СИНЯ КНИЖЕЧКА

СИНЯ КНИЖЕЧКА

(Дуничці)

Отой Антін, що онде п’яний викрикує на толоці, був все якийсь нещасливий. Все йшло єму з рук, а нічо в руки. Купить корову, та й здохне, купить свиню, та й решетину дістане. За кождий раз отак.

Але як умерла єму жінка, а за нею і два хлопці, та й Антін як не той став. Пив, а пив, а пив; пропив букату поля, пропив город, а тепер хату продав. Продав хату, взяв собі від війта синю книжку службову та й має йти десь найматися, служби собі шукати.

Сидить отам п’яний та й рахує, аби село чуло, кому продав поле, кому город, а кому хату.

- Продав, та й авус! Не моє, та й решта! Не мо-о-є! Ей, коби дід мій та підвівси із гроба. Моспане, штири воли як слимузи, дваціть штири морги поля, хати на ціле село! Все мав. А онука, аді!

Показував селові синю книжечку.

- Ой, п’ю та ще буду. За своєп’ю ніхто до того рихту не має. А він мині каже: мой, грунт, прісцьив-єс! Печьитку прибиває та й картає! Е, я ще не таких вітів видів.

- Аби тобі так умирати легко, як мині гезди легко!

- Йду я з хати, гет цалком вже віхожу, та й поцулував-сми поріг, та й іду. Не моє та й решта! Бий як пса від чужої хати! Можна - проши. Було моє, а тепер чуже. Віхожу на двір, а ліс шумит, словами говорит: верниси, Антоне, до хати, верниси, мой!

Антін б’єся обидвома кулаками в груди, аж гомін селом іде.

- Знаєте, туск такий прішов, шо раз туск. Входжу назад до хати. Посидів, посидів, та й віхожу - не моє, шо маю казати, коли не моє...

- Аби так моїм ворогам конати, як мині було із свої хати віступати!

- Віхожу я на двір та й ні, таки обмарило. Дзелений мох на хаті, траба би єї пошивати. Камінь вода - не я тебе буду, небого, пошивати. Камінь,- аби камінь, та й розпук би си із жьилю!

Антін по сім слові гатить руками у землю, як у камінь.

- Сів я на приспу. Ще небіжка мастила, а я глини тачками возив. Лиш хочу встати, а приспа не пускає, ступаю - не пускає. А мині жьиль, не жьиль, ні! Але таки гину... Сиджу я та реву, так реву, якби з ні хто паси дер. Люди ззираютси на покаяніє.

- Аді, отам коло воріт та піп прощі казав. Увес мир плакав. Порьидна, каже, жона була, працовита...

- Перевертайтеси в гробі, небожьита, бо-м лайдак. Пропив-єм усе шо до нитки. І полотно пропив. Чуєш, Маріє, та й ти, Васильку, та й ти, Юрчику, тепер дьидя ме у рантухових сорочках ходити та жидам води доносювати...

Антін тепер показує на війтову хату.

- Але вітиха - добра жінка. Вінесла ми хліб на дорогу, аби віт не видів. Най пан бог твоїм дітем годит, де си поступют. Най вам бог усім дає ліпше як мині...

- На який гатунок я маю на чужі приспі сидіти? Йду. Лиш поступив-єм си, а вікна в плачь. Заплакали, як маленькі діти. Ліс їм наповідає, а вони слозу за слозов просікают. Заплакала за мнов хата. Як дитина за мамов - так заплакала.

- Обтер-єм полов вікна, аби за мнов не плакали, бо дурно, та й віступив-єм цалком.

- Ой, легко, як каміня гризти. Темний світ навперед мене...

Антін обводить рукою довкола себе.

- Є ще гезди гроші, але буду пити. З нашими людьми нап’юси, з ними пустю. Най знают, як із села-м віходив.

- Аді, в пазусі маю сину книжечку. Оце моя хата, і моє поле, і мої городи. Іду собі з нев на край світа. Книжечка від цісаря, усюда маю двері втворені. Усюда. І по панах, і по жидах, і по всьикі вірі. 

ВИВОДИЛИ З СЕЛА

Над заходом червона хмара закаменіла. Довкола неї зоря обкинула свої біляві пасма і подобала тота хмара на закервавлену голову якогось святого. Із-за тої голови промикалися лучі сонця.

На подвір’ю стояла гурма людий. Від заходу било на них світло, як від червоного каміння - тверде і стале. З хорім ще сипалося богато народу. Як від умерлого - такі смутні виходили.

За людьми вийшов молоденький парубок з обстриженою головою. Всі на него дивилися. Здавалося їм, що тота голова, що тепер буяла у кервавім світлі, та має впасти з пліч - десь далеко на цісарську дорогу. В чужих краях, десь аж під сонцем впаде на дорогу та буде валятися. Мама стояла на порозі.

- Ти вже йдеш, синку?

- Йду, мамо.

- А ти ж на кого нас покидаєш?

Жінки заплакали, сестри руки заломали, а мама била головою до одвірка.

Підійшов до сина тато.

- Сідаймо, синку, на фіру, бо колію спізнимо.

- Ще цу ніч переначуй у мене, синку. Я тебе так гірко пістувала, дула-м на тьи, як на рану... Я тебе разом з сонцем вірідю і плакати не буду. Переначуй, переначуй, дитинко!

Взяла сина за рукави та й повела до хати.

Мир подався д воротям. Незабавки вийшла мама з сином. Твар мала бліду як крейда.

- Синку,- питався тато,- а мині хто, небоже, кукурудзки вісапає?

Хлопи заревіли. Тато впав головою на віз і трясся як лист.

- Гай, ходім.

Мама не пускала.

- Николайку, та не йди бо! Та заки ти обернешси, то пороги в хаті поскривлюютси, то вугли погниют. Мене не застанеш уже і відай сам не прийдеш.

Ймила сина за ноги.

- Воліла бих тьи на лаву лагодити!

Пішли. Хто стояв коло воріт, то йшов рекрута відводити.

Переходили ліс. Листє устелило дорогу. Позагиналося у мідяні човенця, аби з водов осіннов поплисти у ту дорогу за рекрутом. Ліс переймав голос мамин, ніс його в поле, клав на межі, аби знало, що як весна утвориться, то Николай на нім вже не буде орати.

За лісом стали в полі. Рекрут взявся прощати з селом:

- Бувайте здорові і свої, і чужі. Як чим докорив-єм, то забудьте, але благословіт у дилеку дорогу.

Всі поскидали капелюхи.

- Повертайси здоровий назад та не забавляйси.

Син з татом сіли на фіру. Мама ймилася руками за колесо.

- Синку, озми мене з собов. А ні, то буду полем бічи направці, та й тебе здогоню.

- Люди добрі, озміт-ко жінку, бо руки собі поломит.

Люди силоміць відтягли від воза і держали. Фіра рушила.

- Йди здоров, Николаю! - кричала громада.

Тої ночі сиділа на подвір’ю стара мама та захриплим голосом заводила:

- Відки тебе візирати, де тебе шукати?!

Доньки, як зазулі, до неї говорили.

Над ними розстелилося осіннє склепіннє небесне. Звізди мерехтіли, як золоті чічки на гладкім, залізнім тоці.

СТРАТИВСЯ

Колія летіла у світи. У кутику на лавці сидів мужик та плакав. Аби єго ніхто не бачив, що плаче, то ховав голову у писану тайстру. Сльози падали як дощ. Як раптовий падали, що нараз пуститься, та й незабавки уймаєся.

Твердий такт желізниці гатив у мужицьку душу як молотом.

- Та ще снив ми си недавно. Дес я беру воду з керниці, а він дес на самім споді у такі подерті кожушині, шо господи! Тут, тут утопитси. Николайку, синку,- дес я єму кажу - а ти ж тут шо дієш? А він мині вповідає:

- Ой, дьидю, не годен я у воську вібути.

- Кажу я єму: терпи та навуки бериси та чисто коло себе ходи. Та й, аді, вже навчивси...

Одна велика сльоза покотилася долів лицем та й впала на тайстру.

- Іду до него та знаю, шо вже го не застану. Але ци буде до кого вернутиси? Бігла за мнов полем, кервавими сльозами просила, аби ї взьити. Ноги ї посиніли від снігу, верещила, як несповна розуму. Але-м нагнав коні та й прімкнув. Може де там серед поля вже домерзає... Було стару взьити. А нам же тепер чого траба? Най гроші йдут, най худоба з голоду гине. Таким трупам, як ми, та нашо нам? Торби най пошиє та підемо, просючи, межи люди у то місто, шо Николаєва могила у нім буде.

Притулив лице до шибки, та й сльози по вікні спливали.

- Ой, стара, тото-м діждалиси на сивий волос вінка! Тото, небого, дес б’єш головов у стіни,- тото до бога ридаєш!

Старий схлипав як мала дитина. Плач і колія підкидали сивою головою як гарбузом. Сльози плили як вода з нори. Мужикові причувся голос єго старої, як вона біжить боса та просить, аби єї взяв з собою. Але він коні батогом та батогом. Лиш зойк чути по полю, але далеко.

