НАРОДНІ ОПОВІДАННЯ

СЕСТРА

I

Мати вмер­ла - я ще ма­ле­сенькою бу­ла, доб­ре й не за­па­м’я­таю. Тільки ме­ні на­че сниться, що хи­тав ме­не хтось у ко­лис­ці і спі­вав на­до мною ти­хе­сенько.

Як по­хо­ва­ли па­ні­мат­ку, батько не хо­тів уд­ру­ге оже­ни­тись. «Не бу­де вже над мою пер­шу ми­лу,- бу­ло ка­же.- Ко­ли гос­подь її прий­няв, не­хай уже ді­точ­ки гос­по­да­рю­ють!»

Батько наш був ду­же доб­рий: жа­лу­вав нас обох рів­но, і бра­та й ме­не. Жи­ли ми при дос­тат­ку, всього бу­ло до­во­лі; що бу­ло со­бі за­ду­маю, те й зроб­лю: все ме­ні вільно бу­ло. Що яке-то моє ді­ву­ван­ня бу­ло роз­кіш­не й ве­се­ле, то й зга­дать лю­бо! Не­хай мій ба­тенько царст­вує!

Погуляла дів­чи­ною ро­ків зо три; сва­та­ють ме­не. Я все не хо­чу, а батько не си­лує, хоч там які бу­ли й ба­га­ті й пиш­ні же­­ни­хи. Аж ось пос­лав і ме­ні гос­подь до па­ри й до лю­бо­ві. Мій же­них був хо­ро­ший та­кий, гос­по­ди! Чор­ня­вий, став­ний… Так-то вже я йо­го спо­до­ба­ла! Тільки й на дум­ці, що Пав­ло; як би то хут­че по­ба­чи­тись! А він не з на­шо­го се­ла був, геть із чу­жо­го. По­ба­чу - й ве­се­ленька, а не по­ба­чу, то та­кий уже сум ме­не візьме, та­кий жаль обій­ме, що й світ ме­ні не ми­лий! Спіз­ниться він на гу­лян­няч­ко, я й очі вип­ла­чу. «Мо­же,- ду­маю,- в йо­го дру­га є дів­чи­на». Ко­ли так по Се­ме­ні, дру­го­го дня, і не спо­ді­ва­лась, і не сни­лось ме­ні, та й пос­ва­тав­ся він. Батько поб­ла­гос­ло­вив. Дар­ма що чу­жес­то­­рон­ній, та гос­по­дар був доб­рий та­кий, ха­зяй­ст­ву­вав, що й на сто­ро­ні йо­го вся­ке зна­ло.

Привіз ме­не чо­ло­вік на своє гос­по­дарст­во. Бо­же мій ми­лий! Як-то жи­ли ми лю­бенько! Та не дав йо­му гос­подь дов­го­го ві­ку… Тільки всього два ро­ки бу­ла я за ним. Та­кий він був люб’ячий до ме­не! В ха­ту то й заг­ля­нуть ве­се­ло: як у ві­ноч­ку. Си­ди­мо, ро­би­мо чи так го­во­ри­мо, усе со­бі вкуп­ці.

Коли тут - ли­хо ме­ні тяж­ке - роз­не­ду­жав­ся Пав­ло мій. Ки­да­лась я й до зна­ха­рів, і до лі­ка­рів - ніх­то ні­чо­го не вра­див! Смер­ти, ка­жуть, не од­пер­ти… по­мер Пав­ло…

Приїхав за мною батько та й до се­бе взяв. Чо­ло­ві­ко­ву ха­ту про­да­ли і ху­до­бу всю.

- Живи в ме­не, доч­ко! Чо­го ти маєш у чу­жо­му се­лі оди­но­ка си­ді­ти! Хі­ба ти си­ро­та, не­хай бог ми­лує!

II

А брат мій ти­ми ча­са­ми оже­нив­ся, узяв та­ки з на­шо­го се­ла дів­чи­ну; мо­тор­на та­ка, че­пур­на, що й го­ді! І ди­тин­ка в їх бу­ла, дів­чин­ка, як ясоч­ка, сві­жа й пов­на, як гу­ро­чок.

Не поп­ла­ка­ла я ще й пів­ро­ку за своїм Пав­лом, а тут і батька ми по­хо­ва­ли. Ка­жуть лю­ди: як од­на бі­да йде, то й дру­гу за со­бою ве­де,- то не ­дур­но й ка­жуть! До яко­го ча­су ми доб­ре жи­ли; да­лі зу­бо­жів мій брат: то хліб не вро­див, то ху­до­ба ви­ги­ну­ла; а п’яте­ро ді­ток бог дав: дві дів­чи­ни й три хлоп­ці. Жу­риться так брат, аж в’яне. Не­віст­ка смут­ная хо­дить, і діт­ки на­віть по­су­мі­ли. Та­ке вже нас­та­ло що й хлі­ба ні за що ку­пи­ти.

- Сестро! - ка­же брат,- ко­ли твоя лас­ка, по­зич ме­ні гро­шей! Як бу­ду жив, за­роб­лю - од­дам, а вмру, то бог то­бі од­дасть!

Я й прзи­чи­ла йо­му ті гро­ші, що за ха­ту й за ху­до­бу взя­ла, та ні­би в нас і в ха­ті по­ве­се­лі­ша­ло: і брат за­го­во­рить, і бра­то­ва всміх­неться, й діт­во­ра бу­бо­нить, ре­го­четься. Я ра­дію: «Сла­ва гос­по­до­ві, що і в нас, як і в лю­дей, бла­го­дат­но!» Ку­пив мій брат ху­до­бу, став пот­ро­ху роз­жи­ваться.

Ми з бра­том щи­ро лю­би­ли­ся зро­ду, змал­ку. Щоб пос­ва­ри­­тись або скрив­ди­ти од­но од­но­го, крий бо­же! Вже як там не по­го­ди­мось на чо­му, то по­да­руємось.

І не­бо­жа­та ме­не ду­же жа­лу­ва­ли, аж за ме­не бу­ло зма­га­ю­ться між со­бою: «Се моя тіт­ка!», а той со­бі тяг­не: «Моя!» Та як учеп­ляться ці­лу­ва­ти, то бу­ло й ро­бо­ту з рук ви­хоп­лять, і хуст­ка з го­ло­ви спа­де...

Тільки бра­то­ва ба­гацько гор­ду­ва­ла. Уже ж я й го­ди­ла як ма­лій ди­ти­ні, та ні, не вго­ди­ла! «Бра­то­ва, сер­це! - бу­ло рад­жу їй,- зро­бі­мо так да оттак, то доб­ре бу­де». Там чи ку­пи­ти що, чи про­да­ти,- зро­ду-ві­ку не пос­лу­хає; хоч шко­да з то­го ви­ди­ма бу­де, во­на сво­го до­ка­же. Пе­ред нею за­тих­ну, поп­ла­­чу ниш­ком, та й го­ді. Не хо­ті­ла бра­та тур­бу­ва­ти; знов до неї з лас­ка­вою мо­вою пі­дій­ду.

Якось роз­са­ду з нею са­ди­мо в го­ро­ді. Я го­во­рю до неї; во­на, мов не чує, одій­шла со­бі геть. Важ­ко ме­ні на сер­ці - зас­пі­ва­ла со­бі; спі­ваю, а сльози так з очей і ллються… Ко­ли чую: «Бо­же по­ма­гай, і день вам доб­рий!» Див­люсь - се на­ша су­сі­да. Пе­ре­хи­ли­лась че­рез тин та й кла­няється.

Я ху­тень­ко втер­ла сльози.

- Добридень,- ка­жу,- сест­ри­це!

- А я оце до вас іду.

- Та ми­лос­ті ж ва­шої про­си­мо!

- Чи не про­да­ли б ви ме­ні роз­са­ди тро­шеч­ки?

- То вже для чу­жо­го про­да­ти, а для су­сі­ди й так тре­ба да­ти.

- Коли ва­ша лас­ка, сер­це! - і прос­тя­гає ме­ні гле­чич­ка.

Я наб­ра­ла скільки там у гле­чи­чок та й да­ла їй. По­дя­ку­ва­ла та жін­ка та й піш­ла со­бі.

Бра­то­ва на ме­не й на­ки­ну­лась.

- Се,- ка­же,- як усі гос­по­да­рю­ва­ти­муть, то й гос­по­дарст­во моє роз­не­суть чис­то! Та­кі й зо­ло­ту го­ру ро­зім­чать!

Як по­ча­ла, як по­ча­ла… Ма­ти бо­жа ми­лос­ти­ва! Я тільки слі­зьми вми­ва­юсь…

- Братова,- ка­жу,- не жа­лу­ва­ла я для вас ні­чо­го, по­ки що ма­ла! Гріх вам бу­де, що ви ме­не хлі­ба кус­ком те­пер до­рі­ка­єте! - По­ки­ну­ла ро­би­ти й вий­шла з го­ро­ду.

Тяжко й важ­ко ме­ні. Узя­ла со­бі та­ку дум­ку: «По­ки­ну їх, пі­­ду слу­жи­ти!» Зіб­ра­ла своє доб­ро; що в тлу­мо­чок скла­ла, а що пок­ли­ка­ла бра­то­вих дів­ча­ток та їх об­ді­ли­ла. У ме­не бу­ло вся­кої оде­жи­ни й не злі­чи­ти, а все доб­ра, но­ва. Скільки по­­лот­на бу­ло, хус­ток, пла­хот, юпок! Ді­ти ра­ді­ють; за­раз ді­в­­чат­ка й по­ча­ли вби­ра­тись. «А чи ме­ні гар­но, ті­ту­сю?» - «А ме­ні?» - «Як од­дам­ся, то зав’яжу отсю чер­во­ну хуст­ку»,- го­во­­­рить, а са­ма ще та­ка, як уз­лик. Джер­го­чуть ко­ло ме­не, а ме­ні вже так жал­ко, що й сло­веч­ка не ска­жу; за слі­зонька­ми сві­ту бо­жо­го не ба­чу! І ді­ти по­мі­ти­ли - жа­лу­ють ме­не: «Ті­точ­ко-лю­боч­ко! Чо­го ви жу­ри­тесь? Мо­же, хто вас на­ла­яв? Мо­же, ви нез­ду­жаєте?» Об­сі­ли ме­не, як дріб­ні пта­ше­ня­та. «Не плач­те»,- вмов­ля­ють та ме­ні ру­че­ня­та­ми очі за­ту­ля­­ють.

III

Чую, так над­ве­чір, брат іде. Я ус­ту­пи­лась та й сі­ла в кут­ку. Він, ве­се­лий, увій­шов:

- Здорові, ді­точ­ки, й ти, сест­ро!..

За ним і бра­то­ва в ха­ту. По­сі­да­ли ве­че­ря­ти во­ни й ді­ти.

- А ти чо­му не йдеш, сест­ро?

- Спасибі, бра­ти­ку, не хо­чу.

Він по­ди­вив­ся на ме­не пильно й жін­ці в ві­чі, по­хи­тав го­ло­вою.

- О жін­ко! - ка­же,- се вже, ба­чу, твої прим­хи! Не оби­жай се­ст­ри: гріх то­бі бу­де!

- Оце ме­ні ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­ва! Хі­ба ж я в те­бе най­ми­ч­ка, що ме­ні не вільно й сло­ва ска­за­ти! Га­ню я твою сест­ру, чи що? Я тільки прав­ду щи­ру ска­за­ла!

Покинула ве­че­ря­ти й з ха­ти піш­ла.

А стар­шенька дів­чин­ка до батька:

- Чого се, та­ту, тіт­ка все пла­че? Так пла­че, що гос­по­ди! Що ма­ти їй ска­за­ла?

Брат змов­чав, тільки по го­лів­ці дів­чин­ку пог­ла­див.

По ве­че­рі збли­зив­ся до ме­не, сів по­руч зо мною та:

- Сестро моя,- ка­же,- не жу­рись, го­луб­ко! До­сі жи­ли з то­бою лю­бенько, тре­ба б так і зві­ку­ва­ти. Нас тільки двой­ко в сві­ті… По­да­руй моїй жін­ці яке там нез­ви­чай­не сло­во, зро­би ме­ні та­ку ве­ли­ку лас­ку, сест­ро моя рід­ненька!

- Братику мій, го­луб­чи­ку! Не­хай же ме­не гос­подь ми­ло­се­р­д­ний бо­ро­нить, щоб я з то­бою в свар­ку за­хо­ди­ла,- ка­жу.- Що твоя жін­ка ме­не оби­ди­ла, я їй те да­рую, тільки важ­ко ме­­ні на сер­ці, бра­ти­ку мій! Не­хай поп­ла­чу - по­лег­шає.

- Не плач, сест­ронько, го­ді!

- Я, бра­те, хо­чу вас по­ки­ну­ти.

Він так і стре­пе­нувсь:

- А де ж ти бу­деш?

- Піду слу­жи­ти!

- Що се в те­бе за дум­ки та­кі, сест­ро! Зглянься, на бо­га! - по­­чав мене вго­во­ря­ти та вмов­ля­ти, й жін­ку при­вів,- і во­на про­сить:

- Не ки­дай нас!

Почули ді­ти. Бо­же! Як ки­нуться до ме­не та в плач!

- Тіточка на­ша лю­бенька! Хо­че нас ки­да­ти! Не ки­дай, ми то­бі бу­дем го­ди­ти, ми те­бе ша­ну­ва­ти­мем!

Що про­тив ко­го, а про­тив ді­тей я й не зго­во­рю. При­гор­ну­ла ма­лих до сер­ця та тільки пла­чу.

А брат ду­має, що то вже я роз­ду­ма­лась, дя­кує:

- Спасибі, сест­ро, що ти моїх ді­ток жа­луєш! Та во­ни без те­бе по­си­ро­ті­ли б, як без рід­ної ма­те­рі.

А я та­ки маю дум­ку йти в служ­бу.

Полягали спа­ти. Я й очей не зве­ла: об­ня­ли ме­не дум­ки та гад­ки, та жур­ба пе­ку­ча. Труд­но бу­ло й зду­ма­ти, що десь най­мич­кою ма­яти­мусь! Ма­ла й ху­до­бу, і гос­по­дарст­во своє, зрос­ла в роз­ко­ші, а до­во­диться слу­жи­ти за хлі­ба шма­ток та го­ди­ти, мо­же, і ли­хо­му, і ле­да­чо­му ко­му! Тре­ба й прав­ду, й неп­рав­ду тер­пі­ти, тре­ба при­ви­ка­ти! Заз­наю чу­жої сто­ро­ни, яка во­на є! Пе­ре­бу­ду вся­ко­го го­ря й ли­ха! Ніх­то ме­не не жа­лу­ва­ти­ме; ніх­то не ся­де, не за­жу­риться ко­ло ме­не, ані слов­ця лю­бо­го та щи­ро­го не про­мо­вить! Звіс­но, чу­жі лю­ди, хоч і доб­рі, та не зна­ти­муть, яка я; а я знов їх не зна­ти­му.

IV

Ранісінько-ранісінько під­ня­лась. Усі сплять; іще й на зо­рю не зай­мається,- ім­ла. Вос­таннє гля­ну­ла на ді­ток, на бра­­та. І бра­то­вої жал­ко ста­ло. Взя­ла свій тлу­мо­чок та ти­хенько й вий­шла з ха­ти.

Іду, іду і не ог­ля­да­юсь; от і ве­ли­ка мо­ги­ла, що геть за око­ли­цею зе­ле­ніє. Зій­шла на мо­ги­лу та й гля­ну­ла то­ді на своє се­ло; а со­неч­ко са­ме схо­дить… Се­ло як на до­ло­ні, так ме­ні в очах за­миг­ті­ли бі­лі ха­ти, ко­ло­дяз­не цям­рин­ня, розк­віт­лі сад­ки й го­ро­ди. По­ба­чи­ла й батьківське под­вір’я, і ту вер­бу ку­че­ря­ву, гіл­ляс­ту, що ма­лою ще дів­чин­кою під нею гра­лась. Стою і з міс­ця не зво­рух­ну­ся,- за­ди­ви­лась. Що ме­ні там кож­на сте­жеч­ка, кож­ний ку­щик зна­ко­мі­сінькі; див­люсь ту­ди та дітст­во й ді­ву­ван­ня своє роз­кіш­не, і за­між­жя щас­ли­ве, і вдівст­во гір­ке - все мов по пи­са­но­му ви­чи­тую.

Куди ме­ні йти? Ні­ко­го й ні­чо­го не знаю, і сум, і нес­по­кій ме­­не обій­має. Чу­ла ко­лись іще од батька-по­кій­нич­ка, що в Де­м’янів­ці жи­вуть якісь ро­ди­чі на­ші: ма­ту­си­на не­бо­га бу­ла од­да­на ту­ди за ко­ва­ля Ля­ща. «Пі­ду со­бі до їх,- ду­маю,- все ме­ні бу­де охіт­ні­ше слу­жи­ти, де мій рід ве­деться».

Іду шля­хом,- бо­юсь так, що ма­ти бо­жа! Ра­денька вже, як хто навст­річ ме­ні бе­реться. А шлях не спить: то той стрі­не­ть­ся, то ін­ший, то во­зом їде, то йде. Вже скільки сіл ми­ну­ла, і ко­за­чих, і панських, не за­ба­рю­юсь і не ду­же в ре­чі за­хо­д­жу: роз­пи­ту­юсь до­ро­ги в Дем’янів­ку, по­дя­кую за хліб-сіль та й да­лі.

Другого дня при­то­ми­лась я ду­же та й сі­ла спо­чи­ти в хо­лод­ку під вер­бою. Ок­ру­ги ме­не то жи­то по­ло­віє, а в жи­ті куп­ка льону го­лу­бо цві­те; то яч­мінь ко­ло­ситься; од­да­ле­ки гай­ок си­ніє, пі­со­ча­ний шлях уго­ру зак­ру­чується, як зо­ло­та нит­ка; день бог дав жар­кий, і ві­те­рець не дмух­не - ти­хо; ті­ль­ки якась пташ­ка са­ма со­бі ще­бе­че, на­че моя ду­ша бі­до­ла­ш­на, та гу­дуть бджо­ли по­над па­ху­чою греч­кою.

Коли див­люсь - ідуть якісь лю­ди гур­бою, і ста­рі, й мо­ло­ді, і діт­во­ра; збли­зи­лись до ме­не й на доб­ри­день да­ли. «Доб­ри­день! - ка­жу й со­бі.- Са­до­віться, та од­по­чиньмо тро­хи». Ба­чу, що ду­же во­ни по­том­ле­ні.

- Звідки вас гос­подь не­се? - пи­таю чор­ноб­ро­ву, хо­ро­шу мо­­ло­ди­цю, що ди­тин­ку на ру­ках ті­ши­ла

- На про­щу хо­ди­ли, у Києві бу­ли,- ка­же.- А вас ку­ди ма­ти бо­жа та доб­ра до­ля ве­де?

- У Дем’янів­ку, ко­ли знаєте.

- Оце б то не зна­ти, ко­ли са­мі з Дем’янів­ки! Се нам один шля­шок із ва­ми; то ра­зом і пі­де­мо!

- А чи не знаєте там ко­ва­ля Ля­ща?

- Ляща? Який же то ко­валь Лящ? Ні, сер­це, не знаю й не чу­ла. Є в нас Ля­щі, так то не ко­ва­лі, а так со­бі хлі­бо­ро­би, як і ми.

- Спитай ме­не, мо­ло­дич­ко,- оз­ва­лась ста­ра ба­бу­ся, об­ді­ля­ючи ді­ток, що об­сі­ли її, хлі­бом і пог­ля­да­ючи на ме­не лас­ка­во.- Я заз­на­ла ще то­го ко­ва­ля Ля­ща і жін­ку йо­го зна­ла,- не­хай над обо­ма зем­ля пе­ром! Доб­ря­чі бу­ли лю­ди по­кій­нич­ки!

- А дав­но ж во­ни по­мер­ли, ба­бу­сю?

- Давненько, моє сер­це. Вже ро­ків із дев’ятнад­цять бу­де. На од­но­му тиж­ні й по­мер­ли; як щи­ро лю­би­ли­ся, так од­но без од­но­го й не жи­ло. Пер­ше він пе­рес­та­вив­ся, а за їм і во­на; вку­пі по­руч і по­хо­ва­ли їх. Ха­та спус­ті­ла, бо не бу­ло в їх ні ро­ду, ні пло­ду. Се, ма­буть, чи не до них іш­ла? Мо­же, ро­дич­ка? Бо во­на бу­ла зда­ле­ка взя­та.

- До їх, ба­бу­сю, та ли­ха моя до­ля!

- Нехай гос­подь ми­лує! Що ж то­бі за при­го­да та­ка, сер­це?

- Іду служ­би шу­ка­ти, то ду­ма­ла, що ро­ди­чі, то служ­бу ме­ні на­ра­дять, а те­пе­реньки, го­лів­ко моя бід­ная! Не знаю, що й ро­би­ти­му!

- Шкода жу­р­итись, мо­ло­дич­ко! Жур­бою по­ля не пе­рей­деш! Ось я то­бі служ­бу на­рад­жу. Йди до на­шо­го от­ця Іва­на слу­жи­ти. Я в йо­го і хрес­ти­лась, і він­ча­лась, і до­сі жи­ву, та, ма­буть, і вмру у нього. Що то за доб­ря­чі лю­ди, ста­рос­віт­ні, прос­ті! Їх тільки двой­ко, обоє ста­ренькі вельми. Бу­ла доч­ка, од­да­ли за­між, та не дов­го й по­гос­по­да­рю­ва­ла - умер­ла. Дів­чин­ка зос­та­лась, то ста­рі при со­бі дер­жать уну­чеч­ку. Слав­не та­ке ди­тят­ко, що го­ді! Отець Іван уже ду­же ста­рий і тем­ний ро­ків із дев’ять, а служ­би бо­жої не ки­дає. Доз­нав­ся був вла­ди­ка, що слі­пий ста­рець чи­нить у бо­жо­му до­мі одп­ра­ву,- і за­бо­ро­нив. Так лю­ди ви­хо­ди­ли усенькою гро­ма­дою про­си­ти за йо­го, щоб ос­тав­ле­но. «Лю­ди доб­рі,- ре­че їм вла­ди­ка,- ко­ли він та­кий вам лю­бий, то я не бо­ро­ню йо­му сто­яти при прес­то­ло­ві бо­жо­му й до кон­чи­ни йо­го ві­ку; тре­ба тільки ме­ні ви­ві­ри­ти на свої очі, що тем­ний слі­пець бла­го­по­доб­но служ­бу бо­жу одп­рав­ляє». Наїхав вла­ди­ка й хва­­лу бо­го­ві од­дав, що так твер­до й непо­ми­леш­но тем­ний пра­вить служ­бу бо­жу, і хрес­том йо­го бла­гос­ло­вив… Іди до їх, мо­ло­дич­ко. Ро­бо­ти бу­де не­ба­гацько. Зду­жа­ти­му, то й я по­мо­жу.

- Спасибі вам, ба­бу­сю моя лас­ка­вая! Не­хай же гос­подь дає вам усе доб­ре!

- Ну, те­пе­реньки по­луд­нуй­мо та й по­бе­рі­мось да­лі. Сьогод­ні й до­ма за­но­чуємо, ко­ли бог дасть.

V

Дем’янівка та в до­лин­ці, мов у зе­ле­но­му гніз­деч­ку ле­жить. Се­ло ве­ли­ке й ба­га­те. Дві церк­ви, од­на му­ро­ва­на, ви­со­ка, дру­га де­рев’яна й дав­ня сильне, аж у зем­лю врос­ла й по­хи­ли­лась. Отець Іван жив за му­ро­ва­ною не­да­леч­ко; мав со­бі до­мо­чок і са­док, і го­род,- не­ве­лич­ке, та хо­ро­ше ха­зяй­ст­веч­ко.

Надвечір увій­шли ми в се­ло, і розб­ре­лись про­ча­ни ули­ця­ми. Кож­не до своєї гос­по­ди пос­пі­шає, а я за ста­рою ба­бу­сею йду. Так ме­ні чо­гось сум­но й бо­яз­но, аж моє сер­це мре. Як пер­ше бу­ло, ко­ли йду ку­ди, то ве­се­ло й за­люб­ки, а тут і очей не смію під­ня­ти. Увій­шла та й стою са­ма не при со­бі. Чую, що ста­ра за ме­не од­по­ві­щає.

- Увійди та од­по­чинь, ди­ти­но,- про­мо­вив хтось ти­хо й по­важ­но.

Звела очі, аж про­тив ме­не, на ли­по­вій лав­ці, ста­рий, ста­рий дід. Очі йо­му нез­ря­чі, й та­ка в тих очах ти­ша та доб­рість, що я ні­ко­ли й не ба­чи­ла. Бо­ро­да бі­ла ниж­че по­яса ку­че­ря­виться; си­дить він у тіньку, тільки ве­чір­ній про­мінь со­няч­ний на­че чер­во­ним зо­ло­том йо­го об­си­пає.

Як по­чу­ла я та­кі сло­ва лас­ка­ві, аж за сер­це ме­не вхо­пи­ло. Сльози ри­ну­ли ме­ні з очей, а він прос­тяг ру­ку та й поб­ла­го­с­ло­вив ме­не. Ба­чу, й во­на увій­шла: ста­ре­сенька, ма­ле­сенька, лед­ве од зем­лі вид­но, а ще чуй­ненька, го­вір­ка.

- Оставайся в нас із бо­гом, мо­ло­дич­ко,- ка­же.- Ти мо­ло­де­нька, то й ха­ту на­шу роз­ве­се­лиш, і вну­чеч­ку мою вті­шиш. Бі­жи ли­шень сю­ди, Ма­ру­сеч­ко, до нас! Хо­ди, не со­ром­ся!.. Та­ка вже в нас со­ром­ля­жа, мов зас­ва­та­на.

Взяла за руч­ку не­ве­лич­ку дів­чин­ку, гар­неньку, чор­ня­ве­нь­ку, що все з-за две­рей блис­ко­ті­ла оче­ня­та­ми, та й уве­ла в ха­ту.

- Пожалуй же, Ма­ру­сенько, мо­ло­ди­цю, вкло­ни­ся й по­ша­нуй.

От во­но й вкло­ни­лось, і при­ві­та­ло ме­не че­пур­ненько. А я ду­маю со­бі: «Як-то те­пе­реньки не­бо­жа­та мої ко­ха­ні? Чи зга­­ду­ють ме­не?»

Осталась. Жи­ву в їх мі­сяць, жи­ву й дру­гий; доб­ре ме­ні, так що го­ді! Так ме­не жа­лу­ють, як свою ди­ти­ну. Ото, бу­ло, впо­ра­юсь у ха­ті, по­обі­даємо та й по­сі­даємо усі в сад­ку під че­реш­нею. Па­но­тець ти­хенько со­бі си­дить та ду­має або мо­лит­ви шеп­че, а то псальми спі­ває - так хо­ро­ше, гос­по­ди! Ста­ренька й па­ні­мат­ка го­мо­нять то те, то ін­ше; я ко­ло їх ту­­люсь та слу­хаю. І вну­чеч­ка ка­чається по сад­ку бі­лим клу­боч­ком, і до нас прис­ко­чить, і знов у гу­ща­ви­ні зе­ле­ній зник­не. Ти­хенько й лю­бенько день ми­не, що так, здається б, і вік свій зві­ку­вав. От же все ме­ні ту­га нев­си­пу­ща! Во­ни й роз­ва­жа­ють, і роз­го­во­рю­ють.

- Не су­муй,- ка­жуть,- то гріх ве­ли­кий. То ди­ти­на пла­че, бо ні­чо­го не ро­зу­міє; а до­рос­ла, то по­вин­на со­бі ра­ду да­ти. Не­хай по­мис­лить, що, мо­же, тра­питься й доб­ре ще в сві­ті; а здо­ров’я втра­тиш - яке вже бу­де жит­тя! Го­ді, сер­це, пос­лу­хай нас, ста­рих! От пог­лянь, який гос­подь ве­чір дав!

А со­неч­ко за­хо­дить. Річ­ка те­че, як щи­ре зо­ло­то, між зе­ле­ни­ми бе­ре­га­ми; ку­че­ря­ві вер­би ку­па­ють у во­ді ві­ти; цві­туть-проц­ві­та­ють ма­ки го­род­ні, і ви­со­ко­вер­хі ко­ноп­лі зе­ле­ні­ють; де ко­ло бі­лої хат­ки чер­во­ніє ряс­не ви­шен­ня чи ви­со­кий кущ ка­ли­ни стрі­ху під­пи­рає, зак­ри­ва­ючи всю бі­лу сті­ну; а ха­ти­на ж у розк­віт­ло­му го­ро­ді, як у ві­ноч­ку, хо­вається. І зе­ле­но, й чер­во­но, і го­лу­бо, й бі­ло, й синьо, й ро­же­во ко­ло тої хат­ки… Ти­хо й теп­ло, і скрізь чер­во­но, і на не­бі, і на згір’ях, і на во­ді. Гос­по­ди!..

- Сей світ, як ма­ків цвіт; як-то на тім бу­де! - ка­же, бу­ло, ста­ра, по­хи­ту­ючи го­ло­вою.

- Боже мій, бо­же! - про­мо­вить па­ні­мат­ка сти­ха.

А па­но­тець під­ве­де тем­ні очі вго­ру:

- Слава гос­по­до­ві! - ре­че.

VI

Одного дня ра­ненько йду з во­дою, ко­ли на­зуст­річ ме­ні чо­ло­вік. Гля­ну­ла,- та се ж Тро­хим Ри­бець, із на­шо­го се­ла! Бо­же мій! Ма­ло ко­ро­мис­ла не впус­ти­ла, і сло­ва не про­мов­лю - зра­ді­ла. А він:

- Так се справ­ді ви тут? Ми чу­ли, та ві­ри не йня­ли. Брат ваш ду­же за ва­ми жу­риться. Ідеш у Дем’янів­ку (а я, бач­те, за ко­ле­са­ми), мо­же, сест­ру по­ба­чиш,- ка­же ме­ні,- то ска­жи, що зас­му­ти­ла во­на ме­не сильне, і про­шу я її ми­лою про­сьбою, щоб до нас вер­ну­лась.

- Та чи здо­ро­ві ж во­ни там? - пи­таю пла­чу­чи.- А ді­точ­ки як? Ма­буть, за­бу­ли ме­не?

- Де вже за­бу­ли! І до­сі пла­чуть, що ви їх по­ки­ну­ли. Що ж маю ва­шо­му бра­то­ві ка­за­ти?

- Кажіть йо­му, що ду­же ме­не жал­ко і йо­го, і ді­ток, і сер­це моє в’яне… а вже до йо­го не вер­нусь! Шко­да ме­не вмов­ля­ти, а си­лу­ва­ти - тож не знаю, хто ме­не при­си­лує.

- А тут же вам доб­ре?

- Так-то доб­ре, що й ска­за­ти не мож­на! - та й роз­по­ві­даю йо­му, де я слу­жу.

- Зайдіть ли­шень,- ка­жу,- то я не­бо­жа­там яко­го гос­тин­ця дам. Ска­же­те: тіт­ка прис­ла­ла.

От там узя­ла кілька гро­ше­нят, то те ку­пи­ла, то те,- шлю їм. Про­вод­жу то­го чо­ло­ві­ка за се­ло та пла­чу-пла­чу!

- Скажіть, що я їх до са­мої смер­ті ко­ха­ти­му, а зга­дую що­го­ди­ни, щох­ви­ли­ни. Ку­ди не гля­ну, що не за­го­во­рю, то все їх зга­даю!

- Та доб­ре ж, доб­ре. Чо­му не ска­за­ти? Ска­жу. Про­ща­вай­те! Не­хай вам гос­подь по­ма­гає із ва­ши­ми гос­по­да­ря­ми! Які то лю­ди доб­ря­чі! При­ві­та­ли ме­не, заїжджо­го, як сім’яни­на. От лю­ди!

- Так-то вже їм бог дав, що всі їм лю­бі й ми­лі,- ка­жу йо­му.

- То вже прав­да, що бо­жі лю­ди! - од­ка­зує чо­ло­вік, ра­ді­ючи.

Провела йо­го за се­ло, то­го чо­ло­ві­ка, по­поп­ла­ка­ла… Ми­ну­ло з тиж­день. У су­бо­ту бі­лю ха­ту, ко­ли бі­жить моя Ма­ру­сенька:

- До вас гос­ті наїха­ли!

- Які? - пи­таю, а са­му як ог­нем об­хо­пи­ло.

- Та там який­сь чо­ло­вік, та­кий чор­ня­вий, ви­со­кий, і мо­ло­ди­ця гар­на, і ді­точ­ки з ни­ми. Пи­та­ються вас.

Я й не сха­ме­нусь - стою. Ко­ли ба­чу - брат у ха­ту з жін­кою й з дітьми. Бо­же мій! Сві­те мій! Так я й зом­лі­ла: од­но, що ра­дість ве­ли­ка - по­ба­чи­ла, а дру­ге - зга­да­ла своє го­ре й ли­хо. По­ча­ли ме­не всі про­си­ти: «Їдь та їдь із на­ми. Не пос­лу­хаєш нас із жін­кою (і во­на про­сить, тільки са­ма не­ве­се­ла), то ді­ток на­ших пос­лу­хай: во­ни за то­бою щод­ня пла­чуть».

А діт­ки як оче­пи­лись за шию ме­ні, то й не всту­па­ються, ці­лу­ють та про­сять:

- Їдьте з на­ми, ті­точ­ко на­ша ко­ха­на, їдьте!

- Ні, не поїду.

Вони й зап­ла­ка­ли, мої го­луб’ята; так слі­зоч­ки з очей і ка­по­тять.

Як при­па­ли во­ни, то не мож­на й од­хи­ли­ти од ме­не. Од­мов­ля­лась я, од­мов­ля­лась, та й му­си­ла пос­лу­ха­тись.

Пішла, поп­ро­ща­лась із гос­по­да­ря­ми, по­дя­ку­ва­ла їм за ми­лість і за лас­ку. Во­ни ра­ді­ють, хоч і жал­ко, що од­ход­жу од їх, та на ме­не ра­ді­ють, що бог ме­ні дав - із­нов до бра­та іду,- у свою ха­ту. Про­во­ди­ли ме­не хлі­бом-сіл­лю, поб­ла­гос­ло­ви­ли, а Ма­ру­сеч­ка, то й пла­ка­ла за мною, що по­ки­даю її са­му.

Увійшла я знов у ту ха­ту, що в ній і рос­ла й ді­ву­ва­ла. Здається, що кож­ний ку­то­чок ве­се­ленько ме­ні всмі­хається, і я на­че по­мо­лод­ша­ла: з діт­во­рою кру­чусь по дво­ри­щу та бі­гаю; то на ули­цю виг­ля­ну, то в са­док ки­нусь: се ж бо я й до­ма!.. Та не дов­го ра­ду­ва­лась.

Почала бра­то­ва ме­не знов до­пі­ка­ти. Уже те­пер і сту­пи­ти ме­ні не дасть; уже не­ма ме­ні й про­ми­тої во­ди: та те не доб­ре, та се не га­разд! Та на свою го­ло­ву прик­ли­ка­ли со­бі бі­ду! Як поч­не - бо­же, твоя во­ля! - що я й об’їла їх і об­пи­ла; та якось і про гро­ші мої зга­да­ла, що я їм по­зи­чи­ла: «Ти ду­маєш, ми то­бі гро­ші вин­ні? Іще з те­бе тре­ба б узя­ти: ти вже більш хлі­ба в нас з’їла, ніж тих гро­шей бу­ло!»

А я по­зи­чи­ла бра­то­ві всі до ко­пієчки, що взя­ла за ху­до­бу,- а в ме­не бу­ли й во­ли хо­ро­ші не од­на па­ра, й ко­ро­ви, і ове­чок ота­ра ве­ла­ся, й ха­ту про­да­ла,- то всі, всі йо­му од­да­ла.

- Ну,- ка­жу,- ко­ли вже з’їла я свої гро­ші, то бог із ва­ми! На­що ж ви ме­не вмов­ля­ли вер­ну­тись? Там ме­ні бу­ло доб­ре, як у рід­но­го батька!

Вона за­тих­ла; ба­чить, що вже ду­же ме­не скрив­ди­ла, та, ма­буть, по­бо­ялась, щоб брат не сва­рив­ся.

VII

Я та­ки то­го ж дня й піш­ла од них не про­ща­ючись. Бра­та й до­ма то­ді не бу­ло. «Вже як там тяж­ко не бу­де,- ду­маю,- а вдру­ге не вер­нусь! Пі­ду світ за очі, щоб ме­не й не знай­шли, і не про­си­ли!» Бо та­ке в ме­не сер­це хиб­ке, що й не встою, як знов про­си­ти­муть та мо­ли­ти­муть. І на­ду­ма­лась іти в Ки­їв.

Заходила в Дем’янів­ку. Хоч і в сто­ро­ні, та ду­же жа­да­лось ме­ні по­ба­чи­ти своїх пер­ших гос­по­да­рів. Поп­ла­ка­ла там, і во­ни зо мною по­су­му­ва­ли.

- Піду до Києва,- ка­жу їм.- Як да­ле­ко бу­ду, то про ме­не за­бу­дуть, та чи не за­бу­ду й я сво­го ли­ха.

- Нехай гос­подь по­ма­гає! Іди з бо­гом. А ко­ли схо­чеш до нас вер­ну­тись, вер­тай­сь. Ми ра­ді то­бі бу­де­мо, прий­ме­мо тебе, аби жи­ві бу­ли.

Вийшла я од них ве­се­ліш теп­лим ран­ком. Піш­ла со­бі до­ро­гою.

Перехожий, проїжджа­чий - що їх там на шля­ху не ки­да­ло­ся в ві­чі, ніх­то ме­не не зай­няв, спа­си­бі бо­гу! І мос­каль прой­де - ми­не, і кра­марський віз прос­ту­го­нить, і пан чет­ве­р­нею про­бі­жить - тільки те­бе ку­ря­вою об­не­се, та й знов з по­ля віт­рець по­вій­не і за­зе­ле­ні­ють то­бі гаї й сте­пи; деколи озе­ро заб­ли­щить чи річ­ка роз­ли­вається. А що хо­д­ка чу­ма­ків не од­на на­вер­та­лась на очі, то втіш­но ме­ні бу­ло доб­ре сло­во по­чу­ти: «ма­гай­бі!» або до­ро­ги роз­пи­таться; то ж усе з на­ших, прос­тих лю­дей, що го­ря заз­на­ло і до­ма, і в до­ро­зі, то й ду­ші жи­вої не цу­рається.

За тиж­день прий­шла в Київ. Крас­ний, бо­же, який! А що вже свя­ті церк­ви, то й не ска­за­ти! А лю­дей, лю­дей! Без лі­ку, та все чу­жі - ми­на­ють і не гля­нуть на те­бе. Спо­чи­ла ко­ло свя­тої Лав­ри, та й піш­ла со­бі міс­ця пи­та­ти. Ход­жу, ход­жу, тільки ули­ці й за­ул­ки пе­рех­ре­щую. Увій­шла в ба­зар, сей та­ки то­чок По­дольський,- стоїть ку­по­чок мо­ло­диць і дів­чат.

- Боже по­ма­гай! - ка­жу.

- Спасибі!

А са­мі ог­ля­да­ють ме­не - яка й звід­ки.

- Чи не знаєте,- ка­жу,- де б тут служ­бу мож­на знай­ти?

- Еге! Ми й са­мі жде­мо, мо­ло­дич­ко!

А се во­ни, бач, вий­ш­ли, чи не най­ме хто: так вже тут за­ве­де­но.

- Коли ва­ша лас­ка,- ка­жу,- то й я со­бі ко­ло вас ста­ну.

- Становіться, ми не бо­ро­ни­мо.

Стою я та див­люсь: люд як та ко­маш­ня ко­по­шиться, од­но на од­но­го нас­ту­пає, зі­хо­дяться, ро­зі­хо­дяться, го­мо­нять, кри­чать,- і лю­ди, й па­ни, і мі­ща­ни; сту­ко­тить, гур­ко­тить. Той своє про­дає, той при­ці­няється до чу­жо­го. Дві мо­ло­дич­ки гар­ненько цо­ко­тять уд­вой­зі, а тут діт­во­ра зма­гається - чо­гось не по­ді­ли­ли. Пе­ре­куп­ка, як жар, чер­во­но­ли­ця, ста­ла про­тив сон­ця, бряж­чить ко­ра­ля­ми та ви­гу­кує: «Е, е! Ко­ра­лі доб­рі! Ди­віться ж бо, мо­ло­дич­ко! Ось ку­пи, моя лю­боч­ко, ку­пи, при­мі­ряй до ли­ця! Ну ж бо, ну, не со­ром­ся!» - зви­ва­ється во­на ко­ло пов­но­ви­дої, гар­ної мо­ло­ди­ці у бі­лій со­роч­ці і в зе­ле­ній хуст­ці. Мо­ло­ди­ця не хо­че, а во­на та­ки за­че­пи­ла їй за шию на­мис­то та кри­чить:

- Ди­віться, ди­віться, доб­рі лю­ди, що в ме­не мо­ло­ди­ця, як ка­ли­на, як яб­луч­ко, як ді­воч­ка, як па­ня­ноч­ка!

- Та пус­тіть ме­не, бог із ва­ми! - од­би­вається мо­ло­ди­ця.- Я й ва­ше на­мис­то пор­ву! Отсе справ­ді! Чо­го це ви на ме­не на­па­лись?

А са­ма за­со­ро­ми­лась, по­чер­во­ні­ла, як ви­шенька, і до­сад­но їй, очи­ці бли­щать, і сміється.

Москаль, що якесь ста­ре за­лі­зо про­да­вав, за­ди­вив­ся, сто­їть і всмі­хається, і не чує, що жва­вий мі­ща­нин у че­мер­ці штов­ха йо­го: «Моск­ва, моск­ва! Чи про­даєш за­лі­зо?»

Постояли ми там го­ди­ну, а мо­же, й більш. Якась прис­тар­ку­ва­та па­ні до нас іде.

- А чи не­ма тут та­кої мо­ло­ди­ці, щоб по­мі­сяч­но зго­ди­лась?

- Чому не­ма? - ка­жуть усі.- Мож­на й на мі­сяць із­го­ди­тись.

Та й по­ча­ли до­го­во­ря­тись. Ка­же та па­ні: «Ро­би ме­ні й те, й те, і дру­ге, й третє, і все, і бі­ли, й ва­ри, і ший, і мий. Дам то­бі на мі­сяць кар­бо­ван­ця!»

- Шукайте со­бі де­ін­де,- ка­жуть їй, одс­ту­па­ючи од неї. А во­на до ме­не: чи не згод­жу­ся я.

- Добре, па­ні!

Та й піш­ла за нею. «Все,- ду­маю,- що-не­будь зап­ра­цюю со­бі. Ро­бо­ти не бо­юсь: тре­ба жи­ти, то тре­ба й ро­би­ти, щоб не бу­ло од бо­га грі­ха, а од лю­дей со­ро­ма. Не­ма ні­де хлі­ба ле­жа­чо­го».

