Анатолій Свидницький

ВІРШІ

Україно, мати наша

Україно, мати наша,

Широка та гарна,

За що ж тебе сплюндровано,

За що гинеш марно?

Чи ти рано до схід сонця

Богу не молилась?

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила,

Що так тебе знівечено?..

Личенько невмите,

Руса коса нечесана,

Дармо тіло збите.

Дармо збите, неприкрите,

Свитина подерта,

Хатиночка сяка-така,

Та ще й непідперта.

У пана двір кам’яний,

Високий до неба!

Станеш, глянеш, подумаєш.

Чого б йому треба?

Хіба ножа на карк білий,

Червоної бинди?

З’явись, з’явись, Залізняче

Та на Вкраїну вийди!

В полі доля стояла

В полі доля стояла,

Брівоньками моргала:

«З гаю, хлопці, до мене -

Добрий розум у мене.

Добрий розум в голові,

Гострі ножі у траві;

Гострі ножі точені,

В крові панів мочені…

Ой мочені, купані

У городі Умані,

Виточені, аж горять,

На панів та на царя.

Беріть, хлопці, у руки -

Дайте муки за муки!»

ГОРЛИЦЯ

Ой у лісі, у дубині,

На краю, на краю,

Жила собі горлиця,

Як в раю, як в раю.

Попід лісом пшениченька,

Лобода, лобода,

А у лісі криниченька

І вода, і вода.

Гніздо мала тепленькеє,

Наче піч, наче піч;

Воркотала горлиця

День і ніч, день і ніч.

Клюне собі зернятко

І летить, і летить

До погожої криниці,

Й воркотить, воркотить.

А вернеться на гніздечко

До дітей, до дітей,

Та й воркує, бо далеко

Від людей, від людей.

І літала вільная

І сюди, і туди,

І не знала лишенька

Та біди, та біди.

Та запахла горлиці

Слобода, слобода,

Бо приїлась пшениченька

І вода, і вода.

І підняла ця пташина

Вгору ніс, вгору ніс,

І воркує на все горло

На весь ліс, на весь ліс:

«Не хочу я пшениченьки,

Ні води, ні води,

Піду шукать проміж люди

Слободи, слободи.

Замешкаю я де-небудь

У селі, у селі,

І житиму, як у хаті,

У дуплі, у дуплі».

Покинула ліс-дубину

І летить, та й летить,

І вербу знайшла дупляву…

Що ж?.. Сидить?

Ой вдалася тій горлиці

Слобода, слобода, -

Обсіло її все лишенько

Та біда, та біда!

Пугутькають на горлицю

Пугачі, пугачі,

І горобчики напались,

І сичі, і сичі.

Причепились і ворони,

Й шуляки, й шуляки;

Ще в пушку дітей забрали

Хлоп’яки, хлоп’яки.

Да й ще ли́ху слобіджанки

Не кінець, не кінець:

Бо спіймали і старую

На сілець, на сілець.

Посадили у кліточку:

«Воркоти! Воркоти!»

Як же птиці ворковати,

Де коти, де коти?!

Ото тобі, горлице,

Слобода, слобода!

Клюй пшеницю й сиди нишком,

Де вода, де вода!

Знай навіки, голубонько,

Що твій ліс, що твій ліс,

А запахне слобідонька,

То втни ніс, то втни ніс.

Не шукала горлиця

Слободи, слободи.

Але наші прадіди

І діди, і діди.

Росте долом березина

Росте долом березина,

На ній гнучкі віти

На кріпака-невільника

Та на його діти.

Обчімхали берізоньку,

Тільки стоїть цівка;

Терплять батьки й матінки,

Й парубок, і дівка.

Нема гілля на березі -

З лози різки ріжуть;

А кріпацьку кров різану

Собаки не злижуть.

Не розмиє, дробен дощик,

Не замете снігом;

Не покрила божа пам’ять

Людські муки сміхом.

