АРАБСЬКІ КАЗКИ

РИБАЛКА І ЗАВОРОЖЕНЕ ЦАРСТВО

Жив собі колись рибалка, та такий бідний, що ледве-ледве міг прогодувати свою родину: жінку та трьох дітей. Хатинка його стояла на березі моря, недалеко від столиці славного і вельможного султана. Щоранку рибалка забирав свої сітки і їхав рибалити. А проте він ніколи більше чотирьох разів на день не закидав своїх сіток. Так він колись пообіцяв і ні разу не зламав свого слова.

Одного прегарного ранку він закинув сітку і помітив, що в неї попалось щось незвичайно тяжке. Рибалка зрадів, думаючи, що йому пощастило піймати якусь величезну рибу, і став тягти її. Але як він здивувався, коли угледів у сітці замість риби кістяк орла. Одначе він заспокоїв себе і, починивши в декількох місцях розірвану сітку, знову закинув її в море. Коли через деякий час він став її тягти, то сітка здалась йому ще важчою.

«Ну тепер, сподіваюся, доля нагородить мене за всю мою працю! - подумав він і витяг сітку на берег. Але в сітці нічого не було, крім каміння та морської трави. Це зовсім стурбувало і засмутило рибалку.- Боже милосердний,- зітхнув він,- і чим я так тебе прогнівив, що ти дав мені таку гірку долю?! Все життя я б’юсь, як риба об лід, а проте, я ледве можу заробити на шмат черствого хліба. Одначе я ніколи не докоряю тобі: аби не були голодні мої діти та жінка. Коли я і на цей раз нічого не вловлю, доведеться всім нам лягти спати натощак.- З такими смутними думками він втретє закинув сітку і знову не піймав ні одної рибини. Зате в сітці лежала досить коштовна річ - важка мідна ваза з вузенькою горлянкою, схожа на пляшку.- Ну що ж! І це нічого,- подумав рибалка.- Чого доброго, за цю вазу я візьму не менше, ніж за ту рибу, що я наловив би сьогодні».

Розглядаючи уважно вазу, він помітив, що вона була чимсь заткнута. Це навело його на думку, що в вазі схована яка-небудь коштовна річ. Він дістав ножа, одіткнув затичку і став трусити вазу, але, на жаль, нічого не витрушувалось і ваза була порожня. Рибалка поставив її на землю і замислився. Аж раптом він глянув і помітив, що з вази йде густий дим. Ось він знімається все вище і вище, розіслався по берегу і по морю і нарешті все навколо заслав густим туманом. Згодом туман почав гуснути, приймати людські контури, і не встиг рибалка опам’ятатись, як перед ним виросла постать величезного духа, який міг на смерть перелякати найсмілішого вояка в світі. Переляканий рибалка сидів ні живий ні мертвий. Але велетень, здається, і сам злякався неабияк.

- О Соломоне, великий Соломоне! - тремтячим голосом сказав привид.- Я завжди буду тебе слухатись і скорятись кожному твоєму слову.

Це настільки підбадьорило рибалку, що він досить сміливо спитав:

- Я трошки не розумію тебе, велетню. Нащо ти кличеш Соломона, який вже вісімнадцять віків лежить собі в могилі?

Тоді дух уважніше глянув на рибалку і, помітивши з ким має діло, загримів страшним голосом:

- Мовчи, нікчемність! Як смієш ти говорити так нахабно з наймогутнішим із духів?

Душа рибалки знову вернулась у п’яти, одначе, згадавши про послугу, яку він зробив духові, набрався сили і завважив:

- Вибач, тисячу разів вибач, велетню, коли я не вмію як слід розмовляти з тобою, але я сподіваюсь на твою ласку і думаю, що ти не забув про мою послугу. Я дав тобі змогу угледіти світ Божий, а ти розкажи мені, як ти опинився в цій вазі.

- Ось як! Ну, ти даремно сподіваєшся! - з усмішкою проказав дух.- Історію цю я, може, тобі і розкажу, але, у всякім разі, я мушу тебе убити.

- Як? Мене убити? Мене? Так ось яка твоя вдячність? - крикнув здивований рибалка.- Невже тобі приємніше було лежати в цій мідній домовині? Ти, певно, забув, хто тебе визволив з неї?

- За це ти і мусиш умерти. Знай, що я поклявся убити того, хто витягне мене, і єдине полегшення, яке я можу тобі зробити,- це дати тобі змогу обібрати таку смерть, яка тобі більше до вподоби. А щоб ти впевнився, що всі твої благання даремні,- вислухай, що трапилось зі мною.

Знай, що я один з тих духів, які збунтувались проти неба. Я навіть не хотів визнавати пророка Соломона, якого слухались всі інші духи. Тоді Соломон звелів мене силоміць привести до нього і вкинув мене в цю вазу, наклавши свою священну печать, яку не в силі зламати ні один дух. Потім він звелів кинути мене на дно моря, де я мусив лежати цілу вічність.

Тут, звичайно, прокинулось в мені каяття, але буде каяття - та не буде вороття. Тоді я поклявся, що обсиплю золотом того, хто визволить мене з неволі до кінця віку. Коли минуло ще сто років і ніхто не прийшов мене визволити, я заприсягнув, що своєму визволителеві я подарую всі скарби світу. Але і це було даремно: я лежав на дні моря. На третє століття я поклявся свого спасителя поставити царем, у всьому йому допомагати і тричі на рік виконувати його найвередливіші бажання. Пройшло і це століття, але ніхто не приходив. Тоді в мені загорівся лютий гнів і я побожився так, як тільки божаться іноді, убити кожного, хто мене випустить з моєї тюрми. Така вже твоя доля, бідний рибалко, що ти мусиш незабаром вмерти.

Але рибалка не міг помиритись з такою долею і благав духа не однімати в нього життя.

- Що станеться з моєю жінкою та дітьми,- побивався він, ламаючи руки.- Чи чувано коли-небудь, щоб так дякували кому за послугу? І невже так клястися не безглуздо?

Але дух не звертав ніякої уваги на його слова і твердо сказав:

- Покинь скиглити та охати, бо це тобі не поможе! Говори швидше: якою смертю ти хотів би вмерти, коли не хочеш умирати так, як мені буде зручніше.

Лихо робить людину вигадливою. Бачачи, що слізьми та плачем собі не поможеш, рибалка пустився на хитру вигадку, яка прийшла йому в голову. Він удав з себе тихого та Божого і сказав покірно:

- Що ж робити - умирати так умирати. Життя моє було весь вік несолодке, і шкодувати за ним не доведеться, одначе раніше ніж складати руки, мені хотілося б дізнатись про одну річ. Ім’ям самого Бога прошу тебе сказати правду!..

Дух затремтів усім тілом і сказав:

- Гаразд! Питай, я скажу тобі правду.

- Бачиш,- сказав рибалка,- я хотів би знати, чи справді ти був у цій вазі? Ніяк я не можу цього уявити собі.

- Даремно... Я справді був замурований у цій посудині, як тобі було і розказано мною.

- Та це ж неможливо! - здивовано закричав рибалка.- Як ти міг, такий велетень, уміститись в такому маленькому глечику? Та я ніколи в світі не повірю цьому.

- Але ж я поклявся тобі сказати правду,- затремтів, розсердившись, дух.- Невже ти думаєш, нещасний, що я стану тобі брехати?

- А отже, я тобі не повірю. За димом та туманом, якого ти напустив, я не помітив, як ти виходив сам із вази. А я, на жаль, звик вірити тому, що бачу на власні очі.

- Ах ти, безглузда овечко! - закричав дух.- Ти не віриш мені? Ну так дивись, сліпе око, і вір.

Після сказаного дух знову розлігся густим туманом і став поволі втягуватись у вазу. Цього тільки і треба було для рибалки. Ледве він сховався в посудині, рибалка схопив затичку і, швидко заткнувши нею, радісно закричав:

- Тепер я бачу, що ти не брехав. Сиди ж собі тихо-мирно та чекай другого дурня. Але для того, щоб кожний знав, що його чекає від тебе за послугу, я знову кину тебе в море, а сам збудую собі на березі куреня і буду кожного рибалку попереджати, щоб він не закидав тут невода.

Дух став благати рибалку вийняти затичку, але рибалка і слухати не хотів.

- Та що ти мені голову морочиш,- говорив він, сміючись.- Ти ж побожився убити кожного, хто випустить тебе на волю, і тепер, коли я про це знаю, і знаю разом з тим твою жорстокість і упертість, ти радиш мені затягти петельку на власній шиї?!

І рибалка взяв вазу, щоб кинути її в море, але дух, бачачи небезпеку, заговорив:

- Послухай, рибалко, божусь, заприсягаюсь тобі іменем самого Бога, а ти ж сам добре знаєш, що такої клятви ми не можемо ламати, божусь, кажу, іменем Бога, що я не зроблю тобі ніякого лиха, а навпаки - зроблю тебе таким багатим, яким ти не бачив себе навіть уві сні. Для власного ж щастя пусти мене на волю.

Рибалка замислився. Він згадав свої злидні, згадав жінку і дітей і сказав:

- Ну що ж! Пан або пропав! На цей раз я тобі повірю. Гляди ж, не стань знову таким невдячним, як був досі.

Сказав і вийняв затичку з вази. Коли із сизого густого диму знов зробився велетень, у ту ж хвилину дух схопив вазу і з гнівом кинув її далеко в море. Це трошки стурбувало рибалку.

- Що це буде? - спитав він.- Чи не збираєшся ти зламати своє слово?

- Не турбуйся,- з легкою усмішкою відповів дух,- я завжди виконую свої обіцянки. Візьми свою сітку і поспішай за мною.

І він повів рибалку мимо міста за високу гору, з якої вони спустилися в долину. Тут, між чотирма буграми, слався великий став і такий прозорий, що можна було бачити все, що коїлось на його дні. В ставку плавали і грались зграї різноманітних риб.

- Ану лишень закинь свою сітку,- сказав дух рибалці,- це принесе тобі щастя.

Рибалка з радістю взявся за діло. Ніколи йому не доводилося бачити такої сили риб, але його найбільше дивувало те, що риби були чотирьох різних кольорів: білого, жовтого, блакитного і червоного.

Він закинув сітку і через декілька хвилин піймав чотирьох риб різного кольору. Зблизька вони були такі красиві, що рибалка довго не міг одірвати від них своїх очей.

- Візьми цих риб,- сказав йому дух,- і однеси їх до султана: ти візьмеш за них чималі гроші. Можеш приходити сюди з сіткою щодня, але пам’ятай, що більше одного разу на день тобі не можна закидати невода, коли не хочеш несподіваного лиха.

А послухаєш мене - швидко розбагатієш і щасливо житимеш весь свій вік.

Порадивши, він тупнув ногою об землю. Земля розступилась і проковтнула його.

Рибалка, поклавши рибу в кошик, негайно помандрував до міста і, прийшовши до султана, сказав йому:

- Ваша величність! Мені сьогодні пощастило піймати таких дивовижних риб, яких, може, нікому не доводилось і бачити. От я і насмілився принести їх вам, ваша величність.

- Однеси їх на кухню і скажи кухарю, щоб він спік їх якнайкраще. Я певен, що і смак у них буде дивовижний.

Рибалка одніс рибу до кухаря, взяв гроші і весело пішов додому, щоб поділитися з жінкою своїм щастям. Ніколи в житті в його кишені не було стільки грошей, і йому здавалось, що більш багатої людини не можна знайти в цілому світі. Але він розбагатів ще більше.

Між тим султанський кухар взявся за діло, щоб подати рибу на обід. Він почистив її, поклав на сковороду і став пекти на маслі. Коли риба з одного боку засмажилась, він перевернув її на другий бік і хотів уже знімати сковороду, як раптом стіна розійшлась - і в кухню ввійшла молода дівчина надзвичайної вроди. Вона була одягнена в єдвабне убрання, вишите квітками, на шиї переливалось всіма барвами дивне намисто, а в руках у неї була миртова гілка. Не звертаючи уваги на переляканого кухаря, вона підійшла до печі і, торкнувшись паличкою до одної якоїсь риби, сказала голосно і виразно:

- Риби! Чи пам’ятаєте ви свій обов’язок і чи виконаєте ви його?

У відповідь всі чотири риби в ту ж хвилину підняли голови і сказали людським голосом:

- Так, наша пані, ми пам’ятаємо свій обов’язок і обіцяємо виконати його.

Потім дівчина перекинула сковороду, риби попадали на вугілля, а вона зникла. Коли кинувся кухар до риб, то всі вони почорніли, як сажа, і нікуди не годились. Кухар ледве не розплакався.

- Боже мій! Яке лихо! - говорив він, ламаючи руки.- Що я скажу султанові, коли він звелить подати рибу на стіл? Та він же мені ніколи не повірить, коли я розкажу все, що сталося.

На щастя, незабаром ввійшов у кухню великий візир, щоб довідатись про нову страву.

Кухар, звичайно, розказав йому про своє горе. Візир так зацікавився надзвичайною пригодою, що захотів сам перевірити слова кухаря. Він велів сказати султанові, що риба вдвоє буде смачніша, коли полежить ще день, а сам послав покликати рибалку і сказав йому:

- Слухай, рибалко! З твоєю рибою трапилась неприємна пригода: вона згоріла в кухаря на сковороді. Чи не міг би ти сьогодні піймати ще чотири таких риби?

Рибалка пообіцяв піймати, але не раніше ранку. Ще вночі рибалка пішов на озеро, і ледве почало світати, як він закинув сітку і піймав таких же різнокольорових чотирьох риб.

Він негайно одніс їх великому візиру. Візир щедро подякував рибалці, а сам замкнувся з кухарем у кухні і став чекати вчорашнього дива.

І воно сталось. Як тільки кухар перевернув на другий бік рибу, стіна розступилась, ввійшла вродлива дівчина з миртовою гілочкою і спитала риб, чи вони пам’ятають свій обов’язок.

Риби підняли голови і виразно проказали:

- Так, наша пані, ми пам’ятаємо свій обов’язок і обіцяємо виконати його.

Дівчина перекинула сковороду, риби згоріли, а вона зникла. Стіни стали на своєму місці.

Вражений візир довго не міг опам’ятатись.

- Чудно! Дивно! - шепотів він до себе.- Одначе я мушу сьогодні ж говорити з султаном.

І він зараз же пішов до султана і розказав йому про все, що бачив на кухні. Здивований султан висловив бажання угледіти це диво на власні очі. Негайно привели рибалку, і султан сказав йому:

- Мій друже, чи не міг би ти вловити ще чотири риби різних кольорів?

- Ваша величність,- відповів рибалка, боячись видати свою тайну,- я зроблю все, що буде в моїх силах, аби виконати твою волю, але прошу дати мені, на всякий випадок, три дні.

Султан згодився, а вранці рибалка знову пішов на озеро. І цього разу йому пощастило піймати зразу чотири різнокольорові риби. Султан зрадів, що так швидко йому принесли рибу, і звелів дати рибалці чотириста червінців. Разом з тим султан зачинився з великим візиром у своїй кімнаті, куди була принесена жаровня. Сам візир почистив рибу, поклав її на сковороду і став пекти. Коли вона засмажилась з одного боку, він перевернув її, і в ту ж хвилину стіна тріснула і розійшлась, а в кімнату цього разу, замість дівчини, ввійшов чорний невольник величезного зросту і гидкого, нелюдського вигляду. В руці у нього була зелена палиця. Торкнувшись нею риб, він сказав:

- Риби, ви пам’ятаєте свій обов’язок і виконаєте його?

