Василь Стефаник
КАМІННИЙ ХРЕСТ
КАМІННИЙ ХРЕСТ
Студія
1.
Відколи Івана Дідуха запам’ятали в селі газдою, відтоді він мав усе лиш одного коня і малий візок з дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в борозну; на коня мав ремінну шлею і нашильник, а на себе Іван накладав малу мотузяну шлею. Нашильника не потребував, бо лівою рукою спирав може ліпше, як нашильником.
То як тягнули снопи з поля, або гній у поле, то однако і на коні, і на Івані жили виступали, однако їм обом під гору посторонки моцувалися, як струнви, і однако з гори волочилися по землі. Догори ліз кінь, як по леду, а Івана як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі. Згори кінь виглядав, як би Іван його повісив на нашильнику за якусь велику провину, а ліва рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як ланцюгом із синьої сталі.
Нераз ранком, ще перед сходом сонця, їхав Іван у поле пільною доріжкою. Шлеї не мав на собі, лишень ішов з правого боку і тримав дишель як би під пахою. І кінь, і Іван держалися крепко, бо оба відпочали через ніч. То як їм лучалося сходити з горба, то бігли. Бігли в долину і лишали за собою сліди коліс, копит і широчезних п’ят Іванових. Придорожнє зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди. Але часом серед найбільшого розгону, на самій середині гори Іван починав налягати на ногу і спирав коня. Сідав коло дороги, брав ногу в руки і слинив, аби найти тото місце, де бодяк забився.
- Та цу ногу сапов шкребчи, не ти її слинов промивай,- говорив Іван спересердя.
- Діду Іване, а батюгов того борозного, най біжит, коли овес поїдає...- Се хтось так брав на сміх Івана, що видів його патороч зі свого поля. Але Іван здавна привик до таких сміхованців і спокійно тягнув бодяк дальше. Як не міг бодяка витягнути, то кулаком його вгонив далі в ногу і, встаючи, казав:
- Небіси, вігниєш та й сам віпадеш, а я не маю чьису з тобов панькатиси...
А ще Івана кликали в селі Переломаним. Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений, як би два залізні краки стягали тулуб до ніг. То його вітер підвіяв.
Як прийшов з войська додому, то не застав ні тата, ані мами, лишень хатчину завалену. А всего маєтку лишив йому тато букату горба щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле. На тім горбі копали жінки пісок і зівав він ярами та печерами під небеса, як страшний велетень. Ніхто не орав його і не сіяв, і межі ніякої на нім не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати і сіяти. Оба з конем довозили гною під горб, а сам уже Іван носив його мішком наверх. Часом на долішні ниви спадав з горба його голосний крик:
- Е-ех, мой, як тобов грьину, та й по нитці розлетишси, який же-с тьижкий!
Але відай ніколи не гримнув, бо шкодував міха і поволі його спускав з плечей на землю. А раз вечером оповідав жінці і дітям таку пригоду:
- Сонце пражит, але не пражит, аж вогнем сипле, а я колінкую з гноєм наверх, аж шкіра з колін обскакує. Піт із-за кождого волоска просік, та й так ми солоно в роті, аж гірко. Ледве я добився на гору. А на горі такий вітрець дунув на мене, але такий легонький, шо аж. А підіт же, як мене за мінуту в попереці зачьило ножами шпикати - гадав-сми, шо минуси.
Від сеї пригоди Іван ходив усе зібганий у поясі, а люди прізвали єго Переломаний.
Але хоть той горб єго переломив, то політки давав добрі. Іван бив палі, бив кілля, виносив на него тверді кицки трави і обкладав свою частку довкола, аби осінні і весняні дощі не сполікували гною і не заносили єго в яруги. Вік свій збув на тім горбі.
Чим старівся, тим тяжче було єму, поломаному, сходити з горба.
- Такий песій горб, шо стрімголов у долину тручьиє!
Не раз, як заходяче сонце застало Івана наверху, то несло його тінь з горбом разом далеко на ниви. По тих нивах залягала тінь Іванова, як великана, схиленого в поясі. Іван тогди показував пальцем на свою тінь і говорив горбові:
- Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу. Але доки ні ноги носьи, то мус родити хліб! Нема задурно їсти сонце і дощ пити...
На других нивах, що Іван собі купив за гроші, принесені з войська, робили сини і жінка. Іван найбільше коло горба заходився.
Ще Івана знали в селі з того, що до церкви лиш раз у рік, на Великдень, ходив і що кури зіцірував. То так він їх научував, що жадна не важилася поступити на подвір’є і порпати гній. Котра раз лапкою драпнула, то вже згинула від лопати або від бука. Хотьби Іваниха хрестом стелилася, то не помогло.
Та й хіба ще то, що Іван ніколи не їв коло стола. Все на лаві.
- Був-сми наймитом, а потім відбув-сми десіть рік у воську, та я стола не знав та й коло стола мині їда не йде до трунку.
Отакий був Іван, дивний і з натурою, і з роботою.
2.
Гостей у Івана повна хата, газди і газдині. Іван спродав все, що мав. Сини з жінков наважилися до Канади, а старий мусів вкінці податися.
Спросив Іван ціле село.
Стояв перед гостями, тримав порцію горівки у правій руці і, видко, каменів, бо слова не годен був заговорити.
- Дьикую вам файно, газди і газдині, що-сте ні мали за газду, а мою за газдиню.
Не договорював і не пив до нікого, лиш тупо глядів навперед себе і хитав головою, як би молитву говорив і на кожде єї слово головою потакував.
То як часом якась долішня хвиля викарбутить великий камінь з води і покладе єго на берег, то той камінь стоїть на березі, тяжкий і бездушний. Сонце лупає з него черепочки давнього намулу і малює по нім маленькі фосфоричні звізди. Блимає той камінь мертвими блисками, відбитими від сходу і заходу сонця, і кам’яними очима своїми глядить на живу воду і сумує, що не гнете його тягар води, що гнітив єго від віків. Глядить з берега на воду, як на утрачене щастє.
Отак Іван дивився на людий, як той камінь на воду. Потряс сивим волоссєм, як гривою кованою з ниток сталевих, і договорював:
- Та дьикую вам красно, та най вам бог даст, що собі в него жьидаєте. Дай вам боже здоров’є, діду Міхайле...
Подавав Михайлові порцію і цілювалися в руки.
- Куме Іване, дай вам боже прожити ще на цім світі та най господь милосерний щасливо запровадит вас на місце та й допоможе ласков своєв наново газдов стати!
- Коби бог позволив... Газди, а проше, а доцьигніт же... Гадав-єм, шо вас за стів пообсаджую, як прийдете на весілє синове, але інакше зробилоси. То вже таке, шо за шо наші діди та й тати не знали, то ми мусимо знати. Господна воля. А законтентуйте ж си, газди, та й вібачьийте за решту.
Взяв порцію горівки та й підійшов д’жінкам, що сиділи на другім кінці стола від постелі.
- Тимофіхо, кумо, я хочу до вас напитиси. Дивюси на вас та й ми, як якис казав, молоді літа нагадуютси. Де, де, де-е? Ото-сте були хлопєнна дівка, годна-сте були! То-сми за вами не одну нічку збавив, то-сте в данці ходили, як сновавка - так рівно. Ба, де, кумо, тоті роки наші! Ану-ко пережийте та й вібачьийте, шо-м на старість данец нагадав. А проше...
Глянув на свою стару, що плакала межи жінками, і виймив з пазухи хустину.
- Стара, ня, на-ко тобі платину та файно обітриси, аби я тут ніяких плачів не видів. Гостий собі пилнуй, а плакати ще маєш доста чьису, ще так си наплачеш, шо очі ти витечут.
Відійшов до газдів і крутив головою.
- Шос бим сказав, та най мовчу, най шіную образи в хаті і вас, яко грешних. Але рівно не дай боже нікому доброму на жіночий розум перейти. Аді, видите, як плаче, та на кого, на мене? На мене, газдине моя? То я тебе вікорінував на старість із твої хати? Мовчи, не хлипай, бо ти сиві кіски зараз обмичу, та й підеш у ту Гамерику як жидівка.
- Куму Іване, а лишіт же ви собі жінку, та же вона вам не воріг, та й дітем своїм не воріг, та єї банно за родом та й за своїм селом.
- Тимофіхо, як не знаєте, то не говоріт ані дзелень! То єї банно, а я туда з віскоком іду?!
Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жінці кулаком, як довбнею, і бився в груди.
- Озміт та вгатіт ми сокиру отут в печінки, та може тот жовч пукне, бо не вітримаю. Люди, такий туск, такий туск, шо не памньитаю, шо си зо мнов робит.
3.