VIII

Привела ме­не па­ні до своєї гос­по­ди. Не­ве­лич­кий бу­дино­чок; кім­нат­ки ни­зенькі, по­хи­лі, а про­те сто­лич­ки вся­кі, ко­ло сті­ни ря­доч­ком, і за­ві­си на окон­цях, і дзер­кальце ви­сить,- хоч там та­ке, що як по­ди­ви­тись у йо­го, то й се­бе не піз­наєш: так то­бі пе­рек­ри­вить об­лич­чя… Стрі­ла нас пан­ноч­ка, вже до­рос­ла й ог­ряд­ненька со­бі, нів­ро­ку.

- Що, ма­мінько,- пи­тає,- най­ня­ли?

- Ось іде за мною. Якась се­люч­ка на­го­ди­лась.

- Отсе, ма­мо! Що зро­би­те, то все не до ла­ду! На­що вам се­люч­ка зда­лась? Во­на ні­чо­го не вміє, ані плат­тя виг­ла­дить, ані вслу­жи­ти до­год­не. Хі­ба бу­де­мо на неї ди­ви­тись, як на мальова­ну!

Стукнула две­ри­ма, аж сто­лич­ки всі скак­ну­ли, як жи­ві, й вий­шла.

Бачу, що ме­ні не­доб­ре тут бу­де! Де ж та­ки хто чу­вав, щоб ди­ти­на так нез­ви­чай­но з пи­ти­мою своєю ма­тін­кою по­во­ди­лась?

А ста­ра й сло­ва доч­ці не про­мо­ви­ла.

- Вари,- ка­же,- обі­да­ти, мо­ло­ди­це!

Роз­ка­за­ла ме­ні всі там по­ряд­ки і нав­чи­ла, що й як, та й по­ки­ну­ла ме­не са­му в ха­ті.

На обід прий­шов і чо­ло­вік її з крам­ниць,- та­кий ви­со­кий, чор­ня­вий, у си­ній че­мер­ці, очі йо­му ве­се­лі й бист­рі. Пок­ло­нивсь ме­ні та й ка­же:

- Гляди ж, мо­ло­дич­ко, ша­нуй­ся, то бу­де­мо сва­та­ми й бра­та­ми!

Спасибі йо­му, роз­ва­жив ме­не тро­хи тим сло­вом доб­рим. Тяж­ко ро­би­ла я,- бо­же, як тяж­ко! Ці­лі­сінький день у ро­бо­ті; од­но ще не скін­чу, вже дру­ге ме­не до­жи­дає. Ста­ра й са­ма го­дин­ки не по­си­дить дур­но: а доч­ка бу­ла вже та­ка ви­гад­чи­ця, що не­хай гос­подь бо­ро­нить! Схо­дить со­неч­ко - во­на ве­ре­дує, і зай­де - ве­ре­дує. І те не доб­ре, й те не до ла­ду, і не так го­во­риш, і не так хо­диш… та ко­ли б же на ме­не од­ну, а то й на свою рід­ну ма­тір гри­має: «Чо­му,- ка­же,- в нас не так, як в Іва­нен­ковських па­нів, що в їх усе по-панськи, лю­бе й ми­ле? А в нас усе по-му­жицько­му. Я, ка­же, так жи­ти не мо­жу!» Та й ся­де пла­ка­ти. Ма­ти вго­во­рює, аж па­дає ко­ло неї: «Не плач, доч­ко, не плач! Бог дасть, і в нас по-панськи бу­де!»

А батько та­ки прос­то, бу­ло, ка­же: «Ой, доч­ко! не ду­рій! Що се ти хи­ме­руєш, якісь панські роз­ко­ші все вер­тяться в те­бе на дум­ці. Гля­ди, щоб з те­бе доб­рі лю­ди не смі­ялись!»

Вона розг­ні­вається й ви­бі­жить.

- А що? - ка­же, бу­ло, до жін­ки,- бог нас по­ка­рає, що ми так ди­ти­ну роз­пус­ти­ли! Не бу­де їй доб­ра у сві­ті, ко­ли та­кою ве­ред­ни­цею зос­та­неться. Не по­ту­рай їй, жін­ко, бо ка­ятись бу­деш! Чо­му ти її на ро­зум не нав­чиш? Ти ж ма­ти, ти пер­ша по­рад­ни­ця. Во­на в те­бе увесь день бо­жий си­дить та га­ви ло­вить і за хо­лод­ну во­ду не візьметься. Ти все за ба­гат­ши­ми пнеш­ся; при­ди­вись, ли­шень, то й по­ба­чиш, що ні за чим гна­тись. Так по­ве­лось те­пер, що аби на пе­ред­ніх ко­ле­сах доб­ре, а на зад­ніх і не­віть-що!.. Ко­ли жа­луєш ди­ти­ну, то нав­чай грозьбою, ко­ли не мож­на просьбою.

А доч­ка не ду­же-то й слу­хає ма­те­рі: заг­не го­ло­ву, як мушт­ро­вий кінь, та й вий­де з кім­на­ти.

Послав бог їм ли­хо: за­хо­ру­вав гос­по­дар та хут­ко і вмер. Як уми­рав, пок­ли­кав доч­ку та й ка­же:

- Доню моя ми­ла, до­ню моя лю­ба! Ба­гацько ти ме­не жу­ри­ла, та не­хай то­бі гос­подь по­да­рує! Пос­лу­хай­ся ме­не хоч те­пер, не пни­ся в па­ни, не гор­дуй своїм ро­дом. Твій рід хо­ро­ший і ве­лич­ний: не пло­див ні зло­діїв, ні ду­шо­губ­ців, як ін­ші ба­га­тії ро­ди. Жи­ви, до­ню, як бог то­бі дав, ша­нуй ста­ру неньку. Не­хай би ти ко­ло неї впа­да­ла, а не во­на на ста­рос­ті лі­тах ко­ло ве­ред­ли­во­го дів­ча­ти! Пос­лу­хай­ся, до­ню!

Вона тільки пла­че та в ру­ку йо­го ці­лує. Поб­ла­гос­ло­вив її та знов пи­тає:

- А що, до­ню, пам’ята­ти­меш мій за­віт то­бі?

- Пам’ятатиму, та­тоньку ми­лий!

Поховали йо­го на Ска­ви­ці. На­ро­ду зій­шло­ся, мі­щан, що ні­де бу­ло й оріш­ку впас­ти. І не чу­ла, щоб хто ли­хим сло­вом об­ніс на­шо­го по­кій­ни­ка; всі царст­ва бо­жо­го йо­му жа­да­ють: та­кий доб­ря­чий був чо­ло­вік!

IX

От дів­чи­на й сха­ме­ну­лась бу­ла тро­хи: і ма­те­рі по­мо­же в чо­му, і до ме­не по-людськи за­го­во­рить. А там як по­ча­ли вча­ща­ти якісь при­ятельки, вер­хог­ляд­ки та вер­хо­ум­ки, то й зве­ли її ні­на­що, і до­ма не си­диться, і ро­бо­ти вже го­ді: все б у гос­ти­ну, та щоб уб­ран­ня все но­ве та хо­ро­ше на їй бу­ло. Як до­ма, то до півд­ня бу­де вби­ра­тись та на­чіп­ляє на се­бе всього, що тре­ба, а чо­го й зов­сім не тре­ба, як на кі­лок у ко­мо­рі. Аби тро­хи в ма­те­рі заб­ряж­ча­ло в ка­ли­точ­ці, за­раз і поч­не ви­ма­га­ти; а ма­ти та­ка, що пос­лу­хає й од­дасть, та по­тім ні­ко­му так гір­ко, як ме­ні, бо ста­ра хо­че те у ха­зяй­ст­ві на­вер­ну­ти, що доч­ка вит­ра­ти­ла,- та й д’хну­ти ме­ні не дає: ро­би, та й ро­би, та й ро­би!

Дав бог вес­ну, віє теп­лом, із стріх во­да кап­ле, со­неч­ко ве­се­ленько сві­тить, та­не сніг, зад­зюр­ча­ли по ули­цях стру­мо­ч­ки, сад­ки за­зе­ле­ні­ли… Ста­ли на про­щу лю­ди схо­ди­тись. Звід­ки вже не тяг­нуться у той Київ що­вес­ни! Прий­шли і з на­шо­го се­ла; якось у ба­за­рі вгле­ді­ли ме­не й піз­на­ли.

- Як же гос­подь ми­лує? - пи­та­ються.- А твій брат ду­же на те­бе гні­вається, їздив за то­бою у Дем’янів­ку, та там доз­навсь, що ти аж у Києві. «Ко­ли во­на та­ка,- ка­же,- що ме­не ки­дає, як ли­хо­го па­на, що їй не жал­ко, то й я од­цу­ра­юсь її!»

- А як во­ни жи­вуть? - ка­жу.- Чи здо­ро­ві, чи жи­ві всі ді­точ­ки? Чи га­разд у їх у гос­по­ді?

- Де там! Та­кі ста­ли го­лі, як ту­рецькі свя­ті. Чо­гось не ве­деться їм. Гос­подь їх свя­тий знає, що то та­ке! Мо­же, то ва­ші сльози їм од­ли­ва­ються. Зу­бо­жі­ли так, що ча­сом і хлі­ба по­зи­ча­ють.

- Земляки мої лю­бі,- ка­жу їм,- як би то ме­ні вас іще по­ба­чи­ти? Чи не зай­де­те до ме­не? Я маю де­що бра­то­ві пе­рес­ла­ти, то, будьте лас­ка­ві, візьміть.

- Добре,- ка­жуть,- на ра­нок на­го­туй, то візьме­мо.

Я вже п’ять кар­бо­ван­ців гро­ши­ма за­го­рю­ва­ла та ще скри­ньку: то хуст­ку ку­пи­ла, то со­ро­чок спра­ви­ла кілька. От узя­ла я ті гро­ші в ка­ли­точ­ку, чо­ти­ри кар­бо­ван­ці бра­то­ві пос­ла­ла, за п’ято­го ку­пи­ла то на­мис­теч­ка дів­чат­кам, то се­ре­жеч­ки, то хрес­ти­ки хлоп­цям, то перс­ни­ки, і стрі­чок, і спід­нич­ку стар­шенькій не­бо­зі,- не­хай ме­не зга­ду­ють, ко­ха­ні ді­точ­ки!

Провела зем­ля­ків, та й з дум­ки ме­ні не йде брат­ня бі­да. Бо­же мій ми­лий! Мо­же, справ­ді се йо­му мої сльози од­ли­ва­ються. Не­хай же ма­ти бо­жа про­щає ме­не, гріш­ну, що я сво­й­ому рід­но­му бра­ти­ку ли­хо нап­ла­ка­ла! Та й пла­ка­ти ме­ні не го­же: є й не­щас­ли­ві­ші од ме­не, й убо­гі, й не­ду­жі, та жи­вуть, а я й зду­жаю, дя­ку­ва­ти гос­по­до­ві, і за­роб­лю со­бі й хлі­ба шма­ток, і со­роч­ку. Се ме­не й гос­подь не по­ми­лує, ко­ли впа­де хоч сліз­ка з моїх очей за се­бе са­мую. Ко­ли вже пла­ка­ти, то за бра­та, що в йо­го й жін­ка, й діт­ки дріб­ненькі.

Надумалась я та ні­би ме­ні й пра­цю­ва­ти ве­се­лі­ше ста­ло. Як уже не гор­ду­ва­ла, як не ору­ду­ва­ла мною пан­ноч­ка, я пе­ре­терп­лю. «Мо­же, лас­ка­віс­тю своєю та по­кір­ли­віс­тю вти­хо­ми­рю її»,- бу­ло, ду­маю. Та не та­ка-то во­на вда­лась! Ба­чить, що ко­рю­ся, та ще гірш ме­не зне­ва­жає, а да­лі й би­ти вже пор­ва­лась.

- Бог із ва­ми,- ка­жу,- не­хай хто ін­ший вам слу­жить, а я не хо­чу. Ме­не зро­ду ніх­то ще не бив, та бог ме­ні дасть, що й не бу­де би­ти ніх­то, по­ки ві­ку мо­го!

- А ми то­бі гро­шей не да­мо! До­будь мі­ся­ця. Не дос­лу­жив­ши, не смієш ки­да­ти: ми гро­шей не да­мо!

- Та ви з моїх гро­шей не за­ба­га­тієте, а я бід­на не бу­ду. Не од­дас­те, то ме­ні бог од­дасть.

Стара по­ча­ла вмов­ля­ти: ос­танься та й ос­танься; бо жа­лу­ва­ла ме­не, що я їй щи­ро ро­би­ла, не лі­ну­ва­лась і слух­ня­на бу­ла,- от як той тов­кач: що ме­ні за­га­да­ють, те й зроб­лю.

X

Коли ми тут сва­ри­мось і ми­ри­мось, у во­ро­та хтось во­зом уїжджає. Гля­ну­ла та й очам своїм ві­роньки не йму. Се ж мій бра­ти­чок рід­не­сенький!

Вибігла до йо­го:

- Братику, мій со­ко­ле! А ме­ні ка­за­ли, що ти ду­же гні­ва­є­ш­ся на ме­не!

- Ні, сест­ро моя рід­на! - го­во­рить.- Так уже я звів­ся, що ані гні­ва­тись, ані жал­ку­ва­ти ні на ко­го не маю! Нуж­да ме­не зста­ри­ла і зв’яли­ла.

Бачу я з пер­шо­го пог­ля­ду, що він зов­сім із ли­ця спав, аж по­чор­нів. А який же то па­руб­ком був! І ве­се­лий, і пов­но­ви­дий, як мі­сяць… Так ме­не й об­ли­ли сльози.

- Чого те­бе гос­подь при­ніс, бра­те?

- Здумав со­бі та й поїхав. Ду­же вже сум ве­ли­кий на ме­не на­пав. Хо­тів те­бе по­ба­чи­ти й сві­ту бо­жо­го по­ви­да­ти.

Сіли ми в бра­мі та й го­во­ри­мо со­бі, жу­ри­мось, і час нам не змиг­неться. Він ме­ні опо­ві­дає, яке в йо­го убо­жест­во нас­та­ло, і як жін­ка, хоч і лю­бить, та нес­по­кій­на ду­же, і як ді­точ­ки рос­туть і ме­не зга­ду­ють. По­чу­ли од лю­дей, де я і що, як про­жи­ваю, то ра­ді­ли так, що гос­по­ди!

Я й ка­жу йо­му:

- Братику мій ко­ха­ний! Ти в ме­не один у сві­ті: ти в ме­не й батько, і ди­ти­на, і ро­ди­на. По­ки зду­жаю я пра­цю­ва­ти, пра­цю­ва­ти­му для те­бе та для твоїх ді­ток. Не­ма в ме­не те­пер ні­чо­го, тільки два кар­бо­ван­ці, за­роб­ле­ні в па­нів, та не знаю, чи од­да­дуть, а хо­чу я зго­ди­тись на рік. Во­ни ме­не вмов­ля­ють ос­таться, то не­хай да­дуть ме­ні на­пе­ред гро­ші… От візьмеш та й спра­виш со­бі, що там най­хут­че то­бі тре­ба.

- Спасибі, сест­ро!..

А сам аж гнеться.

Я піш­ла до па­нів. Тільки на по­ріг, а ста­ра й пи­та:

- Чи ос­та­неш­ся? Що те ли­хо зга­ду­ва­ти! - ка­же.- Моя доч­ка ні­ко­ли те­бе оби­жа­ти не бу­де: се во­на так щось із нез­до­ров’я.

- Та ко­ли ти оби­жаєшся,- про­мо­ви­ла доч­ка,- то я й не до­­торк­нусь до те­бе.

- А як же ме­ні, пан­ноч­ко, не оби­жа­тись? Хі­ба се ви ме­не по­жа­лу­ва­ли, чи що, щоб я вам дя­ку­ва­ла?

- Та вже го­ді,- пе­ре­би­ває ста­ра.- Го­дись на рік. Що схо­чеш?

- А я хо­чу двад­цять кар­бо­ван­ців,- ка­жу.- Дас­те, то зос­та­нусь, а ні, то пі­ду де в дру­ге міс­це слу­жи­ти. І гро­ші хо­чу всі на­пе­ред.

Вони по­ча­ли тор­гу­ва­тись: і ду­же до­ро­го, і гро­ші не мож­на ра­зом. А я, як ска­за­ла, то й не одс­ту­па­юсь од сво­го сло­ва.

- Ну,- ка­жуть,- ні­чо­го з то­бою ро­би­ти. Да­мо двад­цять руб­лів, тільки, не всі ра­зом. Дай свою бумагу, а то­бі ось п’ятнад­цять кар­бо­ван­ців.

«Візьму,- ду­маю со­бі,- хоч п’ятнад­цять: йо­му те­пе­ре­нь­ки ду­же пот­ріб­но».

Оддала ту бу­ма­гу, що па­но­тець ме­ні дав, узя­ла гро­ші, по­дя­­ку­ва­ла та й до бра­та.

- На,- ка­жу,- бра­ти­ку мій! Не­хай то­бі на доб­ре по­жи­ван­ня бу­дуть!

Побув він зо мною два дні. Ве­се­ло бу­ло й про­ки­ну­тись, що по­ба­чу йо­го, по­го­во­рю. Що то рід­не та своє!

Служу та­ки в тих са­мих па­нів. Іще два мі­ся­ці ме­ні до ро­ку ос­та­лось. Важ­ко, бо­же, як ле­да­чо­му го­ди­ти! Та вже най­ня­лась, як про­да­лась,- тре­ба слу­жи­ти! А до­бу­ду ро­ку, то, мо­же, дасть ме­ні гос­подь, що доб­ре міс­це нат­рап­лю со­бі. Аби схо­тів, то знай­деш на свої ру­ки му́­ки!

КОЗАЧКА

I

Жив у нас у селі козак Хмара; багатир був! Що було в його поля, худоби, що всякого добра! Не дав йому господь діточок купочки, уродилась дівчинка одна-одним, як сонечко в небі. Випестили її, викохали хорошу й чепурну, і на розум добрий навчили. Уже шістнадцятий годок минає Олесі, вже й свати почали в хату навертатись. Старі дякують за ласку, частують, а дочки не змовляють: «Ще нехай погуляє, то буде чим дівування згадати. Ще не час голівку молоденьку на господарстві клопотати; нехай погуляє дівчиною».

А що вже женихів було, боже мій милий! Де вона пройде, то як рій гуде! Та й дівчина ж була! Велична, хороша, до всякого привітна й ласкава, і заговорить, і засміється, і пожартує; а де вже помітила що незвичайне, то так погляне, наче холодною водою зіллє, і одійде собі геть.

Жила в батька-матері, не знаючи горя ані лиха. Сказано, як молоде, то й гадок не має; тільки й думки, як би погулять весело. Да вже як там хороше й розкішно не жилося, треба було й їй свого лиха одбути. Занедужала перше мати: таки вже старенька була; похиріла неділь зо дві та й переставилась. За ненькою й батько помер з нудьги та з жалю за вірним подружжям, що з нею молодий вік ізвікував.

Осталась Олеся сиротою. Плакала-плакала, та треба було привикати. Добрі люди її не забували: то стара тітка прийде, розважить, то дівчата прибіжать, нащебечуть, а коли то й за собою витягнуть. Дождали осені. Свати й не переводяться в Олесиній хаті: одні за двері, другі на поріг. А вона все дякує та одмовляється то тим, то сим.

- Чому не йдеш заміж, Олесю? - питає стара тітка.- Женихів у тебе, хвалить бога, як цвіту в городі; хоч греблю гати. Чого б то тобі гордувати? Парубки ж у нас - як орлята: жваві, молоді. І старече серце радується, поглядаючи на їх, а щоб то молоде дівоче німіло й до жодного не хибнуло,- я вже й не знаю, який се теперечки світ настав!

- Тітко-сердечко! нехай я ще погуляю!

- Пора, пора, моя дитино! Послухай старечої сувори. Самій тобі веселенько, а вдвох із любим чоловіком іще веселіше буде. А що хазяйствечком будеш клопотатись, того не бійся: робитимеш не для кого, як для себе; любо буде й поклопотатись. Ти, дякувати господові, не кріпачка: твоя праця не згине дурно.

- Не кріпачка! Нібито вже як кріпачка, то й світ зав’язаний! Живуть же люди.

- Живуть, Олесю, та таке їх і життя!

- Як пани добрі, то й людям добре.

- Та що з того, що пани добрі? Які ще паненята будуть! Та й добрим треба годити, і в добрих загорюєш для себе хіба три ступні землі на домовину, а в лихих... то нехай господь не доводить і чути!.. Годі й згадувати таке!.. Послухайся, Олесю, та й на весіллі погуляймо! А що вже мені втішно та мило буде, як пощастить тебе господь сім’єю, що коло тебе діточки, як бджілочки коло повного квіту, загудуть!

- Я ще погуляю дівчиною, тіточко! - та й годі.

II

Аж ось шле свати Іван Золотаренко. Олеся пошанувала любих гостей і рушники подавала.

А сей Іван Золотаренко та був кріпак. Такий-то виходився хороший, моторний, і не пізнати його, що в гіркому кріпацтві зріс.

Догадались тоді вже всі, кого Олеся дожидала, та так і забурчало по селу, мов у джерелі: «Як то можна! та де се видано! Та хто таке чув, щоб вільна козачка за кріпака оддавалась!»

Почула стара тітка та й вдарилась об поли руками:

- Бодай же я не дождала таке чути! Дитино моя, Олесю! Схаменись! Та як би жив був твій батько або мати, краще б вони тебе в глибокій криниці затопили! Та їх і кісточки струснуться в землі з великого жаху та жалю! Що се ти задумала? Та се тобі якісь чари давано!

Так то вже вмовляє стара Олесю, і просить, і плаче.

- Ні вже, тіточко моя люба,- говорить Олеся,- нічого не поможеться: буду за Йваном!

Стара до Петра Шостозуба. Нема, поїхав у ярмарок. Лихо!.. А той Петро Шостозуб та був перший чоловік у громаді,- вже старезний такий, боже! як молоко, білий.

До Андрія Гонти - нема. До Михайла Дідича - нема: усі в ярмарку.

- Ой лиха моя година та нещаслива! Кинусь хоч до Опанаса Бобрика!

Сей дома був. Лежить у садку під грушею, люльку пихкає. Побачивши Олесину тітку: «Здорові,- каже,- були й богу милі! Чи не на пожарину біжите?»

- Нехай вам бог помагає, пане Опанасе! Прийшла до вас за радою. Порадьте мене: несподіване лихо спостигло! Зберіть раду!

- Оце! Щоб то для жінок раду скликати! Вже б то й громада була, як синиця, без глузду! Зберіться самі, та яка всіх перекричить, тої і правда буде.

- Ой пане Опанасе! Се не жіночі примхи: велике нещастя нам сталось!

Та й оповістила йому все чисто. Нащо вже веселий, нежурбливий, та й він заклопотався сим випадком.

- Еге! - каже,- що то дурне дівча, сказано вже! Коли й вимага якого лиха, то не другому кому, тільки собі власне.

- Ходіть, пане Опанасе; може, вона вас послухає. А не послухає, то звелимо послухати! Ось і шапка, рушаймо!

Ідуть, а на всіх улицях люди так і снують, аж не потовпляться, і все до Олесиної хати,- і старі, й молоді, і малі навіть собі біжать. Всі вмовляють та просять:

- Не йди за кріпака, не йди! Як такого ходу, то лучче з мосту та в воду!

А парубки оступили хату.

- Не дамо дівчини,- гукають,- не дамо! Нехай вільна козачка не закріпощається людям на сміх, а своєму селу на сором!

Та що не вмовляли Олесі, нічого не помоглось. Тільки гірш дівчину засмутили. Слухаючи їх щирої й розсудливої ради, хоч і одмовляла їм, що не вповає ані на худобу, бо має й сама, ані на вільність: «Що,- каже,- по тому, що буде вільний, коли не буде любий?» - а проте сльози так з очей і ринуть.

- Тебе, дівчино, як я бачу, й за рік не переговориш, а за два не переслухаєш,- каже Опанас Бобрик.- Сказано: жіноцький розум на що добре здатний? От любий, любий, та й годі! А любого того які обсіли, на се не вважаєш? Та що я маю слова дурно тратить! Вона й не слухає! Бувайте ж здорові, та, не питаючи броду, не суньтесь у воду, бо втопитесь!

Се зговоривши, потяг старий до своєї господи, під грушу.

Далі й люди почали розходитись. Осталась в Олесиній хаті тільки стара тітка плачуща.

III

Вже й ніч землю обіймає; зійшов місяць і вдарив ясним промінням по білих хатах. Олеся, смутна й неспокійна, одчиняє віконце, дивиться: парубки обсіли кружалом її хату; інші гомонять, а декотрі понурі сидять і голів не зводять. Подивилась Олеся, подумала, зачинила віконце і вийшла, а тітка за нею.

Стала Олеся на високому порозі та словами промовляє до козаків:

- Панове молодці! - каже,- змалечку зазнаю, що ви були у всякому ділі звичайні й обачні; не сподівалась я од вас, козаків, таку собі наругу мати! Що ви мене, як вороги, стережете, в неславу сироту вводите! Коли б із рівним змагались, а то з безпомощним дівчам!.. Не заживете собі на сьому слави, панове!

- Не сподівались і ми, Олександро,- озвавсь, виступаючи, огрядний, високий парубок,- не сподівались, щоб старого Хмари дочка та з кріпаком пойнялася!

- Коли наші парубки тобі не до любові, було сказати,- почав другий, козак гарний, як іскра,- ми б тобі знайшли самі; усю Вкраїну виїздили, та знайшли б!

- Шкода шукати, коли мені бог уже послав такого, що й до любові, й до пари. Яка мені доля судилась, така й буде, не жалкуватиму ні на кого. Хоч і рік стерегтимете мене, я на другий оддамся таки не за кого іншого, як за Йвана Золотаренка. Розходьтесь, панове козаченьки, прошу я вас просьбою, не засмутіть гірше мене, молодої! Послухайте моєї тітки, її старечої та розсудливої вмови!

- Розходьтесь, соколи мої ясні! - промовляє стара плачучи: - вже нашому лиху нічого, мабуть, не вдієш! Попуст Божий, діти!

Парубки погомоніли-погомоніли та й розійшлись.

А Золотаренкові старости собі розгнівались:

- Сього не чутно й зроду в добрих людей,- кажуть,- подавали рушники, змовились,- чи годиться ж розраджувати? Козаки, а звичаю не знаєте! Ми хоч і кріпаки, та за себе вступимось!

- Хто ж і порадить сироту,- одказують старі козачки,- як не ми? Се б нам од бога гріх був великий, коли б її не одговоряли од сього лиха. Не послухала - господь із нею! Буде гірко каятись нерозумна дівчина, тоді згадає нас!

IV

Уранці йде Олеся дружок збирати. Куди не вступить, усюди одмовляють, інші аж плачуть. Которих дівчат то матері й не пустили в дружки, которі й самі не пішли, а які і йдуть, то все зітхаючи та жалуючи Олесі: «Не веселий дівич-вечір у нашої молодої!»

От і повінчались; ходять по селу та на весілля запрошують. А тут проти їх саме їдуть люди,- з ярмарку вертаються. І Петро Шостозуб, і Андрій Гонта, і Михайло Дідич, і ще скільки людей. Петро з сивою паровицею рушає попереду. Се був дід дуже старий, білий, а проте чуйний, високий і прямий, як явор; очі йому блискучі, як зорі; іде собі покволом та й питає стрічного чоловіка:

- А що се за весілля в нас скоїлось?

- А се,- каже той,- покійного Хмари дочка повінчалась із Іваном Золотаренком.

- Із Золотаренком? Та який же то Золотаренко?

- Кріпак, пане Петре, от Сухомлинського пана підданий.

Засмутився старий Шостозуб, дуже засмутився, і не сказав нічого, а другі так і покрикнули з жалю та з досади.

Тут молоді порівнялись; треба було вже перше всього привітати їх, як бог велів. Вони поклонились, на весілля просять.

Петро підняв високу шапку.

- Боже вам помагай! - рече.- Нехай господь щастить долею, щастям і здоров’ям!

Молоді дякують.

- Просимо ж, добродію шановний, на весілля!

- Ні, молода княгине, не піду до тебе на весілля: не подобна річ мені, старому, по весіллях гуляти. Дякую за ласку!

А Гонта Андрій, чоловік добрячий, тихий був, і каже молодому:

- Ой, Іване, Йване Золотаренку! Що ти зробив, мій друже! Хіба в тебе розум дівочий, що вповав на теперішнії часи, а що буде послі, не подумав єси та й запропастив і дівчину, і все її плем’я! Тим-то, кажуть, сирота: вільно і втопитись.

Та й похитав сивою головою.

- А чому ж на весіллі не погуляти! - озвавсь Опанас Бобрик, узявшись у боки.- Жаль, та не вернеться! Хоч погуляймо!

- Стара необачна голово! - каже Петро.- Схаменись! Ти б приступив гуляти й там, де добрі люди сумують і плачуть вельми!

- Та що ж, пане-брате! Плачеш-плачеш та й чхнеш!

- Не звичайно жартувати, пане Опанасе,- гукнули всі разом,- коли таке діється! Ти свою сиву голову пошануй, коли не шануєш козацтва!

- А нуте лиш, годі вам! От справді, розгримались, як на дурного! Не йти, то й не йти, і не піду; а дочка козача, треба б і танців козачих; та з вами не зговориш - шкода!

Молоді стоять і очей не зведуть.

- Нехай же господь дає долю добру і талан. Щоб були здорові, як вода, а багаті, як земля! І вік вам довгий, і розум добрий, красні молодята!

Поклонились старі та й рушили собі до домівок; а молоді своєю дорогою пішли.

Засмутились голуб’ята. Ізглянулись між собою: він поблід на лиці, в неї очиці отяжіли слізьми - і пригорнулись одно до одного.

- Кохання моє! - озвався він стиха,- така в мене думка, що я тобі світ зав’язав!

- Милий мій, моє подружжя дороге! - одповідає Олеся,- що нам бог дасть, те й буде! Аби в парі з тобою вік звікувати!

V

Другого дня пішли панам поклонитись. Не почула Олеся ні привіту, ні совіту, ані любого та веселого погляду не побачила. Пани такі якісь сердиті, а горді - аж надимаються. «Будь покірна,- наказують,- та до роботи панської щира!» І чудно, і сумно було Олесі таке слухати! А далі й страшно стало. Се справдішня невольниця вона буде!.. І марно її літа молодії перейдуть! Марно пишная краса зов’яне в щоденній тяжкій роботі - у неволі!..

Ідуть до господи улицею,- як же глухо та сумно по селу, Боже милий! Спом’янула Олеся: було, вона в своєму селі йде - той привітає, другий на здоров’я спитає, декотрий пожартує, інший стане та свій смуток-жаль повістить; і старі гомонять, і молоді, й дітвора бубонить. Було тільки сонця краєчок засвітить, уже й бряк, і дзвяк по селу, рух, стук - живий люд! А тут хто й стрінеться - понурий, неговіркий, печаловитий.

Свекруха рада Олесі, як рідній дитині, не знає де її посадити, як пожалувати; та все не розвеселить вона Олесиного серденька. Була стара вже, до того ж змучена тяжкою працею та недостатками; то й веселої мови од неї не почула молода невістка. То розкаже яку пригоду людську, то на своє безщастя плачеться, тільки й добрить, що той світ, ніби вже в сьому пишному, красному світові нема ні добра, ні краси, ані правди.

Коли б хоч з чоловіком словечко перемовити, так не вирве й годинки вільної: то те він робить, то те, то йде, то їде, як гість додому навертає.

Та що далі, то все гірше. Почав пан хату одмагати: десь прикупив сім’ю людей, то треба було хати. «Ти,- каже Золотаренкові,- йди у двір; у тебе невелика сім’я, а схочеш, то й сам собі збудуєш: ти багату взяв».

Перетягли їх у двір, а тут бог дав дитинку, хлопчик народився. Пригорнула Олеся синятко до серця, облили її дрібнії сльози. «Сину мій! Дитя моє кохане! Погуляв би ти в світі, полюбував красу і пишність світову, дознав би втіхи й розкоші сьогосвітньої, та гіркая твоя неволя буде! Ще в сповиточку загримають тебе, змалечку застукають,- не розів’єшся, дорогий мій квіте, ізв’янеш у зеленочку!»

VI

Живе Олеся рік, і другий, і третій, і четвертий. Благословив господь діточками: три сини - як три соколи. А що попомучилась вона, що сліз повиливала над ними,- мати божа! Сказано, у дитини заболить пучка, а в матері серце. Іде на панщину, мусить їх кидать, а дітки - одно не говорить, друге не ходить, а третє не вміє сидіти,- дрібненькі, догледіти нікому, бо стару свекруху того ж таки року, як Олеся оддалась, поховали. Пересумує день у роботі, увечері біжить - що там мої діточки, як? А серце мре, непевна вона, чи діток застане живих і здорових. Хіба таке не бувало, що в одної жінки разом два сини втопились, граючись коло ставу на бе́резі?

Підросли діти, збулась сього клопоту, так друге лихо приспіло: то пан Семенка, то паничі Йвася шпирують - не догодив, то пані гримає на Тишка - біг коло неї, не вклонився. Щодня божого діточки її, як бубон, збиті. А хоч коли й мине день без карності, все неспокійно, все серце смутиться, все горя та лиха сподівається.

Тільки що діти літ стали доходити, що вже матері і втіха, і поміч, позабирали їх до покоїв. З того часу не було веселої минути, ані спокійного спання Олесі: і вдень і вночі перед очима чорнявії хлопченята, потомлені, поблідлі, привиджуються: самі в покою сидять мовчки, без гуку, без гомону, без забавок, тихенько; аби поворушились, аби словечко між собою заговорили, зараз пани й гримнуть: «Що там за гомін! Ось я навчу вас тихо сидіти!» Сполохнуться голуб’яточка та й стихнуть.

Що дня божого умивається Олеся дрібними сльозами: «Діточки мої! Квіти мої! Пов’яли ви в зеленочку!»

Яке було добро, продали, а гроші розкотились. Чи мало ж на таку сім’ю треба? А пані не дає нічого, та ще й гнівається. «Ти,- каже,- повинна своє мати: ти багатого батька, є всього доволі! Коли тобі жалко дітей, то зодягай сама, а в мене й без вас багато розходу».

Чоловік з нудьги зовсім занепав здоров’ям, отупів якось, нічого йому не страшно, не боязко, не болісно стало; а перво з великого жалю так, було, й обмирає. Не один раз Олеся благає його, було, слізьми пожалувати діток, не губити їх, як він у великому горі, не пам’ятаючи себе, стрімголов, було, кидається з хати, блідий, очі блищать, такий, що й подивитись на його страшно,- та любими словами, ласкою і вгамує його, що було обійме її й діток, до себе пригорне та й розіллється слізьми.

VII

Якось горювали вкупі, коли знеобачка лихо наринулось, та щонайтяжче: став пан у дорогу ладитись, аж у Москву, і Йвана Золотаренка за собою брав. І не просились, бо такий жорстокий був, немилосердний, що дурно й голову було клонити.

- Діти мої! - прощається Іван,- прощайте, соколи мої ясні! Шануйте матір, любітесь із собою, нікого не кривдіть... прощайте, діточки мої любії! Жінко моя кохана! Не поминай лихом мене, безщасного, що втопив тебе в безодню та й покидаю. Оділлються мені твої сльози!

Олеся й не плаче, стоїть біла, як хустка, не зведе очей з Івана, не випускає його із своїх рук. А тут пан кричить: «Хутко, хутко!» Пригорнув Іван до серця Олесю востаннє та й побіг. Тоді Олеся, як до пам’яті прийшла, схопилась - уже нема, далеко; тільки пил слідом клубочиться, а коло неї діти плачуть.

- Діти мої! - скрикнула,- діти мої! Тепер нема в вас жодного оборонця, нема помагача, самі-самісінькі зостались у світі!

І справді: було хоч гляне в любії очі, щире слово почує, пригорнеться до його, посумують укупі, все було легше, як мала коло себе прихильну душу, вірне серце; а то зосталась, як та билина в полі! В селі хоч і не без добрих людей, та кожний із своєю напастю змагається, свою біду оплакує. Звісно вже, панському не те, то друге, а допече; то ніколи чужим лихом бідкатись. Хіба стара тітка прибіжить. Вже стара така, зморщена, як сухе яблучко, а все тупає та гомонить,- то хіба вона приплететься та поплаче з Олесею, поблагословить її діточок.

Так-то проживає Олеся, працюючи без спочинку, без утоми; так і рік цілий минув, як одна година. Все на панщині, в роботі. Пані така, що й одпочити не дасть: роби та й роби! Де вони на роботі, і вона туди вийде, і столичок за нею винесуть; сяде та все картами розкидає: се вже у неї перва була забавка. Сидить, тільки очима поводить та вигукує: «Робіть діло! робіть! не лінуйтеся!»

Якось-то вирвалась Олеся, пішла до тітки одвідати стару в недузі; а того дня був у селі ярмарок. Бачила Олеся своїх подружок: які ж то молодиці стали! Так-то убрані гарно, а пишняться, як повні рожі, і чоловіки коло їх, і діточки: которе коником грається, которе орішками пересипає, а більшенькі новими чобітьми рипають і весело кожному в вічі поглядають. Олеся стоїть у старій свитині, стоїть сама-одна, розлучено її з чоловіком, діточки її стомили ніженьки, заклопотали головочку, годячи панському плем’ю, як лихій болячці. Нема в їх ні забавок, ані іграшок дитячих, нема й одежинки про святий празник; і мати вернеться - нічого не принесе, щоб їх звеселити, щоб утішити своїх діток! Такі-то думки взяли Олесю; а до неї підійде то Ганна, то Мотря, то Явдоха, все знайомі, ще дівчатами гуляли; і говорять до неї привітно, і про діток розпитують; та бубличка їм дає, друга маковника.

- Спасибі, спасибі,- вимовляє Олеся, обливаючись сльозами.- Як ви мене не забули, то нехай вас бог не забуде!

VIII

Минув і другий рік - од чоловіка нема вісток, як у воду впав. Сумувала Олеся, сумувала, та надумала до панії йти, бо їй частенько листи шлють.

Ввійшла до покою; пані сидить і гадає на картах, не помітила її приходу. Глянула Олеся коло себе: се той самий покой з дзигарями, де вона була молодою, убрана, уквітчана, сама - як квіточка свіжа, а теперечки?.. Боже мій милий! Чи се ж вона? Стоїть якась по́стара, замучена молодиця, печаловита, боязлива... Усе згадалося Олесі: «Пропав мій вік молоденький!»

Кланяється:

- Пані милостива! Будьте ласкаві, скажіть мені, що мій чоловік на чужині, як проживає?

- Боже мій,- скрикнула пані,- збавила мені усе гадання! Бодай ти добра не діждала! Чого в вічі лізеш? Чого тобі треба?

- Маєте од пана листи... що там мій чоловік, Іван?

- Яка розумна! Хіба це панові нічого більш і писати, як про твого чоловіка, га? Що він? та як він? Служить - та й годі!

- Чи привик, пані милостива, чи здоровий?

Ввійшли паничі, слухають та й оскиряються, а пані аж зареготала.

- Та що ти собі думаєш! - покрикнула на Олесю,- Пан буде мені писати, чи здоровий твій чоловік! Мабуть, ти п’яна або зроду така навіжена. Йди собі геть, іди! Виженіть її!

Паничі кинулись обоє та й випхнули її за двері.

«Вже не побачу Йвана і не почую про його,- думає Олеся.- У нещасливу годину позналися й покохалися!»

Коли так неділь у дві або в три прийшов лист од Івана. «Чи живі, чи здорові,- пише,- діти мої любії, і ти, жінко кохана? А я то все хворію; вже б і помер, та зміцняє мене надія вас побачити і свою рідну Вкраїну. Як то ви живете-проживаєте? Шануйте матір, коханії сини мої, любітеся щиро! Нехай господь вас усіх благословить! Нічого мені вам гостинця послати: хоть я й ходжу у срібних гудзиках, а проте нічого не маю. Часом пан у гостині сидить, то я голодати мушу, як не нагодують добрі люди. Що й казати! кому не було добра змалку, не буде й до останку!»

- Таке й тобі щастя, як мені, Іване мій! - каже Олеся, плачучи.- Коли б же я була письменна, я б до тебе безконечником листи писала, щодня посилала, а теперечки комусь треба поклонитись та попросити. Чи напише ж так сумно й щиро, як моє серденько чує?

Пішла до дяка просити.

- Добре,- каже дяк,- я напишу, а що мені за те буде?

Глянула вона на його: червоний такий, пикатий, веселий; мабуть, гуляти любить і горілку вживає: нема надії, щоб поцінно взяв.

- А що ви, добродію, схочете? - питає.

- А що я хочу? Даси два золотих і кварту горілки?

- Добродію! будьте ж ласкаві…

- То йди до інших, а нас не руш!

- Пишіть, пишіть уже, господь із вами! Він нашого листу дожидає…

Почала казати, а дяк пише. Більш вона сліз вилила, як словами промовила, та так-то сумує бідна, що дяк тільки головою трясе, а далі й каже:

- Чуєте, молодице! Дасте мені дві двадцятки і кварту горілки?

- Ой добродію! та будьте ж милостиві, треба ще писати… іще не все я проказала.

- Я напишу, напишу… годі… а ти не принось двох двадцяток, не треба!

- Як же, добродію? Що ж ви візьмете?

- Нічого! - крикнув дяк ніби з досади, та зараз стих і каже: - Скінчу, та ходім вип’ємо по чарці з горя та з лиха.

- Дякую за вашу ласку, добродію, а пити не хочу. Нехай мати божа дає вам і долю добру, і здоров’я! Спасибі вам.

- Та давай уже, молодице, я твій лист по почті пущу. Де тобі справлятись!

- А що треба за се дати?

- Нічого. Люди знакомі, то й так візьмуть.

IX

Послав дяк до Йвана лист, та невідомо, чи бідолаха його бачив, бо хутко прийшла звістка од пана, що Йван помер. Та ще писав, щоб слали до його старшого панича і якого там хлопця услугувати. А меншого панича звелів на столицю виправляти.

Почався клопіт у дворі, збирають паничів у дорогу. Стали й слуг їм вибирати. Якраз напали на Золотаренків. Казали Олександру покликати. Тільки тоді й згадали про неї, а то ніхто й не спом’янув, яку їй господь велику тугу послав.

Прийшла вона; пані й каже:

- Збирай синів у дорогу, з паничами поїдуть.

А вона стоїть, дивиться панії в вічі, наче не розуміє; тільки зблідла як крейда. Пані розсердилась:

- Що ти, глуха,- кричить,- чи німа?..

Упала нещаслива, не зможе й словечка вимовити, тільки руки здіймає ридаючи.

Як розлютується пані, як накинеться на неї!

- Та я тобі й те й те зроблю!

Так-то вже напустилась пані, неначе вона яку велику шкоду вчинила - свою рідну дитину пожалувала, що вже сам господь звелів своїх діток жалувати, а її зганили й обідили, і з покоїв вигнали! Що чуло її серце змучене, ніхто того не знав, ніхто й не спитав.

