залізні закони.

Але Марти немає, а є виюча із задертою до порожнього неба мордою туга.

Мертенс іде до маленької кімнати й випиває склянку за склянкою міцної американської горілки. Туга, захлинувшись алкоголем, замовкає, і Мертенс, витираючи потоки поту, вигнаного американським питвом, похитуючись, іде до своєї пишної помертвілої спальні.

* * *

Пів на п’яту! Люба, бронзово-смуглява прозоро-одверта дівчинка знову стала матово-смутна. Так одверто, наївно, так хвилююче невинно стала смутна, матова. Бо вже пів на п’яту. Бо вже Макс дивиться на годинника, бо вже збирається до тої страшної, важної, насмішкувато-хижої трупоїдки.

Мила, зворушлива Труда! Що тепер може бути страшного на співучо-п’яній від щастя землі? Вогкі, сміхотливі, «фе, які неприємні» очі трупоїдки? А яке ж, дозвольте спитатися, діло смугляво-бронзовій дамі чорно-срібного лицаря до «фе, яких неприємних» очей трупоїдки?

А хоч би й так? А хоч би й «страшна» була та вогка сміхотливість? А хоч би «страшна» була затуманена диханням смутку прозорість? Та що з того? І хай. Він із співом щастя розчинить двері душі всім «страшним» сміхотливостям, прозоростям, смуткам і танцям. Ну, що ж, він може, коли вона хоче, розігнати смуток бронзових очей от тут, у цій залі, на очах оцих усіх «алчущих і жаждущих». Але він піде до страшної трупоїдки й так само розжене її насмішкуватість. Тепер він розжене. О, хай собі сміється, глузує, проклинає. А він розкине загати душі, розмахне обійми й змиє, заллє, затопить усі глуми й прокльони.

Ух, Сузанно, набирай більше повітря в груди - захлинешся!

А вірна дама чорно-срібного лицаря по-дитячому старанно й по-жіночому хитро рахує цифри, їй абсолютно байдуже, хто до кого має йти о п’ятій годині. В неї важна громадська робота.

І так, люба, неуважно киває головою на прощання, так заклопотано стягує на бронзові очі чорно-сині крила брів, нахилившися до важних громадських цифр. Ех, Трудонько, взяти б твою невміло неуважну заклопотану голівку в обидві лапи, підвести, сипнути в ясні твої уникливі очі п’яного щастя - і хай вони запрозоріють, засміються тим блиском, що був тоді, колись давно-давно. Чи вже весь дощенту віддала чорно-срібному лицареві?

А на вулицях у темних тісних колодязях - і прозорість, і блиск, і п’яність, і страшенний безмежний простір. Простір і п’яність у напівпорожніх бюро, крамницях, банках, майстернях. Розгублено-щасливі і непорозуміло-сяючі, п’яно-розгорнені посмішки, безладна, безцільна, здивована хода серед безмежного простору, як щойно вилуплені курчата - аж похитуються від народженості. А то нетерпляча поспішність, прожогливість, одстрілювання на всі боки здивованим захватом. Галасливі сп’янілі юрби з чорними коробками на спинах, із гітарами, мандолінами, флейтами, бубнами. Стіни вулиць, повтикувані головами, кивають, біліють посмішками «Слава! Слава!» А кому слава? Розуміється, не старенькому Шопенгауерові, а щастю, а п’яності, а любові, що радісно панує на святочних, безладних, очманілих вулицях.

Трамвай сунеться помалу, п’яно, безладно. Набитий тілами, сміхом, гомоном, чорними коробками, духом сонячного хліба, блиском, простором, він задихається від своєї повільності. Він би з охотою підстрибнув, змахнув би крилами й полетів за кам’яні канали. А замість того раптом утикається в юрбу й загрузає. Юрбу місить сміх - аж труситься вся, аж підскакує.

- Що там таке! Що там? Та не тісніться, панове! Гей, громадяни! Що там сталося? Пропустіть трамвай! Чуєте? Гей!

Куди там! Усі очі влипли в один пункт і на трамвай і не кліпнуть, проміняться, трусяться сміхом.

Макс через реготливі голови шукає того пункту.

Ага! Магазин одягів Гольдмана. Магазин вищих, вибраних, випещених істот, недосяжний для середніх смертних. Перед дверима півколо тіл. У півколі дві постаті: одна скромно одягнена в усе темне, із скромним кремовим мереживом на білій безкровній шиї, з круглим, але скромним черевом. Вона страшенно схвильована, наскакує на другу постать, гнівно, обурено бухкає в неї жовтявими пукатими баньками очей, шарпає її за руки, тягне з неї одежу.

Друга постать - величезна, добродушна, одягнена розкішно: ніжно-фіалковий шовковий півсмокінг, пінисто-золотисте жабо, в руці чудесний, наймодерніший, з інкрустаціями ціпочок. Пишність і розкіш вищих, вибраних істот. Але диво: голова, шия, руки волохаті, незграбні, з грубою, анітрошки не випещеною шкірою, з чудесними робітничими пальцями.

Псевдовипещена фіалкова постать добродушно посміхається, похитуючись од шарпанини темно скромної, розводить руками, знизує плечима й увесь час апелює до юрби коротенькими фразами. А юрба щоразу, як від електричних дотиків, струшується від цих апеляцій бурхливим сміхом. Макс насторожує вуха.

- Це грабіж! Це розбій серед білого дня! Скидайте, я вам кажу, зараз же всю одежу. Зараз же!

Величезна, пишно вбрана постать широко посміхається до юрби - їй ця ідея до вподоби.

Оце не погана штука! Та так-таки геть-чисто все? До сорочки? 

Сміх, як горохом по барабану, дріботить по натовпу.

- Все, що ви вкрали! Все!

Рудий волохатий велетень добродушно ображається.

