Василь Стефаник
ЗЕМЛЯ
ВОНА - ЗЕМЛЯ
Присвячую пам’яті мойого батька
То як Семен із заходом сонця вернув додому, то застав на своїм подвір’ю п’ять кованих возів, набитих всіляким добром, ще і колиска на верху була. Коні коло возів добрі. А на приспі сиділи старі і молоді, самі незнакомі. То Семен, старий і босий, з черевиками через плечі, сказав:
- Славайсу Христу, люди добрі; відки ви і як вас маю звати?
- Ми буковинські, война вігнала нас із дому; я є Данило, а це коло мене моя жінка Марія, стара вже, а це мої дві невістці з дітьми та донька також з дітьми; та хочемо у вас переночувати, як приймете.
- Ночуйте та будьте гостями. Сяду я коло вас, та побалакаю з вами, а жінка най варит вечерю. Вона в мене друга, молода і годна, як схоче.
- А це в мене перша, уже п’ятьдесят років як за мною, та тепер здуріла, та поховаю я єї десь на роздорожжу, бо розум свій загубила під колесами. Доки ще з фіри виділа наше село, то плакала та з воза тікала, та невістки здоганяли, а як не вздріла вже свого села, то заніміла. Та сидит отут німа межи внуками...
- Бадю Даниле, не дивуйте; вона лишила слова свої на вікнах та на золотих образах в свої хаті, то вони як пташечки б’ютси по порожні хаті, як сироти. Молитви щебечут по вуглах, а баба без них німа буде... А підіт ви до великої хати та перед свьитим Николаєм проведіт єї молитву, може народитси в ні слово.
То оба старі затягнули бабу перед образи і голосно говорили молитву. Та баба мовчала.
- Загубила вона свої слова коло своїх святих та й там їх відшукає.
Знов на приспі.
- Не моє діло питати, але чого ви кованими возами та вороними кіньми та з дітьми молодими землю свою покинули?
- Бадю Семене, на вороні коні та на вози ковані я склав свої діти, аби їх на наругу не подати. Як попа з попадею скували та повезли в гори, як професора взяли вночі бог вість куда, а віта повісили серед села і поклали жовніра, аби хто не поховав, то я відрікси землі та й кров свою наклав на ковані вози, аби ніхто єї не споганив. Царь православний а ми православні, та й зрада. Це раз, а другий раз - москаль іде і сонце залягає. І Хина і Сибір та дикий нарід з цілого світа, старих ріжут, молоді жінки гвавтуют та цицки відрубуют, а малі діти ведут у колію та розкидают по пустих землях у далекім царстві... Та вікна в селі посліпли, а дзвони заніміли. Кара божа спустилася на нас за гріхи цілого світа. І від тяжкої руки господа милосерного я пробував кров свою, діти мої, забрати в мир хрещений.
- Кличут вечєряти, Даниле, а бога не гнівіт своїм нерозумним жалем.
* * *
- Їжте та досєгайте ви, птахи, шо летите, не знати куди. А ми, Даниле, оба покушіймо цеї гіркої, та може старі наші плечі від землі відвернутси вгору.
Вечеря не мила була нікому, лиш оба діди попивали горівку та також страви не брали в рот.
- Ідіт ви, діти, спати зі своїми дітьми, най вам бог ясні сни намалює, а ми, старі, ще побудемо.
- Даниле, коби-сте не гнівалиси, то я би щос сказав вам.
- Я розум і гнів лишив на своїм подвір’ю; можете мене і вібити, бо я, видите, старий птах та без гнізда.
- Старий птах най гнізда старого не покидає, бо нове збудувати вже не годен. Бо ліпше, аби єго голова у старім гнізді застигла, як у яру при чужі дорозі.
- Правда, Семене, правда, за це слово я вам дєкую...
- Та куда ви си вібрали? За панами і за жидами? Цісарь має для них касу утворену, а вам каса заперта. Як увідете у чужий язик, у великі студені мури, то доля розфурєє вас по каміню і лиш снитиси вам буде наша красна земля, а руки закостенілі будут з непам’яті сіяти на сміх панам, шо спаціруют, яру пшеницу по каміню. Бог не прийме вас до себе з того каміня, але віде перед свої ворота, як вас уб’ют на ваші земли. Вертайтеси на свою мнєконьку землю, а там буде вас бог благословити і на шибиници...
- Грішний я, Семенку, грішний перед богом і перед вами. А то в мене ниви, як вівці добре годовані, чорні та кучеряві. Я зараз завертаю вози до схід сонца, аби бога не гнівити...
- Наше діло з землею, пустиш єї, то пропадеш, тримаєш єї, то вона всю силу з тебе вігортає, вічерпує долонями твою душу, ти припадаєш до неї, горбишси, вона з тебе жили вісотує, а за то у тебе отари, та стада, та стоги. І вона за твою силу дає тобі повну хату дітий і внуків, що регочутся, як срібні дзвінки, і червоніют як калина... Не йди, Даниле, з панами та з жидами, не шукай царя, бо тобі царя не треба, все якис прийде до мужика, аби податок брати...
- За ваше слово, Семене, най вам бог даст усе найліпше; я вертаю додому, най си діє божа воля.
Та й баба Марія заговорила:
- Ідім, Даниле, додому, ідім.
- Ат сука баба, як пішло на єї, то зараз заговорила!
- А тепер пиймо на будьте здорові; дай боже, аби-м лиху годину перебули, а як пімремо, аби наші кості зогнили в наші земли.
І пили оба діди, та й стара баба з ними, та співали. Баба сиділа всередині та кріпко обіймала обох руками та проводила пісні:
Лишень моя мила,
Як голубка сиза,
Вона спати не лягає!
Дитину колише,
Дрібне листє пише,
З буйним вітром розмовляє…
Та так вони співали до зорів, а на зорях ковані вози заклекотіли, і Данило вертав додому. А як сонце сходило, то оба діди прощалися, цілували себе в чорні руки, а червоне сонце кинуло їх тіні через межі, далеке по землі.
МАРІЯ
Присвячую пам’яті Івана Франка
Марія сиділа на приспі й шептала.
- Бодай дівки ніколи на світ не родилися: як суки валяютси; одні закопані в землю, а другі по шинках з козаками. І нащо воно родитси на світ божий? І дурне, і пусте, ще і з вінком на голові.
Вона саме закопала свої дві донці в потайничок льоху, як у селі счинили крик, що йдуть вже свіжі козаки.
Чого тоті козаки хочуть, чого шукають? Її стодоли пусті, комора без дверей, порожня, хата - гола, а замки від скринь ржавіють попід ноги. Не хотіла на них у хаті ждати. Облупана, обдерта тота її хата.
Сиділа на приспі і нагадувала все минуле. Сперла голову до стіни, сиве волосся вилискувало до сонця, як чепець із блискучого плуга; чорні очі відсували чоло вгору. Воно морщилося, тікало під залізний чепець від тих великих, нещасних очей, які шукали на дні душі скарбів її цілого життя.
Далеко під горами ревіли гармати, палали села, а чорний дим розтягався змієм по синьому небі і шукав щілин в блакиті, щоби десь там обмитися від крові і спузи.
