ОЛЕНА

Музика різко від уха заграв, а бас то загудів, то, влад вибиваючи, моторні дівчата аж піднімав, а хоть ноги потомлені, до круглого рвалися танка; гарні хлопці в підкови до складу кресали, позираючи радісно кождий по своїй дівчині; свашеньки з молодцями, стиснувшися в кутку коло припічка, хоч дрібненько, но частенько витрясали крупник із чарочки, не дбаючи, собі раденькі, на старих своїх довговусих господарів, на другім боці в куті коло скрині спорою мірою попиваючих. Було то весіллячко.

«Гей, хлопці, чи спите? Що-сте ся позабували? - кликнув гожий дружбитонька, з великою шовком шитою хусткою у бока, досадним голосом.- Дівчата раді би гопцювали, а в нас як би душі не стало!» - Махнув шапкою, вінцем барвінковим стрійною, погладив чорненький, хоч невеличкий вус, розгорнув волоссячко у чола, глянув по дівчатах, виніс одную з калинового луга, напретив музиці «або грай, або гроші віддай», моргнув на Юрця, і станули до шпаркого козачка.

Хоть з дерева лист упав,

Моріг половіє,

Весіллєчко господь дав,

Радо нам ся діє!

Юрцьо:

Хоч надворі ніч темна,

Гей, темна ночонька,

В нас світличенька ясна,

Красні дівчатонька.

Дружба:

Сокіл в білий двір влетів

К чорної галонці,

Княжиненько наш приспів

К русій дівчиноньці.

Юрцьо:

Нуте, жваві хлопаки,

Легіники горні,

Витинайте гопаки,

Хлопчата моторні.

Ба, й свахи не дармували, бо і їм не йно що всім разом саджати коровай, ще і потанцювати конче, щоб ся коровай вдав красен та ясним сонцем на столі засіяв, та й добру долю приніс; а Олена, пишна княгиня, як русалочка гарна, ще раз вінком барвінковим золотозеленим стрійна, їх веселій придивлялась охоті та часто в легкій коломийці розковану русу косу на легкий кругом пускала вітер.

Бач, і наш вдалий Василько приспів дарити нашу княгиню; хоч о пізній вечері, но стане він за теє зо своїми красними співаночками. «Щось ти нам сумний, та й сам; кажи, може, яка лиха пригода?..» Приступив і старий батенько, сивий голубонько, та приніс спорий кухоль горілки з медом: «Но, жвавий козаче! Бодай здоров був!» - надпив і подав йому: «Відай, утомив-єсь ся, покріпи сили!»

Відобрав, подякував, поставив, втер лице - та й став промовляти:

- Вертаю із Дубровнич, були-смо у дворі просити пана старостича на весілля; він, бачимо, не дуже нам рад був, схнюпився, люто по нас глянув, відвернувся; но небавком знову промовив солодко, вложив Семенкові кілька талярців ясних у жменю, обіцяв прийти, та й відправив, але видко було по нім якуюсь нерадість. Не встигли-смо відійти, може, на двайцять кроків: «Семенку!» - кликнув, відчинивши віконце. Семенко, як стояв, поскочив ід дворові. «Скакай,- казав мені,- домів, я духом приспію».

Уже зступав-єм к долині, мав-єм скрутити поза високу могилу татарськую, оглянувшись назад себе, взрів-єм, сила при вечірній мряці доглянути льзя було, Семенка; спізнав-єм го по легких ногах, спускатися вискоком ко старому крутому шляхові, що то о нім так много старі повідають люди. Куда єму шлях, не знаю і не вгадаю; щось-то лихого буде, лисиця мя перебігла та й ворон на хресті сім раз закрякав. Але док життя ми стане, не забуду того козака з бандуркою і густокрутою бородою, котрою дакуда сивий кудався волос, як верг на мене чорним соколим оком, як би гранею мя обсипав; він тогди саме, коли-смо ступили на поріг світлиці у дворі, кінчив співанку тими словами:

……з татарської неволі;

Кінець моїй пісні, кінець і недолі…

* * *

Сонце спочило, смерклося, тиха пітьма насіла тихі та узкі звори, вітер буйний осінній метав хмарами від верха до верха і гнав споловілим листям з гір в темні роздоли, то знов під круту стремену, скриплячи голими гіллями відвічної дубини, мов величаючися своєю лютостію, а ругаючись з їх недуги; звір шелепотів чагарами за жиром, часами вовк, голодом пертий, дивими завив голосами; перісті опеки, закляті над безвістями стояти, здавалися при настиглій нічній мряці проживати та свої міняти становища, проходячись, мов нічні мари, бо, як-то кажуть: «у страха великі очі».

