ПРОЗА

ОПОВІДАННЯ. ЕТЮДИ. ПОЕЗІЇ В ПРОЗІ

УСТА ЇЇ ВСМІХАЛИСЬ ЗАВЖДИ

Вийде вона на двір, гляне на світ широкий.

Весело, ясно, любо.

В сонячнім світлі купається земля.

Легкий вітер, ледве торкаючись, розчісує зелені кучері вишневого саду.

По тинах цвірінькають горобці.

Весело, любо!

Як стримати усміх, коли всміхається весь світ широкий?!!

____________

...Вернеться в хату...

Припічок, вимазаний жовтою глиною, стоїть як намальований і наче чекає свята або гостя.

На столі, накритім білим як сніг рядном, поруч з сіллю лежить чепурна паляниця.

Десь в кутку, ледве чутно, співає свою пісню цвіркун...

Гарно, тихо, лагідно.

І мимоволі уста її складаються в усмішку...

____________

Піде до сусіди темними садами, зеленими городами.

Повітрям не надихаєшся, розкошами не надивуєшся.

Лащиться до тебе городина, в’ється, чіпляється, хитаються соняшники, як сонечка, грядки розстилають макові хустоньки.

І так мило, і так любо, що забуваєш, куди йшов, і спиняєшся, і всміхаєшся... Господи!

____________

Спека. Вона на жнивах. Ллється піт, колеться пшениця... а нива дожидається, а снопи чепурнесенькі, а позаду ні одного колоса.

В кого ж нивонька так загребена, в кого кіпоньки так поскладані, в кого снопики так пов’язані?!.

...І всміхаєшся. 

____________

І коли вона умирала, дві сльозиночки покотилося, та їх висушив усміх радісний:

Яку матір так

Люблять дітоньки,

За ким туже ще

Так родинонька!..

ПТАШКА

Няньчить мого хлопчика дівчинка. З села її взяли позаторік. Приїхала. Така весела була, непосидюча. Як, було, дитина засне, зараз вона до моєї жінки: «Пустіть погуляти! Я вже все зробила, упоралась».- «Як упоралась, то іди».

Хустку на голову - і побігла.

Прибіжить - розказує. І те бачила, і те, і те. Все дочиста розкаже. І які гарні ляльки продаються, і в яких капелюхах ходять пані, і як без сірників на вулицях засвічується, і як бричка без коня бігає.

Слухаєш, бувало, її і думаєш: «Що то дитина на селі виросла - нічого не бачила... Хай же надивиться,- я надивився досхочу...»

А оце засумувала, і слова від неї не доб’єшся. Приспить дитину, сяде біля вікна, схилиться на руку і дивиться. «Ти б лягла,- скажеш їй,- та заснула,- наморилася». Мовчить. Дивиться на ніч, що килимом розстилається, на вогні, що рясно світяться.

Часом заплакана.

«Що з тобою, дівчино, чого ти оце плакала? Чи тобі не гаразд у нас? Чи не нагодована, чи не напоєна?»

«Ні, мені гарно у вас... не лаєтесь, не б’єтесь».

«Так чого ж ти сльозами умиваєшся?»

«Сумно мені тут, нудно...»

Згодом розбалакається.

«Як раніше, бувало, піду я з тіткою у місто на прощу. Боже ти мій милий! Очі розбігаються. Людей іде за іконою - як цвіту в степу. Гомонять, розказують. Все, бувало, обглядимо, до всього придивимось, надивуємось. Прийдемо додому, всю зиму розказуємо: і яка одежа на панах, і як кумедно балакають, і що в лавках продається. Розказуєш, а сама думаєш: «Коли б то Бог привів і на ту осінь піти з тіткою!» Бувало, пристану до тітки: «Чи швидко вже підемо?» А тітка аж сердиться: «Та ще, мовляв, і Петрівка не пройшла, а ти вже думаєш про Пречисту». Тоді весело було, а тепер - сумно».

«Та чого ж тобі, дівчино, сумно стало?»

«І сама не знаю. Сумно. Тут у вас ні садочка, ні города, ні поля. Я вже два роки не бачила, як маківки розцвітають, як жито красується. А в нас тепер горох на городі... Так би й полетіла! У вас і млинів немає. Та де його тут і притулити? А у нас стоїть на горбочку. А біля млина колоди. Щовечора сходяться дівчата, подруги... співають. Весело! Всю ніч співають! А ніч у нас на селі така мала, коротка. Повечеряєш, вибіжиш на вулицю, посидиш, а вже й півні вдруге співають... Пустіть мене, панночку, додому... Побіжу не оглядаючись. Мені гарно у вас... так гарно, що й сказати не можна, от побожуся вам!.. А тільки... пустіть».

Перебалакав я зі своєю жінкою, шкода було дівчини, та не хотілось її і в’ялити.

«Що ж,- каже жінка,- пустимо. Для пташки і золота клітка не мила».

Прийшов я та й кажу: «Що ж, дівчино, іди. Ми не силуємо. А набудешся дома, прийдеш знову до нас. Ти для нас як рідна».

Зраділа. Загорілись оченята, а далі як заплаче:

«Жалько мені вас! Боже, як жалько! І хлопчика жалько...»

Всю ніч не спала, сто разів навідувалася до мого сина. Прийде, постоїть, припаде до ліжка, заллється сльозами і піде. А вранці взяла свою худобу і пішла. Ішла - оглядалася.

І в нас набігли сльози. Шкода було, а нічого не поробиш. Занудилась би в нас пташка навіки без волі. Пошли ж ти їй, Господи, щастя та долю там, на селі, де маківки розцвітають, де жито красується.

ВОНИ

І я щодня мушу проходити мимо їх і стріватися з ними. Я не виношу їх проклятих очей, їх поглядів, кривавих і голодних.

І коли я мину їх, ще довго їх гострі очі дивляться на мене і наскрізь проймають мій мозок.

О, як вони радіють, коли я у вогкий ранок іду блідий і стомлений і кашляю!.. Їх сухі руки знімаються з колін і наче тягнуться до вінків...

Тепер я одурюю їх і, коли рівняюсь з ними, міцно стискую свої губи, стараюсь не дихати і гордо несу голову.

Уявляю, як вони скаженіють!

Глухі і дурні, вони не знають, що я вигадав кашляти в себе. Злі, голодні, як собаки. Другий день уже нікого не везуть і ніхто не купує і їх вінків.

У їх взагалі рідко хто купує, і я не знаю, як вони існують з цього заробітку. Недарма вони так пильно дивляться на головну вулицю з цього глухого і темного переулка і чекають... Але осінь стоїть суха, і засуджені на смерть живуть і дихають.

Я навіть почуваю себе краще, ніж влітку: у мене впала температура, я порожевів і став більше їсти.

Це вони чудесно помічають, і колись одна з них навіть плюнула мені в спину. Нехай казяться! Але чого вони так низько кланялись сьогодні?!. Я йшов бадьоро і не кашляв. Може, того, що я був у новому пальті і вони вважають мене за багатого?!. Але я їм виразно ще раніше сказав, що у мене нема нікого з рідні.

Вернувся, сказав і пішов.

Не знаю, чи зрозуміли вони мої слова.

Мені, власне, хотілося сказати, що коли я умру, то ніхто не купе на мою могилу у їх вінка, але я боявся їх образити.

А проте я не боюсь їх і добре знаю, хто вони. Колись я рішив простежити їх... і коли смеркло, я непомітно став за деревом і ясно чув, як вони, майже всі разом, прошепотіли:

«Отак щодня... за цілий день нікого... Будь воно проклято з такою роботою...»

«Коли, воно, почнуться дощі?» - додала одна з них, а дві других мовчки подивились на небо, потім наче понюхали повітря; забрали кошики і пішли в пітьму.

Я крадькома пішов за останньою. Вулиці, переулки, яри, перелази і нарешті хата, стара, як вона, може, старша її.

Я став за тином.

Мовчки постукала, і в ту ж хвилину розчинились з рипом двері, і вибухнув галас з дитячих грудей:

«Баба, баба! Бабуся! Прийшли, принесли?»

«Геть,- злісно просичала баба і одіпхнула дитину.- Нічого... Ніхто не вмер... Будь воно проклято...»

Зачинились двері. Тихо і темно. Я поліз і припав до вікна.

Хтось скаржився: «Я другий день уже не бачив хліба... Дунька нездужає... Хоч би на карасін дістати... Пустили б по милостиню... Коли б не вмерла мама!..»

«Цить... байстря!..»

Так, так... Тепер я знаю... Вони годують дітей і для їх продають вінки на чужі могили. Їм самим уже нічого не треба.

І в той день, коли я умру, вони куплять дітям хліба і керосину.

Нагодують їх і запалять світло.

З НЕОПУБЛІКОВАНОГО

О ЯСНА ПАННОЧКО!

Чому сумуєш Ти, чого Тобі не достає?!

Гірка Твоя усмішка - в очах Твоїх журба...

Який і по чому жаль покрив сутінню вид Твій ясний?!

Чому із чистих уст Твоїх не ллється сміх дзвінкий, а вилітає вздих важкий і невеселий?!

Чого бажаєш Ти?!

Чи, може, Ти хотіла пишних квітів, щоб заквітчатись ними і стати кращою Весни?!

Так квітів багато в полі.

Ростуть волошки там блакитні, цвіте там мак рожевий - і тільки ждуть мене, щоб їх зірвать для Тебе.

А чи сумуєш Ти від того, що в нас в садку немає пташок співучих, не чуть пісень сріблястих про ночі зоряні, про сонце, про кохання?..

Так Ти прислухайся до серця до мого! О, в нім пісень лунає стільки ж, як в квітень на землі!!

І кожний згук їх - веселий і сумний - Тобою повний і об Тобі одній співає.

Чи, може, щастя хочеш Ти?! Тобі воно навіщо? Коли сама Ти - щастя!

Чи, може б, Ти хотіла достати ясних зір, сплести вінок із них, вплести вінок той в коси і стати кращою натури?

Безсилий я!! Але мені на поміч далеке небо сон дало і рій думок легких. Найлегша і найкраща з них спорхне і пташкою до зір ясних долине, сплете із них вінок блискучий і вмісті з мріями нечутно заквітчає ним Тебе у сні солодкім.

Чого ж сумуєш Ти? Чого Тобі не достає?

...Гірка Твоя усмішка... В очах Твоїх журба...

20.VI.1903

[НА ІВАНА КУПАЛА]

Сьогодні Івана, Івана Купала. Хіба Ваше серце не б’ється дужче. Ваша думка не [літає] чудової фантастичної ночі, коли вся істота тремтить якимсь чеканням, чеканням чогось гарного, ясного. Надзвичайного? Це день поезії життя. Це свято оновлення духу, невловимого настрою, свято спочинку і забуття всього того, що поза цією ніччю. Не одна прокинулась дівчина вночі, не одній приснився ліричний сон, не одна дівчина схопилась з ліжка і полохливо полетіла до дерева поглянуть на свій вінок. Не бійся, дівчино! Вінок твій не зів’яв, пихлива ніч скропила його срібною росою... Глянь, як горить вона при зорянім сяйві! Мерщій минав би день з нудною роботою, та за тім хіба хто в цей день і робе - так псується тільки робота... Та й лоскотарка вночі залоскоче того, хто посмів би в цей день робити. Добре парубкам, що ходять гуртом з малюками, а дівчатам, а дівчині... І ніхто в цей день не робе, хоч і стоїть біля роботи. Співи починаються ще зранку... То малі нетерплячі дівчатка, понадівавши вінки, водять танок на вигоні і співають...

Даремно, мати, зватимеш їх на обід - твій скрик буде луною їх співів, твій скрик ввіллється в коло веселих згуків і, злившись з ними, потоне в них. Та й не до обіду їм сьогодні. Роботи у них - дай, Боже, скінчити. А ти не захочеш назбирати хмизу та сучків на огні, ти не захочеш розкладати їх в купки і не будеш їх вартувати до вечора. А не вартувати не можна - кляті хлопці так і в’ються, щоб улучити час і зробити яку-небудь шкоду дівчатам. А ще ж треба і сірників дістати - в кишеню до батька боязко лізти, а скупий крамар не повіре. Добре, як хто-небудь з гурту давно вже загоді відніс шматок сала до нашого крамаря...

День спадає, і таємничий вечір рожевою млою тихо спускається з неба. Годі! Менші - на віти, на майдан, а більші - до гаю, до річки! На човни дівчата - пускати на воду вінки, до хмизу хлопці - на вас обов’язок осяяти ніч і оздобити берег і річку огнями. А хто ж ще нарве жалом кусючої кропиви і поставить кущами біля огнів? Хлопці, хлопці! Їх мозолясті руки не укусить кропива. Хлопці, хлопці! Погасло сонце, загорілись огні. Почалось свято. А там, там на селі! Всі посідали на вулиці, всі забулись в спогадах про дівоцтво і згадують те, що тепер здається неможливим. Баби повинні слухати, бо їх оповідання про Івана Купала перехоплять другі брехуни. А поважні чоловіки, тягнучи люльки, слухаючи бабів, тільки хитають головами: та й брешуть же баби.

І старі бабусі позлазили з печей і глухими ушима прислухаються до розмови. Вони мовчать: коли такі звичайні випадки - мечуть другі брехню, то їм не варт і говорити. Хіба вони повірять, коли почати їм говорити про ту нечисту силу, що своїми очима баби бачили? Не повірять, осміють - розумні стали. Їм, наприклад, скажеш, що зараз ніч - ні ж, будуть сперечатись. «Що ви? Зараз день, день, та й годі!» Треба мовчати - старі на синочих хлібах безвладі, безсилі. Їм слово - вони тобі десять. Краще спати, та як же й заснеш, коли той рік бабі таке привиділось, що мусилось виливати переполох. Краще вже сидіти на вулиці і дожидати ранку. Та вже й сіріє - ось-ось, співаючи, молодь почне повертатися додому.

23.VI.1904

КАЗБЕК І МАШУКА

За кавказькою легендою

Присвячую Е. А. Мамонтовій

I

Давно це, давно це було!

Був ранок занадто чудовий! І ясно, і тепло, і чисте повітря - як чистий кришталь. В цей ранок прокинулась рано Машука і стала вмиватись росою та пишнії коси чесати, всміхаючись сонцю та небу. І здалека вгледів красуню Машуку стрункий та високий Казбек.

Угледів!.. І серце у його зомліло: такої краси він ніколи не бачив за всі свої роки. На кучерях-косах, як зорі на темному небі, горіли і сяли краплини роси. Ті кучері-коси, як хвилі, вилися і пишно спускались до ніг.

Чи легкі дві хмари рожеві, чи груди Машуки тремтіли в той час соромливо - не знаю. Не знав і Казбек.

А сонце промінням її цілувало, і що було краще, ясніше - чи сонце ясне, чи Машука - не скаже ніхто.

Всміхалась Машука блискучому сонцю, блакитному небу зирнула і з жахом зустріла Казбекові очі вдалі.

О сором! Вмиватись, чесатись і бути в сорочці одній, як парубок баче і, може, ще знишка сміється собі! О сором! Схопилась Машука і в легке убрання з легкого туману умить одяглась. Та... диво! (О серце дівоче, ти все таємниця!). Щоб глянути грізно на парубка з гніву, вона усміхнулась йому...

І вгледів Казбек ту ухмілку чудову, що раз тільки сниться вві сні на віку, що раз тільки сниться... в дитинстві рожевім, як ми, легкодухі, ще віримо в щастя.

Угледів Казбек ту ухмілку чудову і голосно став він гукать: «Гей, соколи любі, гей, сизі орли! Товариш благає у вас допомоги! За неї, що хочете, у мене просіть ви, за неї живіть і вмирайте на грудях моїх. У кучерях темних звивайте спокійно ви гнізда орлячі. На сірих каміннях ловіть і пильнуйте козлят полохливих, пірнайте в повітряне море безодень моїх, розрізуйте крилами хмари крилаті.

Гей, соколи любі і сизі орли! Я буду вам другом і братом! І стогін, і скрики ягнячі скаженим вітруганам я не дам рознести. Я плечі підставлю на їхній дорозі і їх поховаю в проваллях своїх. Як клекіт ваш орлячий з гори розітнеться, низько дерева свої посхиляю, щоб вільно він хвилею дужою лився на степ, на долини. Я скелі самотні, високі і гострі, як килимом, мохом єдвабним покрию, щоб м’якше було вам вночі спочивать. Ніхто не зворушить ваш спокій солодкий і сон після бурі. Туди не долинуть пташиному скрипу, туди не піднятись вітрам. Не стану я більше нікого й нічого від вас захищать. З свого верхогір’я страшного гранітом-камінням не стану я кидати більше на вас.

Благаю вас, тільки біжіть розпитайте, чия то красуня сьогодні вмивалась і сонцю всміхалась, рівняючись з ним?»

Орли полетіли.

