НИТКА

Присвячую Іванові Семанюкові

У хаті тихо, вікна чорні. Матір божа ледве освітлена і кужіль. Її чоловік Семен, він як спить, то ще її любить. А коло нього Марія та Василь. А коло неї колиска з Юрком, найменшим. Образи на стінах і велика радість, що вона любить, і її люблять.

У хаті чисто, сідати би до кужілі. Він у мене дужий, я ще буду мати діти.

Кілько дітий я не нарожу... то він усіх погодує.

Мушу їх накривати, любити і на них робити.

Нитка довга та предовга без кінця, ніхто не скінчив нитки. Їх треба убирати, а бог мені дав їх любити. Хочу, аби мій чоловік чув на своїм тілі всі мої пальці, всі десять. А Марію убирати треба на Великдень, а хлопчиська все роздеруть, бо знают, що мама наново нашиє.

Чоловік спить як камінь, Марія вже не закрита, а Юрко в колисці коло неї в неспокою. Понакривала і прилягла грудьми коло Юрка.

І кужіль, і очі, і нитка рівна та безконечна.

А як я на них понапрядаю та убілю полотно, як папір, та повишиваю їм усе.

Та з воріт за ними буду дивитися, за моїм чоловіком та за моїми дітьми. Вони всі мої, як ідуть по сонцеві.

В опівночі очі слабнуть, пальці умлівають, а нитку мусить прясти дальше. Та й вона своїм молодим тілом хилиться до кужіля.

Не можна слабнути, вони на мене чекають, всі оті, що сплять; свою нитку я доведу до кінця.

Але прийшла на поміч матір божа з образів.

Та не хотіла довго помагати. Одної ночі прийшла та й сказала: «Більше тобі помагати не буду. Ходи зі мною».

БРАТТЯ

Давня мелодія

Я з сестрою у білих сорочках сиділи на печі. Мама, ще дуже молода, чекала на братів. Її біло-мережані рукави радуються, що покривають її міцне тіло.

- Діти, як прийдуть браття, то не пустуйте, а тихонько сидіть, там, на горні, є медівники і цукор. Беріть собі кілько хочете, лиш будьте чемні.

Небавом перед вікнами ми почули скрипіт великих чобіт на морозі. Гураган давньої мелодії вирвався з дужих грудий. Іде коляда про лицаря, як йому дорікає його вірний кінь.

- Продаш ти мене, згадаш ти мене...

І оповідає той кінь свойому лицареві, з яких то побоїв він його виніс: і з половецького, і з турецького, і з московського.

Рефрен української історії мужньо звучав у того коня:

- За мнов гармати, як грім гриміли...

Тих гармат я збоявся та засунувся назад на піч. Але з жалю за конем я розплакався, а Марія казала: «ти все дурний»,- за це дістала від мене попід ребра і сама почала ревіти.

Мама ледве нас успокоїла.

Увійшли браття до хати, на столі стояли калачі великі, як вони. Колядують мамі, колядують Марії, а за мною на печі все гармати як грім гримлять, і я гину побачити того коня, бо то був кінь інший, як оці наші, що тягнуть плуг.

- Брате Семене, то ще ми заколядуємо твойому хлопцеві.

- Прошу, панове браття.

- «Ой рано-рано пан Василь устав, при першій свічці личенько вмивав, при другій свічці суконки вбирав, при третій свічці коника сідлав».

Я чув себе вже в сідлі і твердо постановив ніколи свого коня не продавати.

- Ходи дякувати браттям.

Взяв мене на свої руки, і я цілував кожного з них у залізну руку. Як заплату, я дістав від кождого грейцар, а як моя долоня вже не могла змістити кілько грейцарів, то моя мама забирала їх у червону хустку. Мені від цілування аж губи спухли, та я таки всіх доцілував, а тато заніс мене на піч.

Я щасливий заснув, з кулачка розгубив братні гроші, але гармати як грім гримлять до сьогодні за мною.

МЕЖА

- Господи боже, із-замолоду то ти рідше до мене приступав із моїм гріхом, а тепер ні на годину не відступаєш. А я тобі кажу, шо ніц не жалую.

- Що ти старий говориш, та не гріши!

- Забирайтеся всі з хати.

Вийшли, і мати розповідає донькам, що їх тато вже сімдесять років має, що ослаб, що вже десять літ як ледво як чутно говорить, а тепер гримить як грім, та з богом правдається. Плаче мама, і доньки плачуть. За хвилю тихенько всуваються до хати.

- Гріх гріхом, а я землі і тепер не дам. То він богатир, у него лани, та й в мене брати грунт, хоче прожерти мою ниву. Та я коло неї працюю, та з кождого боку поглядаю. А де будяки, та згинаюся і виполюю. Хребет тріскає, руки горять від будяків. А я вночі не годен розправитися, та язиком вілизати руки, як собака рану.

Стара коло него хреститься.

- Мої ниви на весну зелені, із вітром шепчуть. А я прилягаю на ниву, і дєкую вітрові, що він є на землі, і землі, що вона родить. А розмова їх обоїх родила в мене молитву до тебе, боже, таку, що ти ніколи не чув, і за цю молитву, то ти повинен мені дарувати.

- Ей, тату, не говоріть таке.

- Говорю з богом, забирайтеся мені з хати.

Знов виходять і знов потихеньку вертають.

- Та як вона засне змордована, як та мама, що нагодувала діти та вкрилася білими пеленами, як лебідь крилом, то я гріхувався прокидати сніг, аби не змерзла і не пробудилася. Земля твоя донька, і ти повинен мені простити.

Стара, плачучи, похитує головою.

- Бере та й бере. А я косу під паху, та йому у саме серце. Їж тепер землю. Відсидів то відсидів у мурах, мій туск за землею не заржавів. Я прийшов і обіймав свої ниви, але богачі обходили мене здалеку, а ти, боже, приходив до мене ще зі своєю карою. Я не відсварювався, але я мів рихт.

Стара і доньки зачали голосити.

- Суки, винесіть мене надвір, а самі лишайтеся в хаті.

І суки вийшли.

- То не мені рівня, як за межу наші справляли ворогові кулі і гармати. Молоді, як пінка, співають, як ідуть на смерть. А ми позаду збираємо наших співаків та плачемо. Кров’ю обкипіли вони, чорні від грязі, гвера з мертвої руки не мож вирвати... Лиш очі сміються, бо нема мами, щоби їх затулила. А я плачу та гадаю: доки ми ці сміючі очі, як перли, закопуємо, то й наша межа буде. І чому ти, боже, не благословив їх?