Сміло ступав відважний Семен по круглім грехоті і по розметаних костях, переступав колоди, підносячи високо ноги, із притиска їх ставляв, щоб го яка мара не підбила; чорна пітьма го за очі хватала: скоро взрів тумани по корчах, волосся му горою ся звело, кров ся стинала, а страх за серце як би мертвець зимною ймав рукою. А нельзя казати, щоб не мав відваги, бо ся не раз добре довело, але змаленька чував о заклятих дівицях, о скаменілих лицарях, о недоступлених про змії райських птицях, то о однооких татарах, людоїдах, великанах і многих інших лихих духах; а скоро то все стануло на умі роєм (а час, ніч темна і місце, гори, дебри і чагари по тому були), то тогди і найсмільшому трусом ставати, а Семен, посміховуючийся на зазір вовка або ведмедя, при найменшім лопоті застигав, бо то, відай, з лихим, не з пирогами.

Замаячило в далечині гей ватров широко розложеною; було то йому, що женчикам в жаркім літі вітрець холодненький; вдивився в ню цілою душею, а радість в його душі калиною зацвіла, і втихомирився дух його, як природа по шайній тучі, і зрадувалося серце в нім вельми, як коли б ясне лице своєї Олени взрів… Затріщало корчами по сухім ломаччю, та й го переймило, скаменів, заголосило:

……з татарської неволі;

Кінець моїй пісні, кінець і недолі…

прожив, бо пізнав Данилка, що го у дворі видів, що то так дико і люто, як розбишака, виглядав, що то на обіцянку пана бути на весіллю, к стіні по-бісовськи ся усміхнув. Утішився, видячи його, а зрадувався більше, скоро вчув: «Одна нам дорога», стис го за руку, і побратались і разом в двійні ступали кремінчатою стежкою під круту гору к високій ватрі.

Підійшли на місце. Семенко, узрівши із-за дуба кільканадцять бородачів при широко розложенім вогні, нагадав си дванадцять розбійників у казці, що висільця відрізали і пекли на рожні, налякався, спинився, ані кроком наперед і мав ся вертати. «Не страхайся,- промовив Данилко,- не такий дідько страшний, як го малюють,- приступи, тадже ти християнин, не враг, не басурман, лише бідний селянин».

- Мабуть, наш жвавий бандуриста Данилко,- озвалося кілька грубих голосів,- несе він нам щось потішного; для нього нема ні воріт, ні залізних дверей,- і поскочили в сторону, відкіль голос ішов. Привели обох, згорнулися к Данилові всі, питаючи, яким світом довершити їм гадку, бо Данилко ніколи надарма не трудився, а, радуючися тамтим около Данилка і попиваючих могорич на будучу добру справу, Семенко сумував, присмотруваючись тотим дивоглядам скоса, то рушницям, то ясним топірцям, стремлячим докола курища, то барильці з горілкою; однако ж частіше поглядав в чорний ліс, чи не з’явиться яка стара стежка, втекти і спастися. Але наганув-си його побратим Данилко свого товариша, приступив к ньому з кухлем: «Бодай здоров був! Ти ся нам знадобиш, не сумуй, зрадуєшся нині, а з тобою многі твої сусіди, пий на погибель врагам, так чинимо всі, так чинить і наш ватажко.- От бач, і він іде; пий, а втішиться тобою».

Але Семенові не до солі було, взрівши його, і мало що кухля не впустив, бо такого ні видав, ні слихав, ні видумати не міг. Станув Медведюк піднебесною чорногорою, барки його - у Бескидах камінь; дуб - його правиця; брови його - як дві чорні хмари; а очі його - з-під тих хмар дві молні; а борода його - ніч темна осіння; а голос його - грім серед літа; а ступив ногою - земля стогнала; вергся на врага - буй-туром валив.- «Мов, як-єсь ся справив!»

- Відомо, думка українська і стіну переб’є,- озвався Данилко,- бандуристою війшов-єм у замок. Старець Дмитро (так го там зовуть), що мя впустив, заглянувши в мене бандурку, просив мя насильно, аби-м єму заграв та заспівав; заспівав-єм відому пісеньку о татарах, кінчивши святим Николаєм, а заспівав єму до серця, і полюбив мя вельми, побратали-сьмо ся, і завів мя світлиці замкової, хвалячи перед паном бандурку мою і мої думки, а я рад тому був. Доспівуючи пісню, взрів входячих того тут молодця з другим, і просили пана на весілля; обіцяв ся, лиш видко було, якусь лиху гадку точив у своїй голові. «Не вдась, вражий сину», думав-єм собі. Відспівав-єм, взяв таляра та й пішов і зустрів-єм старого Дмитра, ждаючого мене під дверми. Проходжали-смо ся по обійстю замковім: старий своє, а я своє; він щось там билинив о татарах, а я тимчасом придивлявся: від горбка стіна найнижча. «Тамтуда,- казав старий,- наш Степанко не раз бігав на вечорниці, а вертав, як кури другим опадом запіли».- «Ваш пан,- мовлю до него,- вибираєся на весілля?» - «Правда, до Семена: казав коні сідлати і щонайжвавші хлопці в цілім замку з собою бере. Щось він на гадці має… він часами дуріє… а може… може, лише погуляти… Не жаль бо то і погуляти на такім весіллячку: дівчат, як звізд на небі, а всі красні, а найкраща Олена, сама молода, як сам мовляв; лице у неї, як соненько ранком, а очі, як зірнички перед досвітом, голосочок, як дзвіночок, а ноги - вітрець легонький, а руки - сніжок біленький, а сама як… як - гарная ланя…»

Ту старому язик по кутках бігав, закукурічився і здавався молодніти.

