ДОРОГА

ДОРОГА

- Я йду, йду, мамо.

- Не йди, не йди сину...

Пішов, бо стелилася перед єго очима ясна і далека.

Кожні ворота минав, всі білі вікна.

Любив свою дорогу, не сходив з неї ніколи.

У днину вона була безконечна, як промінь сонця, а вночі над нею всі звізди ночували.

Земля цвіла і квітами своїми сміялася до него. Він їх рвав і затикав у свій буйний волос.

Кожда квітка кидала єму одну перлу під ноги.

Очі єго веселі, а чоло ясне, як керничка при пільній дорозі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Аж людей спіткав. 

Вбиті по коліна в землю, вони у безтямній многості падали і здоймалися.

Чорними долонями стручували піт з чола і великими руками ловилися землі.

Втома валила їх, вони душили за собою свої діти і ревіли з болю.

Здоймалися і падали.

А ніч клала їх у сон, як каменів, одного коло одного.

Страшними лицями обернені до неба, як морем голов проти моря звізд.

Земля стогнала під ударом їх серць, а вітер втік за гори. 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Він читав ті лиця і велику пісню бою на них.

З їх губів злизав слова, з чолів вичитав мислі, а з серць виссав чувства. А як сонце родилося в крові і цілувало поміж довгі вії їх очі, то в єго серці породилася пісня.

Розспівалася в єго душі, як буря, розколисалася, як мамино слово.

І стався сильний і гордий. Вітер нагнув д’ нему всі квіти.

Ступав своєю дорогою дальше. 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Вона, як полотно, під ним угиналася.

Минав усі ворота, білі вікна помикали.

І знов людий побачив.

Стояли лавою. Перед ними колосисте море золота, поза ними діти в холоді снопів.

Огонь їх пражив, залізо плакало в їх руках.

Полинялі пустарі небесні бездушно звисали над ними.

Всі в білих сорочках, як на великдень.

Але снопи пропадали з-над дітий, і вогонь вжерався в їх білі голови.

Вони вгризалися знов у жовті лани. 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Читав їх розпуку і їх безсилу.

По їх чолах копалися рови один коло одного. Губи їх засихали і біліли. Серця заходили жовчею.

І пісня єго душі згіркла, як зігнила пшениця.

Очі єго помутніли, а чоло єго подобало на скаламучену керничку при дорозі.

Сила єго і гордість впали на тверду дорогу.

Строївся.

Пішов своєю дорогою, як птах, що своїх крил на собі не чує. 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

На свіжій ріллі під веселою дугою стояла єго любов. Земля радувалася її білими слідами.

Як безсильна дитина, протягнув до неї руки.

- Ходи!

- Не можу, бо ти отруя!

Захитався, а як прожер свій засуд, то поклав на чорну ріллю окрушки своєї пісні і поволікся дальше. Йшов, як тінь спорохнавілого дуба перед заходом сонця.

Дорога темна як сліпому молоденькому каліці. 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Одного дня спотикнувся на гріб своєї мами.

Заридав сухими очима і впав.

Зарив чоло у могилу і просив маму, аби єго назвала так, як він був ще дитиною.

Одно маленьке слово, аби сказала!

Довго просив.

Потім поклав голову на хрест і почув від него мороз.

Здригнувся, поцілував могилу в маленьку яблінку і поплівся безіменний і самотній. 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

- Боже, ти подаруй мені решту моєї дороги, бо я не годен вже йти!

І скакав з могили на могилу, як осіннє перекотиполе.

Аж як перейшов сто гробів, то сотий перший єго був.

Припав до него, як давно до маминої пазухи.

СКІН

Як глуха осінь настала, як з ліса все листє опало, як чорні ворони поле вкрили, та тогди до старого Леся прийшла смерть.

Умирати би кожному, смерть не страшна, але довга лежа - ото мука. І Лесь мучився. Серед своєї муки він то западався в якийсь другий світ, то виринав з него. А той другий світ був болючо дивний. І нічим Лесь не міг спертися тому світові, лише одними очима. І тому він ними, блискучими, змученими, так ловився маленького каганця. В’язався очима, держався єго і все мав страх, що повіки запруться, а він стрімголов у невидіний світ звалиться.

Перед ним на землі сини і доньки покотом поснули, не могли тілько ночий не спати. Він держався каганця всею моцею і не давався смерті. Повіки великим тягарем зайшли понад очі.

Він видить на подвір’ю багато малих дівчат, кожна в руці жмінку квіток тримає. Всі глядять ід могилі, смерті виглядають. Потім всі очі повертають на него. Хмара очей синіх, і сивих, і чорних. Та хмара пливе до єго чола, гладить єго і простужує...

Продер очі, ймив жилу на шиї між пальці, бо голову з пліч скидала, і погадав:

«Аді, це ангели перед смертев показуютси». А як він гадав, а каганець утік з перед очий.

Поле рівне, далеке, під сонцем спечене. Воно води просить, дрожить і усіляке зіллє до себе клонить, аби з него води напитися. Він оре на ниві і руками чепіг не може вдержати, бо палить єго спрагнота у горлі. І волів палить, бо ротами вогку землю риють. Руки від чепіг відпадають, а він падає на ниву, а вона єго на вуголь спалює...

Каганець випровадив єго з того світа. 

«І не раз та й не два я на полі без води погибав, у бога все записано!»

І знов запався.

Поконець стола сидить єго небіжка мама та й пісню співає. Потихо та сумно голос по хаті стелеться і до него доходить. То та співанка, що мама єму маленькому співала. І він плаче, і болить у серцю, і долонями сльози ловить. А мама співає просто в єго душу, і всі муки там з тим співом ридають. Мама йде до дверий, за нею і спів іде, і муки з душі.

Та й знов каганець показався.

«Мама із того світа має прийти та й над своєв дитинов має заплакати. Таке бог право їм відав».

Ноги пукали від студені, він хотів на них кожушанку накинути, та й серед того очі єму згасли.

Горлаті дзвони над ним дзвонять, крисами голови доторкають. Голова єму розскакуєся, зуби з рота вилітають. Дзвонові серця відриваються від них і падають єму на голову, і ранять...

Роззявив очі, страшні і безпритомні.

«Я помінив купити дзвін, аби по селу вогонь вістив, але роки були ціпко тісні та й я все не вітьикав. Прости мені, господи милосердний».

І наново скотився у пропасть.

З гори, з височенної високості снопи ячмінні кєрбутом на него падають. Падають і закидають єго. Остина лізе в рот, у горло. Палить червоними іглами і вся коло серця сходиться, і пече пекельним огнем, і ріже в саміське серце...

Розвів очі, вже мертві й безсвітні.

«Мартинові не давали заробленого ячменю і той ячмінь мині смерть робит».

Хотів крикнути на діти, аби Мартинові ячмінь віддали, але крик крізь горло не міг продертися, лиш горячою смолою по тілі розходився. Вивалив чорний язик, запхав пальці в рот, аби голос з горла вивести. Але зуби клацнули і заціпилися, і пальці затисли. Повіки впали з громом.

Вікна в хаті отворяються. До хати всотуєся біла плахта, всотуєся без кінця й міри. Ясно від неї, як від сонця. Плахта єго уповиває, як маленьку дитину, вперед ноги, потім руки, плечі. Туго. Єму легонько, легонько. Потім залізає в голову і скобоче в мозок, всотуєся в кождий сустав і м’ягонько вистелює. А на конець горло обсотує все тугіше, все міцніше. Вітром довкола шиї облітає і обсотує, обсотує…

ДАВНИНА

Вони всі троє вже на могилі, вже давно над їх гробами вишні цвітуть і родять, і хрести дубові у їх головах похилилися. Померли давно: дід Дмитро, баба Дмитриха і дяк Базьо.

Дід Дмитро поклав на грунт чотирьох синів. А як їх поклав, то лишився в старій хаті сам з бабою. Не лише з бабою, але з волами, з коровою і кількома моргами поля. То коло хати і коло волів ходив дід, у хаті поралася баба, а поле сіяли сини, а збирали бідні люди за сніп і за третину. Дід ходив коло волів, напоював, чесав, замітав стайню і подвір’є і витинав коло плотів бодяки. Але найстарша єго робота то була така: він вилізав на стаєнний стрих і перекидав там старі плуги, борони, драбинки, ярма; деревні отої не мало призбиралося за п’ятьдесятлітне газдуваннє. І все щось він з того стриху скидав на землю, і волік перед хату на мураву. Оглядав, пробував і направляв. Се була єго найлюбіша робота. Він, відай, нагадував собі давні літа коло тої роботи, і тому, відай, так вона єму прийшла в смак. Як не чесав волів, то, певно, майстрував коло старого ярма або коло старого плуга.

Воли годував три роки. По трьох літах вигонив їх у місто на ярмарок. Брав за них чотири сотці, за двіста ринських купував другі, молоді воли, а дві сотки ховав у стару податкову книжку і замикав до скрині.

Збіжжа не молотив по кільканайцять років, і подвір’є єго було закладене доокола стіжками. Найстарший стіжок був чорний, той під ним сивий, менший від цього сивавий, тогідній білий, а сегорічний жовтий, як віск.

Щомісяця він смотрив ті стіжки, чи миші їх не поїли або чи не стухли. Витягав з них кождого жменю стебелю і нюхав, і дивився, чи володка не зсічена. Як котрий треба було змолотити, то кликав молотників, і знов ховав гроші в податкову книжку, і замикав на колодку.

До церкви ходив що другої неділі, бо перепускався зі старою: вона на першу богородицю, він на другу, вона на великдень, а він на різдво. У свою неділю вилізав на хатній стрих і скидав відти до сіний великі чоботиська й маленькі. Великі були єго парубоцькі, слюбні, ще з молодих літ газдування; маленькі були єго синів, як ще у него росли хлопцями. З тими чобітьми він сідав на приспу і витирав їх шматиною від пороху і смарував дьогтьом. Одні вбирав до церкви, а решту складав рядочком проти сонця, аби масть зайшла. А бабі наказував, аби вона не лишень чесала воли, але аби давала позір на чоботи, бо десь пес може затягнути. В церкві бив поклони, давав на тацку запліснялі грейцарі і спочений виходив враз із людьми.

- Діду, ви забудете говорити,- казали люди.

- Моя верства вімерла і на войнах погибла, я не маю з ким говорити.

Як вернувся додому, то їв або хліб з чосником, або солонину, як не було посту. Солонини в коморі стояло три бочці. В одній трилітня, жовта і м’яка, як масло, се дідова бочка, в другій дволітня, півжовта, півбіла, се бабина бочка, а в третій сегорічня, біла, як папір, се була діточа, бо діти лиш свіжу солонину любили. По обіді дід ішов дивитися до волів, потім викидав чоботи і чобітки на стрих і йшов під вишню спати. Отак дідові сотався день по дневі мирно і супокійно. Ніколи єго зуби не боліли, ані ніяка слабість не терла, і через ціле життє не бачив він коло себе ворожки.

Баба Дмитриха то була вогонь - не жінка. Любила дуже бесідувати, розмови розводити, бо не могла без того ані їсти, ані спати. До старого вона навіть не приступала, він мовчав заєдно, а як стара хотіла лиш три слові з ним забалакати, то він покидав стару борону або снасть і утікав від неї.

- Оце то старе доробало гадає, що го цулувати буду.

І плювала та йшла до воріт або над став шукати жінок, ласих на розмову. А дід вертав до своєї роботи і бурмотів під носом:

- Видко діло, що вже постаріласи: і лице, як шкіра на старім чоботі, і волоссє, як молоко, а язик не постарівси. Сто корців на днину перемолола би та й ще би дивилася, чи нема де других сто...

Бабі не дав бог доньки. Вона все надіялася за молодих літ дівки і старала для неї віно. Доньки таки бог не дав, а баба наткала та нашила тілько, що грядки під полотнами та коверцями вгиналися. Дід не раз аж говорив зі злості, кому вона стільки катрання нашиває та натикає?

- Іди, старий, іди, не говори мені, бо я твоє дрантє, що черваки на стриху переїли, кину у вогонь. Лиш ти мині втеркайси до моїх грядок та й я зайду, та й твої плуги і вози всі у піч!

Дід скулювався як воробець і тікав від баби, бо де ж він годен з бабою на край вийти! А баба сідала собі на лаву проти грядок і говорила сама до себе:

- У кождій перекладині є всего однако, там, і там, і там. Кожда невістка най собі озме хоть цу, хоть ту, бо кожда однака. А п’єта перекладина на церкву за старого і за мене, цеї не руш мені жадна, бо бих руки обтьила!

В неділю пополудні приходили до баби всі невістки з внуками. Такі чорнобриві, як гвоздики, такі червоні, як калина. Баба садила їх за стіл, давала сегорічної солонини і балакала з ними, і кудкудакала, як квочка між курятами.

- Як умру, то кожда собі заберете одну перекладину з грядок, бо кожда однака, бо ви в мене однакі - мої діти. Але якби дід аж по мині умер, то аби-сте жадна не важилиси нитки взьити. Він би так забанував, що би зараз умер. Та й чоловікам наказуйте, аби вони єму із поду найменшої крішки не брали, бо він то так любит, що без того днини не годен бути. Вони би єго зарізали. Най пан бог сохранит! А як я вмру, то маєте всі штири надо мною голосити чудними голосами, красними словами! Та й дід як умре, та й єму маєте голосити ще краснішими голосами, ще чуднішими словами. Він вам лишит гроший, що мете гратиси в них...

Баба плакала, а невістки собі плакали, потім баба кожду цілувала і вела до другої хати показувати коверці. На подвір’ю гралися з дідом внуки, кождий мав від баби булку або яблоко і пильно дивився на яворовий, старий ярем. Дід показував їм на ярмі різблені плуги, воли, погоничі і казав, що вони також незабавки будуть іти в поле орати.

Як сонце заходило, то невістки з унуками йшли додому, а баба їх виводила за ворота і там ще довго з ними говорила.

А третій межи ними дяк Базьо. Він не був їм ані сват, ані брат, лишень сидів з ними через город. Баба Дмитриха все носила йому обідати і вечеряти, бо він був одинокий і старий. Та, відай, ніколи не їв він бабиного обіду, бо все був п’яний.

- Базю, чого ви тілько тої горівки п’єте? Та же вона у вас колись запалитси!

- Бабко, Митришко, як я не маю пити, коли мені книжки в голові як заяці бігають! Кождий стих, кожда титла преся, аби її співати або читати, а мені голова розскакуєся. Всі зберуться, як хмара малих дітий, і хотять у одні вузенькі двері пропхатися і дати себе чути. А моя голова, от яка маленька, ще й обстрижена, та де їх подіти? Добре, що ви свої діти порозкладали по городах, а мої всі на купі. Та мушу я їх горівкою напоїти, аби вони попилися та й мені дали трошки супокою!

Баба журливо похитувала головою.

- Ото, яка наука страшна, то не ціпом махати!