«Ой буйнії вітри, що в цілому світі ніхто вас не спине, летіть через гори, летіть через ріки, узнайте, чи дуже міцна одежа у батька красуні, узнайте ви, дужі, що буде міцніше: чи стіни гранітні, чи плечі Казбека? За це вас ніколи прогнать не посмію, як хлопцям погратись захочеться часом з камінням моїм; хай п’яні гуляють, обгортують скелі, шумлять і танцюють - не стану мішать».

Вітри загуділи.

«Гей, легкії хмари! Від вас не ховалось ніщо на землі. Одне верхогір’я високе Казбека свої таємниці ховає від вас. Розправте ви крила і чистим повітрям полиньте на північ, і там роздивіться, де спить, де ночує найкраща красуня, що вранці сьогодні росою вмивалась і сонцю всміхалась, рівняючись з ним.

Я з кучерів пишних, що м’якші від пуху, збудую вам ліжко міцне, щоб завжди могли ви спочить у дорозі, кохаючись в мріях солодкого сну.

Я срібні озера розкину на луках, щоб завжди могли ви напитись досхочу і взяти в дорогу води».

Знялися хмари.

II

Вертались клекочучі сизі орли, здалека шуміли вітри легкокрилі, сповзались заплакані хмари.

«Ой брате Казбеку,- орли клекотали, спинившись на скелях сумних,- ой брате наш дужий, ой брате наш смілий. Про все ми узнали, про все розпитали, послухай же нас.

Машукою звуть ту найкращу красуню. Дочка вона злого-презлого джигіта, що стільки голів загубив, що можна б укрити пів Божого світу. Ні темнії ночі, ні бурі, ні вихрі йому не страшні.

Тріпочуться хмари під небом і гнуться дерева додолу, як він проліта по степу... Він пильно вартує дочку свою, тому ніколи й нікому не вкрасти її».- І сумно замовкли на скелях сумних орли сизокрилі.

«Ой брате наш буйний,- вітри загуділи,- міцна загорожа старого джигіта - віки будувалась вона. Найдужчому вітру її не здолати».

Поглянув Казбек, ухмильнувся і каже: «Гей, славне козацтво! Гримить ваша слава гучніше і дужче, чим дурна голова!

Я згоджуюсь з вами - великая слава літать по степах і срібно-зелене м’яке ковилеве волосся чесати, великая слава по нивах безсилих розкидувать копи і потім сміятись лукаво, як плачучі стануть їх знову складать.

Великая слава! Не стане джигітові вам руйнувать, а гнути над озером лози гнучкії та гратися в камені чорнім і, зморившись, вити вовками в ньому. Як весело й любо, коли серед ночі малі немовлятка і діти знімаються з ліжок своїх полохливо і скрикують: «Ма-мо!»

Як весело й смішно застигнути нагло метелика в полі, над житом в повітрі його завертіти, зламати йому крила тендітні і потім дивитись, як буде він падать на землю листом.

Як весело й смішно! Що скажете ви, мої хмари?!»

Заплакали хмари дрібними сльозами і так голосить почали: «Ой брате наш любий, ми все роздивились, ми все розпізнали. Стоїть на сторожі Машуки Бештау, закоханий в неї давно. Ні вдень, ні вночі він очей не спускає з красуні Машуки і молиться їй. І тільки йому соромливість дитячая шкодить розкрить своє серце, як лілія, чисте, в якому кохання чистіше роси.

В коханні цім чистім Бештау радіє і мрією, щастям, нездійсненним щастям живе.

Ой, що тобі скажем, наш братику сизий, що з дідом Ельбрусом джигіт в товаристві. Минає вже друга неділя з тих пір, як келих у їх не виходить із рук.

Сьогодні старий попрощався з Ельбрусом і п’яний додому іде, тиняється, лає дорогу та хвалить красуню-дочку».- І хмари замовкли.

«Що буде, те й буде»,- Казбек прогримів, і голос Казбека озвався луною і з гір, і з долин.

Все з ляку здригнулось: орли позлітали, вітри поховались, і хмари як лист затремтіли.

«Міцна моя зброя, міцні мої груди, і Сура - моя!» - і швидше від вітру, і легше від хмари Казбек полетів.

І довго земля ще стогнала й тремтіла, і довго ще хмари носились піску, туманом ховаючи сонце і небо.

III

Казбек зупинився, зомлів, як угледів Машуку - красуню ясну:

«Всі скарби, всі сили, всі думи, всі мрії, все серце у мене візьми. Дай глянуть на тебе, дівчинонько-зоре, дай одну хвилинку з тобою побуть.

Я вчора уранці, як сонце вставало, угледів, дівчино, тебе і думав, що сю ніч, як солодко спав я, упала на землю зоря. О зоре блискуча, дай глянуть на тебе, дай глянуть на вроду блискучу твою...

Я з моря каміння стобарвні дістану і їх на нитках моїх срібних струмнів пожену.

Я коси срібні твої заквітчаю квітками долин запашних.

Круг тебе я річку криштальну розкину, щоб завжди могла ти купатись у ній. Щоб завжди могла ти дивитися в воду, як в чисте свічадо.

Круг тебе зелені сади я розкину, де пісні пташечі не будуть стихати ні вдень ні вночі.

Із мертвих каміннів заб’ють водограї, по скелях сумних завирують струмки, і квіти розквітнуть усюди.

Дай глянуть на тебе, тебе я кохаю шалено і рвійно».

І тихо в одмову схилилась Машука на плечі Казбека.

Чи вічність, чи одна хвилина пролинуло щастя, хто зможе сказать? Аж щось загриміло і вдарило в груди Казбека...

То п’яний сказився джигіт, як угледів дочку безсоромну на грудях хлоп’ячих.

І стали боротись Казбек і джигіт.

На брязкіт їх зброї, на гук їх і скрики зусюди сусіди до їх позбігались, і тільки Бештау, стрункий і вродливий, не чув і не бачив тії боротьби. Як мрійний поет, він угору дивився крізь морок блакитний на зоряне небо, на місяць сріблястий і дякував небу за вроду природи, за вроду Машуки, за вроду свою.

Джигіт піднімає півскелі тяжкої і кидає в груди Казбека.

Від болю, від гніву ударив Казбек у самеє серце старого джигіта гранітом. Джигіт захитався і так застогнав, що навіть Ельбрус, почувши той стогін, прокинувсь від жаху і вихром на стогін побіг.

«А що тут, товариш? Що сталось з тобою? Зі хмелю ревеш ти, як буйвол скажений, чи сон тобі снився страшний?»

І, тонучи в річці червоної крові, останнім зітханням джигіт відповів.

І тиша настала: затихли вітри, розвіялись хмари, і з жаху орли розлетілись і зникли десь в темряві ночі.

Замовкли і гори, і навіть Казбек схилився і очі у землю потупив.

Упала тоді на коліна Машука: «Ой дядечку милий, ой дядечку любий, убий мене, бідну, сховай мене в землю живою... Благаю: Казбека прости, і сам же кохав ти, і сам же ти знаєш, що горе тому, хто стане кохання спиняти. Ні батька, ні неньки, ні рідного брата нема у кохання.

Мій батько ж Казбеку був зовсім чужий. Що ж сам ти сказав би тому козакові, що тихо й покірно коня повертає в дорозі, як вгледить провалля чи камінь на ній? Не став би й казати, а реготом буйним убив би і знищив відразу його.

Ой батечку рідний, убий мене, бідну, Казбека прости».

«Побачимо... потім,- одмовив Ельбрус,- ми перш заховаєм джигіта, нещасную душу його пом’янем, а потім цього козака нагородим».

І вирили яму, широку й глибоку, і тихо сховали джигіта.

Як поминки справив Ельбрус, усміхнувся, став ус свій безкраїй і сивий крутити і, ніби шуткуючи, так говорити:

«Агей, гайдамако! Куди ти подівся, яка тебе баба під плахту сховала? Агей, лишень звідти вилазь. Я дещо цікаве у тебе спитаю».

На диво всім горам Казбек виступає такою ходою, якою ідуть на банкет.

«За віщо убив ти старого джигіта? - насупивши брови, Ельбрус загримів.- Ти, злодію, знаєш, що був він віддавна моїм приятелем? Ти чув від козацтва, як вміли гуляти Ельбрус і небіжчик?

Ти знаєш, як вміли ми пити горілку гірку? Ти бачив, як часом люльки ми курили? Від нашого диму все чахло кругом, і в димі півсвіту поснуло.

Хто дальше до неба від нас піднімався і ближче на сонце дививсь?

Скажи мені, злодій, що дужче гриміло, чи грім попід небом, чи скелі гранітні, як ми закидали безодню свою?

Чий чуб був сильніший, і хто був на світі старіше від нас?

І ти його, блазень і злодій, убив?

Убив приятеля Ельбруса?»

«Ой діду, кохання палке не питає, чи Богу, чи чорту рідня його ворог...»

«Ха-ха-ха! І палко ж кохав ти, козаче?»

«Кохав я так палко, що, мабуть... що навіть тебе не злякався. Я палко кохав своїм серцем гарячим».

«Ти, хлопче, цікавий. Мені до вподоби одмова твоя, і ось тобі дяка - за жвавість твою я тобі подарую смушевую шапку зі своїх овечок.

Ці вівці не паслись де-небудь на горах або по степах, а вільно по хмарах гуртами ходили, і рясно на мене смушки їх летіли і вдень і вночі.

Як будуть дівчата й жінки залицятись, як вгледять у тебе цю шапку нову, а ти і не звернеш уваги своєї з пихи.

Ну, дай же на тебе надіть подарунок. Він ніби холодний? Не бійсь... полегшає серцю палкому і, може, не так буде жарко тобі».

Угледів Казбек подарунок Ельбруса.

Угледів він шапку із білого снігу і став від Ельбруса тікать.

Та дід був прудкіший, настиг на дорозі Казбека і шапку на нього надів.

Ой, горе Казбеку... Враз серце застигло, враз рвійне кохання умерло.

Чим стала відразу Машука для нього?

Тим словом, що серце уже не почує.

Казбекове серце застигло, умерло кохання у ньому,- плач, бідна Машуко!

І плаче Машука, і плаче віками, струмками без впину ті сльози течуть, і сльози ті - кращії хворому ліки...

І люде узнали про сльози цілющі, і хворі, й недужі біжать до Машуки дівочими слізьми обмить свої рани, загоїти душу і їх.

Там горнії кози збігаються часом на шум водоспаду напитись води. Ті ж ластівки часом від сонця палкого із степу тікають на озеро чисте і весело в’ються в повітрі вечірнім, торкаючись срібла стрілчастим крилом.

Так зграї пташечі з північного краю на південь у вирій летять восени.

Так хиляться верби і лози до річки, попалене листя у воду вмочають...

Ой плаче Машука, а все ж таки вірить, що роки пролинуть, і схопиться полум’ям серце Казбека, і займеться знову коханням палким, що шапка важка білосніжна розтане і знову Казбек оживе.

Він соколом ясним, орлом полетить у розкриті обійми Машуки і раю свого вже живим не віддасть.

І плаче, і стогне, і вірить Машука, і часом вночі, як тиша німая навколо настане, здаля вона кличе Казбека і квилить, як кличе і квилить в хлібах перепілка. А він за горами, стрункий і високий, стоїть і на місячнім сяєві сяє, стоїть нерухомий, байдужий, холодний.

А всюди навколо все спить-спочиває...

І тільки вродливий Бештау не спить. Він поглядом чистим ввесь впився у небо і дякує небу за вроду блискучу.

12.VIII.1904, Тулькевичі

СОН

Приснилося мені, що ніби я гуляю по нивах, говорю, ловлю метеликів рожевих, в житах волошки рву, купаюсь в річці чистій. Навколо день який чудовий! Таким же днем мені здається все життя, хоч знаю я, що на землі, окрім весни і літа, буває осінь і зима, та що вони, як восени в кадках багато меду в хатах, пісні дзвенять під брязкіт прялки, а зимою стара бабуся знову розказує казки про відьом та лоскотарок. А ніч така велика, і нас, онуків, так багато, і тут же, біля мене, вона сидить і слуха, широко розкривши очі. «О, як кохались ми глибоко!» Прекрасні слова! О, незабутні радісні літа! Що замість них мені, життя, дало ти? І от я бігаю по нивах, ловлю метеликів стобарвних, плету вінки для неї серед жита. І щось мені колосся шепче... Застигли руки, я ввесь упився слухом і не чую, що я вже сплю під говір їх солодкий. І сниться сон мені страшний: відьмак з рогами, з бородою сидить на стежці біля мене і каже так, всміхаючись мені: «Мине дитинство сном ясним - і вгледиш дійсність ти... Ця річка висохне з літами, ці ниви терном поростуть, згниють дерева, стіни. Стара бабуся стулить очі, і найдорожчі люде вмруть, а інших всіх розвіє вітер. Вона ж, твоя коханка мила, в крамницях десь почне божитись і дурити».

От я закричав: «Вона усе життя квітки в вінки сплітати буде, співатиме пісні і не віддасть мене й себе нікому...»

«Гай-гай! Квітки рожеві погниють, і там, де ви сиділи серед квітів, пастимуться телята. І ворог твій заволодіє всім добром».

«А я?!»

«А ти... Тобі обридне все: і сонце золоте, і небо, і повітря...»

«Повітря, сонце?..»

«Голодний просе хліба - що йому, коли з вікна просять квітку? Ти будеш скрізь блукати по землі і все ж того не знайдеш, що шукав. Але дружина в тебе вірна буде... Як тінь, вона з тобою йтиме скрізь, до самої могили...»

«А хто вона, дружина вірна? Як звуть її?»

«Ти потім з нею стрінешся, колись, і зараз ти її не знаєш... Самотність ім’я її».

Я од жаху затремтів і очі розплющив: ні відьмака з рогами, ні нив, заквітчаних квітками, ні річки срібної. Я в хаті, чотири сирі стіни сумують... Зробилось страшно так... Хотів я скрикнуть: «Мамо!», та хтось спинив мене: «Соромся, на голові твоїй сивіє волос». Схопився я: «Невже я не дитина? Бабусю, молю... пожалуйте мене, мені страшне приснилось...» Не прилетіла з ліжка ненька заспокоїть. Не стала котика співать розбитим голосом бабуся...

Ідіть хто-небудь пожалійте... Ви ж так любили брать мене колись на руки і довго-довго колихати, аж поки я, бувало, не засну. Але ніхто до мене не прийшов... Я був один на світі...

12.IX. 1904

ОСТРІВ ЛЮБОВІ

В той вечір було занадто тихо, коли ми з дідом Омельком, випадково познайомившись, сиділи з вудками в руках понад водами Псла. Тихий і без краю вродливий Псел у той вечір оздоблявся синіми, сизими, золотими та срібними барвами рожевого, аж чорного, сонця.

«Паничу, пильнуйте: здається, у вас клює»,- прошепотів дід.

«Та це, напевно, бобир»,- голосно одмовив я.

Клювати перестало...

«Тихше кажіть... От бачите, і перестало».

«Та мені, не вам кажучи, уже обридло тут дарма сидіти з самого півдня. Я вже й мовчав, і ховався за дерево - однаково: клюваться - клює, а братись - не береться».

«Риба хитра, та я знаю...» Ми замовкли. Я залюбувався тими розкошами, що були перед моїми очима. В цім місці Псел, вирвавшись з крутих берегів, широко розлився по долині, уквітчав себе деревами, очеретами та травами і раював. Раювало і плавало по ньому безліч малих і великих островів з пишними травами, з журливо похиленими вербами та гнучкими лозами, і шкодливий чоловік безсилий був зіпсувати пишную вроду вродливого Псла.

«А щоб ти подавилась,- вилаявся дід.- Тільки черв’яка з’їла...»

«Поспішились, діду».

«Та де там! На аршин поплавок у воду пірнув...»

«То опізнились...»

«Та вже вчений, уже чотири десятки літ,- розсердився Омелько.- Тут, мабуть, толку не буде. Давайте сядемо лиш на човна та поїдемо на Острів Любові: звідти я ніколи з порожнім відром не вертався...»

«Давайте!»

Понакручувавши вудки на вудилка, ми сіли на човна і поплили. Сонця вже не було. Потухли води, але легкі хмари ще бачили сонце, а сонце прощалося з ними золотою усмішкою і цілувало їх своїм промінням, і наряджало їх у дороге різноколірне убрання... Шепотіли очерети, де-не-де викидалась риба, і плескало весло. Хотілось дихати, хотілось кинутись із тісного човна і безкраїми руками обняти всю безкраю вроду. Хотілось перекинутись, ширококрилою птахою піднятись високо-високо, щоб побачити всю землю, повиту в блакитне повітря, щоб бачити сонце, залите промінням, і звідти дивитись на Божу красу, замлівши, застигнувши, зачарувавшись...