- Годі! Не теряймо часу, не нам о тім бесідувати! - озвався сильний ватажко.- На коні! Ванько, з шестома,- у замок; забери, що нам ся здасть, а що не возьмеш, разом з замком най огнем сяде! Немного там труду буде, однак от доведеться, як-ся справиш. А ти, Семене, поведеш нас на весілля, потанцюєм з грабителями, вражими синами.

Розбіглися вітром по байраках за кіньми; огонь погас, грань меркотіла - курище ся лишило, втихомирилося.

* * *

«Через густу враз дубину

Соколами, молодці!

Ой, заплачеш, вражий сину,

Як взриш ясні топірці!» -

загриміло в далечині, а голос дубровами високими розлягався верхами та й заблудив гомоном в чорних безвістях, лише ще дудонь тряс землею та й знеміг. І знов тихо і знов сумно, лише вітер ярами засковиче та й ворони закрячуть, радуючись на будучий жир. Мрячно і тихо, бо поскакали ногами скоропадними за вовчими очима, допали лазу край чорного лісу.

- Гей, мабуть, зоріє! - озвався новобранець,- гляньте!

- Неглупе! - загримів велит-ватажко,- Ванько зажег си скипку.

- Аби видко було з погребів старі виточати меди,- озвався старий бородатий Бойчук та глянув на кухоль за ременем.

- Та й наші, бодай здорові, червінцями ся підкидають,- мовив третій.

А ватажко:

- Цитьте! Дудонь,- коні в байраки, хлопці,- за дуби!.. Федь,- на чати! Як взриш - закрячеш. Потягніть мусатами топірці, потім тихо, щоб вас і муха і не чула, бо… не тра вам казати.

Напретив та й вступив у чагар.

Не довго ждали, тупот ся змагав, дерли коні, аж земля стогнала.

- Кра-кра-кра!

- Хлопці, в лад! - загомотів верховодник.

Задзвонили топірці та мечі, іскри ся посипали, мов з димні, стерлися дві хмари, б’ючи мовнями по чорних воздухах, а Медведюк буй-туром вергся на супротивника, вибив меч зо жмені, завинув ясним топірцем та й вигнав вражу душу лукаву негідника щелиною в голові: приймив з опалих поганих рук зорю на розсвіті, Оленочку гарную. Челядь граблива поборена, одна порубана, друга пов’язана.

- Семенку! Прийми твою відданицю.

Прискочив Семенко, в пояс склонився, стис го за коліна, хотів промовити, подякувати, лиш не вдав за про радість. Приспів і дружба з молодими легінями свойого села, гонячи возьмителя, але діло вже довершене зустріли. Уже Медведюк, хоча й непрошений дружба, скупив княгиню мечем, а они ся вельми жалкували, що не лишено було їм нагріти грабителеві чуприни, стискали персти в твердий кулак та й затинали зубами.

- Вже ми йому карку та нагнули, аж на землю поклоном упав і, відай, не зведеся, аж, мабуть, на Осафатовій долині; бач, окаянник з весілля голоден вертає та сиру землю їсть,- озвався верховодник сильний і потрутив го ногою.

А Семенко ся не тямив з радості, пригортав свою надію к собі, а она його білими обнімала руками та рум’янеє цілувала личко, аж ся ватажко мимохіть не засміяв на голос. Обоє приступили к ньому і просили го: - Хотя й на годинку, на крупничок та на солодкий медок, та, може, де роздобудем якого талярця.

- А музика! Там-то музика! - перебив дружба.- Добре тот казав, що му лихо в пальцях сидить, так дрібненько мне козачка.

- Майтеся гаразд! Мені там не бути,- промовив Медведюк та й відвернувся.

- У вас перше п’ють, а потім танцюють, в нас навідвороть, перше танцюють, а потому п’ють; а могорич - в тім нашого Ванька голова; буде мед, горівка, червінці та талярці та й гарні пісеньки,- була бесіда вусатого Бойчука.

- Хлопці, на коні та до наших! - кликнув ватажко, та й щезли.

ПРИМІТКИ

Подаємо оповідання «Олена» як цінний матеріал для характеристики творчості та громадсько-політичних і естетичних поглядів М. Шашкевича.

Олена. Казка. Вперше надрукована в зб. «Русалка Дністровая», звідки й передруковується. Можливо, що в «Олені» М. Шашкевич змалював якусь дійсну подію.

Друкований текст для вичитування взято з: Маркіян Шашкевич. Твори. Київ, «Радянський письменник», 1960 р.

Серія «Бібліотека поета»

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.

© Вичитування, правка, форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2021