І давала Базеві знов гроший на горівку. За то він не одної неділі приходив до бабиної хати і читав смішні книжечки. Сини і невістки помирали зо сміху від Луця Заливайка та від індика, що лишень тілько має розуму, що в хвості.

А одного разу Базьо прочитав їм таку страшну книжку, що баба і невістки розплакалися зі страху, а сини геть посоловіли.

«Земля не дасть плодов своїх, на скоти ваші пошлю заразу і погибнуть вам, а люди ваші потоплю. Дощі не упадуть на землю, а земля будет як камень, і не видасть плода із себе».

Базьо і сам побачив, що трохи перебрав мірку і найшов у тій книжці такі слова:

«Кто сей лист при собі має або часто читає, або з приліжностею слухає, або переписує, той сподобиться ласці божой... В котрім домі той лист находиться, там ані вогонь, ані вода, ані гром, ані ніякая злая річ зашкодити не може...»

Се трохи додало духу і Базеві, і бабі, і невісткам. Вони зараз дали дякові гроші, аби їм ту книжку купив. За бабою і невістками подалися всі жінки з села і подавали дякові гроші, аби і їх хати були заасекуровані від вогню і грому. Дяк книжки накупив, ще й нову бунду собі справив за одним заходом і нову порцелянову люльку. Потім щонеділі читав ту книжку все в іншої газдині і брав за то дві шустці на горівку і колач, аби мав чим закусити. Вже небогато єму хибувало, аби всі хати обчитати, бо лишилося лише кілька бідних хаток під лісом, як Базьо заслаб. Кинуло єго в дрощі, потім у горячку, потім, оповідають люди, що з рота вийшов маленький, синій вогник, і Базьо богові віддав свою душу. Відай, горівка в нім запалилася. Досить того, що всі жінки за ним плакали і голосили, як за братом рідним.

Баба Дмитриха недовго банувала, бо сама восени пішла за дяком у ту далеку дорогу. Дід Дмитро таки не попасав довго без баби, бо й собі на весну помандрував на могилу.

Люди за них давно забули, бо то вже не нині, як вони померли. Лишень читальники не раз їх згадують, як зговоряться за початок читальні.

- То сам початок читальні заходит ще від старого діда Митра і від баби Митрихи і дяка Базя. В їх хаті зачав дяк перший раз читати книжечки. Ще й тепер десь попід сволоками заткнені «божі листи» та «Луці Заливайки», але тепер ніхто вже їх не читає, минулиси...

- Ой, минулиси.

- І тота трояка солонина минуласи.

- Ого, конем не здогониш!

ВІСТУНИ

То будуть старі, бідні вдови або їх внуки, або старі діди, що коло своїх дітий туляться і чують щодня, який вони тягар у хаті, або то будуть молоді жінки з малими дітьми, що їх чоловіки покинули і десь у великім місті за них забули. Вони будуть іти чередою в поле, минатимуть хрести, що тепер їх ніяка зелень не закриває, лишатимуть за собою блискучі, гладкі, сталеві дороги і будуть розходитися по сивих монотонних стернях, діти будуть шукати колосся, а старі тамтогорічних ковіньок.

І дід Михайло буде йти зі своїми внуками, з двома хлопчиками і з Оксаною, найстаршою між ними. Хлопці будуть, як лошачки, то перебігати діда, то лишатися далеко позаду, а Оксана буде все йти разом. Дід буде нести дрантиву, чорну верітку на плечах і буде покашлювати, Оксана буде мати в руці хліб для хлопців і для себе. То буде саме полуднє, а дід буде все казати Оксані:

- Це сонце, синку, вже з морозом.

Будуть вони іти, іти і зіпруться на одній ниві. Дід стане коло межі, Оксана піде серединою ниви, а хлопці почнуть шукати дуч по полю, керничок ясних і батіжків та ножиків, загублених пастухами.

Оксана здойматиме кождий колосок, що надибле, і буде всі складати в ліву руку, а як жмит згрубіє, то вона єго буде складати понад ярок, аби потім легко найти. Вишукувати буде долики, рови, бо там найбільше колосся. Сто разів на мінуту буде схилятися і буде виглядати, як найпильніша робітниця. Згодом зачнуть її поперед очі бігати жовті або сині плями, або одна половина ниви буде така, як має бути, а друга половина буде вся зелена. Вона пристане, затулить долонею очі і буде хвильку стояти, потім нагло візьме з перед очий руки, і вся полуда пропаде. Або вона заспіває співанку, заспіває її собі лишень потихоньки з великим стидом і з ясною радістю, що вона вже може співати. Класти буде ноту до ноти і слово до слова з дрожачою непевністю, як мала дитина, що вчиться перший раз ходити і кладе білі ноги з радістю по землі. А що колос здойме, то співанку свою урве і наново її зачне з новим дрожанням тоненького голосу; як ото павутиння, що трясеться на стернях. А як прийде до краю, то сяде собі на пільній доріжці і підіпре голову таким дуже маленьким кулачком, як головка бодяка, що буде над нею шуміти тихеньке пророцтво її цілого життя…

За те дід не буде сідати, але зігнеться дугою і почне кашляти.

- І не знати, що то там не дає дихнути, аби розрізав груди та аби ту запеклу кров відти викинув та може би ще прожив трохи...

І буде далі витягати ковіньки, і буде кашляти, і сідати. А попри роботу будуть налітати на него думки і за осінь, і за зиму, і за весну. Десь в голові зароїться таке, що він забуде за ковіньки і за кашель.

- Як є чим пропалити в зимі, то менше їсти хочеси. Рано собі встань, відмети сніг від порога, набери з шіпки ковіньок, насип під піч та й зараз на хаті веселіше. Катерина зварить кулешу, діти повстають, та й вже є для них горєча лижка борщу, та й тепла піч, та й тобі, діду, межи ними тепло. А як немож ліпше, то й так добре. Ковінька як суха, то вона дуже добра... І він буде випорпувати далі з охотою і з більшою силою. Але гадка гадку буде здоганяти, і він їх не віджене.

- Коби-м не вмер ще доти, доки хлопці підростут, то мала би щьистє, бо я би тото усе межи люди розтрутив, аби робило само на себе, а дурна жінка - що вона знає? - лише плакати! Я би то справив на дорогу ліпше від неї...

Тепер він закличе на хлопці. Вони прибігнуть до него з видовбаним гарбузом.

- Мой ня, а ви чому Оксані не помагаєте, а їсти хочете? Ідіт трошки коло неї грайтеси, бо єї скушно.

Хлопці підуть до Оксани, а дід буде далі сотати свої думи.

- Хлопці здорові, рослі, аби лиш дочекатиси! Менший то штудерний такий, як старий. У зимі то допоминаєси чобіт, бо каже, шо на печи єму недобре. Кілько сміху є з него, шо якби вмер, та й би-м осиротіли...

Він буде глядіти на сонце, чи низько спустилося, і на ковіньки, чи досить їх назбирав. Потім закличе Оксану, аби йшла помагати єму зносити ковіньки і оббивати їх від глини. Вони знесуть їх в одну купу і зачнуть оббивати бучками. Стовп куряви підоймеся над ними, дід буде кашляти, Оксана буде прижмурювати очі, а хлопці будуть їсти хліб. В сей час буде сонце над заходом. З дооколичних сіл припливуть на ниву звуки дзвонів і будуть стелитися разом з росою по стернях, по дорогах заблеють вівці, і загукають пастухи, по полю будуть орачі викидати плуги з борозен і ладитися додому. По долинах здоймеся сива мрака, ворони будуть тягнути до садів в село, і пси будуть тікати додому, бо вже не будуть могти ловити перепелиць по полю.

Дід Михайло буде хреститися і збирати порох із сорочки, і дуже кашляти. Потім напакує повну верітку ковіньок, внуки єму поможуть її завдати на плечі і зійдуть на дорогу. Оксана буде нести свої сніпки колосся, а хлопці ховатимуть ті ковіньки, що впали з верітки, у пазуху. Заки дійдуть додому, то пазухи їм моцно повіддуваються, а черева їх стануть чорніські від пороху.

В селі вони всі подибаються - і бідні вдови, і їх внуки, і діди, і молоді жінки, що їх чоловіки покинули,- всі з ковіньками і зі сніпками колосся. Вони вістують, що осінь приходить.

МАЙ

Данило чекав коло білої брами, дивився в панський город, як злодій, і не важився зайти.

- Ніби я знаю, ци суда можна йти, а як вібіжит та даст у писок, а я вітки знаю, що не даст?

То були біленькі, рівненькі стежки по панськім городі, і він за них боявся бійки, бо лишень ними він міг до двора дістатися. Поки що чекав коло брами.

Всі мужики, богато їх міліонів, уміють чекати довго і терпеливо. Як пан є в канцелярії, то вони чекають стоячи. Аби їх було не знати як богато, то не дадуть за себе найменшого значка життя. Стоять тихонько, тварі їх поволеньки бовваніють і застигають, а вираз з лиця зсуваєся десь на плечі під сорочку. В стоячім сні вони півпритомні і безмежно байдужні, а урядник посеред них подобає на чорну мушку, що в густий мід залізла. Крайньому тому, найближчому до урядницького стола, найгірше, бо він не може запасти в цілковитий сон. Він щохвилі розтягає очі аж під чупер і оглядаєся неспокійно. За ним пролуплюють очі і оглядаються сусіди, і неспокій крайнього бушує аж до остатнього, до того, що сперся до печі. Той крайній, як вітер на ниві, все неспокоїть, всі колоски від дороги аж до суголовків.

Як пана нема в канцелярії, то вони сідають. Добро для них півгодинки спочити, добро, як хоть одна рука або одна нога відпочине. Злізаються на купу і присідають собі всякі части тіла. Одні капелюхи тримають осторожно, аби не зімнялися. Як вже добре стиснуться, то починають до себе шепотом говорити.

- Якби так трохи покурив люльки?

- Лишіт гет.

- А тютюн маєте купований?

- В мене на городі росте.

- Не говоріт, бо ще хто почує та...

Тоді всі запихають руки в пазухи і засувають свої скрутки спереду пазухи аж за плечі, бо ану ж яка нужда пошукає! Шепти стихають, лиця деревіють, слина випливає з губів, а голови падають у долину. А як лучиться між ними який нетерплячий, то він так, як той крайній, не дасть всім спокійно на підлозі посидіти. Бо або рука єму затерпне, або якась біда єго в сам хребет так ушпилить, що він не видержить і порушиться. За ним заворушаться сусіди, і гармонія взаїмного натиску пропадає. Починаєся уклад ніг і рук наново, і знов якась біда єї руйнує.

- Такі люде нетерплячі, шо господи,- скаже якийсь витревалий і зараз таки замкне очі.

Отак вони всі чекають, та так чекав і Данило коло брами, хоть був сам один. На него спадала сонність і байдужність і думки єго мішалися одна поза другу. Як він ішов до пана, то мав дуже ясний план. Побачивши єго, він мав скинути капелюх з голови і йти проти него так, як бузьок по млаці ходить,- обережно, поволеньки, аби панського камінчика не вразити. Як наблизиться вже дуже, то має витріщити очі на пана і дивитися так, аби пан собі погадав: се якийсь дуже бідний! Потім приступить до руки, поцюлює єї з обох боків, дотулиться чолом долоні і трохи подасться назад. Спустить плечі в долину, шпурне капелюх поза себе на землю, обітре рукавом губи і стане говорити.

- Я прийшов до пана найматиси. Переднівок дуже прикрий, дітий маю четверо, а на то лишень латка города. Найматиси мусю, а роботу кожду знаю, бо я заробний чоловік. Та просю божої ласки та й панцкої, аби-м си погодили та аби пан дали мені корец орнарії таки зараз, аби дати жінці межи діти, а до служби я можу зараз ставати.

Перше слово пана буде:

- Ти, відай, злодій?

- Я, пане, ще чужого стебла не порунтав.

- Чого брешеш, лайдаку, а то ж подумана річ, аби мужик не крав?! Хіба ти не мужик?

- Я цалком простий мужик, але я чужого не любю кивати.

- Тос, певне, пияк?

- Я з горівков собі не заходжу, бо нема вітки.

- Гавкаєш як пес, та ти би вмер без горівки!

- Без горівки не вмер би, а без хліба та й можна!

- Ти змудра мині відповідаєш, бо ти був у криміналі, та там тебе розуму навчили.

- А най мене бог боронит! Я половину віка свого збув, а ще моя нога в арешті не була.

- А нащо ж ти кілько дітий натеребив?

- То бог, пані, дає діти.

- То піп тебе такого навчив?

- Я з попом собі не заходжу, бо то гроші коштує, я й до церькви не ходжу, бо не маю в чім.

- То ти радикал та й не даєш попови з себе шкіру здирати?

- Я аби хотів що попови дати, то не дам, бо не маю, а він аби хотів здерти, то не зідре, бо не має що здерти. Ми таки не сходимоси...

Він знав наперед, що пан мусить чоловіка з болотом змішати, що мусить посміятися, аж потім єго прийме на службу. Йшов певний себе, аж коло брами приперся. То був двір на другім селі, і він не знав, куда заходиться до него. А двір до того стояв на полі, і не було кого спитатися. І Данило чекав. Єго ясний план затемнювався, він чухався в потилицю і несміливо заглядав у город.

- Вони тими стежками ходє собі на спацєрок, бо, аді, як усипали піском.

Єго очі блукали довго, аж спинилися на павуні, що блискотів перед двором.

- З оцего фоста мав би якис грейцірь, аби так забіг та обома руками замотавси в него... Не знати, ци мнєсо єго добре їсти?

Він оглянувся по ланах.

- Цес має того поля доста та й робит коло хліба добре. Ба, де він тото все подіває?

Єго думки розліталися на всі боки.

- Весна така красна, така красна, шо раз!

Чимдалі він нічого не спостерігав. Сидів як стовп і чув, що буде спати. Аби не датися, він роздирав очі, потирав рукою лице і виглядав на нещасливого борця, що от-от здасться на ласку і неласку ворога. За часок звалився одним боком до берега і, видко, хотів так урядитися, аби ніби спати, а ніби чекати. Потім протягнувся цілий і замкнув очі. Не проспався ще одної цілої мінути, як щось єму шепнуло:

- Спи, спи під панцков брамов та фірман так упереже батогом, шо кров сикне!

Він зірвався, перестрашився, оглянувся доокола себе і станув, як підстрілений. Стояв секунду, махнув рукою і пішов від брами на лан. Заліз у траву і розложився до доброго сну. Привижався єму пан і єго руки, і білі стежки. Пан єму десь казав, аби поклав капелюх на голову, але він не хотів.

- Я, проши пана, бідний чоловік, я не можу покласти капелюха на голову, бо я бідний, такий бідний чоловік...

Солодкий сон нагонив тоті привиди, і він спав спокійно.