Риби підняли голови і всі разом проказали:

- Так, ми пам’ятаємо свій обов’язок і обіцяємо виконати його.

Чорний велетень перевернув сковороду, спалив рибу, а сам зник.

Султан був такий же сміливий, як і розумний.

- Візире! Я мушу розплутати цей клубок і знати всю правду. Насамперед мені треба розпитати самого рибалку.

Прийшов рибалка і розказав, де він ловить рибу. Султан дуже здивувався, довідавшись, що недалеко від столиці, зараз же за горою, між горбами, є став. Він звелів негайно сідлати коней і їхати, щоб до вечора оглянути незнайому місцевість. Все справді було так, як казав рибалка.

За горою слався степ, якого досі ніхто не помічав, а серед степу, між горбами, синів став, та такий прозорий, що можна було перелічити всіх риб. Вони були такого ж самого кольору, як і ті риби, що приносив рибалка. Здивований султан довго дивився на рибу і не міг надивитись. Нарешті спитав у когось:

- Невже ви і досі не помічали цього ставу і навіть ніколи не чули про нього.

Виявилось, що ніхто не бачив і не чув про нього.

Це ще більше зацікавило султана.

- Очевидно, тут ховається якась тайна,- сказав він, подумавши,- і я не піду відсіль, доки не довідаюсь про став та чому в ньому всі риби чотирьох кольорів.

Разом з тим він звелів скрізь розкидати намети, і незабаром весь берег був покритий ними.

Коли смеркло і наступила ніч, султан покликав візира і сказав йому:

- Візире! Я почуваю, що не заспокоюсь доти, доки не одгадаю цієї надзвичайної загадки. Тому я хочу потай покинути табір і піти на розвідку, але це мусить бути тайною для всіх, крім тебе.

- Оставайся в моєму курені, а вранці, коли прийдуть з привітанням, скажи, що я почуваю себе нездорово і нікого не хочу бачити. Так говоритимеш щодня, доки я не вернусь.

Даремно великий візир, упавши в ноги, благав султана не йти, може, назустріч лихові - султан зробив по-своєму. Він перевдягся в просте убрання, взяв меча і зник у темряві ночі.

Насамперед він зійшов на один бугор, спустився в долину і йшов нею до самого ранку.

Коли зійшло сонце, він угледів вдалині великий будинок і поспішив до нього, сподіваючись там поснідати і розпитати про дещо.

Коли він підійшов ближче, то угледів перед собою один з найкращих у світі палаців. Стіни його були з гарного мармуру, а блискучий дах був зроблений наче з дзеркала.

Султан постукав у напіврозчинені двері. Ніхто не вийшов, ніхто не відгукнувся. Султан постукав ще дужче, але в будинку було так же тихо.

Це дуже здивувало султана.

«Невже немає тут нікого? - подумав він.- А проте чого мені боятись? Коли справді тут нема нікого, то нікого й боятись, а коли тут ховається ворог, то у мене єсть чим оборонитися».

І він сміливо ввійшов у двері, голосно гукаючи:

- Гей, чи нема тут кого-небудь живого, хто б дав чого-небудь з’їсти голодному подорожньому?

Але ніхто не відгукнувся на його голос.

Здивований такою тишею, султан переходив з однієї кімнати в другу, ніде не стріваючи живої душі. А між тим на кожнім кроці його вражали надзвичайні розкоші в палаці і ноги його тонули в дорогих, м’яких килимах, золото і дорогоцінне каміння оздоблювало меблі, покриті коли не єдвабом, то шовком. В одній найбільшій кімнаті тихо шумів водограй. Чотири золотих леви пускали із своїх пащ струмки кришталевої води, які перехрещувались і розсипались дощем.

Сам палац був оточений з усіх боків розкішним садом з силою альтанок, статуй і водограїв. Тисячі пташок пурхали і дзвеніли свої пісні, і їхні співи розливались з ранку до вечора, не стихаючи і на хвилину, бо тонка сітка, розкинута над садом, не давала змоги пташкам і на час покинути його.

Втішаючись розкошами, султан довго блукав по палаці і нарешті, стомившись, сів відпочити в кімнаті, вікна якої виходили в сад. Сів і замислився над тим, що йому робити далі, коли чує: звідкись пливе тяжкий, жалісний стогін. Він прислухався - стогін не стихав. Тоді султан пішов назустріч йому і незабаром спинився біля дверей у залі, якої раніше він не помічав. Із цієї кімнати і нісся стогін. Султан розчинив двері і угледів на кріслі із чорного мармуру вродливого парубка. На голові у його сяла золота корона, оздоблена дорогоцінним камінням. В руках у його було берло. [1] Але, не дивлячись на таке убрання, в очах його було стільки смутку, що у султана стислось серце від болю. На його низький уклін парубок теж низько вклонився, але не встав з місця, а тільки сказав тихо й засмучено:

- Мандрівцю! Прости мене, що я не привітав тебе як слід. Повір, коли я не пішов тобі назустріч, то для цього мається важна причина.

- Я сидів і відпочивав,- відповів султан.- До мене донеслися звуки, подібні до стогону конаючого. І ось мені здається, що стогін нісся із твоїх грудей. Скажи, в якій пригоді я міг би тобі стати?

Парубок, зворушений співчуттям подорожнього, розкрив свою царську кирею і сказав:

- Дивись, чи маю я чого плакати і стогнати?

І султан угледів те, що примусило його пополотніти від жаху: прекрасний юнак був тільки наполовину з тіла і крові - ноги ж його були з чорного мармуру. Одначе султан швидко опам’ятався і, підійшовши до парубка, привітно сказав йому:

- Я бачу, що тут ховається нова тайна, яка, може, має щось спільне зі ставком і завороженими рибами, що розмовляють людським голосом. Будь ласка, розкажи мені про своє життя. Запевняю тебе, що мені усім серцем хотілось би допомогти тобі в твоєму страшному горі.

- Слухай! - відповів парубок.- Як мені не тяжко про своє нещастя розказувати, але я розкажу тобі.- І, попросивши султана сісти поруч на канапі, він став розказувати: - Батька мого звали Махмудом, і він був царем Чорних Островів. Чотири Острови складали з себе одну багату державу,- тепер же вони обернулись в чотири невеличких бугри, які ти бачив, як бачив пишну колись столицю мого батька, а тепер ставок з різнокольоровими рибками. Ти зараз почуєш, як це сталося.

Перед смертю старий батько одружив мене з молодою вродливою дівчиною. Я дуже любив свою дружину, і п’ять років я прожив з нею щасливо. А на шостий рік я мусив поїхати на декілька місяців по справах своєї держави. Коли я вернувся додому, то не впізнав своєї жінки. Така вона стала зла та вередлива. Треба тобі сказати, що у нас гостював її родич, відомий чарівник.

Він навчив її чарівництву, наговорив про мене всяких дурниць,- сам же мав на думці скинути мене з престолу і сісти самому. Нічого злого не думаючи, а тільки помічаючи, що моя жінка до його привітніша більше, ніж до мене, я звелів його випровадити з хати. Жінка моя мусила нарешті згодитись.

Родич її, який, до речі сказати, був огидливо чорним і вже досить підтоптаним, вибрався, і ми знову зажили любо та мило. Але це було недовго.

Раз колись після обіду мені захотілось заснути. Я ліг на канапу, а два невольники сіли в головах, щоб обвівати мене холодком та одганяти мух.

Я лежав із закритими очима і вже починав дрімати, коли чую: мої невольники шепочуться.

«Бідний наш султан,- пошепки говорив один із невольників, думаючи, що я сплю.- Чим він винен, що так безсоромно його зраджує жінка».- «Дивно,- відповів другий,- і як він не помічає, що вона щоночі кудись зникає?» - «Що ж дивного! - відповів перший.- Вона щовечора в його звичайне питво всипає якогось порошку, і він спить, не прокидаючись до самого ранку. А вона тим часом іде в садову альтанку до свого родича-ворожбита і вчиться у його всякому чарівництву. Ех! Розказав би я всю правду султанові, та боюся помсти султанші».

Можете уявити, як вразила мене підслухана розмова! Одначе я не дав помітити, що підслухав розмову, і, пролежавши ще деякий час із закритими очима, я одіслав невольників, а сам став нетерпляче ждати ночі. Я поклявся убити чарівника. Перед сном мені жінка піднесла з ласкавою усмішкою кухоль з питвом, але я тільки пригубив його і непомітно вилив на землю всю отруту.

Потім я ліг на ліжко і прикинувся, що сплю, як ніколи. Жінка моя постояла трохи, впевнилась, що я сплю, і насмішкувато сказала:

«Спи, нещасний! І про мене, хоч ніколи не прокидайся!» - сказала і спокійно вийшла з кімнати.

Я швидко одягся, схопив шаблю і пішов за нею.

Всі двері безшумно розчинялись перед нею, як тільки говорила вона якісь таємні слова.

Пройшла через подвір’я і вийшла в сад. З кожною хвилиною вона йшла все швидше, і я майже біг за нею, але вона ні разу не оглянулась і не помітила мене.

Нарешті вона дійшла до альтанки. Тут вона тричі вдарила в долоні, двері одчинились, і на порозі став чарівник. Я стояв і дивився, що буде далі. Мені хотілось перевірити невольників. Обоє - і жінка, і чарівник - стали прогулюватись по доріжці. Я пішов поруч з ними за живою стіною із акацій і міг чути кожне слово. Чарівник навчав її різним тайнам чарівництва, потім став умовляти її убити мене і вийти за його заміж. Жінка довго не вагалась і дала згоду. Тут уже я не міг більше терпіти, вирвав шаблю і ударив чарівника з такою силою, що його голова ледве не одкотилася набік. Разом з тим я кинувся до жінки, щоб одвести її додому, але не встиг я і взяти її за руку, як вона махнула лозинкою, і в ту хвилину я упав, наче прибитий громом. Коли я прокинувся, тоді від моєї держави не лишилось і сліду. Там, де стояла моя столиця, засинів ставок, а мешканці обернулись у різнокольорових риб. Мусульмани стали рибами білого кольору, перси - червоного, християни - блакитного, а євреї - жовтого. Що ж до мене, то я сидів на цьому місці, але ноги мої були мармуровими. Далі я довідався, що моїй жінці силою своїх чар пощастило спасти свого чарівника від смерті: він і досі лежить нерухомо, нічого не говорить і тільки важко дихає. Жінка лютує, ніяк не може йому допомогти і тільки помщається надо мною. Щодня вона вранці приходить сюди і починає битись канчуком. І чим дужче з моїх ран ллється кров, чим розпачливіше я кричу, тим вона стає веселішою. Нарешті, для більшого знущання, накидає на мене цю царську кирею, а на голову кладе золоту корону, а сама іде до цього чарівника і не одходе від його ні вдень ні вночі. Він лежить у розкішній альтанці і п’є якийсь трунок, щоб не умерти. Моїм же мукам не видно ні кінця ні краю.

Скінчивши своє оповідання, нещасний мученик залився слізьми, а султан, зворушений до глибини душі, сказав:

- Заспокойся, мій друже! Що буде, те й буде, а я поклявся спасти тебе від усіх твоїх мук. Я навіть уже знаю, як обдурити твого ката і розвіяти всі його чари.

Щоб трошки відпочити після безсонної ночі, султан ліг і довго ще розказував завороженому приятелю про те, як і коли він думає зустрітися з чарівником.

Заснув султан, але не міг заснути прикутий до місця невольник: надія на волю не дала йому спати. Удосвіта, коли султанша мусила прийти до свого чоловіка, він обережно пройшов до альтанки, де лежав напівживий чарівник і важко дихав.

Султан махнув шаблею - і злодій перестав дихати. Тоді султан кинув тіло злодія в глибоку криницю, а сам ліг на його ліжко і, сховавши шаблю під ковдру, став ждати султанші.

Незабаром вона прийшла і, заливаючись слізьми, заголосила:

- О мій милий! Коли ж ти нарешті порадуєш мене хоч єдиним слівцем? Ось уже рік минає, як я не чую твого любого голосу. Невже твоєму лишеньку не буде кінця-краю?

І вона голосно плакала і ламала руки.

Коли це слабий, що лежав, одвернувшись до стіни, говорить ледве чутним голосом:

- Недобра! Отак ти турбуєшся за мій спокій?!

Султанша, що майже забула вже голос свого коханого, несказанно зраділа:

- Мій любий! Ти почув мене, нещасну... І не гріх тобі говорити, що я не турбуюсь за тебе?! Скажи, скажи, що потрібно для твого повного спокою?

- Ти ще питаєш? - відповів султан тим же недужим голосом.- Щодня мене хвилюють і не дають навіть заснути крики і стогони султана. Зніми з нього чари - і я перестану мучитись і турбуватись.

- Коли тільки за цим діло,- зраділа султанша,- то я в цю хвилину виконаю твоє бажання.

І вона побігла до свого чоловіка, торкнулась до нього своєю лозинкою, побризкала водою і сказала:

- Коли ти був таким, як тепер, то і оставайся таким; коли ж ти був іншим, то і зробись іншим.

Не встигла вона скінчити своїх слів, як холодний мармур обернувся в тіло і молодий цар став на ноги. Але зла чарівниця не дала йому навіть подякувати.

- Геть звідсіля! - закричала вона.- Щоб і духу твого тут не було, коли хочеш жити!

Молодий цар скорився і вийшов. У саду він оглянувся на всі боки і сховався в кущі: його цікавило, що буде далі.

Між тим султанша вернулась в альтанку і весело спитала:

- Ну що, мій коханий, тепер тобі краще? Тепер мій чоловік більше не буде турбувати тебе своїми криками: я зняла з нього чари.

Але султан тим же голосом відповів:

- Звичайно, мені буде тепер трошки спокійніше, але я зможу видужати тільки тоді, коли ти з усього знімеш свої чари. Скажи: навіщо ти зруйнувала свою державу, навіщо свій народ обернула в риб?! Таке, їй-богу!! Та ти знаєш, що риби своїми скаргами не дають мені спати?

- Слухай! Та чому ж ти мені і досі не сказав? Будь певен, що через хвилину ти заспокоїшся.

І вона побігла до ставка, махнула лозинкою, і в той же мент засяла своїми дахами столиця, забігали люде і взялись за свою звичайну роботу.

Султанша вернулась в альтанку і сказала:

- Ну тепер, здається, уже все зроблено, чого ти хотів. Чи не зміг би ти тепер хоч трошки підвестись?

- Гаразд! Іди тільки ближче до мене та допоможи мені встати.

Не встигла вона взяти його за плечі, як він вихопив шаблю і одрубав їй голову.

- Ну, слава Богу! - весело сказав султан і пішов назустріч своєму приятелю.

- Де ти, де ти, мій друже? - закричав султан, а друг його вискочив із-за кущів і кинувся йому в обійми.

Вернувшись у палац, де кипіло звичайне життя, вони обидва раділи і вітали один одного.

Нарешті султан став прощатись зі своїм господарем.

- Мій друже! Я б охоче зостався у тебе, але, певно, всі уже турбуються за мене. Сподіваюсь, що ти навідаєшся до мене, як до свого близького сусіда.

- Сусіда?! - здивувався молодий цар Чорних Островів.- Ти думаєш, що так близько до тебе?

- Близько - не близько,- відповів султан,- а думаю, що за три-чотири години на добрих конях можна доїхати.