- А проше, газди, а озміт же без царамонії та будьте вібачні, бо ми вже подорожні. Та й мині, старому, не дивуйтеси, шо трохи втираю на жінку, але то не задурно, ой, не задурно. Цего би ніколи не було, якби не вона з синами. Сини, уважьиєте, письменні, так як дістали якес письмо до рук, як дістали якус напу, та як підійшли під стару, та й пилили ні, пилили аж перерубали. Два роки нічо в хаті не говорилоси, лиш Канада, та й Канада. А як ні дотиснули, як-єм видів, шо однако ні мут на старість гризти, та й єм продав все шо до крішки. Сини не хотьи бути наймитами післі мої голови, та й кажут: «Ти наш тато, та й заведи нас до землі, та дай нам хліба, бо як нас розділиш, най не буде з чим киватиси». Най їм бог помагає їсти тот хліб, а мині однако гинути. Але, газди, а мині, переломаному, до ходів? Я зробок - ціле тіло мозиль, кості дрихлаві, шо заки їх рано зведеш докупи, то десіть раз йойкнеш!
- То вже, Іване, пропало, а ви собі туск до голови не припускайте. А може, як нам дорогу покажете, та й усі за вами підемо. За цим краєм не варт собі туск до серца брати. Ца земля не годна кілько народа здержіти та й кількі біді вітримати. Мужик не годен і вона не годна, обоє вже не годні. І саранчі нема, і пшениці нема. А податки накипают, шо-с платив лева, то тепер п’єть, шо-с їв солонину, то тепер барабулю. Ой ззолили нас, так нас ймили в руки, шо з тих рук ніхто нас не годен вірвати, хиба лиш геть іти. Але колис на ці землі буде покаяніє, бо нарід поріжеси! Не маєте ви за чим банувати!..
- Дьикую вам за це слово, але єго не приймаю. Певне, шо нарід поріжеси. А то ж бог не гніваєси на таких, шо землю на гиндель пускают? Тепер нікому не траба землі, лиш викслів та банків. Тепер молоді газди мудрі настали, такі фаєрмани, шо за землев не згоріли. А дивіт-ко си на ту стару скрипку, та пускати єї на гиндель?! Таже то дуплава верба, кини палцем, та й маком сьиде! Та гадаєте, шо вона зайде на місце? От, перевернеси дес в окіп, та й пси розтьигнут, а нас поженут далі і подивитиси не дадут. Відки таким дітем має бог благословити? Стара, а суда ж!
Прийшла Іваниха, старенька і сухонька.
- Катерино, шо ти собі, небого, у свої голові гадаєш? Де тьи покладу в могилу? Ци риба тьи має зз’їсти? Та тут порьидні рибі нема шо на один зуб узьити. Аді!
І натягав шкіру на жоночій руці і показував людем.
- Лиш шкіра та кості. Куда цему, газди, йти з печі? Була-с порьидна газдиня, тьижко-с працувала, не гайнувала-с, але на старість у далеку дорогу вібраласи. Аді, видиш, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам!
І показав її через вікно могилу.
- Не хотіла-с іти на цу Канаду, то підемо світами і розвіємоси на старість, як лист по полю. Бог знає, як з нами буде... а я хочу з тобов перед цими нашими людьми віпрощатиси. Так, як слюб-сми перед ними брали, та так хочу перед ними віпрощитиси з тобов на смерть. Може тебе так кинут у море, шо я не буду видіти, а може мене кинут, шо ти не меш видіти, та прости ми, стара, шо-м ти не раз догорив, шо-м може і тьи коли скривдив, прости мені і перший раз, і другий раз, і третий раз.
Цілювалися. Стара впала Іванові на руки, а він казав:
- А то тьи, небого, в дилеку могилу везу...
Але сих слів уже ніхто не чув, бо від жіночого стола надбіг плач, як вітер, шо спомежи острих мечів повіяв і похилив всі голови мужиків на груди.
4.
- А тепер ступай собі, стара, межи газдині та пилнуй, аби кожду своє дійшло та напийси раз, аби-м тьи на віку видів п’єну.
- А вас, газди, я ще маю на два гатунки просити. Дес може сини пустьи в село на пошту, шо нас із старов вже нема. Та би-м просив вас, аби-сте за нас наймили служебку та й аби-сте си так, як сегодне, зійшли на обідец та віказали оченаш за нас. Може пан бог менше гріха припише. Я гроші лишу Яковові, бо він молодий та й слушний чоловік та не сховає дідів грейцір.
- Наймемо, наймемо і оченаш за вас вікажемо...
Іван задумався. На його тварі малювався якийсь встид.
- Ви старому не дивуйтеси та й не смійтеси з діда. Мині самому гей устид вам це казати, але здає ми си, шо би-м гріх мав, якби-м цего вам не сказав. Ви знаєте, шо я собі на своїм горбі хресток камінний поклав. Гірко-м го віз і гірко-м го наверх вісаджував, але-м поклав. Такий тьижкий, шо горб го не скине, мусит го на собі тримати так, як мене тримав. Хотів-єм кілько памньитки по собі лишити.
Стулив долоні в трубу і притискав до губів.
- Так баную за тим горбом, як дитина за цицков. Я на нім вік свій спендив і окалічів-єм. Коби-м міг, та й би-м го в пазуху сховав, та й взьив з собов у світ. Банно ми за найменшов крішков у селі, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки ніколи не перебаную.
Очі замиготіли великим жалем, а лице задрожало, як чорна рілля під сонцем дрожить.
- Оцеї ночи лежу в стодолі та думаю, та думаю: господи милосерний, бо шо-м так гльибоко зогрішив, шо женеш ні за світові води? Я ціле житє лиш роб, та й роб, та й роб! Нераз, як днинка кіньчиласи, а я впаду на ниву та й ревно молюси до бога: господи, не покинь ні ніколи чорним кавалком хліба, а я буду все працувати, хиба бих не міг ні руков, ні ногов кинути...
- Потім мене такий туск напав, шо-м чиколонки гриз і чупер собі микав, качьив-єм си по соломі, як худобина. А потім нечисте цукнулоси до мене! Не знаю, і як, і коли вчинив-єм си під грушков з воловодом. За малу филю був би-м си затьиг. Але господь милосерний знає, шо робит. Нагадав-єм собі за свій хрест, та й мене гет відійшло. Ий, як не побіжу, не побіжу на свій горб! За годинку вже-м сидів під хрестом. Посидів, посидів довгенько, та й якос ми легше стало.
- Аді, стою перед вами і говорю з вами, а тот горб не віходит ми з голови. Таки го вижу, та й вижу, та й умирати буду, та й буду го видіти. Все забуду, а його не забуду. Співанки-м знав, та й на нім забув-єм, силу-м мав, та й на нім лишив-єм.
Одна сльоза котилася по лиці, як перла по скалі.
- Та я вас просю, газди, аби ви, як мете на світу неділю поле світити, аби ви ніколи мого горба не минали. Будь-котрий молодий най вібіжит та най покропит хрест свіченов водицев, бо знаєте, шо ксьондз на гору не піде. Просю я вас за це дуже грешно, аби-сте мені мого хреста ніколи не минали. Буду за вас бога на тім світі просити, лиш зробіт дідови його волю.
Як коли би хотів рядком простелитися, як коли би добрими, сивими очима хотів навіки закопати в серцях гостей свою просьбу.
- Іване, куме, а лишіт же ви туск на боці, гет єго відкиньте. Ми вас усе будемо нагадувати, раз назавше. Були-сте порьидний чоловік, не лізли-сте натарапом на нікого, нікому-сте не переорали, ані не пересіяли, чужого зеренца-сте не порунтали. Ой, ні! Мут вас люди нагадувати, та й хреста вашого на світу неділю не минут.
Отак Михайло розводив Івана.
5.
- Вже-м вам, панове газди, все сказав, а тепер хто ні любит, то тот буде пити зо мнов. Сонечко вже над могилов, а ви ще порцію горівки зо мнов не віпили. Заки-м ще в свої хаті і маю гості за своїм столом, то буду з ними пити, а хто ні навидит, той буде також.
Почалася пиятика, тота пиятика, що робить з мужиків подурілих хлопців. Незабавки п’яний вже Іван казав закликати музику, аби грав молодіжі, що ціле подвір’є заступила.
- Мой, маєте так данцувати, аби земля дудніла, аби одної травички на току не лишилоси!
В хаті всі пили, всі говорили, а ніхто не слухав. Бесіда йшла сама для себе, бо треба єї було конче сказати, мусілося сказати, хоть би на вітер.
- Як-єм го віпуцував, то був віпуцований, котре чорний, то як сріблом посипав по чорну, а котре білий, то як маслом сніг помастив. Коні були в мене в ордунку, цісар міг сідати! Але-м гроший мав, ой, мав, мав...
- Коби-м учинивси серед такої пустині - лиш я та бог аби був! Аби-м ходив, як дика звірь, лиш кобих не видів ні тих жидів, ні панів, ні ксьондзів. Отогди би називалоси, шо-м пан. А ца земля най западаєси, най си і зараз западе, то-м не згорів. За чим? Били та катували наших татів та в ярем запрьигали, а нам уже кусня хліба не дают прожерти... Е, коби то так по-мойому...