Зашуміла гай-діброва,

Гуде полем чутка:

Мине панство і підданство.

Буде воля - й хутко.

Буде воля, шматок поля

І своя хатина.

Звеселилась неволенька,

Як мала дитина.

Пішов гомін дорогами

І по бездорожжі,

Й понад Дніпро, й поза Дніпро,

І по Запорожжі.

Поніс вітер темним лісом,

Буря густим гаєм,

Тиша степом, роздолами,

Аж в небі лунає.

Звеселилась неволенька:

Будем в щасті жити:

Будем мати свою хату

І жупани шиті.

А як вийдем на роботу, -

Своя нива - море;

Своє жнемо, своє сієм,

Своє собі о́рем;

Своє собі на тік звозим,

Своє помолотим;

Своє зерно, хліб печений,

Свої околоти;

Своє триння і солома,

Своя стерня в полі.

Своя праця, свої гроші -

Карбованці голі…

Задзвонили напровесні,

Прочитали волю,

Закрякали крюки чорні

На селах і в полі.

Задумалась березина:

Віти ж мої, віти!

За живеє зачепили…

Де ж мені вас діти?

Поріжуть вас, мої віти,

На різки, березки!

Посхніть лучче, дрібні мої,

Бо вже біда близько.

Посхніть лучче, та ще й хутче,

Поки нема з’їзду;

Поки нема розмежовки,

Підете на гнізда;

А так… а так… Віти мої!

Де мені вас діти?

Люде добрі, правдивії!

Поріжте, спаліте!

Не слухали дрібні віти,

Ні добрії люде;

Задумалась неволенька:

«Що то з того буде?»

Зневажили, не слухають

Щирої поради;

Озвалася неволенька,

Що з волі не рада.

А ні з волі, а ні з поля,

Ні з своєї хати:

Слізьми, крів’ю землю змочем,

А не хочем знати.

Загинемо, замучите,

Або рівні будем:

Чи всі тяглі, чи всі піші;

Ми всі одні люди.

Ми всі рівні в царя, в пана…

Бийте… Ваша воля!

Ми ж нізащо не озьмемо

В своїх панів поля.

Не озьмемо (й не силуйте);

Бо не змога наша.

Хоч бийте нас, хоч милуйте,

На все воля ваша.

Після бога в нас надія

Царя дожидати;

А як помрем, - не діждемо…

Раз родила мати.

ПРИМІТКИ

ВІРШІ

«УКРАЇНО, МАТИ НАША…»

Вперше надруковано І. Франком у журн. «Літературно-науковий вісник», 1901, кн. 4, с. 43, за списком В. Антоновича, зробленим по пам’яті.

Автограф невідомий. Зазначений список зберігається в ІЛ, ф. 3, № 1619, арк. 596.

Включено до вид.: Свидницький А. Твори, 1958, с. 475.

Вірш «Україно, мати наша...» у 60-х роках XIX ст. став революційною піснею. Антипоміщицька ідея кривавої помсти по-різному варіюється у творах А. Свидницького. Зокрема в поезії «Вже більше літ двісті як козак в неволі...» («Літературно-науковий вісник», 1901, кн. 4, с. 43) звучить такий заклик до боротьби: «Кинь плуг, козаче, бери ніж та, де здибаєш вороженька, там і ріж!» У передмові до публікованих пісень-віршів Свидницького І. Франко назвав їх «пам’ятками дуже інтересного часу (років 1861-1863) і дуже інтересного настрою серед одної часті української громади» («Літературно-науковий вісник», 1901, кн. 4, с, 43).

Подається за списком В. Антоновича.

«В ПОЛІ ДОЛЯ СТОЯЛА…»

Вперше надруковано І. Франком у журн. «Літературно-науковий вісник», 1901, кн. 4, с. 43-44, за списком В. Антоновича, виконаним по пам’яті, У восьмому та дванадцятому рядках з огляду на цензуру були зроблені купюри (рядки «В крові панів мочені», «На панів та на царя» подані як «В крові... мочені», «На... та на...»).