- Е, що ж ви кажете, де ж я там украв? Крадуть потай, а ви мені самі вибирали, приміряли, вихваляли.

Юрба вибухає реготом.

- Мій пане! Я вас зараз же віддам у руки поліції!

- Е, навряд. Де ви її тепер знайдете? Вся стоїть у черзі за сонячним склом.

Тут слухачі не витримують і громовими оплесками відзначають високомистецький момент цікавої п’єси.

- Браво! Правда!

 Другий актор у безсилому мовчазному одчаї скидає жовтявими баньками на юрбу - ух, такі самі грабіжники й злодії, як і цей! Якої помочі від них чекати? І такий його відчай безпорадний і так явно програна гра його, що елегантний велетень проймається жалем.

- Та навіщо вам гроші тепер, пане Гольдмане? Начхайте ви на них!

- Я не хочу від вас грошей! Верніть мені одежу!

- А нащо вам тепер ця одежа? Візьміть собі в магазині скільки треба, а решту роздайте людям. Їй-богу, пане Гольдмане! Бо однаково порозбирають самі. Та от, дивіться!

З магазину, дійсно, виходять елегантно одягнені люди з цілими паками в руках - вони одяглися самі, ще й додому набрали чого треба. Вони весело й лукаво кивають велетневі - очевидно, одна кумпанія. А за ними мляво поспішає продавець.

- А гроші? Гей, слухайте, гроші!

Елегантно повдягнені покупці сміються - от чудачина, які тепер гроші?

Пан Гольдман якийсь мент уражено, дико дивиться на грабіжників, хоче щось крикнути, але раптом махає рукою, відвертається і, як є, іде геть од магазину, просто на стіну юрби - беріть, розбирайте, грабуйте!

Стіна розступається перед ним, пропускає, ковтає й уся, як вода, перед якою знято загату, бурхливо, з реготом і криками вливається в магазин.

Дорога трамваєві вільна. Половина пасажирів скотилася в юрбу, а друга половина нерішуче сміється.

Грабіж чи жарт, чи так і слід тепер?

Макс сміється цілком рішуче. Розуміється, рудий велетень має більше прозорливості, ніж сліпий Гольдман із своєю купецькою інерцією. Розуміється, все самі порозбирають, порозділюють, порозносять, рівно, справедливо, кожному відповідно до потреби. Стане ще просторніше, вільніше, буде ще більше вибачливої, спокійної добродушності, любовності, п’яності, щастя. І на розчищеному місці створять нові одяги, багатші, пишніші й розкішніші за всі одяги, що були коли-небудь на старенькій землі.

Одягайтеся ж, голі, узувайтеся, босі, прибирайтеся, занедбані! Хапайте своїми корінчастими пальцями недосяжність вищих, стягайте кумирів, розбивайте їх сміхом вашої добродушності, мішайте в купу вищість і нижчість і куйте, творіть із них єдину радісну сонячну рівність!

А коли перед вами стояли перепони до храмів краси, коли жриці їхні вимагали від вас поганьблення ваших святинь за їхню любов, смійтеся тепер - перепони впали разом із усіма святинями, і безплатно, вільно, сміливо хапайте жриць і пийте їхню любов повними цебрами. І коли вони вас ждуть у гротах, одягнені тільки в зелені ліани, наготувавши ціни за свої поцілунки, не торгуйтеся, не скупіться - усе давайте, обіцяйте й смійтеся. І беріть усе, беріть із п’яним зойком радості й визволення. Бо кінець тепер усім торгам й продажам.

* * *

Вже пів на шосту. Вже пройшов початок наміченої програми, вже частина гостей напідпитку, а Макса все ще немає.

Невже ж не прийде зовсім? Графівна не пустить? Шкода, шкода, що пролетаріат не відчуває потреби телефонів, а то б можна було хоч телефоном роз’яснити шляхетній кокотці, що нема чого їй боятися за свого коханця, що це побачення дуже безпечне й навіть вигідне для графівни.

Дякувати графівна повинна за нього, в ноги поклонитися своїй суперниці, тріумфувати, казитися від радості.

Сузанна сьогодні іскриться, піниться красою. Крізь ніжно-бузковий серпанок сукні гнучко, легко, жваво вигинається то в той бік, то в другий оголене, туге, кольору молодої матово-вишліфованої слонової кості тіло з ніжно-бузковими тінями. Від напружених пиптиків грудей за кожним рухом тріпотливими радіусами пробігають по серпанку темно-бузкові промені. Очі сьогодні вогкіші, п’яніші, сміхотливіші, вони сьогодні буйні, розмашисті - гей, розступайтеся всі!

 А Макса немає. Та невже ж не прийде? Невже не дасть останнього щастя: витягти з льоху душі цю калікувату, злу, як недолуплену кішку, любов, викинути її сюди на прилюддя, бити її, плювати на неї й запльовану, добиту жбурнути йому в лице. І раювати з його гніву, і тріумфувати з його ревності, і танцювати на його пониженні, образі, люті, сумі. Танцювати до закривавлення свого серця, до заціпленої нестями, до екстазу самозаклання.

Скульптор Дорн несміло шукає ліктем шляху до її танцю. Рано, Дорнику, ще рано, почекай, поки прийде той, що буде розіп’ятий для останнього танцю.

Уже шоста година. Півкруглий дах бані втягнений у стіни, над головами високо вгорі в сіро-зеленявій осінній синяві туго, як льоди в океані, просуваються пухкі кучугури хмарин. А тут, унизу, в жагучій молитовно-сласній тузі тягнеться до них мармурове тіло Краси. Розшарпаними, п’яними пасмами й клубками гойдається круг неї фіміам, прощальний, останній, ридаючий фіміам. Перисто-фарбною, скаламучено-галасливою, дзенькітливою, брязкітливою підковою оточує її стіл. Всі місця побіч господині зайняті, тільки одне вільне, тільки одне ліворуч, біля серця. І невипиті стоять біля цього місця келихи, випустивши всі бульбашки й іскорки зеленувато-срібного вина. І не випили останнього келиха вогко-хижі, буйні очі прикритої бузковим серпанком мавки. І вже часом задума на мент приколює очі до одної точки, ковтнувши галас, дзвякіт, регіт.