Сонце реготалося над ним, посилало до него свої промені, пестило єго, як мама рідна. Квіти цілували єго по чорнім нечесанім волоссю, пільні коники єго перескакували. І він спав спокійно, а чорні ноги і чорні руки виглядали як прироблені до єго цеглястого тіла.

ПАЛІЙ

(Присвячую Сафатові Шмігерові)

I

Сільський богач Андрій Курочка сидів коло стола і обідав,- не обідав, а давився кождим куснем. Домашна челядь входила до хати, вносила заболочені цебри, сварилася, метушилася і виносила їх між худобу. Богацькі діти і слуги брудні були і марні. Вони двигали на собі необтесаний і тяжкий ярем мужицького богатства, котре ніколи не дає ані спокою, ані радості ніякої. Сам богач найгірше томився у тім ярмі, найбільше проклинав свою долю і безнастанно підгоняв своїх дітий і наймитів.

Коло него на лаві, під вікном, сидів його довголітний робітник старий Федір.

- Я ніколи не маю такої щьисливої години, аби я спокоєм кусень хліба прожер. Бігаю та вгоньию, та лиш дес уздрите, а я впаду та й здохну! А мині ж оца їда має йти в смак, як я знаю, шо вони без мене в стодолі нічо не робльит? Лиш аби нажертиси та день трутити. Шо вже чужим казати, як свої діти - та й вони не хотьи робити! Я, бігме, не знаю, як цес нарід має на світі жити? Всьо піде на жебри.

І халасував, аж єму очі вилазили.

- А ви чого, Федоре, надходили?

- Ви не знаєте, які наші ходи? Зима йде, а я босіський, та дайте ми два леви на відробок.

- А ви ж годні робити? Вже ваша робота скінчиласи, Федоре.

- Най би-м і не робив, лиш коби хто дав їсти задурно.

- Це не! Сегодни задурно нема їсти, сегодни і за роботу не варт дати їсти, така тота робота! А казав-єм вам: найміт у мене дівку, були би-сте тепер мали свої гроші.

- Коли ж бо не хотіла та й пішла до двора.

- Т а же певне, хто не хоче робити, та й пхаєси до двора, бо хоть їсти трішки, але мож вальитиси. Бідні люде такі настали, шо лиш аби раз на день їв, але аби нічого не робив, та й тогди рай! Як робє, так мают, так їм бог благословит. Сегодни би у вужевку скрутитиси, аби шос мати... Та тих два леви я ще вам дам, шо буду з вами робити, може якос відтрутите, але більше не приходіт і не бануйте, бо не дам. Самі видите, шо ваша робота ніпочому.

- Та я, Андрію, мусю си коло людий тулити, а де ж я си подію?!

- Дівайтеси, де хочете, а межи газди ви вже нездатні. Шукайте собі служби у жида або в пана - там робота лекша.

- Ви мене файно радите. Як я силу коло вас лишив, аби я на старість ішов жидам воду носити.

- Задурно-сте мені не робили.

- От, бувайте здорові.

І Федір вийшов з хати.

- Ну, та ці жебраки всьо би забрали! Таке воно кашливе та заслинене, шо ціпа в руках не годно удержьити, та й ще воно кокошитси! Іди на зломану голову, гадає, шо я гроші кую або краду!

Федір чалапав до своєї хати та не переставав шептати.

- А я ж, Андрійку, де силу пустив? Ци я єї проданцував, ци я єї пропив? Та же вся вона сіла в тебе, на твоїм подвір’ю. А я ж, Андрійку, де силу пустив?

В хаті скинув чоботи та й ляг на постіль. Лежав до самого вечера і без вечері заснув. Але ще кури не піяли, як він зірвався, гримнув клубами до дошок, знов ляг і знов зірвався. Через маленьке віконце гляділа на него осіння ніч. Десь то і не ніч, але чорна жура, що голосила по вуглах хати і дивилася на него сивавим, немилосерним оком. Воно його так зціпило, що він не міг рушитися, і показувало єму ніби образи на віконці, ніби привиди у воздусі.

Ото сидить він між маленькими жидиками, дозирає їх, пістує, а вони його тягають за чупер, плюють у лице...

...То знов клячить він у церкві, у тім куті, де жебраки чолами у підлогу гримають. Він гримає ще голосніше, а всі жінки йдуть до него і дають кожда по бохонцьові хліба. Він їх кладе в пазуху, кладе і стає такий широкий, що люди розступаються. А йому встид, встид, а чоло так болить...

О, він іде горо́дом Курочки, не йде, а скрадаєся під стодолу. Витягає снопок зі стріхи, насипає в него з люльки ватерки і тікає, тікає... Чує поза собою, як коли очима видить, що з-під стріхи вилизуєся маленький, червоний язичок, вилизуєся і ховаєся...

- Ой, йой! йой!

Той язичок запік єго у самий мозок. З усеї сили він осво[бо]дився з невидимих в’язів, зірвався і подивився у віконце. Воно, як кат, прошибало його наскрізь. Знов звалить і буде мордувати своїми образами. Настрашився, не бачив ніякого виходу, звертівся, аби десь утечи. І перед ним як би якісь ворота отворилися, єму стало легше і він борзенько подався у них.

II

Може мав шіснайцять літ, як ішов зі свого села. Такої ясної днини, такого веселого сонця він ніколи вже не бачив. Воно пестило зелені трави, сині ліси і білі потоки. Оглянувся за селом. Коби хто прийшов і сказав одно слово, та й вернув би ся, ой, тото вернув би ся!

- Він мене б’є, катує, їсти не дає, нічого на мене не покладе,- лунав єго голос по зелених травах.

- Бодай же вас, тату, земля не прожерла!

І ще скоріше пішов. Минув сільські поля, поминув ще два села і з горба побачив місто, що вилискувалося проти сонця, як змій блискучий...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Всі дивувалися єго силі і боялися. Пани не потручували, а робітники не побирали на сміх і не робили збитків. Шпуряв міхами, як галушками. Отак день від дня то з брики до шпіхліра, то зі шпіхліра на брику.

- Хребет ми пукає від тих міхів!

- Пий горівку, та затерпне.

І справді від горівки хребет затерпав, як би рукою відняло.

А в неділю і свята йшов з товариством до шинку. Тоті шинки стояли за містом, між селом а містом. Хто не мав уже примісти в селі, той вандрував насамперед тут, а хто не мав що в місті робити, то вертався також сюди. Бо то не було ані село, ані місто.

Бували там забави по тих шинках!

Зразу пани з міста перед водили. Розповідали за свої давні достатки, за то, кілько з цісарської каси щопершого гроший побирали, яких татів мали. Мужики слухали, частували горівкою з великої пошани. Але як трохи підпилися, то виломлювалися з-під моральної власті, і тоді панам приходилося круто.

- Ану, пани, охота! Хапайтеси за шиї та гуляйте нам тої польки, най ми видимо, як то межи таким великим панством водитси?

Пани гуляли, мусіли, мужики їх колесом обступали і реготалися, аж коршма дудніла.

- Гопа дзісь!

- Єще раз!

- Полігоньки, плавно враз!

- Гов, доста! Тепер пийте горівку, забирайте свої панцкі вуші по кишенях та й марш із коршми, бо мужики хотьи собі самі межи собов погуляти.

І пани як зайці висувалися.

- Я тих панів умію рихтувати, то таке легоньке, як пір’є: подуй, а воно полетіло.

- Мой, Юдо, давай вудку, давай піво, давай гарак, бо ми си знаєм.

Жид борзенько накладав усего на стіл і зараз відбирав гроші.

- Ти, Безклубий, ти чого ревеш, за клубом? Пий та й запри собі гямбу, бо в мене забава.

Безклубий ще гірше заревів.

- Тихо, бо б’ю!

- Не́ руш!

- А то котрий, мо?!

- А ти шо за пан?

Федір встав із-за стола і тріснув того охочого в лице.

- Ти в неділю пореш? Та то гріх!

І ударом лавки звалив Федора на землю. Зробилися дві партії. В коршмі все заворушилося. Жид утік, горівка булькотіла на землю, столи і лавки почервоніли від крові і, поломані, падали. А в болоті зі слини, горівки і крові лежали обі партії і стогнали. Лише Безклубий сидів у куточку і ревів як віл - не знати, за ким і за чим.

Незабаром прибігала поліція і тверезила голодників. З гіркою бідою підоймала на ноги, потім одним махом звалювала з ніг. Голодники падали як дуби, а підносилися як глина. Як були добре тверезі, то провадили їх до арешту.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Їхав дорогою поміж полями на бриці міхів. Пшениці і жита, як золоті і срібні гаї, під легким вітром до себе клонилися. По золоті і по сріблі плавали легенькі чорні хмарки, як тонка шовкова сіть. Море сонця у морю безмежних ланів. Земля під колоссєм лящіла, співала, словами говорила.

- Мошку, на важки, бо я собі йду гет!

Зіскочив з брики і пішов межами поміж житами. На вечір зайшов до Андрія Курочки.

- Ти, певне, або злодій, або лайдак, бо добрий не йде із свого села і не блукає світами?

- Мете видіти. Тато, шо по панчині не пропили, то голодних років попродали та й приймили зятя до сестри та й умерли, а зьить доти бив, аж єм утік від хати.

- А у вас, у бойків, бачу, коровами орют?

- Ні, то, відай, ще за нами - німці корови упрягают.

- Та скинь постоли та вінеси кожушину до хорім, аби-с не напустив нендзи, та й льигай. А церьква у вас така, як у нас? І ксьондз є?

- Так саме, як у вас.

- Та буду видіти, як си вдаш. Не будеш порушливий, а роботи не меш боятися, та й тьи найму.

Наймився. Село пізнало його, що не злодій, що робітник добрий, що добре на себе старає і приймило за свого. А він пізнав, як котре поле називаєся, чиє воно, чи вимокає, чи висихає, котре в селі найліпший злодій, котре найбільший богач - і зробився сільський.

Послужив кілька літ, а добрі люди зачали його радити, аби став газдою.

- Ти не будь дурний, а як дає кавалочок города, а дівка годна і постарана, та й бери. А маєш гроші заслужені, а ще приробиш та й клади собі хату. А най вона буде, як куча, але твоя! А ци дощ, ци зима, ци таки так нема роботи, то вже ти не кукаєш із-за богацкого вугла і не гниєш по яслах, бо ти маєш свій кут. Слухай мене, старого...

Оженився, будував хату і тріскав від роботи, від свої і чужої. Носив дошки на плечах з міста, відробляв старі снопки, що взяв на стріху, і заробляв гроші то на вікна, то на двері. Два роки минуло, заки поклав хату. Хатчина маленька, непоказна, виглядала між другими хатами, як би хто пустив межи громаду гарних птахів маленьку, кострюбату курочку. Але Федорові вона і така була мила...

Минуло кільканайцять років, а перед Федорову хатчину принесли люди червоні хоругви. В хаті на лаві лежала його Катерина - велика і груба, аж страшна. Федір тримав коло себе двоє дівчат: одинайцятилітню Настю і восьмилітка Марійку і все їх питався: шо мемо, доньки, без мами діяти? Котра з вас дьидеви обід зварит?

А як жінку ложили в трунву, то він заридав.

- Беріт її полегоньки, бо в неї тіло дуже зболене. Ой, Катеринко, я ще не встиг добре з тобов наговоритиси, а ти огніваласи та й пішла собі від мене.

Він припав до небіжки і цілював єї в лице.

- Люде, люде, я до неї ніколи слова не заговорив, я за роботов за ню забув та й за бесіду. Прости мині, Катеринко, приятелю мій добрий!

Плач жінок вибіг з хатчини далеко на село.

- Вона, люде, як пішла за мене, то так, як під воду пірнула, ніхто єї не видів межи людьми. Аж тепер вірнула межи вами - на лаві. Я до неї ніколи марного слова не заговорив, маціцького!..

І ще минуло кілька літ. Одного вечера прийшла зі служби Настя. Федір глянув на неї і зблід.

- Настя, небого, а ти ж сама, а чоловік твій де? Настя заридала, заголосила, а він слова більше до неї не сказав. Аж як єї відпровадив до міста на службу і розходився з нею, та тогди заговорив.

- Дай тобі боже, дитинко, якнайліпше, але дивиси, аби-с дитини не стратила, бо встиду вже не покриєш, а гріха неспасеного докупишси. Та переказуй, як тобі тут буде...

А роки йшли, не стояли. Федір не випускав з рук ціпа цілу зиму, чепіг не викидав цілу весну, а коси ціле літо. Кості боліли, кінці їх стиралися і пекли. Але неділя ставала на поратунок, бо в неділю він ішов під вишню, лягав на зелену траву, а вона висисала в землю той біль. Та прийшов такий час, що неділя не годна була направити того, що будні дні попсували, а трава не могла виссати того болю, що запікся в старих костях. А ще вселився кашель, що не покидав єго ні коло коси, ні коло плуга, ні коло ціпа...

Розвидалося, віконце побіліло, а Федір вернувся з далекої вандрівки свого минулого життя. Вмився, помолився і збирався йти до двора.

- Наймуси у пана від весни, озму на чоботи і трохи орнарії та й якось я перезимую, заки піду до служби.

III

По селі білі вузенькі стежки всі хати докупи пов’язали, лишень Федорова хата стояла поза сітею стежок, як пустка. Федір зимував як ведмідь. Рано вставав на годину, аби затопити і зварити собі їсти, а потім цілий день і цілу ніч перележував на печі. Чим дальше заводилося в зиму, тим він сходив на дитинячий розум.

- Тепер, Федоре, небоже, встань та украй собі гріночку хліба, але тоненьку, панську, бо-с вижу, зголоднів.

Він сміявся, злазив з печі і краяв хліба та дивився до вікна чи вона тоненька, панська.

А темних, зимових ночий він голосно, на всю хату, говорив страшні речі.

- Село вімерло шо до лаби, а я собі гадки не гадаю, у тот бік не дивюси!

Але власні слова переймали його боязно, він пітнів зі страху і скакав з печі до віконця, аби переконатися, чи в коршмі є світло? Успокоївшися, він вертав на піч.

А як пробуджувався вночі зі сну, то не міг спам’ятатися, забував за себе і аж як гримнув кулаками до сволока, то приходив до себе.

Тої зими його хатина заполонилася опирями, привидами і марами. Вони гуляли по хаті, як збиточні діти. Вилітали до сіний і вистуджували хату, вибігали крізь піч на стрих і товклися аж стеля лупалася, дзвонили у вікна, аби його заманити надвір. Він не давався. Намагався не боятися, тоді вони вибігали на піч і щипали єго, душили і в рот онучі запихали. Одної ночі злетілися до хати всі чорти. Гуляли - аж хата дрожала, а вітер такий здоймили, що він замерзав на печі. Потім позасідали поза стіл і повивалювали з утоми язики такі самі, як той маленький язичок, що він єго поклав під Курочкову стодолу. Він лежав як мертвий, аж як кури запіяли, то він ледво піднявся і зачав молитви говорити. Але і при молитві вони єму не давали спокою. Він не міг нагадати таких молитов, що їх найліпше знав, він забував навіть хреститися. Ті мари так єго змордували, що як прийшла весна, то він ледво дихав і побілів, як папір.

