КАЙДАШЕВА СІМ'Я

Повість

I

Недалеко от Бо­гус­ла­ва, ко­ло Ро­сі, в дов­го­му пок­ру­че­но­му яру роз­ки­ну­лось се­ло Се­ми­го­ри. Яр в’ється га­дю­кою між кру­ти­ми го­ра­ми, між зе­ле­ни­ми те­ра­са­ми; од яру на всі бо­ки роз­біг­лись, не­на­че гіл­ки де­ре­ва, гли­бо­кі ру­ка­ви й по­хо­ва­лись десь да­ле­ко в гус­тих лі­сах. На дні дов­го­го яру бли­щать ряд­ка­ми ста­воч­ки в оче­ре­тах, в осо­ці, зе­ле­ні­ють ле­ва­ди. Греб­лі об­сад­же­ні сто­літ­ні­ми вер­ба­ми. В гли­бо­ко­му яру ні­би в’ється ок­са­ми­то­вий зе­ле­ний по­яс, на кот­ро­му бли­щать ні­би вправ­ле­ні в зе­ле­ну оп­ра­ву прик­ра­си з сріб­ла. Два ряд­ки бі­лих хат по­під го­ра­ми бі­лі­ють, не­на­че два ряд­ки пер­лів на зе­ле­но­му по­ясі. Ко­ло хат зе­ле­ні­ють гус­ті ста­рі сад­ки.

На ви­со­ких гри­вах гір кру­гом яру зе­ле­ніє ста­рий ліс, як зе­ле­не мо­ре, вкри­те хви­ля­ми. Гля­неш з ви­со­кої го­ри на той ліс, і здається, ні­би на го­ри впа­ла ок­са­ми­то­ва зе­ле­на ткан­ка, гар­но поб­га­лась склад­ка­ми, по­за­па­да­ла в вузькі до­ли­ни ти­ся­ча­ми обо­рок та жму­тів. В га­ря­чий яс­ний літ­ній день ліс на го­рах сяє, а в до­ли­нах чор­ніє. Над до­ли­на­ми стоїть си­зий лег­кий ту­ман. Ті до­ли­ни зда­ле­ка ні­би ди­шуть то­бі в ли­це хо­лод­ком, лі­со­вою вог­кіс­тю, ма­нять до се­бе в тінь гус­то­го ста­ро­го лі­су.

Під од­нією го­рою, ко­ло зе­ле­ної ле­ва­ди, в гли­бо­кій за­па­ди­ні сто­яла чи­ма­ла ха­та Омелька Кай­да­ша. Ха­та по­то­ну­ла в ста­ро­му сад­ку. Ста­рі че­реш­ні рос­ли скрізь по дво­рі й ки­да­ли од се­бе гус­ту тінь. Вся Кай­да­ше­ва са­ди­ба ні­би ди­ха­ла хо­лод­ком.

Одного літнього дня пе­ред па­ли­ко­пою Омелько Кай­даш си­дів в по­віт­ці на ос­ло­ні й май­ст­ру­вав. Ши­ро­кі во­ро­та з хво­рос­ту бу­ли од­чи­не­ні навс­тіж. Гус­та тінь у во­ро­тах по­віт­ки, при яс­но­му сон­ці, зда­ва­лась чор­ною. Ні­би на­мальова­ний на чор­но­му по­лі кар­ти­ни, си­дів Кай­даш в бі­лій со­роч­ці з ши­ро­ки­ми ру­ка­ва­ми. Кай­даш стру­гав вісь. Ши­ро­кі ру­ка­ва за­ка­ча­лись до лік­тів; з-під ру­ка­вів бу­ло вид­но здо­ро­ві за­го­рі­лі жи­ла­ві ру­ки. Ши­ро­ке ли­це бу­ло су­хор­ля­ве й блі­де, на­че ли­це в чен­ця. На су­хо­му ви­со­ко­му ло­бі на­бі­га­ли гус­ті дріб­ні зморш­ки. Ку­че­ря­ве по­сі­че­не во­лос­ся стир­ча­ло на го­ло­ві, як пух, і бли­ща­ло си­ви­ною.

Коло по­віт­ки на то­ку два Кай­да­ше­ві си­ни, мо­ло­ді па­руб­ки, поп­рав­ля­ли по­ди під стіж­ки: жни­ва кін­ча­лись, і наставала во­зо­ви­ця. Стар­шо­го Кай­да­ше­во­го си­на зва­ли Кар­пом, мен­шо­го - Лав­рі­ном. Кай­да­ше­ві си­ни бу­ли мо­ло­ді па­руб­ки, обид­ва ви­со­кі, рів­ні ста­ном, обид­ва дов­го­об­ра­зі й ру­ся­ві, з дов­ги­ми, тон­ки­ми, трош­ки гор­ба­ти­ми но­са­ми, з рум’яни­ми гу­ба­ми. Кар­по був ши­ро­кий в пле­чах, з батьківськи­ми ка­ри­ми гост­ри­ми очи­ма, з блі­ду­ва­тим ли­цем. Тон­кі пруж­ки йо­го блі­до­го ли­ця з тон­ки­ми гу­ба­ми ма­ли в со­бі щось не­лас­ка­ве. Гост­рі тем­ні очі бу­ли ні­би сер­ди­ті.

Лаврінове мо­ло­де дов­гас­те ли­це бу­ло рум’яне. Ве­се­лі си­ні, як не­бо, очі сві­ти­лись при­віт­но й лас­ка­во. Тон­кі бро­ви, ру­ся­ві дріб­ні ку­че­рі на го­ло­ві, тон­кий ніс, рум’яні гу­би - все по­ди­ха­ло мо­ло­дою па­ру­бо­чою кра­сою. Він був схо­жий з ви­ду на ма­тір.

Лаврін про­вор­но со­вав зас­ту­пом по зем­лі. Кар­по лед­ве во­ло­дав ру­ка­ми, мор­щив ло­ба, не­на­че сер­див­ся на сво­го важ­ко­го й ту­по­го зас­ту­па. Ве­се­ло­му, жар­тов­ли­во­му мен­шо­му бра­то­ві хо­ті­лось го­во­ри­ти; стар­ший зне­хо­тя ки­дав йо­му по кілька слів.

- Карпе! - про­мо­вив Лав­рін.- А ко­го ти бу­деш оце сва­тать? Ад­же ж оце пе­ред Се­ме­ном те­бе батько, ма­буть, оже­­нить.

- Посватаю, ко­го тра­питься,- зне­хо­тя обіз­вав­ся Кар­по.

- Сватай, Кар­пе, Па­лаж­ку. Кра­щої од Па­лаж­ки не­ма на всі Се­ми­го­ри.

- То сва­тай, як то­бі тре­ба,- ска­зав Кар­по.

- Якби на ме­не, то я б сва­тав Па­лаж­ку,- ска­зав Лав­рін.- В Па­лаж­ки бро­ви, як шну­роч­ки; морг­не, ні­би вог­нем сип­не. Од­на бро­ва вар­та во­ла, дру­гій бро­ві й ці­ни не­ма. А що вже гар­на! Як на­мальова­на!

- Коли в Па­лаж­ки очі вит­ріш­ку­ва­ті, як у жа­би, стан кри­вий, як у ба­би.

- То сва­тай Хів­рю. Хів­ря до­лад­на, як пи­сан­ка.

- І вже до­лад­на! Хо­дить так ле­генько, на­че в сту­пі го­рох тов­че, а як го­во­рить, то но­сом свис­тить.

- То сва­тай Вів­дю. Чим же Вів­дя не­гар­на? Го­во­рить то­ні­сінько, мов со­піл­ка грає, а ти­ха, як яг­ни­ця.

- Тиха, як те­ли­ця. Я люб­лю, щоб дів­чи­на бу­ла тро­хи брик­ли­ва, щоб ма­ла сер­це з пер­цем,- ска­зав Кар­по.

- То бе­ри Хим­ку. Ця як брик­не, то й пе­ре­ки­неш­ся,- ска­зав Лав­рін.

- Коли в Хим­ки очі, як у со­ви, а своїм кир­па­тим но­сом во­на чує, як у не­бі млин­ці пе­чуть. А як хо­дить, то не­на­че ре­ше­том го­рох то­чить, та­кі вик­ру­та­си ви­роб­ляє…

Карпо при­ки­нув та­ке слів­це, що батько пе­рес­тав стру­га­ти і по­чав прис­лу­ха­тись. Він гля­нув на си­нів че­рез хво­рос­тя­ну сті­ну. Си­ни сто­яли без ді­ла й ба­ла­ка­ли, пос­пи­рав­шись на зас­ту­пи. Кай­даш ско­чив з ос­ло­на й ви­біг з стру­гом у ру­ці з по­віт­ки. Ста­рий Омелько був ду­же бо­го­мільний, хо­див до церк­ви що­не­ді­лі не тільки на служ­бу, а на­віть на ве­чер­ню, го­вів два ра­зи на рік, гор­нув­ся до ду­хо­венст­ва, лю­бив мо­ли­тись і пос­ти­ть; він по­не­діл­ку­вав і пос­тив два­над­цять п’ятниць на рік, пе­ред де­кот­ри­ми праз­ни­ка­ми. То­го дня при­па­да­ла п’ятни­ця пе­ред па­ли­ко­пою, кот­ро­го на­род ду­же по­ва­жає. Кай­даш не їв од са­мо­го ран­ку; він ві­рив, що хто бу­де пос­тить у ту п’ятни­цю, той не бу­де в во­ді по­то­па­ти.

- А чо­го це ви пос­та­ва­ли, та ру­ки поз­гор­та­ли, та ще й вер­зе­те бог зна що? - за­го­мо­нів Кай­даш до си­нів.- Чи то мож­на в та­ку п’ятни­цю пас­ку­дить язи­ки? Ви знаєте, що хто сьогод­ні спос­тить ці­лий день, той ні­ко­ли не по­то­па­ти­ме в во­ді і не вмре наг­лою смер­тю.

- В Се­ми­го­рах не­ма де і вто­питься, бо в став­ках ста­рій жа­бі по ко­лі­на,- ска­зав Кар­по.

- Говори, дур­ню! Не­ма де вто­питься. Як бог дасть, то і в ка­лю­жі вто­пиш­ся,- ска­зав батько.

- Хіба з корч­ми йду­чи… - сер­ди­то ска­зав Кар­по і тим на­тяк­нув батько­ві, що батько лю­бить час­то хо­дить до корч­ми.

- Ти, Кар­пе, ні­ко­ли не вдер­жиш язи­ка! Все до­пі­каєш ме­ні гір­ки­ми сло­ва­ми…

Кайдаш плю­нув і знов пі­шов у по­віт­ку стру­гать вісь.

Хлоп­ці тро­хи по­мов­ча­ли, але пе­ре­го­дя знов по­ча­ли ба­ла­ка­ти спер­шу ти­хо, а да­лі все го­лос­ні­ше, а по­тім зов­сім го­лос­но.

- Карпе! - ти­хо по­чав Лав­рін, ду­же охо­чий до гар­них дів­чат.- Ска­жи-бо, ко­го ти бу­деш сва­тать?

- Ат! Од­че­пись од ме­не,- ти­хо про­мо­вив Кар­по.

- Сватай Оле­ну Го­лов­ків­ну. Оле­на круг­ла, як ци­булька, пов­но­ви­да, як пов­ний мі­сяць; в неї що­ки, мов яб­лу­ка, зу­би, як бі­ла рі­па, ко­са, як пра­ник, са­ма дів­ка здо­ро­ва, як тур: як іде, то під нею аж зем­ля сту­го­нить.

- Гарна… мор­дою хоч па­цю­ки бий; са­ма товс­та, як бод­ня, а шия, хоч обід­дя гни.

- Ну, то сва­тай Одар­ку Хо­да­ків­ну: ця то­ненька, як оче­ре­ти­на, гнуч­ка ста­ном, як то­по­ля; лич­ко ма­леньке й то­неньке, мов шов­ко­ва нит­ка; гу­би ма­ленькі, як ру­тя­ний лист. З ма­ленько­го лич­ка хоч во­ди на­пий­ся, а са­ма пиш­на, як у са­ду виш­ня, а ти­ха не­на­че во­да в кри­ни­ці.

Старий Кай­даш аж на­бік сплю­нув, а Кар­по про­мо­вив:

- Вже й знай­шов кра­су­ню! Та в неї ли­це, як тріс­ка, стан, на­че ко­пист­ка, ру­ки, як ко­чер­ги, са­ма, як дош­ка, а як іде, то аж кіст­ки то­рох­тять.

- Але ж ти й ве­ред­ли­вий! То сва­тай Хо­ти­ну Кор­ча­ків­ну,- ска­зав Лаврін і зас­мі­яв­ся.

- Чи ти зду­рів? Хо­ти­на як виг­ля­не в вік­но, то на вік­но три дні со­ба­ки бре­шуть, а на ви­ду в неї не­на­че чорт сім кіп го­ро­ху змо­ло­тив.

- Ну, то бе­ри Ган­ну.

- Авжеж! Оце взяв би той ка­дівб, що буб­ли­ка з’їси, по­ки кру­гом обій­деш, а як іде…

Карпо при­ки­нув та­ке слів­це, що бо­го­мольний Кай­даш плю­нув і знов ви­біг з по­віт­ки.

Хлопці сто­яли один про­ти од­но­го, пос­пи­рав­шись на зас­ту­пи.

- Господи! Чи в вас бо­га не­ма в сер­ці, що ви в та­ку свя­ту п’ятни­цю пас­ку­ди­те язи­ки? Чи вам не тре­ба по­ми­рать, чи ви не со­ро­ми­тесь свя­то­го со­неч­ка на не­бі? Яко­го це бі­со­во­го батька ви стоїте, згор­нув­ши ру­ки, ді­ла не ро­би­те, та тільки язи­ка­ми чортз­на-що вер­зе­те! - крик­нув Кай­даш і по­чав при­сі­ку­ва­тись до си­нів та ма­хать стру­гом пе­ред са­мим Кар­по­вим но­сом. Ста­рий був нерв­ний і сер­ди­тий, та ще більше сер­див­ся од то­го, що в йо­го од са­мо­го ран­ку й рі­соч­ки не бу­ло в ро­ті.

- Тату! - ска­зав гор­до Кар­по.- Ви по­ки­ну­ли май­ст­ру­вать, а ми вам ні­чо­го не ка­же­мо.

Старого не­на­че хто вщип­нув. Він за­го­во­рив дріб­но й сер­ди­то, на­го­во­рив си­нам сім міш­ків гре­ча­ної вов­ни, нев­ва­жа­ючи на свя­ту п’ятни­цю, та й пі­шов у по­віт­ку. Си­ни по­­ча­ли знов роз­мов­лять.

- Коли я бу­ду ви­би­рать со­бі дів­чи­ну, то візьму гар­ну, як кві­точ­ка, чер­во­ну, як ка­ли­на в лу­зі, а ти­ху, як ти­хе лі­то,- ска­зав ве­се­лий Лав­рін.

- Мені аби бу­ла ро­бо­ча, та про­вор­на, та щоб бу­ла тро­хи кус­ли­ва, як му­хи в спа­сів­ку,- ска­зав Кар­по.

- То бе­ри Мот­рю, Дов­би­ше­ву стар­шу доч­ку. Мот­ря й гар­на, й тро­хи брик­ли­ва, і в неї сер­це з пер­цем,- ска­зав Лав­рін.

Лаврінові сло­ва за­па­ли Кар­по­ві в ду­шу. Мот­ря не ви­хо­ди­ла в йо­го з дум­ки, не­на­че сто­яла тут на то­ку не­да­леч­ко од йо­го, під зе­ле­ною яб­лу­нею, і ди­ви­лась на йо­го своїми тем­ни­ми ма­леньки­ми, як те­рен, очи­ма. Він не­на­че ба­чив, як па­ші­ло її ли­це з рум’янцем на всю що­ку, як бі­лі­ли її дріб­ні зу­би між тон­ки­ми чер­во­ни­ми гу­ба­ми. Кар­по за­ду­мав­ся, спер­ся на зас­туп і не зво­див очей з то­го міс­ця під яб­лу­нею, де він ні­би вгле­дів свою га­ря­чу мрію в чер­во­них кіс­ни­ках на го­ло­ві, в чер­во­но­му на­мис­ті з ду­ка­чем.

- Карпе! Чо­го це ти вит­рі­щив очі на яб­лу­ню, на­че ко­ро­ва на но­ві во­ро­та? - спи­тав Лав­рін.

Карпо ні­би не чув йо­го слів та все ди­вив­ся су­во­ри­ми очи­ма на зе­ле­не гіл­ля. Хо­тів він прог­нать з-пе­ред очей ту мрію, а мрія все сто­яла й ма­ни­ла йо­го.

Сонце по­ча­ло по­вер­тать на ве­чір­ній пруг. Кай­да­ши­ха вий­шла з ха­ти і прик­ри­ла очі до­ло­нею. Во­на бу­ла вже не мо­ло­да, але й не ста­ра, ви­со­ка, рів­на, з дов­гас­тим ли­цем, з сі­ри­ми очи­ма, з тон­ки­ми гу­ба­ми та блі­дим ли­цем. Ма­ру­ся Кай­да­ши­ха за­мо­ло­ду дов­го слу­жи­ла в дво­рі, у па­на, ку­ди її взя­ли дів­кою. Во­на вмі­ла ду­же доб­ре ку­хо­ва­рить і ще й те­пер її бра­ли до па­нів та до по­пів за ку­хо­вар­ку на ве­сіл­ля, на хрес­ти­ни та на хра­ми. Во­на дов­го тер­лась ко­ло па­нів і наб­ра­лась од їх тро­хи панст­ва. До неї при­лип­ла якась об­лес­ли­вість у роз­мо­ві й по­ва­га до па­нів. Во­на лю­би­ла ці­лу­вать їх в ру­ки, кла­ня­тись, під­со­лод­жу­ва­ла свою роз­мо­ву з ни­ми. По­па­ді й не­ба­га­ті па­нії час­ту­ва­ли її в по­ко­ях, са­до­ви­ли по­руч з со­бою на стільці як пот­ріб­ну лю­ди­ну. Маруся пи­ша­ла гу­би, ос­мі­ха­лась, си­па­ла об­лес­ли­ви­ми сло­ва­ми, на­че дріб­ним го­ро­хом. До при­род­ної зви­чай­нос­ті ук­раїнської се­лян­ки в неї прис­та­ло щось вже ду­же со­лод­ке, аж нуд­не. Але як тільки во­на тро­хи сер­ди­лась, з неї спа­да­ла та со­лод­ка лус­ка, і во­на ла­ялась і кри­ча­ла на ввесь рот. Ма­ру­ся бу­ла сер­ди­та.

- А йдіть, ді­точ­ки, по­луд­ну­вать та й батька клич­те! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха тон­ким го­ло­сом.

Лаврін по­ки­нув зас­ту­па й пі­шов до ха­ти. Кар­по сто­яв, спер­шись на зас­туп.

- Карпе! Йди, сер­денько по­луд­ну­вать! Ки­дай ро­бо­ту. Омелько, ки­дай май­ст­ру­вать. Вже з півд­ня звер­ну­ло.

- Покинь ме­ні по­лу­день на сто­лі: я за­раз прий­ду,- обіз­вав­ся Кай­даш з по­віт­ки, не по­вер­та­ючи го­ло­ви.

Сини з ма­тір’ю піш­ли в ха­ту, а батько все си­дів на ос­ло­ні та май­ст­ру­вав. Він не обі­дав тієї п’ятни­ці і не пі­шов по­луд­ну­ва­ти.

Сини по­по­луд­ну­ва­ли й піш­ли знов до ро­бо­ти, а ста­рий Кай­даш все пра­цю­вав. Вже сон­це низько спус­ти­лось над лі­сом, а він і не ду­мав по­луд­ну­вать.

На дзві­ни­ці вда­ри­ли в дзвін, і тон­кий дзвін­кий гук зад­ри­жав і роз­лив­ся по се­лі на всі до­ли­ни. Він уда­рив­ся об близьку го­ру, вкри­ту лі­сом, одс­ко­чив і за­лу­нав ко­ло дальшо­го шпи­ля, а там да­лі роз­лив­ся десь да­ле­ко по­над гус­тим лі­сом та все лу­нав слаб­ко та ти­хі­ше й за­ми­рав десь в ти­хих лі­со­вих за­па­ди­нах. Ста­рий Кай­даш ки­нув стру­га і пе­рех­рес­тив­ся. Він на­дів сви­ту й шап­ку, під­пе­ре­зав­ся й пі­шов на го­ру до церк­ви.

- Омельку! Омельку! - гук­ну­ла Кай­да­ши­ха тон­ким го­ло­сом.- Не за­будь зай­ти з церк­ви до па­на та візьми гро­ші за во­зи, бо завт­ра тре­ба йти в Бо­гус­лав на яр­ма­рок. Ад­же ж завт­ра в Бо­гус­ла­ві яр­ма­рок. Чи чуєш?

- Та чую, чую! - обіз­вав­ся Кай­даш з-за дво­ра й пі­шов на го­ру до церк­ви.

- Та, будь лас­ка, не за­ходь до шин­ку. Проп’єш гро­ші, не ма­ти­меш з чим іти на яр­ма­рок,- знов крик­ну­ла Кай­да­ши­ха, виг­ля­да­ючи з сі­ней.

Кайдаш прий­шов до церк­ви; церк­ва бу­ла ще за­пер­та. Він сів ко­ло две­рей на кам’яних схід­цях і пок­лав шап­ку ко­ло се­бе. На го­рах за шпи­ля­ми, вкри­ти­ми лі­сом, пиш­но го­рів ве­чір­ній світ сон­ця. Всі шпи­лі чор­ні­ли в ті­ні, а між ни­ми в до­ли­ни про­ри­вав­ся світ пуч­ка­ми, за­ли­вав за­па­ди­ни зо­ло­ти­ми пас­ма­ми, про­ни­зу­вав кож­ний верх де­ре­ва і бли­щав крізь зе­ле­ний лист, як че­рез криш­таль. Над лі­сом роз­лив­ся див­ний спо­кій, а дзвін гув та дри­жав над шпи­ля­ми, три­чі од­би­ва­ючи свій згук. Кай­даш си­дів, мов де­рев’яний, і на йо­го ли­ці роз­ли­вав­ся який­сь сму­ток та жаль. Сто­рож бряз­нув клю­ча­ми, од­ми­ка­ючи важ­кий здо­ро­вий за­мок. Кай­даш ки­нув­ся, аж зат­ру­сив­ся.

Одчинили церк­ву. Прий­шов свя­ще­ник з дя­ком і по­чав пра­ви­ти ве­чер­ню. Па­ла­мар був у по­лі. Кай­даш пі­шов у вів­тар слу­жить за па­ла­ма­ря, пос­ві­тив свіч­ки пе­ред об­ра­за­ми й по­дав свя­ще­ни­ко­ві ка­дильни­цю…

Церква бу­ла зов­сім по­рож­ня, тільки в ба­бин­ці сто­яли три ба­би в на­міт­ках. Кай­даш мо­лив­ся, сто­ячи нав­ко­ліш­ки, не зво­див яс­них очей з царських врат, а йо­го ши­ро­ке блі­де ли­це ста­ло жов­те, як віск, жов­те, як ли­це в чен­ця.

Вийшовши з церк­ви, Кай­даш пі­шов до па­на за гріш­ми. Він був доб­рий стельмах, ро­бив па­нам і се­ля­нам во­зи, бо­ро­ни, плу­ги та ра­ла і за­роб­ляв доб­рі гро­ші, але ні­як не міг вдер­жа­ти їх у ру­ках. Гро­ші вті­ка­ли до шин­ка­ря. Пан­щи­на пок­ла­ла на Кай­да­ше­ві свій на­пе­ча­ток.

Забравши гро­ші, Кай­даш пі­шов до­до­му, але при са­мій до­ро­зі сто­яв ши­нок. Кай­даш не їв ці­лий день. Го­лод за­тяг йо­му жи­віт. «Тре­ба ви­пи­ти хоч од­ну чар­ку го­ріл­ки: од­на чар­ка не гріх, бо вже од го­ло­ду аж шку­ра бо­лить»,- по­ду­мав Кай­даш і зай­шов у ши­нок.

В шин­ку бу­ло кілька чо­ло­ві­ків. За сто­лом си­дів йо­го кум з ли­си­ною на всю го­ло­ву. Кай­даш сів з ни­ми за стіл і по­чав ба­ла­ка­ти, ви­пив­ши чар­ку го­ріл­ки.

- Оце, ку­ме, так на­то­мив­ся, аж спи­на бо­лить,- про­мо­вив Кай­даш.

- Що ж ти та­ке важ­ке ро­бив? - спи­тав йо­го кум.

- Та все ла­год­жу во­зи та під­роб­ляю осі. Ота ме­ні ка­торж­на го­ра пот­ро­щи­ла не од­но­го во­за! А вже скільки я осів по­ла­мав че­рез ту іро­до­ву го­ру, то й по­лі­чи­ти не мож­на.

Дорога в се­ло йшла ко­ло са­мо­го Кай­да­ше­во­го го­ро­ду. Во­на спус­ка­лась з кру­то­го шпи­ля, як з пе­чі. Во­зи з сно­па­ми ча­сом ко­ти­лись з го­ри і тяг­ли вниз за со­бою й во­лів.

- То зас­тав си­нів тро­хи роз­ко­пать шлях,- ска­зав кум.

- А хі­ба ж я один во­зи­ти­му ту­дою сно­пи? Ад­же ж і ти во­зиш. Чом би пак і то­бі не роз­ко­па­ти,- ска­зав Кай­даш, ви­пи­ва­ючи дру­гу чар­ку.

- Нема, бач, ме­ні ді­ла. Ні­би я сид­жу, згор­нув­ши ру­ки,- обіз­вав­ся чо­ло­вік,- а во­но бу­ло б ду­же доб­ре роз­ко­пать воз­віз, та ще так трош­ки навс­ко­си.

- Авжеж навс­ко­си, щоб, бач, бу­ло не так кру­то: так, при­мі­ром, од то­го ча­га­ря та до мо­го ти­ну,- ска­зав Кай­даш, ще й пальцем мах­нув навс­ко­си.

- Або хоч і так, при­мі­ром, навс­ко­си од тво­го ти­ну, де стоїть ста­ра гру­ша, та до ча­гар­ни­ка,- ска­зав кум і мах­нув пальцем навс­ко­си на дру­гий бік.- От і во­зи бу­ли б ці­лі.

- Так бу­ло б ще луч­че… та ще як­би взя­ти зас­ту­пом по­за тим су­чим гор­бом по­під са­мим ти­ном,- ска­зав Кай­даш, ви­пив­ши чар­ку і за­па­лив­ши люльку. Та вже й по­са­ди­ло той горб, не­на­че оту гу­лю на твоїй ли­си­ні, ку­ме! Вже той ка­торж­ний горб си­дить ме­ні отут у пе­чін­ках.

- Коли б ти знав, то я вже че­рез йо­го пі­дір­вав­ся: ме­не вже по­ру­ха взя­ла. Ко­ли не їдь, то все під­пи­рай во­за спи­ною,- ска­зав кум,- всю спи­ну по­ко­лов ік бі­со­во­му батько­ві.

- Та, здається, ку­ме, і ти сам ко­тив­ся з тієї го­ри з своєю Ган­ною, вер­та­ючись з хрес­тин? - обіз­вав­ся з кут­ка чо­ло­вік.

- І як ті лю­ди їзди­ли з та­кої го­ри і не роз­ко­па­ли, од­ко­ли Се­ми­го­ри сто­ять,- го­во­рив Кай­даш, на­ли­ва­ючи чар­ку з квар­ти.

Вже сон­це зай­шло, вже ста­ло над­во­рі по­но­чі, а Кай­даш усе пив у шин­ку, до­ки не про­пив по­ло­ви­ни гро­шей, і вже п’яний по­тяг­ся до­до­му.

Кайдашиха з си­на­ми вже по­ве­че­ря­ла. Вже в ха­ті по­ля­га­ли спать, як батько зас­ту­кав у две­рі.

- Жінко, од­чи­няй! - зак­ри­чав Омелько й по­чав лу­пить з усієї си­ли ку­ла­ком у две­рі.

- А де ж ти, во­ло­цю­го, во­ло­чив­ся до цього ча­су? - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха з ха­ти.- Не од­чи­ню! Но­чуй над­во­рі, ко­ли про­пив гро­ші. Про ме­не, ля­гай там під ти­ном.

- Одчини, бо вік­на поб’ю! - ре­пе­ту­вав Кай­даш і лу­пив у две­рі но­гою так, що по­га­ненькі две­рі аж то­рох­ті­ли.

- Як поб’єш, то й повс­тав­ляєш. Од­на­че завт­ра в Бо­гус­ла­ві яр­ма­рок,- обіз­ва­лась з ха­ти жін­ка.

Лаврін ус­тав і од­чи­нив батько­ві две­рі. Батько пе­рес­ту­пив по­ріг, за­то­чив­ся, по­ми­нув хат­ні две­рі та й пі­шов ла­пать сті­ни в тем­них сі­нях. За­мість две­рей він на­ла­пав дра­би­ну й зва­лив її, пот­ра­пив на діж­ку з во­дою, ски­нув кру­жок і шу­бовс­нув у во­ду обо­ма ру­ка­ми.

Кайдашиха на­но­си­ла пов­ні­сіньку діж­ку во­ди. Во­да че­рез верх по­ли­лась до­до­лу.

- Жінко! Де ти у вра­жо­го си­на ді­ла две­рі? - кри­чав Кай­даш.- Чи це я вліз у ста­вок? По­ка­ра­ла ме­не свя­та п’ятін­ка! Прий­деться про­пас­ти.

Кайдашеві зда­ва­лось, що він іде че­рез ву­зеньку греб­лю по­під вер­ба­ми і що він шу­бовс­нув з греб­лі у ста­вок.

- Хіба ж ти не ба­чиш, що ти в сі­нях,- ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- А мо­же, це я згу­бив очі на греб­лі? Ні­чо­гі­сінько не ба­чу! Їй-бо­гу, ні­чо­гі­сінько! А мо­же, кум по­ви­ди­рав ме­ні баньки з ло­ба,- го­во­рив Кай­даш сам до се­бе,- оце ли­ха моя го­ди­нонька! Як же оце я прий­ду до­до­му без очей?

Кайдаш мах­нув ру­кою й за­че­пив гор­щик на по­ли­ці. Гор­щик по­ле­тів Кай­да­ше­ві на го­ло­ву й геп­нув об зем­лю.

- Яка це іро­до­ва ду­ша ки­дається горш­ка­ми? Ма­ру­сю! Та не ки­дай­ся-бо! При… при­ся­га­юсь, що вже більше не бу­ду.

Кайдашиха схо­пи­лась з пос­те­лі, ки­ну­лась до пе­чі й по­ча­ла роз­ду­ва­ти жар, при­ту­лив­ши до йо­го су­ху тріс­ку. Во­гонь блис­нув на всю ха­ту і по­лив­ся че­рез од­чи­не­ні две­рі в сі­ни.

- О! Кум вер­нув ме­ні очі. Пост­ри­вай же, ли­сий дідьку! Я то­бі завт­ра… я то­бі од­дя­чу!

І з ти­ми сло­ва­ми Кай­даш вліз у ха­ту. Ли­це йо­го бу­ло жов­те, як віск. Ру­ка­ва по лік­ті бу­ли мок­рі, і з їх тек­ла патьока­ми во­да. На зем­лі з’яви­лись смуж­ки з во­дя­них кра­пель, не­на­че раз­ки на­мис­та, роз­ки­да­ні й поп­лу­та­ні на всі ла­ди.

- Побила ме­не ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­ва! - за­го­мо­ні­ла Кай­да­ши­ха.- З чим же ти поїдеш завт­ра на яр­ма­рок, ко­ли про­пив гро­ші? Тре­ба со­лі, тре­ба горш­ків, тре­ба смо­ли. Чим ти бу­деш ма­за­ти во­зи? Нас­тає во­зо­ви­ця. Та тре­ба де­чо­го на­ку­пить ік ве­сіл­лю. Ад­же ж ду­маєш же­нить си­на.

- Брешеш! Я не про­пив гро­шей. Осьдеч­ки гро­ші, та то­бі не дам,- ска­зав Кай­даш, вда­рив­ши ру­кою за­мість ки­ше­ні по при­піч­ку.- Ду­лю візьмеш, а не гро­ші.

- От те­пер, та­ту, вже не бу­де­те в во­ді по­то­па­ти та од наг­лої смер­ті по­ми­рать,- обіз­вав­ся з ла­ви Кар­по нас­міш­ку­ва­тим го­ло­сом.

- А ти чо­го об­зи­ваєшся? Ма­те­рі твоїй сторч та в борщ! Спи отам, ко­ли ліг, а то я те­бе па­ли­цею звер­ху,- ска­зав Кай­даш, за­то­чив­шись і впав­ши на лав­ку.

- І го­ді вже то­бі! Ще ма­ло то­го кри­ку,- спи­ня­ла ма­ти Кар­па.

Кайдаш ки­нув сви­ту на ла­ву в ку­ток, зва­лив­ся, але не діс­тав го­ло­вою до сви­ти. Го­ло­ва стук­ну­ла, не­на­че хто ки­нув на ла­ву гар­бу­за. Він як упав, так і зах­ріп на всю ха­ту. Кай­да­ши­ха по­га­си­ла ка­га­нець, і в ха­ті все стих­ло і вти­хо­ми­ри­лось. Тільки со­ба­ки над­во­рі ще дов­го бре­ха­ли, розд­ра­то­ва­ні кри­ком та світ­лом у ха­ті в та­ку піз­ню до­бу.

Всі пос­ну­ли в ха­ті, тільки Кар­по дов­го не спав і все не­на­че ба­чив під зе­ле­ною яб­лу­нею свою мрію в чер­во­них кіс­ни­ках на го­ло­ві та в чер­во­но­му на­мис­ті з ду­ка­чем.

II

Другого дня, в су­бо­ту, на свя­то па­ли­ко­пи, Кай­даш з жін­кою поїхав на яр­ма­рок, зве­лів­ши си­нам заб­рать зас­ту­пи та роз­ко­пать тро­хи до­ро­гу з го­ри. Кар­по й Лав­рін зос­та­лись до­ма. Ми­нув день. Сон­це сто­яло на ве­чірньому пру­зі, а Кай­даш не вер­тав­ся до­до­му. Кар­по на­ки­нув свит­ку на пле­чі й пі­шов на той ку­ток, де жи­ла Мот­ря Дов­би­шів­на. Од учо­рашнього дня во­на не ви­хо­ди­ла в йо­го з дум­ки.

Довбиш був ба­га­тий чо­ло­вік; він жив на са­мо­му кін­ці се­ла, там, де гли­бо­кий яр вхо­див у ліс вузьким кли­ном. В са­мо­му кут­ку то­го яру бли­щав ма­ленький Дов­би­шів ста­во­чок. Над став­ком сто­яла Дов­би­ше­ва ха­та, вся в че­реш­нях. Од ву­ли­ці бу­ло вид­но тільки край бі­лої сті­ни з сі­неш­ні­ми две­ри­ма. Гус­ті ви­со­кі виш­ні зов­сім зак­ри­ва­ли од ву­ли­ці вік­на й сті­ни, на­че гус­тий ліс.

Карпо йшов по­ма­леньку, ско­са пог­ля­да­ючи на Дов­би­шів двір. Пе­ред ним блис­нув ву­гол бі­лої сті­ни, під­пе­ре­за­ний вни­зу чер­во­ною призьбою; за­чор­ні­ли чор­ною пля­мою од­чи­не­ні две­рі з од­вір­ка­ми, по­мальова­ни­ми яс­но-синьою фар­бою з чер­во­ною вузькою смуж­кою навк­ру­ги. Дов­би­ше­ва ха­та бу­ла но­ва, ве­ли­ка, доб­ре вши­та, з чи­ма­ли­ми вік­на­ми. Ко­ло ві­кон ви­сі­ли ві­кон­ни­ці, по­мальова­ні яс­но-синьою фар­бою.

Карпо став за дво­ром і спер­ся на во­ро­та. Мот­ря вий­шла з ха­ти з гли­ня­ни­ком у ру­ках. Во­на зби­ра­лась ма­зать чер­во­ною гли­ною при­пі­чок. Дру­гий гли­ня­ник з бі­лою гли­ною сто­яв ко­ло по­ро­га.

- Будь здо­ро­ва, чор­ноб­ро­ва! - ска­зав Кар­по, не здій­ма­ючи бри­ля і ле­генько кив­нув­ши го­ло­вою.

- Будь здо­ров, не­чор­ноб­ро­вий! - обіз­ва­лась Мот­ря.

- А йди, ли­шень, сю­ди, Мот­ре, щось маю то­бі ка­зать.

- Як схо­чеш, то й сам прий­деш. З чор­ня­вим пос­то­яла б, а ру­до­му - зась.

Карпо був бі­ля­вий, але во­лос­ся на йо­го го­ло­ві звер­шеч­ку бу­ло тро­хи ру­ду­ва­те.

- А хі­ба ж я ру­дий? То тільки со­бак драж­нять ру­ди­ми,- ска­зав Кар­по.

Мотря сто­яла під ха­тою про­ти бі­лої сті­ни. Ви­со­ка на зріст, рів­на ста­ном, але не ду­же тон­ка, з кре­мез­ни­ми но­га­ми, з ру­ка­ва­ми, по­за­ка­чу­ва­ни­ми по лік­ті, з чор­ни­ми ко­са­ми, во­на бу­ла ні­би на­мальова­на на бі­лій сті­ні. За­го­рі­ле рум’яне ли­це ще ви­раз­ні­ше ма­лю­ва­лось з чор­ни­ми тон­ки­ми бро­ва­ми, з тем­ни­ми блис­ку­чи­ми, як те­рен, об­ли­тий до­щем, очи­ма. В ли­ці, в очах бу­ло роз­ли­те щось гост­ре, пал­ке, га­ря­че, бу­ло вид­но ро­зум з зав­зят­тям і тро­хи з зліс­тю. Сон­це би­ло на Мот­рю ко­сим про­мін­ням, ос­ві­чу­ва­ло її з од­но­го бо­ку, об­ли­ва­ло жов­то­га­ря­чий кіс­ник на го­ло­ві та чер­во­не на­мис­то на шиї.

- Мотре! Чи до­ма твій батько та ма­ти? - спи­тав Кай­да­шен­ко з-за во­ріт.

- Нема, поїха­ли на яр­ма­рок. А то­бі на­що?

- Так со­бі пи­таю,- ска­зав Кар­по і по­ма­леньку, не ха­па­ючись, пе­ре­ліз че­рез пе­ре­лаз у двір.

- Чого це ти, Кай­да­шен­ку, ла­зиш че­рез на­ші пе­ре­ла­зи? На­ші по­ро­ги для те­бе ду­же низькі,- ска­за­ла Мот­ря.

Карпо не за­чі­пав дів­чат, не жар­ту­вав з ни­ми. Дів­ча­та зва­ли йо­го гор­дим.

- Та хоч би й ви­со­кі, то пе­рес­ко­чи­мо. Здо­ро­ва бу­ла, Мот­ре! - ска­зав Кар­по, по­да­ючи їй ру­ку.

Мотря ру­ки не по­да­ла і підс­та­ви­ла гли­ня­ни­ка. Кар­по взяв її за ру­ку ви­ще од лік­тя зда­вив так, що Мот­ря крик­ну­ла на ввесь двір.

- Оцього я вже не люб­лю! - крик­ну­ла Мот­ря.

- Мотре! Хто то­бі ку­пив оті чер­во­ні кіс­ни­ки?

- Купив хтось, та не ска­жу. Не пи­тай, бо ста­рий бу­деш,- зад­рі­бо­ті­ла Мот­ря й блис­ну­ла дво­ма ряд­ка­ми ма­леньких дріб­неньких зу­бів.

- Та по­кинь ото­го гли­ня­ни­ка! - ска­зав Кар­по і хо­тів од­нять од неї дра­но­го горш­ка.

Мотря сіп­ну­ла гли­ня­ни­ка до се­бе; шма­ток горш­ка зос­тав­ся в Кар­по­вих ру­ках. Чер­во­на гли­на по­ли­лась по зем­лі.

- Геть, од­че­пи­ся од ме­не, бо ма­ти ла­яти­ме, що я й до­сі при­піч­ка не під­ве­ла,- ска­за­ла Мот­ря, але не піш­ла в ха­ту під­во­дить при­пі­чок, а по­ча­ла ма­зать призьбу. Мот­рі хо­ті­лось по­жар­ту­вать з Кар­пом. Тільки що во­на по­ча­ла ма­за­ти призьбу од по­ро­га, Кар­по сів на призьбі.

- Ей, встань, бо я й те­бе під­ве­ду чер­во­ною гли­ною: бу­деш ще ру­ді­ший,- ска­за­ла Мот­ря, ма­ха­ючи віх­тем ко­ло са­­мо­го Кар­па.

- Мотре! Хто це то­бі ку­пив та­ке гар­не на­мис­то? - спи­тав Кар­по.

- Та вже ж не ти,- ска­за­ла Мот­ря і знов мах­ну­ла віх­тем ко­ло са­мо­го Кар­па; Кар­по по­су­нув­ся ще да­лі.

- А як­би я ку­пив то­бі на­мис­то, щоб ти ска­за­ла?

- Не знаю, що б я ска­за­ла,- про­мо­ви­ла Мот­ря.

Карпо од­су­нув­ся на са­мий край призьби; да­лі вже й призьби не бу­ло.

- Вставай, бо зіпх­ну! - крик­ну­ла Мот­ря.

- Ану пхни, чи по­ду­жаєш? - про­мо­вив Кар­по й ос­міх­нув­ся.

- Тікай, бо, їй-бо­гу, пхну. Я не по­див­люсь то­бі в ві­чі,- крик­ну­ла Мот­ря й за­мах­ну­лась на Кар­па віх­тем. Чер­во­на гли­на бриз­ну­ла трьома кров’яни­ми кра­пелька­ми на бі­лу Кар­по­ву со­роч­ку.

Карпо схо­пив­ся й за­че­пив но­гою гли­ня­ник. Гли­ня­ник пе­ре­ки­нув­ся й по­ко­тивсь з гор­би­ка. Кар­по обер­нув­ся, щоб не за­ма­зать чо­біт, і за­че­пив п’ятою дру­го­го гли­ня­ни­ка з бі­лою гли­ною, що сто­яв ко­ло са­мо­го по­ро­га. Гли­ня­ник по­ко­тив­ся на се­ре­ди­ну дво­ру, а за ним прос­тяг­ла­ся бі­ла стеж­ка, не­на­че хто прос­те­лив од по­ро­га бі­лий руш­ник.

- Чи ти зду­рів, чи ти збо­же­во­лів! - крик­ну­ла Мот­ря на ввесь двір.- Ой ли­шеч­ко ме­ні! Що ж оце бу­де, як ма­ти на­дій­дуть з яр­мар­ку?

Карпо сто­яв се­ред дво­ру й ос­мі­хав­ся. Він ні­ко­ли не смі­яв­ся га­разд, як смі­ються лю­ди. Йо­го на­суп­ле­не, жов­ту­ва­те ли­це не роз­вид­ню­ва­лось на­віть то­ді, як гу­би ос­мі­ха­лись.

- Візьми ж та поп­ри­би­рай, бо я не знаю, що це ме­ні ма­ти ска­жуть. Це ж ма­ти ку­пи­ла на яр­мар­ку вальок отієї чер­во­ної гли­ни за ці­ло­го п’ята­ка,- про­мо­ви­ла Мот­ря жа­ліб­ним го­ло­сом.

- Ану, Мот­ре, зап­лач! Я ще зро­ду не ба­чив, як дів­ча­та за гли­ня­ни­ка­ми пла­чуть.

- Добрі сміш­ки! Як візьму оцього віх­тя та об­ма­жу то­бі го­ло­ву, то ти більше не бу­деш ме­ні гли­ня­ни­ків пе­ре­вер­тать.

Мотря на­хи­ли­лась, вхо­пи­ла з зем­лі віх­тя з чер­во­ною гли­ною і вже за­мах­ну­лась, щоб ки­нуть ним на Кар­па

- Не сердься: най­му завт­ра му­зи­ки,- про­мо­вив Кар­по.

Мотря ба­чи­ла, що Кар­по за­ли­цяється до неї, і здер­жу­ва­ла свій гнів. Дру­го­му па­руб­ко­ві во­на б і справ­ді об­ма­за­ла гли­ною по­ти­ли­цю.

Тільки що Мот­ря за­мах­ну­лась віх­тем, за вер­ба­ми за­то­рох­тів кінський ві­зок. Мот­ря опус­ти­ла ру­ку.

- Боже мій! Їй-бо­гу, ма­ти з батьком їдуть з яр­мар­ку.

Кар­по ско­чив че­рез пе­ре­лаз і пі­шов по­під ти­ном. По дру­гий бік ву­ли­ці ко­тив­ся ві­зок і під­ко­тив­ся під во­ро­та. Дов­биш­ка за­раз уг­ля­ді­ла під ха­тою дві сму­ги роз­ли­тої гли­ни і два гли­ня­ни­ки, що ка­ча­ли­ся се­ред дво­ру.

- А це, дів­ко, що та­ке? - крик­ну­ла ма­ти з во­за.- Чи ти п’яна, чи тве­ре­за, що по­пе­ре­ки­да­ла се­ред дво­ру гли­ня­ни­ки?

- Та тут ус­ко­чив у двір чийсь ка­бан. Як по­ча­ла я га­няться за ним, а він, прок­ля­тий, як дре­ме­нув по­під ха­тою, то й по­пе­ре­вер­тав обид­ва гли­ня­ни­ки,- го­во­ри­ла Мот­ря.

- Це, ма­буть, ря­бий Па­рас­чин кнур? Він, ка­торж­ний, ска­кає че­рез ти­ни, як со­ба­ка,- про­мо­ви­ла ма­ти.- Чом же це ти не під­ве­ла пер­ше при­піч­ка, та за­хо­ди­лась ко­ло призьби? - го­во­ри­ла ма­ти, ввій­шов­ши в ха­ту.

- Оце, гос­по­ди! Чом та чом? - крик­ну­ла й со­бі Мот­ря.- Як­би не той ка­торж­ний кнур, бо­дай він лус­нув, я б до­сі все ді­ло по­ро­би­ла,- ска­за­ла Мот­ря, ос­мі­ха­ючись до сті­ни.

Карпо тим ча­сом прий­шов до­до­му й зас­тав уже батька й ма­тір до­ма. Тільки що він увій­шов у двір, батько спи­тав йо­го:

- Де ж це ти, Кар­пе, був? Мо­же, роз­ко­пу­вав шлях че­рез го­ру?

- Через яку го­ру? - спи­тав Кар­по, не див­ля­чись на батька.

- А че­рез оту-о! Хі­ба не ба­чиш? - ска­зав Кай­даш, по­ка­зу­ючи ру­кою на кру­тий шпиль, що тро­хи не ви­сів над йо­го сад­ком.- Я ж вам обом ка­зав, щоб ви тро­хи роз­ко­па­ли до­ро­гу навс­ко­си. Од­на­че сьогод­ні не мож­на жа­ти, а ко­пать мож­на.

- Хіба я зду­рів, щоб го­ри роз­ко­пу­вав,- сер­ди­то обіз­вав­ся Кар­по.

- А як же ми во­зи­ти­ме­мо сно­пи? - ска­зав батько.

- Так, як і во­зи­ли,- зне­хо­тя ска­зав Кар­по.

- А хі­ба ж ма­ло осів ми там по­ла­ма­ли?

- То ще з од­ну або зо дві по­ла­маємо. Ці­лий ку­ток їздить че­рез го­ру, а я бу­ду її роз­ко­пу­вать. Оце справ­ді шту­ка!

- А хто ж її роз­ко­пає, як ми не поч­не­мо? Ко­мусь тре­ба по­чать,- ска­зав батько.

- Як хтось поч­не, то й я ко­пирс­ну зас­ту­пом скільки там ра­зів,- ска­зав Кар­по і пі­шов у ха­ту.

- І я так са­мо,- обіз­вав­ся Лав­рін та й со­бі пі­шов у ха­ту.

Старий Кай­даш тільки ру­кою мах­нув, розп­ря­га­ючи во­ли: бу­ли па­ни, шля­ху не роз­ко­па­ли, нас­та­ла во­лость, а шлях все-та­ки не роз­ко­па­ний.

- Не бу­ду ж і я йо­го ко­пать. Не­хай йо­го чор­ти роз­ко­пу­ють, ко­ли знай­дуть у йо­му смак,- буб­нів сам до се­бе Кай­даш.

На дзві­ни­ці вда­ри­ли в дзвін. Ста­рий Кай­даш зняв шап­ку, три­чі пе­рех­рес­тив­ся і пі­шов до церк­ви, за­га­дав­ши си­нам лад­на­ти два во­зи з руб­ля­ми для во­зо­ви­ці. Дру­го­го дня сві­том во­ни зби­ра­лись їхать на по­ле по сно­пи, нез­ва­жа­ючи на те, що бу­ла не­ді­ля. Се­ля­ни по­ва­жа­ють не­ді­лю й праз­ни­ки і не роб­лять ні­якої ро­бо­ти, але не ма­ють за гріх од­но­го ді­ла: во­зи­ти в не­ді­лю та в праз­ник сно­пи.

В не­ді­лю вран­ці пе­ред служ­бою Мот­ря Дов­би­шів­на при­би­ра­лась до церк­ви. Во­на при­нес­ла з хиж­ки зав’яза­ні в хуст­ці кві­ти та стріч­ки і роз­си­па­ла їх по сто­лі, зас­те­ле­но­му бі­лою ска­тер­тю; при­нес­ла й пос­та­ви­ла на ла­ві чер­во­ні сап’янці. Дов­би­шів­на сі­ла на круг­ло­му дзиг­ли­ко­ві ко­ло сто­ла, а под­ру­га-су­сі­да на­ді­ла Мот­рі на го­ло­ву ки­бал­ку, ви­рі­за­ну з товс­то­го па­пе­ру, схо­жу на ві­нок; на ки­бал­ку, над са­мим ло­бом, пок­ла­ла ву­зеньку стріч­ку з зо­ло­тої пар­чі, а по­тім кла­ла стріч­ки од­ну ви­ще од дру­гої так, що над ло­бом бу­ло вид­ко пру­жок од кож­ної стріч­ки. Всю ки­бал­ку кру­гом і всі ко­си во­на об­ти­ка­ла квіт­ка­ми з чер­во­них, зе­ле­них, си­ніх і жов­тих ву­зеньких стьожок. За ву­ха во­на по­за­ти­ка­ла пуч­ки дріб­ненько­го бар­він­ку, ка­чу­ри­ні ку­че­рі та па­ви­ні пе­ра і по­тім розс­те­ли­ла по спи­ні двад­цять дов­гих кін­ців стрі­чок до са­мо­го по­яса.

- Нащо це ти, Мот­ре, так при­би­раєшся? - спи­та­ла в неї ма­ти.- Те­пер же не ве­ли­ке свя­то. На­що ти на­ді­ваєш всі квіт­ки та стріч­ки?

- Та ко­ли за­ле­жа­лись у скри­ні. Хо­чу тро­хи про­віт­рить,- ска­за­ла Мот­ря, але в неї бу­ла зов­сім ін­ша дум­ка. Кар­по обі­цяв для неї най­нять му­зи­ки. Во­на спо­ді­ва­лась по­ба­читься з ним у церк­ві.

Мотря вбра­ла­ся в зе­ле­ну спід­ни­цю, в чер­во­ну за­пас­ку, під­пе­ре­за­лась дов­гим чер­во­ним по­ясом і по­пус­ка­ла кін­ці тро­хи не до са­мо­го до­лу, одяг­лась в зе­ле­ний з чер­во­ни­ми квіт­ка­ми гор­сет, взу­лась в чер­во­ні чо­бо­ти, на­ді­ла доб­ре на­мис­то, взя­ла в ру­ки бі­лу хус­точ­ку та й піш­ла до церк­ви. Вся її го­ло­ва аж ні­би го­рі­ла квіт­ка­ми про­ти сон­ця. Па­ви­не пір’я бли­ща­ло й ми­го­ті­ло, а зо­ло­тий пру­жок пар­чі на чор­них ко­сах сяв і на­да­вав кра­си тон­ким чор­ним бро­вам та блис­ку­чим очам.

Вона дій­шла до Кай­да­ше­во­го дво­ру. Са­ме то­ді з кру­то­го шпи­ля з’їжджа­ли два во­зи з сно­па­ми, не­на­че два стіж­ки ко­ти­лись з го­ри. То віз сно­пи Кай­даш з дво­ма си­на­ми. Ви­со­кі во­зи пос­хи­ля­лись на во­ли й ко­ло­ли їх в спи­ну гост­рою со­ло­мою та ос­тю­ка­ми. Во­ли аж по­за­ди­ра­ли го­ло­ви вго­ру та по­вит­рі­ща­ли здо­ро­ві очі.

- Карпе! Дер­жи-бо ца­бе! - крик­нув батько на си­на.- По­ми­най ко­ле­сом отой ка­торж­ний гор­бок.

- Цабе, сі­рий! Ца­бе, мо­ру­гий! - крик­нув Кар­по і крут­нув ба­то­гом над ро­га­ти­ми го­ло­ва­ми.

Але са­ме в той час він гля­нув униз. Проз їх двір іш­ла Мот­ря в квіт­ках та стріч­ках. Чер­во­на за­пас­ка, чер­во­ні чо­бо­ти, як жар, по­яс - все бли­ща­ло й ся­ло про­ти вра­нішнього сон­ця, як щи­ре зо­ло­то. Кар­по за­ди­вив­ся на те ди­во, а віз вис­ко­чив уже од­ним ко­ле­сом на кру­тий гор­бик.

- Держи ца­бе! - крик­нув не своїм го­ло­сом ста­рий Кай­даш, по­ба­чив­ши, що він на­хи­ляється на один бік.- Чи ти ог­лух, чи ти ос­ліп! Кар­пе, дер­жи-бо ца­бе!

Карпо не міг одір­вать очей од Мот­рі, а віз усе на­хи­ляв­ся на­бік. Батько ки­нув заднього во­за і по­біг з го­ри до пе­реднього та все кри­чав: ца­бе, сі­рий, ца­бе! Віз вис­ко­чив ко­ле­сом на гор­бок і пе­ре­ки­нув­ся на­бік. Пе­ред­ня вісь хрус­ну­ла, як тріс­ка, а ко­ле­со зав’язло в рів­ча­ку.

- Ой, ли­ха моя го­ди­на та не­щас­ли­ва! - крик­нув Кай­даш.- Це ж ме­не по­ка­ра­ла свя­та не­ді­ля. І на­що бу­ло сьогод­ні їха­ти по сно­пи?

Не встиг Кай­даш на­бід­каться, як зад­ній віз наг­нав­ся на пе­ред­ній і пе­ре­ки­нув­ся.

Тим ча­сом на дзві­ни­ці вда­ри­ли в усі дзво­ни. Всі лю­ди, що си­ді­ли ко­ло церк­ви, повс­та­ва­ли й по­ча­ли хрес­титься. Кай­да­ше­ві бу­ло вид­ко увесь шпиль, на кот­ро­му сто­яла церк­ва, всіх лю­дей ко­ло церк­ви. Він зняв шап­ку і по­чав хрес­ти­тись.

- Господи ми­лос­ти­вий та ми­ло­серд­ний! По­ка­ра­ла ме­не й свя­та не­ді­ля, й свя­та п’ятни­ця. Те­пер хоч сядь та й плач! - го­во­рив Кай­даш і тро­хи не пла­кав.

- Вас, та­ту, все ка­рає як не п’ятни­ця, так не­ді­ля,- ска­зав Кар­по нас­міш­ку­ва­то.

- Ти вже в нас ве­ли­ко­ро­зум­ний. Ко­ли б пак бу­ло ко­пирс­нуть хоч раз зас­ту­пом то­го ка­торж­но­го гор­би­ка! Що ж те­пер бу­де­мо на сві­ті бо­жо­му ро­би­ти? - бід­кав­ся ста­рий Кай­даш.

- Кидаймо сно­пи та хо­дім до церк­ви,- ска­зав Кар­по.

В ста­ро­го батька й справ­ді бу­ла та­ка дум­ка. Йо­му хо­ті­лось од­мо­ли­тись за свій гріх. Кар­по­ві ще більше хо­ті­лось до церк­ви. Він тільки пог­ля­дав, як Мот­ря йшла на го­ру до церк­ви, як увій­шла в бра­му, як пе­рей­шла цвин­тар під зе­ле­ни­ми виш­ня­ми й ста­ла ко­ло са­мих две­рей, ко­ло дів­чат.

Карпо гля­нув на во­зи й важ­ко здих­нув. Тре­ба бу­ло браться за ро­бо­ту.

Вже задз­во­ни­ли на «Дос­той­но», як Кай­даш з си­на­ми впо­рав­ся ко­ло во­за, од­віз сно­пи в двір, а на го­рі зос­тав­ся тільки по­ла­ма­ний віз.

Старий Кай­даш на­ки­нув сви­ту й пі­шов до церк­ви од­мо­лю­ва­тись за свій гріх. За ним слі­дом пі­шов і Кар­по, щоб по­ди­ви­тись на Мот­рю.

Карпо пе­рей­шов цвин­тар і тільки встиг ки­ну­ти очи­ма на Мот­рю. Во­на зу­мис­не ста­ла ко­ло дів­чат з са­мо­го краю. Кар­по лед­ве вгля­дів на хо­ду її гост­рі, як ніж, очі, вхо­пив її блис­ку­чий пог­ляд з-під він­ка кві­ток та зе­ле­но­го лис­тя.

Виходячи з церк­ви, Кар­по дог­нав Мот­рю за бра­мою. Її дов­гі стріч­ки ма­яли на віт­рі, не­на­че лис­тя роз­кіш­но­го хме­лю, що по­чіп­ляв­ся на то­по­лі. Мот­ря за­ту­ли­ла гу­би хус­ти­ною, але за­раз їх од­ту­ли­ла й смі­ли­во спи­та­ла:

- Чи вий­деш по обі­ді на му­зи­ки?

- Вийду! А ти, Мот­ре, вий­деш?

- Вийду, хоч би й ма­ти не пус­ка­ла,- од­ка­за­ла Мот­ря і по­біг­ла на греб­лю та й схо­ва­лась за вер­ба­ми, тільки чер­во­ні стріч­ки бли­ща­ли між зе­ле­ним лис­том.

«Ой, ва­жу я на цю дів­чи­ну вра­жу, та не знаю, чи бу­де во­на моєю: в’ється, як в’юн у ру­ках, та ко­ли б не вис­лиз­ну­ла з рук»,- по­ду­мав Кар­по та й пі­шов у ха­ту.

По обі­ді на ву­ли­ці вда­ри­ли троїсті му­зи­ки і піш­ли че­рез все се­ло до корч­ми, виг­ра­ва­ючи до­ро­гою. За­во­ру­ши­лись дів­ча­та на го­ро­дах та в сад­ках, ви­си­па­лись на ву­ли­цю, аж пе­ре­ла­зи зат­рі­ща­ли. Жни­ва кін­чи­лись, нас­та­вав вільні­ший час. Дів­ча­та зби­ра­лись на гу­лян­ку під корч­мою. Корч­ма сто­яла ко­ло греб­лі над став­ком між ви­со­ки­ми вер­ба­ми. Всі дів­ча­та бу­ли тільки в чер­во­них ки­бал­ках, од­на Мот­ря прий­шла в квіт­ках та в стріч­ках. Дів­ча­та згля­да­лись од­на з дру­гою та все пог­ля­да­ли на Мот­рю. Між па­руб­ка­ми за­чор­ні­ла ви­со­ка сму­ше­ва Кар­по­ва шап­ка. Кар­по най­няв му­зи­ки дів­ча­там. Усі дів­ча­та зди­ву­ва­лись. Ніх­то не до­га­давсь, що він най­няв му­зи­ки для од­нієї Мот­рі. Мот­ря піш­ла у та­нець і по­ве­ла за со­бою дру­гих дів­чат. За дів­ча­та­ми піш­ли в та­нець хлоп­ці. Тільки Кар­по сто­яв од­да­ле­ки, зак­лав­ши од­ну ру­ку за по­яс. Він не лю­бив і не вмів тан­цю­вать. Од­да­ле­ки він спід­ло­ба ди­вив­ся на Мот­рю, як на її пле­чах ма­ня­чі­ли дов­гі кін­ці стрі­чок, як дрі­бо­ті­ли в тан­цях її чер­во­ні чо­бо­ти, як бряж­ча­ло на шиї доб­ре на­мис­то з ду­ка­ча­ми.

Музики ра­зом ста­ли, не­на­че стру­ни пор­ва­ли. Дів­ча­та пе­рес­та­ли тан­цю­вать. Кар­по все сто­яв та ско­са пог­ля­дав на Мот­рю. Він не прис­ту­пив до неї, не роз­мов­ляв з нею. Мот­рю по­ча­ла бра­ти злість. Над­ве­чір дів­ча­та по­ча­ли роз­хо­ди­тись. Піш­ла до­до­му й Мот­ря, тро­хи сер­ди­та на Кар­па. Кар­по наз­дог­нав її і пі­шов з нею по­руч, але дов­го не про­мов­ляв і сло­ва. Мот­ря мовч­ки лу­за­ла на­сін­ня. Дов­би­шів двір був не­да­леч­ко. Вже бу­ло вид­ко са­док і за­дим­ле­ний верх. Во­ни піш­ли греб­лею.

- Чого це ти, па­ру­бо­че, слід­ком ідеш за мною? Ма­ти вгля­дить та ще й ви­лає,- ска­за­ла Мот­ря, не див­ля­чись на Кар­па.

- А як я свис­ну за сад­ком, чи вий­деш?

- Я б об­са­ди­ла че­реш­ня­ми двір, щоб і тво­го го­ло­су не бу­ло чуть.

- Чому ж так?

- Хто те­бе знає, чи ти гор­дий, чи ти пиш­ний, чи гор­до не­сеш­ся? Я не знаю, чи ти ме­не вір­но лю­биш, чи з ме­не смієшся. Ще й сла­ви на все се­ло на­ро­биш.

Карпо спи­нив­ся під вер­бою на греб­лі. Мот­ря і со­бі ста­ла.

- Я не гор­дий, я не пиш­ний і гор­до не не­су­ся. Я те­бе, Мот­ре, щи­ро люб­лю і з те­бе не смі­юся.

Мотря ста­ла якась доб­рі­ша і лас­ка­ві­ша. Во­на ос­міх­ну­лась і гля­ну­ла Кар­по­ві прос­то в ві­чі. Її блис­ку­чі очі не­на­че лег­ка ро­са при­си­па­ла.

- Як зій­дуть зо­рі на не­бі, я ви­дам ма­те­рі ве­че­рю та й вис­ко­чу на ча­сок у са­док. Про­щай, Кар­пе! - ска­за­ла Мот­ря і крут­ну­лась пе­ред ним так швид­ко, що її стріч­ки об­си­па­ли йо­му ли­це, ні­би пу­хом.

«Ой ти, дів­чи­но, з ку­че­ря­вої ру­ти-м’яти зви­та та з гост­ро­лис­тої шельвії!» - по­ду­мав Кар­по і по­вер­нув на­зад до до­му.

Минуло не­діль зо дві. Вже кін­ча­лось лі­то. Пе­ред са­мим Се­ме­ном Кар­по зас­лав до Мот­рі ста­рос­тів. Ста­рос­ти за­мі­ня­ли хліб; Мот­ря не цу­ра­ла­ся Кар­па.