- Та до тебе, мій коханий, і за рік не доїдеш! - сказав молодий цар.- Я охоче вірю, що доїхав ти до мене за три години, але не забувай, друже, що царство моє тоді було заворожене. Але, звичайно, коли б ти жив на краю світу, то і тоді б я помандрував до тебе. А щоб ти вірив моїй щирості, я сьогодні ж їду з тобою і назавжди зрікаюсь цього царства.

- Будь ласка! Будь ласка! - крикнув султан.- Слухай, у мене немає дітей, і я з великою радістю візьму тебе за рідного сина. І зроблю тебе своїм нащадком.

Багато скарбів вивіз молодий цар із своєї держави, і коли нарешті вони обидва приїхали в столицю султана, то народ радів без кінця-краю: він уже втрачав останню надію вгледіти свого порадника та заступника.

На другий день султан скликав увесь свій уряд і, коротко розповівши про свою пригоду, сказав, що бере за сина царя Чорних Островів і робить його своїм нащадком.

Всі були страшенно раді.

І справді, швидко молодий цар придбав всенародну любов до себе, а коли вмер старий султан, він з честю заступив його.

А як же рибалка? О, він був так щедро обдарований, як, дай Бог, і нам з вами!

ПОДОРОЖІ СІНДБАДА-МОРЕХОДА

У Багдаді, в славне царювання каліфа Гарун аль-Рашіда, жив собі бідний робітник - Гіндбад. Одного літнього дня, в саму спеку, довелось йому нести з одного кінця міста в другий важку поклажу. Він уже зовсім знесилився, коли зайшов на одну вулицю, де віяв прохолодний вітрець і де вся дорога була полита рожевою водою. Тут він скинув із себе мішок і сів на його, щоб відпочити в холодку. Кращого місця для спочинку не могло і бути. Із розчинених вікон якогось величезного палацу неслися пахощі і летіли дивні звуки музики, що зливалися з щебетанням пташок і тьохканням солов’я. Слухаючи музику і вдихаючи пахощі, Гіндбад подумав, що в цьому будинку сьогодні бенкетують та гуляють. Підійшовши до брами, він спитав:

- Хто господар цього палацу?

Слуги здивувались.

- Як?! - сплеснув руками один.- Ти живеш у Багдаді і не знаєш, що цей будинок славного Сіндбада, що переплив усі моря, які тільки хвилюються на білому світі?

Гіндбаду і раніше доводилось чути про всі незчисленні багатства Сіндбада, але зараз, бачачи перед собою такі розкоші, він мимоволі позаздрив і проговорив так голосно, що його навіть почули в будинку.

- Всемогутній Аллаху! Через що таке велике провалля між мною і Сіндбадом? Чого він живе у вічному достатку, а я часом не маю черствого шматка хліба, хоч вибиваюсь із сил, щоб прогодувати свою родину? Чим запобіг він у тебе такої ласки і чим, нарешті, я винен, що ти дав мені таку гірку долю? - І, сказавши, він топнув ногою об землю.

Довго він стояв в задумі... Аж ось хтось підходить до його, бере його за плечі і говорить:

- Мій пан господар Сіндбад хоче тебе бачити. Іди за мною.

Гіндбад злякався. Він подумав, що господар почув його слова і тепер хоче покарати за них.

- Бачите, у мене мішок тут, і я не можу, на жаль, піти за вами, щоб з ним чого не трапилось,- сказав Гіндбад.

Але слуга відповів, що за мішок він може не турбуватися, і бідний носильщик мусив іти.

Його ввели у величезну кімнату, де за пишним столом бенкетувало панство. На покуті сидів поважний дід з довгою білою бородою, і ціла юрба слуг чекала його слова або знаку що-небудь принести або зробити. Це і був господар хати - Сіндбад. Бідному робітникові ніколи не доводилось бачити нічого подібного, і він перелякано водив очима по кімнаті, але Сіндбад привітно покликав його до себе, посадив його поруч з собою, власноручно наклав йому всякої страви і налив дорогого вина.

По обіді Сіндбад звернувся до носильщика і, називаючи його, за арабським звичаєм, братом, спитав, хто він і як його кличуть.

- Я носильщик, а звуть мене Гіндбадом,- відповів робітник.

- Дуже радий бачити,- сказав господар,- та я думаю, що і всім приємно зустрітися з тобою. А тепер скажи ще раз те, що ти сказав на вулиці.

Носильщик почервонів і, низько схиливши голову, відповів:

- Прости, пане господарю, за необережні слова,- всьому виною моя надмірна стома.

- Невже ти думаєш, що я образився? - завважив Сіндбад.- Навпаки, я розумію твоє становище і цілком співчуваю тобі. Але ти помиляєшся, коли думаєш, що усе щастя впало мені з неба без жодної праці з мого боку. Знай, що воно куплено дорогою ціною, якої ти і не уявляєш собі.

Е-е-е,- протяг він, звертаючись до присутніх,- ви всі, звичайно, чули, що мені доводилось побувати в багатьох країнах, що зо мною траплялось багато різних пригод, але ніхто з вас не знає, яких мук, якого лиха я натерпівся в часи сього блукання. Коли хочете, я розкажу вам про всі свої сім подорожей. Сподіваюсь, що вам буде цікаво вислухати мене.

Всі гості висловили бажання його слухати, і Сіндбад, потурбувавшись, щоб мішок носильщика був однесений куди слід, почав розповідати.

ПЕРША ПОДОРОЖ СІНДБАДА

«- Друзі мої! Молодість моя пройшла весело, але не розумно. Все, що лишилося мені від батьків, я розкидав, куди тільки мені бажалось, але я вчасно взявся за розум. Бачачи, як швидко тане спадщина, як марно витрачається час, я став уявляти свою старість, старість без шага [2] в кишені. А що гірше злиднів на старості літ?! Стократ правду сказав мудрий Соломон: «Краще лежати в могилі, ніж ходити старому з торбиною за плечима».

Переконавшись у цьому, зібрав решту того, що осталося, і помандрував на чужину шукати щастя. З цією метою я порадився з досвідченими торговцями, накупив краму і незабаром їхав із Бальсори на кораблі через персидську затоку у східну Індію.

Деякий час ми плили зовсім щасливо. Ми приставали до островів, знайомилися з тубільцями, продавали їм крам або вимінювали його на різні речі. Але одного разу трапився штиль, і наш корабель став. Помітивши неподалеку маленький зелений острів, нам захотілося піти на його. Ось ми вже на острові, сидимо, снідаємо, жартуємо, аж раптом - щось штовхнуло, і весь острів захитався. Це було помічено на кораблі, і нам стали кричати, щоб ми якомога швидше спасалися. Виявилось, що це був не острів, а спина величезного кита. Той, хто був проворніший, скочив на човна, другі поплили, один тільки я остався на острові, тобто на спині кита, коли він став уже тонути. На щастя, я вхопився за деревину, яку ми привезли з корабля, щоб розвести паливо. Але в цю хвилину зашумів вітер, і капітан, думаючи, що всі вже на кораблі, велів підняти вітрила. І сталося тут щось неймовірне: корабель поплив далі.

Я остався один серед безмежного моря, серед реву і стогону невблаганних хвиль. Цілий день і всю ніч я боровся з ними, але вранці знесилів і думав, що ось-ось піду вже на дно моря, але якось величезна хвиля підхопила мене і прибила до берега. Довго я ліз по ньому, крутому та високому, чіпляючись за корені дерев, і коли нарешті виліз на його, то упав непритомний і лежав увесь день і всю ніч до сходу сонця.

Мене мучив голод. Я підвівся і поповз шукати чого-небудь їстівного. Незабаром я знайшов не тільки дуже смачне коріння і трави, а й гарну воду. Це мені дало зразу стільки сили, що я зважився іти далі по острову. Передо мною слався розкішний зелений степ. Але як я здивувався, коли вгледів на ньому коня! То радіючи, то боячись зустрітись з ворогами, я став наближатись до коня. Не встиг я налюбуватись його красою, як враз, наче з-під землі, до мене донісся людський голос, а через хвилину вийшов і сам парубок. Розпитавши мене - хто я, звідки і як сюди попав, він повів мене в землянку, де сиділо ще декілька душ. Мене зустріли прихильно, нагодували, напоїли і розказали, що вони пригнали сюди на випас коней султана Міраджа, господаря цього острова.

- Щастя твоє,- додали вони,- що ти натрапив на нас сьогодні, завтра ми вже вертаємось додому.

Справді, вранці пастухи рушили в дорогу. Я пішов разом з ними, і, коли ми прибули в столицю острова, вони пішли до султана і розказали про мене. Султан Мірадж звелів покликати мене до себе і став розпитувати - хто я і як сюди забився. Я розказав.

Моє лихо так його вразило, що він взяв мене під свій захист і звелів давати мені все потрібне.

Жилося мені зовсім не зле, але думки мої летіли в рідний край, мені хотілось вернутися в свою вітчизну. І я несказанно радів, коли який-небудь торговець привозив відомості про неї. Також я знайомився з індійськими мудрецями і з зацікавленням слухав їх наукові оповідання. Часто султан, оточений емірами і підвладними князями, кликав мене до себе, і мене розпитували про мою далеку вітчизну, а я приглядався до їх звичаїв і розпитував їх про все, що більш-менш тільки могло мене цікавити. Колись, гуляючи над морем, я підійшов до судна, з якого знімали поклажу, і прочитав на одному мішку своє ім’я. Я нічого не міг зрозуміти, але незабаром бачу і самого капітана того корабля, на якому я плив із Бальсори. Бачачи, що він не пізнає мене, я не схотів зразу признатись і спитав його - чий це крам.

- Одного багдадського торговця, Сіндбада,- відповів капітан,- але його, на жаль, уже немає між живими. Колись він разом з другими вийшов на острів, але острів цей був спиною кита, що заснув і спав на поверхні моря. Сіндбад розпалив вогонь, кит прокинувся і кинувся в воду, а нещасні поплили до корабля. Та декому не пощастило доплисти до нього, і вони мусили потонути. Утонув і Сіндбад. Тепер я хочу продати його крам, а гроші передати його родичам.

Тут уже я не зміг більше ховатись і признався.

- Капітане! - крикнув я.- Невже ви мене не пізнаєте? Я і єсть той самий Сіндбад, якого ви вважаєте уже за небіжчика.

Капітан попереду не повірив своїм очам, але оточили мене люде з корабля і стали вітати. Сумнів капітана розвіявся.

- Славу Богу, слава Богу,- говорив він.- Від усієї душі я радію, що бачу вас живим і здоровим. Ось ваш крам, візьміть його: я зберіг його цілим.

Мені хотілось подякувати і подарувати йому дещо з свого краму, але він одмовився. Тоді найкращі й найкоштовніші речі я подарував султану Міраджу. Той здивувався, не знаючи, звідки взялись у мене такі коштовні подарунки, але, вислухавши мене, прийняв їх і віддячив ще більш коштовними.

Попрощавшись з ним, вимінявши крам на сандал, камфору, мускатовий горіх, алое й інші речі, я сів на свій корабель і поплив. По дорозі ми заїхали ще на декілька островів і нарешті приплили до Бальсори - там уже було рукою подати до Багдада. Крам свій я продав так вигідно, що незабаром купив собі землі і став жити спокійно й щасливо».

Скінчивши своє оповідання, Сіндбад подав знак музикам: музики заграли, і бенкет тягся до вечора. Коли гості почали розходитися, Сіндбад покликав носильщика і, даючи йому гаманець, сказав:

- Ось на́ тобі подарунок, і приходь завтра слухати про мою другу подорож.

Щасливий робітник пішов додому, а на другий день сидів уже за столом у Сіндбада. Знов почався бенкет. І коли всі наїлися та напилися, господар звернувся до гостей з такими словами:

- Дорогі друзі! Прошу тепер вас вислухати оповідання про мою другу подорож. Ви побачите, що вона більш дивовижна, ніж перша.

Стало тихо, і Сіндбад почав говорити.

ДРУГА ПОДОРОЖ СІНДБАДА

«- Спокійне, щасливе й одноманітне життя швидко мені надокучило, знову потягло мене в чужі країни. Знову стало вабити мене бурхливе, свавільне море. І ось я накуповую краму, входжу в спілку з торговцями, сідаю на корабель і доручаю себе ласці Милосердного. Їду. Спочатку все було як слід. На островах, які траплялись нам по дорозі, ми дуже вигідно міняли свій крам. Але раз ми спинилися біля зеленого розкішного, але безлюдного острова. Вийшовши на берег, ми розбіглись по острову: одні стали рвати квітки та овочі, другі полягали в холодку під наметами дерев. Я ж, узявши собі сніданок, ліг на березі кришталевого струмочка між двома деревами і непомітно заснув.

Хто його знає, чи довго я спав, чи ні, а тільки коли я прокинувся, то нікого з товаришів уже не було на острові. Я кинувся туди, де стояв наш корабель, але його там уже не було - тільки десь на обрії біліли його вітрила. Ще хвилина - і їх не стало. Я остався один на безлюдному острові. Можете уявити, що почував я в ту хвилину. Я кричав, рвав на собі волосся, ридав, як маленька дитина. Картини недавнього безтурботного життя вставали переді мною і шматували душу. Я став докоряти собі, що сам, по своїй волі, пішов назустріч лихові, але каяття нічим не допомогло мені. Одначе треба було заспокоїтись, покластися на Божу ласку і подумати про своє становище. Щоб оглянути місцевість, я заліз на високе дерево. Нічого не було видко на рівному зеленому килимі моря, але десь далеко, на самому острові, щось біліло. Я зліз з дерева, взяв з собою сніданок і пішов до білої плями. Виявилось, що це була величезна куля, рівна, наче виточена. Як мені не хотілося злізти на неї, але я не міг.

Було ще ясно, коли сонце починало заходити, але враз насунулась хмара і стало темно.

Я глянув угору. І як я можу переказати весь свій жах, коли я угледів, що прямо на мене летить не хмара, а якийсь величезний птах. Тут я згадав оповідання старих моряків про дивовижного птаха роха, і мені стало ясно, що ця куля - не що інше, як яйце роха.

На щастя, рох мене не помітив і сів, як квочка на яйце. Я сидів, притулившись до шкаралупини, і дивився на рохову ногу, товстішу від столітнього дуба. Спочатку я був ні живий ні мертвий, але думка, що коли я і останусь жити на острові, то неминуче згину, надала мені такої сміливості, що я зважився на щось божевільне. Розмотавши свою чалму, я перев’язав себе поперек тіла і прив’язав кінці до ноги роха.

Я сподівався, що коли рох полетить, то підніме і мене з собою і, не помічаючи ваги, понесе мене з острова кудись між люде. Як гадав я, так і сталося. Вранці рох полетів і підняв мене так високо, що я майже не бачив землі. Через деякий час він спинився і стрілою спустився на землю. Я швидко одв’язав себе, а рох схопив дзьобом велику гадюку і в ту ж хвилину знявся з нею під хмари. Я легко зітхнув і став озиратися навкруги.

Ледве я не крикнув від одчаю: я був у глибокій долині, серед таких високих і крутих гір, на які зійти можна було тільки яким-небудь дивом. Моє становище було гірше попереднього. Але найстрашніше було те, що скрізь між каменями сичали гадюки. Боячись свого злого ворога - роха, вони не насмілювалися виходити вдень із своїх печер. Тому я більш-менш спокійно міг гуляти по долині, і незабаром я помітив, що іду по блискучих каміннях. Це були перли.

Але тепер вони не мали для мене ніякої ціни. Я думав тільки про те, де б я міг переночувати. Нарешті я поліз у порожню нору. Приваливши вилазку каменем, я з’їв останнє, що у мене залишилося з корабля.