І раптом із-за незаймано-чистих ніг Краси з’являється золотисто-білява хвиляста голова з чорно-синіми бровами.

Очі її широко, непорозуміло розгорнені, на чітко-червоних, як накусаних устах, нерішучо-здивований усміх.

Сузанна гнучко, окрилено підводиться і, впевнено несучи грудьми наперед свою голість, вогко, сміхотливо вітає очима.

- Браво! Я думала, ви вже не прийдете.

І, присунувшись губами до смуглявого лиця золотисто-білявої голови, швидко видихає разом із духом вина:

- Хочеш інкогніто? Правда? Ніхто не знає, що ти член Каесему. Так краще? Га?

- А, все одно! Але чекай, Сузі, я думав, що застану тебе саму. Я зовсім не...

- О, нічого! Це також усі мої друзі. Ми в тісному колі по-дружньому справляємо маленьке свято. Ходім, ходім! Панове! Пан Німанд, мій добрий друг, трошки запізнився через деяку невдосконаленість сучасної комунікації. Він просить вибачення й обіцяє екстрено наздогнати нас.

Галас, дзенькіт, брязкіт припорошуються легеньким шаром уваги. На Макса наводяться плями різнокольорових облич і проводжають аж до його місця, ліворуч біля господині. Ага, це той самий, колишній! Непоганий екземпляр піджидала Сузанна. Тільки, здається, панові Німандові наздоганяти не треба - його очі так вогко, іскристо плавають од лиця до лиця, губи такі червоні й усміх такий вселюбовний, що він цілком сміливо може не тільки разом із усіма, а навіть на передку Вакхової колісниці їхати далі.

Макс струшує хвилястою гривою, ну, що ж, нехай і так. І так мило, втішно, чудесно. Милі, бідні, п’яні трупоїдські пики! Бідні «аристократи» - вони навіть тепер не такі вже понафарбовувані й порозмальовувані, як колись; вони такі пом’яті, ошелешені, вибиті з своєї самозакоханості, вищості, відмінності, такий одчай пробивається крізь цей веселий галас; та ще більше: вони оце самі собі прислужують. А на весь ганок, на всі сходи, на всю величезну залу один-однісінький портьє, який іще лишається тільки для того, щоб підібрати найкращий момент для досконального обікрадення бідної Сузі. Забере, дурненький, у неї її цяцьки, ганчірочки, камінці й утече. І ні вона, ні він не знатимуть, що він із таким самим успіхом замість її «дорогоцінностей» міг би набрати битого скла й жорстви.

Але ж Сузі яка гарна сьогодні! Ах, господи, яка ж вона пекуче, нестерпно гарна! Серце за кожним поглядом на неї з тихим криком падає в гарячу темну яму! Що сталося з нею?! І що за банкет, що за «маленьке свято» справляє вона з своїми друзями? Невже свято поховання старого?! Чи, може?...

Сузанна щось шепоче сусідові справа, скручено повернувши до Макса оголену обточену спину з пухнастим темно-бронзовим шовком волосся на шиї. Інтимно, ніжно, переконуючи, поклавши руку йому на плече, шепоче. Сусіда схилив різкий мужній профіль, не рухається, не кліпає - не вірить. Хе, і він уже, очевидно, знає трошки Сузанну! А вона десь загрозливо лукаво шепоче: «Ти - милий! Чуєш: ти - милий!»

Хм, так, може, це «маленьке свято» не таке вже близьке до свята похорону?

Ну, що ж, хай і так. Хай навіть і цей чудний, дурний, тоскний біль. І це любо, і це мило, милий навіть різкий горбоносий профіль, і Сузаннин шепіт, і самотність серед цих чужих, може, навіть ворожих до нього, порозмальовуваних людей. Бо яка може бути тепер самотність, чужість, ворожість?

Очі Максові зустрічаються з великими, непорушно встромленими в нього очима. Щось знайоме! Ага, це ж та Мадонна, що колись тут танцювала біскаю! Яка ніжна, щось говоряча скорботність у погляді, яка чудна пильність, неодривність од його очей. Раптом од столу тихо-тихо здіймається оголена до плеча рожево-біла рука Мадонни з келихом у пальцях, повільно підносить келих до рівня очей, і голова Мадонни злегка киває йому. Макс хапає свій келих, також підносить до рівня очей і також здивовано й радісно киває. Тоді Мадонна, не зводячи з нього погляду, помалу п’є, закинувши лице назад. Але і погляд, і повільність, і скорботність кажуть, що не вино вона п’є.

- О пане Німанде! Що з вами?! Хіба вам можна?! Ах, вибачте! Ну, розуміється, за пиття до Рити можна всі скрижалі заповідей розбити на черепочки.

Макс повертає голову до Сузанни. І зразу Мадоннині величезні, скорботні очі стають такі маленькі, бліді, невиразні. Аж дивно, аж образливо за Мадонну. І зразу знову тоскний біль струїться від лукавих, ніжно-свіжих, як шкуринка баклажана, трошки припухлих (розуміється, від кохання) уст.

- Тепер, пані радникова, все можна. Навіть...

- О! Маєте дозвіл? Може, навіть попозуєте панові Дорнові? Він хоче зліпити вашу голову. Вона йому дуже вподобалася. Сподіваюсь, ім’я Дорна навіть вам відоме?

Ах, он це хто! Скульптор Дорн. Той самий скульптор, через якого не полетіла Сузанна на Гімалаї. Король скульптурного портрета, як же не знати!

