Маркіян Шашкевич

ПЕРЕКЛАДИ

ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ

Ярославнин голос ся розлігає; зозулею незнаємую ранком сумненько кує: «Полечу, каже, зозулею по Дунаю; вмочу бобровий рукав у ріці Каялі, втру князю кровавії його рани на дивнім тілі».

Ярославна рано плаче в Путивлі на городських стінах і жалібно промовляє: «О вітер! Вітрило! Чому, господине, насильно вієш? Чому мечеш ханськії стрілки легким крильцем на вої мойого Лади? Мало тобі було гір під оболоками віяти, леліючи кораблі на синім морі? Чому, господине, моє весіллє розвіяв-єсь по траві-ковилі?»

Ярославна ранком плаче на стіні города Путивля, жалісно промовляючи: «О Дніпре-Словутицю! Ти пробив-єсь каменні гори скрізь землю половецькую. Ти леліяв-єсь на собі човни Святославові до полку Кобякового; возлелій, господине, мою Ладу ко мені, абим не слала к нему слез раненько на море».

Ярославна рано плаче в Путивлі на городській стіні, припіваючи: «Світлоє і тресвітлоє сонце! Ти всім теплоє і красноє. Чому, господине, простерло-сь гарячую свою лучу на Ладині вої? В полі безводнім жаром луки їм попалилось-сь, тугою тули заткалось».

НАРОДНІ СЕРБСЬКІ ПІСНІ

ДІВЧИНА І РИБА

Дівчина край моря сиділа,

Сама до себе так говорила:

«Ой, милий ти, мій боже!

Чи є що ширше над море?

Чи є що довше над поле?

Чи є що швидше над коня?

Чи є що над мед солодше?

Чи є що над брата дорожче?»

Риба д ній з води говорила:

«Дівчино, мало ти знаєш!

Ширшеє небо над море,

Довшеє море над поле,

Швидші суть над коня очі,

Від меду солодший цукор,

Над брата дорожчий милий!»

ДІВЧИНА ДО РОЖІ

Ах, моя водо студеная!

І моя роже рум’яная!

Чогось ти так рано процвіла?

Не маю, кому б тя вчахнути.

Вчахнула бим тя неньці,

Та неньки не маю;

Вчахнула бим тя сестриці,

Сестра ся віддала;

Вчахнула бим тя братові,

Братчик у військо пішов;

Вчахнула бим тя милому,

Та миленький далеко:

За трьома горами зеленими,

За трьома водами студеними.

ПУСТА ДІВЧИНА

Дівчинонька водов бродить,

Ноги ся біліють;

За нев ходить молод хлопець,

Сміється, регоче:

«Броди, броди, дівчинонько,

Бодай мойов була!»

«Коб я знала і відала,

Що я твоя буду,-

Молоком бим ся вмивала,

Щоби біла була;

Рожею бим ся втирала,

Щоб рум’яна була;

Шовком бим ся вперезала,

Щоби тонка була».

ДІВЧИНА, ЛИЦЕ МИЮЧА

Дівчина си личко умивала

І, миючи, к лицю говорила:

«Коб я знала, (личко моє, личко!)

Що тя старий буде цілувати,

Пішла би я горою зеленов,

Весь полин би по горі зібрала

І з него бим воду вицідила,

Мила бим тя нею в кожний ранок.

Як стар поцілує, щоби-сь гірке було.

А коб знала, (личко моє, личко!)

Що тя молод буде цілувати,

Пішла би я у зільник зелений,

Всю би рожу в зільнику зібрала,

Пак би з неї вицідила воду,

Мила бим тя нею щозарані;

Щоб, як поцілує, молодому пахло,

Щоб му пахло і миленьке було.

Волю з молодим по горах ходити,

Як зо старим по білому двору;

Волю з молодим на камені спати,

Як зо старим на м’якенькім шовку».

ЗНАТЕЛЬ

Ой дівчино, ой Миліна!

Сідай мені край коліна;

Най ся люди не дивують,

І ми знаєм, де цілують:

Межи очі удовиці,

А дівчата межи циці.

АНГЕЛЧИНІ ВОРОТА

Високо ся сокіл вивив -

Вище городу ворота;

Воротарка там ангелка,

Сонцем голову завила,

Місяцем ся вперезала

І звіздами затикала.