Включено до вид.: Свидницький А. Твори, 1958, с. 476.

Автограф невідомий.

Збереглося кілька списків: коротших - В. Антоновича (ІЛ, ф. 3, од зб. 1619, арк. 597). В. Гнилосирова (ЦНБ, од. зб. 354, с. 734), Панаса Мирного (ІЛ, ф. 5, № 216, арк. 9 зв.) та повніших - В. Пилипенка (ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, 1863 р., оп. 1, спр. 20, арк. 83), В. Синьогуба (ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, 1863 р., оп. 813, спр. 541, арк. 192 зв.), Д. Багалія (Ювілейний збірник на пошану акад. Дмитра Івановича Багалія з нагоди 70-ї річниці життя та 50-х роковин наукової діяльності. К., 1927, с. 35-36), виявлених і вивчених М. Є. Сиваченком (див.: Сиваченко М. Є. Анатолій Свидницький і зародження соціального роману в українській літературі, с. 50-65).

Вірш, написаний Свидницьким для товаришів-студентів, став революційною піснею ще на початку 60-х років XIX ст. і в подальшому варіювався в окремих деталях, доповнювався, тобто відходив від первісного авторського тексту. В поширених списках було додано куплет про гайдамацьких ватажків Гонту і Залізняка та строфу, в якій висміювався цар:

Ми в Умані бували

І про Умань чували,

Про Гонту, Залізняка,

Про Галайду і Харка.

Цар все п’є та гуляє,

Їздить зайців стріляє,

Дере з вдови-сироти

Для німців на чоботи (список В. Синьогуба).

Подається за списком Антоновича, текст якого (з деякими видозмінами) в основному повторено в усіх списках.

ГОРЛИЦЯ

Вперше надруковано в газ. «Черниговские губернские ведомости», 1860, 28 січня, № 4, повністю - у журн. «Україна», 1924, кн. 4, с, 94-95.

Включено до вид.: Свидницький А. Твори, 1958, с. 476-478.

Автограф невідомий.

У паперах члена Чернігівської громади, учасника революційного товариства «Земля і воля» І. О. Андрущенка під час арешту було знайдено список вірша, довший від першодруку на дві строфи (зберігається в ЦДАЖР СРСР у Москві, ф. 112 (ОППС), оп. 1, №72, «Производство высочайше учрежденной в С.-Петербурге следственной комиссии об Иване Андрущенко», т. 1, арк. 237).

Пісня «Горлиця» написана під час навчання Свидницького в університеті і висвітлює процес закріпачення Слобідської України - «Слобіджанки», що шукала волі - «слободи».

Подається за списком І. Андрущенка.

«РОСТЕ ДОЛОМ БЕРЕЗИНА…»

Вперше надруковано в журн. «Україна», 1924, № 4, с. 97-98.

Включено до вид.: Свидницький А. Твори, 1958, с. 481-483.

Автограф зберігається в ЦНБ, ф. III, № 4075. Це податок до листа А. Свидницького до В. С. Гнилосирова від 21.V 1862 р., в якому йшлося про невдоволення селян царською реформою 1861 р., про їхню відмову навіть під військовою погрозою викуповувати втридорога панську землю і про ілюзорну надію бідняків на встановлення «справедливої» царської волі. Вірш «Росте долом березина...» й навіяний подібними громадськими настроями.

Подається за автографом.

Друкований текст для вичитування взято з: Анатолій Свидницький. Роман. Оповідання. Нариси. Київ, «Наукова думка», 1985.

Серія «Бібліотека української літератури»

Книга оцифрована в рамках проекту «СУСПІЛЬНЕ ОЦИФРУВАННЯ». Вичитування тексту: Оксана Боров’як

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.