За її плечима дріжали вікна за кождим гарматним громом. А може там і її сини, може вже закуталися в білий рантух снігу і кров біжить із них і малює червоні квіти.
Вона їх родила міцних і здорових, як ковбки; чим була грубша, тим більше робила, по кождій дитині була все краща й веселіща; а молока то мала такого, що могла дітей не плекати, а купати. І чоловіка мала дужого і милого, і маєток.
То, як, бувало, жнуть на ниві цілу ніч, як дзвонять до сну дітям серпами, що позаду них понакривані спали, то чого їй тоді було треба, або чого боялася? Хіба, щоб звізда не впала дітям на голову; але вона була жвава така, що і звізду ймила би на кінчик серпа.
А як нажали копу, то спочивали. Молодий чоловік цілував її, а вона сміхом зганяла з нічлігу птахи. Аж як їх тіні досягали кінця ниви, а місяць заходив, то лягали коло дітей - а рано сонце будило їх разом з дітьми. Вона їх провадила до кернички і сполікувала росу з голов, а найстарший двигав для батька воду в збанятку. Чоловік лишався в полі, а вона йшла з ними додому: одно на руках, а двоє коло запаски. По дорозі гралася ними, як дівка биндами. Любувала й голубила їх. Хиба ж часу жалує? Моцна й здорова, все скоро зробить. Діти росли всі, ні одно не слабувало. Пішли до школи. Ходила за ними по всіх містах, носила на плечах колачі й білі сорочки, ноги ніколи не боліли її. А як у Львові заперли їх до арешту за бунт, то сіла на колію, а та колія так бігла й летіла до синів, мов би там у машині, напереді, горіло її серце. Між тими панями-мамами почула себе перший раз у житті рівною зі всіми панами й тішилася, що сини поставили її в однім ряді з ними. А на вакації з’їздилися товариші її синів з усіх усюдів, хата наче б ширшала, двором робилася. Співали, розмовляли, читали книжки, ласкаві до простого народа, і нарід до них прилип, коло них цвів: збирався їх розумом добувати мужицьке право, що пани з давен-давна закопали в палатах. Ішли лавою з хоругвами над собою, і пани їм проступалися.
А як настала війна, то оба старші зараз зачали збиратися - а й найменший не хотів лишитися. Лагодила їх цілу ніч у дорогу, затикала кулаками рот, аби їх не побудити. А як начало світати, на зорях, як побачила їх, що сплять супокійно, то й сама заспокоїлася. Сіла біля них у головах, гляділа на них тихенько від зорі до сходу сонця і - в той час посивіла.
Вранці чоловік, як побачив, то сказав:
- Твоя голова їх вівчила, нехай же тепер і сивіє.
Відтак супроводжала їх до міста. Що крок ступила, то все надіялася, що котрийсь зі старших обернеться до неї і скаже:
- Мамо, лишаємо тобі найменшого на поміч і потіху.
Але ні один не повернувся, ні один не сказав того слова. Сиві стерні передавали в її душу свій шепіт, шелестіли до вуха.
- Та ж вони зреклися тебе; паничі забули мужичку...
Гірка капелька просякла з її серця і втроїла її відразу.
В місті зійшлося їх сила - паничі і прості хлопці.
Хоругви й прапори шелестіли над ними і гримів спів про Україну.
Попід мури мами держали серця в долонях і дули на них, аби не боліли. Як заходило сонце, то прийшли до неї всі три, прийшли попрощатися.
Відвела їх трохи на бік від людей.
Виймила з рукава ніж і сказала, найменший, Дмитро, най лишиться, а ні, то закопає зараз у себе ніж. Сказала се і сейчас зрозуміла, що перетяла тим ножем світ надвоє: на одній половині лишилася сама, а на другій - сини тікають геть від неї... І впала.
Пробудилася аж, як земля дудніла під довгими рядами, що співали січову пісню.
Дмитро був біля неї.
- Біжім, синку, за ними, аби-м їх здогонила, най мені дурній мужичці простять. Я не знала добре, я не винна, що моя голова здуріла, як тота Україна забирає мені діти...
Бігла, кричала: Іване, Андрію! Всі бігли за тими довгими, рівними рядами синів, падали на коліна й голосили.
Марія прочуняла з півсну-споминів, заломила руки та й кричала.
- Діти мої, сини мої, де ваші кістки білі? Я піду, позбираю їх і принесу на плечах додому!
Чула, що лишилася сама на світі, глянула на небо й зрозуміла, що під тою покришкою сидить сама і що ніколи вже не вернуться до неї її сини, бо цілий світ здурів: люди і худоба.
Тікало все, що жило. Ще недавно нікому доріг не ставало. Діти несли ще менші діти, мами несли за ними добуток, одні одних стручували в провали, ночами ревіли корови, блеяли вівці, коні розбивали людей і самих себе.
За сими здурілими людьми горів світ, немов на те, щоби їм до пекла дорогу показувати. Всі скакали в ріку, що несла на собі багряну луну і подобала на мстивий меч, який простягся вздовж землі. Дороги дудніли й скрипіли. Їх мова була страшна і той зойк, що родився зі скаженої лютості, як жерло себе залізо і камінь. Здавалося, що земля скаржиться на ті свої рани.
А як стрінулися над рікою, то гармати виважували землю з її предвічної постелі. Хати підлітали вгору, як горючі пивки, люди закопані в землю скам’яніли й не могли підвести руки, щоби перехрестити діти, червона ріка, збивала шум з крові, і він, як вінок, кружляв коло голов трупів, які тихенько сунули за водою.
По битві копали гроби, витягали мерців з води.
Поле за кілька днів зродило багато, багато хрестів. І поміж ті хрести попровадили солдати її найменшого сина за те, що царя називав катом. Казали, що ведуть його на Сибір. Далеко би йти, кров буде течи з хлоп’ячих ніг, сліди червоні... А й старий повіз офіцирів попри ті хрестики і пропав до сегодня.
- Ой, небожєта, лишили ж ви мене саму стерегти з совами ваших пустих хоромів.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Як у Марії в голові спомини з жалем, з розпукою ткали плахту, щоби закрити перед її очима ту прірву в житті, то в ворота, на подвір’я заїхали козаки.
Була люта, що ніколи не дозволяли їй лишитися в спокою, і казала до них голосно: - А, вже йдете, рабівники!
- Нічого, матусю, рабувати не будемо в вас, хочемо нагрітися в хаті, пустіть. Душа замерзла в тілі.
Відповіла:
- То йдіт, грійтеси в студені хаті.
- А ви?
- А мене можете отут бити нагайками, а на коханку, як видите, я вже стара.
Один із козаків - молоденький ще був - приступив і дуже просив, щоби вона та увійшла враз з ними в хату; самі ж вони не ввійдуть.
- Ми ваші люде,- казав.
- А тому, що ви наші, то рвете тіло нагайками, а другі забирают та вішают людей; мерці гойдаютси лісами, аж дика звірь утікає...
Молоденький козак так довго та гарно просив, що врешті увійшла з ними в хату.
Станула біля порога, а вони позасідали коло стола.