ОЛЕНЬ І ВИЛА

Пасе оленець траву на загір’ю,

День ся пасе, а другий горює,

А за третім та горем горює.

Питала го Вила із гори:

«Ой оленче, лісогорське звірє,

яка тобі велика бідонька,

що, пасучи трави по загір’ю,

день ся пасеш, а другий горюєш…»

З КРАЛЕДВІРСЬКОГО РУКОПИСУ

ПІСЕНЬКИ

ЗБИГОНЬ

Політує голуб з дерева на дерво,

гуде жалісненько горе всьому лісу:

«Ой ти лісе ширий! Літав я з тобою

з дорогов голубков, з милов, премиленьков.

Ой, а злобний Збигонь захватив голубку

і заніс у город, ах, у твердий город».

Гей, ходив молодец вкруг твердо-города,

вздохав жалосливо за дорогое милов.

От города к скалі, на скалі усівси,

сидів, зажурившись, з німим мовчав лісом.

І прилетів голуб, гуде жалісненько.

Підвів головоньку молодец і каже:

«Ти сумний голубче! Сумно ти самому.

Чи тобі кругавец вхопив подружечку?»

«Ти, Збигоню, тамка на тім тверд-городі,

ти ухватив мою дорогу миленьку

і заніс у город, ой у тверд у город!»

«Голубче, ти був бись з кругавцем боровся,

коби в тебе було удатноє серце;

був бись кругавцеві видер сву дорогу,

коби в тебе були драві острі єми;

ти бись був погубив кругавця злобного,

коби ти був твердий мясожравий зюбец».

- «Ну ж, сумний молодче, жени на Збигоня!

В тобі преудале на ворога серце,

в тебе проті нему зброя кріпка, остра,

в тебе му в голову тяжкая бардиця».

Миттю молодец долів,- долі темним лісом.

Взяв на себе зброю й на рамена барду,

Спіє лісом темним к городу твердому.

Став у тверд-го́рода,

ночі,- всюда темно,-

товк пястуком сильним.

«Кто там?» - слова з замку.

- «То я, ловец блудний».

Розверлись ворота.

Товк пястуком сильним;

розверлися вторі.

«Де владика Збигонь?»

- «За великов світлицев».

Там Збигонь збиточний, там плаче дівиця.

- «Гей, одчини ловцю!»

Не одчинив Збигонь. І розбив бардицев

двері дуж молодец і розбив бардицев

голову Збигоня. Всюда бігав замком

і всьо потовк в замку. В своє красной діви

лежав до розсвіта.

Прийшло раннє сонце верх дерев у город,

прийшла нова радость в молодецьке серце,

що сву красну діву держить в руках сильних.

«Чия то голубка?»

- «Ухватив ю Збигонь;

Як мене тут в’язнив,

так ю в тверд-городі».

- «В ліси з тверд-города!»

В ліси полетіла, і туда літала

і сюди літала, з дерева на дерво

зо своїм голубцем, з голубцем сипляла

на одній рокиті.

Зрадовалась діва зо своїм молодцем,

ходить сюда-туда, всюда, куда схоче,

з миленьким сипляла на одній постільці.

КИТИЦЯ

Віє вітронько з лісів князевих;

біжить миленька ко потоку.

В ковані відра черпле водицю,

водою к діві плине китиця,

кита пахнюша з рож і фіявків.

Ялася діва киту ловити;

пала, ой! пала в студену воду.

«Кобим відала, китице красна,

кто тя в порхоньку насадив землю,

тому бих дала золотий перстень.

Кобим відала, китице красна,

кто тебе ликом зв’язав м’ягеньким;

тому бим дала з коси іглицю.

Кобим відала, китице красна,

кто тя студенов пустив водицев,

тому бих дала вінець з головки».

ЯГОДИ

Пішла мила на ягоди

в зелену дуброву,

задерла си острим тернем

ножечку біленьку.

Не може моя миленька

на ніжку ступити.

Ой ти, тернє, остре тернє,

про що-сь біль вчинило?

За те будеш, остре тернє,

з бора виметено.

Пожди, мила, в холодочку,

в зеленім борочку;

я побігну на леваду

по коня білого.

Коничок ся на леваді

в густій траві пасе,

моя мила в холо́дочку

на милого ждає.

Ялась діва жалковати

стихенька в дуброві:

«Ой, що рече моя мати?