Макс із веселим болем нахиляє голову: розуміється, славне ім’я Дорна навіть йому відоме. І, розуміється, він з охотою попозує, якщо тільки матиме для цього час. Але...

- «Але»?! О пане Максе, ви повинні попозувати! Я вас дуже прошу. Ну, ради нашої дружби! Га?

І навіть смішок розтає від чудних гарячих іскорок болю у вогких очах телиці.

- Та навіщо, власне, вам, щоб пан Дорн…

- Ну, мені це треба! Дуже треба. Я обіцяла панові Дорнові, я хочу йому зробити приємність. Я його так запевняла, що ви згодитесь, що ви - мій друг.

Ага, вона запевняла його, що Макс тільки друг, що Макс навіть згодиться позувати її коханому. І коли згодиться, то це буде найкращий доказ її запевнення.

Оце дійсно справжній, остаточний, безсумнівний кінець. Оце є справжнє «навіки». Коли в очах таке благання, таке жадне, шукаюче чекання, то тут сумнівів уже ніяких не може бути. Ні сумнівів, ні захованих надій. Голо, чисто, як у пісковій тоскній пустелі.

- Хм… Я, розуміється, з великою охотою. Але який такий особливий інтерес може бути для пана Дорна в моїй голові?

Великий інтерес! Величезний, надзвичайний! І для пана Дорна, і для мене. Ну, уявіть собі, що я обіцяла йому вашу голову. Мушу ж я виконати свою обіцянку? Ні?

Натяк на Соломею? Чи просто вирвалась така подібність?

Він вам такий близький? 

Але сили дивитися в очі вже не вистачає. 

Сузанна прикушує нижню губу: ага, проклятий, любий, болючий, ага!

- На це питання дозвольте, друже, поки що вам не відповідати. Ви виконаєте моє прохання без пояснень? Добре?

Макс не підводить очей, мовчить і все перевертає на столі то на один бік, то на другий срібний ніж із тонкою різьбою на держалні. «Без ніяких пояснень». Та й справді, навіщо якісь пояснення, коли й без них усе ясно. Ясно, що кінець. Ясно, що біль страшенно тисне на плечі, на груди, що дихати трудно. Ясно, що треба за всяку ціну не показати цього болю.

Ні, не тільки не показати, а викинути його, струсити його з плечей, з грудей, з дихання. Дихнути на всі груди, вільно, легко, просторо, як іще півгодини тому дихалось. Бо що сталося?! Хіба там, за стінами цього храму, не було простору, волі, п’яної, сонячної, щасливої легкості? Що значить перед тою величчю цей крихітний «храм» із п’яними, бідними, в агонії людьми, з цими маріонетками, що так довго мали себе за надприродні істоти й що тепер уперше починають передчувати гірку дійсність. А з них же перші є - «меценатка» Сузанна й її «велетень», «король», «геній» - пан Дорн. І чи не підле свинство, не сором, не ганьба забути це все, піддатися трупоїдським настроям?Кінець?

Ну так що? Хіба ж його вже не було? Хіба ж уже не було сказано «навіки»?

- Пане Максе, я ж чекаю відповіді.

Пан Макс швидко підводить голову.

- Ах, вибачте, ради бога! Я міркував, як мені викроїти час.

- Так ви згодні?!

- Та, розуміється, згоден! З охотою, з приємністю! Чому ж би мені не згодитися, коли це всім нам тільки приємність, а мені ще й честь?

Вона ще не вірить, ще вишукує в нього на лиці правди, ще навіть не радіє, аж хмуриться.

- Та, їй-богу, Сузанно, згоден! От тільки коли саме? Це вдень, розуміється? А скільки часу? Годину на день досить?

Сузанна раптом ясніє,- повірила нарешті!

Сузанна ясніє: ага, милий Масі взяв себе в руки, йому цілком «байдуже», він дає їй свою голову, щоб вона піднесла її Дорнові, він навіть свою скажену амбіцію віддає їй. З амбіції дає на пониження амбіцію. А добре володіє собою, браво! Але нехай, нехай іще трошки почекає: чи стане в нього далі цієї буйно-веселої байдужості?

- Ну, спасибі. Максе! Я страшенно рада. Вибачте, я не можу, я зараз скажу Дорнові.

Дорн балакає з своєю сусідкою - він усією спиною десь прислухався до їхньої розмови. Ну, й нехай собі, що йому, Максові, до спини Дорнів, Сузанн і всіх оцих нещасних конаючих людей?

І знову погляд, опукою перекочуючись із обличчя на обличчя, впадає, як у ямки, у двоє великих, темних, питально-пильних очей Мадонни. Впадає й не може вже викотитись. І від того, що не може вже викотитись, що очі невідривно всмоктують його, що в лиці тужне здивування, навіть хмарна грізність, у грудях поверх болю пробігає хвильками чудний холодок.

І вмить якийсь голос, рух облич, затихання гомону. Ямки випускають погляд, і Макс перекочує його вбік на кінець підкови. Там стоїть і витирає хусткою чоло істота, дечим подібна до людини, але явно жаб’ячого походження. Біле, кругле, широке, зовсім жаб’яче черево, зелені, короткі й товсті лапки, ніякої шиї; широченні щелепи з тонкими жаб’ячими устами й вузеньке, лисе чоло. А з потилиці й біля щелеп чорне. Людиносхожа істота крутить головою, жахливо витираючи піт: вона не хоче сідати, вона хоче говорити - надзвичайні події! Хіба що склянку холодного, як кров поетки Круг, вина. Надзвичайні події!

До істоти зараз же простягаються руки з келихами вина, і всі пильно, нетерпляче слідкують, як зелена лапка перевертає в щелепи склянку й вино ллється в біле широке черево.