- Продайте нам шо-небудь їсти; голодні ми, матусю.
- Що ж вам дам їсти? Там, на полиці, є хліб; а грошей ваших мені не треба, бо одні даєте, а другі заходите і назад відбираєте та ще й б’єте. Царь ваш такий великий та богатий, та посилає вас без хліба воювати? Станьте на лавку та досягніт з полиці бохоня.
З хлібом стягнув з полиці й образ Шевченка, який був повернений лицем до стіни.
- Хліб бери, а образ віддай мені, то моїх синів. Такі, як ви, здоймили його з-під образів, кинули до землі і заставляли мене толочити по нім. Я його сховала в пазуху, а вони кроїли тіло пугами, що й не пам’ятаю, коли пішли з хати.
Вихопила Шевченка з рук, поклала в пазуху.
- Можете мене отут і зарізати, а образа не дам.
Той молоденький козак, що так її гарно просив увійти в хату, приступив до неї, поцілував у руку і сказав.
- Матусенько, я ж за свято Шевченка сидів довго в тюрмі. Хиба ж ви не дасте нам образа, щоб ми його привели назад до честі й поставили під образами?
- А хто ж ви є? Що за одні? Відкіля приходите? Тепер сніг прикрив дорогу, але - коли б не він, то ви би виділи, що всіми дорогами, по всему селі розкинені наші книги з читалень. То, що бідний нарід встарав собі на науку для дітей, всьо то пішло під кінцкі копита.
- Дайте, дайте нам образ.
Поволі витягнула й подала йому, бо й сама стала цікава, що вони з ним будуть діяти.
А вони поставили два хліби, один верх другого, сперли коло них малюнок, виймили вишивані та гаптовані хустки, та довкола прикрашували.
Та тут же, в тій хвилі зірвався один з них, сивий уже, скинув із себе одіж козацьку: був без сорочки.
- Оце вам, матусю, наш рабунок, що всі ми без сорочок ходимо, хоч могли б багато, багато придбати. А оці хустини, що ми ними Шевченка вбрали, це ж козацькі китайки, матусю. Наділили нас їми жінки наші, наші мами, сестри наші, щоби було чим голову вкрити в полі, щоби ворон очей не клював.
Марія глянула на них, непевно підступила й сказала.
- Ви, відай, тоті, що мої сини вас любили... Українці...
- Ми самі, один одного ріжем.
Підлізла Марія на грядки, виймила зі скрині сорочку і подала роздягненому.
- Вбирай, це з мого сина; бог знає, чи верне, чи буде її носити.
Несміло взяв козак сорочку і надягнув.
- Не тратьмо часу, козаки, пошануймо батька, а хліба будемо їсти по дорозі. Ви ж знаєте, як ще нам далеко їхати,- сказав козацький старшина.
Почали співати.
Забриніли вікна, пісня поміж блиск сонця на склі вийшла надвір, побігла в село.
Жінки почули і ставали коло воріт, відтак коло вікон, а вретші несміливо входили до сіней і до хати.
- Маріє, що це в тебе? П’яні, чи загулюють дівки співанками?
- Ні, це інші, другі...
- Які другі?
- Такі другі, що це наші; мовчи та слухай!
Марія отворила широко очі на козаків, подалася вперед, неначе б хотіла підбігти й не пустити їх спів з хати.
Пісня випростовувала її душу.
Показувала десь на небі ціле її життя. Всі зорі, які від дитини бачила; всю росу, яка падала на її голову і всі подуви вітру, які коли-небудь гладили її по лиці.
Виймала отся пісня з її душі, як з чорної скрині, все чарівне і ясне і розвертала перед нею - і надивитися вона не могла сама на себе в дивнім світанні.
Десь там на горах сидить орел, пісня розвіває його крила, і подув сих крил гоїть її серце, стирає чорну кров з нього.
Чує, як сини держуться маленькими руками за її рукави, як ростуть з кождим звуком. Чує кожде їх слово, коли-небудь сказане, і кожду розмову за Україну. Всі невиразні і таємні назви випрядуються з волосся звізд і, як пребогате намисто, обіймають її шию.
Блискотять ріки по всій нашій землі і падають з громом у море - а нарід зривається на ноги. На переді її сини, і вона з ними йде на тую Україну, бо вона, тая Україна, плаче й голосить за своїми дітьми; хоче, щоби були всі вкупі.
Те голосіння вплакується в небо; його покров морщиться і роздирається, а пісня стає у бога коло порога і заносить скаргу...
Як перестали співати, то Марія стала непорушно, як на образі намальована.
З купи жінок, яких багато зійшлося, одна, вже стара, приступила до стола.
- То ви наші? Богу дякувати, що ви вже раз прийшли,- говорила.
- Ой, ніхто, небожєта, нас не любит. Кілько переходило війська - всі нас не любят. А кілько вони напсували народу! Аби де було: чи в місті, чи на дорозі, чи вже в своїм-таки селі, все чужі і чужі ми, і ніхто нам не дає віри.
- Їй, чого ж ви хочете від них? Це ж не наше войсько. Вони такі, як у книжках писано здавна, або мальовано на образах, як вони ще наші були. А тепер вони царські. Де вони годні нам помогти? От, так потихоньки, аби ніхто не чув, то забалакают.
- Ти молода, читати вмієш, то знаєш ліпше. Я гадала, що то наші.
- Це навіт не кажіт, бо за це може нам бути велика кара.
Старенька жінка скоро залізла в гурт жінок, що гляділи самою тугою і дихали розпукою.
Зате молода Катерина станула край самого стола.
- Оца Марія, що ми в неї, дивітси, як задеревіла від вашого співу. Вона банує за синами, що два пішли до наших охітників, а найменшого взяли москалі на Сибір! Дес то він серед таких, як ви, напастував вашого царя, що дуже мучит наш нарід. А вони лиш хап його - та й пропав. Учені були всі, маєток за ними пішов великий. В селі ні одна мама так не банує за синами.
- Небого, Маріє, небого! - шептали жінки.
- То таки саме перед війною було, як ми сипали могилу отсему Шевченкови, що перед вами на столі. Сипали другі села на пам’ятку - та й ми. Клопіт такий був, бо старі не пускали в день сипати, робота в полі, а ми змовилиси і сипали ночами: одні кіньми, другі тачками, інші лиш рискалями. Таку могилу висипали, як дзвіниця. І Марія з трьома синами помагала.
Як ми її досипали, то світало, роса нас припала, і ми посідали довкола, бо ноги боліли. А старший син Маріїн виліз на сам вершечок та й так ладно говорив до нас, що з цеї нашої могили будемо дивитиси на велику могилу на Україні, що би ми були всі одної мислі. Дививси так дивно, наче б поправді на зорях бачив Україну. Потім ми повставали і співали такі пісні, як і ви тепер.
Тут наблизилася Катерина козакові майже до вуха і шептала:
- Ваші пісні такі самі, як Маріїних синів. Тому не будіт єї, най їй здаєси, що це єї сини співают...
ДІТОЧА ПРИГОДА
- Васильку, бери Настю та веди до вуйка; отуди, стежкою попід ліс, ти знаєш. Але тримай за руку лехко, не сіпай, вона маленька; та й не неси, бо ти ще не годен.
