ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ?

Роман з народного життя

Панаса Мирного і Івана Білика

ЧАСТИНА ПЕРША

I. ПОЛЬОВА ЦАРІВНА

Надворі весна вповні. Куди не глянь - скрізь розвернул­ося, розпустилося, зацвіло пишним цвітом. Ясне сон­це, тепле й приязне, ще не вспіло наложити палючих слі­дів на землю: як на великдень дівчина, красується вона в сво­їм розкішнім убранні... Поле - що безкрає море - скіль­ки зглянеш - розіслало зелений килим, аж сміє­ться у очах. Над ним синім шатром розіп’ялось небо - ні пля­моч­ки, ні хмарочки, чисте, прозоре - погляд так і тоне... З не­ба, як розтоплене золото, ллється на землю блискучий світ сонця; на ланах грає сонячна хвиля; під хвилею спіє хлі­боробська доля... Легенький вітрець подихає з теп­ло­го краю, перебігає з нивки на нивку, жи­вить, освіжає кож­ну билинку... І ведуть вони між собою тиху-таємну роз­мову: чутно тільки шелест жита, трави­ці... А згори ли­не жайворонкова пісня: доноситься голос, як срібний дзві­ночок,- тремтить, переливається, за­сти­гає в по­ві­трі... Пе­рериває його перепелячий крик, зі­рвавшись уго­ру; за­глушає докучне сюрчання трав’яних коників, що як не розі­рвуться,- і все те зливається доку­пи в якийсь чуд­ний гомін, вривається в душу, розбуркує в ній добрість, щи­рість, любов до всього... Гарно тобі, лю­бо, весело! На сер­ці стихають негоди; на думку не лізуть клопоти: добра на­дія обгортає тебе добрими думками, бажаннями... Хо­четь­ся самому жити й любити; бажаєш кожному щастя. Не­да­ром в таку годину - аби неділя або яке свято - хлі­бо­ро­би ви­ходять на поле хліба обдивлятись!

Отакої саме пори, в неділю, після раннього обіднього ча­су,- тим шляхом, що, звившись гадюкою, пославсь од ве­ликого села Пісок аж до славного колись Ромодану, - ішов молодий чоловік. «Не багатого роду!» - казала про­ста сви­та, накинута наопашки. «Та чепурної вдачі»,- од­мо­в­­ля­ла чиста, біла, на грудях вишивана сорочка, ви­глядаючи з-під свити. Червоний з китицями пояс телі­пався до колін, а ви­сока сива шапка з решетилівських смушків, перехиляючи­сь набакир, натякала про парубо­цьку вда­чу...

Ішов справді парубок. На перший погляд йому, мо­же, літ до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух ті­льки що висипався на верхній губі, де колись малося бу­ти вусам; на мов стесаній борідці де-где поп’ялось тон­ке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий, тро­хи загострений; темні карі очі - теж гострі; лице дов­гообразе - козаче; ні високого, ні низького зросту,- ті­льки плечі ши­рокі, та груди високі... Оце й уся врода. Та­ких па­рубків ча­сто й густо можна зустріти по наших ху­торах та селах. Одно тільки в цього неабияке - дуже палкий по­гляд, би­стрий, як блискавка. Ним світилася якась не­зви­чай­на смі­ливість і духова міць, разом з якоюсь хижою ту­гою...

Парубок плівся повагом, позакладавши руки назад се­бе; позирав навкруги своїми блискучими очима; іноді зу­пинявся й довго розглядав зелене нив’я. То знову йшов; то знов становився де-небудь на згірку - і знов огля­дав поле. Ось перейшов і драний місточок посеред лук, на низині, у балці. Під ним ще не висохли весняні ка­лю­жі - аж зацвіли, позеленіли: кумкають в них жаби рано й вечір. От опи­нивсь на невеличкім горбку по той бік мі­сточка; став, обернувся лицем до його; глянув на рудку, пе­ревів погляд на крайне жито. «Оже, тут кращі хліба, ніж під селом,- подумав сам собі,- тут, мабуть, сильніший дощ пройшов...» Знов повернувся,- і рушив далі.

Спустившись в долину, повернув з курного шляху на об­ніжок - і пішов поміж зеленими житами. Ось підійшов до однієї ниви, нахилився, вирвав при самім корені пучок жи­та, глянув на його, далі глянув на ниву,- і лице засвіт­илось одрадою: «От де моя праця,- немов казали його очі,- не марно потрачена: вона зробила з мене чоловіка, хазяїна!..» Повертівши в руках вирване жито, він скинув очима на другий бік межі; знову глянув на свою ниву, на­че рівняв дві ниви між собою,- і промовив вголос: «Бач... на нашому полі жито краще, ніж у дядька Кабанця: моє таке густе та гонке, а в його - ледве од землі одлізло,- ни­зеньке, жовте, засмоктане...»

Не вспів доказати останнього слова,- чує: недалеко, з-за жита, хтось співає... Він притаїв дух; насторожив уші, слу­ха... Голос тонкий, гнучкий, дзвінкий, так і розходився на всі боки: то розлягався в високім просторі; то слався по землі, по зелених житах; то замирав оддалеки на по­лях розлогих; то вливався в душу якимсь несвідомим ща­стям...

Парубок стояв, як зачарований. Йому здалося - він зро­ду не чув такого свіжого, гнучкого голосу. У його в очах засвітилась одрада; лице прояснилося, наче хто збри­знув його свіжою водою; серце затіпалось, немов хто доторкнув­ся до його. «Хто б це?» - подумав він та й пі­шов на го­лос.

Не встиг ступить десяти ступнів, як пісня стихла,- ті­льки одна луна її бриніла ще над головою у його. Ще сту­пінь, ще... зашелестіло жито, заколихалося, немов у йо­му щось борсалось, билось... Ще хвилина - і з жита заманячи­ла дівоча постать... Парубок став. Дівчина, як перепілка, зня­лась - і помчалась вподовж ниви. Низенька, чор­нява, закві­тчана польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, ви­со­ких, іноді дуже неповоротких дівчат. Маленька, кру­глень­ка, швид­ка й жвава, одягнена в зелене убрання, між ви­соким зеленим житом,- вона здавалася русалкою...

Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв її за ту по­льову царівну, бо стояв, як укопаний, розтягши й без то­го довгообразе лице, широко розкривши здивовані очі...

Дівчина одбігла трохи і собі стала. Озирнулась, гля­нула на його веселими очима, усміхнулась свіжим, моло­дим лич­ком. Тут її краще розглядів парубок. Чорне куче­ряве волосся, заквітчане польовими квітками, чудовно ви­лося коло білого чола; тоненькі пасма того чорного, аж полискув­аного хмелю спадали на біле, рум’яне личко, як яб­лучко наливчате; очі оксамитові, чорні,- здається, сам огонь говорив ними... Дві чорні брови, мов дві чорні п’я­вки, повпивалися над очима, злегенька прикритими дов­гими густими віями. Сама - невеличка, метка й жвава, з ве­селою усмішкою на виду, вона так і вабила до себе. Зе­ле­на байова керсетка, з червоними мушками, червона в бу­кетах спідни­ця, на шиї дорогі коралі, хрести, золоті ду­ка­ти - усе га­рно пристало до хорошої дівоцької вроди.

Вона стояла навпроти парубка, як намальована,- на­че манила своєю дивною красою. Не спускаючи з очей, він під­ходив до неї.

- Чого ти тут ходиш? - обізвалась вона перша.

- А ти чого хліб толочиш? - не зовсім ласкаво одказав він.

- Хіба се твій хліб?

- Не чий же... А що?..

- Цур тобі, як мене злякав!.. - та й замовкла. Парубок і со­бі мовчав.

- А ти хто така? - трохи згодом питає він, ковтаючи сло­ва.- Де ти взялася? звідкіля сюди прийшла?..

Дівчина почула, як тільки чують дівчата, чого в його за­пнувся голос: очі в неї заіскрили, заграли...

- Навіщо тобі? - прядучи ними, вона питає в його.

- А чого ж ти прийшла сюди, на чуже поле? - каже він.- Хто ти така? чого тобі тут треба?.. - Чутно - аж дух спи­ра йому в грудях од кожного слова.

- Не ск-а-ж-у! - одмовила вона нарозтяг, осміхаючись, і по­далася трохи личком вперед, згорнувши пухлі білі ру­ки попід ліктями.- А прийшла сюди, бо недалечко живу... А ти хто?

- Сюди йди! - каже він, усміхаючись і разом запрохую­чи очима.- Посідаємо тут... побалакаємо... я тобі й розка­жу - хто я...

Як стрель стрельнув у дівчину. Сплеснула в долоні, за­реготалася та й помчалася буйними житами... Далі - ви­скочила на зелену луку, що красувалася польовими кві­тками; потім - повернула круто наліво, почесала яри­ною; як білочка на деревину в лісі, так вона збігла пруд­ко на згі­рок; стала, перевела дух, озирнулася, осміхнул­ась, махнула правою рукою: «сюди, мов!» - та наче мана яка, спустилася униз - і скрилася за горою.

Парубок ні з місця. Стоїть та дивиться вслід їй ще ди­внішими очима - мовби переглянув через гору!.. У ву­хах його ще вчувався її голос свіжий, тонкий, її сміх мо­ло­дий та дзвінкий; перед очима, як та причуда, манячила її по­стать метка, жвава; йому усміхалося її личко, біло-рум’я­не, з ясними очима, з чорними бровами; уся вона, з зе­леною керсеткою, з червоною спідницею, привиджу­валась йому, як жива… «Що це? - думав він.- Чи справді, чи ввижається?.. І відкіля б це?.. чи не москалівна?.. так же, ка­зали, у москаля дочка вмерла... гм... мов, бачся, на хуторах нікого такого й немає... Хіба Хоменкова? - так же не бли­гий світ од Хоменкового хутора сюди теліпатися... А вид­но - хуті­рська; на селі, окрім попівни, здається, ні­кого під­хожого... Оже й не попівна: попівну я знаю - попі­вна не та­ка, та й не піде за п’ять верстов од села... Чия б же це?..»

Не розв’язавшись з такою думкою, він вийшов на згі­рок - подивитись, куди пішла дівчина. Було уже пізно. Ді­вчини не видно,- тільки зеленіли то там, то там, обложи­вшись полями, хутірські сади, як розкішні квітники, а між зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблунь бі­ліли чепурні хаточки. Парубок постояв на згірку, поми­лувався красою околиці, задивився на один хутір, на дру­гий; пригадував хазяїнів їх, перебирав у пам’яті їх дочок,- та, те­ряючись в догадках, і повернув назад - додому.

Ішов він такою ж тихою ходою, як і сюди, а може, ще й тихшою,- та все думав та думав... А в серці - почував він - прокидалось щось невідоме, чудне: і важко мов, і легко, і сумно, й весело, і хочеться співати, й хочеться плакати... Сльо­зи не ллються, а голос рветься; несподіваний сум обій­має голову; думка думку гонить: нігде пристати, ні за що зачепитися - так і ганяє за маною... А перед очима - зе­лена керсетка, червона спідниця, знадний з усмішкою по­гляд, червоні, як кармазин, уста, з котрих виглядає ря­док дрібних, як перли, зубів... У його аж мороз пішов поза спи­ною... «Оце так!! - промовив він уголос.- Чи не здурів, бу­ва, я, чи не збожеволів?.. Дома худоба не напована, а я блу­каю тут - і думати забув!» Та піднявши вгору голову, чимдуж придав ходи в ноги.

Ось незабаром і Піски. На самому краї села, од вигону, сто­яла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хат­ки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі - тік; за током - огород; а все кругом обнесено низенькою лі­скою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможно­го хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Ха­та хоч старенька, та чепурна, біла,- видно, біля неї ходи­ли ха­зяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані, хрещаті.

Недалечко від хатнього порогу стояла немолода вже мо­лодиця, бідненько зодягнена,- і, розсипаючи з миски зе­рно, голосно скликала курей. Натомість з хлівця про­жогом вискочила невеличка свинка й кабанчик - і давай похап­цем хламати зерно, не підпускаючи курей. Молоди­ця спершу кричала на непроханих гостей: «аря, гладкі, аря!», потім того плескала в долоні й штовхнула ка­бан­чи­ка но­гою; а як побачила, що нічого з такими ненаже­рами не вдієш ні криком, ні бійкою,- вона ви­смикнула з мітли держално - і давай потягати «ненасит­ну прожир» і вздовж, і впоперек,- аж поки не хруснуло дер­жално... «От, прокляті! Каторжні!.. Через них знівечи­ла держално..» - на весь голос гукала молодиця - й кину­ла в свиноту надтрі­снутим держалном.

Саме на цей крик у двір повернув парубок. Не вспів він ще гаразд і воріт причинити за собою,- як уже на йо­го напустилася розсерджена молодиця.

- І де ти, Чіпко, ходиш? де ти бродиш? - докоряла во­на.- Ось до якої пори виходив? Ні корова, ні кобила не на­по­вані, а він блукає...

- Я, мамо, на полі був... до ярини довідувався,- од­казав він.

Мати пильно подивилася йому в вічі, наче вивіряла - чи правда тому? Та син уже повернувся - пішов прямо до за­городи, а вона з порожньою помийницею - в хату.

- Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще ко­лись її й доїти! - усе-таки з докором гукнула з сінешніх две­рей мати.

Син уже не чув того докору. Він випустив з загороди ко­рову, одв’язав од ясел кобилу - погнав до водопою. Ху­тко погнав, хутко й назад вернувся. Позаганяв у за­го­ро­ду худобу, набрав оберемок свіжої трави. Зелена трава нага­дала йому зелену керсетку; заманячила ніби знайома постать; він мерщій кинув у ясла оберемок... йому здало­ся, що з-під трави заблищали, мов дві углини, двоє чорних очей... «Згинь ти, марюко! - скрикнув він, ви­простуючи з трави руки.- От, причепилася!!»

Швиденько зачинив загороду, пішов у хату. Повечерял­и мовчки. Полягали спати.

- Чи ви, мамо, не знаєте: у москаля є дочка? - пита він трохи згодом.

- У якого москаля, сину?

- Що живе коло нашого поля хутором.

- Не знаю, моя дитино. Знаю, що була,- та, казали, ли­бонь умерла. А що там?

- Та я так питаю... нічого.

Розмова увірвалася. Мати заснула на полу. Син ле­жить на лаві. Сон не йде йому в голову. Душно йому, мло­сно, пе­че попід боками, а в віччю - вона та й вона. «Пропади ти, навіжена!» - шепче він. Перевернувся з боку на бік, натяг на голову ряднину,- не спиться, та й годі... «Ні, вже: не швидко ти діждеш, щоб я пішов на поле!»

II. ДВУЖОН

Літ за двадцять до кріпацької волі, з того самого Ромод­анового шляху, яким ішов парубок, у село Піски вступав якийсь невідомий захожий. Видно - з далекої до­роги. Соро­чка на йому чорна; штани вибійчані, підсукані аж до колін; за спиною вірьовкою навхрест перев’язана одежа; через праве плече, на палиці, перекинута торба - мабуть, з харчю, та пара шкапових чо­біт. На взір - чоловік середніх літ. Чорні, як гайворон, уси починали вже по краях рудіти; борода стирчала чорна, остюкувата, давно, мабуть, не бачила скіска.

Ішов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всі боки. Сказати б - з заробітків, коли б не така рання по­­ра. А то тільки що весна настала. Постікали води, зазеле­ніли трави, зацвіли садки, городи; сонце ще не пекло, як серед літа, а приязно сяло та гріло.

Дійшовши до одного двору, де серед нечистого городу влізла в землю старенька хата, захожий став. «Оце ж, мов бачся, й Окунева хата!» - каже він сам до себе. 

На той час з низеньких хатніх дверей вийшов молодий па­ру­бок.

- Здоров був! - обізвався до його захожий.

- Здоров.

- Чи це Окунь живе?

- Який Окунь?

- Карпо Окунь, старий дід.

- Ні: це Лимар, а не Окунь.

- А де ж Окунь?

- Та який Окунь?

- Дід старий, що з бородою ходив.

На їх розмову нахопилася з-за хати старенька жінка. Видно, поралась коло городини,- бо очіпок подався тро­хи набік, лице в поту, руки в землі.

- Та кого ти, чоловіче, питаєш?

- Окуня Карпа.

- Е-е-е... його вже давно й сліду нема... Знала я того Оку­ня, знала... Уже, мабуть, літ з десять буде, як помер... А то­бі ж навіщо він?

- Та треба... Так умер, кажете?

- Умер, умер.

- Та хто ж після його зостався?

- Та хто ж після його зостався?! - каже жінка, за­ду­мав­шись... - Зосталася Ганна-небога, що вийшла за Соло­менка. Та й та уже вмерла. Оце ми у неї й дворище купи­ли. Та ще зостався Грицько - був йому якийсь далекий родич... торік його у некрути взяли. Та, здається, вже й немає ніко­го такого...

- Так... А волость же ваша далеко?

- Волость? - глянула жінка на його і, перегодя трохи, од­казала: - на тім боці села. От як підеш сією улицею, та й вийдеш прямісінько. Спершу будуть гамазеї, а там - зараз і волость.

- Ну, спасибі вам. Прощайте.

- Щасливо.

Пішов собі чоловік тою тропою, що розказала жінка. А жінка й парубок ще довго стояли - дивились услід, аж по­ки не скрився захожий з очей у кривій вулиці.

- Ти не питав, Грицьку,- тоді жінка до парубка,- хто він такий? навіщо йому Окунь?

- Ні, не питав.

- Гляди, лишень, чи не родич який... Там у його, в Дон­щині, багато, кажуть, всякої рідні... Там і брат його жив. То чи не по худобу, бува, прийшов і сей?!

- Бог його зна.

- Треба б дознатись, Грицьку. Чи не збігав би ти, слі­дом за ним, у волость та розслухався б: що воно за чоло­вік.

- Добре, мамо,- каже парубок. І обоє пішли в хату.

Жінка справді догадалася навіщо захожому здався ме­ртвий Карпо Окунь. Той, що розпитував, об’явився в воло­сті небожем Окуня - Остапом Хрущем, що літ, може, з п’ят­надцять як пішов на Дін. Уже його й з ревізії викину­ли, не тільки з думки. Тільки старі люди пам’ятали ще - коли бородатий та білий Окунь виряджав на Дін до дядь­ка сво­го хлопця-небожа. А тепер оце він на­зад поверну­вся й просився в піщанську громаду.

- Чого ти звідтіля вернувся? - пита його голова: - хіба там недобре стало жити?

- Та трудно вже й там,- кланяючись, каже Остап.- Не ті тепер порядки пішли: багато вже й там нашого брата... про­падає...

- А тут хіба краще? - пита писар.

- Та все ж, бачте - рідна сторона.

- Як же ми тепер тебе приймемо, що в тебе ні виду ні­яко­го, нічого? - знову голова.

- Та в мене ось є старий пашпорт.- Та, витягши з га­ма­на шматок засмальцьованого паперу з обтріпаними краям­и, й подав голові.

Подивився той на папір, розправив, прочитав - і зно­ву зложив.

- Що ж з сього?! - каже.- Чому хоч ти не обзивався, як ревізія писалась?

- А бог його знає - чому... Не знав.

- Відколи пашпорта не переміняв!! - не випускаючи з рук паперу, дивувався голова.

- Та там мене й по цьому всюди приймали.

- Гм... Що ж тепер, Василь Васильович, будемо роби­ти? - пита голова писаря.

- А що? Треба громаду збирати; та хай поставить гро­маді могоричу, то, може, й діло буде,- одказав писар.- А то, як бродягу якого, ще в тюрму запруть.

- Зділайте милость,- каже, кланяючись, Остап,- уже по­клопочіться! Я вже вам, коли так не маю чого дати, то хоч одслужу за те.

Писар тільки покрутив свого рудого уса та разом з го­ловою й пішли у другу хату.

Через три неділі Остап косив у писаря сіно. Та такий з його косар: такий жвавий, такий робочий - невтомний! Усьому лад дає, усім перед веде - отаманує. А через мі­сяць йому об’явлено, що тепер він піщанський громадя­нин - козак, Остап Макарович Хрущ.

Аж перехрестився Остап, як почув це. Та восени пряміс­інько й почвалав у город найматись. Недовго й місця шу­кав: зараз жид злебенив його та й заправив у пош­тарі.

Добре Остапові. І одежа й хліб жидівський, і плата добра, та й од проїжджих перепада.- Послужив він рік, а на другий уже грунт і хату купив. Якраз на край села, на беле­бні, стояла собі осторонь чиясь сирітська пустка: необ­ма­зана, невкрита, город не обгороджений; звісно - си­рітське, та ще й за селом.

Купив Остап хату та, не довго думавши, й шле ста­ростів до Мотрі Жуківни - бідної, некрасивої дівчини, уже таки й літньої, що жила в сусідах, удвох з старою ма­тір’ю.

- А що ж, Мотре,- каже їй мати,- іди! Хоч хата своя бу­де, хоч не тинятимешся на старість, як от я, стара...

- Та чи йти, то й іти! - одказує дочка.- І так нате­рпілись усього!

Обмінили хліб, а в неділю й весілля заграли.

Як уступила Мотря в свою хату, то немов знову на світ народилася. Чепурить її, прибира. Діждали весни,- го­род одкопала, скопала, засадила; хату вимазала, оббі­лила; при­спу жовтою глиною підвела; коло хати віник­ом обмела. Чисто кругом - любо глянути, і огородина зе­леніє...

Та й тільки ж то, що огородина своя, а більше землі - ні ступня. Приходилось у чужих людей косити, хліб заробляти­, спини не розгинаючи, спочивку не знаючи... Оже як не працювала Мотря з Остапом та з Оришкою - старою своєю матір’ю, а все бідно жили. Іноді зимою ні з чого бу­ло й га­лушок зварити,- приходилось сухим хлібом дави­тись...

Остап - спершу був повеселів: такий балакучий, та­кий щирий,- Мотрю жалує, коло тещі ласкавий; а далі - все хмурнішав та й хмурнішав. Стала нудьга виглядати його очима, журба невимовна гнітити його душу і серце... Хо­дить, бувало, восени або зимою по двору, опустить на груди голову та за цілий день і слова не промовить ні до ко­го...

Так минув рік; минає й другий; а вони - всі тройко (ді­тей не було) - похмурі, невеселі... Немає долі - немає й ра­дості!

Лягла зима. Падав дрібний сніг, як бува в холод: буйний вітер крутив заметами й вив, як звір у лісі, у ди­марі Остапової хати. Ніч уже спустилася на землю. Мотря й Оришка сиділи на полу; перед ними на стільчику неясно блимав каганець - от-от збирався погаснути. Вони пряли мовчки; кожна про себе думала якусь тяжку думку. Остап лежав на печі... Тихо,- тільки веретена сю­рчать…

- О-ох! - важко зітхнув Остап.- Обридло вже мені по цих краях горювати,- промовив він, наче сам до себе.- Ді­жду весни, піду на заробітки. Там, може, знайду добре місце, то й вас переведу...

- А як же не найдеш? - на це йому Мотря.- Літо втратиш... а я одними руками що тут зароблю?.. - додала во­на журливо й скривилася.

- Та вже ж ви тут з матір’ю то сим, то тим боком на­стягаєтесь на зиму... А я, коли що, то там і зазимую. Так мені тут остогидло!

Діждали весни. Порадився Остап з жінкою та з те­щею, узяв пашпорт, пішов собі. Мотря з старою матір’ю зо­стались самі собі на хазяйстві.

Вирядили Остапа на Дін у великий піст, а так - к зе­ле­ній неділі - приходить з Дону бумага: чи є, мов, у вас та­кий і такий козак Остап Хрущ? і де він у вас взявся? Що тут він прозивався не Хрущ, а Притика... що він кинув у нас жінку й троє дітей, пропадав був - не знать де - три ро­ки без малого... А ось тепер - у пашпорті він уже Хру­щем пише­ться, та ще й жонатим. Що се воно за знак? з якої це речі така плутаниця?..

Так оце запитувала якась Донська станиця Піща­нської волості... І задала ж роботу волосним оця несподі­вана бу­мага!

Як прочитала її козацька старшина, то голову й руки опу­стила.

- Оце так! - скрикнули в один голос і голова й писар.- Бу­де ж тепер від окружного... І як-таки повірити такому во­лоцюзі?! Прийшов - чорт його зна й відки, сказавсь - біс його зна й ким; а ми - на тобі, та цить! - і лапки покла­ли... Окунів небіж, та й Окунів,- нестеменно Окунів... Чо­му не прийняти?.. Аж воно - он який небіж!!

- Егеж... Недаром я казав,- вибріхувавсь писар,- підо­ждемо трохи, спишемось... Не послухали?..

- Що ж тепереньки робити? - мов не чув, питає голова в писаря.

Той мовчав, потупивши в землю очі. Видно було - щось пригадував.

- Недурно мені сю ніч чорна собака снилася,- по­хва­ливсь голова.- Жінка одгадувала: напасть... Так воно й є!

- А мені руда свиня,- увернув писар.

Порадившись, ме­рщій послали за Мотрею десятника. Мотря прийшла.

- Чи не розказував тобі чоловік чого про Дін? - стріли її волосні.

- Ні, не розказував,- одказала Мотря, здивувавшись та­кому питанню.- А що там? Хіба яка чутка прийшла?.. - за­питала вона зляканим голосом.

Так і так - кажуть; таке й таке диво...

Як почула таке Мотря, то й лиця на їй не стало: поблі­дла як крейда, затряслась, як лист на осичині; хотіла щось сказати, та не вимовила й слова,- тільки раз по раз тяжко зітхала і якось чудно дивилась мутними очима...

- Чого ти здихаєш? - гримнув на неї голова.- У чолові­ка навчилася?.. Той теж, як прийшов, то такого Ла­заря скор­чив... Прокляті! Через вас на Сибір ще підеш...

Мотря нічого не одказала,- тільки жалібно дивилася. Ко­ли б хто заглянув тоді в її душу,- що там робилося! Як­би зазирнув у серце,- що в йому поверталося!

- Іди собі! - гукнув голова, бачачи, що в неї й річ відтя­ло.

Мотря повернулася, вийшла. Ішла по вулиці,- не бачил­а світа перед собою; прийшла додому,- як п’яна, мов чме­лена...

- Що там, дочко? - стріла її мати.- Чого тебе кликали?

Пожовкло в Мотрі у віччю, заколихався світ, пішло все ходором... Не пам’ятала вона, як опустилась на лаву - так не роздягнена, не розбута - і впала опукою. Сльози, як горох, полилися з очей.

- Чого ти, дочко? Чи, не приводь господи?.. - Оришка не доказала. У неї в думці пробігла смерть Остапова.

Мотря не озивалася; плакала мовчки. Оришка пильно ди­вилася на неї. Серце почуло якесь лихо; перед очима вже стояла біда... У Оришки затіпались челюсті, забігала по ви­ду мишка.

- Та кажи!.. чого ти плачеш? - аж скрикнула вона. Мо­тря утерла рукавом сльози й простогнала... А далі нату­жилась і, схлипуючи, перериваючи слова, стала казати: 

- О-о, боже мій!... недурно він все сумний був... мовчав... журився... та все через сон про Дін викрикував... про Хі­врю та Грицька... недурно ж це воно!.. Ой, пропала ж моя головонька бід­ная!!.

- Що ж там таке? кажи вже,- не мороч моєї голови! Про яку це ти Хіврю плещеш?

- Про жінку того сучого сина, щоб йому... ні добра, ні жит­тя!..

- Кого?

- Остапа...

- Чи ти не збожеволіла, дочко?

- Поневолі збожеволієш, коли таке...

- Мотре! не тумань ти моєї голови: розкажи по-лю­дсь­ки - що там таке?

- Отой волоцюга, блудяга... покинув на Дону жінку з ді­тьми... приплівся сюди на мою голову... Господи! і за що ти мене отак караєш на сім світі? - скрикнула Мотря і зно­ву залилась сльозами.

Тепер тільки Оришка розібрала своє лихо. Образа, го­ра тяжкої образи дочки, людські поговори та сміхи,- усе ра­зом піднялось у голові матері, налягало їй на старе сер­це важким жалем... Вона глянула ще раз на Мотрю, поступил­ася назад, простогнала, сіла мовчки на піл, узя­вшись холо­дними руками за крайню дошку, щоб не впасти. Старе тіло тремтіло, колихалося; стара голова не здержувалась на в’язах - хилилася на груди. Оришка бо­лісно піднімала її і тяжко стогнала... Мотря не пере­ставала плакати. Гіркий її плач, стогнання матері зли­валися вкупу, носилися по хаті, слались по білих стінах. І темніли вони для дочки й для матері: здавалась темною хата, і світ, що вривався в вікна, чорнів у віччю в них... І стояла в темноті тій ще темніша доля їх - чорна, темна, страшна, з худим, з’їденим нуждою лицем, з злими од го­лоду очима... 

Таке лихо скоїлось перед обідом. Страва давно стояла у печі: ще як у волость ішла Мотря, то засу­нула, щоб упрівала. Тепер ніхто й не згадав про неї. Горе без страви нагодувало обох. Ніхто з них не кидався до пе­чі. Обидві навіть забули про обід.

Так день настав, так і минув. Одходячи на спокій, сонце обдало землю блискучим промінням; земля на прощання усміхнулася - і потемніла. Спустилася ніч; ви­кликала собі на втіху зорі; викотився з-за гаю місяць - і став оглядати околицю... Усе кругом спало, мов зача­роване, в тихім забутті теплої ночі,- не спав тільки один соловейко, виспі­вуючи в зеленім садочку свою любу пі­сню,- та не спало ще лихо в Орищинім та в Мотринім серці... Завело і воно свою пісню - гірку, журливу, безнаді­йну... І не розходилась та пі­сня по світу, не окликала­ся луною в лузі, як соловейкова; а, як важкий камінь, налягала на душу, морочила голову ці­лим роєм темних гадок, пекла серце нерозважною тугою... Мотря й Ори­шка не спали, не плакали,- тільки то одна, то друга зітха­ла... І відкіля це лихо взялося? і чого воно до них вчепи­лося? чим була Мотря Остапові?.. чим вона тепер остала­ся?.. Мотря й Оришка роздумували, розгадували... Жінка жонатого чоловіка? покритка-дівка?.. Ні жінка, ні ді­вка, а замужня вдова... Гріх перед богом,- чим його замоли­ти? Сором перед людьми,- чим його змити?.. А ще ж, мо­же, і каратись за це прийдеться - хоч не на сім, то на тім сві­ті... Непевний той Остап,- він щось лихе, страшне... Страх справді після таких думок закрадався їм в душу - і во­ни обидві тихо молилися.

Як не мучились вони цілу ту ніч, що вже не думали, а все-таки не видумали нічого для себе утішного.

Не вигадали поради й волосні. Судили, рядили - та окру­ж­ному, а окружний - та губернаторові. Пішли писати та одписувати...

Незабаром наїхало в село чиновного панства. Питаю­ть-розпитують, пишуть-записують. Натерпілася стра­ху Мо­тря од тих хитрих спросів та переспросів; на­бра­лася горя Оришка, глядя на свою дитину.

А в селі - тільки й мови, тільки й речі, що про Хруща. На­че все на світі для Пісок провалилося, один Хрущ зо­стався, а через Хруща - й Мотря... Хто її зроду не знав,- став допитуватись: де вона й що вона. Не можна Мотрі ні­куди очей показати, щоб на неї пальцями не тикали. Вий­де Мо­тря на вулицю,- малі діти слідком за нею; порається Мо­тря на вгороді,- бачить: дві жінки стоять коло ти­ну, ди­вляться на неї й перешіптуються. Немає Мотрі спо­кою і в церкві: і там її не спускають з очей.

- Ото... ото вона! низенька, чорнява... чорним платком го­лова пов’язана,- чує Мотря позад себе в бабинці.

- Ото чорнява, що хреститься?

- Еге ж, еге... Ото вона сама... за жонатого заміж пішла.

Чує Мотря, та боїться озирнутись: їй чогось соромно, страшно. Вона впаде навколішки, приникне головою до помосту,- шепче молитву щиру, просить у бога ласки, одмо­лює свій гріх - і разом сльози ковтає.

Тоді тільки люди трохи забули про Хруща, як жнива на­стали. Свої клопоти, праця, утома трохи заціпили язи­ки людські.

Коли це - перед другою пречистою - ведуть Хруща у ла­нцюгах через Піски. Як зачули люди, то за малим не все село вибігло з хати, мов на ведмедя, дивитись. «Хрущ!.. Хрущ іде!.. Хруща... Хруща ведуть!..» - викрикують з усіх боків по селу. І біжить на Хруща дивитись старе й ма­ле.

Повели Хруща в Гетьманське; засадили в тюрму за за­ліз­ні штиби; давай випитувати та розпитувати. Підня­лися знову спроси та переспроси... Зовсім загубила спокій Мо­тря: водять її то в город, то з города... А тут - друге ли­хо: Мотря почула - щось заворушилось під серцем...

Помітили люди - та як у дзвін задзвонили:

- Чи чули?.. - питає молодиця другу, стрівши на улиці.- Заваготніла...

- Чула, серденько, чула... І скажіть: од такого!!

- Це вже, видно, не перед добром, моя матінко!.. Чи не кі­нець, бува, й віку швидко буде... Там торік хвостата зо­ря світила, а се знов проява якась вирискалась...

- І я кажу: не перед добром таке на світі коїться!

Та як пі­дуть отак цокотати,- не переслухаєш.

А під неділю або свя­то збереться де-небудь чоловіків купа, надійдуть жі­нки, парубки, дівчата - назбирається чимала юрба лю­дей та й давай перетирати на зубах у сотий раз того чу­дного Хруща. 

Аж ось - не знать звідкіль - узялась на селі чут­ка, що він ні Хрущ, ні Притика, а прямісінько-таки Іван Вареник - кріпак пана Польського, що панував у Пі­сках.

Така чутка збила з пантелику судових і громаду. Що з ним робити? Як тепер його судити? Кинулись до пана,- пан одсахнувся: робіть, мов, з ним, що хочете, як знаєте... То­ді громада розв’язала діло. Як голили хлопців у мос­ка­лі: «У некрути його!.. лоб йому! лоб!..» - закричала гро­ма­да. Поїхав голова у Гетьманське, пішов, куди треба, одніс, що годилось - і «перевертня» прямо з тюрми повели до прийом­у. Заголивши лоб, перевернули його ще вче­тверте - і став він з Вареника Хрущовим. Незабаром його ку­дись погнали,- та більше він ні вертався, ні озивався.

Оддали Остапа в москалі перед покровою. А так, пе­ред пущенням, породила Мотря сина,- та ще й породила не­абияк. Роди були тяжко трудні: потугувала ними Мо­тря два дні і дві ночі, не своїм голосом викрикуючи... Що вже не робила «довгоп’ята» баба-повитуха,- ніщо не по­ма­гало. Ледве Мотря на той світ не переставилась. Уже й не крича­ла й не стогнала - лежала мертвою колодою... Аж на третій день «господь її помилував»: серед тихого пла­чу Орищино­го почувся голосний дитячий крик...

- Єнерал!.. - зрадівши, скрикнула «довгоп’ята баба».

Оришка підняла руку, перехрестилася... Мотря важко зіт­хнула - і розкрила сплющені очі... Хату обняла тиха од­ра­да.

Як же почули люди про такі роди,- знову загомоніли. Пі­шло знов по селу шушукання, глум, таємні страхи... Ді­йшло до того, що ніхто вже Вареника не щитав і за чоловік­а, а так-таки за самісінького куцого... Дехто помітив і невеличкі ріжки на голові в його, як стригли в прийомі. А Кирило Кнур - недалечкий сусіда - Христом-богом кля­вся, що як купались з Остапом укупі, то й хвостика ба­чив... Не при хаті згадуючи - куций, та й годі!

А тут ще дитинка знайшлася, та ще при таких родах!!

Щось воно таки непевне, моя матінко!.. - цокочуть жі­нки, похитуючи головами.

І не одна й не дві нарошне забігали в хату до Мотрі - до­відатись: чи немає на йому яких ознаків? Одна якось за­бачила на лівім колінці невеличку родимку... «Оце ж во­но й є!» - подумала та мерщій з хати.

- А що?? - стріва її кума.

- То ж воно, кумонько, саме!.. - каже кума, перехрести­вшись.

Незабаром ціле село слебезувало про ту пляму. Усі в один голос: «чортеня», та й годі!

Прийшлось кумів брати,- ніхто не хоче. Що тут роби­ти? Вже три дні як дитина нехрещена... Не дай боже яко­го случаю - і вмре, не уведене в закон!..

Кинулась Оришка по сусідах... Всяк дякує, сторони­ться... Ходить вона по хаті - сама не своя: світить сідим во­ло­сом, ломить сухі руки... Мотрі вже й не хвалиться: во­на й без того ледве дише.

На той час лучились у селі перехожі москалі. Оришка до них: «Москалики-лебедики, охрестім дитя!» Купила мо­скалям кварту горілки. Тоді один якось згодився. Мо­скаль за кума, сама Оришка за куму.

Понесли до батюшки. А панотець і собі: «Як його таког­о виродка в хрест уводити?!»

«Боже мій!.. що його робити на світі?!» - плаче Ори­шка,- та до попаді: «Матушка!.. я вам сього й того… я вам мо­ток пряжі напряду,- умовте панотця!..»

Попадя зглянулась. Охрестив дитину батюшка: на­звав Нечипором.

III. ДИТЯЧІ ЛІТА

Не судилося Мотрі щастя. Не зазнала вона його зма­лку; не бачила дівкою, жінкою; не сподівалася замуж­ньою вдовою...

Не тільки її, а й її матір стару стали цуратися люди. Са­­ме те місце, де вони жили, зробилося якимсь стра­шним,- стали його оббігати... Казали, що до Мотрі кожної но­чі змій у димар літає: якийсь захожий чоловік застав йо­го в хаті та насилу з душею вирвався... Непевне місце! Бу­вало, вночі ніхто не пройде повз їх хату, не перехрести­вшись; а дітям - то й удень забороняли туди бігати...

Місцина справді стала пустирем одгонити. Лежить за се­лом, на самому белебні, неогороджена, необкопана - так рівець невеличкий прокопаний та й годі... Іде скоти­на - нема перепону - через грядки так і чеше; собаки так і гні­здяться - кубла повибивали... Пустир пустирем! Хата хоч стара була, та як полагодив був Остап, поки ще не женив­ся, то вона, мов, і бадьорилася; а як піднялась лиха го­дина, що замчала не тільки лад у хаті, а й самого Оста­па,- то й хата осунулась... Стріха місцями повигнивала, по­крівля де-где провалилася, вікна побиті: замість ши­бок - ганчірки світять; ще до того дощ та хуртовина об­била, об­шма­ру­вала... Пусткою аж воняє! І всередині не кра­ще. Сті­ни чорні, аж цвіллю взялися од води, що дощі по­наливали крізь лиху оселю; черевата піч потріскалась,- диміла, курі­ла; замість лав якісь кривоногі ослінчики - і сі­сти на них страшно; стіл - ходором ходить; піл - на п’ядь дошка од до­шки: Мотря під холод дві дошки спали­ла, бо не було чим у хаті прокурити... Бідота несказанна, злид­ні невилазні!

Неодрадне життя Мотрине. Невеселим оком дивила­ся й її стара мати на ту оселю, на лихий той захист, через який вони стільки горя прийняли, стільки клопоту зві­дали... Вони б його давно кинули, якби було де притулитис­я. Та де його при недостачах, при убожестві?! Коли на ро­боту приймали Мотрю з опаскою…

Літом Мотря стає жати. У Пісках ніхто не приймав,- бо помітили, що в кого Мотря жне - вся нива закрутнями уни­зана. В сусідньому селі Байраках Мотря хліб заробля­ла,- на жнива становилася.

Що за літо заробить Мотря, те за зиму й проживуть... ко­ли ще й ставало! А було так, що ні дрібка солі, ні пили­ни борошна... Де вже думати про одежину!! Що, ді­ву­ючи, придбала Мотря, то все позношувала - саме гноття та рам’я висіло... Як заробить конопель,- то й добре. По­мо­чить їх, ви­сушить, витіпа: костриця на топливо, во­ло­кно на пряди­во. Напряде отак літ за двоє, оснує, витче, та й сорочка є; виб’є - спідницю пошиє, юпку... У ви­бій­ча­но­му і в свято ходила. Другі в плахтах та запасках, голови шо­вковими платками повив’язують, а Мотря з ви­бій­ча­ної юпки та спі­дниці не вилазила. Біленькою хусткою зав’я­жеться та й шмарує... Ото буденне й празникове! А що ста­ре, дране,- позшиває, позаштопує,- матері старе тіло при­криє, або ди­тині - штанці, куцину... Нужда!! На зиму на всіх одна юпка була. Піде куди Мотря,- сиди, мати, з хлоп­чиком дома - й не рипайся! Піти треба матері,- сиди, Мо­тре... бо й чоботи одні!

Робота не страшна, як сила є. Мотря день і ніч в робо­ті та в роботі; літом - на полі, зимою - дома. А Оришка - ста­ра вже - нездужала - тільки й того, що доглядає ди­тини... Як літком немає Мотрі дома,- баба зварить їстки, до­гляне, й нагодує, й спати положить, котка співає..

Ай дитина ж то вийшла - на славу! Повновиде, чорня­ве, головате, розумне... Тільки якесь невеселе, вовчку­вате, ти­хе. Другі діти жваві,- як дзига крутиться, на місці не вси­дить... Скажеш йому: дай те! дай друге! - як стріла пу­ститься... Чіпка, як його звали,- не такий, ні! Оце, було, Мо­тря чи Оришка скаже: «Подай, Чіпко, води! - або - ножа, або - веретено!..» То він і почне: «А де ж воно лежить, чи сто­їть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, пі­дніме й повагом подасть... Мотря за це не любила Чіп­ки.- «Десь Чіпка у нас буде дуже велике ледащо! - жа­лі­єть­ся Оришці: - Йому як що робити, то треба за тиждень загад­увати, щоб роздумався...» А іноді, було, й буханця улі­пить Чіпці у спину, щоб довго «не роздумував»... Тоді Чіп­ка руки опустить, реве на всю хату... Є, значить, робота ба­бі! Оришка справді душі не чула в Чіпці: так його лю­би­ла й жалувала! І цяцьок йому надає, й іграшок яких там - полив’яного півника, сви­стілочку; а їсти - сама не до­їсть - йому зоставляє...

Як підріс Чіпка - став бігати, то вибіжить, було, з двору на вигін та прямо до дітвори так і чеше. Так же й дітвора йо­го не приймає. Зараз почнуть з його глузувати, щи­пати, а іноді поб’ють та й проженуть... Недурно пани своїм ро­дом величаються. На селі теж розпитують - хто якого ро­ду. Тільки те неоднаково, що в городі питають: чим той рід уславився - чи давністю, чи боями, чи послу­гами. А се­ло знає одну славу - честь. Тим на селі й пита­ють: чи «чес­ного» роду? А тоді вже й братаються... Чіпка був «ви­ро­док»... Як же Чіпку прийняти дітям до іграшки?! Хіба, щоб поглумитися...

- Виродок іде! - кричить, забачивши здалека Чіпку, бі­ло­головий миршавенький хлопчик.

- За́порток! - підхопить другий... - Ходім до його!

Побіжать, оступлять кругом. То це ззаду хто-небудь і скуб­не Чіпку за чорне волосся. Окрутнеться Чіпка, насу­пить брови, скривиться, тільки очима світить... Злі Чіп­чині очі, та недобрі й діти, що довели до того. Понуро й го­стро дивиться на них Чіпка. А ті - за боки беруться зо смі­ху...

- Чіпко! де ти взявся? - смикнувши Чіпку за полу, пи­тає хто з хлопців. Мовчить Чіпка - сопе.

- Ти з яйця вилупився?! - знову другий...

Усі зареготались. Чіпка похнюпить голову, потупить в землю очі, копирсає нігтем під нігтем.

- Ні!.. мене бабуся на вгороді піймала... в бур’яні,- од­мов­ляє понуро та все копирсає під нігтем.

Регіт - аж вигін розлягається.

- Так ти, Чіпко, з бур’яну взявсь?..

- Ні...

- А де ж твій батько, коли ти не з бур’яну?

- Не знаю...

- То-то й є... ти байстрюк!..

- Брешеш!.. - зиркнув, як той вовк, Чіпка.

- А хто ж ти?

- Я... Чіпка.

- Ти - Чепіга, а не Чіпка! - крикне хто з середини - і вску­бне Чіпку...

- Чого ти скубешся? - з плачем вимовля Чіпка.- По­стій, я бабусі скажу,- вона тобі дасть!

- Боюсь я твоєї бабусі,- куди ж пак! - одказує хлопець та й знову вскубне.

За ним другий, третій. Повертається Чіпка на всі боки в крузі, як ведмідь на цепу, а хлопці регочуться та за чу­прину смичуть - аж поки не розплачеться Чіпка. Тоді ві­зь­муть та й проженуть його геть.

Іде Чіпка додому,- іде та й плаче.

- Чого ти, Чіпко, плачеш? - стріва Оришка. Чіпка жалієть­ся, плаче... Бере його Оришка за руку, поведе в хату, почн­е умовляти:

- Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, які то ли­хі діти: б’ють тебе, малого, зобижають... Не ходи!..

Утишиться трохи Чіпка, сяде на колінах у баби або при­ляже голівкою. Щоб забавити дитину, почне йому ба­ба казочку про рябеньку курочку або про горобця - добро­го молодця... Чіпка слухає - й дума: «І чого отой дід з ба­бою плаче? чого тая курочка кудкудаче?.. І чому тій билині зразу не поколихати горобця - доброго молодця?!»

Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила немалу роботу. Казка була йо­му не вигадкою, а билицею. Не раз хлоп’я рівняло казку до життя, а життя до казки - і само собі міркувало, дивувалос­я... В казці звірі та птиці те саме й так само говорять, як і люди... А так - птиці щебечуть, воли ревуть, собаки га­вкають... І ніхто не знає, що вони кажуть... «А добре б - до­знатись: що то каже скотина, як іде ревучи з поля додому? яку пісню співає пташка в лузі?.. І чого - одні пташки так гарно щебечуть, а от горобці - тільки цвірінькають?! І про що то розмовляє травиця між собою, коли, мов жива, ше­лестить малими листочками!..»

- Чи воли, бабусю, говорять?.. - питає Чіпка в Оришки.

- Бог їх зна, сину... Кажуть би то, що говорять.

- А птиці?

- І птиці говорять...

- Як же вони говорять? Про що вони говорять?.. - до­пи­тується.

І розказує баба, як уміє, про все те Чіпці. «Скот, мов, ні­коли не реве без нужди... як вертається додому та реве - то він радіє, що скоро дома буде та спочине... А може, голо­дний, то поїсть, підживиться... А птиці щебечуть так, як сам господь дав: одній сказав гарно щебетати, а другій - ні. От соловейко - як гарно співає? Він був колись людиною, та став пташкою...» Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своїх діток,- сина й дочку,- що вбили її мужа-ужа... «Синок каже: «Не вбивай, сестро!» А сестра не послуха­ла - вбила. За те мати й прокляла їх. Си­нові ж каже: «Лети ти, сину, сірим соловейком та щебечи людям і пізно й раненько: щоб тебе люди слухали - й не наслухались! - А ти,- каже,- дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городів викидали!» - От син поле­тів соловейком, а дочка стала кропивою... То-то: як соло­вейко щебече, то увесь мир його слуха - так гарно! А кро­пиву завжди виривають, як погане зілля,- щоб і городини не глу­ши­ло, й людей не жалило!»

Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осто­ронь од товариства, пластом ложилися на дитячий ро­зум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гад­кою... Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в ду­ші піді­ймали хвилю горою - з самого споду до верху... Як рій той, гули в дитячій голівоньці; як завірюха, крути­лись, вихори­лись... Од билинки перелітали до птиці; од птиці до скоти­ни; од скотини до чоловіка - по­ки не зася­гали усього світа! І здавався він йому увесь живим, бала­кучим. І скот, і тра­виця, і навіть каміння - все те мало свій говір, свою мову, тільки вимовляло якось інакше... А колись усе те бу­ло - люди, і все балакало однією мовою... А тепер - ніяк і довіда­тись, що то за розмова!! А через віщо?.. Через людей... Все то винні люди! То вони так наробили. Вони і в травиці, і в пташки, і в худоби - одібрали людську мову! Вони людей - своїх рідних - повернули у все те... І за лю­дей жалкував Чіпка на людей. Здавалися вони йому ли­хими, недобрими... І прокидалася невеличка злість у його невеличкому серці, росла, виростала - і сторонився він лю­дей далі та далі... Та й люди його не жалували.

- Бабусю! - питає раз Оришки.- Чи в мене батько був?

- Був, сину.

- Де ж він тепер?

- У москалі пішов.

- Бач, а хлопці казали, що в мене батька не було... бай­с­трюк! - кажуть.

- То - дурні хлопці!

- А хіба що?.. Що то воно - недобре що?

- Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь його з голови... То тільки злі діти так кажуть...

- Я не буду злий, бабусю!.. - одказує Чіпка,- та й за­ду­ма­ється.

Трохи перегодя знову питає:

- А чого ж мій батько пішов у москалі? Навіщо він по­ки­нув матір?

- Люди оддали.

- За віщо ж вони оддали його?

- Так треба було... Виростеш, сину, тоді все сам зба­гнеш, а тепер ще не годиться тобі розказувати.

- Чому, бабусю?

- Так. Малий ще ти дуже...

Така розмова велась у них не вряди-годи. Чіпку усе за­чіпало, усе торкало. Він про все баби розпитував. Баба роз­казувала. Їй любо було одкривати світ його очам,- утішно думати: з якою натоптаною головою виросте її онуча́.

Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молод­у Чіпчину голову усе, що заховала її шестидесятиліт­ня пам’ять. А Чіпка не брав - гарбав усе те!

Оце, було, літком, як зайде вже сонце й спуститься ве­чір на землю, вийде баба з Чіпкою з хати (бо в хаті ду­шно), простеле рядно перед порогом; дожидають Мо­трі з робо­ти. Оришка сяде, а Чіпка - коли сидить, коли ле­жить... Та отак собі й давай розмовляти... Чіпка більше слу­хав,- іноді й засне, слухаючи бабиної мови, що як стру­мінь тихо жу­рчала... А іноді й сам розщебечеться... Уже й ніч настала: засвітили зорі, замиготіли, заіскрили... За­дивився Чіпка на небо.

- Що то, бабусю? - указує на зорі.

- То? - Зорі.

- Що ж то за зорі?

- То - янголи дивляться! У кожного є свій янгол: то-то він і пильнує за душею, стереже її, щоб, бува, що лихе не спіт­ка­ло. Отож - як зірочка покотиться,- то душа пере­ста­ви­ться... Душа переставиться - й зірочка покотиться - ще­зне...

- І моя там, бабусю, є зірочка? й ваша? й мамина?

- І твоя є, й моя, й мамина.

- А де ж моя, бабусю? - пита Чіпка, положивши голову на бабині ноги й не спускаючи очей з цілого рою зірок, що, здавалося, ворушилися на темно-синьому небі.

- Бог його знає, сину!. Чоловікові туди не досягнути... То боже діло, то він і знає...

- А й бог там?..

- Там, сину...

- А що то за бог, бабусю?

- Бог?.. Бог - батько. Він усе держить на світі: усяку комашину, усяку скотину й усяку людину... Він за всім ходить, до всього додивляється, од злого береже... Ото, як побачить, що сатана вмішується у його святе діло - почина світом каламутити,- то й шле святого Ілію на во­гняній ко­лісниці убити сатану... Ото як Ілія котить, то грім гримить; а як стрільне вогняною стрілою - то блискавка заблище... Отакий-то бог! Він страшний задля злого, а для доброго - й він добрий. Бог-батько... на світі нас держить і хлібом годує.

Загадається Чіпка. І встає перед його очима розгніваний бог, обгорнувшись чорними хмарами… і гукає на Ілію - карати злого!… Котить Ілія - небо й земля двигтять, як од вітру перина, од його бігу… Страх обіймає Чіпку! Надворі зовсім темно; блищать, миготять зорі… Тулиться Чіпка до баби та стиха шепче: 

- Я, бабусю, буду добрий… я злого не робитиму, то й бог мене не поб’є… А отих дітей, що мене били та проганяли - тих бог поб’є, бо вони злі!.. Я буду добрий, бабусю…

Замовк Чіпка - дух притаїв: думає про Ілію страшно­го, про бога доброго... Трохи згодом питає баби:

- Ви казали, бабусю, що бог нас хлібом годує?

- Він, дитино,- він нас годує...

- А чого ж мама хліб заробляє,- ось досі з роботи не­ма…Каже, якби не робила, то нічого б було й їсти?..

- Дурний ти, хлопче! - каже баба.- Чоловік на те й уро­дився, щоб робити, а не лежати. То тільки, кажуть, спершу, поки ще люди в раю жили, то нічого не робили - як святі були... Там, кажуть, було всякої всячини - і їсти, й пити! От вони ходили собі та їли... А сатана й заздрив на їх щастя,- та давай підбивати, щоб согрішили... Вони й переступили слово боже... Тоді ото господь вигнав їх з раю огняною рі­зкою - й рай зачинив, і сказав робити самим на себе... Отож з того часу й почали люди робити. А то - нічого не робили,- як святі були!

- І навіщо ті люди согрішили, бабо?.. От би тепер і мама дома була, не плакала б так часто... і хліб би був: ко­ли здумав, їв би!..

- На те божа воля, моя дитино!..

Недурно Чіпка жалкував про хліб: він був у них, як ро­зважений... Одними руками що заробиш? Тільки що з голод­у не мерли... Сказано - убожество! Раз була чудасія з-за то­го хліба.

Мотря була на полі. Оришці треба на грядках полоти. Як на те Чіпка розвередувався: «їсти та й їсти, бабо!» - в од­ну шкуру: «їсти!» Взяла Оришка окраєць хліба, одломи­ла шма­точок, дала йому, а останній положила на столі: «Не бе­ри ж цього,- наказує Чіпці,- бо он дивись: диви­ться бо­зя! Прийде мати, спитає,- хто хліб поїв? - То бозя вка­же па­ль­цем,- мати й виб’є... Гляди ж, не бери!» Та й пі­шла собі. Сів Чіпка серед хати; дивиться на образ - очей не спускає - їсть. З’їв той шматочок, що баба дала,- ще їсти хочеться! Хліб на столі лежить,- кортить його. Гляне в куток - бозя дивиться! От став він крадькома до хліба руку посилати, а на образ - все дивиться... Посилає руку, не спускає очей - здається йому, що й бозя глядить на йо­го, хоче посвари­тись пальцем... він і прийме руку на­зад... Оце приляже до столу головкою (забрався на лаву), знову підкрадається. Гляне на образ - дивиться бозя та й го­ді! І їсти хочеться, і хліб перед очима,- та бозя дивитьс­я!.. Задумався Чіпка. А це зразу як кинеться од столу... Очі горять, губи оддули­ся... Та до стільця, що баба під­ставляла під ноги, як пряла. Ухопив стільця, стеребив на ла­ву, знайшов ножа, зліз на стілець, та й повидовбував очі у образа! Тоді взяв - увесь хліб з’їв та й побіг на гряд­ки до баби. «Бабо! бабо-о!» - гу­кає.- «Чого, Чіпко? ходи сю­ди!» - озивається з бур’яну баба. Прибіга Чіпка.- «А я, ба­бо, і той хліб з’їв!» - хвалиться.- «Нащо ж ти, сину, з’їв? А як мати прийде та спитає: «хто хліб поїв?» -то бозя й ска­же...» - «Е... е... бозя, бабо, не бачи­ла... Я по­вий­мав очі, щоб не дивилася!..» І байдуже собі, за­булося. Коли так, пе­ред різдвом, прийшлося хату біли­ти, об­рази мити. Зирк! Мотря на образ - аж очей немає! Вона так і оте­те­рі­ла. «Хто це очі повиймав?» - питає в Оришки.- «Де?» - Глянула - справді без очей... Тоді до Чіп­ки: «Ти очі по­вий­мав?» Сміється: - «Я... Щоб не бачила, як хліб їс­ти­му!» Зга­дала тоді Оришка, що їй хвалився Чіпка. Та що? Звісно - дитина: дурне, мале!.. Погримала на його Мо­тря, на­лякала, що бозя битиме, коли таке буде робити, та й годі.

А були такі часи, що не бозя, а Мотря била Чіпку - і добре била! Синяки іноді по місяцю не сходили. Не мож­на сказати, щоб вона не любила Чіпки. Ні. Вона його лю­била - як кожна мати свою дитину. Чи, не дай боже, занедужає Чіп­ка,- Мотря сама не своя. Цілу ніч очей не заплющить: си­дить над ним, плаче, молиться... «Тільки ж й утіхи й надії! Все-таки виросте своя дитина, стане хоч на старість у помочі... Може, хоч на старість не при­йдеться до кривавого поту робити, терпіти од холоду й голоду та од літньої спеки палючої!..» Така в Мотрі думка. І не досипляє вона ночей, прислухається, як дише її єдина «надія й утіха»... А нехай, здоровий, зробить що Чіпка,- нехай з’їсть лишній шматок хліба, чи покачається в калюжі... Лишенько! То не огонь паше, то лице Мотри­не; то не іскри сиплються,- то її кльони й про­кльони та духопелики... Інша мачуха здержує руку над пасинком, а Мотря, розпалившись, не вміла здержувати над рідним сином.

Та не такий же й Чіпка вдався, щоб його можна було бі­йкою спинити. Спершу-таки боявся матері, а далі - звик уже й до бійки, хоч як вона глибоко іноді в серце впивалас­я, до живих печінок доходила... Ой, злий же він був то­ді! Ой, лютий! Він би зміг - матері очі видрав, або сам со­бі що заподіяв, якби не баба... А то вона, її тиха мо­ва га­сила його лютощі. Як почне, бувало, його умовляти,- та сло­вом, як повивачем, зів’є... За те Чіпка любив бабу: ду­ші не чув у їй. Що баба не скаже, усе послухає. А матері не лю­бив і не слухав... Од бійки то сховається, то втече; а послухати - не послуха. Не раз Мо­тря з серця гірко пла­ка­ла…

IV. ЖИВ-ЖИВ!

Отак жив Чіпка, ріс, виростав у голоді та в холоді, у злиднях та недостачах. І все сам собі як палець. Другі до дітей, до гурту, а він, знай, самотою, самотою... Забереться, було, у бур’яни, нарве квіток, назбира кузьок та й грає­ться ними нишком. А до людей, до дітвори - ні! Чіпка мав добру пам’ять: з неї ніколи не виходила думка, що він «виродок»; він ніколи не забував бабиної ради... Собі на лихо, рядом з добрими думками, у малому серці воруши­лося щось недобре, невпокійне... Розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не прощало нікого, коли бачило яку помилку... І росло лихо в його серці - і виро­стало до гарячої відплати, котра не зна ні впину, ні заборони... Не було тоді нічого, перед чим би він оступи­вся; яка б страховина перед ним не вставала - не злякати їй його відважного духу, упертої думки, палкого серця... Такому нема на світі нічого такого, чого б він злякався. Ні бог, ні люди не страшні йо­му... Бог страшний злому, а Чіпка дума, що він добрий, а лихі люди його дратують...

Ось йому минуло дванадцять літ. Восени радиться Мо­тря з матір’ю:

- Чи не наняти б нам Чіпку хоч за харч служити?

- Я вже й сама думаю,- каже Оришка.- Тільки куди він годний? Якийсь нелюдний, неговіркий, якась тума з його... І з дітьми він не поводиться, як другі - усе само­тою, усе собі дома...

- Що ж його на світі робити? - журливо одказує Мо­тря.- Уже ж всяк баче, як я працюю... Та що моя праця? Силу ви­тратила, здоров’я збавила, а тільки що з голоду не мремо... Якби його наняти,- хоч би менше з’їжі... все б таки хоч на одежину зосталося!

- Як знаєш, дочко.

Пішла Мотря питати місця. Незабаром і знайшла. Бага­тий козак Бородай шукав хлопця до скоту. З ним вона й умовилась.

- А збирайся лишень, Чіпко, на завтра в найми,- каже, вернувшись увечері, Мотря.- Годі дома сидіти та хліб пе­ре­водити,- пора й самому заробити!

Чіпка - руками й ногами! Та вже Оришка - давай його умовляти: стала йому вичитувати їх гіркі недостачі та ну­жди. Послухав Чіпка, пішов. Приняв його Бородай на зиму за харч та одежу. Вернулась Мотря додому рада та весела.

- А що, дочко? - стріва її Оришка.

- Зоставила... Коли б то шанувався!

- А може, звикне... Дай-то боже! - потіша й молиться Оришка.

Зостався Чіпка в Бородая. Хазяїн коло його спершу ми­ром та ласкою, показує й розказує - як і що, й коли ро­би­ти... Так же Чіпка нічого й знати не хоче! Хазяїн при­казує: «Піди, Чіпко, загороду почисть». А Чіпка піде на тік, забереться в ожеред соломи та й давай з неї то верчики крутити, то хрести вив’язувати...

Раз якось розсердився господар, що не послухав Чіп­ка,- узяв його та й вибив. Розсердився й Чіпка... та трохи за малим не спалив хазяїна! Як не було в хаті нікого, він поліз у піч, витяг жару у покришку та й виніс у хлівець... Добре, що люди побачили - залили.

Прогнав його Бородай. Пішов додому Чіпка, насупи­вшись, поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що по­ділила людей на хазяїна й робітника... Мотря плаче,- уже не б’є, плаче... Страшно їй, щоб, бува, не позивав Бородай... Оришка вмовляє Чіпку, а Чіпка тільки понуро ди­виться, мовчить, мов йому у рот води налито... Так і зо­стався дома зимувати.

На весну знову радиться Мотря з матір’ю.

- Наняти б Чіпку?

- То й найми.

Знову йде Мотря шукати хазяїна - і знову швидко вишук­ала. Дід Улас, вівчар, що пас громадську отару, зашу­кував хлопців у поміч.

Дід Улас - сам панський, ходив у пана Польського за скотом. Оже як став старий, немощний, та ще захорував до того,- так його й витурили з двору, щоб не переводив даремно панського хліба... Ледве виліз Улас за ворота та й загадався... «Куди його?!» До роду - близького нікого, а далекий - у панській роботі... Прийшлося Уласові - хоч під греблю! Та вже громада зжалилась: вибудувала йому зе­млянку у царині та й наставила чабаном.

До його ото став Чіпка підпасачем. І - диво! згодився ві­дразу... Робота прийшлася йому по душі.

Устане він рано, ще до сонця, набере хліба в торбу, ві­зьме малахай, що дід дав завертати овець, та й іде у цари­ну, до землянки, дожидати, поки збереться отара. При­ходить. У діда все ще позапирано. Тільки Лиско ле­жить ко­ло дверей, простягши передні лапи,- поло­жив­ на них го­лову... Дріма ранком.

- Лиско! - гука Чіпка.

Лиско підведе нехотя голову, подивиться на Чіпку - і зно­ву кладе її на ноги, позіхнувши на все горло... Тобто: «ра­но, хлопче, ходиш: ще дід спить!»

Сіда Чіпка коло землянки, виймає черствий хліб з тор­бини - починає снідати. Тим часом люди зганяють овець до царини. І розійдуться вони понад ровами, щи­паючи зелену травицю.

Ось приходить і другий підпасач - Грицько, Чупрунів син, хлопчик однакових з Чіпкою літ, та не кращих, ви­дно, й достатків... На йому сорочка чорна-чорна, полотна не знать, та ще й порвана; штаненята - саме гноття ви­сить на очкурі - позасукувані аж за коліна.

Грицько - козачий син, сирота. Після смерті батька та ма­тері (вони під холеру померли обоє одного-таки й року) громада оддала сироту далекій родичці - вдові Вов­чисі; а як піднявся хлопець на ноги, то дід узяв його до себе в поміч коло отари.

Сіда й Грицько коло Чіпки, розв’язує свою торбу, ви­ймає з неї сухарі - чорні, як земля, і снідають обидва ра­зом, коли-не-коли перекидаючись словом... 

От рипнули две­рі - показався дід на порозі.

- Уже ви, хлопці, тута?

- Тута.

- А що ж це овець так мало?

- Згонять.

- А ви снідаєте?

- Снідаємо.

- Ну, снідайте ж, поки овець позгонять. А я тим часом умиюся та зберуся, та й рушимо!

Іде дід у присінки; набира води кухоль - умивається...

Тим часом - світ, як день, тільки сонце щось забарило­ся... Закрасивши увесь східень палкорожевим цвітом, во­но ще не рушало з-за гори, ще не блиснуло ні одним про­менем над землею... А земля вже налагодилась його стріти: зелені трави порозправляли свої дрібненькі ли­сточки, повмивалися свіжою ранньою росою…Як дів­чи­на, дожи­да­ючи свого милого, умивається й при­би­ра­єть­ся, тремтить, мов у лихоманці, й палає, наче в огні,- за­ми­рає, довго ждучи, й оживає, не терплячи,- так земля до­жидає ясного сон­ця... і міниться, не дождавшись. Повіне тихий ві­трець - потемніє й насупиться її зелений убір; затихне ві­трець - убір заясніє, усміхається...

Уже й овець позгонили, і дід зібрався. Вийшов з земля­нки. На голові солом’яний бриль; на плечі, на герли­зі, ви­сить торба з хлібом та свита - на случай негоди; у ру­ці - ма­ла­хай.

- А що, хлопці, будемо рушати! - каже дід. 

Хлопці пі­дво­дяться, ховають у торби своє чорно-хлібне снідання й біжать згонити овець, що розтеклися по всій царині, нат­щесерце смакуючи росяною травою... От уже й овець по­згонили до гурту.

- А-г-у-у... тю-у-у! - гукнув дід.- Треш-тереш-треш!

Свиснув малахай у руці... Одчиняє Чіпка або Грицько ворота у царині - і тихо-помалу, посхилявши униз голо­ви, потягли вівці шляхом у поле... Хлопці по боках, дід ззаду, а Лиско, піднявши свій хвіст і голову вгору, гордо виступає за дідом, мов вірний джура за отаманом.

Отара суне помалу, викрикує - то «бе-е!», то «ме-е!» - ка­хикає, як зимою старі баби на печах, коли почнуть пря­ди­во м’яти... А курява, як хмара, слідком за вівцями...

- Агу-тю-у-у! - гукнув дід, ляснувши малахаєм.

- А куди, руда? - кричить Грицько на овечку, що одрі­знилась од отари й прожогом почесала з шляху до зелено­го обніжку. Вівця не слухає Грицькового покрику: біжить швиденько до зеленого моріжку вхопити свіжої травиці та хоч капельку проквасити душу од тієї стра­шенної пилюги, що до самих печінок добиралася, дави­ла-душила.

Грицько бачить, що за рудою й другі повертають з шляху,- пустився підтюпцем, раз по раз вигукуючи «те­реш! тереш!» та виляскуючи малахаєм. Блудяги не­хо­тя повернули до гурту.

Сонечко почало з-за гори випливати - грало, усміхало­ся... Як легенькі блискавочки, забігали по землі його пароси - і кришталем заіскрила роса по зеленій траві... За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали та сюрчали, як не порозриваються; там перепели ха­ва­вка­ли, та як у забій били; тут вівці бекають, ме­кають, ка­хи­кають... Легенький вітрець подихає - і скрізь розносить тепло ран­нього літнього ранку... Хо­ро­ше так, весело!

Чіпка йде з боку отари, похнюпивши голову... Об чім він думає? що гадає? - Нічого він не думає, не гадає... Він прислухається, що діється у його в серці, в душі... Хоче збагнути - і забуває... все забуває... Йому так гарно, весело; йому так вільно, просторо... Чвала собі помалу. Торбина на плечі, малахай у руці... Байдуже йому!.. Поси­лає уперед но­гу за ногою - не думає: де він, і що він, і як він... Легко тре­пече його серце; дивні якісь радощі - не то сон, не то дрімо­та - сповивають його душу...

Догнали отару до становища. Дід свиснув малахаєм - вівці розскочились, розсипались по зеленому полю...

- Отепер, хлопці, спочинемо!

І сідають наші вівчарі утрьох під деревом. Дід виймає шматок хліба та дрібок солі, починає й собі снідати...

Грицько, чи присів, чи ні - вже, дивись, опинився гін за двоє, скочив верхи на барана, трендикає та висви­стує...

Чіпка лежить на спині, дивиться в блакитне небо. Не­бо сине, чисте - ні хмарочки, ні плямочки - глибоке, просторе та широке. Не продивитися його глибини, не до­ся­гну­ти оком до краю! Погляд тоне в тій синій безодні, як у сивому тумані... тільки думка росте та ширша...

«Що там? - дума Чіпка.- Там, мабуть, гарно так... Ач, як синіє!.. як сонечко сяє!..»

- Діду!

- А що, сину?

- Що там?

- Де?

- У небі?

- Бог...

Задумається Чіпка... Дивиться у небо,- йому так га­рно дивитись у його...

- Чи воно, діду, є там люди?

- Де?

- На небі...

- Нема, сину! Там бог святий, янголи його та душі пра­ве­дні...

- А хіба хто там був?

- Так кажуть. Батюшка так і в церкві читає.

- А гарно, мабуть, там... Бачте: яке синє, гарне!..

Дід, по­снідавши, молився богу.

- Гарно, сину! - прошептавши молитву, одказав Чіпці.- Гарно!.. Не те, що тут, на землі... Там усе добре, святе... А тут - усе грішне та зле...

Замовк дід. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав:

- То ще тільки один бог милосердний держить нас на світі; а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вівця!.. Що вона кому заподіє?.. Нікому нічого!.. Ходить собі, щипле травицю зелену... вівця, та й годі!.. А ми й її ріжемо, ми їмо її, як вовки голодні... І чого ми ті­льки не їмо?.. А воно то все - гріх! Усе нам оддячиться на тім світі, усе... Грішні ми, прокляті душі! Ми не тільки над скотиною знущаємося,- ми й свого брата часом черк­немо... Бач! У брата - он те й друге, а в мене ні сього, ні то­го... Заріжу, мовляв, брата,- добро його поживу! І ріже чо­ловік чолові­ка... Ріже - забув і думати, що йому на тім сві­ті буде!.. Ли­хий його путає - він і ріже... Ох, грішні ми, прокляті душі!

Чіпка слухає - і проходить по його душі страх, холод... і шепче він стиха за дідом: «Грішні ми, прокляті душі!.. І мати моя грішна,- думає він,- бо вона мене била малого, вона мене серед зими на шлях викидала, щоб не просив хліба... А баба не грішна: вона мене ніколи не била; вона мені усього давала, жалувала мене, вговорювала, от як дід... І дід, мабуть, не грішний... А Грицько? Грицько - грі­шний: он як він верхи на барані пре!..»

- Грицьку! Грицьку! - скочивши на ноги, крикнув Чіп­ка: - не їдь на барані - гріх!

А Грицько гика та тпрука на все поле...

- А він на барані їздить? - питав дід.- Бач! Я й не туди, чо­го він так вигукує... Ось я тобі, я тобі!! - свариться на Гри­цька дід здалека герлигою.

Грицько скочив з барана, побіг до верб, що росли над шля­хом. А дід, понюхавши табаки, розіслав свиту, роз­вернувся проти сонця та грів старе тіло. І Чіпка біля його при­мостився.

Незабаром Грицько вернувся з повною пазухою горобенят.

- А я, діду, ось скільки горобенят надрав! - хвалиться.

- Навіщо ж ти їх надрав? - питає дід, не підводячи го­ло­ви.

- А щоб оця погань не плодилася!

- Хіба вона кому зробила що?.. А гріх! - промовив Чіп­ка, придавивши на останньому слові.

- А хто, як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив? - од­казав Грицько, та й висипав з пазухи голоцюцьків з жов­тими заїдами.

Чіпка подивився на діда, що лежав собі та дрімав, не слу­хаючи їх розмови. Горобенята почали розлазитись. Грицько ухопив герлигу.

- А куди?.. куди!.. - закричав. Та - геп! герлигою по го­ро­бенятах... Так кишечки й повискакували...

- Оце вам жив-жив!.. жив-жив! - гукав Грицько та раз по раз герлигою, герлигою...

Чіпка дивиться то на горобенят, то на діда: чи не ска­же чого дід? Дід лежав собі мовчки. «Значить, правда, що вони кричали: «жив-жив!» - подумав Чіпка, та як схопи­ться... Очі горять, сам труситься...

- Стривай, Грицьку! стривай! не бий... Давай краще їм голови поскручуємо!..

Як схопить горобеня, як крутне за головку... Не вспів оком моргнути,- в одній руці зостався тулубець, а в дру­гій - голівка.

- А що - жив! а що - жив!! - кричить Чіпка...

- А що - жив! а що - жив!.. - вторує за ним Грицько...

Незабаром горобенят не стало: валялися тільки одні го­лівки та тулубці...

- От тепер можна й герлигою,- каже Чіпка, взявши ге­р­лигу в руки. Грицько й собі за ним. Та зложили горобенят укупу й почали періщити, як снопи моло­тили... Не зо­сталось горобенят і сліду: валялося тільки одно м’ясо та кишечки, перебиті, перемішані з землею.

- Ходім ще драти,-каже Грицько: - там ще є.

- Ходім,- згоджується Чіпка.

Та й побігли до верб, один одного випереджаючи.

- А куди ви? - підвівши голову, питає дід.- Підіть ли­шень овець позавертайте! Бачите, як порозходились... Щоб ще звірюка не зайняв...

Дід знову ліг. Скоро й заснув.

Хлопці побігли…

- А хіба жиди Христа мучили? - питає на бігу Чіпка.

- Жиди ж… А горобці сиділи та кричали: жив-жив! Щоб ото ще мучили…

- Ну, тепер же мені не попадися ні один жид! - нахваляється Чіпка. А очі, як у того вовченяти, горять…

- Е-е! Жидам ти нічого не зробиш,- каже Грицько,- вони здорові… А жиденятам можна бебехи надсадити! Я вчора одного бив-бив та ще й пейси вирвав…

- Їй-богу?

- Їй-богу.

- От, коли б я піймав!.. Я б йому голову скрутив, як горобеняті!

Швидко вони позавертали овець і, як кошенята, дра­лися по вербах, видираючи горобенят. Удвох надрали ще більше, ніж сам Грицько надрав. А далі - по­скру­чу­вав­ши голови, били герлигами... помісили чисто на гамуз!

Сонце дедалі все вище та вище підпливало. Перше ж так гарно сяло та гріло, а це вже стало пекти-палити, аж дід прокинувся...

- Ач, як угріло! - обізвався він, підсуваючи свиту під вербу, у холодок.- Ану, ще понюхаємо та заграємо... Хло­пці, видно, десь горобців деруть...

Дід понюхав.

- А-а... та й добра ж! - промовив, чхнув - і поліз у торбу за сопілкою.

Вийняв сопілку, послинив дірочку, свиснув раз, удруге - і зачав «Вівчарика». Гучно-гучно загула сопілка на все поле, немов хто заспівав жалібно; аж ось замира, замира,- тільки сопе... А це зразу, немов опік хто, закри­чало, зави­щало - та й стихло... вдруге... втретє... і полився тяжкий плач... Сумно зробилося, важко... Отара посхиля­ла вниз го­лови, немов слухала того плачу тяжкого... От знову сопілка замовкла. Трохи перегодя тихий регіт крізь сльози стиха веселив поле; далі - дужче... дужче... сльози сохли... регіт замирав... понісся веселий, танцюри­стий козачок...

- То дід гра,- каже Чіпка.- Ходім до його!

- Ходім. 

Побігли.

- А, мабуть, час, хлопці, й овець напувати! - зустрічає їх дід.

Хлопці зібрали ватагу, погнали до водопою. Тут з ни­ми трохи халепи не сталося. Як гнали отару через луг,- де не взявся сірий вовк і потяг нишком ягнятко в діброву... Ота­ра схарапудилась, сипнула вбік - аж Гри­цька повали­ла; Ли­ско майнув за вовком. Чіпка за Лиском. Вовк ба­чить, що непереливки,- покинув ягнятко та драла в ліс... Чіпка з Ли­ском за ним. Дід почув, що Лиско гавка на вовка, й собі наді­йшов... Так де ж ти вовка в лісі шу­ка­ти­меш? Тільки й того, що дід похвалив Чіпку за те, що не побоявся вовка, одбив ягнятко…

Вернулися з водопою. Пообідали сухий хліб з сіллю; дід знову ліг спати; хлопці бігали завертати овець; Чіпка роз­казував, який йому вовк здався: «здоровий, а легкоду­хий»; Грицько, не вважаючи на гріх, на барані їздив, щоб тільки дід не бачив... Потім того вони полуднували... Чіпка діда про що-небудь розпитував; дід розказував про всяку всячину, грав на сопілці... Так - аж поки сонце не поверта­ло нав­за­ходи. Тоді дід завжди казав хлопцям: «Пора, хло­пці, додому вертати!»

Хлопці збирали овець в отару, гнали до села. Там, у царині, стрівали їх люди, й кожне своїх овець залучало додому. Порозпускавши овець, хлопці вертали по домі­вках, а дід запирався в землянці до другого ранку.

V. ТАЙНА - НЕВТАЙНА

Добре Чіпці у діда підпасачем. Робота неважка, саме припала йому до вподоби - по його літах і по його душі. Та не те, щоб і без користі. Дід брав за літо по п’ятаку од вівці. Шага давав на Чіпку та Грицька, та ще хліба мішків з п’ять, та ягнят двоє або троє на рік. Чого ще? На харч він собі заробляв, гроші йшли на одежу, ягнята - на при­буток.

- Слава тобі, господи, що ти зглянувся на наше безталання­! - дякує Мотря богові.- А я вже не думала, щоб з йо­го вийшли люди...

- Став розуму доходити,- одказує Оришка,- сам поба­чив, що треба робити... І мені, старій, довелося його хліба з’їсти... спасибі богу!

Отак радіють та богові не надякуються, що хоч трохи втекли од тих важких злиднів, нужди, горя... І в хаті в них стало чепурніше, ясніше; і хліб не такий чорний та сухий; і каша до борщу не вряди-годи; а часом і сир на варени­ки... І одежа, хоч про свято, була як у людей; та й у будень не ви­сіло та не бовталося старе гноття... І зокола хата обмазана, хоч рудою глиною, та все ж рівненько; зверху полатана - не світить гнилою, дірявою оселею; з-за хати хлівець визи­рає, льох чорніє... Уже завелась свиня з поросятком і ове­чат десяток. Уже під паску є своє поросятко й своє ягнятко, і паска - біла... Достатків бі­льше, й достатки кращі.

А тут ще, після смерті якогось бездітного, далекого Мо­триного родича, зосталося їм днів на десять поля... Пі­сля судів та пересудів,- після двох мішків пшениці та двох ове­чок-ярок, що Мотря подарувала волосному пи­сареві,- одсу­дили Мотрі землю громадою...

- Не журись, Чіпко,- каже, радіючи, Мотря,- тепер бу­де своє жито й своя пшениця, і просо, й ячмінь, і гречка... Од­беру місцину, картоплі насаджу - на зиму буде!.. І к рі­здву загодуємо свиню... Сало продамо, м’ясо посолимо, ков­баси начинимо... Буде з нас! Хай тепер наші вороги сміються, не­хай цураються, минають!

Аж помолодшала Мотря, весела стала.

Чи все ж то такі щасливі та ясні дні колихали Чіпку? Чи все ж то одні удачі та радощі складали його молоду си­лу, котра так і пробивалася з-під його гострого по­гляду, смі­лого поступу?..

Ой, ні! Життя - що стерняста нива: не пройдеш, ноги не вколовши.

Першою такою колючкою в Чіпчинім житті була смерть бабина. Йому тоді тільки що сповнилось п’ятнад­цять літ. Баба уже була стара-стара, як молоко біла, як су­хар суха. Уже й літом з хати не вилазила,- хіба у палю­чий день вийде, було, з хати, сяде на приспі, складе свої су­хі си­ні руки на колінах та й гріється проти сонця. А восени все жаліється та жаліється Мотрі:

- Оже, дочко, щось мені погано... Так погано, так пога­но! Чую, наче в мене всередині щось застигає; руками й но­гами зовсім не володію, не знаю, чи й є вони у мене... Мабуть, це вже моя за мною приходить...

Так казала Оришка звечора, а до світа - й богу душу од­дала.

Лежить баба на столі в хаті. Хрест в руках, свічка в го­ловах... Та ж баба - тільки очі заплющила, рот зціпила... Прийшов піп, дяк, зійшлися люди, узяли бабу, однесли на кладовище, опустили в яму, загребли... Мотря плаче. Чіп­ка не плаче... Йому тільки чогось страшно, жалко... «Не­ма баби... - думає він.- Умерла баба... не буде більше ба­би... Смерть узяла бабусю... люта смерть... А що ж то за смерть? Хто знає?..»

Темна мара устала в Чіпчиній думці, як страшидло яке, холодне, непривітне... Говори, дивись - а тут... зуби зціпил­о, язик одібрало, очі заклепило... Кидають у землю,- темнота непривітная, німота непробудная, нерозга­даний холод та морок! Ось і черв’як плазує - холодний та слизь­кий, аж напинається, аж звивається, поспішаючи до ті­ла…

Приліз, приложив свій червоний ротик - як невеличким свердликом проточив дірочку в тілі і уп’явся… По йому аж хвиля заходить, так він натужувався, точив… Ось уже дірочка… А там - дивись - і другий пнеться, третій, четвертий… Подірчавіло тіло… Чутно глухий стук. То одвалилася одточена частина тіла. Черви заворушилися, піднімаючи вгору свої хвостики…

«Ух!.. гидко... страшно!...» Чіпка здригнув. «І від кого се? - запитувала його злякана думка.- Кажуть, від бога?.. Смерть від бога?.. темна німота... черви...все від бога?!. Гос­по­ди боже! невже це треба?.. І для лихого його багато, а то ж для доброго?.. А баба така добра була, до всіх добра... І так каратися?.. Чи для всіх воно однаково?.. Де ж тоді прав­да?.. Ой, ні, ні! тут щось та не так,- тут щось друге, ін­ше...»

Задумався, загадався Чіпка... Зробився - аж страшний, помарнів, похнюпився, дивиться якось чудно... Зведе оце на тебе очі - і нічого не бачить; клич його - не чує... Аж за­не­пав. Уночі схопиться - одягається, озувається...

- Чіпко! куди ти? - пита здивована мати.

- Га-а?

- Куди ти?

- Баба кличе... піду до баби…

- Та господь з тобою! Баби немає - умерла...

- А що ж ото?.. слухайте!.. - Та й наставить ухо,- слу­хає... - О-о-о-о! «Чіпко!.. Чі-п-ко!..» Чуєте?.. - Зараз, зараз, ба­бусю... я зараз!..

Хапається, чоботи набуває, рядном напинається...

- Господь з тобою! куди ти? - хрестить і перейма його Мо­тря.

Почне його умовляти; роздягає його, роззуває... То він трохи й утишиться, сяде на лаві.

- Ляж, сину.

Чіпка поворухнеться, посунеться трохи - сидить... Тро­хи згодом затіпалась його постать, схилилася голова на груди, почулися важкі заводи плачу...

- Чого ти, сину, плачеш?

Мовчить Чіпка, плаче.

Напала його пропасниця. На велику силу одходила йо­го Мотря. Оже хоч він одужав, а з літами убирався в си­лу, та вже ніколи не теряв свого сумного погляду, пону­рого виду. Бабина смерть загадала йому загадку, котру він ніяк не міг розгадати... Він все хмурнішав та хмурні­шав...

Не вспіло одно гаразд забутися - друга приключка при­ключилася, котра обізвалась на всім останнім житті Чіпчин­ім.

Чіпці минуло сімнадцять літ. Того самого року віковічні кріпацькі кайдани розби­лися... Стояла рання весняна пора надворі. Рано-рано схо­пилося сонце, виграючи та висвічуючи червоним сві­том...

- Е-е, щось дуже рано прокинулось сонце,- каже дід Улас, дивлячись на небо: - коли б ще дощу не було!..

Коли так: не встигли вони отари й за верству од села одігнати, як почали хмари з усіх боків стягатися та й заслали, замазали небо... Незабаром воно й роз­пла­ка­лось... Зарядив дощ - дрібний-дрібний та густий, мов крізь сито... Спершу вівці наче зраділи - розкотилися по толоці, щи­паючи попаски низеньку, приземну травицю; а далі - як став дощ допікати - збилися докупи, посхиля­ли голови між ноги та так цілий день і простояли. Гнати додому ніяк не можна: що з ними дома робити? А дощ - од­но пере, одно пере... Не зосталося на наших вівчарях ні руб­ця сухого, а він і не думає переставати.

Посідали вони всі три під вербою. Сидять - пе­ре­жи­да­ють дощ. Лиско й собі звився коло них бубликом. Сум­ні усі.

- Так оце, діду, й вам воля прийшла? - питає Чіпка ді­да, щоб хоч словом розважитись.

- Кому воля, а кому неволя! - сумно одмовля дід.

- Як саме?

- Так... Багато казати, а трохи слухати!.. Ще ми мало ро­били, ще з нас мало сліз та крові точили... хай ще два ро­ки поточать!.. Ох, боже, боже! коли твій суд правий на­с­тане?..

- Та вам же все рівно, діду: ви давно вже вільні,- примовивсь Грицько.

- Вільні?.. Були вільні, поки волі не було... Ох!.. Робив, до­ки силу витратив та зуба в роті не стало…Тоді й з двору - геть на виступці! Не переводь даремно панського хлі­ба!.. Спасибі, люди добрі зглянулись, а то б прийшлося тинятис­я, пропадати, як собаці під тином,- христа ради ру­ку про­стягати... А от тепер знову завадило: плати десять кар­бованців на рік!.. За віщо?.. з чого?.. Ти, кажуть, гро­мадську отару пасеш,- рублів з півсотні виробляєш... Яких? де? Я - старець, нищий... Спасибі, люди зми­ло­сер­ди­­лись... Так - ні! І те їм оддай... а сам з голоду пропади... Про­­кляті! і суду на вас немає, й права!.. - гірко закінчив дід.

У Чіпки аж мороз подрав по спині: він ніколи не чув та­кого дідового голосу... Думка його закаламутилась, зави­хорилась; кров прилила в голову; він мовчав, боявся сло­вом перервати дідове горе... Він сам не знав такого, а почу­вав з дідової мови, що воно тяжке-тяжке...

Хвилин з десять мовчали, наче води понабирали в рот. На душі важко, на серці сумно - аж мов нудно…Так бу­ває тоді, як серцем чуєш якесь лихо, а назвати його не вмієш. Хвилини тоді здаються за часи, часи - за дні, дні - за роки... Черв’як швидше плазує, ніж такі хвилини... І хочеться вперед заглянути, подивитись - що з того буде, і страх обі­ймає, аж волосся на голові підіймається, серце ка­меніє...

Дід знову забалакав, наче сам до себе: «Ще мало лю­дей забили, на той світ позагонили? Ще мало у мандрах про­пало, мов їх земля проглинула?.. А з живих - трохи юшки поповарили?! Так ще й до старця... Що ж з мене візьм­еш?!. Я людям служу, громаді служу - за хліб, за спаси­бі... от що! Ну, беріть знову у двір, лежатиму та даремно хліб їстиму, та й годі... Беріть?.. Легко сказати - бе­ріть! А степ?.. а вів­ці?.. Я привик до цього, як до рід­но­го... Про­щайте?! Щоб ви з своєю силою попрощалися!.. Вів­ця для мене - все одно, що людина: і їсть, і п’є, і боліє... тільки не скаже нічо­го, не вимовить!.. Хіба я не бачу, хіба я не знаю, як їм оцей дощ дозоля?.. Мені він не так дозоля: я вже стара собака, натерпівся всього... А он - ягня? Зігнулося, тремтить, зме­рзло. Бачу, бачу... Я б тебе коло свого серця обігрів, як ди­тину... Та не обігрію! Ворог наш бере мене од вас, щоб замучити... Йому ще трохи... Ще, бач... ще...»

Дід не зміг далі говорити... Дві гарячі сльози викоти­лось з його старих жовтих очей і розлилося по кар­бова­ному старістю та негодами виду.

Грицько сидів, рота роззявивши,- сам не знав, що йо­му казати...

Чіпка пильно дивився на діда - очей не спускав... Лице аж пополотніло; поза спиною мурав’я лазила; верхню гу­бу мишка тіпала, а очі сухі-сухі - горіли, налиті сльозами по­по­лам з кров’ю.

- Хто? хто?! - затинаючись, скрикнув він.- Хто одбере в нас діда?.. Ні!.. Ми діда не дамо - поки нас не вкладе!

Дід глянув - і стрівся очима з палкими Чіпчиними.

- Пан одніме, Чіпко!.. він одбере, мій сину!.. У двір піду - ста­рого недовгого віку коротати у неволі... покину вас... Усе покину: степ, овець... Лиска-сердегу...

- Не одбере він... ні! Хай тільки одбере... Я йому такого пу­щу півня!! - грізно каже Чіпка. 

Дід аж не стямився.

- Що це ти кажеш, сину? Чи ти маєш бога в животі, а царя в голові?! Схаменись! Його спалиш, а через його й другі погорять... Йому ж тільки шкоди наробиш,- він собі швидко знов вибудується; а то - убогі погорять, що, мо­же, тільки й щастя, що свій захист є... Оханись, господь з тобою!

Ще сумніше, ще важче стало. Дощ, як із відра, линув. Кожен поворухнувся й на самі очі насовував кобеняка.

Лиско ближче підсунувся до діда; ліг у самих його ніг. Дід мотнув головою: «А той же батько! як дві каплі води...» - промовив уголос.

- Хто? - поспитав Грицько.

- Отой! - дід указав на Чіпку.

- Хіба ви знали батька? - пита понуро Чіпка.

- Чому ж не знати, коли ми з одного двору.

- Хіба мій батько панський був? Адже він - москаль! - ка­же, здивувавшись, Чіпка.

- То що, що москаль... Хіба москалі родяться мос­ка­ля­ми?.. Тобі ще, видно, ніхто не розказував за його...

- Ні.

- Ото ж то й є! Люди ще й досі не забули...

- А що ж там? - пита Чіпка, насторочивши уха й не зво­дячи очей з діда.

- Гм... бач! - Дід вийняв луб’яну табатирку, понюхав та­баки.

- Розкажіть, діду! - пристає Чіпка.

- Добре. Коли ніхто не розказував, то я тобі розкажу... Дав­ня то річ,- зачав дід.- Мені було тоді літ з двадцять, як привели твого батька у горниці лакеєм до панича... Роз­казували, що твоїй бабі старий пан хотів ласку зроби­ти,- та взяв та й приставив до свого сина твого батька... Він був собі якийсь малий, пуздракуватий, болізний... та шкодлив­ий такий, як кіт! За паничем ходить - не ходить, слу­хать - не слуха. Панич якось його чи вскубнув, чи вщип­нув... А той як виважить руку, як удере його з усього маху по пи­ці... так паненяті носа й розтовк! Прибігла на крик пані; увійшов сам пан... «На стай­ню його!..» Узя­ли його лакеї на стайню,- та так оджарили, що ні ляг­ти, ні сі­сти... Тоді йо­му уже нікому було й пожалітися: бать­ко у винниці в казані скипів,- упав якось у казан,- а ма­ти з холери вме­рла... Ото як одшкварили його, то вже він ні­коли не би­вся - тільки пустився на хитрощі. Усе ду­рить панича та ви­дурює з рук усячину... аж поки його й за це не вибили! Як провчили, він хотів утопитись, та лю­ди не допустили... А пан знову вибив, щоб не топив крі­паць­кої душі, бо за неї треба подушне платити! Так він ото, як мандрував Шамрай,- таки з двору кучер,- то й він за ним потяг аж у Донщину. Тамечки виріс, оженився й осе­лився... Та лихий його попутав провідати про Хруща, ко­зачого сина, що одних з ним літ, поплентався на Дін до дядь­ків,- та там би то, кажуть, і вмер... Та не так про Хру­ща, як про рідну сторону... Як згадає її, здається, зараз би та­ки знявся та й полетів, коли б не неволя... А тут як на те підскочив Хрущ. От він роздобув десь Хрущів паш­порт та покинув жінку, дітей й оселю - приплівся сюди. Йо­го прийняли в козачу громаду. Хрущ та й Хрущ! Козак, віль­ний... А може, він думав худобу Хрущеву посісти, та доб­рі люди до його ще по шматках рознесли... Так він став у службу, заробив грошей, купив хату та й одру­жив­ся з твоєю матір’ю. Літ зо двоє, може, пожив,- та й знову по­тяг на Дін до першої жінки. Отам його й злапали! При­вели сюди... суди та пересуди... Хто він такий?.. Що це він зробив?.. Та, кажуть, наш-таки шепнув комусь там: спро­вадьте, мов, його, куди знаєте,- мені його не треба! Так до його дуже не чіплялись, а в перший прийом і зав­дали в москалі... Бач! Он він який москаль! Знаєш тепер?!

Чіпка слухав, слухав та й голову схилив на груди, слу­хаючи... Незчувся, коли й вечоріти стало... Дід удвох з Гри­цьком і отару заняли.

- Ану, рушай! додому час! - гукнув дід уже з шляху.

Чіпка глянув на діда, підвівсь і поплентався стороною, позад отари, немов п’яний, наче учадів... Голо­ву на груди звісив, очі в землю потупив... Нічого не чув, не бачив... Не знав, коли й у село прийшов, як і додому достався... Очу­мався уже в хаті...

- Так отакий мій батько був, мамо?

- Який?

Чіпка почав розказувати...

- Такий же...

- Чому ж ви мені давно цього не казали?

- То що б було, сину? 

Замовк Чіпка. Щось думав...

- Нічого... - нешвидко вже одмовив, та й знову замовк.

Сумно стало в хаті, як у льоху... Чіпка сидів на лаві, ноги звісив, голову спустив трохи не до колін... Якби його так намалювати,- сказали б: то не чоловік сидить, то - сам сум! Мотря, дивлячись на його та згадавши давнє, тихо пла­кала...

- Ні! Недобре зробив батько,- глухо якось, з протя­гом, почав Чіпка... - Ні... негаразд!.. Чому він їх не вирізав, не ви­палив?..

- Кого, сину?