- Дякую! Годі! Дякую! Панове! Надзвичайні події! Насамперед дозвольте донести вам, що більше ми не дістанемо цього чудесного нектару, подібного до крові славнозвісної поетки Круг: по всьому місту йде саме розгром складів вина, магазинів, ресторанів, льохів і так далі й так далі.

- Та що ви кажете?!

- Ах, жах який!

- Хто громить? Хто?

- Сонцеїсти, жінки! Хмари, міріади, сонмища жінок. Гарненьких нема між ними, заспокойтесь, mes-dames. Не бачив ні одної. Все - негарні. Картини, я вам скажу, мої панове, варті уваги «Товариства світового фільму» (коли б тільки дев’ять десятих службовців і робітників не «пішло на траву»). Викочують бочки на вулиці, розбивають, галасують, справляють танець чистісіньких канібалів.

В одному кварталі позатоплювали цілі вулиці, порозбивавши в льохах складу Гомнера всі його гігантські бочки з вином. При мені витягли двох алкоголіків, що з риданням кинулися сторч головою в море вина. Герої! Чесні душі! Вони не могли пережити цієї ганьби, цього сонцеїстського баб’ячого вандалізму. Ради бога, швидше мені ще склянку! Я мушу відчути, що я ще живу, що я ще людина.

Макс прикушує на губі сміх: голубчики милі, якою тривогою загули творчі аристократичні голоси - не храм краси, а чисто тобі вулик, повний непокійного дзижчання трутнів. Бо, де ж пак, на улюбленого бога їхньої творчості зроблено такий неделікатний виступ.

Людиносхожа істота нашвидку витирає жаб’ячий рот зеленою хустиною й хапливо засуває її кудись під зелену пахву.

- Але, панове! Це тільки невинна забавка в порівнянні з тим, що починає діятися. Невинна забавка, я вам кажу! Чуєте?

Гул одразу влягається, прибитий непорозумінням, як порох вулиці раптовим дощем: невинна забавка?! Оце так! Що ж там може серйозніше діятись?!

- Діються грандіозні події, мої дорогі колеги. Насамперед, коли ви мені запропонуєте поручитися моєю головою, що ваші помешкання в цей мент належать іще вам, я цього не зроблю, я ще хочу поносити на світі свою бідну голову.

Стає зовсім тихо. Помешкання? Ручитися головою?

- Слухайте, Вінкельмане! Ви часом не викупалися в морі Гомперса? При чому тут наші помешкання?!

Вінкельман бере ще один келих і виливає його в своє біле кругле черево. Він не спішить одповідати - розгадка раз-у-раз має тим більший ефект, чим довше до неї рвуться.

- Не тільки, мої панове, ваші помешкання, але ваші сукні, білизна, одежа, картини, килими, персні, брильянти.

- Вінкельмане, ви п’яні!

- Панове! За невдалий жарт засудити Вінкельмана на порцію сонячного хліба!

- Чекайте, чекайте, панове, тут щось є! Вінкельмане, ви чудесний, знаменитий, позаконкуренційний комедійний артист, це відомо Європі, Америці й Африці. Ваші лаври всім нам дають спокійно спати, бо вони спочивають на гідній голові. Але дайте ж і нам спокійно спочити тут, у цьому милому куточку, від усяких подій. Кажіть просто й ясно, що там діється, і не топіть нашого настрою в морях Гомперса та інших невинних забавках. Дуже вас просимо, Вінкельмане!

Вінкельман глибоко зітхає й приплющує маленькі пукаті очі.

- Дорогі мої спокійні конкуренти моїх бідних лаврів! Скажу вам так: коли б моє помешкання було в Берліні, я тепер, в оцю хвилину, не мав би щастя бути тут із вами. Я стояв би на порозі моєї хати з револьвером у руках. На жаль, моє помешкання в Гамбурзі. Коли я туди прилечу, то хтось інший зустріне мене з револьвером у руках. Тому я тут, мої панове! Ясно? Ні? Добре. В такому разі, панове, скажу ясніше: наш прекрасний пролетаріат, почуваючи себе паном становища, хоче жити відповідно до свого стану, цебто в палацах. Через те він вибирає найкращі будинки, привозить у колисочках своїх нащадків і оселяється, як у себе дома. Тільки-но я мав приємність рятувати одного мого хорошого приятеля від такої навали синів сонця. До його вілли з’явилося декілька родин робітників із його власної фабрики й заявили, що вони хочуть жити в палаці так само, як живе хазяїн, що цей палац, мовляв, збудований за гроші, зароблені ними, а через те вони мають цілковите право мешкати в ньому. Вони, правда, були «справедливі»: в палаці двадцять шість покоїв, вони лишили фабрикантові три, а собі взяли решту - двадцять три.

У храмі вибухає безладний, бурний, розкудовчений вихор голосів:

- Яке нахабство!

- Але ж це грабіж, розбій!

- Це неможливо! Та що ж це таке?!

- А що ж поліція?

- Ах, яка там тепер поліція!

- Панове, так що ж це діється?!

- Ну, і що ж? І що? Врятували?

Ви покликали поліцію? 

Вінкельман загадково посміхається.

- Поліцію? Ви знаєте, панове, що найпотішніше в цій милій забавці номер два синів сонця те, що в найближчому відділі в поліції ми знайшли тільки двох урядовців, які зайняті були розбиванням урядової каси. Поліції, панове, вже немає, або ж вона вже разом із синами сонця вдирається до наших помешкань (якщо не зайнята розбиванням урядових кас).

- Чекайте! Так це ж... це ж... Панове, так що ж це таке виходить? А що ж уряд? Що знаменитий Каесем? Звертались туди?

На тонких, як у глині тупим ножем прорізаних устах Вінкельмана знову розтягується загадковий усміх.