На Се­ме­на ста­рий Кай­даш на­дів но­ву чор­ну сви­ту, за­су­нув за па­зу­ху па­ля­ни­цю, взяв у ру­ки ці­пок і пі­шов з своєю жін­кою до Дов­би­шів у гос­ті. Кай­да­ши­ха вбра­лась, як у не­ді­лю, в гор­сет, в жов­ті чо­бо­ти, в но­ву бі­лу сви­ту, ще й за­су­ну­ла в ру­кав бі­лу хус­точ­ку. Дов­би­ші бу­ли ба­га­тенькі, і Кай­да­ше­ві хо­ті­лось се­бе по­ка­зать пе­ред ба­га­ти­ря­ми.

Кайдаш з жін­кою ввій­шов у Дов­би­шів двір. Над­во­рі бу­ло га­ря­че, як лі­том. Сон­це тільки що звер­ну­ло з півд­ня. Кай­да­ши­ха ста­ла ко­ло во­ріт і об­тер­ла по­лою пил з жов­тих чо­біт. Не­да­ле­ко од ха­ти під гру­шею Мот­ря тер­ла ко­ноп­лі. Її ру­ки хо­ди­ли хо­до­ром. Тер­ни­ця гав­ка­ла під її ру­ка­ми, як суч­ка, дріб­но та го­лос­но, аж скри­пі­ла, аж ви­ла. Жме­ня ко­но­пель ма­яла в її ру­ці не­на­че ли­ся­чий хвіст.

- Добридень, моя ди­ти­но! Бо­же, по­мо­жи! - про­мо­ви­ла Кай­да­ши­ха до Мот­рі то­неньким го­ло­сом.

- Доброго здо­ров’я! Спа­си­бі! - обіз­ва­лась Мот­ря з сад­ка, і її ру­ки не пе­рес­та­ва­ли во­ру­ши­ти ме­чик тер­ни­ці. Во­на тільки під­ве­ла го­ло­ву вго­ру і знов спус­ти­ла очі на тер­ни­цю.

- Чи батько та ма­ти до­ма? - спи­та­ла Кай­да­ши­ха.

- Дома. Во­ни в ха­ті,- обіз­ва­лась Мот­ря, і тер­ни­ця за­мовк­ла на хви­ли­ну та й знов за­гав­ка­ла на ввесь са­док.

Довбишка виг­ля­ну­ла в вік­но й до­га­да­лась, що Кай­да­ші йдуть на розг­ля­ди­ни. Во­на мит­тю зас­ла­ла ска­тер­тю стіл, пок­ла­ла на сто­лі хліб, на­ки­ну­ла на се­бе гор­сет, а Дов­биш вис­ко­чив у сі­ни, вско­чив у хиж­ку і на­ки­нув на се­бе сви­ту.

Ще Кай­да­ши­ха роз­мов­ля­ла в дво­рі з Мот­рею, а Дов­биш­ка од­чи­ни­ла сі­неш­ні две­рі й ста­ла на по­ро­зі. Кай­да­ші при­ві­та­лись до Дов­биш­ки. Ха­зяй­ка поп­ро­си­ла їх у ха­ту. В сі­нях гос­тей стрів Дов­биш і по­ці­лу­вав­ся з ни­ми. Всі во­ни ввій­шли в ха­ту, і гос­ті знов поз­до­ров­ка­лись з ха­зяїна­ми.

Кайдашиха пок­ла­ла на стіл па­ля­ни­цю. Дов­биш­ка взя­ла па­ля­ни­цю в ру­ки, по­ці­лу­ва­ла й знов пок­ла­ла на стіл.

- Як вас, сва­хо, бог ми­лує? Чи жи­ві, чи здо­ро­ві, моє сер­денько? - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха тон­ким го­ло­сом та все пи­ша­ла гу­би.

- Спасибі вам, сва­хо! Жи­ве­мо пот­рош­ку, хва­ли­ти бо­га. Сі­дай­те, сва­хо, щоб ста­рос­ти сі­да­ли,- про­си­ла ха­зяй­ка.

- Та дай же, бо­же, щоб ста­рос­ти сі­да­ли. Як дасть гос­подь ми­ло­серд­ний, то, мо­же, й справ­ді ста­рос­ти не­за­ба­ром ся­дуть у вас,- го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха, вти­ра­ючи гу­би й вид хус­точ­кою, хоч на гу­бах і на ви­ду ні­чо­гі­сінько не бу­ло.

- Чи це ви, сва­хо, за­пи­ли­лись? - спи­та­ла в Кай­да­ши­хи ха­зяй­ка.

- Еге, моє сер­денько. Над­во­рі душ­но, не­на­че се­ред лі­та,- ска­за­ла Кай­да­ши­ха і знов уд­ру­ге об­тер­ла вид хус­точ­кою. Во­на лю­би­ла че­пу­ри­тись і дер­жа­ла се­бе ду­же чис­то. Все на їй бу­ло чис­теньке, не­на­че но­ве.

Кайдашиха сі­ла ко­ло сто­ла на ос­ло­ні. Кай­даш ба­ла­кав з ха­зяїном.

- Та сі­дай­те-бо, сва­хо, за стіл! - про­си­ла ха­зяй­ка.

Кай­да­ши­ха пе­ре­сі­ла з ос­ло­на на ла­ву. Во­на ду­же це­ре­мо­ни­лась і бу­ла про­ха­на. Про­бу­ва­ючи на служ­бі в па­нів, во­на наб­ра­лась од їх чи­ма­ло пи­шан­ня.

- Та сі­дай­те-бо, сва­хо, за стіл, будьте лас­ка­ві. Оце, гос­по­ди! А ви, сва­ту, чо­го це стоїте? Сі­дай­те за стіл, а то ще й ста­рос­ти на­ші спро­тив­ляться.

Кайдаш по­ліз за стіл. Кай­да­ши­ха тільки тро­хи по­су­ну­лась по ла­ві до сто­ла й очі спус­ти­ла до­до­лу.

- Оце, гос­по­ди! Сі­дай­те-бо, сва­хо, ко­ли ва­ша лас­ка, на по­ку­ті! Ви ж та­ки на­ша сва­ха! - прип­ро­шу­ва­ла ха­зяй­ка Кай­да­ши­ху.

Кайдашиха зов­сім спус­ти­ла очі, за­пи­ша­лась, втер­ла гу­би хус­точ­кою і по­су­ну­лась на са­ме по­кут­тя. Во­на лед­ве під­ве­ла очі й гля­ну­ла на ха­ту.

- Де це моя Мот­ря? Оце за­га­ялась за тією ро­бо­тою. Вже й час по­луд­ну­вать,- го­во­ри­ла ха­зяй­ка, веш­та­ючись по ха­ті.

- Та й ро­бо­ча ж ва­ша доч­ка! Що за зо­ло­та в вас ди­ти­на. Там так пильнує ко­ло ро­бо­ти, що й не роз­ги­нається. Ото, моє сер­це, гар­ну не­віс­точ­ку ма­ти­му, ко­ли дасть гос­подь ми­ло­серд­ний до­вес­ти ді­ло до ла­ду,- за­го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха, не­на­че в роз­мо­ві мед роз­ли­ла по ха­ті.

Довбишка гук­ну­ла на Мот­рю. Мот­ря ввій­шла в ха­ту і ста­ла ко­ло по­ро­га. Ма­ти за­га­да­ла їй зіб­ра­ти з гле­чи­ка сме­та­ну та нак­ри­шить са­ла. Са­ма ха­зяй­ка нак­ра­яла хлі­ба, а ха­зяїн вніс з хиж­ки бо­ка­ту пляш­ку го­ріл­ки і пос­та­вив на стіл. В го­ріл­ці пла­вав чер­во­ний стру­чок пер­чи­ці, не­на­че тільки що вир­ва­ний на го­ро­ді. Кай­даш гля­нув на пе­рець, і в йо­го слин­ка по­тек­ла.

Мотря пос­та­ви­ла на стіл по­лу­ми­сок з сме­та­ною й та­ріл­ку з шма­точ­ка­ми са­ла. Кай­да­ши­ха не зво­ди­ла з Мот­рі очей, не­на­че хо­ті­ла ви­пи­тать всю її ду­шу. Її очі з м’якеньких ста­ли зра­зу твер­денькі. Бро­ви на­су­пи­лись, а ос­міх зле­тів з уст і ні­би ви­ле­тів з ха­ти.

- Спасибі то­бі, моє сер­це ко­ха­не, що ти нас ві­таєш,- про­мо­ви­ла Кай­да­ши­ха до Мот­рі, і зно­ву на її ус­та при­ли­нув ос­міх, а з сло­ва­ми не­на­че по­ли­лась па­то­ка з уст.

Кайдашиха сі­ла, згор­нув­ши ру­ки, ні­би тільки що зап­ри­час­ти­ла­ся й прий­шла з церк­ви.

Мотря під­ве­ла на бу­ду­щу свек­ру­ху гост­рі очі й пос­те­рег­ла ту па­то­ку своїм про­ни­зу­ва­тим ро­зу­мом. Той со­лод­кий ме­док од­ра­зу не спо­до­бав­ся Мот­рі.

Тим ча­сом Дов­биш­ка зве­лі­ла доч­ці розк­лас­ти в че­люс­тях тру­сок і спряг­ти яєчню. Мот­ря по­ча­ла по­ра­тись ко­ло пе­чі. Ха­зяїн на­лив чар­ку пер­ців­ки. В Кай­да­ша на­тек­ло пов­ний рот сли­ни. Він на­си­лу здер­жав­ся.

Хазяїн під­няв чар­ку вго­ру і по­чав при­ка­зу­вать: «Даруй же, бо­же, нам щас­тя й здо­ров’я, а по­мер­шим пош­ли, гос­по­ди, царст­во не­бес­не. По­мо­жи нам, бо­же, до­вес­ти ді­ло до кін­ця, а ти, доч­ко, будь щас­ли­ва й здо­ро­ва. Як бу­деш свек­ро­ві та свек­ру­сі по­кір­ненька, бу­де твоя го­лі­вонька ве­се­ленька».

Хазяїн ви­пив усю чар­ку до са­мо­го дна, щоб не зос­та­ва­лось на сльози, знов на­лив і по­дав Кай­да­ше­ві.

Кайдаш ус­тав, при­ка­зав до чар­ки кілька слів і швид­ко вки­нув у рот го­ріл­ку. Ха­зяїн зно­ву на­лив чар­ку і по­дав Кай­да­ши­сі. Кай­да­ши­ха взя­ла чар­ку і на­го­во­ри­ла при­ка­зок жи­вим і мерт­вим пов­ні­сіньку ха­ту.

- Даруй же, бо­же, нам і на­шим ді­тям вік дов­гий та щас­ли­вий, щоб ти, моя до­ню, бу­ла здо­ро­ва, як во­да, щоб цві­ла до­ві­ку, як ро­жа, щоб ти зак­ра­си­ла мою ха­ту, моя вті­хо, як зо­зу­ля са­до­чок, при­го­лу­би­ла мою ста­рість. Пош­ли то­бі, бо­же, вік ве­се­лий, як ри­бі в мо­рі.

Кайдашиха лед­ве по­мо­чи­ла гу­би в го­ріл­ці, хоч і лю­би­ла го­рі­лоч­ку.

Кайдаш гля­нув на жін­ку і по­ду­мав: «І на яко­го не­чис­то­го во­на роз­пус­ти­ла язи­ка!» Йо­му ду­же за­ма­ну­лось ви­пи­ти по дру­гій.

- Що це ви, сва­хо, так ма­ло ви­пи­ли? - прип­ро­шу­ва­ла ха­зяй­ка.

- Ой, бу­де, бу­де! - за­ле­пе­та­ла Кай­да­ши­ха.- Та­ка гір­ка, як по­лин! Я не знаю, як ті п’яни­ці її п’ють.

- Та ви­пий­те-бо, сва­хо, більше. Нев­же оце ви зос­тав­ляєте стільки на сльози? - про­си­ла ха­зяй­ка.

Кайдашиха знов при­ту­ли­ла гу­би до чар­ки і тро­хи не по­ми­ли­лась та не хильну­ла до дна, але якось сха­ме­ну­лась, вки­ну­ла в рот один ков­ток і ду­же скри­ви­ла гу­би.

- Та ви­пий­те-бо, сва­хо, пов­ну! - знов про­си­ла ха­зяй­ка.

- Ой, бу­де, моє сер­денько! Ко­ли б не впиться,- ска­за­ла Кай­да­ши­ха і од­да­ла ха­зяй­ці чар­ку в ру­ки, за­ку­сив­ши хлі­бом та са­лом.

Довбиш на­лив чар­ку і пок­ли­кав до сто­ла Мот­рю. Мот­ря взя­ла чар­ку, лед­ве про­мо­ви­ла кілька слів, ду­же швид­ко при­ту­ли­ла чар­ку до губ і ще швид­ше її од­ве­ла, не­на­че гу­би чар­кою по­пек­ла, і од­вер­ну­лась, вти­ра­ючись ру­ка­вом. Гос­ті й ха­зяїни по­ча­ли по­луд­ну­вать, знов ви­пи­ли по чар­ці й роз­го­во­ри­лись. Кай­да­ши­ха ще­бе­та­ла, але все крадько­ма ско­са пог­ля­да­ла очи­ма на скри­ню, що сто­яла на по­лу, на жерд­ку, на по­душ­ки. Во­на ду­же лю­би­ла чва­ни­тись і по­ча­ла роз­ка­зу­вать, як її ша­ну­ва­ли па­ни та по­пи.

- Оце не­дав­но, сер­денько моє, про­си­ли ме­не го­ту­вать обід аж у Деш­ки: у свя­ще­ни­ка бу­ли хрес­ти­ни. Гос­по­ди ми­ло­серд­ний! Наїха­ло гос­тей пов­ні­сінькі ха­ти, а я на всіх нас­та­чи­ла. Вже як по­роз’їзди­лись гос­ті, а ма­туш­ка й кли­че ме­не в по­кої, са­до­вить ме­не на стільці за сто­лом, са­ма сі­дає зо мною ве­че­рять. Так ме­не час­ту­ва­ла, спа­си­бі їй, та все прип­ро­шує: та ви­пий­те-бо, па­ні Ма­ру­сю, та їжте-бо, па­ні Кай­да­ши­хо. Їй-бо­гу, прав­ду ка­жу, проше вас.

Мотря од­вер­ну­лась до по­ро­га й зас­мі­ялась. З то­го проше смі­ялись по всьому се­лі і драж­ни­ли че­рез те сло­во Кай­да­ши­ху па­ні еко­ном­шею.

- Коли б ме­ні тільки гос­подь ві­ку про­дов­жив, а я вже до­ве­ду до пут­тя те­бе, Мот­ре. Гос­по­ди, чо­го я не по­ви­учу­ва­лась у пансько­му дво­рі!

Та згад­ка за панський двір на­ве­ла дум­ку про не­дав­ню пан­щи­ну, на­ве­ла сум на всіх. Кай­да­ши­ха при­мі­ти­ла теє і звер­ну­ла на ін­шу стеж­ку.

- А що вже за своїх си­нів, то, їй-бо­гу, гріх бу­де не хва­ли­ти їх. В ме­не два си­ни, не­на­че два со­ко­ли. Що вже що, а на ста­рість прик­ри­ють ме­не ор­ли­ни­ми кри­ла­ми. Хва­ли­ти бо­га, бу­де до ко­го при­хи­литься. Що за лю­ба ди­ти­на мій Кар­по, та­кий слух­ня­ний, та­кий ти­хий, хоч у ву­хо бгай. Та­кий він був і ма­леньким: оце, бу­ло, по­ки­ну в ко­лис­ці, пі­ду на го­род, вер­ну­ся, а він ле­жить - ані пис­не. Мої си­ни не­на­че па­ху­чі ва­сильки на го­ро­ді.

Довбиш і Дов­биш­ка слу­ха­ли, слу­ха­ли Кай­да­ши­ху, аж ро­ти по­роз­зяв­ля­ли, а Кай­да­ша бра­ла злість. Він усе ждав, щоб йо­го жін­ка хут­чій сту­ли­ла ро­та та щоб ха­зяїн на­ли­вав по чар­ці. Чер­во­ний пе­рець у го­ріл­ці драж­нив йо­го, не­на­че цяцька ма­лу ди­ти­ну, а жін­ка роз­пус­ти­ла роз­мо­ву на всю гу­бу. Він не ви­дер­жав.

- І го­ді то­бі хва­ли­тись дітьми. Хва­ли­ла ж со­ва своїх ді­тей, що не­ма кра­щих на сві­ті, а яка ж там со­ви­на кра­са? - ска­зав Кай­даш.

- Авжеж, що прав­да, то не гріх,- при­так­ну­ла Дов­биш­ка й не­на­че під­ли­ла мас­ла в во­гонь.

- Я не хва­лю своїх си­нів, але, ко­ли прав­ду ска­за­ти, то на всі Се­ми­го­ри не­має та­ких хлоп­ців, як мої. Що вже ро­бо­чі, слух­ня­ні, по­кір­ли­ві, то дай, бо­же, та­ких ді­тей уся­ко­му. Мо­го Лав­рі­на, проше вас, хоч у па­зу­ху схо­вай, а як іде се­лом, то дів­ча­та аж пе­ре­ла­зи ла­ма­ють.

Кайдашиха й са­ма не вва­жа­ла, що пе­рей­шла мі­ру. Кар­по зов­сім не слу­хав не тільки її, але на­віть батька, а по­кір­ним він не був на­віть ма­лим хлоп­цем.

Мотря нап­ряг­ла яєчні й по­да­ла на стіл. Дов­биш знов по­час­ту­вав гос­тей. Кай­да­ши­ха ви­пи­ва­ла вже по пов­ній, не кри­ви­ла ро­та й гу­бів не вти­ра­ла хус­точ­кою. Чар­ка час­ті­ше піш­ла кру­гом сто­ла. В пляш­ці вже зос­тав­ся на дні тільки чер­во­ний стру­чок. У Кай­да­ша і в йо­го жін­ки по­со­ло­ві­ли очі. Во­ни вста­ли з-за сто­ла й по­ча­ли про­ща­тись, об­ні­маться та ці­лу­ваться. Кай­да­ши­ха спітк­ну­лась на по­ро­зі.

- Дасть бог, по­же­ни­мо ді­тей, то я для Кар­па при­роб­лю ха­ту че­рез сі­ни,- ска­зав Кай­даш, ви­хо­дя­чи за во­ро­та.- В ме­не си­на­ми не по­ле за­сі­яно. Лав­рін зос­та­неться в моїй ха­ті, а Кар­по жи­ти­ме че­рез сі­ни в про­тив­ній ха­ті.

- О то доб­ре, сва­ту! Як бу­дуть ша­ну­ва­тись, то по­ми­ряться, а як не схо­тять, то як схо­тять! - ска­зав Дов­биш, вип­ро­вод­жа­ючи сва­тів за во­ро­та.

- Де вже, щоб мої си­ни та не по­ми­ри­лись! На ці­ло­му сві­ті не­ма та­ких слух­ня­них ді­тей, як мої си­зо­пе­рі ор­ли! - хва­ли­лась Кай­да­ши­ха, ви­хо­дя­чи че­рез во­ро­та на ву­ли­цю.

- Прощайте, зос­та­вай­тесь здо­ро­ві! Спа­си­бі вам за хліб, за сіль та за ва­шу лас­ка­вість! - про­ща­лась Кай­да­ши­ха, гу­ка­ючи за во­рітьми.

III

Після дру­гої пре­чис­тої Кар­по по­він­чав­ся з Мот­рею. Чо­ти­ри дні гра­ли му­зи­ки, чо­ти­ри дні пи­ли й гу­ля­ли гос­ті в Дов­би­ша.

В чет­вер ра­не­сенько, тільки що по­ча­ло на світ бла­гос­ло­виться, Кай­да­ши­ха про­ки­ну­лась і збу­ди­ла не­віст­ку.

- Мотре! Вста­вай, моя ди­ти­но, за­то­пи в пе­чі, та як бу­деш розк­ла­дать дро­ва, то пок­ла­ди на двох по­лі­нах пе­рек­лад, та ви­би­рай, моє сер­денько, товс­тенький пе­рек­лад, щоб дро­ва швид­ше роз­го­рі­лись. А як прис­та­виш ок­ріп, то пі­ди ви­дій ко­ро­ву та од­же­ни вів­ці до че­ре­ди.

Мотря про­ки­ну­лась і че­рез сон на­си­лу роз­чов­па­ла, що свек­ру­ха вчить її розк­ла­дать дро­ва в пе­чі, не­на­че її й то­го ма­ти не нав­чи­ла. Мот­ря вста­ла, роз­па­ли­ла в пе­чі й прис­та­ви­ла ча­вун з во­дою.

- Піди ж, моя до­ню, ви­дій ко­рів­ку. Я тро­хи ще по­ле­жу. Чо­гось я нез­ду­жаю. Так у ме­не бо­лять но­ги! Ох-ох-ох! - зас­тог­на­ла на пе­чі Кай­да­ши­ха, ук­ри­ва­ючись ряд­ном.

В ха­ті ще всі спа­ли. Мот­ря піш­ла, ви­доїла ко­ро­ву, про­ці­ди­ла на ці­ди­лок мо­ло­ко й пог­на­ла до че­ре­ди ко­ро­ву. Вер­тається во­на в ха­ту, а свек­ру­ха спить на пе­чі, аж хро­пе.

- Чи одіг­на­ла до че­ре­ди? - спи­та­ла спро­сон­ня Кай­да­ши­ха, про­ки­нув­шись.- Візьми ж, моє сер­це, на­чисть кар­топ­лі на борщ та нак­ри­ши бу­ря­ків, а я ось за­раз вста­ну та по­ка­жу то­бі, як борщ на­кла­дать.

Мотря за­хо­ди­лась чис­тить кар­топ­лю, а Кай­да­ши­ха знов зо сну оха­ла на пе­чі й вста­ла то­ді, як над­во­рі зов­сім роз­вид­ні­лось. Во­на вми­лась, ста­ла пе­ред об­ра­за­ми й дов­го мо­ли­лась, до­ки Мот­ря не нак­ла­ла в гор­щик кар­топ­лі, бу­ря­ків та ка­пус­ти. Свек­ру­ха хрес­ти­лась, а ско­са все пог­ля­да­ла на не­віст­чи­ні ру­ки. Ро­зум­на Мот­ря й со­бі спід­ло­ба пог­ля­да­ла на свек­ру­ху й пос­те­рег­ла той ко­сий пог­ляд.

Кайдашиха по­мо­ли­лась бо­гу й по­ча­ла знов нав­ча­ти не­віст­ку, як на­ли­вать борщ, як за­тов­ку­вать, ко­ли вки­да­ти са­ло. Во­на сто­яла над ду­шею в Мот­рі, на­че оса­ву­ла на пан­щи­ні, а са­ма не бра­лась і за хо­лод­ну во­ду.

- Як прис­та­виш до вог­ню борщ та ка­шу, то ви­ме­ти ха­ту та нак­ри­шиш са­ла на вишк­вар­ки до ка­ші,- знов по­ряд­ку­ва­ла Кай­да­ши­ха, згор­нув­ши ру­ки, а да­лі знов по­ліз­ла на піч, за­оха­ла й знов ляг­ла од­по­чи­вать.

Мотрі ста­ло лег­ше, що свек­ру­ши­ні очі не слід­ку­ють за її ру­ка­ми. «Але чом оце свек­ру­ха не бе­реться до ро­бо­ти?» - по­ду­ма­ла во­на.

Кайдашиха бу­ла зов­сім здо­ро­ва й ду­ри­ла свою не­віст­ку. Во­на бу­ла ра­да, що взя­ла в свою ха­ту доб­ру ро­біт­ни­цю, і по­ча­ла за­ле­жу­ва­тись. В пе­чі зашк­вар­чав гор­щик.

- Мотре! - крик­ну­ла вже не ду­же со­лод­ким го­ло­сом свек­ру­ха з пе­чі.- Чом-бо ти не гля­диш стра­ви? Ад­же ж як збі­жить са­ло, то борщ до­ве­деться хоч со­ба­кам вил­ля­ть.

Мотря за­мі­та­ла сі­ни. Во­на ки­ну­ла об зем­лю ві­ни­ком і по­біг­ла до пе­чі.

- Якби я мог­ла ро­зір­ва­ти­ся над­воє, то я б і сі­ни ме­ла, і ко­ло пе­чі сто­яла,- про­мо­ви­ла Мот­ря не­лас­ка­вим го­ло­сом.

В ха­ту пе­ре­го­дя ввій­шов Кай­даш з си­на­ми і зве­лів по­да­вать обід. Мот­ря по­да­ва­ла обід на стіл, а ма­ти си­ді­ла за сто­лом не­на­че в гос­тях.

- Борщ зва­ри­ла доб­ре, а ка­ша вий­шла тро­хи рід­ка,- ска­за­ла Кай­да­ши­ха й по­ча­ла знов нав­ча­ти Мот­рю. Мот­ря тільки очі спус­ка­ла до­до­лу.

По обі­ді Мот­ря по­ча­ла ми­ти горш­ки та мис­ки. Во­на взя­ла ніж і по­ча­ла вишк­рі­бать він­ця ста­ро­го за­са­ле­но­го горщ­ка. Гор­щик за­ви­щав під но­жем, на­че цу­це­ня.

- Не шкре­би, доч­ко, но­жем, бо в ме­не не­на­че хто в го­ло­ві скро­ма­дить,- ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- А як же йо­го шкреб­ти, щоб не бу­ло чуть! - не ви­дер­жа­ла Мот­ря й під­ня­ла свій твер­дий го­лос.

- Не ду­же да­ви но­жем, моє сер­денько лю­бе, то гор­щик не бу­де ска­ву­чать, на­че со­ба­ка, що зав’язла в ти­ну.

Мотря за­мовк­ла й ки­ну­ла ніж на ла­ву. Ніж задз­ве­нів. Свек­ру­ха тільки ско­са пог­ля­ну­ла й тро­хи пос­те­рег­ла Мот­ри­ні но­ро­ви.

По обі­ді Кай­да­ши­ха за­га­да­ла не­віст­ці на­сі­яти бо­рош­на, а по­тім вчи­нить ді­жу, а са­ма знов по­ліз­ла на піч спа­ти, а вис­пав­шись, вста­ла й піш­ла до су­сі­ди в гос­ті. Мот­ря за­ду­ма­лась, со­ва­ючи си­том по сій­цях, пе­рек­ла­де­них упо­довж но­чо­вок. Во­на до­га­да­лась, що її свек­ру­ха не­доб­ра і що під її со­лод­ки­ми сло­ва­ми хо­вається гір­кий по­лин. Але Мот­ря бу­ла не з та­ківських, щоб ко­мусь по­ко­ря­тись.

Другого дня Кай­да­ши­ха знов збу­ди­ла ра­но не­віст­ку, а са­ма вкри­лась з го­ло­вою на пе­чі й за­оха­ла. Мот­ря вже не йня­ла ві­ри то­му охан­ню. Во­на зва­ри­ла обід, за­мі­си­ла ді­жу. Ро­бо­ти бу­ло ба­га­то. Не­віст­ка веш­та­лась, на­че му­ха в ок­ро­пі, скрізь всти­га­ла, а свек­ру­ха, встав­ши з пе­чі, тільки ха­ту ви­ме­ла, ще й сміт­тя по­ки­ну­ла за­раз за по­ро­гом. Мот­ря вже сер­ди­то пог­ля­да­ла на свек­ру­ху й на­си­лу здер­жу­ва­ла сво­го язи­ка. Вип­лес­ка­ла во­на хліб, по­сад­жа­ла в піч і по­да­ла на стіл обід. Борщ вий­шов нес­мач­ний. Свек­ру­ха тільки лож­ку вмо­чи­ла й не їла бор­щу.

- Недобрий, доч­ко, сьогод­ні зва­ри­ла борщ. Ма­буть, і сьогод­ні са­ло збіг­ло,- ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- Бо ви, ма­мо, не ду­же по­ма­га­ли ме­ні ва­ри­ти, а в ме­не не де­сять рук, а тільки дві,- од­рі­за­ла Мот­ря.

- Хто ви­дав так го­во­рить ма­те­рі! - ска­за­ла Кай­да­ши­ха нав­ча­ючим го­ло­сом.- Ко­ли не вмієш га­разд, то тре­ба вчи­тись. І я не вмі­ла, але па­ни вив­чи­ли ме­не на еко­но­мії.

- Я, хва­ли­ти бо­га, пан­щи­ни не ро­би­ла й у па­нів не вчи­лась,- знов од­ру­ба­ла Мот­ря.

Кайдашиха за­мовк­ла й при­ку­си­ла язи­ка. Во­на до­га­да­лась, що Мот­ря не за­мов­чу­ва­ти­ме.

Настала су­бо­та. Ро­бо­ти бу­ло ще більше. Кай­да­ши­ха тільки ха­ту за­ме­ла та й сі­ла ко­ло вік­на ста­рі со­роч­ки ла­тать. Мот­ря під­ма­за­ла сті­ни, об­ма­за­ла ко­мин, гру­бу, при­пі­чок. Кай­да­ши­ха прий­шла до ко­ми­на, зак­ла­ла ру­ки за спи­ну, на­хи­ли­ла го­ло­ву до ко­ми­на і роз­див­ля­лась, чи доб­ре не­віст­ка по­ма­за­ла.

- Помаж, моя ди­ти­но, ко­мин ще раз. Як ма­жеш, то не кру­ти ду­же віх­тем, а так, моє сер­денько, дріб­ненько та дріб­ненько пер­ше впо­довж, а по­тім упо­пе­рек, отак, отак, отак! А то, бач, скрізь віх­ті знать,- ска­за­ла Кай­да­ши­ха. Мот­ря гля­ну­ла на ко­мин, а ко­мин був доб­ре об­ма­за­ний і тільки де-не-де бу­ло знать ві­хоть.

- Матері бу­ло все вго­диш, а вам не пот­ра­пиш вго­дить,- нес­мі­ли­во обіз­ва­лась не­віст­ка.

- Я, сер­це, бу­ва­ла в сві­тах і знаю, як що ро­биться. Я, бу­ло, як ма­жу панські по­кої, то не­на­че ви­ма­люю. А ти, сер­денько, як бу­деш ме­не слу­ха­ти та бу­деш пильну­вать, то й со­бі нав­чиш­ся,- ска­за­ла Кай­да­ши­ха та й знов сі­ла ко­ло вік­на ши­ти, ще й піс­ні за­тяг­ла.

- Чи ти, ста­ра, зду­рі­ла на ста­рість, чи що? - обіз­вав­ся Кай­даш.- Сьогод­ні су­бо­та, а во­на піс­ні за­тяг­ла.

Кайдашиха за­мовк­ла. Їй бу­ло со­ром пе­ред не­віст­кою.

Минув тиж­день. Кай­да­ши­ха пе­рес­та­ла зва­ти Мот­рю сер­деньком і вже ору­ду­ва­ла нею, на­че най­мич­кою. Во­на прос­то за­га­ду­ва­ла їй ро­би­ти ро­бо­ту, третього тиж­ня вже по­ча­ла на не­віст­ку кри­чать, а да­лі й до­ко­ря­ти. Мот­ря на­си­лу вдер­жу­ва­ла язи­ка й тільки пог­ля­да­ла на свек­ру­ху сер­ди­тим оком.

Настала пи­ли­пів­ка. По­тяг­ли­ся дов­гі, як мо­ре, но­чі. Мо­ло­ди­ці на се­лі по­ча­ли вста­ва­ти вдос­ві­та пряс­ти.

- Мотре! - кри­ча­ла з пе­чі Кай­да­ши­ха.- Вста­вай пряс­ти. Чи ти не чуєш? Вже тре­ті пів­ні прос­пі­ва­ли, а ти спиш. Тре­ба пряс­ти на по­лот­но. Мот­ре! Чи ти спиш?

Мотря вста­ла, зас­ві­ти­ла світ­ло, роз­па­ли­ла в че­люс­тях тріс­ки й сі­ла ко­ло пе­чі пряс­ти. Кар­по й Лав­рін повс­та­ва­ли й ста­ли ко­ло при­піч­ка но­га­ми м’яти ко­ноп­лі, а Кай­да­ши­ха вкри­лась з го­ло­вою й знов зас­ну­ла. Вже Мот­ря нап­ря­ла пів­по­чин­ка й по­ча­ла прис­тав­лять до пе­чі обід, як Кай­да­ши­ха зліз­ла з пе­чі й сі­ла за гре­бінь. Вже над­во­рі ста­ло сві­та­ти. Мот­ря ста­ла од­жи­мать со­роч­ки з від­мо­ки, а Кай­да­ши­ха на­віть ха­ти не ви­ме­ла.

Діло ні­би го­рі­ло в Мот­ри­них ру­ках. Во­на од­жи­ма­ла плат­тя й ра­зом по­ра­лась ко­ло пе­чі. Кай­да­ши­ха ра­зів зо два од­су­ну­ла гор­щик од жа­ру, ви­мі­ша­ла ка­шу, а ха­ти все-та­ки не за­ме­ла. Мот­рю взя­ла злість. «Не бу­ду за­мі­тать ха­ти,- по­ду­ма­ла во­на,- ану, чи ви­ме­те свек­ру­ха».

Вже сі­ли за обід, а ха­та бу­ла не­за­ме­те­на.

- Чом це ти, Мот­ре, ха­ти й до­сі не за­ме­ла? - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.- Чи ти хо­чеш, щоб з нас лю­ди смі­ялись?

Мотря на­то­ми­лась ко­ло ро­бо­ти. Її взя­ла злість. Во­на ви­ли­ла з но­чо­вок у по­мий­ни­цю луг і так ки­ну­ла но­чов­ки на ос­лін, що во­ни пос­ковз­ну­лись і по­ле­ті­ли на зем­лю.

- Легеньку ру­ку маєш! Ле­генько ста­виш, не­віст­ко! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха на Мот­рю.- Од­ні ноч­ви маємо, а ти й ті роз­бий.

- Як ро­зіб’ ю, то ку­пи­те дру­гі,- од­ру­ба­ла Мот­ря.

Кайдашиха по­ба­чи­ла, що не­віст­ка сер­диться на неї. Її са­му взя­ла злість.

Настав ве­чір, а в ха­ті бу­ло сміт­тя тро­хи не по кіс­точ­ки. Кай­да­ши­ха ста­ла й со­бі од­жи­мать со­роч­ки, а ха­ти не за­ме­ла.

- Чому це у вас і до­сі ха­та не ме­те­на? - спи­тав Кар­по, увій­шов­ши в ха­ту.

- Бо твою жін­ку сьогод­ні пе­ре­ло­ги на­па­ли,- ска­за­ла вже сер­ди­то Кай­да­ши­ха.

- Не знаю, ко­го на­па­ли пе­ре­ло­ги,- лед­ве обіз­ва­лась Мот­ря й так скру­ти­ла со­роч­ку в ру­ках, що во­на чвак­ну­ла, ні­би зак­ри­ча­ла, а бриз­ки хлюп­ну­ли Кай­да­ши­сі в очі.

- Якого це ти не­чис­то­го так ля­паєш? Ще ма­ло сміт­тя в ха­ті, то не­хай бу­де грязь,- крик­ну­ла Кай­да­ши­ха.- Чом ти своїй жін­ці ні­чо­го не ска­жеш? - ска­за­ла Кай­да­ши­ха до Кар­па.- Хі­ба ти не ба­чиш, що во­на ме­не не слу­хає та ді­ла не ро­бить.

- А це хі­ба ж не ді­ло? Не в піж­мур­ки ж граю,- крик­ну­ла й со­бі Мот­ря.

- Чому ти, Мот­ре, і до­сі не за­ме­ла ха­ти? - про­мо­вив Кар­по до жін­ки.

- Не за­ме­ла, бо гу­ляю од са­мої пів­но­чі. Ось уже й рук і ніг не чую, так на­тан­цю­ва­лась,- про­мо­ви­ла Мот­ря.

- Та чо­го це ти кри­чиш, як на батька! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха.- Ме­ні вух не по­зак­ла­да­ло: чую.

- Я на батька не кри­ча­ла ні­ко­ли, а в вас му­сиш кри­чать, ко­ли ро­биш на всю сім’ю са­ма.

- А хі­ба ж ти ро­биш са­ма? - спи­та­ла Кай­да­ши­ха.

- А хто ж ме­ні по­ма­гає, ко­ли ха­та й до­сі не за­ме­те­на,- крик­ну­ла Мот­ря.

- Чого це ти, Мот­ре, кри­чиш на ма­тір? Ма­ти те­бе не на­во­дить на злий ро­зум, а на доб­рий,- обіз­вав­ся Кар­по.

- Мала ро­зум, а в вас, ма­буть, оце за­гу­би­ла,- ска­за­ла че­рез зу­би Мот­ря. Во­на од­жи­ма­ла так здо­ро­во, що аж на­мис­то бряж­ча­ло і ду­ка­чі ко­ли­ва­лись.

Мотря поск­ла­да­ла плат­тя на ко­ро­мис­ло й піш­ла пра­ти на ста­вок. В ха­ті ста­ло ти­хо. Кай­да­ши­ха взя­ла ві­ник і ви­ме­ла ха­ту й сі­ни.

- Ти, Кар­пе, не по­ту­рай своїй жін­ці, а то во­на ме­не не слу­хає, ще й лає. Во­на ме­не зов­сім не має за ма­тір. Що з то­го, що во­на ро­бо­ча, ко­ли ха­та три дні стоїть не­ме­те­на?

- Не три дні-бо, а тільки один день,- ска­зав Кар­по.

- Так, си­ну, так! Дер­жи ру­ку за жін­кою, а ма­те­рі не мож­на бу­де да­лі в своїй ха­ті й сло­ва про­мо­ви­ти. Мот­ря мо­ло­да, то не­хай ро­бить, а я вже ста­ра, під­топ­та­лась. Ме­ні мож­на й од­по­чи­ти. А ти жін­ці не по­ту­рай, бо во­на й над то­бою да­лі ко­вер­зу­ва­ти­ме.

Карпо узяв шап­ку та мер­щій з ха­ти. Йо­му бу­ло жаль жін­ки, жаль і ма­те­рі.

Поки Мот­ря пра­ла со­роч­ки, Кай­да­ши­ха за­то­пи­ла в пе­чі й прис­та­ви­ла ве­че­рю. Вже смер­ком прий­шла Мот­ря з со­роч­ка­ми й скла­ла їх на ла­ві. По ха­ті пі­шов хо­лод та вог­кість. Свек­ру­ха по­ра­лась ко­ло пе­чі мовч­ки. Не­віст­ка дос­та­ла з по­ли­ці хліб та сіль і сі­ла по­луд­ну­вать. Во­на ки­ну­ла оком на діл: ха­та бу­ла за­ме­те­на.

«Не бу­де моя не­віст­ка по­кір­на та слух­ня­на,- ду­ма­ла Кай­да­ши­ха, сто­ячи ко­ло пе­чі,- не од­по­чи­ну я на ста­рість од ро­бо­ти». І Кай­да­ши­ха важ­ко зітх­ну­ла. Мот­ря зро­зу­мі­ла те важ­ке зіт­хан­ня на­че до­кір со­бі.

Чоловіки пос­хо­ди­лись у ха­ту й сі­ли за стіл. Мот­ря ки­ну­лась на­си­пать га­луш­ки в мис­ку.

- Геть! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха.- Са­ма зу­мію на­си­пать. Не ти на­пар­то­ли­ла. Сі­дай та за­пи­хай­ся!

Мот­ря одій­шла на­бік, згор­ну­ла ру­ки й со­бі зітх­ну­ла.

- Чого це ви гри­зе­тесь? - обіз­вав­ся ста­рий Кай­даш.- Чи вже не по­ми­ри­тесь ко­ло од­нієї пе­чі? Ти-бо, Мот­ре, по­вин­на та­ки по­ва­жа­ти ма­тір, бо ма­ти стар­ша в ха­ті,- по­чав нав­чать ста­рий батько,- тре­ба ж ко­мусь по­ряд­ку­ва­ти в ха­ті та лад да­ва­ти. Дасть бог, прис­тав­лю че­рез сі­ни ха­ту, то­ді бу­деш со­бі гос­по­ди­нею, але в гур­ті все-та­ки луч­че жи­ти…

Всі ве­че­ря­ли мовч­ки. Мот­ря ста­ла ко­ло мис­ни­ка, мов уко­па­на. Во­на не сі­ла ве­че­рять.

- Годі то­бі, доч­ко, гні­ва­тись,- знов по­чав батько,- сі­дай та ве­че­ряй, бо ти на­то­ми­лась.

Мотря сто­яла ко­ло мис­ни­ка й з міс­ця не ру­ши­ла та все ди­ви­лась у піч, де тлів жар у по­пе­лі, не­на­че хо­ті­ла роз­ве­се­лить свої очі ве­се­лим вог­нем. Всі вста­ли з-за сто­ла, по­дя­ку­ва­ли бо­го­ві та Кай­да­ши­сі, а Мот­ря все сто­яла на од­но­му міс­ці, на­че си­ро­та в чу­жій сім’ї. Кар­по сів на ла­ві й на­су­пив свої ру­ду­ва­ті бро­ви. Між бро­ва­ми бу­ло знать дві зморш­ки, в кот­рих чор­ні­ла гус­та тінь.

В ха­ті ста­ло ти­хо, як у ву­сі. Ке­ро­си­но­ва не­ве­лич­ка лам­па без скла бли­ма­ла на сто­лі. Ста­рий Кай­даш, Кай­да­ши­ха й Лав­рін ста­ли пе­ред об­ра­за­ми й по­ча­ли мо­литься бо­гу, а Кар­по все си­дів на ла­ві, а Мот­ря все сто­яла ко­ло мис­ни­ка. Світ­ло по­гас­ло. Кар­по й Мот­ря по­ля­га­ли спа­ти, по­мо­лив­шись у тем­ря­ві. Мот­ря чу­ла, що на її ду­шу ляг­ло щось важ­ке, але ні од­на сльоза не вис­ту­пи­ла на її очах.

Другого дня вран­ці Мот­ря за­мі­та­ла сі­ни. Чує во­на, Кай­да­ши­ха го­во­рить над­во­рі з яко­юсь жін­кою та все за неї. Мот­ря виг­ля­ну­ла крадько­ма з сі­ней: Кай­да­ши­ха сто­яла, спер­шись на во­ро­та, а про­ти неї за во­рітьми сто­яла її ку­ма, го­ло­ва про­ти го­ло­ви, не­на­че во­ни ці­лу­ва­лись. Кай­да­ши­ха по­ча­ла го­во­рить ти­хо, але так ти­хо, що бу­ло чуть на все под­вір’я.

- От, ма­буть, Дов­би­ші на­да­ва­ли за Мот­рею вся­ко­го доб­ра,- го­во­ри­ла ку­ма,- ще й ти, ку­мо, за­ба­га­тієш за не­віст­кою.

- Де там, моє сер­денько! Я ду­ма­ла, що та­кі ба­га­ти­рі на­же­нуть ме­ні пов­ний двір во­лів та ко­рів, а во­ни приг­на­ли од­ну дур­ну вів­цю та ще й пер­ше вов­ну обст­риг­ли. Щось моя не­віст­ка не од­чи­няє при ме­ні своєї скри­ні; ма­буть, тим, що по­рож­ня.

- Чи ро­бо­ча ж твоя не­віст­ка? - спи­та­ла ку­ма.- Чи тя­мить хоч тро­хи в ха­зяй­ст­ві?

- Хліб їсти доб­ре тя­мить,- ска­за­ла Кай­да­ши­ха.- Я ду­ма­ла, що ті ба­га­ти­рі вмі­ють доб­ре спек­ти, зва­рить. Але ме­ні до­ве­лось всьому вчи­ти не­віст­ку. Та то, моє сер­денько, моя не­віст­ка не­зу­гар­на то­бі ні спек­ти, ні зва­ри­ти, ні пряс­ти, ні ши­ти. Оце як са­ма не дог­ля­ну, то на­пар­то­лить та­ко­го бор­щу, що й со­ба­ки не їдять; як по­ма­же ко­мин, то всі віх­ті знать. А вже ла­ятись та ме­не не слу­ха­ти, ма­буть, учив її сам Дов­биш уку­пі з Дов­биш­кою. Я ска­жу сло­во, а во­на де­сять. А вже що лі­ни­ва, то й ска­за­ти не мож­на. Вран­ці буд­жу, буд­жу, кри­чу, кри­чу, а во­на ви­вер­неться на по­лу, здо­ро­ва, як ко­би­ла, та тільки со­пе…

- Од ко­би­ли чую! - крик­ну­ла Мот­ря, ви­су­нув­ши го­ло­ву з сі­ней.- Що й од­ної со­роч­ки ме­ні не спра­ви­ли, а су­ди­те на все се­ло.

Кайдашиха за­мовк­ла й не зна­ла, де очі ді­ти. Ку­ма десь ді­лась, не­на­че крізь зем­лю про­ва­ли­лась.

Мотря по­ра­лась в ха­ті й ра­зу не гля­ну­ла на свек­ру­ху. Во­на виб­ра­ла со­роч­ки з жлук­та, піш­ла на ста­вок прать й прий­шла до­до­му аж уве­че­рі.

- Потривай же, свек­ру­хо! - го­во­ри­ла го­лос­но Мот­ря са­ма до се­бе, роз­ві­шу­ючи со­роч­ки по ти­ну.- Бу­деш ти в ме­не ци­ганської ха­лянд­ри ска­ка­ти, а не я в те­бе.

На дру­гий день удос­ві­та Кай­да­ши­ха зак­ри­ча­ла з пе­чі на Мот­рю:

- Мотре! Вста­вай вже пряс­ти! Мот­ре! Чи ти чуєш?

Мот­ря про­ки­ну­лась, але не об­зи­ва­лась.

- Мотре! Вже тре­ті пів­ні спі­ва­ли! Вста­вай та розк­ла­дай у пе­чі тріс­ки.

- Ох-ох-ох! - зас­тог­на­ла Мот­ря дос­то­ту та­ким жа­ліб­ним го­ло­сом, як стог­на­ла Кай­да­ши­ха.- Так у ме­не бо­лять кри­жі, що я із пос­те­лі не вста­ну.

Кайдашиха впіз­на­ла Мот­ри­ну ко­ме­дію й роз­сер­ди­лась.

- Чого це ти драж­ниш­ся зо мною? Ти ду­маєш, що ме­не під­ду­риш? Го­ді то­бі брех­ні справ­лять. Вста­вай та в пе­чі роз­топ­люй.

- Мамо! Го­ді вам спа­ти! Вста­вай­те та в пе­чі роз­топ­люй­те! - крик­ну­ла й со­бі Мот­ря з по­лу.- А я трош­ки по­ка­ча­юсь!

- Оце до­ве­лось на ста­рість тер­пі­ти та­ку на­пасть од своїх ді­тей,- про­мо­ви­ла Кай­да­ши­ха.- Кар­пе! Штовх­ни під бік свою жін­ку, не­хай ус­тає до ро­бо­ти.

В ха­ті всі спа­ли, аж хроп­ли.

- Якби я бу­ла ко­би­ла, то я б дав­но вста­ла. Не­хай вам ко­би­ли пря­дуть та ва­рять.

Кайдашиха при­ку­си­ла язи­ка, але її роз­би­ра­ла злість.

- Чи ти зду­рі­ла сьогод­ні, чи на­ва­жи­ла­ся ме­не з сві­ту звес­ти? Омельку! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха на сво­го чо­ло­ві­ка.- Чи ти чуєш, що вит­во­ряє твоя не­віст­ка?

Старий Кай­даш ле­жав на ла­ві до­го­ри ли­цем і важ­ко ди­хав. Він зве­чо­ра та­ки доб­ре ви­пив у шин­ку й спав як уби­тий. Жі­но­чий крик, гост­рі жі­но­чі го­ло­си стри­во­жи­ли йо­го, і він по­чав кри­чать че­рез сон ди­ким, чуд­ним го­ло­сом. Йо­му прис­ни­лось, ні­би в ха­ту се­ред но­чі вбіг­ла ко­за з чер­во­ни­ми очи­ма, з вог­нем у ро­ті, ос­ві­ти­ла ог­нем ха­ту, вхо­пи­ла в пе­ред­ні ла­пи ко­чер­гу й по­ча­ла по­ра­тись ко­ло пе­чі та все кла­ца­ла до йо­го чер­во­ни­ми ог­ня­ни­ми зу­ба­ми. Він хо­тів під­вес­ти ру­ку та пе­рех­рес­титься, але ру­ки ста­ли не­на­че за­ліз­ні. А ко­за все кру­ти­лась ко­ло пе­чі, а да­лі по­ча­ла тан­цю­ва­ти, ви­со­ло­пив­ши язи­ка на пі­вар­ши­на. Ди­виться Кай­даш на ту ко­зу. З ко­зи ста­ла ко­би­ла з здо­ро­вою, як ноч­ви, го­ло­вою, з страш­ни­ми чер­во­ни­ми очи­ма, з ог­ня­ним язи­ком. Кай­даш зак­ри­чав не своїм го­ло­сом. Си­ни повс­ка­ку­ва­ли з пос­те­лі й ки­нулись до батька. Мот­ря й Кай­да­ши­ха пе­рес­та­ли сва­риться і со­бі повс­та­ва­ли. Кар­по пе­ре­ки­нув батька на бік, і він тільки то­ді про­ки­нув­ся й опам’ятав­ся.

- Тату! Чо­го це ви так кри­чи­те? Ма­буть, вам щось страш­не прис­ни­лось? - пи­тав батька Кар­по.

Кайдаш під­вів­ся, сів на ла­ві й дов­го про­ти­рав очі. Страш­ний сон пе­ре­ля­кав йо­го. Він ус­тав з ла­ви, по­чав мо­ли­тись бо­гу пе­ред об­ра­за­ми. Йо­му все зда­ва­лось, що йо­го ка­рає свя­та п’ятни­ця за те, що він не до­дер­жу­вав пос­ту в п’ятни­цю і вве­че­рі в шин­ку на­пи­вав­ся го­ріл­ки.

Такий нес­по­ді­ва­ний ви­па­док зав’язав ро­та свек­ру­сі й не­віст­ці. Во­ни обид­ві ки­ну­лись до ро­бо­ти, але Мот­ря не ви­мі­та­ла ха­ти та все пог­ля­да­ла ско­са на свек­ру­ху. Свек­ру­ха так са­мо пог­ля­да­ла то на ві­ник, то на не­віст­ку, а да­лі ви­тяг­ла з скри­ні со­роч­ку й сі­ла ко­ло вік­на ши­ти. Мот­ря одімк­ну­ла свою скри­ню, ви­тяг­ла ста­ру со­роч­ку й со­бі сі­ла ла­тать ко­ло дру­го­го вік­на.

Обід до­ки­пав у пе­чі. Борщ, прис­тав­ле­ний до жа­ру дув бульки й кле­ко­тів вря­ди-го­ди, не­на­че хто в йо­му ля­пав лож­кою. Ха­та сто­яла не­ме­те­на. Свек­ру­ха гля­ну­ла на не­віст­ку спід­ло­ба й про­мо­ви­ла:

- Чого це ти, Мот­ре, сі­ла ши­ти? Хі­ба ти не ба­чиш, що в пе­чі обід не­до­ва­ре­ний, а ха­та стоїть і до­сі не­ме­те­на?

- Та вже ж ба­чу, не по­ви­ла­зи­ло,- обіз­ва­ла­ся Мот­ря за­тя­гу­ючи нит­ку в вуш­ко.

- Гляди лиш, щоб то­бі й справ­ді не по­ви­ла­зи­ло. Ся­деш со­бі ши­ти по обі­ді, як упо­раєшся.

- Ох-ох! Так у ме­не чо­гось бо­лить спи­на, так ни­ють ру­ки,- по­ча­ла Мот­ря то­не­сеньким го­ло­сом, пе­ред­раж­ню­ючи свек­ру­ху.

- Дражнись, драж­нись! - ска­за­ла свек­ру­ха.- Ки­дай ли­шень со­роч­ку та ви­мі­тай ха­ту, ка­жу то­бі. Я ха­зяй­ка в ха­ті, а не ти. Ро­би те, що то­бі за­га­ду­ють.

- А я вам, ма­мо, не най­мич­ка. Я й в своєї ма­те­рі не бу­ла най­мич­кою. Ко­ли піш­лось на ко­лот­не­чу, то нам тре­ба ро­би­ти ді­ло по­по­ло­ви­ні. По­га­нять і в ме­не ста­ло б хис­ту, аби бу­ло ко­го.

- Не ви­ду­муй чортз­на-чо­го. Як бу­ла я в па­нів, то ро­би­ла за двох та­ких, як ти: ва­ри­ла обід на двад­цять душ; а ти й на п’ять душ не поп­неш­ся.

- Робили, бо над ва­ми пан з на­гай­кою сто­яв.

- Коли хоч, то я й над то­бою ста­ну з на­гай­кою. Цить! А то як візьму ко­чер­гу, то й зу­би виз­би­раєш,- крик­ну­ла Кай­да­ши­ха й ско­чи­ла з міс­ця.

- Ви ме­ні не рід­на ма­ти: не да­ва­ли зу­бів, не маєте пра­ва й ви­би­вать. В ко­цю­би два кін­ці: один по ме­ні, дру­гий по вас.

- Карпе! Чи ти чуєш, що твоя жін­ка вит­во­ряє? Чом ти їй ні­чо­го не ска­жеш?

Карпо слу­хав усю ту роз­мо­ву й не знав, що їм ка­зать. В ха­ту ввій­шов Кай­даш. Кай­да­ши­ха по­ча­ла йо­му жа­лі­тись на не­віст­ку.

- І хто на­ра­яв нам бра­ти не­віст­ку з тих ба­га­ти­рів? - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха.- Луч­че бу­ло взя­ти ци­ган­ку, ніж ба­гач­ку з по­рожньою скри­нею.

- Я ва­шо­го си­на не си­лу­ва­ла ме­не бра­ти; я до вас з хлі­бом з сіл­лю не хо­ди­ла, по­ро­гів ва­ших не об­би­ва­ла. Ви са­мі до ме­не прий­шли,- ска­за­ла Мот­ря тро­хи ти­хі­шим го­ло­сом, ос­те­рі­га­ючись свек­ра.

Старий Кай­даш роз­сер­див­ся на не­віст­ку й по­чав на неї гри­ма­ти.

- Мотре! Ко­ли ти на­ша, то слу­хай ма­те­рі та ро­би ді­ло. Не сьогод­ні ж до нас при­ве­зе­на. Наш хліб їси, нам і ро­би, а як ні, то ми те­бе й поп­ро­си­мо слу­ха­ти.

- Хіба ж я дур­но їм ваш хліб? Од ран­ку до ве­чо­ра й рук не пок­ла­даю…

- А ти хо­ті­ла згор­ну­ти ру­ки та й си­ді­ти? Чо­го це ти роз­хо­ди­лась? Та я то­бі не по­див­лю­ся в зу­би! - крик­нув Кай­даш, і йо­го тем­ні очі заб­ли­ща­ли: він за­мах­нув­ся на Мот­рю ру­кою.

- Тату, в Мот­рі є чо­ло­вік,- ска­зав по­ну­ро Кар­по,- ви не ду­же на неї ма­хай­те ку­ла­ка­ми.

Кайдаш спах­нув по­лум’ям.

- А ти чо­го ос­ту­паєшся за своєю жін­кою? - крик­нув він на Кар­па.- Ко­ли хо­чеш, то я то­бі но­са втру.

- Ба не втре­те! Я вже не ма­ленький,- од­ру­бав Кар­по.

Бліде батько­ве ли­це ста­ло жов­те, не­на­че віск. Він ки­нув­ся до Кар­па. Кар­по встав з ла­ви й став, не­на­че стовп.

- Що ви ме­ні цві­каєте в ві­чі, не­на­че змо­ви­лись. Хі­ба я не ваш батько? Хі­ба ме­ні не мож­на в своїй ха­ті по­ря­док да­ти?

- Тату! Не ма­хай­те не ме­не ру­ка­ми, бо й у ме­не ру­ки є! - ска­зав Кар­по й со­бі зблід на ви­ду. Йо­го чер­во­ні гу­би по­бі­лі­ли, не­на­че по­лот­но.

- Як візьму на­ли­га­ча, то я вас обох так об­чух­раю, що ви бу­де­те ме­ні по­ко­ря­тись.

- Тату! Ос­ту­піться, про­шу вас,- ска­зав Кар­по, блі­дий, не­на­че смерть,- бо й я на­ли­га­ча знай­ду.

Кайдаш по­ба­чив, що Кар­по не жар­тує. Він не мов­чав батько­ві й ма­леньким, а те­пер по всьому бу­ло вид­но, що він го­во­рив не на ві­тер.

- Пху на те­бе, са­та­но! - плю­нув на́­бік Кай­даш і хрьопнув две­ри­ма так, що з по­ли­ці по­ле­ті­ло гор­ня й роз­би­лось на шма­точ­ки.

- Так, си­ну, так! Доб­ре го­во­риш з батьком, ще й жін­ку свою нав­чаєш! Ти візьми ре­мін­ні віж­ки та заг­нуз­дай її так, щоб во­на й не по­во­рух­ну­лась. Ну, взя­ла со­бі не­віс­точ­ку! Взя­ла со­бі в ха­ту бі­ду!

Мотря си­ді­ла ко­ло вік­на, чер­во­на, як жар, і плу­та­ла нит­кою вздовж і по­пе­рек, і по ко­мі­рі, й по па­зу­сі. Кар­по вий­шов з ха­ти й со­бі хрьопнув две­ри­ма так, що вік­на задз­ве­ні­ли. Кай­да­ши­ха й Мот­ря зос­та­лись у ха­ті вдвох, си­ді­ли ко­ло ві­кон од­на про­ти дру­гої й ні­би ши­ли, не під­во­дя­чи очей од шит­ва. В ха­ті ста­ло ти­хо, тільки борщ бриз­кав вря­ди-го­ди здо­ро­ви­ми булька­ми, не­на­че ста­рий дід гар­чав, а гус­та ка­ша ні­би стог­на­ла в горш­ку, пі­дій­ма­ючи за­ту­жа­ві­лий вер­шок уго­ру. А зимнє сон­це гля­ну­ло ве­се­ло в вік­но й заг­ра­ло ро­же­вим сві­том на бі­ло­му ко­ми­ні, на бі­лій гру­бі й на­ма­лю­ва­ло до­лі чо­ти­ри шиб­ки з чор­ни­ми ра­ма­ми, з чуд­ни­ми ма­люн­ка­ми прос­то­го при­щу­ва­то­го скла. Мо­ло­ди­ці все си­ді­ли од­на про­ти дру­гої, все ши­ли й по­на­ши­ва­ли од злос­ті та­ких без­ко­неч­ни­ків, що по­тім прий­шлось їм дов­го ви­по­рювать та розп­лу­ту­ва­ти. Во­ни ши­ли, а ско­са все пог­ля­да­ли на то­го ка­пос­но­го ві­ни­ка, що сто­яв у кут­ку, під мис­ни­ком.

В ха­ту ввій­шов Лав­рін, узяв ві­ник і по­чав мес­ти діл. Од ві­кон до са­мої пе­чі прос­тяг­ли­ся ні­би ог­ня­ні стов­пи, вит­ка­ні з сон­ця та дріб­но­го по­ро­ху, кот­рий во­ру­шивсь в яс­но­му про­мін­ні, не­на­че дріб­ні­сінька мош­ка.

Чоловіки пос­хо­ди­лись в ха­ту. Мо­ря ста­ла на­си­пать борщ. Чо­ло­ві­ки по­сі­да­ли за стіл; сі­ла й Кай­да­ши­ха.

- Чи по­ми­ри­лись? - спи­тав батько, обер­та­ючись до мо­ло­диць.

Свекруха й не­віст­ка мов­ча­ли. Кар­по си­дів за сто­лом і обі­дав мовч­ки. Піс­ля то­го, як він оже­нив­ся, він ні­би ви­ріс у своїх очах. Кож­ний батьків до­кір зда­вав­ся йо­му те­пер уд­воє важ­чим. Йо­го дум­ка лі­та­ла ко­ло якоїсь ха­ти, в кот­рій він жи­ве сам з своєю жін­кою, сам гос­по­да­рює без батька, без ма­те­рі і ні од ко­го не чує ні­яко­го при­ка­зу та за­га­ду.

Од то­го ча­су вже не бу­ло ла­ду між свек­ру­хою та не­віст­кою. Во­ни пог­ля­да­ли од­на на дру­гу спід­ло­ба. Мот­ря не ду­же вва­жа­ла на Кай­да­ши­ху й Кай­да­ша, але для неї все зда­ва­лось, що в ха­ті чо­гось тіс­но, не­на­че її ду­шать сті­ни, ду­шить сте­ля, ду­шить піч.

Вже бу­ло не­да­ле­ко до різд­ва. Ро­бо­ти бу­ло ще більше. Мот­ря ви­ма­за­ла сі­ни, по­ми­ла ла­ви, мис­ник, по­ли­ці. Пе­ред праз­ни­ка­ми за­ко­ло­ли ка­ба­на. По­чав­ся в ха­ті гар­ми­дер. Кай­да­ши­ха все гу­ка­ла на Мот­рю, а Мот­ря ні­ко­ли не змов­чу­ва­ла свек­ру­сі.

- Мамо! Не кри­чіть на ме­не,- го­во­ри­ла Мот­ря, по­ра­ючись ко­ло ков­бас.- Я й са­ма по­роб­лю ді­ло й без вас. Луч­че ля­гай­те на ліж­ко та, про ме­не, бе­ріть у ру­ки бан­ду­ру, ку­ріть люльку, як на­ша па­ні еко­ном­ша.

Перед свят­ка­ми Мот­ря жда­ла, що Кай­да­ши­ха спра­вить для неї буд­лі-яку но­ву оде­жи­ну. Кай­да­ши­ха од­рі­за­ла для неї но­ву за­пас­ку.

На тре­тій день різд­ва Мот­ря ви­тяг­ла з скри­ні но­ву спід­ни­цю, при­ве­зе­ну од батька. Спід­ни­ця бу­ла ду­же гар­на та ряс­на, зе­ле­на з чер­во­ни­ми гус­ти­ми ро­жа­ми. Во­на по­ві­си­ла спід­ни­цю на сво­ло­ці, на кіл­ку. Кай­да­ши­ха тільки ско­са пог­ля­да­ла на ту спід­ни­цю.

Мотря піш­ла в хиж­ку, на­ді­ла спід­ни­цю й чер­во­ну за­пас­ку, ввій­шла в ха­ту та все по­ход­жа­ла по ха­ті та розп­рав­ля­ла ши­ро­кі фал­ди кру­гом се­бе, пе­ред са­мим но­сом у свек­ру­хи. Свек­ру­ха ні­би не ди­ви­лась на спід­ни­цю.

- Ото спід­ни­цю спра­вив ме­ні Кар­по ік праз­ни­ку! - ска­за­ла Мот­ря й ста­ла пе­ред Кай­да­ши­хою, ще й обо­ма ру­ка­ми роз­тяг­ла ши­ро­ку спід­ни­цю на обид­ва бо­ки.

- Батькові своєму по­ка­жи, од­нак ба­га­тий! - ска­за­ла Кай­да­ши­ха, не див­ля­чись на спід­ни­цю.

- Сьогодні пі­ду до батька та й по­ка­жу, тільки не ту чор­ну за­пас­ку, що ви спра­ви­ли ме­ні ік праз­ни­ку.

- Ой гос­по­ди! До­ве­деться ла­яться на різд­во до служ­би,- ска­за­ла Кай­да­ши­ха,- че­рез те­бе не­ма ме­ні ні праз­ни­ка, ні не­ді­лі. Хі­ба не чуєш? Он до церк­ви дзво­нять!

