МИКОЛА ДЖЕРЯ

Повість

Присвячується М.В. Ли­сен­ко­ві

I

Широкою до­ли­ною між дво­ма ряд­ка­ми роз­ло­жис­тих гір ти­хо те­че по Ва­сильків­щи­ні не­ве­лич­ка річ­ка Рас­та­ви­ця. Се­ред до­лини зе­ле­ні­ють роз­кіш­ні гус­ті та ви­со­кі вер­би, там ні­би по­то­ну­ло в вер­бах се­ло Вер­бів­ка. Між вер­ба­ми ду­же ви­раз­но й яс­но бли­щить про­ти сон­ця бі­ла церк­ва з трьома ба­ня­ми, а ко­ло неї не­ве­лич­ка дзві­ни­ця не­на­че зап­лу­та­лась в зе­ле­но­му гіл­лі ста­рих груш. По­де­ку­ди з-по­між верб та сад­ків ви­ри­на­ють бі­лі ха­ти та чор­ні­ють пок­рів­лі ви­со­ких клунь.

По обид­ва бе­ре­ги Рас­та­ви­ці че­рез усю Вер­бів­ку сте­ля­ть­ся су­куп­ні го­ро­ди та ле­ва­ди, не од­го­род­же­ні ти­на­ми. Один го­род од­ді­ляється од дру­го­го тільки ряд­ком верб або ме­жа­ми. По­над са­мим бе­ре­гом в’ється в тра­ві стеж­ка че­рез усе се­ло. Пі­деш тією стеж­кою, гля­неш кру­гом се­бе, і скрізь ба­чиш зе­ле­не-зе­ле­не мо­ре верб, сад­ків, ко­но­пель, со­няш­ни­ків, ку­ку­руд­зи та гус­тої осо­ки.

От сте­ляться роз­ло­жис­ті, як ска­терть, зе­ле­ні ле­ва­ди. Гус­та, як ру­но, тра­ва й дріб­ненька, то­ні­сінька осо­ка до­хо­дить до са­мої во­ди. По­де­ку­ди по жов­то-зе­ле­ній ска­тер­ті роз­ки­да­ні тем­но-зе­ле­ні ку­щі вер­бо­ло­зу, то круг­ленькі, на­че м’ячи­ки, то гост­ро­вер­хі, не­на­че то­польки. Між м’яки­ми зе­ле­ни­ми, ні­би ок­са­ми­то­ви­ми, бе­ре­га­ми в’ється га­дю­кою Рас­та­ви­ця, не­на­че пе­ред­раж­нює здо­ро­ві річ­ки, як ча­сом ма­ленькі ді­ти пе­ред­раж­ню­ють стар­ших. А там да­лі во­на по­ви­лась між ви­со­ки­ми вер­ба­ми та ло­за­ми, що обс­ту­пи­ли її сті­ною з обох бо­ків. От вер­би одс­ту­пи­лись од бе­ре­га і роз­си­па­лись ку­па­ми на зе­ле­ній тра­ві. Скрізь по обид­ва бо­ки Рас­та­ви­ці на по­ка­ті сте­ляться чу­до­ві го­ро­ди, жов­ті­ють ти­ся­чі со­няш­ни­ків, що ні­би пос­пи­на­лись та заг­ля­да­ють по­верх ба­дил­ля ку­ку­руд­зи на річ­ку; там да­лі на­біг­ли над річ­ку ви­со­кі ко­ноп­лі і за­ли­ли бе­рег своїм гост­рим важ­ким ду­хом. В од­но­му міс­ці роз­рос­лись чи­ма­лі виш­ни­ки, а да­лі од бе­ре­га, ко­ло са­мих хат, рос­туть ди­кі гру­ші та яб­лу­ні, роз­ки­дав­ши своє ши­ро­ке гіл­ля по­над со­няш­ни­ка­ми; а он­деч­ки се­ред од­но­го го­ро­да вгніз­ди­лась през­до­ро­ва, ста­ра, ши­ро­ка та гіл­ляс­та ди­ка гру­ша, розк­ла­ла своє гіл­ля тро­хи не при зем­лі на бу­ря­ки та кар­топ­лю. Со­няш­ни­ки зап­лу­та­лись своїми жов­ти­ми го­ло­ва­ми в гіл­лі.

Серед се­ла Рас­та­ви­ця вхо­дить в ши­ро­кий ста­вок. Кру­гом став­ка знов осо­ко­ри та вер­би: то сто­ять рів­ною сті­ною, то зби­лись ні­би в през­до­ро­вий круг­лий стовп, то піш­ли бе­ре­гом, на­че ви­рі­за­ною звер­ху в зуб­чи­ки обор­кою. На ста­ву ні­би пла­ває ма­ленький ост­рі­вець з ви­со­ки­ми ста­ри­ми то­по­ля­ми та осо­ко­ра­ми. На греб­лі знов у два ряд­ки ви­див­ля­ються в во­ді ду­же ста­рі, товс­ті, дуп­ли­нас­ті вер­би, вкри­ва­ючи гіл­лям здо­ро­вий панський пи­тель. Ниж­че од став­ка Рас­та­ви­ця знов по­ви­ла­ся між зе­ле­ни­ми ле­ва­да­ми та вер­ба­ми, а да­лі схо­ва­лась в ду­бо­вий ліс та й утек­ла в Рось.

Усі ву­ли­ці в Вер­бів­ці ні­би зу­мис­не об­сад­же­ні ви­со­ки­ми вер­ба­ми: то по­рос­ли вер­бо­ві кіл­ки ти­нів. Усе се­ло на­че в роз­кіш­них але­ях. Як заллє Вер­бів­ку літнє пал­ке сон­це, як за­сип­ле її звер­ху зо­ло­том та сріб­лом со­няч­не ма­ре­во, то вся ку­че­ря­ва до­ли­на здається за­ли­тою буй­ни­ми зе­ле­ни­ми морськи­ми хви­ля­ми, що десь на­біг­ли з мо­ря, й за­ли­ли, й за­то­пи­ли до­ли­ну, й скам’яні­ли, під­няв­шись ви­со­ко вго­ру. Ди­виш­ся й не на­ди­виш­ся, ди­шеш й не на­ди­шеш­ся тим чис­тим га­ря­чим та па­ху­чим по­віт­рям.

В кін­ці се­ла, ко­ло са­мої Рас­та­ви­ці, сто­яла ха­та ста­ро­го Пет­ра Дже­рі. Не­ве­лич­ка ха­та на­си­лу сві­ти­лась бі­ли­ми сті­на­ми че­рез гус­тий ря­док верб. Ко­ло ха­ти ріс не­ве­ли­кий ста­рий са­до­чок. Вер­бо­вий час­то­кіл до са­мо­го бе­ре­га прий­няв­ся й пус­тив од се­бе ши­ро­ке гіл­ля; вер­бо­ві кіл­ки, ко­лись гус­то пов­ти­ка­ні в зем­лю, ста­ли ви­со­ки­ми вер­ба­ми. На­віть вер­бо­ва ко­ша­ра й вер­бо­вий хлів вже прий­ня­лись на вог­кій зем­лі й бу­ли на­по­го­то­ві роз­рос­тись гіл­ля­ка­ми.

Була не­ді­ля. Сон­це ско­ти­лось на за­хід. По­чи­на­ло ве­чо­ріть. За Дже­ри­ною ха­тою, під ста­рою гру­шею, на зе­ле­ній тра­ві спав мо­ло­дий па­ру­бок, підк­лав­ши під го­ло­ву бі­лу сви­ту. Чор­на сму­ше­ва шап­ка ско­ти­лась з го­ло­ви на тра­ву. Па­ру­бок підк­лав од­ну ру­ку під го­ло­ву, а дру­гу од­ки­нув на тра­ву. Чор­не во­лос­ся на го­ло­ві, чор­ні рів­ні бро­ви ду­же ви­раз­но бли­ща­ли на бі­лій сви­ті. За­па­ле­не ли­це бу­ло гар­не, але ду­же мо­ло­де. Чер­во­ний по­яс об­ви­вавсь, на­че га­дю­ка, кру­гом тон­ко­го ста­ну. То був Дже­рин син Ми­ко­ла. Га­ря­че сон­це заг­ля­ну­ло під гру­шу, об­си­па­ло вог­нем бі­лу со­роч­ку, чор­ня­ве ли­це. Ми­ко­ла по­чу­тив, як сон­це при­пек­ло в що­ку, пе­ре­ки­нув­ся на бік, луп­нув очи­ма і знов їх зап­лю­щив.

Чує він крізь лег­кий сон, що якась дів­чи­на спі­ває тон­ким го­ло­сом піс­ню. Та піс­ня зда­лась йо­му крізь сон якимсь ди­вом. Йо­му зда­ло­ся, що він не спить і ди­виться вго­ру на гіл­ля. Зе­ле­ний лист на гру­ші став скля­ний. Він ба­чить че­рез лис­тя синє не­бо, ба­чить, як про­мін­ня сон­ця наск­різь про­ни­зує кож­ний лис­ток, як ти­хий ві­тер має лис­том. Лист чер­кається об лист і ти­хо дзве­нить. Він чує, ні­би той го­лос, та піс­ня ллється на йо­го звер­ху, з то­го лис­тя; йо­му здається, що спі­ває кож­ний лис­ток, ви­мов­ляє на­віть сло­ва, і ті сло­ва, той го­лос ти­хе­сенько сип­ляться йо­му на ли­це, на ру­ки й на гру­ди, на са­ме сер­це. Він роз­див­ляється на той див­ний лист і при­мі­чає на са­мі­сінько­му вер­шеч­ку гру­ші якусь див­ну пти­цю з зо­ло­тим та сріб­ним пір’ям. Пти­ця роз­­пус­ти­ла ши­ро­кі кри­ла, роз­пус­ти­ла роз­кіш­ний, як у па­ви­ча, хвіст та все спі­ва­ла, та все спус­ка­лась ниж­че по гіл­лі. З зо­ло­тих крил по­си­па­лись ог­ня­ні іск­ри, впа­ли на ярий криш­та­ле­вий лист, і лист ще кра­ще задз­ве­нів і зас­пі­вав вку­пі з пти­цею. Пти­ця спус­ка­лась усе ниж­че та ниж­че. Ми­ко­лі за­ма­ну­лось її впій­мать… Він прос­тяг ру­ки, а іск­ря­на пти­ця знов пурх­ну­ла вго­ру на са­мий вер­ше­чок, тільки іск­ри по­си­па­лись на тра­ву, на йо­го ру­ки, на що­ки і за­пек­ли.

Микола про­ки­нувсь - і все ди­во хто йо­го зна де й ді­лось. Пе­ред ним бли­ща­ла зе­ле­на ле­ва­да, млі­ла про­ти сон­ця чис­та во­да в Рас­та­ви­ці, а по дру­гий бік річ­ки в бе­ре­зі сто­яла якась круг­ло­ви­да дів­чи­на, бра­ла во­ду й спі­ва­ла піс­ні.

Микола вгле­дів її тон­кий стан, со­роч­ку з товс­то­го по­лот­на, чер­во­не на­мис­то на шиї; вгле­дів її ли­це з чор­ни­ми бро­ва­ми. Дів­чи­на ви­тяг­ла від­ро во­ди ко­ро­мис­лом, вхо­пи­ла дру­гим кін­цем ко­ро­мис­ла дру­ге від­ро, жва­во й про­вор­но ки­ну­ла ко­ро­мис­ло на пле­че й піш­ла на зго­рис­тий бе­рег між рід­ки­ми виш­ня­ми.

Ще раз обер­ну­лась во­на, зир­ну­ла на річ­ку, на йо­го, і він ще раз по­ба­чив її круг­ле ли­це, тон­кий рів­ний ніс, чор­ні бро­ви та чор­ні товс­ті дві ко­си на го­ло­ві. Во­на все спі­ва­ла та спі­ва­ла, до­ки не схо­ва­лась на ле­ва­ді в вер­бах.

Микола піз­нав дів­чи­ну й не впіз­нав: во­на бу­ла не вер­бівська. Він гля­нув на той ка­мінь, де во­на сто­яла, і знов не­на­че по­ба­чив той гнуч­кий стан, те гар­не, хоч і за­па­ле­не на сон­ці, ли­це.

«Що це за дів­чи­на? Де во­на взя­ла­ся в на­шо­му се­лі?» - ду­мав мо­ло­дий Дже­ря, на­ді­ва­ючи шап­ку і пе­ре­ки­да­ючи сви­ту че­рез пле­че. Він пі­шов до ха­ти, а та піс­ня, а ті чор­ні бро­ви не схо­ди­ли в йо­го з дум­ки.

Молодий Дже­ря пе­рей­шов не­ве­лич­кий са­док і по­за ха­тою по­вер­нув на двір. На призьбі си­ді­ла йо­го ма­ти, Ма­ру­ся Дже­ри­ха, вже не­мо­ло­да мо­ло­ди­ця, блі­да, з тем­ни­ми очи­ма, з су­хор­ля­вим ли­цем. На Дже­ри­сі бу­ла спід­ни­ця з тем­ної піст­рі та со­роч­ка з товс­то­го по­лот­на; в неї го­ло­ва бу­ла за­вер­че­на на­міт­кою. На­міт­ка сві­ти­лась, і че­рез неї бу­ло вид­но ви­со­кий очі­пок з чер­во­ни­ми ла­па­ти­ми квіт­ка­ми на жов­то­га­ря­чо­му по­лі. Жов­ті ста­рі чо­бо­ти бу­ли по­чер­не­ні по са­мі кіс­точ­ки і тільки ха­ля­ви ще жов­ті­ли. Чор­ні бро­ви зда­ле­ки ду­же ви­раз­но чор­ні­ли під бі­лим пруж­ком на­міт­ки. По­руч з Дже­ри­хою си­ді­ли чо­ти­ри мо­ло­ди­ці, по­зав’язу­ва­ні здо­ро­ви­ми хуст­ка­ми на ви­со­ких очіп­ках.

Старий Дже­ря в од­ній со­роч­ці сто­яв ко­ло во­ріт, спер­шись на тин, і роз­мов­ляв з якимсь чо­ло­ві­ком. Мо­ло­ди­ці роз­­мов­ля­ли та цо­ко­ті­ли, як пти­ці на де­ре­ві. Дже­ри­ха роз­ка­зу­ва­ла де­ся­тий раз, як її син тієї не­ді­лі пер­ший раз чи­тав апос­то­ла в церк­ві, як роз­гор­тав книж­ку, і як вий­шов се­ред церк­ви, і як став, і як пе­рес­ту­пав з од­нієї но­ги на дру­гу, як за­со­ро­мив­ся і по­чер­во­нів. Во­на, оче­ви­дяч­ки бу­ла та­ка ра­да, що в неї не­ве­лич­кі тем­ні й яс­ні очі так і кру­ти­лись на всі бо­ки.

- Господи! скільки я пе­ре­но­си­ла дя­ко­ві ку­рей, скільки од­­нес­ла по­лот­на, яєць, гро­шей! А все-та­ки мій Ми­ко­ла ви­в­чив­ся чи­тать, дя­ку­ва­ти гос­по­до­ві ми­ло­серд­но­му. Як зас­пі­ває мій Ми­ко­ла в церк­ві, то я й са­ма не своя. Б’ю пок­ло­ни та мо­лю­ся та хре­щусь… А це не­дав­но я вже ка­за­ла своєму ста­ро­му, чи не час би оже­нить си­на. Я вже ста­рі­юсь, час би взять со­бі не­віс­точ­ку в ха­ту, та не знаю до ко­го б оце ста­рос­тів сла­ти.

Молодиці пе­реб­ра­ли язи­ком усіх дів­чат на се­лі, пе­ре­су­ди­­ли й ба­га­тих, і бід­них, та й спи­ни­лись на од­ній; то бу­ла Вар­ка, доч­ка од­но­го вер­бівсько­го ба­га­ти­ря, мо­ло­да й мо­тор­на дів­чи­на.

Джериха не вва­жа­ла, що Вар­ка бу­ла ба­га­тир­ка, а її син був убо­гий. Во­на зна­ла, що всі дів­ча­та во­ди­ли очи­ма слід­ком за Ми­ко­лою, а як він йшов ву­ли­цею, то ви­бі­га­ли ди­ви­тись на йо­го, аж пе­ре­ла­зи трі­ща­ли.

Сонце би­ло про­мін­ням з-за при­чіл­ка. По­ло­ви­на дво­ра бу­ла вкри­та яс­ним чер­во­ним сві­том, по­ло­ви­на ле­жа­ла в ті­ні. Ми­ко­ла вий­шов з виш­ни­ка і поп­ря­му­вав до ха­ти.

- За вов­ка про­мов­ка, а вовк і в ха­ту! - про­мо­ви­ла ма­ти, вгле­­дів­ши си­на.- А ми, си­ну, оце роз­мов­ля­ли за те­бе, бо­дай не ва­ди­ло, ко­ли не чув.

- Про що ж ви роз­мов­ля­ли, ма­мо? - спи­тав син.

- А про те, що те­бе час оже­нить! - ска­за­ла ма­ти. І мо­ло­ди­ці знов по­ча­ли вих­ва­лю­вать Вар­ку на всі бо­ки.

- Хваліть, та гля­діть, щоб ча­сом не пе­рех­ва­ли­ли на один бік,- про­мо­вив Ми­ко­ла й по­чув, що в йо­го ду­ші лу­нає піс­ня нез­най­омої дів­чи­ни, а пе­ред очи­ма мріє круг­ле мо­ло­де ли­це з чор­ни­ми бро­ва­ми.

В той час на ву­ли­ці між вер­ба­ми за­ту­по­тів кінь. З-за вер­би ви­су­ну­лась кінська го­ло­ва, а за нею за­чор­ні­ла ви­со­ка шап­ка, за­чер­во­ні­ло пов­не ли­це з дов­ги­ми чор­ни­ми куд­ла­ти­ми ву­са­ми. Над во­рітьми блис­ну­ли ви­ряч­ку­ва­ті не­лас­ка­ві сі­рі очі. То був оса­ву­ла. Він їздив по кут­ку й за­га­ду­вав на пан­щи­ну.

- Завтра чо­ло­ві­ки з ко­са­ми на лан ко­си­ти овес, а мо­ло­ди­ці з сер­па­ми панське жи­то жать! - зак­ри­чав оса­ву­ла над са­мою го­ло­вою в Дже­рі, не зняв­ши шап­ки й не поз­до­ров­кав­шись з людьми.

Кінь з оса­ву­лою по­су­нув­ся да­лі проз во­ро­та і схо­вав­ся за вер­ба­ми. Всі в дво­рі за­мовк­ли. Ніх­то до оса­ву­ли не при­ві­тав­ся, не кив­нув на­віть го­ло­вою. Ми­ко­ла ти­хо про­мо­вив: «А бо­дай то­бі за­ці­пи­ло! Кри­чить мов ска­же­ний, на­че нам по­зак­ла­да­ло ву­ха!»

Осавулин го­лос дав знать, що свя­то скін­чи­лось. Мо­ло­ди­ці вста­ли з призьби, розп­ро­ща­лись і піш­ли з дво­ру. Дже­ри­ха вста­ла й со­бі піш­ла в ха­ту. Слід­ком за нею пі­шов і син.

Джериха ски­ну­ла на­міт­ку й по­ча­ла її згор­ту­вать, а згор­нув­ши на­міт­ку, по­мог­ла си­но­ві скла­дать бі­лу праз­ни­ко­ву сви­ту дріб­ни­ми фал­да­ми.

Світ ве­чірнього сон­ця заг­ля­нув в при­чіл­ко­ве вік­но і по­зо­­ло­тив бі­лу ска­терть на сто­лі, бі­лу сті­ну з по­на­мальову­ва­ни­ми чер­во­ни­ми та си­ні­ми квіт­ка­ми в зе­ле­но­му лис­ті. Ті здо­ро­ві квіт­ки бу­ли ба­га­то кра­щі од кві­ток, що ма­лю­ють по сті­нах дів­ча­та: їх ма­лю­вав Ми­ко­ла. Скраю на по­ли­ці, ря­дом з горш­ка­ми, сто­яла до­щеч­ка з не­ве­лич­ким мли­но­вим ко­ле­сом та сту­па­ми. Ми­ко­ла зро­бив ту цяцьку кіс­кою. Ро­бо­та бу­ла та­ка гар­на, та­ка чис­та, ко­ле­со бу­ло так штуч­но зроб­ле­не, на­че йо­го зро­бив справж­ній май­стер. Ря­дом з ко­­ле­сом ле­жа­ли на по­ли­ці Ми­ко­ли­ні книж­ки: гра­мат­ка, ча­с­ло­вець та товс­тий псал­тир.

Микола вчив­ся чи­та­ти з ве­ли­кою охо­тою, про­чи­тав од до­ш­ки до дош­ки ввесь час­ло­вець і псал­тир; і не раз в не­ді­лю або в свя­то батько й ма­ти за­га­ду­ва­ли йо­му чи­та­ти де­ся­тий раз той са­мий псал­тир, са­мі си­ді­ли мовч­ки, згор­нув­ши ру­ки, зіт­ха­ли, ні­би й справ­ді ро­зу­мі­ли. Во­ни тільки зна­ли, що там на­пи­са­но все по-бо­жо­му, а що й до чо­го на­пи­са­но, то­го й сам Ми­ко­ла не тя­мив.

Ховаючи в скри­ню праз­ни­ко­ву оде­жу, ма­ти знов по­ча­ла мо­ву про ба­га­тир­ку Вар­ку.

- Пошлемо, си­ну, во­се­ни ста­рос­тів до Вар­ки. В її батька є во­ли й ко­ро­ви, а в Вар­ки чор­ні бро­ви. Чо­го ж то­бі більше тре­­ба? Вар­ка при­ве­зе до нас у ха­ту не по­рож­ню скри­ню. Чи так, си­ну?

- Може, ма­мо, так, а мо­же, й ні. Хто йо­го зна, як во­но бу­де.

- Чому ж ні? Чим же Вар­ка то­бі не до па­ри?

- Тим, ма­мо, що я її не хо­чу сва­тать.

- Та чо­му ж не хо­чеш? Во­на ж, хва­лить бо­га, дів­ка здо­ро­ва, ро­бо­ча: бу­де нам по­міч да­ва­ти.

- Одчепіться, ма­мо, з тією Вар­кою. Вар­ка та й Вар­ка, не­на­че більше дів­чат не­ма на се­лі.

- Оце, який ти! Не­на­че ма­ти то­бі ба­жає ли­ха.

Ми­ко­лу взя­ла до­са­да, що ма­ти хва­лить Вар­ку, а не ту дів­чи­ну, що не­да­в­но бра­ла во­ду в бе­ре­зі.

- А ко­го ж ти ду­маєш сва­тать? Мо­же, яку убо­гу? Про ме­не, бе­ри й убо­гу; але тим не здоб­рієш, бо й ми убо­гі.

Джериха схо­ва­ла праз­ни­ко­ву оде­жу в скри­ню, за­то­пи­ла в пе­чі й за­хо­ди­лась ва­рить ве­че­рю. Ми­ко­ла зняв з по­ли­ці скрип­ку і по­чав на­тя­гать стру­ни. Ще ма­лим хлоп­цем він зро­бив ма­леньку скри­поч­ку й сам вив­чив­ся гра­ти ко­зач­ка. Те­пер він уже став му­зи­кою, ку­пив со­бі не­до­ро­гу скрип­ку, підс­лу­хав уся­ких пі­сень у дру­гих му­зик і час­то грав до тан­ців дів­ча­там та хлоп­цям.

Микола нап­ра­вив стру­ни, по­вів смич­ком - і жа­ліб­на піс­ня роз­ляг­ла­ся по ха­ті. Він по­чав ве­се­ло­го ко­зач­ка, а сам сми­чок знов по­вер­нув на жа­ліб­ну ду­му. Ма­ти слу­ха­ла, слу­ха­ла та й са­ма за­жу­ри­лась.

- Не грай, си­ну, та­кої жа­ліб­ної! В ме­не аж сльози на­вер­та­ються на очі,- ска­за­ла Дже­ри­ха.

В ха­ту ввій­шов ста­рий Дже­ря, ви­со­кий, тон­кий, з си­ву­ва­ти­ми дов­ги­ми ву­са­ми, з нуж­ден­ним блі­дим ли­цем та смут­ни­ми очи­ма. Тяж­ка пра­ця ду­же за­ра­ні зіг­ну­ла йо­го стан. Гли­бо­кі зморш­ки на що­ках, на ло­бі, по­мор­ще­на тем­на по­ти­ли­ця од га­ря­чо­го сон­ця, гру­бі ру­ки - все це ні­би ка­за­ло, що йо­му важ­ко жи­ло­ся на сві­ті. На йо­го пальцях, на­віть на до­ло­нях, шку­ра так по­мор­щи­лась та по­ре­па­лась, ні­би пот­ріс­ка­лась на жа­ру. На лі­вій ру­ці всі пальці тру­си­лись без­пе­рес­та­ну на­віть то­ді, як він спав. Скільки він ви­жав, пе­ре­мо­ло­тив та пе­ре­ві­яв ти­ми ру­ка­ми хлі­ба на пан­щи­ні за свій дов­гий вік!

Сонце ти­хо сі­да­ло за се­лом. Сім’я сі­ла ве­че­ря­ти ко­ло по­ро­га над­во­рі. Батько й ма­ти все го­во­ри­ли си­но­ві, що во­се­ни тре­ба їм шу­кать не­віст­ки, що во­ни ста­ли ста­рі, а пан­щи­на важ­ка, по­да­ті ве­ли­кі.

Після ве­че­рі Ми­ко­ла взяв сви­ту й ліг спа­ти на то­ку, на со­ло­мі, але йо­го не брав сон. Він ле­жав ли­цем прос­то не­ба й ди­вивсь на тем­не не­бо, за­сі­яне зо­ря­ми, ні­би чор­не по­ле пше­ни­цею. Ве­чір був тем­ний, теп­лий та ти­хий. Кру­гом сто­­яли вер­би, гру­ші та виш­ні, мов ви­роб­ле­ні з ка­ме­ня, а над вер­ба­ми розс­те­ля­лось гли­бо­ке тем­не не­бо. Гус­то-пре­гус­то ви­си­па­ли зо­рі на не­бі. Ми­ко­ла не міг одір­вать очей од не­ба, во­див очи­ма за зір­ка­ми, при­див­ляв­ся до гус­тої Кво­ч­ки, до Во­за, до Во­ло­со­жа­ра, і йо­му зда­ва­лось, що не­бо - то якась здо­ро­ва див­на кни­га, а зір­ки - то якісь див­ні сло­ва, та тільки він не має хис­ту їх про­чи­тать. Він вгле­дів дві зір­ки вку­пі, і йо­му зда­лось, що од­на зір­ка - то йо­го до­ля, а дру­га зір­ка - то до­ля тієї дів­чи­ни, що пе­ред ве­чо­ром бра­ла в бе­ре­зі во­ду.

За річ­кою зас­пі­ва­ли на ву­ли­ці дів­ча­та. Ми­ко­ла схо­пив­ся, на­ки­нув сви­ту на один ру­кав, по­біг до річ­ки, пе­рей­шов че­рез хист­кий міс­ток з двох об­те­са­них де­ре­вин, пок­ла­де­них на пе­рех­рес­тях з дрюч­ків, з по­рен­ча­та­ми по один бік, і пі­шов на ви­гін, де під вер­ба­ми зби­ра­ла­ся ву­ли­ця.

Дівчата й хлоп­ці тільки що зби­ра­лись, не­на­че пти­ці злі­та­лись. Ми­ко­ла вгле­дів під вер­ба­ми ні­би бі­лі пля­ми: то бі­лі­­ли на дів­ча­тах со­роч­ки. Він поп­ря­му­вав до дів­чат. Нез­на­й­о­мої дів­чи­ни не бу­ло між ни­ми. Він тільки по­чув, що дів­ча­та ре­го­та­лись, при­га­ду­ва­ли якесь чуд­не дів­ча­че ймен­ня і не при­га­да­ли.

- На на­шо­му кут­ку в Ка­ву­нів най­ня­ла­ся з при­сіл­ка якась дів­чи­на, та так чуд­но її звуть на ймен­ня, що, їй бо­гу, ні­як не вто­ро­паю! При­га­дую, при­га­дую, та ні­як не при­га­даю! - го­­во­ри­ла од­на дів­чи­на до дру­гої.

- Може, вий­де на ву­ли­цю, то й са­ма при­га­дає,- обіз­вавсь один па­ру­бок.

Микола до­га­давсь, що мо­ва мо­ви­лась, ма­буть, про но­ву дів­­чи­ну на се­лі, і по­чав ждать. Дов­го спі­ва­ли дів­ча­та, дов­го гу­ля­ли хлоп­ці, нев­ва­жа­ючи на те, що дру­го­го дня тре­ба бу­ло ра­но вста­вать, ще й на пан­щи­ну йти, а дів­чи­на з чуд­ним ймен­ням все не ви­хо­ди­ла. Дів­ча­та за­чі­па­ли Ми­ко­лу, жар­ту­ючи, а він усе сто­яв пох­ню­пив­шись. Вже й ву­ли­ця роз­ле­ті­лась, як і зле­ті­лась, а дів­чи­на не ви­хо­ди­ла. Ти­хою хо­дою смут­ний Ми­ко­ла по­ди­бав до­до­му; він вер­нув­ся на тік і зас­нув міц­ним, здо­ро­вим, мо­ло­дим сном, за­був­ши й дів­чат, і всі зо­рі на не­бі.

Другого дня зій­шло сон­це, а Ми­ко­ла з батьком та ма­ті­р’ю вже й по­обі­да­ли. Батько з граб­ка­ми пі­шов ко­сить пан­сь­кий овес, а ма­ти піш­ла на панський лан пше­ни­цю жа­ти. Ми­ко­ла, вки­нув­ши в тор­би­ну шма­ток хлі­ба на по­лу­день, пі­­шов на панський лан по­над річ­кою. По­пе­ред йо­го йшла ку­­па дів­чат з сер­па­ми. Дів­ча­та вгле­ді­ли на ле­ва­ді кущ ка­ли­­ни. На ка­ли­ні вже чер­во­ні­ли ке­тя­ги ягід. Дів­ча­та ки­ну­лись до ку­ща, од­ло­ми­ли по ма­ленькій гіл­ці чер­во­ної ка­ли­ни з зе­ле­ним лис­тям і по­зак­віт­чу­ва­ли со­бі го­ло­ви. Во­ни стра­ха­лись, щоб ча­сом хто не вгле­дів, як во­ни ла­ма­ли чу­жу ка­ли­ну. З-за вер­би вий­шов Ми­ко­ла, і всі дів­ча­та, на­че спо­ло­­ха­ні пти­ці, зня­ли­ся й по­біг­ли, аж ка­ли­ну по­гу­би­ли по тра­ві.

Микола дог­нав дів­чат на пе­ре­ла­зі й за­раз впіз­нав ту дів­чи­ну, що бра­ла во­ду в бе­ре­зі: впіз­нав її гнуч­кий, тон­кий стан, чор­ні бро­ви, ши­ро­кий лоб, круг­ле ли­це і дві товс­ті ко­­си кру­гом го­ло­ви, за кот­ри­ми го­рі­ли на сон­ці чер­во­ні яго­­ди ка­ли­ни між зе­ле­ним лис­том.

Він те­пер при­ди­вивсь, що в неї бу­ли тем­ні, як те­рен, очі і дов­гі-дов­гі чор­ні вії. Во­на гля­ну­ла на йо­го й опус­ти­ла вії на що­ки; вії за­чор­ні­ли на мо­ло­дих що­ках, як шовк. На дів­чи­­ні бу­ла ду­же бід­на оде­жа: ру­ка­ви на со­роч­ці бу­ли лед­ве по­­цяцько­ва­ні попів­кою та ма­леньки­ми блі­ди­ми зі­роч­ка­ми.

Ту дів­чи­ну зва­ли Ни­ми­до­рою. Піп був сер­ди­тий на її нес­лух­ня­но­го батька й на­дав йо­го ді­тям та­ких імен­нів, що всі лю­ди на се­лі ні­як не мог­ли уб­га­ти їх со­бі в го­ло­ву, а ба­ба-по­ви­ту­ха ні­ко­ли не мог­ла до­нес­ти в своїй го­ло­ві то­го ймен­ня до­до­му і гу­би­ла йо­го на по­по­во­му по­ро­зі.

Тій дів­чи­ні піп дав імен­ня Ми­но­до­ра, а лю­ди на се­лі зва­ли її Ни­ми­до­рою.

Як тільки Ми­ко­ла прис­тав до дів­чат, всі дів­ча­та за­ра­зом так і зас­пі­ва­ли піс­ні, мов пташ­ки вес­ною. Ра­зом з дів­ча­та­ми зас­пі­ва­ла й Ни­ми­до­ра. Ми­ко­ла впіз­нав її тон­кий го­лос і чо­гось при­га­дав свій сон під гру­шею. На йо­го сер­це по­ли­ла­ся та­ка ра­дість, та­ке щас­тя, що він не ба­чив стеж­ки під своїми но­га­ми. Йо­му зда­ло­ся, що ра­зом з Ни­ми­до­рою зас­пі­ва­ла ка­ли­на, зас­пі­ва­ло синє не­бо.

Дівчата наз­дог­на­ли ще од­ну юр­бу жен­ців, по­вер­ну­ли з ле­ва­ди на шлях, зай­ня­ли пос­тать на пансько­му ла­ну. Ми­ко­ла став жать на своїй пос­та­ті по­руч з Ни­ми­до­рою.

Сонце ви­со­ко під­би­лось вго­ру; над­во­рі ста­ло душ­но. Ми­ко­ла з Ни­ми­до­рою врі­зав­ся в ви­со­ке гус­те жи­то, як у ліс, і по­чав з нею роз­мов­лять; він приз­навсь, що ба­чив її вчо­ра вве­че­рі в бе­ре­зі, і по­чав роз­пи­ту­вать, звід­кіль во­на прий­шла в Вер­бів­ку і де во­на ста­ла в най­ми. Лас­ка­вий го­лос мо­ло­до­го хлоп­ця про­мов­ляв до неї, ні­би го­лос рід­ної ма­те­рі. Во­на й са­ма нез­чу­лась, як од­ра­зу роз­ка­за­ла йо­му про все своє жит­тя.

- Я ро­дом з при­сіл­ка Скрип­чин­ців,- про­мо­ви­ла Ни­ми­до­ра.- Моя ма­ти вмер­ла й по­ки­ну­ла ме­не ма­ленькою. Я й не пам’ятаю своєї ма­те­рі; але як поч­ну ду­ма­ти та на­га­ду­вать, то ме­ні здається, що моя ма­ти бу­ла ви­со­ка та чор­ня­ва, гар­на з ли­ця, кра­ща од усіх мо­ло­диць, скільки я ба­чи­ла їх на сві­ті, в доб­ро­му на­мис­ті, в чер­во­ній з то­роч­ка­ми хуст­ці на го­ло­ві та жов­тих сап’янцях. І те­пер, де вгляд­жу ви­со­ку чор­ня­ву мо­ло­ди­цю в чер­во­ній хуст­ці та жов­тих чо­бо­тях, то ме­ні здається, ні­би я по­ба­чи­ла рід­ну ма­тір. Як бу­ла я ма­лою, то ме­ні бу­ло не раз сниться, що моя ма­ти че­ше ме­ні ко­си, вплі­тає чер­во­ні кіс­ни­ки, вби­рає ме­не в квіт­ки та в стріч­ки, го­лу­бить та жа­лує ме­не. Мій батько жив не­дов­го й по­ки­нув ме­не си­ро­тою. Ме­не взяв до се­бе дядько.

Я жи­ла в дядька, до­ки під­рос­ла. Дя­ди­на моя бу­ла для ме­не ду­же лю­та. Во­на своїх ді­тей жа­лу­ва­ла, да­ва­ла їм гос­тин­ці, а ме­не все об­ми­на­ла. Оце бу­ло її ді­ти пус­ту­ють, во­на на їх сер­диться, а на ме­ні зго­нить злість. Во­на ме­не й ла­яла гір­ше, і би­ла гір­ше, ніж своїх ді­тей. До своїх ді­тей бу­ло лед­ве до­торк­неться до­ло­нею, а ме­не так лус­не, що я не зна­ла, де й ді­тись. Ні­ко­ли я не но­си­ла но­вої оде­жі, ні­ко­ли я не ма­ла но­вих кіс­ни­ків, но­вої спід­ни­чи­ни; ла­та­на со­роч­ка все бу­ло сві­титься на моїх пле­чах. Я бу­ло див­люсь, як дя­ди­на го­лу­бить своїх ді­тей, та все ду­маю про свою ма­тір: як­би бу­ла жи­ва моя ма­ти, во­на б ме­не по­жа­лу­ва­ла й гос­тин­ця ме­ні при­нес­ла б, і ви­ши­ла б ме­ні квіт­ка­ми со­роч­ку, і на­ку­пи­ла б ме­ні стрі­чок та кві­ток. Бу­ло ля­жу спа­ти, пла­чу та ду­маю про свою ма­тір, то ме­ні й сниться моя ма­ти та­кою, як я со­бі її при­га­ду­ва­ла.

Підросла я; ме­не один чо­ло­вік най­няв за няньку за три ко­пи гро­шей та за со­роч­ку на рік. Гос­по­ди! як я по­мор­ду­ва­лась з йо­го ма­ли­ми дітьми. Бу­ло ха­зяй­ка по­са­дить ме­ні на ру­ки опецьку­ва­ту ди­ти­ну, а я ще й са­ма опецьок, сли­винь ди­ти­на! тро­хи не під­ве­ре­ди­лась ти­ми дітьми. Ха­зяї­ни пі­дуть на по­ле, а ме­не по­ки­нуть до­ма з дітьми. Див­лю­ся я, чу­жі ді­ти бі­га­ють, гу­ля­ють в ці­ці-ба­би, в хре­щи­ка, ку­па­ю­ться, а ме­ні не мож­на й одс­ту­пать од ді­тей. Гос­по­ди, як ме­ні хо­ті­лось по­гу­ля­ти та по­бі­гать! Як­би бу­ла жи­ва моя ма­ти, і я гу­ля­ла б з дітьми. «Ой ма­мо моя, до­ле моя! На­що ж ти ме­не та­кою ма­лою по­ки­ну­ла?» - бу­ло, ду­маю я. Я ввесь свій ди­тя­чий і дів­ча­чий вік по­не­ві­ря­лась в чу­жій ха­ті, у чу­жих лю­дей і не заз­на­ла лас­ка­во­го сло­ва.

Стала я дів­кою й най­ня­ла­ся за най­мич­ку в од­но­го ба­га­то­го чо­ло­ві­ка. Ха­зяїни бу­ли лю­ди доб­рі, та не бу­ло ме­ні вільно­го ча­су ні пос­пі­вать, ні по­тан­цю­ва­ти, ні со­ро­чок хме­лем по­ви­ши­вать. Од ран­ку до ве­чо­ра ро­бо­та та ро­бо­та, а прий­де ніч, упа­деш на го­лу ла­ву та й зас­неш як мерт­ва. Тільки поч­не на світ бла­гос­ло­виться, ха­зяй­ка са­ма ле­жить, а ме­не бу­дить ко­ро­ву доїти та до че­ре­ди гнать. Бу­ло вий­ду на под­вір’я з дій­ни­цею; со­ло­вей­ки ще­бе­чуть, аж сад­ки роз­­ля­га­ються, не­бо лед­ве по­чи­нає чер­во­ніть. Я ся­ду доїти ко­ро­ву, а ме­ні здається, що я стою ко­ло при­піч­ка; в пе­чі па­­лає по­лум’я, а я ви­со­вую гор­щик з пе­чі. Дою ко­ро­ву й сплю. Як­би бу­ла жи­ва моя ненька, во­на б не бу­ди­ла ме­не вдос­ві­та з теп­лої пос­те­лі.

Нимидора за­мовк­ла й сха­ме­ну­лась. Їй ста­ло чуд­но, що во­на роз­ка­зує за се­бе хлоп­це­ві, кот­ро­го по­ба­чи­ла впер­ше; але як гля­ну­ла во­на на йо­го чор­ні очі, то їй знов схо­ті­лось го­во­ри­ти про свою ли­ху до­лю.

- Яка ти, дів­чи­но, без­та­лан­на! - ти­хо про­мо­вив Ми­ко­ла.- Чи дов­го ж ти слу­жи­ла в то­го чо­ло­ві­ка?

Ласкавий го­лос за­че­пив Ни­ми­до­ру за са­му ду­шу. «Ой, га­р­­ні ж, ко­за­че, і твої ка­рі очі, гар­ні й твої чор­ні бро­ви! Во­ни ви­­пи­та­ють в ме­не всю щи­ру прав­ду!» - по­ду­ма­ла Ни­ми­до­ра та й знов по­ча­ла роз­ка­зу­вать.

- Три ро­ки пос­піль слу­жи­ла я в то­го ба­га­то­го чо­ло­ві­ка, ще й на ве­сіл­лі в йо­го стар­шої доч­ки за друж­ку бу­ла.

- От, ма­буть, на­да­ва­ли вся­ко­го доб­ра доч­ці? - про­мо­вив Ми­ко­ла.

- Що на­да­ва­ли, то на­да­ва­ли! Батько поїхав на яр­ма­рок і ку­пив скри­ню на ко­лі­ща­тах, здо­ро­ву, гар­ну, зе­ле­ну, з ве­ли­ки­ми чер­во­ни­ми квіт­ка­ми. «Гос­по­ди! - по­ду­ма­ла я.- Ото як­би ме­ні та­ка скри­ня!» Ма­ти спра­ви­ла доч­ці чер­во­ні чо­бо­ти, ку­пи­ла шість раз­ків доб­ро­го рі­за­но­го на­мис­та з сріб­ним ду­ка­чем. Ці­лу пи­ли­пів­ку ми пря­ли на ска­тер­ті та на ру­ш­ни­ки. Нас­та­ла вес­на. Ми піш­ли на ле­ва­ду бі­лить ска­тер­ті та руш­ни­ки. Вмо­чаю я руш­ни­ки, розс­те­люю на зе­ле­ній тра­ві, а в ме­не з очей ка­па­ють сльози. «Ко­ли ж я со­бі,- ду­­маю,- нап­ря­ду на руш­ни­ки, та ще й квіт­ка­ми по­ви­ши­ваю». Чу­жа ма­ти, чу­же щас­тя тільки жа­лю ме­ні зав­да­ва­ло.

Нимидора за­го­во­ри­ла про руш­ни­ки, про ве­сіл­ля, сха­ме­ну­­лась і по­чер­во­ні­ла, як польова ма­ків­ка. «Ой гос­по­ди! Що це я вер­зу па­руб­ко­ві про своє ве­сіл­ля!» - по­ду­ма­ла во­на; але гля­ну­ла во­на на Ми­ко­лу, і йо­го чор­ні бро­ви знов ви­ма­ни­­ли у неї усю щи­ру прав­ду.

- Сиджу я під вер­бою, сте­ре­жу руш­ни­ки та крадько­ма од ха­зяй­ки ви­ши­ваю хме­лем со­бі со­роч­ку; а на вер­бі сі­ла зо­зу­­ля й по­ча­ла ку­вать. «Не куй, си­ва зо­зу­ле, не ка­жи ме­ні ба­­га­то літ жи­ти! - про­мо­ви­ла я.- На­що ме­ні мо­ло­ді лі­та та вік дов­гий, ко­ли я про­жи­ву йо­го в най­мах». Зо­зу­ля пурх­ну­ла з вер­би, а з-за вер­би гук­ну­ла ха­зяй­ка й по­ча­ла ме­не ла­я­ть, що я не гляд­жу ха­зяй­сько­го ді­ла, а роб­лю свою ро­бо­ту.

В Ни­ми­до­ри за­ка­па­ли сльози на сніп жи­та, на пе­ре­вес­ло, і ті сльози на­че вог­нем впа­ли на Ми­ко­ли­ну ду­шу. «Сер­це, ко­­за­че! - по­ду­ма­ла Ни­ми­до­ра.- Твоє лас­ка­ве сло­во, твої ка­рі очі чо­гось ні­би ста­ють ме­ні за ма­тір, за бра­та, за все, за все, що бу­ло ме­ні на сві­ті най­лю­бі­ше, най­ми­лі­ше». Ни­ми­до­рі зда­ло­ся, що їй ста­ло лег­ше на га­ря­чо­му сон­ці чу­же жи­­то жа­ти на од­ній пос­та­ті по­руч з Ми­ко­лою: не­на­че з не­ба по­ві­яло ти­хим хо­лод­ком зе­ле­но­го гаю.

- Чи доб­ре ж то­бі, Ни­ми­до­ро, те­пер у Ка­ву­нів? - спи­тав Ми­ко­ла.

- Де вже во­но бу­де доб­ре в най­мах! Ка­вун чо­ло­вік доб­рий, та за­те Ка­ву­ни­ха ду­же ли­ха; гри­зе ме­не, як ір­жа за­лі­зо. Як тільки Ка­вун лас­ка­во за­го­во­рить до ме­не, то Ка­ву­ни­­ха за­раз заг­не ме­ні в батька-ма­тір. І я бо­юсь йо­го лас­ка­во­­го сло­ва, як ог­ню.

Микола за­ра­ні на­жав ко­пу жи­та й по­чав жа­ти для Ни­ми­до­ри. Він врі­зав­ся в жи­то да­ле­ко од жен­ців і все ки­дав жме­ні жи­та на Ни­ми­до­ри­ні куп­ки. Він за­був на той час, що те жи­то бу­ло чу­же.

Женці вер­ну­ли­ся з по­ля, вер­нув­ся й Ми­ко­ла. Дже­ри­ха на­­ва­ри­ла на ве­че­рю ку­ле­шу. Сім’я сі­ла ве­че­рять мовч­ки; важ­ка пра­ця од­ня­ла од усіх роз­мо­ву; ма­ти й батько не зга­ду­ва­ли про Вар­ку, а Ми­ко­ла все ду­мав про Ка­ву­но­ву най­мич­ку Ни­ми­до­ру.

- Коли б ви, ма­мо, зна­ли, як чуд­но звуть Ка­ву­но­ву най­мич­ку,- обіз­вавсь Ми­ко­ла.

- А як же її звуть? - зне­хо­тя спи­та­ла ма­ти.

- Нимидора,- ска­зав Ми­ко­ла.- Сьогод­ні во­на з на­ми жа­ла жи­то на ла­ну.

- І справ­ді чуд­но; я б не хо­ті­ла, щоб мою не­віст­ку так чуд­но зва­ли,- ска­за­ла ма­ти так со­бі, нав­ман­ня. Син змор­щив гу­би, на­су­пив бро­ви й скри­вивсь.

- Чи вий­деш в су­бо­ту на ву­ли­цю? - спи­тав дру­го­го дня Ми­ко­ла в Ни­ми­до­ри на ла­ну.

- Рада б вий­ти, та Ка­ву­ни­ха не пус­тить,- ска­за­ла Ни­ми­до­ра.

- Та ти не пи­тай її; хоч вис­тав вік­но, а на ву­ли­цю ви­ходь.

- Може, й вий­ду… по­ба­чу… - ска­за­ла Ни­ми­до­ра.

В су­бо­ту вве­че­рі Ни­ми­до­ра по­ми­ла мис­ки й лож­ки, зми­ла доб­ре ми­те­лем з лу­гу го­ло­ву, тро­хи приб­ра­лась і жда­ла по­ки пос­нуть ха­зяїни. Во­на ле­жа­ла на ла­ві ко­ло вік­на й зу­мис­не тро­хи од­хи­ли­ла ква­тир­ку. Над­во­рі вже зов­сім по­тем­ні­ло. В ха­ті ста­ло чор­но, на­че хто по­за­ту­ляв вік­на й по­обк­ла­дав сті­ни чор­ним сук­ном. В вік­но блис­ну­ли зір­ки. Ни­ми­до­ра не спа­ла: сон десь да­ле­ко утік од неї й пі­шов на оче­ре­ти та бо­­ло­та. В неї що­ки па­ла­ли вог­нем, а сер­це ки­да­лось швид­ко, а ду­ша хо­ло­ла од стра­ху. В од­су­ну­ту ква­тир­ку бу­ло чу­ть ді­во­чі спі­ви на ву­ли­ці. Ко­ли це за дво­ром хтось свис­нув раз, по­тім дру­гий і тре­тій, Ни­ми­до­ра ти­хе­сенько вста­ла.

В неї ру­ки тру­си­лись; во­на лед­ве на­ла­па­ла ко­ло сі­неш­ніх две­рей за­сов, од­су­ну­ла йо­го й од­хи­ли­ла две­рі. Две­рі ти­хо рип­ну­ли.

- Хто там? - зак­ри­ча­ла спро­сон­ня Ка­ву­ни­ха та й знов зах­роп­ла на всю ха­ту.

Нимидора як сто­яла, так і скам’яні­ла. Во­на прис­лу­ха­лась, що Ка­ву­ни­ха зах­роп­ла й зас­вис­ті­ла но­сом, ще тро­хи од­хи­ли­ла две­рі, лед­ве про­су­ну­лась і по­біг­ла за двір. Там її ждав Ми­ко­ла. Во­на з роз­го­ну натк­ну­лась на йо­го й сти­ха крик­ну­ла.

- Спить Ка­ву­ни­ха? - спи­тав Ми­ко­ла.

- Спить, аж но­сом свис­тить,- ска­за­ла Ни­ми­до­ра. І во­ни обоє піш­ли на ву­ли­цю, де вис­пі­ву­ва­ли дів­ча­та. Те­пер Ни­ми­­до­рі зда­лось, що во­на пурх­ну­ла на який­сь ши­ро­кий без краю степ, в синє не­бо і ле­тить на во­лі, і са­ма не знає ку­ди. Їй так ста­ло лег­ко, гар­но, на­че во­на вдру­ге на світ на­ро­ди­лась, на­че її рід­на ма­ти вста­ла з до­мо­ви­ни й при­нес­ла для неї з то­го сві­ту но­ве щас­тя.

Довго спі­ва­ли дів­ча­та й хлоп­ці. Ни­ми­до­ра поп­ро­ща­лась з Ми­ко­лою, по­вер­ну­ла до Ка­ву­нів, і знов на­че пе­ред нею ста­ло пек­ло, ку­ди їй тре­ба бу­ло вер­таться.

Прийшла во­на до ха­ти, хо­ті­ла од­чи­нить две­рі,- две­рі не од­чи­ня­лись: Ка­ву­ни­ха про­ки­ну­лась, вий­шла над­вір, до­га­да­лась, що Ни­ми­до­ра на ву­ли­ці, і за­су­ну­ла две­рі за­со­вом.

Нимидора сі­ла на призьбі й зап­ла­ка­ла, по­тім по­ду­ма­ла, вста­ла й піш­ла на при­чі­лок. Там був прис­тав­ле­ний на го­ри­ще товс­тий дрю­чок, по кот­ро­му ку­ри ла­зи­ли на сі­да­ло. Ни­ми­до­ра, об­пи­ра­ючись об сті­ну ру­ка­ми, по­ліз­ла на го­ри­ще по дрюч­ку. Дрю­чок зіг­нув­ся й тро­хи не пе­ре­ло­мивсь. Лег­ко й пруд­ко, як та ко­за, во­на вхо­пи­лась за кі­нець сво­ло­ка, вис­ко­чи­ла на сво­лок і крадько­ма по­ліз­ла на го­ри­ще. Од­на кур­ка крик­ну­ла спро­сон­ня. Ни­ми­до­ра спус­ти­ла но­гу на дра­би­ну й на­ла­па­ла но­гою ку­пу ко­лю­чок. Ка­ву­ни­ха об­ві­ша­ла всі щаб­лі ко­люч­ка­ми. Ни­ми­до­ра по­ко­ло­ла со­бі ру­ки й но­ги і по­ча­ла злі­зать в сі­ни по две­рях. Во­на ста­ла ве­ли­ки­ми пальця­ми на вер­шок две­рей, на­ла­па­ла но­гою кля­м­­ку, ле­ге­сенько ско­чи­ла на зем­лю, вбіг­ла в ха­ту, впа­ла на ла­в­ку й зас­ну­ла, на­віть не дрі­мав­ши.

В не­ді­лю вдос­ві­та Ка­вун встав, вий­шов в сі­ни, гля­нув дра­­би­ну, обк­віт­ча­ну ко­люч­ка­ми, й крик­нув на всі сі­ни, аж Ка­ву­ни­ха і Ни­ми­до­ра про­ки­ну­лись.

- На бі­со­во­го батька ти оце зак­віт­ча­ла ко­люч­ка­ми дра­би­ну, не­на­че мо­ло­ду до він­ця! - гук­нув він до жін­ки.

- Чого це ти роз­но­сив­ся з чор­та­ми до служ­би? Пе­рех­рес­ти лиш пер­ше ло­ба. Хі­ба не чуєш, що до церк­ви дзво­нять,- обіз­ва­лась з ха­ти Ка­ву­ни­ха.

Нимидора вхо­пи­ла ку­холь з во­дою та шви­денько да­ла дра­ла над­вір уми­ва­тись.

- На те зак­віт­ча­ла дра­би­ну, щоб твоя най­мич­ка не бі­га­ла до хлоп­ців на ву­ли­цю! - про­мо­ви­ла Ка­ву­ни­ха.

- А хоч би й по­біг­ла на ву­ли­цю! Аби ді­ло ро­би­ла! Хі­ба ж ти дів­кою не бі­га­ла на ву­ли­цю?

- А не бі­га­ла.

- Авже! Не бі­га­ла. Як той чорт, пли­га­ла че­рез ти­ни та че­рез пе­ре­ла­зи.

- Я бу­ла ха­зяй­ська доч­ка, а Ни­ми­до­ра най­мич­ка. Ко­ли най­ня­ла­ся, то не­хай дер­житься ха­ти, а то яка з неї бу­де ро­бо­та вдень? Ку­ня­ти­ме над ро­бо­тою ці­лий день.

- Чи вже ж ти оце вно­чі бі­га­ла з зас­ту­пом за ко­люч­ка­ми?

- А хоч би й бі­га­ла, що то­бі до то­го? Чо­го це ти все ос­ту­паєшся за неї, на­че во­на твоя жін­ка? Я по­на­би­ваю на щаб­лях го­лок та шпильок, не то що ко­лю­чок на­ві­шаю.