Я нещасна роба!

Всігда ми мовляла мати:

«Стережись молодців!» -

Чом ся молодців стерегти,

коли добрі люди?»

Приїхавєм на конику,

як сніжок, біленькім;

з коня скочив, в’язав на сук

за срібельну узду.

Дівча обняв, притис к серцю

і цілував уста;

і забула красна діва

більний терн в ноженьці.

Голубили-сьмося, миловали-сьмося,

над западом сонце.

«Їдьмо, милий, борзі домів,

сонінько нам зайде!»

Борзо скочив на коника,

як сніжок, білого,

і на руці взяв миленьку,

з нев домів поїхав.

ОЛЕНЬ

Бігав олень по горах,

скакав сторонами,

по горах, по долинах

красні пароги носив.

Красними парогами

густий ліс продирав,

по лісі скакав

легкими ногами.

Ой та молодець по горах ходив,

долинами ходив у люті бої,

горду зброю на собі носив,

твердою зброєю глоти врагів розбивав.

Ніт вже молодця у горах!

Поскочив нань люто лестний враг;

заскалив очі, злобов розжарені,

вдарив тяжков бардов в груди,-

застогнали сумно ліси жалосливі;

з молодця випер душу, душицю.

Сеся вилетіла красним тяглим горлом,

з горла красними устами.

Ой тут лежить, тепла кров

тече за душею, шо злинула;

сира земля п’є кровцю гарячу.

В кождой діви жалісненьке серце.

Лежить ледінь у землі холодній,

на ледіню лежить дубець, дуб

розкладаєсь в суки ширше й ширше.

Ходить олень з красними рогами,

скаче на ногах на шпарких,

горі в листє спина тонке горло.

Злітаються товпи бистрих кругавців

з всього ліса, сюда на сей дуб;

усі покракують на дубі:

«Пав молодец злобою врага!»

Всі діви плакали молодця.

РОЖА

Ах ти, рожо, красна рожо!

Чомусь рано розцвіла?

А розцвівши, ізмерзла?

А, змерзнувши, зов’яла?

А, зов’явши, опала?

В вечір сиділа-м, сиділа-м довго,

сиділа-м, аж кури запіли;

нічого не могла-м дождатись,

всі тріски, скалки ізжегла-м.

Вснула-м, приснився ми ся сон,

що мені небозі

на правій руці із перста

золотий зволікся перстень,

вилетів дорогий камінь.

Я камінця не найшла,

милого ся не дождала.

ЗОЗУЛЯ

В ширим полю дубець стоїть,

на дубі зозулиця,

заплакала, затужила,

що не завсігда весна.

Як би стигло житце в полю,

сли б всігда весна була?

Як яблуко в саді стигло б,

сли б всігда літо було?

Як би мерз у стозі колос,

сли б всігда осінь була?

Як би діві тяжко було,

сли б всігда сама була.

СИРОТА

Ах ви, ліси, темні ліси,

лі́си милетинські!

Чом ви ся зеленієте

зимі, літі рівно?

Рада би я не плакала,

не нудила серцем;

но скажіте, добрі люди,

кто б осьде не плакав?

Де мій отець, отець милий?

- Загребаний в ямі.

Де моя мати, добра мати?

Трава на ній росте.

Ні ми брата, ані сестри,

милого ми взяли.

ЖАВОРОНОК

Поле дівка коноплі

у панськім городі,

Жаворонок питаєсь,

про що жалісненька.

Як бим могла рада бути?

малий жаворонче!

Милого ми займили

у камінний город.

Кобим я пірце мала,

листець бим писала;

ти, малий жаворонче,

ти бись з ним полетів.

Ані пірця, ні болонки,

щоб листець писати;

Поздоров милого піньом,

що тут горем нию!

ЛЮБУШИН СУД

Ой Волтаво, про що мутиш воду,

про що мутиш воду срібнопінну?

Чи тя люта розвовнила буря,

тучу з небес зсипавши широких,

гір зелених сполохавши глави,

глин намивши золотопісочних?

Як же мені води не мутити,

коли сварят два родимі браття,

рідні браття за отця дідицтво.

Дуже сварят помежи собою,

лютий Хрудош на кривій Отаві,

Отаві кривій золотоноші,

хоробр Стаглав на студен Радбузі,

оба браття, оба Кленовичі,

Попеля Тетви давного рода,

що з повками прийшов чеховими

через три ріки в сі буйні землі.