- Траба брати гроший відки голова, та посвьитити хату, бо тут нечисте злізлоси з цілого села накупу. Віпили з мене кров, шо вітер ні з ніг ізгонит!

Як сонце весняне заблисло, то він смарував чоботи, латав сорочки і плів волоки до постолів, і тішився, що раз уже піде до служби.

- Уберуси, вбуюси файно та й до двора! Проши вельможного пана, я мелдуюси до панцкої служби.

- Добре, Федоре,- десь відповідав єму пан,- ти, вижу, слушний чоловік, коли ти подлуг припісу мельдуєшси.

І Федір, латаючи сорочку, солодко усміхався.

IV

Федір стояв насеред панського гумна і сумно дивився за рядом плугів, що висотувався з брами як ланцюх, у котрім зелізо споювало м’ясо людське з м’ясом волів.

- Вже моє оранє скінчилоси! Старе вогниво, та й вікинули, бо ланцуг серед дороги урвав би си!

Похитав головою та й пішов до стодоли брати свиням зерна.

Через цілий день на гумні було тихо. Лишень від наймитських хаток доходили крики бабів і плач дітий. Якби хто з села повибирав щонайгірші хатки, а до них загнав щонайобдертіших мужиків і найжовтіших жінок і додав ще голої дробини - дітий і все те поставив близько себе накупу, то мав би правдивий образ тих хаток із їх мешканцями.

Федір з гумна дивився на ті хатки і щось заперечив головою.

- А де ж би я там ішов у таке пекло, я собі буду спати у стайні, тепер зими нема. Не піду я там у тоту пропасть.

Вечером пішов до стайні. Коло ясел стояли воли двома довгими лавами і ліниво жували сіно. Коло кождих чотирьох сидів погонич і дозирав, аби під себе не викидали. Між тими лавами сиділи на землі плугатарі і сівачі. Латали собі постоли, стягали мотузками сердачини і направляли істики. Кождий коло чогось нипав. Коло них присів Федір. Воли один по одному падали на солому, за ними переверталися в ясла погоничі, а за погоничами йшли плугатарі. В стайні запановував тяжкий відпочинок, що по утомі зораних ланів паде на стайню як тяжкий камінь. Федір також засунувся перед воли.

- Свинарю, мой, а марш сперед волів межи свині! Ще тобі лужко стелити! Твоя Марійка добре нас рихтує. Тікає си, як сука, з фірманом, та відавує єму з обіду шонайліпше, та ще й ти приліз на нашу голову? Марш з-перед волів!

Федір виліз із ясел і ляг під брамою на в’язку соломи. Забута кривда в тій хвилі пробудилася.

- Гріх меш мати за мене, Андрію, гріх...

Стайня стогнала, позівала, зі сну говорила. Так тяжко дихала, як би десь глибоко, в землі, душилося тисячі людий.

- Молися за мене, най мене бог хоронит, най мене направит на ліпший розум, бо і тьи спечу у вогні, як пацюка, бо меш три дні попів за своїм богацтвом згортати...

Над ранок і він скотився у чорну пропасть стаєнного сну.

V

Федір потім ніколи не ходив до стайні і не говорив з наймитами. Спав у стодолі і не показувався на очі. По великодні Марія віддалася за фірмана і переходила з ним на службу до другого пана. Федір вийшов з ними за браму і попрощався.

- Маріє, а памньитай, шо я хату при людих Насті відкажу, аби ти єї не вігонила, бо вона, сарака, одна одиница!

І вернувся. В хліві, аби ніхто не бачив, заплакав.

- Тепер жий з ким хочеш!

Тої днини впився і прийшов вечером до стайні.

- Мой, скарбов’яне, тепер ні не вігоніт, бо вже моя Марія помандрувала.

- Хто би вас вігонив, от льигайте та спіт, як сте набрали повну голову.

- Певне, що п’єному добре спати, так і бог приказав. Але ти кажеш іти спати, а я тебе питаюси, де я маю іти спати? Як ти така мудра голова, то ти мені скажи, де я маю іти спати?

Він аж носа Процевого дотулився - так близько присунувся зі своїм питаннєм.

- Де впадете, там будете спати.

- А якби я так у яселца, га?

Він злобно засміявся.

- Я в ясла, а ти мене за гирю, та в шию, та буком: а марш, старий псе!

Погоничі повилізали з ясел, аби дивитися на комедію.

- Бий з ясел, бо ти тут гнив та й маєш зогнити, бо ти не знаєш, шо то є чоловік - ти вів, ти хати ніколи не видів. Ти порьидного чоловіка з ясел буком! Але ти мене питаєшси: а де ти, васпан, дотепер був? А я тобі кажу: був-сми межи людьми, любо мині було. Але ти кажеш: а чого ж тебе люди від себе прігнали? Отут гудз! А я тобі на це нічо не кажу, лиш три слові: нема у людий бога. А ти голова розумна та й все вже знаєш...

- Ідіт, старий, спати, не гніт бандиги, а завтра підемо в село на вибір, та ми тих богачиків трохи намнемо.

- Я на вибір піду і людем усю свою кривду скажу, але в ясла не піду, бо я там не маю гнити. Я знаю ліпше гатунок, як ти, я більше світа видів, як твій пан. Але чекай, я тобі буду казати, як на протокулі. Я був помийник жидівський, я вальивси попід лави жидівські, по всіх криміналах. А бог най пише гріх, а я не боюси, я за все відповім, так відрубаю, як першому ліпшому. А мене хто на розум учив, га? Коли мене лиш чим виділи, та тим били! Не біси, я вікажу, я вів’єжуси шо до крішки. Но, але дав мині бог такий розтулок у голові, шо я привернувси назад до нашої віри. Як єм уздрів єго ласку небесну по полю, як жито просилоси під серп і земля аж цьипала: йди, Федоре, бери з мене хліб,- а я лишив жида серед дороги та й пішов до божої роботи. Дьикую господеви і до сегодни!

Він хрестився, цюлював землю і бив поклони.

- Прийшов я межи наші люде, а мині світ розтворивси! То-то з ними гарував! Оженив-сми си, поклав хату з цего мозиля. Вже має мині бути добре. Але гріхи траба відпокутувати, бог буком не б’є. Умерла мині Катерина, но, ніц, єго воля, єго розказ. Тішуси дітьми, годую, забігаю - відгодував, а люде взьили та й знівечили. Пішла моя Настя ні сяк, ні так, пішла знов по жидах, а Марія, аді, помандрувала з отим ляхом. Ме бідити. Але ніц, най ні бог скарає, як шо кажу. Кара має бути!

Він імив пушками губи і стиснув, аби против бога не говорити.

- А я лишивси босий! Іду я до него у таку плюту: дай мині грейцір, най ноги вбую. А він мині каже: йди до жидів. Прийшов я до вас, а ви мині: марш! А куди ж я маю тепер іти?! Карає бог, карают люде, караєте ви, а я кількі карі не годен вітримати!

- Ідіт, діду, в ясла, ми вас просимо.

- Най буде кара на мене, я си приймаю, але по правді!

А ти ж би любив, якби я з твого хліба всю мньикушку віїв, а тобі лишив саму згорену шкірку? Правда, шо ти би не любив, бо то не по правді?

Він роздер сорочку в пазусі, скинув і шпурнув під воли.

- Тепер дивиси, яку мині шкірочку богачі лишили. Та з чим тут жити? А шо ж тут є вже карати?!

Він голий перевернувся на землю. Наймити его прикривали, чим мали найліпшим.

VI

Коло громадської канцелярії стояли дві купі. Одна обдерта, чужа на селі, апатична, друга чиста, біла, охоча - наймити і газди. З одної і другої купи хтось викликуваний заходив до канцелярії і голосував. Економ аж захрип, бо кождому наймитові мусів називати пана, війта і жида. Жандарми снувалися і усміхалися, як коли би мали перед собою забавку діточу.

- Ну, хлопці, тепер уже вібрали-сте пана, сідайте та й мете пити горівку,- сказав економ. Газди здоймили галас.

- Ото вушивці, ото жебраки, ото худоба панцка!

- Мой-ня, чуєте, як богачі рип’є?

- Най рип’є а ми пиймо горівку.

- Та пийте грань, пийте кров свою, злодюги!

- Ми горівку воліємо!

- Ото нам пани вішукали право, аби голодники розбоєм ішли на село!

- Ти, читальнику, ти гадаєш, шо я не був у читальні? Та же і там бідний нарід стоїт коло порога. За столом сидит ксьондз, старші братя, богачики, а дьик чітає тоти казети, а ви покивуєте головами, як воли, ніби шос ви з того розумієте. А то один з другим такий дурний, хоть му око віколи! То така читальня ваша, шо богач за столом, а наймит коло порога. Так у церькві, так у канцелярії, так усюда. Та ми маємо з вами бути?

- Хлопська голова не до письма, а зад не до крісла!

Наймити зареготалися.

- А тихо ж ви, француваті, вперед вуші повібивайте, а потім учіт газдів розуму.

- Мой, ти, Курочко, то ти також за людьми? Та же ти гірше жида! Чого горланиш?! Не біси, твоє богаство піде марне. А нагадай собі, як я служив у тебе, та мене від твої роботи хороба нагріла. А ци ти мині за цілий тиждень вініс букаточку хліба або води напитиси? Та ти з людьми тримаєш? Я в тебе всю силу лишив, а ти мене вігнав босого на зиму! Та же ти гірше жида, бо то рахуєси не наша віра. Але пустьи твої діти тото богаство, що з него сліду не буде! Ти, кальвін!

Курочка гримнув Федора в лице, та так, що єго обілляла кров і він впав.

- Хлопці, ану богача трохи намньицкаймо.

Ймили наймити Курочку, постояли за Курочкою газди, потекла кров...

VII

Федір лежав у своїй хатині на постелі. Очі єго горіли як грань від червоних язичків, що тисячами огників розбігалися по тілі і смажили єго на вуголь. Ті язички як блискавки літали по всіх жилах і верталися до очий. Гриз кулаки, бив чолом до стіни, аби вогонь з очий випав, і падав на постіль.

Запалився, чув, що з него бухає полумінь, ймився руками за очі. Один страшний крик, надлюдський зойк! Язички вилетіли з тіла і прилипли на шибках віконця. Зірвався. Віконце червоніло як свіжа рана і лляло кров на хатчину.

- Все моє най вігорит.

Він скакав, танцював, реготався.

Віконце дрожало, тряслося і щораз більше тої крові у хатчину напливало.

Вибіг на поріг.

Звізди падали на землю, ліс скаменів, а десь з-під землі добувалися стеклі голоси і зараз пропадали. Хати ожили, дрожали, смажилися в огні.

- Я чужого не хочу, лиш най моє вігорит!

КЛЕНОВІ ЛИСТКИ

I

Постіль застелена полотном, коло стола на задній і передній лаві засіли куми, на краю печі рядком діти. Вони поспускали рукави, як стадо перепелиць, що спочивають, але все готові летіти. Куми зате сиділи, як вкопані, лишень руками досягали хліб або порцію горівки, але і руки найрадше не рухали би ся, лишень спочивали би, зігнені в кулак на колінах. Нерадо вони брали хліб і порцію. Каганець блимав на припічку і потворив з кумів великі, чорняві тіні і кинув їх на стелю. Там вони поломилися на сволоках і також не рушалися.

Коло стола схилений стояв Іван, господар хати і тато маленької дитини, що її охрестили.

- Будьте ласкаві, мої куми, та пережийте ще по одні. Хоть це не горівка, але болото, але з мужиком то так си має: шо де у світі є найгірше, то він має то спожити, шо де у світі є найтьижче, то він має то віконати...

- На то-сми рожені,- відповідали побожно куми. Як порція обійшла колію, то Іван її поставив лігма коло фляшки бо боявся, аби не впала така маленька на землю.

- А закусіт... Та й дивітси, який мене клопіт найшов у самі жнива, у сам вогонь. А я, бігме, не знаю, шо з цего має бути?! Ци маю лишити жнива та й обходити жінку і варити дітем їсти, ци я маю лишити їх тут на ласку божу та й тьигнути голоден косов? Бо вже моє таке має бути, бо у такий чьис ніхто до хати не прийде за великі гроші. На тобі, Іване, дитину та й радуйси, бо ще їх мало маєш!

- Не марікуйте, куме, та не гнівіт бога, бо то єго воля, не ваша. А діти - піна на воді, шос на них трісне - та й понесете всі на могилу.

- У мене не трісне, але там, де є одно, там трісне. Жебрак аби такії не тульивси до жінки, аби не дививси в той бік, де жінка, то би найліпше зробив. Тогди і бог не даст...

- Куме, ви це пусте говорите, так ніколи не буде, бо люде мают си плодити.

- Коби ж то люде, а то жебраки плодьиси. А я тому кажу, шо ти, жебраку, не плодьси, не розводиси як миш, ти будь контетний, як маєш на хорбаці дранку, як маєш кавалок хліба, аби-с не голоден та й як ті ніхто по лицу не лупит. Як ці три ділі маєш, та й має тобі бути добре, а від жінки гет уступиси!

- Куме, Іване, дайте трошки споки, бо жінка як си має звичій у такім антересі та єї не траба цего слухати, бо така бесіда не дає здоров’я. Колис іншим, ліпшим часом.

- Я вас дуже перепрашаю за мою таку бесіду, але ви гадаєте, шо я за нев дбаю, або дітьми дбаю, або за собов я дбаю?! Бігме, не дбаю, най їх і зараз віфатає та й мене з ними! Овва, ото би сми втратили рай на земли і маєтки лишили!

Куми вже не обзивалися, не перечили, бо бачили, що Івана не переможуть, і хотіли, аби скорше виговорився, бо борше їх пустить спати. Іван встав від стола, спинився насеред хати, спустив рукави так, як діти на печі, і почав до них балакати.

- Та чому не летите з мої голови? Я вам утворю і вікна, і двері, гай!..

Діти засунулися на піч так, що їх не було вже видко.

- Ади, саранча, лиш хліба, та й хліба, та й хліба! А відки ж я тобі того хліба наберу?! Та то би на дванацітий сніп якис раз торгнути, то би якис раз схилитиси, то з поперека вогонь у пазуху сиплеси! То тебе кожде стебелце у серце дюгне!

Се було до дітий, а тепер він звернувся до кумів.

- А у вечір лиш си укажеш до хати такий, як віхоть, як мийка усотаний, а вони тобі в один голос, і жінка і діти: нема хліба! Та й ти не йдеш, бідний чоловіче, спати, але ти тьигнеш ціп та й молотиш на потемки, аби завтра мали з чим іти в жорна. Та так тебе ціп і звалит на сніп, та й так деревієш до ранку у сону, аж ті роса припаде. Та й лишень очі пролупиш, то зараз тебе тота роса їст, бо, мало тебе біда їст, ще вона вночи тебе найде! Промиєш очи та й точешси на лан такий чорний, шо сонце перед тобов мерькне.