Сіла, дуже боліло, і лягла.
- Ніби я знаю, куда вночі єї провадити? Ви вмирайте, а ми будемо коло вас, аж рано підемо.
- Видиш, Насте, куля брінькнула та й убила маму, а ти винна; чого ти ревіла, як той жовнір хотів маму обіймити? Це тобі шо вадило? утікали-м, а куля свиснула... А тепер вже не будеш мати мами, підеш служити...
- Вже не говорят, вже таки вмерли. Я би тебе міг добре набити тепер, але ти вже сирота. Але що така дівка варта? Як умерла коло нас Іваниха, то єї дівки все голосили: мамко, мамко, де вас шукати, відки вас візирати... А ти не вмієш, а я хлопец, і мені не пасує голосити...
Видиш, як восько пускає світло з тамтого боку, як воду з сита, бликне та й зараз видит, де жовнір та бахне кулев у него, а він зараз лягає, так як мама. Лягай борзо коло мами, бо зараз кулі будут летіти. А чуй, як брінькают...
- А диви, як за Ністром жовніри кулями такими вогневими підкидают, шпуриют, але високо, високо, а куля горит, горит, а потім гасне. Граютси ними, о, яких богато!..
- Ади, гармата, гу, гу, гу, але вона в люди не стрілєє, лиш у церкви, або в хати, або в школу.
- Ти гармати аби-с на бояласи. Куля в неї така, як я завелика, а колеса як млинські. Але ти нічо не знаєш, ти ще лиш ходити ледве знаєш, то я вмію брикати, як кінь...
- Ховайси за маму, о, знов пускає світло, але біле, біле, як рантух, зараз на нас наверне, ади, які ми білі, а вже кулі знов свищут. Овва, як мене куля трафит, то я ляжу коло мами та й умру, а ти сама не трафиш до вуйка. Ліпше най тебе куля вб’є бо я трафлю сам і дам знати та вас обоєвуйко поховає.
- Вже плачеш, нібито від кулі болит? Лиш дзенькне та вівертит діру в грудях, а душа тов дучков утече та й по вас. То не так, як дома, що слабуєш, що горівков натирають...
- Їсти хочу, богу дєкувати! я шо тобі дам їсти, як нема мами. Най мама дают? Кажи мамі, ану, кажи. А шо, говорят мама? Бери, бери за руку, а рука впаде, а шо не казав? Дурна дівка, душа з мами пішла, а то вона, душа, і говорит, і дає хліба, і б’є...
- Насте, бігме, буду бити, шо я тобі дам їсти? Ти дивиси на войну, яка вона файна, а рано аж підемо до вуйка та будемо їсти борщь... Або чикай, відай, мама мают хліб у пазусі... Цить, є хліб у мами у пазусі, на, їж, це то пажерлива дівка...
- Знов пускає рантух, який же біленький, як сніг. Йде на нас, о! Насте, а тобі шо? Гого цілий рот кервавий і руки? Куля тебе застрілила? Ой, сарака, Настунька, лягай вже коло мами... шо меш робити...
- Е, то не куля тебе вбила, то хліб замочивси в крові, в мамині пазусі. А то погана дівка, все їст, як свиня, о, замазала лице і руки кров’ю... Як я тебе рано буду провадити в село таку закровавлену? Але чикай, я буду йти попри потік з тобов та обмию тебе в такі студені воді, то меш ревіти не своїми голосами, а я ще й наб’ю.
- Вже си наїла, то лягай коло мами, а я коло тебе, ти в середині, вовк тебе не з ’їст, спи, а я буду ще дивитиси на войну та й грійси коло мене...
- А може куля вже і дєдю убила на войні, а може ще до ранку і мене вб’є, і Настю та й би не було нікого, нікого...
Заснув. До білого дня біле, світляне покривало дріжало над ними і заєдно тікало за Дністер.
ПІСТУНКА
Сидить мала пістунка Парася й держить у подолку дитину; кругом неї такі самі пістунки і пістуни. Група виглядає так, як би хто стряс із дерева великих лісниць, які на землі повалялися.
Парася каже, щоби гратися в похорон і щоби голосити.
- Та чого в похорон? та чого голосити?
- Я вам скажу чого. Я чула, що мої тато вночі казали, аби ця дитина не находилася в хаті, бо вона не наша дитина, а гусаря московського, то кажут тато до мами, або ти її вбий, або закопай, а я її не хочу. А мама кажут: А як я закопаю живу дитину? - То ти вперед убий, а потім закопай.- Та тому так досвіта я з цев дитинов чекаю на вас, що ви ще спите, бо тато кричут: забирайся мені з цим байстрюком.
Малий Максим, якого гусари все дуже інтересували, викинув свою дитину з подолка та почав докладно розглядати гусарську дитину.
Він говорить: Це така дитина, як кожда, а твій тато якийс дурний.
- Але як тато гадає душити цу дитину?
- А то штука таке мале душити? Задушит та й поховают.
- Ото твоя мама буде голосити, ай-ай!
- Голосім, але самі дівчата! Хлопці мовчіт, бо ви не голосите.
Дівчата голосять по звичаю жінок, вигін заливається похоронним співом.
А баба Дмитриха кричить із-за воріт:
- Що ви? подуріли дівки з своїм голосіннєм? гріх голосити, як нема вмерлого.
- Бабо, ца гусарева дитина має вмерти, її мают задушити, тому не гріх голосити.
Баба хреститься, діти дальше голосять.
СИНИ
Присвячую мойому другові Левкові Бачинському
Старий Максим волочив яру пшеницю кіньми добрими, молодими. Борони літали по землі, як пера. Максим кинув капелюх на ріллю, сорочка розіп’ялася і впала аж на плечі. Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився, а люди з сусідніх нив говорили до себе:
- Старий пес, все лютий, але молоді коні ще міцно тримає; богатир, із-замолоду добре годований, та втратив обох синів і від тогди все кричит і на поли, і в селі.
Максим спер коні.
- Старі кості, як стара верба: на вогонь добрі, а з кіньми бігати ні до чого. Як ноги погинаютси, коло коний, а в данці подаютси, то такі ноги, най не кажу, що варт. Лізь, діду, на піч, пора вже прийшла.
То він потряс сивою головою попід чорні, кінські гриви та кричав дальше:
- Та на піч, брьи, я ще годен вилізти, але піч студена, облупана. Образи на стінах почорніли, а світі дивлютси на пусту хату, як голодні пси. Стара ціле життє обтикала їх бервінком та васильком та голуби перед ними золотила, аби ласкаві були, аби хата ясна була, аби діти росли. Та хоть їх богато, а всі вони до нічого, світці. Синів нема, стару запорпав в землю, а ви, боги, мусите вібачити за бервінок - було ліпше дбати... Ану, звіздочолий, поки нам бог назначив, берімси, брьи, до цеї землі.
І ходили вони з одного кінця ниви на другий, затулені курявою, а борони кусали землю, гаркотіли, роздряпували її, аби зернові вчинити м’ягке ложе.
