ВІЛЬГЕЛЬМ ГАУФ

МАЛЕНЬКИЙ МУК

У місті Нікеї жив собі один карлик на ймення Мук, або Маленький Мук. Справді він був надзвичайно маленького зросту, зате мав величезну голову і старече обличчя.

Жив собі він зовсім один у великому будинку, і в місті часом навіть не знали, чи ще живий він, чи вже вмер, бо на вулицю виходив лише раз на місяць.

Для вуличних хлопчиків-розбишак було справжнє свято, коли доводилось їм підстерегти карлика і піймати його на вулиці. Вони нетерпляче чекали його біля дверей, і коли розчинялися двері, то попереду висовувалась величезна голова в чалмі, потім маленьке тіло, обкутане поганеньким плащем, і, нарешті, маленькі незграбні ніжки, в широких штанцях, підв’язаних поясом. Із-за пояса стирчав такий довгий стилет, що, дивлячись на його, важко було сказати, хто до чого прив’язаний - чи стилет до Мука, чи Мук до стилета. Ледве Мук зачиняв за собою двері, як піднімався на вулиці радісний галас дітей: вони підскакували, кидали угору шапки і голосно співали зложену про Мука пісеньку:

Муку, Муконьку, до нас!

Бігати-гуляти.

Наче мишка, в місяць раз

Ти виходиш з хати.

Ну, часу дарма не гай,

Та нас швидше доганяй!

Та й то так відносилися до нього найдобріші хлопчики, а решта сміялася з його, смикала за плащ, а один навіть навмисне наступив йому на черевика і зоставив Мука з босою ногою. Бідний карлик терпів усе покірливо. Зробивши свою звичайну прогулянку, знову повертався додому, щоб упродовж цілого місяця не показуватись ніде на людські очі.

Чому він носив таке чудне убрання, я зараз вам розкажу. Це убрання перейшло йому від батька. Мукові ще не було й 16 років, як вмер його батько.

Він був великого зросту, гладкий, і через те убрання Мукраха (так звали батька) зовсім не приходилося на Мука, а купити нове було ні за що.

Але Мук, як це не важко було, зумів його якось переробити: там підрізав, тут підшив. Звичайно, з цього вийшло небагато толку, але це не заважало йому одного прегарного дня вдягнутись у його і помандрувати за щастям в чужі і далекі краї.

Вийшовши з дому рано-вранці, коли ще всі солодко спали, він весело йшов все далі та далі. Коли йому часом доводилось побачити на дорозі де-небудь глиняний черепок, що виблискував на сонці, Мук негайно нагинався, брав його і ховав у кишеню, впевнений, що цей черепок рано чи пізно, але неодмінно обернеться у величезну перлину, а коли Мук запримічував де-небудь здалеку блискучу воду або баню мечеті, то тим дужче поспішав туди, думаючи, що от, нарешті, він досяг якоїсь чарівної країни. Але швидко, одначе, фізична втома і голод нагадали йому гірку дійсність, і він йшов все тихше й тихше і робився задумливим. Так проходив неборака два дні холодний і голодний, не раз впадаючи в розпуку. Єдиною їжею було для нього польове зілля, а ліжком - вогка й мілка земля.

На третій день уранці він несподівано угледів велике місто і, зібравши останні сили, поспішив йому назустріч. Не дивлячись на те, що спочатку йому здавалося місто зовсім близько, він прийшов туди лише в обід і, стомлений без кінця, сів відпочити під першою пальмою, потім знову встав і пішов по вулиці в надії, що хто-небудь покличе його у хату відпочити і пообідати. Спинився він біля одного високого будинку і довго зажурено дивився на його. Нарешті одне вікно відчинилося, з його виглянула стара жінка і пискливим голосом заговорила: «Сюди, сюди, всяк обідати йди!.. На столі стільки страви, що були б тільки ласкаві. Сусіди до нас - обідати час!»

Розчинилися двері, і незчисленна сила собак і кішок почали входити в будинок. Декілька хвилин він стояв і не знав, що йому робити: йти туди чи оставатись на вулиці, але зважився піти, і, зійшовши сходами, він угледів ту саму жінку, що кликала когось у вікно.

Вона обвела його очима і спитала, чого йому треба.

- Адже ж ти усіх запрошувала на обід,- відповів Маленький Мук.- От я й прийшов. До речі, я дуже голодний, і обід мені не зашкодить.

Баба розсміялася.

- Відкіля ти узявся, чудернацький чоловіче? - спитала вона карлика. - Та тут усе місто знає, що я варю обідати лише для моїх гарненьких кішечок і кличу їхніх друзів, щоб не було їм самим нудно.

Маленький Мук коротко розповів всю свою історію, додавши, що, оставшись сиротою, він тепер пішов шукати щастя на далеку чужину.

Щира сповідь карлика так уподобалась бабі, що вона не тільки нагодувала його, а й закликала навіть на службу, сказавши, що служба його буде остільки легкою, оскільки і чудною.

Агафця (так звалася стара) мала двох наймиліших котів, яких щоранку треба було розчісувати гребенем і намазувати пахучою помадою, а на ніч класти їх на шовкових подушках і закривати єдвабною ковдрочкою.

Крім того, Мук мусив наглядати і за собаками, які жили в тім же будинку, але вони вимагали значно менше клопоту.

І жилося Маленькому Мукові у баби Агафці зовсім не зле: роботи було мало, а їсти - скільки хочеш. Лихо було одне. Як тільки баба куди-небудь ішла з дому, так усі коти починали скакати по кімнаті, наче їх кусав гедзь. Звичайно, що тільки стояло на столі, все це летіло на підлогу і розбивалося вщент. Як тільки баба рипне дверима у сінях, вони в ту ж хвилину заспокоювалися і ховалися у подушки, а коли вона входила в кімнату, то починали махати хвостиками і вдавати з себе тихих та мирних котят.

Звичайно, баба у всьому звинувачувала Мука і починала його лаяти за всі бешкети і збитки, зроблені ними.

Муку було дуже сумно, що він не знайшов бажаного щастя в хаті своєї нової господарки, і він навіть надумав покинути службу, але заявити про це вагався.

Прибираючи кошачу кімнату, маленький карлик часто звертав увагу на сусідні двері, які завжди були замкнені. Йому ні разу не доводилося бачити, що за тими дверима, хоч кілька разів Мук чув, як вони розчинялись і зачинялись, коли Агафця ішла кудись, а за дверима щось починало шелестіти.

Раз колись, вранці, коли Агафці не було дома, якийсь собачка підскочив до Мука, схопив його зубами за вбрання і став тягти кудись за собою. Маленький Мук любив цього собачку, грався з ним, і на цей раз не хотів йому зробити нічого неприємного і пішов за ним.

Цуцик попереду потяг його в спальню Агафці, а потім в сусідню кімнату, і як здивувався Мук, коли угледів, що зараз він стоїть у тій кімнаті, де йому так хотілося побувати.

З цікавістю він почав нишпорити всюди, сподіваючись натрапити на золото або на щось інше, не менш коштовне, але крім лахміття та старовинної посудини там нічогісінько не було.

А проте одна з хрусталевих речей була настільки гарна, що мимоволі приковувала увагу. Мук узяв її в руки і став вертіти, не помітивши, що вона прикрита покришкою, яка раптом злетіла і розбилася на дрібні черепочки.

Довго стояв над нею Маленький Мук, тремтячи від жаху. Тепер лишалося одне: якомога швидше тікати від бабиних стусанів. Угледівши б кутку пару величезних черевиків, Мук, за порадою собачки, швидко перемінив їх на свої, які були вже досить підтоптані, взяв паличку з левиною головкою і вийшов з кімнати.

Потім він накинув плащ, обмотав голову батьківською чалмою, засунув за пояс стилет і - давай бог ноги.

Біг він так швидко, як ще ніколи не бігав, ніяк навіть не міг спинитися.

Згодом він помітив, що це залежало від його черевиків, які все сунулися вперед і вперед, не звертаючи уваги на втому карлика.

Як не хотілося Мукові стати і відпочити, але він не міг. Розсердившись, карлик крикнув: «Стійте!» Черевики стали. Маленький Мук у знемозі впав на землю і в ту ж хвилину заснув.

Уві сні йому приснився той самий собачка, який завів його в кімнату Агафці. «Любий Муку! - прошепотів він карликові на вухо. - Ти зовсім не вмієш поводитися з черевиками. Коли треба тобі йти, то варто лише тричі покрутитися на одному закаблуці, і ти підеш куди слід, а паличкою знаходитимеш скарби. В тому місці, де закопане золото, вона сама стукне тричі, а де срібло - двічі».

Прокинувшись, він довго думав про такий надзвичайний сон і рішив попробувати. Обувши черевики, він підняв ногу і став вертітися на закаблуці, але величезна голова перехиляла його то сюди, то туди, і він декілька разів мусив падати прямо носом, одначе це його не спинило, і він, якось тричі перевернувшись на закаблуці, захотів побувати в найближчім великім місті. Черевики разом з ним піднялись у повітря і швидше вітру понесли його попід хмарами. Не встиг він добре й опам’ятатися, як був уже в місті біля королівської палати. Вартовий, що стояв біля брами, спитав - що йому треба.

- Я хотів би найнятися до короля за скорохода,- відповів Мук.

- Ти з своїми куцими ніжками хотів би бути скороходом? Та геть собі, поки не битий, бо у мене зовсім немає часу розмовляти з кожним дурнем!

Мук хотів уже попрощатися і піти, але його угледів дозорець над палатою і сказав, що він чув усю розмову і, зацікавившись, іде до короля розповісти йому про цю пригоду.

Король, як людина веселої вдачі, схотів себе потішити. Для забавки він вибрав луку, щоб усі могли добре бачити, і, скликавши всю родину і всю свою челядь, послав по Маленького Мука. Мук прийшов і низько вклонився. Угледівши карлика, люде не могли вдержатися від сміху та галасу, одначе Мук на це не звернув ніякої уваги і став врівні з другим скороходом, щоб бігти.

Спочатку скороход наче став переганяти Мука, але швидко Мук, за допомогою своїх черевиків, догнав і обігнав свого супротивника, прибіг, куди було призначено, значно раніше. Всі від задоволення почали бити в долоні і голосно кричати: «Слава Маленькому Муку, переможцю в біганні наввипередки». Сам король, покликавши Мука, сказав йому ласкаво: «Я роблю тебе своїм лейб-скороходом; ти завжди мусиш бути при моїй особі. Жалування матимеш по сто червінців на рік і обідатимеш разом з моїми головними слугами».

Мук був на сьомому небі. Він думав, що нарешті найшов щастя, якого так довго шукав, і почував себе якнайкраще.

Одначе другі його не полюбили. Їм було не до вподоби, що якийсь непоказний і нікому не відомий карлик зразу зайняв таку високу посаду. Мук це помічав і часто журився.

Раз увечері Мук пішов погуляти, взявши з собою свою дивну паличку, і непомітно для самого себе зайшов у саму дальшу частину саду, куди рідко кому доводилося навіть заглядати. Коли це раптом паличка його затремтіла в руці і тричі стукнула об землю.

Мук зразу ж зрозумів, що це значило, і, вийнявши негайно стилета, зробив знаки на деревах і пішов у палату. Дождавшись ночі, він узяв заступ і, вернувшись у сад на те саме місце, став копати. І копав він не дурно. Через кілька хвилин він знайшов горщик, наповнений червінцями. Набравши їх у кишені, він весело пішов у свою кімнату і сховав їх під подушки, сподіваючись задобрити всіх тих, хто до його ставився вороже. Але Мук помилився.

- Це не справжні гроші,- казали вони.

- Ні, справжні,- не згоджувався скарбничий.- І я певен, що карлик украв їх з царської каси.

Коли чутки про те, що Маленький Мук розбагатів і сіє грішми, дійшли до короля, то король більше ніж здивувався, і звелів стежити за кожним кроком карлика, щоб піймати його в самий мент злочину.

А Мук другої ночі, нічого не думаючи і не гадаючи, пішов собі любесенько в садок, щоб знову набрати червінців. Коли б він обернувся назад, то побачив би, що за кожним його кроком пильно стежать дозорець над кухнями і скарбничий. І ледве карлик нагнувся над червінцями, як вартові кинулися на його, зв’язали і одвели до короля.

Король спав і дуже розсердився, коли його збудили. Але дізнавшись про причину такої нечемності, він встав і почав допитувати свого лейб-скорохода.

Горщик з золотом був викопаний з землі і поставлений біля ніг короля з заступом і одежею карлика, а скарбничий заявив, що Мука вони піймали на місці злочинства в ту хвилину, коли Мук зібрався закопати червінці в землю.

Король спитав обвинуваченого карлика, чи правду говорить скарбничий і де він взяв те золото, що хотів закопати в землю. Мук відповів, що золото було випадково ним знайдено і що він збирався не закопувати його, а навпаки - викопати. Всі присутні голосно розсміялися, а король розсердився за таку нахабну брехню на Мука.

- Нікчемний! Як ти смієш брехати так по-дурному і так нахабно в очі своєму королю, якого ти так безсоромно обікрав?! - крикнув він на все горло, а потім, звернувшись до скарбничого, додав: - Кажи по правді - стільки чи менше не стає грошей в моїй скарбниці?

Скарбничий відповів, що він впевнений у тому, що навіть більше золота зникло з деякого часу із каси, і що він готовий заприсягнути, що це і є те саме золото, якого не стає у нього.

Тоді король звелів закувати Маленького Мука в кайдани і посадити його у в’язницю, а золото висипати на стіл і порахувати червінці. Коли виймалась остання жменя золота, король запримітив на самому дні папірець і, вийнявши його, прочитав:

«Хто найде цей скарб, той мусить передати моєму сину.

Цар Саід».

Цар Саід був батько теперішнього короля. Декілька років тому назад, коли ворог напав на його державу, він закопав велику частину своїх скарбів у землю для того, як тепер виявилось, щоб вони не попались у руки ворога, а перейшли синові.

Впевнившись у тому, що Мук зовсім не винуватий і що скарбничий хотів його обдурити, король, по звичаю східних країн, послав останньому шовковий мотузок, щоб той власноручно повісився. Мука ж він пообіцяв випустити, коли маленький карлик признається, як йому пощастило зробитись таким видатним скороходом.

Мук відповів йому, що все залежить від його черевиків, одначе потаїв, що, тричі перекрутившись на закаблуках, можна летіти куди здумається. Король захотів попробувати. Він обув черевики і зараз же, наче вихор, понісся по саду. Він хотів уже стати, але не знав, що йому зробити. Карлик же, помщаючись, примусив його бігати доти, доки він не упав непритомний. Коли ж він через деякий час прийшов до тями, то страшенно розлютувався.

- Я обіцяв тобі дати життя і волю! - крикнув він сердито.- Але ти мусиш через двадцять годин покинути мою державу, коли не хочеш вкупі зі скарбничим погойдатись на шибениці.

І знову бідний Мук помандрував собі світ за очі без шеляга в кишені, а його черевики і паличку король звелів сховати в своїй скарбниці. Коли він перейшов кордон, то опинився серед густого лісу. Під смоковницями він побачив прозорий струмок. Пахуча, свіжа трава приваблювала його до себе, і він упав, стомлений, на землю. Лежав і думав, що вже ніколи йому не доведеться угледіти щастя.

На дереві, під яким він спочивав, росли чудесні смокви, і Мукові захотілося одну з них зірвати. З’ївши смокву. Мук пішов напитися води, але як же він злякався, коли в струмку побачив себе з величезними ослячими вухами і товстим довгим носом.

- Ослячі вуха! - крикнув він.- Але так мені і треба, так і треба, бо сам я втратив своє щастя, сам його потоптав ногами.

Довго він докоряв себе, а потім зірвав другу смокву і почав її їсти.

Наївшись, Мук хотів сховати під свій капелюх вуха, але ловнув їх і помітив, що вони знову стали такими, як і були, звичайними людськими вухами. Він зрозумів, що від смокв першої смоковниці виросли ослячі вуха, а від другої - стали людськими.

Це подало йому цікаву думку. Він нарвав з кожного дерева стільки смокв, скільки міг забрати, і помандрував у найближче місто, щоб купити там прив’язну бороду й інше убрання. Карлик вирішив знову вернутися в ту країну, з якої його недавно вигнали.

Прийшов і сів під брамою королівської палати з кошиком, наповненим смоквами. Він знав, що король дуже любив смокви і, справді, не пройшло декілька хвилин, як прийшов дозорець над кухнями і купив смокви.

Король за обідом був дуже веселий і весь час хвалив дозорця за те, що той завжди умів подати на стіл смачні страви. Дозорець щасливо усміхався, знаючи, що на закуску він подасть ще смачніше.

- Почекайте, почекайте, ще не те буде! - підлащувався дозорець, низько вклоняючись і зацікавлюючи принцес і інших присутніх. Аж ось на столі і смокви.

- Які розкішні, які розкішні! - радо закричав король.- Хвалю тебе, хвалю тебе, любий дозорце, і не забарюсь тебе нагородити! - І негайно король почав власноручно роздавати смокви: принцам і принцесам по дві, а паням придворним по одній. Всі останні він поставив перед собою і став їсти, як ніколи.

- Ох, лишенько, що це з вами? - крикнула враз принцеса.

Всі глянули на короля і застигли. Над його головою стирчали величезні вуха і такий довгий ніс, що сягав аж до підборіддя. А проте зо всіма присутніми те ж саме сталося. Всі злякано дивились один на одного і не знали, що робити.

Король зараз же звелів поскликати усіх місцевих лікарів, і через кілька хвилин їх було, як мух. Вони прописували то одні, то другі ліки, але вухам від цього було не легше: вони оставалися такими ж довгими, як і були.

Мук все це передбачав і давно вже придбав таке убрання, яке звичайно носять вчені, купив він і довгу бороду і, знаючи, що його не пізнають, пішов у палату короля. Він прикинувся лікарем з якоїсь далекої, чужої сторони і запропонував вилічити усіх від страшної хвороби. Звичайно, не забув він узяти з собою і мішка зі смоквами.

Спочатку Муку король не повірив, але Мук дав попробувати одну смокву комусь із принців і тієї ж хвилини вуха стали людськими. Всі почали просити карлика допомогти в їхньому горі, а сам король взяв його за руку і, одвівши в свою скарбницю, сказав:

- Тут лежать всі мої скарби, що хочеш бери собі, але дай мені маленькі вуха.

Мук довго не думав і зразу взяв свої черевики і паличку. Обувшись, він зірвав з себе бороду, і здивований король угледів перед собою свого скорохода.

- Пізнаєте мене, ваша величність? Я прийшов вам віддячити за ваші кривди, і ось вам дяка: ці довгі вуха завжди стирчатимуть на вашій голові.

Не встиг король і півслова сказати, як Мук перекрутився на закаблуці та тільки його й бачили.

З того часу Мук живе спокійно і без турбот, хоча в самотині, бо не має охоти бачити людей. Згодом він набрався досвіду і зробився таким розумним, що ніхто уже з його не сміявся. Навпаки: всі його шанували і поважали, і коли він ішов по вулиці, навіть хлопчики-розбишаки переставали кричати і бігати, і розступалися, щоб дати йому дорогу.

КАРЛИК-ДОВГОНОСИК

Давно, давно колись у великому місті, в Німеччині, жив собі швець зі своєю дружиною. Найчастіше він латав старі чоботи, хоч іноді йому замовляли й нові, і тоді він мусив ходити купувати шкуру, бо злидні ніколи не давали йому змоги купити її зразу на декілька пар.

Дружина його торгувала садовиною та городиною, яку сіяла та саджала в своєму невеличкому садочку. Торгівля йшла дуже добре, бо шевчиха була не тільки охайна, але й уміла розкласти свій крам так привабливо, що кожному мимоволі хотілось у неї щось купити.

Родина шевця складалася з них двох та маленького сина - стрункого, вродливого і не по своїм літам високого хлопчика. Коли мати виходила на базар із своїм крамом, він, звичайно, біг за нею, сідав біля краму й іноді допомагав покупцям відносити його, куди скажуть.

Одного разу, коли мати сиділа на базарі перед кошиками, наповненими різними овочами, до неї раптом підійшла якась стара баба в дранім убранні, з маленьким худим обличчям, червоними очима і гидким довжелезним носом. Вона йшла, спираючись на костур, йшла нетвердою ходою, весь час спотикаючись. І здавалось, ось-ось вона упаде на кам’яну дорогу і розіб’є цього довгого носа.

- Ганно! Це ви? - спитала вона шевчиху.

- Я, а чого вам треба?

- Торгуєте садовиною чи городиною?

- Як бачите, а чого вам треба? - ще раз перепитала торговка.

- Ану, подивимось, що тут у вас є. Чи відшукаю те, що мені потрібно?! - І баба, перекидавши і перенюхавши весь крам, сказала обривисто: - Гнилий у тебе крам, ні на що не придатний, років з півсотні він був куди краще.

- Брешеш, довгоноса бабо! - закричав, обурившись, маленький Яків (так звали хлопчика).- Чого ти лізеш своїми брудними руками в наші кошики, перекидаєш увесь крам, та ще нюхаєш своїм коромислом; та знаєш ти, що після цього у нас ніхто не стане купувати?! Та як ти смієш огуджувати наш гарний крам? Та чи знаєш ти, що у нас купується на саму герцогську кухню!

Баба скоса глянула на хлопчика, усміхнулась і проговорила сиплим голосом:

- А глянь, синку, на мого довгого носа,- чи дуже він тобі подобається? Ось побачиш - у тебе ще довший виросте.- Кажучи це, баба нагнулась до кошика з качанами капусти, вийняла найбільші й найбіліші качани, стисла їх так дуже, що вони затріщали, і, кинувши їх знову в кошика, сказала: - Гнилий крам, ні на що не придатний!

- Та годі вам нести дурниці,- озвалась торговка.- Коли ви хочете що-небудь купити, то, будь ласка, швидше, і з Богом ідіть собі, а то, стоячи тут, ви тільки заважаєте другим.

- Я куплю у тебе декілька качанів,- сказала стара.- А позаяк мені важко самій донести їх додому, то дозволь твоєму хлопчику допомогти мені,- я з подякою заплачу йому.

Дуже не хотілося Якову проводжати гидку бабу, але мати настояла на своєму, і він пішов, почуваючи огиду і боячись наче чогось недоброго.

Стара ішла поволі, прямуючи на край міста, і нарешті спинилася біля маленької напіврозваленої хати, вийняла з кишені стару ржаву завіртку і ловко всунула її в невеличку щілину. Зовнішні двері зразу відчинилися. Ввійшовши в кімнату, Яків так і застиг в здивуванні: стеля і стіни були з чистого мармуру, меблі з кращого горіхового дерева, підлога була зроблена з блискучого скла, настільки слизького, що Яків ледве міг встояти на ногах. Стара між тим вийняла з кишені срібного свистка і ледве просвистіла якусь пісеньку, як по сходах почали спускатися морські свинки. Але найдивніше було те, що вони ходили на двох ногах, обутих у горіхові шкаралупи; одягнені були свинки в людські убрання, а на головах у них сиділи самі новомодні капелюшки.