- Панів! - одказав твердо Чіпка.

- Що це ти, сину, кажеш? Хай їм господь за те оддя­чить, а не люди!

Чіпка мовчав. Мотря перехрестилась та й знову запла­кала. Тихо носився той плач по хаті під темний ве­чір; тихо слався по долівці, по стелі, по білих стінах та давив, як обценьками, серце і в матері, і в сина.

Він сидів зажурений, німий, як стіна. В його думці, перед його очима, носився чорним вороном батько...

«Бідний мій тату! - думав він.- Не знав ти долі від само­го малку - може, аж до смерті... Ганяла вона тебе з одного краю світа на другий, од панського двору до Дону, од Дону - до прийому... Де ж тепер ти? Що тепер з тобою?.. Чи тліє під землею твоє наболілеє тіло? Чи порвала його московська нагайка на шмаття? Чи прони­зала тебе вража куля у бої?.. І загребли твої кості з кі­нськими кістками в одну домовину, в одну високу моги­лу?! І нікому вона не скаже, не повіда, що під нею ле­жить твоя мучена душа без одплати... А може, тебе доля занесла куди в далеку чужину, на інший край світу, ти думаєш-гадаєш, не досипляючи ночей, про матір: як вона тут, бідолашна, повертається, що з нею виробляють лю­ди... Ой, боже наш, боже! Ти - всесвіт­ній царю: ти все ба­чиш, все знаєш... ти один наглядаєш над землею - і маєш волю над нею... Чому ж ти не скараєш злого - хай не карає доброго?! Чому ти не вдариш на злочинця своїм гнівом праведним?.. Ні... ти мовчиш... мовчиш, як глу­па ніч... До тебе не доходить плач наш... наші сльози... Їх за­сту­пили од тебе вороги наші... Ти не скараєш їх... ні?!

Знемігся Чіпка. Як колода, повалився на лаву, та ті­льки стогнав. Силу його під’їхала важка, несподівана туга; дум­ки помутилися, куйовдились у голові без поряд­ку, як завірюха зимою... Не пам’ятав він, що думав; не почував, як тяжко стогнав...

- Чого ти стогнеш, сину? - питає журливо Мотря.

Мов­чить Чіпка.

- Чи ти нездужаєш?

Мовчить.

- Ти спиш, сину?

Мовчить.

Дощ давно вже перестав; хмари розійшлися; виплив яс­ний місяць, заглядав у вікна, а на долівці й по стінах роз­мальовував чудні якісь виводи-узори. Мотря тихе­нько пі­двелась, підійшла крадькома до лави, де спав Чіп­ка, за­глядає у його бліде лице. Очі йому від знемоги закрилися, зуби зціплені, вид - страшний, грізний. У ма­тері аж серце боляче повернулося од того виду страшног­о...

- Хай тебе криє мати божа від усього лихого,- шепче вона.- Спи, сину, може, переспиш.

Та, прокинувши на полу ряднину, лягла й сама хоче задрімати.

Тепер Чіпку не напала пропасниця, тільки помарнів на виду трохи. Зате сум обняв його голову. Такий сум та жу­рба, що аж дивно: як-таки такий молодий парубок, та та­кий сумний!

Сяк-так добув Чіпка підпасачем до осені. Восени поча­ли з діда правити гроші. Дід не давав, бо десяти карбованців не було, а п’яти не прийняли. Потягли діда, як до різниці вола, до пана Польського у двір... На Чіпку наля­гла ще гірша журба, ще міцніше сповивав його сму­ток. То, було, хоч з дідом одведе душу, розважиться, а те­пер - діда нема... і в двір не пускають!

VI. ДОЗНАВСЯ

Лягла зима. Вийшов Чіпка за царину, ходить коло землянки, голову повісивши. Дідова оселя снігом прикрит­а; мороз малі віконця позамуровував; двері замело, забило. Розгріб Чіпка ногами сніг, одкинув тро­хи, одхи­лив двері, увійшов у землянку. Пусто та холодно! - «Нема діда,- думає Чіпка,- і землянка, така ще недавно привіт­на, тепла, стала холодною та неодрадною... От що робить сильний з немі­чним! Пани - з кріпаками... Вони й з моїм батьком таке ви­робляли... одібрали його від мене... я йо­го не знаю, не ба­чив... покрили мою голову со­ро­мом, докорами... Прокляті!»

Вертає Чіпка у село. Йде вулицею мимо шинку; роздив­ляється, прислухається. Там люди сновигають; там чолові­ки бідкаються своїм убожеством та лютими морозами; там молодиці сваряться через тин... Коло ши­нку кріпаків ціла юрба, позбивались у купу. Крик, гук, спірка, змагання...

Одні викрикують:

- Що вони нас дурять?.. що вони над нами знущаю­ться? Ще якісь два роки видумали?.. ще трохи?!

- А видно, що трохи,- одказують другі.- Так вони, бач, на­мовились, щоб не зразу свої панські руки покаляти...

- Кат їх бери з їх руками! - озиваються треті: - вони зви­кли чужими жар загрібати...

- Еге ж... А тепер прийшлося своїми, так вони: хоч ще два роки!

- Так-то, видно, їм наші руки подобались,- зарішає си­воголовий дід.

- Ну, стривай! - кричить знову хтось з гарячіших: - ті­ль­ки дійде до царя чутка, що вони й його й нас дурять,- зна­тимуть вони! Він їх зараз у кріпаки поверне, а нас па­нами поробить...

- Це тоді буде, як на долоні волосся виросте,- охоло­джує неймовірний.

- Чого волосся виросте? - кричить гарячий.- Скаже цар: будьте панами... ну, й будемо!

- От тоді-то буде!! - глузує неймовірний.

- Авжеж... не те, що тепер!

- Я б свого зараз, як бовкуна, запріг у санчата - та по дро­ва... а то тепер у хаті така холоднеча, що аж вовки ви­ють,- каже хтось з гурту.

- Ну, вже й морози! Ще таких сю зиму й не було... - за­го­монів гурт.

- То чи не підемо гріться до Гальки?

- Ходім, ходім! - одказало разом кілька голосів.

Юрба посунула в шинок. Чіпка пішов додому, повіси­вши голову, про все, що чув, роздумуючи... Прокльони кле­котали в його серці, пекли його, мучили.

На весну радиться Чіпка з матір’ю:

- Що, мамо, робити? дід у неволі... чи не взятись мені з ким овець пасти?

- Знаєш, сину, яка моя рада? - каже мати.- Ось покинь ти свої вівці,- не вік же їх тобі пасти... Приймайся краще ко­ло землі. Не все ж чужим та чужим її робити. Може, як-не­будь розгорюємось на скотинку: свій хліб буде. Сам хазяїн­ом станеш... А на осінь, як бог приведе діждати, треба й об чому іншому подумати. Я вже стара, нікчемна стала... хто в хаті порядок дасть? Слава тобі господи, і ти вже немалий... Другі твоїх літ дітей мають...

Та не слуха Чіпка материної ради. Степ, привілля,- от що йому сниться! «Я зріс, викохався коло овець... коло них і посивію»,- дума він.

На другий день пішов радитись з громадою.

Не прийняла його послуги громада. «Молодий ще, ненадежний... Нам треба вівчаря старого, щоб овець не по­роз­гублював». Так одказали Чіпці хазяйські голови й наставили вівчарем якогось діда з другого села.

Тяжко образила Чіпку громадська неправда. «Чи я не служив? чи я не годив? чи за мене яка пропажа сталася?.. І де правда? де вона? І громада, бачу, живе кривдою... Скрізь однаково...»

Вернувся він додому, трохи не плачучи. Волею-нево­лею треба було за плуг братись.

Закипіла в Чіпки у руках робота. Найняв плуг, волів, зорав поле, засіяв, заборонив; зійшло - як щітка! У косови­цю став за косаря,- викосив дванадцять копиць сі­на. Є чим овечок узиму годувати. Настали жнива - міся­чної ночі жне. Розгорювався десь на десять рублів; купив у заїжджого ци­гана стару кобилу; звозив хліб, поставив у току: отакі ски­рти понавертав!

Дивуються люди, що Чіпка до хазяйства такий удат­ний! А Чіпка, дивись, у же й хліб вимолотив, сама солома стоїть - завалив увесь город ожередами. Скоту нема. Про­дав Чіпка більшу половину соломи, кілька мішків хлі­ба та восени купив корову на ярмарку.

Радіє Мотря. Коло тієї корови, як коло дитини, ходить. Ось і телятко знайшлося. І молоко своє, і сир, і маслечко. Чого ще? Є для себе, є й для людей. Продає Мо­тря молоко глечичок по глечику, складає копійку до копієчки. На­стягалася рублів на кілька грошей та к рі­здву справила Чі­пці парубоцьку одежу: купила добру си­ву шапку, червоно­го пояса, чоботи добрі юхтові. Дякує богові, що з Чіпки ви­йшли люди.

Ось знову весна-красна. Чіпка так і припадає до ха­зяйства. Рано встає, пізно лягає,- та все в полі та в полі. Хоч не дуже радіє, та й не журиться: за роботою ніколи. Сам на себе, на свою працю всю надію покладає. При­падає до того поля, наче закохався в його... Не тільки в будень - і в свято...

- Чого се ти, сину, так унадився в те поле, що й у неді­лю не посидиш дома? - питає Мотря.- Чи ти, бува, не на­глядів чого там?

- Еге ж, наглядів,- сміється Чіпка: - там така перепелич­ка!

- Ти б собі пошукав, сину, хазяйки, а мені - помочі...

Чіпка нічого не одказав; узяв шапку, вийшов з хати.

Неділя. День випав якийсь хмурий. Дощу не було,- ті­ль­ки десь сонце заховалося, небо сірими хмарами обма­залось. Стали благовістить до церкви. Чіпка убрав­ся, пішов з матір’ю. Вернулися з церкви, пообідали. На­поїв Чіп­ка корову, кобилу. Рано ще. Ходить він по двору, нудит­ься. «Хіба піти? - дума.- Піду... її не побачу,- на поле налюб­у­юся...»

Знявся й пішов. Перехопивсь через місток, доходить до луки. Коли чує - знову той самий голос... Він увесь затрусивс­я, а серце - отак заходило!

- Ні, постривай... тепер не так! - прошептав він: - те­пер незчуєшся, звідкіля й лихо складеться!.. - Постояв ще тро­хи, послухав та присів у борозну і тихо, як той злодій, по­рачкував на голос.

Дівчина сиділа на обніжку, на зеленій траві, та плела вінок з ромену, сокирок, трав’янок і других польових кві­ток, що тут же недалеко на луці розстилались чудовим цвіт­ним килимом, напували пахощами обітря. Вона си­діла спиною до того місця, звідкіля підкрався Чіпка. Кругом неї обсипано було квітками, натрушено травою; повна фарту­шина того польового добра розстилалась на колінах. Ді­вчина, знай, опускала туди то одну, то другу руку, витягала квіточку по квіточці, підбирала один ко­лір до другого, сплітала докупи, перев’язуючи гнучкими петровими бато­гами. Одначе робота ця забрала не всі її думки: дівчина стиха співала... Тихенький подихав вітер, шевелив її не­ве­личкими чорними кучерями, що повиби­вались на ви­сках з товстої та довгої коси, маяв червоною широкою стьожкою, заплетеною в косу, і розносив по полю журли­ву пісню... По сумному голосу, по задуманому личку можна було помітити, що дівчина не жила без ли­ха...

- Здорова була! - гукнув їй на саме ухо Чіпка, скрав­шись з-за спини.

Дівчина кинулась, затряслася; схопилась, щоб уті­ка­ти, та, висипавши на землю квітки з фартушини, по­хо­пи­ла­ся; знову опустилась на траву й стала обома руками га­рбати й кидати назад у фартушину польове добро.

- А куди ти тепереньки втечеш від мене? - пита її Чіп­ка.

- Я й тікати не буду... - перевівши дух, одмовила вона, та й підвела на його свої оксамитні очі.- О-ох... та й зля­кав же ти мене... хай тобі!

Од іскристого погляду, од її голосу, свіжого та дзвінког­о,- так і звився Чіпка. «А хороша ж яка!.. а люба та ми­ла!..» - промелькнуло у його в думці. Він стояв перед нею мовчки та милувався такою вродливою красою. Мовчала й вона, підбирала квітки. Він осмілився - сів поруч з нею.

- Що це буде? - обізвався перший, показуючи на недо­плетений вінок.

- Хіба не бачиш? - вінок! - аж скрикнула.

Знову за­мо­вкли обоє. Він схилився біля неї трохи на лікоть та ско­са поглядав на її личко, що від такої несподіваної три­воги зашарілось, здається - пашіло полум’ям. Вона підбир­ала квітки та зв’язувала в невеличкі пучечки одномасних кольорів. Навкруги тихо, гарно, зелено; ті­льки буй­ні жита стиха шурчали довгими колосками, мов розмовляли з со­бою; од квіток пахощі разом з повітрям втягались грудьми - і легко й мило було ди­хати...

- Се твоє поле? - трохи згодом, якось боязко, спитала во­на Чіпки, не одриваючи очей від вінка.

- Моє.

- І хліб твій?

- Мій.

- І то, під гаєм, твоє?

- Моє.

- А я тут місцину найдужче люблю... Бач, які на ній га­рні квітки ростуть.

Чіпка не потрапив, що їй одмовити,- та замість того уста­вивсь на неї очима. Розмова перервалася. Хвилина... дві... Чіпка не спускає з неї очей.

- Чого ти дивишся на мене? - обізвалася вона, ски­нув­ши на його погляд.- Дивись - яку моду вигадав... мов з’їсти хо­че...

Чіпка не одриває очей. Так йому мило дивитися на неї!

- Не дивись! - скрикнула вона та й затулила йому очі сво­єю рукою.

Чіпка - сам не свій... так йому любо, що вона доторкну­лася до його виду своєю біленькою, пухкенькою ру­кою... Здається, якби можна, так би й гамкнув за мізинчик-пальчик, що світився навпроти світа, як рожева кві­тка... Вона в одну мить прийняла руку. Він знову, осмі­ха­ю­чись, уп’яв свої очі.

- Не дивись! чуєш?.. а то повернуся! - Та взяла справді й повернулась до його спиною.

Чіпка, як мала дитина, переліз на другий бік,- та все-та­ки заглядав в вічі.

- А-а-а, осоружний... причепа! не дивись, кажу! не ди­вись! - Та давай його вінком по голові й по виду бити.

«Бий,- думає Чіпка,- бий дужче... бий хоч цілий вік так, тільки не прогонь від себе... Мені так любо та мило з то­бою!»

Вона тріпала об його вінок, а він тільки осміхався... Ві­нок швидко розсипався; голівки од квіток поодліта­ли; бадилля вона кинула геть у траву і зацокотала:

- Бач, що ти наробив? Бач, що? Бач?! - Та, згорнувши попід ліктями свої білі руки,- сама вже послала йому бі­си­ки очима...

Чіпка не видержав. Як кіт на мишу,- так він кинувся на неї; міцно-міцно здавив її цупкими руками, вліпивши в що­ку такий поцілунок, що аж виляски роздалися, наче хто удрав долонею з усієї мочі.

- Пу-у-сти... п-у-у-ст-и-и! - закричала дівчина, пручаю­чись. Він її ще міцніше пригортав, поки вона, випруча­вши руку, не мазнула його по виду...

Тоді він випустив.

- Ну, та й удрала ж,- аж закрутило в носі! - каже він, скри­вившись.

- А чого ж ти лізеш, безстиднику? Рад, що саму дівчи­ну застукав на полі, то вже й лізе!.. - каже вона. А в са­мої очі - так і сміються, так і грають!

- Дурна ти... хіба що?

- Як що? Он, послинив... ве-е! - та й стала витирати ру­ка­вом щоку.

- Не одкусив же,- сміється Чіпка.

- Ото б добре, якби одкусив... Тоді б я тобі очі ви­драла.

- Якби подужала.

- Тоді б побачив...

Розмова знов унишкла. Вона кудись геть-геть дивила­ся, а він - на неї. Повінув вітрець; розірвав димчасту хмар­ку, що застувала сонце; воно з-під неї виплило в своїй пи­шній красі й обдало їх хвилями блискучого світу, наче га­рячим золотим дощем осипало. Жита зашамотіли, підні­маючи догори свої похилені колоски.

Дівчина прямо глянула Чіпці у вічі; якраз стрілася з йо­го очима та, спустивши вниз довгі й густі вії, запитала:

- Де ти був, що так довго тебе не видно було? чому ти сюди не приходив?

- Ніколи було,- не признається Чіпка, а сам собі поду­мав: чому я її не зустрічав тут?

- Що ж ти робив? - вона йому.

- Коло хазяйства...

- А в тебе земля ще де є?

- Ні, нема.

- А хата є?

- Є.

- А батько та мати? брати та сестри?

- Одна мати.

- Де ж ти живеш?

- У Пісках. А ти де?

- Тобі навіщо?

- А ти ж мене питала...

- Нащо ж ти розказував?

- Скажи хоч: як тебе зовуть?

- Так, як хліб жують...

- Чия ти?

- Батькова та материна...

- Чудна ти!

Він приліг грудьми на землю, підпер своє лице обома руками під щоки та пильно-пильно задивився на неї.

- Чи ти справді налагодився мене з’їсти?.. Чого ти ви­трі­щив очі?

- Бо хороша дуже...

Вона осміхнулася, навела на його свої чорні очі - глади­ла ними, вабила...

- Іди вже собі додому... Чого ти прийшов?.. ковтнуть хоче! не дав вінка доплести...

- Нащо ж ти побила?

- Чого ж ти ліз, безстиднику? Геть собі!.. - Та як пи­хор­не його руки своїми,- так Чіпка й клюнув носом у зелену тра­ву. Вона зареготалася молодим та дзвінким сміхом, мов хто срібло розкотив по золотій тарілці.

Не вспів Чіпка підняти голову, коли чує, щось гукає: «Галю!.. Галю!.. Галю!..»

Дівчина кинулась, стрепенулася. Чіпка дивиться то на неї, то в той бік, звідкіля вчувся голос.

- Хто то? - питає він.

- Не знаю! - промовила вона.- Та як сполохнута пере­пе­л­ка, разом зірвавшись з гніздечка, прожогом пурхає вго­ру,- так вона одскочила від його, і - тільки оком мор­гну­ти - майнула подовж жита.

Чіпка підвівся, встав, випрямився, не спускав її з очей... Вона, як вихор, мчалася густим житом - воно тільки розля­галося за нею, як розлягаються хвилі під натиском дужої руки, що керує човном. Далі та далі, пролинувши через кві­тучу луку, вона піднялась на гору, стала з очей зникати... Чіпка підтюпцем побіг собі в дого́ню за нею... Вона окрила­ся за горою. Він напружив ноги, наче дога­няв злодія; мча­вся стрілою; миттю вискочив на гору, перевів дух, глянув на долину - і йому в вічі кинулось ось що. Коло хутора, гін, може, зо двоє від гребеня того само­го згірка, на котрім стояв він, під двором стояла натоптувана жінка, настави­вши руку над очима від сонця, та на всю околицю гукала Галю. Дівчина бігла прямо до жінки та ще здалека ози­валася: «Чого ви? Я - ось! Ось-осьо - за-раз!.. зараз...» - Не­за­ба­ром вона опи­ни­лася коло жінки, та разом обидві й пішли у двір.

- Ну, тепер же і я знаю, чия ти! - промовив голосно Чіп­ка і весело повернув назад.

Після того - не пізнати Чіпки: з лиця спала давня туга, очима не виглядав смуток; став він веселіший, привітні­ший; іноді можна було й пісню почути від його... Щастя йо­го манить до себе, пестить, голубить доброю надією; світ йому любо усміхається, хоч і бачить він у йо­му лиха бага­то, плачу, лементу... Він тепер дивиться на його не злим оком; прислухається чутким серцем; хоче­ться йому увесь мир обняти, втерти йому сльози, утихо­мирити горе...

Повернеться він до себе думкою, чує, як у голові борю­кається острах з надією: то надія подужує острах, то острах - надію. Оже надія все-таки зверху! «А може... всьо­го на світі буває! Часом убогий покохає багачку, а багач­ка убогого, та й поберуться...» А страх знову сполохне надію: «Може, москаль її панові судовому кохає... не попусти, бо­же! зав’яне, помарніє свіжий квіт її вроди під холодним жовтим поглядом судовика... погаснуть ясні очі, поблек­нуть рожеві уста... захляне душа... Не доведи, господи! не одна душа згине, а разом аж дві! А може... - проривається наверх-таки надія: - щастя, як трясця...» - І очі в його зася­ють радістю; серце затрепече в грудях ві­льніше...

З того часу - поле як причарувало його. Перебуде день, два,- та й іде... - «Може, хоч здалека побачу, коли не дове­де­ться побалакати...» - Ходить по полю, з ниви на ни­ву, від шляху до гори, від гори до шляху; всюди никає, до всього додивляється. «Отут її вперше забачив... осьдеч­ки вінок плела... ось та місцина, де сиділи... сюди тікала... а це, вид­но, недавно ходила, бо свіжий слід...» Дививсь - нестя­ми­в­ся й звідки - вихопилась та й почимчикувала житами, тіль­ки одежа матнається. Чіпка помітив - берег­тися стала.

- Ач, утекла!.. - мовить він голосно.- Ген-ген уже... за горою... Ну, та й дівчина ж!!

І вертає він назад у Піски, радий та веселий, що хоч здалека побачив.

VII. ХАЗЯЇН

Ну, а Грицько що?

Грицько - не промах. Як тільки почув, що діда в двір бе­руть: «Е-е, коли так, мабуть, годі на баранах їздить, го­ді за вівцями ганяти,- бо невеличка з них користь... Ось служив-служив, та тільки й того, що на мені... Час, мабуть, про хліб подумати». Подумав,- та тієї ж таки весни й покинув діда. Виходили на заробітки піщани,- потяг і Грицько з ними, ски­нувши через плече косу, а за спину - торбину з сухаря­ми, лихеньку свитину та не кра­щі й чоботи.

Невідомі місця, котрі довелось Грицькові вперше пере­ходити, люди, яких їм лучалося стрічати,- усе це мало не­звичайний пошиб на парубка. На все те він ди­вувався, рота роззявивши.

«Ач, як люди живуть! Ач, як будови помурували!.. які двері, вікна повставляли... всього тебе, як у воді, видно! І що то воно коштує?.. Адже якби взяв цеглину та пошпу­рив у шибку, мабуть би, й за рік не одслужив за неї!.. Та­ке багатство, такі розкоші!» - думав він, про­хо­дя­чи ши­року улицю величезних магазинів.

Улиця - справді на диво. По обидва боки сплошним му­ром витяглись у струнку височенні палаци: і білі - як сніг, і зелені - як рута, і блакитні - як китайка. Пістрота кидалась у вічі. Парубок не знав, на чому зупиниться, на віщо поди­вуватись: чи блискучими проти сонця, як кри­шталь, дверима, над котрими висіла або стояла по боках здоровенна червона або блакитна дошка з зо­лотою наковкою або з гарним малюнком усякої всячини - ма­шинерії, окулярів, хліба, ковбас, свинячих окост; чи дзе­ркальними, у чоловічий ріст, вікнами, з котрих визирали на вулицю до ладу розставлені різні золоті й срібні ви­робки, пістріли всякими кольорами ситці, шовкові саєти блищали, м’які оксамити сизіли, чер­во­ніли, ціле море роблених квіток, як живі, вабили носа понюхати... По улиці, з одного й з другого боку, снували лавами люди; по середині, битій каменем, гуркотали карети, коляси, фаетони, деренчали звожчицькі дрожки... 

За­робітчани прохо­дили мимо магазина з дитячими цяць­ками.

- Дядьку Остапе! - обернувсь Грицько до одного з своїх: - Що то?

- Ляльки.

- Навіщо?

- Панам на іграшки...

- А дивіться, що то за звір роззявив так страшенно ро­та, немов тебе з’їсти хоче! Гляньте - як у роті червоно!.. А зуби які?! От, якби такого випустити та піймав він кого на зуби!..

- Хіба, ти думаєш, він живий? То зроблено з чогось.

- Невже? Де ж таки?! Ви гляньте: он як у його очі бли­щать!

- То що, що блищать? І очі йому скляні повставляли...

- А чого ж він такий страшний? І навіщо робити таку страшну іграшку?! - допитувавсь Грицько, пригляд­а­ю­чись крізь скло на неї.

- Та хай йому цур! Ходімо... а то ще тут по гамалику за­робимо.

Пішли. Одначе в Грицька з ума не сходила та страшна лялька. «І що воно за звіряка? - думав він.- Грива тобі - як у коня; а само - бог його знає, на віщо й схоже! А люте, ма­буть?.. Лютіше вовка!.. Недаром так рота роззяпило, зуби вищирило... А чи воно то можна такого чоловікові зловити? Навряд чи зловиш! Воно, мабуть, дужче від найдужчого чоловіка... А чи я б то його подужав? Ні, мабуть... І Чіпка б, мабуть, не подужав... а вовка він раз сам на сам одігнав від овець... Цього навряд чи одженеш... І де воно заве­деть­ся таке!.. Господи ти мій милий...»

- Дядьку Остапе!

- Чого?

- Що воно таке за звіряка ото? - питає знову Грицько, як перейшли вони вулицю з магазинами та йшли трохи глухішою.

- Та я й знав, як його звати, та забув!

- Кого там звати? - питає третій чоловік.

- Звіряку... Там ми бачили в вікні одного: грива біла, само руде, голе, рота роззявило, немов тебе проглинути збирається,- одмовляє Грицько.

- А хвіст довгий?.. на кінці з китицею?

- Еге-ге!

- То - лев.

- Лев?! - вимовив здивовижений Грицько.- Що ж то во­но за лев?

- Звір такий... Цар над звірами...

- Цар?! Так ото той цар!! А нестеменний тобі цар! Уже, мабуть, що тільки він не скаже, то кожен послухає. Бо де його такого страховища не послухати?!

- А звісно. На те він і цар,- одмовляв чоловік.

- Та, мабуть же, він і здоровий дуже, сильний?

- Авжеж сильний: сильніше від усякого звіра!

- Як же його ловлять такого? - пита Грицько.

- Як? Звісно - якось-то ловлять... прирозуміли якось - коли, кажеш, держать у хаті.

- Його, мабуть, один наш цар тільки й зможе піймати; а нашому братові - не сікайся! - каже Грицько.

- Так! цар тобі ловитиме! - увернув дядько Остап.- По­шле таких, як ти... от і лови!

- А як покуса? як з’їсть?!

- То що, що з’їсть?

- А як я не хочу?

- То голову зітнуть...

- Та як же його таке піймати, коли на його й глянути стра­шно? Вовк який,- та й того боїмося... а то ж таки та­ке страховище, господи!

- Цареві до того діла немає. Сказано: лови! то й лови...

- А що ж у нас нігде такого не чутно, щоб ловилося?

- Та воно у нас не водиться.

- А де ж воно водиться?

- Десь за морем.

- А хіба й за морем є земля?

- Бог його знає. Видно - є, коли цей звір з-за моря...

- А чого ж старі люди кажуть, що за морем уже землі немає, а тільки три коти... на них і земля держиться...

- То, може, воно там, між тими котами, й водиться! - од­казав третій чоловік. Розмова на цім обірвалася.

Ішли вже заробітчани мовчки, нога за ногою, кожен сам - з своєю думкою.

Вийшли з міста у поле на битий шлях. Тут уже інші речі клопочуть Грицькову голову; інші думки захоплю­ють його серце.

Серед широкого й просторого степу, рівного як доло­ня, над котрим носився тільки буйний вітер та чорний ворон коли-не-коли скрикував над головою, прорізуючи дзвінко обвітря своїм дужим крилом, або степова чайка кигикала, з купини на купину злітаючи, мов за дітками плакала мати,- тут йому думка роз­ма­льо­ву­вала картину за карти­ною... То перед його очима виводила обстави городського життя, бучного, шум­ли­вого, клопітливого. Усе те ревло та клекотіло, як вода в прірві, й лякало його своїми розко­шами, біганиною, вигуками та викриками. Заквилила чайка - і разом пе­ре­несла його думку на село, в тиху сі­льську хатину, на­га­да­ла про жінку, про діток... Жіночка така маленька, че­пур­ненька, швиденька - усе в неї до ладу якось, не тільки в хаті, а й у роботі: швидко вона повертає­ться, діло го­рить у неї в руках,- чисто, гладко... Дивиться він на її роботу, а самого жаль бере, що вона так працює. Він аж розривається, щоб найбільше за­чепити, найважче са­мо­му зробити, а жінці, щоб менше зосталося, щоб вона не натрудила своїх білих ручок. Хай коли й робить, то так, ненароком, мов для іграшки, а не від нужди. А прийде свя­то, неділя, підуть вони у парі до церкви; з церкви - обідати; після обіду - полягають од­по­чити... А тут - ди­вись: Івась або Василько прилізе, стає диб­ки коло матері, спинається їй на руку, не дає за­дрі­ма­ти.

- Піди, Івасю, піди гратися,- каже мати,- поки тато задрімає...

- Ді-ма-ю... ма... - лепече дитина.

А тато чує це, дивиться на дитину крізь вії й серцем радіє...

Син одступив од матері; дибає малими ногами до йо­го. Він умисне повернув набік голову - скоса поглядає на ди­тину.

- Бач, бач! збудив батька,- каже мати,- не дав спочи­ти...

- Бу-див... ци-ти... - одно лепече дитина.

- А батько візьме прута, та - аж-аж-аж-а! 

Дитина стоїть, пильно дивиться то на батька, то на матір.

- Жа-жа!.. жа-жа! - промовило й собі за матір’ю, за­ма­ху­ючи малою ручкою коло батькового виду.

- Ой, ти, сучий сину! за що ти б’єш батька? Ось постій: я тебе закину,- обізвався він; підвівся, бере на руки дити­ну - гойдає. Дитина лежить - усміхається. Жінка любо-при­язно поглядає то на дитину, то на чоловіка...

- Нічого я б у світі не хотів,- шептав він серед таких ду­мок,- тільки б хату теплу, жінку-любку та малу дити­нку! А то б - усе мав... Хліба б ми заробили за літо та й за­жили б цілу зиму!

Голублячи таку думку в серці, непримітно переходив він безкраї степи без утоми, безводні довгі шляхи без пе­кучої згаги; тільки й бажав, щоб швидше стати на місце, заробити грошей, вернутися у село, купити дворище, оже­нитися та й зажити тихим сільським громадянином.

- У місті дуже багато крику та галасу, а в селі найкра­ще - і тихо й вільно...

Прийшли вони на місце. Грицько не кидався своїх. Ці­лою громадою стали вони на косовицю сіна, а потім і хлі­ба.

Легка тому робота й сама найважча, сама найзабарні­ша, хто її робить по своїй волі, залюбки, хто пестить у серці надію, що немарно вона піде, що через ту роботу він зася­гне свого щастя, котре ще й не видне, ще не чут­но його й шелесту, котре десь далеко-далеко, ген за скі­лькома роками праці, нужди, всякого горя, малює його думка ро­жевими квітками надії... Легко тому за всячину братись,- робить він, як віл, без утоми; працює, як хазяїн, завжди веселий, покійний.

Так робив Грицько весну й літо. За цілий день випу­скав косу з рук тільки тоді, коли треба було попоїсти та виспатись. І спав він ту коротеньку літню нічку мертвим сном, яким тільки спить чоловік, виморений важкою робо­тою. А тільки що світова зоря займалася, починав жевріти схід сонця,- знову у Гриць­ко­вих руках звивалась коса, як та гадюка, по рівному степу. Хазяїн зглянувся на його щи­ру працю, похвалив йо­го і набавив трохи плату.

- Либонь ти, Грицьку, маєш думку городи та села за­ку­пи­ти, що так налягаєш на роботу? - казали йому зем­ля­ки-селяни.

- А що? - усміхаючись, питав Грицько.- Чого тут диви­ть­ся? Узяв косу - чеши!

- Гляди лиш, щоб очкур не урвався,- хто-небудь щип­не.

- Не бійсь: не твоєї натури! - одкаже Грицько та й зно­ву за косу.

Одначе, як щиро не налягав Грицько, як з мочі не рвався, а прийшлося під осінь лічити заробітки,- тільки сотню й налічив!

«Воно й добре,- дума сам собі,- оже все-таки трохи. Що ти з сотнею вдієш? Поганенький грунт можна купи­ти,- так же до грунту ще багато треба. Де ти, об віщо ру­ки заче­пиш?.. Хіба на зиму зостатись?»

І справді Грицько зостався. Селяни пішли назад додо­му, а він потяг далі - до Ростова. На дорозі зустрів він та­ких, як і сам.

- А куди? - завжди питали його подорожні.

- До Ростову.

- Не ходи до Ростову, ходім до Херсону! - раяв йому один з них.

- Чому?

- Там малий заробіток, а в Херсоні на кораблях дуже до­брий.

- Зате ж далі.

- На півтижня... То що? Ходім!

- Та чи ходімо, то й ходімо,- подумавши, одказав Гри­ць­ко та й пішов з людьми.

Прийшли вони у Херсон ще зарані; обійшли город; роз­дивилися; пішли на пристань. 

Лиман перед їх очима - скі­льки засягнути - лелів; по йому, мов великі палаци, ходили судна, берлини, баркаси, плоти, а між ними й пароходи снували. Люди на пристані, як черва, ворушили­ся, бігали, всяку всячину виносили, кричали, гвалтували.

- По полтинику од сотні дощок! - кричав хазяїн з пло­ту. Народ біг туди.

- По три семигривеники! - кричав з другого - і народ, як хвиля, кидав цей плот, перебігав до другого.

- По карбованцю день! - кричали з судна.

- По карбованцю з четвертаком!.. По півтора!

Усяк викрикував свою ціну, усяк бігав, як несамови­тий, од одного судна до другого, де більше давали; од плоту до плоту... Сторгувавшись в ціні, робітники злази­ли на плот або на берлину, виймали звідти усячину, і не­рід­ко, по пояс у воді, виносили на головах дошки, бочонки, качали на ві­рьовках сорокові бочки.

Став і Грицько до одного плоту. За день - мало не три карбованці заробив.

«Еге! - подумав він,- та це місяць отакої роботи, то й багатирем станеш?»

Оже - ба! Раз - така робота не щодня й трапляється, а вдруге - з кожним днем міняється й плата за роботу: то бі­льшає, як багато товару присуне, то меншає, коли дві чи три берлини... Одначе плата за день ніколи не падала від карбованця; зате більшала іноді й до п’яти. Все-таки дале­ко корисніше косовиці!

Грицько радів, дякував у душі порадників. А робив - як той віл, цілий день; спав на голій землі або на колод­дях; уставав тільки що на світ благословилося та знову за робо­ту брався; навіть мало що й їв, та й то все на ходу: пильну­вав, надолужав, як би більше заробити!

Пізньої осені, як уже плоти перестали пригонити, а барки та судна коли-не-коли приходили, роботи треба бу­ло дожидати днями, а не часами, Грицько полічив свої бариші: дві сотні з лишкою лежало у його в кишені…

Грицько радів, як мала дитина. Тепер його надія, що, як виходив на заробітки, ще тільки мрілася, стала ви­разніше виступати перед очима: й город з садком, і нова теп­ла хата мов уже лежала у його в кишені...

«Воно б таке, що й додому час»,- подумав Грицько, та зима застукала.

- Які тут у вас заробітки зимою? - питав він знайомих херсонців.

- Очерети косити,- раяли ті. 

Пішов Грицько очерети косити.

- Все ж таки хоч на ті гроші проживу та одягнуся, а весна настане - зараз і потягну в Піски!

Минула зима; наступила весна. Знову закипіла робо­та то на пристані, то в полі.

Залишив Грицько думку вернутись повесні додому: одіклав на осінь. «А може, тим часом хто надійде з своїх, то тоді уже разом!»

 Грицько не помилився: прийшли весною піщани, розпитують - як, що, до чого; розказують за Піски - хто оженився, хто заміж пішов, хто умер; роз­казують, як трохи кріпакам позначилося неволі, які податки...

- А Чіпка як зажив, коли б ти знав, Грицьку! - хваля­ться йому.

- А ще не одружився?

- Ще. Та дурний буде, як не ожениться... Мати щодня гри­зе голову; так усе одкладає та й одкладає; немає, ка­же, по мені пари!

Грицько й тому радий.

- Ми з ним пасли вівці. Він парень добрий, та тільки чу­дний собі. А тепер, кажете, зажив? От і добре!

Витрудив Грицько руки ту весну й те літо; а восени - вернувся з своїми у Піски.

Як тільки прийшов, зараз кинувся вишукувати грунту. Тоді їх не труднація була купити: козаки, почу­вши за ку­банські пустоші, що казна оддавала ви­селенцям, шарахну­ли на Кубань. Грицько швидко купив величезний огород з новою хатою, з повітками, погре­бом, колодязем. За все те щось півтори сотні, чи що.

Купивши грунт, почув себе Грицько зараз іншим, немов на аршин виріс, на корх потовщав. І люди за­го­во­ри­ли у селі: «От парубок! от хазяїн!» Батьки та матері го­стри­­ли на його зуби, як на корисного жениха, усобливо убо­­гші. Та Грицько тепер зовсім іншими очима дивився на людей: до багачів горнувся, а на голоту дивився згор­да.

Між парубками він поводивсь звисока. Як же луча­лося йому вийти на улицю або піти куди на вечор­ни­ці, він зараз пускав їм ману у вічі. Де, мов, ви бували? що ви­дали? Що ви знаєте?.. Ось як я був... отам і там!.. Та іноді почне верзти таке, як той москаль, що вернувся в рідне село по білету. Хлопці слухають, уха розвішавши, роти пороззя­влявши. А він - таке плете, що й на голову не налізе! Пра­вда, дівчата, постерігши відразу такі баляси, по своїй жартівливій натурі часом і геть-то сміялися з його, при­ши­вали квітки йому прилюдно; а проте на самоті кожна ду­мала: «От би за Грицьком бути! Хата є, огород є, та й гро­шенята, мабуть, водяться... не треба б на перший раз дуже й працювати... От би добре!»

Оже Грицько, хвастаючи своєю бувалістю, пишаю­чись своїми достатками, сам тепер думав не про убоже­ство. Йо­му бажалося до свого добра приточити ще й жінчи­не, щоб вийшло одно, та велике! Отак поміркувавши сам з собою, засилає він старостів до найбагатшого козака Лози, ко­трий щороку посилав в дорогу паровиць по десять за сіл­лю та за рибою. Так же й Лоза Грицькової натури. Він думав мати зятем не простого козака, не та­кого, що колись у драних штаненятах за вівцями бігав.

- Ще моя дочка небагато хліба переїла, сидячи дома,- одказав Лоза старостам.

Це трохи збило пиху Грицькові, осадило його наниз. Він притих, присмирів, навіть зайшов якось раз до Чіпки, котрим став був гордувати, та не застав дома.

Оселився Грицько на зиму у чужій сім’ї, у котрої ку­пив город з уговором, що вони житимуть до весни у про­даній хаті. Пристав у сусіди, хоч і в своїй хаті, та й почав роздуму­вати: яку собі жінку брати. Хочеться й багачки; хоче­ться, щоб була й уродлива... Довго він міркував собі, пере­бирав у думці всіх дівчат на селі,- та сам незчувся: як і ко­ли закохався в сусідчину наймичку - ве­селу, мо­торну й робочу дівчину, хоч і невелику кра­сулю.

Христя - так її звали - зосталася малою після батька-матері. Родичі, що можна було, рознесли; осталося тільки днів на п’ять поля, та й тим орудував дядько, у котрого спершу вона й жила. Як піднялась на ноги, бачить: скі­льки не роби на дядька, нічого собі не придбаєш. Так вона кину­ла дядька, а сама пішла у найми. Перепелиха, заможна козачка-удова, що жила недалечко од Гри­цькової хати, найняла Христю. Зажила вона у Перепелихи, як у себе дома. Перепелиха була вже стара людина, добра, жалісна. Вона жила великою сім’єю - з дочками, сиротами-онуками, за котрими треба було приглянути, нагодувати, напоїти. Хри­стя - молода, весела, щебетуха, працьовита дівчина - дяди­на ще змалку не давала ногам та рукам її одпочивку, при­звичаїла до роботи. Хазяйка уподобала наймичку, а наймич­ка - хазяйку. Збоку дивля­чись - Хрис­тя не наймичка, а дочка рідна.

Так оця-то Христя, низенька, чорнявенька, не дуже хорошої вроди дівчина, якось ненароком запала Гри­цькові в серце. Забув Грицько про великий посаг, який думав затягти за жінкою; годі думати про якусь не­звичайну красу,- давай лицятися та женихатися з Хри­стею... Недовг­о й тяглися їх любощі: після водохрестя заслав Гриць­ко старостів до Христі, а через тиждень на­ші молоді й побралися.

На весну одібрав Грицько в дядька Христину землю, купив парку биків та корівчину за останні гроші, які заробив, плоти розбираючи, очерети б’ючи, та й став тую землю орати, спрягшись з таким же, як і він, небагатим козаком - сусідом. Зажив Грицько тихим пахарським жит­тям - хоч не таким, яке йому за парубоцтва думка ви­сновувала, а все-таки гаразд - так, як і люди.

З жінкою Грицько жив мирно, люб’язно: ні лайки, ні сварки не чула їх простора, весела хата. В будні - обоє вони працювали; у свято - ходили вкупі до церкви; по обіді - спочивали або куди в гостину ходили, або в себе гостей приймали... І стали вони між людьми поважними хазяї­нами, чесними, робочими людьми, добрими сусі­дами, навдивовижу парою...

- От з кого беріть, дітки, примір, як у миру жити! - не одна, не дві матірки радили своїм дочкам з зятями або си­нам з невістками: - з Грицька та Христі... Він зостався сиро­тою й вона сиротою. А що з них вийшло? Чесною працею он скільки надбали! Чесно вони й поживуть йо­го... у миру та в ладу, як брат з сестрою... ніхто з них і не замутить... Одна в них думка, одна рада... Отак, дітки, тре­ба на світі жити!

ЧАСТИНА ДРУГА

VIII. СІЧОВИК

Велике село Піски. Розкинулось, розляглося і вздовж, і вшир, і впоперек на рівній низині, в балці, а перед са­мим селом мов хто борошна насипав - білого піску серед чор­ної землі. Так, наче хто білий килимок прослав, щоб ви­тирати ноги, вступаючи в село. Посеред села стоїть не­величка старенька церковця, трохи перехилилася на один бік і вросла в землю. Не тільки покрівля, де-где й ре­бра поросли зеленим мохом. Проти церкви, на неви­сокім згірку, величезний палац світить дверима-вік­нами... І палац уже, видно, давній та ще й запущений. Сті­ни пооблу­пувані - де-где вивалюється цегла; покрівля поржавіла; у вікнах шибок не долічишся. Мабуть, ніхто не живе в тому палаці, бо й двір нерозчищений - заріс гу­стою муравою. Ті­льки дві протоптані узенькі стежечки тягнуться через увесь двір до двох невеличких будинків - по один і по другий бік палацу. Все те осунулось, опустилося... Так ви­глядали Піски перед волею.

А літ за півтори сотні не тільки цього палацу, а й самих Пісок і сліду не було. Там стояло невеличке сільце, або кра­ще - невеличкі хутірці розсипались по балці, як стоги сіна зимою по степу. Мазанок було всього, може, хат з п’ять, а то все - землянки при самій землі, як моги­лки, повідди­малися. Тільки один димар нагадував, що то не берлога звіряча, а людська оселя, що берегла людей од звіра і од лихої години. Землянка була з при­сінок, схо­жих на рів, та з хати - льоху. У хаті була піч, де можна зварити їсти та по­грітися; одним-одно віконечко - мале, як оддушина у бджоляниках, виглядало збоку на шлях. Недалеко від землянки стояли кружком верби, мов зача­ровані дівчата, а посередині - чорніла яма, обставлена оче­ретом. То - копанка для води. Огорожі - ніякої. То те­пер тільки стали городи обгороджувати, а тоді - ніхто цього і в думці не мав. Зайвої землі лежало неозорно пе­ред тобою й за тобою... Приходь, заори, скільки хоч - ніх­то тобі й слова не скаже. Хіба тільки сусідній пан полковник або сотник подумає: «Ловись, мов, рибко, мала й велика!» Поки там пан налагодиться сплести невода, рибка собі в затишку плодиться, прибуває, виро­стає... Серед пустих степів красуються, як квітники, веселі хутори, присілки, села; де-где вже, посеред села, й церква біліє,- ще здалека горить хрест на сонці...

Так уродилося багато сіл і хуторів кругом Геть­манського. Де був колись бір - стало велике село Бірки; се­ред ярів та байраків, мов з землі виросли, Байраки - ма­лі й великі; там, де колись на лощині вовки вили та ли­сиці нори рили,- красується село Вовча Долина. Тоді засну­ва­лися й Піски.

Отже, як не давно́ Піски настали, що вже почала виві­трюватись і людська пам’ять про їх настання, та людська пам’ять не сховала того: коли і як оселився у них захо­жий січовик Мирін Гудзь. Заховала тільки люд­ська спомка, що цей Мирін був уже немолодий чоловік, коренастий, з дов­гими усами, з закрученим за ухо оселедцем, та що він ще довго після того, як оселився, не кидав свого запорозького звичаю - воювання. «Воював,- казав він,- з ляшнею, вою­вав з башею, воював з та­тар­вою, а тепер воюватиму - з зві­ром!» І дивись: скинув ру­шницю на плече та й потяг подовж поля - скільки оком згля­неш... Немає день, немає два, іноді й на третій не вид­но. А там - глянь! і несе шкур п’ять або шість вовчих.

Отак Мирін доки воював, доки бився, рубався, поки й сам не набіг на свого звіра, що й його звоював. І ніхто дру­гий звір той, як Марина Зайцівна - з піщанських-таки ху­торів козача дочка.

Ішов якось раз Мирін з полювання додому. Сонце стоял­о на вечірньому прузі, а ще як огнем пекло. Вітер подихав гарячий-гарячий... «Доходжу я,- каже Мирін,- до Зайцевого хутора - виморений, змочений потом. Пити - аж душа горить. Коли - зирк! - вискочила ласочка з зем­ля­­ної нори з відерцем в руках, та скік у кружало верб, до копанки! Як забачив я відро, то в мене аж закипіло всередині... Піду, думаю, нап’юся води холодної... Іду. А дівчина нахилилась над копанкою, бере воду та стиха співає... Та таким же то любим голосом, таким важним співом - аж за серце хапа... Підходжу я... «Дівчино! - кажу,- дай лиш води напитися!» - Вона глянула на мене - лю­бе­сень­ко так… та й співати годі... А мені вже тоді й пити пере­хотілося... В її чорних, блискучих очах втопилася моя зга­га! Подає вона мені відро; нахилився я... «А бодай тебе,- кажу,- з такою водою... яка мутна та нечиста!» Та вже хо­тів був напитися... Вона - хвіть відро... Води - як не було,- тільки калюжка на землі стала. «Стривайте, стривайте,- зацокотала дівчина,- я друге витягну!» - Та за відро, та до копанки... Прихилилась, витягла. Та вже ж і вода! холо­дна та чиста, як сльоза... Напився я,- трохи чи не цілісі­ньке відро видув; подякував та й пішов... При­ходжу додому. Що за знак?.. з ума не сходить моя дівчина: так перед очима й вертиться... Що за нечиста мати? - ду­маю.- От тобі й напився води!..» Переходить день,- все од­но, що вчора. Минає другий,- не забу­вається... Піду на полюван­ня,- вона мені, наче мара, з-за бур’янів при­ви­джу­ється!! Раз на вовка хука́ дав; удруге схибив; за тре­тім разом заряд у пеньок всадив... Овва! зовсім здурів...

- Так воно ж, бачу, тільки на Січі добре козакувати, а на займанщині - хліб робити! - сказав сам собі та, ді­ждавши неділі, і пішов до Зайця на хутір. Розказую йому свою пригоду та разом, ніби шуткуючи, й дочку сватаю. Гомони­мо собі удвох... Кликнув Заєць Марину,- старої не було, за рік перед тим умерла... «Отак і так,- каже дочці: - сватає те­бе Мирін. Чи підеш?» А вона - звісно, молода, сором’язна: «Не знаю»,- одказує... «А хто ж зна?» - питає батько. Мов­чить вона. Так ми удвох з Зайцем випили добре та й спра­ву зробили... Узяв він та й поблагословив нас. А через тиждень, у неділю, пішли ми до попа на Побиванку та й повінчалися…»

З того часу заржавіла січова рушниця, злігся порох, розгубилося креміння. Став Мирін Гудзь поле орати та хліб пахати, а Марина - сина Івана колихати...

Серед широких та розлогих степів, на вільнім просторі, вирощував Івась свою молоду силу. Кров бать­ківська, сі­чова, ще змалку обізвалася у жилах малої дити­ни. Найлю­бішою забавкою було йому будувати та ро­зоряти земля­нки, вали, окопи, шанці... Чуючи од батька страшні при­повісті про війни та походи на Туреччину, на татарву, на панів-ляхів, Івась перекладав усе те у дитячі іграшки. Оце зробить окіп та й давай його розвертати - буцім з бою бе­ре... Батько дивиться, смі­єть­ся. Любо старому рубаці зга­дати на своїй дитині свої молоді літа! Він, було, Івася й під­охочує: «Ану-ну, синку! учися змалу: на старість - як нахід­ка буде!»

Зате мати не дуже втішалася тими страшними іграшками. Івась у неї був одним один. Їй тяжко й стра­шно було подумати, що, як виросте її одинчик, а тут - не дай господи! схопиться яка завірюха з башею або з та­тарвою та замче́ її ясного сокола бозна за який край сві­та,- вона його, може, більше й не побачить... Там десь, в чужій стороні, серед кривавої січі, зложе він свою русяву голі­воньку, а вона, мати, не закриє очей своїй рідній ди­тині: їх хижі орли з граками повикльовують, голодні вовки-сіро­манці порозносять жовті кості... Хіба тільки зозулька, неутішна віщуня, принесе вісточку, що її син бідолашний поліг серед чистого поля!.. Важко матері, та­ке згадуючи: гірко та сумно на душі, боляче в серці - так, наче хто шмато­чок одриває од його... І Марина падала навколюшки, молила матір божу, щоб велика заступниця наслала мир на її рідну сторону і захистила від напасті! Жахаючись тії страшної хуртовини, яка тоді часто й густо підіймалася, материне серце боялося, щоб Івась у іграшках, бува, не привчився до неї. І, коли батько ті іграшки підхвалював, Марина гримала на батька й на сина, що збив таку кіптюгу коло землянки.

А ввечері, як не спиться Івасеві, візьме мати його руся­ву голівоньку у свої руки, цілує, милує і стиха, лю­бим го­лосом, малює йому картину іншого життя…життя тихого пахарського побиту: літньої праці на своїй добрій ниві; зи­мньої лежні у теплій хаті, що як повна чаша; серед малих діток, що одно говоре, друге белькоче, а третє у колисці мугиче; серед добрих сусід, що - не дай, боже, хвороби - і од­відають, і провідають... не то, що сі­чове товариство, ко­тре всюди несе смерть за собою!

Івась після того хилився на материну руч. На другий день уже він не рив ровів, не копав шанців, не висипав окопів, не брав їх з бою, а ходив собі по городу або по по­лю та весело виспівував.

Такі речі разом вривалися в Івасеву голову. Дитина сама не знала: що робити, кого слухати. Оце батько розкаж­е про наїзди на Туреччину. На другий день Івась і воює з нею. А тут мати увечері своїм пестливим голосом нашеп­че дитині про любов до всього живого: Івась кидає свої боїща та руйнування, любується красою світовою, квітучи­ми рослинами, живлом усяким - пестить козач­ків, сонечко, коників, слухає дзвінку жайворонкову пі­сню... Гляне бать­ко на дитину: той Івась, та не той! - не ви­си­пає окопів, не риє шанців, не бере їх боєм...

- А що ж ти, Йване, не береш свого Берестечка? - пи­тає батько.

- Не хочу!

- Чому?

- Мати не велять...

- Чому?

- Кажуть: грішка змалечку привчатись, як з людьми би­тись... Треба з ними у миру жити!

- Бреше мати! То з добрими, то й у миру; а з лихими - коли їх не вкладеш, то вони тебе уложать...

Оже важчим здається Івасеві тихе, люб’язне матери­не слово, ніж суворе та грубе батькове. Так що, як повернуло Івасеві на шістнадцятий рік, то він зовсім покинув іграшки у бої та став ходити біля волів, доди­влятися до плуга, до борони. Спершу й це все було хло­пцеві за іграшку, а далі - увійшло у його щоденні клопо­ти, близько припало до серця. Став він уже більше нудь­гувати тоді, коли підласий або сірий віл захворіє, ніж од приповістки батькової за татарський набіг…

 Мати раділа. Та й батько - не то, щоб лег­ко було його січовому серцю дивитись, як замирала в си­нові лицарська вдача, а все ж і батько не дуже горював від того... Кругом уже старе ли­царство розтавало. Не стало рі­вності - не стало братства. Козацька старшина, що колись, вибираючи, на її голови груддям кидали, щоб не за­знавалася,- по­за­ди­ра­ла тепер голови вгору, а прості козачі до самої землі понагинала... Дряпіжники, сутяжники, всякі військові товариші, розки­нули свої тенета - і, як зайців, ло­вили в них просту темно́­ту… Не стало уже й гетьмана. Та й навіщо він тоді, кому він тоді здався?! Кругом Україну облягло панство, позалазило в саме серце - і, як те гайво­роння, шматувало її полумертвий труп... Зажу­ри­лись наші левенці - та вже було пізно!.. Та сама земля, кот­ру вони довгими списами скородили, своїми кістками за­сівали, обороняючись од лютих ворогів, стала для них ворогом, од котрого при­ходилось тікати... Піднявся струс, біганина... З одного мі­сця переходили люди на друге, шукаючи волі, бажаючи панів здихатись - не чу­жих, а своїх уже кревних па­нів! Од панів тікали у козаки, давали військовим дряпіжкам басаринки, щоб записали в «компут козачий»; а козаки не вряди-годи шукали ласки у панів - бігали од козацької старшини, просилися «під протекцію»... А пан і старшина - як брати рідні! Во­рон ворону ока не виклює. А часто - сам пан, сам і стар­ши­на... Хто сам собі ворог?

Правда, піщани ще були вільні. Та що з того, коли при­ходилось дожидати, що от-от і їх залигають... А кру­гом неволя, кругом сум людський - нікому порадоньки дати. Піднялись були за Дніпром гайдамаки, та й ті поверну­лись у розбишаки, а не в справжніх лицарів. А тут уже чу­тка: Текеля на Січі попорався!! Розтеклося товариство - хто куди... Одні - в землю; другі - до турка; а треті - на Вкра­їну, до плуга. Придибало їх щось два чи три й у Піски - та незабаром і померли. Тільки й па­м’ятки, що церков почали будувати...

Все це переживав старий Мирін, за плугом ходячи; все це переболіло його гаряче серце, коло хазяйства ну­дя­чись... Зостався Мирін сам собі, як палець. Як дуб серед оси­чок в лісі, так він серед піщанської громади. Один оди­нцем! І син, його кревная дитина, цурався батькі­вського духу!! Сумне й недоладне прийшлося січовикові волочити життя на старість... І скрізь вороги - і ворогів немає, бо лю­ди пониділи: ніхто не хоче прямо мірятись силою! Всюди тихо, хоч умирай... А ще козача вдача гучно одкликалася у старому серці; рука шукала потягатись з ворогом... Так же й ворога, окрім свого хатнього, немає... Сумно й глухо!

- Пустіє, глухне наш край! Незабаром й запліснявіє серед такої каламуті! - казав іноді Мирін, згадуючи давнє.

- І порядки які тепер настали?! Що воно за порядки?.. Свій свого у неволю правторить... Старшина козацтво уні­вець повернула... Усі землі посіла... Недаром у пісні спі­вають: «Ой, дуки ви, дуки, позабирали ви наші степи й лу­ки!..» А тепер на них чужими руками роботизну справля­ють... Ой, не так колись було у нас, на Січі - у на­шому коза­цькому краї! Усі рівні, усі вільні... Сьогодні ти отаман, а завтра - я! А землі - скільки хоч... Ори, сій, жни, де любішу місцину вибереш... Сказано: воля!.. А тепер?.. тепер що?.. Скажіть мені: до чого це йдеться?! Ні! немає добра... немає - та вже, мабуть, його ніколи й не буде! - додасть, як гвізд­ком приб’є, та й замовкне.

Люди слухають, похнюпившись. Інші - потилицю скре­буть...

Трохи згодом, одди́хавши, Мирін знову розчинає:

- З ляхами-панами ми билися, рубалися, вставали, як один чо­ловік... Навіщо? На те хіба, щоб нас нашою ж старши­ною побито, у неволю повернено?! Це на те й вийшло: нашим салом та по нашій шкурі! Ну, й носіть її, здорові, по­ки ще ціла... поки не здеруть... А через віщо все? Усе через те, що кожне само про себе дбає... Братове лихо - чу­же лихо! Не­має єдності - чорт має й волі! А якби гу­ртом забрали коси, та шарконули всю кропиву… От би - так! Чого дивитесь? Косіть, кажу! Косіть, а то гі­рше буде!..

Отак не раз і не два вигукує було, розпалившись, п’я­ненький Мирін своїм сусідам, як посходяться де на гуля­нку, під неділю або під свято.

Піщани слухають, міркують... Дехто з давніших хлі­боробів і заспорить з Мироном: як і в старину добра та ла­ду не було, а були тільки бучі, колотнеча та сва­во­ля.

Що ми тоді од ляшні та од татарви наруги прийня­ли! Що ми терпіли від турка та від москаля!.. Та часом і свій брат запорожець, як, було, убереться у хату, то й ладаном не викуриш... Розор був!

- А тепер? а тепер?? - кричить Мирін.

- А тепер - що? Тепер, спасибі богові, хоч тихо... У нас і хліб є, й скотинка прибуває, й захист безпечний... Жи­вемо, як і люди!

- Живете? - кричить Мирін.- Нидієте, а не живете! цві­те­те... Та постойте, постойте трохи. Буде й вам те, що вед­ме­дівцям! Попомнуть і вам боки, як подільцям!.. Тоді знатимете: чи живете, чи ні! Побачите... Видно вже - від­кіль вітер віє...

- Поки хвалько нахвалиться - будько набудеться!

- Бевзні! нікчемники!.. пеньки головаті!! - закричить наостатку Мирін та й затихне...

Ті, що недавно виселились звідкіль-небудь до ві­льних Пісок, потягнуть руку за Мироном. Почнуть на всі боки кастити теперішні порядки, а найбільше - панів. Ста­нуть розказувати, як у Гетьманському не тільки пан пол­ков­ник над людьми знущався, а як пані полковниця черевиками зуби й очі вибивала; як по цілому тижню в колодках мори­ла сердешних дівчат, як їм коси різала, го­лову дьогтем мазала й пір’ям натикала; як ніхто ні жени­вся, ні заміж не йшов, не заплативши куниці…

- Та воно й правду каже дядько Мирін,- процідить хто-небудь крізь зуби.- Воно б то й викосити... та нікому!

Мирін сидить, насупивши брови, червоний, як жар,- мовчить. Видно тільки, як у його груди то підіймаються, то опускаються та як іноді з-під густих брів блискає блискавка...

Отак поспорять, покричать; одні поблагословлять, дру­гі прокленуть тодішні порядки та й розійдуться. А на зав­тра - і ті, й другі знову за щоденну хліборобську пра­цю.

- Хто таки нас займе?.. Вже коли за гетьманів не зайнял­и, то тепер - байдуже!

І порплиться кожен собі в господі, як курка на гнізді. Вимощує, підмощує, смиче, обсмикує, курчат висиджує... Ростуть Піски - і багатіють... Не вряди-годи - дивись: ні ві­дсіль, ні відтіль, та й вирветься який захожий: або з нової Січі, з-під турка (бо там віра турецька, земля бу­сур­ман­ська!), або з-за Дніпра, від ляхів - та все на вільні степи, все на вільні степи... Зопне курінь, викопає земля­нку, візьме жінку та й заживе тихим хліборобом. Глянь: землянка по землянці, мазанка по мазанці - з не­величких хутірців на­бра­лося хаток на ціле село, з ули­ця­ми, з горо­дами, з садками, з левадами! Спасибі запо­рожцям, і це­рков своя... Не треба вже до чужого попа йти ні дитини хрестити, ні шлюб брати.

Уже Івасеві за двадцять років минуло. Парубок літній - час би вже й про жінку подумати. Так же батько - не хоче про невістку й слухати. «Молодий ще!» - було каже. У сина вже уси позакручувались, а Мирін, аби згадали про неві­стку, каже: «Ще молоко не обсохло коло губів!» Усе ще, мов, чогось дожидав старий: не раяв синові женитись. Ті­льки тоді вже, як почув Мирін, що зруйнували Очаків, кликнув Марину (синові старий січовик соромився про це нага­дувати) та й каже:

- Нічого вже тепер дожидати... Годі! Не так уже поцві­ло все - хліборобським ледарством припало... Не козакувати вже ні нам, ні дітям нашим... Не треба нас!! Минулося коза­че царство, настало хліборобське господ­арство... Пора й синові хазяїном стати... Час йому пошу­кати дружини - своє кубло звисти!

А мати - давно вже й дівчину нагляділа. У заможного козака Кабанця була одним одна дочка Мотря. Уродлива, моторна дівчина; працьовита й невсипуща хазяйка. Мати синові: так і так - оте й те казав батько. У Івася аж сміх пробіг по лицю. Рає мати синові Мотрю. А в сина давно вже серце он як тіпається, як де зустрінеться з Мо­трею.

Порадились отак; поблагословив батько з матір’ю свя­тим хлібом Івана; важко здихнув старий; мати запла­кала - і вирядили старостів до Кабанця.

Кабанець добре знав старого Мирона, знав Марину і рід Маринин. Все люди чесні, роботящі, не волоцюги, не п’яниці. Чого ще?

- Як знаєш, дочко! - каже Мотрі.

А Мотря стоїть коло пе­чі та в за́пічку колупає… Почервоніла, розгорілася - ще кра­ща стала, ніж була.

- Як мати скажуть... - одмовляє батькові.

- А що, стара? - Кабанець своїй жінці: - кажи ще ти!

- Та що ж мені казати? Марина жінка добра... Мирін тро­ш­ки крутенький... Та хіба їй з Мироном жити?.. А Іван па­ру­бок - хоч куди!

- Ну, то й будьмо сватами! - одказав Кабанець ста­ро­стам.

Пов’язали молодим руки, поблагословили їх святим хлі­бом з сіллю. Вернувся Іван з великою радістю: при­нес­ли старости обмінений хліб в батькову хату.

Через два тижні повінчали молодих.

Зажив Іван Гудзь з своєю молодою дружиною тихо та мирно, люб’язно - спокійним хліборобським життям. Зем­лю паше, добро складає. Мотря порядкує з свекрухою в ха­ті. Живуть - як мед п’ють... А тут уже й дітки пустили­ся. Породила Мотря за три роки трьох синів, як соколів. Є бабі на старість утіха й забавка! А хлоп’ята справді вдалися - ні­вроку: один Максим, другий Василь, а третій Онисько - здорові, червонощокі, повні! Раділо серце бать­кове та материне, на їх дивлячись; раділа й стара Мари­на, гойдаючи онуків... Один тільки Мирін на все чогось понуро дивився... Одначе й він частенько садовив на ко­ліна до себе Максима - і, поки дитина забавлялася його здоровенними сивими усами, він йому розказував грізні приповісті про давні чвари...

Од тих переказів січова кров голосно загомоніла у серці малого онука. Максим полюбив діда більше батька, матері; прийшлись йому до вподоби його розкази стра­шні, а іноді й смішні; полюбились йому дідові вичити - ро­зумні, правдиві, добрі... Уподобав і дід свого цікавого й мо­торного онука. На крайнім порозі життя оддав старий своє, літами та негодами побите, серце малій дитині! Старість побраталась з молодістю,- мо­ло­дість прилипла до старості. Жили одним життям; ті­ши­лись однією вті­хою; сумували одним сумом... Старий сі­чо­вик натхнув свою ду­шу в молодесеньку душу онука!

IX. ПІСКИ В НЕВОЛІ

Та недовго прийшлося Миронові втішатись своїм ма­лим онуком; недовго й онукові - дослухатись до дідових пе­ре­казів. Життя круто повернуло своїм важким коле­сом - та й закрутило Піски... в неволю!

Їхала недоля до ляхів у гості, та завернула в Піски. Про­неслася, як грім грянув, чутка: піщан оддали генерало­ві! Під той саме час ляхи закуйовдились. Заті­палось роз­шматоване тіло Речі Посполитої, як ті­па­єть­ся індик пі­с­ля того, як голова одрубана. Як не рвався, як не кидався гаря­чий Костюшко, щоб розбудити чо­ло­вічу ду­шу в пан­ському тілі,- нічого не вдіяв... Він про­кляв тоді вельмож­не шляхе­тство, що довело о́тчину до смерті, наткнувся з горя на свою смерть, швиргонув геть від се­бе, як біль­ше непотрібну, гостру шаблю - і закричав не своїм го­лосом: «Капут Польщі!..» Одгукнувся той крик далеко-да­леко - аж у самих Пісках... Досталися Піски па­нові Польському...

Що ж то за пан? Хто він? де він узявся?.. 

Кажуть би то, що то був небагатий шляхтич - з тієї «голопузої шляхти», котра у Польщі, за панування магнатів, кишіла по їх дво­рах, пила їх меди, вина, оковиту, їла хліб, надбаний «хло­п­ством», танцювала під панську музику, вибирала вельмо­ж­ного магната - свого патрона - в уряд, у сеймові посли, їздила з ним по сеймиках та сеймах, кричала, коли хо­тів її владика: згода! а підчас готова була за свого хлі­бодара витягати з піхов гострі шаблі - і розливати брате­рську кров... Гультяї, свавольники, дармоїди, вони іноді зра­д­жували пана, перебігали до другого, котрий більше ви­кочував їм п’яного трунку, котрий розкидав їм заробле­ні хлопськими руками гроші... Магнат лютився, роз­супонював свою калитку, кидав п’яній зграї золоті чер­він­ці, переманював ними щирих прислужників від третього маг­ната, заводився з тим, що переманив його, бажав помсти­тися... і знову розливалася, шуміла річка братньої кро­ві... Та так не раз, не два - таке життя тя­глося цілі до­в­гі віки шляхетського панування, аж поки Польща впала, роз­шатана руками свого безпутного вельможного шляхе­тства... Магнатам же - байдуже!.. У них було землі неміряно­: були хутори, села, навіть цілі городи́ - не десятки, а сотн­і сел по нашій розкішній Україні, скрізь - скільки оком зглянь - од Сяну аж до Дні­пра широкого; у тих хуто­рах, селах та городах жило деся­тки, сотні тисяч люду, з здо­ровими до праці руками, ко­трі, наче сам бог, розгнів­авшись, присудив трудити на одного вельможного дар­мо­їда... Магнатам було - байду­же! Зате урвалася нитка «голоп­узим»... То було у пана в дворі - і ситий він, і п’яний; а те­пер - не треба вже панові конниці, пікінерів, жов­нірства: він тепер розкошує у Парижі, в Римі, в Баде­ні... Що ж було робити тим голодним ротам, котрі призви­чаєні до гуля­нок, до сваволі, а не до праці?.. Чим його й де його годуватися, обу­ва­тися?.. «Голопузі» сипнули по всіх усю­дах... поробились окономами, управителями, по­се­сорами невеличких ма­єт­ків, а деякі побрались на службу до си­льного - колись ворога, а тепер владики - моска­ля! Подри­бзав піхтурою і пан Польський з бистрої Сти­рі аж до самої холодної Неви... Заліз у якийсь полк, терся до пе­редніх вельмож, поки таки дотерся до генерала... і до Пісок!

Не вспіли піщани одуматись, як приїздить сам вельможн­ий у Піски,- та ще й не сам, а з якимсь жидком - обтіп­аним, обсмиканим, у довгополому, зайоложеному балах­оні, у ярмулці на голові, у патинках на ногах... Хто зро­ду не бачив жида, не знав, на кого більше дивитися: чи на ге­не­рала, чи на його жида, що ходив за ним слідом - мов приши­тий до генеральських хвостиків...

Генерал прочумав піщан перший.

- Тепер уже ви не козаки,- сказав він, зібравши гро­маду.- Годі вам гайдамацтво плодити! Тепер ви мої... За мої щирі послуги сама цариця пожаловала мені Піски...

- Як це? що це? з якої це речі?? - загула громада, як гу­де море перед бурею.

Мирін одрізнився од громадян. Виступив з лави, піді­йшов до генерала.

- То це,- каже,- так?! Це вже й до нас руки простягає­те?.. Уже й на вільні степи пора?.. Помагайбі!.. А хіба там за­були, який уговор мали? га?.. забули??

Генерал трохи подався назад, пильно дивився на Ми­рона; з-за генеральської спини виглядала перелякана жи­дівська пика з пейсами... Люди поторопіли... Тихо... ні­хто ні пари з уст... Генерал чув, як тіпалось серце в Ми­рона...

А Мирін проказав ото генералові та до громадян:

- А що, люди добрі? Не я вам казав? Не я вам пророку­вав?.. Отже - радьте тепер!

Селяни, як жуки, загули... «Не діжде! Довіку не діжде!.. Щоб ми робили?.. щоб ми йому служили?.. Не діждеш, ля­ше!!»

Генерал не витерпів.

- Молчать! - закричав він, ще й ногою тупнув. Жуки при­тихли... Посунулись назад трохи... Мирона не видно... Ми­рін під шарпанину десь дівся...

А генерал, мов по команді, викрикує:

- Земля моя!.. і ви мої!.. і все моє!!.

- Брехали твого батька сини, та й ти з ними! - хтось йо­му зсередини.

Як хто приском кинув на вельможного! Під­скочив до лави, зацідив по уху переднього - той аж стовбу­ра став; закричав на звощика; пхнув у повозку жи­да, що вже давно вертівся коло повозки, вскочив сам - і тільки ку­рява встала...

Крайній підвівся, покректав, підняв з землі шапку, по­чу­хав за ухом і обізвався до товариша:

- Оце так!.. Оце поздоровкався!!!

- Чом ти йому зубів не полічив? - загомоніли кругом, з усіх боків...

- Еге... чом! Коли він - біси його батькові - не вздрів, звід­кіля й вихопився!..

- Чому ж ти його хоч на повозку не підсадив? - жартує хтось зсередини.

- Тому, що за твоєю спиною не ховався! - одказав з оби­дою крайній.

- Зате ж він тебе й охрестив, що ти наперед лізеш!

- Охрестив!!, о-го-го!.. го-о, го-о!.. То справді - охрес­тив!.. - регоче громада.

З того часу крайнього прозвали Хрещеником: Хреще­ник та й Хрещеник.

- Та буде вам! годі! - гукав чоловік з чорними усами, а з сивою, як лунь, головою.- Є чого реготатися!.. Кажіть кра­ще: що робити?

Регіт затих. Громада загомоніла:

- Та ми й до Києва... ми й у столицю... ми до самої цариц­і!.. Що це за напасть? Де ця проява вирискалась?..

Приходять до Мирона радитись: що робити, як би кра­ще...

- Чи не з’їздили б ви, Мироне, в столицю розвідати... Що це за причепа така звідтіля вирвалася? Чи не перепросил­и б там кого?

- Щоб я їздив? Щоб я просив?? - закричав Мирін не сво­їм голосом.- Та краще я всю свою сім’ю під турка виведу! Легше в бусурманській землі зогнити, ніж у се­бе дома, в панській неволі, пропасти...

Громада пішла від Мирона ні з чим, міркуючи та сумуючи­...

Зажурився й старий січовик. Не їсть, не спить... «Син... онуки... своя кров... своє добро... земля... худоба... усе, усе в неволі!..» Так шептав старий, по двору ходячи. Не знає, де місце знайти!

Коли це - одного вечора пропав старий. Немає ночу­ва­ти, не приходить уранці, не йде обідати, не вертає й надвечір... Де він? Де старий січовик Мирін Гудзь?.. Чи не бачили? чи не чули?.. Ніхто ні чув, ні бачив. Пере­ходить день, минає другий, третій... як крізь землю про­ва­лив­ся! Марина - плаче. Син - сумує. Невістка - як з хреста зня­та. Діти - і ті притихли, мов їх і в хаті немає...

А генерал тим часом не сидить зложивши руки, не до­жидає, поки піщанська громада самохіть підставить під ярмо шию: «Ори, мов, вельможний пане!» Генерал знає, що вола треба добре призвичаїти, щоб, коли ска­жеш: «ший!» - він шию підставив... А поки то він обходиться, треба його силою неволити... Генерал своє робить...

То немічний дбає за силу, а генералові - що? Покотив у Гетьманське, розказав, який «бунт» підняли піщани, як не­уважно прийняли царицину милость, обізвав їх за це би­длом, гадюками,- нєх їх дзябли візмуть!.. А на другий день знову приїхав у Піски,- та тільки вже не вдвох з жи­дом. Ще чуть зоря займалася, у Піски вступала москалів рота. Налетіла москва на Піски, як сарана на зелене поле, та й кинулись усе жерти, усе трощити...

Піщани такого не сподівалися. Поторопіли, самі не знали, що почати... Повиходили з хат; збились у купу, як отара під дощ, коло церкви; послали за батюшкою, щоб одправив молебень. Батюшка побоявся - не пішов. Трохи-пот­роху піщани закричали, загвалтували, що вони ля­шкові довіку не покоряться. Що від ляхів діди та батьки їх тікали сюди на сло́боди, а тепер ляшків сюди насила­ють пану­вати! Може б, ще довго гвалтували, коли б при­кладами ро­тів не заціпили...

Порозганяли їх по домівках. Як схарапуджена отара, кинулись вони врозтіч... хто куди! Дехто в другі села; інші в ліси та болота; а деякі аж на піч позалазили... Та­кий сум, наче на село божа кара впала, або татарва на­йшла... Надворі більше жінок видно; а чоловіки, які були дома, боялися з хати й носа виткнути. Кожен сидів - як той кріт у норі...

Такий переполох - генералові на руку ковінька. Він без­печно ходив з хати в хату - робив усьому своєму до­бру пере́пис. Лейба на пальчиках тихо слідкував за па­ном, як вірний собака за стрільцем. На ніч поїдуть у Геть­манське, а на ранок - знову в Пісках. Пише та й пи­ше...

Поки генерал переписував своє добро, справився й Ми­рін. Тижнів там через два, чи що, вернувся він додому - засмалений сонцем, увесь прибитий пилом.

- Не журись, сину! - скрикнув старий, увійшовши в ха­ту,- забув і поздоровкаться.- Ось тобі - на! Поки світа-сон­ця, козаком будеш... А ті, що не слухали мене, дурного,- хай те­пер, як самі знають! - та й віддав синові до рук бу­магу.

Мов сонце вступило у хату. Такі всі раді, веселі... І Ми­рін вернувся, й волю приніс! Тепер їх ніхто не присилує ні панщиною, ні чиншем...

Як же довідались про бумагу піщани,- давай увечері, крадь­кома, до Мирона бігати: розпитувати, дивитись...

- А що?.. А як?..

- А так - як бачите! - каже Мирін.- Хто записаний в «ко́м­пут»,- той довіку вільний, і сім’я його, нащадки його навіки вільні; а хто не записаний,- тому генераловим бу­ти...

Як почули таке піщани... батечки! Що б його дати, як би його зробити, щоб тільки записаним бути?.. На людях і смерть красна. А то - як-таки: одного села люди, одна­ко­во жили, вкупі хліб-сіль ділили, вкупі робили... а тепер: одні - вільні, другі - невільні!!! Одні записані в якийсь «компут», другі записані (недаром він писав!)... за ге­не­ра­лом!.. Хто ж туди записаний? хто сюди? Хто розбере?.. Бі­да, та й годі!

Генерал розібрав. Недурно ж він терся щось з місяць у Гетьманському - оббивав у старшини пороги; недаром сво­їми ногами обходив кожну хатку у Пісках...

Що це за знак: то піщан розгонили, а це війт по селу бі­га - загадує на завтра усім хазяїнам до церкви зби­ратись? «Уже вп’ять якась новина!» - міркують піщани. А про­те - по­сходились.

Рано ще. Сонце тільки що схопилося, та таке пекуче, сер­дите, мов хто не дав йому виспатись. Аж душно піща­нам... Стоять вони на цвинтарі, гомонять… Коли, трохи згодом, на шляху щось закуріло... за­теленькав голосний дзвінок... Серце у кожного на хвилин­очку стало, а далі - дужче затіпалось... Попритихали усі; по­слали очі на шлях... «Пру-у!» Коні спинились коло брами. Громада заворушилась, затовпилась. Кожен знав, хто то приїхав, і кожен посувався вперед своїми очима побачити...

З повозки вискочив генерал, як слід генералові: в му­ндирі, в палєтах, срібний пояс з китицями стягував тонкий перехват... За генералом виліз з повозки якийсь панок - ни­зенький, старенький, згорблений трохи, а за панком - Лейба, генеральський жид. Москалі вистрої­лись недалеко за цвинтарем, на вигоні. Генерал перш усього підійшов до них, привітався. Москалі йому загелкали, мов індики. Далі послали Лейбу за батюшкою - моле­бень служити... Батю­шка - як з землі виріс. Одправили й мо­лебень. Тоді ста­ре­нький панок, що з генералом при­їхав, давай піщанам вичитувати: за які й за які послуги «пожалували» їх генералові та хто з них за­пи­са­ний в «козачий компут», а хто в гене­ра­льський «реєстр». Кож­ного хазяїна вичитував та викрикував... і не по­ми­лив­ся. Козаків - тільки жменька; а генералових - пов­ні­сінь­кі Пі­ски!

Як піднімуть тоді генералові баталію!.. Де той і страх дівся?!

- Ми все, усе покидаємо!.. дочиста усе!.. грунти, й хати, й худобу... підемо шукати іншого краю... кращої сторони... волі!!

Гвалт, лемент такий - аж у дзвіниці гуде.

Козаки тим часом стали одрізнятись. Повиходили з гу­рту та й потягли додому жінкам хвалитись, що їх тепер ні­хто не займе, бо вони й діти їх довіку вільні.

Зосталися на цвинтарі одні генералові. Довго вони гвалтували, кричали, що от зараз же таки все покидають та й підуть... Генерал давай їх утішати, що тепер вони йо­му непотрібні, що він їх не буде насильною роботою морити - на панщину ганяти...

- Ви мені давайте оттого й того, по скільки там, та пла­тіть чинш за землю, а там - живіть собі, як самі знає­те! Ме­ні з вами не жити: моє місце в столиці... Що слід, од­давайте Лейбі: він у мене на хазяйстві зо­ста­неться...

- Служилем ясновельможному пану,- увернув Лейба, пе­ре­гинаючись,- з малих лят і бенде служіць до коньця моєго жіця.

- Вєм, Лейбо, вєм! ти єстесь шляхетни жид,- одказав генерал.

- Так пристаєте? - обернувся знову до громади.

- Щоб ми платили за свою землю?.. Щоб ми давали... За віщо?! Ні зроду-віку! - закричала громада.

- Як знаєте... Коли не хочете платити, я вас пожену на панщину... Даю вам день - подумати: що для вас зручні­ше. Чуєте? Післязавтрього щоб я знав!

Та й поїхав собі. На цвинтарі піднявся гвалт ще бі­ль­ший... Усі викрикували, що покидають... З тим і розі­й­шли­ся.

Правда, деякі, гарячіші - душ, може, з десять - позаби­рали торби на плечі та й потягли шукати вільної сто­рони... А решта - зосталася. Куди його? як його? Воно б то й тягу дати, п’ятами накивати,- та як глянуть вони на свої хати, садочками закрашені, на свої засіяні поля, що зеленіють навкруги села; як згадають, як біля них, мов біля дитини, свої руки ходили; як здумають прощатись з старим гні­здом, де, мовляв, і вилупився, й вигодувався, зріс і посивів,- з батьківськими могилами... Шкода їм стане рідної сто­ро­ни; страшно невідомої, темної, як ніч, будущини... Та й зосталися - до слушного часу!

Приїздить генерал.

- А що? як?

- Та ми вже вам, пане, дамо, чого треба,- тільки не зачіп­а­йте нас!

- Добре, хлопці! добре! Так би давно... Покірливе теля­тко дві матки ссе. От вам на могорич! - Вийняв зо­ло­то­го, подав крайньому.

Лейба крутився коло пана, не знав, з якого боку під­ступити. Генерал помітив.

- Що тобі, Лейбо, треба? - питає.

- Нех ясновельможни пан бендзе ласкав,- жеби хлопі нє єдней горальні нє будовалі, нє теж жадней карчми не тржималі!

- Та ще, слухайте - ось що. Щоб ніхто з вас більше ні горілки не курив, ні шинкував! Ви мої - й шинок буде мій. Ось вам Лейба й горілки накурить.

Піщани почухали потилиці. Вони догадалися, що це ті­льки почалось - ось що!!!

Попрощався генерал з ними. Сідаючи у візок, гукнув: «Глядіть... бережіть мені Лейбу!» Та тільки його піщани й бачили.

Лейба зостався на хазяйстві. Через місяць прикотила в Піски велика-велика бу́да,- піщани зроду такої не ба­чили; а в тій буді - Лейбова жінка й жиденят з десятеро, одно одного менше... Генерал одібрав Лейбі, на край се­ла, гуля­ще місце; за літо зоп’яв Лейба на високих стовпах буди­ночок і став шинкувати.

Пішло все по-старому та по-давньому. Козаки й гене­ра­лові жили собі в миру, спокійно, тихо; орали землю, засів­али, жали, косили, молотили; збирали добро, худобу; діток плодили - рід ширили... Прийшло в Піски ще кілька душ захожих та й оселилось між селянами. Генералові давали Лейбі - чи то пак генералові - одсипного трохи, платили не­ве­ликий чинш, та самі собі й порядкували, як знали.

Звикли піщани до Лейби. Привик Лейба до піщан. Стали вони до Лейби в шинок ходити - могоричу пити. Козачі шинки обминали, бо в Лейби горілка дешевша... Став Лейба нужний чоловік на селі!

І Лейбі - нівроку! З довгополого, засмальцьованого, де­микотонового балахону убрався Лейба в чорний ластик­овий; і Сурка Лейбова ходила не такою зайолзаною, як приїхала; і Лейбові діти - не такі миршаві та шолуди­ві... Є в Лейби - не знать де він й узяв її - і коза з козеня­тком; біля Лейбової корови ходить уже наймичка Гапка; завів Лейба й пару шкапійок... Зажив Лейба з піщанами... сказав би,- як у Христа за пазухою,- коли б Лей­ба у Хри­ста вірив... А то Лейба - «невіра»; Лейбові предки над Хри­стом знущались... Було іноді за те Лейбі, як підоп’ють пі­щани! Та не так Лейбі, як Лейбовим дітям... Не раз гвалтував Лейба, що хлопці його дітям повиривали пейсики, понамазували салом губи, що - аби де встріли - зараз і насядуть, як шулі­ка курчат! Та сіль­кісь! Пейсики знову одростали, сало на губах обмивала Сурка,- жиденя­та росли, гладшали, стали аж вили­ску­ва­тись, як ситі поросята, котрими їх дражнили хлопці... Га­разд Лейбі!

Непогано й піщанам. Піски піднялися, розкоренили­ся, розрослися. Весело кидались у вічі серед ши­рокополого степу квітучі огороди з вишневими садоч­ками. Чор­ні, понурі землянки час од часу все злазили. Натомість, поміж зеленою гущавиною колючих груш, плакучих верб, темно-зеленої вишнини, біліли чепурні мазанки, з трьома вік­нами, з підведеною червоною глиною приспою, всередині - з присінками, з хижею, а часом і з кім­на­тою. І тини скрізь калачиком позаплетені, де-где й з острішком; і ворота - там і там дощані; а коло воріт, мов сторожі, виглядали на шлях довгошиї журавлі...

Миронові нічого того не довелось бачити. Як косою, скосила його думка про неволю. Захирів старий, згорби­вся, скарлючився... та й умер останній січовик без од­но­го року ста літ.

X. ПАНИ ПОЛЬСЬКІ

Біда, кажуть, не сама ходить, а з дітками. Перший раз вона затесалась у Піски з генералом. А так - років, може, через десяток - як з неба впала серед Пісок вістка, що ге­нерал умер, а генеральша їде з синами на село жити.

Піщани спершу не вірили. Чого вона сюди приїде? Що вона тут забула? Чого тут не бачила?.. Та тоді тільки пойняли віри, та й то ще не зовсім, як понаїздили в Піски бородаті кацапи. Генеральша, перш ніж сама приїхала, заздалегідь понасилала з батьківщини прикажчиків. Лей­ба тоді, одпасшись на панському добрі, пішов на підніжн­ий корм...

Понаїздили нові прикажчики та зараз кинулись одби­рати місце для панських покоїв. Дивились, обдивля­лись, міряли, розміряли,- та звеліли Бліщенкові та Мо­тузці ви­селитись аж на вигін. Ті як почули - руками й но­гами! Та трохи не наложили головами... Так вони мусили все своє добро покидати, кинули сім’ю та й зман­дру­ва­ли...

Піщани таке побачили та й зажурилися. Встала перед їх очима їх будуща доля - сумна, заплакана, без волі, без радості... з батогом у руках!

Дожидати страшного страшніше, ніж його пережи­вати. «Що буде? Що завтра буде?..» - кожен думав, лягаю­чи. А тим часом на сьогодні роботи було доволі: кацапи розкидали Бліщенкову та Мотузчину хату... На завтра - заложили на­то­мість палац. Десь понабували й дерева: такого пона­вер­тали, що піщани аж жахалися... На після­завтрього загадали чоловікам теє дерево обті­су­вати. Забрали чолові­ки сокири - пішли обтісувати...

Незабаром і вродились, як з землі виросли, великі рублені палати, аж у дванадцять горниць, з погребами під низом, з бляшаною покрівлею. Дивувались піщани, що та­ка озія стоїть серед села, оторочилась їх низеньки­ми ха­точками. А палац справді виглядав далеко краще, ніж пі­щанська невеличка церковця. Оже вони ще більше - не то здивувалися, не то перелякалися, як увечері боро­да­тий при­кажчик ходив від хати до хати - загадував, щоб на зав­тра жінки були той палац мазати.

- Ой, горенько! Що ж то тепер буде?.. - питали крізь сльози чоловіків жінки.

- Не що... Треба йти, щоб не було, бува, того, що Мотузці... - раяли чоловіки.

На завтра рано-рано, чуть зоря, жінки, заливаючись слізьми, прощалися з дітками, мов виходили в далеку до­рогу,- перший раз потягли на панщину...

Швидко той палац й обмазали. А кацапи тим часом бу­дували кухні, комори, сараї, стайню. Не тільки треба панам десь жити,- треба десь челядь містити, провізію складати, коней ставити... Треба поспішати, щоб дов­гобородому По­таповичу превосходительна й спасибі ска­за­ла!

Та й ганявся ж Потапович за тим спасибі! Кидався сю­ди й туди, сам бігав за тим і за другим, скрізь устрявав, всюди вештався, придивлявся, над робітниками кряч­кою висів... Здається, піщани не дбали так за своїм доб­ром, як Потапович за генеральським. Таке йому смачне те гене­ральське спасибі!!

Ще генеральша в дорозі, а вже Потапович цілі Піски зганяє: муштрує «хохліков», як треба «гаспажу» зустріча­ти.

Аж ось - і сама приїхала...

Збіглись піщани - козаки й генералові - дивитись на неї, мов на яке диво. Кацапи порядкували. Козаків геть по­прогонили. А генералових - чоловіків вистроїли у одну ла­ву; жінок - у другу; парубків - у третю; дівчат - у четверту, а малих діток - у п’яту. Сивих дідів вислали назустріч з хлі­бом-сіллю... «Ось, мов, вельможна,- усе твоє добро при­па­дає...» Потапович так і вчив, щоб сказали... «припадає до твоїх превосходительних ніг!»

Вийшли діди сиві без шапок, з хлібом-сіллю... Так бать­ко та мати стрічають молодих, як ті вертаються з це­ркви. Генеральша за дорогу дуже втомилася,- сказала, що неду­жа, не прийняла ні хліба, ні солі... навіть не глянула на ку­медію... Так і пішов заряд даром! Піщани ті­льки забачили свою «молоду» ззаду - високу, суху, як в’я­лу тараню,- коли вона вилазила з пишного ридвана та сунула у горниці, зля­гаючи на руки двох хороше зодягнених дівок...

Діти - два хлопчики: старшенькому літ, може, дванад­цять, а меншому з десять,- повискакували за матір’ю з ри­д­вана та й побігли між народ. Не глянули вони на старих дідів, минули чоловіків, жінок, парубків... Панські оченята зразу забігали по цвітучому садочку різних кві­ток, що ви­глядали з-за чорнявих дівочих голів...

Оглядівши дівчат, перебігли вони до хлоп’ячої лави. Хлоп’ята стояли без шапок, з низенько постриженими го­ловами, з невеличкими оселедцями. Паничі запитали, що то, полапали рученятами, поскубли злегенька. Нарі­зно од піщан, неподалеку, стояли кацапи - у червоних сорочках, у широких бородах - і сміялися з паничівської вигадки.

- Вишь, Афоня,- на што ефти хохлики!.. Знатна, баря, дери!.. Ану, вот таво хахлёнка!

- Какова? - пита старшенький, поглядаючи то на хло­п’ят, то на кацапів.

- А вот таво - чумазаво!

Панич узяв за оселедчик чорноголового хлопця, що сто­яв скраю. Той, як яструб, вирвався.

- За що ти скубешся? Дивись - який!!

- Ты... ты... ы!.. - заричали на його бородаті заступни­ки, зці­пивши кулаки й зуби.

Старенька, згорблена бабуся, пов’язана білою ху­сткою з наміткою, висунулась з-за других жінок. Бліда як крей­да, вона крізь сльози ледве промовила:

- За віщо ви, паниченьки, знущаєтесь з хлоп’ят!.. А грі­шка!

Паничі весело зареготались та й побігли в горниці. 

Не­забаром прийшов приказ розходитись: бариня з до­ро­ги спочивати хочуть! Лави перемішалися... Потягли піща­ни по домівках, носи повісивши, понесли неодрадні дум­ки в похнюпленій голові, невеселе почування в серці...

Доброго, кажуть, дожидати треба, а лихе - само при­йде. На другий же таки день прийшла загадка: зносити Омелькову й Стецькову хату, що прилягали городами до панського двору: нігде було саду заводити! Знесли хату Омелькову й Стецькову, насадили садок, ставок ви­копали й риби напустили. Трохи згодом - улиця узька. Треба роз­ширити,- треба урізати людських городів! Урізали й городів,- розчистили не вулицю, а майдан... Уп’ять велено: позносити насупроти палацу усі хатки, бо за тими кри­вобокими хатками немає ніякого виду з пансь­ких вікон! Позносили й супротивні хатки, насадили перед двором ви­соких та тонких тополь...

Отак що день - усе новий та й новий приказ, нова й нова вигадка! Щодня камінець по камінчику вибивали з людської волі. Кожен час вкорочувався уривок, на котрім були піщани прив’язані до генеральші,- поки не вкоротил­и так, що вже можна було безпечно за чуба брати...

Піщани довго не подавалися, а все-таки гене­раль­ської сили не подужали. Тоді вони кинулись до того, до чого ки­дається немічний. Вони налягли на ноги,- давай тікати! Зніметься оце чоловік, майне на вільні степи Катериносла­вські, або Херсонські, або й на Дін, осели­ться, де знає, а через рік жінку з дітками викраде - пере­веде туди. Багато тоді накивало п’ятами і одиноких, і ці­лими сім’ями... Тоді й поговірку зложили: мандрівочка - на­ша тіточка!

Такі щоденні безперестанні мандри дуже ображали генеральшине серце. Вона всім й усюди жалілася на невдя­чність «хахлацкава мужичья», на його грубу, звіря­чу нату­ру. Де ж пак? Прокляті «хахли», гречкосії не хотіли пахати ланів милостивої, великородної панії Польської, по батюшці - Дирюгиної! У неї в Бородаєві усе народ «руський» - і той слухав, а ці «мазепи» - тікали!!!

Оже як не мандрували «мазепи», а все-таки більше сот­ні сімей зосталося на розвід панам Польським, на послу­гу їх примхам та вигадливим примусам. Гене­раль­ський при­каз, з нагайкою в руках, зробив до ладу своє діло. Він розі­м’яв грубу звірячу натуру; оббілував її, як овечку; приче­сав, пригладив; натворив цілу ватагу двір­ні; а з завзятих степовиків понаробив покірних волів, котрі вздовж і впоперек переорювали тепер уже панське нив’я та засі­вали зерном - на прибуток панській кишені...

А й не трохи ж то треба, щоб її наповнити! Сімейка у ге­неральші,- аби господи! З нею приїхало два сини - опе­ць­ку­ваті, швидкі, як молочні телята. Через рік синів ге­нера­льша одвезла у науку, а з науки вернулась старша дочка.

- Гей! Кто там? - гукнула генеральша.

У порога, як стовп, стояв лакей, у чорному сертуці, у манишці з брижам­и, при часах.

- Позвать Потапича! - приказала глухим голосом, з про­тягом.

Лакей вийшов. Незабаром Потапович увійшов.

- Слушай, Потапич! Вере Семёновне нужно горни­чную.

- Вестима, нужна,- прогув густим басом Потапович.

- Выбери красивую девушку...

- Как прикажете, ваше превсходитство!

- Маладую... лет эдак - шестнадцати... Только паска­рее!

- Слушаю-с.

- Завтра, што-ли...

- Слушаю-с.

- Ну, ступай!

Потапович вийшов.

А вранці-рано Кирило Очкур з жінкою, з малими ді­тками проводили до двору, як до гробу, старшу дочку Ган­ну - вродливу, хорошу дівчину.

На другий рік приїздить друга дочка, на третій - третя.

Хто ж буде вичісувати, заплітати їх довгі чорні коси? Хто стягатиме дівоцькі керсети? Хто буде вишивати спі­дниці, комірчики, рукавці?..