- І відтоді я тебе, боже, не боюся!

- Ой, діти, моліться за грішного тата, він конає.

- Зараз буду конати. Аби-сти мені до деревища насипали землі, і не вбирали. Я хочу лиш з нею бути, так, як наші... А ти боже, як можеш, то прости, а не воля твоя - то жбурни мене в твій вічний кремінал. Ти ж маєш пекло. А я вищому від тебе скарги не занесу...

- Здойміть мене на землю, най її ще раз поцілую.

- Ой, діти, наш тато вже сконав у грісі.

ВОВЧИЦЯ

Фельєтон

Оце я вернув з похорону моєї приятельки з дитинячих літ. Ледве витягав ноги з русівського густого болота, а таки довів вовчицю до її ямки. В тонкі дошки її деревища груди землі дуже брутально гримали. Не багато нас було і всі дивувалися, що я між ними був. Та вони не знали, хто була вовчиця.

Як я почав ходити до школи, то вона у своїй наївності кликала мене до своєї бідної хати і просила перечитати її звиток з бляшаної труби, аби вона знала, що там є. Крім «Кнігініцьких» латинкою я не міг нічого більше второпати. Аж геть пізніше, як я був в гімназії, той звиток показався шляхоцьким дипломом для родини Кнігініцьких.

* * *

До її убогої хати всі богачі, всі попи, всі жиди посилали на нічліг всіх бідних і заблуканих.

Зниділим і брудним шляхтичам вона казала:

- Не блукайте по світі, а приставайте до людий, бо люди не люблять шляхти. Панщина навчила їх, хто ми є, і тому і я лишилася з голою шляхоцькою трубою. Ночуйте, я вас погодую, а рано йдіть між люди і приставайте до них.

А злодієві говорила:

- Ти, небоже, не кради, краденим не погодуєшся, але йди просто і вбивай, і ставай чоло до чола. Як твоє чоло розсиплеться, то нема утрати, а як богачеві впаде під твої ноги, то з гонором підеш покутувати. Я тебе переховаю, я тобі сорочку виперу і нагодую, але не наскакуй потайки на дурні маєтки.

А покритку з тяжких наймів у великих чоботах і засохлими сльозами на молодім лиці потішувала:

- Ти, небого, не журися, бо як уродиш файного байстрючка, то маєш силу, тебе бідну і так ніхто не возьме, а він виросте дужий на твоїх грішних руках. Ти посивієш, проклята між людьми, а він доросте і обітре своїми кучерями гріх із тебе. Я викупаю твою дитинку, а ти подужаєш, ти молода і заробиш на него. Не цокай чолом у мій поріг, а сідай на постіль і проси бога за свою дитинку.

Всіх блукаючих, всіх бідних, всіх нещасливих вона зодягала і кормила зі своєї бідної долоні.

Перед війною вона розпустила всіх своїх доньок по роботах у світ. А було їх богато, а сама дальше приймала всіх грішних людий, дезертирів, злодіїв, калік і дівчат з грубими черевами, шугала поміж сусіди, як вовчиця, щоби нагодувати своїх безталанних гостей. А як війна кінчилася, то її доньки з дітьми почали сходитися до неї. Зяті були прусаки, москалі, поляки, італьяни з неволі і українці з німецьких таборів. Старій вовчиці дуже тяжко було їх годити в малій хаті. Під чорною матір’ ю божою вони забирали місце для своєї нації. Вільге[ль]м, Франц-Йосиф, Николай, Шевченко, Ленін і Гарібальді допоминалися в тій хатині домінуючого місця. І серед шаленого крику і бійки не раз попадав на землю Вільге [ль]м, або Микола, або Ленін. Тоді моя приятелька злізала з печі, ховала портрети в пазуху і вночі прибивала цвяшками назад до стіни, щоби жаден зять не бив доньки.

По війні всі порозходилися, лиш лишився внук від німця, бо батько його поїхав до свого краю, а його мама лежить тут на могилі.

Німчика я не раз бачу, як завертає чужі вівці, і тоді іду до його хати і бачу через вікно, як мирно під матір’ю божою примістилися царі, революціонери і поети.

ГРІХ

Думає собі Касіяниха, що то буде. Чоловік вчора вернув з фронту, напився води і спить. Чути від нього сажу із колійового вугля. На горні блимає каганчик. Коло неї з одного боку раз-по-раз розкривається величенька дівчинка слюбна, з-перед війни. А московський байстрюк раз-по-раз шукає грудий. На стіні відбивається її кругла грудь, як гора, а губи байстрючка виглядають на стіні, як пажерливий змій. Думає вона собі, що цей хлопець, як опир, витягнув в себе всю її жіночу честь і ще всю мою кров витягне.

* * *

- Якже ж то буде, як чоловік встане, то-то буде ці довгі кіски обмотувати коло своїх рук, то-то буде волочити моє біле тіло попід лави та попід сішки. А потім притягне до порога, і тіло лишиться в хаті, а голова брикне до хорім, аби кров з неї пси лизали. Так, суко, будеш покутувати гріх! А це моє щенятко пропаде у бруді і нарузі, ніхто йому сорочини не дасть, а як, не дай боже, виросте, то буде блукати без мня наймитюгою, навіть не буде чути про свойого батька, який на широкім степі нічого про нього не буде знати. Мій боже, чого ти мене так тяжко скарав, що-сь відібрав мені розум, як він дивився в мої гарні очі і моїми косами напихав свої пазухи у шинелю. Ти, боже, винен, бо ти відобрав мені розум. Моргаєш на мене ясними звіздами і смієшся. Будь такий проклятий, як я.

- То моя мама стояла два дні коло одвірка смутна і скривджена на своїй честі, а мої сестри сльозами прали пелінки байстрюкові. А батько не входив тижнями до хати, лиш надворі їв свій сухий кавалок хліба. Піп у церкві прокляв мене, люди минали мене! Такого тягару скала на собі не здержала би. І я лиш тому не скочила в Дунай, бо мій байстрюк шовковими очима сміявся до мене.

