Василь Стефаник

МОЄ СЛОВО

Білими губами упівголос буду вам казати за себе. Ні скарги, ні смутку, ні радості в слові не чуйте!

Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий.

З білої сорочки сміялися. Кривдили мене і ранили.

І я ходив тихонько, як біленький кіт.

Я чув свою подлість за тихий хід, і кров моя діточа з серця капала.

А спав я у наймленій хаті посеред брудних туловищ, сплетених розпустою.

Листочок білої берези на сміттю.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Я скинув мамину сорочку. Мій діточий світ і далеке поколіннє мужицьке лишилося за мною.

Передо мною стояв новий світ, новий і чорний.

Я ловився за його поли, а він згірдно глядів на мене.

Як жебрак маленький.

Я занімів був із болю. І мовчав я довгі, довгі роки.

Мої слова несказані, мій плач недоплаканий, мій сміх недосміяний!

Лягли ви на мене, як лягає чорне каміннє зломаного хреста на могилу в чужині!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Я найшов товаришів.

Вони погодилися з новим світом. Я говорив їм за мій покинений і за новий, що кривдив нас.

Казали, що брешу.

А я рвався і падав у болото із знесилля і не уступав.

Сказали, що я брехун іще раз. І покинули мене.

А як я плакав, то мама ридала:

- Ти сам з собою будь, бо пани тебе не приймут. Не покидати було мене.

І лишився я, як корч лугу серед поля.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Я сидів посеред піль.

Мої думки снувалися довгими скибами плодючої ріллі. Ссали землю і годували мене самотою.

І ще приносили солений піт і тихі пісні, що снувалися за орачем, за плугом і за погоничем. І поїли мене тим спокоєм, що мріє над ярмами волів у плузі.

Бачив я ще маленькі огники між маленькими пастухами і вівці по полю.

Я тут буду як буйний вітер панувати, заспіваю свою пісню!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Я сотворив собі свій світ.

Праворуч мене синє поле і чорні скиби, і білий плуг, і пісня, і піт солений.

Ліворуч чорна машина, що з червоного рота прокльоном стогне.

А в серці моїм мій світ шовком тканий, сріблом білим мережаний і перлами обкинений.

У своїм царстві.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Буду свій світ різьбити як камінь.

Слово своє буду острити на кремені моєї душі і намочене в труті-зіллю пускати буду наліво...

І слово своє ломати буду на ясні соняшні промінчики і замочу його в кождій чічці і пускати буду направо.

А свій камінь буду різьбити все, все! Аж на могилу свою його покладу як мертву красу.

А вишня в моїх головах возьме всі мої болі на свій цвіт.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А в своїм світі я жию, жию!

Як безумний бреду хмарою своєї фантазії.

Сто раз розпускаю сили душі моєї, аби далекими світами відшукали мені щастє моє.

По тихім ставу моєї минувшини пливуть неводи сердечних моїх бажань, аби виловити всі ясні хвилі життя мого.

Але неводи рвуться і не годні нічого зловити.

Вертають до мене помучені і без нічого - як мужики з лану.

І я смутний дрімаю на хмарах.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А як грім трісне, то я здоймаю чоло вгору наново.

І лечу, лечу на чорних хмарах...

Золотою стрілою прорізую світляні висоти.

В чорний чупер ховаються звізди, як у чорну хмару.

Студені хмари від моїх очий теплим дощем спускаються на землю.

Але сонця дійти я не годен.

І падаю з високості в долину.

Як старий жовняр деревляними ногами блукає, так я блукаю.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А крила гояться і я знов лечу до сонця, до щастя.

І знов ріжу зводи небесні і падаю.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Я був щасливий.

Коли я глядів дитиною на мамині очі, як по них сунулися тихесенько пречисті хмарки щастя - я був щасливий.

А тепер на ті очі смерть долоню поклала.

А я шукаю щастя під небом і падаю...