Не минула панського хліба Омелькова дочка Олеся; ходила за меншою баришнею невеличка дівчинка - си­рота Уляна, дочка того самого хрещеника, що генерал,- не­хай царствує! - похрестив. В дівочій за п’яльцями сиді­ли Стеха, Маруся; ткала килими Гапка. На другім кінці палацу, у ла­кейській, нудили світом без роботи Петро, Вареників син, та Йван Шкляр; а перед самою залою, на стільчику, сидів, у лівреї з золотими позументами, Степан Пугач - молодий, вро­дливий ка­мердинер генеральшин. А в кухнях - скіль­ки!!

Треба подумати, чим ту юрбу голодних ротів на­году­вати; треба ж їх і зодягти чимсь... А своя сім’я? Три доч­ки - як голубочки!! Простому чоловікові треба ро­зумом розкинути, щоб дочці скриню придбати. А що ж то за дума морочила генеральшину голову, щоб надбати добра аж трьом генеральським дочкам? Та чи одна у матері думка! Не держати ж дочок на висадки: треба й про зятів подумати. Дівчата - не розсада, щоб їх ховати геть од світу. Дівчатам треба світу,- багато світу... Треба, щоб і їх поба­чили; треба, щоб і вони бачили... Треба, щоб було чим згадати молодий, дівоцький вік!

Заклекотав генеральський палац... Музика, аж струни рве - грає; у вікнах світла-світла - здалека здається: го­рить усередині палац! Саме великий наїзд... Ціле чорне подвір’я каретами, колясами та повозками заставлено; під каретами, позасвічувавши ліхтарі, грають кучери у хви­льки, у трилисника або в джгута у стайні хрумають коні смачне степове сіно.

А в горницях гостей - нігде просунутись! Наїхали з Геть­манського гусари; завернув старий Кривинський з ці­лою меткою старих дочок; не забула й Шведчиха - і вона тут з своєю дочкою-кралею; а коло неї вертиться сотничен­ко Саєнко, молодий, чорнявий, веселий, танцюрис­тий; тут же й гетьманського колись полковника Кряжа син походжає з сином полковника Кармазином, що при­їхав на банкет з молодою жінкою аж з самого Ро­мна... Не тільки з Гетьманського, наїздили іноді до гене­ральші гості й з сусідніх повітів.

Генеральша - привітна хазяйка-хлібосолка. Кожному ска­же ласкаве слово; до одного обернеться з усміхом, до дру­гого - з повагою; кожному годить, коло кожного хо­дить... Гостям - привілля! Хто в карти грає, хто дивиться, інші балакають то се, то те; там зібралась купка - роз­казує, які тепер ледацюги кріпаки поробилися, уверне й гене­ральша своє слово про своїх «мазеп». А в гостинній - панійки скрекотять, як ті сороки: без сорома кожного на зубах перетирають... У залу двері розчинені, у них натовпилась ціла юрба теж панійок - ніяк пройти... Підмічаюч­и, хто коло якої дівчини залицяється, моторні цоко­тухи шепочуть одна другій свої думки про любощі, надії - про шлюби. А в залі розвернулись танці на всі боки - аж поміст ходором ходить. Тільки - круть та верть, круть та верть! Гусари недаром наїхали. По танцях - туди вже к сві­ту, як прокричать другі півні,- вечеря. Світом тільки роз’­їжджаються...

Та так справляють не одні іменини (а й тож-то чоти­ри рази на рік!): справляють на різдво бенкет, бенке­тують на масниці, на великодних святках. Це великі, прохані бенке­ти. А так гості - не минає дня, щоб за сто­лом не сиділо душ три або чотири чужих.

Весело, розкішно жила генеральша. Не сумували й генеральські дочки, бо ні́коли було. Та й чого його журитися панночці - молодій, непоганій, з великородної сі­м’ї та й не з порожніми руками? Правда, чи порожні в генера­ль­ських дочок руки чи не порожні,- про те самі вони ніколи не думали, не гадали. За них думала мати, а справджували її думку - бородаєвці та піщани... Бородаєвці привозили їй по два рази на рік «оброки», а піщани, як ті воли, робили на неї по чотири дні в тиждень та зносили у двір курей, гусей, яйця... Чому не гуляти?!

Гуло отак генеральське подвір’я щось, мабуть, років з п’ять. У старшої дочки почали вже в куточках коло очей складатись ледве примітні брижики, похмурнішав трохи вид... Коли це - приїхав здалека, аж з-за Бородаєва, сусі­да-панок, та й оженився на старшій. Одгуляли ве­сіл­ля. Пі­ски зроду-віку не бачили, не чули такого весілля! Палац аж ревів, аж стогнав...

Почин, кажуть, великий чоловік. Як побачили гусари, що з-перед носа таке добро упливає, та ще дужче зачастил­и в Піски. Через півроку оддали другу дочку - за старого гусарського полковника. Осталася на утіху мате­рі сама менша. Так же й утіхи з неї - ніякої. Меншої дочки гене­ра­ль­ша недолюблювала. Не раз, бувало, гримає на неї, свариться, і зодягала її бідніше, ніж старших. Роз­казували, що менша дочка прогнівила була матір: у себе в хаті раз переховала горничну Уляну, котра - капосна ді­вчина! - тільки те й робила, що сердила гене­раль­шу. Скаже грубо, гляне якось дуже вільно, мов ди­виться у вічі своїй рівні. «Яка сама,- така у тебе й гор­ниш­на!» - докоряє, було, розгніва­в­шись на дочку, гене­раль­ша. А дочка, на лихо собі, гаряча вдалася: ніколи, було, не змовчить. Піде в них спірка та змажка... Не раз материне серце щеміло від її гіркого слова.

Як на те ж: устряв за меншою дочкою «чумазий ха­хол» - отой самий хороший сотниченко Саєнко. Устряв та й устряв!

- Слушай, Дуня, чого він до нас їздить? Я вже сьогодні йому й руки не подала,- каже раз мати, вирядивши Саєнка.

- Незвичайно зробили... Саєнко - чоловік як слід...

- Хто? Чумазий хахол?

- То що, що хахол? - одказує дочка.- Хіба хахли не лю­ди?

- Мазепи! обливанці... а не люди!

- Та хто там був: чи його купали, чи обливали,- за­сту­па­ється дочка.

- Гляди, справді: чи ти, бува, не вляпалась у того жуч­ка, що так заступаєшся?

- А хоч би й так... Чим не чоловік?

- Що це з тобою?! Чи він тобі рівня? Твого батька сама цариця вітала, приймала. Пісками жалувала... А він - що? Мо­же, його батько у гайдамаках був!.. Харциза! Дігтяр! П-ху-у!

- Яке мені діло до його батька? - одказувала дочка, вже йдучи до себе в хатину. 

Через день Саєнко знову у Пісках.

- І стида й сорома немає, й честі! Я йому спину по­ка­зую, а вій щодня... Сказано: з хама не буде пана! - каже розгнів­ана генеральша.

Отже хам таки свого доїздився. Раз дочка призналась матері, що вона хама покохала, а хам її покохав, і обоє ра­зом просять у матері «благословенія».

- З ким? з ким?? - закричала генеральша, мов хто ши­лом шпигонув її.- З дігтярем?!! Та рука б мені одсохла!

- Ну, як знаєте... Не хочете - ми й так поберемося... Бог з вами: ви не моя мати, я - не ваша дочка!

Як почула таке генеральша, як заллється сльозами...

- Чи я ж гадала, чи я дожидала, щоб моя рідна дитина так моє серце вразила?!

Щось з місяць ішла баталія. А далі - бачить гене­раль­ша, що дочки не переможеш,- ще, не дай господи, всьому роду наробить сорому,- взяла та й поблагословила.

Весілля не справляли: генеральша нездужала... 

Повіз Саєнко свою молоду жінку до себе в Китайку,- та не по­віз посагу...

Зосталася генеральша сама собі на хазяйстві. Недавно була сім’я велика, було так весело, гарно; а те­пер - нікому ні розважити, ні розігнати суму. Старша доч­ка - десь далеко в Московщині; середня - тягається по всіх усюдах за полком, а менша, хоч і недалеко, так же краще її не бачити! Не так її, як її «мазепи», без котрого вона ступня не ступить. Гене­ральша довіку не простила дігтя­реві того, як він осмі­лився зневажити «честь» її старин­ного роду - побратись з її дочкою!

Довелося генеральші на старості літ самотою світом нудити. А й старість же її вподобала! То була суха, а то ще дужче висохла; аж згорбилась, аж мов понижчала; голова - сивим сріблом блищала...

Будинок великий - а нікого нема! Йдеш на однім кі­нці - на другім ступні одгукуються... Аж сум бере! Обняв сум та нудьга й генеральшину голову. Від суму й генеральські го­лови не заховаються. Сама не знає вельможна - що робити. Хоч би чим трохи одвести свою самотню душу, погріти одиноке серце. Старе серце завжди шукає, де б його погрі­тися, кому б його посвітити на прощання своїм погаслим світом... Генеральша до лю­дей давно охолола. Люди самі шукають тепла та світу. Де світ, там і тепло. А тепла в старім серці на макове зерно... Кому ж його оддати?

Генеральша недовго задумувалась: взяла та й оддала його котам. Лакеї й горничні скрізь ходили по селу та зносили в горниці хвостатих мишодавів. Генеральша ви­брала, яких сама знала. Завелось у палаці ціле кошаче царство: коти, й кішки, і котенята. Для послуги царству генеральша нарошне взяла в двір бездітну вдову Мокри­ну.

Мокрина за ними дивиться: Мокрина їх завжди годує, вичісує, стеле їм постіль... То вони за Мокриною слідом. Іде якось раз Мокрина, а за нею котятко. Вона й не до­гляділа, придавила якось дверима. Котятко запищало. Генеральша, як почула - наче їй пальця одрубали! На другий день котя­тко здохло. Що ж, так те Мокрині й ми­нулося? Так їй те й подарувати?.. Генеральша була не з тих, що посердяться та й забудуть. Не подарувала вона й Мокрині котячої смерті. На другий день Мокрина серед села прилюдно цілий день мазала панські кухні зокола, а на шиї в Мокрини - за її щирі послуги - на червоній стьо­жечці теліпалося здохле котя­тко!!

Та досталось тоді не одній Мокрині й не за одні котя­тка. Було всім добре! Дочку, кажуть, дай та й за дочкою од­дай. Повидавала генеральша дочок: за старшою далекий Бородаїв ’ддала - нікому «оброків» тепер плати­ти; за сере­д­ньою - уплили ті «оброки», що наскладала давніше; тіль­ки одна «мазепиха» не поживилася... А все ж таки, що гене­ральша придбала, то й уплило за дочками. Треба, значить, знову складати, своє убожество полата­ти. Піщани роблять тільки чотири дні на тиждень. Щоб уже їм і п’ятий ро­бити?! Загадали п’ятий. Піщани послу­хали: пішли на панщину й на п’ятий день... сподівалися незабаром ще й шостого... Шостий загаявся. Шостого генеральша не вспіла накинути.

- Через цю Ульку життя мені нема! Що не зробить - все не по-людськи; що не скаже - то збреше!

Так не вряди-годи жалілася генеральша своїм сусідам на горничну Уляну, що з малої дівчинки на панськім хлі­бі викохалась у справжню дівку - білолицю, чорняву, з пов­ни­ми веселими очима, співуху невсипущу.

Подруги в Уляні душі не чули. Любили Уляну в дворі й за двором, старе й мале. Любили в Уляні щиру душу, добре серце, а найбільше - веселу натуру. Хто кого по­кохає - Уля­на перша знає; зажурився хто - Уляна роз­важить. Уляна не знає горя! Вона справді ніколи не жу­рилася; а може, й жу­рилася, та ніхто того не знав, не ба­чив. Бачили Уляну - ве­се­ла; чули Уляну - співає; слухали - які Уляна вигадки ви­га­дує, квітки пришиває... Сказано: не жур-дівка!

Одно тільки лишенько: немає генеральші життя через дівку Уляну! Не доспала превосходительна: «Чи то можна за­снути за тією зіпакою?» А Уляни цілий ранок і в горни­цях не було: в кухні людей смішила, поки ге­не­раль­ша спить. Не дошила Стеха урочної роботи - рукавчиків,- Уля­на винна: вона своїми реготами та теревенями не дає дів­чатам діла робити! Не швидко прибіг лакей на ге­не­ра­ль­шин клик. Не де ж він був - як не лупив зуби з Уля­ною! Сказано: немає життя генеральші через ту Уля­ну!!

Одного дня - чує генеральша - у дівочій тихо. «Мабуть, уже кудись майнула, побігайка!» - подумала генеральша та й вийшла довідатись. Уляни в дівочій не було.

- Де Улька? - питає дівчат.

- Пішла, кажуть, у кухню води напитись.

- Позвать!

Приходить Уляна.

- Де ти була?.. - заглядаючи в вічі, питає генеральша і на кожному слові придавлює. 

«Поганий знак!» - по­ду­ма­ли дів­чата.

- В кухню ходила... води пити... - одказує Уляна.

- Хіба тут тобі води немає? - показує на графин з во­дою...

- Це вже давня... Я ходила свіжої напитись,- каже Уля­на.

- Свіжої?.. Брешеш!.. Ти з бахурами знюхалась... Ти з Стьопкою... Стьопка! Стьопка! - гукнула генеральша.

Через увесь будинок, мов несамовитий, летів камердин­ер Стьопка. Генеральша Стьопку вподобала за те, що він моторний і красивий з себе. На Великдень одного Стьоп­ку підпускала до руки похристосатись... Гапка-ткаля сле­бе­зу­вала в кухні, що очевидячки бачила, як генеральша гладила Стьопку по підборіддю своєю сухою, кістлявою рукою... Чи правду Гапка казала, чи видуму­вала,- ніхто не скаже. Людям, а надто горничним, ротів не позав’язуєш!

- Ти де був? - стріла Стьопку генеральша і прямо глянула йому в вічі.

- У лакейській.

- Брешеш! Ти був у кухні... Признавайся: був у кухні?

- Був,- каже Стьопка.

- Бач, ш..! бач!.. Не я ж казала... Аж так і є!! Так ти зду­ма­ла бариню обдурювати? Так ти злигалась з лакеями?.. з Стьо­п­кою?? Так ти в моїм генеральськім домі осміли­лась бахурів позаводити??! Постой же!

- Петре! Йване!

Лакеї, як опечені, один одного штовхаючи, кинулись на генеральшин крик.

- Принесіть берьозки! - сказала генеральша поважно, ти­хо, мов звеліла хустку або води подати,- тільки очима за­сві­тила хижо.

Лакеї побігли назад. Дівчата нижче попригинались до п’ялиць. У тій тихій говірці їм почулася грізна буря. Усе притихло, притаїлося... Так затихає чорна хмара перед тим, як має грім загуркати. У хаті зробилось ду­шно, важко, мов стеля вниз опустилася й нагнічувала ді­вчатам голови. Ні одна з них не ворушилася... їм страшно було подумати: що, не дай боже, як стрінуться їхні мутні від страху та жалю очі з її очима?! Вони боялися глянути й на Уляну... щоб не скрикнути!

А Уляна стояла по один бік хати, коло одних дверей... Лиця на ній не знать! По другий бік хати, коло других дверей - Стьопка... Він якось смутно дивився униз, на по­міст, мов забув: де він, що він,- забув і про генеральшу, і про Уляну, думав щось друге... своє... А посеред хати, між двома винуватими, стояла генеральша. Випрямилась - ви­сока, суха, мура, аж зелена; а очі - як у її любимчиків - жовті-жовті. Вона ними грізно поводила то на Стьопку, то на Уляну.

Вернулися лакеї з пучками в руках.

- А нуте, провчіть її... щоб знала, як бариню обдурю...

- Панійко! голубонько!! - не дала договорити Уляна - і кинулась в ноги.

- Прочь!

- Не буду!.. Я не бачилася з Стьопкою... Ой, не буду!.. Я не була в кухні... Ря-ту-уй-те!.. Я бігала до дядини... Ой, ря-ту-у-уйте!.. Ря...ту...у...у...й... хто в бога вірує!!!

Дівчата ще нижче, до самого шитва, понагинали голов­и. На п’яльці закапали сльози...

Стьопка - за двері.

Насилу підвели Уляну...

До Стьопки - його як лизь злизав. Що вже було Петрові та Йванові, що випустили Стьопку! Пропав Стьопка, як у воду впав... Нема та й нема, та й по сей день нема!

Перетривожилась генеральша. Де Стьопка? Де він ді­вся?.. Чого він утік? Чому він, дурний, не схотів обновити старої на нову шкуру?! А все не через кого, як через неї... через ту дівку Уляну! Сказано: не дасть Уляна генеральші віку дожити!

Знемоглася генеральша... Увечері спать лягла, стривож­ена,- не попрощалась навіть і з котами; уночі посила­ли Дмитра кучера в Гетьманське за лікарем; вранці верховий бігав у Китайку до «мазепихи»... Біда! А на третій день товстопузий Потапович сам підтюпцем пер до отця Юхи­ма, щоб збирав «собор» - робити масло­святіє.

Пособорували генеральшу у обідню годину, а на ра­нок і по душі продзвонили…

Доїхала-таки її дівка Уляна!!

Не вспіли генеральшу поховати, як приїхав з полку старший панич - тепер уже якийсь там поручик, чи що. Тонкий, цибатий, як журавель, з рижуватим, шорстким, як на ведмеді, волоссям, з великим лобом - хоч кошенят бий, з великими розумними сірими очима, з товстою, униз одвислою губою... Як вилита мати!

Осівся Василь Семенович на батьківськім добрі. Перш усього звелів розпудити котяче царство. Годі йому розкош­увати! Старих котів з кішками роздавали піщанам, мов гостинці од нового пана; а кошенятами, яких люди не бра­ли, велено в ставку рибу погодувати. Сказано - зробле­но... Потім того одпустили за двір Петра-лакея: паничеві буде одного Йвана. Дівчат Василь Семенович не розпускав чомусь. Нерідко було сам у дівочу зайде, жа­ртує з дівча­тками. Тим тільки, було, й душу одводить, що ходить з ру­шницею та коли там з дівчатами побалакає. Найбільше йо­му подобалась Уляна. Весела, співуча, вона не давала жу­ритись молодому паничеві.

- Десь у тебе, Улінько, соловей у голосі гніздо звив! - хвалить Василь Семенович її голос.

- А може - синиця,- жартує Уляна.

- Ти сама - синиця! - одказує панич і злегенька зда­вить її за носа пальцями.

Уляна зардіється, як макова квітка.

Розкіш дівчатам за молодим паном. То було страшно - лишнього слова сказати, боялися лишній ступінь ступи­ти од урочної роботи. А тепер - робота лежить, а дівчата своє справляють... Реготи, співи - аж будинок розлягає­ться! Уля­на всім верховодить. Паничеві за носа оддячи­ла: стала його за носа водити... Що Уляна схоче,- панич не встоїть.

Отак щось тяглося з півроку. Коли це одного вечора велить панич Іванові складати що нужніше в чемодони - завтра кудись далеко їхати.

Вранці-рано, чуть світова зоря займалася, піднялась у палаці біганина. То збирали в чемодани збіжжя Василя Семеновича. Поки встало сонце, усе вже було готове.

Прокинувся й Василь Семенович. Напився чаю, покли­кав до себе дівку Уляну; сказав їй, що, може, він бі­льше не вернеться; обіщав за її щирі послуги ніколи не забути; до­зволив їй покинути палац, жити, де сама знає; дав на нове хазяйство 50 карбованців грошей; подарував усе їй, яке мала, убрання; поцілував навіть на прощання у лоб, як ці­лують мертвого друга... та й був такий!

Вийшла Уляна од панича з червоними, заплаканими очима. Того ж самого дня забрала вона, які подарував па­нич, манатки; попрощалася з подругами, котрі її з пла­чем проводжали аж до її дядини, де вона й оселилася. Че­рез мі­сяць - гуляли весілля. Уляна вийшла заміж за Пе­тра Варе­ни­ка - того самого колись лакея, що нашив їй но­ву шкуру. А через три місяці послав бог Петрові сина Івана!

Поки все це діялось, Пісками правив Потапович. Ще ні­коли піщани не зазнали такого лиха, як тоді, коли ни­ми правила тілиста рука товстопузого Потаповича. Не одному вона виправила щелепи; не в одного вилущила зуби, не од­ній молодиці попідсинювала очі... Важкий був на руку Потапович та дужий!

Через рік вернувся Василь Семенович з молодою жі­нкою. Незабаром і брат його, Степан, приїхав - теж офі­цер і теж з молодою жінкою. Взяли вони та й поділили між со­бою «піщанський ключ». Одному - по сей бік Чортополо­ху, другому - по той бік. Вовча Долина, Байраки, Побиванка - до­сталися меншому, а Піски, Гай­да­маківка та Красно­гор­ський хутір - старшому.

Піщанам спершу начебто й поводи попустили. Пан навіть на новім хазяйстві подарував на сім’ю по дню поля. Зате трохи згодом прикрутив їх так, що ніколи бу­ло й того поля пахати.

Потапович став уже невгодний. Він викупився на волю й завів над Ромоданом трахтир. А молода бариня, замість старого, виписала з свого села нового прикажчи­ка - Карпа Дровиченка.

Карпо - свій чоловік; а піщани ще й досі не можуть без прокльонів згадати Карпа.

- Уже Потапович був! - кажуть піщани: - зуби тобі повиб­иває, очі попідсинює, щелепи зверне... а все-таки великої шкоди не зробить! А цей - іржа, а не чоловік! Уже як у кого встряне, як уїсться: точить-точить, поки-таки наскрізь не проточить!

Так його піщани й прозвали Іржею. І справді - Іржа на­точив і собі не трохи, й панові... Він підбив Василя Се­ме­новича на шостий день, і поле назад одібрав.

- Розпились... зовсім розледачіли! З панщини все-та­ки не піде в шинок...

Піщани справді розпились, розледачіли. Забули на­віть в мандри бігати. Як було хто втече, то це таке диво - на пі­вроку розмови! Неволя, як той чад, задурманила лю­дям го­лови. Уже вони й не сумували - наче так тому й тре­ба! Ста­ли тільки по шинках киснути... Коли не на пан­щині, то в корчмі.

Іржа не одного вже купав і в березині від запою... не по­магає!

Зубожіло село... Обшарпане, обтіпане... Тільки козачі хат­ки й біліють. Стали прокидатись де-где й злодіячки - новина в Пісках! Перше колись ніколи ні в кого й двері не запиралися, а тепер - і на засові страшно. Доставалося іно­ді й панським коморам...

Бачить Василь Семенович, що в Пісках непереливки,- що коли-небудь вберуться прокляті п’янюги та й з ду­шею не випустять,- та сказав будувати новий палац на Красно­горськім хуторі та й перебрався туди жити. Стали тоді ве­личати хутір - Красногоркою.

Хто з гетьманців не знає Красногорки? Хто не знає «Мекки», куди збиралось з цілого повіту панство, як на Магометову могилу бусурмани з цілого світу?.. Не в од­но­му Гетьманському знають «Мекку», знають її й поза Гетьманським... Та як же її не знати, коли там живе такий чоловік, як Василь Семенович - голова в роді панів Польських?!

А рід же то розкоренився - великий та дужий! На новім хазяйстві у Василя Семеновича сімейка, як кукіль, покотил­ася. Щороку та й дитинка. Шкода тільки - всього один си­нок за десять років, а то все дочки - аж шість до­чок.

Та вже ж і синок у Василя Семеновича,- сказано: якби такий розум - батько, як дві каплі води. Такий з лиця, та­кий з стану, така врода, така й натура. Батько, як був ще хлопцем, любив лапати за оселедчик чумазого. Синок, як зіп’явся на ноги, любив і собі лапати... А там як піщани уже оселедців не носили, то й за м’яке тіло можна полапати.

Василь Семенович - чоловік твердий на слово. Сказав Уляні: не забуду - і не забув! Як підріс її Івась, Василь Се­ме­нович звелів узяти його до панича в горниці. Так же й ледащо Улянин син, а Чіпчин батько... Ні роботи з його, ні послуги ніякої,- одна шкода! Натерпівся від його си­нок Ва­си­ля Семеновича... поки запекла душа не потягла в ман­дри... Так молоденький панич і не дола­пався: чи тверде, чи м’яке в нього тіло. Правда, незабаром кудись й самого панича одправили учитись.

Не такі дочки у Василя Семеновича: якісь циганки повдавалися! З чорними очима, з довгими, як кендюхи, носами, з циганським кучерявим волоссям, а чорні ж то, чорні, як у сажу вимазані! Нестеменне - плащуваті цига­нки... Зате у Степана Семеновича дочки - кожну хоч у рям­ця вправ! А проте й плащуватим, і в рямцях треба жених­ів... аж цілий десяток женихів!

Бажали б пани Польські повидавати своїх дочок за багатирів і з роду значного... Так де ж ти набереш стільки багатих та знатних женихів? А в Гетьманському - як на те всього тільки три значних роди на цілий повіт. Один рід - Гетьманський, ніколи не жив у себе дома: в столиці роди­вся, хрестився, виріс, там і жив. Другий рід - багатий рід козачки Шведихи - Шведових баби, що зуміла про­вес­ти онуків з простого козачого роду села Свинок аж у самий дворець. А третій рід - Польських.

Два коти в однім мішку не помиряться. Не помирили­ся й Шведови з Польськими. Василь Семенович хвастає, було, що його батько у дворці був як свій чоловік; а Петро Степанович Шведов сам камергер, сам покоштував того дива; то, бувало, хоч нічого й не скаже на ті хвастощ­і,- так же гляне скоса так, мов скаже: «А ти що, голубчику­?!» Василь Семенович потупить тільки очі... Отак ні за що, з-за панської пихи, й ворогувати стали. А воно б і га­разд: у Петра Степановича - сини, у Василя Семеновича - доч­ки... Та ба! Така ворожнеча піднялася... крий гос­по­ди!

Літа йдуть... Дочки ростуть... хоч на базар виводь! Хоч би тобі хто на сміх здумав у себе в хаті завести плащу­вату циганку! А то ж - нікогісінько! Степана Семеновича дочки - дарма, що молодші - уже йому й онуків пода­ру­ва­ли, а цига­нки - сидять у батька, як під шатром...

Нічого робити: давай Василь Семенович закликати до себе не багатих і не великородних паничів, аби тільки з дворянського кодла; давай на них накидати своїх плащув­атих... Поробилися зятями Совинські, Кривинські, Боре­цькі, Митілі... Скрізь, по цілому повіту, позаводились ху­тори плащуватих циган. Дійшло до того, що у Геть­ман­сь­кому і кругом Гетьманського пани - родичі та й ро­дичі. Роз­коренився й рід Саєнків - жіноче коліно панів Поль­ських,- усе-таки своя кров.

Усе то були животи, котрі притьмом бажали їсти й пи­ти, аж роти пороззявляли. То була здавна, ще за гетьманщ­ини, голодна, ненажерлива сарана, котра на­летіла з Польщі на вільні степи розкішної України... Жерти, трощит­и - одна в неї здавна думка... Звикши підбирати кри­хти з панського столу, вилизувати тарілки після смачних пан­ських страв, вона передала й потомкам нахлібницькі звичаї й страшенну жагу до всього смач­но­го, солодкого. Своїми руками вона нічого не заробляла, бо шляхетські руки здались на що інше - до гострої шаблі, до легкої по­слуги чи королю, чи магнату... Потомки «голопузих» усмоктали з материним молоком про це думку... Було їх у війську сила,- найбільше там вони й починали свою слу­жбу. А вертаючись додому,- бо військова служба раз - не­ле­гка, а вдруге - й небезпечна,- осідались на батькі­вських грунтах - і роззявляли роти... Хотілося їсти й пи­ти, і хороше походити... З чого ж його? Де його взяти, щоб своїх панських ручок не покаляти?

От вони й поробились зятями заможних панів. Прямо сказати: попродались, сподіваючись за те нагороди.

Пани Польські не випускали своїх дочок з дому голих і босих. Та й тільки ж то, що манатки давали та по півсот­ні душ на завід. Що ти з такою жменькою людей зробиш? Не прийматися ж справді зятям панів Польських самим за плуга: дворянинові соромно було свої руки коло землі тру­дити; не копатися ж у грядках і дочкам великих панів, ко­трі замолоду їх кохали в багатстві, у розкошах... Що ж його казати?

З половини двадцятих по шестидесяті роки був у нас золотий вік панського панування. Пани не тільки пану­вали над хуторами та селами, над родовими й неродови­ми маєтностями; не тільки переорювали широкі й довгі лани селянами та хуторянами, іноді їх міняючи на дов­гоногих хортів,- панський дух витав скрізь і всюди: і в городі, і в повіті, і в губернії. Усім й усюди заправляли пани. З панів вибирали комісарів; потім того з них перероблюв­али капітан-справників, а далі - просто справни­ків; пансь­кий виборний був суддя й підсудки... А головою ціло­го повіту бував теж-таки виборний дворянами маршал, пі­зніше - предводитель дворянства... Сказано: як є, цілий по­ві­товий уряд, окрім казначея (скарбника), окружного, поштмейстра, стряпчого («ца­ре­вого ока»!) та станових,- був панський виборний... Лахва була!!

Тоді саме настало царювання й панів Польських у Геть­манському. Худоба розтеклась на всі боки, по всьому пові­ту. Дочки не принесуть, а й що є, то рознесуть. Уві­рвали вони трохи добра й у Василя Семеновича,- та ні самі не забагатіли,- тільки його зубожили. Що ж його вбогим робити? Треба на щось жити... Треба роздобувати й добра на поживу, й честі - для піддержки славного роду... Нігде дітись: треба в службу йти... Треба - то й треба...

І пішли!

Заверховодили пани Польські в Гетьманському, як у се­бе на царстві. Василь Семенович - царьок; його родичі - царські слуги; а цілий повіт з панами й мужиками - під­дані. Василь Семенович у себе й прийоми царські уставив. Хто б з панів не приїхав в повіт, кого б з чи­новників не прислано,- не їдь на своє добро, не при­ймайся за своє діло, не поклонившись Красногорському вла­ди­ці...

І всяк їздив, кланявся... А що вже й казати - в уста­но­влені дні... їздили на різдво; їздили поздоровляти «з новим роком, з новим щастям, і з Василлям», у четвер на масниці там оладки їли, на другий день великодня - паску... Кожен знав, що в ці дні нігде більше не можна бути, як у Красно­горці. Що б там не було, а бути треба! Жінка у постіль зля­гла, дитинка ледве дише,- не можна: треба їхати! На різдво іноді таке мете, що й світа божого не видно, на масниці або на великодних святках така калюка, що ні пройти, ні про­їхати, іноді дощ, як з відра ллє... У Василя Семеновича день - треба бути!!

Цілий повітовий уряд плівся у Мекку. Кожен підслужув­ався, піддобрювався, запобігав ласки, доброго слова, хоч погляду привітного... Кого було Василь Семенович «по­дарує» ласкою - той немов виросте... Другі дивляться, завидують: виріс чоловік од одного слова! А на кого Василь Семенович гнів положить,- прямо хоч в ополо­нку... І ті, що були приятелями, одвертаються...

Зате ж і правив панюга Гетьманським, як своєю батьків­щиною. Що було скаже,- так тому й бути. Як за­га­дає,- так і станеться. Йому тільки одному годили й слу­жи­ли,- та ще хіба орендарю його, Лейбі Оврамовичу - зятеві старого Лей­би, генеральського прикажчика.

Та як же його й не служити? Свої слуги, свої й прислуж­ники! Нехай би хто сказав слово насторч - тіль­ки б і мі­сце бачив! Пішло в Гетьманському так, що ніхто місця не знаходив в уряді без волі Василя Семеновича.

Сам - предводитель; родичі - урядники; справник, суд­дя, підсудки - все то зяті, родичі зятів, племінники... Як квочка курчат збирав під крила, так Василь Семено­вич прибрав до своїх лап цілий повіт...

І все кругом мовчало, терпіло, слухало й робило на коренастий рід панів Польських та все нижче, нижче наги­нало голову перед його владикою.

XI. МАХАМЕД

Після смерті Мирона и Марини лиха доля, зачепивши крайком слізьми змоченого крила життя Іванове та Мо­трине, майнула на інші хати з більшими недостачами, зли­днями - на кріпацькі хати порізнених людей... Козачі кубла обгорнуло тихе хліборобське щастя. Настали роки кохання в полі та в худобі, складання всякого прибутку, тяжкої господарської праці дома й на полі,- та втіха ді­тками, кого благословив господь...

Іван, ще дитиною напрямований по хліборобській дорозі, так її й держався. Орав поле, сіяв, косив, жав, молот­ив, складав зерно - те на посів, те на поживу, те на про­даж, або в горлаті ями - на голодні годи. Мотря, жінка хо­ро­шого господарського роду, теж допомагала Іванові у його праці.

З весни Іван щодня в полі - то оре, то засіває яриною. Зранку поїде, пізно ввечері вертається. Так до самої паски. Одсвяткують великдень - косовиця. Тут уже й Мо­трі робо­та - громадіння. Далі настають жнива. Ціле літо, як муха в окропі, викрутяться обоє, рано встаючи, пізно лягаючи. Після жнив Іванові - возовиця; далі - оранка на озимину; ще далі - сійба; а там уже в осінь - молотіння заробленого хліба. Мотрі на осінь ніби легшає трохи: хат­ня робота - спочинок, а надворі - прихватком, тіпає пло­скінь або маті­рку; скрипить терлиця під повіткою... А там уже й зима - замети навертає... Приходить вона в село страшною ху­ртовиною, приводить за собою своїх діток,- хизи й охизи та тріскучі морози... Люди аж пере­лякалися. Давай матки плести; ну запинати вікна й двері, щоб не перся мороз у ха­ту... Одначе й зимою - не сидня, згорну­вши руки. Жінками - своє діло, чоловікам - теж своє. У ха­ті - Мотря обід або ве­черю варить, дітей пан­трує й годує; а ввечері, при каганці, пряде кужіль або що голкою шиє; надворі - ходить коло корови: напуває її ситним пійлом з висівками або м’яки­ною, рано й вечір - доїть. Іван коло худоби порається: ско­тові й вівцям підкладає в ясла просяної або гречаної соло­ми, двічі на день до водопою гонить, сам вичищає двічі на тиждень загороду... Нема роботи біля товару - лаштує під повіт­кою що потрібніше до весняної справи. А ввечері плете рукавиці, бавиться з дітками - шуткує, вчить моли­тись, спати їх ложить або сам лежить на печі вниз черевом - париться.

А в неділю або в свято Іван з Мотрею підуть до це­ркви; іноді, як не дуже холодно, позабирають і хлопців з собою. Прийшовши з церкви, обідають ласіше, ніж у бу­день; після обіду - ськає Мотря Іванові. Спочивши тро­хи, коли годи­нка, підуть вони куди-небудь до сусід у гости­ну або ж у се­бе гостей приймають. А ввечері - треба Іва­нові коло худіб­ки поратись, треба її напувати, на ніч па­ші підкладати; Мо­трі - вечерю варити, діток спати ложи­ти...

Так і зима мине; на весну красне сонце заграє... І зно­ву в поле та в поле... знову торішня робота... знову торі­шні клопоти... Та так не один, не два роки: так ціле жит­тя, ці­лий вік... Робиш, щоб було що їсти; їси, щоб здужав робити. Отака-то весела хліборобська доля!

Отже, хто до неї призвичаївся, тому вона здається веселою й красною... Наші хутори, села, а часом і повітові городи, обложившись родючими полями та ланами, другої долі не знають... А проте - живуть цілі довгі-предовгі віки, копаються в ситній землі, мов поприро­стали до неї... Яка земля, такі й люди. Вона сита - й вони ситі; во­на голодна - й вони роти пороззявляли... Селянин без по­ля - старець без рук і без ніг. Поле його годує, поле його втішає, на полі він виростає, на полі часом і вмирає... По­ле - що воздух: ні­чим би дихати, якби зостався без йо­го!

Важка хліборобська праця, а ще важче тому, хто її на селі не знає або не вподобає. Тим-то до неї ще змалечку привчають селяни дітей, щоб вона здавалась ні нудною, ні тяжкою. Діти на селі - поміч. Аби зіп’ялось на ноги,- за­раз у поле: хай змалку привикає до свого побиту!

У такому побиті бажали Іван з Мотрею своїх діток зростити-вигодувати. Піднялись трохи хлопці,- треба їх до діла призвичаїти. От і почалось завжденне, на перший раз для дітвори любе призвичаювання. Перше-наперше - ско­тинку пасти, товару доглядати... Тут не треба ні си­ли, ні вмілості: дивись тільки за худобою, пильнуй свого легкого діла! Далі - поганяти... Гей, та цоб, та цабе! - от і вся невелич­ка наука погонича…

Хлопці до всього того кидались з гарячим запалом, а найщиріше брався Максим. Він цілу ніч не буде спати, аби йому найраніш устати, братів побудити в поле. Зате ж йо­му найскоріше й надолужало. Двічі, тричі зробив що - уже йому й не хочеться, уже йому новинку подавай. Та ні за­ставити, ні застрахати! Таку неспокійну натуру викохав старий дід, на лихо Іванові, і загартував її своїми страшни­ми переказами про невмируще завзяття та свої­ми серди­тими закидами про те, як тепер на світі стало­ся... Січові оповістки про запорозьку вдачу, про запорозьку волю западали в гаряче серце онукове... Як у гніздечку, таку у Максимовім сердечку виплодилась воля, про яку дід пере­казував; поривала хлопця до сваволі, до невпокою,- ки­да­ла од одного до другого,- пекла ненави­стю до всього, що гні­тило або перечило, не давало роби­ти, як нам хоче­ться, як нам здумається... Живі картини з позадавнього-давна виступали в хлоп’ячій голові: Максимові хотілось самому битись, рубатись, розгардія­шити... З ким же його?.. де його?! Пішла ходором думка за думкою...

Ось з-за села піднялася страшенна кушпела. Вихор під­хопив її високо-високо і мчав прямо на село... Максим поба­чив - і згадав дідову оповістку про боїще з тата­рвою... То не кушпела кушпетить, то татарва мчиться на наших!.. Крик, зик, галас несеться разом з кушпелою... «Стій­те, бра­тця! - кричить отаман на наших.- Ви, середні, ні з мі­сця, а ви, бокові,- у об’їзд на Сокільні Байраки!.. Заляжте там, мов неживі, анічичирк! - аж поки голосна гаківниця не про­мовить: пора!..» Хлопці помчались, ті­льки хвостами коні машуть... А крик та галас все ближча та ближча. Ось уже і татарський баша насамперед їде, з голою шаблею наближається... Наші схибнулись,- далі... та­тарюги навздо­гін. Крик, галас, шарпанина... Ось блис­нула блискавиця, гу­конула гаківниця,- полетів тата­рський баша з коня сторча­ка бритою макотирею... «Бий­те!.. рубайте!..» - іде лемент з краю до краю. Аж ось і збо­ку курява, мов чорна хмара, пі­днялася: то наші з-під Бай­ра­ків поспішають на виручку... Летять - аж земля стогне. У Максима аж дух захопило: заграла гаряча кров, розбуджена такими думками,- Мак­сим помчався й собі за лавою славних лицарів... Аж кура́ встає шляхом, аж ідуть виляски од бою босих ніг по твердій землі... От і майдан. Максим, як кінь, басує: то, мов схарапудившись, убік шарахне; то, як молоде теля, піде скоком та вибриком... Ляскає батогом, свистить, гукає... Молодий крик розлягається навкруги - і деренчить по вікнах генеральського будинку...

Бачить Максим - у воротах заманячила страшенна по­стать заводського бугая. Немов яке страховище, з зложен­ою у зморшки шиєю, уставленою в землю головою з рога­ми, з налитими кров’ю очима, висунуло воно з гене­раль­ського двору й пішло повагом, хижо ревучи та завиваючи. Під ногами страховища двигтіла земля, дикі заводи реву розлягались по околиці... Максимів голос здавався цвіріньканням горобчика проти страшного бугаєвого реву... Оже Максим не злякався. Забув і про бої­ще з татарвою, кинувся на незбиту дорогу, набрав груд­дя повну пазуху - і помчався насупроти бугая, ревучи й перед­ражнюючи страшну звірину... Бугай став, підвів го­лову, ні­би думав розглядіти, що воно, та знову круто повернув шию і нагнув голову до самої землі,- хотів копирснути рогом, щоб стра­ху завдати,- та від жиру не нагнувся. Ті­льки зозла гребо­нув страшенно ногою - і геть далеко від­кинув землю від себе. Максим пошпурив грудку. Метка рука якраз піймала серед крутого лоба; грудка розбилась - і пил засипав буга­єві очі. Знічев’я страховище жах­ну­ло­ся... Залупало чер­во­ними очима... пі­двело голову, гля­ну­ло на свого ворога - та аж потемніло... Круто схиливши униз го­лову, воно пішло насупроти Максима. Максим не злякався й тут: груддя залітало, як ті кулі - одно поперед другим... Воно несло бугаєві гостинці то в лоб, то в ніс, то в боки... Страховище нічого того не чуло: воно навіть не чу­ло землі під собою... Завиваючи, воно йшло прямо на Максима - дедалі скоріше та скоріше...

- Ей, ей! - желіпнуло щось з генеральського двору: - Ті­кай, хлопче, біда буде!

Як опечений, крутнувся Максим - і вітром помчався вподовж майдану. Бугай - за ним. Страшно було дивити­ся, як таке страховище, наставивши роги, неслося з усно­го свого страшного прожогу за невеличким хлопчиком, що, як горошинка, котився поперед його... От-от бугай на­стигне; от-от простромить рогом наскрізь Максимову спину... Аж ось і тин від генеральського двору... нікуди бі­гти... пропав Максим!.. Ні, не пропав! Він, як собака, пли­гнув на тин, а з тину - в бур’яни... Скочив і бугай на тин,- та на кілку й застряв... Линула кров з пробитого боку... Страховище заколихалось, ревнуло не своїм голо­сом, рвонулось з усієї мочі... Тин упав,- упав разом з ти­ном і бу­гай додолу - і так болісно заревів, що аж слухати стра­шно... Кілок пройшов подовж усього живота, вимо­тавши геть ки­шки зсередини... Піднявся крик людський, збі­глася дві­р­ня... Шатанина-мотанина!

- Що ж оце ти наробив?! - питає Максима один з дво­ра­ків, показуючи на бугая, що ледве-ледве дихав - сап...

Максим сміявся.

- Чого ти, сучий сину, зуби скалиш?.. Ходім, я тебе до па­нії поведу.

Як з цепу зірвався Максим - так помчався додому.

Досталося б Іванові од генеральші за того бугая, якби були кріпаки не покрили Максима. А то сказали, що бу­гай погнався за собакою та й пробивсь. Правда, не по­гладили за те по головці скотинщика, а вліпили, скільки здужали,- та Іван напоїв його за те добре. Так і пропав бугай. Тільки всього - Максима вибив батько. Та що та бі­йка? Перепла­кав Максим - та й знову за своє...

Душа його прохала волі; молоді сили - простору. Сум­но було Максимові серед широкого пустого степу, серед по­ораної ріллі; тісно у тихій батьківській хаті; тяжко між мовчазною скотиною, котру йому, як старшому, першому довелось пасти... І хлопець видумував шкодливі ігри: то на баранах їздив, то телят лякав, то прив’язував їм до хвоста дрючки й заливався заливним реготом, як телята дрочи­лися. Часто й густо батько його маніжив за це; оже нічим не зміг переломити шкодливого, веселого норову Макси­мового. Оце, було, виб’є його батько; а через годи­ну вже Максим на вулиці з хлопцями навкулачки б’ється або братів за чуби таскає, або запряже їх у гринджолята, як зи­мою, сяде сам за пана й батогом поганяє... поки не вшкварне так, що реви на усю улицю...

Палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк,- він усіх побивав, над усім верховодив... А насміятися над ким, украсти, одняти що - йому дай! Генеральша ніколи не їла овощей з свого молодого садка: він усе пообносить, усе ви­краде, не дивлячись ні на собак, ні на сторожів. Раз його застукали на яблуні. Що ж - він зля­кався? Сторожі до його, а він як почав на них шпурляти яблуками,- так ті назад... Тоді він скочив на землю; як ві­тер, помчався садком; як собака пере­ска­кував через тини - і скрився в чисте поле. 

Як же дійшов до літ та убрався у силу,- біда з ним, та й годі! Високого зросту, станкий, бравий, широкоплечий, як з заліза збитий, а до того ще меткий, як заєць, співун-рего­тун... Хороший з лиця - повновидий, рум’янець на всю що­ку, з чорними, весели­ми очима, з чорним лискучим усом,- він був перший красень на селі... Вся молодіж любила Максима за його вдачу, за веселий, безбоязний норов,- усі йому корили­ся... Хто напереді ставник несе, як ідуть весною святити парубоцьку криницю? Максим несе. Хто на Гудзевій ули­ці отаманує, улицю водить? Не кому, як не Максимові... Кому насміятись над ким? У Максима язик, як гостра бритва... Хто заніс Луценкові ворота й почепив на самім версі столітнього дуба? Хто у Тхорихи-вдови ви­мазав дьогтем ворота? Не хто, як не Максим... Чиїх рук не втекла Хоменкова дочка Хвеська?.. Не втекла Макси­мових рук! Хто пустив погану славу на багатирку Шрам­ченкову дочку? У кого ж язик довший, як не в Максима! Сам устряне, зведе дівчину,- сам потім перший і насміхає­ться... Не одна їх і не дві наробило стида-сорому бать­кові й матері; не одну матір, не одного батька на донинім весіллі у хомутах через село водили... Не одна й не дві матірки плакало на Махамеда, як його прозвали старі баби. Не один парубок або й чоловік, поку­шту­вав­ши на кулачках Махамедового «безміна», похиріє-похиріє та через півроку і на той світ переступить... А горілку пити, гуляти - Махамед усім п’янюгам привід дає! Позалив­ають очі та шкоду, капості людям роблять...

Стали люди жалітися батькові, що Махамед синів їх розпоює, стали радити, щоб здержував сина. Та що бать­ко вдіє з таким велетнем? Ні батькова грізьба, ні матери­на умова - нічого не подіють з таким гульвісою, шибени­ком...

- Дай одружу! - дума Іван і радиться з Мотрею. Зна­й­шли й молоду; умовили якось Максима, пішов з ста­ро­стами. Так що ж? На заручинах Максим так нализався, що трохи-трохи не побив свого нареченого тестя.

- Господь з вами, з вашим молодим таким! - каже тоді батько старостам.- Хоч би мені прийшлося голодною сме­ртю помирати та сказано: як віддаси Мелашку за Максима, то живий будеш,- то й тоді б не згодився!

Вернулися люди з гарбузом; розказали батькові-мате­рі.

- Побила мене лиха година та нещаслива з такою дитин­ою! - кричить батько.

- Ти нас, сину, на старість у славу ввів... нашого недов­гого віку не жалуєш,- плаче мати.

А Максим - як ногу вломив: з хати та на вулицю, а там у шинок до жида. Так розледачів, розібрався, розпився, що сказано: ні до чого! Знай у шинку кисне... Аж запух, як той бугай, щодня очі заливаючи... Зовсім пустився бере­га: що дома не зарве,- зараз у шинок! П’є, гуляє, з жида насміхає­ться, з кріпаками панібратається, жалкими до­ко­рами їх коле, що роблять на панів, навчає не слухатись їх приказів - мандрувати. На капості чоловік здався, та й го­ді!

Сама генеральша знала Махамеда. І так його зненави­діла, що як приходилось проїздити або проходити повз йо­го, то вона завжди одверталася й спльовувала. Як же почу­ла, що він кріпаків бунтує, то жалілася комі­са­ро­ві. Коли б був Максим на той час не постерігся - не зман­дру­вав кудись з Пісок, щось на тиждень чи й більше - то, мабуть би, не ми­нути йому й тюрми, а може, й самої Си­бірі. Та що йому Сибір? Нічого!

Мучився отак з ним батько, мучився, та заплакавши, й каже Мотрі: «Ні, вже нічого з харцизою не вдію! Ні тихе слово, ні просьба, ні лайка - ніщо не помагає... Немає си­ли мені з ним битись... Хай же йде в москалі! Нехай його у слу­жбі попомуштрують,- може, витруть ту юшку, що набрався дома!.. Хай його другі вчать: я з ним нічого не враю!..»

Мотря в сльози. Жалко матері своєї дитини. Уже який там він не лихий, який не недобрий, а все ж таки своя кров... Мотря плакала гіркими, а прохати Івана не посмі­ла: вона догадалася, що то останнє слово бать­ко­во­го горя. Тут уже ніяке прохання не поможе!

А Максим як почув, то ні скривився, ні поморщився. Та­к-таки зразу згодився та й пішов до прийому, виспі­вуючи та вигукуючи.

Тоді саме у столиці велике діло скоїлось. Старий цар умер, а зосталося два брати. Старшому ж не можна чо­мусь було царством правити,- осівся на предківськім столі мен­ший. Оже, це не обійшлося мирно. Тоді саме царська гвар­дія з масонами забунтувала… Багато тоді ля­гло правих і винуватих, поки той бунт замирили... Як затихло, то новий цар, розпудивши стару гвардію, звелів нову наби­рати. Та щоб був один у один: високий, станкий, показний... Мак­сим якраз підійшов під міру. Як випускали його з прийому, то не кричали й «лоб»! А якийсь усатий офіцер закричав: «У гвардію його! у гвардію!» Максим, як почув, аж засміявся... та прожогом у двері. Тут він трохи не вдарився лобом об якогось бідо­лашного некрутика. Недовго думавши, він його стусонув коліном під бік, закричав «Сторонись, крупа! гвардієнець йдьоть!..» Той по­точився, трохи не впав...

Не вспів Максим одягтись, як його погнало три яки­хсь москалі в некрутську схованку і заперли на замок. Ха­тка невеличка, вікна з залізними штабами, як у тюрмі, а людей - повно. Той сидить - плаче; той хоч не плаче - жу­риться; там купка регочеться з якоїсь вигадки...

- Прийміть, братця, й мене! - каже Максим до тих, що регочуть.

- Іди... додаси й свого слова.

- За що це нас, братця, позапирали в цю тісну ху­рдигу? - питає Максим, оглядаючи чорні, як сажа, стіни некрут­сь­кої.

- А щоб не втік! - одказав хтось.

- Та кий його біс думав тікати... І довго вони так дер­жа­ти­муть?

- Та хто його зна... Кажуть би то, що три дні...

- Погано! хоч би сюди горілки, то воно б якось веселі­ше.

- А сирівцю з дохлими пацюками не хоч?

- Пий сам, коли подобається! 

Далі Максим уже ору­ду­вав бесідою: точив баляси та баляндраси; роз­ка­зу­вав про свої сільські походи; смішив усіх і реготався сам... Товариський чоловік - нічого казати! Уночі тільки сумно чогось йому зробилося, як став викрикувати часовий: «Слушай!»

Через три дні їх справді випущено і дозволено піти по­прощатись з родиною, що поназ’їжджалась до прийо­му, як на ярмарок... Плач, голосіння - мов мертвих виря­джають до гробу. Там стара мати заливається гіркими сльозами, обнімаючи бриту голову синову; тут молода молодиця з дитиною на руках голосить на весь майдан, однією рукою схопивши за шию молодого чоловіка; а ось сестра з братом розмовляє, сльозами доливаючи горе... От і старі діди по­схиляли голови; от брати розмовляють, понурившись... А там знову батьки, матері... Між ними й Мотря, як з хреста знята; а коло неї сини - Василь та Они­сько... Ходять вони втрьох од воза до воза, розпитують некрут, чи не бачили де Максима? Ні, не бачили... Ви­йшли з некрутської разом, а де він дівся, ніхто не знає... А Максим, як тільки випустили з не­крут­ської, зараз потяг з москалями до шинку... Другі про­ща­лися з родом, а він водить за собою юрбу москалів - і побратався вже! та здоровкається з скляним богом... Так Мотря й поїхала з синами, не бачившись з Максимом...

Незабаром некрут погнали кудись далеко-далеко... Лю­ди знову поназ’їздились прощатися, може, вже во­стан­нє з своїми бідолашними синами, чоловіками, брата­ми. То не глибока річка клекоче, прорвавши греб­лю,- то гудуть селя­ни, прощаючись з некрутами... То не ховають мертвих, то люди тужать за живими родичами... І Мотря між ними. Згорбилась, скривилась, заплакана, стоїть вона, опусти­вши на груди голову, а коло неї Василь з Ониськом - і Мак­сим... Видно, материн жаль уразив і його безжурне серце: стоїть він біля матері, похнюпившись... Аж ось затуркотів барабан; москалі скомандували у лаву строїтись. Піднялась шатанина... Скрізь затужили, заго­лосили... Стали прощатися. Максим підступив до матері...

- Прощайте, мамо!.. не згадуйте лихом...

- Прощай, сину!.. прощай, моя дитино!.. Ша... шануй... се­бе...

Мотря обхопила його шию обома руками та так і пови­сла, за сльозами світа не бачачи...

- Та годі вам, мамо!.. Не журіться: я не пропаду! - він ви­свободився з закляклих рук старої матері,- давай прощат­ись з братами.

От уже построїли некрут в лави: один за одним, один за одним. Знову затуркотів барабан; старші ско­ман­ду­вали...

- Прощавайте!..

- Оставайтесь здорові!..

- Хай вам бог помагає!..

- Щасливо!..

- Прощайте, мамо!.. - казав Максим, проходячи повз ма­тір.

- Постой, сину!..

Мотря підскочила, сунула Максимові в руку грошей...

- Спасибі, мамо!.. - сказав Максим і гроші на ходу захо­вав у кишеню.- Прощайте... подякуйте батькові, що в мо­скалі віддав!..

- Ша... нуй... ся... про... щай... си...

Мотря не договорила. Та й Максим не чув: він був уже далеко...

Вернулися селяни додому. Вернулася й Мотря з си­нами - заплакана, убита горем... Іван ходив по хаті хму­рий, як осіння темна ніч. Він ні на одного сина не глянув, не обізвався. А як вони пішли з хати, тоді до Мотрі:

- Ну що... пішов?

- Провела... - каже Мотря, заливаючись сльозами.

- Що ж він?

- Нічого...

- А оддала?

- Оддала...

- Що ж?

- Казав: подякуйте батькові, що в москалі оддав!..

- Нехай він дякує своєму дурному розумові,- сказав Іван та й замовк...

Не стало Максима - затихла буча та лайка у Івановій ха­ті, не чуть ніякої й шкоди у Пісках. Не стало ватажка,- товариство немов розкотилось по світу. Хоч воно тут же таки й було, тільки пішло іншим шляхом, зажило другим життям. Одні повмирали; другі поженились, хазяїнами стали, дітей годують...

Іван востаннє згадував Максима в той день, як Мотря з проводів вернулася. З того часу сам ніколи й не згадає і сердиться, було, як хто другий нагадує.

- У мене немає третього сина - і не було ніколи! - казав він. Та вже після того за цілий день або вечір ні до кого й словом не обзивався. Думки, видно, не одженеш від себе!

Одна Мотря щонеділі, щосвята ходила до церкви та подавала як не шага, то копійку на часточку за здоров’я Максима. Оддавши свою вбогу лепту, падала Мотря перед пречистою на коліна і молила її тихим-гарячим словом, щоб вона берегла її дитину од лихої години, щоб направи­ла його на добрий розум.

Брати трохи посумували за Максимом, а далі й забу­ли.

Життя пішло собі тихою ходою, приносячи то одраду, то тугу, та все стираючи спомин про Максима.

А він - хоч би обізвався коли, хоч би звістку прислав... Де він? як він? Ніхто нічого не знав, не чув...

А тут пішли в Івановій хаті клопоти за клопотами. Там Василя одружили й одрізнили; тут Мотря перестави­лась... Іван, побачивши, що й йому, мабуть, незабаром за Мотрею, одружив Ониська; поділив синів, зоставивши свою хату та дві десятини поля - москалеві, коли одклик­неться... Швид­ко після того Іван і сам поліг. Онисько осе­лив­ся у батькі­вській хаті - доглядати москалевої худоби.

І стала та худоба кісткою в горлі як в одного брата, так і в другого. Піднялася з-за неї спірка та ворожнеча між братами. Менший правив худобою, як хазяїн, заби­рав усю користь собі; а старший, думаючи, що москаля уже на світі немає, загризався з братом.

- Хіба він мені брат? - каже було Василь.- Який він брат мені?! Захопив у свої лабети все добро та й брат! Мо­ска­ля вже й кісточки досі немає... Чому ж він не поді­ляє добра?.. Ти мені десятину поля дай та півхати... Або - мені твоєї хати не треба: у мене своя хата є... Оддай мені землю, хай тобі хата... Або сплати мою половину... А то все сам... Собака він, а не брат!

Онисько собі не дякує Василеві. Не раз і за чуби брали­ся. Якби люди не розлили, то, може б, обидва без голови осталися на батьківськім добрі. Стали вони тя­жкими во­рогами. Кожен кожному робив перешкоди, ко­жен кож­ного судив між людьми. А люди позвикали вже до такої братньої ворожнечі, хіба вже дуже зчепляться, тоді тільки розводили.

Ворогували отак дома, ворогували, та хтось пораяв су­дитися. Поїхав Василь до секретаря Чижика, повіз три мі­шки пшениці й десять рублів грошей. Завів тяганину. По­їхав і Онисько до Чижика - повіз і собі три мішки боро­шна та й грошей не менше... Давай судитися. Тя­га­лись вони, тя­гались, вимотували з їх грошенята, ви­мо­ту­ва­ли. Дійшло до того, що як Василь збіднів, так і Онисько зни­щів, а тільки й того, що дізналися: Максим живий і вже старшим якимсь над москалями. Тоді брати пе­ре­ста­ли ворогувати, помири­лися. Василь заспокоївся своєю ху­добою, а Онисько жив безпечно в москалевій хаті і воло­дів його землею.

XII. У МОСКАЛЯХ

Погнали некрут з рідного краю аж у Московщину. Гнали їх цілою юрбою. І який же невеселий здався їм той довгий перегін! Щоб хоч трохи скоротати час, вони то казки казали, то різні пригоди з життя пригадували, то про давні бої переказували, сподіваючись незабаром собі стрітись у чистому полі з ворожою силою... Максимові спали на думку дідові приповісті; він поділявся ними з товариством, а в самого аж душа закипала...

«Ой, та й знатимуть же мене вражі вороги!» - думав він сам собі, качаючись уночі на долівці коло своїх товаришів, котрі, виморившись, мертвим сном спали. І виплітали його думки в темній темряві страшну картину січі... Гук, крик, бій; дим застилає все поле, аж очі ріже; огонь, як з пекла, то з того, то з другого боку; бряжчать шаблі; гуркають га­рмати; палять гаківниці; брязкають списи; тупотять коні... Татарва мчиться, як скажена... «Ага? вражі татарюги!» - кричить він услід їм і пускає­ться навздогін своїм баским бистроногим вороньком... Ша­бля заблищала - голова тата­рська покотилася; кінь на­стоптав копитом - голова лусну­ла, як стиглий кавун... У Максима аж дух у грудях сперло... «Господи! коли б швидше!..»

На ранок уставши, знову їх гнали. І знову вони йшли, то пісень співаючи, то задивляючись на невідомі міста, ко­трі приходилось переходити. Багато вони тих міст уже поминули, а ще більше, кажуть, напереді зосталося!

Довго вони йшли все своїм краєм, між своїм людом, вже їм аж обридло.

- Чи далеко ще та Московщина? - питали вони один од­ного...

- Та ще підтопчеш ноги,- одказували другі, догадую­чись: не близько, мов!

Поминувши свої степи з невеличкими хуторами, що, як квітнички, весело кидались в вічі, свої великі села, з кривими улицями, з білими хаточками, з вишневими са­до­ч­ками, свої городи, схожі на села, увійшли вони в лі­сний край. Перед ними й за ними стояли страшні бори сосни, ялини та осичини. Ішли вони день, ішли другий... ліс та й ліс!

- Оце й Московщина починається,- сказав хтось.

- Оце?!. Та й невесела ж яка вона!.. все ліси та бори, ку­ди оком не скинь... тільки небо крізь верховину мріє...

Сумно стало Максимові серед лісу; жаль йому стало своїх степів безкраїх, свого неба високого: тут за лісом бу­ло тісно, душно, а небо здавалося низьким, похмурим. І справді воно було низьке й похмуре: йшлося вже до осені,- темні хмари, аж чорнуваті, снували по небу; пере­падали часті дощі.

Пройшли вони верстов з п’ятдесят чи шістдесят лі­сом - ні хатинки, ні людинки!..

- Де ж тут хутори, села, городи́? Хіба тут і людей не­має?.. - толкуються самі між собою.

- Та тут, либонь, один тільки город Москва й є, та й той аж на самому краї Московщини,- одказав хтось.

Усі похмуріли, зажурилися: йшли мовчки, повісивши голови.

Пройшли ще верстов з десять або й більше; вийшли на узлісся... З-під тесової стріхи якоїсь чорної будівлі пока­за­в­ся димок... Очі напрямились на його.

- Що то? кузні? - пита Максим.

- Село,- одказав йому старший москаль, що вів їх.

- То це кузні у царині?

- Не, то - избы.

- Що то за ізби?

- Хаты по-твоєму, хахол!

Максим зареготався.

- Побий вас лиха година, бісові люди, з вашими хатами! - каже він, регочучись, до своїх.- У нас кузні чистіші, ніж у них хати. А ще вихваляються своєю стороною?! Ну, вже сторона!.. Не приводь, господи, бачити ніколи такої другої!

Увійшли в село, або краще - в одну довжелезну вули­цю, котра й була ціле село. Аж дивно! Одним одна вули­ця, парканами одгороджена з одного й з другого боку; а на улицю виглядали без вікон хати - чорні, як комори, заку­рені димом. Де-де забовваніли й люди - в личаках, у довгополих балахонах, з бородами.

- То це кацапи! - скрикнув Максим, почувши їх мову.

- Та кацапи ж… Оце й тобі справжня кацапщина! - одказували другі, собі дивуючись на її прохвалену красу.

От розвели їх по кватирях. Максим аж спльовував... Та­ркани, прусаки, стоноги снували скрізь по стінах, та було їх і в страві, і в квасі. У хаті - не виметено, смітник по колі­на, несло од його чимсь смердючим; під сволоком ла­ви, де на його стороні зайві горшки ховають, тут були замість лі­жка... Світили в хаті не смальцем або олією, а якимись тонкими лучинами... Дим з печі валив прямо на хату,- бо хата без димаря,- давив у горлі, різав очі... Максим не поліз на «палаті»; страшно йому було приляг­ти і в тій багнюці, що на долівці. Він за цілу ніч не приляг­ав: з хати ходив надвір, знадвору - в хату; смоктав лю­льку (бо хазяїн про­хав, щоб не курив у хаті) та лаяв кацапів і кацапщину… Тут він уперше побачив, який кацап у себе дома. «Через те вони, бісові ведмеді, і йдуть до нас хліба заробляти, що їм тут немедяно серед оцих борів та пущ соснових!» - думав він.

Ранком знову погнали їх далі.

Чим далі йшли, тим не краще, а гірше. Поминали вони ще таких же сіл, може, з десяток; минули й го́род один... Церков біліло аж шість чи сім, а то все чорніло сі­ро-чор­ним цвітом... За городом тільки якась фабрика муріл­а, бо до цегли не так дим приставав, а може, була ще недавно вимурована... Засумували наші некрутики! А до того ще попідбивалися так, що молили бога, коли б уже швидше доставитись на місце,- хай воно вдесятеро буде гірше того, що бачили, аби спочити. Ішли вже два тижні й два дні...

Аж ось, пройшовши ще днів з п’ять, сказано їм, що вже недалеко те місце, куди їх гнали. Ліси щодалі все рід­шали та рідшали; почалося нив’я - не нив’я, а так поле з пень­ка­ми (видно, не дуже давно і там ліс був); а зда­лека заманячило їм щось високе - то там, то там... Піді­йшли ближче, побачили верховини церков - і з золотими баня­ми, і з бла­кит­ними, а найчастіше - по зеленому полю зо­лоті зі­рочки... Ще трохи - вітер доносив до них заводи дзвонів, гвалт, крик... Серце в кожного радісно забилося. Ось-ось таки спочинуть!

Велике місто з своїми церквами високими, з своїми палацами довгими та широкими, з кам’яними крамниця­ми розкинулось на невеличкім згірку. Унизу, посеред го­ро­да, текла річка - широка й глибока; багато по ній сну­вало барок, плотів, пароходів; коло річки й на вулицях - гарми­дер, крик, тіснота, як на ярмарку...

Багатство міське некрутів здивувало. Там - ціла вули­ця кам’яних крамниць, де видимо-невидимо понапихано вся­кого краму. У крамницях за прилавками сиділи бородаті кацапи-купці і закликали прохожих, разом ви­крикуючи, які у них товари. От - базари з уся­кими наїд­ками, напи­т­ками. «От би це в Піски перенести!» - не вте­рпів Максим... А це - величезні хороми з такими вікнами, що всього тебе з ніг до голови видно, як у дзеркалі... Улиці широкі, рівні, каменем убиті.

«Бач, бісові кацапи! - подумав Максим: - які у себе горо­ди позаводили, а села більше на загороди схожі, ніж на людське житво́?! Усе, що було на селах найкращого, мабуть, постягали сюди...»

Привели їх до кам’яниці довгої-довгої, облупаної, чор­ної. Построїли у лаву перед кам’яницею. А з неї пови­хо­дило панства-панства - і в палєтах, і без палєтів... Ходи­ло те панство поміж їх рядами, обдивлялося...

- Ай да маладец какой! - промовив один до Максима.

- Собі такий удайся! - одрубав Максим. 

Усі зареготалися. Панок грізно глянув на Максима - і пішов далі.

- В казармы! - хтось гукнув спереду.

Повели їх у казарми.

Хати були великі, просторі, тільки темні та чорні; по стінах цвіла пліснявка; патьоки збігали додолу. Посеред хат стояли довгі столи у три ряди: то нари для спання. На долівці - сміття по боки. У хаті стояв мов чад; смерді­ло, як з помийниці.

- Тут, видно, чорти жили, а не люди! - промовив Мак­сим, увійшовши.

Усі сумували, журилися, повкладавшись спати на дов­гих столах. Од натоми ні рук, ні ніг не чули, а спати довго не спали... Усе їм здавалося, що це вони у тюрмі, в неволі... Що якби побачили родичі, де вони кочують? Мабуть би, одцуралися навіки... Були такі, що плакали, згадавши про домівку... Нелегко було й Максимові; оже він не плакав, а насміхався над усім... і над кацапами, і над своїми, і над собою. Є такі люди, що найважчу тугу виливають сміхами, жартами. Про них завжди кажуть, що вони ніколи горя не знають; зовуть їх за те щасливи­ми. Отаким щасливим і Максим удався.

Ранком вивели їх з казарми на двір; розставили ла­вами: вищий з вищим, нижчий з нижчим. Знову їх обди­влялися, розставляли, переставляли, як було треба, нака­зую­чи, щоб не забували, хто біля кого стоїть. Попоряд­кувавши, одпустили їх передихнути, бо завтра вже на учення.

Замість передишки, некрути одпрохалися у старших москалів город подивитися. Ті одпустили. Проблукали на­ші новобранці цілісінький день по городу, набродили­ся й надивилися до утоми, так що, вернувшись, зараз же поляг­али спати та й поснули, як побиті. Нові дива, котрі во­ни ба­чили в городі, прогнали вчорашню думку про до­мівку.

Тільки що стало на світ благословитися, затуркотів ба­рабан. Піднялась шатанина. Кожен схоплювався з по­сте­лі, нашвидку вмивався, натягав одежину й виходив на ши­роке дворище, зараз же за казармою. На «плацу» розставил­и їх невеличкими купками, приставили до кож­ної по старшому, та й давай учити: як ходити, стояти, як руки держати, коли і що казати. Неслухняних били, а все-таки вчили: учили, щоб бити, били, щоб учити… Так день у день, день у день... «І нащо це воно, кому вона зда­ла­ся оця му­штра?.. для чого?..» - думали вони, вертаю­чись з учення. Здавалось воно їм гірше каторжної робот­и.

Оже Максимові було все це за іграшку. Скоро він ви­вчився добре «носки» витягувати, марширувати, стри­ба­ти, по-московськи викрикувати... Так, мов старий мос­каль! Старі москалі дивувалися його дотепності та ви­хвалювали перед молодшими - неуками.

Трохи згодом нап’яли на його мундир, муницію - ра­нець, каску, притупею,- дали шинелю і ружжину. Як убра­вся Максим - москаль москалем. Рідна б мати не пі­знала! Меткий, поворотний - на всі боки москаль!

Вранці-рано піде на учення; промуштрують їх - геть уже сонечко підоб’ється. Ведуть снідати каші з салом, а то­го сала - і духу нема. Перепочинуть трохи - знову на збір: обідати. Пообідають. Сонце вже повернуло з полу­дня. Ба­ра­бан туркоче - знову на учення. Муштру­ють­ся вже аж до піз­нього вечора...

Минають місяці, рік... Одно та й одно!

«А бий тебе сила божа! - думає Максим.- Хоч би вже по­вели куди-інде... або ворог де вирискався!.. А то - му­штра та й муштра! Та хоч би різна, а то: яка сьогодні, та­ка й завтра, й позавтрому... Витягай ногу, кричи: «раз!.. два!..» Скидай ружжо на плече; скидай з плеча; приці­ляйся разів сто на день... а хоч би тобі раз сказали ви­стрелити!.. Я думав: що в тих москалях? аж воно одна тобі му­штра... на ученні й на смотру, й на параді під це­рквою... Уже так за­твердив, як свої п’ять пальців... Ні, му­штруй­ся! Дове­де­ться од нудьги пропасти...»

От і давай Максим свою нудьгу розгонити: став горі­лку, як воду, дудлити... Москалі підхвалювали його за те, що «чисто» п’є; іноді й у шинок водили, бо в самого Макси­ма не було й шеляга за душею... Ті гроші, що мати пере­дала, давно пропив...

Раз побився Максим на взаклад, що вип’є кварту і не бу­де п’яний. Заклад на п’ять карбованців. Товариші рознял­и руки. Дали кварту горілки. Максим як приложив до гу­бів - тільки на три ковтки й стало. І хоч би скри­вив­ся, поморщився! Тільки мов очі заблищали та повеселішав тро­хи. Супротивник вийняв п’ять карбованців - дає йому.

- На біса мені гроші? - крикнув Максим.- Катай, братця, на всі!..

Пропили ті п’ять карбованців, попилися п’яні, як земля - насилу рачки до казарми поприлазили. А тут, як на те, бу­ла уночі перевірка. Недолічилися щось п’яти чи що. Ви­хо­дять ранком на двір - аж вони рачкують по дворищу. За­бра­ли їх, позапирали в темну. Сумують вони. 

- Не сумуйте, братця! - утішав Максим.- Сім бід - один одвіт! Я вас визво­лю.

- Як же ти нас визволиш?

- А так: кажіть, що я напоїв.

- Ну, то що?

- Ну, то й нічого. Там уже моє діло... 

Коли це - кличуть їх до ротного. Ротний так і накинувся на них звіром. Стоять москалі та одно твердять: «винуваті!», «винуваті!».

А Максим стояв-стояв, слухав-слухав та й виступив упе­ред. Його ротний уподобав за його моторність.

- Я,- каже він,- усьому виною, ваше б-родіє! Я їх напоїв. От уже скільки тут, а не зібрався подякувати їм за науку. А це - вибрав нічку та й то негаразд. Бийте мене, ваше б-ро­діє, скільки хочете: я всьому виною... Не нака­зуй­те ті­льки моїх товаришів, учителів!

Це ротному сподобалось. Пом’якшав зразу; ще полаяв­, побатькував трохи та й прогнав: «Не сметь мне дру­гой раз... засеку!»

Вийшли од ротного, сміються, дякують Максимові, що, коли б не він, дуже б солоно прийшлося...

Після того Максим став душею москалів. Моторний, смі­ливий, він скрізь давав усьому привід; оступався за то­варишів, коли ті де на гулянках заводили спірку; гові­ркий, він завжди вибріхувався перед начальством, як де попа­да­лось товариство... Бувши на всьому казенному, не маючи великої недостачі в одежі, він не жалував ні­чо­го свого. Лучалося що-небудь роздобути - все те йшло на гурт, на товариські пропої...

Товариші душі в йому не чули. Коли лучалося йому яке лихо, вони завжди гуртом його виручали. Чи одбі­жить, бу­ва, люльку в спірці, а грошей на нову катма,- вони скла­да­лися по шагу там чи по копійці - і купували; чи порвалося що з одежі, при бійці, до останку,- вони йо­му вислужену й залежану у якого бережливого брали й давали... Повага й шаноба Максимові!

Привик Максим до такого життя. «Ні,- думав він,- мо­сков­щина далеко краща, ніж рідна сторона! Що там? степ та й степ, плуги та борони, та вітер по степу; а люди - кожен сам собі... А тут - чого душа забажала - усе є; а товариші - брати рідні: за ними, як у бога за дверима: і поможуть, і виручать... з ними краще, ніж з батьком та матір’ю!»

Максим, як там кажуть, і горенько покотив! Одно ті­льки його мучило, одно здавалося гірше печеної редь­ки, становилося руба у горлі. Це - життя у казармі во­ню­чій та вонюча їжа. Хліб той - чорніший землі, з остюками, та ще до того, як згадає Максим, глядя на його, що він у шап­лику ногами мішаний, то аж занудить... Капуста - до носа не приводь; каша - з рота верне...

- За все, за все у вас добре,- хвалиться раз Максим ка­цапам-товаришам,- одно скверно: їсти нічого!

- Підожди! - одказують,- діждемо неділі - будемо прохат­ись на прокормленіє. Коли б тільки нам хвідхвебеля за­добрити, а то б усе було гаразд!

- Куди на прокормлєніє? - пита Максим.

- Да по миру прайтись. Авось, отыщется добрый челав­ек... даст свои заплаты солдатские дыры заплатать!

Максимові стало ніяково. Одначе він на те нічого не од­казав.

Діждали неділі. Тільки що почало на світ благослови­тися,- прибігають товариші.

- Брат! а, брат! - будять.

- Ну?

- Вставай, пайдем к ротному.

- Чого?

- Как чаво? разве забыл?

Максим устав. За ним прокинулись деякі другі; поча­лась з товариством розмова.

- Ну, что фельдфебель? - пита один.

- Сабака!

- Как?

- Да так... двадцать пять садрал! Зверь, брат, настоя­щий зверь! Говорит: кали дадите, братцы, чет­верт­ную, ска­жу ротному; а не дадите,- не смей и рта ра­зи­нуть!..

- Старава, брат, варабья на мякине не изловишь! Он, братцы, знает досканальна всю ефту механику,- виясняв один з нар, посмоктуючи люльку й спльовуючи на стелю.

- Да ведь пайми ты, Митрич: так ведь безбожно драть! Это ведь с сваво брата, а не с чужова!

- Поди... Станет он разбирать: где свой, где чужой... Ему - дай!

- Ну, и не зверь ли?.. Зверь и есть.

Отак розмовляли москалі, поки Максим умився, убра­в­ся. Пішли вони втрьох до фельдфебеля. Той зараз же повів їх до ротного.

- Ну, што, Федосеич? - пита ротний.- Все благополу­чно?

- Всё, ваше б-родие. Только адно худо...

- Што?

- Ребятам, ваше б-родие, худо...

- Чем?

- Есть нечево, ваше б-родие. Просятся на прокормле­ние.

- Куда?.. зачем? - скрикнув ротний.- Я им дам про­кор­мление!

- Есть нечево, ваше б-родие,- одно йому фельдфе­бель.- Гаварят: памрём с голоду...

- Што ты врёшь, старый хрен?.. Как есть нечево? Вер­но, уж успел содрать?..

- Никак нет-с, ваше б-родие! Гаварят: четвёртая часть за позволение!

Ротний замовк; крутнув уса.

- Кто идёт? - спитав, помовчавши трохи.

- Да вот: Иванов, Евпраксеев, да хахол Максим.- Поди сю­да, ребята! - гукнув він крізь двері у сіни.

Реб’ята увійшли в хату, стали, витяглися в струночку - як верстви на шляху. Ротний зараз до Максима (любив-та­ки «хохлика»):

- Што, брат Максим,- худа жить?

- Худо, ваше благородіє: їсти нічого!..

- На прокормление хотите?

- Точно так, ваше б-родие,- забелькотали усі в один го­лос.

- Разве пазволить, Федосеич?.. - питає ротний, скоса по­глядаючи на фельдфебеля.- Пазволить легко... Ну, а как попадётесь?

- Никак нет, ваше б-родие,- знову забелькотали ра­зом москалі.

Ротний подумав ще.

- Ну, позволяю.. Только смотрите: попадётесь - за­се­ку! Слышь?..

- Слушаем, ваше б-родие!

- Ну, с богом, братцы... марш!

- Благодарим покорно, ваше б-родие! - викрикнули мо­ска­лі на прощання й вийшли за двері.

Скоро вся рота заворушилася. Оступили кругом заробі­тчан; розпитують, куди ті йдуть; одні раять - в одно місце, другі - у друге. Гудуть, мов бджоли в улику... А заробітчани раді такі! Думка: хоч тиждень усмак пожи­вляться: попо­ї­дять м’яса, а не гнилу капусту та хліб з остюками; побудуть на волі, а не в казармі вонючій.

- Не худо бы, братцы,- каже хтось,- пойти по купцам с об­ра­зками!

- А што?.. Право, братцы, не худо! - промовили заробі­т­чани.

Побалакали отак, порадились, зібрались - пішли. Надвеч­ір з півсотні рублів несуть! Рота радіє, юртується... Прису­дили зараз віддати двадцять п’ять Федосєїчу, а останні оддали до схову старому унтерові.

Швидко заробітчани знову пішли, а рота, сподіваю­чись на добру поживу, загуляла. У кого зосталася копійка про чорний день,- той і ту витрушував. Зло­жи­лись гу­ртом: ку­пили горілки; набражились, як квачі; співають, лаються, згадують тогорічні пригоди, свої заробітки, утрати... Горі­лка порозв’язувала язики. Той журиться вголос за своїми: як там жінка, діти? Той розказує про зрадливу дівчину - як він їй пацьорки обірвав; той хвали­ться коханням своєї... Кожен - своїм!

Сонце вже спускалося, як вийшли заробітчани з го́­рода у чисте поле. Пройшли верстов з п’ять... Перед ними сосновий бір стояв як чорна стіна; за ними місто гвалтувало,- невгавучий крик та гомін доносився до них... Заробітчани все йшли та йшли... уже й захід сонця став жовтіти та блідніти: ніч насовувала на землю; ясні зорі ви­блискували в темному небі; мороз дужчав; дорога рипіла під ступнями... Заробітчани йшли мовчки. Не доходячи до лісу, почули вони жалібний скрип полозків об мерзлу дорогу, важку ступню кінську і цмокання лю­дського голо­су; незабаром показалися й сани, повно навантажені. Зверху сидів здоровенний чоловік, у бороді, зо­дягнений по-купецькому!

- Стой! - крикнув один з москалів - Іванов, перебігши шлях, і вхопив коня за удила. Кінь став.

У Максима мороз побіг поза спиною... «Що ж це воно бу­де?» - думав він та й одійшов убік подивитися. Другий москаль, Євпраксєєв, підступив до купця.

- Здорово, купец! А что, брат, за товар везёшь?

- А ты - што? Что ты, что я тебе стану ответ давать? Поди прочь!.. - та й устає з саней.

- Глаза имеешь,- сам видишь! - одказав Євпраксєєв.

- Да вижу, что салдат... Но чево тебе нужна?

- А вот чево, купец: вот ты товар везёшь; а у тебя єво и без ефтаво многа...

- Ну-у?..

- Да ты лошадь понукай, а не меня!.. Так вот видишь ли: у тебя товару многа, а у салдата ничево... у салдата - сам знаешь - и душа казенная... Пажертвуй, что твоя ми­лость, на салдатское житье-бытье!

- А ты аткелева - такой?

- Да уж откелева - не тебе знать... Мы просим... Дашь - за твое здоровье выпьет брат-салдат; а не дашь - не надо - про­валивай!

- Проваливай? Ишь ты какой вострый! А ты бы так и ска­зал... а то, вишь, лошадь астанавливает, словно вор ка­кой...

- Да ведь тебя, барада, не астанави,- обізвався з-перед коня Іванов,- ты нашево брата и слушать не стане­шь, вот что!

- Дашь? - спрашиваю,- приставав Євпраксєєв.

- Во-на! - одмовив купець, показуючи кулака.

- Ну, бог с табой! Пусти ево, брат,- промовив до Іванова Євпраксєєв.

Той пустив коня. Підійшов до них і Максим та разом і потягли лісом. Купець пильно дивився вслід їм і щось думав. А це як скрикне:

- Э-эй, ты? слышь?.. как тебя?..

- А што? - питає Євпраксєєв, повернувшись до купця.

- Возвратись!

- Да чаво? поезжай себе!

- Возвратись, гаварю!

Москалі гуртом вернулися.

- Вот вам, братцы, красненькая... вспомяните раба бо­жия Парамонта,- промовив купець, подаючи до рук деся­тирубльову бумажку.

- Спасибо, купец. Не забудем. Парамонта, говоришь?

- Парамонта, братцы! Парамонта!

- Ну, прощай. Счастливаго пути!

- Пращайте, братцы. А далече идете?

- Да на села.

- На побывку?

- На побывку.

- Помоги вам бог!

- Спасибо. Прощай, батюшка!

Розійшлися. Купець поїхав в город; москалі пішли далі шляхом. Максим дивувався. «Узяв би ти у нашій стороні! - думав він.- Мабуть би, чорта спік...»

- А добрий, братця, купець,- обернувся він з словом до товаришів.

- Что, брат!.. Купец, брат,- свой челаек. Он сам знает нужду салдатскую,- всегда пасабит... Во - барин, брат! О, то вострый, шельма! У таво просьбой не возьмешь: дух разве вишиби... ну, тогда так!

Отак, розмовляючи між собою, йшли заробітчани бором. Уже до півночі добиралося, як вони входили у село та прямо до шинку. Там ще світилося. Чутно було: п’яними голосами тоненько бородачі виводили «Лучину­шку».

Заробітчани увійшли в шинок, поскидали з плечей клунки, посідали уряд на лаві.

- А дай-ка, хозяин, три касушки служиламу брату... Ево косточки разагреть,- промовив Іванов до шинкаря.

- А пошто я дам?

- Как пошто?

- А по то: деньги есть?

- На што те деньги? Разве ты с миру не надрал? Не­бось - никаво в кабаке не было!..

- Ну, дак што?.. были... спасиба, заходют добрые лю­ди!

- А то: ани вот и внесли свою копеечку на солдатскую долю,- обізвався Євпраксєєв.

- Как бы не так! Держи карман!

- Да уж верна!

- Да, верна... Только вот теперь народ что-то забало­вался: водки мало пьет.

- Ну, не ври!

- Как же? Стану те врать...

- Ну-ну! давай... полна те!

- Да што ты?.. Давай деньги,- вот те и сказ!.. у меня, ви­шь, водка не своя - купленая.

- А мне-то что за дело, что купленая?.. Ты с миру надерёшь... А солдату где взять? Ты знаешь: салдат - казённый челаек!..

- Филиппыч! а, Филиппыч! - кричить на шинкаря один з п’яних кацапів,- дай уж им... право-дело, дай! Лю­блю са­лдата... Салдат, брат, казенный челаек... Не ровен час, за­втра все пайдём... Вон, сказывают, турка-шельма царя-ба­тюшки не слушает... Дай!

- А ты, что ли, мне заплатишь?

- Будет - заплачу... Дай!

- Как же? С тебя твоих не выдерешь, а ты ещо и за дру­гих!..

- Да што ты, не веришь на слово доброму челаеку? барада ты казлиная! - крикнув Євпраксєєв - і сунувся до бороди.

- Да ты барады не трожь! - одказав, одпихаючи його руку, шинкар.- Сам бы насил, да, небось - сбрили...

- Стал бы я твоим казлиным атродьем свае благо­род­ное лицо марать?!

- Да ты-то што такое?

- Разве не видишь? мироед ты эдакой! Разве не види­шь, кто я?

- Да видно, што салдат. Ну, а што?

- Как, ну?.. Ты знаешь, что такое салдат? Салдат за те­бя, дурака, грудь сваю под неприятельские пули подставляет... кровь сваю проливает... Вот што - салдат!

Такі слова розжалобили усю п’яну беседу.

- Терёха? а, Терёха! А правду ведь салдат говорит... У-ух! какую правду... Салдат - это, брат,- беда! Салдат... это, брат, казённый челаек, слуга царский... Это не то, что мы с тобой! Он, брат, сваю грудь под неприятельские пули под­ставляет, кровь за нас проливает!

Тєрьоха, як видно, лизнув уже й геть-то, бо посоловілим­и очима мутно тільки дивився на свого товариша, хитаю­чи з боку на бік головою, а слова не здужав вимовити.

Другі кацапи й собі підняли голос за москалів: давай шинкаря лаяти, ганьбувати; страхали, що більше в його ні чарки горілки не вип’ють. Шинкар стояв за стойкою, мов не до його річ,- тільки почервонів та, знай, одди­мався та гладив рукою свою широку та густу бороду.

- Да што, братцы, на ево сматреть? - крикнув Євпраксє­єв до п’яниць.- Тащи, кали так, целое ведро! - Та й кинувся за перегородку до бочки.

- Толька тронь - убью! - заричав, зціпивши зуби, ши­н­кар і вхопив здоровенний обрубок у руки, замахнувся... П’яниці підскочили, вихопили з рук обрубок.

- Дак ты ещо на жизнь маю посягаешь, барада ты ка­зли­ная?! - закричав Євпраксєєв, уплутавши п’ятірню у шинкареву бороду... Шинкар у крик.

- Вали, братцы, ево! вали! Вот я ему задам салдатских тесаков, чтобы он знал, мираед эдакой, как вас, братцы, аб­дирать да с салдатом абходиться! Вали!

Кацапи разом кинулись. Та й шинкар, видно, при силі був, бо тільки струхнувся,- так усі й одскочили, як груші. Шинкар кинувся на москаля, збив з ніг і насів, як шуліка курча.

Жаль пройняв Максима, як він побачив, що свого б’ють. Одним замахом кулака повалив він шинкаря на зе­млю, взявши між ноги його голову. Тим часом під­скочив другий москаль - і давай почищати тесаком. Ши­нкар не кричав, не пручався, а тільки стогнав. Оддубаси­ли добре, пустили. Шинкар плакав, лаявся...

- А что - теперь дашь по касушке? - питає знову москаль.

- Бери... пусть те удавит! - крізь сльози промовив ши­нкар і пішов собі в другу хату.

П’яниці сміялися. Москалі випили по косушці, заїли хлібом.

- Ну, теперь нам не время... Нада на работу паспе­шать... Пращайте, честная кампания! Пращай и ты, дядя!.. Не сердись да вперёд умнее будь! - промовили москалі до ши­нкаря, поклонилися чесній компанії і вийшли з хати.

За ними деякі з п’яниць. Одного москалі завербували з собою - і потягли на ніч до його, розпитуючи: хто тут на селі багатир і як хто поводиться з людьми.

На ранок чутно: то того, то другого обікрадено. Ши­нкар, чухаючись, і свою пригоду розказував. Покли­ка­ли старосту, кинулись за москалями... та їх уже й слід за­ме­ло! На другому селі уже спродували те, що добули у цьо­му.

Прошвендяли заробітчани цілий тиждень. Вернулися в город, несучи з собою чималу силу грошей. Що слід, од­дали ротному, а на останні загуляли.

Такі походи хоча спершу й будили якийсь сум і острах у душі Максимовій неправдою, крадіжкою, рабу­нком, а не чесним заробітком; оже при такому товари­стві, при гульні та вихвалках одного перед другим своєю силою, своєю вдатністю - стирали ту чорну думку. Максим швидко забув про неї. Усе ж таки для його непосидячої натури це була робота, з котрої одному ви­ходила користь, другому - шкода... Не те, що нудна що­денна муштра, котра, як думав Максим, нікого ні знобить, ні гріє. І він цілком оддався тій роботі. Ні один случай не обходився без його. Тут він ви­казував свою си­лу і свій розум. Іноді й геть-то круто при­йшлося, якби не він!

Зате його рівні любили як товариша, котрий нікому не попустить свого брата в образу; старші любили, як добру дійну корову; а начальство любило, як на все здат­ного, мо­торного москаля, котрого не встид послати у ординарці і на смотру перед ще вищим начальством показати. Незабаром Максима зробили унтер-офіцером.

XIII. МАКСИМ - СТАРШИМ

Що можна лялі, того не можна мамі. Що можна просто­му москалеві, того, борони боже, старшому. Тепер Макси­мові не можна вже ні погуляти, як колись, бо нача­льство старших частіше бачить; ні на «про­кормлє­ніє» попрохатись, бо старших не пускали...

Старші держали себе геть-далеко од простих москалів, щоб ті не зазнавалися; докоряли їх за всякі провини; били, нехтували. За те їх прості москалі завжди ненавиділи. Не жили старші у миру й між собою: кож­ному бажалося ви­скочити перед начальством, показати себе за найкращого. Через це кожен на кожного клепав, наговорював, всяк під­ставляв ногу другому. Не стало братерства, не стало това­риства - і кожен думав тільки про себе, норовив ті­льки для себе, аби самому добре!..

Перевернуло старшинування й Максима. Спершу він був запишався, почав гордувати нижчими себе, а найбі­льше - своїми земляками; став їх ганяти, а часом і зуботич­ку давати, щоб похнюпний «хахол» держав рівніше го­лову; іноді по руці або по нозі тесаком увірве, що не так ружжом кидає, не так носки витягає... Учні терпіли. Хоч у душі й про­клинали Максима, а проте слухали - духу його бояли­ся... На те служба!

Оже ні похвальба старших, ні покора нижчих не вдовольняли Максима. Стало йому те старшинування гі­рше полиню... Ні з ким душі одвести; ні до кого по-брате­рськи забалакати; ні на чому своєї сили показати... А вона так і прохалася на волю... та волі ні в чому не бу­ло!

Наткнувся якось раз Максим на граматку. Накинувся він на неї, як на свого ворога; пригорнувся, як до матінки - почав учитись. Нудно й трудно було заучувати ази та буки. Та що ж робити? - учив. Як пройшов усю азбуку,- аж пове­селів: діло пішло спірніше. Він бачив, як з літер складалися слова, і дивувався дуже. Почав уже читати. І тут біда! Нігде не запопаде такої книжки, щоб до душі при­пала. Перечитав він псалтир, часословець, перечитав житіє якогось святого... Раз - уторопав тільки через деся­те-п’яте, а друге - такі книжки його не вдовольнили. Молода душа, гаряче серце, викохані на живих грізних ді­дових переказах про січі, про бої, про чвари, прохали та­кого ж палкого жи­вого слова про такі самі бої та чвари, а не чернечого сми­ре­номудрія. Максим його не розумів і куди з більшою охо­тою слухав іноді побрехеньку якого-небудь сідоусого москаля про походи з «світлішим кня­зем Суворовим» або про давні московські виходе́ньки! На­докучила йому й грамота, як нікчемна річ. Йому хоті­лося гуляти, битися, рубатися... Як на те ж: кругом бу­ло тихо, нігде ніщо ні ше­рхне.

Що його робити? Волею-неволею приходилось мири­тись з своєю долею, з таким нудним життям. Максим по­мирився, почав тільки про одного себе думати, за одно­го й для одного себе дбати. Як грамотний, він усіх рі­вних підвертав під себе - першим лічився у начальства. А з про­сти­ми москаликами недобре поводився: не тільки зобижав їх, як другі, а так же, як і всі старші, почав обрі­зувати та обкраювати ті злиденні московські достачі, які давалися... А щоб чим-небудь хоч трохи одводити душу, обзавівся якоюсь повійницею та й гуляв іноді з нею...

Ішов 1848 рік. Заворушились французи і махнули свого короля геть з престолу. За ними піднялись німці, італья­ни... Обхопив вільнолюбивий дух чехів, цесарців з ляхами... Загомоніли піддані проти своїх королів, цесаря... Скрізь червоніла пожежа вільного духу... Поки ж те зарево було тіль­ки здалека видно,- сількісь! Аж ось пал­ає огонь у сусі­да на самій границі... не дай, боже, ві­хоть перекине й на на­шу сторону!.. Що тоді?.. «До зброї! до зброї!» - загукали наші і забили тривогу... «До зброї,- боронити цесаря од його бу­нтівливих підданих». Це вже нам була не первина. Ми вже ходили раз боронити турка од його бунтівливого холопа - білого орапа... Узброїлись наші й тепер, погнали полки за полками обороняти австріяка од венгра,- тушити пожежу, котра то там, то там прокидалася по Слов’янщині...

Пішов і Максим, повів свого звода. Тут йому вперше довелось побачити січову смерть своїми очима... Раз, серед кривавої січі, де крик, гам, дим, річки крові, де те, що йшло вгору, мішалося з тим, що ховалося в землю,- Максимові трохи не довелось свою голову зложити... Напали на їх трьох - цілих десять; сікли, рубали... Вони не подавалися... Коли це, де не візьмись, підскочило ззаду три своїх... як рубонуть венгерців, то один тільки втік, а дев’ять на капу­сту посікли... Подякував Максим не­знакомим москалям-то­варишам, що виручили з видимої смер­ті, та й знову побіг рубатися...