- Ти, Босаку, ти не є жаден кінь, ти пес, ти всі плечі мені обгриз, знак на знакови, скусав, а скусав. Не сіпай хоть ти мене, бо так ні житє насіпало, шо ледви на ногах стою. Я тобі до світа сиплю овес, ще сам нічого не ївши; я тебе вічісую; я тебе старими слозами поливаю, а ти кусаєш. Звіздочолий у мене чоловік: він чорними очима за мнов водит; він мене жьилує; він свойов гривов обтирає дідові сльози; а ти поганий, серца не маєш. Ще недавно ти цілий жмут мойого волосся вірвав і пустив під ноги в гній. Так не належит робити, бо хоть ти дуже красний кінь, але за це поганий. Жидам тебе не можу продати, але якби прийшов до мене світий Юрій, то, бігме, подарував би-м ті, аби-с з ним ішов змії розбивати; робити землю ти нездатний, бо в тобі спокою нема.
То він слинив пальці, вимивав рану на плечах та присипав порохом.
- Гей, коні, ідім, ідім...
А борони притихали, земля подавалася, розсипувалася, Максимові ноги чули під собою м’ягкість, ту м’ягкість, яка дуже рідко гостить у душі мужика; земля дає йому ту м’ягкість і зате він її так любить. І як він викидав жменею зерно, то приповідав: колисочку я вам постелив м’ягеньку, ростіт до неба.
Максим успокоювався, не кричав уже та нагло задержав коні.
- Та якого дідька болиш, ти, стара корсо, хрупаєш у кождім замку, кривуле?
То він оглянувся позад себе та побачив попри борони довгу нитку червоної крові і сів.
- Скло залізло, матері твої! тепер волочи, а ниви недоробленої не лишиш, хіба си розскочиш у кусні. А ти, небого ниво, малий спасибіг будеш мати з цеї старої крови, бо стара кров, як старий гній, ніц не родит; мені утрата, а тобі ніякого зиску.
Криваючи, він випряг коні, повів до воза та наклав перед них сіна.
- Ти, сонце, не захмурюйси на старого, шо заборзо робит полудне; старий не має чим ходити...
Він витяг з торби хліб, солонину та фляшку і вимивав рану горівкою; потім відірвав кавалок рукава, завив ногу і зав’язав мотузом від міха.
- Тепер або боли, або переставай, або як хочеш, а волочити таки будеш.
Напився горівки, взяв хліб, кусав його та наново сердитий вигукував:
- Це хліб? ним лиш коня жидівского чесати, бо на добрім кони шкіру зідре. Приходя до мене роєм ті підкьопані: Діду,- кажут,- ми вам печи будемо, прати будемо, запишіт нам поля.- Ці подерті суки гадают, шо я їм поле тримав? Як умру, то най на моїм полі чічки ростут та най своїми маленькими головами кажут отченаш за діда.
Зі злості шпурнув хлібом далеко на ріллю.
- Зуби здрігаютси від цего макуха; пиймо, Максимку, горівки, вона гладко йде...
- Мой, мовчи, не гавкай на мойов головов; кому взьивси співати? Оцему обдертому та обгризеному дідови? Лети собі гет до неба, скажи свому богови, шо най не посилає мені дурну птаху з співом, бо як він такий моцний, най мені пішле моїх синів. Бо із-за єго волі я лишився сам на всій земли. Най твій бог співанками мене не гулит, забирайси!
І він кинув грудкою землі в жайворонка, та жайворонок ще краще почав співати над його головою і не хотів летіти до бога.
- Ти, пташку, ти ніц а ніц не розумієш. Як мій малий Іван вганяв за тобою, аби тебе ймити; як шукав твого гнізда по межах та грав на сопівці, то ти тогди, пташко, розумно робила, шо-с співала, так треба було робити. Твій спів і Іванова сопівка ішли низом, а поверх вас сонце, і всі ви сипали божий глас і надо мнов і над блискучими плугами і над всім миром веселим. А крізь сонце бог, як крізь золоте сито, обсипав нас ясностев, і вся земля, і всі люди відблискували золотом. Так то сонце розчьинило весну на земли, як у великім кориті...
- А з того корита ми брали колачі, а колачі стояли перед музиками, а молоді в квітках любилиси і ішли до слюбу, і котиласи весна, як море, як потопа; та тогди, пташко, твій спів спливав в моє серце, як різка вода в новий збанок...
- Іди ж собі, пташко, в ті краї, де ще колачів не забрали, а дітей не порізали.
Обома руками взяв він свою сиву голову та й схилився до землі.
- Стид тобі, сивий волосе, стидайси, шо приповідаєш та приспівуєш, як плаксива баба, бо нічо вже тобі на цім світі не поможе...
- Ех, сини мої, сини мої, де ваші голови покладені!? Не землю всю, але душу би-м продав, аби-м кровавими ногами зайшов до вашого гробу. Господи, брешут золоті книги по церквах, шо ти мав сина, брешут, шо-с мав! Ти свого воскресив, кажут. А я тобі не кажу: воскреси їх, я тобі кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них. Ти видиш цілий світ, але над моїми гробами ти отемнів...
- Най тобі оца сина баня так потріскає, як моє серце...
- Та прийдіт котра до старого; ніби ви їх не обіймали, моїх синів, та не лягали в білу постіль? Та вони були, як дуби кучеряві... Та принеси на руках байстрьитко, не встидайси, приходи. Дід тобі всі коверці під ноги підкине, а байструкови порубає все полотно найтонше на пелінки. Бо ти ходиш без вінка та плачеш від наруги.
І дід здоймив обі руки вгору і кликав ними до цілого світа:
- Ходи, невісточко, ходи до тата, нам попа не треба.
Голосно заридав, приляг до землі і нею, як хустиною, обтирав сльози і почорнів. Та ще благав дальше:
- Або приходи хоть ти, коханко, без дитини та на твоїй шиї я вздрю єго руки, а на твоїх губах зачервоніют єго губи, а з твоїх очей, як з глібокої кирниці, я віловю єго очи і сховаю їх в моє серце, як у коробку. Я, як пес, занюхаю єго чупер на твої долоні... Коханко, приходи і ратуй старого.
- Ти ще є на світі, а їх нема жадного, то найдіт дорогу до мене та принесіт вість. Насипте студеної роси на мій сивий волос, бо він мене пече кождий, як розжарений дріт. Моя голова палитси від того вогню.
І рвав з голови сиве волоссє та кидав на землю.
- Сиве волоссє, пали землю, я не годен вже тебе двигати.
До решти обезсилений приляг до землі і лежав довго мовчки, а потім лагідно розказував:
- Послідній раз прийшов Андрій: він був у мене вчений. Тату, каже, тепер ідемо воювати за Україну.- За яку Україну? - А він підоймив шаблев груду землі та й каже: Оце Україна, а тут,- і справив шаблев у груди,- отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати. Дайте мені, каже, білу сорочку, дайте чистої води, аби-м обмивси та й бувайте здорові.- Як та єго шабля блиснула та й мене засліпила. Сину, кажу, та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у цу нашу землю, аби воріг з цего коріня її не віторгав у свій бік.- Добре, каже, тату, підем оба.- Та як це стара вчула, то я зараз видів, шо смерть обвиласи коло неї білим рантухом. Я подавси до порога, бо-м чув, шо її очі віпали і покотилися як мертве каміне по земли. Так мені здавалоси, але світло на її чолі вже погасло...