- Де ви діли мої черевики? - сердито звернулася до їх баба і вдарила їх палкою з такою силою, що вони аж підскочили з болю і стали тікати нагору по сходах, але швидко вернулися, держачи в лапках дві кокосові шкаралупки, підшиті шкурою, і зараз же обули їх на ноги старої. Баба в ту ж мить перестала шкандибати, кинула геть набік палку і побігла по скляній підлозі, тягнучи за собою маленького Якова. Так було декілька хвилин. Нарешті вони стали в одній з кімнат, очевидно, кухні.

- Ну, сядь тут та відпочинь,- прихильно сказала баба, садячи хлопчика кудись у куток на канапу.- Ти, певно, стомився, несучи на собі таку вагу. Людські голови не дуже, мабуть, легкі.

- Я не розумію, про що ти говориш,- відповів Яків.- Справді, кошика мого було нести не так легко, але до чого тут «людські голови»?

Стара голосно розсміялась, нагнулась до кошика і вийняла з нього людську голову. Хлопчик злякано одступив назад.

- Я вважаю своїм обов’язком нагородити чим-небудь тебе за твою зразкову слухняність,- прошамотіла стара.- І ось я почастую тебе чудесною юшкою. Сказала і знову витягла срібного свистка. Ледве засвистіла, як прибігли ті ж самі морські свинки.

Баба звеліла їм запнутись фартухами і прив’язати до поясів ополоники. За свинками проскакала сила білок у широких турецьких штанцях і в зелених єдвабних шапочках. Очевидно, вони уявляли собою куховарів, лазячи по стінах і знімаючи з гвіздків сковороди та миски. Стара між тим поралася біля печі, і так швидко, що через декілька хвилин вже наливала полумисок юшки і підносила Якову.

- Ось, покуштуй моєї юшки, синку,- сказала вона.- Ти будеш добрим поваром, але травички не найдеш, бо її не було в кошику твоєї матері.

Маленький Яків ніяк не міг зрозуміти старої, уважно розглядав юшку, яка йому здавалася надзвичайно смачною, і декілька разів, хвалячи, казав, що йому ніколи не доводилось їсти нічого подібного.

Коли він доїдав уже останні краплини юшки, морські свинки почали курити аравійським ладаном, і кімната наповнилась блакитною хмарою диму. Цей дим став густішати і важчати, і Якову нестерпимо захотілося спати. Уві сні йому декілька разів хотілося попросити, щоб його пустили до матері, але як тільки він починав прокидатись і приходити до пам’яті, ладан ставав дужче пахнути, і Яків засипав знову. Вві сні йому ввижались дивні речі. Снилось, наприклад, що баба зняла з його убрання і натомісць одягла білячу шкуру; і він починав з білками стрибати і прислуговувати. Насамперед йому звеліли чистити полуботки.

Батько Якова був шевцем, і ця робота була для Якова добре знайома. Потім звеліли йому разом з білками ловити пилинки і просівати їх крізь густе сито. З тих просіяних пилинок для старої варили якусь м’яку страву, бо баба давно вже не мала зубів і не могла їсти нічого твердого. Крім цього, Яків мусив ще носити воду і збирати в горіхові шкаралупки росу з троянд для питва бабі. Баба пила завжди багато, і доводилося збирати роси немало. Також Якову треба було прибирати кімнати, дивитися за підлогами і чистити їх. Аж ось, нарешті, йому дали найвищу посаду: його послали на кухню. Такої почесної посади можна було добитись не швидко, і давалась вона далеко не кожному. Через деякий час Яків з простого помічника кухара став першим кондитером. Він навчився так гарно пекти різні ласощі, що навіть сам собі дивувався. Так пройшло сім років. Одного разу стара, кудись ідучи з дому, звеліла йому опатрати курку і начинити її травами, і гарненько підрум’янити. Яків і це зробив бездоганно. В коморі, де ховались трави, він запримітив у стіні шафу, якої не бачив раніше, і з цікавістю почав приглядатись до неї. Відчинивши двері, він побачив декілька маленьких кошиків, у яких щось лежало і надзвичайно приємно пахло. В однім з кошиків найшов якусь чудну траву, яка так само пахла, як та юшка, що вперше була подана бабою. Пахощі були настільки сильні, що Яків мимоволі став чхати і чхав доти, доки не... прокинувся. Розтуливши очі, Яків угледів себе на канапі і, дивуючись, глянув навкруги.

- Невже це сон? - проговорив він сам до себе.- Ні, ні! Не може бути. Я ручусь головою, що не дуже давно я був білкою, товаришем морських свинок і, нарешті, славетним кухарем.

«Уявляю собі, як мати буде сміятися, коли я про все це розкажу їй. Аби тільки вона не стала мене докоряти, що я так довго спав у чужій хаті, замість того, щоб допомагати їй на базарі». З цією думкою він швидко скочив з канапи, щоб іти додому, але помітив, що ноги не слухаються його і що сам він ніби п’яний, або спросоння на кожнім кроці спотикається то на шафи, то на двері. Та нарешті він таки якось вибрався з хати на вулицю.

Стара, очевидно, завела його на самий край великого міста, і йому довго довелось блукати по вулицях і переулках, доки він дотрапив до базару. Прийшовши на те місце, де мати його завжди торгувала, він застав звичайний галас. «Ой кумоньки-голубоньки! Подивіться, який чудний карлик!» - закричала над самим його вухом якась торговка.

Іншого разу Яків неодмінно побіг би і сам подивитись на чудного карлика, бо, взагалі, він був охочий подивитися на всяке диво, але тепер йому було не до того: він поспішав до своєї матері, що сиділа на своїм звичайнім місці серед кошиків з садовиною та городиною. Вона не закликала, як раніше, покупців і здалась Якову дуже сумною. Більше того - вона наче схудла і зблідла. Яків підійшов до неї ззаду, положив їй руку на плече і спитав тихим та ніжним голосом:

- Матінко! Що з тобою, ти на мене сердишся?

Ганна обернулася, глянула і, затуливши очі рукою, перелякано відхитнулася назад.

- Чого тобі від мене треба, гидкий карлику? - сердито закричала вона.- Геть з моїх очей, я і півшеляга не дам тобі за твоє чудернацьке ламання.

- Матінко! Що з тобою? Хіба ти не пізнаєш мене, що проганяєш від себе?

- Геть собі! - крикнула Ганна ще голосніше.- А то я розправлюся з тобою по-своєму.

«Нещасна! Мабуть, збожеволіла»,- подумав Яків, і, помовчавши, знову озвався до неї:

- Та хіба ти не пізнаєш мене, матінко? А приглянься краще, я ж твій син - Яків.

Ганна хотіла відіпхнути його рукою, а інші торговки накинулись на його з лайкою, стали докоряти йому, соромити, що він знущається з бідної жінки, якій зовсім не до жартів з того часу, як у неї украли єдиного сина, вродливого, повновидого хлопчика. Яків стояв і ніяк не міг зрозуміти - що таке сталося, за що його звуть гидким карликом.

Впевнившись, що мати ні в якому разі не визнає його за рідного сина, він рішив, не гаючись, піти в ту крамничку, де батько його раніше починяв чоботи. Підійшовши до дверей, хлопець з цікавістю відчинив їх. Сам господар, очевидно, настільки був захоплений своєю роботою, що в перші хвилини не звернув на його ніякої уваги, але ось він глянув і випустив з рук полуботок, дратву і шило, і закричав зляканим голосом:

- Господи! Що це таке?

- Добривечір, пане господарю! А як ідуть ваші справи?

- Погано, карлику,- сказав швець, який на диво теж не пізнав Якова.- Я зостався один і з кожним роком роблюся старішим та слабішим.

- Хіба у вас немає помічника? А де ж ваш син?

- Бог його святий знає. Уже сьомий рік минає, як його украли на базарі.

- Сім років! - злякано проговорив за батьком Яків.

- Еге, карлику, сім років. Це було так. Одного разу на базар, де жінка моя торгує то сим, то тим, садовиною та городиною, прийшла якась стара та гидка баба. Накупивши різного краму, вона стала просити, щоб хто-небудь допоміг їй віднести покупку додому. Жінка моя з ласки своєї послала з нею нашого сина, і з того часу ми його більше не бачили.

- Ви кажете, що це сталося сім років тому назад?

- Рівно сім літ мине весною. Як і де ми його не шукали, наша праця була даремною.

Кажучи так, батько Якова стукав полуботками і затягав дратву то в цей, то в той бік. Якову з кожною хвилиною ставало видніше, що усе ним пережите - було не сон, а дійсність. І він довго б ще стояв, думаючи про свою долю, аж батько спитав його:

- Чи не хочете ви, маленький пане-добродію, чого-небудь у мене купити? Може, купите пару черевиків. Або футляра для свого носа? - додав він, голосно розсміявшись.

- Навіщо мені здався ваш футляр? - сухо озвався Яків.

- Звичайно, я вам не набиваюся, але коли б у мене був такий бридкий ніс, то я неодмінно закривав би його футляром.

Яків лапнув себе за носа і помітив, що ніс у його справді занадто довгий.

- Чи немає у вас під рукою дзеркала? - спитав Яків нерішуче.

- Не раджу вам дивитися в дзеркало на себе,- озвався швець,- бо ви нічого не побачите цікавого. А коли уже конче вам хочеться полюбуватись на себе, то ось тут навпроти живе цирульник Урбан, у його єсть дзеркало - подивіться!

І наче бажаючи закінчити розмову, батько випровадив Якова за двері, а сам знову прийнявся за роботу. Яків з нахиленою головою пішов до хати Урбана, якого раніше знав дуже добре.

- Доброго здоров’я, пане Урбане,- сказав він цирульникові.- Я прийшов до вас з маленькою просьбою: чи не дозволите ви мені глянути у дзеркало?!

- Чому ж? Скільки хочете. Ось воно висить,- відповів цирульник, голосно розсміявшись. Одночасно з ним розсміялися всі присутні в цирульні.

Яків підійшов до дзеркала і, угледівши себе, гірко заплакав: його очі були менші від свинячих, а ніс, навпаки, був настільки великий, що сягав до самого підборіддя.

Груди і спина вигнулися і нагадували туго набитий мішок, поставлений на коротенькі й тоненькі ніжки.

Руки, проте, були такі довгі, що легко торкалися землі; коротше кажучи, колишній вродливий хлопчик Яків зразу обернувся в горбатого, носатого і чудного карлика.

- Ну, що? Надивилися на себе? - спитав його цирульник через декілька хвилин.- Знаєте що,- чи не хочете ви поступити до мене на службу? Ви будете у мене принадою для прохожих. Я дам вам за це кімнату, обід, черевики, убрання, а ви тільки мусите стояти біля дверей цирульні, закликати прохожих та з мила збивати піну.

Карлик наш у перші хвилини дуже обурився, а згодом, подумавши і заспокоївшись, попросив вибачення і сказав, що він, на жаль, не має часу поступати на службу і пішов із цирульні. Він вирішив піти на базар і ще раз перебалакати з матір’ю.

Підійшовши до неї, він став просити її, щоб вона не сердилась і вислухала його спокійно. Нагадавши їй про той день, коли вона звеліла йому допомогти бабі донести кошика, він згадав деякі подробиці з свого дитинства і розказав, як йому впродовж семи років жилось у ворожки-чарівниці.

Ганна уважно вислухала його, а потім сказала, що їй конче треба переговорити з чоловіком, і, забравши крам, запросила карлика піти разом з нею до шевця.

- Цей добродій прикидається нашим Яковом,- звернулась вона до чоловіка,- і оповідає найдрібніші подробиці з того, як сім літ тому назад його украли у нас і як він був заворожений злою ворожкою.

- Ах ти, гультяю,- гнівно закричав швець,- він скористувався тим, що я забалакав з ним і розказав йому, коли він приходив до мене, усю пригоду з нашим Яковом, а потім побіг до тебе, щоб морочити твою, і так бідну, голову... Почекай, я доберусь до тебе! Тебе заворожила зла чарівниця,- додав він, звернувшись до карлика, і, взявши жмут ремінців, почав його стьобати з такою силою, що Яків, обливаючись слізьми, вирвався і побіг світ за очі.

Заступитись, захистити бідного горбача-карлика було нікому. Недобрі люде, замість того, щоб пожаліти його, сміялися з його і не звертали жодної уваги на його прикре становище. Бідолаха цілий день нічогісінько не їв, не пив, а коли настала ніч, він, бачачи, що ні в кого йому переночувати, пішов і ліг під церквою, не дивлячись на те, що було вогко і холодно. Прокинувся він вранці, ледве блиснуло сонячне проміння, і став думати, як би йому хоча б не вмерти з голоду, бо батьки зовсім його зреклися.

Іти до цирульника, зробитися посміхом і показувати себе за гроші йому не дозволяла гордість. Але що оставалося робити? Аж ось він згадав, що перекинувшись білкою, він був неабияким кухарем і що в данім разі добре знання цього діла може стати йому у пригоді. Він рішив дождатися того часу, коли на вулицях заходять і забігають люде. Насамперед він пішов у церкву і помолився Богу, а потім помандрував на кухню одного багатого герцога, який найбільше всього на світі любив ласощі і який збирав найкращих кухарів з усіх країн.

Коли він підійшов до дверей герцогського палацу, вартові спинили його і спитали - чого йому треба.

Карлик попрохав провести його до самого найголовнішого дозорця над кухнями, назвавши себе кухарем і сказавши, що він шукає посади. Дозорець оглянув карлика і ледве стримуючи сміх, спитав, хто направив його сюди.

Карлик, не довго думаючи, відповів:

- Дозвольте вам приготувати на пробу яку-небудь солодку страву. Ось дайте з тройко яєць, трошки цукру, муки, вина, присмаків... У такій господі, як у вас, все це знайдеться напевно. Ви побачите, що я на ваших очах зготую так, що ви зразу назвете мене справжнім кухарем.- Говорячи так, карлик похитував своїм довгим носом і жваво розмахував руками.

- Гаразд! - сказав дозорець.- От ходім для штуки на кухню, я подивлюсь, що ти нам утнеш.

І вони ввійшли в хату. Це був величезний будинок, чудесно обставлений. В кухні день і ніч топилося двадцять печей, і сила кухонних прислужників безперестанку бігали по хаті з ножами, сковородами, ринками і ополониками.

- Що сьогодні звелів приготувати на сніданок наш ясновельможний господар? - звернувся дозорець до старшого кухаря, який завжди завідував герцогськими сніданками.

- Він ласкаво звелів нам зварити датську юшку та червоні гамбургзькі кльоцки.

- Чув ти, що замовив герцог? - звернувся дозорець до маленького кухаря.- Візьмешся ти за такі складні страви?

- Не занадто вони і складні,- відповів карлик, згадавши, що такі точнісінько страви він, будучи білкою, часто варив і для своєї злої баби.- Дайте тільки мені для юшки деяких речей, а особливо жиру із дикого кабана, корінців і яєць, а для кльоцок різного м’яса, топленого гусячого жиру, трошки вина, імбиру та однієї травички, що зветься «потіш моє черево».

- Та ти справді вчився кухарству у якої-небудь чарівниці,- закричав здивовано старший кухар.- Про травичку цю ми ніколи й не чули.

- У всякім разі, ви йому принесіть усе, що він скаже, і дайте йому змогу самому приготувати сніданок. Сподіваюсь, що ви не будете йому допомагати.

Старший кухар скорився. Карлик велів, щоб усе було зроблено по його бажанню і поставлено в піч, але сам він до печі ледве діставав носом, і тому довелося підставити два стільці, на них покласти мармурову дошку, а вже на дошку поставити карлика. Коли все це було зроблено, карлик звелів поставити на жар обидві страви і варити їх доти, доки він знайде потрібним. Пройшло досить багато часу.

- Стій! - нарешті крикнув карлик і, відставивши ринки, попросив дозорця покуштувати.

Дозорець підійшов до печі, взяв ложку і, покуштувавши, ледве не закричав: «Оце так-так! Забожусь, що такого смачного я нічого не їв зроду!»

Покуштував і кухар.

- Що й казати, навдивовижу смачно! - похвалив він.- Ну й травичка! Я певен, що від травички це залежало!

В цю хвилину в кухню ввійшов камердинер герцога і сказав, що час уже подавати сніданок. Карлик поклав кльоцки на срібний полумисок, а юшку вилив у миску, і все це було віднесено в їдальню. Карлика ж дозорець узяв до себе в кімнату і завів з ним розмову. Поснідавши, герцог звелів покликати дозорця і сказав йому:

- Я завжди був задоволений твоїми кухарями, але сьогоднішній сніданок був надзвичайний. Скажи, будь ласка, хто готував його? З того часу, як я займаю місце моїх прадідів, мені ще не доводилось їсти нічого подібного. Я хотів би подякувати кухареві і послати йому декілька червінців.

- Історія цього кухаря надзвичайна! - сказав дозорець і коротко розповів герцогу все те, про що ми уже знаємо з цієї книжки.

Герцогу схотілося глянути на карлика, і, коли його привели, герцог став розпитувати - хто він такий і звідки зайшов сюди.

Яків не хотів розповідати про те, як він був заворожений злою бабою, як він служив у неї білкою, але все ж таки коротко мусив сказати, що він остався сиротою, без батька і матері, і випадково вивчився куховарству у однієї старої жінки.

Герцог не розпитував більше. Він, очевидно, не дуже цікавився долею карлика і головну увагу звертав на його зовнішність.

- А чи не хочеш ти найнятися до мене? - спитав герцог.- Я дам тобі на рік 50 червінців, одне празникове убрання і два буденних. За це ти мусиш щодня подбати про мій сніданок та наглядати за кухнею і за тим, щоб усе як слід було подано на стіл. У мене так заведено, що кожний із моїх прислужників має своє прозвище. Тебе ми прозвемо Носом. Через деякий час, звичайно, дивлячись на те, як ти себе будеш поводити, я зроблю тебе помічником дозорця над кухнею.

Карлик Ніс дуже зрадів від слів герцога, упав перед ним, поцілував йому ноги і побожився служити йому вірою й правдою. Почуваючи себе спокійним і забезпеченим, Ніс зразу взявся за діло розумно, обачливо і дотепно. Герцог був дуже задоволений, і з того часу, як Ніс став у його за кухаря, він завжди їв з великою охотою. Раніше, бувало, він нервувався і сердився за обідом або за сніданком, а тепер зробився він спокійним, веселим і взагалі задоволеним життям. Слава про надзвичайного кухаря неслася далеко. Він швидко став справжнім дивом у місті, і багато людей навмисне ходило в герцогську кухню, щоб мати змогу хоч одним оком глянути на маленького карлика і подивитися, як він готує різні страви, а деякі поважні вельможі навіть добилися того, що герцог дозволив їм посилати своїх кухарів учитись у карлика.

Так пройшло два роки. Карликові жилося дуже добре, і він почував би себе зовсім щасливим, коли б не сумував за батьком та матір’ю. Одноманітно минали дні, день за днем, і може б, вони ішли ще так довго, коли б не трапився надзвичайний випадок. Треба сказати, що карлик усе вмів дуже поцінно купити і тому щотижня декілька разів ходив на базар за всякою всячиною.

Прийшовши колись в пташиний ряд, він став вибирати гуску і звернув увагу на літню жінку, яка продавала гусей та качок і не закликала покупців так, як інші. Він підійшов до неї і, відібравши трьох найжирніших гусей, купив їх разом з кліткою, скинув все на плечі і швидко пішов додому.

По дорозі він звернув увагу на одне досить чудне явище. В той час, як двоє гусок кричали, гелготали і билися об клітку, як це часто буває з ними, третя сиділа тихо, наче замислившись, зітхала і охала, як справжня людина.

- Мабуть, заслабла, або хто прибив її, треба буде швидше зарізати,- голосно проговорив він сам до себе, але як він здивувався, коли гуска відповіла йому виразним людським голосом:

Як ти різать мене станеш,

Я тебе вкушу.

А як шию мені звернеш,

Зразу задушу.

Карлик злякався, випустив клітку з рук і угледів, що гуска дивиться на його розумними, ясними очима.

- Оце так-так! - закричав Ніс.- Гуска розмовляє! Не турбуйся, товаришко, ми тебе не станемо різати. Такого рідкого птаха варт пожаліти... Ось я поб’юсь об заклад, що ти, шановна гуско, була колись людиною,

- Ти вгадав, карлику,- відповіла гуска.- Я родилася гарненькою маленькою принцесою і, лежачи в моїй пишній колисці, ніколи й не гадала, що попаду коли-небудь на кухню до якого-небудь герцога.

- Будьте спокійні, ваша світлість, вам не зроблять ніякого зла. Я збудую вам найнебезпечніше помешкання в моїй власній кімнаті і при найменшій змозі розмовлятиму з вами. Прислужникам скажу, що вигодовую вас особливими травами на те, щоб колись догодити сніданком пану герцогу. Звичайно, при першій змозі я вас випущу на волю.

Гуска подякувала доброму карликові, який виконав усе, що обіцяв їй. Двох інших гусок він зарізав того ж самого дня, а для царівни зробив помешкання в своїй кімнаті і в кожну вільну хвилину поспішав до неї поговорити. Із розмов виявилось, що вона була дочкою ворожбита Ветербока, що її звали Мімі і що батько Ветербок із-за якоїсь травички посварився з якоюсь старою відьмою, яка, помщаючись, обернула її в гуску і занесла її кудись далеко. Сама ж вона з острова Готланда.

Коли карлик довідався, що сварка між її батьком і відьмою була із-за якоїсь травички, він поспішив її заспокоїти, сказавши, що як тільки вона відшукає ту саму травичку, всі чари старої ворожки зникнуть і вона знову стане людиною. В той час, як вони так розмовляли, до герцога приїхав його приятель. Герцог зараз же покликав до себе карлика і сказав йому велебно:

- Настав час, коли ти мусиш виявити себе як найкращий, як найперший у світі кухар. Мій гість великий знавець самих вигадливих страв. Він їсть краще всіх людей на цім світі, звичайно, крім мене. Тому велю і вимагаю від тебе, щоб за весь час його гостювання в моїх маєтках ти годував нас на славу і не смів подавати двічі одну й ту саму страву.

Карлик низько вклонився. Прийшовши на кухню, він напружив усі свої сили, цілий день стояв у хмарах диму і безперестану давав розпорядження своїм помічникам зробити то це, то інше. І обід справді вийшов на славу. І такий самий був щодня. Гість герцога гостював у герцогськім палаці уже біля двох тижнів. Він почував себе якнайкраще, їв не менше п’яти разів на день і не міг нахвалитися кухарством карлика. На п’ятнадцятий день гість попросив герцога покликати карлика до столу, щоб особисто йому подякувати.

- Ти чудесний кухар,- сказав він йому.- І до того ти дуже чемний, бо ні разу за два тижні одної і тої страви не подавав двічі. Але скажи, будь ласка, чому тобі й досі не прийшло на думку почастувати мене сюзренським паштетом, цією найкращою стравою на білому світі.

Карлик почервонів. Йому ніколи не доводилось ні готувати, ні бачити сюзренського паштету.

Однак він швидко заспокоївся і сказав досить спокійно:

- Я сподівався, що ваша світлість ще прогостює у нас, і тому беріг цю страву на закуску.