А то - вдруге, вже він виручив трьох москалів і знамено́. День був палкий-гарячий, а до того сонячного жару піддавали ще й гармати свого - то з одного, то з дру­гого боку. Наші стояли на однім згірку, а венгри нав­проти, на другім. Палили з гармат, палили - нічия не бе­ре! Тоді сказали конниці «батарею взяти...». То не ви­хор поніс­ся по долині, то наші улани помчалися батарею брати. А насупроти їх - мчалися венгерські улани... Як за­чали рубатися, господи! А з гармат - одно палять, одно палять... аж земля стогне... Не видержала конниця, ні їх, ні наша, картечного гороху,- прибрала муштуки в руки - та назад... Що його робити? «Піхота - в штики!» Піхота ки­нулась бі­гом... Картечний град брав своє по дорозі,- оже піхота добігла... Узяли наші батарею та вже хотіли на­зад вертати­ся... Коли - зирк! - гон, може, зо двоє, убік зчепил­ася купка, рубається... А посеред купки, видно, зна­­мено: то опускає­ться униз корогва, то знову підні­ма­ється вгору. Максим стояв скраю. Як побачив,- та, не дожидаючи­сь приказу, як крикне: «Звод, за мною!» По­ві­яв­ся звод за Максимом. Пі­дбігають зблизька - аж то наші з вен­грами за знамено рі­занину справляють. Як кинеться Максим на ворогів... Так хіба лев кидається на охотника! Ті бачать - непереливки,- та врозтіч. А Максим тоді: «Пали!» Москалі приложилися: бух! бух! бу-бух!.. Один по­точився, два стовбура стало... Максим приці­лив­ся: бух! - венгерський офіцер заорав носом - і не скрик­нув, і не тіп­нувся... Ні душечки не остави­ли ворогів. Тоді до своїх. Посеред калюжі свіжої крові ле­жало чоловіка з п’ять; а оборонили тільки трьох та знамено. Максим глянув на живих - порубані, покарбовані; тоді глянув на мертвих... і затрусився. Посеред купи лежав, об’юшений кров’ю, той самий чорненький москаль, що оборонив Мак­сима од смерті,- лежав, тіпався, ще живий... «Ой, ли­шеч­ко!.. - кри­чав не­добиток: - Ой, рятуйте!.. Мотре!.. Хів­ре!.. Ой, ря­туйте... Простіть мене!..» І, захарчавши, спустив дух...

- Хто то? - питає Максим недорубків, що один був без уха, другий без пальців, а в третього з плеча кров юшила.

- Знаменосец... хохол Хрущов,- одказав безпалько...

- Ну, пущай ево! Брось, Захарыч!.. Понесем знамя,- ка­же безухий.

- Понесем...

І всі пішли.

Повів і Максим назад свого звода. Оглянуться,- аж немає їх Федосєїча, фельдфебеля. Де він? Там, мабуть, де й другі... Сказали ротному; той полковникові. Не можна під такий гарячий час роті без фельдфебеля бути! Кого ж йо­го? Хто більше зарубав, хто кидався у саме пекло?.. А хто ж, як не Максим? Він і знамено одборонив. Буть Максимові фельдфебелем! Став він фельдфебелем. Неза­баром йому за знамено Георгія почепили. А тут і війна - ша­баш! Погасили в сусіда вільнолюбиву пожежу,- тепер і самим безпечніше. Годі! Вертайся додому!

Вернулися.

Більше старшинування ще дужче гнітило Максима. Те­пер уже треба бути кожну годину готовим, сподівати­ся, що ось-ось кликнуть до ротного або й до самого пол­ковника. Треба стерегтися, щоб не чутно часом го­рілки…

Покинув Максим зовсім пити; розплювався з своєю ді­вчиною; став тільки ще дужче про себе дбати. Воно й добре. Тепер зручніше глибше п’ятерню запустити в мо­сков­ські достачі: не звод який там, а ціла рота на руках! З миру по нитці - голому сорочка. Максим зарубав собі на умі, що це мудріше правило на світі,- та й став по йо­му жи­ти. Ніщо не проходило мимо його рук, щоб він не одколупн­ув хоч трошки на свою долю; ніщо не перепу­скалось через його руки, щоб він не вигадав остачі для себе.

Назбирав він і грошей, й одежі... Навіщо? Сам не знає, де його подіти, куди приткнути. Хоч би сім’я,- тоді інша річ! А то - сам, як палець. «Сім’я? - подумав Максим: - добре б те­пер діло сім’ю мати: знав би, на кого працюю, було б кому покинути... Та й душу б можна одвести...»

Часто Максим, загадуючись над своїм бурлацьким жит­тям, отак думав. Одно лихо: ніяк собі пари не знайде. Ка­цапки йому не сподобались. Біляві, хоч іноді й хороші, во­ни завжди здавалися Максимові немоторними, непо­во­рот­ними: ляже тобі, як колода - ні пригорнути, ні поцілув­ати незугарна! Жалкував він тепер за своїми Маруся­ми, Горпинами, Пріськами, Мелашками - часом і геть-то чорня­вими та палкими дівчатами, котрих він змо­лоду так безжалісно з ума зводив...

«Проклята сторона! - думав він.- Хоч би швидше ви­рва­тись додому,- щоб хоч пару знайти, а то доведеться тут і посивіти!»

На його втіху, пара себе довго не заставила ждати.

На самому краї того самого го́роду, де вони жили каза­р­мами, на великому розпутті, куди завжди звозили гній, нечисть, викидали всяку падаль,- стояла одним од­на хатка, як кажуть, на курячій ніжці. Стіни попрогни­вали, вивалювалися - порохня сипалася з голих колод; а повесні текла всяка нечисть - слизотіла й пінила; вікна по­биті, га­нчірками позатикані; верха зовсім не було; оселя наполо­вину геть чисто зогнила. Руїна, а не хата! Кру­гом - пустир, гноїще. Один бог знає, скільки та хата пе­реховала всякого темного й лихого люду, що ховався в цій берлозі сам і переховував легкою працею зароблене добро.

Жив тепер у тій хаті якийсь москаль з своєю невінча­ною половиною. Москаль та його половина тільки й зна­ли, що лаялися та билися, пили та гуляли, переховували вся­ких блудяг, переводили крадіжку.

Чи на добро, чи на лихо, росло у тій хатці невеличке ді­вчатко - Явдошка, що найшлася через рік після того, як косоока Меланія зійшлася з кривоногим Терьохою. Росло воно само собі, без усякого призору, без турбот та клопо­ту батька-матері, немов воно було не їх дитина. Чи їло воно, чи голодне й холодне було,- байдуже їм! Поки ж Явдошка була малою, то, знай, голосила на всю хату, коли хотіла їсти; а піднялася на ноги, стала по дворах ходити, прохати христа-ради... Що, ради душі спасенія, клали люди в про­стягнену дитячу ручку,- все воно несло до себе в нору. Гро­ші зараз же пропивалися, проїдалися, а одежинка надя­галася на старе рам’я й носилася без перемінки, поки сама не опадала стряп’ям та гноттям.

Швендяння змалку по дворах, простягання христа-ради руки попідвіконню привчали дівчину не до праці, а до біганини, до неповаги на чуже добро, часом тяжкою працею чесно зароблене. А до того - й примір перед очи­ма! Дівча щоночі бачило якихсь людей, котрі приносили до батька-матері всяке добро, та оддавали скритно до схову. Воно й само привчалося до того... стало піднімати усе, що тільки лежало неприглянене...

Раз якось, простягаючи од хати до хати христа-ради руку, помітила Явдошка в одному дворі на вірьовці розвіш­ані два здоровенних платки. Не довго думавши, вона по­тягла їх, сховала під юпочку та й однесла додому. Батько та мати і не спитали: де вона взяла їх, а почали її по голі­вці гладити, звати «умницею» - й дали трошки го­рілки ви­пи­ти. Явдошці вона подобалась. Після неї стало тепло й весело... З того часу дівчинка не пропускала вже ніколи та­кого случаю: через його вона приймала ласку од батька-матері й горілку...

З року на рік, підростаючи та розумнішаючи, робила­ся Явдошка все хижіше та хижіше; до горілки привчила­ся, як до води. Батько-мати тепер уже не цуралися дочки, як спершу: вони її прихиляли до послуху то сим, то тим, а найбільше горілкою. Вони бачили в своїй дочці добру по­мічницю - й раділи, що знайшли таку поміч.

Як минуло їй п’ятнадцять літ, вони ще щось запримітил­и. Кинулись їм у вічі тонкі на шнурочку брови, бли­ску­чі, хоч і сірі, очі й волосся, як льон, біляве, й личко, як ро­жа, ру­м’яне... Запала їм в пам’ятку її краса, урода ді­воча... Вони порадились - не пропустити даремно, не взя­вши свого...

Пораїлись... Вимили, вичесали її, обули, одягли в нову одежинку, як панночку, і однієї темної ночі одвела її сама мати у місто, до великого будинку...

Пустилася дівчина, як собака з ожереду: щодня, що­ночі гуляє! Тут знайшовся офіцер якийсь, узяв її із сирої холодної хати, перевів у свій теплий, ясний будинок. Про­жила там Явдошка з півроку, в теплі та добрі, та в розко­шах купалася; та несита її натура не вдовольнилася тим: покрала вона срібло та золото у офіцера... Прогнав її офі­цер, обідравши, як білочку. Одначе вона не довго ту­жила: незабаром знайшовся дру­гий. Обікравши й того, вона вже сама втекла. Потім того ні до кого вже не пере­ходила жи­ти, а стала сама до себе приймати - хто більшу плату давав. Знаючи красі своїй ці­ну, вона торгувала нею, як жид крамом, не про­пу­скаючи случа́ю зірвати найбільше, а то - й під­голити. Сла­ва про злодійкувату Явдошку одбила хіть у панства та офіцерства заїздити до неї. Грошики, що при­дбала, пі­шли на розкішні убори, на дорогі наїдки та напи­тки... А тут - лихо! почала вже й краса осовуватись, спадати... Тре­ба щось казати з собою! Треба заздалегідь десь за­хис­ту шукати, притулку для се­бе... Про батька-матір вона дав­но забула: не знала, чи й жили вони на світі... Жи­вучи сама собою, вона розгадала, що через них втеряла.

На той час зустрів її Максим. З своїм норовом веселим та безжурним, при своїй, хоч уже й пом’ятій, а ще хоро­шій красі,- Явдошка запала йому в око, вразила у серце. Максим почав лабузнитись. Явдоха, помітивши це та роз­питавшись, що Максим між москалями не остання спиця в колесі,- давай на його ще дужче налягати. То, дивись: сло­вом укольне, то мовчанням дойме, то приголубить йо­го коло себе, то знову одіпхне його - гулянками з другими.

Максим біснувався, а проте ще дужче закохувався. Ча­сом вона розжалоблювала його розмовою про своє безтал­ання, про свої недостачі. Максим нанесе їй на другу ніч то­го й другого; дарує, жалує.

Не обійшлося без того, щоб і вона не задумалась про Максима. Карі його очі заглянули і їй у серце; чорний ус здавався таким хорошим; постать - бравою, дужою; та Ма­ксим чоловік і не без достатків, не без копійчини... 

Зі­й­шлися вони. Прожили рік, другий; звикли між собою, як чо­ловік та жінка. Дітей не було. Журби й турботи не знали... Тільки те й робили, що пили та гуляли нишком та тишком, щоб, бува, начальство Максимове не дізнало­ся.

Тоді саме перегнали їх полк з одного міста у друге. Пі­шов Максим - та й засумував. Зосталась Явдоха - і теж су­мувала. Через місяць подає їй Максим низенький поклін, цілує її в «сахарнії уста» та в «білосніжну грудь», посилає грошей, просить, щоб приїхала: коли хоче, то вони й пові­нчаються. Тоді уже розлучить їх «мать сира-земля». 

Явдоха зібрала свої манатки, поїхала. Швидко вони й побралися.

Вийшла з Явдохи справжня московка. Не страшні їй ні походи, ні переходи; завжди моторна, весела, до гуля­нок удатна. Щоб недаром жити, немарне тратити час, вона узя­лась то сим, то тим перепродувати. На­купить рублів на десять усякого краму та й пе­ре­про­дує москалям. А часом який-небудь молоденький москалик підніме що й чуже, однесе до тітки Явдохи. Явдоха прийме москалика й подарунок... Правда, іноді й доставалося їй од Максима за ті подарунки: не раз, не два ходила во­на з підсиненими очима. Та - байдуже! Москалі це до­бре знали, а все-таки лабузнились до Явдохи, а Явдоха справ­ляла з ними сміхи та реготи... Московка - мос­ковкою: її поб’ють, а вона ні гадки!

Отак прожили вони щось років з десяток. Максим по­старів; постаріла й Явдоха - краса її спала, помарніла, од­цвіла... Уже тепер не так і молоді москалики гор­ну­ли­ся... Рада-нерада, треба було схаменутися. До всього того де­сять літ безпутного життя витягли всі грошенята, що Максим наскладав до парування. Треба було надалі поду­мати... Оханулась Явдоха, а через рік гойдала невеличк­у дочку Галю.

Галя зразу усе переломила. Гулянки одлетіли; жарти - теж: виступили наперед клопоти та жаль за марно потрач­еним добром. Малесенька Галя спарувала Мак­си­ма з Явдо­хою уже навіки, зв’язала міцно їх думки докупи, пі­дбивала на одно діло. Максим бажав дочку виростити у багатстві та розкоші; бажала й Явдоха того самого... Вона думала, що багатство та розкіш заховають дитя її від та­кої лихої долі, яка їй судилася... І обоє вони клопоталися об одні­м - над по­жи­вою та наживою... Чи сяк, чи так, а нажи­тись треба!

Знову Максим з Явдохою, хоч і інаково, прийнялися за діло молодих літ. Максим - за «прокормлєніє», Явдоха - за крадіжку. Максим, докладуючи ротному, що москалі про­сяться «на побывку»,- брав з них своє так само, як і по­кій­ний Федосєїч. А як верталися москалі з «про­кормлє­нія»,- вони заносили до Явдохи накрадене, награ­боване добро, а вона вже сама знаходила йому ярміс... За те тітці Явдосі, як сховачу й переводчику, доставалася половина всього...

Так їх захопила «чиста». Та ба! Чистої Максимові не дали. У той саме рік почалася остання війна з турками. По­гнали Максима під Сілістрію, а потім перевели у Крим. Явдоха з маленькою Галею й собі повіялась за полком, все-таки не кидаючи свого краму. Тут вона таки добре зароби­ла, бо не одні прості москалі купували у неї всячи­ну, купу­вали й небагаті офіцери. Зовсім би добре, коли б не стра­шно, що от-от Максим зложе свою голову, одти­наючи дру­гим. Оже страх її не справдився. Максим те­пер уже знав ціну життю - не кидався так, як замолоду, у саме, мовляв, пекло. Тільки всього, що його в руку шти­ком ко­льнув якийсь француз. Максим зрадів та зараз у лазарет... Пошепотав там з лікарем: «Не годиться,- кажуть,- у службу: в чисту його!» Максим полежав ще з місяць; дали йому «чи­сту», почепили ще нову мендаль та й випу­стили на всі чо­тири сторони. Максим забрав жінку з доч­кою та й потяг на рідну сторону відшукувати батьківщи­ни.

Вертаючись додому через тридцять літ, він думав за­стати Піски такими ж самими Пісками, якими кинув. Через те й раявся з жінкою, прибувши додому, спродати батькі­вщину, оселитись де в багатому, люднішому місці та й пристроїтись до торгу на ті гроші, що придбала Явдоха. Коли приїхав - і здивувався. Не ті Піски, та й годі! Ніде ні одної землянки - скрізь мазанки; село велике, ши­роке, до­вге, а кругом край веселий, людний, хоч і небага­тий... «Значить, більше поживи для грошовитого!» - подумав Ма­к­сим.

- Ні, жінко,- каже Явдосі: - мабуть, уже кістки зложи­мо на моїй стороні... Бач, який гарний край!

Явдоха й сама те бачила. Оселився Максим у батькі­в­сь­кій хаті.

Явдоха крамарувала дома. Максим по ярмарках їздив, купивши коняку. Жили собі тихо та мирно, вирощували-пестили дочку Галю та в торгу кохалися. Через рік батьків­ську хату перекинули, збудували нову,- простору й ясну, з світлицею, з кімнатою під проїжджих.

Дивуються піщани, що то московська служба з людь­ми діє, якими їх робить! Ішов Максим у москалі розби­шакою, волоцюгою,- сказано: Махамедом, а по­вер­нувся поважним чоловіком, з багатством, з заслугами... Прості люди з заз­дрістю дивляться на Максима Йвано­вича, пова­жають, ша­нують, хоч Максим Іванович геть-високо дере голову проти «нетесаного мужичья». Ба­тюшка, волосні заверта­ють до його «чайку́ » попити та про­пустити чароч­ку-другу тієї «жи­виці-водиці»; сам ста­но­вий Ларченко, коли не їде через Піски, завжди за­вер­тає до Максима в двір.

Отак прожив він щось років три чи чотири в Пісках. А це зразу - спродав дворище, будинок, забрався,- та й ви­селився на хутір, на батьківську землю.

Піп, волосні так жалкують:

- Не кидайте нас, Максим Іванович,- не сиротіть на­ших Пісок!

- Там мені,- одказує,- буде краще, вільніше... Тут на селі багато заздрих! Ніхто не пройде повз дворище, щоб не позавидував...

На хуторі зараз же на перше літо двинув будинок, мов панські хороми, а не мужича або москалева хата. На друге літо - обзавівся трояном коней; вибудував стайню, комори рублені; обплівся височенною густою лісою з острішком і з такими, як по трахтирах, воротами. Коли чутка - буцім хо­че постоялий одкрити...

Піщани зовсім роти пороззявляли. Одні дога­дувались, що Максим, видно, в службі грошей заслужив; другі ка­зали, що, мабуть, чи не в Туреччині де поживи­вся,- мо­же, уклав якого багатого та собі гроші забрав; а треті мовили, що за жінкою взяв.

Отже, ніхто не знав, не бачив, як Максим жив на ху­торі. Як виселився з Пісок, то ні до його ніхто, ні він ні до кого: так, мов умер! Якби не доводилось піщанам ба­чи­ти його по ярмарках, то, певно, ніхто б не знав, чи є він на світі, чи вже немає... А то з ярмарків, було, привозять но­вину про Максима: вибудував, мов, оте й те, а наміряєтьс­я, кажуть, будувати ще й те! Отак переказували лю­ди те, що чули, а самі, на свої очі, ніхто не бачив... Знали ті­льки, що в його все було на запорі - позапиране, позамика­не...

- Москаль хвортецю собі вибудував! - сміються іноді пі­щани.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

XIV. НЕМА ЗЕМЛІ

Життя, кажуть, зжити - не поле перейти. Життя - що по­года. Як серед ясного літнього дня, коли сонце аж пе­че, так гріє та світить, дивись: де не взявся вітер, надув-нагнав з усіх боків чорні хмари,- заклуботались вони; на­супилось небо... заховалось сонце - похмуріло... загуло, за­крутило, закушпелило шляхом... Зиркнула блис­кавка, загуркотав грім... гряк! трісь!.. Отакечки й тут. Оце тихо й мирно, любо та мило... гульк! - не вспів озир­нутись, як по­ве­р­нуло на негоду...

Увосени, тільки що позвозив додому Чіпка хліб з поля й лагодився молотити, сам собі міркуючи, як те­переньки бачитись з Галею,- на тік до його вскочило ли­хо... Стоїть він на току з ціпом, аж приходить десятник з волості. «Чо­го йому треба?» - подумав Чіпка і прикро глянув десятни­ко­ві в вічі.

- Ходи лиш у волость! - каже десятник здалека. Чіпка ще раз глянув на десятника, подумав трохи та тоді вже запитав:

- Чого?

- Не знаю,- одказав десятник.- Кличуть... якийсь чолов­ік прийшов з Дону...

- Що за чоловік? Навіщо я йому здався?

- Не скажу,- одмовив десятник.- Прийшов, щось по­ба­ла­кав з писарем,- мене оце й послано...

- Добре... прийду,- одказав Чіпка.

Десятник повернувся і пішов повагом подовж вули­ці.

Не пішов, а побіг Чіпка у волость; не зайшов і в хату, не сказав нічого й матері.

Незабаром після того вернувся додому - та прямісі­нь­ко в хату. На той час Мотря поралась коло печі.

- Отак, мамо! - обізвався він.

- А що, сину? - питає не обертаючись Мотря, не помі­ти­вши ні жалю в голосі, ні смутку на лиці.

- Припленталась якась приблуда... Каже: Луценків не­біж... Хоче нашу землю одбирати.

Мотря миттю обернулася, глянула на Чіпку - та й отете­ріла... Хоч вона й дивилася, та нічого не бачила, не розумі­ла.

- Каже: не оддаси,- буду позивати... 

Мотря поблідла - і ледве вимовила:

- Який небіж... звідкіля??

- Кажу ж: з Дону! - одмовив Чіпка.

- З Дону?! - якось боязко запитала Мотря - та й опусти­лась на лаву...

Одно невеличке слівце «Дін», як молотком, ударило її в голову... Пам’ять у неї зразу прокинулась і нагадала, що вже раз прийшла була до неї лиха година з Дону, котра перевернула все її життя та й кинула бідувати на ста­рість... «Чи не нова, бува, прийшла знову з того проклят­ого Дону?» - думала Мотря, глядячи на сина, хоч ні­чого й не ба­чила, бо у віччю в неї почорніло, затумани­лось...

Чіпка подививсь на смутну, перелякану матір - і оханув­ся... Він бачив, що його звістка впала громом на стару материну голову.

- Не журіться, мамо!.. не лякайтесь! - став він заспокою­вать матір.- Хай позиває... Нам громада прису­дила зем­лю... Байдуже! Ніхто тепер не вирве з моїх рук...

- А клопоти... тяганина... - проказала Мотря, задумую­чись.

- Сількісь... А землі не дам! Зубами держатиму - не пу­щу!

- Оступайсь, сину, за своє добро... У нас же тільки й ба­га­тства, що земля та... Скільки я попоходила, скільки я попоносила, поки тоді оддали!.. - згадувала Мотря, як вона добувала ту землю.

- Кажу: не журіться! - одказав Чіпка і пішов з хати на тік молотити.

Мотря посиділа ще трохи на лаві; ще перекинула в своїй голові одну думку за другою... може б, ще сиділа та думала, якби не засичав окріп у печі, збігаючи ключем на черінь... Тоді Мотря встала, висунула окріп і знову стала поратись коло печі, як і до того поралась.

Побалакали вони в той день за землю за обідом; побалакали за вечерею; довго балакали, полягавши увечер­і спати,- і забулись обоє... Іде життя в них про­тер­тою сте­жкою: як сьогодні, так і завтра; як завтра, так і по­зав­трому... Мотря коло печі та в хаті або за корівчиною ходить... Чіп­ка - на току, коло хліба порається: молотить, та віє, та око­лот в’яже...

Коли так - тижнів, може, через два після того, як кли­кали Чіпку у волость,- знову прибігає десятник, за­га­дує знову йти у волость та вже не самому Чіпці, а з Мотрею. Чіп­ка не послухав: матері сказав сидіти дома, а сам ме­рщій почимчикував.

Не вспів він ступити на поріг у волості, не вспів сказати «добридень», як писар до його з бумагою:

- Ось з суду бумага за вашу землю!.. Велено одібрати у вас і оддати Луценковому небожеві...

Чіпка - сам не свій. Дивиться то на писаря, то на бу­ма­гу: чи бумага бреше, чи писар?

- Як же це? - питає в писаря.- Адже тоді громада присуд­ила нам землю...

- Присудить - присудила,- каже писар,- та, бач, парубче, є й над громадою старші. Громада присудила, а суд - одсудив!

- То це так і оддать землю??!

- Авжеж!

- Та ні, не буде цього!

Більше нічого не сказав Чіпка, не поклонився навіть старшині волосній, а повернувся - і пішов похнюпи­вшись додому...

- А що тепер, мамо, робити? - запитав матері, ледве од­хиливши хатні двері.

- Що, сину?

- Пропала земля!

- Як пропала?

- Кажуть: суд одсудив...

Немов хто гострий ніж вгородив у серце старій Мотрі. Як сиділа вона на лаві, на гребені, виводячи тонку нитку,- так і прикипіла на днищі: заколіло веретено в одній ру­ці, а волокно у пучці - у другій...

- Краще б мені, сину, в домовині лежати, ніж таку чу­тку чути! - ледве вимовила Мотря крізь сльози...

А Чіпка - не чув, не дослухався до її слів. Він сам себе, землі під собою не чує... Міряє він хату - то вздовж, то впоперек, б’є об поли руками, ніби сам собі приговорює:

- Та ні, не буде сього!.. Брешуть вони... Я вас знаю... знаю, бісових сутяг!.. Підсипав писареві блудяга... і є земля! Та ні!.. Мене сим не підведеш... Я сам своє знаю... допита­юсь свого... Хоч от - по сю (черкнув по горлянці рукою), а землі не дам!..

Порівнявшись з матір’ю, став, узявся в боки, глянув на неї...

- Виймайте гроші, які є! - гукнув зопалу.

- Які гроші? - здивувалася Мотря.

- Які є, всі виймайте... в город піду - позиватись.

- Де ж у нас гроші? Хіба ті п’ять рублів, що за овечат вто­ргували... Там у скрині, в сувої заховані... Візьми, коли треба.

- Підіть принесіть, я не знаю де.

Мотря, стогнучи, встала, відхилила скриню, дов­генько рилася, поки знайшла гроші.

- На,- сказала вона Чіпці, подаючи гроші правою ру­кою, а лівою зачиняючи скриню.

Чіпка узяв гроші, подумав, повертів у руках синю бумаж­ку, заховав її в кисет з тютюном, пхнув у кишеню, зіт­хнув - і взявся за шапку.

- Прощайте ж, мамо! сьогодні мене не ждіть, хіба аж завтра вернуся ввечері.

- Щасливо, сину. Ти б узяв хоч хліба на дорогу.

Чіпка не чув: він уже зачиняв за собою хатні двері.

Зосталася Мотря сама - сама як палець, з своєю неро­зважною думкою... Сіла вона на гребені; незчулася сама, як узяла веретено; смикнула кужелю пасмо, вивела ни­тку... В голові - полізла всячина, завернула у давнє... У па­м’яті - прокинулись ті давні часи, як на чужім полі на лю­дей жа­ла, з снопа заробляла,- як п’ять снопів людям наж­ни, а собі шостий одверни... як за цілий довгий літній день, од сві­тової зорі до вечірньої, спини не розгинаючи, тільки двад­цять снопів і заробила!.. А ще ж їх треба і звозити, і змоло­тити!! А тут - кругом лиха година обля­гла: на хаті оселя по­прогнивала - крізь стелю капле, сті­ни осінні дощі об­шма­рували - голими ребрами хата сві­тить... А вже й зима не за горами... І холод... і голод... Пополотніла Мотря... уві­р­вала нитку... Покотились з очей сльози - як горох, закапали аж на долівку…

Чіпка тільки вийшов з двору, так і наліг на свої ноги. Лихо його мчало в город: йому хотілося перелетіти туди. Шлях у Гетьманське лежав повз його землю, мимо мо­скалевого хутора. Та не дивився тепер Чіпка ні на чорно-жовту колючу стерню на полі, ні на білий верх, що один тільки й виглядав з-за високого паркану москалево­го двору. Чіпка чесав шляхом, заклопотаний одною думкою - про зе­млю... «І що я без землі? - вертіло­ся у його похнюпленій голові... - Людський попихач... най­мит... Без землі - нема во­лі... Земля тебе годує... земля хазяїном робить... А без землі - все пропало... і моя надія пропала...»

- Щоб же ви самі пропали, прокляті! - сам незчувся, як зірвались слова з язика.

- Кому то ти добра такого зичиш? - любенько обі­зва­лась Галя до його, на хвірточці стоя.

Вона вже давно його нагляділа,- тільки він не примі­чав її.

Несподівана стріча - як обварила Чіпку. Він підвів голов­у, подивився, де він, глянув на Галю - і не міг слова ви­мовити...

Галя стояла і собі дивилась на його, ніби з усмішкою - ніби раділа, що так несподівано захопила Чіпку, що він змі­шався...

- А бач: перелякався й ти! а ще парубок!!.- зацокотала вона.

Чіпка сердито зиркнув на неї й наче здув веселу усмі­шку з її веселого личка.

- Лихим людям, Галю... - понижаючи голос, ледве одмо­вив Чіпка на перше питання та й повернув до хві­ртки.

Галя собі повернулася, скочила у двір, защепнула хві­р­тку і - тільки чутно - закопотіла двором.

- І вона втекла!.. - гірко вимовив Чіпка,- не підо­ждала... не побалакала...

Поглянув він на ворота, на хвіртку,- мовби поглядом зніс їх; похитав журливо головою, повернувся і знову по­чесав далі...

Сонце вже стояло на вечірньому прузі, як підходив Чіп­ка до Гетьманського. Череда з поля пустилася додо­му: ко­рови поспішали побачитись з телятами і заздале­годи по­давали про себе вістку протяжним ревом. Череда нагнала отару - й перемішалася... Овечки бекали та мекали, розска­кувались на всі боки і піднімали з шляху страшенну пилюгу... Вона стояла сірим стовпом, навпро­ти сонця зда­валася червоно-димчата. Вона за­кривала собою город,- тіль­ки й видно було з-за ії густого пологу - горіла на сонці золота баня на церкві...

Чіпка ні до чого не додивлявся. Він ішов собі, похнюпив­ши голову, тихо, ногу за ногою посилаючи. Неблигий світ Гетьманське. Набив добре ноги, натомив думками го­лову; втомився трохи. Йому задумалось спочити: він став міркувати: де його на ніч притулитися? - Аж ось і го­род...

У царині наглядів Чіпка низенького, натоптуваного чо­ловіка, з круглим запухлим лицем, з рудими товстими усами. На плечах у його наопашки була накинута сіра мо­сковська шинеля, унизана блискучими гудзиками, з зеле­ними нашивками на комірі. Москаль - не москаль, а службою пахне. Стояв він серед двору без воріт і, прикрив­ши рукою від сонця очі, поглядав на Чіпку. Той повернув до двору. Чоловік побачив і собі відійшов од немазаної ха­ти. Нап’явши на лікті шинелю, він став коло одного стовпа од воріт, підпер його одним плечем і обернувся до Чіпки:

- А що скажеш? Чи не по ділу?..

 «Сам бог насилає»,- по­ду­мав Чіпка, здіймаючи шапку.

- Скажіть, будь ласка, чи ви не знаєте, де тут живе се­кретар Чижик?

У чоловіка аж обидва уси затіпались; таранкувате ли­це мов ще дужче порябіло.

- Чого тобі до секретаря? - сам себе здержуючи, пита чо­ловік.- Секретар таких, як ти, не приймає... А коли чого треба, то й я тобі напишу... Що в тебе за діло? - приставав він до Чіпки.

- Та діло, бачте, ось яке...

І давай Чіпка викладати свою пригоду.

- Так... еге... треба справки наводити... копії брати... - по­нуро дивлячись, як великий дока в цьому ділі, одрубу­вав чоловік.- Треба прошеніє... еге... так-так... Так і напи­шемо... А гроші ж у тебе є? - спитав він і глянув прямо в ві­чі Чіпці.

- А багато на те треба? - вивіря Чіпка.

- Та рублів п’ять на перший раз треба... А там - побачим­о, що буде: чи можна вести діло, чи, може, наплюв­ати...

Чіпка стояв і роздумував: чи не бреше він? он на йому яка лиха одежинка! Може, хоче видурити гроші... Бач: п’ять рублів, щоб тільки дознатися... всі гроші на те ті­льки, щоб знати: чи можна вести діло, чи не можна?.. Ото здирство!..

- Ну, так ходім до хати...

- Ні... - зам’явся Чіпка: - прощавайте!

- Слухай!.. постой!.. Чув?.. постой!

Чіпка став.

- Знаєш що? Я тобі за три карбованці напишу...

- Не хочу, спасибі вам,- та й іде далі.

- Постой! постой! - спиня його чоловік.- Як ти прози­ва­єшся?

- Варениченко.

- Ти козак чи хто?

- Мій батько москаль.

- Ага... От, бач, і на бумагу не треба,- на простій напи­шу... Хоч? за рубля напишу! Ніхто тобі за рубля не напи­ше, а я напишу...

- Та бог з вами! - одгрібавсь Чіпка, не рад, що й заче­пив таку причепу.

- Ти думаєш, я тебе одурюю?.. Ні, ще Василь Порох ніког­о не обдурював... Ти чув про Пороха? Через Пороха й се­кретареві твоєму не раз доставалося!

Чіпка справді чув про Пороха: піщани хвалилися, що Порох не раз писав прошеніє, кому треба. Чіпка задер­жався і ще раз обдивився Пороха.

- Ну, от же тобі за твою неймовірність,- пристає По­рох, узявшись у боки,- щоб ти на другий раз знав Пороха, дурно тобі напишу!

«Чи йти, чи ні?» - подумав Чіпка.

- Слухай, ходім!

Чіпка повернув за Порохом у двір.

- Я це тільки тобі дурно пишу,- проказував Порох, іду­чи вперед,- вперше зроду пишу дурно! За те ти мені хоч мо­горич купи.

- Добре,- одказав Чіпка.

- То он, дивись, пляшка над хатою висить,- показав По­рох через дорогу: - то - шинок... Піди могоричу принеси!

Чіпка повернув до шинку; Порох пішов у хату. Неза­баром Чіпка вернувся з пляшкою горілки у руках. Порох стрів його на порозі, увів у хату.

Хата вдарила Чіпці в вічі своєю неохайністю. Стіни пооблупувані, чорні, аж поцвіли; долівка була колись на помості,- тепер тільки недоколоті під стінами дошки про те нагадували; посеред хати вибої, повні сміття; вік­на темні, аж чорнувато-зелені, пропускали в хату якийсь темний світ. Гидко, непривітно! У самому кутку, на поку­ті, стояв невеличкий стіл з двох дощок, на палець одна од другої...

- Здорові у хату! - привітавсь Чіпка.

- Здоров, здоров,- весело задріботів Порох.- Сідай! - і ткнув пальцем на триніжок, що стояв коло столу, а сам метнувся до груби.

У хаті була панська груба. Порох одчинив дверці, вийняв звідти чарку і краєць черствого хліба, покаляно­го в попіл.

- Оце приходиться ховатись од проклятої сарани з свя­тим хлібом! - задріботів Порох.- Як та прожра жре! не за­ховай тільки... Засох трохи, та сількісь... Покалявся... - і по­чав хліб обдувати та обтирати...

- А де ж горілка? - обернувся до Чіпки. 

Чіпка підвівся, щоб дістати: він поставив пляшку в кутку коло порога.

- Сиди, сиди! - защебетав Порох, наглядівши горілку.- Я сам! Я сам!

Узяв він пляшку, налив чарку, вилив у рот. Кутуляв, кутуляв, розводивши якось чудно очима, ковтнув, попля­мкав; знову налив чарку, і знову вилив у рот, за­кутуляв, ковтнув...

- Хто се давав? - спитав після другої.

- Жидівка.

- То-то, чортова душа, поганої дала!.. От, гаспидська Ри­вка! Ще-таки Оврам совісніше, а що вже Ривка... Ось покуш­туй!

- Ні, не хочу.

- Чому? не п’єш?

- Та таки й не пив досі...

- То не знаєш, яка й на смак?

- Не знаю.

- Дурний же ти! Нічого доброго не знаєш. Знай, що ті­льки й добра на світі, що горілка. Скільки б без неї людей вішалось! А так.... На, пий! - крикнув на Чіпку й подав йо­му чарку.

Чіпка давно чув, буцім горілка робить полегкість. Те­пер ось і Порох розхвалює, а тут ще й досада з самого ранку за серце ссе... в тілі трохи холод чується... Усе це разом намоглося на Чіпку: випий та й випий! Нічого роби­ти - треба спробувать... Узяв Чіпка, випив... Горілка запе­к­ла, защипала в роті, трохи не похлинувся, аж зака­шлявся...

- Таки видно, що ти не вмієш пити! - каже Порох.- Ось як треба пити! - і знову вихилив чарку в рот і ковтнув, як во­ду. Потім того одломив шматочок хліба, почав за­їда­ти...

Чіпка собі взявся за хліб. Хліб - як сухар сухий, насилу кутуляв його Чіпка.

- Зовсім ти нікуди кчемний! - каже Порох: - ні пити, ні їсти.

- Та як його отаке гірке пити? - зверта Чіпка на горі­лку.

- То тільки так здається... Ось підожди трохи, пройме - сам попросиш!

Чіпка справді почув - спершу наче хто гарячим залі­зом припік його всередині: запекло коло серця та й розійшлос­я по всьому животу... Далі - той огонь затух,- запекла згага, їсти схотілося... Здається, вола б з’їв... і черствий хліб здався смачним! Трохи згодом - мов щось у вічі вступило... заграло в голові... повеселішало на серці... Темні думки ста­ли прояснятися... стала прокидатись ві­ра... узяло завзят­тя... «То все брехня! - думається йому.- Хай карбованця про­ходжу, хай два, або й усі п’ять... а земля все-таки моя! Брешеш, вражий чоловіче, земля моя!..» І так стало Чіпці весело, немов справді земля вже його і він вертається додому забезпечений...

- А чи дорого се діло стоятиме? - пита він у Пороха.

- Яке діло? Коли дуже закручуване - дорожче; а коли ні - не­дорого,- одказав Порох.

- А моє діло?..

- Ось тривай лиш - ще по одній вип’ємо, та тоді вже й за діло!..

Тільки що Порох став наливати чарку, двері прожо­гом розчинилися і в хату ускочила жінка - не жін­ка, дівка - не дівка; голова не покрита, як у дівки, а коси заборсані в мич­ку, немов жінка збиралася сховати їх під очіпок та за­в’язала на тім’ї, а вони й розсипались... Сама - не стара ще, висока, суха, худа, щоки усмоктались усе­ре­ди­ну, вид болі­зний, жовтий, тільки одні очі - чорні, як терен,- блищали якимсь божевільним світом...

- Уже п’є... уже п’є! щоб тебе кров гаряча спила!.. - скрик­нула вона таким несамовитим голосом, аж у Поро­ха руки затіпались,- їсти ні крихти нема, дітвора плаче, а він, чор­тів бугай, горілку дудлить!..

- Іди собі! іди, йди! - зайдикав Порох.- Мені ніколи… Я за­раз чоловікові писатиму прошеніє... іди собі!

- Щоб тебе писачка списала, проклятий! Мені життя че­рез тебе нема...

- Хто ж тебе держить? Я тобі давно кажу: чим клопотат­и мене з своїми дітьми, ішла б собі, куди сама знала. Так, бач, шкода москаля кидати!

- Авжеж шкода!.. - і якось страшно засвітила очима. По­гляд її упав на краєць хліба. Вона затіпалась і, як та звірю­ка, кинулась до столу, аж Чіпка подався вбік.

- Бач, проклятий! Казав - хліба нема, аж ось скільки пе­реховував.

- Ну, бери, бери... та йди собі! - одказав Порох, ховаю­чись з пляшкою.

Вона страшно провела очима і повагом вийшла з ха­ти.

- Хто це? - запитав Чіпка.

- Шмат... - не доказав Порох, а трохи згодом одмовив: - сестра... Не всі, бач, дома - божевільна... Божевільна, а ді­тей плодить,- та й живуть, прокляті, на мою голову!..

Чіпці так стало шкода божевільної сестри Пороха, її малих діток... «Може, вони голодні й холодні,- думав він.- От якби багатство - чи дійшла б вона до цього?.. Якби-то бо­гатство... А то - от останню землю одбирають...» Знов по­ве­рнула його думка на землю і почала перед ним свої виводи виводити...

- А що ж: будемо прошеніє писати,- перебив Порох.

Чіпка кинувся.

Порох побрався знову в грубу; витяг звідти недога­рок шабашкової свічки, каламар з помадної баночки, перо; по­ставив усе це на столі, а сам вийшов з хати. Незабаром вернувся з папером, у руках, з окулярами. Перше всього заправив свічку в розколоту пляшку.

- Як потемніє, то запалимо, щоб не шукатися,- сказав він.- А тепер пусти мене на своє місце, а сам сядь на лаву, абощо.

Чіпка пересів на другий триніжок. Порох присунув свій триніжок до столу, розложив папір і, осідлавши носа оку­лярами, почав писати. У хаті стало тихо-тихо,- тільки ко­ли-не-коли якось сердито одгаркувався Порох, та чут­но було скрип пера або одрубні вимови Пороха: то «так», то «ага...», «еге...», «добре...», «ну, а далі?» І далі По­рох, поду­мав­ши трохи, знову писав, аж стіл ходив ходором, знову одгаркувався, агакав та егекав... Вечірнє сонце, сі­даючи за хмари, кинуло червону стяжку крізь мутну шиб­ку й обдало червоним світом круглу лису Порохову го­лову, перерізало надвоє білий папір і довгою й широкою попругою лягло через усю хату, а заховалося крайком аж десь за грубою... Облита світом, і без того червона голова Порохова тепер стала зовсім червоно-гарячою. Чіпці здавалося: кривава голова писала кри­ва­ву жалобу...

Порох кінчив; положив перо; взяв папір у руки; піді­йшов до вікна.

- Слухай: чи так буде? - і став читати.

- Що, так? - запитав знову, перечитавши.

- Так,- одказав Чіпка, не знаючи сам - чи так, чи ні.

- Ну, оце ж тобі й просьба. Тепер, коли до просьби ви­пи­ли, то й після просьби не завадить.

- Добре,- згоджується Чіпка.- На щастя, значить?

- Еге ж,- сказав Порох, покректав, потягся і випив од­ну за другою аж дві чарки.

Підніс Чіпці. Випив і той - і став спльовувати. Сонце уже зовсім сіло; в хаті стало темно; Порох свічки не запа­лював, а ходив мовчки з одного кінця хати в другий. Чіпці стало ніяково.

- Ти в нас заночуєш, а завтра і в суд,- сказав Порох та й за­мовк.

Важко стало у хаті. Чіпка сидів на триніжку; Порох ти­нявся з кутка в куток. Обидва мовчали. Щоб перервати ні­моту, Чіпка запитав:

- І се ви так живете?

- Отак, як бач. Тільки й того, що хата своя.

- Не смачно...

- Та як вип’ємо, то воно й посолодша трохи; а без того - через добрих людей давно б висіли на трямку,- сказав По­рох і знову ковтнув чарку.

- Усім, значить, добре... - обізвавсь Чіпка.

- А ти думав,- ні?.. У кожного - не без того... Ти знаєш Поль­ського?.. - пита Порох, зупинившись навпроти Чіп­ки.

- Котрого?

- Того, що і у вас панує, що в Красногорці живе.

- То що?

- Не то що... А отой мене доїв, той мене в землю вто­п­тав! - і Порох знов заходив по хаті.- Як став предводите­лем, так і нема мені життя... Ябедник! Ябедник - та й нема мені добра... А до його мені добре було... Служив... Цей будинок, бач, похилився тепер... а колись?.. Колись у йо­му бенкетували... музики грали... сам комісар гуляв тут... А те­пер... нужда та злидні! А все - він!

- Шо ж він вам заподіяв? - пита Чіпка.

- Як що? З служби вижив... ябедником зробив... он що! Та ні! Не так легко Василя Пороха зробити ябедником... Не така в Василя Пороха голова! Заслав брата на Сибір,- бо брат дурний... Племінничок звів з ума сестру,- бо се­стра божевільна... А Василь - ні... не вгризеш! Василь ко­лись вертів цілим повітом... у Василя всі були в руках - і комісар, і суддя, сам предводитель... аж поки він не вліз у предводи­телі... Уліз, та й ну свою панську пиху по­ка­зу­вати. Що ти мені з своєю пихою, коли я за всіх роблю?.. Плювати на неї! Так, бач, ні.... По його - хоч нічого не ро­би, тільки йому зваж... йому лижи... Не такий Василь Порох, щоб лизався... Хай другі лижуть, а Василь не ли­затиме... Він як лизне, то й лизь вас злиже!.. Ну?.. вижити Пороха! Порох не хоче коритись... Порох не лиже... Сказав судді, а суддя не хто, як рідний братік... Та хіба один суд­дя?.. і підсудки родичі... і справник родич... усі одного заводу, одного кодла... Де ж там правда візьметься?.. Сказано - вижити... Ну й вижили... Нетрудно вижити, та трудно розквитатись... Сількісь... Що мені служба? Наплювать на неї!.. А я таки вам дозолю... Я зав’яжу кішці хвоста - хай розв’язують! Он по опеці одного братчика довів, що під суд оддали... Скрутили, правда, діло... виплу­тався... Хай! Хіба можна підсудникові служити?.. Хай, ка­жу. Се мені хліб... Я знов писатиму... Мене тільки зачепи,- возом не об’їдеш. Писатиму, все писатиму... І про вибори, як вони з’їжджались та змо­вля­лись, напишу... і за те напишу, що всі куми та по­бра­ти­ми... Все опишу... Я їх на чисту воду виведу. На те я - ябе­да! Макуха сидить уже під судом, оддам ще й порадника вашого - Чижика... Хіба здохну, щоб його не оддав!.. Я знаю, як Чижик за Совинських діло скрутив... Совинський дівку встрелив... Вийшов після обіду в садок. Дівчата рвали ягоди.. Ану, каже, яка скоче з вишні?.. Та - бух! Так одна опукою додолу... та сама, що не під­далася... Що ж?.. Зараз до Василя Семеновича... Той за Чи­жиком... Ну, звісно, й Чижикові перепало десятин з двад­цять поля... Чи­жик і скрутив діло, очевидячки скру­тив... Зате Совинський на дочці Польського оженився... взяв плащувату циганку, з таким носом, як сокира... І покри­ли... Людську кров покри­ли... Та ні! навіщо Василь Порох живий?.. він вас розкриє... Кров - не вода... Василь Порох сам у яму ляже,- то й звідтіль кричатиме, що Совинський дівчину вбив!.. Душогубці!..

Страшно якось, гучно роздавалися в темній хаті Поро­хові речі, ніби справді хто з глибокої ями гукав про панські злі вчинки... Чіпка слухав ту обрубу бесіду, серце за­ки­пало в його...

- Та воно скрізь добре! - промовив він,- усюди прав­да!!

- А ти шукаєш правди? - суворо запитав Порох.- Ті­льки й правди, поки повна пляшка, а коли порожня, то й бре­х­ня!.. Ану, лишень, підкріпимося...

І він самотужки потяг з пляшки, тільки булькотало у гор­лі.

Чіпка не схотів пити. У його й без того грало вже в го­лові. Порохові речі глибоко запали в серце... Перед очима встала вся неправда... «Він - старший, а кругом йо­го - ме­нші, все родичі... Сказав слово - і все схилилось пе­ред ним... Пан над мужиками, пан і над панами! Немає ні в чім перепону, не знає ніякої заборони... Де ж тут візь­меть­ся тая правда?» Прокинулась у Чіпчинім серці не­до­ві­ра у правду; обізвалась вона в душі його тяжким су­мом... Він сидів, схиливши на руку голову,- не чув, як рип­нули двері.

- А ви поночі сидите? - щось спитало жіночим голо­сом і знову зачинило двері.

Трохи згодом у хату ввійшла сестра Порохова з кага­нцем у руках. Світ ударив прямо Чіпці в вічі. Перед ним, як мара та, стояла розпатлана жінка і живцем нагадувала йо­му про людську неправду...

- Тут будемо вечеряти чи там? - питала вона, не випу­скаючи каганця з рук.

- Там, мабуть... Там, Галочко,- одказав Порох. 

Чіпка аж за­тіпався, почувши таке ймення...

- Ходім же їсти! - гукнула вона й пішла вперед.

Порох і Чіпка пішли за нею. Увійшли в кухню. Вона бу­ла ще чорніша, ніж кімната, де сидів Чіпка. За кухнею чорніли ще двері - в третю хату. Що там було - не видко, ті­льки з-за дверей виглядали дві кострубаті дитячі голо­ви. «То, видно, її діти»,- подумав Чіпка.

Серед хати сіли вони вечеряти. На перевернутім уверх денцем горняті блищав каганець і присвічував у миску. Жінка всипала галушки. До вечері всі випили по чарці, випила й сестра Порохова і не скривилася. Чіпка покуштував галушку,- гливка, як глей, та ще й на зубах тріщить. Давай він сьорбати одну щербу. Коли б не так хотілося їсти, він би й не покуштував такої вечері.

- Мамо! дай і нам галуски... і ми хоцемо галуски,- обі­зва­лась з-за дверей дитина.

- Ви!.. - гукнув на їх Порох.

Діти поховалися.

- Луципір! - зиркнула Галька.- Сам напився, нало­пався, а дітям - то й нема?!.

- Чому ви, справді, дітям не даєте? - обізвався Чіпка до неї.

Вона встала мовчки; достала недобитий полумисок; вси­пала в його галушок і поставила коло порога. З-за две­рей висунулось двоє дітей - чорні, замурзані, в якихсь га­нчірках замість сорочок, котрі вони якось соромливо позводили на грудях чорними рученятами,- бо застібок не було... Впали вони опукою над черепком, запустили в юшку свої рученята, витягли по гарячій галущці, засича­ли, захукали - і стали жувати, цмокати... Чіпці ста­ло аж гидко. Мабуть, не любо було й Порохові, бо він знову закричав на них. Діти спідлоба зиркнули на його й нала­годились шарахнути за двері.

- Не кричи, п’янице! - гукнула Галька на його.

- Сидіть! - обернулась до дітей. 

Чіпці вже не їлося. Доїв Порох останню галушку, встав. Подякував Чіпка По­ро­хові й Гальці.

- Іди ж тепер та лягай спати! - обізвавсь Порох до Чіп­ки.

Вийшли вони разом з кухні. Чіпка покурив в сінях лю­льки, пішов у хату, а Порох ходив ще довго по двору, смоктав люльку та спльовував...

Лежить Чіпка в хаті на долівці, не спить, качається. Ду­шно йому, варко; по жилах бігає гаряча кров; гаряче полу­м’я пашить з рота; а в голові - одна думка ганяється за другою... То йому привиджується вдача: земля знову його; він такий радий, і мати рада: не попустив свого!.. І Галя йо­му любенько ввижається... Що не кажи, а Галя ді­вчина га­рна! От якби така жінка... Радіє Чіпка від однієї згадки... Аж ось повіяло холодним вітром з другого боку... Нема землі!.. проходився дурно... марно втратився... Мати плаче,- це їй, старій, знову прийдеться на чужім полі тинятись... А само­му як?.. Пропало все!.. То знову він хазяїн... іде поруч з Га­лею... Вона йому любо глянула в ві­чі, усміхнулася... А лихий ворог позавидував йому - одняв землю, закрив своєю не­чистою рукою її милий образ... Що ж тепер йому зо­ста­лося?.. Висовується, мов з туману, п’яна Порохова по­стать; а за нею - світить страшними очима божевільна Га­лька: просовують до його рученята голі чорномазі діти - страшні, сухі, трем­тять од холоду... І встає перед ним лю­дська неправда... Бачить він: вона, як павутина, заснувала цілий світ,- ніхто не виплутається з її тонких тенет... Правда, один рвонувся - і вирвався... та як? руки й ноги назад скру­че­ні... ні сісти, ні встати: стій, як на кару виведений!.. «Господи, боже! де ж твоя правда?.. - шепче Чіп­ка.- Де її шукати?..» Аж ось, здається йому, павутина і його основує,- от-от і він в тенетах! Він рвонувся, кинувся... Хочеться йому забутися, заснути. Перевернувся він з боку на бік... Сон - як відьми вкрали!..

Хтось рипнув дверима, ввійшов у хату.

- Це ви, дядьку? - питає Чіпка.

- Я,- одказав Порох.- А ти ще й досі не спиш? - спитав його й побрався до свого лігва, по другий бік хати. Не про­йшло десяти хвилин,- Порох захарчав.

«Щасливий він! - подумав Чіпка.- Таке лихо, а спить безпечно... Тут - ще тільки заклюнулось, та й то!..»

XV. З ЛЕГКОЇ РУКИ

Уранці устав Чіпка з досадою в серці, з дурманом у го­лові. Узяв просьбу, поклонивсь Порохові, пішов у суд. Ще було дуже рано: нікого з судовиків не було в суді; тільки один сторож підмітав скрізь по хатах порозкидані шматоч­ки нікчемного паперу і цілу коробку його, разом з сміт­тям, висипав у грубу...

- Та й ранній же! - сказав він, побачивши Чіпку.- Підо­жди лишень... Ще нікого нема...

Чіпка сів на рундуці. Після недоспаної ночі, після зга­ги, осіння ранкова прохолода здавалася йому такою хорошою, ніби оживила його... Голова потроху одходила; веселіші ду­мки прокидалися. Вранішнє сонце обливало його м’яким світом, пестило його вид, очі, нагонило сон­не забут­тя... Чіпка захитався - задрімав. Його розбудив якийсь гомін. Розплющивщи очі, він побачив - ціла купа людей увалила в двір. В одного з-за пазухи виглядав кра­йок паперу; в другого на грудях наче горб виріс: то одди­мався цілий хліб, узятий з дому на цілий день; у третього за пле­чима торбина... Кожен щось розказував другому; інший розмахував руками: всякого клопотало своє діло... Чіпка сидів мовчки, навіть не дослухався до людського гомону: у його гомоніло своє лихо... Якось незнарошне погляд його впав на одного чоловіка. Нарізко стояв він під забором, за­журений, похнюплений. Другі посідали, сміялись, бала­кали. А він стояв мовчки, як одшиблений, і, здається, нічо­го не чув, не бачив... Чіпка подумав: «Мабуть, неабияке діло і в цього!..»

Аж ось - хтось крикнув: «Секретар! Секретар іде!..» Усі повставали, насторожились. Підвівся й Чіпка. У воротях показався сухий, перегнутий утроє панок, з зеленим комі­ром, з блискучими гудзиками... Чіпка глянув на його. Борода йому була гладенько виголена; як та сокирка, ви­далась вона вперед, ховаючи в прогалині між довгим носом і собою запалий рот з сухими тоненькими губами; голова трохи подалася назад; довга шия вип’ялась так, як у вола, коли його у ярмо запрягають; на грудях одтопири­лись верхні краї форменого сюртука, засте­бненого внизу на два гудзики, і робили ніби горб, а на спи­ні був справж­ній горб - аж од самих плечей до тонко­го перегнутого стану... «Ну й цього перегнуло!» - подумав Чіпка.

Секретар Чижик,- то був він самий,- увійшов у двір, об­пираючись на довгий ціпок, як обпираються старці.

Люди поздіймали шапки. Він озирнув усіх своїм мишач­им поглядом і підступив до людей.

- І ви до нас, Осип Федорович? - осміхнувшись, про­мо­вив він до одного, видно, полупанка, що стояв тут же та­ки між народом.

Той поклонився, розказав своє діло. Секретар під­сту­пив до другого, до третього - до всіх по черзі. Зна­ко­мих ве­личав на ймення; незнайомих прямо запитував: «А чого?» Дійшов і до Чіпки:

- Ти чого?

- З прошенієм.

- Об чім?

Чіпка подав до рук прошеніє. Секретар шморгнув но­сом, витяг лівою рукою з-за пазухи, з червоними роз­водами, чорну хустку, обтерся і став потихеньку чи­та­ти прошеніє...

- Нічого не буде! - віддаючи назад прошеніє, одказав він, навіть не глядя на Чіпку.

- Як? - здивувався той.

- Так... документів нема!

- Та нам же громада цю землю одсудила...

- То що, що громада?..

- А в його хіба є? - запитав Чіпка про свого супротивник­а.

Секретар глянув, як п’ятака дав, і знов шморгнув но­сом.

- Підожди,- сказав він Чіпці, йдучи в хату. 

Жде Чіпка годину, жде дві, жде вже й три... Бачить він: люди то при­ходять, то виходять з суду, а його все не кличуть... Бе­ре йо­го нетерплячка; нудиться він... Коли це - ви­ходить сто­рож:

- Іди до секретаря! - сказав і повів Чіпку аж через три ха­ти, де сиділо багато судовиків: одні за ділом, другі без ді­ла.

- О-о! вже повів... чує муха, де струп! - сміялися вони вслід Чіпці..

Чіпка увійшов у невеличку хатку, де сидів секретар, обложений кругом ділами. Сторож вийшов і прихилив две­рі. Остався Чіпка з секретарем віч-на-віч.

- Ага! - глянувши на Чіпку, сказав секретар, та й знову вп’яв очі в діло.

Чіпка стояв у порога; мовчав.

- То тобі Порох просьбу писав? - не дивлячись у вічі, спи­тав знову секретар, нахилившись над ділом і щось чер­конувши пером.

- Порох.

Мовчанка. Чіпці аж важко стало...

- А що дав?

- Нічого не дав.

Секретар неймовірно глянув на Чіпку.

- Знаєш що?.. - почав він - і запнувся.- Як п’ятдесят руб­лів, то й діло можна поправити...

- Х-хе!.. - хекнув Чіпка, не то усміхаючись, не то дивуюч­ись.

- Чого ти хекаєш?

Чіпка мовчав.

- А де ж та правда, коли так?! - уголос подумав він.

Секретар зміряв його з голови до ніг своїм мишачим поглядом, котрий, здавалось, казав: «Ой, який же ти молод­ий та зелений!»

Чіпка глянув на секретаря: очима вони стрілись. Ми­шачий погляд не видержав палкого та гострого і в одну мить перебіг на діло.

Знову мовчанка.

- Ну, чого ж ти стоїш?.. І мене не держи, і себе...

- Рука б мені одсохла от по сю!.. - скрикнув Чіпка, по­ка­зу­ючи на лікоть правої руки, та й повернув з хати, не доказавши.

- Ов-ва!!. - гукнув секретар услід йому.- Гарячий який... Гляди лиш, щоб не опікся! - докінчив він, йдучи за Чіпкою.

Судовики спершу витріщились на секретаря; потім провели очі на Чіпку.

Чіпка гордо й швидко йшов через хату. Він бачив, як усміхались судовики, переглядаючись між собою і по­ка­зуючи очима на секретаря.

- Сутяжище! - бовкнув Чіпка вголос, вийшовши на­двір. Кров прилила йому в голову; серце затіпалось; на виду зблід, а очі світили, як у вовка. Люди, глядя на його, роз­ступалися, давали йому дорогу... Він потяг напрямки до Пороха.

- А що? - зустрів його Порох. 

Чіпка ще хижіше засві­тив очима.

- Проклятий!.. каторжний!.. недаром його в три поги­белі скрутило...

- Як саме?

- Хоче п’ятдесят карбованців... За мою землю п’ят­десят карбованців!!. Хе-хе!!! І кари на вас немає.

- Отак воно завжди. Ти думаєщ, як воно робиться?.. - пі­догріває Порох.- Не підмажеш - не поїдеш... Суха ложка рот дере... ка-хи!.. ка-хи!.. Бач, як дере в горлі... Хоч би промочит­и...

- А горілка є? - якось понуро спитав Чіпка.

- Кий біс, хоч би капелька... порожня пляшка... Бач! - і По­рох показав над вікном порожню пляшку.

Чіпка мовчки витяг з кишені карбованця, кинув на стіл, а сам заходив з кутка в куток по хаті - хмурий, як ніч, німий, як домовина.

Порох обома руками схопив карбованця - та шморг з ха­ти! Незабаром вернувся з веселим поглядом і веселою усміш­кою на виду, а в руках - з повною пляшкою, соло­ною рибою-талавиркою й невеличкою паляницею...

- Не журись! - сказав він Чіпці: - повна пляшка... Вип’ємо! - підсолодивши голос і на Чіпку глядя, каже він.- Добре, що чортяка виніс кудись Гальку... Вип’ємо! га?..

Чіпка мовчав.

- Будьте здорові! - обернувся до його Порох і перехи­лив у рот чарку горілки.

- На здоров’я...

- А нашим ворогам на пропасть! - додав Порох, підносяч­и Чіпці повну чарку. 

Чіпка випив і собі.

- Що, посолодшало?

- Кий біс!

- Випий ще - посолодшає...

Підносить Чіпці чарку... Той простяг був уже руку, щоб узяти, та Порох вилив со­бі ча­р­ку в рот.

- А що, правда, гірко?! - сказав він, жартуючи.- Ну, на, на - підсолоди...

Чіпка випив і другу чарку... Посоловіло в віччю; вдарил­о в голову... Він заходив по хаті; розпустив язик, дав волю серцю - став батькувати, лаятись... Порох, заїдаючи талави­ркою, підогрівав словами...

Випили ще, ще... Очі в Чіпки налилися кров’ю, у чоловічк­ах засвітили огні... Коло серця - немає ні міри, ні ваги то­му, що там діється!.. Горілка змішалася з страш­ною злі­стю - і запалила серце... Аж знемігся Чіпка. Сів на трині­жку ко­ло столу, схилив на руку голову - заснув...

Порох ще довго солонцював талавиркою, об­смок­ту­вав кожну кісточку, кожен шматочок та випивав по повній... аж поки не стало ні риби, ні паляниці, а горілка - тільки на денці... Тоді він устав, заховав у грубу пляшку, на прощан­ня нахильці випивши й останню горілку - і став ходити по хаті... Довго він ходив коло Чіпки, прихи­лявся, прислуха­вся, торкав його, будив... Чіпка спить. Тоді Порох тихенько просунув руку до Чіпки в кишеню, витяг кисет з тютюном та грішми і, радіючи, мерщій ви­біг навспинячках з хати...

Чіпка проспав до обідньої пори. Прокинувся, підві­вся... У голові - дурман, у грудях - згага... Давай він прига­ду­ва­ти... Перше всього спала йому на думку зігнута в три погибелі постать Чижика - гнучка, холодна, як гадюка... Чіп­ка махнув рукою, найшов шапку, надів на голову і ви­йшов з хати. Надворі ходив з люлькою в зубах п’я­ненький Порох і всміхався.

- Прощайте!

- Куди?

- Додому.

- Щасливо...

Поніс Чіпка у Піски задурманену голову, ще дужче по­мучене серце... Тепер уже не жевріла в душі надія, не пі­дні­мала вгору його духу, не гнала вперед, як у город. Одна не­правда та утрата - утрата всього наймилішого, найлю­бі­шого - пекла його серце... Він ішов, ледве зді­ймаючи но­ги...

Надвечір доволікся до москалевого хутора, до своєї землі... Його обдало холодом, потім обсипало жаром... Порі­внявшись з хутором, він спинився... «Не чуть... нема... все пропало!.. Ще вчора бачив... ще вчора... Мабуть, і вона зна... Карай же вас смерть нагла, прокляті...» Він придав ходи в ноги.

Поминув свою землю, навіть не глянув на неї... Далі та далі... Уже сонце зовсім сіло... Уже смеркло, як дійшов він до Пісок. З неба блищали ясні зорі; по селу то там, то там світилося у невеличкі віконця світло; а в Гальчинім шинку топилось у печі,- здавалось, горіла хата зсереди­ни... Ось і його двір. Кругом тихо; у хаті темно, не світи­ться...

«Мабуть, мати спить,- подумав він.- Нехай же спить!..»

І повернув до шинку.

- Сип горілки, Галько! - гукнув на жидівку.

- Сцо це воно буде?! - усміхнулась жидівка, на Чіпку гля­дя.

Він прямо пробрався за стіл, на покуття...

- Не питай... давай швидше!

- Не крици, не злякалася... Дивись... скільки з хоц?

- Та сип, що хоч, гаспидське кодло!

- Ці ти не здурів, бува?.. Ну?.. Сип... Давай попереду гро­сі!

Чіпка полапав у кишені: ні кисета, ні грошей... Він ски­нув свиту:

- На! та давай швидше! - і швиргонув через стіл свиту.

- Сцо мені з твоєї свитки?.. Вона мені непотрібна... Один з чоловіків, що сиділи в шинку та мовчки дивили­ся, що це робиться з Чіпкою, підвівся з лави, підняв з до­лу свиту, стряхнув, повернув у руках на всі боки.

- Сип, Галько! - каже.- Я за свиту карбованця ложу...

- Сцо ти карбованця? - закричала жидівка, вириваючи з рук свиту.- Цого ти місаєся не в своє діло! Вона твоя?.. Він заставля...

- Так чого ж ти єрепенишся? Каже парубок: сип! Ну й сип...

- Сип... сип,- запорощала жидівка.- Скілько з сипати?

- Та давай, щоб тобі дихати не дало, проклята душа... Сип! - гуконув Чіпка на всю хату й ударив кулаком по сто­лу - аж вікна здвигнули.

- Ну, цетвертину всиплю...

Жидівка мотнулась з свитою в другу кімнату, кинула на бебехи свитку, а сама вернулась з четвертиною горі­лки, поставила її перед Чіпкою та й знову пішла до себе. Вона була сердита, що так дорого досталася їй свита.

Випив Чіпка одну чарку, випив другу, випив і третю. Дзенькнуло в голові, посоловіло у віччю. Люди мовчки ди­вились, одначе ніхто не зважився перший забалакати.

Коли це - увійшов у хату Яків Кабанець.

- А що це, Чіпко? І ти вже?.. - обізвався.- Вип’ємо, зна­чить?

- Вип’ємо,- понуро одказав Чіпка. А далі сміліше: - ви­п’є­мо! - А це вже гукнув на всю хату: - Вип’ємо, дядьку, так, щоб аж мізок у лобі закрутився!

Та - гряк! по столу кулаком... Забряжчали пляшки й ча­р­ки, трохи не попадали додолу...

Тут уже й другі примовились. Слово по слову, чарка по чарці - полилася з ротів розмова, а в роти - горілка… Пі­доспіли ще людці. Прийшов старий Кулик, що один на все село носив ще оселедець. То був уже старий дід, креме­зний ще нівроку... Його скрізь по селу знали як чо­ловіка письменного: він завжди, було, на криласі співає, посеред церкви апостола читає... А на язик собі вдався балаку­чий, а надто за чаркою... Та любив-таки й випити. Бува­ло, у неділю після обіду прийде у шинок та й почне тере­вені точити, та все по-письменному, по-церковному... Зій­дуться у шинок людці розважитись, з людьми поси­ді­ти, побалакати; візьмуть півкварти, квар­ту, щоб було чим горло промочувати - і діда не минуть. Тоді він хоч до сві­та вже [буде] сидіти та брехати, аби слухали. Іноді було насмішить беседу, аж за животи бе­руться; не вряди-го­ди й з його покепкують - з його сивого оселедця, що аж за ухом закрутився, а все-таки чар­кою не минали ніко­ли. І Кулик щонеділі, щосвята в шинку.

Придибав він і тепер. За ним - другі, треті. Засіли кру­гом столу коло Чіпчиної горілки; п’ють собі, патякають, люль­ки цмолять. Найбільше там було дворових. Випуще­ні на волю, як птиця, без оселі, без землі, без при­тул­ку, вони шукали собі оселі по шинках, щоб швидше скорота­ти ті тя­жкі два роки, котрі вони повинні були одробити. Ще по панських дворах вони позвикали в горілці кисну­ти, її п’я­ним хмелем підсолоджували своє гірке життя: не покину­ти ж було своєї утіхи тепер? І вони мерщій кидали панські двори та ходили від шинку до шинку. Коли не бу­ло за що випити, піджидали - може, хто піднесе чарку-другу. Ши­н­кове панібратство завжди знайдеться. Попри­ходили вони тепер,- Чіпка не обминув і їх чаркою...

Як підпили вже, то той заспівав з п’яних очей, той бід­кався - куди його пристати, як з паном розв’яжеться... А Чіп­ка не дослухається. В одній сорочці, розхристаний, одно кружає та й кружає, кричить, батькує, по столу ку­лаком га­мселить, як навіжений...

- Що це воно за знак, Чіпко? - питає його Кабанець, ко­ли Чіпка знемігся трохи: - Ти ж, мов, до сього дива не теє?..

- Не вживав? - Ні!.. А тепер буду...

- Чого ж це так?

- Бо нігде немає правди... немає добра... і землі нема... пропала! Ну й гуляй!

- Та де ж твоя земля ділася?..

- Де?.. взяли.. одняли гаспидські п’явки... пропала!.. А земля пропала - усе пропало.

- Так, так,- підхопили двораки: - без землі - що?.. Без зе­млі - життя нема!

- Риба без води, а чоловік без землі - гине,- увернув Ку­лик по-письменному.

- Еге ж, еге... А коли так - пий, поки п’ється, гуляй, поки гуляється! Без землі... все по боку! Нащо воно? Наві­що те­пер корова, кобила, вівці?.. Га?.. Навіщо?.. Гуляй, ду­ша, без кунтуша! - Та бух! по столу кулаком...

Стіл заходив ходором; чарки й пляшки заторохтали, одна чарка навіть упала додолу, під стіл, та ніхто не поліз її доставати: всі задивились на Чіпку... А він знову за своє:

- Дядьку Якове! Ніхто не зна... о-ох! ніхто не зна... Прокляті! П’ятдесят рублів хотіли за землю.... Не в землі сила, не в землі вона була... ні! Земля - що?.. Земля!.. Хліб родить, як коло неї походиш; хазяїном робить... Сказано: земля! А без землі - усе пропало... усе! - Чіпка придавив на останньому слові, повів грізно по хаті очима, заскре­готав зубами, положив на стіл руки, схилив на них голов­у - та й притих...

Люди дивувалися, поглядаючи на Чіпку,- дивувалися його непевним речам, а проте пили його горілку, поки до каплі вихилили. Тоді дехто давай рушати.

- Ану, Микито, час додому! - каже, ледве стоячи на но­гах, один кріпак до другого, що сидів та слухав, як Кулик розказував про Йосипа, запроданого братами... - Чув, Ми­кито? рушай!

- Підожди трохи,- одказує Микита.

- Чого?.. Ходім, кажу, а то покину!.. Їй-богу, покину!.. То й зостанешся з отим оселедьком рови лічити, дарма що він по-письменному балакає...

А Кулик глянув на кріпака, похитав головою і зале­петав:

- Аще, аще, єда... єгда... бо... созда... мир... Сатанаїл за­здри… Согріши Адам з Ївою... нехай царствує!.. Людіє! од слуха зла не убоїмся...

Микита прислухався. Оже як почув, що це вже річ не про Йосипа, устав, вийшов за сусідом з хати... Хто тверезі­ший, собі став за шапку братись. А зосталися самі п’яни­ці. Той харчав, звалившись під лавкою; той сидів, об­першись спиною об косяк вікна, та здригував - замерз; а дехто ви­во­див не своїм голосом якусь п’яницьку пісню - чи про «жур­бу впрямую», чи про неслухняну «долю»...

Аж перед світом приплівся Чіпка додому, ледве на но­гах стоячи - п’яний-п’яний, п’яніший землі...

Як глянула Мотря на його, то й перелякалася...

- Що це, сину?! На яких це радощах?.. 

Чіпка сів на лаві, схилив голову...

- Де це твоя свитка, шапка?.. Заходив, кажеш, не ті­льки гроші, та й те...

- Свитка?.. шапка?.. Нема!.. Нащо вони?.. Навіщо все, ко­ли... у-у... у... - завив на всю хату, мотнув розкудланою голов­ою, засвітив повними сліз очима.

Материне серце мов хто в жмені здавив... Давай вона йо­го умовляти:

- Навіщо це ти, сину, сам собі лихо робиш? Це ж ти сам себе з світа зживаєш!.. Плюнь ти на ту землю!.. Що ж роби­ти? Жили ж он без землі кілька літ, та хліб їли... й те­пер не сидітимемо без його... Ти тоді малий був,- сама пучками та ручками заробляла,- та не померли з голоду... А тепер - не те, що тоді!.. Тепер і ти заробиш, і я до­по­можу... Що ж робити? На все його святая воля!

- Ет, толкуй!.. Немає тепер у мене нічого - ані-ні!.. Що тепер я?.. Людський попихач, наймит?.. Пропало... все про­пало! І добро, і душа пропала... бо немає правди на світі... немає між людьми... Тепер моє щастя - ось-ось бу­ло, та... уп­лило!.. - Чіпка розвів руками - і задумався...

- А все люди, все люди... Вони в мене й батька одняли, людоїди; вони мене ще змалечку ненавиділи - з іграшок прогонили, йшли повз хату, одхрещувались... Я малим був, а все бачив... За чортеня щитали... Я чорт... е-е... Я чорт... над чортами чорт!.. А баба учила мене людей про­щати, а дід - любити... Дурні! дурні! не стоять вони слова доброго... Їх мучити... му... морр...

Та - пуць! на землю... Так і захарчав... 

Мотря встала, ви­тягла з-під себе ряднину, вкрила нею Чіпку, пере­хрестила його, сама перехрестилась, лягла на голому полу, та сон уже не йшов їй на думку... Сплили перед нею давні лихі роки; пригадала вона свою криваву працю; пере­скочила її гадка на свого чоловіка-москаля... Де він? що з ним сталося?.. Може, розпився, розволочився та так де-небудь під шинком богу й душу віддав... Глянула на сина, що, як той сніп, лежав на долівці - харчав, і стиха прошептала: «Господи! сохрани його й заступи!»

Прокинувся Чіпка - вже геть підбилося сонце. Голова крутиться; коло серця пече, мов гадина смокче кров з йо­го... Походив він, походив по хаті, не глянув навіть матері в вічі; вийшов, ніби до худоби, та й потяг - не в загороду, а прямісінько до Гальки... На третій день - знову на осло­ні в шинку. На четвертий там його сонце праведне стрі­тило, там і ніч темна привітала...

XVI. ТОВАРИСТВО

П’ючи та гуляючи, підібрав собі Чіпка трьох товари­шів щирих: Лушня, Матня та Пацюк - одна думка, одна гадка. Всі вони однакових літ: не то, щоб старі, не то й молоді,- вже підтоптані парубки.

Лушня був широкоплечий парнище, високий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима... Вони так і говорили у його!.. Та, здається, на йому й шкура говорила,- такий балаку­чий.

Пацюк собі худощавий, низький, мишастий - справж­ній пацюк, такий і прудкий, говіркий, співучий - на селі пер­ший співака.

Матня одрізнявся од усього товариства і норовом, й околом. Який завтовшки, такий завбільшки; неповорот­ний, неохайний. Голова величезна, обличчя татарське, кругле, як гарбуз; ноги короткі та товсті, як стовпці. Не любив він ні балакати, ні співати, а любив на світі одну ті­льки горілку: дудлив її, як воду, й у тому покладав усю свою втіху.

Були вони всі три панські й повиростали по панських дворах. Лушня був пана Совинського, а Пацюк та Матня - пана Польського, того самого, що й Чіпчин батько.

Матня та Пацюк узяті в двір ще малими підлітками: перший - від плуга, другий - від овець. Гірко їм було роз­ставатись з батьком, матір’ю, братами, та сестрами, та товаришами, такими ж хлопцями, як і вони; тяжко ки­дати рідне дворище, де їм знакомі були усі закутки, де їх родила й пестила мати; зелені степи, де вони викохували хлоп’ячі сили; гірко було кидати, яке не є, своє, а йти до чужого, до панського... Та що ти вдієш супроти панської волі? Панові треба... на те в його й кріпаки, що треба! Як не плакали, як не благали матері пана - викладали йому, що білоголові сини їх, як стар­шенькі, єдина поміч у тру­дній праці,- та не помогли ні сльози, ні викладки... Панові що? Хіба пан думав про гірку працю, хіба йому слід до того свою панську увагу звертати?! Пан ще й роз­гнівався, що його панську голову якісь сільські жінки клопочуть такою дурницею... та й звелів попрогонити матірок з двору. Пішли матірки, понесли невимовлені прокльони на устах, гіркий жаль у серці... А сини їх зо­сталися в дворі підпасачами: один - коло скоту, другий - коло овець.

Лушня родився й виростав у панському дворі. Умер старий Лушня, що жив на Вовчій Долині, на хуторі, поки­нув дочку-дівку на світі. Одним одна робоча сила в сім’ї, бо мати вмерла, а сироти, як кукіль, зосталися... Як на те панові заманулось покоївки. Її ото й узяли до панських покоїв,- бо, на лихо собі, й непогана була. На її ж місце перевели на хутір сім’ю з двору. Спершу плакала дівка та боялась усього, а найбільш - як би догодити старому панові. Та, видно, догодила-таки, бо через рік з дівки стала молодицею, породивши білолицього чорноголового­ хло­пця Тимошку. Як піднявся Тимошка на ноги, став розби­рати всячину, то його узято за лакейчука до моло­дого пана,- старого тоді вже не було на світі,- чистити та наби­вати тютюном люльку, подавати води, а більше всього - стояти в кутку передньої коло дверей кабінету на случай якого приказу. Всього натерпілося хлоп’я. Іноді, довго стоячи, на ногах засипало, падало додолу. Пан тоді не то щоб одсилав спати, ні: вибивши добре, щоб не був такий сонливий, становив навколішки на всю ніч. А іноді, щоб не задрімав, бува, й навколішках, підси­пав гречки під голі ко­ліна... Було й так, що пан, не знаходячи довго чого-небудь з своїх розставлених по столу цяцьок, присікувався до хло­пця та бив за те, що той ніби покрав, тоді, як, роздиви­вшись гаразд,- ця­цьки або стояли, або лежали тут же перед носом... Наба­чивши, знову бив за те вже, що хоч не вкрав, то замірявся украсти, бо перестановлював усе... Гірко прийшлося хло­пцеві таке життя, злість накипала в молодому серці. «Ко­ли не краду, то б’ють,- дума сам собі,- за те, що посягаю вкрасти, то хай же краще б’ють за те, що краду!». І через рік, через два з малої та доброї дитини зробився якийсь лихий злодіячка, котрому нічого вкрасти все, що тільки близько лежало коло його, й божитись-присягатись, що він і сном і духом не знає, як воно опинилося у його в кишені... Може, хто другий підкинув, щоб тільки його вибили,- виправлявся він. Тимошку знову за це били, тяжко били; та бійкою нічого не взяли. Підріс він - став ще хижішим, ще запеклішим. Украде, бувало, який пустячок та й підкине другому, щоб від себе очі одвести; а добре що вкраде, то так заховає сам, що не знайдуть. А оглянуться, стануть допи­ту­ва­тись,- він ще й виказує: отой, мов, або ота вкрала! Безневинних б’ють, а він собі нишком крадіжку поживе та й сміється потайно...

Злодійкувате життя не по душі самому запеклому зло­дієві. І в такого іноді бувають часи, що оступлять його добрі думки, мучать його, розривають... Чоловіча совість не замирає в самій запеклій душі. Не замерла вона й у ду­ші Тимофія Лушні. Бували такі години, коли він, згадую­чи свої вчинки та безпутне життя, сам собі думав: «А мо­же ж, воно й гріх так робити?.. Може, за все те оддячи­ться хоч не на сім, то на тім світі!..» Страшно йому ставало і разом тя­жко, соромно. Тоді він, щоб хоч трохи розважитись, щоб погасити Прометеїв огонь в мученій душі, прихилився до скляного бога: привчився горілочку вживати... Помітили раз його п’яним - вибили добре на конюшні, прогнали з горниць, наставили кучером. Це бу­ло літ за двоє перед волею. Йому було тоді літ двадцять...

На стайні - вільніше трохи, ніж у горницях. Там - що не зробив, пан бачить, бо з своїх очей не спускає; а тут - хоч і бачать панські коні, та нікому не скажуть... Передньої покинути не можна; а з стайні - коли не вдень, то вночі ви­рвешся... Лушня встряв у шинки. Там він зазнався з Мат­нею й Пацюком. Ці - теж повиростали в неволі. Хоча ві­льні степи та широке поле, де вони влітку скот пасли, одводили трохи їм замлілі душі, зате зимня пора наляга­ла на їх плечі важкою вагою й давила обох... до горілки! Поробились вони п’яницями, волоцюгами, злодюгами... У шинку по­бра­талися з Лушнею. Побра­та­ли­ся - і таємна крадіжка, схови та перехови, та нічні про­пої накраденого стали їх товариською роботою...

Мучились-мучились пани з ними та, не діждавши й тих двох років, що кріпаки повинні були одробити після волі (а роки ті здалися довгі-довгі, тяглися віками!) - повиганя­ли їх з двору на всі чотири...

Не маючи ні землі, ні оселі, ні пристановища,- ні під собою, ні за собою, ні перед собою,- як вільна птиця в полі, як дикий звір в борі,- хлопці розбрелися по селу... Де його пристати? де голову приклонити, заховатись ча­сом від ли­хої години?.. Ще під будень сяк-так: де-небудь на роботі - в жидів дрова рубати, у людей молотити, вія­ти, косити... А як вечір настане або свято, або зостався хто який день без роботи... Хоч під греблю!.. Нігде при­тулку немає, нігде при­стати, спочити. У селі дві місцини некуповані. Одна - ули­ця, друга - шинок... Тільки на улиці небезпечно. Ляжеш під тином спочити - собаки стягнуть; посеред улиці - на­їде хто, а хоч не наїде - воло­сні піднімуть, запруть у чорну, подумавши, що п’я­ний... Зостався - шинок... І за шию не ллє, і тепло, й лю­дно... Є де, хоч не розкішно, спочити - під лавкою; є з ким розважитись-побалакати, заспівати, випити... Став і на­шим хлопцям шинок рідним батьком, горілка - матір’ю. В шинку вони мали собі захист, при­тулок; чарка горілки стала їх порадою й одрадою... Шинок ніколи не пустує: то той, то другий... І наші хлопці там! Як перепаде чарка горілки - за упокой раба божого, за здоров’я наро­джено­го або й так по пригоді,- то й добре! Веселий, співа він, ко­ли співають ті, що частують, а плаче - коли вони плачуть... Як же випадав коли такий нещасний день, що ні роботи, ні в шинку нікого, а в самого ні крихти хліба, ні шага грошей, їсти - аж шкура болить, випити - аж за серце ссе... не гріх тоді й підняти, що легко лежить!..

З оцими-то злодійкуватими ледацюгами, гульті­паками зазнався Чіпка. Тиняючись з шинку до шинку, стрів він їх раз, удруге... як частував кожного, хто пі­двертався під ру­ку; вони зараз же таки і втерлися до його в това­риство. Пили на його кошт; гуляли за його добро; роз­ка­зу­вали йому своє бідолашне життя, про свою гірку долю - привернули йо­го жалісне, тепер строюджене неща­стям серце і потовари­шу­ва­ли... Цілий день п’ють та гу­ляють по шинках, гуляють іноді й за північ, а перед світом ідуть до Чіпки висиплятись. Виспляться, викачаються, візь­муть з собою Чіпку та з до­бра його що-небудь та знову в шинок... Так кожнісі­нь­кого дня.

Мотря спершу дивилася на таке безпутне життя та пла­кала, та вговорювала Чіпку; потім того - лаяла, ганьбил­а; а далі - бігала в себе по вгороду, по улиці та кри­ча­ла-репетувала:

- Ой, лишенько! пропала ж я тепер... погине моя бідна го­лівонька... Тепер же мені все одно що з мосту та в во­ду...

Стрівають люди, жалкують, розпитують...

- Та як же?.. як же?.. - розказує кожному з плачем Мо­тря: - любий та милий був, а то ж зразу... на тобі та цить! Не переживу ж я цього, не зможу… Свитку пропив, одежу всю - в одній сорочці, як харциза, як махамед який!.. Уже третю вівцю пропиває... Та й товариство підобрав під пару - волоцюг зо всього світа... Боже мій! що ж тепер робити мені, бідній?..

- Ви б його умовляли; ви б його словами ганьбили,- люди Мотрі...

- Чи я ж не вмовляла, чи я не благала?! - плаче Мотря.- Та я ж йому не словами,- я йому сльозами виливаю... гірким­и докорами очі вибиваю... Та що з того?.. Сказано: як об стіну горохом!..

- То ви б у волость... Хай його з тиждень подержать у холодній! Витверезвиться - опам’ятається, а то йому вже памороки забило...

Послухала Мотря людської ради - пожалілася у волость. Узяли Чіпку п’я­ного, силоміць посадили в чорну. Незчувся, як і за­снув...

Надвечір оглянуться товариші - нема між ними Чіп­ки. Увечері пішли, та як чорна була лихенька вже, вони її продрали й випустили невольника.

Іде Чіпка додому... У голові - хміль; на серці - зло... А тут ще ззаду йде Лушня, примовляє:

- Яка вона тобі мати? жалітися на сина?! Хто назве її пі­сля сього матір’ю? Садовіть, мов, сина в чорну: через його мені життя немає!.. Де се воно таке на світі видано?!

Не йде Чіпка - летить додому; не лише - огнем паше і, як скажений бик, налітає на хату... Брязь! - одно вікно... Дзень! - друге... Посипалось - третє… Грюк! ногою в двері... Полетіли й двері в сіни. 

Мотря з переляку залізла на печі аж у куток... Убіг Чіпка в хату, кричить:

- Де вона?.. де стара відьма?.. Чи не заміж, бува, забажал­а?.. Може, бахурів навести заманулося?.. То щоб син не перечив,- у чорну його!..

Уразили такі гадючі слова материне серце. Як під­стрелена горлиця тіпається-б’ється, тихо туркоче й сто­гне, так мати затіпалась на печі в куточку та стиха, гірко промовила до сина:

- Побійся, Чіпко, бога! Подумай: що це ти кажеш?! Мені світ не милий, мені... - не доказала, залилася гірки­ми сльо­зами.

- А мені?.. Мені, ти думаєш, легко воно живеться?! У мене, може, серце від болю як не розірветься!.. якийсь ірод в йому, мов свердлом крутить... Так ще мені - на?!.

- Нащо ж ти п’єш, сину?.. Чи воно тобі легшає? Слухай отих братчиків, що понаводив з собою, то вони тебе під­ведуть!.. вони будуть, поки у тебе буде; а як не стане, то де й дінуться...

- Не бреши, стара! - перебив її Петро Пацюк.

- Хай уже ти, молодший, будеш брехати, а мені, ста­рій, не приходиться!..

- І що то воно за мати, коли йде на сина жалітися? - під­дає Лушня огню Чіпці.- Хіба то є мати?! Який добрий чоло­вік скаже путнє слово про неї?! Не те щоб покрити сина... Чи бачила що, кажи: не бачила; чи чула - не чула!.. Ні! вона зараз: ось, мов, який мій син... Беріть його, люди добрі, та садовіть у чорну!.. Яка ж вона мати?!.

- Бач, що кажуть люди?! - гука Чіпка.- Чуєш, що ка­жуть?!

- Люди?! - сумно, гірко, з плачем промовила Мотря, та більше не змогла й слова вимовити: умиваючись сльо­за­ми, замовкла...

Довго ще Чіпка гукав, довго кричав та, витягши з скри­ні материну нову білу свиту, майнув з товариством до Гальки.

Стояла уже пізня осіння пора. Холодний вітер ври­вався в побиті шибки й навпростець віяв у розчинені двері, що покинув за собою Чіпка. Мотрі зробилось холо­дно. Устала вона з печі, щоб хоч двері зачинити. Гляне - у хаті, як у пу­стці: стіл перекинутий, горшки побиті, скри­ня розчинена... Кинулась Мотря до скрині - та й охолола... Там усе переве­р­нено, перекидано, порито - і сви­ти немає... Мотря так і впала на скриню!

- Боже ж мій, боже! скільки я літ працювала, скільки ні­чок недоспала, думок передумала, здоров’я вкоротила, поки сього добра наскладала!.. А тепер - рідна дитина все по шинках розноси́ла!..

Сльози у три ручії ллються; жаль та досада давить одурене материне серце... Насилу підвелася з скрині.

- Боже! Великий заступниче! - замолилася, здіймаючи руки до бога: - єдина надія, єдина утіха - та й та мене оду­рила!.. Побий же його свята твоя сила, де він ступнем ступить, куди він лицем повернеться, коли він так знева­жив матір стару! Дай йому, господи, діждати такої шани та честі від своїх діток...

Та зв’язавши останнє своє збіжжячко в клуночок, пере­кинула через плече, перехрестилася - і пішла до сусі­ди, ста­рої баби-пупорізки, що жила недалеко від їх дво­рища.

Немає тоді Чіпці впину, немає заборони, бо й у хаті ні­кого немає... Так, з побитими вікнами, стояла вона на край села пусткою. А Чіпка - одно гуля, з шинку до шинку сно­ви­гає та, знай, тягне з господи все, що тільки на очі на­ве­рнеться. Пропив уже кобилу, корову, овець, свиню, навіть усю одежину. Зосталося тільки те, що на йому: латан­а свитка, драні штани та одним одна сорочка - чорна, як у дьоготь вмочена. Босий, голий, без шапки, ходить він по селу від шинку до шинку, день у день, ніч у ніч; а перед сві­том, як домовик, іде в свою пустку... Нічого нема!.. Тільки й зосталося, що в току стіжки недомолоче­ного хліба...

- Нащо-то у тебе хліб гниє в стіжках? - раз питає його Лу­шня.- Продай його жидам: усе ж гроші! А то так і про­паде...

- А справді,- промовив Чіпка.

На другий день кинулись хлопці вишукувати купця. Чіп­ка шукав свого чоловіка, та не знайшов. Лушня з Пацюк­ом метнулись по жидах. Найшли купця швидко і повели на вгород, де ходив Чіпка коло стіжків.

- Чіпко! - гукнув Лушня ще за двором: - купця ведемо.

- Жида?

- Еге ж.

- Жидові не продам!

- Тю-тю... Чому? Який чорт не купив, то купив, аби гро­ші дав.

- Оже, я жидові не продам...

- А почому, Овраме, за копу даси? - не слухає Лушня, то­ргується.

Жид пішов навкруги стіжків обдивлятись. Висмикує колоски зсередини, виминає на долоні, роздивляється.

- А поцому буде? - питає тоді.

- По карбованцю даси? - каже Лушня. 

Чіпка стояв одст­оронь коло одного стіжка та в землю дивився, мі­ркував щось.

- Ой, вей! за цей гній? - скрикнув жид.

- А почому ж ти думав?

- По копі с сагом... більсе не мозна дати...

- Іди ти к бісовому батькові! - одрубав Чіпка та й пі­шов сам до хати.

Лушня та Пацюк зосталися на току з жидом.

- Ні, Овраме,- каже Лушня: - за таку ціну ти ніде не ку­пиш.

- Це не такий хліб, Овраме, як ти думаєш,- увернув Па­цюк: - це хліб хазяйський. Ми це знаємо. Ми знаємо, як він сіявся, як і складався... Тут хіба зверху трохи затекло, а то тобі - як порох, сухе… Ось дивись! - та й висмикнув зсереди­ни стога жменю жита.

Жито було справді добре: колоски товсті, довгі, повні сухого зерна.

- Ось на, подивись - яке жито!

Жид хоч сам уже виминав колоски й роздивився певно добре, що то за жито, а проте ще взяв колосок у жменю, вимняв і розглядав зерно. Лице його нічого не виказало - ні похвали, ні огуди; тільки ледве примітні іскорки заже­вріли на одну хвилину в його чорних очах, та й ті потухли... Він почухав бороду.

- Не скупись, Овраме,- пристає Лушня: - ми тобі його й вимолотимо, до розуму доведемо.

- Ну, сцо з, не скупися? За вісцо його більсе давати?!

- Як, за віщо? за хліб! Глянь: як одно тобі зерно! Чи­сте, повне... немолоте б їв! - Лушня справді взяв кілька зерен у рот і жував.

- Та сцо з, по карбованцю?!..

- Та ні, не по карбованцю,- одказує Лушня: - він деше­в­ше віддасть.

- Де хазяїн? Цому він не йде торгуватись?

- Він у хату пішов... мабуть, води напитись... Побіжи ли­шень, Петре, та кликни!

- Чіпко! Чіпко-о! - гукнув Пацюк, до хати йдучи.

- Чого? - подає голос Чіпка з хати.

- Іди ж кінчать, чи що.

- Я сказав: жидові не продам.

- Чому?

Чіпка не обзивався. Пацюк підождав трохи, Чіпка не виходив з хати.

- Ідіть сюди, до хати! - гукнув Пацюк на Лушню з жи­дом.

Ті рушили, ведучи все-таки розмову про жито.

- Ні, ти, Овраме, не скупися,- каже Лушня.- Хліб, я тобі скажу, такий, що, от ми скільки молотили, а не бачи­ли та­кого на селі!

- Та сцо хліб? Хліб - як скрізь хліб.

- Та ні! То не з тієї землі. Це тобі хліб з цілини, та ще та­кої цілини, що років з десять ні рала, ні плуга не бачи­ла... Це з ситої землі хліб,- розпинався Лушня.

Тут вони саме дійшли до хати.

Чіпка сидів собі в хаті, мовчки, наче зажурився. Як ще не приходили товариші з жидом, він обдивлявся тяжкою працею наскладані стіжки. Чорні зокола, вони уразили йо­го серце, перемчали його думки у той недавній час, ко­ли він, ще весною, назирав оцей самий хліб зеленим, як рута, буйним, як дерево, коли зустрівся з Галею,- бала­кав, жа­ртував з нею... Коли він жав його, рано встаючи, пізно ля­гаючи; в’язав у снопи, складав у копи, возив, складав на току, почуваючи себе хазяїном, голублячи в серці надію удвох се добро поживати... Тепер та надія почорніла, як і його колись зелене та золоте жито... Бро­ви в його насупи­лись; коло серця, мов чорна гадина, об­вився жаль...

«Ні, не продам! хай краще зогниє на моїх очах... а не продам!» - думав він.

На той час Лушня з жидом напрямились у хату. Чіпка вискочив на поріг, та - як одрубав - грізно промовив:

- Нащо ви його ведете сюди? Хліба я не продам! 

Усі зди­вувалися, аж поторопіли.

- То коли не продаси,- загвалтував жид,- насцо з бу­ло мене водити? Мені ніколи, в мене сце он скільки діла, а вони водять!.. - та й побіг з двору.

Чіпка заховався знову в хату; Лушня й Пацюк, похню­пивши голови, за ним увійшли.

- Чи ти не здурів, Чіпко? - трохи перегодя питає Лу­шня.- Такого дорогого купця та відіслати... Кому ж ти хліб збу­деш?

- Я сказав, що не продаю!

- А що ж? Хіба краще, як він у тебе зогниє?.. Га?.. Ле­жить собака на сіні...

Чіпка грізно зиркнув на його... Лушня затих. На той час у хату вскочив Матня.

- Га-га, братця! Є! гуляй! - кричав він, держачи обома руками пляшку з горілкою.

- Де ти запопав? - зрадів Пацюк.

- Знайшов, братця!

- Де?

- У шинку...

- Як же ти?

- А так... - Матня показав руками, як він схопив пля­шку.

Розмова повернула на інший шлях.

- Та як же ти - чи украв, чи одняв? - допитувався Па­цюк.

- Не питай - як, а питай - чи добра! - каже Матня, ча­сту­ю­чи Пацюка.

Той похвалив. Матня до Чіпки.

- Ось на, братику, покуштуй! Ось - на! Сказано: губи зли­паються, така добра!