Одначе заснути і відпочити мені не довелось.

Як тільки стемніло, гадюки почали вилазити із своїх печер, і я полотнів від жаху, коли чув біля самих дверей у мій притулок їхнє сичання і бачив крізь маленьку щілину, як блискають і дивляться на мене їхні очі.

Удосвіта гадюки знову розлізлися по своїх норах, і я став знову ходити по долині, шукаючи виходу і не звертаючи ніякої уваги на перли. Стомлений безсонною ніччю, я сів відпочити і непомітно заснув. Аж враз біля мене щось падає. Я прокидаюсь і бачу шматок сирого м’яса. За ним - другий, третій. Спочатку я не міг зрозуміти, звідки вони беруться, але знову я згадав оповідання старих моряків і догадався, в чім річ. Цю долину знало багато купців-промисловців, але спуститися в неї не було ніякої можливості, от вони і пішли на хитрощі. Стали вони кидати величезні шматки м’яса, до яких прилипали перли. Орли, угледівши з-під хмар здобич, падали в долину і, схопивши м’ясо, несли його своїм орленятам у гнізда. Тоді промисловці кидались до гнізд, одганяли орлів і забирали перли. Раніше я не вірив усім цим оповіданням, що скидались більше на байки, але тепер я впевнився, що це була чиста правда. І в той же мент у мене майнула думка використати для себе це з’явище.

Я також чув, що тутешні орли значно більші і дужчі від наших. Тому я прив’язав себе до кинутого шматка м’яса, сподіваючись, що орел винесе мене на гору.

Загадано - зроблено. Насамперед я набрав найкращих і найбільших перлів, положив їх у подорожню торбину і прив’язав її до пояса, потім обернув собі спину великим шматком м’яса і, обмотавшись чалмою, ліг на землю.

Ждати довелося не довго. Незабаром прилетів величезний орел, схопив мій шматок м’яса і понісся на верхогір’я до свого гнізда. Прибігли торговці, стали кричати і прогнали орла. Я скинув із себе м’ясо і став на ноги. Дивуванню торговців не було краю, але власник свого гнізда (треба сказати, що промисловці ділять між собою гнізда), очевидно, прийнявши мене за злодія, накинувся на мене з лайкою. Однак я не дав йому довго кричати і заспокоїв його:

- Вислухайте мене попереду і тоді впевнитесь, що я не маю ніякої потреби обкрадати ваші гнізда. Я сам був у долині і набрав таких перлів, яких, мабуть, вам ще ніколи не доводилось бачити.

Справді, коли я розв’язав свою торбину і показав їм свої перли, вони широко розкрили очі від здивування. Але вони ще більше здивувались, коли я розказав їм, як попав у долину і вилетів з неї.

Дивували їх моя дотепність і відвага. Після цього вони запросили мене до себе на сніданок.

Щоб подякувати і віднагородити того промисловця, чиїм шматком м’яса я скористався в долині, я дав йому декілька перлів, але він вибрав собі тільки один (та й то не найбільший). Коли став я його просити взяти ще кілька перлів, він відповів:

- Дякую, мені більше не треба. Одного цього камінчика цілком досить для того, щоб я спокійно дожив свого віку і кинув свою промисловість, повну такої небезпеки.

Через декілька днів торговці рушили в дорогу, і я, звичайно, з ними. Ми побували ще на багатьох островах і в деяких країнах. Я продав свої перли і взяв за них великі гроші. Я не буду спинятись на менш значних пригодах, бо найцікавішу з них ви уже знаєте. Нарешті ми прибули в Бальсору, а звідти я негайно вернувся в Багдад. Побачившись зі своїми рідними і друзями, я велику частину привезених грошей роздав убогим і знову зажив спокійним, щасливим життям».

Так закінчив Сіндбад своє оповідання. Після цього гості ще деякий час погуляли, а коли стали прощатись і виходити, Сіндбад покликав носильщика і, давши йому сто цехінів, [3] запросив його разом з іншими прийти на другий день і послухати оповідання про третю подорож.

ТРЕТЯ ПОДОРОЖ СІНДБАДА

На другий день гості прийшли. Прийшов і носильщик, який уже починав забувати про недавні злидні.

Після обіду Сіндбад став говорити:

«- Серед бенкетів та розваг я швидко став забувати про колишні страшні пригоди. А розкішне, сите життя мені почало обридати. Я був молодий, дужий - хотілось якоїсь діяльності. Скінчилось тим, що я знову поклався на долю, забрав товаришів-торговців, накупив різного краму і сів на корабель у Бальсорі.

Довго ми плавали цілком щасливо, приставали до різних земель і вигідно торгували своїм крамом.

Та раз колись серед моря нас застала буря. Декілька днів корабель наш гойдали хвилі і кидали його, як тріску, доки не пригнали його до якогось невідомого острова. Ми, звичайно, раділи, що остались живі, але капітан поспішив нас розчарувати:

- Доленько наша! - крикнув він.- Думали ми втекти від одного лиха, та зустріли ще більше. Знайте, що на цьому острові живуть дикуни, з ніг до голови покриті вовною. Хоч вони і невеликого росту, але їх сила така, що змагатися з ними не може бути і думки. Бережіться поранити або убити кого-небудь з них, бо тоді ми всі пропали.

На наше горе, слова капітана справдилися раніше, ніж ми сподівалися. Не встигли ми опам’ятатись, як на берег висипала тьма-тьмуща поганих-препоганих істот, подібних до людей, але покритих густою рудою вовною. Вони стрибнули в воду, приплили до корабля і стали з усіх боків лізти на палубу швидше, ніж лазять мавпи. Ці страховища щось кричали, очевидно, говорили до нас, але ми не могли зрозуміти їхньої мови і стояли, тремтячи від жаху.

Коли вони стали обрубувати якорного ланцюга і знімати вітрила, ніхто з нас навіть не поворухнувся. Карлики ж, заволодівши кораблем, одвезли нас на другий острів і там висадили на берег, а самі поплили далі назад. З похиленими головами пішли по острову, зриваючи по дорозі траву, бо всі ми були голодні.

Незабаром ми підійшли до величезного будинку з високою брамою із чорного дерева. Ми ввійшли на подвір’я, а відтіль - у якесь велике помешкання, де з одного боку валялись купи людських кісток, а з другого - довгі палки для підсмажування м’яса. Ми ледве не збожеволіли від жаху: ноги у нас трусились, і ми, повні відчаю, попадали на підлогу. Так пролежали ми досить довго, безсилі що-небудь зробити, дати собі яку-небудь пораду. Уже смеркало, як раптом розчинилися двері і в нашу кімнату ввійшов велетень, високий, як пальма, весь чорний, з єдиним оком на лобі, червоним і вогняним, як жар. Із рота в його стирчали два довгих, гострих передніх зуби, нижня губа одвисла і торкалася грудей. Довгі слонові вуха теліпалися по плечах, а пазурі на величезних руках були загострені і зігнуті, як у яструба. Угледівши таке страховище, ми зовсім втратили розум, а воно сиділо перед нами і оглядало нас своїм голодним оком. Потім велетень простяг руку, підняв мене за шкіру і став вертіти на всі боки, як м’ясник, що оглядає ягня. Але, очевидно, я здався йому занадто худим, і він кинув мене набік, а сам узявся оглядати так само інших.

Нарешті він спинився на капітані, як на самому ситому та гладкому із нас. Злапавши палкою його, як горобця, в свою руку, він проткнув його наскрізь і став пекти капітана над огнем.

Коли страва була спечена, він повечеряв з великою охотою, потім розлігся на підлозі і незабаром заснув. Хропів він як розлютований грім, і цілу ніч ми не могли стулити очей.

Вранці велетень встав і, не звертаючи на нас ніякої уваги, кудись пішов з дому, а ми дали волю своєму відчаю. Здавалося, плачу та голосінню не буде краю. Нарешті, виплакавши всі сльози, ми стали радитись, як би нам вийти з цього страшного становища, але ніхто не міг дати путньої поради. Про те, що можна було б спільними силами напасти на велетня й убити його, ніхто навіть не заїкнувся: перелякані, ми не могли навіть про це подумати.

Заспокоївшись трохи, ми розсипались по острову, щоб чим-небудь наїстися, а ввечері, не знайшовши ніякого притулку, ми мусили знов вернутися в оселю людоїда.

Незабаром прийшов і сам господар. Він вибрав ще одного із товаришів, повечеряв і знову ліг спати, і спав до самого світу. Вставши, він знову пішов і кинув нас без жодного догляду. Але це мало нас тішило: ми добре знали, що нам нікуди тікати і що нас усіх до одного жде однакова доля. Горе наше було таке велике, що дехто пропонував кинутись у море, знаходячи, що ця смерть все-таки приємніша від першої. Але проти цього повстав один з товаришів: він нагадав, що віра забороняє людині накладати на себе руки, і радив вигадати який-небудь інший засіб позбавитись зубів людоїда. Тут у мене майнула думка, якою я і поділився з товаришами.

- Друзі мої,- сказав я їм.- Чи звернули ви увагу на ті великі дерева, що ростуть на березі? Давайте ми з них поробимо плоти, які оставимо поки на березі, а вночі спробуємо втекти від людоїда. У всякім разі, коли не пощастить дочекатись якого-небудь корабля, краще згинути в морі, ніж у шлунку такого страховища.

Тут я докладно розповів про свій задум, який одноголосно був ухвалений, після цього ми взялися за роботу. Поробивши такі плоти, щоб могли витримувати по три чоловіки, ми вернулись до людоїда і знову були свідками страшної смерті одного з своїх товаришів. Але на цей раз ми жорстоко віддячили своєму катові. Ледве він захріп, я та ще десятеро, самих сміливих і прудких людей між нами, взяли по залізній палиці, розпекли їх на огні і всі разом уткнули їх в око душогуба. Можете собі уявити, як він заревів від болю. Він став кидатись на всі боки, ловлячи нас розставленими руками, але ми сиділи спокійно в безпечних місцях. Облапавши всі кутки, він наткнувся на двері і вийшов, ревучи та стогнучи.

Нам нічого було баритися, і ми кинулись до своїх плотів. Позаяк крики людоїда стихли, то у нас явилась надія, що ворог наш умер від ран, але вдосвіта ми раптом угледіли трьох однооких велетнів. Двоє нових страховищ вели третього, сліпого, під руки. Ми швидше одіпхнули плоти од берега, але людоїди стали кидати на нас величезними шматками скель і незабаром розбили і потопили всіх нас, крім мене та двох моїх сусід, що встигли відплисти досить далеко од берега. Опинившись серед бурхливого моря, ми знову стали забавкою хвиль. Цілу добу ми боролися з ними, прощаючись з життям, але вітер несподівано пригнав нас до якогось острова, де знайшли ми багато поживних і смачних овочів.

Підкріпивши свої сили, ми лягли і заснули. Але ввечері, коли ще не зовсім смеркло, ми раптом почули якесь страшне сичання. Схопившись на ноги, ми угледіли величезну гадюку, що повзла прямо на нас. Ми хотіли тікати, але гадюка кинулася вперед, схопила одного з моїх товаришів, ударила його декілька разів об землю і проковтнула. Ми скористалися цим і стали тікати.

Знову відчай огорнув душу.

- О Боже! - крикнув я.- Вчора тільки ми ледве спаслись від людоїда і гнівних хвиль, а сьогодні зустрілися з новим лихом!

Блукаючи по острову, ми угледіли одне височезне дерево, і ледве стало смеркатись, як полізли на нього. Але це було даремно: гадюка угледіла нас, обвилась круг дерева і, схопивши мого товариша, ударила його об землю і з’їла. Правда, після вечері вона кудись зникла, але я знав, що мене те ж саме чекає на день пізніше. Я подумав: чи не краще було б кинутися в море?.. Але умирати не хотілось, і я став думати, як би остатись жити. Помітивши, що на острові росте багато колючих рослин, я поробив з них в’язанки і високо обгородив ними дерево. Самого себе я теж обв’язав колючками. Як тільки смеркло, гадюка не стала баритись і тихо підлізла до мого дерева, але несподівано укололась і стрибнула назад. Декілька разів вона знову починала підкрадатись, як кішка, але нарешті впевнилась у даремності своєї праці, лягла, згорнулась і цілу ніч лежала на варті, а я сидів ні живий ні мертвий на дереві. Хоча удосвіта вона зникла, але я такий був змучений, що саме життя мені обридло, і я, як божевільний, кинувся до моря, щоб раз назавжди припинити свої страждання. Але доля нарешті зглянулась на мене.

У ту хвилину, коли я вже збирався кинутись у воду, на обрії зачорнів корабель. Він наближався до нашого острова, і незабаром можна було помітити на йому людей.

Я зірвав з себе шапку і став нею махати, щоб звернути на себе увагу. Мене помітили, з корабля спустили човна і забрали мене. Чи можете ви уявити, який я був щасливий в ту хвилину.

Коли я розповів про всі ті пригоди, які трапились зо мною, всі були глибоко вражені, і кожний поспішав висловити мені своє співчуття. Насамперед мене нагодували, а потім капітан подарував мені нове убрання, бо моє було зовсім порване.

- Друже мій! У мене єсть на кораблі декілька пакунків з крамом, що належали колись одному небіжчику-торговцю. Я хотів би їх продати тут, а гроші передати його нащадкам. Чи не взявся б ти продати їх? Звичайно, за це я тобі подякую.

Я охоче згодився допомогти капітанові.

А на палубі між тим таврували крам. Коли дійшла черга до тих пакунків, які доручено було мені попродати, спитали капітана, яке ім’я на них поставити.

- Пиши: «Сіндбад-мореход»,- відповів капітан.

Я в дивуванні глянув на нього, і тільки тепер, вдивившись в його обличчя, пізнав того самого капітана, який покинув мене на безлюдному острові, коли я легковажно заснув над струменем. За цей час він дуже постарів, та й мене йому було важко пізнати, тим більше, що всі вже вважали мене за небіжчика.

- Капітане! - сказав я.- Ти говорив, що цей крам Сіндбада?

- Так,- відповів він,- Сіндбад родом із Багдада, і їхав він на моєму кораблі. Я і досі не можу простити собі за необачність. Одного разу він укупі з іншими вийшов з корабля на острів, а коли всі повернулись, я не примітив, що немає Сіндбада, і велів їхати далі. Кинулись ми вже через деякий час, але вітер був настільки дужий, що ми ніяк не могли вернутись назад.

- І ви думаєте, що Сіндбад давно уже згинув?

- Напевно.

- Ану лишень пригляньтесь до мене уважніше! - сказав я.- Чи не розмовляє з вами той самий Сіндбад, якого ви вважаєте за небіжчика?! Я заснув на березі струмка, а коли прокинувся, корабель був уже далеко.

Капітан глянув на мене, пізнав і радісно закричав:

- Слава тобі, Боже, що ти знімаєш з моєї душі такий гріх! Який я радий, що бачу тебе живим та здоровим! Забери ж свій крам, а ось і гроші за продану частину його.

Я прийняв крам, але дещо подарував капітанові замість подяки. Решту я розпродав і купив сандалового дерева, гвоздики, кориці й інших коштовних речей. Вернувшись у Багдад, я продав їх за великі гроші і став ще більш багатим.

Звичайно, і цього разу я не забув подякувати Богові і роздати милостиню убогим».

Скінчивши своє оповідання, Сіндбад знову дав носильщику сто цехінів і запросив всіх гостей на другий день слухати оповідання про четверту подорож, повну дивовижних пригод.