«А щоб ти йому згнив до ранку!» - лаявся дід.

«Кого це ви, діду?»

«Кого треба,- одмовив дід, пхаючи веслом поміж очеретом.- Саме такий час, що надиться риба, а він, проклятий, не пускає,- не дурно в тобі чорти плодяться...»

«Невже, діду, в очеретах чорти плодяться?»

«Я не був у них хрещеним батьком - не знаю».

«А хто ж був?» - хотілось мені подратувати сердитого і цікавого діда.

«Напевно, пан який-небудь. Вони гордують мужиками...»

Я засміявся, а дід знову почав лаяти очерети. Незабаром човен наш виїхав на чистину...

«Далеко до острова?» - спитав я.

«Забув аршин взяти...» - відповів мені Омелько.

«Жалко, що не взяли, а то б поміряли...»

«Хай його дурний міря, а я не буду... Ото й острів!»

Перед нами був Острів Любові. Чимсь фантастично таємничим віяло від нього. Темний, покритий деревами і обгорнений сизою млою вечора, він нерухомо стояв і спокійно, замислено дививсь у воду, вартуючи і ховаючи в собі якусь таємницю, якусь ідею... Тільки, здається, Беклін спромігся б впіймати ту таємницю і в кольорах виявити її на полотні. Довго нас густі очерети не пускали до нього, ховаючи і захищаючи ту чистоту, що, мов свічадо, відбивала в собі дерева і береги острова…

«Прогаяли час - опізнились»,- проказав невдоволено Омелько.

«Діду!»

«Га!»

«Чому цей острів зоветься Островом Любові?»

«Спитайте того, хто дав йому це прозвище».

«А хто ж дав?»

«Люде»,- одрізав дід.

«Та вже ж не собаки! - засміявся я.- Знаю, що люде...»

«То нащо ж питаєте?»

Я бачив, що з дідом треба якось інакше балакати, щоб викликать його на розмову і не вважати на його вдачу.

«Як гарно тут, діду!»

«А ви думали, що світу тільки у вікні?»

Мені шуткувати не хотілось - я виліз з човна і пішов по острову.

Звечоріло зовсім, і на острові було навіть темно. Острів Любові?! Чому він так зветься? Знов я згадав острови Бекліна... Цей острів коли б бачив Беклін у цей тихий вечір, він прозвав би його Островом Спокою, Тиші. І справді, було так тихо, що навіть чулось, як часом капали сльози з похилених ів... І ця тиша, і ці іви, і цей дід з вудкою робили якесь надзвичайне враження... Що це? Хрест? Передо мною стояли хрести. О! Ключ таємниці! Я побіг до діда.

«Діду, голубчику!»

«Тихше...» - перебив він мене.

«Чиї це могили з хрестами?»

«Покійників».

Мене це дратувало... «Я не шуткую,- сказав я серйозно,- коли хочете, то кажіть, а не хочте, так мовчіть».

«Добре, буду мовчати».

«Ну, стара собако,- подумав я,- будеш казати».

«Діду! Ну, з вами не наловиш риби, їстимеш чорта лисого. Та вже ж вечір, а поплавка не видно...»

«Не сліпий, побачу, як треба буде».

«Давайте, діду, краще посидимо та побалакаємо...»

«А я же й так сиджу. Ви не гомоніть...»

«Ви, часом, не мисливець?!»

«То що?»

«То завтра куріп’ят постріляємо».

Дід покинув вудку і [недовірливо] поглянув на мене...

«Ага, діду Омельку,- піймався?! У вас рушниця є?»

«Чорти за довги взяли».

«Коли хочете, то в мене є зайва».

Дід ще раз подивився на мене. «Така, що стріляє?!» - уже всміхаючись і м’якше спитався дід.

«Та там побачите...» - зацікавлював я.

«Казав сліпий: побачу...»

«А собака у вас є?»

«Аж дві. Та й одної розумної голови хватає задля людини».

«А я табун куріп’ят нагледів!»

«Де?» - знову подивився дід.

«В шпаковім яру».

«То коли так, то й так! - заворушився дід.- Колесом зранку?» - уже зовсім м’яко питав він.

«Удосвіта підемо. Зайдемо на озеро - там повинні бути качки».

«А то вже небезпремінно...» - вже сподівано для мене враз рішив Омелько.

«Поїдьмо!.. Хай їй абищо, цій рибі! Куняєш, куняєш понад річкою, вилупивши очі,- нудна робота. Хіба можна порівняти її з полюванням? Полювання - то інша річ. Ходиш і трусишся, мов у пропасниці. Болото - то тобі найкращі хороми. В’язнеш по шию, аж розм’якнеш. Бувало, з паном Павлом Семеновичем (Вовченка знали?) по тижню не вертаємось додому. Стільки того дробу та пороху випустиш!»

Дивлюсь, дід розбалакався і скоро, здається, не перебалакає, бо повинен бути, окрім Павла Семеновича, і Семен Павлович, і з кожним із них діду траплялись різні пригоди. І як вони для мене, теж мисливця, не були цікаві, але в цей час мені хотілось знати хоч що-небудь про цей таємничий острів. Темний і спокійний, він нерухомо і велично стояв і мовчав, дивлячись у воду, а срібная мла місячної ночі вилась круг його, мов хотіла осяяти його таємницю. А темнії віти захищали і не хотіли пустити до себе срібную млу.

«Еге! Так я кажу: стріляйте! Бийте! Стріляйте! Бийте!.. Що ви робите, Павле Семеновичу??» - репетував дід, тупаючи ногами, мов цей випадок діявся в цей час, і голос діда розлягався луною, і хтось здаля, десь за річкою, сміявся і теж кричав: «Бийте, бийте, стріляйте, стріляйте...»

«Ні за цапову душу пропав заєць...»

«Це так,- підтримував я діда.- Як так можна?! А скажіть, діду, справді, чиї це?»

Дід незадоволено глянув на мене, немов питаючи, навіщо звертати на дрібницю таку важну розмову, і, понижуючи голос, в’яло проказав: «Та це...»

«Острів Любові!» - подумав я, і ще більше здався він мені цікавим, і різні думки, різно розкриваючи таємницю, заворушились у мене в душі... І довго я не міг вирватись з-під влади тих думок, і коли я прислухався до діда, то він уже розказував, теж кричачи і тупаючи ногами, про якийсь надзвичайний випадок з Терешком Івановичем.

«Вже як я скажу, що пильнуй тут, то пильнуй тут, то й не йди звідси. І вб’єш чи не вб’єш, а стрілять, напевно, будеш... Ні! Не послухав... І коли б тільки я не вибіг на шпиль, то як вух не бачити б лисиці. А я притулився до куща і чекаю, і дух затаїв. Коли - зирк!»

«Діду,- перебив я його, знаючи, що нешвидко переслухаєш про все те, що він так зразу угледів.- Давайте лишень сідати на човен та поїдьмо, а то вранці вчасно не встанемо».

«Та можна не спать, щоб було звечора...»

«Ні, діду,- знов обірвав я його,- спочинути треба, а то завтрашнє полювання зведем нінащо...»

Дід послухався і почав відв’язувати човна.

«Діду, хай йому цур, тому полюванню, ви мені краще скажіть: чиї ж це пан і панночка?»

«Звісно, панів,- трохи образливо проказав дід.- Тримайтесь - рушимо! Ми поплаваєм...»

Як було чудово - досить казати. Досить казано, досить писано пишними барвами про пишную вроду літньої ночі. Досить співано про неї, досить ще й будуть співати. Чудовий голос треба мати, глибоку душу, щоб хоч тіні відбити її вроди.

«Так ото біжить собака, так недалечко від мене, туди-сюди, вертить хвостом. Я й без уваги: біжиш, то й біжи, вертиш - то верти. Коли дивлюсь, щось, мабуть, є... Щось дуже турбується собака, аж до землі припадає. Глядь - з бур’янів величезна дрофа... Тар-рах! Раз... і вдруге... Коли з-під ніг табун куріп’ят як заскигле, як залопоче крилами! Хай тобі добра не буде!.. І треба...»

«Треба, діду, брати праворуч, а то зовсім заїхали в очерети...»

«А це й справді - забалакались»,- схаменувся Омелько і повернув човна.. Коли про щось заговорить він, коли з дорогим чоловіком розбалакається (дід весь час один балакав, я навіть і не слухав його), то не бачиш, куди йдеш і куди їдеш...

Несподівано для мене мовчазний раніше дід виявився невтримним говоруном. Спокійне раніше обличчя його виразно, слідком за думками, виявляло радощі, несподіваність, страх, незадоволення і т. ін. Коли, прикладом, він казав про те, як собака крутив хвостом, то весь хребет його горбився, голова витягалась уперед і хиталась з боку на бік, а губи плямкали. Все йому так живо ввижалося, що дід, здавалось, не на човні, а десь у полі, серед кущів, бур’яну кричить, гукає, сердиться. Він забував, що в руках у його весло, а не рушниця, що давно там, де росли кущі з бур’янами, посіяли жито. Кажуть, що все, що в молодості горить, сяє і гріє, повинно погаснуть з літами і знов не загорітись, не сяять... Брешуть люде, мисливський вогонь не погасає в грудях, він жевріє все життя, і треба маленько спочатку заворожити, щоб той вогонь схопився полум’ям і розігрів холодну кров, розгорбив спину [...], щоб самі ноги несамохіть сповзли з теплої печі, щоб руки простяглись до ржавої рушниці. Не закрити очей, що й з-під вік бачать всяку дичину, не затулити вушей, що чують шелест крил і згуки рушниці... Не втримати в хаті старого. Побіжить старий, а стара... тільки махає рукою. У діда Омелька [...] розжевріла мисливська іскра, і я не знав, чим її погасити...

«Тут же що качок було на озерах - за вік свій не перелічиш! Хмарами вились понад річкою та понад озерами»,- гомонів дід.

«Завтра, діду, поговоримо,- прямо сказав я йому,- а тепер, коли ваша ласка, розкажіть мені про того панича та панночку...»

«Та то не при мені було, то я зараз і не знаю - батько колись розказував, а він чув від діда чи від прадіда. То й забув уже давно казане... Давно вже і панські хороми згнили, і панські кістки зотліли. Але слухайте, що пригадаю, скажу.- І дід почав: - Давно це було, ще не стояло тут місто, як жив тут пан на всю округу, пан над панами і володів зеленими степами, лісами, озерами та болотами. Дичини тоді було тьма-тьмуща... (Здавалось мені, від себе додав дід). По лісах ходив звір, по степах - табуни коней, а по озерах та болотах плодились гуси та качки. І в цього володаря з такими розкошами була жінка та дочка-дівчина. Казав той, що бачив, що з виду була дуже гарна, а з душі - ще краща... Та не знаю, не буду казати. Щоб не нудьгувала вона серед лісу та степу, пан, себто батько, возив її взимку скрізь по світу...

І слава про їх голосно лунала понад землею. І яка була голосніша з тих слав, ніхто не знав... Обидві голосні, обидві ясні, як сонце... Коли вони приїздили до пана, то пану був цілий Великдень... Талант і старого пана вони шанували і слухали його. Пан теж був учений і знав багато... Про що вже вони балакали, я не знаю, та й люде не знали. Ну, добре. Так ті пани, що приїздили, дуже, кажу, були закохані в панночку. А кохання - це така гадюка, що не виженеш з серця, не вб’єш, не задушиш... Отрує, зіпсує вона життя і з серця висосе кров. Я не знаю, а так люде кажуть,- ухмиляючись, вставив дід.- Пани ті були щирі приятелі-побратими. Що діяти? Як ту гадюку вигнати з серця, де знайти знахарів з зіллям проти неї?! Солодка й пекуча отрута тієї гадюки. Знала й панночка, що її люблять ті пани, та не знала, що діяти... Чарували її більше обличчя й душа, а душі в них обох були однаково чарівні, і однаково вона їх любила... Ходять ті пани засмучені, залишили вони свою науку, забули про все на світі - одна їх думка пече, один розпач душу розриває... Не легше було й панночці... Стати жінкою одного - запропастить другого... Ходить вона сумна і не рада собі, не рада своєму життю, умивається вона слізьми, розмовляє з деревами та з квітами і не знає, що з собою робить... Ось-ось, думає, два побратими зробляться лютими ворогами, спільна їх робота полетить у безодню... Знала вона всі заміри, всі думки тих панів, і жалко було їх - добра пані бажала людям. А найбільш їй жалко було того, що вона була всьому цьому виною. Кажуть, утопилась - хай, мов, живуть на користь людям, хай, мов, своїми душами осяють темні пороги людські - не буду я стояти на перешкоді. Поховали її під дубами на острові, поставлено кам’яний хрест. І люде кажуть: раніш щороку правили панахиди по ній, а потім забули... Давно було... От і прозвали той острів Островом Любові.

А пороху у вас та дробу хватить для мене?»

«Постійте, діду, постійте, а що ж пани ті вчені?»

«Не знаю. Люде про їх нічого не розказують. Дуже вже їм сподобалась панночка - добра була. Кожний з нею балакав, кожний знав її і любив».

«А пан?»

«Про пана теж нічого не знаю - забув. Казано мені щось і про пана, та хіба все згадаєш, все вдержиш в думці? Давно було...

Батько умер уже літ 40... Теж був мисливець,- солодко додав дід.- Та хіба тоді стільки дичини було, як тепер? А знаєте що? - живо заговорив Омелько.- Давайте лишень зараз підемо до вас, заберемо, що треба, та й заночуємо у мене в повітці. Чуть почне розвиднятись, сядемо на човен, переїдемо річку - та й на озера».

«Знаєте, діду Омельку, зробимо так».

Дід почав привертати човен до берега. Вилізли ми з човна, зайшли до мене, побрали рушниці і в північ вернулись до дідової хати, що поміж другими стояла якраз на березі. Дід довго не спав, все ворочався та розплановував наше полювання, а я вийшов на берег і довго дивився в ту сторону, де був острів, і довго думав над панночкою і над тими вченими людьми. Думки летіли до панночки, вертались від неї з безліччю других і ясними барвами квітчали без того уквітчаний образ панночки... Жалко тільки було, що все йде, все минає, що швидко зів’януть навіть пожовклі спогади про ясну душу панночки...

«Та й холодна ж вода! Та свіжа-свіжа! Ой, умийтесь, паничу! Ви не спали, я теж не спав - не влежиш,- казав збоку мені дід.- Сіріє - час рушати...»

«А час, то й час - рушаймо!»

І я почав умиватись.

11-15.VI.1904

ПЕКЛИВА МАТИ

З життя

У моєї матері не було куховарки, і вона дуже була рада: одна знайома німкеня, мандруючи в Ригу, пораяла їй на деякий час взяти її зайву куховарку. Мати, кажу, рада була і взяла Катерину.

З куховарками я не маю ніяких справ, то мені й байдуже. Живе та куховарка день, другий, кличе свою п’ятилітню дочку Полею, варить обід, вечерю.

Раз мати приходить та й каже мені: «Просить Катерина дати для своєї дочки стульця, бо її Поля не звикла сидіти на стільці - мулько їй і неприятно».

Я пішов до пекарні глянути на матір і дочку, котрій уже починає муляти стілець.

Мати - в звичайному убранні, тільки волосся закручене по-панському, надзвичайно малого зросту, з надзвичайно великою головою і надзвичайно кирпатим носом. Товста, краснощока, крива на ногу. Поля - невеличка дівчинка, в панськім убранні: в пантофлях-сандалях, з капелюхом в руках і з срібною каблучкою (себто браслетом) на руці.

Мати силкується якомога говорити по-російському, по-панському і говорить смішним до краю жаргоном. Дочку теж учить говорити панською мовою і забороняє мужицькою. Раз чую: «Ты, моя Поля, не гуляй с мужицькими детьми: они говор’ят гадкие слова... Гуляй он с Ростиком» Ростик - це синок пана, котрому батько заборонив не тільки гуляти з Полею, а навіть і підходити близько до неї. Мати дуже дивувалась, чому Ростику забороняють гуляти з її дочкою, коли вона вбрана в панське убрання, ходить завжди в шляпці і говорить по-панському, хоча іноді, правду кажучи, забувала наказ матері і вживала мужицькі слова.

«Может ты, Поля, говоришь гадкие слова, что Ростик не желаеть гулять с тобой?»

«Нет, мама».

«Ти мне смотри: нехорошо говорить гадкие слова».

Дочка кивнула вбік головою, мов зовсім не згоджуючись з матір’ю. Поля була упертою дівчиною, ніколи нічого не робила по-материному, коли мати не обіцяла ніяких їй подарунків.

«А я буду з Оленою гуляти?!»

«Ты мне смотри, как ты говоришь: з Оленою. Зовсім мужичка».

Дочка знов махнула головою.