Вона вхопила дитину, притиснула до себе та приповідала:

- Хто би мені дав таку міць, щоби я тепер вийшла надвір, щоби-м наострила ніж, та застромила йому в саме серце. Ой, боже, ти даєш принуку до гріха, але не даєш сили змити гріх. Не вб’ю тебе, небоже, хоча чую в собі мус, моє серце трясеться, як павутина на вітрі, ох, коби я могла виймити своє серце і запхати тобі його в горло, щоби ти вмирав з двома серцями, а я без одного.

* * *

Рано.

- Це чия дитина?

- Та знаєш, що не твоя, лиш моя.

- Та й цю вигодуємо.

- Ні, я не хочу, щоби ти мої діти годував, я собі сама погодую.

Вона притулила до себе хлопця залізними руками, думала, що бахне сокирою і воліла, щоби вперед сама загинула, аби не дивитися на судороги маленьких ручок.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

- А-га, то ти баба, чоловіче, то ти не жартуєш, то тобі легко нести ганьбу своєї жінки.

- Ти знаєш, що відколи я стала курвою, то до мене дзвонять у вікна всі хабалі, я тобі більше не жінка, такої жінки тобі не треба.

- Лишаю тобі Катерину, вона величенька, вона твоя, я собі йду геть з моєю дитиною.

Зі скрині вибирала своє віно. Для себе взяла дві сорочці і кожушинку.

- Це решта,- каже,- для Катерини, вона дуже розумна і чемна, тобі з нею буде дуже добре.

Вона йшла вулицею з дитиною.

З а нею мати і батько, і сестри, і сусіди, всі кричали:

- Не йди, не йди.

Але вона майже бігла, і як вийшла на гору і зобачила стовпи високих гір і ясні ріки, то глибоко відітхнула, дала грудь синові і шептала:

- Гріху, мій гріху. Я тебе відпокутую, і ти в мене виростеш великий, мій сину.

МАТИ

Стара Верижиха ішла до своєї доньки і підпиралася довшим костуром від себе, і думала: Осінь богата, всі воробці, як грудка масла, а бідні діти також товстіють.

- Слава-йсу.

Сіла на лаву в доньки і глянувши на неї подумала: але ж файна.

- Та що ти, донько, поробляєш. Забулась за нас та за свого хлопця, що дідові не злазить з рук і не дає робити.

Лиш зелений листок перед бурею так тріпонеться, як її Катерина.

- Донько, підпали вогонь та звари мені московської гарбати, чую, що ця гарбата дуже помічна.

Вогонь горить.

- А покажи мені доню ті дарунки, що тобі надарував тот великий москаль.

Дріжачими руками, гарними почала складати перед мамою шовкові хустки, спідниці, перли, найтонші черевики і багато ще панського краму.

Вогонь розгорівся добре. Стара Верижиха сіла перед печею і з подолка кидала у вогонь дорогий крам.

Катерина коло постелі біла, як стіна, стояла перед мамою, як перед опирицею.

- Ти, курво, то твій чоловік тепер витягає гармати з болота, то ти дитину кинула в мене на постіль, як сука, що песята покидає. Ти з офіцером щодня їдеш як пава бричками. Люди ховаються від твоїх поїздів. Колеса твоїх колясок їдуть моїм серцем і розрізують його. Ти, курво, заткала у мій сивий волос захляпану квітку ганьби.

Крам догорів, і стара вилізла на постіль до грядок. Здоймала звідти мережані і вишивані сорочки, коверці, яскраві рушники і тонкі полотна.

- Катеринко, ти волієш, нехлюйнице, нарабований крам жидівський, як моє віно, що-м старала чистими руками зараз як ти прийшла на світ.

Стара гляділа як кат, сівши на купу віна, а Катерина спокутувала вже свій гріх і була осяяна прощаючим небом.

- Тобі, небого, житє скінчилося серед нас, я дорого заплатила за це тріло, насип його в московську гарбату, випий і зараз спокутуєш гріхи. Я тебе файно вберу, я тебе файно поховаю і змажеш ганьбу з нас старих і свойого хлопця.

Катерина, як бліда тінь, вийшла до хорім і пропала. Мати довго сиділа на тонких полотнах та яскравих коверцях. Взяла костур, замкнула хату і, ідучи до себе, шептала:

- Боже, за які то гріхи так мене караєш і мої діти.

А коло церкви стару Верижиху обминали всі люди, бо чули, що її Катерина повісилася з її намови. І каже Верижиха до них:

- То як моя Катерина жила, то вас приходило сто на день і приповідали-сте: а вона ганьбить нас, а вона забирає найліпші коні з москалем до міста, а вона каже у кого гроші, у кого худоба, а вона спить у жидівських перинах, а вона дзуркотить жидівськими перлами... Мій старий тижнями не входив до хати, аби не дивитися на святі образи. А тепер, коли я її післала на смерть, то чого ви, бестії, ще хочете від мене? Лиш підховаю її хлопця і піду тою самою дорогою, що вона.

РОСА

Старий Лазар досвітком сапав грядки. Досвітні пасма витягали сонце на землю, а Лазар потрясав сивим волоссям і, спершися на сапу, усміхався, бо дуже любив цей ярий переддень. В сутінках світанку він все малював будучність своїх дітей, внуків і правнуків.

Тихо, птахи співають, а роса їсть ноги. Але цю росу кожна стеблинка так радо двигає на собі, мов божий трунок.

- Ей, ти, росо, їла ти мене від дитини; я коло овець плакав від тебе. А як був молодий, то мусив підкочувати білі штани, йдучи від дівки, щоб мама не сварила, а як став газдою і заходив в збіжжя косити, то ти жерла мене і кусала, і боронила перед косою кожде стебло, аби їх ще завтра напоїти своїм різким напитком, але восени ти найгірша, бо забирають від тебе все, кому ти щодня лице мила. Ти так, як мама, що не дає своїх дітей.

- Ото-м ся, росо, находив по тобі, ото-сь мене ся наїла, але твоя їдь була така, як мід, що щипає і смакує. Я тебе сімдесят років не проминув ані одного дня, я все чекав ясного сонця, і воно, велике та ласкаве, висушувало мене, а тебе, росо, забирало до неба, щоби вечором зливати, як умліває вся травинка. Ти, боже, поливаєш всю землю росою так, як ми росадник. Ех, ти божа водице, ти давала дужість і здоровля пшеницям та житам, але і я був від тебе дужий та різкий. Баную дуже, що ти мене не будеш заросювати, як ти, святе сонце, родишся.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Глянув на свою білу хату.