- Так ось як! А якби мені хотілося покуштувати її завтра.

- Слухаю! - відповів карлик і, похиливши голову, вийшов із герцогської їдальні. Прийшовши в свою кімнату, він гірко заплакав.

- Що з тобою? - спитала його принцеса Мімі.

Карлик коротко розповів їй.

- Годі плакати, заспокойся,- озвалася гуска.- Ця страва часто подавалася за столом у мого батька. Я добре знаю, як вона готується і охоче навчу тебе.

Карлик аж підскочив з радості. Він благословляв день і хвилину, коли купив гуску, і зразу ж узявся за сюзренський паштет, зробивши насамперед невеличку спробу, яку дозорець над кухнями дуже похвалив. На другий день паштет був спечений. Карлик послав його в світлиці гарячим, прямо з печі, оздоблений квітками. Сам, між іншим, він надів найкраще убрання і сміливо ввійшов до їдальні, де стольник розрізував паштет і підносив гостеві і герцогові на срібній лопатці.

Герцог їв з насолодою.

- Так! Цей паштет справді можна назвати паштетом над паштетами, а кухаря мого кухарем над кухарями. Чи не так, друже? - додав він, звернувшись до гостя.

Гість з свого боку теж поклав собі на тарілку шматок паштету, покуштував його і потім став його уважно розглядати.

- Паштет, нічого говорити, досить добрий, але, у всякім разі, він не справжній, не сюзренський паштет.

Герцогові стало ніяково.

- Собака із собак! - крикнув він на карлика.- Як смів ти обдурити мене?

- Володарю! Божуся, що страва зроблена в згоді зо всіма вимогами кухарства,- озвався карлик, трусячись, як у пропасниці.

- Брешеш, шахраю! Коли мій гість говорить, що це не той паштет, значить, він говорить правду. Ось підожди! Я звелю тебе самого порубати та спекти.

- Змилуйтеся, благаю вас! - закричав карлик, обнімаючи коліна герцога.- Скажіть, будь ласка, чого не достає цій страві, чим вона вам не до смаку? Не дайте вмерти мені із-за шматочка гов’ядини та жменьки муки.

- Я ще вчора думав, що тобі ніколи не зробити такого паштету, який готує мій власний кухар,- завважив, сміючись, гість.- Коли хочеш знати, то не достає йому одної травички, маловідомої у вашій країні. Її звуть «чих-трава». Вона надає паштету і смаку, і приємних пахощів. І ніколи твоєму панові не їсти такого смачного паштету, яким годує мене щодня мій кухар!

Останні слова герцога розлютували.

- Щоб не було, а я буду їсти такий паштет,- закричав він, скочивши з місця.- Слово честі, що я або завтра нагодую вас таким паштетом, або голова цього шахрая буде посаджена на шпиль мого палацу,- додав він, звернувшись до карлика.- Даю тобі двадцять чотири години на те, щоб ти міг подумати над своїм становищем.

Карлик пішов до себе в кімнату і почав оповідати гусці про свою пригоду.

- Єсть чого журитися! - сказала вона.- Скажи мені тільки, чи немає тут поблизу де-небудь старих каштанів?

- Єсть,- відповів Ніс, зітхнувши трішки легше.- Там над ставом їх скільки хочеш, але нащо вони нам?

- Травичка, про яку іде розмова, росте виключно під ними,- пояснила принцеса Мімі.- А тому не будемо марнувати часу на зайві розмови і ходімо шукати її. Візьми мене на руки, а біля ставу пустиш, я зразу тобі найду її.

Сказано - зроблено. Карлик, тримаючи в руках принцесу-гуску, уже доходив до брами.

- Тебе не велено пускати з дому,- спинив його вартовий, наставивши списа.

- Мені треба піти на став,- сказав карлик.- Пошли когось до головного дозорця над кухнями просити, щоб він дозволив мені піти в сад, і скажи, що мені конче треба розшукати одну траву.

Паркан, яким було обнесено сад, був настільки високим, що втекти було ніяк не можна, і через те піти карлику до ставу було в ту ж хвилину дозволено.

Ввійшовши в сад, він пустив на землю Мімі, і вона швидко побігла туди, де росли каштани. Спинившись біля одного, гуска махнула крильми, потім всунула голову у високу траву, щось відкусила і, подаючи Носу якусь зелененьку травичку, промовила ледве чутно:

- Ось та сама травичка, тут її досить багато, коли треба буде, можна прийти ще раз.

Карлик почав розглядати траву. Вона справді була пахуча. Стебло і листя її були якогось грубо зеленого кольору, а сама квітка була вогняно-червона, з жовтою оборкою.

- Слава Богу! - крикнув він нарешті.- Але яке чудо. Знаєш, мені здається, що це та травка, яка і мене обернула із білки в карлика. Чи не зробити нам ще пробу?

- Ні, ні, почекай,- озвалась гуска.- Нам треба нарвати цілу жменю цієї трави, потім вернутися в кімнату, зібрати всі гроші, все майно і потім вже пробувати силу «чих-трави».

Карлик послухав. Він зробив все, що порадила йому гуска. Позбирав усі гроші (їх набралося червінців п’ятдесят-шістдесят), зав’язав їх у хусточку і почав нюхати траву, приказуючи по кілька разів: «Божа воля - зняти з мене цю страшну вагу».

І враз він почув, що скрізь по його тілу щось потяглося, захрустіло, голова піднялась і витяглась із плечей. Він глянув на свій ніс. Ніс все коротшав і коротшав, груди і спина вирівнювалися, ноги довшали.

- Який ти високий та вродливий,- весело закричала гуска.- Ніби ти ніколи й не був довгоносим та горбатим карликом!..

Яків стояв щасливий... Потім став на коліна і почав молитися. Одначе, який він радий не був і як не хотілося йому швидше побігти до матері, він не забув про сумне становище принцеси Мімі і хотів допомогти їй у тяжкім горі.

- Без тебе, гусонько, я ніколи не знайшов би цієї трави і назавжди остався б карликом-калікою. Навіть умер би під сокирою ката не пізніше як завтра. Я мушу віддячити тобі. Раніше ніж поїхати додому, я одвезу тебе до твого батька. Він досвідчений ворожбит і, напевно, зуміє зняти з тебе страшні чари.

Мімі аж заплакала з радості і, звичайно, охоче згодилася з карликом, а карлик взяв її на руки, вийшов із герцогського палацу і пішов прямо до морського берега в країну принцеси. Нічого й говорити, що ніхто із вартових не міг вгадати у вродливому парубкові герцогського кухаря-карлика.

Дійшли вони без всяких неприємних пригод.

Батько-ворожбит, як і сподівався Яків, легко зняв чари зі своєї дочки і щедро обдарував парубка. Коли ж Яків вернувся додому, батьки його несказанно зраділи, пізнавши сина, якого вже ніколи не сподівалися бачити. На Яковині гроші вони незабаром купили досить добру крамничку і стали жити в достатку та щасті.

У палаці ж герцога через деякий час кинулись шукати карлика, але, звичайно, карлик був уже далеко. Герцог так розлютувався, що Ніс не знайшов трави, що хотів його негайно ж покарати на смерть, а гість герцога запевняв, що сам герцог допомагав утекти карликові, щоб не втратити такого гарного кухаря, і докоряв, що герцог не додержав свого слова. Герцог образився. Між ними швидко розгорілася війна під назвою «Війна із-за травички» через те, що на святі згоди кухар колишнього гостя подав дійсно справжній сюзренський паштет, який навіть сам герцог їв з великою охотою.

ПРИГОДИ З САЇДОМ

В часи царювання Гарун аль-Рашіда жив собі в Бальсорі Бенезар. Не занадто він був багатий, але, у всякім разі, ставало у його на те, щоб жити собі спокійно і в достатку, не турбуючись за завтрашній день. Навіть коли у його народився син, він жив так, як і поперед. «Чи варт,- говорив Бенезар своїм сусідам,- на старості літ почати торгувати або баришничати тільки для того, щоб залишити своєму синові на тисячу золотих більше, коли пощастить, або на тисячу менше, коли піде діло не так як слід. Де їсть двоє, там і третій наїсться, кажуть люде. Аби він вийшов у люде, а жебрати не буде». Так говорив Бенезар і додержав цього слова.

Правда, він не привчав сина до якого-небудь діла, зате багато з ним читав різних мудрих книжок і вивчив його так ловко володіти зброєю, що незабаром Саїд зробився першим борцем на весь Бальсор. Їздити ж верхи і плавати він умів навдивовижу, і в цьому з ним ніхто не міг порівнятись.

Коли Саїду минуло вісімнадцять, Бенезар послав його до Мекки, щоб поклонитися труні пророка, як це заведено у мусульманів.

Перед від’їздом він ще раз покликав до себе Саїда, довго, ласкаво розмовляв з ним, радив як жити з людьми і, виряджаючи в дорогу, сказав:

- Ось іще остання порада, мій сину Саїде. Ти добре знаєш сам, що я стою вище і не звертаю ніякої уваги на ті нісенітниці, на ті байки, які розказують іноді люде.

Нічого говорити, я часом з охотою слухаю різні казки про чарівників та чарівниць, бо якось непомітно за казками плине час, але далекий від того, щоб вірити всяким побрехенькам. І ці всі духи, всі ці сили не могли і не можуть впливати ні на людей, ні на їх діяльність. Зате твоя мати так вірила в них, як у Коран. Колись вона примусила мене забожитися, що я нікому не скажу її тайни, крім своєї дитини, і сказала, що вона з самого дитинства має таємне знайомство з феєю. Тоді, звичайно, я лише розсміявся, але мушу, Саїде, тобі зізнатися, що в день твого народження було дещо таке, що до краю мене здивувало. Цілий день ішов дощ, гримів грім, і було так темно, що без свічки не міг прочитати навіть двох слів. Коли я розчинив двері, щоб уперше вгледіти тебе, небо над Бальсором стало нагло ясно-блакитним і пахощі троянд, гвоздик і гіацинтів, що неслися з твоєї кімнати, ударили мені в голову. Мати взяла тебе на руки і показала на срібний свисток, що висів у тебе на шиї на тонкім, як шовк, золотім ланцюжку.

- Цю хвилину тут була та добра фея, про яку я тобі оповідала,- сказала твоя мати,- вона принесла нашому хлопчику в подарунок оцю іграшку.

- Так ось яка добра та чарівниця, що раптом прояснила небо і залишила після себе пахощі троянд і гвоздик,- сказав я, усміхаючись.- Але мушу додати, вона могла б спромогтись на кращий подарунок. Принаймні чому б їй не подарувати замість свистка, наприклад, гаманця з червінцями, коня і т. ін.

Але тут Земіта, твоя мати, стала просити мене не жартувати, бо феї дуже образливі і легко можуть перемінити своє благословення на прокльони. Я не хотів дратувати хвору жінку і замовк. Але і взагалі ми більше ні разу не згадували цього дивного випадку аж до того часу, доки мати твоя смертельно не занедужала. Вона передала мені свистка і заповідала віддати його тобі, коли мине повних двадцять років, і прохала до того часу нікуди тебе не відпускати від себе. Вона умерла. Оце і є подарунок феї,- додав Бенезар, виймаючи із скриньки срібного свистка з довгим золотим ланцюжком.- Тобі ледве минуло 18 років, але ти від’їжджаєш і, може бути, вернувшись, угледиш одну мою могилу, тому віддаю його тепер. Я не вважаю жодної рації держати його у себе ще два роки, як хотіла цього твоя турботна мати. Ти гарний і розумний парубок, а зброєю володієш так, як мало хто і старшого віку володіє. Тому я можу оголосити тебе повнолітнім, наче зараз тобі повних 20 років. Ну, щасти тобі, Боже, на все добре, і не забувай свого рідного батька.

Так говорив Бенезар із міста Бальсори, прощаючись зі своїм сином. Зворушений Саїд поцілував свого батька, повісив на шию золотого ланцюжка, засунув свистка за пояс і, скочивши на коня, полетів до того місця, де повинен був зібратися караван, щоб рушити в Мекку.

Через деякий час 80 верблюдів і декілька сот юнаків виїхали із Бальсорської брами, яку ще довго не доведеться угледіти нашому Саїдові.

Розваги і новини подорожі, сила нових, незнаних речей спочатку дуже тішили Саїда, але згодом, коли стали вони наближатись до пустині, дорога стала одноманітною, і Саїд став сумувати, замислюватись і згадувати все частіше й частіше своє прощання з батьком. Вийнявши із-за пояса свисток, він оглядів його з усіх боків і захотів спробувати його голос. Але свисток мовчав.

Як Саїд не надимався, але свисток уперто не давав ніякого звуку. Саїд розсердився і знову заткнув його за пояс. Однак думки його витали над словами матері. Він багато знав про фей, але ніколи йому не доводилось чути, щоб хто-небудь із його сусідів знався з якою-небудь таємною істотою. Слухаючи казки, Саїдові здавалося, що все це коїлося колись у далеку старовину і що зараз нічого подібного не може бути. Так думав він і тепер, сидячи на коні, але проте ніяк не міг одігнати думки від того таємного і надзвичайного випадку, що стався з його матір’ю. Навкруги говорили, співали, жартували, а Саїд мовчки сидів на коні і думав. Дуже він був вродливий юнак. І його сміливий, одважний погляд, молодість, войовнича постать і весь він на коні приковували очі подорожніх. Один старий, поважний мандрівець, що їхав поруч з ним, зацікавився Саїдом, розговорився з ним і швидко впевнився в його розумі. Але Саїда найбільше цікавило - як думає старий про ті таємні оповідання, де розказується про фей, добрих і злих духів, чи вірить він у їх існування?

Дідок погладив свою бороду, похитав головою і сказав:

- Звичайно, не можна запевнити, що вони не існують, хоча мушу признатись, що до сьогоднішнього дня мені не доводилось їх бачити.

І тут він розказав молодому юнакові про такі дивовижні речі, що у Саїда завертілось у голові. Тепер він уже був певен, що всі ті дива, які сталися в той день, коли він народився на світ, пророкували йому велику і щасливу долю і що срібний свисток подарувала йому фея не для чого іншого, як для призиву її в скрутну хвилину.

Всю ніч йому ввижалися різні дива: кришталеві палаци крилаті коні і т. ін. Він наче перенісся і побув у чарівнім царстві.

Але на другий день досвід показав йому, яке глибоке провалля лежить між мріями і життям.

Було за південь, рівно і поволі посувався вперед караван. Аж ось на далекім обрії пробігли якісь темні тіні. Одні подумали, що це звичайні горби піску, другі прийняли їх за хмари, треті рішили, що ці тіні ніщо інше, як караван. Але досвідчений сусіда Саїдів, що немало відбув за свій вік таких подорожей, підняв руку і голосно крикнув, щоб всі були обережні, бо наближається до них не караван, а гурт арабських розбійників. Негайно чоловіки взялися за зброю і заступили жінок і все добро на верблюдах. Хвилина, дві - і всі були готові до кривавого бою.

А тіні між тим бігли по поступу, і здавалось, що це, ледве торкаючись землі, летить в ірій велика зграя лелек.

Поволі, здавалось, наближаються тіні, але не встиг наш караван розгледіти розбійницькі обличчя і списи, як вороги швидше від вихору налетіли на них і загриміли зброєю.

Відважно захищались і бились наші подорожні, але розбійників було вдвоє більше, вони оточили караван з усіх боків, багатьох убили здалеку, а на решту кинулися з гострими списами в руках. В цю страшну хвилину Саїд, що бився в передніх рядах, згадав, що у нього за поясом висить свисток. Швидко він вийняв його і підніс до губ. Свисток мовчав. Обурений, він схопив рушницю і вистрелив прямо в груди одному найпишніше озброєному і одягненому арабові.

Той захитався і упав з коня.

- Аллаху! Що ти, сину, зробив, що ти зробив! Тепер нам усім - край,- крикнув старий, що бився поруч з Саїдом.

І справді було так. Ледве тільки розбійники угледіли, хто падає з найкращого коня, як застогнали, закричали і з шалом кинулись на решту подорожніх. Глянув Саїд і угледів, що п’ять чи шість списів дивляться на його. Але він так ловко оборонявся і водив своїм списом, що ніхто не зважався наблизитись до його. Хтось прицілився і хотів уже пустити стрілу прямо в серце Саїдові, але хтось дав знак кинути замір. І не встиг Саїд оглянутись, як чиясь петля стисла йому шию. Даремно Саїд хотів порвати вірьовку... Петля ще дужче затяглась на його шиї. І його взяли в полон.

Незабаром всі люде були перебиті або полонені. Потім араби поділили між собою здобич і роз’їхалися в різні боки.

Біля Саїда їхало четверо озброєних людей, зневажливо дивились на його і обсипали лайкою і прокльонами. Саїдові стало ясно, що убив він не звичайного розбійника, а якусь високу особу, може, самого принца. Але рабство, яке ждало усіх бранців, здавалось йому тяжчим від самої смерті. І він почасти радів, що такою ненавистю дихають на його вартові, радів і сподівався, що його конче уб’ють, коли довезуть до табору. Розбійники стежили за кожним його рухом і кожного разу, коли Саїд оглядався назад, погрожували йому списами. Але спіткнувся кінь, Саїд глянув назад і угледів на здивування і велику радість між бранцями свого колишнього сусіду, старого діда, якого давно вважав він за покійника.

Нарешті вдалині зазеленіли дерева і замаячіли намети-курені. Ось іще трохи - і ціла юрба жінок і дітей побігла назустріч.

Перекинувшись декількома словами з розбійниками, жінки заголосили і закричали: «Так оце той, що убив великого Альманзора, найхоробрішого вояка!! Смерть йому, смерть! Хай тіло його стане здобиччю для шакалів пустині!». Одні кричали і проклинали Саїда, а другі кинулись на його з кілками, з камінням, з усім, що тільки було під рукою. І хто знає, що могло б статися з нашим бранцем, коли б не заступились вартові.

- Годі! Гетьте, бісові діти, гетьте, баби,- кричали розбійники, розганяючи списами юрбу.- Він убив великого Альманзора в бою і мусить умерти не від макогона, а меча.

На площі, між куренями, бранців зв’язали по двоє, а всю здобич рознесли по наметах.

Один лише Саїд був зв’язаний окремо і відведений у найбільший курінь. Там сидів пишно одягнений дід. З першого погляду можна було сказати, що це є головний ватажок орди. Вартові ввійшли і, повні смутку, низько схилили голови.

- Голосіння жінок і ваші журно похилені голови впевнюють мене в передчутті,- поважно сказав ватажок,- я знаю - Альманзора убили.

- Так, Альманзора убили,- відповіли розбійники,- і ось, Селіме, великий владарю Пустині, цей душогуб. Ми привели його до тебе, щоб ти ласкаво сказав, якою смертю він мусить умерти. Чи пройняти його гострими стрілами, чи підняти на списи, чи повісити на дереві, чи прив’язати до хвоста буйного дикого коня.

- Хто ти? - спитав Селім, суворо глянувши на бранця, що стояв відкинувши назад голову, що, здавалось, не моргне оком і перед самою смертю. Саїд коротко, але правдиво відповів.

- Ти убив крадькома мого сина? Ззаду? Стрілу пустив чи проколов списом?

- Ні, царю! - відповів Саїд.- Я убив його в січі, коли твій син напав на наш караван, коли на моїх очах він звалив з коня цілих вісім моїх товаришів.

- Він правду говорить? - спитав Селім у вартових.

- Так, владарю,- він убив Альманзора з ока на око.

- Ну, в такім разі він зробив те, що кожний з нас мусив би зробити в його становищі. Він оборонявся і убив ворога, що наважився позбавити його життя і волі. Розв’яжіть його негайно.

Розбійники з дивуванням глянули на Селіма і поволі, з неохотою

розв’язали Саїда.

- І так цей душогуб, що убив твого сина, що убив славного Альманзора, останеться живим? - спитав один із розбійників.- О, краще б тоді від нашої руки він упав поруч з Альманзором!

- Нема за що його карати! - крикнув Селім.- Я навіть візьму його у власну господу, як законну частку здобичі. Він буде мені прислужувати.

Саїд не знав, як дякувати старому, а розбійники вийшли на вулицю і величезній юрбі розказали все до крихти. І юрба закричала, що сама помститься за Альманзора, коли не хоче цього зробити сам рідний батько покійника.

Решту бранців поділили між собою переможці. І багато бранців, які мали колись у себе десятки рабів, тепер мусили взятись за важку, чорну роботу.

І тільки Саїдові жилося в неволі, як на волі. І невідомо - чи його юнацька врода причаровувала, чи добра фея щастила йому, але старий Селім чомусь ставився до його незвичайно прихильно. Більше того, він любив Саїда, наче свого рідного сина, на заздрість усім підданцям. І справді, його ненавиділи. Коли доводилось Саїдові іти одному, його кляли, лаяли, як тільки уміли, і не раз пускали навіть стріли... Але ні одна стріла не ранила Саїда, і йому думалось, що відхиляють стріли давні чари феї, що подарувала йому свистка. Декілька разів Саїд скаржився Селімові, але Селім, як не хотів знайти винуватих, а знайти їх не міг. Нарешті Селім покликав Саїда і сказав:

- Я сподівався, що ти згодом станеш мені за рідного сина, але не твоя і не моя вина, що це неможливо. Вороги тебе оточують, і я не маю сили тебе захистити. Коли військо вернеться з походу, я скажу, що за тебе прислано викуп, і звелю певним людям перевести тебе через пустиню.

- А чи можу я покластися на когось іншого, крім тебе? - спитав Саїд.- Чи не уб’ють вони мене в дорозі?

- О, я примушу їх заприсягтися, а присяги ще звіку ніхто не зламував у нас.

Через деякий час військо повернулося з походу, а Селім покликав певних людей і взяв з їх присягу. Подарувавши Саїдові доброго коня, коштовне убрання і зброю. Селім востаннє обняв Саїда і заплакав. Мовчки і понуро їхали п’ять арабів через пустиню. Юнак бачив усю неприхильність арабів і турбувався, що поруч з ним їхало тих двоє розбійників, які були свідками смерті Альманзора.

Саїд їхав і бачив, що розбійники поводяться якось дивно: переморгуються і перешіптуються між собою і балакають тією мовою, яку вживають вони лише в таємних і небезпечних випадках. Селім, який увесь вік сподівався прожити з Саїдом, навчив його розуміти і цю мову. Та далеко невтішне на цей раз почув Саїд в розмові розбійників.

- Ось те нещасне місце,- говорив один,- де ми напали на караван. Ось тут саме упав з коня від руки якогось пройдисвіта краса і слава нашого табору.

- І на сором усім нам цей душогуб їде поруч з нами і втішається життям і волею. Та чи коли чувано, щоб рідний батько не помстив за свого єдиного сина?! Але Селім старіє і з кожним днем втрачає свій розум...

- Але що нам Селім, коли ми самі повинні помститись за нашого вірного товариша.Там, де упав Альманзор, на тім місті мусимо убити і Саїда. Так водилось у нас споконвіку.

- Але ми заприсягли,- сказали другі,- і душогуб останеться живим!