Треба синів на чужину зряжати. Чи вернуться вони стару неньку поховати, чи, може, як їх батенько, самі там поляжуть, що й голівки ніхто не оплаче! А може, зледащіють її діточки, її соколи ясні, що тепер виряджає хороших, добрих і щирих, а доведеться, може, таких побачити, що бодай не діждати нікому! Хто їх порадить? Хто на розум добрий навчить? А тут ще недостатки та нужда гіркая, що ні з чим і вирядити: ні сорочечки, ні одежинки годящої. Що було, останнє яке добро, продала - діток наділила і на смерть собі нічого не оставила.

Востаннє спочили сини, а вона пильнує, а вона пильнує цілу ніч над ними, тихо та гірко плачучи. Останню нічку ночують! Скільки-то часу мине, поки вона знов побачить любих хлоп’ят, та чи ще коли побачить!

От уже й сонечко сходить... дзвякнув дзвінок... Веде Олександра діток, обливаючись сльозами, та все тільки благословляє їх та хрестить...

- Паничики! - промовила до паничів, кланяючись у землю,- будьте милостиві до моїх хлопців!

А паничі й одвернулись.

- Мати божа! - крикнула Олександра, ридаючи,- я тобі своїх діток уручаю!.. Сини мої, сини мої...- та й звалилась, як трава на гостру косу.

X

Коли кому вік нещасливий, то й довгий, кажуть; так і Олександрі: прогорювала ще скільки літ сама з малим Тишком. Про старших синів і чутки нема; може, що й пишуть паничі, так пані не каже.

Пані тим часом село продала та переїхала у місто жити. За нею й Олександра мусила їхати, і там ще скільки людей. Якби хто знав або схотів її наставить, то вона вдовою була б ізнов на волі, не кріпачка; та що вже тепер по тій волі!

Олександра так занепала здоров’ям, що й робити нездужає, а пані гнівається: - «Дурно,- каже,- хліб мій їси!» А далі так уже розлютувалась: «Іди собі,- каже,- куди хочеш. Коли ти робити не здужаєш, то й їсти не проси. Йди собі з двора й хлопця бери!»

Вийшла Олександра з панського подвір’я і Тишка за собою вивела. «О,- каже,- панське дворище! Бодай нічого доброго зроду-віку в тебе не вступило!»

Пішла найматься; та щось із тиждень попід тином ночувала, поки собі місто знайшла в якогось коваля. А сей коваль такий, що хоч би й паном йому бути, лихий та сварливий, Господи милосердний! І жінку лає, і дочку; а як сп’янчиться, то всі вікном утікають: зараз битись! Та ще й кричить:

- А чому мені жінку не бити або кого іншого? Треба всіх бити, бо й мене бито!

- Хіба я тому винна? - плаче жінка.

- А як же не винна? Одно за одного мусить одвічати!

Отакого коваля викували!

Коли б хто побачив, несе, було, на гору відра з водою стара, убога жінка, а за нею чорнявий обшарпаний хлопчик скаче,- чи пізнав би хто Олександру, багату козачку, пишну дівчину?

Не послужила й місяця - занедужала; жене коваль з хати. Куди йти? Поплелась у панський двір; тільки що в браму вступає, а пані й стрічає її лихими словами:

- Що,- каже,- згодувала собі синка злодія! Обокрав твій Семенко панича! Та підожди лишень, підожди! А ти чого прийшла? Нездужаєш? Женіть її з двора, женіть!..

Вивели Олександру з подвір’я та й кинули під тином без помочі, саму із малим Тишком. Плаче біднесенький хлопчик, плаче!

- Боже ж мій милий! Мій Семенко злодій!.. Ой Семеночку, Семеночку! дитино моя добра й щира! Яково-то мені чути таке про тебе!.. Батько ж тобі наказував... Синку ж мій нещасливий! Спом’яни свою неньку стару!..

А Тишко, не розуміючи, обійма її та все вмовляє:

- Не журіться, мамо, не плачте, Семенко вернеться. І Семенко, і Йвась, обоє приїдуть...

Та вмовляючи неньку, й заснув коло неї.

XI

Благословилося на світ; прокинувсь Тишко та й пішов просити... Дивиться Олександра, як її дитина рученята простягає до людей; як хто копієчку дасть, хто бублика, інший чорняву головку погладить, а інший одіпхне - все бачить Олександра.

Коли ось підійшов якийсь муж до неї та й питає, чого тут лежить, чия вона. Розпитався про все. «Ходім,- каже,- до мене, поки одужаєш»,- і провів її до своєї господи з Тишком.

Він жив собі з ненькою вкупі; удовець був і дитиночку мав маленьку, дочку. Вони міські були, міщани, і заможні - всього було досхочу. А що вже добрячі, то нічого й казати! За тиждень Тишко налився, як червоне яблучко, так і качається по дворі. Олександра то не натішиться,- одужала, помолодшала.

- Наймись у нас дитини доглядати,- кажуть їй, а вона й душею радіє. Найнялась. Живе в їх тихо й спокійно; усе б добре, та думки про Семенка її сушать...

- Е-е,- каже хазяїн,- чого журитись? Може, ще не така біда, як ти думаєш. Розпитайся, де він служить. Як у панича, то, має бути, панич простив.

Увечері нишком, щоб пані не побачила, пішла Олександра й розпитала двірських людей.

- Тільки й чули,- кажуть,- що дуже твого Семенка катували, а таки зоставив панич при собі його.

- А що? - питає хазяїн.

- Та добрі вісті, паночку,- каже Олександра, плачучи,- кращих не почую.

- Годі плакати, небого! Паничі не вікуватимуть та чужині, приїдуть, і синів побачиш. Та придбай їм що-небудь, щоб дякували матері.

А вона вже й скриньку купила, пошила калиточку та все складає туди гроші. «Се моїм діточкам буде!» - думає.

Прийде хазяїн з торгу, то, було, й кличе:

- А йди лишень, небого! Ось тобі новенький карбованець, поміняймось на старого.

Біжить Олександра, міняється, дякує йому, боже як! та радіє, як та мала дитина. Полюбує новенькими грошима, що так аж сяють, і сховає знов діточкам.

Треба хазяїну кудись далеко на хутір виїздити; кличе Олександру з собою. Та як би то пані пустила!

Їде до панії, щоб бумагу їй дала; а пані:

- Не хочу я, не дам тобі бумаги і їхати не пущу. Ти повинна мені платити. Скільки береш?

- Два рублі в місяць, пані.

- То й плати мені два рублі в місяць, так пущу.

- Треба ж мені зодягнутись самій і хлопця зодягнути.

- А мені треба ще й більш од тебе. Ти яку-небудь свитину накинеш та й байдуже, а нам треба жити по-людськи. Як не даси двох рублів, то й не пущу!

І не пустила.

- Дай уже їй два рублі,- каже хазяїн,- а ми тебе не обідимо.

Так пані вже каже:

- Хочу три рублі, та, може, й за три ще не одпущу.

Уже й сам хазяїн ходив, просив.

- Не хочу та й не хочу!

Сам і поїхав на хутір.

- Бодай,- каже,- таких і не знати, й не бачити, як твоя пані.

XII

Знов забрала в двір Олександру. Тишка взяла до покоїв, а до матері, було, й не пустить, хіба нишком прибіжить на годинку.

Вже тяжко нездужала бідна Олександра; лежала сама, і води нікому подать; лежала й смерті дожидала. Не було нікого коло неї, тільки старий недужий ключар панський сидів у хаті.

- Братіку мій ласкавий! - промовила Олеся,- покличте Тишка, нехай я поблагословлю свою дитину: уже мені господь смерть посилає...

- Нема вашого Тишка, сестро: я бачив, за панією поїхав.

- Нехай же його мати божа поблагословить! - зговорила плачучи.- Дитя моє кохане!.. Діти мої, діти! Є вас, як цвіту, по всьому світу, тільки вас коло матері нема потомлені віка звести! Викохала я вас лихим людям на поталу... Де ж ви, мої голуб’ятка! Мої соколи ясні?

Якось старий ключар змігся та людей закликав. Увійшли люди в хату. Вона глянула:

- Підведіть мене, добрі люди!

Підвели її; зняла вона з себе калиточку з шиї та й дала їм:

- Се моїм діткам... шість карбованців... оддайте... Хто має божу душу, навчайте мого Тишка на все добре!.. Не обіжайте бідного сироту (а слізьми так і зрошається)... будьте до його милостиві!.. Смерть мене постигає саму... Викохала собі трьох синів милих, як трьох голубів сивих... та нема й одного коло мене... Сини мої! діти мої!..

Та як жила плачучи, так і вмерла плачучи.

А пані така, що й поховати добре не хотіла, не то пом’янути. Двірські люди самі й поховали, і пом’янули нещасливу.

ЧУМАК

I

Як помер наш батько,- нехай йому земля пером! - оставив нам дев’ять пар волів полових, хороших. Нас було три брати; я - найменший, хлопчиком після батька остався. Середній одруживсь і покинув чумацтво. Мати дуже просила: «Покинь, сину, чумакувати; я тепер нещаслива у світі,- хоч ти мене трохи розважатимеш...» Да таки й плохий він був, частенько слабував.

Стали ми з старшим братом чумакувати. Грицько був парубок високий, чорнявий, кароокий,- парубок як орел. От стали чумакувати... Я вже й старий, уже дочка к осені рушники готує, а ще й тепер мені так і сниться: широкий степ безкраїй, стелеться шлях, ідуть наші круторогі, риплять вози, а місяць світить...

- А що, хлопче, злічив зорі? - гукне Гриць, як у дзвін ударить. Я так і схоплюсь.

Як іти з нашого села у Крим, треба переходити Кумиці, козаче село, велике, аж на двох горах, дві церкви муровані, річка, хати все нові, коло кожної красний, прекрасний вишник! Славне село! Туди оддана наша тітка, материна сестра, то ми, було, завсігда заходимо до їх. Тітка нам рада, розпитує, частує, розказує. Переночуємо в їх та й у дорогу,- а далі вже й бариться стали, днів два або й три перебудемо; то брат знакомого товариша піджидає, то в його віл заслабне... Мені, хлопчині, се й добре, чи з хлопцями заведусь або на ти́ні сиджу, як півень.

II

Одної весни вийшли ми рано з дому, пристали в Кумицях, як і звичайно, на третій день увечері. Тепло було, й вишні цвіли рясно. Не доїхавши до тітчиної хати, Гриць спинив воли та й каже:

- Дивись, Івасю, не одходь, братіку; я зараз вернусь.

- А куди се, Грицю?

- Да треба до знакомого чоловіка забігти. Возів не лишай! - та й пішов; а я за ним назирком: до яких се знакомих людей він ходить?

Перейшли вулицю; підкрались під нову хату. Гриць свиснув; переждав трохи, свиснув удруге... утретє... Все нічого не чути. А мене аж під п’яти пече,- що се буде? Обійшов Гриць садок. Якраз під старою вишнею, що, здається, найрясніше цвіла, стояла дівчина, хороша, як зоря ясна; руса коса нижче пояса. Стояла вона проти місяця-молодика і, піднявши білу руку, промовляла:

Молоди́к - 

Як гвозди́к!

Тобі роги красні,

Мені очі ясні!

Як почала приказувати так удруге, Гриць тихесенько свиснув. Дівчина стрепенулась, як сива зозулька; прислухається... Грицько ближче.

- Грицю! - каже,- се ти, Грицю?

Я собі послухати посунувсь, та, як був дурний, так і шурхнув у яму,- увесь вид кропивою пожалив. Якийсь вражий син під самісіньким тином яму викопав. Годі вже тоді слухати! вискочив та до возів! Мабуть, Гриць подумав, чи не зайця сполохнув.

Перестояли ми три дні в Кумицях. Грицько піджидав знов знакомих людей,- не прийшли вражі сини! а сам тим часом щовечора ходив, а світом вертавсь. Я, шатаючись із хлопцями, допитавсь, чия се нова хата: Данила Мороза. Козак був усатий, здоровий, а ще до того й дуже сердитий; мав дочку Марину.

III

Сходили ми в Крим щасливо. Вертаючись, як того треба, стали в Кумицях. Гриць одговоривсь хутенько од тітки і побіг. Тільки ж сього вечора швидко вернувсь, чогось дуже смутний.

Сіли ми вранці снідати; тітка й каже:

- Чи ти знав, Грицю, Данила Мороза дочку, Марину?

- А що таке?

- Оддав її батько заміж,- присилував, нещасливу! Як вона побивалась бідна! мов неживу повезли до свекра.

Я глянув на Гриця: він слухав і пильно дививсь у вікно.

- Вийшла заміж - як за стінку засунулась: змарніла, зв’яла, моя рибочка. А дівчина була - як сонце. До мене було частенько прибіжить - щебече, розпитує...

- За кого ж її оддано?

- Та за Йвана Бондара,- от у Дзвонарях, недалечко. Такий багатир!..

Як понурив голову мій Гриць, то до самого дому не підняв.

IV

А мати все:

- Одружись, Грицю, та й одружись! Чому ні?

- А тому ні,- каже Гриць,- що любої пари не знайшов; а побратись абияк негоже!

Сидимо було в хаті, мати й почне журитись, а далі й каже:

- Що то за дівчата гарні у нас на селі! Нема і в Києві, мабуть, кращої, як Катря Барабашівна.

А сама дивиться на Гриця.

- А нема,- каже Гриць.

- Хіба Мотря Яковенкова? О-о, хороша дівка, дуже хороша!

- Хороша й Мотря.

- А Мелася?

- І Мелася гарна.

Мати аж було заплаче. Так довіку бурлакою й зоставсь наш Гриць.

Марина - перечули ми через люди - скоро вмерла: кажуть, дуже лихий чоловік був. Він уже тепер третю жінку взяв.

V

Гриць уже сивий, як голуб, був, а все ходив у Крим. Не хотів ані дружитись, ані дома жити - чумакував. Доля йому щиро служила,- так і золотів, так і золотів; да не тішило його багатство: ходив він більш для того, що вже в чумацтві закохався. Дома такий тихий, не гуляє, мало й говорить, а вийде в степ - другий чоловік, неначе світ йому вгору піднявсь! Ходить поміж возами жвавий та смілий. Або заспіває: «Та доле ж моя, доле! да чом ти не такая, як доля чужая!» - аж по степу лунає...

Добре співав! Як було заспіває Нечая, то тобі здається, що от-от козаки вийдуть! по плечах так і сипле морозом. Справедливий чумак був!

Він у нашому селі церкву новим гонтом обшив і хрести позолотив. Не одного убогого чоловіка вирятував із біди.

Матір шанував дуже. Вона його пережила; уже зробилась мала зовсім, от як жовтенький грибочок, а пережила чумака.

Третій рік, як він помер. Іще кріпкий чумак був. Умираючи, казав у пущі вирити під дубом два скарбці з грошима, один матері оддати, а на того його поховати гарно, висипати високу могилу, а хрест поставить із цілого дуба. Так ми зрубали дуба під кореня, обтесали трохи гілля да й упустили в землю, так, як хрест. Аж геть-геть із степів видно!

ОДАРКА

I

Старий наш пан, покійник, недобрий був! Не тим би згадувати, да луччим ні за що.

У нас через річку хутір козачий вільний, то й козаки його стереглись, як огню і обходили, бо тяжко їх кривдив. А що вже ми, кріпаки, натерпілись од його, то нехай господь боронить всякого хрещеного чоловіка! Було, як стрінеш його, то біжиш, не розглядаючи, чи гора, чи низ, аби розминутись. Найбільш його боялись дівчата. Не один вік дівоцький веселий він стратив. А що йому вдієш?.. Іде, було, по селу хмурий, сердитий та й поглядає туди й сюди, як той ворон хижий.

Якось сидимо ми в своїй хаті, говоримо собі таки про його, недобрим словом згадуючи, як застукотить у сінях, загримихтить! Сам пан у двері! Як то кажуть: про вовка промовка, а вовк у хату.

Увійшов він та й питає: «А де твоя дочка, Одарка?»

А в мого брата була дівчина, боже мій милий, яка дівчина! Вона, було, ввесь двір веселить собою, як зорею. Таке ж то молоде та щасливе! Ніякого лиха не знає, не відає; бігає собі та сміється, мов у срібні дзвоники дзвонить.

Спитав він про Одарку - ми так і поприкипали на місці, а Одарка саме в хату. Він як угледів дівчинку, аж очі йому засвітились, та й каже:

- Ходи зо мною в двір, дівчино!

Одарка до матусі. Стала коло матусі і стоїть, не дише, моя рибочка.

- Вона іще й літ не дійшла, пане: п’ятнадцятий годок починає,- каже батько, а мати плаче.

- Ану іще що зговори мені, вражий сину! То я тебе почастую! - гримнув на його та знову до Одарки: - Хутко, хутко, Одарко! ходім!

Вона все стоїть, не йде.

- Хутко, дівчино!

Не йде, мов омертвіла. Загарбав він її та й повів.

Наче сонце наше зайшло! Якось у хаті спустіло, обезлюдніло.

II

Перемучились ми до вечора. Увечері братова побігла в двір довідатись та хутко й вернулась: «До Одарки не пустили,- каже,- і здалік не бачила, і голоска її не чула!» - а сама плаче-плаче!

І довгонько ми не бачили свою дитину: не пускали ні батька, ні матері, ані мене. Прийдеш, було, постоїш коло панських воріт та й додому вернешся, аж тобі світ немилий. Розпитуєш у дворок, у дівчат. «Не знаємо, серце, не знаємо. Вашу дитину мов за золоту браму зачинено: і в вічі її не побачиш».

А інші - то сміються, неначе господь їм розум одібрав. «Що буде вашій Одарці? - кажуть.- Буде те, що й нам було! Чому ні? Хіба ваша Одарка велика панна, чи що? А ми ж не були діти в свого батька? Може, нас ненька не жалувала? І ми колись були добрі, а ось же довелось зійти на ледащо, да таки ж якось у світі живемо і хліб жуємо».

Ми ходимо та ходимо щодня, чи не побачимо. Вже третій тиждень минає. У неділю ввечері братова вернулась із двору, плачучи. «Не бачила,- каже,- тільки дворки, нехай господь їм подарує, з мене насміялись».

III

Сидимо мовчки; тихо в хаті та сумно, тільки чутно, як братова плаче або брат тяжко, тяжко зітхне. Коли щось зашелестіло; рипнули двері, увійшла наша Одарка. Ми так і зомліли, як на неї глянули: бліда-бліда та замучена! А вона, безталанночка, поклонилась та й стала в порога, як чужа; стоїть і очей не зведе.

- От, жінко,- каже брат,- ми й побачили свою дитину. Яка красна стала! - та й заплакав. Уперше зроду я тоді побачила, як мій брат плаче. Нехай мати божа удруге не приводить!

Посадили ми свою Одарку на лавці; братова й каже:

- Доню моя! Горенько моє! Се вже тебе одпустили з двору?

- Я, мамо, нишком прийшла. У двір гості наїхали: молодий пан із жінкою.

- Розкажи ж нам, Одарочко, усі пригоди свої, любко! - кажу їй.

- Та розкажи ж бо, розкажи! Нехай послухають! - каже брат та й вийшов з хати, мов його огнем пекло.

Одарка заплакала слізьми та й почала розказувати все: як її замикали на ніч саму у горницю, як грозили й били, як до згуби довели...

- Ти б, моя доню, до панії: може б, вона тебе вирятувала... нерозумна моя дитино!

- Мамо, мамо! Що пані поможе! Од нього всі врозсип, як голуби од шуліки. Не поможе пані! Пані й панночки іще на мене обіжаються, неначе я справді винна. Котра не прийде - дорікає та ганить і словом, і оком.

Так-то журимось та плачемо, плачемо та журимось, і незчулись, як темна ніч наступила.

- Нездужаю я, матінко! - каже Одарка.- Нехай у вас перебуду хоч сю одну нічку. Тепер у дворі гості, ніколи й огледіться за мною.

IV

Заночувала дома. Чи спала, чи не спала, чи ще й очей не звела, вже парубки з двору й прибігли за нею:

- Іди хутко в двір!

Як вона просилась, як плакала іще який час перебути в батька, бо тяжко нездужала!

- Ні,- кажуть,- ми сього не сміємо. Не підеш доброхіть - силою поведемо: так звелено. Тебе ще звечора шукали нащось панночки й пані приїжджа.

- Якесь іще лихо коїться,- каже братова.

- Бодай ніхто такого не діждав! Лучче б вона була маленькою згинула! - озвався брат.- Годі, Одарко, годі плакати! Годі проситись!.. Не помилують... та не їх і сила.

- Не сила наша,- кажуть парубки: вже й їм стало жалко.- Еге, дядьку! Якби то сила!

Ми самі не свої: що то буде? Не знаємо, чи йти в двір, чи дома дожидати свого лиха. Коли так в обідню добу прийшла Одарка.

- Прощайте, мамо, прощайте!

Ми до неї:

- Що таке, що таке?

- Оддали мене молодим панам,- каже,- з неділі повезуть. І вас повезуть, тітко-серце; казали, нам на неділю зрядитись.

У мене й серце похолонуло. Звікувала хоч не в розкоші, та все-таки між родом, у своїй хаті; а то оддають до чужих людей, у чужу сторону, не знаю за що й про що. Гірко мені стало; облили мене дрібні сльози. А братова дякує бога, що її Одарка не сама на чужину їде.

Наш старший панич та одружився з ляховкою і жив собі в місті, а до батька років щось з чотири не їздив: були в гніву. Лютував старий за те, що ляховку взяв; да вже як бог дав їм дітей, старий їх простив. Почали вони наїжджать у гості й частенько. Ляховка якось обійшла старого, наче якими чарами, що й слухавсь її, і гроші їй давав... а скупий такий був - боже!

Як вона приїхала, пані наша й панночки підговорили її, щоб випросила собі Одарку, щоб то бідну дівчинку завезти геть от пана. Ляховка як почала просити, як почала молити,- він і оддав. І ото дано нам до неділі время зібратись, а самі вперед повіялись.

V

Діждались неділі; зійшлась родина нас випроводжати; попрощались. Одарка востаннє вклонилась матері; а мати схопила її, скропила сльозами та тільки промовляє: «Дитино моя! дитино моя єдина!» Та так-то вже побивалась, нещаслива, що й кам’яне б серце розпалось. А дівчина наче замерла і не плаче. Уклонилась батькові; батько благословив її: «Нехай тебе, моя доню, мати божа заступить!»

Привели нас у двір. Вози вже стоять запряжені. Вийшла пані з панночками, наказує вірно служити молодим панам; вийшов і він, пан.

- Рушай! - каже возниці.- Що тут говорити? Коли пани пожалуються,- каже до нас,- то знатимете в мене, як козам роги вправляють! Рушай!

Їдемо день і другий. Питаю в Одарки, чи здужає. «Здорова тіточко, тільки мені на серці важко, о, важко!» І все вона думає, все сумує: сказано, за ненькою та за батьком!

На четвертий день в’їхали в панський двір. Всі нас кругом озирають та переморгуються; ніхто не заговорить ані привітає. Міські все люди, нещирії, глумливії.

Повели нас у покої. Вискочила пані. Мабуть, бачили ви не раз і не два тих ляховок? Всі вони прудкі, та веселі, та говіркі. І ся така ж була. Як почала вона говорити, то й за себе все сказала, і за нас одповістила. Та так-то хутко та шпарко! Сама аж ізвивається перед нами. Старенька вже, а на висках кучері, в перснях блискучих, у стрічках, то ніби й молодо глядиться. Вийшов пан. Він був гарний на лиці, ставний такий і дуже гордовитий. Коли й гляне на тебе, то все одним оком, через плече. Спитав, чи нема листа од батька, і вийшов. Вибігла й дітвора на нас дивитись. Пані каже їм по-своєму: «Дайте сім хлопкам ручок поцілувати». Вони й попростягали рученята - цілуйте!

VI

Загадали мені прясти, а Одарку посадили гаптувати. Гаптує, було, панночкам споднички абощо та щовечора й несе до панії показувати. Пані часом і добра, тільки налає, якщо там негарно, а часом як розходиться, то, мов воду з лотоків, нічим не впиниш. Тоді всім лихо! Не злюбила вона нас, не так мене, як Одарку. Було, так і їсть, як іржа залізо. Ото раз: «Танцюй, Одарко! Танцюй, та й годі!» Звеліла її вивести посеред покою,- танцюй! Пішла танцювати, безщасна, та ніжки їй підітнулись - упала, а вони регочуться. «Удає,- кажуть,- удає!» Отаке лихо!

Дивлюсь я - тане, тане моя Одарка, як воскова свічечка. Сидить, було, цілісінький день і словечка не промовить. Чого вже пані їй не робить, як не глумиться - мовчить; тільки часом тихесенько очиці на неї зведе. А паненята, як ті п’явочки, вчеплються: «А ти дурна! А твій рід увесь дурний! Ану, йди танцювати!» Штовхають її, дряпають, щипають. Вона тільки подивиться, моя голубонька! Пані аж розгнівається та каже: «Се якась кам’яна дівчина!»

VII

Дав господь весну. Копаємо ми, то сіємо в саду, а Одарка й за поріг не вийшла. «Яка з неї тут робота буде,- каже пані,- нехай лучче гаптує».

Одного дня одробились, ідемо з саду, а пані й каже:

- Певно, що Одарка не гаптує: або спить, або так куняє.

- А певно, мамо, що не гаптує,- вирвалась старша панночка.- Я добре се знаю.

- Тихо,- каже пані.- Подивимось, що вона робить.

Стали вони підкрадатись... увійшли. Одарка лежить, зложила руки під голівку, бліда-бліда, тільки очі їй сяють; лежить і дивиться на нас пильно. Аж пані спинилась і нічого не сказала. Перенесла я її в комору, положила на лавці; вже вона й не піднялась.

Все, було, просить:

- Тітко-серце! Одчиніть віконце й двері: нехай я світу божого побачу, нехай подивлюсь у свою сторону!

Пани порадились між собою, казали бабу привести. Прийшла старесенька бабуся, аж біла; розпиталась, подивилась та й похитала головою.

- Дитино моя нещаслива! - каже.- Нехай тії добра не діждуть, що тебе, як пахучу квітку, стоптали, а твій вік уже недовгий!

Перехрестила дівчинку, заплакала та й вийшла.

VIII

Тоді звеліла пані одвезти дівчину в больницю.

- Пустіть мене, пані,- прошусь я в неї,- пригледіть за Одаркою! Я й робитиму вам щиро, що мені загадаєте, і дівчинки догледжу.

- От,- каже,- дурниця! Там краще од тебе пригледять.

Не пустила.

В неділю якось вирвалась я, побігла одвідати. Увійшла, дивлюсь: лежить вона, якраз проти вікна, і вікно одчинене.

- Оце,- каже мені старенька служка, що там за недужими доходжає,- як почала ваша дівчинка просити та молити - положіть мене проти вікна та положіть, то я й мусила їй догодити.

- А що, Одарочко,- питаю,- як?

Вона подивилась на мене та й каже:

- Тітко-серце! У нас тепер вишні та черешні цвітуть, а далі й мак красуватиметься... А тато й мама?.. Нема вісток?

- Ще нема, любко,- кажу.- Я тоді зараз прибіжу до тебе. Чи не бажаєш ти чого, Одарцю?

- Ні, тіточко, нічого не бажаю, нехай тільки од вікна не женуть.

IX

Ото так, у неділю я її одвідала, а в четвер почули ми, що вмерла. Побігла я туди: вона вже на столі. Свічечка горить, а нікого нема. І така ж вона хороша лежала, як ангелятко Боже!

Надійшла старенька служка.

- О! - каже,- попоплакала я над вашою дитиною, серце! Та така ж тиха та покірлива вона була! Такої любої душі зроду-віку ще не бачила! Ввійшла я до неї вчора, вона спинається на вікно. «Ой,- кажу,- дівчинко! Що се ти робиш?» - «Пустіть, мене,- каже,- пустіть, бабусю, нехай я туди гляну востаннє... Там мій батько й мати живуть...» Та так жалісно, як пташеняточко, киличе - пустіть! Я й пустила. Піддержала її трохи; вона все дивиться пильно-пильно в сині далекості; а сльози, мов перло, сиплються мені на руки, теплі-теплі... Сонце саме заходило... Загледіла - вишня в саду цвіте: «Принесіть мені, бабусю, вишневу квіточку... принесіть, бабусенько!» Я пішла та й принесла. Вона взяла. «О, яка ж пахуча,- каже,- та свіжа! Спасибі вам, серце бабусю!» Лягла і квіточку коло себе положила. «От уже й сонечко низенько»,- каже та й почала тоді згадувати батька й матір; все їх гукала, все до їх промовляла: «Тату мій, тату! Нащо ви мене покинули? Матіночко! Візьміть мене!.. Ой покинули ж мене, покинули саму!.. Мамо!.. Тату!.. Рідні мої та любі!..» Нехай господь її прийме, мою голубоньку, на своє надро! Так-то вже я попоплакала на старості літах!

В п’ятницю її поховали. Як спускали домовину в яму, то все над нею білі голуби кружляли. Сонечко грало, мов розсипалось по землі золотим промінням. Ранок такий-то тихий та ясний придався: ні вітерець не війне, ні хмарка не збіжиться. Душа праведна переставилась!

ЧАРИ

I

Давня то давнина, а наче вчора діялось. Молоді літа - сказано: шо замолоду чуєш або бачиш, до кінця воно тобі привиджується. Стара бабуся було розказує нам, дівчаткам, прядучи вовну, а ми, звісно, наче тобі душею всяке слово вбачаємо, як то колись було на світі, якії дива творилися колись-то.

Жив собі старий козак Задорожко з жінкою (розказує було бабуся). Дав їм господь викохати собі сина, як сокола. Такий же то виріс козак з його хороший! Що до коня, що до зброї, що до звичаїв, мовляв, лицарських! А то ж і дома щира була в його душа до всіх! Батька й матір шанував і поважав - сказати. Старі тішаться та радуються своєю дитиною, та дякують господові.

Дожив віку свого старий Задорожко, позвав господь до себе. Поблагословив він сина й жінку, наказав не журитись, хороше поховати його, та й спочив навіки.

- Годі плакати, мамо,- вмовляє Тиміш стару неньку.- Се ви бога гнівите.

- Дитино моя кохана! Як же мені сльози впинити, коли самі з очей ринуть? Я прожила веселий вік молодий з ним тихо та любо, і ось довелось на старості літях осиротіти! Куди не гляну по хаті, чи в садку, чи на дворі,- все його згадаю.

- Вже час мені до роботи, мамо,- скаже було Тиміш.- Піду та й вас проведу до сусідки Ганни, як маєте тут самі побиватись.

- Та добре ж, добре, мій соколе ясний! Ходім до Ганни, сину!

А Ганна була, як і вона, удова, мала собі дочку одиначку, звали Химою. Хороша була дівчина, як повна квітка, ясноока. Зросла Хима вкупі з Тимошем, як брат із сестрою; разом гралися, разом і горе приймали, все вкупі, все любенько між собою, та так і поросли, щиро люблячись. Було, як день не побачить Тиміш дівчини, то вже й ніяко йому, а вона й дівочі очі виплаче, виглядаючи свого чорнобрового парубка. Старі помічали: «Нехай,- кажуть,- любляться молодята, може, господь і зведе їх докупи; будемо сватами!»

А чимало ж то було парубків, що ходили за Химою, мов причаровані? Аби ступила за ворота, тут і вродяться, та горда дівчина мине їх, і оком не зведе ні на кого. В неї на думці тільки Тиміш чорнобровий, його виглядає рано й вечір. Нема його - візьме дівчину жаль; побачила - то й веселенько, й любо, і на світі хороше живеться.

II

Без лиха, кажуть, у світі не буває: не минула й Химу лихая година. Нема Тимоша вечір, нема й другий, і третій. Не спить Хима, ходить по садочку, ходить, топче пахучі квіти, що сама садила й поливала; про все їй байдуже, бо велика туга-печаль прийшла до її щирого, вірного серця.

Почина на світ займатись. Іде Тиміш улицею, веселий, іде просто до своєї хати.

Вибігла вона та й перейняла його:

- Промов мені, милий, хоч словечко! і вчора, і позавчора тебе не було. Коли забуваєш мене, скажи щиру правду.

- О дівчино, дівчино! - каже Тиміш.- Як ти мене запечалила! Мушу сповістити твою лиху годину: не бути нам у парі!

- Не бути! Хіба ж ти собі другу дівчину знайшов, кращу од мене? Чи любить вона тебе, як я, щиро? Скажи мені, чия вона? через неї мій вік молодий пропадає, нехай же хоч побачу, яка!

- Не гнівайся на неї, Химо: то смирна й добра душа. Вона й сирота.

- Се Олена Бондарівна! Вона? Так до неї ти щовечора йдеш? Я очі свої виплакала, світ мені не милий, а ти з нею женихаєшся, обоє щасливі, одно коло ’дного? Горе моє! лихо моє несподіване! А що ж ти, може, думаєш брати її за себе?

- Буду сватів слати в неділю.

- Чого ж се так поспішаєшся? Може, не все гаразд буде?

- Бодай ти не діждала таке віщувати, недобра дівчино!

- Слухай, Тимоше, покинь мою розлучницю! покинь, коли не хочеш каятись вік! Буде каяння, та вороття не буде!

- Щоб я її покинув! Дурно тільки слова твої гинуть. Не зраджу своєї дівчини, поки жив буду, поки світ сонця!

- Не покинеш? Розмисли, Тимоше, та й скажи востаннє, не хочеш покинути?

- Нехай мені гарячим піском очі засиплються, коли покину!

- Побачим!

Та й стрибнула в хату.

- Враже дівча! - промовив Тиміш та й тяжко задумався. І навернулась йому на думку Олена, що хороша була, як зоря ясна, а покірна, а тиха, як голубка сива! Згадав він її та аж покрикнув:

- Нехай мене мир не знає, коли я зраджу тебе, моя горличко!

III

І поклав у першу неділю сватів засилати. Рано почав з ненькою радитись:

- Нене,- каже,- полюбив я дівчину, хочу її за себе взяти; благословіть мене!

- Та нехай же тебе господь благословить, сину! Одружись, мій соколе! А кого сватати будеш? Химу?

- Ні, мамо, Олену Бондарівну.

- Олену? А я все сподівалась, що ти Химу візьмеш. Хороша дівчина і мене шанує. Та вже нічого казати: коли вподобав Олену, бери Олену, а мені кожна невістка буде люба, аби тебе кохала, мій сину.

Послали сватів, побрали рушники, заручили молодих.

Почула се стара Ганна та й каже дочці:

- Мабуть, тобі, доню, не судилося з Тимошем у парі бути! А я вже певна була, що сеї осени вас повінчаю.

- А що є певного в світі, нене? - одмовила понуро Хима.

- Не журись, доню! Найдеться тобі ще кращий. Ти ж у мене, хвалить бога, молода й хороша, як ягода.

Ввечері йде Тиміш до своєї дівчини, весело йому й легенько, і світ йому красується; коли - зирк! а перед ним, як мара, стоїть Хима, бліда, похмура, й питає:

- Покинеш чи ні?

Він трохи опам’ятувався та й каже:

- Бог з тобою, нерозсудлива дівчино! Хіба не знаєш - я вже заручився?

- Не покинеш, питаюсь?

- Лучче мені вмерти, як без неї вікувати.

- Востаннє?

- Востаннє,- не покину!

IV

Другого дня проситься Хима в матері:

- Нене, піду я до тітки в гостину.

(А тітка жила у другому селі, таки недалечко).

- Іди, доню, іди; може, розважиш своє серденько.- Та й випровадила дочку до царини.

Не пішла ж Хима до тітки, а пішла в дикий бір. Знала вона там іншу тітку. Не бачила її ніколи, а прочула, що живе стара чарівниця в тому бору. Знадобилась вона тепер бідолашній Химі.

Вийшла Хима за село - два шляхи в’ються. Поглянула навкруги - нема живої душі, тільки шумить кучерява верба, та чутно, як рве десь воду з лотоків; поглянула та й пішла тим шляхом, що до бору. Іде-йде, минає й кам’яні гори, і зелені луги. Сонце пече її, звернувши з полудня; білі ноги на каміння позбивала; довгою косою за гілля чіпляється; йде, ні на що не вважає. Переходячи мостом бистру річку, якось глянула в чисту воду та й не пізнала самої себе, аж спинилась: «Чи се я? Де ж моя краса дівоча поділася? Та нащо ж тепер мені вона здалася? Нехай гине, аби я свого доказала!»

Ввійшла в бір; зелений та густий - не проглянеш; темно та глухо в йому. Озирнулась, а сонце вже низенько; небо палаючи починає червоніти.

Йде бором, прислухаючись: то шурхне щось ізбоку, то захитається береза, то щось гукне: «Химо! Химо!» - та й піде гук по темному бору, аж лунає.

Чи довго вона йшла, чи недовго, коли дивиться - стоять два превисоченні дуби, а поміж дубами сидить стара жінка, стара-старенезна, аж її мох покрив. В Хими і в очах усе закрутилось; а відьма питає:

- Чого прийшла, люба дівчино? чого прийшла така молода й красна?

- До вас прийшла, бабусю, поможіть!

Та й розказує своє лихо й пригоду.

Відьма й каже:

- Коли хочеш, то я тебе навчу.

- Навчіть! - просить Хима.

Знайшла відьма ножа й пірце якесь наговорене:

- Простягни ж мені ліву руку, дівчино!

Вона простягнула.

Тільки ли́снув гострий ніж; червона кров закапала з пучки. Відьма встромила в кров пірце й заговорила. «Ну,- каже,- тепер іди! що хочеш, те й зробиш своїм ворогам».

Виходить Хима з бору, а сонце вже сідає. Чує вона в собі нелюдську силу... Скинулась вона ластівкою та й полинула. Долітає до села - вже вечоріє. Ударилась об землю ластівка - перекинулась старою бабою та й стала під вікном у Олени. Дивиться - сидить Олена між дружок, як повна рожа, хороша, уквітчана; і так-то весело й тихо коло неї, такий-то в неї любий погляд! І дружки молоденькі гудуть коло неї, як ті бджілки золоті; обсіли стола, як свіжі квіточки, а Олена вище всіх на покуті.

Подивилась Хима, та аж серце в неї повернулось. «О,- каже,- саме зібравсь у неї дівич-вечір; я не спізнилась!»

Ввійшла в хату; її привітали, питають, звідкіль, частують; а вона одсунула кватирку, простягла серед хати руки та й рече:

- Лети ж ти, молода, пташкою, а ви, дружки, за нею! Щоб ви до віку вічного літали й щебетали!

Проказала вона сі слова чарівничі,- вони й випурхнули вікном, одна по другій, тільки крильцями лупотять. Так і полинули ряд по рядочку; Олена повела перед.

V

Що то плачу, що то гомону було та страху по селу! Нема дівчат! Згинули, мов їх земля поглинула! Тиміш ходить, з туги та з горя несподіваного місця не знайде; ходить із улиці в другу, аж стоїть Хима в воротях; глянув він та й згадав її віщування.

- Вража дівчино! - каже,- напророкувала мені лихо? Бодай же й ти не діждала довіку веселої години!

Вона подивилась йому вслід, і жаль її взяв, і всміхнулась! та й промовила:

- Побачимо!

Минув рік. Просить Тимоша стара мати:

- Сину мій, сину! Одружись, мій голубе! Що ти маєш у мене в’янути? Хоч і жаль, та не вернеться. Втіш мене, старую, нехай я свого віку доживу в радості, дякуючи бога й тебе, моя дитино!

- Нене моя старая! Трудно мені оженитись! Не знайду я такої дружини, яка була в мене колись!

- Возьми Химу, сину: то добра дівчина, а мене як поважає! нехай її господь щастям і долею наділяє! І тебе вона щиро любить.

- Химу взяти, мамо! Та се мені перший ворог! Вона мені навіщувала мою недолю!

- О, сину мій любий! що те згадувати! Все божа воля. Що дівчина з жалю вимовила, з того пригоди не станеться; так уже - не судилось!

Як почала то слізьми, то ласкою впадати коло його, то й умовила взяти Химу. Кажуть, вода й камінь довбає; так і се: турчать та турчать щодня, щогодини: оженись та оженись, пожалуй стару неньку, що тебе викохала, що своє здоров’я стратила, тебе доглядаючи. Козак згодився, посватав Химу та й одружився з нею.

Дождала стара невістки, не нарадується: яка ж то до неї щира та покірна! І вслужить їй що треба, і пожалує, і догодить, як рідна дитина. А вже коло Тимоша, то так і в’ється, так липне до його, з очей не спускає його, хоч він усе понурий і неласкавий. Хима на се не вважає, падає коло його, годить йому, як любій дитині; а як дождеться, що Тиміш усміхнеться,- боже мій! як сонце її освітить, і очі блищать, і личко почервоніє!

VI

Сидить він якось у садку і жінка коло його; сидить мовчки. Вона йому в вічі заглядає, а він голову спустив - сумує. Коли, чують, так щось щебече, так щебече,- дивляться, а над їх головою пташенята в’ються, та одна пташка нижче всіх кружляє над Тимошем. Він чує, як і крильцями паше йому на вид.

Жінка схопила його за руку:

- Устрель сю пташку, Тимоше! - каже, а сама побіліла.

- А нащо я маю безневинну щебетушечку стріляти?

- Устрель, Тимоше! устрель, мій любий! - благає, стискаючи його за руку.

- Не буду стріляти, шкода й говорити!

- Не будеш? Тобі байдуже, що тебе жінка благає, бо жінка тобі нелюба.

Говорить, а сльози з очей скотились йому на руку та як огнем палять.

- О жінко! - каже Тиміш,- се в тебе десь огневі сльози!

- Бо гіркі, Тимоше! А чи мало я їх виплакала!

Та й почала знов благати, щоб устрелив пташку. Він таки не послухав.

- Іди,- каже,- іди собі, недобра людино, необачна!

Вона зірвалась і вийшла з саду.

А пташка все нижче та нижче над ним падає. Тиміш дивиться, і так йому чогось мила ся щебетушечка, що очей з неї не звів би; слухав би не наслухався її тихого та любого щебетання! Так-то чогось жаль його обняв: сльози так і ринули з очей. Припав він до землі та й зросив її слізьми.

Чує, щось високо шумить. Се чорний ворон; розбив пташенят і найкращу настигає. Вона, як стріла, летить, а ворон її крильми обгортає, як хмарою. Скочив Тиміш сам не свій, побіг, ухопив рушницю та й устрелив чорного ворона; так він і вдарився коло Тимоша в землю. Дивиться Тиміш - се не ворон, се його молода жінка; з-під лівої руки чорна кров дзюрчить, а правою держить його першу милу - неживу. Як була на дівич-вечір уквітчана й прибрана, так і лежить поперед його очима Олена, хороша й пишна, як квітка!

Олену поховали коло церкви під вишнею, та як поставили хрест, то злетілись дрібні пташенята, обсіли його, згори до самого низу, та жалібненько защебетали. І то щовесни прилітають і щебечуть над Оленою. Се її дружечки, що на дівич-вечорі в неї співали.

Тиміш недовго маявся по світу: нудьга його з’їла. Хата розвалилась, двір заріс бур’яном, і садок усох, і глибока криниця засипалась. Все мохом поросло та пилом припало.

СОН

I

Було нас у батька три дочки,- я найстарша. А був наш батько такий-то грізний! Вряди-годи пустить на вулицю погуляти з дівчатами.