- Каесем! Це також досить пікантний номер. Ці люди випустили з зоологічного саду вовків і тепер хочуть їх прокламаціями загнати назад. Вони обіцяють звернутися з відозвою до пролетаріату не робити самовільних, неорганізованих учинків. Вони, мовляв, виробляють план і за тим планом пороздають наші помешкання, сорочки, черевики, пальта, щітки, зубошпички. Я думаю, панове, що ми можемо цілком заспокоїтися від цього мудрого вирішення. Правда?

Сузанна раптом озирається до Макса й мовчки, без посмішки, без насмішкуватої лукавої вогкості дивиться йому просто в очі.

- Ну, що ж? Нова ера? Ви задоволені?

Макс грається ножем, а в очах граються п’яні сміхотливі іскорки.

- Задоволений. Мого палацу ніхто не займе. 

Сузанна круто повертає до нього матово обточену спину. 

А в храмі гасає вихор голосів, рук, облич, криків. Дами шукають по гротах свої капелюхи, рукавички - вони мусять летіти додому, ставати з револьвером у руках на порозі своїх помешкань. Мужчини то грізно вимахують кулаками, то розгублено хапають один одного за одвороти шовкових смокінгів і домагаються відповіді: що ж це діється?! Адже ж учора ще нічого такого не було чути. Може, це тільки Вінкельманове прибільшення? Може, два-три вибрики якихсь шалапутів?

Фіміам перед Красою теж гасає безладними клубками то в один бік, то в другий. Тільки сама Краса стоїть у тій самій жагучій, чистій непорушності, чужа й далека цим живим пороз’ятрюваним тілам.

Вінкельмана шарпають, смикають, вимагають відповіді, грізно наступають на нього. Вінкельман нарешті виривається й стрибає на стілець.

- Та дайте ж, панове, слово сказати! Що за чорт такий! Ви на мене так напали, наче я самий організатор цього переселення синів сонця. Я зовсім не кажу, що це охопило вже весь Берлін. Ваші помешкання ще цілі, цілі, цілі! Заспокойтеся! Було кілька випадків! Я вам більше скажу... Тихо, панове! Послухайте!.. Прошу, тихо!.. Я вам більше скажу: в Каесемі товпляться десятків зо три власників розгромлених за сьогодні магазинів. Пролетаріат одбирає в буржуазії зроблені ним товари. Найкращі магазини вщент розграбовано. І Каесем так само обіцяє видати відозву. Отже ж, не хвилюйтеся й не...

- Вінкельмане, не час для жартів!

- Ні, панове, якраз час для жартів. Прошу трошки уваги. Прошу, кажу, уваги! Панове, оповіщаю вам, що хутко ми будемо навіть дуже весело жартувати! Чуєте? З найповніших джерел годину тому я довідався, що через тиждень Берлін, Німеччина, Франція, Англія,- одне слово, вся Європа буде окупована Союзом Східних Держав. Договір уже підписали всі уряди. Мільйонова повітряна армія Союзу Східних Держав, озброєна газовою й променевою артилерією, стоїть напоготові.

В храмі залягає на якийсь мент тиша, ошелешення. І раптом десь із кутка, з-за лопухів, чітко лунає грізний хрипкий голос:

- Це знову жарт, Вінкельмане?!

Людиносхожа постать швидко повертає щелепасте, з крихітними гудзиками очей лице в бік голосу й урочисто підносить догори зелену лапу.

- Присягаюсь моїм гонораром у «Світовому Фільмі» - найсерйозніша правда! Через тиждень, повторюю, ми будемо мати честь вітати жовто-чорних гостей у нашому божевільному Берліні.

- Чому ж через тиждень?

Подібне до людського обличчя живо повертається й на цей голос:

- Тому, що через тиждень увесь наш сонячний пролетаріат із його Каесемом можна буде взяти голими руками. Через тиждень не знайдеться десятка людей, здатних до оборони й організації. Розумієте? Через це, мої панове, ми навіть не повинні б дуже боронитися, коли нас грабують, бо це тільки прискорює процес розкладу. Але, звичайно, не всі ми здатні на героїзм.

У храмі вже оживає гомін, нерішучий, непевний, з нотками полегшення, несмілої радості, стриманого захвату, але й боязкого сумніву. Це занадто велике щастя, щоб у нього можна було так одразу повірити. Чи не фантазія це? Чи не витвір мрійного відчаю? Адже цілком вияснилося, що Союз Східних Держав рішуче відмовився від цієї пропозиції, боячись зарази. Навпаки, в нього тепер усі силкування напрямлені до того, щоб ізолювати себе якнайщільніше від Заходу й винищити в собі ті мікроби хороби, що занесені туди Інараком і Каесемом.

Вінкельман рішуче, радісно водить над головами рукою так, наче розмітає на всі боки всі ці міркування.

- Неправильно! Дійсно, раз був Союз одмовився. Але тепер він мусить, розумієте ви, мусить виступити. Саме, рятуючи себе, він мусить урятувати нас. Бо коли на Заході буде панувати ця хороба, то ясно, що і Схід раніш чи пізніш теж заразиться. Наївно думати, що можна ізолювати одну половину планети від другої, так щоб не було ніякого стику. Отже, краще раніше захопити в нас хоробу, ніж пізніше. Випекти її, випалити, видушити вогнем, газом, промінням.

Тут Сузанна раптом підносить руку й дзвінко кидає поверх голів:

- Панове! Я пропоную дальші балачки на цю тему припинити.

Всі очі здивовано, непорозуміло, злякано повертаються до суворо підведеної гарної голови в касці темно-бронзової зачіски.

Макс спочатку теж здивовано підсуває чорно-сині брови на чоло, але зараз же закидає голову назад і стріляє лукавими іскрами до потемнілих високих хмар у стелі храму.

- Чому припинити? Чому?

Прекрасна, матово-молочна точена спина Сузі така непорушна, що Максові хочеться із сміхом встати й обняти її. Ця мила, бідна спина вагається.