Прилетіла дружна ластовонька,

прилетіла з над кривой Отави,

на розложисте сіла оконце,

в отців золотім Любушинім дворі,

в отців дворі святім Вишеграді;

горює і сумно нарікає.

Лиш се вчула єї сестра рідна,

рідна сестра в дворі Любушинім,

молит княгиню внутрь Вишеграда

перед воротьми встановить правду,

обох єї прикликати братей

і по закону їх розсудити.

Каже княгиня виправить посли

по Зутослав з над білой Любиці,

куда красні дуброви ся стелять,

по Лютобор з горба Доброславска,

де Орлицю Лаба випиває.

Ратибора від гор Кирконоших,

де Трут дуже люту сань умертвив,

Радована з камінного моста,

Ярожира з бердів бистрорічних,

Стрезибора з над Сажави ладной,

Саморода з над Мжи сріброноші,

по всі кметі, ляхи і владики,

по Хрудоша і Стаглава братей,

сварящихся за східи отцівські.

Лиш ся зняли ляхи і владики

в Вишеграді (в столиці Любуші),

по родові веський свому станув,

ступит княгиня в яснобілій різі

на отецький престіл в славній соймі.

Дві премудрі виступили діві,

виучені в віщбах витязівських.

У одной суть дошки правдодатні,

меч у другой, кривди караючий;

протів ним поломінь правдозвісна

і під ними вода святосудна.

З отцівського стола золотого

почала княгиня говорити:

«Мої кметі, ляхи і владики!

Сесю братем розсудіте правду,

що ся вадят о спади отцівські,

о отецькі спади між собою.

По закону богів вікожизних

обом в одній пробувати власті

або рівнов розділитись міров.

Мої кметі, ляхи і владики,

виповіди мої осудіте,

чи по вашому они розуму.

Сли не по вашій они суть гадці,

встановіте, як би іншим чином

помирити сколочених братей».

Склонилися ляхи і владики

і почали стиха говорити,

говорити стиха між собою,

і хвалити єї виповіди.

Встав Лютобор з Доброславска горба,

яв такоє слово говорити:

«Славна княгине з отцівского стола,

із отцівского стола золотого!

Розмислили ми твої виповіди.

Збери голоси по народу свому».

Судні діви голоси збирали,

в судину їх святую збирали

і да́ли їх ляхам викликати.

Встав Радован з камінного моста,

Яв голосів числа проглядати

і більшину прокликати в народ,

в народ на сойм, зобран за для суда.

(«Оба рідні браття Кленовичі,

рода давного Тетви Попеля,

котрий прийшов з повки чеховими

в сі дебелні землі чрез три ріки -

погодітся в отечні села,

там вам обом разом панувати».

Встанув Хрудош від кривой Отави,

по утробі му ся жовч розлила -

лютостю всі тряслися сустави,

махнув руков, ревнув ярим туром:

«Горе птицям, сли в їх гнізді змія,

горе мужам, де жена владнує!

Мужу мужам владнувать подоба,

первісткові спадь дати, се правда».

Встала Любуша з золотого стола,

Рече: «Кмети, ляхи і владики!

Чуєте мою осьде поганьбу,

судіть самі по закону правду.

Вже не буду судити вам сварки,

звольте мужу помеж собов рівну,

щоб зелізом владнував над вами -

рука діви слаба владнувати».

Встав Ратибор від гор Корконоші,

взяв такеє слово говорити:

«Нехвально нам правди йськати в німців,

по закону правда в нас святому,

що ю наші принесли отцеве

в сі дебелні землі чрез три ріки…»

ПЕРЕКЛАДИ З ПОЛЬСЬКОЇ

З С. ГОЩИНСЬКОГО

Коли і як-то стала, не знати,

Могила в лісі густім дрімати.

Поросла мохом, над вершком горою

Збилося гілля вкруг з обологою,

Гілля старого, як світ старий, дуба,

Що смієсь з громів і недолі зуба,

А дуб був велит, виш золотой бані

Лаври печерськой, київської пані,

Що всім сестрицям своїм перед водить;

Сей старець в хмарах головою бродить,

Брат старший славній пущі Лебедина,

Пущ передвіцьких найстарша дитина,

Як рідний батько степу не одному.