У ве­ли­кий піст Кай­да­ши­ха при­нес­ла от тка­лі гар­не тон­ке по­лот­но й руш­ни­ки. Во­на схо­ва­ла йо­го в свою скри­ню, ще й зам­ком замк­ну­ла.

- Та не за­ми­кай­те, ма­мо! Хоч і я рук до по­лот­на док­ла­да­ла, та не бу­ду крас­ти,- про­мо­ви­ла Мот­ря; але їй ду­же хо­ті­лось одк­ра­яти свою част­ку й схо­вать в свою скри­ню.

Настав ве­ли­кий піст. Вже до ве­ли­код­ня бу­ло не­да­ле­ко. Вес­на бу­ла ран­ня. На п’ятім тиж­ні пі­шов на по­ле на­віть удо­вин плуг. Мот­ря по­ча­ла вго­во­рю­вать Кар­па.

- Чи ти ба­чиш, як ме­не во­дить твоя ма­ти. Моя ма­ти квіт­ча­ла ме­не, як ро­жу, а твоя ма­ти во­дить ме­не, не­на­че стар­чи­ху. Поп­ро­си батька, щоб дав ме­ні гро­шей на но­ву хуст­ку та на спід­ни­цю. Куп­лю со­бі ік ве­ли­код­ню но­ву оде­жу та хоч убе­ру­ся по-людській.

Карпові й са­мо­му хо­ті­лось приб­рать свою жін­ку, як при­би­рається квіт­ка на­вес­ні. Він по­чав про­си­ти в батька гро­шей.

- А де я то­бі на­бе­ру стільки гро­шей? - ска­зав батько.- Твоя жін­ка не дів­ка: їй за­між не йти. Пі­де ма­ти до Кор­су­ня на яр­ма­рок, то й спра­вить, що там бу­де тре­ба.

Кайдашиха й справ­ді поїха­ла на яр­ма­рок. Мот­ря про­си­лась й со­бі, але свек­ру­ха її не взя­ла.

Ввечері Кай­да­ши­ха при­вез­ла Мот­рі з яр­мар­ку хуст­ку й ма­те­рії на спід­ни­цю. Мот­ря роз­гор­ну­ла хуст­ку в ру­ках. Хуст­ка бу­ла чор­на, з ма­леньки­ми кві­точ­ка­ми.

- Мабуть, хо­че­те ме­не в чер­ни­ці пост­риг­ти,- ска­за­ла Мот­ря й ки­ну­ла хуст­ку на стіл. Во­на гля­ну­ла на ма­те­рію, наб­ра­ну на спід­ни­цю; ма­те­рія бу­ла убо­га, тем­ненька, з чер­во­ни­ми крап­ля­ми. Мот­ря на­віть не роз­гор­ну­ла її та й одій­шла од сто­ла.

- Я зна­ла, що то­бі не вго­жу. Я не знаю, хто то­бі й вго­дить,- ска­за­ла Кай­да­ши­ха, роз­сер­див­шись,- де ж пак! Зрос­ла в та­кій роз­ко­ші.

Мотря мов­ча­ла. А для неї, мо­ло­дої, так хо­ті­лось зав’язать на праз­ник го­ло­ву роз­кіш­ною чер­во­ною хуст­кою. Во­на тільки лег­ко зітх­ну­ла.

«Не моя во­ля во­лить у цій ха­ті»,- по­ду­ма­ла во­на. І для неї схо­ті­лось во­лі та своєї ха­ти.

IV

Настало лі­то. По­ча­лись жни­ва, по­ча­ла­ся в по­лі ро­бо­та.

Сім’я лі­том ма­ло си­ді­ла в ха­ті, мен­ше ста­ло ко­лот­не­чі. За га­ря­чою ро­бо­тою в по­лі не бу­ло ча­су сва­ри­тись. Кай­да­ші ви­жа­ли свій хліб і ста­ли за­роб­ля­ти у па­на за сніп. Мот­ря жа­ла ду­же швид­ко й за­ро­би­ла з Кар­пом більше кіп, ніж Кай­даш з Кай­да­ши­хою.

Восени Мот­ря об­ро­ди­ни­лась. Кай­даш спра­вив хрес­ти­ни. Кар­по ще більше ні­би ви­ріс сам в своїх очах. Він те­пер вва­жав се­бе за прав­ди­во­го ха­зяїна, у всьому рів­но­го батько­ві. В йо­му десь узя­лась по­ва­га до са­мо­го се­бе. Батько був ду­же ра­дий ону­ко­ві й обі­цяв на хрес­ти­нах прис­та­ви­ти для Кар­па ха­ту че­рез сі­ни. Ма­ла ди­ти­на на­че тро­хи по­ми­ри­ла свек­ру­ху з не­віст­кою. Кай­да­ши­ха при­па­да­ла ко­ло сво­го ону­ка, не­на­че ко­ло своєї ди­ти­ни, вчи­ла не­віст­ку, як ди­ти­ну ку­пать, як спо­ви­ва­ти, і знов за­го­во­ри­ла до не­віст­ки со­лод­ким го­ло­сом. Мот­ря не­на­ви­ді­ла той об­лес­ли­вий го­лос, але ста­ла лас­ка­ві­ша до свек­ру­хи. По­ки во­на сла­бу­ва­ла піс­ля ро­ди­ва, Кай­да­ши­ха ста­ла для неї в ве­ли­кій при­го­ді. Але не так ста­ло­ся, як ди­ти­на по­ча­ла під­рос­тать. Кай­да­ши­ха ті­ши­лась ону­ком, ко­ли­ха­ла йо­го, гой­да­ла, а Мот­ря му­си­ла ро­би­ти всю важ­ку ро­бо­ту за се­бе й за свек­ру­ху.

Карпо й Мот­ря, за­ро­бив­ши лі­том со­бі хлі­ба, вже зна­ли, що во­ни їдять свій хліб, а не батьківський. В стіж­ках сто­яло жи­то й пше­ни­ця, до кот­ро­го во­ни прик­ла­ли більше пра­ці, ніж батько та ма­ти. В скри­ні в Кай­да­ши­хи ле­жа­ло по­лот­но, в кот­ро­му мо­же, тре­тя нит­ка бу­ла нап­ря­де­на Кай­да­ши­хою. Кар­по­ві та Мот­рі ста­ло ще важ­че ди­ви­тись батько­ві в ру­ки. Ли­хо в ха­ті тільки за­тих­ло й при­таїлось, не­на­че га­ди­на зи­мою. Вес­ня­не теп­ло ки­ну­ли на ту га­ди­ну пер­ше мо­ло­ди­ці. І га­ди­на під­ве­ла го­ло­ву, за­си­ча­ла на всю Кай­да­ше­ву ха­ту, на все под­вір’я.

Після пок­ро­ви Кай­да­ши­ха ви­тяг­ла з скри­ні два су­вої по­лот­на: один су­вій дав­ні­ший, товс­то­го та не­доб­ре ви­бі­ле­но­го по­лот­на, а дру­гий - тон­ко­го, гар­но­го, нап­ря­де­но­го вдвох з Мот­рею. Кай­да­ши­ха пок­ра­яла товс­те по­лот­но на со­роч­ки для ста­ро­го Кай­да­ша, для Кар­па, Лав­рі­на й Мот­рі, а со­бі од­рі­за­ла тон­ко­го по­лот­на на три со­роч­ки і за­раз схо­ва­ла су­вій у скри­ню.

- А ме­ні, ма­мо, не од­рі­же­те тон­ко­го по­лот­на, хоч на од­ну со­роч­ку на праз­ни­ки? - спи­та­ла Мот­ря, на­си­лу здер­жу­ючи го­лос.

- Мене товс­та со­роч­ка рі­же в ті­ло, а ти, Мот­ре, ще мо­ло­да: но­си тим ча­сом товс­ті со­роч­ки,- ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- А ви ду­маєте, ме­не товс­та со­роч­ка не рі­же в ті­ло?

- Та бач, доч­ко, ти не хо­диш до па­нів, а ме­не па­ни й по­пи про­сять ва­ри­ти обід, кли­чуть до се­бе в по­кої ве­че­рять, ще й у по­ко­ях кла­дуть спа­ти і по­душ­ки під бо­ки сте­лять. Як же та­ки ме­ні йти між та­кі лю­ди в товс­тій со­роч­ці?

- Хоч ме­ні й па­ни не сте­лять під бо­ки пу­хо­вих по­ду­шок, але ж і я пря­ла на тон­ке по­лот­но, мо­же, більше од вас,- ска­за­ла Мот­ря.

- От і більше! Що ла­ялась, то й справ­ді більше. Не зви­кай до тон­ких со­ро­чок, бо ще хто зна, як бу­де то­бі на своєму ха­зяй­ст­ві,- ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- Як вже там не бу­де, а гір­ше не бу­де, як у вас. Ко­ли б хоч од­ну тон­ку со­роч­ку одк­ра­яли на свят­ки. Чи вже ж я в вас і то­го не за­ро­би­ла?

- Оце при­че­пи­лась при­че­па! Про ме­не, бе­ри все по­лот­но та й за­ку­тай­ся в йо­го з го­ло­вою. Так вже нас­ти­ри­лась ме­ні, що вже й не знаю, як од те­бе од­че­питься,- ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

Мотря од­вер­ну­лась до вік­на і впер­ше зап­ла­ка­ла од то­го ча­су, як пе­рес­ту­пи­ла че­рез свек­рів по­ріг. Во­на по­чу­ти­ла, що свек­ру­ха крив­дить її в то­му, до чо­го во­на док­ла­ла ба­га­то пра­ці своїх рук. Во­на втер­ла крадько­ма сльози ру­ка­вом.

Мотря взя­ла одк­ра­яне для неї по­лот­но і швир­го­ну­ла йо­го на ла­ву. Дов­го ле­жа­ло во­но на ла­ві на­дув­шись, не­на­че сер­ди­лось на не­віст­ку. Мот­ря дос­та­ла з скри­ні чер­во­ної та синьої за­по­ло­чі і вже над­ве­чір сі­ла ви­ши­ва­ти ру­ка­ва квіт­ка­ми. Квіт­ки ви­хо­ди­ли здо­ро­ві та ла­па­ті, не­на­че во­на ви­ши­ва­ла їх на міш­ку або на ряд­ні. Мот­ря плю­ну­ла, по­ки­ну­ла ши­ти роз­кіш­ний хміль і тільки по­де­ку­ди по­цяцьку­ва­ла ру­ка­ва пруж­ка­ми та ма­леньки­ми зір­ка­ми.

Пошила Мот­ря со­роч­ку, вип­ра­ла й на­ді­ла. Товс­те по­лот­но си­ні­ло, не­на­че буз. Во­на гля­ну­ла в дзер­ка­ло, і для неї зда­ло­ся, що в та­кій со­роч­ці в неї ли­це по­чор­ні­ло й бро­ви ста­ли не та­кі гар­ні.

«Була я в батька, бу­ло моє лич­ко бі­леньке й бро­ви чор­ненькі, а в свек­ра лич­ко моє змар­ні­ло й бро­ви по­ли­ня­ли,- по­ду­ма­ла Мот­ря, роз­див­ля­ючись на се­бе в дзер­ка­лі.- Із’їсть свек­ру­ха, лю­та змія, мій вік мо­ло­денький».

Свекруха піш­ла до шин­ку та на­під­пит­ку су­ди­ла свою не­віст­ку на все се­ло, що во­на ні­чим не до­го­дить не­віст­ці; що спра­вить, то все для неї по­га­не, та де­ше­ве, та не до ли­ця.

Молоді мо­ло­ди­ці все чис­то пе­ре­ка­зу­ва­ли Мот­рі, як її су­дить у корч­мі свек­ру­ха.

«Постривай же, свек­ру­хо, не бу­ду я більше для твоєї панської шку­ри на тон­ке по­лот­но пряс­ти»,- по­ду­ма­ла Мот­ря, і з то­го ча­су во­на ста­ла пряс­ти по­чин­ки со­бі ок­ре­мо та хо­вать в свою скри­ню.

- Навіщо ти, Мот­ре, хо­ваєш по­чин­ки в свою скри­ню? - спи­та­ла Кай­да­ши­ха.

- На те, що тре­ба; не бу­ду ж їх їсти,- од­ру­ба­ла Мот­ря.

- А мо­же, й поїси: хто те­бе знає,- ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- Не бій­тесь, не по­не­су в ши­нок, не проп’ю і не бу­ду на­під­пит­ку су­ди­ти, як ви ме­не су­ди­те.

- Що ж ти з ни­ми ду­маєш ро­би­ти? - спи­та­ла ма­ти.

- Помотаю на мо­то­ви­ло, ос­ную та ви­роб­лю со­бі тон­ко­го по­лот­на на со­роч­ки. Мо­же, й під мої бо­ки хтось пос­те­ле по­душ­ки…

Кайдашиха до­га­да­лась, до чо­го во­но йдеться, і тро­хи стур­бу­ва­лась. Во­на пря­ла лі­ни­во, а Мот­ря ду­же пильну­ва­ла ко­ло гре­бе­ня. Во­на бо­ялась, щоб Мот­ря ча­сом не вип­ря­ла всього пряж­ва.

- То це ти ду­маєш зби­ра­тись на своє ха­зяй­ст­во моїм пря­ди­вом? - спи­та­ла Кай­да­ши­ха.

- Прядиво та­ке ва­ше, як і моє. Хі­ба я не бра­ла ко­но­пель, не мо­чи­ла, не би­ла на би­тельні, не тер­ла на тер­ни­ці, мо­же, більш од вас?

Кайдашиха за­мовк­ла. Для неї зда­ло­ся, що не­віст­ка то­го не зро­бить, а тільки мститься над нею за товс­ті со­роч­ки.

Одначе од­но­го дня по обі­ді Мот­ря ви­тяг­ла з своєї скри­ні де­сять товс­тих по­чин­ків, взя­ла мо­то­ви­ло й хо­ті­ла мо­тать. Кай­да­ши­ха по­ба­чи­ла, що то не жар­ти, і спах­ну­ла.

- Чи ти жар­туєш, мо­ло­ди­це, чи зо мною драж­ниш­ся? - спи­та­ла в Мот­рі свек­ру­ха.

- В ме­не не­ма жар­тів,- ска­за­ла Мот­ря, ма­ха­ючи мо­то­ви­лом, кот­ре гой­да­лось в її ру­ках і чер­ка­лось об сво­лок.

Кайдашиха зо­бі­ди­лась.

- Дай сю­ди мо­то­ви­ло! Це не твоє, а моє. При­не­си од сво­го батька та й мо­тай на йо­му, про ме­не, свої жи­ли,- крик­ну­ла Кай­да­ши­ха й ухо­пи­ла ру­кою мо­то­ви­ло.

- Ба не дам, бо й ме­ні тре­ба,- од­ка­за­ла Мот­ря, не ви­пус­ка­ючи з рук мо­то­ви­ла.

- Дай сю­ди, ка­жу то­бі! - крик­ну­ла на всю ха­ту Кай­да­ши­ха, лю­та од злос­ті.- Я са­ма за­раз бу­ду мо­тать.

- Ба не дам! У вас не­ма чо­го мо­тать, бо ви ні­чо­го не нап­ря­ли,- крик­ну­ла й со­бі на всю ха­ту Мот­ря й ухо­пи­ла мо­то­ви­ло обо­ма ру­ка­ми.

- Геть со­бі ік не­чис­тій ма­те­рі! Дай мо­то­ви­ло, ка­жу то­бі! - за­ре­пе­ту­ва­ла Кай­да­ши­ха вже не своїм го­ло­сом і вхо­пи­ла мо­то­ви­ло обо­ма ру­ка­ми ще й по­тяг­ла до се­бе.

- Ба не дам! Хі­ба бу­де­мо би­тись, чи що? - крик­ну­ла Мот­ря й сіп­ну­ла до се­бе мо­то­ви­ло.

- Дай!

- Ба не дам!

- Дай, ка­жу то­бі!

- Ба не дам!

Молодиці під­ня­ли гвалт. Чо­ло­ві­ки поз­бі­га­лись у ха­ту. Їм зда­лось, що мо­ло­ди­ці б’ються. Се­ред ха­ти сто­яли свек­ру­ха й не­віст­ка і сі­па­ли кож­на до се­бе мо­то­ви­ло. Обид­ві бу­ли лю­ті, в обох очі бли­ща­ли. По­чи­нок ка­чав­ся до­лі. Ста­рий Кай­даш, Кар­по й Лав­рін по­вит­рі­ща­ли на мо­ло­диць очі, не зна­ючи, од чо­го скоїлась між ни­ми та­ка свар­ка. Свек­ру­ха й не­віст­ка так роз­лю­ту­ва­лись, що не при­мі­ти­ли чо­ло­ві­ків.

- Дай сю­ди, бо як пхну, то й но­ги за­де­реш! - кри­ча­ла Кай­да­ши­ха й сі­па­ла до се­бе мо­то­ви­ло.

- Одчепіться, бо й я вмію пха­ти­ся,- кри­ча­ла Мот­ря не­са­мо­ви­то й тяг­ла до се­бе мо­то­ви­ло.

- Чи ви по­ду­рі­ли сьогод­ні, чи по­ка­зи­лись,- ска­зав Кай­даш,- чи в хре­щи­ка граєтесь? По­киньте мо­то­ви­ло!

Молодиці йо­го не слу­ха­ли й тя­га­лись по ха­ті з мо­то­ви­лом, нез­ва­жа­ючи на йо­го сло­ва.

- Та це во­ни, ма­буть, в во­ро­на гра­ються,- обіз­вав­ся нас­міш­ку­ва­то Лав­рін.

- Це доб­ра іг­раш­ка! Мот­ре, по­кинь мо­то­ви­ло, бо як ухоп­лю ко­чер­гу, то поб’ю то­бі ру­ки.

Кайдаш ухо­пив ко­чер­гу й за­мі­рив­ся на мо­ло­диць; во­ни йо­го ні­би й не ба­чи­ли і все ре­пе­ту­ва­ли та ла­ялись. Ста­рий Кай­даш пос­тив, бо то­ді бу­ла п’ятни­ця. Він був го­лод­ний та сер­ди­тий. Жі­но­чий крик дра­ту­вав йо­го.

- Покиньте мо­то­ви­ло, бо так і впе­чу обох по спи­ні ко­чер­гою! - крик­нув він на всю ха­ту.

Молодиці сто­яли блі­ді, як смерть, і од злос­ті лед­ве ди­ха­ли. Во­ни вже не ма­ли си­ли са­мі по­ки­ну­ти те мо­то­ви­ло. Кай­даш ки­нув з усієї си­ли об зем­лю ко­чер­гою, ви­хо­пив з їх рук мо­то­ви­ло і пот­ро­щив йо­го на цур­па­лоч­ки. Свек­ру­ха й не­віст­ка ро­зій­шлись на­бік.

- Чого ви лаєтесь? Чо­го ви сва­ри­тесь? - по­чав Кай­даш.- Гос­по­ди! Сьогод­ні свя­та п’ятни­ця, а во­ни те­бе, не­на­че на злість, тільки до грі­ха до­во­дять. На­що то­бі, Мот­ре, те мо­то­ви­ло?

- Буду свої по­чин­ки мо­тать. Од­на­че в вас доб­рої со­роч­ки не зас­лу­жиш,- ска­за­ла Мот­ря.

- Вона хо­че пряс­ти со­бі на по­лот­но на­різ­но од нас,- ска­за­ла Кай­да­ши­ха, лед­ве ди­шу­чи.

- Нащо то­бі пряс­ти на­різ­но? Чи то­бі хто по­лот­на не дає, чи що? - спи­тав Кай­даш у Мот­рі.

- Хочу пряс­ти, бо маю пра­во,- ска­за­ла Мот­ря.

- Ставте, та­ту, мер­щій ха­ту че­рез сі­ни,- обіз­вав­ся Кар­по.

- Ти б луч­че свою жін­ку тро­хи при­бор­кав, щоб не так ви­со­ко лі­та­ла,- ска­зав батько.

- Хіба моя жін­ка кур­ка, щоб я їй кри­ла об­бор­кав,- ска­зав Кар­по.

- Карпе, не дра­туй ме­не, ко­ли хо­чеш, щоб і в те­бе бу­ла ці­ла чуп­ри­на.

- Далеко вам до моєї чуп­ри­ни! - обіз­вав­ся Кар­по.

- Ти ду­маєш, що в ме­не ру­ки не до­рос­ли до твоєї чуп­ри­ни? - крик­нув батько.

- Мабуть, уже пе­ре­рос­ли… Ма­ти крив­дить жін­ку, а ви ме­не,- ска­зав Кар­по.

- Хто ж те­бе зо­би­жає? Хі­ба я то­бі їсти не даю? - крик­нув батько.

- А хі­ба ж ви да­ли ме­ні ко­ли хоч ко­пій­ку в ру­ки? Я роб­лю, а ви гро­ші в свою скри­ню хо­ваєте.

- Нащо то­бі гро­ші? Хі­ба хо­чеш їх про­пить? - ска­зав батько.

- А хоч би й про­пить. Яке вам до то­го ді­ло? - ска­зав Кар­по.

- То ти ме­не бу­деш на ста­ріть вчи­ти! - кри­чав ста­рий Кай­даш, блі­дий, як смерть, та все прис­ту­пав до Кар­па.

- Тату, не лізьте! Я роб­лю й маю пра­во на своє доб­ро. Од­різ­ніть нас.

- То ти че­рез свою дур­ну жін­ку бу­деш ме­ні цві­ка­ти та­ке в ві­чі! Чо­го ти, бі­со­ва доч­ко, гри­зеш­ся з ма­тір’ю? - крик­нув ста­рий Кай­даш, ма­ха­ючи по­ла­ма­ним мо­то­ви­лом.- Чи ти хо­чеш бу­ти най­стар­шою в ха­ті, чи що? Чи ти хо­чеш, щоб ма­ти бу­ла то­бі за най­мич­ку? Я то­бі по­лі­чу реб­ра оцим мо­то­ви­лом.

Кайдаш мах­нув на Мот­рю мо­то­ви­лом і за­че­пив її по ру­ці.

Між батьком і Мот­рею став Кар­по, не­на­че з зем­лі ви­ріс.

- Тату, не бий­те Мот­рі,- крик­нув він не­са­мо­ви­то,- яке пра­во ви маєте бить мою жін­ку?

- А чом же во­на не слу­хає ма­те­рі та тільки зби­ває бу­чу в моїй ха­ті?

- Ба не Мот­ря вин­на, а ма­ти. Ма­ти всю важ­ку ро­бо­ту ски­дає на Мот­рю, а са­ма тільки по­хо­деньки та по­си­деньки справ­ляє.

- То це ти та­ке го­во­риш за свою ма­тір? - крик­нув Кай­даш.

- То це ти ме­ні ко­леш очі че­рез свою жін­ку? - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха, прис­ту­па­ючи до Кар­па з дру­го­го бо­ку.- От чо­го я діж­да­лась на ста­рість од своїх ді­тей!

- Як ти смієш та­ке го­во­ри­ти на свою ма­тір? - су­во­ро крик­нув Кай­даш і прис­ту­пив на сту­пінь ближ­че до Кар­па.

- Тату! Не наб­ли­жай­тесь,- го­во­рив спо­кій­но, але по­ну­ро Кар­по, сто­ячи стов­пом на од­но­му міс­ці.

- Через твою жін­ку, че­рез оте ле­да­що та я бу­ду на ста­рість та­ке ли­хо тер­пі­ти! - крик­ну­ла, аж за­ви­ща­ла Кай­да­ши­ха і вда­ри­ла ку­ла­ком об ку­лак під са­мим но­сом у Кар­па.

Карпо на­віть не од­хи­лив го­ло­ви й не кліп­нув очи­ма. Він тільки вит­рі­щив їх ще більше, так що во­ни ста­ли зов­сім круг­лі.

- Я поб’ю на то­бі оце мо­то­ви­ло на трі­соч­ки, як ти не впи­ниш своєї жін­ки! - крик­нув Кай­даш, прис­ту­пив­ши до Кар­па ще ближ­че.

Карпо не ос­ту­пив­ся й не од­хи­лив­ся і тільки зблід та по­ну­ро пог­ля­дав на батька.

- Тату! Ос­ту­піться! Не вводьте ме­не в гріх,- ска­зав Кар­по.

Кайдаш з Кай­да­ши­хою то прис­ту­па­ли до Кар­па, то ос­ту­па­лись, як хви­лі б’ють у ске­лис­тий бе­рег та знов од­хо­дять од йо­го. Кар­по сто­яв, не­на­че ске­ля. Ду­же драж­ли­вий ста­рий Кай­даш роз­хо­див­ся, ки­нув­ся на Кар­па з ку­ла­ка­ми й штовх­нув йо­го ру­кою в гру­ди. Кар­по зблід, як смерть, а тон­кі гу­би, міц­но сту­ле­ні, ста­ли зов­сім бі­лі, не­на­че по­лот­но.

- Тату! Не бий­тесь! - лед­ве про­мо­вив Кар­по.

Кай­даш, блі­дий, з тем­ни­ми блис­ку­чи­ми очи­ма, зно­ву ки­нув­ся на Кар­па.

- Тату! Візьміть луч­че со­ки­ру та за од­ним ра­зом за­ру­бай­те ме­не,- про­мо­вив Кар­по, лед­ве ди­шу­чи; він по­чу­тив, що вся кров на­ли­лась в йо­го го­ло­ву, за­ли­ва­ла йо­му ву­ха, очі; він по­чув, що в йо­го ву­хах задз­ве­ні­ло й за­шу­мі­ло, й за­ше­лес­ті­ло, а в очах все в ха­ті по­ча­ло кру­титься.

- Не лізь, бо за­ду­шу, іро­до­ва ду­ше! - крик­нув Кар­по та й ки­нув­ся, не­на­че звір, на батька й штовх­нув йо­го обо­ма ку­ла­ка­ми в гру­ди.

Старий Кай­даш як сто­яв так і впав навз­нак, аж но­ги за­дер. По­ла­ма­ні шмат­ки мо­то­ви­ла ви­па­ли з йо­го рук і вда­ри­лись об гру­бу.

Кайдашиха, Мот­ря й Лав­рін крик­ну­ли в один го­лос. Лав­рін з ма­тір’ю ки­нув­ся обо­ро­ня­ти ста­ро­го батька і зас­ту­пив йо­го со­бою. Кар­по ос­ту­пив­ся на два сту­пе­ні до сто­ла і знов став не­по­руш­но, не­на­че ске­ля, бі­лий, як крей­да. Йо­го тем­ні очі по­гас­ли й ні­би по­мерк­ли, а во­лос­ся на го­ло­ві нас­тов­бур­чи­лось і стир­ча­ло, не­на­че в їжа­ка. Мот­ря зля­ка­лась, що за її мо­то­ви­ло син по­бив батька.

Лаврін з ма­тір’ю під­ве­ли батька й по­са­ди­ли на ла­ві. Кай­даш не го­во­рив ні сло­ва й тільки стог­нав. Він не стільки за­бив­ся об діл, як стри­во­жив­ся. Не­по­ва­га од си­на й со­ром пе­ред своїми дітьми, і гнів, і злість - все зли­лось до ку­пи в йо­го ду­ші, за­пек­ло йо­го в гру­дях так, що йо­му зда­ва­ло­ся, ні­би Кар­по вбив йо­го на смерть.

- Нема в те­бе бо­га в сер­ці! Не­дур­но ж ти до церк­ви не хо­диш,- че­рез си­лу ви­мо­вив Кай­даш та все стог­нав.

Кай­да­ши­ха по­ча­ла го­лос­но пла­ка­ти. У Лав­рі­на бро­ви на­су­пи­лись. Він був ла­ден ки­ну­тись на Кар­па й обір­вать йо­му во­лос­ся на го­ло­ві. Од­на Мот­ря спо­кій­но сі­ла на ла­ві, згор­ну­ла ру­ки й ди­ви­лась то на піч, то під піч.

У Кар­па кров по­ча­ла од­хо­ди­ти од очей. Вже пе­ред ним пе­рес­тав кру­титься світ. Він узяв шап­ку й вий­шов з ха­ти.

- Це все че­рез те­бе, не­віс­точ­ко! - про­мо­ви­ла Кай­да­ши­ха і вда­ри­ла до Мот­рі ку­ла­ком об ку­лак.

- Може, че­рез ме­не, а мо­же, й че­рез вас,- спо­кій­ненько про­мо­ви­ла Мот­ря, див­ля­чись під піч.

- Цур вам, пек вам! Пос­тав­лю вам ха­ту че­рез сі­ни та, про ме­не, там хоч го­ло­ви со­бі поск­ру­чуй­те! - ска­зав Кай­даш.

- Та пер­ше зро­біть ме­ні й ма­те­рі двоє мо­то­вил,- спо­кій­ненько про­мо­ви­ла Мот­ря.

- Бодай то­бі доб­ра не бу­ло з твоїм мо­то­ви­лом. Че­рез твоє мо­то­ви­ло син по­бив батька. Ой, сві­те мій! Не да­дуть ді­ти своєю смер­тю вмер­ти,- бід­ка­лась Кай­да­ши­ха.- Хоч за­раз ви­би­рай­ся до су­сід з своєї ха­ти.

Сумний зим­ній ве­чір заг­ля­нув че­рез вік­на в ха­ту. Гус­ті ді­ди ста­ли по кут­ках і на­ве­ли, як блі­да та сум­на смерть, по­кій на розд­раж­не­ну, розг­ні­ва­ну сім’ю. Мо­ло­ди­ці за­мовк­ли та тільки важ­ко зіт­ха­ли. На ла­ві си­дів ста­рий Кай­даш, си­дів мовч­ки й со­бі важ­ко зіт­хав, під­пер­ши го­ло­ву до­ло­нею й спер­шись лік­тем на ко­лі­но. На йо­го ши­ро­ко­му блі­до­му ло­бі, на йо­го спу­ще­них ві­ках ле­жа­ла гли­бо­ка, важ­ка ту­га, ле­жав со­ром, пе­ре­мі­ша­ний з жа­лем. Він не їв ці­лий день. Йо­го тяг­ло за жи­віт. Він на­ки­нув на се­бе сви­ту, на­дів шап­ку та й пі­шов до шин­ку по­ми­на­ти свя­ту п’ятни­цю та за­пи­ва­ти со­ром.

Карпо вий­шов з ха­ти в од­ній со­роч­ці. Він пі­шов і став за по­віт­кою під гру­шею. Сві­жий пер­ший сніг ук­рив го­ри й до­ли­ни ні­би тон­ким до­ро­гим по­лот­ном. Усе не­бо бу­ло вкри­те гус­ти­ми хма­ра­ми, не­на­че мо­лоч­ним ту­ма­ном. Кар­по ди­вив­ся на го­лі бі­лі го­ри, що зов­сім зли­ва­ли­ся з бі­лим не­бом у ве­чір­ній ім­лі так, що не мож­на бу­ло ро­зіб­ра­ти, де кін­ча­лись го­ри, де по­чи­на­лось не­бо. Він ди­вив­ся на чор­ний дов­гий ря­док гір, кот­рі чор­ні­ли од гус­то­го ду­бо­во­го лі­су, не­на­че об­ку­та­ні чор­ним сук­ном, і він ні­чо­го то­го не ба­чив. Уся йо­го ду­ша десь за­хо­ва­лась гли­бо­ко са­ма в со­бі; він ні­би зде­рев’янів од тієї по­дії, кот­ру не­дав­но вчи­нив. М’який пер­ший хо­лод ні­би прот­ве­ре­зив Кар­па. З йо­го го­ло­ви по­чав ви­хо­ди­ти який­сь чад, і він пот­ро­ху по­чав при­мі­чать ха­ти, го­ри, ліс; він при­мі­тив, як батько вий­шов з дво­ра, пі­шов шля­хом по­за став­ком на греб­лю, увій­шов у ши­нок, як у шин­ку в вік­ні заб­ли­щав во­гонь. Він при­мі­тив куп­ку чо­ло­ві­ків, кот­ра чор­ні­ла й во­ру­ши­лась ко­ло шин­ку на бі­ло­му сні­гу. І все те він ба­чив, не­на­че десь у во­ді, од­ки­ну­те звер­ху од ви­со­ко­го бе­ре­га, або десь на дні нег­ли­бо­кої про­зо­рої річ­ки.

Холод по­чав прой­ма­ти Кар­па. Він по­чу­тив, що йо­го ті­ло тру­ситься од го­ло­ви до са­мих пальців на но­гах, що в йо­го го­ло­ва го­рить ні­би вог­нем. Він по­вер­нув­ся на міс­ці й за­че­пив го­ло­вою гіл­ку гру­ші, вкри­ту сні­гом. Сніг, не­на­че пух, по­си­пав­ся на йо­го го­ло­ву, на пле­чі, на го­лу шию, за па­зу­ху. То­ді тільки він опам’яту­вав­ся, наб­рав у ру­ки сні­гу, прик­лав до го­ло­ви й ти­хою хо­дою пі­шов у ха­ту.

В ха­ті бу­ло ти­хо й сум­но; ніх­то не го­во­рив ні сло­ва, тільки во­гонь па­лав та трі­щав у пе­чі і зда­вав­ся од­нією жи­вою ве­се­лою іс­то­тою в мерт­вій ха­ті. Вже в ха­ті і світ­ло по­гас­ло, а Кай­даш си­дів у шин­ку, пив з ку­мом го­ріл­ку й там за­но­чу­вав.

На дру­гий день пе­ред обі­дом Кай­даш увій­шов у ха­ту і уніс двоє но­вих мо­то­вил.

- Нате вам двоє мо­то­вил та, про ме­не, очі по­ви­ко­люй­те со­бі,- ска­зав Кай­даш, ки­да­ючи мо­то­ви­ла на ла­ву.

Мотря ве­се­ло гля­ну­ла на мо­то­ви­ла, за­раз по обі­ді ви­тяг­ла з своєї скри­ні по­чин­ки й по­ча­ла мо­тать. Но­ве мо­то­ви­ло аж гу­ло в її ру­ках і вря­ди-го­ди чер­ка­лось об сво­лок, об сте­лю. Ні один цар не ма­хав з та­кою вті­хою скі­пет­ром, як Мот­ря своїм мо­то­ви­лом. Во­на по­чу­ла в со­бі дух гос­по­ди­ні, са­мос­тій­ної гос­по­ди­ні. Свек­ру­ху бра­ла злість. Для неї не­віст­чи­не мо­то­ви­ло гу­ло, не­на­че кус­ли­ві джме­лі кру­гом її го­ло­ви.

«Пропадуть мої ко­но­пельки! По­хоп­ли­ва не­віс­точ­ка поп­ря­де їх со­бі на по­лот­но по­пе­ред ме­не»,- по­ду­ма­ла Кай­да­ши­ха.

А не­віст­ка мо­та­ла по­чин­ки, по­лі­чи­ла чис­ни­ці та пас­ма, ски­ну­ла пів­мо­ток з мо­то­ви­ла й схо­ва­ла в свою скри­ню.

- Ховай, не­віс­точ­ко, в свою скри­ню, що за­пір­веш. Швид­ко схо­ваєш усе на­ше доб­ро, ще й нас уб­гаєш у свою скри­ню,- про­мо­ви­ла свек­ру­ха.

- Не бій­тесь! Та­ко­го доб­ра не схо­ваю, а як­би вас знай­шла у своїй скри­ні, то ще б і над­вір ви­ки­ну­ла,- ска­за­ла не­віст­ка.

Другого дня Мот­ря поз­би­ра­ла свої й Кар­по­ві со­роч­ки й на­мо­чи­ла в лу­зі.

- Чом же ти не заб­ра­ла та не по­мо­чи­ла всіх со­ро­чок? - спи­та­ла ма­ти.

- Тим, що вас усіх більше об­пи­ра­ти не бу­ду. Пе­ріть со­бі са­мі; ад­же ж маєте ру­ки.

- Нащо ж той за­хід на два ра­зи? Хі­ба ще ма­ло гар­ми­де­ру в ха­ті? На­що ти на­ля­пуєш зай­вий раз у ха­ті? - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

Мотря не слу­ха­ла ма­те­рі. Во­на по­од­жи­ма­ла свої со­роч­ки, дру­го­го дня од­зо­ли­ла, поп­ра­ла й по­ка­ча­ла. Кай­да­ши­ха му­си­ла за­ход­жу­ва­тись са­ма ко­ло своїх со­ро­чок. Во­на вже й не го­во­ри­ла за те чо­ло­ві­ко­ві, тим що бо­ялась ко­лот­не­чі. Во­на ду­ма­ла, що все те якось пе­рет­реться, пе­рем­неться та й так ми­неться. Але во­но та­ки не ми­ну­лось.

Раз Мот­ря спек­ла хліб. Хліб не вдав­ся. Во­на по­да­ла йо­го на стіл до бор­щу; хліб вий­шов лип­кий, з за­кальцем на два пальці. На бі­ду й борщ вий­шов не­доб­рий.

- Недобрий борщ,- ска­зав Лав­рін.

- Але й хліб спек­ла, хоч ко­ни­ки лі­пи! - ска­за­ла сер­ди­то Кай­да­ши­ха.

- Аж у гор­лі да­вить,- обіз­вав­ся і со­бі ста­рий Кай­даш.

Як на ли­хо, Лав­рін, жар­ту­ючи, взяв та злі­пив з м’якуш­ки ко­ни­ка, пос­та­вив йо­го на сто­лі, ще й хвос­та за­дер йо­му вго­ру.

Мотря зир­ну­ла на ко­ни­ка та й ски­пі­ла, не­на­че хто ли­нув на неї ок­ро­пом. Во­на луч­че ви­тер­пі­ла б лай­ку, ніж сміш­ки.

- Лаяли, би­ли, а це вже зну­ща­ються на­до мною! - крик­ну­ла Мот­ря й ки­ну­ла об стіл лож­кою.

- Чого ж ти ки­даєш лож­кою нам усім у ві­чі? Чес­ті не знаєш, чи що? - ска­зав ста­рий Кай­даш.

- Коли хо­чеш сер­ди­тись, то сердься, а не ки­дай на свя­тий хліб лож­кою,- обіз­вав­ся впер­ше сер­ди­то на свою жін­ку Кар­по.- По­заб­риз­ку­ва­ла стра­вою усім очі. Щось ти справ­ді вже ду­же ро­зіб­ра­лась.

- То ва­ріть та пе­чіть со­бі са­мі. Я ні­чим вам не вгод­жу,- ска­за­ла Мот­ря, одій­шов­ши до пе­чі.

- Якби ти бу­ла най­мич­ка, то ти б со­бі одій­шла од нас, а ми пек­ли б та ва­ри­ли са­мі со­бі,- ска­зав Кай­даш.

«Будете ви й так са­мі пек­ти й ва­ри­ти»,- по­ду­ма­ла Мот­ря й за­ду­ма­ла на дру­гий день ва­ри­ти обід тільки для се­бе та для Кар­па.

Другого дня Мот­ря вста­ла ду­же ра­но, сі­ла со­бі пряс­ти, по­тім за­то­пи­ла в пе­чі, знай­шла два не­ве­лич­кі гор­щеч­ки й прис­та­ви­ла в од­но­му борщ, а в дру­го­му ка­шу; як­раз стільки, скільки тре­ба бу­ло на дві ду­ші. Во­на за­ду­ма­ла й ве­че­ря­ти з Кар­пом ок­ре­мо.

Кайдашиха спа­ла со­бі гар­ненько на пе­чі та ви­ка­чу­ва­лась. По­лум’я трі­ща­ло в пе­чі, ок­ріп булько­тів, а во­на по­тя­га­лась на пе­чі в теп­лій пос­те­лі, ду­ма­ючи, що не­віст­ка ва­рить обід на всіх. Вже ста­ло роз­вид­ня­тись, Кай­да­ши­ха зліз­ла з пе­чі, гля­ну­ла в піч і вгля­ді­ла двоє ма­леньких гор­нят.

- Що це ти, Мот­ре, ва­риш у тих гор­ня­тах? - спи­та­ла во­на.

- Борщ та ка­шу,- од­ка­за­ла Мот­ря.

- Нащо ж ти прис­та­ви­ла стра­ву в та­ких ма­леньких гор­нят­ках? Сьогод­ні ж не п’ятни­ця: і батько бу­де обі­да­ти.

- Буде обі­дать, як ви на­ва­ри­те, бо я на вас усіх не бу­ду більше ва­ри­ти. Я вам ні­чим не до­год­жу. Ва­ріть са­мі со­бі, од­на­че ви вчи­лись в па­нів.

Надворі вже сві­та­ло. Сім’я обі­да­ла ра­но, а Кай­да­ши­сі прий­шлось тільки що за­ход­жу­ва­тись ко­ло си­рих бу­ря­ків та ко­ло ка­пус­ти.

- Ой гос­по­ди ми­ло­серд­ний! Ма­буть, ти на­ва­жи­лась звес­ти ме­не з сві­ту! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха.- Що це ти вит­во­ряєш?

- Те, що ба­чи­те.

- Приставляй у більшо­му горш­ку борщ!

- Навіщо? Мій борщ вже до­ки­пає,- ска­за­ла Мот­ря спо­кій­но, але нас­міш­ку­ва­то.

Кайдашисі до­ве­лось са­мій прис­тав­лять дру­гий борщ та дру­гу ка­шу.

Зійшло сон­це. Мот­ря пок­ли­ка­ла Кар­па обі­да­ти і пос­та­ви­ла на стіл борщ. Сам Кар­по зди­ву­вав­ся.

- Що це ти, Мот­ре, ви­га­дуєш? Ти хо­чеш знов роз­сер­дить батька? - ска­зав Кар­по.

- Сідай та їж! Роз­но­сив­ся з батьком. Батько­ві на­ва­рить бор­щу ма­ти, а я більше не бу­ду ва­ри­ти на всіх.

Карпо не знав, чи сі­да­ти за стіл, чи ні.

Кай­да­ши­ха на­ро­би­ла кри­ку на всю ха­ту, на все под­вір’я. В ха­ту вбіг Кай­даш, а за ним Лав­рін.

- Подивись, що твоя не­віс­точ­ка вит­во­ряє! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха, ви­хо­пив­ши з пе­чі ма­ле гор­ня з ка­шею.

Старий Кай­даш вит­рі­щив очі на гор­ня і не знав до чо­го во­но йдеться.

- Глянь! Що це та­ке! - ска­за­ла Кай­да­ши­ха, ти­ка­ючи під са­мий ніс Кай­да­ше­ві гор­ня з ка­шею.

- Каша. Що ж во­но, як не ка­ша.- ска­зав Кай­даш. Він не дог­ля­дав­ся, в яко­му там горш­ку зва­ри­ли ка­шу.

- Подивись ли­шень, в яко­му горш­ку прис­та­ви­ла твоя не­віс­точ­ка оцю ка­шу,- ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- В щер­ба­то­му б то, чи що,- ска­зав Кай­даш.

- В щер­ба­то­му… А чи ста­не цієї ка­ші на всіх? - спи­та­ла Кай­да­ши­ха, сер­ди­та, що Кай­даш не ро­зу­міє ді­ла.

- Чорт ва­шо­го батька знає, в яко­му там горш­ку ви прис­тав­ляєте ка­шу. Бий­те­ся со­бі уд­вох, а ме­не не за­чі­пай­те,- ска­зав Кай­даш, сер­ди­тий на жі­нок.

- Та це твоя не­віс­точ­ка зва­ри­ла обід тільки для се­бе та для Кар­па. Во­на хо­че обі­дать ок­ре­мо,- ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- Та не­хай, про ме­не, обі­дає й са­ма, ще й роз­пе­ре­жеться,- ска­зав Кай­даш.- Не­хай, про ме­не, з’їсть оцю ка­шу з горш­ком…

Старий Кай­даш пам’ятав мо­то­ви­ло. В йо­го й до­сі ще­мі­ла спи­на.

- Я вже не знаю, що це да­лі бу­де. Візьму та й пі­ду в ко­мір­ни­ки. Чом ти, Омельку, ні­чо­го не ска­жеш отій са­та­ні?

Омелько бо­яв­ся, щоб не до­ве­лось че­рез ту ка­шу вдру­ге за­дер­ти но­ги до­го­ри, і мов­чав.

- Коли ти ні­чо­го не ска­жеш, то я са­ма ви­ки­даю отой обід сви­ням,- ска­за­ла Кай­да­ши­ха і швир­го­ну­ла гор­щик з ка­шею в по­мий­ни­цю. Гор­щик геп­нув у шап­лик. По­миї бриз­ну­ли на сті­ну й об­ли­ли її патьока­ми до са­мої по­ли­ці.

Мотря аж зве­ре­те­ни­лась.

- Коли ви ви­ки­даєте стра­ву в по­мий­ни­цю, то я не бу­ду їсти ва­шо­го хлі­ба. Ваш хліб да­вить ме­не отут в гор­лі, як важ­кий ка­мінь. На­те вам і цей борщ, що я на­ва­ри­ла, та, про ме­не, од­дай­те йо­го со­ба­кам.

Люта Мот­ря вхо­пи­ла з сто­лу мис­ку з бор­щем і ки­ну­ла її під но­ги свек­ру­сі. Мис­ка роз­ле­ті­лась на че­реп­ки: кар­топ­ля по­ко­ти­лась аж під при­пі­чок.

- Пху на вас! - плю­нув ста­рий Кай­даш на роз­ли­тий борщ і пі­шов у по­віт­ку ро­би­ти во­за.

- Пху! - плю­нув і со­бі Кар­по та й вий­шов з ха­ти.

Лаврін при­сів і жар­тів­ли­во плю­нув на са­мі­сіньку ко­пич­ку бу­ря­ків та ква­со­лі та й со­бі пі­шов з ха­ти.

В ха­ті зос­та­лись са­мі мо­ло­ди­ці. Кай­да­ши­ха сто­яла ко­ло пе­чі над роз­би­тою мис­кою мов кам’яна. Мот­ря сто­яла ко­ло сто­ла, як стовп, і ди­ви­лась на ши­ро­кі патьоки на сті­ні ко­ло по­мий­ни­ці.

В ха­ті бу­ло ти­хо, тільки в пе­чі на жа­ру шквар­ча­ла рин­ка з вишк­вар­ка­ми так сер­ди­то та го­лос­но, не­на­че кри­ча­ло де­сять ба­бів ра­зом, вхо­пив­шись за ко­си. Са­ло ши­пі­ло, як змія, булько­та­ло, ку­ві­ка­ло, як сви­ня в ти­ну, ге­го­та­ло, як гус­ка, гав­ка­ло, як со­ба­ка, пи­ща­ло, скре­го­та­ло, а да­лі ні­би за­ви­ло: гвалт, гвалт, гвалт! Рин­ка, вся про­мо­че­на са­лом, зай­ня­лась. Са­ло за­гу­ло й під­ня­ло здо­ро­вий ог­ня­ний язик, лиз­ну­ло че­люс­ті і за­гу­ло віт­ром в ко­ми­ні.

Кайдашиха обер­ну­лась, гля­ну­ла на вог­не­не мо­ре в че­люс­тях, ви­хо­пи­ла з пе­чі рин­ку і нак­ри­ла її ган­чір­кою. Рин­ка по­гас­ла, а по ха­ті пі­шов та­кий чад, та­кий смер­дю­чий дим, що Кай­да­ши­ха за­каш­ля­ла. По­га­сив­ши рин­ку, во­на крик­ну­ла на Мот­рю:

- Візьми ж ві­ник та під­ме­ти, ко­ли нас­мі­ти­ла своїм бор­щем се­ред ха­ти, або, про ме­не, схо­вай оте доб­ро в свою скри­ню.

Мотря взя­ла ві­ник, згор­ну­ла че­реп­ки, бу­ря­ки та кар­топ­лю до по­мий­ни­ці й уки­ну­ла в по­мий­ни­цю.

- Зварила обід для сви­ней; хто вже хто, а сви­ні то­бі сьогод­ні по­дя­ку­ють за хліб, за сіль,- ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

Мотря мов­ча­ла, тільки зу­би зці­пи­ла. Во­на вхо­пи­ла ко­жух, на­ки­ну­ла на се­бе та й по­біг­ла до своєї ма­те­рі.

- Дайте, ма­мо, по­обі­дать,- ска­за­ла во­на Дов­биш­ці.

- А чом же ти не, по­обі­да­ла вдо­ма? - спи­та­ла ма­ти.

- В ме­не свек­ру­ха лю­та змія: хо­дить по ха­ті, по­лум’ям на ме­не ди­ше, а з но­са го­нить дим ку­же­лем. На сло­вах, як на цим­ба­лах грає, а де сту­пить, то під нею лід мерз­не, а як гля­не, то од її очей мо­ло­ко кис­не.

- Кажи, доч­ко, свек­ро­ві, щоб вас од­різ­нив, а то ви ко­лись з свек­ру­хою спа­ли­те ха­ту,- ска­за­ла Дов­биш­ка, на­си­па­ючи в мис­ку бор­щу.

Колотнеча в Кай­да­ше­вій ха­ті не пе­рес­та­ва­ла. Кай­да­ши­ха не го­во­ри­ла з Мот­рею по три дні, хоч Мот­ря вже не смі­ла ва­ри­ти со­бі обід ок­ре­мо. Ста­ра Кай­да­ши­ха ду­же лю­би­ла сво­го ону­ка, ко­ли­ха­ла йо­го, ці­лу­ва­ла, пес­ти­ла. Мот­ря не да­ва­ла їй ди­ти­ни й од­га­ня­ла її од ко­лис­ки. Тільки вно­чі, то­ді як Мот­ря спа­ла міц­ним сном, Кай­да­ши­ха вста­ва­ла до ди­ти­ни, за­бав­ля­ла, як во­на пла­ка­ла, та го­ду­ва­ла її мо­ло­ком.

Кайдаш по­ба­чив, що справ­ді тре­ба од­різ­ни­ти ді­тей. Він бо­яв­ся Кар­па. Кар­по, по­бив­ши батька, за­був про те і ніт­ріш­ки не жал­ку­вав, не­на­че він по­бив яко­го-не­будь па­руб­ка в шин­ку.

У Кай­да­ша в по­віт­ці ле­жа­ло чи­ма­ло де­рев­ні. Кай­даш при­ку­пив тро­хи ко­ло­док, щоб пос­та­вить Кар­по­ві ха­ту че­рез сі­ни. Тільки по­ча­ла­ся над­во­рі вес­на, він за­ко­пав слу­пи. Мот­ря по­сі­яла на то­му міс­ці пше­ни­цю. Пше­ни­ця зій­шла, то був знак, що міс­це для ха­ти бу­ло чис­те.

Кайдаш з Кар­пом за­ки­дав сті­ни, вшив пок­рів­лю, а Мот­ря вальку­ва­ла сті­ни. Ста­ра Кай­да­ши­ха не пок­ла­ла своїми ру­ка­ми ні од­но­го валька гли­ни.

Настало лі­то. Ха­ту ос­вя­ти­ли. Кар­по й Мот­ря пе­рей­шли у свою ха­ту. Мот­ря ви­ма­за­ла чис­то ха­ту і тільки по­ло­ви­ну сі­ней, не­на­че мо­туз­ком од­мі­ря­ла. Во­на ма­за­ла сі­ни та все го­лос­но спі­ва­ла:

- Коли б ме­ні гос­подь по­міг

Свекрухи діж­да­ти!

Заставила б ста­ру су­ку

Халяндри ска­ка­ти.

Скачи, ска­чи, ста­ра су­ко,

Хоч на од­ній ніж­ці.

А щоб зна­ла, як го­ди­ти

Молодій не­віст­ці.

А у батька сво­го го­ре -

В свек­ра по­гу­ля­ти!

А у свек­ра гір­ше пек­ла:

Світа не ви­да­ти.

Мотря спі­ва­ла на злість свек­ру­сі го­лос­но на всі сі­ни. Две­рі бу­ли од­чи­не­ні. Кай­да­ши­ха за­чи­ни­ла две­рі з при­тис­ком, а Мот­ря ще го­лос­ні­ше гу­ка­ла:

- Заставила б ста­ру су­ку

Халяндри ска­ка­ти.

Карпо з Лав­рі­ном пе­ре­нес­ли Мот­ри­ну скри­ню в но­ву ха­ту.

Мотря сі­ла на скри­ні й про­мо­ви­ла:

- Тепер я зов­сім па­ні!

Вона гор­до си­ді­ла на своїй скри­ні, як цар на прес­то­лі.

- Як же, Кар­пе, те­пер бу­де у нас з ха­зяй­ст­вом? Чи тільки Мот­ря од­ді­лить свої горш­ки, чи й ти ду­маєш од­ді­ли­ти­ся з ху­до­бою та з по­лем?

- Лучче, та­ту, зов­сім од­різ­ниться з ху­до­бою і по­лем,- ска­зав Кар­по.

- Гляди, щоб нав­піс­ля не жал­ку­вав. Ми ро­би­ли в гур­ті од­нією ху­до­бою, а ти знаєш, що в гур­ті ка­ша їсться, а гу­ща ді­тей не роз­го­нить.

- І вже, та­ту, нас гу­ща дав­но ро­зіг­на­ла! Як уже бу­де, так і бу­де. Од­різ­ніть ме­не з ху­до­бою і з по­лем. Бу­ду пла­ка­ти на се­бе, а не на вас.

- То ти і свій тік зак­ла­деш? У нас грунт та­кий тіс­ний.

- Та вже де-не­будь при­ту­лю­ся, хоч у ку­точ­ку,- ска­зав Кар­по.

І батько му­сив од­ді­лить си­но­ві ха­зяй­ст­во: дав йо­му па­ру во­лів, во­за, бо­ро­ну і му­сив ви­ді­лить част­ку по­ля.

Мотря з то­го ча­су у своїй ха­ті ні­би на світ на­ро­ди­лась. В свек­ру­ши­ну ха­ту во­на ні­ко­ли й не заг­ля­да­ла.

V

Раз пе­ред зе­ле­ни­ми свят­ка­ми Кай­даш пос­лав Лав­рі­на до мли­на. Лав­рін зап­ріг во­ли. Батько ви­ніс з ко­мо­ри два міш­ки жи­та й пок­лав на віз. Ма­ти да­ла Лав­рі­но­ві тор­би­ну з хар­чю.

- Їдь же, си­ну, до мли­на, та не гай­ся. Те­пер в мли­ні не за­віз­но: мли­ва там не­ба­га­то. До ве­чо­ра зме­леш і до­до­му вер­неш­ся.

Син ру­шив з дво­ра, виїхав з се­ла й поїхав по­над Рос­сю. До­ро­га йшла з го­ри та на го­ру, з го­ри та на го­ру, над са­мою Рос­сю. Млин був під са­мим Бо­гус­ла­вом. Лав­рін звер­нув на ма­лий шлях у гли­бо­ку до­ли­ну і виїхав до річ­ки.

Молодий па­ру­бок си­дів на во­зі і на­віть не по­га­няв во­лів. Він за­ди­вив­ся на річ­ку, на зе­ле­ні вер­би по­над во­дою. Ве­се­ле сон­це гра­ло ма­ре­вом над вер­ба­ми, над во­дою, над ка­мін­ням. Во­ли лі­ни­во су­ну­лись по до­ро­зі. Лав­рін ди­вив­ся на річ­ку і спі­вав піс­ні.

За Рос­сю, під ви­со­кою ске­лею, бли­щав на сон­ці но­вий гар­ний панський млин, увесь об­те­са­ний, об­мальова­ний, як цяцька, з пок­рів­лею з до­щок, з дво­ма вік­на­ми, з бі­ли­ми стов­па­ми, на­віть з ган­ком. Чет­ве­ро ко­ліс не­на­че за­люб­ки та за­іг­раш­ки кру­ти­лись на яс­но­му сон­ці й си­па­ли бриз­ка­ми на всі бо­ки. Во­да гу­ла на по­то­ках, шу­мі­ла бі­лою пі­ною ниж­че од ко­ліс, бриз­ка­ла ні­би ту­ма­ном, в кот­ро­му не­на­че гра­ли в хре­щи­ка ма­ленькі ве­сел­ки.

Лаврін приїхав до мли­на, поз­но­сив з во­за міш­ки, заїхав під вер­би, розп­ріг во­ли, пок­лав їм сі­на, а сам ліг спа­ти. Вис­пав­шись доб­ре в хо­лод­ку, він ску­пав­ся в Ро­сі, по­по­луд­ну­вав і пі­шов у млин. Мі­рош­ник уже на­си­пав бо­рош­ном йо­го міш­ки.

Надворі по­чи­на­ло ве­чо­рі­ти. Лав­рін ви­ніс на віз міш­ки і по­чав зап­ря­га­ти во­ли.

Не встиг він зак­лас­ти за­но­за в яр­мо і не­на­ро­ком ки­нув очи­ма за Рось: за Рос­сю, ко­ло ске­лі на до­ли­ні, вкри­тій зе­ле­ним жи­том, чер­во­ні­ла якась ве­ли­ка квіт­ка.

«Де та квіт­ка взя­ла­ся на до­ли­ні, та ще та­ка здо­ро­ва?» - по­ду­мав Лав­рін.

Коли ди­виться він - та чер­во­на квіт­ка ні­би пли­ве ме­жею, по­між зе­ле­ни­ми ко­лос­ка­ми. З-під квіт­ки ви­ри­ну­ла з ко­лос­ків го­ло­ва з чор­ни­ми кісьми і не­на­че поп­ли­ла по­над ко­лос­ка­ми. Лав­рін уг­ля­дів, що ту чор­но­во­ло­су го­ло­ву дві­чі об­ви­ва­ли жов­то­га­ря­чі кіс­ни­ки, а за кіс­ни­ки бу­ли за­ти­ка­ні ці­лі пуч­ки чер­во­но­го ма­ку. З жи­та ні­би вип­ли­ла мо­ло­да дів­чи­на з са­пою в ру­ках. Лав­рін за­ди­вив­ся на неї й по­ки­нув зап­ря­га­ти дру­го­го во­ла. Дів­чи­на прий­шла до Ро­сі, ста­ла на плис­ко­ва­то­му ка­ме­ні й по­ча­ла ми­ти но­ги. Лав­рін зне­хо­тя за­ди­вив­ся на її чор­ні бро­ви.

Дівчина пе­рей­шла че­рез греб­лю, сту­пи­ла на міс­ток на ло­то­ках, спер­лась на по­рен­ча­та й за­ди­ви­лась не так на во­ду, як на свою вро­ду. До неї з во­ди виг­ля­ну­ло її ли­це, сві­же, як яго­да, з чор­ни­ми бро­ва­ми. Дів­чи­на ми­лу­ва­лась со­бою та чер­во­ним на­мис­том на шиї.

Лаврін сто­яв під вер­бою не­да­леч­ко од дів­чи­ни й ди­вив­ся на неї. Сон­це гра­ло на чер­во­но­му на­мис­ті, на рум’яних що­ках. Дів­чи­на бу­ла не­ве­ли­ка на зріст, але рів­на, як стру­на, гнуч­ка, як то­по­ля, гар­на, як чер­во­на ка­ли­на, дов­го­об­ра­за, пов­но­ви­да, з тон­ким но­си­ком. Що­ки, чер­во­ні­ли, як чер­во­но­бо­кі яб­луч­ка, гу­би бу­ли пов­ні та чер­во­ні, як ка­ли­на. На чис­то­му ло­бі бу­ли ні­би на­мальова­ні ве­се­лі тон­кі чор­ні бро­ви, гус­ті-пре­гус­ті, як шовк.

Лаврін ди­вив­ся на дів­чи­ну, як во­на спус­ти­ла на що­ки дов­гі чор­ні вії, як во­на по­тім по­вер­ну­лась бо­ком, ди­ви­лась на во­ду, на ске­лі, як бли­щав її чис­тий, рів­ний лоб.

«Ой, гар­на ж дів­чи­на, як рай, мов чер­во­на ро­жа, по­ви­та бар­він­ком!» - по­ду­мав Лав­рін, зап­ря­га­ючи дру­го­го во­ла.

Дівчина вир­ва­ла з вер­би гіл­ку й ки­ну­ла да­ле­ко на во­ду. Гіл­ка су­ну­лась по во­ді по­во­лі, а да­лі ні­би по­біг­ла на ло­то­ки і шу­бовс­ну­ла під ко­ле­со. Дів­чи­на зас­мі­ялась і блис­ну­ла всі­ма бі­ли­ми зу­ба­ми про­ти сон­ця, ні­би дво­ма низ­ка­ми пер­лів. Во­на ки­ну­ла очи­ма на Лав­рі­на, за­ди­ви­лась на йо­го й за­со­ро­ми­лась, по­тім зня­ла­ся з міс­ця, шуг­ну­ла зо­зу­лею проз Лав­рі­на, блис­ну­ла на йо­го ка­ри­ми очи­ма і по­вер­ну­ла на шлях.

Лаврін по­чу­тив, що во­на ні­би ос­ві­ти­ла всю йо­го ду­шу, ос­ві­ти­ла гус­ту тінь під вер­бою, не­на­че сон­цем, і по­біг­ла на гор­ку зір­кою.

«І де ти, кра­со, вро­ди­ла­ся! - по­ду­мав Лав­рін.- З твоїми шов­ко­ви­ми бро­ва­ми; ко­ли б ти бу­ла зо­зу­лею в гаю, то я те­бе й там упій­маю».

Лаврін мах­нув ба­то­гом на во­ли і, за­мість то­го, щоб їха­ти до­до­му че­рез греб­лю, по­вер­нув ца­бе на при­го­рок за дів­чи­ною.

Дорога од мли­на роз­хо­ди­лась на три шля­хи. Кру­гом бу­ло ду­же гус­то сіл, і Лав­рі­но­ві ду­же хо­ті­лось зна­ти, з яко­го се­ла та дів­чи­на. Дів­чи­на піш­ла се­ред­нім шля­хом. Лав­рін по­вер­нув за нею. Він пог­нав во­ли й не міг одір­ва­ти очей од тон­ко­го ста­ну, за­гор­ну­то­го в гор­сет, од тон­кої за­го­рі­лої шиї. По обид­ва бо­ки сто­яло ви­со­ке жи­то, не­на­че дві зе­ле­ні сті­ни. Дів­чи­на іш­ла по­під са­мою зе­ле­ною сті­ною, вис­ми­ку­ва­ла з жи­та си­ні во­лош­ки й за­ти­ка­ла за ву­ха. Лав­рін дог­нав її й по­рів­няв­ся з нею.

Вона гля­ну­ла на йо­го своїми тем­ни­ми очи­ма, і йо­му зда­ло­ся, що на жи­ті блис­ну­ли дві зір­ки.

- Добривечір то­бі, дів­чи­но! Чи да­ле­ко звід­сіль до се­ла? - спи­тав Лав­рін.

- До яко­го се­ла то­бі тре­ба? - спи­та­ла дів­чи­на, і її го­лос роз­ніс­ся, не­на­че в жи­ті за­тур­ко­та­ла гор­ли­ця.

- До то­го се­ла, звід­кі­ля ти са­ма,- ска­зав Лав­ріи.

- Не пи­тай, бо швид­ко ста­рий бу­деш,- ска­за­ла дів­чи­на й ос­міх­ну­лась.

Вона за­ди­ви­ла­ся на Лав­рі­на.

Лаврін си­дів на во­зі, спус­тив­ши но­ги на вій­я, і ма­хав ба­то­гом на во­ли.

«Який гар­ний па­ру­бок, хоч і бі­ля­вий, які в йо­го ве­се­лі очі!» - по­ду­ма­ла дів­чи­на, пог­ля­да­ючи ско­са на Лав­рі­на.

Дівчина піш­ла упе­ред. Лав­рін пог­нав во­ли за нею. Йо­му хо­ті­лось, щоб во­на йшла як мож­на ти­хі­ше, як мож­на дов­ше, щоб на­ди­ви­тись на неї.

