Анатолій Свидницький

ЛИСТИ

1. ДО РЕДАКТОРА ЖУРНАЛУ «ОСНОВА»

Вересень 1860 р., Київ

IX 1860

Будьте ласкаві, добродію, дайте відписку якнайхутче, та коли моє писання годяще, то пришліть грошей, бо або з біди загину, або університет кину.

В тім «объявлении» вашмосць надрукували, що ще буде і друга звістка друкована, вже ширша, то не забудьте, прошу вашеці, і мені її прислать, як уже готова і коли це не буде з турбацією для вашмосць добродія. Коли єсть п. Пантелеймон Олександрович в Петербурзі, то хай би був ласкав написав мені про вади моєї праці, коли вона не зовсім негодяща, щоб на другий раз я міг поправитись; а вашмосць добродія цією просьбою турбувати не смію.

Жду відпису, як дитя великодня, і зостаюсь чистоприхильний до огульного діла.

Наталій Патриченко Свидницький

P. S. Тим я так прошу, що розчувся, мовляв, я в тім листі, що при посилках не можна листів укласти; а посилать особно ще й другий буде тяжко для мене, бо я живу, як там писав, з пера, переписуючи битий лист - шихований, що коло нього два дні роботи, по 15 к[опійок] с[ріблом] на середній рахунок. Так роблячи, не багато й на хліб заробиш, не то що.

2. ДО ПОПЕЧИТЕЛЯ КИЇВСЬКОГО УЧБОВОГО ОКРУГУ М. І. ПИРОГОВА

15 вересня 1860 р., Київ

15.IX 1860

Его превосходительству,

господину попечителю Киевского учебного округа,

тайному советнику и кавалеру

Николаю Ивановичу Пирогову

студента историко-филологического

факультета Анатолия Свидницкого

Прошение

Честь имею покорнейше просить Ваше превосходительство определить меня учителем русского языка в уездное училище или куда окажусь способным, с предоставлением за мною права, года через три, держать экзамен для получения ученой степени.

В доказательство своих способностей к исправлению учительской должности, я прошу у Вашего превосходительства благосклонного внимания к написанному мною сочинению по части преподавания русского языка в низших учебных заведениях (включительно) того края, которого центром служит округ, вверенный попечениям Вашего превосходительства и которому я желаю посвятить всю свою деятельность.

Просит студ[ент] Анатолий Свидницкий

Жительство имею на Подоле, по Хоревой ул., в д. Коваленчихи.

3. До В. С. ГНИЛОСИРОВА

21 травня 1862 р., Миргород

Миргород - 62 р. мая 21

Брате Василю, соколе мій ясний!

Сьогодня отримав я Ваш лист (від 16 квітня - апреля?) і зараз же даю відпис. Не знаю, чи гарний, чи поганий це звичай, але він у мене такий, щоб не робить заводу. І найперше спасибі за ласкаву пам’ять; а я думав, що вже забули-сьте мене та й кажу собі, думаю: що не схопив бога за ноги, то скоро опам’ятається. І збиравсь до Вас писати, та подумаю-подумаю,- не знаю, як звати; і не пишу. Аж тепер, спасибі Вам, розворушили мене, неро́бу. Та відколи бачили-сьмо ся, стільки всього перевернулось, що й не перелічити, а не то переписати, то й буду третє через десяте.

Великодніми святками я був в Переяславському повіті, на страснім тижні в Києві; через Прилуку, Лохвицю вернувсь на місце. Народ нігде землі не бере; б’ють бідних всюди. В Остерському повіті відказали: «Адже бог створив людей і землю для людей; то як же це так, що вона панська?» Скомандували стріляти, а народ в сміх; москалі й стали, руки попускали. Старший мулу напустив: «Они царя не слушают! Они царя не...», кричить, бігає кругом; а військо ка: «Цар не давав приказу стрілять». Скінчилось на різках - само собою не солдатів били й не їх старшого.