- О, я з тебе, мій палацу, тихонько дуже виходжу, аби не будити купи внуків. Вони так файно сплять, порозкидаються, що гріх рипнути дверима; їх сон святий, бо їх бог взяв на свої коліна, на колінах божих вони ростуть. А стара зараз за мною встає, накриває діти і ходить тихо, як кітка, та лагодить їм сніданок. Мій ласкавий боже, чим я годен відплатити твою ласку? Ти мене своїм сонцем, дощем і бурею тримав у силі довгі роки, аби мої діти і їх діти жили і росли.

- Але внуки інші, як давно були, в них книжки, в них співанки інші. А дурна стара радується ними та будує Україну; здуріла стара від внуків. Видурюють від неї гроші на представлення та на книжки та тягають стару коробку по читальнях, а вона вертає з ними додому та радується, як дівка.

- «Мой, старий,- каже,- але аби ти видів, який козак наш Тома, у сивій кучмі, у синих гачах, а люди плещуть йому в долоні, а він так говорить, як у книжці, а сорочка горить на нім. Ей, якби ти ся хоть раз подивив на них!» - Я, кажу, старий, щоби ся дивити на таке і не винен тому, що ти з своїми внуками наново дівочиш. Але ти мені скажи, відки ти гроші маєш на кучми та на сине сукно, та на вогневі сорочки, бо ти така сліпа, як кертиця, ти їм не вишила, відколи ти здуріла з тою Україною, то мені в мошонці все гроші хибують.

- Але внуки не п’ють, не гуляють і до корчми не йдуть, а гудуть як бжола: Україна, Україна. Малий Кирило підходить мене, як дитину: «Діду, діду, я прочитаю таке файне».

- Та читає, та добре там написано, але я письма не знаю, а лиш через охоту малого сідаю з ним та потакую.

- Вони в мене чемні, най їх бог благословить з їх надіями. Вони хотять нового, на те вони і молоді.

З цих дум вирвало його сонце що зійшло, як золото, і стара, що кликала на сніданок.

- Ти, вічне сонце, ти знов благословиш мене на сніданок. Та-м слабий; роса, твоя донька, не має вже на мені що пити, самі кості. Але в мене внуків богато. Роса має кого обливати своїми перлами. А ти, мамо наша, ясне сонечко все благослови їх до сніданку.

Старий Лазар росяним листком обтер свої мокрі очі і пішов до хати між внуків.

ДУРНІ БАБИ

Як то сталося, що жінки на ринку зробили недозволені збори, того ніхто добре не знає. Почалося від того, що стецівська жінка приїхала люта з Коломиї від сина, що сидить в криміналі.

- Мало-м під мурами не замерзла, не пускають та й решта. Ходжу по морозі, душа в мині стигне, коби-м хоть з-поза гратів уздріла його...

Жінок коло неї вже більше.

- Питаєте, за що сидит? А лихе його знає - за газети. Уздрів через вікно жандаря та запхав мені в пазуху якісь папері. А жандар обшукав його до голого тіла, перевернув хату догори ногами та й сів. Надумав, надумав, та й каже мому чоловікові: ідіт за цев жидівков через дорогу, най зараз прийде. Прийшла жидівка, а жандар каже: «Обшукай цю жінку, чи нема коло неї яких паперів». І рихтіг, витягла з пазухи ті папері, що мені син дав. Жандар урадувався, поперебирав ті папері та й каже хлопцеві: «Ходіт зі мною на постерунок». Та й як пішов, то й до сегодні. Питала я, питала, розвідувала, аж чую, а він у криміналі в Коломиї...

Жінок щораз більше.

- А хоть би-м і замерзла, то їду до него, то в мене наймиліша дитина, може він голоден, може його нендза їсть, може за гратами замерзає. Старий кричит, на кого решта дітей маются лишити. А я кажу йому: «Як не хочеш завезти ід колії, то я, бігме, на колінах піду». Вздрів, що нема зо мнов шо робити, запрєг коні та й повіз. Сіла я в ту колію, пудит, гадаю, зараз буду його видіти...

Жінок уже зібралося велика громада, вже й чоловіки позаду з батогами поставали, і поліцай вже підслухує.

- Та нім я найшла тот кримінал, заки я там ся добила, то най вас бог боронит. Але трафився якийсь добрий панок та й каже до мене: «Чо ти, жінко, під цим муром замерзаєш?» А я плачу. Розповіла я йому, що так і так, і він завів мене всередину до криміналу. Стягнули з мене протокул, як я си називаю, як він си називає, відки...

Жандарм пробував розгонити, але з бабами то так легко не йде.

- Там виділа сина, відай, ним так, відколи він, не тішилася. І не журітси, мамо, і веселий він, і каже: Тут нас сидит таких богато, нічо нам не буде, як який рік-два дістану, то ми молоді, та й відсидимо. Отак він мене розважує. Дивлюся на ті мури, на малі вікна з гратами та й кажу йому: А де ж ти тут, сину, годен два роки вітримати? Отак я з ним минуточку побула та й гай, бабо, забирайся. Але мені і це добре...

Тут уже зробилася баталія, жандармів щораз більше, жінки не хотять розходитися, крик. Якась карлівська жінка кричить:

- Ви хочете всі наші діти, що в школах вчуться, зогноїти по криміналах, аби потім мужиків запрячи в ярем...

- Ви наші діти порозгонили по всім світі, мій утік на Україну та й не знаю, ци жиє він, ци пропав.

- А мій гине десь у чехах.

- А мій у німця, аби вам так легко конати, як мині оплакувати мою дитину!

Жандармів щораз більше, крик росте. Чоловіки вже пробують успокоювати жандармів, що це дурні баби, що вони не знают припису.

- То най лиш ті дві жінці виступлять, ми з ними зробимо протокул, а ці решта най розходяться.

- Ех, ми знаємо ці протокули. Беріт нас усіх.

Чи там довго, чи коротко правдалися жінки з жандармами, але за яку годину рушив похід жінок під магістрат, а по боках жандарми. Мороз скрипів і скрекотів під ногами, а ззаду йшли чоловіки з батогами.

Та кожна з них у червоній платині. Де вони годні пізнати, та й який дідько з тільки бабами годен собі дати раду...

І це була правда. До самого вечора жінки мерзли на магістратськім подвір’ю, перемінювали на собі хустки, аби їх не пізнати, і не мож було їх вигнати. Треба було аж просьби, щоби їх звідти позбутися.

А як розсипалися вулицями, то реготалися, як з весілля йдучи. Звичайно, дурні баби...