- Нікчемний той рід жіночий,- каже,- все б їм гуляти! Гуляють та цокочуть, як ті сороки.

- Хіба ж ти й сам не гуляв зроду, Йване? - скажуть мати.

- А я зроду дурнем не був, дякувати господові!

Хоч був тато грізний, а проте дуже нас жалував. Було, як поїде в Київ, то й навезе нам гостинців хороших: матусі очіпок, шовком гаптований, чи плахту червону, мені доброго намиста, або стрічок, або пояс червоний, найкращий; малим сестрам тож сережки, намистечка... Оце було хоч як рано приїде, а гостинці роздасть аж другого або третього дня. Ми вже в вічі йому заглядаємо, ходимо коло його,- ні! Він собі розказує, як там з перекупкою посварився абощо. А як уже повиймає гостинці та почне всіх дарувати,- зрадіємо так, Господи!

- Татоньку, голубоньку! Ой татоньку наш любий!

- Да ну, ну! годі вже, годі! Чого се розворушились, як бджоли? І не вгамувать! Може, у вас така думка, що я все те покупував? Еге ж, розумні голови! Се як випродав пшеницю та зосталось щось із мірку, то й ув’язавсь якийсь навіжений крамар: заміняймось та заміняймось! Я й замінявсь, аби одчепитись.

Отак було видумає що-небудь, а вже ніколи не признається, що згадав про вас, купив вам гостинця - ізроду-віку не скаже! Такий-то був покійний, нехай царствує!

Хата була в нас хороша, і садок, і город великий; в садку вишні, й черешні, і яблука, і волоські оріхи, й грушки, й калина; двір широкий, ворота нові. А в хаті мило та любо глянуть: лавки й столи липові, образи киянські, хороше мальовані, позапинані рушниками вишиваними; і на рушниках квітки, і кругом квітки та зілля пахучі.

II

Минув мій рік шістнадцятий, сімнадцятий починаю. Одсвяткували ми зелену неділю. Одної ночі приснивсь мені сон: стою я в зеленому житі, вище пояса; навкруги мене колоситься пшениця і мак червоніє, а проти мене два місяці вповні. Що один ясний, а другий ще ясніший; і пливуть на мене просто. Той же ясніший місяць та все другого попереджає, а далі так і скотивсь мені на руки, а другий за хмару зайшов. Прокинулась я та й розказую, який-то мені дивний сон снився.

- Тож-бо й дивний! - кажуть мати, а самі всміхнулись.

- Чого-то тим дурним дівчатам не присниться! - озвався батько.- Бач, місяця рукою вхопила, як вола за роги! Спиться, то й сниться.

- Чому? - кажуть мати.- Сон мара, а бог віра!

III

У неділю одпросилась якось у батька на погуляння. Вийшли ми за село, на могилу; співаємо собі, пустуємо; коли хтось: «Ге-ей! ге-ей!» - аж луна пішла поміж горами. Ми так і здригнулись. Дивимось, а се чумаки з гори йдуть. Воли все сиві-половії та круторогі, а ярма мережані. Чумаки ставні, молодії.

- Оце, вражі бурлаки! - кажуть дівчата,- як налякали!

- Слухайте лиш,- загомоніла Мотря Чемерівна (така прудка та моторна була дівчина, кароока!),- привітаймо ми чумаків!

Та й затягла:

«Ой чумаче, чумаче, хрещатий барвінку!»

Дівчата й собі підхопили, а чумаки йдуть та тільки поглядають, а далі як ударяться на нас! Ми врозтіч. Чумаки за нами; перейняли та й оступили, як хмара.

- Пустіть нас, пани чумаченьки! - проситься Мотря,- будьте ласкаві!

- Еге ж! - гукнув чумак, високий, як дуб, стоячи нерухомо; а руки простер, щоб переймати; у зубах люлька,- еге! не знаєш, моя дівчино, звичаїв чумацьких!

Та й замовк.

А другі взяли жартувати з дівчатами. Я все за Мотрю ховаюсь. Коли вийшов чумак, хороший, прехороший, чорнявий, очі як у орляти,- вийшов проти мене, узявсь під боки та й каже:

- Дівоньки-голубоньки! яка ж оце поміж вами дівчина, як зоря ясна сяє? Якби плавала вона в синьому морі рибкою, я б її шовковим неводом поняв; коли б літала пташкою, був би золотим просом принадив; а тепер мушу питати: якого се батька дочка?

А дівчата усі разом:

- Івана Самуся! Івана Самуся!

Тоді взяв він мене за руку:

- Дівчино-чарівниченько! чи звелиш мені сватів до тебе слати?

А мені аж в очаж стемніло.

IV

Пізно вернулись ми додому. Чумаки пішли своєю дорогою.

Не спиться мені; в голові шумить, як у млині, а серце так і промовляє мені любії чумакові речі. 

З того часу неначе світ мені зав’язаний. Одна думка, один жаль... Уже й мати почали примічати та клопотатись:

- Доню моя, доню! щось се тобі сталось? змарніла, моя дитино.

А батько хоч і нічого не говорить, та все пильно на мене поглядає.

Вийду поміж дівчата, так мене й обступлять:

- А чого така смутна? А що в тебе на думці? Оце, як води в рот набрала! Може, на тебе хто недобрим оком глянув? Може, тебе такий вітер обвіяв? Чого ти така, як за нелюба засватана? Скажи нам усю правдоньку, Домасю-серце!

А я все не говорю - боюся, хоч часом щире слово як не вилетить з уст.

- Бач, цураєшся нас! - було гніваються дівчата.

- Що ж я вам маю казати, сестриці? Так чогось нездужаю,- було одмовляюся.

- Ну лиш у хрещика або в короля!

Зчеплються руками і мене вхоплять та й понесуться, регочучись, аж земля гуде.

- Е-е, дівчата! - каже Мотря.- Домасі і не в голові наше гуляння. Знаю я добре, яка туга прийшла їй до серця.

Дівчата так і присіпались:

- Скажи, Мотре, наша сестронько, галонько!

- Полюбила наша Домаха чумаченька молодого перехожого.

- Так і єсть! се того чорнявого, високого? Се той, що чоботи рипають? О, та й хороший же вдався! та який жартовливий, говіркий! золотії уста!

Мене наче жаром всипало.

- Сорому не маєш, Мотре,- кажу їй.

- Оце! я щиру правду говорю. Може, ні? Ану забожись! Бач, і уста твої не розмикаються! Слухай лишень, що я тобі скажу, а ви дайте мені дух звести,- чого насунулись усі разом? Сідайте ж бо кружка та й слухайте.

Ми посідали та й слухаємо; а в мене серце б’ється, як не вискочить.

- Я довідалась, звідки ті чумаки родом.

Я аж крикнула:

- О?.. а звідки вони?

- Вони всі з Мазовища.

- А відкіль сю вістку маєш?

- Зо дна моря.

(Ся Мотря була справді така, що й зо дна моря достане, що їй треба.)

- Той, що до Домахи горнувся, Данило Дончук, а той, що мені найлучче сподобавсь, Кирило Савтир.

- Та який же він, той Кирило? - питає Олена Яковенкова,- отой білявий, веселий?

- Похо́див! Я й не питала про твого білявого. Се вже господь тобі судив, сестрице, а дуріть нам негоже. Мій Кирило - золото не чумак! Такі брови високі, чорні. Все люльку курив; хмурий, наче думає на турка йти; а нерухомий, як справді з золота викований! Озвався тільки раз, не займав дівчат нікого, да й на мене щось двічі поглянув, та й то ніби так, нехотя, навмисне. Аж мені лихо: всі жартують, всі сміються, а він стоїть, тільки брови піднімає. Такого-то я собі журавля сподобала! Да вже нічого робить, аби вони з Криму повернулись!

- То що? - питаю.

- Будуть нас сватать,- каже,- і висватають як пити дадуть! А нуте, дівчата, звеличаймо Домаху!

Та й почала:

Сія́ла зіронька, сія́ла:

«З ким ти, Домасю, стояла?»

«З тобою, Данилко, з тобою

Під зеленою вербою;

З тобою, чумаче, Данильцем,

Під вишиваним рукавцем».

- Да скажи ж, Мотре-серденько, як се ти все те знаєш? Хто тобі казав?

- Посилала я сороку-білобоку, а вона мені принесла дві вісті під правим крильцем: одну про Данила, а другу про Кирила.

Та так смішками та жартами й одмовилась, а правди не сказала.

V

Надходить осінь. Одробились у полі; справили обжинки. По вулицях почали свати походжати: тільки й чуєш, як дівчата хваляться:

- А я за свого Михайлика заручена!

- А мене батько поблагословив за Павлуся! 

Смутно мені та сумно мені, мов я в чорну хмару ввійшла. Тільки й радості, як стрінусь із Мотрею, наговорюся. Як уже її просила:

- Скажи мені, любочко, чи правда тому, що ти говорила, чи то жарти твої? Хто тобі казав, що будуть сватать?

- А хіба я не казала, кого посилала? сороку-білобоку...- Та й почне реготатись.- От, серце, я тебе пораджу хорошою радою: чого не треба - не питай. Поміркуймо лиш, як то ми з тобою в чужу сторону оддамось, да поміж чужі люди. Яка-то наша доля вдасться! Коли б, господи, щасна! Поприїжджаємо до своїх батьків, до матірок у гості. Що я приїду пишно та красно, а ти ще краще,- сивою паровицею (бо там усе сиві воли в Мазовищі), у намітках димових, із любим чоловіком. Нехай нашим ворогам тяжко!

Та було як почне, як почне вигадувати, я й заслухаюсь.

Якось порядкую в своєму садку, біжить менша сестра:

- Домасю! Домасю! свати йдуть! уже близенько!

Ох мені лишечко! Побігла до хати, у сінях спинилась. Чую - з батьком переговорюються, що прийшли до вашої милості од пана Ігната. Вийшов батько двері одчиняти, я йому в ноги, кланяюсь та плачу:

- Татоньку ріднесенький, не топіть своєї дитини!

- А який вражий син тебе хоче топити! - каже батько.- Годі ж бо, годі, не плач!

- Хіба ми будемо тебе силувати, доню? - кажуть мати.- Чого плакати?

Я радесенька, так дякую їм:

- Спасибі, мамо, що ви мене жалуєте, що за нелюба не оддаєте!

Батько, почастувавши тих сватів, подякували за ласку.

- А дитина наша,- каже,- ще молоденька, нехай ми ще самі її покохаємо та навчимо на розум добрий.

- Оце, доню,- кажуть мати, як уже провели старостів,- се твій місяць, що за хмару зайшов.

VI

Як збулась сього лиха, мені неначе й веселіше трошки стало; дожидаю Данила з Криму... як-то він вернеться, як-то побачу його! а здумаю, що, може, яка пригода йому в дорозі сталась, то й серце моє похолоне. Вийду собі, сяду де в садку та як задумаюсь, то думка думку спережає; робити що, ніякої охоти нема. Так і маюсь цілий день.

Одного ранку так-то мені важко було! Коли чую - кличуть мати:

- Домасю! іди лиш до хати: господь хороших гостей наслав.

- Яких, мамо? - питаю, а сама так і трушусь.

- Од пана Корнія Дончука: сватає тебе за свого сина, Данила.

Боже ж мій милий! Я й не пам’ятаю, як мати ввели мене в хату, як поблагословили! Подавали рушники (я винесла щонайкращий, вишиваний), та й заручили нас.

Старі ж радяться з сватами, а Данило схилився до мене близенько.

- Дівчино моя! - каже,- чи любиш ти мене так,- як я тебе, дуже?

Я мовчу... а так уже любо мені його слухати! Щовечора, було, прийде до мене в садок, та й ніч мені з ним не змигнеться.

А мати кажуть:

- От тобі, доню, й той місяць, що тобі на руки скотився!

VII

І Мотря заручилась із Кирилом Савтирем. Одного дня ми й повінчались. Тоді вже призналась:

- Посилала я,- каже,- стару Бульбиху довідатись аж у Мазовище; то вона про все розпитала і самого Кирила бачила, і Данила, і ті вісті мені приносила.

По весіллі питає мій батько Кирила:

- Як се ти, Кирило, оженився? Якби не своїми очима бачив, зроду не пойняв би віри, що такий бурлака та одружився.

- Одружився, пане Йване,- каже Кирило,- як бачите. Сподобав її, як пташку співочу. Нехай у мене в хаті щебече.

Свекор мій такий добрий, жалує мене, як батько; і свекруха жартовлива й ласкавая; щасная моя доля вдалася, дякувати богу! Тільки навесні згадала я, як-то люди плачуть, як почав мій Данило в дорогу зряджатись. Такий-то жаль мене обняв, як проводила його за село; стала, дивлюсь,- тільки округ мене безкраї степи зеленіють...

Свекруха сама плаче, а мене розважає:

- Так-то нам уже господь дав, доню моя мила,- каже,- що хто скаче, той і плаче! От я звікувала в розкоші, заміж пішла по любості, сини в мене, як соколи... та зате ж я й попоплакала найгіркішими слізьми. І я виряджала перше свого чоловіка, а тепер із своєю дитиною розлука; та ще не знаю, чи дожду, чи побачу вже, бо я таки на світі пожила; може, господь і до себе прийме. А ти молоденька, діждеш його; чого тобі журитись? Змарнієш на личку; тільки його запечалиш.

І Мотря, було, прибіжить:

- А що се ти, Домахо? чого плачеш? Адже ж і я свого Кирила в Крим випровадила! Та як же змарніла, мати божа! Коли твій чоловік розсудливий, він на тебе й не гляне,- така ти стала! А мій, то мене й приголубить, і поцілує, бо я стріну його така, як мак повний.

Так було мене розважає.

Насилу я дождала осені. Та вже щогодини вибігаю за ворота, чи не йдуть вони? А вночі й очей не зведу: от сниться мені, що скриплять ворота або чоловіків голос чутно, так я і схоплюсь, вибіжу,- ні, нема нікого: глухо і ворота зачинені.

О Петрі якось, проти неділі, сниться мені сон: зійшов над нашою хатою місяць уповні, та червоний-червоний; а в місяці білий півень трепечеться крильми, та так співає, аж по селі лунає.

- Се добрий тобі десь сон приснився,- каже свекруха.- Ось побачиш, коли наш Данило хутко не вернеться. Як дівчині місяць сниться, то жених, а як молодиці - чоловік приїде, або син народиться. Треба визирати Данила. І не огледимось, як притягнуть.

Він таки справді другого дня ввечері й вернувся, мій голуб сизий. От уже ми наговорились! Я й розказую, який-то мені сон снився: місяць уповні.

- А мені,- каже він, пригортаючи мене,- тільки снилась зіронька!

ГОРПИНА

I

Старий Яки­мен­ко оже­нив си­на та та­ку-то вже не­віс­то­ч­ку со­бі взяв, що й не ска­за­ти! Бі­ло­ли­ця, гар­на й ве­се­ла, а пруд­ка, як зай­чик; і в ха­ті й на дво­рі в’ється, по­ряд­кує, гос­по­да­рює, і спі­ває, і сміється, аж геть чут­но її го­ло­сок дзве­ня­чий. Аби на світ бла­гос­ло­ви­лось, уже во­на й про­ки­ну­лась, як ран­ня пташ­ка, і кло­по­четься, й бі­гає. І свек­ру до­го­дить-услу­жить, і чо­ло­ві­ка по­жа­лує, і ді­ло не стоїть - зроб­ле­но все. Жи­вуть щас­ли­во, лю­бенько; ста­рий, на їх гля­дя­чи, тільки бо­га ми­ло­серд­но­го дя­кує.

Одно й жу­ри­ло їх, що ді­ток гос­подь не дає. Во­на, бу­ло, як де по­па­де чу­жу ди­тин­ку, то вже й ці­лує, й ми­лує, а са­ма зітх­не тяж­ко.

Аж ось пос­лав їм гос­подь,- уро­ди­лась дів­чин­ка. Так-то вже ко­хає та пес­тить Гор­пи­на свою пер­вич­ку, і з рук не спу­с­кає; аби про­ки­ну­лось, аби по­во­рух­ну­лось - уже во­на й ко­ло ко­лис­ки, і хрес­тить, і ці­лує, і ко­ли­ше, і спі­ває над нею. На пан­щи­ну по­же­нуть,- ди­тин­ку за со­бою не­се та вже й мо­с­титься там з нею; са­ма ро­бить, а око бі­жить до ди­тин­ки.

Ото, бу­ло, мо­ло­ди­ці й жар­ту­ють:

- А що,- ка­жуть,- ва­ша доч­ка, Гор­пи­но?

Во­на й поч­не:

- Та вже всмі­хається, сест­ри­ці-го­лу­боньки, і ру­че­ня­та до ме­не прос­тя­гає; вже знає ме­не; ні до ко­го не йде, тільки до ме­не. Све­кор буб­ли­ком ма­нив - не хо­че! І в до­ло­неч­ки вже пле­ще! Вий­ду я з ха­ти та з-за две­рей і див­люсь, а во­но й во­дить оче­ня­та­ми - шу­кає ме­не!

- Розумна, ро­зум­на зрос­ла,- ка­жуть.- Го­туй ли­шень по­саг та руш­ни­ки: хут­ко й сва­та­ти­муть!

А дів­чин­ка, справ­ді, як та кві­точ­ка роз­пу­кується; та­ке слав­не ди­тя­точ­ко, ве­се­ле й здо­ро­ве, на пре­чу­до!

II

Тим врем’ям по­мер наш пан; по­чав мо­ло­дий гос­по­да­рю­ва­ти. І ста­рий був не­доб­рий, а сей та­кий ли­хий, що не­хай гос­подь бо­ро­нить! Так лю­дей же­не, гірш як тих во­лів. Отсе три дні панські од­бу­дем, а чет­вер­тий за по­душ­не, п’ятни­ця й су­бо­та якісь то­лоч­ні по­ви­ду­му­ва­ли. А яка то­ло­ка? Не то стра­ви, та й хлі­ба не да­ють. День при дні, день при дні ро­би­мо. Пер­ше все спо­ді­ва­лись: мо­ло­дий пан бу­де доб­рий, та й дож­да­ли со­бі доб­ро­го! Він був не ду­же ба­га­тий, а жи­ти пиш­но, у роз­ко­ші ве­ли­кій хо­тів, по-панськи! Що йо­му до то­го, що лю­ди, бу­ло, на ни­ві па­да­ють? Він со­бі то ко­ней за­ве­де та­ких, що як змії, то ко­ляс­ку ку­пить но­веньку, то у міс­то поїде - там стра­титься. А нам іще, бу­ло, ка­жуть су­сід­ні пан­ки (во­ни за­хо­дять час­то з чу­жи­ми людьми в роз­мо­ву, а своє, то б’ють так, як і ве­ли­кі па­ни - аби ру­ка до­сяг­ла); то й ка­жуть бу­ло: «Десь у вас те­пе­реньки пан доб­рий ду­же! Так го­во­рить, що аж ли­хо! Що му­жиків тре­ба й на­укам учи­ти, і жа­лу­ва­ти, і не­віть-що! Десь йо­го муд­ро ду­же нав­че­но!»

А се справ­ді пер­ше го­во­рив, що й ха­ти но­ві пос­тав­лю у три ві­кон­ця, а по­тім - то й ста­рі роз­ва­ли­лись! Мо­же, йо­го на доб­ре й уче­но, та, ма­буть, панську іс­то­ту не пе­ре­ро­биш!

Все се­ло як за сті­ну за­су­ну­лось, та­кі смут­ні всі, що сум­но й гля­нуть! Тільки Гор­пи­на тро­хи ве­се­ленька, ті­шиться ма­лою до­неч­кою та й про гро­мадське ли­хо за­бу­ває. Та не ми­ну­ла й її ли­ха го­ди­на! За­не­ду­жа­ла ди­тин­ка, кри­чить, пла­че. Гор­пи­на й са­ма пла­че над нею, та ні­чо­го не вра­дить. Бі­гав ста­рий све­кор до лі­кар­ки - не­ма до­ма, та на­віть і з мо­ло­диць не­ма ні­ко­го: всі на пан­щи­ні. Да­лі й за Гор­пи­ною прий­шли:

- Чому не йдеш?

- В ме­не ди­ти­на нез­ду­жає,- ка­же во­на пла­чу­чи.

- Панові тре­ба ро­би­ти, а про твою ди­ти­ну бай­ду­же.

Му­си­ла йти. Узя­ла ди­ти­ну, об­гор­ну­ла та й піш­ла. А во­но, бід­не­сеньке, кри­чить та кри­чить. Дой­шли, пан стрі­чає сам, та­кий гнів­ний, крий ма­ти бо­жа! По­чав її сло­ва­ми кар­та­ти, а ди­ти­ноч­ка на ру­ках так і пру­чається - кри­чить. Пан іще гірш розг­ні­вав­ся:

- Геть ту ди­ти­ну! - гук­нув,- геть! Тре­ба ме­ні ро­би­ти, а не з ди­ти­ною панька­тись!

Звелів де­сят­ни­ку до­до­му од­нес­ти.

- Ой, па­ноч­ку, го­луб­чи­ку! - бла­гає йо­го Гор­пи­на пла­чу­ща.- Не­хай же я хоч од­не­су са­ма! Па­ноч­ку мій! Будьте ми­лос­ти­ві! Се моя ди­тин­ка єди­на!

- Неси, не­си,- ка­же де­сят­ни­ку,- а ти ро­би ді­ло, ко­ли не хо­чеш ка­ри здо­бу­ти.

Понесли ди­тин­ку по­лем. Іще дов­го Гор­пи­на чу­ла ди­тя­чий плач, жал­кий та бо­ліз­ний; да­лі все тихш, а там і зов­сім за­тих­ло.

III

Як уже во­на там ро­би­ла сей день,- уве­че­рі при­біг­ла до­до­му, аж дух їй зах­ва­ти­ло:

- Дитинко моя! До­неч­ко! Чи ви ж дог­ля­да­ли її, ба­теньку? Ска­жіть же бо, що й як?

- Та го­ді по­би­ва­тись, доч­ко,- ка­же ста­рий све­кор,- дя­ку­ва­ти гос­по­до­ві, втих­ла тро­хи.

Та не на­дов­го: вно­чі про­ки­ну­лось із­нов та ще гірш страж­дає, аж го­рить. Ра­ди­лась Гор­пи­на з ба­ба­ми,- ні­чо­го не вра­ди­ли, ні­чо­го не по­мог­ло­ся. А тут день уже на­хоп­ля­єть­ся, тре­ба на пан­щи­ну йти. Зга­да­ла Гор­пи­на, що чу­ла ко­ли­сь, як ди­ти­на не спить, то нас­то­яти ма­ко­ві го­лов­ки на мо­ло­ці та й дать ви­пи­ти. Так во­на й зро­би­ла. «Не­хай хоч во­но від­по­чи­не - не му­читься»,- ду­має. Як да­ла їй, ди­ти­на за­раз і втих­ла, за­си­па­ти по­ча­ла, та так кріп­ко зас­ну­ла і не здриг­ну­лась, як крик­нув де­сят­ник на весь го­лос: «На пан­щи­ну!»

По­ло­жи­ла Гор­пи­на доч­ку в ко­лис­ці, пе­рех­рес­ти­ла та й пі­ш­ла пла­чу­чи.

Як там її ла­яли, як на неї сва­ри­лись - і не слу­хає, аби їй до ве­чо­ра дож­да­ти! Пе­ре­му­чи­лась день. От со­неч­ко вже за си­ню го­ру за­па­ло, от уже й ве­чір. Бі­жить во­на до­до­му, бі­жи­ть… Убіг­ла в ха­ту: ти­хо й тем­но. Во­на до ко­лис­ки, за ди­ти­ну,- ди­ти­на хо­лод­на ле­жить: не во­рух­неться, не ди­ше.

IV

- Тату! - крик­ну­ла.

- А чо­го, доч­ко, ме­не ля­каєш? Я був зад­рі­мав. Ма­ла спить і до­сі.

Горпина й сло­ва не про­мо­вить, об­хо­пи­ла доч­ку ру­ка­ми та на­че й за­мер­ла. Ста­рий із­нов зад­рі­мав.

- Світла! Світ­ла дай­те! - скрик­ну­ла.- Та­ту! Світ­ла!

Ста­рий вик­ре­сав ог­ню. «Що се з нею по­ді­яло­ся?» - ду­має, та як зас­ві­тив, гля­нув, так і при­ки­пів на міс­ці. Стоїть се­ред ха­ти Го­р­пи­на, аж по­чор­ні­ла і страш­но ди­виться, а на ру­ках у неї мерт­ва ди­ти­на.

- Дочко,- про­мо­вив ста­рий,- доч­ко!

- А що,- од­мов­ляє,- бач, як по­мог­ло­ся! За­тих­ла моя ди­ти­н­ка, не кри­чить!

А да­лі як зап­ла­че, як за­ту­жить,- де ті й сльози бе­руться! Так і ллються стру­ме­нем.

Почули лю­ди, при­біг­ли, го­во­рять, вмов­ля­ють. Во­на мов і не чує, і не одір­вуть од ди­тин­ки. Чо­ло­вік хо­дить сам як не при со­бі; све­кор аж за­не­ду­жав.

Стали по­хо­рон ла­ди­ти. От уже й до­мо­вин­ку при­нес­ли но­веньку, вси­па­ли квіт­ка­ми па­ху­чи­ми та зіл­лям.

- Горпино,- ка­жуть,- дай ди­ти­ну.

Не да­ла. Са­ма об­ми­ла її й по­ло­жи­ла. Час уже й нес­ти, а во­на стоїть - ди­виться. Лю­ди до неї го­во­рять - не чує, не слу­хає.

Одвели якось, узя­ли й по­нес­ли. Гля­ну­ла во­на то­ді впер­ше ок­ру­ги, пе­рех­рес­ти­лась і со­бі піш­ла. Ку­ди лю­ди не сту­п­лять, і во­на слід­ком за ни­ми, за тою до­мо­вин­кою; йде, сло­веч­ка не про­мо­вить. І в церк­ві дос­то­яла мов спо­кій­на, та як ста­ли хо­ва­ти, бо­же мій ми­лий! так і ки­ну­лась за ди­тям у яму. Лед­ве вхо­пи­ли її та при­нес­ли до­до­му, мов не­жи­ву.

Хорувала во­на тяж­ко тиж­нів ізо три. Якось гос­подь по­ми­лу­вав, вер­нув здо­ров’я, та ро­зум не вер­нувсь! Та­ка во­на ста­ла, якась не при умі. Ці­лі­сінький день хо­дить мовч­ки та го­род­ній мак із­би­рає; а спи­та­ти, на­що? «А се,- ка­же,- для мо­єї ди­тин­ки».

Взимку то все пла­че: «Не­ма ма­кі­во­к! Чим ме­ні до­неч­ку ря­ту­ва­ти!»

Аби по­ча­ла пер­ша ма­кі­воч­ка бри­ні­ти, вже й уг­ле­дить, і за­раз вир­ве й лю­бує єю, не на­ті­шиться. То ще ді­ло ро­бить, по­рається, а тільки зац­ві­туть ма­ки в го­ро­дах, во­на й ха­ту по­ки­не і не вий­де з тих ма­ків. Ідеш по­над го­ро­да­ми, то й ба­чиш: си­дить між пов­ни­ми ма­ків­ка­ми в бі­лій со­роч­ці, гар­но уб­ра­на, у на­мис­ті, й са­ма ще мо­ло­денька,- ті­льки як крей­да бі­ла; си­дить та пе­ре­ки­дається ма­кі­воч­ка­ми, і всмі­хається, як ди­ти­на… А ма­ки проц­ві­та­ють, і бі­лим, і си­вим, і чер­во­ним кві­том пов­но.

ВИКУП

I

Розкажу вам про Якова Харченка, якого він смутку набравсь у Хмелинцях, залицяючись до Коханівни.

Приходимо ми з ним у неділю під те село. Сонечко вже низенько. Мій парубок, дивлюсь, ніби почав приставати. Примічаю мовчки… придержав, знаєте, ходу,- примічаю: зробився мій парубок зовсім другий чоловік. Всю дорогу був такий говіркий та веселий, бубонів, як міський дзвін, а тут ніби води в рот набрав, і брови здвинув, і голову повісив.

- Що се,- кажу,- пане Якове, надувсь, мов кулик на вітер?

- Якого там кулика ви видумали, дядьку! - пробурчав.

- Може, притомився, хлопче?

- Ні,- одрізав та й знов іде мовчки.

- Да що ж се,- кажу,- пане Якове? Перше гнав нівроку тобі, як вітрів батько, а тепер чого се почав приставати?

Тут якраз зійшли ми на горбок, так - невеличкий; да з його глянуть на Хмелинці - село як на долоні.

- Оддишемо,- кажу.

Сіли. Дивиться мій Яків на село, аж йому очі розбігаються; дивлюсь і я. Все знакомі місця - і хати, і садки. Славне село, якби ви бачили! Церква стоїть висока. Старий сотник якийсь її будував. Цвинтар заріс черешником да зіллям трохи не в пояс; хаточки поховались у вишневі садки. Любо, що й казати!

Сидимо, дивимось. Гомоніли люди на селі, а далі один по одному й розійшлись. Цокотали ще дві молодиці; розходились і знов сходились та все махали руками, наче горох молотили. Якби не вийшов з хати чоловік, то не розійшлись би й до світу. На селі стихло; хіба де стукне віконце, да проскочить попід ворітьми хисткий парубок.

- Годі вже, ходім! - заговорив мій Яків, ніби його підкинуло.- Вже пізно.- А сам аж побілів.

- Отсе мені лихо! - кажу я.

- Яке вам лихо, дядьку?

- Да що на тебе найшло, Якове? Вийшов і здоровий, і веселий, і співав, і розмовляв, а тут разом неначе тебе кип’ячем обпарено. Грошей не погубив?

Він за шапку.

- Гроші єсть,- каже.

- І гроші несеш, і дівчина дожидає, а ти як у ярмо йдеш!

Ані пари з уст.

- Переночуємо вже,- кажу,- разом зо мною у старого Кохана.

- Як їх ласка,- каже.

Закипів же й я тоді.

- Да ти,- кажу,- Якове, говори до ладу! Що ти уриваєш по словечку, як попівна на бенкеті? Як ти мені зараз не висповідаєшся - я тобі не Явтух Товстодуб! І в старости не клич - не піду!

От він тоді й почав.

- Що ж мені,- каже,- дядечку, по тих грошах? Чи викуплять вони мене?

- Чого ж се, братіку, завів такої жалібної? Чому не викуплять? Аби гроші, то й викупишся.

- А як пані не схоче?

- А вона чому не схоче, твоя пані? Нехай її батьку все добре! Чи ти де бачив таких панів, щоб їм гроші були не милі? Мені,- кажу,- не траплялись, не знаю таких.

- Е-е, дядечку! Вона, мабуть, чи не ковшем їх міряє!

- Дарма,- кажу,- що ковшем міряє: вони, сії пани, на гроші такі ласі, як циган на сало, братику! Їм до віку, до суду буде мало! Не журись! Я сам з тобою піду до панії. І не таких бачили. Ти поклонись старому...

- Він уже казав мені: «За панського дочки не оддам. Лучче нехай іде в черниці». А як Кохан сказав, так і буде: се й мале хлоп’я знає.

- Ну, побачимо, як буде,- кажу,- недалеко вже. І хата його он біліє!

II

Йдемо улицею; іще з другого кінця побачили: в хаті світиться. Підійшли; я постукав. У дворі гавкнуло цуценя; хтось одсунув віконце; да, мабуть, нічого не побачив, бо таки нахмарилось і зовсім темно було. Брязнула защіпка, і вибігла Коханівна Марта.

Що то за дівчина під той час стала, боже мій, світе мій! Да така ж молодесенька, а красна, як маківочка! Заквітчана, в червоному намисті, сорочка вишивана, в черевичках - ну, дівчина!.. Як зірочка!

Вибігла з каганцем, побачила мене й Якова. «Ай, дядьку! - каже,- що се ви!»

А се, бачте, не я, а Яків... ледве каганця з рук не вибив.

- Марто, ясочко моя! - шепче.

Аж ось і старий Кохан виглянув, а за ним стоїть Коханиха. Поздоровкались, привітались.

- Е, дочко,- каже старий,- любих гостей до хати просять, а ти тут в’єшся. Йди, моя ластівко! - І пропустив її в двері.

Увійшли й ми, поклонились та й посідали. Старий вечеряти просить. Мати й дочка коло стола, то коло печі звиваються, а ми поглядаємо одно на одного та хочем розмову почати. 

Кохан... Ви, правда, зроду його не бачили. Сього чоловіка всі поважали змолоду. Як парубкував, поведе чорними бровами - дівчата сохнуть і дуріють; а тепер, як пристарівся, моргне сивим усом - громада й примічає... Перший чоловік у селі Кохан. Якби ви на його глянули! Що ті пани ваші міські? ошпарені горобці! Сей, як вийде, кажу вам,- високий, сивий та усатий, у чорній свиті, а пояс червоний, шапка сива, виступка козацька настояща, ще давніх козаків. Хоч там і ворогуєш з ним, а шапку нехотя знімеш. Чи мало по селу старих людей ходить? Ну, іншому поклонишся, а іншого буває, що й не вгледиш; а сього, як гетьмана, зараз узриш. І він підніме шапку, хоч би малій дитині, підніме - і далі йде. Оженивсь він із Оксаною,- Яковенка старого дочка, теж козацького хорошого роду. Така повновида молодиця, чепурна, чорноброва, настояща козачка!

Посиділи ми так, іще поглянули один на одного.

- Так-то воно, брате,- каже Кохан.

- Так-то, брате,- кажу й я йому.

Коханиха вечерю постановила, почали частувати горілкою.

- Іще чарочку, свате! - просять.

- Дорога дальня,- каже Коханиха,- і холодний вітер віє; мабуть, притомились.

- Е, паніматко, кажу, до любої небоги нема далекої дороги,- та й випив другу.

Далі старий до парубка: як? що? чи все гаразд? який заробіток?

Яків, бачте, в Києві на заробітках був. У нас пускають; треба тільки подачу давати, яку там положать. Яків того року таки добре заробив. Налягав якомога, бо знав за що, то й діло кипіло.

- Хвалити бога,- каже Яків.

Вийняв із шапки гроші та й положив старому перед очі. Сам устав, поклонивсь та й дивиться. Старий тільки сивим усом моргнув.

- Гроші,- каже.

Яків знов поклонивсь.

- Всю надію клав на вашу ласку та милость, батьку!

Марта, дивлюсь, припинилась, наставила голівоньку, мов та перепілочка, і слухає - не дише. І мати, бачу, на нас карим оком закидає.

- З богом,- кажу,- завтра рушаймо до панії, а потім і до вашої милості за рушниками.

- З богом,- каже старий,- попитайте долі. Одкупишся, Якове, зятем будеш; а ні - воля божа! За панського дочки не оддам. Казав перше, з тим і умру. Вона в мене славного козацького роду! Чи таки ж мені, да ще з сивою головою, чесний, хороший рід зневажати! Козацький рід переводить, як погану жидівську віру! Нема в світі над козаків!

А сам аж стелю підпирає: випроставсь, і очі світять, і голос дзвенить; аж помолодшав, наче на турка йде!

- А нема, нема козаків! Нема,- що й казати! - стиха приказує жінка, хитаючи головою.

Мій парубок побілів, як хустка; і дівчина сама не своя. Стоїть, як нежива, і ясних оченят не зведе.

- Чим же він не козак,- кажу я старим.- Да подивіться, люди добрі, чи він же не козак? Нехай хоч сама Марта скаже!

Марта нічого не сказала, закрилась вишиваним рукавцем та й з хати вийшла.

- Так як же се буде, пане-брате? - питаю.

- А так буде, як я сказав. Ідіть до панії, питайте долі.

- А як, враже зілля, багацько схоче?

- Аби схотіла, за гроші не стійте: я грошей дам.

- Ну, спасибі, брате! - кажу я.- Щирий ти козак, як я бачу! - Та й торкнув свого молодого: примічай ніби.

Веселіше, знаєте, стало. Випили ще по чарці та й почали радитись, як приступити до тії панії, як заговорити, що до чого приложити. Коханиха за дочкою вийшла. Певно, десь присіли в садку та й журились укупці. Ми того вечора вже їх і не бачили.

III

Одвів нас старий у комору на добраніч, та й полягали ми спати. Чую я - не спиться щось моєму парубкові: то сіно перевертає, то зітхає, далі й вийшов.

«Чи не піти б і мені за ним? Може, знадоблюсь для сторожі».

Лежу собі та й думаю, а сон мене так і клонить: сіно пахуче, свіже. Чую - рип! «Ну й добре, що не пішов: се Яків...» Він! Постояв трохи й знов шмигнув. «Е, ні, постій!» - тут і я за ним. Бачу: підбирається під хатнє віконце, да ба! Він і льнув до його, і бився голубом, і стукав тихесенько, ніби травицею,- віконце не одчинилось. Чи спала молода козачка, чи батько не спав, хто його знає! А ми пішли, як прийшли,- ні з чим.

- Не журись,- кажу, щоб його розважити,- колись і перед нашими ворітьми сонечко зійде!

Він тільки рукою махнув та й заривсь у сіно.

- Якове! О Якове! - кличу.

Мовчить, неначе не чує, спить.

Тоді я й собі на бік - та й справді заснув.

Повставали раненько, до сонця. Старий випроводжав нас за село (бо Хмелинці село козацьке, а до панського буде ще з півверсти); зняв шапку: «Боже поможи!» - та й попрощались. Ідемо собі, коли де не візьметься Марта з коромислом, і хоче щось сказати, і соромиться, а сама як вишенька.

- Що се, Мартусю,- кажу,- чи не нас вийшла проводжати?

Я вже мусив розмову почати, бо мій парубок тільки очима світить та поза мною посувається, знай, до дівчини.

- Я була,- каже,- в Галі; додому йду. Боже вам поможи, дядьку! - Та й стрибнула поміж верби.

IV

Увійшли в панський двір; сонечко вже підбилось височенько; питаємось - сплять. Посідали коло мальованого рундука, дивимось. Сад якраз перед очима. І туди стежки, і сюди стежки, все жовтим піском повисипувані, і квіток цвіте без ліку, все кружками, кружками; і лавочки зелені, чистенько так, порядошненько.

- Славний садок, Якове!

- Славний,- каже,- дядьку!

Довгенько-таки ми сиділи та журились, поки дождались. «Пані встала»,- кажуть. Кликнули нас до покоїв. Увійшли. Аж в очах нам замигтіло: і зеленіє, і червоніє, і біліє, і синіє... чого там нема! Може, доводилось зазирнуть у жидівську крамницю? Всього багацько; зразу й не розбереш, що добре, а що, вибачайте, годиться в сміття викинути, аби людей дурити, аби, бабо, рябо? Так і тут: по кутках блищить, по стінах сяє. Повибігали якісь панночки, куці та бистрії, як сороки; повертілись, повертілись перед очима та й круть за двері! Обідньої вже доби сама пані вкотила, як на колесах; пухла така, ніби на дріжджах зійшла; у перснях, у атласах. Прийшла просто до дзеркала, повернулась двічі, так і зашуміло по покоєві, як сухе листя; плюхнула в крісло, аж її підкинуло; тоді зирк на нас!

- Чого вам треба? - питає.

- До вашої милості,- кажу, так і так - да низенько кланяюсь.

Вона й стала тоді ніби пильніш на нас дивитись, да й каже, що тепер усе дорогше стало, що в того-то да ще в другого пана парубки одкуплялись, то по півтисячі за себе положили.

- А в якого ж се пана, добродійко? - питаю та знов низенько кланяюсь.

- Тобі на́що, в якого пана? - а самій мов у вусі закрутило,- на́що тобі?

- Да що,- кажу,- у того пана - нехай йому бог дає здоров’я - такі люди багаті!

- А ти думаєш за скільки одкупитись?

- Та ми б то думали, вельможна пані, як по нашим грошам... Да що! Мабуть, бог не судив.

- За скільки ж ти думав?

- Да що вже даремно вашу милість турбувати! Бувайте здорові, добродійко!

А сам до дверей.

Яків мене хіп за рукав:

- Дядьку!

Я йому моргнув - не мішайсь!

- Слухай-бо ти,- кричить пані,- постій!

Завернула, знов питає:

- За скільки хочеш одкупитись?

А я таки не кажу.

- Що, мовляв, вашу милость клопотати нам!

Далі бачу, що вона вже червоніє, як жар найчервоніший,- кажу:

- Я, милостива пані, думав за двісті карбованців.

Вона мені:

- Да ти, мабуть, зроду дурний! Да ти се, да ти те!

А я все кланяюсь мовчки, ніби вона до ладу говорить.

Виговорилась, устала:

- Коли хочеш одкупитись - одкупляйся скоріше за триста; бо впослі й за тисячу не одкупишся.

Яків мій зрадів та, як дурень з печі, в ноги їй геп! Дякує, бач, що його ж салом та по його шкурі!

- Ну, а гроші ж принесли?

Сама як у очі не вскочить.

 - Ні, кажу,- милостива пані, маємо при собі трохи, да не всі.

- Мені зараз гроші треба! - крикнула,- зараз таки! Я,- каже,- поїду в город сьогодні, і ви щоб там були, та все й скінчу. Ідіть заберіть гроші.

Сама як схопить дзвінок! По всіх покоях - дзінь-дзінь! Повбігали дівчата й хлопці.

- Коляску! - каже,- та не баріться!

А сама товчеться, як Марко по пеклу,- то папірчик із-за дзеркала витягне, то одмикає, то зачиняє; за нею й дві дівчинки мечуться, як тії жереб’ятка, що жахаються.

V

Поки в панському дворі лагодились та вбирались, ми хутенько перебігли до Хмелинців, наробили там крику, сміху, радості та веселості і знов вернулись до панського двору. Пані казала нам дать возочка; сама сіла в високу коляску, да й поїхали з богом.

Городок наш - так собі городок, нічого. Мій батько казав, що колись по йому проходжали полковники та сотники,- так куди не глянь, славне військо, як той мак червоний; а тепер засіли жиди, як сарана. І пани живуть. У базар то й чоловіка попадеш, бо в базар людей найбільше.

Заїхала наша пані до старого Мошки жида. Покої високі й хороші, тільки так перцем і несе!

Зараз послали по якогось писаря Захаревича, а нам казали коло дверей підождати, поки він прийде. Прийшов він хутко. Поганенький на личку, рябий, як решето; штани сині широкі, якась куца свиточка і на шиї зелена хустка; під правицею шапка. Увійшов, зігнувсь, ізнітивсь, наче й не ступає, а чоботи здорові й добре змазані.

Пані його до себе зараз покликача. Вона в нас, як говорить з яким чоловіком, сидить собі просто, як добрий качан у городі, і все роздивляється, які в тебе брови, які уси, яка одежа на тобі. Хіба б який генерал, щоб вона голівку схитнула набік або глянула в вічі любенько.

Пождали ми ще трохи, поки пані радилась із тим Захаревичем. Вийшов він од неї, моргнув на нас та й каже: «За мною йдіть!» І пані з дверей каже: «Йдіть за ним!»

Ми й пішли.