Всюди тепер б’ють отут навкруги і в нас. Люди не вірять, що це так цар порядкує, і ждуть казенного наділу. Найгірш збиває з толку, що пішакам землі не дають. Народ дума, що цим хочуть одних повернути знов під пана, а бідніші остануться вільними; і кажуть: «Ми всі рівні в пана і в царя, то якби це царська воля, так всім було однаково». Я довго балакав з людьми про це діло, скінчилось ні на чім: «Раз родила мати»,- кажуть. От куди повернули запорозьку приповість!- «Як засічуть, то другої смерті не буде!» Ця розмова з людьми навіяла мені вірші, що при цім листі посилаю.

В Переяславськім, Кобеляцькім пов[ітах] сарана вже вилупилась. В Переясл[авському] після провідної неділі мали вже бити її. Чиновником по цьому ділу назначили одного Висоцького Миколая, панича з Недри (село під Переясл[авом]). Ось він який:

В Недрі жиє пані з дочкою - Гаяринша. Дочка з луччих, хотіла школу завести в селі, та піп не позволив, училась читать у батька Тараса, мала брата в університеті, в 48 році (пропав) і далій. Так Висоцький, підпивши, видер вікно і вліз до єї в спальню.- Багато розказувати.- Панянка втекла за темрявою, а він ліг в світлиці, весь окровавлений, що порізавсь на скло. Далій його виштовхали з хати, а в садку сипнули в шкуру слуги. Були б таки добре спарили, та прийшли його люди і випросили: «Пустіть,- кажуть,- бо він на нас злість зжене».- Перед цим він сватавсь на ту ж панянку і якимсь ка́ком (не знаю) його папери очутились у неї (вона каже, що в її швагра - зятя б то по-тутешньому): а він тарах об’явленіє в стан, що така-то панянка «пригласила меня для удовлетворения похоти, во время акта украла мои документы, каковы прошу полицейскою властию и пр...» Її швагер удер таку штуку: подав об’явленіє, що його окрадено, і каже: в комнатах найдены эти документы... Діло далій не рушало.- Такії-то пани під Переяславом! В мене опріч цього єсть лист одного пана до другого, як він напавсь на його двір і згвалтував наймичку. На цей узір багато б можна насиляти, та щоб не докучати, то напишу ще лиш одну штучку. У нас під Миргородом єсть пан Захарій Львович Майлат-Демидович. Цей згвалтував дівчину і, хоч вона подала на його скаргу в суд, гуля на волі - кажуть: «Нема законного досвідчення». А на те не зважають, що в хуторі тоді не було, опріч пана, ні душі стану чоловічого. І ще таких штук чимало... Міський наш голова наплатав їх доволі,- і вже подано на його до 30-тка прошеніїв.

Були і в нас, мовляли Ви, вечорниці і також на користь неділішньої школи, та нам не так поталанилось. Всіх було три, зібрали до 40 карб.

Тепер чим добрим Ви там зайняли свій розум та руки? А я справді працював, і Ви не на вітер написали, «що не було порухи». Через Білозерського я зпорушився. Подумайте самі! Післав я йому ось що: «Злий дух», «Відьми, чарівниці й опирі», «Вимова наша українська і потреби нашого орфографовання», «Народні оповідання», «Мысли по поводу предстоящей реформы (здається) по мин[истерст]ву народ[ного] просв[ещени]я», «Люборацькі» - роман з життя правобіцького духовенства (1-шу половину тільки відіслав оце в січні (1862 р.). Перші три штуки 1860 р., других дві - 61, третю одну - 62, і до мене - нічичирк. Тільки «Великдень» надруковано, як знаєте, та вістку з М[иргорода] в тій же кн. «Основи» (про улицю). От і все. А таки не пишуть, щоб словечко, то ніт. Так я написав оце св. Історійку з катехизцем і вже не шлю в «Основу», а дав тут одному панові - казав видасть, та побачим. В маю я подав письмо до Білозерського й писав, що пора нам розрахуватись за «Великдень», та коли не відписуєте і не друкуєте, то пришліть мою працю назад, а я поперекладаю на московське і так ознакомлятиму з Україною. Таке-то. Річенець по 1-е липня. Коли не озветься, то буду скаржитись і в «Основу» ні словечком не поклонюсь. Пани собачі!