ШКІЛЬНИК

В громадській канцелярії купа неспокійних, крикливих жінок. Спокійно лишень сидить коло стола жандарм із карабіном і війт. На долівці за війтом у кутичку сидить дуже обдертий хлопчина й оглядає чорненькими очима публіку.

- І чого ви, жінки, хочете від цего бахура?

- Ми хочемо, аби ви єго приперли, бо через него ані нам, ані дітем нашим нема в цім селі життя...

Закричали, заломили руки.

- Та кажіт, Тофанко, та же ви бігали до шандара...

- А вам ще богато вповідати треба за цего байстрюка? Він збирає малі хлопці по лугах та годує їх мухами та черваками. Писки їм напухают, спати через ті плачі не можна. Діти єму виносять що де в хаті подиблють. Він їст із циганами здохле мнєсо. Такого ще світ не видів. Відколи його мама вмерла, то він здичів, ніхто його не годує, ніхто не обначовує, ніхто не обпирає...

А хлопець з землі каже:

- Це якас дурна Тофанка, та як маму прикидали глинов, то хто мене має годувати та обперати? Шо де йму в руки, то з ’їм та й не голоден, шо де вкраду з плота, та й си вбираю. Б’ют мене, і добре б’ют, але я - терплю. Як нема мами, то мус терпіти...

- Дивітси лиш на него, аби си скривив, аби плакав, аби си покаєв, а він ще змудра вповідає...

- Та кажіть уже, Тофанко, що він наробив?

- Та вірідила я свого Лукинка до школи, обмила, нагодувала, дала білу сорочку, а він собі каламарчик взєв та торбинку з книжками та й хліба в пазушину. А я чистю вовну перед хатов, нічого не гадаю. За якус там годину ци пів вбігає в ворота таке, як чорт, всілякими фарбами помальоване, і плаче, аж крізь вуха си промикає. Лиш по голосі пізнаю, шо це мій хлопец. Вхопила-м на руки, занесла-м до хати, мию, б’ю, а він кричит. Рукави і пазухи в мене, як видите, закрашені всілякими красками...

Жінки оглядають фарби на сорочці Тофанки і міркують, чи фарба дасться відопрати.

- Дитина захрипла від плачу, та й вповідає мені, що як ішов до школи, цес копилюк перейшов його лугами, та й каже: «Так і так, Лукине, скинь сорочку, я тобі тіло намалюю всілякими фарбами. Хлопці будут за тобов бігати та й сміятися». Хлопец скинув сорочку, а він єго обмалював коло ставка всілякими фарбами. «Ану, побігай, каже, по лузі, як мотиль будеш». А сам хапнув єго сорочку і поясок і все, та й втік у кукурудзи. Убравси, розілляв по собі антрамент і пішов, байстрило, до школи...

Тофанка по цім нагналася до хлопчини і хотіла бити, та жандарм заступив його.

- А я вам кажу, що ца Тофанка дурна. То вона гадає, що я її боюси, як тут є шандар та й війт. А на дорозі я також не боюси, бо втечу, як вітер. А на ставу також не боюси, бо трутю в став. Та же я доста набрав бучьа, доки я навчивси розуму. Та мені кров йшла з очий, з вух, з горла, нім я навчивси розуму, та нім ноги дужі стали. Я тепер можу від кождого втечи...

- Це, люди добрі, покаяніє, та ви, війте, робіт що з цим чомбараном. Та він нам діти розволочує. Та дивітси, як він мрігає очима, він нас всіх на сміх побирає. О, який з себе контетний!..

- Хлопче, но, а, є в тебе вуйко або тітка або якас фамілія?

- Та є. Є багато, але як в похорон позабирали гобортки та полотна, то ще брали мене до себе, а потім били та й нагонили та й не давали їсти. То я мусив собі красти їсти. Та як було тепло, то я собі спав в збіжжю або в кукурудзах, а як студено було, то я ховавси в ясла перед худобу, а худоба має горєчий дух, та й дихала на мене. А хлопці давали їсти, а професорка дала кафтан, такий довгий...

- А піди-ко до його тітки, тої там, під лісом. Кажи, аби зараз прийшла суди по канцелярії.

- Но, та й що ви будете з цим байстрюком робити? Та карайте йго, замикайте йго, та же ми невільні діти з хати пустити.

- То карайте, я відержу. О, який зад збитий. Дивітси, та же тут всіляки буки поприсихали...

І хлопчина підняв сорочку і показував жінкам своє тіло.

- Дивіт, дивіт. Ні встиду, ні сорому...- загуділи жінки.

- Йде вже його тітка...

В цей мент малий хлопчина заліз між ноги жандармові.

- Ой, пані шандар! Ца тітка буде бити. Ца дуже б’є. Я все виджу в селі, та й видів якос, що до неї ходит тот Басок. То як я сказав, то вона бігла за мнов аж у сіножьєта та таков ковнев в мене попудила, що мнєсо вірвало. Ца би мене вбила. То жінки за ніц так си не гнівают, як за то, що до них хтос ходит. Я за це доста буча си набрав, а найгірше від свої тітки. Як від них украсти сорочку або солонину, то так не б’ют...

Усі жінки звернулися до тітки байстрючка, почали шептати: між собою, підсміхатися.

- Пані шандар! Я всьо знаю, де є в селі. Я знаю де солонина стоїт; я знаю, де карабіни закопані, я знаю, де в жидів дзигарок стоїт, бо мене ніхто до хати не приймає, то мусю ходити та й дивитиси. Ви можете мене й підвісити. Та я видів, як підвісив Лесь свого хлопца ногами догори. Але потім таких було шандарів та доктор рубав та потім так файно поховали. Лиш ці тітці мене не дайте, бо вона за того Баска дуже люта. Як до криміналу, то до криміналу, як шибиница... то шибиница, а я мусю давати собі сам раду...

ЧЕРВОНИЙ ВЕКСЕЛЬ

Треба розповісти про смішну подію Івана Гусака, колійовця. Чи він не вдався, чи прокрався, ніхто в селі добре не знає, але всі знають, що службу стратив та дістав кілька сот злотих відхідного. Молодий був, вуси добре підкручував вгору, убрання мав панське, синє, подобався жінкам та вмів говорити по-польськи та, кажуть, по-німецьки і в селі мав свою повагу. А була ще в селі вдова, вже старша, пряха добра, мала хатину і недавно піч переклала та було тепло в зимі. До кожівки треба теплої печі. А що перше, то мала вузли з грішми. То Іван пішов у комірне до неї, зимою старав вуголь і трохи, горілки і булок, а пиво вже пив сам на стації.