- Тому, що я не можу поручитися за те, що сказане в мойому домі не стане сьогодні ж відоме Каесемові.

Вінкельман швидко й радісно махає зеленими лапами, неначе видряпується з води на крутий берег.

- Та, будь ласка, пані радникова, будь ласка! Каесемові вже відомо, не турбуйтеся. Вже відомо. Але в тому й є найкращий жарт, що він нічого не може й не зможе зробити проти цього. Він - безсилий, як новонароджене кошеня. В цьому й є вся пікантність, мої панове! І хай він знає, що його першого порозстрілюють і винищать, він нічого не може зробити, щоб зорганізувати оборону. Трагікомедія, мої панове!

Макс скоса зиркає на сусідів: хе, радість нарешті прориває всі гатки сумнівів і бурним потоком підхоплює бідні понаполохувані вибрані душі геніїв. Але яка ж жагуча, палка радість: у першу чергу порострілювати Каесем! У першу чергу!

Ні, мало - не порозстрілювати, а повивішувати живими на ліхтарях цих мерзотників, злодіїв, душогубів, негідників, катів, людоїдів. Ні, ще мало - зробити величезне багаття з апаратів Сонячної машини й на малому вогні палити їх!

Макс підходить до Сузанниної спини, нахиляється до неї так, що чує лицем тепло її тіла, і тихо шепоче:

- Я в страшенному захваті, Сузії!

Спина й голова, непомітно здригнувшись, швидко повертаються до нього. О, тепер уже зовсім інший вогонь у цих величезних очах, вогонь багаття.

- Я в надзвичайному захватї! Тільки тепер я бачу справжню геніальність, широчінь, великість творчих душ! Який святий вогонь палає на цих великих обличчях! Які великі ідеї запалили їх! Знаменито!

- Пане... Німанде! Я радила б вам краще якомога швидше вийти з цієї зали.

- Чого?!

- Пане Німанде! Я не маю ніякого бажання бачити людину, яка колись була мені… мила, розшарпаною на шматки в моїй хаті. Ідіть собі швидше. Я думаю, що вас упізнали, я бачила погляди, які на вас увесь час кидали. Ви поводились занадто демонстративно й одмінно від поведінки всіх. Я вам настійно кажу: швидше й непомітно піти собі геть.

Макс стріпує головою, вирівнюється, розминає широкі плечі, поводить ними так, наче має зараз витримати на них цілу юрбу геніїв, і п’яно розгортає м’ясисті подвійні губи.

Навіть непомітно?! Невже так страшно?! 

Сузаннині уста зовсім не подібні до колишніх, ах, зовсім не лукаво-сміхотливі. Сузині це уста - вони сухі, жорсткі, чужі-чужі.

- Максе! Коли ти покладаєшся на мою оборону, то ти помиляєшся навіть авторитет господині дому не може нічого вдіяти там, де палахкотить полум’я справедливої ненависті. Єдине, чого я мала б добитися,- це щоб тебе було викинуто з дверей дому на вулицю. Але сподіваюсь, ти не...

Що далі мала сказати мила Сузі, Макс не знає. Він стріпує ще раз головою так, що пасмо хвилястого чуба спадає на чоло, і легко стрибає на стілець.

- Панове генії!!

Ха, як слухняно й чуло реагують вищі істоти!

- Дозвольте подати вам маленьку пораду. Не дуже захоплюйтеся творчою фантазією пана Вінкельмана. Все, що він тут говорив про армії Союзу Держав Сходу,- тільки мрія.

Голови здивовано перезираються: що каже цей… добродій? Хто він, власне?

Пан Вінкельман із другого стільця гнівно викочує ґудзики очей.

- На якій підставі ви маєте сміливість давати ваші поради? Макс примружує очі.

- На підставі найдокладніших фактичних даних, пане добродію. Не «джерел» і чуток, а радіотелеграфічних сьогоднішніх звідомлень Каесему Північної Африки. Союз Східних Держав на порозі свого розкладу. Армії поспіхом розпускають. Серед урядів паніка. «Хороба» вже в Африці й Азії, мої любі панове!

- Та звідки ви все це знаєте, чорт забирай?! Макс весело-недбало й лукаво примружує очі.

- Я член Каесему Німеччини, мої панове.

Сузанна швидко машинально підсувається ближче до стільця Макса й злегка виставляє руку, наперед готова спиняти скажені хвилі тіл.

Але диво: ні хвиль, ні скаженості немає. Навпаки, раптове still. А серед притишення - вражені широкі очі, шелест здивування, ошелешення, цікавості, страху.

Сузанна бачить, як із-за голів випинаються інші голови, як деякі тихенько підсуваються ближче, як у деяких очах уже з’являється ласкавенька м’якість поштивості.

І ще бачить Сузанна, як Вінкельман непомітно злізає з стільця, а Макс, навпаки, зручніше вмощує ноги, з п’яним нахабним викликом мружачи сині вії.

- Так, мої панове, я член Каесему. І на цій підставі я мушу вас розчарувати, мабуть, чорно-жовтим гостям не доведеться робити багаття з Сонячної машини, а нам висіти на ліхтарях Берліна. Ех, панове! Чого ви так порознервовувалися? Що сталося? Помешкання ваші забирають? Ганчірки? Щіточки до зубів? Ах ви, генії, широкі, творчі натури! Та як ви не бачите, що всі ваші помешкання, ганчірки, всі навіть храми й палаци є крихітне, мізерне зерняточко піску перед тим, що має бути?!

По головах пробігає вітрець руху й гомін здивованого обурення: яке право має цей добродій говорити таким тоном тут? Але добродій, видно, справді має право - він іще певніше й п’яніше задирає голову, змахує рукою.