Чіпка випив. Випив і Лушня. Горілка розв’язала язи­ки - почались кази та перекази...

Лушня знову пристає до Чіпки: чом та й чом хліба не про­дає?

- Не продам я жидові,- одказує Чіпка.

- Та кому ж ти продаси його?

- Нікому!

- А шкода! Зогнив - так ні за цапову душу... й чарки го­рі­лки не вип’ємо! Продай, кажу. Продай, брате! Ти знаєш, як загуляємо?

- Не хочеться, братця! Коли б ти знав, Тимофію, як не хочеться!.. - верзе Чіпка вже напідпитку.

- А нащо ж воно?.. Одно ж - зогниє!..

- Ну, так стійте: піду завтра до Грицька... Коли йому не продам, то хоч так віддам...

- Тю-тю! То ти краще мені так віддай,- каже Лушня.- Я знаю, як поверну. А Грицько - що? Звісно - багатир: ві­зьме собі, поживе й спасибі не скаже...

- Другому нікому не продам... не годиться! 

Далеко за пі­вніч товариство підбивало Чіпку, кому продати хліб - то продати, а даром Грицькові не давати. Чіпка не згоджу­вався.

- Я з ним товаришував; я з ним ще малими хлопцями вкупі овець пасли... Хай йому на нове хазяйство. Нехай хоч він чесно поживе мою працю, коли так судилося!

XVII. СПОВІДЬ І ПОКУТА

На другий день, рано-вранці, Чіпка пішов до Грицька. Нова хата, біла, чепурна, привітно виглядала з-за обголе­них лихою осінньою негодою груш та рядка прут­ня­стих верб. Двір був просторий, чистий, оплетений; ззаду, на току, стояли ожереди соломи; з лівого боку чорніли гряд­ки та невеличкий молодий вишник; з правого - хлі­вець, загорода та погріб. Коло воріт, над перелазом, білів новою цямриною колодязь, виглядав на шлях новим ви­соким жу­равлем...

Чіпка вступив у двір. Велика, чорна, кудлата собака ки­нулась на його з-під загороди. Чіпка подався назад до ліси, став випручувати хворостину. На собачу брехню ви­бігла з хати молода, як дівчина, молодиця - низенька, чепур­нень­ка, та й почала гукати на собаку. Собака одбіг на вгород та скавучав. Чіпка підійшов до молодиці, привіта­вся.

- Добридень!

- Здорові були.

- Що, Грицько дома?..

- Ні, нема...

- А де ж?

- У пивниці.

- І давно там став?

- Ні, недавно... На тім, бачся, тижні... Ні, аж на третім... при­їхав жид та й найняв.

- А коли він дома буває?

- У п’ятницю на ніч завжди буває... А це щось за знак - учора не було. Сьогодні повинен бути. А він вам нащо?

- Та треба... Хочу йому хліб продати.

- Не знаю,- каже вона, задумавшись.- Надійдіть тро­хи пізніше, туди к обіду, може, він звернеться...

- Добре... Прощавайте!

- Ідіть здорові.

Чіпка пішов шляхом додому; молодиця - в хату.

Грицька справді не було дома. Восени, упоравшись з хлібом, він порадився з Христею та й став до пивниці. Оже тепер уже він робив без того запалу, з яким кидався до ді­ла торік. Він тепер уже свого доскочив. Чого ж йому з шку­ри вилазити. А коли жид дає добру плату, то щоб сидячого татари не взяли та на печі не лежать,- чому той тиждень і не проробити, повагом та роздумуючи, та роз­глядаючи на всі боки?!

Не минуло й години, як Чіпка пішов, Грицько приїхав.

- Чому це тебе вчора на ніч не було? - стріла його Хри­стя.

- Та тут таке трапилось: не мені б казати, не тобі слухат­и! - одмовля Грицько.

- Що ж там таке? лихе що?

- Та щоб дуже лихе - то, дяка богові, ні!.. Та й доброго ма­ло...

- Та що ж там справді таке? Кажи швидше! - пристає злякана Христя.

- Жида Оврама обікрадено... То це нас держали аж до сьо­годні.

- Я думала, що там?!! Хто ж його обікрав?

- Бог його знає... Якісь, каже, замурдовані люди... Пона­ді­вали машкари, пов’язали гаразденько всіх та й забрали, що знайшли.

- Що ж воно за люди?

- Він одгадує на москалів, бо по-московській бала­кали... А шкода, коли хоч, Оврама!

- От, велика шкода - жида! Однак з нас надрав...

- Ні, Христе: жид жидові не рівня. Другий жид, то таки насправжки жидюга, а Оврам, я тобі скажу, добрий чоло­вік, хоч і жид... Нічого бога гнівити: він тобі й запоможе, ко­ли там подушне, нужда яка... Звісно, своє візьме - не гро­шима, так роботою... І тепер у його на пивниці трохи не всі - за одробіток... Добрий жид. Усі його тамтешні лю­ди шко­дують...

- Усі вони добрі, як сплять; а тільки розплющить очі, то так і норовить, як би в тебе що видурити, як би тебе так заборсати, щоб з його лап не вирвався... Дасть карбованця, двох, а одроби йому на десять. Всі вони одним миром мазані! Бач! А я тобі й забула хвалитись: до тебе Чіпка при­ходив.

- Який Чіпка?

- А той... що, як навіжений, ганяє по селу...

- Ага!.. Чого ж це?

- Та каже: чи не купив би ти хліба?

- Якого хліба? - пита, роздумуючись, Грицько.

- Не знаю. Каже - хліб продати... А я стою собі та ду­маю: який це він хліб продає, й навіщо тобі хліб купу­вати, коли, спасибі богу, й свій ще потроху тягнеться...

- Що ж ти йому одказала?

- Що ж я йому одказала? Сказала, щоб зайшов пізні­ше, як ти дома будеш...

- Ну, а він тобі - що?

- Каже: зайду,- та й пішов з двору.

- Гм,- мугикнув Грицько.- От, дивіться, коли не зду­рів парубок... З круту спився!

Розмова про Чіпку на цім обірвалася. Грицько став роз­питувати, чи все гаразд у господі, що робила Христя, чи здужала, чи ні?.. Христя одказувала і собі розпитувала Гри­цька: що їм казали, про віщо розпитували, як за­держали? Перегодя трохи Христя питає чоловіка:

- Чи не час уже обідати? Ти з дороги - виморився, виго­лодався... пообідаєш, спочинеш...

- Та таки й справді виголодався. Хліба нестало, ви­просив був краець у чоловіка та перехопив трохи... А те­пер - немовби й теє...

Собача брехня перервала їх річ. Христя глянула у вік­но.

- От і Чіпка йде...

Грицько собі глянув.

- Та й обірваний та обшматований який, господи!

- Може б, сказати, що тебе нема дома, поки пообідає­мо? - дивлячись на Грицька, питає Христя.

- Ні, хай... чоловікові втретє не забиватись... Ти знаєш: ми з ним колись товаришували, як ще удвох вівці пасли. Чудний трохи... а добрий був друзяка... А тепер - глянь: що з ним сталося?!

Чіпка скрипнув дверима, увійшов у сіни: собака аж за одвірки гризе, так валує. Христя одчинила хатні двері.

- Та й собака ж у вас! - обізвався до неї Чіпка.- З порож­німи руками не сікайся!.. Здорові були!

- Здорові... Ідіть у хату; я вже сама закручу завертку, бо вона в нас так туго ходить, що як хто другий, то й не закрутить...

Христя кинулась до надвірних дверей, одчинила їх, гук­нула на собаку, потім зачинила й закрутила за­верт­кою.

- Що, Грицько вернувся? - питає Чіпка, дожидаючи, по­ки Христя поралась біля дверей.

- Вернувся. Чому ж ви не йдете в хату? Ідіть! 

Чіпка несміливо уступив у хату та й став коло порога.

Йому якось і соромно стало, і страшно... Грицько приві­тався перший.

- Здоров, Чіпко!

- Здоров, Грицьку! Здоров, брате!.. Чи бач, як ти перемін­ився!.. Як одружився, то й не пізнати тебе!

- Чим же я перемінився?

- Усім... заріс, постарів...

- От, ще вигадайте! - защебетала Христя.- Де ж таки він старий?.. То він не поголився - то так воно здається...

- А може... Та ні: я таки тебе, Грицьку, молодшим ба­чив...

- Це так мене зостарила молода жінка,- сміється Гри­ць­ко.

- Тільки б і старості... - усміхаючись, каже Чіпка.

- Та й ти, Чіпко, перемінився... на себе не схожий... Чо­го це ти так занепав?

- Лихо, брате!.. - зітхнувши, одказав Чіпка і сів поруч з Грицьком коло столу.- Кого те лихо до добра доведе?

- Що ж тобі за лихо таке?..

- Багато, Грицьку, розказувати... - ще раз зітхнувши, одмовив Чіпка й скорим поглядом окинув хату.

Простора хатина, чепурно вибілена, тепла та ясна, ти­ха та щасна, війнула на його якимсь теплим духом... Йому так стало легко, мов стіни до його лиха при­хи­ля­ли­ся... На серці у його стало так люб’язно; думки його повернулися назад і перенесли його разом на степ; намалювали йому старою неміччю скаліченого діда Уласа, швидкого Грицька, що на барані їздив; кинули його на верби горобенят драти... Жи­в-жив!.. Жив-жив!.. - наче хто молотками гамселив цими словами у виски йому... Він болісно усміхнувся... Глянув на Христю... І понесли його думки на поле, між зелені жита, де він перше зустрівся з Галею... Жаль йому стало свого бу­валого життя, котре пестило його надії; йому заманулося кому-небудь їх одкрити, з ким поділитися... На очі навертал­ися - чув він - сльози; він боявся, щоб не бризнули, та водив очима то на Грицька, то на Христю... І здалися во­ни йому такими щасливими, такими добрими, при­віт­ни­ми, що він незчувся, де дівся його страх перед ними, со­ром за своє безпуття... Йому забажалося щиро, від сер­ця, побала­кати з ними, як з рідними. Звісивши на груди го­лову, в землю потупивши очі, він став навертати на се­бе розмову.

- Багато, кажу,- почав він,- розказувати... і за день усьо­го не перекажеш... Лихо, сказано, як до кого причепиться,- не одскіпаєшся!..

- Хто ж винуватий у вашому лихові? - обізвалася, глядя на його Христя.- Мабуть,чи не самі найбільше?..

Докір цей хоч і вколов з першого разу Чіпку, оже він ні зморшкою, ні поглядом не виявив того. Йому аж по­до­балось питання, так прямо вимовлене жіночими устами.

- Та трохи й сам винен,- одмовив він, задумуючись.- А то-таки й люди...

- Чим же люди винні? - сповідає Христя. 

Чіпка повору­хнувся. Видко, він не ждав такої сповіді. Помовчав трохи та все униз дивився, ніби роздумував: чи казати, чи ні? А далі туго, немов слова до язика поприлипали, а він їх одри­вав з великим болем, промовив:

- Неправдою своєю!..

Грицько побачив, з яким болем та жалем промовив Чіп­ка оці два слова, скинув очима на Христю:

- Ось годі тобі базікати! - обізвався до неї.- Готуй лиш краще обідати, та пообідаємо всі разом. Ти, Чіпко, ще не обідав?

- Та я вже, бог його знає, коли й страву бачив,- з жа­лем признався Чіпка.

Мова його уразила жалощами Грицька й Христю, та й з себе він був такий якийсь, що хоч-не-хоч пожалієш... Гри­цько мерщій посунувся за стіл, на покуття, та за­прохував Чіпку сунутись ближче до його. Христя метну­лась до хліба, до мисок, до печі. Швиденько насипала борщу у миску, поставила серед столу; достала ложки з мисника, поро­з­кладала перед кожним,- та вже мала була сама сі­дати на ослоні до столу, як Грицько промовив:

- Чи це б то так на суху й сідати?.. Воно, мабуть, жінко, в нас у хижці й горілка є... Ми так давно бачились з Чіп­кою, що годилось би й випити. Ось давай лиш по чарупи­ні... Та мене, правду кажучи, наче щось ломить, тре... Чи не поки­не, бува?

Христя вийшла до хижі, незабаром унесла пляшку з горілкою, поставила на столі й сама сіла.

- Наливай, жінко!

Христя налила. Грицько взяв чарку в руку та, обертаю­чись до Чіпки, промовив:

- Пошли ж нам, боже, всього, чого ми тільки бажаємо!

- Дай, боже! - одказує Чіпка.

Потім Христя знову налила чарку, а Грицько підсунув її до Чіпки. Випив і Чіпка. 

Тоді уже сам Грицько налив півчар­ки, посунув до Христі, примовляючи:

- Випий же й ти, жінко!

Христя взяла чарку в руки, пригубила, кивнула голо­вою - й почала їсти борщ.

Принялись до борщу й чоловіки. Чіпці здалося, що він зроду не пив такої доброї горілки, не їв такого смачного борщу. Поїли борщ, Христя достала локшину на молоці... Чіпка - як три дні не їв... Усе йому здавалося таким до­брим, смачним; самі хазяїни - такими щирими, привітни­ми лю­дьми, що він аж повеселішав трохи... З лиця спала в його туга; на лобі розправились зморшки, що, як ті хвилі, то набігали, то збігали; він радісно засвітив своїми розумним­и, темними очима й став сповідатись...

- Так ви, паніматко,- обернувся він з словом до Хри­сті,- хочете знати: чим люди винні в моїм безголов’ї? Усім вин­ні! Од самого малого, непримітного, до самого велико­го, найбільшого... Ви тільки погляньте: як вони між собою живуть? Чи так, як люди, як брати, як бог при­казав жити?.. Еге ж! Вони б мали - один одного в ложці води втопили, з лиця землі змели!..

Грицько усміхнувся...

- Ну, що тобі до того, Чіпко? Скажи мені, бога ради. Адже тобі від того ні знобить, ні гріє...

- Як, не знобить? А правда де? Де та правда, по котрій нам велено жити? де вона ділася? хто її вкрав у нас? - гаряч­ився Чіпка.- Куди вона забігла?.. га?

- А нема правди,- одказав Грицько,- то живи так, як і всі живуть...

- А як не дають жити? Що тоді?

- То все мана тільки!

- Ой, Грицьку! ой, братіку! не кажи так... важко мені, пе­че мене таке слово...

- Не знать, що вигадуєш, Чіпко! не знать, об чому тур­бу­єшся!.. Не такий тепер вік настав, не такі люди народил­ися...

- Що ж мені робити, коли я не можу з ними ужитися? Чим же я винуватий?.. Я ще й так терплю... Ти тільки по­слухай, яка у людей правда. Ти знав мою землю?

- Знав...

- Ти чув, що її одібрали в мене... знаєш?.. ту саму землю, про яку сама громада сказала: це твоя земля, Чіп­ко, воло­дій нею! А тепер знайшлися такі митці, що й громадську волю поламали... Узяли, та й одсудили мою землю бог його знає й кому, бог знає нащо... На те, ма­буть, щоб перевів її на гроші та й повіявся туди, звідкіля й привіявся... І як, спитаєш, він одібрав ту землю?.. Підси­пав судовикам... от і рішенець: не твоя земля, Чіпко! То була твоя, а тепер - не твоя!..

- Чому ж ти не сходив у суд до Чижика? - пита Гри­цько.- Він, кажуть, іноді помага.

- Ходив. Поміг... Як п’ятдесят карбованців, то й помо­жу!

- Що ж ти?

- Де ж я візьму їх?.. Отака-то в світі правда! Один при­йшов, підсипав - і одсудив; а дай ти п’ятдесят кар­бо­ванців - тобі одсудять... А якби була правда, то цього б не було... земля б зосталася у мене… А коли б земля була у мене, я б ніколи не став таким, яким ви мене бачите... Хі­ба я не знаю, хіба я не чую, що про мене кажуть, ду­мають?.. Знаю... добре знаю!.. Та хай кажуть, хай ду­ма­ють... кожному ві­ль­но, що хоче казати й думати!.. Тільки не кожному дано знати... заглянути в чужу душу, зрозумі­ти, що там і до чого, подивитись у чуже серце... Гляньте в його правдивим оком, то й побачите: що там діється, що там витворяється, які іноді тяжкі муки гнітять його, яке ли­хо розриває... На те у них кебети катма... не дано їм!.. От, і волоцюга я, й п’я­ниця, й гультіпака... А я, може, кра­щий від них... та лиха доля моя!.. Кажу вам, багато казати, а трохи слухати... Хай я гульвіса, бо мої руки до роботи не здіймаються; хай я п’я­ниця, бо в горілці тільки мені й душу одвести... На чому я її одведу, скажіть ви мені?..

Річ Чіпчина, як вода, ринула.

Грицько з Христею слухали та ззиралися, а Христя ко­ли-не-коли зітхала тихо та глибоко...

Пообідали. Чіпка подякував богові й хазяїнам.

- Знаєш що, Грицьку?

- А що?

- Чого це я до тебе прийшов?

- Скажи.

- Прийшов... чи не купив би ти в мене того хліба, що зо­стався у току? Уже я його сам до розуму не доведу; жи­дові продавати не хочеться... Купи ти, брате!

- Навіщо він мені здався,Чіпко? Я з своїм уже управи­вся, бачу - буде з мене...

- А може, у Чіпки добрий хліб, то на посів би зостави­ли,- якось любенько примовилась Христя.

- Та й грошей у мене тепер катма,- бідкається Гри­цько.

- То віддаси, коли будуть,- на те йому Чіпка.- Не хочеться мені своєї праці у жидівські руки попускати... Зне­хтує, проклята жидова, на горілку пережене... А ти, як ха­зяїн, знаю, до ума доведеш...

- Ні, Чіпко, не куплю: не треба мені! 

Чіпка задумався; очі потускніли; він потупив їх униз... Оже швидко журли­ва думка промайнула; очі знову заіскрили - і він, наче зрадів­ши, твердо промовив:

- Ну, коли ж не купиш, то так візьми!

- Нащо я в тебе візьму його? Ось розсуди гаразд... У тебе тільки один хліб і зостався; а я, слава богу, не те­рплю ще нужди!..

- То пропаде ж, Грицьку! проп’ю... Візьми, брате, пожа­лій моєї праці! Ти чоловік добрий, я тебе змалку знаю... Па­м’ятаєш, як горобенят драли? Пам’ятаєш діда?.. Візьми! Я тебе люблю й твою жінку люблю... Увійшов я до вас у хату, як у рай уступив... Ви мене привітали, як рі­дні; моє серце, мою душу одігріли... Візьми, Грицьку, про­шу я тебе...

- Про мене... - одказав, мов нехотя, Грицько.- Коли вже тобі так хочеться, то й заберу. Тільки знаєш що, Чіп­ко? У тебе мати старая, а ти її так зневажив... у чужих лю­дей хліб заробляє, сердешна...

- Мати... мати… - забубонів Чіпка й насупив брови.- За матір не кажи... Хто його знає, хто з нас більш винуватий...

Грицьків докір дуже вразив Чіпку. Він замовк, по­тупив очі в землю, мов боявся на Грицька глянути; подумав трохи та швидше попрощався й вийшов з хати.

- Так ти завтра гулянками й забереш, Грицьку? - спи­тав уже з-за дверей.

- Добре. А може, ще й сьогодні над’їду, коли справа справна …

Чіпка пішов. Грицько, підославши свитку в голов­и, ліг на лаві спочити. Христя поперемивала посуду, по­прибирала; сіла на полу, коло печі, за гребінь прясти мич­ку. У хаті було тихо-тихо, аж мов важко, тільки чут­но бу­ло, як веретено сюрчало, та коли-не-коли Христя легенько зітхала... Христя думала про сього­ніш­ню роз­мову з Чіпкою. Думки обступили її, повили, як сиві тумани землю... Вона оддалась їм на волю: робіть, мов, що знаєте; несіть, куди хочете!.. І здавався їй Чіпка не та­ким гультіпакою та воло­цюгою, яким його люди взи­вали, яким сама вона його щи­тала до сього дня... Скри­вджене з самого малку, її сирітське серце догада­ло­ся, що Чіп­ка - не такий... Не гультіпака - ли­хий чоловік; гульті­пака - зло людське, неправда людська! - казало їй серце... У Чіпки й серце добріше, й душа чистіша... А що він п’є?.. То його лихо п’є... недаром він хвалився ним!.. Та як же його й не пити, живучи між такими людьми, що ко­жен тільки й дума: як би мені та мені, як би кого обі­драти, ошукати? Брати рідні, сестри - перші вороги між собою...

- А правду казав Чіпка,- промовила вона вголос - аж Грицько від дрімоти прокинувся.

- Яку правду? - позіхнувши, питає він. 

- Що немає між людьми правди, що живуть вони не по закону!

- Толкуй!.. дурний, спившись з кругу, верзе не знать що, а вона тому й віри діймає...

- Як же не діймати, коли воно так і є?..

- Як так?

- А так! От хоч би й я... Якби люди по правді жили, чи терпіла б я, зоставшись сиротою, те горе та нужду, що при­йшлось витерпіти? Чи розкотилося б добро сирі­тське? Ко­ли б вони по правді, а не по кривді жили, то всього б того приберегли, не попустили б, щоб сирота скиталася по лю­дях, не завдали б її у найми, де б, може, не стрівшись з тобою, й вік звікувала...

- Своя сорочка ближче до тіла...

- Ото ж то й є!.. Усе - коли б собі та собі; а про сиріт та безталанних - ні гадки!.. Хай сироти гинуть...

- Хто ж тобі стане дурно чуже добро доглядати? - запи­тав Грицько.

Христю - як хто голкою укольнув... Зляканим по­глядом вона глянула на його: вона ніколи не ждала тако­го від Грицька...

- Невже ж би й ти так зробив? - не спускаючи очей з йо­го, вона прямо запитала.

Грицько оханувся і, подумавши, одказав:

- То що ж, що я б не зробив? - другі б зробили! Та чого це ти так прискіпалась до мене? - перемінивши свій ла­скавий голос, уже він запитав Христю та й собі гостро глянув на неї.

Христя сиділа на днищі бліда, сумна та, скривившись, дивилася прямо йому у вічі. Голова її схилилася трохи набік; нитка в одній руці, а починок у другій - заколіли... По виду можна було бачити, що вона, хоч і дивилася на Грицька, дивилася прямо йому в вічі, та нічого не бачи­ла; думка її десь далеко-далеко носила...

Грицько помітив; серце в його якось болісно тьохну­ло...

- Христе! - гукнув він.

Христя кинулась, аж починок з рук випав; вона скочила його доставати...

- Що це з тобою? Чи не закохалась, бува, в Чіпчині го­лі п’яти?..

Чи від того, що вона нахилялася, чи, може, й від того, що метке Грицькове слово влучило прямо їй в серце й по­гнало кров у голову, тільки зблідле до того лице Хри­стине зразу покрилося червоним заревом...

- Ох... як ти мене злякав, хай йому цур! - переводячи дух, усміхаючись, веселенько обізвалася вона до Гри­цька, щоб покрити усміхом свій недавній смуток.

Грицько пильно подивився на неї. Краска з лиця вже одійшла, тільки притаєне легеньке зітхання та якийсь боязкий, соромливий погляд з блискучих очей нага­дували, що, може, Грицько й правду сказав... Одначе Гри­цько не обзивався. Спустивши з лави ноги, він почав у кишені шу­кати люльки. Налапавши й ви-тягши люльку, довго він довбався в ній протичкою, потягаючись та по­зі­ха­ючи; по­тім вибивав об лаву згар...

- Піти лишень покурити,- мнучи тютюн у жмені й держачи в зубах люльку, каже він,- та подивитися на віз... чи добрі осі? Бо завтра справді гулянками, може, хліб пере­везу...

Грицько пішов з хати. Христя сама. Вона аж плечима здвигнула.

- Що це справді зі мною сталося?! - сама себе запита­ла та трохи перегодя й затягла сумну та журливу пісню на всю хату... У голосі її почулися сльози, журба; по­ви­ва­ли вони хату й Христю; вона голосом виводила свій сум тя­жкий, а рукою - нитку за ниткою...

У неділю, тільки що вийшли з церкви та пообідали, зараз Грицько запріг своїх пару биків, випрохав у сусіди ще пару та двома парами й поїхав до Чіпки.

Пуста городина, лихий тин, криві ворота, необмазана хата з побитими вікнами неприязно кинулись в вічі й образили Грицькову хазяйливу натуру... Він з докором і разом з жалем дивився на Чіпчине добро...

- Господи, боже! доживеться ж чоловік от до сього?! А все - своя воля...

Грицько став коло хати. Двері були зачинені й защеп­нуті. Він подивився кругом хати, глянув на тік,- ніг­де ніког­о не видно, тільки стіжки чорніли в току. Грицько підій­шов під вікно, заглянув у розбиту шибку. На полу ле­жало три чоловіки, спали; на лаві Чіпка - чет­вер­тий.

- Чіпко! Чіпко! - гукнув Грицько.

- А хто там? - перший прокинувшись, питає Лушня.

- Збудіть мені, будь ласка, Чіпку.

- Нащо тобі? - пита, потягаючись, Лушня.

- Та я до його за хлібом приїхав.

Лушня штовхнув ногою Чіпку.

- Чіпко!

- Чого?

- Чоловік за хлібом приїхав.

- Ага-а,- промовив Чіпка й хутко скочив на ноги.- Здо­ров, Грицьку!

- Здоров... То це ти так кочуєш?!

- Отак, як бач!

- Чому ж ти хоч вікон не повставляєш? Холоди нахо­дять.

- Доброго молодця кров гріє,- одмовив за Чіпку Лу­шня.

Чіпка вийшов у сіни одчинити двері. Лушня став будит­и товариство.

- Уставайте, братця, грошей лічити!

- Яких грошей?

- Чіпка продав хліб.

- Кому продав?

- Чупруненкові Грицькові...

- А дорого?

- Не знаю.

Пацюк та Матня попідводились, терли спросоння очі, по­зіхали.

- Я, мабуть, недоспав,- каже Матня,- бо голова щось бо­лить.- і знову ліг.

- Тим тебе й обдуло, як бокла,- докоряв Лушня. 

На той час Чіпка увійшов у хату.

- Ходімо, братця, поможемо чоловікові хліба наби­рати,- каже до товаришів.

- Ходімо. Чув, Якиме? Уставай та ходім! - гукнув Лу­шня.- Зате ввечері - он як погуляємо!!

Пацюк зараз послухав, а Матня підвівся, давай знову протирати очі та потягатись. А далі - й він нехотя встав; усі разом потягли до стогів.

Два подає, два на вози складає. Навантажили обидва вози, придавили рублем, ушнурували як слід, по-ха­зя­й­сь­ки. Поїхав Грицько.

- А за що продав, Чіпко? - питає Лушня.

- Ні за що.

- Як ні за що? - усі разом скрикнули.

- Так... подарував...

Товариство замовкло, посхиляло голови.

- Отуди к лихій годині! - сумно промовив перший Лу­шня.

- А жид, бач, купував - не продав,- й собі процідив сум­но крізь зуби Пацюк.

- Бо жид! - гостро одрубав Чіпка.

- От тобі й раз! от і погуляємо... чортового батька!.. - чу­хаючи потилицю, блеє Матня.- Краще б було мене не бу­дити, хлопці... А то - тільки сон перервали...

- Жид - та давав по трояку од копи,- знову Лушня,- а це й свій чоловік, та на дурницю звик!.. Отаке!

- Таке, як бач! - коле Пацюк.

- А-а-а... - позіха, потягаючись, Матня: - і навіщо було бу­дити?!

Чіпка зиркнув на товариство очима, поблід на виду...

- Ви на мене, братця, як я бачу, гніваєтесь,- сам себе зде­ржуючи, обізвався він до товаришів.- Так треба було... От вам і все! Жидюзі я не продав ні за які гроші, а товарише­ві - так віддав...

- А ми ж у тебе що,- каже Лушня, попустивши поводи серцеві... - Хіба вже ми й не товариші?.. Чому ж ти нам не від­дав? Ми б самі його продали...

- Жидові!

- Та там би побачили - кому...

- Чоловік,- тягне Чіпка далі,- чесно поживе, добрим сло­вом згадає... А жид - що?

- А тепло ж буде від того доброго слова? - щипає Па­цюк.

- Тепло! - уже грізно одрубав Чіпка, а далі, нижче спу­скаючи голос, каже: - Я знаю, що моя праця не пропаде ма­рно, а доведе її добрий чоловік до розуму...

- Отуди к лихій годині!.. Оце так!.. От тобі й погуля­ли! - одно бубонить Матня, присівши навколішки та взя­вшись ру­ками за одутлі щоки.

- Не ждали ми, Чіпко, від тебе такого! - дошкуля Лу­шня.

- Якого?

- Такого, як ти зробив... Пропало добро!.. 

Усі поприсі­да­ли на току та, як хижі вовки, очима світили. Один Чіп­ка стояв, обпершись спиною об недобратий стіг, та сумно позирав то на товаришів, то на цілі стіжки, то на шлях - чи не їде Грицько. 

Аж ось Грицько уже справився: приїхав удруге.

- Отак-то ти нас обвів, дядьку? - обізвавсь до його Лу­шня.

- Як?

- На дурницю, кажеш, хліб возиш?

- На дурницю? Гм... Дарованому коневі в зуби не дивлят­ься...

- То ти нас хоч молотити візьми, по карбованцю од копи,- шуткує Пацюк.

Усі засміялися; Грицько й собі; один Чіпка мовчав...

- Годі, братця, не знать що торочити,- обернувся він до товариства: - нуте лишень чоловікові поможемо хліб до­би­рати, бо час не стоїть!

- Нехай же сам і забира, коли поцінно купив,- каже з до­кором Лушня.

- Тимофію! - грізно глянувши, гукнув Чіпка.- Або до ро­боти, або з двору! Я прохати не стану...

Лушня зітхнув, а все-таки підвівся, поліз на стіг; другі, глядя на його, й собі прийнялись за діло... Одначе робота в руках не горіла, як спершу. Оже сяк-так понакладали вози, забендюгували, ушнурували. Повіз Грицько додому. Лу­шня пішов за ним слідом.

- Дядьку!

- Агов?

- Ви вже нам хоч за поміч перекиньте що... Невже ж ми дурно працювали?.. аж спина болить.

- Що ж я вам перекину?

- Та хоч карбованців п’ять...

- А де ж ті п’ять карбованців - на смітнику знайдеш?

- А хліба хіба трохи? Адже кіп більше тридцятка буде...

Грицько мовчав.

- Ну, хоч три карбованці на нас трьох! Хай уже Чіпка по­дарував - його воля...

- Добре... Нехай же я утретє вернуся, то й привезу. Ті­льки прохатиму вас - помогти молотити.

- Молотити? - весело скрикнув Лушня.- Добре!

Що там нам його молотити? Аби господь дав годину, то ми його учотирьох за день зоб’ємо!

- То я ще й могоричу поставлю,- домовляв Грицько.

- Добре, дядьку!.. Добре!

Грицько поїхав, Лушня вернувся до гурту веселий. З радощів він штовхнув Матню, котрий прослав під сті­жком кілька снопів, ліг, укрився теж снопом та збирався вже заснути.

- Не штовхайся! тут і так бік болить за хлібом,- одмо­вив Матня.

- Не бійсь! не візьме лиха година бока, хіба, може, від го­рілки прогниє,- каже Пацюк.

- Од тієї, що за хліб вип’ємо?

- Може, й од тієї! - вставив Лушня.

Чіпка не дослухався до їх розмови. Він ходив собі поза стогами та підгрібав, що набили, перекладаючи хліб на вози.

Лушня моргнув на товариство: не журіться, мов!

- Погуляємо? - запитали ті стиха. 

Лушня мотнув голо­вою: еге ж, мов!

- А скільки? - пита Матня.

- Три карбованці.

- Мало,- каже Пацюк.

- З червивої собаки що урвати, то урвати - хоч клочок шер­сті! - утішив Лушня.

Вернувся Грицько утретє, привіз гроші, забрав остан­ній хліб. Як наложили вози, Лушня й каже:

- Ну тепер, дядьку Грицьку, хоч і могоричу!

- Та ходімо вже: забіжимо до Гальки, вип’ємо по осьмуш­ц­і.

Пішли. Кликнув Грицько й Чіпку. Пішов і той за ними. Грицько випив сам осьмушку, дав по осьмушці другим та й повіз собі хліб додому, розігрітий - не так горілкою, як подарунком.

Товариство засіло на цілу ніч...

XVIII. ПЕРШИЙ СТУПІНЬ

Мотря зовсім оселилася в «довгоп’ятої баби». Брала лю­дям прясти то кужіль, то вовну та з того тільки й жи­ла.

Тяжко їй робилося на душі, гірко на серці, як подумає, що на старості літ прийшлося наймичкувати в людей. І ха­та своя, й достатки, хоч які там не які були, а все б таки жи­ти можна... А прийшлося в чужій хаті людям годити, людей слухати... Ще день сяким-таким боком пе­ре­буде, а настане ніч - думки, як за подушне, оступлять... Мотря іноді цілу ніч виплаче. Шкода їй Чіпки... кохала ж, ростила, довгих зи­мніх, коротких літніх нічок недоси­пляла - рано вставала, пізно лягала... Не задля кого ж? задля його... А він?

Спливе їй на думку та проклята ніч, коли він п’яний зневажив її, матір, тяжкими докорами... Стає руба шма­ток хліба у горлі, як вона згадає про це, сідаючи їсти. Змочить Мотря усю подушку, як здумає вночі... «Краще б я тебе, си­ну, не зродила або, зродивши, узяла за ноги та об пень го­ловою, ніж тепер від тебе таку зневагу при­ймати!.. Безта­ланна та хвилина, коли я зачала тебе; проклята та радість, якою я раділа, чуючи, що щось вору­шиться під серцем... Боже! чи я тебе не молила? чи я перед тобою пере­сту­пила?.. За що ж мені така кара, така невповага від рідної дитини?!.»

- І чого ти так убиваєшся, Мотре? - вговорює її баба.- Хай би що добре, а то таке ледащо! Он сьогодні... немов ді­дько носив його по чужих городах - без шапки, босий, в одній сорочці, та й та розхристана, як у харцизяки... Остапі­йчиних дітей на смерть перелякав. Гралися собі в дворі. На той час його лиха година носила. Біжить, ка­жуть, як скаже­на собака, через город... Діти в крик; він - за ними... Ухопив маленьку дівчинку Парасю - четвертий годок пішов - та й несе... Навіщо вже він її взяв? Один бог відає... Сказано: з кругу спився! Уже в його в очах і чоло­вічки догори ногами попереверталися... Я таки й сама ба­чила, що він по улиці бігав. Та й байдуже! Кат тебе, думаю, бери: бігай, поки на своє набіжиш! Та й іду собі... Минула вже Остапійчину хату. Коли чую - хтось бі­жить за мною та гукає: «бабо, бабо-о!» Оглянуся - аж сама Остапі­йчиха Химка... лиця на їй немає! - «Чого се ти, Галочко?» - питаю. Вона в плач та так просить: «Будь лас­ка, ба­бусю, ради самого бога, я вже вам се й те, верніться в ха­ту та поможіть моїй Парасочці!». Що ж там з нею? «Та, бо­же мій! - з плачем каже: - отой шибеник, ота п’я­ниця, щоб йому ні життя, ні добра! на смерть дитину пе­ре­ля­кав... Біг через двір та й ухопив на руки... чи за­не­сти ку­ди хотів, чи що... Я не знаю: чому його на цеп не при­пнуть?..» Я послухала, пішла. Уходжу - коли дитина ле­жить на полу та так в’ється, так б’ється та кричить, не­мов на йому, не доводь господи! родимець... Пере­хрес­ти­ла я його, пошептала - одійшло трохи... Та тоді й пере­по­лох ви­лила. І таки нестемісінько він вийшов - так і ви­лив­­­ся з воску!.. То чи я б за таким плакала та побива­ла­ся? Я б його й з думки викинула.

- Як же мені не плакати, як не побиватися, слухаючи та­ке за його? Хай би їх у мене десятеро, то одно в одно не вдасться; а то ж він у мене один, як порошина в оці! Я йо­го кохала, ростила, здоров’я стратила, надії покла­да­ла... А те­пер - самій прийшлося по чужих людях хиля­ти­ся... Хі­ба ж воно легко? Та що й люди скажуть. Яка, ска­жуть, то ма­ти, що допустила сина до того, не заборонила йому?.. Бо­же мій, боже! одного тільки в тебе прошу: однієї сме­рті молю! Нашли її швидше... Чого вона по доб­рих людях хо­дить, чом до мене не прийде?.. Закрилася б я тоді пле­чима й очима - хай що хоче робить. Мої очі не бачили б, уха не чули...

- І-і! бозна-що ти, Мотре, вигадуєш! Що люди ска­жуть? Нехай що хочуть, те й говорять... Чорта йому даси, ко­ли воно таке удасться. Чи ходила б ти по чужих хатах, якби він добрий був?

Не витримала Мотря довшої розмови: сиділа собі та плакала нерозважними дрібними сльозами...

А Чіпка - наче таке собі діло вигадав - кожнісінький день гуля та й гуля... Зовсім пустився берега... Допився до то­го, що ні знадвору, ні в хаті - нічого... Аж задувся від гу­льні та недоспаних ночей...

Поки хазяйствечко було, було за що пити; а як забрав Грицько останній хлібець з двору, то хоч що хоч - без гро­шей жидівка і осьмушки не дає. «Давай гроші!» - та й усе.

«Гроші»,- дума собі Чіпка, лежачи в хаті після того, як за­брав Грицько жито до себе. Згага пекла його, як свіч­кою; похмілля його мучило. «Гроші... Якби-то гроші! Не ка­чався б я, як тепер качаюся, місця не знайду; не гуляв би так... оддав би й землю, і усе за гроші. Коли б гроші! Бряз­нув би тільки - так би все й вродилося... і вона моя! А то...»

І звернули його думки у бувале, недавнє. Розвернуло­ся перед ним зелене поле; ходить він по йому, обдивляє­ться; радіє, що так добре зійшло, росте, зеленіє, цвіте... А тут і вона знялася перепілкою з-за високого жита... Розряд­жена, як пава; легенька, як метелик; веселенька, як урані­шнє сонце... Любо його очам дивитись на неї, як вона усмі­хається до його своїми повними рожевими устами, як вона гладить його веселими чорними окса­мит­ними очи­ма... Щасливий він!.. А тепер? Серед пустки неметеної, у смітті, в багнюці, валяється - обірваний, об­шарпаний, як во­лоцюга, як харциза який... А до цього що витворяв?! Де ділася кобила, вівці, корова? Де одежа, що мати справила? де ділася мати? куди вона пішла? де при­клонила сиву го­лову?! Сиротою стоїть над шляхом хата, з побитими вік­нами, нетоплена, необшпарована, чорна, полупана... А вже холоди заходять; мороз у хату преться... І холодно, і голо­дно!.. Згага хмелю запекла йому серце...

- О-о-о... я каторжний! проклятий!.. що я наробив со­бі?! - Він зо зла вп’явся руками в свою нечесану куштру. Поси­палось волосся; заіскрили очі... Він прикусив зубами губи, аж кров виступила...

Осіннє сонце сідало в хмари. Прощаючись з землею, заливало хмари й землю огняним світом. Як кров, чер­во­нів захід сонця і заглядав своїми червоними очима крізь побиті шибки в Чіпчину хату... Чіпка качався на соломі по долівці.

На ту пору в хату увійшли товариші. Як глянув Лу­шня на Чіпку, так і покотився зо сміху. Пацюк та Матня стоять у порога та тільки дивуються.

- Чіпко! - гукнув Лушня.- Чи ти, бува, не збожеволів? Яко­го ти бісового батька качаєшся та рвеш на голові волосся?

Несподіваний регіт схаменув Чіпку.

- Братику! - мовить, як дитина,- хоч чарочку... хоч ка­пе­ль­ку, бо пропаду! Пече мене... давить... пити мені... пи­ти!

- На та пий, дурню! - гукає Лушня, подаючи йому пля­шку горілки, в кварту міри.

Аж затіпався Чіпка, ухопивши обіруч пляшку. Прило­жив він її до своїх попалених смагою, замазаних кров’ю гу­бів та дудлив нахильці, як воду.

Матня побачив та й собі затрусився... Кинувся на Чіп­ку та ну однімати.

- Ну тебе к лихій матері! От, дивись: ні капельки не ки­не, луципер!

Та за пляшку... Чіпка не пускає та молить:

- Ще, братику! ще... ще... хоч трошечки... Хоч ка­пель­ку!.. ду­шу проквасити...

- Та ну тебе к бісу!.. От, опіяка!.. 

Та, вирвавши пляшку, припав до неї, мов п’явка до тіла... Матня не вмів кидати горілки другим. Чи давали чарку, він ковтав її до ка­пельки; чи осьмушку, він заливав нею горло не оддихаюч­и; чи півкварти, кварту,- він тяг, поки хватало духу, а перевівши дух, знову тяг, поки оставалась порожня посу­дина...

Уже Лушня з Пацюком кинулись на Матню та насилу одняли, трохи пляшки не розбили... Зчинився регіт, крик... Сонце зовсім сіло; насувала на землю ніч, закутана в чорні хмари, і усе робила темним... А вони, в темній ха­ті, як ви­ходці з того світу, світять п’яними очима, кри­чать, регочу­ться…

Забрала Чіпку горілка: кров ударила в голову, від пекучої згаги одійшло його серце. Веселий, пі­дводиться він, гукає:

- До шинку, братця! до жида!

- Шкода до жида... Жид не повірить! - на те йому Лу­шня.

- Як, свиняче ухо, не повірить? Як я йому всю свою ху­добу пропив, то й нічого?! А його, іродового сина, осьму­шка горілки вдавить?..

- Та вже чи вдавить, чи ні, а не повірить! - глухо, з про­тягом каже Пацюк... - Уже краще підняти, де легко ле­жить...

- Украсти? - грізно запитав Чіпка й скоса глянув на Па­цюка; а далі повів очима на Лушню з Матнею, ніби очима допитувався в них: чи вкрасти можна?

Лушня не загаявся:

- Атож! - одказує.- Чим усилковуватись та просити па­рха, то вже краще своїми руками добути та погрітися...

- Та й справді, що погрітись,- підхопив Матня,- а то опу­хнеш з холоду...

Чіпка стояв, як зачумлений... Думки його ходором заходили. «Украсти?.. - думав він.- Добре діло украсти... При­йшов, узяв чуже - і є в тебе... Чого ще?.. Одно тільки... Там оглянуться, кинуться шукати злодія... проклинати­муть... От і в мене землю украли... украли моє щастя, мою до­лю... щоб вони не діждали сонця праведного побачити!.. О-х!.. Прокляті!..» - та як гуконе на всю хату:

- Гайда, братця! разом погуляємо... Може, жидюга пові­рить, а може, знайдеться добрий чоловік, почастує... У-ух!.. тяжко мені... гулять хочеться... хочеться битись, боротись... гу-у-у!..

І давай махати, стуливши кулак, рукою кругом себе, повертаючись то в ту, то в другу сторону - на всі боки... То­вариство порозскакувалось по кутках, щоб часом не ді­став Чіпка.

- Та ну тебе к нечистій матері!.. - скрикнув Лушня, як увір­вав його по плечі Чіпка... - Мов безміном удрав! Ви­й­шов би на двір та об причілок і гамселив, скільки зду­жав!..

- Бережись,- кричить Чіпка,- укладу! Як муху роз­давлю... - та, повертаючись на одній нозі, одно руками ма­­хає, як вітряк крилами...

Товариші зморгнулись, разом кинулись на його. Той за руки, той за ноги, а той за поперек - насилу положили на долівку. З побитих вікон вирвався несамовитий регіт, га­рмидер - і розіслався по глухому подвір’ю...Розбуджені собаки стали валувати...

- Чи ми ще довго отут серед ночі сидітимемо? - як стих трохи регіт, питає Лушня.- Ходім уже куди-небудь, чи що?

- Еге ж, еге! - одказали Пацюк з Матнею разом.

- А знаєш, Тимофію, куди ходім? - перегодя трохи, веде річ Пацюк.- До пана!.. Він чоловік добрий, хоч і пан: наді­ляв нас не раз то сим, то тим, поки ще у дворі були... Невже тепер пошкодує? А комори тепер у його, взиму... повні...

- Гляди лиш, щоб на бантині не завис! - призро гляну­вши на Пацюка, увернув Чіпка.

- Чого?.. Та я там усі входи й виходи знаю,- одмовля той.

- Там комори лихенькі,- крізь зуби процідив Лушня,- за ніч можна полагодить...

- Може, на яку кварту перепаде від жида,- кінчає Мат­ня.

У хаті затихло. Сидячи коло Чіпки на підогнених но­гах, усі мовчали. Чіпка, вибившись з сили, лежав, як соло­ми куль, важко дихав... Тільки його сап розбуджував сон­ну те­мряву, що насупилась над землею. А на думку наверну­вся Порох з своїм переказом. Устала перед ним ціла панська облава на правду. «А справді» - дума Чіпка... - Он вони що ро­блять!.. То їм і можна?.. Чому ж нам не мож­на?.. Гидко тільки... Злодюга, скажуть... Господи! де ж тая правда?..»

- Чіпко? - знову обізвався Лушня.

- Чого?

- Ходім.

- Куди?

- До пана.

- Чого?

- У гості.

- Добре...

Надворі стояла темна ніч; густі хмари замазали небо - ні місяця не видко, ні зорі не блищать... Темний морок спу­стився на землю - і тут нічого не видно, хоч стрель у вічі... Кругом така тиша, як у вусі: ні людина не заго­мо­нить, ні собака не гавкне... хіба тільки трісне суха дро­ви­нячка під важкими ступнями товариства.

Пройшли вони улицю, другу; посеред села, на третій, одрізнився від них Лушня.

- Стійте тут! - промовив тихо.

Усі стали. Один Чіпка без тямку поволік ноги далі. Лу­шня прямо підійшов до хати. То був жидівський шинок. Видно, жиди уже спали, бо ніде не блищало світло. Лу­шня постукав у вікно.

- Гершку! Гершку! відчини!..

- А хто там такий? - хтось обізвався з хати.

- Свої... відчини!

- Які свої такої пори? цого тобі треба? - уже гаразд чут­но було жидівський голос.

- Хоч пшениці купити?

- Якої пасниці? - швидко одказав Гершко й одсунув кватирку. Під вікно підступили Пацюк з Матнею.

- Хто з ви? звідкіля псиниця? - питає жид, побачивши коло вікна: три чоловіки стоїть.

- Та звідкіля б не була,- нащо тобі? Ти кажи, що даси за мішок?

- А-а-а... це ти, Тимофію! Іди з у хату. А то сце хто з тобою?

- Свої.

- Ну, то й ідіть у хату - тут побалакаємо. 

Лушня огляну­вся - не видно Чіпки.

- А де ж Чіпка? - питає.

- Он, як марюка, пішов,- каже Матня, показуючи на темну пляму, що чорніла-колихалася в темряві.

- Біжи, Петре, поклич! - порядкує Лушня.

Пацюк побіг, догнав чорну пляму - вернувся з Чіпкою.

Тим часом заблищало світло в розбиту віконницю; скрипнули хатні двері; дзенькнув засов коло надвірних - корчма роззяпилась і всіх проглинула...

Не вспіли хлопці посідати - де не вродилося пі­вкварти горілки, півхліба, миска солоних огірків. Товари­ство зараз же налягло на їжу, на горілку... Не пройшло години, як усе те було зметене...

- Ну... а де з та псиниця? - питає жид.

- Та пшениці не питай,- Лушня йому,- ми добудемо...

- Та я знаю... Сце б такий звавий козак та не добув... з пекла достане!

- То-то ж... а ти кажи: по чому за мішок даси?

- Та сцо з? Семигривеника...

- Ах ти, свиняче ухо! - гримнув на всю хату Чіпка.- За мішок пшениці - семигривеника?!

- Ну... сцо з, сцо за місок?.. Я взе знаю, яка то псениця... сце часом... крий бозе!..

І почав чухати рижу, довгу, клочкувату бороду. 

Чіпка широко розкрив очі і з дивовижею дивився то на жида, то на товариство, немов питав: про яку се пшеницю то­лкує жидюга?!

- Ну, добре,- замина Лушня,- ти, Гершку, нашого не схочеш...

Виліз з-за столу, береться за шапку, лагодиться з ха­ти...

- А коли з тебе, Тимофію, дозидати?

- Да так... - зам’явся.- Перед світом... - одказав жидові тихо.

- Ну-ну... гляди!.. Бац, і півкварти випили...

- Ну так що, що випили? Хіба ми дурно випили? Не до­стану пшениці,- за горілку заплачу!

- Та сцо там плата... Хіба я залію, ци сцо?..

- Еге ж... То перед світом дожидай. Ану, хлопці, ходім! - гукнув на товариство.

Усі повилазили з-за столу, понатягали шапки, ви­йшли з хати, запаливши люльки. Ішли вони купою, всі весело розмовляли. Один Чіпка мовчки потягав люльку. Огонь з люльки освічував товариство. Чіпка бачив, як на виду в кож­ного грала якась радість... Він позирав хижо на них очима та думав: що це воно далі буде?

Лушня помітив, як блиснула люлька, хмурий вид Чіп­чин.

- Чого це ти, Чіпко, як мила з’їв? - питає.- Чого ти журиш­ся?

- Хто журиться? - твердо одказав Чіпка.

- Хтокало...

Розмова увірвалася. Затих гомін товариства; все кру­гом затихло... Сон наліг на ціле село: нігде не лялеч­ки, нігде ні світла: втомившись після денної праці, усе засну­ло... Одні тільки собаки де-где не спали... Як проходили хлопці темними улицями, позаду їх під­німалось неприязне валування... Тепер вони йшли мовч­ки. Три вперед; Чіпка позаду ногу за ногою суне... Так ведмідь іде нехотя за цига­ном: опинається, а все-таки йде... Серце щось недобре ві­щує. Страх - не страх: якесь темне почуття холодить се­р­це... Холод пронизує душу... У думці закрадається питан­ня: куди се?.. чого се?.. За ни­ми... за товаришами?.. Об­дурює сама себе думка й тягне Чіпку далі та далі... Тя­гнеться він тихо-помалу, не маючи волі остатись, поки­нуть братчиків, тягнеться, одурений підлеслою думкою, забиває в серці страшне почуття...

Дійшли вони до панського дворища. Стали. Чіпка ми­нає...

- Чіпко! ходім! - гукнув йому Лушня.

- Що?!

- Гуртом свого одбирати... 

Чіпка став, задумався...

- Ходім! - одказав якось глухо...

XIX. СЛИЗЬКА ДОРОГА

Хто спускався на громаку з високої гори?.. Спершу не то спускатись,- униз страшно глянути... Як уперше ся­деш на громака, як подумаєш, де той у бога низ,- волосся по­де­ре­ться вгору... А громак уже їде униз, усе вниз... хо­лод проймає душу, на лобі піт виступає... Доїдеш до гре­бня гори, спустишся прожогом униз - тоді вже ніколи боятись... Дух захоплює, якась звіряча радість проймає тебе,- у тебе тільки й думки: коли б швидше, коли б швидше! Така саме думка пройняла й Чіпку, як він, при­йшовши до пана в гості, спустився в комору з пашнею... Попорався як знав, вирнув - та й наткнувся на сторожа... Чи пан, чи пропав?.. На слизькій дорозі більше пропадає під такий час... Оже Чіп­ка не такої натури, що сам на сам звертав кому з дороги... Не звернув він і сторожеві, а ки­нув харчати під коморою - ледве живого...

Спить Чіпка. Совість, задобрена горілкою, його не му­чила; страху він зроду не знав: пшеницю вергаючи, втомив­ся та й спав у себе в барлозі, наче після тяжкої праці... Уже сонце встало; люди почали снувати по селу; а сон усе не випускає його з своїх цупких рук, ранком ще мов міц­ніше давить... А скрізь по селу, як у дзвони дзвонять - про крадіжку, про сторожа... Заворушилися, загомоніли: хто? як?

- Авжеж, не хто, як не оті харцизяки! - гомонять люди, показуючи рукою в той бік, де Чіпчина хата.- Щодня п’ють та гуляють... за віщо? Хай спершу - гуляли на ху­добу того чортового сина, а тепер же - все чисто пропив, ма­тір про­гнав... з чого ж його, як не красти?

Така поголоска дійшла до волості... « А що ж? може, й правда!» - міркують між собою волосні,- та зараз кину­лись до Чіпки.

Прийшли на дворище, обійшли навкруги город, за­гля­нули в хлівець, у загороду,- чи не приховано чого; го­лова навіть покорписав палицею гній, що зостався після коняки й корови... ніде нічого! Повернули до хати. Хата бу­ла засунена. Поторгав голова двері,- ніхто не озивається. Тоді підійшов під вікно, глянув у розбиту шибку: спить Чіп­ка на полу, аж хропе...

- Гей! ти! - гукнув голова.- Відчини! Чув? Чіпко! чи як тебе? Відчини!

Чіпка почув крізь сон чужий голос, поворухнувся, пере­кинувся на другий бік, замурчав та й знову заснув.

Один з соцьких зайшов за хату, підійшов до дірявого причільного вікна, сунув Чіпку під бік палицею. Чіпка ки­нувся.

- Кий там чорт штовхається? - питає спросоння.

- Відчиняй, злодюго! - гукає, розсердившись, голова.- Від­чиняй, а то двері виламаю… гірше буде!

- А ти що за птиця? - питає Чіпка, протираючи очі.- Я те­бе виламаю!!

- Бийте двері!.. - кричить голова.- В’яжіть його, злодюг­у!

Уразила така мова Чіпку.

- Ану, бий-бий... чи зуби будуть цілі?

- А чому ж ти не відчиняєш?.. Гайдамака!.. Ти сю ніч крав у пана? Ти сторожа прибив, душогубе?..

- У якого пана? якого сторожа? - позіхаючи та потягаю­чись, питає, мов і не він, Чіпка.

- Не знаєш, у якого пана? Ти не знаєш, який у нас пан?.. Злодюго! Відчиняй! Ми тебе трусить прийшли.

- Трусить?.. Добре... Трусіть... Що ж? іди трусить! - ка­же Чіпка, підводячись.

Незабаром дзенькнув засов - у хату увійшов голова з п’ятьма чоловіками соцьких.

- Шукайте... трусіть скрізь! - гукає голова соцьким.

Чіпка підпер спиною одвірки, стоїть мовчки, диви­ться, що далі буде. Соцькі кинулись по всіх кутках, загля­дали під піч, під піл, лазили на піч, перекидали на долівці солом­у... ніде нічого!

- Ведіть його у волость! - порядкує після трусу голова,- та зв’яжіть, щоб не втік, бува!

- Ні!.. цього не буде, щоб я дався зв’язати... За що ти мене в’яжеш? - визвірився на голову Чіпка.

Соцькі з вірьовкою до Чіпки... Запалали в його очі.

- Гетьте, люди добрі! - крикнув він, рукою одвівши ві­рьовку...

- За що ти мене в’язати хочеш - я тебе питаю?.. - до го­лови.

- За те, що ти злодюга, розбишака!.. Нічної доби заліз у комору до пана, чоловіка прибив...

- Хто бачив?

- Усі кажуть.

- Хто всі?

- Усе село каже, що ти з Лушнею, та з Пацюком, та з Матнею... Вас тільки чотири на все село й є, що день у день п’єте, гуляете та розбишакуєте...

- Що п’ємо та гуляємо, то так; а що ми розбишаки - бре­хня!

- А за що ж ви п’єте?

- А тобі яке діло?.. Он - бач: добра була повна хата, а те­пер - одна пустка зосталася!..

- Та що з тобою довго балакати? В’яжіть його! В’яжіть та ведіть у волость, та в город, та в тюрму... там з тобою побалакають...

- Стережіться, люди добрі, лихої години! - Чіпка [ка­же] соцьким.- Не слухайте отого старого дурня... Я й так піду, коли треба. Він дума, як голова, то й велика цяця?!

Голова, міг би, очима його з’їв; та гляне - Чіпка як огонь...

- Накидайте на його арканом! - кричить голова, штов­ха­ючи соцьких... - В’яжіть його, бугая дикого!..

- Ось ну-ну! - грізно глянувши та зложивши кулаки, ка­же Чіпка.- Ось попробуй... От тобі хрест - голова на в’язах не всидить! За що ти мене в’яжеш, га? Хто бачив, щоб я крав або вбив кого?.. Коли у волость треба, скажи... Я сам піду... Ти думаєш - страшна мені твоя волость? Ку­ди ж пак!! Ходім... Зараз ходім!

Та, вхопивши шапку, скинув на плечі драну свитину, що на полу була розіслана замість постелі, перший ви­йшов з хати... За ним слідом голова й соцькі.

У волості Чіпка застав уже товариство: по них ходив писар з другими соцькими. Зібравши всіх докупи, голова поміркував з писарем та й позапирали їх у чорну - поки приїде становий.

Мотря того лихого дня прокинулась, ще тільки стало на світ благословитись. Ще все село спало, а вона прокинул­ась.

- О-ох! щось мені не спиться... так погано спала, так по­гано! Та сни такі недобрі верзлися,- хвалиться бабі.- На серце наче хто камінь навернув...

- Та то воно від думок! - утіша її баба.

Мотря помолилася богу, умилася й сіла за гребінь - су­м­на, зажурена.

Через годину, а може, через дві,- сонце вже підняло­ся,- увійшла в хату сусіда - Хівря Дмитренчиха. По­здоро­вка­лась.

- Чували новину?

- Яку?

- Сю ніч пана обікрадено. Щось дуже багато забрано... й сторожа прибито... чи й доживе до вечора...

- Господи боже! - шепче Мотря, зітхнувши.

- А оце вашого, Мотре, повели в волость... або й не по­ве­ли, а він повів... Сам уперед іде, а ззаду голова з соцьки­ми... А він їм щось так вичитує, так вичитує!..

Як почула це Мотря, поблідла на виду, заткнула в мич­ку веретено та мутними очима дивилася на Дмитренчи­ху: жаль, досада і разом страх виглядали з її жовтих очей... А далі не видержала - залилася сльозами:

- Сину ж мій, дитино моя! краще б я тебе у землю свої­ми руками зарила, ніж отаке чути про тебе!..

- Та чого ти, Мотре, так себе мучиш? - обізвалася баба.- Може, то ще брехня. Мало на кого набрешуть?

Не чує Мотря утіхи,- плаче... Далі встала, накинула на плечі стару кожушанку і, згорбившись, боса, вийшла з ха­ти.

- Куди ти, Мотре? - питає баба.

Ні слова Мотря - пішла, зігнувшись, мов не до неї річ. Тяжка печаль одбирає і слух, і мову.

Сусіда,- ще молода молодиця,- якось болізно усміхнул­ася, зглянулась з бабою і нічого не сказала... Тихо та важко стало в хаті, як у льоху... Бабина онука Христя,- ді­вка сі­мнадцяти літ,- низенька, некрасива, чогось важ­ко зітхну­ла на всю хату; зітхання те так і загускло, так і окри­ло всіх... Голова в кожної схилилася; очі вниз по­тупились... Кож­на щось думала сама про себе...

- Що-то - мати! - через скільки часу глухо промовила ба­ба... - її зневажають, з хати виганяють рідні діти, а їй усе-таки шкода!..

Ні сусіда, ні онука нічого не одмовили, тільки ще сумні­ші стали.

Мотря майнула аж у волость. Чіпки вже не застала: посадили в чорну. Як сова, згорбившись-скарлючившись, ходить вона кругом чорної; поглядає на невеличкі, залі­зом перевиті віконця,- та плаче-плаче... «Хоч би мої очі його побачили! Хоч би мені одно слово від його почути! Хай би я знала: чи правда тому, що люди кажуть?..»

Стала вона прохати соцького, щоб пустив до сина. Соцький не пускав...

- Голова приказував - нікого не підпускати, не то що... аж поки не приїде становий...

- Я на одну хвилину, мій голубе! - молить Мотря.

- Не можна, матусю, і ключ узяв з собою... 

Походила Мотря ще коло чорної, поплакала ще трохи та й пішла додому, сумніша, ніж сюди прийшла. Давили її жалісні сльози; жаліла вона й на голову, і на пана, жаліла й на соцького; жаліла на увесь мир - на панів, що давлять мужик­ів, на мужиків, що пруться в пани... Материне серце закле­котало прокльонами на увесь світ! Жаль у матери­нім серці не має спину, не знає угаву...

А Чіпці з товариством - байдуже! У чорній завели жа­рти.

- От, не знали де виспатись! І тихо й безпечно... Спи собі,- соцький стереже, щоб, бува, хто не вкрав...

- Якби сюди горілки з піввідра,- одказує Матня,- то хоч би й довіку сидіти...Попивав би потроху, заїдав варени­ками та спав...

- Де б же ти взяв? - питає Пацюк.

- Голова б приніс... він з людей надрав, а нам - оддав!

- Сподівайся, поки опухнеш з голоду й холоду,- увер­нув Лушня.

- А справді холодно... От би погріться! - знову за своє Мат­ня.

- Грійся - в тісної баби!

- Цур їй!.. Якби горілка - то й баби не треба!

- А мені якби дівчина,- каже Лушня.

- То й я б до тебе пристав у прийми,- шуткує Пацюк.

- А знаєте що, братця? - не слухаючи їх розмови, каже Чіпка.- Як тільки розв’яжемось з цим ділом, у першу ж ніч голову обшахрати... Та не так, як пана... а он як! Хай знає, погань, що він не хто-небудь, а наш брат Савка - ті­льки що наздирав з бідоти, дукачем став... Тепер, бач, у па­ни лізе, кирпу гне...

- Добре! їй-богу, добре! - провадять усі в один голос.- Як липку, облупимо... Та й писаря завряд...

- А то - дивись пак: хотів мене в’язати! Я тебе,- кажу,- сучого сина, як зв’яжу, то й довіку не розв’яжешся!

- Та ну-бо... так і сказав?

- Їй-богу! А за що ж він мене в’язати сікається? Ти спершу докажи, що я там був, а тоді вже - й на вірьовку... Страхав тюрмою... Побачимо,- кажу,- хто там перший бу­де: чи безневинний бідак, чи багатир, що сирітське доб­ро заїдає.

- Що ж він? - питав Лушня.

- Мовчить, пуздрата собака, мов не до його річ...

- Ну, а розкажи нам,- обізвався Пацюк,- як ти впо­рав­ся з сторожем... то теж чоловік ручий.

Чіпка став широко розказувати, як він поліз у комо­ру, як наткнувся на сторожа, як борюкався під коморою, поки той не захарчав...

- То ти таки добре його попом’яв?.. - пита Лушня.

- Та знатиме, що в добрих руках побував... Як насів, то тільки стогне,- вже й не кричить, як спершу, а тільки сто­гне...

- От і пропав чоловік! - каже Пацюк.

- Хай не лізе, куди не слід! - одказав Матня за Чіпку.

- І то правда,- закінчив річ Лушня та й зітхнув. 

Усі замовкли. Мовчав і Чіпка. Швидко поснули. 

На другий день приїздить становий. Кликнули Чіпку. Становий да­вай його розпитувати.

- Знать - не знаю, відать - не відаю! Я,- каже,- чотири дні вже й з хати не виходив.

Покликали других. І ті те ж саме: - не знаємо, вперше чуємо!

Одвели їх знову в чорну; знову замкнули на замок двері. Становий поїхав, а їх звелів ще кріпше держати, щоб не дали, бува, дьорки.

Сидять хлопці день, сидять другий, сидять і третій. Їсти їм дають... чого ще? Лежать собі, висипляються та точать один одному баляси з баляндрасами, а іноді й правду розказують, пригадуючи кожен свої пригоди. Один Матня сумує.

- Чого ти, Якиме, журишся? - питають його.- Та хай увесь мир зійдеться та доказує, то й то нічого не вдіє: не були й не знаємо нічого... от і все!

- Та не в тім, братця, сила, що кобила сива! А ось уже четвертий день, як горілка в роті була... аж уха попухли...

Сміх та регіт піднявся в чорній від такого тяжкого суму; а Яким знову за своє:

- Сміються?! І якого біса їм смішно?! Хіба не правда, що уха попухли?.. Їй же ти богу, поробилися як вареники завбільшки... А їм смішно!!

Чіпка аж за живіт береться та регоче: «О-ох... ох!.. о-ох, лихо!.. уха попухли!!. Як вареники... ха-ха-ха! О-ох! Дай хоч дух перевести, а то помру зо сміху! О-ох, ох!»

Матня одвернувся від товариства, насунув шапку на очі, ліг черевом униз на долівці...

Цілий тиждень просиділи хлопці в чорній, аж поки з города не приїхав слідователь та не повипускав.

- Глядіть же, хлопці, не забувайте!.. - гукнув Чіпка з до­ро­ги, прямуючи з чорної до свого двору.

- Добре... не забудемо! - відгукують ті, скриваючись в улиці, що вела напрямки в шинок.

На другий день голосила по селу чутка, що прошлої ночі якісь страшидла, у білих сорочках, у чорних бородах, з носами, як крючками, з одним оком у лобі, як у песиголов­ців, убрались до голови в хатину, де він спав і куди ні­коли нікого не пускав; зв’язали голові руки й ноги, накрили ко­жухом, забрали велику силу грошей - та й бу­ли такі...

Загвалтувало село від краю до краю: пішли суди та пересуди, та поговірка... Настала робота язикам - і де­белим чоловічим, а надто гострим та довгим жіночим...

- Це, видно, господь його карає за безневинні сльози! - як сокирою, рубає одна жінка серед цілої юрби сусідок - Просився торік мій чоловік, щоб записали в виселенці... не записав! Оце ж йому за те! Коли б ще й писареві... П’ять карбованців зідрав... живцем зідрав... останні зі­драв... Ка­зав, запишу... на казенний кошт вирядять... землі щось десятин з тридцять дадуть... а тепер - так! І не записав, і гроші пропали... щоб йому добра не було!

Це так гомоніли одного ранку. А на другий - чутно: пи­саря ограбовано! Руки йому вірьовками до ніг поскручув­ано; натушковано на його зверху кожухів, подушок,- так що як витягли його, то піт у три ручії ллє, а сам - мов рак печений...

- Якби,- каже,- ще хоч з півгодини так пополежав, то за­давився б!

- Хто ж то такий? - розпитують його.

- А чорт його знає! Якісь татари - не татари, не по-на­шому розмовляють; та сміються, вражі сини, та вонючі!

- Оце так!.. Ну, тепер,- каже йому голова,- один од­но­му сміятись не будемо. Тільки мені щось чудно: й до тебе три, й до мене три... До мене ж такі марюки, що як гля­нув, то й умер; а до тебе, кажеш, чи турки чи татари... Воно тут щось є... Я догадуюсь, що це воно, та мовчу поки що... Ось ходім лиш до волості!

Пішли до волості; а дорогою все щось один одному говорили: чи то радились, що його робити, чи жалілися, що їм роблено... А люди їх так очима й проводять та як у дзвін дзвонять про крадіжку... І знову всі показують на Чіп­ку з товариством.

Оже як не питали, як не шукали - нічого! Уже голови­ха з писарихою їздили кудись у село до циганки-воро­жки. Набрехала вона їм і про чорнявого, і про біля­вого, взяла по полтинику з кожної та тільки всього... Потруси­ли ще раз Чіпку - нічого не знайшли... Пропало!

Діждавши неділі, голова закликав батюшку, одслужив молебень, освятив воду, окропився - та після того вже годі й запиратися...

Запалив Чіпка рай тихого щастя в Грицьковій хаті та й покинув куритися...

Христя звідала на своїм віку нетрохи нужди та лиха через людську неправду... Дозолила вона їй до самих жи­вих печінок... Часто й густо вона думала: чи вже людям не можна жити правдою?.. А як би добре було, коли б усі жили по ній!.. Чому ж вони не живуть нею?.. Думки Хри­стині роз­бивалися об житечні підстави, як хвилі об кам’яні береги... Серце в неї щеміло; душа допи­тувалась: чи правду вона думає?.. Коли це - ні відсіль, ні відтіль - десь узявся п’яни­ця, харцизяка і загукав про те саме... Не тихим, слабим го­лосом, не жіноцьким хибли­вим почуттям,- а криком боля­чої душі, дужою міццю зіпонув гайдамака те саме! Грицько її, добрий її Грицько, ніколи нічого такого не казав, не натякав навіть... Чому?.. Чіпка, що казав, усе те правда, свя­та правда... А Грицько - мовчав... Ні! тут або щось не так, або щось не те... Так ча­сто думала сама собі Христя.

Пригадуючи гострий погляд, сміливий вид Чіпчин, вона тремтіла: боялася його...

Стала Христя зовсім інша й до Грицька. Ласка, з ко­трою кожна жінка виходить на спірку з своїм іноді й геть-то крутим чоловіком, котрою завжди побиває його, та сама ласка - як став помічати Грицько - зробилася не­щирою, хо­лодною... Грицько помічав, як Христя стала, мов нехотя, прихилятися до його - немов себе неволила.

Оце іноді заманеться йому, як молодому чоловікові, пожартувати з жінкою. Сумно дивитись на його зачепи! Христя якось болісно усміхається до його, мов крізь сльози слова йому ронить... Грицька то в жар укине, то наче холо­дною водою обдасть.

- Що з тобою сталося, Христе?

- Що ж зо мною сталося?..

- Якась чудна ти стала... невесела, небалакуча... мов чо­го недостає тобі... Чи ти чого сердишся?

- Чого ж би я сердилась?.. на кого? скажи, бога ради! А що мені невесело... То не вік же дівувати! Не на те ж ми бралися, щоб сміхи та жарти заводити... Треба про все по­думати, та й...

- Та й що?.. - Грицько глянув на неї - і догадався.- Ко­ли ще те буде? Де те теля, а ти вже й з довбнею! - закі­нчив, усмі­хаючись...

- Та воно вашому братові не що...

- А вашому... чого журитись?..

- Того... І я сирота, і ти сирота, ні батька, ні матері немає ні в кого... А під той случай - знаєш?.. Якби своє, то воно б і порадило, і доглянуло всього; а то - не дай, боже, чого! - чу­жі й кутки рознесуть...

Христя заплакала.

- От коли зібралась батьків оплакувати! Нехай собі со святими спочивають, коли померли; а нам, кажу, все-та­ки нічого журитися...

То була пора, коли Христя почула себе матір’ю, з її дум­ками, з острахами, з сумом, сльозами... Дарма Гри­цько утішав її, дарма хотів розважити. Христя сумувала, жури­лася, а часом сама собі гірко плакала…

Одно до одного - й журба Христина ширшала, вища­ла, глибшала... Грицькова рада нічого не вдіяла.

Грицько сердився, став гримати на Христю - чого во­на все журиться. Не помагало: Христя не кидала свого су­му. Тоді сам Грицько став журитися, став роздумувати, да­­вай нишком помічати за Христею... І помітив, що Хри­стя чогось ховалася з своїми сльозами, наче соро­милась його... Зля­кане Грицькове серце догадалося. Оже він мовчав: боявся зачіпати: боявся тушити той віхоть, що курів у його хаті... «Може, сам собі потухне,- думав він,- а може, сама вона зал­лє його…сльозами». Одначе дум­ка про це не давала Гри­цькові спокою. Вона йому на­га­дувала, з якою охотою бра­лася Христя помагати йому до­вести до розуму той хліб, що Чіпка подарував; як вона йо­го ви­хвалювала; як раяла зоставити на насіння «добре жито»...

Дивлячись на сумну Христю, думка Грицькова, знай, верталася та й верталася назад у той лихий день, коли Чіп­ка сповідався у їх хаті... Грицько не помилявся, що палка розмова Чіпчина запала глибоко в душу Христі; що його грізна, а разом люба постать, коли він кричав, світя­чи очима: «А правда де? де її поділи?» - кинули жа­ри­ну в жалісне жіноче серце... Все те він бачив тепер своїми очи­ма; чув своїм серцем - та боявся назвати сло­вами... Він ще тоді, в той лихий день, побачив, що Чіпка справді якийсь неаби­який чоловік; він знав ще тоді, що Чіпка казав правду; він навіть згоджувався з ним у думці, хоч і пере­чив у словах... А слова ті - як та завірюха, ври­ва­ли­ся про­жогом у душу, перевертали в голові думки, розбуркували в серці почуття. Грицько бачив: Чіпка хоч кого підхилить під себе - і боявся... боявся за Христю: йо­му нікому не хо­тілося оддати свою добру, свою любу Хрис­тю!.. Часом, темної довгої ночі Грицько не спав і на волосину: все придумував та пригадував, що б його пе­ред жінкою вивести таке, щоб звихнути Чіпчину правду... Ду­мав - та не надумав, а тільки більше та більше мучив­ся...

Аж ось тепер - скільки поговору! Грицько зрадів, кинув­ся на його та давай поділятися з Христею.

- Чи ти чула, Христе, про нашого праведника? - вскочи­вши в хату на другий день після крадіжки в пана, питає він жінки.

- Про якого праведника?

- А про Чіпку?.. Ти чула, як він тут за правду розпи­нався, а он що вийшло?!.

- Що ж там таке?

- Пана обікрав... сторожа прибив... чого доброго, досі богові й душу віддав...

- Невже?! - дивлячись пильно на його мутними очи­ма, скрикнула Христя - і пополотніла, оторопіла.

- Їй-богу!.. Тепер у чорній сидить... Он воно які люди бу­вають! Подумай: на крадіжку, на душогубство пусти­вся?!!

- Господи! мати божа! який тепер світ настав... - ледве вимовила Христя та й перехрестилася... - Та хіба воно й то­ді не видно було, що з його добра вже не ждати,- закі­н­чи­ла вона.

Грицькові це - все одно що по губах медом. Після цього давай він ще гірше розписувати Чіпку перед Хри­стею, немов самого лютого ворога, а не колишнього сво­го то­вариша.

Як Чіпку випустили з чорної, Грицько перший приніс Хрис­ті звістку, що, мов, викрутився харцизяка, вибреха­вся! Як стали гомоніти по селу про голову й писаря, Гри­цько уп’ять перший сповістив про це Христю і хрис­том богом присягався, що те діло не втікало Чіпчиних рук.

- А моє серце ще тоді щось недобре віщувало,- од­казала на його присягу Христя.- Знаєш що, Грицьку? Чи не віддати б нам його жита? Ще - чого доброго - коли-не­будь уночі прийде та й заріже за жито!

- Ото, хай бог милує! - похопивсь Грицько.- Ні, він, Хри­сте, не такий уже, щоб за те, що сам віддав, та й зарі­зати.

- А коли при нужді та п’яний?

- Він швидше прийде правити грошей... Отоді, як при­йде, я йому й віддам жито... Та й то навряд!

Отак собі побалакали - і в Грицька наче од серця одляг­ло. «Ну,- сам собі міркує: - тепер уже не вернеться те... не так я його підцюкнув!»

Оже Христя все-таки не стала веселою. Вона ще дуж­че хапалася за свою думку... «Коли такий чоловік отаке робить, що ж уже другі???»

XX. НА ВОЛІ

Воля для чоловіка вільного - чарівниче слово, а для невільника - мед,- п’яне чоло. Воно, як дурманом, як хме­лем, затуманить усі його думки, гадки, надії: усе для його вмерло, оглухло, одно воно зосталося, одно воно ті­льки й сяє й гріє по темному шляху його темного життя...

Ще тільки об’явили волю, піщани зашуміли, як окріп у горшку.

- Шабаш, братця! воля! воля! - загукали кріпаки, ки­да­ючи роботу та йдучи у шинок - волю женити.

- Ні, то ще брехня! - дратували їх козаки,- ще два роки поробіть на пана, та тоді уже й воля.

Піднялась спірка, змагання. Лаяли кріпаки козаків, лаяли панів, лаяли попів: не було того на світі, кого б вони не лаяли, як свого лютого ворога... за ті два роки! Одначе, налаявшись, назмагавшись та накричавшись до­схо­чу, вернулися знову на роботу. Хоч яка вже там і робота була?! Кожен норовив як можна менше робити, а більше собі загарбати: як би пана одурити.

Пани дивилися на ту роботу - та охали, та зітхали, та нишком-тишком самі між собою щось балакали... А крі­паки собі тихенько один у одного питали: «Чи то ж то нам заплатять за ті два роки, що робимо, чи ні?»

Оже - як-не-як - добували два роки. Підскочила гаря­ча пора: оранка, косовиця, грабовиця, жнива, возовиця, моло­тіння нового хліба,- ніколи було дихнути, не то що...

Ішлося вже до різдва. Рочисте свято клопотало кожну сім’ю своїми споконвічними клопотами. Там кололи сви­ней, і несамовитий крик їх розносився по всьому селу; там клопоталися їхати в місто на красні торги, продати хліба, накупити нужного про свято - і ладану під кутю, і ри­би - на багатий вечір, і солі - про всяк день; а тут жінки заходилися коло мазання й зрушили завсідній покій життя.

Одному Чіпці з товариством немає клопоту. Сяк-так позатикав побиті шибки то ганчірками, то онучами; вки­не у піч гнилої соломи,- тліє вона там собі та курить, бу­цім-таки й гріє... Байдуже їм про тепло; дарма - про їжу! їх гріє жидівська горілка, а їсти - жують хліб сухий з сіллю - теж від жида. А коли хто з товариства зніме з сідала у сусі­да курку чи півня, розчинять, спечуть, настромивши на спичку, з’їдять,- та й ситі! Хоч і бачив Чіпка таке безпут­с­тво - часом робилося йому противне таке життя й таке товариство,- та заллє очі - мовчить... Іноді йому хотілося і гарячої страви попоїсти. Тоді він полізе в розвалений по­гріб, назбирає ще торішньої ріпи, що де-где по кутках завалялася, начистить, зварить юшки - та тільки всього!

Люди дивилися на таке життя та хитали головами.

- Ні, вже: не буде добра з такого! горбатого могила ви­править... Ще хоч би не товариство, то може б... Та сті­йте, діждемо набору: хоч отих курокрадів заправторимо, коли його не можна...

Ось настали й святки. Радіють люди, що діждали; гостюють, гуляють то дома, то в шинку. А Чіпка з товари­ством і не вилазять з його; людей закликають, частують... Чоловіки - нігде правди діти - таки ласенькі на дурницю випити, то й раді такому случаю - п’ють та вихваляють добрих молодців... Дехто й з молодиць, ці­кавих подиви­тись на зборище та ігрище, та ще де співи та танці, завернув туди... А жид, як знав, десь і музику ви­драв... Му­зика ріже-тне; п’яні чоловіки трохи на головах не ходять та вибивають гоцака коло молодиць; а ті й собі - дивля­ться-дивляться, то це одну й візьме нете­рпляча - і пішла дрібненько бічком, бічком, немов пливе по воді; а яка з п’я­ніших схопиться за запаску, підніме її трохи та - гай-гай по хаті, як шуліка за курчатами... Сміх, регіт, крик... А Чіпка, знай, до жида: давай те! подавай друге! неси третє! Лушня у танцях, як не перерветься, музику перетанцьовує; Пацюк на язиці, як на балалайці, вибиває; один тільки Матня, роздутий, червоний, як жар, з сонними п’яними очима сидить у кутку, куняє: оце прокинеться, вип’є, зареве, як бугай, на всю хату, та й знову притихне - куняє...

Гульня розвернулася на всі боки. Забули про свято, забули про бога, забули про домівку. З ранку до вечора, з вечора до ранку одно п’ють та гуляють. Жінки, не бачи­вши третій день чоловіків у вічі, підняли такий галас, немов на село найшла кара божа або пожежа половину села виполонила.

- Оце напасть господня! оце лихо несподіване! - желі­пали вони.- Такого ще зроду-віку ніколи не було!.. Бог дав свято - в церков піти, богу помолитись, а він у шинку мо­литвує! Бог дав свято, щоб дома з дітьми та з жінкою лю­бо-тихо провести, а він у шинку з п’яницями та волоцюгам­и гуляє! Треба хоч до батюшки піти, щоб яку поку­ту наложив на розп’яницю з п’яниць.

Деякі таки знялись, пішли - не до батюшки, а до мату­шки жалітися. Матушка почастувала їх горілкою і обіцяла розказати, як устане, батюшці. Молодиці верну­лись додо­му, а чоловіків все-таки нема... Вони ще заполо­нили в ту гущу й дяка. Дяк цей старий уже був - у піст, бувало, «алі­луї» не виведе, такий старий. А вхопивши ча­рку та другу тієї живиці-дурниці, й він побадьорнішав трохи. Де та й си­ла взялася, міць прибула! Співає з моло­дицями так тонко та голосно, мов молоденька дівчина. А це, випивши ще ча­рку, як підбере поли в балахона, як ухопе товсту чер­во­нопику молодицю та ну гоцака садити. Тільки борода та коса майтолає, а він - так халя­сує, так халясує... Аж упрів, аж мило на йому лягло. Чоло­віки регочуться, а молодиці коло його, щоб ще дужче роздратувати, так увиваються, так увиваються: одна втомиться, друга її місце заступає...

- Що ж усе танцювати та танцювати,- крикнула одна реготуха: - якби ви нас, дяче, повозили ще!

- Бач, чого сучі дочки захотіли! Бач, чого їм замануло­ся! - взявшись у боки, каже дяк: - Шукайте санчат, пово­жу вже... Один тому час, що батько в плахті!

Де взялися й санчата. Витягли дяка з шинку надвір, запрягли; насідало молодиць повнісінькі санчата, ще й зверху; дяк аж угинається та самотужки пре, а молодиці - співають та вигукують, як на весіллі... А це одна як схопи­ться, як підбіжить до дяка:

- Нема, дяче, місця! нема, дяче, місця! Ну, я сяду верхи! Повози й мене!

- Сідай, бісова! - кричить дяк, перегнувши спину. Молод­иця скочила; дяк не здержав, поточився, упав; моло­диця зверху... Другі позскакували з санчат та й собі туди - пхаю­ться, падають... А чоловіки: «мала купа! мала купа! на купу! на купу!..» Навалило молодиць стільки, що трохи дяка не задавили. Витягли його - ледве дише... Регіт, гвалт... Здурі­ло село!

Гульня розв’язала язики, розбуркала зомлілі, пригнічен­і душі, розкорписала ті врази, що глибоко крилися в серці... Серед гульні згадали піщани й за два роки...

- А що ж це воно, братця? - заводить хто з кріпаків: - це так - два роки робили та й дурно?!.

- Авжеж, дурно!

- Чого ж дурно? Адже цар дав волю: живи, де хоч, роби, що знаєш... Ну, щоб, бач, уже не зовсім і їх обійти - неситу ту прожир: - «поробіть, мов, люди добрі, ще два роки,- хай уже вони звикнуть за цей час з думкою, що вас не буде!» Так як же він дума: ми йому ці два роки дурно робили? дурно втрачалися?.. Адже якби я до хазяї­на став, то рублів би сотню заробив... А в його як?

- А так: робив-робив, та й виженуть з двору в три ви­рви...

- Ні, чорта з два! Мені рощот давай... он що! Ми знає­мо ваші каверзні... Буде того, що над нашими дідами та бать­ками знущалися та з нас воду виварювали... Заплати ж мені хоч за ці два роки!

- Заплачу... наставляй кишеню! - сміявся другий, твере­зіший.

- Чого ти смієшся?.. І заплатить! Піду скажу: давай рощот! - і дасть...

- По гамалику...

- Чого по гамалику?.. А в Побиванці? га, в Побиванці?.. Ад­же дав? Хати дав, грунти дав... Затялись в одну шкуру: давай рощот! - і дав... Брат рідний дав; а наш би то й ні?.. Еге! Якби ми не такі дурні... А то - сидимо собі мовчки, мов не про нас річ... Рощот давай! в одно слово: рощот!

- Толкуй...

- Дурню, а не толкуй!

- Ти сам дурень... Залив очі та сам не знаєш, що вер­зеш...

- Що ж я верзу?.. кажи: що? - сучиться п’яний.

- А то... що як почує хто та шепне туди... Ти знаєш, яка він сила?.. Буде ще!

- Що ж мені буде? Нічого не буде, бо правда! А ти все-таки дурень...

- Не дури лишень, бо щоб сам не здурів…

- А що, битимеш, може? Битимеш? Ну, бий!

- Хай тебе лиха година поб’є без мене! Одчепись, сата­но!

- Ні, бий!.. Сякий-такий сину, бий!.. 

Та й підставляє ли­це. Супротивник осувається назад, наставивши обидві руки, щоб, бува, з п’яних очей, не креснув зачепа...

Люди збігаються з усіх боків: оступлять, дивляться - що далі буде.

- Бий, кажу!.. - кричить перший та хвіть другого по пи­ці... Той - здачі. Зчепилася бійка... крик…гвалт… Насилу роз­боронили люди та й ведуть знову в шинок «мирову пити», щоб справді не дійшло, бува, до того... Хто вину­ватий, хто правий? гаразд не знав ніхто... У кожного була думка, що добре б і рощот одібрати; був і острах того... «А як не дасть, та ще... не доведи боже, щоб гірше не вийшло!»

Одначе горілка взяла своє. Чим далі, то все більше й дуж­че виступала правда першого; а острах другого нехая­ли, як легкодухого чоловіка. Зашуміло село, як на пригру бджоли: сміливий і несміливий збиралися в купи, гомоні­ли, радились, змагались... І ходили до жида в ши­нок мо­горичу пити...

Минуло водохрестя. Час би за роботу братись... Та чи до роботи, коли день у день зберуться або в шинку, або й так де, та одно тільки й чути: рощот та й рощот... Пі­ймали раз одного з Побиванки. Розпитують: чи дав двори? чи пода­ру­вав хати?.. - Дав, подарував!..

- Бач!.. - в один голос: - значить наш дурить! Коли ж так,- не діжде!..

На завтра, ще чуть стало сіріти, зібралися коло воло­сті та взяли старшину з собою і пішли до пана в Красно­горку.

Прийшли; стали у дворі коло ганку - повнісінький двір, нігде голки просунути; послали просити лакея, щоб сказав панові; обіщали навіть «на табак» лакеєві, коли швиденько панові скаже.

Василь Семенович ще спав і з ліжка почув: щось за гомін, за топіт. Він подзвонив лакея, розпитав, що то. Той сказав. Наче хто голкою шпигнув вельможного пана,- так він прожогом скочив з ліжка; звелів подавати мерщій убрання; випив нахватку стакан чаю і, не глядя на те, що жінка, ламаючи руки, благала не виходити, вискочив з ха­ти - червоний, сердитий...

Він догадався, що це недаром ціла піщанська громада присунула,- та думав своєю сміливістю зразу її осадити.

- Що вам треба, піщани? - сказав він, хоч грізно, але зде­р­жуючись.

Піщани поздіймали шапки; кланяються.

- До вас, пане...

- Чого?

- За грішми, пане...

- За якими грішми? - скрикнув пан і глянув гостро на гро­маду.

- Що два роки служили, пане...

- Дураки! Ви ж повинні були ці два роки служити...

Мовчать передні, кланяються.

- Як повинні? - обізвався хтось зсередини.- За плату ж, то й служили...

- За яку плату?.. Закон велів!

- Закон? - знову викрикує зсередини: - то ви самі на­ста­новили такий закон!..

- Хто там озивається? - питає пан.- Ану, виходь сюди та побалакаємо...

- А чорта! давай гроші!

- Хто озивається, сякі-такі сини? - кричить уже на все го­рло пан.- Хто сміє бунтувати? - Та й підскакує до пере­дніх.

- Ми не бунтуємо, пане,- кажуть, кланяючись, пере­дні: - ми тільки прийшли просити плати...

- Якої плати? за що плати? Я вам дам!.. - уже нав­с­пра­вжки лаявся пан...

- Не цвікай!.. годі... не боїмося!.. - знову зсередини.

- Хто там, сякі-такі?.. Давай мені того, хто озивається! давай зараз!.. Давай... а не то - я вас всіх у тюрму запру... на Сибір попру!

- Не дуже! не дуже! не скачи так! Ач, який прудкий! да­вай лиш гроші!

- Кажіть: хто там озивається?.. - аж розлягається пан до передніх.

Передні мовчать: зступаються ближче один до одно­го, кланяються...

- Ага? так ви не хочете бунтовщика видати? не хоче­те?.. Так ви бунтувати?.. га?.. Постійте ж, я вас побунтую! - кричить пан, розпалившись, і з криком біжить до себе в гор­ниці.

Громада на хвилину стихла, а потім - немов набирала­ся духу - пройшов спершу глухий якийсь гомін; далі - дуж­чий, дужчий, поки не перейшов у викрик...

- Що він нас страхає? Дума - злякалися?.. Минуло те!.. Да­вай плату!.. плату давай!! рощот!!!

Крик, гук з усіх боків, на увесь двір, довго ще невгавав і долітав у горниці страшним, диким галасом. Василь Се­ме­нович поблід як крейда. Його розбирала досада, злість; йому хотілось кричати, лаяти, бити,- та страх брав своє... Він погнав його в горниці, а тепер не випу­скав надвір. Жінка Василя Семеновича ходила, як з хреста зня­та. Од тривоги вони обоє мовчали; ходили ті­льки з одної кімнати у другу та збоку нищечком пози­рали у на­двірні вікна, ніби таїли свій страх одно перед одним...

Громада не розходилась цілий день: вигукувала та ви­крикувала аж до самого вечора... Так і простояли на ногах. Тільки ніч погнала піщан додому...

Василя Семеновича і ніч не вдержала. Перегодя трохи після того, як пішли піщани, він звелів запрягати коні, виносити важкий сундук з своєї спочивальні - і вку­пі з жі­нкою покотив у Гетьманське...

На другий день - чуть зоря - вже були на ногах спра­в­ник, посередник Кривинський (що колись, за ви­борів, був справником), послали гінця в Котолупівку по станового Ларченка, щоб їхав мерщій у Піски: «бунт!» 

Ла­рченка як хто по потилиці лигнув: він стояв, наче чмелений, і якось без тямку дивився вниз своїми косими очима... На помості вимальовували його думки розгнівано­го Василя Семено­вича, котрий тупає на його, Ларченка, но­гами за те, що «допустив» бунт у себе в стані... У голові станового думки каламутилися: то він прощався з котолу­пами, і здавалось йому, що вони хрестилися, як він ви­їжджав з їх містечка; то йому прийшов на думку той ща­сливий день, коли він раз на обіді вихваляв, як поет, Васи­ля Семеновича вір­шами... Коні під’їхали під рундук: гая­тись було ніколи. Ларченко вскочив у санчата та, тільки духу, попер у Піски.

У піщанській волості сидів уже посередник. Він при­їхав зарані, звелів скликати громаду. Громада ще тільки сходи­лась. Незабаром цілі Піски збіглися. Хто на громаду, а хто - на дивовижу.

Становий з посередником вийшли з волості; стали на громаду гримати, далі страхати, потім батькувати, а там - під­скакувати та репетувати на все горло,- аж піна з ро­та летіла...

Громада собі гуде: - Не застрахаєш!.. Рощот подай!.. Не скачи, коса собако!.. котолупе!..

Нічого не вдіяли ні становий, ні посередник,- тільки дарма накричалися, та з тим і поїхали.

А піщани слідом за ними послали в Красногорку Васи­ля Деркача нишком довідатись: чи дома пан? що там чут­но?

Деркач незабаром вернувся.

- Немає,- каже.- Учора звечора зібрався та з панією й по­ї­хав... не сказав і куди.

- Еге... значить наша правда! Недаром перелякався...

- Глядіть же! Не попускай, братця, свого! - викрику­вали піщани, розходячись по домівках. На диво козакам, а на злість жидові, рідко хто зайшов до його й у шинок.

Коли це на ранок - летить у Піски сам справник, ле­тить стряпчий, летить становий. Сказано - ціле «времен­не отділеніє». Приїхав і посередник. А незабаром, слідом за ними, вступила москалів сила…

Громада збилася в ку­пу, як овечки під дощ та лиху годину. Ніхто - ні пари з уст. Тільки чутно важке зітхання та якийсь тихий гул... Мо­­скалі за­йшли з боків - і кругом, як кільцем, обложили гро­ма­ду.

Кривинський, як посередник, вийшов наперед громади та став допитуватись: чого вона бунтує?

- Ми не бунтуємо, добродію... Ми свого просимо...

- Як свого?

- А так! за віщо ж ми два роки служили?.. дурно?? - хтось подає голос зсередини.

- Хто там кричить? давай сюди! - зіпонув Кри­винський.

Громада затовпилась; ще тісніше збилася в купу; стали один одного за пояси брати...

- Сюди його давай! Хто викрикує! - желіпає посередник.

Мовчить громада, анітелень! Кривинський не вите­рпів - лає...

- Не дуже лиш! не дуже! - знову хтось зсередини.

- Ну, тепер ваше діло, Іван Петрович! - обернувся Кри­винський до справника.

- Розги! - зіпонув той на москалів в одмову посередни­ко­ві.

Москалі кинулись до крайнього...

- Не давай! не давай, братця!.. за що нас бити? за віщо нас нівечити?..

Громада стала напирати на москалів; москалі на громаду. Піднявся крик, гвалт; зчепилася бійка з москаля­ми... Люди, зачувши таку колотнечу, біжать, як на пожежу дивитись. Чоловіки - аж до самих москалів; жінки на тини поспинались - з огородів... Дід Улас, старий, не видержав натовпу - упав... Москалі підняли...

Чіпка побачив. Закипіло його серце, заболіла душа... Бі­га поміж козаками, мотається на всі боки: 

- Братця! - кри­чить: - не даймо глумитися над нами! Не даймо зну­щатися над дідом!.. Ходім, братця!.. Тимофію! Петре! Яки­ме! Зби­райте громаду докупи! Не даймо, братця!...

А ті, як побачили, що непереливки, та - тільки видно - через село...

Чіпка їх лає, батькує, молить, просить; кидається то в той бік, то в другий; то підскочить до москалів, то вертає до своїх. Побачив Грицька.

- Грицьку! братіку! Ти бачиш? кров безневинно ллє­ться... Діда Уласа ледве живого підняли на вітер... Не дай­мо!..

Грицько не одказав на це ні слова,- та мерщій від Чіп­ки, та в чужий огород, та й присів за лісою…

Кинувся Чіпка до кріпаків... Тут його й схопили.

- Я - вільний! - кричить Чіпка: - Я - козак!

- А коли вільний та козак, то не бунтуй людей! - зі­по­нув справник.- Ложіть його!