Робив таку політику, що мужиків не мав за ніц, попам не кланявся та мав великий жаль до Польщі і до начальника стації. Та, видко, гроші мав невеликі, бо зачав присватуватися до своєї господині, Парасочки, аби цим способом дібратися до вузлів з грішми. Але у вдови - сім розумів, годила, забігала, до слюбу повитягала зі скрині такого плаття, що богачки зеленіли по снігові із зависті, бо це було по різдві. Вони казали, що все це добро від них набрала, а весілля було гучне. Медових місяців довго не було, бо Парасочка і вдова і тверда з натури та гроший не розв’язувала, а навіть не показувала. Щоправда, то нашила на чоловіка два хлопські одіння, на свята і на будень, бо мала амбіцію, щоби свого чоловіка зробити газдою, аби не був лєнкою, що все смердів олієм від ліхтарки та замазаний був вуглем та все ходив пити пиво. Він молодий, можна з нього зробити ще господаря та привернути до людей.

Та це Парасці не пощастило, і вона свої надії сховала в скриню між вузли. Давала чоловікові щораз менше їсти, не дуже допирала сорочку, відпорювала гарні прошивки та пришивала старі до сорочки, і на весну Іван вже не хотів сидіти дома, а Парасочка надумала інакше. Аби гроші не пропали, то купила в межу кавалок города, дозичила в жида дві сотки і з узору підписала вексель з ручителями. Поправиться Іван, то буде мати на чім робити, а ні, то її на старість хто-будь обійде за город.

Одного разу Парасочка вночі забила в п’яту такий заржавілий цвях, що спухла, як дуда, а треба нести векселеву рату до міста, вона брата не має і сестри не має, то вже кілька день перед ратою годувала Івана ліпше. Вона би намалювала вексель дома, а він би пішов з ручителями і заплатив би. Іван покмітив, що стара вертиться коло него і був цему радий. Стара дасть гроші на рату, дасть на тринкар, налагодить добре їсти, а як жидові скаже, що стара не мала цілої рати, бо не встаралася, то може і пива випити, і добре забавитися, і стару за старі прошивки добре виріхтувати.

Осіннього досвітка Парасочка налагодила їди доброї і богато, хліб білий, п’ять злотих для ручителів і чоловіка на горілку та ще для кождого по склянці пива. Гроші для жида стояли на столі купками, добре пораховані. Парасочка зав’язала їх у вузлик, а гроші на трактамент всипала в кишеню, бо вбрався в колійницьке одіння. Харчі гарненько склала в писану тайстру, додала чистий шматок сала і як зачало розвидатися пустила чоловіка в дорогу. Має повернути за ручителями і з ними йти до міста. Він так зробив, ручителі сказали: «Гай, гай, ідемо, ти наперед іди», і так Іван подався лугами до міста.

Ішов, ішов, аж надибав двох жовнірів з гверами, якби не та писана тайстра, нічо би й не було, а так сталося паскудне і болюче.

- Марш, кабане, назад додому!

Іван зачав говорити по-польськи, що має платити вексель, що через те мусить іти до міста. Витягнув вексель з кишені, показував до очий жовнірам і не вертався. Та жовнір жовніром, чогось має гвер... як відвернув руку, як загатив у зуби, то мало Іван ними не вдавився, виплював у долоню і зуби і кров. Зачав кричати і з червоним векселем у руках та з писаною тайстрою на плечах зачав утікати. Сам не знав, чи взад чи вперед тікає. Аж оглянувся коло моста і спам’ятався, що він вже під мостом. В роті пекло, зуби тримав у кулаці разом з векселем, вузол з грішми був у пазусі, лиш треба було якось обмити кров та затамувати. Зліз до ріки, мив лице і полоскав рот та намацував язиком порожні ясна. Став беззубий. Але відпочив на ріці, віддихався та й зараз думкою потішився: болить та переболить, в роті крім тих трьох зубів є ще багато, а гроші старої пропали, бо він не дурний признатися, що втік з грішми... жовніри забрали та й решта.

Він чоловік інтелігентний, то повернув до доктора Подюка, аби дав йому свідоцтво лікарське. Навіть заплатив за лікарську пораду, докладно оповів, як то було, показував на долоні зуби, та лікар піджартував з нього, бо, видко, подібний до інших людий, яким все смішно, як ближньому висиплють калька зубів з рота. На свідоцтві лікарським нічого не було написано, лише, що Іванові вибили, як казав, три зуби і що доктор більше нічого не знає. Як жид прочитав йому в місті це свідоцтво, то Іван сказав, що кинув гроші в болото, що таке свідоцтво пусте.

І побавився Іван в місті добре. Трактував і напоював знайомих ще ліпше, оповідав богато про свою пригоду і цілком вдоволений вертав додому. Але як доходив до села, то дізнався, що тої днини били ціле село. Йому лишилося ще трохи гроший, то він вернувся в луг, запорпав їх під корч і так з писаною тайстрою, але без трьох зубів вернувся додому. Оповідав старій довго страшну історію, як його тяжко позбиткували, як забрали всі гроші, роззявляв рот аж по вуха і показував пальцем порожнє місце, де рано ще були зуби, презентував кровавий вексель, а тайстру дідько знає хто спорожнив. Тому всьому лиш Парасочка винна, бо її забагається міста, векселів. Парасочка зарюмала за грішми, але збоялася виходити з плачем перед хату, аби люди чули, так як треба би робити.

Вона цілий день надивилася на таке, що най і гроші пропадають. Але й вона була вдоволена потихоньки, що її пан так добре дістав від других панів.

ГРІХ

Вдова Марта давно хора, хоче вмирати, бо закликала до себе свої дві сестри і приятельки. Гості посідали на лаву коло постелі і під вікнами, а Марта з подушок каже:

- Не забула-м си на цім світі, не натішила-м си, а нагрішила-м. Дохтор каже, що кожда моя година дарована та тому вібачьийти, шо-м вас закликала від роботи.

Відкинула від рота жмут сивого волосся, роззявила білі губи, аби надихатися.

- Смерть, сестри, болюча, а моя смерть проклєта буде навіки межи людьми. Гріх маємо такий, що ні мій чоловік не годен був вітримати, ані я, жилава баба, не годна-м го донести до краю...