Кавун за­мовк, Ка­ву­ни­ха зці­пи­ла зу­би та все ско­са пог­ля­да­ла на Ни­ми­до­ру, не го­во­ря­чи до неї й сло­ва.

- Не мож­на ме­ні до те­бе на ву­ли­цю ви­хо­дить,- ка­за­ла Ни­­ми­до­ра Ми­ко­лі в не­ді­лю вве­че­рі.

- Буду слать до те­бе ста­рос­тів, ко­ли так; од­на­че батько й ма­ти хо­чуть цієї осе­ні ме­не оже­ни­ти.

Нимидора по­чер­во­ні­ла й тро­хи не зом­лі­ла. Во­на по­ча­ла го­ту­вать руш­ни­ки й одк­ла­да зай­ві гро­ші на скри­ню.

Настала осінь. Пан опо­віс­тив, щоб ве­сіл­ля справ­ля­ли на се­лі за­ра­зом в од­ну не­ді­лю, а хто опіз­ниться, то бу­де спра­в­­лять дру­гий раз, че­рез мі­сяць. Ста­рий Дже­ря й Дже­ри­ха знов по­ча­ли вго­во­рю­вать си­на же­ни­тись цієї осе­ні й слать ста­рос­тів до ба­га­тир­ки Вар­ки.

- Не хо­чу я сва­тать Вар­ки,- ска­зав Ми­ко­ла,- бо маю со­бі ді­в­чи­ну на при­мі­ті.

- Кого ж ти, си­ну, маєш на при­мі­ті? - спи­та­ла ма­ти.

- Нимидору, Ка­ву­но­ву най­мич­ку.

- Яку це Ни­ми­до­ру? Во­на не вер­бівська? - ска­зав батько.

- Вона, та­ту, з при­сіл­ка, си­ро­та, і вже дав­но слу­жить у Ка­ву­нів.

- Як же ми бу­де­мо брать в свою ха­ту не­віст­ку, ко­ли ми про неї ні­чо­го й не чу­ли? - аж крик­ну­ла Дже­ри­ха, бід­ка­ю­чись.- Мо­же, во­на якась приб­лу­да, бур­лач­ка. Чи то ма­ло те­­пер веш­тається по са­хар­нях тих бур­лак?

Син по­чер­во­нів і роз­сер­див­ся.

- Ви, ма­мо, мо­же, й не знаєте, а я її доб­ре знаю: кра­щої од неї дів­чи­ни не­ма на всьому се­лі.

- Ой гос­по­ди ми­ло­серд­ний! - крик­ну­ла Дже­ри­ха й ру­ки опус­ти­ла, зга­дав­ши, що ба­га­тир­ка Вар­ка не бу­де її не­віст­кою.- Так, си­ну, не мож­на сва­таться. Як же та­ки мож­на, не спи­тав­шись бро­ду, та в во­ду!

- Про ме­не, ма­мо, спи­тай­те бро­ду,- не бу­де­те жал­ку­вать на Ни­ми­до­ру: во­на дів­чи­на здо­ро­ва, ро­бо­ча, бо ці­лий вік бу­ла в най­мах, а в най­мах не мож­на си­діть, згор­нув­ши ру­ки. Її дядько жи­ве в при­сіл­ку Скрип­чин­цях.

Батько слу­хав мовч­ки й зго­дом про­мо­вив:

- Коли ти хо­чеш її сва­тать, то ми пе­ред­ні­ше про неї роз­пи­­таємо в доб­рих лю­дей та по­ра­ди­мось, а там, про ме­не, й сва­тай, ко­ли во­на здо­ро­ва й не ле­да­щи­ця.

Сталось так, як ба­жав син: пе­ред пок­ро­вою він зас­лав до Ни­ми­до­ри ста­рос­тів. Од­но­го дня ста­рос­ти об­мі­ня­ли хліб, а дру­го­го дня Ни­ми­до­ра й руш­ни­ки по­да­ва­ла.

Перед пок­ро­вою Дже­ря з си­ном пі­шов до скрип­чинсько­го па­на про­си­ти, щоб він зго­див­ся пус­тить Ни­ми­до­ру з Скри­п­чин­ців. В Скрип­чин­цях був свій пан, та ще й не­ба­га­тий; він мав тільки один при­сі­лок і з ве­ли­кою не­охо­тою пус­кав дів­чат за­між у чу­жі се­ла. Дже­ря про­сив, бла­гав, але все те ні­чо­го не по­мог­ло. Пан ска­зав, що пус­тить Ни­ми­до­ру тільки то­ді, як з Вер­бів­ки яка-не­будь дів­ка вий­де за­між у Скрип­чин­ці. Ми­ко­ла вий­шов од па­на ні жи­вий ні мерт­вий; він пі­шов до­до­му, не про­мо­вив­ши ні од­но­го сло­ва, хо­див ці­лий день, опус­тив­ши го­ло­ву. Як­би міг, він, здається, за­ду­шив би па­на своїми ру­ка­ми.

Вже прий­шла осінь. На се­лі по­ча­лись ве­сіл­ля. В церк­ві він­­ча­лось ра­зом де­сять пар мо­ло­дих. Ни­ми­до­ра сто­яла в церк­ві, а в неї сльози тек­ли по ли­ці та кра­па­ли на на­мис­то.

На Ми­ко­ли­не щас­тя, один скрип­чинський па­ру­бок пос­ва­­тав вер­бівську дів­чи­ну. Скрип­чинський пан зго­див­ся од­пу­с­тить Ни­ми­до­ру. Вся сім’я в Дже­ри­ній ха­ті на­че ожи­ла. Дже­ри­ха го­ту­ва­лась до ве­сіл­ля. Ни­ми­до­ра на­че знов на світ на­ро­ди­лась.

Старий Пет­ро Дже­ря вдяг­ся в но­ву сви­ту, затк­нув за па­зу­ху пляш­ку го­ріл­ки, взяв хліб під пах­ву й пі­шов з од­ним ста­рос­тою до ба­тюш­ки го­дить він­чан­ня.

Батюшка у Вер­бів­ці був мо­ло­дий і вже наг­нав пла­ту за тре­би вдвоє.

Джеря прий­шов, по­ці­лу­вав ба­тюш­ку в ру­ку, пок­лав на стіл хліб, пос­та­вив пляш­ку го­ріл­ки й по­чав пи­тать в ба­тю­ш­­ки, скільки він схо­че за він­чан­ня.

- Як да­си п’ять кар­бо­ван­ців, то по­він­чаю си­на,- ска­зав ба­тюш­ка.

- Батюшко! І по­ми­луй­те, й по­жа­луй­те! Я чо­ло­вік убо­гий. Де ме­ні в сві­ті взя­ти п’ять кар­бо­ван­ців? Не­хай бу­де три кар­бо­ван­ці.

- Не мож­на, те­пер і для нас час труд­ний. Все по­до­рож­ча­ло,- ска­зав ба­тюш­ка.

- Змилосердіться, ба­тюш­ко! Їй-бо­гу, не мо­жу зап­ла­тить так ба­га­то. Не­хай вже бу­де ні по-моєму, ні по-ва­шо­му: не­хай бу­де чо­ти­ри кар­бо­ван­ці.

- Нема що й го­во­рить. Бе­ри мо­го­рич та йди со­бі до­до­му.

Джеря взяв мо­го­рич і хліб та й пі­шов з ха­ти. Він пос­то­яв у сі­нях, по­го­во­рив ниш­ком з ста­рос­тою та й знов вер­нув­ся в ха­ту.

- Ну, що ска­жеш, Пет­ре? - обіз­вав­ся ба­тюш­ка з дру­гої кім­на­ти.

- І по­ми­луй­те, і по­жа­луй­те! Тре­ба гро­шей і на ве­сіл­ля, і на по­душ­не. Їй-бо­гу, ба­га­то для ме­не! Не­хай бу­де чо­ти­ри кар­бо­ван­ці. Це вже й бог так ве­лів.

Батюшка по­ду­мав, по­ду­мав і зго­див­ся.

- Давай мо­го­рич,- ска­зав він,- да­вай і гро­ші.

Дже­ря за­ко­тив по­лу сви­ти, за­су­нув ру­ку в ки­ше­ню, ви­тяг звід­тіль бі­лу хус­точ­ку з чер­во­ни­ми пруж­ка­ми, вив’язав з уз­ла кар­бо­ван­ці і пок­лав на стіл. По­тім він на­лив чар­ку го­ріл­ки й по­час­ту­вав ба­тюш­ку. Ба­тюш­ка ви­пив сам і на­лив по чар­ці Дже­рі і ста­рос­ті. Во­ни ви­пи­ли, дов­го при­ка­зу­ючи до чар­ки, поп­ро­ща­лись і піш­ли до­до­му.

Нимидора по­дя­ку­ва­ла Пет­ро­ві Ка­ву­но­ві й піш­ла в при­сі­лок до дядька, бо в дядька ма­ли справ­лять ве­сіл­ля.

Старий Дже­ря й со­бі го­ту­вав­ся до ве­сіл­ля. Він ку­пив де­сять ві­дер го­ріл­ки: ві­сім ві­дер взяв у жи­да за го­то­ві гро­ші, а дві від­рі узяв на­борг. Ми­ко­ла про­сив батька одіс­лать кілька ві­дер до Ни­ми­до­ри­но­го дядька; він доб­ре знав, що у Ни­ми­до­ри не­ма гро­шей і що її дядько не пок­ла­де й ша­га на ве­сіл­ля.

В не­ді­лю піс­ля він­чан­ня йшла з церк­ви Ни­ми­до­ра в квіт­ках, в стріч­ках, з ви­ши­ва­ним руш­ни­ком у ру­ці, ве­се­ла й щас­ли­ва. Кру­гом неї ви­лись друж­ки і спі­ва­ли ве­сільних пі­сень. Прос­то з церк­ви во­на піш­ла з друж­ка­ми до ба­тюш­ки, до па­на, а по­тім до Дже­рі. Як уг­ле­ді­ла її Дже­ри­ха, як по­ба­чи­ла її рум’яне ли­це, ви­со­кий зріст, то за­бу­ла на­віть на той час про ба­га­тир­ку Вар­ку. Піс­ля обі­ду в Ни­ми­до­ри­но­го дя­дька на зас­те­ле­но­му сто­лі сто­яло сос­но­ве гільце, обк­віт­ча­не ко­лос­ка­ми вів­са, ка­ли­ною та бар­він­ком. На сто­лі ле­жав здо­ро­вий ко­ро­вай, об­ти­ка­ний го­лу­ба­ми, по­зо­ло­че­ни­ми су­хоз­літ­кою; кру­гом ко­ро­ваю ле­жа­ли шиш­ки. На по­са­ді си­ді­ла Ни­ми­до­ра, спус­тив­ши очі до­до­лу, а кру­гом сто­ла си­ді­ли друж­ки й спі­ва­ли ве­сільних пі­сень. В ха­ті бу­ло пов­ні­сінько лю­дей. Ді­ти сто­яли на ла­вах, на по­лу, на­віть на при­піч­ку. Друж­ки спі­ва­ли, а Ни­ми­до­ра пла­ка­ла. Во­на зга­да­ла свою не­біж­ку-ма­тір: «Якби бу­ла жи­ва моя ма­ти, в ме­не ко­ро­вай був би бі­лі­ший, і руш­ни­ки бу­ли б не та­кі прос­ті, й оде­жа на ме­ні бу­ла б не та­ка де­ше­ва. Не так ви­ряд­жа­ла б ме­не з до­му ма­ти, як ви­ряд­жає дя­ди­на».

Перед ве­чо­ром прий­шов мо­ло­дий з бо­яра­ми, сваш­ка­ми та сві­тил­ка­ми. Ни­ми­до­рі ста­ло ве­се­лі­ше, але її дум­ка все лі­­­та­ла ко­ло ма­те­ри­ної мо­ги­ли. Вве­че­рі друж­ки по­ча­ли роз­п­лі­тать Ни­ми­до­рі ко­су й зас­пі­ва­ли си­рітських пі­сень: як доч­ка ні­би роз­мов­ляє з не­біж­кою-ма­тір’ю, про­сить ма­тір вста­ти з до­мо­ви­ни та по­ди­виться на свою ди­ти­ну, а ма­ти од­ка­зує, що зем­ля на­да­ви­ла їй гру­ди, що во­на вже не вста­не з до­мо­ви­ни, а тільки на­бі­жить над се­лом бі­лою хма­р­кою, впа­де дріб­ним до­щем, гля­не з ви­со­ко­го не­ба на свою до­ро­гу доч­ку. Ни­ми­до­ра по­ча­ла про­ща­тись з дядьком та з дя­ди­ною, зга­да­ла свою ма­тір, зга­да­ла своє си­рі­т­ст­во, свій важ­кий мо­ло­дий вік у най­мах, і так зап­ла­ка­ла, що за слізьми й сві­ту не ба­чи­ла.

Ввечері смер­ком од­вез­ли мо­ло­ду в Вер­бів­ку. Як пе­ре­ї­ж­джа­­ла мо­ло­да че­рез вер­бівську греб­лю, хлоп­ці нас­та­ви­ли ку­лів, нак­ла­ли со­ло­ми й за­па­ли­ли. На дру­гих кут­ках, де справ­ля­ли чи­ма­ло ве­сіл­лів, так са­мо йшла пе­рез­ва, і скрізь по се­лі па­ла­ло по­лум’я. Усе се­ло ні­би па­ла­ло в час пе­рез­ви, бо все се­ло гу­ля­ло на ве­сіл­лі. В близьких се­лах ду­ма­ли, що в Вер­бів­ці по­же­жа.

Другого дня, в по­не­ді­лок, не бу­ло й пан­щи­ни. Все се­ло гу­ля­ло на ве­сіл­лях. На Ни­ми­до­ру на­ді­ли Ми­ко­ли­ну шап­ку, шап­ку опо­ви­ли дов­гою чер­во­ною двой­час­тою стріч­кою, по­­ве­ли мо­ло­дих до свя­ще­ни­ка скри­вать. За мо­ло­ди­ми йшли му­зи­ки, за му­зи­ка­ми тов­пи­лись на­тов­пом чо­ло­ві­ки та мо­ло­ди­ці. Ввесь ба­тю­щин двір був спов­не­ний на­ро­дом, бо в той час за­ра­зом при­ве­ли скри­вать усіх мо­ло­дих з се­ла. В кож­но­му кут­ку дво­ра гра­ли му­зи­ки, тан­цю­ва­ли мо­ло­ди­ці, до­ки не ви­ве­ли з по­коїв мо­ло­дих. По­тім при­дан­ки зас­пі­ва­ли, му­зи­ки заг­ра­ли. На­род ру­шив з дво­ру. Під­няв­ся та­кий га­лас, що вже не мож­на бу­ло ро­зіб­рать, де спі­ва­ють, а де гра­ють. Тільки ре­ше­та гу­ли та бряж­ча­ли се­ред га­ла­су й га­му, та вис­ка­ку­ва­ли з шу­му ду­же тон­кі жі­но­чі го­ло­си. За дво­ром на­род роз­си­пав­ся на всі кут­ки по­над Рас­та­ви­цею, і му­зи­ки й спі­ви мо­ло­диць по­ча­ли од­різ­ня­тись од­ні од дру­гих. І ще дов­го по­тім бу­ло чуть му­зи­ки та спі­ви між вер­ба­ми та по­між ха­та­ми.

В Дже­ри­ній ха­ті ці­лий день гра­ли му­зи­ки, ці­лий день пи­ли та за­ку­сю­ва­ли. Ви­пи­ли всю го­ріл­ку, та ще й не ста­ло; виїли ці­лу ді­жеч­ку со­ло­них огір­ків, ці­лу ді­жеч­ку кис­лої ка­пус­ти, поїли ввесь хліб, всі па­ля­ни­ці. Ста­рий Дже­ря вит­ру­сив усі ки­ше­ні, ще й у ши­нок на зас­та­ву од­ніс свій ко­жух.

Ввечері по­під дво­ра­ми їздив оса­ву­ла на ко­ні і за­га­ду­вав усім на пан­щи­ну до то­ку. Крик оса­ву­ли дав зна­ти лю­дям, що ве­сіл­ля скін­чи­лось. Всі по­ча­ли роз­хо­ди­тись, Дже­ри­на ха­та спо­рож­ни­лась.

Ввечері в Дже­ри­ній ха­ті лед­ве бли­мав ка­га­нець. Дже­ри­ха й Ни­ми­до­ра ки­ну­лись при­би­рать в ха­ті й пе­ре­ми­ва­ти по­суд. Ве­сільний час од­ра­зу вий­шов у всіх з го­ло­ви. Дже­ря й Дже­ри­ха по­мір­ку­ва­ли, скільки-то во­ни вит­ра­ти­ли гро­шей на ве­сіл­ля. Тре­ба бу­ло зап­ла­тить жи­до­ві, оп­ла­тить по­душ­не, на­шат­ку­вать дру­гу діж­ку ка­пус­ти. Гро­шей не бу­ло ні ко­­пій­ки.

- А що, ста­ра, бу­де­мо ро­бить? Чим бу­де­мо ро­би­ти оп­ла­ть? - про­мо­вив батько.

- Змолотимо та про­да­мо по­ло­ви­ну хлі­ба. Цього ро­ку, хва­лить бо­га, хліб вро­див ду­же доб­ре.

- А як не ста­не хлі­ба, що бу­де­мо їсти? - спи­тав батько.

- То за­ро­би­мо, хі­ба не маємо рук, чи що? - обіз­вав­ся син.

- А ко­ли ж то ми йо­го за­ро­би­мо? Хі­ба за тією пан­щи­ною по­хо­пиш­ся за­ро­бить? - ска­зав батько.

- Бодай ту пан­щи­ну дідько заб­рав со­бі до пек­ла! - про­мо­вив син з зліс­тю.

Мати знов зга­да­ла про ба­га­тир­ку Вар­ку, зга­да­ла ду­же ле­г­ку Ни­ми­до­ри­ну скри­ню й ско­са зир­ну­ла на Ни­ми­до­ру. Ни­­ми­до­ра по­ра­лась в чу­жій ха­ті про­вор­но, та якось нез­ру­ч­­но. В ви­со­ко­му очіп­ку, в квіт­час­тій здо­ро­вій хуст­ці на го­ло­ві, во­на ста­ла мо­ло­ди­цею ще ви­ща й по­каз­ні­ша, її чи­ма­ле ли­це не­на­че по­більша­ло; чор­ні бро­ви бу­ли ні­би на­ма­льо­ва­ні на ши­ро­ко­му чо­лі. В ти­хої та доб­рої свек­ру­хи десь узя­ли­ся гост­ренькі па­зу­ри та й ви­су­ну­лись, на­че з м’яких ко­тя­чих ла­пок.

Задумався батько, тяж­ко зітх­нув­ши, за­ду­мав­ся й мо­ло­дий Ми­ко­ла, зас­му­ти­лась і ма­ти. Тільки Ни­ми­до­ра бу­ла ща­с­ли­ва: во­на ні­би знай­шла свою рід­ну ма­тір, сво­го батька, ха­ту, бо для неї вже не тре­ба бу­ло більше по­не­ві­ряться в най­мах у чу­жих лю­дей.

- Лягаймо, не­віст­ко, спа­ти, бо завт­ра тре­ба вдос­ві­та вста­вать та на пан­щи­ну пос­пі­шать,- ска­за­ла ма­ти, сто­ячи пе­ред об­ра­за­ми і по­чи­на­ючи хрес­титься та мо­ли­тись.

II

Другого дня тільки що зій­шло сон­це, а Дже­ри­на сім’я вже й по­обі­да­ла, й вий­шла на пан­щи­ну; батько з си­ном піш­ли на панський тік мо­ло­тить, а ма­ти з не­віст­кою піш­ли панські ко­ноп­лі ті­пать.

Тік був, як зви­чай­но на се­лах на Ук­раїні, за панським сад­ком в кін­ці се­ла і вга­няв­ся да­ле­ко в по­ле під го­ру, об­ко­па­ний ро­вом, об­сад­же­ний ви­со­ки­ми роз­кіш­ни­ми то­по­ля­ми та осо­ко­ра­ми. Ввесь тік, більше як на пів­верст­ви, був зас­тав­ле­ний скир­та­ми: де­сять дов­гих-пре­дов­гих скирт пше­ни­ці сто­яло впо­довж то­ку; де­сять мен­ших скирт жи­та сто­яло впо­пе­рек; скир­ти яри­ни, дов­ге­лецькі оже­ре­ди со­ло­ми ту­ли­лись по за­кут­ках, не­на­че дріб­ні вів­ці між здо­ро­вим то­ва­ром.

День був яс­ний, со­няч­ний та теп­лий. По­чи­на­лось ба­би­не лі­то. Над­во­рі сто­яла су­ша. Не­бо си­ні­ло, як лі­том. Сон­це хо­ди­ло на не­бі низько, але ще доб­ре при­пі­ка­ло ко­сим про­мін­ням. Ти­хий ві­тер лед­ве во­ру­шив­ся. Над по­лем ми­го­ті­ло ма­ре­во.

Половина лис­тя на вер­бах вже по­жовк­ла, але на то­по­лях, на осо­ко­рах лист зе­ле­нів, ні­би вліт­ку. Як­би не жов­те лис­тя в сад­ках, то мож­на бу­ло б по­ду­мать, що над­во­рі не ба­би­не, а справ­дішнє лі­то. Тільки зе­ле­на низька ози­ми­на навк­ру­ги то­ку на­га­ду­ва­ла про осінь. Над­во­рі ле­ті­ло па­ву­тин­ня. Все синє не­бо бу­ло ні­би зас­но­ва­не бі­лим, як пух, лег­ким, як шов­ко­ві нит­ки, па­ву­тин­ням. Про­ти сон­ця па­ву­тин­ня лис­ні­ло, на­че лег­ка літ­ня бі­ла хма­ра пор­ва­ла­ся на не­бі, роз­па­лась на нит­ки, на тон­кі пас­ма та й по­ле­ті­ла на зем­лю. Па­ву­тин­ня ле­ті­ло пуч­ка­ми, нит­ка­ми, ні­би клу­боч­ка­ми, по­чин­ка­ми, то гну­ло­ся ве­ли­ки­ми ду­га­ми, то міс­ця­ми сто­яло прос­то, рів­ни­ми, як оче­рет, стеб­ла­ми. Во­но обс­ну­ва­ло то­по­лі, вер­би, стіж­ки, ти­ни; ма­яло на вер­шеч­ках сад­ків, мет­ля­лось ко­ло хрес­тів та бань на церк­ві і знов ле­ті­ло та ле­ті­ло; хто йо­го зна, де во­но й бра­ло­ся.

Чоловіки сто­яли ряд­ка­ми на скир­тах, ха­па­ли сно­пи з дов­гої верст­ви й ски­да­ли до­до­лу на тік і сно­пи, і розв’язь.

На то­ку гу­мен­ний од­лі­чу­вав сно­пи для кож­но­го мо­лот­ни­ка. Дов­ги­ми ряд­ка­ми сто­яли мо­лот­ни­ки на то­ку, на­че за­ко­па­ні по по­яс в жов­тій со­ло­мі, і ма­ха­ли ці­па­ми. Ці­пи блис­ка­ли на сон­ці. Ку­ря­ва сто­яла над то­ком, не­на­че по­чи­на­лась по­же­жа на то­ку.

Микола мо­ло­тив по­руч з батьком.

- А що, му­зи­ко, виг­ра­вай ці­пом піс­ля сво­го ве­сіл­ля! - жар­ту­ва­ли чо­ло­ві­ки з Ми­ко­лою.

Микола гля­нув на нез­лі­чен­ні скир­ти, за­ду­мавсь і спи­тав у батька:

- Нащо то од­но­му чо­ло­ві­ко­ві так ба­га­то хлі­ба? Гос­по­ди! Чи вже ж він поїсть оце все?

- Ти б, си­ну, мов­чав. Ди­вись, он не­да­ле­ко стоїть гу­мен­ний; він по­чує та ще й па­но­ві за це ви­ка­же. Це ж ві­до­мий на се­лі ви­каж­чик.

- Коли б нам, та­ту, хоч де­ся­ту част­ку од­нієї скир­ти! Ото ми бу­ли б щас­ли­ві! - знов про­мо­вив Ми­ко­ла.

- Ой си­ну, мов­чи ли­шень! Бо­ро­ни бо­же, як пан до­ві­дається про твої сло­ва.

Микола за­мовк, а йо­го дум­ка не за­мовк­ла. Як він був па­руб­ком, та­кі дум­ки і в го­ло­ву йо­му не при­хо­ди­ли; те­пер він мав жін­ку, і як йо­му ба­жа­лось, щоб Ни­ми­до­ра бу­ла щас­ли­ва, щоб і він був щас­ли­вий і за­мож­ний та ро­бив сам на се­бе, а не на чу­жих ба­га­тю­щих лю­дей.

Зараз за то­ком, ко­ло са­мо­го пансько­го сад­ка мо­ло­ди­ці на сон­ці би­ли на би­тельнях і ті­па­ли ко­ноп­лі. Між ни­ми Ми­ко­ла впіз­нав Ни­ми­до­ру, впіз­нав її по ви­со­ко­му зрос­ту, по но­вій квіт­час­тій хуст­ці на го­ло­ві. Йо­му за­ма­ну­лось пі­ти до неї, хоч лас­ка­ве сло­во про­мо­вить, хоч по­ди­виться на неї, та гу­мен­ний стов­би­чив над ду­шею. Он­деч­ки виїхав і сам пан Бжо­зовський на ко­ні, в чо­бо­тях з блис­ку­чи­ми дов­ги­ми ха­ля­ва­ми, з ба­то­гом у ру­ці, в чор­но­му кар­ту­зі на го­ло­ві.

- Коли ми, та­ту, пе­ре­мо­ло­ти­мо оці скир­ти? - знов спи­тав Ми­ко­ла.

- А то­ді, як пом­ре­мо,- сум­но од­ка­зав батько,- а як ці змо­ло­ти­мо, то бог уро­дить дру­гі, мо­же, ще дов­ші.

Микола за­ду­мавсь і з усієї си­ли так упе­рі­щив сно­па, що ри­пи­ця лус­ну­ла і бич одс­ко­чив.

- Ану, син­ку, ці­пом батька по ли­си­ні,- за­гу­ка­ли мо­лот­ни­ки, смі­ючись.

Старий Дже­ря й Ми­ко­ла лед­ве встиг­ли змо­ло­тить свою час­ти­ну до ве­чо­ра. Вве­че­рі Ни­ми­до­ра з Дже­ри­хою при­нес­ли в ряд­нах од­ва­же­не панське пря­ди­во. Кож­ній мо­ло­ди­ці, дів­чи­ні, на­віть дів­чин­ці па­ни на­ки­да­ли пряс­ти на зи­му по два пів­міт­ки. Як не ста­ва­ло пря­ди­ва, то мо­ло­ди­ці му­си­ли док­ла­да­ти сво­го.

В дов­гі зи­мо­ві ве­чо­ри та вдос­ві­та в Дже­ри­ній ха­ті па­ла­ли тріс­ки та тру­сок на при­піч­ку в че­люс­тях. Ко­ло пе­чі Дже­ри­ха та Ни­ми­до­ра си­ді­ли й пря­ли панське пря­ди­во. Ми­ко­ла сто­яв ко­ло ле­жан­ки й м’яв но­га­ми ко­ноп­лі. По­рох од ко­но­пель, од ми­чок тяг­ся в ко­мин, не­на­че дим. Мо­ло­да Ни­ми­до­ра пря­ла й спі­ва­ла. Во­на бу­ла зов­сім щас­ли­ва: те­пер во­на вже не най­мич­ка, жи­ве в своїй ха­ті. Піс­ня са­ма на­вер­та­лась їй на дум­ку.

Микола ки­нув ко­ноп­лі, сів на ла­ві і за­ду­мав­ся. Він ду­мав про те, на­що йо­го Ни­ми­до­ра по­вин­на пряс­ти не со­бі й йо­му на со­роч­ки взим­ку, а ко­мусь ін­шо­му…

Минула зи­ма. Нас­та­ло лі­то, нас­та­ли й жни­ва. По­ча­лась спе­ка. Жи­то, пше­ни­ця й овес - все ра­зом пос­пі­ло й при­сох­ло. Лю­ди вкри­ли панський лан і ха­па­ли панське жи­то, а людське сто­яло на пні. На пансько­му ла­ну вже сто­яли по­лу­кіп­ки дов­ги­ми стай­ка­ми; на людсько­му по­лі не вид­но бу­ло ні сно­па.

Микола з батьком од­бу­ли три дні пан­щи­ни, на чет­вер­тий піш­ли жа­ти своє жи­то, нез­ва­жа­ючи на те що оса­ву­ла зве­чо­ра знов за­га­ду­вав на пан­щи­ну, на згін­ні дні; ті згін­ні дні, що вся гро­ма­да по­вин­на бу­ла од­роб­лять - то за че­ред­ни­ка, то за ти­та­ря, кот­рі бу­ли вольні од пан­щи­ни, то за який­сь, ви­га­да­ний па­ном, шар­ва­рок,- пан одк­ла­дав на жни­ва, ко­ли бу­ло й без то­го ба­гацько ро­бо­ти. Людське жи­то вже си­па­лось, а оса­ву­ла все за­га­ду­вав на пан­щи­ну на панський лан, щоб ха­па­ти своє жи­то та пше­ни­цю.

Микола, за­мість пансько­го ла­ну, вий­шов на своє по­ле; він стрів­ся з людьми і тих на­мо­вив жа­ти своє жи­то. Тільки що во­ни зай­ня­ли пос­та­ті, од пансько­го ла­ну на ко­ні вже ка­тав ко­нем до них оса­ву­ла.

- Чому ви не йде­те на лан, ся­кі-та­кі? - крик­нув оса­ву­ла.

Всі мов­ча­ли; Ми­ко­ла обіз­вав­ся:

- А тим, що ми вже од­ро­би­ли пан­щи­ну,- ска­зав він.

- А згін­ні дні хі­ба за­був? - знов крик­нув оса­ву­ла і знов на­ла­яв Ми­ко­лу.

- Згінні дні од­ро­би­мо во­се­ни; он по­ди­вись лиш! На­ше жи­то вже сип­леться; че­рез день, че­рез два во­но вже вкляк­не! - про­мо­вив Ми­ко­ла.

Всі жен­ці сто­яли мовч­ки; в їх ру­ках на­че зак­ляк­ли жме­ні жи­та та сер­пи; всі пог­ля­да­ли то на оса­ву­лу, то на Ми­ко­лу.

Осавула за­мах­нувсь на Ми­ко­лу на­гай­кою. Ми­ко­ла одс­ко­чив у жи­то, під­няв­ши серп уго­ру. Оса­ву­ла кру­то по­вер­нув ко­ня й по­ка­тав на панський лан.

- Боже мій ми­ло­серд­ний! - про­мо­вив ста­рий Дже­ря.- Що ж оце ми на­ро­би­ли? Бу­де ж те­пер нам!

Декотрі чо­ло­ві­ки дов’язу­ва­ли сно­пи, де­кот­рі ру­ши­ли до пансько­го ла­ну. Ко­ли це на по­лі з’явив­ся, ні­би пти­ця, панський бас­кий кінь; на ко­ні си­дів пан Бжо­зовський і лу­пив ко­ня ба­то­гом. Оса­ву­ла лед­ве всти­гав біг­ти за ним і не­ми­ло­серд­но то­ло­чив жи­то.

Всі лю­ди сто­яли як уко­па­ні, поз­ні­мав­ши шап­ки. Бжо­зовський при­ка­тав, крик­нув як не­са­мо­ви­тий на лю­дей, ки­нув­ся до Ми­ко­ли й по­чав пе­рі­щить йо­го ба­то­гом. Всі лю­ди по­за­би­ра­ли клун­ки з хлі­бом і поп­лен­та­лись на панський лан. Пан зве­лів при­вес­ти їх усіх уве­че­рі на еко­но­мію. На еко­но­мії їх усіх ви­би­ли різ­ка­ми, ви­би­ли й Ми­ко­лу, ви­би­ли на­віть ста­ро­го Дже­рю пе­ред йо­го очи­ма.

Микола вий­шов на панський двір і лю­то по­ка­зав ку­лак, обер­нув­шись до пансько­го дво­ра; ста­рий Дже­ря йшов, ни­зько пох­ню­пив­ши го­ло­ву. Обид­ва во­ни мовч­ки піш­ли до­до­­му. До­ма во­ни роз­ка­за­ли за все Дже­ри­сі й Ни­ми­до­рі. Ма­ти й не­віст­ка по­ча­ли пла­ка­ти.

Пишно ви­ко­тив­ся пов­ний мі­сяць з-за го­ри й ос­ві­тив яс­ним сві­том Вер­бів­ку. Всі вер­би бу­ло вид­но, як удень. Надворі ста­ло яс­но, хоч гол­ки виз­би­руй. Сім’я до­ве­че­ря­ла й си­ді­ла мовч­ки на призьбі.

- Ходімо, Ни­ми­до­ро, жи­то жать! - про­мо­вив Ми­ко­ла.- А ви, та­ту й ма­мо, ля­гай­те спа­ти. Як про­па­де жи­то, що ми бу­де­мо зи­мою їсти?

Нимидора вста­ла, знай­шла сер­пи, і во­ни обоє ру­ши­ли на по­ле. Все по­ле жов­ті­ло про­ти мі­ся­ця, як удень. Все ті­ло в Ми­ко­ли бо­лі­ло й ще­мі­ло, бо­лі­ла й ду­ша йо­го, але він му­сив гну­ти спи­ну. Ни­ми­до­ра ки­ну­лась на жи­то з сер­пом, як огонь на су­ху со­ло­му, і так пра­цю­ва­ла, так швид­ко жа­ла, як огонь швид­ко їсть су­ху со­ло­му.

Високо по­ко­тивсь мі­сяць на не­бі. Ми­ко­ла з Ни­ми­до­рою скла­ли два по­лу­кіп­ки жи­та й вер­ну­лись в се­ло.

Од то­го ча­су пан мав на прик­ме­ті Ми­ко­лу й звав йо­го бун­та­рем. Оса­ву­ла не раз кри­чав на Ми­ко­лу, що він бун­тує всю гро­ма­ду в се­лі. Сам Ми­ко­ла ду­же змі­нив­ся; був­ши па­руб­ком, він смі­ли­во ди­вив­ся всім в очі, був ве­се­лий, го­во­рю­чий, лю­бив ча­сом по­жар­ту­вать; те­пер він пох­ню­пив го­ло­­ву, рід­ко смі­яв­ся, пе­рес­тав жар­ту­вать, а ча­сом бу­ло як ки­­не на ко­го жар­тов­ли­вим сло­вом, то ні­би вог­нем впе­че. Він зне­на­ви­дів сво­го па­на.

Панський хліб був вже ви­жа­тий. Все по­ле бу­ло вкри­те ко­па­ми та стай­ка­ми, як не­бо зо­ря­ми, а людський хліб сто­яв, по­хи­лив­ся і на­віть вже си­павсь.

Зібрав Дже­ря свій хліб, по­ло­ви­ну склав у сті­жок, а по­ло­ви­ну змо­ло­тив на харч. Прий­шов шин­кар за гріш­ми. Дже­ря му­сив вез­ти хліб на ба­зар, про­да­ти і зап­ла­тить жи­до­ві гро­ші та ви­ку­пить ко­жу­ха. А тут тре­ба бу­ло го­ду­вать па­н­сь­кі кач­ки. Вес­ною на еко­но­мії пан роз­дав на кож­ну ха­ту по двад­цять ка­чи­них яєць, а во­се­ни кож­на мо­ло­ди­ця по­ви­н­­на бу­ла при­нес­ти на еко­но­мію двад­цять ка­чок. На кач­ку да­ва­ли з еко­но­мії по гар­це­ві зер­на, але кач­ка за лі­то здох­ла б, а не про­хар­чу­ва­лась би тим хар­чем. Лю­ди му­си­ли го­ду­­вать ка­чок своєю паш­нею.

Настала осінь. Ни­ми­до­ра по­чіп­ля­ла за ніж­ки на ко­ро­мис­ло де­сять пар ка­чок і од­нес­ла на еко­но­мію.

Восени Ни­ми­до­ра ма­ла вже доч­ку. Піш­ла ба­ба-бран­ка до ба­тюш­ки по мо­лит­ву.

- Яке ймен­ня дав ба­тюш­ка? - спи­та­ла Ни­ми­до­ра в ба­би.- Мо­же, й моїй доч­ці дав та­ке чуд­не ймен­ня, як ме­ні?

- Ні, дав ймен­ня Люб­ка,- ска­за­ла ба­ба.

Третього дня по­ро­діл­ля вже вста­ла з пос­те­лі й по­ра­лась ко­ло ха­ти. Ста­рий Дже­ря й Ми­ко­ла бу­ли на пан­щи­ні. Проз двір їхав ко­нем оса­ву­ла, заг­ля­нув у двір і вгле­дів на дво­рі Ни­ми­до­ру. Він зско­чив з ко­ня і вбіг у двір.

- А чом ти, су­ча доч­ко, оце й до­сі не ви­хо­диш на пан­щи­ну? - крик­нув оса­ву­ла й уда­рив Ни­ми­до­ру на­гай­кою по спи­­ні.

Нимидора крик­ну­ла й за­ли­лась слізьми.

- В ме­не ро­ди­лось ди­тин­ча; ще ж сьогод­ні тільки тре­тій день,- лед­ве про­мо­ви­ла во­на крізь сльози.

Оса­ву­ла сха­ме­нувсь і крик­нув:

- Гляди ж ме­ні, щоб завт­ра вий­шла на ле­ва­ду обш­мор­гу­вать бу­ря­ки-ви­сад­ки!

Породіллям па­ни да­ва­ли тільки три дні вольно­го ча­су на оду­жан­ня, а чет­вер­то­го дня вже гна­ли їх на пан­щи­ну до лег­шої ро­бо­ти.

Ввечері прий­шов Ми­ко­ла. Ни­ми­до­ра по­ка­за­ла йо­му си­няк на спи­ні. В Ми­ко­ли за­пек­лось сер­це, а в ду­ші за­во­ру­ши­­лась дум­ка помс­ти­тись за се­бе, за батька, за Ни­ми­до­ру.

А тут са­ме нас­тав час пла­тить по­душ­не. Батько з си­ном ду­мав, ду­мав, де б то взя­ти гро­шей, і на­ду­мав про­да­ти ка­ба­на, що го­ду­ва­ли к різд­ву. Про­да­ли ка­ба­на, а са­мі зос­та­лись без са­ла й ці­лі м’ясни­ці їли піс­ний борщ та піс­ну ка­шу, не­на­че в піст.

Настав ве­ли­кий піст. Од­но­го ве­чо­ра ста­рий Дже­ря прий­шов з пансько­го то­ку та й зва­ливсь; в йо­го ні­чо­го не бо­лі­ло, але уся йо­го си­ла хто йо­го зна де й ді­лась! Тон­ка шия ста­ла ще тон­ша; су­хе ли­це ста­ло ще су­хі­ше, очі по­за­па­да­ли ду­же гли­бо­ко, а обид­ві ру­ки по са­мі кіс­точ­ки так тру­си­лись, що він не міг ні­чо­го дер­жать в ру­ках. Важ­ка ро­бо­та вис­са­ла в йо­го сли­ве усю кров. Він ле­жав на пе­чі та все ди­вив­ся на сте­лю, ши­ро­ко розп­лю­щив­ши очі. Про­ле­жав він тиж­день, на­віть не стог­нав, і ли­це в йо­го ста­ло ні­би при­па­дать зем­лею.

Микола пі­шов до ба­тюш­ки й про­сив йо­го вис­по­ві­дать ста­ро­го батька. Ба­тюш­ка прий­шов, вис­по­ві­дав Пет­ра, по­ба­чив, що він зах­ляв, і зве­лів йо­му їсти в піст ско­ром­не.

- Батюшко, хі­ба ж у ме­не ду­ші не­ма, щоб я в піст їв ско­ром­не! - про­мо­вив Дже­ря ти­хим хрип­лим го­ло­сом.

- То їж, Пет­ре, хоч ка­шу з мо­ло­ком; сла­бо­му бог прос­тить, і я то­бі про­щаю,- про­мо­вив мо­ло­дий свя­ще­ник.

- Не бу­ду, ба­тюш­ко, їсти: грі­ха бо­юся. Я чо­ло­вік ста­рий, не сьогод­ні-завт­ра вмру. Та й де то­го мо­ло­ка діс­тать? Ми вже так ви­хар­чу­ва­лись, що їмо са­мий хліб та ци­бу­лю, та й хлі­ба до но­во­го не ста­не. Тре­ба хлять, хоч і не хо­чеш.

- Про ме­не, як знаєш, а я то­бі рад­жу й доз­во­ляю їсти ско­ром­не, бо ти, ді­ду, ох­ляв і зах­ляв.

Петро тільки ру­кою мах­нув.

В чис­тий чет­вер Дже­ря вмер, та все на­ка­зу­ючи си­но­ві не за­чі­пать оса­ву­ли, не за­чі­па­ти па­на та ро­бить мовч­ки пан­щи­ну.

- Ти, си­ну, ні­чо­го не вдієш, а со­бі ли­ха на­коїш. Пан од­дасть те­бе в мос­ка­лі,- про­мо­вив Дже­ря та й умер, по­би­тий ли­хою го­ди­ною. Важ­ка пра­ця вис­са­ла з йо­го усю си­лу. Вся йо­го си­ла піш­ла на чу­жу ко­ристь, в чу­жу ки­ше­ню,- на до­ро­гі ок­са­ми­то­ві сук­ні, на зо­ло­ті се­реж­ки па­нії Бжо­зовській, на до­ро­гі наїдки та на­пит­ки, на до­ро­гі панські прим­хи та вит­ре­беньки.

В ве­ли­ку п’ятни­цю по­хо­ва­ли ста­ро­го Дже­рю. Сім’я їла пас­ку з слізьми. Ми­ко­ла ще більше за­жу­ривсь, бо за по­мер­шо­го батька тре­ба бу­ло пла­тить по­душ­не як за жи­во­го, до­ки не вий­де но­ва ре­ві­зія.

Настала пиш­на та теп­ла вес­на. Зе­ле­ні­ли вер­би в бе­ре­зі, за­­зе­ле­ні­ла тра­ва на ле­ва­дах. Дже­рин са­док зак­віт­чав­ся бі­лим цві­том. Все цві­ло та зе­ле­ні­ло, тільки Ми­ко­ла хо­див сум­ний та не­ве­се­лий.

Був ти­хий вес­ня­ний ве­чір. Ни­ми­до­ра по­ли­ва­ла роз­са­ду на гряд­ках; Ми­ко­ла но­сив во­ду з Рас­та­ви­ці. Ни­ми­до­ра розц­ві­лась, як пов­на тро­ян­да. На зе­ле­них гряд­ках, на зе­ле­ній ле­ва­ді, про­ти яс­но-зе­ле­но­го лис­тя верб, її бро­ви чор­ні­ли, як чор­ноб­рив­ці. Во­на бу­ла ве­се­ла й спі­ва­ла. Ми­ко­ла сто­яв над від­ра­ми, пох­ню­пив­ши го­ло­ву. В лу­зі десь да­ле­ко ку­ва­ла зо­зу­ля.

- Чого це ти розс­пі­ва­лась, не­на­че дів­ка? - лед­ве про­мо­вив Ми­ко­ла.- Ти спі­ваєш ве­се­лої піс­ні та ще більше ме­ні жа­лю зав­даєш.

- Це я зга­да­ла, як ко­лись в най­мах крадько­ма ви­ши­ва­ла со­роч­ку та кля­ла зо­зу­лю; а те­пер слу­хаю, як кує зо­зу­ля, та так ме­ні за­ба­жа­лось, щоб во­на на­ку­ва­ла ме­ні ба­га­то год жи­вот­тя. Як гля­ну я навк­ру­ги на цей зе­ле­ний го­род, що оце за­сі­яла, та як зга­даю, що я те­пер ха­зяй­ка, то ме­ні аж ве­се­лої піс­ні хо­четься спі­вать.

- Співай, жін­ко жа­ліб­ної, то ме­ні, мо­же, бу­де лег­ше,- про­мо­вив сум­но Ми­ко­ла.- Чо­гось ме­ні так важ­ко на сер­ці, та­ка в ме­не жур­ба, що я й не знаю, де й ді­тись!

- А чо­го ж оце те­бе жур­ба бе­ре?

- А тим, що нам по­га­но жи­ти на сві­ті. Вмер батько… і за мерт­во­го пла­ти по­душ­не, і за жи­во­го пла­ти по­душ­не. Я вже не знаю, чим вин­на та ду­ша, що за неї тре­ба що­ро­ку пла­тить по­душ­не.

- Дасть бог, вро­дить хліб, то й зап­ла­ти­мо.

- Нехай же пе­ред­ні­ше вро­дить; а ко­ли вро­дить, то чи дасть пан зав­ча­су йо­го зіб­рать та зво­зи­ти в тік.

Нимидора пе­рес­та­ла ве­се­лої піс­ні спі­вать, заб­ра­ла від­ра, і во­ни обоє мовч­ки піш­ли до ха­ти.

Микола ввій­шов у ха­ту, сів за сто­лом, під­пер го­ло­ву до­ло­нею та все ду­мав. Ма­ти з Ни­ми­до­рою по­ра­лись у ха­ті, го­ту­ва­ли ве­че­рю, а він усе си­дів і сло­ва не про­мо­вив. Ни­ми­до­ра роз­ка­за­ла ма­те­рі за роз­мо­ву з ним на го­ро­ді.

- Чого ти, син­ку, жу­риш­ся? Дасть бог хліб, то ми якось-та­­ки оп­ла­ти­мось. Ти б, си­ну, пі­шов до Києва, по­ки не нас­та­ла ро­бо­та в по­лі, та по­мо­лив­ся бо­гу. Мо­же б, нам гос­подь пос­лав та­лан та доб­рий вро­жай на по­лі,- вго­во­рю­ва­ла ма­ти си­на.

Микола си­дів і сло­ва не про­мо­вив. Йо­го дов­гий чор­ний вус спус­тив­ся вниз, не­на­че п’явка; гус­ті бро­ви бу­ли на­суп­ле­ні. Ми­ко­ла мовч­ки вий­шов у са­док і пі­шов че­рез са­док на ле­ва­ду. Сон­це сі­да­ло за вер­ба­ми, на­че гас­ло, а в йо­го на сер­ці не­на­че га­ди­на си­ді­ла та все сса­ла та сса­ла за са­му ду­шу. Він усе ду­мав, на­що то бог так вчи­нив, що не­доб­ре роз­ді­лив до­лю між людьми: од­ним дав панст­во й сте­пи, й ла­ни, а дру­гим дав важ­ку пра­цю, бід­ність та тро­хи не тор­би. Він вер­нувсь до ха­ти, згор­нув­ши ру­ки на гру­дях.

- То як же си­ну, чи пі­деш до Києва? Як пі­деш на про­щу, то я на­су­шу то­бі су­ха­рів на до­ро­гу,- го­во­ри­ла до йо­го ма­ти, веш­та­ючись ко­ло ха­ти.

- Не пі­ду, ма­мо, до Києва, не хо­чу мо­ли­тись та дур­но бо­го­ві по­ро­ги об­би­ва­ти. Ко­ли є той бог на сві­ті, то він бог панський, а не му­жицький, бог все доб­ро од­дає па­нам, а пан не дає ні­чо­го,- сум­но про­мо­вив Ми­ко­ла.

- Свят, свят, свят! Гос­по­ди ми­ло­серд­ний! Що це ти вер­зеш? Сха­ме­нись ли­шень та по­ду­май, що ти бовк­нув? Тим-то нам гос­подь до­лі не дає, що ми та­ке вер­зе­мо та бо­гу не мо­ли­мось? - про­мо­ви­ла Дже­ри­ха та й пе­рех­рес­ти­лась.

Микола ввій­шов у ха­ту, дос­тав з по­ли­ці псал­тир, роз­гор­нув і по­чав чи­та­ти. Псал­тир здав­ся йо­му тем­ні­шим од тем­ної но­чі: він не знай­шов у ньому по­ра­ди й од­по­ві­ді на свою важ­ку ду­му, згор­нув йо­го і мовч­ки пок­лав на по­ли­цю.

Од то­го ча­су Ми­ко­ла по­чав час­то за­ду­му­ва­тись. Ма­ти чіп­ля­лась до йо­го, пи­та­ла в йо­го, що в йо­го бо­лить, і вже хо­ті­ла йти на по­ра­ду до зна­хур­ки.

- Ні! Вже, ма­мо, не по­мо­жуть ме­ні зна­хур­ки,- од­ка­зу­вав він ма­те­рі. Тільки Ни­ми­до­ра своїми піс­ня­ми, ве­се­ли­ми сло­­ва­ми та чор­ни­ми бро­ва­ми тро­хи роз­ва­жа­ла йо­го.

Настали жни­ва. Хліб не ду­же вро­див. Пан по­чав зно­ву од­лі­чу­вать згін­ні дні та шар­вар­ки са­ме в жни­ва, а не во­се­ни. Ми­ко­ла на­мов­ляв лю­дей не йти на ті згін­ні дні та мер­щій ха­па­ти свій хліб з по­ля. Оса­ву­ла роз­ка­зав па­но­ві, що Ми­ко­ла Дже­ря знов бун­тує на­род. Бжо­зовський нах­ва­ляв­ся од­дать Ми­ко­лу в мос­ка­лі. Та звіст­ка дій­шла до Дже­ри­хи.

- Сину, не за­чі­пай лиш ти оса­ву­ли, не драж­ни па­на! - бла­га­ла ма­ти Ми­ко­лу.- Ти знаєш, що ми пан­щан­ні лю­ди: пан зро­бить з на­ми, що схо­че, і вво­лить свою во­лю.

- Як же йо­го не за­чі­пать, ко­ли він ні­би зну­щається над на­ми. Я б рад­ні­ший мов­ча­ти, але ми пух­не­мо з го­ло­ду, а він та­кий глад­кий, що в свою шку­ру не по­тов­питься.

- А що ми ро­би­ти­ме­мо, як він од­дасть те­бе в мос­ка­лі? - ска­за­ла ма­ти.

- Не діж­де він то­го! - крик­нув Ми­ко­ла, і йо­го очі заб­ли­ща­ли, не­на­че хто ки­нув дво­ма іск­ра­ми, як у то­го вов­ка.

Микола вже був не мо­ло­дий хло­пець, а чо­ло­вік з дов­ги­ми ву­са­ми, з міц­ним ста­ном, ши­ро­ки­ми пле­чи­ма та міц­ни­ми ру­ка­ми.

Мати за­мовк­ла. Ни­ми­до­ра по­ча­ла пла­ка­ти. Ми­ко­лу взяв за сер­це не жаль, а взя­ла злість. Він вий­шов у са­док, спер­ся на тин і дов­го сто­яв, по­ки не про­хо­ло­ли йо­го го­ло­ва й гру­ди.

Одбули лю­ди пан­щи­ну, од­бу­ли вже й згін­ні дні, а все-та­ки не ви­жа­ли панської пше­ни­ці до реш­ти. Пше­ни­ця в па­на вро­ди­ла, як ліс, гус­та, як щіт. Бжо­зовський зіб­рав лю­дей і опо­віс­тив, що дасть жа­ти за сніп, але да­вав ду­же ма­лий сніп. Ми­ко­ла не втер­пів і ви­хо­пив­ся пе­ред па­ном з сло­вом, що лю­ди пі­дуть жа­ти до гра­фа.

За ним обіз­вав­ся і Пет­ро Ка­вун, а да­лі ще кілька чо­ло­ві­ків.

Бжозовський спах­нув: йо­го чер­во­не пов­не ли­це ста­ло ще чер­во­ні­ше, сі­рі очі аж на­ли­лись кров’ю. Він зне­на­ви­дів Ми­ко­лу, бо вга­ду­вав в йо­го гор­дих, смі­ли­вих ка­рих очах ве­ли­ку не­на­висть до се­бе. Ту злість при­мі­чав він на­віть в йо­го дов­гих чор­них ву­сах, в міц­но стис­не­них гу­бах, в твер­до­му не­лас­ка­во­му го­ло­сі. Він за­ту­по­тів но­га­ми на од­но­му міс­ці й крик­нув:

- То ти смієш ме­ні цві­кать в ві­чі? То ти смієш ме­ні під­би­вать на­род? Та я за­раз дам знать ста­но­во­му й нак­ли­чу пов­не се­ло мос­ка­лів. Я вас поб’ю мос­ковськи­ми ру­ка­ми й од­дам усіх бун­та­рів-ха­зяїнів у мос­ка­лі! Я вас на Си­бір зап­ро­то­рю! - крик­нув Бжо­зовський не­са­мо­ви­то та все ту­по­тів но­­га­ми на од­но­му міс­ці.

Пан прог­нав Ми­ко­лу й Ка­ву­на з-пе­ред очей, од­на­че пос­ту­пив­ся гро­ма­ді більшим сно­пом. Він бо­явсь, щоб ча­сом лю­­ди і справ­ді не піш­ли на графський лан на за­ро­біт­ки.

Прийшов оса­ву­ла й за­пер Дже­рю, Ка­ву­на і ще чо­ти­ри чо­ло­ві­ки в хо­лод­ну на ви­сід­ку. В па­на бу­ла дум­ка й справ­ді од­дать Дже­рю й Ка­ву­на в мос­ка­лі.

Посиділи во­ни вза­пер­ті день, а дру­го­го дня їх ви­пус­ти­ли, бо тре­ба бу­ло панську пше­ни­цю до­жи­нать. Пі­шов Ми­ко­ла з чо­ло­ві­ка­ми до­до­му та, йду­чи, ниш­ком змов­ляв­ся з ни­ми. Во­ни зна­ли вда­чу сво­го па­на і пос­та­но­ви­ли вті­кать з се­ла на да­ле­кі са­хар­ні, по­ки ми­не нек­рут­чи­на.