5-го мая Михайло (Малашенко), коли знаєте, одружився на простій дівчині - там же таки, де жив - в Олександрівці. В Київ прислали 10 тис. карбованців, щоб заготовить учителів на села. Багато вже подалось на місця, і мій братуха в Таращанському повіті отримає місце. Може, вже й поїхав. Школою (в Києві) учительською завідуватиме п. Тулов (спектар каз[енних] шкіл на весь округ), гімназія і студенти. Так мені пишуть. Де буду на канікулах, не знаю; дам знати згодом; спасибі, що озвали-сьте ся, а я не буду мовчати.

Пишучи до мене, напишіть, як у Вас закінчуються глаголи в теперішнім часі в 3-й персоні (може, особі лучче) наклон., изъявит.- ті, що мають ударение на останнім складі - біжить, кричить - то, що в лічбі поєдинчій і в лічбі загальній (чи як би - множ. число?), ті, що в московській мові належать до 1-го сопряженія: бігають, ідуть тощо. Також: як по-нашому звати:

Грамматика - письмо́вниця (чи добре?)

Вступление - ?

Введение - ?

Части речи - ?

Имя - словоймення (чи добре)?

- существит.?

- прилагат.?

- числит.?

местоимение - займення (?)

глагол - так же (?) и пр.- ?

падеж, склонение і все з 2-ї часті: предложение, подлежащее, сказуемое і т. д. Буква - значка (?), гласная - голосна чи самоголоса, самогласна? Согласная - приголосна чи заголосна, чи як? Полугласная - безголоса? и пр., и пр. Я, бачите, збираюсь писать письмовницю для наших - спочатку московську, а там і наську, може, як схамаркаю.

За цим же словом будьте здорові

Ваш все однаковий Анатолій Свидницький

Кланяйтесь п. Шиманенкові, п. Цис - спасибі йому за добре слово! Коли що й можу сказати, то хіба, що я більш учу на практиці, а учебник тільки стає на підмогу. Випишіть собі грам-ку Смирнова - для синтаксиса, а етимологію самі напишіть.

4. ДО П. С. ЕФИМЕНКА

Серпень 1862 р., Чернігівщина

VIII 1862

Найкоханший братчику Петре!