- Чого це ти так ха­паєшся? - спи­тав Лав­рін.

- Щоб ма­ти не ла­яли,- од­ка­за­ла дів­чи­на.

- А де ж ти бу­ла?

- Панські бу­ря­ки по­ло­ла за Рос­сю, а це йду до­до­му,- ска­за­ла дів­чи­на і вже смі­ли­ві­ше гля­ну­ла на Лав­рі­на. Во­на піш­ла ти­хі­ше, роз­мов­ля­ючи з па­руб­ком.

- Та ска­жи-бо, дів­чи­но, з яко­го ти се­ла, чи з Бієвець, чи з Де­шок?

- З Бієвець,- ска­за­ла дів­чи­на,- а то­бі на­ві­що?

- А хі­ба не мож­на спи­та­ти? Як те­бе звуть?

- Мелашка. Оце, який ти ці­ка­вий!

- А як тво­го батька про­зи­ва­ють?

- Охрім Ба́­лаш. Мо­же, хо­чеш зна­ти, як і ма­тір звуть? - спи­та­ла дів­чи­на й зас­мі­ялась.- А ти сам бієвський?

- Ні, я з Се­ми­гор. Ме­не звуть Лав­рін Кай­да­шен­ко.

- А чо­го ж ти їдеш з бо­рош­ном не в Се­ми­го­ри, та в Бієвці?

- Та це ме­не батько пос­лав… - ска­зав Лав­рін та й не до­ка­зав.

Вузька до­ро­га йшла на го­ру й про­рі­зу­ва­ла ви­со­ке жи­то до са­мо­го лі­су. На го­рі бу­ло вид­ко лі­сок. До­ро­га хо­ва­лась в лі­сок і знов за­раз спус­ка­ла­ся ду­же кру­то в гли­бо­кий вузький яр, за­рос­лий гус­тим лі­сом. Лав­рін не по­га­няв во­лів: він за­був і про во­ли, і про міш­ки й тільки ди­вив­ся на Ме­лаш­ку.

В до­ли­ні вже сто­яла під де­ре­вом гус­та тінь. До­ріж­ка бу­ла та­ка вузька, що зе­ле­не гіл­ля вго­рі схо­ди­лось до­ку­пи й зак­ри­ва­ло не­бо. Ста­рі ду­би й гра­би сто­яли в ті­ні стов­па­ми, а на про­тив­ній го­рі вер­хи де­ре­ва ще го­рі­ли на чер­во­но­му ве­чірньому сон­ці.

Мелашка йшла стеж­кою й плу­та­лась між ви­со­кою сміл­кою та дзво­ни­ка­ми. Її чор­но­во­ло­са го­ло­ва з ма­ко­вим він­ком зда­ва­лась квіт­кою між ви­со­кою тра­вою на око­пі, між си­ні­ми дзво­ни­ка­ми та чер­во­ною сміл­кою.

Лаврін не зво­див з дів­чи­ни очей. Її кра­са так зас­лі­пи­ла йо­му очі, так ра­зом за­ма­ни­ла сер­це, що во­на йо­му зда­ва­лась не дів­чи­ною, а ру­сал­кою.

Мелашка зас­пі­ва­ла піс­ні. Пі­шов гук по лі­сі і роз­лив­ся по до­ли­ні сріб­ною лу­ною.

«Нема в Се­ми­го­рах ні од­нієї та­кої гар­ної дів­чи­ни»,- по­ду­мав Лав­рін. Він ско­чив з во­за, ки­нув во­ли й пі­шов стеж­кою по­руч з Ме­лаш­кою. Дів­чи­на лип­ну­ла на йо­го своїми очи­ма, мов блис­кав­кою, по­чер­во­ні­ла й спус­ти­ла очі вниз.

Густа тінь під зе­ле­ним гіл­лям роз­ли­ла якісь ча­ри. Ме­лаш­ка зда­лась йо­му те­пер вдвоє кра­щою. Чер­во­ний мак на го­ло­ві зблід пе­ред її кра­сою.

- Скажи ме­ні, Ме­лаш­ко, де ти жи­веш? По­ка­жи ме­ні ха­ту тво­го батька.

В Ме­лаш­ки так за­ки­да­лось сер­це, як пти­ця трі­пається кри­ла­ми в гус­то­му гіл­лі.

- Наша ха­та край се­ла в яру, на За­па­дин­цях,- ска­за­ла во­на ду­же ти­хо й зов­сім спус­ти­ла вії на що­ки.

Воли по­ма­лу плен­та­лись до­ро­гою. Лав­рін мов­чав, і Ме­лаш­ка мов­ча­ла.

В лі­сі бу­ло ти­хо, як у ха­ті. Зда­ва­лось, ліс уже дрі­мав, за­си­пав і тільки че­рез сон ди­вив­ся з го­ри ос­ві­че­ни­ми вер­ха­ми на за­хо­дя­че над Бо­гус­ла­вом сон­це. На ви­со­ко­му ду­бі, над са­ми­ми го­ло­ва­ми па­руб­ка й дів­чи­ни, зат­рі­па­ла кри­ла­ми якась пти­ця. Во­на зля­ка­лась їх обох так, що во­ни аж ки­ну­лись.

- Мелашко! - про­мо­вив Лав­рін ти­хим го­ло­сом.- Як по­ба­чив я те­бе над во­дою, то не­на­че з кри­ни­ці по­го­жої во­ди на­пив­ся.

Мелашка за­со­ро­ми­лась і ди­ви­лась в зем­лю. Во­на мов­ча­ла. Пти­ця на де­ре­ві за­тих­ла, і знов у лі­сі ста­ло ти­хо, як у ха­ті.

- Твоя кра­са, твої чор­ні бро­ви не­на­че моє здо­ров’я. Як гля­нув я на те­бе, то на­че наб­рав­ся здо­ров’я - знов по­чав Лав­рін.

По до­ро­зі про­ти їх іш­ла якась мо­ло­ди­ця, спус­ка­ючись з го­ри, Лав­рін за­мовк.

Ліс кін­чив­ся на го­рі. За лі­сом по­чи­на­лось се­ло, роз­ки­да­не на го­рах та в гли­бо­ких ярах. Лав­рін сів на віз. Ме­лаш­ка одій­шла на­бік і піш­ла по­під ти­ном. Во­ни по­ми­ну­ли церк­ву, знов спус­ти­лись воз­во­зом з кру­тої го­ри й по­вер­ну­ли в вузький, як ру­кав, яр. Лав­рін поїхав за нею. Яр кру­тив­ся га­дю­кою на всі бо­ки. Ха­ти бу­ли по­де­ку­ди роз­ки­да­ні по­під го­ра­ми.

- Оце на­ші За­па­дин­ці, а он­деч­ки бі­ліє на­ша ха­та! - ска­за­ла Ме­лаш­ка, по­ка­зу­ючи на од­ну ма­леньку ха­ти­ну під са­мою кру­тою го­рою в кін­ці вузької тіс­ної до­ли­ни.

Хата бу­ла тре­тя од кін­ця й сто­яла край виш­не­во­го са­доч­ка. Во­на бу­ла ма­ла, ста­ра, аж по­хи­ли­лась на­бік. Ко­ло ха­ти стри­мі­ли хлів­ці та по­віт­ка. Бу­ло по всьому вид­но, що Ба­лаш був чо­ло­вік убо­гий.

- Мелашко, я прий­ду до те­бе на ва­шу ву­ли­цю. Чи прий­ти, чи не тре­ба? - спи­тав Лав­рін.

- Приходь,- ска­за­ла Ме­лаш­ка,- але пос­пі­шай до­до­му, бо те­бе батько ла­яти­ме.

- А мо­же, ти вий­деш до мли­на над­ве­чір, під ту вер­бу, де я сто­яв з во­ла­ми. Од­нак завт­ра не­ді­ля. Я одп­ро­шу­ся в батька або прий­ду і батька не пи­та­ючись.

Мелашка йшла ос­то­ронь і мов­ча­ла. Во­на ду­ма­ла.

- Чи прий­деш, Ме­лаш­ко? Бо я прий­ду, хоч би ме­не батько прив’язав.

- Прийду,- на­си­лу по­чув Лав­рін од неї ти­хе сло­во.

Лаврін спи­нив во­ли й во­див слід­ком за Ме­лаш­кою очи­ма, до­ки во­на ввій­шла в свою ха­ту. То­ді він по­вер­нув во­ли на­зад і поїхав до­до­му. З Бієвець до Се­ми­гор бу­ла прос­ті­ша до­ро­га, але Лав­рін поїхав на­зад тим са­мим шля­хом, ку­дою йшла Ме­лаш­ка. Йо­му зда­ва­лось, ні­би дів­чи­на по­гу­би­ла за своїм слі­дом квіт­ки та зо­рі.

Лаврін приїхав до­до­му аж опів­но­чі. Батько нап­нув йо­го мок­рим ряд­ном:

- Чого це ти так дов­го ба­рив­ся, не­на­че їздив з міш­ка­ми в Крим?

- Та там у мли­ні так за­віз­но, що труд­но бу­ло до­тов­пи­ти­ся, му­сив зас­то­ювать чер­ги до са­мо­го ве­чо­ра,- одб­рі­ху­вав­ся Лав­рін.

- А я ду­мав, чи не по­ла­мав ти ча­сом во­за,- го­во­рив сер­ди­то батько.

Мелашка ввій­шла в свою убо­гу ха­ти­ну й стов­пом ста­ла. Доки во­на йшла по­руч з Лав­рі­ном, до­ти на неї не­на­че пів­ден­не сон­це сві­ти­ло, а як увій­шла в ха­ту, для неї не­на­че сон­це впа­ло з не­ба, і од­ра­зу ста­ла тем­на ніч. Ма­ти за­га­ду­ва­ла їй ро­бо­ту: ро­бо­та, ви­па­да­ла з рук. Во­на піш­ла в са­док, ста­ла під виш­ня­ми, схи­лив­ши го­ло­ву, і для неї все зда­ва­лось, що во­на йде зе­ле­ним гаєм по­руч з Лав­рі­ном і ні­як не пе­рей­де то­го гаю… От во­на ні­би схо­дить з го­ри, вхо­дить в тем­ну до­ли­ну, а з до­ли­ни знов ви­хо­дить на го­ру й знов по­руч з Лав­ріном спус­кається в яр по­під ду­ба­ми, а Лав­рін ні­би ди­виться на неї яс­ни­ми ве­се­ли­ми очи­ма та все го­во­рить, мов со­ло­вей­ко ще­бе­че… Ти­хій та смир­ній дів­чи­ні йшла на ду­шу піс­ня.

- Чи ти, дів­ко, сьогод­ні зду­рі­ла, чи на те­бе нас­ла­но? - крик­ну­ла ма­ти.

Мелашка бу­ла з по­етич­ною ду­шею, з лас­ка­вим сер­цем. Ча­сом во­на в своїй роз­мо­ві не­са­мо­хіть вки­да­ла сло­ва пі­сень.

І зе­ле­ний гай, і Лав­рін, і йо­го очі - все ра­зом щез­ло. Ме­лаш­ка важ­ко зітх­ну­ла і піш­ла в ха­ту до ро­бо­ти.

Другого дня, в не­ді­лю, Лав­рін не міг діж­дать ве­чо­ра. Ні­ко­ли йо­му день не зда­вав­ся та­ким дов­гим. Над­ве­чір Лав­рін на­ки­нув на пле­чі свит­ку, взяв у ру­ки со­піл­ку й пі­шов до мли­на. Йо­му зда­ва­лось, що йо­го ту­ди не­суть кри­ла. Ці­лу до­ро­гу то со­піл­ка йо­го гра­ла, то піс­ня ні­би са­ма спі­ва­лась.

Лаврін прий­шов до Ро­сі. За ви­со­кою ске­лею пе­ред ним роз­гор­ну­лась до­ли­на з вер­ба­ми: греб­ля, Рось, млин над Рос­сю. Ве­чірнє сон­це, так як і вчо­ра, об­ли­ва­ло яс­ним про­мін­ням усю до­ли­ну. Во­да під ко­ле­са­ми шу­мі­ла… Лав­рін гля­нув на міс­ток на ло­то­ках. Ме­лаш­ки не бу­ло; по­ди­вив­ся під ту вер­бу, де він сто­яв з во­зом, і там її не бу­ло.

Понад Рос­сю над са­мим бе­ре­гом рос­ли дов­ги­ми ряд­ка­ми вер­би та ло­зи. На од­но­му ка­ме­ні під вер­бою си­ді­ла Ме­лаш­ка. Лав­рін уг­ля­дів її го­ло­ву з він­ком кві­ток. Со­піл­ка са­ма за­ще­бе­та­ла, як пе­ре­піл­ка. Ме­лаш­ка вгля­ді­ла Лав­рі­на на греб­лі, вста­ла з ка­ме­ня й ста­ла над во­дою, по­хи­лив­ши го­ло­ву.

Лаврін пе­рей­шов че­рез греб­лю й на­си­лу про­дер­ся че­рез гус­ті вер­би та ло­зи, пе­реп­ле­те­ні бі­ли­ми кру­че­ни­ми па­ни­ча­ми то ожи­ною.

- Добривечір, Ме­лаш­ко! - ти­хо про­мо­вив Лав­рін, взяв­ши її за ру­ку.

- Доброго здо­ров’я! - обіз­ва­лась ще ти­хі­ше Ме­лаш­ка, і її очі ста­ли пов­ні сліз, як кри­ни­ця во­ди.- Я ду­ма­ла, що ти не прий­деш. Чо­го ти так за­ба­рив­ся? Чи те­бе ма­ти не пус­ка­ла, чи батько сва­рив­ся?

- Сядьмо, Ме­лаш­ко, та по­го­во­ри­мо.

Вони сі­ли на дов­го­му, як стіл, ка­ме­ні. Сон­це сві­ти­ло на їх з-за Ро­сі й про­ни­зу­ва­ло зе­ле­ні вер­би, ку­щі ви­со­кої осо­ки ко­ло са­мо­го ка­ме­ня в во­ді, ви­со­кий кущ оче­ре­ту з куд­ла­ти­ми ки­ти­ця­ми, що зак­ри­вав їх од мли­на.

- Чого ти, Ме­лаш­ко, та­ка смут­на? Бро­ви твої чор­ні й ли­це бі­ле: де ж дів­ся рум’янець з тво­го ли­ця?

- Я ці­лу ніч спа­ла, як не спа­ла. Все ні­би гу­ля­ла з то­бою в зе­ле­но­му гаю та квіт­ки рва­ла; все ні­би ди­ви­лась на те­бе - не на­ди­ви­лась, го­во­ри­ла з то­бою - не на­го­во­ри­лась.

Лаврін роз­пи­ту­вав Ме­лаш­ку про її батька, ма­тір, за сес­тер та бра­тів. Во­на йо­му роз­ка­за­ла, що її батько бід­ний, що ма­ти її ду­же лю­бить і жа­лує, що в неї ба­га­то ма­леньких сес­тер та бра­тів. Лав­рін об­няв її тон­кий стан, і во­на схи­ли­ла йо­му на пле­че го­ло­ву, зак­віт­ча­ну ма­ком, нас­тур­ці­ями та м’ятою. На Лав­рі­но­ве ли­це по­хи­ли­лись сві­жі квіт­ки ма­ку та па­ху­ча м’ята й про­хо­лод­жу­ва­ли йо­го га­ря­чу що­ку, не­на­че хо­лод­на ро­са.

Мелашка роз­пи­ту­ва­ла Лав­рі­на про йо­го батька, про се­ло, за се­ми­горських дів­чат. А во­да в Ро­сі ти­хо пли­ну­ла, ло­то­ки гу­ли, не­на­че десь да­ле­ко у лі­сі, ти­хо ко­ли­ва­лась осо­ка та ла­тат­тя на во­дя­ній бист­ри­ні ко­ло ка­ме­ня, не­на­че де­ре­во на ти­хо­му віт­рі. Сон­це сі­да­ло за Рос­сю, за Бо­гус­лавським лі­сом. Жи­та ні­би дрі­ма­ли. А в мо­ло­дих ду­шах роз­го­рю­ва­лась лю­бов, як роз­го­рюється сон­це літ­нім ран­ком.

Вже сон­це зов­сім зай­шло, і над­во­рі ста­ло су­те­ні­ти. Ме­лаш­ка вста­ла.

- Чи це ти пі­деш уже до­до­му? - спи­тав Лав­рін.

- Боюся опіз­ни­ти­ся. Ме­ні до­ро­га до­до­му че­рез гай.

- То я те­бе про­ве­ду,- ска­зав Лав­рін.

І во­ни обоє зня­ли­ся з ка­ме­ня й піш­ли між жи­та­ми на го­ру. Лав­рін про­вів Ме­лаш­ку до се­ла. Вже бу­ло вид­но ха­ти. Тре­ба бу­ло про­ща­ти­ся.

- Дівчино моя, кра­ща од сон­ця, не маю си­ли одір­ва­тись од те­бе! Де зби­рається ва­ша ву­ли­ця? Йди до­до­му, а з до­му ви­ходь на ву­ли­цю. Я там те­бе жда­ти­му.

- Наша ву­ли­ця зби­рається не­да­ле­ко од церк­ви, під вер­ба­ми, ко­ло кри­ни­ці. Але як ти вер­неш­ся до­до­му вно­чі? Що то­бі батько ска­же?

- Вже про те не пи­тай! Те бу­де, що бог дасть.

Ме­лаш­ка піш­ла до­до­му, а Лав­рін пі­шов до кри­ни­ці, де зби­ра­лась ву­ли­ця.

Надворі смер­ка­ло. Під вер­ба­ми, не­да­ле­ко од кри­ни­ці, за­во­ру­ши­лись дів­ча­та й хлоп­ці. Лав­рін сто­яв під вер­бою ко­ло ти­ну. Па­руб­ки вгля­ді­ли йо­го. Поз­до­ров­ка­лись з ним і за­раз при­мі­ти­ли, що Лав­рін був їм нез­най­омий.

- Що ти за лю­ди­на? - спи­тав Лав­рі­на один па­ру­бок.- Ти, здається, не з на­шо­го кут­ка… А чо­го це ти, вра­жий си­ну, хо­диш до на­ших дів­чат, на на­шу ву­ли­цю, нас не спи­тав­шись?

Парубки обс­ту­пи­ли Лав­рі­на навк­ру­ги.

- Я не бієвський. Я прий­шов у Бієвці не­дав­но й шу­каю со­бі ро­бо­ти,- обіз­вав­ся Лав­рін.

- Ого-го, доб­рий ро­біт­ник! Ро­бо­ти не знай­шов, а на ву­ли­цю за­раз до­ро­гу знай­шов! - крик­нув дру­гий па­ру­бок.

- Коли хо­чеш з на­ми гу­ля­ти та до на­ших дів­чат хо­дить, то став нам мо­го­ри­ча, а то ми то­бі ки­ями по­ка­же­мо до­ро­гу з на­шої ву­ли­ці.

Лаврін знав па­ру­боцький зви­чай і по­вів усю па­ру­бо­чу ва­та­гу в ши­нок. Він пос­та­вив їм мо­го­ри­ча і вже в зго­ді з ни­ми вер­нув­ся на ву­ли­цю.

Мелашка не­за­ба­ром ви­біг­ла на ву­ли­цю. Лав­рін піз­нав її й од­різ­нив­ся з нею од че­ля­ді. Во­ни ста­ли ос­то­ронь, під вер­бою ко­ло ти­ну, з-за кот­ро­го виг­ля­да­ли ши­ро­кі квіт­ки со­няш­ни­ків. Лав­рін прик­рив Ме­лаш­чи­ні пле­чі своєю сви­тою і об­няв її за стан.

Зорі ви­си­па­ли на не­бі. Се­ло зас­ну­ло. Дів­ча­та спі­ва­ли та жар­ту­ва­ли з хлоп­ця­ми. А Ме­лаш­ка, як гор­ли­ця, гор­ну­лась до Лав­рі­на. Вже ву­ли­ця роз­біг­лась. На не­бі зій­шла зо­ря, а Лав­рін усе сто­яв з Ме­лаш­кою і не мав си­ли одій­ти од неї.

- Коли ж ти прий­деш до ме­не? - спи­та­ла Ме­лаш­ка.

- Я до те­бе ла­ден що­но­чі хо­дить. Про­щай, чор­ноб­ри­ва! Про­щай, моє яс­не со­неч­ко! Десь ти, моя ми­ла, з ро­жі та з бар­він­ку зви­та, що до­дер­жа­ла ме­не до са­мо­го сві­ту,- ска­зав Лав­рін.

- Коли я твій го­лос ко­ло дво­ра по­чую, я за­раз ви­ли­ну до те­бе,- ска­за­ла Ме­лаш­ка.

- Як я те­бе за се­бе візьму, чи не бу­деш ну­ди­тись в Се­ми­го­рах? - спи­тав Лав­рін.

- Чого ме­ні ну­ди­ти­ся з то­бою? Як ля­жу спа­ти, твоя тінь ні­би в го­ло­вах стоїть у ме­не. Я б прик­ри­ла твій слід лис­том, щоб йо­го ві­тер не за­ві­яв, піс­ком не за­мів,- ска­за­ла Ме­лаш­ка.- А мо­же, ти оце пі­деш за ту діб­ро­ву та й за­не­сеш на­ві­ки свою лю­бу роз­мо­ву?

- Не бій­ся, Ме­лаш­ко, я те­бе не по­ки­ну! Піс­ля­завт­ра ви­ходь на ву­ли­цю. Я прий­ду, хоч маю про­пас­ти. Про­щай, моя ми­ла, кра­ща од зо­ло­та, кра­ща од сон­ця,- ска­зав Лав­рін і по­ці­лу­вав Ме­лаш­ку, на­че впік її ду­шу своїми га­ря­чи­ми ус­та­ми.

Лаврін прий­шов до­до­му вже сві­том і ліг спа­ти в по­віт­ці. Вже всі повс­та­ва­ли, а Лав­рі­на не бу­ло вид­но. Вже сон­це ви­со­ко під­би­лось уго­ру. Батько знай­шов Лав­рі­на в по­віт­ці і не міг до­бу­ди­ти­ся.

- Десь Лав­рін блу­кав ці­лу ніч,- ска­зав Кай­даш жін­ці.- Хо­дить ко­ло ро­бо­ти, мов п’яний, і по­хо­дя спить.

- На ву­ли­ці гу­ляв,- ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

Ми­нув день, ми­ну­ла ніч, а на дру­гу ніч Лав­рін знов май­нув у Бієвці тем­ної но­чі при яс­них зо­рях. Ме­лаш­ка знов до йо­го вий­шла, і знов він вер­нув­ся сві­том до­до­му, знов не вис­пав­ся і так із­не­міг­ся, що, без со­ро­му каз­ка, пі­шов по обі­ді в клу­ню, ліг у зас­то­рон­ку на со­ло­мі й спав до са­мо­го ве­чо­ра.

- Занапастив се­бе па­ру­бок! - бід­кав­ся Кай­даш.- І де ти бро­диш, де ти во­ло­чиш­ся ці­лу ніч? - пи­тав Лав­рі­на батько.

- Там де й ви во­ло­чи­ли­ся, як бу­ли па­руб­ком,- ска­зав Лав­рін.

Лаврін хо­див у Бієвці до Ме­лаш­ки че­рез день і зов­сім роз­ле­да­щів. Без Ме­лаш­ки йо­му став світ не­ми­лий. Йо­му ста­ла не­ми­ла ма­ти, став не­ми­лий батько, ста­ло по­га­не се­ло. Як тільки нас­та­вав ве­чір, як тільки ви­си­па­ли зо­рі на не­бі, йо­го тяг­ло в Бієвці. Він не зво­див очей з тих гір та лі­сів за Рос­сю, де сто­яли Бієвці.

- А що, жін­ко, нас­та­ють жни­ва, а з на­шо­го Лав­рі­на не бу­де ні­якої ро­бо­ти,- го­во­рив Кай­даш до жін­ки.- Хо­дить по сад­ку, не­на­че на­пив­шись от­ру­ти.

- То, про ме­не, не­хай же­ниться. Тре­ба ж йо­го ко­лись од­ру­жи­ти. Але де йо­го бра­ти со­бі не­віст­ку в на­шо­му се­лі, ко­ли вже ось маємо, од­ну са­та­ну в ха­ті. В цих Се­ми­го­рах усі дів­ки те­пер, мов чор­ти.

- То оже­ни­мо йо­го буд­лі-де: хі­ба не­ма більше сіл на сві­ті,- ска­зав батько.

Мати піш­ла в са­док, де під яб­лу­нею ле­жав Лав­рін.

- Чого ти, си­ну, став та­кий смут­ний? Чи в те­бе що бо­лить, чи ти щось на дум­ці маєш?

Лаврін мов­чав, тільки ру­кою мах­нув. Йо­го очі ди­ви­лись у зе­ле­ну гу­ща­ви­ну з яб­лунь та че­ре­шень.

- Я оце го­во­ри­ла з батьком за-те­бе. Батько хо­че те­бе оже­ни­ти. По­си­лай, си­ну, ста­рос­тів до Кат­рі Го­лов­ків­ни. Кат­ря ти­ха дів­чи­на й гар­на, мов ка­ли­на проц­ві­тає.

- Правда, що проц­ві­тає, як ма­ку­ха під лав­кою. Не­ма ме­ні в Се­ми­го­рах па­ри.

- А до ко­го ж ти хо­диш на ву­ли­цю?

- Та я, ма­мо, ход­жу на ву­ли­цю аж у Бієвці.

- Аж у Бієвці! - крик­ну­ла ма­ти і в до­ло­ні плес­ну­ла.

- В Бієвці, ма­мо! Там на­ба­чив я дів­чи­ну! Бро­ви чор­ні, очі ка­рі - лю­бо по­ди­ви­ти­ся; лич­ко, як ка­ли­на, а як гля­не, зас­міється, в ме­не сер­це в’яне.

- Та, про ме­не, шли ста­рос­тів і в Бієвці… Чия ж во­на доч­ка?

- Балашова. Її звуть Ме­лаш­кою.

- Чи ти ж знаєш, що за лю­ди ті Ба­ла­ші? Чи ти ж знаєш Ме­лаш­чи­ні но­ро­ви? Сте­ре­жи­ся, си­ну, щоб не взяв та­кої, як Кар­по.

- Як з нею не оже­ню­ся, то в Ро­сі втоп­лю­ся,- ска­зав Лав­рін і од­вер­нув ли­це од ма­те­рі.

- Чи ро­бо­ча ж во­на? Чи має що за ду­шею її батько?

- А чом же? Ба­лаш, здається, лю­ди­на з дос­тат­ка­ми, але я в йо­го скри­ню не ла­зив.

- То, про ме­не, по­си­лай ста­рос­тів і до Ба­ла­шів­ни, а я з батьком поїду на розг­ля­ди­ни та по­див­лю­ся і на твою ми­лу, і на її батька-ма­тір.

Лаврін так і зро­бив, як йо­му ра­яла ма­ти: при­че­пу­рив­ся, взяв двох ста­рос­тів та й пі­шов у Бієвці.

Балаш не спо­ді­вав­ся так ра­но ста­рос­тів до своєї доч­ки. Ме­лаш­ка бу­ла ду­же мо­ло­да. Нас­та­ва­ли жни­ва. Ме­лаш­ка бу­ла пот­ріб­на в гос­по­ді як ро­біт­ни­ця. Ба­лаш од­ка­зу­вав ста­рос­там ні се ні те. Ме­лаш­ка сто­яла ко­ло пе­чі й за­ли­ва­лась слізьми. Батько пос­те­ріг, чо­го Ме­лаш­ка так піз­но вер­та­лась з ву­ли­ці, і зго­див­ся на за­ру­чи­ни. Ме­лаш­ка втер­ла сльози ру­ка­вом і по­да­ла ста­рос­там руш­ни­ки.

В не­ді­лю Кай­даш з Кай­да­ши­хою зби­ра­лись їха­ти в Бієвці на розг­ля­ди­ни до Ба­ла­ша. Лав­рін, ве­се­лий та щас­ли­вий, зап­ря­гав во­ли.

- Чи гар­на ж, си­ну, ха­та в твоєї Ме­лаш­ки? - пи­та­ла ма­ти в Лав­рі­на.

- Ого-го! Ще й яка гар­на! Здається, і в ці­ло­му се­лі кра­щої не­ма,- го­во­рив Лав­рін.

- Чи доб­рі ж ха­зяїни Ба­ла­ші? Чи ма­ють ху­до­бу? - пи­та­ла ма­ти.

- Та там та­кі ро­бо­чі лю­ди, що в нас у Се­ми­го­рах і не­ма та­ких,- хва­лив Лав­рін, бо йо­му й справ­ді Ба­ла­ші зда­ва­лись луч­чи­ми од усіх лю­дей на сві­ті.

- В Бієвцях ме­не зна­ють: я ва­ри­ла обід у по­па, як він ви­да­вав за­між доч­ку. Я там у по­по­во­му дво­рі час­ту­ва­ла всю гро­ма­ду. О, там, моє сер­денько, є доб­рі ха­зяїни.- У нас в Се­ми­го­рах і справ­ді та­ких не­ма,- го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха.

Кайдашиха на­ді­ла тон­ку со­роч­ку, зав’яза­лась гар­ною но­вою хуст­кою з то­роч­ка­ми до са­мих пле­чей і по­на­ді­ва­ла всі хрес­ти й ду­ка­чі, на­ді­ла но­ву юп­ку, но­ву бі­лу сви­ту, ще й в жов­ті чо­бо­ти взу­лась.

«Треба гар­ненько уб­ра­тись: ме­не зна­ють усі Бієвці»,- ду­ма­ла Кай­да­ши­ха й за­га­да­ла Лав­рі­но­ві на­мос­тить на во­зі ви­со­ко сі­на, ще й зас­ла­ти ки­ли­мом.

Кайдашиха вгніз­ди­лась на весь віз, Кай­даш сів спе­ре­ду й по­га­няв во­ли. Лав­рін ішов за во­зом. Кай­да­ши­ха проїха­ла ко­ло шин­ку, де сто­яла ку­па чо­ло­ві­ків, гор­до­ви­то під­ня­ла го­ло­ву й «доб­ри­день» лю­дям не ска­за­ла.

- Ого-го, на­ша па­ні еко­ном­ша ви­ліз­ла тро­хи не під не­бо! - за­го­мо­ні­ли чо­ло­ві­ки.- Вид­но, що їде на розг­ля­ди­ни.

Кайдашиха вис­та­ви­ла нав­мис­не на­по­каз гро­ма­ді жов­ті но­ві сап’янці. Сон­це гра­ло на чо­бо­тях. Сап’янці жов­ті­ли на всю ву­ли­цю.

- Їй-богу, під­ня­ла сви­ту зу­мис­не ви­ще ко­лін та по­ка­зує жов­ті сап’янці,- смі­ялись чо­ло­ві­ки.- Ве­зе Кай­даш свою жін­ку, не­на­че на яр­ма­рок на про­даж.

Кайдаші пе­реїха­ли греб­лю, виїха­ли на го­ру і в’їха­ли в Бієвці. Кай­да­ши­ха об­тер­ла бі­лою хус­точ­кою сап’янці і гор­до­ви­то ди­ви­ла­ся навк­ру­ги: ди­віться, мов, лю­ди доб­рі, яка па­нія їде до вас у гос­ті.

Чималі ха­ти бли­ща­ли між сад­ка­ми. Ко­ло церк­ви сто­яла здо­ро­ва ха­та з но­ви­ми вік­на­ми.

- Чи не тут жи­ве Ба­лаш? - спи­та­ла в си­на Кай­да­ши­ха.

- Ні, ма­мо! Це дя­ко­ва ха­та. Ба­лаш жи­ве тро­хи да­лі,- ска­зав Лав­рін, по­ка­зу­ючи ву­ли­цю, ку­дою тре­ба бу­ло по­вер­тать.

Віз по­вер­нув по­за церк­вою. В од­но­му сад­ку бі­лі­ла здо­ро­ва ха­та з мальова­ни­ми од­вір­ка­ми та две­ри­ма.

- Мабуть, це Ба­ла­шо­ва ха­та,- го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха.

- Ні, ма­мо, Ба­лаш жи­ве ген-ген на ото­му кут­ку, в яру, на За­па­дин­цях.

Вже во­ни ми­ну­ли се­ло. Хат бу­ло вид­но ду­же ма­ло. До­ро­га спус­ка­лась з кру­тої го­ри в гли­бо­кий яр. У яру по­де­ку­ди бі­лі­ли вбо­гі ха­ти, не­на­че бі­лі вів­ці.

- Оце, ма­мо, й За­па­дин­ці,- ска­зав Лав­рін, і йо­го очі ве­се­ло заб­ли­ща­ли.

Кайдашиха на­су­пи­лась. На За­па­дин­цях не вид­но бу­ло ні од­нієї ха­зяй­ської, доб­рої ха­ти.

- Куди ж ти оце ве­зеш нас? Здається, ми вже й се­ло ми­ну­ли? - спи­та­ла ма­ти.

- Встаньте, ма­мо, з во­за, бо тут го­ра ду­же кру­та,- ска­зав син.

Кайдашиха не встиг­ла вста­ти з во­за. Во­ли роз­біг­лись з кру­то­го, як піч, гор­ба. Кай­даш ско­чив з вій­я, по­біг за во­ла­ми, спи­няв їх, бив пу­жал­ном по мор­дах, але важ­кі во­ли не мог­ли здер­жать во­за. Віз пхав їх зза­ду, і во­ни по­пер­ли з усієї си­ли на­низ. Кай­да­ши­ха вхо­пи­лась за по­луд­раб­ки і тру­си­лась, як у про­пас­ни­ці. Віз нат­ра­пив ко­ле­са­ми на горб і пе­ре­ки­нув­ся. Кай­да­ши­ха ви­ко­ти­лась з во­за, не­на­че м’яч. Сі­но вкри­ло її звер­ху. Во­ли по­тяг­ли во­за по до­ли­ні.

- Тпру, сі­рий! Тпру, мо­ру­гий, бо­дай ти ска­зив­ся! - кри­чав Кай­даш і сам ле­тів з го­ри з усієї си­ли, нез­гір­ше во­лів, а во­ли ба­су­ва­ли, мов ко­ні, за­дер­ши го­ло­ви, та тільки ро­га­ми кру­ти­ли.

- Оце за­віз ме­не в За­па­дин­ці, бо­дай во­ни про­па­ли! - кри­ча­ла Кай­да­ши­ха на весь яр.- Тро­хи в’язів не скру­ти­ла.

Кайдашиха вка­ча­лась у сі­но та в пил і тільки обт­ру­шу­ва­лась. Сі­но по­чіп­ля­лось до чер­во­них то­ро­чок на го­ло­ві, по­на­ла­зи­ло за ко­мір, в па­зу­ху, зап­лу­та­лось в хрес­тах та в ду­ка­чах. Пил на­бив­ся їй у ніс, у ву­ха і на­віть у рот. Во­на роз­пе­ре­за­лась, вит­ру­шу­ва­ла сі­но з-за па­зу­хи та пирх­ка­ла, як кіш­ка, що по­ню­ха­ла пер­цю. По­луд­ра­бок обш­мульгав жов­тий сап’янець і зро­бив сму­гу че­рез усю ха­ля­ву й пе­ре­док.

- А бо­дай ці За­па­дин­ці бу­ли за­па­лись, ніж ма­ла я в них їха­ти! - ла­ялась Кай­да­ши­ха, ви­тя­га­ючи сі­но з-за па­зу­хи, вис­ми­ку­ючи йо­го з го­ло­ви.- Оце зак­віт­ча­лась сі­ном, як вів­ця реп’яха­ми: ка­торж­не сі­но ко­ле в спи­ну, хоч спід­ни­цю ски­дай!

- Та тут хоч спід­ни­цю скинь та й по яру бі­гай! Ніх­то не по­ба­чить, бо щось тут і хат не гурт вид­но,- ска­зав Кай­даш.

Лаврін по­мос­тив на віз сі­но, зас­лав ки­ли­мом. Кай­да­ши­ха зов­сім оче­пу­ри­лась, сі­ла на віз та все ла­яла За­па­дин­ці.

Поїзд ру­шив да­лі. Яр зак­ру­тив­ся на всі бо­ки. Хат бу­ло вид­но все мен­ше та мен­ше. Ха­ти бу­ли все бід­ні­ші.

- Та й кру­тяться ка­торж­ні За­па­дин­ці, аж го­ло­ва в ме­не вже кру­титься! - го­мо­ні­ла на во­зі Кай­да­ши­ха.- Де ж ха­та твоєї Ме­лаш­ки? - пи­та­ла во­на в Лав­рі­на.

- Ото тре­тя од кін­ця,- ска­зав син.

Високі, зов­сім го­лі го­ри сто­яли по обид­ва бо­ки, як сті­ни. Звер­ху бу­ло вид­но не­ве­лич­ку смуж­ку синього не­ба. В са­мо­му кін­ці бу­ло вид­но три убо­гі ха­ти­ни.

- Оце за­віз ме­не в який­сь ву­лик. Це не За­па­дин­ці, а який­сь чор­тів мі­шок. Сю­ди тільки чор­там зби­раться би­тись нав­ку­лач­ки, а не гос­по­да­рям їзди­ти. То це ті твої здо­ро­ві ха­ти! Та тут, ма­буть, жи­вуть стар­ці, а не ха­зяїни.

Віз під’їхав під во­ро­та. Ба­ла­шо­ва ха­та бу­ла ма­ла й ста­ра, во­на роз­су­ну­лась, вип­ну­ла зад­вір­ко­ву сті­ну і ні­би при­сі­ла на од­по­чи­нок, не­на­че ста­ра ба­ба. На при­чіл­ку ха­та бу­ла під­пер­та дво­ма стов­па­ми, об­ма­за­ни­ми бі­лою гли­ною. Ма­ленькі ві­кон­ця лед­ве бли­ща­ли.

Кайдашиха си­ді­ла на во­зі й не хо­ті­ла зла­зи­ти. Во­на зов­сім роз­сер­ди­лась. Лав­рін од­чи­нив ста­рі во­рі­теч­ка. Во­ни за­то­рох­ті­ли в йо­го ру­ках, не­на­че кіст­ки су­хих ре­бер. Кай­даш пог­нав во­ли в во­ро­та. З-за ха­ти ви­біг­ла су­ха со­ба­ка, куд­ла­та, як вів­ця, і за­шав­ко­ті­ла на гос­тей. З ха­ти ви­біг­ло п’яте­ро не­ве­лич­ких ді­тей, а за ни­ми вий­шла з ха­ти Ба­ла­ши­ха в товс­тій со­роч­ці, в убо­гій ста­рій хуст­ці на го­ло­ві.

Кайдаш і Лав­рін поз­до­ров­ка­лись з Ба­ла­ши­хою. З-за Ба­ла­ши­хи з сі­ней виг­ля­ну­ла Ме­лаш­ка, мов квіт­ка, блис­ну­ла чор­ни­ми очи­ма, пах­ну­ла рум’яним ли­цем і знов схо­ва­лась у ха­ту. У Лав­рі­на зом­лі­ло сер­це.

- Просимо як­най­лас­ка­ві­ше до ха­ти! - про­мо­ви­ла Ба­ла­ши­ха й пок­ло­ни­лась Кай­да­ши­сі.

Кайдашиха бу­ла сер­ди­та на За­па­дин­ці, аж соп­ла. Во­на прос­тяг­ла з по­луд­раб­ка жов­ті чо­бо­ти й по­ка­за­ла їх Ба­ла­ши­сі до са­мих ко­лін.

З сі­ней вий­шов Ба­лаш, ще мо­ло­дий чо­ло­вік, при­ві­тав­ся до гос­тей, кла­няв­ся сва­там і про­сив їх у ха­ту.

Кайдашиха на­хи­ли­ла в низьких две­рях по­ло­ву, і для неї зда­ло­ся, що во­на вла­зить в якусь скри­ню в ді­роч­ку. Хат­ні две­рі бу­ли ще ниж­чі. Кай­да­ши­ха наг­ну­лась і тільки що хо­ті­ла гор­до під­ня­ти го­ло­ву, та з усієї си­ли лусь тім’ям об од­ві­рок!

Кайдашиха по­чу­ти­ла, що в неї на тім’ї вис­ко­чи­ла гу­ля. Во­на вхо­пи­лась за тім’я. Гу­ля за­бо­лі­ла так, не­на­че хто су­нув у тім’я роз­пе­че­ним за­лі­зом. У Кай­да­ши­хи вис­ту­пи­ли сльози на очах, за­ще­мі­ло ко­ло сер­ця, але во­на му­си­ла мов­ча­ти й тер­піть.

«Ой, крик­ну! - ду­ма­ла Кай­да­ши­ха.- Ой, не ви­дер­жу, за­охаю! Оце со­ром! Ой, ви­лаю в батька-ма­тір і Лав­рі­на, і цих по­га­них Ба­ла­шів!» - ду­ма­ла во­на й му­си­ла зу­би зці­пить, щоб вдер­жа­ти язи­ка.

Ма­лі ді­ти за­ре­го­та­лись. Кай­да­ши­ха мовч­ки кля­ла в батька, в ма­тір і Бієвці, і Ба­ла­шо­ву ха­ту. Во­на по­ла­па­ла ру­кою тім’я - ви­со­кий очі­пок по­ла­мав­ся й увіг­нув­ся. Кай­да­ши­ха ста­ла шу­та, як без­ро­га ко­ро­ва.

Балашиха поп­ро­си­ла Кай­да­ши­ху за стіл. Кай­да­ши­ха гля­ну­ла на убо­гу сім’ю, на убо­гу ха­ту і не це­ре­мо­ни­лась; во­на прос­то по­ліз­ла за стіл і сі­ла на по­ку­ті, за­пи­шав­шись та вти­ра­ючи гу­би хус­точ­кою.

Хата бу­ла ду­же низька. Ма­ленькі ві­кон­ця бу­ли ні­би слі­пі. Че­рез ста­рі шиб­ки, вкри­ті зе­ле­ни­ми та чер­во­ни­ми пля­ма­ми, не вид­но бу­ло на­віть не­ба. Ста­ра ле­жан­ка з ка­мін­ня не­на­че при­сі­ла й роз’їха­лась. Ка­мін­ня по­ви­пи­на­лось з неї, не­на­че су­хі реб­ра в ху­дої шка­пи. На по­лу в кут­ку сто­яла ста­ра не­ве­лич­ка скри­ня. Сте­ля ввіг­ну­лась, а се­ред ха­ти сто­яв тон­кий по­бі­ле­ний стовп: він під­пи­рав сво­лок.

Кайдашиха гор­дим оком оки­ну­ла ха­ту і обер­ну­ла го­ло­ву до об­ра­зів. Її чер­во­на, ви­со­ко зав’яза­на хуст­ка на го­ло­ві при­да­ви­ла ко­лі­на свя­тій Вар­ва­рі на чи­ма­ло­му об­ра­зі. Во­на од­су­ну­лась од об­ра­за й сі­ла про­ти вік­на.

Малі ді­ти пос­та­ва­ли се­ред ха­ти й по­вит­рі­ща­ли на Кай­да­ши­ху оче­ня­та. Ко­ло ді­тей тер­лась кіш­ка, обст­ри­же­на од го­ло­ви до са­мо­го хвос­та. Кай­да­ши­ха гля­ну­ла на ді­тей, гля­ну­ла на чор­ноб­ри­ве Ме­лаш­чи­не ли­це й тро­хи пом’якша­ла. Во­на лю­би­ла ді­тей.

- Чом ти, Лав­рі­не, не ска­зав, що в моїх сва­тів є ма­ленькі ді­ти? Ото, який же ти! Я бу­ла б вам, ді­точ­ки, при­вез­ла гос­тин­ця. В ме­не ж є й го­ріш­ки, є мед і мак; бу­ла б спек­ла ма­ків­ни­ків. Ото, бо­же мій! - бід­ка­лась Кай­да­ши­ха.

Діти по­роз­зяв­ля­ли ро­ти. Го­ріш­ки і ма­ків­ни­ки за­лос­ко­та­ли у їх ро­ти­ках. Во­ни ди­ви­лись на ба­га­ту тіт­ку і все жда­ли, що з-під по­ли от-от по­сип­ляться го­ріш­ки, а з-за па­зу­хи по­вис­ка­ку­ють ма­ків­ни­ки.

- Оце, бо­же мій! Не взя­ла ді­тям ні­чо­гі­сінько. На­те ж вам хоч по шаж­ку.

Кайдашиха ви­тяг­ла з па­зу­хи хус­точ­ку, розв’яза­ла ву­зол і роз­да­ла по ша­гу. Ді­ти ди­ви­лись на ша­ги й не зна­ли, що з ни­ми ро­би­ти.

- Чи мож­на, ма­мо, їсти дзе­ню? - спи­та­ла ма­ленька дів­чин­ка і по­ли­за­ла язи­ком свою дзе­ню.

- Не бе­ри, сер­це, в рот! Бе, пхе! - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- Кака дзе­ня! Як­би ма­ків­ни­ків,- ска­зав хлоп­чик.

- Мамо, хо­чу ма­ків­ни­ків! - за­ре­пе­ту­ва­ла дів­чин­ка.

- Які в тіт­ки жов­ті но­ги, не­на­че в на­шої зо­зу­ляс­тої кур­ки,- ска­зав го­лос­но, але ні­би про се­бе, стар­ший хлоп­чик.

- Хто ви­дав так го­во­ри­ти! Ось я то­бі дам! Ідіть со­бі гу­ля­ти над­вір,- ска­за­ла Ба­ла­ши­ха й вип­ро­ва­ди­ла ді­тей з ха­ти.

Балаш з Кай­да­шем по­сі­да­ли кі­нець сто­ла і по­ча­ли роз­мов­ля­ти за жи­то та пше­ни­цю, за сі­но та за яри­ну. Ба­ла­ши­ха пос­ла­ла най­стар­шо­го хлоп­ця в ши­нок по го­ріл­ку.

- Оце, бо­же мій! Гар­ні гос­ті, та не знаю, чим вас і ві­та­ти. Тепер пет­рів­ка, та­кий важ­кий час,- бід­ка­лась Ба­ла­ши­ха.

- Адже ж, ма­мо, я при­нес­ла з лі­су гле­чик су­ниць,- ви­хо­пи­ла­ся Ме­лаш­ка.- Зва­рім на по­лу­день ва­ре­ни­ки з су­ниць та з по­лу­ниць.

- Одже ти, доч­ко, доб­ре ра­диш,- ска­за­ла Ба­ла­ши­ха.- По­бі­жи ви­бе­ри сві­жих огі­роч­ків та й за­ход­жуй­ся ко­ло ва­ре­ни­ків, а ми з сва­хою трош­ки по­ба­ла­каємо.

Мелашка за­веш­та­лась по ха­ті, зня­ла з кіл­ків ноч­ви, ви­нес­ла в сі­ни й піш­ла в хиж­ку за бо­рош­ном.

Кайдашиха не зво­ди­ла з неї очей. Ме­лаш­ка бу­ла мо­ло­денька й не­ве­лич­ка на зріст, але про­вор­на, жва­ва.

«Ну, не­ве­лич­ка по­міч бу­де з та­кої не­віст­ки. Для неї ще б тільки на при­піч­ку ка­шу їсти»,- ду­ма­ла Кай­да­ши­ха.

Хлопець при­ніс квар­ту го­ріл­ки. Ба­ла­ши­ха нак­ра­яла хлі­ба. Ба­лаш по­час­ту­вав гос­тей го­ріл­кою. Кай­даш ви­хи­лив чар­ку до дна, а Кай­да­ши­ха, по своєму зви­чаю, тільки гу­би вмо­чи­ла й втер­лась хус­точ­кою. Во­на взя­ла скиб­ку хлі­ба, щоб за­ку­си­ти. Хліб був чор­ний, як зем­ля, глев­кий та нес­мач­ний. Кай­да­ши­ха че­рез си­лу про­ковт­ну­ла шма­то­чок. Хліб да­вив їй у гор­лі.

«Чи ці лю­ди вбо­гі, чи Ба­ла­ши­ха зов­сім не ха­зяй­ка? Дов­го прий­деться ме­ні вчи­ти цю Ме­лаш­ку,- по­ду­ма­ла Кай­да­ши­ха і важ­ко зітх­ну­ла.- Ко­ли б хоч не бу­ла та­ка са­та­на, як Мот­ря. І в Мот­рі не­по­га­ні бро­ви, а за ти­ми бро­ва­ми ці­ла ку­па ли­ха».

- Погана в вас в Бієвцях го­ріл­ка, не­на­че си­ро­ват­ка з пер­цем,- ска­зав Кай­даш, зга­ду­ючи ту чу­до­ву за­пі­кан­ку з чер­во­ним пер­цем, що він пив на розг­ля­ди­нах у Дов­би­ша.

- Погана, бо іро­дів шин­кар роз­во­дить во­дою,- про­мо­рив Ба­лаш.- Бо­дай йо­му смерть та­ка, як оця го­ріл­ка.

- Так тільки смер­дить го­ріл­кою,- ска­зав Кай­даш.

Хазяїн по­час­ту­вав Кай­да­ши­ху. Кай­да­ши­ха ба­га­то при­ка­зу­ва­ла, а ма­ло ви­пи­ла.

«Ну, та й гор­да моя сва­ха! Тільки по­ло­ще гу­би в чар­ці»,- по­ду­ма­ла Ба­ла­ши­ха.

Поки ста­рі ба­ла­ка­ли та пи­ли, Ме­лаш­ка за­то­пи­ла в пе­чі і по­лі­пи­ла ва­ре­ни­ки. Кай­да­ши­ха не зво­ди­ла з неї очей та все ско­са пог­ля­да­ла на чор­ні, не­на­че жит­ні ва­ре­ни­ки на си­ті.

Незабаром і ва­ре­ни­ки пос­пі­ли. Ба­ла­ши­ха од­ці­ди­ла їх на друш­ляк і по­да­ла на стіл.

- Вибачте на цей раз, будьте лас­ка­ві. До ва­ре­ни­ків не­ма ме­ду,- ска­за­ла ха­зяй­ка.

- Та обій­де­мось, моє сер­денько, і без ме­ду. Чи це жит­ні, чи пше­нич­ні ва­ре­ни­ки? - спи­та­ла Кай­да­ши­ха.

- Та це в нас та­ка пше­ни­ця вро­ди­ла,- ска­за­ла ха­зяй­ка,- не пше­ни­ця, а якась мі­ша­ни­ця з жи­том.

Кайдашиха по­ли­за­ла ва­ре­ни­ки, виїла по­лу­ни­ці, а тіс­то по­ки­ну­ла на по­лу­мис­ку.

Полуднуючи, сва­хи зго­во­ри­ли­ся, щоб за­раз піс­ля Пет­ра в пер­шу не­ді­лю спра­ви­ти ве­сіл­ля. Лав­рін пі­шов з Ме­лаш­кою в са­док і не міг з нею на­го­во­ри­ти­ся.

- Якби батько не од­дав ме­не за те­бе, то я б са­ма со­бі смерть за­по­ді­яла,- го­во­ри­ла Ме­лаш­ка до Лав­рі­на.

- Чи не бу­де Ме­лаш­ко, то­бі скуч­но за Бієвця­ми? - спи­тав Лав­рін.

- Там ме­ні бу­де ве­се­ленько, де ти бу­деш зо мною, моє сер­денько,- ска­за­ла Ме­лаш­ка.

Балашиха вий­шла й пок­ли­ка­ла Лав­рі­на й Ме­лаш­ку по­луд­ну­вать. Ба­лаш по­час­ту­вав їх з своїх рук і на­лив чар­ку Кай­да­ши­сі. Кай­да­ши­ха взя­ла чар­ку в ру­ки, і хоч бу­ла сер­ди­та, але та­ки не вдер­жа­лась і роз­пус­ти­ла на всю ха­ту мед своїм язи­ком.

- Будь же, доч­ко, здо­ро­ва, як ри­ба; го­жа, як ро­жа; ве­се­ла, як вес­на, ро­бо­ча, як бджо­ла, а ба­га­та, як свя­та зем­ля! Дай то­бі, бо­же, спіш­но ро­би­ти; щоб твої дум­ки бу­ли пов­ні, як кри­ни­ця во­дою, щоб твоя річ бу­ла ти­ха та ба­га­та, як ни­ва ко­ло­сом. Дай вам, бо­же, і з ро­си, і з во­ди; не­хай ва­ше жит­тя бу­де між со­лод­ки­ми ме­да­ми, між па­ху­чи­ми квіт­ка­ми.

Кайдашиха та­ки ви­пи­ла чар­ку, хоч і скри­ви­лась, як се­ре­да на п’ятни­цю. Ме­лаш­чи­на кра­са та­ки розв’яза­ла їй язик й ви­тяг­ла з йо­го ме­ду ці­лий ву­лик.

Кайдаші над­ве­чір розп­ро­ща­лись з но­ви­ми сва­та­ми і поїха­ли до­до­му.

- Горді на­ші сва­ти, не­ма що ска­за­ти,- ска­за­ла Ба­ла­ши­ха.- Не знаю, чи доб­ре то­бі, доч­ко, бу­де в цієї че­пу­рис­тої свек­ру­хи,- про­мо­ви­ла во­на до Ме­лаш­ки.

Нешвидкою сту­пою по­тяг­ли­ся Кай­да­ше­ві во­ли вздовж За­па­дин­ців. Кай­да­ши­ха си­ді­ла ви­со­ко на во­зі і вже по­хо­ва­ла свої жов­ті сап’янці, прик­рив­ши їх сви­тою. Лав­рін ішов ос­то­ронь ко­ло во­за.

- Ой, по­га­няй швид­ше во­ли! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха на чо­ло­ві­ка.- Ко­ли б за­вид­на ви­ліз­ти з цього ка­торж­но­го ву­ли­ка. Бу­ду пам’ята­ти, ко­ли їзди­ла на ці За­па­дин­ці. Не за­ма­ни­те ме­не сю­ди й ка­ла­чем. По­ро­би­ли две­рі, ні­чо­го ска­за­ти! Тро­хи со­бі го­ло­ви не знес­ла, а на очіп­ку зро­би­ла со­бі прав­ди­ві За­па­дин­ці.

- Зате ж, ма­мо, в вас на го­ло­ві, ма­буть, на­біг­ли ці­лі Се­ми­го­ри. Чи ве­ли­ка, ма­мо, мор­гу­ля на го­ло­ві? - спи­тав нас­міш­ку­ва­то Лав­рін.

- Моргуля! Твоя те­ща прав­ди­ва мор­гу­ля. Хлі­ба не вміє доб­ро­го спек­ти. Наб­ра­ла­ся ли­ха, по­ки вив­чи­ла ба­гач­ку Мот­рю, а за цією не­віст­кою на­бе­ру­ся три ко­пи ли­ха, ще й з вер­хом. Мот­ря приг­на­ла в двір стри­же­ну яг­ни­цю, а твоя Ме­лаш­ка, ма­буть, при­же­не оту стри­же­ну кіш­ку.

Кайдашиха ла­ялась та все по­див­ля­лась на­бік, чи ча­сом не вгля­дить де знай­омих лю­дей. Їй зда­ва­лось, що про­ти неї на­зуст­річ вий­де вся бієвська гро­ма­да з го­ло­вою на чо­лі.

- Поганяй-бо швид­ше! Мо­же, за­бі­жу на ча­сок до по­па­ді та хоч по­по­луд­ную га­разд, та дос­хо­чу нап’юся на­лив­ки. Я в ту­тешньої по­па­ді, як у се­бе вдо­ма.

Воли виїха­ли на го­ру. Ко­ло по­по­во­го дво­ру Кай­да­ши­ха вста­ла й піш­ла в двір.

- Та не ба­ріться, ма­мо, не за­ле­жуй­тесь дов­го на пу­хо­вих по­душ­ках,- гук­нув вслід Лав­рін.

- Гляди, лиш, по­ба­чи­мо, яких пу­хо­вих по­ду­шок на­ве­зе твоя Ме­лаш­ка,- обіз­ва­лась Кай­да­ши­ха, об­ти­ра­ючи хуст­кою чо­бо­ти.

- Хоч між дро­ва­ми, аби з чор­ни­ми бро­ва­ми! - ска­зав Лав­рін.- Хоч під лав­кою, аби з гар­ною па­нян­кою.

- Побачиш, кра­си на та­ріл­ці не кра­ять! Чор­ни­ми бро­ва­ми не нап’єшся й не наїси­ся,- ска­за­ла Кай­да­ши­ха й піш­ла в двір.

- І на чор­то­во­го батька їй зда­ли­ся ті по­па­ді! Хо­четься ж драж­ни­ти по­по­вих со­бак! - бу­бо­нів со­бі під ніс Кай­даш.

Вже сон­це зай­шло, вже над­во­рі смер­ка­лось, а Кай­да­ши­ха си­ді­ла та ще­бе­та­ла в по­па­ді. Во­ни сто­яли, по­хи­лив­ши го­ло­ви. Лав­рін спер­ся на тин і ду­му ду­мав. Кай­даш зас­нув, прос­тяг­нув­шись на во­зі.

Забрехали со­ба­ки в дво­рі. Кай­да­ши­ха вий­шла з ха­ти ве­се­ла, не­на­че прий­шла з церк­ви.

- От хто ме­не ві­тав! Не так, як Ба­ла­ши­ха. І, гос­по­ди! Не зна­ли, де й по­са­ди­ти ме­не. Час­ту­ва­ла ме­не ма­туш­ка і чаєм, і го­ріл­кою, і на­лив­кою,- хва­ли­ла­ся Кай­да­ши­ха й тим тро­хи при­ми­ри­лась з За­па­дин­ця­ми.

Через тиж­день Лав­рін по­він­чав­ся з Ме­лаш­кою і при­віз її в батько­ву ха­ту.

VI

Тиждень про­жи­ла Ме­лаш­ка в свек­ро­вій ха­ті, як у раю. Піс­ля вбо­гої батько­вої ха­ти во­на ні­би ввій­шла в панські по­кої. Кай­да­ше­ва ха­та бу­ла прос­тор­на, з чи­ма­ли­ми яс­ни­ми вік­на­ми, з но­ви­ми об­ра­за­ми, з ве­ли­ки­ми ви­ши­ва­ни­ми руш­ни­ка­ми на сті­нах та на об­ра­зах. І зе­ле­ний са­док, і ма­ленька па­сі­ка в сад­ку під го­рою, і кри­ни­ця під гру­шею, і ле­ва­да, і зе­ле­на діб­ро­ва на го­рах, і роз­мо­ва з Лав­рі­ном за па­сі­кою - все ні­би зак­віт­ча­ло свек­ро­ву ха­ту квіт­ка­ми та за­ли­ло па­хо­ща­ми. Тиж­день ми­нув, як од­на го­ди­на.

Мелашка ні­би не ба­чи­ла, як п’яний све­кор ла­яв­ся з свек­ру­хою, ні­би не чу­ла, як свек­ру­ха об­си­па­ла її не­лас­ка­ви­ми сло­ва­ми.

Кайдашиха при­ві­та­ла стар­шу не­віст­ку пер­ше со­лод­ки­ми ме­до­ви­ми сло­ва­ми, а по­тім уже да­ла їй по­куш­ту­вать по­ли­ну. З Ме­лаш­кою во­на обій­шлась інак­ше: во­на од­ра­зу по­час­ту­ва­ла її по­ли­ном. Во­на не злю­би­ла Ме­лаш­чи­них батьків і як тільки бра­лась за тім’я, то зга­ду­ва­ла За­па­дин­ці і свої розг­ля­ди­ни в Ба­ла­шів. Ме­лаш­ка бу­ла мо­ло­да, не­зу­гар­на до важ­кої ро­бо­ти, а Кай­да­ши­сі ду­же ба­жа­лось на ста­рість по­ле­жа­ти та од­по­чить.

Тільки тиж­день піс­ля ве­сіл­ля Кай­да­ши­ха змов­чу­ва­ла та ско­са пог­ля­да­ла на Ме­лаш­ку, по­ка­зу­ючи їй ро­бо­ту. На дру­гий тиж­день во­на вже ла­яла не­віст­ку і глу­зу­ва­ла з неї.

Одного дня ще вдос­ві­та Кай­даши­ха збу­ди­ла Ме­лаш­ку і за­га­да­ла їй мі­сить ді­жу, а са­ма по­ра­лась ко­ло пе­чі. Ме­лаш­ка вліз­ла ру­ка­ми в ді­жу і ні­як не мог­ла ви­мі­шать тіс­та з са­мо­го дна: ді­жа бу­ла здо­ро­ва, а во­на са­ма бу­ла не­ве­лич­ка на зріст і не мог­ла діс­тать ру­ка­ми до дна.

- Лавріне! Підс­тав своїй жін­ці під но­ги стільчи­ка, бач, не діс­та­не ру­ка­ми й до по­ло­ви­ни ді­жі.

Лаврін узяв ма­ленько­го стільчи­ка і підс­та­вив Ме­лаш­ці під но­ги. Ме­лаш­ка ви­ліз­ла на стільчик і, зап­нув­шись бі­лою фан­ти­ною, не­на­че бо­ро­ла­ся з здо­ро­вою ді­жею, ти­ка­ючи в тіс­то ма­леньки­ми ку­лач­ка­ми та тон­ки­ми ру­ка­ми. Лав­рін не зво­див очей з Ме­лаш­ки і ми­лу­вав­ся, як во­на про­вор­но ору­ду­ва­ла ру­ка­ми, як стільчик хи­тав­ся під но­га­ми. В неї на ло­бі вис­ту­пив піт.

- Лавріне! Втри жін­ці піт з ло­ба, а то ще в ді­жу по­ка­пає,- знов ска­за­ла сер­ди­то Кай­да­ши­ха.

Лаврін об­тер своїм ру­ка­вом га­ря­чо­го Ме­лаш­чи­но­го ло­ба. Ме­лаш­ка, як ди­ти­на, гля­ну­ла на йо­го тем­ни­ми очи­ма й ос­міх­ну­лась. Свек­ру­шин до­кір по­ле­тів проз її ву­ха й не за­че­пив ду­ші.

- Лавріне! - знов гук­ну­ла Кай­да­ши­ха.- Ут­ри лиш но­са своїй жін­ці. Он, бач, дядьки з но­са виг­ля­да­ють,- вже кеп­ку­ва­ла свек­ру­ха, див­ля­чись на ди­тя­чі Ме­лаш­чи­ні ру­ки.

Мелашка ос­міх­ну­лась, але якось жа­ліб­но гля­ну­ла на Лав­рі­на, во­на не­на­че не до­чу­ла свек­ру­ши­но­го сло­ва, хоч роз­куш­ту­ва­ла по­лин.

Лаврін мов­чав і тільки гля­нув на ма­тір.

В ха­ту ввій­шов Кай­даш. Він ви­го­ло­дав­ся за ро­бо­тою і по­чав гри­ма­ти, що Кай­да­ши­ха опіз­ни­лась з хлі­бом.

- Опізнилась. Чо­му пак не опіз­ни­тись, ко­ли по­на­би­ра­ли в ха­ту не­віс­ток з За­па­дин­ців. Ко­ли з Дов­би­ша­ми не мог­ла уви­ну­тись, а з Ба­ла­ша­ми й по­го­тів… Он баб­ляється з ді­жею од са­мо­го ран­ку, не­на­че ди­ти­на піч­ки ко­пає.

Кайдашиха заг­ля­ну­ла в ді­жу. Тіс­то бу­ло зов­сім не­ви­мі­ша­не: на йо­му бу­ло вид­но бульбаш­ки, не­на­че го­рі­хи.

- Геть ви­лазь з ді­жі, бо сьогод­ні не бу­де­мо обі­дать! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха на Ме­лаш­ку.