- А рано вони оба виходили, а стара сперласи на ворота та не говорила, але так здалека дивиласи, як з неба. А як я їх скидав на колії, то-м казав: Андрію, Іване, взад не йдіт, за мене пам’єтайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла...
До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Діти, що вівці гнали; люди, що плугами попри нього дзвонили, з ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю.
Пізнім вечором, як Максим пообходив корови та коні та подоїв вівці, увійшов до хати.
- Ти, небого, гет затихла, замертвіла, як би в тебе хто ніж упхав, не годна-с слова сказати... Та я в тобі ще розгрібу трохи вогню...
Він зварив кулешу, убрав білу сорочку, повечеряв і затих. Потім прикляк до землі і молився:
- А ти, мати божа, будь мойов газдинев; ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала сина одного, а я двох.
ВОЄННІ ШКОДИ
Сивий комісар в’їздив в село форшпаном і дивувався, що воно ще стоїть чисте і біле.
- Цим мужикам,- думав він,- і чорт нічого не вдіє, а не війна; жеруть, як свині, та заливаються ромункою. Цікаво, чи підуть і кілько дадуть заробити. Я їх умію поскоботати.
Максим Онищук побачив від своєї хати пана та зараз забіг за вугол, аби скритися.
- Відки ца Польща тілько тих підпанків набрала! Возимо та возимо та й перевозити не годні. Ліпше сховаюси, а жінка най каже, що я в млині. Вже мені боком лізе оту саранчу возити.
Старий Куфлюк вийшов аж за ворота, бо не мав коней і не боявся.
- Але годований, як пацюк, всі богачі повтікают в хащу, аби не йти на форшпан.
Стара Варвара сказала славайсу і шептала:
- Це якес старе дупло, не буде ландувати ночами з поліцайом та хапати молодиці за підтичку...
Отець парох, як лошак, побіг до хати, аби комісар його не запримітив.
- Моя пані, лихо вже знов наднесло якогось урядника в село, припрячте в покою та готовте ліпший обід.
- Вже ті ляшки мають добрий апетит...
Учитель низько поклонився комісару і сказав «падам до нуг», бо не боявся, щоби пан комісар загостив до нього.
_________
Коло громадської канцелярії війт з байратом очікували комісара. Війт каже:
- Люди добрі, я цему не вітримаю, стара від хати відгонит, а діти голюкают, як на пса. Нема спокою ні в день, ні вночі. Давай їм їсти, давай горівки; ходи з ними по селі за бунтівниками; шукай гверів, шукай писмів з Відні, розкопуй землю та шукай зради на Польщу. В зимі двері не запираютси так, що стара замерзає на печі. Пошукайте собі другого віта, бо я довше не годен цей тягар двигати. От, видите, вже їде; бодай го шлях трафив!
- Війте, а де люди? Я ж розказував вам, щоби всі зійшлися коло канцелярії.
- Я через десятників розказав людім приходити, може ще посходєси.
- Мужик все дурний: як платити, то він хапає книжку з-під сволока, ховає в пазуху та днями вичікує, аби податок заплатити, а як гроші брати, то мужик на печі. Їй, чорт вас бери, менше буду роботи мати, а пенсія одна.
- Прошу пана, вже ми набралиси, аж занести не можемо...
- Не перечу вам, газдо, що за Австрії так було, але в нас буде інакше.
- Дай боже...
- Війте, ідіть ви перші списувати воєнні шкоди; хто не прийде, сам собі буде винен.
- Називаєтеся?
- Михайло Вахнюк.
- Кілько моргів?
- Які там морги, діти розібрали...
- Але кілько ви обробляєте?
- Може десять, може більше, може менше.
- Пишім дванаціть.
- Кілько нема.
- То пишім одинаціть.
- Та най буде...
- Які шкоди воєнні?
- Та які шкоди, ніби мені хто шкоду верне? Пусто говорити і писати...
- Ви того не розумієте, начальнику, москалів ми під Варшавою збили на винне яблоко, з Відня і Пешту заберемо все золото, і золотом усі шкоди воєнні поплатимо.
- Бог би з вас говорив...
- Тепер ми ваші, а ви наші.
- О, то ще хто знає, як буде!
- Польща буде, а ви, як маєте розум, то наберіть золота від мадярів, від німців та від москалів, та й жийте в добрі під Польщею, а своїх бунтівників гоніть з села. Ну, начальнику, яка шкода?
- Та пара коней, та віз ще на почитку війни австріяки взєли, коні з возом тисячу крон. Москалі взяли корову і телицю; за обоє рахую вісімсот крон.
- Що ще?
- Ще мадяри зарубали два пацюки, що варті триста корон.
- І ще що?
- Де я все годен нагадати, та й нащо згадувати лихе; добре, що минуло.
- Ні, все списуйте, ми все заплатимо.
- Та брали подушки, та верені, та ціле сало вхопили, та сани, та дрова з-під хати; де я все то годен збагнути?
- Отож видите, ваша шкода разом, пане Вахнюку, виносить дві тисячі шістсот золотих крон, а перемініть на марки, то маєте чим жити до кінця віку.
- Ей, пане, бог ті корони буде рахувати, а марок мені не треба.
- То подаруйте мені цю шкоду, я вам зараз дам тисячу корон.
- Що буду дарувати більшим панам від мене.
_________
Байрати так само нерадо списували шкоди, а люди, які вже посходилися, перераховували війтові золоті корони на марки і не одному ставало жаль, що не мав ніякої шкоди. Та як Кальман цілу годину диктував свої втрати, не поминаючи найменшої кришки, то мужики загомоніли.
- О, паршивий, нарахував аж три тисячі золотих крон, а кривий Дмитро увес маєток єму в себе приховав і дивіт, кілько грошей набере.
- Я в Карпатах їв два місяці сиру бараболю, стратив коні і віз, ледве добивси додому і півроку відлежьив, та аби я нічого не мав...
Поки говорили, а врешті розбіглися по селі кликати свояків і сусідів, аби не втратили золотих корон. За годину ціле село стояло на вигоні. Комісар так до них сказав:
- Бачу, люди, що ваше село розумне і всі шкоди вам попишу, але піду їсти, бо я голоден. І разом з війтом та радними пішли до Кальмана, там довго перекушували і повиходили червоні, як раки. Радний Корч уже знав, що комісарові треба румунки, масла, курий та яєць. За те, що людей о цих потребах комісара повідомить, радний Корч мав дістати відшкодування воєнне найдальше за місяць. І заки пан писав у канцелярії, то жінки до комори поліцая назносили всілякого добра, а чоловіки в рукавах таскали румунку. Поліцай і Корч незабавки також почервоніли, так само їх кревні. Цілий вигін заворушився, звеселився, і любо гуторив аж до опівночі, поки комісар писав шкоду. Радний Корч був того переконання, що курий і яєць забагато для комісара, а особливо забагато румунки.