- Іване, не журітси дітьми, бо то не лишень ви, але бог їм тато старший від вас.

- Я з богом за барки не ловюси, але нашо він тото пускає на світ, як голе в терня?! Пустит на землю, талану в руки не даст, манни із неба не спустит, а потім увес світ кричит: мужики злодії, розбійники, душегубці! Зіпреси один з другим у церькві такий гладкий, шо муха по нім не полізе, та курит та картає! Ви, каже, дітий не научюєте страху божого, ви їх самі посилаєте красти, ей, де я годен так ганьбити! А коби коло мої дитини і мамка, і нянька, і добродзєйка ходила, коби мині люде всего назносили, то і я би, єгомость, знав, як діти вчити! Але мої діти ростут по бурінах разом з курьми, а як шо до чого прийде, отак як тепер, то ніхто не знає, шо вони цілий день їдьи? Ци крадут, ци жебрают, ци пасут, а я відки знаю? Я косю ваші лани та й забуваю не лиш за діти, але за себе не памньитаю! Ви би хотіли, аби я і ваші лани зробив і діти аби-м учив. А ви від чого? Так, люде, ви самі знаєте, яке наше житє...

- Знаємо, куме, знаємо, як не знати, коли самі у нім бродимо.

- Я на діти див’юси, але я не гадаю, аби воно було чемне, аби уміло до ладу зробити. Я лиш заглядаю, ци воно вже добре по земли ходит, аби єго упхати на службу, оцего я чекаю. Я не чекаю, аби воно убралоси в силу, аби путерії набрало, аби воно коло мене нажилоси. Коби лиш богач або пан утворив пащеку, а я єго туда кидаю, аби лишень збутиси! А потім воно бігає коло худоби, ноги одна рана, роса їст, стерня коле, а воно скаче та й плаче. Ти би єму завернув худобу, поцулував би-с єго в ноги, бо-с го сплодив та й сумлінє ті п’є але минаєш, ще і ховаєшси від него, аби-с не чув!..

Аж почервонів, аж задихався.

- Та й росте воно в яслах, під столом або під лавов, їст кулаки, умиваєси слозами. А підросте, та й шос воно украде, бо воно ніколи добра не знало та краденим хоче натішитиси. Дивиси, іде до тебе шандарь. Скує тебе, наб’єси, як товарини, бо ти тато злодієви та й мусиш з ним бути у змові. Та й є-с злодій навіки! Але це не решта, конец ще напереді. Най би син, ваша дитина, а люцкий злодій, най би зогнив у кременалі, бо злодія не шкода! Най би! А то вони возмут здорове та й дают до шпиталю лічити, а потім пускают письмо до віта, аби тато платив кошта. З хати вігоньиют, під пліт викидают з бебехами! Ідеш до віта, по руках цулуєш; віточку, віберіт ні із цеї кари. Ти, каже віт, бідний чоловік та може ті віпустити-м, але яку я вігоду буду мати за твою вігоду? Стиснеш плечима, складешси як цізорик та й кажеш: місіць вам буду задурно служити... Так це не так, люде, правду кажу, ци брешу як пес!?

- Все так, цілий гатунок такий, одного-сте слова не замилили!

Іван дрожав цілий, чув на собі цілу вагу страшних своїх слів.

- Аби-сте не казали, люде, що кранчу над головами своїх дітий, як ворон над стервом, не кажіт, люде, не кажіт! Я не кранкаю, я правду говорю, мій жьиль кракає, серце кранче!

Очі його запалилися і в них появилася страшна любов до дітий, він шукав їх очима по хаті.

- Бо вигледає так, шо я свої діти гет позбиткував, гірше як темний воріг. А я, видите, не позбиткував, я лишень прогорнув з-перед очий сегодне і завтра, і рік, і другий і подививси на мої діти, шо вони там діют? А шо-м уздрів та й сказав-єм. Я пішов до них у гості та й кров моя застигла на їх господарстві...

По хвилі:

- Якби до тої Канади не було морів, то я би їх у міх забрав та й би-м пішя з ними туда йшов, аби їх занести далеко від цего поруганя. Я би ті моря берегами обходив...

Куми забули були за відпочинок, а тепер собі нагадали, борзо повставали і пішли.

II

Рано.

Діти обідали на землі, обливали пазухи і шелестіли лижками. Коло них лежала мама, марна, жовта, і бгала коліна під груди. По чорнім, нечесанім волоссю спливала мука і біль, а губи заціпилися, аби не кричати. Діти з лижками в роті оберталися до мами, дивилися і знов оберталися до миски.

- Семенку, ти вже наївси?

- Вже,- відповів шестилітній хлопець.

- То озми віничок, покропи землю та й підмети хату. Мама не годна хильитиси, бо дуже болит усередині. Не кури дуже.

- Уступітси, бо через вас я не можу замітати.

Мама звелася і поволіклася на постіль.

- Семенку, а тепер файно вмийси, і Катруся і Марія най си змиют, і побігни в збанок води начерпнути, але не впадь у керницу, не хильийси дуже...

- Семенку, піди та нарви огирків у решето, аби мама в горшку наквасила, бо я вижу, шо буду слаба та не будете мати шо з хлібом їсти. Та й нарви кропу і вишневого листя. Та не сотай огирчинє, але рви попри саме било...

- Семенку, здойми з грьидок сорочки, аби-м полатала, бо ходите чорні, як ворони.

Семенко все бігав, все робив, що мама казала, і раз по раз потручував молодші сестри і казав, що дівки не знают нічо, лишень їсти.

- Вони ще малі, Семенку, як віростут та й будут тобі сорочки прати.

- Я си найму та й там мині будут сорочки прати, я їх не потребую.

- Не тішси, дитинко, службі, бо нераз будеш свої дни оплакувати.

- Аді, дьидя зросли у службі та й нічо їм не бракує.

- І ти зростеш у службі, аж шкіра буде пукати від того росту. Але ти, Семене, не балакай, але збирайси дьидиви нести обід. Він дес такий голодний, шо му си очи за тобов продивили.

- Я мусю дьидиву палицу брати, аби від псів обгонитиси.

- А як загубиш та й буде дьидя нас обоє бити. Та не йди простоволосий, але озми хоть дьидів капелюх.

- Тот капелюх лиш на очи паде, шо не видко дороги.

- Вімий збанок та й сип борщу.

- Ви мене не вчіт кілько, бо я знаю.

- Семенку, а дивиси, аби ті пси не покусали...

III

Дриботів ногами по грубій верстві пороху і лишав за собою маленькі сліди, як білі квіти.

- Фіть, заки я зайду, то це сонце мене порьидно спарит. Але я собі заберу волосє так, як жовнір, та й буде мені ліпше йти.

Поклав обід на дорогу і збирав волосся на верх голови, аби приложити його капелюхом і виглядати як обстрижений жовнір. Очі сміялися, підскочив і покотився дальше. Та волосся з-під широкого капелюха зсунулося на потилицю.

- Це пустий капелюх, най-но як си найму, то я тогди собі капелюшок...

Лишень облизався. Пройшовши шмат дороги, він знов поставив обід на землю.

- Я змалюю собі велике колесо із шпицями.

Сів насеред дороги в порох і обводив довкола себе палицею, потім рисував промені в колесі. Далі зірвався, перескочив поза обод і побіг дуже зрадуваний.

До кождих воріт закрадався, зазирав, чи нема на подвір’ю пса, і аж тоді борзенько перебігав. З одного обійстя вибіг пес і пустився за ним. Семенко співорив, зверещав і сів з обідом.

Палиця також впала на дорогу. Довгенько скулений сидів, чекав пса, аби кусав. Потім зважився подивити і побачив над собою чорного пса, що спокійно стояв коло него.

- На́, на́, ціган, на́ кулеші, але не кусай, бо болит дуже та й штроф твій газда буде платити. Та він тобі ноги поломит за тот штроф.

Щипав з платка кулеші, метав псові по кусневі і сміявся, що він на воздусі хапає. Пес мав отворену морду, і він собі рот отворив.

- А ти чий, шибенику, шо пси по дорогах годуєш, а в поле шо понесеш?

І якась жінка гупнула його в шию.

- А-як, ви ще бийте, як пес хотів мене роздерти!

- А ти чій, такий чемний?

- Я Івана Петрового, але мама мали дитину та й слабі, а я мусю нести обід, а мене пси кусают, а ви ще б’єте...

- Ой, яке я тебе била... Куди ж ти несеш їсти?

- Дьидеви несу на лан коло ставу.

- Іди зо мнов, бідо, бо я також несу туди обід.

Пішли разом.

- А хто обід варив?

- Мама варила, бо я ще не вмію, а Марія і Катерина ще менші від мене.

- Та не слаба мама?

- Чому не слабі, так си кочьиют по земли, так стогнут, шо аж! Але я за них роб’ю...

- Ото, ти робітник!

- Ви не знаєте та й говорите пусте. Ану запитайтеся мами, який я розумний! Я оченаш знаю цілий...

Жінка засміялася, а Семенко здвигнув плечима і замовк. За ним біг пес, а він нібито кидав єму кулеші і загулював іти за собою.

IV

Три дні опісля.

Посеред хати сидів Семенко і сестри, і корито з маленькою дитиною стояло. Коло них миска з зеленими, накришеними огірками і хліб. На постелі лежала їх мама, обложена зеленими, вербовими галузками. Над нею сипів рій мух.

- Понаїдайтеси та й тихо сидіт, бо я понесу дитину до Василихи, аби поплекала. Дьидя казали, аби нести рано, в полудне і надвечір, а у вечір вони самі вже прийдут.

- Семенку, не переломи дитину.

- Я гадав, шо ви спали. Дьидя казали давати вам студеної води і булку їсти. Марія така чемна, то вона тоту булку уфатила і вкусила вже раз. Але я набив та й відоймив! Мете їсти?

- Не хочу.

- Дьидя зсукали ще свічку та й казали, шо як би-сте умирали, аби вам дати у руки і засвітити. Коли я не знаю, коли давати...

Мама подивилася великими, блискучими очима на сина. Безодня смутку, увесь жаль і безсильний страх зійшлися разом в очах і разом сплодили дві білі сльозі. Вони викотилися на повіки і замерзли.

- Дьидя рано в хоромах також плакали, так головов до одвірка лупили! Заплакані взєли косу та й пішли.

Взяв дитину і вийшов.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

- Семенку, аби-с не давав Катрусю, і Марійку, і Василька бити мачусі. Чуєш? Бо мачуха буде вас бити, від їди відгонити і білих сорочок не давати.

- Я не дам та й дьидиві буду казати.

- Не поможе нічо, синку мій наймиліщий, дитинко моя найзолотіща! Як віростеш, аби-сте си межи собов дуже любили, дуже, дуже!.. Аби-с помагав їм, аби-с не давав кривдити.

- Як я буду служити та й буду дужий, то я їх не дам, я буду до них шонеділі приходити.

- Семенку, аби-с просив дьидю, шо мама наказувала, аби вас любив...

- Їжте булку.

- Співай дитині, най не плаче.

Семенко хитав дитину, але співати не вмів. А мама обтерла долонею сухі губи і заспівала.

У слабім, уриванім голосі виливалася єї душа і потихоньки спадала межи діти і цюлувала їх по головах. Слова тихі, невиразні говорили, що кленові листочки розвіялися по пустім полю і ніхто їх позбирати не годен і ніколи вони не зазеленіють. Пісня намагалася вийти з хати і полетіти в пусте поле за листочками...

ПОХОРОН

Спереду обдертий хлопчик з біленьким ковніром під шиєю. У руках держить чорний хрест і все глядить на него. За ним такі самі чотири хлопчики несуть трунву. На її вічку білий, тоненький хресток, а ціла вона синя. В головах трунви прибитий віночок із жовтобрудних цвітів. З отсих самих, що ростуть по при камінях на подвір’ях каменичних. Такий віночок, як колачик бідного мужика, що дає в церкві за прости-біг.

За трунвою плетеся кілька жінок. По них не знати, котра молода, а котра стара. В руках тримають малі, погаслі свічки. Під пахами несуть напівзів’ялі вазоники. То ті марні цвіти, що ніколи сонця задосить не мають і все з одного боку бруднозелені, а з другого ясножовті.

Під ногами мокре каміннє і мрака непорушна висить у воздусі.

Одна жінка плаче, а друга їй каже:

- Як був здоровий то грався цілий день коло моєї будки. Поправся заєдно у тім рівці, шо дощ викопав довкола будки і витягав всякі камінчики. Курятко без квочки, ну кажу вам, як курятко. І не брешу вам, але правду говорю, що кождого дня я вибирала черствіші булки і кликала єго до будки. Він сідав коло мене і їв. Як він красно їв!? Ручки такі маленькі, а він ними щипав мацінькі крішки та в ротик, у ротик. Най бог запише мені лишень готі булки, що я єму надавала...

Жінка плаче дальше.

- Осінь, осінь єго доконала, сирий люфт і студінь. Бо ви цілий день не бували в хаті, а єго різало без вас та й зарізало. А я приходила до него і свіженькі булки приносила, але він вже не їв. Водиці єму треба було раз по раз. Лежав, як рибка, і все ротик роззявляв. Потім посинів геть, а пашіло від него вогнем. Якби хто під ним вогонь розіклав, а єго кісточки як полінця накидав, аби горіли...

Йдуть всі помучені, зів’ялі, сіру мраку хрестом прорізують.

- Але він умер, відай, від тої канапи, що на ній лежав. Відки ви таку канапу дістали? Бігме, така, як гріб з подертих міхів. На такій канапі може здоровий умерти. Я би боялася тої канапи, якби-м сама з нею лишилася. Втекла би-м або порубала би-м, ні, я би єї в хаті не тримала!

- То канапа єго тата, він на ній родився, то спадок. Як вибирався з першого поверха, то нам єї лишив.

- А де ж він тепер?

- Не знаю...

Маленький похорон звертає в другу вулицю. Чорний хрест обвився сивими цяточками мраки, хлопчики померзли, і баби ледво лізуть.

Йдуть серединою улиці, як подерті тіні, чужі і не знакомі з ніким.

А цвинтар буде, лиш єго крізь сіру мраку не видко.

СОН

Спав твердо.

Ліс шумів, стогнав, тонкі шепти рвалися з маленьких галузок і падали разом із змерзлим інеєм. Так, якби маленькі дзвоночки падали.

Вітер вив як гнаний пес.

Небо чисте, задубіле, а місяць такий на нім ясний, як на різдво.

Третильник спав твердо. Головою сперся на свою купу кукурудзів, а ногами на дві панські. Чорне волосся посивіло від інею, руда сардачина побіліла, моцні руки не чули зимна, а лице, спалене вітром, поцегліло.