«Ох, Поля, будешь бита! Чиво ты тут сидишь, да еще в чужой юпце - видишь мальчики ходят - неприлично, да пойди погуляй навпроходку, да одинься, захвати дзонтик, а то загориешь, будешь как цыганка».

Поля давно не хотіла одягатись, але одяглась, розчинила «дзонтик» і стала проти дітей. Діти дивились на неї, вона - на дітей, не розмовляючи з ними, а тільки пишаючись, вертячи зонтиком та каблучкою на руці.

Мати досить добре знала, як треба виховувати дітей, бо слугувала у німкені і приглядалась, ставлячи страву на стіл, як та муштрувала і виховувала своїх малих помешканців. Справді, у німкені було на помешканні шестеро хлопчиків-гімназистів, невеличких - від 8 до 11 років. Німкеня учила їх німецької мови, як треба поводити себе, сидіти за столом, робити реверанси. Може, й ще на дещо вона звертала увагу, але дальше цього виховання не йшло. Як треба думати, як треба відноситись до яких-небудь життєвих яв, до цього діла не було. Справді, привчати хлопця критично відноситись до життя - це зовсім не гаразд. Чого доброго, і гімназії не скінчить надалі. Катерина придивлялась до всього цього, маючи перед собою таке зразкове виховання, і прищеплювала все на Полі. Скінчиться, наприклад, обід, то Поля біжить спершу до німкені і каже або «мерси», або «данкиший». І часом тепер у нас, як мати після обід ляже спочити, відчиняються з гуком двері, вбігає, пообідавши, Поля і, роблячи реверанс, кричить «данкиший», мов просячи дати їй по шиї за те, що вона потурбувала своєю непроханою дякою.

Надворі страшенна спека - Поля в пантофлях-сандалях.

«Катерино, чого вже ти не роззуєш Полю?!»

«Как можно! Она вся загорить і ножки поколить»

«А ото ж діти другі бігають і не колять ніжок...»

«Так то мужицькі - привикли».

Здвигнеш плечима і підеш. Раз повертаюсь уже досить пізно звідкись додому - одіта дитина сидить і куняє на столі, а мати перемиває посудину...

«Чого ви не положите Полю спати? Дивіться, вона зовсім спить...»

«Так она босенькая, придется нижками ступать по полу, а я не могу ее перенести на кровать, у меня руки грязные».

До ліжка було не більше як 8 - 10 кроків.

«Ну, пак!» - подумав я та й пішов. Вчора чую: «Поля та опять, отакая гадость, гуляет з мужыцкими детьми,- возьми он цюцика и играйся».

У Полі був звик завжди, як вона не згоджувалась з чим-небудь, говорити: «Як дам тобі по морді!» І зараз наказ матері був не до вподоби Полі, і вона, надувшись, проказувала: «Як дам тобі по морді». Але взяла на налигача цуценя і потягла його за собою.

Цуценяті зовсім не хотілось у той час кидати смачну кістку, воно почало було захищатись та гарчати, але бачить, що це йому не пересилити, і далось налигачу, і довго ще воно оглядалось на кістку, тяглось, викручувалось з налигача.

Раз приходить до матері Катерина й ласкаво, ухмиляючись, каже: «Що я буду у вас прохати...»

«А що - кажи».

«Чи нема у вас викройки з ночных кофточок?»

«Нащо вони вам?» - питає мати.

«Та хочу Поли сделать дви-тры кохточкы - неприятно спать в одной рубашке».

Мати ніяких викройок не мала і не могла вдовольнити Катерини.- «Вот бида - придется мадистку просить...»

Мати не втерпіла: «І нащо таки кохточки для такої малої дівчини?..»

«А нам же как...» - і пішла.

Мати почала говорити, що так ніжно не можна виховувати дітей, а панам треба їх зучувати до всього, бо не знаємо, що й як буде далі... Як звикне дитина ходити без чобіт, то їй це буде шкодити ходити коли-небудь в чоботях, а коли звикнеш до чобіт, то потім босою ногою дуже мулько буде ставати на сиру землю.

«Навіщо ви, Катерино, привчаєте її борщ їсти з булкою - воно й не смачно, самі знаєте, та й даремне. Всяк буває. Часом приходиться в житті так, що й чорного хліба біг дасть».

Але Катерина не вважала на те, що казано, й робила по-своєму. Носила Полю на ліжко, обувала в сандалі і навіть купувала для Полі каву, бо Поля «звикла у барині (себто в німкені) пити щоранку каву».

Люде ухмилялись, дивлячись на пихливу матір, і нічого не раяли, бо... даремно було раяти. Згодом приїхала німкеня: «Ну, што, довольны Катериною?»

Мати: «Дуже, дуже дякую».

«Она у меня четвертий год - все знает...»

«Навіть те,- проказала мати,- чого можна й не знати».

Німкеня не зрозуміла. Катерина дуже рада була своїй пані і почала складати свою худобу. Поля десь схопила недокурок цигарки і запалила. Катерина м’яко почала казати: «Брось, Поля, когда будешь узрослою, тогда можно будеть і курить, а теперь зувредно. На грудку табак падаїть...»

Даремно казала. Німкеня реготала, ми мовчки дивились...

16.VI.1904

НА ПАНСЬКОМУ ОБІДІ

Я надавив кнопку електричного дзвінка,- і незабаром відчинила двері мені покоївка, молода і вродлива дівчина. Їй 18-19.

«Пан або пані дома?» - спитав я.

«Пана немає, поїхали в поле, а пані дома».

«Однаково»,- і я пішов по східцях на другий етаж.

Вийшла пані з приємним обличчям, з карими, журливо-замисленими очима і спитала мене, чого мені треба. Так і так, кажу, зараз у мене вакації, робить нічого, а я чув, що у вас треба когось учити, то от я, мовляв, узяв би це з великою охотою.

«Ага, репетитора нам треба справді, але я без мужа нічого не можу сказати. Зайдіть до хати».

Я згодився. Повели мене в їдальню. За столом сиділи гімназисти: один - літ 17, другий - літ 19 і грали в шахмати. Панночка, літ 15, сиділа і щось читала.

«Моя дочка і сини»,- промовила панна, показуючи простягнутою рукою на дочку та синів. Ми подали і стиснули один одному руки. Познайомившись, ми розбалакались.

«Мамо, ми зараз підемо надвір, подивимось сад, ставок, а ти нам постанови самовар - до обіду ще далеко». Пані сказала: «Добре», але глянула на сина, ніби про щось питаючи. Син беззвучно відповів їй на незнайомій мені мові. «Рай у вас, та й годі!» - сказав я, любуючись садком та ставком. «В кожнім раї є своє пекло»,- відповів гімназист Микола, ухмиляючись до брата Анатолія. Той промовчав.

«Чорт його батька знає, чого батько не хоче нам зробити човна,- оце б сіли на човна, заспівали б що-небудь».

«Боїться, щоб не перекинувсь човен та не потопились ми. А як же ми потопимось, коли вміємо плавати?»

«Попросіть його гарненько, то він і зробе»,- сказав я. «Чортяку проси». Я засміявся, мене розсмішило таке товариське відношення до батька: в нім не було, здавалось, ні зневаги, ні чого другого, що часом робить на других несамохіть якесь неприємне враження. Мені взагалі сподобались хлопці - веселі, жваві, недурні, гострі.

«Чай на столі, прошу»,- прокричала пані з балкона до нас.

«Хай підожде, ми більше його ждали»,- крикнув Микола.

«Хочете глянуть на коней?»

«Давайте!»

«Оцей дуже швидко бігає... Тпру, вороний... А оце - ледащо, воду та горшки ним тільки і возити. Батько любить на ній їздити. А це - гадюка, скажений, під верхом ловко ходе. Як батька кудись нечистий понесе, зараз ми сідло на нього - та в поле! І бігом, як вітер! А це почесна праця така нашого заводу, звичайно, кінського. А оце такий, а оце сякий, а оце вже робочий...»

«Ходімо краще до чаю».

На столі стояли самовар, цукерки, хліб. В їдальні нікого не було.

«Коньяк вживаєте? Та що я питаю - давайте хильнемо!»

«Дякую»,- почав було я, та бачу: чом не випить і випив.

«Давайте ще по одній!»

«Ні, ні за що, буде...»

«О! То вже у нас як поживете, то ми вас навчимо».

Почали чай пити. Вбігла панночка і почала розливати чай.

«Павлусь, ти знаєш, сю ніч знову задушив тхір мого голуба сизого...»

«Та я його, клятого, та я сю звірюку,- почав лаятись Павлусь.- Та я йому, антихристу, сам голову одкушу».

Всім було у той час чогось смішно, і всі сміялись.

Веселий сміх і голоси літали, дзвеніли і одгукувались десь у дальніх кімнатах. Ввійшла і пані з тими великими журливими очима і прихильно подивилась на всіх нас. Колись вона, мабуть, була дуже вродлива - починаючи очима і кінчаючи станом казало за це.

«Марусе, а ти чом же чаю не п’єш? Пила уже - не хочеш?» - ласкаво питала вона дочку.

«Не хочу, та й обід скоро».

Пані полохливо глянула на годинник. Була перша. В цей мент із двора вбігла покоївка і, жахливо дивлячись, зупинилась проти нас.

«Ну,- думаю,- пожежа або хто кого вбив...»

Виявилось, що пан з поля приїхав і пішов розпоряджатись по двору. Не вспів я гаразд подумати над цим з’явищем, як на столі вже не було ні самовара, ні шампана, ні мого недопитого чаю. З дітьми щось зробилось надзвичайне. Вони мов поменшали зразу, згорбились, зморщились. Сміливі й голосні голоси їх поробились якимись тихими, слухняними.

«Це наказаніє, це кара Божа,- нікому за ділом дивитись, отож біда, отож невозможно».

Признаюсь, що й мені якось, дивлячись на других, нібито зробилось чогось страшно.

«Обед готов? Маня, обед готов?»

«Скажіть накрить стіл!»

«Ну, як же так: папа приїхав, а обіду немає...» Він завжди, як казали мені потім, величав себе папою у власній господі.

«Папа пить хочет, а у вас обеда нет...»

Ми вийшли на балкон, що виходив з їдальні. Пролетіло декілька хвилин - і обід стояв на столі.

«Садитесь»,- крикнув він...

«Просимо з нами пообідать,- сказав мені Павлусь.- Уже чортяка принесла його»,- шепнув він, показуючи на двері. Вийшли.

«Познайомтесь!»

Він малого зросту, поважний, з рідкою білою бородою, з сірими маленькими очима. Я почав казати йому, чого це я прийшов до нього.

«Потом расскажете, сейчас обед,- зупинив він мене.- Обедать не хотите? - спитав він мене таким голосом, мов жалкував зарання, що я не хочу обідати. Я подякував і сів. Мовчимо, ніхто ні слова.- Так ты папе «доброе утро» не сказала, Маруся!»

«Забула...» - боязно сказала Маруся.

«Нельзя забывать (він шепелявив і шамкотів), нельзя забывать папу!»

Знову мовчимо. Мені якось ніяково було сидіти в тиші і візьми і скажи: «А сьогодні, здається, знову дощ буде!»

«Терпеть не могу, когда про погоду говорят»,- завважив папа.

Я почервонів і замовк. Подали на стіл печене. Папа схвилювався і почав чогось шукати виделкою в мисці...

«Хвоста нет. Где хвост? Хто з’їв хвост?» - репетував господар, пильно дивлячись кожному в вічі. Я поглядом забожився йому, що не тільки не їв хвоста, а й не бачив... Стурбувалась і пані, сама почала шукати хвоста... Хвіст, на щастя, знайшовся - він був завалений шматками м’яса та картоплею, і його не можна було зразу знайти. Витягли хвоста. Господар ударив пальцем по столу: «Сколько раз папа говорит: не пережаривать, весь жир стечет. Нет, не слушают папу!»

Виявилось, що з печеного папа з’їдав одного баранячого хвоста і лічив його найсмачнішою стравою. Не спекти хвоста - значить самому бути спеченим папою. Подали третє, якісь речі до молока. Жінка налила з кувшина в склянку молока і подала мені.

«Кому первый стакан наливают? Снова надо тебя поправить при цьому».- Папа часто поправляв прилюдно свою жінку, як та робила що-небудь не по-папиному.

«Неженатый молодой человек,- звернувся він до мене,- меньше будет неприятностей, особенно дворянкам.- Він глянув на жінку.- У Павленко первая жена тоже была дворянка. (Павленко думав, що багатший від папи, він у всьому був зразком для папи). Не слухала его, не повиновалась, так он как дал два раза ей по голове чубуком, так та и душу отдала».

«Це деспотизм!» - стиха завважила жінка.

«Нет! - скрикнув папа,- это называется - человек с характером. А другая жена была у него уже простая, но покорливая, слухняная - от и хорошо».

Всім нам було не зовсім хорошо.

«Вставайте!» - сказав, пообідавши, господар.

Всі встали.

«Пойдемте на балкон».

Ми вийшли.

«Господи, почему ты не прогонишь от дома кур? Анюта! Ну, почему?»

«Та вони ж нічого не шкодять, у сад не ходять...»

«Но они волнуют папу».

Жінка побігла відганяти курей.

Я розказав йому, задля чого я прийшов.

«Нет! На всем готовом 20 рублей дорого. Потом у меня дочь, с молодым человеком заниматься ей я не позволю... До свидания!..»

«До свидания!»

Я почав прощатись, всі безмовно і винувато зі мною прощались.

17.VI.1904

[В ЦЮ НІЧ…]

I

В цю ніч він згадав все до найменших дрібниць, згадав про все з початку свого дитинства...

Воно здавалось йому якоюсь маленькою, низенькою кімнатою з трьома низенькими вікнами, в які в’яло дивився, немов по обов’язку, сірий заплаканий день. У кімнаті - батько швець, недужа мати на лежанці, він та злидні...

Потім він бачить уже [себе] хлопцем, літ 15, у крамниці. Рано-удосвіта встає і пізно лягає. З цього часу життя йому намалювалась ніч, тепла, літня ніч біля господарського дому в садку. Вгорі байдуже, але вродливо світяться зорі, тихо шумлять своїм листям білі акації та яблуні, а в думках у нього Віра - 15-літня племінниця господаря, з довгою і русою косою, з білим мармуровим обличчям, якого боялось торкнутись навіть сонячне проміння, і ясними синіми очима, що так широко уміли розкриватись і так глибоко й вразливо дивитись у саму душу. Де тепер вона - він не питав себе і згадував її як покійницю. Життя вирвало його з однієї крамниці і кинуло за сотні верств в другу, а її нині підхопили життєві хвилі і де зупинилися з нею - ніхто йому швидко не скаже.

Потім йому стало 16-17 і 20 літ. Прокляті навіки роки! Тут він узнав стому духу і тіла, тут він навчивсь брехати, тремтіти перед обличчям свого господаря, тут він узнав, як дуже, як нестерпуче б’ються ремінці. Прокляті роки! Ремінці не навчили його робити, а, б’ючи, вибили з його все краще в житті, що зернами всосалось в його душу з молоком матері і чого молоді й ніжні зростання не винесли шкульного канчука і посіклись, і повсихали з корінцями. Аж ось йому полегшало: краще стало їстись і більше спатись, поменшало роботи. Він дуже сподобавсь господарці, а господар занедужав чахоткою і вже не міг ходити в крамницю.

О, кличеться він уже не Ванею, а цілий Іван Семенович, в штанях навипуск і навіть з годинником. Місцеві баришні, ласо подивляючись на Івана Семеновича, запрошують погуляти вечором на вулицю і так лагідно усміхаються йому. Але що вони всі йому, коли ось-ось чортяка вхопе недужого і хворого господаря, а господиня стане його жінкою, а головне, він стане господарем і в крамниці, і в домі, і в хаті... В кишені гроші, на голові - шляпа, навколо пошана і: «Що вам завгодно, Іване Семеновичу?», «А як вам спалось, Іване Семеновичу, а куди думаєте сходити?». Він тепер зовсім не боїться Єгора Павловича - не встати йому навіть з ліжка, не вхопити йому блідими безкровними руками страшного канчука, не закричать йому страшним голосом, від котрого дух замирає і стигне кров у жилах. Вечором він приносе одчот і виручку, бреше йому, а він тільки скрегоче зубами і не може встати... От же раз встав... Іван Семенович обхопив товсту господарку і почав її цілувати, а Єгор Павлович угледів, схопився і так ударив палкою по голові Івана Семеновича, що Іван Семенович упав без чуття, і сам господар упав... Упав так, що, бідний, і не піднявся більше... Коли б не була свідком тут господарка, Марія Григорівна, то, напевно, злі люде Бог зна чого наговорили б на Івана Семеновича, а то, на щастя, була господарка, і нічого дурного не пішло по селу.