- Ще не находивси такий секвертант, аби шо з него стьиг за податок, ой ні! Був чьих, був німец, був поляк - г..., пробачьийте взьили. Але як настав мадзур, та й найшов кожушину аж під вишнев. Кажу вам, мадзур біда, очі печи, та й гріху за него нема...
Всякої бесіди було богато, але вона розліталася в найріжніші сторони, як надгнилі дерева в старім лісі.
В шум, гамір, і зойки, і в жалісливу веселість скрипки врізувався спів Івана і старого Михайла. Той спів, що єго не раз чути на весіллях, як старі хлопи доберуть охоти і заведуть стародавніх співанок. Слова співу йдуть через старе горло з перешкодами, як коли би не лиш на руках у них, але і в горлі мозилі понаростали. Ідуть слова тих співанок, як жовте осіннє листє, що ним вітер гонить по замерзлій землі, а воно раз-на-раз зупиняєся на кождім ярочку і дрожить подертими берегами, як перед смертею.
Іван та й Михайло отак співали за молодії літа, що їх на кедровім мості здогонили, а вони вже не хотіли назад вернутися до них навіть у гості.
Як де підтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так кріпко, аж сустави хрупотіли, а як подибували дуже жалісливе місце, то нахилювалися до себе і тулили чоло до чола, і сумували. Ловилися за шию, цілувалися, били кулаками в груди і в стіл, і такої собі своїм заржавілим голосом туги завдавали, що врешті не могли жадного слова вимовити, лиш: Ой, Іванку, брате, ой, Міхайле, приятелю!
6.
- Дьидю, чуєте, то вже чьис віходити до колії, а ви розспівалиси як за добро-миру.
Іван витріщив очі, але так дивно, що син побілів і подався назад. Поклав голову в долоні і довго щось собі нагадував. Встав із-за стола, підійшов до жінки і взяв єї за рукав.
- Стара, гай, машір инц, цвай, драй! Ходи, уберемоси по-панцки та й підемо панувати.
Вийшли обоє.
Як входили назад до хати, то ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало - такий був плач. Жінки заломили руки і так сплетені держали над старою Іванихою, аби щось згори не впало і єї на місці не роздавило. А Михайло ймив Івана за барки і шалено термосив ним і верещав, як стеклий.
- Мой, як єс газда, то фурни тото катранє з себе, бо тьи віполичкую як курву!
Але Іван не дивився в той бік. Ймив стару за шию і пустився з нею в танець.
- Польки мені грай, по-панцки, мам гроші!
Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити єї живу з рук.
Вбігли сини і силоміць винесли обоїх із хати.
На подвір’ю Іван танцював дальше якоїсь польки, а Іваниха обчепилася руками порога і приповідала:
- Ото-сми тьи віходила, ото-сми тьи вігризла оцими ногами!
І все рукою показувала в повітрю, як глибоко вона той поріг виходила.
7.
Плоти попри дороги тріщали і падали - всі люди Івана випроваджували. Він ішов зі старою, згорблений, в цайговім, сивім одінню і щохвиля танцював польки.
Аж як усі зупинилися перед хрестом, що Іван його поклав на горбі, то він трохи прочунявся і показував старій хрест.
- Видиш, стара, наш хрестик?
Там є вібито і твоє намено.
Не біси, є і моє, і твоє...
ЗАСІДАННЄ
Радні поволі стягалися до канцелярії. Кождий, заки входив до хати, висікався у сінях, обтирав ніс полою від кожуха і долонею ще доправляв. Отак кождий ішов межи люди. «Слава-йсу» - «Навіки слава» та й сідав на лаві, що стояла довкола хати.
Радних було вже з половина, старші сиділи ближче до стола, а молодші трохи подальше. В куті коло печі стояли сінники один на другім, а коло них чорна бляшана банька. То був шпиталь. То як раз або два рази до року написав лікар письмо до громади, що того а того дня буде в селі, то війт кликав до себе поліціяна Тому:
- Вже, небоже, мусиш завтра прихарити канцелярію, бо, аді, прийшло письмо, що дохторь приїде. Обшуруєш трохи підлогу, посиплеш піском, розкладеш сінники по підлозі, понакриваєш їх лантухами, поналиваєш тої смердячої води з баньки по кутах - та й очі заткаємо. Є припіс, шо шпиталь має бути на холєру, та й мус бути.
Отак поліцай робив раз або два рази до року з канцелярії шпиталь. А як радні потім сходилися на раду, то всі пчихали і казали: «Але бо паскудно смердит!» Ті, що були у війську, говорили, що певно лікар робив «реперацію» і обмертвлював, та від того так вертить у носі. А Павло Дзіньо то вже добре мався. Він все дрімав на раді. То як радні пчихали від сопуху шпитального, то все казали:
- Павло мньигкий на голову, та ми лиш пчихаємо, а він таки спит. Треба дохтореви сказати, аби нам не обмертвлював радних, бо рада буде до нічого.
Павло не боронився, лишень глядів перестрашеними очима на радних, а лице єго ставало ще чорніше, як було. Єго поміркували в раді «намість дурного» - та й всі з него сміялися.
Тепер радні сиділи на лаві та й балакали - поволі, ліниво. Кождий сидів, як єму було ліпше і як навик. Іван Плавюк, що сидів коло самого стола і був найстарший, схилився на черево, склав руки як до молитви, всунув їх межи коліна та й плював, покурюючи люльку. Долоні, ніс і коліна сусідували з собою. Отак він сидів та вповідав за ярмарок.
- Дайте ми спокій з такими ярмарками, як теперішні! Жиди з панами цілий світ займили. Хто продає - жид, а хто купує - пан. А люди дес-не-дес, шо грубшу яку штуку продают. Тельитко, коровку - то ще, ще, але волів вже мало.
- Та бо тісно стало! А кождий собі гадає: куплю тельитко, прикохаю, дес трохи полови запарю, гарбузів кину та й, уважиєте, щос приросте на обкидок. Тісні роки настали!
- Правда, шо тісні. Дес давно то, бувало, ксьондзи гійкали на нарід, аби не пив, аби не гайнував, а тепер, видите, нарід і не п’є, і не гайнує а грейціря рівно не видит. Гет нарід приперси, а на великдень таки рідко котрий солонину має. Так тьижко, вам кажу, як з каміня за тот грейцір!
- Всьо перевекслювалоси. Таже давно і сеї худоби не було видко. Тепер худоба сама періста - тиролска, а давно була сама біла. Я ще не такий дуже давний газда, а по жінці взьив-єм такі білі воли як сніг, а роги мали такі, шо в ворота не влізалиси. То, бувало, так бігли, як коні. А як їхав-єм до міста, то-м дзумбелав. Казали, шо то була венгерска худоба, як ніби за цу кажут, шо тиролска. Та й тогди була тана худоба, де- де-де-е.
- Тано продавалоси, та й тано куповалоси, але ліпше було. Аді, та же то не лиш худоба інакша настала, а свині ж давно такі були? Були, видите, усілякої масті, і шерсть по них довга, і драганисті на ногах, а теперішні самі білі і гладкі. То як станеш на свинцкі торговиці, то так ними усіяно, як білим цвітом. Лиш мадзурі помежи них з черевами похожают.
- То є, відай, усякий гатунок. А ніби люде всі однакі? Якос був-єм у Коломиї, та й дивлюси - йде якес таке, як дідько, господи ні прости! Чорне лице гет цалком і руки. Гадаю собі: та цес аби де став у ночі на мості, та й би кождому треба воду освітити. Та бо бігме! Якис жидок казав, шо то такі люди є під сонцем.
- Та вже певне, шо є усякий гатунок. Мій Василь, як був у Вігни при воську, та казав, шо видів такі свині, шо ані вух, ані рийки, ані ніг не видко, лиш таки толуб.
- Є всього на світі, а біди найбілше...
Бесіда станула, бо війт надійшов.
- Та шо май чувати в місті, віте?
- Коби гроші, то в місті би добре. Вижу, пани лиш зайдут на ресторацію та й п’ют та поїдают шо найліпше і гроші мают. Коби хоть на тиждень перекинутиси в пана! - говорив війт.
- Як у якого пана. Бо є такі, шо на соломі сплют, а зубами обіскаютси. Зверхи камазелька, а сорочки нема. Лиш притулит на груди трошки полотенца, та й убравси. А не один такий голоден, шоби макух їв,- казав Проць, шо давно у дворі служив.
- Та ще був-єм у секретаря із-за тої толоки. Шос він мині там белендів та й каже, шо коби, каже, у вашім селі менше люде тих казетів на пошті спроважували. То, каже, ошуканство. Мужиків, каже, є шос дуже багато. То як лиш двадціта пайка дасть по левови за казету, та й си зробля тисічі тисіченні гроший задурно, запусто. Такий панок, каже, все сам понаписує, тумана пустит, замастит, загладит, а мужики дурні, каже, читают та аж облизуютси, шо панцке поле на люди перейде.