А веселий чоловік був той писар Захаревич! Ледве ми вийшли, він почав сміятись і говорити, мало не танцює. Далі огрів мене зо всії руки по плечах та й каже: 

- А що, схотілось на волю? І добре!

- Так-то добре,- кажу,- що краще нам і не треба до якого часу!

- То тільки біда,- каже,- що діло-то ваше дуже трудненьке. Не знаю, як то воно й буде.

- А що ж там таке? - питаю, а Яків так і побілів.

- А те, що треба вам тепер особії приміти писати; се трудно! Я б то й написав їх, та що скаже пан Биркач? Треба йому читати їх.

- А як добре напишете, поздоров боже вас, пане, то, певно, нічого не скаже; хіба подякує.

- Хіба йому подарочок дасте, а? А я однесу. Се можна. Га?

Яків зараз і вирвався:

- Якого ж подарочка треба? Навчіть, пане!

- Можна й грішми, хоч і сто рублів, то візьме: він добрий чоловік! - каже писар, а сам регоче.

- Ні, пане, ви нам кажіть, як треба,- се вже я йому.- За що гроші давать? Або ми панію свою спитаємо.

- Се не конче треба. Вольному воля, а спасенному рай. Можна й без грошей.

Се вже без сміху каже.

Сів конець стола, а стіл у його кривий; да і вся хатка на боці; по кутках дірки сміттям завалені. Написав щось да й каже:

- Я не зможу тут нічого; так і панії скажіть. Нічого писати!

- Як нічого? А другим щось пишете, пане!

- Пишуть особії приміти, мугирю! - каже той Захаревич, налаявши нас.- А в його які приміти? Зовсім так, як і всі.

- Так се, слава богу, що й ми на людей походим! - я таки озиваюсь.

Та ні да ні! Нема особих приміт, нічого писати!

Мордувались-мордувались,- таки мусили дати два рублі з копою! Тоді приміти знайшов і хутенько їх начеркав у папері. І веселий знов став, який і був перше.

Провів нас та й каже:

- Не бійтесь, усе буде так, як слід йому бути: на те голова й приятельство. Нам аби маленький подарочок; як то говорять: з миру по нитці - голому сорочка.

- Щоб не довелось мирові оголіти! - кажу я,- бо, поздоров боже вас, багацько дуже ниточок тих тягнете, да з усіх боків. 

VI

Все, як пообіщав Захаревич, скінчилось добре. Поклонились ми панії та й, не гаючи часу, до Хмелинців. В Хмелинцях рушники були готові, тільки нас і ждали. Зробили змовини, а там і весілля справили.

Добре погуляли й старі, й молоді. По всьому селі пішла чутка, що в нас весілля; музики грають, у бубон б’ють,- весело було, бучно!

Правду говорять: З гарної дівки гарна й молодиця; гарно завертиться, гарно й подивиться. Що то за молодиця вийшла з нашої Марти! Дівчиною як була, бігає, сміється, щебече; а тепер якось ніби розумніша стала: двір перейде тихо, велично, у вічі гляне з повагою. Очіпок червоний, намітка біла, довга,- і гетьману кращої жінки не треба, єй-богу!

Живуть вони й досі з батьком укупі й щиро любляться. Хлопчик найшовся в них, такий чорнявий, у батька вдався і здоровий, дякувати господові, росте.

СВЕКРУХА

I

Жила колись у нашому селі вдова Орлиха. Я ще була невелика дівчинка, не дуже-то що пам’ятаю, а чула се од покійної матері - нехай царствує! Вони були сусіди з Орлихою, тин об тин. Мигається мені та Орлиха, мов у тумані,- висока, у червоному очіпку, все чорні брови здвигає.

Чоловік її давно помер; старшого сина в Туреччині вбито; менший при матері був, хазяйнував. Парубок на все село: гарний, хоч з лиця воду пити, жвавий, веселий і роботящий. Матір поважав, а стара гляділа й пильнувала його більш, ніж ока в лобі.

Задумала Орлиха свого Василя одружити, стала шукати людей. Де збіжаться дівчата на вулиці або на могилі пустують,- Орлиха тут і вродилась, прислухається, придивляється...

- Не бери,- каже,- мій сину, багатої: і самі ми не багатирі; шукай, щоб була покірна та добра.

- Добре, мамо, вишукайте, яку треба, я й оженюсь.

Поки мати шукала, він собі сам знайшов. Був у Вишеньках на ярмарку й з того часу став учащати щовечора. Мати постерегла хутче всіх і довідалась: ходить Василь до Ганни Королівни.

- Сину мій, сину,- каже,- не бери тії багачки: буде вона дуже гордувати; се батькова дочка, вимислива й пишна,- одцурайсь її!

Василь аж до землі припадає - просить.

Нічого робити. Послали старостів; побрали рушники; справили весілля; привезли молоду до свекрухи.

А посагу в її було! Боже мій, світе мій! На дев’яти возах везли, і в кожному возі по чотири воли сивих йшло. Запаски шовкові, пояси, як жар, кожухи шовком повишивані...

Молода в золотому очіпку; намітка, як дим, тонесенька; червоні коралі аж до пояса. Всі задивились на неї: як повна рожа! Тільки стара Орлиха, стрічаючи хлібом-сіллю, якось невесело глянула невістці в вічі.

II

Пожили вони рік. Спершу молода Орлиха на вулицю виходила. Було, як заговорить або засміється - і старому веселіше стане; а туди далі й годі, й не побачиш її, все в хаті, у господі. (Бачте, вони собі хату збудували надвоє, в одній молоді, а в другій мати). Хто спитає стару Орлиху:

- А що ваші дітки? Добру собі невісточку маєте?

- Звісно, як батькова дочка,- одкаже, або й нічого не говорить, наче не чує.

Якось моя мати поралась у хаті. Увійшла Ганна. Мати бачать - смутная дуже; сіли коло неї да й кажуть:

- Що се тобі, моя Галочко, очиці запали? чого зажурилась?

Ганна сплеснула руками, а сльози покотились, як перлове зерно:

- Не любить мене свекруха! обмовляє мене, з світу божого жене, дорікає, що я батькова дочка!.. Татоньку мій! якби ти знав, яка моя доля нещаслива буде, ти б мене був іще в сповиточку у глибокій криниці втопив!

Мати розпитують, що, як там у їх, за що сварка вийшла.

- Вона з першої години мене не злюбила. Запаски мої найкращі шовковії попсувала, що візьму - вони в руках тліють: се вона, вона, я добре знаю! Чогось мені в скриню напорошила... і золоті очіпки мої потемніли, і пояси червоні полиняли... вона все добро моє переводить! Все до Василя: «Продай та продай тії воли!» (що од мого батька). А я кажу: «Не хочу! Нащо продавати?» Василь, правда, таки й не повів їх у ярмарок, а вона на мене накинулась: «А, вража дочко! ти мене осиротила! Мій Василь од мене одцурався! Підожди, підожди! я тобі добре оддякую!»

- Покорись, Галю,- кажуть їй моя мати.- Що ж робити!

- Нащо я маю їй коритись! - крикнула Ганна,- не хочу! Як хто гукає,- кажуть,- так і одгукується!

III

Однії ночі не спиться матері. Чують - у сусідчиному садочку щось шепоче; відчинили вони віконце - прислухаються.

- Галю, моє серце! - каже Василь,- чого се ти знов заплакана?

- Не кидай мене саму, Василю! Я не тямлю, як без тебе й переднювала! Тяжко та сумно мені!

- Що ж тобі, моя рибочко? Може, мати? Я її прохав, як вибирався, щоб тебе не смутила.

- Вона мені й словечка не промовила, Василю, цілісінький день у вічі не глянула. Смутно, сумно було в хаті.

«Що та Орлиха виробляє? - подумала собі мати.- А здається, й розсудлива людина».

IV

Надійшли жнива, достигла Василева пшениця - така гарна, колос у колос! Наша нива коло їх, і мати разом з Ганною в поле виходили. Одного ранку ждали, ждали, да й самі пішли. Ганна надійшла вже по обіді і така бліда - хитається; мати аж злякались: що се їй сталось?

- Чогось мені коло серця пече, як огнем,- каже Ганна,- і встояти не можу! Ледве до ниви доплелася.

- А що свекруха? - питають мати.

- Ой тіточко моя любенька! сьогодні вночі я її бачила в нашій коморі. Прокинулась, а вона стоїть проти місяця, біла така, розхристана. Я крикнула - вона з комори.

 - Се тобі так здалося, моя дитино! чого б то вона вночі прийшла?

- Ні, ні, бачила я її добре.

- І Василь бачив?

- Василь не ночував дома, виїздив... І він не йме мені віри... Не нажну я й снопка сьогодні; нездужаю й рук підняти. Виглядатиму Василя: казав, прийде надвечір, то й доведе мене додому.

V

Мати пішли жати. Надвечір придивляються - не видно Ганни, чи не додому пішла? Питають других жничок,- не бачили, щоб ішла; гукають - не озивається; до того місця, де вона була,- нема. Що за диво! Коли ж, ходячи поміж копами, й найшли... лежить вона, неначе спить, хороша й свіжа, як квітка. У головах снопок пшениці, ручки навхрест зложила... Вечір господь дав такий ясний, тихий; лежить, як жива, у пшениці, аж колосся над нею похилилось...

Побігли до Василя: він недалечко й був, косив; стріли його,- йде такий веселий до неї! Як побачив свою Галю неживу, підняв косу та черк себе! ніхто не вспів і оком змигнути... тут коло неї і впав.

VI

Кинулись до старої Орлихи. Стріла вона мою паніматку іще на воротях, неначе ждала. Мати кажуть:

- Невістка ваша вмерла!

Стара зціпила зуби і вдарилась об поли руками:

- Що ж робити! судилось! - каже.

Не заплакала, нічого, тільки біла стояла, як хустка.

Мати злякались і не знають, як про сина сказати; а тут їх і несуть...

- От, обох несуть! - кажуть мати.

Вона як крикне:

- Як обох?

- Бабусю, і Василь ваш неживий!

Як вона кинеться, як побіжить! мало з рук у людей мреця не вибила; схопила його за голову й кричить над ним... Да й страшна ж вона була! Без хустки, сиві коси тріпаються по плечах, розхристана, уся в крові; ходить, ходить коло сина і все кричить, мов господь їй розум одібрав.

Убрали молодих, положили поруч на столі; хто пішов додому, хто остався на ніч. Дивляться,- нема старої Орлихи, як у землю ввійшла! Да вже на другий день знайшли під тином неживу: синя, синя, як бузина.

Молодих укупці поховали; стару оддалік. Хата їх так і розвалилась пусткою; ніхто не купив, бо кажуть, щовечора, як місяць зійде, по тому дворищу тиняється молода Орлиха. У глуху ніч сяде проти місяця, зложить білі руки, піджидає свекрухи та й докоряє: «Ти мене, молоду, з світу звела, стара Орлихо!»ОТЕЦЬ 

АНДРІЙ

I

«Ох, бо­же мій, бо­же, що та лю­бов змо­же!» - як то в пісні спі­ва­ють.

У на­шо­му селі був чо­ловік, Пет­ро Самійлен­ко. Він мені й ро­дич да­ле­кий. Чо­ловік був ду­же доб­рий, до своїх щи­рий, зро­ду-віку ніко­го не скрив­див. А ве­се­лий був! Як ко­ли в праз­ник збе­руться лю­ди до йо­го ха­ти, поч­не він то­чить: як жид на війну їхав, або як ко­пи­тан зорі лічив, або про ляхів. От ляхів тільки не лю­бив ду­же. І в вічі ля­хові не подивиться­. Якось змор­щиться, да все чми­хає або чхає. Пан наш око­ном і пи­тавсь-та­ки йо­го: «Що се тобі, Самійлен­ку, та­ке?» А він йо­му: «Та­ку, па­не, на­ту­ру маю і аби по­ба­чив та­ко­го па­на, як ви, за­раз і чха­ти. Ма­буть, якась вра­жа відьма так ме­ні по­чи­ни­ла, як ще ма­леньким був». Оце, бу­ва­ло, як ідуть пізно лю­ди по се­лу та ре­го­чуться, то хоч і не пи­тай - од Са­мі­йлен­ка. Жінку він мав доб­ру, ро­бо­тя­щу; діто­чок бог дав тільки дівчин­ку, Ок­са­ну. Рос­ла во­на, як утя на воді, і пе­ще­на бу­ла та­ка! бо ска­за­но - єди­нач­ка. Іде ма­ти на го­род або до сусіди - і Ок­са­на за нею, як клу­бо­чок, ко­титься. Тре­ба ста­ро­му в по­ле,- доч­ка вв’яжеться за та­том. Цокотуха­ та­ка! як риб­ка ве­се­ла, а про­те ро­зум­не й слух­ня­не ди­тятко.

II

Зрівнялось їй два­над­цять го­дочків; по­мер ста­рий Самій­ленко, не­хай царст­вує! Ду­же за­жу­рив він жінку! Хоч во­ни й за­мож­ненькі бу­ли, ма­ли ха­ту гар­ну і ху­до­бу, та все без йо­го зос­та­лись, як си­ро­ти.

Приходжу до них: доч­ка в сад­ку, мов та зо­зулька кує, ста­ра жу­риться, пог­ля­дає по дворі та й ка­же:

- Голубонько моя! не­на­че мені світ зав’яза­ний! Сум­но ме­ні, нуд­но мені! ве­ли­кая моя ту­га!

- На те во­ля бо­жа, моя люб­ко,- ка­жу я.- Пла­чем ли­ха не по­п­ра­ви­те. У вас доч­ка рос­те.

Вона тоді й ка­же:

- Перед смер­тю Пет­ро ка­зав мені, що під ста­рою череш­нею, в сад­ку, він срібні гроші за­ко­пав. «Не­хай,- ка­же,- на­шій Ок­сані бу­де; і не ви­ко­пуй їх, жінко, бо вра­жих ляхів не всте­ре­жеш­ся. Або от­цю Андрію од­дай».

Ми за­раз-та­ки й пішли ви­ко­пу­ва­ти ті гроші. І справді, знай­шли гле­чик, ви­со­ченький собі, по­вен гро­шей, а гроші все срібні, все кар­бо­ванці. Полічи­ли та й од­нес­ли до от­ця Андрія.

III

Хутко по тих ча­сах і мій чо­ловік по­мер. Пішла я на за­ро­бітки в го­род; ста­ла в од­них панів за най­мич­ку. Бу­ла я там чо­ти­ри ро­ки; і доб­ре мені бу­ло, по­ки па­нич не оженив­ся. Узяв він мо­ло­деньку пан­ноч­ку і на лич­ко ду­же гар­ну. Во­на за­раз усе пе­ре­вер­ну­ла по-своєму; нічим їй не вго­диш. «Ти го­во­риш не так! у те­бе хуст­ка по­га­на! та надінь сукні! яку оце оде­жи­ну по­че­пи­ла!» А я, як і те­пер, у плахті і в за­пасці. І ста­ру панію поч­не мушт­ру­ва­ти, бу­ло, з са­мо­го ран­ку: «Що се ви, мамінько, без чеп­чи­ка вий­шли? Хто ж то ви­дав! оце, як му­жич­ка, хо­ди­те!» Ста­ра ввійде собі в ха­ту до ме­не або в са­док за­бе­реться та пла­че-пла­че!

Покинула я їх, пішла в своє се­ло.

Як по­ба­чи­ла я Ок­са­ну, аж ру­ченька­ми сплес­ну­ла. Підня­лась ви­со­ко дівчи­на, став­на, хо­ро­ша; ко­са їй аж до по­яса; і та­ка лас­ка­ва, привітна, ввічли­ва!

А що хлопці дуріли! Яка во­на мо­ло­де­сенька, а вже сва­ти не пе­ре­во­ди­лись у хаті. І хо­роші все лю­ди сва­та­ли, ба­гаті - не хотіла.

Полюбився їй один па­ру­бок, Тиміш Кряж. Він був не пан­сь­кий, ка­зен­ний. Ко­хав і він її ду­же. Де бу­де од­но, і дру­ге ту­ди біжить. На ве­чор­ни­цях, на ву­лиці - все в парі, як ті го­луб’ята. До­жи­да­ли во­ни осені, ду­ма­ли вже поб­ра­тись. Вже й барвінку на вінок наб­ра­ли, і руш­ни­ки на­го­то­ви­ли. І такі ве­селі бу­ли, щас­ливі! лю­бо бу­ло й по­ди­виться, не­на­че сам по­мо­лод­шаєш.

IV

Отже не ду­ма­ли, не га­да­ли - на­ки­ну­лось ли­хо: по­ба­чив Ок­са­ну наш пан око­ном та й ув’язав­ся за бідною дівчи­ною. Не­ма їй стеж­ки вільної; і ули­цею не пе­рей­де, щоб він не дог­нав та не по­чав підмов­ля­ти… Далі велів її си­ломіць узя­ти до по­коїв.

По се­лу, не­на­че хма­ра най­шла - за­шуміло. Гро­ма­да зібра­лась, як ніч, сум­на; мо­ло­диці кри­чать, пла­чуть; а ма­ти - як не­жи­ва хо­дить. Ра­ди­лись цілий ра­нок. По­ло­жи­ли, щоб Ок­сану од­би­ти в ля­ха то­го ж са­мо­го ве­чо­ра.

Тиміш зібрав па­рубків: «Братіки мої, то­ва­риші милі, по­можіть мені!» Засіли во­ни не­да­ле­ко панських бу­динків, за мо­ги­лою, а як смерк­ло, підібра­лись під самі вікна; див­ля­ться - стоїть Ок­са­на і ру­ченьки опус­ти­ла; біла, як хуст­ка, а пан око­ном узяв­ся в бо­ки і сміється, і за­го­во­рює, далі за ру­ку її… Во­на як ухо­пи­ла сто­лик, що тут сто­яв, підня­ла над ним та так по­ди­ви­лась сум­но, що, хлопці ка­жуть, аж нам сер­це по­хо­ло­ну­ло.

Пан око­ном пог­ри­мав і вий­шов, а Ок­са­ну знов замк­нув. Па­руб­ки наші ки­ну­лись, тільки дзвеніло скло в вікнах, вско­чи­ли в по­кої, вхо­пи­ли Ок­са­ну та й пом­ча­ли до от­ця Ан­дрія.

V

Я тоді слу­жи­ла в йо­го за най­мич­ку. Він удо­вець, ста­рий, ста­рий; бо­ро­да дов­га, біла як мо­ло­ко. Сидів він, чи­тав свя­те письмо, свічеч­ка горіла, як убігли хлопці з Ок­са­ною. Він ус­тав та: «Бо­же бла­гий! Бо­же мій ми­лос­ти­вий! - ка­же,- де твоя прав­да в світі! Діти мої любі! звінчаю я вас; ідіть до церк­ви».

Повів їх та й звінчав за­раз. Поб­ла­гос­ло­вив і ка­зав не боят­ись нічо­го: «Я сам бу­ду одвіт дер­жа­ти!»

А па­руб­ки тії - ска­за­но, вітер у го­лові, мо­лодії - вид­ра­ли десь му­зи­ки і по­ве­ли мо­ло­дих по се­лу, гу­ка­ючи, співа­ючи; пішли танці, регіт… Цілу ніч гу­ля­ли і мо­ло­дих од се­бе не пу­с­ка­ють; обс­ту­пи­ли їх, як військом… Ран­ком од­ве­ли до Ти­мо­ше­во­го батька, а самі розійшлись на пан­щи­ну, як і не бу­ло їх.

VI

За Ок­са­ною, як її вик­ра­ли, то за­раз пан збігав­ся, кри­чав і бивсь у дворі ду­же,- да за во­ро­та не вий­шов; іще ка­зав зам­к­нути їх і сто­ро­жу пос­та­вив.

Як доз­нав­ся ж, що Ок­са­на вже звінча­на - ма­ло прис­лу­гу з світу не зігнав і ус собі обірвав з гніву; а лю­дей то ду­же обіжав. Побіг до от­ця Андрія, як з гіллі зірвавсь; две­ри­ма сту­кає, грюкає, но­га­ми ту­по­че,- так храб­рує!

Отець Андрій вий­шов до йо­го. Він за­раз і крик­нув…

Отець Андрій підняв ру­ку та йо­му:

- Бушувати в моїй хаті не го­диться. Я ста­рий чо­ловік і слу­жу гос­по­дові; ути­хо­мир­тесь!

Той і стих­нув зра­зу.

- Хотіли ви бідну дівчи­ну по­гу­би­ти… Чи у вас же не бу­ло сест­ри або ма­тері рідної? Сха­меніться! Бог не по­пус­тив ве­ликого гріха, так ви мет­ну­лись тоді ста­ро­го чо­ловіка обі­жа­ти! А лю­би­те, як лю­ди ве­ли­ча­ють доб­рим чо­ловіком. Го­ре вам! Не обіжай­те бідних лю­дей! Я сього не по­пу­щу, по­ки жив. Я най­ду суд і розп­ра­ву! Йдіть собі з бо­гом!

Панок наш верть за двері, як об­па­ре­ний. З то­го ча­су й бу­динки от­ця Андрія об­хо­дить.

МАКСИМ ГРИМАЧ

I

Не за вас се діялось,- давно колись, як панувала на Вкра­ї­ні удвійзі Польща і Московщина. Московщина обладу­вала Україною сьогобочною. Застави хоть стояли, та не гу­сто; сто­рожа не пильнувала так, як тепер по Збручеві, чи що; то Дніпром руччіші людці перевозили всяке добро, не оп­ла­чуючи: шовки, оксамити, парчі-сутозлоті, пахучі шафрани й крами дорогії, в барильцях щире золото й срі­бло.

Саме проти Черкас, нижче Домонтова, сидів хутором над Дніпром Максим Гримач; то сей і довгенько кохався в то­му. Такий-то багатир! Ходив у жупанах та в сап’янцях, та в атласах. І хороший був: повновидий, чорнобровий, чорно­у­сий; а веселий, а жартовливий! Було, як вийде в неділю по­між люди, то так його і обступлять. Дуже його любили.

- От,- каже, було, хто з громади,- ти, брате Максиме, зо­в­сім у пана вбрався.

- Еге ж, братику, вбрався. Вбирайтесь лишень і ви, добрі лю­ди. Добре панам жити, кат їх не взяв! Уже тепер годі за вас підставляти шию, годі! Буду їсти, та пити, та хороше ходити,- звісно, так, як панові вельможному годиться.

А такий був: нехай тільки станеться кому з нашого села пригода - головою ляже, а вирятує; нехай зачепить хто чу­жий, то й не збудеться лиха: налетить, як той вихор на­гальний; дощенту викорчує. Колись шляхтич да заняв ко­заче поле, то він і хату його спалив, і попіл розвіяв, і самого протурив за Дніпро. Коли жив, то, може, й досі пам’ятає, які нагайки-дротянки плелися в пана Максима Гримача.

Був Максим удовець, мав дві дочки. Одна - Катрею звали - вже дівчина доросла, а хороша та пишна, як королівна; друга - Тетяна, так собі підліток, невеличечка; звивається, було, в дворі або в віконце виглядає, як ясочка. Жили вони в батька у розкошах.

Ото, було, як опівночі, то й пливуть човни Дніпром та й пристають під старою вербою; а пан Максим їх веде до світлиці та приймає, що треба. Забулась, як на ім’я того па­на, що пересилав йому човнами все те добро. Він держався в кам’яній пещері поміж горами, над Дніпром, і ніхто про те не знав, окрім купки вірних козаків.

II

Найчастіше припливав молодий козак Семен, уродливий парубок, хисткий, як очеретина, смілий, як сокіл,- і щиро по­кохала його наша гордовита Катря.

Сватають її багаті люди й хорошого роду - один, і дру­гий, і третій. «Не хочу, не піду».

- Слухай, дочко,- каже Максим,- багацько ти гордуєш, ри­бочко! Сватають тебе перші люди в селі, парубки все мо­ло­дії й хороші,- чому не йдеш?

- Мені байдуже, що вони молоді й хороші, коли моє серце не до них горнеться.

- А до кого ж, доню? Слухай лишень, моя дитино: я тебе не буду за них силувати, та й за бурлаку не віддам; нехай він хоч і місяця з неба схопить. Не оддам, дочко! як тобі ка­жу, так і буде. Слово в мене батьківське, кріпке, сама зна­єш.

- Знаю, тату. А якого б ви собі зятя бажали?

- Вільного козака, дочко, щоб сам собі паном був, нікому не кланявсь,- от якого!

- А як буде сам собі пан?

- Тоді з богом!

- Ну, я буду дожидати.

- Дожидай, моє серце, не бороню. Хто ж він такий? Я щось не примітив.

- Нащо вам знати, таточку! Нехай перше визволиться, тоді й знатимете.

- Добре, моя люба дитино, нехай!

Як почув Семен, то й каже:

- Що ж робити, Катре моя кохана! Треба ждати! Я в свого пана вже третій рік добуваю, останній. Як послужить доля, то сього року буде велика добич. Отаман мене не скрив­дить: чоловік він шановний... Подякую йому за хліб, за сіль, нагледжу де хуторок красний да й поклонюсь тоді тво­єму батькові... Тільки люби мене вірно, моя дівчино!

Ждуть наші голуб’ята. Не плаває - літає Семен Дніпром, тільки човен синю хвилю розбиває.

Ладяться козаки в дорогу; Семен з ними. Виряджаються козаки на здобуток.

- Соколе мій, козаче! - каже Катря, пригортаючись до йо­го,- коли ж ти вернешся? Чи хутко?

- Хутко, моя рибчино, хутко! Зацвіте перша вишня у тво­єму садочку, закує сива зозуля - я припливу до тебе, припливу не наймитом, вільним козаком, Катре!

Рушали козаки восени, казали дожидати на весну.

III

Сидить Катря в світлиці, вишиває шовком рукава та ру­ш­ники та все в віконце поглядає, чи крутить завірюха, чи вже сніг тане, чи хутко-то теплом повійне.

Скресла крига, пройшла. Шумить Дніпро, сивіє й чорніє, і плескає в береги; розвивається верба, зеленіють комиші. Весела наша Катря ходить собі да поглядає.

Зацвіли вишні, прокувала сива зозуля. Красно в садочку! Послався зелений барвінок, голубо зацвів; червоніє зірка; повився горобиний горошок; вовча ступа попустила широ­ке листя; цвіте-процвітає мак повний, і сивий, і білий, і че­р­воний; розкинувсь по землі синій ряст; розрослась зелена рута. Поміж тим квітом сама, як найкращий квіт, походжає Катря, походжає та з синього Дніпра ясних очей не зводить, а тільки зійде місяць та посипле іскорцями у темну воду, Катря вже й під старою вербою на березі. Пильно дивиться вона, придивляється, чи не пливе хибкий човен, чи не править тим човном ставний та любий козак.

Минає тиждень, минає й другий... Якось сидить вона під вербою, а ніч зорешлива та тиха; тільки соловейко свище та гуде Дніпро. І замигтіло щось оддалік, ніби чорна чаєч­ка... ближче... Се човен! Летить, мов на вітрових крилах. Во­на аж рученьки до його простягла... Який же то козак пра­вить човном?.. Се не Семен... От уже він і коло берега, схи­ли­вся на весельце, свиснув раз і другий. З хати вийшов ба­тько. Катря припала за вербою.

Вийшов старий Гримач та й питає:

- Які вісті?

- Лихо, пане Максиме,- каже козак,- лихо!

- А що там таке?

- Позавчора перед бурею, опівночі, горіла береза (а коза­ки, було, як треба дать звістку, що йдуть, то й запалять бе­резу або друге яке дерево над Дніпром); от ми примічали та вчора й виїхали назустріч... Нема нікого... тільки Дніпро потрощені човни носить...

- А велика була буря?

- Я й зроду такої не бачив! Дуби так з кореня й вивертає; дощ комиші позсікав, як шаблею; Дніпро - аж пісок зо дна викидає... Ніч темна-темна, тільки блискавка блискає. А як грім гримне, то наче всі гори наддніпрянські луснуть.

- І ніякої чутки?

- Нема чутки, пане Максиме. Ми вже міркували, та й ота­ман з нами розсудив, що всі наші хлиснули дніпрової хви­лі.

- А жваві були хлопці, брате! О, жваві хлопці! Ну, ходім до хати.

- Тепер уже вільний козак мій жених, тату! Вільного собі зятя дождали!

Старий - зирк! - се його Катря стоїть проти місяця, біла-бі­ла.

- Господь бог з тобою, моя дитино! - крикнув він, ухо­пи­в­ши її за холодну руку.

Вона глянула йому в вічі, визволила руку і пішла, не про­мовила й словечка.

IV

Повів він козака в світлицю, пошанував, випровадив та й знову до дочки.

Вона сидить у садочку та вінок плете з червоного та з бі­лого маку, зеленим барвінком перевиває. А сонце саме сходить з-за дніпрової кручі.

- Дитино моя, Катрусю! - каже старий, сідаючи коло неї,- послав тобі господь великую тугу на серце. Підніми ж бо голівку, доню, та глянь на старого батька!

Вона підняла голівку й глянула на його.

- О доню! Яка ж ти стара стала!

- Ні, тату, я ще молоденька,- зітхнула вона та й знов за ві­нок.

Як уже він її розважав, як умовляв! А вона, знай, плете свого вінка і словечка йому не миркне.

Пішов старий, покликав меншу дочку:

- Тетянко, йди, моя рибко, до сестриці; вона у великій печалі - розважатимеш її.

- А що там? А де ж вона?

Прибігла в садочок:

- Сестрице Катрусю! Сердечко! Чого ви сумуєте? От уже й лі­течко надворі...

А сама обхопила її за шию ручечками.

- Сестричко моя малая! Щебетушечко моя нерозумная! - жалує Катря малу.

- О, да який же вінок ваш красний, сестро! Да який же кра­сний! Сестронько-любонько, коли ж ви його візьмете?

- Ввечері візьму.

Повісила вінка над водою та й гуляє по саду, водячи се­стричку за ручку; а ся щебече собі.

Кличе батько обідати. Прийшла й сіла кінець стола; сво­ї­ми білими руками меду батькові наливала й розмовля­ла. Ті­льки як старий не заходив, нічого не говорила про се­бе.

Увечері ввійшла до батька й поцілувала його в руку. Ста­рий схопив її за голову:

- Катре, дочко моя нещаслива! Нехай тебе мати божа по­милує!

І малу сестру прийшла обняла й пригорнула до серця.

Вийшла знов у садочок. Так-то гарно убралась! Сорочка тоненька і плахта шовкова, пояс сріблом цвіткований, че­ревички високі; дрібно, дрібнесенько русу косу заплела, і золотий перстень блищить на правій руці.

Прийшла над воду і зняла свого вінка, що сплела ранком, зняла та й каже: «Не зов’яв ти, мій маковий вінку!» - і на­ло­жила той вінок собі на голівку. А на самому березі верба - аж геть попустила віти на воду. Вона й сіла коло вербово­го кореня дуплинастого, схилила голівку на білую ручку; взяли її думки та гадки. Там, під кучерявою вербою, і ос­ві­тив її місяць, хорошу й смутну, у маковому вінку.

Як заіскрився місяць у воді. «Вже ясний місяць зійшов»,- каже (а то, було, як любились із Семеном, місяць зійде - він і пливе до неї) та й ступила на вербову віть... Зійшла, як на хибку кладку, поглянула на всі сторони та й кинулась на самий глиб.

V

Уранці гомін та тривога по двору. Тетянка плаче, старий Гримач без шапки ходить, розхристаний та все питає:

- Де моя Катря? Де моя дитина люба?

Кинулись до води - тільки вінок маковий плаває, кру­жи­ться.

Зачинився старий Гримач, аж п’ять років не виходив за свої ворота. Одцурався й отамана, й здобичі. Посивів, як той голуб сивий.

Дав господь діждати другої дочки. Висока, та ставна, та чорноброва! Висватали її хороші люди - сотник молодий і на лиці дуже гарний. Бучне весілля справили: од її двору аж до церкви червоною китайкою вислали; срібними куб­ками гостей частували. Да й понаходило ж їх чимало! в хаті й на дворі, і коло брами - аж усю вулицю вздовж закраси­ли. Цілий тиждень гуляли.

По весіллі поблагословив старий молодят, випровадив до господи... Сумно старому Максиму самому в хаті; глянув тоді на Дніпро та й згадав старшу дочку, а сльози йому по­котились на сивий ус.

- Катрю! Катрю! Дитино моя хороша! Загубив я твій вік молоденький!

ДАНИЛО ГУРЧ

I

Козаче село Глибове при самому Дніпрі, та облягли його височенні гори. Їхатимеш, то шлях тобі звивається бором, густим таким, що й не проглянеш: тільки над тобою світ божий, округи імла пахуча; здалека щось гучить-гучить; коли, от, опахнув свіженький вітерець - і засиніє старий Дніпро поміж зелених комишів та червоного верболозу, і повстають круті сиві гори. Тут і село якраз. Біліють хати, цвітуть городи. От мурована церква з високою дзвіницею, давня вже; мур аж зазеленів; мощений цвинтар проріс травою.

Саме за церквою стояла собі колись хата славна, і садок, і город при їй був добрий! Жив у тій хаті Охрім Поліщук із жінкою. Вона була здалека взята, і така-то вже хороша, чорноброва, а горда та пишна - мати божа! Іде, було, собі - як мальована: очі у землю спущені й не дивиться.

Перво вони дуже багаті були. Що є найкраще намисто, або очіпок, або що, то вже Ївга собі почепить. Мали всякого добра, що й не злічити. Та недовго розкошували. Охрім був чоловік такий добрячий; аби кого побачив у біді, зараз вирятує, хоч там як утратиться. Розпозичав гроші то тому, то іншому, ще до того й погуляти любив, та й не схаменувся, як подвір’я спустіло і ковані скрині спорожніли.

Зажурилась тяжко Ївга, аж краса її зов’яла; зстарілась, ходить похмура, і дитинка її не втішає. Що вже яка була в її дівчинка хороша! «Вродилась,- каже,- моя дитино, на горе та на лихо! Вік бідою збавиш, дочко; біду і в домовину з собою положиш». Усе, було, сумує та сумує, а дитиночка дивиться матусі в вічі любенько й веселенько та в долонечки плеще - не розуміє.

II

Час не спиняється. Чимало літ минуло. Ївга хоч і привикла трохи, та вже не та стала, що перше була! А дівчина виходилась у неї хороша, як маківочка повненька, свіжа, як ягода лугова, а весела, мов та пташка співоча; а що вже правдива та щира душа! Зроду-віку не чули, щоб кого обмовила чи осудила; така вже люб’яча істота була! Щоб там посвариться з ким, як другі, то ні в світочку! Чи на вечорницях, чи в танку, чи дома - до всіх привітна й веселенька, як ясочка.

Сватає Наталю Михайло Бруй, парубок добрий і роду хорошого, а що вже кохав її щиро, то всі те бачили. Люди було любують на них, як зійдуться де на весіллі або в танку докупи. Обоє молоденькі й хороші, як повні квіти. «От, коли б господь звів до пари!» - було кажуть.

Отож послав Михайло сватів; дівчата вже в дружки прибираються та міркують, яке-то весілля в Наталі буде; аж тут свати із своїм хлібом повернулись: не оддають Наталі! Батько й рад би, та мати й слухати не хоче, що не багатий. Зажурився Михайло, плаче Наталя, та нічого робити! Попрощались молодята, пішов Михайло чумакувати. Така, бач, думка була: «Запрацюю щось, підможуся, та візьму-таки Наталю».

III

Поки ж він ходив по дорогах та чумакував, навернувсь інший, багач великий, Данило Гурч. Він таки з козаків був, та жив собі паном, мав свій хутір, і степи, й поле, тільки що ходив у свиті, в сивій шапці,- не хотів у інше вбиратись. Якось йому крамарі, що наїздили до його дещо купувати, то й кажуть:

- Братіку Данило! всім би ти чоловік, та коли б ти оту свитину закинув та ходив по-нашому - у каптані.

- А щоб ви того не діждали, вражі сини! - гукнув на них.- Коли маєте мою одежину ганити, геть з мого двора!

То всилу, бідолахи, втекли од нього.

Такий був яросливий, що боже борони! як розлютується, аж йому огневі іскри з очей скачуть і побіліє, як крейда. А був хороший із себе дуже: високе чоло гетьманське, брови так і говорять, очі карі, ясні, як зорі, і всміхнеться було так ласкаво, да разом і гордо і смутно, що аж за серце вколупне...

Він оставсь ізмалку сиротою: мати молодою вмерла, а батька вбито на війні. Розказували старі люди, що була ще в його сестра, хороша дівчина, та злюбилась із ляхом, брат того й не знав, тільки знала стара бабуся, що в їх жила і випестила обох. Як стара не вговоряла Катрю - не послухала дівчина, та як брата не було дома, і помандрувала з ляхом у Польщу.

Приїжджає [Данило] до господи та й питає стару:

- А де сестра? чому мене не стрічає?

А він сестру так жалував, як свою рідну дитину; тільки й на думці в його, що Катря, чим би то втішити сестрицю, як звеселити.

Питає він, а стара заплакала та й каже:

- Ніхто вже не стрічатиме тебе, мій соколе ясний, окром мене, старої!

- А що таке? Яка напасть? Де сестра?

Стара й оповістила йому, як злюбилась Катря з ляшком, як не слухала ні вмови її, ні просьби, ні грозьби.

- Вчора,- каже стара,- увечері приїхав їздець, вона вийшла, а я за нею побігла. Звісно, молоде - хутче добігла, ніж я. Схопив він її на руки та й помчав. Тільки й бачила!

- Чи не той се лях, що в Максимчиному хуторі проживав?

- Той самий, голубчику! Все було, куди не підемо, він на очі навертається.

Нічого більш не сказав Данило. Білий, як та хустка, спустив очі до землі та й думає. А далі:

- Прощавай, стара!

- Куди ж ти, мій орле? Покидаєш мене у тузі та в печалі! Чи хутко ж тебе дожидати?

- Хутко буду.

Впав на коня та й полинув, і не було його місяців зо два. Стара виглядає та плаче: «Викохала, випестила, та й обоє покинули!» Коли так, одного вечора, затупотіло в дворі; вибігла стара, а Данило коня прив’язує.

- Ой сину мій! квіте мій! Де ж се ти й досі був? Чи не чув про сестру? Де вона, моя пташечка? Яку-то їй долю господь дав?

А він мовчить, ні пари з уст.

Увела його в хату, та аж злякалась: такий він став!

- Данилочку мій! та який же ти страшний! Нездужав, мабуть? чи тебе дорога стомила?

- Утомивсь,- каже,- хочу одпочити...

Та хмурий, невеселий такий.

Потупала стара коло його - все мовчить, та й одійшла.

Живуть вони вдвозі. Данило й не згадує про сестру, наче зроду її й не було, а стара дуже скучає, та й каже одного разу, важко зітхнувши:

- Де тепереньки Катря моя мила? Хоч би ще мені побачити мою любку! Як то вона на чужині проживає?

Данило наче й не чує.

- Данилочку! чи ти одцуравсь сестри, чи тобі не жалко, що ти й не згадаєш про бідну дівчину? а я заговорю, то ти з хати йдеш. Скільки вже благала тебе поїхати пошукати, де вона. Може, той ляшок її покинув; може, нещаслива, де тиняється та боїться вернутись. Чи ти ж своє рідне покинеш у наругу людям?

- Не турбуйся, стара, не буде твоя Катруся в нарузі!

- Де ж вона? Де ж вона? Ти її бачив?

- Пом’яни її душу!

- Боже мій, боже! Се ти сестру з світу згубив! Катрусенько моя нещаслива! пропав твій вік, як маків цвіт! Данило! великий тобі гріх!

- Годі,- каже,- бабусю, плакати: не поможеться!

- А він же де?

- Спитай чорного ворона, що його кості розношує.

IV

Отакий-то жених був Данило Гурч, що посватав Наталю. А Ївзі не що в голові, як зять багатий.

Бідну дівчину наче блискавка опалила; сама не своя.

- Мамо моя! - плаче,- не губіть мене, молодої, не топіть за Гурчем. Лучче мені вмерти, як за ним бути!

Не слухає Ївга дочки, присилувала. Повінчали, одбули весілля, випровадили молодих до господи. Стріла Наталю стара хлібом-сіллю:

- Господине моя молодая! нехай же тебе господь щастить долею й здоров’ям! Щоб була здорова, як вода, а багата, як земля, а хороша як рожа! Ти нашу хату звеселиш і мене, старую, одмолодиш!

Так-то вже стара вітає молоду та радіє, аж плаче.

І Данило інший став, як одружився: вже не насуплені чорні брови, і на устах ласкавий усміх. Полюбив щиро молоду жінку. Тільки молода полохлива, як пташеня з гаю: заговорить він - вона й очей не зведе; візьме її за руку - побіліє на личку, і рука тремтить.

Живуть уже з півроку; все молода не привикає. Став супити знов чорні брови Данило, й пильно й грізно часом дивиться на молоду жінку.

Поховали стару; ще смутніше в хаті стало. То, було, стара й заговорить, і спитає, й пошуткує, бо дуже любила Наталю; а тепер інший раз, то цілісінький день божий сидять, не промовлять і словечка; вона що-небудь робить, а він, підперши рукою кучеряву голову, не випускає її з очей, та так пильно й невесело дивиться, що аж серце холоне.

Одного разу проситься вона до матері в гості, бо давненько не бачилась. Данило мовчить. Підняла очі, а він білий-білий, тільки очі блищать. Мов опалив її своїм поглядом, аж одхитнулась. Він усміхнувся.

- А чи не прийшли Глибівські чумаки додому? - проговорив, та так глухо, мов не своїм голосом.

Наталя ледве встояла. Хоче сказати й не вимовить словечка. Він устав і вийшов з хати.

V

А чумаки справді вернулись додому; вернувся й Михайло. Тільки Наталя того не знала й не відала; а коли вже він, і як, і од кого довідався, що вона любилась із Михайлом, то господь його святий знає.

З того часу так-то вже пильнував Наталю, що й ступня з хати не пускає. Чи робить вона де в садку та розважає себе, співаючи тихенько, чи в дворі господарює,- він усюди вродиться й очей блискучих не зведе з Наталі, аж їй і страшно, й сумно.

Вибирається якось він до міста. Наталя проводжає його, стоїть бліда й смутна, аж він сам жахнувсь, як поглянув. Обняв її кріпко й щиро:

- Горе моє, Наталю! не любий я тобі! Загубив я й тебе й себе!

Вона хотіла щось промовити, та тільки заплакала. Упав Данило на коня і помчавсь, не оглядаючись.

Осталась Наталя сама, опорядила все на господарстві, вийшла в гай (а хутір їх у гаю в самому). Тихо й пусто округи. Шлях звивається гаєм... Тільки шумлять листя, щебечуть і джерготять пташки та шурхають ящірки в траві. А зелено й пахучо, й свіжо! З липового зруба молоді паросточки пустились, вигналась високо береза, і шелестить осика тонким листом; із-за темного дуба то калинова вітка витягнеться й червоний китяг ягід горить, як жар, то колюча гайова рожа покаже дрібні листочки й пахучу квіточку; виносяться хвоїнки, як стрілочки прямесенькі, й горобина розкинула зелений намет, і рясно на їй ягід червонозлотих. А всякого зілля, квіток! і копитник хрещатий, папороть розрослась купою; пахуча березка коло сухого дуплинастого пенька повилась, і синій живокість, і кружало червоної смілки... Аж в очах мигтить!.. Зверху сонце так і сипле теплим промінням у темну гущавину, а з гущавини паше на тебе холодком...