Поховали Єгора Павловича, найняли сорокоуст, і незабаром, через два місяці, Іван Семенович став мужем, став господарем і богатирем. Все пішло по-новому, по-кращому, але Іван Семенович чомусь став замисленим, нервовим, почав боятись ночі. Закриє очі - а перед ним стоїть Єгор Павлович і держе в руках канчука так виразно, так дійсно, як наяву. Але добрий для них час зумів стерти виразність цього привиду і заспокоїти Івана Семеновича. Почалося щастя, спокійне, сите, міщанське щастя, яке все - в туго набитій грішми кишені та ласому шматкові хліба.

II

Я дуже поважаю Івана Семеновича. Іван Семенович такий практичний чоловік. Хто зуміє із хлопчика в крамниці вибитись на дорогу володаря такими багатствами, як дім, 200 десятин землі, крамниця? Щоб вибитись на таку дорогу, треба мати перш усього голову, потім - проворні руки, треба навчитись (а це так важко!) не лупати очима і не червоніти. Взагалі, треба зробитись дуже поважним чоловіком з міцною душею. Я такий радий за Івана Семеновича, і мені дуже неприємно робиться, коли Іван Семенович, проходячи через залу, повинен відвертати набік голову від недремного портрета свого господаря. Покійний дивиться так суворо, так сердито, мов от-от вискоче з портрета, вхопе канчука і помститься над Іваном Семеновичем. На цьому портреті Іван Семенович примічає все нові і різні мислі. Гляне часом йому в вічі, і той Івану Семеновичу каже: «Постій, постій, доберусь я до тебе, я тебе...» І Іван Семенович мерщій відвертає голову і, повний жаху, мерщій біжить у крамницю. Гляне збоку, і Єгор Павлович безмовно скрикне: «Та як же ти смів одружитися з моєю жінкою?» Гляне з другого: «А, так ти тепер господар, а не я! Побачимо!» І Іван Семенович ладен у той же час покинути і жінку, і землю, і крамницю і податись куди-небудь на степи, щоб ніхто його не знайшов.

О злий портрет! Що ти робиш з Іваном Семеновичем? Ти лишаєш його покою іноді серед ночі, ти згорблюєш його струнку і поворотну постать, ти примушуєш його почувати не господарем, а орендарем якимсь, котрий взяв і дім, і землю, і чужу жінку тільки на якийсь невеликий час, щоб у справності знову повернути покійнику... повернути покійнику. Чи те ж може здійсниться? А ти, портрете, примушуєш його так чудно думати!..

І от у цю ніч йому не спалось довго... Тільки затулить очі, як Єгор Павлович висуне голову і скрикне: «А, ти тут!» Розкриє очі - нікого немає, тільки сидить на ліжку жінка. Знов закриє очі, а Єгор Павлович питає: «Так чия це земля - твоя чи моя?» Іван Семенович ладен уже сказати йому, що земля не його, а їхня, Єгора Павловича, як Єгор Павлович знову спитає: «А чиї гроші пропив учора з Терешком?»

«Це химера, буду спати... спать хочеться, рано вставати треба, треба їхати до міста...»

«Куди?» - вже тихо питає Єгор Павлович.

«До міста поїду, хазяїне,- одмовляє Іван Семенович.- Треба, хазяїне, купувати крам».

«Молодець, молодець!» - уже лагідно хвале Єгор Павлович, і Іван Семенович, зігнувшись, лагідно, але боязно усміхається йому.

«А ти по чім будеш крам купувати?..»

«Дешево, хазяїне, дешево...»

«А як будеш продавати?»

«Дорого, кажу, дорого!»

«Молодець,- каже,- молодець. А кому гроші будеш оддавать?»

«Вам, хазяїне, всі вам».

«А чия то жінка спить на ліжку?»

«Ваша, Єгор Павлович, ваша. Це Мар’я Григорівна».

«А не брешеш ти, сучий сину!» - гарконув несподівано Єгор Павлович.

Іван Семенович прокинувся в лихоманці і з жаху штовхнув жінку в бік: «Чого ти, їй-богу, так спиш? Так можна весь вік проспати». Мар’я Григорівна розкрила очі, перевернулась на другий бік і заснула. Івану Семеновичу зробилось не так страшно, і він заснув. Заснув, але баче, що Єгор Павлович тихо крадеться до нього і держе в руках канчук. Раз, два, три! І канчук почав ходити по Івану Семеновичу. Іван Семенович не може ні розкрити очей, ні закричати: він мов захолов. Вдовольнившись, Єгор Павлович зупинився і почав шукати жінку, а Іван Семенович схопився з ліжка, закричав не своїм голосом і упав під стіл. Прокинулась жінка, засвітила свічку, розбурхала служівниць...

Всю ніч уже не спали, і не погасла свічка, і ранком о сьомій годині ходив піп з віничком у руках, кропив хату, а Іван Семенович бігав біля його і казав отцеві: «Отут шелесніть, отут побризкайте...»

«Ізжени, Господи, із дома сего нечистую силу...» - бризкаючи, казав піп, а Іван Семенович про себе додавав: «Нечистую силу Єгора, нечистую силу Єгора».

12.VIII.1904

ПОГОВІР

Вона кохала його, кохала не за те, що він має чорні вуса, підстрижене волосся, ласкаву усмішку, чорні очі. Ні! Він був весь гарний, починаючи з блискучих чобіт і кінчаючи головою. Боже! Як гарно на ньому сидить піджак, який чистий на ньому комір, як ясно блищать чоботи... Як він говоре! Дві-три години він може безперестанку говорити, і, може б, він міг говорити цілу вічність, коли б його не спиняли другі. Така дивна й надзвичайна здатність говорити більш усього, здається, чарувала Марію Семенівну, і вона кохала його щиро, дуже-дуже...

Він не кохав її так і мав для цього причину. Перш усього вона мала без краю довге і без краю вузьке обличчя, котре без жалю було пожоване віспою, і так глибоко, що ніякі шпалери не могли зарівняти ями. Потім вона мала такий ніс, що коли б його одрізать і спитать, що це, можна забожитися, показати людям, то ніхто не вгадав би, що це ніс, звичайний ніс людини. Потім вона дуже скидалась на тараню, і потім, найголовніше, у неї не було того, що всяку людину, хоча б вона була похожа на чорта, робе і цікавою, і вродливою, і любою. О гроші, гроші! Яка таємна сила ховається в вас! Сидить, наприклад, у вагоні проти вас така гурія, що ви нишком уже декілька раз спльовували набік, і витягає з кишені гаманець. А там... і золото, і срібло, і бумажки... Скільки їх, Боже мій! Весь світ можна об’їздити... І перед вами уже не чортяка, а панночка: з досить вродливим обличчям, безперечно, розвинена, і ви починаєте по волі якоїсь сили цуциком бігати круг неї, розпитуєте, де вона живе, дивитесь з нею у вікно, дивуєтесь на вроду вибитої вівцями толоки, записуєте адресу і, міцно стискаючи руку і безмовно прощаючись, довго дивитесь на неї очима, повними сліз...

Через рік ви, може, її забули, а може, уже лічитесь її чоловіком і так же спльовуєте уже прямо, як колись спльовували набік у вагоні... Марія Семенівна, кажу, не мала грошей, що оздоблюють людину, як сонце своїм промінням часом оздоблює найгидкіший краєвид, і була гарною такою, як і вродилась. Правда, капелюх з пір’я, пудра «Федра» і закручене волосся. Часом смерком, як лампи ще не засвітяться, а морок уже плаває в повітрі, вона здавалась вродливою, і довго тоді вона дивилась на себе в свічадо, аж поки не приносили лампи. Потім вона йшла на вулицю і гуляла з нами, з Карпом Івановичем. Гуляючі більше всього говорили про все це та про кохання. Раз навіть несподівано для себе він обняв її і поцілував... Вона схилилась йому на груди і лагодилась так стояти до самого ранку, а він... а він одіпхнув її і спитав: «А яка тепер година?» Після цього, мабуть, соромливість шкодила йому щодня з нею гуляти і розмовляти про сонце і кохання. Але Марія Семенівна була впевнена в тім, що він її кохає, і уявляла себе молодою Карпа Івановича...

«Може, через те не видно його, що лагодиться до шлюбу»,- думала вона і сама починала лагодитись, шити (вона сама була швачка) та в’язати. А Карпу Івановичу після поцілунку Марія Семенівна здалась ще більш рябою і бридкою. Він рішив уже ніколи більше з нею не те що гуляти, а й не стріватись... «Хай їй цур - прямо торішня пороша»,- думав він, і йому якось гидко ставало. «Щаслива, заміж виходиш»,- заздрили їй подруги, а вона сміялась і раділа, і впевняла їх, що їй не 28 років, як вона їх дурила, а тільки 22.

І незабаром узнало все село, що Марія Семенівна виходить за Карпа Івановича і на тім, може, тижні шлюб... Подруги тільки те робили, що бігали до Марії Семенівни і просили якої-небудь роботи.

Узнав навіть про шлюб і піп, і раз, зустрівшись з Карпом Івановичем, сказав: «Менше 20 карбованців з вас не візьму».

Карпо Іванович божився, що і в думках він ніколи не покладав брати за себе Марію Семенівну, сміявся, а потім уже почав сердитися. З ким не зустрінеться, всяк його питає і шуткує: «Та й вибрали ж бо ви собі чечіточку!.. А коли ж ваш шлюб з Марією Семенівною? А чому ж ви не кличете нас на весілля? А гарною буде молодичка Марія Семенівна... Ну, вибрав же собі ти пару!.. Невже хуже ніде не знайшлось?» і т. д., і т. д.

Пішов раз Карпо Іванович на базар. Чує: одна баба шепоче комусь: «Оцей жениться на швайці Марії Семенівні». Куди не піде Карпо Іванович, там і кажуть про сватання, там і поздоровляють його з подружжям. Карпо Іванович зблід, менше став говорити і тікав від людей. Півсела стало ворогами для Карпа Івановича, і кожен хотів, як здавалось Карпу Івановичу, подратувати його. «Та ну, вже признавайтесь! Швайку не сховаєш у мішкові!..» Карпо Іванович навіть хотів получити рощот від хазяїна і податись шукать другого місця в другому селі чи містечку. І чортяче терпіння його... Він одержав листа від батька і прочитав: «Не сподівались ми, синочку, що ти, як будеш женитись, не позвеш і рідну матір та батька для благословення. Хай же тебе Бог благословить!» Він як був, так і побіг до тих людей, у яких жила Марія Семенівна. «Вашої молодої дома немає!» - закричали діти, угледівши Карпа Івановича. Карпо Іванович відчинив двері і спитав: «Де Марія Семенівна?» - «Вибачайте, Марія Семенівна поїхала додому дещо справити для весілля». Карпо Іванович затрясся від злості і вибіг на вулицю.

За ворітьми сидів дід, що вартував добро господаря. Він встав і ласкаво, ніби питаючи, сказав: «У молодої були, Карпе Івановичу? Нема, додому поїхала, додому...» Карпо Іванович заскреготав зубами, хотів ударить його, та захитався і не втримав сліз: «Що я зробив їм?! За що?» - плачучи, корив він себе і пригадував помсту, і не знав, як поступить.

«А в кого це ви були, Карпе Івановичу? - лукаво ухмиляючись, зустрів його хазяїн.- От вам і вір...»

Карпо Іванович пішов у свою кімнату, зачинився і довго ходив з одного кутка до другого. А вранці подав на Марію Семенівну в суд «за клевету».

1904

ПРОЩАЛЬНИЙ ОБІД

О, коли б я вчора ще сказав, що я буду у предсідателя на обіді, то мені б не тільки не повірили, а й заплювали б очі, сказавши: «Чи не з’їхав ти з глузду?» Ти, що одержуєш 30 крб. на місяць, будеш з предсідателем сидіти за одним столом, з тим, що одержує 500 крб. на місяць. А отже, я, 30 крб., буду на обіді у 500! Коли не вірите, то можу одімкнути скриню, виложити всякі речі і зісподу дістати хусточку, в яку я завернув приготовлене на обід до предсідателя. Завтра я буду на обіді... І соромно, і радісно якось робиться на серці, коли я згадаю, що завтра, рівно в годину, я буду в того, який на мене навіть не хотів ніколи глянути... Як я буду себе поводити? Де я сяду, з ким я буду говорити? Про віщо я буду говорити? Який я надіну комір? Не забутись узяти дві хустки - одну для носа, а другу - для чобіт: обтерти перед госпо́дою. Візьму синеньку, з червоними візерунками... Там, мабуть, буде багато людей... Всі наші... пані, панночки. Що я їм скажу? Не буду ж я мовчати, стирчати, як пень! Треба говорити, залицятись... Тоді, може, й накинуть 5-10 крб. Тяжко з незнайомими знайти розмову...

О! Почну говорити з ними про фонограф... Гарна річ! Співа, говорить, а людини ніякої немає. Вигадають же таку кумедію! А, може, я ще й уподобаюсь дочці предсідателя, що вона скаже: «Тату, дай йому зразу місце конторщика на 75 рублів на місяць...» - Боже! Як я її буду любити, як буду пильнуватись за нею!.. Так думав і млів від таких думок Макар Макарович до тих пір, поки не заснув... Не вспів він навіть як слід заснути, як перед ним стоїть увесь в огнях предсідательський будинок... Біля дверей стоїть швейцар і відчиняє, вклоняючись йому, двері, а він іде по східцях, засланих килимом, кудись наверх, звідки несеться жива і весела розмова... Він уже на порозі в залу. Серце застигло... Аж ось Макар Макарович здригнув, підняв голову, широко й нерухомо розкрив очі, витягнув руки і пішов рівно, як струна, туди, де чулись поважні голоси.

«Уже обідають»,- сказав йому лакей.

Макара Макаровича ці слова вдарили, як молотком по голові. Декілька хвилин він цілком не міг ні бачити, ні мислити, ні чути. Першою думкою у нього була: «Спізнився, виженуть...» Але хтось йому шепнув на вухо: «Тихесенько піди поза спинами, не кажучи ні слова, в кінець столу. Там, на кінці стола, стоїть твій стул, сядь і їж...» Їсти? О, нізащо! Їсти у предсідателя?! У того, який одним поглядом може загнати тебе у саме пекло? Їсти у того, який тримає в своїх великих руках твоє маленьке щастя? О ні! Це неможливо.

Макар Макарович, тремтячи, прокрався поза спинами і тихо, навіть безгучно, сів на свого стільця. Як сів він, побачив тарілку і довго сидів нерухомо, і довго нерухомо дивився на тарілку, поки аж трішки не обійшовся. Потім він тихо-тихо повернув очі, щоб побачити, хто́ і що́ навколо нього. Тут сталось щось надзвичайне, що може тільки статись у сні.

Перед ним і біля нього сиділи не люде, а гроші, звичайні людські гроші. Разом з ним у бік предсідателя сиділо 33 крб. 33 коп., далі - 36 крб. 66 коп, ще далі - 41 крб. 75 коп. і т. д. Чим далі, тим більша сума сиділа на стулі і тим більша вона була собою. Макару Макаровичу стало не так страшно, особливо тоді, як він побачив праворуч 23 крб. 12 коп. Він помітив ще, що кожна менша сума дивилась на більшу і не звертала ніякої уваги на меншу, на ту, що дивилась на неї і ухмилялась. Кожна менша говорила до більшої, а більша говорила з іще більшою, не слухаючи меншої. Макар Макарович трішки здивувався, а спитати було нікого. Правда, ліворуч сиділо біля нього 33 крб. 33 коп. Він побоявся звернутись до цього сусіда, та цей сусід до того ж говорив щось до 36 крб. 66 коп. Макар Макарович, не повертаючи голови, звернувся басом до 23 крб. 12 коп.:

«Слухай, що це таке: люде - не люде, гроші - не гроші, а так, хтозна-що...»

«Не можу знати, ясновельможний пане»,- пропищало 23 крб. 12 коп.

«Як же так? Треба знати, треба, голубчику, знати, так не можна...»

Макар Макарович почав розглядати громаду і зупинився поглядом на 350 крб., що сиділи рядом з предсідателем і приємно ухмилялися йому.

«Хто це такий, 350 крб., ти не знаєш?!»

«Це шурин предсідателя, ясновельможний пане, не пізнаєш? Хе-хе-хе!» - питаючи мишачим голоском, одповіло 23 крб. 12 коп.

«Скільки тобі літ? Який у тебе тонкий голосок!»

«28 років,- так же пропищало 23 крб. 12 коп.- У церкві співаю басом».

«Басом? Дивно! Що ж ти так тонко говориш?!»

«З начальством завжди так говорять...»

І справді, Макар Макарович, здивувавшись, розвів руками і ненароком злегка штовхнув свого сусіда - 33 крб. 33 коп.

«Бережніше!» - загримів на нього той, що так тонко хвилину тому говорив до 36 крб. 66 коп.

«Вибачайте»,- злякався Макар Макарович і здивувався, що його товстий голос так нагло змінився на тонкий, жіночий.