СУД

I

Ковалюк підняв орчик догори та й казав музикам:

- Грайте до порєдку, як має бути, бо це весілє буде славне на всю Україну і в Коломиї, і в Станіславі...

- Оце-с вже не потребує весіля, але ще є два такі, шо мают гуляти.

Він показував на Федька Продана, що лежав із розбитою головою на снігу. Коло нього сиділа його жінка, тримала новий капелюх у руках і питала:

- Та шо кажеш робити, шо до дітий переказуєш?

І ще щось до нього говорила, ніби на тамтой світ переказувала.

А Дмитро Золотий ходив поперед ворота з куснем грубої розвори та казав до громади людий на вулиці:

- Ні один най не вакаєся поступити отут, бо зараз від цеї розвори усне - це вам кажу!

- Кого б’ют?

- Богачів.

- Хто б’є?

- Весілє.

- А Федька вже вбили?

- Він вже на тамтім боці.

- То єго смерть, а чій кременал?

Дзвін на селі почав голосити тревогу.

- Зараз громада збіжитси та й не даст.

- Даст, даст, буде отут чипіти так, як ви,- відповів Золотий.

Коло хорімних дверий чинилася нова баталія. Михайло Печенюк заперси ногами і руками у одвірки, і ані Петрик Синиця, ані два Золоті: Іван та Каленик не могли його витягнути надвір.

- Ви, голодники голодні, та я дужий та я шодня мнєсо їм, а ви бевку незабілену.

- Меш тепер сиру землю гризти.

З сіний бухав плач жінок, як червона луна.

- Не кажи їм так, Міхайле, не кажи, не кажи, але проси їх дуже,- казала жінка.

- Говори, дурна бабо, тут нема просьби, тут смерть.

Та як вони так правдалися, а Петрик Синиця ймив у зуби Михайлів палець і витягнув в одній хвилі надвір.

- Ого, вже Міхайлови амінь.

- Міхайлихо, сідайте на голову, голова грунт...

- Ти радиш, ех, як ті порадю оцим буком.

- Кров з него садит, як з пацюка, а така червона, здорова кров...

- Мой, аді, хреститси, б’ют не дают оченаш віговорити.

- Вже по нім, Міхайлиха дає свічку, але незасвічену.

- Та шо, шо дужий - вже глина та й конец!

- А жінка ніц не плаче, змогласи дуже.

З хорім вибігла купа жінок і Касіян поміж ними. Золоті і Синиця кинулися за ними.

- Та не віховаєшси, богачу, у підтичках жіночих.

Жінки громадно облягли Касіяна.

- Не дайте мене, не дайте!

- Касіянко боїтси, а єго найліпше траба обріхтувати! Він межи богачами найгірше в’їдний.

- Боїтси, не то шо Міхайло, цес не боявси.

- Ади, жінки біда, ади як плюют на Золотих.

- Ймили Петрика та й всі лягли на него.

- Не дадут таки...

- А ви чого відти мішаєтиси? Ви вмієте жінок добре бити та й жидів за пейси торгати, а як прийде на правду, то стоїте подалеки та й скавулите, як щенюки.

Се вповіла публіці одна з тих жінок, що Касіяна боронила.

- А ви, віте, чому не йдете порєдок робити, аді, баби роб’є за вас порєдок?

- Які ви мудрі: йди, віте, та й здихай, шо лайдаки межи собов змовилиси бити богачів!

Зробилася цілком днина. Хати на білім снігу стояли як громади чорних великих птахів. Ліс найспокійніше шептав. Дзвін іще голосив тревогу.

З громади жінок вийшла Іваниха Золота, ймила окервавленого чоловіка за рукав та й так казала:

- Чоловіче, та подивиси на людий та на село, та на ліс, та спамнєтайси. Та шос наробив, та люди не худоба?

За нею вийшла і Каленикова жінка.

- Ти йди, небоже, до кременалу відразу, до хати не приходи, бо я з дітьми гет піду. Не приходи таки!