Мелашка ви­тяг­ла з ді­жі ру­ки в тіс­ті, ско­чи­ла з стільчи­ка й ста­ла се­ред ха­ти. В неї на ло­бі бли­ща­ли здо­ро­ві крап­лі по­ту. Кай­да­ши­ха по­ми­ла по лік­ті ру­ки й ки­ну­лась з зліс­тю на ді­жу, як на сво­го во­ро­га. Тіс­то в ді­жі аж за­пи­ща­ло і не­на­че зап­лям­ка­ло гу­ба­ми під її ру­ка­ми. Ме­лаш­ка зна­ла, що не вго­ди­ла свек­ру­сі, і сто­яла ні в сих ні в тих се­ред ха­ти та ди­ви­лась на за­ма­за­ні ру­ки.

- Чого ти стоїш, ні­би сьогод­ні при­ве­зе­на? Он зос­та­лось тіс­та на ру­ках на ці­лий хліб. По­обшк­рі­бай но­жем тіс­то в ді­жу та по­рай­ся ко­ло пе­чі.

Мелашка зіт­ха­ла. Во­на по­чу­ти­ла, що рід­на ма­ти і б’є, та не бо­лить, а свек­ру­ха сло­ва­ми б’є гір­ше, ніж ку­ла­ка­ми.

Мелашка ми­ла ру­ки, але ру­ки в тіс­ті не швид­ко об­ми­ва­лись.

- Чого ти там баб­ляєшся? Мий хут­чій ру­ки, бо прий­де батько вдру­ге до ха­ти, то він нам поб’є спи­ну! - вже крик­ну­ла Кай­да­ши­ха на Ме­лаш­ку.

Мелашка зат­рі­па­ла ру­че­ня­та­ми, не­на­че пташ­ка кри­ла­ми. Ще й га­разд не об­ми­ла тіс­та на ру­ках, об­тер­ла їх сяк-так руш­ни­ком і ки­ну­лась ви­мі­шу­ва­ти ле­міш­ку. Во­на сі­ла до­лі, пос­та­ви­ла в ко­лі­нах гор­щик, об­вер­ну­тий ган­чір­кою, і, ха­па­ючись, так по­вер­ну­ла ко­пист­кою в горщ­ку, що во­на зав’язла в гус­тій ле­міш­ці, хрус­ну­ла й пе­ре­ло­ми­лась.

- Ой бо­же мій, з цим нед­бай­лом! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха, гля­нув­ши на Ме­лаш­ку.- Те­пер, про ме­не, стром­ляй ру­ку в ле­міш­ку та й мі­шай.

В Ме­лаш­ки зат­ру­си­лись ру­ки. Во­на вхо­пи­ла лож­ку і по­ча­ла ви­мі­шу­вать ле­міш­ку лож­кою.

- Ма­ти твоя, ма­буть, ви­мі­шу­ва­ла ле­міш­ку лож­кою та й те­бе нав­чи­ла! - крик­ну­ла з зліс­тю Кай­да­ши­ха.

Мелашку зда­ви­ло в гор­лі. Во­на зап­ла­ка­ла.

Тільки що Кай­да­ши­ха вип­лес­ка­ла хліб, а Ме­лаш­ка по­сад­жа­ла, по­си­па­ючи ло­па­ту ме­жи­сіт­кою, го­лод­ний Кай­даш знов увій­шов у ха­ту і по­чав ла­яти жін­ку й не­віст­ку.

- Якого ви не­до­вір­ка вдвох ро­би­те, що в вас і до­сі обід не го­то­вий! - крик­нув Кай­даш на всю ха­ту.- Пі­ди, Ме­лаш­ко, до Мот­рі та по­зич хлі­ба на обід.

Тільки що Ме­лаш­ка сту­пи­ла на по­ріг, Кай­да­ши­ха крик­ну­ла так, на­че на неї хто ли­нув кип’ятком:

- Не йди до Мот­рі по­зи­ча­ти хлі­ба, бо но­ги ро­га­чем по­пе­ре­би­ваю! В неї сні­гу зи­мою не діс­та­неш. В Кар­по­вій про­ти­вій ха­ті две­рі бу­ли од­чи­не­ні. Мот­ря по­чу­ла ці сло­ва.

- Як тільки кот­ра з вас сту­пить на мій по­ріг, то я вам обом по­пе­ре­би­ваю но­ги оцією ко­чер­гою! - крик­ну­ла Мот­ря з сво­го по­ро­га і по­ка­за­ла ко­чер­гу.- Сплять до обі­ду та ще ме­не й су­дять: су­діть вже Ме­лаш­ку, а ме­не не за­чі­пай­те.

Мотря при­чи­ни­ла свої две­рі, аж го­ри­ще за­гу­ло. Ме­лаш­ка по­біг­ла до су­сі­ди по­зи­чать хлі­ба на обід.

Мелашка по­зи­чи­ла хлі­ба і вер­та­лась че­рез свій са­док. Во­на вгля­ді­ла в сад­ку Лав­рі­на.

- Зобіжає те­бе, моє сер­це, ма­ти,- ска­зав Лав­рін і не­на­че зак­ра­сив ма­те­ри­ну лай­ку своїми лас­ка­ви­ми сло­ва­ми.

- Дарма, що ма­ти лає, аби ти ме­не ті­шив своїми очи­ма,- ска­за­ла Ме­лаш­ка, гля­нув­ши Лав­рі­но­ві в са­мі си­ні очі.

Йшла во­на за хлі­бом, са­док не­на­че пов’яв для неї й лис­тя по­жовк­ло, а як вер­та­ла­ся на­зад, гля­ну­ла ми­ло­му в ві­чі, і для неї знов са­док роз­вив­ся й за­зе­ле­нів, і сон­це ве­се­ло на йо­му заг­ра­ло.

І знов в Кай­да­ше­вій ха­ті по­ча­ла­ся ко­лот­не­ча. Кай­да­ши­ха по­ча­ла сва­риться й ста­ла ду­же лай­ли­ва та оп­риш­ку­ва­та. Во­на на­па­да­лась на Ме­лаш­ку сли­ве кож­но­го дня, то­чи­ла її, як во­да ка­мінь. Мот­ря не лю­би­ла Ме­лаш­ки і все чо­гось під­ко­пу­ва­лась під неї, мов річ­ка під кру­тий бе­рег. Ме­лаш­ка жи­ла з Кай­да­ши­хою в од­ній ха­ті, а че­рез Кай­да­ши­ху Мот­ря бу­ла не­доб­ра й до Ме­лаш­ки.

Настали жни­ва. Кай­да­ши­ха зап­ряг­ла Ме­лаш­ку до ро­бо­ти, як у віз. Ме­лаш­ка вже ну­ди­лась за Бієвця­ми, за батьком, за своєю доб­рою ма­тір’ю. Во­на про­си­лась в свек­ру­хи в гос­ті до батька, свек­ру­ха її не пус­ти­ла. Кожної не­ді­лі про­си­лась Ме­лаш­ка в гос­ті, і кож­ної не­ді­лі Кай­да­ши­ха зна­хо­ди­ла для неї ро­бо­ту. Ме­лаш­ка за­жу­ри­лась.

- Чого ти, Ме­лаш­ко, жу­риш­ся, аж з ли­ця спа­ла? - пи­тав у неї чо­ло­вік.

- Скучила за ма­тір’ю. Вже й жни­ва ми­на­ють, а я ні ра­зу не бу­ла в ма­тін­ки в гос­тях. Цієї но­чі ме­ні сни­лось, що я ста­ла зо­зу­лею та й по­ле­ті­ла в Бієвці. При­лі­таю в батьків са­док та й сі­ла на виш­ні. Батько не­на­че ви­хо­дить в са­док та й про­сить ме­не до ха­ти. Я влі­таю в ха­ту, див­люсь, а моя ма­ти ле­жить на ла­ві мерт­ва, за­вер­че­на на­міт­кою, ук­ри­та чор­ним сук­ном, згор­ну­ла ру­ки на гру­дях і жа­ліб­но ди­виться на ме­не.

- Коли ма­ти не пус­кає, то я поп­ро­шу батька. Виж­не­мо яри­ну, то, мо­же, й пі­де­мо в гос­ті.

- Проси, Лав­рі­не, батька, бо я з нудьги не знаю, де ді­тись. Шу­мить діб­ро­ва на го­рі та тільки жа­лю ме­ні зав­дає. Що­ве­чо­ра див­лю­ся на за­ро­сянські го­ри, що­ве­че­ра по­ри­ває мою ду­шу! Як­би я ма­ла кри­ла, я б, здається, за­раз од­ві­да­ла свою неньку. Та­ка нудьга ме­не бе­ре, що, здається, як­би я зо­зу­лею ле­ті­ла, то лі­си б по­су­ши­ла своєю нудьгою, кри­ла­ми сад­ки по­ла­ма­ла б, сте­пи по­па­ли­ла б своїми су­хо­та­ми і зе­ле­ні лу­ги сльоза­ми за­ли­ла.

Молода мо­ло­ди­ця за­ли­лась сльоза­ми, як ма­ла ди­ти­на. Лав­рі­но­ві ста­ло жаль мо­ло­дої жін­ки.

Він при­гор­нув її до се­бе, вго­во­рю­вав лас­ка­ви­ми сло­ва­ми.

- Здається ме­ні, що до моєї ма­тін­ки й до­ро­га тер­ном та ко­лю­чою ожи­ною за­рос­ла,- ска­за­ла Ме­лаш­ка.

Лаврін та­ки впро­сив батька, а батько по­чав вго­во­рю­вать Кай­да­ши­ху. Кай­да­ши­ха пус­ти­ла не­віст­ку до ро­ди­ни, а са­ма та­ки не поїха­ла. На­віть по­па­ди­ні пу­хо­ві по­душ­ки та на­лив­ка не за­ма­ни­ли її на За­па­дин­ці. Кай­да­ши­ха вго­во­рю­ва­ла поїхать до сва­тів Кай­да­ша. Кай­даш не схо­тів, бо в Бієвцях бу­ла не­доб­ра го­ріл­ка.

- Візьми ж, Ме­лаш­ко, па­ля­ни­цю батько­ві, а ді­тям я пе­ре­дам гос­тин­ця; ось бач, яка па­ля­ни­ця! На За­па­дин­цях, ма­буть, і не ба­чи­ли та­ких па­ля­ниць, не тільки що не їли,- ска­за­ла Кай­да­ши­ха, по­да­ючи Ме­лаш­ці пух­ку па­ля­ни­цю.

Мелашка взя­ла па­ля­ни­цю в ру­ки. Па­ля­ни­ця, че­рез свек­ру­шин до­кір, ста­ла для неї важ­ка, як ка­мінь.

Лаврін пі­шов з Ме­лаш­кою в Бієвці.

Тільки що Ме­лаш­ка сту­пи­ла на батьків по­ріг, та й за­ли­лась дріб­ни­ми сльоза­ми, впав­ши ма­те­рі на гру­ди.

- Я ду­ма­ла, доч­ко, що ти вже од нас од­цу­ра­лась. Жда­ла я те­бе в гос­ті, в вік­на виг­ля­да­ла, та вже й пе­рес­та­ла.

- Не пус­кав нас батько, не пус­ка­ла й ма­ти,- ска­зав Лав­рін,- в жни­ва бу­ло ду­же ба­га­то ро­бо­ти.

- Чого ж це ти, доч­ко, так розп­ла­ка­лась? Ма­буть, ду­же ну­ди­лась за Бієвця­ми та за на­ми,- го­во­ри­ла ма­ти,- при­ви­кай, сер­це, до чу­жо­го се­ла та до но­вої рід­ні. Ад­же ж лю­ди якось зви­ка­ють. Не­дур­но ж ка­жуть: дів­ка, як вер­ба: де по­са­ди, то прий­меться.

- Не так лег­ко, ма­мо, прий­ня­тись,- го­во­ри­ла Ме­лаш­ка,- ко­ли по­са­ди­ли ні­би на га­ря­чо­му піс­ку.

Мати за­ду­ма­лась: во­на до­га­да­лась, який то був га­ря­чий пі­сок.

- У нас бу­ла, як, ро­жа цві­ла, а те­пер та­ка ста­ла, як квіт­ка в’яла,- ска­за­ла Ба­ла­ши­ха сло­ва­ми піс­ні, роз­див­ля­ючись на свою доч­ку.- Чо­го ти, доч­ко, зблід­ла та на­че пи­лом при­па­ла? І го­лос твій став та­кий ти­хий та смут­ний.

- Нема ме­ні од чо­го цвіс­ти. Як­би не Лав­рін, то я б, здається, лад­на й до вас вер­ну­тись.

- Не мож­на, доч­ко! Зав’яза­ла го­лі­воньку, не розв’яжеш до­ві­ку,- ска­за­ла Ба­ла­ши­ха, ос­мі­ха­ючись че­рез сльози.

Матері все зда­ва­лось, що Ме­лаш­ка ну­диться в Бієвцях, що во­на ще ду­же мо­ло­да й жал­кує за ді­воцькою кра­сою та за чор­ною ко­сою. Во­на не ду­ма­ла, що Ме­лаш­ці бу­ло важ­ко в свек­ру­хи.

- Звикай, сер­це! Як я вий­шла за­між за тво­го батька, то й я пла­ка­ла, а да­лі звик­ла. Та­ка вже жі­но­ча до­ля.

Мелашка об­ці­лу­ва­ла ма­леньких бра­тів і сес­тер, розв’яза­ла хуст­ку з гос­тин­ця­ми. Ді­ти вкри­ли хуст­ку, як му­хи мед, а в тій хус­ти­ні бу­ло вся­ко­го доб­ра: і го­рі­хи з на­сін­ням, і гру­ші, й яб­лу­ка, ще й ме­дя­ни­ки. Ді­ти аж плес­ка­ли в до­ло­ні та ще­бе­та­ли на всю ха­ту.

Балашиха зас­те­ли­ла стіл ска­тер­тею, пос­та­ви­ла пляш­ку з го­ріл­кою. Ба­лаш час­ту­вав зя­тя, а Ме­лаш­ка з ма­тір’ю піш­ла в са­док, жа­лі­лась на свек­ру­ху й свек­ра, вип­ла­ка­ла всі сльози, що зіб­ра­лись за всі жни­ва, і по­ли­ла ни­ми ма­те­рин са­док. Ма­ти сто­яла під виш­нею та й со­бі пла­ка­ла.

- Я тиж­ня не про­бу­ла в свек­ру­хи і вже сльоза­ми об­ли­ла­ся,- го­во­ри­ла Ме­лаш­ка.- Як­би Лав­рін не ос­ту­пав­ся за мною, то во­ни б ме­не з’їли. А збо­ку че­рез сі­ни жи­ве Кар­по­ва Мот­ря, на­че лю­та змія, не сприяє ме­ні че­рез свек­ру­ху. Зас­ку­буть, зак­лю­ють во­ни ме­не, ма­мо, як ли­хі шу­ля­ки го­луб­ку.

- То ти, доч­ко, не по­ту­рай свек­ру­сі. Ад­же Мот­ря не мов­чить, то й ти не мов­чи.

- Коли, ма­мо, кру­гом ме­не все чу­жі лю­ди, чу­жий рід, чу­же се­ло. Я од­на, як би­ли­на в по­лі, а во­ни всі на-ме­не, як ві­тер на би­ли­ну.

Поплакала Ме­лаш­ка з ма­тір’ю в сад­ку, ввій­шла в ха­ту, сі­ла за стіл по­луд­ну­вать і не по­луд­ну­ва­ла.

«Якби ме­ні пе­рек­ли­кать сю­ди Лав­рі­на, я б на­ві­ки зос­та­лась у ма­те­рі!» - ду­ма­ла Ме­лаш­ка, пог­ля­да­ючи на убо­гу ха­ти­ну.

Мелашка по­си­ді­ла в батьків до ве­чо­ра, піш­ла до су­сід, по­ба­чи­лась з су­сі­да­ми, на­го­во­ри­лась і вже смер­ком розп­ро­ща­лись з рід­нею. Пе­рей­шла во­на двір до во­ріт і стеж­ку об­ли­ла слізьми. Йшла во­на до­ли­ною да все ог­ля­да­лась на­зад на батько­ву ха­ту; вий­шла на го­ру, ще раз по­ди­ви­лась на виш­не­вий са­до­чок.

«Прощай, мій спо­кою! Мій ві­ноч­ку, виш­не­вий батьків са­доч­ку!» - по­ду­ма­ла Ме­лаш­ка і піш­ла се­лом до­до­му з Лав­рі­ном.

Вже вно­чі піз­ненько во­ни прий­шли до­до­му.

«Пот­ри­вай же, Мот­ре, за­мі­та­ла я сі­ни, ви­но­си­ла і своє й твоє сміт­тя, а завт­ра не ви­не­су,- ду­ма­ла Ме­лаш­ка, зга­ду­ючи на­пу­тін­ня своєї ма­те­рі,- не­хай вже лає ма­ти, а то й во­на кри­чить».

Другого дня Ме­лаш­ка ви­ме­ла свою ха­ту і по­ло­ви­ну сі­ней, не­на­че мо­туз­ком од­мі­ря­ла.

- Як ви­ме­ла рів­ненько! Чи не по­ясом мі­ря­ла сі­ни? - пи­та­ла Мот­ря в Ме­лаш­ки.

- А хоч би й по­ясом, що то­бі до то­го! Не бу­ду мес­ти твоєї по­ло­ви­ни сі­ней та ви­но­сить тво­го сміт­тя,- ска­за­ла Ме­лаш­ка.

- А хі­ба ж ти не мі­ря­ла сі­ней мо­туз­ком, як ма­за­ла діл та сті­ни? - обіз­ва­лась Кай­да­ши­ха.- Мі­ряєте ви, бо­дай вже мі­ря­ла вас ли­ха го­ди­на!

Од то­го ча­су Ме­лаш­ка знай­шла со­бі ще од­но­го во­ро­га. Мот­ря не да­ва­ла їй пе­рей­ти сі­ни: во­на бу­ла сер­ди­та на Ме­лаш­ку за те прок­ля­те сміт­тя. Од то­го ча­су в ха­ті гриз­ла Ме­лаш­ку свек­ру­ха, в сі­нях та над­во­рі сте­рег­ла її Мот­ря.

Настала зи­ма, нас­тав важ­кий час для Ме­лаш­ки. Кай­да­ши­ха на­по­сі­лась на неї, як ли­ха до­ля: са­ма спа­ла дос­хо­чу, ро­би­ла лег­ку ро­бо­ту, а всю важ­ку ро­бо­ту ски­да­ла на Ме­лаш­ку, на­че на свою най­мич­ку. Мо­ло­да Ме­лаш­ка, вки­ну­та в чу­же се­ло, між чу­жі лю­ди, не смі­ла ні­чо­го го­во­ри­ти про­ти свек­ру­хи і мовч­ки ро­би­ла все, що за­га­ду­ва­ла свек­ру­ха. Во­на бу­ла тільки то­ді щас­ли­ва, як одп­ро­шу­ва­лась в гос­ті до батька, та й те трап­ля­лось ду­же рід­ко. Ста­рий Кай­даш пив у шин­ку, при­хо­див п’яний до­до­му і зга­няв злість більш на не­віст­ці, ніж на своїй жін­ці. Мот­ря не про­пус­ка­ла Ме­лаш­ки че­рез сі­ни і за­чі­па­ла її ущип­ли­ви­ми сло­ва­ми. Лав­рін ос­ту­пав­ся за нею та й го­ді ска­зав.

Настав страс­ний тиж­день. В ве­ли­кий по­не­ді­лок до Кай­да­шів зай­шла ба­ба Па­лаж­ка Со­лов’їха. Во­на бу­ла ду­же бо­го­мольна і що­ро­ку їла пас­ку в Києві в Лав­рі. І те­пер во­на зби­ра­ла­ся в Київ, але са­мій іти до Києва бу­ло не­ве­се­ло, а ще до то­го во­на тро­хи бо­ялась са­ма ви­ряд­жа­тись в да­ле­ку до­ро­гу. В неї бу­ла дум­ка під­мо­ви­ти са­мо­го Кай­да­ша, бо з чо­ло­ві­ком у до­ро­зі все-та­ки ба­бі без­печ­ні­ше.

- Помагайбі вам! Поз­до­ров­ляю вас з ве­ли­ким по­не­діл­ком,- про­мо­ви­ла Па­лаж­ка.

- Спасибі, будь і ти здо­ро­ва,- од­ка­за­ла Кай­да­ши­ха,- сі­дай, Па­лаж­ко, в на­шій ха­ті.

Палажка сі­ла на ла­ві й скор­чи­лась в три по­ги­бе­лі. Во­на за ве­ли­кий піст так спос­ти­лась, що в неї тільки очі бли­ща­ли.

- Чи пі­деш, Па­лаж­ко, і цього ро­ку до Києва? - спи­та­ла Кай­да­ши­ха.

- Як гос­подь по­мо­же та спо­до­бить, то чом би й не пі­ти. З’їла я двад­цять па­сок у Києві, то, мо­же, бог по­мо­же з’їсти і двад­цять пер­шу. Ста­ра Го­лов­чи­ха зо­хо­ти­лась іти зо мною, та, мо­же, хто із вас пі­де з на­ми, бо як з ха­ти пі­де їсти пас­ку в Київ хоч од­на лю­ди­на, то бог бла­гос­ло­вить усю сім’ю і на хліб бу­де по­літ­тя. А як хто їсти­ме що­ро­ку в Києві пас­ку, та ще й ум­ре на ве­ли­код­нім тиж­ні, той пі­де прос­то в рай, бо на ве­ли­код­нім тиж­ні царських врат не за­чи­ня­ють і в церк­ві, і в раю; ду­ша че­рез царські вра­та так і по­ле­тить прос­то в рай.

Палажка обер­та­лась до Кай­да­ша. Во­на зна­ла, що він бо­го­бо­ящий.

- А хто пос­тить дванад­цять п’ятниць на рік, той не пі­де прос­то в рай? Чи не чу­ла ти, Па­лаж­ко, чо­го про те на пе­че­рах або в Лав­рі? - спи­тав Кай­даш.

- Ні,- ска­за­ла з по­ва­гом Па­лаж­ка,- хто пос­тить у ті п’ятни­ці та но­сить при со­бі сон бо­го­ро­ди­ці, то не бу­де в во­ді по­то­па­ти, в ог­ні го­рі­ти, од наг­лої смер­ті по­ми­ра­ти, а в рай прос­то не пі­де. А хто пі­де в Єру­са­лим, або що­ро­ку в Києві в Лав­рі пас­ку їсти­ме, або вмре на са­мий ве­лик­день, той спа­сеться, то­го ду­шу ян­го­ли по­не­суть прос­то до бо­га.

Мелашка слу­ха­ла, і в неї ро­бо­та ви­па­ла з рук.

- Треба в Києві на ве­ли­ко­му тиж­ні вис­по­ві­да­тись, в чис­тий чет­вер од­го­віться, тре­ба мо­ле­бень на пе­че­рах най­нять, на час­точ­ку да­ти, на свя­ті мо­щі по ша­гу пок­лас­ти, то то­ді гос­подь і по­ми­лує нас,- нав­ча­ла ба­ба Па­лаж­ка, під­няв­ши вго­ру па­лець.- А хто ку­пить ми­ра од ми­ро­то­чи­вих го­лів або оли­ви з лам­пад над свя­тою Вар­ва­рою та бу­де ма­зать со­бі очі та лоб, в то­го ні­ко­ли не бо­лі­ти­муть очі й го­ло­ва. Я знаю в Києві всі мо­щі, всі церк­ви. Оце як ход­жу по пе­че­рах та по церк­вах, то за мною іде слі­дом сот­ня або й дру­га лю­дей, а я всім роз­ка­зую, в якій церк­ві які мо­щі, по­ка­зую, де ле­жить пір’я з ар­хан­ге­ла Гав­риїла в па­нянсько­му мо­нас­ти­рі, де стоїть мо­ло­ко бо­го­ро­ди­ці, де свя­тий Ми­ко­лай при­тис­нув до сті­ни своїм об­ра­зом зло­дія, як той хо­тів обік­рас­ти церк­ву.

- Невже при­тис­нув? - спи­та­ла Ме­лаш­ка, розп­лю­щив­ши ши­ро­ко очі.

- Авжеж при­тис­нув, ще й ру­кою ухо­пив та й дер­жав, до­ки чен­ці з усього Києва не пос­хо­ди­лись. А од об­ра­за пі­шов світ на всю церк­ву, не­на­че од сон­ця. Чен­ці ду­ма­ли, ще в церк­ві по­же­жа, та й поз­бі­га­лись. Ко­ли гля­нуть на те чу­до, та мер­щій на се­бе ри­зи, та за­раз вда­ри­ли в дзво­ни, та по­за­би­ра­ли в ру­ки свіч­ки, та да­вай пе­ред Ми­ко­лаєм пра­вить та мо­ли­тись. То­ді об­раз і пус­тив зло­дія. А той зло­дій за­раз пост­риг­ся в чен­ці та й став свя­тим.

В ха­ті всі слу­ха­ли Па­лаж­чи­ну роз­мо­ву. Мо­ло­ди­ці поз­гор­ту­ва­ли ру­ки та важ­ко зіт­ха­ли, при­ка­зу­ючи:

- Ой бо­же наш, бо­же наш!

- А я оце як прий­ду до то­го Ми­ко­лая, та як поч­ну роз­ка­зу­ва­ти, то ме­не лю­ди обс­туп­лять та й слу­ха­ють, та аж шап­ки поз­дій­ма­ють та хрес­тяться. Я знаю і де гро­ші ко­ло об­ра­зів клас­ти, а де гро­ші чер­ни­цям та чен­цям прос­то в ру­ки да­ва­ти. А за мною лю­ди так і ва­лять вал­кою, а я їх вод­жу од Воєнно­го Ми­ко­лая до Де­ся­тин­но­го, од Де­ся­тин­но­го Ми­ко­лая до Доб­ро­го, од Доб­ро­го Ми­ко­лая до Ма­ло­го, а да­лі до Мок­ро­го Ми­ко­лая, а по­тім до При­тис­ко­го Ми­ко­лая.

- Ой, пус­тіть ме­не, ма­мо, в Київ з ба­бою! - про­си­ла­ся Ме­лаш­ка.- Я й зрос­ла, а в Києві не бу­ла. Ме­не й гос­подь не по­ми­лує на то­му сві­ті.

- А церк­ви там усе з зо­ло­ти­ми вер­ха­ми. В пе­че­рах ле­жить два­над­цять бра­тів, що бу­ду­ва­ли лаврську дзві­ни­цю. Ка­жуть, що як бу­ду­ва­ли, то во­на все вхо­ди­ла в зем­лю, а од­нієї но­чі вий­шла вся з зем­лі. Од то­го ча­су всі бра­ти пост­риг­лись в чен­ці. Гос­по­ди, скільки я пе­ре­во­ди­ла лю­дей на са­мий верх дзві­ни­ці до ве­ли­ких дзво­нів!

- Ой, пус­тіть ме­не, ма­тін­ко! Здається, вмру, як не пі­ду в Київ. Чи то прав­да, що там є та­кий лев, що з ро­та во­да те­че?

- Авжеж є: а на ле­во­ві си­дить свя­тий Сам­сон та ще­ле­пи йо­му роз­ди­рає. Як пій­мав йо­го на По­до­лі ко­ло Дніп­ра, як роз­дер ще­ле­пи, та й сам ка­ме­нем став, і лев ка­ме­нем став, а в ле­ва з ро­та во­да по­тек­ла. Та яко­го там ди­ва не­ма! Як­би роз­ка­зу­вать за все, то не те що дня бу­ло б ма­ло,- тиж­ня ма­ло! - го­во­ри­ла Па­лаж­ка й під­ве­ла очі до об­ра­зів, під­ня­ла обид­ві ру­ки вго­ру, ще й пальці роз­че­пі­ри­ла.- Там на Анд­ріївській го­рі під прес­то­лом є дже­ре­ло, а в те дже­ре­ло що­ро­ку за­би­ва­ють віз вов­ни. Як тільки по­ка­жеться звер­ху ро­са, то за­раз знов за­пи­ха­ють ту­ди віз вов­ни, бо як­би по­ли­лась з то­го дже­ре­ла во­да, то ввесь світ за­ли­ла б. Я са­ма чу­ла, як ян­го­ли бов­та­ють во­ду під прес­то­лом. Ой гос­по­ди! По­ми­луй нас, гріш­них! - ска­за­ла Па­лаж­ка і зітх­ну­ла на всю ха­ту.

Старий Кай­даш си­дів, по­хи­лив­ши го­ло­ву, а Ме­лаш­ка пла­ка­ла.

- Піду я з ба­бою до Києва та од­го­ві­юсь в Лав­рі. Як не пус­ти­те ме­не, то я, здається, вмру,- ска­за­ла Ме­лаш­ка.

- Авжеж, Ма­ру­се, пус­ти не­віст­ку, бо як не пус­тиш, то бу­де то­бі ве­ли­кий гріх од бо­га,- нав­ча­ла Па­лаж­ка, ти­ка­ючи пальцем на об­ра­зи.

- Та ко­ли ж на ве­ли­ко­му тиж­ні ба­га­то ро­бо­ти,- обіз­ва­лась Кай­да­ши­ха.

- Я, ма­мо, лад­на день і ніч не спа­ти, по­роб­лю вам усю ро­бо­ту та й пі­ду,- про­си­лась Ме­лаш­ка, вти­ра­ючи сльози.

- Та, про ме­не, йди та й за нас по­да­си на час­точ­ку,- ска­зав Кай­даш.- Пі­шов би й я, та нас­тає чо­ло­ві­ча ро­бо­та на по­лі.

- А ко­ли, доч­ко, ду­маєш іти, то спе­чи со­бі свя­ту па­соч­ку та ка­лач, та вкинь у тор­бу кра­ша­нок, та кільце ков­бас­ки, та шма­то­чок са­ла, щоб роз­го­ві­тись свя­че­ним у Лав­рі, то те­бе гос­подь прос­тить і по­ми­лує,- нав­ча­ла Па­лаж­ка.- А я вже то­бі до­ро­гу скрізь по­ка­жу, як по-­пи­са­но­му. Ме­не всі про­ча­ни зна­ють з усього сві­ту, я їм усім даю при­від у Києві. В Києві во­ни всі хо­дять за мною, не­на­че вів­ці за пас­ту­хом.

Баба Па­лаж­ка розп­ро­ща­лась і піш­ла з ха­ти. Кай­да­ши­ха вчи­ни­ла тіс­то й спек­ла Ме­лаш­ці ма­леньку пас­ку. Ба­ба Па­лаж­ка наз­би­ра­ла по се­лі де­сять ба­бів і дру­го­го дня зай­шла за Ме­лаш­кою. В Па­лаж­чи­ній тор­бі бу­ла й пас­ка, і чи­ма­лий ка­лач, і са­ло, і сіль, і на­віть кра­шан­ки. Во­на кла­ня­лась кож­но­му в ха­ті й про­си­ла прос­ти­ти її грі­хи. Про­ча­ни піш­ли до Києва.

- Та не ба­ри­ся, доч­ко, вер­тай­ся до­до­му! - на­ка­зу­ва­ла Кай­да­ши­ха не­віст­ці, сто­ячи за во­рітьми.

- Як гос­подь не прий­ме нас до се­бе, то й вер­не­мось,- го­во­ри­ла Па­лаж­ка, кла­ня­ючись до дзві­ни­ці тро­хи не до са­мої зем­лі.

Йдучи се­лом, Па­лаж­ка за­хо­ди­ла в де­кот­рі ха­ти, щоб поп­ро­ща­ти­ся з ти­ми мо­ло­ди­ця­ми, з кот­ри­ми во­на ла­ялась; але як во­на ла­ялась з ці­лим се­лом, то для неї до­ве­лось сли­ве не ми­на­ти ні од­ної ха­ти і хо­ди­ти з ха­ти в ха­ту, як хо­дить піп з мо­лит­вою.

Прочани йшли день, уп­ро­си­лись в од­но­му се­лі на ніч до доб­рих лю­дей, пе­ре­но­чу­ва­ли й ра­ненько знов піш­ли в до­ро­гу. Ме­лаш­ка не­на­че на світ на­ро­ди­лась: її не до­пі­ка­ла тут ні свек­ру­ха, ні све­кор, ні Мот­ря. По­над до­ро­гою зе­ле­ні­ли мо­ло­ді жи­та, си­ні­ли да­ле­кі го­ри та мо­ги­ли. Над­во­рі бу­ло теп­ло й яс­но. Ме­лаш­ка ні­би на­би­ра­ла­ся здо­ров’я на во­лі.

Вже звер­ну­ло з півд­ня. По один бік до­ро­ги бу­ла чи­ма­ла го­ра, а на го­рі мо­ги­ла. Ба­ба Па­лаж­ка по­ве­ла мо­ло­диць на ту мо­ги­лу. З тієї мо­ги­ли вже бу­ло вид­но Київ з церк­ва­ми та дзві­ни­ця­ми. Тієї мо­ги­ли про­ча­ни не ми­на­ли ні­ко­ли.

Палажка вий­шла на мо­ги­лу, впа­ла нав­ко­ліш­ки й по­ча­ла мо­ли­тись. З мо­ги­ли бу­ло вид­но на го­рах ви­со­кі дзві­ни­ці, церк­ви з зо­ло­ти­ми вер­ха­ми. Кру­гом Києва в до­ли­ні зе­ле­нів гус­тий ліс, си­нів за Дніп­ром, ні­би по­ви­тий си­зим ту­ма­ном, бір, а між сос­на­ми по­де­ку­ди бли­ща­ли ши­ро­кі пле­са роз­ли­то­го Дніп­ра. В лі­сі бли­ща­ли зо­ло­ті хрес­ти мо­нас­ти­рів, не­на­че до­ро­гі ка­мін­ці, роз­ки­да­ні звер­ху на бо­ру. Сон­це сві­ти­ло на київські го­ри; зо­ло­ті вер­хи ся­ли й не­на­че го­рі­ли. Ба­ба Па­лаж­ка при­па­ла до зем­лі го­ло­вою, а за нею й мо­ло­ди­ці по­ча­ли би­ти пок­ло­ни.

Палажка вста­ла і, під­няв­ши ру­ки вго­ру, по­ча­ла роз­ка­зу­вать про­ча­нам:

- Онде ве­ли­ка лаврська дзві­ни­ця, а ото ко­ло неї са­ма Лав­ра, а то да­лі свя­та Со­фія, а то свя­та Вар­ва­ра,- го­во­ри­ла во­на.

Молодиці во­ди­ли очи­ма слід­ком за її ру­кою, а Ме­лаш­ка сто­яла, мов кам’яна. Ті зо­ло­ті вер­хи та бі­лі дзві­ни­ці зда­ва­ли­ся для неї яко­юсь див­ною каз­кою. Во­на впер­ше йшла до Києва. Про­ча­ни пе­рей­шли бір і прий­шли на зас­та­ву. На зас­та­ві сто­яла чер­нич­ка й при­че­пи­лась до їх:

- Спасайтеся, лю­ди доб­рі! Не­хай вас гос­подь спа­сеть і по­ми­лує. Йдіть го­ві­ти в наш мо­нас­тир на По­до­лі до свя­то­го Фро­ла й Лав­ра. У нас більше мо­щей, ніж у дру­гих мо­нас­ти­рях; у нас є част­ка мла­ден­ця, уби­то­го Іро­дом, є ри­за хрис­то­ва і кров з хрис­то­вих ран, і пір’я ар­хан­ге­ла Гав­риїла, й мо­ло­ко бо­го­ро­ди­ці.

Прочани при­бу­ва­ли до зас­та­ви сот­ня­ми. Чер­ни­ця на­мов­ля­ла й за­ма­ню­ва­ла їх до сво­го мо­нас­ти­ря. Сот­ня про­чан піш­ла за нею. На дру­гих зас­та­вах так са­мо сто­яли чер­ни­ці й за­тя­га­ли до се­бе бо­го­мольців.

Баба Па­лаж­ка не пос­лу­ха­ла чер­ни­ці. Во­на гор­до­ви­то од­ка­за­ла, що вже йде в Київ їсти двад­цять пер­шу пас­ку й знає всі церк­ви й мо­нас­ти­рі.

Надвечір Па­лаж­ка при­ве­ла про­чан у Лав­ру.

- Чи тут той лев, що з ро­та в йо­го те­че во­да? - спи­та­ла Ме­лаш­ка.

- Де там то­бі тут! - гор­до­ви­то ска­за­ла Па­лаж­ка.- По­ка­жу то­бі й ле­ва, а це, бач, ве­ли­ка дзві­ни­ця, а оце Лав­ра; тут ле­жать мо­щі свя­то­го Фе­одо­сія…

Мелашка гля­ну­ла на дзві­ни­цю і тро­хи зля­ка­лась. Для неї чо­гось зда­ва­лось, що дзві­ни­ця впа­де на неї й роз­ча­вить її.

Прочани піш­ли в церк­ву. В ве­ли­кій лаврській церк­ві йшла одп­ра­ва. То бу­ло са­ме на страсть в чис­тий чет­вер. Вся ве­ли­ка церк­ва ні­би па­ла­ла свіч­ка­ми і бу­ла на­би­та на­ро­дом. По церк­ві не­на­че, роз­ли­ва­лось ог­ня­не мо­ре, за­ли­ва­ло за­кут­ки, йшло по­за стов­па­ми, пе­ре­хо­ди­ло на сті­ни, спа­лах­ну­ло на ви­со­ко­му іко­нос­та­сі до са­мої ба­ні, роз­то­пи­ло на щи­ре зо­ло­то іко­нос­тас і по­вис­ло під ба­ня­ми ог­ня­ни­ми крап­ля­ми на па­ні­ка­ди­лах. Піс­ля кож­ної єван­ге­лії дзво­ни­ли в дзво­ни. Се­ред церк­ви ви­хо­ди­ли чен­ці, ста­ва­ли півк­ру­гом і спі­ва­ли страс­ні піс­ні.

Палажка й Ме­лаш­ка пос­ві­ти­ли свої свіч­ки й впа­ли нав­ко­ліш­ки. Со­рок душ чен­ців у чор­них кло­бу­ках спі­ва­ли се­ред церк­ви та­кі жа­ліб­ні піс­ні, не­на­че хо­ті­ли вип­ла­ка­ти в піс­нях всес­вітнє го­ре. То був не жаль, не плач го­ря, а який­сь сліз­ний крик, якесь мо­ре сліз, що зли­ва­лось ти­ся­чі літ, і зли­лось до­ку­пи, і по­ли­лось піс­ня­ми з гру­дей. Здається, в то­му мо­рі сліз тек­ли рі­ки на­род­но­го го­ря од са­мо­го по­чат­ку сві­ту, го­ря од хо­ло­ду й го­ло­ду, од ме­ча, од ог­ню, од та­тар, од ца­рів, од па­нів, од жи­дів, од ду­жо­го й ба­га­то­го, од ди­ко­го зві­ра…

Якась надз­ви­чай­на ту­га ли­ла­ся слізьми з тих дав­ніх лаврських пі­сень, скла­де­них сот­ні літ… і Па­лаж­ку, і Ме­лаш­ку зда­ви­ло за сер­це. В тих сльозах спі­ву ні­би тек­ли рі­ки їх влас­них сліз од їх бід­нос­ті, од пан­щи­ни, од мос­ковських та польських за­ку­цій, од давнього польсько­го яр­ма, од жи­дівсько­го здирст­ва… Па­лаж­ка пла­ка­ла, аж ри­да­ла, Ме­лаш­ка ні­би по­чу­ла в тих піс­нях, впіз­на­ла своє го­ре в свек­ру­ши­ній ха­ті і за­ли­лась слізьми.

- Рятуй ме­не, бо­же! Ря­туй, бо я, мо­ло­да, за­ги­ну! - мо­ли­ла­ся Ме­лаш­ка, сто­ячи нав­ко­ліш­ки ко­ло Па­лаж­ки й за­ли­ва­ючись слізьми.

Вони вий­шли з церк­ви. Над­во­рі бу­ла пів­ніч. З церк­ви ви­си­па­ла си­ла на­ро­ду. Ко­ло Лав­ри бу­ла гос­ти­ни­ця тільки для па­нів. Весь на­род по­ко­том ліг кру­гом церк­ви на кам’яних пли­тах. Ба­га­та Лав­ра не спро­мог­ла­ся пос­та­ви­ти гос­ти­ни­цю для на­ро­ду, хоч за­ба­га­ті­ла на­род­ни­ми гріш­ми.

Висипали зо­рі на не­бі. Ме­лаш­ка не мог­ла зас­ну­ти. В неї над го­ло­вою ні­би ви­сі­ла дзві­ни­ця, а в вік­на виг­ля­да­ли здо­ро­ві дзво­ни. Во­на й ди­ву­ва­лась, і бо­ялась тих дзво­нів та все роз­пи­ту­ва­ла в Па­лаж­ки про пе­че­ри, про свя­тих в пе­че­рах, за ле­ва та про пір’я з ар­хан­ге­ла Гав­риїла. Для неї так хо­ті­лось по­ба­чи­ти всі ди­ва, що во­на не по­чу­ва­ла, як у неї бо­лі­ли но­ги, ни­ли ко­лі­на.

На дру­гий день ба­ба Па­лаж­ка по­ве­ла мо­ло­диць по церк­вах. До неї прис­та­ло ще з п’ятде­сят мо­ло­диць. Всі во­ни йшли за нею, на­че сліп­ці за по­во­да­та­рем. Па­лаж­ка во­ди­ла їх од од­ної церк­ви до дру­гої, так що про­ча­ни по­гу­би­ли лік церк­вам. Про­ча­ни прий­шли в Со­фію. Се­ред церк­ви на ам­во­ні сто­яв мит­ро­по­лі­танський сті­лець з чер­во­ною по­душ­кою. Один дзво­нар пок­лав на ту по­душ­ку об­ра­зок, пос­та­вив олив’яну та­ріл­ку, вда­рив пок­ло­на й пок­лав на та­ріл­ку ша­га. Ба­ба Па­лаж­ка й со­бі вда­ри­ла пе­ред стільцем три пок­ло­ни, по­ці­лу­ва­ла об­ра­зок й ки­ну­ла на та­ріл­ку ша­га. За нею по­си­па­лись мо­ло­ди­ці. По­си­па­лись п’ята­ки на та­ріл­ку. Дзво­нар зіб­рав з та­ріл­ки гро­ші й схо­вав со­бі в ки­ше­ню.

- Святий си­дів на цьому стільці! Йдіть ці­луй­те об­раз та кла­діть по ша­гу,- го­во­ри­ла ба­ба Па­лаж­ка до мо­ло­диць.

З Со­фії Па­лаж­ка по­ве­ла про­чан до Ми­хай­лівсько­го мо­нас­ти­ря й най­ня­ла мо­ле­бень свя­тій Вар­ва­рі. За нею слід­ком і дру­гі мо­ло­ди­ці кла­ли гро­ші на мо­ле­бень. Од Вар­ва­ри Па­лаж­ка по­ве­ла їх до свя­то­го Анд­рія, а звід­тіль на По­діл у па­нянський Фро­ловський мо­нас­тир.

- Наймайте мо­ле­бень свя­то­му Фло­ру й Лав­ру! - шеп­та­ла чер­ни­ця мо­ло­ди­цям.- Жерт­вуй­те на свя­ті мо­щі, а гро­ші да­вай­те ме­ні до рук.

Деякі мо­ло­ди­ці од­да­ли гро­ші чер­ни­ці в ру­ки. Чер­ни­ця схо­ва­ла їх десь під свою чор­ну ря­су.

- Чи по­ка­зу­ють ри­зу гос­под­ню та пір’я з ар­хан­ге­ла Гав­риїла? - спи­та­ла ба­ба Па­лаж­ка.

- Од пір’я клю­чі у ма­туш­ки ігу­ме­нії. Ви не спо­до­би­тесь йо­го сьогод­ні ба­чи­ти, а ри­зу гос­под­ню я вам по­ка­жу.

Черниця по­ве­ла ба­бів за ко­ло­ни, зня­ла з од­нієї сріб­ної до­мо­ви­ни з мо­ща­ми чер­во­не пок­ри­ва­ло. Під ним бу­ло дру­ге - до­ро­ге, все зо­ло­те, з зо­ло­ти­ми ки­ти­ця­ми.

- Спасайтеся! Прик­ла­дай­тесь до гос­подньої ри­зи! - го­во­ри­ла чер­ни­ця плак­си­вим го­ло­сом.- В цій ри­зі Хрис­та жи­ди му­чи­ли.

Баба Па­лаж­ка впа­ла нав­ко­ліш­ки, за­ли­лась слізьми й по­ці­лу­ва­ла кін­чик зо­ло­то­го пок­ри­ва­ла. Ме­лаш­ку взяв який­сь страх, як во­на до­торк­ну­лась гу­ба­ми до зо­ло­та та до ок­са­ми­ту.

Для неї зда­ло­ся, що во­на ба­чить са­мо­го Хрис­та й ці­лує йо­го оде­жу. Всі мо­ло­ди­ці пла­ка­ли та вти­ра­ли сльози, а чер­ни­ця плак­си­вим го­ло­сом роз­мальову­ва­ла, як жи­ди Хрис­та му­чи­ли, як нак­ла­да­ли на го­ло­ву тер­но­вий ві­нець, як би­ли вірьовка­ми і роз­пи­на­ли на хрес­ті. Бо­го­мольці ки­да­ли на ри­зу гро­ші, а чер­ни­ця за­би­ра­ла і хо­ва­ла їх десь під ря­сою та все пог­ля­да­ла на две­рі, щоб ча­сом не на­дій­шла ма­ти ігу­ме­ня.

В ве­ли­ку п’ятни­цю Па­лаж­ка по­ве­ла про­чан на По­діл. Про­ча­ни за­но­чу­ва­ли в Братсько­му мо­нас­ти­рі. Ут­ре­ня ма­ла по­ча­тись в тре­тій го­ди­ні опів­но­чі. Бо­го­мольці зіб­ра­лись ляг­ти спа­ти по­ко­том на тра­ві під ли­па­ми просто чер­не­чих ке­лій. З од­них две­рей ке­лії за бо­го­мольця­ми слі­див очи­ма один чер­нець, мо­ло­дий, здо­ро­вий та пов­но­ви­дий, з дов­гою чор­ною бо­ро­дою. Він на­ба­чив у церк­ві Ме­лаш­ку. Її кра­са так вра­зи­ла йо­го, що він не міг одір­ва­ти од неї очей. Він вий­шов слід­ком за нею з церк­ви, підг­ля­дів, як во­на сі­ла з бо­го­мольця­ми під ли­па­ми по­луд­ну­ва­ти, і все сто­яв на две­рях, до­ки смерк­лось над­во­рі і бо­го­мольці по­ля­га­ли ря­дом на тра­ві. Він наг­ле­дів, що Ме­лаш­ка ляг­ла дру­гою од краю і пі­шов у свою ке­лію.

З са­мо­го краю ко­ло Ме­лаш­ки ляг­ла ба­ба Па­лаж­ка і ні­би сте­рег­ла своє ста­до, як доб­рий пас­тир. Але од­на се­ми­горська мо­ло­ди­ця десь спіз­ни­лась, прий­шла до гур­ту і ляг­ла спа­ти ко­ло ба­би Па­лаж­ки з са­мо­го краю, під­мос­тив­ши під го­ло­ви клу­нок з хар­ча­ми. Ба­ба Па­лаж­ка ле­жа­ла те­пер од краю дру­гою.

Вже піз­ненько, як усі бо­го­мольці пос­ну­ли та­ким сном, що їх не роз­бу­ди­ли б і лаврські дзво­ни, чер­нець вий­шов з ке­лії, знай­шов той ряд, де ле­жа­ла Ме­лаш­ка, як йо­му зда­ва­лось, дру­гою од краю, підк­рав­ся ти­хе­сенько та й нат­ра­пив як­раз на ба­бу Па­лаж­ку.

Саме то­ді ба­бі Па­лаж­ці прис­ни­лось, що во­на ви­ліз­ла на лаврську дзві­ни­цю та й ста­ла під ве­ли­ким дзво­ном. Дзвін одір­вав­ся та й упав на неї. Во­на зак­ри­ча­ла з усієї си­ли, але дзвін на­да­вив її важ­ким сер­цем і за­ту­лив ро­та. Про­ки­дається во­на і чує, що на її ли­ці чи­ясь здо­ро­ва бо­ро­да, а чиїсь гу­би так вче­пи­лись в її гу­би, що во­на ні­як не мог­ла роз­ту­ли­ти ро­та. Во­на хо­ті­ла під­ня­ти ру­ки, але хтось дер­жав її за ру­ки, при­ду­шив­ши їх, ні­би за­лі­зом, до зем­лі. Во­на хо­ті­ла по­вер­ну­ти го­ло­вою, а в неї на ли­ці плу­та­лась страш­на бо­ро­да, пов­ні гу­би так ці­лу­ва­ли її, що гу­би аж прис­та­ли до зу­бів.

Баба Па­лаж­ка пе­ре­ля­ка­лась. Їй зда­лось, що на неї справ­ді впав дзвін, що то не був сон, а прав­да. Але во­на якось пок­ру­ти­ла го­ло­вою і так крик­ну­ла на все гор­ло, що по­бу­ди­ла всіх бо­го­мольців. Під­няв­ся твалт, шум. Бо­го­мольці за­во­ру­ши­лись, за­шу­мі­ли, а пов­ні гу­би ці­лу­ва­ли ба­бу в що­ки, в бро­ви, в очі, а да­лі щось чор­не зня­ло­ся і, як ку­ля, по­ле­ті­ло між ли­пи.

«Що це та­ке? - ду­мав чер­нець.- Та­ка гар­на мо­ло­ди­ця, а ли­це та­ке твер­де, як ді­ря­вий гор­щик; аж гу­би щем­лять!»

- Що там та­ке! Чи зло­дії, чи що? - пи­та­ли сон­ні бо­го­мольці.

- Це те­бе, Па­лаж­ко хтось чи ці­лу­вав, чи хо­тів обік­рас­ти,- обіз­ва­лась край­ня ба­ба.

- Ой, щось по­біг­ло! - крик­ну­ли мо­ло­ди­ці, і кож­на по­ча­ла об­ла­пу­ва­ти свій клу­нок під го­ло­ва­ми.

- Це не­чис­та си­ла ме­не да­ви­ла,- го­во­ри­ла ба­ба Па­лаж­ка.- Це він ме­не ску­шав, бо я вже вис­по­ві­да­лась і завт­ра ма­ла при­ча­ща­тись. Оце, бо­же мій, який гріх тра­пив­ся! Двад­цять па­сок з’їла в Києві, а за двад­цять пер­шою та­кий гріх тра­пив­ся. Пос­ли­нив не­чис­тий усе ли­це, й гу­би, й що­ки. Пху на те­бе, са­та­но!

- Та то який­сь пос­луш­ник по­біг до ке­лій,- го­во­рив один чо­ло­вік.

- Еге! Доб­рий пос­луш­ник! Се, дух свя­тий при нас, чорт! Цур їм, та­ким пос­луш­ни­кам. Прий­деться завт­ра дру­гий раз спо­ві­да­тись. Оце од­го­ві­лась! Бо­же мій, яка ме­ні на­пасть од ску­си­те­ля,- бід­ка­лась ба­ба Па­лаж­ка.

- Мабуть, який­сь пос­луш­ник, бо я чу­ла, як він вас, ба­бо, ці­лу­вав,- ска­за­ла прос­тенька Ме­лаш­ка.

- Оце ви­га­да­ла! - ска­за­ла ба­ба Па­лаж­ка.- Чи то мож­на, щоб в мо­нас­ти­рі бу­ли та­кі чен­ці. Не­на­че я оце впер­ве в Києві. Го­во­рить не­на­че ма­ленька. Ще роз­не­си по Се­ми­го­рах, як вер­неш­ся до­до­му.

Баба Па­лаж­ка ду­же оби­ди­лась. Во­на ба­чи­ла, що Ме­лаш­ка під­ри­ва­ла її по­ва­гу, бу­цім­то чор­ти вже звер­ну­ли на неї свою ува­гу й по­час­ту­ва­ли своїм же­ни­хан­ням та по­ці­лун­ка­ми.

Одначе на дру­гий день ба­ба Па­лаж­ка бо­ялась зос­та­ва­тись на ніч у мо­нас­ти­рі і по­ве­ла про­чан го­віть в од­ну церк­ву на По­до­лі під са­мою Анд­ріївською го­рою. В тій церк­ві був ста­рий свя­ще­ник. Він збу­ду­вав для бо­го­мольців, за­раз ко­ло цвин­та­ря, на цер­ков­но­му дво­рі дов­гу ко­мо­ру з пе­ре­го­род­ка­ми, але без ві­кон, і пус­кав ту­ди про­чан на ніч. Тією ко­мо­рою він при­тя­гу­вав до се­бе ве­ли­ку си­лу бо­го­мольців і за­роб­ляв доб­рі гро­ші. Мо­нас­ти­рі на­віть не по­ро­би­ли для се­лян і та­ких ко­мор.

Баба Па­лаж­ка за­ве­ла про­чан у ту ко­мо­ру. Там во­ни поск­ла­да­ли свої клу­ноч­ки й замк­ну­ли две­рі. Ра­ненько в ве­ли­ку су­бо­ту про­ча­ни піш­ли в церк­ву го­ві­ти.

Старий свя­ще­ник спо­ві­дав лю­дей. Сот­ня бо­го­мольців сто­яла кру­гом йо­го і жда­ла. Ба­ба Па­лаж­ка кив­ну­ла на своїх ру­кою і по­вер­ну­лась до две­рей. Во­на бо­ялась, що не діж­деться спо­ві­ді. А гріх тієї но­чі му­чив бід­ну ба­бу, як пе­кельний огонь.

Тільки що се­ми­гор­ці зас­ту­ко­ті­ли чо­бітьми по за­ліз­но­му по­мос­ті, свя­ще­ник по­ки­нув спо­ві­да­ти якусь ба­бу, обер­нув­ся, мах­нув до ба­би Па­лаж­ки ру­кою і крик­нув на всю церк­ву:

- Куди ви, баб­ки! Йдіть до ме­не спо­ві­да­тись! В ме­не ша­гом де­шев­ше, ніж у Мок­ро­го Ми­ко­лая. Вер­тай­тесь сю­да! В ме­не спо­відь ша­гом де­шев­ше й по­ку­та більша.

Баба Па­лаж­ка мах­ну­ла до своїх, і вся ва­та­га по­вер­ну­ла од две­рей на­зад і знов зас­ту­ка­ла чо­бітьми по за­ліз­но­му по­мос­ті.

Тим ча­сом як ба­ба Па­лаж­ка спо­ві­да­лась, Ме­лаш­ка вий­шла з церк­ви й сі­ла між дов­ги­ми ряд­ка­ми ба­бів на цер­ков­них схід­нях, під стов­па­ми. Скраю не­да­леч­ко від неї си­ді­ла ста­ренька прос­кур­ни­ця й про­да­ва­ла прос­ку­ри.

Мелашка за­ду­ма­лась. Тре­тій день про­жи­ла Ме­лаш­ка в Києві, як у раї. Во­на зга­да­ла, що че­рез день для неї тре­ба бу­де вер­та­тись до­до­му, і зітх­ну­ла ду­же важ­ко. Сльози вис­ту­пи­ли на її очах. Во­на в Києві не ба­чи­ла ні свек­ру­хи, ні свек­ра, ні Мот­рі, не чу­ла ні од ко­го ли­хо­го сло­ва. Ніх­то не гриз їй тут го­ло­ви.

Проскурниця по­чу­ла те важ­ке зіт­хан­ня, гля­ну­ла на мо­ло­ди­цю й за­ди­ви­лась на неї.

- Чого ти, мо­ло­ди­це, так тяж­ко зіт­хаєш? - спи­та­ла во­на Ме­лаш­ки.

- Господи, як тут у Києві гар­но! А як по­ду­маю, що тре­ба вер­таться до­до­му, то ме­ні здається, що оце тре­ба че­рез день уми­рать.

Мелашка роз­ка­за­ла прос­кур­ни­ці за своє го­ре. Доб­ра прос­кур­ни­ця слу­ха­ла й жал­ку­ва­ла за нею. В Ме­лаш­ки блис­ну­ла в го­ло­ві чуд­на дум­ка. Нес­по­ді­ва­но їй ста­ло на дум­ку зос­таться в Києві. Кра­са міс­та, кра­са цер­ков, мо­нас­ти­рів одіб­ра­ла од неї дум­ку на­віть про Лав­рі­на.

- Найміть ме­не, ма­туш­ко, за най­мич­ку. Не пі­ду я до­до­му.

- Коли хоч, то й ста­вай по­мі­сяч­но. В ме­не од­на ро­бо­та - пек­ти щод­ня прос­ку­ри,- ска­за­ла прос­кур­ни­ця.

Мелашка спо­до­ба­лась прос­кур­ни­ці, а од неї са­ме то­ді од­хо­ди­ла най­мич­ка.

- Тут у церк­ві на­ші од­но­сельча­ни. Схо­вай­те ме­не, ма­туш­ко, в свою ха­ту, по­ки во­ни пі­дуть з Києва до­до­му.

Проскурниця по­ве­ла її в свою ха­ту. Ха­та бу­ла за­раз ко­ло церк­ви на цвин­та­рі, в ве­ли­ко­му до­мі, в нижньому ета­жі, тільки две­рі в ха­ту бу­ли за бра­мою, на дру­го­му дво­рі. Прос­кур­ни­ця при­ве­ла Ме­лаш­ку в пе­кар­ню. Пе­кар­ня бу­ла не­ве­лич­ка, але ви­со­ка, з од­ним здо­ро­вим вік­ном, пе­реп­ле­те­ним за­ліз­ни­ми грат­ка­ми. Під вік­ном од сті­ни до сті­ни сто­яв дов­гий стіл. Ввесь стіл був ук­ри­тий ряд­ка­ми прос­кур і ве­ли­ких, і ма­леньких, і ма­ле­сеньких. На ліж­ку ко­ло пе­чі, на по­душ­ках, зас­те­ле­них бі­лим прос­ти­рад­лом, ле­жа­ли здо­ро­ві прос­ку­ри, як па­ля­ни­ці. Най­мич­ка пе­ча­та­ла прос­ку­ри зна­ме­ни­ком.

Проскурниця зве­лі­ла Ме­лаш­ці по­мить ру­ки і пос­та­ви­ла її в кін­ці сто­ла ви­роб­лять прос­ку­ри. Ме­лаш­ка ви­ка­чу­ва­ла тіс­то та все пог­ля­да­ла на две­рі. Во­на бо­ялась, щоб ба­ба Па­лаж­ка не вис­лід­ку­ва­ла її.

Здорова піч бу­ла вже ви­топ­ле­на й па­ші­ла вог­нем. Че­рез две­рі бу­ло вид­но ма­леньку кім­на­ту, де жи­ла прос­кур­ни­ця. В кім­на­ті бу­ло чис­то й гар­но, як у ві­ноч­ку. На ліж­ку бі­лі­ли чис­ті по­душ­ки. На вік­ні чер­во­ні­ли між зе­ле­ним лис­том ки­тай­ські ро­жі. Ко­ло об­ра­зів з зо­ло­ти­ми ши­ро­ки­ми ра­ма­ми бли­ща­ла лам­пад­ка. На Ме­лаш­ку не­на­че по­ві­яв ти­хий теп­лий ві­тер у літ­ній день, та­кий спо­кій був роз­ли­тий в тих кім­на­тах. Во­на ви­ка­чу­ва­ла прос­ку­ри, а її дум­ки лі­та­ли в Се­ми­го­рах, ко­ло Лав­рі­на. Сльози за­ка­па­ли в неї з очей. Во­на втер­ла їх ру­ка­вом.

«Не вер­ну­ся до­до­му, зос­та­нусь тут, що бог дасть, а по­тім що бу­де, то й бу­де»,- ду­ма­ла Ме­лаш­ка, вти­ра­ючи сльози ру­ка­вом.

Тим ча­сом ба­ба Па­лаж­ка прос­то­яла служ­бу, зап­ри­час­ти­лась і по­ве­ла ба­бів з церк­ви. Во­на хо­ті­ла вес­ти їх у пе­че­ри, але на цвин­та­рі ог­ля­ну­лась на всі бо­ки й при­мі­ти­ла, що не­ма Ме­лаш­ки.

- Де ж це ді­ла­ся Ме­лаш­ка? - пи­та­ла Па­лаж­ка, ог­ля­да­ючись на всі бо­ки.- Чи не зос­та­лась у церк­ві?

Палажка вер­ну­лась до цер­ков­них две­рей; па­ла­мар за­чи­няв две­рі і за­ми­кав зам­ком.

- Куди це во­на піш­ла? Мо­же, во­на десь за церк­вою? - го­во­ри­ли ба­би.

Палажка обій­шла з ба­ба­ми кру­гом церк­ви, заг­ля­ну­ла в ко­мо­ру, об­ди­ви­лась увесь двір,- Ме­лаш­ки ні­де не бу­ло.

- Оце, бо­же мій! Де це во­на за­га­ялась? - бід­ка­лись ба­би і по­сі­да­ли під стов­па­ми на схід­цях.

Сиділи во­ни, си­ді­ли, жда­ли-жда­ли, а Ме­лаш­ки не бу­ло.

- Куди це її не­чис­тий по­ніс? - по­ча­ла вже ла­яти­ся Па­лаж­ка.- А мо­же, во­на по­тяг­ла­ся з дру­ги­ми людьми. Та чо­го ми бу­де­мо її жда­ти.

- Авжеж хо­дім, а то ще й в пе­че­ри опіз­ни­мось.

Баби зня­ли­ся з міс­ця й шви­денько по­чим­чи­ку­ва­ли з цвин­та­ря.

Ввечері ба­би вер­ну­лись з Лав­ри за Ме­лаш­кою, а Ме­лаш­ка не при­хо­ди­ла. Па­лаж­ці тре­ба бу­ло йти зно­ву у Лав­ру на ді­ян­ня, щоб їсти пас­ку у лав­рі, а Ме­лаш­ка не­на­че скрізь зем­лю піш­ла. Ба­би піш­ли в Лав­ру, діж­да­лись свя­че­но­го, роз­го­ві­лись, знов вер­ну­лись на По­діл, а Ме­лаш­ка все-та­ки не при­хо­ди­ла. Во­ни за­ме­туши­лись і за­бід­ка­лись, ки­ну­лись шу­ка­ти Ме­лаш­ку по мо­нас­ти­рях, скрізь пи­та­ли в про­чан і ні­чо­го не до­пи­та­лись. Про­си­ді­ли ще день-дру­гий у Києві та й піш­ли в Се­ми­го­ри.

Баба Па­лаж­ка, вер­нув­шись у Се­ми­го­ри, бо­ялась зай­ти ска­зать Кай­да­шам про Ме­лаш­ку, піш­ла со­бі до­до­му та й сі­ла. Але по се­лі піш­ла чут­ка, що Ме­лаш­ка десь од­би­лась од своїх і не вер­ну­лась в Се­ми­го­ри. Та чут­ка дій­шла до Кай­да­шів: її при­нес­ла ба­ба Па­рас­ка Гри­ши­ха, лю­тий Па­лаж­чин во­рог, ві­до­ма на все се­ло бре­ху­ха.

- Христос воск­рес! З свят­ка­ми будьте здо­ро­ві! - ска­за­ла Па­рас­ка, пе­рес­ту­па­ючи че­рез Кай­да­шів по­ріг.- Чи ви пак знаєте, де ва­ша Ме­лаш­ка? Це ж на­ша Па­ла­зя роз­гу­би­ла свою че­ре­ду десь по Києві. Во­ди­ла, во­ди­ла, по­ки до­во­ди­лась. Ме­лаш­ка зос­та­лась у Києві, а з Києва, ма­буть, піш­ла на за­ро­біт­ки за гра­ни­цю або на Бас­са­ра­бію. Вже прав­да! Па­лаж­ці тільки б слі­пих блин­да­рів во­ди­ти по се­лах, а не лю­дей до Києва.