Розворушив єси, голубе, уже заплісневілую мою думку, і тяжко мені стало, що не те з мене виходить, що мало вийти: доконав мене Миргород. Що знав, я забув, бо й освіжитись було нічим, не те що ще й нового придбати. Побачивши, що до науки мені нічого спинатись, пустився на белетристику і вже написав один, мовляв той, розсказ «Люборацькі», де виводю на чисту воду наських попиків. Перву половину (36 листів) вже відіслав в «Основу» ще в лютім, а в липні отримав відпис: «Люборацкие ваши хороши, некоторые страницы превосходны, весь рассказ очень верно передает быт наших священников». Другу половину відіслати ще до серпня думалось, та не вдалось: «Основа» довго мовчала, то я й не виправляв. А тим часом, вдивившись в люд, я написав коротеньку священну історію з катехізисом. Щоб з великої хмари не випав невеличкий дощ, я прочитав своє дитя Київській і Чернігівській громадам, також посилав і Полтавській. Опісля з єю балакав - всі хвалять і не нахваляться. Тепер «Люборацькі» під пером, а історійка в руках Київської громади - до цензури тощо віднесуть. Коли не задержить бісова сестра, то до різдва буде в друкованні вже або і в світі. От воно що! За богів взявся після чортів. Опріч мого «Чорта», мовлявсь, я послав в «Основу»: «Відьми, чарівниці й опирі» - народні оповідання, такі ж як і «Чорт» (в чорта і «відміна» вмістилась), то вона лиш написала: «Этнографические статьи ваши будут напечатаны». Я вже й просив, і сварився, а все нічого. Того і пішлю в «Черниговский листок» оповідання, що маю про вовкулаку. В цім оповіданні жінка чоловіка робе вовком, опісля вудвудом, а він її, згодивши, коровою зробив, а її коханого волом. Славна штука се оповідання. Опріч сього я збираю матеріали для наської письмовниці («граматики»). Як погодить доля часом, то через півроку готова буде. От таке-то, голубе сивий. А з таємномовія, що й знав, забув, хіба фактами служитиму, бо їх чимало знаю. До речі сказати, що в «Великодні» друк дав промов там, де говориться про воду, надруковано так, мовби на весіллі вживають воду гарячу. Перед «Як покривають молоду...» повинна стояти крапка, бо «воду з відром» ставлять холодну. Тут мою рукопись поламали. Та не зважай, мій голубе, що посунувся: пришли свою казань. Коли сам не зможу помогти, то знайду таких, кому прочитаю. А фактами поможу. Жаль, що не друкують мою нечисту силу, так би слід назвати «Відьми, чарівниці...» Там багато можна дізнатись про відьмів, а міфологічного научного погляду на них я не маю. Чи не можна що вивести з того, що відьма і нове знахарка - відати і знать - чи не все одно? Тільки відьма наське слово, а знахарка - московське, як мені здається. Може, вони були жриці - не знаю. Для сповна виводу почекайте на друкування моїх відьмів. Ви звідтіль багато вичитаєте. Коли «Вовкулаку» надрукують, то екземпляр вишлю вам - еге ж. Забув, що не так почав... Тобі вишлю. Мій менший брат записав весілля у подолян. Не знаю, де він дів його - мабуть, затратив, бо учителює на селі, то не має часу - та, мабуть, і способу. До мене ж не писав ні разу, то я не знав, де він обертається. І ні до кого не писав. Хлопець добрий і розумний, та не має талану. Знать, добро повинні «рибарі» розносити.

Антонович буде доцентом історії при Київському університеті. А попереду посилають в Москву в університет, там у Петербург та за границю. Але тепер він ще в Києві. Рильський - там же,- дума за границю, та, мабуть, не пустять, бо брата його, хоч непотрібний, не пустили. Білозерський поїхав в Галичину, із Львова вже писав лист. Про його друковано в галицькім «Слові», що привітали щирого українця. Панченко дома. Я з ним не бачивсь і не знаю. Хотів він заняти докторське місце при козацькій громаді, що з того - не знаю. Малашенко вже одружився. Який був, такий і є шалапут.

Жінку взяв просту з панських кріпачок, та не знайшов добра, бо вона аж шість літ була завдана від пана в модний магазин (m-mе «Шустова») в Києві і вийшла ні се ні те, ні риба ні м’ясо. На панів дивиться, як на сонце, чоловікові робе різні прикрості не навмисне, а з дурного розуму і прилюдне пасталакає. Я з-за такої жінки повісився б або втік би від єї, а Михайло каже, що довольний з своєї. Бог його скаже, чи бреше, чи справді. Стрижевський нічого не робе. Ященко написав і видав чудову наську граматику, а після попавсь, і запропастили; одні кажуть, що він у Петропавлівці, а другі, що в Єнісейському. Чубинський - дурень, лиш язиком ляпа, а діла - як з птиці молока. Всіх підняв проти себе, що й громаді лихо на носі. Тищинський дома - в Городнянськім повіті. З ним я не бачивсь і не списуюсь. Мабуть, сердиться, що я не заходив, як він сидів у часті. Бургарі - хто в університеті, а хто додому поїхав. За Митаревського й чутки нема. А що ж я? Я помічник акцизного надзирателя дев’ятого округу (Козелецько-Остерського) Чернігівської губернії. Та й тільки. 9 серпня тільки місяць минув, як мене сюди назначили. Жию в поганім містечку, погану стацію маю і нікого знакомих - та й не варт знатись: все погань; тільки Малашенко у сусідстві. Чубинський учителем у якімсь пансіоні в Києві, часто на хуторі бува у себе під Баришполем і водить з Баришполя[...] та ще й лається, як хто скаже, що погано робе. У нас з дурного розуму губернатор дав приказ забирати всіх, хто ходе в національній одежі - більше колотні робе. Народ з панами не мирить. Хліб де попалило, а де сарана виїла. Посуха страшенна ціле літо була. Та пожари мало що не кожен день і по городах, і по містечках, і по селах, і по дорогах. В Полтавській паланці народ винує панів - каже: «Пани палять, що не раді на волю». А самі буцім раді!.. Закуції, команди, б’ють, збиткуються... Бог зна що виробляють. Знущаються над бідним людом. Ляхи в Києві притихли. Щоб не забути: Вам знадобиться - я записав пісню на Поділлі ще давно, ще й «Быт подолян» не виходив. В тій пісні кажеться: «Ударило перо з високого неба». Для [тлумачення] Перун це згодиться. Вона тепер у Стрижевського. До мене пишучи, адресуй, братчику, в Козелець, а там знайдуть мене.