- Стійте! - крикнув хтось - старий Селім не без голови, але все ж таки він не такий розумний, як гадає. Хіба ми обіцяли одвести цього добродія в якесь певне місце? Ні, Селім взяв з нас клятву, що ми не уб’ємо його як собаку... Нехай так... Не станемо убивати: сподіваємось, що шакали самі зроблять діло і помстяться за нас. Ось тут, на сім місці, ми покладемо його, міцно зв’язавши руки і ноги. Думаю, що це буде непогано.

Так говорив розбійник, але не встиг він ще скінчити, як Саїд повернув коня, ударив його ногами і понісся через пустиню. Декілька хвилин араби стояли в німім здивуванні, а потім поділились і полетіли - одні ліворуч, другі праворуч. Маючи досвід, вони швидко перегнали Саїда; хтось ззаду накинув петлю і скинув Саїда з коня.

І побитого зв’язаного Саїда кинули розбійники на гарячім піску пустині. А сонце котилось все вище та вище і без жалю пекло йому голову.

Ледве-ледве зміг Саїд перевернутись на другий бік, але від цього не стало йому легше. Давно зник уже шелест розбійницьких коней, давно завмер брязкіт розбійницької зброї, і стало тихо, як у могилі.

Згадав Саїд свого старого батька, уявив його горе і ледве стримав сльози. А самому йому так не хотілось умирати від голоду, від спеки, від хижого шакала. Але ось він глянув і угледів срібного свистка, що випав із-за пояса і лежав на піску. Він витяг голову і припав до його губами. Але не свиснув свисток, на гарячий пісок упала безсило голова, і Саїд зомлів.

І так лежав Саїд до того часу, доки хтось не підійшов і взяв його за плечі. «Шакал!» - подумав раптом Саїд і крикнув від жаху. Але ось його взяли за ноги, за голову, і тільки тоді Саїд повірив, що не хижі зуби звіра, а людські руки ніжно торкаються його, щоб підтримати. І разом з тим над Саїдом почулися людські голоси.

- Він ще живий,- хтось шепотів,- але приймає нас за ворогів.

Нарешті Саїд глянув і угледів перед собою когось низького, з маленькими оченятами і довгою бородою.

Той ласкаво заговорив з Саїдом, допоміг йому встати, напоїв і нагодував його і сказав, що сам він із Багдада, на ймення Кулум-бек, торгує хустками і жіночими покривалами, що тепер він вертається додому і ось найшов його, непритомного і зв’язаного, серед пустині. Саїд не знав, як дякувати торговцеві, і охоче згодився їхати з ним до Багдада, а там... може, пощастить натрапити на караван, що їхатиме до рідного Бальсора.

Дорогою торговець багато оповідав всякої всячини, а найбільше про життя великого царя, правовірного Гарун аль-Рашіда.

- Наш цар,- говорив торговець,- дивовижна людина. Коли ви думаєте, що він спить, як сплять усі грішні люде, то ви глибоко помиляєтесь: йому досить заснути всього дві-три години удосвіта.

Мені це добре відомо через те, що Мессур, його перший камердинер, доводиться мені братом, і хоч він для всіх німий як риба, а проте іноді для мене він робить такі натяки, що їх кожна розумна людина може легко зрозуміти. Так ось, наприклад, замість того, щоб спати собі на здоров’я, каліф уночі блукає вулицями Багдада, і майже щотижня з ним трапляється яка-небудь пригода.

І треба завважити, що він подорожує, переодягшись то матросом, то жовніром, то торговцем або попом.

Звичайно, що йому легко все бачити і знати, що робиться в місті. І через те ніде в світі не бувають люде такими ввічливими, як у Багдаді вночі, бо кому, справді, охота пізнати каліфа в якім-небудь бруднім арабі і покуштувати канчуків.- Так говорив торговець, а Саїдові нетерпляче хотілося угледіти Багдад і такого дивного Гарун аль-Рашіда.

За 10 днів вони прибули в розкішний, блискучий Багдад. Торговець запросив Саїда до себе,- звичайно, Саїдові лишалось тільки подякувати.

На другий день, коли Саїд одяг пишне войовниче вбрання і збирався вже погуляти по Багдаду, рипнули двері і в хату ввійшов господар. Він глянув на вродливого юнака з лукавою усмішкою, погладив свою бороду і сказав: «Все воно, звичайно, дуже добре, але що ви, власне, думаєте з собою робити? Мені здається, ви занадто любите мрії і зовсім не думаєте про життя. А проте, може, у вас стільки в кишені грошей, що це пишне вбрання зовсім не по вас».

- Вельмишановний Кулум-беку,- відповів юнак, червоніючи. - Грошей справді у мене немає, але ви, може, згодитесь мені позичити стільки, щоб стало доїхати до Бальсора. Батько мій з вдячністю вам поверне всю позику.

- Ваш батько? - розсміявся торговець.- Мені здається, що сонце пустині зовсім випекло у тебе мозок. Невже ти думаєш, що я вірю, наче у тебе є в Бальсорі батько, найзаможніший на все місто, наче ти його єдина дитина, взагалі вірю всій тій казці, починаючи з полону каравану і кінчаючи помстою арабів? Уже тоді ти обурив мене своєю брехнею і нахабством. Я знаю, що в Бальсорі всі багаті люде - торговці, а торговців я знаю кожного в обличчя, а коли б і не знав, то, певно б, чув, що там є якийсь Бенезар. Може, і єсть у Бальсорі якийсь старець, що зветься Бенезаром, може, справді утік від його син, але такому синкові я не повірю і шеляга. Напали в пустині!.. Та хіба чувано, щоб за царювання Гарун аль-Рашіда, який всі торгові шляхи через пустиню зробив цілком безпечними, чи чувано, кажу, щоб розбійники зважились нападати на караван і полонити людей. Та, нарешті, коли б і сталось що-небудь подібне, то давно б вже і старі, і малі знали про цю пригоду, а ось я і досі ні в дорозі, ні тут, у Багдаді, куди з’їздяться люде з усіх країн світу, ні разу не чув про цю дивовижну пригоду з вашим караваном. І це твоя друга брехня, безсоромний пройдисвіте!

Саїд, обурившись, хотів припинити цю лайку, та Кулум-бек перекричав його і вичитував далі:

- А твоя третя брехня, брехунець, це історія з Селімом; Селіма знає всякий, кому доводилось коли-небудь бачити араба, але знають Селіма як найлютішого і жорстокого розбійника... А ти запевняєш, що убив його сина і сам не був розрубаний на шматки. Мало цього, ти кажеш таку нісенітницю, наче Селім обороняв тебе від своєї ж ватаги розбійників і випустив тебе без викупу замість того, щоб повісити на першій гілці. І це той Селім, що вішає подорожніх лише для того, щоб побачити, яку . . . . . . . . . .  Та, ні! Ти надзвичайний брехун!

- І все ж таки,- сказав Саїд,- я тебе запевняю, що все, мною розказане, єсть єдина правда, і ось я тобі божуся своїм життям і бородою пророка.

- І не нахаба?! Божиться бородою пророка, коли у самого підборіддя голе, як коліно. Так я тобі і повірю.

- На жаль,- зітхнув Саїд,- у мене немає свідків, та хіба ви самі не знайшли мене зв’язаного і кинутого серед безлюдної пустині?

- Ну, це ще не доказ! - відповів Кулум-бек.- Я так думаю, що на тебе напав другий розбійник, дужчий за тебе, подолав тебе, зв’язав і кинув на поталу.

- Хотів би я бачити того аби навіть тих,- сказав Саїд,- хто без допомоги петлі, повалив би мене на землю. Ви як торговець, може, і не знаєте, на що здібна одна людина, яка справді уміє володіти зброєю. Але ви спасли мене від смерті, і я довіку цього не забуду. Хотілось би мені знати - що ви, нарешті, думаєте робити зо мною? Коли ви не хочете мені зробити позички на дорогу, то лишається мені одно: жебрати, але жебраком я не був і не можу бути. Хіба до каліфа звернутись...

- Ось як! - крикнув з усмішкою торговець.- Ви вважаєте можливим звернутись ні до кого іншого, як тільки до ясновельможного каліфа?! От тобі й жебрак! Ха-ха-ха! Не завадить вам, однак, знати, мій пане-господарю, що з каліфом можна говорити тільки через мого двоюрідного брата Мессуру, а варт мені сказати лише єдине слівце, щоб він знав, який нахабний брехун думає потурбувати спокій каліфа. А проте мене зворушує твоя молодість, Саїде! Ти ще можеш стати порядною людиною. Хочеш, я візьму тебе в свою крамницю?! Коли ти через рік не захочеш більше служити, я заплачу тобі скільки слід і пущу на всі чотири вітри. Підеш, куди схочеш,- в Алепо, Медіну, Стамбул чи Бальсор, нарешті, хоч до самих невірних. Поміркуй і скажи мені не пізніше обіду. Згоден - добре, а ні, то я виверну з тебе все, що ти коштував мені в дорозі і тут, у Багдаді, зніму з тебе убрання (бо грошей у тебе немає ж?) і викину на вулицю. Можеш тоді звертатись до кого хочеш.

Кулум-бек сказав, повернувся і вийшов з хати. Саїд випровадив його очима, повними презирства. Що було робити? Єдине - тікати, але вікно було загратоване, а двері замкнені. І Саїдові лишилось тільки згодитись служити. А проте у його жевріла надія як-небудь колись перебалакати з каліфом.

На другий день Кулум-бек одвів Саїда в свою крамницю на базарі. Він показав йому весь крам і наказав йому стояти біля дверей з хусткою в одній руці і з покривалом у другій, закликати чоловіків і жінок, показувати їм крам, хвалити його перед покупцями і умовляти їх що-небудь купити. І тільки тепер Саїд зрозумів, чому так Кулум-бекові хотілось залучити його до себе. Сам він був маленький і товстий дідок, з кривими ніжками і маленькими очима, і коли він закликав покупців, рідко хто міг здержатись від сміху. І старі, і малі глузували з його, а жінки навіть прозвали його «гороховим опудалом». Зате кожний охоче дивився на молодого, стрункого Саїда, який з гордістю закликав покупців і умів потрапити на кожний смак. Коли Кулум-бек помітив, що людей стало заходити в його крамницю втроє більше, він став ласкавіший до Саїда, став годувати його краще і пошив йому досить гарне убрання.

А Саїд думав лише про те, як би йому швидше угледіти рідний Бальсор.

Одного дня була така сила покупців, що довелося усіх хлопців, що служили в крамниці, послати розносити куплений крам. Аж ось приходить ще якась жінка. Вона швидко відібрала, що їй було потрібно, і попросила віднести крам додому.

- Не турбуйтесь, пані,- сказав Кулум-бек,- через півгодини я усе вам відішлю, або самі найміть когось на базарі і звеліть однести.

- Який же ви після цього торговець? Хто ж таки доручить бог зна кому іти з крамом? А що як той парубок зникне куди-небудь за куток? Ні, раз я у вас купила, ви самі і мусите принести мої покупки додому, і, будьте певні, нікого не піду я наймати.

- Ну, в такім разі, пані, почекайте півгодини, а то зараз нікому.

- Нічого сказати. Гарна у вас крамниця, коли немає в ній ні одного зайвого парубка,- докоряла жінка.- А це ж хто такий стоїть без діла? - спитала вона, угледівши Саїда.- Ану лишень іди сюди, хлопче, та забирай крам.

Кулум-бекові дуже не хотілось пускати Саїда, але він все ж таки мусив пустити, наказавши, щоб він якомога швидше повертався в крамницю.

- Ну йди ж,- додав він,- а то ця стара відьма ще почне ганьбити мене на весь базар.

Саїд пішов за старою жінкою, але вона ішла швидше, ніж того можна було сподіватися від неї. Нарешті вони спинились перед розкішним будинком, і стара постукала. Розчинилися двері, і вони почали іти вгору по великих мармурових сходах. Пройшовши декілька кімнат, вони опинилися в пишній залі. Таких розкошів Саїдові ніколи не доводилось бачити. Тут стара стомлено упала на подушки канапи, показавши Саїдові де покласти крам, дала йому щось у руку і звеліла іти додому.

Саїд був уже біля дверей, коли чує - хтось дзвінким срібним голосом кличе його:

- Саїде!

Він, здивований, оглянувся і... застиг... На канапі замість старої баби сиділа молода дівчина надзвичайної вроди, оточена колом невільників і невільниць.

Саїд склав руки на грудях і низько вклонився.

- Саїде, мій хлопчику,- сказала дівчина.- Багато ти натерпівся лиха, покинувши батьківську оселю раніше двадцяти років, але незабаром доля тобі усміхнеться і тут, на чужині. Скажи мені, чи зберіг ти срібного свистка?

- А звичайно,- крикнув Саїд, виймаючи ланцюжок із-за пояса.- Скажіть, чи не ви та добра фея, що зробила мені цей подарунок?

- Так. Я була подругою твоєї матері, я буду і твоїм другом, мій хлопчику. Ах, чому твій батько не послухався моєї поради. Не зазнав би ти такого лиха.

- Що робити? Від долі не втечеш! Але тепер, сподіваюсь, ви запряжете в це кріселко який-небудь східний вітер і відвезете мене за декілька хвилин до мого батька в Бальсор? Там я перечекаю ті шість місяців, яких не стає мені до повних двадцяти років.

Фея усміхнулась.

- Ти, треба сказати, слова не підеш позичати,- відповіла вона.- Але, на жаль, Саїде, це неможливо. Тепер ти на чужині, і я нічого не в силі зробити для тебе чудовного. Я навіть не зможу вирвати тебе із рук цього злодія, Кулум-бека, що живе під захистом твого найлютішого ворога.

- Виходить, що я маю не тільки друга, а й ворога? - спитав Саїд.- А проте я давно уже переконався в цьому. Одначе, чи не могли б ви мені допомогти хоч порадою. Я хотів спитати - чи не піти мені до каліфа за порятунком?

- Каліф, треба сказати, дуже розумна людина, але він все-таки людина. Мессурові він вірить, як самому собі, а Мессур вірить Кулум-бекові, який давно вже встиг розказати про тебе цілу байку, ну, а Мессур розповів каліфові, і коли б ти звернувся до каліфа, то він обійшовся з тобою дуже погано. Одначе я бачу по зорях, що згодом ти придбаєш велику прихильність каліфа.

- Це дуже зле,- зітхнув Саїд,- доведеться мені ще деякий час служити у Кулум-бека. Але, моя золота фея, я хочу просити вас зробити для мене одну ласку. Я з дитинства звик до меча, лука і списа, і, здається, немає кращого на світі, як герці. Десятки шляхетних і вільних юнаків щотижня ідуть показувати своє уміння володіти зброєю, і як хотілось би мені мати убрання, зброю і їхати поруч з ними, ніким не пізнаним. На жаль, ніхто з базару не має права навіть ступати ногою на арену.

- Ти весь у батька твоєї матері. О мій хлопчику, запам’ятай цей будинок! І щотижня ти найдеш тут коня і двох слуг, і воду, якою тобі варт лише умитися, щоб ніхто тебе не пізнав із багдадців. А тепер, Саїде, прощай. Через шість місяців твій свисток засвистить, і, будь певен, Зулейма його почує.

Юнак вернувся на базар. Біля крамниці Кулум-бека стояла велика юрба. Хлопчаки танцювали круг торговця і глузували з нього. Старі реготали, а сам Кулум-бек стояв біля дверей, тремтячи від злості і сорому з хусткою в одній руці і з покривалом у другій. Вийшло це так. Кулум-бек став закликати покупців, але ніхто не хотів купувати у його. Аж ось ідуть якихсь двоє чоловіків, щоб купити подарунки для своїх жінок. Вони декілька разів пройшлись уже біля крамниці, наче шукаючи когось. Кулум-бек закричав:

- Ей, панове, сюди! Що купуєте? У мене чудесний крам!

- Так то так, діду, може, в твоїй крамниці крам і гарний, та наші жінки мають свої примхи. Вони звикли купувати крам тільки у вродливого Саїда. З півгодини уже ми ходимо тут і розшукуємо його. Коли покажеш нам, де його крамниця, то ми другий раз купимо у тебе.

- Хвала Аллахові! - сказав Кулум-бек.- Сам пророк привів вас до мене... Заходьте - це і є його крамниця!..

Один із покупців покотився від сміху, а другий подумав, що Кулум-бек сам хоче посміятися з нього, і вилаяв торговця. Кулум-бек розсердився і покликав сусідів, щоб ті засвідчили, що в цій крамниці, а не в якій-небудь іншій, торгує вродливий Саїд. Але сусіди давно вже збиралися помститись над Кулум-беком, що відбиває у них кращих покупців, і нічого не сказали. Тоді два покупці напали на брехуна, а Кулум-бек став кричати «рятуйте» і скликати цілу юрбу.

Всі раділи, що нарешті дістанеться старому та скупому дурневі. Хтось уже зібрався подержати його за довгу бороду, але чиясь рука схопила парубка і повалила на землю.

Перед юрбою стояв Саїд. Угледівши його, Кулум-бек зрадів і закричав:

- Ось вам і Саїд! Чого ще вам треба? Адже ти ж, Саїде, в оцій крамниці торгуєш?

Юрба зареготала, бо вона і без того це знала, а повалений Саїдом парубок встав з землі і, шкутильгаючи, зник у юрбі.

- О, найперша і найясніша зоре всього базару,- закричав до Саїда Кулум-бек, входячи в крамницю.- Ах, як той розбишака лежав на землі, наче ніколи він не стояв на ногах!.. Але прийди ти двома хвилинами пізніш, і мені не треба було б іти до цирульника, щоб розчесати бороду. І чим тільки я віддячу тобі?

Тільки співчуття примусило Саїда заступитись за свого господаря. Тепер він навіть каявся, що комусь заважив розчесати бороду Кулум-бекові.

- Шкода,- пожалкував Саїд,- може, він без бороди трошки б подобрішав.

Одначе він скористувався добрим настроєм торговця і виправив у його один вільний вечір на тиждень.

Через декілька днів, у середу, коли шляхетні юнаки збирались на великій площі для воєнної розваги, він сказав Кулум-беку, що хоче цього вечора погуляти по місту, а сам пішов до того будинку, де жила фея. Як тільки він постукав, двері розчинились, і слуги повели його по сходах у світлицю. Насамперед вони дали йому води умитись. Саїд умився, і його обличчя не можна було пізнати. Дивлячись на його чорну густу бороду, йому можна було принаймні дати літ 30. Потім слуги повели його в другу кімнату і одягли його в таке убрання, що сам каліф згодився б в нім оглянути військо в найбільше свято.

Коли Саїд, одягнений і озброєний з голови до ніг, виходив з кімнати, один із прислужників дав йому шовкову хустку, сказавши, що цією хусткою, як тільки він витре обличчя, і борода, і смуглявість зникнуть у той же ожент. На дворі стояло троє осідланих коней: на самого кращого скочив Саїд, на двох других - слуги, і через декілька хвилин вони уже були на площі. Уже по дорозі звертали увагу багдадці на пишне убрання і озброєння Саїда, а коли той в’їхав на арену, всі, як один, глянули і задивились на його. А серед присутніх, треба сказати, були самі брати каліфа.

Коли наш юнак спинив коня, син великого візира з кількома товаришами підійшов до його, вклонився, запросив його взяти участь у розвазі і спитав, хто він і звідки родом. Саїд відповів, що звуть його Альманзором, що сам він родом аж із Каїра і так багато наслухався про відвагу і ловкість багдадських юнаків, що й сам захотів угледіти їх на власні очі. Альманзор дуже сподобався юнакам. Вони дали йому списа і запропонували прилучитись до якого-небудь гурту, позаяк всі розбились на два гурти і боролись один з другим поодиноко або всі разом. Не можна було надивитись на Саїда. Він так швидко літав на коні, так влучно кидав списа, що незабаром всі одноголосно визнали його переможцем, а брат каліфа і син великого візира захотіли попробувати з ним свої сили і вміння. Алі, брат каліфа, через кілька хвилин мусив скоритись, але син великого візира так ловко оборонявся, що довелося відкласти боротьбу до другого разу.

На другий день тільки й говорили у Багдаді про вродливого, багатого і хороброго чужинця.

Аж ось Саїд знову пішов до феї і найшов там ще краще убрання і зброю. На цей раз мало що не весь Багдад збігся глянути на боротьбу. Сам каліф вийшов на балкон. Йому так сподобався Альманзор, що він власноручно повісив йому на шию велику золоту медаль на золотім ланцюгу за його уміння нападати і оборонятись. Одначе друга блискуча перемога викликала заздрість у молодих багдадців.

Як, говорили вони між собою, якийсь чужинець являється в наше місто відібрати нашу славу і честь. Та хіба можливо, щоб він по всім світі розніс чутки, що у Багдаді не знайшлось ні єдиної душі, хто б міг його подолати.

І п’ятеро чи шестеро юнаків поклали, наче ненавмисне, напасти на нього.

Саїд помічав, як вороже дивилися на його дехто із багдадських юнаків, як щось пошепки говорили і показували на нього. І на своє здивування Саїд угледів між ними того самого юнака, якого він кинув на землю біля крамниці Кулум-бека. Він завжди дивився на Саїда з якоюсь злістю в очах. І Саїд починав уже боятись, що він пізнав його по зросту або по голосу і швидко викаже його другим, і віддасть на сором та глум ображеним багдадцям.

Але обережність і відвага, а разом з тим і прихильність брата каліфа і сина великого візира врятували Саїда від лиха.

Коли вони угледіли, що Саїда оточили декілька ворогів і хочуть його скинути з коня і відняти зброю, вони кинулись на поміч Саїдові і розігнали злочинців, погрозивши не пускати їх більше на арену.

Більше чотирьох місяців Саїд дивував собою багдадців, більше чотирьох місяців він був у всіх на устах. Але незабаром сталася з ним пригода. Раз колись увечері, вертаючись додому, він догнав четверо якихось людей, які йшли і тихо розмовляли між собою. Голоси їхні здалися знайомими Саїдові. Підійшовши ближче, він розібрав, що говорять вони мовою розбійницької ватаги Селіма.

«Чи не задумують вони якого-небудь злочинства»,- промайнула думка у Саїда. Він ще ближче підійшов до їх і підслухав усю розмову.

- Вартовий же виразно сказав нам, що ця вулиця тягнеться ліворуч від базару. Там, напевно, він буде сьогодні вночі вкупі з великим візиром.

- Нічого,- відповів другий.- Великого візира я не боюся, він уже занадто старий, а от каліф, кажуть, чудесно володіє мечем. Звичайно, їх боятись нічого, але напевно за ними здаля іде варта.

- Нічогісінько, заспокоїв третій.- Коли доводилось кому-небудь його стрівати вночі, то завжди одного, рідко з візиром або Мессуром. Запевняю вас - сьогодні він буде в наших руках, але, товариші, убивати його не слід, бо за його живого нам дадуть значно більше, ніж за мертвого...

- Звичайно, за живого дадуть більшого викула, але доки що буваймо здорові. Пам’ятайте, за годину до півночі! - І всі четверо розійшлися в різні боки.

Змова злякала Саїда. Він поклав негайно попередити каліфа, пробіг уже декілька вулиць, але згадав, що каліф може йому не повірити, розсердиться, а то і прожене, бо Мессур розказав каліфові про його як про нахабного брехуна.