Тим ча­сом тра­пи­лась нес­по­ді­ва­на по­дія. Оса­ву­ли­ну жін­ку дав­но драж­ни­ли на се­лі зло­дій­кою, і ха­зяй­ки ні­чо­го не кла­ли на­пох­ва­ті, де вер­ті­лась оса­ву­ли­ха. В Ка­ву­ни­хи раз про­пав шма­ток по­лот­на, що бі­лив­ся на ле­ва­ді. Во­на впіз­на­ла своє по­лот­но на со­роч­ці в оса­ву­ли­но­го хлоп­ця, та тільки пок­ла­ла честь на со­бі - не хо­ті­ла чіп­ля­тись.

Саме то­ді Ка­вун за­ко­лов ка­ба­на. Оса­ву­ли­ха на­ві­да­лась до Ка­ву­на в ха­ту і вхо­пи­ла під по­лу два шмат­ки са­ла. Про­вор­на Ка­ву­ни­ха за­раз пос­те­рег­ла, гля­нув­ши на ку­пу са­ла на сто­лі, про­жо­гом по­біг­ла слід­ком за оса­ву­ли­хою, вит­ру­си­ла своє са­ло й на­ро­би­ла га­ла­су на ввесь ку­ток. Збіг­ли­ся лю­ди. При­біг і Ми­ко­ла і по­чав кри­чать, що зло­дій­ку тре­ба по­вес­ти по се­лі з му­зи­ка­ми. Ми­ко­ла по­рі­зав шмат­ки са­ла на чет­вер­ти­ни, по­ни­зав їх на мо­ту­зок і по­че­пив оса­ву­ли­сі на шию. Ба­би вхо­пи­ли оса­ву­ли­ху по­під ру­ки та й по­ве­ли по се­лі. Ми­ко­ла йшов по­пе­ре­ду й грав на скрип­ці. Ка­ву­ни­ха гра­ла руб­лем на ка­чал­ці. Оса­ву­ли­ха йшла і не зна­ла, де ді­ти очі од со­ро­му. Ді­ти юр­бою біг­ли слід­ком; лю­ди ви­бі­га­ли з дво­рів ди­виться на ту ко­ме­дію.

Осавула, до­ві­дав­шись про цей Ми­ко­лин та Ка­ву­нів вчи­нок, спе­ре­сер­дя пі­шов до па­на й роз­ка­зав, що мо­лот­ни­ки кра­дуть з пансько­го то­ку жи­то; по­ро­би­ли со­бі здо­ро­ві ки­ше­ні і що­ве­чо­ра на­си­па­ють пов­ні ки­ше­ні паш­ні, вер­та­ю­чись до­до­му. Він по­наб­рі­ху­вав на всіх тих, що во­ди­ли по се­лі йо­го жін­ку, а най­більше на Дже­рю та на Ка­ву­на.

По се­лі піш­ла про це чут­ка. Всі лю­ди за­го­мо­ні­ли, що оса­ву­ла грі­ха не боїться: сам бре­ше, і ще й ви­ка­зує па­но­ві, як лю­ди кра­дуть панську паш­ню. Ми­ко­ла з то­ва­ри­ша­ми за­сів на за­сід­ки на ле­ва­ді між вер­ба­ми, і са­ме то­ді, як оса­ву­ла вер­тав­ся од па­на, во­ни вис­ко­чи­ли з-за ку­щів, прос­тяг­ли оса­ву­лу й да­ли йо­му пів­сот­ні доб­рих київ.

- Оце то­бі за па­на, а це - за па­нію, а це - за пан­щи­ну,- при­ка­зу­вав Ми­ко­ла,- ад­же ж пан не шко­дує сі­на своїм во­лам, ще й бра­гою їх поїть, а ми так са­мо панські, ро­би­мо па­но­ві, як во­ли, він нас не час­тує бра­гою, а різ­ка­ми. Панське доб­ро - то й на­ше доб­ро, бо то на­ша пра­ця, а зем­ля бо­жа,- го­во­рив Ми­ко­ла, луп­ля­чи оса­ву­лу па­ли­цею.

- Оце то­бі за те, щоб ти пам’ятав, що ви­ка­зу­вать па­нам на лю­дей гріх, бо ми не кра­ли в па­на, а своє бра­ли й вер­та­ли со­бі,- при­ка­зу­ва­ли чо­ло­ві­ки та все гна­лись за оса­ву­лою навз­до­гін­ці, та все лу­пи­ли йо­го по спи­ні па­ли­ця­ми.

Осавула так бо­яв­ся то­го грі­ха, що приз­навсь на­віть в йо­му на спо­ві­ді ба­тюш­ці; але все-та­ки пі­шов до па­на й роз­ка­зав, хто йо­го по­по­бив па­ли­ця­ми. Пан пос­та­но­вив од­дать Ми­ко­лу, Ка­ву­на і їх од­но­дум­ців в мос­ка­лі, та ще як мож­на швид­ше.

Пішла чут­ка про нек­рут­чи­ну. В Скрип­чин­цях вже ло­ви­ли нек­ру­тів і за­би­ва­ли в ко­лод­ки. Ми­ко­ла й Ка­вун з то­ва­ри­ша­ми пос­та­но­ви­ли то­го-та­ки ве­чо­ра ті­ка­ти на са­хар­ні в Стеб­лів, у Ка­нів­щи­ну.

Настав тем­ний осін­ній ве­чір. Все не­бо бу­ло зас­но­ва­не хма­ра­ми. Над­во­рі бу­ло по­но­чі, як у пог­ре­бі. Дже­ря по­ве­че­ряв з Ни­ми­до­рою та з ма­тір’ю, сів ко­ло сто­ла і за­ду­мавсь. Ма­ти по­ліз­ла на піч і не­за­ба­ром зас­ну­ла. Ни­ми­до­ра розк­ла­ла в че­люс­тях огонь і сі­ла ко­ло при­піч­ка пряс­ти. Чер­во­ний світ ми­го­тів по бі­лих сті­нах, по мо­ло­до­му Ни­ми­до­ри­но­му ли­ці. Мич­ка на гре­бе­ні сві­ти­лась наск­різь. Гре­бінь чор­нів зуб­ця­ми про­ти вог­ню. Ми­ко­ла си­дів кі­нець сто­ла й не зво­див з Ни­ми­до­ри очей. Йо­го тем­ні смут­ні очі бли­ща­ли в тем­ря­ві. В йо­го на ду­ші бу­ло так важ­ко, так тяж­ко, що й Ни­ми­до­ри­ні бро­ви не мог­ли йо­го роз­ва­жить. Ми­ко­ла си­дів, одяг­ну­тий в сви­ту.

- Чом, це ти, Ми­ко­ло, не роз­дя­гаєшся? - спи­та­ла в йо­го Ни­ми­до­ра.

- Кидай, Ни­ми­до­ро, пряс­ти. Йди сядь ко­ло ме­не, я щось маю то­бі ка­зать,- про­мо­вив Дже­ря ду­же ти­хо, щоб не збу­дить ма­те­рі.

Нимидора пок­ла­ла гре­бінь на дни­ще й сі­ла ко­ло йо­го.

- Скажу то­бі, моє сер­це, що на ду­ші маю: я те­бе, мо­ло­ду, цього ве­чо­ра по­ки­нуть ду­маю. Я за­ду­мав цієї но­чі вті­кать з се­ла з Ка­ву­ном та ще з чо­тир­ма, чо­ло­ві­ка­ми.

Нимидорі не­на­че хто гост­рим но­жем штрик­нув у сер­це. Во­на охо­ло­ла, отерп­ла, зблід­ла й си­ді­ла мов не­жи­ва.

- Не бійсь, Ни­ми­до­ро, й не жу­рись. Пан хо­че нас од­дать в мос­ка­лі; як він нам об­го­лить ло­би, то ми то­ді про­па­щі на­ві­ки; а тим ча­сом ми вте­че­мо на са­хар­ні, пе­ре­бу­де­мо цей важ­кий час та й знов по­вер­таємось. Мо­же, во­но якось пе­рет­реться, пе­рем­неться та й так ми­неться.

- Ой, не ки­дай ме­не, моє сер­це, бо я про­па­ду! - не­са­мо­ви­то крик­ну­ла Ни­ми­до­ра на всю ха­ту не­на­че не своїм го­ло­сом.

- Цить! Не кри­чи й не ту­жи! Ти збу­диш ма­тір: ви на­ро­би­те га­ла­су, то­ді я про­па­щий.

Нимидора під­ве­лась з ла­ви і знов упа­ла на ла­ву мов не­жи­ва.

- Я не на­ві­ки те­бе по­ки­даю; я за­роб­лю гро­шей і знов вер­ну­ся.

- Коли по­ки­даєш ме­не, то бо­дай ти по­ки­нув хліб їсти й во­ду пи­ти! - про­мо­ви­ла Ни­ми­до­ра без сліз, на­че прос­тог­на­ла.

- Не прок­ли­най ме­не, і не лай, і не плач! Ти ду­маєш, ме­ні лег­ко те­бе по­ки­дать? До­ле моя, щас­тя моє! - не­на­че прос­тог­нав Ми­ко­ла, вхо­пив­ши Ни­ми­до­ру в об­ні­мок і сам за­лив­ся сльоза­ми, як ма­ла ди­ти­на.- Пі­ду з се­ла, бо тяж­ко ме­ні жи­ти; пі­ду в лі­си, пі­ду в сте­пи, пі­ду в пу­щі й на гост­рі ске­лі, а пан­щи­ни та­ки ро­бить не бу­ду і в мос­ка­лі не пі­ду. Пі­ду втоп­люсь, об ка­мінь ро­зіб’юся! Не­хай зві­рі роз­шар­па­ють моє ті­ло, а я все-та­ки вте­чу. Все од­но ме­ні про­па­дать! - ска­зав Ми­ко­ла.

- Що ж я бу­ду в сві­ті бо­жо­му ді­яти са­ма з ма­лою ди­ти­ною? - про­мо­ви­ла Ни­ми­до­ра й по­ча­ла гір­ко пла­ка­ти. Во­на ту­жи­ла й го­ло­си­ла го­лос­но, як ту­жать по мерт­во­му, і аж по­би­ва­лась на ла­ві.

- Не плач, Ни­ми­до­ро! В ме­не сер­це за­пек­лось і без твоїх сліз. Ме­не нуж­да із­су­ши­ла, ізв’яли­ла, як хо­лод­ний ві­тер би­ли­ну в по­лі. Моє сер­це наск­різь но­жем про­би­те. Знай­ди ме­ні со­роч­ки, знай­ди харч та й бу­вай здо­ро­ва! Як не вмру, по­вер­ну­ся, і по­вер­нусь не вдень, а вно­чі зас­ту­каю в ква­тир­ку, а ти од­чи­няй две­рі.

- Пропаща я на­ві­ки! Бо­же ми­ло­серд­ний! За що ж ти нас так тяж­ко ка­раєш? Ко­ли ж те­бе до­жи­дать до­до­му?

- «Тоді жди ме­не в гос­ті, як ви­рос­те в те­бе у світ­ли­ці тра­ва на по­мос­ті»,- од­ка­зав Ми­ко­ла сло­ва­ми піс­ні,- а ти не ла­май рук, не су­ши очей та дог­ля­дай ма­те­рі й ди­ти­ни. Як не вмру, то вер­ну­ся, ні­де не ді­нусь.

Нимидора ки­ну­лась до ко­лис­ки й схи­ли­лась, і ні­би впа­ла на ди­ти­ну.

- Серце моє, ди­ти­но моя! Ти й не знаєш, що зос­таєшся си­ро­тою! - пла­ка­ла Ни­ми­до­ра, за­дав­лю­ючи хрип­кий го­лос у гру­дях.

- Нимидоро, го­ді го­ло­сить та пла­ка­ти! Ме­не ждуть лю­ди. Да­вай мер­щій со­роч­ки, да­вай харч та ви­ряд­жай ме­не в да­ле­ку до­ро­гу.

- Не йди! Пе­ре­но­чуй хоч од­ну ні­ченьку до­ма!

- Не мож­на. Ми змо­ви­лись; ме­не ждуть лю­ди. Завт­ра ме­не заб’ють в кай­да­ни, то­ді я про­па­щий на­ві­ки.

- Бодай всі на­ші сльози впа­ли на то­го, хто нас роз­лу­чає! Луч­че я бу­ла б ма­ленькою про­па­ла, луч­че б по­не­ві­ря­лась до­ві­ку в най­мах, ніж маю тер­пі­ти та­ке го­ре! - про­мо­ви­ла Ни­ми­до­ра і по­ча­ла шу­кать со­роч­ки в скри­ні й скла­да­ти їх у мі­шок. Ми­ко­ла вдяг­ся в ко­жух, на­дів шап­ку, ки­нув у мі­шок скрип­ку, пок­ло­нив­ся до ма­те­рі, по­ці­лу­вав ди­ти­ну і блі­дий, як смерть, сум­ний, як осін­ня ніч, вий­шов з ха­ти. Ни­ми­до­ра вий­шла слі­дом за ним.

- Прощайте, рід­ні по­ро­ги, де по­ход­жа­ли мої но­ги! Про­щай, Ни­ми­до­ро! Зга­дуй ме­не, моє сер­це, вір­ни­ми сло­ва­ми та дріб­ни­ми сльоза­ми, а я те­бе, до­ки жи­вий бу­ду, до­ві­ку не за­бу­ду.

Надворі бу­ло по­но­чі. Ніч бу­ла тем­на, але ти­ха. Усе не­бо бу­ло вкри­те гус­ти­ми хма­ра­ми, не­на­че чор­ною ріл­лею. Ни­ми­до­ра вип­ро­ва­ди­ла Ми­ко­лу за во­ро­та і на­си­лу дій­шла до ха­ти.

Микола пі­шов на ви­гон, де сто­яли ста­рі вер­би: там йо­го ждав Ка­вун і чо­ти­ри чо­ло­ві­ки, що на­ла­го­ди­лись по­таєнці вті­кать на са­хар­ні.

Нимидора вбіг­ла в ха­ту, впа­ла на ла­ву, схи­ли­лась на стіл, го­ло­ва упа­ла на ру­ки, і дов­го-дов­го пла­ка­ла і по­би­ва­лась. Га­ря­чі сльози об­ли­ва­ли її ру­ки, ли­лись на стіл, як кри­нич­на во­да ллється з дже­ре­ла на тра­ву. Вже тріс­ки на при­піч­ку по­го­рі­ли, і тільки од­на го­ло­веш­ка жев­рі­ла в по­пе­лі, ми­го­чу­чи си­нім од­лис­ком. Вже в ха­ті ста­ло по­но­чі, а Ни­ми­до­ра все пла­ка­ла. Во­на вип­ла­ка­ла всі сльози, а сон утік од неї десь да­ле­ко в по­ле.

Коли це од­ра­зу в ха­ті ста­ло вид­но, як удень. Сті­ни, піч, ле­жан­ка, ко­лис­ка, об­ра­зи - все ні­би об­ли­ло­ся кров’ю. Чер­во­ний світ ми­го­тів ні­би хвилька­ми й бриж­жа­ми по сті­нах, тру­сивсь, пе­ре­ли­вав­ся з стін на сте­лю, на жерд­ку з оде­жею.

Нимидора схо­пи­лась з міс­ця і гля­ну­ла на вік­на. Три вік­на бу­ли ні­би за­ві­ша­ні знад­во­ру чер­во­ни­ми кри­ва­ви­ми хуст­ка­ми. Ни­ми­до­рі зда­ло­ся, що во­на збо­же­во­лі­ла. Од­на­че во­на ки­ну­лась до ко­лис­ки, вхо­пи­ла за бильця ко­лис­ку з ди­ти­ною і рво­ну­ла її так, що всі вір­веч­ки пор­ва­ли­ся, крик­ну­ла не своїм го­ло­сом і ви­біг­ла над­вір. Слід­ком за нею ви­біг­ла ста­ра пе­ре­ля­ка­на Дже­ри­ха.

Надворі бу­ло вид­но, як удень: бу­ло вид­но все де­ре­во в сад­ку, всі вер­би, кож­ну гіл­ля­ку, кож­ний збляк­лий жов­тий лис­ток, що те­лі­пав­ся на гіл­лі.

Увесь двір, са­док, ха­та - все бу­ло за­ли­те чер­во­ним сві­том, ні­би кров’ю.

Нимидорі зда­ло­ся, що го­рить її ха­та, що во­на вже уся па­лає по­лум’ям, що го­рить са­док, го­рять вер­би, го­рить ко­мо­ра, їй зда­ло­ся, що го­рить усе не­бо, що за­па­ли­лась уся зем­ля під її но­га­ми.

- Рятуйте, хто в бо­га ві­рує! - крик­ну­ла Ни­ми­до­ра.- Ря­туй­те ди­ти­ну, ря­туй­те Ми­ко­лу! Ма­мо! ря­туй­те Ми­ко­лу, бо він про­па­де з ті­лом і ду­шею.

- Бог з то­бою, доч­ко! Це ж не ми го­ри­мо; це по­же­жа десь да­ле­ко на се­лі,- обіз­ва­лась ма­ти, поп­рав­ля­ючи хуст­ку на го­ло­ві.

На се­лі гав­ка­ли со­ба­ки, спі­ва­ли пів­ні. Десь да­ле­ко бу­ло чу­ти шум та гам, не­на­че під зем­лею. Всі лю­ди на кут­ку спа­ли. Ні­де не вид­но бу­ло ні жи­вої ду­ші.

- Мамо, ря­туй­те Ми­ко­лу! - знов зак­ри­ча­ла Ни­ми­до­ра, при­гор­та­ючи ко­лис­ку до гру­дей.

- Де ж Ми­ко­ла? - спи­та­ла ма­ти.

- Помандрував, по­ки­нув нас! - крик­ну­ла Ни­мидо­ра.

- Коли? - спи­та­ла ма­ти.

- Оце тільки що розп­ро­щав­ся зо мною і вас не зве­лів бу­дить та й пі­шов у манд­рів­ку ку­дись.

- Боже мій, сві­те мій! Чом же ти ме­не не збу­ди­ла?

- Я сві­ту за слізьми не ба­чи­ла, я про вас і за­бу­ла. Ста­ра ма­ти за­го­ло­си­ла на ввесь двір, а за нею й Ни­ми­до­ра, вер­та­ючись у ха­ту з ко­лис­кою.

- Що ж ми те­пер в сві­ті бо­жо­му бу­де­мо ді­яти та ро­би­ти без ха­зяїна? - на­си­лу про­мо­ви­ла ма­ти крізь сльози.

Нимидора тільки го­ло­си­ла без сліз: в неї сліз не ста­ло.

А тим ча­сом Ми­ко­ла з то­ва­ри­ша­ми манд­ру­вав з се­ла, та не шля­хом, а прос­то че­рез по­ле ме­жа­ми. Во­ни всі йшли мо­вч­ки, при­таївши дух і не ог­ля­да­ючись. Вже во­ни вий­шли на го­ру, вже одій­шли да­ле­ченько од се­ла і дій­шли до лі­су. Ко­ли це од­ра­зу пе­ред їх очи­ма ос­ві­тив­ся ліс ле­геньким чер­во­ну­ва­тим сві­том. В се­лі бевк­нув дзвін на гвалт і жа­лі­б­но роз­лив­ся йо­го гук по по­лі, по­під лі­сом. Всі во­ни ра­зом обер­ну­лись на­зад.

Панський тік по дру­гий бік се­ла бу­ло вид­но ввесь, як удень. По са­мо­му краю од по­ля го­рів дов­гий оже­ред со­ло­ми. Над оже­ре­дом сто­яло по­лум’я, не­на­че ку­че­ря­ва вог­ня­на квіт­ка, од­ни­зу ву­зенька, вго­рі ши­ро­ка з по­зак­ру­чу­ва­ни­ми лист­ка­ми. По­лум’я сто­яло рів­но, на­че свіч­ка па­ла­ла. Над­во­рі бу­ло ти­хо й по­но­чі. Ку­че­ря­вий дим йшов прос­то вго­ру до са­мих хмар. Ря­дом з оже­ре­дом вже зай­мав­ся дов­гий сті­жок но­во­го жи­та, а се­ред ряд­ка стіж­ків знов спа­лах­ну­ла вог­ня­на квіт­ка, лиз­ну­ла три­чі ог­ня­ним язи­ком вго­ру і за­па­ла­ла рів­ним ку­че­ря­вим по­лум’ям. Піс­ля то­го за­па­ла­ли всі стіж­ки сус­піль, що сто­яли ря­дом до са­мо­го по­ля. З де­сять скирт хлі­ба па­ла­ло за­ра­зом, на­че де­сять став­ни­ків го­рі­ло, а од їх під­ні­мав­ся гус­тий дим, то чор­ний, як смо­ла, то бі­лий, як осін­ній ту­ман. Вго­рі дим зли­вав­ся до­ку­пи в один страш­ний стовп та все йшов уго­ру до са­мих хмар. Все чор­не не­бо вго­рі заб­ли­ща­ло вог­нем, за­ми­го­ті­ло рів­ни­ми хви­ля­ми, не­на­че клі­па­ло якимсь страш­ним оком, ки­да­ючи кро­в’яний світ на се­ло, на ста­вок, на річ­ку, на греб­лю, на вер­би, на ши­ро­ку до­ли­ну. Кру­гом не­ба од­ни­зу сто­яла чор­на, як зем­ля, сму­га, не­на­че ог­ня­не не­бо бу­ло під­пе­ре­за­не ок­са­ми­то­вим по­ясом. Світ був та­кий яс­ний, що то­по­лі на око­пі кру­гом то­ку бу­ло вид­но, як удень. На то­по­лях по­ло­ви­на лис­тя бу­ла зе­ле­на, а по­ло­ви­на жов­та. Зе­ле­ний лист про­ти вог­ню був ні­би об­мо­че­ний в гус­ту за­пе­че­ну кров; жов­те лис­тя ста­ло ро­же­вим, не­на­че хто йо­го об­лив виш­не­вим со­ком. Чор­ні стов­бу­ри то­поль чор­ні­ли про­ти вог­ню, ні­би ви­ко­ва­ні з за­лі­за. Все се­ло бу­ло вид­но, як на до­ло­ні, з усі­ма бі­ли­ми ха­та­ми, з клу­ня­ми, з церк­вою, з сад­ка­ми й вер­ба­ми. Ввесь ши­ро­кий ста­вок був ні­би за­ли­тий кров’ю. Рас­та­ви­ця кру­ти­лась на ле­ва­дах, ні­би вог­ня­на га­дю­ка, що сип­ле іск­ра­ми, а в кров’яно­му став­ку од­би­ва­лись чор­ні сто­в­бу­ри осо­ко­рів, чор­не без­лис­те гіл­ля верб, не­на­че в про­зо­ру кров хтось на­ки­дав чор­но­го дро­ту та за­ліз­них сто­в­пів.

Дзвін сум­но бев­кав на гвалт. Пан вис­ко­чив з дво­ру на ко­ні, а за ним ко­за­ки. Оса­ву­ла по­ка­тав ко­нем по се­лі бу­ди­ти лю­дей, зга­няв їх га­си­ти по­же­жу. За­гав­ка­ли й за­ви­ли на се­лі со­ба­ки, за­веш­та­лись лю­ди, і всі по­біг­ли до то­ку, чо­ло­ві­ки з со­ки­ра­ми, мо­ло­ди­ці й дів­ча­та з від­ра­ми, ді­ти з по­рож­ні­ми ру­ка­ми обс­та­ли ла­вою ог­ня­ний тік, по­роз­зяв­ляв­ши ро­та й сто­ячи на од­но­му міс­ці. Од­на ба­ба з ля­ку чо­гось при­біг­ла з ко­чер­гою і сто­яла з нею, не­на­че донський ко­зак з спи­сом. Пан кри­чав, оса­ву­ла ве­ре­щав, еко­ном ре­пе­ту­вав, ска­ка­ючи скрізь на ко­нях та зга­ня­ючи на­род. На­род і со­бі кри­чав, та все сто­яв на од­но­му міс­ці. Кілька де­сят­ків чо­ло­ві­ка роз­ки­да­ли сті­жок і ки­да­ли сно­пи за окіп на по­ле. Двоє ба­рил з во­дою сто­яло ко­ло стіж­ка. Лю­ди на­щось ли­ли во­ду від­ра­ми в огонь, не­на­че гра­лись в якоїсь іг­раш­ки.

А по­лум’я йшло да­лі в осе­ре­док то­ку, до клу­ні. Дру­гий ря­док ста­рих скирт чор­нів про­ти вог­ню, не­на­че якісь здо­ро­ві й дов­гі чор­ні зві­рі сто­яли ряд­ка­ми ко­ло по­лум’я. Зай­ня­лись і ті ста­рі скир­ти, і не­на­че з зем­лі ви­ник од­ра­зу дру­гий ряд ог­ня­них ку­че­ря­вих кві­ток. Огонь лив­ся да­лі, мов хви­ля на во­ді; мож­на бу­ло ба­чи­ти очи­ма, як він по­со­ву­ва­всь по стіж­ках. Вже зай­ня­лась дов­га здо­ро­ва клу­ня. Ку­па чор­но­го ди­му ви­хо­пи­лась з-під її ви­со­кої пок­рів­лі, прор­ва­лась і ва­лу­ва­ла вго­ру, ні­би ви­ще од са­мих хмар. За ди­мом па­лах­ну­ло по­лум’я й об­хо­пи­ло клу­ню в од­ну мить з усіх бо­ків. По­ча­ли ле­тіть ні­би пуч­ка­ми й фон­та­на­ми іск­ри. Шма­т­ки ку­лів ле­ті­ли вго­ру й го­рі­ли, роз­си­па­лись на по­віт­рі й тру­си­ли іск­ра­ми до­до­лу на по­ле. З по­лум’я з осе­ред­ку нес­по­ді­ва­но схо­пив­ся ви­хор, не­на­че клу­ня роз­зя­ви­ла ро­та, по­зіх­ну­ла й за­соп­ла на всю пельку. Ви­хор зак­ру­тив вог­нем. З ог­ню по­ча­ло ви­ки­дать ці­лі сно­пи й шпур­ля­ло їх уго­ру, як ки­да­ють по­да­вальни­ки ви­ла­ми сно­пи на сті­жок.

Сполохані го­роб­ці та го­лу­би ви­лі­та­ли з со­ло­ми та з стіж­ків, під­ні­ма­лись уго­ру, чор­ні­ли в ди­му, на­че хто ки­дав гру­д­­ка­ми, а по­тім зай­ма­лись вго­рі на вог­ні, трі­па­ли вог­ня­ни­ми крильця­ми й па­да­ли ні­би ку­ля­ми й груд­ка­ми в огонь, не­­на­че звер­ху кра­пав іск­ря­ний дощ.

Весь тік па­лав до ос­таннього стіж­ка. Навк­ру­ги око­пів то­по­лі по­сох­ли і не­за­ба­ром за­па­ла­ли, не­на­че ряд­ки став­ни­ків. Швид­ко дим став мен­ший і бі­лі­ший. Де бу­ли стіж­ки, там ле­жа­ли й жев­рі­ли ку­пи вог­ня­ної мер­ви. То­по­лі жев­рі­ли, не­на­че хто по­за­би­вав роз­пе­че­ні в ог­ні чер­во­ні за­ліз­ні кіл­ки. Не­бо ми­го­ті­ло слаб­кі­ше й ти­хі­ше. Чер­во­не кру­жа­ло се­ред не­ба по­мен­ша­ло, а ок­са­ми­то­вий чор­ний по­яс вни­зу над зем­лею все шир­шав, до­ки не під­няв­ся до са­мої се­ре­ди­ни не­ба.

Шість чо­ло­ві­ка сто­яли під лі­сом, пог­ля­да­ли на по­же­жу, цмо­ка­ли ро­та­ми та все ка­за­ли, що хтось зу­мис­не під­па­лив тік…

- Отак і тре­ба на­шо­му па­но­ві! - го­мо­ні­ли чо­ло­ві­ки.- Доб­рий за­ро­бі­ток ма­ти­ме пан на хлі­бі цього ро­ку.

- Цей хліб зго­рить, а на прий­деш­ній рік знов у йо­го бу­де пов­ний тік хлі­ба,- про­мо­вив Дже­ря.

- І хто йо­го під­па­лив? - пи­тав на­че сам у се­бе Ка­вун.- А ди­віться ли­шень, чи не лі­тає чия ду­ша в по­лум’ї? Як лі­тає, ми впіз­наємо, чия то ду­ша, й зна­ти­ме­мо, хто оце під­па­лив тік.

- Дурна бу­ла б ду­ша: по­ліз­ла б в огонь! Хі­ба для неї не лу­ч­­че си­діть до­ма та не ри­паться,- обіз­вав­ся Ми­ко­ла, а сам шу­­кав очи­ма своєї осе­лі; вгле­дів ку­пу верб ко­ло своєї ха­ти, що бі­лі­ла про­ти вог­ню, і все ди­вив­ся на ті вер­би під кот­ри­ми він зріс, під кот­ри­ми по­ки­нув свою ха­ту, свою ма­тір, жін­ку, ди­ти­ну, по­ки­нув по­ло­ви­ну сво­го сер­ця.

- Цур їй, цій по­же­жі! Ки­дай­мо та хо­ді­мо прос­то лі­сом, по­ки пан нам прис­ві­чує,- про­мо­вив Ми­ко­ла, ос­тан­ній раз гля­­нув­ши на свої вер­би і вхо­пив­шись ру­ка­ми ко­ло сер­ця.

Шість чо­ло­ві­ка ввій­шли в ліс. Чер­во­ний світ бли­щав по товс­тих ду­бах, по ста­рих ли­пах. Де­ре­во чор­ні­ло, як за­ліз­ні стов­пи, і тільки бі­лі бе­ре­зи яс­но й ви­раз­но лис­ні­ли, не­на­че об­ши­ті по­лот­ном та об­ли­ті ро­же­вим со­ком. Во­ни ввій­шли в тем­ну чор­ну до­ли­ну і не­на­че од­ра­зу пір­ну­ли під зем­лю.

Тим ча­сом в Дже­ри­ній ха­ті ще дов­го го­ло­си­ла ста­ра ма­ти з Ни­ми­до­рою. Ка­га­нець бли­мав ко­ло ко­ми­на, не­на­че ста­рець бли­мав слі­пи­ма очи­ма. Ни­ми­до­ра впа­ла на ла­ву і вже не пла­ка­ла, а тільки стог­на­ла, ні­би че­рез сон. В неї го­ло­ва ні­би го­рі­ла вог­нем; блі­де ли­це ста­ло чер­во­не. Ма­ти си­ді­ла кі­нець сто­ла та тільки ди­ви­лась на неї. Ни­ми­до­рі зда­лось, що во­на го­рить на пансько­му то­ку в по­лум’ї, що ко­ло неї Ми­ко­ла і не­біж­чик ста­рий Дже­ря мо­ло­тять ог­ня­ні сно­пи; з сно­пів сип­ляться не зер­на, а іск­ри і па­да­ють на її ли­це, на гру­ди, на очі. Ни­ми­до­рі зда­лось, що во­ни са­мі не­на­че по­роб­ле­ні з роз­пе­че­но­го чер­во­но­го за­лі­за, сві­тяться наск­різь, па­шать вог­нем та все б’ють чер­во­ни­ми за­ліз­ни­ми ці­па­ми по вог­ня­них сно­пах.

- Мамо! чи ви ба­чи­те, які ста­ли Ми­ко­ла та батько? Он по­ди­віться! Во­ни з чер­во­но­го га­ря­чо­го за­лі­за… А які в їх очі! Бо­же мій! в їх не очі, а жа­ри­ни го­рять в ям­ках! На­що во­ни мо­ло­тять той огонь! Нев­же ж па­ни бу­дуть їсти пше­нич­ні іск­ри, що ле­тять з тих сно­пів?

- Що ти го­во­риш, доч­ко? Сха­ме­нись! Пе­рех­рес­тись та по­мо­лись бо­гу! - про­мо­ви­ла Дже­ри­ха і по­ча­ла бу­дить Ни­ми­до­­ру та тор­сать її за пле­чі. Ни­ми­до­ра не мог­ла опам’ятаться й бу­ла га­ря­ча, як огонь. Дже­ри­ха дос­та­ла ор­данської свя­че­ної во­ди, по­мо­чи­ла Ни­ми­до­рі го­ло­ву й гру­ди, очі й що­ки.

- Мамо! - обіз­ва­лась ниш­ком Ни­ми­до­ра, під­вів­шись з пос­те­лі.- Чи чуєте? Хтось сту­кає в ква­ти­роч­ку… Чуєте? Це він, це він вер­нув­ся, мій го­луб си­зий.

Нимидора схо­пи­лась з ла­ви й ки­ну­лась до вік­на. Ніч бу­ла тем­на. Вік­на чор­ні­ли, не­на­че по­за­ві­шу­ва­ні чор­ним сук­ном.

- Мамо, гляньте, як вид­но над­во­рі! Я ба­чу ввесь двір і са­док. Ма­мо! Ми­ко­ла приїхав на бі­ло­му ко­ні! Он по­ди­віться! Та та­кий гар­ний та яс­ний, як сон­це, а на йо­му зо­ло­та оде­жа та чер­во­ний по­яс.

Нимидора вхо­пи­ла Дже­ри­ху за ру­ку й по­ве­ла її си­лою до вік­на.

- Дочко моя, сер­це моє! Що ти го­во­риш? Що з то­бою? - го­во­ри­ла Дже­ри­ха та все хрес­ти­ла Ни­ми­до­ру, хрес­ти­ла вік­на, хрес­ти­лась са­ма. Їй зда­лось, що до Ни­ми­до­ри вже лі­тає пе­ре­лес­ник.

Ненько моя! Бо­же мій!.. Ми­ко­ла стає вог­нем, під­ні­ма­є­ть­ся й ле­тить уго­ру! Бо­же мій! він по­ле­тів до не­ба і вже не ве­р­неться до ме­не! Про­па­ща я на­ві­ки! - крик­ну­ла не­са­мо­ви­то Ни­ми­до­ра чуд­ним го­ло­сом і впа­ла знов на ла­ву, як ка­­мінь. Дже­ри­ха пе­ре­ля­ка­лась і не зна­ла, що ро­бить. До са­мо­го сві­ту во­на хрес­ти­лась та мо­ли­лась, по­ки Ни­ми­до­ра зас­ну­ла важ­ким, тяж­ким сном.

III

Микола з то­ва­ри­ша­ми по­манд­ру­вав на са­хар­ні в Ка­нів­щи­ну, в Стеб­лів. Він ішов не ве­ли­ким би­тим шля­хом, а че­рез ма­лі се­ла по­над Рос­сю, не­ве­ли­ки­ми до­ро­га­ми, щоб не стрі­нуться з вер­бівськи­ми людьми або й з своїм па­ном.

В Стеб­ле­ві, де кін­чається міс­теч­ко, де Рось ви­ри­вається з тіс­них бе­ре­гів, обс­тав­ле­них ске­ля­ми, є ду­же гар­не міс­це. Там Рось ми­нає чи­ма­лий ске­лис­тий ост­рів За­мок і знов зли­вається з своєю Са­мо­віл­кою. За­раз за тим ост­ро­вом ске­лис­ті ви­со­кі бе­ре­ги ос­ту­па­ються од річ­ки, по­да­ються тро­хи на­бік, а там да­лі ка­мін­ня хо­вається під зем­лею, го­ри розс­ту­па­ються півк­ру­гом, і по рів­но­му по­лю в’ється річ­ка по зе­ле­них лу­ках та ле­ва­дах. Там не­да­леч­ко од ост­ро­ва над са­мою Рос­сю ле­жить не­на­че здо­ро­вий кам’яний звір з чис­то­го ка­мін­ня, на кот­ро­му стир­чить ні­би здо­ро­ва кам’яна шерсть то но­жа­ми, то стовп­чи­ка­ми, то ні­би пил­ка­ми із здо­­ро­ви­ми зуб­ця­ми. Усе це ні­би на­ки­да­но звер­ху на по­дов­жас­ту ку­пу скель, а на са­мо­му кін­ці тієї ку­пи стри­мить ви­со­кий, як стовп, ка­мінь на ві­сім саж­нів, звер­ху тов­щий, не­на­че на стовп хтось на­са­див здо­ро­ву го­ло­ву. Не стає тільки очей та но­са, щоб той ка­мінь був схо­жий на давнього ідо­ла. Той стовп стри­мить, не­на­че ріг кам’яно­го ве­ли­чез­но­го зві­ра.

На ост­ро­ві під кам’яною сті­ною при­ту­лив­ся здо­ро­вий пи­тель на два ета­жі і тро­хи не дос­тав пок­рів­лею до вер­ха ске­лі. Ко­ло са­мо­го пит­ля з бе­ре­га на ост­рів ви­сів пе­ре­ки­ну­тий мі­шок з по­рен­ча­та­ми. Міс­ток ви­сить ви­со­ко над Рос­сю, при­ко­ва­ний за­лі­зя­ка­ми до ске­лі на обох бе­ре­гах Ро­сі. Під ним шу­мить і б’ється об ка­мін­ня бі­ла во­дя­на хви­ля. Прос­то по Ро­сі вго­ру вид­но ви­со­кі ске­лис­ті пок­ру­че­ні бе­ре­ги, а там да­лі над са­мою ске­лею, що зветься Спас, стоїть церк­ва се­ред зе­ле­но­го де­ре­ва, кот­ру вид­ко на­че че­рез ка­м’я­ні­ во­ро­та.

В то­му міс­ці, ниж­че од Зам­ка, під са­мою ске­лею сто­яла фаб­ри­ка, здо­ро­ва, бі­ла, ви­со­ка, з ви­со­ким чор­ним стов­пом, кот­рий ви­га­няв­ся тро­хи ви­ще од ске­лі. Ниж­че од фаб­ри­ки, на рів­ни­ні, між зе­ле­ни­ми вер­ба­ми, бі­лі­ли ряд­ки ні­мецьких му­ро­ва­них дом­ків, з бі­ли­ми сті­на­ми на при­чіл­ках до са­мо­го вер­ху пок­рів­лі. Ве­се­лі дом­ки то­ну­ли в вер­бах. Між до­ми­ка­ми веш­та­ються нім­ці; нім­ке­ні в чер­во­них сук­нях бра­ли во­ду з кри­ни­ці; ко­ло їх веш­та­ли­ся нім­че­ня­та в узе­сеньких штан­цях. Там жи­ли всі ні­мецькі май­ст­ри й ди­рек­тор са­хар­ні.

Микола й йо­го то­ва­ри­ші прий­шли в кон­то­ру, де си­ді­ли ди­рек­тор та пи­са­рі. В здо­ро­вих прос­то­рих по­ко­ях скрізь по за­кут­ках бу­ли по­роб­ле­ні з дро­ту ні­би кліт­ки, а в тих кліт­ках си­ді­ли пи­са­рі. Ко­ло од­но­го сто­ла си­дів ди­рек­тор, ви­со­кий, пос­тав­ний бі­ля­вий ні­мець з дов­ги­ми ву­са­ми та сі­ри­ми очи­ма. Він не спи­тав вер­бів­ців про паш­пор­ти, не спи­тав на­віть, звід­кі­ля во­ни ро­дом, і тільки по­за­пи­су­вав їх ймен­ня й пріз­ви­ща. Ми­ко­ла наз­вав се­бе Іва­ном Гри­щен­ком, Ка­вун наз­вав се­бе Па­на­сен­ком. Ди­рек­тор пок­лав їм пла­ту по три кар­бо­ван­ці на мі­сяць на панських хар­чах і зве­лів йти до са­хар­ні.

В са­хар­ні дру­гий ні­мець, ма­ши­ніст, пос­та­вив їх ко­ло ма­шин на ро­бо­ту. Кру­гом їх ки­пі­ли здо­ро­ві ка­за­ни з ма­ля­сом, сту­ко­ті­ли, гур­ко­ті­ли ко­ле­са, дри­жа­ли здо­ро­ві ре­мін­ні па­си, пе­ре­ки­ну­ті од ни­зу че­рез сте­лю на верх­ній етаж. Бід­ні хлі­бо­ро­би ози­ра­лись на всі бо­ки на ті страш­ні, здо­ро­ві, ла­па­ті ма­ши­ни, не зна­ли, як по­вер­нуться, як сту­пить. Їм зда­лось, що їх за­ве­ли в якесь страш­не пек­ло.

Настала ніч, а їм зда­ва­лось, що з-за ма­ши­н от-от вис­ко­чать дідьки й по­тяг­нуть їх під ті ма­ши­ни з страш­ни­ми зуб­ця­ми. Ні­мець все по­ка­зу­вав їм, як хо­дить ко­ло ма­ши­ни, і во­ни на­си­лу огов­та­лись, на­си­лу приз­ви­чаїлись до обс­та­ви, до но­вої ро­бо­ти.

Опівночі, сли­ве пе­ред сві­том, задз­во­ни­ли в дзво­ник, й ін­ші ро­біт­ни­ки ста­ли на їх міс­це, а во­ни піш­ли до ка­зар­ми на но­чів­ку. То бу­ла ніч­на змі­на.

Між бі­ли­ми, чис­ти­ми ні­мецьки­ми дом­ка­ми, між зе­ле­ни­ми вер­ба­ми чор­ні­ли дві дов­гі ка­зар­ми для бур­лак. Ка­зар­ми бу­ли дов­гі, обід­ра­ні, з об­би­ти­ми до­щем сті­на­ми. Мож­на бу­ло по­ду­мать, що то ко­ша­ри для овець, а не ха­ти для лю­дей. На кін­ці кож­ної ка­зар­ми в кут­ку сто­яли здо­ро­ві ка­за­ни, за­му­ро­ва­ні в цег­ля­ну піч, де ва­ри­ли бур­ла­кам їсти.

Минув рік піс­ля то­го, як вер­бів­ці втек­ли з Вер­бів­ки. Бу­ла не­ді­ля. В се­лі по­ча­ли бла­го­віс­тить на служ­бу, і дзвін го­лос­но гув по­над Рос­сю, між ске­ля­ми. В ка­зар­мі ко­ло дов­го­го сто­ла сто­яли й си­ді­ли бур­ла­ки. Між ни­ми був і Ми­ко­ла Дже­ря. Він так по­мар­нів і змі­нив­ся на об­лич­чі, що йо­го труд­но бу­ло впіз­нать. Блис­ку­чі ка­рі очі на­че по­гас­ли, ли­це пос­та­рі­лось, рум’янець про­пав, лоб став жов­тий, як віск, шия по­морх­ла. Тільки здо­ро­ві жи­ла­ві ру­ки з дов­ги­ми па­ль­ця­ми та дов­гі ву­са на­га­ду­ва­ли про давнього Ми­ко­лу Дже­­рю. На Ми­ко­лі бу­ла чор­на, мов зем­ля, со­роч­ка, по­дер­та сви­та, ста­рі шкар­ба­ни з дір­ка­ми, звід­кіль виг­ля­да­ли со­лом’яні ус­тіл­ки. Во­лос­ся на го­ло­вах у бур­лак бу­ло за­куд­ла­не, мов у непро­сип­лен­них п’яниць.

По­руч з Ми­ко­лою си­ді­ли за сто­лом бур­ла­ки в та­ких чор­них со­роч­ках і з та­ки­ми нев­мити­ми ви­да­ми, з та­ки­ми брус­на­ти­ми що­ка­ми, а та­ки­ми куд­ла­ти­ми го­ло­ва­ми, що й ди­виться бу­ло страш­но. Од­ні бур­ла­ки гра­ли в кар­ти, та­кі зас­мальцьова­ні, що на їх лед­ве чер­во­ні­ли без­та­лан­ні ко­ро­лі й ко­ро­ле­ви, за­ма­за­ні не­чу­пар­ни­ми бур­лацьки­ми ру­ка­ми. На сто­лі сто­яла го­ріл­ка: де­кот­рі бур­ла­ки пи­ли мо­го­рич і час­ту­ва­ли бур­ла­чок. Ми­ко­ла грав на скрип­ці. Од­на мо­ло­ди­ця з тем­но­го кут­ка за­го­мо­ні­ла й по­ча­ла йо­го ла­ять за те, що він грає до служ­би бо­жої.

Че­рез усю ка­зар­му по­під сті­ною сто­яли неп­риб­ра­ні по­ли, на по­лах ва­ля­лась со­ло­ма й по­терть. На тих по­лах по­ко­том спа­ли бур­ла­ки й бур­лач­ки, роз­ки­дав­ши на бар­ло­зі дра­ні свит­ки й ко­жу­хи. Од­на че­пур­на мо­ло­ди­ця в бі­лій со­роч­ці за­мі­та­ла ка­зар­му і згор­ту­ва­ла з по­лів бар­ліг. П’яні бур­ла­ки за­тяг­ли піс­ні; Ми­ко­ла приг­ра­вав їм на скрип­ці.

- Господи! не­ма вам ні праз­ни­ка, ні не­ді­лі! - гук­ну­ла бо­го­бо­яща мо­ло­ди­ця з дру­го­го кут­ка.- Чи не чуєте, що до це­р­к­ви дзво­нять?

- Дзвонять, бо їх на пан­щи­ну не го­нять! - обіз­вавсь при­каз­кою Ми­ко­ла і задз­во­нив на скрип­ці так, що тро­хи стру­ни не пор­ва­лись.

В ка­зар­му вбіг Ка­вун і крик­нув до Ми­ко­ли:

- Тікаймо, бра! ті­кай­мо! Я йшов з міс­та ко­ло корч­ми і ба­чив сво­го па­на Бжо­зовсько­го.

- Невже? - аж крик­нув Ми­ко­ла і так шпур­нув скрип­ку на стіл, що во­на за­гу­ла ні­би не своїм го­ло­сом.

- Їй-богу, ба­чив! Не­хай ме­не свя­тий хрест поб’є, ко­ли бре­шу!

Вербівці по­ки­да­ли кар­ти на стіл і по­роз­зяв­ля­ли ро­ти.

- Мабуть, до­ві­дав­ся, що ми ту­теч­ки на фаб­ри­ці, та це при­їхав по на­ші ду­ші,- ска­зав Ми­ко­ла.- Але чор­та ли­со­го за­­бе­ре звід­сі­ля до се­бе в Вер­бів­ку, а не нас.

- Знайшов дур­нів! Так оце жив­цем і да­мо­ся йо­му в ру­ки,- обіз­вав­ся один бур­ла­ка.

- Де ж ти йо­го ба­чив? - спи­тав Дже­ря в Ка­ву­на.

- Сидів в заїзді ко­ло вік­на й люльку ку­рив. Я за­раз впіз­нав йо­го ру­ду го­ло­ву й чер­во­ну пи­ку та й дав дра­ла за жи­дівські ха­ти че­рез ти­ни,- ска­зав Ка­вун.

- В кот­ро­му вік­ні він си­дів? - знов спи­тав Ми­ко­ла.

- В са­мо­му край­ньому, що за­раз од уг­ла з при­чіл­ка,- ска­зав Ка­вун.

Микола по­ду­мав, встав, пок­ли­кав Ка­ву­на і вер­бівських бур­лак над­вір і ниш­ком про­мо­вив: «Знаєте що, хлоп­ці? Да­вай­те пров­чи­мо вра­жо­го па­на, щоб не ква­пив­ся га­няться за бур­ла­ка­ми!»

- Як же ми йо­го пров­чи­мо? - спи­та­ли бур­ла­ки.

- Нападемо вно­чі на стан­цію, ви­де­ре­мо вік­но, влі­зе­мо в кім­на­ту та да­мо йо­му стільки сту­са­нів і рі­зок, скільки він ко­лись на­да­вав нам на еко­но­мії.

- Добре, їй-бо­гу, доб­ре! Дай­мо йо­му доб­рої про­чу­хан­ки, щоб пам’ятав до но­вих ві­ни­ків,- за­гу­ка­ли бур­ла­ки.

Бурлаки вер­ну­лись до ка­зар­ми, по­за­би­ра­ли свої клун­ки, ти­хенько один за од­ним втек­ли з ка­зар­ми і по­хо­ва­лись у ске­лях між гус­ти­ми ло­за­ми. Во­ни пок­ла­ли клун­ки під го­ло­ви і по­ля­га­ли спа­ти.

Пан Бжо­зовський і справ­ді до­ві­дав­ся од лю­дей, що бу­ва­ли по яр­мар­ках, про вер­бівських уті­ка­чів. Ми­ко­ла по­ка­зав до­ро­гу ін­шим, і слі­дом за ним ба­га­то лю­дей пов­ті­ка­ло на стеб­лівські за­во­ди. Бжо­зовський приїхав в Стеб­лів, пі­шов на спра­ву до стеб­лівсько­го па­на і по­ла­яв­ся з ним за те, що він прий­має до се­бе на фаб­ри­ки без паш­пор­тів йо­го пан­щан­них лю­дей. Бжо­зовський за­ду­мав дру­го­го дня з сільською по­лі­цією по­ло­вить своїх крі­па­ків і вер­ну­ти до­до­му.

Надворі смер­ка­ло й су­те­ні­ло. Ми­ко­ла з то­ва­ри­ша­ми спав в ло­зах, го­ту­ючись в да­ле­ку до­ро­гу. В піз­ню до­бу він по­бу­див то­ва­ри­шів; всі во­ни ру­ши­ли з ліз і по­тяг­ли­ся на міс­то до корч­ми. Ніч бу­ла тем­на, тільки на не­бі яс­но бли­ща­ли зо­рі. Над­во­рі бу­ло хо­лод­ненько, як бу­ває вес­ною. Бур­ла­ки прий­шли на міс­то. В од­ній жи­дівській ха­ті ще бли­ща­ло світ­ло. Бур­ла­ки по­си­ді­ли на призьбі ко­ло од­нієї жи­дів­сь­кої ха­ти, по­ки не по­гас­ло світ­ло, і крадько­ма че­рез ти­ни та го­ро­ди прий­шли до заїзду. В заїзді все спа­ло. Скрізь бу­ло ти­хо й мерт­во. Ка­вун по­ка­зав бур­ла­кам те вік­но, де Бжо­зовський си­дів удень з люлькою в зу­бах. Вік­но ви­хо­ди­ло не на ву­ли­цю, а на под­вір’я. Бур­ла­ки обій­шли кру­гом заїзду, пі­дій­шли під вік­но і по­ча­ли прис­лу­ха­тись. Крізь вік­но бу­ло чу­ти, як Бжо­зовський со­пів та хріп на всю кім­на­ту.

- Починаймо! - за­ше­по­тів Ми­ко­ла і по­чав од­ко­лу­пу­вать но­­жем вік­но. Дру­гі бур­ла­ки по­ма­га­ли йо­му. По­га­ненькі ра­ми й за­віс­ки швид­ко по­да­ли­ся під ду­жи­ми ру­ка­ми, мов то­н­­ке па­ву­тин­ня. Ми­ко­ла вий­няв і вис­та­вив вік­но, пос­та­вив йо­­го ко­ло сті­ни і по­ліз у кім­на­ту. За ним слі­дом по­ліз­ли дру­­гі бур­ла­ки.

Як той звір ки­дається на то­ва­ря­ку, так ки­нув­ся Ми­ко­ла на Бжо­зовсько­го ліж­ко і на­ла­пав па­но­ві но­ги. Пан схо­пивсь, з пе­ре­ля­ку втра­тив го­лос і не міг на­віть крик­нуть: як блис­кав­ка, миг­ну­ла в йо­го го­ло­ві дум­ка про Ми­ко­лу й вер­бівських бур­лак. Ми­ко­ла од­нією ру­кою вхо­пив па­на за но­гу, а дру­гою по­чав да­вать сту­са­ни в гру­ди. В ха­ті бу­ло по­но­чі, як у льоху. Бжо­зовський звив­ся, як уж, та й шуг­нув прос­то в две­рі, як спо­ло­ха­ний пі­вень. Бур­ла­ки не зна­ли, де две­рі, і тільки кру­ти­лись по ха­ті. Пан пе­ре­біг при­хо­жу, де спав оса­ву­ла, і по­бо­яв­ся біг­ти над­вір: в йо­го бу­ла дум­ка, що ко­ло две­рей за­сі­ли на вар­ті і сте­ре­жуть йо­го дру­гі бур­ла­ки. Бжо­зовський на­ла­пав сі­неш­ні две­рі і в од­ну мить ки­нув­ся по две­рях на го­ри­ще. В сі­нях, на йо­го щас­тя, не бу­ло сте­лі. Він вид­ря­пав­ся по две­рях на го­ри­ще й ки­нув­ся біг­ти. Од­на­че біг­ти не бу­ло ку­ди: він вда­рив­ся ло­бом об крок­ву і по­ко­лов со­бі ли­це ку­ли­ком. Од пе­ре­ля­ку на йо­го ло­бі вис­ту­пив хо­лод­ний піт. Він при­сів у са­мі­сінько­му ку­точ­ку під пок­рів­лею.

Тим ча­сом бур­ла­ки роз­си­па­лись по двох тем­них кім­на­тах, ла­па­ли ру­ка­ми по всіх за­кут­ках, ла­зи­ли під ліж­ка і не знай­шли па­на. Ми­ко­ла був лю­тий, як звір, і по­са­та­нів.

- Доставай сір­ни­ків! Сві­ти світ­ло? - ше­по­тів він сли­ве ни­ш­­ком бур­ла­кам.- Бу­де­мо гам­се­лить при світ­лі… що бог дасть!

Кавун діс­тав з ки­ше­ні сір­ни­ки, тер­нув сір­ни­ком об сті­ну. Огонь спах­нув - і бур­ла­ки вгле­ді­ли по­рожнє ліж­ко, а в при­хо­жій вер­бівсько­го оса­ву­лу до­лі. Оса­ву­ла ле­жав на спи­ні і спав міц­ним сном, аж ро­та роз­зя­вив і ви­щи­рив зу­би. Бур­ла­ки без со­ро­му зас­ві­ти­ли свіч­ку, мит­тю ки­ну­лись на оса­ву­лу і по­ча­ли йо­го луп­цю­вать ку­ла­ка­ми. Ка­вун на­ки­нув йо­му на го­ло­ву сви­ту, ще й сам сів звер­ху. Пе­ре­ля­ка­ний оса­­ву­ла тільки хар­чав під Ка­ву­ном.