Балакав крізь сон і за кождим словом випускав з уст сніп білої пари. Голос єго йшов з вітром до ліса і бився довго від одного дерева до другого.

- Не рунтай тото, бо воно зароблене, ти від мене береш, доброго богача найшов...

Здоймив кулак, але він безсильно спав на сухе бадилля.

- Я можу працувати, бо маю моцні руки, як кінцке копито... Талапну раз, та й дух віскочив!..

- Землю цулуй, де си поступиш, бо вона ци твоя, ци чужа, то ти з неї жиєш, своя родит і чужа родит... Певне шо правда, ой допевне! Грунт то спосіб до всего, як твій є. Він тебе загріє, і накриє, і погодує, і честь тобі поведе...

Закашляв як у великі труби заграв.

- Як не маєш свої ниви, то не маєш куди ходити, не маєш по чім... Нема, нема, о, нема...

Поставив кулак під голови.

- Я довго бідив по чужім поли. Але бог мині вігодив, дай боже так кождому. Взєв та й дав. На, тобі, каже, грінку землі але не пусти, тримай... Зубами держи єї, кохай, як коли жінку, шо тобі під руку вдаласи...

Капелюх впав з голови і з вітром покотився.

- Танаску, мой, а скинь капелюх, та же ти перший раз вішов цеї весни у поле - так годитси... Як бог даст, то буде пшеница. Колачі спечемо і дамо таким, шо не мають з чого спечи... Дамо, дамо, як нам бог дає, та й ми дамо, дамо...

Ляг хрестом.

- Межу кортит також зробити колос, бо межа таки земля, вона ще ліпше... Я тобі по смерті лишу... Аді, як скатерть рівна, лиш чорна. Я тобі накрию у полі цев скатертев стів, а ти меш їсти і бога молити, шо-с такого тата мав...

- Весна красна, аді, ори собі, не роби сказів, а воли напій та й повертайси перед сонцем, бо за худобу білший гріх, як...

Збудився, ще почув своє посліднє слово спросонку. Глянув на небо, потім обернувся за куражкою, посмотрив долонею по голих грудях, перехрестився.

- Така лють зараз з осени! Ще сніг отут присипле... На дворі зима, а мені така файна весна присниласи... Гай, Якове, лупи кукурудзки, де вже кілько спати!..

БАСАРАБИ

I

Тома Басараб хотів повіситися у кошниці в саме полудне. Але Томиха наробила зойку, всі сусіди покидали ціпи з рук, всі сусідки повилітали з хорім і прибігли на Томино обійстє. Відважний Антін, той, що тягнув зуби по шустці, заліз у кошницю, і бог знає, як він там собі порадив, але Тому витягнув, що ще дихав. За той час ціле подвір’є заповнилося людьми і дітьми. Вони стояли і дивилися з великим страхом.

- Та чого стоїте, як на заводинах, та поможіть мині єго занести до хати. Оце раз дурний нарід - гадаєш, що ті вкусить?!

Тому занесли до хати, а товпа вийшла за ворота і почала судити по-своєму.

- Басараби знов зачинають вішатися, не мають гаразду в голові.

- Та лиш тому три роки, як Лесь затягся; господи, яка тогди буря зірвалася! Мині з хати цілий причілок урвало.

- Басараби мають вже до себе, шо тратяться один за другим.

- Я пам’ятаю, як повісився Николай Басараб, потім за ним стратився Іван Басараб, а ще не минуло було рік, а вже одного досвітка на маленькій вишенці зачепився Василь. Обтряс із неї увесь цвіт, мав повне волосє того білого цвіту. То вже три, а я ще рахуюся молодий чоловік - мині може є, а може ще нема трийцять і п’ять років.

- Ти пам’ятаєш це, а я тямлю, як на бантині повис їх прадід. Богатирь був теменний, гроші сушив на верені і пішя ніколи не ходив. Мав такого чорного коня, шо браму перескакував і каньчук все мав коло себе. То вповідали люде, що він гонив людий на панщину і тим канчуком мясо рвав на людях. А одного ранку розійшлася чутка, що старий атаман висить на бантині. Я ще малий був, але так як сегодня виджу цару народа на єго подвір’ю. Як єго відтяли і несли до хорім, то такий був страшний, що жінки зі страху плакали. А хлопи нічо, лишень казали: о, вже не меш із нас шкіру кавалками здоймати, вже ті тот висадив на бантину! Потім у день, чи в два дні така звіялася буря, такі вітри подули, що дерево з коренем виривало, а хатам здоймало верхи...

- Та показують люде ще на старій могилі гроби Басарабів. Вони були ховані за окопом, не на самім цвинтарі. То є тоті гроби і за старим, і за новим цвинтарем, а все самі Басараби там ховані.

- А ви ж гадаєте, що піп та має право такого ховати на цвинтарі? Аби давав цілий маєток, то не можна. Відки такого проклятого пхати межи люде!?

- Но, но, тепер Басараби поспускають голови в долину. Такі будуть ходити чорні та невеселі.

- Коби цес не потягнув за собою більше, бо то їх всіх пазить. Дивися, один стратився, дивися, я то десять їх наставилося. Вони всі зчеплені докупи. Біда їх всіх на однім мотузку провадить...

- То до семого коліна буде їх так душити, а як семе коліно мине та й нема моці вже. Десь котрийсь добре заслужив-ся перед богом. То кара, люде, сему кістку аж карати! Бог немає гіршої кари на землі...

- То видко по них, що їх бог карає. Бо і маєтки їм дає, вони богачі, і розум їм дає - а нараз все забирає та й висаджує на бантину.

- Та же лишень треба подивитися на їх очи. То не очи, то така чорна рана в чолі, що жиє і гниє. У одного таке око як пропасть, погляне та й нічо не видить, бо то око не до видіння. А в другого воно одно лишень жиє, а решта коло него камінь - чоло камінь, лице камінь, все. А сей Тома, ніби він дивився коли на чоловіка як варт? Око ніби на тебе справлене, а само дивиться десь у себе, десь у глибінь безмірну.

- Дивиться око на тот давний гріх, що за него їм кара йде. Він там у них усередині покладений, аби всі дивилися на него і аби спокою не мали, аби була кара.

- Сесі Басараби то на покаяніє людське вони родяться і богатіють, і душу гублять.

- Тяжкий гріх мають у своїй фамілії і мусять єго доносити, хоть би мали всі піти марне!

- Гріх, люде, гріх не минає, він має бути відкуплений! Він перейде на дитину, він зійде на худобу, він підпалить обороги, градом спаде на зелену ниву і він чоловікові душу возьме і дасть на вічні муки...

Жінки слухали і мало не хрестилися, діти посідали поміж ними, а хлопи ще довго балакали за гріхи і поплелися вкінці до корчми.

II

Всі Басараби зійшлися до Семенихи Басарабихи, бо вона була найстарша і найбогатша в їх роді. Тому також привели. Семениха налагодила їди і пиття і обсадила великий стіл кревними, а Тому поклала на чільне місце.

- Тодоско, не плачь вже, бо доста вже з тебе, бери та сідай та тішмося, що сьмо всі вкупі. Сідай, роде мій, най з тобов все щастє сідає. Коби був Семен, то би він вас знав просити і присилувати. Николаю, а чи пам’ятаєте, як вам фляшку з горівкою розбив на голові і пироги викинув псам, що сьте не хотіли з ним пити!

- То не було, бабо, жарту з дідом, або гинь або пий!

- Я до тебе, Томо, нап’юся, бо-сь мині наймиліший! Най ся вп’ю! Бабі не богато треба, аби заспівала дівоцької...

- Ей, Томо, Томо, коби-м у твоїх роках учинилася. Гай, пий, не пускай очий під стіл. Коби ти очі не пускав у долину, але вгору, то легше би твоїй душі було. Пий до вуйка Николая...

Вона стояла перед столом висока і сива, і проста. Очі мала великі сиві і розумні. Дивилася ними так, якби на цілім світі не було такого кутика, аби вона єго не знала і, закотивши довгі білі рукави, не зробила в нім того, що порядна господиня робить, аби вона не спрятала, не прихарила і не звела всего до порядку.

- Бабо, у вас добре і їсти і пити, бо хоть ви мовчите, але очі ваші просять.

- У мене таки так, я очі маю, аби сміялися, аби жартували. Я не маю їх, та й мама їх не змалювала, аби плакали. Коби ви із своїх очий прігнали тоту мраку чорну, що вам світ затемнює. У моїх очах є мої діти, є моє поле і моя худоба і мої стодоли та чого їм застелюватися журою? Як прийде жура, а я виплачуся, зарумаюся, та й обітруся.

- Не кожда натура однака, бабо, є така, що хоть ти її медом годуй, хоть ти її у найкращу весну пусти на зелене поле, а вона плаче.

- Ей, Басараби, Басараби! У вас нема дітий, у вас нема нивки ані худобинки! У вас є лишень хмара і полуда і довгий чорний чупер, що вам сонце закрив. А бог вас карає, бо ви маєте на єго сонце дивитися, ви маєте дітьми тішитися і зеленим колосом на веселім лиці гладитися. Томо, та бо бери, не гнівайся на бабу. Баба тебе до хресту носила, баба плакала, як тебе до войска виряжали, баба на твоїм весіллю кісточками до купи дзоркала. Баба вам не воріг. За то, що душу хотів-єсь загубити, за то я гніваюся на тебе. Але вперед з ’їжте, що-м вам понаварювала, бо я задурно не хочу робити, а потім будем говорити.

- Роде мій чесний та величний, тішуся тобою, як не знати чим, що мене не забуваєш, що мене любиш і за моїм столом п’єш та файні слова говориш!

По гостях мигнула ясність щастя, як часом сонце замиготить по чорнім, глибокім ставі. Всі очі піднеслися і справилися на бабу.

- Ий, Басараби, аді, аді, кілько очий, сам, саміський сум і туск!

- Бабо, не кажіть так, бо ми всі такі контетні вашими словами, як коли би-сьмо вино солодке пили. Ми би вас, бабо, брали по черзі до хати, аби нам з вами весело було.

- То я, стара, маю вам хати звеселювати? А ваші ж жінки де, а вони цвітуть!? А вони вам сорочок не вішивають? А вони дітям вашим голов не миють? Ви не видите нічо, не видите, бо-сьте сліпі. Бог вас покарав сліпотою...

- Бабо, ану ж ми повстаємо та позакурюємо собі люльки, бо чого ми будемо сидіти за столом, як трунок нічо не приймає?

- Вставайте, вставайте та куріть, а я сяду собі коло Томи, та буду єго питати, що таке тяжке пригнітило єго душу...

III

Тома, чоловічок маленький, сухий, з довгим, чорним чупром, що спадав лагідними, гладкими пасмами на широке чоло. Очі темнокарі блукали під чолом, як по безкраїх рівнинах, і дороги по них найти собі не годні. Лице смагляве, застрашене, якби діточе. Він висунувся з-поза стола і сів коло баби Семенихи.

- Розповідай же нам, Томо, чого тобі так тяжко на світі жити, чому ти хочеш покидати свої діти, свою жінку та й рід? Не встидайся, але викажи свою їдь, що тебе їсть, та може ми що тобі порадимо або поможемо?

Всі звернулися до Томи.

- Кажи, кажи, не затаюй нічо, та тобі легше буде.

- То нема що таїти,- відрік Тома,- я таїв доки міг, а тепер всі знаєте.

- Та нічо не знаємо, ти скажи, бо як не скажеш, то ми будемо гадати, що жінка тобі зла, або діти не вдалися, або ми тобі догорили. Та й обачінє май над нами. Ти знаєш, що як один у нашій фамілії стратиться, то зараз другого за собою тягне. А може межи нами вже такий є, що як вчув за твою пригоду, та вже надумав і собі стратитися? - сказав сивий Лесь.

Басараби як винуваті поспускали очі вдолину.

- Тодоско, та будь же тихо, не плач, не плач...

- Я не знаю, відки і як, але то такі гадки приходять, що не дають спокою. Ти сво́ї, а гадки сво́ї, та продираєш очі, аби нагнати їх, а вони як пси скавулять коло голови. З добра, люде, ніхто не закладає собі воловід на шию.

- А як тобі подієся така завороть у голові та чому ти жінці не скажеш, чому до церкви не підеш?

- То пусте, бабо, як вони обсядуть, то вони не пустять мене кроком від такого місця, де вони гадають мене прив’язати. Якби ви знали, якби ви знали! Вони мене так зв’яжуть, що на світі таких ланців нема, аби так глибоко заходили всередину. Та й чую як дзоркотять коло мене... Дзорк, дзорк, дзінь, дзінь... Як зачнуть дзінькати, то голова пукає начетверо і уха десь так утворяються, як рот, і так люблять слухати той бренькіт. Я вночі обернуся та затулю одно ухо, а друге так розтвиряєся, що мені кості в голові тре. А я накриюся подушкою, а воно по подушці тими ланцями лупить. Та й ніби каже, ніби лопатою легенькою в саму голову слово суне: а йди ж, а йди ж, зо мнов так тобі буде добре, добре. А я ймуся за постіль та так тримаюся, що м’ясо в руках тріщить, як би живе розтягав...

- Та чого ти таке кажеш, та чого ти таке нагадуєш? - крикнула на Тому єго жінка.

- Ти не страхайся, жінко, бо тепер вони від мене відвернулися геть, мені тепер так легко, як би-м на світ народився. Але я вам хочу уповідати, яка то мука є у того, що тратиться. Такий чоловік аж має бути спасений. Бо ще за єго живота з него нечисте душу викопує, отаки отак, що викопує. Рве тіло, кості розважує, аби собі до душі такі дучки поробити, аби єї відти вибрати. Яка тото мука, який тото страх, яка тото біль, то за такі страждування дав би собі ногу або руку відтяти!

- Та як воно тебе по ночах пазить, де воно тебе ловить?

- То чути наперед, що воно прийде, та й воно не питає ні дня, ні ночі, ні сонця, ні хмар. Отак встанете рано, помолитеся богу та й йдете собі на подвір’є. Станете на порозі та й закаменієте. Сонечко світить, люде вже коло хатів викрикують, а ви стоїте. Чого стоїте? А стоїте того, що щось вас у голову дюгнуло, збоку, не дуже, легонько. А з голови йде до горла, а з горла в очі, в чоло. Та й вже знаєте, що десь із-за гір, із-за чистого неба, ще з-позаду сонця припливає чорна хмара. Ви не годні сказати, відки ви знаєте, що вона прийде, але зо три дні ви наслухаєте єї шуму, як вона залопотить попід небо. Та й пускаєте увесь розум за нею, він біжить від вас, отак, як пастух вівці лишить, отак до знаку ви лишаєтеся такі самі, а страх такий великий, що боїтеся одно слово сказати. Заціпить вам зуби, та й чекаєте.