- Набезпешно вже ї не застану. Коби ще мене спрьитали разом з Николов у могилу. Най би-м гнили разом, як вкупі не можемо жити, най би над нами і пес не гавкнув на чужі стороні, але най бих укупі були. Де ж він сам буде в чужі чужиници!

Колія бігла світами.

- А шкода, шо-с був уріс, як дуб. Бувало, шо озме в руки, та й горит му у тих руках. Було одну втьити ще малому...

Колія добігала до великого міста.

Виходив з людьми. На улиці лишився сам. Мури, мури, а межи мурами дороги, а дорогами тисячі світил в один шнур понасилювані. Світло у пітьмі потопало, дрожало. Ось, ось впаде, і чорне пекло зробиться.

Але світила пускали коріннє у пітьму і не падали.

- Ой, Николайку, кобих тьи хоть умерлого видів. Вже і мині, синку, тут буде амінь!

Сів під мур. Тайстру поклав на коліна. Сльози вже на ню не падали. Мури подавалися один д одному, світила сходилися всі докупи і грали барвою як дуга. Замкнули мужика, аби єго добре оглянути, бо він з дуже далеких країв сюда завандрував. Став дощ накрапати. Ще гірше скулився, та й взявся молити.

- Матінко христова, усім добрим людем стаєш на поратунок, Николаю світий... та й бився в груди.

Поліціян надійшов та й справив до касарні.

- Пані вояк, а то тутечки умер Николай Чорний?

- Він повісивси у вільхах за містом. Тепер лежит у трупарні. Йдіт цев вулицев у долину, а там хтос вам покаже.

Вояк пішов дальше вартувати. Мужик лежав на улиці та й стогнав. Як пролежався, то пішов улицею у долину. Ноги делькотіли як підвіяні і шпоталися.

- Синку, синку, та й ти стративси!.. Скажи мині, синку, шо тебе у гріб загнало? Нашо ти душу стратив?! Ой, привезу я розрадочку мамі від тебе. Марне пропадем.

У трупарні на великій білій плиті лежав Николай. Гарне волосся пливало у крові. Вершок голови відпав як лупина. На животі був хрест, бо навхрест пороли та позшивали.

Тато припав на коліна у ногах Николая та молився. Цілував ноги сина, бив головою у плиту.

- Ой, дитинко, ми тобі з мамов весілє лагодили та музики наймали, а ти собі гет від нас пішов...

Потім підніс трупа, обіймив за шию та й питався, як коли би радився.

- Скажи ж мині, кілько служеб наймати, кілько на бідні роздати, аби тобі бог гріха не писав?..

Сльози падали на трупа та на білу студену плиту. Плачучи, убирав сина на смерть. У біленьку мережану сорочку, у пояс вишиваний та в капелюх з павами єго убрав. Писану тайстру поклав під голови, в головах поклав свічку, аби горіла за страчену душу.

Такий годен та гарний парубок у павах! Лежав на студеній, мармуровій плиті та гейби усміхався до свого тата.

В КОРЧМІ

Коло довгого стола сидів Іван та й Проць. Котили по столі завзяті слова і схилившися слухали, що стіл говорить. Нарікали та й пили. Проця жінка била, а Іван єго вчив бути паном жінці.

- Ого, вже най того вола шлях трафит, шо го корова б’є! - казав Іван.- Якби ні жінка мізинним палцем кинула, та й бих капурец зробив, на винне яблуко бих розпосочив. Мой, та же це покаяніє на увес світ, аби жінка лупила чоловіка як коня! Але я би єї борзо спамньитав, так бих спамньитав, шо би не памньитала, куда ходит. Віострив би-м сокиру на точилі, та й бих руки по лікті обрубав. Лиш раз, два, та й руки гаравус! - Сказав оце Іван, та й здоймив руку вгору, як коли би мав гадку злетіти. Подав голову взад, очі вп’ялив у Проця та чекав, що Проць єму скаже.

Проць помахував головою та й нічо, сирота, не казав, бо що мав казати, коли все правда.

- Мой, ти паршьику, не телепайси над книжков, як шибеник на грабку, але давай, брьи, горівки. Я платю, а ти давай бо мій кременал, а твоя смерть! Не гиндлюй зо мнов, але сип тої браги...- казав Проць та й бив кулаками у стіл.

Жид сміявся, наливаючи горівку. Газди стали пити. Нахилювалися до себе і відхилювалися, як би дві галузці, що ними легенький вітер колише.

- Та гадаєш,- казав Іван,- шо бих чекав на шандарів, аби ні брали? Лиш бих руки обрубав, та й сардак на себе, та й на мелдунок. Встид за встид, але би-м сказав панам, шо ні жінка била, а я руки обтьив. Може би-м яку днину посидів, а може бих і годину не пацив...

По цім слові пили горівку. Так гірко пили як кров, кров свою - так кривилися.

- Процю, брате,- видиш, п’ємо горівку, ти мене чьистуєш, але п’ємо свою працу, свою кервавицу. Кров свою п’ємо, жидам бенькарти годуємо. Але радю тобі, щире тебе наказую, припри собі жінку, най вона до тебе руки не протьигає. Мой, таже ти сміхом став по селу, жінка б’є та духу наслухає, а ти газдов маєш бути?! Я би таку жінку дзумбелав та в ступу бих запрьигав та канчук дротьиний з клинка бих до неї стьигав!

Іван виймив гроші і хотів собі заплатити горівки, але Проць змів гроші на землю, бо дуже розсердився.

- Іванку, чьо мене, брьи, пореш без ножа? Я маю охоту тебе зачьистувати, бо ти мене, як якис казав, як мама рідна на добре радиш. Не тич мині гроший, але пий.

Та й знов пили.

- Або говори з нев по добру! Як прийдеш додому, та й кажи жінці так: Мой, жінко, де ти мині прицьигала? Ци на смітю, ци в церькові? Ци рабін нас вінчьив, ци ксьондз слюб давав? Ти до мене руки протьигаєш, а я ручки втну. Аді, внеси столец та й сокиру, та й мемо рахуватиси... Так ти єї наповідай, та може напудиш...

- Іванку! Ти, небоже, мої жінки не знаєш. Та же вона така тверда на серце, шо би ката не збояласи. Я чьисом хочу єї дати огрозу, але вона, шо має під руками, та як ні впоре! Аби єї дохторі так по смерти пороли!

- Ти, марнотрате,- каже,- ти шо видиш, та до коршми тьигнеш, та ще мене хочь збиткувати?!

- Але кажу ти, шо я такий від неї битий, такий парений, шо прийде ми си від хати йти. Але кажу, може єї бог руки без мене усушит, може я допросюси цего у бога...

- Чикай на бога, чикай, дурний, а вона ме бити, аж на вітер здоймати. О, вже ти такий газда свої жінці, як вербовий заніз у ярмі. Плюнути не варт на такого газду!

Проць закашлявся, аж посинів. Іван поклав оба кулаки в зуби та й гриз. Потім скреготав зубами на всю коршму.

- А суда ж, арендарю! Мой, жиде, ти, вчена голова, та тому з нас шкіру лупиш; скажи мині, ци є такий паруграф, аби жінка чоловіка била? Ци є такий рихт? Ти читаєш у книжках, аж скаправів-єс, то дес там воно повинно найтиси. Як цісарь такий паруграф написав, най я знаю. Бо як цісарь таке право відав, то най моя також мене б’є. Руки складу навхрест, а вона най бучкує. Як право цісарске, то має бути цісарске!

Жид казав, що такого права не дочитався. А Процеві казав, що повинен йти додому, бо жінка буде сварити.

Проць плюнув, пролупив очі і довго дивився на жида. Хотів сварити, але обміркувався та й встав з лави.

Ідучи додому горланив на ціле село:

- Коли ж бо не боїтси, шо сине за нігтем, не боїтси...,

- Але я руки обітну, як вербу підчімхаю! А це ж куда? Як прийшла, то був бузьок на хаті, а тепер? Де, де тому край?

Чути було, як Проць приспівував: «Де, де-е, та де тому край?...»

Як доходив до хати, то замовкав, а на воротях геть затих.

ЛЕСЕВА ФАМІЛІЯ

Лесь своїм звичаєм украв від жінки трохи ячменю і ніс до коршми. Не ніс, але біг до жида, і все обзирався.

- Ого, вже біжит з бахурами, бодай же сте голови поломили! Коби забічи до коршми, бо як допаде, та й знов буде рейвах на ціле село.

І побіг з мішком на плечах. Але жінка з хлопцями доганяла. Вже перед самою коршмою хапнула за мішок.

- Ой, не тікай, ой, не біжи, не розноси мою працу змежи дітий!

- А ти, мерзо, знов хочеш робити веймір на всі люди! Лице би-с мала!

- Лица я із-за такого газди не мала, та й не буду мати! Давай мішок та пропадай. А ні, то будем тьи бити, буду тьи бити з дітьми насеред села! Най буде покаяніє на увес світ! Давай!

- Ти, стара льирво, та ци ти здуріла? Та я тебе і бахурів твоїх повішію!

- Андрійку, синку, лиш по ногах, лиш по ногах, най вам хлібец по жидах не розносит! Так бийте, аби-сте ноги поломили. На каліку то ще заробимо, але на піяка ми не годні наробити!