Бжозовський, си­дя­чи на го­ри­щі, по­чув те страш­не хар­чан­ня. Один бур­ла­ка вгле­дів од­чи­не­ні две­рі, до­га­давсь, де по­дів­ся Бжо­зовський, і по­чав дер­тись по две­рях на го­ри­ще. Бжо­зовський схо­пив­ся з міс­ця, між ла­та­ми про­дер ку­ли­ки ви­дер­ся на пок­рів­лю і стриб­нув з стрі­хи до­до­лу. Під стрі­хою сто­яв во­ло­вий віз. Він пот­ра­пив на віз, стра­шен­но обід­рав со­бі лит­ку об по­луд­ра­бок, ско­чив з во­за й по­біг че­рез двір. Пе­рес­ко­чив­ши в го­род че­рез тин, він при­сів під ти­ном і бо­яв­ся біг­ти да­лі. Йо­му зда­ва­лось, що бур­лак пов­ний двір, пов­ний го­род, що во­ни по­за­сі­да­ли на за­сід­ки скрізь по­під вік­на­ми, по­під стай­нею, по­за ти­на­ми. Йо­му зда­ва­лось, що от-от знов на йо­го спи­ну плиг­не Дже­ря і поч­не луп­цю­вать йо­го в гру­ди ку­ла­ка­ми.

- Тікаймо звід­ціль, брат­тя! - про­мо­вив Ми­ко­ла.- Ті­кай­мо! Вис­лиз­нув жмик­рут з на­ших рук! Не жи­во­ті­ти те­пе­реч­ки нам на сві­ті.

Один бур­ла­ка схо­пив з сто­ла зо­ло­тий го­дин­ник і хо­тів схо­ва­ти йо­го в ки­ше­ню.

- Не за­чі­пай! Це на­ша кров! - крик­нув Ми­ко­ла не­са­мо­ви­то, ви­дер з рук го­дин­ник і бряз­нув ним об по­міст з усієї си­ли. Го­дин­ник дзенькнув і роз­бив­ся на дріб’язки. Ми­ко­ла вис­ко­чив че­рез вік­но над­вір; за ним по­ча­ли пли­гать дру­гі бур­ла­ки. Світ­ло по­гас­ло. Пан ба­чив, як блис­ну­ло світ­ло, як бур­ла­ки стри­ба­ли з вік­на над­вір, і з пе­ре­ля­ку дре­ме­нув прос­то че­рез гряд­ки, на­хи­ля­ючись при са­мій зем­лі. Йо­го но­ги груз­ли в м’яких гряд­ках. Груд­ки зем­лі ле­ті­ли на всі бо­ки. Мо­ло­да ку­ку­руд­за лу­ща­ла під но­га­ми. Бжо­зовський вбіг у мо­ло­дий бур’ян і при­ліг у йо­му на са­му зем­лю.

Бурлаки зник­ли. Над­во­рі ста­ло ти­хо. Тільки оса­ву­ла в ха­ті охав та стог­нав. 

Дов­го Бжо­зовський ле­жав у бур’яні та прис­лу­хавсь. Він втра­тив па­мо­ро­ки і тільки то­ді опам’ятав­ся, як по­чув, що в йо­го все ті­ло тру­ситься од хо­ло­ду, а зу­би аж цо­ко­тять.

На се­лі десь да­ле­ко зас­пі­вав пі­вень. Той пі­вень не­на­че ро­зіг­нав дідьків для Бжо­зовсько­го. Він наб­рав­ся смі­ли­вос­ті, під­вів­ся, гля­нув на не­бо і по­ба­чив, що за­біг та­ки да­ле­ченько. Груд­ки му­ля­ли в бо­сі но­ги, а хо­лод­на зем­ля об­си­па­ла но­ги, на­че сніг. Він прий­шов до заїзду, по­бу­див жи­дів і зве­лів по­го­ни­че­ві за­раз зап­ря­гать ко­ні. Оса­ву­ла лед­ве во­ру­шив­ся од сту­са­нів.

Пан ще вдос­ві­та ру­шив в до­ро­гу з Стеб­ле­ва. А тим ча­сом бур­ла­ки бу­ли вже да­ле­ко од Стеб­ле­ва. Йду­чи шля­хом тем­ної но­чі, во­ни все бід­ка­лись, що їм не спо­су­ди­лось доб­ре од­дя­чить своєму па­но­ві. Во­ни бра­лись не на пів­ніч, де бу­ло так са­мо ба­га­то са­ха­рень, а на пів­день. Ту­ди їх тяг­ло по­чу­ван­ня во­лі на сте­пах; ту­ди, да­ле­ко на сте­пи, їх на­ди­ла якась не­ві­до­ма си­ла, на ті шля­хи, на ті сте­пи, де ко­лись хо­ва­лась во­ля ук­раїнсько­го на­ро­ду, нев­ва­жа­ючи на дру­гу па­ще­ку страш­но­го сте­по­во­го зві­ра - та­тар. Та й цей сте­по­вий звір, ма­буть, не був та­кий страш­ний, як свій не­без­печ­ний звір до­маш­ній, кот­рий ка­ту­вав їх і зну­щав­ся над ни­ми без жа­лю.

В той час Бжо­зовський вер­тав­ся до Вер­бів­ки. Чет­вір­ня доб­рих ко­ней нес­ла ле­генький фа­етон ні­би на ру­ках. Оса­ву­ла лед­ве пос­пі­шав за ним ма­ленькою бід­кою. Бжо­зо­в­сь­кий зга­ду­вав про бур­лак, про Дже­рю, і вся кров ки­да­лась йо­­му в го­ло­ву, за­ли­ва­ла йо­го очі. Він по­чу­вав на своїх гру­дях бур­лацький ку­лак, і йо­му зда­ва­лось, що са­ме в то­му міс­ці пек­ло йо­го ні­би вог­нем. Він при­га­ду­вав, як вті­кав че­рез го­ри­ще, як ска­кав з пок­рів­лі на зем­лю, як ле­жав у бур’яні, і ввесь йо­го шля­хетський го­нор під­няв­ся з са­мо­го дна, ки­пів, кле­ко­тів у йо­го ду­ші. Він до­га­ду­вавсь, що й по­го­нич, пев­но, знає про те ді­ло, знає й оса­ву­ла, знає й увесь Стеб­лів, зна­ти­ме й уся Вер­бів­ка і всі па­ни-су­сі­ди. Од помс­ти він усе штов­хав по­го­ни­ча ку­ла­ком у спи­ну, як тільки той не пот­рап­ляв на доб­ру до­ро­гу, як тільки фа­етон на­хи­ляв­ся на­бік. По­го­нич од злос­ті пе­ре­да­вав ті сту­са­ни ко­ням, луп­цю­вав їх не­ми­ло­серд­но га­рап­ни­ком по­під че­ре­во, а ко­ні пе­ре­да­ва­ли злість пансько­му фа­ето­но­ві, хви­ца­ли по йо­му зад­ні­ми ко­пи­та­ми й тро­хи не по­но­си­ли.

Вже сві­ну­ло над­во­рі, вже й зій­шло сон­це, а бур­ла­ки йш­ли й не спо­чи­ва­ли. Во­ни по­ми­ну­ли ба­га­то сіл, ба­га­то са­ха­рень та су­кон­них фаб­рик, ні­де не спо­чи­ва­ли і не ста­ва­ли, їм усе зда­ва­лось, що Бжо­зовський бу­де гнаться за ни­ми. Опівд­ні во­ни звер­ну­ли в лі­сок, з’їли по шмат­ку хлі­ба, на­пи­лись з кри­нич­ки по­го­жої во­ди і по­манд­ру­ва­ли да­лі. Вве­че­рі з’яви­лось на до­лині ве­ли­ке міс­теч­ко з дво­ма бі­ли­ми му­ро­ва­ни­ми церк­ва­ми. За міс­теч­ком ос­то­ронь сто­яли здо­ро­ві са­хар­ні з ви­со­ким чор­ним стов­пом. Ві­тер по­ві­вав од за­во­ду, і да­ле­ко на по­лі бу­ло чу­ти пре­пас­куд­ний про­тив­ний смо­рід од пе­ре­па­ле­них кіс­ток, од гни­ло­го ма­ля­су.

Сонце сі­ло за го­рою. Че­ре­да йшла в міс­теч­ко. По­том­ле­ні бур­ла­ки ввій­шли в міс­теч­ко. То бу­ла Чер­ка­щи­на.

- Ставаймо тут на ро­бо­ту в са­хар­ні,- про­мо­вив Дже­ря.- Ми зай­шли вже да­ле­ко од Вер­бів­ки. Тут не знай­де нас пан.

- Де прис­та­не­мо, там і на ро­бо­ту ста­не­мо,- ска­зав Ка­вун.- Са­ха­рень є до­во­лі; ми вже по­ми­ну­ли їх по до­ро­зі більше де­ся­ти. Про ме­не, зос­та­вай­мось тут.

Але тре­ба нам десь пе­ре­но­чу­вать.

- Просімося на ніч до лю­дей: мо­же, нас буд­лі-де й пус­тять,- про­мо­вив Дже­ря.

Бурлаки сі­ли на око­пі ко­ло ца­ри­ни, тро­хи од­по­чи­ли, з’ї­ли по шмат­ку хлі­ба та по ци­бу­лі і ввій­шли в міс­теч­ко.

- Чи бу­де­мо про­си­тись до ба­га­тих, чи до бід­них? - обіз­вав­ся один бур­ла­ка.

- Спробуємо пе­ред­ні­ше до ба­га­тих,- ска­зав Ми­ко­ла.

Бурлаки по­вер­ну­ли по­вер­ну­ли до ве­ли­кої ха­ти і ввій­шли у двір. На прос­тор­но­му дво­рі ме­ка­ли вів­ці, сто­яли по­том­ле­ні во­ли. Мо­ло­ди­ця доїла ко­ро­ву. Ста­рий чо­ло­вік по­рав­ся в за­го­ро­ді.

- Добривечір вам! З по­не­діл­ком будьте здо­ро­ві! - ска­за­ли бур­ла­ки до ха­зяїна, під­няв­ши тро­шеч­ки шап­ки.- Будьте ла­с­ка­ві, пус­тіть пе­ре­но­чу­вать!

- А хто ж ви та­кі; звід­кі­ля бог не­се? - спи­тав ха­зяїн.

- Ми йде­мо зда­ле­ка на за­ро­біт­ки й хо­че­мо ста­ти на ро­бо­ту в са­хар­ні,- ска­за­ли бур­ла­ки.

Хазяїн бист­ро ки­нув на їх оком і за­ду­мав­ся. Пе­ред ним сто­яли лю­ди в чор­них, як са­жа, со­роч­ках, з брус­на­ти­ми що­ка­ми й під­бо­рід­дя­ми, в ста­рих дра­них свит­ках, в ста­рих ді­ря­вих бри­лям з чер­во­ни­ми очи­ма.

- То ви б то бур­ла­ки, чи що? - спи­тав їх ха­зяїн згор­да.

Бурлаки тро­хи по­мов­ча­ли, а Ми­ко­ла про­мо­вив:

- Та еге ж! Не з доб­ра ста­ли бур­ла­ку­вать…

- Коло на­шої ха­ти ве­ли­кий шлях; а ве­ли­кий шлях не­се вся­ко­го на­ро­ду,- і доб­ро­го, і ли­хо­го. Шу­кай­те со­бі, лю­ди до­б­рі, прис­та­но­ви­ща де­ін­де, про­мо­вив ха­зяїн і ки­нув­ся до ро­бо­ти.

Бурлаки мовч­ки по­вер­ну­ли з дво­ра, а Ми­ко­ла не стер­пів і про­мо­вив:

- Та й ми та­кі ха­зяїни, як і ти, чо­ло­ві­че, та тільки ли­ха до­ля пог­на­ла нас з до­му.

Бурлаки піш­ли до дру­гої ха­ти, да­лі до третьої: їх ні­де не пус­ка­ли на ніч. Ко­ло са­мої церк­ви во­ни зай­шли до од­ної убо­гої мо­ло­ди­ці й по­ча­ли про­си­тись пе­ре­но­чу­вать в клу­ні.

- Я б вас пус­ти­ла, та мо­го ха­зяїна не­ма до­ма. Я не знаю… я б ра­да й пус­тить, та… - го­во­ри­ла мо­ло­ди­ця, за­ни­ку­ючись.

Бурлаки роз­ка­за­ли про все своє го­ре, роз­ка­за­ли, як во­ни втек­ли з се­ла од па­на, як бі­ду­ва­ли, як наб­ра­лись ли­ха, і роз­жа­ло­би­ли доб­ру мо­ло­ди­цю. Во­на пус­ти­ла їх на ніч у клу­ню, ще й на­ва­ри­ла на ве­че­рю ку­ле­шу. Бур­ла­ки по­ко­том по­ля­га­ли на со­ло­мі й спа­ли як уби­ті. А доб­ра мо­ло­ди­ця, вер­нув­шись до ха­ти, як по­ча­ла ду­мать та га­дать, то з пе­ре­ля­ку по­хо­ва­ла в скри­ню всю оде­жу, яка ви­сі­ла на жерд­ці, під­пер­ла две­рі ко­чер­гою й ро­га­чем і дов­го не спа­ла, та все ду­ма­ла за бур­лак.

Другого дня, тільки що сві­ну­ло, мо­ло­ди­ця вста­ла й по­ча­ла ог­ля­дать ха­ту і все, що бу­ло в ха­ті: по­ди­ви­лась на скри­ню, заг­ля­ну­ла в скри­ню - все доб­ро бу­ло ці­ле. Во­на пе­рех­рес­ти­лась і вий­шла над­вір. Бур­ла­ки по­ко­том спа­ли на со­ло­мі як по­би­ті. Мо­ло­ди­ця за­то­пи­ла в пе­чі й по­ча­ла ва­рить обід. Бур­ла­ки вста­ли, пов­ми­ва­лись, по­мо­ли­лись бо­гу до схід сон­ця, по­дя­ку­ва­ли мо­ло­ди­ці й піш­ли до са­ха­рень.

IV

Сахарні сто­яли за ве­ли­ким став­ком, за­хи­ще­ні гли­бо­ким ро­вом і об­го­род­же­ні сті­ною. Шлях вив­ся до ве­ли­кої му­ро­ва­ної бра­ми; ко­ло бра­ми сто­яла сто­рож­ка для вар­то­во­го, по­мальова­на бі­ли­ми й чор­ни­ми сму­га­ми, як ма­лю­ють ска­р­­бо­ві сто­рож­ки для мос­ка­лів. Бур­ла­ки ввій­шли в бра­му і по­ба­чи­ли ці­лий не­ве­лич­кий го­ро­док. Пе­ред ни­ми бу­ла зов­сім міська ву­ли­ця з мос­то­вою, з тро­ту­ара­ми. По обид­ва бо­ки сто­яли не­ве­ли­кі му­ро­ва­ні до­ми­ки з здо­ро­ви­ми вік­на­ми; ко­ло їх зе­ле­ні­ли са­доч­ки. То бу­ли жит­ла для нім­ців та для пи­са­рів. На дру­гій ву­ли­ці сто­яв чи­ма­лий дім ди­рек­то­ра ра­фина­ду. Там бу­ла на­віть шко­ла, тільки не для прос­ві­ти на­ро­ду, а зад­ля то­го, щоб вив­чить хлоп­ців на пи­са­рів для фаб­рицьких кан­це­ля­рій. В кін­ці ву­ли­ці сто­яв ви­со­кий бу­ди­нок; то був те­атр - панська прим­ха, для роз­ва­ги офі­ці­аліс­тів, їх до­чок і си­нів та пи­са­рів, а під ним бу­ли крам­ни­ці з уся­ким кра­мом. Да­лі йшли дов­гі ма­га­зи­ни а се­ред май­да­ну сто­яла през­до­ро­ва са­хар­ня, з од­но­го бо­ку на чо­ти­ри по­вер­хи, з дру­го­го на п’ять. Ко­ло са­мо­го став­ка сто­яв ра­фі­над та кос­то­пальні з ви­со­ки­ми чор­ни­ми стов­па­ми. За са­хар­нею здо­ро­вий двір був за­ки­да­ний саж­ня­ми дров; звід­тіль тяг­лась за­ліз­на до­ро­га до за­во­дів. Се­ред то­го дво­ра між саж­ня­ми дров сто­яла па­ро­ва ма­ши­на; там рі­за­ли ко­лод­ки на дро­ва, скла­да­ли дро­ва на ва­го­ни і вез­ли їх прос­то до па­ро­вих ма­шин на за­во­ди.

По всьому дво­рі й по то­му міс­ті сно­ви­га­ли по­за­ма­зу­ва­ні ро­біт­ни­ки, в чор­них со­роч­ках, з чор­ни­ми ви­да­ми. Скрізь бу­ло чу­ти гук, шум, гам, свист. Ма­ши­ни в за­во­дах сту­ко­ті­ли та гур­ко­ті­ли, аж сті­ни гу­ли й тру­си­лись. З ви­со­ких ви­во­дів завж­ди ва­лу­ва­ли стов­пи чор­но­го, смер­дю­чо­го ди­му.

Бур­ла­ки дій­шли до са­хар­ні й по­ча­ли роз­пи­ту­вать, хто при­й­­має лю­дей на ро­бо­ту. Ро­біт­ни­ки по­ка­за­ли їм на один дім, де жив по­се­сор тих за­во­дів.

Посесор був єврей, Аб­рам Мой­сей­ович Бро­довський. Всі за­во­ди на­ле­жа­лись до од­но­го ду­же ба­га­то­го па­на, кот­рий жив за гра­ни­цею, й рід­ко приїздив на за­во­ди. Єврей­ське гос­по­дарст­во вже да­ло­ся взна­ки лю­дям і ки­да­лось в ві­чі. Ого­ро­жа міс­ця­ми ле­жа­ла на зем­лі, по дво­ру сто­яли гни­лі ка­лю­жі; бу­дин­ки бу­ли об­луп­ле­ні, вік­на в ха­тах бу­ли по­ви­би­ва­ні; по­де­ку­ди ці­ле ста­до кіз гу­ля­ло по са­доч­ках і гриз­ло де­ре­во.

В той час як вер­бівські бур­ла­ки роз­мов­ля­ли з ро­біт­ни­ка­ми, на­дій­шов сам по­се­сор. То був товс­тий, здо­ро­вий жид, з ру­дою бо­ро­дою, з сі­ри­ми очи­ма, в чор­ній ок­са­ми­то­вій жи­лет­ці. На жи­лет­ці те­лі­пав­ся важ­кий зо­ло­тий лан­цю­жок з пе­чат­кою і вся­ки­ми цяцька­ми; на товс­тих ку­цих пальцях бли­ща­ли важ­кі зо­ло­ті перс­ні з до­ро­ги­ми блис­ку­чи­ми ка­мін­ця­ми. Ко­мір­чи­ки й со­роч­ка, чор­ний блис­ку­чий галс­тук на шиї бу­ли зас­мальцьова­ні, аж бли­ща­ли про­ти сон­ця. Чор­ний дов­гий сюр­тук, виш­не­вий ок­са­ми­то­вий кар­туз на по­ти­ли­ці да­ва­ли йо­му ду­же ха­рак­тер­ний вид. Нев­ва­жа­ючи на йо­го ба­га­те вбран­ня, на зо­ло­то, од йо­го тхну­ло чимсь. Бур­ла­ки впіз­на­ли той дух під ба­га­тою оде­жею, як вов­ки впіз­на­ють вов­чий дух у вов­чій шку­рі.

- Чого вам тре­ба? - спи­тав у бур­лак Бро­довський.

Всі ро­біт­ни­ки поз­дій­ма­ли пе­ред ним шап­ки. Вер­бівські бур­ла­ки не зня­ли ша­пок, не пок­ло­ни­лись, тільки згор­да пог­ля­да­ли на йо­го, не­на­че во­ни бу­ли ха­зяїна­ми в са­хар­ні, а Бро­довський був най­ми­том.

- Ми хо­че­мо стать на ро­бо­ту в са­хар­ні,- обіз­вав­ся Ми­ко­ла згор­да.

- Ну, ко­ли хо­че­те, то ста­вай­те,- ска­зав Бро­довський.

- А хі­ба ти прий­маєш тут на ро­бо­ту? - спи­тав Ми­ко­ла якось з ос­мі­хом і гор­до.

Бродовський зо­би­див­ся. Всі ро­біт­ни­ки ос­міх­ну­лись.

- Коли хо­чеш ста­вать на ро­бо­ту в ме­не, то не ти­кай на ме­не! Ну, що це та­ке з ци­ми му­жи­ка­ми! Я тут ха­зяїн. Хі­ба ти не знаєш, чи що?

- Авжеж не знаю! Хто те­бе знає, що ти та­ке,- ска­зав Ми­ко­ла якось сер­ди­то, як зви­чай­но се­ля­ни го­во­рять.

- Чого ти кри­чиш на ме­не! Ну, я з то­бою сви­ней не пас! Ну, ко­ли хо­чеш в ме­не слу­жить, то не ти­кай на ме­не, бо я тут пан,- про­мо­вив уже сер­ди­то Бро­довський.

Микола тро­хи не заг­нув Бро­довсько­му в батька-ма­тір і на­­си­лу вдер­жав язи­ка; од­на­че він уже зу­мис­не по­ми­нав те ка­­пос­не «ви». Він усе-та­ки ба­чив пе­ред со­бою жи­да, хоч і ба­­га­то­го.

Бродовський, взяв­ши в по­се­сію са­хар­ні, дов­го мо­ро­чи­всь, по­ки прив­чив лю­дей ка­за­ти йо­му «ви», а хто на йо­го ти­­кав, то­му він дов­го не ви­да­вав пла­ти за ро­бо­ту. Од­ні за­хо­жі бур­ла­ки дов­го не гну­лись, та все ти­ка­ли на йо­го, на ді­тей, на­віть на йо­го жін­ку, хоч во­на зов­сім бу­ла схо­жа на па­ню.

Бурлаки зго­ди­лись з Бро­довським по три кар­бо­ван­ці на мі­сяць, на йо­го хар­чах і піш­ли до ка­зарм.

- Чи не ко­ме­дія, вра­жо­го си­на, з жи­дом! - ска­зав Ми­ко­ла.- Слу­жи­ли па­нам, а це вже до­ве­лось слу­жить жи­дам. По­куш­туємо ще жи­дівсько­го хлі­ба, який він на смак.

Бурлаки ввій­шли в ка­зар­ми. Ка­зар­ми, дов­гі без мі­ри, бу­ли ще по­ган­ші, ніж на стеб­лівській са­хар­ні. В ха­ті бу­ло пов­но бар­ло­гу, як у сви­нюш­ни­ках; там сто­яв який­сь чад од ма­хор­ки, од гни­лої со­ло­ми, од не­чис­тої оде­жі, от кис­ло­го бор­щу, од бур­лацьких онуч.

На за­во­дах задз­во­ни­ли в дзво­ник. Гус­ти­ми ряд­ка­ми по­тяг­ли­ся лю­ди з за­во­дів. Од­ні піш­ли в міс­теч­ко; за всі дні най­ня­ті ро­біт­ни­ки піш­ли на обід в ка­зар­ми.

Бурлаки по­сі­да­ли обі­дать. Ку­ха­рі на­си­па­ли з ве­ли­ких ка­за­нів у мис­ки борщ. Той борщ був та­кий смач­ний, що вер­бівські бур­ла­ки, ви­го­ло­дав­шись піс­ля до­ро­ги, че­рез ве­ли­ку си­лу на­би­ва­ли ним пельку. В бор­щі бу­ла са­ма за се­бе бут­ви­на та квас; по­де­ку­ди тільки пла­ва­ли тар­га­ни за­мість м’яса. Піс­ля бор­щу по­да­ли ка­шу. Ка­ша бу­ла з тух­ло­го пшо­на, а ста­ре са­ло тхну­ло лоєм. Хліб був чор­ний, як свя­та зем­ля.

- Ото ка­ша! - про­мо­вив Ми­ко­ла.- І в Вер­бів­ці бі­ду­вав, а та­ко­го доб­ра не їв. Чи й сам пан жид їсть та­ку ка­шу?

- Поживеш, чо­ло­ві­че, по­куш­туєш ще й кра­щої ка­ші,- оз­вав­ся один бур­ла­ка.

Дзвоник задз­во­нив, і всі бур­ла­ки знов піш­ли на ро­бо­ту. В ка­зар­мах зос­та­лись са­мі вер­бів­ці, зос­та­лись і за­ду­ма­лись. Кож­ний зга­ду­вав за свою ха­ту, за свою жін­ку, своїх ді­тей. Ми­ко­ла си­дів і жу­ривсь.

- Чи до­ве­деться нам ко­ли вер­нуться до­до­му? - спи­тав Ка­вун на­че сам у се­бе.

- Як ухо­пить на­шо­го па­на, то, мо­же, й по­вер­таємось,- про­мо­вив Ми­ко­ла.

- А ко­ли ж то йо­го вхо­пить, ко­ли він здо­ро­вий, як віл,- знов обіз­вав­ся Ка­вун і по­хи­лив на стіл свою ру­ся­ву го­ло­ву, своє дов­го­об­ра­зе ли­це з тон­ким рів­ним но­сом і з дов­ги­ми ву­са­ми.

- Та й смер­дить же на­ша ха­та! - ска­зав Ми­ко­ла і вий­шов над­вір. За ним вий­шли і дру­гі вер­бів­ці.

Казарми сто­яли над са­мим став­ком. Ста­вок був здо­ро­вий, да­ле­ко роз­ли­в­ся в по­ле між дво­ма не­ви­со­ки­ми го­ра­ми. За став­ком, од са­мо­го бе­ре­га йшов на го­ру ста­рий ліс ви­со­кою рів­ною сті­ною, пе­ре­хо­див го­ру й хо­вав­ся в до­ли­ні, за го­рою. По­ло­ви­на лі­су вже піш­ла на са­хар­ні, а дру­га по­ло­ви­на, на­че по шнур­ку об­ру­ба­на, сто­яла в пиш­ній кра­сі, ні­би хтось зу­мис­не на­са­див йо­го сті­ною до са­мо­го ста­ву. Товс­ті гра­би, бе­рес­ти, ду­би, клен­ки сто­яли, ні­би гус­то нас­тав­ле­ні стов­пи, з зе­ле­ною пок­рів­лею звер­ху. Круг­лі зе­ле­ні ши­ро­кі вер­хів’я вкри­ва­ли ліс звер­ху, ні­би зе­ле­ни­ми шат­ра­ми. А там да­ле­ко на яру бли­щав ста­вок, зе­ле­ні­ли бе­ре­ги; а да­лі в во­ді сто­яв сті­на­ми гус­тий тем­но-зе­ле­ний осит­няг. Йо­го то­ненькі гнуч­кі стеб­ла зда­ле­ки бу­ли схо­жі на ку­пи па­ву­тин­ня. Він од­би­вавсь у во­ді ще тон­шим, ще ніж­ні­шим, не­на­че під во­дою пла­вав зе­ле­ний пух.

Бурлаки хо­ті­ли ску­па­тись, але гля­ну­ли в во­ду і по­ба­чи­ли, що во­да бу­ла гус­та й смер­дю­ча. Дох­ла ри­ба пла­ва­ла ко­ло бе­ре­гів: в ста­вок ви­пус­ти­ли ма­ляс і зро­би­ли з йо­го смер­дю­че баг­но; став­на во­да бу­ла гни­ла.

Вербівці ста­ли на ро­бо­ту в са­хар­ні. Ця ро­бо­та бу­ла для їх лег­ша од ро­бо­ти на по­лі, але за­те нуд­ні­ша. На по­лі, на чис­то­му по­віт­рі бу­ло якось ве­се­лі­ше й охот­ні­ше ро­бить, ніж ко­ло ма­ши­ни, між сті­на­ми, на по­мос­ті, слизько­му й лип­ко­му од роз­ли­то­го смер­дю­чо­го ма­ля­су.

Минув мі­сяць. Бур­ла­ки піш­ли до по­се­со­ра за гріш­ми. Бро­­довський сам од­лі­чу­вав пла­ту ро­біт­ни­кам, нез­ва­жа­ючи на те, що був ду­же ба­га­тий: він був з прос­тих євреїв.

Микола стрів на под­вір’ї Бро­довсько­го жін­ку. Во­на бу­ла уб­ра­на зов­сім по-панській, але її ли­це, її не­че­пур­на оде­жа, чор­ний по­діл спід­ни­ці і роз­куд­ла­не во­лос­ся на го­ло­ві - все це по­ка­зу­ва­ло, що во­на не па­нія.

- А де твій чо­ло­вік? - спи­тав Ми­ко­ла в по­се­со­рі­ші

- Що ти, сви­ню! Ну! Чо­го ти на ме­не ти­каєш? Я то­бі не дам гро­шей за мі­сяць. Ні­як не прив­чи­мо цих ха­мул, як тре­ба роз­мов­лять з па­на­ми.

- Авжеж пак! Хі­ба я дур­но ро­бив мі­сяць,- ска­зав Ми­ко­ла. Бро­довська піш­ла жа­лі­тись на бур­лак до сво­го чо­ло­ві­ка.

Бродовський ви­ла­яв бур­лак, од­лі­чив і ви­дав гро­ші і ви­лі­чив за всі дні, ко­ли бур­ла­ки бу­ли слаб­кі й не бу­ли на ро­бо­ті. Бур­ла­кам до­ве­лось заб­ра­ти не всю свою мі­сяч­ну пла­ту.

- Ну, не за­ба­га­тіємо в цього па­на! - про­мо­ви­ли бур­ла­ки, ви­й­шов­ши з дво­ра.

Бродовський пос­та­вив ши­нок ко­ло са­мих за­во­дів, хоч усі шин­ки в міс­теч­ку бу­ли за­куп­ле­ні в ді­ди­ча та­ки Бро­дов­сь­ким. Бур­ла­ки в шин­ку од­да­ва­ли Бро­довсько­му на­зад за йо­­го го­ріл­ку за­роб­ле­ні в йо­го гро­ші.

Була не­ді­ля. Бур­ла­ки прос­то од по­се­со­ра по­тяг­ли­ся до шин­ку і з го­ря про­пи­ли тро­хи не всі свої гро­ші. Ми­ко­ла пив чар­ку за чар­кою; жид на­ли­вав та все не до­ли­вав на па­лець, бо з тих не­до­лив­ків зос­та­ва­лись у йо­го в ки­ше­ні сот­ні кар­бо­ван­ців. Ко­ло шин­ку си­ді­ли му­зи­ки і гра­ли; бур­лач­ки тан­цю­ва­ли з бур­ла­ка­ми. Ми­ко­ла на той час за­був і Вер­бів­ку, і Ни­ми­до­ру, і свою ха­ту, і сво­го страш­но­го па­на; за­пив все своє го­ре і вже жив у яко­мусь ін­шо­му сві­ті, ве­се­ло­му, гу­дя­чо­му,- не­на­че він знов уд­ру­ге па­руб­ку­вав.

- Грайте, му­зи­ки! бу­ду тан­цю­вать! - крик­нув Ми­ко­ла, пі­д­­няв­ши ру­кою ви­со­ко шап­ку вго­ру.

Музики заг­ра­ли, і Ми­ко­ла пі­шов са­дить го­па­ка. Той го­пак був страш­ний; зда­ва­лось, ні­би сам са­та­на вир­вав­ся з пе­к­ла на во­лю. Йо­го тем­ні очі ні­би го­рі­ли, як жа­ри­ни, а во­лос­ся роз­пат­ла­лось; блі­де ли­це по­чор­ні­ло і не­на­че по­са­та­ні­ло. То був не мо­ло­дий Ми­ко­ла з тон­ким ста­ном, з па­ру­бо­чим ве­се­лим ли­цем; то був бур­ла­ка, що був ла­ден пи­ти й гу­лять хоч весь день.

- Грайте дріб­ні­ше, бо мор­ду поб’ю! - крик­нув Ми­ко­ла не­са­мо­ви­то і по­тяг од­ну бур­лач­ку у та­нець. Він так обк­ру­тив її кру­гом се­бе, що на бід­ній бур­лач­ці зат­рі­ща­ла сви­та, і во­на лед­ве вир­ва­лась з йо­го рук.

До пізньої но­чі гра­ли му­зи­ки; до пізньої но­чі пи­ли й тан­цю­ва­ли бур­ла­ки, до­ки не вит­ру­си­ли з ки­ше­ні усіх за­роб­ле­них гро­шей.

Настала зи­ма. Бур­ла­ки ста­ли на ро­бо­ту в Бро­довсько­го на ці­лу зи­му. По­се­сор так хар­чу­вав бур­лак, що в ве­ли­кий піст в йо­го ка­зар­мах по­чав­ся по­мі­рок. Зас­лаб­ла од­на мо­ло­ди­ця і вмер­ла наг­лою смер­тю; по­тім зас­лаб один чо­ло­вік і не діж­дав до ве­чо­ра. Дру­го­го дня знов зас­лаб­ло кілька чо­ло­вік. Бро­довський, взяв­ши в по­се­сію са­хар­ні в од­но­го ве­ли­ко­го па­на ді­ди­ча, од­ра­зу зап­ла­тив ба­гацько гро­шей і че­рез це му­сив по­зи­чить чи­ма­ло гро­шей в за­мож­но­го куп­ця в Ле­бе­ди­ні, Шму­ля Кап­лу­на. Шмуль зго­див­ся по­зи­чить, але ви­мо­вив та­ке зав­сід­не пра­во, щоб йо­го зять хар­чу­вав ро­біт­ни­ків в са­хар­нях за три кар­бо­ван­ці от ду­ші, аж до­ки по­се­сор вип­ла­тить усю по­зич­ку. Шму­лів зять за­ку­пив на хар­чу­ван­ня бур­лак ба­га­то та­ра­ні за ду­же ма­лу пла­ту. Та­ра­ня бу­ла ду­же дав­ня, ле­жа­на, трух­ла й гни­лу­ва­та. Од неї бур­ла­ки за­раз по­ча­ли сла­біть, а по­тім по бур­ла­ках пі­шов та­кий по­мі­рок, що за йо­го піш­ла чут­ка по око­ли­ці та й скрізь. Ро­біт­ни­ків уми­ра­ло ба­га­то.

Посесор, вва­жа­ючи на се­бе як на па­на, за­дер вго­ру кир­пу про­ти по­па. Він зве­лів са­мим бур­ла­кам хо­вать мер­ців. Піп, не дов­го ду­мав­ши, дав звіст­ку бла­го­чин­но­му. По­ча­лось ді­ло. То­ді по­се­сор по­ба­чив, що на­коїв ли­ха, лед­ве за­га­сив ді­ло сот­ня­ми кар­бо­ван­ців. Він скуб се­бе за пей­си, за бо­ро­ду і му­сив пла­тить по­по­ві дав­ню пла­ту за фаб­рицьку па­ра­фію.

А тим ча­сом по­шесть піш­ла по всіх ка­зар­мах. Лю­ди не пе­рес­та­ва­ли сла­біть і вми­ра­ти. Між бур­ла­ка­ми по­ча­ла­ся три­во­га: од­ні ка­за­ли, що па­ни на­си­па­ли зу­мис­не в кри­ни­ці от­ру­ти, дру­гі ка­за­ли, що по­се­сор го­дує лю­дей со­ба­чим м’ясом. Пі­шов по ка­зар­мах го­мін, кле­кіт. Ми­ко­ла пра­ву­вав над усі­ма, да­вав при­від, кри­чав на ввесь двір, що жи­ди нас­ла­ли по­шесть на лю­дей. Ва­та­га бур­лак зня­ла­ся, піш­ла до по­се­со­ра й по­би­ла йо­му вік­на. По­се­сор тим ча­сом з жін­кою й дітьми утік в міс­теч­ко і пе­ре­си­дів ли­ху го­ди­ну, до­ки бур­ла­ки не вти­хо­ми­ри­лись. Тим ча­сом він дав зна­ти в стан. Ста­но­вий на­біг на за­во­ди з мос­ка­ля­ми, з док­то­ром та з по­пом. Док­тор заг­ля­дав у кри­ни­ці, куш­ту­вав во­ду, хо­див по за­во­дах, по ка­зар­мах, хо­див чо­гось по­над став­ком, по дво­ру, заг­ля­дав у пе­кар­ні, в ка­за­ни, зас­по­ко­ював бур­лак; але сам бо­яв­ся по­куш­ту­вать бур­лацько­го бор­щу з гни­лою та­ра­нею, з до­дат­ком па­цю­ків для прис­ма­ки. Він зве­лів об­чис­тить і ви­ма­за­ти ка­зар­ми, але, нев­ва­жа­ючи на те, бур­ла­ки по­ча­ли пот­ро­ху вті­кать з за­во­дів. На­ші вер­бівські бур­ла­ки жда­ли тільки, до­ки тро­хи прот­рях­не над­во­рі. Во­ни за­ду­ма­ли ті­кать да­лі, на хер­сонські сте­пи. А тим ча­сом нес­по­ді­ва­но зас­лаб Ка­вун. Він дов­го не приз­на­вавсь, що він сла­бий, на­си­лу во­ло­чив но­ги, а все-та­ки хо­див на ро­бо­ту. Він бо­явсь ла­за­ре­ту, як пек­ла, бо з то­го ла­за­ре­ту ма­ло хто вер­тав­ся до ка­зарм.

Одного ве­чо­ра Ка­вун зва­ливсь з ніг; йо­го пе­ре­вез­ли в ла­за­рет. Ні один вер­бі­вець не впіз­нав би те­пер Ка­ву­на, ко­лись здо­ро­во­го, кре­мез­но­го, ши­ро­коп­ле­чо­го чо­ло­ві­ка, з дов­го­об­ра­зим ли­цем та рум’яни­ми що­ка­ми.

Кавун ле­жав на го­ло­му по­лу, прик­рив­шись ста­рою сви­тою, і стог­нав. Смут­но бли­щав ве­чір у вік­но, і жов­те, як віск, Ка­ву­но­ве ли­це лед­ве бу­ло вид­но про­ти вік­на. Що­ки йо­го по­за­па­да­ли, рум’янець зник, ніс за­гост­рив­ся; тем­ні очі ста­ли якісь ні­би втом­ле­ні й ди­ви­лись не­по­руш­но на сті­ну, не­на­че на тій сті­ні Ка­вун чи­тав своє гір­ке жит­тя. Ми­ко­ла си­дів ко­ло йо­го й ду­мав ду­му, по­хи­лив­ши на гру­ди го­ло­ву. Ін­ші вер­бів­ці сто­яли ко­ло по­лу, бо слід­ком за Ми­ко­лою й Ка­ву­ном по­ча­ло при­бу­вать на за­во­ди ба­га­то вер­бівських лю­дей. Не один де­ся­ток уже втік з Вер­бів­ки од па­на Бжо­зовсько­го.

Кавун стог­нав та все не зво­див очей з бі­лої сті­ни, на кот­рій став у за­кут­ку ши­ро­кий тем­ний ве­чір­ній дід. На за­ма­за­ній сті­ні тем­ні­ли чор­ні пля­ми, міс­ця­ми чер­во­ні­ла цег­ла з-під об­ко­лу­па­ної гли­ни. Ми­ну­ла го­ди­на, і Ка­вун все ди­вив­ся очи­ма на ту сті­ну і не міг опам’ята­тись: пе­ред ним ні­би ма­ня­чи­ли то ми­лі, то страш­ні кар­ти­ни на тій сті­ні. От за­зе­ле­ні­ла вер­ба­ми Вер­бів­ка, вся об­ли­та га­ря­чим сон­цем, за­зе­ле­ні­ла йо­го ле­ва­да над Рас­та­ви­цею; за­бі­лі­ли сті­ни йо­го ха­ти, і він зас­мі­яв­ся тон­ки­ми смаж­ни­ми гу­ба­ми. По­тім пе­ред йо­го очи­ма усі вер­би ні­би спа­лах­ну­ли страш­ним ог­нем; не­бо вкри­лось хма­ра­ми; день змі­нив­ся на ніч… Вер­би ста­ли стіж­ка­ми на пансько­му то­ку, і чор­не не­бо за­ми­го­ті­ло страш­ним по­лум’ям; весь тік, вся Вер­бів­ка вже ні­би па­ла­ла пе­ред йо­го очи­ма. Го­рі­ла йо­го ха­та; йо­му зда­лось, що в ха­ті йо­го жін­ка з дітьми, що во­ни от-от зго­рять в то­му страш­но­му вог­ні.

- Рятуйте жін­ку, ді­тей! Хто в бо­га ві­рує! - крик­нув Ка­вун.- Ми­ко­ло! Ни­ми­до­ро! Ря­туй­те моїх ді­тей!

Нимидорине ймен­ня не­на­че но­жем уко­ло­ло Ми­ко­лу в са­ме сер­це, і га­ря­ча сльоза ско­ти­лась з йо­го очей.

І зда­ло­ся Ка­ву­но­ві, що го­рить йо­го двір, па­лає йо­го клу­ня, го­рить зем­ля під йо­го но­га­ми, го­рить і кле­ко­тить во­да в став­ку. Йо­му га­ря­че й бо­ля­че: йо­го ду­шить у гор­лі дим, а жаль за жін­кою, за дітьми да­вить слізьми йо­го гор­ло… от-от за­да­вить йо­го на смерть…

Він при­див­ляється, а з по­лум’я ви­ти­ка­ються ске­лі, ви­ти­ка­ються ске­лис­ті бе­ре­ги по­над Рос­сю, чер­во­ні, ні­би роз­пе­че­не чер­во­не за­лі­зо. Пе­ред ним, не­на­че з зем­лі, од­ра­зу ви­со­вується ви­со­кий, як стовп, ка­мінь, весь чер­во­ний, як жар, а на то­му ка­ме­ні стоїть Бжо­зовський. На Бжо­зовсько­му па­лає оде­жа, па­лає во­лос­ся на го­ло­ві; з йо­го ллється потьока­ми кров по га­ря­чо­му ка­ме­ні.

- Ага! А що! Пій­мавсь! І ти в пек­лі! А доб­ре то­бі в то­му по­лум’ї! - прос­тог­нав Ка­вун, і пе­ред йо­го очи­ма ка­мінь з па­ном пі­шов під зем­лю, а на то­му міс­ці зак­ру­ти­лись фаб­рицькі ко­ле­са, за­ма­ха­ла, на­че кри­ла­ми, па­ро­ва ма­ши­на, зак­ле­ко­ті­ли ка­за­ни з ма­ля­сом, а між ти­ми ко­ле­са­ми зак­ру­ти­лись чор­ні дідьки з ро­га­ми, з хвос­та­ми, з ца­пи­ни­ми бо­ро­да­ми, з ог­ня­ни­ми ви­со­лоп­ле­ни­ми язи­ка­ми. Між ни­ми знов зак­ру­тив­ся пан, зак­ру­тивсь оса­ву­ла, жид-шин­кар, зак­ру­тив­ся Бро­довський. Та вся ва­та­га тан­цю­ва­ла, пли­га­ла, бі­га­ла, ве­ре­ща­ла й сту­ко­ті­ла. Чор­ти пе­ре­ки­да­лись ма­ши­на­ми, ма­ши­ни ма­ха­ли го­ло­ва­ми, хвос­та­ми, а з тих ма­шин ле­ті­ли на всі бо­ки са­хар­ні бі­лі го­ло­ви і би­ли Ка­ву­на по го­ло­ві, не­на­че хто без­пе­рес­та­ну бив йо­го в тім’я за­ліз­ним обу­хом.

- За що ви ме­не б’єте? За що ка­туєте? - знов не­са­мо­ви­то крик­нув Ка­вун на всю ка­зар­му й ні­би про­ки­нувсь; че­рез йо­го очі знов зир­нув ро­зум. Ка­вун за­тих, гля­нув на Ми­ко­лу, на вер­бів­ців.

- Чи впіз­наєш ме­не, Пет­ре? - про­мо­вив до Ка­ву­на Дже­ря.

- Впізнаю,- на­си­лу ви­мо­вив Ка­вун.

- Чи не пок­ли­кать по­па, щоб те­бе вис­по­ві­дав? - обіз­вав­ся один бур­ла­ка.

- І вже! Дай ме­ні спо­кій. Вже смерть моя за пле­чи­ма,- ска­­зав Ка­вун.- Ма­буть, я вже не вста­ну. Бра­ти-то­ва­ри­ші! Ко­­ли хто вер­неться до­до­му, на­ка­жіть моїй жін­ці, не­хай не жу­риться, не пла­че, та не­хай до­во­дить до ро­зу­му ді­тей.

- Щоб вий­шли здат­ні до панської ро­бо­ти… - сум­но про­мо­­вив Ми­ко­ла.

- Не ду­мав я, був­ши ха­зяїном, що ме­ні до­ве­деться по­ми­ра­ти на чу­жій сто­ро­ні, в цьому ла­за­ре­ті,- не­на­че ниш­ком про­мо­вив Ка­вун.- Ой бо­же мій ми­ло­серд­ний! За що ж ти ме­не так тяж­ко ка­раєш? Бо­дай все моє го­ре, всі мої сльози впа­ли на то­го ду­шу, хто ме­не пус­тив по сві­ті бур­ла­кою.

Кавун зап­ла­кав, але в йо­го вже сліз не бу­ло: йо­го сльози ви­сох­ли, бо вже йо­го жи­вот­тя ви­сох­ло до реш­ти, до ос­танньої крап­лі.

- Хоч по­хо­вай­те ме­не по-людсько­му за­ко­ну. Не­хай по­се­сор не ви­ки­дає ме­не на сміт­ник, як ви­ки­дав дру­гих бур­лак. Я ж пра­цю­вав на йо­го ду­шу; він здер з ме­не моє гріш­не ті­ло, а пан вис­сав мою кров. Прос­тіть, бра­ти-то­ва­ри­ші! Мо­же, я в чо­му пе­ред ким ви­нен… Мо­же, я був ви­нен пе­ред гро­ма­дою, пе­ред вер­бів­ця­ми. Ска­жіть їм, щоб прос­ти­ли ме­ні, бур­ла­ці. Як вер­не­тесь в Вер­бів­ку, то кла­няй­тесь жін­ці та ска­жіть, не­хай ме­не не жде й не спо­ді­вається в гос­ті.

Сумно бу­ло в ла­за­ре­ті. Над­во­рі по­но­чі­ло. Пет­ро вмер на чу­жи­ні між чу­жи­ми людьми. Бур­ла­ки си­ді­ли й сто­яли кру­гом йо­го, мов кам’яні. Кож­ний ду­мав про се­бе, про свою до­­лю.

«Що ж да­лі бу­де з на­ми?» - ду­мав кож­ний бур­ла­ка. «Що ж бу­де да­лі зо мною? - ду­мав Ми­ко­ла.- Нев­же ж ко­лись і Ни­ми­до­ра по­чує про мою смерть на чу­жи­ні?»

Микола по­чу­тив, що на йо­го го­ло­ві во­лос­ся під­ні­мається вго­ру. І ні­ко­ли йо­му так не хо­ті­лось вер­нуться у свою ха­ту, до своєї Ни­ми­до­ри; йо­му за­ба­жа­лось хоч по­ба­чи­ти­ся та по­го­во­ри­ти на од­ну хви­ли­ну,- та пан був жи­вий. Вті­ка­чі не­дав­но при­нес­ли звіст­ку, що у Вер­бів­ці все бу­ло так, як і пе­ред­ні­ше, що пан роз­пи­тує скрізь по са­хар­нях та шу­кає Дже­рі, щоб на йо­му зіг­нать свою злість.

Після Ка­ву­но­вої смер­ті в по­се­со­ра зос­та­лись йо­го гро­ші за ці­лий мі­сяць. Як нас­тав об­ліч, вер­бів­ці по­ча­ли на­га­ду­вать за ті гро­ші. Ми­ко­ла про­сив Бро­довсько­го од­дать ті гро­ші йо­му до рук; він ду­мав пе­ре­дать їх в церк­ву на по­мин ду­ші не­біж­чи­ка.

- Авжеж! Так оце й дам бур­ла­ці в ру­ки чу­жі гро­ші! - ска­зав Бро­довський.- Знаю я, в яку церк­ву ти од­не­сеш гро­ші: ти їх проп’єш у шин­ку, бо ти ж напро­па­ли гу­ляєш.

- Не проп’ю, а од­дам у церк­ву,- ска­зав твер­дим го­ло­сом Ми­ко­ла.

- Я й сам од­дам на церк­ву,- ска­зав ха­зяїн.

- Чи бог же прий­ме з ва­ших рук ті гро­ші за ду­шу не­біж­чи­ка?

- Що ти ме­ні до­пі­каєш оти­ми ду­ро­ща­ми! Я те­бе по­ве­ду в по­лі­цію до ста­но­во­го.

- Може, од­дас­те в мос­ка­лі? - вже гру­бо про­мо­вив Ми­ко­ла.

Бродовський зве­ре­те­нив­ся й по­чер­во­нів.

- Чого ти чіп­ляєшся? Я й твоїх гро­шей не од­дам, ще й на­пи­­шу па­но­ві, що ти слу­жиш в моїй са­хар­ні.

При цих сло­вах в Ми­ко­ли очі заб­ли­ща­ли. Він лед­ве вдер­жав­ся, щоб не лус­нуть Бро­довсько­го, і тільки прис­ту­пив до по­се­со­ра ближ­че на сту­пінь.

- Гвалт! То ти ме­не смієш ла­ять? Ти ду­маєш, я не знаю, звід­кі­ля ти? - крик­нув Бро­довський.

- А хі­ба не варт ла­ять? Хі­ба ми не знаємо, як ви не до­даєте гро­шей, го­дуєте нас со­ба­чим м’ясом або здох­ля­ти­ною та па­цю­ка­ми? Знаємо, як ви прий­маєте бу­ря­ки од му­жи­ків. Панські бу­ря­ки ва­жи­те, а му­жи­чих і не ва­жи­те, а при­й­маєте нав­ман­ня, як со­бі хо­че­те, а по­тім пла­ти­те, скі­ль­ки схо­че­те. Знаємо вас!

І Ми­ко­ла не­на­че за­гар­чав, лед­ве здер­жу­ючи го­лос і лай­ку в гор­лі.

Бродовський, од­на­че, стер­пів бур­лацьку щи­рість і на­віть лай­ку; він бо­яв­ся по­роз­га­нять бур­лак з за­во­дів. З ро­біт­ни­ка­ми бу­ло то­ді ду­же труд­но. З міс­теч­ка лю­ди йшли на ро­бо­ту з ве­ли­кою не­охо­тою, і тільки важ­ка нуж­да гна­ла бід­них на ро­бо­ту до Бро­довсько­го.

Надворі ста­ло теп­лі­ше. Бур­ла­ки по­ча­ли змов­ляться, щоб уті­кать од Бро­довсько­го, і ра­ди­лись, ку­ди ті­ка­ти. Пі­шов го­мін по ка­зар­мах. Од­ні хо­ті­ли йти на за­во­ди, дру­гі ра­яли йти на за­ро­біт­ки на сте­пи або на Бас­са­ра­бію.

- Вже ме­ні ос­то­чор­ті­ло ти­ня­тись по са­хар­нях,- про­мо­вив Ми­ко­ла.- Хо­дім, бра, ще на сте­пи. Ад­же ж і на­ші вер­бів­ці не раз хо­ди­ли на за­ро­біт­ки на сте­пи і в Одес. Де­кот­рі поп­ри­но­си­ли до­до­му чи­ма­ло гро­шей.

- Коли на сте­пи, то й на сте­пи,- за­го­мо­ні­ли вер­бів­ці.

Їм хо­ті­лось виб­ра­тись на по­ле, на степ. Всі во­ни поз­ви­ка­ли ро­бить вліт­ку на по­лі, на вольно­му по­віт­рі; всі лю­би­ли хлі­бо­робст­во. До вер­бів­ців прис­та­ло ще кілька бур­лак, і, як тільки над­во­рі по­теп­лі­ша­ло, бур­ла­ки на­ку­пи­ли хар­чі, за­б­ра­ли клун­ки на пле­чі й по­манд­ру­ва­ли на ши­ро­кі хер­со­нські сте­пи.

- От то­бі й Аб­рам Мой­сей­ович! Зос­та­вай­ся з своїм скар­бом! - про­мо­вив Ми­ко­ла до бур­лак, ви­хо­дя­чи на схо­ді сон­ця з са­хар­ні.

Бурлаки вий­шли на го­ру, гля­ну­ли з го­ри на са­хар­ні, і їм ста­ло ве­се­лі­ше на ду­ші. Піс­ля смер­дю­чої ка­зар­ми, піс­ля смо­ро­ду од гни­ло­го ма­ля­су, од го­рі­лих кіс­ток, од ди­му й ча­ду на са­хар­нях світ бо­жий на­че смі­яв­ся до їх зе­ле­ною ве­с­ня­ною тра­вою, си­нім не­бом та чис­тим польовим по­віт­рям. Бур­ла­ки йшли та йшли, ми­на­ли здо­ро­ві се­ла, ху­то­ри, ми­на­ли ба­га­то са­ха­рень, ми­на­ли лі­си й яри. В се­лах ча­сом їх пус­ка­ли лю­ди на ніч, але час­ті­ше їм до­во­ди­лось но­чу­вать над­во­рі під корч­ма­ми або в корч­мах. Вже во­ни ми­ну­ли Чи­ги­рин­щи­ну. Лі­сів ста­ло мен­ше, тільки по до­ли­нах тра­п­ля­ли­ся не­ве­ли­кі бай­ра­ки. Го­ри й до­ли­ни зрів­ню­ва­лись. Се­ла трап­ля­лись все рід­ше, а да­лі пе­ред ни­ми ро­зіс­лав­ся ши­ро­кий степ, ши­ро­кий на всі бо­ки, скільки мож­на бу­ло ски­нуть оком. Во­ни йшли день, йшли два, і не ба­чи­ли ні од­но­го се­ла, ні одно­го ху­то­ра по до­ро­зі. Мо­ло­да тра­ва яс­но бли­ща­ла на вес­ня­но­му сон­ці. Між тра­вою ку­па­ми жов­ті­ли круг­лі квіт­ки кульба­би, си­нів ран­ній сте­по­вий сон. Пти­ці кру­ти­лись в не­бі й ще­бе­та­ли в ши­ро­ко­му прос­то­рі. На бур­лак по­ві­яла ши­ро­ким кри­лом зо­ло­та во­ля, во­ля од уся­ко­го ли­ха, од уся­ко­го без­та­лан­ня, од стра­ху пе­ред па­ном, пе­ред пан­щи­ною та нек­рут­чи­ною.