В опівночі мужики, як бджоли матку, обступили пана та відпроваджували до Кальмана на вечерю. На зорях висадили комісара на форшпан, обложили курми, яйцями і румункою і так, бажаючи йому та Николаєві щасливої дороги, вернули веселі додому.
У Кальмана лишився лишень Свіц. До сходу сонця гукав п’яний:
- Най тих москалів шлях трафить, що мене не обрабували!
А Николай добрими кіньми, як переїздив через хащу, то на него і на комісара напали парубки, забрали всі дари, а їх попарили. Коням дали по доброму батогові, і аж під містом пан і Николай отямилися та обтирали кров з лиця: Николай рукавом, а комісар хусточкою.
- А то хами здеморалізовані, а то бидло, вони гадають дістати відшкодованнє? чорта в зуби!
І так було.
MORITURI
Ще до сходу сонця сходилися вони до голяра Тимка щонеділі і свята, аби голитися і підстригати чупер. Приносили з дому то хліб, то солонину, то інший харч, а грошей ніколи, їх було вже небагато в селі, що держалися Тимка, бо одні повмирали, а другі пропали на війні. Але від тридцяти літ вони привикли мати оцей схід і не покидали його.
* * *
- Коби-сте не курили такі тютюни, що я гину від них, та не рзали, як коні, бо я глухну.
- Сиди, Насте, тихо, а глуха - то ти давно.
- Як не глухнути в такім млині, стидайтеси, старі пайташі.
- Та чого ви слухаєте музику з беззубого гребеня? - каже Тимко.
- О, якого газду маю, видите ступня! і він ще такий храпливий та слинавий...
- Ти питлюєш язиком, як у млині...
- Тьфу на тебе, старий.
- Вона би ще хотіла так, як давно, аби її попліскувати по мнєкім, але небого, вибачай, мнєкого вже давно нема.
- І це ти таке в неділю говориш, окаяннику, та же сегодни-завтра до дучі маєш забиратиси...
- Най і до дучі, а таки старих бабів не буду плескати.
Регіт, сміх, Настин кашель.
* * *
- Тимку, бери, мой, кліщі та тягни зуб, та я цеї ночі по стінах дравси.
- Котрий зуб?
- Та на, дивиси.
Василь розняв рот і показав цілий ряд білих зубів.
- Та який дідько з зубами, з твоїми? Зуби такі, що залізо перекусиш.
- А я не годен вітримати.
- Я, небоже, не буду до служби божої тєгнути.
Терпи, як можеш, до післі служби, бо я тепер кров не буду пускати.
- І - і, кілько ти нам крові вже пустив перед службою з бороди та лица.
- То не хотічи, а це інше.
- Васи, а пробуй горівки.
- Сходили діти ціле село, та й нема.
- Нешті румунешті.
- А я зараз найду, але аж на кінци села.
- А кілько нас є?
Порахували.
- Літерку як купиш, та й буде.
Всі шукали грошей, поволі, ніби невдоволені, але раді, що буде забава.
* * *
- Розробляйте мило, котрі голитеси, а котрі стрижетиси, то сідайте, бо сонце сходит.
- Тимку, небоже, ти тримай вже трафіку з папірками, бо як котрий віде з твоїх рук, то мусить цілу книжечку віліпити, аби кров з него не зійшла.
- Та в тебе, Николо, така тверда борода, що я борше би дику свиню віголив та пустив до церкви, ніж тебе.
- Тобі все недогода, а на Юрка нарікаєш, що має мнєкий волос.
- Бо також пустий волос, такий як у дівки межи пахами... Мені вже рука дрожит, я не знаю, як я вас доголю до кінца, а як ще котрий з вас вівернете ратиці, то таки не знаю, як єго на лаву покласти.
Сонце вже добре зійшло, як Тимкові гості сиділи обліплені паперцями та чекали на горівку.
Микита врешті прийшов з фляшкою і, заки ще обголився, то на столі була горівка і накроєний хліб з чосником.
* * *
- Пиймо, брьи, бо гони наші короткі! що будемо собі жалувати?
- Та нам коби цеї нехтолиці хто доносив, то ще би-с мо дубали поволи. Війта вже не кладемо, ради не відбираємо, послів не посилаємо.
- Все перейшло на читальню, там тепер рєд.
- От, рєд, дівки перебираютси на парубків, парубки на дівок, обіймаютси без встиду та сорому, весіля справлєют та берут гроші за білєта.
- Така тепер у них настала забава, але вони мают розум, не бійси, молоді, світом бували, Польщі ані-ані не хотьи, а панцкі грунти хотьи розділити.
- Бігме добре, ніц не кажіт, тепер з цев Польщев ніхто не годен вітримати: і маєткове, і доходове, і грунтове, і від псів, і від гноївки... але де що на світі є!
- Та коби могли вібороти! от дай боже здоровлє, Насте, та й не кричи на нас, бо, небого, вже-м на розході.
- Та що я вам кажу, дай боже і вам здоровля, лиш не загрійте голови, як котрих зелених свєт: люди йдут до церкви, село обмаєне, а ви лежите, як дуб’є під любистком...
- Тогди був гелт, де ті часи?..
Довго ще балакали і Василеві на хорий зуб оставили зо два келишки.
- Та йдіт вже додому, та коли вас жінки зберут до церкви, і коли я вімету оте волосє, кінцкі гриви з білих коней...
І вони виходили з хати зі спеченими обличчями, які сонце довгі роки пражило; воно й тепер зараз увіссалося в них, та й вони його несли до своїх домів.
* * *
- Зараз буде біда,- казав Никола Максимові.
- Та яка біда, а дітем від тебе зась!
- Та дітем зась, але стара. Вже чікає, аж очі видивила, аби мене чісати.
- Сам си чеши.
- А де ж би вона дала, вона ціпко любит полюванє робити в чупрі, та зараз занюхає, шо-м пив горівку. Та й казанє: не маєш стиду, старий, ні від сонца, ні від людий.
- То сховайси дес у стодолі.
- То пропало, вона би мене з гребенем шукала до завтра...
ДІД ГРИЦЬ
Я поїхав відвідати мойого старого приятеля Гриця. Він давно оглух і тяжко з ним перебалакувати. В руках мав зелену галузку, а коло нього на траві сидів його невеликий внук.
- В добрий час ви приїхали; я переродивси на молодого, лиш не знаю, чи на дитину зійду, чи на стару голову стиду наберу. Чую тоту музику, як моя стара йшла за мене, дуже бистрі голоси позалітали в уха. Дотепер були, як оловом залляті. Мука бути глухому, слова в’янут на язиці, а стара лиш посмішковуєтси з мене та пищит, як сойка, в самі вуха: А, нема вже як вічів слухати та з престолів самому до них говорити. Мині з жьилю за люцким словом не раз хотілоси дати себе замурувати. Гірко воно, як живе ще тіло обростає коров та стає стовпом.