Вона говорила до своїх двох хлопців, що стояли з бучками і несміло дивилися на тата. Андрійко мав може десять років, а Іванко з вісім. Вони не сміли приступити і бити тата.

- Бий, Андрійку, я буду тримати за руки. Лиш по ногах, лиш по ногах!

І вдарила Леся по лиці. Він поправив єї ще ліпше, аж кров потекла. Тепер хлопці підбігли і почали валити бучками по ногах.

- Ліпше, синку, уваліт му ноги, як псови, аби тьигав за собов.

І плювала кров’ю, і синіла, але тримала за руки.

Хлопці вже зважилися і підбігали, як щенюки, і били по ногах, і відбігали, і знов били. Майже бавилися, майже сміялися.

З коршми вибігло кілька людий.

- Мой, таже цего ще ніхто не видів, відколи світ! Аді, як б’ют, ще цицка коло рота не обісхла. Покаяніє на увесь мир!

Хлопці били як скажені, а Лесь і Лесиха стояли закаменілі, покервавлені і не рушалися з місця.

- Мой-ня, хлопці, таже ви пірветеси коло дьиді...

- Було брати довші буки, аби-сте ліпше доцьигали...

- Бийте по голові дьидю, у розум, у тімнє...

Отак викрикував якийсь п’яний з-перед коршми.

Лесь кинув мішок на землю і став як дурний. Він такого нападу ніколи не сподівався і не знав, що робити. Врешті ляг на землю і скинув киптар.

- Андрійку, та й ти, Іванку, йдіт тепер бийте, я ані кинуси. Ви ще малі та вам тьижко підбігати. Гай, бийте...

Хлопці стояли подалік і дивно дивилися на тата. Поволеньки покидали бучки і дивилися на маму.

- Та чому їх не заставльиєш, аби били, аді-м льиг - бийте!

Лесиха заревіла на все село.

- Шо я, люди, винна? Я б’юси по ланах з дітьми на сухім хлібці, та шо я уторгаю, то він все до коршми віносит. Я, люди, не можу нічо заробити через него, бо не можу хати лишити. Та же він лишив нас без драночки у хаті. Шо залямит, та й до жидів за горівку несе. Я не годна наробити і на діти, і на жидів. Най си діє, шо хоче, але я вже не годна...

- Та ж бийте, і палцем не кину!

- Най тебе, чоловіче, бог поб’є, де ти нам вік пустив марне і діти осиротив! Та ти нас кілько набивси, шо ми ніколи з синців не віходимо, як воли з ярма. Та же я не можу горшечка у хаті затримати, бо все вібиваєш. А кілько я з дітьми начувала на морозі, а кілько ти лишень вікон набивси? Нічо ти не кажу, най тьи бог скарає за мене та й за діти! Ото-м собі долю в бога вімолила... Люди, люди, не дивуйтеси, бо не знаєте…

Взяла мішок на плечі та й поволіклася додому з дітьми, як пришиблена курка.

Лесь лежав на землі і не рушився.

- Але піду до кременалу, на вічний кременал піду. Раз! Такого ніхто не чув, та й не буде чути. Таке вістрою, шо земля здрігнеси.

І лежав і свистав завзято.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Лесиха повиносила все з хати до сусідів. На ніч лягла з дітьми спати в городі, у бур’янах. Боялася п’яного Леся, що вночі прийде. Дітям постелила мішок і накрила кожухом. Сама чипіла над ними у сердачині.

- Діти, діти, шо мемо робити? Тото-м вам постелила сегодни на увес вік! І пімрете, та слави не збудетеси! Не годна я цего за вас відмолити...

І плакала, і наслухала, чи Лесь не вертає.

Небо дрожало разом зі звіздами. Одна впала з неба. Лесиха перехрестилася.

МАМИН СИНОК

(Юрчикові)

У суботу рано вибігла Михайлиха за поріг хати і заговорила до себе дзвінким голосом:

- Ба, не знав, де бахур подівси? Дес воно ландає, дес воно нишпорит по дворі, як курка. А ну, ци би ти єго вдержьила у хаті? Зчесала бих бахура, та й нема.

За хвилю пішла до стодоли подивитися, чи коло Михайла нема бахура.

- Ото, в тебе також розум?! Не наженеш хлопца до хати, але коло себе тримаєш на студени. Ходи, Андрійку, до хати, та дам яблуко таке червоне, шо аж!

- Не йди, дурний, бо мама бреше, мама хоче чьисати, та й гулит тебе,- сказав і зареготався Михайло.

- Цес чоловік, бігме, вістарів розум! Та же дитина отут замерзне коло тебе. Не слухай, Андрійку, дьиді, бо дьидя дурний, але ходи до хати, а я тебе счьишу, та й дам булку та й яблуко. Ая!

- Коли ви не дасте.

- Ходи, ходи, бігме, дам.

Та й взяла за руку та й повела до хати.

- Я тебе файно вімию, вічьишу, а завтра підеш зо мнов до церькови. Мама таку файну сорочечку і поясок даст. Всі будут дивитиси та й мут казати: аді, який Андрійко красний!

- А яблуко дасте, ма?

- Дам, дам, багато.

- А булку?

- Та й булку...

- А до церькови озмете?

- Озму, озму... 

- То чишіт.

І мама взяла мити голову Андрійкові. Цятки води спадали поза ковнір, і Андрійко ледве витримував, аби не плакати.- Тихонько, тихонько, мама так файно вімиє, вімиє! Личко буде, як папірчьик, а волосє таке, як лен. Над усі хлопці будеш найкращий!

- Коли бо кусає…

- Мама гет вічьише, нічо не буде кусати. Так легонько буде, шо ей, де!

- А як вічьишете, та й дасте булку та й яблуко, та пустите надвір?

- А шо ж, уберу тебе, та й підеш гет далеко, гет, гет...

- Добре, я піду до вуйниного Івана.

Мама Андрійка вимила та й взяла на коліна та й чесала.

- Ма, а коло дьиді є кіт, та й таких миший ловит та й душит.

- Бо миші зерно трубят та шкоду робля...

- Нащо шкоду?

- Аби не було шо молотити та й молоти.

- А шо ж вони їдьи?

- Та же зерно...

- Як?

- Е, з тобов не договорив би си...

- Траба, аби тьи дьидя у вечір підстриг, бо, аді, яке патлате волосє.

- По-парубоцки, ма?

- А як же, та же ти у мене парубок.

- Та й видиш, шо вже, а ти не хочеш ніколи давати чьисатиси. Ану-ко подивиси в дзерькало, як файно?

Андрійко виглядав як скупаний, волоссє спадало маленькими білими нивками на чоло і шию. Очі були сині, а губи червоні. Мама дала єму яблуко і булку, він сховав у пазуху.

- Я хочу до вуйни.

- Уперед зз’їж яблуко та потім підеш, бо хлопці відоймут.

- Я не покажу. Хочу до вуйни.

- То йди, про мене.

Вбрала єго в чобітки, в свою кожушинку, в татів капелюх та й пустила надвір.

- А дивиси, аби-с упав, та й буду бити...

Сіла в хаті шити.

- Не біси, такий мудрий, як старий. Не мав би си в кого вдати! Вікапаний Міхайло. А зараз упоминаєси заплати за чьисанє...

І мама всміхнулася і шила далі.

- Коби здоров ріс та чемний. Має три роки та й гет оченашу береси. Такий старогрецкий, а такий пустьик, шо хату догори ногами здоймає. Так нераз допече, що мус бити. Якби не бив, та й нічо би з него не було!

Підняла голову, глянула у вікно.

- Це вже в полудне, а Міхайло ще не входит полуднувати. А бахура нема. Дес певне чипит на снігу та й ме кашлати...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Вечером сидів Михайло на лаві та й держав на колінах Андрія. Вогонь палахкотів у печі і освітлював хату червоним світлом. Михайлиха сиділа перед печею та й варила вечерю.

- Ти зійшов, старигане, на діточий розум, та лиши дитину в супокою, не підкидай ним, як гарбузом. Йди, Андрійку, до мами.

- Коли я не хочу.

- А ти чій, дьидів, чи мамин? - питав Михайло.

- Дьидів...

- А кого меш бити?

- Маму.

- А ти, підвіяний, та я тобі яблука та булки даю, а ти меш мене бити!

- Дьидя тобі купит багато яблук, бо ти дьидів...

- Ой, ци ни цес дьидя тобі купит? Ти би ніколи не видів нічо.

- Ану-ко покажи, як ти меш їхати у воську на кони?

Хлопець сів на поривач і брикав по хаті.

- Доста, доста, Андрійку, на тобі солімку та пінку з молока збирай.

Андрій опинився коло печі і збирав пінку.

- Мо, Андрі, а ти шо купиш мамі?

- Червоні чоботи.

- А дьидиви?

- Дьидиви нічо не хочу.

- Файний синок мамин.

Михайло взяв єго знов на коліна.

- Ти як називаєшси?

- Андрій Косминка.

- А хто ти є?

- Луский радикал.

- Добре. А куда ти поїдеш?

- До Канади.

- На чім поїдеш?