Роззявила рот і пальцями хльопала з миски води в нього, аби могти своє сказати.

- Знаєте, що-м кликала ксьондза вже кілька раз, аби сповідатиси та й сповідала-м си, але правди-м не сказала, відай тому, що шелестить на нім риза або тому, що дуже дивитси в очі, або тому, що язик не повертаєси... Сказати другому свій гріх, людський гріх, такий гріх, що всі люди ним грішні, але аби мій сказати, то траба зуби розважити червоними кліщами, аби палахкотіли, як ладан на різдво...

Її сестра, Марія, підоймила голову з подушок та заспокоювала, приятельки поспирали руки на коліна і пігнулися.

- То вже вам буду сповідатиси, бо, видите, яка-м суха, то в найбільше деревище не влізуси і так гірке тіло земля не годна пролигнути... Хлоп все від баби слабший, бо мій чоловік лиш рік вітримав, а я вже роки. Ми мали спільний гріх, то він по році лишив мене саму, аби-м го двигала без него, а то й моя пайка така тяжка, що залізо під нев пішло би в порох...

- Ми обоє спалили село, знаєте. В саме полуднє пішло кровйов попід небо, кров заслонила ясне сонце. Нашої хати якос не доцєгнуло. Він, аби не крьичити, сипав порох у рот з землі, але зойк з серця роздував порох з рота, то він сів коло коновки з водов та й тримав заєдно повний рот води, а потім викидало з него воду, а, він знов пив, аби не кричьити... Село курилоси, почорніло, чорні люди голосили, а він сидів коло води добу, чорний, мокрий, склонивси та й заснув в болоті. Хотіла-м го стєгнути на сухе, та як ні вдарив коновков, то й я легла в болото коло него, так си належало.

Всі жінки посхоплювалися з лав, гляділи на Марту здурілими очима, стояли, як з дуба витесані. Сестра не втримала голови, пустила. А хора носила долонею воду з миски в рот та не доносила. Розливала по пазухах.

- То ви лиш від цеї мови ніби дураєте, що-сте тверді мужики, а як таку сповідь перед чужим ксьондзом тримати... А хоть би-сте про мене і зараз всіма дорогами по селу порозбігалиси, то я вже не боюси, а хоть дзвоніт на гвавт в дзвони, то я також не боюси, хоть ні тєгніт всіма дорогами по груді та закопайте розтрєсені кисточки по нечистих місцях селом, то вже я легшу муку буду мати, як тепер. Цес гріх я вже двигати не годна... Маріє, душуси, підопри голову, най докінчу сповідь, чи пече ца голова, як смола в руки.

Жінки мовчали. Від цієї тиші оглух би навіки дзвін.

- А зайшло з цего. Як прийшли до села вже по войні, то повісили чоловічого брата, що дес був довго на Україні. Ми його відрубали з чоловіком та привезли в рантухах додому та спорєдили парубка, як паву, але язик не годні були заправити в рот. А мій дурний вхопив ніж та хотів відрубати. Добре, що-м руков сперла, розрубав аж по кістку, а як закривавила-м лице його братові червонов платинов та моя кров закровавила платину, то дала-м другу. Ви знаєте, що мій чоловік від похорону замовк, не сказав відтогди ані одного слова, ходив селами та розшукував братних товаришів з тої войни, а потім тоті товариші приходили до нас та гостили си. То якіс такі люди, що револьверами грают до данцу, що в кожді кишені мают бомби, що якіс блискучі ножі ховают помежи ребра, таких ніхто не видів. Кажут, що нагнали нас з нашої землі, що будем міститиси на смерть, а житє наше фурєти будем ворогові під ноги, як вошиву сорочку на войні... Та тут і нахвалили, аби спалити двір. Та й підпалили з моїм чоловіком. Та панові нічо, а половина села розсипаласи на сажу.

Марта простягнулася і заперла очі, жінки приступили до постелі, обливали водою, та вода спливала з лиця, як з каменя. Марія здоймила з сволока жовту свічку і всі шукали сірників, а як засвітили, то поклали до Мартиних рук, і вона ожила.

- Я ще не вмерла, але зараз буду вмирати. Коби вмерло зо мнов і сумліннє моє. Це бог добре вчинив, що сумліннє не говорит голосно. Най си сховают товариші мого чоловіка з бомбами і револьверами. О, то як сумліннє заговорит, то такі слова палючі в кожді жилці, що ті слова скалу розсипют на дрібен порох. Найстрашніше то слово від сумління. Я тих слів ніколи не знала, ніколи-м не чула. Відки вони си в мині взєли, це лиш бог міг пустити своїми руками у мене. Блискавка по небі не така страшна. То слово то проклін, який задушит всьо, що на земли жиє...

- Марійко, буду вмирати. Кажи людем, най собі розберут мій маєток і мого чоловіка. Я їм нічо поповнити не годна, а на споді в скрині є карточка від товариша мого чоловіка. Дес з далеких країв пише, що прийде до нас двоїх уже волних. Там є знак до него. Напиши йому, що такого, як ми наробили, ніхто не здержит на собі, що-м від того повмирали... Тепер давай свічку, я вже не ожию.

У НАС ВСЕ СВЯТО

Як почали просити старого Палату та й врешті упросили, аби оповів їм, молодим товаришам, яку цікаву історію з селянського життя. З його білих вусів курилася іронія.