Довго борсався Чіпка... Ще довше його били...

Ні крикнув, ні застогнав! Устав - наче з хреста знятий. Очі червоні, налилися кров’ю, горіли, як у звіра; на виду - блідий-блідий, мов після тяжкої хвороби... Повів він стра­шними очима по всій громаді, глянув хижо на панство, на москалів - і підтюпцем побіг додому...

Обняло його зло нелюдське. Серце в його вило; душа палала... «Прокляті! каторжні! ні суда на вас, ні права немає!..» - кричав він, качаючись по полу. Тіло болі­ло, як попечене... Він стискував зуби. «А вони?.. вони?! Сло­ва доброго... смітнини послідньої не стоять!.. Прокляті ду­ші!.. на вас трохи такої муки, трохи каторги... Катувати вас, пекти, тупим ножем шматувати!..» Від болю він кусав собі нігті, пучки...

«А ти, дурню, водився з ними!.. повірив, що й вони лю­ди?.. Волоцюги, п’яниці, а не люди! Вони тільки обпи­вали тебе та підбивали на все лихе... У них доброго на ні­готь не було... Серце їх, як іродове, тільки й знало одно лихо... щоб другого підвести, а самому - навтікача; щоб чужими рука­ми жар загрібати; сльозами та кров’ю других себе ті­шити... А потім стануть на весь світ слави­ти... вийдуть серед людей, посеред білого дня, скалити­муть зуби, бу­дуть сміятися... Собаки!.. Сучка вас, а не мати породила!.. Замість серця змію положила й трутою налила... Де тільки тхне ваш дух, там лихо та горе, кров та сльози... А ти їм повірив?! Ти?!!» - він заскреготав на всю хату зубами.

А це - як скоче та так без шапки прямо в шинок. Поли­лася горілка, як вода. Він дудлив її нахильці; випив з пі­вкварти - і не чув, щоб хоч запекла або вдарила в го­лову... Як бризка, кинута на жарину, заскварчить і зник­не, так ті ковтки горілки зразу вигоряли, вилітали парою...

Він кинув на стіл порожню посудину - побіг додому, поліз на піч. Голова заходила ходором; у виски га­мселило, як обухом; свистіло та пищало у його в ушах... Він забувся, немов заснув...

Грицько, настоявшись у чужому городі та надиви­в­шись вдосталь на бійку кріпаків, трохи змерз та поплі­вся додому.

- Важно парять бісових маштаків! - було його перше слово до Христі.

- Господи! там, мабуть, на той світ позабивали серде­шних, бо крики такі доносились сюди, немов з могили,- від­казала Христя.

- Так їм і треба, злодіям!

- Скажи мені: за що ти на їх узлився так? Хіба вони й не люди?..

- Життя через них, проклятих,немає! - аж скрикнув Гри­цько.- Нічого в хазяйстві не вдержиш за ними... Так і держи все під запором, а то - як раз та два рознесуть!.. Чи давно я майстрував у сараї?.. Візьми, дурний, та й за­строми два свердли за лату... Хто їх там візьме? - думаю. Коли сьогодні огляджуся,- аж і сліду не знать, де стримі­ли...

- Може ж, то й не вони взяли?

- А хто ж? Кому більше взяти? Козак тобі візьме?.. Наві­що йому, коли він сам хазяїн?.. коли в його самого є? А тій голоті, панським недобиткам, що пропити, то пропити... Хі­ба воно для себе брало? - на пропій!.. Щоб воно подавило­ся...

- За що ж їм і випити, як не за твої свердла,- сміється Хри­стя.- Свого нічого немає, все те панське...

- Та в їх ніколи й не буде нічого,- перебив Грицько: - все проп’ють! Вони в панів позвикали тільки красти та горі­лку пити, а не берегти хазяйського добра... А тут ще їм і землю й волю дають... На цеп їх, а не на волю!

Христі вже обридла лайка та кривда Грицькова. Вона не витерпіла.

- Який-бо ти, Грицьку, їй-богу! А якби тебе узяти в неволю?..

- Ну, то що? - витріщився на неї Грицько, ображений - чого вона заступається за таких злодіїв, що в його свердла покрали.- То крав би? га?.. Хай уже б мені руки тоді пови­кручували!

- Отже, не вір сам собі, Грицьку! Як щоденна лайка та докори: злодюга та п’янюга,- то всякого з пантелику зі­б’є... Поневолі чоловік стане пити... А як ні за що, то й украде... Звісно - неволя! - журливо закінчила Христя.

- Яка їм неволя? яка неволя?.. Он пити, бунтувати... то їм неволя?! За те ж їх і попарили сьогодні... От попарили!.. А Чіпка, чула? як прийнялися за них москалі, біжить до мене, блідий такий, труситься... «Братіку, Грицьку! Ході­мо - оборонімо... Ходімо - не даймо!..» Цур тобі та пек! - думаю,- та від його... Ускочив в Остапійчин огород, захи­лився за тин та й дивлюся... А він ганя по вигону та скли­кав на оборону. Як же піймали його, як задали... буде па­м’ятати довіку!.. Пішов, мов чмелений...

Христя тільки зітхнула й нічого не сказала. 

Грицько викурив люльку коло печі і узявся за шапку.

- Куди ти? вже обід готовий.- каже Христя.

- Та я тільки худобу понаповую,- одмовив він та й ви­й­шов з хати.

- Не барися ж! - гукнула навздогін Христя й кинулась го­тувати посуду.

XXI. СОН У РУКУ

І сниться Чіпці - немов сон, і ввижається - наче бу­валь­щина. Сниться йому й ввижається недавня гульня. Увесь шинок залитий світлом - сяє, аж горить; музика тне, ру­бає; підбори землю рвуть; крики, співи... стоголосе ля­ща­н­ня... безпуття скажене... А збоку насуває темна ніч, немов чорна хмара. А в тій хмарі, в тій непроглядній темряві, ледве видко, чорніють панські комори, двір... Три тіні зігнулися під якоюсь вагою - щось несуть на пле­чах... тіка­ють... зникли в голому садку... Ось блиснула іскорка - і видко... два чоловіки качаються серед двору, борюкаються... Той, що зверху, лютий, як звір, шибкий, як вітер... Придивляється Чіпка... «Це ж я... я!..» - скрикує: - а підо мною сто­рож... то панський сторож... блідий як смерть; тяжко дише; болізно сова руками й ногами... чутно - кров булькоче в його печінках, біжить чорною річкою з горла, носа... Ось розкриває очі... загоріли вони на хвилину іскоркою життя. То ними світить докора? чи посилає прокльони?.. Ні, то душа прощається з тілом: смерть уже застилає очі полудою... А ніч усе росте-ширшає і проганяє веселе грище з-перед очей…» Чіпка затіпався, кинувся... «Ох-ох!» - застогнав з протягом, перевернувся на другий бік та й знову заснув.

І знову йому верзеться й ввижається.. Ніч темна, глупа - німа та глуха. Він стоїть, а кругом його розля­глося сонне грище: п’яні чоловіки, жінки... все те ме­ртвим сном спить, порозкидане, як колодяччя... Ось - угорі зайнялася над ним зірка: як свічка, палає вона на небі й освічує п’яне збори­ще на землі... Чіпка глянув на правий бік... Захиталася темнота, затрусилася... і з неї ви­сунулось дві тіні - страшні, бліді, з переламаними кі­стками, котрі так і виглядали із ті­ла... Ледве шканди­бають вони, вивертаючи ноги то на той, то на другий бік; хитають на його головами - вказують руками на сонне грище... Чіпці здалося, що то дід Улас з матір’ю... Він затремтів увесь, засовався - і одвернувся...

Трохи згодом, з лівого боку, теж захиталася темнота - із неї виплило дві тіні. Одна - товста, пузата, червонопи­ка; друга, з-за товстої - тонка, худа перегнута втроє, з пером за ухом... Наблизилися оті дві тіні, глянули на сон­не грище, глянули Чіпці прямо в вічі,- та й заридали... «Так ось де полягло наше добро, наші гроші!» І вхопивши одного п’я­ницю сонного, вони здерли з його одежину та й уп’ялися в горло зубами... Чутно стало, як булькотала кров: то вони ссали її з живого тіла... Очі їх наливалися нею, горіли, світили, як у котів... Чіпка здригнув - і одвернувся…

Гляне вгору - аж там, крізь ясний світ, захиталася нова тінь. Чиста та ясна, як літній погожий ранок, з веселим та любим поглядом у темних очах... «Що це?.. Моя Галочко! моя голубонько сивесенька! іди до мене!..» - молить Чіпка і здіймає догори руки. Тінь затремтіла; ясне лице по­темріло; на очах заблищали сльози... - «Що то ти наробив?!. - учувся йому зляканий голос.- Глянь у праву руч!» - Чіпка глянув - і сахнувся... Чоловік качався по двору й не по-лю­дськи стогнав... «Що то ти наробив?! - знову докоряв голос зверху.- Глянь у ліву руч!» Чіпка нехотя повернув очі... Дві чорні тіні ссали кров з сонних людей, ламали їм кістки, викручували руки, ноги, обсмоктували кров... «Глянь униз!..» - гуконув голос. Чіп­ка зирнув... Коло його розверну­лося сонне царство люду; бліді обличчя позадиралися вгору, очі - повиводило з ло­ба, з рота - вилітала легенька смужка синього димку... Вони горіли тихо-тихо, як вугіль тліє... «Це все ти наробив!.. Це все твої вчинки!.. - гукав го­лос... - За віщо ж ти чоловіка убив? За що діток, жінку оси­ротив?.. Чим винуватий сторож, коли його господар поси­лає стерегти добро, ловити злодія?.. Що то ти поробив з тими п’я­вками людськими?.. Що?? З ситих, повних, що, об­пившись крові, тихо доживали віку, ти поробив знову го­лодних: ти видавив з них кров, котру вони за свій довгий вік нассали... А от, бач: щоб знову такими стати, як були, вони поробилися встократ хижішими, прожерливішими... На голодного й холодного, на п’яного й тверезого, на сон­ного й не сонного, на сироту, на старця вони кидаються, як голодні собаки на шматок хліба... Бач, як вони смокчуть кров з жил людських?.. Бачиш?.. А то - що?.. Людей опоїв, горілкою попалив... Каторжний! розбишака!..» Чіпка знемі­гся, склонив коліна, зложив руки, припав ниць на землю... А голос, як буря, носився кругом його і страшенно викри­кував, вигукував: «Що ти наробив, лютий, каторжний?!» Чіпка припадав ниць, мов хотів сховатися... А голос той проривався в кожну кісточку, в кожну жилочку, морозив їх жахом, пік огнем туги... Чіпка не витримав. Як скажений звір, що боїться води, труситься й лютує, забачивши її, забувши все на світі, несамовито кидається на встрічного й поперечного - так Чіпка кинувся, скочив угору... «Згинь, проклятуща, від мене! Хай тебе огонь пожре, вихор роз­несе-розвіє!.. Що ти мені таке?.. Жінка?.. сестра?? мати?? Я тебе всього двічі чи тричі бачив на полі, де ти стрибала, як коза... Чого ж ти сюди лізеш?.. чого ти мішаєшся?.. Ти мені вибиваєш очі тим, що мені самому не дає спокою, що моє серце одвертає від доброго, а підіймає руку на лихе?.. від чого я сам тікаю - та ніяк не втечу; ховаюся - та не заховаюся, та все глибше та глибше топлю свою голову у п’яній горілці... Геть собі!.. згинь!..» Від його гучного голосу тінь затремтіла, подалася вгору, вище, вище... Небо загого­тало, заблищало, шваркнуло... Огняна стріла вдарила коло його; кругом усе затріщало і запалало огнем... Горить, трі­щить, ломиться, падає, кричить, лементує, молить... Усі го­лоси зливаються в один голос - у голос невиразної тя­жкої туги; скрізь чутно плач, лемент... І все те жере огонь - то своїм широким, лютим полум’ям, то своїми гострими язиками - лиже... Лизне - і тільки чорна вуглина після його зачорніє; лизне ще - вуглина побіліє, розпадається на по­піл... І піднімає його вгору широка огняна хвиля й, зало­потавши, несе високо-високо... Огонь розходився, розі­гра­вся... Уже він кругом охопив Чіпку; вже досягав своїми довгими язиками до його тіла; цілував його вид... Гляне Чіп­ка... То ж не вогонь, то людська кров хвилями хвилює... «О-о-й!» - скрикнув він і несамовито кинувся.

Стояв уже вечір надворі. Сонце закотилося за гору червоно-червоно, немов обпилось тієї крові, що була про­лита за день. Село, наморене то бійкою, то дивови­жею, втихомирилось: нігде ні крику, ні гуку. Високі стовпи диму вилітали з верхів у небо високо-високо, на­че несли туди людські сльози, прокльони, молитви... У печах палало по­лум’я - варилася вечеря; людські тіні сну­вали повз його - і на хвилину-другу закривали його собою, немов якою запо­ною. Мороз дужчав; зорі грали; захід сонця жеврів кров’яно-красною зорею...

Скочив Чіпка - і почув, що по всіх його жилах, у кож­ній кісточці, як блискавиці, забігали огняні спички; зли­вшись у голові докупи, вони рвали її огнем... Тіло в його горіло; в думках сон мішався з бувальщиною; серце болі­ло, зами­рало, кипіло невимовним злом... Він вийшов надвір - хоч провітритись. Свіжий вітрець пахнув йому в гаряче лице, закрутив у носі, аж покотилися з очей сльози... Глянувши на західне зарево, він зразу заплющив очі: воно їх різало болізно, непривітно... А на другім краї неба, насупроти, червоніло друге зарево: то сходило повновиде козацьке сонце.

Чіпка вийшов посеред двору і почав обдивлятися. Кру­гом пусто й глухо! Став він ходити від хати до току, від току до хати. На душі важко - так важко, як ще ніколи не бу­ло... Болі з тіла доходили до серця, доймали його; голо­ва горіла; думки мутилися: ображали його неправдивою карою, лякали людським сміхом... Він радніший би був просити, в ногах лазити, сльозами мо­лити,- аби тільки за­бути те, що було! А воно стояло, як страховище, перед його очима; як те марево, мінилося у його думках. То учу­вався йому глухий, здавлений сміх; то, мов ненароком, гострі, як спички, жарти в розмові; то повсякчасне пряме вибивання на очі... Він знемагав від муки. «Краще б я не родився або мене забито, ніж отаке терпіти!..»

Душа бажала поділитися з ким-небудь своїм лихом; серце - вилити накипілі сльози. Так же кругом - ні духа! Ла­маючи руки, жалібним поглядом подивився Чіпка на західне зарево, та й посунувся смутний в хату... І жалко, й страшно було дивитися на його сумну постать, що так ви­разно чорніла між двома заревами світу - місячним і захі­дним. Наче виходець з того світу, мов грішна душа, бита своїми тяжкими переступами, зібралася каятись перед богом - та не змогла: замість молитви уста шепта­ли гіркі прокльони, перечитуючи свої гріхи...

Посеред хати, освіченої місячним світом, що через вік­на вривався в хату, слався широкими смугами по долі­вці і ховався аж під полом, стояв Чіпка навколішки і мо­лився... прокльонами. Сльози блищали в його очах; він клав щиро поклони...

А товариство його - Пацюк, Лушня та Матня,- як поба­чило, що за баталія піднімається у Пісках, та мерщій ноги на плечі, та поза хатами, та поза огородами, аж у Крутий Яр, та й засіли в шинку в свого давнього знакомого жида Оврама... Прокружали цілісінький день на останні гроші, розказуючи всякому, хто заходив у ши­нок, яке світопре­ставленіє скоїлось у Пісках... Уже й сме­ркло.

- А що, братця, чи не навідатись нам у Піски: що там діється? - каже Лушня до товаришів.- Чи не запопали, бу­ва, нашого Чіпки, бо щось він там дуже юртувався?.. Тут уже тікати мерщій, коли лихо; а він - кличе рятувати!..

- Іди ти, коли хоч,- одказують йому Пацюк та Матня,- ми тут зостанемось...

- Ні, ходім разом,- підмовляє Лушня: - провідаємо спра­вді Чіпку... Хоч він чудний собі, а все-таки - нігде правди діти - хороша душа й товариш щирий... уже ніза­що тебе не видасть!..

- Я не піду, хоч мене ріжте,- каже Матня.- Щоб справді ще москаль спіймав та дав чосу...

- Та й я зостануся з Якимом,- туди ж і Пацюк. 

Лушня по­чухався. Він знав, що тепер справді у Піски йти небезпеч­но; одначе совість його мучила, що так товариша ки­ну­ли...

- А що ж його казати? - веде він річ далі,- коли запи­тає Чіп­ка: де були?..

- Що ж йому казати? - одказує Матня.- Нічого не ка­за­ти!.. Що він за спрос?

- Збреши що-небудь, бо справді негаразд... - рає Па­цюк.- І чому ми його не взяли з собою?.. А тепер, може, вже й у Пісках немає,- москаль узяв...

Пацюкові жалощі усіх уразили: всі мовчали, ніхто нічог­о...

- Ну, сидіть же ви тут, братця,- трохи згодом сказав Лу­шня,- а я піду довідаюсь...

Пішов. Вихопився на гору, глянув на широке роздол­ля й побачив Піски, як в тумані, залиті місячним світом... Між темною тінню голих верб біліла боками церковка і пози­рала навкруги своїм блискучим оком - золотою банею з хрестом; а недалеко від церкви, як висока гора, чорнів панський палац, і, здавалося, сердито поглядав на все се­ло... Село ще не скрізь спало. Де-де блищало по ха­тах сві­тло, хоч і тихо було: людського гомону не чутно, доноси­лось тільки глухе валування собак. Надворі тихо, холодно; мороз скаженів і давив так, аж зорі плясали; під ногами ри­пів сніг... Щоб не замерзнути, Лушня пішов швидше. Незабаром опинився коло Чіпчиної хати. 

Як та пустка, стояла вона сама собі на край села, облупана, чорна... Ті­льки неповибивані шибки горіли проти місяця: здалека здавалося, що в хаті світилося. Лушня підійшов ближче. І темно, і тихо!.. Йдучи повз вікно, що виходило прямо на поле, він заглянув, що там діється?

На полу не видно нікого... Уже він хотів повернути поза хатою до дверей, коли це (уздрілось йому) - немов що мелькнуло... Він знову прихилився до шибки, дивився в ха­ту. У противні вікна місяць аж бив своїм світом, лягав дов­гими смугами через усю хату й ховався аж під полом... Посеред хати, увесь залитий світом, стояв навколішки Чіп­ка - молився... Його ясна тінь раз по раз згиналася, то ви­прямлялася; на очах блищали сльози...

- Чіпко! - гукнув Лушня під вікном. 

Чіпка скочив і боя­зко заховався за піч. Лушня зареготався на все горло. Ре­гіт його здорової грудини посеред нічної тиші, як грім, гого­тав навкруги, перекочувався, бряжчав у шибки, роз­лягався по хаті... Чіпці стало соромно, хоч крізь землю... Його пі­ймали на сльозах, він плакав, як мала дитина! А Лушня ре­гоче та й регоче під вікнами,- аж шибки двигтять...

- Чіпко! Чіпко! що то ти одмолюєш сльозами? - регочуч­ись, знову Лушня.

Чіпка пізнав голос. Сміх над його молитвами, над йо­го сльозами, товариська зрада, докора - разом кинулись йому в голову, схопили за серце...

- Уб’ю!.. - аж сичав він - та вхопивши макогін, босоніж з хати...

На щастя, Лушня почув тихий скрип босої ноги, глянув - і одскочив убік... А Чіпка обіруч попер мако­гоном прямо.

- Уб’ю!.. - гукає він щосили, та знову біжить за мако­го­ном.

Лушня - далі... Поки дістав Чіпка макогона, Лушня опи­ни­вся геть далеко...

- Вон, сучий сину! Щоб ваш дух не смердів коло мого двору! - кричить Чіпка на все горло.- Уб’ю, тільки побачу хоч здалека...

- Чи ти, бува, не здурів? Чи не збожеволів,Чіпко?.. За ві­що ти нас лагодишся убивати?.. - зупинившись так, мо­же, за гони, гукає Лушня.

- Я через вас сорому набрався... мене через вас нівече­но... Вон!.. Товариша б’ють, а ви по шинках гуляєте та ще й смієтесь?.. Це вже не первина... Тоді в пана... самі завели, самі й покинули... А тепер тута!.. Є ви товариші, друзяки?.. Собаки, а не товариші!.. Вон!! - та, кинувши макогона об землю, пішов назад у хату й засунув за собою двері.

Лушня постояв-постояв та знову підійшов під вікно.

- Чіпко!.. Чіпко!

Чіпка лежить на полу, мовчить.

- Оже не сердься!.. Ось вислухай попереду... Хіба б же ми тобі, ти думаєш, не помогли? Та ми б радніші... Ми ото, як побачили тебе, та разом і кинулись по вулицях скли­кати людей... Я побіг до Сидора в кузню молотка взяти... Коли оглянусь - аж Петро з Якимом кричать... Дивлюся - аж їм уже руки скручують десятники... і старшина коло них... Я мерщій на поміч, хотів оборонити; а вони й мене зв’язали... Подумай: що нам було робити?.. Ми й почали вибріху­ватись, що буцім тікали з ляку... А старшина нас - у чорну... Оце тільки недавнечко випустив. Петро ж та Яким пішли у Крутий Яр, а я оце зайшов за тобою... А ти нас убивати зби­раєшся! - додавши жалю в голос, закінчив Лушня.

- Я вже чув таку пісню... Я вас добре знаю! - мотнувши головою, одказав Чіпка, спустивши трохи гніву.

- Так що ж, ти не віриш?.. Нехай я, де стою, там і про­ва­люся! Хай мене свята земля прийме, коли неправда!.. - присягався Лушня.

Чіпка мовчав, не озивався; серце в його одходило. Він думав: чи Лушня каже правду, чи бреше?

Лушня брехав і боявся не пробрехатись. Він чув, що Чіп­ка натякнув, що його бито: щоб уже зовсім розжало­бити товариша, він давай напирати на це.

- Чи вже б ми не радніші тебе вирятувати?.. Хіба нам не казано, як тебе нівечили?.. Та в нас серце кров’ю обливалос­я... Так що ж ти будеш робити, коли взаперті?..

- Чом же ви не рознесли чорної к бісовій матері?.. - уже без серця вступає Чіпка з розмову.

- Еге... Розвали її! Коли на нас трьох постановлено сто­рожу аж з десяти чоловіка; та все один другого не ви­дасть: здорові, як бугаї, а високі, як верстви.

- Де ж Петро та Яким? - забуваючи, пита Чіпка.- У чор­ній зосталися?

- Та кажу ж - пішли в Крутий Яр погуляти, бо тут стра­ш­но... А мене оце за тобою послали.

- Я не піду! - одрубав Чіпка.

- Та й я, мабуть, такий, що хай собі гуляють самі,- ско­р­чив лазаря Лушня.

Чіпка нічого не одказав. Обидва помовчали. Лушня обі­звався перший:

- Пусти, будь ласка, в хату, хоч погріюся бо так змерз у тій гаспидській чорній, що трохи душі не витрясло, аж пе­чінки підкидаються... - І почав цокотати зубами та здригу­вати, буцім справді змерз.

Чіпка повірив Лушні. Стало йому жаль товариша. Він скочив з полу, швиденько одсунув двері.

Лушня увійшов у хату; вніс за собою макогін, що поки­нув Чіпка надворі.

- Та й у тебе в хаті - хоч вовків гони!… - привітався Лушня.- Чи немає хоч чарки горілки погрітися?

- Чортма! Лізь на піч, коли хоч…

Лушня побрався на піч та, не роздягаючись, ліг мовчки. Чіпка собі ліг на полу.

Лушня лежав та радів, що так діло обійшлося. Турбувався тільки про одно: коли б перше Чіпки побачитись з Петром та Якимом та наструнчити їх, щоб уже в один голос співали… Він справді став побоюватись Чіпки… «Коли б ще самому в брехунах не остатись, а то…» - думав він мовчки.

Чіпка собі мовчав, хоч теж не спав. Перед його очима куйовдилась денна завірюха, крутилась, вихорилась… Серед ночі, при місяці, при тяжкім болі тіла, усі денні пригоди вставали перед ним як те страховище; крутили його, кидали то на один бік, то на другий; не давали болю затихнути, думці забутися… Він лежав, як у вогні… Душа мліла й боліла - помстою; серце гукало - оддячити; розум пашів - злом…

- Тимофію!

- Чого?

- Ти не спиш?

- Ні, не сплю.

Чіпка замовк.

- Не знаю… чи казати, чи мовчати?.. - несміливо знову озвався перегодя трохи.

- Про що? Кажи!

- Удень сьогодні я спав: мені приснилося…

Чіпка вимовляв кожне слово з протягом, мов нехотя, з переривами: язик казав одно, а думка уперед бігла - за другим.

- Ну?.. Що ж тобі снилося?..

- Я плакав… Я молився богові… не помага!

- Та що ж там таке? Кажи! - пристає Лушня.

- Я довго думав… - тяг Чіпка слово за словом.

- Що ж ти думав?

- Ти бачив сьогодні людську неправду? - якось, мов натужившись, викрикнув Чіпка.- Бачив?..

- Хоч не бачив, то чув, розказували,- одмовляє Лушня.

Та Чіпка уже не слухав тієї одмови: слова його полилися, як бистра вода, прорвавши греблю…

- Ой!.. Дорогою ціною заплатять вони за неї! За ті сльози, за ту кров, що сьогодні безневинно пролито… Будуть вони довіку мучитися, до суду мордуватися!..

- Кому ж вони заплатять? - перебиває Лушня.

- Мені!.. Мені заплатять! - гукає Чіпка, підводячись на руки.- Я їм покажу, що мене страшно займали!.. Поки вони мене не зачіпали, я був до них, як усі люди… А зробили таке зі мною… стережіться тепер!.. Начувайтеся!..

- Що ж ти зробиш? Їх скільки, а ти - один.

- Я - один? Хіба мало таких, як я, як ти, та Петро, та Яким, без хати-оселі, без притулку-пристановища?.. Хі­ба трохи тиняється по світу, де б свою голову прихили­ти, де б себе приткнути?! Ще ж це тепер... А як зовсім роз­в’яжуться з панами... трохи нас буде? Що ж ми?.. Хіба ми не люди, щоб нам погибати попідтинню голодною сме­ртю? Хіба б і ми не лежали на перинах так само, як вони, коли б у нас такі достатки?.. І ми б були такими або ще й кращи­ми!.. Та лихо наше, що вони все прибрали до своїх рук, запрягли нас у плуг: «ори, мов, дурний хлопе! роби на ме­не! А я лежатиму та їстиму те, що ти наробиш!..» А коли оце той орач, що день у день не вилазить з тяжкої праці, за­мовив тільки одно слово, що йому треба їсти, треба й жити, що - дай же мені плату хоч за оці останні два роки, що робив на тебе... так вони, бач, якої заспі­вали?.. «Бу­нто­в­щики!.. розбишаки!..» За ними й сила... Навели ва нас мо­скалів, били нас, нівечили, знущалися перед усім сві­том... Так оце правда? Це вона?? Ні, Тимо­фію! Коли так... Не даєш ласкою, оддаси силою! Насилаєш на нас усяку наволоч, позориш нас серед білого дня за те, що ми проси­мо сльозами, взиваєш розбишаками... Коли ж так... темна ніч покаже - де моє, де твоє!

Лушня слухав, дух притаївши, боявся поворухнутися, здихнути... зовсім оторопів. Він зроду не чув, щоб хто казав про се, та ще таким зичним голосом, з таким стра­шним завзяттям.

А Чіпка невгавав; він зупинявся тільки перевести дух.

- Чи так, Тимофію?

- Так, Чіпко,- ледве вимовив Лушня.

- Од сьогодні - шабаш пити! годі гуляти!.. Станьмо й ми такими, як люди... Знайдемо роботу,- рук не позича­ти... А проте - свого не забуваймо! І вони так роблять... Коли вони вміють під нас під’їздити,- навчімося ж і ми під них! Хай знають нехристи, де правда! Коли є вона,- то для всіх хай буде рівна; коли нема,- то всім нема!

- Добре, Чіпко! їй-богу, добре! - обізвався Лушня, так йо­му подобалась така рівна правда.- Я перший, брате, [ра­дий] хоч і сю ніч затесатись до пана та розказати йо­му, де правда...

- Та не пан один, Тимофію,- не він один!... Усі налягли на нашу шию... всім бажається поїздити на їй!.. Пан, як пан: він тільки своє діло знає - панське!.. Коли б до нас старші над паном правдивіші були... і пан би був не той! Вони б довідались, чого люди страждуть, від кого й від чого вони терплять; вони б прямо сказали панові: ні, то буде не­правда, коли так зробимо!.. Так же ні! Пан - свій брат... Пан, бач, і примаже, й замаже, бо в пана є, бо він наздирав з людей... А людям де взяти?.. Та й то ще не всі, Тимофію! І пан, і старші - одна біда... Он попи наші! Вони перед богом за нас, вони бачать кривду... та й ті ні слова!... А кому ж, як не їм першим замовити його?.. Жид - і той... і той на нас!.. обдурює нас, обпоює, вимотує з нас останнє збіжжя, яке ще зосталося за душею... Сам пі­дведе, сам і видасть!.. Усі на нас, Тимофію, усі!.. І свій брат-багатир на нас... І п’яниці ми, і злодії, й волоцюги... Як ще ми живемо на світі, Тимофію?.. Як нас не подушать усі оті праведники?.. Здається, само не­бо, якби впало на наші плечі, не було б таке тяжке, як та неправда та наруга, ко­тру ми терпимо від кожного!.. Не будьмо ж дурні, коли так!.. Оце нас четверо. Годі, кажу, пи­ти-гуляти! Що з того, що ми поживилися в пана та в голо­ви з писарем? Жид і забрав усе те собі; а нам ще понаби­вали... Ні! Станьмо краще такими людьми, як усі,- при­й­мемось за роботу, удень будемо працювати... а ніч-матінка - й научить і ска­же, де наше лежить... Добре?

- Добре, Чіпко! З завтрього я сам стаю на роботу,- годі во­лочитись! Скажу Петрові й Якимові... Будемо гро­ші за­ро­бляти...

- А я мирюсь з матір’ю, переводжу до себе... Скажуть люди: оханувся! То й добре... Будуть і гроші... А що то, брате, за сила гроші? Сказано: золото мур ламає! Чого ті­льки не зробиш за гроші... Ти думаєш, мене б били, коли б я був багатий?.. Чи одняли б були землю в мене, якби я мав гроші?.. Підсипав би яризці п’ятдесят карбованців, як отой волоцюга... «Не займай моєї землі!.. Не одбирай її у мене!..» І не зайняв би... бог зна, що з мене тоді б вийшло... Був би я, може, досі жонатий; жив би хороше, тихо, з людьми в ладу; годував би діток, як другі - от як Грицько... А то - мати... та рідна мати, що тебе на світ народила - й та стала тобі ворогом!.. Хіба воно легко то, Тимофію? Зга­даю - серце роз­ривається, душа болить... А все через ту землю... Хоч і не в землі, бач, сила... Ні!.. Земля - так собі: земля, та й годі!.. Та через землю я втеряв своє щастя, свою долю... втеряв... А коли б ти знав, коли б ти бачив, Тимофію, що то за людина така?! Ото вона сьогодні мені й снилася... Наче янгол, як свята душа, літала вона над моєю головою...

- Хто? - не розбираючи Чіпчиного марива, питає Лу­шня.

- Галя!.. Моя люба... найкраща над увесь світ…

- Яка Га­ля? - питає вдруге Лушня.

Чіпка схаменувся.

- Не знаю,- одказав і замовк.

- Чи не закохався, бува, та й не хвалишся?.. - допитує­ть­ся Лушня.

Чіпка не одмовив ні слова, тільки зітхнув, здержуючи дух, щоб Лушня не почув. Довго мовчали обидва.

- Що з тобою таке: чи ти здужаєш, Чіпко?

- Нічого... Болить тільки все... Побили сучі сини до жи­во­го тіла,- як печене, болить...

- То ти б до знахарки пішов, щоб масті якої дала або зіл­ля.

- Загоїться й так. А сліди хоч і зостануться,- то дарма: вони будуть нагадувати, щоб часом не забув!..

 Довго ще вони між собою балакали, поки поснули. А поснули вже тоді, як стали другі півні кричати, на темному небі примеркали зорі, Волосожар на північній стороні до­горяв і тремтів білувастим світом, а ясний мі­сяць почав бі­літи, спускаючись насупроти за гору.

XXII. НАУКА НЕ ЙДЕ ДО БУКА

Мотря та хазяйка її, «довгоп’ята баба», ще звечора, перед тим безталанним днем, усе чогось кволіли та жалі­лися на проклятущий мороз, що як у забій забив - день у день... Вони сиділи на печі - й то померзли. Бабина онука, дівчина, знай, снувала з хати в сіни, а з сіней в хату та напускала холоду. Видко було, що її обхопила якась нете­рплячка.

- Чого ти, дочко, рипаєшся дверима? - спитала її баба.

Замість одмови дівчина, може, й недослухавшись, защеб­етала:

- Уже наші дівчата улицю збирають!.. Такі дурні... який холод, а вони співають, аж вулиця розлягається... Як у них і роти не позамерзають?

- Та то вони, видно, на досвітки йдуть,- обізвалася Мо­тря з печі.

- Ні, таки на улицю. Сьогодні й мені Пріська казала, щоб і я вийшла.

- Усе тепер пішло не по-людськи! - зітхнувши, од­казала Мотря.- Яка тепер, серед зими, улиця? То по лі­тові, та по теплові...

- Та й я, тітко, казала Прісьці... Сміється, дурна, та одно плеще: виходь та й виходь!.. Сьогодні до їх байра­цькі хло­пці прийдуть, і Ковалів Василь прийде… А той Василь Коваленко, каже, такий гарний, що й по всьому світу пошукати... як картина...

- То це, мабуть, вони йдуть назустріч? - каже баба.- Ска­зано: молоді... їм що? Аби погуляти та поспівати.

- Та й хлопці, чутно, співають,- цокоче дівчина.- Та та­ких гарних пісень! Наші хлопці таких і не вміють,- мабуть, то байрачани...

Вона полізла з рогачем у піч, засунула горщик, об­го­р­нула жаром, накрила покришкою.

- Піду надвір та послухаю, поки куліш закипить! - ска­зала та й шморгнула з хати.

Мотря з бабою тільки переглянулись...

Перегодя трохи, дівчина знову ускочила в хату, зату­па­ла голими ногами, червоними, як у гусака, заху­кала в руки:

- Оце... який холод, нехай йому гаспид! Мороз прямо, що з очима!.. Ху, ху!.. (хукала в руки). А хлопці такої гарної співають; а дівчата й собі... Якби не так холодно та не ве­че­ря, то майнула б аж туди!

- Босоніж?.. - озивається Мотря не то з докором, не то з ра­дою.

- Ні, взулася б...

- Так тобі вечері шкода втеряти? - сміється баба.- Ото ді­вка!

- Ні, не вечері шкода - тільки хто ж її варитиме?.. Та я та­ки й не хочу...

- Як старець копійки,- шуткує баба.

- Ні, не хочу! Бо там десь чутно й бійку - тільки: гуп та гуп!.. Може, то наші парубки з байрацькими завелися, щоб на чужу улицю не ходили?..

- То, видно, кріпаки попилися та не помиряться!.. - угадує баба.

Мотря важко зітхнула. «Попилися?.. - подумала.- Хто ж їх попоїв, як не він?..» Серце в неї защеміло. Цілий вечір бу­ла вона смутна: ні цокотання веселої дівчини, ні баби­ні жарти не розважали її.

- Чогось мені на душі так погано, коло серця щось в’є­ться так... - жаліється бабі. І зарані лягла спати.

Не спиться їй. То думки, то кашель не дають заснути. Оце зведе очі, заплющить - і розкриє: їй верзеться п’яне гри­ще. Перевернеться вона на другий бік, уткне ниць у подушку своє лице,- кашель підступить під горло, ло­ско­че, душить... Вона підніметься, сяде, кашляє, схопи­вши голову в руки... Сидить... Кашель трохи утих, оді­йшов... Думає вона: де та смерть забарилася? де вона ходить?.. Та з смерті перенесе її думка на його, на сина... та знову на смерть... Насилу перед світом заснула. Удосві­та не вставала.

Ранком долітали до їх хати нестямні крики та гуки... То окликалася московська розправа.

- Господи! що тільки робиться на вигоні! - вскочивши в хату, замість привіту, прокричала сусіда.- Москалі стали кружком, обступили кріпаків - та кожного беруть та й б’ю­ть... Ті кричать, просять, молять... А народу збі­глося на ту бійку дивитися... то й землі важко! А справник, чи якийсь там старший, як крикне на людей: «Што ви стоїте, сякі-такі?.. вон отсюда!» Так усі й полину­ли - хто куди попав... Хто прямо шляхом, хто через городи, аж тини трі­щать, а вони городами та снігами так і чешуть... Сказано: страх такий, що господи!..

- А мого там не бачили? - несміливо, боязко запитала Мо­тря.

- Бачила й вашого... бігав там та людей збирав: думка бу­ла рятувати.

- П’яний? - перебила баба.

- Бог його знає - чи п’яний, чи ні. Бачила тільки, що до кожного приставав: не даймо! заборонімо! Так його моска­лі як запопали...

- Та й... де його діли?.. - з ляком скрикнула Мотря.

- Не знаю, не бачила. Казали люди, що і його либонь би­то... Та так, кажуть, немилосердно, що аж кров цівкою...

Вид Мотрин, і без того хмурий, ще дужче потемнів... Схилила вона сумно голову; потекли гіркі сльози з жовтих, мутних очей, потекли по щоках, по глибоких рі­вчаках, що літа та недоля попроорювали по сухому виду…

Баба ще довго розпитувала сусіду; сусіда ще довго роз­казувала. Мотря вже не чула нічого того. Серце у неї щемі­ло, боліло; голова, як отуманена; за сльозами вона нічого не бачила. «Бито... прилюдно, принародно бито... - думала вона, заливаючись сльозами.- До горя, до нужди, до мого безголов’я ще й сорому прибуло... поговору!.. А скільки ще прийдеться перетерпіти таємних смішок та шуточок!.. Там у чорну вкинули, кажуть, чоловіка убив... Хоч і не він, та вже коли так, то він! Голову ограбив, пи­саря... Він!.. І людей перепоїв, на лихе підбив... Він!.. І все він, усе він!.. А тепер його, як якого,- прости господи,- душогуба, прилюдно ні­вечили... били... А воно ж: його ті­ло - моє тіло! Його б’ють,- мені боляче... Та то ж, кажуть, до живого тіла, до крові... Господи! Уже як на кого узля­ться люди, то до краю вже доїдять, до кінця догризуть! Що де не зробиться, чого де не видеруть,- усе він, п’яни­ця, розбишака!.. Та вже коли б хотіли помститися, коли він заслужив того,- то хоч би не прилюдно, не принародно!.. А то ж - кожне бачило, кожне чуло... Пани... а душі людської, серця в них немає! Їм, коли простий чо­ловік, то все одно що товарюка... Лупи, бий його прямо рублем... не зігнеться!.. Боже! Боже! де ж твоя правда свя­тая?..»

Вона була тепер сердита на всіх людей, на увесь мир, на увесь світ,- на панство, що її сина побило... Хто їм дав право її дитину безчестити?.. На москалів, що так неми­лосердно, по-катівськи били; на людей, що не тільки не оступалися, не обороняли, а дивилися на те та сміялися... У кожній лю­дині вона бачила тепер свого кревного воро­га. У цокотанні сусіди вона чула гіркий глум над її мате­ринським жалем, над її бідною головою; самий голос бабин, старий та спокі­йний, здавався їй потайними жа­ртами над нею самою... «Чужі... чужі... Що їм?.. у них бо­лить?.. їм шкода?!» - думала вона, обливаючись гіркими слізьми, що так і плили, так і лилися одна за другою. І кляла вона свою долю; прокли­нала людей, проклинала свою кохану дитину - свого сина, котрого так жалкувала... То був болісний лемент душі, глибока ураза серця,- нікому не відомі, окрім матері... Ті­ль­ки одна мати уміє разом кохати свою дитину й ненави­діти, жалкувати й проклинати; бажати бачити, чути - й не дивитися, не слухати.

На другий день прокинувся Чіпка, як уже сонце підбил­ося. Окликнув Лушню. Лушні вже не було. Ді­ждавши, поки Чіпка заснув, він тихенько зліз з печі, ви­йшов з хати та й потяг прямісінько у Крутий Яр.

- А що Чіпка? як? - стріли його товариші.

- Нічого... живий! Усе гаразд... Глядіть тільки: ні слова, де були. Сказав,- у чорній сиділи...

І давай розказувати, як його Чіпка трохи не вбив, як він вибрехався; розказав і про останню розмову з Чіп­кою; радив пристати... Пацюк одразу згодився, Матня упирався.

- Стань у службу,- казав він,- ніколи й чарки горі­лки випити...

Одначе Лушня та Пацюк укландали й його пристати на Чіпчину раду. Оже він згодився найнятись не в кого з ха­зяїв, а де-небудь у жида на винниці або в броварі. Так і зробили. Той день перегуляли, а на другий усі три пішли на Побиванку до жида, стали на винниці.

Чіпка підождав, поки геть підбилося сонечко, одягся в свитину й пішов до баби, де жила мати. Надворі зустрів він бабу.

- Добридень, бабо!

- Добридень.

- Що мати - у вас?

- У мене.. А що?

- Та нічого. Я до матері, коли можна.

- Іди. 

«Чого це він?..» - подумала баба, і страшно їй ста­ло. Вона мерщій в хату.

- Мотре! Мотре!

- Чого?

- Син іде...

Мотря не одказала ні слова,- тільки затрусилася... То мо­розом її осипає,- вона біліє, то у жар укине...

- Чого він іде? - за Мотрю спитала дівка.

- Не знаю,- одказала баба.

А тут і Чіпка в хату.

- Добре здоров’я вам, бабо, й вам, мамо!

- Здоров був, Чіпко,- одказує баба. 

Мотря одвернула­ся; сльози заслали їй очі... 

Усі мовчали. Чіпці ніяково стало... Зом’яв він у руках свою шапку й несміливо промовив:

- Я до вас, мамо...

Мотря не озивалася. Чіпка собі замовк. У хаті зробилос­я важко, мов стеля нагнітила...

- Чого ти до мене прийшов? - нешвидко вже вимовила Мо­тря, усе-таки не глядя на Чіпку.

- Прийшов я, мамо... перепросити вас... Дурний я тоді був, п’яний... зневажив вас... зобидив кріпко... За те мене бог покарав... Простіть мене! не гнівайтесь уже на мене!

Не видержала Мотря. Сльози бризнули з пере­повнених очей і, як горох, котилися по виду, падали на долівку… У ду­ші разом заговорила і одрада, і жаль, і докора... Їй любо, одрадно було, що син покорився, що він побачив, якого лиха наробив собі через свою дурну голову та ледачу волю, що він повинуватив себе перед нею, перед матір’ю, котру образив так... І разом уставала перед нею чорною хмарою синова зневага, давила, як обценьками, материне серце; прохалася вилитись хоч у гірких докорах... Мотря, вмиваючись сльозами, стала ганьбити сина.

- Тепер, бач, і до матері?! тепер і до неї, як нікому пожа­літи?.. А як тоді,- так мати сяка й така!.. Чи тобі не соро­м­но? чи тобі не гріх?.. мене на старість пустив по чужих лю­дях тинятись... шматок хліба од чужих людей при­ймати... таке про тебе слухати?.. Що ж мати,- ворог твій?.. Мати, як мати!.. Вона б своєї пучки врізала та дала своїй дитині, щоб йому було краще!.. А ти зараз - угору; зараз - сяка та така!.. А тепер, бач, як поповчили, так і матері стало треба? Зараз до неї? Що - добра московська наука?.. до­бра?!. Тепереньки й покора де взялася... А тоді... мати слово скаже,- а ти десятеро... мати заплаче,- а ти в бучу!.. А я тобі скажу, сину: коли б у матері була та­ка сила, щоб те­бе провчити, як чужі провчили, то не скакав би ти, як зі­нське щеня, вгору,- не дорікав би гі­ркими словами стару матір, що над тобою довгих нічок недосипляла, од свого рота одривала та тобі давала!.. Не ображав би ти її серця так!..

- Не згадуйте вже того, мамо!.. Простіть... забудьте! То було давно, колись... Що ж п’яний чоловік?.. П’яний - дур­ний... Самі знаєте: не поставить свічки, а звалить!..

Мотря замовкла, втирала рукавом сльози... Баба й собі додала ганьби та докори таким лихим вчинкам. Чіп­ка сто­яв, повісивши голову, коло порога... Мотря глянула на його - і разом перевернула своє серце на великий жаль.

- Мабуть, тебе, сину, там так понівечили, що й кістки цілої не оставили?.. - сказала вона, з жалем дивлячись на його блідий, болісний вид.- Дивись, як на виду спав... По­блід, позеленів!..

- Спина, мов печена, болить,- жалівся Чіпка.- Скаже­но би­ли!..

- Бодай їх лиха та нещаслива година побила, як вони так знущаються над людьми!..

- Чули ми, Чіпко,- вмішалася баба,- чули, аж сюди до нас крики доходили... Так, немов мерці з домовини, ті­льки: о-о-ох!.. о-о-ох!.. - стогнали...

- Вони, мабуть, тебе до живого побили? - знову питає Мотря.

- Та є всього...

Мотря скривилася, мовчала.

- Чи ти ж хоч сорочку перемінив, чи, мабуть, у тебе й сорочки катма? - трохи згодом питає мати.

- Ні, є... та не переміняв.

- Чому ж ти не скинув?.. Воно ж попристає, поприси­хає, поздираєш - ятритиметься... гірше буде!

- Присхне!

- О, бодай тебе! - усміхнулася баба.- Присхне!! Сідай, чо­го ти стоїш?

Чіпка сів поруч з матір’ю. Мотря дивилася на його та трохи не плакала. Дівчина, бабина онука, стоячи коло печі спиною до во­гню, сумно поглядала то на сина, то на матір, то на свою бабу й кусала ніготь другого пальця на лівій руці...

- Де ж ми, сину, житимемо? - геть уже по розмові запи­тує Мотря.

- Доживайте вже, мамо, зими в баби, я заплачу, що там баба скажуть...

- Бог з тобою, Чіпко, з твоєю платою! Нащо мені твоя пла­та? Хіба Мотря в мене хату пересяде чи переляже, як перезимує?.. Хай зимує. А ти, сину, розстарайся на гроші, та полагодиш свою хату, та по зеленій весні, по теплій годині й перейдете на нове хазяйство!

- Спасибі вам, бабо, за вашу ласку,- дякує Чіпка, кланяюч­ись.- Так, мабуть, я оце й зроблю: піду та й наймуся в винниці до весни...

- Не йди туди, сину,- перебила його Мотря: - не най­май­ся у жида-нехриста!.. Вони твоє добро перевели... Стань краще де у тік та зароби хліба… Діждемо весни - тре­ба щось їсти... А може, де поля роздобудемо,- буде чим засіяти...

- Добре, мамо... Стану у току. Там у Крутоярській еко­но­мії, кажуть, багато хліба зосталося... Казали, що ні­мець либонь наймає: хто хоче - за гроші, а то - з короб­ки... То я, ма­бу­ть, стану тепер за хліб. А там, як зароблю,- тоді й за гроші...

- Добре... Хоч і так зроби, сину.

Попрощалися.

Того ж таки дня, надвечір, Чіпка зібрався, пішов у Кру­тий Яр. На другий день добув десь ціпа й молотив у клуні, аж на сажень солома летіла вгору. Де та сила і хіть узялися! Такий робітник з його - золоті руки. Німець - і той підхвалює Чіпку, другим на зразок ставить...

- Шіпка карошь работай... как бідло!..

- Еге!.. - сміються піщанські козаки: - що то московська наука! Уже й наш верховода в Крутому Яру з ціпом... Воно-таки дивне діло - лоза!.. А то - господи, твоя воля! Там у свя­то підняли такий бенкет, що й землі ва­жко; а після свят - зовсім здуріли!..

Чіпка не чув нічого того, а Мотря, хоч і чула, та зати­кала вуха, проклинаючи панів, москалів і людей, що смія­лися... Чіпка був на роботі, Мотрю в бабиній хаті непосидяч­а брала. Щодня вона заходила у свою хату. Скільки вона лиха в тій хаті витерпіла, нужди, холодних та голо­дних днів! Скільки раз її доля зрадила, її надії розмела, розбила, потопила у безодній прірві гіркого життя!.. Си­дячи у старій пустці, почне пригадувати Мотря все, що тільки стара пам’ять у голові задержала... Посумує, пожу­риться сама собі, заплаче та й піде. А на другий день знову телі­пається. Аж нудно їй, як вона не провідає який день своєї хатини... А вночі - тільки й думки: коли б уже швидше ця люта зима минала, сніги тали, поля зеленіли, щоб можна було коло хати взятись, лагодити та пере­ходити! Такими думками тільки й жила.

От уже й масниця. Сонце геть високо піднімається, грає на весну-красну, гріє - вже волові й півбока нагріє, як ка­жуть люди. Сніг м’якшає, лід дірчавіє, чорніє; коло хати вже поодтавало; дітвора висипала з хати на при­спу, про­ти сонця з козачками грається... Весною дише...

Кріпаки раді такі, що діждали весни - першої вільної весни, що годі на панів робити...

- До шинку, братця! за волю!.. за волю!.. - гукали вони, прямуючи в шинок.

Одгуляли масницю. А тут посередник приїжджає, ус­тав­ну вводити, землею наділяє... Кріпаки перелякали­ся, щоб з землею часом не наділив він ще чим... другою не­волею!.. Дехто тихенько міркує, що земля ця і є друга не­воля, що пани за неї плату братимуть, на панщину гнатимуть...

- Не хочемо землі... не треба... До слушного часу! - гуде громада, сподіваючись того слушного часу, коли землю вернуть їм даром, без грошей... Вони думали, що цар волю дав - і землі подарував; а то вже самі пани ви­думали якусь плату... «Та вже таки колись правда зверху буде!» - думали вони і стали дожидати «слушного часу»...

Піднялася знову буча та колотнеча... Не в одних Пі­сках,- гукали про той слушний час скрізь по Вкраїні, по всіх ху­торах, селах... Одгукувався крик той по повітових городах... Сказано - всюди, де тільки темний помучений кріпак, ко­трого цілі віки ніхто не питався нічого, котрий був волом, що переорював панські лани та засівав на панський прибу­ток,- скинув з себе панський ланцюг, ди­хнув волею...

Нічого робити - прийшлось тую волю силою вга­мову­вати... Настала москалям робота. Переходять вони з села у село, з одної волості до другої,- та прописують «слу­шний час»... Тим тільки й служать, що своїх іноді братів та батьків дубасять, в’яжуть та везуть у город, у тюрми саджають... А туди пішов - як у яму. Коли-не-коли вирне: той на Сибір пішов; той на каторгу!..

Чіпці тепер ніколи дослухатись до всього того. Вкупі з матір’ю він день у день коло хати порається. Розкрив її, об­бив зокола й зсередини; трухляве дерево викидає, нове вставляє - ціле; нові крокви становить, околотом вшиває... Мотря з мазальницями вовтузиться. Їх сміхи та пісні з самого раннього ранку розбуркують село, роз­носяться на всі Піски...

До паски вже стояла хата, як та чепурна дівчина: рі­вна, висока та біла-біла, як сніг. І можна було бачити, як кожно­го ранку й вечора виходила з неї старенька жінка, трохи згорблена, з веселим поглядом в очах. Хутко вона бігла до ожереду соломи, що стояв на вгороді, хутко набирала повне рядно й несла через силу в хату. То була Мотря. Аж помолодшала вона, як перебралася в свою ха­ту, на нове ха­зяйство...

Чіпка собі прийнявся за його, аж чуприна мокра. День у день тобі, як в окропі кипить. Полагодив хату,- давай по­гріб обчищати та оброблювати; грунт новою лісою об­плі­тати, дощані ворота майструвати. Об Миколаї на яр­ма­рку овечат купив. Треба кудись загонити... Прийня­вся за кошару.

Настала косовиця. За отамана ходить! Придбав щось копиць з п’ятнадцять сіна. От уже пополовіли жита; час уже й жати. Стали жнива - і серпом як косою. Тільки наги­нається високе жито, колосиста пшениця під його рукою; а там глянь - уже ззаду й сніп лежить, товстий та чепурний...

Радіє Мотря; хвалиться людям - не нахвалиться своїм сином.

- От, дурів-дурів, та таки й збіг на свою стежку. Тепер йо­го лихий не візьме! Піде собі жити... Шкода тільки, що не жениться... чого доброго, розволочиться, розледачіє!

Так казали люди. І вже не одна стара мати, маючи дочку на порі, нишком собі думає іноді про Чіпку, а зустріне,- вітає гаразденько. Не одна й дівчина зачіпає йо­го своїми любими жартами. Та глухий і німий Чіпка як до вітання матінки, так і до жартів доньки. У його щось інше на умі, друге на серці. Іноді серед роботи, заложи­вши руки, він задумається-загадається... «Ну що ж з того?» - забу­в­шись, спитає сам себе та, мов переля­кавшись свого го­ло­су, знов за роботу...

Тим часом усячина в них прибуває та прибуває... Минул­и й жнива. Надворі осінню пахне. Стало людям вільні­ше.

Уп’ять піднялась колотнеча... З кріпаків правили викупн­і. Кріпаки не хотіли платити. Давай їх худібчину цінув­ати та спродувати... Купив Чіпка в одного корову, хо­тів ще коня завести - та не знайшов до вподоби...

Яке життя, таке й товариство. Зажив тепер Чіпка з Гри­цьком душа в душу. Удвох часом на роботу йдуть, удвох і додому вертаються. Під неділю - або Чіпка в Гри­цька з ма­тір’ю, або Грицько в Чіпки з Христею. Забув Грицько й про той віхоть, що Чіпка був кинув... Та чи до того тепер Христі, коли в неї мала дитинка на руках?..

Христя вподобала Мотрю. «Вона така добра, така до­бра, як рідна мати!» - хвалиться чоловікові. І часто Хри­стя під свято приходить до Мотрі побалакати, розважит­ись. Мотря й собі навідувала не вряди-годи Хри­стю. Як же тій треба було на цілий день виходити на роботу з дому, Мотря доглядала її сина Василька.

- Чому ви, матусю, свого Чіпки не ожените? - раз запи­тала Христя в Мотрі.

- Хіба б же я, дочко, не оженила його? Казала вже скі­ль­ки,- не хоче!

- Видно, в його хтось на душі є,- та, мабуть, не посміє ска­зати.

- Хто його знає. Не каже. А мені вже обридло на його бу­рлацьке життя дивитись! Що йому, то йому б - жінка ро­з­важила... А то таки й мені. Вже стара, підтопталася,- все б таки невістка перемінила. Казала йому,- вказувала на вас... - «Он, кажу, бач: побралися люди, та й живуть щаслив­о. Чому б тобі не одружитись?..» Так і слухати не хоче... - Мотря важко зітхнула.

- І чому я тепер, матусю, не дівка,- сміється Христя.- От би вашому синові й пара була!..

- І, вже, дочко! Йому, мабуть, ніяка жінка не вгодить... тим він і не жениться.

Грицько й собі раз, побачивши сумного Чіпку, обі­зва­вся:

- Чому ти, Чіпко, не одружишся?

- Хіба воно краще?

- Авжеж, краще. Жінка привітає, порадить, роз­важить...

- Кий біс! - глухо одмовив Чіпка та засумував ще дуж­че. Він бачив сам усе те добре. Він бачив Грицькове ща­стя... Та воно його не гріло, а ще більше жалю завдавало. Він дедалі робився усе смутніший та смутніший; став ча­сто пропа­да­ти на цілу ніч...

Жде Мотря, не діждеться... «Мабуть, пішов кудись погул­яти,- та щоб мої очі не бачили, уха не чули... Сказано: па­рубок!.. А, може, назнав кого...» Подумав вона так сама собі, поголубить у серці надію - і безпечно лягає спати. Не хва­литься про те нікому, навіть і Христі. Не питає й Чіп­ки.

Раз зважилась. Прийшов Чіпка вже світом, зовсім роз­виднилось. Сумний, блідий, грізний...

- Де ти, сину, ходиш? - питає Мотря, глядячи на його.

- Там немає, де був! - понуро одказав Чіпка й вийшов з хати по хазяйству...

Мотря тільки плечима здвигнула. Чи не з повійницею, бу­ва, якою спізнався, та соромно признатись?..

А кругом Пісок тільки й чутки, що про лихі вчинки... Там у Крутому Яру німця-управителя підголено; на Поби­ванці жида, як липку, обідрано; там до пана в Красно­горці доби­валося, та одігнали; в Байрацькім лісі знайшли біля дерева докупи зв’язаних ченця з черницею - і щось багато грошей не­до­лічуються; а от у Розбишаківці церкву обі­крадено... Гого­тить про все це чутка, гуде, як у дзвони дзвонить, і да­леко-далеко навкруги розходиться... Скрізь піднявся струс; кожен, лягаючи, просив бога, щоб цілому встати.

- Ну, та й літа ж тепер настали! - балакають старі люди.- Мабуть, уже незабаром кінець віку... Недаром таке на світі коїться. Чому за наші молодії годи цього не було? Чого батьки, діди й прадіди нічого про таке не роз­казували?.. Тоді татарва була... палила городи, села, людей різала, у полон полонила, на ясир гнала... А тепер?.. Он, церкви крадуть!.. Хто? - татари!.. Де се воно видано?! Та й між рі­дними розладдя пішло... Син на батька руку здіймає; дочка матері ухом не веде; брат на брата встає; сестра з сестрою ворогує; жінка на чоловіка отруту готує... Усі - як подуріли, як показилися! А халамидників, повійниць - скільки!.. А покриток та дівчат абияких!!. Колись якби вийшла заміж така, то один би поговір не дав віку дожити... А тепер... доч­ка з москалем спить, а мати кожухом прикриває... О-ох, господи! Як ще ти терпиш нас на світі?..

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

XXIII. НЕВЗНАЧАЙ СВОЇ

Була темна осіння ніч. Дощ, як крізь підситок, сіяв - гу­стий та дрібний; з землі вставала важка пара, закутувала все в своє вогке запинало, котре не давало бачити, що діє­ться на землі. Скрізь тихо, темно, сумно, наче у мертвому царстві. Під таку годину завжди важко дишеться, сумно живеться. Добрі люди, аби смеркло, ме­рщій засовуються по своїх домівках; з вікон низеньких сільських хат блимає світло якимись жовтими кружала­ми. Кожному чогось не по собі. Всяк не знає, що розпоча­ти, як би хоч трохи роз­важитись... Чоловіки: одні - чобо­ти латають, другі - рукавиці плетуть, треті - щось інше... Жінки та дівчата - то прядуть, то сорочки шиють. Діти, позалазивши на піч, дрімають... У хаті тепло, тихо - хоч і неясно: серед полу на перекинутім горщаті ледве бли­щить каганчик; як синя горошина, темно світить накипі­лий гніт... Якісь померки окривають хату. Негода й туди залазить, і там своє бере! Коли не дощем обдає крізь ли­ху оселю, то в вікна; не важким туманом налягає, от, як надворі,- то німим сумом по хаті снує, в журбу людей сповиває, тяжкою тугою в душу залазить, сном укриває... Оце дівчина співає-співає своїх любих пісень, а там - ди­вись: обірвався голос... слабшає… тихшає.... поки й сама незчується, коли й як задубіє голка у недошитій мереж­ці... Схилила над нею дівчина важку голову, заколивала­ся... дрімає.

- Що це ти, Марусю? вже й спиш? - пита її мати.- Ото ді­вка!..

Дочка кинеться, розкриває очі, мерщій за роботу бе­реться. Чи пройшла ряд мережки, чи не пройшла,- гляне: мати й собі захиталася на гребені... Веретено падає з рук і, вдарившись об землю, розбуджує...

- Пху! що це воно справді так сон налягає?.. - промовляє здивована мати.

- А з мене, небійсь, сміялися! - виправляється дочка.

- Сміялася ж... та, бач, і сама задрімала.

- Та воно щось і в мене робота з рук валиться,- уверне батько.- Будемо, мабуть, вечеряти та лягатимемо спати.

Це так дома, у себе в господі. А не дай же то, боже, в дорозі! Холод тебе наскрізь проймає; дрібний дощ до само­го голого тіла добирається; тре та мне тебе всього, наче трясця... Сумно, темно, спати хочеться, та холодно, мокро, аж кістки ломить; а тут ще й шлях кальний - коні ледве-ле­две сунуть.

Такий і цілий день був перед тією ніччю. Прокинувся ранок та, не поздоровкавшись з світом ясного сонця, закутався в сивий туман, повився густою, як драглі, парою й повис над чорною землею. Незабаром і день на­став - хму­рий, невеселий; а там - і ніч налягла. Люди, мов тіні, сну­вали в тому тумані, не бачили одно одного на п’ять ступ­нів; голос не сягав далеко, як під ясну годину, а тут же, в тій парі, й зникав... Важко, сумно, журливо.

А Чіпка, наперекір світові й людям, якийсь веселий, радий. Знай, насвистує крізь зуби веселу пісню, попихкую­чи люльку. Робив він у хліві корито для свиней. За ці­лий день і в хату не навернувся. Насилу Мотря докли­калась обідати, як уже вечоріти стало.

- Що це ти сину, так пристав до того корита, що й їсти забув?

- Та день веселий удався, мамо,- одмовив Чіпка, усміхаюч­ись.

- Ну, вже веселий!.. Душі живої на вулиці не побачиш.

Пообідав Чіпка та й знову в хлівець до корита. До само­го смерку робив. Уночі вже увійшов у хату, впоравшись по хазяйству.

- Я, мамо, не буду вечеряти,- промовив, накинув на пле­че сірячину і хутко вийшов з хати.

- Куди ти, сину? - питає його навздогін Мотря.

Та сина - поминай як звали!

Мати повечеряла сама собі, лягла спочивати.

Чіпка, вийшовши з двору, повернув прямо у поле. Оді­йшовши, може, з верству од села, стулив пальці, при­ложив до рота і завив, як пугач. Далеко-далеко роз­далось нав­кру­ги те журливе пугикання. Нігде ні одкли­ку, ні од­го­мо­ну,- тільки собаки завалували на селі.

Чіпка пішов далі. Одійшовши з гони, знову завив. Зда­ле­ка щось обізвалося до його - мов другий пугач. Чіп­ка по­біг прямо ріллею на голос. Ще раз завив; знову одгукнул­ося йому тим же заводом, тільки вже ближче. Незабаром заманячили в сивому тумані якісь темні тіні.

- А хто там? - обізвався чоловічий голос.

- Пугач! - нарозтяг гукнув Чіпка. 

Тіні почали воруши­тись, наближатись, більшати. Видно стало людську по­стать. Ще далі - Чіпка пізнав Лушню, Матню й Пацюка. З ни­ми ще було чоловік п’ять невідомих.

- Добре здоров’я, панове товариство! - привітав їх Чіп­ка.

- Здорові - одказали на його вітання.

- А що, пани-браття: де сю ніч будемо рибу ловити?

- Де більше влову,- одказав хтось.

- Та ще не знаємо, Чіпко,- каже Лушня.- Ось ці радять у Ставище до Гершка; а ти либонь хотів у Красногорку до пана?

- Та чи до Гершка, то й до Гершка: мені все одно! - од­ка­зав Чіпка.

- А в тебе ж струмент є? - пита його один з незнайо­мих братчиків.

- Ось у мене струмент! - Чіпка показав кулака.- Поко­ш­тує раз - удруге не схоче; а як улучу - не встане...

- Не дуже лишень ударяй на те, козаче,- обізвався ви­сокий натоптуваний чоловік.

Чіпці здалося, що він десь цей голос чув, та не згадає де.

- Та ви ще не знаєте його,- каже до товстенького чолов­іка другий, у московській одежі.- Як були ми в остан­ній раз на погулянні, то він не пізнав мене в темряві та як уці­лив своїм струментом по голові,- то я й очі витрі­щив...

- Ну, нам такого й треба,- одказує товстенький чоло­вік.- Тільки знай - у нас така установа: все, що не добув, на рівні часті паювати; а як піймався,- хоч на шибеницю: знать, мов, не знаю, відать - не відаю!

- Ге!.. - одмовля Чіпка.- А у нас ще й така: коли пі­й­мавсь, то й не животіти тобі... У тюрму влізь та задави, щоб не видав часом.

- Наш! наш! - загукали кругом, плещучи в долоні, як чорти.

- Ну, а тепер до роботи... Гайда! - крикнув товстий чолов­ік, рушивши перший. Другі - за ним слідом.

Пройшли вони ще, може, з гони - і наткнулися в темряві на дві повозки. Коло коней стояв якийсь незнайомий чо­ловік.

- Щоб вас чорт побрав! Щоб ви вилопались! - лаяв він.- Ждав-ждав, уже й спав - нема... як у воду попадали. Уже мав був додому вертати...

- Не журися! Довго ждали, та добро придбали,- каже йо­му товстенький чоловік, указуючи на Чіпку. 

- От, не ви­дав! - одказав незнайомий та, не глянувши на Чіпку, пер­ший скочив на повозку.

За його приводом побралося усе товариство: то на одну, то на другу... Швидко вони покотили полем - ті­льки кінські підкови хляпали та калюка на всі боки розбі­галися од прудкої їзди...

Перед світом вертало дві повозки - прямували нав­про­стець до Гудзевого хутора. На них - повно наших ри­балок. Деякі лежали та спали; деякі так хилялися - дрі­мали; а два - поганяло. Доїхали до двору. Товстенький чолов­ік скочив з повозки, підійшов до хати.

- Явдохо! Явдохо! - гукає під вікно.- Відчини! 

«Це ж мо­скаль!! - подумав здивований Чіпка.- Я-бо й чую - знайоме щось... Так, бач, чого він багатіє та щороку строї­ться?!»

Блиснуло світло у щілину віконниці; скрипнули двері; брязнув цеп біля воріт; кинулись собаки. Ворота розчини­лися. Повозки під’їхали до рундука, стали.

- Ну, тепер у хату, пани-молодці! - каже москаль: - пове­черяємо. А ми с Сидором коней розпряжемо.

- Давай, розпрягем! - одмовив Сидір по-московській і скочив з повозки до коней.

Повставали й другі з повозок, посунули в темні сіни, а потім - у хату, звідки світилося світло. Чіпка іде за други­ми, не пам’ятає сам себе: його обхопили і страх і радість. «Може, тепер вона не пізна тебе? Забула вже?.. А може?..»

Тут саме ввійшли в хату. Хата простора, чиста; кругом стін липові лави, чисті, аж полискувані; в кутку образи мі­дяні розтворчаті, як у кацапів; по стінах - під склом карти­ни; стіл - трохи не через усю хату; на столі свічка горить...

- Добривечір у хату! - привітали усі москалиху, що стоя­ла посеред хати з ключами в руках.

- Або доброго ранку,- одказала вона.

- А хіба воно вже ранок? - пита хтось з гурту.

- Та вже незабаром і світ,- одказує москалиха.

- Бач, а мені, мов, усього година минула, як виїхали.

- Гаразд, мабуть, порались... А чи стоїть же то шкурка за вичинку?

- Питайте он того! - одказує чоловік у московській оде­жі, тикаючи пальцем на Чіпку.- Ми оце порішили: ота­ма­ном його наставити.

- Хто ж то? - питає москалиха, прикро дивлячись на Чіп­ку.- Щось, мов, знайоме, здається?..

- Чого ти, тітко, обдивляєшся мене, як вовка? Я такий же, як і всі! - каже Чіпка, не видержавши пильних оглядин.

- Та я немов тебе де бачила?

- Може, й бачила... не знаю.

- Чи не Варениченко?

- Може, й він...

- Хто Варениченко? - пита москаль, увійшовши з Си­до­ром у хату.

- Та ось - цей! - указує москалиха на Чіпку.

- Ні, жінко,- каже, усміхаючись, москаль: - то, мабуть, обух або довбня, а не вареник! Не так він від одного замаху вложив того кацапа, що в Гершка ночував. А ка­цап - я тобі скажу - все одно що ведмідь... Як піймав мене у лабети, як при­давив,- то в мене й дух у п’яти заліз! Добре знаю, що, коли б не він,- тільки б і світа бачив… Хі­ба б, може, одні кі­сточки привезли додому,- та й ті не ці­лі: потрощив би проклятий ведмеда... Отже спасибі, ви­ручив!..

- За те, мабуть, немала й камза перепала? - питає хтось.

- Та буде з нас,- одказує Чіпка, витягуючи гаман з ки­ше­ні і кидаючи на стіл.- Трохи лиш чи не більш од жиді­в­сь­ких! - та, витягши другий, кинув теж на стіл.

Усі так і обступили кругом столу.

- Та ще вспіємо, братця, поділити,- обізвався Максим.- А тепер ось що, стара: чи нема там чого попоїсти братчи­кам?

Явдоха кинулась у другу хату. Незабаром цілий стіл був заставлений усякою стравою: борщем, кашею, впече­ним поросям. Видно, москалиха дожидала гостей з робо­ти,- наготувала всячини...

Мотнувся Максим і собі. Де не взялося півбарила горіл­ки.

Позалазили братчики за стіл, обсіли на ослонах нав­к­ру­ги. Пройшов Максим разів зо два кругом чаркою,- на дні барила тільки торохтіла воронка. Усі кинулись на страву, мов три дні не їли... Явдоха вийшла у другу хату.

- Чи ти, Галю, не знаєш Варениченка? - пита москали­ха дочки, увійшовши до неї в хатину.

- Якого Варениченка? Ні, не знаю.

- А того, що живе за Пісками?.. Того Вареника, що - роз­казують - разом на двох жінках був жонатий?..

- Ні, не знаю.

- Ось піди назнарошне подивися: який з його красень! ши­рокоплечий; волос, як галка, чорний; а очі... карі, ясні та блискучі!

Галя встала з ліжка; накинула швиденько на себе спі­д­ницю, керсетку на плечі, вхопила печене порося - пі­шла.

- А й ти вже виспалась? - пита її батько.

Галя нічого не одказала. Вона поставила печеню на стіл, сама задивилася на Чіпку.

- Здоров був, давній знайомий! - мовила вона до його, лю­бенько усміхаючись.

- Здорова, Галю,- одмовля Чіпка.

Серце в його забилось; любо йому стало, весело, що Га­ля ще й досі пам’ятає його.

- А ти як його знаєш? - пита її батько.

- Він мене, поганий, злякав був - отут на полі,- заще­бетала весело до батька Галя, вказуючи рукою в той бік, де злякав її Чіпка.

- Як же він тебе злякав?

- А так: я сиділа, вінок плела; а він скрався - та й зля­кав…

- Ага... Ну, йди ж спати, сороко! - каже батько.

- А то зостануся тут - на його дивитись, чи що?! - хутко вимовила Галя й юркнула з хати.

«Раю мій... щастя моє! - подумав Чіпка.- Ще ж ти не втекло від мене й досі?!.»

Після вечері поділилися грішми; заховав кожний по три сотні. Потім унесли соломи, розіслали долі, заслали ряднами, полягали покотом.

Незабаром усі, як побиті, поснули. Один Чіпка не спить. Перекидається з одного боку на другий, мов що кусає йо­го; душно йому, важко; плющить він очі... Йому ввижається Галя. Така ж весела, хороша,- хоч би на кри­хту змінилася; така ж смілива, жартівлива... «А то ж то й вона,- дума Чіпка,- розбишацька дочка!.. Дивно й чудно... Хай ми: волоцюги, пройдисвіти,- часом без шматка хліба, в драній одежині, без шага грошей за душею, з одними голими руками, босими ногами та з голодними ротами... ні добра, ні достатків... хай ми крадемо, розбиваємо... го­лову під усякі пригоди підставляємо... хай, кажуть, ми... А москаль?.. Хата - як рай той; жінка - як пані; одним одна дочка - янгол... а худоби всякої, багатства?.. А й він!.. І він - такий же бурлака, такий же злодюга, розбишака, як наш брат!!. Чого?.. Для чого?.. Навіщо це йому?.. Чудно й дивно!»

І лупить Чіпка свої очі у темну темноту; дивиться-до­глядається, прислухається... Нічого ні видно, ні чутно. Ти­хо, сумно... Ось щось зразу залопотіло... Мороз пробіг впо­довж спини; волосся полізло вгору... «Ку-ку-ріку-у-у!» - про­кричав десь поблизу півень - і замовк... Чіпка сплю­нув, перекинувся на другий бік. Знову тихо, сумно... Ось хтось з товариства гуконув сонним голосом: «Глуши, брат, його!.. глуши!.. А ну-ну... от-так його! от-так!..» Глухо пронісся той викрик по хаті; страшно, тяжко, немов го­лос з-під землі; черкнувся він Чіпчиного вуха та й замер... наче проглинула його тьма темна.. «І сниться ж йому, що недавно очевидяч­ки було!» - подумав, здригнувши. Чіп­ка... А тут сон - мов бе­з­вісті забіг, і на думку не зійде. «Пі­ти хоч люльки поку­рити».

Устав Чіпка тихо, налапав двері і нишком вийшов у сі­ни. Темно, хоч око виколи. Насилу Чіпка намацав сінешні две­рі. Загарчали вони, як собаки, не відчиняючись. Одначе важка рука Чіпчина їх подужала: вони подалися-таки геть, зарізавшись у долівку...

Він вийшов на рундук. Дощ пороснув йому в гаряче ли­це - густий та холодний.

- Пху, навісний! коли вже ти перестанеш? - сказав уго­лос Чіпка та й подався у сіни, витираючи свиткою вид. Далі - став над порогом, послав руку в кишеню, витяг га­ман, люльку, наложив тютюном, налапав у гамані крицю, кремінь, приложив губку... Черк! І посипались, як зорі, ясні іскорки додолу. Темнота усміхнулася, побачивши хоч не­ве­личкий світочок... Губка засичала на кремені. Узяв її Чіпка обережно, положив у люльку, придавив ні­гтем. По­тяг раз, удруге - осіяли сіни й важкий дим потя­гся невелич­ки­ми мотузочками, закручуючись угорі, мі­шаючись з темрявою... Стукнув верхняк; дзенькнула кри­ця об кремінь, па­даючи в гаман, і, зашморгнувши його, послав Чіпка на­зад у кишеню.

Обперся Чіпка об одвірки, одхилив трохи двері, випу­стив дим надвір, де він змішувався з дощем і зникав у темряві. А темрява стояла страшенна, чорна: дальше одві­рків нічого Чіпка не бачив, хоч як не прищурював своїх би­стрих очей, як не придивлявся, щоб розглядіти, як воно у москаля в дворі... Одні тільки вертунці часом літали перед його очима.

Коли це, чує Чіпка, рипнули двері. Чиясь тиха по­ступ зашамотіла в сінях. Чіпка одкрив верхняк, потяг лю­льку,- огонь осіяв сіни і... диво... перед Чіпкою стояла Га­ля! У тонкій білій сорочечці, трохи розхристаній, в одній спі­дниці, з розкинутими косами, що, як дві гадини, спадали на її білу шию і спускалися на мов виточені з бі­лого марму­ру плечі,- стояла вона перед ним, як русалка, з кухликом у руках.

- Галю! - тихо скрикнув Чіпка.

- А ти чого, бузувіре, тут у сінях кадиш? Напер, кажеш, повні сіни, що й дихнути не можна! - защебетала вона, пі­знавши Чіпку.

- Галочко!.. Чого ти боса вийшла?.. Тепер дощ, калю­ка... покаляєш свої білі ніженята...

- А тобі що за діло? Хіба ти їх кохав?

- Хоч не кохав, так укохав, Галю,- шепче стиха Чіпка, ле­две переводячи дух.

- О, ви всі любі та жалісливі... А людей, як курей, ріже­те! - промовила вона суворо.

Голос її окликався гнівом, докорою, огидою. «А твій ба­тько? - подумав Чіпка.- А сама ти?..» - трохи не сказав, та язик став руба, в грудях дух сперло.

- Хіба ми ріжемо? - ледве вимовив, перевівши дух: - ми ті­льки рівняємо багатих з бідними...

- Рівняєте?! Геть, пусти! я кухоль виполощу...

Одіпхнула вона Чіпку од одвірків. Він подався в сіни. Галя вийшла на рундук, линула воду з кухля, а дощ їй по­роснув прямо у вид.

- Ух! - задрижавши, скрикнула вона: - яке холодне... - та мерщій у сіни,- прямо на груди Чіпці, котрий однією рукою держався за одвірки, другою за двері.

Як почув Чіпка, що до його грудей приникли її гарячі груди,- опустив розставлені руки та й обвив їх кругом її стану... Галя затрусилася, порвалася вперед... та й схили­ла на його груди свою голову.

- Галочко!.. рибочко моя!.. - шепче Чіпка, а в самого сер­це, як молотком, гамселить об груди.- Ти мене любиш?.. зірочко моя!.. - очі його засвітили на всі сіни, як у звірюки, коли вона кидається на свою здобич.

- Пусти... пусти мене!.. - пручається Галя.- Іди собі... геть!

А сама ще ближче, ще дужче горнулася до його. 

Не­зчувся Чіпка, коли опустився на долівку; незчувся, як по­садив Галю на коліна до себе; незчулася й Галя, як приникла головою на його груди... Затріпалось в неї серце, як пліточка в неводі... Мовчать обоє... Хвилина... друга... тре­тя...

- Де це ти був ціле літо?.. - шепче вона,- що на поле не виходив... Хтось другий ходив замість тебе... То твій брат?

- Не брат то, Галю!.. То мій ворог, що трохи не навік роз­вів мене з тобою...

- А я думала... Я думала: де це він? Чи не вмер, бува? Чи, може, одружився?..

- Хіба б тобі шкода було... якби я вмер? шкода? 

Галя мовчала, та ще дужче горнулася до його.

- Галю!.. - стиха обізвався він.

- Чого?..

- Ти... ти кохаєш мене?.. любиш мене?.. моя ясочко!.. Пра­вда, кохаєш мене?..

Галя, як змія, обвилась коло його шиї - й міцно стисну­ла її своїми руками; уста черконулися уст - та й злилися в довгий гарячий поцілунок... Чіпка од нестями розвів руки. Галя висковзнула - і скрилася.

Опам’ятався Чіпка. «Тільки ж, тільки що тут була...» - думав він, та давай кругом себе шарити. Ніде ніщо ні ше­рхне, ні стукне. Він підвівся з долівки... Темно, пусто, ти­хо... Обмацав він кругом сіни... нема! «Не чуть же було, щоб і двері скрипнули»,- подумав він і став прислуха­тись. Було тихо кругом, як під землею... «Утекла!» - промовив він сам до себе; засунув надвірні двері і тихо побрався у хату, де спало п’яне товариство.

Довго ще качався він на лігву; прислухався, як стукотал­о серце; чув, як барабанив дощ у віконниці, як півні ви­крикували; братчики спросоння бурмотали; думав, як це воно випало так несподівано; радів, як дитина іграшці; ди­вувався, як злодій, що, укравши у старця торбину з цвіли­ми сухарями, знайшов у ній страшенну силу грошей... Ті­льки перед світом заплющив очі і заснув тихим одра­д­ним сном.

Нерано прокинулись братчики. Дощ невгавав, а по-вчорашньому сіяв, як крізь сито, й поривав до сну.

- Ану! рушай, братця, пора! - гукнув Лушня на всю ха­ту, скочивши на ноги.

Один за другим стало товариство рушати. Один Мат­ня не підводиться. Другі повиходили в сіни; повмивалися водою, що стояла в діжці; знову увійшли в хату. Матня ще лежить та зіхає на все горло. Незабаром до них і хазя­їн прийшов.

- А що, дядьку Максиме,- пита Матня, розвернувшись, як кнур на барлозі: - чи буде чим похмелиться?

- Хіба ж тобі так у горло й лити? - одказав замість Мак­сима Лушня.

- А хіба мені дорого встати?

Та з цим словом швиденько скочив на ноги та - нече­са­ний, розкудланий, з заспаною невмитою пикою - так і по­сунувся за стіл. Максим поздоровкався з панібратчи­ками, вийшов з хати.

- Та воно б же годилося й поприбирати,- сказав хтось з гурту.- Ач, яке райно!

- То вже хай хто хоче... - одказав, позіхаючи, Матня.

- А ти? - питає Лушня, гостро глянувши на його.

- Про мене - й так гаразд...

- А як горілки нема?

- Чому нема?

- Тому, що райно в хаті...

- Ну, так що ж?... Хіба воно буде за горілкою у рот тя­гтися? Хай собі лежить долі, та й годі!

Поки Лушня з Матнею вели таку розмову, другі, ко­жен вхопивши по оберемку, витаскали всю солому з ха­ти. Тим часом вернувся й Максим з учоращнім боклагом; за ним увійшла й москалиха, несучи в одній руці два хлі­би, а в другій - здоровенну миску капусти.

- Оже й справді похмелятись будемо! - каже, усміхаю­чись, Матня, вглядівши москаля з боклагом.

- То ти хоч би пику вмив,- докоря йому Лушня.

- На біса я буду мити, коли дощ і без того обмиє.

- Ну, у тебя, брат Максим, как я вижу, маладцы таварищ­и! - обізвався до хазяїна один з москалів - пушкар.

- Та ще ти й не бачив, москалю, наших славних діл! - од­казує Лушня, ударяючи пушкаря по плечі рукою й опу­ска­ю­чись коло його на лаву.- Ось поживи лиш довше з нами,- тоді побачиш, чи молодці, чи ні!

- Да уж, брат, і без таво видно, какие маладцы! Во - посмотри на ефтаво! - махнув рукою на Чіпку.- Да он бы пушку одним взглядом сбил с позиции... Смотри: у, какой!!.

Чіпка не чув нічого того. Після вчорашньої стрічі він сидів мовчки в кутку та тільки, знай, кидав свій бистрий погляд на ті двері, якими вчора увійшла Галя. Думки йо­го далеко літали; він не чув, не дослухався, що верзло товари­ство. Кагал, гармидер стояв у хаті, як у жидівській школі, аж поки Максим не почав частувати. Тоді все затих­ло... роти заремигали; пальці раз по раз опускалися то в миску з капустою, то в полумисок з огірками. Усі мовча­ли, надолужали над сніданням. Чутно тільки було, як на зубах тріщали огірки, капуста; як роти жували, пля­мкали...

- Суха! - перегодя трохи крикнув Матня, насилу про­ко­в­тнувши цілу жменю капусти.

- Підмочимо,- обізвався Максим, беручись за боклаг.

Пішла рядова кругом столу; знову пальці заходили, ро­ти заплямкали...

- Удавився! - каже, ікнувши, Матня і положив хліб на стіл.

Усі зареготалися, глядя на розкуйдану голову, на одутлу пику Матневу.

- Проткнемо! - одмовляв Максим, узявши боклаг у руки.

- Оцього, дядьку Максиме,- каже Лушня,- тільки при­йми, то не знатимеш, як і одгребтися!

- Ничаво! - одказує по-московській Максим, підносячи чарку Матні.

- Вот ты и хахол,- обізвався до Матні москаль-пушкар,- а, право, порядки знаешь! Тебе бы толька гасударю слу­жить...

- Служили ми вже, брате-москалю,- одмовляв Матня,- усюди, та дозналися, що нема краще, як боклазі з горі­лкою служити!..

Сміх, регіт окрив усю хату.

- Вот, што правда, то правда,- каже москаль, регочу­чись.

Максим обійшов по третій.

Після третьої розв’язалися язики. Піднявся крик, ре­гіт, гомін. Утомилися вже роти жувати,- давай балакати. Там, у кутку, троє завели річ про теперішнє життя тру­дне; другі - зняли мову, як панів дурили; треті - згадували вчорашнє по­гуляння, а четверті - про давнішнє гутори­ли... Звісно, два­надцять душ: кожен по слову,- то й то дванадцять слів. А то ж то як усі разом загомоніли, та той тієї, той своєї! Ні­чого не розбереш; нічого виразно не чут­но; один крик, га­лас…

Тільки Чіпка - як води набрав у рот. Він мовчки їв, мовчки пив; тепер сидів, мов німий, та з дверей не спу­скав очей.

- Що це наш отаман притих? - дивлячись на Чіпку, мо­вить Матня.

Чіпка не чув. Усі глянули на його, зглянулись між со­бою, засміялись. Чіпка й сміху не чув.

- Чи не набачив лиш чого ласенького,- тягне розмову Лушня.- Він у нас падкий на ласощі...

- Да, да! вот ано и есть... Я сам толька што хател га­варить про ефту перепёлку,- перебив його москаль Си­дір, що розпрягав коней з Максимом.

- Та вже поздоров, боже, дядька Максима та дядину Явдоху... - обізвався Пацюк.- Таки, що собі, то собі; а то та­ки й для людей потрудилися...

По хаті розкотився регіт. Максим догадався, з чого смі­я­лись, став і собі тихо реготати.

- Та подякує, подякує хтось не раз і не два мені за неї,- одказав він з сміхом.

- Я вже тобі, дядьку, коня он якого достану! - каже Лу­шня.

- Да на что ему конь, когда у него такая кобылица,- ту­по жартував Сидір.

Аж ось двері розчинилися - і, як та ясочка, вскочила Га­ля в хату. Жарти й розмова затихли; усі задивилися на її хорошую вроду, на зашарене личко, що за ніч мов помолод­шало...

Швиденько вона підійшла до столу, вхопила миттю порожні миски та, ні на кого не глядя, не накинувши й оком на Чіпку, окрилася за дверима. Він сидів, як сова, ви­тріщивши баньки...

- Спасибі богові й хазяїнам - за снідання, а мені - що наївся! - перервав німоту Лушня.- Час, братця, додому ру­шати.

- Чого додому? - обізвався Матня.- Хіба тобі тут пога­но?.. Аби тепло та горілка, то я хоч на цілий вік зостану­ся...

Усі зареготалися й рушили з-за столу.

- А що ж, справді пора! Ото тільки: дощ, як затявся... А час!

Устав і Чіпка. Подякували хазяїнам, позакурювали лю­льки та й потягли з двору: одні в одну, другі - в другу руку. Чіпка з своїм товариством пішов у Піски.

Одійшовши уже геть в поле, оглядівся - кисета нема.

- Стійте, братця! - кисет забув…

Повернув назад, диви­ться - на хвіртці стоїть Галя й гукає:

- А чий кисет? Хто кисета забув?

- Що таке? - обзиваються до неї з другого боку.

- Кисет... - піднявши кисета вгору, показує вона.

- Кисет? - не наш! - та й пішли собі. 

Чіпка побіг підтю­п­цем. Тим часом Галя на кисет роздивлялася, розшморгув­ала, заглянула всередину, полапала рукою та й знову за­шморгнула...

- Мій... мій... Галочко! - каже стиха Чіпка, добігаючи до неї.

- У-у-у, йолопе!.. Як квочка з курчатами, так ти розгубив­ся з своїми думками... Не знаєш, що й дієш!.. 

Сунула йому кисет у руку, а сама швидше за хвіртку.

Глянув Чіпка на кисет... Що за біс? Тютюну було не бі­льше жмені, а це так оддулося... Що воно? Розшморгнув, полапав,- м’яке; витяга - другий кисет, з синьої шо­вкової матерії, вишитий червоними квітками й кругом обса­дже­ний червоними китицями!.. Очі в його заграли; по виду роз­лився усміх...

- Любо моя!.. кохання моє! - прошептав він і весело по­вернув до товариства.

XXIV. РОЗБИШАЦЬКА ДОЧКА

Цілий тиждень лив дощ, як з відра. Цілий тиждень не виходив Чіпка з двору. Усе собі по хазяйству: то коло то­го, то коло другого.

- Знаєш що, сину? - каже йому одного вечора мати, пря­дучи вовну,- знаєш що? Оце я дивлюся на тебе й на се­бе та й думаю: я вже стара, нікчемна стала; уже мені ва­жко іноді й у печі витопити... Чую, як сила моя упада, смерть наближається... Ти б одружився, сину! Не доки йо­го одкладати... Уже, слава тобі господи, другі твоїх літ ді­тками любуються, а ти все бурлакуєш та, мов загубив що, ходиш... Хіба мало дівчат у селі? Сподобай яку та, поки пилипівка не зайшла, одружися, сину... І сам не будеш світом нудити, й мені поміч буде!

- Шкода, мамо! Нема по мені дівчат на селі.

- Чому нема, сину? Он, Христя Бондарівна, Мотря Кни­ші­вна, або Катря Остапійчина? Чим не дівчата?.. Що не­багаті? Та багата й не піде, сину, на такі злидні, як у нас... А все ж вони дівчата як слід: хорошого чесного роду, робочі, слухняні... Оженися, сину, оженися, мій го­лубе! Хай хоч на старість доведеться мені тебе в парі побачити...

- Шкода, мамо.

- Чого шкода. Шкода, кажуть, лихий чоловік! Доки ж його отак волочитися? поки й голова посивіє?!.

- Прийде пора,- прийде сама.

- Хіба яка городянська повія... А вже доброї не ді­ждеш, щоб прийшла сама.

- Уже яка буде, така й буде.

Замовкла мати: бачить - не переможе сина. Замовк і Чіп­ка, думаючи своє про себе.

Після цієї розмови діждали неділі. Хмурне небо роз­го­динилось, блиснуло сонечко ясне, повінув вітрець,- стряхла трохи земля.

- Я, мамо,- каже Чіпка,- піду в Омельник на ярмарок: чи не куплю коняки?

- Боже тобі поможи, сину! Тільки - навіщо ти на зиму її купиш? Чим її прогодуємо?

- Та вже знайдемо чимсь.

Знявся Чіпка після раннього обіду, пішов... тільки не в Омельник, а прямісінько до Гудзя на хутір.

Прийшов до двору,- всюди позачиняно, позапирано. Почав Чіпка дьоргати хвіртку: хвіртка була заперта. Дві собаки кинулось до воріт, брязкаючи цепами.

- Хто там? - гукав голос з двору.

- Це я. Одчиніть!

- Хто - я?

- Чи дядько Максим дома?

- Ні, нема.

- А де ж?

- Поїхали у Омельник на ярмарок.

- А тітка Явдоха?

- Та й мати ж з ними.

- То це ти, Галю? - пізнав її Чіпка по голосу.

- А ти хто?

- Та відчиняй уже - тоді побачиш!

Пізнала й Галя Чіпку; хутенько побігла до хвіртки, од­щепнула.

- Чого це ти прийшов?

- Тебе одвідати... як поживаєш, моя горличко? 

Галя мо­в­чала. Глянув на неї Чіпка та й здивувався: пожовкла, з лиця спала, зморщилась...

- Що з тобою, Галю? - аж скрикнув.- На тобі лиця не знать... Ти недужа?

- Та йди вже у двір,- сердито одказала вона з нете­р­пля­чкою.- Стану я під двором розмовляти...

Чіпка увійшов у двір. Галя зачинила хвіртку, защепнул­а й повела його в свою хатину.

Хатиночка, як чашечка: невеличка, чиста, ясна, весела. На покуті стояли образи в срібних шатах, закві­тчані васи­льками, гвоздиками, безсмертниками; перед образами на срібному ретязьку висіла срібна лампадка. У тому ж таки кутку - стіл столярної роботи; у другому - ліжко, заслане м’яким шовковим коцом; попід стіною невеличкі сту́льці. Всюди так хороше, чисто; пахощі од васильків та м’яти окривали усю хату, лоскотали чуття… Чіпці здалося, що він у рай уступив... Усе б гаразд, якби не така сумна Галя!

- Ти нездужаєш, Галю? - знову пита її Чіпка, пильно ди­влячись у вічі.

- Ні, здорова... Тільки невесело чогось... так щось за се­рце ссе.

- А я тобі й не дякую за кисет,-мовить, здумавши, Чіп­ка.- Спасибі тобі! Чи не сама, бува, й гаптувала?

- Який кисет? - питає Галя, звівши на його свої заду­ма­ні очі.

- А той, що ти в мій вложила, як забув свого...

- Коли? Що це ти - збожеволів, чи що?

- А хто ж то вложив?

- Та коли?

- Та тоді ж, як мій вертала.

- А я почім знаю?.. Стала б я такому... кисет дарувати!! От, ще не видано!.. - веселіше защебетала вона.

По голосу пізнав Чіпка свою недавню Галю, жартівлив­у й веселу. Серце його зраділо, очі заблищали.

- Галочко! - почав він.

Галя дивилась прямо йому в вічі гостро-гостро... Чіпці стало ніяково.

- Та чого це ти справді сьогодні така, мов не на той бік устала? - спитав він, сідаючи близько коло неї.

- А тобі що за діло?

- Галочко!..

- Геть к бісу! Все б тільки дурити... з ума зводити...

- Галочко.

- Геть, одчепись!..

Устала вона од його, одійшла, сіла край вікна, що ви­ходило прямо на поле, та й послала очі далеко-далеко, де сходились тумани з туманами, де сивіло небо, спускаючи краї свої на землю. По личку її, сумному й жовтому, раз по раз пробігали якісь смужки. Чіпка дивився на неї та дивувався, що з нею сталося... А вона не спускала очей з вікна. Чіпка бачив, як вона поблідла, як заблищали в неї очі, як дві гарячі сльози скотилися по личку... додолу. Він дивився на все це, а серце його неначе хто давив у леща­тах,- так йому було боляче та трудно...

- Галю! рибонько моя! чого ти плачеш? - питає він, під­ступивши до неї.- Чому ти не повідаєш мені свого горя?

Галя закрила очі руками, захитала головою... Чіпка присунувся до неї.

- Галочко!.. люба моя!

Вона схилила на косяк голову, стиха плакала.

- А я думав... - каже Чіпка, стиха доторкнувшись до го­лови її.- А я думав: піду до неї... провідаю її... Мати скребе голову: женись та й женись!.. дівчат мені рає... (Галя при­тихла, наче заснула.) Та не приймає їх моє серце... Піду, думаю, до своєї голубоньки... скажу їй...

Та, тихо схилившись, злегенька поцілував він Галю в незакриту щічку. Галя здригнула, підвелася... Очі запла­кані; личко од натовпу почуття та від сліз горіло. Гляну­ла вона на його та якось жалісно запитала:

- Чому ж ти батькові та матері не сказав?