- На такі шіфі, як хата великі, таким морем шіроким, шіроким, гет, гет...

- А дьидю озмеш з собов?

- Озму дьидю та й маму, та й Івана вуйниного, та й гет поїдемо...

- Йди, йди не зіціруй хлопца та не бери на акзамент, бо ще зсне без вечері.

- Але поміркуй, який бахур мудрий, гет все знає!

МАЙСТЕР

То як часом майстер напився в саму міру, ні замало, ні забогато, то розказував одну подію зі свого життя. Всі, що були у коршмі, слухали єго з увагою, навіть і жид слухав.

- Та я вам, мой-ня, не буду ні цеї, ні тої городити. Був-єм майстер, був-єм газда - ціле село прикаже. Тепер я лійдак, най і це село прикаже - марного слова не скажу. Не скажу, бо шо правда, то не гріх. Але як то воно на мене впало? За оце ви питайте…

- Прийду до газди, обдивлюси по матріяні, по пляцови, приб’ю торг, могоричь віп’ємо, та й до роботи! Плюну у жмені, сокиру в руки, та й дивиси, а будинок як дзигарок віріс на подвір ю. З котрого хочь боку заходи - дзигарок.

- Віду в неділю з церькови, йду додому та й нютую собі в голові, що най лиш пожию з десіть років, та й село гет перебудую. Так перебудую, шо не жьиль буде у него зайти...

- Дома пообідаю та й іду в поле на жито подивитиси. На биті горі обернуси, глипну на село, а мої, моспане, будинки, як та птаха легка, шо ледве землі доторкаєси. Як стану, як глипну, то так мені весело, як мамі, шо дивитси на свої діти. А так мені легко, шо сто миль перелетів бих...

- А так мині бог годив, шо ши загадаю, та й маю. Я собі нивку купив одну, ба й другу, я собі коровку, овечки. Годило, у руки йшло, як з води йшло.

- А мама, бувало, припадают коло мене та приповідают:

- Ой, синку, тото ти бог файний талан дав у руки, нема такої днини і години, аби-м богови світому не дьикувала за тебе. Кажут: «старий, старий, а встань-ко та подивиси на нашого Івана, який він газда?» А жінка слухає того та як скрипочка увихаєси по хаті…

На сім місці Іван випростовувався, лице єго пашило великою радістю. Ті, що єго слухали, дивилися на него якось смутно, але мовчали. Іван їх завойовував своєю бесідою. Робив з коршми церкву.

- Але потім, братя, пішло все коміть головою. Якби взьив на долоню пір’є та й подув, то так пішло все. Не лишилоси нічо навкруг палца обвити...

- Прийшов одної неділі чоловік з Луговиск та й каже: так і так, ксьондз наш закликає вас до себе. Зібрав я си та й іду. То не далека україна, та й приходжу до лугівського ксьондза.

- А шос мені вже дорогов на душі потенькувало. Приходжу, поцулував ксьондза в руку, а він мині каже, шо так і так, у нашім селі траба нову церкву класти. Ми, каже, не погодилиси з тим гуцулом, шо кладе церькви, а чули-м, шо ти добрий майстер, та й порадили-м си, аби ти нам клав церькву.

- Як я, знаєте, це вчув, та й на мене піт збив, як коли на слабу худобину. Аді, сегодни ще не памньитаю, шо я на то сказав ксьондзови, як я із хати вішов? Шос ні обмарило...

- Вертаюси додому, а мені то чорно, то жовто перед очима, вітер ні із ніг згонит. А в голові як коли би цигани клевцами гатили. Але гадка гадку рівно пошибає. Дес я собі думаю: мой, та же це не стодола, та же тут, брьи, тисічі дают на твої руки, та же церькву люди видьи ізо всіх селів. Такий я страх дістав, шо най бог боронит! Отак як би ні хто сокиров зарубав у голову...

- Прихожу я додому та й ані жінка, ані діти мині не милі. Нічо я нікому не кажу - мну в собі.

- Льиг я спати. Спю як камінь, спю - не вісипльиюси. А мині снитси, шо я дес у вишневім саду лежу та на сопівку граю. Вишні зацвили, аж молоко капає, а я лежу та на сопівку граю. Але дес коло того саду вчиниласи церькова, я єї дес вже поклав, а вона коло саду вчиниласи. Як нараз дес не загримит, як коли би гора завалиласи! А то церькова розлетіласи на порох. Тот дзвінок, шо на самі горі стоїт, дес так дзвонит, але так жьилісливо, шо аж! Сам дзвонит. Дес я хочу підвестиси, а то мене церькова гет привалила. Дес вода велика вчиниласи, дес по воді ворін, ворін таких пливає, шо вода чорніска. А дзвінок на горі форт дзвонит і церькви нема, а дзвінок на горі все дзвонит...

- Дес я кричу ратунку, та й мене збудили та трохи спамньитали.

- Дальше нічого ни тьим’ю. Доста того, шо-м вілежьив три місіці, та й потім нічо з мене не зробилоси...

- Гуцул поклав таки церькву в Луговисках, а мене світа збавив, збавив навіки...

Далі майстер не розповідав своєї історії, бо всі знали, що потім сталося.

Врешті і не міг розповідати, бо, дійшовши до сего місця в оповіданню, клав наперед себе фляшку горівки і пив понад міру. За то ті, що дотепер слухали єго і мовчки сиділи, розбалакувалися і жалували майстра.

- То, видите, чоловік ба сеї, ба тої собі загадує, а то все божа міць! У бога нема, шо цес файний, а цес старий, а цес бідний, у бога всі однакі; шо має бог дати, то даст і найбіднішому і найбогатшому...

- Та вже воно правда, шо від божої моци ніхто не сховаєси, але бо дес такі люди є, шо чоловіка збавльиют. Аді, гуцул поробив му якус біду, ци підсипав, ци розум зав’єзав, та й шо з чоловіка зробилоси? - ніц, болото зробилоси. Та оце є, шо чоловік чоловіка так зупсує...

- Та то гуцулска віра, бодай го шлях трафив! Аді, генди паршьик лиш звис на нашу працу, але він ліпший від гуцула. Бо він озме гроші, маєток зарабує, але розуму не відбере. А гуцул поробит таке, шо чоловік о-світі си забуває. Гуцула гони від хати як пса...

- Правду кажете, ой, бігме, правду. Та же Іван потім здурів. Загнав жінку в гріб, діти повідгонив від хати, пустив, де шо є. Має хатчину, але таку страшну та облупану, шо льично до неї увіти. Аді, не за довгий час піде відци додому та й віб’є вікна, та й льиже на нічь та ме співати. Та ніби він тепер має добрий розум? Та же розумний не бив би вікна у свої хаті, та не купував би їх щомісіця два рази. То лиш так здаєси, шо він добре говорит, але єму в голові рівно хиба...

- Пустив го, невіра, марне. Так го зсукав, шо до смерти ніхто го не розсуче. Зломив му волю, єго ні робота не береси, ні нічо, а шо заробит трошки, та й все посідає в коршмі...

- Най пан біг хоронит кождого доброго чоловіка...

ПОБОЖНА

Семен та Семениха прийшли з церкви та й обідали - мачали студену кулешу у сметану. Чоловік їв, аж очі вилазили, а жінка почтиво їла. Раз по раз втиралася рукавом, бо чоловік кидав на ню цяточками слини. Таку мав натуру, що цьмакав і пускав слиною, як піском, у очі.

- Не можеш ту башту трохи приперти, не мож хліба ззїсти...

Семен їв і не припирав башти. Трохи єго жінка вколола отим словом, але він возив далі сметану з миски.

- Чмакає, як штири свини. Боже, боже, таку маєш гьамбу нехарапутну, як у старої конини.

Семен ще мовчав. Трохи був і винен, а подруге хотів добре попоїсти. Врешті встав і перехрестився. Вийшов надвір, дав свиням пити і вернувся, аби лягати.

- Аді, насадився, та й льигає, як колода, ану-ко, ци він вікаже де носа? Гниє отак кождого свьита та й неділі.

- Чьо ти собі гудза зо мнов шукаєш? Як я тобі зав’єжу гудз, то ти єго не роз’єжиш, я тобі дам гудза!

- Я би тебе шонеділі живого кусала.

- Коби то свиня мала роги...

- Стоїть у церькві, як баран недорізаний. Інші газди як газди; а він такий зателепаний, як колєра. Мені аж лице лупаєси за такого газду.

- Ото, бідна головко, та й втратю царство небесне! Нагаруйси цілий тиждень, та ще у церькові гаптах стій! Стій уже ти за мене, а я і так божого слова віслухаю.

- Ой, вже ти слухаєш слова божого. Одного лумера не знаєш, шо ксьондз казав на казаню. Станеш насеред церькви, як сновида. Дивиси, а очи вже пішли у стовбірь, дивиси, а рот вже розхиливси як ворота, дивиси, а слина тече вже з рота. А я дивлюси, та й земля підо мнов горит зі встиду!

- Уступиси від мене ти, побожна, най я трохи очи прижмурю. Тобі однако молоти, а я ледве тлінний.