Нічого не лишалося, як покластись на свого власного меча і врятувати каліфа від розбійників.

Тому Саїд не вернувся додому, а сів на сходах мечеті і став чекати ночі. Як тільки сховалося сонце і стало темно, він встав і пішов через базар на ту вулицю, яку згадували араби.

Сховавшись у куток, він став чекати. Аж ось пробігли дві якісь тіні. Попереду Саїд подумав, що це ідуть каліф і великий візир, але один з них ударив в долоні, і в ту ж хвилину двоє других, пригинаючись і оглядаючись на всі боки, підбігли до них. Перекинувшись декількома словами, вони розійшлись. Троє стало недалеко від Саїда, а четвертий став ходити вперед і назад.

А ніч була темна, як могила.

Пройшло, може, ще з півгодини. Знову якісь тіні, якісь постаті, крик і дзвін мечів. Вихопивши дамаську шаблю і крикнувши: «Хай гинуть вороги великого Гаруна!», Саїд кинувся вперед. Засичала шабля, врізалась у розбійницьке тіло, і хтось як підкошений упав на землю. Другий накинув петлю на шию Гаруна аль-Рашіда, Саїд замахнувся - і рука розбійника відлетіла набік. Третій кинувся було ззаду на Саїда, але Гарун глибоко в груди застромив йому стилета. Четвертий араб, бачачи лихо, кинув свою шаблю і швидко зник у темряві ночі. Саїд знав, кого він вирвав із хижих рук.

Каліф підійшов до Саїда і спитав:

- Я нічого не розумію, скажи, як це сталось, як послав тебе Аллах в цю хвилину мені на поміч? Як ти міг узнати про їх замір?

- Великий царю,- відповів Саїд,- сьогодні увечері я вертався додому по вулиці ель-Мелек і випадково підслухав розмову арабів, серед яких мені доводилось жити. О, я добре знаю ту мову, яку вживають вони тільки між собою! Вони змовлялись взяти тебе в полон, а великого візира убити. Було вже пізно, я не встиг би тебе попередити, і мені лишалось тільки піти на те місце, де хотіли вони на тебе напасти.

- Спасибі!.. - сказав Гарун,- але нам не слід довше тут оставатись. Візьми цей перстень і приходь завтра до мене. Ми тоді побалакаємо довше, і я побачу, що зараз для тебе найпотрібніше. Візире, рушаємо, нам небезпечно тут оставатись.

Каліф уже збирався іти, але візир попрохав його почекати хвилину, і, вийнявши гаманець, віддав його здивованому Саїдові.

- Юначе! - сказав великий візир.- Пресвітлий каліф може зробити для тебе все, що ти захочеш, може взяти тебе навіть за сина... Я ж можу дати тобі небагато і те, що можу зробити сьогодні, не відкладатиму на завтра. На, візьми це золото, може, воно тобі згодиться. Пам’ятай, що візир завжди готовий до твоїх послуг.- Вони пішли, а Саїд ще довго стояв, п’яний від щастя, а потім згадав, що йому треба додому. Кулум-бек зустрів його лайкою і погрозами, але Саїд спинив його і заявив, що не останеться у нього більше ні однієї години.

Спочатку Кулум-бек наче злякався, але швидко розсміявся і сказав:

- Куди тобі, голодранцю, іти від мене? Що ти будеш їсти, де ти будеш спати? Це тебе тільки добрий Кулум-бек дарма годує і одягає!

Саїд коротко відповів:

- Прощайте! Ви мене тільки й бачили,- і, сказавши, юнак вибіг з хати Кулум-бека.

На другий день уранці Кулум-бек розіслав усіх своїх слуг розшукувати Саїда. Довго його шукали, але даремно. Нарешті один із слуг вернувся і сказав, що бачив Саїда, як він вийшов із мечеті і пішов у готель: на нім дуже гарне убрання і зброя.

Кулум-бек почав кричати:

- А! Так цей злодій ще й обікрав мене. Ось за що він купив убрання? Ні, почекай, ти не втечеш в мене!

І Кулум-бек побіг до начальника поліції. Начальник знав, що торговець - родич Мессура і тому зараз же велів своїм поліцейським заарештувати Саїда.

А Саїд між тим любесенько сидів собі в готелі і розмовляв з одним торговцем про свою подорож у рідний Бальсор. Але раптом на його напали кілька озброєних людей і зв’язали йому руки. В ту ж хвилину прийшов і сам Кулум-бек і витяг з його кишені гаманець з золотом.

- Гляньте,- закричав він,- усі гроші оці накрав у мене потроху пійманий злодій.

Другі захитали головами:

- Ну скажіть, який молодий, вродливий і вже пустився на крадіжки!

- Хай же справедливий суд покарає за його злочинство!

І Саїда повели. З усіх боків неслася юрба і кричала:

- От так продавець! От так вірний слуга! На цього можна покластися, що не обікраде свого господаря. Та немало ж і украв! Цілих двісті червінців!

Начальник поліції зустрів арештованого дуже суворо. Саїд хотів виправдуватись, але йому було звелено мовчати. Коли спитали Кулум-бека - чи це справді його гаманець і гроші, той заприсягнув. Суддя вернув йому гроші і сказав:

- Завтра разом з іншими злодіями тебе посадять на барку і повезуть в море на пустинний острів.

Розпач охопив душу Саїда. Даремно він божився і просив дозволити йому сказати каліфові єдине слово, ніхто не звертав на його уваги. Навіть Кулум-бек пошкодував, що заприсягнув, і заступився за Саїда, але суддя йому коротко завважив:

- Іди собі, відки прийшов, і не втручайся не в свої справи, коли не хочеш за це заплатити десять червінців.

Кулум-бек замовк, а Саїда відвели в темну і вогку в’язницю. Там на соломі лежало дев’ятнадцятеро нещасних, проклинаючи каліфа і його суд.

На другий день всіх двадцять злочинців привезли на берег і спустили вниз у таку низьку каюту, що люде навіть не могли стояти, і між ними зараз же почались сварки і бійки за кращі місця.

Рушив пароплав, і Саїд гірко заплакав. І плили вони дні і ночі. Їсти їм давали раз на день по маленькому шматочку хліба і одному ковтку води, щоб його запити. В каюті завжди було темно і стояв такий важкий дух, що багато людей не виносило і умирало. І тільки молодість та здоров’я спасли Саїда від смерті. Так пройшло два тижні, аж ось на п’ятнадцятий день дужче зашуміли хвилі і піднялась буря. Саїд навіть зрадів: йому хотілось одного - умерти.

Все дужче і дужче гойдало корабель, і нарешті він наскочив на камінь і затріщав. Крики розпачу і стогін злилися з ревом хвиль і нагло стихли.

Хтось з арештантів крикнув: «Вода, вода!»

Справді, вода текла в каюту. В’язні кинулись до дверей, налягли і вирвали їх. Але на палубі не було ні одної душі: всі були на човнах. А буря все дужчала й дужчала, корабель тріщав і поволі сідав на дно. Ударила ще одна хвиля, і корабель застогнав і попрощався зі світом. Саїд ухопився за мачту. Хвилі кидали його з боку на бік, але Саїд якось тримався на поверхні води. Коли це з свистом випадає із-за пояса золотий ланцюжок з срібним свистком. Саїду захотілося ще раз, востаннє, попробувати засвистати. Держачись однією рукою за дерево, він другою вловив свисток і підніс його до губ. І чистий, голосний свист розлігся над білим шумом моря. І раптом стихла буря і заспокоїлись хвилі. Саїда понесло вперед, він глянув і бачить, що пливе не на дереві, а на величезнім дельфіні. Зрозумів він це диво, згадав прихильну фею і подякував небу за життя.

Наче стріла, нісся дельфін, і уже надвечір на обрії зазеленіли береги. Дельфін прямував до них. Схотілось Саїдові їсти. Не довго думаючи, він вийняв свистка і свиснув. У ту ж хвилину дельфін спинився, і з води виринув стіл з різними стравами.

Саїд давно вже не їв взагалі, а так смачно, може, й ніколи. Скінчився обід, і стіл зник у синіх хвилях, а дельфін поплив далі. Уже смеркалося, коли Саїд помітив в долині величезне місто, мінарети якого нагадували багдадські. Не дуже було приємно для Саїда попасти знову до Кулум-бека, але ж за поясом у його висів свисток, і йому уже було нічого не страшно. Ось вони підпливали вже до берега, аж дельфін круто повернув убік і поплив до величезного будинку, що стояв зовсім окремо від міста.

На даху будинку стояло декілька пишно вбраних людей, а на березі купчилась ціла юрба слуг, які дивились на Саїда і власним очам не вірили. Дельфін спинився біля мармурових сходів і ледве Саїд ступив на них, як дельфін зник у безодні. В ту ж хвилину декілька слуг збігли вниз і запросили Саїда від імені господаря зайти в господу і перевдягтись. Незабаром Саїд був уже на даху будинку, а господар питав його:

- Скажи, будь ласка, таємний чужинце, що їздиш по морю на рибах, як козак на коні по степу, скажи, чарівник ти який чи звичайна людина, як і всі ми?

- Пане господарю! - відповів Саїд.- Багато я в останні часи натерпівся лиха і сподіваюсь, що вам буде цікаво послухати мою сповідь.- І тут Саїд розказав про все своє життя і про всі пригоди, які йому трапились на землі і на морі. Всі присутні були здивовані без краю. І коли він скінчив своє оповідання, господар підійшов до нього і сказав:

- Я вірю тобі, але ти розказував, що тобі колись каліф подарував золотий ланцюг на шию і перстень на руку. Чи не міг би ти їх показати?

- Звичайно, можу! Я бережу їх у себе на грудях і ніколи в світі не розлучусь з цими подарунками! - і Саїд дістав ланцюг і перстень і показав їх присутнім.

- Клянусь бородою пророка, це мій перстень,- закричав господар.- Великий візире, давай обнімемо його, нашого захисника і оборонця! - І вони кинулись обнімати здивованого Саїда.

- Прости мене, великий каліфе, що я так вільно розмовляв з тобою, я не знав, що ти сам Гарун аль-Рашід...

І каліф відповів:

- Так, я твій друг. З цієї хвилини край усім твоїм нещастям! Будь одним із перших моїх слуг і оставайся при мені. Каліф ніколи не забуде того, хто спас йому життя.

Саїд подякував і пообіцяв назавжди остатись у його жити, але попросив дозволу з’їздити в Бальсор до батька, який, певно, уже давно турбується за сина. Каліф згодився. Вони сіли на коней і незабаром були в Багдаді. Декілька розкішних кімнат було віддано для Саїда, а згодом каліф обіцяв збудувати для його навіть окремі палати. На другий день, коли Саїд з великим візиром сидів у Гаруна, ввійшов Мессур і сказав:

- Пресвітлий царю, я прийшов просити твоєї ласки.

- Кажи, що там! - кинув каліф.

- Тут, біля брами, стоїть мій родич Кулум-бек, відомий торговець з базару. Він зараз судиться з одним старим бальсорцем, син якого служив у Кулум-бека, потім обікрав його і зник невідомо куди. Тепер батько пристає до його, щоб той віддав сина, а Кулум-бек, звичайно, не може цього зробити. І тому він прохає твоєї великої ласки, щоб ти розсудив його з бальсорцем.

Гарун аль-Рашід звелів через півгодини бути в суді. Коли Мессур вийшов із світлиці, каліф сказав:

- Бальсорець - це, звичайно, твій батько, Саїде. Мій суд буде кращий Соломонового, бо з твоїх слів я дуже добре знаю усю справу. Піди і сховайся за завісу, а ти, великий візире, звели зараз же бути тут начальнику поліції. Він мені буде дуже потрібний.- І обидва зробили так, як їм було велено.

Серце Саїда забилося, коли він угледів через щілину свого батька, блідого і слабого від горя. Зате Кулум-бек був на сьомому небі. І таке обурення раптом прокинулось у Саїда, що він ледве не кинувся на Кулум-бека. А народ між тим усе сходився. Всі хотіли чути, як буде судити каліф. Аж ось і почався суд. Гарун сів на своє місце, а великий візир дав знак замовкнути і спитав: хто кого позиває до суду. Кулум-бек виступив уперед і сказав:

- Цими днями я стояв біля дверей своєї крамниці, коли чую, хтось вигукує: «Ей, люде добрі, гаманець золота тому, хто дасть які-небудь відомості про Саїда з Бальсора». Саїда я добре знав колись і тому я крикнув: «Сюди, сюди! Я можу заслужити цього гаманця. Сюди, сюди, мій друже!» І цей мій друг, а тепер мій ворог, зайшов у мою крамницю і спитав, що я знаю про Саїда. «Ви, мабуть, його батько, Бенезар?» - спитав я його, і коли він радісно закивав головою, я розповів йому все докладно,- як найшов я юнака серед пустині, як спас його і привіз у Багдад. Звичайно, він зараз віддав мені гаманця з грішми. Але, уявіть собі, коли я став розказувати, як поводив себе Саїд, як обікрав мене і втік, він ні за що не хотів повірити мені. І ось уже декілька днів він пристає до мене, щоб я віддав йому сина і вернув гаманця. Звичайно, я не можу йому вернути ні того, ні другого, бо гроші я заробив за те, що подав йому відомості за сина, а про Саїда я і сам нічого не знаю.

Тепер черга настала для Бенезара. Він розказав про свого сина, божився, що Саїд не міг робити ніякого злочинства, і просив каліфа уважно розібратися в цій справі.

- Я сподіваюся,- сказав Гарун аль-Рашід,- що ти, як ведеться, звернувся в поліцію?

- Так, великий владарю, я негайно ж потяг злодія до начальника поліції.

- Покликати його! - звелів каліф.

Той наче виріс із землі.

- Ти розпитав як слід цього юнака? І він признався в крадіжці? - спитав Гарун.

- Він, пресвітлий царю, настільки упертий, що хотів признатися лише вам,- відповів суддя.

- Але я не пам’ятаю, щоб коли-небудь його бачив,- сказав каліф.

- Ще б пак! Мені довелось би водити до вас щодня силу людей, що хочуть перебалакати з вами особисто.

- Ти знаєш, що я завжди радо вислухаю кожного! А у тебе, Кулум-беку, певно, були свідки, що не варто було уже вести до мене злодія?

- Свідки?.. - перепитав тремтячим голосом торговець.- Ні, свідків у мене не було... Але ж тобі, всезнаючий царю, відомо, що один червонець подібний до другого.

- А в якім гаманці у тебе вкрадено ці гроші?

- Ось він! - відповів Кулум-бек, виймаючи гаманець і віддаючи його великому візирові.

- Клянусь бородою пророка,- закричав візир,- що це мій гаманець! Я сам віддав його одному юнакові, що спас мене від смерті.

- Ти можеш, великий візире, заприсягти?

- У кожну хвилину! Моя власна дочка вив’язала цей гаманець!

- Виходить, начальнику поліції, що тебе одурили? Як же ти міг повірити, що це гаманець торговця?

- Він клявся! - відповів суддя.

- Як же ти міг заприсягти? - гнівно закричав каліф на переляканого торговця.

- Аллаху, Аллаху! - заголосив Кулум-бек.- Я, звичайно, нічого злого не можу сказати проти великого візира, але запевняю вас, гаманець мій, і Саїд у мене украв його. Я дав би тисячу червінців, щоб він був тут зараз віч-на-віч.

- Де він зараз? - спитав суворо каліф.

- Я заслав його на пустинний острів,- відповів начальник поліції.

- О Саїде! О сину мій! - заридав Бенезар, обливаючись слізьми.

- Так він, нарешті, таки признався в своєму злочинстві? - знову спитав Гарун.

Начальник поліції поблід. Він заморгав очима і прошепотів:

- Оскільки пригадую, здається, так.

- Хм! Добре не пам’ятаєш ти,- пожалкував каліф,- ну, то ми спитаємо самого злочинця. Ану, виходь, Саїде, сюди, а ти, Кулум-беку, заплати тисячу червінців, бо він зараз буде перед тобою.

Саїд вийшов і упав на груди Бенезара, а Кулум-бек і начальник поліції думали, що перед ними стоїть привид. Та каліф провадив суд далі.

- Ну так кажи, Саїд признався в своєму злочинстві?

- Ні, ні! - ледве відповів начальник.- Я повірив Кулум-бекові.

- Хіба я наставив тебе суддею, щоб ти слухався тільки багатих? На 10 років на пустинний острів! - закричав каліф.- Там ти на волі поміркуєш і зрозумієш: що то єсть суд! А ти, злодію, що робиш із людей невольників, плати 1000 червінців.

Кулум-бек зрадів, що так дешево усе йому обійшлося, і став дякувати каліфа.

Та той говорив далі:

- А щоб ти не заприсягав даремно, тобі дадуть 100 ударів по п’ятах, і вибирай краще: або заплати за всі дні, які прослужив у тебе Саїд, по 10 червінців, або віддай йому свою крамницю і сам наймися у його за слугу, а зараз геть з моїх очей.

Після цього каліф повів Бенезара і Саїда в другу світлицю. Він розказав про всі пригоди з Саїдом і запросив старого Бенезара назавжди оселитися у нього в Багдаді.

Той радо згодився і тільки з’їздив в Бальсор забрати своє майно. Брат каліфа і син великого візира полюбили Саїда і стали його найближчими друзями. Незабаром вдячний каліф подарував Саїдові розкішний будинок, і син з батьком зажили в щасті та добрі. А багдадці, коли бажали кому-небудь добра, говорили: «Будь такий добрий і щасливий, як Саїд, син Бенезара».

КАЗКА ПРО КАЛІФА-ЛЕЛЕКУ

Одного чудового дня багдадський каліф відпочивав після обіду. Стомлений спекою, він непомітно задрімав і заснув, а прокинувшись і почуваючи себе бадьорим, велів подати кави і довжелезну люльку із рожевого дерева.

Смакуючи каву, каліф гладив свою бороду і здавався зовсім щасливим.

Вельможі знали, що в такий час каліф буває в найкращому настрої і ладен обдарувати кожного своєю ласкою, і таким часом, звичайно, користувались. Але найбільше користувався старший візир Манзор.

- Чого ти сьогодні такий смутний та задумливий? - спитав його каліф, помітивши, що Манзор стоїть перед ним, схиливши голову.

Візир, згідно з заведеним звичаєм, схрестив свої руки на грудях, потім низько вклонився і проговорив тихим голосом:

- Задумливий я чи ні - не знаю. Знаю одне, що там, унизу, на дворі, перед палацом стоїть один торговець з таким чудесним крамом, що мимоволі доводиться жалкувати, що не маєш у кишені зайвих грошей.

Замість відповіді каліф, що давно вже хотів зробити якусь приємність візирові, позвав невольника і звелів негайно привести в палац торговця з його чудесним крамом.

Торговець з’явився тієї ж хвилини. Це була людина невисокого зросту, досить товстенька, з засмаленим обличчям і в порванім убранні. В руках у його був коробочок з самим різноманітним крамом. І чого там тільки не було! І перли, і персні, і гребені, і пістолі в дорогій оправі, і багато всього іншого.

Переглянувши увесь крам, каліф, нарешті, купив для Манзорової жінки, розкішний гребінь.

Коли торговець зачинив уже коробочок, каліф запримітив шухлядку і спитав, чи там немає ще якого краму.

Торговець кивнув головою, висунув шухлядку і дістав звідти табакерку з якимсь чорним порошком, разом з папірцем, на якім було щось написано на незрозумілій ні для каліфа, ні для візира мові.

- Ті обидві речі мені подарував один торговець з Мекки, що найшов їх на вулиці,- пояснив торговець.- Але вони мені непотрібні, і коли ваша ласка, то я можу вам продати їх дуже дешево.

Каліф збирав у свою книгозбірню всякі рукописи, навіть такі, яких сам не міг прочитати, тому охоче зробив покупку і поклоном дав зрозуміти торговцю, що той уже не потрібен.

Коли вийшов торговець, каліф знову став розглядати рукопис і запитав візира: чи не знає він кого, хто б зумів прочитати написане.

- Великий повелителю,- відповів Манзор.- Тут недалеко від головної мечеті живе одна людина по прізвищу Селім. Його всі звуть «ученим», і дійсно він може читати і говорити якою захочеш мовою. Вели покликати його, і, може, тобі він стане у пригоді.

Селім, звичайно, був негайно закликаний до каліфа.

- Про тебе мені говорили, що ти дуже вчений,- звернувся до Селіма каліф.- Спробуй прочитати оцей рукопис. Прочитаєш - подарую на свята нове вбрання. А не прочитаєш - звелю покарати за те, що несправедливо звешся вченим. Чуєш?

Селім низько поклонився і уважно став розглядати рукопис.

- Слово честі, що написано по латині,- закричав Селім через декілька хвилин.

І став перекладати:

«Ти, який найдеш це, воздай хвалу Аллахові, хто понюхає з цієї табакерки порошку та прокаже слово «Мутабор», той може обернутись у любого звіра і буде розуміти мову усіх істот взагалі. Коли ж йому обридне бути звіром і він знову захоче стати людиною, то варто тільки повторити те саме таємне слово та тричі поклонитись на схід. Але коли той, що обернувся, здумає розсміятися, то таємне словечко вилетить у його з голови, і він назавжди останеться твариною!»

Коли Селім скінчив переклад, то каліф несказанно зрадів, і, звелівши йому ніколи і нікому не видавати тайни, подарував спочатку розкішне убрання, а потім сказав Селімові йти собі на всі чотири вітри.

- От таку покупку ми з тобою зробили,- звернувся каліф до візира, коли вийшов Селім.- Який я радий зробитися звіром! Приходь завтра до мене якомога раніше. Ми разом підемо в поле, понюхаємо чорного порошку і будемо знати і чути все, що говориться в повітрі, в лісі, у воді, словом, скрізь, де є живі істоти.

Ледве встиг каліф на другий день поснідати, як візир уже був у палаці. Каліф заткнув за пояс табакерку і, звелівши усім залишатись дома, удвох із візиром Манзором вийшов із палацу.

Спустившись прямо в сад, вони стали розшукувати яку-небудь живу істоту і дуже жалкували, що нічого подібного їм не трапилось.

Тоді візир порадив піти на став, де не раз він бачив вродливого лелеку, який важно прогулювався по стежках і звертав його увагу.

Каліф згодився. Ще здалеку вони запримітили двох лелек. Один, на своїх довгих ногах, гордо ходив понад ставом і стежив за жабами, а другий висів над ним високо в повітрі.

- Ясновельможний пане! - прошепотів візир на вухо каліфу,- Я ручусь головою, що ці два довгоногих лелеки ведуть між собою найцікавішу розмову. Чи не обернутися і нам у лелек?

- Можна,- відповів каліф.- Тільки постій, дай згадати, що потрібно для того, щоб знову стати людиною. А, згадав! Згадав! Треба тричі поклонитись на схід і сказати «Мутабор», але не сміятись, бо інакше ми навіки зостанемось довгоногими лелеками.

Поки каліф говорив, той лелека, що висів у повітрі, почав поволі спускатися на землю, і як тільки він торкнувся ногами, каліф вийняв із-за пояса табакерку, потім понюхав з неї і, давши її візиру, голосно крикнув: «Мутабор!»