«А це хто такий, 250 крб.?» - спитав Макар Макарович.

«Хіба не пізнаєте - це хресник предсідателя... Йому тільки 28 літ, а одержує вже 250 крб.»,- трошки товстіше і мов незадоволено проказало 23 крб. 12 коп.

«Хресник, а й правнук! Він скидається трішки на хресного». Чим більше Макар Макарович вдивлявся в обличчя грошей, тим більше ці обличчя скидались на начальство,- і згодом він уже на кожнім стулі міг пізнати то того, то другого. Вони все більше скидались на звичайних людей, але рідко в кого були щоки, ніс, очі з тіла; у більшості - обличчя були із грошей. В одних були із золота, в других - із срібла, в третіх - із міді, в деяких були мозаїчні.

«Павло! - звернувся Макар Макарович до 23 крб. 12 коп.- Що це за гроші?»

«Це чужі, Макаре Макаровичу»,- одповіло 23 крб. 12 коп.

Як же здивувався Макар Макаровим, коли, провівши долонею по своїй голові, налапав у себе щось кругленьке і щось тверде. Він хотів [взяти], але воно міцно вросло в тіло.

«Подивись, що це в мене? Павло! Що це?..»

23 крб. 12 коп. глянуло на голову і пропищало:

«П’ятак...»

«Який?»

«Чужий»,- одповіло 23 крб. 12 коп. і злякалось.

Макар Макарович став пригадувати і насилу пригадав, що цього п’ятака взяв колись школярем у когось.

Почались тости. Говорили багато і красномовно. Перший тост сказав шурин, останній - 111 крб. 63 коп. Після останнього тосту встав предсідатель з сльозами на очах і довго дякував за тости... Плакали всі... І навіть Макару Макаровичу стало чогось так жалко, чогось так болісно, що сльози не втримались на очах і полились по щоках теплими струмками. Йому хотілось зараз піти куди-небудь з яким-небудь своїм другом, сісти за столом у самотній кімнаті, пити пиво, говорити, плакати, скаржитись на долю, на людей і стихнуть у жалю й забутті на гарячих грудях. Предсідатель говорив, називав їх своїми дітьми і жалкував, що на його місце заступає його страшний ворог, що без жалю карає за всяку вину.

«Ви знаєте, хто буде замість мене?» - спитав предсідатель.

Всі замовкли.

«Безкорисливий!» - одрізав предсідатель. Опустились чарки, зігнулись постаті шурина і хресника, деякі сіли.

«І знаєте що? - невдоволився предсідатель.- Зараз Безкорисливий буде робити оглядини...»

Рипнули двері - і появився на дверях Безкорисливий з суворим обличчям. Декотрі скрикнули, деякі захололи, деякі кинулись до вікон, до дверей, а Макар Макарович схопився за п’ятак і хотів вирвати його з тілом, і так йому зробилось болісно, що він прокинувся...

20-23.IX.1904

НАТХНЕННЯ

У той пізній час, як Дмитро Дмитрович підняв ногу, щоб залізти на ліжко і потім солодко заснути, його злегка торкнуло крилом натхнення. Чого вже вибрало такий прозаїчний мент, що йому так уподобалось у нім - невідомо як для мене, так і для самого Дмитра Дмитровича. Треба було спускати ногу, повертатись і знову йти до столу. Я б, та й кожний на моєму місці, перехрестився б тричі, укрився б ковдрою і заснув би, думаючи про різні солодкі речі, а Дмитро Дмитрович навіть був радий. Цілий вечір він даремно сидів за столом, чекаючи натхнення, цілий вечір він даремно починав і зачерпував початки оповідання.

Без натхнення нічого не вдієш. Хоч колись писав про те, як підмазать дьогтем колеса, Дмитро Дмитрович даремно силкувався писати на заголовки: «Під водою», «Світ за очі», «Хвороба Катрусі», «Новий лікар», «Зрадлива доля», «Найшла коса на камінь» і інше. І от тепер він дуже радий був, що натхнення, хоч пізно, а прилетіло й усміхнулося знайомою усмішкою.

Він сів за стіл і почав чекати голосу натхнення. У кожного письменника своє натхнення, призначене кожному пращуркою натхнення - незабутньою богинею.

Як нищиться все на світі, так, правду кажучи, знищились і перевелись правнуки богині. Рідко якому письменнику доводиться чути що-небудь путнє... [...] Дмитрові Дмитровичу випало на долю рідке щастя: натхненням у нього була молода, літ 12, дівчинка, ще не зіпсована життям, спершу весела, потім журлива і замислена. Вона рідко була у Дмитра Дмитровича, весь день бігала, десь гралась і приходила, тільки стомившись, і то через те, щоб не образити своїм поводженням свою страшну пращурку.

«Кажи ж, кажи ж!» - мовчки прохав Дмитро Дмитрович, але його натхнення мовчало. «Про що ж писати?» - питав сам себе Дмитро Дмитрович. Тут головна річ у кожного письменника - прислухатись до безгучного голосу натхнення і написати те, про що натхнення скаже. В голові Дмитра Дмитровича носилось безліч всяких образів, але поміж ними не було ніякого зв’язку, не було ніякої ідеї, яка кожному образові одводе почесне місце в оповіданні. Даремне Дмитро Дмитрович шукав загального для всіх цих образів, даремне він натирав долонею голову і крутив одна за одною цигарки. Натхнення ніби з ним гралося, ніби дратувало його, перелітаючи од одного вуха до другого. На одне вухо воно поважно і велебно почне: «Темний будинок, самотній, смутний, як скеля на морі, стояв серед степу...» Не успів Дмитро Дмитрович записати цю фразу, як натхнення на друге ухо вже смутно шепче: «А бідна Оленка все плаче і плаче...» І він даремне силкується зв’язать будинок з бідною Оленкою.

Дмитро Дмитрович почав сердитися.

Чорти його батька знають - початок є і кінець є, а середини немає... Він уже знову кинув би писати, але ж кінець йому дуже уподобався: «А бідна Оленка все плаче і плаче...» Мало слів, а стільки поезії, краси, настрою! Ні, мислив він, треба непремінно вигадати яку-небудь середину. На зло музі... Його муза справді була свавільна дівчина. Вона завжди робила тільки початки та кінці оповідань, віршів, нарисів, а до середини не було їй, мовляв, ніякого діла... Ці обов’язки вона цілком складала на свого коханця - Дмитра Дмитровича, не вважаючи на їх страшенну вагу. Жалю в неї ніякого не було... Раз, вільна, весела і щаслива, влетіла в вікно (бо вікно було завжди відчинене у Дмитра Дмитровича) і прощебетала:

Ой гоп через тин -

Не всіх міряй на аршин...

Дмитро Дмитрович здивувався і зрадів.

Ці слова й форми були зовсім новими в його творчості, і він був радий, що в його душі забило якесь нове, невідоме йому (а може, й світу) зродло. «Ой гоп через тин...» Це одна поезія... садок, верби, тин... вечір, на вигоні дівочі співи...

«Не всіх міряй на аршин...» Тут одна вже філософія, глибокий зміст, висловлений у формі поезії. П’ять-десять слів, а цілий світогляд людини... Так завжди треба писати... Ще Некрасов сказав, що треба так писати, щоб словам було тісно, а мислям просторо. Дмитро Дмитрович рішив зараз же одіслати його в часопис і почав переписувати, але йому чомусь здалось, що і цей твір мов закінчений, все ж не має середини. Йому здалось, що повинна непремінно бути тут третя строчка поміж першою і другою.

Ой гоп через тин -

Не всіх міряй на аршин...

Тут тобі різкий перехід... Але коли буде третя строчка, повинна ж бути і четверта, бо з яким же її бісом зримувать? Треба буде писати четверту строчку, а це не те, що плюнуть кому-небудь у вічі. Це ціла праця, і невідомо, чи від неї покращає твір, чи, може, попсується... [...] Хіба у нього одна мисль завжди виливається з другої і не плига через цілі гори других мислей?! Дмитро Дмитрович дозволив же своїй думці переплигнути через невеличкий «тин».

Дмитро Дмитрович одіслав його в якийсь часопис, просив одповідати йому не гаючись, але до цього часу він не одержав відповіді.

«Тепер не все друкують, більшість забороняють. Може, і мій твір, з першого погляду, невинний, навів цензора на безліч різних думок? І справді,- мислив Дмитро Дмитрович,- мій твір примушує людину замислитись взагалі над життям».

НЕ ДО ПІСЕНЬ МЕНІ: ТРЕМТЯТЬ НА ВІЯХ СЛЬОЗИ...

Сонце виглянуло! Теплом і ласкою глянуло на землю - і стали танути сніги, і стали зітхати крижані груди у річки.

Струмки побігли... як сизі голуби затуркотіли, засміялись.

Ось-ось задзвонять жайворонки про радість, про щастя, про весну. І забилось серце, і любим, несказанно любим здався мені ясний та широкий світ.

Я з поля дивлюся на його.

Чом же мої руки не простуються до сонця, чом мої груди не дихають легко, який камінь лежить на моїй душі, які щемки стискують моє серце?! І очі мої спинились на місті, і думка спалила мій мозок.

Бідна людино! Не для тебе розквітне весна, не для тебе защебечуть жайворонки і заспівають солов’ї. Не для тебе пахнутимуть квітки і колихатимуться дерева. Не для тебе срібним морем сяйва розіллються ночі, оздобляться ніжними барвами хмари, розступиться небо глибоке.

Природа і ти, людино, не зіллєтесь у згоді, в гармонії.

О, правда, і там, у природі, єсть орли, які б’ються в повітрі до смерті, але... вільні й рівні. І там, в природі, єсть чорні хмари, які злітаються й б’ються, й брязкотом зброї усю землю лякають, але в тій борні єсть краса.

...Бідний люд, обернутий у бидло, захтів розмовлять про розкоші життя.

У вічного духу людського приборкані крила знов стали немов відростати. Хто ж, маючи крила, не прагне в повітря і безмір?

Хворі, здавлені ярмами груди, вільно схотіли зітхати.

Заслані ніччю, туманами очі вгледіли здалеку сонце і більше без нього вже жить не змогли.

Обрії дивні розкрились...

«Волі, життя нам!» - скрізь по містах закричали.

«Хліба... хоть хліба...» - як стогін глухий і сумний, розітнулось по селах.

Камінь і кулі в одмову.

Кров’ю сніги облилися, матері сумно за трупами чорними мовчки пішли, діти малі й немовлята заплакали, босі й голі, бачачи батька страшного в труні.

Жінка з розпачу стратила розум і одіж на грудях своїх розірвала.

Страшно боротись одній із жагою страшною вночі - ліпше з озброєним військом, з залізом.

Люде, в кім серце живе ще тремтить, скажіть же, чи, вгледівши щастя і волю, можна забути про те?

Як же не хочуть зрозуміти цього ті, в чиїй владі і щастя, і воля!!

Крові їм хочеться, крові!..

О, хіба й досі ще нею вони не впилися?

Люде-п’яниці! Віє і жахом, і жалем від вас!

Сонце ж ласкаво так дивиться з неба на землю. Тануть сніги, і груди зітхають скутої кригою річки. Ось-ось заллються в повітрі яснім жайворонки. Не треба! Спів ваш зливається з плачем дитячим. Не падайте, срібні роси: напоєна слізьми земля. Тремтять на ній жемчуги їх, червоні рубіни, як у пишній короні східневого деспота.

Сонце, зайди, не дивися на землю, бо, спогледівши, може, не схочеш дивитись на неї ніколи.

Сонце, зайди! В стужі без тебе не буде земля: полум’ям темно-червоним пожежі осяють її.

[МИ ПОЗНАЙОМИЛИСЬ ЗОВСІМ ВИПАДКОВО…]

Ми познайомились зовсім випадково, і, звичайно, не бувати б щастю, коли б не допомогла цьому перемичка. Діло було так... Ходжу я по палубі пароплава, дивлюсь-нудьгую на небо, на море, прислухаюся до розмов... Все чуже вам, нерідне... Години пливуть літами... Навкруги татари, німці, москалі... Що може бути у мене спільного з ними? Проміняв би я море на Дніпро широкий і кипариси на зелені тополі, і всіх їх - на одного українця. Ходжу я, нудьгую, дивлюсь на годинник... Години пливуть літами...

Сідаю полуднувати, коли дивний якийсь добродій з надзвичайно приємним обличчям підходе до мене, радо всміхається... «Ви не українець?» - «Українець». І ми тричі поцілувались і назвали один другого батьком. «Чи не письменник бува?» - «Письменник! І ви?» - «І я». І в той же мент ми, веселі і щасливі, розбіглись і через декілька хвилин вернулись із зшитками в руках.

«Хочете слухати?» - в один голос ми спитали один одного. І не встиг я відмовити «не хочу», як мій знайомий уже читав поему, що називалась «Селезень». То була надзвичайно цікава річ, як у нас завжди і про все говорить критика. І я з великою охотою переказав би її зміст, коли б можливо було його переказати, не передруковуючи цілою всієї поеми.

Я, звичайно, хвалив поему: «Дуже, дуже гарно і талановито написано... надзвичайно...»

На це автор почервонів, потупив очі і, дивлячись у землю, соромливо сказав: «Навіть не про людину... про селезня... За що ж хвалите?» Але своїм обов’язком я вважав похвалити... «Ви вибачте, але я повинен вам зробити деякі уваги, що відносяться до головних хиб вашого твору... Бачите... ви в одному місці пишете: «Ой ти (селезень) став удовцем. На мій погляд, народ ніколи не назове селезня удовцем». Він скаже: «Селезень гладкий, іноді клятий, коли він не вважає на хворостину і не йде в хлів».- «Так, але ж рима?» До того ж селезню ніким не заборонено хилитись щодня і щодня до іншої. Рима знайшлась, і ми закреслили «удовцем» і замінили «молодцем».

Потім ми після поеми спочивали години півтори і поміж іншим читали по черзі коротенькі вірші, здебільшого патріотичного змісту. Певно, ми мали цілком однакову психологію, бо наші вірші і по змісту, і по формі настільки були похожими, що їх можна було перемішати і завести книжку з надією, що нікому і в голову не прийде, що в збірнику беруть участь два автори. Потім ми засвітили свічку і прийнялись за драму. У кожного з нас було по 44 драми, переважно з українського та турецького життя. Звичайно, в Туреччині ми зроду не були і навіть турків бачили тільки на картинках, коли бували на ярмарку, але натхнення нам допомагало говорити про те, про що можна говорити, тільки бачачи. Виявилось, що ми належали до одного гурту українських драматургів, які повстали за розкріпачення трупи і зробили цілий рух проти горілки і гопака. До того ж принаймні в останніх десяти наших драмах дієві люде всі умирали за кулісами, хоча з роздертими грудьми ходили по сцені. Демонізм проймав всі наші драми, і їх теж можна було перемішати і звести в один збірник без хиби для кого-небудь, хоча маю зазначити, що у мене Одарка на цілих два акти раніше кинула свою дитину в криницю і зараз же зійшла з ума. Але на драмах ми довго не зупинялись і, прочитавши по 12 драм і по 6 жартів, знову вернулись до віршів, позаяк ми були переважно поетами і писали драми тільки через те, що ніяково якось не писати драми, коли маєш у руці перо, а на столі папір.

Знову по черзі читали вірші і слухали, і чим більше слухали, тим більше виявлялось, що куди простіше говорити про вірші, ніж їх слухати. Через те ми перейшли до загальних розмов, що торкалися струн і так чи інакше розв’язували сучасні питання штуки.

Виявилось, що і в загальних питаннях ми надзвичайно сходимось.

На поезію ми дивились так, що вірші повинні писати всі взагалі в ритмі часу, хто знає літери, і коли їх набереться не менш 6 або 8 тисяч, видати збірник.

Говорили і про малярство, але кожен з нас пам’ятав тільки бабу, що розказує казки онукам К. Моховського, і ми щиро жалкували, що збоку не стоять кобзарі, схудлими руками перебираючи струни. На музику дивились як на річ, необхідну для кожного порядного весілля.

Не минули ми й різних модерністичних, символістичних і інших нових напрямків у штуці, але ми довго на їх не спинялись, позаяк цілком ми з ними не були знайомі. Побалакавши на загальні теми, ми знову вернулись до своїх зшитків і знову почали читати свої вірші: Боже мій, які то були чудові речі! Скільки було того щирого патріотизму, любові до рідної неньки, червоних калин, синіх штанів, того милого сонечка, що завжди римується тільки з віконечком!.. Тут були і вареники, і сметана, різнобарвні стрічки, і козаченько на конику грає, і отамани ясновельможні і просто вельможні, і багато інших, і потому занадто знайомі, і все було перемішано в такий вінегрет, який могли виносити тільки щиро українські шлунки і від якого верне не тільки вередливого чужинця, а навіть і нещирого українця і просто українця. Попоївши, ми лягли спочити і прочитали передмови.