- Господи, як тут прос­тор­но, як тут ши­ро­ко! - про­мо­вив Ми­ко­ла.- От би де схо­ва­тись у буд­лі-яко­му яру або в бал­ці од усіх на­ших во­ро­гів.

- Тут уже нас не впій­має Бжо­зовський і не при­си­лує ро­бить пан­щи­ну,- обіз­ва­лись бур­ла­ки.

Бурлаки звер­ну­ли в яр на од­по­чи­нок. В то­му яру ви­лась не­ве­лич­ка те­чія і хо­ва­лась да­ле­ко-да­ле­ко, між спа­дис­ти­ми гор­ба­ми. По­над по­то­ком зе­ле­ні­ли гус­ті оче­ре­ти, скільки мож­на бу­ло осяг­ти оком. По­де­ку­ди між оче­ре­том та осит­ня­гом бли­ща­ли не­ве­лич­кі пле­са, чис­ті й яс­ні, як дзер­ка­ло, а кру­гом їх сто­яв рів­ною сті­ною гус­тий осит­няг. Над­во­рі ве­чо­рі­ло. На за­хо­ді не­бо по­чер­во­ні­ло й за­па­ла­ло вог­нем, роз­ки­да­ні ле­генькі хмар­ки, ні­би гур­ток ле­бе­дів, і степ, і оче­рет об­ли­лись ро­же­вим сві­том.

Бурлаки по­сі­да­ли над во­дою, на­мо­чи­ли жит­ні су­ха­рі й по­ча­ли ве­че­рять. Во­ни бу­ли по­том­ле­ні, аж тлін­ні. Ніх­то з їх і сло­ва не про­мов­ляв. Ве­ли­ка ти­ша, ро­же­вий світ по зе­ле­но­му сте­пу зас­му­тив і без то­го смут­ні їх ду­ші.

Сонце сі­ло. По­ча­ло смер­кать. Ми­ко­ла назг­рі­бав то­ріш­ньо­го су­хо­го оче­ре­ту, су­хої осо­ки й роз­па­лив ба­гат­тя. Бур­ла­ки по­ля­га­ли навк­ру­ги на свит­ках і дрі­ма­ли. На да­ле­ко­му пле­сі ках­ка­ла ди­ка кач­ка, за­ше­лес­ті­ла в осит­ня­гу, зби­ла кри­ла­ми во­ду й пе­ре­нес­лась над ог­нем, не­на­че груд­ка чор­ної ріл­лі. Крик зав­мер, і ввесь степ знов ні­би зав­мер у сні.

Бурлаки по­чу­ли лег­кий ше­лест в осит­ня­гу не­да­ле­ко од ба­гат­тя: щось іш­ло і пря­му­ва­ло до їх. Хо­да бу­ла людська. Тра­ва ше­лес­ті­ла під но­га­ми, лю­ди­на ввій­шла в яс­ний кру­жок, роз­ки­ну­тий чер­во­ну­ва­тим ог­нем. Заб­ли­ща­ла чер­во­ну­­ва­тим сві­том чи­ясь го­ло­ва, а да­лі за­ма­ня­чи­ло ли­це з чо­р­­ни­ми ву­са­ми. Прос­то до вог­ню ішов який­сь чо­ло­вік в чор­­ній ста­рій сви­ті, в дра­ній шап­ці, з тор­би­ною на пле­чах.

- Добривечір вам, лю­ди доб­рі! - про­мо­вив чо­ло­вік.- Чи при­й­ме­те до се­бе на ніч?

- Доброго здо­ров’я! - ти­хо й зне­хо­тя обіз­ва­лись бур­ла­ки, по­вер­нув­ши до то­го чо­ло­ві­ка го­ло­ви.- Сі­дай, чо­ло­ві­че, ко­ло ба­гат­тя та грій­ся, ко­ли хо­чеш. Ми й са­мі ду­маємо но­чу­вать оту­теч­ки прос­то не­ба на зем­лі.

Чоловік сів на по­рожньому міс­ці ко­ло вог­ню й пок­лав тор­би­ну ко­ло се­бе. Огонь блис­нув на йо­го ли­це і про­ти вог­ню заб­ли­ща­ли йо­го чор­ні швид­кі очі й за­бі­га­ли ра­зом по всіх бур­ла­ках, не­на­че він ди­вивсь за­ра­зом кож­но­му в очі. Кир­па­тий, круг­лий, як кар­топ­ля, ніс, ко­рот­ке ли­це, чор­ні бро­ви й блис­ку­чі, круг­лі, як те­рен, очі, гост­ре ма­леньке під­­бо­рід­дя,- все в йо­му ви­яв­ля­ло чо­ло­ві­ка швид­ко­го, про­во­р­но­го, на­віть хи­жо­го. Йо­го го­ло­ва, прик­ри­та чор­ною дра­­ною шап­кою, на­га­ду­ва­ла ніч­ну хи­жу пти­цю з ко­рот­ким дзьобом, з круг­ли­ми очи­ма. Бур­ла­ки мов­ча­ли й ку­ри­ли люльки, пог­ля­ду­ючи ско­са на яко­гось зай­ду.

- Звідкіля вас бог не­се? - спи­тав чо­ло­вік, ви­тя­га­ючи з га­ма­на люльку й на­би­ва­ючи її тю­тю­ном.

- Здалека, чо­ло­ві­че,- про­мо­вив Ми­ко­ла.

- А ку­ди вас бог не­се? - знов спи­тав чо­ло­вік, за­па­лив­ши люльку і по­тяг­нув­ши з неї дим так здо­ро­во, що тю­тюн зат­рі­щав і за­па­лах­ко­тів.

- І са­мі не знаємо, чо­ло­ві­че,- обіз­вав­ся один бур­ла­ка.- Ми йде­мо на за­ро­біт­ки.

- Певно, пов­ті­ка­ли од па­нів? - спи­тав чо­ло­вік.

- Може, й пов­ті­ка­ли; хто йо­го зна… - на­си­лу про­мо­вив Ми­­ко­ла, не вий­ма­ючи люльки з гу­бів.

- Та й я втік од сво­го па­на, і вже блу­каю не один рік по цих сте­пах. Я знаю тут уся­кі міс­ця. Ко­ли прий­ме­те ме­не до своєї ва­та­ги, то я вам на сте­пах скрізь до­ро­гу по­ка­жу і, мо­же, ста­ну вам в при­го­ді.

Бурлаки ди­ви­лись на чо­ло­ві­ка і мов­ча­ли. Швид­ка роз­мо­ва, швид­кі очі, про­вор­ні ру­ки, про­вор­ні ру­шен­ня - все те бу­ло не під­хо­же до яко­гось ві­ко­віч­но­го хлі­бо­ро­ба-крі­па­ка.

- Куди ж ви пря­муєте? Чи в Крим, чи на Дін, чи на Бас­са­ра­бію? - знов спи­тав їх чо­ло­вік ле­пет­ли­вим язи­ком.

- Сказать по прав­ді, чо­ло­ві­че, ми й са­мі ще доб­ре не зна­ємо, де знай­де­мо при­шиб.

- Я був по всіх усю­дах в цих кра­ях, був і в Кри­му, був в заб­ро­дських ва­та­гах на Дніпрі й на Дніст­рі, слу­жив і в па­нів, а те­пер ду­маю прос­ту­вать на Бас­са­ра­бію.

- Чому ж до­ко­неш­не на Бас­са­ра­бію? - спи­та­ли бур­ла­ки.

- Та тим, що тут в сте­пах уже розп­ло­ди­лась си­ла ста­но­вих, вже геть-то по­ча­ли чіп­ля­тись до бур­лак за паш­пор­ти, а на Бас­са­ра­бії не гурт-то пи­та­ють про паш­пор­ти. Ко­ли хо­че­те, то хо­дім на Бас­са­ра­бію на за­ро­біт­ки.

Бурлаки згля­ну­лись і все по­див­ля­лись на про­вор­но­го бро­дя­гу, все чо­гось не йня­ли йо­му ві­ри.

- Ви по­га­не міс­це виб­ра­ли: тут тро­хи вог­ко, а там да­лі над річ­кою су­хі­ше. Я ці всі міс­ця доб­ре знаю.

Бурлаки мовч­ки ку­ри­ли та все пог­ля­да­ли на свої клун­ки.

- Просимо ве­че­рять! - про­мо­вив чо­ло­вік, вий­ма­ючи з то­р­­би ок­раєць хлі­ба, сіль та ци­бу­лю.

- Вечеряй на здо­ров’я! - про­мо­ви­ли бур­ла­ки.

По­ля­га­ли бур­ла­ки кру­гом ба­гат­тя, під­мос­тив­ши клун­ки під го­ло­ви, і по­ча­ли дрі­мать. Де­кот­рі, од­на­че, поп­рив’язу­ва­ли клун­ки до рук мо­туз­ка­ми й дов­го не спа­ли, до­ки нез­най­омий чо­ло­вік не впав на тра­ву, як ку­ля, і не зах­ріп на ввесь яр.

Другого дня вдос­ві­та бур­ла­ки повс­та­ва­ли, по­ла­па­ли клу­н­ки: все бу­ло на своєму міс­ці. Во­ни пов­ми­ва­лись ко­ло пле­са, по­мо­ли­лись бо­гу і збу­ди­ли нез­най­омо­го чо­ло­ві­ка. Він схо­пивсь ні­би опе­че­ний, про­тер очі, по­зітх­нув і пі­шов вми­ва­тись, на­віть не пе­рех­рес­тив­шись.

- Мене звуть Анд­рій Кор­ча­ка. Ко­ли хо­че­те пос­лу­хать моєї ра­ди, то ру­шай­мо на Бас­са­ра­бію. На сте­пах ту­теч­ки веш­тається ба­га­то па­нів; ще як­раз ко­лись нат­ра­пи­мо на своїх.

- А що, брат­тя! Чи не пос­лу­хать нам цієї ра­ди? - спи­тав Ми­ко­ла в своїх то­ва­ри­шів.- Хі­ба ж нам ще не ос­то­гид­ли ті па­ни?

- Як на Бас­са­ра­бію, то й на Бас­са­ра­бію, аби тільки зай­ти як мож­на да­лі,- обіз­ва­лись бур­ла­ки.

Всі ру­ши­ли за ва­таж­ком Анд­рієм Кор­ча­кою.

Йшли во­ни день і вве­че­рі до­би­лись до сте­по­вої корч­ми. Корч­ма бу­ла збу­до­ва­на з сі­ро­го піс­ку­ва­то­го ка­ме­ня й сто­яла не­об­ма­за­на. В корч­мі си­ді­ли жи­ди, дер­жа­ли го­ріл­ку й за­кус­ку і за все бра­ли чи­ма­лі гро­ші. В корч­мі слу­жи­ла за най­мич­ку ста­ра ба­ба, бур­лач­ка з По­дільської гу­бер­нії. Кру­гом корч­ми сла­ло­ся на всі бо­ки рів­не по­ле. Бур­ла­ки ви­пи­ли по чар­ці го­ріл­ки, з’їли по шмат­ку хлі­ба з ци­бу­лею і пе­ре­но­чу­ва­ли під корч­мою. Во­ни роз­пи­та­ли в жи­дів, чи не мож­на де в близько­му се­лі стать на ро­бо­ту на тиж­день або на два. В їх бу­ло об­маль гро­шей, а до Бас­са­ра­бії ще бу­ло да­ле­ко. Жид спра­вив їх на се­ло Ко­лон­таївку, де в па­на на ці­ле лі­то най­ма­лись стро­ко­ві бур­ла­ки.

В не­ве­лич­ко­му яру пе­ред їх очи­ма роз­ки­ну­лась Ко­лон­таївка. Се­ло бу­ло сте­по­ве; на яру й по­під гор­ба­ми сто­яли ма­ленькі хат­ки-ма­зан­ки з не­ве­лич­ки­ми вік­на­ми; ко­ло хат стир­ча­ли хлі­ви з ви­со­ко­го оче­ре­ту, вкри­ті звер­ху оче­ре­том. Скот за­га­ня­ли в за­го­ро­ди, тільки об­ко­па­ні ро­вом, а за­мість ти­ну за ро­вом ле­жа­ли ку­пи гною або сто­яли сті­ни,- так са­мо з оче­ре­ту. Ні­де не вид­но бу­ло ні ко­мор, ні ви­со­ких клунь. Хліб скла­да­ли в стіж­ки й мо­ло­ти­ли на то­ку про­ти не­ба або гар­ма­ну­ва­ли кіньми та во­ла­ми, пе­ре­ти­ра­ючи роз­ки­да­ні сно­пи важ­кою ко­ло­дою, при­чеп­ле­ною до ко­ней. На ці­ло­му се­лі не вид­но бу­ло ні од­но­го де­ре­ва, на­віть вер­би. То бу­ло се­ло зов­сім со­лом’яне та оче­ре­тя­не. Вся Ко­лон­таївка ря­бі­ла й чор­ні­ла се­ред сте­пу чор­ни­ми пок­рів­ля­ми хат, жов­ті­ла оче­ре­тя­ни­ми ти­на­ми та ви­со­ки­ми око­па­ми. Все бу­ло сі­ре, не­ве­се­ле, тільки кру­гом панської бі­лої му­ро­ва­ної ха­ти рос­ли гус­ті зе­ле­ні ака­ції та аб­ри­ко­си. За се­лом на гор­бу сто­яли три ни­зенькі віт­ря­ки з шістьма кри­ла­ми.

- Та й по­га­ні тут се­ла! Не до­ве­ди гос­по­ди жить на та­ко­му се­лі! - ка­за­ли бур­ла­ки.

- Ця Ко­лон­таївка не схо­жа на на­шу Вер­бів­ку,- про­мо­вив Ми­ко­ла.

Бурлаки ввій­шли в се­ло і по­ба­чи­ли, що в лю­дей ду­же ба­га­то овець та то­ва­ру, що лю­ди в тих сте­пах не так бі­ду­ють, як їм зда­ва­лось. Во­ни прис­та­ли до корч­ми, роз­пи­та­ли про па­на і піш­ли до пансько­го дво­ру. Пан хо­тів умо­виться з ни­ми на ці­ле лі­то, до пок­ро­ви; але бур­ла­ки зго­ди­лись ста­ти на ро­бо­ту тільки на не­дов­гий час, щоб за­ро­бить тро­хи гро­шей на до­ро­гу, їм так до­пек­ли па­ни, що во­ни бу­ли лад­ні втек­ти од їх як мож­на да­лі, хоч на край сві­ту.

Заробивши тро­хи гро­шей, бур­ла­ки піш­ли да­лі до Дніст­ра. Анд­рій Кор­ча­ка, мов сте­по­вий вовк, змі­ряв ті сте­пи вздовж і впо­пе­рек; він вже брав­ся до Дніст­ровсько­го ли­ма­ну, до Чор­но­го мо­ря, де бу­ли ри­бальські ва­та­ги.

Багато сте­по­вих хер­сонських сіл по­ми­ну­ли бур­ла­ки. Во­ни ба­чи­ли се­ла й сте­по­ві, го­лі й опа­ле­ні га­ря­чим сон­цем; ба­чи­ли се­ла по­над не­ве­лич­ки­ми сте­по­ви­ми рі­чеч­ка­ми, де вже зе­ле­ні­ли вер­би, са­доч­ки і на­віть ви­ног­рад­ни­ки; ба­чи­ли здо­ро­ві ба­га­ті ні­мецькі ко­ло­нії з дов­ги­ми рів­ни­ми ву­ли­ця­ми, з до­ма­ми на два по­вер­хи се­ред зе­ле­них сад­ків та ви­ног­рад­ни­ків.

V

Одного дня бур­ла­ки при­мі­ти­ли се­ред рів­но­го сте­пу ви­со­ку си­ню сму­гу; то був ви­со­кий басса­рабський бе­рег по той бік Дніст­ровсько­го ли­ма­ну. Та си­ня сму­га все наб­ли­жа­лась до їх, ні­би ви­со­ву­ва­лась з-під зем­лі. Вже бу­ло вид­ко го­ри, вкри­ті лі­сом, а між го­ра­ми гли­бо­кі до­ли­ни та яри. Вже на го­рах за­бі­лів Акер­ман з церк­ва­ми та сад­ка­ми. Бур­ла­ки зій­шли на кру­тий бе­рег над ли­ма­ном і ста­ли над кру­чею: пе­ред ни­ми заб­ли­щав ши­ро­кий ли­ман. Сон­це ви­со­ко сто­яло на не­бі. Хоч бу­ла ран­ня вес­на, але над­во­рі бу­ло вже га­ря­че, як се­ред лі­та. З ли­ма­ну по­ві­яло хо­лод­ком. Кар­ти­на за ли­ма­ном бу­ла ду­же пиш­на. Го­ри не­на­че по­ла­ма­лись та по­ре­па­лись бал­ка­ми до са­мо­го до­лу. І го­ри і кру­ті бал­ки зе­ле­ні­ли сві­жою вес­ня­ною тра­вою. Акер­ман був роз­ки­ну­тий на го­рах і ні­би вис­та­вив на­по­каз про­ти сон­ця свої бі­ленькі ха­ти, за­ки­да­ні сад­ка­ми та ви­ног­рад­ни­ка­ми. Над са­мим ли­ма­ном сто­яла дав­ня ге­ну­езька твер­ди­ня з ви­со­ки­ми, дов­ги­ми, тем­ни­ми сті­на­ми з ви­зуб­ня­ми й за­зуб­ня­ми звер­ху. По­верх стін, по­рос­лих зе­ле­ним ба­дил­лям, стри­мі­ли ви­со­кі баш­ти. Му­ро­ва­ні сті­ни з баш­та­ми ні­би ви­хо­ди­ли прос­то з во­ди, а в во­ді од­би­ва­лись та­кі са­мі сті­ни й баш­ти, не­на­че хо­ті­ли впас­ти в гли­бо­ку си­ню бе­зод­ню. На го­рах бі­лі­ли й бли­ща­ли ба­ні цер­ков, шпи­час­ті вер­хи дзві­ниць. Увесь ви­со­ченький зе­ле­ний бе­рег з сад­ка­ми, церк­ва­ми од­би­вав­ся в во­ді, як в дзер­ка­лі, а над го­ра­ми си­ні­ло, мов гус­та синька, пиш­не пів­ден­не га­ря­че не­бо. Дніст­ро вли­вав­ся в зак­руг­ле­ний ли­ман, не­на­че ви­ла­зив з зе­ле­них гус­тих оче­ре­тів та сит­ни­ків, що звуться там ча­га­ря­ми. Зе­ле­ні, як пух, ча­га­рі тяг­лись по обид­ва бо­ки Дніст­ра й по­над ли­ма­ном ши­ро­кою сму­гою. Між ни­ми по­де­ку­ди бли­ща­ли озе­ра, а над озе­ра­ми й ча­га­ря­ми ви­со­ко під­ні­ма­лись го­ри, вкри­ті лі­са­ми. Блис­ку­чий ли­ман роз­ли­вавсь вшир на ві­сім верс­тов, мов роз­топ­ле­не скло. Той край за ли­ма­ном зда­вав­ся зе­ле­ним раєм піс­ля рів­но­го нуд­но­го по­рожнього сте­пу.

- Потривайте ж, хлоп­ці,- ска­зав швид­кий Кор­ча­ка,- хоч за ли­ма­ном край тро­хи вольні­ший, але й ту­ди вдень не мо­ж­­на їхать, бо й там є ста­но­ві. Тре­ба діж­да­тись но­чі. Ля­гай­мо спа­ти, бо цієї но­чі бу­де нам ба­га­то ро­бо­ти. Та го­туй­те гро­­ші, ко­ли хо­че­те при­пи­саться до буд­лі-яко­го се­ла.

Наші бур­ла­ки знай­шли гли­бо­ку бал­ку, по­по­луд­ну­ва­ли і по­­ля­га­ли спа­ти. Вве­че­рі, як по­ча­ло смер­кать, Кор­ча­ка по­бу­­див бур­лак, і во­ни всі піш­ли до пе­ре­во­зу, де сто­яли чов­ни.

На Бас­са­ра­бії не бу­ло та­кої пан­щи­ни, як на Ук­раїні. Лю­ди од­роб­ля­ли па­нам за по­ле, але па­ни не ма­ли пра­ва про­да­ва­ти й ку­пу­вать лю­дей. Бес­са­рабські па­ни з ве­ли­кою охо­тою прий­ма­ли на свої зем­лі ук­раїнських уті­ка­чів, бо в їх бу­ло зем­лі ба­гацько, а лю­дей ма­ло. Сю­ди вті­ка­ли за ча­сів пан­щи­ни ук­раїнці з По­діл­ля, з Київщи­ни, з Хер­сон­щи­ни і на­віть з-за Дніп­ра, з Пол­тав­щи­ни. Во­ни осе­ля­лись в Акер­ма­н­­щи­ні, в Бен­дер­щи­ні, і на­віть між мол­да­ва­на­ми скрізь по Бас­са­ра­бії. В Акер­ман­щи­ні всі но­ві се­ла ді­ли­лись на по­са­ди; в кож­но­му по­са­ді був прис­тав, цеб­то по­лі­ція, й ста­рос­та з пи­са­рем, за­мість во­лос­но­го го­ло­ви. На­род при­пи­су­ва­всь в мі­ща­ни, бо в Акер­ман­щи­ні пан­щан­них се­лян не бу­ло. Прис­та­ви, як і вся­ка по­лі­ція, та­ки доб­ре об­ди­ра­ли ук­ра­ї­н­сь­ких бур­лак, кот­рі хо­ті­ли осе­ли­тись в акер­манських по­са­дах.

Корчака пе­ре­го­во­рив з пе­ре­вож­чи­ком, стор­гу­вавсь за пе­­­ре­воз і за спра­ву, щоб пе­ре­вож­чик пі­шов до прис­та­ва і вмо­­вивсь з ним, скільки він візьме за те, що при­пи­ше до по­са­ду бур­лак. Бур­ла­ки сі­ли в чов­ни і пе­реп­лив­ли че­рез ли­ман. Во­ни прис­та­ли про­ти се­ла Крив­ди.

Бурлаки зос­та­лись ко­ло чов­на, а пе­ре­вож­чик по­біг на го­ру в Крив­ду, де жив по­садський прис­тав, вмо­вив­ся з прис­та­вом, вер­нувсь і ска­зав, щоб бур­ла­ки го­ту­ва­ли по п’ятна­д­цять кар­бо­ван­ців за при­пис до крив­дянсько­го по­са­ду. Пе­ре­вож­чик по­вів бур­лак до прис­та­ва. Прис­тав не спи­тав їх, звід­кіль во­ни і хто во­ни, і по­за­пи­су­вав їх мі­ща­на­ми в по­сад Крив­ду. Де­кот­рі бур­ла­ки не ма­ли так ба­га­то гро­шей; во­ни обі­ця­ли при­нес­ти гро­ші в по­лі­цію, як тільки встиг­нуть за­ро­би­ти.

В то­му по­са­ді і в цер­ков­них мет­ри­ках, і в по­садських, і по­лі­цей­ських кни­гах бу­ли по­за­пи­су­ва­ні якісь нев­ми­ру­щі лю­ди: во­ни ні­ко­ли не вми­ра­ли, бо на їх міс­це за­раз за­пи­су­ва­ли но­вих ук­раїнських уті­ка­чів і да­ва­ли їм пріз­ви­ща за­пи­са­них в кни­гах не­біж­чи­ків. Який­сь Пет­ро Пе­ре­бен­дя, по тих кни­гах, жив уже більше як сто год; Гнат Швид­кий з жін­­кою Ориш­кою жи­ли сто двад­цять год, а Іван Пос­мі­тюх вже про­жив пів­то­рас­та год, та ще з п’ятьма си­на­ми і трьома бра­та­ми. Прис­тав за­пи­сав Ми­ко­лу батьком - Іва­ном Пос­мі­тю­хом, а дру­гих бур­лак по­за­пи­су­вав йо­го бра­та­ми та си­на­ми. Кор­ча­ка, чи те­пер Олек­са Пос­мі­тю­ха, був на лі­та стар­ший од Ми­ко­ли, а те­пер до­во­див­ся йо­му си­ном. По­да­вав­ши ймен­ня усім но­во­на­род­же­ним, прис­тав заб­рав гро­ші з бур­лак і ви­дав їм паш­пор­ти.

- Та й до­ро­го ж бе­ре цей бас­са­рабський піп за хрес­ти­ни,- про­мо­вив Ми­ко­ла, ви­хо­дя­чи з бур­ла­ка­ми та з пе­ре­вож­чи­ком над­вір.

- Цей ще не до­ро­гий! Бу­ва­ли й до­рож­чі,- ска­зав пе­ре­вож­чик.

- Та як звуть вас, мої ді­тоньки? - жар­ту­вав Ми­ко­ла.- Ко­ли б не по­за­бу­ва­тись та ча­сом не вбре­хаться.

Вся но­вох­ре­ще­на бур­лацька сім’я Пос­мі­тюх при­га­ду­ва­ла й сил­ку­ва­лась за­пам’ятать га­разд свої но­ві ймен­ня.

- Тепер ідіть до по­па на пох­рес­ти­ни, не­хай він по­ди­виться на своїх но­вих па­ра­фі­ян,- ска­зав пе­ре­вож­чик і по­вів їх до по­па.

- Чи й цей піп зап­ра­вить за пох­рес­ти­ни по стільки кар­бо­ван­ців, скільки узяв той? - спи­тав Ми­ко­ла.- Як тільки й цей зап­ра­вить та­ку до­ро­гу пла­ту, то хоч да­вай дра­ла на­зад в Вер­бів­ку ро­бить пан­щи­ну.

- Воля, бач, до­ро­га річ; за неї варт до­ро­го зап­ла­тить,- ска­зав пе­ре­вож­чик і при­вів їх до по­па.

Піп прий­няв з ве­ли­кою охо­тою в свою па­ра­фію но­вих лю­дей, по­за­пи­су­вав їх Пос­мі­тю­ха­ми і не взяв за те ні ша­га. Йо­го па­ра­фія роз­рос­ту­ва­лась ук­раїнськи­ми вті­ка­ча­ми.

- Тепер поз­до­ров­ляю вас з но­вим щас­тям, но­вим здо­ров’ям, па­но­ве Пос­мі­тю­хи; а ти, та­ту, по­ве­ди ме­не в ши­нок і справ хрес­ти­ни,- ска­зав пе­ре­вож­чик.

Вони піш­ли в ши­нок, ви­пи­ли дві квар­ти го­ріл­ки, а дру­го­го дня той са­мий пе­ре­вож­чик по­вів їх до ли­ма­ну, де ко­ло ча­га­рів од­на ри­бальська ва­та­га ло­ви­ла ри­бу.

Над са­мим ли­ма­ном, на зе­ле­ній тра­ві, між дво­ма ви­со­ки­ми сті­на­ми мо­ло­до­го оче­ре­ту, ви­сі­ли чор­ні не­во­ди на під­те­чах, пов­би­ва­них в зем­лю. Дов­гі без кін­ця ме­ре­жі мо­та­ли­ся на лег­ко­му віт­рі, не­на­че жму­ти чор­них шнур­ків, ви­мо­че­них в смо­лі. Од кіл­ка до кіл­ка ви­сі­ли раз­ка­ми здо­ро­ві поп­лав­ки, що звуться га­ла­га­на­ми, по­роб­ле­ні з лег­ко­го су­хо­го де­ре­ва. Зда­ле­ки зда­ва­лось, ні­би то сто­яли рід­кі ти­ни з то­ненько­го хми­зу або то­ні­сінькі шта­хе­ти, об­ти­ка­ні звер­ху яки­мись цяцька­ми. Се­ред то­го па­ву­тин­ня не­во­дів чор­нів ку­­харський ку­рінь: він був круг­лий, з низьки­ми оче­ре­тя­ни­ми стін­ка­ми і двер­ця­ми, тільки без пок­рів­лі. Се­ред йо­го сто­яли дві чор­ні за­дим­ле­ні со­хи з роз­сіш­ка­ми з бан­ти­ною звер­ху. На цій пе­рек­ла­ди­ні ви­сі­ли ка­за­ни; під ка­за­на­ми го­рів огонь, і гус­тий дим клу­ба­ми ва­лу­вав вго­ру. В ди­му чор­ні­ли со­хи, ні­би ши­бе­ни­ця. В то­му ку­харсько­му ку­ре­ні сто­яли сто­ли, де ку­хар розк­ла­дав си­ру ри­бу. В ка­за­нах ва­ри­лась ри­ба. В ку­ре­ні тхну­ло риб’ячою си­ріс­тю од лус­ки.

Коло ку­харсько­го ку­ре­ня сто­яв здо­ро­вий ку­рінь з оче­ре­ту для ці­лої ва­та­ги. Там сто­яли шап­ли­ки, ба­рильця, діж­ки з пшо­ном, го­ро­хом, ку­ку­руд­зою та ква­со­лею, ле­жа­ли харч та оде­жа. Там но­чу­вав ота­ман і вся заб­родська ва­та­га.

Кухар по­рав­ся ко­ло ка­за­нів. Заб­род­чи­ки ла­го­ди­ли не­во­ди. Ко­ло ку­ре­ня сто­яв ота­ман, Іван Ков­ба­нен­ко; він був сам і ха­зяїном, і ота­ма­ном ва­та­ги. Ота­ман був чо­ло­вік не­ви­со­кий, але ду­же ши­ро­кий в пле­чах, з ве­ли­кою го­ло­вою, з здо­ро­ви­ми чор­ни­ми ву­са­ми, з за­па­ле­ним ли­цем і чор­ни­ми блис­ку­чи­ми очи­ма. На йо­му бу­ла прос­та оде­жа: ши­ро­кі кра­м­ні си­ні шта­ни, бі­ла со­роч­ка й чор­на сму­ше­ва шап­ка. Ті­льки чер­во­но-га­ря­чий гар­ний одеський по­яс од­різ­няв йо­­го од прос­тих ри­ба­лок, а гор­дий, смі­ли­вий вид і тем­ні ро­зум­ні очі ви­яв­ля­ли щось ха­зяй­ське, ота­манське. Він ку­рив люльку, пус­ка­ючи дим од­ним кін­цем ро­та.

- Ми шу­каємо ро­бо­ти і хо­че­мо прис­тать до ва­шої ва­та­ги,- про­мо­вив Ми­ко­ла до ота­ма­на, поз­до­ров­кав­шись.

Отаман тільки по­ма­леньку кив­нув го­ло­вою, не вий­ма­ю­чи люльки з ро­та, ки­нув гор­дим оком по всіх бур­ла­ках, ско­­са гля­нув на дріб­ненько­го Кор­ча­ку з пруд­ки­ми зло­дій­ськи­ми очи­ма і про­мо­вив:

- Приставайте, ко­ли хо­че­те. По­ло­ви­на на­лов­ле­ної ри­би бу­де моя, а по­ло­ви­на ва­ша. Не­во­ди мої, а харч бу­де­мо пла­тить по по­ло­ви­ні, а ко­ли схо­че­те ви­пить, то го­ріл­ка бу­де ва­ша. Чи прис­таєте на те? - спи­тав ота­ман, оки­нув­ши оком мо­ло­дих, здо­ро­вих бур­лак.

- Чом же й не прис­тать! Не ми за­во­ди­ли ці зви­чаї, не нам їх і ви­во­дить,- про­мо­вив швид­кий Кор­ча­ка.

Отаман не спи­тав їх, звід­кіль во­ни і що во­ни за лю­ди. Де­кот­рі йо­го заб­род­чи­ки ма­ли паш­пор­ти, а де­кот­рі ні­ко­ли зро­ду їх не ма­ли, тільки ба­чи­ли в дру­гих.

- Сідайте, хлоп­ці, прос­то не­ба на зем­лі,- ска­зав ота­ман,- за­раз бу­де­те обі­дать, а по обі­ді й до ро­бо­ти.

Бурлаки скла­ли свої клун­ки в ку­ре­ні, по­на­би­ва­ли люльки, по­сі­да­ли на тра­ві й по­ча­ли ку­рить.

- А що, хлоп­ці! Ко­ли хо­че­те за­ро­бить обід, то сі­дай­те чис­тить ри­бу, бо цієї, що в ка­за­нах, на всіх не нас­та­чить,- про­мо­вив ку­хар.

Отаман під­няв ци­нов­ку з од­но­го шап­ли­ка, де бу­ло пов­но рі­ча­ної і морської ри­би, по­да­вав вер­бів­цям но­жі, і во­ни по­ча­ли зшкрі­бать лус­ку з ри­би. Бур­ла­ки лед­ве со­ва­ли ру­ка­ми. Ку­хар і ота­ман мовч­ки ос­мі­ха­лись; ос­мі­ха­лись і про­во­р­ні заб­род­чи­ки, див­ля­чись на ха­му­лу­ва­тих не­по­вер­тай­лів-хлі­бо­ро­бів.

Кухар вки­нув в ок­ріп ри­бу й під­ки­нув у во­гонь оче­ре­ту. Огонь за­па­лав і зат­рі­щав. Ри­ба швид­ко за­ки­пі­ла. Тим ча­сом він по­ви­тя­гав з ка­за­на здо­ро­вим, як та­ріл­ка, опо­ло­ни­ком зва­ре­ну ри­бу і склав її в стяб­ло, чи здо­ро­вий ко­ряк, в кот­ро­му на­віть дер­жал­но бу­ло ви­дов­ба­не. Стяб­ло бу­ло здо­­ро­ве, як ноч­ви. Ку­хар зро­бив з юш­ки гус­тий роз­сіл, об­лив ним ри­бу і зці­див роз­сіл че­рез ви­дов­ба­не дер­жал­но. Ота­­ман і всі ри­бал­ки сі­ли на ма­леньких дзиг­ли­ках кру­гом ни­зенько­го сто­ла, що був тільки по ко­лі­на. Ку­хар пос­та­вив на стіл стяб­ло з ри­бою, а по­тім на­си­пав у мис­ку юш­ки й нак­ра­яв хлі­ба. Го­лод­ні бур­ла­ки уп­лі­та­ли сві­жу щу­ку, осет­ри­ну й бі­лу­гу на всі зас­тав­ки. Од то­го ча­су, як во­ни втек­ли з Вер­бів­ки, во­ни й ра­зу не обі­да­ли так трив­ко й смач­но. Во­ни ні­би на­би­ра­лись но­вої си­ли.

- Тепер, хлоп­ці, спра­вив­ши вхід­чи­ни, ста­вай­те до ро­бо­ти,- про­мо­вив ота­ман, го­ту­ючи чов­на.

Всі ри­бал­ки по­ча­ли зні­мать здо­ро­вий не­від і скла­да­ли на чо­вен.

В ли­ма­ні ло­ви­лась ри­ба більше дніст­ро­ва, рі­ча­на або ста­в­на, ніж морська, але ча­сом трап­ля­лись здо­ро­ві осет­ри й бі­лу­ги. Ота­ман во­зив ри­бу в Акер­ман і про­да­вав її сві­жою на ба­за­рі. На ли­ма­ні не со­ли­ли ри­би в боч­ках на про­сіл.

Отаман з своєю ва­та­гою пос­то­яв на ли­ма­ні з тиж­день і по­­чав зби­ра­тись до­до­му. Нас­тав час ло­вить ри­бу в мо­рі. Ри­­бал­ки поск­ла­да­ли на здо­ро­вий чо­вен не­во­ди, заб­ра­ли шап­ли­ки, харч і оде­жу, сі­ли в чо­вен і поп­лив­ли до Акер­ма­на. В Акер­ма­ні ота­ман пі­шов з ри­бал­ка­ми в по­лі­цію, узяв паш­порт на ці­ле лі­то й дав при­ся­гу, що він не за­че­пить то­го доб­ра, що ви­ки­не мо­ре на бе­рег, і за­раз пе­ре­дасть на ко­р­дон.

Рибалки поп­лив­ли чов­ном да­лі по ли­ма­ну, знай­шли при­шиб і спи­ни­лись ко­ло од­но­го ве­ли­ко­го по­са­ду чи се­ла. Ота­ман по­ки­нув ко­ло чов­на од­но­го ри­бал­ку, а сам з ва­та­гою пі­шов до­до­му че­рез се­ло. Це бу­ла Акер­ман­щи­на.

Село бу­ло дов­ге й здо­ро­ве. Че­рез усе се­ло йшла ши­ро­ка ву­ли­ця і тяг­ла­ся тро­хи не до са­мо­го Акер­ма­на. Во­на вся бу­ла об­сад­же­на ака­ці­ями, не­на­че Вер­бів­ка вер­ба­ми. Се­ло бу­ло ук­раїнське. В йо­му, як і в са­мо­му Акер­ма­ні, що став уже зов­сім ук­раїнським го­ро­дом, бу­ли лю­ди з усіх ук­раї­н­сь­ких гу­бер­ній. Усе се­ло бу­ло за­ли­те аб­ри­ко­со­ви­ми та че­ре­ш­не­ви­ми сад­ка­ми і зе­ле­ні­ло, як гай. По­за ха­та­ми тяг­ли­ся ви­ног­рад­ни­ки на всі бо­ки, скільки мож­на бу­ло ски­нуть оком. А там, за се­лом, на ши­ро­ко­му по­лі лед­ве під­ні­ма­лась зе­ле­на, як пух, ку­ку­руд­за, розс­те­ля­лось ши­ро­ке мо­ло­де лис­тя тю­тю­ну, а там да­лі розс­те­лив­ся ши­ро­кий, рів­ний, як діл, степ, ввесь зе­ле­ний, ввесь ук­ри­тий то ви­ног­ра­дом, то пше­ни­цею, то ку­ку­руд­зою, то зе­ле­ною тра­вою. Над­во­рі ще бу­ла вес­на, а ви­со­ка тра­ва в сте­пу бу­ла вже го­то­ва під ко­су. Край був ба­га­тий та пиш­ний, як рай.

Отаманова ха­та сто­яла за по­са­дом, на ху­то­рі. Ха­та бу­ла чи­ма­ла, з піс­ку­ва­то­го ка­ме­ня, з ве­ли­ки­ми вік­на­ми на чо­ти­ри шиб­ки. Ков­ба­нен­ко бу­ду­вав її, див­ля­чись на ха­ти в швей­царській ко­ло­нії Ша­бі, що бу­ла не­да­ле­ко од се­ла в сте­пу. Кру­гом ха­ти зе­ле­нів здо­ро­вий ви­ног­рад­ник; по­між ви­ног­ра­дом по ме­жах дов­ги­ми ряд­ка­ми рос­ли аб­ри­ко­си та че­реш­ні. Кру­гом ха­ти рос­ли ста­рі ве­ле­тенські во­лоські го­рі­хи. Мо­ло­де па­гон­ня на го­рі­хах на га­ря­чо­му сон­ці вже по­ви­га­ня­лось на са­жень вго­ру, ні­би схо­ди­ло на дріжд­жах. Вся осе­ля зе­ле­ні­ла й пах­ла, ні­би квіт­ник. Ака­ції сто­яли са­ме в цві­ту, зак­віт­ча­ні без­ліч­чю бі­лих ки­тиць. Во­ни бу­ли схо­жі на здо­ро­ві сріб­ні кан­де­ляб­ри. Га­ря­че по­віт­ря бу­ло по­в­не гост­рих па­хо­щів ака­цій і роз­ли­ва­ло якусь роз­кіш на ввесь двір.

З ха­ти ви­біг­ла ота­ма­но­ва жін­ка, ук­раїнська мо­ло­ди­ця, вже не­мо­ло­да, але про­вор­на, рів­на й ви­со­ка, в синьому ке­р­­се­ті, зав’яза­на по-пол­тавській, ни­зенько, чор­ною хуст­кою з чер­во­ни­ми кві­точ­ка­ми. Ота­ман Ков­ба­нен­ко зай­шов в Акер­ман­щи­ну з жін­кою з-за Дніп­ра, з Пол­тав­щи­ни.

За ма­тір’ю ви­біг­ла з ха­ти мо­ло­да дів­чи­на: то бу­ла ота­ма­но­ва доч­ка Мок­ри­на. Мок­ри­на бу­ла тон­ка й ви­со­ка, як то­по­ля, з тон­ким рів­ним ста­ном, з ма­леньки­ми й тон­ки­ми ніж­­ка­ми, з ма­леньки­ми ру­ка­ми, які має пол­тавське жі­но­цт­во. В Мок­ри­ни ли­це бу­ло дов­гас­те, з тон­ки­ми пруж­ка­ми. Тон­кі чор­ні бро­ви чор­ні­ли, як шов­ко­ві шну­роч­ки; блис­ку­чі ка­рі очі чор­ні­ли, як те­рен; не­ве­ли­кі пов­ні гу­би чер­во­ні­ли, як виш­ня в зе­ле­но­му лис­ті; на що­ках до са­мих вис­ків грав рум’янець. Од її мо­ло­до­го ли­ця ні­би па­ші­ло здо­ров’ям; од щік, од очей не­на­че од­га­ня­лось ог­нем, не­на­че во­на тільки що сто­яла ко­ло пе­чі, ко­ло по­лум’я. Якимсь сте­по­вим здо­ров’ям ні­би па­ші­ло все її ли­це, а лег­кий стан, тон­ка шия, тон­кі ру­ки гну­ли­ся, як сте­по­ва гнуч­ка би­ли­на на віт­рі. Чор­ні товс­ті ко­си лис­ні­ли на го­ло­ві про­ти ве­чірнього сон­ця, а чер­во­не на­мис­то на синьому кер­се­ті ні­би ще більше до­да­ва­ло вог­ню й рум’янцю її пал­ко­му ви­до­ві й пос­та­ті.

Мокрина сто­яла про­ти сон­ця під во­лоським го­рі­хом і роз­­див­ля­лась на ри­ба­лок. Во­на вгле­ді­ла Ми­ко­лу, і її ли­це од­ра­зу по­чер­во­ні­ло, мов польовий мак. Во­на зня­лась з міс­ця і, як пти­ця, по­ли­ну­ла в ха­ту.

Тим ча­сом ха­зяй­ка ви­нес­ла ри­бал­кам ве­че­рю. Сон­це ті­ль­ки що сі­ло, а ри­бал­ки вже по­ля­га­ли по­ко­том під во­ло­сь­ки­ми го­рі­ха­ми. Завт­ра во­ни ма­ли ви­ряд­жа­тись на ці­ле лі­то на мо­ре.

Другого дня сві­том вже був го­то­вий обід. Ри­бал­ки по­обі­да­ли над­во­рі, по­тім поск­ла­да­ли на віз здо­ро­ві ме­ре­жі й по­суд, наб­ра­ли хар­чі, прив’яза­ли до во­за со­ба­ку, на во­зі по­са­ди­ли пів­ня й ввій­шли в світ­ли­цю, щоб спов­нить зви­чай ви­хід­чин.

Світлиця бу­ла чис­та й прос­тор­на. Пе­ред об­ра­за­ми го­рі­ла лам­па і ко­ли­ва­лись го­лу­би та пи­сан­ки на нит­ках, при­ліп­ле­них вос­ком до сте­лі. Стіл був зас­те­ле­ний бі­лою ска­тер­ти­ною, а на сто­лі ле­жав хліб з дріб­ком со­лі звер­ху. Ота­ман ви­ніс з кім­на­ти здо­ро­ву пляш­ку го­ріл­ки, нас­то­яної на жов­то­му ко­рін­ні, і пос­та­вив на стіл. Ри­бал­ки обс­та­ли стіл навк­ру­ги. Двад­цять чо­ло­віка тов­пи­лись в світ­ли­ці, не­на­че ко­ляд­ни­ки на різд­во. Ота­ман на­лив чар­ку го­ріл­ки, пе­рех­рес­тивсь і по­чав при­ка­зу­ва­ти:

- Даруй же нам, бо­же, пов­ні ме­ре­жі вся­кої ри­би! Щоб до нас спли­ва­лась ри­ба з усього Чор­но­го мо­ря та прос­то в на­ші ме­ре­жі та єри­ки. Пош­ли нам, бо­же, щас­тя й здо­ров’я! Дай бо­же, щоб ми жи­ві по­вер­та­лись до гос­по­ди та не по­то­пи­лись у мо­рі!

- Дай бо­же! - про­мо­ви­ли ри­бал­ки.

Отаман по­час­ту­вав жін­ку й по­чав час­ту­вать ри­ба­лок. По­тім він зняв з сті­ни об­раз, пок­лав на сто­лі, пе­рех­рес­тивсь, по­ці­лу­вав об­раз і хліб; за ним прис­ту­пи­ли усі ри­бал­ки по чер­зі і зна­ме­ну­ва­лись до об­ра­за й до хлі­ба. Ота­ман мовч­ки сів за сто­лом на по­ку­ті, всі ри­бал­ки по­сі­да­ли на лав­ках і на­віть до­лі, ко­му не ста­ло міс­ця. Всі по­сі­да­ли й за­мовк­ли, не­на­че зав­мер­ли. Тільки бу­ло чуть, як му­хи ше­лес­ті­ли в су­­хих то­ріш­ніх ва­сильках за об­ра­за­ми. Ота­ман по­тім встав, за ним за­ра­зом ла­вою під­ня­лись усі ри­бал­ки. Ота­ман узяв об­раз і хліб з сіл­лю і вий­шов у двір, за ним вий­шли всі ри­бал­ки. Об­раз і хліб схо­ва­ли на во­зі. Дов­гий ні­мецький віз з ши­на­ми на обо­дах ру­шив з дво­ра, а за ним піш­ли ри­бал­ки з ха­зяй­кою. Ви­хід­чи­ни скін­чи­лись.

Рибалки приїха­ли на ли­ман, спус­ти­ли чов­на на во­ду, поск­ла­да­ли усю ри­бальську снасть, здо­ро­ві ме­ре­жі й по­суд і сі­ли са­мі дво­ма ряд­ка­ми. Ота­ман став ко­ло де­ме­на й по­чав пра­ву­вать здо­ро­вим де­ме­ном. Де­ме­но по­вер­ну­лось, не­на­че здо­ро­ва морська ри­ба, зби­ло хви­лю і ле­генько по­вер­ну­ло чов­на од бе­ре­га. Ри­бал­ки вда­ри­ли по во­ді плис­ком ба­бай­ка­ми, і здо­ро­вий чо­вен по­ли­нув по ли­ма­ні, не­на­че пти­ця по не­бу, тільки по­ки­нув за со­бою дов­гий слід хвиль та бри­жів.

- Через тиж­день виїжджай до нас та ви­возь нам хар­чі! - гук­нув з чов­на ота­ман до ха­зяй­ки.- На­ші ку­ре­ні сто­яти­муть на ста­ро­му міс­ці, на пе­ре­си­пі.

Хазяйка дов­го сто­яла, див­ля­чись на чо­вен, де да­ле­ко бли­­ща­ла бі­ла со­роч­ка на ота­ма­но­ві, не­на­че він сто­яв ви­те­са­ний з бі­ло­го ка­ме­ня. По­тім мо­ло­ди­ця по­вер­ну­ла ко­ні на го­ру й не­на­че схо­ва­лась і зник­ла десь в сте­пу.

Рибалки доп­лив­ли до Ца­рег­радсько­го гир­ла, ми­ну­ли єри­ки, що про­ми­ку­ва­лись че­рез ко­су в озе­ро, і прис­та­ли в са­мо­му гир­лі до кор­до­ну. Там ота­ман по­ка­зав вар­то­вим уря­дов­цям паш­порт, і ва­та­гу про­пус­ти­ли в мо­ре. Чо­вен по­вер­нув за гост­рий ріг піс­ку­ва­тої ко­си і всту­пив в Чор­не мо­ре, пли­ву­чи по­під низьким бе­ре­гом. Че­рез кілька верс­тов ри­бал­ки прис­та­ли до бе­ре­га і поз­но­си­ли ме­ре­жі, не­во­ди й по­суд на плис­ко­ва­ту піс­ку­ва­ту пе­ре­сип. Пе­ре­сип бу­ла ду­же плис­ко­ва­та й сла­ла­ся, не­на­че бі­ла стріч­ка, по­над мо­рем, од­ді­ля­ючи здо­ро­ве со­ло­не озе­ро од мо­ря і од ли­ма­ну. Те озе­ро бу­ло ко­лись за­то­кою мо­ря; морська хви­ля на­си­па­ла вузьку пе­ре­сип і не­на­че греб­лею од­ді­ли­ла здо­ро­ве, на верс­тов двад­цять, озе­ро од мо­ря та од ли­ма­ну. Кру­тий да­ле­кий бе­рег озе­ра, що, ма­буть, був ко­лись бе­ре­гом мо­ря, сто­яв в ту­ма­ні, не­на­че сті­на, вкри­тий зе­ле­ною тра­вою; під ним зе­ле­ні­ли оче­ре­ти та осит­ня­ги, скільки мож­на бу­ло ски­нуть оком.

Картина навк­ру­ги бу­ла ду­же ори­гі­нальна. Про­дов­жас­те озе­ро на двад­цять верс­тов вга­ня­ло­ся в степ і бли­ща­ло між кру­ти­ми бе­ре­га­ми, не­на­че вкри­те лег­ким про­зо­рим пок­ри­ва­лом з ту­ма­ну. Міс­ця­ми кру­гом озе­ра, а най­більше ко­ло бі­лої пе­ре­си­пі, ні­би то­ну­ли в зе­ле­ній во­ді ви­со­кі, гус­ті, як ліс, оче­ре­ти та осит­ня­ги, а за пе­ре­сип’ю си­ні­ло Чор­не мо­ре, під­ні­ма­ло­ся все вго­ру, зли­ва­лось да­ле­ко з ту­ма­ном на не­бі, з зо­ло­тим сві­том сон­ця, сто­яло ні­би сум­на да­ле­ка чор­на го­ра і не­на­че бу­ло на­по­го­то­ві шу­бовс­нуть всією тов­щею і за­ли­ти бі­лу пе­ре­сип, і озе­ро, і зе­ле­ні оче­ре­ти, і ши­ро­кий степ. І мо­ре, і озе­ро, і си­ній, ви­со­кий йо­го бе­рег і ши­ро­кий степ - все бу­ло за­ли­те га­ря­чим ма­ре­вом і прик­ри­те та­ким лег­ким си­вим ту­ма­ном, що всі су­тін­ки, всі кольори ні­би зли­ва­лись до­ку­пи. Тільки звер­ху яс­но си­ні­ло пиш­не, круг­ле, лис­ню­че не­бо. В не­бі кру­ти­лись бі­лі мар­ти­ни й чай­ки, а здо­ро­ві бі­лі з чер­во­ни­ми но­са­ми ба­би, не­на­че ле­бе­ді, вкри­ва­ли ку­па­ми й мо­ре, й бе­ре­ги.

Через узьку пе­ре­сип скрізь бу­ли про­ко­па­ні єри­ки, цеб­то ка­на­ви, ку­дою ці­ле лі­то йшла дріб­на ке­фаль з мо­ря в озе­ро жи­ру­вать на плав­нях, а во­се­ни вер­та­лась знов у мо­ре. Ко­ло єри­ків зе­ле­нів оче­рет та осит­няг, і, на­че кров, чер­во­нів си­тий со­ко­ви­тий со­ло­нець. Ота­ман виб­рав міс­це ко­ло од­но­го єри­ка, де пі­сок за­ріс зе­ле­ною лис­та­тою ча­по­лот­тю та чер­во­ним со­лон­цем, і зве­лів ста­вить там ку­рінь.

Рибалки наб­ра­ли су­хо­го оче­ре­ту, збу­ду­ва­ли ду­же дов­гий ота­манський ку­рінь, за­го­ро­ди­ли за­го­ро­ду для ку­ха­ря, на ку­харський ку­рінь, за­ко­па­ли в пі­сок па­лі, при­мос­ти­ли зве­р­ху бал­ку й по­ві­ша­ли ка­за­ни. По­тім во­ни за­би­ли дві па­лі з бан­ти­ною для ко­дол, а де­кот­рі ри­бал­ки пос­та­ви­ли для се­бе ма­ленькі оче­ре­тя­ні ят­ки, в кот­рих мож­на бу­ло тільки си­­ді­ти або ле­жать; по­тім ви­ко­па­ли ка­би­цю, чи піч, для ка­за­на з смо­лою, кот­рою ма­за­ли ме­ре­жі; пос­та­ви­ли ме­чет, це­б­то піч для хлі­ба. Це все ста­но­ви­ще з ку­ре­ня­ми, оче­ре­тя­ни­ми ят­ка­ми, з ме­че­том, з ка­би­цею, з ко­дільнею, з ку­ха­р­сь­ким ку­ре­нем за­га­лом зва­ло­ся ку­ре­нем. Ча­сом один хо­зя­їн мав два або й три та­ких ку­ре­ні і нас­та­нов­ляв на кож­ний ку­рінь оп­річ­но­го ота­ма­на.

Хазяїн по­за­би­вав ряд­ка­ми під­те­чі для ме­ре­жі та не­во­дів. Ко­са вкри­ва­лась ят­ка­ми, ні­би ха­та­ми. Со­ба­ку пус­ти­ли на во­лю, а пів­ня прив’яза­ли в оп­річ­но­му ма­ленько­му ку­ре­ні. На мерт­вій ти­хій пе­ре­си­пі за­веш­та­лись ри­бал­ки; заб­ли­щав огонь під ка­за­на­ми, за­си­нів гус­тий дам з ме­че­та та з ка­би­ці. За­во­ру­ши­лось людське жит­тя на мерт­во­му бе­ре­зі.

Надвечори ота­ман за­га­дав го­ту­вать здо­ро­ву ме­ре­жу. Заб­род­чи­ки під­хо­ди­ли до йо­го ряд­ком, і він скла­дав їм на спи­ну й пле­чі по­лот­ни­ща ме­ре­жі. Один од­хо­див, при­хо­див дру­гий, і не­за­ба­ром по­тяг­лось ряд­ком до мо­ря де­сять чо­ло­ві­ка, не­су­чи дов­гу ме­ре­жу на пле­чах. В бе­ре­зі ота­ман здій­мав ме­ре­жу з кож­но­го ри­бал­ки і скла­дав її на чо­вен.