Не пройшло і хвилини, як ноги каліфові і візирові поробилися пташиними, із рук виросли крила, шия витяглась на цілий аршин, борода кудись зникла, і все тіло покрилося пір’ям.

- Ну і дзьоб же у тебе, мій друже! - звернувся каліф до старшого візира.- Божусь бородою пророка, я ніколи в житті не бачив нічого подібного.

- Спасибі за добре слово! - відповів візир, низько кланяючись.- З свого боку насмілюся довести вашій величності, ви навіть вродливіші, ніж були раніше. Не будемо, одначе, витрачати часу на наші розмови, прислухаємось, про що говорять наші товариші, і впевнимося, чи справді ми тепер можемо розуміти пташину мову.

Злетівши на землю, лелека між тим почав розправляти пір’я, а трохи згодом пішов назустріч тому, що гуляв біля ставу.

Обернуті теж у лелек, каліф і візир пішли за ними і зовсім ясно почули таку розмову.

- Маю честь вас привітати, пані Довгоножко. Що це ви так рано сьогодні забажали вийти на прогулянку?

- Доброго здоров’я, високоповажаний Довгоносе! Сьогодні я справді вийшла трошки зарано, але це через те, що мені чомусь захотілось поснідати, і, на щастя, піймалось декілька ящірок та жаб. Чи не бажаєте покуштувати шматочка одного і другого?

- Дуже вдячний, щось не хочеться, та, власне кажучи, я прийшов сюди зовсім по іншій справі.

- Прошу, по якій?

- У мого батька сьогодні будуть гості, і мені звелено забавляти їх танцями, так от мені треба зробити маленьку репетицію.

І молода лелека граціозно пройшлась мимо свого приятеля.

Каліф і Манзор із дивуванням стежили за нею очима, але коли вона згодом почала притоптувати ногами, вони не могли себе стримати і голосно розсміялись.

- Ну і кумедія! - закричав каліф.- Такої забавки ніде не купиш, ні за які гроші! Шкода лише, що ця танцюристка злякалася нашого сміху, а то, чого доброго, ще б нас розважила і своїми співами.

- Ой лишенько, лишенько! Що ж ми наробили, заголосив візир і нагадав каліфові, що їм сміятися далеко небезпечно.

- Клянуся Меккою і Мединою, що наші жарти невдалі,- озвався каліф і сумно похилив голову.- Боюся, що на все життя доведеться зостатись лелекою. Чи ти не згадаєш те чудернацьке слово? Воно у мене, як на гріх, зовсім вилетіло з голови.

- Ми повинні тричі поклонитись на схід і проговорити: «...му, ...му, ...му» ...

Лелека-каліф в ту ж хвилину повернувся на схід і почав кланятись так низько, що дзьобом діставав землі, але, на превеликий свій жаль, таємничого слова ніяк не міг згадати. А візир тільки повторював: «...му ...му ...му», але із цього «му» так нічого і не вийшло: обидва вони, як були лелеками, так і залишались ними.

Накланявшись досхочу, вони почали засмучено ходити по полю, зовсім не знаючи, як їм вернутися до міста, де, звичайно, їм ніхто не повіре, що вони не справжні лелеки. А коли навіть і повірять, то не захочуть мати над собою каліфа-лелеку і лелеку-візира.

Так, сумуючи, вони ходили декілька днів, годуючись зіллям, бо їсти жаб та ящірок вони все ж не наважувались, боячись обтяжити свої шлунки.

Єдина втіха для їх була у тім, що вони могли літати, і вони справді щоранку і щовечора прилітали в Багдад, сідали на дах і мовчки стежили за всім, що там робилося.

На другий день, як вони обернулися у птахів, на вулицях було помітно велике хвилювання і клопіт, але минуло три, чотири дні, і вони угледіли на головній вулиці натовп. Голосно розносились звуки флейти, грім барабанів. На гарно осідланім коневі, оточений вельможами, сидів хтось незнайомий, одягнений в пурпурове убрання. За ним поспішала юрба народу і кричала що є сили:

- Хай живе Мірца! Повелитель Багдада! Слава! Слава! Слава!

Обидва лелеки переглянулись.

- Ти, візире, звичайно, тепер догадуєшся, чому ми з тобою попали в тенета і ким я заворожений,- почав лелека-каліф сумним голосом.- Мірца, що зайняв мою посаду,- син могутнього ворожбита Кошнура, одного з моїх заклятих ворогів. Він давно вже нахвалявся помститись наді мною, але я не гублю надії і, довго не ждучи, зараз же лечу поклонитися труні великого пророка, з певністю, що всі нечисті заміри Кошнура розіб’ються там же, на місці святині. Я думаю, що ти не відмовишся разом зо мною зробити цю важку подорож?

Лелека-візир, замість відповіді, швидко замахав крильми.

Лелека-каліф зробив те ж саме, і обидва вони одночасно піднялися з даху і полетіли в напрямі до Медіни, але літати вони ще добре не звикли і швидко стомились, особливо візир.

- Ваша величність,- жалібно і задихаючись, прошепотів він.- Ви так швидко летите, що я ніяк не встигну за вами. Дозвольте нагадати, що не заважило б нам подумати і про ночівлю, бо починає вже смеркати.- Каліф знайшов пропозицію візира цілком слушною і, угледівши неподалік у долині якісь руїни, попрямував туди.

Виявилось, що це були руїни якогось стародавнього палацу, і обидва мандрівники рішили тут заночувати.

Руїни підпиралися товстими колонами, і в глибині їх збереглося декілька кімнат, на яких помітні ще були сліди минулої розкоші і величності.

Каліф і його візир могли заснути досить комфортабельно.

- Царю, мій повелителю! - прошепотів раптом лелека-візир.- Хоч для старшого візира, а тим більше для лелеки, слово «жах» не повинно існувати, тим не менш я вважаю своїм обов’язком признатися тобі, що мені страшно неабияк!.. Боюсь примар, бо чую за нашими стінами чийсь стогін...

Каліф почав прислухатися і швидко впевнився, що приятель його не помиляється.

Дійсно, за стіною чувся якийсь стогін, неначе стогін людини.

Каліф ступив уперед, щоб піти на стогін, але візир схопив його за крило, благаючи не ставити своє життя під справжню небезпеку. Каліф, одначе, його не послухав, бо під пір’ям у його ховалося сміливе серце, вирвався і побіг по темних сінях. На краю сіней він помітив напівзачинені двері і почув зовсім виразно чийсь плач і стогін.

Штовхнувши неабияк носом у двері, він спинився вражений і здивований. Він угледів на підлозі біля вікна осяяну тихим відблиском місяця сову. Із очей її капали сльози.

Побачивши каліфа і вдалині за ним візира, сова радісно крикнула, обтерла сльози і навдивовижу їм заговорила людським голосом, на чистій арабській мові:

- Прошу заходити, добрі лелеки! Я давно вже жду вас, як вісників спасіння. Мені напророчено, що рано чи пізно, а мені принесуть лелеки велике щастя.

Каліф витяг уперед свою довгу шию і, шаркнувши своїми тонкими ногами, промовив:

- Приймаючи на увагу твої слова, шановна сова, я приходжу до висновку, що ми з тобою товариші по горю, але ти даремно сподіваєшся, що ми можемо стати тобі у пригоді. Коли розкажемо тобі свою сумну історію, то впевнишся, що я говорю правду.

І каліф переказав сові усе те, що ми уже знаємо.

Коли він скінчив свою сповідь, то сова вважала обов’язком розповісти і про себе.

- Моя доля не краща за вашу,- почала вона, водячи гарними очима.- Я єдина дочка короля Індії і мене звуть Луса. Як ви, так і я заворожена тим же самим Кошнуром, що хотів висватати мене за свого сина. Але мій батько дуже запальний - він розгнівався і звелів джурам показати йому дорогу.

Тоді ворожбит через деякий час прийшов до мене в сад, переодягнений невольником, і дав мені чогось напитися. Я згодилася і ледве проковтнула частину питва, як раптом обернулася в сову. Я так злякалася, що в тую ж хвилину упала непритомною. Не знаю, чи довго я лежала, чи ні, але коли я отямилась і розкрила очі, то почула голосний і різкий, як ніж, голос ворожбита: «З цієї самої хвилини замість красуні ти будеш совою, будеш або до могили, або до того часу, доки не найдеться така людина, що згодиться побратися з тобою. Це помста за образу мене твоїм батьком».

Мимоволі довелося скоритися, і для мене почалось смутне і безпросвітне життя. Я оселилась в оцих руїнах.

Не тільки люде, а і звірі тікають від мене. Я позбавлена можливості бачити природу, бачити світ і сонце, бо вдень я сліпа, а вночі ледве бачу, та й то лише ясної місячної ночі.

Сповідь завороженої принцеси глибоко вразила каліфа-лелеку. Він стояв деякий час замислений і згодом заговорив перший:

- Мені здається, що між нашим лихом, а особисто між нами, єсть багато спільного, але яким засобом ми можемо вийти з цього становища і прийти до порятунку?!.

- Досить легко, - озвалася сова, соромливо опускаючи очі.

- Цебто?

- Ще в дні мого дитинства одна жінка мені напророкувала, що через лелеку я здобуду собі велике щастя. Тепер я цьому вірю і виразно бачу, що наше спільне щастя, себто твоє, твого товариша і моє, зовсім від нас недалеко.

Каліф попрохав сову говорити трошки зрозуміліше.

- Треба тобі сказати, що той лихий ворожбит буває раз на місяць серед цих руїн. Він тут бенкетує в одній величезній залі, рядом з цією кімнатою, і завжди так голосно розмовляє зі своїми спільниками, що мимоволі доводиться усе чути. Говорять вони про всяку всячину і іноді вигукують якісь незрозумілі слова. Легко, може статися, що вони згадують і те слово, яке у тебе вилетіло з пам’яті!

- О моя люба принцесо,- скрикнув каліф, підскочивши від радості.- Благаю тебе, покажи, де міститься та зала, і скажи, коли чарівник прийде сюди.

- Можу охоче зробити і те, і друге, але за однієї умови,- відповіла сова, трошки подумавши.

- Говори, говори, швидше! Я зроблю усе на світі, що забажаєш ти!

- Мені теж не дуже приємно оставатись совою і не менш від вас хочеться стати людиною, але це може бути лише тоді, коли хто-небудь з вас згодиться одружитися зі мною.

Слова завороженої принцеси примусили замислитись лелек, і вони мовчки переглянулися. Потім каліф одійшов набік з візиром і завів таку розмову:

- Те, що нам зараз розповіла сова, звичайно, нісенітниця, але все-таки я думаю, що ти, наприклад, міг би одружитися з нею.

- Як! - крикнув сердито лелека-візир.- Мені, дідові старому, одружитися з нею, щоб вона видряпала мені очі! Дякую за ласку! Чи не хочете ви самі послати старостів! Ви і молодші, і вам більше личить узяти за себе таку молоду і вродливу принцесу.

- А хто посвідчить, що вона і молода, і вродлива? Одружитись з нею зараз - це однаково, що купити порося, у мішок зашите!

Довго каліф умовляв старого Манзора, але впевнившись, що той нізащо на світі не згодиться на шлюб, рішив, нарешті, сам посвататись.

Сова несказанно зраділа, і, сповістивши, що ворожбити мусять зібратися сьогодні ж, вона повела свого молодого туди, де містилася зала.

Йти довелося довгим коридором, в кінці якого, через щілину, пробивалось невеличке пасмо світла.

Чим більше вони наближалися до щілини, тим частіше сова нагадувала, що вони мусять бути якомога обережнішими і не робити шуму.

Глянувши у замкову щілину дверей, вони угледіли величезну кімнату, надзвичайно гарно прибрану і осяяну сотнями ламп і люстр. Посередині стояв круглий стіл з усякими стравами і питвами.

Кругом столу сиділо восьмеро людей. Серед них вони зразу пізнали того самого торговця, що порадив їм колись купити табакерку з порошком. Він говорив голосніше від других і розповідав добре відому нам історію про каліфа і старого візира.

- Яке ж ти слово загадав їм? - спитав хтось із присутніх.

- Досить важке. Латинське «Мутабор».

Почувши бажане слово, обидва лелеки навіть підскочили від радості і так швидко подалися з коридору, що сова ледве встигала за ними.

- Спасителько наша! За все, що ти зробила для нас, я буду вічно дякувати тобі,- звернувся ніжно до неї каліф і, тричі поклонившись на схід, проговорив «Мутабор».

Старший візир зробив те ж саме.

В одну хвилину обернулися вони в людей і, заливаючись слізьми, упали один одному на груди.

Коли ззаду щось зашелестіло. Вони оглянулись: перед ними стояла дивної вроди панна, одягнена в пишне убрання, і простягала їм руки.

- Ви не пізнаєте колишньої сови? - заговорила панна.

Каліф стояв здивований: він не міг одірвати від неї очей.

На другий день, як тільки надворі розвидніло, всі вони троє помандрували в Багдад. В кишені каліфа знайшлась не тільки табакерка з порошком, а й гроші, щоб купувати по дорозі все потрібне.

Коли багдадці угледіли свого улюбленого господаря, то усе місто схвилювалось і загуляло від радощів.

Щодо Мірци, то ніхто не міг про нього згадувати без огиди.

На раді всі одноголосно ухвалили засудити його до смертної кари. По велінню каліфа ворожбита повісили в тій самій кімнаті старих руїн, де так довго конала принцеса, обернута в сову.

Синові ж ворожбита, невинному в злочинствах батька, він дав змогу вибирати краще: або умирати на шибениці, або понюхати порошку. Він згодився на останнє і перетворився в лелеку.

Каліф одружився і зажив щасливо зі своєю молодою дружиною. Старий Манзор щодня приходив до них після обід, і тоді вони згадували минуле і сміялися.

Коли каліф був занадто веселий, він не раз, жартуючи, передражнював візира, як той ходив, махав крилами і, обертаючись на схід, розпачливо мукав: «Му, му, му». Жінка каліфова і діти дуже тішилися з каліфових жартів, але коли вони переходили край, старий візир підходив до його і попереджав на вушко, що може віддячити, розказавши пані, як колись каліф-лелека боявся побратися з нею, думаючи, що вона стара і невродлива.

ФАТЬМА-НЕВОЛЬНИЦЯ

В щасті та в долі жив колись у Акорі Леціх. У його було двоє дітей: син Мустафа і дочка Фатьма. Вони були майже однолітки, на два роки тільки Фатьма була молодша від брата.

Дуже вони любилися і жили так, як і слід жити брату та сестрі: тихо та любо. А як догоджали старому та хворому батькові! В той день, коли Фатьмі сповнилося шістнадцять років, брат урядив пишне свято. Він запросив на це свято всіх подруг своєї сестри і в садку свого батька зранку до вечора частував їх найсмачнішими стравами, а ввечері на величезному човні повіз їх гуляти по вільному, широкому морю.

Чудесне море було в цей вечір, і дівчата, захоплені красою, стали просити Мустафу повезти їх далі на простір.

Не хотілось Мустафі відбиватись далеко від берега, цими днями він запримітив серед хвиль розбійницького човна, але дівчата так пристали до його, що він мусив згодитись. Недалеко від міста стали і розляглися на самому березі високі гори. Туди захотіли дівчата поїхати і подивитись, як заходить вечірнє сонце і потопає в морі. І не встигли дівчата надивитись на красу вечірнього сонця, як запримітили десь поблизу непевного човна з непевними людьми. Передбачаючи лихо, Мустафа велів повернути човна і гребти до берега.

І Мустафа не помилився. Ледве розбійники помітили його намір, як усіма силами налягли на весла і незабаром стали між берегом і човном Мустафи. Бідні дівчата не знали, що робити. Вони позіскакували з місць, заметушились на човні, стали кричати, плакати.

Даремно Мустафа просив їх заспокоїтись, даремно благав їх сидіти тихо, щоб не перекинути човна,- дівчата ламали руки і доти бігали, доки не перекинули човна і не попадали в воду. А між тим давно вже з берега стежили за непевним човном і ледве угледіли небезпеку, як кинулись рятувати. Та опізнилися човни: далеко вже були розбійники, а навкруги боролися з хвилями дівчата і простягали руки. Повитягали їх, посадили на човни і стали дивитись навкруги - чи не випливе ще хтось, але навкруги синіло тільки море та гралися хвилі. Через декілька хвилин виявилось, що не ставало Фатьми та її подруги. Замість їх сидів на човні якийсь незнайомий парубок.

Мустафа підійшов до парубка і примусив його признатися, як він опинився на цьому човні. Виявилось, що цей парубок з ворожого корабля, і що товариші, тікаючи, кинули його на поталу саме в той час, як він збирався підхопити неводом якихось дівчат. Він також сказав, що бачив, як двох із них силоміць схопили і втягли на корабель.

Туга старого батька була безмежна, але і Мустафа був не менше засмучений. Він втратив не тільки сестру, але й свою молоду, що була вже давно йому обіцяна батьками.

І не побрались вони тільки через те, що батьки Зораїди були бідні і простого роду.

Довго сидів засмучений Мустафа, аж ось його кличе батько до себе. Мустафа пішов.

- Геть з моєї хати! - крикнув батько.- Щоб і духу твого не було! Я проклинаю тебе за твою необачність, і доки я не угледжу своїми старими очима Фатьми, мої прокльони будуть над твоєю головою.

Тяжко вразили ці слова і без того бідолашного Мустафу. Він скорився долі, ні слова не сказав батькові і тихо пішов до бранця-розбійника, щоб про дещо у його дізнатися. Ще до розмови з батьком він поклявся розшукати дівчат і рано чи пізно, а вернутися вкупі з ними.

Розбійник признався, що товариші його - рибалки, що, наловивши риби, вони везуть її в Бальсору і там розпродують на базарі.

Коли Мустафа вернувся додому, щоб дещо взяти в далеку дорогу, старий наче пом’якшав і прислав Мустафі гаманець із золотом. Мустафа подумав і взяв його. Потім він пішов до батьків Зораїди, обливаючись слізьми, попрощався з ними і поїхав по шляху в Бальсору. Морем було б куди швидше і спокійніше їхати, але в те маленьке містечко, де він жив, не заходили кораблі, і він мусив їхати верхи на коні. Кінь у його був добрий, і він сподівався на шостий день бути у Бальсорі, в усякому разі, не пізніше розбійників. Та на четвертий день, увечері, з ним несподівано трапилась пригода: троє якихось людей напали на його і схопили за поводи коня.

Годі було боротися з ними, озброєними, молодими і дужими, годі було тікати на своїм стомленім коні, і Мустафа скорився. Тоді вони позіскакували з сідел, зв’язали йому ноги під черевом коня, вирвали у його поводи, дали їх комусь у руки, крикнули і птахами, разом з Мустафою, полетіли вперед. Тепер у Мустафи умерла остання надія розшукати дівчат і повернути їх у рідну хату. І це було для його тяжче, ніж те, що, може, через день або через годину покотиться його голова від розбійницького меча. Може, з годину так неслися розбійники, аж ось повернули набік, у зелену долину, оточену високими деревами. Над самим струменем, що срібною смужкою вився по долині, було нап’ято декілька наметів. Прип’яті до кілків, стояли і паслися чудесні коні і верблюди. З одного намету дзвеніла цітра і гула пісня.

Мустафі здалось, що люде, які стали табором у такому веселому місці, певно і самі непогані, тому він охоче, коли його розв’язали, зіскочив і пішов у курінь. А в курені було, як у світлиці. Чудесні, вишиті золотом подушки, єдвабні килими, розкішна зброя. На одній з подушок сидів маленький дідок, такий гидкий, що на його не хотілося дивитися. Хоча він пишався і удавав з себе великого пана, але Мустафа помітив, що не для нього так пишно вбрано курінь, вишито золотом стільки подушок, навішано стільки коштовної зброї. І справді, один із знайомих Мустафі розбійників так звернувся до нього:

- А де отаман?

- Він на маленькому полюванні! - відповів карлик.- Але він доручив мені зайняти його місце!

- Ну, це він зробив не дуже розумно,- кинув один із розбійників.- Хіба без його може хто сказати: чи цей пес мусить умерти, чи заплатити?! Тільки отаман про це знає!

Карлик схопився на ноги і став стрибати, щоб дістати до вуха того розбійника, що так зневажливо віднісся до його особи, але бачачи, що вуха йому ніколи не дістати, став страшенно лаятись. Розбійники теж не мовчали, і зчинився такий галас, що хоч тікай із куреня. Аж ось відчинилися двері і в курінь увійшов високий, стрункий парубок, молодий і прекрасний, як перський царевич.

- Хто це насмілився в моїй господі заводити сварку? - крикнув він сердитим голосом.

Довго в курені стояла тиша. Нарешті один із розбійників переляканим голосом розказав йому, як все сталося.

- Коли це я, Гасане, посадив тебе на своє місце? - озвався він до карлика.

Той згорбився від жаху, став ще меншим і тихо, непомітно зник за дверима куреня.

Отаман ліг на подушку, а розбійники підвели до його Мустафу і сказали:

- Ось ми привели тобі того, кого ти велів піймати.

Отаман довго дивився на бранця і нарешті проговорив:

- Паша Сулейка! Ти, певно, сам, коли маєш сором, знаєш, чому стоїш перед Орбазаном.

Здивований Мустафа упав перед ним на коліна і відповів:

- Ти, певно, помиляєшся, отамане, звучи мене пашою. Я простого роду, і звуть мене Мустафою, а не Сулейкою.

Розбійники здивовано переглянулись, і Орбазан сказав:

- Годі тобі прикидатись «Мустафою простого роду»! Я звелю покликати людей, які тебе знають!

Він звелів покликати Цулейму. В курінь привели стару бабу і спитали у неї: хто це - Мустафа чи паша Сулейка.

Баба відповідала:

- Як же мені не знати - чи Мустафа це, чи паша Сулейка. Божусь пророком, що це паша, а не хтось інший.

- Бачиш, гадюко! - крикнув отаман - Як ловко ти хитруєш! Занадто ти нікчемний, щоб я міг плямити твоєю кров’ю цього стилета, але я прив’яжу тебе до хвоста свого коня і буду гнати його по степу аж до твоєї землі.

«От тобі й маєш! - подумав Мустафа.- Певно, це батьківські прокльони довели мене до смерті. Не бачити ж мені ніколи ні Фатьми, ні Зораїди!»

- Та не прикидайся, бо це ні до чого! - озвався один із розбійників, зв’язуючи йому руки.

- Іди собі швидше із куреня, бо отаман насупив брови і поглядає на стилета. Іди, коли хочеш прожити зайву ніч!

Ледве розбійники взяли Мустафу, щоб вивести його за двері, як у курінь троє нових розбійників ввели якогось бранця.

- Пане отамане! - сказали вони.- Ось ми привели тобі пашу, якого велів ти нам піймати!

Мустафа глянув на бранця і наче угледів себе. Так бранець був схожий з ним. Тільки щоки у його наче були трошки смуглявіші та борода гарніша. Отаман здивувався.

- Який же з вас справжній? - спитав він, дивлячись то на Мустафу, то на бранця.

- Коли ти думаєш про пашу Сулейку,- гордо відповів бранець,- так знай, що це я!