- Та це я пе­ре­чу­ла вже че­рез лю­дей на се­лі,- ска­за­ла Кай­да­ши­ха,- а Па­лаж­ка за­ве­ла на­шу Ме­лаш­ку десь, ма­буть, під шум чи під греб­лю та й очей не по­ка­зує.

- Еге! Знаєш ти, чо­го во­на хо­дить що­ро­ку до Києва пас­ку їсти? Та во­на ці­лу ніч в Братсько­му мо­нас­ти­рі об­ні­ма­лась та ці­лу­ва­лась, вже й не знаю, чи з чен­ця­ми, чи з чор­та­ми. Знає во­на там усі вхо­ди! По­ба­чиш, ко­ли во­на не при­не­се з Києва дру­го­го бай­ст­рю­ка в при­по­лі, бо од­но­го вже має: ще й твою не­віст­ку нав­чить доб­ру.

Параска роз­ка­за­ла Кай­да­шам всю ко­ме­дію з ба­бою Па­лаж­кою в Братсько­му мо­нас­ти­рі у ве­ли­ку п’ятни­цю.

- Ти, Кай­да­ши­хо, не пус­кай з нею більше Ме­лаш­ки до Києва, як ще Ме­лаш­ка вер­неться до­до­му. Те­пер я знаю, як во­на роз­гов­ляється в Києві,- го­во­ри­ла ба­ба Па­рас­ка.

Лаврін сто­яв ні жи­вий ні мерт­вий. В йо­го й ру­ки опа­ли.

- Ой бо­же мій! Що ж те­пер нам ро­би­ти? Де Ме­лаш­ку шу­ка­ти? За­ве­ла ота ста­ра, бо­дай її за­ве­ло в бе­зод­ню,- го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха.

- Та пі­ди в во­лость та поп­ро­си, щоб її пог­на­ли в Київ шу­кать Ме­лаш­ки. Не­хай знає, як по­во­да­та­рювать,- на­мов­ля­ла Па­рас­ка,- та пі­ди та по­бий їй мор­ду, та на­тов­чи доб­ре по­ти­ли­цю. Шко­да, що во­на не за­ве­ла моєї не­віст­ки. Я б оце по­ка­за­ла їй Київ.

- Це, ма­мо, Ме­лаш­ка по­ки­ну­ла нас че­рез вас,- обіз­вав­ся Лав­рін.

- От і че­рез ме­не! Ще що ви­га­дай! Хі­ба я гна­ла її в по­ти­ли­цю до Києва чи що? - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха.

- Бо ви її гриз­ли, гриз­ли, до­ки до сво­го не дог­риз­лись. Як про­па­де Ме­лаш­ка, то я вам цього не по­да­рую,- го­во­рив Лав­рін, блі­дий, як смерть.- А оту ста­ру відьму я за ко­си по­тяг­ну в Київ, не­хай ме­ні шу­кає Ме­лаш­ку.

- Авжеж за ко­си, та ще й ба­то­гом зза­ду під­га­няй! - на­мов­ля­ла Па­рас­ка.- Та чо­го ви си­ди­те? Чом ви не пі­де­те до неї? Ви ду­маєте, що во­на са­ма до вас прий­де? Пі­діть до неї та роз­пи­тай­те, та нас­ту­піть на неї, та при­да­віть ко­лі­ном, то во­на й роз­ка­жи вам, де ді­ла Ме­лаш­ку. Пев­но, за­ве­ла десь на спа­сін­ня.

- А справ­ді ти, Па­рас­ко, доб­ре ра­диш,- ска­за­ла Кай­да­ши­ха,- хо­дім та при­сі­кай­мось до тієї ду­рис­віт­ки, мо­же, во­на знає, де Ме­лаш­ка, та тільки не хо­че приз­на­ва­тись.

- Авжеж, ідіть усі гур­том та на­сядьте на неї, то во­на й приз­нається, де стар­ців во­ди­ла,- на­мов­ля­ла Па­рас­ка.

Кайдаш, Кай­да­ши­ха та Лав­рін піш­ли з ба­бою Па­рас­кою до Па­лаж­ки.

Палажка си­ді­ла під ха­тою на призьбі й грі­лась на вес­ня­но­му сон­ці. Во­на вгле­ді­ла Кай­да­шів з ба­бою Па­рас­кою за во­рітьми, до­га­да­лась, чо­го во­ни до неї йдуть, і тро­хи зля­ка­лась.

- Христос воск­рес, Па­лаж­ко! - ска­за­ла Па­рас­ка.

- А я оце до те­бе гос­тей на­ве­ла і са­ма в гос­ті прий­шла.

Баба Па­рас­ка од­чи­ни­ла во­ро­та, впус­ти­ла Кай­да­шів, знов за­чи­ни­ла, спер­лась на во­ро­та обо­ма ру­ка­ми, пок­ла­ла го­ло­ву на ру­ки і тільки пог­ля­да­ла на Па­лаж­ку ве­се­ли­ми сі­ри­ми очи­ма. В неї гу­би ос­мі­ха­лись, не­на­че хто їх по­ма­зав сві­жим ме­дом. Во­на на­ла­го­ди­лась ди­виться на ку­ме­дію.

Баба Па­лаж­ка не од­ка­за­ла на її при­ві­тан­ня. Во­на тільки блис­ну­ла на неї зли­ми ма­леньки­ми чор­ни­ми очи­ма. Кай­да­ші обс­ту­пи­ли Па­лаж­ку.

- А що, Па­лаж­ко! Во­ди­ла, во­ди­ла на­шу Ме­лаш­ку, до­ки не за­ве­ла,- ска­за­ла Кай­да­ши­ха.- Де на­ша мо­ло­ди­ця?

- А хі­ба я знаю, де во­на? Од­би­лась од нас ко­ло церк­ви на По­до­лі, ще й нам на­ро­би­ла кло­по­ту. Ми че­рез неї про­си­ді­ли в Києві ці­лих два дні, ще й му­си­ли бі­га­ти по мо­нас­ти­рях та по церк­вах.

- Чом же ти хоч не зай­шла до нас та не ска­за­ла? - спи­тав Кай­даш.

- Де ви, ба­бо, ді­ли Ме­лаш­ку? - кри­чав Лав­рін.- Куди ви її за­ве­ли? На­ві­що ви її по­ки­ну­ли в Києві?

- Оце, бо­же ми­лос­ти­вий! Хі­ба ж я її в па­зу­ху схо­ва­ла, чи з’їла, чи що? За­ве­ла та й за­ве­ла… Хі­ба Ме­лаш­ка ма­ла ди­ти­на, що я її за ру­ку за­во­ди­ла!

- Навіщо ви її під­мов­ля­ли йти в Київ? Чо­го ви при­тас­ка­лись до нас з своїми брех­ня­ми, роз­пус­ти­ли дур­но­го язи­ка про чу­да? На­що ви під­ма­ни­ли мо­ло­ди­цю? - ре­пе­ту­вав Лав­рін, згор­нув­ши ру­ки на гру­дях.

- Про які брех­ні це ти про­ва­диш? Я роз­ка­зу­ва­ла про чу­да, а не про якісь брех­ні. Бре­ши сам, бо ти од ме­не мо­лод­ший. Не на те я що­ро­ку ход­жу в Київ, щоб брех­ні то­чи­ти. В те­бе, Лав­рі­не, мо­ло­ко на гу­бах не об­сох­ло, а ти брех­ню зав­даєш пре­по­доб­ним жо­нам.

- Йдіть, ба­бо, до Києва та по­шу­кай­те Ме­лаш­ки, бо як не пі­де­те, то я вас си­лою по­тяг­ну,- ска­зав Лав­рін.

- Авжеж по­тяг­ни, та ще й за ко­си, та під­га­няй її ба­то­гом зза­ду! - крик­ну­ла з-за во­ріт ба­ба Па­рас­ка.

- А то­бі яке ді­ло? Чо­го ти прий­шла пас­ку­ди­ти мої во­ро­та! Он пос­ли­ни­ла во­ро­та, як ска­же­на ко­ро­ва! - крик­ну­ла од призьби ба­ба Па­лаж­ка.

- Я, ба­бо, пі­ду в во­лость жа­лі­тись на вас. Вас во­лос­ний при­си­лує йти в Київ за Ме­лаш­кою.

- Ти за­ли­гай її віж­ка­ми та й ве­ди! Чо­го ти на неї ди­виш­ся, як на свя­ту та бо­жу! - гу­ка­ла за во­рітьми ба­ба Па­рас­ка.- Ці­лу­ва­ла­ся в Києві з чен­ця­ми та з чор­та­ми, до­ки не роз­гу­би­ла своєї че­ля­ді.

- Хто? Я? - крик­ну­ла Па­лаж­ка й ско­чи­ла з призьби.

- А то ж хто? Вже чи не я. Доб­ре роз­го­ві­ла­ся, ні­чо­го ска­за­ти,- го­во­ри­ла Па­рас­ка.

- Йди, Па­лаж­ко, з на­ми в во­лость,- ска­зав Кай­даш,- ні­чо­го то­бі не по­мо­же. Там да­си од­віт пе­ред гро­ма­дою.

- Де ви ді­ли мою жін­ку? Ку­ди ви її за­ве­ли? - кри­чав Лав­рін.

- Та во­на за­ве­ла її в мо­нас­тир до чен­ців! - кри­ча­ла Па­рас­ка за во­рітьми.

- Вбирайся та йди з на­ми! Ні­чо­го то­бі не по­мо­же. Пі­деш ти з Лав­рі­ном знов до Києва та хоч по­ка­жеш, де за­гу­би­ла мою не­віст­ку,- го­мо­нів Кай­даш.

- Як пі­деш дру­гий раз у Київ, то не ці­луй­ся з чен­ця­ми! - крик­ну­ла Па­рас­ка на всю ули­цю.

- Хто? Я? То це ти на ме­не та­ке го­во­риш? - зак­ри­ча­ла Па­лаж­ка і вхо­пи­ла граб­лі.- Ось я то­бі, ста­ра відьмо, по­ка­жу чен­ців та чор­тів!

Па­лаж­ка по­ки­ну­ла Кай­да­шів, ки­ну­лась до во­ріт і впе­рі­щи­ла граб­ля­ми по во­ро­тях. Па­рас­ка одс­ко­чи­ла. Граб­лі пе­ре­би­лись по­по­ло­ви­ні. По­ло­ви­на одс­ко­чи­ла за во­ро­та й за­че­пи­ла по ру­ці Па­рас­ку. Па­рас­ка вхо­пи­ла шма­ток граб­лів і шпур­ну­ла ни­ми че­рез во­ро­та на Па­лаж­ку. Па­лаж­ка по­пер­ла дер­жал­ном на ву­ли­цю на Па­рас­ку. Па­рас­ка прий­шла під во­ро­та, плю­ну­ла в двір і піш­ла по ву­ли­ці.

- Бодай те­бе по­би­ла ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­ва. Ще й во­на чіп­ляється до ме­не, не­на­че я згу­би­ла з сві­ту її не­віст­ку,- го­ло­си­ла крізь сльози Па­лаж­ка, вхо­пив­шись ру­ка­ми за го­ло­ву.- Це не Ме­лаш­ка, а смерть моя. Ко­ли во­на зос­та­лась у Києві, то, пев­но, че­рез те­бе, Кай­да­ши­хо. Про ме­не, йди со­бі в Київ чи хоч і за гра­ни­цю та й шу­кай її,- ска­за­ла Па­лаж­ка, обер­та­ючись до Кай­да­ши­хи.

- Що ти ка­жеш? Че­рез ме­не Ме­лаш­ка по­ки­ну­ла нас? То­бі, Па­лаж­ко, час по­ми­ра­ти, а ти наб­рі­хуєш на ме­не! Сха­ме­ни­ся, ста­ра ба­бо! Що ти вер­зеш? Са­ма хо­дить по ха­тах, під­ду­рює лю­дей іти з со­бою, а на ме­не скла­дає пе­ню.

- Ба че­рез те­бе. Хі­ба лю­ди не го­во­рять за те­бе на се­лі? Хі­ба не знаємо, як ти на­па­да­лась на не­віст­ку? Отак як­раз, як ота ста­ра су­ка, Па­рас­ка, на ме­не, що я че­рез неї і сві­ту не ба­чу.

- Палажко, не б­ре­ши на ста­рість. Ти грі­ха не боїшся,- ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- Ба не бре­шу. Бре­ши са­ма! - крик­ну­ла Па­лаж­ка і ки­ну­лась на Кай­да­ши­ху, як пі­вень ки­дається на дру­го­го пів­ня.

- Ба бре­шеш! Яке то­бі ді­ло до ме­не та до моєї не­віст­ки? Яке то­бі ді­ло до то­го, що в на­шій ха­ті ро­биться? На­що то­бі заг­ля­да­ти в на­ші горш­ки?

Кай­да­ши­ха кри­ча­ла й со­ва­лась з ку­ла­ка­ми до Палаж­ки. Па­лаж­ка ки­да­лась до Кай­да­ши­хи й би­ла ку­лаком об ку­лак. Во­ни то збі­га­лись, то роз­бі­га­лись, як ті пів­ні, що ки­да­ються один на од­но­го.

- За мої горш­ки, за мою не­віст­ку ось то­бі на! - ска­за­ла Кай­да­ши­ха і да­ла Па­лаж­ці ду­лю під са­мі­сінький ніс, так що во­на аж го­ло­ву за­дер­ла.

- А то­бі ось дві!

Палажка сту­ли­ла дві ду­лі, пок­ру­ти­ла од­ну кру­гом дру­гої і су­ну­ла обид­ві під са­мий ніс Кай­да­ши­сі.

Кайдаш по­ба­чив, що не­пе­ре­лив­ки, пхнув од­ну ба­бу на один бік, а дру­гу на дру­гий.

- Куди яка па­нія! Про­ше та про­ше, па­ні еко­ном­ша! - драж­ни­лась Па­лаж­ка з Кай­да­ши­хи.- Це по-панській ду­лі су­чиш; ні­чо­го ка­за­ти, зви­чай­на!

- Не твоє ді­ло, по-панській чи не по-панській! Вби­рай­ся та хо­дім у во­лость, от що! - ре­пе­ту­ва­ла Кай­да­ши­ха.

- То й пі­ду! Ти ду­маєш, я те­бе бо­юся? То й пі­ду. Пі­ди впер­ше вбе­ри­ся в жов­ті чо­бо­ти та в чер­во­не на­мис­то, па­ні еко­ном­шо, ко­ли хо­чеш вес­ти ме­не по­зи­ва­ти в во­лость.

- Не тільки в жов­ті, в чер­во­ні чо­бо­ти взу­юсь, а таки те­бе в тюр­му по­сад­жу,- кри­ча­ла Кай­да­ши­ха й кру­ти­лась на од­но­му міс­ці, не­на­че ко­зач­ка тан­цю­ва­ла.

Кайдаш і Лав­рін ми­ка­лись і со­бі в бабську змаж­ку, кри­ча­ли на все гор­ло, зма­га­лись ра­зом з ба­ба­ми й під­ня­ли та­кий гвалт на весь ку­ток, що лю­ди по­ви­бі­га­ли з хат. Па­рас­ка знов вер­ну­лась, спер­лась ру­ка­ми на во­ро­та і з зліс­тю ос­мі­ха­лась своїми сі­ри­ми очи­ма.

Кайдаші та­ки по­тяг­ли ба­бу Па­лаж­ку в во­лость. Па­рас­ка піш­ла за ни­ми на­зир­ці од­да­ле­ки. Па­лаж­ка ні­би по­чу­ла її пле­чи­ма, обер­ну­лась, взя­ла груд­ку зем­лі та й пож­бу­ри­ла на неї.

- На сво­го батька ки­дай! Ска­же­на! - крик­ну­ла зда­ле­ка Па­рас­ка.

- На, цю-цю! На, сі­ра! - крик­ну­ла Па­лаж­ка і знов пож­бу­ри­ла на Па­рас­ку груд­кою.

- Понеси своєму чо­ло­ві­ко­ві та доч­ці на за­кус­ку! - крик­ну­ла Па­рас­ка і все-та­ки йшла за Кай­да­ша­ми в во­лость.

Кайдаші прий­шли з Па­лаж­кою в во­лость. Во­лос­ний роз­пи­тав про їх ді­ло, ви­ла­яв Па­лаж­ку, але не при­су­див їй іти в Київ шу­ка­ти Ме­лаш­ки. Він ска­зав, що Ме­лаш­ка не ма­ленька, а ко­ли зос­та­лась у Києві, то во­на ма­ла свій ро­зум у го­ло­ві для то­го.

Палажка вий­шла з во­лос­ті з Кай­да­ша­ми, скру­ти­ла дві ду­лі, тик­ну­ла їм у ві­чі й піш­ла до­до­му. Лав­рін спус­тив очі, по­хи­лив го­ло­ву і гук­нув до Па­лаж­ки:

- Як не знай­ду Ме­лаш­ки, то я вас, ба­бо, вб’ю або по­ві­шу!

- Повісь свою ма­му на сво­ло­ці на кі­лоч­ку, ще й убе­ри в чер­во­ні чо­бо­ти! - обіз­ва­лась Па­лаж­ка й дре­ме­ну­ла до­до­му. По­зад неї зда­ле­ки йшла Па­рас­ка. Її сі­рі очі при­тух­ли: Па­лаж­ки не по­са­ди­ли в хо­лод­ну.

Лаврінові до­во­ди­лось са­мо­му йти до Києва шу­кать Ме­лаш­ки. Він хо­див по се­лі та роз­пи­ту­вав тих ба­бів, що хо­ди­ли до Києва ра­зом з Ме­лаш­кою. Всі во­ни ка­за­ли, що Ме­лаш­ка по­ки­ну­ла їх ко­ло тієї церк­ви, що стоїть під са­мою Анд­ріївською го­рою, на По­до­лі, а як зва­ли ту церк­ву - ні од­на ба­ба не зна­ла. Під тією го­рою на По­до­лі стоїть не од­на церк­ва.

Лаврін усе ду­мав, що Ме­лаш­ка от-от прий­де до­до­му, а во­на не при­хо­ди­ла. З Києва вер­та­лись про­ча­ни й роз­ка­зу­ва­ли ба­га­то ди­ва, як бу­ває між про­ча­на­ми. Од­на ба­ба роз­ка­зу­ва­ла, що са­ма чу­ла од лю­дей, а ті лю­ди ка­за­ли, що ні­би на свої очі ба­чи­ли, як у Лав­рі хо­див який­сь чо­ло­вік, у кот­ро­го ру­ки при­рос­ли до ма­те­ри­них кіс. Так той син з ма­тір’ю й хо­дять по всіх київських церк­вах та мо­нас­ти­рях та про­сять, щоб їм гос­подь прос­тив гріх. Дру­га ба­ба при­нес­ла з Києва звіст­ку, що якась мо­ло­да мо­ло­ди­ця хо­ди­ла в Києві по Лав­рі та по пе­че­рах та все кри­ча­ла не своїм го­ло­сом. Лю­ди го­во­ри­ли, ні­би її прок­ляв батько, прок­ля­ла ма­ти, прок­ляв увесь рід, і во­на з то­го ча­су хо­дить у Києві по мо­нас­ти­рях в од­ній со­роч­ці, бо­са й прос­то­во­ло­са, блі­да, як смерть, ні­чо­го не їсть, не п’є й не го­во­рить та все про­сить бо­га жу­рав­ли­ним та со­ви­ним го­ло­сом, то няв­кає, як кіш­ка, то ре­ве, як то­ва­ря­ка. Всі Кай­да­ші сто­яли кру­гом ба­би, пос­хи­ляв­ши го­ло­ви, і тільки важ­ко зіт­ха­ли. Кай­да­ши­сі зда­ло­ся, що та мо­ло­ди­ця бу­ла Ме­лаш­ка. Во­на бо­ялась, що її прок­лін по­бив Ме­лаш­ку, як ли­ха го­ди­на, по­чу­ти­ла свою про­ви­ну і тільки пла­ка­ла мовч­ки.

Через кілька день че­рез Се­ми­го­ри йшли з Києва лю­ди й роз­ка­зу­ва­ли, що ко­ло Києва в бо­ру знай­шли вби­ту мо­ло­ди­цю. Та чут­ка по­ле­ті­ла по се­лі. Ба­ба Па­рас­ка при­нес­ла ту звіст­ку до Кай­да­шів. Кай­да­ши­ха ду­же стри­во­жи­лась. Її сер­це пом’якша­ло, і во­на ду­же жал­ку­ва­ла за тим, що не­доб­ре об­хо­ди­лась з своєю не­віст­кою.

Тим ча­сом чут­ка про Ме­лаш­ку піш­ла по близьких се­лах, дій­шла до Бієвців. В Бієвцях скрізь го­во­ри­ли і про си­на, що при­ріс ру­ка­ми до ма­те­ри­них кіс, і за мо­ло­ди­цю, прок­ля­ту ро­дом, і про вби­ту жін­ку в бо­ру. Ме­лаш­чин батько та ма­ти по­біг­ли в Се­ми­го­ри до Кай­да­ша. Во­ни до­ві­да­лись, що Ме­лаш­ка й справ­ді про­па­ла десь у Києві.

Бідна Ба­ла­ши­ха го­ло­си­ла; Ба­лаш і со­бі пла­кав; Кайдашиха ри­да­ла, бо по­чу­ва­ла свою про­ви­ну; Лав­рін сто­яв ко­ло по­ро­га й со­бі пла­кав. Кар­по з Мот­рею, за­був­ши про ко­лот­не­чу з ма­тір’ю, і со­бі ввій­шли в ха­ту і сум­но диви­лись, під­пер­ши ру­ка­ми го­ло­ви. В ха­ті не­на­че ле­жа­ла на ла­ві мерт­ва Ме­лаш­ка, і вся рід­ня зій­шлась на її по­хо­рон.

- Боже мій ми­лос­ти­вий! - го­ло­си­ла Ме­лаш­чи­на ма­ти.- Як­би Ме­лаш­ка вмер­ла до­ма, ме­ні не бу­ло б так жал­ко; я б зна­ла, що во­на вмер­ла; я б її оп­ла­ка­ла по-людській, а то, мо­же, її ті­ло зві­рі роз­нес­ли по лі­сі. А все, сва­хо, че­рез вас. Чи то раз Ме­лаш­ка при­хо­ди­ла до ме­не та за­ли­ва­лась слізьми?

Кайдашиха втер­ла сльози ру­ка­вом і тер­пі­ла не мен­ше од Ба­ла­ши­хи. Нес­по­ді­ва­не го­ре впа­ло на неї, не­на­че ка­мінь з не­ба. Дов­го пла­ка­ли та су­му­ва­ли Кай­да­ші й Ба­ла­ші. Кай­да­ши­ха, Ба­ла­ши­ха та Лав­рін пос­та­но­ви­ли йти до Києва та шу­кать Ме­лаш­ки. Ба­ла­ши­ха вер­ну­лась на час у Бієвці, щоб тільки заб­рать на до­ро­гу оде­жу та харч, і во­ни втрьох за­раз-та­ки то­го дня піш­ли до Києва.

Тим ча­сом Ме­лаш­ка слу­жи­ла в Києві в прос­кур­ни­ці. Во­на про­жи­ла пер­ший тиж­день ти­хо, спо­кій­но, як у бо­га за две­ри­ма. Ро­бо­та в прос­кур­ни­ці бу­ла не­важ­ка піс­ля важ­кої ро­бо­ти в свек­ру­хи. Харч бу­ла доб­ра. Са­ма прос­кур­ни­ця бу­ла доб­ра жен­щи­на, не ла­яла, не гриз­ла Ме­лаш­ки з ран­ку до ве­чо­ра, як гриз­ла свек­ру­ха. Пер­ший тиж­день Ме­лаш­ка од­по­чи­ва­ла. Але дру­го­го тиж­ня, піс­ля про­від, Ме­лаш­ка по­ча­ла ну­ди­ти­ся за Лав­рі­ном. Во­на ви­роб­ля­ла прос­ку­ри, а її дум­ки лі­та­ли в Се­ми­го­рах ко­ло ми­ло­го. От їй здається, що во­на стоїть з Лав­рі­ном у сад­ку під че­реш­нею, роз­мов­ляє з ним, ди­виться йо­му в очі. Лав­рін до­ко­ряє її за те, що він лю­бив її, як свою ду­шу, жа­лу­вав її, як ма­ти ди­ти­ну, а во­на по­ки­ну­ла йо­го. От во­на при­мі­чає в йо­го очах сльози: сльози вис­ту­пи­ли з йо­го си­ніх очей і по­ли­лись по рум’яних що­ках на тра­ву…

Мелашка од­ра­зу зап­ла­ка­ла так, що сльози по­ли­лись з її очей річ­кою на стіл. Во­на лед­ве встиг­ла пе­ре­хо­пи­ти їх ру­ка­вом.

- Чого ти, Ме­лаш­ко, пла­чеш? - спи­та­ла прос­кур­ни­ця.- Чи жаль то­бі се­ла, чи ма­те­рі, чи чо­ло­ві­ка?

- Не жаль ме­ні ні се­ла, ні ро­ду, жаль ме­ні тільки чо­ло­ві­ка. Ма­буть, він за мною по­би­вається, ко­ли од­ра­зу так за­ли­ло мою ду­шу сльоза­ми.

- То вер­нись до­до­му, ко­ли то­бі за ним жал­ко,- го­во­ри­ла прос­кур­ни­ця.

- Не вер­ну­ся, ма­туш­ко, ме­ні здається, що тре­ба вер­та­ти­ся в пек­ло, як тільки я зга­даю про свек­ра та свек­ру­ху.

- Якби ме­ні прик­ли­кать сю­ди Лав­рі­на, я б до смер­ті не вер­ну­лась в Се­ми­го­ри,- зго­дом ска­за­ла Ме­лаш­ка. Во­на по­сад­жа­ла в піч прос­ку­ри, вий­шла в двір і ста­ла на во­ро­тях. Во­ро­та ви­хо­ди­ли в цвин­тар; че­рез їх бу­ло вид­но ви­со­кі стов­пи церк­ви з ши­ро­ки­ми за­ліз­ни­ми схід­ця­ми. На схід­цях си­ді­ли і сто­яли про­ча­ни. В церк­ві пра­ви­ли ве­чер­ню. Ме­лаш­ка об­ве­ла очи­ма про­чан і вгля­ді­ла се­ми­горських мо­ло­диць. Во­на так зра­ді­ла, що крик­ну­ла й хо­ті­ла по­біг­ти до їх роз­пи­тать про Лав­рі­на, але сха­ме­ну­лась і ос­ту­пи­лась за бра­му. Во­на ди­ви­лась з-за бра­ми на своїх лю­дей і не­на­че по­ба­чи­ла Лав­рі­на та рід­ну ма­тір.

Вечерня скін­чи­лась. Лю­ди ро­зій­шлись; піш­ли з цвин­та­ря й се­ми­горські мо­ло­ди­ці. Ме­лаш­ка слід­ку­ва­ла за ни­ми, до­ки во­ни не зай­шли за за­ліз­ні грат­ки. Мо­ло­ди­ці обер­ну­лись, вгля­ді­ли її, але во­на так швид­ко одс­ко­чи­ла за во­ро­та, що мо­ло­ди­цям зда­лось, ні­би во­ни ба­чи­ли ма­ру, схо­жу на Ме­лаш­ку.

Надворі ста­ло смер­ка­тись. Ме­лаш­ка вий­шла на цвин­тар, ста­ла під ли­пою й згор­ну­ла ру­ки. Во­на все ду­ма­ла за Лав­рі­на, як він су­мує, як пла­че за нею, а сльози ли­ли­ся з її очей.

На цвин­та­рі бу­ло ти­хо, як у ха­ті. То­по­лі й ли­пи млі­ли в теп­ло­му по­віт­рі, а Ме­лаш­ці ні­би снив­ся се­мигорський са­док; ви­ще од сад­ка на го­рі се­ми­горська церк­ва, під церк­вою ста­вок; в са­док ви­хо­дить до неї на роз­мо­ву Лав­рін, бе­ре її за ру­ку.

- Боже мій! Прий­ми мою ду­шу до се­бе,- го­во­ри­ла бід­на мо­ло­ди­ця,- луч­ше ме­ні ка­мін­ня но­си­ти, ніж та­ке го­ре тер­пі­ти. По­ли­ну­ла б я че­рез бо­ри, че­рез сте­пи та хоч би гля­ну­ла сво­го ми­ло­го. Гріх ме­ні, що я му­чу йо­го й се­бе!

Над цвин­та­рем ні­би ви­сі­ла Анд­ріївська то­ра з гост­рим вер­хом, а на са­мо­му вер­шеч­ку стри­мі­ла Анд­ріївська церк­ва і ні­би ви­сі­ла на яс­но­му тем­но-синьому не­бі, що бли­ща­ло на за­хо­ді. Лег­кі хмар­ки су­ну­лись по не­бі. Ме­лаш­ка за­ди­ви­лась на го­ру, на церк­ву; їй зда­лось, що не хмар­ки ле­тять в не­бі, а тон­кі, з са­мих стов­пів, бо­ко­ві ба­ні на церк­ві за­во­ру­ши­лись, що са­ма церк­ва по­ча­ла ко­ли­ва­ти­ся на гост­ро­му вер­сі го­ри. На неї на­пав страх. Во­на гля­ну­ла ще раз вго­ру, і їй зда­лось, що хрес­ти на церк­ві тру­сяться й ко­ли­ва­ються, що ко­ли­вається вся го­ра, от-от впа­де на неї. І во­на про­жо­гом по­біг­ла з цвин­та­ря до ха­ти.

Проскурниця по­са­ди­ла Ме­лаш­ку ве­че­рять - во­на й лож­ки не вмо­чи­ла. Ляг­ла во­на спа­ти, її сон не брав. А жур­ба та ту­га да­ви­ла її ко­ло сер­ця, як важ­ка го­ра. Тільки, що во­на зас­ну­ла, аж їй сниться, що во­на йде з Лав­рі­ном зе­ле­ним бієвським гаєм, йде по по­яс в тра­ві та в квіт­ках, а да­лі вий­шла на шлях і піш­ла з ним між дво­ма сті­на­ми зе­ле­но­го жи­та, прий­шла до мли­на й сі­ла з ним над Рос­сю на ка­ме­ні, об­ня­ла йо­го й при­го­лу­би­ла. Ко­ли гля­не во­на на Рось, аж Лав­рін пли­ве, по­то­пає се­ред річ­ки. Бист­ра во­да не­се йо­го се­ре­ди­ною. Лав­рін то по­ри­нає з го­ло­вою, то ви­ри­нає, вис­тав­ляє ру­ку й ма­хає на неї. Во­на хо­че ки­нуться у во­ду, ря­ту­вать йо­го, а її но­ги при­рос­ли до ка­ме­ня, ні­би пус­ти­ли вер­бо­ве ко­рін­ня. А во­да кле­ко­че, булько­тить та все не­се Лав­рі­на да­лі на гост­ре ка­мін­ня, де во­да ре­ве та стог­не, ні­би вес­ною. Ме­лаш­ка хо­ті­ла зак­ри­ча­ти і тільки ні­би за­шу­мі­ла лис­том. А за Рос­сю в Се­ми­го­рах десь дзвін сум­но дзво­нить на гвалт, і ти­ха лу­на йде над во­дою, над шу­мом, по­над діб­ро­вою.

Мелашка про­ки­ну­лась. На дзві­ни­ці дзво­ни­ли на ут­ре­ню. Во­на схо­пи­лась з пос­те­лі й пе­рех­рес­ти­лась. Над­во­рі по­ча­ло на світ бла­гос­ло­виться.

«Боже мій! Він за мною по­би­вається! Я взя­ла на свою ду­шу ве­ли­кий гріх»,- ду­ма­ла Ме­лаш­ка.

Минув дру­гий тиж­день. Ме­лаш­ка по­ча­ла пот­ро­ху при­ви­ка­ти до но­во­го міс­ця: пек­ла прос­ку­ри, хо­ди­ла по церк­вах, по мо­нас­ти­рях і вже са­ма доб­ре не зна­ла, чи вер­таться чи не вер­та­тись до­до­му.

Тим ча­сом Ме­ла­щи­на ма­ти з Лав­рі­ном та Кай­да­шихою йшли до Києва, стрі­ча­ли до­ро­гою си­лу про­чан та все роз­пи­ту­ва­ли, чи не ба­чи­ли во­ни мо­ло­дої мо­ло­ди­ці, що од­би­лась од гур­ту, чи не чу­ли чо­го про та­ку мо­ло­ди­цю між про­ча­на­ми в Києві? Во­ни всту­пи­ли в ве­ли­кий бір під Києвом і ра­зом усі троє зап­ла­ка­ли та все ди­ви­лись по до­ро­зі між сос­ни: їм зда­ва­лось, що Ме­лаш­ка ле­жить десь у бо­ру вби­та. Бір жа­ліб­но гув на ти­хо­му віт­рі, не­на­че бджо­ли в здо­ро­вій па­сі­ці, і тільки їм жа­лю зав­да­вав.

Прийшли во­ни в Київ, зай­шли в Лав­ру. Ко­ло Лав­ри сно­ви­га­ла ве­ли­ка си­ла лю­дей з уся­ких країв. Во­ни втрьох хо­ди­ли, роз­пи­ту­ва­ли, чи не чув хто, чи не ба­чив мо­ло­дої чор­ня­вої мо­ло­ди­ці, чи не шу­ка­ла, чи не пи­та­ла во­на про своїх лю­дей. Про­ча­ни роз­ка­зу­ва­ли, що не­дав­но од­на мо­ло­ди­ця од­би­ла­ся од своїх лю­дей і шу­ка­ла їх на пе­че­рах, але та мо­ло­ди­ця бу­ла ру­ся­ва й не­мо­ло­да.

Лаврін з ма­тір’ю та з те­щею зай­шов у но­вий Іоніївський мо­нас­тир. Між бо­го­мольця­ми по­ход­жав ста­рий ігу­мен в шов­ко­вій чор­ній ря­сі, роз­пи­тав їх, чо­го во­ни шу­ка­ють, і по­чав уго­во­рю­ва­ти Лав­рі­на, щоб він зос­тав­ся в то­му мо­нас­ти­рі на ро­бо­ту на год або на два за спа­сін­ня ду­ші, до­ки не знай­де в Києві своєї жін­ки. Чер­нець ля­кав йо­го тим, що гос­подь по­ка­рав йо­го за який­сь гріх, як не свій, то батьків або ма­те­рин. Лав­рін тро­хи вже не зос­тав­ся, але йо­му ду­же хо­ті­ло­ся знай­ти Ме­лаш­ку!

Всі во­ни троє піш­ли шу­ка­ти тієї церк­ви на По­до­лі, що сто­яла під са­мою Анд­ріївською го­рою, але та­ких цер­ков бу­ло до­во­лі. Во­ни хо­ди­ли, роз­пи­ту­ва­ли в лю­дей і зай­шли на той цвин­тар, де жи­ла Ме­лаш­ка.

Під стов­па­ми ко­ло церк­ви Лав­рін сів з ма­тір’ю на схід­цях.

Проскурниця си­ді­ла на са­мо­му нижньому схід­ці й про­да­ва­ла прос­ку­ри. В той час Ме­лаш­ка ви­біг­ла з пе­кар­ні й хо­ті­ла по­біг­ти до прос­кур­ни­ці за щось спи­тать. Во­на виг­ля­ну­ла в во­ро­та й по­ча­ла роз­див­ляться на про­чан. Об­ве­ла во­на очи­ма по схід­цях раз і ні­ко­го знай­омо­го не по­ба­чи­ла. На­род сно­ви­гав ко­ло цер­ков­них две­рей, як бджо­ли ко­ло ву­ли­ка. Ко­ли во­на зирк! - ко­ло са­мої прос­кур­ни­ці си­дить мо­ло­дий чо­ло­вік, зов­сім та­кий, як Лав­рін. Він си­дів до неї бо­ком. Ме­лаш­ка впіз­на­ла Лав­рі­но­ву ру­ся­ву ку­че­ря­ву го­ло­ву, рів­ний лоб, рів­ний тон­кий ніс. Але чо­го він став та­кий блі­дий, та­кий смут­ний?

«Чи Лав­рін, чи ні? - ду­ма­ла Ме­лаш­ка.- Де ж дів­ся з ли­ця йо­го рум’янець? Чо­го він став та­кий блі­дий, як смерть, та нуж­ден­ний, не­на­че сла­бий?»

Вечірнє сон­це сві­ти­ло на ви­со­кі бі­лі стов­пи, на лю­дей, що веш­та­лись у про­мін­ні, не­на­че му­хи сно­ви­га­ли й гра­ли про­ти сон­ця. Про­мінь упав на Лав­рі­но­ве ли­це.

- Це він! - ска­за­ла са­ма до се­бе Ме­лаш­ка і вхо­пи­лась за сер­це. В неї за­мо­ро­чи­лась го­ло­ва; во­на крик­ну­ла і тро­хи не впа­ла на міс­ці.

- Адже ж ото моя ма­ти! - за­ше­по­ті­ла Ме­лаш­ка, вгля­дів­ши свою ма­тір ко­ло товс­то­го бі­ло­го стов­па.- А он­деч­ки й моя свек­ру­ха…

На Ме­лаш­ку не­на­че хто ли­нув во­дою з льодом. Во­на од­хи­ли­лась за во­ро­та й од­ну хви­ли­ну не зна­ла, чи біг­ти до їх, чи ті­кать в пе­кар­ню. Але Лав­рін обер­нув­ся до неї ли­цем. Ме­лаш­ка гля­ну­ла на йо­го яс­ні очі, за­ри­да­ла, як ма­ла ди­ти­на, і, як сто­яла в од­ній со­роч­ці, так про­тов­пом і ки­ну­лась між лю­ди прос­то до Лав­рі­на.

Лаврін уг­ля­дів її й тільки по­ди­вив­ся на неї смут­ни­ми до­кір­ли­ви­ми очи­ма.

Вона при­біг­ла до йо­го й за­го­ло­си­ла на весь цвин­тар.

Мати й свек­ру­ха вгля­ді­ли Ме­лаш­ку й ки­ну­лись до неї з пла­чем.

Народ обс­ту­пив їх навк­ру­ги.

- Ой бо­же мій? На­що ти, доч­ко, нас му­чи­ла! - пер­ша по­ча­ла го­во­ри­ти Ме­лаш­чи­на ма­ти.- Ти знаєш, яко­го ти жа­лю нам зав­да­ла?

- Ми ду­ма­ли, що те­бе вже й на сві­ті не­ма,- го­во­рив Лав­рін,- ми те­бе оп­ла­ка­ли як по­мер­шу.

Мелашка сто­яла та тільки хли­па­ла, як хли­па­ють ма­лі ді­ти. Во­на й сло­ва не мог­ла про­мо­вить. І сльози, і крив­да, і ра­дість так зда­ви­ли в гру­дях, що во­на лед­ве зво­ди­ла дух.

- Де ж ти, доч­ко, тут про­бу­ваєш? - спи­та­ла Ме­лаш­ку свек­ру­ха, пла­чу­чи.

- Отут слу­жу в доб­рих лю­дей, ста­ла в ма­туш­ки за най­мич­ку,- на­си­лу про­мо­ви­ла Ме­лаш­ка, по­ка­зу­ючи ру­кою на прос­кур­ни­цю.

- Це, Ме­лаш­ко, ма­буть, за то­бою прий­шли ро­ди­чі? - спи­та­ла прос­кур­ни­ця.- Шко­да ме­ні те­бе! В ме­не ще не бу­ло та­кої доб­рої та ро­бо­чої най­мич­ки, як ти.

- Ми, ма­туш­ко, візьме­мо з со­бою Ме­лаш­ку,- обіз­ва­лась ма­ти.- Гос­по­ди, як во­на ви­му­чи­ла нас, до­ки ми її знай­шли. Сла­ва то­бі, гос­по­ди, що та­ки знай­шли.

Народ во­ру­шив­ся, го­мо­нів, роз­пи­ту­вав. Ці­ка­ві мо­ло­ди­ці обс­ту­пи­ли Ме­лаш­ку, її ма­тір та свек­ру­ху. Прос­кур­ни­ця пок­ли­ка­ла Ме­лаш­чи­ну рід­ню до се­бе в ха­ту.

- Вер­тай­ся, доч­ко, до­до­му; то­бі ніх­то й ли­хо­го сло­ва не ска­же,- вик­ру­чу­ва­лась свек­ру­ха лас­ка­ви­ми сло­ва­ми.

- Та вже ж вер­нусь, ні­де не ді­нусь. Як­би ви не знай­шли ме­не, то я, ма­буть, са­ма вже не вер­ну­лась би.

Другого дня Ме­лаш­ка з рід­нею вий­шли з Києва. Всі йшли бо­ром смут­ні та не­ве­се­лі. А бір гув, як мо­ре в не­го­ду, од най­ти­хі­шо­го віт­ру та на­во­див сум на сум­ні й без то­го ду­ші.

Мелашка прий­шла до­до­му, і свек­ру­ха справ­ди­ла своє сло­во; од то­го ча­су во­на знов об­ли­ла Ме­лаш­ку со­лод­ким ме­дом, а по­лин не­на­че схо­ва­ла десь у ко­мо­ру для Мот­рі. Кай­да­ши­ха бо­ялась, щоб Ме­лаш­ка знов не чкур­ну­ла на Бас­са­ра­бію або й за гра­ни­цю. Сльози та нес­по­ді­ва­на три­во­га по­ми­ри­ли сім’ю, не­на­че всіх по­ми­ря­юча смерть.

Вернувшись до­до­му, Кай­да­ши­ха поїха­ла в Бо­гус­лав на яр­ма­рок, наб­ра­ла Ме­лаш­ці на спід­ни­цю й на хвар­тух, ку­пи­ла здо­ро­ву гар­ну хуст­ку й но­вий жов­тий з чер­во­ни­ми квіт­ка­ми очі­пок. Че­рез два тиж­ні Ме­лаш­ка об­ро­ди­ни­лась: во­на ма­ла си­на.

VII

У Кай­да­ше­вій ха­ті ста­ла мир­но­та: свек­ру­ха по­ми­ри­лась з не­віст­кою. За­те на дво­рі, між дво­ма гос­по­да­ря­ми, ста­рим та мо­ло­дим, по­чав­ся не­лад. Лав­рін вже вва­жав се­бе за гос­по­да­ря. Він був мен­ший син у батька, і все батьківське доб­ро, по ук­раїнсько­му зви­чаю, при­па­да­ло мен­шо­му си­но­ві. Лав­рін знав, що батько­ва ха­та, батько­ві во­ли й во­зи, все батьківське доб­ро - все те йо­го доб­ро. Він пе­рес­тав слу­ха­ти батька, а батько­ві хо­ті­лось по­ряд­ку­вать в гос­по­дарст­ві. Кай­даш пос­та­рів­ся і став ще час­ті­ше заг­ля­дать в корч­му, за­пи­ва­ючи давнє пан­щан­не го­ре. Всі гро­ші, що він за­роб­ляв у па­на та в лю­дей на во­зах, на плу­гах та бо­ро­нах, ста­рий Кай­даш про­пи­вав у шин­ку.

Він не да­вав Лав­рі­но­ві гро­шей до рук, і Лав­рі­но­ві ста­ло важ­ко по­ко­ря­тись драж­ли­во­му та лай­ли­во­му батько­ві.

У пет­рів­ку по­чи­на­лась ко­со­ви­ця та гре­бо­ви­ця, а тим ча­сом дос­тиг і ран­ній яч­мінь-ри­холь.

Старий Кай­даш за­га­дав зве­чо­ра Кай­да­ши­сі та Ме­лаш­ці греб­ти сі­но, а Лав­рі­но­ві ко­си­ти яч­мінь. Дру­го­го дня Ме­лаш­ка взя­ла на ру­ки ди­ти­ну, при­че­пи­ла на спи­ні ко­лис­ку й три­но­ги для ко­лис­ки; Кай­да­ши­ха заб­ра­ла граб­лі, тик­ву з во­дою, і во­ни ви­ря­ди­лись у по­ле.

Старий Кай­даш по­рав­ся в по­віт­ці ко­ло сво­го май­стерст­ва. Ко­ли ди­виться він, се­ред дво­ру Лав­рін зап­ря­гає во­ли, а ко­са ле­жить на призьбі.

- Чом це ти, Лав­рін, і до­сі не йдеш у по­ле? Чи ти не ба­чиш, що сон­це вже от-от по­вер­не на по­лу­день? - спи­тав Кай­даш.- Та на­що ж ти оце зап­ря­гаєш во­ли?

- Поїду до мли­на. Ка­за­ла ма­ти, що не­ма бо­рош­на,- обіз­вав­ся Лав­рін, за­вер­та­ючи во­ли до во­за.

- А я ж то­бі ве­лів іти ко­си­ти яч­мінь?

- Постоїть до завт­ра, не де ді­неться, не вте­че.

- Ти ж знаєш, що яч­мінь зов­сім стиг­лий: за­раз ви­сип­леться.

- Ячмінь ще не зов­сім стиг­лий, ще два або три дні пос­тоїть,- обіз­вав­ся Лав­рін.- Гей, пе­ріс­тий! Ший ста­вай! - крик­нув він на во­ла.

- Іди в по­ле ко­си­ти, ка­жу то­бі! Як тре­ба бу­де до мли­на, то я сам поїду.

- І я до­ро­гу знай­ду. Ідіть, та­ту, в по­віт­ку та май­ст­руй­те ко­ло во­за.

Син не слу­хав батька.

Старий Кай­даш плю­нув і пі­шов у по­віт­ку, а Лав­рін по­чав зап­ря­гать во­ли.

«Заженуть ме­не син­ки швид­ко на піч»,- ду­мав ста­рий Кай­даш, май­ст­ру­ючи в по­віт­ці.

Другого дня Лав­рін узяв ко­су і пі­шов з Ме­лаш­кою та з ма­тір’ю до яч­ме­ню. Батько мов­чав та тільки пог­ля­дав на Лав­рі­на.

- Чи це йдеш на по­ле, не пи­та­ючись ме­не? - спи­тав Лав­рі­на батько.

- А хі­ба ж Кар­по вас пи­тається, як іде на по­ле? А чим же я гір­ший од Кар­па? - обіз­вав­ся Лав­рін, ки­нув­ши ко­су й пе­ре­вес­ла на пле­чі.

- А як прий­деться пла­тить по­душ­не та за зем­лю, то й то­ді ме­не не спи­таєшся? - спи­тав Кай­даш.

- Ви бе­ре­те гро­ші в свої ру­ки, то ви й пла­тіть. Да­вай­те ме­ні гро­ші до рук, то й я бу­ду пла­тить,- ска­зав Лав­рін.

- Може, ти хо­чеш, щоб я й то­бі ви­ді­лив твою част­ку по­ля, як Кар­по­ві?

- Нащо? Ва­ша част­ка - і моя част­ка; ви сьогод­ні гос­по­дар, а я завт­ра,- ска­зав Лав­рін.

- Добре по­ва­жаєш ста­ро­го батька! По­ка­рає те­бе гос­подь за ме­не, а як не те­бе, то твоїх ді­тей,- ска­зав батько.

- Не пи­тай ста­ро­го, а пи­тай бу­ва­ло­го,- ска­зав Лав­рін.- Ка­ра­ли ви Мот­рю, ка­ра­ли вже й Ме­лаш­ку і без гос­по­да; бу­де з нас тієї ка­ри.

З то­го ча­су Лав­рін за­гар­бав ха­зяй­ст­во в свої ру­ки. Батько му­сив мов­ча­ти і рід­ко ко­ли вми­ку­вав­ся в ха­зяй­ст­во. Він більше май­ст­ру­вав, за­роб­ляв гро­ші, пос­тів усі п’ятни­ці та з го­ря, сли­ве, щод­ня вер­тав­ся вве­че­рі до­до­му з шин­ку п’яний. Йо­го го­ло­ва ста­ла си­ва, аж бі­ла, тільки бро­ви чор­ні­ли на ши­ро­ко­му блі­до­му ли­ці та тем­ні очі бли­ща­ли, не­на­че в ям­ках, гли­бо­ко по­за­па­дав­ши під бро­ва­ми.

Раз у спа­сів­ку ста­рий Кай­даш пі­шов в су­бо­ту на ве­чер­ню. Сон­це сто­яло над лі­сом. Церк­ва бу­ла по­рож­ня. В ба­бин­ці сто­яла од­ним од­на ба­ба. Кай­даш став нав­ко­ліш­ки і бив пок­ло­ни. Дяк спі­вав жа­ліб­ну цер­ков­ну піс­ню. Ко­ли це чує Кай­даш, щось по­тя­гує то­неньким го­ло­сом за дя­ком. Го­лос лив­ся, як сріб­ло, десь звер­ху. Він під­вів очі й гля­нув на іко­нос­тас. Звер­ху на іко­нос­та­сі сто­яв чи­ма­лий зо­ло­тий хрест з тер­но­вим він­ком на пе­рех­рес­ті, а по бо­ках ко­ло хрес­та сто­яли нав­ко­ліш­ки два по­зо­ло­че­ні ян­го­ли. Кай­даш гля­нув на ян­го­лів, во­ни роз­ту­лю­ва­ли ро­ти і спі­ва­ли ра­зом з дя­ком то­неньки­ми го­ло­са­ми. Кай­даш стри­во­жив­ся й од­вів очі. Гля­нув він на на­міс­ні об­ра­зи, і во­ни спі­ва­ють, а ра­зом з ни­ми спі­ва­ють усі об­ра­зи в церк­ві… Кай­даш пе­ре­ля­кав­ся і став на но­ги. Слу­хає він і ди­вується. Кай­даш по­вер­тав го­ло­вою на всі бо­ки, всі об­ра­зи спі­ва­ли. Ди­виться він на об­раз Вар­ва­ри. Вар­ва­ра за­во­ру­ши­ла пальця­ми, по­вер­ну­ла очи­ма; на їй уб­ран­ня за­ма­яло. На об­ра­зі Па­рас­ке­ви П’ятни­ці, з роз­кіш­ни­ми, роз­пу­ще­ни­ми по пле­чах кісьми, з квіт­ка­ми на го­ло­ві, квіт­ки на го­ло­ві зат­ру­си­лись, не­на­че од віт­ру. Па­рас­ке­ва П’ятни­ця по­вер­ну­ла очи­ма на йо­го, мов жи­ва.

Кайдаш зля­кав­ся і вий­шов з церк­ви. У прит­во­рі на сті­ні ви­сів здо­ро­вий об­раз страш­но­го су­ду. Кай­даш гля­нув на йо­го ско­са; на об­ра­зі вни­зу бу­ла на­мальова­на в пек­лі здо­ро­ва ко­ня­ча го­ло­ва з бі­ли­ми гост­ри­ми зу­ба­ми; та го­ло­ва зас­мі­ялась до йо­го. По­лум’я в її ро­ті за­гой­да­лось, мов свіч­ка од віт­ру. Не­ве­лич­кі пос­та­ті гріш­ни­ків та чор­тів в зу­бах за­во­ру­ши­лись, мов ко­маш­ня. Ма­ленькі хвос­та­ті та ро­га­ті чор­ти­ки ви­со­ло­пи­ли до йо­го язи­ки.

Кайдаш пе­ре­ля­кав­ся, од­вів очі од страш­ної кар­ти­ни і вий­шов над­вір. Він сів на схід­цях і схи­лив го­ло­ву. Над­во­рі бу­ло ти­хо, як у ха­ті. Сон­це сто­яло низько над са­мим лі­сом і про­ни­зу­ва­ло сві­том вер­хи лі­су, зе­ле­ні, як тра­ва на сте­пу. Над лі­сом од сон­ця тяг­ли­ся не­на­че дов­гі стьожки та стріч­ки, вит­ка­ні з світ­у й зо­ло­та. На за­хо­ді сто­яла од­ним од­на хмар­ка на чис­то­му не­бі, вся зо­ло­та, з чер­во­ни­ми кра­ями.

Смутне Кай­да­ше­ве блі­де ли­це ос­ві­ти­ло­ся ро­же­вим сві­том, на­че ли­це в мер­ця. Він під­вів блис­ку­чі очі, гля­нув на ліс і по­ба­чив, що над са­мим шпи­лем, се­ред лі­су, на хмар­ці сто­яв чо­ло­вік, про­зо­рий, як ту­ман, і не­на­че ки­вав ру­кою до йо­го, ні­би кли­кав.

Кайдаш встав і пі­шов з го­ри. Він зій­шов вниз, пі­шов да­лі шля­хом, а те ди­во на хма­рі од­су­ну­лось од йо­го ще да­лі за ліс. Він вий­шов на го­ру за се­ло. З го­ри бу­ло вид­но ши­ро­ку до­ли­ну, обс­тав­ле­ну го­ра­ми, вкри­ти­ми лі­сом; в до­ли­ні бли­ща­ла Рось.

Кайдаш пі­шов на греб­лю, не зна­ючи для чо­го. Ко­ле­са в мли­ні кру­ти­лись, во­да шу­мі­ла й роз­ли­ва­ла го­лос­ний гук по до­ли­ні. Ко­ло мли­на сто­яли во­зи, веш­та­лись лю­ди. Проз Кай­да­ша проїхав чо­ло­вік во­зом, а да­лі про­ле­тів пан на бас­ких ко­нях і тро­хи не за­че­пив йо­го ко­ле­сом.

Кайдаш ос­ту­пив­ся на кі­нець греб­лі і тро­хи не впав у во­ду. Він нап­ру­жив свої си­ли, одс­ко­чив на­бік і опам’ятав­ся.

- Боже мій! Де це я? Чо­го це я зай­шов на цю греб­лю? Чи ме­ні тре­ба бу­ло йти до мли­на, чи в Бієвці? - пи­тав сам у се­бе Кай­даш. Він зга­ду­вав і ні­чо­гі­сінько не зга­дав, вер­нув­ся у Се­ми­го­ри і тільки то­ді зга­дав, що був у церк­ві, що з ним там ді­ялось щось чуд­не.

Кайдаш уже смер­ком вер­нув­ся до ха­ти. Сім’я вже по­ве­че­ря­ла й по­ля­га­ла спа­ти. Він пі­дій­шов під две­рі й хо­тів пос­ту­кать. Ко­ли гля­не - з-за уг­ла ки­ну­лась на йо­го со­ба­ка, здо­ро­ва, як го­до­ва­ний ка­бан, з кінською го­ло­вою, з ро­га­ми і заб­ли­ща­ла страш­ни­ми очи­ма. Він ос­ту­пив­ся на­зад і мах­нув на неї ру­ка­ми. Гля­не він, аж до йо­го ла­щиться сі­рий Бар­бос.

Кайдаш увій­шов у ха­ту. Кай­да­ши­ха зас­ві­ти­ла лам­пу, ду­ма­ла, що він був у шин­ку і за­раз поч­не ко­вер­зу­ва­ти. А Кай­даш сів кі­нець сто­ла, блі­дий, як смерть, і за­ду­мав­ся.

«Боже мій! Що це зо мною ді­ялось? - ду­мав Кай­даш.- Чи це ме­не бог ка­рає за грі­хи, чи по­ка­зує свою лас­ку за прав­ду?»

- Де це ти бро­диш? Чо­го ти став та­кий жов­тий, як віск? - пи­та­ла в Кай­да­ша жін­ка.

Кайдаш мах­нув ру­кою, пос­лав­ся на ла­ві і ліг спа­ти. Дру­го­го дня в не­ді­лю Кай­даш хо­див ці­лий день смут­ний та за­ду­ма­ний. В по­не­ді­лок він пі­шов в по­ле ко­си­ти, а нудьга да­ви­ла йо­го, як ка­мінь. Вер­та­ючись з по­ля, Кай­даш за­ба­ла­кав­ся з людьми ко­ло шин­ку, зай­шов з ни­ми в ши­нок і ви­пив півк­вар­ти го­ріл­ки. Іде він че­рез греб­лю по­під вер­ба­ми, ко­ли гля­не в во­ду, з-під греб­лі вис­ко­чив чор­ненький хлоп­чик з ма­леньки­ми ріж­ка­ми, з здо­ро­вою го­ло­вою та й по­біг за ним слід­ком. Кай­даш пі­шов швид­ше, а чор­ний хлоп­чик біг за ним та при­ка­зу­вав за кож­ним йо­го сту­пе­нем: туп, туп, туп, туп! Кай­даш обер­нув­ся й мах­нув на хлоп­ця ко­сою. Хло­пець не­на­че в зем­лю ввій­шов. Кай­даш пі­шов че­рез міс­ток, ко­ли ог­ля­дається, а хло­пець знов бі­жить за ним по міст­ку та все при­ка­зує: туп, туп. Кай­даш пі­шов стеж­кою по­над став­ком, з бе­ре­га пли­га­ли ці­ли­ми сот­ня­ми ма­ленькі, як жа­би, чор­ти­ки, пір­на­ли, знов ви­ри­на­ли й драж­ни­лись з йо­го язи­ка­ми.

Кайдаш прий­шов до­до­му. Ввій­шов він у двір, ди­виться в той ку­ток, де рос­ли гус­ті ко­люч­ки, аж там за­мість ко­лю­чок рос­туть ма­ленькі чор­ти­ки з ріж­ка­ми, схо­жи­ми на цвя­хи. Кай­даш мах­нув ко­сою, і йо­му зда­ло­ся, що ті чор­ти­ки по­ляг­ли по­ко­са­ми та тільки ніж­ка­ми дри­га­ють. Він ви­ко­сив усі ко­люч­ки, ко­ли гля­не за двір, аж і там, за­мість кро­пи­ви та ло­пу­ху, рос­туть чор­ти­ки. Кай­даш да­вай ко­си­ти кро­пи­ву. З ха­ти по­ви­хо­ди­ли си­ни й не­віст­ки. Кар­по гук­нув до батька:

- Що ви, та­ту, ро­би­те? Чи вам ді­ла не­ма, що ви ко­си­те на ву­ли­ці кро­пи­ву?

- Еге, кро­пи­ву! Доб­ра кро­пи­ва! Хі­ба ти не ба­чиш, скільки на­рос­ло тих чор­тів, бий їх си­ла бо­жа! Ось я вас, прок­ля­тих, усіх ви­ко­шу!

Сини й не­віст­ки ба­чи­ли, що батько п’яненький, і по­ча­ли над ним глу­зу­вать. Кай­да­ши­ха вий­шла з ха­ти й по­ча­ла йо­го ла­ять.

В той час з по­ля йшла че­ре­да. Кай­да­ше­ві зда­ло­ся, що на кож­ній сви­ні си­дить вер­хом по чор­то­ві. Чор­ти во­лок­ли дов­гі хвос­ти по зем­лі, штов­ха­ли сви­ней під бо­ки но­га­ми й по­га­ня­ли їх ма­ко­го­на­ми та ко­чер­га­ми. Сви­ні виб­ри­ку­ва­ли, не­на­че бас­кі ко­ні, а чор­ти ге­ца­ли звер­ху та ма­ха­ли ру­ка­ми.

- Жінко! Чи ти ба­чиш, що то їде вер­хом на сви­нях? - крик­нув Кай­даш до ж ін­ки.

- Схаменися, п’яни­це! Чи ти зду­рів, чи ти зна­віс­нів! Га­ра­що вже го­ріл­ки на­пив­ся!

- Еге, зду­рів! Чи ти ба! Чор­ти їдуть вер­хом на сви­нях! А бий вас си­ла бо­жа! Дух свя­тий при нас і при ха­ті! А он­деч­ки на пансько­му бу­гаєві який­сь си­дить пу­за­тий, та вит­ріш­ку­ва­тий, та ро­га­тий! Та­ко­го ока­ня та пу­за­ня я й між па­на­ми не ба­чив. А бо­дай вас хрест по­бив! А он­деч­ки між вів­ця­ми скільки їх плу­тається.

- Та йди в ха­ту та ве­че­ряй! - крик­ну­ла на Кай­да­ша жін­ка.- Та прот­ри, ли­шень, свої п’яні баньки!

Кайдаш увій­шов у ха­ту. На ко­ми­ні бли­ма­ла лам­па без скла й більше ча­ди­ла, ніж сві­ти­ла. Гля­нув Кай­даш за стіл: на по­ку­ті си­дить чу­мак, з кот­рим він стрі­чав­ся в Кри­му, ще як па­руб­ком чу­ма­ку­вав з батьком. Ко­ло то­го чо­ло­ві­ка си­дить Кай­да­шів по­кій­ний батько і не­на­че роз­мов­ляє з тим чо­ло­ві­ком. Кай­даш при­див­ляв­ся до їх, впіз­нав чу­ма­ка й батька, сів і со­бі кі­нець сто­ла і по­чав з ни­ми ба­ла­кать.

В ха­ті всі стри­во­жи­лись. Усім бу­ло не до смі­ху. Кай­да­ши­ха пе­рес­та­ла вже ла­яться.

- Омельку, стань та по­мо­лись бо­гу! Що це з то­бою діється?

- Еге, а хі­ба ти не ба­чиш, що батько прий­шов до ме­не в гос­ті та ще з хер­сонським чу­ма­ком,- го­во­рив Кай­даш.

Молодиці по­ля­ка­лись. Ме­лаш­ка по­біг­ла до су­сі­дів і пок­ли­ка­ла кілька чо­ло­ві­ків. Чо­ло­ві­ки прий­шли і по­ча­ли вго­во­рю­ва­ти Кай­да­ша, щоб він по­мо­лив­ся бо­гу та ля­гав спа­ти. Кай­даш став пе­ред об­ра­за­ми і по­чав го­лос­но мо­литься, як мо­ляться ма­ленькі ді­ти. Кай­да­ши­ха хрес­ти­ла но­жем вік­на й две­рі, діс­та­ла пля­шеч­ку свя­че­ної во­ди і да­ла Кай­да­ше­ві на­пи­тись. Мот­ря по­біг­ла за ба­бою Па­лаж­кою. Па­лаж­ка на се­лі бу­ла зна­хур­кою. Кай­да­ши­ха на той час за­бу­ла за свою змаж­ку та ко­лот­не­чу з Па­лаж­кою.

Одчинились две­рі; з тем­них сі­ней увій­шла в ха­ту ба­ба Па­лаж­ка по­ва­гом та ти­хо, в бі­лій ка­тан­ці, зав’яза­на чор­ною хуст­кою. Во­на так за­го­рі­ла в жни­ва, що її вид чор­нів, та ще про­ти бі­лої сви­ти, не­на­че був по­ма­за­ний са­жею. Ма­ленькі чор­ні очі бли­ща­ли, як жар.

«Чорна, як сам чорт,- по­ду­ма­ла Кай­да­ши­ха,- ще пе­ре­ля­кає мо­го чо­ло­ві­ка».

Баба Па­лаж­ка пе­рес­ту­пи­ла по­ріг і за­раз по­ча­ла хрес­ти­тись та на­шіп­ту­вать. Во­на всту­пи­ла в ха­ту, не­на­че піп прий­шов з мо­лит­вою.

- Чи ти ба! На Па­лаж­чи­ній го­ло­ві чор­тя­чі ро­ги! - ска­зав Кай­даш.

- Іду я, ра­ба бо­жа Па­лаж­ка, до ра­ба бо­жо­го Омелька все ли­хо од­га­ня­ти з йо­го жил, з йо­го жов­тої кос­ті, з йо­го чер­во­ної кро­ві, з се­ми­де­ся­ти сус­та­вів, з йо­го си­во­го во­ло­са, з йо­го го­ло­ви, з йо­го бу­ла­ви, з йо­го очей, з йо­го пле­чей. Зій­ди на ті бо­ло­та, на ті оче­ре­ти, де глас бо­жий не за­хо­дить, де лю­ди не хо­дять.