Хто його зна, коли доведеться сей лист пустити з поштою - 40 верстов від Києва і 50 від Козельця. Погано! Жоднісінького журналу нема, опріч «Основи», та вона виходе, мовби соромиться показатись. Оттак деякі научні книжки маю: Маколея - історію, Мейєра - гражданське право, історію філософії - Куно Фішера, історію цивілізації Гізо тощо. Та й усе. Як тут братись за спеціальність? Попереду був час, та кошту не було, а тепер кошт є, та часу нема. Все не по-людськи. Тим-то й роблю, що можу, аби з світа не піти, не зоставивши сліду. По-бургарськи я забув зовсім, по-польськи ще здебільшого тямаю, по-французьки і те забув, що знав. І латинь забув. Все забув, тільки лиха не забудеш повік та не забулося, як жилося у Злінченка. Івана (Марченка) після того я й не бачив. Та панянка, що жила у Думитрашка, була задуріла, опісля вичуняла та й віддалася за офіцера - Доробця. Тепер десь в Криму, бо її чоловік став за управляющего у когось там. Думитрашко повигонив своїх крестян і прийма німців та кацапів. Добра не чути, а лиха відусіль, що й не переслухати, не то переписати. А тут ще й здоров’я катма. Багато мені заважа теперішня служба, бо треба вчити математику. Що ступень, то й колода поперек дороги. А погано бути недоучком! Щоб заспокоїтись, я, мабуть, держатиму екзамен на право. Так мені всі [радять], кого тільки запитував. Акцизником не видержу: лають сіпакою, і таки погано в чужім добрі хазяйнувати. Відцуравшись всього, можна жити спокійно і затишно, а такому як я, що робив би та читав би, це місце не годиться, бо часу не дає: все їздь та їздь. На місяць чи й буде 5-6 день таких, що дома доведеться просидіти, а то все в дорозі. Яка тут робота. Коли б доля помогла Вам вирватись, може, хоч Ви що зробили б; бо з мене не буде вже пуття. Так і загину на белетристиці, хіба ще який учебник напишу. Коли б хоч що-небудь, бо дуже тяжко, мавши сили, нічого не зробити. А опуститись так легко в сім закутку! За те тільки ручаюсь, що буду чесний. Як видержу екзамен з права, то подамся в слідувателі. Там більше часу. Та тоді вже легше було б жити, бо широка дорога слалась би; що тепер! Спасибі добрим людям, що акцизником зробили: хоч одягнуся та братові допоможу. Що б іще написати? Здається, нічого такого вже нема.

По селах у нас заводяться школи. Всі добрії люди, умілії та путящі, повиходили в учителі. Буде добро,- бо люди кажуть: якби всюди такі вчителі, то всюду і вчились би, хіба вже дуже бідний, а піп та дяк чого навчать? Проте таких шкіл щось тільки 4 на всю Київщину. Зате в Києві вже є учительськ[ий] інститут, а стало бути, і школи будуть. Се вже від уряду - мовби навмисне поставили проти попів. Спасибі урядові! Велике спасибі! Коли б більше таких учинків, то я любив би уряд, як свою країну. Еге ж!