Поглядає Наталя округи, та й облили її дрібні сльози: «Ой світе мій ясний, світе мій прекрасний! - промовила піснею,- який мій талан нещасний!»

Схилила голову на білу руку, плаче та згадує своє дівування: як то весело було й вільно! І спом’янувсь їй ясноокий Михайло... який він тихий був, люб’ячий...

«Піду я хоч одвідаю свою матусю,- думає.- Данило вернеться хіба завтра - не знатиме. Може, востаннє попрощаюсь... Хоч побачу своє село, пройду вулицею. Спізнюся, то мати проведуть».

VI

Схопилась та й побігла шляхом; а вже вечоріло й роса пала. Біжить, біжить Наталя, серце б’ється, як не вискочить... Місяць зійшов; ніч тепла й тиха... От і Дніпро блищить синьою хвилею, і човни по березі розкидані, а там і перевіз; за малу годинку перебігти можна - недалечко.

Коли чує Наталя - за нею женуться. Оглянулась - се Данило мчиться... Уже настигає... Не пам’ятаючи себе, кинулась Наталя в воду й поплила Дніпром, як та рибочка.

Примчавсь Данило... «Не втечеш! - крикнув,- не втечеш!» Скинув човна на воду й поплив за нею; нема весла - гребе гострою шаблею. Човен летить... та все не дожене Наталі. Вже вона й далеченько. Червона хустка пішла бистрею; довга коса розпустилась по воді. Данило і вловив її за ту косу шовкову... як замахнувся блискавою шаблею, тільки кров тепла зчервонила сиву хвилю Дніпрову.

Загубив жінку Данило, та й сам пропав... самохіттю, чи так уже господь його покарав. Найшли обох рибалки вранці. Вона змучена й сумна, а він гнівний та грізний, боже! Як ухопив міцною рукою за довгу косу, то так рука й звелась навіки. Вкупі й знайшли.

Коли б таку горду душу та на добре! Бо був він щирий і правдивий. Сам нікого не обіжав зроду, тільки себе занапастив.

ПАВЛО ЧОРНОКРИЛ

I

Був у нашому селі чоловік - Чорнокрил Павло звали, а в його жінка Ганна. Обоє були сироти, побралися й жили собі двойко.

Він був чоловік поважний і ходив усе понуро, а серцем був палкий навіки. Не многомовний, а коли вже розговориться, то паше його кожне слово полум’ям. Був з себе чорнявий і хороший дуже.

А вона молодесенька, люба та мила, з ясними очима, з веселим серцем,- коло його як пташенятко звивається… Вдосвіта, раненько, вона вже прокинулася, вже робить і співає, було, й сусід порозбуджує своїм голосочком. Чуєш, було, на світанню:

Устану раненько,

Умиюсь біленько...

Слухаєш,- а тут і сонечко сходить...

Бувало, що той Павло похмурий такий сидить, а то й словом її гірким зачепить - вона терпеливодушна, ясна та весела. Він у чому помилиться - вона себе повинуватить; він її скривдить - вона його перепрошує.

- Ти в мене не жінка,- було Павло їй говорить,- ти в мене дитина добра. Ти того біди-лишенька людського не знаєш, не розбираєш...

- А тобі важко дуже? - спитає та близенько сяде коло його, дивиться так-то вже любо, так-то вже ласкаво жалує!

- Мені важко... Доля лихая, люди недобрі, вбожество гіркеє... мені важко!

- А якби я із тобою журилася?

- Ні, моя ясочко, проживай веселою. Як гляну я на тебе часом, то і сам розважуся: тобі, бач, усе смішки та втішки,- воно й краще. А коли б ще ти засумувала,- бідна тоді голова моя! Важко самому журитись, а ще важче буде, коли й ти затужиш, а моя несила розважити тоді... Хай бог боронить! Проживай, моя ясочко, веселою!

- То й добре! - одкаже йому, всміхаючись.

І жили вони собі, вже три роки побравшися.

Тоді женивсь наш пан молодий і поняв собі багату жінку: везли за нею посагу - господи-світе! наче чумацька валка з Криму йшла.

Наїхало за нею і хлопців і дівчат кімнатних, і шевців, і кравців, і прачок, і швачок. У дворі панському наче рій вироївся: людей-людей!

Почалися пири та бенкети, музики та танці: гуде будинок.

Такеньки уся зима-зимська перезимувалась.

Дожидали пани якогось празника собі, сад прибирали - загадали чоловіків пригнати на ту садову роботу. Сад панський великий... У йому й хатиночки побудовані, у йому й бесідочки... Одна ще була така, що на версі, на даху, місяцеві роги стриміли... Не те, щоб цього треба для чого було - ні до чого воно, а так-то вже - аби було: звісно, пани - що хотять, те й роблять. Там і лавочки, й столички, й мраморяні панни, русавки, чи що, і жвавий хлопчик якийсь із луком та із стрілкою націлявся з-за ро́жевих кущів.

От і клопоталися чоловіки у тому саду: пісок возили, східці по згір’ю направляли та місточки через рівчаки ладили. Спішної треба було роботи, і ото тамечка вони робили з раннього ранку до пізнього вечора.

Саме тоді весна молода йшла. Вже вода ставна леліла, й стали поскакувать щучки дрібненькі, а в рівчаку струмочок забурчав; заворушивсь на дереві листочок і червоненький усик попустив. Вже травичка стирчала з землі одтеплої; вже бджола за обніжжю летіла, гудучи. Вилися між деревами якісь сіресенькі пташечки, малесечкі, з пищанням своїм веселим; верба у жовтім пушку диминіла,- а на вербі сорока смілива скреготала. Вже вечоріло та вечоріло... На селі вже гомін стишався; люди йшли з панщини. Вертавсь і Павло додому.

Ішов він садом панським із своїм возом порожнім та про свою долю думав понуро. На весну вбогому чоловіку трудніше,- запаси вже пожив, а новини ще не діждався. І думав він собі, в кого-то хліба позичати, якому доброму чоловікові вклонитись треба буде... А було тихо та тихо, тільки хрущі гули літаючи. Коли чується йому, наче хто сильне ридає, неподалеку. Він зупинився, прислухався - ридає-плаче хтось поза блигомими кущами. Він ті кущі потихеньку прогорнув - сидить дівчина на лавочці, попустила свої руки білі в великій тузі, росють дрібно сльози її обличчя молоде. Він дивиться та дивиться. І довго дивився без жадної й думки, а так от, як от на світову зорю дивляться, що яка-то гарна вона та ясная.

Скинула дівчина очима... Як побачила - стрепенулася, здивувалась, злякалася.

- Звідки ви? До кого? Чого ви? - запитує.

- Як сильне ви ридали! - одказав.

Нічого не прибрав більш їй одмовити.

Вона як заридає знову!

- Боже мій милий! - скрикнула,- це вже не первий отак я вечір ридаю. Світ вже мені не милий, а господь смерті не посила!

- Ви за молодою панією, мабуть, придані?

- За нею. Ох, лихо моє, та тяжкеє! Завезли ж мене на чужу сторону - нещаслива головонько моя! Хоч усюди гірка наша доля, та все-таки між своїх людей легш: кожного я знаю, мене кожне знає; там мені і стежечки знакомісінькі, хати усі відомісінькі,- там земля ріднесенька! А тут от, на чужині, так, як у темному лісі, так, як на морі!

Та так-то вже плаче, жалкуючися-нарікаючи, такими-то вже сльозами ревними.

- Важко буває чоловіку! - промовив Павло.

- Ох, як же важко! Мука живая!

Вона усе сльозами вливалася, а він стояв та думав: «Нещаслива якая! А молоде! хороше!»

- А ви? - питає дівчина крізь свої сльози: - ви, мабуть, тут робите у саду?

- Робимо.

- Давно?

- Сьогодні уперше нас поставлено.

- То-то ж бо я наче нікого не бачила, а я щовечора тутенька туляюся, світом нуджу та тужу... А довго вашої роботи буде?

- Та коли б в два тижні ввібралось!

- Гостей дожидають пани...

- Чули. Тож-бо для їх і стояти день при дні, з ночі до ночі.

Та озирнеться - округи темнісінько зовсім, воза свого не бачить. Схаменувся тоді.

- Бувайте здорові! - промовив дівчині та хутко похопивсь. Одшукав воза на полянці, воли пасуться панським зіллячком викоханим... З’їхав на дорогу; тоді оглянеться назад - нічого не забачив - усе застеляла мла вечірня пахучая.

II

Дотягнув він додому потиху, усе думаючи про пригоди людськії...

На порозі його Галя стріла - веселим своїм голосочком питає; сумно він їй одмовляє своє слово.

Вона у хату веде, засвітила світло, стіл вже застелений. Буханчик хліба на столі лежить та ніж. Сів Павло біля столу, схилив голову на руки.

- Ось і вечеря наша,- промовляє до його Галя, сідаючи поруч.

- Позичений? - каже Павло, краючи хліб.

- Оддамо, серце, оддамо новиною. Сей рік зарідливий буде. Подивитись на руна польові: жита такі, що й вуж не пролізе.

- Ти в мене і торік пророкувала гарне поліття так саме. Ти куди глянеш, то всюди тобі золота верба росте!

- Люди сподіваються...

- Ет! Сподіванки людськії!.. У кого се ти хліба позичила?

- У Микити у Румая.

- Довго, мабуть, гнувся - не давав?

- О, де ж там! І трошки ні! Зараз, таки зараз дав, із милою хіттю. Се добрий чоловік - Румай.

- Ох, добрі люди! Добрі люди! - промовив Павло.

Тихенько його Галя обійняла й тихесенько до його пригорнулася. Почала розмову: всміхнулася - не дивиться; припала до його - не пригорнув.

- Скажи мені словечечко, серце! - просить його.

- Нема в мене слів хороших; тобі гірких не треба!

- Чого ти такий, голубе мій? Ти мені скажи: яка нам біда?

- Хіба ми давньою бідою не вдовольнимось? Та й свіжа не забариться. Чого-чого, а сього уповні буде!

- Нащо такеньки говорити, моє кохання! Перейметься й добро нам, як бог дасть...

- Отже, й дожидай того добра, що не прийде, а терпи лихо, що вселилося! - випроставсь з її рук та й сів собі оддалік.

Кипіла в його душа, наболівши, наскорбівши. Невиносливо йому слухати було про сподіване добро, надію веселу. Миліш би кому було почути гіркої скарги, нарікання жалкеє... Рідніша б йому та душа була, що нидіє в самогризоті, вистливіше те серце, що ворушиться од жалю гнівного та од туги важливої...

Глянув він на Галю: вона на його дивилась ясними очима своїми; тихі сльози одна по другій бігли по обличчю, а уста все наче всміхалися... Не пожалував він її, а стало йому якось уразливо, негарно: вона чого плаче, дитина нерозумна?

- А все ж добре... чого плакати заходилася? - каже їй.

- Ти смутний такий, мій голубе!

- Не плачся на моє горе! Не тобі його оплакати! Годі ж бо!

Вона обтерла сльози і до його знов прийшла, пригорнулася.

- І добре, як ущухла! - промовив гірко.

Вона тихо коло його сиділа, як коло недужого. А йому важко було та тяжко... Хотів би він одхитнутись од неї, так вона такеньки пригорнулась, біднесенька, що слова гіркого уста не вимовили. Була се в його при йому добра дитина й мила, та йому чужа-чужісінька... І пригадалася йому та дівчина плачуча... Став він дивитись у віконце, у той вечір темний вдивлятись, задумався... Що таке йому Галя його невсипуща щебетала, як його розважала - він не чув. Він мовчки до її голосочка дослухався, як до леління води тихої, та думав собі... Добре йому впали у пам’яті ті очі сяючі, ті сльози блискучі, слова ті жалкі та жаркі... І той вечір весни молодої, і навіть та квіточка бузкова, що, пахуча, розгорталася в темному вечорі...

III

На другий день робив Павло у саду, не знімаючи голови похилої, робив, як тії люди роблять, що хочуть свою журбу втомою поневірять... Придавсь і сей вечір темний та пахущий, як учорашній. Після всіх побрався Павло додому. Ішов він та думав, дівчину згадував: чи тож і сьогодні плаче вона? як-то вона журиться журно! яка-то віком молода! яка вродою хороша! чи жив її батько-матуся? які собі люди? і як вона спершу там жила у своєму селі, і кого краще од усіх сподобала тамечки, і як розлучилася?

Думу, думу в його було, як того шуму на морі, та все об дівчині, усе об неї.

«А ось я її, либонь, і побачу»,- подумав, коли вона йому назустріч, з-за дерева, з-за соснини уявляє.

- Добривечір! - промовила.

Він іздригнувсь, мов нахідка йому несподівана...

- Добривечір,- одкаже їй, та наче ще й славний вечір сказав.

Вона його пита: чи дуже втомивсь на роботі?

- Ні,- одвістив.

Пита: чи трудна в їх панщина?

Каже: трудна.

Та по панщині усі додому, до своєї хати, ідуть на спочивок,- в мене бігма тепереньки ані хати, ані господи.

Заговорила... сльози покотилися, посипались по личку.

Тронулося серце Павла, та наче не з жаління, наче з радощів. Якось любо йому було бачити сльози ті, якось мило. Не думав він спиняти їх, не хотів слова мовити. Стояв, дививсь - от мовби знайшов, що шукав, що треба було, та й став: і любує, і радіє - найшов! чує...

 - Боже ж мій милий! як важко! - промовила до його.- Чи усім так важко буває? парубкам, як дівчатам?.. Та парубок не заплаче, мабуть, такеньки от, як я...

А Павлу чулося, що вже в самого око застила сльозою... Одкаже:

- Чому?

- Кремезні люди, славлють... Як вас зовуть? - спитала.

- Павло.

- А на прозвання?

- Чорнокрил.

- А мене зовуть Варкою, по батькові я Линівна.

- Сумуєте ви дуже у нашій стороні? - їй каже.

Стиснула вона білими руками, влилася знов слізьми...

Він неначе того й жадав і змовк.

- Ходіть,- промовляє вона крізь сльози: - ходіть за мною, подивіться!

Веде його на згірочок та й показує - простягає руку вдалину: у присмерку ледве-на-ледве по степу росяному шлях мрівся... «Се,- каже,- се шлях на мою сторону».

Поглянув він на той шлях, та і в його серце розжалілося, як наче од свого власного смутку.

Стояли собі,- забувшися, що час не стоїть.

Вона питала: чи є в його мати? чи батько живий.

- Нема в мене ні батька, ні матері.

- Як і у мене,- каже,- і я сирота.

Любо йому було те слово почути, як же любо! Коли б родина була в його - сам би відцурався тоді.

А жінка? А Галя його?

І промигнула вона в його по душі, як холодний вітер, і вже ніяк не зміг він ані мислі одігнать, ані занедбать думки тієї: наче холодний вітер, кажу, віяв по душі з тією думкою.

А дівчина пита: де його хата стоїть, які в його сусіди?

Він розказав, де його хата стоїть, пойменував сусід своїх - не наменув тільки про Галю. Йому усе чогось здавалося, що ось-ось поспитає дівчина в його: «а жінка ваша?» - і серце йому омирало...

Півні заспівали по селі.

- Та вже пізненько! - промовили обоє разом.- Се вже перві півні співають.

- Прощайте! - каже Павло.

- На добраніч! - привітала його дівчина, зникаючи у темноті.

IV

Бачилися і на третій вечір, бачились і на четвертий; стали сходитись щодня. Смеркає, вечір,- вони й стрічаються. Він не просив виходити, не казала вона - вийду, а якось сам він дожидав, вона сама вийшла. Розмовляють, розпитуються, розказують. Він ізгадав, як служив колись у лихих людей наймитом... Ніхто ще такечки не нарікав на його долю недобру, ніхто ще такими сльозами бідування його не оплакав - жаркими та гіркими - так-то йому здавалося,- як ся дівчина чужостороння. Вона знов йому вимовляла свій жаль, свою тугу на серці... як же жалував, як спочував! Адже й на світі йому не було ще такої другої безщасної, такої любої дівчини!

День по дню минає, вечір по вечорі, а вони собі усе сходяться, та говорять, та усе лучче звичаються. Скаржиться дівчина на тугу, а вже в самої серце дуже весело чогось стрепехається - туга тая розпадається наче. Жалує він її сльози журливії, а ще лучче - любує поглядом ласкавим. Спершу дожидали побачиться так, як дня сонячного, що його дожидає чоловік і радіє; одживіє дождавшися; а далі вже стали дожидати з тугою пекучою, з смутком нетерплячим, як кохання того дожидають...

Авжеж! покохалися! А ті любощі-немощі - гірш вони над усі болещі у світі, не одходить від їх ні жодна воріжка-знатниця. Вже й літечко красне розповнилося, цвіло, а Варка все ще не знала, що він жонатий. Чи то ж село маленьке, чи то ж усіх назнаться? А вона ж із двору панського не виходила. За його ніколи не говорила нікому і ніколи не питала нікого. А Павлу все важче та важче ужитися. Те кохання, що його одживило, живу й муку йому собою завдало. Частесенько-часто, сидячи поруч із дівчиною, роздумувався він про свою жінку; слухаючи дівчину, чувся йому голосок із його хати... А прийде додому: й нудно й трудно, і уразливе й соромно... шукає-питає якого діла,- робота рук не йметься; заговорить - гірка його розмова, ущипливі слова... А Галя все так, як і була,- привітна та ясна. Як вже він не вередує, вона догоджа. Бувало, чого вже вона не почує, чого він не скаже, як не зневажить! а вона: «голубе мій! серце моє!» Обніме свою голову він та й із хати утікає.

Душно було йому коло Галі - від жалю, від суму; від її погляду люблячого ще скрутніш... біг він до дівчини - чорна туга з ним... Давно вже хотів він признатись, що жонатий, та не признававсь. Далі одважився - треба!

З тією думкою прийшов він до неї; вона його дожидає, кинулася до його, своїм питаннячком хвитким не дала йому вимовити слова.

- Чого такий? - жалує його.- Чи нездужаєш? Боже мій добрий! Нездужаєш? Скажи! Чому не говориш? Говори-бо! - а сама так і припадає до його.

«Я жонатий»,- хотів він вимовити, та каже:

- Дівчино! чи любиш ти мене вірно?.. Чи щиро?

- Більше батька рідного, більше матусі питимої! краще світу красного, лучче свого життя молодого.

Та й пригорнулася до його, як дитина до матері.

Обійняла його великая туга, сум сумний.

- Дівчино,- говорить,- я жонатий, в мене жінка є...

Вона як була коло його - і не одхитнулась.

- Що? - питає.

- Жінка є в мене... Чуєш, дівчино? Знатимеш?

Схопилася вона.

- Це жарти такі чи правда така?

- Правда щирая.

Стенулась од його бігти, сама себе не пам’ятаючи.

Він не пустив; за руку держить, прихиляє до себе.

- Годі! - погукнула на весь голос свій, аж загуло у темноті.- Чого тобі треба? Де ж твоя жінка? Веди мене до неї, нехай побачимося! Пусти мене! Я тебе не хочу! Я жити не хочу у світі! Як я тебе покохала, лихого чоловіка!

- Серце моє, не плач, постривай,- промовляє до неї, начеб справді мав чим втішити її і порадити: - не кидай ти мене,- просить: - не втікай од мене!.. не кидай!..

- Не кидати? Як же мені бути з тобою, з чужим чоловіком? Чужий, на всі віки чужий! У тебе бога нема!.. Нехай же так важко тобі, як ти занапастив мене!

- Тебе і себе, дівчино!

- Іди ж собі геть від мене! Йди! Щоб не бачити тебе! Щоб тебе не чути! Лучче б ти вмер... Що ж мені робити? Що мені діяти? Не кидай мене при лихій годині, пожалуй!

І обіймає його, і ридає, і благає...

- Не покину! Вже пізно нам розлучатись. Я тебе кохаю, я тебе, поки життя мого, не покину!

V

Сперву вже повівало лихо над тим коханням, а це впрям пойняло, як вода. Як не бачаться - гіркий світ, а побачаться - ще гірший. Сидять було, просиджують ніч темну рука з рукою, а в серці горенить мов отрутою.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 

- Розкажи мені, будь ласков, яка твоя жінка? - промовила Варка.

- Як же мені розказувати? - спитав...- І нащо питати?

- Розкажи мені, розкажи! Чого одвертаєшся? Як в мене нічим хвалитись перед тобою, ти мені похвалися!.. Яка ж вона? Яка краса її?

- Вона хороша.

- Спасибі Богу! Любить тебе?

- Любить.

- І жалує?

- Жалує.

- І добра й люба?

- Добра й люба.

- Чого ж тобі ще треба? Чого коло мене ти шукаєш? - погукнула.- Іди до своєї хати, до милої жінки!

- Годі, дівчино, годі! нащо розпитувать! Не так було б мені свою праву руку одрубати важко, як тую правду визнати-вимовити. Пожалуй ти лучче моєї бідної голови!

Вона вирвалась із його рук.

- Де ти з нею пізнався? - пита.

- Тут, у селі.

- І дуже вподобав одразу?

- Вона мені до вподоби була... А за що ти мені муки завдаєш, дівчино?

- І хутко її посватав?

- У півроку.

- Мав час на роздуму! Півроку зналися!.. І часто бачився тоді з нею? щодня?

- Щодня.

І от, мов устала перед очима його та вісень тепла та ясна, коли він побрався з Галею: як тоді на полі серпи блискали, а на ланах широких коси дзвеніли зрана, а ввечері до села тягнули важкі вози, хитаючись; викладалися стіжки коло кожної хати, по усіх дворах чулися голоси веселі; як червоніли рясні яблука по садках, черкаючи крильцями, пурхали в гілках пташенята... Згадалося, як він вів Галю з церкви у рутяному віночку; як у його вбогенькій хатині веселіш стало і як запахло свіжими квітками за божничком... Гірко йому все теє пригадалося, як гірко згадується добро, що було колись тобі навіки миле і тебе не зрадило воно, не перейшло, а одбіг його сам чоловік невситимий. Нікого було йому винуватить, нічого осуждати, тільки хіба - себе самого...

В його на руках дівчина його люблена ридала... Плакав і він того вечора сльозами.

VI

Занедужала Галя. Йшла якось по роботі з поля, удень душно було, а тут - де взявся вітер, буря, дощ ливний - захолодилася вона та й занедужала.

Лежала собі сама душею. Доходили молодиці знакомі навідати; нашвидку пожуряться, пожалкують та й до свого діла поспішаються кожне. Павла вона сливе й не бачила: удосвіта йде на роботу, а вертається трохи не опівночі. «Де він буває?» - думалося їй. Коли б він ходив межи люди, чула б од молодиць, а молодиці питалися, чому се її чоловіка не видко нігде. «Де ж він буває? Десь на самоті тужить, як колись...» Згадала вона, що колись ще, як зазнавалася з ним, вона його одшукувала в лузі, де понад річкою, або у гаю самого з журбою своєю: «чи ж тепер такенька?» Тоді він зрадіє, було, її забачивши, тепереньки втікає... «Чи ж розлюбив? І як це розлюбляють? І за що? І чому? І нащо?» Думаючи і почує, що влита сльозами... «Оце, оце,- говорить сама до себе,- мов дитина, плачу... Оце!..» А сльози таки ллються невпинимі... Втомиться - роздрімається - все округи мішатись починає ув очах; що дослуха - наче крізь воду проточну, тільки чує добре серце своє, що болить воно рівно, однаково, болем болющим...

Такеньки минув тиждень,- коли їй вже зовсім недобре стало. Частіш почали молодиці убігати; причапали старі баби, охаючи. Всі входили в хату обережно, сиділи поважно - ніхто не всміхнеться; розмова тиха.

- Мабуть, мені помирати? - спитала Галя.

- Смерть не виміча нікого, моя дитино! - одказала їй стара бабуся, зовсім вже біла сама.

- Ви пожили вік, бабусенько...- промовила Галя.

- Пожила, доню. Смерті од бога дожидаю...

- А я не сподівалася своєї такеньки хутко...

- Вона приходить непрошена, моя дитино!

- Он торік умерла Катря Кравчиха - молоденька, як ягода, була,- озвалась чорнява та жвава молодиця, пестячи дитину на руках.

- А Грімченка забули? Який парубок хороший, царство душі! - пригадала друга, зітхнувши.

- Люди молодії які мруть! - додала бабуся, схилившися на руку журливо.

День минав, мінивсь на вечір. Діти поснули на руках у молодиць; стали усі одна по другій розіходитись.

- А що се твого чоловіка нема? Вже люди з поля поприходили,- каже на Галю стара бабуся.

- Він зараз прийде...

- Може, куди завідав? Вбожество ваше, моя дитино... У кого він позичає?

- Я не знаю, бабусю...

- То я посиджу з тобою. Як тебе саму кидати?

- Ні, бабусенько, він зараз, таки зараз... прийде, не клопочіться, ідіть собі додому.

- Моя голубко, я при тобі побуду. При такій недузі самій не можна. Хто віченьки затулить, як твоя смерть прийде? Смерть не вість несе...

- Ні, бабусенько, ні, зозуленько, він прийде, не забариться... Я вже й одужала трохи... Здоровіш мені... А ви не турбуйтесь, вас дома діти дожидають, унучечки за ворітьми повибігали... Вас дома виглядають, не спатимуть...

- Не спатимуть-таки, правда! Дожидають, мої голуб’ята! Оце як побачать, з ніг мене звалять, тая пустота! А тобі ж полегшало, доню?.. То й добре! Спасибі богу! Прощавай, дитино!

І пішла собі старенька додому. Галі наче легко зітхнулося. Усі їй мішали; здавалося, що швидше вона його діждеться, як усі порозходяться, що хутче тоді його побачить...

А його нема та й нема - і довго не було.

Говірка на вулиці, тупання; ворота рипали, віконця стукали; усе чула Галя... все його не було... Далі вже стихло село, стемніло, темно, ніч... тоді він прийшов.

Вона руки до його простягла у радощах.

- Павло! ходи сюди до мене, серце!

Він до неї доступив і став.

- Схились до мене,- підведи мене трохи.

Він схиливсь, підвів її, слова не мовлячи.

- Павло! - кажуть... я вмру, мені тебе кидати жалко-жалко!..

Він весь затрусився.

- Голубе мій! Коли б же моя сила, я б тебе над усім постановила... Я буду бога прохать, щоб тобі розкоші, щоб тобі добре усе... я люблю тебе рідненько!..

Взяв його острах якийсь сумний: здавалося йому, що сама смерть холодна коло його поруч,- хотів бігти - не зміг ухитнутись з її ручок замлілих.

Щось вона ще говорила йому, та вже невиразно, нишком; очі заплющилися, ручки опали.

Він кинувся до віконця - одсунув, кинувся до дверей - відчинив, дихнув важко-глибоко з грудей... Озирнувсь - вона лежить, тільки дише. Сів він да й просидів цілісіньку ніч біля неї, прислухавшись, чи ще дише, думаючи: ось-ось перестане...

На другий день Галі ще гірш, і третій, і четвертий; всі смерті її доглядають... Лежить вона, очі все заплющені, нічого не чує, не знає...

Ідуть дні, полегкості нема їй... Із Варкою щодня Павло бачився нашвидку. В розмову вона не заходила.

Зійдуться.

- Що? - поспитає вона.

- Так саме... усе гіршає! - одкаже...

Та й годі. Посидять, обіймуться, як смерть,- та й розійдуться.

- Оце вже вона не переживе цієї ночі,- кажуть Павлу.- Се вона сьогодні така перед смертю, се й сон її смертний.

Він подививсь - вона наче тихо спала.

Стемніло. Прибіг до Варки. Як він її обняв, вона вже догадалася.

- Боже мій! Боже мій! - скрикнула.- Коли ж я одпочину? Коли муки тії перейдуть? Чи буде коли добро́ мені?

- Дівчино! - промовив їй: - як воно нам само складається... Я гадав... я думав - на все піду,- аж ось мені дорога гладка.

VII

Уступає у хату Павло,- коли чує:

- Се ти, коханий?

Хотів ступати далі - похитнувсь.

- Не говори до неї,- шепотять йому молодиці в уха,- стань так коло неї, постій.

Підвели його й поставили перед Галею. Вона як вздріла - всміхнулася, дивилась на його поглядом своїм світлим, тихим.

- Се буває перед смертю, полегкість така...- жебоніло поза плечима в Павла.

На ніч зосталося молодиць дві. Галя незабаром знов спочила. Павло сів на лаві.

Молодиці шепоталися довгенько собі, а там і поснули. Він без сну сидів усю ніч темну до білого світу. На панщину не пішов: «В мене жінка присмертна»,- одпрохався тим.

Під обідню добу Галя прокинулась, зараз покликала до себе Павла.

- Оце вже й легш мені, легко зовсім, голубе мій! Коли б ще в силу вбратись...

Усміхається до його, говорячи.

Поминув сей день, поминула ніч - молодиці дивують та радіють: одужає Галя. У хаті загомоніли веселіш, не так вже побагату набігає одвідачів...

Павло, не пивши, не ївши, сном очі не освіживши, сидів, дожидав.

Вже три дні він Варки не бачив - не одходив од Галі…

А воно молоде, то швидко і виходилося собі, оздоровіло; вже й у рум’янцях, і весела - тішиться тим, що він усе тут, невідхідно...

Молодички нахожі його звичайненько на оздоровлення Галине вітають; чує він ізнову той голосочок веселенький у своїй хаті, та по кожній хвилинці сам собі визнає, що вона живе... вона не вмирала... не вмре... Й уростав з того визнаття гнів його на Галю, понімав його душу, начебто вона винна у тому була, начебто її воля вмирати, чи жити...

- Оце вже я устану, мені вже зовсім добре,- каже йому.

Він дивився мовчки на неї.

- З мене вже впрям ледащичка стала, а роботи такого є...

Він до неї приступив та взяв її за плечі обома руками міцно.

- Ой пусти, пусти! - промовила,- як же бо ти кріпко!.. В мене й у голові закрутилося!

Він з якоюсь лихою втіхою дививсь, що така ще вона вутленька, хиленька...

- Ой, який же бо ти дужий! Коли б ще трохи дужче - задушив би мене навіки!

- Удушив би, кажеш?

- Атож!

Він споглянув ще на неї - вийшов, по дворі ходити став, думуючи, сумуючи, озираючись, начебто якого собі здобичу стеріг.

Гукнула його Галя обідати.

- Чого се ти так задумався? об чім все мислиш?

- А все думаю, хто кого посідає - сильний безсильного чи безсильний того?

- А вже ж сильний безсильного!

- Чи правда ж сьому? Кажуть, як маєш у руці що драгленьке, то пустити мусиш...

- А схочеш, то й не пустиш. Хочеш,- понівечиш, і встережеш, як встерегти.

- Добре кажеш, Галю! правду кажеш!

Засміявся, а там знову задумався. Вже смеркало надворі - вечір хмарний наближався. Здалека грім вигримляв закотом; вітер гнав бурею.

- Друже мій, чого усе думаєш? Скажи мені,- знов Галя озвалася до його.

- Що дужіш од усього на світі?

- А нема над кохання! - промовила, горнучись до нього.

- Добре кажеш, Галю! Правду кажеш! - так їй знов одказує і знов засміявся.

Щось грюкнуло так по хаті, що аж шибки забряжчали. Галя вжахнулась.

- Що се такеє? Хто се так стукає? Господи! наче хату обворушило!

Здригнувся й Павло! Одсунув віконце - у тьмі щось мріло, кидаючись, бігаючи, наче з землі хапало-збирало.

- Се так щось,- каже Галі,- може, ворітьми вітер.

- Ні, ні! Піди ти, подивись, друже мій, що се таке...

- А бачу ж, що нічого нема!

- Оце як налякалася я!

Відчинила двері - вітер як дмухне, аж засвистів; вона випустила двері з рук.

- Куди ти? - спитав Павло.- Не ходи!

- Я хотіла до відничка у сіни, води унести у хату.

- Я сам тобі внесу, не ходи!

Вийшов у сіни з кухликом, кинувся до дверей сінешніх, розчинив, виглядає, а йому просто два камені, один по другому, летять. Один камінь поуз голову дзизнув, а один у праве плече дав - він аж застогнав від болю.

- Варко! Варко! - кличе стиха. Ніхто не обізвавсь, побігло щось вулицею.

Він уніс води Галі і бере шапку.

- Куди се ти, Павло? - пита Галя.

- Треба мені!

І пішов хутко.

Зосталася Галя сама. Сіла вона шити. Шила та думала собі при тихому смутку. Відчиняла із часу до часу віконце - вдивлялася, прислухала - нічого не видко, нічого не чуть, крім вітру бушуючого...

VIII

Наздогнав Павло дівчину коло двору вже панського.

- Варко! тривай, зажди! - ледве промовляє вже: дух у бігу однявсь.

Схопив її обіруч.

- А що? - вигукнула дівчина: - одужала? Нащо ж ти дурив мене, заводив; чому не прийшов до мене, не сказав мені? Я дні й ночі спожидала, я гинула-пропадала, а ти коло неї упадав там... Чому ж не говориш до мене? Промов, заговори!

- Видужала,- одкаже їй.

- Се я знаю!.. А скажи, що робити мені, скажи та навчи! Ти мене з розуму звів: тепер навчи, як бути мені,- я сама не знаю!.. Я собі смерті хочу!..

- Підожди, дівчино: надумаємо.

- Думати? Се ти думатимеш, коли в мене серце тліє! Я вже думала днями й ночами... Чи знаєш ти, що я переплакала? Мені було жалко її... було мені страшно... я сумувала сумом об їй... от і виплакала, що одужала втіха моя!

- Були й мої дні, були й мої ночі! - промовив Павло.

Вона як впала коло його.

- Павло, коханий мій! - говорить: - чи знаєш ти, як я побачила вас удвох, як я побачила, що вона до тебе всміхалася,- я б тоді обох вас вбила, якби примогла. Я тут поспитати боюся, дожидаю, тебе нема,- я прибігла під віконце, чи не дознаюся? думала, що вже труна й о́хрести,- жаль мені, острах мені... Коли ж бачу - укупі!.. Я тебе хотіла забити на смерть... Оце ж я тепер біля тебе, коханий, та здається мені, що я біля свого ворога першого... Я колись тебе зненавиджу... смерті забажаю тобі... Забий ти її,- нехай вмре! Я за що гину? Я щаслива буду з тобою,- забий її!..

IX

Пізно вернувся Павло додому. Галя його дожидала,- сиділа, шила.

- Як же ти спізнився! - промовляє до його.- Я вже думала, думала-дожидала…

Усе ж той таки голосочок ласкавенький і тії віченьки любиві, тихі... Його серце мстиво якось стрепехнулося у грудях, як до ворога лихого.

- Нащо мене дожидати було? - зговорив гнівно: - чом же не спала?

- І не дрімалося мені - оце шила. Та як же мені було тебе не зіждати? Чи заходив куди? - спитала - не сказав; попросила вечеряти - не схотів.

Ходив по хаті, наче чого шукав. Далі сів у столу. Білий сидів, а очі горіли. Дививсь на Галю пильно.

- Чого так в мене вдивляєшся, серце? - спитала його любенько.

Він устав, немов острахнувсь, щоб вона до його не зближалася.

- Що шиєш? - каже.

- А се тобі сорочка.

- Добре, поший її хутче.

- О, я вже поспішуся-поскорюся! - одказала.

Він усе по хаті знов ходить-ходить.

- А що се ти усе ходиш?

- Болить у мене голова.

- Ох, наше лишечко! Може, я тобі води холодної подам?..

- Нащо? Само минеться: переболить, та й годі. Адже ж ти кажеш, що усе зле минається, усяке лихо,- казала чи ні?

- А як же не казала? Казала.

- І все ще добра сподіваєшся й досі?..

- Сподіваюся, мій голубе!

- А як іще погіршає? Постривай лиш. Я не хочу сподіванок тих чути; а ти мені одказуй, я питаю тебе: як усе гірш буде?

- Що тобі, моє кохання? Чого се питаєш так мене?

- Ти мені одмовляй... як буде гірше?

- Терпітиму,- каже, дивлячись на його обличчя збіліле, хмуре, із жалем та з неспокоєм.

- Терпітимеш? - вимовив гірко.- Ти скажи, тобі, мабуть, здається солодко терпіти? Легко? На голову здорово, чи що?

- Тяженько терпіти, та я з тобою забуваю, що воно важко... Й не чую того, їй же богу моєму!

- Дякувать тобі,- гукнув,- дякувать!

- Що тобі, Павло? - спитала вона, жалуючи його голоском своїм тихим.

- Нічого! ший собі, ший! А тобі не бажалося ніколи кращої долі, життя веселійшого, Галю?

- А я, мій друже, я ніколи не мислила, не гадала об тому. Яке ж мені інше життя, яка друга доля, як не з тобою, не при тобі? Се й найлюбіша!

- То й не жадаєш собі нічого у світі? маєш добра усякого досхочу? нічого собі не жадаєш?

- Коли б ти спокійніший та веселіший став - того я жадаю, коханий!

- Лучче ти мені смерті попроси,- її вивіщуй, жалібнице моя!

- Борони, мати божа, сохрани! - крикнула журливо.- Що се ти ізговорив?

- А вмирати чи воно не гарно? Тобі десь не хочеться помирати?

- Не хочу вмирати! - одмовила.

- Чому не хочеш?

- Як се ти питаєш, Павло? Тебе покинути? І світ красний, і я молода... Та як тебе покинути? Як недужа лежала я, та об сьому подумала - господи, світе!.. Як жалко стало. Я не хочу тебе кидати,- я не хочу вмирати!

- А як вмреш?

- Я вже здужаю, я молода... я бога проситиму, щоб у світі жити з тобою.

- Спасибі! Спасибі! - глухо їй промовив, сам усе по хаті ходячи, усе чогось шукаючи, по всіх кутках заглядаючи.

- Чого ти шукаєш? - пита Галя.

- Нічого. Ший мою сорочку,- поспішайся!

- Та шию ж... Чого це так тобі треба сорочки тії?

- Обнови заманулось.

Вона озирнулась на його з усміхом, та як глянула - впустила і шитво з рук - такий він стояв у неї за плечима, як з того світу.

- Що тобі? - схопилася, скричала.

- Що мені? Нічого! - одказав, придержавши її рукою міцною...- Голова болить... Ший!

- Вже, мабуть, пізно дуже.

- Ні, ще не пізно.

А сам дивиться їй в обличчя, у вічі... Які ж тихі, які люб’ячі!

Почала знов Галя шити.

Павло на ході узяв сокиру, що з-під лави насталюванням блищала.

Знов зайшов од покутя перед Галині очі, знов на її дивиться пильно: вона підняла од шитва голівоньку, глянула любо, всміхнулася. Він увесь затрепетавсь. Став ходити, носячи сокиру, ховаючи.

- Ший, ший! - промовля Галі.

- А я ж шию, коханий!

Зайшов він од полу та з-за плечей як ударив її по голівці сокирою, ручкою,- тільки блисканула сокира, улучивши їй у голівоньку, а вона й не скричала, тільки зітхнула тихо й скотилася з лавки, як сиділа, з тими шитками у ручках збілілих.

Павло її зняв, і поклав на лаві, і сів сам біля тіла.

X

Ніч ішла; хмари розривалися - зорі блищали... Світло у хаті світилося. Він сидів біля тіла, дививсь у личко - біліло й мертвіло; схилився до серця, прислухав - не чулося, брав за праву, брав за ліву ручку - вона лежала мертва та холодна.

Тоді він пішов, замкнув хату за собою. Ніч після дощу свіжа була й тепла.

Увійшов він у сад панський; ходив по саду, озираючися, виглядаючи... Нікого не було. Роздумався, що вже дуже пізно, вже дівчина не вийде, що вона того й не дожида, тоді він, як звик до річки братись, так і тепер побрався з панською саду на річку. Він знав, куди Варка прати ходила, туди він саме прийшов і сів над водою, на березі, на камені. Сидів довго. Білий туман качався над річкою, річка синіла, а з-за гори, з-за дубків молоденьких, зоряна стяга рожева зорялася. Він уставав, прислухавсь, дивився по сторонах усіх, та все одно думав: «Коли ж вона прийде? Коли вона буде?» Діждавсь - прийшла. Він кинувся до неї, за руки схопив:

- Тепер будеш моя навіки.

З острахом великим вона од його одсахнулася.

- Чуєш? Моя будеш!

- А жінка? - спитала, самій страшно стало їй.

- Я забив жінку!

Вона скричала, вона похитнулась.

- Я тебе послухав: я її забив. Я й сам давно вже на те загадував - отже, і зчинилося... Тепер ти моя будеш: ніхто не розлучить, ніхто не стоїть на перешкоді. Треба її ховати швидше. Сядьмо, поговоримо. Нікого нема.

Сіла вона коло його на камені.

Він до неї говорив, як чоловік при добрім змислі, розсудливо, при тямі й пам’яті.

Дивилась вона на його, слухала та, як листочок тонесенький, трусилася. Стала вона плакати - він жалувать, вмовлять. Вона сліз своїх не впиняла, розливалася,- хотіла, щоб він не вгавав умовою, щоб її розважив, стишив.

- Ох, в голові мені мішається! - промовляла.- Я вже не можу...

Є такі люди, що невиносливі їм лихії муки, справжнє горе; поступають вони на все у світі, щоб тому лиху своєму запобігти, і як вже нічим, то й смерть їм лучча, ніж біда... Такі легкодухі, що в радощах та розкошах немає над їх, а в притузі вони, як трава, полягають.

Така була й Варка: довела вже до краю, та сама не встояла дівчина.

- Говори, говори, розважай мене! - просить його.

І розважив, розговорив її Павло.

По тих усіх вжахах і плачу дівчина утомилася - нездужала мов. Серце в неї вже не колотилося, не горіло й не щеміло: хилив її сон якийсь, якесь невпокійне дрімання...

XI

Павло знов прийшов до хати, пильно на мертву подивився і сів у столу. Було ще рано. Він то сидів, то у віконце виглядав. Сонечко підбивалось угору. На вулиці чорна свита виявилась, одна й друга; замигтіли плахти, намітки, потупали діти: припало свято у той день - йшли люди до церкви.

Тоді устав Павло й собі, вбрався у нову кирею, червоним поясом підперезавсь, надів чорну шапку високу, ще оглянув мерлу, подумав та й пішов у комору. Приніс він з комори нову скриньку, ковану залізом, постановив коло тії лавки, де лежало Галине тіло, і відчинив. У скрині були плахти, намітки, очіпки - усе жіноче вбрання. Він дещо вибрав - покидав на лавці, а потім зняв мертву з лавки, зложив долі, головою на скриню нахилив, встромив їй у руку синю запаску. Подивився, чи добре, чи гаразд усе,- і вийшов.

Побравсь до церкви, одстояв службу. От люди вироїлися з церкви, ідуть, гудуть, інші до його обзиваються, питають, чого він такий смутний.

 - Жінка в мене нездужає тяжко,- одказує усім Павло.