Бо небес лютость не раз понад ньому

Пересувалась, мовби тої неньки,

Піснь, що дитину хоче вколисати;

Сердиться ніби і знова пісеньки

Гомонить стиха, щоб дитя приспати.

Чи жарке літо страшні громи сіє,

Чи сумна осінь в мряках бурев свисне,

Чи в лугах голих туга зима тисне;

Верх того дуба всігди зеленіє;

Як витязя слави вінець зелененький,

Вінець віків мужа, що заснув в могилі,

Й мисль свою в дуба красоту прибравши

Й кров’ю своєю його підоллявши,

Знов відродився у дубовій силі.

Сонний Небаба під ним спочиває.

Ліжником в нього моріг споловілий,

Стріп із галуззя, пень, порохня біла -

Під головою, а думку співає

Степовий вихор, що лісами гонить,

А сторож вірний, кінь, станлями дзвонить…

Згадок то місце - могила й дуб давний,

Казавбись, брате, що то витязь славний,

Що о нім дума Украйни голосить,

Котрого досі вкривала могила,

Явом явився, з могили ся взносить:

Така краса в нім, така велич, сила.

Ой, не завидуй козацькій дитині

І його снові в тяжкій сій годині!

Глянь му на лице, як ся розбісила

Спутаних мислей сердитая сила:

Вежа, здавалось, лиснула огнями;

На коня скочив, та й за козаками.

Аж серед яру… що ж там бовваніє?

Намість дружини - вовків стадо шниє.

Орлика голос десь ген за горою,

Жене ід ньому, світло ще лискало…

То Ксеня в очі дивиться грозою.

Воронів кілька в уха закракало.

Купався в поті, вирватись силує…

Аж бач, на пруті залізнім гарцює…

Зжахнувся, з ляку із сону порвався.

Кого ж то видить? хто ж то показався?

Якийсь край нього сидів си старенький,

Сивий, як голуб, і тихомирненький;

Де очі були, дивиться ямками.

Єдну си ногу заложив на другу

І спер бандурку на своїм коліні,

По струнах злегка посував пальцями,

Зводив на тямку старих думок тугу,

Діла і літа, що сплили не нині.

Тепер Небабі немилі ті гості,

До сліпця скочив і гукнув зі злості:

«Гей, діду, кто ти? яке ти тут діло?»

Насмішком звільна відповів дід сміло:

«Лице ти, мабуть, дике, як і мова;

Що взяв ми очі, богу буде слава!»

Знов бренькав струни, не рікши і слова,

Ніби то словом одним всього збуде.

«Смішком не збудеш, не марна то справа.

Хоть бог привів тут, чорт тя не добуде!

Старче, мов: хто ти? що в сім лісі дієш?»

А заким оком зглянути успієш,

Дужим медведем д нему підхопився.

Сліпець не злякався; як перше з вагою

Рік козакові: «Пусти, урвеш струну,

Не купиш іншу, не купиш новую.

Бач, сліпець темний я, з дороги збився.

От не сердися! без гуку, без стуку,

Коли-м не милий, зведи на дорогу!

Сли перепросиш дась копійку в руку -

Бач, я не такий, я в бандурку труну

І на добраніч думку заспіваю».

- «Лихо не сліпець, я кличу, питаю,

А він байдуже, не відповідає,

А він, як камінь, з місця не двигнувся!»

Думав си козак, нищечки всміхнувся,

Бо вже в нім лютість і гнів притихає.

«Чом, коли-сь темний, саміський лізаєш,

Провідниченька чому ж ти не маєш?»

Уже легеньким спитався голосом.

Дід усміхнувся: «Ба!» - муркнув під носом:

«Костур у мене, що в кого ратище.

Чи тихо в світі, чи то вихор свище,

Сльота, погода, чи ніч, чи видненько,

Мать Русь перейду, він провідниченько.

А від Каніва аж по саму Смілу

Всяку спізнаю під руков могилу,

Пні при дорозі кождий в тямці маю,

Під ногов усяку верховину знаю.

Нині, відбившись від моєй дружини,

Заснув-єм покрай лісової тіні.

Якесь лукаве зависливе лихо

Костур узяло, підкравшися тихо.

Ніщо казати, був кован і стане

За добру шаблю… Мій сердитий пане,

Чи злість минула? гріх довго сердитись!