- Я знаю, Томо, я розумію, якурат воно так,- сказав Николай Басараб.

- Николаю, ти здурів, чи що тебе напало?!

- Я лишень так...

Басараби поглянули недовірчиво на Николая і замовкли.

- Люде, ви не страхайтеся, що Тома вповідає, бо як він вам розповість, то вже мете знати, як воно цускаєся до хрестянина. Бо то десь ваш ще прапрадід воював з турками та вбив семеро маленьких дітей, наткнув на спис так, як курят, та й єго бог покарав, бо він зараз покинув воювати і ходив з тими дітьми тринацять років. Ніби не ходив, бо то погнило, але все носив той спис і все єму виглядало, що він тоті діти носить. Та й відси пішла кара на Басарабів. То ще, як я йшла за Семена, та мої мама мені повістували за се та й не радили йти. Та той гріх за тоті діти ви покутуєте, але то межи вами десь-не-десь прокидаєся. Не кождий Басараб носить той гріх, лиш бог одному котромусь кладе єго в сумліннє. Та тому ви не напуджуйтеся, а що Тома каже, то ви собі затямте, як то гріх грасує, доки не відкуплений. Бо тіло все перебуде, по нім нічо не пізнати, але сумліннє точить. Та то видко на дереві, на такім великім, що хмар досягає. Розколеш єго, а там сама червоточина, червака не видко, ніколи не вздрите, а сточене є раз коло разу. То так сумлінє точить з рода в рід.

- Сумліннє точить, а то кара над усіма карами.

- Та розказуй, Томо, як воно тебе точить? Не поможе нічо, треба вислухати.

- Воно точить, але не каже за що, бо якби я вбив або підпалив, то воно видить, але я неповинний, а воно карає. Та як така хмара злопотить по небі, та й тогди приходить сам час, аби тратитися. Йдете коло води, а вона вас тягне, так цілює, як обіймає, як по чолі гладить, а чоло таке як грань, як грань. Таки би-сьте у ту воду, як у небо скочили. Але десь відкись винирає в голові слово: тікай, тікай, тікай! І гонить вас стома кіньми від тої води, забирає всю пару з грудий, а голова розскакуєся, бо дуріє. Аж тепер дуріє. Глипнете на вербу, та й вас знов зіпре. Руки такі чиняться веселі, аж скачуть та й без вас, без вашої причини, самі таки. Хапаються за галуззя, пробують, моцують, а ви от як на боці стоїте, от як не робите ви, лишень руки. Та й знов набіжить слово: тікай, тікай! Руки обсипаються огнем, падуть, як усушені, та й знов тікаєте. Як кого, на очі побачите, або жінку, або дитину, а воно также кричить: тікай! Але і говорить до них і смієся, а все то так, як би не я говорив і тручає там, де нема людий. Приходить до такого, ще вам нагадуєся така грушка, що ще як-сьте дитиною були, та виділи-сте еї. Де який клинок, де який гак, де яка бантина, все вам нагадаєся. То гонить воно чоловіка у тисячу боків нараз, а не знати, куди йти. А потім лишить, нараз лишить. Мине година, або й дві, або й день, та й знов приходить. Серце застигає, очі так плачуть, так плачуть, що викапують. Але ані слів не видко, ані плачу не чути. Та й провадить вас знов, та й мордує наново. Я не раз випивав цілу кварту горівки і пролигав одну перчицю за другою, аби перегризло, але нічо не помогало...

- А вчера то мене вже так придушило, що-м стратив геть розум і очі, і руки. В саме полуднє прийшло. Як прийшло, та й показало бантину у кошниці. Кожду крішку на ній показало, кождий сучок. Та й таки-м не спирався, бо не було куда, лишень відмотав-єм воловід від ясел, та й заліз у кошницю. То так спокійно мині було, так легко, що я замотував той мотуз і пробував-єм, ци добре держить, і все знав-єм, як треба зашмурок зробити, як зависоко підтягнути. Я сегодні дивуюся сам, як я так спокійно і весело тратився. Але тепер мині, богу дякувати, відійшло, і такий-єм рад, рад...

Басараби як би піснули у дубовім сні.

- Гріхи, люде, гріхи, треба бога просити.

- Докторі кажуть, що то така нерва є, що вона так хорує, як би й чоловік. Вона десь є в чоловіці та вона розум відбирає, як заслабне.

- Ей, що докторі знають!..

IV

- Мой, а вийдіть за Николаєм, де він пішов? - сказала Семениха.

Басараби здрігнулися, жаден не рушився з місця. Покаменіли.

- Та вийдіть за Николаєм, кажу... Де він пішов?

Жінки заголосили. Басараби позривалися і гурмою вийшли надвір.

- Тихо, тихо, хто знає ще, не робіть крику...

ОЗИМИНА

По селі сотаєся, пливе тоненькими струями, розпадаєся на мацінькі крапельки один голос, осінній, сільський звук. Обіймає він село, і поле, і небо, і сонце. Протяжна, тужлива пісня вилискуєся по зораних нивах, шелестить зів’ялими межами, ховаєся по чорних плотах і падає разом з листєм на землю. Ціле село співає, білі хати сміються несміливо, вікна ссуть сонце.

На однім городі зеленієся латка озимого жита, а коло него на кожусі лежить білий, як молоко, мужик. Старий дуже з померклими очима. Коло кожуха єго паличка лежить також дуже давня, бо кавулька геть долонею витерта. Сонце гріє єму просто в лице, якби лишень єго мало на землі.

Старий так заслухався в тонку осінню пісню, що сам пищить, як дитина. Він говорить, а оріх раз-по-раз кидає на него широке своє листе. Білі мотилі граються над ним, кортить їх сісти на біле дідове волоссє. Але він піє, говорить, а сусідські когути тото чують і за ним потягають.

Свариться зі своєю смертею.

- Мині тебе не траба,- пищить він до сонця,- не зашкірюйси до мене, бо задурно. Мині траба дучі та штири дошці. Шкода твого труду, ти найди собі молодого якого, а мині пішли єї, бо забула, сука, за діда...

- Добрий косар, нема шо казати! Колос дійшов, похиливси, землю цулує, вже почорнів, а косар чикає! Та чого? Гадаєш, шо піду ще данцувати?! Я своє вже відбув, я контетний, мені нічо не бракне. Озми собі пушку того духу та й пусти з-за стола - я контетний...

- А може де є война та вона там запобігає, бо там молоде гине таке, шо лишень цулуй. А тут шо найде коло мене - пусту коробку! Ти не пхайси межи молодих, але бери то, шо до твого писка. Молодий най газдує най він діти до розуму приводе, він тобі не втече, а хоть він у войні, а ти єго не руш! Збирай у яму тото, шо до ями...

- Аді, руки,- підоймає руку близько до очий,- ну, з чим тут бути? Таке старе шкурате, шо постола тогідного не полатаєш! Шо ти цев руков годен удіяти? Чикай, не делькоти, як говорю. А мнєсо де? Ніби я зз’їв? Я єго не кусав, а як мнєсо смакувало, то най посмакує і кістка. Доїдай, було не зачинати...

- А як я руки маю, то я собі йду у свою дорогу, а моя дорога, аді, стома стежками дорожитси по полю. Я барабульку вікопаю, я кукурудзок підойму, я борозенку лицем до сонца оберну, я зеренце посію - я все з руками зроб’ю! А без рук я дурень, коли маєш знати. То не штука зробити з чоловіка нічо та й піти собі на зломану голову! Ні, васпані, бер на плечі та й покладь на місці там, де мині лежінє є.

На озимині з’являються кури і пасуть.

- А-уш, бо піб’ю на капусту! Ти не дивиси, що я старий, але я ще такого звіря заможу, ще заможу. Не маєш що їсти на подвір’ю?

Встає, спираєся на палицю і йде на озимину.

- Файне, зелене, а вона тото псує... Земля все молода, вона як дівка, свьито є - то вбереси, будний день - то вона по-будному вбрана, а все дівочить - відколи світа та сонця.

Сідає серед зеленої озимини, підпираєся палицею і мовчить. Він мовчить, а село сумно довкола него співає, а верби кидають у него зісхлим листєм...

ЗЛОДІЙ

Посеред хати стояли два дужі, моцні хлопи. Сорочки на них подерті, лиця покровавлені.

- Не май, чоловіче, тої гадки, аби я тебе з рук пустив...

Сопіли оба, були помучені і ловили в груди воздух. Коло постелі сперлася молода жінка, застрашена і заспана.

- Не стій, але піди зараз за Міхайлом і за Максимом, та скажи, аби зараз прийшли, бо я злодія маю в руках.

Жінка вийшла, а вони лишилися.

- Цес якби лучив на слабого, та й взєв би житє коло власної хати.

Приступив до лави, взяв кварту з водою і пив так лакомо, що чути було булькотаннє води в гортанці. Потім рукавом обтирав лице і, глядючи на него, казав:

- Не траба йти до цирулика, цес пустив крови доста.

А ще сих слів не сказав, як злодій вдарив єго кулаком межи очі.

- Ти б’єш, та й я буду, ану хто ліпше?

Буковим, грубим поліном замахнувся і злодій упав на землю. З ніг сикнула кров.

- Тікай тепер як можеш, я тобі нічо не скажу.

Мовчали довго. Тусклий каганець не міг продертися через темряву по кутах, а мухи почали гудіти несміливо.

- Та затамуй собі кров, чоловіче, бо вся вітече.

- Дай мині води, газдо.

- Дам тобі води, кріписи, бо не знаєш, шо тебе чекає!

Довга мовчанка.

- Ти, вижу, моцний, газдо.

- Я моцний, небоже, я коня на плечі беру, ти недобре трафив до мене.

- А натуру маєш мнєку?

- Я мнєкий, але злодія живого з рук не пускаю.

- То я маю вже тут загибати?

- Або я знаю, ци ти твердий, ци мнєкий? Як-ис твердий, то можеш вітримати...

І знов тишина запанувала в низькій хаті.

- Затамуй собі кров.

- Нащо, аби гірше боліло як меш бити, кров то є сама біль.

- Як я вже буду бити, то мусит боліти, хиба би-с дух спустив.

- А бога не меш боятиси?

- А ти бога боявси, як-ис ліз у комору? Та там увес мій добиток, та якби ти був тото забрав, та ти би мене на віки вічні скалічив! А чому ж ти не лізеш до богача, але до бідного?

- Пропало, нема шо говорити! Бий, та дай мені спокій!

- Певне, шо буду бити.

На долівці зробилася калужа крові.

- А ти як маєш сумлінє, газдо, та не забивай мене по трошки, але озми то поліно та бахни ще так по голові, як по ногах, та збудешси клопоту, а мені легше буде.

- Ти би хотів відразу! Чекай, жди, годи, най люде прийдут.

- То ти хочеш добрим сусідам бай зробити?

- Вже йдут.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

- Слава-йсу.

- Навіки слава.

- У вас, Гьоргію, шос зновилоси?

- Та зновилоси, прийшов гість та й траба єго приймити.

- Нема балакання, шо траба. Максим і Михайло заступили цілу хату, головами досягали стелі, а волоссє їх досягало їм поперека.

- Сідайте та вібачьийте, шо-м зупсував вас ночи.

- Та то оце він на землі?

- Він.

- Хлоп як звірь, мали-сте труду доста, заки вліз си до хати?

- Дужий, ей, тото дужий, але на дужчого трафив! Та заки шо куда буде, та сядьте за стів тай гостя просіт.

Гьоргій вийшов і за хвилю приніс бутлю горівки, солонину і хліб.

- Та чому не берете і єго за стів?

- Каже, шо не може встати.

- То я поможу.

І газда взяв злодія попід пахи і посадив за стіл.

- То ви вже в хаті мали з ним суперечку, Гьоргію?

- Та хотів мене заголомшити. Як ні угрів кулаком межи очі, то кажу вам, шо тут, тут було падати. Але-м намацав полінце коло себе, та-єм го морснув по ніжках, а він сів маком.

- Ви ему не дивуйтеси, бо кождий хоче боронитиси.

- Та я нічо не кажу.

Злодій сидів за столом блідий, апатичний, коло него Максим, а дальше Михайло. Коло печі стояла жінка в кожусі.

- Гьоргію, шо ти хочеш з ним зробити? Люде, спамнєтайте єго, він хоче чоловіка вбити.

- Жінко, я вижу, шо ти боїшси, та ти собі піди до мами, переночуй собі, а завтра прийдеш.

- Я не вступлюси з хати!

- То меш з нами горівку пити, але не вівкай, бо спарю. Лізь на піч та й спи, або дивиси, або як хочь.

Вона ані рухнулася від печі.

- Баба бабов, Гьоргію, вона боїтси, як жид, бійки, не дивуйтеси.

- Е, шо ми будем на ню дивитиси, дай боже здоров’є чоловіче, я до тебе нап’юси. Не знаю, хто за кого будем гріх мати, ци ти за мене, ци я за тебе? Але гріх мусит бути, так зайшло, шо без гріху не обійдеси. Гай, пий.

- Не хочу.

- Мусиш пити, як я просю! Горівка тебе трохи одерзне, бо-с гет уплошів.

- Я не хочу з вами напиватиси.

Всі три газди обернулися до злодія. Завзяті чорні очі віщували єму згубу.

- То давай, най п’ю, але п’єть порцій нараз.

- Пий, а як нам збракне, то ще пішлемо.

Наливав одну по одній і випив шість. Потім пили Михайло і Максим. Закусували і знов пили.

Михайло:

- Скажи ж нам, чоловіче, відки ти забрів у наше село, ци ти близкий, ци далекий?

- Я із світа.

- А як ти, ци нашої мужицької ложи, ци міщанскої, ци панскої? Бо інакше до тебе застосуємоси. Мужика то так б’єси: зо три рази люшнев дулуманом по голові, скілька раз по лици, аби впав. Бо мужик твердий, до него траба твердо братиси, а як він під ногами, то легка робота. А пана ріхтуєси знов на іншу моду, люшні не показуй, бо вмре відразу, але пужівном настраш. А як він делькотит на цілім тілі, то дай у морду два рази, але також не дуже: пан вже під ногами. Походи трохи по нім минуту, дві, та й готовий, ребра потерті на форост, бо то біленька кістка, як папір. А жида береш на пірший вогонь за пейси, він скаче, плює, корчитси, як пружина. Але ти на то не дивиси, лишень закладаєш великий палец межи два малі та й дюгом єго попід ребра, все дюгом. Це легка бійка, але болюча дуже...

Газди тяжко, тупо засміялися, а Михайло встромив голову поза Максима і чекав, що єму злодій скаже.

- Ну, до якої віри пристаєш?

- То, газдо, таке, шо як ви п’єте горівку, то ви мене жадним способом живого з рук не пустите.

- Правду кажеш, бігме, правду, за це ті любю!

- А заки вб’єте, та дайте ще горівки, най нап’юси, аби-м не знав коли і як.