А тут вже зараз молодиці - одна почула, усі приступили: «Знов нездужа? знов лежить?» Жалкування та розпитування од їх... Ціла купа проводить Павла до хати. А Павло, йшовши, одвіт держав на всі питання, слухав, які ради йому радили.

Одчиняє він хату, уступив, молодиці з ним всипали, а вона лежить... Порух великий зчинився, плач ізняли, крик. Узяли Галю, поклали на лавці, ізливали водою, далі на руках,- сказали: мертва.

А по улиці бігли діти, жінки йшли, поспішалися чоловіки; двері хатні навстіж стояли: одходило й приходило до хати миру - хто хотів.

Молодиці небіжчицю убрали. Павло сидів на полу; попліч сиділа коло його стара бабуся, розважала Павла, сама зітхаючи; з другого боку сидів чоловік, мовчки округи поглядаючи. Хата усе виповнялася людьми, що надходили.

Дивилися усі на покійницю: лежала вона,- сказав би спала, коли б не така біла смертно; дивилися на ту смужку чорну уподовж височка. Перші молодиці розказували, як зайшли вони з Павлом, і показували скриньку, на яку вбилася. Павло слухав. До його тулились з мовою, заходили з питанням. Інші його, Павла, жалкували, що зостався самотній, от як сирота... що вже не нажити йому другої такої дружини... Інші вмовляли не журиться - не вернеш! Павло усім одвітував звичайно, розмовляв до ладу, добре.

Впоряжався з людьми за домовину; свічечки з молодицями ставляв над умершою, засвічував; ходив прохать дяка псалтирю вичитувать; він сам копав яму глибоку і сам на плечах труну ніс. Приходили люди до його - вітав; розмова йшла - озивався; темна ніч наступала - на спочивок ішов, червоніло на світання - уставав. Він як під землею йшов аби на світ вибратись, так в його одна думка була тоді: Галю поховати.

Отже й поховали Галю і чорну над нею могилу висипали.

XII

Вечір зимовий, зоряний. По небу кілька білих хмарок снігових набучавіло; носиться сніг - то запорошить, то перейде, то знов запорошить і знов перейде. Тихо усюди, й біло, й мо́розно. Оддалеки блимає огник на селі з двох оболонок - то в одній хаті світиться на досвітках.

Коло панського саду Павло давненько дожидає. Озираючись жахливо, вибігла його дівчина.

- Я на сю неділю старостів слатиму, Варко! - промовля Павло первим словом.

- Зажди, зажди пори́! Люди судитимуть: не свого часу. Нехай забудуться; нехай забудемося й ми трохи!..

- А ти забуваєш?

- Я не хочу нагадувати... Я розважаюся, якомога...

- Ні, Варко! Я ждати не буду, не хочу... У неділю старости від мене будуть...

- Зажди,- просить,- погадай... зажди ще трохи...

- Що ж, докіль ти думатимеш? доки розважатимешся? Треба тобі знати, що в мене розваги нема й забуття нема.

- Та годі-бо вже, годі. Нехай так буде, як буде, як сам ти знаєш.

Замовкли, стоять. Він у мислях сурумих, вона в боязких.

- Павло, ти свою хату не поваруєшся спродати? Ми собі нову купимо,- каже дівчина.

- Добре! - подає одказ Павло.

- Ти попитай людей нишком,- може, хто з селян спродує свою: чуєш? розпитаєшся?

- Добре! - одмовляє тим-таки словом ізнову...

XIII

Поміж другими хатами у селі стояла собі хатка престаренька, похиленька, та жив там у їй веселий, бравий чоловік Лукаш Каролець із жінкою.

Жили вони собі у согласці і нічим не журились: ні вбожеством своїм, ні так бідою, що люди самі собі часом зіб’ють, або ізбоку прийде. Він поневіряв усяке лихо словом веселим, вона - розсудливим. Нема хліба,- бувало того не помалу,- то Лукаш і каже:

- А що, жінко, нема хліба?

- Нема, чоловіче.

- А в тебе нема копієчки про смерть?

- Нема й про смерть.

- Є, то розійдеться, а нема, то обійдеться.

- А вже ж, як нема де взяти, то нема,- обійдеться.

- Хіба зажуримось?

- А що по журінню? Не що воно порадить! Не лад і журитись.

- Хіба людей попросимо?

- Убогі не мають самі, а заможні скривляться. Не впада і людей прохать.

- Так води напиймось!

- Се можна, спити водички! То й напиймося собі на здоров’ячко!

Так вони й жили собі, своєї біди не спотворюючи. Та такі ж то обоє рум’яні та повновиді, коли б бачили! Завсіди в їх для кожного слово привітне, жваве, погляд веселий - він ходив старостою по весіллях у добрих людей, а вона свашкою запрошалася.

Увійшов Павло у їх хату: Лукаш сидів на печі, точив веретено, а жінка коло вікна шила. Жваво та весело розмова у їх ішла.

- Милості просимо! садовіться,- вітає Лукашиха Павла.

- Вашої милості просимо! - крикнув Лукаш із печі: - яка доля добра до нас занесла? Сідайте ж! От як бачите: в нас любо та мило й бити нікого, і взяти нічого!

Павло сів.

- Я до вас, дядьку,- каже Лукашеві: - я до вас діло маю.

- Вже я довіжуюся, прочуваю, добродію мій! Якесь хороше та веселе діло маємо?

- Хочу оженитись, прошу вас за старосту, коли ваша ласка.

- Добре, братіку, добре. Кого ж свататимемо?

- Варку Линівну.

- Оце, дружбо! Де ж вона така? Я не знаю, хоч таки добре у цікавого вдався.

- З панського двору...

- Еге, це заїжджа, пташка залітна!

- Я її знаю,- озвалася Лукашиха,- їй хоч би за гетьмана, то не страшно.

- Чи я її коли бачив, не пізнаю яка, бо вони із двору усе юрмою ходять: от хоть і на вечорниці - ціла юрма прискочить.

- Вона од усіх найкраща. Та отже була вона на весіллі у Совлука, висока дівчина, чорнява, у коралях.

- Го-го! Тепер вже я знаю, яка краля. Коли ж се ви зізналися, брате, що ніхто й не зміркував з добрих людей?

- Вона, славлють, заможна,- каже Лукашиха.

- Вбоїться за небагатим бути, небога, чи що? Ті багатирі усього лякаються, побіденні душі, їй же богу!

- Чому ж не піти, коли вподобала,- каже Лукашиха.

- А ось він, мабуть, зна, чи вподобала,- одказав Лукаш, моргаючи на Павла: - наше діло - із богом та й з доброю долею поберемось у хорошу годину...

Засватав Павло Варку, пани не боронили, весілля одбулося.

Вповалося Павлу, що зітхне він легш у сім’ї. Прагнув він; треба йому було конче когось при собі мати, душу жваву, голос живий чути.

XIV

Як вже одгуло весілля, зосталися молоді самі у хаті...

- Жінко! - каже Павло,- люба моя, кохана! подивись на мене, позмовся зо мною!

Бере її за руки, обіймає. Ніколи ще й разу вона його не бачила, щоб був він такий щасливий та веселий. А вона була й смутна, й неспокійна.

- Павло,- каже до його: - тобі не страшно нічого?

- Не нагадуй про страхи: поминулися вони. Я тебе кохаю, тепер мені життя з тобою...

- Я боюся, Павло! Як же боюся, що люди дізнаються! Так мені й бачиться і чується, що найдуть купою у хату, покличуть нас голосами...

- Не дізнаються люди,- байдуже мені за люди!

- Добре тобі! Я сохну од думок та гадок з того часу ще... Боже, мій боже! Що ж, як довідаються,- яка ганіба! Який суд!

- Я не боюся!

- Зашлють нас...

- Я не боюся!

Вона тоді заплакала слізьми.

- Ти, мабуть, нічого у світі не боїшся,- промовила до його докірливо.

- Я своєї душі, сам себе боюся! - одказав їй на те тихо, повагом, що аж їй самій страх у серце вкинувся, наче до неї який дух, мара несвітня озивається...

- А чого ж ти сам себе боїшся? - поспитала його вся переполошена.

- Мені усе йде голос, що вже він довіку не озветься, а я його чую - моя душа холоне...

- Господи! - покрикнула, затрусившися: - вона приходить до тебе! Вона до мене прийде!..

- Ні, не приходить вона...

- А ти ж голос чув...

- Годі, годі! Усе вже те оддаліло-проминуло - забувай та кохай мене…

Вона й рада - рада розважитись, радніша забути...

XV

Поки із ним, при йому, то й нічого - очі світ бачать; а зостанеться сама - боязко та лихо їй. Вийде між люди - здається, що на неї дивляться усі пильно, що про неї говорять усі,- і стоїть вона наче от людина у чужій одежі багатій, посоромно хапаній, сама бідна й ганібна; що от оступлять її осудливі, немилостиві й правії душі, й нікуди їй вже бігти буде... І поспішалася вона од людей геть додому до своєї хати. І вдома їй радощів не було; не було й тихого спокою. Часом в їй було жадання незмірне покинути й дім той, і Павла - усе, що доти вона знала й бачила. «Куди ж я піду? де ж я подінуся? - думала тоді: - хто мене розважить? хто ізглянеться на мене? Всюди буде мені ще гірше… Піду додому...» - та й ішла додому.

Продав Павло свою вбогу хатину; купила молода жінка хату нову, хорошу, на другім розі села. В їх і город великий і садок добрий, а поза садком лани буявіють широкополі; степ без краю; зелені та м’які луки понад річкою, темні луги з дібровами: вільно й любо дихнути, вільно й любо глянути.

Молоді живуть за стінкою. Ані їх у людей, ані в їх людей не видно. Навесні, що всі тоді, і бідні й багаті, піклуються, роблять - коло їх двора ані гласу, ані гомону. Садок пороста травою високою день одо дня: ні стежечки, ні доріжечки; город глушіє, бур’яном понімається земля родюча. Не дбає ні на що молода господиня. Одна скопана грядочка в городі та й покинута; лежить і заступ кинутий. Сумно чорніє город між зеленими вербами; надлетять горобці та й, сварливо цвірчучи, угору шугнуть з пустого городу. Тільки що соняшники некохані, непрохані ростуть собі, уганяють одно перед другим вище та вище, та будяки, колючки стримлять на просторі, та глуха кропива купчиться... Що не йде мимо їх двору господиня, своєму господарству добра, то стане, погляне та й головою похитає, а йдуть дві - удвох подивляться та посудять... Одмовлялась Варка недугою, ніби все нездужає вона, і, бачивши, як зблідла вона, як змарніла,- можна було віри пойняти, а віри чогось не йняли їй. Не диво завести чоловіка десятьох, а весь мир - то трудно. Бува там, у громаді, якесь знаття потайне, що прочуває непевну правду доразу. Бозна-звідки, бозна від кого першого, а візьметься й обійде скрізь; так і се; не знать, звідки і ким пронеслося, що в Павла у хаті недобре... «Люди говорять», кожне промовляло, «од людей на миру чули». І стали собі сторонитися їх, стали цуратися...

Чи помічав Павло, чи ні,- не казав того й нічого не казав...

Варка побивалася й жалкувалася перед ним, він тоді умовляв її, як завсіди, і розважав; доводив їй розсудливо усяку річ, заспокоював. А сам сивів він, сивів прикро, і все у думі, як у хмарі, ходив.

- Чого се ти усе думаєш? Коли вже ти перестанеш того думу? - дорікає його Варка.

Він і словом не озветься, а наче од сну прокинеться.

- Оце! - покрикне вона в гніву - в досаді із плачем,- оце життя мені, лихо мені! Ти мою голову занапастив, а тепер словом не хочеш озватися до мене! Не такий ти був, як присягався любити, як морочив мене, поки й світ зав’язав мені білий!

Він і стрепенеться од того слова її і мов очутіє, заговорять до неї, жалувати стане, кохати тоді...

Пани під той час з’їхали у гостину, кудись на чужу сторону, до якихсь там своїх родичів: у дворі стало вільніше, і двораки, себе розважаючи, щовечора танці завели та гуляння. Усі молодиці і дівчата були там знакомі Варці, все подруги давні, з однієї сторони; вони ще її не цуралися,- стали зазивати її на свої музики, стала Варка ходити у двір...

Там, у дворі, між челяддю, їй наче дихалося легше: вона прислухалася до жартів веселих, до того гомону, до танців придивлялася й сама у танець ішла іноді,- і забувалося часом їй усе-усе, що душу давило, і сміялася вона з іншими, і мову знаходила... Все на спокій, на спочивок йшло по музиках; схаменувшися, бігла й вона додому, обмираючи, свою тугу проклинаючи, що, попустивши їй зітхнутися, міцніш ще, мабуть, вхоплялася за серце.

І на здив було усякій душі оглядати, як на усю садибу їх, на усе житов’я пала пустиня: і на ту хату нову, небіляну давно, неприбрату! На той город нескопаний, необсіяний; той садок неприкоханий, що усього б тут у три щиті на тихе та на любе життя,- а чоловік сам занедбав, одцурався всього!.. Причинені ворота, та й увесь день так стоять; раз одкинуться,- стоятимуть і ніч навстіж. Коло клуні пашня потрушена; з півсніпка, чи збито, чи не збито, а забуто й покинуто... Коли що й робиться, то видно, що не для свого спожиття, не для себе, а так, по звичаю,- аби робити.

Раннім ранком виходить з того двору чоловік на роботу-панщину, іде він, поспішається; виходить за ним і молодиця. Між люди він наче не бачить нікого, й не чує, і сам не озивається; вона ж у тривозі сумній, вона стереже ухом кожнісіньке словечко, перехоплює оком усякий погляд, сама на лиці мінючись.

От вже вечір. Додому повертаються удвійзі, мовчущі, як земля, не забувши смутку, забувши речі... Увійшли у свою хату - вона боржій до вбирання, в краще переодягається,- він тихо десь сяде. Вона убралась, біжить з господи собі у розщебані двері, і він вийде, дивиться навкруги, не бачачи нічого,- не зна сам, по що увійшов у хату,- не зна, чого вийшов.

Чи посяде на призьбі - ізнов задумався. Чорні його брови, а голова вже, як сніг, біла; мужнє й поважне обличчя, обличчя моці й сили, а щось таке полягло на обличчю тому, що походить він бодай не на дитину хирну... Се як вода сильна, що колись кручі, береги виривала, роблячи, а се вже у землю увійшла, усхла; без розливу і без плюскоти вже точиться ледве ще видная, та вже нечутна...

І сидить він собі так на призьбі, часу не мірячи,- коли сидить годину, коли й ніч-ніцьку. І незчується, не охаменеться сам - обудить його, як що перепурхне, або шелесне, чи який гомін оддалеки, чи голос,- увійде до хати, й наче забув, чого уступив - дивиться і знов сідає де, і почина знов думати та думати...

А Варка у дворі щовечора - той вже двір за втіху їй став єдину: там її порада, там її одпочивок увесь; чи добре, чи недобре се було - вона того не питалася, вона й разу об тім не подумала, не помислила. Що вона там чула, що бачила - усе вона залюбки приймала; вона собі не жадала ні слова звичайного, ані доброго навіть: їй тільки у жадобу було людські голоси чути, щоб глушили мислі її лихі, і таке, що за колишніх часів живим би її вразом вразило, тепер таке її тішило, і сміялася вона на одвіт... Їй не зачувалось, що вона йде усе нижче та нижче; а хоч коли й шаснула їй по душі така думка,- вона на неї рукою навіки махнула: легш їй було у безодню углебати неуважно, ніж на кручі висіти обмираючи...

XVI

Перейшло місяців зо два таких, що вона більш у дворі прожила, як дома. Повернулись пани на державу,- і усі музики ті й танці як вода умила.

Варка все-таки ще ходила туди ізвечора, та вже там не так її прияли: усі стояли за ділом своїм, хто насторожений своїм клопотом, хто втомлений до осоруги на світ цілий,- з своєї досади; стали чудуватися з неї не помалу: чого б то отак притягнутись їй у двір? чого їй такечки занадитись? чого сидіти отакеньки руки склавши, не мавши ні діла собі, ані розваги? чого се вона із дому лихом утікає?

Що Варці на таке слово одмовляти було? Пішла вона на господу. Одпровожали її хто сміхом, хто кивом, суговорою, а хто дивом щирим у дві оці...

Важко ж їй було той вечір перший дома, без людей, без гомону людського понивати. Сум тяжкий їй серце аж трощив; хотіла вона робити була - не взялась, усе постиле й руки трусяться.

Павло сидів собі мовчки, тихо; пильно вона на його ззирнула і пита:

- Павло! чого се ти сидиш, як заворожений? Ти не втомився?..

- Ні, я не втомився,- одказав їй.

- Чи ти здужаєш?

- Здужаю.

- Павло! - скричала у тривозі несамовито: - може, люди дізнались?.. Ти не боїшся?

- Не боюся.

Вона у куток закуталась, очі заплющила - болем їй голова боліла, у стук серце стукало.

Недовго ж засиділась - знов схопилася до Павла:

- Кажи мені слово... Слухай-бо... Ти нездужаєш?.. нездужаєш,- боїшся?

- Нездужаю... боюся,- одказав так же само без уваги, як перше.

Вона побивалася перед ним, вона ридала: він дивився, як дивляться на те, на що нема вже ради; вона йому дорікала, вона його кляла-проклинала,- він чув, мабуть, і розумів, до серця ж те все не доходило йому. Спухав її уважно і дивився на неї пильно; а чув наче і бачив щось інше душею...

До світу плач її по хаті, до світу каяння і допріки,- тоді вже вона сном знемоглася, а йому все сну не було: він сидів так і перед світом, як ізвечора,- поки аж день забілів - на панщину пішов.

XVII

Страшне життя почалося Варці: нікуди на сторони одбавитись і нічим лиха втушить; і він, що на його сподівалася, що уповала,- він став тихий та плохий, як сирітська дитина непорятована. Даром вона картала його, дорікала, сварилася, даром насміхалась йому тим: він слухав і одмовляв, начеб так про кого говорилося, невісного, невідомого, що все однаковісінько йому, чи так, чи, може, ін-як…

- Нащо ж ти вбив її, нащо, коли так гинеш за нею? - погукнула на його Варка.

Він увесь затрусився і сльозами влився. Плакав дуже, плакав сильно, як дівча молодесеньке. Варка ізлякалась сліз тих більш усього на світі,- в неї серце упало, гнів розпався увесь, острах душу поняв. Незчуваючи сама, що робить, кинулась до дверей, защепнула двері, кинулася сльози йому втирати, вговоряє-благає не плакати…

Він усе плакав не вгавав довго, до втоми…

Варка вже ходила, як чоловік той, що всі шляхи, всі дороги загубив, що вже нікуди йти, да й сам не шукає - годі.

Інколи нападав її якийсь гнів немочний, що розшибалася вона та плакалася необрадливо собі…

Павло ж усе становивсь пліхший. Їй було важко на його й подивитись,- бігла від його на другий кінець хати. Все те їй забулося, як колись вона його кохала, як сподівалася собі милого щастя від його,- тепер вже він їй перед очима - як усього її лиха непогамованого зачіпка.

- Іди-бо, іди геть,- гукне на його: - іди собі з очей!

Він зараз одходить собі у куток - сідає.

- Чого такий сидиш? Ой, я нещаслива! Чого ти мені лихо моє нагадуєш?

- Я не нагадую нічого,- промовить він.

- Та не словами нагадуєш, ще гірше - сам собою.

- Я не нагадую, ні, не нагадую,- одказує тихо.

- Чого такий? - причепилася одного ранку.- Люди вже й так кивають… Чи ти вже мене узявсь нароком занапастити, людям на суд подати?

Він береться за шапку. Схопила його за рукав,- не пускає з хати.

- Пусти,- проситься: - вже мені на панщину йти.

- Ти скажи, скажи, за що ти мене занапастити хочеш? Який ти між челядь ідеш? Там усього приглядають, усе примічають…

Йому наче яка порада свінула світом - стрепенувся він:

- А чи не порадять мені люди? - прорік.

- Як? у чому? Що таке замислив ти? - гукала-питала.

Він міцно стенувся з її рук, зірвався, побіг улицею; вона була за їм кинулася - та заздріла, що виходять інші люди із хат,- кинулась знов назад, до свого двору, у хату, забилася в куток, як дитина з переляку, і дослухалась ізвідти: як гуде улиця, що буде?

XVIII

А люди йшли на панщину; усе більш та більш їх збиралось, збивалось укупі,- і чоловіків і молодиць, парубків і дівчат, чулися молоді жарти веселі, охання голосне між молодицями, і річі поважні в чоловічій купі.

Павло надбігає.

- Люди! люди! громадо! - гукнув ще оддалік.

Усі його обступили, усі дожидають,- тихо стало, як у темнім лісі.

- Я забив свою жінку! - промовляє Павло до кожного: - я свою жінку забив!..

- Ой, лихо! Ой, біда! - покрикнули жіночі голоси. Чоловіки й парубки присунули до Павла ближче.

На той гомін явилися діди сиві - громада уся зібралася незабаром. Улиця упродовж людьми заступилася. Молодиць і дівчат одтиснули далі - там вони тужили і вжахались - пручались цікаві, щоб ближче,- їх знов одтискали далі. Громада стала на улиці, на середині. Павло перед нею.

- Як-то було й по-якому? - став Павла питати дід сивий, дивлячись йому в вічі своїм оком соколовим.

Непевним голосом став Павло на питання розказувати. Громада слухала. З жіночої купи викрикували раз у раз то до бога, то до людей. Спершу думали, що згублена Варка, її оплакали: хоч і невлюбима вона була, так нелюб’я забулося - лиха доля тільки на той час вважилася; а як учули правди - господи! який рух та крик та плач ізнявся! А коло самого Павла усе мовчки стояло, не поводячи й бровою.

Став він плакати дуже.

По його визнаттю, подумавши, стала громада радитись - що робити?

Павлу зв’язали руки, послали повідача до двору панського; послали людей до Павлової хати Варку забрать. Знайшли її у хаті, у кутку, стали брати - вона одбивалася, мов орлиця дика, не хотіла йти, поки сили своєї,- тоді посланці взяли її та попід руки привели, наділи залізо на неї. Посадили її ув одну хату, Павла у другу. Він усе плакав; де вже тії у його й сльози бралися. Хто до його заглядав у двері, хто промовляв до його, він до того руки простягав, наче поради прохав. Що питали, на все одмовляв з покорою.

Вона ж, очей не піднімаючи, сиділа, слова не одказуючи на питання,- сиділа як кам’яна; а то разом стрепне залізом, залізо забряжчить на їй,- рвонеться як навіжена, та й знов обмертвіє, наче замре на смертну годину.

Тим часом повідачі управителю розповідали. Не йняв віри управитель,- сам на село пішов; бачив Павла і чув од його сам усе. Казав убійника стерегти,- сам тоді до пана,- оповідав панові.

Клопіт зчинився такий, що господи! Усяко розважували, міркувалися, дивували. Ніхто у той день на панщину й не брався, а тягнулись до двору панського - що буде?

Дворак верхи кудись скочив і повернувся незабаром, а за їм, у тропі лікар прибіг,- жив тут недалеко у пана одного він порічно.- Управитель його стрів на рундуці, підвів до покоїв.

Через малу годину вийшов знов лікар той з управителем, та й на село пішли. Люди за їми купами вироювалися,- дарма тоді гукав управитель, щоб на панщину йшли: ніхто не слухав,- усі таки за їми ринули.

От привів управитель лікаря того до Павла, і став лікар Павла спитувати: літ йому скільки? чи добре йому спиться? чи не находять на його страхи?

- Мені,- каже,- мені літ двадцять і вісім. Сну не маю.

- А страхи, находять страхи на тебе?

- Нащо таке мене питаєте? - промовив йому Павло, плачучи.

А люди не потовпляться - аж у дверях слухають, дивляться.

- А що, Мирон Іванович? - говорить тоді голосно управитель.

- Не повно ума, не при тямі,- одказує йому той.

- Ге! чуєте ви усі? - гукає управитель на людей.

Ропчучий гомін загучав; скрики почулися.

- Тихо! - гукне знов управитель,- слово до громади!

Стало тихо.

- Цей Павло ума рішився: от сам на себе і зводить лихо - чуєте?

- Чуємо кривду! Неправда! неправда! шкода морочити! - одгукнули йому.

- Що? Говорю: не при тямі він; бо хто такий дурний буде, щоб сам на себе визнавав таке?

- Ти розумний чоловік! - вирвався з купи чийсь молодий голос, як у дзвін.

Управитель став дибки,- тільки не зміг пізнати того, хто до його озвався; похвалив.

- Отже, треба його глядіти поки що, а я панові йду обвістити причину. Ходімте, Мирон Іванович!

Мирон Іванович до дверей, та й назад. Люди стіною перед ним стояли. Управитель, поглядаючи скоса, усе бачив та й каже:

- Ану ж бо! Одступіться; чи ви добрі, чи цікаві люди...

- Не одступимось! Нехай пан лікар по правді говорить. Нехай правда буде! - загуло звідусіль.

- А що се ви пану лікарю віри не ймете! А що се ви суперечити схотіли? А як суд наїде, то кому лихо буде - чи пану лікарю, чи вам? Вам би радіти, що так виходить ручно, а ви крякаєте, як ворони. А справника хочете? Усі будете повинувачені до одного!

- Не вбоїмось того! нехай таки буде правда! - покрикували люди.

А пан лікар стриб вікном та, як той заєць улицею, тільки підскакує. Добре бігав!

Парубки були за ним кинулися, так він, схопивши у руки по каменюці, став на відборону. Парубки собі стали, а він знов як припустив бігти, і утік.

Обступили тоді ближче управителя.

- А чого се ви до мене налазите? - говорить він;- я не буду втікати, не бійтесь. Чого світите на мене очима? Може, ви мене забити хочете? Бридка мені смерть,- ну, та все колись вмирати треба; я ж до того хворію усе на боки,- кажуть, що недовго ряст топтатиму й так: коли допадає вам, загубіть мою душу. Я погину один, а ви за мене усі; а діточкам моїм пан щось приділить за мою смерть...

- Іди, іди, до смерті ще не готуйся,- загомоніли, розступаючись, люди.

- Слухайте ж моєї поради, покиньте того Павла навіженого: нехай йому всячина! Нехай він буде в нас скажений - се безпечніше; а то всіх засудять... погинемо, як гуси…

А Павло, не слухаючи, тільки сльозами вмивався.

Так і порішили, щоб його божевільним пославити, бо з судом, мовляли, як заведешся, то й правих засудять.

Управитель велів Павла до хати одвести і наймав, хто схоче, з села за сторожу при йому стати, і плату давав добру, тільки що ніхто не схотів. Довго управитель і сварився, і умовляв людей: вони далі й слухати його не стали, пішли геть.

XIX

Варку тож зараз випустили. Як побачила вона, що вже на волю її пускають,- бігти кинулася куди очі спали,- насилу її зловили; став їй управитель розказувать,- вона наче не розбирала, не розуміла, усе рвалася бігти від його, а як вже утямила гаразд, що її не закують, що її і не винять, то господи-світе! що їй тоді поробилося! Руками обхопила тин коло хати, цілує та плаче, та кричить; бога хвалить, людям дякує, усім до ніг упадає.

Казали її завезти десь у інше, в далеке село.

- Добре! добре! - промовляла: - везіть! їдьмо! добре! - Хапалася їхати так! Їй кажуть забрати своє збіжжя, а вона: «добре! добре! як же!» - а нічого не забрала, та тільки все порозкидала. Не вважала, що всі люди коло неї понурі й осудливі. Не спом’янула про Павла і разу та й не казала іншого слова, як: «Добре! добре! коли ж повезете?» Як вже віз під хатою став, скрикнула радісно, кинулася швидко у віз той... поїхала...

Люди вийшли дивитися, як її селом везли,- звісно вже, які цікаві вони й на добре й на лихе, й на миле й на страшне. Діти манесенькі кричали їй услід: «бувай здорова!», поки не пригорнули їх матері, спиняючи; вона ж їхала, у велику хустку завернувшися, кивала головою бистренько, невважливо, як ті, що дуже куди поспішаються; дивилася, дивилася вперед себе...

XX

А Павло сам зостався. Він вже з Варкого не бачився і не прощався. Як почув, що вже поїхала, тільки голову підвів та й знов схилив,- слова не промовив.

Як схотіли, кажу, так і спорядили. Він сидів у своїй хаті за божевільного. Десь вишукали - найняли парубка за їм ходити нібито, що жалко бідного чоловіка. Здається, опасувалися, щоб не заподіяв собі смерті, бо дуже вже він тужив. Так тужив, так тужив! А тихий до всіх, покірний.

Парубок недовго прожив при йому, покинув. «Се,- казав,- се нещасливий зовсім чоловік - він мене навіки вже засмутив; піду - розважуся!» І пішов бідувати, добру плату занедбавши.

По часі, зобачивши, що Павло «смирний», дали йому волю ходити куди схоче по селі; далі управитель його покликав робити в своєму городі - на панщину його не брали; то він став робити знов. Робить з ранку до ночі, без одпочинку, безперестанку робить-робить, сумуючи тяжко. Сам ні до кого не обзивався, немов не смів, а як коли до його хто обізветься, то такий він вдячний, радий такий!

Сам на самоті ніколи не хотів зоставатися, а все туди рветься, де люди; хоч здалека стане, дивиться, як ходять, прислухає, як гомонять... Нещасливий чоловік частенько, було, приходить, як хто до його добрий, та й проситься: «Нехай я у вас заночую!» Пускають його заночувати добрі люди - тішиться. Було, дітей до себе прикликає, пташок приманює,- тішиться, як до його біжать, як линуть...

Одного разу Павло робив у дворі в управителя, і управительська дочка маленька гралася з утятком, жалуючи та пестячи, поки аж утятко не вдушилося. Тоді вона побиватися та оплакувати дзвінким голосочком. Павло зблизився та як побачив - втікати, втікати… Стріли його люди, спинили, білий, зрошений сльозами ревними, труситься весь...

Опісля, як було побачить тую дівчину, біліє, тікає геть.

Жив він так роки, поки його тута не звалила - зліг вмирати. Як тужив він! Як він плакав! Усе просив: «Живі люди! Ходіть на мої гробки! Будьте милостиві, ходіть на мою могилку! Гомоніть, як я лежатиму!»

Тяжко й сумно вмирав, плачучи.

Перечулося в нас об Варці, що жива й хороша, що забула лихо, забула страхи усі свої; що красується на вечорницях, що збирається заміж…

ЛЕДАЩИЦЯ

I

Пані на­ша бу­ла не пер­во­лі­ток та й не яка ста­ра; а з се­бе бу­ла ви­со­ка, ог­ряд­на, го­вір­ки ско­рої, гуч­ної. Вби­ра­ла­ся шпет­ненько - шну­ро­чок до шну­роч­ка, гап­ли­чок до гаплич­ка. Хо­дить, бу­ло, як на­мальова­на.

І в кім­на­тах у нас бу­ло гар­но: ви­чи­ще­но, ви­ло­ще­но, по­крашено,- і кріс­леч­ко, і сто­ли­чок, усе як слід, по-панській. Бу­ло, па­ні кам’яних цяцьок по­нас­тав­ляє, ча­ро­чок, ми­со­чок з зе­ле­но­го, з чер­во­но­го скла. Був у неї і со­ба­ка з мі­ді кова­ний, і зай­чик че­реп’яний, ме­ре­жа­ні уш­ка. Все те ні до чо­го, а вку­пі во­но бли­щить і на очі на­вер­тається, і ря­біє - аж б’є. А най­до­рож­ча шту­ка - ви­сів у неї на сті­ні пан мальова­ний, чор­ня­вий, як жук, а хму­рий, як ніч, з зо­ло­ти­ми перс­ня­ми на ру­ці,- її батько по­кій­ний, князь вельмож­ний. Хто, бу­ло, не прий­де до па­нії з гос­тей, кож­но­му па­ні опо­віс­тить: «Се мій та­тонько по­кій­ни­чок!»

Зна­ла во­на, як з ким поводи­тись, як за­го­во­ри­ти, як гля­ну­ти, зітх­ну­ти. Прий­де який-не­будь бі­до­лах, то во­на йо­му гуч­но го­во­рить: «Це мій батько - князь!» Дру­го­му, пи­ха­то­му, ба­га­че­ві, зіт­ха­ючи: «Ото, як мій ба­тенько жи­вий був,- ось із йо­го ма­лю­ван­ня,- не зна­ла я бі­ди!» А третьому, щи­ро­му й мо­ло­до­му хлоп’яті: «Що,- ка­же,- те сві­то­ве - і вельмож­ність, і ба­гатст­во? От був мій па­но­тець - князь, ве­ли­ко­го чи­ну дой­шов…»

От­же, то сяк, то так, а кож­но­му роз­ка­же, що во­на князька доч­ка. А про те не зга­ду­ва­ла, як жу­ку­ва­тий князь про­гай­ну­вав усю бать­ківщину, зос­та­вив їй тільки бу­ди­нок не­ве­лич­кий у міс­ті з са­доч­ком і дво­ром, бо то бу­ла її ма­те­риз­на - то­го вже не зміг про­гай­ну­ва­ти.

Чотири кім­на­точ­ки бу­ло круг­леньких в тім бу­дин­ко­ві: створ­ча­ті вік­на, рун­ду­чок з під­даш­шям. За бу­дин­ком садо­чок гус­тий, ста­рий вже. Зе­ле­ний двір тра­вою ви­со­кою по­ріс; од во­ріт дві сте­жеч­ки по йо­му біг­ло узеньких: до бу­ди­н­ку од­на, дру­га до ха­ти. Се­ред дво­ру гіл­ляс­та яб­лу­ня сто­яла.

Половину бу­дин­ку па­ні од­да­ва­ла якимсь па­ни­чам під най­ми; ще й сто­лу­ва­ла їх,- з то­го й жи­ла, не­бо­га. А чо­ло­вік її десь да­ле­ко слу­жив; ми йо­го й не ба­чи­ли. Та й па­нії бу­ло бай­ду­же.

Паничі ску­ча­ти їй не да­ва­ли: щод­ня, що­ве­чо­ра з нею ба­вились, то в кар­ти гра­ли, то пі­сеньок спі­ва­ли…

Не гад­ки на­шій па­нії по та­ко­му жит­тю…

II

Мене їй по­да­ро­ва­но. Я ро­дом із Глу­щи­хи; бу­ла ко­лись Іва­ньковських па­нів… Жи­ла я в батька-ма­те­рі,- бо­же мій ми­лий! Те­пер спо­га­даю, як-то жи­лось то­ді ме­ні! Оже­нив­ся наш пан, і взя­ли ме­не на вслу­гу до мо­ло­дої па­нії. А во­на, ся вже моя па­ні, у при­го­ді якось їй ста­ва­ла. Гос­тює, бу­ло, мі­сяць або й більше, до­год­жає їй. От як ста­ла во­на жалкува­тись:

- Що ме­ні ро­би­ти? Не­ма слу­ги! Чи не дас­те ви ме­ні яку з ва­ших?

- Чому ні? Бе­ріть со­бі, кот­ру схо­че­те.

То во­на і взя­ла ме­не, і за­вез­ла з со­бою од ро­ду мо­го, од ро­ди­ни. Без ме­не і батько і ма­ти по­мер­ли; без ме­не рід увесь пе­ре­вів­ся. Зос­та­лась я са­ма од­на у сві­ті.

Жила я в па­нії ро­ків з п’ять. Спер­шу я са­ма бу­ла в неї, а да­лі, як уже сто­лов­ни­ків за­ве­ло­ся ба­га­то, па­ні взя­ла свою крі­пос­ну мо­ло­ди­цю з доч­кою. До­ти па­ні їх дер­жа­ла у якихсь при­яте­лів своїх, бо в неї, ок­рім сього дво­ру, не бу­ло ні са­ди­би, ані кро­ку зем­лі своєї: усе спро­да­не,- тільки оцю мо­ло­ди­цю з доч­кою до вслу­ги їй при­да­но. Князь то так, па­нотець її вельмож­ний, по­ха­зяй­ну­вав. Да­ле­ко десь бу­ли во­ни зав­да­ті, і дов­го па­ні ви­ва­жа­ла, по­ки зва­жи­лась їх до се­бе заб­рать. А во­ни ще якось бу­ли з вільно­го ро­ду, ко­за­ки, чи що: якось-то ни­ми князь той жу­ку­ва­тий неп­рав­дою зав­ла­дав, то й опа­су­ва­лась не­бо­га дер­жа­ти їх у міс­ті, щоб не зба­ла­му­ти­лись за вільність про­ти неї, зай­шов­ши у ра­ди, в со­ві­ти з го­ро­дя­на­ми.

Молодиця зва­ла­ся Чай­чи­ха Гор­пи­на, доч­ка - Нас­тя. Не ве­ли­ко­мов­на бу­ла та Чай­чи­ха, не при­віт­на: якась хма­ра по­ви­ла її на­ві­ки. Чи па­ні сва­риться, чи б’є (бо хоч па­ні і не зла бу­ла, а все ча­сом по­поб’є), чи сам спід­ни­цю да­рує або хуст­ку - Чай­чи­ха прий­ме усе мовч­ки й одій­де. Ро­бо­тя­ща, по­кір­на лю­ди­на здається з неї, по­ки не гля­неш на ті бро­ви здвиг­ну­ті, чор­ні, на ті очі ям­ку­ва­ті, ог­нем блис­ко­тю­чі.

Якось бу­ло ме­ні смут­ненько. От я й пла­чу со­бі, си­дя­чи на лав­ці. Звіс­но, чо­ло­вік і в щас­ті, то ча­сом сму­ток обій­має - не то що нам. Во­но ка­жуть: при­вик­неш!.. Ні!.. Вто­миш­ся тер­п­ля­чи, то й здається то­бі, що все то­бі бай­ду­же,- та ра­зом про­ки­неться ли­хо. Ча­сом од­но сло­во… А що ви ду­маєте? Ча­сом бій­ку за­бу­деш у го­ди­ну, а якесь там сло­во гір­кеє вра­зить те­бе до са­мо­го сер­ця,- мі­ся­ці, ро­ки пам’ята­тимеш…

Сумно ме­ні бу­ло, і пе­ре­мо­ви­ти щи­ре сло­во жа­да­ло­ся. А Чай­чи­ха ко­ло пе­чі по­рається.

- Горпино! - ка­жу.- Ось я жу­рю­ся, я пла­чу, а ви все одна­кові. Так вам, ма­буть, бог дав!.. Пев­но, що й ви ли­хо знаєте?

Вона ски­ну­ла на ме­не чор­ни­ми очи­ма, не­мов пи­та­ла, яка в ме­не дум­ка, та й од­ка­за­ла:

- Чому ні?

- Господи! - ка­жу знов.- Як я ко­лись мо­ло­до­го ві­ку жи­ла в батька, в ма­те­рі!

- А я,- ка­же,- вік із­ві­ку­ва­ла, усе тя­га­ючись по чу­жих дво­рах.

Та й змовк­ли ми.

- Ви си­ро­тою зос­та­ли­ся змал­ку, Гор­пи­но? - знов пи­таю.

- Ні, ме­не взя­то з сім’ї ма­ленькою. Батька й ма­тір лед­ве заз­наю. І во­ни чи піз­на­ли б, упос­лі ме­не по­ба­чив­ши!.. Та не ба­чи­ли - вмер­ли.

- А чо­ло­вік ваш, не­біж­чик, звід­ки був ро­дом?

- З то­го се­ла, де я жи­ла з па­на­ми, з Го­рієвки. Дво­рак був.

- І дов­генько ви жи­ли з ним?

- Півроку.

- Господи! І не на­жи­ли­ся! Що ж то йо­му за ли­хо ста­ло­ся?

- Сп’янчивсь і вмер.

По сім сло­ві вий­шла з ха­ти, і вже ні­ко­ли я до тієї ре­чі з нею не вер­та­лась.

III

Було над­ве­чір од­ро­би­мось, па­ні ку­ди в гос­ти­ну пі­де,- си­димо ко­ло во­ріт. То з тим пе­ре­мо­ви­мо, то з дру­гим,- спи­таємо, при­ві­таємо, а Чай­чи­ха мовч­ки си­дить. Нас­тя ще­бе­че з су­сід­чи­ною дів­чи­ною. Жи­ла про­ти нас мі­ща­ноч­ка. Сиріт­ка бу­ла, Кри­во­шиєнко­ва зва­ла­ся. Та­ка слав­на дівчин­а бу­ла! Очі в неї бу­ли яс­ні, ко­си дов­гі, ве­ли­кі, чор­но­ру­сі, а лич­ко - як яб­луч­ко. Бу­ло, як не по­ба­чиш, ве­се­ла со­бі, щебе­тли­в­а, і го­ло­со­чок був у неї - на­че стру­мо­чок пруд­ко бі­жу­чий. Ду­же во­ни з Нас­тею лю­би­ли­ся: як сест­ри рід­ні - все, бу­ло, вкуп­ці. Ді­ла не­ба­га­то в Нас­ті: ще то­ді во­на тільки з ді­тей ви­хо­ди­ла; от со­бі й ще­бе­чуть ще­бе­ту­шеч­ки. А Гор­пина все са­ма, все мов­чить.

- Горпино! - ка­жу,- чо­му ви хоч з доч­кою своєю не пого­во­р­ите? Ве­се­ліш вам бу­ло б…

- Яка ще з нею мо­ва? Во­на ще дур­на, не­хай пер­ше ро­зу­му дій­де.

- А на ме­не,- го­во­рю,- то я б із ма­лою ди­ти­ною роз­мов­ля­л­а. Не­хай ме­ні спо­чує абих­то! Свої дум­ки-гад­ки пови­мо­вля­ю, поп­ла­чу…

- А ди­ти­на то п’ято­му, де­ся­то­му опо­ві­ща­ти­ме, яке ва­ше го­ре… На те во­но мо­ло­де в бо­га!

- Що ж! - ка­жу,- доб­рий чо­ло­вік по­жал­кує!..

На те ме­ні Чай­чи­ха ні­чо­го не від­ка­за­ла.

А дів­чи­на в неї бу­ла хо­ро­ша, як квіт­ка. І та­ка во­на бу­ла якась пал­ка, чу­юща… Вже, бу­ло, як за­жу­риться чим, то аж за­не­ду­жає; як же ве­се­ла - що то за жар­ти, що в неї за піс­ні, за ви­гад­ки!.. Шам­ка́, лег­ка, ста­ном струн­ка, во­ло­сом чорня­ва, а що вже очі! Там бу­ли та­кі, що й без мо­ви говор­ять. От ін­ше то поп­ла­че со­бі ти­хенько, зітх­не, та й го­ді; а ве­се­ло - всміх­неться. Ні, во­но бу­ло у го­рі, то сльози виплач­е, у ра­дощах - сміх вис­міє. Що спо­чує, то з са­мої ду­ші, з са­мо­го сер­ця, щи­ро­го, кип­ля­чо­го… От і рос­ла во­на, і ви­рос­та­ла.