- Бо не стій у церькві як слуп. Лиш ксьондз стане з книжки читати, а ти вже очи віпулиш, як цібулі. Та й махаєш головов, як конина на сонце, та й пускаєш нитки слини, як павук, такі тоненькі - лиш шо не захаркотиш у церькві. А моя мама казали, шо то нечисте закрадаєси та чоловіка на сон ломит, аби божого слова не слухав. А коло тебе нема бога, ой, бігме, нема!

- Агій на тебе, та же най твої голови дідько причепитси, не мої! Ото побожна!? Мой, та ти написаласи у якес архиримске браство та гадаєш, шо-с вже свьита? Та я тобі так шкіру спину, як у книжці, такими синими рьидами... Зійшлиси газдині у браство! Ніхто такого не чув та й не видів. Одна мала дитину дівков, друга одовов, трета найшла собі без чоловіка - самі порьидні газдині зійшлиси. Та якби вас тоті черці знали, шо ви за чильидинка, та вони би вас буком з церькови! Аді, які мині побожні, лиш фоста на заді хибує! Книжки читают, образи купуют, таки живі до раю!

Семениха аж заплакала, аж затремтіла.

- То було ні не брати, як мала-м дитину! Ото-м собі долю напитала. Та же за тебе була би й сука не пішла, за такого вола невмиваного! Ще молиси богу, шо-м собі світ з тобов зав’єзала, бо був би-с ходив отак до гробної дошки.

- Бо-м був дурний, злакомивси на поле, та й відьму взьив до хати. Я би тепер і свого додав, коби си відчепити!

- Ой, не відчепишси! Я знаю, ти би хотів ще другу взьити з полем, але, не біси, мене [не] доїш і не діб’єш. Я таки буду жити, таки мусиш на ні дивитиси, та й решта!

- Та жий, поки світа та сонца...

- Та й до браства буду ходити, та й шо ми зробиш!

- О, вже ти в тім брастві не будеш, хиба би мене не було! Я ті книжки пошпурьию, а тебе прив’єжу. Вже ти мині не будеш приносити розуму від черців...

- Ой, буду, буду, та й вже!

- А відчеписи від мене, бо як озму яке лихо та й перевалю!

- Мамко, мамко, то-с ні дала за кальвіна, тото-с ми світ зав’єзала! Аді, в неділю береси бити!

- Аді, аді, мой, а то ж я розминав сварку? Та міркуйте собі, шо це за побожна? Ей, небого, коли ти так, то я тобі трохи прикоротаю, я тобі писочок трохи припру. Та же через цу побожну траба би хату покидати! Спи біда, але буду бити!

Семениха втікала на двір, але чоловік ймив у сінях і бив. Мусив бити.

КАТРУСЯ

Як Катруся приходила до пам’яті, то мама сідала коло неї і жалібно говорила:

- Катрусе, доки ти, небого, меш слабувати? Гроші минулиси, других заробити не заробиш, хотьби-с і підвеласи. А я повідносювала гроші по ворожках. Та й з того нема ніякої користі. Правда, ворожка угадала за все, як дома дієси, яка тобі біль, але корінє нічо не помагає. Відай тобі таки нема віходу...

Катруся лежала нерухомо. Водила сухонькою рукою по тварі. Сині нігті були, як єї сині очі, і здавалося, що по лиці вандрує богато синіх очий, дивних, блискучих. Всіма тими очима Катруся гляділа на маму і потакувала на єї жалібну мову.

- Ой, нема, бідний світе, нема. А дьидя гет зжуривси. Заходит у голову, чим тебе поховати, як умреш? Коли на тьи подивитси, та й чорніє з жури. Ми, Катрусю, гет з усего вішли. Муки на дні лиш трошки, зерна одного нема коло хати, та й зломаного грейціря нема. Якби-с умерла та й би-м стали, як серед води. Коби тьи бог хоть до осені додержьив... Ей, дівко, дівко, тото-с себе та й нас зневолила!

Мама взяла Катрусю чесати.

- Ти так страшно гориш та так кашляєш, шо най бог сохранит! Ані дранку натьигнути на тебе, ані розчьисати, ані вмити. Боже, боже, як ми гіренько мучимоси. Просю бога, аби-м половину тої муки на себе перебрала, та й не можу допроситиси.

Сльози мамині капали на Катрусине волосся і пропадали, як вода у піску.

- Шо то з тебе зробилоси? Така-с була годна, така робітница, шо на все село! Аж нам си душа радувала, гадали-м, шо нам легше стане із-за тебе, а то, аді, яке легше! Коби хоть шо їстки доброго, а то ми зав’єваємо на барабули, а ти таки гинеш. А трудно ходити вже по хатах за молоком, вже-м си кілько находила, шо тепер нема як лица вказувати.

Мама заплітала косу.

- Не знати, нашо я квіток тобі накупувала? Увалила-м два леви, як у болото. Вже, відай, я тебе у ті квіти на смерть уберу...

Заплакали.

- Ану-ко, дайте, я подивлюси на них.

Мама дала Катрусі квітки сині, білі, зелені, червоні.

Катруся перезирала їх, лице єї слабо усміхалося, а сині, білі, зелені, червоні блески блукали по обличчю.

- Дай суда, борзенько, аді, дьидя йде та скаже, шо тобі ще у голові дівоцтво.

* * *

Катрусю поклали на віз, аби везти до лікаря. Мама, плачучи, підкладала єї подушку під голови.

- Бодай я вже не дочикав вас дохторувати! Коби-сте поздихали, то би-м раз поховав, тай збувси!

Держав вижки від однокінки і аж чупер собі микав зі злості.

- А ти, розпаднице, памньитай, шо як я гроші задурно по дохторях розсію, та й ти амінь зроблю! Я тебе без дохторя поховаю, я тобі буду дохторь. А відки ж я наберу на вас, на дохторі, на аптики та на дідька рогатого?! Та мій мозиль не годен цему вітримати, ой, не годен. Наймив-єм фіру, та ліпше вже відвезти на могилу та вівернути, та й збутиси. Боже, боже, шо це мене найшло цеї днини! Ну, ганциго, кіпай тими безклубими боками.

Потяг конину батогом та й виїхав за ворота.

На улиці Катруся цікаво розглядалася. Від осені богато новин настало. Вуйко Семен загородив пліт, старий Николай пошив наново стодолу. Катруся забула і за сварку татову, так роздивлювалася на всі боки.

По полю люди орали, сіяли. Жайворонки над ними співали. Чорна рілля розсипалася під сонцем.

Катруся почервоніла і все собі гадала:

- Маю в бозі надію, шо підведуси, шо ще весни не стратю. Зараз таки найду собі роботу... Боже, боже, найди мені лік!

Певна була, що весни не стратить. Тато сидів напереді і довго мовчав. Врешті почав говорити.

- Аді, днинка як золото, а ти ходи по дохторях!

Звернувся до Катрусі.

- Скажи ти мині, дівко, шо я маю з тобов робити? Лежиш та лежиш, та й ні житя, ні смерти. Я гроший набираю та набираю, та й все задурно! Коби-м знав, де тобі лік, тоби-м шукав, а так, шо я знаю? Коби-с вже або суда, або туда. І тобі ліпше, і нам ліпше...

Катруся плакала.

- То, небого, нема шо плакати, лиш таки, шо правда! Ти собі вмреш і гадки не маєш, ніби то не однако в земли гнити? Яке сегодни легке житє, то ліпше вмерти та не капарити цілий вік по чужім поли! Вже-м гроший набрав, та ще наберу на похорон, та й на старість жиди з хати віженут. Ех, коби-м знав, шо не буде тобі ліку, та й бих зараз завертавси додому. Добро шо то лишило би си на погріб.

Катруся заходилася від плачу і кашляла на все поле.

Тато витягнув з пазухи яблуко та й якось несміливо подав донці. Ніколи він ще не давав єї ніяких лакітків.

- Не плачь, небого, я тобі не воріг. Я лиш кажу, аби за дурно гроші не віднести, аби себе не скалічити та й аби тобі не помогло. Та же ти сама, дитинко, видиш, шо нема відки. Я би тобі мізинного палца врубав та й би-м не жалував. Я за тебе маю у людий честь як за хлопца, бо-с робітниця на все село. Синку, я на тебе дув як на пінку, та й виджу, шо вмреш. То видко очима, шо тобі нема віходу. Ой, небого, небого, тото мемо бідити без тебе... Ой, будем та будем...

Старий замовк.

- Ой, умру, умру, вже виджу, шо мині нема віходу,- шепотіла Катруся.

В’їзджали в місто.

* * *

Вертали додому. Сусід Николай також з ними.

- Він мині таке напіяв, шо де, де, де-е-е! Мужикови до дохторів не здало ходити. Коби, каже, багато молока пила та мньиса якогос легкого аби поїдала, аби трунок собі вілагодила, аби хліба білого - де шо на світі є, то згадав. Може воно у панстві помогло би, але у нашім стані то не поможе. Доста того, шо як він зачьив почьитувати, то я таки не дослухував до кінца. Ніби було би шо з того, шо я би віслухав? Най умирає так, як є. Най віп’є тоті мидицини, шо-м узьив з уптиці, та най або віхоруєси, або як сама хоче...