ЧЕТВЕРТА ПОДОРОЖ СІНДБАДА

«- Друзі мої,- так почав своє оповідання Сіндбад на другий день.- Недовго я відпочивав після третьої своєї подорожі. Знову мене потягло з дому, знову захотілося нових вражень, нових пригод. Цього разу, одначе, мені захотілось поїхати іншою дорогою. Замість того щоб сісти на корабель у Бальсорі, я попереду поїхав у Персію, побував у багатьох провінціях і тільки тоді найняв корабля і поїхав в Індію.

Як і раніше, ми спочатку плили щасливо. Торгувалось теж не зле, і я мав досить великі прибутки. Але цього разу моєму щастю швидко прийшов край. Одного дня нас серед моря, далеко від берега, застала буря. Щоб запобігти лихові, капітан велів негайно зняти вітрила, але було вже пізно. Вітрила були порвані на шматки, мачти зламані, керма збита, і розгнузданий корабель нісся по хвилях, вдарився з усього розмаху в підводні скелі і пішов на дно.

Більша частина подорожніх потонула, і тільки мені та ще декільком торговцям пощастило вхопитись за корабельні дошки і продержатись на них доти, доки нас не прибили хвилі до якогось острова. Вийшовши на берег, ми сіли відпочити і, стомлені, тут же поснули. На другий день, поснідавши, пішли ми по острову. Через деякий час ми здалеку помітили якісь будівлі. З радісною надією на якусь допомогу ми пішли швидше, але нам назустріч висипала сила якихсь чорних людей. З криком і свистом вони оточили нас з усіх боків і, поділивши, як здобич, повели нас у свої оселі. Я разом із п’ятьма своїми товаришами попали в одну хату. Дикуни посадили нас на долівці, поставили перед нами величезну миску з якоюсь мішанкою із трав і звеліли їсти.

Голодні товариші мої кинулись на страву, але я, помітивши, що самі господарі навіть не покуштували мішанки, перехитрував їх і став тільки удавати, що смачно обідаю. Підозріння моє мало під собою певний грунт. Як тільки товариші наїлися трави, з ними сталося щось дивне. Вони почали плести якісь нісенітниці, плигали, співали і, очевидно, ніяк не розуміли свого становища. Незабаром нам подали рисову кашу з кокосовим маслом. Я покуштував, але товариші з’їли все, що було, і після цього їм хотілось їсти ще більше, ніж раніше. Тут тільки я зрозумів, що нас чекає. Я згадав оповідання одного моряка про острів, на якому живуть чорношкірі дикуни. Вони частували своїх бранців попереду травою, щоб позбавити їх розуму, а потім одгодовували на м’ясо і з’їдали.

Таке сталося і з моїми товаришами: коли вони поробилися ситі, чорношкірі порізали їх і поїли. Що ж до мене, то я з кожним днем все більше і більше наближався до кістяка. Я був такий худий та блідий, що дикунам гидко було на мене дивитись, і вони дозволили мені, доки я одгодуюсь, вільно гуляти по хутору. Це, власне, і спасло мене від смерті. Одного ранку всі дикуни пішли на полювання, оставивши мене під доглядом якогось чорношкірого дідка. Не довго думаючи, я кинувся тікати. Даремно він кричав, щоб я вернувся. Він був занадто старий, щоб догнати мене, а я знав, що мої кати вернуться додому тільки пізно ввечері. Одбігши на декілька миль від хутора, я ліг між кущами, щоб одпочити. Так я біг цілих сім днів, спочиваючи тільки вночі і годуючись одними кокосовими оріхами, які одночасно давали мені і їжу, і питво.

Нарешті на восьмий день передо мною засиніло широке море. По берегу ходили якісь люде, але вже білі, такі, як я. Вони збирали перець, і ця їх невинна робота так підбадьорила мене, що я сміливо пішов до них. Помітивши мене, вони пішли мені назустріч і на арабській мові спитали мене, хто я і відкіля сюди забився. З якою радістю почув я звуки рідної мови! Я, звичайно, розказав їм свою пригоду, і вони вислухали мене з повним співчуттям. Я жив з ними весь час, доки збирали вони перець, а потім поїхав разом з ними на їх острів. Незабаром вони повели мене до султана. Добрий і привітний султан прийняв мене дуже прихильно і сердечно.

Дякуючи прихильності султана і його друзів, мені жилося на острові дуже гарно, я ні в чому не нуждався і нарешті міг відпочити від пережитого горя і лиха.

Приглядаючись до звичаїв цієї країни, я помітив, що ніхто не їздив верхи на сідлі або з уздечкою. Це так мене здивувало, що я насмілився спитати - чому вони не вживають таких корисних речей, як сідло або уздечка.

- Та я вперше од тебе і чую про якесь сідло чи уздечку,- відповіли мені.

Тоді, розшукавши теслю, я велів йому під моїм доглядом витесати з дерева сідло, сам власноручно оббив його шкурою, набитою вовною, і оздобив його золотом. Уздечку я змайстрував сам. Сів султан на осідланого коня, довго їздив на ньому і не міг наїздитись і нахвалитись моєю вигадкою. З усіх боків мене стали просити, щоб я зробив і для інших те ж саме. Я згодився, і мені в подяку було подаровано декілька дуже коштовних речей.

Взагалі, до мене відносилися з такою пошаною, що незабаром султан зробив мене першою особою при собі.

Одного разу він покликав мене і сказав:

- Слухай, Сіндбаде, у мене до тебе прохання: коли ти цінуєш мою прихильність до тебе, то ти виконаєш його.

- Вели, царю,- відповів я.- Твоя воля для мене - закон.

Тоді султан пояснив, що хоче одружити мене в надії, що це конче прив’яже мене до нової батьківщини. Звичайно, я не міг йому відмовити, і султан сам обрав мені молоду - гарну і вродливу дівчину. Жилось мені з нею щасливо, але я не переставав нудьгувати за рідним краєм. Я тільки і думав про те, як би втекти в свій Багдад.

Особливо мені хотілось виїхати звідси після того, як я узнав про один тутешній звичай, який вразив мене своєю жорстокістю. У мого приятеля сусіда вмерла дружина. Я пішов навідатись і розважити його смуток.

- Благослови тебе, Боже,- привітав я його, розчиняючи двері.- Хай пошле він тобі довгий вік та здоров’я!

- Даремне твоє побажання,- зітхнув він,- мені лишається жити не більше, як декілька годин.

- Бог з тобою,- крикнув я, подумавши що він з розпачу хоче накласти на себе руки.- Позбавляти себе життя - це найтяжчий гріх. Знай, що й лихо, як радість, минає. Розвіється твоя журба, і ти будеш ще довго жити повним життям.

- Ох,- зітхнув сусіда,- я бачу, що ти не знаєш нашого звичаю. Коли вмирає чоловік, то жінка мусить іти за ним живою в могилу, а коли жінка раніше вмирає, то чоловіка ховають укупі з нею. Так ведеться у нас споконвіку, і я мушу коритись спільній долі.

Поки він розказував мені про цей нелюдський звичай, у хату ввійшли родичі небіжчиці. Вони одягли її в краще убрання і поклали в домовину. Аж ось понесли її на кладовище. Попереду ішов чоловік, за ним несли його покійну дружину, а далі йшли родичі й приятелі. Дійшовши до кладовища, одвалили важкий камінь і в печеру спустили труп. Після цього чоловік обняв востаннє родичів і ліг у свою домовину, в яку поставили глечик з водою і сім невеличких хлібів. Домовину спустили в печеру і привалили каменем. Після цього всі стали тихо розходитись.

Я не можу вам висловити ні того жаху, ні того обурення, що почував у собі, бачачи цей жорстокий звичай. Незабаром я зустрівся з султаном і не міг не заговорити з ним про це явище.

- Ваша величність! - сказав я йому.- Мене глибоко вражає дикий звичай твоєї країни - ховати живих разом з мертвими. Багато бачив я і держав, і народів на своєму віку, але ні в одній державі, ні в одного народу не існує такого нелюдського закону.

- Що поробиш, Сіндбаде,- відповів султан.- Це старий споконвічний звичай, і я сам мушу коритись йому разом із своїм народом. Коли султанша умре раніше, мене теж поховають разом з нею.

- Але я сподіваюсь, що чужинці, які мешкають у твоїй державі, не підлягають цьому закону? - спитав я непевним голосом.

- На цей раз ти помиляєшся, мій друже! - з усмішкою відповів султан, зрозумівши, що я головним чином турбуюсь за власне життя.- Кожний, хто одружився на острові, мусить коритись всім державним законам і звичаям мого народу.

Можете собі уявити - з якими почуттями я вернувся додому, з яким жахом з того часу став стежити за здоров’ям своєї дружини. Попирхнеться, закашляє, і у мене волосся підіймається вгору. І сталось незабаром те, чого я так боявся. Жінка моя тяжко занедужала, а через деякий час і вмерла. Розпачу моєму не було кінця-краю. Перебути, пережити всі пригоди, всі лиха, щоб бути похованим живим у могилі!! Я впав у ноги до султана, благаючи його змилуватись надо мною, як над чужинцем; я запевняв, що ніколи в світі не одружився б тут, коли б чув про цей звичай, та мої благання були даремні. Але султанові, очевидно, було мене шкода, і він, щоб хоч трошки утішити мене, звелів поховати мене надзвичайно пишно. Навіть сам з усією своєю старшиною прийшов на кладовище і дивився, як спускали мене в печеру разом з небіжчицею в одній великій домовині, де лежало декілька хлібів і стояв глечик з водою. Я кричав, благав змилуватись надо мною, але зачинили кам’яні двері, і все було скінчено. І ось я опинився серед трупів і смороду. Я навіть чув останні зітхання нещасних, похованих на декілька днів раніше від мене.

Невимовний жах здавив моє серце. В розпуці я упав на землю і довго лежав нерухомий, гірко, невтішно плачучи. Чим більше я думав, тим дужче почував весь жах свого становища. Я проклинав свою долю, докоряв самому Богові. Ех, годі, Сіндбаде! Чи не сам ти винен у своєму становищі? Нащо тобі було кидати рідний край, де жилось тобі так, як дай Бог кожному, і гнатись за лихом та пригодами? Нещасний! Краще було б тобі згинути зразу на морі серед бурі, ніж тут умирати такою страшною смертю. Це гірке, даремне каяття тільки дужче шматувало мою душу.

Я, наче божевільний, рвав на собі волосся, бився головою об мури, кричав нелюдським криком. І одначе умерти і припинити одразу свої страждання мені не хотілось, і я рвався до життя, як звір на волю, хотів прожити ще хоч декілька днів, і це примусило мене вернутись у домовину, щоб взяти хліба.

Так минуло декілька днів. Хліба і води з кожним днем ставало менше, і розвіювались останні надії на життя. Але раз чую - одвалюють камінь і спускають попереду мертву, а за ним живу людину, цього разу жінку.

У ту ж хвилину в мене промайнула страшна думка - її убити і забрати хліб, але в часи відчаю людина не володіє собою. Хай Бог не осудить мене за цей гріх, я каявся і каюсь у ньому до цього часу. Слухайте: я схопив велику кістку і з усієї сили вдарив нею по голові нещасної жінки. Убив я її чи тільки оглушив - не знаю. Мені треба було їсти. І я, схопивши в домовині хліб і глечик з водою, побіг у темний куток, повний смороду і трупів. Коли і цей хліб був з’їдений, а вода випита, в печеру спустили ще когось, і я одняв у нього хліб і воду таким же чином. У місті в той час, певно, була якась пошесть, бо щодня ховали, і я міг так-сяк існувати.

Але час не стояв на місці, він ішов уперед: скільки його пройшло, не знаю. Аж ось одного разу я стояв, ждучи нової здобичі, коли чую десь неподалеку від мене якесь чудне сопіння. Здивований таким незвичайним звуком, я швидко пішов у той бік, та звуки тікали від мене, але не стихали. Навкруги розливалась чорна пітьма, я спотикався на безліч трупів, але не звертав на це уваги і йшов далі назустріч звукам аж до того часу, доки вони не стихли. В ту ж хвилину передо мною блиснуло тихо сяйво, наче далека зірка на темному небі. Радісна надія ожила в моїй душі. Сяйво то зливалось з мороком, то знову привабливо світило, і незабаром я впевнився, що воно проходило через таку велику дірку в скелі, що я міг вільно пролізти.

Від радості я ледве не стратив розуму. З якою насолодою я набирав у груди свіжого, неотруєного смородом морського повітря! Як палко я вітав блискучий день! Ніколи в житті я не молився так щиро, не дякував небу так безмежно за його ласку. Нарешті, заспокоївшись, я уважно оглянув місцевість. Я був під горою, недалеко від берега. Одначе ще раз мені довелось вернутись у печеру за хлібом, а щоб не йти з порожніми руками, я обшукав трупи і позабирав різні дорогоцінні речі. Зв’язавши, я виніс їх на берег. Доля, здається, знову усміхнулася в мій бік. Через декілька день я угледів корабель і став розмахувати чалмою і кричати. З корабля помітили і послали за мною човна. Мені довелось сказати, що два дні тому я був бурею викинутий на берег, але мені пощастило спасти частину свого краму. Мені повірили і взяли з собою.

Ми побували на багатьох островах, між іншим на острові Кела, де так багато свинцевої руди, сахарного тростнику і камфори. Нарешті я вернувся в рідний Багдад з такими скарбами, що не знав, куди їх дівати. Як і раніше, я роздав частину їх убогим і на оздобу мечеті, і знову рівними, щасливими хвилями потекли дні за днями».

На цьому Сіндбад закінчив оповідання про свою четверту подорож.

Гіндбаду знову було подаровано гаманець з грішми і запрошено на другий день прийти і послухати далі.

П’ЯТА ПОДОРОЖ СІНДБАДА

«- Дуже весело деякий час мені жилось у Багдаді, але тільки деякий час. Знову хотілось угледіти світ, зробити ще хоч одну, хоч останню подорож. Щоб не залежати від капітана, я на власний кошт збудував корабля, завалив його крамом і запросив декілька торговців різних націй.

Ми плавали дуже довго і нарешті пристали до одного пустинного острова, де знайшли таке ж саме яйце роха, яке мені довелось бачити в першу подорож. Пташеня уже вилуплювалось із яйця, і через пробиту шкаралупину видно було дзьоба молодого роха. Мої товариші із здивуванням розглядали яйце і радили розбити його і вийняти дивного птаха. Даремно я просив їх не робити цього - вони не послухали і, розбивши яйце, стали витягати роха, рубати його на шматки і пекти на сніданок. Не встигли вони і гаразд розсмакувати страву, як на небі де не візьмуться дві величезні хмари. Мій капітан, як чоловік бувалий, догадався, в чім річ, і голосно закричав:

- Швидше, швидше на корабель, хто хоче жити! Це ж летять батьки маленького роха!

Всі ми кинулись до корабля, одплили від берега. Між тим обидва рохи спустились на острів і, бачачи лихо, закричали жалібним голосом. Але швидко вони знялись і зникли з наших очей, і ми вже раділи, що все пройшло так щасливо. Аж раптом вони знову прилетіли, держачи в кігтях по величезному шматку скелі.

І не встигли ми ще добре зрозуміти цього становища, як один із рохів випустив камінь над нашим кораблем. На щастя, керівничий запримітив лихо вчасно і швидким рухом керма одвів корабель набік.

Камінь упав мимо, але з такою силою, що море розступилось майже до самого дна. Зате другий камінь упав влучніше і розбив на тріски усю палубу.