- А ви певне стояли та потакували? - питав молодий радний Петро Антонів.
- Ні, брав-єм си з ним за барки за якогос там латюгу, шо туманит людий! Добре ксьондз із Грушевої казав, що нарід даєси на підмову всяким криміналникам, а потім, каже, прийде шо до чого, а вони ізнирли, а дурний нарід сидит по арештах. А то ж мало попосочили та покалічили?! Я лиш не люблю, як мині хто під ніс підкидає. Ніби я громаду продав або зрадив? Ніби пхаюси у вібір? Вібираєте кого хочете, а я стою на боці.
- Ви би си пхали, але ми кличемо: а цю! Ви би ще й дітем ковбаси принесли додому,- говорив Петро Антонів.
- Мовч,- закричав війт,- мовч, бо тьи скажу закувати, ти, шмаркачу! Та дивітси, газди, ци я з ним свині пас?
- Ви мині носа не обтирали, а на мою бесіду можете так потакувати, як секретареви.
Сварка починала вже ставати бійкою, і старий Іван вмішався в діло.
- Ти, небоже Петре, не будь угурний, та же знаєш, шо молодий мусит старшому змовчьити. Один чоловік такий, шо не боїтси нічо, а другий та й боїтси. Я сам, газди, все за громадов стояв-єм і стою, але, бігме, на ваш збір не пішов бих. Якос я з осені був у місті. Надибає мене злісний та й каже: ходіт на збір та хоть на старість подивитеси, як мужики докупи єднаютси. Кажу я єму: бігме бих не пішов. Воно добре, шо єднаютси, бо як то приповідают, шо громада великий чоловік, але я не піду. Я, кажу, зріс і посивів, а ще в криминалі години не сидів. А тепер, траба мині на старість нечести? Та же здаєси ми, шоби кожда маленька дитина в селі показувала: аді, вуйко Іван та в арешті сиділи! Не піду, та й не піду! Мій Николай ходит, але я не піду.
Якось старий Іван сим та не тим та й улагодив сварку. Лиш гнів лишився однако.
- Але ми балакаємо та балакаємо, а ви, віте, не кажете, чого ви нас поскликали? - питався Іван, аби сварка не обернулася.
- Вже я вас не буду скликати, коби-м добув своє та й плюю на уряд та най вам шмаркачі вітуют.
- Але, але, ви гадаєте, шо віта не найдемо, ми би з села на цілу околицу вітів настарчили,- не дарував Петро.
- Та шос старший брат має на раді казати,- говорив війт.
Старшин брат церковний Василь почав говорити.
- От не знаю, ци то в четвер, ци в п’єтницу та прибіг до мене писарчин парубок. Ой, каже, вуйку, я видів, як стара Романиха з-під церькови дошку несла. Пішов я на другий день під церькову та й якурат нема одної дошки. То ще з тих, шо від дзвінниці лишилиси. Воно правда, шо то вже здрихлавіли ті дошки, але як то з-під церькови рунтати? Та й, видите, така стара жінка та й киває тото, шо не до неї. Пішов я до ксьондза та й уповідаю, а ксьондз кажут, шо має си на раду дати знати, бо, кажут, як то церькову обкрадати! Я би, до пса, вже нічо не казав, якби воно моє, але церьковне, та траба єго боронити,- оскаржував Василь.
Всі радні мовчали, бо хто би то надіявся, шо стара Романиха та злодійка. Ніколи по селі не було за ню чутки, аби вона крала.
За хвилю увійшла Романиха. Стара, обдерта, з синім лицем. Станула коло дверей та й почала борзо крізь плач говорити:
- Я, газдики, вкрала ту дошку, таки-м украла, аби-сте знали, як мене мій син на старість обсербує! Та я в хаті не маю віхтика солімки, аби хоть покурити! Я сижу на печи та й замерзаю. Цілому селови шию та прьиду, та й пальці ми деревіют. Очи ми вже скаправіли. Та ще кілько я зашию, аби душу погодувати,- нема грейціря на топливце. Та я свому синови всю свою крішку дала, лиш собі один кут лишила, а він навіть до мене раз на місіць не подивитси. Аби увійшов та: бісе, ци чорте, шо ти дієш!? Ні, та й ні!
- Але з-під церькови красти? Таже ваші гони, жінко, вже не довгі та памьитайте і на тот бік, аби-сте шо принесли. Ви стара жінка, та я кажу, аби вас не замикати, ані бити, лишень дасте лева на церькову, та й йдіт собі з богом, а більше аби я не чув за ніяку крадіжку,- судив війт.
Романиха кинулася, як опарена.
- Ой, віточку, та я вмру та не буду лева мати! Де мені лева, де, де, де?!
- Мус! - була відповідь.
Радні мовчали. Чули, що баба дуже бідує, і знали, що лева не має. Але вкрала, що правда, то правда, та й ще з-під церькви. Вже мали гадку сказати, аби потрошки давала, по шусці, по дві, як почав говорити Петро Антонів.
- Я би, люди, казав, аби таку бідну одову не карати. Церькова, відай, си не загріє одовиним левом. Дес то вповідають, шо давно церькви западалиси і робилоси на тім місці озеро безконечне. Якби таких кервавих левів одовнних набрати та покласти в скарбону церьковну, та й, відай, би жадна церькова не стримала сліз одовиних. Це відай, би було не по правді. Та замісць аби церькова бабі дала, та ще ме від неї брати того студеного лева? Я якось був у баби за прьидивом. Вхожу, а в хаті студеніше, як у газдівскі стайни. На оцепку горить каганець такий, як зеренце пшениці, та й кілько всего вогню у хаті. Баба сидить та мне пальці як дерев’єні. Я би казав, газди, аби ви не казали єї платити того лева.
Війт злісно поглянув на Петра. Радним як коли би камінь із серця спав. Всі одним голосом заговорили, що не треба бабиного лева. І старий Іван сказав: а най бог сохранит! Ще казали прикликати сина бабиного, і старий Іван взяв єго картати.
- Мой, мой, та же вона тебе на лані під корчем ховала та холоду шукала. Мой, та же вона тебе обпирала, і облатувала, і плакала, як ти до бранки йшов, а ти єї віхтика соломи не кинеш? Ей, коби я був вітом, я би тебе на остатнє вогниво скував! - проказував Іван.
З МІСТА ЙДУЧИ
Перший:
- Лишень самого полотна зо п’ятьдесят звоїв по смерти лишилоси. Такого богатиря пошукати. Хліб стояв від десіть років немолочений - там були маєтки! А кілька сума?! Таже небіщик рік від року продавав пару волів за штириста левів. Де та сума, де ті маєтки? Та й не знати, хто тими грішми загрівси? - Прийшла смерть та й мус усе покидати.
- Бувало, прийдемо до него колідувати. Віколідуєм шо віколідуєм, а він віходит із хати та й: проше, братя, до хати, най вам файно подьикую за кольидку. Входимо до хати, пообсаджує за стів та й каже: приймати мете як є, бо як би я не одинокий, то жінка би якос прилагодила, а так най жінка з богом спочиває на могилі, а ви вібачьийте. Та й сам нас приймав. Бувало, понакладає такі хліби, як точила, та такі білі, як з фунтової муки. А солонини як унесе, то така як долоня завгрубшки. Такої сегодни і в різничок не видко. Горівки вже кілько було, шоби вужі мали доста. То, бувало, п’ємо та їмо, а він просит, як на весілю: пийте, братя, як не стане, то ще принесу, напийтеси у старого! То п’ємо та колідуємо старому:
...Будь же нам здоров, пане Максиме, в неділю,
В неділю рано дзелене вино сажене.
Вінчуєм тебе счьистьим, здоров’єм в неділю,
В неділю рано дзелене вино сажене:
Чесний, велишний, а в бога вдьишний в неділю...
- То як вже віколідуємо, а він п’є порцію до нас та й слози обтирає. Як стара моя, каже, жила, то ви і єї кольидку колідували, а тепер нема кому заколідувати та й старому сорочки віпрати. Я, каже, не знаю, у котрий кут головов ударити, де си притулити? То, знаєте, аж нам слози станут в очах, як він зачне за свою одинокість уповідати. Так ми сиділи не раз добрих три годині у Максима. Бувало, вже зберемси, а він не пускає. Є, каже, в мене і їсти, і пити, як якис казав: і хліб, і до хліба,- та ще забавтеси, бо безпешно, як умру, то в ці хаті не мете напиватиси. Лиш мене, каже, припорпают, а мій Тимофій все пустит - шо до цинтля. Я, каже, старий, аби брехати, а ви, молоді, мете жити та мете видіти. Та й, аді, так сталоси, як небіжчик віщував.