- А ви ж гадаєте,- почав сусід,- шо дохторі дают мужикови такий лік, як панови або жидови? Бодай так здорови! Мужикови шо вткне, вткне, та й спасайси. Ніби єму хочеси мужикови доброго ліку пошукати? З паном шо день то добрийдень, а з мужиком шо?

- Коби то, уважьиєте, кому порадити, а то наше яке? Поцулував у руку, та й чикай, аж скажут гроші дати...

- Найліпше було візнати у старої Іванихи. Вона, бачу, пішла до дохторя, та й як він зачьив єї шукати, то вона єму навправці, ой, каже, пані дохторь, дайте мині послідний лік. Я, каже, бідна баба, не маю із-за кого дохторуватиси, та дайте мині послідний лік. Дохторь, бачу, відививси на бабу та й каже: а ти відки знаєш. Ой, каже баба, відки знаю, то знаю, але дайте мині таку риципку на послідний лік. Як зачьила, як зачьила, та й дав і до сегодни ходит...

- Коли ж бо не стало розуму запитатиси. Ви гадаєте, шо то з паном так говорити, як вам си здає? Кажи раз, два, та й забирайси, шуруй!

- Пішла баба з тов риципков до аптиці. Дала аптикареви, а сама, не біси, мудра, дивитси, як він ме тот лік вілагожувати. То вповідала, шо як собі капнув того ліку на долоню, та й наскрізь руку перейшов. Але то лиш дес сотому удастси такого ліку дістати. А мужикам лиш такий лік здалний, шо або суда, або туда!

- Ей, бідний світе, шо я не розпитав баби, як воно треба того ліку просити. А так і гроші загубив, і нічо не поможе... Тото-м гидно зробив.

- Та відай нема вашій дівці віходу. Адіт, як вона горит? Нема з неї так нічо, як з отого листка, шо відчімхнувси від дерева...

- Ой, нема, нема, і гроші пішли. Коби-м був хоть Іванихи запитав...

- Та то, видите, від чого лік. Аптикарь має свою аптику та вмирає...

АНГЕЛ

(Зонечці)

Стара Тимчиха грілася на приспі против сонця. Поперед ворота проходили люди, і ніхто з бабою слова не заговорив. «Славайсу» - «Навіки слава» лиш кілько бесіди і розмови.

- Старого лиш озми та закопай! Шкода тої лижки страви, шо зз’їст, та того кута печи, шо залежит. Всім великий у очах, ніхто слова не заговорит, ци бісе, ци чорте. Таки не варт старому жити, та й решта!

Прийшли єї на гадку слова старого Тимка.

- То, стара, так є, шо моя голова напереді, а твоя зараз за моєв. А як мої не стане, то твоя ніц не вартує. Лиш аби-с мене одного дня поховала, а другого ти вже не газдиня, меш сидіти як у комірне у свої хаті...

- Ей, старий, старий, тото-с ні лишив, як коли би-с утік від слюбу. Був-ис плохий, куда-м тьи потрутила, туда подавав-єс си але все я із-за твої голови була газдиня. Була-м та й була-м...

Смутно бабі Тимчисі було, хоть сонце, як рідна мама, розгрівало старі кості.

- Та ти гадаєш, старий, шо хтос за тебе нагадує? Якби мене не було, та й би ніхто і не гавкнув за тобов. Ой, сегодни діти, такі діти, шо аж у п’єтах постиває! Але-с дурний, бігме-с дурний! Було понабирати банків та векслів, та добре поїдати та попивати, та жити по-панцки. А то запобігали-м обоє, яєчка жьилували на яєшницу, а сегодни і обідцу за тебе ніхто не зробит...

Баба Тимчиха закрила лице долонями та й шепотіла до старого Тимка.

- Коби-с, мамо, вішолопала послідний феник, то би обідец був. А як не зможеш підвестиси, то здихай на барабули! Ніби діти купили би тобі яблучко або булочку? Тогди би-с їла!

Встала з приспи та пішла подивитися до курий.

- То в старого, бігме, такий розум, як у дитини. Таке-м понаплітала, шо встид перед сонцем світим! Вони, сараки, мают свої діти та мусі за них дбати. А ти, стара, мовчи та дихай. Не дурно якис вігадав, шо в старого дитинячий розум...

З осим словом Тимчиха увійшла до великої хати. Розімкнула свою скриню і вибирала одежу. Придивлялася, чи не сплісніла, або чи міль не наплодилася.

- Все ще нашого стараня, нитки діточої нема. Всего-м собі налагодили д’смерти. Як старий умер, то лиш дошок на деревище купили. Ей, де, коби і мене так файно ховали. Були люди та було і для людий. Вже-м тьи, старий, поховала як газду! Ніхто не писнув, аби-м чогос жьилувала.

Виймала червоні чоботи.

- Лиш раз убувані. Небіщик вже перед смертев був на ярмарку та й купив. На, каже, Насте, аби-с мала на смерть, хто знає, як тьи діти мут шінувати? Все ліпше мати своє. Аби-с мала порьидний чобіт на нозі, бо то бог знає, ци я вперед умру, ци ти.

Баба заплакала.

- Не журітси, дітоньки, я вам кошту не нароблю, ще й вам лишу. Мене старий добре постарав. Коби так усіх. Лиш не дайте бабі без свічки умерти. Я так коло старого страждувала ночами, шо лиш один бог знає, але таки не вмер без свічки.

На споді скрині найшла баба вузлик з грішми. Взяла в руки і сіла на землі, аби рахувати.

- Ой, діти, діти, тото-м си вас набавила та напістувала! Бувало біжу з міста на-голову, а все мині на гадці, шо вони там діют самі у хаті? Добігаю до лісу, а вони йдут против мене, ледви землев котьиси. Підо мнов аж ноги дрожут, аби борше додому, а вони зіпрут, та й мус сідати та роздавати дарунки. Понабирают та й далі. Лиш небіжка Доця зо мнов ішла, а бахурі полетіли як вітер...

Обличчє бабине подобріло і прояснилося. Глянула на образи. Там був голий ангел, що тримав у товстих руках дві червоні рожі.

- Ой, ти, голаку, все ще смієшси з старої баби. А як баба постаріласи, а ти все молоденький, все бабі хату звесельиєш. Ой, дитинко божа, минув вік, як у батіг траснув!

Баба сперлася обома руками на землю та й нагадала давні часи.

- Ще Юрчика відай на світі не було, як я єго купила. Якис панок поначіплював на підсіню таких образів, шо на фіру не забрав би. Людий таких обзираю багато, як на ярмарку. Якас там була така люта звірь змальована, шо в казці би не склав. А якіс царі такі страшні, московскі та турецкі та всьикого дива. Межи ними був ангелик, та й я єго купила. То так він приязно дививси, та так ружі кождому наставльив, лиш бери. Де, де, то вже вік минув від тогди...

- Бувало зимовими вечорами то понаробльию з паперю голубів. Головки позолотю, крилца посріблю, та як приберу єго у ті голубчики, то він як коли би з ними гравси.

Тимчиха забула гроші рахувати, розгадуючи. Тримала їх у жмені і далеко гадками літала.

- Ой, розумремоси, небоже, мене вже давно не буде, а ти все меш хату веселити. Хоть кілько буде знаку по бабі, шо жила...

САМА САМІСЬКА 

 У тій хатині, що лізе під горб як перевалений хрущик, лежала баба. Мішок під боком, а чорна, тверда подушка під головами. Коло баби стояв на землі кусень хліба та й збанятко з водою. Діти як ішли на роботу, та лишили бабі, аби мала що їсти й пити. Бідно діялося, та не було що ліпшенького бабі добирати. А сидіти коло слабої у горячий час, то, бог видів, не було як.

У хатині бриніли мухи. Сідали на хліб та й їли, залізали в збаня та й воду пили. Як понаїдалися, то сідали на бабу. Лізли в очі, в рот. Баба постогнувала, але мух не могла відгонити.

Лежала на землі та дивилася блудними очима на хрест, що був у сволоці вирізаний. Спалені губи з трудом розривала та білим язиком їх зволожувала.

Кризь шибки падало світло сонячне. Краски веселки грали по зморщенім лиці. Страшно було глянути на бабу у такім освітленню. Мухи зумкотіли, різнобарвні світла волочилися разом з мухами по бабі, а вона мляскала губами та білий язик показувала. Подобала хатина на якусь закляту печеру з великою грішницею, що каралася від початку світа та до суду-віку каратися буде.

Як сонце вже злізло бабі у ноги, як вже стануло коло того мотузка, що ним міх зав’язувався, то баба почала качатися по землі та збаняти шукати.

- Аді, аді, ого!

Баба тихонько стала. Лиш рукою відганяла мари.

З-під печі виліз чорт з довгим хвостом та й сів коло баби. Баба з трудом обернулася від него. Чорт сів знов наперед баби. Взяв хвіст у руки та гладив ним бабу по лиці. Баба лиш кліпала очима, затиснувши зуби.