На диво, і в передмовах ми сходились надзвичайно. Ніби просячи не читати нас, ми говорили: що писали ці сто тисяч віршів тільки в зайві часи, які уривали від щоденної роботи, і, звичайно, не мали змоги звернути на їх уваги.

І кожен з нас вірив один другому і в думці дивувався, яка ж сила була у нас до того вільного або зайвого часу, щоб встигнути написати таку безліч тисяч віршів.

КОЛИ ЗАХОДИЛО СОНЦЕ

«Пий, на, пий!»

«А чому?! Хай він вип’є!»

«Стане!.. Ще ось півпляшки!»

Вони випили і замовкли. Першим озвався Микита.

«Ну, скажи ти мені. Бога ради, за що він мене не пускає до роботи? Що я, вкрав у кого чи вбив кого-небудь? Тьфу! Усе із-за корови! Подумаєш! Первина, чи що?! Що я, кланяться їй мусив, чи що?! Ну, скажем, коли б я ні з того ні з сього бех її по голові абощо, ну тоді вилай, навіть не пусти в різницю, будь-ласка! Що слід, то слід! А то так... Ні з того ні з сього! Їй-богу, буду скаржитись предсідателеві. Їй-богу! Так і скажу! Пан доктор мене не пуска на роботу! За що? Не можу знати. Я не лаюсь ні з ким, не сварюсь... одним словом. Зверніть увагу і проберіть доктора».

«Годі, покинь! - перебив Дмитро.- Коли б всі були такі, як наш доктор! Е, брат! Таких людей небагато!»

«Що ж!? Я нічого не скажу за його! Мнякий, як віск... Ну, а як розсердиться - бережись! Не впевниш, не впросиш! Як залізо!»

«Не любить він, коли, скажемо, засунеш пучку в око, щоб повалити товар. Не любить. Що правда, то правда. Та я не засував пучки...»

«Бач!»

«Раз ударив! Раз тільки і вдарив! Корова тільна. Як скажена! Довів я її до дверей, а вона назад! Поможи, кажу, Микито. Візьми налигача! Ну, Микита взяв налигача, а я кручу хвоста... Ні з місця. Упала на передні коліна і ні з місця. Бився я бився! Що хоч, то й роби. Крутнув - переламав хвоста. Вона й зовсім лягла. Ну що ти будеш робити! Хоч сядь, та й плач! А тут хазяїн: «Що ти там баришся, треба м’ясо класти на підводу». Іди, кажу, поможи! Тільна корова! - «Може вона отелитись хоче»,- хтось жартує. Зціпив я зуби... Піднімай, кажу, за хвоста. Хтось - Павло чи Семен - підняв зада. Ні з місця! Стоїть на колінах, та й годі. А у мене сорочка прилипла до тіла... Вхопив я дрючка та по нозі. Хрусь! Корова впала, а тут доктор! Як закричить, як зарепетує: «Геть! Геть! Я тебе не пущу в різницю, я на тебе протокола! Я й те, я й се!»

Почав я говорити - куди там! І не слухає! Став просити - й не близько! Плюнув я й пішов... Що вже було з тією коровою - чи довели її, чи занесли на руках - не знаю. От таке-то! І треба ж було навернутись йому!»

«Кумедія!» - кинув Дмитро, а Олешка замислився.

Сонце уже заходило і золотими усмішками прощалось з землею. І хто бачив їх, сам загорявся золотом і усміхався тихо і смутно. На землі лежали уже тіні, але верхів’я дерев, бляхи будинків і високі бархани ще боролися з ними і тремтіли в золотих хвилях. Здавалось, само життя на хвилину завмерло під вагою тиші і пройнялося нею.

Низько схиливши голови, на ланцюгах стояли бики й корови, і безмежна покора тихо світилась у їх очах. На фури кидали гаряче м’ясо, накривали його будками, сіпали за віжки і кудись везли, поливаючи дорогу блідим рожевим дощем.

Смеркало.

Страшно й дико в ямах, виложених цеглою, горіли огнища, і люто виривалось полум’я з землі. Над ямами смалились кабани, і голодний вогонь жадібно накидався і жер щетину, і вона голосно тріщала на його зубах. У сажі, в крові, в брудних заяложених сорочках метушились чорні постаті робітників, і коли попадали вони в пасма червоного світла, здавалось - вискакували на берег з чорної, кривавої річки. Верещали свині. Їх хапали за ноги, напутували і застромляли ножі. Одні лежали нерухомо, другі билися, а треті блукали між ними і збирали червоні шматки. Була субота. Поволі прибували люде. Ішли чоловіки, жінки, діти. Ось-ось, через годину, почнуть різати на кошерне м’ясо. Оживало повітря... Уже одв’язували корів і вели на налигачах у різницю.

«То так ти й не підеш, Сергію?» - напівдратуючи спитав Дмитро.

«Піду, як захочу! Не хочеться! Обридло!»

«А їсти треба!»

«Ти нагодуєш!»

«Тут хоч би випити на що було, а він - їсти»,- засміявся Дмитро.

«Ну й спився ти каторжно! Ні к бісу став, а який був робітник! Йому,- звернувся Сергій до Олешка,- двадцять пудів нараз - як фунт, а тепер і від десяти гнеться. Ходиш, як босяк! Коли ти сорочку міняв? От я тебе три рази бачу в одній та в одній... Ти б її в горщик поклав та виварив: і юшка була б на обід, і сорочка чиста».

«Порадь своєму батькові! А я й без тебе знаю».

«От, дурний, я жартую, а він сердиться. На, випий».- Дмитро випив, і очі його схвильовано забігали...

«Ось ти, Сергію, робиш тут третє літо, а я тринадцяте! І день у день! З десяток літ, як не говів уже. Дома у себе, на селі, забув, коли був. Забув, як матір кличуть. Не люблю я сієї роботи. Ненавиджу!»

«А чого ти пішов у різницю?» - перебив Сергій.

«Гроші спокусили. Де ти заробиш два, три, а то й п’ятку на день?! Піди пошукай такої роботи та зароби».

«Та це правда»,- кивав головою Сергій.

«От ти не повіриш, а я і досі не звик до сієї роботи. Як ото я побачу сльози на очах у корови абощо, то не можу без горілки підняти руку, та й годі! Так тобі всю душу переверне! Плаче! Значить, жити хоче! Значить, і в ній є щось усередині. Не хочеться вмирати, та й годі. А як ото переріжуть їй горлянку, а вона лежить,- підведе голову та поведе своїми очима навкруги, хоч втікай з різниці. Будь воно проклято! От нехай, здається, мене б зарізали к бісу!! Не можу я! Давайте, хлопці, одійдемо трошки далі, а то доктор зараз проходитиме... Он там на горбочку сядемо».

Всі троє встали, забрали пляшки і одійшли набік.

ЧУТТЯ ОБОВ’ЯЗКУ

Психологічний етюд

I

Це було в той час, коли зима уже спускається на землю і коли хлоп’я снігу летять особливо густо й рясно. Ми йшли по вулиці бадьоро й весело і раділи... Може, тому, що так весело летять зимові квітки, може, тому, що наші серця були напоєні новою хвилею щастя. Перебігаючи і перескакуючи через маленькі струмочки, закриваючи очі рукою від снігу, вона здавалася соромливою ланню, що вибігла з гаю і мусила пробігти через велике місто, щоб ускочити в зелений густий неомежний ліс. Коли життя нескінчене, коли з твоєї душі одкриваються все нові й нові обрії, старі рани забуваються і розводяться крила. Так було і зо мною. Я не думав про минуле, я жив хвилиною і хотів до дна осушити той келих шумливого вина, який воно тримало передо мною в своїх руках. Взяти і оддати - так я розумів життя і в цьому процесі бачив вічну економію, невичерпність людської скарбниці. Нам було весело, і ми щебетали, як дві пташки, що стріваються весною в повітряній дорозі і летять у зелені гаї через великі піскові пустелі. Тільки іноді ставала тінь між нами і нагадувала, що не все можливе.

II

І ми заручились. Хотіли щось говорити і обірвали свою розмову на півслові, хотіли кудись іти і розійшлися в дорозі. Так завжди буває з тим, хто має крила і не може їх згорнути, і не може не віддатись першому подиху вітру. Пале сонце, гаряче повітря... Радіти б, сидячи на шовковім березі під захистом дуба, лягти б і дивитись, як плещуться хвилі і напоюють казками тишу, а ти летиш бог знає куди і чого... Хай пале сонце, хай плещуться хвилі, там - за тим блідим і далеким обрієм - первородна природа розіслала свої пишні килими і вийшла далеко назустріч тобі. Тільки замислиш ти, як розцвітуть квіти і заграють музики. «Жданий, сподіваний, іди, іди! Так, так! Далі, вперед! У невідоме! Аби не вертатись назад!»

І розлучились ми.

III

Я не знаю чого, але завжди вона з моїм другом. Я щодня бачу їх у вікно, як ідуть вони по вулиці, тихо, задумливо. Часом ідуть, і рука мого друга злегка обгортає її стан. Я не міг обгорнути її навіть ідучи. Хіба можна торкнутись квітки і не зірвати її?.. Ні, ні, хай цвіте і дихає, коли не може засохнути на моїх грудях! Ідучи, він обнімає її, і я дивуюсь.

IV

Я зустрів їх у кав’ярні: хвилина ніякової несподіваності, а потім - весело, любо. За три місяці я вперше бачу її так близько. Справді, хороша... Яка хороша! Він шкодує, що давно бачив мене, що декілька раз збирався зайти до мене, але не сподівався застати дома. Я киваю головою і цим прошу його не турбуватись. Потім він хоче показати мені, що вони вже друзі, великі приятелі. Я сміюсь, жартую напівщиро, напівроблено і помічаю - як це їй не подобається. О, хіба я міг бути серйозним, говорити їй що думаю, що переживаю?.. Не міг, бо взяв би її на руки і виніс із кав’ярні... На руках, не чуючи, не бачачи нічого, і поніс би її туди, де немає нікого, нікого, де б міг я сказати їй усе, що́ мовчало в моїй душі, що́ билось в агонії, придушене моїми руками. Але це було неможливо, це було даремно... Та хіба вона і не бачила моїх сліз із-за сміху? Хіба не ці сльози дратували її?..

«Василю, піди візьми мою муфту!» - звернулась вона до мого друга.

Вони на «ти» - вразило мене, але в ту ж хвилину я розсміявся і додав:

«Ти ж візьми муфту, а не калоші...»

Друг мій здивовано глянув, повів плечима і, оглядаючись, пішов у прихожу.

«Чому калоші?»

«Щоб не сісти... Ні, ні, це я жартую, ясна панночко...

«Не люблю я вас таким... Я давно вас не бачила. Будьте в середу на концерті... Коли ви, звичайно...» - вона скривилась, але в цей мент прийшов мій друг і серйозно сказав:

«Треба рушати. У мене сила роботи. Я кінчаю велику статтю для журналу про кризис сучасної драми».

Я бачив, що він хоче бути вдвох і не суперечив.

«Ну, я ще посиджу...»

Вони встали, він вийняв портмоне і заплатив кельнеру, і допоміг їй одягтись, а вона стояла холодна і апатична.

Попрощались і вийшли.

Хотілось крикнути: «Постійте! І я з вами»! Але не крикнув. Довго сидів, читав, але не розуміючи нічого...

V

Ще минає місяць. Я не бачу свого друга. Певно, він сидить за роботою, а вона виїхала в своє «вишневе село»... Інакше проходила б, як і раніше, мимо моїх вікон. Я навіть рідше дивлюсь уже в них, хоч часом простоюю в задумі біля них і дивлюсь на вулицю. А проте я не її шукаю, а стежу, як у повітрі плавають хмари і ловлять сонячні усмішки. Тепер весна, а я по весні завжди чомусь дивлюсь у вікно.

VI

Тиждень тому я випадково зайшов на ту вулицю, де колись стрівалися з нею... Я зайшов і довго ходив по ній, не помічав, що я ходжу по одній і тій же вулиці. В останні часи це так часто стало зо мною траплятись... Іду і чую:

«О, і ти тут!»

Я глянув. Це був мій друг.

«Ти куди?»

Я хотів щось сказати і не встиг.

«А я оце був у нашої знайомої... Сьогодні обідали в «Ермітажі»... а потім я подарував їй енциклопедію. Вона дуже зайнята... Сила роботи, у неї... іспити... і інше».

Я простяг руку і пішов... Годі! Коли б вона зо мною хотіла побачитись, сама б прийшла.

VII

Вночі я написав:

«До болю сумно... Коли маєте змогу і охоту, напишіть, де я з Вами можу зустрітись. Я так хотів би розважити... ожити. Ваша душа зробилась для мене рідною. Як за близькою сестрою нудьгую за Вами.

З щирим пов[ажанням] до Вас Андрій».

VIII

На другий день прийшла коротенька записка.

«Я думаю, що Вам і без мене весело... Навіть у листі ви смієтесь... Що ж, десь за кордоном божевільних лічать сміхом...»

IX

Я поїхав до неї. Хотів плакати і клястися, що не сміявся, що писав з болем у душі. Приїхав. Постукав. Дома. Батько, мати, брати... На дивані вона і Василь... Ні на одну хвилину він не покинув її, і я ні слова не сказав їй.

X

Кажуть, що Василь дуже багато зробив для неї.

XI

Вчора був маскарад. До Василя я не підійшов. Він сидів і весь час приглядався до масок. Балакав і стежив за масками.

Хтось підійшов до мене і почав говорити... Я щось відповідав, а сам дивився вбік і приглядався, чи не пізнаю її.

Нарешті лист.

«О мій любий! Усе б дивилась на тебе, усе б дивилась у твої очі. Люблю, люблю, люблю... І ти любиш, я знаю, знаю...»

Знайома рука! Божевілля! О моя кохана! Де ж ти?

XII

Сьогодні одержав листа. Рука Василя. Читаю: «Рівно о восьмій ми рушаємо за кордон. Сьогодні ясна панночка стала моєю дружиною. Будемо дуже раді бачити тебе і сподіваємось, що ти не відмовишся випити за нас шампанського. Твій друг Василь».

26.III.1910

[Я ЗНАВ, ЩО КОЛИ ГОЛОДАЄШ…]

Я знав, що коли голодаєш, найкраще лягти і лежати. І я ішов на берег Дніпра і цілі години лежав на березі, дрімаючи і нічого не думаючи. Біля мене роздягались і лізли у воду, мимо мене проходили і щось закидали в мій бік, але ніхто не схилявся до мене, ніхто не питав мене і не заважав умирати. Справді! Хіба мало лежить таких, як я, і, може, умирає? Це таке звичайне з’явище у великому місті.

Пекло сонце. Я насунув капелюха на очі і лежав, і думав про те, що гарно б жити на білому світі, коли б трошки менше пекло сонце і не хотілось так дуже їсти. Десь за мною щебетали діти, кричали, бігали і іноді перескакували через мене. Але це не заважало мені, бо очі мої були закриті капелюхом, і пісок сипався на голову. Я лежав, і ніхто не заважав мені лежати голодному. Найкраще - коли люде не заважають один одному. Об’їдаєшся - об’їдайся. Голодаєш - голодай. Цей принцип життя діти очевидно зрозуміли так же ясно, як і старі, і грались собі. Мабуть, грались, бо вони кричали, бігали, стихали на хвилинку і знову знімали голоси. Я слухав і думав: «Справді, смішно бути песимістом. Надвечір сонце пече менше, а попоїсти можна у кожному ресторані. 50 коп.- і наїсися на два дні».

Так я думав, але мої думки нагло спинились: хтось жалісно стогнав. Прислухався: тиша. Я підняв голову і угледів гурт дітей, що стояли в 6-7 кроках. Якась дівчина, років 10-11, лежала і стогнала. «Прибили, ударили чимсь, нагло занедужала!» - промайнуло в моїй голові. «Пупорізко! Пупорізко! - хтось кричав.- Ти чого стоїш, заклавши руки? Ріж пупка! Ріж пупка!» У мене мороз пройшов по шкурі... «А ти, дівко, стогни. Коли родять, то стогнуть. А ти, шинкарко, принеси горілки піввідра. Усі питимете? Усі? Усі?» Якась маленька дівчинка, років 5, що стояла збоку, дивлячись із-під лоба, з пучками в роті, суворо проказала: «Вона гілка... я не питиму... Вона дузе не солодка».

Я зрозумів, що вони грались... Одлягло од серця, я ліг на лікоть і дивився на дітей. Та, що «родила», стогнала, «баба-пупорізка» з патичком у руках щось поралась біля неї, а «повитуха» держала в руках якусь незграбну червону ляльку. «Доктор» носився з білою ганчіркою, бігав до води, вмочав її і прикладав до «недужої». Аж ось «шинкарка» принесла у черепку «горілки» і почала частувати. Пили і співали безсоромні пісні.