- Я вже маю вісімдесять літ та й живу, мабуть, вісімдесять літ отут на однім місці. Були такі часи, коли я був паном, тоді я служив у дворі писарчуком під рукою економа. А були такі часи, що я не вилазив з церкви, як був дяком, і тоді говорив так, як всі попи говорять, боявся потім всіляких духів. Як був музикантом, чи то нечищена горілка, чи то нервове заняття по ночах з циганами, все те наводило перед очі всіляку нечисту силу. Отак сидиш допізна з молодими парубками, байка іде така безконечна і страшна, що святі на образах ховаються у свої яскраві шати. А сопілка висотує з грудий такий сум, що молоді парубки хилять дуже широкі плечі додолу і брудними рукавами обтирають сльози, а потім складаємося на око горілки та посилаємо найсміливіших двох або трьох до коршми. За ними тягнуться всі чорти, визвані в хаті, там їх так багато, як на весіллю. А по дорозі пристають до них страхи з-під мостів, з нечистих місць, злітають з тих деревин, де повісився хто, йде з парубками ціла банда. То вже як отворить арендар, то розливає зо страху горілку, бо руки йому трясуться, бо цих парубків ловила нечиста сила аж під його двері. Розповідають так докладно про тих дітьчиків, що все були існіські такі, як арендар. Жид рахує гроші або й без гроший вигонить їх з хати і засуває двері на всі спусти. Нераз заходили, як жид дуже скоро гасив, до його курника та що попало, тому крутили відразу в’язи. Гуска - не гуска, курка - не курка. З горілкою і з добичею приходили веселі, бадьорі, здається, що чорти не хотіли брати участі в каригіднім ділі і вже не приходили з парубками до хати. Заслонювали веретами вікна, на сопілці не грали, ані не співали, але ломили сусідські плоти, і піч незабавки гуділа від червоної полуміні. Господиня і сусідські дівки поралися та варили м’ясо, господар хати шукав келишка, але великого, і все йшло скоро вперед. За півтори години сиділи всі коло стола, пили та їли, але байок не вповідали. Дисципліна була коло стола велика, найдужчий мав власть і карав, хто лиш голосніше крикнув. Як різне по морді, то і кров ллється в порцію. Так мусило бути, бо буки тоді ще давали. Піде злодюга-жид до війта, нанесе горілки йому, а той бере радних, і як зайдуть в хаті при забаві, то найменше по двайцять п’ять буків дістане кождий. Як бачите, дисципліна мусила бути, небезпека перед ворогом велика...

Та пийте ж цей чай, горілки тепер нема та й не можу пити, а ви не парубки, але учителі з високими пенсіями.

* * *

- А за теперішні часи, панове колєги, дійсно тяжко вам до забави що розповісти. Я учителював по своїй карієрі музиканта довго, трийцять п’ять років, привик до неписьменних мужиків, то були діти і їх хто-будь міг повернути в свій бік. Ще боялися дуже панщини і панів, жидів отак не мали за нічо, сміялися з них. Потім зачали заводити товариства тверезості, бо дуже стали грунти тратити. Зайдуть до мене до школи, війт та й радні та й плєніпотенти, повигонять діти зі школи, порозсідаються в лавки і п’ють та співають, що аж саля шкільна, п’ять метрів широка і п’ять довга, вилазить з вуглів. Досвітком приходять жінки шукати чоловіків, намовлять їх додому і, намовляючи, сідають та п’ють горілку з ними і знов на двайцять чотири години є мішане товариство. То тут, аби вже був професор університету, то не видержить довше, як добу, так, що я нераз вставав з-під лавки, а на лавках, на каталозі валялися недоїджені оселедці, кавалки сала, а чути було горілкою каталоги ще з місяць. Не то що тепер, панове колеги! Збереться, бувало, рада і ухвалить: «так і так, це професор нелюдєний, він дітий нам не вчеє добре», зберуться до старости, вернуть з папером, но і дадуть пару волів, заладують тебе з родиною, і їдь в інше село годитися: кілько корців збіжжа дістанеш, кілько дров, чи маєш псалтир читати в церкві, чи цілу службу співати. Мука була, і тому треба було і пити, і терпіти, і вонітувати разом. Та, як кажу, прийшла тверезість, а потім парасолі, а як підросли хлопці ті, що навчилися читати, то й книжечки і газета, наука Наумовича, змінювався селянський світ та поволі. А потім вибори та хрунівство, та «Січі», вже ні панів, ні жидів ніхто не боявся. Йшла така велика лава в червоних стяжках, що всі вступалися з дороги.

* * *

- А найновішого інтересного я небагато годен розповісти. А отут дивіться через вікно. Це такий кутик мого села, навіть має назву. Цей кутик під панським лісом. Ліс шумить, навіває в душу всілякі забаганки, то платви треба, то оголоблів до саний, то молодої смерічки на деревце весільне, богато люди потребують ліса. А з того ревізії по хатах, процеси, кошта і кримінали. Тамті кути села не мають тих лісових навичок, а ці одідичили по предках. Дідичність, як знаєте, річ тяжка, аби її злизати параграфом. Десь давно по другім кінці села, того вже відси не видите, то був великий став, то там довгі роки, і я пам’ятаю, ще валялися сіти та неводи, але то давно, здається, що і той кут ставовий мав свою дідичність. Але став висох та й дідичність також. А тут ліс росте і дідичність. Через то цей кутик, перед вікнами в мене, дивний є, розпроцесований, розжертий, щодня ліцитації, бо такої зажертості між властями і мужиками я не тямлю. Селяни всі ненавидять від маленького урядничка аж до великого; я такого, що тепер, ніколи не бачив. Йде боротьба безпощадна, і отаку вам забавну історію скажу. Я вже і очий добрих не маю, але дивувало мене тото, що майже щодня бачу вулицями людий святочно вбраних. І хлопці, і жінки, і діти. Чи пам’ятка, чи яке церковне свято, забогато свят. Питаю свого старого сусіда: «Даниле, а кажіть, чи таких багато свєт у вас настало?» - Ге, пане навчитель, такі свєтошні чьиси настали, бо видите приходє з дзвінками пани та всю одежину хапают, котра добра, а коло церкви стоїть наш вартівник. Як лиш вздрит бричку з панами, то біжит щодуху на цей кутик. Все, що жиє, кидає з рук роботу і вбираєси в світошнє, а на постелі та й на лаві все дрантє стоїт так, що пани то в руки не хотє брати. Отож пани спаціруют та й мужики спаціруют, та й таких свєт у нас кілька раз на тиждень, бо бог знає до кого прийдут. Оден за кримінал, оден ручьив, тепер межи людьми нема рєду. Зразу то ховали в такого газди, що він без мотилиці, але прийшли таки зрадники, то як напали паки на того газду, то вівезли відти шос сім фір найкращої одежини. А що млинків, січкарень і возів. Зойк під небо був, але не помогло, то відтогди, пане навчитель, як пани є в нас, то мужики свєткуют і ходє по-світошному. А ви фасуєте пенції, то можете ходити подерті.

* * *

- Так, панове колєгі, це є найцікавіше, що я вам мав вповісти, а більше нічого не знаю, бо вже-м дуже старий, но, і дурний.

Друкований текст для вичитування взято з:

Стефаник В. С. Повне зібрання творів в трьох томах. Том 1. Новели. Видавництво Академії наук Української РСР, Київ, 1949.

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.

© Остаточне вичитування, форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2023