Нараз вилетіла з печі хмара малих чортенят. Зависли над бабою, як саранча над сонцем або як турма ворон над лісом. Впали потім на бабу. Залізали у вуха, у рот, сідали на голову. Баба боронилася. Великим пальцем тикала до середнього і хотіла так донести до чола, аби перехреститися. Але малі чортики сідали всіма на руку та й не допускали хрест на собі зробити. Старий щезник намахував, аби баба пусте не робила.

Баба довго змагалася, але перехреститися не була годна. Врешті чорт обіймив бабу за шию та й зареготався, але так, що баба зірвалася на коліна і впала лицем до вікна.

Відси летіли на бабу їздці. У зелених кабатах, з люльками в зубах, на червоних конях. Вже наступали, вже бабі амінь!

Замкнула очі. Земля у хаті розпукалася, а баба в розколібину сточувалася і падала у долину. Летіла все у спід та у спід. Десь у споді чорт ймив єї, завдав на себе та й почав летіти з нею як вітер. Баба рванулася та й головою грянула до стола.

Кров потекла, баба схлипала та й умерла. Голову перехилила коло ніжки від стола і широкими, мертвими очима дивилася з укоса на хату. Чорти перестали гарцювати, лишень мухи з розкошею лизали кров. Позакервавлювали собі крильця і щораз більше їх було у хаті червоних.

Сідали на чорні горшки під печею та на миски на миснику, що на них були змальовані їздці у зелених кабатах, з люльками в зубах. Всюди розносили бабину кров.

ОСІНЬ

Митро латав жоночі чоботи. Не латав, а зчиплював докупи. Гріх би було давати таке дрантє до шевця, та й за грейцір скупо. А жінка боса, босіська, води внести до хати не було в чім. Тому Митро вже від ранку взявся до чобіт. Сидів коло лави против вікна, обклався старим шкураттєм, воскував нитки на дратву і бісився як пес.

- Бігме, кину в пічь, шпурну у вогонь та й збудуси! Шкіра здривіла, нитки не прімкнеш, бо прірвеси - вікинь на гній та й плюнь, та й вже!

Приговорюючи до чобіт, Митро все таки з великою стараностю їх латав. Що провів нитку крізь шкіру, то все неспокійно оглядав, чи не прірвалася. Через то робота ішла пиняво, і Митро сердився.

- Залізо не шкіра, та й зшуровуєси, шо то говорити? Вже штири роки як куплені, бо штири вже цеї осени, та вже їм чьис. Але ще цу зиму мусі служити, хоть би там не знати шо.

І латав, і бісився, і сто разів хотів кидати у піч або на гній.

Митриха сиділа на припічку і латала дранки.

- Порозпадалиси на січку. Колопеньок не посієш, бо траба єсти, полотенца не купиш, бо грейціря нема - прийде до такого, шо мемо голі ходити. Залатай в однім місці, то просічеси в другім. Якби ще не прав, то може би не так дерлиси. Вже я їх і не перу як варт, але павутина все павутинов! Бог знає, як їх латати, з котрого боку братиси до них?

З отакими гадками сиділа Митриха над купою дрантя. Мізерне єї лице пильно вдивлювалося в подерті сорочки і було безрадне. Грубе, пороздиране полотно із затертими червоними вишивками подобало на одіж жовнярів з війни. А вона, як бідна милосердна сестра, з сумом і резигнацією хоть чим тим хотіла помогти нещасливим раненим.

- Та ще зиму якос переходимо, але літо, то вже бог знає.

І водила сивою ниткою довкола латок і думала над сірим життєм своїм. На печі лежала Митрова мама. Дрібка жінки - завбільшки десятилітньої дитини. Кашляла, не переставала.

- Божечку, божечку, найди мині смерти, най я так гіренько не вальиюси! Вже-м відай спокутувала усі гріхи, шо-м нагрішила... Дес умирают такі, шо лиш би їм бути, покидают добро і маєтки, а я, як отот твердий камінь, шо го ніхто не годен роздавити. Боже, боже, ба за шо ні так тьижко караєш?

І розпукалася від кашлю.

Коло баби сиділи діти. Як баба синіла і заходилася від кашлю, то вони всі дивилися на бабу цікавими очима і все показували пальцями на бабу та говорили: аді, аді, баба вже умирают. А як баба відкашлялася, то все говорила до них: де, де, дітоньки, моя смерть забула за мене.

Але Митрові вже остогидло борикатися із здривілими чобітьми. Шпурнув під лаву та й почав сваритися.

- Коби-м вам на смерть лагодив, то би ми легше було. Ані вбути, ані вгорнути, ані нагодувати - таки нічо не мож настарчити. Ходіт-ко трохи босі, та може вас борше повіхаплює.

Сів коло стола.

- Та може би-с дала ми шо їсти, газдине моя. Та же знаєш, шо-м ще сегодни нічо у роті не мав.

Митриха встала з припічка і подала єму барабулю. Була застрашена, як вівця.

Митро лупив барабулю, мачав у сіль і гриз хліб.

- Вже ти мене годуєш... Але я тебе так нагодую, шо здохнеш, так я тебе нагодую. Коби якого борщику, або бевки, або дідька рогатого, або шо... Тицьне тобі барабулю та й дивиси! Я вже не годен ноги за собов волочити!

- А шо ж вона тобі, синку, зварит? Олію нема, муки нема, та шо вона тобі зварит?

- Ваше, мамо, говорене скінчилося. Сидіт собі на печи та кашляйте. Маєтків від вас не посів-єм, волів і коров не забрав-єм, та й сидіт собі тихонько. Або ліпше собі погадайте, чим я вас буду ховати? Чикаєте тої смерти, як каня дощу, все «божечку, божечку, найди мині смерть», а то все на мою голову...

Баба хотіла заплакати, але закашлялася.

- Бігме, оглухну,- казав Митро.

- Мой, ти, шибенику, чого ти чіпаєшси грьидок, хочеш горшки побити? Та коби-с вже зачепивси навіки...

І почав бити хлопця.

Діти зверещали, баба не переставала кашляти.

- Та на цу хату птах би не сів,- говорив Митро.

- Але чого ти до дітий прискіпавси, а вони шо винні, шо чоботи здривіли?

- Ти, суко, поналіплювала-с їх, та поначинювала, та ще гавкаєш за ними. Я вас усіх поріжу...

Підняв чобіт з-під лави і почав ним жінку бити. Врешті затягнув на себе кожушину та й виходив з хати.

- Аби я не діждав вертатиси до цеї хати,- сказав вже на порозі.

- Йди, йди, слухай, за Канаду; гадаєш, шо я піду з дітьми дес на край світа?..- навздогін сказала єму жінка.

* * *

Митриха топила в печі. Диму напхалося повна хата, і вона все втирала сльози. Дим очі виїдав.

Баба на печі стогнала.

- Коби то літо. Порозходили би си по роботі та й би не гризлиси накупі. Сонечко би порозводило гет по полю. А так пекло у хаті. Боже, боже, не тримай ні білше на світі, бо видиш, шо нема як жити...

Діти бігали по хаті. Але як хто здубонів у сінях, то вони тікали на піч д’бабі. Тогди тварі їх робилися помучені і пригноблені. Все удавали спокійних, бо боялися, аби тато не бив. Але як до хати не входив тато, то вони знов злізали з печі, аби гирцювати по землі.

Так голуби спускаються цілим стадом на тік. А як мужик рипне хатніми дверми, то вони покидають зерно і перепуджені злітають під небо.

ШКОДА

У Романихи заслабла корова. Лежала на соломі і сумно дивилася великими, сивими очима. Ніздря дрожали, шкіра морщилася - дрожала ціла у горячці. Пахло від неї слабостю і болем страшним, але німим. В таких випадках найбільше жаль, чому худобина не може заговорити і поскаржитися.

- То очи видьи, шо вона не буде. Може би й поміг шо, якби то кров, а то хтос кинув оком на ню, бодай му повілізали, та й тепер нема ради. Здайтеси на бога - може вас потішит...- так казав Ілаш, що знав до худоби.

- Ой, Ілашку, видко, шо не буде, але як єї не буде, та й мене не траба. Я цілий свій вік змарнувала, аби коровки дочекатиси. Від чоловіка лишила-м си, син умер у воську, а я крірвала та робила і ніч, і день. Такі зимові ночі довгі, а я до днини прьиду, аж ми пушки спухают, аж пісок у очах стає. Лиш один бог знає, як я тот грейцірь гірко прьитала, заки напрьитала...

- То, видите, бідному, то все так, а хоть би-с руки зробив по лікті, та й нічо з того не буде. Уже так є, та й шо діяти? Траба якос так жити...

- Та й не знати, шо своїй голові робити, та й шо діяти, та й хто би мині раду дав?

- Ще кличтеси на яку днинку, аби-сте службу наймили та й обідец зробили. Або дайтеси на відпуст Івана Сучавского; кажут, шо багато помагає.

- Ой, вже я си покликала і на днинку, і на Зарваницку матір божу і кличуси на Івана Сучавского.

- Може, кажу, бог вам поможе, як здастеси на него. Най вам бог даст як найліпше.

І Ілаш пішов.

Романиха сіла коло корови і пильнувала єї, аби не згибла. Давала єї, що мала найліпше, але вона не хотіла нічого їсти. Лиш дивилася на бабу і жалю єї завдавала.