Кайдаш сто­яв се­ред ха­ти й го­лос­но мо­лив­ся. Всі вий­шли з ха­ти, зос­та­лись тільки з Кай­да­шем Па­лаж­ка та Кай­да­ши­ха.

Баба Па­лаж­ка на­ли­ла в мис­ку з кух­ля во­ди, вли­ла з пляш­ки тро­хи свя­че­ної во­ди, вки­ну­ла в во­ду жа­ри­ну й шма­то­чок пе­чи­ни, взя­ла в ру­ки ве­ре­те­но, вмо­чи­ла йо­го в во­ду і черк­ну­ла шпилькою навх­рест по кри­сах мис­ки; по­тім взя­ла ніж, вмо­чи­ла йо­го в во­ду і знов черк­ну­ла ним так са­мо по мис­ці, та все на­шіп­ту­ва­ла:

- Як піш­ла я по­над оче­ре­та­ми та бо­ло­та­ми та зій­шла я на ви­со­ку мо­ги­лу: ой там на мо­ги­лі, на Осіянській го­рі, там стоїть цер­ков­ця, буб­ли­ком замк­ну­та, ме­дя­ни­ком за­су­ну­та. Од­ку­сю я ме­дя­ни­ка, од­ку­сю я буб­ли­ка та ввій­ду в ту цер­ков­цю. Свя­та свя­ти­ця, не­бес­на ца­ри­ця! П’ятін­ко-ма­тін­ко, і ти, свя­тий по­не­ді­лоч­ку, бо­жий клюш­нич­ку! Мок­ри­но, Ма­ри­но, Ага­пі­те, Али­піє, Іва­не, Дем’яне й ти, Ми­ко­лає, Мир­ли­кий­ський чу­дот­вор­че! Пом’яни, гос­по­ди, ра­ба бо­жо­го Омелька, та ті книж­ки, що в церк­ві чи­та­ють: єрмо­лой, бер­мо­лой, сав­ги­рю і ще й тую, що те­ля­ти­ною об­ши­та. Ра­дуй­ся, Ох­рім­ку й Пар­хім­ку, і ти, не­віс­точ­ко, свя­та пок­рі­вонько, що в Лав­рі за­му­ру­ва­лась. На­бе­ру я в че­ре­пок ху­ху, та вил­лю я на ра­ба бо­жо­го Омелька. Али­луй же йо­го, гос­по­ди, і шарп­ни йо­го по бо­ках, по реб­рах, по кіст­ках, по чрес­лах, ко­ло йо­го ско­ти­ни. Хрест на ме­ні, хрест на спи­ні, уся в хрес­тах, як овеч­ка в реп’яхах. По­ми­луй йо­го, без­кос­тий Мар­ку, су­хий Ни­ко­не, мок­рий Ми­ко­лаю! Са­ран­да­ра, ма­ран­да­ра, гас­пи­да угас, ва­си­лис­ка по­пер! Амінь бі­жить, амінь кри­чить, амі­ня до­га­няє!

Баба Па­лаж­ка дмух­ну­ла на во­ду три­чі навх­рест і да­ла Кай­да­ше­ві на­пи­тись. По­тім во­на вик­ли­ка­ла Кай­да­ши­ху в сі­ни й зве­лі­ла їй уто­пить в го­ріл­ці ма­леньке цу­це­ня, на­мо­чить в тій го­ріл­ці на три дні осе­лед­ця і да­ти ту го­ріл­ку Кай­да­ше­ві на пох­міл­ля. Кай­да­ши­ха ви­тяг­ла з скри­ні чи­ма­лий шма­ток по­лот­на ще й ко­пу гро­шей і да­ла Па­лаж­ці за тру­да.

Кайдашиха так зро­би­ла, як їй ра­яла Па­лаж­ка. Кай­даш, ні­чо­го не зна­ючи, як на­пив­ся тієї зна­хурської го­ріл­ки, зап­рав­ле­ної цу­це­ням та осе­лед­цем, то пив пос­піль три дні. Кай­да­ши­ха тільки ру­кою мах­ну­ла й пос­ла­ла йо­го до свя­ще­ни­ка. Кай­даш роз­ка­зав йо­му про своє не­щас­тя, най­няв мо­ле­бень Ісу­со­ві й ака­фіст бо­го­ро­ди­ці, хо­див го­ві­ти в Бо­гус­лавський мо­нас­тир. Він пе­рес­тав пи­ти на той час, і дідьки пе­рес­та­ли йо­му при­вид­жу­ва­ти­ся.

- Це моя смерть іде за мною, ко­ли вже до ме­не при­хо­див не­біж­чик батько,- го­во­рив Кай­даш.

- Добра смерть, ко­ли ви, та­ту, й не пе­рес­таєте пи­ти,- го­во­рив Лав­рін.

Од то­го ча­су Лав­рін заб­рав у свої ру­ки і во­ли, і во­зи, і все гос­по­дарст­во. Заг­на­ли ді­ти батька на піч на од­по­чи­нок.

- Був я ко­лись Кай­даш, а те­пер пе­ре­вів­ся на ма­ленько­го Кай­даш­ця,- го­во­рив Кай­даш за чар­кою го­ріл­ки в шин­ку.

Терпів Кай­даш, а да­лі не ви­тер­пів: зно­ву по­чав за­хо­ди­ти в ши­нок.

Раз бу­ла мі­сяч­на ніч. Кай­даш спав на ла­ві. Чує він, щось рип­ну­ло две­ри­ма, і в ха­ту ввій­шов йо­го дав­ній знай­омий - хер­сонський чу­мак. Кай­даш встав і по­чав ба­ла­ка­ти з чу­ма­ком. По­ба­ла­кав­ши в ха­ті, Кай­даш вий­шов на двір і пі­шов з ним за во­ро­та. От во­ни вий­шли на ву­ли­цю і піш­ли ні­би до шин­ку, але во­ни пе­рей­шли че­рез греб­лю, ми­ну­ли се­ло, а шин­ку все не бу­ло. Ідуть во­ни шля­хом та все ба­ла­ка­ють. Вже во­ни зій­шли з го­ри, прий­шли до Ро­сі, пе­рей­шли Рось че­рез греб­лю, а шин­ку все-та­ки не­ма. От вже пе­ред ни­ми ліс. Мі­сяць сві­тить на по­лі, а під лі­сом ле­жить гус­та тінь. Кай­даш увій­шов у ту тінь і за­гу­бив до­ро­гу. Ди­виться він - чу­ма­ка не­ма, а кру­гом йо­го товс­ті ду­би та ли­пи. Звер­ху че­рез гіл­ля про­ми­кується світ мі­ся­ця, й по­де­ку­ди йо­го про­мін­ня бли­щить на зем­лі, не­на­че жов­ті яс­ні хуст­ки, розс­те­ле­ні по тра­ві, або зо­ло­ті яб­лу­ка, роз­ки­да­ні по зем­лі. Кай­даш гля­нув униз, пе­ред ним рос­ла ку­па здо­ро­вих та ви­со­ких, до са­мих ко­лін гри­бів, з блис­ку­чи­ми, як во­гонь, верш­ка­ми. Ку­па гри­бів за­во­ру­ши­лась, з-під неї вис­ко­чи­ли ма­ле­сенькі зай­чи­ки й по­ча­ли пли­га­ти один че­рез дру­го­го. Зай­чи­ки по­ча­ли смі­ятись, на­че ма­лі ді­ти, а над ни­ми під­няв­ся роз­кіш­ний кущ па­по­ро­ті й зац­вів блис­ку­чи­ми іск­ра­ми. Квіт­ки си­па­лись, на­че іск­ри з пе­чі, а да­лі з ку­ща ви­рос­ла здо­ро­ва, як мис­ка, квіт­ка, вся вит­ка­на з зо­ло­та й вог­ню, з чер­во­ним жа­ром в осе­ред­ку. З квіт­ки зня­лась вог­ня­на пти­ця й пурх­ну­ла на де­ре­во. Кай­даш під­няв го­ло­ву в го­ру, стук­нув ло­бом об ду­ба та й… про­ки­нув­ся.

- Боже мій! Де це я? - го­во­рив сам до се­бе Кай­даш.

Він сто­яв у од­ній со­роч­ці се­ред гус­то­го лі­су. Над лі­сом між гіл­лям ви­сів пов­ний мі­сяць на не­бі. Товс­ті стов­бу­ри лип та ду­бів лед­ве мрі­ли кру­гом йо­го, а бі­лі бе­ре­зи бли­ща­ли не­на­че бі­лі вос­ко­ві свіч­ки. Кай­даш обер­нув­ся на­зад і по­ба­чив між де­ре­вом по­ле, об­ли­те мі­сяч­ним сві­том. Він вий­шов з лі­су, гля­нув на по­ле і вгля­дів шлях. Міс­це бу­ло зов­сім нез­най­оме. Він пі­шов шля­хом з го­ри й дій­шов до Ро­сі. Мли­но­ві ко­ле­са за­шу­мі­ли й при­тяг­ли до се­бе йо­го ува­гу. Кай­даш прий­шов до мли­на і тільки то­ді зов­сім опам’ятав­ся та роз­ди­вив­ся, ку­ди він зай­шов.

На Кай­да­ша най­шов страх. Йо­му зда­ло­ся, що йо­го во­дить не­чис­та си­ла. На йо­го спи­ну не­на­че хтось сип­нув прис­ком; во­лос­ся на го­ло­ві під­ня­ло­ся вго­ру. Але він прий­шов до мли­на, вгля­дів лю­дей; лю­ди хо­ди­ли, роз­мов­ля­ли, но­си­ли міш­ки на во­зи. Кай­да­ше­ві ста­ло ве­се­лі­ше. Один чо­ло­вік поїхав во­зом че­рез греб­лю. Кай­даш пі­шов за йо­го во­зом, роз­го­во­рив­ся з ним і йшов з ним до са­мо­го се­ла.

Вже дру­гі пів­ні прос­пі­ва­ли, як Кай­даш прий­шов до­до­му і по­бу­див усіх у ха­ті. Ме­лаш­ка зас­ві­ти­ла світ­ло, гля­ну­ла на Кай­да­ша і зля­ка­лась: вій був жов­тий, як віск; йо­го очі бли­ща­ли й го­рі­ли, як свіч­ки.

- Де ти хо­диш, де ти бро­диш? - по­ча­ла гри­ма­ти на чо­ло­ві­ка Кай­да­ши­ха: во­на ду­ма­ла, що він пив до пів­но­чі в шин­ку.

- Еге, хо­диш… Доб­ре ход­жу. Не сам ход­жу, а ме­не во­дить,- про­мо­вив Кай­даш че­рез си­лу, схи­лив­ши го­ло­ву на ру­ку.- За­ве­ла ме­не не­чис­та си­ла аж у богус­лавський ліс.

Кайдашиха не йня­ла йо­му ві­ри: во­на все ду­ма­ла, що він п’яний. Кай­даш під­вів очі й гля­нув на ко­мин, на шию ко­ло ко­ми­на, під шиєю бу­ла дір­ка на піч. Ди­виться Кай­даш, з тієї дір­ки вис­ко­чив чор­тик, та­кий зав­більшки, як кіт, та й знов схо­вав­ся на піч. Кай­даш не встиг од­вес­ти очей, а з-під шиї вис­ко­чи­ло вже два чор­ти, по­ка­за­ли йо­му язи­ки і знов схо­ва­лись у дір­ку. Кай­да­ша взя­ла злість, він ухо­пив ма­ко­го­на, ки­нув­ся до ко­ми­на та як тріс­не ма­ко­го­ном по шиї, аж шмат­ки гли­ни од­ко­лу­пи­лись і по­си­па­лись до­до­лу.

- Омельку! Чи ти зду­рів, чи ти з глуз­ду з’їхав? - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха.

- Еге, зду­рів! Хі­ба ти не ба­чиш,- он чор­ти вис­ка­ку­ють із дір­ки.

- Свят, свят, свят! Пе­рех­рес­ти­ся! Де ті чор­ти взя­ли­ся! - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха.- Нап’ється в шин­ку та тільки ду­ріє.

Кайдаш обер­нув­ся од ко­ми­на, ко­ли гля­не під стіл, під сто­лом ле­жить здо­ро­вий, як ка­бан, та куд­ла­тий чорт, з страш­ною чор­ною мор­дою, з ро­га­ми, з ро­том до вух, з бі­ли­ми здо­ро­ви­ми зу­ба­ми. Кай­даш зля­кав­ся і сів на ла­ві. Він зир­нув на піл, на ла­ві й на по­лу си­ді­ли ряд­ком здо­ро­ві чор­ти і кла­ца­ли до йо­го зу­ба­ми, не­на­че вов­ки. Кож­ний дер­жав по жа­ри­ні в ро­ті: жар сві­тив­ся в їх зу­бах, зу­ба­ті па­ще­ки чер­во­ні­ли. Один чорт по­ка­зав йо­му на со­ки­ру під ла­вою й ше­по­тів: «Візьми со­ки­ру та за­ру­бай­ся!» Дру­гий по­ка­зу­вав на на­ли­гач під по­лом і ше­по­тів: «Пі­ди в клу­ню та по­віс­ся!» Тре­тій під­ка­зу­вав: «Пі­ди до став­ка та вто­пись!»

- Жінко! Чи ти пак не ба­чиш, скільки чор­тів си­дить на ла­ві? - го­во­рив Кай­даш, а сам тру­сив­ся, аж зу­ба­ми цо­ко­тів.

- Господи ми­ло­серд­ний! Тільки нас ля­каєш,- го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха.

Мелашка сто­яла ко­ло пе­чі ні жи­ва ні мерт­ва. Лав­рін схо­пив­ся з пос­те­лі.

- Виведіть ме­не над­вір! Вже чор­тів пов­на ха­та, а між ни­ми здо­ро­ві му­хи лі­та­ють та чор­ні кру­ки шу­га­ють,- ска­зав Кай­даш.

Лаврін взяв батька за ру­ку й ви­вів у двір. Ме­лаш­ка зля­ка­лась і ви­біг­ла слід­ком за ни­ми. В Кай­да­ши­хи тру­си­лись но­ги од пе­ре­ля­ку. Во­на діс­та­ла свя­че­ної во­ди, пок­ро­пи­ла ха­ту, зас­ві­ти­ла страс­ну свіч­ку пе­ред об­ра­за­ми.

Кайдаш про­віт­рив­ся над­во­рі. Лав­рін увів йо­го в ха­ту. Стра­хіт­тя десь зник­ло.

- Треба ме­ні вис­по­ві­да­тись,- ска­зав Кай­даш,- це, ма­буть, смерть моя нас­ту­пає.

Кайдашиха й Лав­рін на­си­лу вмо­ви­ли йо­го ляг­ти на пос­тіль. Тільки що він ви­ліз на піл і хо­тів ляг­ти, йо­му зда­лось, що на пос­те­лі ла­зять здо­ро­ві ра­ки та чор­ні па­ву­ки. Пруд­кі па­ву­ки, та­кі зав­більшки, як гу­се­ня­та, ки­ну­лись до йо­го, як со­ба­ки. Він під­вів­ся й по­чав обт­рі­пу­ва­ти оде­жу.- І де та не­чисть наб­ра­ла­ся на по­лу! - крик­нув Кай­даш, обт­ру­шу­ючи со­роч­ку.- Лав­рі­не! Візьми ві­ни­ка та поз­мі­тай оту по­гань.

Лаврін взяв ві­ни­ка і ні­би щось змі­тав з пос­те­лі. То­ді Кай­даш ліг на пос­тіль і зас­нув.

На дру­гий день Кай­даш пі­шов до свя­ще­ни­ка, вис­по­ві­дав­ся, але все те ні­чо­го не по­мог­ло. До йо­го вна­див­ся хер­сонський чу­мак, при­хо­див до йо­го вно­чі та все не­на­че во­див йо­го десь по пу­щах та по нет­рях.

Через тиж­день той чу­мак за­вів Кай­да­ша знов на греб­лю, а вран­ці йо­го знай­шли в во­ді на по­то­ках ко­ло са­мої зас­та­ви. Мі­рош­ник прий­шов під­ня­ти зас­та­ву і вгля­дів у во­ді не­жи­во­го чо­ло­ві­ка. В мли­ні мо­ло­ли се­ми­горські лю­ди і впіз­на­ли Кай­да­ша.

Волость прис­та­ви­ла до втоп­ле­ни­ка сто­ро­жу. Три дні ле­жав під вер­бою Кай­даш, пок­ри­тий ста­рою сви­тою, до­ки приїхав ста­но­вий і зве­лів си­нам узя­ти батька та по­хо­вать.

- Постив батько два­над­цять п’ятниць, щоб не вмер­ти наг­лою смер­тю та в во­ді не по­то­па­ти, а про­те вто­пив­ся. І п’ятни­ці ні­чо­го не по­мог­ли,- го­во­рив Кар­по.- Вар­то бу­ло му­чи­ти се­бе ці­лий вік.

VIII

Поховали си­ни Кай­да­ша з ве­ли­кою чес­тю, про­си­ли свя­ще­ни­ка за­нес­ти батька в церк­ву; як хо­ва­ли, то чи­та­ли єван­ге­лію тро­хи не ко­ло кож­ної ха­ти; піс­ля по­хо­ро­ну спра­ви­ли ба­га­тий обід. Кай­да­ши­ха роз­да­ла стар­цям щед­ру ми­лос­ти­ню, да­ла свя­ще­ни­ко­ві на со­ро­ко­уст.

На чет­вер­тий день піс­ля по­хо­ро­ну Кар­по й Лав­рін по­ча­ли ді­ли­тись батьківськи­ми спад­ка­ми.

- А що, Лав­рі­не,- ска­зав Кар­по,- роз­ді­лим те­пер грунт по­по­ло­ви­ні, а то батько од­рі­зав ме­ні го­ро­ду, не­на­че вкрав.

- То й роз­ді­ли­мо,- ска­зав Лав­рін.- Чи пі­де­мо в во­лость, чи обій­де­мось і без во­лос­ті?

- А на­що нам зда­ла­ся та во­лость! Од­мі­ри­мо по­по­ло­ви­ні го­род та по­по­ло­ви­ні са­док, та й го­ді,- ска­зав Кар­по.- Хі­ба та­ки са­мі со­бі не да­мо ра­ди?

- Про ме­не, мі­ряй­мо го­род і са­мі,- ска­зав Лав­рін. Кар­по взяв дов­гу та рів­ну лі­щи­ну і по­чав з Лав­рі­ном мі­ря­ти го­род вздовж та впо­пе­рек. Пе­ре­мі­ряв­ши го­род, во­ни роз­ді­ли­ли йо­го вздовж по­по­ло­ви­ні й по­за­би­ва­ли на ме­жі кіл­ки.

- А що, Лав­рі­не, чи бу­де­мо го­ро­ди­ти тин, чи, мо­же, й без ти­ну обій­деться? - ска­зав Кар­по.

- А на­ві­що той тин здав­ся? Ад­же ж у нас двір ко­ло ха­ти спільний, хоч на йо­му й стоїть і твоя і моя по­віт­ка та за­го­род­ка,- ска­зав Лав­рін.

- Про ме­не, не­хай бу­де так,- ска­зав Кар­по.

- Але не знаю, як ще на­ші жін­ки ска­жуть,- ска­зав Лав­рін, про ма­тір вже й не зга­ду­ючи.

- Хіба в ме­не жі­но­чий ро­зум, щоб я жі­нок слу­хав? - ска­зав Кар­по.

Тільки що во­ни пе­ре­мі­ря­ли го­род та са­док, з ха­ти ви­біг­ла Мот­ря. Во­на вий­шла на го­род і оки­ну­ла йо­го оком з гор­ба вниз, а од ни­зу на горб, по­тім вий­шли на горб і ще раз по­мі­ря­ла грунт очи­ма. Лав­рі­но­ва част­ка зда­лась їй більшою, ма­буть, тим, що в чу­жих ру­ках шма­ток хлі­ба все здається більшим. Во­на ски­ну­ла з се­бе по­яс та да­вай мі­ря­ти го­род пер­ше впо­пе­рек: на Лав­рі­но­вій по­ло­ви­ні вий­шло більше на один по­яс. Пе­ре­мі­ря­ла во­на вдру­ге,- ой ли­шеч­ко! Лав­рі­но­ва част­ка бу­ла більше аж на два по­яси.

- Бодай вас ли­ха го­ди­на мі­ря­ла, як ви оце пе­ре­мі­ря­ли,- ска­за­ла са­ма до се­бе й за­хо­ди­лась мі­рять по­ясом грунт впо­довж: ой гвалт! Лав­рі­но­ва по­ло­ви­на ви­хо­ди­ла дов­ша на ці­лий по­яс, ще й ви­су­ну­лась ріж­ком на ву­ли­цю в бу­зи­ну.

- Потривайте ж! - крик­ну­ла Мот­ря на весь го­род.- Це, ма­буть, свек­ру­ши­ще по­ма­га­ла їм мі­рять! Це во­на при­пус­ти­ла со­бі на один по­яс вздовж та на два по­яси впо­пе­рек, ще й рі­жок у бу­зи­ні со­бі од­тяг­ла.

Мотря про­жо­гом по­біг­ла до ха­ти, дер­жа­чи в ру­ках по­яс, та ре­пе­ту­ва­ла на весь го­род. Ко­ло при­піч­ка сто­яла та хво­рос­ти­на, кот­рою Кар­по з Лав­рі­ном мі­ряв го­род. Мот­ря вхо­пи­ла хво­рос­ти­ну й ки­ну­лась у две­рі ку­лею, як пти­ця.

- Це ви, ма­буть, з ма­тір’ю так мі­ря­ли го­род, бо­дай вас мі­ряв сей та той! - крик­ну­ла Мот­ря на по­ро­зі так, що две­рі з обох хат ра­зом од­чи­ни­лись і з две­рей по­вис­ка­ку­ва­ли всі: і Кар­по, й Лав­рін, і Кай­да­ши­ха, й Ме­лаш­ка. Во­ни по­вит­рі­ща­ли очі на Мот­рю.

- Чого ви­лу­пи­ли баньки, не­на­че ме­не зро­ду не ба­чи­ли? Як це ви пе­ре­мі­ря­ли го­род? Та не­хай йо­го чор­ти спе­чуть з та­кою мі­рою! - гук­ну­ла не своїм го­ло­сом Мот­ря й бряз­ну­ла об зем­лю хво­рос­ти­ною так, що во­на аж за­хур­ча­ла.

- Хррр! - за­хур­чав нас­міш­ку­ва­то Лав­рін.- Чо­го це ти кри­чиш, не­на­че на батька.

- Кричи на свою ма­тір! Я й то­бі за­хур­чу отією хво­рос­ти­ною, ко­ли хоч. Як ви мі­ря­ли го­род, ко­ли Лав­рі­но­ва по­ло­ви­на більша і вздовж, і впо­пе­рек.

- Твого ро­зу­му не спи­та­ли, бо сво­го, бач, не­ма,- ска­зав скривд­же­ний Лав­рін.

- Неправда твоя, Мот­ре,- спо­кій­но ска­зав Кар­по, зак­лав­ши ру­ки за спи­ною.

- Бреши сам! Ось я тільки що са­ма мі­ря­ла. Іди в во­лость, не­хай во­лость вас роз­ді­лить, а не свек­ру­ха,- ре­пе­ту­ва­ла Мот­ря.

- Одчепись од ме­не, са­та­но! Я й до­ма не бу­ла, як во­ни мі­ря­ли. Це прав­ди­ва при­че­па! - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.- Бе­ре моє доб­ро, ще й ме­не лає.

- Ідіть мі­ряй­те на моїх очах, а як ні, то я ва­ші кіл­ки на ме­жі геть по­ви­ки­даю за тин, а та­ки сво­го до­ка­жу,- кри­ча­ла Мот­ря.

Мотря ви­біг­ла з сі­ней і по­біг­ла на го­род; за нею піш­ла Кай­да­ши­ха з Ме­лаш­кою, і за жін­ка­ми піш­ли чо­ло­ві­ки. Мот­ря роз­пе­ре­за­лась і по­ча­ла мі­ря­ти го­род по­ясом: впо­пе­рек Лав­рі­но­ва по­ло­ви­на вий­шла більша на два по­яси.

- А що, чия прав­да?

- Як ти мі­ряєш? Під­ду­ри ко­го дур­ні­шо­го, а не ме­не,- крик­ну­ла Кай­да­ши­ха,- свою по­ло­ви­ну мі­ря­ла, то на­тя­гу­ва­ла, аж по­яс лу­щав, а Лав­рі­но­ву по­ло­ви­ну мі­ря­ла, то аж по­яс брав­ся. Геть, по­га­на! Дай я са­ма пе­ре­мі­ряю з Ме­лаш­кою.

Кайдашиха пе­ре­мі­ря­ла весь го­род упо­пе­рек,- і знов обид­ві по­ло­ви­ни бу­ли од­на­ко­ві.

- А що, чия те­пер прав­да! - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха.- Ти мі­ряєш со­бі, то на­тя­гуєш, а чу­жо­му мі­ряєш, то стя­гуєш. Ти б лю­дей со­ро­ми­лась! То­бі тільки б си­ді­ти з жи­дів­ка­ми в крам­ни­цях та об­ду­рю­ва­ти на ар­ши­ні лю­дей.

- Це який­сь жі­но­чий са­жень ви­га­да­ла Мот­ря, що стя­гується й роз­тя­гується, як ко­му тре­ба,- ска­зав нас­міш­ку­ва­то Лав­рін.

- А отой рі­жок, що в бу­зи­ну ввіг­нав­ся, яким саж­нем бу­деш мі­ря­ти? Не бійсь, ме­ні не од­да­си? - ска­за­ла Мот­ря.

- То од­ку­си йо­го зу­ба­ми! А де ж йо­го діть, ко­ли він виг­нав­ся на ву­ли­цю,- ска­за­ла Ме­лаш­ка.

Мотря бу­ла сер­ди­та, що вий­шло не так, як во­на хо­ті­ла. Во­на при­че­пи­лась до Лав­рі­на за батьківську спад­щи­ну.

- Чом же ви не роз­ді­ли­ли па­сі­ки? - ска­за­ла во­на.- Ад­же ж па­сі­ка батько­ва! Га­ра­що все за­гар­ба­ли со­бі в ру­ки! На Лав­рі­но­вій по­ло­ви­ні в сад­ку більше дво­ма гру­ша­ми і од­нією яб­лу­нею.

- А ти вже й по­лі­чи­ла? - спи­тав Лав­рін.

- Авжеж по­лі­чи­ла, і своїм не пос­туп­люсь. Са­док не твій, а батьківський,- ска­за­ла Мот­ря.

- То пе­ре­са­ди на свою по­ло­ви­ну! - крик­нув Лав­рін.

- Який їх чорт по­ду­жає пе­ре­са­дить! Пе­ре­са­диш, то під­ве­ре­диш­ся,- ска­за­ла Мот­ря.

- О, під­ве­ре­диш­ся, Мот­ре, ко­ли Кар­по не по­мо­же,- ска­зав, смі­ючись, Лав­рін.

- Вже хоч і під­ве­ред­жусь, чи ні, а та­ки сво­го до­ка­жу,- гук­ну­ла Мот­ря і вда­ри­ла ку­ла­ком об ку­лак,- хо­дім лиш за­раз у во­лость, не­хай нас во­лость роз­су­дить, а не ти з свек­ру­хою. Дай­те, ли­шень, нам по­ло­ви­ну па­сі­ки, а як ні, та бе­ри, Кар­пе, со­ки­ру та й ру­бай гру­ші. Я вам сво­го не по­да­рую,- кри­ча­ла, аж си­ча­ла Мот­ря.

- Та по­ди­вись, ли­шень, на твоїй по­ло­ви­ні все ста­рі гру­ші, а на моїй - ще­пи! - ска­зав Лав­рін.

- Мотря ка­же прав­ду: ви нам дай­те по­ло­ви­ну па­сі­ки, по­ло­ви­ну овець та сви­ней,- ска­зав Кар­по.

- Овва, який ро­зум­ний! За­бе­ри ще по­ло­ви­ну ко­тів та со­бак! - кри­ча­ла Кай­да­ши­ха.- А батька хто лу­пив у тру­ди? Лав­рін хоч батька не бив.

- Не бив, тільки не слу­хав! - ска­зав спо­кій­но Кар­по.

- А ти за­був, що я ще жи­ву на сві­ті? І я маю якесь пра­во на батько­ве доб­ро. Ти ла­ден, ма­буть, ме­не жи­вою в зем­лю за­ко­па­ти! - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха.- Ти хо­чеш з своєю Мот­рею ме­не, си­ро­ту, скрив­дить? Ні, Кар­пе, не­хай нас гро­ма­да роз­су­дить!

- Як гро­ма­да, то й гро­ма­да! Хо­дім в во­лость, бо я своєю част­кою не пос­туп­люсь,- ска­зав Кар­по.

Карпо з Лав­рі­ном та з Кай­да­ши­хою піш­ли в во­лость, а Мот­ря з Ме­лаш­кою зос­та­лись у дво­рі ко­ло во­лос­ті.

Волость при­су­ди­ла Лав­рі­но­ві та ма­те­рі батьківське доб­ро, бо Кар­по вже заб­рав свою част­ку ще за жи­вот­тя батька. Як по­чу­ла це Мот­ря, то тро­хи не скру­ти­лась і на­ро­би­ла кри­ку під во­лос­тю.

Од то­го ча­су між Кай­да­шен­ка­ми й їх жін­ка­ми не бу­ло ми­ру й ла­ду. Кар­по й Мот­ря по­сер­ди­лись з Лав­рі­ном та з Кай­да­ши­хою і пе­рес­та­ли за­хо­дить до їх у ха­ту.

- А що, Мот­ре, виг­ра­ла? Здоб­рій тим, що то­бі во­лость при­су­ди­ла,- драж­ни­лась ста­ра Кай­да­ши­ха з Мот­рею.

- Дражніть уже, драж­ніть, як ту со­ба­ку,- го­во­ри­ла Мот­ря і тро­хи не пла­ка­ла от злос­ті.

Обидві сім’ї нас­то­ро­чи­лись од­на про­ти дру­гої, як два пів­ні, лад­ні ки­ну­тись один на дру­го­го. Тре­ба бу­ло од­нієї іс­кор­ки, щоб схо­пи­лась по­же­жа. Та іс­кор­ка не­за­ба­ром впа­ла по­пе­рек усього на сміт­тя.

Раз уран­ці Ме­лаш­ка ви­ме­ла ха­ту й по­ло­ви­ну сі­ней, об­ме­ла ко­ло своєї призьби, зме­ла до по­ро­га та й піш­ла в ха­ту за ря­дю­гою, щоб ви­нес­ти сміт­тя на сміт­ник. Са­ме то­ді Мот­ря ви­біг­ла з сі­ней і вгля­ді­ла ко­ло по­ро­га сміт­тя. Сміт­тя бу­ло під­ме­те­не аж під Мот­ри­ну призьбу.

- Доки я бу­ду тер­пі­ти од тієї іро­до­вої Ме­лаш­ки! - крик­ну­ла Мот­ря на весь двір; во­на вхо­пи­ла дер­ка­ча та й роз­ки­да­ла сміт­тя по­під Лав­рі­но­вою призьбою.

Мелашка вий­шла з ха­ти з ряд­ни­ною. Ко­ли гля­не во­на, сміт­тя роз­ки­да­не геть по­під її призьбою й по призьбі.

- Хто це по­роз­ки­дав сміт­тя? - спи­та­ла Ме­лаш­ка в Мот­рі.

- Я роз­ки­да­ла: не ме­ти сво­го сміт­тя під мою призьбу, бо я те­бе ним ко­лись на­го­дую,- ска­за­ла з зліс­тю Мот­ря.

- А зась! Не діж­деш ти ме­не сміт­тям го­ду­ва­ти. На­го­дуй сво­го Кар­па,- ска­за­ла Ме­лаш­ка і по­ча­ла змі­та­ти сміт­тя до­ку­пи до по­ро­га.

- Не ме­ти до по­ро­га, бо ме­ні тре­ба че­рез по­ріг хо­ди­ти! - ляс­ну­ла Мот­ря.

- Авжеж, ве­ли­ка па­ні. По­ка­ляєш, кня­ги­не, зо­ло­ті під­ків­ки,- ска­за­ла Ме­лаш­ка.

- Не ме­ти до по­ро­га, бо візьму те­бе за шию, як кіш­ку, та на­тов­чу мор­дою в сміт­тя, щоб уд­ру­ге так не ро­би­ла,- ска­за­ла Мот­ря.

Мотрині сло­ва бу­ли ду­же до­кір­ли­ві. Ме­лаш­ка спа­лах­ну­ла од со­ро­му.

- А, ти, пас­ку­до! То ти смієш ме­ні та­ке го­во­ри­ти? Хі­ба ти моя свек­ру­ха? Ти ду­маєш, що я то­бі мов­ча­ти­му? - розк­ри­ча­ла­ся Ме­лаш­ка.- То ти ме­не вчиш, як ма­лу ди­ти­ну? Ось то­бі, ось то­бі!

І Ме­лаш­ка під­ки­да­ла сміт­тя дер­ка­чем на Мот­ри­ну призьбу, на сі­ни, на вік­на, аж шиб­ки в вік­нах дзве­ні­ли, а що бу­ло мок­ре, те поп­рис­та­ва­ло до сті­ни.

Мотря гля­ну­ла й ро­та роз­зя­ви­ла. Во­на не спо­ді­ва­лась од Ме­лаш­ки та­кої смі­ли­вос­ті й спо­чат­ку не зна­ла, що ка­за­ти.

- То це ти так! То це та, що од свек­ру­хи вті­ка­ла?

- Ти ме­ні не свек­ру­ха, а я то­бі не не­віст­ка. Я од те­бе не вті­ка­ти­му і мов­чать то­бі не бу­ду. Ось то­бі на, ось то­бі на!

Деркач свис­тів, як шу­лі­ка в по­віт­рі, у Ме­лаш­чи­них ру­ках, а шиб­ки аж дзенька­ли. Мот­ря ки­ну­лась до Ме­лаш­ки та й по­ча­ла ви­ди­ра­ти дер­ка­ча з рук. Ме­лаш­ка бу­ла слаб­кі­ша і ви­пус­ти­ла йо­го з рук. Мот­ря за­мах­ну­лась на неї дер­ка­чем. Кар­по си­дів у ха­ті, по­чув, що в вік­на щось по­ро­щить. Йо­му зда­лось, що в вік­на б’є град.

«Що це за ди­во! Не­бо яс­не, а в вік­на по­ро­щить град»,- по­ду­мав він.

- Гвалт! Гвалт! - зак­ри­ча­ла Ме­лаш­ка.- Яко­го ти дідька чіп­ляєшся до ме­не, са­та­но?!

З ха­ти ви­біг­ла Кай­да­ши­ха прос­то од пе­чі з ко­чер­гою в ру­ках. Во­на вгля­ді­ла, що Мот­ря під­ня­ла дер­кач уго­ру і лад­на впе­рі­щи­ти Ме­лаш­ку, і мах­ну­ла на Мот­рю ко­чер­гою. Мот­ря одс­ко­чи­ла од призьби, ко­чер­га пот­ра­пи­ла в Мот­ри­не вік­но. Шиб­ка дзенькну­ла, а дріб­не скло по­си­па­лось на призьбу.

З ха­ти ви­біг Кар­по, а за ним Лав­рін. Три мо­ло­ди­ці вче­пи­лись до ко­чер­ги та до дер­ка­ча, кри­ча­ли, тяг­лись, сі­па­ли ті при­чан­да­ли на всі бо­ки. Дер­кач ро­зір­вав­ся. Нех­во­рощ по­си­па­лась з дер­ка­ча, не­на­че пір’я з гус­ки. Чо­ло­ві­ки роз­бо­ро­ни­ли жі­нок і ро­зіг­на­ли їх.

- Одривай ха­ту! Не бу­ду я з ва­ми жи­ти че­рез сі­ни, хоч би ма­ла отут про­пас­ти! - ре­пе­ту­ва­ла Мот­ря.- Бе­ри, Кар­пе, со­ки­ру, та за­раз од­ри­вай ха­ту, а як ти не хо­чеш, то я са­ма візьму со­ки­ру та й за­ход­жусь ко­ло ха­ти.

- Чи ви по­ка­зи­лись, чи зна­віс­ні­ли? - го­во­рив Кар­по.- Хто це роз­бив вік­но?

- Твоя ма­ти! Це вже піш­ло­ся на­че з Пет­ро­во­го дня! Од­на об­пас­ку­ди­ла ме­ні сті­ни, дру­га вік­на по­би­ла. Ось то­бі за те! Ось то­бі! - крик­ну­ла Мот­ря й по­ча­ла ха­пать ру­кою з ка­лю­жі грязь і ки­да­ти на Ме­лаш­чи­ну ха­ту. Бі­ла сті­на ста­ла ря­ба, не­на­че її об­сі­ли жу­ки та гед­зі.

- Бий те­бе си­ла бо­жа! Не ки­дай, бо я то­бі го­ло­ву про­ва­лю ко­чер­гою,- крик­ну­ла Кай­да­ши­ха й пог­на­лась за Мот­рею. Мот­ря втек­ла за при­чі­лок, виг­ля­да­ла з-за вуг­ла й ре­пе­ту­ва­ла та кля­ла Кай­да­ши­ху.

- Лавріне! Од­ри­вай їх ха­ту. Про ме­не, не­хай Мот­ря йде жи­ти під три чор­ти або під греб­лю; я з нею зро­ду-ві­ку не бу­ду жить під од­нією пок­рів­лею,- кри­ча­ла Кай­да­ши­ха.

- Карпе! Од­ри­вай ха­ту, бо я під­па­лю й їх, і се­бе та й на Си­бір пі­ду,- кри­ча­ла Мот­ря.

- Лавріне! Од­ри­вай їх ха­ту, бо я лад­на й до су­сід виб­ра­тись. За­раз пі­ду в во­лость, та не­хай гро­ма­да зій­деться та роз­ки­дає їх ха­ту,- кри­ча­ла Кай­да­ши­ха.

З ти­ми сло­ва­ми Кай­да­ши­ха на­ки­ну­ла сви­ту та й по­біг­ла в во­лость по­зи­ва­ти Мот­рю та Кар­па. Во­лос­ний пок­ли­кав Кар­па на суд. Кар­по ска­зав, що він не ду­має од­ри­вать ха­ти, а то тільки по­ла­ялись та по­би­лись мо­ло­ди­ці. Во­лос­ний виг­нав Кай­да­ши­ху з ха­ти. Слід­ком за Кай­да­ши­хою при­біг­ла в во­лость Мот­ря й по­ча­ла роз­ка­зу­ва­ти, по­чи­на­ючи од сміт­тя. Во­лос­ний слу­хав, слу­хав та й плю­нув.

- Ідіть ви со­бі ік не­чис­тій ма­те­рі та, про ме­не, по­ви­би­вай­те й очі, не тільки вік­на,- ска­зав во­лос­ний та й пі­шов у кім­на­ту, ще й две­рі при­чи­нив.

Того ж та­ки ве­чо­ра Кай­да­ши­ха по­ве­че­ря­ла з дітьми і вже ла­го­ди­лась ля­гать спа­ти. Ко­ли чує во­на - на го­ри­щі за­кир­ка­ли в сі­да­лі ку­ри, зак­ри­ча­ли й ки­ну­лись з сі­да­ла.

- Ой, тхір на го­ри­щі! - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- Може, зло­дю­га ла­зить,- ска­зав Лав­рін. Кай­да­ши­ха вхо­пи­ла лам­пу і вис­ко­чи­ла в сі­ни; за нею вис­ко­чи­ли в сі­ни Лав­рін та Ме­лаш­ка.

В сі­нях бу­ло яс­но. Хтось ла­зив на го­ри­щі з світ­лом.

- Хто там ла­зить? - гук­нув Лав­рін.

З го­ри­ща ніх­то не об­зи­вав­ся, тільки од­на кур­ка кир­ка­ла на все гор­ло, не­на­че її хто ду­шив. Лав­рін вис­ко­чив на дра­би­ну й заг­ля­нув на го­ри­ще. Там сто­яла Мот­ря з кур­кою в ру­ках.

- Якого ти не­чис­то­го по­ло­хаєш на­ших ку­рей! - крик­нув Лав­рін, сто­ячи на щаб­лі.

- Хіба ти не ба­чиш? Свою кур­ку впій­ма­ла на ва­шо­му сі­да­лі.

- Хіба ж ми про­си­ли твою кур­ку на на­ше сі­да­ло? - гук­нув Лав­рін.- Чи шап­ку пе­ред нею здій­ма­ли, чи що?

- Верни, ли­шень, ме­ні яй­ця, бо моя чор­на кур­ка вже дав­но не­сеться на твоєму го­ри­щі.

Мотря ла­зи­ла по го­ри­щі та зби­ра­ла по гніз­дах яй­ця. Спо­ло­ха­ні слі­пі ку­ри ки­да­лись по го­ри­щі, па­да­ли в сі­ни на світ.

- Ой бо­же мій! Це не Мот­ря, а бен­дерська чу­ма. Во­на ме­не з сві­ту зже­не! - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха.- Ще ха­ту під­па­лить лам­пою. По­ка­рав ме­не то­бою гос­подь, та вже й не знаю за що!

- Мабуть, за ва­шу доб­рість,- обіз­ва­лась Мот­ря з го­ри­ща й спус­ти­ла з го­ри­ща на ща­бель здо­ро­ву но­гу з товс­тою лит­кою.

Одна кур­ка впа­ла з го­ри­ща й по­га­си­ла світ­ло. В сі­нях ста­ло по­но­чі. Лав­рін сто­яв, сп’явшись на дра­би­ну. Мот­ря штовх­ну­ла йо­го п’ятою в зу­би. Він сплю­нув у сі­ни. Мот­ря штовх­ну­ла йо­го по но­сі дру­гою п’ятою. Га­ря­ча лит­ка по­су­ну­лась по йо­го ли­ці. Мот­ря лад­на бу­ла сіс­ти йо­му на го­ло­ву.

- Куди ти су­неш­ся на мою го­ло­ву! - крик­нув Лав­рін і по­чав тряс­ти дра­би­ну.- Не лізь, бо я те­бе ся­ка-та­ка ду­ше, ски­ну з дра­би­ни!

Лаврін ско­чив у сі­ни і по­чав хи­тать дра­би­ну. Дра­би­на сту­ка­ла об сті­ну.

- Скинь її з дра­би­ни до­до­лу, не­хай со­бі го­ло­ву скру­тить, щоб зна­ла, як ла­зи­ти на на­ше го­ри­ще,- кри­ча­ла в тем­них сі­нях Кай­да­ши­ха.

Лаврін прий­няв дра­би­ну. Мот­ря по­вис­ла на сті­ні. По­ло­ви­на Мот­рі те­лі­па­лась на сті­ні, а дру­га по­ло­ви­на вче­пи­лась у бан­ти­ну, як кіш­ка, од­нією ру­кою та лік­тем дру­гої ру­ки. Мот­ря дер­жа­ла в ру­ці кур­ку й не хо­ті­ла її пус­ка­ти, а в па­зу­сі у неї бу­ли яй­ця, ду­же де­лі­кат­ний крам. Мот­ря бо­ялась на­ро­бить в па­зу­сі яєчні, дер­жа­лась за бан­ти­ну й ні­як не мог­ла ви­дер­тись на­зад на го­ри­ще. Ниж­ча по­ло­ви­на тяг­ла її вниз.

- Ой, ли­шеч­ко, ой, упа­ду, ой-ой-ой, гвалт!..- за­ре­пе­ту­ва­ла Мот­ря не своїм го­ло­сом.

Од гвал­ту Кар­по не вси­дів у ха­ті й вис­ко­чив у сі­ни з світ­лом. Лав­рін сто­яв се­ред сі­ней з дра­би­ною. Мот­ря те­лі­па­лась на сті­ні, не­на­че па­вук на па­ву­ти­ні.

- Драбиною її пле­щи, та доб­ре! - кри­ча­ла Кай­да­ши­ха.- Не­хай не зби­рає яєць на на­шо­му го­ри­щі!

Кайдашиха ки­ну­лась до дра­би­ни й бу­ла б справ­ді по­час­ту­ва­ла ниж­чу по­ло­ви­ну Мот­рі дра­би­ною, але Кар­по вид­рав дра­би­ну в Лав­рі­на, пхнув ма­тір так, що во­на тро­хи не пе­ре­ки­ну­лась, і підс­та­вив дра­би­ну під Мот­рю. Во­на зліз­ла до­до­лу з кур­кою в ру­ках.

- Оддай ме­ні яй­ця, зло­дій­ко! На­що ти пок­ра­ла на­ші яй­ця? - ре­пе­ту­ва­ла Ме­лаш­ка.

- Це моя кур­ка на­нес­ла,- го­во­ри­ла Мот­ря, вті­ка­ючи в свою ха­ту.

- А хі­ба ж твоя кур­ка їх поз­на­чи­ла, чи що? Як не вер­неш яєць, я пі­ду в во­лость,- го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха.

- Про ме­не, йдіть і за во­лость,- кри­ча­ла Мот­ря з своєї ха­ти, ви­ти­ра­ючи ган­чір­кою яєчню в па­зу­сі.

Мелашка зас­ві­ти­ла світ­ло, по­ло­ви­ла в сі­нях свої ку­ри й по­ви­ки­да­ла їх на го­ри­ще. В обох ха­тах ще дов­го бу­ло чу­ти крик. Той крик сти­хав по­ма­леньку, як хви­ля на во­ді піс­ля віт­ру, до­ки зов­сім не за­тих.

- Одривай ха­ту од цих злид­нів! - го­во­ри­ла Мот­ря в своїй ха­ті Кар­по­ві.

- Чи ти зду­рі­ла, чи що? Не­на­че ха­ту одір­ва­ти так лег­ко, як шма­ток хлі­ба одк­ра­ять? Ти не знаєш, що то бу­де кош­ту­вать.

- Що б там не кош­ту­ва­ло, од­ри­вай, а ні, я са­ма одір­ву,- го­во­ри­ла Мот­ря.

- Ану, ну, спро­буй! Оце ви­га­да­ла та­ке, що й ку­пи не дер­житься.

Одначе швид­ко піс­ля то­го Кар­по по­ба­чив, що Мот­ря го­во­ри­ла та­ке, що дер­жа­лось ку­пи.

На дру­гий день Кай­да­ши­ха приб­ра­лась і піш­ла до свя­ще­ни­ка жа­лі­тись на Мот­рю. Ва­на роз­ка­за­ла все ді­ло не так свя­ще­ни­ко­ві, як ма­туш­ці. Ма­туш­ка да­ла ба­би­ним ону­кам кор­жи­ків та буб­ли­ків, пе­че­них з са­ха­ром. Кай­да­ши­ха при­нес­ла ті гос­тин­ці, роз­да­ла Ме­ла­щи­ним ді­тям. Мот­ри­ні ді­ти по­чу­ли но­сом гос­тин­ці й по­ви­бі­га­ли в сі­ни. Кай­да­ши­ха роз­да­ла й їм по буб­ли­ко­ві.

- Не бе­ріть од ба­би гос­тин­ця, бо во­на зло­дій­ка,- крик­ну­ла Мот­ря з своєї ха­ти.

Діти заб­ра­ли гос­тин­ці та й да­вай ма­ха­ти ру­че­ня­та­ми на ба­бу та про­мов­лять ті сло­ва, що їм до­во­ди­лось не раз чу­ти од ма­те­рі.

- Баба по­га­на, ба­ба зло­дій­ка! - ле­пе­та­ли ді­ти.

- А гос­тин­ця взя­ли од ба­би, ще й ба­бу лаєте,- ска­за­ла Кай­да­ши­ха і зап­ла­ка­ла.

Мотря вис­ко­чи­ла з ха­ти, по­одн­іма­ла од ді­тей буб­ли­ки та й ки­ну­ла со­ба­кам.

- Чи ти лю­ди­на, чи ти зві­рю­ка,- ска­за­ла Кай­да­ши­ха, вти­ра­ючи сльози.

Того-таки дня Мот­рин стар­ший хло­пець на­пив­ся з Ме­ла­щи­но­го кух­ля во­ди ко­ло Ме­ла­щи­ної діж­ки, бо в сі­нях сто­яло дві діж­ки з во­дою: Мот­ри­на по один бік, Ме­ла­щи­на по дру­гий. Ма­лий хло­пець, не роз­би­ра­ючи ма­те­ри­но­го пог­ля­ду на пра­во влас­нос­ті, вхо­пив ку­холь з тієї діж­ки, що сто­яла до йо­го ближ­че, але якось не вдер­жав кух­ля в ру­ках, упус­тив та й роз­бив.

Кайдашиха вис­ко­чи­ла з ха­ти і на­ро­би­ла га­ла­су.

- Бач, іро­до­ва ду­ше, вчи­ла ді­тей ме­не ла­яти, а твої ді­ти ме­ні шко­ду роб­лять,- крик­ну­ла Кай­да­ши­ха до Мот­рі в две­рі,- іди, ли­шень, сю­ди та по­ди­вись!

Мотря ви­біг­ла з ха­ти й по­ди­ви­лась. Че­реп­ки ле­жа­ли да­лі, а хло­пець сто­яв, за­су­нув­ши пальці в рот і схи­лив­ши вин­ну го­ло­ву.

Кайдашиха, не­дов­го ду­мав­ши, вхо­пи­ла ку­холь з Мот­ри­ної діж­ки та - хрьоп ним об зем­лю.

- Оце чорт йо­го й ви­дав. Ста­ре як ма­ле! Зов­сім ба­ба з глуз­ду з’їха­ла. Що вам ди­ти­на за­по­ді­яла? - крик­ну­ла Мот­ря.

- Твої ді­ти та­кі змі­юки, як і ти. Нап­ло­ди­ла вов­че­нят, то не пус­кай їх до моєї діж­ки.

- То схо­вай­те свою діж­ку в па­зу­ху, а кух­ля ме­ні ку­піть, бо ви не ди­ти­на,- ска­за­ла Мот­ря.

- Овва! Га­ра­що роз­пус­ти­ла своїх ді­тей, як зінських ще­нят. Не діж­деш.- ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- Коли так, то й я вам од­дя­чу! - ска­за­ла Мот­ря.

При тих сло­вам во­на по­біг­ла в Лав­рі­но­ву ха­ту, вхо­пи­ла з по­ли­ці горш­ка і хрьопну­ла ним об зем­лю. Ме­лаш­ка і Лав­рін тільки ро­ти по­роз­зяв­ля­ли. Мот­ря ви­біг­ла з ха­ти. Ме­лаш­ка за нею.

- Коли так, то й я зу­гар­на до мос­ковської за­ку­ції,- зак­ри­ча­ла Кай­да­ши­ха і як не­са­мо­ви­та вбіг­ла в Мот­ри­ну ха­ту, вхо­пи­ла з при­піч­ка здо­ро­ву ма­кіт­ру та - хрьоп нею об зем­лю.

Карпо схо­пив­ся з ла­ви. Йо­му зда­ло­ся, що ма­ти збо­же­во­лі­ла.

- О, сто­над­цять чор­тів вам з Ме­лаш­кою ра­зом! За та­ку ма­кіт­ру я знаю як вам од­дя­чи­ти! - зак­ри­ча­ла Мот­ря, блі­да, як віск. Во­на вско­чи­ла в Лав­рі­но­ву ха­ту, вхо­пи­ла ко­чер­гу та й свис­ну­ла нею по ку­пі горш­ків, що сох­ли на ла­ві. Горш­ки зас­тог­на­ли; че­реп­ки по­си­па­лись до­до­лу.

Кайдашиха, не­дов­го ду­мав­ши, вхо­пи­ла ко­чер­гу, Ме­лаш­ка вхо­пи­ла ро­га­ча та в Мот­ри­ну ха­ту! Кай­да­ши­ха лу­пи­ла ко­чер­гою горш­ки на по­ли­ці, Ме­лаш­ка час­ту­ва­ла мис­ки ро­га­чем на мис­ни­ку. Горш­ки си­па­лись з по­ли­ці, як яб­лу­ка з яб­лу­ні, не­на­че зем­ля тряс­ла­ся.

Кайдашенки так зди­ву­ва­лись, що їм зда­ло­ся, що мо­ло­ди­ці зов­сім по­ка­зи­лись. Лав­рі­но­ві спа­ла на ум дум­ка, чи не по­ку­са­ла ча­сом ма­те­рі ска­же­на со­ба­ка. В Кар­па бу­ла та­ка са­ма дум­ка. Йо­му зда­лось, що до Мот­рі вже прис­ту­пає. Але гля­ну­ли во­ни, що з по­ли­ці сип­ляться горш­ки, а з мис­ни­ка мис­ки, та да­вай обо­ро­нять по­ли­цю та мис­ник. Кар­по на­си­лу по­бо­ров ма­тір і од­няв од неї ко­чер­гу. Лав­рін вис­мик­нув з Ме­ла­щи­них рук ро­га­ча і спас жи­вот­тя трьом по­лу­мис­кам.

Всі три мо­ло­ди­ці на­си­лу ди­ха­ли. Во­ни ра­зом ве­ре­ща­ли, гвал­ту­ва­ли, ла­ялись. Кле­кіт у ха­ті був та­кий, що не мож­на бу­ло ні­чо­го ро­зіб­ра­ти.

- Ти - змія лю­та, а не свек­ру­ха! - кри­ча­ла Мот­ря.- Бу­ду я чор­то­ва доч­ка, ко­ли не ро­зіб’ю то­бі ко­чер­гою го­ло­ви.

- Хто? Ти? Ме­ні? Своїй ма­те­рі? - си­ча­ла Кай­да­ши­ха.- Кар­пе! ти чуєш, що твоя Мот­рунька го­во­рить на ме­не? То це ти та­ке го­во­риш ме­ні, своїй ма­те­рі? Кар­пе, візьми вірьовку та по­вісь її за­раз у сі­нях на бан­ти­ні, бо як не по­ві­сиш, то я їй са­ма смерть за­по­дію.

- Карпе, візьми на­ли­га­ча та прив’яжи на три дні свою ма­тір се­ред ви­го­ну ко­ло стов­па, мов ска­же­ну со­ба­ку, не­хай на неї три дні со­ба­ки бре­шуть, не­хай на неї три дні вся гро­ма­да плює! Во­на ме­не або от­руїть, або за­ру­бає,- ве­ре­ща­ла Мот­ря.

- Що ти ка­жеш? Щоб ме­не мій син, моя кров, та прив’язав на­ли­га­чем се­ред ви­го­ну на сміх лю­дям? - си­ча­ла Кай­да­ши­ха.- Ось я візьму міш­ка та нап­ну то­бі на го­ло­ву мов ска­же­ній со­ба­ці, бо ти нас усіх пе­ре­ку­саєш.

Кайдашиха ви­тяг­ла з-під ла­ви по­рожнього міш­ка й ки­ну­лась до Мот­рі.

Карпо тільки очі вит­рі­щив і не знав, ко­го слу­хать: чи ві­ша­ти жін­ку, чи прив’язу­ва­ти на­ли­га­чем ма­тір.

- Ти зло­дій­ка! Ти пок­ра­ла в нас яй­ця! - кри­ча­ла Кай­да­ши­ха й ки­ну­лась до Мот­рі з міш­ком у ру­ках.

- Брешеш, не до­ка­жеш! Ти са­ма зло­дю­га, бо обк­ра­да­ла ме­не, мою пра­цю ці­лий рік. Я на те­бе ро­би­ла, як на па­на пан­щи­ну,- кри­ча­ла Мот­ря.

- А чом же ти ме­не не ки­да­ла, ко­ли то­бі бу­ло в ме­не по­га­но? - пи­ща­ла Кай­да­ши­ха.- Чом те­бе чор­ти не по­нес­ли на Бас­са­ра­бію або за гра­ни­цю?

- Овва, че­рез та­ке пас­кудст­во та оце ті­ка­ла б за гра­ни­цю! Ті­кай са­ма хоч під шум, під греб­лю! - гвал­ту­ва­ла Мот­ря.- Ти зло­дю­га, ти відьма!

- Хто? Я? Я відьма? Я зло­дю­га? - си­ча­ла Кай­да­ши­ха.- Ось то­бі на!

Кайдашиха тик­ну­ла Мот­рі ду­лю й не пот­ра­пи­ла в ніс, та в око. Мот­ря вхо­пи­ла дер­ка­ча і су­ну­ла дер­жал­ном Кай­да­ши­сі прос­то ме­жи очі.

- Ой ли­шеч­ко! Ви­ко­ло­ла прок­ля­та змі­юка ме­ні око! - зап­ла­ка­ла Кай­да­ши­ха і вхо­пи­лась за пра­ве око.

В неї з ока по­тек­ла кров. Лав­рін та Ме­лаш­ка по­ба­чи­ли кров і роз­лю­ту­ва­лись. Во­ни ки­ну­лись обо­ро­нять ма­тір. Лав­рін пхнув Мот­рю. Мот­ря да­ла стор­ча­ка на ла­ву. Кар­по ки­нув­ся обо­ро­ня­ти Мот­рю і пхнув Лав­рі­на. Лав­рін уда­рив­ся об мис­ник. Три по­лу­мис­ки, за­хи­ще­ні Лав­рі­ном од наг­лої смер­ті, по­си­па­лись йо­му на го­ло­ву.

- Одривай, Кар­пе, ха­ту, бо я те­бе по­ки­ну з твоєю прок­ля­тою ма­тір’ю, з твоїм іро­до­вим код­лом! - ре­пе­ту­ва­ла Мот­ря.

- У во­лость її, роз­би­ша­ку! В тюр­му її! Од­ри­вай, Лав­рі­не, їх ха­ту, бо я са­ма по­лі­зу та бу­ду зри­ва­ти ку­ли­ки.

Лаврін і справ­ді роз­лю­ту­вав­ся. Він ухо­пив дра­би­ну, прис­та­вив до стрі­хи, вис­ко­чив на пок­рів­лю й по­чав зри­ва­ти ку­ли­ки з Кар­по­вої ха­ти. Ку­ли­ки си­па­лись на зем­лю. На ха­ті заб­ли­ща­ли крок­ви й ла­ти, на­че су­хі реб­ра. Тим ча­сом Кай­да­ши­ха зу­мис­не роз­ма­за­ла кров по всьому ви­ду, за­ма­за­ла в кров па­зу­ху, по­вис­ми­ку­ва­ла з-під очіп­ка во­лос­ся та й по­біг­ла до свя­ще­ни­ка, а по­тім у во­лость і на­ро­би­ла там гвал­ту.

- Ой бо­же мій! Дзво­ніть в усі дзво­ни! Кар­по з Мот­рею вби­ли Лав­рі­на, вби­ли Ме­лаш­ку, вби­ли й ме­не! Ря­туй­те, хто в бо­га ві­рує! - кри­ча­ла не своїм го­ло­сом Кай­да­ши­ха в во­лос­ті.- Скли­кай­те гро­ма­ду та за­раз, за­раз!

Волосний і пи­сар, по­ба­чив­ши пок­ри­вав­ле­ну Кай­да­ши­ху, по­ля­ка­лись і по­біг­ли до Кай­да­шен­ків. За ни­ми біг­ла Кай­да­ши­ха та га­ла­су­ва­ла на все се­ло. Во­лос­ний з пи­са­рем при­біг­ла в двір і вгля­ді­ли жи­во­го Лав­рі­на, кот­рий си­дів на ха­ті та зри­вав ку­ли­ки. З ха­ти ви­біг­ла Ме­лаш­ка, здо­ро­ва й жи­ва, а за нею Мот­ря.

- Рятуйте ме­не! - го­ло­си­ла Мот­ря.- Як ме­не знай­дуть за­ру­ба­ну со­ки­рою, то не­хай уся гро­ма­да знає, що ме­не за­ру­ба­ла свек­ру­ха! Ря­туй­те, хто в бо­га ві­рує!

- Чого це ти, на­віс­на, кри­чиш? - спи­тав го­ло­ва.- Ад­же ж ти жи­ва.

- Рятуйте ме­не, во­на ме­не вже вби­ла! - ре­пе­ту­ва­ла Кай­да­ши­ха.

- Чи ви по­ка­зи­лись, чи що? - ска­зав пи­сар.- Бі­гає по дво­рі й кри­чить, що її вже вби­ли. Що тут у вас скоїлось?

- Ось що скоїлось! - ткну­ла пальцем на око Кай­да­ши­ха.

- А ти що ро­биш ото на ха­ті? - гук­нув го­ло­ва до Лав­рі­на.- За­раз ме­ні злазь та да­вай од­віт пе­ред на­ми.

- Не злі­зу, до­ки не одір­ву Кар­по­вої ха­ти,- го­во­рив Лав­рін і швир­го­нув ку­ли­ком во­лос­но­му на го­ло­ву.

- Якого ти не­чис­то­го ки­даєшся ку­ли­ка­ми? За­раз ме­ні злазь, а то я по­лі­зу та сам те­бе стяг­ну, та всип­лю то­бі сот­ню рі­зок,- кри­чав во­лос­ний.

Лаврін тро­хи про­хо­лов, зір­вав­ши пів­сот­ні ку­ли­ків, і зліз до­до­лу. Во­лос­ний з пи­са­рем піш­ли в ха­ту: в Лав­рі­но­вій і в Кар­по­вій ха­ті ва­ля­лись ку­па­ми че­реп­ки.

З ха­ти по­ви­бі­га­ли ді­ти, вгля­ді­ли страш­не зак­ри­вав­ле­не ба­би­не ли­це й під­ня­ли гвалт. Со­ба­ки гав­ка­ли на пи­са­ря та на го­ло­ву, аж скиг­ли­ли. З се­ла по­ча­ли збі­га­тись лю­ди. Во­лос­ний з пи­са­рем та з кілько­ма гро­ма­дя­на­ми по­ве­ли в во­лость Кай­да­шен­ків, їх жі­нок та Кай­да­ши­ху. Во­ни на­си­лу розп­лу­та­ли їх спра­ву і при­су­ди­ли Кар­по­ві одір­ва­ти ха­ту й пос­та­ви­ти ок­ро­ми на своєму го­ро­ді, бо Лав­рін, як мен­ший син, мав пра­во зос­таться в батько­вій ха­ті і за те був по­ви­нен до­дер­жать ма­тір до смер­ті. Гро­ма­да при­су­ди­ла роз­ді­ли­ти грунт між Кай­да­шен­ка­ми по­по­ло­ви­ні.

Волосний та­ки по­са­див Мот­рю за ба­би­не око в хо­лод­ну на два дні.

Після та­кої ко­лот­не­чі ста­ра Кай­да­ши­ха зас­лаб­ла. В неї наг­на­ло око, як ку­ря­че яй­це. Око стух­ло, але од то­го ча­су во­на ос­ліп­ла на пра­ве око.

- Господи! Од чо­го це в нас по­ча­ла­ся ко­лот­не­ча в сім’ї? - ка­за­ла Кай­да­ши­ха.- Це во­но не дур­но: це, ма­буть, май­ст­ри зак­ла­да­ли ха­ту не на смерть, а на ко­лот­не­чу.

Кайдашиха на­ду­ма­лась пі­ти до свя­ще­ни­ка й про­си­ти йо­го, щоб він ос­вя­тив ха­ти. Не ска­зав­ши ні­чо­го Лав­рі­но­ві й Кар­по­ві, щоб во­ни ча­сом то­му не спро­ти­ви­лись, Кай­да­ши­ха по­біг­ла до свя­ще­ни­ка й поп­ро­си­ла йо­го ос­вя­тить ха­ти.