Сонце сі­ло. Над­во­рі по­ча­ло смер­кать. Мо­ре по­чор­ні­ло, ті­ль­ки бі­лі­ла пе­ре­сип, не­на­че дов­гий кла­поть бі­ло­го по­лот­на. Мар­ти­ни час­то й гус­то при­па­да­ли звер­ху до во­ди; кря­ч­ки стрі­ла­ми па­да­ли на во­ду і ха­па­ли ри­бу: то був знак, що ри­би нап­лив­ло до бе­ре­га до­во­лі.

Настала ніч. Над­во­рі ста­ло ти­хо, як у ха­ті, тільки мо­ре ла­щи­лось до бе­ре­га ле­ге­сенькою хви­лею і лед­ве ше­лес­ті­ло на піс­ку. Ота­ман став на де­ме­ні в чов­ні, ко­ло йо­го ніг ле­жа­ла ко­до­ла, скру­че­на кру­жа­лом, не­на­че га­дю­ка, з за­ліз­ною кіш­кою на кін­ці, кот­ра бу­ла прив’яза­на до од­но­го кін­ця ме­ре­жі. На бе­ре­зі зос­тав­ся кри­лаш, чи по­ма­гач ота­ма­нів, і більша по­ло­ви­на ри­ба­лок. З ота­ма­ном сів в чов­ні ко­дільни­чий та кілька ри­ба­лок.

Отаман одіпх­нув чов­на в мо­ре й по­вер­нув де­ме­но. Кри­лаш дер­жав на бе­ре­зі один кі­нець ко­до­ли, прив’яза­ної до ме­ре­жі. З чов­на по­ча­ли ви­ки­дать ме­ре­жу, за­хо­дя­чи да­ле­ко в мо­ре півк­ру­гом. Важ­ка ме­ре­жа то­ну­ла в во­ді, тільки звер­ху вис­ка­ку­ва­ли бульки та бли­щав дов­гий ря­док здо­ро­вих де­рев’яних га­ла­га­нів, не­на­че ра­зок на­мис­та.

Важкий чо­вен по­ма­леньку й для­во су­нув­ся по во­ді. Ба­бай­ки ти­хо во­ру­ши­лись в ко­че­тах. Ри­бал­ки мовч­ки ку­ри­ли люльки. На бе­ре­зі бли­щав огонь в люльках у ри­ба­лок, не­на­че жар у пе­чі; на мо­рі яс­но па­лах­ко­ті­ла ота­манська лю­лька, не­на­че су­ну­лась над во­дою чер­во­на зір­ка Во­ло­со­жар.

Отаман обп­лив да­ле­ко півк­ру­гом і прис­тав до бе­ре­га. Ко­дільни­чий вхо­пив реш­ту кру­жа­ла ко­до­ли і з усієї си­ли шви­р­го­нув її з чов­на на бе­рег. Ко­до­ла свис­ну­ла і розк­ру­ти­лась мов чор­на га­ди­на. Кі­нець упав на пі­сок і за­че­пив­ся за­лі­з­ною кіш­кою. Вся ко­до­ла го­лос­но ляс­ну­ла по во­ді й по­то­ну­ла.

Тим ча­сом схо­див пов­ний мі­сяць, не­на­че ви­ри­нав з чор­ної хви­лі. Ма­ленька чер­во­на стеж­ка заб­ли­ща­ла десь да­ле­ко на мо­рі під са­мим мі­ся­цем, не­на­че за сот­ню верс­тов. Мі­сяць ти­хо крадько­ма ви­ко­тивсь увесь на не­бо, не­на­че че­рез ве­ли­ку си­лу ви­ліз з во­ди. Мо­ре заб­ли­ща­ло, і вже ви­раз­но бу­ло вид­но під мі­ся­цем блис­ку­чу во­ду й дов­гу чер­во­ну сму­гу на во­ді.

Отаман при­ча­лив чов­на до бе­ре­га, ско­чив на бе­рег, за­мо­чив­ши но­ги, вхо­пив за ко­до­лу й гук­нув го­лос­но: «Тягніть ра­зом!»

В кож­но­го заб­род­чи­ка бу­ла де­рев’яна ля­ма. Во­на обій­ма­ла ши­ро­кою плис­ко­ва­тою де­рев’яною ду­гою стан, а її кін­ці бу­ли стяг­ну­ті спе­ре­ду ре­мін­ця­ми; ре­мін­ці зас­ті­ба­лись де­рев’яною цур­кою; до ре­мін­ців ко­ло по­яса бу­ли прив’яза­ні ре­мін­ні пас­ки з де­рев’яни­ми дов­биш­ка­ми на кін­ці. Ці ре­мін­ні пас­ки з дов­биш­ка­ми на кін­ці звуться жив­ця­ми. Заб­род­чи­ки за­ки­да­ли на товс­ту ко­до­лу свої жив­ці; жив­ці об­ви­ва­лись кру­гом ко­до­ли, як га­дю­ки, і ні­би вси­са­лись в неї, мов п’явки, а дов­биш­ки не да­ва­ли їм розк­ру­чу­ва­тись.

Половина заб­род­чи­ків впи­ла­ся жив­ця­ми в ко­до­лу з од­но­го бо­ку ме­ре­жі, а дру­га по­ло­ви­на - в дру­гу ко­до­лу по дру­­гий бік. Ри­бал­ки тяг­ли ко­до­ли, сту­па­ючи на кілька сту­пе­нів за­дом упе­ред і з усієї си­ли об­пи­ра­ючись ста­ном об де­рев’яні ля­ми. Як тільки ме­ре­жа наб­ли­жа­лась до бе­ре­га, ті, що сто­яли на кін­ці ко­до­ли, розк­ру­чу­ва­ли пе­ре­бу­ча­ві­лі од во­ди жив­ці, пе­ре­бі­га­ли ближ­че до бе­ре­га і знов впи­ва­лись п’явка­ми в мок­ру ко­до­лу, що наб­ряк­ла в во­ді й ста­ла тов­ща.

Місяць під­няв­ся вго­ру і сип­нув про­мін­ням на мо­ре. Усе мо­ре скрізь чор­ні­ло, ні­би по­ора­не по­ле, і тільки бли­ща­ло ши­ро­ким кру­жа­лом яс­не пле­со про­ти са­мо­го мі­ся­ця. На мо­рі кар­ти­на бу­ла сум­на, ні­би пе­кельна, за­те ж бі­ла пе­ре­сип, бі­лий бе­рег так бли­щав про­ти мі­ся­ця, не­на­че од йо­го лив­ся бі­лий світ на са­ме мо­ре.

За ко­до­ла­ми з мо­ря ви­ник­ли й по­су­ну­лись на бе­рег дов­гі кля­чі і по­тяг­ли за со­бою чор­ну обс­мо­ле­ну ме­ре­жу. З во­ди по­ліз­ли ні­би два чор­ні ти­ни з ме­ре­жі. На товс­тих шнур­ках те­лі­па­лись чор­ні ра­ки, не­на­че здо­ро­ві чор­ні па­ву­ки; по­де­ку­ди бли­щав бі­лий дріб­ний ба­ла­мут, чи скумб­рія, за­че­пив­шись за шнур­ки жаб­ра­ми, ні­би хто об­ти­кав ме­ре­жу сріб­ни­ми но­жа­ми. Да­ле­ко на бе­рег по­ліз­ла ме­ре­жа дво­ма кін­ця­ми, а за нею з’яви­лась, ви­ліз­ши з во­ди, ши­ро­ка мат­ня, ні­би який­сь морський звір ви­су­нув з-під во­ди го­ло­ву і ту­луб. По­пе­ред мат­ні ко­ти­лись ці­лі по­ко­си морської тра­ви кам­ки. Тра­ва поз­би­ва­лась до­ку­пи, ні­би клуб­ки чор­них стрі­чок. Вдень був ни­зо­вий ві­тер і наг­нав з мо­ря ба­га­то кам­ки; го­ріш­ній ві­тер зав­сі­ди зно­сить кам­ку в мо­ре.

- Беріть під­са­ки! Ви­ли­вай­те ри­бу! - гук­нув ота­ман і за ти­ми сло­ва­ми вско­чив у во­ду та й при­да­вив но­га­ми низ ме­ре­жі, щоб ри­ба не пус­ти­лась на хит­ро­щі та не вис­ка­ку­ва­ла по­під ме­ре­жею.

Забродчики по­ки­да­ли ко­до­ли, по­за­би­ра­ли під­са­ки й ки­ну­лись до мат­ні. Вся мат­ня бу­ла ні­би жи­ва. Во­на во­ру­ши­лась, підс­ка­ку­ва­ла, брьоха­лась та під­ні­ма­лась, ні­би людські гру­ди од ди­хан­ня й зіт­хан­ня, то знов то­ну­ла в во­ду. Ри­бал­ки по­ча­ли за­би­рать ри­бу під­са­ка­ми і ки­да­ли да­ле­ко на пі­сок. Дріб­ний бі­лий ба­ла­мут трі­пав­ся й по­би­вав­ся ці­ли­ми ко­пи­ця­ми, не­на­че з-під зем­лі вис­ка­ку­вав ці­лий фон­тан пер­лин, не­на­че бриз­ка­ла з-під зем­лі криш­та­ле­ва во­да й од­би­ва­ла в со­бі про­мін­ня мі­ся­ця. Круг­ла кам­ба­ла по­би­ва­лась, ні­би на піс­ку підс­ка­ку­ва­ли сріб­ні здо­ро­ві та­ріл­ки. На пі­сок по­ле­тів здо­ро­вий осетр і по­чав гнуть спи­ну під­ко­вою, ко­пир­са­ючи й роз­ки­да­ючи хвос­том навк­ру­ги пі­сок. Ра­зом з піс­ком ле­ті­ли на всі бо­ки ба­ла­му­ти. По­тім по­си­па­лись з мат­ні на бе­рег здо­ро­ві ла­кер­ди, плис­ко­ва­ті па­лаж­ки, заб­ли­ща­ли морські пів­ні з чер­во­ни­ми пе­ра­ми, за­лис­ні­ли чер­во­но-зо­ло­ті мос­ка­ли­ки. Між ри­бою бі­лі­ло, як хо­ло­дець, сер­це, тоб­то ме­ду­за. Ввесь бе­рег ні­би во­ру­шив­ся про­ти мі­ся­ця. Зда­ва­ло­ся, що са­мий пі­сок ожив і підс­ка­ку­вав, бриз­кав з-під зем­лі фон­та­на­ми.

Матню ви­тяг­ли на са­мий бе­рег: там ду­же бор­сав­ся де­ль­фін, чи морська сви­ня. Во­на бу­ла та­ка здо­ро­ва, що заб­род­чи­­ки не мог­ли її ви­тяг­ти жи­вою і по­ча­ли лу­пить по го­ло­ві дов­биш­ка­ми. Дельфін зом­лів, і йо­го ви­ки­ну­ли на бе­рег, мов чор­ну ко­пи­цю. Морський кіт гост­рим хвос­том по­рі­зав од­ну під­са­ку й обш­мульгав од­но­му ри­бальці но­гу.

- Добра то­ня! Не­ма де прав­ди діть! - крик­ну­ли ри­бал­ки.- Па­не ота­ма­не, справ­ляй мо­го­рич!

Перша то­ня бу­ла вся ота­манська. Та то­ня, що її тяг­ли не­да­леч­ко од ку­ре­ня, цеб­то од до­му, зва­лась до­ма­хою. Це бу­ло та­ке її наз­ви­ще.

Кухар наб­рав ри­би в ноч­ви і по­ніс до ку­харсько­го ку­ре­ня го­ту­вать ве­че­рю. Ри­бу поз­би­ра­ли в здо­ро­ві шап­ли­ки й цеб­ри­ки, і всі ри­бал­ки піш­ли на пе­ре­сип до ку­ре­ня пи­ти мо­го­­рич та ве­че­рять.

Високо ле­ті­ло по­лум’я під ка­за­на­ми, аж ли­за­ло язи­ком бан­ти­ну. Су­хий оче­рет трі­щав і бриз­кав іск­ра­ми; дим ва­лу­вав клуб­ка­ми вго­ру. Ри­ба ки­пі­ла в ка­за­ні, а кру­гом ка­за­на на дзиг­ли­ках си­ді­ли ри­бал­ки й су­ши­ли на со­бі ко­ло вог­ню мок­рі со­роч­ки. З со­ро­чок йшла па­ра. Тим ча­сом ота­ман час­ту­­вав ри­ба­лок го­ріл­кою. Чар­ка пе­ре­хо­ди­ла з рук у ру­ки. Ку­хар мі­шав огонь дов­гим пок­ра­си­чем. Огонь па­лав. Як ве­че­ря бу­ла го­то­ва, ку­хар швид­ко пос­та­вив пе­ред заб­род­чи­ка­­ми стяб­ла з сві­жою ри­бою й на­лив у мис­ку «стор­ча­ка», це­б­то юш­ки.

Рибалки ве­че­ря­ли ко­ло ба­гат­тя. На фо­ні чор­ної но­чі всі во­ни так бі­лі­ли про­ти вог­ню, ні­би во­гонь про­ни­зу­вав їх наск­різь, ні­би во­ни бу­ли ви­ли­ті з бі­ло­го про­зо­ро­го скла.

Рибалки бу­ли ве­се­лі, жар­ту­ва­ли, драж­ни­ли один од­но­го пріз­ви­ща­ми. Од­но­го ри­бал­ку з та­ким здо­ро­вим но­сом, як ци­бу­ля, прод­раж­ни­ли Ци­бу­лею, дру­го­го - Пе­ре­пе­ли­цею, тре­тього - За­де­рих­вос­том. Ін­ших драж­ни­ли так, що й ка­зать не го­диться. Один Ми­ко­ла си­дів смут­ний, по­хи­лив­ши свою чор­но­во­ло­су го­ло­ву. Жит­тя у заб­родській ва­та­зі зда­ва­лось йо­му луч­чим, ніж на са­хар­нях, ніж у Вер­бів­ці в ли­хо­го па­на. Ота­ман був чо­ло­вік свій, не пан. Їжі, по­жив­ку бу­ло до­во­лі, та тільки ду­ма про Ни­ми­до­ру не ви­хо­ди­ла в йо­го з го­ло­ви. «І що во­на по­роб­ляє, без­щас­на, з ма­лою ди­ти­ною, з ста­рою ма­тір’ю? Чи жи­ва во­на, чи здо­ро­ва? Чи вер­неться він ко­ли-не­будь до неї, чи по­ба­читься ко­ли з нею на цім сві­ті?»

Край не­ба ви­ко­ти­лась, ні­би з мо­ря вип­ли­ла, блис­ку­ча вра­ніш­ня зо­ря, а за нею по­ча­ло чер­во­ніть не­бо. Мо­ре сто­яло ти­хе і гла­деньке, як скло. Ри­бал­ки ро­зій­шлись по ку­ре­нях спа­ти. Де­кот­рі по­па­да­ли на зем­лі ко­ло ба­гат­тя і зах­роп­ли, аж пі­сок зад­виг­тів під ни­ми.

Через кілька день ота­ма­но­ва жін­ка та доч­ка ви­вез­ли во­зом харч для заб­род­чи­ків. До ота­ма­но­во­го ху­то­ра бу­ло не­да­ле­ко навп­рос­тець, по пе­ре­си­пі та по­за озе­ром.

Мокрина зні­ма­ла хліб з во­за й кла­ла на прос­те­ле­не на тра­ві ряд­но, її чор­ні ко­си лис­ні­ли на сон­ці, мов чор­ні лис­ню­чі га­дю­ки, а чер­во­не на­мис­то ще по­більшу­ва­ло рум’янець на її що­ках. Лег­кий стан гнув­ся, як то­по­ля на віт­рі, то­ді як во­на дос­та­ва­ла хліб з во­за і кла­ла йо­го на ряд­но.

- Позабирай у віз ри­бу та ве­зи у міс­то на про­даж,- про­мо­вив ота­ман до жін­ки.- А ти, Мок­ри­но, зос­та­вай­ся на ха­зяй­ст­ві.

- А хі­ба ж я не втрап­лю до го­ро­да, чи що? - про­мо­ви­ла Мо­к­ри­на ве­се­ло і ду­же смі­ли­во.- Не­хай ма­ти ха­зяй­ну­ють до­­ма, а я тро­хи проїжджусь у го­род. Оце хо­чу наб­рать со­бі на но­вий кер­сет в крам­ни­ці.

- Про ме­не, їдь,- ска­зав батько. Він знав, що доч­ка пос­та­вить на своєму, ко­ли то­го схо­че, і не спе­ре­чав­ся.

Мокрина поск­ла­да­ла на ряд­ни­ні хліб і зир­ну­ла на ри­ба­лок очи­ма, не­на­че блис­кав­кою. Во­на вгле­ді­ла Ми­ко­лу, і все її ли­це до са­мих брів ні­би зай­ня­ло­ся. Ми­ко­ла поз­до­ров­шав на чис­то­му морсько­му по­віт­рі й пок­ра­щав. Чор­ні бро­ви, чо­р­ні ву­са за­па­ли­ли сер­це мо­ло­дої дів­чи­ни. Мок­ри­на не ба­­чи­ла на своєму ві­ку та­ко­го гар­но­го бадьорис­то­го чо­ло­ві­ка, та­ких чор­них брів, та­ких блис­ку­чих ка­рих очей.

Микола гля­нув на її мо­ло­де ли­це й чо­гось при­га­дав со­бі Ни­ми­до­ру. Він не­на­че по­ба­чив її ту­теч­ки на сте­пу, по­ба­чив ні­би її всю до са­мих ма­леньких пруж­ків ли­ця: по­ба­чив пов­ний вид, чор­ні бро­ви, на­віть ве­ли­ку хуст­ку на го­ло­ві й чер­во­не на­мис­то на шиї з ду­ка­чем. Се­ред фаб­рицьких ма­шин, се­ред фаб­рицько­го га­ла­су він був по­чав її тро­хи за­бу­вать, але тут край ши­ро­ко­го мо­ря, на вольно­му сте­пу, на чис­то­му по­віт­рі в йо­го сер­ці знов про­ки­ну­лось давнє щас­тя й на­вер­ну­ло сльози на очі.

«Дівчино-горлице! Ко­ли б ти зна­ла, яко­го жа­лю ти ме­ні зав­да­ла!» - по­ду­мав Ми­ко­ла, гля­нув­ши на Мок­ри­ну.

Мокрина заб­ра­ла ри­бу, про­вор­но ско­чи­ла на ві­зок, мов сте­по­ва ко­за, і поїха­ла до­до­му по­над озе­ром. Ми­ко­ла дов­го ди­вив­ся слід­ком за нею, як си­нів од­да­ле­ки на во­зі її кер­сет і чор­ні­ли ко­си на го­ло­ві про­ти ве­чірнього сон­ця.

Сонце впа­ло в степ за оче­ре­том і по­гас­ло, а з ли­ма­ну ви­ко­тив­ся чер­во­ний мі­сяць і пус­тив на во­ду ши­ро­ку іск­ря­ну стеж­ку. Над­во­рі тем­ні­ша­ло. Ввесь степ, і ли­ман, і озе­ро, і мо­ре - все за­ку­та­лось в який­сь ча­рів­ний ти­хий світ, по­ви­лось про­зо­рим си­зим ту­ма­ном. Ши­ро­кий прос­тір, ши­ро­кий без краю виг­ляд на­вів на Ми­ко­лу важ­кі ду­ми. Огонь під ка­за­ном па­лав; дим бі­лів клуб­ка­ми про­ти мі­ся­ця. Стов­пи з бан­ти­ною чор­ні­ли в ди­му. Заб­род­чи­ки жар­ту­ва­ли, смі­ялись, а Ми­ко­лі бу­ло не до смі­ху, не до жар­тів. «Чи не вер­ну­тись би до Вер­бів­ки та заб­ра­ти в сте­пи, жін­ку, й ма­тір, і доч­ку?» - не раз ду­мав та га­дав він; але як зга­дав, скільки він прой­шов то­го сте­пу, скільки по­ми­нув сіл, міс­те­чок, ярів та лі­сів, як зга­дав сво­го па­на, то й мах­нув ру­кою.

Рибалки прод­раж­ни­ли Ми­ко­лу Смут­ком.

Настало душ­не, га­ря­че лі­то. Ри­би ло­ви­лось все мен­ше та мен­ше. Ота­манська доч­ка час­ті­ше та час­ті­ше на­ві­ду­ва­лась на бе­рег, та все тро­хи ні­би чіп­ля­лась до Ми­ко­ли. Це за­ли­цян­ня усім ки­ну­лось в очі, на­віть батько­ві.

VI

Як ми­ну­ло лі­то, ота­ман по­чав ді­ли­тись за­ро­біт­ком: взяв со­бі по­ло­ви­ну, а дру­гу од­дав гріш­ми заб­род­чи­кам. Влов був ду­же доб­рий. Ри­бал­ки за­ро­би­ли чи­ма­ло гро­шей і за­ду­ма­ли по­гу­лять. Во­ни всею ва­та­гою піш­ли в Акер­ман, посп­рав­ля­ли со­бі но­ві свит­ки, а де­кот­рі по­ши­ли си­ні су­кон­ні жу­па­ни, по­ку­пи­ли яс­ні чер­во­ні одеські по­яси, но­ві сму­ше­ві шап­ки; по­тім най­ня­ли му­зи­ки і з му­зи­ка­ми, з це­ре­мо­нією пе­рей­шли го­род і прис­та­ли ко­ло од­но­го шин­ку. Пов­би­ра­ні в но­ву оде­жу, по­під­пе­ре­зу­ва­ні чер­во­ни­ми по­яса­ми, во­ни гор­до й пиш­но йшли по ву­ли­ці на га­ря­чо­му сон­ці, по­на­ді­вав­ши шап­ки на­ба­кир. Їх чер­во­ні ши­ро­кі по­яси чер­во­ні­ли на сон­ці, як жар, а дов­гі кін­ці по­ясів з то­роч­ка­ми те­лі­па­лись аж ниж­че од ко­лін.

Рибалки по­сі­да­ли ці­лою ва­та­гою на лав­ках ко­ло сто­лів і по­ча­ли час­ту­вать один од­но­го го­ріл­кою. Му­зи­ки гра­ли. Ри­бал­ки ве­се­ло го­мо­ні­ли. Піс­ля за­кус­ки во­ни по­ча­ли кру­ж­­лять пи­во. Заб­род­чи­ки з близьких сіл пи­ли мен­ше, але бу­р­­ла­ки й приб­лу­ди та уся­кі прой­дис­ві­ти не вва­жа­ли ні на що й роз­си­па­ли гро­ші, як по­ло­ву. Де­кот­рі по­ча­ли тан­цю­ва­ти. Ми­ко­ла си­дів мовч­ки та тяг з пляш­ки пи­во.

- Гей, Смут­ку! го­ді то­бі смут­ку­вать; йди лишень тан­цю­ва­ти! - гук­нув За­де­рих­віст і по­цуп­ри­ку­вав Ми­ко­лу за ру­кав сви­ти з усієї си­ли.

- Ти ду­маєш, що я не вмію гу­лять! - сум­но обіз­вав­ся Ми­ко­ла.- Бре­шеш, вра­жий си­ну! Ще й те­бе нав­чу цього ди­ва.

- Ба, бре­шеш, не нав­чиш! Щоб За­де­рих­вос­та хтось вчив пи­ти й гу­лять! О, бре­шеш, су­чий си­ну, не до­ка­жеш! - про­мо­вив За­де­рих­віст, вже тро­хи п’яний.

- А як до­ка­жу, що бу­де? - про­мо­вив Ми­ко­ла.

- Куплю пляш­ку до­ро­го­го ви­на. Ти ду­маєш, ме­ні шко­да гро­шей? Пху! От що ме­ні гро­ші! Ме­ні гро­ші - по­ло­ва! - кри­чав пал­кий бур­ла­ка.

- Ану, за­ди­рай лиш хвос­та вго­ру! - крик­нув уже зов­сім п’яний Ци­бу­ля.- По­ба­чим, чи вмієш гедз­каться.

Задерихвіст по­чав і справ­ді гедз­каться: пі­шов та­ко­го тро­­па­ка, на­че й справ­ді йо­го гед­зі ку­са­ли і в спи­ну, і в п’яти, і в пі­дош­ви. Він ки­дав но­га­ми, вик­ру­чу­вав п’ята­ми, аж зем­ля ле­ті­ла му­зи­кам у ві­чі; зго­дом за­че­пив чо­бо­том сто­ла, і пляш­ки по­си­па­лись до­до­лу. По­ли синього ко­рот­ко­го жу­па­на мет­ля­лись та кру­ти­лись, ні­би кри­ла віт­ря­ка, а чер­во­ний по­яс ми­го­тів на сон­ці, не­на­че зай­няв­ся й па­лав.

Микола не втер­пів і по­чав про­ти За­де­рих­вос­та са­дить го­па­ка; за Ми­ко­лою пі­шов у та­нець Ци­бу­ля, за Ци­бу­лею Пе­ре­пе­ли­ця, за Пе­ре­пе­ли­цею Ма­ко­гін, а да­лі вис­ко­чив з-за сто­ла Свер­би­гуз. По­ло­ви­на ва­та­ги піш­ла у та­нець, і, зда­ва­лось, ні­би ва­та­га віт­ря­ків схо­пи­лась з міс­ця й за­тан­цю­ва­ла й за­ма­ха­ла кри­ла­ми. Ма­ха­ли ру­ки, дри­га­ли но­ги, мет­ля­лись по­ли си­ніх жу­па­нів, чор­них сви­ток; між тим усім бли­с­ка­ли дов­гі кін­ці чер­во­них по­ясів. За­де­рих­віст пе­рев’язав чор­ну шап­ку чер­во­ним по­ясом. Ци­бу­ля при­че­пив до по­яса ве­ли­ку шов­ко­ву хуст­ку, Ми­ко­ла зняв шап­ку й ви­хав нею над го­ло­вою.

- Шинкарю! да­вай ли­шень сю­ди до­ро­го­го ви­на! - крик­нув За­де­рих­віст, сі­да­ючи на ла­ву.- Не­ма більше мо­ці; Ми­ко­­ла виг­рав!

Жид ви­ніс пляш­ку до­ро­го­го ви­на. Бур­ла­ка ви­тяг з га­ма­на гро­ші і шпур­нув жи­до­ві на стіл.

- Наливай! За­де­рих­віст гу­ляє! Бур­ла­ка п’є, бо гро­ші є! Пий, гу­ляй, не жа­луй гро­шей.

Жид не сер­див­ся й на­ли­вав ви­но в чар­ки, схо­вав­ши в ки­ше­ню гро­ші.

- Ти ду­маєш, що й ми не куш­ту­ва­ли ні­ко­ли до­ро­го­го ви­на! - гук­нув Кор­ча­ка.- Да­вай ще до­рож­чо­го, то­го, що п’ють най­більші па­ни.

Жид ви­ніс по­ган­шо­го ви­на й здер більші гро­ші з бур­лак.

Настав ве­чір, і п’яні ри­бал­ки ще дов­го тан­цю­ва­ли, спі­ва­ли та пи­ли. Де­кот­рі поз­ва­лю­ва­лись і ле­жа­ли ко­ло шин­ку в про­сі. Кор­ча­ка роз­си­пав усі гро­ші й по­чав пи­ти на­бор; за ним по­ча­ли пить на­бор і дру­гі бур­ла­ки. Опів­но­чі все за­тих­ло і вга­му­ва­лось. Ва­та­га ле­жа­ла по­ко­том на зем­лі й хроп­ла на весь май­дан; тільки два заб­род­чи­ки, поб­рав­шись по­під ру­ки, дов­го швен­дя­ли по май­да­ні та все при­ка­зу­ва­ли: «І цур йо­му, пек йо­му! Хо­дім, бра в со­ло­му. Дер­жи ца­бе, то як­раз пот­ра­пи­мо в во­ро­та до клу­ні. Бе­ри ца­бе! та не пхай­ся-бо. Он! он­деч­ки стоїть оже­ред со­ло­ми!» І во­ни, за­мість со­ло­ми, зва­ли­лись у бур’ян, по­па­да­ли ли­цем в кро­пи­ву й пос­ну­ли як вби­ті се­ред май­да­ну.

Другого дня заб­род­чи­ки по­ча­ли пох­ме­ляться. Де­кот­рі ха­­зяїни ро­зій­шлись до­до­му, але бур­ла­ки ще дов­го гу­ля­ли й тільки на тре­тій день вер­ну­лись на ро­бо­ту, по­ки­нув­ши ба­­га­то гро­шей у шин­ка­ря.

Тим ча­сом Кор­ча­ка з дво­ма вер­бівськи­ми бур­ла­ка­ми зос­тав­ся в го­ро­ді, зов­сім роз­пивсь, роз­ле­да­щів і му­сив зас­та­вить в жи­да но­вий жу­пан і но­ві чо­бо­ти. Він зуст­рів­ся з дав­ні­ми то­ва­ри­ша­ми-бро­дя­га­ми і обік­рав з ни­ми од­ну жи­дів­ку: заб­рав з скри­ні сріб­ні лож­ки, кот­рі ле­жа­ли в неї в зас­та­ві, заб­рав ша­бас­ко­ві ліх­та­рі, ще й ук­рав з де­ся­ток кар­бо­ван­ців. Зло­дії пе­реп­ро­ду­ва­ли лож­ки й ліх­та­рі од­но­му жи­до­ві, а тим ча­сом на­біг­ла по­лі­ція й по­ло­ви­ла їх з лож­ка­ми й з ліх­та­ря­ми. Їх по­ве­ли в по­лі­цію. Са­ме в той час Мок­ри­на з ма­тір’ю про­да­ва­ла на ба­за­рі ри­бу, ба­чи­ла всю ту ко­ме­дію й про­чу­ла, що ста­но­вий го­тується тієї но­чі на­біг­ти з де­сяцьки­ми на батько­ву ва­та­гу й по­ло­вить усіх бур­лак. Во­на по­ки­ну­ла ма­тір на ба­за­рі, піш­ки май­ну­ла до ри­бальських ку­ре­нів і роз­ка­за­ла про все батько­ві й Ми­ко­лі.

- Ховайтесь, де хто знає! - про­мо­вив ота­ман.- Про ме­не - в сте­пи, про ме­не - в ко­ми­ші, про ме­не - на мо­ре, бо бу­де бі­да. Пе­ре­сидьте який­сь час та й знов вер­тай­тесь на ро­бо­ту, як ми­неться оце ли­хо.

Бурлаки роз­біг­лись в оче­ре­ти, як кур­ча­та в бур’ян од шу­лі­ки.

- Сідай, Ми­ко­ло, в чо­вен та ті­кай на мо­ре; за­кинь там кі­ш­ку та й стій, до­ки я дам то­бі зна­ти з бе­ре­га, бо в оче­ре­тах не­без­печ­но хо­ваться,- по­шеп­ки ска­за­ла Мок­ри­на Ми­ко­лі.- Я за­па­лю вно­чі на бе­ре­зі ба­гат­тя і, як бу­ду під­ки­дать вго­ру го­ло­веш­ки, то­ді вер­тай­ся.

Микола ки­нув­ся до ма­ло­го чов­на й став чов­ном на мо­рі за кілька верс­тов од бе­ре­га. Він ба­чив звід­тіль, що лю­ди на бе­ре­зі за­во­ру­ши­лись, мов ко­маш­ня, і при­пав ниць на дно чов­на: то на­біг­ла на ку­рінь по­лі­ція.

День був га­ря­чий. Сон­це си­па­ло по­лум’ям з ви­со­ко­го не­ба. Ми­ко­ла зог­ля­дів­ся, що в йо­го не бу­ло ні шмат­ка хлі­ба, ні крап­лі во­ди. Йо­му схо­ті­лось їсти, а по­тім пить: в йо­го по­сох­ло в гор­лі, в ро­ті. Во­да кру­гом чов­на ще більше драж­ни­ла йо­го; пе­чія й сма­га ще гір­ше пек­ла йо­го в гру­дях, у гор­лі. Він ждав ве­чо­ра, як сво­го щас­тя, пог­ля­дав на сон­це, а сон­це ні­би сто­яло на од­но­му міс­ці й не во­ру­ши­лось. Пе­ред ним сто­яв дуж­кою рів­ний бе­рег, а за ним на синьому мо­рі плив здо­ро­вий ко­ра­бель, роз­пус­тив­ши всі свої бі­лі віт­ри­ла. Гор­до й пиш­но, як бі­лий ле­бідь, лед­ве су­нув­ся ко­ра­бель по во­ді. Пиш­ні віт­ри­ла по­на­ди­ма­лись і бі­лі­ли про­ти сон­ця, ні­би вит­ка­ні з до­ро­го­го ле­бе­ди­но­го пу­ху, пе­ре­мі­ша­но­го з сріб­лом.

В од­но­му міс­ці, де не­бо схо­ди­лось з мо­рем, де бі­лів ле­генький ту­ман, з’яви­лась чор­на пля­ма. Та пля­ма все бі­ль­ша­­ла швид­ко і все наб­ли­жа­лась, не­на­че су­ну­лась мо­рем якась тем­на ко­пи­ця, кот­ра ні­би рос­ла й шир­ша­ла. Ми­ко­ла по­чу­вав, що ти­хе мо­ре зад­виг­ті­ло під чов­ном, не­на­че хтось торк­нув мо­ре з дна. Тем­на ко­пи­ця ста­ла ні­би здо­ро­вою скир­тою, та все су­ну­лась до бе­ре­га. То­ненький край її заб­ли­щав про­ти сон­ця, не­на­че сріб­на каб­луч­ка. Бі­лі віт­ри­ла на ко­раб­лі ста­ли про­ти неї ще бі­лі­ші й бли­ща­ли, не­на­че про­ти чор­но­го по­ора­но­го по­ля. На не­бі рап­том за­шу­мі­ло й за­гу­ло, не­на­че сос­но­вий ліс на віт­рі, а чор­на хма­ра так шви­д­ко рос­ла й біг­ла, що мож­на бу­ло слід­ку­вать за нею очи­­ма. Мо­ре по­чор­ні­ло під нею, і во­на в од­ну мить не­на­че по­г­ли­ну­ла ко­раб­ля. З мо­ря на­біг­ла хви­ля з бі­ли­ми гус­ти­ми гре­бе­ня­ми і по­ча­ла ні­би тан­цю­вать кру­гом чов­на.

Микола був впер­ше на мо­рі. Йо­го твер­да ду­ша тро­хи спо­ло­ха­лась, але йо­го го­ре бу­ло важ­че од тієї хви­лі. Він си­дів на чов­ні й сум­но ди­вив­ся на то­го зві­ра, що на­бі­гав на йо­го.

В мо­ре впа­ло кілька здо­ро­вих важ­ких кра­пель до­щу, а за ни­ми ра­зом нес­по­ді­ва­но за­гув страш­ний ві­тер, ки­нув чо­вен вго­ру, як трі­соч­ку. По­си­пав­ся, як з ре­ше­та, наг­лий кра­п­лис­тий дощ, а да­лі по­лив як із від­ра. Мо­ре зас­тог­на­ло й за­гу­ло, як сос­но­вий бір в час бу­рі. Бе­рег за­ку­тав­ся в ту­ман та в дощ. Сон­це зай­шло за хма­ри. Все змі­ша­лось в од­ну мить і зли­лось до­ку­пи: і зем­ля, й мо­ре. На мо­рі ста­ло по­но­чі, і тільки ві­тер свис­тів, ши­пів та ре­вів, як звір.

Вода по­ча­ла за­ли­вать чо­вен. Ви­со­кі бі­лі гре­бе­ні би­лись об дош­ки, підс­ка­ку­ва­ли вго­ру, пе­ре­лі­та­ли че­рез чо­вен. Ми­ко­ла по­чав ви­ли­ва­ти во­ду з чов­на при­гор­ща­ми.

А в той час на бе­ре­зі в ку­ре­ні си­ді­ла Мок­ри­на і ди­ви­лась на страш­не мо­ре. У неї на ду­ші по­хо­ло­ло. Во­на пла­ка­ла, як ма­ла ди­ти­на, і не зво­ди­ла очей з то­го міс­ця, де сто­яв на мо­­рі чо­вен, до­ки не­бо од­ра­зу ви­яс­ни­лось, до­ки пе­рес­тав ві­­тер в од­ну мить, не­на­че втік з мо­ря на сте­пи, щоб на­гу­ля­тись ще на сте­пах дос­хо­чу на роз­дол­лі.

Надворі ра­зом сти­ши­лось. Швид­ко мо­ре з бе­ре­га заб­ли­ща­ло, все вкри­те бі­ли­ми гре­бе­ня­ми по зе­ле­ній во­ді, як бу­ває сі­но­кос вкри­тий дов­ги­ми по­ко­са­ми. Сон­це яс­но бли­ща­ло з-за хма­ри; не­бо над мо­рем ста­ло си­зе, і на то­му си­зо­му не­бі заб­ли­ща­ла пиш­на ве­сел­ка. Во­на об­пер­ла­ся од­ним ду­же ши­ро­ким кін­цем об мо­ре, а дру­гим по­тяг­ла­ся да­ле­ко за озе­ро, за плав­ні в рів­ний ши­ро­кий степ. Чер­во­ні, жов­то­га­ря­чі й жов­ті ве­сел­ча­ні сму­ти бу­ли та­кі ярі, не­на­че го­рі­ли ти­хим по­лум’ям, а че­рез ши­ро­кий край ве­сел­ки, розс­те­ле­ний, як па­ви­че­вий хвіст, по мо­рі, бу­ло яс­но вид­ко зе­ле­не мо­ре, бі­лі гре­бе­ні на хви­лях, по­фар­бо­ва­ні то чер­во­ним, то жов­тим, то си­нім кольором ве­сел­ки. Ве­сел­ка за­хо­пи­ла й ко­ра­бель з йо­го мок­ри­ми віт­ри­ла­ми і не­на­че вкри­ла йо­го яко­юсь пиш­ною до­ро­гою тка­ни­ною.

Мокрина наг­ле­ді­ла чор­ну цят­ку між бі­ли­ми хви­ля­ми і зра­­ді­ла, як ма­ла ди­ти­на. Во­на жда­ла ве­чо­ра і за­ду­ма­ла, по­таєнці од батька, од­вез­ти Ми­ко­лі хлі­ба й во­ди.

Тим ча­сом до ку­ре­ня вер­нув­ся ста­но­вий з де­сяцьки­ми. Во­ни дур­ні­сінько блу­ка­ли в оче­ре­тах та в осит­ня­гах, не знай­шли бур­лак і тільки змок­ли до са­мих со­ро­чок. Ста­но­вий поїхав в міс­то й пос­та­вив на вар­ті де­сяцьких на всю ніч, обі­ця­ючи на­ві­да­тись з міс­та дру­го­го дня.

Надворі по­ча­ло смер­кать. Мок­ри­на взя­ла тик­ву з во­дою, хліб і ва­ре­ної ри­би і піш­ла бу­цім­то до­до­му, а тим ча­сом во­на зай­шла да­ле­ко-да­ле­ко за кру­тий бе­рег, знай­шла ле­ге­нь­кий чов­ник, сі­ла в йо­го і по­ча­ла ждать, по­ки зій­де мі­ся­ць. Во­на бо­ялась по­ми­ну­ти в тем­ря­ві Ми­ко­лин чо­вен і вип­лис­ти да­ле­ко в мо­ре.

Зійшов чер­во­ний мі­сяць. Мок­ри­на вхо­пи­ла вес­ло і по­ли­ну­ла на мо­ре.

Микола ввесь мок­рий си­дів на чов­ні, мов де­рев’яний. Він нес­по­ді­ва­но уг­ле­дів, що до йо­го наб­ли­жається чов­ник. Йо­му зда­ло­ся, що то за ним го­ниться де­сяцький, і він під­няв уже важ­ке вес­ло, щоб те­леп­нуть йо­го по го­ло­ві, як тра­питься між ни­ми спо­тич­ка на во­ді, але зап­ри­мі­тив, що в чов­ні си­дить дів­чи­на. Чер­во­ну­ва­тий світ заб­ли­щав на її ви­ду, на синьому кер­се­ті, на бі­лих ру­ка­вах.

- Це я! - ти­хо про­мо­ви­ла Мок­ри­на, і її ле­генький чов­ник стик­нув­ся з Ми­ко­ли­ним чов­ном і стук­нув, уда­рив­шись об Ми­ко­лин чо­вен.

Микола не йняв ві­ри своїм очам: але чор­ні бро­ви яс­но чор­ні­ли на ді­во­чо­му ло­бі, а рум’янець на що­ках бу­ло знать на­віть при мі­ся­ці.

- Десяцькі зос­та­лись ко­ло ку­ре­ня на вар­ті на ці­лу ніч. Я зна­ла, що в те­бе не­ма ні шмат­ка, ні скиб­ки хлі­ба, і оце при­вез­ла то­бі хлі­ба, во­ди й ри­би.

І з ти­ми сло­ва­ми во­на пос­та­ви­ла в Ми­ко­лин чо­вен тик­ву з во­дою, пок­ла­ла хліб та ри­бу.

- Спасибі то­бі, Мок­ри­но! Яка доб­ра в те­бе ду­ша! Чи пак батько знає, що ти тут? - спи­тав Ми­ко­ла.

- Ні, не знає й не зна­ти­ме, бо я йо­му за це не ска­жу. Хі­ба ти ска­жеш…

- Навіщо ме­ні ка­зать… - неп­ри­віт­но про­мо­вив Ми­ко­ла.

- Як ти не ска­жеш, то я са­ма не приз­на­юсь, хоч би ме­не батько за­мор­ду­вав і вбив. Для ме­не не­ма й не бу­де ні­якої при­ти­чи­ни, щоб од­ві­дать те­бе й на­го­ду­ва­ти.

Микола до­га­давсь, що смі­ли­ва Мок­ри­на при­вез­ла йо­му хар­чі несп­рос­та, і не знав, що й ка­зать Мок­ри­ні.

- Чи вже ж ти не бо­ялась са­ма плис­ти чов­ном вно­чі? - спи­тав Ми­ко­ла.

- Не бо­ялась, бо зна­ла, що те­бе знай­ду. А з то­бою ме­ні не страш­но. Чо­го ти та­кий смут­ний?

- Нема чо­го ме­ні ве­се­лим бу­ти.

- Ти, пев­но, по­ки­нув батька-ма­тір десь да­ле­ко. То­бі жал­ко за своєю сто­ро­ною, шко­да батьків.

- Мій батько вмер,- ти­хо обіз­вав­ся Ми­ко­ла.

Мок­ри­на не нас­мі­ли­лась більше йо­го роз­пи­ту­вать і про­мо­ви­ла:

- Знаєш що, Ми­ко­ло! Я те­бе про­ве­ду в озе­ро че­рез єрик в оче­ре­ти. Там то­бі бу­де без­печ­ні­ше пе­ре­си­діть ли­ху го­ди­ну. Вис­мик­ни кіш­ку та ру­шай­мо в до­ро­гу.

- А ти ж не на­ве­деш на ме­не де­сяцьких? - з ост­ра­хом спи­тав Ми­ко­ла.

Мокрина спа­лах­ну­ла якось уся, усім ті­лом. Во­на пал­ко про­­мо­ви­ла:

- Не на те я те­бе люб­лю, щоб ви­ка­зать або ви­да­ти де­ся­ць­ким.

Миколі ста­ло ні­яко­во, ста­ло й жаль бід­ної дів­чи­ни, жаль її чор­них брів і рум’янцю. Він тро­хи не ви­мо­вивсь, що він жо­на­тий, але як гля­нув на пиш­ні ді­во­чі бро­ви, на мо­ло­де пал­ке ли­це, на хист­кий стан, то йо­го сло­во не­са­мо­хіть за­де­р­жа­лось на язи­ці. Мок­ри­на си­ді­ла з ним по­руч. Їх чов­ни чер­ка­лись бо­ка­ми. Він по­чу­вав огонь од її га­ря­чо­го ли­ця, і кра­са сте­по­вої дів­чи­ни при­ча­ру­ва­ла йо­го на той час при яс­но­му мі­ся­це­ві, ні­би кра­са ру­сал­ки.

Мокрина пог­на­ла свій чов­ник до бе­ре­га. Чо­вен, як ка­чур, по­ли­нув по во­ді. Ми­ко­ла поп­лив слід­ком за нею.

Вона по­вер­ну­ла чо­вен в один єрик, про­ко­па­ний в озе­ро, і во­ни поп­лив­ли по озе­ру. Швид­ко за­ше­лес­тів об чо­вен гус­тий осит­няг, і Мок­ри­на пог­на­ла чов­на між дво­ма ряд­ка­ми осит­ня­гу, ні­би по ка­на­ві. Чис­те, не­за­рос­ле міс­це то зву­жу­ва­лось, то міс­ця­ми роз­хо­ди­лось, ні­би озер­це, то йшло між оче­­ре­та­ми, не­на­че ши­ро­ка річ­ка, по­тім зно­ву зву­жу­ва­лось, кру­ти­лось на всі бо­ки, а да­лі чо­вен зап­лив в та­ке вузьке міс­це, що лед­ве су­нув­ся між дво­ма сті­на­ми ви­со­ко­го, як ліс, оче­ре­ту. Мок­ри­на спи­ни­ла чов­на.

- Сиди ж ту­теч­ки, Ми­ко­ло, та жди ме­не. В це міс­це не пот­ра­пить сам батько, не то що при­ше­ле­пу­ва­тий отой ста­но­вий. Я бу­ду при­во­зить то­бі харч і чис­ту во­ду, до­ки ми­не ли­хо.

Мокрина по­вер­ну­ла сво­го чов­ни­ка на­зад.

- Прощай, Ми­ко­ло! - про­мо­ви­ла во­на.

Микола по­дав їй ру­ку на про­щан­ня. Мок­ри­на по­тяг­ла­ся за йо­го ру­кою, об­ве­ла свої га­ря­чі, го­лі по лік­ті ру­ки кру­гом йо­го шиї і впи­лась в йо­го гу­би своїми пов­ни­ми, як виш­ня, га­ря­чи­ми, як жар, гу­ба­ми.

- Прощай, Ми­ко­ло! Я те­бе люб­лю й лю­би­ти бу­ду, хоч маю й про­пас­ти. На доб­ра­ніч! - про­мо­ви­ла Мок­ри­на, і Ми­ко­ла ті­льки то­ді опам’ятав­ся, як за­ше­лес­тів десь гнуч­кий оче­рет.

- Боже мій, що зо мною діється? Ни­ми­до­ро, моя го­луб­ко, моя без­та­лан­на лас­тів­ко! Чи вже ж оце я те­бе му­шу на­вік за­­бу­ти?..

Місяць ви­со­ко ви­ко­тивсь на не­бо, як здо­ро­ве кру­жа­ло, і заг­ля­нув в чо­вен че­рез ви­со­кий оче­рет. Ми­ко­ла си­дів не­мов де­рев’яний, схи­лив­ши го­ло­ву. Зда­ва­лось, що він був та­кий мерт­вий, як і той оче­рет, що по­на­ви­сав своїми ки­ти­ця­ми над йо­го чов­ном. Пе­ред ним ле­жав ці­лі­сінький хліб і сто­яла не­по­ча­та во­да в тик­ві. Увесь той день зда­вав­ся йо­му якимсь див­ним сном, і в то­му сні ні­би вип­ли­ва­ла з мо­ря зе­ле­но­ока кра­су­ня ру­сал­ка, при­ча­ру­ва­ла йо­го чор­ни­ми бро­­ва­ми, по­ці­лу­ва­ла і знов впір­ну­ла в во­ду на морське дно, по­пік­ши йо­го ду­шу лас­кою, пиш­ни­ми очи­ма та га­ря­чи­ми по­ці­лун­ка­ми й об­нім­ка­ми.

Довго си­дів Ми­ко­ла, по­хи­лив­ши го­ло­ву, та ду­мав про Ни­ми­до­ру. Вже пе­ред сві­том він на­ла­мав оче­ре­ту, на­ки­дав у чо­вен, на­пив­ся во­ди, по­ве­че­ряв і ліг спа­ти. І йо­му все ви­вид­жу­ва­лось ши­ро­ке мо­ре, вкри­те бі­ли­ми хви­ля­ми й бри­жа­ми; сни­лась яс­на ве­сел­ка на мо­рі, а по тій ве­сел­ці на­че схо­ди­ла до йо­го Ни­ми­до­ра ні­би по схід­цях, в стріч­ках та квіт­ках, в чер­во­них чо­бо­тях, в на­мис­ті та зе­ле­ній кер­сет­ці. Там, де ве­сел­ка па­да­ла кін­цем на мо­ре, там пла­ва­ла Мок­ри­на з зе­ле­ни­ми кісьми з осо­ки і ні­би жда­ла Ни­ми­до­ру, щоб по­тяг­ти в страш­не кле­ко­чу­че хви­ля­ми мо­ре.

Мокрина опів­но­чі вер­ну­лась до ку­ре­ня. Батько вже ку­няв.

- Де це ти бу­ла так дов­го? - спи­тав в Мок­ри­ни батько.

- Поралась ко­ло ку­ре­ня та, вер­та­ючись од кри­ни­ці з во­дою, заб­лу­ди­ла й дов­го блу­ка­ла скрізь. Я вже са­ма не знаю, як я не пот­ра­пи­ла на до­ро­гу. Ма­буть, ме­не не­чис­тий во­див.

- Мабуть, і справ­ді не­чис­тий во­див те­бе до пів­но­чі,- обіз­вав­ся батько.- Гля­ди ли­шень, Мок­ри­но, дру­гий раз не ба­рись так дов­го.

Другого дня вран­ці Мок­ри­на піш­ла до­до­му, а вве­че­рі знов прий­шла до ку­ре­ня, взя­ла хлі­ба, ри­би й во­ди і знов вве­че­рі поп­лив­ла чов­ном у плав­ні, де си­дів Ми­ко­ла.

- Чи й до­сі де­сяцькі сте­ре­жуть? - спи­тав Ми­ко­ла в Мок­ри­ни.

- І те­пер но­чу­ють ко­ло ку­ре­нів, ще й вран­ці на­ві­ду­вав­ся ска­же­ний ста­но­вий. Си­ди, Ми­ко­ло, ниш­ком, до­ки во­ни по­ї­дуть.

Мокрина знов про­мов­ля­ла до Ми­ко­ли лас­ка­ви­ми сло­ва­ми, а Ми­ко­ла смут­но об­зи­вав­ся до неї. Йо­му бу­ло й жал­ко мо­­ло­дої пал­кої дів­чи­ни, бу­ло жаль і га­ря­чо­го ко­хан­ня; але в йо­го ні­як не по­вер­тав­ся язик приз­на­тись Мокрині або хоч на­тяк­ну­ти, що він жо­на­тий і вже має доч­ку.

Мокрина знов піз­но вер­ну­лась до ку­ре­ня, знов сер­див­ся та ла­яв її батько.

- Ти, Мок­ри­но, несп­рос­та при­хо­диш піз­но до­до­му. Як ме­ні й завт­ра опіз­ниш­ся, то я на то­бі поб’ю ло­ма­ку. Чи чуєш?

- Та вже ж чую: не по­зак­ла­да­ло ме­ні вух,- обіз­ва­лась Мок­ри­на, роз­сер­див­шись.

- І де ти бро­диш? Де ти во­ло­чиш­ся? - спи­тав сер­ди­то ба­тько.

- Я не бро­ди­ла й не во­ло­чи­ла­ся, а тільки од­вез­ла чов­ном в ко­ми­ші бур­ла­кам хар­чі та во­ди. Хі­ба бу­де доб­ре, як во­ни зги­нуть од го­ло­ду?

- Чи всім во­зи­ла харч, чи тільки од­но­му? - спи­тав по­ну­ро батько.

- Та Ми­ко­лі, ко­ли ска­за­ти щи­ро по прав­ді,- смі­ли­во од­ка­за­ла Мок­ри­на, не­на­че од­ру­ба­ла.

- Хіба ж ти не знаєш, що він не па­ру­бок, що він жо­на­тий? - ска­зав батько.

- А хоч би й жо­на­тий, що ме­ні до то­го,- лед­ве про­мо­ви­ла Мок­ри­на, ні­би для неї бу­ло бай­ду­же за це: але во­на по­чу­ва­ла, що в її сер­це ні­би шпиг­ну­ло но­жем. Во­на лед­ве всто­яла на но­гах, вий­шла над­вір і за­ли­лась слізьми. І жаль, і го­ре, і ко­хан­ня - все за­ра­зом під­ня­лось в її ду­ші й не­на­че за­то­­пи­ло всю її ду­шу слізьми, як по­від­дя вес­ною за­топ­лює бе­ре­ги.

Тим ча­сом де­сяцькі, ні­чо­го не діж­дав­шись і ні за що не ді­з­нав­шись, поїха­ли до­до­му. Мок­ри­на на­си­лу діж­да­ла ве­чо­ра і, ні­ко­го, по своєму зви­чаю, не пи­та­ючись, по­біг­ла до чов­на і поп­лив­ла до Ми­ко­ли.

Микола вгле­дів її зап­ла­ка­ні чер­во­ні очі і ду­же зди­ву­вав­ся.

- Чого це ти, Мок­ри­но, пла­ка­ла? Мо­же, яке ли­хо тра­пи­лось? - спи­тав він.

Мокрина ні­чо­го не ска­за­ла на од­по­відь і тільки за­ри­да­ла. І со­ром, і го­ре бу­ло знать на її мо­ло­до­му ли­ці. Во­на по­чер­во­ні­ла, як на­мис­то на її шиї, та все пла­ка­ла. Ми­ко­ла був та­кий лас­ка­вий до неї, так гар­но ди­вив­ся на неї! Во­на і в го­ло­ві не пок­ла­да­ла, що він її не лю­бить.

- Миколо! Чи то прав­ду ка­зав ме­ні батько, що ти жо­на­тий?

Микола вмить все пос­те­ріг, і йо­му ста­ло ду­же шко­да дів­чи­ни.

- Коли то­му прав­да,- ска­за­ла Мок­ри­на, смі­ли­во під­вів­ши го­ло­ву,- то за­будь свою жін­ку, за­будь для ме­не, бо як не за­бу­деш її, то я са­ма со­бі смерть за­по­дію: я по­ві­шу­ся або втоп­люсь, я за­па­губ­лю са­ма се­бе; і са­ма не знаю що я со­бі за­по­дію, тільки не пе­рес­та­ну те­бе лю­би­ти, по­ки й мо­го ві­ку. Без те­бе я не жи­ти­му, а тільки ни­ді­ти­му. Я за­ни­дію і вмру без те­бе.