- Я хотів, моя горличко, тебе попереду спитати... Чи пі­деш за мене?.. Чи вподобала мене, моє кохання?..

Галя - мов ожила. Випрямилась, довго й пильно диви­лась на Чіпку - немов вивідувала правди. А це зразу, як за­ломить свої руки - аж пальці захрущали... В очах у неї за­гра­ла одрада - не одрада, зло - не зло, щось добре, лю­бе, а ра­зом хиже й лихе.

- Чому ж ти мені давно цього не сказав? - скрикнула во­на.- Чому ти не сказав мені цього тоді, як я вільна бу­ла?.. як вінок плела?.. Як по широкому полю, по луках кві­тки збирала?.. Гуляла по світу,- нема впину, нема заборони... А тепер?.. тепер...

Вона знову заламала руки,- знову, як поламані, захру­щали пальці; на очі навернулися сльози - от-от бризнуть...

Чіпка - сам не свій. Зблід на виду, опустив голову - та нешвидко вже стиха, боязко запитав:

- Що ж тепер, Галю? що?.. Скажи мені... все, все!..

- Шкода... засватана вже я!..

З очей хлинули сльози в неї, облили личко... Закрила вона його рукавом, знову опустилася коло вікна на стулець, схилила на руку голову та нерозважно плакала...

Як хто гострий ніж угородив Чіпці в серце,- так не­ве­ли­чкі ті три слова. Як хто обухом гамселив у його голо­ву,- так одзивалося в ній гірке ридання Галине... Він ха­пався за думку,- що тепер робити,- та голова й пам’ять уже не слу­жили йому... Думки рвалися на шматочки; він силився звести їх докупи, напряг розум... та, здається, й розум його покинув... Нічого не пригадає... Чує тільки, як у голові гуде, шумить, дзвонить; як серце раз по раз ті­пається, наче зби­рається вискочити...

Не знаючи, як, з чого почати, він вхопився за першу думку, насилу вимовив: 

- Коли ж це?.. як?.. за кого?..

- Тоді ж... того самого дня, як ти пішов... Москаль Си­дір зостався у нас, та ввечері попились з батьком та й...

- Та й що батько? - перервав Чіпка.

- Іди, каже... Не вік дівувати... І мати рають: іди!... Си­дір, кажуть, чоловік хороший, тихий...

- А ти - що? - аж кричить Чіпка.

- А я?.. Не любий він мені,- кажу їм...

- Що ж вони?

- Годі, кажуть, усе любого та милого дожидати... Й то гид­кий, і то негарний, нелюбий... Поживете - полюби­тесь...

- Со-баки! - гримнув Чіпка на всю хату. Галя на його го­стро глянула.

- Де він живе? - грізно, одрубуючи кожне слово, запи­тав Чіпка, а в його очах засвітило щось страшне.

- Не знаю...

- Уб’ю... заріжу... задавлю!.. - скочивши з місця, кри­чить він, бігаючи, як несамовитий, по хаті, та скрегочучи зу­бами.

- Тю-тю!.. тю-тю!.. - одмовляє Галя, підвівши голову.- Що це ти: здурів, чи що?.. Тільки хоч пальцем займи йо­го... то не бачити тобі мене, як свого уха!

Чіпка схаменувся. Опустився на стулець; звісив на гру­ди важку голову.

- Бач... який ти! - каже йому Галя.- Бач, який?!. Як же мені за такого йти, коли він так безневинно візьме та й заріже чоловіка?.. Як я за такого піду?.. Прийде така годи­на, що й жінку задавить… кинеться на неї, як скажений...

- Галочко!.. побійся бога... Що це ти кажеш?.. Щоб я?.. мене заріж... мене задави...

- А Сидора?.. га, Сидора?..

- О-ох!.. Ти не знаєш, Галю, яка мене завійна вхопила... Пече мене... отут пече... мов хто жару насипав... - указує на груди.

Галя мовчала. Замовк і Чіпка. Підвівся з місця, став ходити вподовж хати та блукав страшними очима по сті­нах... Зробилося тихо, важко. По задуманому личку видно було, що Галя думала якусь кріпку думку - та зразу не зва­жувалась сказати...

Аж ось - загорілися в неї щоки, заіскрили одрадою очі - роздались, побільшали; одкрилися уста від напору сперто­го в грудях духу,- аж пашить Галя, як у вогні горить...

- Знаєш що, Чіпко?.. Може, ще не все пропало... Я ска­жу матері... може, вона батька вмовить... Тільки ось що...

Чіпка насторочив уха, пильно дивився на Галю.

- Кинь ти життя таке! - скрикнула та аж поблідла.

- Яке?

- Чуже добро грабувати, людей убивати!

- Галочко!.. Ніхто на світі не скаже, щоб я кого вбив... Хі­ба обороняючись, руки не здержав...

Засовалась Галя на місці; очі знову засвітили хижо; лице затіпалось.

- Проклятий!.. каторжний!.. - загукала вона на всю ха­ту.- Обороняючись?! Від кого обороняючись? Лізеш у чу­жу хату красти та хочеш, щоб хазяїн не ловив тебе?.. Зло­дюго!

- А вони?.. вони хіба кращі? нажилися з нашої праці та й панують... А тут... хата валиться: мати стара; сам - копи не заробиш удень... Треба їсти, треба й одягтися... Як же йо­го жити, Галю?.. Та хіба ми крадемо? Ми своє одбирає­мо... Пан - наробив нами, жид - надурив з нас... А нам хіба з голоду пропадати? серед шляху погибати?..

- Чіпко!.. голубе мій! кинь! Не буде щастя, не буде добра... Ти прийдеш уночі з побоїща… ляжеш коло жінки… та тими руками, що недавно людей давили, у крові гріли­ся... будеш жінку пригортати... Тими вустами, що несли тільки лайку та прокльони всьому світу - станеш їй про своє кохан­ня шептати, будеш цілувати... у-ух!..

Вона затряслася вся, як лист на осичині.

- А жити ж з чого? - напира Чіпка.

- Робити чесно... працювати щиро...

- А товариство?.. А батько?

- Заїдемо у другий край... де б нас ніхто не знав, не ві­дав...

- О-ох, Галю! Не знаю, що буде. Я - отаман... Як почує товариство, що кинув,- не животіть тоді мені. Поклялися ми так один одному...

- Кому ви клялися, душогубці, розбишаки? - кричить, схопившись, Галя.- Кому ви клялися?.. Прокляті!

- Один одному клялися, Галю...

- Чорт чортові клявся!..

Галя зареготалась болізно; божевільний сміх її розко­тився на всю хату. Чіпка глянув на неї, замовк, та як пі­дстрелений, опустився на стулець.

- Ти думаєш,- перегодя трохи, знову почала Галя: - ти думаєш - легко мені дивитися на життя батькове побік з життям добрих людей?.. Бачиш: вони щиро працюють, чесно хліб заробляють, з людьми поводяться... і встають і лягають тихі, спокійні... А тут? Сиди, як у тюрмі, на запорі... Страшно й очей показати між люди... Настане ве­чір - ціла юрба п’яних людорізів валить у хату... Шушу­каються, тихо перемовляються, поки підуть на всю ніч... Вертаються вже перед світом,- та, як гробовики, ховаю­ться по горищах, по погребах... переховують чуже награбоване добро... Це все, що на мені,- все грабоване! Ти думаєш: не давить воно мене? Мов хто рукою за горло душить, випирає дух з мене... Ти не дивись, що я весела й жартівлива... То веселить мене лиха моя година!.. Ще день - сяк-так пере­можеш... А вночі - ляжеш спати, то й привиджується тобі: буцім лізе хто, кричить: «Оддай мій платок!..» - та й тягне за волосся... «Оддай моє намисто!..» - та й хапає холодними як лід руками за шию... Ти думаєш, легко воно мені носити його - оце рам’я?.. легко?!

Та як ухопить зо зла руками шовкову спідницю,- так і рознизала од подолу аж до самого стану...

- Галю! Галю!.. - скрикнув Чіпка, хватаючи її за руки.- Не роби цього!

- Геть! пусти!.. пусти!!

Очі в неї, як вугілля, запалали... аж затремтіла вся.

- Ти знаєш - може, та, що цю спідницю носила, лежить тепер під землею, тліє, тільки кров її, марно розлита, устає з землі й лементує до бога... покарати душогуба!.. А я... я доношую це рам’я… мучуся... беру гріх на себе... За ві­що?.. За те, що я - розбишацька дочка?.. Краще б я гола, як мати народила, по полю носилася; як навіяжена ганяла по степах широких,- ніж мені у цій тюрмі мучитися, у цьому пеклі скліти!.. У-у, прокляті!.. - Та - хіп! за добре намисто. Намисто пороснуло з шиї додолу.

- Схаменись-бо, Галю! Тебе ж за це битимуть...

- Хай краще уб’ють, ніж чужим добром задушать!..

І знову сіла вона під вікном; підперла голову рукою - і задивилася в пусте та німе поле, що геть-геть чорніло та сивіло перед її очима... Ніколи вона не здавалася Чіпці та­кою хорошою, як тоді... Він перекидав погляд то на розі­драну спідницю, то на намисто, що розкотилося по всій ха­ті... Йому жаль було своєї любої Галі; сумно од такого гі­ркого життя; а в душу закрадався острах, не було сили разом його покинути...

Галя недовго мовчала. Поглянула вона на знівечено­го її словами Чіпку, що сидів, мов у воду опущений, боя­вся пі­двести на неї очі,- і жаль пройняв люб’яче дівоцьке серце.

- Чіпко! Любий мій! - каже вона.- Покинь!.. За віщо ж я тебе покохала?.. Покинь, мій голубе!.. 

Та підійшовши до йо­го, любо заглядала в вічі.

- Побачу, Галю... Може, покину... Подивлюся... Може... не можна буде?

- Ні, покинь! покинь!.. А то я сама задавлю тебе своїми ру­ками... - нестямно белькоче вона, обвивши його шию ру­ка­ми та обдаючи гарячими поцілунками.

- Добре, Галю!.. добре, моя рибонько! - шепче нестямив­шись Чіпка, пригортаючи Галю.

- Ну, а тепер - к бісу, на виступці! - весело загомоніла во­на.- Незабаром батько з матір’ю буде! 

Чіпка хотів щось сказати, та Галя не дала.

- Іди, йди! Іди, йди!

Та вхопивши шапку в одну руку, а за Чіпчину взя­вшись другою, волокла його з хати.

Нехотя тягся Чіпка. Нічого робити - треба йти!

Провела його Галя за хвіртку; зачинилась і защепну­лась.

Поволікся Чіпка від двору тихо-помалу, ледве поси­лає ногу за ногою... У похилій голові борюкались веселі надії з невимовною тугою. Як здумає він, що Галя не переможе батька-матері, не вдасться їй їх умовити, то серце його на­че хто в жмені здавить; коли ж погадає, як вони побе­руться, житимуть у парі,- од серця одійде ва­жкий гніт, і легко-легко воно затіпається... «А як же з ни­ми розв’я­за­тись?.. як їх зрадити?.. присягу поламати?» Од та­кої думки знову обхопить його сум, знову серце заниє... Отак мінилися його думки: то веселили одрадою, то пекли огнем туги,- і знемагав він од натовпу їх. Він уже радніший би їх забути, покинути, та самі вони лізли, як мара, в його голову... Щоб розірвати їх чим-небудь, він почав обдивля­тися нав­круги... Нігде ні душечки, ні лялечки. Німе та буре поле розстилалося перед ним і за ним. День випав хмурий, невеселий. Дощу не було; а тільки хмари, як димчаті килим­ці, заступали світ сонця, пересувалися з місця на місце, плавали по високому небі, одна одну доганяючи, одна другу переганяючи, й кидали свою сіру тінь на чорнувату землю... Вітер тяг легенький з полудня... Чіпка підвів голо­ву, радий хоч вітрові, що обвівав його червоний, як калина, вид, прохолоджував гарячу голову... Йому стало немов лег­ше од такої прохолоди; веселіші гадки стали закрадатись у його душу, а журба упряма все-таки не кидала серця... І Чіп­ка затяг:

Зелений байраче на яр похилився;

Молодий козаче, чого зажурився?..

Спершу тихо, протяжно виливалася пісня, й чутно в ній було тугу невимовну, плач гіркий-задавлений; далі голос усе дужчав, міцнішав, розвертався на всі боки, і, як зимні заводи вітру, розлягався журбою по пустельному полю…

Тільки мені й пари - що очиці карі... 

- лунала пісня; а поле, мов ще дужче почорніло, аж насупилося...

XXV. КОЗАК - НЕ БЕЗ ЩАСТЯ, ДІВКА - НЕ БЕЗ ДОЛІ

Вернувся Чіпка додому та зараз кинувся по ха­зяйству - не заглянув і в хату. Мати тільки бачила, як він овечатам підкладав просяної соломи.

Настав вечір. Мати розпалила піч, наставила вечерю варити. Уже вечеря поспіла, а Чіпка не входив у хату. Мати засунула в жар страву, прийнялась перемивати посудину, підмітати хату. Уже й коло посудини упоралась, і хату пі­дмела,- не йде Чіпка.

- Що це він там так забарився? - промовила Мотря сама до себе та й вийшла погукати.

Гукала-гукала - не чутно. Увійшла вона в хату, підо­жда­ла ще трохи - немає. Материне серце стала розби­рати досада.

- Якби знала, не заходжувалася б і коло вечері... Хоч би був у хату наплював, сказав - чи дома ночуватиме, чи зно­ву повіється на всю ніч... Побила мене лиха година та нещаслива з тими побіганками! Та то ж день у день, ніч у ніч! Мабуть, назнав десь повію всесвітню та й віється...

З досади висунула вона галушки з печі, всипала трохи у миску, сама сіла вечеряти. Настромила одну га­лушку на спичку, вкусила раз, удруге - та й удавилася... Сьорбнула ложку щерби - та й загадалася... Галушка на спичці захоло­ла; щерба у мисці застигла, заволоклася зверху сірою плі­вкою... Як здумала Мотря знову їсти, то все вже загусло, захололо. Вона підвелась, поставила ве­черю на припічку, обмила ложку й миску,- та й полізла на піч спати... Думки про сина обступили її і не підпу­скали сну...

А Чіпка тим часом справляв своє діло у Крутому Яру. Там, на пивниці в жида, служив Лушня. Чіпка ото при­йшов до його та застав Лушню сонного. Прогулявши перед тим цілий день, Лушня надвечір знемігся та, завалившись на солому в стодолі, захріп мертвецьким сном. Дов­го Чіпка нудився, поки знайшов його.

- Тимофію! Тимофію! - гукав Чіпка, качаючи Лушню з боку на бік.- Чув? Тимофію!..

Тимофій тільки мукав та гикав. Чіпка довго вовтузи­в­ся: перекидав його, підводив... Наостанку, розсерди­в­шись, штовхнув Лушню під бік ногою. Той скрикнув і роз­крив очі.

- Якого ти чортового батька? - гукнув він та, не глядя на Чіпку, знову повалився опукою на солому.

- Тимофію! - гукає Чіпка, стоячи над ним.

- Чого?

- Устань...

Лушня зирнув, ледве піднявши вгору верхні вії.

- Це ти, Чіпко? Чого ти?..

- Уставай!.. Треба.

- А що там? - повернувшись до Чіпки лицем, пита Лу­шня.

- Ти не знаєш, де Сидір живе?

- Я й Сидора не знаю... Який це?

- Москаль... Той, що... пам’ятаєш?

- Не знаю!.. - одказав Лушня, чухаючись та зітхаючи.

- Сидора-москаля не знаєш?

- Та самого знаю, та не знаю, де живе.

- Так, може, тут хто з ваших знає?

- Не знаю... - позіхаючи, одказує Лушня. 

Чіпка зозла по­скріб потилицю.

- Тут є в вас на пивниці пушкарі, мабуть, вони знають...

- І того не знаю...

- Що ж ти знаєш? - скрикнув з серцем Чіпка.

- Нічого не знаю,- одказав понуро Лушня й перекину­вся на бік.

Чіпка плюнув, вийшов з клуні. Серце його пекла до­сада... «Піти б до Петра та до Якима? - подумав він.- Так же не блигий світ: треба аж на Побиванку телі­патись...

Він знову вернувся до Лушні.

- Тимофію! та скажи, христа ради...

- Що ж я тобі скажу?.. І чого йому так припало до того Сидора?!

- Іроде! гаспиде! - закричав Чіпка: - напився, що й язика не повернеш у роті, то йому й байдуже, що тут з те­бе жили тягне...

- А-ай, гос-по-ди!.. - позіхаючи, каже Лушня.- Ходімо вже... - та й устає.

Чіпці трохи полегшало. Вийшли вони з клуні, напрямил­ись до хати, де жили робочі з пивниці.

Клуня стояла оддалеки. Треба було переходити до ха­ти через пустиння. Тут вони стріли метку москалів, котрі йшли до пивниці випити пива. В той час уже добре сме­ркалося. Вони поздоровкались з москалями і швиденько поминули їх. Коли це - щось ударило Чіпку ззаду по пле­чі.

- Здоров, Чіпка!

Чіпка оглянувся - Сидір.

- А-а, здоров, Сидоре!

- Куда ефто вы? - питає Сидір.

- Та тебе шукаємо,- одказав Чіпка.

- Ну, вот и хорошо. Пайдем вместе пива выпьем.

- Ви ж ідіть собі, а я піду спати,- каже, одрізняючись, Лу­шня.

Чіпка пішов з москалями.

- Сидоре! я до тебе маю діло,- каже Чіпка, коли вже під­пили трохи.

- Какое? говори!

- Та... - мнучись, одказує Чіпка: - люди чужі...

- Говори-говори: это, брат, свои.

- Та хоч і свої, та не можна...

- Ну, пойдем походим. Вы, братцы, обождите. Я - си­ча­с - обернувся Сидір до москалів. 

Вийшли вони удвох з хати, почали ходити по пустоші, кругом пивниці. Ніч уже зовсім налягла на землю, а в додаток ще й туман підні­мався. Було темно й вогко. Чіпка почув, що в його якось страшно затіпалось серце, мов ще ніколи так не билося; у грудях спирало дух, важко було дихати... «Що - як не схо­че?» - думав він. Серце в його хололо; він не знав, з яко­го боку підступити до Сидора.

- Ну, что ж ты? - не видержав Сидір.

- Та бач, Сидоре... Я чув - ти женишся...

- Да. А что?

- Та, кажуть, либонь молода не хоче...

- Как, не хочет?.. Да что молода, коли отец с матерью слово дали!.. Что же ей еще?

- Та воно, бач, нічого... Яке тільки ваше життя буде?.. Не з ними ж тобі жити, а з жінкою.

- А коли не будет слушаться - ефто на што? - і показав ку­лака.

Чіпку пройняв наскрізь страх і холод.

- Сидоре!.. не губи душі!.. - бовкнув Чіпка зопалу та й сам схаменувся, та було вже пізно.

- Какой души? - питає здивований Сидір.

«Виручай, милий боже!» - подумав Чіпка і голосно про­­мовив:

- Вона тебе не кохає... Ми з нею давно знаємось, та...

- Может быть, хочешь, чтобы я уступил тебе? - пере­бив його Сидір.- Не, брат: не бывать ефтому!

- Ти, як москаль, брате-Сидоре, всюди вештаєшся, всю­ди ходиш з полком,- ти собі знайдеш десь кращу...

- Да что ты, брат? Ведь я издержался... Четвертную фе­льдфебелю дал, пятидесятирублёвку ротному, штобы то­лько позволил; да еще покупок сделал рублёв на пять­десят...

- Я тобі, коли хоч, удвоє верну...

- Да как же, братец? Ведь меня спросят: почему не же­нился? тогда что?..

- Скажи, що розійшлися... Молода недужа, або що... Уваж, Сидоре! Прошу тебе: уваж!.. зараз і гроші дам.

- Да ано, брат, так... Только - как же быть-то?.. ты разве с нею - таво?

- Та, кажу ж тобі, ми з нею давно покохалися... Вона мені й сказала: як віддадуть за тебе,- сама на себе руки на­ложе...

- Ишь-ты!.. еще отвечать придется...

- Еге ж... не губи, Сидоре, душі!.. Я знаю: ти чоловік до­брий...

- А что же я ему-то скажу, отцу?

- Сплети що... Скажеш: походу дожидають… через те й не дозволено. А я вже, брате, вдобавок замогоричу хоч і всю вашу роту... щоб мовчали...

- Нешто так?.. Пожалуй... - роздумуючи, згоджується Си­дір.

Чіпка так і повис йому на в’язи:

- Сидоре! братіку!.. гуляй же тепер! гуляй!.. Ходім, за­раз гроші дам.

Вернулись вони в пивницю, розквиталися. Чіпка на­поїв Сидора й москалів, що з ними прийшли, та на радо­щах і сам так лизнув, що насилу виліз з хати. Одначе подумав: чи йти додому, чи тут спати?.. Так доплівся до клуні, де Лушня спав. «Ні, щоб мати не лаяла, тут засну»,- подумав, уступивши в клуню. Незабаром він захріп коло Лушні, як задавлений...

Ніч була сира, холодна. Туман важкою парою ври­вався попід дверима в клуню, холодив гаряче тіло, добирався до кісток... Чіпка прокинувся, здригнув... Прокинувся й Лу­шня. Розказав йому Чіпка, яким побитом забрався сюди спати. Надворі стало сіріти. Крізь щілини пробивався білу­ватий край схід-сонця. Чіпка устав та невмитий, не­розчесаний побрався прямо в Піски.

Уже розвиднялось, як він вернувся додому. Ще здалека побачив: блищав огонь у вікні його хати. «Мабуть, мати пряде»,- подумав він та й став добиватись у двері. Двері були засунені. Він підійшов під вікно, постукав.

- Хто там? - окликнулась мати з середини.

- Це я, мамо! Відчиніть!

- Сину, сину! - почала виговорювати Мотря, впускаю­чи в хату.- Доки ти будеш волочитися щоночі?.. Чи не за ста­ре, бува, знову прийнявся?.. Та то ж - щоночі! Як вечір настане, так і знявся, і пішов... А он - всюди такі чутки хо­дять... Ще на тебе, чого доброго, скажуть...

Чіпці хоч і гірка була материна догана, та недавня радість тихомирила його серце.

- Не журіться, мамо! - з усміхом одказує він: - Ось, не­за­ба­ром, як бог поможе, не буду й з хати виходити...

- Видно й по тобі! Хіба б, може, жінка чи не вдержала, а вже матері не послухаєш...

- Та, може, й жінка...

Мати вперше почула таку річ від сина. І здивувала вона її, і зрадувала. Одначе Мотря не сказала на це нічо­го. Вона тільки суворо глянула на сина та й знову сіла за гребінь.

Чіпка, запаливши люльку, вийшов до скотини дові­датись, та проблукав - уже геть сонце підбилося... А там - і майнув на хутір до Гудзя.

Галя тим часом сама не дрімала. Як тільки вернулися старі додому, вона кинулась до матері й стала її сльозами благати, щоб не губили її краси, сили, здоров’я у мо­сков­ських походах та переходах, на чужій стороні, далеко від роду, з нелюбим москалем...

Мати - як мати. Вона пройнялась жалем рідної дити­ни, заглянулась на її сльози, благання,- сказала про все Мак­си­мові. Максим, хоч і хотів би мати зятем Сидора, ще такого молодого, а вже унтер-офіцера, та, пригадавши своє гірке московське життя, непосидяче та невільне, сам згоджувався з дочкою... Взяли його смутні думки. Він цілу ніч не спав, усе думав.

На ранок радиться з Явдохою: як би від Сидора відскіп­атись? Коли й Сидір якраз настиг на ту раду. Довго він те­рся та м’явся, поки зважився сказати про своє ли­хо... Як став він журливо виводити, що я б, мов, боже, який радий, та поход усе стратив!.. Старі слухали та жа­лкували на ту лиху причину, а самі нишком раділи. Найбільше ж раділа Галя, слухаючи такі речі з своєї хати­ни.

Вирядивши Сидора, батьки поїхали чогось у Геть­маньке. Галя зосталася одна дома. Вона була весела, рада, з радощів сама не знала, що робити, з ким ними поділитися. Убравшись в найкраще убрання, вона бігала по хатах, спі­вала веселих пісень; далі здумала про обід, розпалила піч, наставила страву; знову співала, бігала, виглядала у вікна: чи не йде, бува, Чіпка?

Чіпка не йшов. Марно вона трудила очі, виглядаючи його. Іноді чорна пляма серед поля здавалася їй ним; вона кидала піч і, не пам’ятаючи сама себе від радості, вибігала аж за хвіртку стрівати його... Розглядівши оману, вертала­ся вона в хату з жалем у серці, з сльозами на очах. «Він, мабуть, мене не любить, що не йде... Якби він любив мене, то не йшов би - летів... А він?.. дурить... з ума зводить!» Такі думки мутили її голову, ображали серце. Галя починала плакати.

На той саме плач нахопився Чіпка. Як вона кинулась до його, як привітала! Де ділися й сльози, і смуток: очі горіли коханням, одрадою, вид осіяв, як сонячний ранок весняно­го дня. І що за радісний був день той, що за люба розмова!..

- Так ти покинеш?.. Покинеш, мій голубе, таке життя?.. - допитувалась вона Чіпки, заглядаючи йому в вічі.

Чіпка мовчав. Любувався веселим голосом Галі, нали­тими радістю очима. Вона ж не переставала щебетати перед ним, як та ластівочка.

- Та як ми заживемо з тобою! які порядки заведемо!.. Зранку - ти будеш хазяїнувати коло худоби, а я - в господі... Адже ти будеш кохатись у скотині? Я не люблю коней... воли кращі... Воли такі смирні, тихі... А корова щоб мені безпремінно була! Чуєш? Я й не піду за тебе, як тільки корови не купиш... та щоб з телятком!.. Що я, пак, казала? От уже й забула... Бач! Так ото ранком ми будемо поратися; потім пообідаємо, спочинемо; потім уп’ять ти що-небудь зробиш, поки вечір; а ввечері я вечерю зварю... Уже таких м’яких та пухких галушок зварю, що губами можна буде їсти... І все в нас буде тихо, мирно - ні лайки, ні сварки ніко­ли... Ти не будеш лаятись?

Чіпка осміхнувся.

- Чого ти смієшся? Ти, мабуть, будеш битись? А я, дурна, питаю - чи будеш лаятись... Гляди мені: тільки бу­деш битись або лаятись,- то я тебе покину...

- Та годі тобі, Галю, об цьому й думати! Як можна та­ку зозулечку лаяти або бити? Ти, як те сонечко, закрасиш мою смутну хату, розвеселиш матір...

- Ба! У тебе й мати є? А я й забула...

Брови у Галі на хвилину здвинулись, буцім від тяжкої думки. Одначе швидко та думка промелькну­ла: Галя знову веселенько зацокотала.

- А твоя мати - стара?

- Ні, не дуже. Лихо тільки її зостаріло та нужда молодог­о віку...

- А я, Чіпко, не знаю, що то таке лихо та нужда... Росла я в доволі, не знаю того нічого. Хіба, може, ще моє від мене не втече, наздожене мене... Ні, я не хочу!.. Чув, Чіп­ко? Не хочу я ні нужди, ні лиха... Хай йому цур, хай йому пек!.. Не хочу!.. От тільки що: чи твоя мати сердита? Чи не буде вона мене лаяти?..

- Ні, Галю... Ніколи сього не буде, щоб хто сказав тобі й слово накриво,- не тільки налаяв... Та ти така, що мати моя, як побачить тебе, то більше вподоба, ніж мене.

- Яка ж я? - прядучи веселими очима, допитувалась во­на.

- Така... - жартував Чіпка.

- Яка - така?

Чіпка кинувся її обнімати...

- Гляди ж мені! гляди! Тільки одуриш... - і сварилася на його своїм маленьким білим пальчиком.

Довго ще вони любувалися та милувалися. Потім - обі­дали. По обіді радились, як сказати батькам. Та вже надве­чір Чіпка пішов додому.

Мати стріла його надворі з серцем.

- Де ти ходиш? Де ти бродиш цілий день? На кого ти по­ки­нув ту худобу дома? на мене, стару?.. Господи, твоя воля!.. То, бувало, хоч удень дома; а тепер - понудиться до обіду, а там і скрився плечима й очима... Навіщо ж ти накохав того скоту, коли не хочеш сам глядіти?..

- Не візьме його, мамо, біс! - весело одмовляв Чіпка.

- Та й тебе б не взяв, коли б навідався хоч у полудень... Коли скотини не шкода, то хоч би матір пошкодував, що в таку негоду гибіє надворі...

- Підождіть, мамо: ось як візьму собі жінку,- заживете тоді, як у бога за дверима.

- Тоді-то те й буде! - страчуючи гнів, журливо вимовляє Мотря, увіходячи в хату. За нею й Чіпка уві­йшов.

«Що це він мені все плеще: жінку та й жінку? І вчора - жінку, і сьогодні - жінку... Може, й справді надумався...» І хо­четься їй випитати його. Через це вона, осівшись у хаті, знову заводить розмову.

- Невістку, кажеш, візьмеш, сину... тоді заживу, як у бо­га за дверима? Так воно, мабуть, і буде! Може, невістку візьмеш таку, що свекрусі й сорочки не випере...

- Та, може, сама таки й не буде прати,- одмовляє Чіп­ка.

- А хто ж? - аж з ляком спитала Мотря.

- Наймичка.

- Яку ж ти там грапиню задумав брати, що ще й наймич­ки до неї треба?

- Грапиню, мамо,- усміхаючись, каже Чіпка.

- Не високо лишень несися, сину, а то як прийдеться па­дати...

- Нічого, мамо, високо нестися: я візьму жінку, яку мені треба.

- Та що це ти - смієшся з матері, чи що? Чи справді зна­йшов собі пару?..

- Знайшов.

- Кого ж ти вподобав? Чи не Мотрю, бува, Шрамче­н­ко­ву?.. То - багачка, то гордовита, сину. Не раю я тобі її бра­ти... Та своїм багатством щодня тобі очі вибиватиме...

- Ні, мамо, не Мотрю, а Галю.

- Яку Галю?

- Знаєте, мамо, москаля Гудзя?

- Того, що на хуторі?

- Того самого.

- То що?

- Дочку його, мамо...

Мотря задумалась. Смуток заслав її погляд.

- Не знаю я, моя дитино, тієї дівчини... Хто його зна, що воно за люди, ті москалі... Знаю тільки, що замолоду він те тільки й робив, що пив, та гуляв, та волочився. А як оддав батько в москалі, то про його й слух запав... Верну­вся жо­натим і багатим... Жінка його, либонь, не з наших: здалека відкільсь він вивіз її. Чи не така, бува, й дочка?

- Ні, мамо: дочка й трохи не схожа на матір...

- О-ох сину, сину! Хто його знає... У чужу душу, кажуть, не влізеш,- що там в ній заводиться. Може, вона з виду й добра здається, то ще поки дівкою... Кожна дівка, поки не вийшла заміж, то й добра; а як зв’язали руки, то зараз і почне витребенькувати… І те не так, і друге не по ній!.. А ще ж як багачка!.. Про мене, коли б ти, сину, оженився й на Олені Педьківні... Дівка тиха, робоча... Знаю добре, що була б тобі жінка, а мені невістка... А коли вже й Гудзівну спо­добав, то щасти боже!.. Звісно - не мені з нею жити, а тобі, моя дитино, вік вікувати... Мій уже вік недовгий, швид­ко вмру, все покину... Тобі жити з нею, а не мені... Ті­льки воно й на тім світі легше було б лежати, коли б я знала, що ти будеш щасливий, мій сину! А то, як у вас тут буде щодня гризня та сварка, то яково́ там і мені лежати­меться? І мої кістки струснуться під землею...

- Ні, мамо, Галя буде жінка якраз по мені. Я вже її давно знаю...

- Коли по тобі, то хай тебе, сину, господь на все добре благословляє! Я не забороняю. Не жалкуй тільки, дитино моя, на матір, як - не приведи, господи! - прийдеться вік калатати... Знаєш багачок? Вони всі здатні на докори... А немає, сину, тяжчої докори, як докора багачки про твої злидні... Злидні - та чесно нажиті! А то - навезе від бать­ка-матері дрантя та ганчір’я усякого, та й не руш ти йо­го... Вона тобі щодня буде вичитувати та висукувати: то те пропало, то те згайнували... Нема гірше, сину, як докора багачки!.. Через те я й не раяла б тобі багачки брати. Бери ти, сину, рівню собі, то й усе буде у вас рівно: ні вона тобі не вибиватиме очей твоїми злиднями, ні ти їй не докоря­тимеш нічим,- бачив, на що брав! Та як я вже прожила на світі та побачила людей, то скажу тобі, що з убогих і ха­зяйки кращі бувають... Нужда та злидні навчають і свого берегти, і чужого глядіти. А коли воно виросте у розкошах та при наймичках, то йому все ні по чому: так усе й гайну­ватиме!

- Не така, мамо, Галя. Нічого вам турбуватися. Хоч вона й багачка, а все сама коло всього... Всьому знає лад дати. А що вона має лишнє там, то то ще краще. Буде об віщо на перший раз руки зачепити та й повести га­разденько ха­зяйство... Навіщо ж мені дано голову й руки?.. Не клопочі­ться, мамо: все гаразд буде! А коли б ви знали її або хоч ба­чили, зараз би так уподобали, що сказали б: не бери, си­ну, другої жінки,- бери Галю Гудзі­вну!

- Не дивись, сину, на образ, а дивись, яка вона до тебе є! Іноді й уродлива, та лиха година... Своєї долі не вга­даєш.

- Отже, коли хочте, моя доля з нею виростала...

- То й боже, благослови, сину, коли так! Шукай ста­ро­с­тів та й шли, якщо віддадуть...

Того ж самого вечора побіг Чіпка до Грицька.

- Грицьку, братіку! Чого це я прийшов до тебе?

- Кажи.

- Прийшов прохати тебе у старости.

- Хіба женитися задумав? - умішалася Христя.

- Еге ж. Оце думаю: оженюся раз та й закаюся! - жа­ртує Чіпка.

- Кого ж думка брати? - пита Грицько.

А Христя - аж уха наставила.

- Тоді побачиш... Кажи: чи підеш?

- Та бог же його знає. Може, ти мене заведеш у такий двір, що й коляки скуштую...

Усі засміялися.

- Та в такий же то й думка завести,- жартує Чіпка,- бо однак тобі ніхто боків не мне... Христі б, як жінці, годило­ся... Та що ж, коли вона така добра вдалася, що ніколи й слова насторч не скаже!

- Та годі вже тобі жартувати. Кажи справді: кого задумав брати? - допитується Христя.

- А хочеться знати? хочеться?

- Авжеж, хочеться...

- Ну, хай же кортить, коли хочеться...

- Ну-бо, кажи; а то й Грицька у старости не пущу.

- Та я й сам не піду, коли не скаже.

- Нічого вже з вами робити,- каже Чіпка: - треба при­зна­тися... Знаєте Гудзівну?

- Яку? Одарку? - питає Христя.

- Ні, Галю.

- Яку це? - питає Грицько, роздумуючи.

- Москалеву дочку... того москаля, що на хуторі живе.

- Не зна-ю,- одмовляє з протягом Христя.- От, ди­вись: і потеліпався ж на хутір шукати, буцім у селі дівчат трохи!.. І чого його туди понесло?!

- Понесло... - усміхаючись, каже Чіпка.- Так кажи, Гри­ць­ку, чи підеш?

- На коли?

- На ту суботу,- гулящий день буде.

- На суботу - можна.

- Гляди ж, Грицьку! А поки що - прощавайте. Ще тре­ба в одно місце бігти...

Чіпка пішов, а Грицько з Христею завели розмову про його.

- От дивись, Христе: таки будуть люди з цього Чіпки! Оце одружиться, а жонатому, звісно, вже не те, що паруб­кові…

- Хіба його не видно й спершу було, що він чоловік пу­тящий? Чи до роботи, чи до майстерства - до всього вда­в­ся!

- А пив же та волочився як?! - згадав Грицько.

- Молодий був - дурний, а постаршав - за розум взявся,- одказує Христя.

- От тепер і старій Мотрі таки спочинок буде, а то сердешна мати не знала спокою ні вдень, ні вночі...

- Бозна ще яка невістка буде...

- Та що невістка? Хай яка там вона собі не буде, а він, як син, повинен не дати в образу рідної матері.

- Та бувають, Грицьку, такі, що ти їй хоч кіл на голові теши, а вона - як тієї, та й тієї...

- Ну, в мене б вона не тієї заспівала.

- Тож-то у тебе.

- А що ж? Цебто попустити, щоб чортбатьказна-що моєю рідною матір’ю верховодило? Ні, мабуть би, прикусил­а вона язик, зціпивши зуби!

- Що ж, якби оце в тебе й справді мати була, то це б і мені так було?

- Так ти ж, Христе, не така... Я знаю, що ти б і матері моїй догодила б, як мені...

- То ще яка б була мати.

- Та ти усякій матері догодиш. А Чіпчина мати чим не поважна людина?

- Та я за бабу Мотрю нічого й не кажу. Спасибі їй, вона така добра до нас, немов рідна. Я кажу за других. Он, у Василенка: на віщо невістку перевела? Як ішла - як кали­на була та гладка, як піч, а тепер - як з хреста знята! Он-то які бувають свекрухи... Такій сам чорт не вгодить, не тільки невістка.

Отак вони довго балакали. Слово за слово чіплялося; одна думка нанизувалась на другу - то заходячи на лю­дей, то звертаючи на Чіпку.

- Ти ж мені розкажеш, яка там молода,- вже лягаючи спати, каже до чоловіка Христя.- І де він її видрав!..

- Та вже ж побачимо, що там за цяця така, то й розка­жу,- одмовив Грицько, і собі вкладаючись.

Рано звечора погасили світло син з матір’ю. Рано зве­чора вони полягали спати, натомлені денними пригодами. Оже сон не йшов обом їм на думку.

Йому, знай, привиджувалась Галя, весела, як ясочка,- як вона буде бігати по хаті та порядкувати... Тільки шкода: хата тісна; треба нову ставити,- промигнуло в думці й ви­кликало цілий рій... Йому вже ввижається, що він розвалив оцю хату, а заложив нову, з світлицею, з ха­тиною, з вели­кими вікнами... «У хатині ми будемо жити,- радиться він з Галею,- мати, мабуть, не злазитиме й з печі, а світлиця - чу­жого чоловіка прийняти... Добре, Галю?» Галя засилає йому погляд згоди... Пересновуються його думки з її думками, викликають усмішку, радість... Добра надія пестить його серце. Чіпка забуває давнє життя, забуває все, що було - минуло: на легеньких крилах пруд­кої думки несеться він уперед, далі... у рай тихого щастя...

Мотря думала теж про Галю. Тільки не веселі, а смут­ні думки обхопили материну голову. «Господь його знає... - думала вона.- Хоч би я її бачила коли, хоч би чула її мову, голос... Може, там така, що й не приступ; а може, з тих, що аби зав’язати світ парубкові, а то й кине - другого знайде... Між багатирками і такі часом бувають... Звісно - з жиру! Ви­росте у розкоші та в достатках; само ніколи не гнуло свого стану, не кололо білих рук об колючу стерню,- все те най­мички... А тут побачить, що все те треба своїми руч­ками та пучками... візьме та й кине... Хі­ба тепер як на світі стало?!»

Від таких думок та гадок сердешна мати, знай, пере­кочувалась з боку на бік та важко зітхала.

- Ви не спите, мамо?

- Ні, сину.

- Чому ж ви не спите?

- Та так... усе думки такі лізуть у голову...

- Не журіться, мамо!

XXVI. НА СВОЇМ ДОБРІ

У суботу заслав Чіпка старостів до Максима. У неділю були оглядини в Чіпки. Максим не забував старосві­тського звичаю: поїхав сам і вблагав Явдоху поїхати на оглядини.

Максим знав, за кого віддавав дочку. Не дуже дерла йо­му очі вбога Чіпчина хата й старенька, бідно зодягнена мати. Не так на те Явдоха глянула: не так воно вразило її горду пиху. Про самого Чіпку - гріх слово сказати! Та йо­го хата низенька й тісна, його мати згорблена, стара, висушен­а гіркою нуждою та лихом,- розкопирсали хижу, падку на розкоші та на прибуток натуру Явдошину.

Як вернулися з оглядин, вона накинулась мокрим ря­дном на чоловіка. Максим, добре знаючи її натуру гаря­чу, воркотливу, вийшов з хати та нарошне довго копи­рсався коло хазяйства. Тоді Явдоха прискіпалась до Галі:

- Ну, так! придбаєш, дочко, свекруху на весь світ... Гос­по­ди! На ній і обличчя людського не знать... Від злості аж скривилося, висохла, як суха тараня...

- Та то, може, вона вам, мамо, так на перший погляд зда­лася,- одказує Галя.

Так куди!.. Кинулась Явдоха в жаль та сльози.

- Якби знала, моя дитино, таку лиху годину, якби знала, що таке в його застану, краще б тебе довіку з непокритою косою водила, ніж таке бачити!..

Не вподобала й Мотря Явдохи. Вона здалася їй гордою, бундючною, недоступною... «Пані... пані! - шепта­ла Мотря.- І чого встряв сюди Чіпка?.. Уже яка мати, така й дочка: яблучко від яблуньки недалеко одкотиться... Утопить він свою голову, та й мою разом. Чує й віщує моє серце...»

Обидві матері були такі, що хоч би й назад,- та вже ні­чого робити: діло прилюдно було зроблено.

На другу неділю молодих повінчали.

На радощах Максим таке весілля справив, що ще ні­хто ніколи й не зазнає. Цілий тиждень музики грали, но­ги не спочивали; варена та запікана річкою лилася, а що вже простої, то хоч купайся... Людей найшло видимо-невиди­мо: і прості, й москалі, й Сидір там між ними; і старшина з писарем, засідатель з своїми далекими родичами-полуп­анками... Сказано: нігде пальця просунути ні в хаті, ні на­дворі. Максим, либонь, ще й станового дожи­дав, та ста­но­вий чомусь не приїхав.

Грицько, підстароста, дивувався тому багатству, що так ні ждано, ні гадано приплило Чіпці. Його аж заздрість розбирала. Дивувалися й завидували Чіпці люди не менше Грицька. «І як-таки за такого ланця та вийшла та­ка багач­ка, як Галя?!» Старі діди та баби все те собі на умі мали, а молодиці нишком поміж себе рахували, що воно таки щось непевне: видно, чортяка й тут якогось гедзика вкинув! Та, дивлячись на Галю, що сиділа коло Чіпки, як макова кві­тка, знай перешіптувались та хитали голо­вами, моргали бровами... А чоловіки тим часом од Макси­ма по повній ви­пивали та примовляли: «Дай же, боже, щоб наші молоді живі та здорові були,- у щасті кохалися, у розкоші купали­ся, до самого віку нічого лихого не знали!» - Щоб, знай, бага­тіли та спереду горбатіли! - додав староста Яків Кабанець, такий удатний до тих приказок. Беседа залилася нестя­мним сміхом та реготом, а жінки, жартуючи, давай штовха­ти старосту кулаками межи пле­чі, примовляючи: «О, щоб тебе!.. щоб тебе!» А староста, незважаючи на духопелики, ухопив вареника в зуби, розі­пхав танцюристу молодіж, крикнув: «Грай, музико!» - та й пішов навприсядки - аж земля загула. Музика різала, пиляла - аж струни лопались; скрипки вгиналися; бубен, як грім серед літа, бухтів; мідя­ні тарілки бряжчали та цо­кали, немов сто пар циганських коней з бобо́нчиками та дзвониками перло селом...

Гуляли-гуляли на хуторі та так цілою юрбою пере­їхали в Піски до Чіпки.

Тут Мотря уперше побачила свою невістку. У парі з си­ном вона кланялась їй низько, до ніг, подаючи дорогі подарунки... Мотря глянула на невістку - і чорні думки зникли, зразу збігли з сумного обличчя. Як промінь ясно­го сонечка, пробившись між зелену густу листву, в зати­шку та в холодочку, горить і звеселяє гущавину,- так іскорка одради зажевріла в старих Мотриних очах, роз­лилася раді­стю по всьому сухому виду! Мотря кинулась обнімати неві­стку, як рідну дитину, а, цілуючи її, плакала. Галя собі обнімала Мотрю, як матір, цілувала її зашкарублі, сухі що­ки, руки... Далі Мотря обнімала сина і теж плакала. Потім того цілувалася з сватами і трохи не з усіма людьми, що наїхали й найшли до неї в двір. З радості стара як оп’яніла. Їй вперше на віку довелося побачити таку повагу до себе від людей. Вона не знала, як їх дякувати, чим їх вітати. Ось заграли музики; заспівали свашки; поклонилися молоді - і пішли в хату... Піднялися знову гулянки та танці. Максим з Явдохою в парі пішли викрутасом та вихилясом, а за ними й Мотря тупала своїми старими ногами...

Як вихор, як буря страшенна мчиться, трощить і ло­мить усе по своєму сліду, так весілля промчалося Чіпчи­ним двором і наробило нетрохи шкоди у господарстві. Ти­ни повалені й поламані; ворота побиті лежали серед двору; вікна без шибок чорніли дірками, дивлячись на вулицю. Так як після бурі, дощу та граду ясне сонечко ще мов привітніше сяє, ще дужче гріє та обливає своїм те­плом та світом ті руїни, що наробила буря,- так Галя ро­жевіла з двору своїм рум’яним личком і веселила все своїм добрим поглядом...

А Чіпка вже правився коло шкоди. Там тин підняв та набив, нові ворота приробив; там другу яку шкоду пола­годив; кликнув скляра - вікна повставляв... Через ти­ждень не знать було розруйнованого двору: усе стояло на своїм місці, як йому й слід було, тільки ще мов краще, доладніше виглядало.

Багато добра всякого та худоби навезла Галя з собою; вісім паровиць везли її посаг у Піски. Мотря як стріла все, то аж злякалася. У неї ніколи нічого того і в думці не бу­ло, а тут - як сніг на голову! Вона не знала, де його поставити, куди подівати. Що нужніше, розмістила в ха­ті; друге - поставила в сінях, а ще нетрохи й зосталося. Галя просила Явдоху взяти до себе в хутір. Максим подарував Чіпці трояк добрих коней. Так і Чіпка просив тестя подержати у себе до весни. Максим та Явдоха, ди­влячись на таку тісно­ту, раяли молодим переїхати на зи­му жити на хутір,- та ні Чіпка, ні Галя не згодились. Старі поїхали назад, а молоді зостались на своїм господарстві. Доля прикрила їх своїм затишним крилом.

Гарно, весело тепер у їх хаті. Сама хата - наче побі­льшала, роздалася, повеселішала. Стіни Галя вбрала шпа­лерами, пообвішувала вишиваними рушниками. З бож­ни­чка виглядали дорогі образи з-за лісу васильків, м’яти, ласкавиці, гвоздиків та мов усміхалися, дивлячись на хату. Перед образами гойдалися на ниточках роблені голуби. Крила у них сизі, груди червоні, хвостики чорні, носики - немов з тіла - білорум’яні, а очі з червоного намиста світи­ли на всю хату, коли ударяв у них соня­чний промінь або стяжка од світла. Голуби ті були навдивовижу кожному, хто тільки бачив їх. Розчепіри­вши крила й попригинавши ніжки, вони безперестанку гойдалися, немов живі та зача­ровані... Піч Галя розмалю­вала синіми квітками по білому; лави вишарувала - чисті та білі, а піл, як з воску, чистий. Де тільки рука її до­торкалася, або де око зирнуло,- все те з хмурого, сумно­го прояснялося, біліло, ніби всміхалося.

Коло свекрухи Галя, як коло рідної матері, ходить, годить їй у всячині. Нашила їй очіпків, платків надарувала, сорочок надавала. Не світило тепер дрантя та рам’я на старих плечах: воно пішло на ганчірки, а Мо­тря у всьому новому ходила. Були тепер у неї й чоботи добрі чорноголо­вці, плахти й дерги́ дорогі хоч, і старечі, й сукня біла, як сніг, і кожушанка, крита демикотоном, про зиму... Защи­тена тепер Мотря від голоду, від холоду, заспокоєна в роботі. Галя сама коло хазяйства ходила: коло корів та овечат і біля печі - всюди сама: Мотрі й не під­пускала.

- Ви,- каже,- мамо, на своєму віку нетрохи здоров’я стра­тили, сили збавили,- спочиньте ж хоч на старість. Хай я, молода, тепер буду працювати, а вам треба спочивати на щось інше!

- І вже, дочко! - одказує Мотря: - не зажалієш батька в наймах, так і мене... Коли замолоду ніхто не жалував, то на старість - і того більше. Привикне, кажуть, собака за возом бігти, то й за саньми побіжить! Я звикла замолоду робити - і тепер не влежу, хоч часом кістки болять, як переламані, в грудях холоне та ниє...

Та й сяде Мотря на гребінь за вовну, та й пряде помалу.

А коло Чіпки Галя не знає вже, як і припадає, чим йо­му догоджає. У сорочках усі груди повишивала, квітками уни­зала, каптани пообшивала шнурками. Тільки й робить, що, впоравшись коло печі та худоби, копирсає­ голкою та вигадує зразки всякі.

- Дивіться, мамо: чи так гарно буде? - питає вона све­крухи, показуючи шитво.

- Та гарно, моя дитино,- одказує Мотря радо.

- Мені здається, якби ще сюди вкинути синього, а сю­ди - зеленого, то тоді б саме добре було…

- Нащо ти, дочко, над тим свою голову морочиш та очі збавляєш? Помережила б там як-небудь та й годі! Адже ж ходив до сього не тільки в шитих, а часом у та­ких, що руб руба позиває... Та й байдуже було!

- Яка ж я, мамо, буду добра жінка, коли сорочки своє­му чоловікові не вишию? Я б йому, які найкращі зразки є, усі б, здається, вимережила... Та горенько - не знаю всіх!

- Спасибі тобі, дочко, за твою ласку як до його, так і до мене! Як ти ввійшла до нас, то мов праведне сонце вступи­ло в хату, немов нам очі розв’язала, світ повила рожевим квітом... А якби знала, як то спершу було? Як ні хліба, ні одежини... та треба щодня на роботу йти... А він ще малий був - і його іноді з собою несеш. А коли кинеш дома, хоч і на бабу - царство небесне! - то за думками сві­та білого не бачиш... Чи не сталося що йому? чи не наробив чого він?.. Настане вечір,- як бога, мов віками до­жидаєш його, та, кинувши працю, стрілою додому поспі­шаєш. Добігаєш, бачиш - він грається коло хати... Слава тобі, господи, що щасливо все!.. Або зимою... застукають тріскучі морози, зніметься завірюха, хуртовина... ані оді­тися, ані обутися!.. А тут у хаті - хоч вовків гони... й топлива кат має... Ох! випила й я за свій вік гірку, та ще й повну!... А тепер, дяка гос­подеві, хоч на старість заспокоєна... Може, пошле господь і вмерти в такому спокої... Буду за тебе, моя дитино, з того світа молитви слати, щоб вам, мої рідні, щасливо вік звікувати та своїх діток до розуму довести...

Галя слуха-слуха таку сумну приповістку про таке гі­рке та злиденне життя,- та аж страх її візьме... Вона не ті­льки нічого того не бачила й не зазнала, а навіть ніколи й не думала... Жаль давив її серце за свекруху... «Недаром вона така стара, слаба, виморена, висушена!» - думала Га­ля.

- Ви мені, як рідна мати! - обертається вона з щирим серцем до свекрухи: - скільки-то ви горя на своїм віку зві­дали!.. Чи то ж то й Чіпка усе те терпів, мамо?

- Авжеж, дочко! Його оцими руками й виносила й вигодувала... і він дізнав, почім ківш лиха!

- Через те ж він і смутний такий, того й нерадісний завжди... От я: зросла в доволлі та в розкоші, нічого того не знала... завжди весела, співоча...

- Дай, господи, співати,- не дай тільки плакати! - од­ка­зує радо Мотря. І не налюбується й не навтішається невісткою.

Тільки іноді, темної ночі, коли буря надворі виє та пла­че у димарі, як сова, квилить та стогне, у вікна, стукаючи кім’ями снігу, мов пізній подорожній; коли все спить під заводи лихої години - тільки старим людям не спиться - ворочаються вони з боку на бік, стогнучи та ох­каючи,- бо­лять у них старі кості, натруджені замолоду непосильною працею, а сумні думки, як чорна галич, окривають старечі голови,- тільки в таку добу закрадався сум у Мотрину ду­шу і, як у жмені, зжимав гі­рким життям поточене серце...

«Що воно за знак? - думала вона: - така багачка врод­лива, а покохала такого убогого?.. Хай і покохала - мо­лода кров шпарка, серце гаряче: западе дівці парубок в око,- не встережеться, як і покохає... Та куди ж батько та мати дивилися?.. А тут батько й мати не сперечалися... Мабуть, шкода стало дитини, як вона з кохання побиває­ться... Та хіба трохи без кохання береться?.. Рідні заборонять, коли спізнається з нерівнею... А тут і рідні ні­чого... Правда, Чіпка мій моторний, удатний, золоті в його руки й голова неабияка... То що ж? все ж таки нері­вня!.. Перші, кажуть, любощі - дурниця... А прохолоне серце - пі­дуть докори та пе­рекори: ланець, голодранець!.. А може, вона не така... Здається, Галя добра... От же мене й не кохає, а як жалує? Ох, боже, боже! пошли їм щастя, господи! Мені що, старій? аби вони не нарікали на долю... Я умру; їм жи­ти... хоч би ж хоч умерти спокійно!»

Отакі думки, як легенькі хмари серед ясного дня, пере­пливали в голові старої матері. Оже як там: сонце тепле та ясне,- підплили хмарки вгору, пройняв їх гаря­чий його світ, побілив їх, розтопив, повінув теплий ві­трець - роз­віяв... Так і тут: доля світила та гріла й не давала простору та волі смутній думці кинути темну тінь на їх ща­стя... Мотря більше раділа, ніж журилася, й весела по­глядала на дітей, як вони голубились.

А вони справді - як ті голуби: де одно, там і друге. Чи він робить що, а в неї вільна хвилина,- вона коло його: ко­ли не помагає, піддержує що, то так стоїть та диви­ться; чи вона робить,- він з рук хапає, щоб їй легше було.

- Галю! найми наймичку,- каже він, дивлячись, як вона втомилася коло печі, золінники вергаючи.- Невже все те тобі своїми руками ворочати? Ти й коло корови, й коло пе­чі, й коло шитва,- та все одна, все сама.

- Наймичку? - питає, здивувавшись, Галя.- Навіщо? Щоб вона своїми нечистими руками тобі страву го­тувала? Хай їй!

- Пожалкуй себе, Галю, свого здоров’я...

- А що моє здоров’я? Хіба ще не викохала та не ви­рос­ти­ла, в матері гуляючи? Задля тебе, мій голубе, хоч і руки натруджу, то не шкода. Ти замолоду натерпівся всьо­го,- поживи хоч зо мною в доволлі... І яке воно тобі те ща­стя здасться, коли до всього я сама своїх рук не до­ложу, не поклопочуся біля всячини... Ні, не треба... Не хочу я наймич­ки!

Чіпка слухав ту любу мову жінчину, а серце його про­ймала радість щастя...

- Доле моя! щастя моє! - пригортаючи міцно до себе Га­лю, шептав він увечері.- Ти ж мені радість у двір принесла; ти з моїх очей полуду зняла, що їх цілий мій вік закри­вала!.. Кругом мене кривда облягала, неправда об­ступала,- як важкий камінь, давила вона мої плечі, гру­ди... опускалися в мене дужі руки, закривалися очі... я не знав нічого, не бачив, куди мені вилізти з того гніту, як його ви­скочити... Ти - як зірочка зійшла над моєю задуреною голо­вою - і освітила мені темну стежку, мій неутертий шлях!..

- Галю! - трохи згодом, не швидко, ніби роздумуючи, обізвався голосно Чіпка.- Коли б усі люди були такі ща­сливі, як ми з тобою, тоді б нам ще краще жилося, ще ве­селіше!

- Коли б же то, мій голубе! Що ж, коли їх доля так поме­жувала: одному дала багато, а другому - нічого...

- Доля?.. Гляди лишень, Галю, чи доля то? чи не самі люди, бува, й винні?.

- Та, може, й вони трошки... Якби можна, Чіпко, то я б їм свого уділила... Знаєш: як розказала мені твоя мати, яку ви нужду, яке лишенько замолоду терпіли, то мене то в огонь укине, то мороз обсипле... Коли б знала, то в той би час усе своє віддала, що маю...

- Ти, Галю, добра… Ти - жаліслива,- казав Чіпка, обні­маючи її, а в самого по сумному виду мишка бігала й го­лос дрижав від спомину… - Та чи то ж то одна моя мати та­ка?.. Хіба одні ми?.. Сотні, тисячі, тисячі тисяч отак тягли й тя­гнуть своє злиденне життя… І ніхто на те не вважає; нікому немає діла до того; ніхто на те не дивиться; ніхто того не бачить... усім воно чуже, не рідне... Кому воно своє?.. кому - не байдуже?.. Отим хіба беззахисним лю­дям, що з голоду мруть?! Не дивуй же, Галю, що ми своє одбирали силою...

- Не нагадуй, не нагадуй... Христом-богом молю, не нагадуй мені про те, Чіпко! - молила Галя, ще дужче горну­чись до його.- Як я здумаю про те, то в мене розум мути­ться, в очах червоні плями замріють... Хіба було не можна без того обійтися?.. Працею, хоч тяжкою, кри­вавою пра­цею, та чесною - свого добути?..

- Працею?.. Гм... Нічого, Галю, працею не вдієш... Один з неї вискочить, а десятьох вона задавить!

- Адже от - Грицько... З бідності вийшов у люди... І спо­кій­ний, і щасливий... а все через працю...

- Та праці, Галю, нігде приложити!.. І те - чуже, і того - не можна, й того - не роби!.. Ніяк рук зачепити... Кривда кру­гом, скрізь неправда...

- Ти думаєш, Чіпко, що справді у всіх такі думки? Їй-богу, ні! Лушня такий чоловік, що купить і продасть; Па­цюк - аби йому погуляти та поспівати, наробити дешпо­ту; а Матня - щоб нализатися от по сю!.. Хіба їм у голові праця? Хіба вони думають, де своє, де чуже?.. Або москалі! Цілий вік його учать не дивитись не тільки на чуже добро, а й на життя… Хіба вони таке думають, як ти?.. Він собі йде прямо задля того, щоб порабувати... щоб чужим добром пожити... Так у них, у москалях, було: так він і звик до того... а тепереньки й не хоче за чесну працю взятися!..

- Може, й так... Може, й твоя правда... Може...

- Ні, Чіпко:. краще тихо, мирно жити, чесно заробляти й поживати... А дасть господь діток діждати - вигодуємо, ви­ростимо їх на добро, до школи оддамо... Хай змалечку уча­ться... Може, вони в книжках тих вичитають, як краще жи­ти, ніж ми з тобою!..

Такою тихою мовою та розумною радою Чіпка був як сповивачем сповитий. Од щирих слів любої жінки серце його впокоювалось, сувора натура, загартована давнім злиденним життям, м’якшала: він тепер соромився свого давнього безпуття, тії кривої стежки, якою він думав ді­йти до щастя... Шкода йому було свого безталанного товариства, жаль його погибелі... А сказати їм Галину правду - нехватало духу, сили. І він тепер ховався, тікав від своїх давніх братчиків.

- Шкода! не ждати вже нам тепер добра з нашого ота­мана,- казав Лушня товариству.- Пропав чоловік... Жінка ко­ло спідниці пришила...

- Сказано: медовий місяць - солодше від усього на сві­ті,- пояснив Пацюк.

- А горілка - ще солодша! - додав Матня.- Хоч би ж до се­бе приймав, бісів син! Адже за жінкою яку худобу затяг?

- А справді... Ходім до його,- підбиває Лушня.

- Ходім! ходім! - замовлять усі разом та й підуть.

Чіпка побачить, вибіжить з хати.

- Так і так, братця,- таке й таке лихо... Жінка занедужал­а, мати насилу сновигає, а хата - самі знаєте - одна... Де я вас прийму?

- То дай нам хоч рубля грошей! - пристає Лушня,- до­жи­лися до того, що й копійки за душею немає... От ми й ви­п’ємо за здоров’я жінки, щоб господь її помилував…

Чіпка радий такому дешевому викупові. Тиче їм рубля в руки - і повертає назад у хату. Товариство - до шинку. 

Як нерадо стрічався тепер Чіпка з давніми братчиками, так Грицько з своєю доброю Христею при­пав йому до душі.

Грицько - невсипущий хазяїн. Він чесною працею, свої­ми мозоляними руками надбав те, що має в господі. Він і тепер не лежить: рано встає, пізно лягає. Він не паніє, як другі, а сам з своєю невтомною помічницею-жі­нкою веде до ладу своє хліборобське діло, маючи думку на чесну пра­цю й дітей напрямити... Вподобав Грицька Чіпка і ча­стенько став навідуватись до його. Не сором те­пер і Гри­цькові водитися з Чіпкою - і він ще частіше став завертати до товариша дитячих літ. Жінки їх теж одна одну впо­добали...

Оце зберуться. Хазяїни позаводять гостей за стіл, пона­ставляють напитків, наїдків. Чіпка з Грицьком ведуть роз­мову про хазяйство, про свої втрати та користі - завсідні житечні турботи.

- А що, Грицьку, як твоя пшениця? - питає Чіпка.

- Та що... плоха, Чіпко! На зріст то вона й добра, та на умолот - не теє... Видно, дощі заходили, як красувалася: сте­кла! Сказано: зерно, як мачина... Хоч би насіння верну­лося.

Грицько завжди перед Чіпкою скаржився. Чи добре що - погане, чи поганеньке - нікчемне! Грицько лукавив. Він бачив, що хоч Чіпка й дукачем став, а душею та серцем зо­стався давнім Чіпкою. Такий же прихильний до чужого не­щастя, такий же жалісливий на чужу утрату. Грицько все те бачив - і ще більше виставляв свої втрати та згуби, спо­діваючись, що Чіпка як товариш зглянеться на його бід­кання і, може, коли стане у помочі.

Заможність Чіпчина іноді розбуркувала заздрість Гри­цькову. Вернувшись од Чіпки, набідкавшись перед ним досхочу, Грицько заводив таку розмову з Христею:

- Отак тепер зажив Чіпка! От собі й удайся таким!.. Сказано: дука на всю губу! А чи сподівався хто бачити йо­го таким тоді, як він п’яний, обірваний, як несамовитий, га­няв по селу та по шинках волочився?! А тепер... панюга, та й годі! І приплило ж таке несподіване щастя... Сказано: як багатство, то й щастя!

- Така вже, видно, його доля! - одказує Христя.- Та й жі­нку ж узяв собі під пару... То вже що багата та вродлива, а привітна та ввічлива до кожного! А до його... Сказано: мо­гла б, свого серця влупила та йому дала.

- І за що, спитай? - гірко вимовив Грицько.

- Як за що? Чіпка, Грицьку, чоловік хороший...

- Що ж у йому хорошого?

- Усе. Звісно: другій жінці він би, може, й не підійшов під пару, а до Галі - то мов вони рідні... Який він, така й во­на... Жалісливі, добрі... Що пара, то пара,- гріх бога гнівит­и.

Христя завжди заступалася за Чіпку. У Чіпці справді бу­ло багато чогось доброго, чого Грицько своїм, на при­буток напрямленим, розумом не зміг зрозуміти. Христя ж чула те добре своїм жіноцьким серцем, своєю чуткою душею.

- Отже тебе, Чіпко, мабуть, у любистку купали, що так усі жінки липнуть до тебе,- шуткує, підпивши, Грицько.

- Як саме? - питає Чіпка.

- Так... Моя Христя, коли тебе довго не бачить, то все згадує: де це, мов, він? Що це з ним?

- Спасибі Христі за добру згадку,- радо одмовляє Чіп­ка.

- А вам заздро на мого чоловіка? - вмішається Галя.

- Та ще б, дивіться, не заздро було! Де ж таки? Чужу жі­н­ку зовсім від дому одбив!

- Та ми таки Христю й одберемо од вас,- сміється Галя.

- Навіщо? Навіщо вона вам здалася? Чи, може, непе­ре­ли­вки?..

- Так воно так-таки, мабуть, чоловіче, й буде,- жартує Христя,- що я і тебе, й дітей покину та й перейду до Галі та до бабусі Мотрі...

- Про мене... Хай вона й вам, тільки я собі Чіпку візь­му затомість,- одказує Грицько.

- Еге, спасибі вам! Ми Чіпки не дамо... Чіпка в нас бу­де,- обо­роняється Галя.

А тут і Мотря, слухаючи їх жартівливу розмову, уверне слівце й од себе. Підуть у них сміхи, жарти та веселощі.

- Ану, лишень, Галю: почастуй нас вареною за таку ви­га­дку! - нажартувавшись вдоволь, каже Чіпка.

Галя швиденько метнеться. Де не візьметься варена - пахуча, чиста та смачна. Галя частує. Усі випивають по по­вній, прицмакують губами, вихваляють Галю, а ще бі­льше - варену, та пересипаються жартами...

Це так у свято або в неділю. А в будень - коли не Хри­стя у Галі, то Галя у Христі.

Одна другу так уподобали, мов сестри рідні. Хоч одна одній, як завжди водиться між жінками, і не розкривала своєї душі до дна, не показувала, що діється на споді серця; оже одна в одній чула щось собі рідне, привітне й любе. Га­ля далі бачила, ширше сягала своїм розумом: він у неї кохався при достатках, у розкоші... В стороні од лю­дей, од життя, не знавши ні нужди, ні клопоту, вона сама пори­нала в свої думки, привикла сама повертати своїм ро­зумом. Не такі молоді літа випали Христі. Тяжке сирітство з самого малку, гірка неволя у чужій роботі приборкали її шибку думку. Недостачі, нужда добре далися їй знати,- щоб вона не забувала про наживу. Вона була в житті її не останньою гадкою. Отже, як вони не рі­знились, а все-таки обидві однаково чули, що добре, що лихе, і через те завжди обидві сходились у своїх думках. До чого Христя тільки серцем прихилялася, почуваючи добре, те Галя не тільки серцем кохала, а й у речах вимовляла. Поріднились вони серцем, душею. Вони були щирі товаришки, яких тільки вряди-годи зводить життя докупи.

Шануючи одна одну, кожна поклялася в душі, що як бу­дуть у них діти, взяти одна другу кумою. Христя вже й раділа тому. Вона почувала себе матір’ю, а після різдва справді послав їй бог уже другого сина. Галя була хреще­ною матір’ю. Грицько не тільки згодився - зрадів, як почув, що Галя буде кумою. Він сподівався, що хрещени­кові добре буде від такої хресної матері. Христя ж диви­лася на покумання як на зв’язок довічного товариства з Галею.

І справді, після того вони ще дужче затоваришували. Почалися таємничі сповіді важких думок та гадок, песто­щі та голубіння веселих надій. Не проходило дня, щоб або Христя не завернула до Галі, або Галя не побігла до Христі.

Галя полюбила свого хрещеника як рідну дитину. Сорочечки йому шила й мережала; шапочки вишивала. А на руки візьме,- носиться, любується, як своїм. Іноді зупи­ниться її погляд на любому погляді дитини... довго вона дивиться на його, придивляється йому в вічі, мов своїми очима хоче з’їсти... То дивись: блиснула в неї в очах якась іскорка - сльоза не сльоза, радість не радість засвітила в них - і пригортає вона дитину до свого лона й обдає його по­цілунками…

Христя дивиться та й зітхне важко. Вона бачить і чує - чого Галі треба, та чого бог не дає їй...

- Що як у вас будуть діти,- стороною заходить Хри­стя: - як уже ви їх глядітимете? Адже ось - чуже, та як ви вті­шаєтесь!..

- Як у мене буде дитина, Христе, то я, здається, з’їм або задавлю її, цілуючи та милуючи... Я не дам на його пили­ночці впасти, кому-небудь подивитися... Могла б я його - в своїм серці носила. Ви тільки гляньте: отаке манюсіньке-малюсіньке, без речі, без мови,- тільки оченя­тами світить... Ти до його обзиваєшся, а воно ними поводить, мукає, руче­нята випручає, мов тебе пригорну­ти хоче... А ти знаєш: це твоє тіло, твоє народження... «Ри­бонько!.. серденько!..» - обе­рталася вона до хрещеника, окриваючи всього його га­рячими поцілунками.

То були бурхливі хвилі ще дівоцьких любощів, у ко­трих уже виразно визначалося чуття матері. То материне серце озивалося в гарячих дівоцьких пошибах кохання. Так думає й почуває кожна молода молодиця, поки ще не знає ні болів тяжких, ні мук материних, ні непокійних ні­чок, які приходиться перебувати, доглядаючи малих ді­ток. Тяжкий бік материнського життя ще невідомий, а матери­нське чуство заклюнулось у серці кожної жінки ще в сповиточку,- ще тоді, коли вона малою, невеличкою носи­лася з лялькою, наче з справжньою дитиною,- як ще ді­вчинкою голубила кошенятко, як дитинчатко,- як молод­ою дівкою пригортала свого милого, сама не почу­ваючи, як пестила надію у своїм серці на щастя матері...

Минає зима. Ясне сонечко любо світить та гріє; сніги тають; біжать з гір долинами прудкі протічки снігової води; ранні чумаки коло возів лаштуються; а там і хлі­бороби заворушилися... Настає весна. Все оживає, радіє. Ось і великодні святки прийшли і пройшли; зазеленіли поля; зацвіли садки; защебетали соловейки... Після довгог­о зимового сну все прокидається, продирає заспані очі і, озирнувшись кругом, любує на землю, що, як та пи­санка, красується під золотим промінням ясного сонця; а сонце, глядя на неї, усміхається...

Тільки діждав Чіпка тепла, зараз накупив дерева, найняв майстрів і заложив над самим шляхом не хату, а ці­лий невеличкий будинок. Поки люди налагодились з жни­вами, то на його дворі, замість похилої хатини, стояв веселий будинок і гордо позирав на вулицю великими вік­нами з зеленими віконницями. Давня Чіпчина гадка спра­вдилась. Тепер уже не одна тісна хата з сіньми, а ці­лих три: одна - для матері, друга - для себе, а через сіни світлиця - для гостей. Недалеко од будинку складали рублену комору. Трохи далі, як поставили комору, заходи­лись коло сарая з конюшнею; а там - і загороду заплели нову, кругом дворище обгородили новою лозовою лісою з острішком... Старі ворота поламав Чіпка, а приробив доща­ні, панські, розтворчаті, а над ворітьми, якраз посередині, на кружалі вирізана була чоловіча пика: рот - як у сома, очі круглі - як у сови, ніс - як у кота, а волосся, з проділем посередині - як у жінки... З усього села збігалися діти диви­тись на те пречудо і великим дивом дивувалися...

В одно літо непевне колись дворище, відоме кожному за пустош, зовсім перемінилося. Страшне й прокляте, стало тепер воно навдивовижу всім людям, лоскотало їх заздрі очі, а ще заздріші думки...

Як гляне іноді Мотря на свій плець, то й сама дивує­ться. Колись пустка-хата - тепер будинок; пустиня-город - грядка квіток; гноїще-двір - тепер зелений та чистий, кру­гом облямований коморами, загородою, сараєм, хлі­вцями... Аж заплаче Мотря з радощів.

- Колись як жилось... А тепер?.. Слава тобі, господи!

Чіпка перестав хліба робити, став по ярмарках їзди­ти, полотна скуповувати та перепродувати. Од його й пі­шли в Пісках полотенщики. До його ніхто й не думав про це: він перший почин зробив.

XXVII. НОВИЙ ВІК

Час не стояв. Промайнула воля, поламала ланцюги ві­ковічні, на котрих ще за дідів-прадідів прикували до панів колись вільні хутори, села; опростались людські руки; несміливо, наче чого боялися, приймались за землю, котра колись була «богова та людська», потім стала «панська», а тепер, хоч силоміць наділена, знову стала «людська...». Задурманений неволею люд почав продирати очі... і нічогі­сінько кругом себе не бачив, окрім - панів та мужиків!.. Усе, що не ходило в сірій свиті,- щиталось панами. Усе, що при­росло до землі, копалось у ній, обливало її своїм потом,- усе те звалося «наш брат Савка...». Неволя порізнила дітей одних батьків, одних матерів; вирила між ними глибокий яр, котрого ні пере­йти, ні переїхати, хіба засипати... Та хіба можна засипати у рік, у десять, у двадцять років яругу, ко­трий копався не десятки, а цілі сотні літ?.. По один бік яру стояли пото­мки старшини козацької; стояли приблуди, котрих приманила своїми розкошами задурена Україна - були між ними ляхи й недоляшки, були москалі й мо­ско­вські недоломки, були й осиротілі діти Юди, котрі, замість сво­го зруйнованого царства, на чужій землі завели нове царство; тут можна було зустріти нетрохи полу­панків, котрі з дігтярів, чумаків, крамарів, прикажчиків повиводили своїх дітей у «люди», поначіпляли на плечі з мідними гудзями мундири, а на голови понадівали картузи з зірочками... Усе то була ватага, вигодувана чу­жою працею, обу­та й зодягнена чужими руками... Тепер вона стояла і, як голо­д­ний вовк, клацала зубами, по­глядаючи зо зла на другий бік яру, де потомки козачі копалися в сирій землі, понівечені, зубожені, темні - якісь каліки, а не люди, без пам’яті про славну бувальщи­ну дідів своїх, котрі добували кров’ю «славу та волю», без пам’яті про самих себе, з страшною злістю в гарячім серці, з палкими на устах прокльонами, котрі вони поси­лали на той бік... Здається, якби не глибокий яр, одна б ватага кинулась на другу - і полилася б річка чорної крові, потопила б правого й винуватого... Заслані полу­дою очі під ту страшну різанину не розгляділи б, де свій, де чужий - кров би лилася, трупи б тліли та ситили й без того ситу землю... Оже, дяка богові, цього не сталося... Зате - скільки воно задало страху тим, котрих колись тре­петало все, що їм під­верталося на очі!

Самому царкові Гетьманському, Василеві Семенови­чу, обійшлося усе це недаром. Останнього січовика, як ко­­сою, скосила думка про неволю: Василеві Семеновичу Поль­сь­кому «божевільна воля», правіжка грошей піща­нами не да­ли віку дожити... Злість, переляк разом струсну­ли немолоді кості вельможного пана, положили його на лі­жко, з ліж­ка - на стіл, а з столу - у домовину... Оплакав рід тіло свого вла­дики над могилою й дома; оплакав до­морослий писака Озерський свого давнішньо­го ворога, а тепер приятеля, у «Московських» газетах. Не стало вата­жка,- зажурились підручники... Що тепер роби­ти? З чого його почати, щоб насиджених місць не втеря­ти? Хто порадить? Хто заступиться?..

Перше всього загомоніли: кого тепер у предводителі? Чужого страшно, а з своїх - нікого такого немає, та ніхто й не хоче. Колись було трохи до бійки не доходить за те мі­сце, а тепер - кожен шукав собі теплого місця, з вели­кими грішми, а про таке не хотів і слухати. «Що по титулі, коли чортма в шкатулі!» - не раз, не два можна було тоді чути. А шкатула справді все далі спорожнялася та й спорожнялася,- доложити тепер її не було ні снаги, ні способу. Оже предводителя, та ще й свого, таки треба!

Умовили якось «предводительського синка» - того самого одинчика Василя Семеновича, що не дощупався - чи тверде, чи м’яке тіло в Чіпчиного батька. «Синок» той був чоловік ні бувалий, ні видалий, ні удалий. Хоч він десь собі й учився кажуть би то - скінчив і курса, а проте був чо­ловік дуже невеликого розуму, ще меншої сміли­вості, ще слабішої волі. Тільки й батьківського, що пиха панська, при котрій він зріс і викохався, котрої й тепер не кидав: вона його й погнала на місце, котрого всяк те­пер сахався.

Та часи тепер були зовсім не ті, щоб однією пихою жи­ти. Уся молодіж наче «подуріла»: цуралася не тільки «прав дворянських», цуралася роду... Нерідко син ворогу­вав з батьком, обзивав його бридкими словами - «крі­посником, деспотом»; кидав рідну оселю і, насміхаючись над батькі­вськими звичаями й надіями, бігав по Харкову або по Киє­ву, питаючи сякого-такого заробітку! За братами потягли­ся й сестри: перестали й ухом вести батька-матері; сиділи день у день, ніч у ніч, як під суботу рабин, за книжками - забули про хазяйства, забули й про гулянки... А в Кри­винського, кажуть, менша дочка уночі втекла від батька з якимсь студентом-поповичем,- повіялась у Київ учитись... Дворянська пиха терпіла від такої зневаги.

А тут - як на те - «божевільна воля» незабаром пона­во­дила за собою й своїх діток свавільних; земство, де нема ні мужика, ні пана; мирові суди, де не питають - якого хто роду... Зовсім світ перевернувся! Про старе ні­чого вже було й думати: треба якось до нового при­строюватись, щоб хоч тут не попустити свого. Що ж його робити? Як йо­го приладитись. Руки до діла не призвичає­ні змалечку,- не неволити ж їх на старість?! А розум - хто до волі думав, що панові потрібен робочий розум? Панові треба було знатно­го роду, багатства; треба було вміти себе показати, вміти пожити, поїсти, попити, а мати робочий розум, здатний на діло, а не на вигадки панські, панові не треба було... А те­пер: розуму! праці! - тільки й чутно, як вигукували на всіх шляхах, на всіх базарах життя.

Хто зразу не перелякався того покрику та брався за ді­ло, того захоплювало життя на свої бистрі хвилі, мча­ло усе вперед, вперед,- то кидало наспід, заливало; то верга­ло наверх, підкидало вгору, знову несло на гребеня­стій хвилі - аж поки не виносило на берег... Хоч боліли іноді у нашого плавця пом’яті боки, а все-таки він, хоч і нетверди­ми ногами, ступав на ту землю, де колись усе живло тремтало його духу. Усе-таки він був господар на ній, а не попихач, не наймит. Швидко він зживався з новим своїм місцем на старій землі - і підвертав її під се­бе: вона йому плодила, родила - ставало на пожиття йо­го! А хто переля­кався, той залазив до себе на хутір, у село, проклинав новий вік, нових людей, день за днем тяг злиденне життя, проїдаючи останнє своє добро - ви­купні білети, за котрі ба­ри­шники-жиди не давали й половини ціни... За собою життя веселе, розкішне, без праці, без клопоту; перед собою - убоге доживання віку, може, тяжка праця на ста­рість, гірка турбота замість спокою, без шага грошей, котрі жидки вспіють вимо­тать, без ступня землі, котру за старі довги банкові та­рахнули з молотка... Як же його не проклинати такого? як з ним миритися?!

«Сонмище», оставшись без ватажка, як перелякана ота­ра овечок, спершу було кинулось врозтіч... Навперейми йо­му вискочило земство. Отара повернула назад, згадала старе становище, де було паші доволі, де водопої погожі, та й стала на згірочку... Посеред отари й «предводи­те­ль­ський синок» крутився, та видно йому не водити пере­ду! Хто ж поведе? Кому не страшно? Хто звик до всякої ли­хої години? - Шавкун привик ще змалечку до всього. Шавкун відомий здавна. Шкода тільки - Шавкун боїться перед ве­сти: Шавкун здавна ходив позаду... То, може, він хоч піде назирцем за ватагою? Гайда! Шавкун пішов назирцем.

Шавкун - чоловік ні дурний, ні розумний. Зате він на своїм віку звідав усього. Був Шавкун на коні, був і під конем. Шавкун - попович. Після убогого батька, що попу­вав на небагатім приході в Хитунах, зостався він з своєю старшенькою сестрою невеличкими сиротами. Опікун, якийсь далекий родич, теж піп, забрав сиротят до себе. Дівчинка ж бігала собі по селу малою, потім, як пі­днялась трохи, доглядала, а разом і гралася з малими ді­тками опікуновими, а стала дівкою - видали заміж за яко­гось п’яничку-диякона. Хлопчика опікун віддав у бу­рсу ро­зуму добувати. Скільки прийняла лиха дитина в тій бурсі; скільки раз його нівечили, били,- воно й щот розтеряло. Забили до того, що з моторненького, опецьку­ватого хлоп­чика зробилася якась тупиця, убоїще, котре нічого не вчи­ться, а тільки й думає, як би кому капость зробити. Шкода за шкодою, розпутство за розпутством - стали думкою й гадкою бурсака. Коли не вкраде ножич­ка, чорнильниці, то піддрочує товариство на пустощі, на сваволю; а підріс - давай молитися скляному богові... Му­чились з ним «святі отці», мучились, та й вигнали з філо­софії... голого, босого й простоволосого! Де його на світі дітися? Куди голову при­хилити? Хтось, мабуть, на жарти, раяв йти в університет. Молодий Шавкун задумався... Одначе не пішов в університет, а потяг пішки додому, до себе в Хитуни, де на батьківськім місці оселився зять. Шавкун побратався з зятем - і закурили вдвох селом, об­ходячи парафіян, а додому іноді рачки прилазячи. Сестра довго терпіла. Далі почала лаяти чоловіка й брата, стала докоряти йому, що він убрався на все готове та й останні злидні пропиває, останній шматок хліба одриває своїми здоровими руками від рота малих її діток. Шавкун на лайку мовчав, як у рот йому води налито. Гірка правда, мабуть, дуже колола йому очі. На другий ранок він став співати перед сестрою лазаря, який він нещасний; хвалився їй своєю надією на університет,- коли б тільки рублів з півсотні грошей. Сестра назвала його думку «дурницею», раяла йти куди-небудь у канцелярію «хліба заробляти». Шавкун не послухав сестри. Зібрав, які позоставались, манатки, зв’язав у клуночок, хотів піти «на одчай» шукати долі. Сестра зжалилась, вийняла з скрині тридцять карбованців - останні гроші, які вона про чорний день ховала від свого недбайливого чоловіка - оддала братові. Шавкун попрощався, пішов. Через місяців три написав сестрі, вже з Києва, що вія таки свого доскочив - зробився студентом. Як і з чого він жив, про те тільки він да бог відає; одначе вижив два роки. Та старий гріх знову прокинувся, завів його на третім курсі в темну, а з темної - на вулицю... Опинився Шавкун серед великого города без шага грошей, без знайомих людей, без веселих товаришів, котрі тепер його цуралися, з одною бідою - «вовчим білетом» в кишені. Сказано: хоч у Дніпро з мосту! Шавкун у Дніпро не кинувся, а покинув Київ, покинув товариство, книжки (і потім, було, ніколи не заглядає в них - не любив, якщо й розказують про них) та ноги на плечі - побрів у Гетьманське. До сестри йти було соромно. Шавкун пішов до свого товариша молодих літ, знакомого нам Чижика, котрий служив тоді в опіці. Чижик порадив піти до когось старшого, попрохатись. Шавкун пішов, упросився в опіку, де йому обіцяли, як приліжатиме, давати по десять гривень у місяць. Шавкун і тому радий. Став він виводити стрічку по стрічці, списуючи копії; став одбирати спершу по десять гривень, далі по двадцять, а через рік дійшов до трьох рублів. Зробився паничем - хоч куди! Тихий, слухняний, до старших привітний, став Шавкун кидатись у очі старшим: забачить здалека - шапку здіймає, а Василя Се­ме­новича вглядить - у пояс кланяється. Панюга помітив «по­кірне телятко», звелів перейти йому з опіки до себе в канцелярію. Не було, здається, для Шавкуна щасливішого дня на світі, як той, коли його зазвав гетьманський царьок у кабінет до себе та став йому казати, що як він себе шануватиме, то зробить його чоловіком! Шавкун не міг слова вимовити від радості та від страху - то блід, то червонів; а вийшов од великого пана, перехрестився - і сів у канцелярії за стіл. З того часу день у день, ніч у ніч Шавкуна можна було тільки й бачити, що в канцелярії, де він сидів, перегнувши спину, над бумагами, ні на кого не глядя, ні до кого не обзиваючись, немов для його не зосталось нікого й нічого на світі, окрім тих бумаг. Шавкуна хвалив пись­мо­во­ди­тель; перед святками предводитель жалував йому по де­сять рублів, з котрих Шавкун часточку посилав сестрі, а останні ховав у шкуратянім гаманці на самім дні своєї невеликої скрині. Незабаром старий письмоводитель умер, а Шавкуна посадили на його місце. Став він не остання спиця в колесі. Де взялися у людей шана й повага до його! Тепер уже перед ним так шапки здіймали, як він колись. Оже Шавкун не вповав ні на шану, ні на вповагу, а держався пословиці: за свій грош - кожен хорош! Через те, здається, не було в його більше ніякої думки, як тільки про гроші. Багатство, гроші - от що йому й снилося! Жив він собі тихо, скупо; оженився на такій же скупій, як і сам, панночці - та й складали вони добро, не знаючи самі, кому, бо й дітей не було. Ні великої радості, ні малого горя не знало життя їх.

Так оцей-то щирий віл, котрому нічого просидіти, не розгинаючись над бумагами з раннього ранку до пізньої ночі, оцей прониза й підлиза, котрого навчило життя, де треба поклонитися, кому треба догодити,- держав тепер цілий повіт у своїх руках, заправляючи ним по своїй хіті, замість недалекого й ледачого «предводительського си­нка». Той і лапки поклав: роби, мов, що хоч, що знаєш!

А тут - новина за новиною, робота за роботою. Не вспі­ли з «викупними грамотами» управитись,- насилу накину­ли кріпакам зе́млі, котрих вони тепер, як огню, боялися, щоб, бува, з землею не вернулася неволя,- як під­скочило земство, з виборами, з радами.

- Оце... до чого дожились!.. - бідкаються панки, де ті­ль­ки не стрінуться.- Там - воля... крестян одняли, землі по­брали... А це - либонь, уже хотять з мужиків поробити панів... якесь земство видумали!!

- Егеж… до того йдеться,- піддакують другі.- Де ж пак? У гласні вибиратимуть і дворяни й мужики... Учора мій Омелько в мене кізяки різав, а завтра, може, сидітиме ря­дом зі мною, за одним столом... Я - гласний і він - гласний...

- Ні! Не діждете, не діждете, хамове кодло! - серди­лась старенька пані, ударяючи кулаком об кулак, і зачи­нала на всі боки костити «кодло» й тих, що довели дворя­нство «до такого безчестя».

Шавкун ні лаявся, ні сердився. Він аж мов повеселі­шав, як забалакали про земство. Він добре знав, що воно його рук не стече, а може, й погріє… 

Настав новий вік й для нашого Чіпки. То таки, що тихе, щасливе життя у себе дома з любою жінкою, з старою матір’ю, а то таки й на громаді, серед людей Чіпка не останній... Люди стали йо­го знати, поважати й шанувати, бо іноді Чіпка ставав декому й у помочі. Хоч він не любив тепер розкидатись, а при нужді чоловікові поможе. Чи хрестини де: кого ж його в куми? - Чіпка чоловік добрий, послухає. Оже Чіпка сам ніколи не ходив у куми; зате Галя по селу цілу метку хрещеників має. Коли бог не дає своїх діток, хрещениками втішається. Лободі дочку давати, а в скрині всього-навсього десять карбованців - нестане й на горілку. Що його робити? Де б його рук зачепити? «Ти б, чоловіче,- рає Лободиха,- пішов до Варениченка: може б, він позичив до нового хліба?» - «А справді»,- одказує Лобода та прямо до Чіпки. Чіпка пора­диться з Галею - і вродиться в Лободи весілля,- цілий тиждень поїжджани п’ють та гуляють.

- Нема чоловіка добрішого, як у нас Чіпка! - хваляться піщани і здіймають шапки, ще здалека побачивши Чіпку.

Та хіба одні піщани?

Вештаючись раз по раз по ярмарках, промислуючи по­лотнами, став Чіпка відомий на цілий повіт. У тестя якось раз зустрівся з становим Дмитренком - тим самим, що прозвали «кобиляча голова» за те, що любив дуже мен­джувати кіньми. Чіпка й становому подобався. Удруге стрілись вони на ярмарку - і стали сватами. Становому подо­бався молодий Чіпчин жеребчик, котро­го тесть подарував. Дмитренко й пристав: проміняй та й проміняй! Довго Чіпка не згоджувався, та нічого не вдієш: проміняв. Ста­но­вий собі взяв доброго молодого жеребчика, що аж кров крізь шкуру світилась, а оддав Чі­пці старого-старого дра­бастого гусарського коня, котро­го продали з полку, як розбився на ноги. Дмитренко ж такий радий, дякує Чіпці, обіщає до його в гості заїхати. А Чіпка дивився на драбастого, мов уперше на віку коня бачив, сплюнув та й замовк.

Приїздить з ярмарку додому. Випряг коней, увійшов у хату, поздоровкався з матір’ю, поцілувався з Галею.

- Галю! - каже,- сподівайся гостей...

- Яких?

- Становий буде.

- Чого він тут забув? - питає Галя, дивуючись.

- Скучу, каже, за драбастим конем, то й до вас заверну,- жартує Чіпка.

- За яким конем? Що це ти бозна-що верзеш?!

Чіпка тоді розказав, якого зробив мінька.

- Отак він і з татусем,- каже Галя.- Як пристав... Та­тусь, правда, довгенько-таки не подавався. А тут - під­скочила якась лиха година - треба у стан... Так він перше ніж у стан поїхав, взяв та й одвів до Дмитренка пару коней.

Дмитренко чоловік правдивий - не одурив Чіпки. Через місяць після того котить він Пісками та прямісі­нько під Чіпчин двір. «Тпру!» - спинили коней перед порогом. Галя й Мотря разом кинулись до вікон подиви­тись - хто там.

- Никифор Іванович дома? - питає їх становий з пово­з­ки.

Галя хотіла була одказати, що нема, та - почервоніла, незчулася сама, як промовила: «Дома».

Тут і Чіпка нахопився: вийшов назустріч, здоровкає­ться.

- Оце я до вас у гості... Буде де переночувати? - питає ста­новий.

- Коли ваша ласка, просимо до хати! - запрохує Чіпка.

Повходили у хату. Дмитренко скинув з плечей верх­нього балахона, струснув пил, потягся, зіхнув на всю ха­ту, як добрий віл ревнув - аж Галя виглянула з кімнати, та й опустився за стіл на лаву. Чіпка приставив з другого боку стола ослінчика - сів навпроти гостя.

- А знаєте, чого це я до вас приїхав? - питає, знову позі­хнувши, Дмитренко.

- А бог вас знає... Звісно: ваше діло - станове - знай, їзди­ти...

- Еге ж, еге... А ось я вам новину привіз.

Галя одхилила трохи кімнатні двері, дивилась у щілин­у, а з-за плечей у невістки показалась і Мотрина голо­ва. Обидві слухали: яку там становий новину привіз.

Дмитренко скинув очима на Галю.

- Це, мабуть, ваша жінка?

- Моя,- одказав Чіпка.

- Гарну дочку викохав Гудзь! Недаром він її на запорах держав... Хорошу... Коли б був знав, проламав би й запори та вкрав.

Галя почула це, засоромилась, прихилила двері.

- Галю! - гукнув Чіпка: - чого ти тікаєш? Боїшся, щоб Пе­тро Іванович тепер, бува, не вкрали?.. Не бійся: я не дам.

- Я й сама не дамся,- одказує Галя, висунувшись з кі­м­нати.

Тут саме знадвору забрехала собака.

- О, та ви, мабуть, справді боїтесь, що собачню поза­во­ди­ли,- жартує становий.

- Та в нас всього одним одна Мушка,- одказала Галя, за­шарівшись.

На сім слові в хату вступила бідненько зодягнена ді­в­чина - та бачачи, що не туди попала, стала мовчки у поро­га.

- Здорова! - привітав її Чіпка.- Чого ти?

- До тітки Мотрі,- одказала, засоромившись, дівчина.

Мотря почула, вийшла з кімнати, поклонилася ни­зенько Дмитренкові, сіпнула нишком за спідницю дівчи­ну, та обидві вийшли в сіни. Незабаром Мотря назад уві­йшла, а дівчина пішла з двору. То була головина наймич­ка: її послали нишком довідатись - чого становий при­їхав.

Галя тим часом у кухні ставила самовар. Сонце заходи­ло. Останній погляд на прощання з землею воно посилало в світлицю, де сиділи, мов давні приятелі, становий - на по­куті, багатир-козак - навпроти, на осло­ні. Розмова не клеїлась: перескакувала з одного на друге, як скаче легенька борона по груднястій ріллі. Галя подала чай. Заходилась пити. Розмова зовсім обірвалася. Чіпці як хазяїну стало ніяково.

- Так яку ж ви нам новину привезли? - зачинає він, сьор­баючи гарячий чай.

- Добру - для добрих людей... А ваші піщани такі неспокійні, мені з ними один клопіт, та й годі! Ще Ларчен­ко, як передавав стан, перестерігав мене: «Стережі­ться, ка­же, піщан, бо то народ вельми завзятий!» Аж воно так і є!

- Та воно, добродію, мабуть би, ніякого й клопоту не було, коли б не так трохи...

- Що пак я казав? - спитав Дмитренко, загубивши ос­танню свою думку й річ.- А, бач... Так земство привіз!

- Що то воно за земство? - питає Чіпка, пильно дивля­чись у вічі становому.

- Земство?.. Нова милость царська! Бачите: живете ви у Пісках - козаки, панські й жиди... Адже й жиди є у вас? (Чіп­ка одказав, що є). Так, бачите: отак само живуть і в Котолу­півці, у Байраках, у Вовчій Долині... живуть помі­щики, жи­вуть купці, козаки, крестяни... Так усім, бачите, треба по шляхах їздити; усім треба, хрань боже! якої пошесті,- від напасті оборонятись... Одному - трудно, а гуртом - мож­на... Ну, так бачите... (Дмитренко дедалі став учащати: «так» та «бачите»,- видно, він гаразд і сам ні бачив, ні знав того, про віщо розказував.) Так от, бачите: збираються гу­ртом - пани й мужики - та й роблять що треба...

- Як це? І пани роблять?! - питає здивований Чіпка.

- Та ні, не самі роблять, а вибирають гласних... а ті ви­беруть управу з себе, а управа вже й заправляє усім...