Всі, хто тільки остався живим, опинились у морі, мені ж пощастило вхопитись за уламок корабля. Однією рукою держачись за нього, а другою гребучи, я при допомозі вітру швидко доплив до острова. Ледве-ледве я зліз на високий крутий берег. Відпочивши, я взявся оглядати місцевість. Острів здавався розкішним садом: дерева гнулись під вагою плодів, скрізь текли і співали прозорі струмочки. Я покуштував садовини, напився свіжої води, ліг між деревами і солодко заснув.

Одначе мій сон, не дивлячись на втому, був неспокійний. Опівночі я прокинувся, згадав про своє становище і більше вже не міг стулити очей.

Тривожні думки не давали мені спати. «Що ж воно буде зо мною? - думав я з жахом.- Які ще нові пригоди ждуть мою нерозумну голову?»

І знову я докоряв собі за своє легковажне бажання нових вражень і нових пригод. У цю ніч мені так хотілось умерти.

Одначе наступив ранок, блиснуло сонце, облило своїм промінням і землю, і море; страшні думки розвіялись, і легше зітхнули груди.

Я пішов оглядати острів.

Незабаром я угледів поганенького дідка. Він сидів на березі струмка, обнявши руками зігнуті коліна і низько схиливши на груди сиву голову з довгою білою бородою. Мені здалось, що це теж якийсь бідолаха, викинутий на берег бурею. Я підійшов до його, привітався і спитав, як він попав сюди, але він нічого не відповів, а лише знаком показав, щоб я переніс його через струмок.

Мені стало шкода бідного дідка. Я скинув його на плечі і переніс через воду.

- Тепер злазь! - сказав я йому і нахилився, щоб йому легше було стати на ноги. Але замість того, щоб злізти, дідок проворно обвив мою шию ногами і, не дивлячись на всю немощність, так здавив мені горлянку, що я ледве не задушився. Тепер мені навіть смішно, коли я згадую про цю пригоду, але в ту хвилину,- ви мені повірите,- було зовсім не до сміху. Я так страшенно злякався, що навіть зомлів і упав на землю.

Але і цим я не позбавився від настирливого дідка - він тільки трішки розняв ноги, щоб дати мені передихнути - і ледве я опам’ятався, як він став штовхати мене в ребра, і я мусив встати і везти його далі. По дорозі він спиняв мене під деревами, рвав і з’їдав плоди, а потім знову штовхав мене, і я мусив везти.

Так мені довелось проносити його цілий день, але і ввечері, коли я, знесилившись, упав на землю, він не кинув мене, а ліг разом зо мною, не пускаючи моєї шиї. Так пройшло декілька день. Кожний день у мене однімав сили, і я думав, що незабаром перестану не тільки возити, а й дихати.

Одного разу ми натрапили на пишні виноградні лози. Мені прийшло в голову видавити з них сік у баклагу, яку я випадково найшов на дорозі. Баклагу я поклав на сонці, і, коли ми через декілька день знову проходили мимо, я покуштував питво: це було чудесне, міцне і пахуче виноградне вино. Покуштувавши його, я наче вдруге народився на світ: забувши про своє становище, я став підплигувати і співати найвеселіші пісні.

Дідок, очевидно, помітив дивовижний вплив трунку і знаками став вимагати, щоб я дав йому баклажку. Через декілька хвилин уся баклажка була порожня, а дідок став дико співати і плигати у мене на плечах, але швидко йому занудило. Рознялися ноги, і він звалився на землю. Недовго думаючи, я беру камінь і дякую ним свого злодія за всі його знущання, а сам щосили біжу до моря. На превелику радість, на березі я стріваю багато людей, які зійшли на острів з корабля, щоб набрати води і нарвати свіжих плодів. Довідавшись про всі мої пригоди, вони з дивуванням дивились на мене і вітали мене з новим життям.

- Та знаєш ти, що це був водяник, морський дід,- говорили вони,- з пазурів якого ще нікому не доводилось вирватись живим. Осідланого він не кидав до того часу, доки не заїздить і не замучить його на смерть.

Того-то подорожні зважаються іти на острів тільки великим гуртом.

Потім повели мене на свій корабель; капітан, вислухавши мене, охоче згодився взяти з собою і поставився до мене взагалі дуже прихильно. Корабель наш поплив далі, і через декілька день ми вже підходили до великого міста.

Один з торговців, мій новий приятель, з яким я пішов у місто, повів мене в отель, де звичайно спинялись усі подорожуючі торговці. Тут я познайомився з деякими місцевими людьми, що збиралися йти в ліс по кокосові оріхи.

Мій приятель дав мені харчів і сказав:

- Іди з ними, роби те, що будуть робити розумні люде, та гляди не одбивайся од них, щоб знову не спіткатись з яким-небудь лихом.

Ми прийшли в величезний кокосовий ліс.

Оріхи росли на самих верхів’ях дерев, а злізти на кокос не було ніякої змоги: такі вони були рівні та слизькі. Але мої товариші пустились на хитрі вигадки. Треба сказати, що в лісі лазила і бігала сила мавп. Перелякані нами, вони позлазили на саме верхів’я кокосів, а товариші стали кидати на них каміння. Тоді мавпи стали оборонятись кокосовими оріхами, які вони зривали і кидали на землю. Нам, звичайно, цього тільки і треба було. Ми, поспішаючись, збирали оріхи і знову кидали каміння. Через деякий час ми вже вертались на слонах з повними мішками оріхів. Мій приятель - торговець - купив у мене всі оріхи.

- Роби так і далі,- сказав він,- через деякий час у тебе збереться стільки грошей, що ти зможеш вернутись у свій Багдад.

Я подякував йому за пораду, завзято взявся за діло і зібрав чимало грошей.

Коли корабель наш, наповнений оріхами, рушив в дорогу, я теж поїхав, побував на багатьох островах і поїхав ловити перли. І тут мені пощастило: мій наймит-водолаз наловив мені багато дорогоцінних перлових раковин.

Нарешті розбагатівши, я вернувся додому і, роздавши убогим десяту частину свого багатства, знову став жити спокійно і щасливо.

Ось, мої друзі, історія моєї п’ятої подорожі. Коли ще вам не обридло, то приходьте завтра слухати далі».

Попрощавшись, господар дав Гіндбаду сто цехінів, а на другий день, після сніданку, знову почав своє оповідання.

ШОСТА ПОДОРОЖ СІНДБАДА

«- Коли я подумаю про те, як я міг зважитись після стількох лихих пригод знову поїхати подорожувати, то і сам я починаю не розуміти. Скільки разів я зарікався більше не вірити зрадливим хвилям, скільки разів пекло́ мою душу каяття! Але якась таємна сила вабила мене в далекі країни. Так було і цього разу. Як не благали, як не вмовляли мене кревні і друзі, я сів-таки і поїхав. Як і раніше, я спочатку побував у багатьох землях Персії та Індії, а потім сів на корабель, що йшов у далеку довгу дорогу.

Ми довго плавали, але, нарешті, збились з дороги і не знали навіть, де ми в цей час носимось по бурхливих хвилях. Але це було ще не лихо. Справжнє лихо сталось тоді, коли капітан зрозумів наше становище; він зірвав з себе чалму, рвав на собі волосся і став взагалі як божевільний. А коли ми спитали його, в чім річ, він нарешті закричав:

- Все скінчено! Ми гинемо! Не пройде і чверть години, як наш корабель обернеться в тріски: його захопила невблаганна течія і з кожною хвилиною наближає його до кінця.

Наче божевільні, ми кинулись знімати вітрила, але було вже пізно. Корабель несло до страшного місця, і через декілька хвилин він ударився і розбився об гранітну скелю. На щастя, сідав він поволі, і ми встигли не тільки самі вибратись на берег, але й спасти харчі і найцінніший крам.

Весь берег був накритий уламками розбитих кораблів і купами людських кісток, які голосно пророкували нам гірку долю. Скрізь валялись пакунки з дорогоцінними речами, та й сама гора була з кришталю, рубінів і іншого, не менш коштовного каміння. З цієї гори, як виявилося, витікало в море щось подібне до гірської смоли, яка зараз же з’їдалась рибами і виходила з них через деякий час янтарем. Хвилі викидали на берег цей янтар, і його було сила. Але непотрібні нам уже були скарби. Справді, вибратись з цього острова не було, здавалось, ніякої можливості. Круті й високі скелі оточували берег, а шалена морська течія не давала змоги одбитись від берега. Нам лишалось скоритись і спокійно ждати голодної смерті.

Справді, тих харчів, які ми захопили з корабля і які поділили між собою, через декілька день не стало, і товариші почали умирати один за другим. Я їв потрошку, і тому в той час, як другі вже лежали мертвими, я ще дихав і ждав голодної смерті. Бачачи, що через день-два мені нічого буде їсти, я завчасу викопав собі могилу.

Треба вам сказати, мої друзі, що в цьому проклятому місці була дивна річ, на яку я звернув увагу з самого початку. Скрізь, мої дорогі, на Божому світі річки витікають із своїх джерел і несуться в море. Тут же була досить широка річка, яка виходила із джерел над самим морем, текла кудись угору і зникала в темній печері. В моїй голові промайнула думка: чи не можна втекти від смерті через цю печеру? Річка, що текла під землею, мусила ж де-небудь вийти на світ. А що, коли б зробити плоти, сісти і віддатись на волю течії? Річка або винесе на люде, або сховає в своїх загадкових хвилях. У всякім разі, гірше не буде. І ось я настягав брусків, збив їх гвіздками, зв’язав міцненько, і плот вийшов неабиякий. Одібравши найкоштовніші рубіни, ізумруди, янтар, взявши два весла, зроблені мною, я спустив плота, скочив на нього і поплив. Мене швидко понесло вперед. Тихий відблиск сонця, що заглядав у печеру, швидко злився з мороком. Декілька день я плив у непроглядній пітьмі, щохвилини ждучи смерті. Місцями так низько висіло каміння над моєю головою, що я декілька разів ударився об його і мусив їхати згорбившись, а то й лежачи. Харчів уже не ставало. Від страшенної втоми мені хотілось спати, я ліг і впав у якесь забуття. Чи довго я пролежав у ньому, чи ні - не знаю, але коли я прокинувся, то від здивування не хотів вірити власним очам. Замість непроглядної ночі надо мною блищав ясний, сонячний день, а навкруги розстилалась розкішна зелена долина. Плот мій був прив’язаний до берега, а мене з усіх боків оточували якісь чорні люде. Хоча я цілком не розумів їхньої мови, але видко було, що вони ставляться до мене не вороже.

З серцем, повним несказанної радості, я голосно прочитав по-арабськи молитву. Один з чорних зрозумів мене і, підійшовши до мене, сказав на тій же мові:

- Не дивуйся, мій брате, що бачиш стільки нас біля тебе. Ми прийшли сюди, щоб спільними силами викопати рівчака і провести воду на наші ниви. Ще здаля ми помітили щось на річці, а коли угледіли пліт, деякі вскочили в воду і притягли його до берега. Тут ми прив’язали його, як бачиш, до берега і стали ждати - коли ти прокинешся. Тепер і ти розкажи нам, як попав ти сюди, де спустив плоти на річку, початку якої ми не знаємо.

- З великою охотою розкажу вам усе до найменших подробиць,- відповів я,- але, будь ласка, дайте попереду мені чого-небудь з’їсти.

Всі стали виймати харчі і годувати мене.

Я з приємністю їв їх грубу страву, яка мені здалась після голодування найсмачнішою в житті, і підтримав свої сили. Потім я став їм розказувати про всю свою подорож. Немало вони дивувались, слухаючи моє оповідання. І стали просити мене розказати вдруге самому шейху.

- Нам він не повірить,- говорили вони.

Через декілька хвилин привели коня, на якого мене попросили сісти. Я сів. Рушили. Частина йшла попереду і показувала мені дорогу, потім їхав я, а за мною йшли останні і на плечах несли мій пліт з усією його поклажею. На другий день ми прибули в столицю Серендиби - так звався той острів, на якому я був. Шейху в ту ж хвилину дали знати про мене, і він звелів негайно привести мене до себе. Коли я ввійшов, шейх сидів уже на престолі і ждав мене. Я привітав його по індійському звичаю - себто упав перед ним і поцілував землю. Але шейх привітно звелів мені встати і посадив поруч себе.

- Як тебе звуть? - спитав він.

- Сіндбад,- відповів я.- Родом з Багдада.

- Як же ти попав сюди, в мою країну?

Я розказав йому, і моє оповідання здалось йому таким цікавим, що він звелів записати його золотими літерами в літописи своєї держави. Разом з тим принесли мого плота зо всіма пакунками. Шейх не міг одірвати своїх очей від чудесних рубінів і ізумрудів, яких не було навіть в його скарбниці. Я низько схилився перед ним і сказав:

- Ваша величність! З великою радістю віддаю на твою волю не тільки себе, а й усі мої скарби. Прийми ласкаво цей нікчемний подарунок.

На це шейх відповів з усмішкою:

- Ні, Сіндбаде! З мого боку був би великий гріх приймати ті подарунки, які куплені такою страшенною ціною. Навпаки, я подбаю про те, щоб ти зробився тут ще багатішим, а в своїй вітчизні згадував мене добрим словом.

Потім він звелів одному з найстарших вельмож показати мені будинок і подбати про все, що потрібно буде для мене. Все було якнайкраще виконано.

З того часу я щодня одвідував шейха, який завжди охоче розмовляв зо мною, у вільні хвилини я оглядав місто.

Та як гарно не жилось мені на острові, а думки летіли в рідний край. Раз прийшовши до шейха, я сказав йому, що мені хочеться вернутися в Багдад. Шейх не тільки згодився пустити мене, а навіть подарував мені багато дорогоцінних речей і дав листа до нашого царя, великого володаря правовірних. Я гаряче подякував шейху й обіцяв якнайскоріше виконати доручення. Але цим ще не обмежилась ласка доброго шейха: перед моїм од’їздом він покликав капітана і звелів йому задовольняти всі мої бажання.

- Май на увазі, що Сіндбад - мій посол,- сказав він.

Лист шейха Серендиби було написано на тонкій злотистій шкурі якогось надзвичайного, дорогого звіра.

Хто знав індійську мову, той легко міг би прочитати його зміст.

«Шейх Індії,- так починався лист,- перед яким ідуть тисячі століть, власник палацу, дах на якому сяє блиском тисячів рубінів, і скарбниці з двадцяти тисячів брильянтових корон, шле своє привітання каліфу Гаруй аль-Рашіду.

Невеликий своїм коштом мій нікчемний подарунок, але прийми його, як мій брат і друг, на знак моєї щирої прихильності і вірності. Сподіваюсь, що в твоїм серці знайдеться куточок для мене, рівного тобі по силі і правам. Бувай здоровий!»

Доїхав я до Багдада і зараз же дав знати каліфу, що маю до його доручення від індійського шейха.

Каліф висловив бажання мене бачити. В найкращому убранні пішов я до нього і звелів своїм людям нести за мною подарунки каліфу. Попереду я упав перед його величністю, а потім власноручно віддав листа і коротко, але ясно розказав йому, як зробився я послом. Каліф прийняв мене дуже прихильно і, прочитавши листа царя Серендиби, спитав - чи правда все те, що він пише про свою силу та багатства. Я схопився вдруге і, підвівшись, сказав:

- Ваша величність! У листі великого шейха немає і крихти неправди. Справді, немає нічого більш дивовижного, як його палац. Коли шейх хоче показатись народові, то сідає на розкішного престола, поставленого на спину найбільшого слона Індії, і їде, оточений блиском і розкішшю.