Мокрина яро й якось ди­ко блис­ка­ла ка­ри­ми очи­ма, але піс­ля тих слів по­хи­ли­лась на край чов­на, мов гнуч­ка оче­ре­ти­на, і за­ри­да­ла го­лос­но, як пла­чуть ма­лі ді­ти. Ми­ко­ла ба­чив її ма­ленькі ру­ки з тон­ки­ми пальця­ми, що вп’яли­ся в кри­си чов­на, ба­чив шию, де чер­во­ні­ли раз­ки доб­ро­го на­мис­та.

- Не плач, Мок­ри­но! Що ж маємо ро­бить? Знать, та­ка вже бо­жа во­ля.

Микола си­дів мовч­ки, а Мок­ри­на не під­во­ди­ла го­ло­ви і ти­хо хли­па­ла. Весь ді­воцький со­ром вер­нув­ся до неї. Їй со­ром бу­ло під­вес­ти очі й гля­ну­ти Ми­ко­лі в ві­чі.

В оче­ре­ті ста­ло ти­хо, як у ха­ті. Во­дя­на ку­роч­ка вип­лив­ла з оче­ре­ту і кру­ти­лась по во­ді тро­хи не ко­ло са­мо­го чов­на. Ди­ка кач­ка ви­лась над плав­ня­ми, ляс­ка­ла крильця­ми і впа­ла в оче­рет ко­ло са­мо­го чов­на, але зля­ка­лась, за­ках­ка­ла на все гор­ло, на­че крик­ну­ла з пе­ре­ля­ку, зат­рі­па­ла кри­ла­ми і знов пурх­ну­ла між оче­ре­том, на­ро­бив­ши ше­лес­ту.

Мокрина на­си­лу під­ве­лась, по­си­ді­ла, за­ту­лив­ши очі ру­ка­вом, а да­лі про­мо­ви­ла, на­че ні­чо­го між ни­ми й не бу­ло:

- Бери вес­ло та пра­вуй за мною. Те­пер то­бі мож­на вер­ну­тись до ку­рен­ня: вар­то­ві зник­ли, од’їха­ли од ку­ре­ня.

Мокрина сі­ла на чов­ні, вхо­пи­ла вес­ло, одіпх­ну­ла ним по­лег­лий оче­рет і по­су­ну­ла впе­ред сво­го чов­на. Ми­ко­ла поп­лив за нею. Во­ни плив­ли між оче­ре­та­ми, че­рез озе­ро, і Мок­ри­на не обер­ну­лась до Ми­ко­ли, не за­го­во­ри­ла з ним, не по­ди­ви­лась на йо­го. Її міц­на ду­ша за­да­ви­ла в со­бі всі сльози, та не за­да­ви­ла сво­го без­та­лан­но­го ко­хан­ня.

Мокрина зно­ву піз­но вер­ну­лась до­до­му, батько знов нак­рив її мок­рим ряд­ном.

- І де ти в іро­до­во­го батька во­ло­чиш­ся! - з гні­вом крик­нув батько.- І чо­го ти ото хо­диш до бур­ла­ки?

- Ходжу тим, що йо­го люб­лю. Лай­те ме­не, бий­те ме­не, а я все-та­ки йо­го лю­би­ти­му.

- Пху на тво­го дур­но­го батька, на твою дур­ну ма­тір! - крик­нув батько, нес­по­ді­ва­но ви­ла­яв­ши са­мо­го се­бе й свою жін­ку.- Он до те­бе во­се­ни прий­дуть ста­рос­ти. Го­туй руш­ни­ки.

- Як прий­дуть, то й на­зад пі­дуть,- ска­за­ла Мок­ри­на і піш­ла на го­род.

Розпуджені по­лі­цією бур­ла­ки зно­ву збіг­лись до ку­ре­ня, знов по­ча­ли ло­вить ри­бу. По­чи­на­лась теп­ла ти­ха осінь. Заб­род­чи­ки поп­ро­чи­ща­ли єри­ки, по­ви­ки­да­ли пі­сок і по­ча­ли ло­вить ке­фаль. По­жи­ру­вав­ши на плав­нях, ке­фаль вже по­ча­ла вер­та­тись з озе­ра в мо­ре. Заб­род­чи­ки ло­ви­ли її в єри­ках, зас­тав­ля­ючи єри­ки оче­ре­тя­ни­ми тин­ка­ми.

Робота на чис­то­му по­віт­рі, на вольно­му мо­рі зда­лась вер­бів­цям ба­га­то лег­шою, ніж ро­бо­та в са­хар­нях. Во­ни ста­ли здо­ров­ші, ве­се­лі­ші, про­вор­ні­ші. Де­кот­рі жо­на­ті вер­бів­ці по­за­бу­ва­ли своїх жі­нок і че­рез де­ся­ток ро­ків по­же­ни­лись вдру­ге, за­ро­би­ли гро­шей, по­бу­ду­ва­ли со­бі валько­ва­ні ха­ти й роз­по­ча­ли ха­зяй­ст­во. Акер­ман­щи­на по­ча­ла вкри­ва­тись ук­раїнськи­ми се­ла­ми з сад­ка­ми й ви­ног­рад­ни­ка­ми.

Два вер­бівські бур­ла­ки збу­ду­ва­ли ко­ло ота­мансько­го ху­то­ра дві зем­лян­ки і, по­же­нив­шись, за­ве­ли гос­по­дарст­во. По­тім десь узяв­ся бас­са­рабський жид і пос­та­вив на го­ро­ді віт­ряк. Над озе­ром за­чи­на­лось ук­раїнське се­ло. Вер­бів­ці на сміх наз­ва­ли се­ло Вер­бі­воч­кою, хоч у ньому не бу­ло вер­бо­вої й гіл­ки.

Ми­ко­ла вже зіб­рав гро­шей і хо­тів і со­бі ста­вить зем­лян­ку. Йо­му так огид­ло бур­ла­ку­вать, так за­ба­жа­лось осіс­тись і осе­литься на од­но­му міс­ці. Але в йо­го все бу­ла дум­ка вер­ну­ти­ся ко­ли-не­будь до­до­му, до жін­ки, до доч­ки. Та дум­ка од­би­ва­ла в йо­го охо­ту за­вес­ти осе­лю в да­ле­кій сто­ро­ні й знов пхну­ла йо­го в бур­лацт­во.

Раз во­се­ни, пе­ред са­мою пок­ро­вою, Ми­ко­ла си­дів уве­че­рі над ли­ма­ном і од­по­чи­вав піс­ля ро­бо­ти. Ри­бал­ки вже по­ля­га­ли спать. Ми­ко­ла взяв скрип­ку й роз­ва­жав се­бе, гра­ючи ті піс­ні, що Ни­ми­до­ра лю­би­ла спі­вать. Йо­го дум­ки лі­та­ли да­ле­ко-да­ле­ко, по­над Вер­бів­кою, ко­ло сво­го сад­ка, ко­ло сво­го дво­ру, ко­ло Ни­ми­до­ри. Ко­ли це по­зад йо­го щось за­ше­лес­ті­ло; він ог­ля­нув­ся: то бу­ла Мок­ри­на. Про­ти за­хо­ду бли­ща­ли її тем­ні очі, чер­во­ні­ло на­мис­то на шиї. Во­на сто­яла, під­пер­ши що­ку до­ло­нею й слу­ха­ла йо­го піс­ню.

- Грай, а я пос­лу­хаю,- ти­хо про­мо­ви­ла во­на,- я вже дав­ненько стою та слу­хаю.

- Мокрино! йди до­до­му. Твій батько бу­де сер­диться на те­бе й на ме­не. Ска­же, що я те­бе звод­жу з ро­зу­му, зби­ваю з пан­те­ли­ку.

- Про ме­не, не­хай сер­диться: за всі го­ло­ви! Бай­ду­же ме­ні! Що ж маю ро­бить, ко­ли ти зне­хо­тя ме­не зво­диш з ро­зу­му.

- Схаменись, Мок­ри­но! Ти ду­маєш, що ти ме­не не зво­диш з ро­зу­му? Та що ж маю ро­бить, ко­ли моя та­ка до­ля.

Микола не­са­мо­хіть за­ди­вивсь на її тон­кі бро­ви, що чор­ні­ли, як шов­ко­ві шнур­ки; ми­лу­вавсь її га­ря­чим лич­ком. На йо­го дих­ну­ло знов жа­ром тих га­ря­чих уст, що бу­ли вп’яли­ся в йо­го то­ді як він хо­вав­ся в оче­ре­тах. Мок­ри­на ча­ру­ва­ла йо­го тим ог­нем.

- Миколо, мій го­лу­бе си­зий! - ска­за­ла Мок­ри­на.- Чи зо­ря сві­тає на не­бі, чи сон­це грає, чи ніч вкри­ває зем­лю,- дум­ка про те­бе тліє в моєму сер­ці. Я вно­чі сплю, і як ти ме­ні прис­ниш­ся, то ду­ша моя аж зве­се­литься й заг­рає, як лас­тів­ка на сон­ці. Про­ки­ну­ся, те­бе не­ма,- і моє сер­це знов за­ми­рає. Я ніг­де не знай­ду со­бі по­ра­ди. Чи мі­сяць сві­тить, чи сон­це гріє, на моєму сер­деньку ту­га та пе­чаль.

- Не драж­ни ме­не, дів­чи­но, своїм ще­бе­тан­ням; не за­па­губ­люй на­да­рем­но мо­го ві­ку, бо я й без то­го без­щас­ний.

- Миколо, за­будь свою жін­ку! Ти ні­ко­ли вже не вер­неш­ся до­до­му; ти за неї за­бу­деш. А ко­ли ти ме­не лю­биш, то я пі­ду за то­бою хоч за синє мо­ре. Я лад­на втек­ти звід­сі­ля з то­бою хоч і за­раз.

- Чи доб­ре ж во­но бу­де? Чи го­диться ж ме­ні крив­дить тво­го батька й ма­тір?

- Нащо ме­ні батько й ма­ти, ко­ли я те­бе люб­лю? Очі твої ка­рі, бі­да ме­ні з ва­ми! Як я на вас гля­ну, то й пла­кать пе­рес­та­ну. На­що ж ти за­па­лив мою ду­шу ка­ри­ми очи­ма? - про­мо­ви­ла Мок­ри­на жа­ліб­но, обер­та­ючись до Ми­ко­ли і ла­ма­ючи ру­ки.- Прий­ми, мо­ре, моє гріш­не ті­ло!

Мокрина ки­ну­лась до мо­ря, не­на­че пруд­ка ко­за. Ми­ко­лу взяв жаль. Він по­біг за нею на­зир­ці, вхо­пив її за ру­ку.

- Подумай, дів­чи­но, не­по­мір­ко­ва­на й не­роз­суд­ли­ва, що ти ро­биш?

- Радніша б я ду­мать, та вже й ду­мок не маю; рад­ні­ша б пла­ка­ти, та вже ви­сох­ли всі мої сльози.

- Голубко Мок­ри­но! - про­мо­вив Ми­ко­ла, взяв­ши її за ру­ки.- Пот­ри­вай! не гу­би своєї ду­ші й кра­си. Я ж ні­де не ді­нусь: бу­ду тут слу­жить. А хто знає, що да­лі бу­де, що по­тім тра­питься з то­бою.

Мокрина ні­би знов ожи­ла. Во­на впа­ла на Ми­ко­ли­не пле­че й зап­ла­ка­ла; зап­ла­ка­ла ти­хи­ми, як літ­ня ро­са, слізьми.

Пізньою до­бою Мок­ри­на вер­ну­лась на ху­тір, за­був­ши со­ром, за­був­ши за батька й ма­тір і за все на сві­ті. В її сер­ці на­че по­ча­ла роз­ви­ваться вес­ня­на ро­жа й спов­ни­ла всю ду­шу па­хо­ща­ми. Во­на ста­ла спо­кій­ні­ша. Ніх­то не чув од неї ні піс­ні, ні жар­ту, ні ве­се­ло­го сло­ва. Во­на все спо­ді­ва­лась чо­гось, ма­ла на­дію.

Микола дов­го сто­яв над мо­рем. Хви­ля ти­хо чер­ка­лась об бе­рег і ше­лес­ті­ла, не­на­че ліс на ти­хо­му віт­рі. Він зас­лу­хавсь, і йо­му зда­ло­ся, ні­би ше­лес­тять вер­би над Рас­та­ви­цею, над тією ха­тою, де спо­чи­ва­ла Ни­ми­до­ра. А з йо­го дум­ки не схо­ди­ло чер­во­не лич­ко Мок­ри­ни, її га­ря­чі сльози і пал­ке мо­ло­де ко­хан­ня. Він ду­же за­ду­мав­ся, аж зас­му­тив­ся. Йо­го ду­ша за­ко­ли­ва­лась, як хист­кий чо­вен на хви­ляс­то­му мо­рі, та не на­дов­го: міц­на вда­ча пе­ре­мог­ла це взру­шен­ня, пе­ре­мог­ла сер­це і та­ки пос­та­ви­ла на своєму.

Отаман по­лю­бив Ми­ко­лу й нас­та­но­вив йо­го за кри­ла­ша, цеб­то за сво­го по­міч­ни­ка; Ми­ко­ла з дво­ма ко­дільни­чи­ми гля­дів ко­дол, по­ряд­ку­вав і пра­ву­вав усі­ма, як ота­ма­на не бу­ло до­ма. В доб­рі ро­ки він чи­ма­ло за­роб­ляв гро­шей, але ба­га­то їх зос­та­ва­лось в шин­ках, а най­більше то­ді, як усі заб­род­чи­ки гу­ля­ли гур­том в міс­ті нап­ро­па­лу.

А Мок­ри­на все ви­хо­ди­ла до Ми­ко­ли ве­чо­ра­ми, все ди­ви­лась на йо­го чор­ні бро­ви та ка­рі очі. Во­на все жда­ла й спо­ді­ва­лась чо­гось.

VII

Другого дня піс­ля то­го, як Ми­ко­ла по­ки­нув Ни­ми­до­ру і пі­шов на за­ро­біт­ки, Ни­ми­до­ра му­си­ла йти на пан­щи­ну. Во­на йшла на пан­щи­ну - пла­ка­ла, йшла з пан­щи­ни - так са­мо пла­ка­ла. Нас­тав ве­чір, і Ни­ми­до­рі зда­ло­ся, що вже ми­нув рік, як Ми­ко­ла по­ки­нув її. Во­на ляг­ла спа­ти на ла­ві ко­ло ква­тир­ки і все слу­ха­ла, чи не вер­неться Ми­ко­ла, чи не пос­ту­кає у ква­тир­ку. Тільки що ста­ра Дже­ри­ха зад­рі­ма­ла на пе­чі, Ни­ми­до­ра спро­сон­ня схо­пи­лась з пос­те­лі й зак­ри­ча­ла на всю ха­ту: «Мамо! вста­вай­те, Ми­ко­ла прий­шов!»

Мати схо­пи­лась з пе­чі, бо їй зда­ло­ся, що знов щось страш­не діється на се­лі.

- Де Ми­ко­ла? Що ти ка­жеш, Ни­ми­до­ро? - спи­та­ла пе­ре­ля­ка­на ма­ти.

- Хіба ж ви, ма­мо, не чу­ли? Ми­ко­ла пос­ту­кав у ква­тир­ку; я йо­му од­чи­ни­ла две­рі. Він увій­шов у ха­ту, об­няв ме­не, по­ці­лу­вав та й знов пі­шов. Ма­мо! він десь хо­вається у дво­рі.

Стара ма­ти ви­гор­ну­ла з пе­чі жа­ри­ну, при­ту­ли­ла до жа­ри­ни скал­ку, розд­му­ха­ла жар, за­па­ли­ла скал­ку й зас­ві­ти­ла ка­га­нець. Ни­ми­до­ра сто­яла се­ред ха­ти з ди­ки­ми очи­ма, з чер­во­ним, як жар, ли­цем.

- Може, то­бі щось прис­ни­лось? або щось при­ви­ді­лось? мо­же, то­бі, доч­ко, так зда­ло­ся? Чи вже ж пак він вер­нув­ся? Ад­же ж йо­го пан за­раз од­дав би в мос­ка­лі.

- Мамо, Ми­ко­ла в дво­рі. Хо­дім у двір, він десь хо­вається,- ска­за­ла Ни­ми­до­ра,- я лі­та­ла слі­дом за ним по сте­пах зо­зу­лею, а як він сів спо­чи­вать, я ста­ла кри­ни­цею. Він на­пив­ся во­ди; він пла­кав за мною, і йо­го сльози впа­ли на моє ли­це. Я вер­ну­лась з ним до­до­му. Ма­мо, Ми­ко­ла хо­вається над­во­рі.

Перелякана ма­ти вий­шла над­вір; з нею вий­шла й Ни­ми­до­ра. Над­во­рі бу­ло по­но­чі; бу­ла тем­на ніч. Ні­де не бу­ло чу­ти на­віть ше­лес­ту верб на го­ро­ді.

- Нимидоро, го­луб­ко! ля­гай спа­ти та пе­рес­тань ду­мать про Ми­ко­лу! - ска­за­ла ма­ти, а в неї са­мої но­ги і ру­ки тру­си­лись.

Минув день. Ни­ми­до­ра не пе­рес­та­ва­ла пла­ка­ти. Нас­тав ве­чір, і Ни­ми­до­рі знов зда­лось, ні­би Ми­ко­ла увій­шов у во­ро­та, пе­рей­шов двір і пі­шов у са­док. Во­на ви­біг­ла в двір. Ма­ти дог­на­ла її й при­ве­ла в ха­ту.

- Мамо, я ба­чи­ла Ми­ко­лу. Він роз­мов­ляв зо мною в сад­ку ниш­ком і пі­шов че­рез ле­ва­ду в вер­би, ще й ме­не за со­бою ма­нив.

Мати пе­ре­ля­ка­лась: во­на по­ду­ма­ла, що Ни­ми­до­ра при­ту­жи­ла Ми­ко­лу і що до неї лі­тає пе­ре­лес­ник.

Тим ча­сом по всьому се­лі піш­ла чут­ка, що до Ни­ми­до­ри лі­тає пе­ре­лес­ник. Од­на ба­ба роз­ка­зу­ва­ла, що ба­чи­ла на свої очі, як ог­ня­ний змій упав у ви­від над Дже­ри­ною ха­тою. Мо­ло­ди­ці ба­ла­ка­ли, тяж­ко зіт­ха­ли й на­ра­яли ма­те­рі по­вез­ти Ни­ми­до­ру в мо­нас­тир, до од­но­го чен­ця. Про то­го чен­ця скрізь по се­лах піш­ла сла­ва, що він ви­чи­тує ек­зор­дію й ви­га­няє з лю­дей не­чис­ту си­лу.

Стара Дже­ри­ха вий­ня­ла з скри­ні су­вій по­лот­на, взя­ла кар­бо­ван­ця гро­шей, най­ня­ла в су­сі­да ко­няч­ку й по­вез­ла Ни­ми­до­ру в мо­нас­тир.

Нимидора си­ді­ла на во­зі блі­да, як смерть, і на­віть не зна­ла, що з нею ро­би­ли.

В су­бо­ту над­ве­чо­ри во­ни приїха­ли в мо­нас­тир і піш­ли до ста­ро­го чен­ця, от­ця Зе­но­на. Чен­ця не бу­ло вдо­ма. Йо­го зна­й­шли десь між ске­ля­ми та ло­за­ми над Рос­сю, де він тро­хи не вто­пив­ся. Вся оде­жа на йо­му по по­яс бу­ла мок­ра. Лю­ди роз­ка­зу­ва­ли, що не­чис­та си­ла мсти­лась над от­цем Зе­но­ном, за­ве­ла йо­го в річ­ку, і як­би не тра­пи­лись лю­ди та не ви­тяг­ли йо­го, то не­чис­та си­ла бу­ла б йо­го вто­пи­ла.

А тим ча­сом ді­ло бу­ло зов­сім не так. Отець Зе­нон, як зав­сі­ди, пі­шов до шин­ку, доб­ре впив­ся і за­мість мо­нас­ти­ря по­вер­нув між ске­лі та й шу­бовс­нув прос­то в Рось. Лю­ди ви­тяг­ли йо­го з во­ди і мок­ро­го при­ве­ли в мо­нас­тир. Він то­го дня не міг ви­чи­ту­ва­ти ек­зор­дії й на­віть не хо­див до церк­ви на ве­чер­ню.

В не­ді­лю вран­ці отець Зе­нон прос­пав­ся й про­чу­мавсь, і до йо­го по­ча­ли при­во­дить бо­же­вільних. Один бо­же­ві­ль­ний чо­ло­вік усе хрес­тив­ся й без­пе­рес­тан­ку кри­чав: «Гос­по­ди ми­лос­ти­вий! Візьми ме­не до се­бе!» Якась мо­ло­да мо­ди­ця, сві­жа й рум’яна, збо­же­во­лі­ла з жур­би та го­ря, бо пе­ре­пе­ча­ли­лась. Во­на без­пе­рес­тан­ку роз­ка­зу­ва­ла ти­ми са­ми­ми сло­ва­ми, як її ко­ха­но­го Пет­ра взя­ли в мос­ка­лі, як об­го­ли­ли ло­ба. Дру­гу мо­ло­ди­цю впій­ма­ли аж на дзві­ни­ці, де во­на задз­во­ни­ла в усі дзво­ни; її при­ве­ли в ке­лію до чен­ця, во­на кля­ла йо­го в батька, в ма­тір і не­са­мо­ви­то кри­ча­ла ди­ким го­ло­сом, плю­ва­ла на об­ра­зи й на хрест.

Отець Зе­нон, ни­зенький і товс­тий, як пе­че­ри­ця, з товс­ти­ми на­вис­ли­ми бро­ва­ми, все мор­гав за кож­ним сло­вом та ви­чи­ту­вав над Ни­ми­до­рою ек­зор­дію. Ни­ми­до­ра вваж­ли­во слу­ха­ла; во­на са­ма пой­ня­ла ві­ри в то­му, що в їй й справ­ді си­дить не­чис­тий дух.

Оддавши чен­це­ві су­вій по­лот­на й кар­бо­ван­ця, ста­ра Дже­­ри­ха з Ни­ми­до­рою піш­ли до церк­ви на служ­бу, вис­по­ві­да­лись і од­го­ві­лись. Ни­ми­до­ра вий­шла з церк­ви спо­кій­ні­ша. Гар­на пів­ча в церк­ві, гар­ні об­ра­зи, си­ла про­чан - все те тро­хи її роз­ва­жи­ло й зас­по­коїло. Во­на вер­ну­лась з ма­ті­р’ю до­до­му спо­кій­ні­ша, ні­би й справ­ді поз­бу­лась в мо­нас­ти­рі не­чис­тої си­ли.

Зосталась Ни­ми­до­ра ні­би удо­вою. Взим­ку во­на з свек­ру­хою пря­ла панське пря­ди­во, а вліт­ку хо­ди­ла на пан­щи­ну. Во­на од­да­ла своє по­ле од­но­му чо­ло­ві­ко­ві нас­піл на дру­гу ски­бу. Ми­нув рік, ми­нув дру­гий, про Ми­ко­лу не бу­ло ні чут­ки, ні віст­ки. Ни­ми­до­ра роз­пи­ту­ва­ла про йо­го на яр­мар­ках, хо­ди­ла по са­хар­нях: ніх­то не ба­чив і не чув про Ми­ко­лу. Вже по­рос­ли вер­би й виш­ні, по­сад­же­ні Ми­ко­лою над Рас­та­ви­цею, а Ми­ко­ла не при­хо­див. Ни­ми­до­ра ні­би оді­й­шла, але все жу­ри­лась та все спі­ва­ла, си­дя­чи зи­мою за гре­бе­нем, про ми­ло­го, як він збив­ся з до­ро­ги, вер­та­ючись до­до­му, як він «до ін­шої за­ли­цяв­ся й од ми­лої од­цу­рав­ся».

Десять год піс­ля то­го жи­ла ста­ра Дже­ри­ха й на оди­над­ця­­то­му вмер­ла. Ни­ми­до­ра пла­ка­ла за нею, як за рід­ною ма­тір’ю. По­ки бу­ла жи­ва Ми­ко­ли­на ма­ти, Ни­ми­до­ра ні­би по­чу­ва­ла йо­го дух у ха­ті; те­пер у неї зос­та­лась од­на вті­ха - доч­ка Люб­ка.

Любка рос­ла, як у сад­ку виш­ня. Во­на бу­ла ду­же схо­жа з ли­ця на Ни­ми­до­ру; в неї бу­ли та­кі тем­ні очі, та­кі чор­ні то­н­кі бро­ви на ши­ро­ко­му ло­бі, та­кі дов­гі ко­си. Ни­ми­до­ра жа­лу­ва­ла її, пес­ти­ла й не да­ва­ла ро­бить важ­кої ро­бо­ти. Люб­ці ми­ну­ло де­сять год, вже пря­ла на руш­ни­ки й го­ту­ва­ла хуст­ки.

- Дочко моя, сядь у виш­не­во­му са­доч­ку та ви­ши­вай руш­ни­ки! Не­хай я од­на заз­наю го­ря. Ко­ли б хоч ти бу­ла щас­ли­ві­ша од ме­не!

Любка спі­ва­ла, мов со­ло­вей­ко в гаю, та ви­ши­ва­ла ве­ли­кий руш­ник хме­лем та зір­ка­ми. Ни­ми­до­ра не­на­че вдру­ге пе­ре­жи­ва­ла свій вік в своїй Люб­ці.

Хто дав­но знав Ни­ми­до­ру, той те­пер не впіз­нав би її, та­ка во­на ста­ла блі­да та ху­да; пов­ні що­ки ви­сох­ли й по­за­па­да­ли; блиск в очах по­гас; тільки один рів­ний стан не зіг­нув­ся на­віть од важ­кої ро­бо­ти. Ни­ми­до­ру із­су­ши­ла, ізв’яли­­ла нуж­да, як хо­лод­ний ві­тер зе­ле­ну би­ли­ну. Ли­ха не­до­ля ізс­та­ри­ла її зав­ча­су. Ми­ну­ла по­ло­ви­на її літ, а вже зда­ва­лось, що Ни­ми­до­ра до­жи­ває свій вік.

Любка ви­рос­ла й ста­ла дів­кою, гар­ною на все се­ло. Ни­ми­до­ра зак­віт­ча­ла її, ми­лу­ва­ла, як ро­жу в са­доч­ку. Тільки що ми­ну­ло їй шіст­над­цять год, а до неї хлоп­ці ста­ли слать ста­рос­тів. Люб­ку пос­ва­тав гар­ний па­ру­бок, Олек­са Ча­ба­не­н­­ко. Ни­ми­до­ра спра­ви­ла си­рітське ве­сіл­ля без батька й при­­й­ня­ла зя­тя в прий­ми в свою ха­ту.

Після Люб­чи­но­го ве­сіл­ля Ни­ми­до­рі ні­чо­го більше не зос­та­ва­лось на сві­ті і ні­що її не ці­ка­ви­ло. Во­на по­ча­ла ду­мать про свою смерть, на­го­ту­ва­ла со­бі со­роч­ку й на­міт­ку, прид­ба­ла гро­шей на по­хо­рон, на подз­він­не, на єван­ге­лію. Кож­ної не­ді­лі, кож­но­го праз­ни­ка во­на хо­ди­ла до церк­ви й на служ­бу, і на ве­че­рню. Що­ро­ку во­на хо­ди­ла до Києва в лав­ру на про­шу та все мо­ли­лась за Ми­ко­лу по київських мо­нас­ти­рях, щоб він був жи­вий та здо­ро­вий та вер­нув­ся до­до­му хоч пе­ред її смер­тю.

Минуло два де­сят­ки год од то­го ча­су, як пі­шов в сві­ти Ми­ко­ла; вже пі­шов тре­тій де­ся­ток, і Ни­ми­до­ра вже по­ча­ла за­бу­вать йо­го. Во­на по­ча­ла за­бу­вать йо­го вид, йо­го очі, го­лос. Йо­го вид ма­ня­чив пе­ред нею вже не­на­че в ту­ма­ні. Ни­ми­до­ра по­ча­ла сла­бу­вать й ста­рі­тись, і знов їй за­ба­жа­лось по­ба­чить Ми­ко­лу. Во­на хо­ті­ла по­ба­чить йо­го хоч пе­ред смер­тю.

- Невже ж оце я вмру й не по­ба­чу йо­го пе­ред смер­тю? - ска­за­ла Ни­ми­до­ра доч­ці.

І во­на знов по­ча­ла ду­ма­ти про йо­го, си­дя­чи за гре­бе­нем ко­ло пе­чі, ду­ма­ла про йо­го, сто­ячи в тем­ній церк­ві на ве­чер­ні, та все про­си­ла в бо­га, як ос­танньої лас­ки, поп­ро­ща­тись з ним пе­ред смер­тю.

Настала вес­на. Ни­ми­до­ра піш­ла до Києва, од­го­ві­лась і ве­р­­ну­лась до­до­му. В неї все не ви­хо­див з дум­ки Ми­ко­ла. Во­на шу­ка­ла йо­го між бо­го­мольця­ми в лав­рі, роз­пи­ту­ва­ла в лю­­дей­ з да­ле­ких країв і ні­чо­го не до­пи­та­лась. Ми­ко­ла по­чав їй сниться…

Раз Ни­ми­до­рі прис­ни­лось, що во­на жне з Ми­ко­лою пше­ни­цю на своєму по­лі. Над­во­рі мі­сяч­на ніч. Один пов­ний мі­сяць стоїть се­ред не­ба, а дру­гий схо­дить з-за лі­су, чер­во­ний, як жар, та здо­ро­вий, як ві­ко од ді­жі. Микола жне по­пе­ред неї, а во­на пос­пі­шає за ним, та ні­як не до­же­не йо­го. Ко­ли під­ве­деться во­на, аж над­во­рі вже день. Од­но сон­це се­ред не­ба, а дру­ге тільки що схо­дить в чер­во­них хма­рах. Сниться їй, що во­на мо­ло­да дів­чи­на, в квіт­ках та стріч­ках, під­пе­ре­за­на ви­ши­ва­ним руш­ни­ком, уб­ра­на, як до він­ця. Ми­ко­ла жне по­пе­ред неї, увіг­нав­ся в ви­со­ку, як гай, пше­ни­цю, жне й не роз­хи­ляється, тільки бли­щить про­ти сон­ця йо­го зо­ло­тий серп. Во­на ба­чить, що Ми­ко­ла мо­ло­дий, з чор­ни­ми ку­че­ря­ми на го­ло­ві, в бі­лій со­роч­ці, під­пе­ре­за­ний чер­во­ним по­ясом. Їй ду­же хо­четься по­ди­ви­тись на йо­го ли­це, а він не обер­тається. Пше­ни­ця ва­литься йо­му на пле­че; з ко­лос­ків бриз­кає зо­ло­те зер­но, сип­леться на чор­ні ку­че­рі, на бі­лу со­роч­ку і па­дає до­до­лу. По­тім од­ра­зу з ко­лос­ків по­си­па­лись іск­ри й об­си­па­ли йо­го бі­лу со­роч­ку. Ми­ко­ла обер­нув­ся до неї й гля­нув на неї. Во­на по­ба­чи­ла йо­го мо­ло­де ли­це, чор­ні бро­ви, яс­ні очі й зра­ді­ла.

Нимидора про­ки­ну­лась і по­чу­ва­ла, що її ду­ша розт­ри­во­жи­лась. Во­на по­ча­ла хрес­ти­тись та мо­ли­тись і знов зад­рі­ма­ла.

І здається їй, що во­на в Києві в лав­рі, на ве­чер­ні на страс­тях. Лав­ра пов­ні­сінька лю­дей. Всі лю­ди сто­ять з свіч­ка­ми в ру­ках. Уся церк­ва в свіч­ках, од ни­зу до са­мо­го вер­ху, а десь звер­ху, з ви­со­кої ба­ні, ллються го­ло­си та­кі гар­ні, що їй зда­лось, ні­би во­на в раю. Ко­ли ог­ля­неться во­на на­зад, аж ко­ло неї стоїть Ми­ко­ла, си­вий, як го­луб, з си­ви­ми ву­са­ми, тільки бро­ви чор­ні­ють, як шнур­ки. В йо­го ли­це нуж­ден­не, су­хе, по­­мор­ще­не. Він бе­ре її за ру­ку, і во­ни вдвох з свіч­ка­ми в ру­­ках йдуть до сті­ни. Сті­на розс­ту­пи­лась пе­ред ни­ми. Ми­ко­­ла ве­де її в пе­че­ри, а за ни­ми річ­кою ллється на­род з свіч­ка­ми в ру­ках. Ни­ми­до­ра ог­ля­дається на­зад, аж увесь на­род зник, і во­ни вдвох з свіч­ка­ми йдуть все глиб­ше та глиб­ше ву­зеньки­ми пе­че­ра­ми. По обид­ва бо­ки сто­ять до­мо­ви­ни, а в тих до­мо­ви­нах ле­жать жи­ві мо­щі з дов­ги­ми си­ви­ми бо­ро­да­ми, з чор­ни­ми бро­ва­ми і блис­ку­чи­ми очи­ма. Ни­ми­до­рі ста­ло страш­но, а Ми­ко­ла все да­лі, все глиб­ше ве­де її за ру­ку. В од­ній до­мо­ви­ні во­на вгле­ді­ла от­ця Зе­но­на, кот­рий чи­тав над нею ек­зор­дію. Він усе мор­гав товс­ти­ми си­ви­ми ко­рот­ки­ми бро­ва­ми. Вже во­ни по­ми­ну­ли всі мо­щі, ми­ну­ли мо­щі, що сто­яли за­ко­па­ні в зем­лю до по­яса; вже в них свіч­ки по­гас­ли, а во­ни все йдуть глиб­ше та глиб­ше. Ди­виться Ни­ми­до­ра, аж пе­ред ни­ми заб­ли­щав чер­во­ний світ; їй здається, що во­на з Ми­ко­лою вже на тім сві­ті.

Узенька пе­че­ра розс­ту­пи­лась, і пе­ред нею ста­ла страш­на здо­ро­ва пе­че­ра. Звер­ху по­на­ви­са­ло здо­ро­ве ка­мін­ня, роз­пе­че­не й чер­во­не, як га­ря­че за­лі­зо. Під од­нією ске­лею сто­яло смо­ля­не озе­ро. Во­но ки­пі­ло, як ок­ріп в ча­ву­ні, кле­ко­ті­ло, би­ло­ся в клю­чі під роз­пе­че­ною ске­лею. Се­ред то­го озе­ра сто­яв по по­яс в смо­лі пан Бжо­зовський, ввесь чор­ний та обс­ма­ле­ний. На йо­го го­ло­ві чор­ні­ло во­лос­ся, і вся на йо­му шку­ра по­ре­па­лась. Ро­га­ті й хвос­та­ті чор­ти ви­сі­ли скрізь по ка­мін­ні, не­на­че ка­жан­ки, і по­ли­ва­ли Бжо­зовсько­го звер­ху га­ря­чою смо­лою. Ни­ми­до­ра по­ди­ви­лась на Ми­ко­лу й по­ба­чи­ла йо­го ста­ре, як у ді­да, по­мор­ще­не ли­це, все об­ли­те пе­кельним чер­во­ним сві­том. Їй ста­ло ду­же страш­но. Од ду­хо­ти, од ча­ду во­на не мог­ла ди­хать і… про­ки­ну­лась.

Прокинулась во­на, вста­ла й по­ча­ла клас­ти пок­ло­ни пе­ред об­ра­за­ми за Ми­ко­лу.

- Цього ро­ку я вмру. Ме­ні снив­ся цієї но­чі мій чо­ло­вік, та так страш­но, що й ска­за­ти не мож­на,- го­во­ри­ла вран­ці ді­тям Ни­ми­до­ра, роз­ка­зу­ючи сни.

- Та то, ма­мо, ви ду­маєте за батька, то він вам і сниться,- ска­за­ла Люб­ка.

- Ні, доч­ко, моя смерть вже в ме­не за пле­чи­ма. Так ме­ні оце ста­ло важ­ко, що вже не стає ду­ху й ди­хать. Це вже моя смерть тис­не ме­не в гру­дях. Ко­ли б вер­нув­ся твій батько хоч пе­ред смер­тю.

Через тиж­день Ни­ми­до­рі знов прис­нив­ся сон, ні­би во­на блу­кає з Ми­ко­лою вно­чі по яко­мусь ши­ро­ко­му сте­пу. Все не­бо вкри­те чор­ни­ми хма­ра­ми. Над­во­рі душ­но, як у пек­лі, а на всьому не­бі блис­кає страш­на блис­кав­ка й гри­мить грім без­пе­рес­тан­ку, не­на­че в го­ро­би­ну ніч. По один бік блис­не блис­кав­ка чер­во­ним сві­том, і во­на ба­чить Ми­ко­лине ли­це все чер­во­не, не­на­че з роз­пе­че­но­го за­лі­за; з дру­го­го бо­ку миг­не зе­ле­на блис­кав­ка, і Ми­ко­ли­не ли­це стає зе­ле­не, не­на­че в утоп­ле­ни­ка; то знов миг­не во­гонь яс­ний, як світ сон­ця, і пе­ред нею май­не мо­ло­де, пиш­не па­ру­бо­че Ми­ко­ли­не ли­це з рум’яни­ми що­ка­ми, з чор­ни­ми бро­ва­ми. Ни­ми­до­рі ста­ло страш­но. По всьому не­бі на­че лі­та­ють ог­не­ні змії; все не­бо ні­би тріс­кається од вер­ху до са­мо­го ни­зу і вздовж, і впо­пе­рек; а навк­ру­ги ши­ро­кий без кін­ця степ: ні­де не вид­но ні де­рев­ця, ні ха­ти­ни. Ко­ли це од­ра­зу пе­ред ни­ми за­шу­мі­ла по ка­мін­ні річ­ка. Не­бо по­се­ре­ди­ні про­ло­ми­лось, і звід­тіль зій­шло сон­це се­ред не­ба. Во­на по­ба­чи­ла за річ­кою на го­рі пиш­ний са­док, де між зе­ле­ни­ми яб­лу­ня­ми рос­ло де­ре­во з зо­ло­ти­ми яб­лу­ка­ми, де на де­ре­ві шу­га­ли й спі­ва­ли рай­ські пти­ці в зо­ло­то­му пір’ї, з зо­ло­ти­ми він­ця­ми на го­ло­вах, з па­ви­ни­ми дов­ги­ми хвос­та­ми. Во­да шу­мить між ка­мін­ням, під­ки­дає вго­ру хви­лі, а з ка­ме­ня на ка­мінь ле­жать хист­кі кла­доч­ки. Ми­ко­ла пі­шов упе­ред і по­вів її за ру­ку. Во­на гля­ну­ла на­низ на страш­ний шум, і в неї го­ло­ва за­мо­ро­чи­лась. Заг­ри­мів страш­ний грім. Сон­це впа­ло з не­ба в річ­ку. А блис­кав­ка все бі­гає по не­бі. Ни­ми­до­ра про­ки­ну­лась і вся тру­си­лась, ні­би в про­пас­ни­ці.

- Дочко моя, знов ме­ні снив­ся твій батько і так страш­но!..- ка­за­ла Ни­ми­до­ра доч­ці, і од то­го ча­су во­на ста­ла жу­риться і вда­лась в сум та ту­гу.

Тим ча­сом в на­ро­ді піш­ла чут­ка, піш­ла й по­ко­ти­лась по се­лах, як грім по не­бу: то бу­ла чут­ка про во­лю. На­род за­шу­мів, як бір в не­го­ду. Вста­ла, ні­би з до­мо­ви­ни, чут­ка про ко­зач­чи­ну. В Ва­сильків­щи­ні й Ка­нів­щи­ні схо­пив­ся бунт, як по­же­жа се­ред но­чі. На­род під­няв­ся й пі­шов ва­та­га­ми од се­ла до се­ла, ні­би хо­тів знай­ти ско­рі­ше во­лю. Всі за­пи­су­ва­лись в ко­за­ки, бо го­во­ри­ли, хто за­пи­шеться в ко­за­ки, той не ро­би­ти­ме пан­щи­ни. Десь узя­лась звіст­ка, що во­ля вже прий­шла од ца­ря, та її хо­ва­ють од на­ро­ду по­пи, бо дер­жать ру­ку за па­на­ми. На­род по­чав прис­та­ва­ти до по­пів, щоб во­ни чи­та­ли на­ро­до­ві во­лю, по­ча­ли зну­ща­тись над ни­ми, му­чи­ти їх.

Та чут­ка, як хви­ля на мо­рі, звід­кільсь піш­ла скрізь і дій­шла й до Вер­бів­ки. На­род за­го­мо­нів по яр­мар­ках і роз­во­зив го­мін по се­лах. Ни­ми­до­ра по­ве­се­лі­ша­ла. Во­на ду­ма­ла, що от-от Ми­ко­ла по­чує про во­лю й, мо­же, вер­неться в Вер­бів­ку.

- Господи, ко­ли б ме­ні по­жи­ти на сві­ті хоч рік. Я знаю, що Ми­ко­ла вер­неться, по­чув­ши про во­лю, і поп­ро­щається зо мною на цім сві­ті за свою про­ви­ну,- го­во­ри­ла Ни­ми­до­ра.

Цвіли сад­ки і одц­ві­та­лись, а Ми­ко­ла не вер­тав­ся. Вже зе­ле­не жи­то по­ча­ло по­ло­віть, а йо­го не бу­ло. Ни­ми­до­ра по­ча­­ла сла­бу­вать і за­ле­жу­ва­тись. Нас­та­ла пет­рів­ка. Ни­ми­до­ра на­си­лу од­го­ві­лась. Вже її на­си­лу но­си­ли но­ги. Во­на зсо­х­ла, зв’яла; ли­це по­мор­щи­лось і по­тем­ні­ло; тільки тем­ні очі бли­ща­ли між жов­ти­ми зморш­ка­ми.

Раз Ни­ми­до­ра си­ді­ла ко­ло вік­на й ди­ви­лась в од­чи­не­ну ква­тир­ку. В сад­ку зе­ле­ні­ли виш­ні й гру­ші, ще­бе­та­ли со­ло­вей­ки, а в да­ле­ко­му лу­зі між вер­ба­ми ку­ва­ла зо­зу­ля. Ко­ли це проз са­мий її вид пурх­ну­ла в ква­тир­ку лас­тів­ка, пок­ру­ти­лась у ха­ті кру­гом стін, сі­ла на об­раз, по­ще­бе­та­ла, зня­лась, знов пурх­ну­ла на­зад в ква­тир­ку і схо­ва­лась в виш­нях.

- Це вже моя смерть при­хо­ди­ла по ме­не! Це не­дур­но при­ле­ті­ла в ха­ту лас­тів­ка,- ска­за­ла Ни­ми­до­ра доч­ці.

Через тиж­день Ни­ми­до­ра ляг­ла і більше вже не вста­ва­ла. Її зда­ви­ло в гру­дях, і в неї не ста­ло ду­ху ди­хать. Во­на все прис­лу­ха­лась, чи не йде Ми­ко­ла. По­си­ла­ла Люб­ку за двір виг­ля­дать та все три­во­жи­лась, як со­ба­ки гав­ка­ли над­во­рі.

- Піди, доч­ко, од­чи­няй во­ро­та; батько прий­шов, щоб поп­ро­­щаться за свій гріх. Щось зас­ту­го­ні­ло ко­ло во­ріт,- ка­за­ла ні­би че­рез сон Ни­ми­до­ра, лед­ве розп­лю­щу­ючи вії й ві­ка.

Любка ви­хо­ди­ла на под­вір’я і знов вер­та­лась до ха­ти. Ни­ми­до­ра на­си­лу зво­ди­ла дух.

- Любко, чи не прий­шов батько? Ме­ні здається, що я чу­ла йо­го го­лос за вік­ном,- ска­за­ла, як че­рез сон, Ни­ми­до­ра.

- Ні, ма­мо! бог з ва­ми. То со­ло­вей­ки ще­бе­чуть в сад­ку,- про­мо­ви­ла Люб­ка.

- Якби він прий­шов, ме­ні бу­ла б, мо­же, по­лег­кість,- ска­за­ла во­на.

Нимидора не по­ба­чи­ла Ми­ко­ли й пе­ред смер­тю. Во­на вме­р­ла без­та­лан­ною, як і ро­ди­лась без­та­лан­ною. Су­сі­ди за­­вер­ті­ли їй го­ло­ву на­міт­кою й пок­ла­ли на ла­ві. Ни­ми­до­ра ле­жа­ла жов­та, як віск. Су­сі­ди вхо­ди­ли й ви­хо­ди­ли, а Люб­ка го­ло­си­ла над ма­тір’ю, при­пав­ши до неї. Во­на так гар­но пла­­ка­ла, що всі мо­ло­ди­ці в ха­ті пла­ка­ли вку­пі з нею.

- Ненько моя, го­луб­ко моя! На­що ж ти ме­не так ра­но по­ки­даєш? Чи я ж те­бе не лю­би­ла, чи я то­бі не го­ди­ла? Чи я ра­но не вста­ва­ла, чи я те­бе не дог­ля­да­ла, що ти ме­не на­ві­ки по­ки­даєш?

Ненько моя, лас­тів­ко моя! Десь ти ба­га­то го­ря заз­на­ла, десь ти ба­га­то сліз ви­ли­ла, що не схо­ті­ла на цім сві­ті жи­ти, та по­ли­ну­ла, як си­ва зо­зу­ля, в да­ле­ку сто­ро­ноньку. Ко­ли ж те­бе, моя ма­тін­ко, до­жи­дать в гос­ті? Чи гли­бо­ки­ми сні­га­ми, чи зе­ле­ни­ми лу­га­ми, чи бі­ли­ми виш­не­ви­ми сад­ка­ми?

Матусю моя, ле­бі­донько моя! Звід­кіль те­бе жда­ти, звід­кіль виг­ля­дать? Чи з за­хо­ду, чи з схо­ду, чи з-за синього мо­ря, чи з ши­ро­ко­го сте­пу? Чи при­бу­деш до ме­не, моя ма­тін­ко, бист­рою річ­кою, чи буй­ним віт­ром, чи дріб­ним до­щем, чи бі­лою хма­рою; чи при­ли­неш до ме­не си­вою зо­зу­лею та за­куєш в виш­не­во­му са­доч­ку?

Ненько моя, лас­ті­воч­ко, зо­ло­те на­сін­няч­ко! Де ж те­бе по­сію, моя ма­тін­ко рід­на? Чи в синьому не­бі, чи в зе­ле­но­му лу­зі, чи в виш­не­во­му са­доч­ку? Чи зій­деш ти зір­кою на не­бі, чи ро­зів’єшся пов­ною ро­жею в са­доч­ку?

Всі мо­ло­ди­ці пла­ка­ли й ка­за­ли, що ніх­то в ці­ло­му се­лі не вміє так гар­но го­ло­сить, як мо­ло­да Люб­ка.

Поховали Ни­ми­до­ру на кла­до­ви­щі ря­дом з її те­щею і тес­тем. Люб­ка по­са­ди­ла край мо­ги­ли вер­бу, а її чо­ло­вік пос­та­вив не­ве­лич­ко­го хрес­та. Всі лю­ди в се­лі жал­ку­ва­ли за Ни­ми­до­рою і про­си­ли бо­га, щоб їй хоч по смер­ті бу­ло лег­ко ле­жа­ти та зем­лю дер­жать, бо на цьому сві­ті її жит­тя бу­ло важ­че од си­рої зем­лі.

VIII

Микола все слу­жив заб­род­чи­ком в Ков­ба­нен­ко­вій ва­та­зі. Мок­ри­на дов­го лю­би­ла йо­го та все да­ва­ла гар­бу­зи своїм же­ни­хам. Батько ла­яв її, ма­ти пла­ка­ла, вмов­ля­ла, та ні­чо­го не вді­яла. Мок­ри­на вий­шла за­між аж че­рез кілька год, то­ді, як про­хо­ло­ло її сер­це і Ми­ко­ла по­ки­нув Ков­ба­нен­ка.

Раз Ми­ко­ла по­ла­яв­ся і тро­хи не по­бив­ся з ота­ма­ном. По­ча­лась вес­на. Заб­род­чи­ки з ота­ма­ном зби­ра­ли­ся плис­ти на мо­ре ло­ви­ти ри­бу. Во­ни поск­ла­да­ли не­во­ди на віз і вий­шли з се­ла ці­лою ва­та­гою. Пер­шу вес­ня­ну «крас­ну» то­ню, по давньому зви­чаю, взяв со­бі ота­ман усю. То­ня вда­лась і спра­в­ді крас­на: не­від був пов­ні­сінький ба­ла­му­тів, осет­рів, бі­лу­ги, ла­керд та морських пів­нів. Ри­бал­ки на­си­лу ви­во­ло­к­ли її на бе­рег.

Отаман ви­віз заб­род­чи­кам мо­го­рич. Мо­го­рич був ску­пе­нь­кий. Заб­род­чи­ки не­на­че ковт­ну­ли му­ху і по­ча­ли пі­дій­мать ота­ма­на на сміх.

Красна то­ня вда­лась доб­ра; але то­го лі­та ри­ба ло­ви­лась ду­же по­га­но. Заб­род­чи­ки роз­ді­ли­ли во­се­ни до­хід і на­си­лу за­ро­би­ли по двад­цять кар­бо­ван­ців. Ота­ман їх тро­хи й до то­го об­ду­рив: не дав всієї їх част­ки. Во­ни піш­ли в міс­то пи­ти мо­го­рич, і їм не ста­ло за що не тільки пох­ме­ли­тись, але на­віть впи­тись.

Другого дня вве­че­рі во­ни вер­ну­лись до ота­манської ха­ти ду­же ли­хі. Ота­ман­ша ви­нес­ла на ве­че­рю черст­во­го хлі­ба і вчо­рашньої сма­же­ної ри­би, кот­ру в ін­ший час во­на ви­ки­да­ла кач­кам як неп­ри­дат­ний для лю­дей по­жи­вок.

- Чи вже ж, па­не ота­ма­не, в те­бе не знай­шло­ся кра­щої ри­би нам на ве­че­рю? - спи­тав сер­ди­тий Ми­ко­ла.- Чи вже ж за ту крас­ну то­ню ми ще бу­де­мо їсти по­за­то­ріш­ній хліб? Са­мі спо­жи­ли сві­женьку й га­ря­чу риб­ку, а ви, мов­ляв, їжте й хо­лод­ну й нет­рив­ну.

- А де ж я візьму сві­жої? - ска­зав ота­ман.- Не ве­ре­дуй­те ли­шень та ви­киньте з го­ло­ви оту ду­рість! Чи ви по­ка­зи­лись, чи збо­же­во­лі­ли сьогод­ні?

- А ми ж десь узя­ли крас­ну то­ню, кот­ра од­на бу­ла вар­та на­шої пра­ці за ці­ле лі­то.

- Оце! Як кор­жа, так кор­жа! Як спе­че­мо, то й да­мо! - ска­зав нас­міш­ку­ва­то ота­ман і ти­ми сло­ва­ми розд­ра­ту­вав Ми­ко­лу.

Микола схо­пив­ся з міс­ця і крик­нув:

- Давай, ота­ма­не, доб­ру ве­че­рю, а то по­ла­таю бо­ки оцим києм. Це справ­ді знай­шов­ся гар­ний да­ва­лець: ро­бо­ти дає ба­­га­то, а харч дає ви­дав­цем. Знай­де­мо кра­щих, здат­ли­ві­ших од те­бе най­ма­чів.

- Ти, Ми­ко­ло, бун­туєш ме­ні усіх заб­род­чи­ків, бо їх на­мов­ляєш. Для та­ких на­мов­ни­ків на зма­ган­ня та ко­лот­не­чу в ме­не не­ма міс­ця. Од­че­пись од ме­не із своєю на­мо­гою, на­пи­­туй со­бі де­ін­де ха­зяїна.

Микола вхо­пив в ру­ки дрюч­ка й ки­нув­ся до ота­ма­на. Ота­ман вхо­пив за кі­нець дрюч­ка й по­тяг до се­бе. Між ни­ми по­ча­ла­ся тя­га­ни­на, тро­хи це бій­ка.

- Пусти! - кри­чав Ми­ко­ла, по­са­та­нів­ши од злос­ті.

- Ба, не пу­щу! Яке пра­во ти маєш зо мною биться,- кри­чав ота­ман,- ти ме­ні не при­го­нич і не ха­зяїн. Тут моя во­ля во­лить.

- Ти ду­маєш, як ти ота­ман, то й ве­ли­ке ца­бе? Би­ли ми й не та­ких па­нів, як ти! - крик­нув Ми­ко­ла з зліс­тю й смик­нув з рук дрюч­ка так, що обш­мульгав ота­ма­но­ві ру­ки.

Отаман ки­нув­ся нав­ті­ка­ча. Над­во­рі най­мит гар­ма­ну­вав пше­ни­цею, тя­га­ючи во­ла­ми ко­лод­ку чи вал по роз­ки­да­них і розв’яза­них сно­пах. Ота­ман пе­рес­ко­чив че­рез вал, че­рез розв’язь і по­біг по­за во­ла­ми. Ми­ко­ла за­че­пив­ся но­гою за вал, дав стор­ча­ка в пше­ни­цю і тільки че­рез це не дос­тав ота­ма­на дрюч­ком по спи­ні. Ота­ман по­біг кру­гом ха­ти, а Ми­ко­ла пог­нав­ся за ним навз­до­гін­ці. Ота­ман вско­чив у сі­ни й за­пер две­рі за­со­вом.

- Не ви­ходь же з ха­ти, бо вб’ю! - гу­кав Ми­ко­ла, гур­ка­ючи ку­ла­ком у две­рі та тор­га­ючи две­рі за клям­ку.

Отаман знав Ми­ко­ли­ні но­ро­ви і справ­ді за­пер­ся в ха­ті та й не ви­хо­див, до­ки Ми­ко­ла не ліг спа­ти.

Микола вдос­ві­та заб­рав свої ма­нат­ки й прис­тав до дру­гої ва­та­ги.