Піснь заспіваю, щоб нам помиритись.

Лиш си настрою під голос пісеньки

Мою бандурку. Знай, хоч піду куди,

Хоч не повернусь, всюди, сину, всюди

Мій старий голос і думки миленькі».

З Ф. КАРПІНСЬКОГО

Скільки вже разів соненько вертало,

Ясненьким світлом днину красило;

Но мому світлу що ж то ся стало,

Що мені досі не зазоріло?

Вже й царинонька вгору ся взбила,

Росте і в колос буяє швидко,

І ярина ся зазеленіла…

Моєй пшениці не видко, не видко.

Соловій мило вже щекотає,

Птичок громада лісних заграла;

Воздухом дзвінко жайворон співає;

Но моя птиця мені-сь не озвала.

Де поглянь, з землі цвіт прозябає

По завчерашній поводі,

В чудесні барви-сь луг прибирає,

Но мому цвітку щось годі - щось годі.

Поки ж тя, доки, весно, молити?

Приспій на Галич лучі теплими

І чадам руським верни їх цвіти…

Верни їм пісні родимі.

ПРИМІТКИ

Переклади

Плач Ярославни. Є свідчення Н. Вахнянина і Й. Крушинського, що М. Шашкевич переклав «Слово о полку Ігоревім». Вони тримали в руках повний переклад поеми, що починався словами «Чи не ялося нам, браття, старими словами почати сумну повість про похід Ігоря, Ігоря Святославича?» Проте досі знайдено лише цей уривок «Плач Ярославни». Переклад має дату: 1 червня 1833. Вперше опублікований у «Записках наукового товариства ім. Шевченка», 1904. т. LVIII, звідки передруковується.

Переклади М. Шашкевича з сербських народних пісень: Дівчина і риба, Дівчина до рожі, Пуста дівчина, Дівчина, лице миюча, Ангелчині ворота, Знатель - вперше надруковані в зб. «Русалка Дністровая», 1837.

Уривок перекладу «Олень і Вила» друкуємо за книгою «Писання Маркіяна Шашкевича», у Львові. 1912.

З Краледвірського рукопису. Як відомо, М. Шашкевич з 1832 р. багато працював над перекладом «Краледвірського рукопису», збірника чеського епосу, написаного у дусі наслідування народних пісень Вацлавом Ганкою (1791-1861) і виданого ним 1819 р. під виглядом нібито знайденого ним справжнього старовинного рукопису. Свій переклад поет передав академіку І. Срезнєвському, додавши до нього детальні історичні пояснення і примітки. Почавши працювати над перекладом ще десь 1831 р. (в 1832 р про переклад М. Шашкевича вже є згадка у польській літературі), поет працював над ним майже до кінця життя. У зв’язку з тим, що мова перекладу важка для сучасного читача, редакція не ставить своєю метою дати в цьому виданні повний текст перекладу. До того ж читач знайде пізніші, більш досконалі переклади, зокрема переклад І. Франка. Ось чому ми не подаємо перекладу таких розділів «Краледвірського рукопису: Ольдріх і Болеслав; Германій Бенеш; Забой, Славой, Людік; Честмір і Власлав; Людиша і Любор; Ярослав; Сойма, а подаємо лише окремі п’єси, об’єднані назвою «Пісеньки» та «Любушин суд». Повністю переклад надруковано у зб. «Писання Маркіяна Шашкевича», звідки й передруковуємо вміщувані тут розділи.

З С. Гощинського - уривок з поеми польського письменника Северина Гощинського (1803-1876). «Замок Каньовський» вперше надруковано в ж. «Основа», 1870, № 27. Друкуємо за виданням «Писання Маркіяна Шашкевича».

З Ф. Карпінського. Вірш був уміщений у збірнику Вацлава з Олеська «Pieśni polskie i ruskie ludu galicyjskiego» (1834), без зазначення автора. Можливо, звідти й взяв його М. Шашкевич для свого вільного перекладу. Вперше опубліковано в «Зорі Галицькій», 1850, № 80. Передруковується за книгою «Писання Маркіяна Шашкевича».

Друкований текст для вичитування взято з: Маркіян Шашкевич. Твори. Київ, «Радянський письменник», 1960 р.

Серія «Бібліотека поета»

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.