Другий:
- Якос паламариха на сапаню вповідала, шо він, небіщик, не любив до коршми заходити. Лиш, каже, раз або два рази в рік вперізував черес, клав у «злодійку» п’єтку, та й гайда до коршми! Правда, шо не любив ходити до коршми, але вже як пішов, то сороки й ворони пили - пив хто не хотів. А дес по опівночі вертавси додому вже добре горівчиний. То, каже, усі сусіди знали, шо він іде додому. Стане, бувало, на воротях у себе та й кричит: на сироти, на бідні запишу, а єму не дам, шо довкола мізинного палца обмотати! Та й ішов собі на приспу. Як був п’єний, то ніколи не входив до хати, ци зима, ци літо - все на приспі спав. Та й уповідают, шо якес нечисте присилювалоси до него та мордувало на приспі. Стогне, стогне, як худобина, та й сфатитси з приспи та довкола хати біжит, біжит, та кричит: рабівники, злодії, шо мою працу розтьигаєте!? Та й, бачу, хапав дручок та обгонив ціле господарство, як пес, від якихос злодіїв. Дивиси, а він знов на приспі дрімає. Ого, вже за мінуту та й верещит, аж крізь вуха промикаєси: паршьику, а ти ж мой, шо корову із колешні віводиш?! Та я тобі амінь зроблю! Та й знов літав, як несповна розуму, по тоці. То, казала паламариха, шо так цілу ніч божу ним носило та мордувало. Спит на приспі та крізь сон гукає: аді, аді, вже ліцітуют, вже б’ют печьитки, вже на бубень вікликают. Відай, воно правда, шо він ще із-замолоду купив собі щезника. Він і до худоби знав, та же корови у него по дійници молока давали.
Третій:
- Якос незабавки, як Максим умер, та в мене хлопец заслаб. Гадаю собі: та же траба якогос ліку шукати! Умре, бідний світе, та й ховай не знати з чим, та й у чім? Та й пішов-сми до нашої брехунки, до Касиянихи. Якурат вона надійшла, примовила хлопцеви та й, як то знаєте, пошта - сіла та й розповідає. Ходит по селі та все знає, шо де дієси. Та й уповідає жінці, шо, каже, тижнем перед смертев та був у мене Максим. Слухаю і я. Ще, відай, каже, і на день не займалоси, як прийшов. Вчула я, шо хтос дверима рипнув, та й сфатила-м-си, кажу, певне до родів. Дивлюси, а то старий Максим. Ти, бабо, дес, каже єї небіщик, ще спиш, а то вже днина. Ей, де, каже, днина! Сів він на лаві та й такий обмінений сидит, шо аж. Ти, каже небіщик, якас брехунка та дай мені розв’єзок на сон. Саме, каже, в опівночи приснилоси мені, шо дес я віхожу з хати надвір, а то з полудня така чорна хмара, шо аж сина краями! Гадаю собі: ото зараз упалит град, бадю, бадю, піде хліб у нівец! Та й пішов-єм до хати, вініс кочергу та й лопату та й склав навхрест. Та лиш я склав навхрест, дивлюси, а то з-під вугла вода просікаєси. Став я та й дивуюси. Е, та бо то з-під другого, з-під третого, ба й з-під усіх нори пустили. Дес я збоявси. Глипнув-єм на тік, а там такі нори грают, як на сіножьитах. Дес я побіг за рускалем, дес я спускаю ту воду в став, дес та вода снопи підмулює, колешні підмиває. Відкидаю дес снопи та й аж упрів-єм - та й пробудив-єм си. Ти якас, каже, брехунка, та розв’єжи мені цес сон, шо воно має бути з тими норами? Та й, каже Касияниха, шо я єму сказала, то сказала, але він у тиждень та й умер. Тота відьма помогла таке Максимови, як мому хлопцеви. Але кобих єї лице уздрів, та й бих перевалив, як суку! І гроші взьила, і горівку пила, а хлопец до трьох день та й на лаві!
Перший:
- Знак тому, шо був віщун, бо все сповнилоси, як віщував. На єго подвір’ю якурат можут тепер нори грати! Ані хліба в оденках, ані худоби, все Тимофій поспродував. Пішло маєство як за водою.
Другий:
- Коли бо, видите, за житя він не злюбив сина та й слова доброго єму не сказав, а син як дірвавси до маєтку та й таке понаплітував, шо ніхто тому кінца не найде. Банки, якіс векслі і всьика нужда. Припадає на пни. Та й коби-сте знали, шо Тимофій і не п’є, лиш так му все з рук паде якос. Бог знає...
Третій:
- Але ци-сте чули, яку Тимофій має патороч із жінков? Та, бачу, вже єї добиває. Дес ще з осени з’їхала комісія з банку до него та й каже: або гроші, або пускаєм маєток на вікликанє. Звертівси, звертівси, та й до жіночої пайки. Дурна жінка бери та підпишиси у нотаруша та дай свій грунт продати. Ніби дістала якис тот вексіль, вповідают люде, але тепер єї тот вексіль боками лізе.
Перший:
- Ой правда, шо дурна! Друга жінка, та й дітий нема... Та най би чоловікови яка примха сталаси та й шуруй, бабо, попід чужі плоти. Та же діти від першою зараз би нагнали. Та й шукай, бабо, права не знати де і з чим?
Другий:
- То вона, бачу, дала тот вексіль братови, а тепер приходит речинец платити та й дотискают. Та тепер там у хаті таке покаяніє, шоби птаха не сіла на хату. Як дізнавси, шо вексіль вже у місті, та як прилетів з міста, то й коні не розпрьигав, але влетів до хати та до жінки.
- А вексіль де? - каже.
- Ой, я дала братови.
- То в тебе брат чоловік, ци я? - Та бачу бив, бив, аж ребра поломив. Як учув, та й розум стратив.
- Клади, каже, голову на поріг, най рубаю, ти підеш сиру землю їсти, я на шибеницу, а діти жидам воду носити.
А вона, бачу, молила та просила.
- Ой, каже, чоловіче, коби я з тобов мала хоть одну дитину, а най же тобі шо станеси, та й я піду попід чужі вугли кукати?
- Меш, каже, кукати, як глуха зазуля, заки тьи у гріб не зажену.- Тай льигли отак спати, він з краю, а вона від стіни. Шогодини, бачу, вставав та бив. Кажут, шо болото зробив з жінки. А рано вона хотіла втечи, але ймив та прив’єзав та місив обцасами, як у глину. Най бог боронит від такого!
Третій:
- Здурів чоловік та й решта. Та же він рано відв’єзав єї та й казав, аби файно вбраласи, бо підут на храм. Та й поволочив, кальвін, таку збиту на друге село. Але вповідали люди, шо на храму вона скинула кіптарь, а сорочка кервавіська! Обступили єї жінки та питали, шо то єї таке? А вона бідна в плач! Всі храмові іззираютси, як на чудо. А Тимофій, бачу, встав із-за стола та й: жінко, каже, марш додому! Та так вони похрамували. Як вертали додому, то лиш один бог знає.
Перший:
- Гет люде падут у долину так, як би їх хто трутив у бульбону.
Другий:
- Таки небіщик Максим шос знав до себе. Аді, нори знорили і єго маєство, і невістці нори по плечах просікают...
Третій:
- Таке знав, як і ми. А ніби так не пішли усі господарства? лиш Максимове? Аді, ваш тато ще мав грунт і воли, а ви вже зарібний чоловік.
Другий:
- Та мав, але де тому кра-ай! Де, де, де-е! От якос ми добилиси до села. Рот ба сеї, ба тої - балу та балу, а ноги сараки йдут. А ви завтра де йдете?
Перший:
- Та до двора.
Другий:
- А я до того паршивого Срулика, бодай єго шлях трафив. Ще від літа винен.
Третій:
- А я до ксьондза...
СВЯТИЙ ВЕЧІР
Синя як пуп сиділа на печі посеред купи дрантя і безупину била головою в стіну. На припічку сидів син бабин.
- А хоть би-м продавси, то топлива ні відки вам не дістану, а хоть би-м украв, та й імут. Сидіт на печі, обтулюйтеси в лахмітя, як можете, та й тепла чикайте. У мене малі діти та в’єнут, сарачьита, на морозі. Аді, приніс-сми вам хліб та й горівки крішку, та й білу дранку, та обійдіт собі свьита по-божому. А може ще люде вам шо внесут. Та й головов у стіни не бийте, бо нічо з них не віб’єте.
- Коли ж бо я, сину, кількому морозови і такі студени не годна вітримати. То аж в самих кістках я мороз чую. А головов я в стіну б’ю, бо би-м на місці задеревіла, як би-м не била.
- А ноги ніц не стухают?
- Ноги, синку, як коновки набреніли: ані їх пігнути, ані їх зібгати.
Показала ноги сині і блискучі, як скляні бервена.
- Я не годна ночи зночувати, такі ночи довгі, довгі, як коли би десіть на одну склав. Всі очинаші зговорю, все поперегадую від найменшої дитини та й дня діждатиси не можу. Та й так гірко сидіти самому у такім студенім вертепі.
- Та коби хоть бог змилувавси та муки вам довгої не дав та й лежі гнилої, аби вас борзо спрьитав.