Отаман довго дивився на нього своїм гострим, суворим поглядом, а потім звелів вивести його з куреня. Пашу вивели. Тоді отаман підійшов до Мустафи, розрізав йому стилетом мотузку і кивнув йому сісти на подушку поряд із ним.

- Шкода мені,- озвався отаман,- що я не повірив тобі і був певен, що ти страховище - Сулейка. Але, мабуть, самому небу хотілось, щоб ти впіймався в той час, який був призначений мною для гибелі цього злодія!

Мустафа просив у його єдиної ласки, щоб йому було дозволено їхати далі: він боявся спізнитись на Бальсору, на базар. Отаман розпитав, куди і чого так поспішає він, і Мустафа нічого не утаїв від отамана. Тоді отаман став просити його переночувати у його в курені, дати відпочити і собі, і коневі, обіцяючи вранці показати йому пряму дорогу на Бальсору. Мустафа згодився і цілу ніч спокійно проспав у курені розбійника.

Прокинувшись, він угледів, що в курені нікого не було. За дверима хтось гомонів. Мустафа прислухався до розмови.

- Я благаю тебе, отамане,- убий його, бо через його, нікчемного, і мені вчора дісталося від тебе. Хіба тобі важко сказати одне слово, щоб його вбили? Вбий, будь ласка, а то він всіх нас викаже.

- Ні! - сказав рішуче отаман.- Він мій гість, це раз, а друге - Мустафа ніколи не став би виказувати, в цьому я певен.

І отаман, ввійшовши в курінь, сказав:

- Як тобі спалося? Вставай та лаштуйся в дорогу.

Вони випили по кухлю шербету, скочили на коней і незабаром були вже у великому й густому лісі. Виїхавши з лісу, отаман спинив свого коня, показав дорогу, попрощався з Мустафою і сказав:

- Мустафа! Випадково довелось тобі погостювати у розбійника Орбазана. Я не стану просити тебе не виказувати нас. Сподіваюсь, що ти і сам нікому не розкажеш про те, що ти тут бачив і чув. Натерпівся в нас ти немалого лиха, але хто знав, що ти не паша Сулейка.

Вибач, Мустафа, і візьми на спомин цього стилета. Не згадуй лихом, а коли я буду тобі потрібен, дай тільки знати, і на крилах прилечу, візьми і цього гаманця: в дорозі треба бути з грішми!

Мустафа подякував, взяв стилета, а від гаманця відмовився. Але Орбазан кинув гаманець на землю, вклонився йому, ударив коня і бурею зник у лісі. Мустафа взяв гаманець: в ньому повно було червінців. Повеселішав Мустафа, помолився Аллахові і рушив в Бальсору.

Вранці на сьомий день він був уже в місті. Поставив він коня в стайні, а сам пішов по місту розпитувати про базар, про торгівлю невольниками.

- Спізнився ти, хлопче, на цілих два дні,- відповіли йому.- А коли б ти знав, які дві красуні тут продавалися! Скільки покупців із-за них побилося! Та ледве чи стало б у тебе і грошей їх купити!

Мустафа слухав і ледве стояв на ногах. Не було у його сумніву, що ці красуні були його сестра Фатьма та молода Зораїда.

- Хто їх купив? - тремтячим голосом далі спитав Мустафа.

- Та купив їх один заможний, але вже досить підтоптаний колишній купутан-паша. Може, чув коли - Тюлі-Кос на ймення. Не чув? Він тепер живе під Бальсорою. Далеченько: днів два треба їхати до його. Ну та годі тепер розказувати: однаково дівчат тобі не бачити. Було б раніше виїздити з дому, коли хотів їх купити, або сісти на добрішого коня! Тюлі-Кос тільки вчора виїхав, ще можна було б його догнати, але що ти один зробиш з Тюлі-Косом, коли він їде оточений слугами-вартовими.

Мустафа сів на базарі і став думати-гадати. «Стій! - майнула у його думка. - Я настільки схожий з пашою Сулейкою, що ледве не був прив’язаний до отаманового коня! Гаразд! Гаразд! Назву себе пашою Сулейкою і завітаю погостювати до Тюлі-Коса. Чудесно! Чудесно! І прийде ж така розумна думка в голову людині!» Гроші у Мустафи були. Він купив декілька коней, найняв людей, одяг їх в коштовне убрання, сам неабияк причепурився і рушив у дорогу - погостювати у Тюлі-Коса. Через декілька днів вони були уже біля його палацу, що стояв у зеленій долині і був оточений високими мурами. Мустафа пофарбував собі бороду чорною фарбою, а обличчя вимазав соком якоїсь рослини, щоб стати більш смуглявішим, і став справжнім Сулейкою. Він послав одного із своїх людей до Тюлі-Коса просити паші Сулейці дати притулок на ніч. Через хвилину з палацу вийшло четверо невольників і, низько вклонившись, взяли за поводи коня Мустафи і повели в браму.

Біля ганку невольники допомогли Мустафі злізти з сідла, а четверо других невольників обережно взяли його під руки і повели на гору до Тюлі-Коса по мармурових сходах.

Тюлі-Кос привітав Мустафу з пошаною і велів подати йому все найкраще, що тільки міг вигадати його кухар. За вечерею Мустафа непомітно перевів розмову на Бальсору, на торгівлю невольниками і спитав - чи давно господар був у Бальсорі і чи не купив він чого цікавого. Тюлі-Кос відповів йому, що він зовсім недавно їздив у місто і купив там двох дівчат надзвичайної вроди. Неприємно йому тільки те, що дівчата сумують, але він сподівається, що це згодом пройде.

Довго б вони ще балакали, та Мустафа стомився з дороги, подякував господареві за ласку і пішов спати. Та не встиг він ще як слід задрімати, як уночі йому вдарило світло і він прокинувся. Перед ним стояв з лампою в руці маленький смуглявий карлик, той самий, якого зустрів Мустафа в курені Орбазана. Мустафа подумав, що це йому, певно, сниться. Він ущипнув себе за руку, посмикав себе за носа, але карлик стояв на місці. Ні, це не сон, а дійсність.

- Чого тобі тут треба? - опам’ятавшись, спитав Мустафа.

- Не турбуйтесь, пане добродію,- відповів карлик.- Я дуже добре знаю, з якою метою ви прибули сюди. Я не дурень і зразу вгадав, навіщо ви пофарбували свою бороду. На превеликий жаль, я власними руками повісив пашу Сулейку і тому ви даремно витратились на фарбу. Але не в тім річ. Я прийшов сюди, щоб дещо вас спитати...

- Як ти опинився тут, кате! - гнівно крикнув Мустафа.

- Вам цікаво знати, як я опинився тут? Добре, скажу. Жилося мені в останні дні так, як собаці. Власне, вся сварка вийшла із-за тебе. І тому ти мусиш видати за мене заміж свою сестру, а я, з свого боку, допоможу тобі визволити обох невольниць. З Зораїдою ти втечеш, а Фатьму залишиш мені. Згода? Ні? Коли ні, то я піду до цього нового пана і розкажу йому дещо про пашу Сулейку!?

Розлютувався Мустафа. Він гнівно кинувся на злодія, щоб його вбити, але карлик упустив лампу, лампа погасла, а він сховався в темряві, кричачи: «Рятуйте, рятуйте! Злодій у хаті!»

Мустафі лишалося тільки тікати. Думку про визволення двох невольниць він мусив покинути: треба було подбати насамперед про власне життя. Він підбіг до вікна і глянув. До землі було далеко, і палац був обнесений високим барканом, через який досить важко було перескочити. Він замислився і враз почув, що в сусідній кімнаті уже топчуться люде, щоб його схопити. Мустафа схопив стилета, убрання і вискочив із вікна. Він тяжко упав, хвилину полежав, знову схопився, скочив на баркана і опинився на волі. Довго він біг, спотикаючись і падаючи, і тільки добігши до лісу, він хотів стати, щоб одпочити, але не встояв на ногах і упав у безсиллі на землю. Тут він став думати про своє становище. Він був один: люде і коні лишилися там, у Тюлі-Коса. Що з ними станеться,- він не знав. Але у Мустафи ще було досить грошей для того, щоб купити коней і найняти людей. Але навіщо тепер йому і люде, і коні?

Тюлі-Кос уже добре довідався, хто такий паша Сулейка і кого йому треба. Однак треба було щось робити.

Відпочивши, Мустафа встав, пішов лісом і незабаром дійшов до якогось хутора. Тут він купив коня, сів на його і пустив його по дорозі. Незабаром кінь довіз його в якесь місто. Мустафа почував себе зле і тому став розпитуватись, чи немає тут порядного лікаря. Йому порадили звернутись до одного старого, досвідченого лікаря. Мустафа негайно поїхав до його.

Показавши йому декілька червінців, він став просити його дати такого питва, після якого людина зразу могла б заснути, наче вмерти.

- Чи є таке у вас, пане лікарю, питво?

- Є,- відповів лікар.

- А чи немає у вас чогось іншого, що могло б такий сон у людини розвіяти, щоб людина прокинулась і зовсім була здоровою?

- І таке є,- відповів лікар.

- То нате вам жменю червінців, а видайте мені цих ліків.

- Будь ласка,- сказав лікар, і дав дві якісь пляшечки.

Мустафа подякував, сховав їх у кишеню і вийшов із хати. Потім він купив величезну сиву бороду, чорну мантію, декілька лікарських речей, сів на осла і поїхав знову до Тюлі-Коса. Він був певен, що тепер його уже ніхто не пізнає. Справді, в величезній бороді, в чорній мантії, обвішаній пляшечками, коробочками й іншими речами, він так скидався на подорожуючого лікаря, що ледве сам себе міг пізнати.

Осел був не дуже ледачий і досить-таки швидко довіз його до Тюлі-Коса. Хтось вибіг із брами і спитав Мустафу - чого йому треба.

- Піди до свого господаря,- відповів Мустафа,- і скажи, що славетний лікар Хакаманкабудибаба хоче його бачити.

Тюлі-Кос зрадів, що біля його брами стоїть славетний лікар з таким надзвичайним прізвищем, і запросив його до себе. Тюлі-Кос порадився з лікарем і доручив йому лічити всіх його невольниць. Мустафа був на сьомому небі. «Ось-ось,- думав він,- я угледжу дорогу сестру і свою молоду Зораїду». Серце у його билося, як пташка в клітці, коли він ішов за Тюлі-Косом в сераль але в світлиці в ту хвилину нікого не було.

- Халибаба, чи як там тебе звати, шановний лікарю,- звернувся Тюлі-Кос до Мустафи,- ось у це віконце в стіні кожна невольниця просуне свою руку, і ти зможеш по ній узнати - чи здорова вона, чи хвора.

Мустафа на хвилину замислився, йому хотілось побачити Фатьму і Зораїду, щоб переговорити з ними, а тут цей старий дурень заважає. Мустафа хотів уже просити в його дозволу оглянути невольниць, як оглядають звичайно лікарі, але Тюлі-Кос вийняв із кишені папір і став викликати невольниць. Кожна невольниця, почувши своє ім’я, підходила до віконця і висовувала свою руку, а лікар брав її, замислювався на хвилину і говорив: «Здорова!» Аж ось Тюлі-Кос вигукує: «Фатьма!» і маленька рука висовується з віконця. Мустафа схопив руку, подержав її і, киваючи головою, сказав:

- Недужа! Зовсім слаба! Боюсь, щоб чого-небудь з нею не сталося!

Тюлі-Кос страшенно схвилювався і став просити лікаря дати їй яких-небудь ліків. Мустафа пішов у другу кімнату і на шматочку папірця написав:

«Фатьмо! Я спасу тебе, коли ти згодишся після одного питва умерти днів на два або й на три. Потім я дам тобі других ліків, і ти станеш знову живою. Умовимося так: коли ти скажеш, що це питво не допомогло, то я уже знатиму, що ти згоджуєшся».

Написавши, він вернувся в ту кімнату, де ждав його Тюлі-Кос, і разом з пляшкою звичайної води, просунув у віконце папірця.

Хвороба Фатьми дуже схвилювала Тюлі-Коса, і він попросив Мустафу кинути роботу і піти з ним побалакати. Вийшовши з кімнати, Тюлі-Кос сказав:

- Халибабо, скажи мені справді: яка хвороба у моєї невольниці?

Хакаманкабудибаба, глибоко зітхнувши, відповів:

- Ох, пане господарю, пане господарю! Лихоманка у неї, та така лихоманка, що може трясти тіло, а витрясти душу... Погано, пане господарю, зовсім пагано.

Тюлі-Кос розгнівався:

- Що ти там мелеш своїм дурним язиком? Я за неї заплатив дві тисячі червінців, а ти кажеш, що вона може вмерти, наче якась корова. Та цього бути не може! Хай тільки умре, побачимо, чи довго і тобі, собаці, доведеться прожити після неї!

Мустафа зрозумів, що пожартував він не дуже дотепно, тому поспішив заспокоїти Тюлі-Коса.

- Та хіба я кажу, що вона умре? Може вмерти, а може й ні. Я навіть певен, що вона останеться живою. Звичайно, лихоманка - лихоманка, але хіба вона страшна? Я навіть думаю, що ця хвороба для Фатьми піде на користь!

- Ну, дивись, Хакамдабабельдо! - спокійним голосом сказав Тюлі-Кос.- Ти думаєш, що я пошкодую заплатити тобі за працю декілька червінців? Ого! Ти мене не знаєш!

- Ну, коли так,- крикнув лікар,- то я дав їй таких ліків, що вона видужає не тільки від лихоманки, а й від усього іншого! От побачиш!

- Будь ласка, будь ласка! - став просити Тюлі-Кос, стискуючи руку.

В цю хвилину ввійшов чорний невольник і сповістив, що питво Фатьмі не допомогло.

«Значить, вона згодна!» - ледве не крикнув Мустафа.

- Так,- кажеш,- не допомогли ліки? Дивно! А, власне, вони і не могли допомогти, і їх можна було б і не давати, особливо в той час, коли є це чудесне питво. Однеси, будь ласка,- сказав Мустафа,- цю пляшечку Фатьмі і скажи їй, щоб вона випила цю воду, їй полегшає.

Невольник пішов до Фатьми, а Мустафа сказав Тюлі-Косу, що він зараз піде шукати цілющих трав, і вийшов з кімнати. Через декілька хвилин він був уже біля моря. Знявши мантію, він кинув її у воду, а сам сховавсь у кущах. Коли стало темно, Мустафа обережно виліз із кущів, оглянувся і пішов на кладовище.

«Як же себе почуває Фатьма? Що з Тюлі-Косом сталося?» - думав він, ідучи.

А Тюлі-Косу давно вже сказали, що Фатьма зовсім занедужала, лежить нерухомо і ледве дихає. Тюлі-Кос захвилювався і послав невольників шукати лікаря. Невольники вернулися і сказали господарю, що лікар утонув, що вони на власні очі бачили, як гойдалась його мантія на морі, як часом виринала із хвиль його довга борода. Тюлі, як божевільний, бігав із кімнати в кімнату, бився головою об стіну, рвав на собі бороду. Але все сталося так, як і мусило статися. Фатьма умерла. Тюлі-Кос звелів її негайно покласти в труну і однести на кладовище. Труну принесли і поставили на землю, а потім викопали могилу. В цю хвилину щось збоку застогнало, заохало і так страшно заклацало зубами, що всі на смерть перелякались і повтікали з кладовища. Мустафа, ледве стримуючись від сміху, підійшов до домовини і засвітив лампу. Вийняв він пляшку з живою водою і заглянув у труну.

Уявіть же його здивування, коли він угледів не Фатьму, а якусь невідому дівчину! Спочатку він не знав що робити, але згодом, заспокоївшись, він влив декілька крапель живої води в уста дівчини. Вона зітхнула, глянула і ніяк не могла опам’ятатися. Нарешті вона згадала попереднє, швидко встала із труни і кинулась до ніг Мустафи.

- Чим я можу віддячити тобі, добрий парубче, що ти визволив мене, бідну невольницю, з неволі? - крикнула вона, заливаючись слізьми.

- Ні, скажи ти мені,- перебив її Мустафа, як це ти лежиш у труні замість моєї сестри Фатьми?

Та здивовано глянула на нього:

- Ну, тепер для мене все ясно,- відповіла дівчина.- А раніше я ніяк не могла зрозуміти - звідки мені випало таке щастя. Як і твою сестру, мене теж звуть Фатьмою.

Тоді Мустафа став розпитувати про свою сестру і Зораїду. Виявилось, що дівчина їх добре знає, але Тюлі-Кос дав їм другі ім’я. Фатьму називає він Мірзою, а Зораїду - Нурмачаль.

- Ну, не сумуй, парубче,- сказала дівчина,- я допоможу тобі спасти двох невольниць, і я знаю, як це зробити. Хоч я тільки п’ять місяців була у неволі, але я добре помітила на подвір’ї колодязь. Сам Тюлі-Кос колись, хвастаючись, розказав мені, що вода тече в нього із струменя по великій підземній канаві, обшитій дошками. Коли б, звичайно, не було страшно, то можна б було влізти в колодязь і вільно пройти по канаві до самого струменя. Але під землею темно і ходити дуже страшно. Далі Тюлі-Кос похвастався, що все це він сам вигадав. З того часу я тільки і думала про те, щоб утекти з неволі. Ходім, парубче, до струменя, я покажу тобі підземний хід. Через нього ти можеш непомітно пройти на подвір’я Тюлі-Коса, а звідти - в сераль. Однак тобі слід узяти з собою двох-трьох товаришів, щоб управитись з вартовими.

Мустафа згадав, що колись отаман розбійників Орбазан обіцяв йому в лиху годину стати в пригоді. На Орбазана була уся надія. Тому Мустафа найняв кімнату в місті для Фатьми, а сам пішов туди, де зустрівся з Орбазаном. Зрадів він, коли угледів, що розбійничий табір нікуди не рушив, а курінь отамана стоїть на тому ж самому місці. Орбазан здивувався, коли побачив перед собою Мустафу, і по-товариськи привітав його. Довго він вислуховував Мустафу, сміявся, коли той розказував про лікаря Хакаманкабудибабу, і сердився, почувши про злий намір карлика.

Вранці були осідлані коні, скочили на них отаман з Мустафою і троє добре озброєних розбійників, скочили, ударили коней і вихором понеслися в те місто, де покинув Мустафа Фатьму. Вночі, разом з нею, вони були уже біля струменя і їм дівчина говорила:

- Глядіть же, коли вилізете з колодязя, то ліворуч і праворуч стоятимуть дві вежі. Від правої вежі за шостими дверима живуть Фатьма і Зораїда під доглядом двох чорних невольників.

- Рушаймо! - сказав отаман і сховався під землею.

Через півгодини вони були вже на подвір’ї і тихо про щось радились.

- Чекай,- сказав Орбазан,- шості двері. А оці замуровані чи рахувала Фатьма?

- Мені здається, рахувала,- відповів Мустафа.- Чому б їй не рахувати цих дверей?

- А тому, що вони замуровані,- сказав якийсь розбійник.

Та Орбазан думав недовго.

- Мій добрий меч відчинить мені будь-які двері! - крикнув він і пішов до шостих дверей.

Одчинивши двері, вони побачили шістьох чорних невольників, що лежали на підлозі і солодко спали. Вони хотіли уже повертати назад, бачачи, що вони попали не туди, куди було треба, але хтось підвівся в кутку і став кричати не своїм голосом:

- Рятуйте, рятуйте!

Це був карлик із табору Орбазана. Не встигли невольники прийти до пам’яті, як Орбазан кинувся на нього, заткнув йому рота і зв’язав руки. Потім він кинувся до рабів і допоміг Мустафі перев’язати їх. Погрожуючи мечем, Орбазан спитав:

- Кажіть, де Нурмачаль і Мірза!

- В сусідній кімнаті,- тремтячим голосом прошепотіли невольники.

Справді, в сусідній кімнаті були Фатьма і Зораїда. Взявши нашвидку найкоштовніші речі, вони пішли за Мустафою. Обидва розбійники радили Орбазанові скористуватись випадком і не вертатись з порожніми руками додому, але Орбазан заборонив їм і сказав:

- Не треба! Хай люде не говорять, що Орбазан, як злодій, залазить в чужі оселі, щоб покрасти золото!

Коли всі вони були уже в безпечному місці, дві недавніх невольниці хотіли упасти перед Орбазаном, щоб подякувати його, але Орбазан порадив їм не гаяти часу, боячись, що Тюлі-Кос може погнатись за ними.

Через декілька днів вони були уже дома. Старий батько ледве не зомлів від радості, угледівши знову живими та здоровими дочку з сином. На бенкеті Мустафа довго розповідав гостям про свої пригоди, а гості, дивуючись, тільки кивали головами та хвалили його та прекрасне серце розбійника. Коли Мустафа скінчив розказувати, батько встав, узяв за руку Зораїду, підвів її до Мустафи і голосно сказав:

- Знімаю з тебе свої прокльони, і хай ця дівчина буде для тебе нагородою за всі твої страждання! Хай усі батьки мають таких синів, як ти!

ЯК ЛАБАКАН ПЕРЕОДЯГСЯ ПРИНЦОМ…

Жив собі та був собі кравець Лабакан. Дуже гарний кравець. Науку свою він пройшов у найкращого кравця Олександрії. Та й як же чудово шив Лабакан! Що не дайте йому, то він так вам пошиє, що і очей не одірвеш.

А вже такий роботящий був, що годі й казати!

Бувало, з ранку до вечора сидить за роботою і не помічає, що голка розпеклась, аж почервоніла, а нитки курять димом. Робити так робити! Але іноді, несподівано, він клав голку набік, випускав із рук шитво, а сам замислювався і довго дивився кудись чудними очима. Челядники підморгували один одному, кивали головами і говорили:

- Погляньте, Лабакан знову занісся за хмари! А яке обличчя у його! Кумедя, їй-богу!

Іноді в п’ятницю, себто в неділю магометан, коли люде, помолившись, ішли собі спокійно на роботу, Лабакан поважно виходив з мечеті, поводив навкруги очима і йшов по місту гордою поступ’ю.

Коли стрічалися з ним приятелі: «Здоров був», або «Як ся маєш, друже Лабакане», він тільки злегка кивав головою і йшов далі.

Часом господар любив пожартувати над Лабаканом і говорив:

- А в тебе, Лабакане, як я придивляюсь, тече кров принаймні якогось принца.

Лабакан несказанно радів і одповідав:

- А ви це, пане господарю, вже помітили? Я знаю про це давно.

Господар сміявся і не сердився на Лабакана, бо він був справді роботящий і гарний кравець.

Раз колись Селін, брат султана, заїхав на день в Олександрію і одіслав у майстерню господаря Лабакана своє убрання, щоб його трошки переробити. Звичайно, господар дав цю роботу Лабаканові. Увечері, коли всі розійшлися з майстерні, Лабакан став розглядати шите шовком та золотом убрання. Йому враз чомусь заманулося приміряти це убрання на себе. Що б же ви думали?! Убрання наче на його було пошите. «Ну, хіба я не справжній принц? - спитав він сам у себе.- Адже ж сам господар каже, що я народився принцом! Та й це убрання, певно, подарувала для мене якась добра чарівниця. Ну, звичайно, так! Інакше і не могло бути!» Лабакан часу не гаяв. Зібрав своє майно, перелічив копійки і подався з Олександрії. Та чого йому і лишатись в Олександрії, коли тут ніхто не визнає його за принца! Хіба що господар, але він так говорить, що не знаєш, чи він жартує, чи так і справді думає.