Попереду, на тім же самім слоні, стоїть вояк із золотим списом у руках, а ззаду - другий високо тримає золоту корону, оздоблену найдорогоціннішим камінням. Перед шейхом їдуть на слонах тисячі оборонців, одягнених у шовк і парчу. Час від часу вояк, що стоїть перед шейхом, вигукує велебним голосом: «Ось дивіться - їде цар і володар Індії!» Палац його сяє блиском тисячів рубінів, а в скарбниці його двадцять тисячів брильянтових корон. І слава великого Соломона і великого царя Магораджа не зрівняється з славою царя Серендиби.

А другий вояк, що стоїть за шейхом, додає: «Великий і могутній цар Серендиба, але умре і він, умре і він, умре і він».

Тоді перший вояк, високо піднявши руку, кричить: «Слава вовіки вічно живому безсмертному Богу!»

Нарешті, шейх Серендиба - такий мудрий і справедливий, що на цьому острові немає ні одного судді і він сам усіх судить по правді.

Але злочинств у його державі майже не буває. Всі живуть по закону, по-Божому.

На це каліф сказав:

- Я вже по листу бачив, що шейх Серендиба дуже мудрий. З приємністю впевнююсь, що для його народу не треба кращого царя, а для його - кращого народу.

Зробивши мені подарунок, каліф дозволив мені його покинути».

На цьому Сіндбад скінчив своє оповідання.

Давши Гіндбаду сто цехінів, він запросив гостей прийти завтра і вислухати його оповідання про сьому подорож. Всі радо пообіцяли і на другий день прийшли слухати.

СЬОМА І ОСТАННЯ ПОДОРОЖ СІНДБАДА

«- Після шостої подорожі я дав собі слово ніколи більше не подорожувати, і справді цього разу я додержав свого слова. Не кажучи вже про те, що після таких пригод хоч у кого одпаде охота до подорожування, і мої літа були вже не ті. Пройшла моя молодість, я заспокоївся, і те спокійне життя, яке раніш мені так обридало, тепер мені уявлялось якимсь солодким спочинком після всіх пережитих негод. Одначе доля хотіла другого. Одного разу, коли до мене зібрались мої друзі і я весело гуляв з ними, ввійшов слуга і сказав, що мене хоче бачити посланний каліфа. Негайно вставши із-за столу, я пішов до нього на зустріч і довідався, що мене кличе до себе каліф. Через декілька хвилин я був уже у каліфа.

- Сіндбаде! - сказав він.- Мені потрібна твоя послуга. Ти мусиш передати шейху Серендибі мої подарунки і відповідь на його листа. Цього вимагає від мене ввічливість.

Це так мене вразило, що я довго не міг нічого сказати, і, нарешті, відповів:

- Ваша величність! Я весь у твоїй царській волі, але благаю тебе, зверни увагу, що я вже не молодий і що сили мої давно підточені лихом та горем, які випали на мою долю. Я боюсь, що вже не винесу нової дороги. До того ж я зарікся більш нікуди не виїздити з Багдада.

Тут я розказав каліфу про всі пригоди, які прийшлось мені винести, і він вислухав мене з великою увагою.

- Так,- нарешті сказав він,- багато ти натерпівся лиха на далеких чужинах, але я сподіваюсь, що ти виконаєш моє доручення цілком щасливо, бо тобі дорога до острова Серендиби уже добре знайома. Ти, звичайно, сам розумієш, що мені ніяково нічим не виявити своєї вдячності і пошани до шейха Серендиби. Та скажи, будь ласка, хто зміг би зробити краще те, що я доручаю тобі?!

Мені нічого не лишалось, як скоритись його волі. Каліф зрадів, що я згодився їхати, і звелів видати мені на дорогу тисячу цехінів.

Через декілька днів я вже їхав до Бальсори, де ждав мене корабель.

Лист каліфа був такого змісту:

«Во ім’я небесного Господа, що показав нам правдиві шляхи, могутньому й щасливому султанові острова Серендиби від Абдаллаха Гарун аль-Рашіда, посаженого Богом на престол, блаженної пам’яті його прадідів - уклін і привітання!

З радістю я прочитав твого листа і посилаю відповідь, підказану мені власним серцем і високим розумом моїх порадчиків. Сподіваюсь, що, кинувши на неї свій ясний погляд, ти повіриш моїй щирості і побратимству. Бувай здоров».

Подарунки каліфа були такі: парчева ковдра (коштувала не менш тисячі цехінів), п’ятдесят убрань із дорогоцінної ткані, сто інших із найтоншого білого полотна, яке виробляється в Каїрі, Александрії, Суеці й Куфі, чудесна агатова ваза і старовинний стіл, за яким сидів начебто сам цар Соломон.

Прибувши на острів Серендиби, я зараз же пішов до шейха.

Ще здалеку він пізнав мене і привітав такими словами:

- А, Сіндбаде! Прошу до господи! Можу запевнити тебе, що я декілька разів згадував тебе і радий тебе бачити.

Лист і подарунки каліфа він прийняв з великою охотою і приємністю.

Через декілька день я пішов до шейха і сказав, що збираюсь їхати додому. Дуже йому було тяжко розлучатись зо мною, але він пустив мене, подарувавши мені багато грошей і різних дорогоцінних речей. Сів я на корабель і поїхав, сподіваючись, що вернусь додому так же щасливо, як і приїхав сюди, але Богу хотілось другого.

Уже три дні ми плили по морю, як раптом нас нагнали морські розбійники, декого повбивали, декого забрали в полон і продали в неволю на далекі острови.

Мені судилось попасти до одного багатого торговця, який поставився до мене дуже прихильно. Привівши мене додому, він звелів нагодувати і одягти мене в чисте убрання, а через декілька день покликав до себе і спитав, що я вмію робити. Я відповів, що був колись торговцем і що весь мій крам одняли розбійники, а мене продали в неволю.

- А чи не вмієш ти принаймні стріляти з лука? - питав він далі.

- Пане,- відповів я,- це було колись у молоді роки моєю найкращою розвагою, і я сподіваюсь, що ще не втратив і досі цієї здібності.

Тоді господар дав мені лука і стріли, велів сісти ззаду себе на слона, і ми поїхали далеко за місто у величезний ліс. Доїхавши до призначеного місця, він спинився, велів мені злізти з слона і, показуючи на високе дерево, сказав:

- Лізь на саме верхів’я цього дерева і стріляй звідти у слонів; у цьому лісі ходить їх сила, і ти їх, сподіваюсь, угледиш незабаром. Коли уб’єш одного, дай мені знати якомога швидше.

Покинувши мені харчів, він рушив додому, а я став прислухатись до тиші і ждати слонів. Цілу ніч я прождав їх даремно, а вдосвіта угледів їх цілу череду.

Я пустив стрілу, і один слон звалився на землю, а всі інші порозбігались.

Я зіскочив з дерева і побіг повідомити свого господаря про щасливе полювання.

Він похвалив мене, дав пообідати і знову пішов зо мною в ліс. Там викопали ми велику яму і закопали в неї убитого слона, щоб потім, коли він згниє, знову одкопати його і забрати коштовні зуби.

Так я, міняючи місця, прополював місяців зо два. Одного ранку я угледів стільки слонів, як не бачив ніколи, але вони замість того, щоб пройти мимо, всі зі страшним ревом кинулись до мене.

Простягаючи свої довгі носи, наче думаючи зняти мене з дерева, вони дивились на мене так страшно, що я від переляку випустив із рук свою зброю.

Не встиг я опам’ятатись, як один із найбільших слонів обмотав своїм носом дерево і вирвав його з корінням. Разом з деревом упав і я на землю, але в ту ж хвилину слон підхопив мене і перекинув на свою широку спину; я лежав ні живий ні мертвий.

Тоді мій слон пішов попереду, інші за ним, і через декілька хвилин я був обережно положений на землю.

Довго я не міг зважитись і підняти голову, щоб оглянути місцевість, але нарешті зважився. Навкруги не було видко ні одного слона. Я лежав на великій могилі, де валялось безліч слонових кісток і зубів. Подумавши, я зрозумів, що лежу на слоновому кладовищі. Довго я дивувався надзвичайному розумові слонів, що взяли і однесли мене на кладовище, наче хотіли сказати: «Тобі, людино, потрібні наші зуби, так краще бери їх з мертвих і не вбивай живих».

Господар зустрів мене радісним криком:

- Який я радий, який я радий, що бачу тебе знову, мій бідний Сіндбаде! Я вже думав, що тебе немає на світі, бо і лук, і стріли твої я знайшов на землі під вирваним з корінням деревом. Розказуй же швидше - як це я тебе бачу живим та здоровим.

І я розказав йому про надзвичайну пригоду, а на другий день повів його на кладовище слонів. Не гаючись, ми почали збирати слонові зуби і класти на свого слона. Під страшною вагою гнулась слонова спина, коли ми вертались додому.

- Сіндбаде! Ти приніс мені щастя! І я був би злодієм, коли б не віддячив тобі волею. Тепер я з легким серцем можу сказати те, чого не говорив раніше! Ти єдиний із невольників, якому пощастило спастись від помсти слонів. Щороку віддячують слони тим, хто убиває їх на полюванні, і остався ти живим тільки з ласки Божої. Видко він одібрав тебе для великих і добрих вчинків. І тепер ти вже приніс величезну користь не тільки мені, а й усьому народу: нам не доведеться більше посилати на страшну смерть своїх невольників, з цього часу ми будемо спокійно збирати дорогоцінні слонові зуби. Будь певен, що я віддячу щедро тобі за неймовірне відкриття.

- Пане господарю,- відповів я.- Воля найдорожче всього на світі, і для мене її цілком буде досить за те, що я зробив тобі і народові. Єдине, що я проситиму в тебе, це дозволити мені вернутися в рідний край.

- Гаразд,- сказав господар,- незабаром прийдуть сюди кораблі, що забирають у нас слонові зуби. Я пущу тебе з ними і потурбуюсь, щоб ти не виїхав від мене з порожніми руками.

Я знову подякував господарю і декілька день допомагав йому перевозити з могили слонові зуби. Про це довідались другі торговці і кинулись на слонове кладовище, і кожний з торговців мені дарував що-небудь коштовне.

Коли нарешті приплили кораблі, господар вибрав із них найбільший, завалив його слоновими зубами і подарував мені половину їх. Давши мені харчів на дорогу і подарувавши на спомин декілька цікавих речей місцевого виробу, він попрощався зо мною. Радісний і веселий, сів я на корабель, але через деякий час зліз з нього і пристав до величезного каравану, що мандрував у Багдад. Свій крам я порозпродував за декілька день і взяв за нього величезні гроші, частину яких я, правда, витратив на коштовні подарунки кревним та знайомим. Довго ми їхали по безводних степах, але я терпів і спеку, і згагу, [4] тішачи себе тією думкою, що тепер принаймні не ждуть мене ні бурі, ні морські розбійники, ні гадюки. Доїхавши до Багдада, я насамперед пішов до каліфа. Він прийняв мене дуже привітно і сказав, що дуже турбувався за мене. Я розказав йому про всі свої пригоди, і йому особливо сподобалась пригода зі слонами. Взагалі оповідання про всі мої сім подорожей так сподобались йому, що він звелів записати їх у науку нащадкам. Щедро обдарувавши мене коштовними подарунками, він пустив мене додому, до моїх кревних, з якими я більше не розлучався».

Такими словами Сіндбад скінчив своє оповідання про дивовижні подорожі і, звернувшись до Гіндбада, додав

- Ну, мій друже, чи чував ти коли-небудь, щоб хтось виніс стільки лиха у своєму житті? І чи я не маю права на спокійний і приємний відпочинок?

- Так, пане господарю,- відповів Гіндбад, підійшовши і цілуючи йому руку,- ти стільки натерпівся горя та лиха, що мав би право жити ще щасливіше, ніж живеш зараз. Свого лиха не можу я навіть рівняти з твоїм! Хай же Господь благословить тебе і продовжить твій вік.

Ці слова так зворушили Сіндбада, що він обдарував бідного робітника і сказав йому:

- З цього дня ти будеш моїм найближчим другом, і я потурбуюсь, щоб ти пам’ятав мене усе своє життя!

ЛАМПА АЛАДДІНА

В столиці одного китайського царства, дуже великого і багатого (а якого - зараз ніяк не згадаю), жив собі та був собі кравець Мустафа. Нічого казати, чесний він, роботящий, але бідний. Ледве-ледве він міг прогодувати свою жінку та сина Аладдіна. Де вже було думати Мустафі про якесь виховання сина! І хлопець виховувався просто на вулиці, серед вуличних розбишак. Важко було його навіть вдержати в хаті. З ранку до вечора він бігав на вулицях і площах і тільки смерком повертався додому, щоб попоїсти і виспатись. Але ось настала пора і привчати його до якого-небудь діла. А без грошей у яку науку його віддаси? «Хай і Аладдін вчиться на кравця»,- подумав батько і подав синові голку. Та не заохотився Аладдін своєю роботою: всі його думки летіли туди, де гуляють товариші, здатні на великі вигадки. Ще коли стоїш над ним, він начебто щось і робить, а як одвернувся - уже в хаті його не угледів. Вискочив на вулицю і подавсь до самої ночі. Ні докори, ні лозина, ні ласкаве слово - ніщо не могло його переробити. Мустафа махнув рукою і від нудьги та лиха занепав і незабаром помер. Бідній удові залишалося тільки продати майстерню, щоб збити копійку і перебиватися з хліба на воду. На Аладдіна не було ніякої надії. Матері він зовсім не слухався і ніколи не бував дома. З ранку до вечора він ганяв по вулицях з своїми приятелями і думав про одні забавки. Ніщо лише його не турбувало, і ні до чого йому не було ніякогісінького діла.

Одного разу, коли Аладдін весь був захоплений якоюсь забавою, до нього підійшов якийсь добродій і сказав:

«Батько твій Мустафа? Кравець? Я не помилився, моя дитинко?»

«Так, так! Звали його Мустафа,- дивуючись, відповів хлопець і додав: - Але його вже давно немає на світі».

«Немає!!» - крикнув добродій і накинувся з слізьми на очах обнімати та цілувати хлопця.

«Чого ви плачете, пане?» - звернувся Аладдін.

«Та як же мені не плакати?! - заголосив добродій,- коли твій батько був мій рідний брат, а я - твій дядько! Сорок літ минає, як я покинув свій край і подорожував по різних землях, а тепер вернувся, щоб побачити Мустафу, щоб обняти мого брата рідного... Але така вже Божа воля. Єдина моя втіха - що бачу тебе і пізнаю в тобі свого брата».

Потім він вийняв із кишені жменю срібла і, даючи Аладдіну, сказав:

«На, віднеси ці гроші твоїй матері і скажеш, що, може, завтра, коли буде у мене вільний час, я навідаюсь до неї і подивлюся ту оселю, де жив і помер мій брат».

Аладдін не оглядаючись побіг додому.

«Мамо, мамо,- закричав він,- скажіть насамперед, чи є у мене який-небудь дядько?»

«Ні, дядьків ніяких у тебе немає»,- відповіла мати.

«Оце так! А хто ж до мене підходив, обіймав і цілував мене, а тоді просив передати цілу жменю срібла? Він навіть сказав, що завтра зайде до нас, щоб побачити нашу хату».