- Ой, синку, я так тої смерти, як мами рідної, чикаю! Вночи то в кождий кут пролуплюю очи, ци де з кута не привидитси, бо як привидитси, та й незабавки таки приходит. Але не привиджуєси.
- Та смерть прийде, але коли. А коні стоя, гай, скиньте непранку, та най на вас сорочку натьигну.
- Я, дитинко, замерзну, як ти мене в білу сорочку вбереш. Я рада, шо-м цу на собі загріла та й, як якис казав, своїм нендзі рада, шо-м заплодила, бо все вкусить, то от-як тепліше в шкіру.
- Ви вже розум вістаріли - та же не мете на різдво у такій нендзі сидіти!
Натягав на маму сорочку.
- Не далекі ваші гони, кости як мечі із шкіри вілазьи,- коби борше.
- Та й я тото, синку, кажу, коби борше.
- Та свьиткуйте здорові.
- Йди, йди, бо то панцка служба.
Дрожала на печі зі студени і головою в стіну била.
- Тото добру дитину маю, тото ходит коло мене та й не забуває. Ніколи не встидавси, шо мама з торбов ходит. Благослови тьи синку на все добре.
І рукою благословила.
Легонечко ковтала головою в стіну, якби з радості, що сина доброго має.
- Славайсу.
- Навіки слава.
- Я вам, бабо, солодкої пшениці та й тіста принесла, аби-сте за мою Марію очинаш зговорили.
- Прости біг, небого, я зговорю очинаш за твою Марію.
Хрестилася синіми руками.
- Славайсу.
- Навіки слава.
- Надніс-сми гезди трохи пирогів, а ви за мою першу очинаш вікажіт.
- Бо да прости, Андрію, я вікажу за твою Катерину очинаш.
Шепотіла молитви.
- Славайсу.
- Навіки слава.
- Я вам, бабко, рибки принесла, а ви за нашу маму поклони вібийте. В людий свьито, а в нас, як би тіло ще на лаві лежьило, так плачемо. Ще того свьит-вечера вони нам вечерю лагодили.
- Я, сирітки, віб’ю поклони за вашу маму.
Дівчина плачучи вийшла, а баба продувала порох з печі і цілювала землю і поклони била.
Дуже богато мисочок люди поназносили.
Вечір ловив за очі і баби вже не було видко, лишень єі молитви розходилися з печі по хаті.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Галуззя грушки шморгало у вікна, а шибки дзеленькотіли.
- Колідуй мині, грушечко, колідуй, бо ніхто мині цего вечера не заколідує, такого великого вечера лиш ти бабі колідуєш.
В руках держала флящину з горівкою.
- Я буду горівочку попивати, а ти мині файну кольидочку колідуй та й мому синови, бо свої мами не скидаєси...
Пила.
- Якби не він, та й би ні аж на весні найшли, як би сопуха з печи аж на дорогу вдарила.
Пила.
- Аді, оцеї, грушечко, жіноцкої, шо каже:
Нова радість стала, яка не бувала,
Над вертепом звізда ясна світу засияла...
Дрантивим голосом цілу коляду відколядувала.
- Тепер увес мир, увес рід колідує і веселитси, а я собі з грушечков, ми обі собі. А оцеї, грушечко, стародавної мому Митрові:
Вінчую тебе щьистьим здоров’єм, повій,
Повійяв не війтер, похилив явір стихенька.
Верещала, як би з неї хто паси дер.
- Оцеї мій старий любив колідувати. Видиш, старий, а я собі без тебе п’ю та гуляю та й колідую. Твоя грушечка зо мнов колідує. Ой, я вже с тобов ні, ой, ні! Я не твоя вже газдиня...
Пила.
- Ой, не твоя. Я собі без тебе раду дала, я собі торби пошила та й межи люди пішла. Як-єм с торбов за твій поріг переступила та й я вже не твоя газдиня, нема рихту.
Пила.
- Але як-сми вішла, Міхайлику, перший раз с торбов на дорогу та й чула-м, шо-с у гробі перевернувси, а мині від сонечка світого сором стало та й вернула-м си до хати. Молитви старецкі говорила-сми у твої хаті. Отаку-с газдиню лишив післі себе.
Пила.
- А тепер мене, чоловіче, пси з усіх селів знают, а я їх твоєв паличков відгоню. Але-м тим жебраним хлібом сина згодувала. Він мамі їстки внесе, він сорочечку мамі на плечі натьигне, він мами не скидаєси. За него, старий, усі гріхи маєш мати прощені, за него одного. Бо за твою газдиню ти ласки в бога не доступиш.
Напилася.
- Але-м, старий, п’яна, але-м помийница! Коби-с ні тепер уздрів та й душа би ти си зрадувала. Але би-с парив, але би-с бив! Лиш за кіски та голову межи коліна - та й в’єзи надвоє. Бий жебрачку та вона твою памньит з торбов світами рознесла. Бий, як суку, бий, най вона тобі д’хаті дідівських куснів не волочит!
Випила решту.
- А припри ж собі, мой, газдиню, лиш таки йми за кіски та отак оту старицу...
Гатила головою в стіну, як скажена.
- Лиш таки отак, най креперує торба громацка.
ДІТИ
Поклав граблі коло себе, сів потім на межу, закурив люльку та й гадка гадку пошибала. А далі говорив на четверо гоней заголосно.
- Най я трошки спочину супокоєм, бо лиш дома вкажуси та й зараз дідови роботу найдут. Таки невістка, коби здорова, круть, верть та й зараз запіворит: Та бо ви не сидіт...
- А то господь, шо над нами, видит, шо я лиш ногами перебираю. А руки, аді, як згребло, а вже-м місіць не голений, а до церькови вже-м дорогу забув. У чім піду, коли все з плечий забрали?
По межі, по межі та й дідів голос цілим полем вандрував, та й всі оберталися в сторону за дідом. А він скаржився, не переставав.
- Ой, сегодни, такі діти. Але мене ще богу дьикувати, з памньити не вікинуло, а ще знаю, яку бесіду у нотаря мали-м. Сухенький був панок з борідков, та й він так роз’єзував синови. Дідови, каже, допоки єго живота, то має єму бути єго постіль, він має спати, він має вілежуватиси, аби і до схід сонца. А вже як, каже, єго на лаву покладете та землев припорпаєте, то ти тогди з лави на дідову постіль перебирайси. А бабі, каже, має бути бабина пічь, вона най си вігріває, най си богу молит, а як вже ї обмиєте та й руки навхрест складете та тогди най невістка вже лізе на пічь, бо вона єї.
Осінній вітер грався сивим волоссєм дідовим.
- Але коби нотар дес вечером подививси до хати. Син на постели, невістка на печи, а я з старов на земли, на солімці вальиємоси. А це ж по правді, а де бог є? У цих людий вже нема бога, ой, нема...
Ще й головою казав, шо нема бога у молодих людий.
- Здихайте, старі, бо вам шкода лижки страви. Молочко поїдают, сирец поїдают, а ми як щеньита на них дивимоси. А я їм коровку дав, овечки дав, плуг дав, усе дав. Як люде дают, та так і я дав. А сегодни вони вповідают, шо ви старенькі, слабенькі та й їжте маленько. Отак нам уповідают наші діти.
Голос дідів дрогнув та й дід урвав бесіду.
- Та й поховают нас, як псів, бігме, чобота на ногу не покладут...
Громада бузьків спала на очерет і злопотіла крильми над дідом, аж спудився. В теплі краї збиралися відлітати.
- Ого, вже осінь. Отак, отак та й різдво незабавитси...
- Але яке воно розумне, хоть птаха, лиш шо не говорит. Єму зле, а воно собі шукає ліпшого. В зимі нема жьиби та й студінь. А воно знає наперед. Не так як чоловік, шо мус свої тридни на місци коротати.
Встав з межі, сховав люльку, взяв граблі та й пустився додому. Ще кілька разів обертався за бузьками. Та й станув.
- Ба, хто би мині добрий, сказав, ци я ще з бабов дочекаю, аби їх назад видіти, як повернутси? Відай, вже котрес із нас бридзне, відай, уже бузьків не будемо видіти...
ПІДПИС
Мала Доця ходила лавою поза плечі газдів, що писали коло довгого стола свої імена. Кождий зі взору. Грубими руками оті писарі обходили з кождого боку, відки би найліпше їм почати. Грудьми притискали так до стола, що аж скрипів. Наука йшла тихонько, лишень чути було млясканя губів, як газди мочьили луфко в роті. А білявенька Доця заглядала кождого, чи добре пише.
- Доцю, ня, а подивиси, як воно виглядає?
- Ще чепірнате таке, як нечисане повісмо, ще пишіт.
І газда пхав олівце в рот і зачинав знов писати.
- Ану ж ко, глипни на моє, бо я вже єго чешу другий вечір, аж ні груди больи. Ану читай, шо я написав.
- Павло Лазиренко.
- Якурат я. Та так воно там стоїт, шо кождий пізнаєт?
- Хто вчений та й кождий.