В Петербурзі виходить якась «Молодая Россия». Кажуть, сама падлюча газета, чи журнал, чи що. Та якось так поставила діло, що всіх молодих залічили різунами і наших українців, та й почали душити. А українці стоять - всі луччі - проти конституції навіть, не то щоб на царя підійматись. Та що ж зробиш, коли вищим тріщі позасліплювало, вуха позакладало, що не бачать і не чують. Тепер народ у нас може всією половиною не такий став, як колись був, пробурхався, не лає того, кого кажуть, а кого сам знає, поважає, і кого сам знає, лає. Такими німецькими утворами тільки лиха нароблять і собі і нам. Що буде лихо, то ніхто не вомпить у нас, а тобі добавлю, що наш народ жде Гарибальдого, каже: «Гарибальдій дасть нам правдиву волю, а більше ніхто». Варт тільки прикинутись Гарибальдієм, та й закипить, аж клекоче. Я думаю, що ляхи покористують з сього і багато крові потече. По лівий бік Дніпра ждуть Видибайла - тойма Гарибальдій.

Дніпр коло Києва зовсім пересох - тільки два слупи з мосту в воді, а решта вже на сухому. Не диво! Дощу не було. Болота повисихали, то Дніпер не міг не висохнути. Може, вам знадобиться: «У одного чоловіка був син і дочка. От і поділив він їх - кожному дав по долині. Не знаю, як сталося, тільки сестра взяла братову долину; брат за нею наздогін. Сестра перекинулася річкою, а брат другою та все доганяє. Сестра ж була менша, та й меншою річкою стала, а брат більшою річкою став і от-от дожене. Сестра крутилась, ламалась, дорогу вибирала, з брат ішов навпростець, гори ламаючи. Так пер та й пер за сестрою, пер ночі, і дні пер, а її не здогнав аж до самого моря. Оце дві річки: Сестра і Дніпер». Вони, кажуть, близько одна від другої і в море спадають (Миргород). Про Біг розказують, що корито для нього ворони викопали. Просили й шуляка, та він не хотів білих ніжок покаляти. Того йому ворони і пити не дають з Богу. Справді не дають пити, хіба де на полі, що ворони не бачать, шуляк з Богу води нап’ється.

Антонович незабаром сам буде писати. Я бачивсь з усіма, бо, як бач, я з Києва.

Прикрутило й мені: випадає женитись. Отак до біса.

Той мій брат, що про нього я так часто згадував, тепер уже сільським учителем. У нас повелись школи «для противодействия полякам» - наські.

Як буде тихо, то добро буде,

5. ДО ЗАВІДУЮЧОГО КИЇВСЬКИМ ЦЕНТРАЛЬНИМ АРХІВОМ К. А. ЦАРЕВСЬКОГО

28 травня 1869 р., Київ

Его высокоблагородию,

господину заведывающему

Киевским центральным архивом

Алексею Кирилловичу г. Царевскому

отставного губернского секретаря

Анатолия Патрикиевича Свидницкого

Прошение

Желая служить в находящемся под заведыванием Вашим Киевском центральном архиве, имею честь покорнейше просить Ваше высокоблагородие о принятии меня на имеющую освободиться вакансию помощника заведывающего архивом и о допущении к исправлению должности с установленным вознаграждением до предоставления мною аттестата о прежней службе, так как у меня на руках его нет.

В доказательство же его существования прилагаю при сем расписку Киевской почтовой конторы от 3 мая с[его] г[ода] за № 71, обязываясь представить этот документ свой по получении без задержания.