- Ну, що таке цей храм? Ну, хай його займуть оті «кретини» й «грабіжники», як ви кажете. Та через рік-два вся земля буде забудована тільки храмами й палацами! Ганчірки? Та все людство буде вдягнене в шовки, в найдорожчі, найкращі тканини. Мистецтво? Та як ви, якраз ви, люди мистецтва, поезії, творчості, як ви не відчуваєте, не розумієте, що саме для вас найширше поле розчиняє Сонячна машина? Саме для вас, для творчості, для краси Для вас же розгортаються велетенські сцени, грандіозні аудиторії, вам дають мільйони слухачів, глядачів, співробітників. Людство ж, мої бідні ви поети, визволяється від влади нижчого, матеріального, звільняє духові сили, випускає замкнених по каторгах праці. Сотні тисяч поетів-творців уступає в добу творчості. Як ви цього не розумієте?! І як, як ви можете оступатися за інтереси тих, що тримають його по каторгах праці, і хотіти вішати й палити на вогні тих, що хочуть вічної, всесвітньої творчості! Якого чорта ви всіма віками й в усіх епохах стояли на боці тих, що спиняли дух людства до визволу? Га? Та ви ж якраз повинні були найкраще розуміти, наприклад, усю велич і красу соціалізму. А ви що? Ви раз у раз висміювали нас, ви глузували з нас, побивали камінням і оспівували чесноти тих, хто вдавав Велику Красу і Творчість. Вам добре платили за це? Ганчірками, палацами, винами, брильянтами? І ви готові тепер повидушувати мільйони тих, що були в каторгах, за те, що вони хочуть жити теж не в ямах, не в бруді, не в струпах, а подібно вам? От так ви розумієте творчість?

Ах, голубчики ви мої! Та плюньте ви на свої зубошпички! Пороззувайте ваші душі! Пороздягайте ви к чорту ваші ганчірки! Та ходім разом працювати. Працювати над тою красою, якій ви ніби служите. Ходімте творити, панове творці! Ви радієте, що в Каесемі мало сил? Що ми не можемо захопити всієї величезної стихії, яка виривається з старих форм? Та плакати вам, саме вам, панове, треба! Та треба бігти до нас, треба всю свою науку, вміння, розум, енергію, красу - все-все прикласти, щоб направити стихію. Гей, панове, кажу вам: плюньте на свої старі ганчірки! Приймайте сонячний хліб і ходімте на сонячну велику роботу! Га? Згода?

Жовто-білява гриваста голова з смуглявим п’яним лицем, з темним рум’янцем, з розхристаними очима, з буйним червоним усміхом у чеканні застигає над піднесеними до неї обличчями. І раптом живо повертається до правого краю підкови-столу, звідки лопотить бурхливий частий плескіт двох біло-рожевих оголених ручок. Звідти з мокрим захватом, з бурною відданістю проміняться в нього величезні, вже не скорботні, вже не питайні очі Мадонни. О, люба, чудесна, прекрасна!

І цей плескіт розриває шкуринку замішання - з-під неї вириваються з різних кінців аплодисменти, крики, вигуки, запитання. Здіймається знову вихор голосів. Вони схоплюються одні за одними, борються, гризуться, розриваються й знову сплітаються з другими:

- Каесем має рацію!

- Не має рації!

- Армія Сходу!

- Ніякої армії! Геть усякі армії!

- Хаос! Руїна! Варварство юрби!

- Слава юрбі! Слава хаосові! З хаосу вийшов світ!

І раптом над усіма голосами металічно, рівно, дивно-спокійно ляскає звідкись од входу храму голос Сузанни:

- Панове! Прошу тиші на одну хвилину!

Занадто спокійний, занадто рівний цей голос серед клекітливих, пінистих голосів. І тому з шипінням, як хвиля од берега, спливає галас:

- Панове! Мені донесено, що в сусідній віллі банда грабіжників убила власника вілли, його стару матір і двох синів. Тепер там іде розгром і грабіж. Ви можете чути крики звідси, коли вийдете на терасу дому. Я раджу всім, у кого дома лишився хтось близький, поспішати додому.

Голос спокійно замовкає. Велично закам’яніла голова Сузанни повертається і, не хапаючись, випливає з храму, як артистка із сцени за куліси.

І знову вихор, але дикий, жахний, сліпий. Він кидає тілами, жене їх через стільці, через скелі, грати, квіти до дверей, гримить зваленим на мармур підлоги посудом, видушує істеричні крики, миготить смертельно блідими обличчями.

Макс плигає на землю і, розриваючи руками скорчені, збиті жахом тіла, видирається з храму.

На сходах в істериці б’ється напівголе ніжно-біле жіноче тіло, задерев’яніло розкинувши ноги й боком ізсуваючись униз. Через нього стрибають ноги мужчин у шовкових модних штанях із мереживом на кінцях.

Небо темно-сіре. Колючою мрячкою поспішає дощ. З-за дерев парку чується важкий ритмічний гупаючий гуркіт, потім одразу брязкіт і гомін рявкаючих радісних голосів. А побіч них - виючі передсмертні зойки.

Макс вибігає на вулицю, біжить ліворуч, розпихає спини цікавих. Але щодалі, то цих спин щораз більше, густіше, непролазніше. І це вже не цікавих спини, це вже не мовчазні, хмурі, скупчені страхом обличчя, а блискаючі п’яним простором очі, роти, пороздирані мстивим сміхом, вузлуваті руки, зарослі груди. Це вже гудучий, грізний, невпинний розлив.

І це ж - квартал магнатів і королів!

Макс зупиняється й нарешті озирається - але куди ж тут шукати рук, що взялися б спинити цю повідь!

Друкований текст для вичитування взято з: Винниченко В. «Сонячна машина». Київ, «Дніпро», 1989

Книга оцифрована в рамках проекту «СУСПІЛЬНЕ ОЦИФРУВАННЯ».

Вичитування тексту: Дмитро Грабко

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.

© Форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2023