І Павло почервонів з утіхи, і оглядав карточку з усіх боків.
- Ану ж ко я ще раз єго віпишу.
І нахилився і слинив олівце.
Доця якось дуже поважно ходила поза плечі газдів, єї мама дивилася з печі і утихомиряла хлопців, аби не верещили, бо вуйки позмилюють нумера.
На лаві сидів старий Яків Яримів і з великим вдоволеннєм дивився на оту науку. Врешті не міг видержати, аби не заговорити. Дві годині глядів з найбільшою увагою, а тепер не втерпів.
- Мой, газди, та лишіт трохи на завтра, та же груди вам потріскают.
Газди підняли голови і як пришиблені виглядали.
- Відшукав-єм вам добро та й маєте мині подьикувати, а Доци маєте дарунок купити.
- Та хто вас на таке вгараїв?
- Біда мене на це нарадила.
- Яка біда?
- Викслі.
І старий Яків став розповідати вже сотий раз, як то було.
- Та же всі знаєте, шо-м на горівку не в’єзав землю по банках, бо би ні бог скарав. Але стара мене запхала.
- Як стара?
- Ви мой і молоді і вчьитеси, вижу, письма, та й нічо не знаєте. Уходит з комори та й каже: мой, старий, та же муки нема, лиш зо дві мисчині в міху. А я подумав, подумав, та й гай до міста писатиси на сотку до заволічкового банку.
- Прийшов я, знаєте, до того банку і кажу, шо так і так: не стало хліба межи діти та й прошу, пане, вашої ласки та й божої позичити сотку.
- Грунт маєш?
- Є, пане, та же без грунту сегодни ніхто не даст.
- А стоїт на тобі?
- На мині.
- Табула чиста?
- Гет все чисто.
- Довги маєш?
- Та дес межи жидами є не такий то довг, лиш струп. Та вже за цу сотку і хліба межи діти кину, і жидам рот заткаю.
- То принеси аркушок і аністрат та й підеш на посідзенє.
- Та коли прийти на то посідзенє?
- Говори до мужика, тебе на посідзенє не траба, лиш паперів.
- Вібачьийте мині, пані, бо я не порозумів, а папері, аді, гезди. Та й вітьиг з пазухи, та й подав. Там, кажу, дес є все, бо я то докупки все складаю, всі письма. Я, видите, тому не розумію нічо та все тото разом тримаю. Перебрав він, найшов шо до него, та й каже: за тиждень прийди.
- Ходив я зо три рази, аж каже, нарешті, шо є гроші хвалені.
- А вмієш, старий, писати?
- Ей, де, пане! У школі мене не вчили, у воську не був-сми та й сми цалком сліпий.
- То мусиш підписуватиси у нотаря.
- Я, прошу, покладу знак своєв руков, аді хрестик, а ви підпишіт...
- Не можна, каже, на вексльих хрестів класти...
- А я в гадках став. Це як озмут упіс, як процент наперед відберут, як нотареви заплатю, та й того капітану мало шо мені лишитси.
- Звертів я си по місті за ручителями та й надибаю шевца, отого злодюгу Ляпчінцкого. Воно, біда, все никає по місті. Став я та й розказую за свою біду.
- Хлоп, каже, все дурний, гниє цілу зиму та й би не навчивси навіть своє порекло на письмі покласти.
- А хоть ти злодюга вічна і помийник жидівський, але слова добрі маєш, погадав-сми собі, та й побіг далі.
- Привів ручителів, підписали-м си у нотаря, але з сотки тринаціть левів обірвали.
- Несу я ті гроші додому, а тот швец мині з голови не вілазит. Злодій то злодій, але слушні слова говорит. Аді рвут шкіру, здоймают, як з вола. Сотку ніби-с узьив, а додому шо несеш?
На осім місці все Яків плював і тепер плюнув.
- Кождий хоче від руки, кождий хоче дурнички, а то бо вже так стало тісно, шораз тісно.
- Поклав-сми гроші у скриню, а сам до Доці. Ти, Доцько, діда навчи підписати намено, най дід панам горло не напихає, бо воно напхане. Я волію тобі плахтиночку купити...
- Та й навчила та й сте по селі перечули, та й сте з діда насьміхалиси. Але прийшло до крутого, траба викслі підписувати, а ви за дідом до Доці. Я вам дорогу показав, шо вже не мете гроші утрачьити.
- Та вже не мемо,- відповідали газди,- та маємо вам подьикувати та й Доци, наші навчительці.
- Але маєте всі єї по дарункови принести.
- Также певне...
Доцька сиділа на печі і дуже тішилася, і мама єї усміхалася.
ЛАН
Довгий такий та широкий дуже, що оком зіздріти не мож. Пливе у вітрі, в сонцю потапає. Людські ниви заливає. Як широкий, довгий невід. Виловить нивки, як дрібоньку рибу. Отой лан.
Зісхле бадилля бараболі шелестить на нім. Під корчем мала дитина. І хліб ще, і огірок та й мисчина. Чорний сверщок дотулився ніжки та й утік. Зелений коваль держиться подалеки. Мідяна жужелиця борзенько оббігає дитину.
А воно плаче за шелестом бадилля. Та й звернулося і впало. Впало ротом до корча. Б’є ніжками, дуже пручаєся і поволеньки синіє.
А посеред розкопаних корчів спить мама. Як рана ноги, бо покалічені, посічені, поорані. Прив’язана чорним волоссєм до чорної землі, як камінь.
Сонце радо би цілу міць свою на єї лици покласти. Не може єї підвести та й за хмару заходить.
Чорний ворон знявся, облітає та й кранче.
Врешті зірвалася. Наслухає, наслухає.
- О то, я! Коло роботи спати!
Взяла рискаль і копає, раз попри раз корчі розриває.
- Добре, шо спит. Така мука, така мука єму, та й мині з ним. А заробити траба, бо в зимі ніхто не даст.
Нагнулася та й копає, борзо, хутко. А той корчь обминає. Кілько спокою доки спить...
ЛИСТ
Політичним арештованим мужикам на святий вечір.
У хаті було так ясно, що баба Грициха виділа кождий палець Іванків, де він до стіни притулився.
Сонце спускалося насамперед на ліс, що стояв на горі перед хатою, на єго галуззю лишало всі свої дорогі камені блискучі, а ліс бив промінями у вікна хати.
І таких їх було богато в хаті, що баба виділа кождіський палець Іванів на стіні.
- Мой, Іване, аби я тебе не виділа більше на лаві. Аді, шо ти із стін поробив. По земли собі бігай.
Іванко бігав від порога до стола та возив на нитці колісцятко від ниток та й казав бабі:
- Не бійтеси, я вже, бігме, не буду.
Коло баби на печі сиділа маленька Марійка з заплетеною кісочкою, як мишачий хвостик.
- Боже, боже, як народови тісно стало жити, а як свьита надійдут, та й нарід таки веселитси,- гадкувала собі баба.
Лице зморщене, сині губи, сухі руки, сивий волос - отака баба.
- Ба, вуйко Василь ідут до нас із Николов Сименовим із тим, шо в школах він си вчьиє.
- Тікай із землі, біжи д’бабі на пічь.
До хати увійшов Василь із школярем.
- А в вас, мамо, на печи різдво? Віншую вас щьистьим, здоров’єм, аби-сте ще прожили межи нами,- віншував син мамі та й цілував у руку.
- Ой, синку, мині різдво не в голові! Я, дитинко, всі дни оплакую і свьито, і будень,- казала баба, та й сльози в очак показалися.
- А я прийшов письмо від Федора прочитати, бо вчера на пошті прийшло. Семенів, аді, прочитає:
- Та шо приписує, дужий він, ци слабує?
Василь витягнув лист з череса, подав школяреві, а сей взяв читати.
«Коханий мій брате Василю і ви, мамо.
Клоньиюси до вас на різдво і вінчую вас на ці свьита. Заколідував би-м вам кольидку з кременалу, але боюси, шо вітер мою кольиду у лісі стратит та й під ваші вікна не привіє».
Стара мама обсипалася слізьми, а Василь мовчав.
«Тут арештанти як заколідуют, то аж сирий мур розсипаєси, аж ржа із гратів опадає. Як поведут голосом, то аж дозорці наслухают. А така кольида в неволи сумна та страшна! А собі то я вночи гет чисто нагадав за кольиду. Як ще хлопцем ходив колідувати, як ви, мамо, мене у тата здовольили, аби пустили у коліду, а потім як ми парубками вже ходили із скрипков колідувати. Бувало станемо як ліс під вікном. Колідуємо, а скрипка плаче межи нами, як дитина. Ми ще дуще, а скрипка рівно плаче, і ніколи ми єї не могли переколідувати. Аді, отепер чую, як та скрипка плакала, таки гезди плаче...
- Ой, сину, сину, тото-с діти осиротив,- шептала баба.