Наступав храм в се­ми­горській церк­ві, і мо­ло­ди­ці на се­лі по­ча­ли ма­за­ти ха­ти. Мот­ря як­раз то­го дня по­ліз­ла в піч, щоб її ви­ма­зать.

Кайдашиха прий­шла до­до­му з свя­ще­ни­ком, з ни­ми прий­шов і дяк з па­ла­ма­рем.

Священик пок­ро­пив свя­че­ною во­дою ха­ту й сі­ни. Кай­да­ши­ха про­си­ла йо­го пос­вя­тить і Кар­по­ву ха­ту: їй усе-та­ки шко­да бу­ло си­на.

Кайдашиха од­чи­ни­ла две­рі в Кар­по­ву ха­ту, а там з при­піч­ка те­лі­па­лись но­ги п’ята­ми до­го­ри, пальця­ми вниз. Товс­ті лит­ки стри­мі­ли, на­че дві де­ре­ви­ни. В пе­чі ле­жа­ла Мот­ря.

Священик пок­ро­пив Кар­по­ву ха­ту.

- Нащо ви, ма­мо, свя­ти­те мою ха­ту? Хі­ба я вас про­сив, чи що? - ска­зав ма­те­рі Кар­по.

- На те, щоб твоя жін­ка не би­ла горш­ків та не ви­би­ва­ла очей,- ска­за­ла Кай­да­ши­ха.- На­шу ха­ту май­ст­ри зак­ла­да­ли на твою Мот­рю.

- То свя­тіть, ма­мо, пер­ше се­бе, бо й ви не без­вин­ні: на­би­ли горш­ків уд­вох з Ме­лаш­кою більше од Мот­рі,- ска­зав Кар­по.

- Не жар­туй, си­ну! Ти ще мо­ло­дий. Пам’ятай: у те­бе ді­ти, в те­бе ху­до­ба. Гля­ди, ли­шень…

- Та вже свя­тіть не свя­тіть мою ха­ту, а я її одір­ву та й не бу­ду зак­ла­дать на ко­лот­не­чу,- ска­зав Кар­по і зраз за­хо­див­ся од­ри­ва­ти ха­ту та ста­вить на своєму грун­ті.

Двір був не­ве­ли­кий, а як йо­го роз­ді­ли­ти, то оче­ви­дяч­ки обид­ві по­ло­ви­ни ста­ли ще мен­ші. Ста­ра ха­та сто­яла на ву­ли­цю бо­ком, бо ха­ти в се­лах став­лять вік­на­ми і две­ри­ма на пів­день, а пів­день при­па­дав не на ву­ли­цю. Кар­по пос­та­вив свою ха­ту не­да­леч­ко од Лав­рі­но­вої. Во­на сто­яла до Лав­рі­но­вих две­рей зад­вір­ком. Мотря на­ма­га­лась, щоб Кар­по за­го­ро­див та­кий тин, щоб і пти­ця че­рез йо­го не пе­ре­лі­та­ла. Кар­по му­сив пе­ре­го­ро­дить і двір, і го­род.

- Отак би ти, Кар­пе, дав­но зро­бив, то бу­ли б і горш­ки ці­лі, і в твоєї ма­те­рі очі не по­ви­ла­зи­ли б,- го­во­ри­ла Мот­ря.

Перебули Кай­да­шен­ки зи­му на оп­річ­них дво­рах, і дві сім’ї по­ча­ли пот­ро­ху ми­ри­тись. Спер­шу по­ча­ли за­бі­га­ти з од­нієї ха­ти в дру­гу ді­ти. Їм бай­ду­же бу­ло про батьківську ко­лот­не­чу. За дітьми по­ча­ли за­бі­гать один до дру­го­го батьки для своєї гос­по­дарської спра­ви: то за стру­гом, то за сверд­лом, то за со­ки­рою,- спер­шу в по­віт­ки, а по­тім і в ха­ти, а вже за ни­ми по­ча­ли лю­бенько че­рез тин роз­мов­ля­ти й жін­ки. Тільки Кай­да­ши­ха не хо­ди­ла до Мот­рі: слі­пе око на­ві­ки за­го­ро­ди­ло їй стеж­ку до неї. На Кай­да­ше­вій дав­ній осе­лі по­ві­яло ми­ром. Щоб не бі­га­ти кру­гом че­рез во­ро­та, Кар­по й Лав­рін зро­би­ли в дво­рі че­рез тин пе­ре­лаз.

Мир між бра­та­ми по­міц­ні­шав ще більше зад­ля гос­по­дарської спра­ви, зад­ля спільної ви­го­ди.

Карпо, од­різ­нив­шись, од батька, спо­чат­ку та­ки наб­рав­ся ба­га­то ли­ха, по­ки зіб­рав­ся на своє ха­зяй­ст­во. Він був чо­ло­вік гор­дий, упер­тий, не лю­бив ні­ко­му кла­ня­тись, на­віть рід­но­му батько­ві. В йо­го бу­ла тільки па­ра во­лів, і як йо­му тре­ба бу­ло спря­гаться під плуг, він ні­ко­ли не про­сив во­лів у батька, а на­пи­ту­вав суп­ря­жи­чів між чу­жи­ми людьми. В Лав­рі­на зос­та­лась па­ра батько­вих во­лів. Кар­по спря­гав­ся з Лав­рі­ном, і во­ни вдвох у суп­ря­зі ора­ли по­пе­ре­ду Кар­по­ве по­ле, а по­тім Лав­рі­но­ве. Кар­по хо­див за плу­гом, а Лав­рін був за по­го­ни­ча. Спільна ви­го­да при­си­лу­ва­ла їх по­ма­га­ти один од­но­му в оран­ці, і в сів­бі, і в за­во­лі­ку­ван­ні, і в во­зо­ви­ці.

Саме то­ді піш­ла за­ліз­на до­ро­га з Києва не­да­леч­ко од Се­ми­гор. Се­ля­ни по­ча­ли дер­жа­ти ко­ні і ста­ва­ли під ху­ру во­зить на за­ліз­ну до­ро­гу са­хар з ближ­чих са­ха­рень, бо­рош­но з панських та єврей­ських мли­нів. Кар­по й Лав­рін ку­пи­ли й со­бі по ко­ня­ці. А так як на од­но­му ко­ні да­ле­ко не заїдеш і ба­га­то не за­везш, то во­ни спря­га­лись кіньми під од­ну ху­ру й ді­ли­лись за­ро­біт­ка­ми по­по­ло­ви­ні.

Податі бу­ли ве­ли­кі, пла­та за зем­лю бу­ла чи­ма­ла; і Кар­по й Ла­арін по­ба­чи­ли, що по­ле не нас­та­чить їм гро­шей на по­да­ті, і му­си­ли шу­ка­ти за­ро­біт­ків в осін­ній та зим­ній без­ро­біт­ний час.

Громада в во­лос­ті обіб­ра­ла Кар­па за де­сяцько­го.

- Карпо чо­ло­вік гор­дий та жорс­то­кий, з йо­го бу­де доб­рий сі­па­ка, мо­же, йо­го бо­яти­муться хоч ба­би та мо­ло­ди­ці,- го­во­ри­ла гро­ма­да.

- А мо­же, па­но­ве гро­ма­до, ми обе­ре­мо за де­сяцько­го Мот­рю,- при­ки­нув слів­це один жар­тів­ли­вий чо­ло­вік.

- Не мож­на, во­на по­ви­би­ває всім ба­бам очі,- гук­ну­ли чо­ло­ві­ки, смі­ючись.

Прийшов при­каз з во­лос­ті рів­ня­ти шля­хи, ла­го­дить мос­ти та на­си­пать на баг­нах греб­лі. Кар­по за­га­ду­вав лю­дям на ро­бо­ту і по­пе­ре­ду усього зве­лів ско­пать той ка­пос­ний гор­бик на го­рі, ви­ще од сво­го го­ро­ду, на кот­ро­му йо­го батько по­ла­мав де­сят­ків зо два во­зів.

- Ану, Лав­рі­не, бе­ри зас­ту­па та йди на ро­бо­ту,- за­га­ду­вав Кар­по бра­то­ві.

- Піди ви­же­ни на ро­бо­ту свою Мот­рю,- про­мо­ви­ла ста­ра Кай­да­ши­ха.

- І Мот­рю ви­же­ну. Ви ду­маєте, що по­жа­лію? - го­во­рив Кар­по.

Він і справ­ді му­сив вис­ла­ти на ро­бо­ту й свою Мот­рю. Лю­ди про­ко­па­ли спуск нав­ко­си, так як ко­лись ра­див ста­рий по­кій­ний Кай­даш, ще й гор­бик мо­ло­ди­ці знес­ли в при­по­лах під Кар­пів тин.

Минуло чи­ма­ло ро­ків піс­ля пан­щи­ни. Гро­ма­да тро­хи за­во­ру­ши­лась і по­ча­ла всто­ювать за свою ви­го­ду, за своє гро­мадське пра­во.

Тим ча­сом гро­ма­да по­ча­ла ді­ло з жи­дом. Один ба­га­тий жид з міс­теч­ка зап­ла­тив па­но­ві доб­рі гро­ші й ку­пив со­бі пра­во пос­та­вить в се­лі на панській зем­лі шин­ки. Він зак­віт­чав своїми шин­ка­ми се­ло з чо­тирьох бо­ків і пус­тив го­ріл­ку по де­шев­шій ці­ні, ніж в гро­мадсько­му шин­ку. Лю­ди ки­ну­лись за го­ріл­кою до жи­дівських шин­ків. Гро­мадський ши­нок сто­яв по­рож­ній, в йо­го ніх­то й не заг­ля­дав.

Волосний зіб­рав гро­ма­ду. Кай­да­шен­ки по­ча­ли кри­ча­ти в гро­ма­ді.

- Панове гро­ма­до! - го­во­рив Кар­по.- Не­хай ніх­то з се­ла не ку­пує го­ріл­ки в жи­дівських шин­ках. По­са­дім ко­ло шин­ків де­сяцьких та соцьких, не­хай дрюч­ка­ми од­га­ня­ють лю­дей.

- Я сам ся­ду з дрю­ком і бу­ду од­га­ня­ти хоч би й свою рід­ню! - гук­нув Лав­рін.- Не­хай жи­ди по­си­дять дур­но ці­ле лі­то над своїми ба­ри­ла­ми. По­си­дять та й пі­дуть.

- Добре Кай­да­шен­ки ра­дять! - за­гу­ла гро­ма­да.- По­са­дім лю­дей та й не пус­кай­мо ні­ко­го в жи­дівські шин­ки.

Громада по­ра­ди­лась і ро­зій­шлась.

Жид по­ба­чив, що не­пе­ре­лив­ки, взяв від­ро го­ріл­ки, од­ніс во­лос­но­му; дру­ге од­ніс пи­са­ре­ві, зіб­рав до се­бе в шинк де­сять чо­ло­ві­ків та­ких, що зап­рав­ля­ли гро­ма­дою, і пос­та­вив їм ці­ле від­ро го­ріл­ки.

- Чого нам зма­гаться,- го­во­рив хит­рий жид,- на­що вам ме­не крив­дить. Бу­ду я за­роб­ля­ти, бу­де­те й ви. Я пос­тав­лю ці­ну в своїх шин­ках та­ку, як у ва­шо­му, ще й за­раз зап­ла­чу в во­лость со­рок кар­бо­ван­ців од­чіп­но­го.

- Чи вже зап­ла­тиш? - гук­ну­ли чо­ло­ві­ки.

- Ой-ой, чом і не зап­ла­тить для доб­рих лю­дей; ви ду­маєте, що я жид, то в ме­не й ду­ші не­ма? Я ла­ден і на церк­ву да­ти. Ет, та що й го­во­ри­ти! От вам хрест, ко­ли не йме­те ві­ри.

І жид пе­рех­рес­тив­ся зов­сім по-хрис­ти­янськи.

- Чи ти ба! Жид хрес­титься! - го­мо­ні­ли лю­ди.

- Ви ду­маєте, що я не по­ва­жаю ва­шої ві­ри? Та я ла­ден жи­ти з ва­ми, як з бра­та­ми,- під­ле­щу­вав­ся жид.- От вам ще від­ро го­ріл­ки! Су­ро! А ви­не­си гос­тям осе­лед­ців та па­ля­ниць! - гук­нув жид до жи­дів­ки.

Сура зітх­ну­ла на всю кім­на­ту, так їй бу­ло шко­да осе­ле­д­ців, але во­на ви­нес­ла й пок­ла­ла пе­ред людьми на сто­лі.

- Їжте, лю­ди доб­рі! Ви ду­маєте, що я шко­дую для вас? - го­во­ри­ла Су­ра.- Ой вей мір, ой-ой! - при­ки­ну­ла во­на вже ти­хенько, ви­хо­дя­чи з ха­ти.

Люди пи­ли, за­ку­су­ва­ли та слу­ха­ли Бер­ка, а Бер­ко не­на­че грав їм на цим­ба­лах своїми об­лес­ли­ви­ми сло­ва­ми.

Давні пан­щан­ни­ки по­нас­тав­ля­ли ву­ха та слу­ха­ли Бер­ка. Йо­го сло­ва, під­со­лод­же­ні го­ріл­кою та прип­рав­ле­ні осе­лед­ця­ми, так і вла­зи­ли в їх ду­ші. Во­ни не зна­ли, що жид ви­бе­ре ті со­рок кар­бо­ван­ців і за осе­лед­ці, і за ту го­ріл­ку, що во­ни в йо­го дур­нич­ки п’ють, з їх-та­ки ки­шень - то не­до­лив­ка­ми, то во­дою, під­ли­тою в го­ріл­ку, то більшою пла­тою.

Люди роз­та­ли, як віск, і по­ча­ли хва­ли­ти жи­да. Де­кот­рі вже бу­ли зов­сім п’яненькі.

- Так що ж, па­но­ве, та ще й які па­но­ве! Що те­пер пан пе­ред ва­ми! Ви, Грицьку, те­пер пан! От хто пан! Що схо­че­те в во­лос­ті, те й зро­би­те! Ви, Пет­ре, те­пер гос­по­дар на все се­ло, ні­би князь! Те­пер ви па­ни, а па­ни вже пе­ре­ве­лись на Іцько­ву суч­ку,- під­ле­щу­вав­ся Бер­ко до му­жи­ків.- Та що ж, па­но­ве, чи зго­ди­тесь гро­ма­дою од­да­ти ме­ні й свій шинк, і бу­де­те пус­ка­ти лю­дей в мої шин­ки? Я по­да­рую со­рок кар­бо­ван­ців на во­лость, а за ваш шинк за­раз пок­ла­ду гро­ші на стіл!

- А доб­рий жи­д! - гук­нув один п’яненький му­жик.- Ще й гро­ші за­раз дає. Бу­де­мо сто­яти на схо­ді за йо­го!

- Авжеж бу­де­мо, бо ще й на церк­ву пок­ла­де!

Саме в той час Кар­по Кай­да­шен­ко їхав з яр­мар­ку, вгля­дів ко­ло пансько­го шин­ку ку­пу лю­дей та й став. Бер­ко знав, що Кар­по го­ріл­ки не лю­бить і на схо­ді йде все про­ти йо­го. Він схо­вав­ся в кім­на­ту.

- Здоров, був, Кар­пе! - гук­нув Грицько і по­чав об­ні­мать та ці­лу­вать Кар­па. Гост­ра не­го­ле­на Грицько­ва бо­ро­да ко­ло­ла Кар­по­ве ли­це, не­на­че гол­ка­ми.

- Та здо­ров був… - го­во­рив Кар­по, од­вер­та­ючи ли­це.- Та го­ді вже!

- Здоров був, со­ко­ле! Та зай­ди-бо в шинок та ви­пий хоч ча­роч­ку з на­ми! - мо­лов Грицько і знов ухо­пив Кар­па ру­ка­ми за шию і цмок­нув йо­го в що­ку.

Грицькова бо­ро­да под­ря­па­ла Кар­по­ві що­ку, аж кров вис­ту­пи­ла.

- Та од­че­пись ік не­чис­тій ма­те­рі. Оце при­па­ло то­бі ці­лу­ва­тись! Аж кров вис­ту­пи­ла на що­ці!

- Серце! Го­луб­чи­ку! Чи вже ти оце не вип’єш з на­ми хоч по од­ній чар­ці, хоч пів­чар­ки! Та тут же та­кий доб­рий жид! А! Що вже й ка­за­ти!

Грицько роз­вів знов ру­ки і нас­та­вив гу­би.

- Та од­че­пись со­бі! Пі­ди, об­ні­ми та по­ці­луй мою ко­ня­ку, ко­ли вже при­па­ла охо­та ці­лу­ваться,- го­во­рив Кар­по.- А на­що це ви го­ріл­ку п’єте в жи­дівсько­му шин­ку? - спи­тав Кар­по.

- Та бо­дай не ка­за­ти… ска­зав Грицько,- тут та­кий доб­рий жид, та­кий доб­рий, чорт йо­го знає, де він та­кий доб­рий взяв­ся. Бла­го­да­ре­ніє бо­гу і всім свя­тим, він і на церк­ву дасть! Ото ку­ме­дія!

- А ви за­бу­ли, що са­мі на гро­ма­ді пос­та­но­ви­ли?

- Серце, го­луб­чи­ку, бі­лий ле­бе­ди­ку! - го­во­рив п’яний Грицько, тик­нув­ши ко­лю­чою бо­ро­дою Кар­по­ві в ніс.- Та не цу­рай­ся-бо на­шо­го хлі­ба-со­лі.

Карпо ба­чив, що з п’яним роз­мов­лять - тільки га­яти час, вда­рив ко­ня­ку ба­то­гом. Віз по­ко­тив­ся.

- Карпе! Кар­пе! Та зай­ди-бо та хоч по кра­пельці, хоч півк­ра­пельки! - гу­кав зза­ду Грицько й біг за во­зом.

На дру­гий день зіб­ра­лась гро­ма­да. Прий­шов Кар­по і вди­вив­ся.

Громада спі­ва­ла вже ін­шої; во­лос­ний та пи­сар тяг­ли за гро­ма­дою і кри­ча­ли, щоб од­да­ти Бер­ко­ві й гро­мадський шинк, не тільки що пус­кать лю­дей по го­ріл­ку і в жи­дівські шин­ки… бо Бер­ко за­раз пла­тить гро­ші…

- Панове гро­ма­до! По­га­на ва­ша ра­да; я не прис­таю на це! - ска­зав по­ну­ро Кар­по й одій­шов од гро­ма­ди на­бік.

Громада од­да­ла Бер­ко­ві гро­мадський шинк, хоч Бер­ко на церк­ву гро­шей не дав, а тільки ду­рив п’яних му­жи­ків.

Громада до­ро­го по­тім зап­ла­ти­ла хит­ро­му жи­до­ві…

Берко прий­мав за го­ріл­ку не тільки паш­ню, але на­віть кра­де­не сі­но й со­ло­му. По­нес­ли лю­ди міш­ка­ми паш­ню в Бер­ко­ву ко­мо­ру, а Бер­ко тільки гла­див бо­ро­ду бі­лою ру­кою, ди­вив­ся, як п’яні му­жи­ки ва­ля­лись під йо­го шин­ком, та за­раз-та­ки під­няв ска­же­ну ці­ну на го­ріл­ку в усіх шин­ках.

IX

Цілу зи­му й вес­ну Кай­да­шен­ки про­жи­ли в ла­ду. Кай­да­ши­ха, кот­ру те­пер на се­лі драж­ни­ли бе­зо­кою еко­ном­шею, сер­ди­лась на Мот­рю, але не­віст­ки на те не вва­жа­ли і жи­ли між со­бою в зго­ді. Лав­рін лю­бив Ме­лаш­ку: ні­ко­ли її не то що не бив, і пальцем не за­че­пив, на­віть ні­ко­ли не ла­яв­ся з нею. Мот­ря час­то гриз­ла го­ло­ву Кар­по­ві, але він не лю­бив го­во­ри­ти і більше мов­чав.

Але нас­та­ла вес­на. Ха­ти Кай­да­шен­ків сто­яли ду­же близько од­на ко­ло од­ної, а їх го­ро­ди бу­ли пе­ре­го­род­же­ні тільки по­га­неньким ти­ном.

Мелашка по­са­ди­ла огір­ки ко­ло са­мо­го ти­ну. Огір­ки зій­шли, як зе­ле­не ру­но. По­ка­за­лись ран­ні огі­роч­ки. Мот­рин пі­вень пе­рес­ко­чив че­рез тин та да­вай ви­би­ра­ти Ме­лаш­чи­ні огір­ки. Пі­вень со­ко­тав та скли­кав ку­рей. Всі Мот­ри­ні ку­ри пе­ре­ле­ті­ли че­рез тин в огір­ки. За ку­ра­ми по­ліз­ли крізь тин кур­ча­та. Квоч­ка виг­реб­ла яму са­ме се­ред огу­дин­ня.

Стара Кай­да­ши­ха вий­шла на го­род, уг­ля­ді­ла та­ку шко­ду та аж за го­ло­ву вхо­пи­лась. Во­на на­ла­па­ла під но­га­ми па­ли­цю та й по­пер­ла нею на ку­рей. Па­ли­ця влу­чи­ла в пів­ня; пі­вень кир­нув і по­тяг че­рез тин пе­ре­би­ту но­гу. Двоє кур­чат ляг­ло на міс­ці.

Мотря ви­біг­ла і вгля­ді­ла сво­го пів­ня. Пі­вень тяг но­гу по зем­лі.

- Чи це ви, ма­мо, пе­ре­би­ли моєму пів­не­ві но­гу? - гук­ну­ла Мот­ря че­рез тин до Кай­да­ши­хи.

- А то ж хто? А як ще раз твої ку­ри пі­дуть на на­ші огір­ки, то я їх по­рі­жу та поїм.

- То й зап­ла­ти­те! Хі­ба в нас во­лос­ті не­ма,- го­во­ри­ла Мот­ря.- Не бу­ло, пак, вам на го­ро­ді міс­ця для огір­ків: на­са­ди­ли під са­мим пе­ре­ла­зом. Кар­пе, чи ти ба­чиш, що то та­ке?

- А що? Пі­вень но­гу во­ло­чить,- спо­кій­но обіз­вав­ся Кар­по.

- Карпе! Пі­ди до ма­те­рі та ска­жи їй, не­хай во­на дру­гий раз не б’є моїх ку­рей,- чіп­ля­лась Мот­ря.

- Гм? - мук­нув Кар­по, сто­ячи ко­ло ха­ти.

- Карпе! Чи ти чуєш, чи то­бі по­зак­ла­да­ло? - кри­ча­ла Мот­ря.

Карпо сто­яв і ди­вив­ся на пів­ня.

- Карпе! Чи ти глу­хий, чи ти хо­чеш ме­не з сві­ту зог­на­ти? Пі­ди та ви­лай свою ма­тір.

- Іди та й лай­ся, про ме­не, хоч до са­мо­го ве­чо­ра,- ска­зав ду­же спо­кій­но Кар­по.

- Так, їй-бо­гу, так. Оце доб­ре! Ма­ти вби­ла двоє кур­чат, пе­ре­би­ла пів­не­ві но­гу..

- Підсипай, під­си­пай пер­цю,- нас­міш­ку­ва­то ска­зав Кар­по.

- Біжи! Не­хай Лав­рін зап­ла­тить за пів­ня! - крик­ну­ла Мот­ря під са­мим ву­хом у Кар­па.

- Ану го­лос­ні­ше, бо не чую! Під­ки­дай со­лі до пер­цю, бо вже дав­но їли з пер­цем.

- Піди по­сип пер­цем своїй ма­те­рі в но­сі та в ро­ті,- ве­ре­ща­ла Мот­ря.

- Та й брик­ли­ва ж ти, Мот­ре, хоч я те­бе ко­лись лю­бив за той пе­рець. Вже ду­же на­пер­чи­ла!

- Бий те­бе си­ла бо­жа, ле­да­що! - крик­ну­ла Мот­ря, ки­да­ючись до Кар­па.

- Одчепись, бо як пхну, то й пе­ре­ки­неш­ся! - про­мо­вив спо­кій­но Кар­по, ско­са по­ди­вив­шись на Мот­рю й на­су­пив­ши бро­ви.

Мотря ос­ту­пи­лась.

Саме то­го ве­чо­ра Лав­рі­нів ка­бан­чик про­су­нув ри­лом тин та й по­біг у Мот­ри­ну кар­топ­лю. Як уг­ле­ді­ла Мот­ря, як ухо­пить хво­рос­ти­ну, як впе­рі­щить ка­бан­чи­ка по спи­ні! Ка­бан­чик за­ку­ві­кав та й по­тяг по зем­лі зад з дво­ма но­га­ми. Мот­ря вхо­пи­ла йо­го за но­ги та й пе­ре­ки­ну­ла в Лав­рі­нів двір. Ста­ра Кай­да­ши­ха ви­біг­ла з ха­ти, вгля­ді­ла ка­бан­чи­ка й на­ро­би­ла га­ла­су на ввесь двір.

- А це хто пе­ре­бив спи­ну на­шо­му ка­бан­це­ві?

- Я пе­ре­би­ла! - гук­ну­ла Мот­ря з-за уг­ла своєї ха­ти.- Не­хай не ла­зить в мій ого­род. Оце вам за мо­го пів­ня.

Мотря сто­яла за своєю ха­тою і виг­ля­да­ла зу­мис­не Кай­да­ши­ху. Во­на гук­ну­ла до Кай­да­ши­хи од­рив­час­то, крут­ну­лась і по­біг­ла в ха­ту.

- Лавріне! Ме­лаш­ко! Вся чес­на гро­ма­до! Збі­гай­те­ся сю­ди! Чи ви ба­чи­те, що на­ро­би­ла на­ша Мот­ру­ня?

Лаврін і Ме­лаш­ка ви­біг­ли з ха­ти і ди­ви­лись на бід­но­го ка­бан­ця. Їх узяв жаль та до­са­да.

- Це вже Мот­ря і справ­ді не зна­ти що ви­роб­ляє,- ска­зав Лав­рін на ві­тер.

Мотря сто­яла за вуг­лом і тільки то­го й жда­ла. Во­на вис­ко­чи­ла з-за вуг­ла як ко­зак з ма­ку.

- Ось і я! Чую, чую, як ме­не кля­не­те! Оце вам за мо­го пів­ня! Оце вам за мої кур­ча­та, що свек­ру­ха по­би­ла. Те­пер по­зи­вай­те ме­не!

Мотря вда­ри­ла ку­ла­ком об ку­лак, на­хи­лив­шись че­рез тин, як мож­на да­лі в Лав­рі­нів двір, не­на­че хо­ті­ла дос­та­ти ку­ла­ка­ми до Кай­да­ши­хи; по­тім крут­ну­лась і швид­ко щез­ла за вуг­лом, не­на­че на по­віт­рі роз­ле­ті­лась.

- Постривай же ти, су­ко! Скру­чу я го­ло­ву твоєму пів­не­ві,- ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

Кайдашиха взя­ла ку­жіль, сі­ла пряс­ти за ха­тою та все пог­ля­да­ла на огір­ки. Ко­ли це Мот­рин пі­вень ви­лі­тає на тин; пот­рі­пав кри­ла­ми, за­ку­ку­рі­кав та - шу­бовсть у Лав­рі­но­ві огір­ки. Кай­да­ши­ха схо­пи­лась з міс­ця та да­вай зак­ра­даться до пів­ня з ку­же­лем. А пі­вень клює огір­ки та тільки: со-ко-ко-ко! не­на­че драж­ниться з ба­би. Ба­ба як по­пер­ла ку­же­лем та лусь йо­го по го­ло­ві! Пі­вень зак­ру­тив­ся на од­но­му міс­ці. Кай­да­ши­ха вхо­пи­ла йо­го, скру­ти­ла йо­му в’язи, по­тім до­рі­за­ла, опа­ри­ла, обс­куб­ла та й уки­ну­ла в борщ.

Але в той час прий­шли Мот­ри­ні ді­ти до Ме­лаш­чи­них ді­тей гу­лять. Стар­ший хло­пець і вгля­дів пів­ня­чу пе­ре­би­ту но­гу, що стри­мі­ла з горш­ка. Він за­раз чкур­нув до ма­те­рі та й роз­ка­зав.

Мигря вбіг­ла в Лав­рі­но­ву ха­ту, заг­ля­ну­ла в піч, не ска­зав­ши доб­ри­день. Ой та­точ­ку! Ой ли­шеч­ко! З горш­ка й справ­ді стри­мі­ла здо­ро­ва пе­ре­би­та пів­ня­ча но­га з товс­тою гу­лею по­се­ре­ди­ні і з од­ним од­ру­ба­ним кіг­тем. Не ска­зав­ши ні­ко­му й сло­ва, Мот­ря вхо­пи­ла пів­ня за но­гу, ви­тяг­ла з бор­щу та й да­ла дра­ла з ха­ти.

- Ой ба­бо! - крик­ну­ла од­на ди­ти­на до ста­рої Кай­да­ши­хи.- По­біг пі­вень з горш­ка, тільки патьоки по при­піч­ку по­тек­ли.

Баба мов­ча­ла, на­дув­ши що­ки. Ме­лан­ці ста­ло ні­яко­во. Лав­рін ос­міх­нув­ся.

Мотря вбіг­ла в свою ха­ту з пів­нем у ру­ках та су­ну­лась до Кар­па.

- Чи ти ба, що твоя ма­ти ви­роб­ляє! Ото то­бі пе­рець з сіл­лю. Пі­ди на­сип своїй ма­те­рі пов­ний рот пер­цю, ще й слі­пе око пот­ру­си. Во­на зов­сім ска­зи­лась і без пер­цю. Ад­же ж це наш пі­вень? - ска­за­ла Мот­ря, по­ка­зу­ючи Кар­по­ві пе­ре­би­ту но­гу.

- Наш. На­ві­що ж ти за­рі­за­ла?

- Мати твоя скру­ти­ла йо­му го­ло­ву, ще й у свій борщ уки­ну­ла. Пі­ди та ви­ко­ли своїй ма­те­рі дру­ге око! Який ти гос­по­да­р! Чом ти їй ні­чо­го не ка­жеш? Та твоя ма­ти відьма; та во­на не­за­ба­ром по­рі­же та пов­ки­дає в борщ моїх ді­тей. Пі­ди та хоч обс­ку­би їй ко­си.

Карпові шко­да бу­ло пів­ня. Він роз­сер­див­ся на ма­тір за та­кі збит­ки і му­сив іти ла­ятись з ма­тір’ю та Лав­рі­ном.

Він вер­нув­ся до­до­му, а тим ча­сом Мот­ря зве­лі­ла своїм ді­тям упій­мать Ме­лаш­чи­но­го чор­но­го пів­ня та при­нес­ти до ха­ти. Хлоп­цям тільки то­го бу­ло і тре­ба. Во­ни по­ка­та­ли на Лав­рі­нів го­род, впій­ма­ли чор­но­го пів­ня й при­нес­ли ма­те­рі. Мот­ря вки­ну­ла йо­го в ку­чу.

Тим ча­сом по­га­ненький ти­нок між дво­ма го­ро­да­ми зов­сім осу­нув­ся. Ро­ву не бу­ло, і че­рез тин по­ча­ли ска­ка­ти сви­ні. На дру­гий день у Кар­пів го­род ус­ко­чив Лав­рі­нів ря­бий ка­бан і по­рав­ся в кар­топ­лі.

Мотря вгля­ді­ла ка­ба­на і на­ро­би­ла гвал­ту. Во­на вхо­пи­ла ро­га­ча, ді­ти заб­ра­ли ко­чер­ги і гур­том ки­ну­лись за ка­ба­ном. За дітьми по­біг­ли со­ба­ки. Мот­ря з дітьми заг­на­ла ка­ба­на в свій хлів та й за­чи­ни­ла.

Лаврін по­чав кри­чать че­рез тин, щоб Кар­по ви­пус­тив ка­ба­на.

- Авжеж! Ка­бан твій в зай­ман­ні. Ви­ку­пи, то й візьмеш,- гук­ну­ла Мот­ря че­рез тин,- а як не ви­ку­пиш, то вер­ни ме­ні пів­міш­ка кар­топ­лі.

Лаврін по­чу­хав по­ти­ли­цю та й пі­шов у ха­ту. Кай­да­ши­ха тільки гу­би з ці­пи­ла.

Того ж та­ки дня Кар­па й Мот­рю пок­ли­кав їх кум у ши­нок по­лос­ка­ти по­ви­вач піс­ля пох­рес­тин. На Кар­по­во­му дво­рі ді­ти одв’яза­ли ко­ня­ку і по­ча­ли їзди­ти вер­хом по дво­рі. Ко­ня­ка зір­ну­ла з гнуз­деч­ки, на ра­до­щах хвиц­ну­ла зад­ні­ми но­га­ми та й ско­чи­ла че­рез тин у Лав­рі­нів го­род. По­га­ненький ти­нок звив­ся, як по­лот­но, під кінськи­ми ко­пи­та­ми і по­ліг на го­ро­ди­ну. Ко­ня­ка піш­ла пас­тись на Лав­рі­но­ві бу­ря­ки.

Лаврінові ді­ти при­біг­ли в ха­ту і да­ли зна­ти ба­бі та батько­ві. Всі по­ви­бі­га­ли з ха­ти, поб­ра­ли дрюч­ки та да­вай га­няться за ко­ня­кою. Ме­лаш­ка й Кай­да­ши­ха взя­ли її за гри­ву з двох бо­ків, за­ве­ли в хлів та й за­пер­ли.

Карпові ді­ти ба­чи­ли все те з дво­ру. Во­ни за­раз по­біг­ли в ши­нок і роз­ка­за­ли, що їх ко­ня­ка в зай­ман­ні у ба­би, за­чи­не­на в хлі­ві.

Карпо й Мот­ря вже тро­хи бу­ли на­під­пит­ку й по­біг­ли до­до­му.

- Як! Чи то мож­на! За сво­го пар­ши­во­го ка­ба­на во­ни смі­ли взя­ти на­шо­го ко­ня? - кри­ча­ла до­ро­гою Мот­ря.

- Я їм по­ка­жу, що мій кінь не те, що їх пі­вень,- го­во­рив сер­ди­тий Кар­по.

Карпо з Мот­рею при­біг­ли до­до­му. Ста­ра Кай­да­ши­ха веш­та­лась ко­ло ха­ти без ді­ла: во­на жда­ла Мот­рі. В неї аж гу­би тру­си­лись до лай­ки, та не бу­ло з ким ла­яться. Во­на вгля­ді­ла Мот­рю й зат­ру­си­лась.

- А на­що ви, ма­мо, зай­ня­ли на­шу ко­ня­ку? - гук­ну­ла Мот­ря до Кай­да­ши­хи.

- Оце б тяг­ла твою дур­ну ко­ня­ку че­рез тин. На те зай­ня­ла, щоб во­на в наш го­род не ска­ка­ла,- обіз­ва­лась Кай­да­ши­ха.

Не чор­на хма­ра з синього мо­ря нас­ту­па­ла, то вис­ту­па­ла Мот­ря з Кар­пом з-за своєї ха­ти до ти­ну. Не си­за хма­ра над діб­ро­вою вста­ва­ла, то наб­ли­жа­ла­ся до ти­ну ста­ра вид­ро­ока Кай­да­ши­ха, а за нею ви­біг­ла а ха­ти Ме­лаш­ка з Лав­рі­ном, а за ни­ми по­ви­бі­га­ли всі ді­ти. Дві сім’ї, як дві чор­ні хма­ри, наб­ли­жа­лись од­на до дру­гої, сум­но й по­ну­ро. Мор­тя сто­яла ко­ло ти­ну ви­со­ка та здо­ро­ва, та­ка зав­виш­ки, як Кар­по, з ши­ро­ким ло­бом, з за­гост­ре­ним ли­цем, з блис­ку­чи­ми, як жар, чор­ни­ми ма­леньки­ми очи­ма. Во­на бу­ла в од­ній со­роч­ці і в вузькій за­пас­ці. Ха­зяй­но­ви­та, але ску­па, во­на вти­на­ла оде­жу, як тільки мож­на бу­ло об­тя­ти. Вузька за­пас­ка влип­ла кру­гом її ста­ну. В ве­ли­кій, як ма­кіт­ра, хуст­ці на го­ло­ві Мот­ря бу­ла схо­жа на дов­гу швай­ку з здо­ро­вою бу­ла­вою. За Мот­рею сто­яв Кар­по у вузькій со­роч­ці з ко­рот­ки­ми та вузьки­ми ру­ка­ва­ми, в ши­ро­ких бі­лих шта­нях з товс­то­го по­лот­на. По­зад їх сто­яла ку­па Кар­по­вих ді­тей у вузьких штан­цях, у со­ро­че­ня­тах з ко­рот­ки­ми ру­ка­ва­ми, в спід­нич­ках ви­ще ко­лін.

По дру­гий бік ти­ну сто­яла ба­ба Кай­да­ши­ха, ви­со­ка та су­ха, не­на­че ци­ганська гол­ка, в за­пас­ці, в ряс­ній бі­лій, як сніг, со­роч­ці, в здо­ро­вій хуст­ці на го­ло­ві. Слі­пе око бі­лі­ло ні­би наск­різь, як вуш­ко в гол­ці, хоч ту­ди нит­ку за­тя­гай. За ба­бою сто­яла Ме­лаш­ка в бі­лій со­роч­ці, в чер­во­ній но­вій хуст­ці з зе­ле­ни­ми та си­ні­ми квіт­ка­ми, в зе­ле­ній сит­це­вій ряс­ній спід­ни­ці. Ря­дом з Ме­лаш­кою сто­яв Лав­рін у ши­ро­ких ряс­них си­ніх з бі­ли­ми сму­га­ми шта­нях, у чо­бо­тях. Ме­лаш­ка розц­ві­ла і ста­ла пов­ні­ша на ви­ду. Її очі, її тон­кі бро­ви бли­ща­ли на сон­ці, а ли­це го­рі­ло рум’янцем од вис­ків до са­мо­го під­бо­рід­дя. Га­ря­че сон­це лля­ло світ на двір, на лю­дей, об­ли­ва­ло їх од го­ло­ви до ніг. Чор­на здо­ро­ва хуст­ка чор­ні­ла на ба­бі Кай­да­ши­сі, не­на­че гор­щик, на­ді­тий на ви­со­кий кі­лок.

Мелашка ся­ла, як кущ ка­ли­ни, по­сад­же­ний се­ред дво­ру. А со­няч­не ма­ре­во за­ли­ва­ло всіх, дри­жа­ло, пе­ре­ли­ва­ло­ся між жі­но­чи­ми та ди­тя­чи­ми го­ло­ва­ми, не­на­че якась зо­ло­та во­да кру­ти­лась по­між людьми, не­на­че якась ос­но­ва з тон­ких зо­ло­тих ни­то­чок сну­ва­лась по дво­ру кру­гом лю­дей, кру­гом хат, навк­ру­ги сад­ка. Со­ба­ки сто­яли ко­ло хат і кру­ти­ли хвос­та­ми, див­ля­чись на лю­дей, їм зда­ва­ло­ся, що їх от-от пок­ли­чуть і нацьку­ють ни­ми ко­гось.

- Нащо ви одв’яза­ли на­шо­го ко­ня та за­пер­ли в свій хлів? - крик­ну­ла Мот­ря.- Не свя­ті ж прий­шли з не­ба та одв’яза­ли йо­го!

- Одчепись, са­та­но! Хто йо­го одв’язу­вав? То твої ді­ти їзди­ли по дво­рі та й упус­ти­ли йо­го,- крик­ну­ла Кай­да­ши­ха.

- То, ма­мо, ба­ба одв’яза­ли ко­ня та й пус­ти­ли по дво­рі! - бре­ха­ли Мот­ри­ні ді­ти з-за уг­ла.

- Ні, не ба­ба! То Ва­силь одв’язав та їздив, до­ки не впус­тив ко­ня, а кінь як за­дер зад­ні но­ги та плиг у наш го­род! - кри­чав Лав­рі­нів хло­пець.

- Он глянь, су­ко, на тин! Це твій кінь зва­лив. Зап­ла­ти три кар­бо­ван­ці та од­дай на­шо­го ка­ба­на, то­ді візьмеш сво­го ко­ня,- кри­ча­ла ба­ба Кай­да­ши­ха.

- Як то? За сво­го не­вір­но­го гни­ло­го ка­ба­на та ви взя­ли на­шо­го ко­ня! - ре­пе­ту­ва­ла Мот­ря, під­няв­ши ли­це вго­ру.

- То ваш кінь гни­лий та чер­ви­вий, а не наш ка­бан,- кри­ча­ла Ме­лаш­ка з-за ба­би­них пле­чей.

- Ще й та об­зи­вається! Мов­ча­ла б уже та не гав­ка­ла,- кри­ча­ла Мот­ря до Ме­лаш­ки.

- Принеси ли­шень три кар­бо­ван­ці, а ні, пі­ду в во­лость те­бе по­зи­ва­ти,- обіз­ва­лась Ме­лаш­ка.

- Ще й во­на пі­де в во­лость! Втри пе­ред­ні­ше віск­ри­во­го но­са та то­ді пі­деш у во­лость,- кри­ча­ла Мот­ря.

- Не лай­ся, бо я то­бі в ві­чі плю­ну,- го­во­ри­ла ба­ба Кай­да­ши­ха.

Молодиці під­ня­ли гвалт на все се­ло. Їх лай­ка дзве­ні­ла, як дзво­ни на дзві­ни­ці, по всьому яру, до­хо­ди­ла до діб­ро­ви. Лю­ди з кут­ка поз­бі­га­лись і ди­ви­лись в во­ро­та й че­рез тин. Де­кот­рі су­сі­ди по­ча­ли вми­ку­ва­ти­ся, хо­ті­ли їх ми­ри­ти і вго­во­рю­ва­ли Мот­рю.

- Та це ж ті ка­торж­ні Ба­ла­ші! Хі­ба ж ви їх не знаєте? - кри­ча­ла Мот­ря до лю­дей.

- Та це ж ті іро­до­ві Дов­би­ші! Хі­ба ж ви їх не знаєте? - ре­пе­ту­ва­ла ба­ба Кай­да­ши­ха.- Це ж во­на то­го вов­чо­го за­во­ду з чор­тя­чи­ми хвос­та­ми.

- Та го­ді вам ла­ятись! - гук­нув з-за ти­ну один чо­ло­вік.

- Як же го­ді! Та це ж ті під­ти­ка­ні, зад­ри­па­ні Ба­ла­ші! Хі­ба ж ви їх не знаєте? Це ж ті бієвські ло­бу­рі, що стар­ців по яр­мар­ках во­дять! - кри­ча­ла Мот­ря.- Он зав’яза­лась, як на ве­лик­день, а батько хо­дить по се­лі з тор­ба­ми.

- Брешеш, бре­шеш, як ста­ра со­ба­ка! Та й бре­ха­ти доб­ре не вмієш! У те­бе й до то­го ро­зу­му та хис­ту не­ма,- кри­ча­ла Ме­лаш­ка.

- В те­бе вже ро­зу­му, як у ді­ря­во­му горш­ку; стільки, як у твоєї свек­ру­хи! - кри­ча­ла Мот­ря, взяв­шись за два кіл­ки і ви­су­нув­шись у Лав­рі­нів двір.

- Що я то­бі вин­на, що ти ме­не пот­рі­пуєш? - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха і ки­ну­лась до ти­ну так швид­ко, що Мот­ря по­ки­ну­ла кіл­ки і ос­ту­пи­лась од ти­ну.

- Оддайте ме­ні ко­ня! - крик­нув Кар­по піс­ля всього,- бо як не од­дас­те, то я й сам візьму!

- Ба не візьмеш! Од­дай пер­ше ка­ба­на та ще й доп­ла­ти,- обіз­вав­ся Лав­рін.

- А за­ві­що я бу­ду то­бі пла­тить? Твої сви­ні ска­ка­ють у мій го­род, а моя ко­ня­ка вско­чи­ла в твій! Од­дай ко­ня, бо пі­ду з дрюч­ком од­пи­ра­ти хлів,- гук­нув Кар­по.

- Ба не од­дам! Про ме­не, йди в во­лость по­зи­ва­ти,- кри­чав Лав­рін.

Карпо сто­яв блі­дий, як смерть. В йо­го го­ло­ві тро­хи шу­мі­ла го­ріл­ка. Він вхо­пив дрюч­ка, ско­чив че­рез тин і ки­нув­ся до хлі­ва. З хлі­ва в дір­ку, ви­ще од две­рей, виг­ля­да­ла смир­на ко­ня­ка з доб­ри­ми очи­ма. Всі в дво­рі сто­яли та мовч­ки ди­ви­лись на Кар­па; всі бо­ялись йо­го за­чі­па­ти, бо зна­ли, що він не спус­тить, як роз­лю­тується. Од­на ба­ба Кай­да­ши­ха ки­ну­лась до хлі­ва й зас­ту­пи­ла две­рі.

Карпо вхо­пив ма­тір за пле­чі, при­ду­шив з усієї си­ли до хлі­ва і крик­нув як не­са­мо­ви­тий:

- Нате, їжте ме­не, або я вас з’їм!

Карпо зат­ру­сив ма­тір’ю так, що ле­генький хлів увесь зат­ру­сив­ся. Ба­ба за­го­ло­си­ла, вип­ру­ча­лась та навтьоки з дво­ру. Кар­по пог­нав­ся за нею з дрюч­ком. Але ста­ра бу­ла пруд­ка і так по­ка­та­ла з дво­ру, як ма­ла дів­чи­на. Важ­кий Кар­по в здо­ро­вих чо­бо­тях ні­як не міг дог­нать ма­те­рі.

- По спи­ні лу­пи її! Ви­ко­ли дрюч­ком їй дру­ге око! - кри­ча­ла з дво­ру Мот­ря.

Лаврін з Ме­лаш­кою по­біг слід­ком за Кар­пом обо­ро­нять ма­тір.

Кайдашиха по­біг­ла з го­ри і до­біг­ла до став­ка. Кар­по наз­дог­нав її. Во­на вже чу­ла над го­ло­вою дрюч­ка і з пе­ре­ля­ку вско­чи­ла у ста­вок, не під­няв­ши по­до­ла. Кар­по до­біг до во­ди та й спи­нивсь.

- Не так шко­да ме­ні ма­те­рі, як шко­да чо­біт! - гук­нув він на бе­ре­зі.

- Гвалт! Ря­туй­те, хто в бо­га вірує! Ой, уто­пить ме­не,- кри­ча­ла ба­ба, сто­ячи по ко­лі­на в во­ді.

- Та не вто­пиш­ся, ба­бо, бо на­віть і се­ред став­ка ста­рій жа­бі по ко­лі­на,- ска­зав один чо­ло­вік, що на­пу­вав во­ли.

Карпо плю­нув у во­ду, вер­нув­ся до­до­му та й пі­шов у клу­ню спа­ти. Кай­да­ши­ха ви­ліз­ла з во­ди мок­ра до са­мо­го по­яса і за­ля­па­на по са­му шию та й по­біг­ла прос­то до свя­ще­ни­ка. Во­на йшла че­рез се­ло й го­ло­си­ла та жа­лі­лась лю­дям на си­на, на Мот­рю.

Лаврін, Ме­лаш­ка, їх ді­ти і юр­ба лю­дей - всі йшли слід­ком за ба­бою че­рез се­ло. Кай­да­ши­ха прий­шла до свя­ще­ни­ка і по­ча­ла пла­ка­ти та жа­літься на Кар­па і на Мот­рю.

- Батюшко! Зос­та­лась я си­ро­тою, і не­ма ко­му за ме­не ос­ту­пи­тись. Мот­ря ви­би­ла ме­ні око, а Кар­по тро­хи ме­не сьогод­ні не вто­пив.

Священик одіс­лав Кай­да­ши­ху в во­лость. Во­на піш­ла в во­лость. Слід­ком за нею йшли лю­ди й ді­ти. У во­лос­ті при­су­ди­ли або да­ти Карпо­ві де­сять рі­зок, або зап­ла­тить ма­те­рі п’ять кар­бо­ван­ців, як тільки Кар­по не пе­реп­ро­сить ма­те­рі і не по­ми­риться з нею.

Карпо над­ве­чір прос­пав­ся. Йо­го пок­ли­ка­ли в во­лость і, хоч він був де­сяцьким, хо­ті­ли йо­го прос­тяг­ти і вси­пать де­сять рі­зок.

Карпові ста­ло со­ром. Він не ро­бив пан­щи­ни, і йо­го па­ни не би­ли. Він пе­реп­ро­сив ма­тір, і між дво­ма Кай­да­шен­ка­ми знов нас­тав мир. Щоб сви­ні не ска­ка­ли че­рез тин, во­ни во­се­ни пе­ре­ко­па­ли батьківський го­род ро­вом, ще й де­ре­зою об­са­ди­ли,

Знов по­ча­ла­ся зго­да між Кай­да­шен­ка­ми. Ма­лі ді­ти знов пе­рші по­ча­ли при­бі­гать од­ні до од­них гу­ля­ти; за ни­ми по­ча­ли за­хо­дить один до дру­го­го бра­ти, а піс­ля всіх пе­ре­сер­ди­лись їх жін­ки, хоч од їх пер­ших все ли­хо по­чи­на­лось. Бра­ти зов­сім по­ми­ри­лись, і Лав­рін дер­жав до хрес­та Кар­по­ву ди­ти­ну.

Минула зи­ма. Знов нас­та­ло лі­то. Зо­ло­те лі­то нес­ло за со­бою не­лад між Кай­да­шен­ка­ми. Той не­лад зно­ву по­чав­ся за гру­шу.

Як гро­ма­да ді­ли­ла між бра­та­ми двір ста­ро­го Кай­да­ша, до Кар­по­вої по­ло­ви­ни одій­шла гру­ша. Тин прой­шов на ар­шин по­за гру­шею. Та гру­ша бу­ла Лав­рі­но­ва. Ще хлоп­цем Лав­рін при­ще­пив своїми ру­ка­ми ще­пу на ста­ро­му пні. Гру­ша пог­на­ла­ся вго­ру, як вер­ба. Батько по­да­ру­вав Лав­рі­но­ві ту гру­шу на ба­га­ту ку­тю то­ді, як Лав­рін чхнув за ве­че­рею. В сім’ї всі зва­ли ту гру­шу Лав­рі­но­вою. За це зна­ли всі на кут­ку.

Груша рос­ла ши­ро­ко й ви­со­ко і дов­го не ро­ди­ла. Сам Лав­рін на­тя­кав Кар­по­ві не раз і не два, що в Кар­пів двір одій­шла йо­го гру­ша. Але до­ки гру­ша не ро­ди­ла, до­ти й ли­ха не бу­ло.

На бі­ду то­го лі­та гру­ша вро­ди­ла, та ще й ду­же ряс­но. Гру­ші бу­ли здо­ро­ві, як ку­ла­ки, та со­лод­кі, як мед. Та­ких груш не бу­ло в ці­ло­му се­лі. Груш уро­ди­ло так ряс­но, що гіл­ля аж гну­лось до­до­лу.

Лаврінові ді­ти до­ві­да­лись, що та гру­ша не дядько­ва. Хоч стоїть у дядько­во­му го­ро­ді, а батько­ва. Ста­ра ба­бу­ся їм док­лад­но за все роз­ка­за­ла й на­мо­ви­ла їх по­ліз­ти че­рез тин та нар­вать груш.

Діти тільки то­го й жда­ли. Хлоп­ці по­ліз­ли на гру­шу та й да­вай тру­сить, а дів­ча­та зби­ра­ли в па­зу­хи. Ко­ли тут з ха­ти вис­ко­чи­ла тіт­ка Мот­ря.

- А на­що це ви рве­те на­ші гру­ші! - крик­ну­ла Мот­ря на не­бо­жів та не­бог.

- Еге! Це не ва­ші гру­ші. Ба­бу­ся ска­за­ли, що це гру­ша батько­ва, а не дядько­ва,- го­во­ри­ли ді­ти та все зби­ра­ли гру­ші.

- Ось я вам дам гру­ші! За­раз по­ви­ки­дай­те ме­ні гру­ші з па­зух, бо я нар­ву кро­пи­ви, та по­за­ди­раю вам спід­нич­ки, та дам та­ких груш, що ви не пот­ра­пи­те, ку­дою вті­ка­ти.

Мотря ки­ну­лась до кро­пи­ви. Ді­ти під­ня­ли гвалт і ки­ну­лись на тин, як ко­те­ня­та. На їх крик ви­біг­ла з ха­ти Ме­лаш­ка.

- А на­ві­що оце ти, Мот­ре, б’єш моїх ді­тей? - спи­та­ла в Мот­рі Ме­лаш­ка.

- За те, щоб не кра­ли моїх груш,- обіз­ва­лась з-за ти­ну Мот­ря.

- А хі­ба ж це твої гру­ші? Це на­ша гру­ша; хі­ба ж ти не знаєш, чи що? - го­во­ри­ла Ме­лаш­ка.

- Ще що ви­га­дай! На на­шо­му го­ро­ді та ви­рос­ла ва­ша гру­ша! Це, ма­буть, свек­ру­ши­ще то­бі на­го­во­ри­ла на вер­бі гру­ші, а на оси­ці кис­ли­ці,- го­во­ри­ла Мот­ря.

З ха­ти вий­шов Лав­рін і по­чав ос­ту­паться за ді­тей. Він кри­чав до Мот­рі, що то гру­ша йо­го, що про те знає все се­ло, що йо­го ді­ти ма­ють пра­во рва­ти гру­ші, ко­ли схо­тять. Кай­да­ши­ха вис­ко­чи­ла й со­бі з ха­ти й вже ла­яла Мот­рю на всю пельку.

- Ідіть, ді­ти, та рвіть гру­ші смі­ли­во! Це ва­ша гру­ша,- го­во­ри­ла до ді­тей Кай­да­ши­ха.

- Нехай тільки влі­зуть у мій го­род вдру­ге, то я їм ло­ма­кою но­ги по­пе­ре­би­ваю! - кри­ча­ла Мот­ря.

А гру­ші ви­сі­ли, як гор­ня­та, та жов­ті, як віск! Лав­рі­но­ві ді­ти да­ли б їм гар­ту, хоч би во­ни зов­сім бу­ли чу­жі, а тут ба­бу­ся й ма­му­ся ка­жуть, що мож­на й тре­ба рвать.

Діти знов по­ліз­ли крадько­ма на гру­шу. Мот­ря вис­ко­чи­ла з дуб­цем і по­би­ла ді­тям спи­ни.

На Лав­рі­но­во­му дво­рі під­няв­ся гвалт. Че­рез тин ла­ялись вже не жін­ки, а чо­ло­ві­ки. Лав­рін до­ка­зу­вав, що то гру­ша йо­го, бо він її при­ще­пив, бо йо­му по­да­ру­вав батько, а Кар­по до­ка­зу­вав, що гру­ша йо­го, бо рос­те в йо­го го­ро­ді.

- Коли вже на те піш­ло, то я маю пра­во на по­ло­ви­ну груш, бо гру­ша моя. Про ме­не, йди по­зи­вай ме­не в во­лость,- го­во­рив Лав­рін.

- Ба не дам і по­ло­ви­ни, бо гру­ша рос­те на моїй зем­лі. Ма­ло чо­го там батько не го­во­рив ко­лись,- го­во­рив Кар­по.

А ді­ти все ла­зи­ли в дядьків ого­род, а Мот­ря все час­ту­ва­ла їх різ­кою. Бра­ти му­си­ли йти в во­лость. У во­лос­ті при­су­ди­ли, щоб Кар­по да­вав що­ро­ку по­ло­ви­ну груш Лав­рі­но­ві або щоб од­го­ро­див до Лав­рі­но­во­го дво­ру гру­шу з зем­лею на два ар­ши­ни та й про­дав Лав­рі­но­ві ту зем­лю на­ві­ки.

- Авжеж! Так оце про­дам два ар­ши­ни зем­лі! - кри­чав Кар­по.- Я й Лав­рі­но­вих гро­шей не хо­чу і зем­лі не дам. Про ме­не, не­хай прий­має со­бі гру­шу на свій двір,- го­во­рив Кар­по.

- Але ж, чо­ло­ві­че, гру­ші не мож­на прий­нять,- го­во­рив у во­лос­ті го­ло­ва,- а ру­ба­ти доб­ро­го де­ре­ва гріх. Да­вай що­ро­ку по­ло­ви­ну груш Лав­рі­но­ві, та й ідіть со­бі з бо­гом.

Лаврін і Кар­по вий­шли з во­лос­ті і ні­би­то по­ми­ри­ли­ся. Кар­по прис­тав на те, щоб да­ва­ти по­ло­ви­ну груш Лав­рі­но­ві.

Прийшли во­ни до­до­му. Кар­по­ва жін­ка зас­пі­ва­ла ін­шої.

- За що їм да­ва­ти по­ло­ви­ну? Чи то мож­на? Це во­ни схо­тять, щоб ми да­ва­ли їм по­ло­ви­ну кар­топ­лі та бу­ря­ків. Це все свек­ру­ха на­го­во­рює в во­лос­ті.

Мотря знов га­ня­ла Лав­рі­но­вих ді­тей з сво­го го­ро­да ло­ма­кою, до­ки гру­ші зов­сім не обір­ва­ли то Мот­ри­ні, то Лав­рі­но­ві ді­ти.

Минула зи­ма, знов нас­та­ло лі­то. Ка­пос­на гру­ша, не­на­че на злість, ще більше роз­рос­лась і вшир і вго­ру, знов уро­ди­ла і сто­яла ряс­на, як об­ли­та. Груш уро­ди­ло міш­ків зо три, ко­ли не більше. Гру­ші бу­ли здо­ро­ві і до­ро­го кош­ту­ва­ли на яр­мар­ку. Тут уже пах­ло кар­бо­ван­ця­ми, а це для се­лян, бу­ло не жар­ти.

Знов по­ча­лась та­ка са­ма ко­ме­дія. Ще гру­ші не дос­то­яли, а Лав­рі­но­ві ді­ти ки­ну­лись на їх, як бджо­ли на мед. Мот­ря ви­біг­ла з ко­цю­бою, по­би­ла ді­тей, ще й гру­ші по­од­ні­ма­ла. Ме­лаш­ка роз­лю­ту­ва­лась за своїх ді­тей, як вов­чи­ця, ки­ну­лась до Мот­рі й тро­хи не здер­ла із неї очіп­ка. Кар­по і Лав­рін піш­ли до свя­ще­ни­ка. Свя­ще­ник ра­яв їм зро­би­ти так са­мо, як пе­ред­ні­ше ра­яли в во­лос­ті.

- Ти, Кар­пе, зап­ла­ти Лав­рі­но­ві од­чіп­но­го три кар­бо­ван­ці, і не­хай гру­ша бу­де на­ві­ки твоя. Ти, Лав­рі­не, прис­таєш на те? - спи­тав свя­ще­ник

- Чи то мож­на прис­та­ти на те,- ска­зав Лав­рін.- Я що­ро­ку про­дам груш за три кар­бо­ван­ці, а то щоб я взяв три кар­бо­ван­ці раз, та й го­ді. От не­хай ме­ні Кар­по од­рі­же на два ар­ши­ни зем­лі з гру­шею та й од­го­ро­дить. От на це я прис­та­ну.

- Авжеж! В ме­не й так ого­ро­ду об­маль, ще й од­ріж йо­му на два ар­ши­ни. Я на це не прис­та­ну,- ска­зав Кар­по.- Про ме­не, Лав­рі­не, бе­ри гру­шу та пе­ре­са­ди в свій го­род.

- То ді­літься що­ро­ку гру­ша­ми по­по­ло­ви­ні,- ска­зав свя­ще­ник.

- Коли ж, ба­тюш­ко, Лав­рі­но­ві ді­ти ла­зять у го­род, ви­ба­чай­те, як сви­ні, й то­ло­чать ого­ро­ди­ну, а ста­ра ма­ти ще й на­мов­ля­ють їх,- ска­зав Кар­по.

- Бо твоя жін­ка та­ки га­дю­ка, ви­ба­чай­те в цім сло­ві, ба­тюш­ко. Твою жін­ку тільки по­са­дить в кліт­ку та по­ка­зу­ва­ти за гро­ші, як зві­рю­ку, на яр­мар­ках. Во­на крив­ди­ла, ба­тюш­ко, й на­шу ма­тір, ви­би­ла їй око, й моїх ді­тей так і лу­пить ло­ма­кою по чо­му влу­чить,- жа­лів­ся Лав­рін.

- Ну, то як же во­но бу­де? - спи­тав свя­ще­ник.

- Нехай так бу­де, ба­тюш­ко, як ви ска­же­те. Так, як ви при­су­ди­те, так во­но вже не­хай і бу­де! - ска­за­ли бра­ти.

- То я ж ка­жу, щоб Кар­по зап­ла­тив то­бі три або чо­ти­ри кар­бо­ван­ці, та й не­хай бу­де гру­ша йо­го, то й свар­ки більше не бу­де між ва­ми,- знов ска­зав свя­ще­ник.

- Зроду на це не згод­жусь! - ска­зав Лав­рін.- Там ба­тюш­ко, гру­ші, ви­ба­чай­те, ко­ли лас­ка, як ва­ші ку­ла­ки. Я що­ро­ку про­дам груш два або й три міш­ки за три або й за чо­ти­ри кар­бо­ван­ці.

- Ну, то ти, Кар­пе, од­ріж йо­му зем­лю з гру­шею.

- Хіба я та­ки ска­зив­ся чи з глуз­ду з’їхав, щоб од­рі­зу­вать зем­лю,- ска­зав Кар­по.

- То йдіть со­бі та, про ме­не, вда­віться ти­ми гру­ша­ми ра­зом з своїми жін­ка­ми,- ска­зав свя­ще­ник, пі­шов у кім­на­ту та й за­чи­нив две­рі.

Карпо і Лав­рін пос­то­яли й піш­ли до­до­му та все ла­ялись. Лав­рін кри­чав, що віз­ме со­ки­ру та й зру­бає гру­шу. Во­ни зас­та­ли на дво­рі ко­ло гру­ші ко­лот­не­чу: Мот­ря лу­пи­ла ко­цю­бою Лав­рі­но­вих ді­тей, Ме­лаш­ка з ба­бою одг­ри­за­лись од Мот­рі і не­на­че гав­ка­ли че­рез тин. Лю­ди з кут­ка по­ча­ли збі­гаться. При­біг­ли й ба­ба Па­лаж­ка Со­лов’їха, а за нею ба­ба Па­рас­ка Гри­ши­ха.

- Ой гос­по­ди! Як­би хто взяв Лав­рі­но­ву ха­ту та одіпх­нув її,- ска­за­ла пре­муд­ра ба­ба Па­лаж­ка,- геть-геть на го­ру або й за го­ру, а Кар­по­ву ха­ту од­су­нув ген-ген за ста­вок, аж у діб­ро­ву, то во­ни б по­ми­ри­лись.

- Навчай, нав­чай! Яка пре­муд­ра! - не втер­пі­ла ба­ба Па­рас­ка.- По­ди­вись, ли­шень, на се­бе! Ко­ли б тво­го чо­ло­ві­ка хто по­су­нув за діб­ро­ву, а твою доч­ку аж за Рось, а те­бе аж у са­ме пек­ло, то, мо­же б, і між ва­ми був мир.

Діло з гру­шею скін­чи­лось нес­по­ді­ва­но. Гру­ша всох­ла, і дві сім’ї по­ми­ри­лись. В обох са­ди­бах нас­та­ла мир­но­та й ти­ша.

1878 року

Друкований текст для вичитування взято з:

Іван Нечуй-Левицький. Твори в двох томах. Том 2. Повісті та оповідання. Київ, «Наукова думка», 1986.

Серія «Бібліотека української літератури».

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.

© Остаточне вичитування, форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2023