- Приходитси сидіти в свої душі, як у завалені хаті, де всьо розбите і понівечене. Дес як з мряки, як з мокрого попелу таскати свій розбитий маєток та від спузи обтирати руки. Рідні діти такі, як чужі, я забув, що вони були малими.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
- Давно дуже, як нас у місті, самих господарів багато зібралося з Черемша, з-над Прута і з-над Дністра, як привезли хлопців до школи. Вони такі тихонькі на міськім ринку, як риба розкидана по дорозі; гинут тікати в зелене поле. Мами сидят на возах, плачут та потихо проклинают наших дорадників, а ми, батьки, радуємоси: та доки, кажемо, будемо дурні та панам служити будемо, поки діти не вівчимо, а тоді і панів понагодимо. А гет потім, як діти в школах попідростали, то ми, самі дужі господарі, гомоніли коло них як бжоли коло цвіту.
- І той жьиль, коли я, як замурований цементом, попав у глибоку пивницу, зробив із мене такого, що зачьив забувати то, що мене в житю все радувало. Як я кілька день тому почув у собі нову силу, то, господи, відай, все сонце, яке я двигав на собі три поколіня, воскресло в мині, всі пшениці шо-м вікосив, ще немолочені. Тепер я богач, ще погудую цілу Україну. Всі морози, що підо мнов жили віки, тепер мене кладут на ноги. Іду ніби до дітей, стара напхала в торбу всілячини: і цего їм, і того їм, не жалує мене, сідлає, як коня. А я заметілями та бурею йду, радий, веселий, бо напереді діти, а назаді біла хата.
- А що вони здорові, ростут, вчутси.
- Відпочиваю по дорозі, як дуб міцно закорінований у земли, а галузє під небесами, в школі. Тепер я віджив і ще-м дужий похожу ще по свої дорозі, бо маю доброї, ласкавої душі в собі повну пазуху.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
- Гей, як вони всі покінчили школи - тоті наші діти, та як пристали до нас, як ми збилиси до них докупи! Де, моспане, тут вже шандарям дати раду. Сунемо за дітьми тисячами, моцні та розумні. Свої напереді. Встає Франко з таким ясним чолом, як сонце, спокійно вчить нас, бо він все знає. Приповідає нам, що як кождий з нас посидит у креміналі за мужицьку справу, то вже ніколи нічого боятиси не буде... А Павлик ледве дише, розповідає завзято тонким голосом - гет ніби без надії - про нашу нужду, а там ззаду, від дверей крикливий Трильовський в биндах, як дівка, та все сварит, а молоді через це все ближче тиснутси до него. Одно слово: земля по містах дудніла під нами, і не оден панцкий вугол утік із свого гнізда.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А як Франко приїхав до мене з молодими ночувати, то жінка, хот як вічів не любила, але не торкотіла на мене в малі хаті, бо виділа, що наші молоді вчені були коло него такі щасливі і ясні, якби він кождому поклав золоте колісце на голову. А я приперси до ясеня в саду та й кажу: господи, ти звеселив світ свій цими звіздами, а нас, бідних мужиків, звеселив ти Франком. Будеш мати молитву мою за него щодня.
- А в хаті я єму сказав: Мині, неписьменному, ваше письмо одно за другим сини читают, старе і нове. Коби вам бог тільки сили дав, аби-сте відшукали всі наші письма, з землі, з старих монастирів і ті, що замуровані в панцких палатах. Та нагадуйте і нас, хоть потрохи. На другий день я віз єго до колії та здибав якогось пана кіньми, як змиями, але я з дороги не звернув і капелюха не здоймив. Небоже дідичу, я ще не такого пана везу, як ти.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
- Ми росли, діти наші множилиси, всі одного духа, та війна багато їх поклала в сиру землю, а всі, що лишилиси, яких ми вігодували і що їх Франко навчив, зробили одну коменду українську, а коменда, каже, має бути Україна. Хто цего часу в нас не видів, тому бог, видко, ласки не вділив.
- Внуки пішли, а я ще і внуку відпровадив, аби в шпиталях ходила за хорими. Ані одно не вернуло. Стара здуріла, мене лихословила, Україну проклинала. Ходив ти, каже, ціле житє по вічах та й діти заказив та й пустив їх стрімголов. А діти нібито нічого не кажуть, обминають, що я кості їх дітий порозкидав по всему світу.
- Я вже був і злагодивси йти за внуками, та поляки ймили на границі, та притащили додому. Довгі роки сидів я поза вуглами хати та не смів до неї ввійти їсти; зробив собі постіль між худобою, та там перебував і літо, і зиму. Я оглух, осліп, їсти не їв, хіба барабольку і трохи води. Так мене світ минав і мої діти.
- Та найгірші ті наші, що пішли на службу. Бо як приходит польский жандар, та гонит сина на форшпан, то я беру батіг і сідаю, аби-м лиш знав, куди їхати.
- А що, старий, де ваша Україна, а кілько моргів поля ти хотів від пана, а яким міністром мав бути твій внук?
- Глухий, кажу, не чую нічо.- То вожу, або дівки з ними, або вулицями смітє закіскую і роблю службу. Але ті наші, що пішли на чужу службу, ніби від мене відвертаютси, ніби не пізнают, ходят сараки, як песики, що їх газда пустив у чисте поле.- Але одна молода професорка таки мене пізнала. Не плаче, не заводит.- Діду Грицю, що буду робити, мій преложоний хоче, аби-м пристала на єго віру.- Небого, кажу, не йди до них в гості, як вони твоєю вірою гидуют, сиди в свої хаті, та їж чорний хліб.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
- А до вас тепер я маю велику просьбу. Чи я такий здоровий буду довго, чи коротко, бо я відродивси... Але як умру, то зараз приїдьте до мене, бо боюси, що як вже буде по мині, то мої діти пообдирают стіни, та Шевченка, та Франка, та всіх наших, вони повикидают на під. Вони їм діти помордували, вони на них дивитиси не годні, а як я вже буду лежати в деревищі, то запитайте при людях моїх дітей, чи вони мої ці образи будут в хаті так шьинувати, як я, чи пообертают лицем до стіни, аби приподобатиси екзекуторам та жандарам. Цей малий внук, він би ще пошьинував моїх приятелів, але де йому ще до сили.
- То як мої діти не схотіли би пошьинувати моїх святих, то купіт шкірєну шкатулу та покладьте їх мині на груди. Кажут, що шкіра не гниє віками.- Та ще одну просьбу маю. Лишаю букато поля, на кого вже ви тепер скажете, аби як будут згортати кістки наших стрільців у купи, то аби і за мене хто там згорнув кілька лопат. Але високо, бо на тих костях зацвіте наша земля. А до похорону я маю все злагоджене, ані одного цвяха дітям не треба постарати.
* * *
На другий день ранісінько прийшов післанець, що дід Гриць, як я від’їхав, казав собі малому внуці заграти на сопілку, напився молока, жартував їдко зі своєю бабою, убрався в білу сорочку, засвітив свічку в руках, ляг на постіль і зараз сконав.
Друкований текст для вичитування взято з:
Стефаник В. С. Повне зібрання творів в трьох томах. Том 1. Новели. Видавництво Академії наук Української РСР, Київ, 1949.
Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.
© Остаточне вичитування, форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2023