Музики перестали грати, а Ковалюк стояв із орчиком і не знав, що з ним зробити. Сонце виказало пів золотого ока.

Три Золоті покидали буки та сапи і пішли в ліс. Ковалюк зачав плакати, а Петрик Синиця подався до хати та на порозі впав і почав піну з рота точити. Товпа рушилася і почала здоймати побитих.

II

В хаті Онуфрія Мельника мало судити село убійників. Всі багачі не мали права приходити на суд - судили самі бідні. Онуфрій уложив суд і прокуратора, і оборонця. Сам сидів за столом та й так казав:

- Село строєне, люде одні одних боєси, в церкві шонеділі лиш мова за бідних. По селі увихаютси шандарі, дзвінки дзвонє, шо комісії привозє. Розкидают гроби, ріжут, порє, а нам, бідним, нема ні вітки ані ради, ані доброго слова. То ми самі судім їх, а як учуємо, шо вони завинили, то будемо їх карати.

Так говорив Онуфрій до всіх бідних. Вони зібралися майже всі з села. Заступили хату, піч, постіль, сіни і подвір’є.

- А якби віт проходив та хотів розгонити, то ви не пустіт, а якби пхавси, то дайте кілька полишників, най тікає. А тепер розкажіт нам, пані прокураторь, акт оскаржений.

З лави піднісся Яків Дідик та й зачав.

- Іван Зуб, бідний чоловік, бо, знаєте, робив своїй доньці весілє. Знаєте, яке бідного, усе він рад, як до него прийде богачь, бо як прийде богачь, то образи ясніщі стают, бо є кому під ними сідати. То зійшлиси самі бідні, але упросив собі Зуб ще трьох богачів: Федька Мелникового, Михайла Печенюка та Касіяна Кропивку. А дай боже здоров’є а жийте здорові а дєкую вам, шо-сте уступили до хати, мині весілє буде веселіще.- Каже так Зуб та припадає, а бідні сараки, шо постулювалиси в пороги та й слухают. А прошин, а будьте ласкаві, а доцьигніт-ко, а покушійте. А все до богачів. А богачі, моспане, все п’ют, а все бідних далі д постелі вісувают. А Зуб забув за гості, лиш коло богачів ходит. Це перший пунт. Але Петрик Синиця каже:

- Ти, Зубе, ти, старий, відай, забув, шо в тебе є ще другі гості, не лиш ці три.

А Зуб вже горівчиний був та й каже:

- Синичко, ти мині не давай рєд і мої хаті. Як я хочу, так буде.

- Ой, не буде так, я прішов на весілє як другий, я приніс такі дари як другий, то я маю мати таку честь як другий.

Каже Синиця оце, а бідні понащьирювали вуха та таке їм це слово миле, як мід солодкий. Та й на цім тим часом стало. Зачєли відавати обід. Перед багачами все солонина та мнєсо, а начінки лиш трошки, а перед бідними все лиш начінка, а мнєса крішка. Фукают бідні, їдє або не їдє. А богачі аж лікті собі позамащували. Але взєв Іван Золотий сперед богачів склянку з горівков та й каже:

- Пиймо, братя, хоть горівки, як їсти не дают.

- Мой, Золотий, а перед тобов же шо стоїт, не дар божий? - каже Зуб.

- Але чьо перед богачами кілько дару божого, а перед нами лиш крішка?

А богачі лиш червоніют, лиш позирают, але мовчє.

Відійшла вечеря, зачали музики грати. Гуляют. Але взєв Печенюк Касіяниху в данец. Та все данцує та розтручує. Не вітерпів уже Петрик та й лус в лице Міхайла, а Міхайло ні дві, ні три, та й Петрика.

- Гов! Перестаньте грати,- кричит Зуб.

А Касіянко каже Зубови:

- Знаєте шо, Зубе, нате вам пєтьдесєть левів гезди, платю вам все весілє, але ви гет, віметіт це смітє з хати. Це другий пунт.