- Пий, на таке діло пий, я не бороню, але чьо ти на мене лучив, бодай тебе бог скарав! Мой, я твердий, я камінний, тебе з моїх рук ніхто не вірве!

Злодій випив ще п’ять келишків.

- Бийте кілько хочете, я вже злагожений.

- Чикай, брьи, добре, шо ти вже контетний, але ми ще не контетні, ти по п’єть, а ми по одній. Як тебе здогонимо, пічнем говорити.

Михайло дивився дуже весело, Максим якусь думку мав, але боявся її виявити, а Гьоргій був неспокійний.

- Виджу, люде, шо буде біда, уступив би-м си гет, а щос ні до него тягне, ланцухами тягне... Гай, гай, пиймо, закусюймо.

- Газдо, дайте, най вас поцулую в руку,- сказав злодій до Максима.

- Ов, чоловіче, ти дуже боїшси, ов, це нефайно!

- Бігме, вас не боюси, бігме і сто раз забожуси, шо не боюси.

- А шо ж?

- Мині легко стало на душі тепер та я хочу цего газду в руку поцулувати; він сивий чоловік, міг би бути моїм татом...

- Чоловіче, лиши мене, бо я мнєкий на сумлінє, я не хочу, будь собі без мене...

- Але дайте руку, бо гріх мете мати, я хочу вас поцулувати, як рідного тата.

- Я цалком мнєкий, чоловіче, не цулуй мене.

Михайло і Гьоргій аж роти пороззявляли і горівку перестали пити. Наїжили чупер і своїм вухам не вірили.

- Тумана пускає, чьо він хоче? Ти, небоже, такого способу трібуєш, е, ми й на це вчені!

Максим витріщив очі як баран і не розумів, що дієся.

- Зміркував, шо я мнєкий, зараз угадав...

Говорив, аби оправдатися перед Михайлом і Гьоргієм.

- Дайте, дайте, газдо, але із щирого серця, бо як вас поцулую в руку, то мині буде легко: я вижу, шо вже мині не ходити по світі та хотів би-м віпрощитиси з вами.

- Ти не цулуй, бо я гет змнєкну, я тобі і так простю.

- Але я вас просю дуже, бо я дуже тяжко буду умирати, бо я ще нікого в руку не цулував, аби ніби так із серцем. Я не п’яний, бігме, ні, але я так хочу.

- Тихо, мой, не жвинди, не підходи подалеки, бо як угатю та й не дригнеш.

- Коли ви гадаєте, шо я дурю, а я, бігме, правду кажу. Я, видите, як напивси горівки та й мені отак утворилоси в голові, шо я маю згинути і цего газду в руку поцулувати, аби мині бог гріха зменшив. Та дайте руку, газдо, кажіт, най даст.

- Шо цес чоловік від мене хоче, коли я не порадю, бо я жилісливий такий, шо я не годен тому стерпіти...

Максим не знав, де подітися, що з собою робити в такім клопоті. Він встидався, як дівчина.

- Мнєкого все таке, все він у людий на посміховиску, така натура паскудна. Та ви знаєте, шо як я трохи горівки нап’юси та й плачу, та же знаєте. Було мене таки суда не кликати, бо я знаєте такий, як прєдиво...

Злодій хотів взяти Максимову руку, аби поцілувати.

- Цес злодій хоче штуков нас зайти. Ідіт, Максиме, геть від него, уступітси.

- Давайте горівки, Гьоргію, пиймо з-по три, аби-м раз дістали їдь,- сказав Михайло.

- Не йдіт, Максиме, не йдіт, вуєчку, від мене, бо я зараз умру. Я не боюси, бігме, не боюси, але такий мене неспокій тре...

Він почав дрожати на цілім тілі, губи тряслися як живі. Михайло і Гьоргій пили горівку і не дивилися на него.

- Та чого ти си боїш, нема чого, я тобі дам руку поцулувати, вже дам, най ні і віб’ют, вже дам, на, цулуй, як ти собі жєдаєш...

Злодій прилип до руки, а Максим кліпав очима так, як би хтось єго раз по разові бив по лиці.

- Мнєкому ніколи не варт бути, бо мнєкий чоловік нездалий до нічого...

Михайло розставив всі пальці в руках і показував Гьоргієві.

- Мой, мой, такі дужі, такі лакомі на бійку, шо раз лакомі, де ймут, там з мнєсом, рвут.

А Гьоргій нічо не говорив, лиш заєдно плював у долоні і наливав горівки.

- Доста вже, небоже, доста, пусти, най я собі йду, бо тут нема бога, я на таке не можу дивитиси. Вітєгни руки з пазухи, не облапуй, ні, пусти, бо мені такий встид, шо не знаю, де подітиси.

- Я ще хочу образ цулувати, я ще хочу поріг, я хочу всіх, всіх де хто є на світі,- кричав злодій.

Жінка зіскочила з печі і втекла, Михайло вийшов із-за стола темний і п’яний як ніч, Гьоргій стояв і нагадував собі, що він мав щось робити.

- Максиме, ви мені з хати шуруйте, аби я вас тут не видів, бо вб’ю як горобца; гай, забирайтеси.

- Я піду, Гьоргію, я вам не кажу нічо, але ви не гнівайтеси, бо ви знаєте, шо я мнєкий чоловік. Мені так здаєси, шо гріх будете мати, я собі йду...

- Ідіт, ідіт, бо ви не хлоп, але зальопана баба.

- Та я то кажу, шо я не до цего, я...

Максим піднісся і вийшов з-поза стола.

- Будьте здорові та й не бануйте, бо я, як якис казав, не до цего...

Злодій один лишився за столом, блідий трохи, але веселий.

- А ти відеш із-за стола, ци треба ті відти віносити?

- Я не віду, я вижу, шо не віду, бо я маю тут під образами сидіти.

- Ой відеш, бігме, відеш, ми будемо просити!

І кинулися на него як голодні вовки.

ТАКИЙ ПАНОК

Він такий маленький панок у такім маленькім місті, що там є богато жидів і один панський склепок. Тото місто стоїть посеред сіл, як скостеніле село, як падлина вонюче, як смітник цілого повіту. У торгові дні воно оживає, малюєся селами і веселе. На ринку стоїть комедіянська буда; якісь страшні музики вигравають у ній, страшні бестії вишкірюють зуби з полотен буди і якась панна воскова гримає в брязкучі тарелі. А перед будою стоять сільські люди у всіляких строях і дивляться. Ціла товпа справляє свої очі на деревляного блазника, що вибігає з даху буди і просить всіх досередини, махаючи руками. Сміх, гамір, сльози зо сміху. Але виходить деревляна дівчина і обіймаються з блазником. А сміху на ринку стілько, що жидам вуха деревіють, що пани в канцеляріях з крісел зіскакують. Увесь сміх із сіл лунає на ринку, старі мужики тягнуть синів і молодиць за плечі, аби йти за орудками, а тим ані в гадці покидати комедію. Аж надвечір маса розлізаєся і лишає пустий, гидкий ринок, аби зівав на ціле місто, як велика стайня.

У такім місті жиє маленький панок. Він на пенсії, дітий не має і жінки не має. Сам сивий вже, в сивім капелюсі і сивім одінню. Цілий день він сидить у панськім склепочку і мовчить. Що пани другі пробують з ним говорити, то він на той час тягне зі склянки пиво і забуває потім відповідати. Найстарший гість, пан староста, також не може до него приступити. Мовчить цілий день у склепику і чекає на мужиків. То як часом мужичку хтось справить до панського склепу за таким вином, що від серця від’їдає, або за таким моцним, чорним цукром, що від него попускає в грудях, то вона стає перед склепом і не важиться зайти. Тоді наш панок вибігає зі склепику і каже:

- Чому не йдете, але боїтеся, ходіть і кажіть, що потребуєте, то я вам поможу.

- Коли, прошу пана, якос не смію йти межи пани.

- Ти, газдине, дурна, ти за свої гроші маєш право.

Мужичка входить, а панок забігає коло неї, якби вона до него в гості прийшла. Вона хоче цілувати всіх панів по руках і дуже несмілива.

- Не цюлюй, не лижи панам руки, бо ти - газдиня, ти ліпша газдиня як пані, бо ти маєш свій грунт.

Мужичка глядить на панка, дивуєся і стоїть.

- Кажи, що тобі треба, але сміливо, час вже, аби рускі газдині знали свою гідність. Ти панів не цілуй, бо вони з тебе жиють, вони твої слуги.

Пани регочуться, мужичка вже направду боїться, а панок дивиться на панів і злий, дуже злий. Потім залагоджує мужичці її орудку і виводить її зі склепу. Перед склепом наказує її, аби панів ніколи по руках не цілувала, аби раз прийшла до розуму і шанувала себе, бо пани - злодії, розбійники. Мужичка смієся, дякує єму за вигоду і йде. А панок вертаєся до склепику і глядить на панів згори і підсвистує собі так весело, що єго лице молодіє, очі прояснюються.

- Ви бунтуєте хлопів, я вас кажу арештувати,- каже і смієся староста.

Панок тягне пиво і в той бік не глядить.

- І хто би то був надіявся, що то за анархіст з цего пана Ситника?

Панок ще мовчить.

- А так ішов разом з нами, бавився, в карти грав, а на старість таки показав московську душу, москаль москалем.

Пани регочуться, бавляться, а Ситникові аж очі кровію заходять.

- Коли я не хочу більше кров пити, так як ви, і по полудні затикати подушками вікон, аби спати, я маю вмирать десь сими днями та я хочу хоч трохи перед богом стати чистий.

- До лазні, пане Ситник, до лазні за двацять центів, го, го!

- Буде вам лазня колись, тото буде лазня!

- Що ж, як збунтуєте нарід, як косу возьмете і хлопи за вами, то могла би бути лазня, але ви не такі знов злі.

Панок метушиться, бо до склепику увійшли два мужики і станули коло порога.

- А ви чого хочете, не стійте так, як злодії, бо ви пани собі, газди.

- Ми, проше пана, віпили би по склєночці вина, та кажут, шо тут добре, а шо в трунку направит, бо жиди болото дают...

- Ходіть зо мнов до другої станції, там сядете, скажете собі дати так, як люди...- каже пан Ситник.

- На шо, пане, ми отут постоїмо, ще нам сідати траба, нема часу...

- А видите, який ви темний нарід, а німець також хлоп, але подивіться на него, як він тут прийде. Просто суне, сідає, і баста.

Панок показує, як німець йде, як сідає.

Пани регочуться, мужики поставали, ні в п’ять, ні в десять.

Вони поспускали голови і не знають, що діяти.

- Ходіть, не будьте худобою, зараз ходіть, ви боїтеся осих панів? Та то ваші наймити, ви їх годуєте, вбираєте, а ви перед ними пляцком.

Мужики червоніють, пітніють зі встиду і йдуть за панком. Сідають у другім покоїку коло стола і мовчать. Він дзвонить.

- Прошу літру вина нам дати...

- Прошу, пийте, не розглядайтеся так, як би між збуїв попали. Я чоловік ваш, я з вашої кості і крові.

- Дай вам боже здоров’є, пане.

- Пани мене ймили межи себе, я їм служив, я вас забув, я грав з ними в карти...

- Пани мають свою забавку, мужики знов свою, кождий має своє.

- То не так, то так тепер є, що як ти русин, то маєш тримати з русином, а як не тримаєш, то ти послідний лайдак, драб і розбійник, розумієте?!

- То правда, шо най кождий свою віру тримає.

- А видите, а видите! Але я не був такий з-замолоду! Я мав один образ у хаті, так я єго десь купив та й повісив, руський образ одного митрополита. Але каже мені раз один пан: я до тебе прийду на візиту. Прошу, прошу дуже,- я кажу,- та й іду додому, та й той образ із стіни та й під лужко. До мене пани часто заходили, а я все той образ ховав за кождим разом.

- То, пане, чоловік боїтьси, аби не прошкробав, аби штерна не втєли, бо то пани не люб’є мужиків, ніби руснаків, шо то так називаєси...

- То знаєте, я той образ скидав з стіни і назад клав зо дваціть років. А при кінці то мені стало єго жаль. Отак дивлюся на него, а він такий, як би злий на мене. Не злий, але отак, як би плакав на стіні. Мені здавалося, що як мене нема дома, то він плаче голосно, на всю хату...

- А це може бути таке, аби образ плакав?

- Ви мене не розумієте, мені так здавалося, що він плакав, і я не раз закрадався під мої вікна та й наслухав того плачу. А одного разу я вийшов з касина вже по опівночі та й йду додому. Прийшов під вікна, слухаю: плач, слухаю ліпше: таки плаче... Стало мені страшно, не знаю, чи йти до хати, чи вертатися? Стою, стою, дрожу, боюся. Зібрався я на відвагу...

- То сама опівнічь, пане, то найнебезпечніша, лихе має тогди міць!

- Але ви не розумієте мене, то мене сумліннє так пило, так докучало, що мені аж голос причувся. Входжу я до хати, ледве на ногах стою, не чую нічого. Засвітив свічку, боюся на образ подивитися. Лягаю і конче хочу на образ подивитися, а не маю відваги... Глипнув, а він заплаканий. Мене в горячку, мене в дрож пірвало, кланцаю зубами...

- А то ж не страх, пане, самому з таким образом бути, в саме опівночи!

- Слабував я тогди довго, гадав, що вже буде капут! Закликав я до себе руського священика, розповів єму, лагоджуся на смерть... Але бог мене помилував. По слабості я зараз виступив з уряду, подався на пенсію і сказав собі, що своїх людий не буду встидатися, що буду з ними жити і буду їх боронити.. Я слабий вже, довго вам не поможу, але доки ще лажу, то буду за вами ходити як грішник і благати вас, не відкидайте мене...

- Дзінькуємо вам, пане, шо з нами так красно забалакали-сте, коби таких панів було багато, дай вам боже погідливу старість...

- Ні, то я вам маю дякувати, бо я ходив по вашій кривді, як по м’якій подушці, я не мав того опам’ятання...

Панок розплакався, а мужики дивилися на него і казали:

- Пане, а дайте ж спокій, не турбуйтеси, ми на вас не гніваємоси, а нам що до того, як пани жиют, вони мают своє право, а ми своє.

- Ви мене не розумієте, як ви мене не розумієте, я хочу, аби ви були людьми...

- Та ми, пане, кілько можемо, то ми стараємоси, аби вас слухати, бо ви вчені та можете нам дорогу показати.

- Так, так дорогу треба знати...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

- Добрий якис панок оце має бути.

- Відай, трохи пиячок, але добрий чоловік.

- Є такі пани, шо як нап’ютси та й плачут...

- Е, є і межи ними такі мнєкі,- балакали два мужики, додому йдучи.

Друкований текст для вичитування взято з:

Стефаник В. С. Повне зібрання творів в трьох томах. Том 1. Новели. Видавництво Академії наук Української РСР, Київ, 1949.

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.

© Остаточне вичитування, форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2023