- А станових тоді хіба не буде?

- Як можна - без станових! Станові - поліція, а поліція й за земством дивиться: щоб дороги рівняли, містки га­тили... Без поліції не можна! Хто б недоїмку взискував, як­би не поліція? Станові - поки й світа сонця, будуть...

- Щось я гаразд не второпаю,- каже, роздумуючи, Чіп­ка: - й земство за дорогами, й поліція за дорогами...

- Ось почуєте, як збереться громада та прочитаю указ...

На останньому слові у хату ввійшли: козачий голова з писарем та панський старшина з старостою. Кріпаки, по­здоровкавшись, стали коло порога, похнюпились; а голо­ва з писарем, мов москалі, повитягались у струнку.

- А! От, добре,- замість привіту каже Дмитренко.- А я тільки що хотів посилати за вами... Завтра вранці щоб мені була громада! Чуєте? Вам кажу й вам! Та глядіть мені, щоб не так, як недоїмку платите,- обернувся до крі­паків з до­ко­рою.

- Тепер, ваше благородіє,- каже писар,- гаряча пора... люди в полі...

- Що мені до того - чи гаряча, чи яка? Я вас вихолоджу, як не буде громади!

Старшина мовчала, тільки перетирала ногу об ногу.

- Як же, ваше благородіє, сказати громаді? - питає пи­сар.

- Скажіть: становий земство привіз, читатиме… Чуєте: зе­мство? Не забудете?

- Ні, не забудемо…

- Та й утомився ж я, Никифор Іванович... Ви не повіри­те: двоє суток з повозки не злажу...

- Ну, з богом! - повернувся до людей... 

Ті сунули з хати - один поперед одного, аж штовхаються у дверях.

- Отака ловись! - каже голова.- Був Чіпка, а став Никифор Іванович... Що то значить - гроші!!

- Та гроші, як гроші,- на те йому старшина й староста.- А ви нам скажіть: чого це наш конокрад приїхав?

- Та казав же: земство привіз,- одмовля замість голо­ви писар.

- Та чули, що земство.. А ви нам розтолкуйте: що воно таке? Чи не податки знову які?..

- А справді: що це воно, Василь Васильович? - питає го­лова писаря.

- Та, кажуть би то, нова якась управа... У нас оце окруж­них взяли, а в них, либонь, швидко посередників не бу­де... Треба ж комусь людьми правити?

- Ще нами трохи правили! - трохи кісток не виправи­ли... А це ще якусь управу видумали,- міркував, мов сам до себе, староста.

- Не можна ж так народ оставити... Ось, мов, вам воля: робіть, що хочете, як хочете... самі правтесь, самі й роз­правляйтесь,- каже писар.- Адже такий би розгардіяш пі­шов, що й... - писар почухав потилицю.

- Так, так,- піддакує голова.- Народ - що? От ваші... давно таку бучу збили, що хоч з села збігай? Не прав та­ким запеклим людом,- він тобі село переверне!

- Ага-га-а... Тепер же я знаю, що це воно буде,- умі­шався староста.

- Кажи! - старшина йому.

- Бач,- патякає староста: - недурно вони так уси­лко­ву­вались, щоб люди землі брали... аж воно на те й ви­йшло! Їм ще хотілося поводити нас на уривочку... Хоч вам цар волю й дав, так земля ще наша... платіть за неї викуп­ні... а ми розкинемо розумом та ще щось придумаємо... От і придумали - земське... То викупні платити, а це ще - земське! Так скажемо й громаді: на земське ще заробляйте!..

Тут вони дійшли до кріпацької волості. Старшина й староста одрізнилися, пішли у волость, а голова з пи­сарем повернули в другу вулицю - до голови.

Уранці на майдані, коло козачої волості, зібралась у ку­пу козача й кріпацька громада. Дмитренко приїхав на Чіп­чиних конях, прочитав указ, розказав - кого вибирати: за­боронював «сіре мужиччя» у гласні «перти», радив - па­нів, котрі «усе знають й усе, що треба, зроблять»; похвалився навіть, що як повибирають «мужву», то щоб на­чу­ва­лися...

Громада слухала мовчки. Становий ще раз обернувся, ще раз раяв вибирати панів, попрощався з Чіпкою, мор­гнув йому - може, й він у гласні, сів на обивательські коні, покотив з Пісок.

Не вспів він од’їхати, як громада загула:

- То це так? Усе панів та й панів!.. Ще вони нам не ввірил­ись? - гукали кріпаки.

- Толкуй, дурні! - гримає на них козачий писар,- А хто ж в управі робитиме... ви, чи що? Хіба хто знає, яка там робо­та?

- Та наймемо такого розумного, як ти, то й робитиме,- кольнули його кріпаки.

- Так воно так... Тільки хто його знає, що там за робо­та...

Довго ще йшла розмова між громадою й писарем. Дов­го слухав Чіпка мовчки. Громада розписувала темни­ми ко­льорами панів; писар - хоч не оступався, а все-таки стояв на тім, що без панів нікому буде діла робити, що ді­ло невідо­ме, що в гласні треба вибирати притьмом панів...

- А моя рада,- не видержав Чіпка,- така: який не є хазяї­н, а все краще від наймита... А що те земство невідо­ме, то воно кожному невідоме... Не було його,- не знали й па­ни. Отже на те бог чоловікові й розум дав, щоб до всьо­го дійти.

- Правда, правда! - гомоніла громада.

- Пани вами, люди добрі, й так довго правили... По­пра­в­тесь ще самі! Все-таки своя рука - владика. Вони не поклопочуться за те, щоб усім було добре. Всяк за се­бе... А у нас же вони ще й родичі всі... Один одного стережуть. Ось ц е й... (Чіпка ткнув пальцем у той бік, ку­ди поїхав становий)... у мене хліб-сіль їв, а за панів руку тягне...

- Еге ж, еге... Вони - як ті свині: одно за одного,- гула громада.- Коли ж так - шабаш, братця! Годі їх!.. Дивись - бі­сове зілля: його з огорода, а воно таки в город! Хоч у гласні їм, коли людей нема... А дзуськи!..

Розійшлася громада. Вернувся Чіпка додому радий, що довелося направити громаду на добру стежку. У його серці закльовувалось щось нове: йому хотілося, щоб громада йо­го послухала; в голові промайнула думка, що він порядкує на громаді, веде її вперед, усіма верховодить... Давнє забу­лося, мов його й не було ніколи: він тепер отаманує на громаді...

- Коли б то, Галю, послухали моєї ради,- каже він уночі жінці,- увірвалася б їм нитка! - І він ще довго роз­казував Галі, як він буде людям служити... Галі й самій становилось якось гарно на душі, що її чоловік заробив таку людську повагу.

А в Чіпчинім серці уже ворушилося бажання верхо­во­дити, пекло його, виривалось наверх у думці, у слові... Чіпка з ним носився, як з нахідкою. Кого не зустрі­не, з ким не забалакає,- та все про земство, про вибори. Немає й речі дру­гої. Радить кожному себе стерегти, громаду, а не да­ва­тись знову панам у руки.

Рада його взяла своє. Через тиждень прилетів у Геть­манське посередник Кривинський, та прямо у предводи­тельську канцелярію, де мала бути управа.

- Пропали ми... мужики наших б’ють! - скрикнув він, забув і поздоровкатись.

- Як саме? - схопившись, мов опечений, скрикнув зав­жди тихий Шавкун - і оторопів.

- У Пісках - не то з наших - ні одного дворянина.

- Значить і Дмитренка не послухали!.. - ледве вимовив Шавкун та, мов хто на його відро холодної води вилив, опустився на своє місце, підпер рукою голову - затих.

XXVIII. СТАРЕ - ТА ПОНОВЛЕНЕ

Випав удушливий день саме серед гарячої пори жнив. Сонце стояло над головою, як сковорода, розкалене та на­че огнем пекло. Пшениця осипалася: люди не вспівали вхо­пити. Під такий час кожна хвилина дорога селяни­нові. А тут - кидай свою роботу, їдь у гласні!

Пани поз’їздилися. У Гетьманському, коло нового бу­динку пана Польського, стояли в три ряди карети, брич­ки, натачанки. Поприїздили не тільки гласні. Багато наїхало з повіту й так собі цікавих панів подивитися на нове диво та послухати, що то за земство.

Прибули й прості гласні, хоч і не всі. То все були коза­чі писарі та голови; один Чіпка з Лозою ніколи ще не знали ніякої служби. Між гласними-селянами можна бу­ло помі­тити двох кріпацьких старшин: один - з Пісок, другий - з Рудки.

Пани собі гомоніли в горницях; крики та реготи до­носились з хати на улицю. Селяни, поприїздивши на обивательських шкапійках (дехто привіз разом і поду­шне), розташувались коло будинку, нарізко од панських карет. Хто сидів під возом, хто під горницями: кожен ховався од душної спеки, що несамовито пекла-палила. Од­далеки ко­зацької старшини сидів під горницями й Чіп­ка, рядом з Ло­зою, недалеко від рундука. По праву руку - куче­ри па­нські, по ліву - «п’явки людські», як колись Чіп­ка обзивав сільську старшину. Йому було тепер якось нія­ково... Кучери позлазили з козел, дехто підійшов до знайо­мих гла­с­них; балакали то про се, то про те, хвали­лися уро­жаями, жалкували, що прийшлося такий гаря­чий час про­гаяти. Чіпка сидів мовчки, слухав, та чи й чув що. По виду можна було помітити, що його голову клопо­тали неабиякі думки. Перервав їх Дмитренко своїм зи­чним голосом:

- Гей, ви! - гукав він з рундука на гласних: - сюди йдіть!

Гласні підійшли під рундук, поскидали шапки. Тільки один Чіпка з Лозою, як сиділи, так і зосталися.

- А скільки вас? - питає становий.

- Та скільки ж? - обізвався передній, волосний писар, ски­нувши очима на купу товаришів-гласних.- З нашого ста­ну - три, та з вашого п’ять, та двоє - з Свинок... Оце й усі!

- Ага, бач, Никифор Іванович... Здорові! - кивнув ста­но­вий головою Чіпці.

- Доброго здоров’я,- одказав, підводячись, Чіпка і зняв шапку.

Лоза за ним устав, скинув і собі шапку.

- А що ж це ваші сюди всякої наволочі понасилали? - пи­тає Чіпки становий.

- Якої наволочі? - зиркнув Чіпка та, трохи спустивши голос, додав: - перед богом усі рівні...

- То ж перед богом, а тут - перед людьми...

- Та й перед людьми - все одно... Усе-таки сміливіше, як свій коло тебе... А то: ви собі у будинок позалазили та й ба­лакаєте у холодочку, а тут - печись на сонці…

- Хто ж вам велить пектись? Узяли б та й увішли у ко­ри­дор.

- Спасибі. Що громаді, те й бабі.

- А ви, капустяні голови! - покинувши Чіпку, поверну­вся становий до козачих гласних.- Це вже ви нам одну ка­пость зробили?! Чого ви сюди поприлазили? Що ви тя­ми­те?.. Ну, що ти, Свербиносе, тямиш?.. - визвірився Дми­тре­нко на червонопикого, товстого козачого голову, од ко­тро­го так і несло горілкою.- Кис би собі у Хайки в ши­нку… Ні, у гласні преться!.. Або ти, Ступо? Жінчиної тіні бої­ться, до ладу не вміє слова вимовить, а теж - і собі між люди... в гласні!!.

Ступа й Свербиніс мовчали. Потупивши в землю очі, вони й не глянули на станового. Він кинув їх та до крі­паків:

- А ви, недобитки?.. Ще й вас тут неставало?! Давно з вас шкуру злупили?.. А тепер - думаєте, що й ви пани?!.

Стара виразка, розкорписана нечистями руками, защем­іла в Чіпчинім серці. З-під насуплених брів засвітив гострий погляд,- то окидав він ним станового, то пози­рав на людей, що стояли мовчки, як до землі прибиті.

- Чого вам од нас, добродію, треба? - запитав Чіпка сердито і зиркнув на Дмитренка.- Хіба ми до вас приї­ха­ли?.. Нас громада прислала, ми громаді служимо...

- Та я про вас нічого й не кажу,- спустивши униз го­лос, заговорив становий.- Ви чоловік торговий: всюди буваєте, людей, світа бачили - де треба, до ладу й своє слово скаже­те... Я про вас не кажу! З вас гласний, то таки гласний... А то - що? - Дмитренко з огидливістю глянув на останніх гла­с­них... - П-хуу!.. Та тепер уже не перемін­иш... Глядіть ще - не повибирайте й в управу своїх!.. Чуєте?

Гласні мовчали, мов не до них річ.

- Слухайте,- почав становий: - дивіться на мене... Як кру­тну правого вуса,- клади направо білет; а крутну лівого,- наліво... Глядіть мені!

Кажучи останнє слово, Дмитренко погрозив пальцем, повернувся, грюкнув дверима перед самим носом у гла­с­них та й скрився у коридор.

- Бач, який гострий! - обізвався Ступа.- Мов над дурни­ками... Ні, стій! А ми так, братця: він нам правого вуса, а ми - наліво... Нехай дудика з’їсть!

- Це напасть, та й годі! - каже якийсь писар.- Швидко на­шому братові за ними нігде буде місця знайти...

- А нашому братові,- увернув грізно Чіпка,- треба сте­ре­гти свого брата, а не тільки про себе думати...

Він мав ще щось сказати, та тут їх позвали в горниці.

Посеред довгої й широкої зали стояв довгий стіл, засланий червоним сукном, облямований золотою га­льо­н­кою, з золотими китицями... За столом, на покуті, си­дів предводитель. По праву руку од його - Данило Па­влович Кряжов, потомок того самого гетьманського полковника Кряжа, що вславився ні боями, ні походами, а тільки тим, що, як прикріпляли до землі підсусідків, він прикріпив нетрохи своїх далеких родичів, а разом з ними брата й сестру рідну... або й не він прикріпив їх, а його жінка - та сама пані полковниця, що людям черевиками очі й зуби вибивала... По ліву руку од предводителя сидів Шавкун - городовий гласний. До його предводитель, знай, нагинався, а він йому шептав щось на ухо. Кругом столу обсідали другі гласні - горожани й земляни. Тут було ціле «сонми­ще», ціле кодло Польських. Тут були Совинський, Кри­винський, Гаєцький, Митіль,- не було тільки одного Маку­хи: Порох таки його доїхав своїми ябедами: він тепер був під судом, без місця. Між горожанами можна було побачи­ти Лейбу Оврамовича, орендаря пана Польського, а рядом з ним отця Дмитра - благочинного, що так менджував про­сительськими книжечками, як Дмитренко кіньми,- за що, кажуть, не раз і судився в консисторії. Дмитренко, як не гласний, сидів окремо, між панами, котрі приїхали подивитись на нове диво. На всю хату тільки два порожні стульці зосталися, та й ті, мабуть, дожидали когось з панських гласних. Чіпка сміливо опустився на один; за ним Лоза - на другий. Пани-гласні ззирнулися. Хоч наші дукачі були у добрих синіх жупанах, а все-таки така незвичайна сміливість колола панські очі. Для останніх гласних-селян не знайшлося місця за столом: прийшлося спинами підпирати стіну.

Після молебню та присяги почались вибори. Радили вибирати Кряжова, хвалили Совинського, розпинались за Шавкуна, намірялись пропхнути Гаєцького, Митіля. Як не крутив уса Дмитренко, як не дивився на кожного, хто під­ступав класти білета не в сюртуці, а в свиті, а вийшло так, що ледве-ледве провели трьох перших. На Шавку­нові зробили невеличкий перепочинок.

Як налагодились знову прийнятись за вибори, гласний Саєнко, син сотниченка, попрохав «слова». Панам було це не вдивовижу. Саєнко - здавна чоловік неспокійний. Ще за Василя Семеновича він, було, не пропустить виборів, щоб не наговорити, як казали про його, «сім мішків гречаної вовни»... Оже та вовна була для панів Польських гірше гі­ркої гірчиці. Нівроку розумний, гострий, як бритва, Саєнко не пропускав случаю, щоб не побрити своїх сильних роди­чів. Прості люди його люби­ли як чоловіка, котрий не змовчить сильному і стане завжди в пригоді немічному. Зате пани та жиди Сає­нкового духу боялися - та й недурно. Напакостить панові, придавити жида - стало втіхою для його. Так оцей-то «лі­берал», як його звали, зняв тепер річ про земство... Обертаючись до панських гласних, він доказував їм «всесословность земства», довго й красно розводив їм про «интеллектуальную деятельность», котру вони, за «прошлі гріхи», повинні були оддати на «алтарь обще­ственного благополучия». То повертався до простих гласних, нагадував їм про «рівноправність», умовляв їх самим дбати про свої «інтереси», про «народне благо». А на заключку всім гласним разом радив вибрати членом в управу хоч одного з гласних селян.

По хаті пройшов шелест. Пани здвигували плечима, хи­тали журливо головами, шептались між собою. Мужи­ки заворушилися під стіною, затупотали ногами на однім мі­сці, зглядалися, мов питали очима один в одно­го: «А що?! кого тепер?»

Предводитель, пошептавшись спершу з Шавкуном, а потім з Кряжовим, задзвонив у дзвоник і, оглядаючи селян, голосно запитав: хто хоче вибиратись?

Шелест потроху стихав. Предводитель запитав удруге. Усі мовчали, тільки ззи­ралися.

- Ось хіба Варениченко... - якось несміливо, крізь зуби, процідив старшина з Пісок.

На його глянуло сто очей; глянув Дмитренко - і за­ту­лив рукою свого рота: «мовчи, мов, нескребо!»

- Якого Варениченка? - волею-неволею вимовив пред­во­дитель.

- Ось!.. ось!.. - почулося з-під стіни кілька голосів, ти­ка­ючи пальцями, де сидів Чіпка.

Він почервонів. Усі уставились на його очима.

- Вы желаете? - спитав його предводитель.

- Та коли людська ласка та панська воля,- одказав Чіп­ка, підводячись,- то й про мене...

Голос його тремтів; лице горіло; очі світились раді­стю.

Пустили на голоси: вибрали Чіпку. Далі, мабуть, розгар­ячившись, вибрали Саєнка в губернські гласні.

Вибори скінчились. Селяни пороз’їздились по домі­в­ках. Пани забенкетували в городі.

Вернувся Чіпка додому. Галя побачила в вікно, ви­скочила з хати.

- А що?

- Усе гаразд! - скрикнув радо Чіпка.- Тепер я, Галю, не тільки гласний, ще й член в управі...

- Невже? - разом зрадівши і злякавшись, скрикнула Га­ля.

- Далебі... вибрали! - хвалиться він.

- Кого вибрали? куди? - почувши останнє слово, пи­тає Мотря, висунувшись у вікно.

- Мене вибрали, мамо, в управу! 

Мотря глянула прямо Чіпці в вічі, по виду в неї пробігла нерадісна смужка.

- І нащо воно тобі, сину, з панами тягатись? - каже вона журливо.- Ще, не дай боже, підведуть як... Самі ж поховаю­ться, а тобі - буде...

- Не бійтесь, мамо: не подамся! - заспокоює її Чіпка.

- Ще встрянеш куди... - своє таки Мотря.

- Нічого ви, мамо, як я бачу, не знаєте,- одказує без гні­ву Чіпка.- На те їх воля... А може, я, мамо, людям у пригоді стану... добро яке зроблю...

- І вже, сину! Ти - один, а їх скільки...

- Один, та добрий,- оступилася за чоловіка Галя, і, усмі­хаючись, пішли обоє в хату.

Радів Чіпка, потай од матері, вдвох з жінкою, що за­ро­бив людську шану, повагу. Те, що місяць назад ті­льки за­клюнулось у серці, тепер уже снувало перед його очима, заволоділо його думками. Лагодився Чіпка громаді служи­ти - збирався добро робити; грів у серці сам собі нишком, потай уже й жінки, голубку-надію - давнє забути і слід йо­го загладити... А вийшло так... що - де зна­йшов шану, там за­губив спокій і... долю!

Вибір його в управу, зроблений під гарячий час, без поради, без розмислу, нікому не був милий. Козацька старшина на Чіпку скоса дивилася. Писарям та головам заздро було, як-таки москальчук, ще недавній голо­дра­нець, волоцюга, ледащо, посівши за жінкою бага­тство, вискочив у люди, між пани, куди вони перлися з самого малку, що їм снилося й ввижалося - та не сталося! Пани - оханулися, як уже вибрали. Стали вони один одному жалі­тися, який тепер вік настав, що свій брат-дворянин братає­ться з «хамом» та ще підводить до того й других. Стали нарікати на Саєнка, що це він так зробив на глум, на сором цілому повітові... Товариші по управі вважали такий вибір тяжкою для себе обидою, заляку­вали декого з панів, що коли на те пішло, то вони всі покидають управу: нехай заправляє сам!.. А Шавкун ла­мав уже голову, нишпорив по товстелезних томах законів, чи не знайдеться чого, щоб випровадити з управи члена, котрий, як він боявся, міг стати йому на переметі, шкодити, не допускати про­со­ву­вать лапу до земських грошей...

Шавкун - битий жак! Недаром він посивів, сидячи над бумагами. Він метнувся сюди-туди; як той павук, сплів, розкинув сітку; ловив кожне слово, яке йому треба... Нічог­о сам не натрапивши, він повернувся за порадою до свого давнього приятеля Чижика - секретаря в суді. «Чи не було чого, братику? чи не судився він?» - допитувався Шавкун. Чи­жик понюхав табаки, чхнув, приставив пальця до лоба, подумав хвилин з п’ять та й поліз у шафу з старими діла­ми. Перекинув одно, перевернув друге, за­глянув у трете, у п’яте, в десяте; натрапив слід, піймав ниточку - та разом з Шавкуном дійшли і до клубочка...

- Найшли! - ускочивши в управу, скрикнув Шавкун, по­даючи Дело об покраже пшеницы в коморах помещика Надворного Советника Василия Сем. Польского и о прибие­нии сторожа Деркача.

Члени пороззявляли роти, повитріщали очі. Шавкун перечитав діло, по котрому «солдатский сын Варениче­нко оставлен в подозрении». Управу обняла радість, мов кож­ному з членів прибуло від того щастя. Як на те в городі случився Дмитренко. Його закликали в управу, зачинились, довго балакали. Усі вийшли, всміхаючись.

Чіпка нічого того не знає. На маковія поїхав у Хамло на ярмарок та вернувся аж перед спасом. Того самого дня, як він вернувся додому, заїздить до його Дми­тренко, роз­казує діло, радить самому заздалегоди тікати з управи.

Чіпка як почув про діло - мов хто його обухом лигнув по голові. Сором, досада, злість - усе разом прилило в його голову, мутило його кров, гамселило у висках; заходило жовтими й чорними кружками у віччю... Сам він поблід; руки тряслись... Він почував своїм серцем, що це вертає­ться за ним давнє, простягає до його руки, хоче його схопити, обняти... Щоб себе не видати, він скочив з ослі­нчика, де перед тим сидів, став ходити по хаті, блудив мут­ними очима по стінах... Одна думка обганяла другу; одна одну випереджала, наче гралися наввипередки; він хотів на бігу піймати хоч одну з них; вони од його тікали, зни­кали, одні тільки краї їх на одну хвилиночку мелькали,- поки не злилися в одну думку: як-не-як, а жи­вцем не податися в руки!

Дмитренко, як мара та, сидів над його душею, чигав, як шуліка, коли Чіпка пристане на його раду - сам «вийде в одставку».

- Коли б мене на шибеницю вели та сказали: як по­да­сись сам, помилуємо,- я б і тоді не послухав! - скрик­нув Чіпка.- Хто скаже, що я чоловіка вбив?.. Може, вони на своїм віку десятки, сотні на той світ позагонили... А те­пер шкода: нема волі?.. Тепер завадило - всі рівні?.. Я лю­дям служу... мене люди вибрали... мене люди й скинуть!

Поїхав Дмитренко ні з чим.

На другий день летіла од предводителя до губе­рна­то­ра бумага.

Через день привезла стахвета од губернатора приказ: «устранить гласного Варениченка по неблагонадеж­но­сти» .

Упала ця вістка, як грім, на Чіпчину голову... «Це гі­рше крадіжки, розбою! - думає він.- І назви цьому немає. Там - прийшов, узяв - і нема... видно, чого нема!.. А тут - усе є... і добро зосталося, і сам зостався... То що з того, що зосталос­я?.. Коли твою честь украдено... душу твою обезславлено... Та ні! Не буде сього... Ми ще поміряємось... Ще побачимо - чий батько старший... Не той тепер вік... часи тепер не ті... не ті люди!..»

Запрягає Чіпка коней, їде в Гетьманське. Не поганя - же­не коней; не везуть вони - мчать - та прямісінько до По­ро­ха в двір.

Перемінився Порох з того часу, як його бачив Чіпка: по­старів, захирів, опав. Колись кругле обличчя розтя­глось удовж, осунулось; щоки пообвисали; очі помутні­ли; руді вуси посивіли; сам згорбився, труситься... Оже пі­знав він Чіпку: пізнав і його Чіпка. Привітались, як давні приятелі. Почула Галька чужого чоловіка, увійшла в ха­ту, подиви­лась на Чіпку - і вийшла мовчки. На ній - лиця було не знать, так вона схудла, аж почорніла...

Перше всього послав Чіпка за горілкою: побігла чор­но­маза дівчинка, Гальчина дочка. Порох зрадів горіл­ці і випив підряд аж три чарки. Тоді Чіпка похвалився йо­му своєю пригодою. Не втаїв він нічого: розказав, як Дми­тренко намовляв перед виборами людей у Пісках; роз­казав, як крутив усом на виборах; розказав, як пани на­мовлялись не пустити мужиків у земство, які були ви­бори... Сказано: нічого не втаїв гострий язик ображеного Чіпки.

Гаряча мова розпалила гарячу кров Порохову; засві­тив огонь у його старих очах - і він написав Чіпці жалобу. Хоч тряслася рука старого писаки, хоч бризкало перо, одначе з-під його отрута на папері зосталася… Вилив Порох у жало­бі всю свою злість, що накипала довгі роки: обписав, оце­рклював старий ябеда панів Польських так, що аж сам трясся, читаючи Чіпці жалобу. Чіпка заплатив йому добре, подякував, одвіз жалобу на пошту, а сам по­їхав у Піски.

Минув тиждень. Ні чутки, ні вістки! 

Був великий бенкет у предводителя. Настягалось гостей сила. До само­го білого світу пили, гуляли, у карти грали; один перед одним новиною хвалилися; раділи, що «хама» з управи ви­жили...

Світом задзеленчав дзвоник повз будинок Польсько­го - і на хвилину сполохнув веселе гульбище. Дехто навіть зазирнув у вікно, та з освіченої хати нічого не побачив; ті­льки чуть було, як застугоніли колеса, проми­наючи бу­динок...

Незабаром принесли з станції бумагу до предводи­теля.

- Приїхав чиновник од губернатора,- сказав хтось, роз­питавшись поштаря.

Як блискавиця шморгнула в хаті - і перелякала все гу­льбище. Усе затихло, немов замерло... Якісь перелякані по­гляди у недавно веселих очах без тямку блукали по ха­ті; кожен дивився на другого і мовчки переводив по­гляд на третього, четвертого... Предводитель вийшов у кабінет до себе, а по хаті пройшов тихий, задавлений гомін, наче ві­трець провійнув листвою... по всіх кутках зашепотіли.

Через п’ять хвилин поштар пішов назад, а в хату уві­йшов предводитель.

- Оце так!.. - скрикнув він, перевівши дух.- Зараз подаю в одставку...

У хаті все затихло: така настала тиша, що чутно було, як крізь спертий дух виривалось кожне слово у предводи­теля.

- Що це? Слідствіє... надо мною... над нами слідствіє на­ряжають... І після цього щоб я служив?.. Зараз же в од­ста­в­ку... зараз!..

- Що, що таке, Петро Васильович? - питають його, об­ступивши з усіх боків... - Щось уже є... уже якась ябеда!..

- Как же, как же,- задріботав він, мотнувши головою.- Наші вибори не признані... слідствіє наряжено... І після цього служить?.. Не хочу! не хочу! - залементував він і за­хо­див по хаті.

Шавкун з одного кінця зали протовпився на другий, як стіна блідий, задуманий.

- Так... так... це він... він та Порох,- зашепотів він, під­сту­паючи до Чижика.- Він три дні... ні, мабуть, буде з ти­ждень, як водився з Порохом...

- А вже не хто, як не Порох! - обізвався Чижик до то­ва­риша.- От стара ябеда!!... Не здихаємось ніяк... уївся та й уївся...

Шавкун одійшов трохи. Надія заграла у його хитрих очах.

- Знаєте що? - зашавкотів він.- Може, ще діло поправи­мо... Треба дізнатись, хто писав жалобу... Коли справді Порох,- тоді нічого й казати... Ябедник писав! Хто повірить ябедникові?..

- А справді,- загуло кругом.- Треба довідатись... Петру Васильовичу треба поїхати до чиновника, розпитатись...

- Кому? До кого? - бришка предводитель.- Щоб я їздив? Не буде сього!

- Просимо, Петро Васильович!.. просимо!.. просимо-о! - загукали кругом.

- Не поїду... Виберіть кого другого... Я ні за що не поїду... Надо мною слідствіє?!.

- Просимо... просимо!.. просимо!! - ще дуже загукали.

Насилу ублагали. Уже зовсім розвиднилось. Гості подя­кували хазяїну, попрощалися, порозходились...

Годин через три будинок Польського знову кишів панством. Сюди зібралися знову всі, хто був учора, щоб почути: хто писав жалобу і про що та жалоба. Предводи­тельського синка не було: він поїхав до чиновника. Неза­баром вернувся з жалобою. Подав Шавкунові до рук:

- Читайте!

В хаті затихло. Шавкуна кругом обступили. Шавкун розвернув бумагу; одкашлявся, як дяк на криласі, глянув:

- Так, так... і рука Порохова... - сказав наче сам до себе і став читати.

Кожного кидало то в огонь, то в холод од тієї ябеди. Усяк - аж голову схилив, слухав,- як слухає винуватий шко­ляр правдиві вичити про свої вчинки.

Шавкун скінчив.

- Клевета! Ябеда!! - загукали кругом.- Жалійтесь, Петре Васильович! Це - обида... Хіба можна так виража­тись: «ор­га­низованная шайка», «сонмище кріпосників?»… Хіба мож­на?..

- І як губернатор прийняв таку ябеду?! - хтось гірко ви­мо­вив...

- Підіть же! - каже другий, здвигнувши плечима.

- Это давление администрации... вмешательство в зем­с­кие дела! - гукнув хтось з кутка.

- Та... так... вмішательство. Нада міністру писать…

- Еге ж, еге... Міністру! міністру!.. От ліца всєго дворя­н­ства. Ми всє вас просім, Петро Васильович!.. просимо! про­сім!!

- Харашо, харашо,- одмовляє він, оддувшись як індик.

Шавкун з Чижиком переглянулись,- і іскорки сміху за­блищали у хитрих очах.

- Ось постійте... не гарячіться так! - каже Шавкун.- Чого нам до того міністра лізти? Нам треба спершу це ді­ло заби­ти, позбутись його...

Шавкунова рада взяла своє. Шавкуна послухали - і змовились, як в один голос, казати чиновникові про ви­бори.

У дванадцять годин приїхав чиновник до Польського удвох з справником і прийнявся за діло... О шостій годині сідали гості за довгий стіл обідати. На покуті сидів чи­новник; по праву руку Польський; по ліву - Кряжов... Здавалося - то сиділо три давніх приятелі, котрі, не бачи­вшись цілі довгі роки, на превелику радість зустрілися... За столом на покуті ішла весела розмова, сміхи та жарти... На однім крилі і на другім розмова ішла тихше; а все ж на веселих обличчях гостей можна було помітити, що покут­ня радість крайком зачепила й їх... Навіть на захирілих су­дових пиках Шавкуна й Чижика, що поруч сиділи у кінці столу, навпроти покутя,- видна була якась веселість…

Ба­га­тий на смачні страви, розкішний на дорогі трунки обід кінчався. Моторні лакеї розносили високі кришталеві чарки з пінистим шипучим вином. Перший підвівся чи­но­в­ник, уставив у ліве око стекольце, підняв вгору чарку; по­дякував панові Польському за добру учту; нагадав, що адміністрація вкупі і в «союзе с привилегированным со­сло­вием» повинна «зорко следить» за «революционными эле­ментами», що обох їх «интересы общие»,- що вони повинні піддержувать «государственный строй»,- бере­гти його од «напора безумных социалистических идей», котрі тепер злочинці розсівають всюди... І красна, і вчена була та річ: гетьманські панки ще зроду не чули такого гарячого слова! На заключку воно зичило панові Польському здоров’я, а «правилегированному сословию» радило злить його «интересы» з «интересами админи­страции», од лиця котрої чиновник примовлявсь випити за «общее народное благо»...

Випили за «благо»... Лакеї знову поспішили понали­вати чарки. Підвівся Польський - і тільки й видумав, що просив випити за здоров’я «дорогого гостя»... Випили й за «дорого­го гостя». Лакеї знов наповнили чарки. Підві­вся Кряжов - і розпустив свого довгого язика про той розбрат, який пі­шов між двох «сословій»; похвалив адміністрацію, що вона стереже «интересы имущих классов», що вона піддержує «экономическое развитие страны» - помагає строїть залі­зниці, помагає заводити «банки», обороняє «отечествен­ную промышленность покровительственною системою»,- просто сказати: «создает народное благо»... За таку велику послугу Кряжов прохав випити - за адміністрацію. Випили й за адміністрацію… Чи­новник подякував від «легкого сердца» і примовивсь випи­ти за «дворянское сословие».

Обід скінчився. Повставали з-за столу, подякували ха­зяїнові і розтеклися скрізь по будинку. Гомін, галас! Одні дивувалися красномовству чиновника, другі підхвалюв­али Кряжова, а третім найбільше подобалась «скромность» речі «предводительского сынка»...

Тільки один Шавкун з Чижиком дивувались усій отій «комедії» і, стоячи в кутку, радились нишком: як би їм здихатись Пороха.

Програвши в карти далеко за північ, чиновник став прощатись. Перед рундуком стояв уже трояк самих кра­щих поштових коней. Невелике чиновниче збіжжя зложен­е було у невеличкий чемодан і положено у ногах поштаря. Адміністратор сів; поштар махнув на коней батогом, задзеленчав голосний дзвоник - і тільки курява встала...

- Поїхав! - у один голос сказало кілька душ.

- Хороший чоловік…

- Чудесний... хоч і молодий... А розумний - не кат його взяв!

- Та ще б! Правовід, та не розумний... Ну, звісно: бла­го­родне дитя...

- А коли б воно нам не нашкодило,- увернув хтось неймовірний.

- Хто? він? - оступивсь Кряжов.- Ніколи! Ні зроду-віку... Ми його знаємо, як облуплену овечку... Він у нас у банці - по вуха застряв! В довгу - як в шовку!.. Він у мене ось тут си­дить! - Кряжов стулив міцно кулак і показав поверх голо­ви.

- Ну, коли так, то безпечно! - в один голос зарішили Шавкун і Чижик.

Горе, кажуть, об горе чіпляється.

Вернувся Чіпка з Гетьманського додому з розтрою­дже­ним лихом у серці. Стріва його мати, хвалиться: нема Галі дома, поїхала до батька, бо Максим занедужав.

- Чим? - пита Чіпка.

- Господь його знає. Поїхав, кажуть, кудись на ярмарок любісінький, милісінький, а привезли - ледве дише.

- Гм... А що у вас чувати доброго?

- Що ж тепер доброго почуєш? Нема тепер нічого доб­ро­го... Он, розказують, на Красногорку напали розби­шаки... Чоловік з двадцять наїхало,- та сторожі одбили... Кажуть, така бійка була, господи!

Чіпку подрав мороз поза шкурою... «Так... так! - думає він.- Оце ж воно йому й ікнулося!..»

Порозпрягав він коней, підложив сіна. Ходить по двору,- не хочеться і в хату. Сонце саме заходило. Підня­лась вечірня шарпанина. Там воли ревли; там овечата мекали; там жінки свиней кликали... Все то хазяйські кло­поти. Чіпці - байдуже до всього того! Він навіть не дослухає­ться... У його тепер свої клопоти, не обберешся їх...

Ходить він по двору - нудно; увійде в хату - хатні поме­рки ще дужче розвертають сумну думку. Розстилає вона перед ним, наче страшний килим, страшні пригоди жит­тя... Ось і Максим лежить - перебитий, переламаний... Ось висовуються давні, знайомі тіні: Лушня, Пацюк, Мат­ня, ще й другі братчики... П’яні голови горять кривавим цвітом; в очах палає хижість, голоднеча... Ось піднімаю­ться в пам’яті панські комори: про них нагадали в земстві... пригадався сторож... І сторож, і Максим кача­лись перед ним, божеві­льно стогнали... Чи правда тому?.. Правда... гола, страшна правда. Що б він тепер дав, коли б можна було її викинути з пам’яті, забути... Так ні!.. Таке не забувається... Воно, мов нарошне, вилазить наверх; на­че якесь страховище, лякає тебе... Навіщо ж воно вертається? Нащо воно здалося мені?.. Воно перестріло мене, перейшло мені дорогу тоді, як я хотів його слід затерти... І спливає йому на думку земство з своїми плу­тощами та хитрощами, з своєю образливою неправдою... «Воно мені нагадало про те... Я хотів йому останній вік оддати, а воно мене завертає до старого... Хіба в земстві не ті люди, що й були?.. Хіба вони в один раз перемінили­ся?.. Чого ж їм можна служити?.. Чому мені ні?.. Кожен з нас несе гріх за собою... Чого ж одному прощено,- один забувся про його, наче спокутував… А мені - нема ні забут­тя, ні спокути... І не карали - винуватий... Де ж та правда на світі?!.»

Зовсім смеркло. Люди і світ спочили. Лягла уже й Мо­тря.

Тільки один Чіпка не лягає: ходить, нудиться, карає­ться... З хати надвір, знадвору в хату.

- Чого ти, сину, тупаєш! Чому спати не лягаєш?

- А вам спиться? - неласкаво одказав він. 

У голосі його забренчала давня туга. Материне серце почуло її зразу - і злякалося.

- Спиться ж... - ласково одказала вона.- Чому ж воно не буде спатись, коли така пора?

- Ну, то й спіть, коли спиться,- м’якіше сказав Чіпка та й опустився на лаву.

У хаті темно, тихо. Мотря тихенько зітхає...

- Мамо! - обізвавсь Чіпка.

- Чого, сину?

- Чи воно коли буде правда на світі? Чи, мабуть, ніко­ли не буде?!

- Господь його знає, сину. Коли більше було отаке за­во­дитись, як тепер, то певно, що й тії не стане, яка те­пер є...

- Ні, мамо... Видно - ніколи не було тієї правди... ніколи й не буде! Не заводилось би таке, коли б вона була...

Мотря нічого не одказала. Чіпка знявся, знову ви­йшов з хати та проходив по надвір’ю мало не до світа бі­лого...

На другий день поїхав Чіпка до тестя. Теща й жінка стріли його перелякані. Вони повели його у колись Гали­ну хатину. Явдоха щось довго-довго шептала йому, ла­маючи руки. Вона була, як полотно, бліда-перелякана. Галин по­гляд світиться тяжкою мукою. Прикро й глибоко дивилась вона на чоловіка, немов казала: «Он, бачиш!»

Чіпці, одначе, було тепер не до того. Побалакавши ни­шком з Явдохою, він пішов у світлицю. Звідти доноси­лось до них страшне стогнання. У світлиці на ліжку ле­жав Ма­ксим, перегнувшись удвоє. Раз по раз з грудей у його виривались тяжкі «охи», раз по раз він схоплювався ру­ка­ми за перегнуту спину. Його мучений вид уразив Чіп­чине серце - аж забігала мишка... Явдоха підступила до недужого.

- Максиме! - обізвалась вона.

- О-ох! - одказав Максим, важко зітхнувши.

- Чіпка приїхав.

- Тату! Здорові були,- привітавсь Чіпка, підступивши до ліжка.

- Ох-о-ох!..

- Чого се ви?..

Максим несамовито скрикнув - і схопився обома ру­ка­ми за спину. Скривлений у рота вид показував стра­шні болі. Він похлинувся, закашлявся... Забулькотіло в гру­дях; Ма­ксим виправивсь, тріпнувсь; розкрив широко очі; провів ними хижо по всіх... То був останній погляд - погляд наглої смерті... Явдоха мерщій накинула на вид чорний платок.

Як підняли платок,- Максима вже не було... Мука за­стигла у його на лиці, виглядала широко розкритим, скри­вленим ротом, витріщеними очима...

Галя глянула - і скрикнула... «Умер!.. умер!..» - кричала вона не своїм голосом, вибігаючи у кімнату і кидаючись на ліжко лицем у подушки.

Чіпка зиркнув - і затрясся... Він ніколи не бачив тако­го страшного, холодного погляду. Перед ним війнула друга смерть - бабина. Там - тихо, наче забуваючись або засипаю­чи, упокоювалась добра душа. Тут - з страшним болем, му­ками та прокльонами покидала вона землю... Голова в Чіп­ки закрутилася, зачуманіла. Він закрив на хвилину очі й опустив бліде лице на груди...

Одна Явдоха якось видержала. Вона знову прикрила чорним платком Максимову голову; сіпнула Чіпку за рукав і вийшла з ним з хати, боляче стуляючи очі, з ко­трих туга ледве видавила дві сльозини...

А в Гетьманському пани раділи, що по їх сталося. Ви­бори утвердили, а на Чіпчину жалобу через справника послали одказ.

Ось одкрилась і земська рада. На раду прибули одні пани: селяни не поїхали. Одні, як Лоза, через те, щоб не чу­ти такої бридкої лайки та ганьби, яку вони чули од ста­нового на виборах; а другі не поїхали - за возовицею. Саме хапалися з нею, бо дощі - як затялися: щодня та й що­дня... Радили раду одні пани…

Через тиждень чутка про ту раду оббігла цілий повіт. Перш усього розказували, яке велике жаловання положил­и членам в управі; потім того жалілися на якийсь чу­дний налог з землі: у кого її більше, той платить менш, а в кого менше, з того й бери; далі хвалилися, що шляхи, греблі й містки будуть рівняти, гатити й лагодити «натурою», тоб­то мужичими руками...

Чіпці тепер не до того. Його заклопотали хатні клопо­ти. Треба було тестя поховати, поминати, худобі його порядок дати. Чіпка викрутився цілий місяць, як муха в окропі: ніколи було дослухатись, що люди говорять.

На Параски у Гетьманському ярмарок. Упоравшись ко­ло хазяйства, Чіпка поїхав. Перше-на-перше зайшов в управу. Як же почув, що така біда з ним,- як сто зміїв ра­зом ужалило його серце! Не розпитуючи, як, що, за ві­що,- від злості він не міг слова вимовити,- вийшов не­борак з управи, наче вчадів... Голова ходила ходором, кружала, бо­ліла; у висках - як хто молотком стукав; в очах - жовто, чорно; а в ушах - пищало, стогнало, вило... Щоб хоч трохи очуматись, він пішов походити по ярмарку. Ходить поміж возами, попід крамницями - роз­дивляється, слухає... Ті­ль­ки й речі, тільки й мови, що про земську раду, про налог!..

- Знаєте? - питає, усміхаючись, один великопомісний панюга другого.

- Знаю, знаю...

- Синок не уступить батюшці...

- Та кий біс, не то він? То все - Шавкун з Кряжовим... От, голови!!

- Ото їм - всесословність! Хотіли рівноправності,- оце їх і порівняли... А то справді - всяка наволоч дере ніс угору... Нехай же тепер знають!

- Оце самоуправа!! - запихкавшись, з переляканим ви­дом, стрічає мілкопомісний панок сусіду.- Чули про налог?

- Де ж не чути? Добре далеко розходиться, а лихе - ще далі...

- Оце так! - підскакує третій полупанок.- Цього ще не було, щоб без сорому, прилюдно, в вічі казали: хто має на десять рублів,- з того бери руб, а хто на тисячу - копійку! А тепер, при самоуправі, діждали...

- Їм що? - четвертий каже.- Вони собі повбирались в управу, лущитимуть з нас грошики - та й ні гадки!..

- А нашому братові - дошкуля, до самих печінок доходить... - веде річ перший.

- Та ще як дошкуля! - піддержує третій: - такими поборами печінки витягнуть!.. А з чого його, скажіть на милость? То було сякі-не-такі, а все-таки три своїх робіт­ники, а тепер... біда та й годі… А народ так розледачів, що, сказано, хоч сам за плуги берись... Ні за ласку, ні за гроші... Він швидше той день у шинку просидить, ніж пі­де на робо­ту до пана...

- Це розбій! Це - здирство панське!! - чує Чіпка - гу­кають селяни під яткою.

- А бач?.. Не я казав? - пристає до старшини підпи­вший староста.- Не я вгадав, що вони й земське вига­дали, щоб себе полатати... Цар людей одібрав, цар волю дав... Хіба ж їх так і випустити? Еге ж!.. Коли не роблять,- хай же хоч пла­тять!

- То, було, окружний з нас шкуру дере, а тепер управа дратиме,- бідкаються козаки.

Чіпка все це чує,- і кожне слово, як гостра колючка, ко­ле його в серце... Він слухає... До свого горя приливає ще людське; троюдить ним своє гаряче серце; розбуркує старі думки... Злом пашить лице його; злом світять очі,- аж поблід від злості, аж руки трусяться...

- Недурно вони так усилковувались мене випхнути... Аж їм он чого заманулося? Прокляті! Аби їм тепло, аби їм добре... Нехай дурний мужик на всіх робить, за всіх пла­тить; хай одбуває одбучі... Нікому за його оступитися! Во­ни себе знають... своє панське кодло знають... А мужик - віл... ори, поки здужає! Дай йому полови, щоб не здох,- та знову запрягай... поки не впаде в борозні... А тоді здери з його шкуру на чоботи... Прокляті! Чорти, а не лю­ди!

Чіпка кричав, розмахував руками, гаряча його річ огнем пашіла. Кругом його дедалі більшала та більшала купа людей; довго слухала мовчки; потім хто-небудь уве­ртав і своє слово,- підкладав дров до багаття. На той крик нахопився Дмитренко.

- Що це ви робите? - спитав він Чіпку.

- Як-що?

- Та де ж? Ви людей бунтуєте... земство лаєте... управу... налог...

- Щоб вони не діждали його брати! - грякнув Чіпка.

- Чого це ти так розкричався? га? - перемінив становий річ, розсердившись.- Чого ти людей бунтуєш?

- То ви їх бунтуєте, а не я! - одрізав Чіпка.

- Гляди лишень, козаче, щоб з цілим язиком додому ве­рнувся. Чуєш? не забувайся!

Становий пішов далі поміж возами. Чіпка знову прийнявся за управу...

Надвечір вертався він додому вкупі з Грицьком. Він був сумний, мовчав цілу дорогу. Грицькові аж моторо­шно стало, він зачепив його:

- І охота тобі, брате Чіпко, з ними лаятись?

- Чи можна ж, Грицьку, втерпіти?

- Та плюнь на них... Хай їм з їх управою, з їх земством!

- Мене громада вибрала... Я громаді присягав… Хто старший: громада чи вони?

- То й на громаду плюнь!

Чіпка аж позеленів од такого слова - і нічого не од­ка­зав.

Приїхав перед вечором додому, сам на себе не схо­жий. Галя стріла його на порозі та аж перелякалася.

- Чіпко! що з тобою? ти нездужаєш?

- Ні, здоров... Їсти хочу.

Дали йому їсти.

Чіпка сидить насуплений, жовтий, аж зелений,- їсть мовчки. Пообідав, як стало сонце сідати. Не підводячись з місця, схилив він на руку голову, обперся об стіл,- та так і закам’янів... Західне зарево освічувало його сумну, як з мармуру вироблену постать - один її згорблений вид нага­няв журбу тяжку… Галя глянула на його - і нишком стала плакати. Чіпка почув.

- Чого ти, Галю?

Вона мовчала.

Він підійшов до неї; узяв її руками злегенька за голо­ву і, заглядаючи в вічі, промовив: 

- Скажи мені, Галочко, чого ти?

- Ти мене зовсім забув... - одказала вона, схлипуючи.

- Я забув?

- За тим проклятим земством - ні поговориш ніколи, ні­чого...

- Та таки правда, що воно в мене отут сидить! - показав на серце.

- Чом же ти його не кинеш, сину? - обізвалась журли­во Мотря.- Чи воно тобі не огидло?.. На тебе вже диви­тись стра­шно... Який був, а який став!!

Чіпка матері нічого не одказав.

Надворі стемніло. Спускалася ніч на землю, утихоми­рювала людські клопоти, руки й думки. Полягали спати. Чіпка лежав мовчки, хоч і не спав. Думки цілим роєм окри­ли його голову. Перелітали вони з самого малку - аж до сьогодні; назирнули кожну пригоду життя його, гаря­чили кров, мутили розум. «Скрізь неправда... скрізь!» - шептав він.- Куди не глянь, де не кинь - всюди кривда та й кривда!.. Живеш, нудишся, тратиш силу, волю, щоб ку­ди заховатись від неї, втекти від неї; плутаєшся в темря­ві, падаєш, знову встаєш, знову простуєш, знову падаєш... Не вхопиш тропи, куди йти: не знаходиш місця, де б прихилит­ися... Сказано: великий світ, та нема де дітися!.. Ко­ли б можна,- весь би цей світ виполонив, а виростив новий... Тоді б, може, й правда настала!..»

Чуючи, як важко Чіпка зітхає, а не озивається, Галя знову почала плакати. Замість утіхи Чіпка похвалився їй своїм горем та трохи сам не заплакав. Галя його заспокою­вала, голубила, пригортала міцно до серця. Чіп­ка од­мо­в­ляв їй нехотя.

Наплакавшись, Галя заснула, як мала дитина: тихо, спокійно.

Чіпка прокачався цілу ту ніч і очей не змикав: усе думав, мучився...

XXIX. ЛИХО НЕ МОВЧИТЬ

Поховавши Максима, Явдоха сама побоялася на ху­торі жити. Підмовляла дітей - вони не захотіли. Тоді вона спродала дворище, спродала все, що можна було спродати, та й перебралася до дітей. Разом з нею вступило й нове ли­хо в Чіпчину хату.

Перше всього матері не помирилися. Явдоха була пи­шна, горда. Як тільки оселилася, зараз почала все на свій лад перевертати, господарством заправляти. І те - не так, і друге - не до ладу, і третє - не на своїм місці стоїть! Мо­тря,- з молодих ще літ зсушена то працею, то нуждою, су­ха, як опеньочок, тиха, бідненько зодягнена,- довго мовчала, по­такала Явдосі... Одначе не видержала. Явдоха щось уже стала дуже верховодити, за віщось крикнула на Мотрю. Мотрю розібрала досада, вона обізвала Явдоху панією; а Явдоха налаяла Мотрю нищою, дармоїдкою... З того й пі­шло... Лайка та сварка, бучі та колотнечі! Не бу­ло того дня, щоб вони між собою не лаялись.

Галі шкода було Мотрі, котру вона так уподобала, і вона, щоб не сердити й матері, ховалася од тих буч та сварок або у себе в хатині, або в Христі. Вона рада була зі­йти куди з двору, щоб ні чути, ні бачити! Як же вже й її за­чіпали тим, то, звісно, як дитина, вона тягла материну річ. Чіпка й собі, хоч і бачив, що мати ні в чому не винна, держався руки жінки, а за нею - й тещі. Довелося Мотрі та­ке життя, що хоч без вісті тікай!

- Казала я тобі, сину,- жалілася іноді Мотря Чіпці, як уже й йому теща заллє за шкуру сала,- казала: не бери багачки... ні тобі життя не буде, ні мені старій, спокою!

- Потерпіть, мамо, ще трохи. Що ж робити? Це все вона верховодить... вона бучу збиває... Поки її не було,- було ти­хо й мирно, все гаразд; а як стала - все так і пішло догори дном... Покоріться, мамо.

- Не буду я, сину, коритись, чорт знає кому. Краще пі­ду в люди та людям покорюся й поклонюся, ніж мені їй кла­нятись за шматок хліба, що від тебе заробила...

Чіпка розсердиться ще дужче. Вийде з хати - або до Грицька піде розвести свою тугу, або коло худоби порає­ться, а іноді й зовсім з двору з’їде в ярмарок куди - та не вертається днів три або й чотири.

- От, бач! - викладає тоді Явдоха Галі: - це вона, вона все вас розстроює... це вона, стара відьма, бунтує вас, пі­дбиває його! Жило б, старе луб’я, коли й зобуте й зодягнене, не го­лодне й не холодне... Так ні! Ще й кирпу гне... мов її гірше тепер, ніж тоді, як нужу годувала!.. Сказано - злидні! Як парші трохи обкидали,- зараз і вередувати...

Вернеться Чіпка додому, стане йому Явдоха викладати, на Мотрю клепати. Розпалиться він на матір, ди­вись: на Мотрі все й окошилося... Заплаче, було, бідна, одна в ку­тку на печі сидячи, та й годі.

Такі безперестанні бучі та гризня доливали отрутою й без того вже отруєне життя Чіпчине. У своїй хаті він був, як чужий: вона йому остогидла. Йому було в ній ду­шно, ті­сно, серце забажало волі, душа - простору. Він почав зга­дувати старе товариство...

Грицько з своїми завсідними жалобами на втрати, з своїми розмовами про достатки, про худобу, з своєю жі­нкою - тихою й доброю молодицею,- з усім напрямком сво­го тихого пахарського життя,- здавався йому тепер ну­дним, сумним. Він слухав його жалощі, позіхаючи, а думка, рядом з розмовою, малювала йому інший побит життя - ще до заручин... Там - хоч і горілка лилася, як вода, хоч хто й верзякав з п’яних очей казна-що,- та все те жи­ло, мучи­лось, любило, кляло... То життя було, хоч і під п’яною облу­дою. А тут - тихо та сумно, як у болоті; сонно, німо, як серед мертвого царства, а дома - гірше, ніж у пеклі!

Щоб хоч трохи одвести ту самотню тугу, Чіпка почав перекидати лишню... Та - добре тому пить, чий хміль спить. А Чіпчин хміль не спав; він його ще дужче мучив, як огнем пік і без того палке серце... Він тоді сердився на всіх і на все. Теща йому не вгодить; мати боїться; одна ще Галя має над ним волю: він її усе ще кохає й поважає. Оже іноді й їй доставалося. Він доскіпувався до неї: то чо­му вона не хоче наймички найняти, то чому те та друге й досі не зроблено, то чого вона тратить над шитвом очі - то сяку, то таку вся­чину видере та й присікається...

Галя слухала все те - іноді одмовляла, іноді мовчки пла­кала, а іноді чогось боялася... А спідтиха-тиха серце її щось недобре віщувало, боліло, нило...

- Чіпко! - іноді вночі, як усі поснуть, вона обізветься до його.- Що з тобою сталося?.. Ти почав вередувати всім... Все тобі не любе, не миле, все остогидло... Невже правда, що все остогидло?..

Те питання було йому гіркою докорою. Він почував се­бе винуватим перед Галею: він даремно присікувався до неї... Тепер її журливий голос разом голубив і докоряв йо­го.

- Галю, рибонько моя! - шепче він: - тяжко мені... ва­ж­ко... Сам не знаю, де б я дівся, куди б себе запровадив?.. Хоч би діти були... Може б, вони розважили мою тугу... чи не розлепетали б вони мого суму?..

- Чого ж тобі важко?.. Хіба тобі й коло мене важко?.. І зо мною сумно, Чіпко?

- Ні... ні, Галочко!.. З тобою мені весело... Коло тебе мені так легко... Хоч би матері не лаялись, хоч би вони в миру жили... А то - щодня гризня, щоденна лайка...

- Чи я ж винна тому, Чіпко? Я б сама рада, коли б вони помирилися, поєдналися... Так же бач: нічого не вдію! Та­ка вже в обох натура: кожна кожній не хоче й на кри­хту вступити.

- Ой, ні... Ні, Галю, не те... не те... Я боюсь, коли б я не занапастив твого віку,- перескакуючи на друге, шепче Чіп­ка.- Я б оддав половину життя свого, аби ти була ща­слива... Так же, бач: немає щастя, немає добра! Якесь ли­хо з самого малку мене окривало,- з самого малку воно учепи­лося за мене, ніяк я від його ні одіб’юся, ні одгребу­ся! Як той ірод, залізло в саму душу та й душить, та й вадить, та й каламутить усім. Он колишнє товариство (недавно ба­чив) - веселе, щасливе...

Галя почула - звідки вітер віє, куди хилить... Вона бачил­а, що чим далі, то все Чіпка від неї одходив та од­ходив... Вона бачила - серце їй правду казало,- що не вдержати уже їй Чіпки біля себе, що йому остогидло таке життя - не вдовольняло його... І вона тихо-тихо, потай од Чіпки, ни­шком плакала... То вона спускалася в своє недавнє щастя, роздивлялась на його, перевертала, роз­глядала - без того гарячого пошибу перших любощів, ко­трий перше не давав їй ясно глянути на життя їх, розби­рала поглядом сторон­ньої людини. Після таких роз­глядин та рахування самої з собою, вона перелякалась своїх думок... Вона справді не бу­ла щасливою, не принесла й Чіпці щастя: вона не була матір’ю - та чи й бу­де!.. І, падаючи перед образом, молила пречисту згляну­тись на її сльози...

А тим часом Чіпка робився все смутніший, зліший, не­тер­пеливіший...

- Ти б Чіпко, коли тобі обридло так жити, кликнув то­ва­ришів, погуляв би з ними: може б, хоч трохи розігнав свою тугу,- раз сказала йому Галя, бачивши неперели­вки.

Вона захотіла ввійти в те товариство тихим янголом-спасителем, навчити запеклі харцизяцькі душі, п’яні голов­и любові до людей, до їх мирних звичаїв, до раз заведено­го тихого життя. Та ба! Тим запеклим душам треба було десь дівати свою силу, що пручалася, рвалася на волю, переступала звичаї, топилась у гульні, в горілці; п’яним го­ловам одрадна була несамовита сваволя, котра б не знала ні в чому припону, заборони, буйна та шумли­ва, як самий хміль... Їх не зведеш на протерту стежку ти­хого, незамут­ного життя! Не з її м’якою, до спокою, до тихого щастя похилою натурою, не з її розумом жіночим, тонким та гнучким, руйнувати було ту башту кріпкої волі... Туди тре­ба було не жіночого серця, люблячого, те­плого, а каменю дебелого та холодного, що його ніколи іскра любові ні роз­топить, ні нагріє... Тієї волі не звоюєш слабою жіночою рукою!

Галя побачила, що вскочила з Чіпкою, як риба в невід, і... заплуталась... Стала вона побиватись, борсатись, тре­пе­татися... Шурхнула, як пліточка, в першу дірку - і ви­ско­чи­ла на чисту воду... а Чіпка зостався в неводі!.. Вона за ним убивалася, сумувала, плакала. Та він того уже не чув, не бачив. Він тепер, знай, співає про неправду лю­дську; кля­не земство, котре йому не далося в руки; лає здирщину, котру лаяли всі небагаті люди; бідує з крі­паками, будить у них жаль, що вони одурені, що їм одвели нікуди невгодні землі; допомагає їм грошима, коли пристають за подушне зборщики; бенкетує з ними - і часом, заливши очі, викри­кує, що час би й покарати... А прийде додому - і п’яними руками пригортає до п’яного серця свою Галю, не примічаю­чи палких сліз на її очах та смутку на змарнілому личку…

Настали часи інші, завелися порядки другі в Чіпчиній хаті. Привітна й тиха своїм спокійним сімейним побитом, стала вона тепер притоном гульні п’яної, несамовитих ре­готів, співів... Явдоха, звикши до гулянок замолоду, зга­дала їх на старість - допомагала зятеві в його затіях.

Оце в суботу, під неділю, або в свято завернуть до Чіп­ки старі товариші: Лушня, Пацюк і Матня. Уродиться боклаг горілки, страва всяка. Явдоха порядкує. Галя ку­ди-небудь у куток заб’ється, сидить мовчки; дивиться, як її чоловік гуляє; слухає, що верзуть його товариші. А Мо­тря - аж на піч залізе, щоб хоч не бачити того нічого...

Чіпка сидить з товариством за столом; чарка літає за чаркою, задурює їм голови; крики, співи та реготи окри­вають усю хату, вириваються крізь вікна надвір... Іноді за­чне хтось баляси точити, про свої походеньки роз­казувати. Явдоха слухає, сміється, радіє: Галя - сумує; Мотря - спльовує на печі мовчки... «Хоч би смерть швид­ше при­й­шла,- думає вона,- щоб ні чути, ні бачити тако­го!..»

Найбільше Лушня розказував. Як музика тільки поведе смичком по струнах - і заговорять вони то зично-радісно, то журливо-плакучо,- так він своїм язиком грав по людських душах. Розказує одно - всі за животи бе­руться та регочуться; почне друге - жаль серце, немов каменем, да­вить, на очах виступають сльози... Частіше всього він любив згадувати про своє молоде життя, про свою матір. Оце й зачне було:

- Мене мати привчала красти ще змалечку. Бувало, посадить мене, малого, коло себе, положить перед очима шматок хліба - та й украдь у неї так, щоб не бачила! А поба­чила - зараз бити... А дубець у руках червоний та гнучкий, аж свистить.. Я вже, бувало, і сим, і тим боком... Углядить - так і стьобне дубцем по руці, аж синя попруга, як п’явка, кругом обів’є руку... Я закричу не своїм голо­сом та до неї: і «мамочко», і «голубочко»! «не буду... не бу­ду!» Обнімаю її... однією рукою нахиляю за шию, а другою, дивись, шматок уже й потурив у пазуху. Оглянеться вона - немає шматка... Тоді й пожалує, і їсти дасть... А так - за цілий день не їсти­меш...

- Була колись і цьому правда! - журливим голосом вимовить Галя, хитаючи головою.

- От хай мене хрест поб’є, коли неправда! Та потім ка­же: «Ти не думай, сину, що я тебе по-дурному б’ю: це я тебе на добро учу! Виростеш, дякуватимеш... Усе, каже, крадь, де тільки легко лежить... А у пана - вишукай, а вкрадь!..»

- Бо пан з людей надрав,- уверне Чіпка... - У пана своє одбери...

- Еге... Пан усе набрав в людей, пан і людей брав... От мою матір - адже взяв! Та, спасибі йому, й мене на світ пу­стив...

І почне, було, розказувати, як його матір привели в двір, у горниці до пана, як вона всього боялася, поки з паном не зазналася, як пан радів, коли знайшовся у неї він, «Тимо­шка - добрий молодець...»

- Пан радий - мені радий і матері радий... держить нас у горницях, не випускає нікуди. Мене іноді пестить, гойдає. А став я на ноги спинатись, то все медяниками та цуке­рками годує, та гривеники дарує. Мати дивиться та радіє. І така тоді до мене добра! Напуває мене чаєм; у панські пу­ховики положить спати: закутає в теплі одія­ла; схилиться наді мною і довго-довго дивиться, а потім - ще довше ці­лує... Розкіш мені була! Коли це приїздить син додому з школи: вивчився вже - прогнали з школи... Як угледів це: «вон! вон з двору! щоб і духу не чутно бу­ло!» Пішла між ни­ми гризня та лайка щоденна; мати моя щодня плакала та все мене ховала од панича... Увірвало­ся зразу добро наше!.. Мучився-мучився ото старий пан та й перевів нас з горниць у нову хату, що за кузнею бу­ла. Там нас і поселено. Ото як перевели нас,- трохи угамувалось у горницях... Ні­чого! Живемо ми собі вдвох з матір’ю; до нас частенько й старий пан забігає; матір жалує; мені гостинці носить... Ко­ли це, кажуть, панич жениться. І оженився. Узяв собі дочку вашого, чорну-чорну, як плащувату циганку, тонку та ви­соку, з здоровенним носом, що аж через губу в рот за­глядав, з язиком здоровкався... Як ото одружився, так і похмарило одразу всім. Не було того дня, щоб не чутно бу­ло плачу на стайні!.. Та й старому панові, видно, не медяно стало: посивів старий, з тіла спав, на виду подався, почав перекидати лишню... Бувало, встане вранці, рано-рано, ви­краде таку годинку, що ще син почиває, та до ключника Якима. А Якимові наказано: як тільки забачить, що пан повернув за кузню,- щоб зараз біг і казав їй... То він, було, до Якима: «Якиме! голубе мій! Я вже тобі стару жилетку віддам - тільки мовчи, не кажи!» Яким гляне на його: стане йому жалко старого пана, що колись усім орудував, і самим Якимом, а тепер стоїть перед ним згорблений, труситься та так жалібно просить... «Ідіть, каже, тільки не баріться, бо вже швидко молоді повстають...» Він тоді підтюпцем до нас: «А де мати?» - питає мене. «На вгороді»,- або де там, од­кажу. «Піди лиш, поклич». Та й ткне мені копієчку в руку. Я, бувало, на одній нозі поскачу. Прийде мати; сяде він проти неї, дивиться, згадає давнє - та й заплаче, жаліючись на си­на та на невістку. «Благородне, кажуть, званіє порочу... Дурні! Яке там у біса званіє, коли мені жити недобре, коли мені нема ні в чому волі?.. Спершу,- каже,- я хотів тебе одарити: грунт дати, хату поставити, землі одвести і на волю випустити за твою службу... А тепер - не можна... невільно мені в тому... ні в чому немає мені волі...» Та схилиться на стіл головою та й заплаче. Мати дивиться на його та й собі плаче... А я, бувало, прищурюсь собі в куточ­ку та нищечком і думаю: чого вони плачуть обоє? Отже недовго пан щось і пожив після того... Зажурився та й умер. Як почула мати, то цілісінький тиждень тужила, як божеві­льна, не своїм голосом, а мене била щось з місяць - хто його знає й за віщо... Швидко нас знову в кухні забрали: матір дивитись за дробиною, і мене з нею... А в кухнях - нужда... голодно й холодно! Мати й давай красти всячину: сальця, було, вкраде - мені дасть, пупок або печінку з печеної ву­тки... Піймали її якось на крадіжці, розтягли та й одідрали, як кішку,- насилу встала... Оже не покаялась, не покинула свого ремесла... почала ще ото й мене вчити. І, спасибі їй, таки вивчила!

Слухає Явдоха такі речі та підхвалює «доброго молод­ця», що не забув науки. Галя сидить сумна-зажурена: жа­лко їй старого пана, жаль Лушневої матері, страшно та­кої неволі... А Мотря на печі журиться, що її син з таким то­вариством гуляє; вона стиха шепче: «Господи! і вроди­ться ж така дитина на світ... отаке на матір сплести?! Сказано: не має бога в животі... ірод!» А Лушня за те, що добре вміє язиком молоти, частує товариство, примовляю­чи: «Щоб пани здорові були, щоб нам худібки при­дбали!..»

- А самі сконали! - кінчає Пацюк.

Іноді бував на тих сходинах і Грицько. Та не по душі йо­му були такі гульбища, а надто ті гострі колючки, які часто й густо заганяв йому в серце Лушня або хто другий з товариства.

- А що, Грицьку, чи пшениця вродила? - почне бувало здалека Лушня, натякаючи на завсідні жалощі Грицькові.

Грицько мовчить, мов не до його річ.

- Шкода! - одмовляє замість Грицька Пацюк: - тепер на­стали такі літа, що пшениця не родить...

- Чому не родить? - огризнеться Грицько.- У такого, як ти, то й не родить, бо чорт має на чому родити... Хіба в роті посієш?

- Ні, Грицьку,- знову Лушня: - тепер і земля така стала, що й на землі не родить! Ти її потом обливаєш, сльозами благаєш: уроди-бо, сира земле! А вона, бісова, глуха й німа: не чує й не роде!

- То й приходиться людям на неї жалітись,- під­держує Пацюк.- А кому ти на землю пожалієшся?.. Хіба іноді побач­иш багатого товариша або кума, пожа­лі­єшся йому - чи не зглянеться, бува?..

- А знаєш, Грицьку,- вмішається одутлий Матня: - чо­го в тебе не родить? Не того, що сплодилася,- ні! То тебе бог карає... Було б тобі дурно тоді не брати Чіпчиного жи­та...

Грицько сидить - як на вугіллях тліє. Він би й огризнув­ся, та боявся бучу збити та ще з такими гультяями. Та, правда, таки й Чіпка забивав усіх, не давав Грицька у образу. Так миналися ті уїдливі жарти, аж поки Чіпка під товариську гульню не подарував Грицькові ста рублів гро­шей - на хрещеника.

- Тепер, Грицьку, знаєш, що тобі зосталося робити? - каже Лушня.

- А що? - питає радий Грицько.

- Тепер тобі годі й хліба робити,- однак земля не ро­дить,- та все коло Христі ворожити: хай щомісяця дитин­у плодить! Чіпка - добрий чоловік: за кожним кумуватим­е...

- Батькові своєму лисому розкажи! - приснув Гри­цько.

- А, їй-богу, вгадав ти, Грицьку, що лисий... Я б йому сам з великою радістю сказав так, та шкода, що вмер! Ті­льки що ж з того, що я б йому сказав? Коли він мені нічого не ки­нув - одинцеві... А що б то було, якби моя мати щомісяця по такому родила, як я?!

- Поїли б одно одного... поки не подавилися,- лютує Грицько.

- Що, може, й їли б один одного,- то й то, може, правда... тільки б не їли чужого хліба та грошей!

- Так що ж? Я прохав у Чіпки, чи що? - кричить, роз­па­лившись, Грицько.- У ногах лазив?.. Його добра воля бу­ла, а тобі - зась! Не твоє діло, он то що!

- Та я й не мішаюся, господь з тобою. Я тільки раю... А не хочеш - хай твоя Христя ніколи ні одного не зродить... Ме­ні що? Я тільки кажу: якби частіше, то корисніше б бу­ло!

- Ні, Чіпко, я в тебе через твоє товариство не можу бу­вати,- жаліється Грицько, як Чіпка увійшов з комір­чи­ни, де брав горілку, у хату.

- Як саме? - розпитує Чіпка.

Грицько йому розказує. Лушня виправляється і тут же, між тихим словом, дивись, і вкине якого гедзика. Другі аж за боки беруться, регочуться. Чіпка на мирову зводе, ча­стує. Грицько мов трохи і втихомириться, посидить ще, ви­п’є ще чарку та швидко й додому пори­вається.

Після того, як поли врізав від Чіпчиної хати, казав і Христі, щоб не ходила. Одначе вона іноді викрадеться ни­шком на хвилину та й побіжить провідати куму та Мо­трю: Явдохи й Христя незлюбила.

Горілка, кажуть, всьому злому злодійка. А у Чіпки в хаті горілка тепер господиня. Рідко проходив той день, щоб п’яне гульбище не збиралося, не гуло, не кричало... А коли не гульня - то гризня жіноча: матері як не кусають одна одну... Така колотнеча була Чіпці гірше полину. Він став со­лодити свою душу гульнею та горілкою... Без гу­льні йому нудно, сумно. Сновигає іноді по двору від хати до воріт, від воріт до хати, хмурий, насуплений, як з хреста знятий,- за цілий день від його слова не почуєш... А прийде ввечері товариство, вродиться боклаг - про­щай, розуме! Наїдяться, нап’ються, погуляють,- та й з двору... і Чіпка з ними! А пе­ред світом - везуть повну повозку всякої всячини...

- Що це ти, сину, робиш? - з плачем докоряє Мотря, а серце в неї як не розірветься від горя.- Другі кривавим по­том заробляють, а ти... Сину, сину! Бога побійся, коли лю­дей не страшно! Згадай: у яких ми злиднях жили, в якій ну­жді гибіли, та ніхто про нас не скаже слова лихо­го... А те­пер і достатки...

- Не ваше діло! - шпарко переб’є її Чіпка: - лежіть там собі на печі, коли лежиться!..

Застогне Мотря, обіллється гарячими сльозами та й замовкне. Аж недужа від того стала, аж почорніла... її рі­дна дитина, її єдина надія... «Краще б я тебе не родила або малого задавила, ніж тепер отаке бачити!» Та й почне проклинати товариство, котре до такого пі­дводить сина.

Явдоха чула це й бачила, та нарошне йшла проти Мо­трі: підохочувала Чіпку, вітала його братчиків. Живучи ці­лий вік таким життям, вона звикла до його сама, раділа всякій удачі, допомагала в розбишацьких затіях... Чіпка щодень робився все хижіший та й хижіший. Як той звір, кидався він на кожного заможного чоловіка... Перше «ка­рав» тільки пана та жида, а то вже став «одбирати своє» і в свого брата - заможного козака: обдере, як лип­ку, ті­льки живу душу на світ пустить...

Галя, хоч від неї крилися й ховалися з цим, усе те волею­-неволею бачила, та не мала сили що-небудь подіяти... Вона одмагалась сльозами. «Оце й мені, так як і матері, приходиться привикати до цього,- думала вона серед ночі самотою, як Чіпки не було.- Невже ж і я така стану, як мати? Чи, може, вона вродилася такою?.. Ні, то, видно, стала така за таким замужжям... Горенько моє! Це ж, видно, і мені не краща доля судилася: розбишацька дочка - розби­шацька й жінка! Господи!» І гидкий, і стра­шний здавався їй Чіпка: вона його тоді жахалася... Коли ж, під добру годину, в любу хвилину прокидалося в його серці добро,- спові­дався він своїй Галі, обнімав, голубив її,- вона не вірила тому, що вчора думала. «Ні!.. розбишака не вміє пестити так любо, не вміє пригортати так щиро, так гаряче цілу­вати... Ні! Мій Чіпка не розбишака... Ні... ні! Він любий, добрий... Він карає неправду... карає?... хто йо­му велів карати?.. хто?? Ні, він не робить так!..» І впи­валася щастям, хоч полохливим, боязким, а все-таки ща­стям...

А Явдоха гризлася з Мотрею, не давала їй спокою. При­йде оце у її хату, перекидає все, лає її. Спершу Мотря од­гризалася, не мовчала, а потім, як побачила, що Чіпка пота­кає тещі, кривдить її, матір стару, то промовила сама собі: «Іродове кодло! Ти ж моє добро вкрало, над моєю надією насміялося!» Та як замовкла, то й мовчала вже, що б там Явдоха не казала, не робила. Тільки, обливаючи сльозами пориті недолею та літами щоки, прохала в бога смерті. «Господи! - часто й густо мовила вона: - прийми мене, без­таланну, до себе! Доки вже я мучитимуся на сві­ті?..»

Думала Мотря про смерть, виглядала її, сподівалася, а вийшло так, що Явдоха несподівано вмерла. У неділю, пі­сля обіду, зразу вхопила її завійна. Душить її, під серце під­ступає, у грудях давить, дух випирає...

- Ой лишенько... умираю! - скрикнула Явдоха та й дух спустила.

Галя як з-за угла прибита ходить. Бліда, з заплакани­ми очима, вона не примічає, що й волосся вибилося з-під її очіпка, так розпатлана й сновигає, білі руки ломить, го­лосить на всю хату... Де ж? Зранку ще Явдоха така весела була, жартувала, сміялася; а на вечір - один труп, без дихан­ня, від неї... Страшно й тяжко! Чіпка собі блу­дить, як бовдур, не знає, що й розпочати: чи Галю вті­шати, чи коло мертвої порядкувати?.. Одна тільки Мотря при пам’яті. Вона не те, щоб рада була,- ні! Вона жалку­вала Явдохи: вона бачила тут кару божу. «Отже й поме­рла без сповіді, без святого причастя... прости, господи, як...» Одначе вона не дуже й убивалася... А за Чіпку раділа. «Може, хоч тепер кине... тепер нікому буде настроювати... може, оханеться...»

Третього дня, як поховали Явдоху, справив Чіпка по те­щі бучні поминки. Зійшлися люди не тільки з Пісок, при­йшли й з хуторів. А старців-старців... як на печерах у Лаврі! Люди обідали в хаті; для старців поприроблювали лави надворі. Понаварювали великі казани всякої страви: Чіпка на поминки заколов свиню, зарізав три овечки, убив вели­кого бузівка. А горілка - як вода, лилась за царство не­бе­сне... А після обіду Мотря старцям роз­давала по шматку паляниці в торбу, а Чіпка - по сім гри­вен у руку.

На другий день після того Чіпка запріг коней та й по­їхав з двору, не сказав і куди. Не було день, два... А на третю ніч вернувся, везучи повні вози всякого добра. Аж скрикнула Мотря, як побачила. Серце її не видержало, ста­ла вона корити, ганьбити і сина, й товаришів. Ті на докори не змовчали - загризлися з Мотрею. Пристав і Чіп­ка. Зчинилася в них лайка, буча… Галя перелякалась, заперлась у себе в хатині. Лушня розпалився, кричав; Мо­тря собі лаяла; він їй збив з голови очіпок…

Сердешна материна голова! «У своїй хаті... волоцюга... розбишака...» Не доказала, залилася гіркими.

Вранці пішла жалітися у волость - не за крадіжку, а за те, що її «волоцюга побив...» За те вона мовчала: боялася за свою рідну дитину. Набігли волосні в хату, де саме гульня йшла. Чіпка зараз до їх. Поналивав так, що ледве додому рачки долізли. Тим Мотрина жалоба й кінчил­ась. Тільки Чіпка, як пішли волосні, розпалився, як огонь, налаяв п’яний матір «сучкою» і нахвалявся поби­ти... Мотря обливалася гіркими слізьми та нишком проклинала свою долю, що дала їй таку «прокляту дити­ну»...

А Чіпка знов засів - п’є та гуляє з братчиками.

- Ні,- кричить Лушня: - ніколи не буде в тебе, Чіпко, та­кої матері, як Явдоха була! Ото - рідна мати; а це в тебе - со­бака, а не мати! Гляди лиш, чи не вона, бува, й Явдоху з світа звела?..

Страшно якось загуло це слово в кожного в ухах. «А справді, чи не так? - подумав кожен.- Дивись пак: любісі­нь­ка, милісінька була жінка зранку, а на вечір - тільки ті­ло зосталося, та й те задубло!..»

- Ай справді?! - скрикнув Чіпка. Серце в його поверну­ло­ся... Коли б мати була перед очима, здається, вбив би відразу.

Галя, сидячи у себе в хатині, гірко плакала. Як же почу­ла те скрізь стіну, то зразу кинулась - гадки і в неї схибну­лися... «А справді?..» І неначе вітер провійнув в її серці. Одначе чула душа не подалася тому вітру. «Ні, ні,- шептала Галя: - то зле серце таке тільки може прига­дати... Свекруха правду каже: то матір господь скарав за таке життя. Ні, Мотря - не така людина...» І Галя одганяла від себе, як ув’я­зливу муху, злу думку.

Як розійшлась п’яна ватага, Чіпка прийшов у хатину. Галя не видержала, напустилась на його, корила, лаяла, плакала...

- Чіпко, Чіпко! Чи я ждала такого від тебе, чи сподівалас­я? Попустив рідну матір на поталу волоцюзі, гайдамаці... І звір такого не зробить, як ти зробив, і роз­бишака хижий!..

- Ти чула, що Лушня казав? - спитав він грізно жінки.

- Лушня?.. Лушня... Коли було серце, котре ні разу не гріла правда, то серце Тимофієве!.. Коли чий язик не дубів від брехні, котрій немає й назвиська, то язик Тимо­фіїв! Суч­ка, а не жінка тільки хіба зроде ярчука такого, як Лушня! А ти йому віриш? ти його слухаєш?..

- Що ж - ти боїшся людського поговору, чи що? Плю­вати я хотів на їх поговір!.. та й на них разом!

- Не поговору, Чіпко, не слави,- перебила його Галя,- хоч і її ніяково слухати,- а правди, котру ти так любиш та нехтуєш... А ще кажеш: немає правди між людьми! А де ж у тебе правда?.. де?..

Останні слова гострим ножем шибонули в саме серце Чіпці.

- Ти завжди мене винуватиш. Ти проти мене завжди йдеш! - скрикнув він, виходячи з хати і грюкнувши двери­ма. Цілу ніч він проблукав по двору, а Галя цілу ніч на­в­зрид проплакала.

На другий день пішов по селу гомін, що Чіпка трохи не вигнав матері з двору.

- Як їла хліб з остюками, то й усе добре було; а пере­йшла на буханці, то у ніс закололи: пішла на сина жалі­тись!! - винуватили Мотрю одні.

- Який він син? Який він син, коли рідну матір попустив волоцюзі вдарити?! - оступаються за Мотрю другі.

А Мотря від такої зневаги, від тяжкого уразу, від три­воги занедужала, в постіль злягла; не їсть, не п’є, мутно очима дивиться... Галя ходить коло болящої, як коло рі­дної матері. Прикликала до неї знахарок, ті шептали, зіт­хали, давали якогось зілля - та ледве-ледве одходили Мо­трю.

- Галю! - каже вона: - я знов чую, що одужую... Мені знову легшає... Навіщо?.. Я молила бога, коли б умерти... Краще б мені на тім світі, ніж на сім... Та не дає мені бог смерті... Його свята воля... Він-то знає, нащо мене пускає ще жити. Може, додержить до тієї пори, коли Чіпка оха­неться - я його побачу, як свою дитину, як свого сина... Га­лю! дитино моя!.. рідная моя! Ти ж мені тепер найрі­дніша... Уговорюй його як жінка: він тебе почитає, кохає щиро,- може, тебе послухає, коли вже мене не хоче слу­хати... Бо­же! що б я дала, що б я зробила?.. Я б свого серця влупила та дала йому, коли б тільки він став чоловіком. Я б тоді умерла спокійно. А то?..

І свекруха й невістка рясно-рясно плакали…

XXX. ТАК ОЦЕ ТА ПРАВДА?!

Стояла люта зима. Ще такої холодної та сніжної не за­знають люди. Багато тоді народу померзло - забило їх під лиху хуртовину, закидало, замело снігом - там богу й душу оддали. По весні вже несла вода річками мерзлі трупи, а других серед поля вовки поїли.

На зиму Мотря зовсім одужала. Сидить, пряде вовну, а Галя або шиє, або й собі пряде на прядці. У хаті в них тихо, тепло,- було б і одрадно, коли б не ту́ма якась стоя­ла в кож­ного перед очима, не повітря важке носилося по хаті. А то сидять вони собі при ясному світі свічки - тихі, сумні, мовчазні,- тільки одні тіні від них колишуться по стінах та чутно, як прядка гуде та наводе якийсь сум, викликає сон-дрімоту. І в душі у них гіркий смуток, на серце налягла ва­жка туга, журливі думки сповили їх голови. Іноді по хаті пронесеться глибоке зітхання; увірветься нитка, й затихне на який час гуркання прядки, поки її налагодить Галя; або випаде починок з рук у Мотрі, глухо вдариться об піл і роз­буркає тишу сумну. Тільки коли-не-коли вирветься з уст живе слово, пронесеться по хаті, як мара страшна, зля­кавши і сум, і німоту,- та й замре без відгомону. Чіпка собі нудиться світом, коли немає нікого з товариства. Ляже - душно йому, встане - холодно. Слухав іноді, що розказує мати з свого молодого віку - і встають перед його очима дитячі літа, встає сива бабуся, дід, степ, вівці... «Щасливий я був тоді! » - дума він і не знає, де тепер себе діти.

Ніч, як куйовда, стояла надворі; мела страшенна хуга; завірюха крутила; та холод такий, що страшно й носа ви­ткнути з хати; мороз перся у хату - позамуровував шибки узорчатими виводами; а в димарі, як голодний звір, ревла та вила відьма-буря, кидаючи в вікна кім’ями сні­гу - мов хто добивався в хату знадвору. Галя й Мотря сиді­ли собі та мовчки пряли. У кожної чогось так тяжко було на серці, що вони аж попригинались до гребенів. Чіпка лежав на лаві, задравши голову вгору, мовчки дивився в стелю та слухав божевільні заводи буйного вітру. Свічка на триніжку неясно горіла; знай гніт нагоряв-жужели­вся, і, знай, його зривала або Мотря або Галя, кленучи во­гонь, що так немилосердно пік у пучки. Разів два чи три ненароком свічку зовсім гасили - і тоді в темряві проносився жарт та сміх, немов боявся світу, бо справді, коли знову засвічували світло, то - немов воно замикало вуста їм - ні одне слово не зривалося з язика, наче то не люди сиділи, а якісь тіні - глухі й німі...

Коли це зразу, як грім, загуло коло хати й почало щось стукати у вікно. Чіпка кинувся, скочив з лави, мов хто його скинув з неї,- та мерщій надвір. Засов клацнув; почувся гомін, тупіт. Незабаром Чіпка ввів у хату Лушню, Матню, Пацюка та ще чоловіка семи незнайомих людей. Були між ними москалі - і Сидір там, були й прості.

- Господи! - ледве вимовила стиха Мотря та й прикипіл­а до гребеня.

- Здорові в хату! - обізвався дехто.

- А ти, стара, вже одужала? - питає Матня Мотрі.- Оже їй-богу, час тобі вже умирати. Дивись: зуба в роті немає, а ти ще й досі живеш - марно тільки хліб переводиш!

- Відчепись од мене, лихий чоловіче! Чого ти при­йшов у чужу хату насміхатися з старої людини? - од­казала Мо­тря.

- Не займай її, Якиме,- обізвався Пацюк: - бач, як зуби ви­скиря... покусає ще!

- Щоб уже ти вискиряв та й не стуляв їх ніколи, розбиш­ако! - гірко мовила Мотря.

Гайдамацтво підняло регіт.

Галю разом ухопив за серце жаль і образа; серце в неї затіпалось.

- І воно так слід добрим людям робити?! - призро кинул­а вона цим питанням у вічі товариству.

Регіт стих; усі похнюпили очі в землю; одна тільки Га­ля гостро дивилася на всіх гультяїв - і червона краска гра­ла на її щоках, тоді як серце підкидалося в грудях, а гру­ди поривчато дихали. Разом і лиха й хороша була вона в ту годину. Як вовчиця, оберігаючи дітей, уся наїжиться, жде тільки одного замаху, щоб разом кину­тись на свого ворога - так вона гордо й призро дожи­дала ще хоч одного слова... Слова не було.

Чіпка помітив скриту бурю, похопився промовить: «Хо­дім, пани-браття, в світлицю, бо тут з бабами ніякого пива не звариш... хай вони собі прядуть...»

Як ноги вломили братчики з хати - мерщій перейшли за Чіпкою в світлицю. 

Мотрі зробилося так тяжко на ду­ші, так гірко на серці, що вона аж не зисиділа на гребені; встала, побралася на піч, лягла - та так і залилася сльо­зами. А Галя, оставшись одна, думала: «Підожди ж! Пі­дуть твої братчики... це вже не первина... постій же... прокляті, каторжні!» - і лютувала разом на Чіпку і на його товариство.

А в світлиці тим часом обходила рядова, розв’язувала й без того смілі язики, дурманила безпутним життям за­дурені голови, надавала силу і без того дужій волі; неслися сміхи, реготня; гвалт окривав хату і несамовито вривався в другу, де була Мотря з Галею.

- А що, отамане? - обертається Лушня до Чіпки: - в яку мутну воду закинемо сю ніч свій невід?

- Коли б так, щоб і недалеко, і рибки піймати,- вставив червоний, як після лазні, Матня.

- Ми оце з Петром,- веде далі річ Лушня,- налагоди­лись до Хоменка на хутір…

- Воно туди й небезпешно,- обізвався хтось з гурту: - у його така ва́рмія…

- Та правда, що в його три сини, як кати,- каже Лу­шня,- та й сам такий, що, посмоливши вірьовку, ведмедя вдер­жить,- та сількісь! Он той братко припас задля його таку важну штуку, що й не здивує.- кажучи се, Лушня показав на москаля Сидора.

- Яку? - питає Чіпка, котрий до того мовчав.

Сидір ви­тяг з-під поли рушницю, мовчки показав Чіпці. Той понуро глянув - і нічого не одказав.

Обійшла ще раз чарка кругом столу,- посоловіли в кожного очі ще дужче.

- Та коли йти, братця, то вже й пора,- своє таки Лу­шня.

- Чи пора, то й ходімо,- понуро одказав Чіпка, підводяч­ись.

За ним повставали другі. Випили ще на дорогу; ви­йшли з хати. Чіпка погасив світло - і собі за ними... «Кукурік­у!» - прокричав на сідалі півень, залопотавши крила­ми. Усі кинулись.

- Пху, проклятий!.. перелякав!! - обізвався Лушня.

Галя почула, що п’яна зграя побралася. «Чи тож-то й Чіп­ка пішов, чи, може, в світлиці?» - подумала вона, взя­ла свічку і пішла в світлицю.

У світлиці не було ні душечки. На столі стояли порож­ня пляшка з горілкою, та три порожніх чарки, та два полу­миски на денці з росолом,- видно, були з огірками. На сто­лі поналивано горілкою, понакришувано хліба, де-где ва­лялися недоїдені гузки з огірків. Під столом валявся по­рожній боклаг - аж воронка торохтіла. Ослони в хаті попе­реставлювані: один вздовж, другий впоперек. Накурено так, що дихати важко було; страшенно смерді­ло горіл­кою... Сказати: була то не світлиця заможного ха­зяїна, а корчма п’яна!

Галя не могла довго побути в ній, так її давив дим, змі­шаний з горілкою. Вона грюкнула дверима і увійшла до себе в хатину, де стояла її постіль, заслана добрим ко­цем. Галя зняла коц, мала була лягати,- та сама незчула­ся, як опустилася на стулець, обперлася на стіл рукою, на руку схилила голову - і задумалась... Довго вона думала; потім покотилися з очей сльози - і, заливаючись ними, вона впала на постіль; довго-довго плакала, та незчулася, як і заснула. На столі свічка догоріла й сама потухла...

Мотря, качаючись на печі, цілісіньку ніч не спала, теж плакала. Так її вразили лихі речі «проклятих людей». А скі­льки-то думок переплило в материній голові за ту ніч! Думала вже всяко. Думала піти сказати на сина, що він роз­боєм промишляє, щоб узяти його разом з його лихою вата­гою: тоді вона буде знати, що вже немає в неї дити­ни! То знов нова думка: а може, оханеться? Та шкода й сердешної Галі - вона так мучиться, так побивається за ним!.. І знову візьме жаль материне серце: стане вона мо­литися богові, щоб послав їй смерть швидше, та знову плакати... Так цілу ніч проплакала та продумала.

Прокричали другі півні. Коли геть за північ почувся зда­­лека тупіт, гомін. Далі - ближче... ближче... коло самої ха­­ти... «Їдуть!» - подумала Мотря. «Хоч би ж хоч сюди не за­­ходили»,- прошептала. Коли чує - повернули в світли­цю.

Перегодя трохи рипнули двері, увійшов хтось у хату.

- Хто там? - питає вона з печі.

- Це я,- одказує Чіпка.

І чує вона - став над помийницею вмиватись... У серці їй наче хто гострим ножем шпортонув.

- Що то, сину?

- Нічого...

- Ой сину, сину! хоч би вже ти на те не пускався... Хай би крав, хай би грабив... а то...

- А Явдоху хто з світа звів? - питає гостро Чіпка.

- Що ти кажеш?

- Хто, кажу, Явдоху струїв?

- То це я, сину??!

- Уже ж не я...

- Спасибі...

Не доказала, замовкла... Запекло коло серця, мов хто огню приложив; плач, злість, досада разом піднімались з душі, бунтували стару кров: як обухом ударило в голо­ву, задзвонило у вухах, потемніло у віччю...

- Краще б я руки наложила на себе, ніж таке чути! - про­шептала, качаючись на печі та стогнучи.

Незабаром повходили в хату й другі. Засвітили сві­тло. Мотря виглянула з-за комина - і затрусилася... На кож­ному видні були сліди свіжої крові. Мотрі зробилося страшно, холодно. Вона забилась у самий куток печі: трусилася, як в лихоманці... Далі вона почула, як стали в печі огонь роз­водити - одежу палити. Вона боялася, щоб не скрикнути, боялася зітхнути - та все міцніше й щільні­ше стискувала зуби, тулилася в куток...

Упоравшись як слід: повмивавшись, попаливши, яка була в крові, одежу, розбишаки погасили світло, побрались у світлицю.

- О-ох!.. - здихнула Мотря.- Хоч би Галя коло мене... Ох, господи!.. - стогнала вона: - дай мені дожити до завтрьо­го... Одсахнусь тебе... зречусь тебе, мій сину... моє лихо... перед усім світом скажу... на все село прокричу... Ох!.. Чо­го хоч ніч така довга?.. чого хоч вона так нешвидко тя­гнеться?.. Хоч би швидше світа діждати... Господи... боже наш! сохрани й заступи...

Та злізла з печі, упала навколішки перед образом та тихо й чуло молилася, б’ючи земні поклони. Не чула вона, коли й треті півні прокричали; не помітила, коли почало на світ благословитися. Од щирої молитви оді­рвав її, роз­буркав несамовитий крик та стук у вікно.

- Ря-а-туй-те… Ой... рят-у-у-те!.. - кричало щось під вік­ном молодим дитячим голосом. 

Мотря кинулась до вік­на.

- Хто там?.. - питала вона з хати.

- Це я... рятуйте... хто в бога вірує... Одчиніть…пустіть! - аж плакало та просило.

Мотря тихенько вийшла надвір - та трохи не омліла... Перед нею стояла літ десяти дівчинка, в одній сорочці, об’ю­шеній кров’ю, боса, розхристана, розпатлана,- стоя­ла й трусилася...

- Що се?.. що з тобою, дочко?.. чия ти?.. де ти була?.. Звід­ки вирвалась?.. - тремтячи сама всім тілом, питала Мо­тря дівчинку.

- Ой лишенько... бабусю... Ой... горенько тяжке... - з пла­чем ледве вимовляла дівчинка.- Я з хутора... розби­шаки були... всіх побили... порізали... постреляли... бать­ка... й матір... діда... бабу... дядьків... дядину... маленького браті­ка... усіх... усіх... Одна я зосталася... одну мене не знайшли... втекла...

- Як утекла?

- Поїхали... запалили хату й поїхали... Ой... о-ой! бабу­сю... горенько мені!.. - скрикнула дівчинка, хапаючись ру­ченятами за Мотрю,- боялася, щоб та, бува, не втекла...