- Маленька, маленька, шо тебе болить? Не лишьий стару бабу без лижки молока. Потіш ні хоть трошки.

І гладила корову по чолі і попід горло і голосила над нею.

- Де, де я годна стьигнутиси на другу?! Ані пушок зложити, ані гли прімкнути вже-м не годна; де мині на старість, за корову дбати?

Корова дрожала, а Романиха єї накрила своїм кожухом і чипіла над нею, розгорнена на морозі. Сама дзвонила зубами, але не відступала.

- А може це за гріхи так мене бог карає? Бо нераз я через тебе, небого, нагрішила. Дес межі трошки підпасла, дес гарбузик урвала, дес пасиночок уломила. Але я ніколи нікому молока не жьилувала. Дес дитина занеможе, дес жінка у злогах, а я йду з горньитком та й несу молочка. Та й сирца я роздавала людем до кулешки. Господи, не карай ні тьижко бідну одову. Нічо вже чужого не порунтаю, лиш даруй ми корову.

Отак до пізньої ночі Романиха голосила над коровою. Кропила єї свяченою водою, але нічо не помагало. Вона розтягла ноги на цілу стаєнку і гонила боками, аж рикала. Баба гладила, обіймала, приговорювала, але таки нічо не могла вдіяти.

Місяць освічував стаєнку через двері, і баба виділа кождий рух корови. Вона врешті піднялася. Ледво держалася на ногах. Розглядалася по стаєнці, якби прощалася з кождим кутом.

Потім упала на солому і розтяглася як струнва. Романиха приклякла коло неї і шурувала єї віхтем. Сама не знала, ще з нею дієся. Потім корова зарикала голосно і почала бити ногами. Романисі зробилося горячо, жовто в очах, і закервавлена впала. Корова била ногами і роздирала бабу на кавалки.

Обі боролися зі смертею.

НОВИНА

У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася. Відколи Грициха вмерла, то він бідував. Не міг собі дати ради з дітьми без жінки. Ніхто за него не хотів піти заміж, бо коби то лишень діти, але то ще й біда і нестатки. Мучився Гриць цілі два роки сам з дрібними дітьми. Ніхто за него не знав, як він жиє, що діє, хиба найблизші сусіди. Уповідали вони, що Гриць цілу зиму майже не палив у хаті, а зимував разом з дівчатами на печі.

А тепер все село про него заговорило. То прийшов він вечером додому та й застав дівчата на печі.

- Дьидю, ми хочемо їсти,- сказала старша Гандзуня.

- То їжте мене, а шо ж я дам вам їсти? Аді, є хліб, та й начиньийтеси!

Та й дав їм кусень хліба, а вони, як щенята коло голої кістки, коло того хліба заходилися.

- Начинила вас та й лишила на мою голову, бодай і земля вікінула! А чума дес ходит, бодай голову зломила, а до вас не поверне. Цеї хати і чума збояла би си!

Дівчата не слухали татової бесіди, бо таке було щоднини і щогодини, і вони привикли. Їли хліб на печі, і дивитися на них було страшно і жаль. Бог знає, як ті дрібонькі кісточки держалися вкупі? Лишень четверо чорних очий, що були живі і що мали вагу. Здавалося, що ті очі важили би так, як олово, а решта тіла, якби не очі, то полетіла би з вітром як пір’є. Та й тепер, як вони їли сухий хліб, то здавалося, що кістки в лиці потріскають.

Гриць глянув на них з лави і погадав: «мерці», і напудився так, що аж єго піт обсипав. Чогось єму так стало, як коли би єму хто тяжкий камінь поклав на груди. Дівчата глемедали хліб, а він припав до землі і молився, але щось єго тягнуло все, глядіти на них і гадати: «мерці!»

Через кілька день Гриць боявся сидіти в хаті, все ходив по сусідах, а вони казали, що він дуже журився. Почорнів, а очі запали в середину так, що майже не дивилися на світ, лиш на той камінь, що давив груди.

Одного вечора прийшов Гриць до хати, зварив дітем бараболі, посолив та й кинув на піч, аби їли. Як попоїли, то він сказав:

- Злізайте з печі, та підемо дес у гості.

Дівчата злізли з печі, Гриць натягнув на них драночки, взяв меншу, Доцьку, на руки, а Гандзуню за руку та й вийшов з ними. Йшов довго лугами, та став на горі. У місячнім світлі розстелилася на долині ріка, як велика струя живого срібла. Гриць здригнувся, бо блискуча ріка заморозила єго, а тот камінь на грудях став ще тяжчий. Задихався і ледве міг нести маленьку Доцьку.

Спускалися в долину до ріки. Гриць скреготав зубами, аж гомін лугом розходився, і чув на грудях довгий огневий пас, що єго пік у серце і в голову. Над самою рікою не міг поволі йти, але побіг і лишив Гандзуню. Вона бігла за ним. Гриць борзенько взяв Доцьку і з усієї сили кинув у воду.

Єму стало легше і він заговорив скоро:

- Скажу панам, шо не було ніякої ради; ані їсти шо, ані в хаті затопити, ані віпрати, ані голову змити, ані ніц. Я си кари приймаю, бо-м завинив, та й на шибеницу!

Коло него стояла Гандзуня і говорила так само скоро:

- Дьидику, не топіт мене, не топіт, не топіт!

- Та як си просиш, то не буду, але тобі би ліпше, а мині однаково пацити, ци за одну, ци за дві. Будеш бідити змалку, а потім підеш у мамки́ жидам та й знов меш бідити. Як собі хочеш.

- Не топіт мене, не топіт!..

- Ні, ні, не буду, але Доці вже ліпше буде, як тобі. То вертайси до села, а я йду мелдуватиси. Аді, оцев стежечков йди, гет, гет, аж у гору, а там прийдеш до першої хати, та й увійди, та й кажи, шо так і так, дьидя хотіли мене утопити, але я си віпросила та й прийшла аби-сте мене переночували. А завтра, кажи, може би ви мене де наймили до дитини бавити. Гай, іди, бо то нічь.

І Гандзуня пішла.

- Гандзю, Гандзю, а на тобі бучок, бо як ті пес надибає, та й роздере, а з бучком май безпечніше.

Гандзя взяла бучок і пішла лугами.

Гриць закочував штани, аби перейти ріку, бо туда була дорога до міста. Вступив вже у воду по кістки та й задеревів.

- Мнєоца і сина, і світого духа, амінь. Очинаш іжи єс на-небесі і на землі…

Вернувся і пішов до моста.

ПОРТРЕТ

Як коли би голуб над єго головою білі крила розхилив, як коли би з-поза білих крил синє небо прозирало...

Великий фотель тулив у собі старого пана. Голова єго хиталася, як галузка від вітру,- раз-по-раз без упину. Губи все щось жували. Руки дрожали - не хотіли нічого держатися.

- Моці нема ні жадної... загрітку ніякого, студінь у кістках. Час вже, ой, ча-ас! Тіло землев пахне, до землі важит...

Загасла люлька. Всі сили зібрав докупи, аби наново запалити. Відхилювалася, як жива, виминала пальці, тікала, якби дрочилася. Розкинула попіл по всій одежі. Вже курила і успокоїлася. Та цибух розігрався - все вимикався з губів.

Як осінній листок на рвучій воді.

Один фотель стояв твердо, як молодий дужий птах, що тримав старого на крилах.

- Вічная память, господи помилуй, та й ямка, та й гур, гур! Та й по всім...

Червоні промені сонця вбігли через вікно, як на ратунок, аби зв’язати всі сили докупи.

Портрет і фортеп’ян зачервонілися. Глянув на них і цілий заделькотів, як у лихорадці. Фотель скрипів, ледве видержував.

- Далеко, далеко... Одна однісінька... Вже не побачу, ой, ні. Коби хоть раз на мінутку... Яка пещена була...

Старече знесиленнє термосило ним, як би конче хотіло викинути з фотелю, аби панувати безгранично.

Ймився за поруччє і не давався, як той, що топиться, та филям не даєся.

Дивився на чорний, довгий фортеп’ян.

- Я, татку, буду на нім грати, як з львом бавитися. Доведу єго до встеклости, і люди будуть умирати зі страху. Зимний піт їм на чолі виступить. Або погладжу єго по голові, і він ляже мині під ноги, як вірний пес. А публіці, татку, буде здаватися, що вона свого льва під ноги взяла...

- А на конець заграю їм пісеньку. Буде їм здаватися, що походжають по різнобарвних квітах і по шовковім зілю. Аж спотикатися будуть. Та й будуть видіти, як дівчина рве барвінок, як злотить єго і сріблом посрібляє, і почують єї пісню. Така то буде пісня, що всі стануть добрі і веселі. Ой, татку, татку, як я буду грати, грати!

- Отак казала, а я, Україна, нарід, Мікльошич... Пещена була... Та й далеко... Коби хоть на мінутку побачити...

Пробував знов люльку запалити.

Друкований текст для вичитування взято з:

Стефаник В. С. Повне зібрання творів в трьох томах. Том 1. Новели. Видавництво Академії наук Української РСР, Київ, 1949.

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.

© Остаточне вичитування, форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2023