Прийшло до такого, шо аж мусило чієс житє йти на смерть. Ех, господи, як Калинюк Золотий не хомне Касіянка у писок, аж повна миска нацюркотіла. А Міхайло Каленика як уфатив за шкіру на потилиці та й вірвав у пушках, лиш лишилоси голе мнєсо.

- Мой, богачі, або зараз відци забирайтиси, або буде з вас саме фалатє! Коби ж були послухали. Та й зачєласи баталія. Всі, шо май боязливі, повтікали, лиш лишилиси три богачі та п’ять бідних та жінки. Жінки лишилиси всі, бо вони знают, шо іх ніхто не б’є у бійці. То вперед вівели Федика Мельника. Вівів єго Ковалюк, і Петрик, і Іван. І Ковалюк лиш раз свиснув по голові орчиком та й череп хрус на місці, а Федько уснув на місці, як куря.

А Печенюка Михайла вже не так було лехко. Хлоп дужий, як медвідь, бо знаєте, а не боїзливий. З ним валувалиси зо три годині по хаті: їх штири, а він один. Правда, помагали і жінки, але шо баби годні. Звалили го в хаті - розкидав з себе штири хлопи, як галушки, звалили в хоромах - знов не давси. Приволікли до дверий та й ймивси одвірків. Але Петрик Синиця уфатив єго палец у зуби та й віпровадив, а як віпровадили та й убили колами. Убив Петрик та й Каленик та й Іван. Хотіли ще Касіяна вбити, але одно, шо дуже просив жінок та вони тримали єго під сорочками, а друге, шо зробивси день та й люде спамнєталиси.

То вбили: Іван, Каленик та Дмитро Золотий, та Петрик Синиця, та Никифір Ковалюк.

- Оце прокураторь сказав оскарженє, а тепер будемо слухати винуватців,- сказав Онуфрій.

- Іван Золотий.

- Гір.

- Ти винен, шо-с убив Міхайла та й Федька Мельника?

- Ні, не винен.

- А хто ж винен?

- Та ми не винні, але богачі.

- Як богачі?

- А так винні, шо нас хотіли вігнати з весіля.

- Хотіли, але ви не далиси, а їх вигнали-сте на той світ.

- Або шо мене маєте питати?

- Іванку, руй гадино, не підтикай під ніс, бо зараз дістанеш. Кажи, чим убив-єс?

Тут Онуфрієві почала помагати публіка.

- Ти, Золотий, кажи все по правді, бо зараз дістанеш буки,- казали з сіний газди.

- Я, бігме, лиш раз ударив.

- Чим?

- Сапов.

- По чім?

- По плечах.

- Ну, а Каленик?

- Я не знаю.

- Як не знаєш, то сідай.

- Каленик Золотий.

- Я сам.

- Ти вбив Михайла?

- Єго вбило єго богацтво.

- Лиш не змудра, Каленику?

- Яке змудра, п’єний-єм був, весілє було, музики грали,- а богачі хотіли нас вігнати, то ми хотіли набити.

- Добре набили, але хто вбив?

- Я не тямлю.

- Памнєть коротка якас.

- Чим бив-єс?

- Чим мав.

Онуфрій нічого вже не казав, лиш махнув рукою на парубків. Сі ймили Каленика в руки.

- Дайте му п’єтнаціть буків та й буде говорити. І пішли дальші зізнання. Публіка хотіла конче карати, та Онуфрій не позволяв і віпитував дальших оскаржених. Та серед того як оскаржені не хотіли зізнавати перед Онуфрієм, всі, що стояли в сінях, почали кричати: вони вбили, най же відпокутуют.

І витягали одного за другим і подавали в дальші руки. А ті, руки, багато їх, хапали їх, мстилися і ревли по селі, а за собою, лишали страшний зойк жінок і конаючі филі пімсти.

Друкований текст для вичитування взято з:

Стефаник В. С. Повне зібрання творів в трьох томах. Том 1. Новели. Видавництво Академії наук Української РСР, Київ, 1949.

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.