Отаманові бу­ло шко­да Ми­ко­ли. Він слу­жив йо­му ду­же до­б­ре, пра­цю­вав і пад­ку­вав щи­ро ко­ло ро­бо­ти, по­ма­гав на­віть в гос­по­дарст­ві й був доб­рим кри­ла­шем. На дру­гу вес­ну він пі­шов до Ми­ко­ли, пе­реп­ро­сив йо­го гар­ненько; і во­ни по­ми­ри­лись і за­пи­ли свар­ку й мир мо­го­ри­чем. Ми­ко­ла знов вер­нув­ся до Ков­ба­нен­ко­во­го ку­ре­ня.

Довго слу­жив Ми­ко­ла в заб­родській ва­та­зі й за­ро­бив чи­ма­ло гро­шей. Він пос­та­вив со­бі зем­лян­ку, по­чав на­віть ха­зяй­ну­ва­ти, але йо­му бу­ло тяж­ко й сум­но жить са­мо­му, і він прис­тав до то­ва­рист­ва. Тим ча­сом з Вер­бів­ки все вті­ка­ли лю­ди од ли­хо­го па­на Бжо­зовсько­го. Ба­га­то їх ти­ня­лось по са­хар­нях, ба­га­то піш­ло на за­ро­біт­ки до Оде­си. Бу­ва­ючи в Оде­сі, Ми­ко­ла стрі­чав­ся з вер­бів­ця­ми і за­тя­гав їх до Ков­ба­нен­ко­вої ва­та­ги. Він роз­пи­ту­вав про Ни­ми­до­ру, про свій грунт, про ма­тір, а вреш­ті й про па­на Бжо­зовсько­го. Він доб­ре знав, що вер­таться до Вер­бів­ки не мож­на, до­ки жи­во­ті­ти­ме ста­рий пан. Тим ча­сом Бжо­зовський ба­га­то втра­тив своїх пан­щан­них лю­дей і по­чав їздить скрізь по са­хар­нях та зга­ня­ти їх до­до­му. Чи­ма­ло лю­дей по­ло­вив він і вер­нув до Вер­бів­ки, та ні­де не зна­хо­див Дже­рі.

Він пам’ятав йо­го ку­ла­ки, і на йо­го гру­дях і до­сі ні­би вог­нем пек­ло те міс­це, де йо­го вда­ри­ла му­жи­ча ру­ка.

В той час в Акер­ма­ні нас­тав ста­но­вий, ро­дом з Київщи­ни, знай­омий і на­віть при­ятель Бжо­зовсько­го. Пе­ре­би­ра­ючись з міс­ця на міс­це, він заб­рів аж на Бас­са­ра­бію і дос­від­чивсь, що в заб­родських ва­та­гах ба­га­то вер­бівських вті­ка­чів. Ста­но­вий на­ле­тів нес­по­ді­ва­но з по­лі­цією й на Ков­ба­нен­ків ку­рінь, по­ха­пав ба­га­то вер­бів­ців і між ни­ми й Ми­ко­лу, їх усіх по­за­би­ва­ли в кай­да­ни й по­са­ди­ли в тюр­му. Ста­но­вий за­раз дав зна­ти Бжо­зовсько­му. Бжо­зовський, ма­ючи ді­ло в Оде­сі, поїхав до Оде­си, а по­тім і до Акер­ма­на. В йо­го ду­ша стре­пе­ну­лась од пи­хи. Він був ла­ден втра­тить пів-Вер­бів­ки, аби тільки помс­ти­тись над Ми­ко­лою. Бжо­зовський поїхав до Акер­ма­на і по­дав про­шен­ня в суд. Од­на­че йо­му не ви­да­ли під­да­них без су­ду.

Довго си­ді­ли в тюр­мі ри­бал­ки, до­ки їх пок­ли­ка­ли на суд. Бжо­зовський ждав тиж­день, ждав дру­гий, а су­ду не бу­ло. Вже ми­нув мі­сяць. Бжо­зовський вит­ра­тив ба­га­то гро­шей, про­жи­ва­ючи в Акер­ма­ні, а су­ду все-та­ки не бу­ло. Бжо­зовсько­му зда­ло­ся з нудьги, що і йо­го по­са­ди­ли в тюр­му на ви­сід­ку, як і йо­го під­да­них. На­реш­ті йо­го пок­ли­ка­ли в суд. Два мос­ка­лі з руш­ни­ця­ми на пле­чах при­ве­ли на суд де­­сять вер­бів­ців. Во­ни вгле­ді­ли сво­го па­на й по­опус­ка­ли го­ло­ви. Один Ми­ко­ла смі­ли­во ди­вив­ся на па­на своїми тем­ни­ми про­ни­зу­ва­ти­ми очи­ма. Бжо­зовський, вже зов­сім си­вий, вит­рі­щив на нього свої здо­ро­ві очі й, здається, був ла­ден з’їсти Ми­ко­лу очи­ма.

Перед су­дом сто­яло де­сять чо­ло­ві­к бур­лак. То не бу­ли ті обід­ра­ні, зам­лі­лі, мир­ша­ві бур­ла­ки, які про­бу­ва­ють по ук­раїнських са­хар­нях. Пе­ред су­дом сто­яли здо­ро­ві ви­со­кі лю­ди, пов­би­ра­ні в гар­ну оде­жу. Між усі­ма бур­ла­ка­ми виз­на­чав­ся Ми­ко­ла своїм зрос­том, своїм рів­ним ста­ном і гор­дим, смі­ли­вим пог­ля­дом. Йо­го не зіг­ну­ла не­до­ля й тяж­ка не­во­ля. Йо­го бро­ви і ву­са чор­ні­ли, а го­ло­ва вже ні­би сні­гом при­па­ла. Вис­ки й тім’я ще чор­ні­ли й лис­ні­ли, і тільки ні­би бі­лим пи­лом при­па­ли, а си­ви­на об­хо­пи­ла йо­го го­ло­ву, ні­би бі­лим він­ком, як бу­ває у чор­ня­вих лю­дей з цуп­ким гус­тим во­лос­сям. Він став ви­со­кий та пос­тав­ний чо­лов’яга з ду­жи­ми ру­ка­ми, з ши­ро­ким ста­ном. На йо­го міц­них ру­ках бу­ло вид­но ні­би дро­тя­ні нап­ру­же­ні жи­ли. З-під гус­тих низьких брів бли­ща­ли не­ве­ли­кі тем­ні гор­ді очі. Вид в йо­го був смі­ли­вий. Чор­ні дов­гі ву­са ви­сі­ли, як дві га­дю­ки. Вид йо­го був одк­ри­тий, не­на­че вип­ну­тий. Ні один пру­жок ли­ця не хо­вав­ся десь все­ре­ди­ну; тільки очі ле­жа­ли гли­бо­ко в ям­ках, ні­би по­хо­ва­лись десь під бро­ва­ми, й виг­ля­да­ли звід­тіль і ро­зум­но, й хит­ро, й смі­ли­во, й гор­до, та все ди­ви­лись ско­са в бік, ні­би ка­за­ли, що во­ни ні­ко­му не ймуть ві­ри. Ін­ші бур­ла­ки, по­ба­чив­ши сво­го па­на, сто­яли пох­ню­пив­шись. Зда­ва­лось, ні­би во­ни по­ба­чи­ли свою смерть, що під­ня­ла над їх го­ло­ва­ми за­ліз­ну за­маш­ну ко­су.

- Як вас звуть? - спи­тав суд­дя в Ми­ко­ли.

- Я Іван Пос­мі­тюх,- про­мо­вив Дже­ря не­охо­че низьким го­­ло­сом, ні­би з до­мо­ви­ни.

- Він зветься Ми­ко­ла Дже­ря! - крик­нув Бжо­зовський, не втер­пів­ши, і заб­ли­щав своїми сі­ри­ми круг­ли­ми вит­ріш­ку­ва­ти­ми очи­ма.

- Якого ти вєро­іс­повєда­нія? - пи­тав да­лі суд­дя по-ве­ли­ко­­руській.

- Бассарабського,- ска­зав Ми­ко­ла, не зро­зу­мів­ши слів суд­ді й ду­ма­ючи, що він йо­го пи­тає про гу­бер­нію.

- Я не про те пи­таю. До якої церк­ви ти хо­диш? - пи­тав да­лі суд­дя.

- Часом ход­жу до крив­дянської, а ча­сом до акер­манської, як тра­питься.

- Та не про те мо­ва мо­виться. Якої ти ві­ри? - пи­тав суд­дя вже сер­ди­то.

- Якої ж я ві­ри… хрис­ти­янської, та­кої, як і лю­ди,- ска­зав Ми­ко­ла.

- Звідкіль ти ро­дом? Де жив твій батько і як твій батько звав­ся?

- Я та­ки ту­теш­ній з ді­да й з пра­ді­да. Я ро­дом з Крив­ди. Батько мій звав­ся Пос­мі­тюх, і ді­да лю­ди драж­ни­ли Пос­мі­тю­хом.

- Він ро­дом з Вер­бів­ки, з Київської гу­бер­нії,- обіз­вав­ся пан, ди­ву­ючись з Дже­ри­них слів.

- Я в Вер­бів­ці зро­ду й не був і на­віть не знаю, де во­на зна­хо­диться і до яко­го па­на на­ле­житься,- ти­хо обіз­вав­ся Ми­ко­ла.

- Ти втік з Вер­бів­ки вже то­му бу­де більше як двад­цять год,- ска­зав пан.

- Може, хтось ко­ли і вті­кав, тільки не я,- гор­до­ви­то ска­зав Ми­ко­ла,- я не во­ло­цю­га й не прой­дис­віт.

Суддя роз­сер­див­ся, по­ки­нув пи­тать Ми­ко­лу й обер­нув­ся до ін­ших бур­лак.

- А вас як звуть? - спи­тав він у дру­го­го чо­ло­ві­ка.

- Я Грицько Пос­мі­тюх.

- Ви не ро­дич Іва­но­ві Пос­мі­тю­сі?

- Я йо­го син,- ска­зав бур­ла­ка ду­же ти­хо, спус­тив­ши зов­сім очі до­до­лу. Йо­му, оче­ви­дяч­ки, ні­яко­во бу­ло бре­ха­ти, та не­до­ля си­лу­ва­ла до то­го.

- А вас як звуть? - обер­нув­ся суд­дя до третього бур­ла­ки.

- Я Кар­по Пос­мі­тюх,- обіз­вав­ся чо­ло­вік нес­мі­ли­во.

- Ви не до­во­ди­тесь ро­ди­чем цим двом Пос­мі­тю­хам? - спи­тав суд­дя.

- Я Іва­нів брат,- не­на­че крізь сон про­мо­вив чо­ло­вік, зов­сім по­хи­лив­ши го­ло­ву, бо він був за­пи­са­ний в Крив­ді Ми­ко­ли­ним бра­том.

Суддя спи­тав чет­вер­то­го чо­ло­ві­ка, а да­лі п’ято­го. І ті наз­ва­ли се­бе си­на­ми Ми­ко­ли Дже­рі.

- Та й ба­гацько ж у вас, чо­ло­ві­че, си­нів, та ще й не­мо­ло­дих! - про­мо­вив суд­дя, смі­ючись, і з ним ра­зом за­ре­го­та­лись усі суд­чи­ки.

Пан тільки вит­рі­щав очі на ту ко­ме­дію і не знав, чи ті лю­ди жар­ту­ва­ли, чи зов­сім по­ду­рі­ли.

Другі бур­ла­ки зва­ли се­бе уся­ки­ми пріз­ви­ща­ми, яки­ми їх по­за­пи­су­ва­ли в акер­манських се­лах, але не ти­ми, що їх зва­ли у Вер­бів­ці. Пан на­си­лу пос­те­ріг ту шту­ку.

Суддя заг­ля­нув у паш­пор­ти. В паш­пор­тах бу­ли та­кі са­мі пріз­ви­ща, яки­ми бур­ла­ки се­бе на­зи­ва­ли. Він зве­лів од­вес­ти бур­лак до тюр­ми, а на суд при­вес­ти то­го ста­рос­ту й пи­са­ря, що ви­да­ва­ли паш­пор­ти. Суд­дя знав, як ро­би­лось та­ке ді­ло в Акер­ман­щи­ні, і тільки ре­го­тавсь.

Знов мос­ка­лі од­ве­ли бур­лак в тюр­му. Їм за­ба­жа­лось луч­че йти на Си­бір, ніж вер­таться у Вер­бів­ку до па­на. Во­ни зна­ли, що пан не дур­но приїхав і дур­но не поїде до­до­му. Бжо­зовський знов му­сив жда­ти кін­ця то­го су­ду і вже не ра­дий був, що виїхав з до­му. Він тільки ті­шив се­бе тією дум­кою, що дасть Ми­ко­лі кілька со­тень рі­зок, помс­титься над ним і од­дасть йо­го в мос­ка­лі.

В той час, як бур­ла­ки до­сид­жу­ва­ли свій час у тюр­мі, ста­лось ве­ли­ке й нес­по­ді­ва­не для бур­лак ді­ло. Прий­шла на­род­на во­ля, і пан­щи­на на­ві­ки за­ги­ну­ла. Чут­ка про ту во­лю ще не дій­шла в акер­манський за­ку­ток, не дій­шла до тієї тюр­ми, де по­не­ві­ря­лись і нудьгу­ва­ли бур­ла­ки. Але пан Бжо­зовський по­чув про те ді­ло і ні­як не йняв то­му ві­ри.

Знов од­чи­ни­лись две­рі в тюр­мі; знов мос­ка­лі по­ве­ли бу­р­лак на суд. На су­ді вже сто­яв і ста­рос­та й пи­сар з Крив­ди. Там вже був і пан Бжо­зовський.

А тим ча­сом прий­шла опо­віст­ка про виз­во­лен­ня се­лян од пан­щи­ни. Про це вже опо­віс­ти­ли в церк­вах тієї не­ді­лі. Суд­дя ба­чив, що бур­лацьке ді­ло розв’язу­ва­лось те­пер зов­сім інак­ше. Бур­ла­ки сто­яли ні­би під ши­бе­ни­цею. Суд­дя вий­­няв лист про во­лю й го­лос­но про­чи­тав йо­го. Бур­ла­ки ні­чо­гі­сінько не втя­ми­ли че­рез ту мо­ву.

- Чи зро­зу­мі­ло для вас, за що я про­чи­тав? - спи­тав він у бур­лак.

- Ні, па­не! - обіз­ва­лись во­ни.

Суддя по­чав тов­ма­чить їм, що во­ни од то­го дня вже во­льні, не пан­щан­ні, а ко­ли хо­чуть ма­ти по­ле, то щоб хут­чій вер­та­лись не до Крив­ди, а до своєї гос­по­ди, звід­кіль во­ни пов­ті­ка­ли. Бур­ла­ки сто­яли ні жи­ві, ні мерт­ві; од­на­че ні один з них не йняв суд­ді ві­ри, і кож­ний мав на дум­ці, що їх хит­ро ду­рять.

- Ну приз­на­вай­тесь те­пер, чи ви справ­ді Пос­мі­тю­хи? - жар­ту­вав суд­дя.- Ви те­пер не пан­щан­ні, а вольні, і вер­тай­тесь, ко­ли схо­че­те, й до­до­му.

Бурлакам зда­лось, що суд­дя під­хо­дить тільки до них шту­­ка­ми, щоб до­пи­таться, хто во­ни та­кі.

- Ні, па­не! Ми та­ки Пос­мі­тю­хи з батьків, з ді­дів, з пра­ді­дів! - ска­зав Ми­ко­ла.

- А як я дам вам паш­пор­ти на во­лю і зве­лю вам йти до го­с­по­ди, ще й пан­щи­ни не ро­бить.

- Воля ва­ша! Ми та­ки крив­дянські. Пос­мі­тю­хи з ді­дів і пра­­ді­дів,- знов ска­зав Ми­ко­ла.- На­ша батьків­щи­на й ді­ди­з­на, і на­ша дер­жа­ва в Крив­ді.

Суд­дя мах­нув ру­кою, а пан Бжо­зовський сто­яв те­пер ні в сих ні в тих, як сто­яли не­ща­с­­ні бур­ла­ки з по­чат­ку су­ду.

Бурлаки тільки то­ді пой­ня­ли ві­ри, як од їх ос­ту­пи­лись мос­ка­лі з руш­ни­ця­ми, як їх ви­пус­ти­ли і справ­ді на се­ло.

Тільки то­ді во­ни ні­би на світ на­ро­ди­лись.

- От те­пе­реч­ки ми вже й справ­ді не Пос­мі­тю­хи,- про­мо­вив Ми­ко­ла,- до­ве­деться знов вих­ре­щу­ваться на­но­во на ста­рі пріз­ви­ща, та не знаю, в ко­го й де вих­ре­щу­ва­тись.

- Мабуть, у Вер­бів­ці, як ка­зав суд­дя,- го­во­ри­ли бур­ла­ки.

Пан Бжо­зовський му­сив тьопаться на­зад до Вер­бів­ки, а бур­ла­ки по­ча­ли й со­бі лаш­ту­ваться в да­ле­ку до­ро­гу. Во­ни посп­ро­ду­ва­ли, що ма­ли, зіб­ра­ли гро­шей, діж­да­ли теп­лих днів і вес­ною розп­ро­ща­лись з ота­ма­ном та й ру­ши­ли в да­ле­ку до­ро­гу. Тільки по­зос­та­ва­лись ті, що по­же­ни­лись вдру­­ге при жи­вих жін­ках.

В той час в Крив­ді і в ін­ших акер­манських се­лах, по кни­ж­­ках, по­мер­ла ве­ли­ка си­ла на­ро­ду. По­мер і нев­ми­ру­щий По­с­мі­тюх з усі­ма си­на­ми, бра­та­ми й з не­бо­жа­ми, та ще й в один день, а Ки­ши­нівська кон­сис­то­рія, роз­див­ля­ючись кни­­ги, пе­ре­ля­ка­лась од та­кої страш­ної по­шес­ті та по­мір­ку в Акер­ма­ні і в ці­лій Бас­са­ра­бії. Піш­ла на­віть чут­ка, що знов про­ки­ну­лась на Бас­са­ра­бії бен­дерська чу­ма.

Знов пе­ред бур­ла­ка­ми ро­зіс­лав­ся ска­тер­тею ши­ро­кий степ; знов піш­ли во­ни знай­оми­ми шля­ха­ми. Во­ни ні­би не йшли, а, зда­ва­лось, са­мі но­ги нес­ли їх до­до­му. В кож­но­го на ду­ші бу­ла дум­ка то за ма­тір, то за жін­ку та ді­тей. Їм усім зда­ва­лось, що во­ни не жи­ли, а тільки жи­во­ті­ли на чу­жи­ні, ти­ня­ючись в най­мах по уся­ких міс­цях.

- Чи зас­та­не­мо жи­ви­ми своїх? - не­са­мо­хіть ви­мо­вив­ся Ми­­ко­ла; і ніх­то не обіз­вав­ся на йо­го сло­ва. Кож­но­му бу­ло ра­діс­но, але над тією ра­діс­тю в кож­но­го на ду­ші ні­би ле­жав важ­кий ка­мінь.

Багацько сіл, ба­га­то міст на Ук­раїні ми­ну­ли бур­ла­ки; ба­га­то не­діль на­лі­чи­ли во­ни в до­ро­зі, до­ки при­би­лись до Вер­бів­ки. Сад­ки цві­ли й одц­ві­та­лись, жи­то в по­лі зня­ло­ся ру­ном і піш­ло вго­ру, а во­ни все йшли та йшли, до­ки од­но­го дня над­ве­чір пе­ред ни­ми ро­зіс­ла­лась на до­ли­ні Вер­бів­ка. Всі бур­ла­ки ста­ли на го­рі й дов­го ди­ви­лись на рід­не се­ло. Вер­бів­ка зе­ле­ні­ла своїми вер­ба­ми, сад­ка­ми, ого­ро­ди­ною. Кож­ний шу­кав очи­ма своєї осе­лі й ха­ти; в кож­но­го сльози на­вер­та­лись на очі. Вер­бів­ка ду­же змі­ни­лась. Се­ло роз­рос­лось по­над Рас­та­ви­цею. На ни­зи­ні в од­но­му міс­ці ні­би ви­ріс край се­ла но­вий ку­ток.

Бурлаки спус­ти­лись з го­ри й увій­шли в се­ло. З ни­ми стрі­ча­лись лю­ди, та все нез­най­омі, та все ні­би чу­жі.

- Чи є тут у вас на се­лі Дже­ри­на ха­та? - спи­тав Ми­ко­ла в од­но­го па­руб­ка.

- Нема в нас та­кої ха­ти. Бу­ла, ка­жуть, Дже­ри­на ха­та, а те­пер во­на вже Ча­ба­нен­ко­ва, бо ба­ба Ни­ми­до­ра Дже­ри­ха ви­да­ла доч­ку за Ча­ба­нен­ка.

- Чи жи­ва ще Ни­ми­до­ра Дже­ри­ха? - спи­тав Ми­ко­ла, і в йо­го зат­ру­сив­ся го­лос, а з го­ло­сом зат­рі­по­ті­ла уся ду­ша.

- Того ро­ку вмер­ла; і не­дов­го нез­ду­жа­ла,- ска­зав па­ру­бок.

Микола тільки й при­мі­тив, що Вер­бів­ка зак­ру­ти­лась пе­ред ним; бу­ла зе­ле­на, по­тім ста­ла жов­та, а по­тім ні­би вкри­лась ту­ма­ном, а по­тім він вже й не ба­чив її за слізьми, не­на­че над се­лом схо­пи­ли­ся хма­ри і за­ли­ли до­щем усе се­ло. Ми­ко­ла пі­шов знай­омою греб­лею. Вер­би по обид­ва бо­ки греб­лі ста­ли та­кі товс­ті, що їх труд­но бу­ло об­хо­пить вдвох. Він по­вер­нув пе­ре­ул­ком і вгле­дів свою осе­лю.

- Що ж те­пер я знай­ду на своїй осе­лі? - мір­ку­вав Ми­ко­ла, під­хо­дя­чи до во­ріт.

Микола прий­шов до во­ріт і спер­ся на них, по­хи­лив­ши си­ву го­ло­ву та ог­ля­да­ючи под­вір’я. Де ко­лись сто­яла по­віт­ка, там те­пер дав­ні вер­бо­ві кіл­ки ста­ли товс­ти­ми та здо­ро­ви­ми вер­ба­ми. Ха­та осі­ла й тро­хи пе­рех­ня­би­лась на бік, на при­чі­лок. Вік­на по­ко­си­лись, две­рі по­ниж­ча­ли й тро­хи вві­й­­шли­ в зем­лю. Тільки сті­ни бі­лі­ли, як і ко­лись дав­но. Ста­ре де­ре­во в сад­ку по­сох­ло, а на йо­го міс­це по­ви­га­ня­лись мо­ло­ді буй­ні яб­лу­ні та виш­ні.

Микола пе­рей­шов двір, рип­нув сі­неш­ні­ми две­ри­ма і вві­й­­шов у ха­ту. Мо­ло­да мо­ло­ди­ця по­ра­лась ко­ло пе­чі, а який­сь мо­ло­дий чо­ло­вік сто­яв ко­ло сто­ла. Мо­ло­ди­ця бу­ла ні­би рід­на Ни­ми­до­ри­на сест­ра: та­ка во­на бу­ла схо­жа на Ни­ми­до­ру. В неї дос­то­ту бу­ли та­кі чор­ні бро­ви, та­кі тем­ні очі; тільки вид у неї був ху­ді­ший, і во­на бу­ла то­ненька й ут­ла, ні­би за­хар­чо­ва­на ще змал­ку. Ми­ко­лі зда­лось, що то бу­ла Ни­ми­до­ра в той час, як він ще сва­тав її й за­ли­цяв­ся до неї.

- Добривечір вам! - про­мо­вив Ми­ко­ла, див­ля­чись на ха­зяїна й на ха­зяй­ку зап­ла­ка­ни­ми очи­ма.

- Доброго здо­ров’я! - обіз­ва­лась Люб­ка й ши­ро­ки­ми очи­ма гля­ну­ла на Ми­ко­лу.

Її ши­ро­ко розк­ри­ті тем­ні очі, її го­лос, вид - все так на­га­ду­ва­ло Ни­ми­до­ру, ні­би на йо­го че­рез ті очі гля­ну­ла Ни­ми­до­ри­на ду­ша, че­рез той го­лос за­го­во­ри­ла до йо­го са­ма. Ни­ми­до­ра з то­го сві­ту. Ми­ко­ла не вдер­жавсь, по­ці­лу­вав Люб­ку й зап­ла­кав. Вся йо­го твер­да, міц­на ду­ша роз­то­пи­лась, як віск на га­ря­чо­му вог­ні, й розп­ли­лась слізьми.

- Не впіз­наєш батька, бо зро­ду йо­го не ба­чи­ла! - на­си­лу ви­мо­вив Ми­ко­ла.- А де ж твоя ма­ти?

Любка до­га­да­лась, хто прий­шов до неї в ха­ту. Во­на зас­му­ти­лась, зди­ву­ва­лась, не зна­ла, що й ка­зать, і тільки мо­в­ч­ки сто­яла ко­ло пе­чі. Од­на­че в її сер­ці не за­во­ру­ши­лось ні крих­ти ди­тя­чо­го жа­лю, жа­лю доч­ки за батьком. Пе­ред нею сто­яв зов­сім чу­жий для неї чо­ло­вік. Для неї на­віть бу­ло чуд­но, що він на­зи­вав се­бе її батьком, їй усе зда­ва­лось, що батько дав­но вмер і ле­жить по­хо­ва­ний в зем­лі. В її сер­ці все якось по­мі­ша­лось, ска­ла­му­ти­лось, так що во­на не зна­ла, чи ра­діть, чи пла­ка­ти?

- Чи дав­но вмер­ла ма­ти, Люб­ко?

- Торік у пет­рів­ку,- на­си­лу про­мо­ви­ла Люб­ка,- ма­ти жда­­ла вас та все по­си­ла­ла ме­не виг­ля­дать.

- Та й не діж­да­лась! Та­ка вже на­ша до­ля! - про­мо­вив Ми­ко­ла.- Ти вже, Люб­ко, вий­шла за­між; а я те­бе по­ки­нув ще в ко­лис­ці.

- Ми не­дав­но поб­ра­лись,- ска­за­ла Люб­ка, по­ка­зу­ючи на чо­ло­ві­ка.

- А ха­та ста­ла ще ниж­ча; ма­буть, осі­ла. І об­ра­зи ті са­мі,- про­­мо­вив Ми­ко­ла,- пе­ред ни­ми мо­ли­лась твоя ма­ти. Чи ви вже вольні?

- Вже, хва­лить бо­га, не ро­би­мо пан­щи­ни,- обіз­вав­ся Лю­б­­чин чо­ло­вік,- ще оре­мо пе­ред­ні­ше по­ле, а це ка­жуть, що приїдуть на­ді­лять нас зем­лею на вип­лат, чи що.

- Якби не та пан­щи­на, мо­же, й ма­ти ва­ша бу­ла б жи­ва, і я не ти­няв­ся б у сві­тах більше двад­ця­ти год. Чи дав­но по­мер­ла моя ста­ра ма­ти?

- Бабуся вмер­ли дав­но: ще я бу­ла дів­чи­ною,- про­мо­ви­ла Люб­ка.

- Чи доб­ре ж вам жи­лось без ме­не? - спи­тав Дже­ря.

- Ет! Яке там доб­ро! Бі­ду­ва­ли та по­би­ва­лись з ма­тір’ю до ос­таннього ча­су, мо­же, ма­ти й те­пер бу­ли б жи­ві. Сі­дай­те, будьте лас­ка­ві! - ска­за­ла Люб­ка і хо­ті­ла наз­вать Дже­рю та­том, але язик сам за­дер­жав на кін­чи­ку те сло­во.

Джеря мовч­ки вий­шов з ха­ти, пе­рей­шов двір, пі­шов у са­док, а да­лі пі­шов на го­род, на ле­ва­ду по­над річ­кою. Ви­со­ко й гус­то роз­ріс­ся виш­ник, що він на­са­див, не­на­че зе­ле­не гніз­до; че­рез йо­го на­віть не про­ми­ку­вавсь про­мінь сон­ця. Вер­би ко­ло ти­ну ста­ли дуп­ли­нас­ті і взя­ли­ся по­рох­нею. Ми­­ко­ла шу­кав очи­ма тієї ста­рої гіл­ляс­тої гру­ші, з-під кот­рої він впер­ше по­ба­чив Ни­ми­до­ру, як во­на бра­ла з Рас­та­ви­ці во­ду. Гру­ші вже не бу­ло й слі­ду. Ми­ко­ла лед­ве на­ла­пав но­га­ми в кро­пи­ві су­хий спо­рох­ня­ві­лий пеньок. Од йо­го не піш­ло ні од­но­го па­рост­ка. Ми­ко­ла при­га­дав со­бі той пиш­ний ве­чір, при­га­дав той див­ний сон, що ко­лись снив­ся йо­му, як він спав під гру­шею, те криш­та­ле­ве лис­тя, ту див­ну жар-пти­цю, що ні­би спі­ва­ла Ни­ми­до­ри­ним го­ло­сом.

Любка по­ве­ла батька на кла­до­ви­ще й по­ка­за­ла йо­му мо­ги­лу над Ни­ми­до­рою. Кла­до­ви­ще бу­ло об­ко­па­не гли­бо­ким ро­вом. На око­пі рос­ла гус­та бе­ре­за. З од­но­го бо­ку по око­пі рос­ли ви­со­кі вер­би. Сон­це тільки що сі­ло за го­рою і йо­го ос­таннє ро­же­ве про­мін­ня гас­ло на са­мих вер­шеч­ках верб. Люб­ка по­ка­за­ла Дже­рі Ни­ми­до­ри­ну мо­ги­лу під вер­ба­ми. Мо­ги­ла вже за­рос­ла тра­вою. Ми­ко­ла зняв шап­ку, пе­рех­рес­тив­ся й по­хи­лив го­ло­ву, дер­жа­чи обо­ма ру­ка­ми шап­ку пе­ред со­бою. Люб­ка пла­ка­ла. З Ми­ко­ли­них очей по­ко­ти­лись дві здо­ро­ві сльози і впа­ли у тра­ву.

Надворі бу­ло ти­хо, як у ха­ті. В тій ти­ші ні­би бу­ло чуть, як смерть ви­та­ла над кла­до­ви­щем. Ми­ко­ла дов­го сто­яв і ду­мав, а по­тім ти­хо про­мо­вив, мах­нув­ши ру­кою:

- Все по­мер­ло, й слі­ду не зос­та­лось. Мар­но пе­ре­го­рі­ло й пе­рет­лі­ло моє жи­вот­тя, і те­пер зос­тав­ся тільки по­піл, до­ки йо­го не пог­ли­не свя­та зем­ля.

Одначе Ми­ко­ла по­ми­ливсь: з йо­го не швид­ко став по­піл. Він і сам не­до­ба­чав, що в йо­му ще тліє ве­ли­кий жар, як піс­ля спа­ле­них ду­бо­вих дров. Під си­вим во­лос­сям за­таїлась міц­на за­пек­ла й прав­ди­ва ду­ша.

З кла­до­ви­ща Ми­ко­ла пі­шов до свя­ще­ни­ка й най­няв па­на­хи­ду за Ни­ми­до­ру. Люб­ка піш­ла до­до­му, увій­шла в ха­ту, згля­ну­лась з чо­ло­ві­ком і пе­ре­ки­ну­лась кілько­ма сло­ва­ми.

- Це батько твій прий­шов? - про­мо­вив чо­ло­вік.

- Здається, батько, бо ду­же пла­че за ма­тір’ю,- про­мо­ви­ла Люб­ка.

- Де ж це хо­див твій батько так дов­го? Ма­буть, десь бур­ла­ку­вав? - спи­тав чо­ло­вік.

- Бог йо­го знає, де він хо­див, по­ки­нув­ши нас. А що вже ма­ти нап­ла­ка­лась та наб­ра­лась ли­ха, то, ма­буть, ні­ко­му не до­во­ди­лось так бі­ду­вать, як ма­те­рі.

- Та, ма­буть, батько не од доб­ра вті­кав. Ад­же ж і Ка­вун утік, пов­ті­ка­ли й ін­ші на­ші вер­бів­ці,- про­мо­вив чо­ло­вік.

Микола зос­тав­ся жить при своїй доч­ці. Ді­тям спо­чат­ку бу­ло ду­же чуд­но. Люб­ка пер­шої но­чі та­ки доб­ре бо­ялась: для неї все зда­ва­лось, що до їх при­та­ра­ба­нив­ся во­ло­цю­га і мо­же ще й ли­ха на­коїть у ха­ті. Во­на на­си­лу звик­ла зва­ти Ми­ко­лу батьком. Він так і зос­тав­ся для неї чу­жі­сіньким чо­ло­ві­ком за все йо­го жи­вот­тя.

Микола пі­шов по се­лі, поз­на­хо­див ста­рих знай­омих лю­дей, своїх пе­ре­вес­ни­ків, по­чав про все роз­пи­ту­вать, а да­лі зай­шов з ни­ми до шин­ку та пос­та­вив їм з го­ря та­ко­го мо­го­ри­ча, що й сам з ни­ми зва­лив­ся під лав­ку й прос­пав там п’яний ці­лу ніч.

- Оце як я здо­ро­во за­пив своє бур­лацт­во! - ка­зав Ми­ко­ла, вста­ючи вран­ці з-під лав­ки.- Не я п’ю, го­ре п’є та мої не­ща­ди­мі злид­ні. Не спри­яла ме­ні до­ля за ввесь мій вік.

Цілий тиж­день Ми­ко­ла за­пи­вав своє гір­ке бур­лацт­во і при­хо­див до­до­му п’яний. Доч­ка й зять згля­да­лись між со­бою й му­си­ли мов­чать. Зять пам’ятав, що жи­ве в тес­тя у при­й­мах і що він нас­то­ятель на Дже­ри­не по­ле й грунт.

- Не сердьтесь, ді­ти! - ка­зав до їх Дже­ря.- Проп’ю свою бі­ду та й за­ка­юсь пи­ти, по­ки й мо­го жи­вот­тя.

Зять му­сив змов­чу­вать: ро­бив уся­ку уго­ду Дже­рі, бо він був у прий­мах і пос­те­рі­гав, що Дже­ря п’є з го­ря.

Микола й справ­ді швид­ко за­ка­яв­ся пи­ти, за свої гро­ші ку­пив ко­няч­ку з віз­ком і по­чав ха­зяй­ну­вать. Йо­го вда­ча, як ве­ли­ка річ­ка піс­ля вес­ни, по­ча­ла вхо­дить в свої бе­ре­ги; але ча­сом вря­ди-го­ди знов нес­по­ді­ва­но ви­хо­ди­ла з бе­ре­гів і роз­ли­ва­лась бур­лацт­вом, до­ки зов­сім вга­му­ва­лась на ста­рість. Тим ча­сом на се­лі за­ве­лись но­ві по­ряд­ки; вже за­ве­ли во­лость, і гро­ма­да об­ра­ла за го­ло­ву од­но­го ба­га­то­го чо­ло­ві­ка й пок­ла­ла йо­му пла­ту на рік двіс­ті кар­бо­ван­ців. Го­ло­ва за­раз по­чув, де ра­ки зи­му­ють, і по­чав з пи­са­рем пот­ро­ху обк­ра­дать гро­мадський скарб, всто­ював за свій ба­га­тий рід і всі гро­мадські по­вин­нос­ті ски­дав на вбо­гих ха­зяїнів. Раз якось го­ло­ва пос­лав до Ми­ко­ли де­сяцько­го, щоб він дав сво­го ко­ня під ста­но­во­го. Ми­ко­ла знав, що ко­ні са­мо­го го­ло­ви і йо­го ба­га­тої рід­ні сто­ять до­ма в по­віт­ках.

- Нехай го­ло­ва дає свої ко­ні або пош­ле до своєї рід­ні,- сер­ди­то од­ка­зав Дже­ря.

Голова пос­лав до Ми­ко­ли де­сяцько­го вдру­ге. Ми­ко­ла дав ко­ня, але за­раз пі­шов до шин­ку, де бу­ло чи­ма­ло гро­ма­дян, і по­чав на­рі­кать на го­ло­ву за те, що він усю гро­мадську ва­гу ски­дає на бід­ні­ших ха­зяїнів, а со­бі вже пос­та­вив но­ву ха­ту з світ­ли­цею та з кім­на­тою, на­че збу­ду­вав панську еко­но­мію.

- Голова кра­де на­ші гро­ші, а ми мов­чи­мо. Він швид­ко пе­ре­ве­де на­ші ко­ні й ху­до­бу, а ми ні­би­то по­вин­ні йо­му на все нас­та­чать. Хі­ба та­ки в нас на се­лі й лю­дей не­ма. Дай­мо че­ред­ни­ко­ві сто кар­бо­ван­ців, то він бу­де та­ким са­мим го­ло­вою, ще й спа­си­бі ска­же! Скиньмо йо­го, іро­до­во­го си­на! Не­хай знає, що гро­ма­да ве­ли­кий чо­ло­вік.

- То й скиньмо! Прав­ду ти, Ми­ко­ло, ка­жеш! Чи вже ж та­ки в нас на се­лі вар­то­го чо­ло­ві­ка не знай­деться. Обе­рім ще вбо­го­го. Ба­чи­ли вже ба­га­тих в го­ло­вах, по­ба­чи­мо й бід­них!

Старий, аж трух­ля­вий, корч­мар, той са­мий, що ко­лись брав у зас­та­ву оде­жу ста­ро­го Дже­рі, як Ми­ко­ла же­нив­ся, на­лив Ми­ко­лі півк­вар­ти го­ріл­ки й тро­хи не до­лив.

- Чом же ти не до­ли­ваєш, вра­жий си­ну! - крик­нув Ми­ко­ла на жи­да.- Ти ду­маєш, що я не знаю, скільки ти за­роб­ляєш на тих не­до­лив­ках?

- А скільки я за­роб­ляю на тих не­до­лив­ках? - спи­тав ста­рий шин­кар.- Бо­дай ме­ні бог не до­лив стільки ві­ку, скільки я то­бі не до­ли­ваю.

- Довелось би то­бі дав­но за­ги­нуть,- смі­яв­ся Ми­ко­ла.- Ти не до­ли­ваєш на сто кар­бо­ван­ців на рік!

- Ой вай! Ку­ди ж пак! - на сто кар­бо­ван­ців! Як­би то­му бу­ла прав­да, я б до­сі був ба­га­тим куп­цем.

- Давай ще півк­вар­ти! - крик­нув Ми­ко­ла.

Шин­кар на­лив півк­вар­ти й не до­лив на ці­лий па­лець. Він ба­чив, що Ми­ко­ла вже був тро­хи на­під­пит­ку. Для п’яних він не тільки не до­ли­вав, а ще й во­ди під­ли­вав.

- Доливай-бо! Не жар­туй лиш зо мною! - крик­нув Ми­ко­ла.

- Ну! Як до­ли­вай? Хі­ба я не до­лив? - про­мо­вив жид і до­лив ще дві крап­лі для людсько­го ока.

Микола вхо­пив квар­ту й пож­бу­рив нею на шин­ка­ря. Го­ріл­ка по­тек­ла йо­му по ли­ці й по бо­ро­ді. Шин­кар прис­кав, як кіт, по­ню­хав­ши пер­цю.

- Потривай же ти! Не бу­деш ти си­діть в на­ших шин­ках. Ти ду­маєш, ми не знаємо, скільки ві­дер го­ріл­ки ти дав на мо­го­рич го­ло­ві, пи­са­ре­ві та йо­го рід­ні. Ски­не­мо ми й те­бе з па­ра­фії, як і го­ло­ву. Сам ся­ду в гро­мадсько­му шин­ку, а те­бе не пу­щу.

- Хто то­бі за­бо­ро­няє? Сі­дай, про ме­не, сам, ще й доч­ку свою по­са­ди,- по­чав шин­кар.

Громада зіб­ра­лась у во­лость і за­гу­ла, як бджо­ли в ули­ку. Ба­га­то­го го­ло­ву ски­ну­ли й об­ра­ли за го­ло­ву че­ред­ни­ка. Всі гро­мадські шин­ки по­од­ні­ма­ли од жи­дів і од­да­ли двом чо­ло­ві­кам, та­ки вер­бівським.

Тим ча­сом по­ча­ли на­ді­лять се­лян зем­лею. Пан заб­рав со­бі кра­щі зем­лі по до­ли­ні, над річ­кою, а по­ло­ви­на се­ла му­си­ла бра­ти зем­лю на шпи­лях по­над кру­ти­ми бал­ка­ми. Од­на та­ка го­ра при­па­ла й Дже­рі і йо­го зя­те­ві. Та го­ра бу­ла та­ка кру­та, що у ве­ли­кі до­щі ріл­ля ско­чу­ва­лась з во­дою униз, а во­ли лед­ве тяг­ли плу­га по ко­со­го­ру. Оп­річ то­го, під пан­ські зем­лі одій­шов ліс, а в то­му лі­сі бу­ли людські сад­ки. Ті сад­ки на­ле­жа­лись до ха­зяїнів спо­кон­ві­ку. Во­ни рос­ли по бал­ці се­ред гус­то­го лі­су. Там був і са­док Дже­рин; там сто­яла з дав­ніх да­вен па­сі­ка йо­го батька.

- Панове гро­ма­до! - ка­зав Дже­ря лю­дям.- Пан хо­че нас скрив­дить, та ми то­го не по­пус­тим. За що ми бу­де­мо пла­тить та­кі ска­же­ні гро­ші? Чи вже ж за ті ли­сі го­ри! Як со­бі пан схо­че, а я не хо­чу брать то­го по­ля, не бу­ду на­віть цього лі­та сі­яти на йо­му хлі­ба; а хто по­сіє хліб, той бу­де зрад­ник гро­ма­ді.

- То й не сій­мо! - гук­ну­ла гро­ма­да.- А хто поч­не орать, то ми по­ла­таємо ки­ями бо­ки. Тре­ба по­да­вать лист на па­на і за по­ле, і за на­ші батьківські сад­ки.

- Авжеж, тре­ба! Ми­ну­лась пан­щи­на; а те­пер і ми па­ни, і сво­го до­ка­же­мо,- на­пу­тю­вав лю­дей Ми­ко­ла.

Громада й справ­ді то­го ро­ку не ора­ла й не сі­яла хлі­ба на то­му по­лі, вго­рі над бал­кою.

Тим ча­сом пан поїхав до міс­та і по­жа­лів­ся, ні­би Дже­ря бун­тує гро­ма­ду. Ми­ро­вий по­се­ред­ник по­тяг ру­ку за па­ном і Ми­ко­лу з кілько­ма ва­таж­ка­ми та при­вод­ця­ми зв’яза­ли, од­ве­ли до міс­та й по­са­да­ли в тюр­му на ви­сид­ку.

- От то­бі й во­ля! - ска­зав Дже­ря.- От то­бі й вер­нув­ся до гос­по­ди. І на­що бу­ло вер­та­тись у цей прок­ля­тий край! Будь він три­чі прок­лят од бо­га і од лю­дей!

Половина се­ла не ора­ла й не сі­яла то­го ро­ку. Пан не згод­жу­вавсь брать на­зад то­го по­ля. Так во­но й сто­яло ці­ле лі­то то­ло­кою.

Тим ча­сом і по дру­гих се­лах лю­ди не хо­ті­ли брать по­ля; і в дру­гих се­лах да­ва­ли їм зем­лю не­ро­дю­чу. З сто­ли­ці прис­ла­ли по­ві­роч­ну ко­мі­сію. Ко­мі­сія ро­зіб­ра­ла ді­ло вер­бів­сь­ких се­лян і зве­лі­ла на­ді­лить їх кра­щою зем­лею, їм по­вер­та­­ли на­віть ті ху­то­ри й сад­ки в лі­сах, що польські па­ни ще пе­ред­ні­ше од їх по­од­ні­ма­ли. Дже­рю ви­пус­ти­ли з тюр­ми на во­лю. Пан зне­на­ви­дів йо­го й не знав, як йо­го ви­киш­кать з се­ла, а Дже­ря об­хо­див панський двір де­ся­тою ву­ли­цею й за­рік­ся на­віть за­роб­лять хліб на пансько­му по­лі. Од то­го ча­су Дже­ря, як тільки бу­ло по­чує дзво­ник ста­но­во­го або справ­ни­ка, то за­раз ті­кає з се­ла на ху­тір, у ліс.

І до кін­ця сво­го жи­вот­тя Дже­ря йшов про­ти па­нів та жи­дів: так во­ни ба­га­то наш­ко­ди­ли йо­му й скрив­ди­ли йо­го, за­на­пас­ти­ли йо­го вік.

Чи ви­во­зив він на яр­ма­рок кар­топ­лю, ци­бу­лю, ка­пус­ту або огір­ки, він ні­ко­ли не про­да­вав па­нам, од­ка­зу­вав їм гру­бо, сер­ди­то, з ве­ли­кою зліс­тю, ма­ло не про­га­няв їх од во­за. Жи­ди під­по­юва­ли де­кот­рих гро­ма­дян, під­би­ва­ли їх од­да­ти їм гро­мадські шин­ки, та ні­чо­го не вді­яли. Дже­ря під­бив гро­ма­ду по­да­ти гу­бер­на­то­ро­ві лист, щоб жи­дів зов­сім ви­се­ли­ти з се­ла.

В Вер­бів­ці нас­тав мо­ло­дий піп і по­чав бра­ти ве­ли­ку пла­ту за тре­би. Дже­ря пе­рес­тав хо­ди­ти до церк­ви, і як бу­ло вгле­дить по­па, то за­раз ха­пається за свою ки­ше­ню. Вря­ди-го­ди, од­на­че, Ми­ко­ла мо­лив­ся бо­гу в па­сі­ці, хрес­тя­чись та кла­ня­ючись до схід сон­ця.

На ста­рос­ті літ Дже­ря лю­бив дов­ги­ми зим­ні­ми ве­чо­ра­ми роз­ка­зу­вать доч­ці й ону­кам, де він бу­вав, що він ба­чив, в яких кра­ях хо­див, з яки­ми людьми зуст­рі­чав­ся. Ді­ти слу­ха­ли й за­си­па­ли ко­ло йо­го, на йо­го ру­ках.

Настали ін­ші ча­си, нас­та­ли ін­ші лю­ди. Дже­ря тільки зга­ду­вав, як ко­лись він жав з Ни­ми­до­рою вно­чі при мі­ся­ці, як людський хліб сто­яв нез­жа­тий, гнув­ся до­до­лу й ви­си­павсь, а лю­ди на пан­щи­ні ха­па­ли сер­па­ми панський хліб. Те­пер ста­ло ді­ло на­пе­ре­верт: на людсько­му по­лі сто­яли по­лу­кіп­ки, а панський хліб сто­яв нез­жа­тий. Па­ни, в важ­ку для се­лян го­ди­ну, по­ча­ли най­мать зи­мою стро­ко­вих на жнив’яний час за нік­чем­ну пла­ту й нак­ла­да­ли ве­ли­ку пе­ню на то­го, хто про­пус­кав в жни­ва дні. Ста­ла знов ма­ленька пан­щи­на: це то­ді за­ве­лись в польських па­нів ві­до­мі «пор­ції».

Джеря вго­во­рю­вав лю­дей не ста­вать на ті «пор­ції», а сам пе­реб­равсь на все лі­то в свій ху­то­рець. Він був за па­січ­ни­ка і в ін­ших па­сі­ках, кот­рі сто­яли сли­ве сус­піль по сад­ках поб­ли­зу од йо­го па­сі­ки.

Був пиш­ний ти­хий літ­ній ве­чір. Сон­це сто­яло на за­хо­ді. Ста­рий Дже­ря си­дів у своїй па­сі­ці ко­ло ку­ре­ня з своїми ма­ли­ми ону­ка­ми. Не­ве­лич­ка па­сі­ка сто­яла в бал­ці на ко­со­го­рі в са­доч­ку, а на­суп­ро­ти неї, по дру­гий бік бал­ки, сто­яла кру­та го­ра, як сті­на, вся звер­ху вкри­та гус­тим лі­сом, а вни­зу гус­тою лі­щи­ною.

Коло па­сі­ки сус­піль рос­ли на бал­ці ста­рі сад­ки, а між ни­ми по­де­ку­ди сто­яли здо­ро­ві ста­рі ду­би з гус­тим тем­ним лис­том, ні­би ске­лі. Бал­ка, вкри­та сад­ка­ми, ви­лась по­під го­рою і хо­ва­лась да­ле­ко-да­ле­ко в ста­ро­му ли­по­во­му лі­сі. В сад­ках бу­ло ще знать око­пи та ями, за­рос­лі тер­ном та лі­щи­ною: то бу­ло по­мер­ше се­ло, мо­же, ще ста­рі­ше, ніж бу­ла Вер­бів­ка, мо­же, зне­се­не та­тарським або польським ме­чем та вог­нем.

Невеличка Дже­ри­на па­сі­ка бу­ла об­го­род­же­на низьким ти­ном і обс­тав­ле­на од пів­но­чі оче­ре­том. Ко­ло оче­ре­тя­ної сті­ни при­ту­лив­ся ку­рінь. По­під ули­ка­ми ви­ли­ся про­чи­ще­ні стеж­ки, а се­ред па­сі­ки сто­яв важ­кий ни­зенький хрест, з дво­ма до­щеч­ка­ми, при­би­ти­ми звер­ху на обид­ва кін­ці пе­рех­рес­тя. Се­ред хрес­та бу­ло вид­но об­раз Зо­си­ми й Сав­ва­тія. Під хрес­том сто­яло ко­ри­то з во­дою для бжіл, пот­ру­ше­ною стеб­ла­ми со­ло­ми.

Коло па­сі­ки рос­ли яб­лу­ні й гру­ші, пос­хи­ляв­ши гус­те гіл­ля в па­сі­ку над ули­ка­ми. За па­сі­кою зе­ле­нів ма­ленький ба­ш­тан. Дов­ге гар­бу­зин­ня ви­ліз­ло на ку­рінь і по­чіп­ля­лось по ти­ну. На са­мо­му ку­ре­ні вгніз­див­ся здо­ро­вецький гар­буз, не­на­че ви­ліз, щоб пог­рі­ти своє бі­ле че­ре­во на сон­ці. В од­но­му кут­ку ко­ло хвірт­ки тлі­ло ку­ре­во, і ле­генький ди­мок вив­ся вго­ру й хо­вав­ся в гус­то­му гіл­лі ста­рої гру­ші. Дже­ря си­дів на пеньку ко­ло вог­ню і дер­жав на ру­ках ма­ленько­го за­мур­за­но­го онуч­ка. Ко­ло йо­го си­ді­ло дві дів­чин­ки-онуч­ки, а стар­ший хло­пець з ба­то­гом в ру­ках сто­яв про­ти ді­да й не зво­див з йо­го очей. Дже­ря був си­вий, аж бі­лий. Гус­ті си­­ві бро­ви низько по­на­ви­са­ли й зак­ри­ва­ли очі, а з-під їх і те­­пер бли­ща­ли тем­ні, як те­рен, очі. Дов­гі си­ві ву­са спус­ка­лись вниз, а го­ло­ва бі­лі­ла, на­че виш­не­вий цвіт. Йо­го вид і те­пер був смі­ли­вий і гор­до­ви­тий.

Любка при­нес­ла ді­до­ві харч в клун­ку і сто­яла під гіл­лям гру­ші, схи­лив­ши го­ло­ву і під­пер­ши що­ку до­ло­нею. Дід дав ону­кам по огір­ку і все роз­ка­зу­вав їм про да­ле­кий край, про Чор­не мо­ре, про ли­ман. Ді­ти слу­ха­ли не­на­че якусь див­ну каз­ку та все роз­пи­ту­ва­ли ді­да про морську чуд­ну та стра­ш­ну ри­бу та про мо­ре. Ма­ла ди­ти­на зас­ну­ла на йо­го ру­ках.

А в па­сі­ці гу­ли в ули­ках бджо­ли гус­тим глу­хим гу­ком, не­на­че во­ни бу­ли за­ко­па­ні десь під зем­лею. В віч­ках по­де­ку­ди лі­ни­во ла­зи­ло кілька бджіл. Дві-три бджо­ли сно­ви­га­ли лі­ни­во по­над хрес­том, та й ті не­за­ба­ром ні­би па­да­ли в віч­ка. В па­сі­ці пах­ло ме­дом, пах­ло мо­ло­дою тра­вою та польови­ми кві­та­ми. Се­ред па­сі­ки десь взя­ла­ся ка­ву­ня­ча огу­ди­на, спле­лась з ба­ди­ли­ною, бе­рез­кою та з ши­ро­ким лис­том огі­р­­ків і по­біг­ла до од­но­го ули­ка дов­гою зе­ле­ною стеж­кою. Між ули­ка­ми зе­ле­ні­ла тра­ва, си­ні­ли си­ні дзво­ни­ки, по­ка­зу­ючи свої яс­ні осе­ре­доч­ки; під ти­ном чер­во­ні­ла, ні­би кро­в’яні крап­лі, чер­во­на сміл­ка, ріс жов­тий ку­щик дро­ку. Ко­се про­мін­ня промк­ну­лось під яб­лу­ня­ми та важ­ки­ми ду­ба­ми й ні­би за­па­ли­ло зе­ле­ну тра­ву, ули­ки, зе­ле­не лис­тя на гру­шах, ще й об­ли­ло си­во­го ді­да чер­во­няс­тим сві­том.

Вже сон­це зай­шло, вже ні­би дрі­мо­та роз­ли­лась над гус­ти­ми сад­ка­ми, над гус­тим лі­сом, а дід усе роз­ка­зу­вав, а ді­ти все слу­ха­ли, а бджо­ли гу­ли, не­на­че гу­ла гуч­ни­ми стру­на­­ми коб­за, приг­ра­ва­ючи до чу­до­вої каз­ки-піс­ні па­січ­ни­ка Ми­ко­ли Дже­рі.

1876 ро­ку, 1 ген­ва­ря.

Друкований текст для вичитування взято з:

Іван Нечуй-Левицький. Твори в двох томах. Том 1. Повісті та оповідання. П’єса. Київ, «Наукова думка», 1985.

Серія «Бібліотека української літератури».

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.

© Остаточне вичитування, форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2023