- Але годинами, мамо, та так мині у цих мурах страшно, шо не годен я сам на лужку лежьити та й іду до другого, бо бих умер. Як собі нагадаю за Настю, шо вона через мене пішла в землю та й мині діти нанівец осиротила, та й кров живцем із серца капає. А крізь грати видко звізди. А я на них дивлюси, як вони котре білші та менші за собов провадьи. І почьитую собі на велику, шо це Настя, а на малі, шо це Марійка зараз за нев, а це Іванко, а це Василько...»
- Ой, синку, не бери ти собі такий великий туск до голови,- крикнула баба, як би осе Федір говорив до неї, а не писав.
«Та й ми си привижує похорон Настин. Йдете ви, ідут діти за деревищем, ідут люде. А хоругвами вітер носит та й питає: а чоловік цеї жінки де подівси? А подерта хорогва єму все каже: в Станіславі, в кременалі!»
- Ой, замурували тьи, сину, у неволи,- так зітхала баба.
«Я гадав, аби неправду корчувати, а то вони мене з корінєм вірвали, жінку вбили та й діти лишили на волю божу. Коби ти, брате Василю, і ви, мамо, аби-сте за мої діти дбали. Аби їм голову у суботу змити, а в неділю білу сорочку аби дати. Аби вони чорні не ходили, аби їх нендза не їла. А найдуще, аби ви, мамо, на найменшу Марійку позір дали. Аби воно, маленьке, не слинило сорочки та аби воно не плакало, бо слина у грудці си вжирає. Знаєте, шо як сирота плаче, то всі ангели плачут...»
- Обчісую я твої діти шосуботи та й сорочки їм перу шотижня, та й пускаю старі слези за водою,- відповідала баба.
«А ти, брате Василю, дбай за мої хлопці. Не пускай їх у мішку по дощеви ходити, але ти їм сардачинки поший. Навчи їх на розум, як би й я, а не пусти попід плоти. Зроби з них газдів та й наказуй, аби свого тата та й маму не забували, бо їх тато не був лайдак, але своє право тримав...»
- Ой, Федоре, не пустю я твої хлопці попід чужі плоти, але навчу їх, як рідні,- вже Василь казав.
«А ту ниву під ланом засійте пшеницев, бо то добра нива, недавно гноєна. Та й робіт так, аби моїм дітем кривди не було, бо я маю таку гадку, шо відци я вже не годен віти. Та й припишіт до мене гет за все, шо си дома діє?
Клоньиюси до тебе, брате, та й до вас, мамо, та й до дітий моїх. Федір».
Баба ревно плакала, а обоє дітий за нею.
- На-ко тобі грейцір, на-ко, але не плачь. Аді, чуєш, шо дьидя каже, аби-с баби слухав, аби-с не пустував.
Казав осе Василь до Іванка та й дав єму новенький грейцар.
ВЕЧІРНЯ ГОДИНА
Не міг сісти, так єго щось гнало від стіни до стіни. Ходив та ходив по хаті. Обстанова хатня і кути замазувалися і пропадали в вечірнім сутінку, а в голові зарисовувалися давні образи щораз виразніше.
- Отсе така хвиля, коли малі діти вибігають з хати на толоку і граються дуже весело, нервово. В таку пору дівчата не хотять гонити товару додому, бо кажуть, що як зоря вечірня на небо виходить, то голос по росі стелиться,- і співають, аби голос стелився. А в зимі, то мами прядуть кужіль та й співають свої дівоцькі співанки, але так сумно, якби банували за молодим віком. Діти сходяться разом докупи і шепочуть на печі та й засипляють без вечері. Чудна якась вечірня година.
Ходив та гладив себе рукою по чолі, як би хотів усі свої думки замкнути у голові, аби не повилітали, бо щиро хотів їх перегадувати.
- Ба, не знати, що він діє? Такий був добрий товариш. Добре пам’ятаю, як ми раз сиділи у него в садку. Відай, тоді він говорив за ті білі хмарки. Біла хмарка, казав, з золотими берегами сунеся по небі та лишає поза собою білі лілії, а сама йде далі та сіє, сіє того цвіту по синім небі - та й за годину нема ні хмарки, ні лілій. Лиш голубе небо морщиться, як голубе море. Правда, він тоді чогось сумував.
Ходив, а очі єго ставали такі добрі, як у дитини.
- От, вже-м забув конець. Приходиться вже мамині співанки забувати! А ще до недавна тямив. Зараз. Я займив з Марійкою вівці в поле, у сіножати. Марійка вишивала собі рукави, такі у фасольки. Фасольки вишивала на червоно, хвостики синьо, а межі поміж фасольками обкидала чорною волічкою. Я мусив завертати вівці, бо Марійка була старша. Але була одна білоголова вівця, та така влазлива, що жадній сіянці не дарувала. Та й я скинув окрайку, і ми її спутали. Був спокій. Я бігав розперезаний попід верби та свистав, та галасував на все поле. А потім Марійка мене закликала їсти. Їли ми хліб і сир з листка...
Вже сидів на м’ягкім кріслі, і хлоп’ячі спомини гонили єго, як сон, на якісь цвітисті поля, що цвітів на них дуже багато, і можна їх рвати, рвати.
- Потім прийшли до нас мама. Верталися з поля, бо їсти носили робітникам. Дали нам їсти молока і оглядали Маріїні рукави. Та й наказували Марійці, аби ніколи не брала три нитці, лишень дві поза іглу, бо фасольки будуть череваті. А мені казали, аби не качатися з гори, бо сорочку підру, або собі черево покалічу. «Ти, парубче, не брикай, як кінь по полю, розперезаний, але сиди собі коло Марії та овець пильнуйте». А я лежав си коло мами та лупив ногами в траву, а мама казали: «Ти не годен ані годинки тихо посидіти?» Та й тоді злетів бузьок на млаку таки коло нас. Мама ймили мене, посадили на коліна та й почали співати:
Ой, не коси, бузьку, сіна,
бо ся зросиш по коліна.
Та най тота чайка косить,
шо на бакир шапку носить.
Збирав усі сили пам’яті, аби нагадати решту співанки, і не міг. Очі посумніли.
- Зараз, зараз. Мама пішли додому, а я бігав до вечера за бузьком та приспівував: «Ой, не коси, бузьку, сіна…»
Розбігався, як той хлопець, що хоче яр перескочити і над самим яром все стримуєся. Говорив голосно перші вірші співанки і не міг далі нагадати. Зітхнув і чорний обвід коло очий ще більше почорнів.
- Боже милий, вже не годен я надточити тої нитки, що урвалася! Вона вже тоді рвалася, як мені мама мили ноги і чисті онучки видирали з старої сорочки, а тато чобітки обтирали. Всі ми тоді плакали, бо мене пускали у світ на науку. І ходив я по тім світі, і гнувся, як лоза, для кавалка хліба, і чув на собі сотки гордих очий.
Махнув рукою, якби хотів відігнати ті горді очі.
По довгих роках я поїхав до мами. Тата вже не було. Згорблена, стара, з костуром у руках сиділа на приспі та грілася на сонци. Не пізнала. А потім мене привітала. «Наша, синку, Марія вмерла. Я тобі не писала, аби-сь не сумував. Та як умирала, то все за тебе допитувала. Ми єї дурили, шо ти над’їдеш. А таки того дня, шо вмерла, то казала, шо коби тебе хоть крізь вікно, хоть через поріг узріла. Та й умерла». Отак рвалася та нитка...
Несвідомо говорив мамину співанку: «Ой, не коси, бузьку, сіна...»
- Пішли ми з мамою на могилу. Ледви мама добилися. «Аді, синку, отсе Маріїн гріб. Я вже насадила і рути, і барвінку, і хрест дала змалювати, але ще вишеньки не посадила, аж восени посажу». Сіли ми коло гробу, і мама оповідали мені за біду Марійчину. Чоловік злий, діти малі, біда в хаті. Вітер здував з вишень білий цвіт. Цвіт падав на гріб і на нас. Здавалося, що той цвіт зростаєся з маминим білим волоссєм і що роса з цвіту спадала на мамине лице. А я нагадував собі, як ми з Марійкою вівці пасли...
Горячі сльози впали на стіл.
- А потім мама вмерли. Гріб мамин недалеко від Маріїного. Цвіт з маминої вишеньки падає на гріб Марії, а з Маріїної на мамин гріб. Був я там раз. Сидів межи тими гробами і нагадалася мені мамина співанка. Коли не знаю вже кінця. Посидів я там та й пішов з могили. Лиш вишневий цвіт з гробів летів за мною, як коли би тим цвітом сестра і мама просили, аби-м не йшов...
Ще довго ходив по хаті та несвідомо шептав:
Ой, не коси, бузьку, сіна,
бо ся зросиш по коліна.
Та най тота чайка косить,
шо на бакир шапку носить.
Друкований текст для вичитування взято з:
Стефаник В. С. Повне зібрання творів в трьох томах. Том 1. Новели. Видавництво Академії наук Української РСР, Київ, 1949.
Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.
© Остаточне вичитування, форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2023