Та, що «родила», стогнала. «Ходімте в шинок!» - «В шинок! в шинок!» - закричали діти і побігли кроків за 10 до човна і повлазили в нього. А «мати» схопилася, взяла дитину і почала її душити. Потім закопала її в пісок і зрівняла його, прибиваючи долонею. Постояла і то на одній, то на другій нозі поскакала до гурту.

Я не сказав «промови». В моїй голові заворушились думки, і я віддався їм і довго думав.

15.IV.1910

ІНТРОДУКЦІЯ

Навколо ніч… Прокльони, стогін, крики... Далекий грім гуде, реве, як звір. Добою блискавка стрілою пролетить по небу і ніч страшну осяє. З шаленим чорним людом, озброєним ножами, відважно борються [натхненні] діти. По білому убранню їх тече червона кров струмками, і свіжі полоси глибоких ран лежать на їх обличчях ніжних. «До гурту сміло! Всі ураз!» - дзвенять їх чисті голоси. І, ніби лебеді, летять вони на стан ворожий і мають крилами своїх убрань. І їхні погляди горять вогнем блискучим віри... Що смерть для їх? Удар ножа чи шаблі. О, любо битись за ідеї, пролити кров свою гарячу і славно вмерти без думок предсмертних. Ідея - дівчина вродлива, за неї згинуть - щастя пану! Над тим, який впаде підбитий, вона схиляється, бере його за руки і говоре: «О сокіл мій, тобі я вірю. Любив мене ти щиро! Віддав за мене ти всі скарби дорогі. На рух руки моєї ти не встояв і кинув все: і рідну хату, і всі ті утіхи. Ні сум старого батька, ні розпач матері твоєї, ні скрики сестер і братів тебе, що рвавсь мені назустріч, не спинили. О сокіл мій, тобі тепер я вірю, от тобі мій поцілунок. Ти захмелів вже, сокіл, ти заснув. О милий мій, спи солодко! Щасливий сон тобі і спокій».

А навкруги гудуть, як грім, гармати, бряжчить залізо, сталь і мовкне в [дитячім] тілі...

Добою блискавка осяє ніч і з нею ряд хрестів з тілами на курганах і зграю воронів злякає і спугне з хрестів високих...

Вони ж такі і хижі, й чорні, як чорні люде ті, що борються з дітьми в убраннях білих. А шляхом бранці мовчки йдуть, як янголи в кайданах... Круг їх блищать штики, і шаблі гострі в руках, міцних і чорних. Круг їх з обличчям [...] звірі хижі, і чуть далеко їх п’яний і безсоромний регіт, і чуть, як ляскають нагаї по тілах і хлещуть батоги великі. І чуть їх перед тими, які на землю впали з неба випадково... Ах, як вони знущаються над духом, над серцем чистим, як сльоза! Чому ж не спале їх огнезаступник? Поглянь: один плює в небесні очі Юнони, другий рукою лівою за полу взяв, а правою... проклятий... за чистий стан береться. Об тіло [звір! цигару] тре й туше...

А той - гидкий і п’яний... І вічний проклін на твій рід! Що робиш, богомільний?

Прокляття вічне, вічне, вічне тут і там, коли воно існує. Дивись! В задумі сам люципер похилився і мук для тебе вибрати не може... Дивись, як дияволи по них бігають, радіють і кричать: «Проклін! Проклін! Проклін!» Сховались десь в пітьмі глибокій бранці, замовкли скрики вакханалій... Борня ж іде і розростається все більш і більше... Багато згинуло юнацтва в стані білих... Але на поміч з хат повибігали діти, щоб битись, падать і вмирать... І б’ються діти з ворогом нерівним і, мов квітки, підкошені серпом, на землю падають і вмирають. А вороги сміються і радіють: на руках їхніх пута і кайдани; одні біля хрестів чекають з молотками, другі викопують могили. Як їх багато!.. І скільки кращих лицарів вже впало серед бою, і скільки у полоні найдужчих юнаків... Не роздивитися: чи ніч то стелеться навколо, чи то без ліку війська чорних... І пада дух в борцях завзятих, і хочуть деякі уже в ліси тікати і ховатись. Але у стані білих був сховався чародій, що з лірою в руках боровся з ворогом нерівним.

І в той час, коли втрачалась віра у борців, коли кайданів дзвін вчувався дужче, ішов вперед співець і починав співать натхненно пісню, на небо звівши очі. Він грав на лірі і співав свою легенду, зложену про двох сестер-нібелунгів.

У сонця ясного, великого сонця,

Родилося двоє близнят.

І сонце сказало: «Я їх подарую

Улюбленій мною землі».

І виросли діти, на диво вродливі,

З обличчями райдужних зір,

І, взявшись за руки, на променях злотних

Спустились на землю вони.

Був ранок - і люде двох сестер уздріли,

І сковані руки до їх підняли:

«Ах, Доля, ах, Воля! Невже ми вас бачим,

Невже ми дождалися вас?»

І Воля сказала: «Невольники скуті,

Я ваші кайдани стальні розітну,

І з тюрем у рідні оселі верну вас,

І славу за муки минулі вам дам».

І Доля ласкаво сказала: «Нещасні!

Ах, скільки ви, бідні, в стражданнях жили.

Я рани загою, я вас заспокою,

І радості море ясне розіллю».

І стогони змовкли, і співи почулись,

І радісний сміх на землі задзвенів,

І страшно зробилось катам-людоїдам,

Що м’ясом і кров’ю людською жили.

А Воля ходила, замки розбивала

І грати ламала невільних в’язниць.

А Доля із ложкою кухля по світу

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 

[ДІД ВАСИЛЬ]

Дід Василь вкрився з головою, згорнувся калачиком і не рухався. Але піддувало і різало холодним ножем у спину. Коли б вітер повернув, намів би снігу і можна було б спати безпечно до самого ранку. Злодії? Які там злодії!? Всі вони знають, що тепер стереже всі рундуки дід Василь, і ніхто не зважиться на крадіжку. Та й кому охота покуштувати колотушки, а то й ломаки. Діда Василя бояться. З того часу, як прийняли його до базару, ніхто нічого не зайняв. Дід Василь уміє стерегти хазяйське добро. От тільки небагато платять дідові. 3 крб. на місяць. Але казали, що набавлять карбованця, а то й два. Коли б дали притулок у хаті, було б не життя, а панування! Удень ходиш або сидиш над вогнем, то нічого, а вночі холодно.

Добре, що хоч єсть повітка... Єсть де поставити ящичок і прикурнути вночі. Зимою тут доктора немає і хоч помирай тут. А по весні приїде доктор, наїдуть дачники, копатись маю.

Тоді, може, скажуть: «Геть, діду, к бісовому батькові!» А куди ж я подіну ящичка? Дозвольте хоч ящичок тут покинути. Іноді на його кладуть м’ясо! «Ну, добре,- скаже доктор,- а сам вибирайся». А дідові Василеві що? Хіба страшно? Взяв свитину, рядно і подався. Він скрізь переночує: і на базарі, і в лісі стане для його місця. Тоді він не буде закриватись з головою, а, навпаки, довго-довго з вечора буде дивитись на небо і вгадувати погоду. А піде дощ, піде і пересидить хоч під чиєюсь повіткою. По весні він заведе собачку. Доктор стільки добра викидає, що стане і йому, і собачці. І справді, скільки вирізано тієї печінки з метилишником! Іноді піввідра! І все це закопується в землю. А торік був добрий, гарний чоловічок і іноді дозволяв дещо одібрати при тому. Ставало на юшку. Було й собаці. І дід Василь ковтав слину... Він сьогодні нічого не їв. Зимою погано. Мало не щодня перепадає йому. А купувати дорого, та й ні за що... А що, якби тепер розкопати ті ямки, куди доктор заховав печінки, легені і всяке інше добро. Може, воно й не зовсім згнило і їсти можна... Зараз хуга, поночі, а вранці він спробує розкопати яму... Аби діждатись ранку. Тепер він не викине вже жил, а вкине в казанок все і все з’їсть. Аби було добре. О, він наїсться гарячої-гарячої юшки, і йому буде тепло-тепло. Може, хтось візьме та й піднесе чарку. Ех! Вона вогнем розіллється по тілу. Давайте ще, давайте... Буду я що-небудь прислужувати вам. Назбираю дров у лісі абощо! Досить дві-три, досить... Я хочу випити житньої горілки. Я хочу випити тільки сьогодні, на все життя. Я ніколи не буду пити. Сьогодні вип’ю, і буде досить на все життя. На все життя. От вип’ю, і, їй-бо, з того часу почнеться весна. Пригріє сонце, зазеленіє трава, защебечуть пташки, наїдуть дачники, навезуть м’яса, дід Василь умиється, (він з осені не вмивався і закурився як циган), тепер умиється і стане білий-білий як сніг.

Та йому і тепер уже стало тепло. Ліг зимою в хуртовину в негоду, а встане весною в теплий золотий ранок.

27.V.1914

[ОМЕЛЬКО]

Жив собі та був собі на селі Омелько. Дуже він любив свою матір і завжди допомагав їй. Чи повезе вдова на візку бублики на базар продавати, чи почне борщ солити, чи візьметься за рогач, щоб поставити горщика в піч,- зараз Омелько: «Давайте, мамо, я!» І... то пуститься з гори й перекине візок з бубликами, то вкине в борщ цілу жменю солі, то впусте горщок і знище страву.

От мати й каже: «Позаяк ти, Омелько, не дуже розумний і дуже шкодливий, то кинь мені допомагати возити бублики та варити обід. Від цього одна шкода».- «Мамо! - плаче Омелько.- Я без роботи здохну...»

«Я тобі, сину, дам роботу,- каже мати.- Бачиш, надворі весна... Сади розвиваються в людей, квітки розквітають, стає весело та любо. Ми з тобою хоч садка і не насадили, та є у нас десятина городу,- пильнуй, сину, за ним, щоб не росло погане зілля, не глушило городини».

«Добре, мамо»,- радо закричав Омелько і побіг на город.

Баче Омелько: ростуть буряки, морква, окроп, капуста, мак, а поміж ними - бур’ян та полин. І з радості зареготав Омелько: «Го-го-го! На полиню настоє мати горілки на свята, а бур’ян буде для свині».

Побіг Омелько додому, взяв сокиру і біжить знов на город.

«Куди це ти, сину, так поспішаєш?» - питає мати.

«На голо́д, мамо, ніцього на пеці лезати... Голо́дина не жде, а лосте».

«Ну, йди, йди, сину, коли будеш пильнувати та все як слід робити, куплю тобі зелений пояс і наберу на штани».

Побіг Омелько і почав сокирою рубати городину. Радіє Омелько, вирубує довге зілля, щоб не глушило бур’ян та полин.

«Що ти, синку? Стомився? З’їж же борщу та кашки...»

І щодня ходе Омелько на город і сокирою вирубує городину.

«Працюєш, синку?»

«Працюю!»

Та городу була ціла десятина, і Омелько ніяк не встигав вирубувати зілля. На одній грядці оце вирубає, а на другій, дивиться, з коріння уже знову ростки зеленіють...

Обридло Омелькові ходити на город та рубати... Уже раз на тиждень тільки ходе.

От і мак зацвів. Як угледів Омелько червоні квіти, розлютувавсь, хотів знищити відразу всю грядку!

От він побіг додому за сокирою, та забув, де покинув її вчора. Шукав він її цілий місяць, а коли знайшов і пішов вирубувати мак, то в той час мак уже одцвів, і Омелько почав вирубувати якісь другі квітки, а про мак і забув. І згадав уже про нього, як гойдались достиглі маківки...

«А, так оце той мак! Я ж його! - і почав Омелько трощити маківки та розвіювати їх по вітру.- Я вас всіх позакидаю аз на саме небо!»

І вітер розносив макові зерна скрізь по городу і поза його межами...

«Що ж це ти, Омельку, робиш? - скрикнула мати, як угледіла.- Попсував мені город, та ще й мак, мою втіху, розвіюєш...»

Лається жінка, а в думці радіє: «Як то пишно розквітне мій мак на той рік!! Все зерно посіяно! Як то розквітне мій червоний мак!..»

І змовкла бабуся...

А нам зробилось чомусь весело, весело…

ПРИМІТКИ

До другого тому творів Олександра Олеся ввійшли драматичні твори, поезії у прозі, оповідання, етюди, переклади.

Друковані тексти подаються за прижиттєвими публікаціями, рукописні - за чорновими автографами, із збереженням лексичних, фонетичних, морфологічних та стилістичних особливостей мови письменника. У квадратні дужки [...] взято місця, які не вдалося розшифрувати.

Більшість автографів зберігається у відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки ім. В. Вернадського АН УРСР (ф. XV).

ПРОЗА

Прозові твори Олександр Олесь почав писати ще в ранньому періоді. Однак включити до першої збірки оповідання та поезії у прозі не вдалося. З листування довідуємося, що ці твори письменник хотів передати Б. Грінченку, який мав підготувати їх до друку. Та невідомо, як далі склалося. Побачили світ у періодиці лише три невеличкі етюди.

Спробу познайомити читача з прозою О. Олеся зроблено у виданні: Олександр Олесь. Твори.- К., 1971 Проте надруковане тут оповідання «Рудько», що вперше вийшло за підписом О. Лелека, належить синові письменника Олегу Кандибі (О. Ольжичу), якого в родині називали Лелекою. Олександр Олесь вніс лише окремі стилістичні правки.

ОПОВІДАННЯ. ЕТЮДИ. ПОЕЗІЇ У ПРОЗІ

Уста її всміхались завжди.- Вперше надруковано в журн. «Українська хата».- 1909.- № 3-4.- С. 121.

Подається за першодруком.

Пташка.- Вперше надруковано в календарі «Село».- К., 1909.- № 4.- С. 5-6.

Подається за першодруком.

Вони.- Вперше надруковано в журн. «Українська хата».- К., 1910.- № 2.- С. 82-83.

Подається за першодруком.

З НЕОПУБЛІКОВАНОГО

О ясна панночко! (№ 534).- Написано у Слав’янську, присвячується майбутній дружині Вірі Свадковській, з якою на той час О. Олесь познайомився.

[На Івана Купала] (№ 5).

Казбек і Машука (№ 898).

У листі до майбутньої дружини Олександр Олесь писав про свій задум створити маленьку легенду про Казбека і Машуку:

«Но вот железная гора Машука, красавица Бештау, и далекие вершины старика Эльбруса. Какая чудная природа! Как воздух чист, как зелены леса и травы! Я был рад, что увидел эту красоту, и думаю, что долго еще в моей душе будет жить эта красота. Об этих горах существует масса легенд замечательно красивых, но мне удалось записать только одну - о пламенной любви Казбека к прекрасной Машуке, об убийстве Казбеком отца Машуки, какого-то джигита, о разгневавшемся Эльбрусе, что, наказывая Казбека, послал на последнего снеговую шапку, чтобы охладить его чувство к Машуке. И о том, как плакала Машука, узнав об остывшем чувстве Казбека. «Зарыдала Машука,- так заканчивается легенда,- ручьями полились ее горячие слезы, и кто из людей пил, тот становился здоровым. Но верит Машука, что вспыхнет когда-нибудь холодное сердце Казбека, растает серебряный снег на его голове, и он, Казбек, освободившись от векових оков, полетит к своей Машуке, и ни Эльбрус, ни Бештау не в силах будут уже разъединить их и разрушить их счастье».

Вероятно, эта легенда записана многими и есть в литературе, но я все же думаю написать ее» (№ 1127).

Сон; Острів Любові; Пеклива мати; На панському обіді (№ 5).

[В цю ніч...] (№ 977).

Поговір (№ 5).

Прощальний обід (№ 912).

Натхнення (№ 912).

Не до пісень мені: тремтять на віях сльози... (№ 933).

[Ми познайомились зовсім випадково...] (№ 931).

Коли заходило сонце (№ 899).

Чуття обов’язку; [Я знав, що коли голодаєш...] (№ 29).

Інтродукція (№ 896).- У вірші між третьою і четвертою була строфа, яку О. Олесь закреслив:

Не макові квіти, а кров червоніла,

Кров людська, що падала з ран...

І в диві вжахнулись, із жаху зомліли:

Не роси, а сльози жемчужились скрізь.

Юнона - у римській міфології - богиня шлюбу, охоронниця жінок і материнства.

Люципер - у християнській міфології - пропащий ангел.

[Дід Василь] (№ 925).

[Омелько] (№ 983).

Друкований текст для вичитування взято з: Олександр Олесь. Твори в 2-х томах. Київ, «Дніпро», 1990. т. 2: Драматичні твори. Проза. Переклади.

Книга оцифрована в рамках проекту «СУСПІЛЬНЕ ОЦИФРУВАННЯ». Вичитування тексту: Оксана Боров’як

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.

© Форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2021