Але йти пішки було незручно, та й ніяково. Всі звертали увагу на це, а деякі посмілювались навіть насміхатися. Та й справді: де ж таки видано, щоб принц ішов пішки? Треба було купити коня! Але добрий кінь коштував дорого, та й небезпечно було їхати на ньому без звички. Тому Лабакан купив, і досить поцінно, шкапу і зліз на неї. Бідна шкапа ледве волочила ноги, але посувалась вперед, і Лабакан був щасливий. Незабаром до його пристав якийсь парубок, теж верхи на коні, і попросив дозволу їхати поруч. З розмови Лабакан довідався, що їм їхати зовсім по дорозі.

- Ну що ж, коли їдеш, то й їдь, буде веселіше,- сказав Лабакан.

Розбалакались. Парубок сказав, що звуть його Омаром і що він небіж Ельфі-бея, нещасного паші Каїра, і тепер мандрує по дорученню свого дядька. Лабакан був не такий щирий і дав тільки натяк парубкові, що він неабиякої крові і подорожує так собі, для власної розваги.

На другий день Лабакан спитав у парубка:

- А що ж тобі доручив дядько?

Парубок відповів:

- Я не знав своїх батьків, і мене виховував з самого дитинства Ельфі-бей, паша Каїра. Коли на Ельфі-бея напали вороги, смертельно поранили його і примусили тікати, він признався мені, що я син великого царя, що мій батько, боячись пророкувань якогось астролога, одвів мене на чужину і поклявся, що зустрінемось тільки тоді, коли мені буде двадцять два роки. Ельфі-бей не хотів сказати, як звуть мого батька, але велів на четвертий день місяця Рамадана, коли мені наступить двадцять другий рік, бути біля славної колони ель-Серуйя, що стоїть на схід від Олександрії. Там я мушу віддати меча людям і сказати: «Ось я, той, якого ви шукаєте». Люде закричать: «Хвала Пророкові, що зберіг тебе для нас». Я мушу піти за ними, і вони одведуть мене до батька.

Лабакан був дуже здивований і з заздрістю дивився на Омара. Ох, мовляв, чому мене доля народила на світ кравцем, коли я маю все потрібне для того, щоб бути справжнім принцом, а потім і царем.

Ці думки не давали спати Лабаканові усю ніч, і коли він уранці побачив Омара, що лежав і солодко спав поруч з ним, Лабакан став міркувати: чи не можна б було якось хитрощами одурити долю і стати Омаром. А за поясом у Омара був меч, по якому пізнають люде принца, недалеко пасся Омарів кінь... - варто лише вийняти меча, сісти на коня, і доля буде одурена! Лабакан так і зробив. Він тихенько вийняв меча, осідлав швидкого коня, ударив його в боки і понісся вітром по степу. Коли Омар прокинувся, кравець був уже далеко...

Це було в перший день місяця Рамадана, коли Лабакан украв меча і коня в принца, і на дорогу залишилось у його ще чотири дні. Хоча до колони можна було доїхати за два дні, та Лабакан гнав коня і щохвилини оглядався назад, але ніде по дорозі не вставала курява і Омара не було видко. На другий день надвечір кравець запримітив на горі колону, і серце його забилося, як ніколи. Хоча за два дні він міг все як слід обміркувати, але він не знав, що робити і як поводити себе. Став він себе впевняти, що він справжній принц, і йому стало веселіше.

Навкруги була пустиня. Лабакан спинив коня під пальмами і став ждати, що буде далі.

На другий день опівдні він угледів силу коней і верблюдів, що прямували до колони ель-Серуйя. Лабакан зразу догадався, що люде виїхали стрівати його, свого улюбленого принца. З якою приємністю він поїхав би зараз їм назустріч, але треба було ждати ще кілька годин. Швидше б погасав день, минала ніч і наступав ранок. Аж ось зійшло і вранішнє сонце. Лабакан схопився на ноги і став чепуритися: принц мусить бути неабиякий! Коли він згадав Омара, йому стало і ніяково, і боляче, але каятись було вже пізно. Лабакан сів на коня, ударив його і через декілька хвилин уже прив’язував його до дерева, а сам ішов на гору, до колони, де ждала його юрба. Коли він вийняв меча принца Омара, із юрби виступив якийсь дід з довгою сивою бородою. Все його убрання, шите золотом, і як сніг біла чалма, говорили за те, що цей дід - людина не проста. До його підійшов Лабакан, вклонився і, подаючи меча, сказав:

- Ось я, той, кого ви шукаєте.

- Слава Пророкові, що зберіг тебе нам на радість,- закричав дід з ясними слізьми на очах.

- Обніми ж швидше свого старого батька, мій любий сине Омаре!

Лабакан дуже був схвильований таким незвичайним привітанням і упав в обійми. А на душі у його було одночасно і радісно, і соромно. Та не довго Лабакан радів і соромився. Коли він став і подивився назад, то угледів якогось парубка, що гнав з усієї сили коня і поспішав до колони. Довго не довелося пізнавати, і Лабакан зразу пізнав свою шкапу і Омара. Але кравцеві так сподобалось бути принцом, що його не злякав і Омар.

А Омар тим часом, махаючи хусткою, все ближче наближався до колони і кричав:

- Люде добрі! Почекайте! Одну хвилину! Одну хвилину! Я зараз! - Скочивши з коня, він сам забіг на бугор і, ледве переводячи дух, сказав: - Люде добрі! Що ви робите? Та хіба ви не бачите перед собою брехуна? Він не Омар! Я Омар! І ніхто на світі не має права видавати себе за мене!

Всі були здивовані, але найбільше здивувався старий батько, що жахливо переводив очі з одного на другого. Тоді Лабакан став говорити спокійним голосом:

- Царю і мій батьку рідний! Заспокойтесь і не звертайте ніякої уваги на цього парубка. Це, здається, божевільний кравець із Олександрії, Лабакан. Не гнівайтесь на нього, а пожалійте.

Обурений Омар хотів уже накинутись на кравця, але люде схопили його і заступили Лабакана. Тоді старий батько сказав:

- Правда, правда, мій дорогий сину, його слід зв’язати і посадити на верблюда. Може, ми чим-небудь і допоможемо нещасному.

Омар трошки заспокоївся. Він, ледве стримуючи сльози, сказав своєму батькові:

- О, батьку мій рідний! Моє серце говорить мені, що ти мій батько. Божусь тобі ім’ям моєї матері, що зараз мене чує.

- Хай нас Господь помилує,- сказав старий.- Він знову стратив розум.

Після цього він взяв Лабакана за руку і зійшов з ним з бугра. Обидва вони сіли на чудових коней, покритих коштовними попонами, і поїхали по степу. За ними рушили всі інші.

Нещасного ж Омара зв’язали, посадили на верблюда, добре прив’язали його до горба, і декілька юнаків поїхали поруч з ним, не зводячи з його очей.

Батько Омарів був Слауд, Вехабитинський султан. Довго у його не було дітей, нарешті Бог дав йому сина - радість й утіху на старість. Але ворожбити, яких він спитав про долю Омара, сказали, що йому загрожує небезпека від його ворогів і мине вона тільки тоді, коли Омарові наступить двадцять другий рік.

Тому султан доручив виховати свого хлопчика своєму вірному другові Ельфі-бею і скорився долі - побачити його тільки через двадцять один рік. Султан про все це розповів Лабаканові, і сам дивився і не міг надивитися на його.

Чутка про те, що повернувся принц Омар, швидко рознеслася по всій державі, і коли султан з Лабаканом в’їхали у свій край, люде ще здалеку зустріли їх радісними вигуками.

Скрізь вулицями тих міст, у яких їм доводилося побувати дорогою, стояли тріумфальні ворота, обвиті квітками і зеленим гіллям. На вікнах висіли найкращі килими, і народ славив і дякував Бога і його Пророка за те, що він зберіг і вернув їм такого прекрасного принца. Лабакан від радості не чув землі під собою і згорда поглядав на всіх. А бідний Омар, прив’язаний до верблюда, втрачав останню надію на щось краще, ніхто на його не звертав уваги, а коли хто і зацікавлювався бранцем, то вартові відповідали:

- Та це веземо божевільного кравця з Олександрії.

У самій столиці зустріли султана з сином ще пишніше. А султанша ждала і не могла діждатися свого коханого сина. Вона теж уже двадцять один рік, як не бачила Омара, хоч уві сні він ввижався їй щоночі, і вона так запам’ятала його обличчя, що, здавалось, пізнає його між тисячами. Звуки сурм і литавр, крики і тупіт коней все дужчали і дужчали, і ось уже розчиняється брама і в’їжджає султан зі своїм сином. Вибігла назустріч султанша, і султан, ведучи за руку Лабакана, сказав:

- Ось я веду тобі того, по кому ти так довго журилась і сумувала.

Але султанша, глянувши на Лабакана, сказала:

- Ні, це не мій син. Не його вві сні показував мені Пророк.

Коли султан завіряв матір, що вона помиляється, двері розчинились, і принц Омар, вирвавшись із рук вартових, вибіг і упав до ніг своєї матері.

- Тут я хочу умерти,- закричав він.- Вели убити мене, жорстокий батьку. Я не витерплю цього сорому.

Всі були здивовані цим і оточили Омара. Уже вартові хотіли схопити і знову зв’язати його, але султанша встала і подала знак рукою спинитися.

- Стійте,- сказала вона,- цей, і ніхто інший, справжній син. Так, тільки цей! Хоч мої очі його ніколи не бачили, але моє серце зразу вгадало і впізнало його.

Вартові вже хотіли відійти від Омара, але султан розгнівався і велів зв’язати божевільного.

- Я тут голова всьому! - закричав він не своїм голосом.- Тут нічого вірити бабським снам, а правді! - Потім він, показуючи на Лабакана, трохи спокійніше додав: - Ось мій син, він подав мені меча з власноручним підписом мого друга Ельфі.

- Та він його украв у мене! - закричав Омар.- Я мав необережність йому довіритись і заснути.

Розлютований султан звелів вивести силою Омара і зв’язати, а сам пішов з Лабаканом у свої покої. Султанша була без краю засмучена, думаючи, що їй уже ніколи не бачити свого рідного сина. Згодом вона заспокоїлась і стала вигадувати засоби, як султанові розкрити очі на правду. Це дійсно було нелегко зробити, бо той брехунець, що назвав себе Омаром, передав меча і зумів так гарно і докладно розказати султанові про все минуле життя принца, що той не міг не повірити.

Султанша покликала всіх людей, що їздили разом з султаном до колони ель-Серуйя, веліла їм розказати, як усе сталося, і стала радитись зі своїми рабинями.

Вони радили то те, то інше, але всі поради були ні до чого.

Тоді стара і розумна Мелексила сказала:

- Ясновельможна пані! Я чула, що той, хто передав меча, назвав Лабакана божевільним кравцем.

- Чула і я,- відказала султанша,- але що з того?

- А що ви скажете, пані,- говорила далі Мелексила,- коли цей брехун дав вашому синові своє ім’я? А коли це так, то я найду дуже легкий засіб, як вивести його на чисту воду.

Ще довго стара рабиня щось шепотіла султанші, а тій так подобалась мудра порада Мелексили, що через декілька хвилин вона була вже у султана. Хитро повела вона себе. Попереду сказала, що признає свого сина і цілком згоджується з думкою султана, але хотіла б, щоб султан не відмовив їй в одному проханні.

Султан уже шкодував, що так розгнівався на дружину, і тому легко згодився.

- Знаєш що, мій друже,- сказала султанша,- мені дуже хотілося б знати, хто з хлопців краще пошиє чинарку і шаровари. Ти засміявся, а ось мені дуже хотілося б знати. Хіба тобі важко для мене це зробити?.. Ну, це моя примха.

Султан довго сміявсь і дивувався чудній вигадці дружини, але нарешті сказав:

- Ти справді вигадала щось дуже розумне. Добре, я згоджуюсь. Цікаво мені знати, скільки переведе краму мій син!

Він сам пішов начебто до свого сина і став умовляти його вволити бажання матері, яка хоче бачити чинарку і шаровари, пошиті його руками.

Уміючи добре шити, Лабакан зрадів і охоче згодився взятись за голку.

Замкнули їх у двох кімнатах. В одній - принца, у другій - Лабакана. Кожному з них дали по шматку єдвабу і все потрібне для того, щоб шити.

І султанові, і султанші дуже кортіло хоч глянути, як працюють парубки, але не можна було. Аж ось за шитвом пройшло два дні, і на третій султан звелів покликати кравців. З пихою ввійшов Лабакан і розкинув перед здивованим султаном чинарку і шаровари.

- Поглянь, батьку, і ти, матінко, як я пошив чинарку. Та я побожусь, що найкращий кравець такої не пошиє!

Султанша засміялась і звернулась до Омара:

- А ти що приніс, мій дорогий сину?

Той з погордою кинув на стіл єдваб і сказав:

- Мене вчили втихомирювати скажених коней, кидати списи, володіти зброєю, але чомусь не навчили шити чинарки і шаровари. Певно, Ельфі-бей, цар Каїра, не думав, що мені доведеться бути кравцем.

- О, ти справжній наш син! - радісно закричала султанша.- Прости мене, мій царю,- звернулась вона до султана,- прости, що я пішла на такі хитрощі. Невже ж ти і тепер не бачиш, хто з них справжній принц, а хто кравець. Справді, справді, чинарку і шаровари чудесно він пошив, і мені хотілося б знати, в якого кравця він учився.

Здивований султан не знав що казати і дивився то на султаншу, то на Лабакана. Лабаканові було ніяково, він хотів уже виправдуватись, але султан сказав:

- Ну, це ще не доказ, і цього занадто мало, щоб я повірив тобі. Ти думаєш, що я сам нічого не можу вигадати і дізнатися, на чиєму боці правда? Помиляєшся, серденько!

Султан велів негайно осідлати йому найкращого коня, сів на нього і подався в ліс, що зеленіє недалеко від міста; там жила добра фея Адольцинда, яка колись давала корисні поради султанам його роду. До неї і поїхав султан.

Серед лісу була невеличка прогалинка, оточена високими кедрами. Тут і жила фея, але рідко хто з людей зважався піти в ті кедри. Якась таємна сила лякала кожного і примушувала його вернутись назад. Султан скочив з коня, прив’язав його до дерева, а сам пішов на прогалину і голосно сказав:

- Коли правда, що ти допомагала добрими порадами моїм дідам і прадідам, то допоможи і мені, їхньому нащадку.

Тільки він проказав останні слова, як один із кедрів розчинився і вийшла прекрасна фея в легкому як повітря серпанку.

- Я знаю, що примусило тебе прийти сюди, султане! Ось на тобі два коробочки і піднеси їх юнакам. Я знаю, що справжній Омар візьме той, який і слід йому взяти.

Сказавши, чарівниця подала султанові два коробочки, оздоблені золотом і перлами, а сама сховалася в кедрі. На кришках обох коробочків, яких султан ніяк не міг одчинити, було написано на одній «Честь і слава!», а на другій - «Щастя і багатство».

Повернувшись додому, султан розповів султанші про свою розмову з чарівницею. Султанша зраділа: вона була певна, що її син візьме той коробочок, який і слід узяти царевичеві.

У величезній залі на столі були власноручно султаном покладені обидва коробочки.

Султан зайняв своє місце і велів рабам відчинити двері. Паші й еміри в блискучих убраннях увійшли в залу і посідали на єдвабних подушках.

Султан махнув рукою, і ввійшов Лабакан.

Велебно і гордо пройшов він через усю світлицю і, впавши перед султаном, сказав:

- Чого хочеш, мій царю і мій дорогий батьку?

Султан підвівся і сказав:

- Сину мій коханий! Тут дехто став не вірити, що ти, мій сину, справжній царевич. Це мені боляче. Ось перед тобою два коробочки з різними написами. Я певен, що ти вибереш собі той, який і личить вибрати справжньому синові султана.

Лабакан підійшов до столу. Він довго не знав, на якому коробочку спинитись, і нарешті сказав:

- Мій високоповажаний батьку! Що може бути вище щастя бути твоїм сином?! Що може бути прекрасніше багатства твоєї ласки?! Я вибираю той коробочок, на якому написано: «Щастя і багатство». 

Після цього привели Омара, смутного і змученого. Він упав перед султаном і спитав про його бажання. Султан велів йому вибрати один із коробочків. Омар підійшов до столу, прочитав написи і сказав:

- Останні дні мене навчили, як швидко минає щастя і проходить багатство, але в грудях остається честь, а в думках слава! Але коли б я навіть позбавився корони, я вибираю: «Честь і слава». - І він поклав свою руку на вибраний коробочок.

Лабакан узяв свою.

Султан звелів принести святої води із криниці Земзем в Мецці і вимив свої руки перед молитвою, повернув голову на схід, упав на землю і став молитись:

- Батько моїх батьків! Ти, що цілі віки беріг честь Абасідів, і на цей раз не лиши нас своєї ласки. Допоможи нам пізнати свого сина.

Султан встав і сів на своє місце. І стало тихо, так тихо, що, здавалось, ніхто не дихав і тільки дивився і ждав дива. Султан підвівся і сказав:

- Одчиніть коробочки!

І дивно! Раніше не могла їх розчинити ніяка сила, а тепер вони самі порозчинялись.

В коробочку Омара лежала золота корона і скіпетр, а в коробочку Лабакана - велика голка і моток ниток. Султан звелів принести до його обидва коробочки. Спочатку він узяв золоту корону в руки, і вона стала наче рости в його руках, і росла доти, доки не стала такою великою, як справжня.

Тоді щасливий батько надів її на голову Омара, поцілував його і посадив поруч із собою.

Лабаканові ж він сказав зовсім без жартів:

- Єсть старе прислів’я: швець мусить сидіти біля своїх колодок. І тобі слід було б не кидати своєї голки. Правду кажучи, ти не вартий моєї ласки, але за тебе просив той, який сидить поруч зі мною і якому сьогодні я ні в чому не можу відмовити. Тому дарую тобі життя і раджу тобі якомога швидше перейти межі моєї держави.

Бідний кравець не знав що й сказати. Він упав на коліна перед Омаром і з слізьми на очах спитав:

- Принце, скажіть, чи можете мені вибачити, чи можете ви мене, злодія, простити?

- Не зраджувати друзів і милувати ворогів уміли тільки Абасіди,- відповів Омар, піднімаючи з землі Лабакана.- Іди здоровий!

Султан, вражений вчинком Омара, обняв сина і сказав:

- О, ти мій справжній син. В тобі пізнаю себе!

Тоді повставали всі еміри, паші й інші вельможі, і разом, в один голос, закричали:

- Хай живе новий син султана!

Лабакан тим часом тихенько вийшов із зали з своїм коробочком. Він пішов у стайню султана, відшукав там свою конячку Мурву, осідлав її і виїхав за ворота в Олександрію.

Ніби рожевий сон пролетіли ті дні, коли він був принцом, і тільки коробочок, оздоблений дорогоцінним камінням, нагадував йому, що це був не сон, а дійсність.

Приїхавши в Олександрію, він спинився біля хати свого старого господаря і ввійшов у майстерню. Не зразу пізнав його господар. Довго він вглядався у Лабаканове обличчя і нарешті закричав:

- Хлопці! Хлопці! Дивіться, Лабакан повернувся!

Всі покидали роботу, повибігали і кинулись на Лабакана: хто з лозиною, хто з аршином, хто з голкою.

- Ах ти, злодій! І де твій сором був, коли ти зважився красти чуже убрання? - кричав господар.- Так геть же з моєї хати, щоб і ноги твоєї не було тут!

Стусанами випровадили за двері Лабакана.

Побитий і змучений, Лабакан знову сів на свою Мурву і виїхав за місто. Ліг він на землю і став думати, як то швидко минає щастя, як недовго живуть надії. Поволі він задрімав і заснув. Прокинувся він з думкою покинути ганятись за вітром у полі, а чесно взятися за роботу. Він продав за великі гроші коробочок феї, купив собі хату і одкрив майстерню. Незабаром прибита була дощечка, а на ній було написано: «Лабакан - кравець».

Насамперед він став латати своє убрання, але його кудись покликали. Він заткнув голку, подаровану феєю, кинув шити і вибіг на вулицю. Повернувшись увечері, він уже хотів долатувати своє убрання і ледве не крикнув від того, що побачив. Голка шила сама. Ніби нею водила якась таємна рука. Ще більше здивувався Лабакан, коли побачив, що нитка ніскільки не коротшає. Лабаканові стали замовляти роботу, і незабаром він зробився найкращим кравцем на всю околицю. Одне тільки всіх дивувало, що Лабакан кравцює один і завжди чомусь накидає двері на защіпку.

На коробочку було написано «Щастя і багатство».

І справді, незабаром Лабакан зробився дуже багатим і його стала поважати вся Олександрія. Часто йому доводилось чути про славу молодого султана Омара, але Лабакан уже не заздрив Омарові і не хотів би свою щасливу долю проміняти на войовниче життя султана. «Краще сидіти на стільці, ніж літати на скаженому коні з списом або шаблюкою»,- говорив він.

Так жив Лабакан, щасливий і задоволений, і, може, він живе і досі, дивуючись, як голка може сама шити, а нитка - не коротшати.

ПРИМІТКИ

До другого тому творів Олександра Олеся ввійшли драматичні твори, поезії у прозі, оповідання, етюди, переклади.

Друковані тексти подаються за прижиттєвими публікаціями, рукописні - за чорновими автографами, із збереженням лексичних, фонетичних, морфологічних та стилістичних особливостей мови письменника. У квадратні дужки [...] взято місця, які не вдалося розшифрувати.

Більшість автографів зберігається у відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки ім. В. Вернадського АН УРСР (ф. XV).

ПЕРЕКЛАДИ

Вільгельм Гауф

МАЛЕНЬКИЙ МУК

КАРЛИК-ДОВГОНОСИК

ПРИГОДИ З САІДОМ

Уперше надруковано окремим виданням: В . Г а у ф. Казки. Переклав О. Олесь.- К., друкарня 1-ї Київської друкарської спілки, 1911. Подається за першодруком.

КАЗКА ПРО КАЛІФА-ЛЕЛЕКУ

ФАТЬМА-НЕВОЛЬНИЦЯ

ЯК ЛАБАКАН ПЕРЕОДЯГСЯ ПРИНЦОМ…

Уперше надруковано окремим виданням: В. Гауф. Казки.- Кн. II.- Переклав О. Олесь.- К-, друкарня 2-ї Артілі, 1913.

Подається за першодруком.

Друкований текст для вичитування взято з: Олександр Олесь. Твори в 2-х томах. Київ, «Дніпро», 1990. т. 2: Драматичні твори. Проза. Переклади.

Книга оцифрована в рамках проекту «СУСПІЛЬНЕ ОЦИФРУВАННЯ». Вичитування тексту: Оксана Боров’як

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.

© Форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2021