«Не розумію! - дивувалася мати.- У твого батька справді був колись брат, але він давно вже в могилі. Других же братів у його не було. Мабуть, якесь непорозуміння»,- додала вона.

На другий день, коли Аладдін грався з товаришами на якійсь площі, до його підійшов той же добродій і сказав:

«Я можу прийти до вас тільки увечері. Скажи матері, щоб вона зварила що-небудь на вечерю. Передай їй оці два червінці, але раніше покажи мені вашу хату».

Аладдін показав хату і побіг додому, щоб віддати гроші.

Дуже зраділа вдова, коли довідалась, що сьогодні ввечері буде у неї несподіваний гість. Вона побігла на базар, скупилась і позичила посуд у сусідів. Наварила вона, напекла і стала ждати. Незабаром хтось постукав у двері, і в хату ввійшов поважний дід з кошиком у руках, з якого виглядали пляшки з вином і всякі інші речі. Поставивши кошика, гість привітався і попросив показати йому те місце, де звичайно сидів Мустафа. Йому показали. Тоді дід упав на коліна перед цим місцем і з слізьми на очах декілька разів його поцілував.

«Бідний брате! І чому я не застав тебе живим?!» - голосно проговорив він.

Удова попросила його сісти на місце свого чоловіка, але він одказав їй:

«Ні, цього я ніколи не зроблю, я сяду проти і буду уявляти, що бачу між вами і мого рідного брата.- Сівши, де йому хотілось, дід знову забалакав: - Не дивуйся, люба сестро, що за стільки років мене бачиш уперше. Ось уже сорок літ минає, як я покинув свій край і подорожую по Індії, Персії, Аравії, Сірії, Єгипту. Останні роки я прожив у Африці, але довше оставатись там я вже не міг і приїхав сюди, щоб, може, перед смертю угледіти свого брата і умерти в рідному краї. Я не стану вам розповідати, чого я натерпівся за далеку дорогу, як я змучився і зморився за неї,- стократ тяжче мені було довідатись про довчасну смерть Мустафи, якого я любив від усього серця.- Помітивши, що у матері на очах заблищали сльози, він захотів перемінити розмову і звернувся до небожа: - А як тебе звуть, хлопчику?»

«Мене звуть Аладдін»,- відповів хлопець.

«Ну, Аладдіне, розкажи мені, що ти поробляєш, до чого привчаєшся?!»

Аладдін почервонів і сховав голову.

«Ледащо він у мене, ледащо! - відповіла за його мати.- Батько хотів його зробити кравцем, але з цього нічого не вийшло. А умер батько, Аладдін і зовсім перестав слухатись. Хоч би тобі день посидів дома та за що-небудь узявся - так ні! Гульня та забавки тільки в його голові. Ніколи він не подумав про наші достатки та про те, що може завтра нічого буде їсти. Як це не прикро, а доведеться мені зовсім вигнати його з дому. Як хоче, хай так і живе, поки не слухає матері».

«Еге, сину, погано, погано! - докірливо захитав головою гість і став його соромити.- Хіба ж ти мала дитина, хіба тобі вже не час подумати та взятись за яку-небудь роботу? Ти б ще матері допоміг, мій сину. Не маєш охоти бути кравцем, то візьмись за що-небудь інше. Може, торгував би ти крамом? Коли хочеш, я найму для тебе крамницю, куплю краму, і ти торгуй собі на здоров’я. Хочеш бути торговцем? Ото поміркуй собі гарненько, а потім і скажеш мені».

Аладдін довго не думав. Ганяючи по вулицях, він бачив, що торговцям живеться незле і робота в них не така вже нудна, тому він відповів дядькові

«Торгувати мені дуже подобається, і коли б ти, дядьку, допоміг мені зробитись торговцем, я б ніколи не перестав тобі дякувати».

«От і чудесно,- сказав гість,- завтра ж я куплю для тебе найкраще убрання, найму крамницю і наберу краму»

Повечеряли, побалакали ще про Аладдіна, про торгівлю, про покійного Мустафу, і гість пішов додому, обіцяючи навідатись на другий день.

І справді, вранці він прийшов до вдови, взяв з собою Аладдіна і пішов з ним у крамницю, щоб купити убрання.

«Вибирай, яке хочеш!» - сказав він Аладдіну, коли вони прийшли в крамницю.

Аладдін вибрав найкраще убрання, одяг його і щасливий оглядав себе з усіх боків, а дядько заплатив гроші.

«Спасибі ж тобі, дядечку, спасибі!» - дякував Аладдін, а дядечко усміхнувся і повів його в ті місця, де були найкращі крамниці.

«Ну, подивись на крамниці, хлопче, подивись на торговців і сам себе покажи. Ви мусите знати і спільне діло і один другого».

І дядько показав йому крамниці, потім повів його по місту, щоб показати султанський палац, мечеті, отелі, де спинялись торговці. В тому отелі, де жив дядько, ждало уже декілька торговців, яких він запросив навмисне для того, щоб познайомити з ними свого небожа.

Вечеря затяглась, і торговці розійшлись тільки пізно ввечері.

Аладдін уже хотів попрощатися з дядьком і йти додому, але дядько затримав його і сам повів небожа до матері. Вдова не пізнала свого сина і не знала, що робити від щастя. В думках вона молилася і дякувала Бога за його милосердя.

«Аладдін - добра дитина,- сказав, прощаючись, дід,- і коли він і надалі буде таким слухняним, то все буде гаразд. Мені тільки шкода, що завтра п’ятниця і даремно навіть думати найняти крамницю, бо в цей день торговці спочивають і нічого не роблять. Доведеться нам підождати суботи, але завтра я зайду до вас, щоб узяти з собою Аладдіна і зводити його в сад, де звичайно збираються порядні люде. Весь час він тільки грався з дітьми - хай же подивиться і на дорослих».

Таємний гість пішов додому, а Аладдін ліг спати, але не зміг заснути. Він ніколи не був за містом, де зеленіють розкішні сади, і вони цілу ніч йому ввижались і вабили до себе. Ще до сходу сонця схопився Аладдін, одягся і став ждати дядька. Він декілька разів вибігав за ворота і дивився на вулицю, але дядько чомусь не йшов. І ледве тільки забіліла його довга-довга борода, як Аладдін з криком побіг до матері, попрощався з нею і полетів назустріч дядькові.

Дядько обняв небожа і сказав:

«Ходім, дитино, я сьогодні покажу тобі багато гарного і цікавого».

І він повів його далеко за місто, де красувались пишні палаци, оточені з усіх боків зеленими садами. Аладдін щиро радів, йому і в думку не приходило, що він іде з африканським чарівником

«Сядьмо та відпочиньмо, дитино, ось тут біля водограю,- сказав дід, зайшовши в якийсь сад.- До речі, ми тут поснідаємо і підкріпимо сили».

Чарівник вийняв пиріжки й овочі, розламав пиріжок і дав половину хлопцеві. За сніданком ішла мова про те, що слід уже Аладдіну покинути дитячі забавки, познайомитися з людьми дорослими, поважними, які можуть дати йому корисні поради.

«Час тобі вже навчитись поважним розмовам, щоб тобі не соромно було стріватись з розумними людьми»,- сказав чарівник.

Поснідавши, вони пішли далі. Пройшли сади і вийшли в поле, оточене з усіх боків високими горами. Аладдін нарешті почув величезну втому.

«Та куди ми йдемо, дядечку? - звернувся він до чарівника.- Я так стомився за дорогу, що не знаю, чи зможу дійти додому».

«Не турбуйся, хлопчику! Мені хочеться показати тобі один сад, якого, певно, ти ніколи не бачив у сні і навіть не уявляв його в думках».

Аладдін повірив чарівнику і пішов за ним. Довго вони йшли і нарешті опинилися в долині між двома високими горами. Це і було те місце, із-за якого чарівник покинув Африку і прибув у Китай.

«Ну, хлопче,- сказав він,- я через хвильку покажу тобі такі дива, яких не доводилось бачити нікому на світі. Але ти допоможи мені назбирати хмизу для огню».

Аладдін назбирав, а чарівник запалив хмиз, і густий чорний дим встав курявою над огнем. Чарівник стояв, махав руками і говорив якісь таємні, незрозумілі слова. В ту ж хвилину затряслась і розійшлася земля. Коли заглянув Аладдін у яму, то угледів камінь і так злякався, що хотів уже тікати, але чарівник схопив його і так ударив його по обличчю, що Аладдін ледве не впав на землю.

«Що я вам, дядечку, заподіяв такого, що ви б’єтесь?» - спитав він, витираючи сльози.

«Не треба без мого дозволу тікати,- відповів чарівник.- Я заступив місце твого рідного батька, і ти мусиш мене слухатись. Але, дитино моя,- додав він уже м’яко і ласкаво,- ти не бійся нічого і тільки роби те, що я звелю тобі, коли хочеш собі щастя. Знай, що під цим каменем - дорогоцінний скарб, який зробить тебе багатшим над усіх царів на світі. Ніхто, крім тебе одного, не має права не тільки піднімати цього каменя, а навіть торкатися до його. Пам’ятай же мої слова і роби так, як я тобі велітиму».

«Кажи, кажи, дядечку,- крикнув, радіючи, Аладдін,- все зроблю, що захочеш».

«От і добре, дитино»,- відповів чарівник і звелів йому підважити камінь.

«Але ж сили у мене, дядечку, не стане,- завважив Аладдін,- чи не допомогли б ви мені хоч трошечки?!»

«Ні! І не проси,- кинув суворо чарівник,- сам ти мусиш його підняти, а щоб легше тобі було це зробити, згадай і скажи голосно імена свого батька і діда».

Аладдін одкинув камінь і угледів під ним печеру, сходи і невеликі двері.

«Ну, тепер слухай мене та уважно,- сказав чарівник.- Коли ти ввійдеш у печеру, то угледиш скрізь величезні вали, насипані злотом та сріблом, але ти йди швидко і навіть не торкайся до їх, коли не хочеш у ту хвилину впасти мертвим. Пройшовши через усі величезні та пишні світлиці, ти знову наткнешся на двері. Ти їх відчиниш і ввійдеш у сад. Коли захочеш ти покуштувати овочів, [5] нарви їх собі на здоров’я. Угледівши сходи, ти зійди нагору. Там висітиме лампа. Ти її погаси, вилий масло і сховай її за пазуху. Потім ти обережно тією ж дорогою повертайся назад».

Після цього чарівник зняв з себе золотий перстень, надів його на палець Аладдіна і сказав, що цей перстень таїть в собі таємну силу - визволяти від усякого лиха.

Аладдін плигнув у яму, збіг по сходах у печеру, пройшов обережно через усі світлиці і нарешті опинився в саду. Ось і сходи. Швидко він збіг нагору, схопив лампу, погасив її, вилив масло і сховав її за пазуху. Повертаючись, Аладдін згадав, що дядько йому дозволив їсти овочі. Тоді він приглянувся уважніше до дерев і до овочів і помітив, що овочі в цьому саду якісь надзвичайні. Вони були самих різних кольорів: то червоного, то блакитного, то синього, то жовтого. Інші були такі блискучі, як срібло, і такі прозорі, як кришталь. Але хлопця найбільше здивувало те, що вони були важкі і тверді, як камінь. Аладдін подумав, що вони зроблені із різнобарвного скла. Аладдін понапихав ними кишені, позакручував їх у пояс. Незабаром він був уже біля чарівника, але, обтяжений овочами, він не міг виплигнути з ями.

«Дядечку! Дядечку! Дайте мені руку, поможіть вийти з ями!»

«Зараз, моя дитино! - крикнув чарівник.- Але ти раніше дай мені лампу. Вона заважає тобі».

«Вибачте, дядечку,- озвався із ями Аладдін,- але вона завалена овочами, і я вам віддам її, коли вилізу звідси і викидаю овочі».

Чарівник став вимагати лампу, а Аладдін не хотів її діставати, боячись, що він розгубить усю садовину. Розлютований хитрістю хлопця, чарівник кинув якогось зілля в огонь і в ту ж хвилину закурив чорний дим і камінь привалив Аладдіна. Аладдін опинився наче в труні.

Тепер уже час нам дещо сказати і про «дядька» Аладдіна. Він зовсім не був ніяким дядьком Аладдіна. Жив він весь час в Африці і з самого дитинства почав учитись чарівництва. Після сорокалітнього учення він нарешті дізнався з деяких таємних книжок про чудесну лампу, яка свого господаря може зробити найбагатшою людиною в світі. Але лампу цю міг добути тільки Аладдін і передати йому з рук у руки. Прибувши в Китай, він відшукав Аладдіна, печеру, і все було б гаразд, коли б не така упертість хлопця. Боячись, щоб хто-небудь не підслухав суперечок і не скористався лампою, чарівник і привалив каменем Аладдіна.

Чарівнику більше не оставалось нічого робити, як податись в Африку і там взятись знову за свою науку. Боячись, щоб його не розпитували про хлопця, він обминув місто і, засмучений, пішов у свою далеку дорогу.

Але вернемось до Аладдіна. Коли упав камінь, він опинився як в труні. Спочатку він не міг сказати і слова, а потім почав з усієї сили кричати і кликати дядька, щоб визволив його з могили. Пройшло декілька годин, але ніхто не озивався. Тоді Аладдін спустився вниз, щоб знову пройти в сад. На превеликий жаль, двері не одчинялись. Аладдін розпачливо заплакав - і став ждати смерті. Так пройшло два дні. На третій день він склав на грудях руки і став молитись. Якось ненавмисне він торкнувся персня, і в ту ж хвилину перед ним виріс дух велетенського зросту.

«Скажи, чого ти хочеш! Ти - власник персня - мій володар, а я твій раб».

В другий час Аладдін вмер би з переляку, а цього разу він навіть не звернув уваги, що перед ним не людина, а дух і відповів:

«Лишенько! Чого я хочу?! Та, звичайно, вилізти як-небудь із цієї ями. Допоможи мені, будь ласка. Я тобі весь вік дякуватиму, добрий чоловіче!»

Не встиг він договорити, як уже був на землі в тому місці, куди привів його чарівник.

В долині, за зеленими садами, блищало на сонці місто, і Аладдін подався додому, не оглядаючись. Спочатку він біг, потім, почуваючи стому, став іти тихше і нарешті ледве доволік ноги.

Мати зраділа несказанно і стала його розпитувати, де він був, але хлопець не міг говорити від знесилля і зомлів.

Прийшовши до тями, він насамперед попросив їсти. «Третій день як і рісочки не було у мене в роті»,- додав він.

«Будь обережнішим, синочку,- попередила мати,- і не їж багато. Навіть зараз не говори мені - ще ти встигнеш розказати мені про свої пригоди. Я така щаслива, що ти вернувся додому, що бачу тебе живим та здоровим».

Аж ось Аладдін підкріпив свої сили і став розказувати їй про всі пригоди, які трапилось йому пережити з п’ятниці. Нарешті він вийняв чудесну лампу і різнобарвні овочі. Декілька з них він подарував матері.

ВИНОСКИ

1 - Скіпетр.

2 - Дрібна розмінна монета вартістю півкопійки.

3 - Старовинних золотих венеціанських монет.

4 - Жагу.

5 - Плодів.

Друкований текст для вичитування взято з: Олександр Олесь. Твори в 2-х томах. Київ, «Дніпро», 1990. т. 2: Драматичні твори. Проза. Переклади.

Книга оцифрована в рамках проекту «СУСПІЛЬНЕ ОЦИФРУВАННЯ». Вичитування тексту: Тетяна Герасименко

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.

© Форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2021