Просит Анатолий Свидницкий

28. V 1869

6. ДО ЗАВІДУЮЧОГО КИЇВСЬКИМ ЦЕНТРАЛЬНИМ АРХІВОМ К. А. ЦАРЕВСЬКОГО

14 червня 1869 р., Київ

Его высокоблагородию,

господину заведывающему

Киевским центральным архивом

Алексею Кирилловичу г. Царевскому

губернского секретаря

Анатолия Патрикиевича Свидницкого

Докладная записка

В дополнение к прошению своему, прилагая у сего аттестат о прежней службе своей за № 1254, вытребованный мною из г. Седльца, имею честь покорнейше просить Ваше высокоблагородие о приобщении его к делу об определении меня в должность помощника заведывающего Киевским центральным архивом.

В дополнение сие к аттестату имею честь присовокупить, что согласно № 31 сен[атских] ведомостей я, указом правительствующего сената от 10 апреля сего года за № 45, произведен в губернские секретари.

Анатолий Свидницкий

1869 г., м[есяца] июня 14 дня

ПРИМІТКИ

1. ДО РЕДАКТОРА ЖУРНАЛУ «ОСНОВА»

Вересень 1860 р., Київ

Вперше надруковано у вид.: Свидницький А. Твори, 1958, с. 485.

Автограф зберігається в ЦНБ, ф. 1, од. зб. 5046. Лист написано наприкінці рукопису статті «Відьми, чарівниці й опирі, чи то ж примхи і примхливі оповідання люду українського».

Подається за автографом.

2. ДО ПОПЕЧИТЕЛЯ КИЇВСЬКОГО УЧБОВОГО ОКРУГУ М. І. ПИРОГОВА

15 вересня 1860 р., Київ

Вперше надруковано в додатках до вид.: Свидницький А. Оповідання. К. «Книгоспілка», 1926, с. X.

Автограф зберігається в ЦДІА УРСР у м. Києві, фонд канцелярії попечителя Київського учбового округу, № 707, оп. 26, од. зб. 518.

Подається за автографом.

3. ДО В. С. ГНИЛОСИРОВА

21 травня 1862 р., Миргород

Вперше надруковано в журн. «Україна», 1924, № 4, с. 94-96.

Включено до вид.: Свидницький А. Твори, 1958, с. 486-489.

Автограф зберігається в ЦНБ, ф. 3, од. зб. 4075. Цей лист є відповіддю на лист В. Гнилосирова із Охтирки, відісланого 16 травня 1862 р. (зберігається в ЦНБ, ф. 3, од. зб. 4074). На рукописі Свидницького рукою Гнилосирова зроблена помітка: «Получ. 29 мая 62 г. Отвечав 28 іюня з Полтави».

Подається за автографом.

4. ДО П. С. ЄФИМЕНКА

Серпень 1862 р., Чернігівщина

Вперше надруковано в журн. «Літературний архів», 1931, кн. 1-2, с. 139-142.

Включено до вид.: Свидницький А. Твори, 1958, с. 489-494.

Автограф зберігається в ЦДІА СРСР (м. Москва), ф. 109, 1 експ., 1862 р., од. зб. 230, ч. 95, літер А, арк. 132-135.

Подається за автографом.

5. ДО ЗАВІДУЮЧОГО КИЇВСЬКИМ ЦЕНТРАЛЬНИМ АРХІВОМ К. А. ЦАРЕВСЬКОГО

28 травня 1869 р., Київ

Вперше надруковано у додатках до вид.: Свидницький А. Оповідання, 1927, с. XI.

Автограф зберігається у Київському міському державному архіві, ф. 16, оп. 404, од. зб. 66, с. 36.

Подається за автографом.

6. ДО ЗАВІДУЮЧОГО КИЇВСЬКИМ ЦЕНТРАЛЬНИМ АРХІВОМ К. А. ЦАРЕВСЬКОГО

14 червня 1869 р., Київ

Друкується вперше за автографом, що зберігається у Київському міському державному архіві, ф. 16, оп. 404, од. зб. 66, с. 40.

Друкований текст для вичитування взято з: Анатолій Свидницький. Роман. Оповідання. Нариси. Київ, «Наукова думка», 1985.

Серія «Бібліотека української літератури»

Книга оцифрована в рамках проекту «СУСПІЛЬНЕ ОЦИФРУВАННЯ». Вичитування тексту: Оксана Боров’як

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.