IV

А Чай­чи­ха що­да­лі, усе во­на хмур­ні­ша - от мов хма­ра чор­на. І за­мі­ча­ти я ста­ла, що во­на по­ча­ла ку­дись хо­ди­ти. Уве­чері піз­но якісь до неї лю­ди при­хо­дять, і дов­го во­на з ни­ми го­во­рить. Я со­бі мов­чу, в неї не пи­таю. Ко­ли од­но­го дня - ба­чу, іде у двір чи мос­каль, чи хто йо­го зна,- з чер­во­ним ко­мі­ром, та­кий пи­ка­тий, уса­тий, і пи­тає, чи до­ма па­ні. От я ка­жу: «до­ма», а са­ма - зирк: Гор­пи­на стоїть на хатньому по­розі бі­ла як хуст­ка і про­во­дить то­го мос­ка­ля очи­ма. Я аж зля­ка­лась. До неї: «Що вам, Гор­пи­но?» Во­на тільки ме­ні ру­кою мах­ну­ла.

Оддав той мос­каль бу­ма­гу якусь па­нії. Во­на ж, як про­читал­а, розг­ні­ва­лась, стри­во­жи­лась. На­пи­са­ла щось і да­ла то­му мос­ка­ле­ві. Він по­ніс. Не­за­ба­ром прий­шов який­сь пан-че­ре­вань, і ста­ли во­ни уд­вох із па­нією ра­ди­тись. Па­ні так і сип­ле сло­ва­ми, і хус­точ­кою очі обіт­ре, і ру­ка­ми сплес­не. Да­ла йо­му гро­ші. А він усе слу­хав, бро­ви піднімаюч­и та по кріс­леч­ку ніг­тя­ми сту­ка­ючи. Гро­ші взяв і, схо­вав­ши в ки­ше­ню: «Не бій­тесь,- ка­же,- ні­чо­го не бій­тесь!» Па­ні йо­му дя­кує, до во­ріт про­во­дить і там дя­кує. При­ход­жу я та й роз­ка­зую Гор­пи­ні.

- Що се та­ке?

А во­на тільки зу­би зці­пи­ла та прос­тог­на­ла ні­би: «Зна­ла я, зна­ла!»

Я ні­чо­го не ро­зу­мію. А тут при­хо­дять якісь су­довії два пан­ки.

Веліли Гор­пи­ні ста­ти пе­ред се­бе, а са­мі сі­ли.

Один та­ба­ки по­ню­хав, дру­гий хус­точ­кою об­тер­ся, та й пи­та­ють.

- Ти, мо­ло­ди­це, вільнос­ті шу­каєш?

А во­на:

- Я.

- Попадешся у бі­ду, дур­на! Луч­че слу­жи своїй па­нії та ро­би.

Вона мов­чить.

- Чуєш? Ро­зу­мієш?.. Гля­ди ж, ша­нуй­ся! Не зводь на­пас­ті на се­бе! По­чуємо іще - не­гар­но бу­де!

Та й піш­ли.

Хочу я їй сло­во ска­за­ти… та гля­ну на неї - не ви­мов­лю. Сі­ла во­на та го­ло­ву на ру­ку схи­ли­ла. Не пла­че, не ту­жить - як за­мер­ла!

І Нас­тя тут стоїть; за­ду­ма­лась і на ли­ці мі­ниться.

V

Господи, як вже сва­ри­лась па­ні на Гор­пи­ну! І на очі її не пус­ка­ла тиж­нів ізо два.

А Нас­тя ме­ні якось і ка­же:

- Так от чо­го ма­ту­ся та­ка дум­на хо­ди­ла!.. Ось чим жури­лась! Отож во­на ме­ні, ма­ленькій, бу­ло, роз­ка­зує про на­ших батьків вільних, та й са­ма во­лі за­ба­жа­ла! Ве­се­лі­ша во­на то­ді бу­ла,- ка­же, а са­ма за­ду­ма­ла­ся, за­жу­ри­ла­ся,- не та­ка, як те­пер… Роз­ка­зує, бу­ло, ме­ні пря­ду­чи каз­ки, як на­ші батьки вільни­ми ко­за­ка­ми по Дніп­ру жи­ли, і пі­сень гар­них про ту ста­ро­ви­ну спі­ва­ла.

А я їй го­во­рю:

- То чо­го ж се ти й со­бі, Нас­ту­сю, усе ду­маєш?

- Та все ме­ні,- ка­же,- дав­ня во­ля сниться, чо­гось ме­ні не­впокійно: усе чо­гось до­жи­даю, са­ма не знаю чо­го… І дум­ки мої мі­ша­ються, і сон ме­не не бе­ре; а зас­ну - все сниться, що на во­лі!..

VI

А Нас­тя вже шіст­над­ця­тий ро­чок по­чи­нає. Па­ні гаптува­ти­ її учить, ши­ти: ро­зум­на, жва­ва во­на, швид­ко й навчил­ась - на свою го­ло­ву: па­ні зра­ді­ла та чу­жу ро­бо­ту по­ча­ла бра­ти. Бу­ло, ко­му тре­ба, во­на по­го­диться: «Маю тут сусідку-молодицю; во­на гар­но шиє», та й дасть Нас­ті по­шити. І доб­рі гро­ші во­на бра­ла, й ба­га­то ро­бо­ти їй да­ва­ли. Нас­тя си­ди та ший. А во­но та­ке мо­ло­де, юна ще та­ка, а в неї ще сер­це од кож­но­го сло­ва ки­пить, в неї ще дум­ки ро­яться ве­селі ді­во­чі, ще б мо­ло­денькій по­роз­ко­шу­ва­ти, по зе­ле­них сад­ках ти­хи­ми ве­чо­ра­ми, крас­ни­ми зо­ря­ми побіг­ати, лю­бих ре­чей, про­ти мі­ся­ця стоя, пос­лу­ха­ти. Ну, що ж ро­бить! Ін­ша, ка­жу, поп­ла­ка­ла б та й су­ми­ри­лась. Нас­тя не та­ка вда­ла­ся. Скільки во­на сліз ви­ли­ла, бо­же мій, сві­те мій! Ста­нула як віск. Яс­ні очі ве­се­лі стем­ні­ли, і ста­ла во­на по­хмура, як її ма­ти.

VII

Якось па­ні піш­ла в гос­ти­ну і ні­ко­го з сто­лов­ни­ків до­ма не бу­ло. Ми з Чай­чи­хою, упо­рав­шись у ха­ті, піш­ли до Нас­ті. А Нас­тя ши­ла у па­ни­но­му по­кої. Увій­шли, а дів­чи­на, затулившись ру­ка­ми, ри­дає-ри­дає! аж за­ди­хається.

- Що то­бі, Нас­те? - пи­таю.

А Чай­чи­ха тільки гля­ну­ла на доч­ку, ні­чо­го не ска­за­ла й сі­ла.

- Що то­бі?

Настя ме­ні в вік­но по­ка­зує, на ули­цю ки­ває.

- Що там, го­луб­ко?

- Там лю­ди! - пок­рик­ну­ла.- Жи­вуть, хо­дять со­бі, на бо­жий світ див­ляться, а я отут над чу­жою ро­бо­тою пропа­даю.

- О, пташ­ко! - я вмов­ля­ти.- Хі­ба в їх го­ря не­має, в тих лю­дей!

- То що - го­ре? Я го­ря не бо­юся… Ме­ні гірш: я не знаю ні го­ря, ні ра­до­щів; я мов ка­мінь тут ка­ме­нію!

Гляну на Гор­пи­ну, а во­на си­дить, слу­хає, на­че їй ся піс­ня ві­до­ма,- і го­ло­вою не по­ве­де.

Зітхнула Нас­тя важ­ко, об­тер­ла сльози дріб­ні та й ка­же:

- Сядьте ближ­ченько, ма­мо! По­го­мо­ніть, ті­точ­ко, розго­воріть ме­не.

Що тут ме­ні їй го­во­ри­ти!

- Ти, Нас­те, не жу­ри­ся, не плач…

А во­на, не вва­жа­ючи, не слу­ха­ючи, як ки­неться до ма­те­рі, як ухо­пить її за ру­ки:

- Мамо, ма­мо! Ска­жіть ме­ні сло­веч­ко, ска­жіть! Моя ду­ша пе­ре­бо­лі­ла… моє сер­це схне!

- А що я то­бі ка­за­ти­му, доч­ко? - за­го­во­ри­ла Чай­чи­ха по­хмуро.- По­ра­ди не­ма!

Ко­ли тут хтось - шам, шам!

- Пані,- ка­жу,- па­ні!

А во­на в две­рі.

VIII

- От,- крик­не па­ні,- який со­бор! Аби я з дво­ра, то й не пи­тай ро­бо­ти!

Бере со­роч­ку в Нас­ті, ди­виться:

- Та ти й не ши­ла, ма­буть, ні­чо­го, га?

- У ме­не го­ло­ва бо­лить,- од­ка­зує Нас­тя по­ну­ро.

- А гав ло­ви­ти, то в те­бе й не бо­лить то­ді го­ло­ва?.. Леда­щице! У ма­тір уда­ла­ся! Мо­же, й то­бі на во­лю замануло­сь? Ось я вам дам во­лю!..

А са­ма на по­ро­зі стоїть, не дає й нам з Чай­чи­хою прой­ти.

- Я її го­дую, я зо­дя­гаю, я її на сві­ті дер­жу, а во­но, ле­да­що, ме­ні ро­би­ти не хо­че!

- Може, со­бі роб­лю? - ка­же Нас­тя, да так-то вже гір­ко ка­же тії сло­ва.- Мо­же, со­бі за­ро­би­ла що?

- Ти ме­ні смієш так од­ві­ту­ва­ти? Я ще те­бе не вчи­ла! - та й ста­ла її би­ти.

- Бийте, бий­те,- пок­рик­ну­ла Нас­тя,- та й за се ка­жіть дя­кувати!

- Мовчи ж! Мов­чи! А то бу­де на ввесь вік то­бі ли­ха!

- Нехай бу­де!

Гляну я - па­ні у гні­ву, роз­го­рі­лась. Гля­ну на дів­чи­ну - блі­да, гріз­на, са­ма роз­пач гір­кая! Гля­ну на Чай­чи­ху - хма­ра хма­рою!

Та, на на­ше щас­тя, сто­лов­ни­ки на­дій­шли. Па­ні вип­ха­ла то­ді Нас­тю за две­рі.

- От жит­тя моє! - жал­кується.- Яке ле­да­що, та й те гру­бить ме­ні. А за що? Що не шко­ле­но по-ха­зяй­ській, не би­то, як у ін­ших. О, мій та­тонько! - зир­кає на мальова­но­го кня­зя, а в са­мої очі та­кі зро­би­лись, як у йо­го, в са­мої та­ка морщи­на між бро­ва­ми.- Чи ду­мав ти, чи га­дав, що твоя до­ня - княж­на - му­сить із тою не­гід­дю по­га­ни­тись, клопотати­сь!

А сто­лов­ни­ки їй:

- Та го­ді вам кло­по­та­тись! Чи стоїть то­го ле­да­що, щоб ви се­бе тур­бу­ва­ли? Ну­мо ве­че­ря­ти!..

Життя на­ше, жит­тя! Мо­ло­до­го ві­ку ро­биш-ро­биш, а сам в убо­жест­ві, в га­ни­бі,- і та­кеньки ста­рість на­хо­питься… По чім вас, мо­ло­ді лі­та, зга­ду­ва­ти?..

IX

І вже в нас у ха­ті ні мо­ви, ні го­вір­ки. Чут­но з по­коїв, як там смі­ються, го­во­рять, жар­ту­ють го­лос­но.

Пані, бу­ло, на кар­тах сто­лов­ни­кам до­лю вга­дує або що роз­ка­зує, іно­ді спі­ває,- і все про яко­гось дру­га ми­ло­го спі­ває: «Чо­му друг не лю­бить, за­бу­ває, чо­му не бу­ває…» Себ­то сво­го па­на зга­дує, чи що…

А в нас ти­хо. У пе­чі па­лає. Я в кут­ку, Нас­тя у дру­го­му, по­нура. Чай­чи­ха ко­ло пе­чі, як хма­ра, хи­бається, ро­бить.

Убіжить, бу­ло, су­сі­доч­ка-дів­чи­на до Нас­ті:

- Настусю, йди-бо до нас! По­го­во­ри­мо… Чо­го та­ка смут­на? Ко­ли вже те­бе па­ні не пус­кає, то ти тим не жу­рись; а ось як го­ди­нонька вільна, то со­бі й по­гу­ляй, на­до­лу­жи, що вте­ря­ла!

- Не на­до­лу­жу, сест­ри­це, не на­до­лу­жу! - ска­же гір­ко так, аж та, ве­се­ла ще­бе­ту­шеч­ка, го­лів­ку схи­лить, зітх­не і змо­в­к­не.

Коли се так уже по­ча­ло­ся: як ве­чір, то й не­ма Нас­ті. І так бу­ло не два, не три ве­чо­ри.

Одного ве­чо­ра ми й спа­ти по­ля­га­ли - її не­ма. Удень її не ба­чи­ли: ро­би­ла при па­нії, а вве­че­рі знов зник­ла. Не ляг­ла Чай­чи­ха, си­дить і до­жи­дає доч­ки. І я со­бі не сплю: сум­но ме­ні та­кеньки, ма­ти бо­жа!

І от іде во­на вже вно­чі, вже зо­рі по­пе­ред нею мерх­нуть. Іде во­на, а ма­ти стрі­ча й пи­тає:

- Де бу­ла, доч­ко?

А го­лос у са­мої, як стру­на пе­ре­би­та…

- Не пи­тай ме­не, моя ма­ти! Не пи­тай! - од­ка­же їй Нас­тя. І задз­ве­ні­ли сло­ва її по ха­ті, як плач…

І поч­не Чай­чи­ха:

- Що се ти ро­биш, доч­ко? Що ти со­бі за­ду­ма­ла? Чи не на мою го­ло­ву без­та­лан­ну?

А доч­ка ляг­ла; ле­жить - ні­ма, мов уби­та.

- Де ти бу­ла? Де ти бу­ла, доч­ко?

Ні просьби, ні грозьби не чує - ні­ма.

X

На дру­гий день уве­че­рі Чай­чи­ха бі­ля во­ріт за­жи­дає. Ви­біг­ла доч­ка, во­на її за ру­ку:

- Куди йдеш? Вер­нись!

Завернула, при­ве­ла до ха­ти, і ці­лі­сінький ве­чір про­си­ді­ла Нас­тя у кут­ку, ру­ки схрес­тив­ши, див­ля­чись у зем­лю, сло­ва не про­мо­вив­ши.

І вже так піш­ло­ся: аби ма­ти не дог­ле­ді­ла - доч­ка вте­че. Як вже не про­си­ли, як не бла­га­ли - ні­чо­го не ска­за­ла. Ми й слід­ком за нею слід­ку­ва­ли,- іде во­на, ог­ля­дається, а за­гле­дівши, що її до­га­ня­ють, по­бі­жить, як по­ле­тить на кри­лах: не до­же­не і мо­ло­де, не то що під­би­та ма­ти або й я. Ані сліз, ані слів не чує, не вва­жає.

Як-то сум­но бу­ло в нас у ха­ті! Як-то ти­хо, глу­хо!.. По тиж­нях слів­ця, бу­ло, не про­мо­ви­мо лю­бо­го. Я бу­ло й хо­чу озва­тись до ма­те­рі або до доч­ки,- не зва­жу­ся, хі­ба тільки по­ди­влюсь на їх.

Одного ве­чо­ра си­ди­мо ми з Чай­чи­хою в ха­ті. Па­ни вже спать по­ля­га­ли, усе ти­хо. Нас­ті не­ма. Дов­генько си­ді­ли ми. Тільки й чу­ти, як ві­тер у сад­ку зіл­лям ко­ли­сає та соловей­ко­ сви­ще-ще­бе­че.

Коли зне­обач­ка Нас­тин ре­гіт по­чув­ся. Аж ми іздригну­лись. Я зля­ка­лась… А Нас­тя роз­чах­ну­ла две­рі з гу­ком, ста­ла на по­ро­зі й сміється. В ха­ті ка­га­нець лед­ве-лед­ве сві­тив. Стоїть во­на та­ка чер­во­на, очі го­рять! Стоїть і сміється. Ма­ти про­ти неї ста­ла, ди­виться. І от Нас­тя по­ча­ла… та так ве­село, що ме­ні сум­но-сум­но:

- Матусенько моя! Ма­буть, ви ме­не до­жи­да­ли? Ось доч­ка прий­шла… Чо­го ди­ви­тесь, ма­мо? Хі­ба ме­не не піз­на­ли? Се я… Ме­ні ве­се­ло…

Та сту­пи­ла й за­хи­та­лась… Бо­же мій! Сві­те мій! Се ж во­на п’яна!

Хитаючись, прий­шла до сто­лу й сі­ла.

- Ну, моя ма­тін­ко! Із­най­шла вже я чо­ло­ві­ка, що ме­не виз­волить… На­пев­но вам го­во­рю, що виз­во­лить… Бу­де­мо ві­ль­ні, ста­не­мо жи­ти, на са­мих се­бе ро­би­ти, бу­де­мо за йо­го бо­гу мо­ли­тись… Хоч він те­пе­реньки й зне­ва­жає ме­не і од лю­дей ме­не не криє… та не­хай! Я йо­му, ма­тін­ко, дя­кую, я йо­му, ма­тін­ко, ни­зенько кла­ня­юсь у са­мі но­ги… Він бу­ма­гу ме­ні на­пи­ше… Па­ні не має пра­ва жод­но­го на нас! У неї зем­лі, мов­ляв, не­має… Ми ж, моя ма­тін­ко, ко­за­чо­го ро­ду… Як-то нам заст­ря­ти у не­во­лі віч­ній… Ні, він нас виз­во­лить… І її виз­во­лить (на ме­не вже). Ве­се­ло ме­ні, як-то вже ве­се­ло, ма­ти моя рід­на!.. А зас­му­чу­ся - він гро­шей ме­ні дасть… я го­ріл­ки куп­лю… і зо­рі яс­ні в го­ло­ві в ме­не сві­тять!..

І так-то во­на го­во­рить і сміється, а Чай­чи­ха тільки слу­хає, не зво­дя­чи з доч­ки очей пох­му­рих…

Заснула Нас­тя, на стіл схи­лив­шись… І ка­га­нець із­гас… Тем­на їх ніч пок­ри­ла.

XI

І з то­го ча­су що­ве­чір во­на бу­ло й п’яна; а вир­ве вдень го­динку, то і вдень уп’ється. Пос­те­рег­ла й па­ні: гні­ва­лась ве­лико, со­ро­ми­ла її і ма­тір: «Ти - ма­ти: чо­му не впи­няєш?»

За­микали Нас­тю - во­на, бу­ло, та­ки вте­че; чи две­ри­ма, чи вік­на­ми, а вте­че. Лає па­ні, б’є, а во­на бу­ло:

- Нехай, не­хай! Уп’юся - все за­бу­ду, ве­се­ло бу­де!

Чого вже па­ні не ро­би­ла! Бу­ло як ще тве­ре­за Нас­тя, то па­ні умис­не її пе­ред сто­лов­ни­ка­ми со­ро­мить: «От дів­ка, от зо­ло­то, от ле­да­щи­ця!»

А Нас­тя ні­би й не чує. Смі­ються во­ни, і во­на ще всміх­неться. Вто­ми­ла­ся вже й па­ні сердив­шись: «Хоч удень же ро­би ме­ні доб­ре, ле­да­що! Не­хай то­бі вся­чи­на!»

За­ми­кає, бу­ло, удень її, сте­ре­же, а вве­че­рі тільки пус­ти­ла,- во­на й зник­не до но­чі.

XII

Найшлася в Нас­ті ди­тин­ка… та­ке-то ма­ле­сеньке, сухе­се­ньке, сла­беньке!

Як за­ба­чи­ла йо­го Нас­тя: «Ди­ти­но моя! Ли­хо моє!» - засто­гнала і, за­ту­лив­шись ру­ка­ми, зап­ла­че. А дав­но вже во­на не пла­ка­ла… Я бо­юся, що Чай­чи­ха, ду­маю, вже на доч­ку не ди­виться, то й ди­ти­ну не при­ві­тить, та під­но­шу до неї ти­хенько.

- Бог… - ка­жу,- ди­тин­ку нам бог дав!

Вона взя­ла ди­тин­ку на ру­ки й ди­виться пильно й журли­во, і по­ну­ро… Ди­виться, ди­виться, по­ки аж сльози в неї по­ко­тилися. «Го­ре,- ка­же,- го­ре да го­ре…».

Я й со­бі ка­жу: «Го­ре!» пла­чу­чи. Отак ми на­род­жен­ця при­ві­та­ли - су­мом та пла­чем!

І рос­ло ж во­но труд­но та бо­лез­но: усе нез­ду­жає, та незду­жає, та кви­лить. А Нас­тя ста­ла більш іще пи­ти. Як п’яна, то, бу­ло, ще за­го­во­рить до ме­не і ди­ти­ну по­пес­тить, по­жа­лує: «Ди­ти­но моя! Чо­му твій та­то не прий­де одвідати­?.. Шко­да йо­го до­жи­да­ти: не прий­де! Що йо­му? Він і не спи­тає ніко­ли… А ти ме­не, ян­го­лят­ко, не кле­ни». Ота­кі, бу­ло, сло­ва про­мовляє, а са­ма до ди­ти­ни всмі­хається і лад­ки їй б’є. Б’є лад­ки,- сум­но бу­ло ди­ви­тись: ди­ти­на мов нежив­енька, а во­на з нею грається… Як же тве­ре­за, то зро­ду не пі­дій­де до ди­ти­ни, не гля­не - бі­жить геть. Ми вже ту безтал­анночку мо­лоч­ком на­пу­ва­ли.

Одного ра­зу, як не пус­ти­ли Нас­ті два дні, чи що, гос­по­ди! Би­лась во­на, кри­ча­ла, на­че її га­ря­чим за­лі­зом пек­ли: «Ой, пус­тіть ме­не, пус­тіть! Або з ме­не го­ло­ву здій­міть! Змилуй­теся! Му­чи­те ме­не на­що й про що? Я п’яни­ця віч­ная… По­ми­луй­те ме­не, пус­тіть! Уп’юся я, своє ли­хо засипл­ю… А в тве­ре­зої - ли­хо обік ме­не си­дить, ли­хо ме­ні в ві­чі ди­ви­ть­ся!»

А па­ні все не ве­лить пус­ка­ти та жал­кується сто­лов­ни­кам: «Які сі лю­ди п’яни­ці! Ма­буть, во­ни вже ін­шу іс­то­ту ма­ють, не та­ку, як у нас… Гляньте - мо­ло­де­сенька, а вже впи­вається! Ле­да­щи­ця, та й го­ді!.. Пхе! А ди­тя своє зов­сім за­нед­ба­ла,- про­па­дає ди­тя».

А во­ни вже їй на те: «Страх! У цих лю­дей ні со­ро­му, ні со­віс­ті, ні ду­ші десь не­має!»

Да так і су­дять со­бі, смач­ненько ве­че­ря­ючи або так бав­ля­чись.

XIII

А ди­тин­ка ти­хо дій­шла… од­но­го ран­ку при­ход­жу я її по­пестити, на­го­ду­ва­ти; вход­жу - у ха­ті тем­но, бо над­во­рі нах­марило, да­ле­ко грім одг­ри­мує, ві­те­рець за­ліг десь, ти­ша…

Входжу, див­люсь, а ди­тин­ка вже очи­ця­ми по­во­дить.

Я до неї ки­ну­лась, пе­рех­рес­ти­ла. Во­но зітх­ну­ло ра­зо­чок, і ду­ше­чка її од­ле­ті­ла… Ні Чай­чи­хи, ані Нас­ті не бу­ло до­ма. Я ди­тин­ку об­ми­ла, приб­ра­ла, стіл зас­ла­ла і на сто­лі її по­ло­жи­ла. Збі­га­ла - сві­чеч­ку ку­пи­ла, зас­ві­ти­ла в головк­ах… ру­че­чки їй зло­жи­ла…

Прийшла Гор­пи­на, пе­рех­рес­ти­ла, по­ці­лу­ва­ла хо­лод­ну ону­чеч­ку і дов­го сто­яла над нею, дов­го. Прий­шла й Нас­тя, ве­се­ла й п’яна.

- Що се та­ке? - ка­же.- Доч­ка моя вмер­ла? Доч­ко, доч­ко ма­лая! Ру­ченьки мої хо­лод­ні­сінькі! Ли­ченько моє прив’я­ле! - са­ма бе­ре її за ру­чеч­ки, ці­лує, у го­лів­ку ці­лує.- Яке ж ні­ме! Ко­лись-то кви­ли­ло ти­хенько - те­пер ні­ме… Так отсе ти вмер­ло?.. Доб­ре, до­неч­ко, доб­ре! Їй же бо­гу, доб­ре!

А са­ма слізьми об­си­пається, на­че й го­рює, й ра­діє чо­гось ра­зом.

Коли схо­питься ху­тенько:

- Горілки тре­ба, го­ріл­ки! Лю­ди бу­дуть: хо­ва­ти до­ню прий­дуть!.. Чи прий­дуть же? Що ж? Все тре­ба го­ріл­ки… По­біжу!

І по­біг­ла, і до но­чі не вер­та­лась. А ми тут роз­го­ри­ли тру­ночку, приб­ра­ли, зіл­ляч­ком ук­віт­ча­ли. Уно­чі Нас­тя верну­лась. Знов ди­ти­ну за ру­чеч­ки бра­ла, знов у го­лів­ку цілу­ва­ла­. Ко­ло тру­ноч­ки й зва­ли­лась, і зас­ну­ла, і все: «До­бре, доб­ре, їй же бо­гу, доб­ре!» Все те сло­во про­мов­ля­ла.

А вран­ці про­ки­ну­лась, по­ба­чи­ла тру­ноч­ку,- іздригну­лась, збі­лі­ла.

- Умерла! - про­мо­ви­ла, на­че во­на то­го й не зна­ла, за­бу­ла. До ди­ти­ни, а я її од­вод­жу:

- Насте! Нас­те!

- Пустіть! - грим­ну­ла.- Не­хай по­див­люсь! Я ще не ба­чи­ла її до­сі, до са­мої смер­ті її…

Дивилась-дивилась, якось тих­ша­ла все, ні­би су­ми­ря­лась, та й вий­шла з ха­ти.

Ми й по­хо­ва­ли ди­тин­ку - її не бу­ло; а по­тім, як уже прий­шла,- прий­шла то­го ве­чо­ра тве­ре­за і бі­ла-бі­ла, стом­ле­на та­ка прий­шла,- ні­чо­го в нас не пи­та­ла… Піс­ля сього ще гірш за­пи­ла.

XIV

Не день же й не два та­ке жит­тя ве­ло­ся… ма­тін­ко, два ро­ки! Ко­ли Нас­тя ра­зом по­ки­ну­ла пи­ти, ні­ку­ди й кро­ку з дво­ра не йде; а са­ма та­ка три­вож­на! В ли­ці мі­ниться, здри­га­ється, тру­ситься,- от на­чеб во­на со­бі смер­ті чи… во­лі жда­ла! Пи­таю - мов­чить. І так три дні. На тре­тій день уве­чері про­мо­ви­ла сло­во: «Обма­нив!»

- Нас­те, го­луб­ко,- ка­жу їй,- що то­бі та­ке? Ска­жи ж ме­ні, моя без­та­лан­на!

- Що ме­ні зро­би­ти? Я пі­ду до йо­го, пі­ду… Або я йо­го з сві­та зве­ду, або са­ма зій­ду. Він ме­не впев­нив, що в по­не­ді­лок во­лю приш­ле… Пі­ду, пі­ду, хоть за­ду­шу йо­го… Мо­же, полег­шає.

Вирвалась у ме­не з рук та й по­біг­ла. Я за нею, са­ма ста­рій кри­чу: «Ли­хо, го­ре бу­де!»

А ста­ра тільки го­ло­вою кив­нула, ні­би й не жда­ла ін­шо­го.

Біжу я та кри­чу: «Нас­те, Нас­те! Пож­ди ме­не! Я з то­бою хо­чу йти… Я то­бі по­мо­жу у всьому».

Не слу­хає, бі­жить. Му­си­ла я до­до­му вер­ну­тись.

Нема Нас­ті до но­чі; не­ма уно­чі; не прий­шла і вдень. По­силала па­ні шу­ка­ти. Шу­ка­ли ми, не знай­шли.

Коли так, на дру­гий уже день, в обід­ню до­бу, іде во­на і два мос­ка­лі її про­во­дять.

Кинусь я до них:

- Голуби мої си­зі! Що ви з нею ро­би­ти­ме­те?

- От ба­ба зду­рі­ла! Пев­но, всі ви дур­но­го ро­ду! - ка­же ме­ні су­хенький, жов­тенький мос­ка­лик, роз­ма­ху­ючи бу­ма­гою.- От і ся,- на Нас­тю по­ка­зує,- тут їй во­ля, тут би їй вибрику­вати, а во­на ос­тан­ній ро­зум згу­би­ла.

- Яка во­ля? - пи­таю, не ро­зу­мі­ючи.

- А вже ж вільна бу­де! От яка!.. Вже по­рі­ши­ли. Який па­нич гар­ний за неї про­сив!

А дру­гий мос­каль:

- Еге! За ста­ру не поп­ро­сять! Про­па­дай ста­ра!

І жар­ту­ють та­кеньки ме­жи се­бе. А Нас­тя йде бі­ла як хуст­ка, ні жур­ли­ва, ні ве­се­ла,- от мов з ка­ме­ню.

Вибігла Чай­чи­ха. Ка­жу їй - ві­ри не йме і слу­ха­ти не хо­че. А па­ні пе­ре­ля­ка­лась: то за тим знай­омим шле, то за дру­гим, пла­че, ра­ди про­сить, жал­кується. А ми че­каємо - жде­мо: чи смерть, чи во­ля бі­до­лаш­ним бу­де. Ко­ло­ти­лось в нас та­кеньки аж тиж­день. Зов­сім уже по­рі­ши­ли, що ми вільні, а все па­ні пус­ка­ти нас не хо­ті­ла - та му­си­ла вже.

От як зіб­ра­ли нас в ос­тан­ній раз та об’яви­ли, що ми всі вільні, у ру­ку бу­ма­гу да­ли, вий­шли ми за во­ро­та панські,- як за­ри­дає то­ді Чай­чи­ха!.. Ри­дає, ри­дає так, гос­по­ди! Та тільки при­ка­зує: «Ой, сві­те мій, сві­те мій ми­лий, сві­те мій крас­ний!»

Зій­шли­ся су­сі­ди, товп­лються на ули­ці, ос­ту­пи­ли, поз­до­ров­ля­ють нас, са­мі з на­ми пла­чуть, а нас умов­ля­ють.

А Чай­чи­ха їм на те:

- Сестриці! Бра­ти! Ро­ди­на! - так-то вже ве­ли­чає їх! - Не бо­ро­ніть - не­хай поп­ла­чу! Я двад­цять ро­ків не пла­ка­ла!

І так во­на ви­мо­ви­ла, що всі знов дріб­ни­ми сльоза­ми вми­лися.

Як я то­ді на неї гля­ну­ла, то­ді я тільки й по­ба­чи­ла, які в неї очі доб­рі, який ус­міх лас­ка­вий,- на­че то не Чай­чи­ха пе­ре­до мною мов­чу­ща, по­ну­ра… А да­лі як сха­ме­ну­лась во­на, як гля­ну­ла на доч­ку, ох­мур­ні­ла і ос­мут­ні­ла знов тяж­ко.

А Нас­тя стоїть, на всіх, на все ди­виться та шеп­че:

- Я вже сьогод­ні ви­пи­ла,- шу­мить ме­ні в го­ло­ві…

А да­лі:

- Люди доб­рі! - прос­тог­на­ла.- Чи я вільна, чи я тільки п’яна?..

XV

Настина под­ру­га дав­ня, ота Кри­во­ши­єн­ків­на, прий­ня­ла нас до се­бе в ха­ту. Зіб­ра­лось ще скільки доб­рих су­сі­до­чок ту­ди до нас та ра­ди­мось. Тільки Нас­тя - як сі­ла в кут­ку, як схи­ли­ла го­ло­ву,- не­мов за­мер­ла так.

- Насте,- кли­че­мо,- іди ли­шень до ра­ди, по­ра­ди­мось.

- Голова бо­лить! - од­ка­за­ла.

На дру­гий день ще гір­ше во­на за­не­ду­жа­ла; вже з то­го дня й не вста­ва­ла. Та­ну­ла во­на як сві­чеч­ка. Ні­ко­го не піз­нає, ди­виться страш­но і все за го­ло­ву се­бе ха­пає.

- Горить, го­рить! - ка­же.

На п’ятий день під­ве­лась, хуст­ки шу­кає, зри­вається ні­би ку­ди біг­ти.

- Насте, ку­ди се?

- Горілки хо­чу!.. Пі­ду! Пі­ду!

Мати зап­ла­ка­ла,- про­сить:

- Доню моя, сха­ме­нись!

- Пустіть ме­не, пус­тіть!

- Куди ж те­бе пус­ти­ти! Ти на но­гах не встоїш… Ляж!

- То вбий­те ме­не, вбий­те! - крик­не, лам­лю­чи ру­ки.

Положили її знов на ліж­ко. По­ча­ла, во­на ки­даться, поча­ла стог­на­ти, кри­ча­ти:

- Я вільна, вільна!.. Ну, доб­ре!.. І вільна, і п’яни­ця, і леда­що!.. Де ж ме­ні при­хи­ли­тись, де? Доб­рий ха­зяїн ви­же­не: «П’я­ниця, ле­да­що, тре­ба її з сво­го дво­ру виг­на­ти!» - ска­же і ви­жене… і доб­ре зро­бить.

К но­чі вже з си­ли зов­сім ви­би­ла­ся,- тільки стог­на­ла сти­ха та про­си­лась:

- Не же­ніть ме­не, не же­ніть,- не­хай я хоч тро­хи одпочи­ну­! Ма­тін­ко, я ж ва­ша ди­ти­на,- не же­ніть!

Усе їй при­вид­жується, що її же­нуть. І ди­ти­ну свою згаду­вала.

- Сховайте, схо­вай­те мою ди­ти­ну,- шеп­че,- во­на вже дав­но вмер­ла!

Так опів­но­чі під­ня­лась на ліж­ку…

- Зима лю­та! - ви­мо­ви­ла.- Ку­ди ви ме­не же­не­те?

І впа­ла…

Се вже її ос­таннє сло­во бу­ло…

ДВА СИНИ

М. О. Максимовичу

I

Чоловік умер, двоє ді­ток ме­ні по­ки­нув, два си­ни. Тре­ба ме­ні за­роб­ля­ти, тре­ба своїх ді­ток го­ду­ва­ти. Не справ­люсь са­ма. Те про­да­ла, те про­да­ла - усе поп­ро­да­ла. Важ­ко нам, убо­гим, своє доб­ро збу­ва­ти, що во­но в нас кров’ю об­кипі­ло!

Збула… Кло­по­чу­ся, бід­ка­юся - з но­чі до но­чі. Ні­ко­ли га­разд і ді­точ­ка­ми вті­ша­тись...

А діт­ки рос­туть, уже й в’ються ко­ло ме­не і ще­бе­чуть - мої со­ло­вей­ки.

II

Андрійко був у ме­не пов­но­ви­дий, яс­но­окий, ку­че­ря­вий; ве­се­лий був хлоп­чик, жва­вий. Бу­ло, за день доб­ре ме­ні впе­четься своєю пус­то­тою, а ще луч­че роз­ва­жить. І посва­рюсь, і по­ці­лую йо­го. Він був стар­шенький.

А що вже Ва­силько,- ти­хий, су­мир­ний: і в ха­ті не чуть, і на дво­рі не вид­но. Був який­сь за­думш­ли­вий змал­ку: чи те, що він у та­ку тяж­ку го­ди­ну на­ро­див­ся, ху­тенько піс­ля мо­го чо­ло­ві­ка, чи та­ку вда­чу йо­му бог дав.

Андрійко се­ло об­бі­жить,- вер­неться чер­во­ний, смі­ючи­ся, пус­ту­ючи; а сей, гля­ди, під ха­тою де-не­будь си­ді­ти­ме: зем­лею пе­ре­си­пається або зіл­ля вся­кі ви­шу­кує; роз­ко­пує щось - ро­бач­ка виг­ре­бе або ме­те­ли­ка вло­вить,- ди­виться, ду­має… Гук­не Анд­рій, він увесь іздриг­неться. А ко­ли, то, бу­ло, ля­же в сад­ку та ці­лі­сінький день і про­ле­жить не­ру­хо­мо, мов прис­лу­хається до чо­го.

- Що се за­ду­мав­ся, си­ну? - спи­таю.

- Який сей світ ве­ли­кий, не­не!

Ще хлоп’ям був, при­зем­ком, а всі вже зіл­ля знав; і як зве­ться, і де й ко­ли проц­ві­тає, і яким цві­том, і ко­ли пташ­ки у ви­рій од­лі­та­ють, і ко­ли при­лі­та­ють з ви­рію - усе він теє знав.

- Се йо­му так бог дав! - бу­ло ме­ні ка­жуть лю­ди.- Не хай­те йо­го,- се йо­му так бог дав!

III

Ото, бу­ло, ти­ми ве­чо­ра­ми дов­ги­ми осін­ні­ми, як вже сто­мить ме­не ро­бо­та,- за­бе­ру обой­ко до се­бе на ко­лі­на та по­ч­ну на доб­рий ро­зум нав­ча­ти: як вмію, так і нав­чаю... Роз­ка­зую їм і про те, і про дру­ге - тол­ку­юся з ни­ми. От­же, мій Анд­рі­й­ко хут­ко і зас­ку­чає; так він і ва­риться: очі со­бі тре, і по­зі­хає, і зіт­ха. «Пус­тіть вже, ма­мо!» - про­ситься. А ско­ро пу­с­тив,- чо­го не за­га­дає! І го­мо­нить, і пус­тує, по­ки й сон змо­же. А Ва­силько бу­де хоч ці­леч­ку ніч тую дов­гу ізо мною си­ді­ти, ме­не слу­ха­ючи та ме­ні в ві­чі пильне­сенько дивляч­ись. Пос­не­мо. Вно­чі про­ки­неш­ся - не спить Ва­силько мій.

- Сину! Чо­му ти не спиш?

- Так… не хо­чу!.. Чо­го, ма­мо, ніч тем­на-не­вид­на?

- Так бог дав, ди­ти­но, що тем­но уно­чі… Спи,- ка­жу йо­му,- спи!

Він і змовк­не… Тільки дов­го ще нев­по­кій­но во­ро­чається.

Було, як мі­сяць у ві­ко­неч­ко зас­ві­тить, Ва­силько дивить­ся, очей не зво­дя­чи. А я од лю­дей чу­ла, що не­доб­ре, як на сон­них ді­тей мі­сяць сип­ле про­мін­ням,- то й ук­ри­ваю, бу­ло, їх і на­ка­зую Ва­силько­ві: «Не ди­вись, Ва­си­леч­ку, на мі­сяць,- не го­диться!» Він і зітх­не… То вже вря­ди-го­ди упа­де та­ка ніч­ка, щоб він спо­чив ти­хим ду­хом, або зов­сім не­ма йо­му сну, або ж сни нев­по­кій­ні сняться.

Андрійко не та­кий. Уже зо­ря зай­ня­лась, вже й со­неч­ко зі­й­шло, а він міц­ним сном ви­си­пається, розкидався-розгор­івся… Як йо­го зве­чо­ра труд­но упор­ха­ти, так і під­нять уран­ці. А про­ки­нув­ся він, мій пус­тун­чик,- і гу­ком йо­го в ха­ті аж со­хи дви­жать! Ну бі­гать, го­мо­ніть, гай­ну­ва­ти, аж усе пі­де жуж­мом! А са­мо та­ке ра­деє, ве­се­ле, ми­ле!.. Де то вже, хоч жал­ко, не жал­ко, а тре­ба впи­нить: і пост­ра­хаєш, бу­ло, і пок­рик­неш на йо­го…

Василько мен­шенький, а нав­чає стар­шо­го бра­та. Андрійк­о ско­рий був, пал­кий, як іск­ра,- то, бу­ло, три­чі на день і бі­льш пос­ва­риться з дітьми на ули­ці, а то й поб’ється за яку пус­то­ту.

- Андрійку! - ка­же то­ді Ва­силь,- а що ти не­ве­се­лий?

- Бивсь, от що!

- Ото-то й ба­чиш, Анд­рій­ку, що за твою пус­то́­ту то­бі й не ми­ну­лось; а як­би ти не за­во­дивсь, то й не смут­ку­вав би те­пер, і не стид­но б бу­ло, що те­бе по­по­би­то!

А Анд­рій­ко йо­му своє:

- І так си­діть нуд­но!

Та знов юг­не з ха­ти - і слід за­гув!..

Тихий був Ва­силько, роз­суд­ли­вий. Хто йо­го й на ро­зум до­б­рий нас­тав­ляв, гос­подь йо­го знає! Чи пі­де, бу­ло, чи не пі­де до то­ва­ри­ша, вже й по­вер­нувсь, вже й до­ма: не заси­ди­ться, не заг­рається ні­де. Так і зріс на са­мо­ті, сам із со­бою. Не го­вір­кий був, не сміш­ли­вий. У ко­го вже він вдав­ся та­кий!

Андрійко, то всіх дів­чат у се­лі знає. Ро­бить і ді­ло, щи­рим сер­цем ро­бить, а го­дин­ку ур­ве со­бі на гу­лян­ня па­ру­боцьке. Сей же, як до чо­го став,- і очей не зве­де, і дум­ки ні на що не звер­не - уся ду­ша йо­го в ро­бо­ті.

IV

Діти мої, ді­ти мої!

Пройшла в нас чут­ка - нек­рут­чи­на сього ро­ку бу­де. Як я по­чу­ла, на­че ме­не хо­ло­дом об­ня­ло. Пог­ля­ну­ла на своїх па­рубків - що то за хо­ро­ші, за мо­ло­ді, бо­же мій доб­рий!

Одног­о ран­ку - бо­дай та­ко­го ніх­то не ог­ля­дав! - ска­за­но ме­ні, що на чер­зі Анд­рій­ко у нек­ру­ти…

Збираю ос­таннє, спо­ряд­жаю йо­го… яко­во-то свою дитин­у на ли­хо, на бі­ду ви­ряд­жать! Хто то­го не знає, не­хай же ме­не спи­тає!.. А він-то на моїх очах уже прив’яв… Де той пог­ляд мо­ло­децький, де ус­міх ве­се­лий!

Чи ме­ні ж те опо­ві­да­ти, що не од­ная ненька ста­ра хлоп­це­ві сер­денько слізьми в’яли­ла? Пла­ка­ли і мо­ло­ді очі за ним, за йо­го гар­ною вро­дою! Лю­бо він піс­ні вис­пі­вує, бу­ло, яс­ни­ми зо­ря­ми. Го­лос йо­го по всьому се­лі роз­ля­гається. От­же, й вис­пі­вав со­бі дів­чи­ну лю­бу та гар­ну. Літньої по­ри, ти­хи­ми та теп­ли­ми но­ча­ми, ле­жу, бу­ло, дов­го без сну,- ду­маю та го­рюю і чую, бу­ло, роз­мо­ву їх ти­ху та лю­бу… Спо­ді­ва­лась я не­віс­точ­ки, як лас­ті­воч­ки, со­бі на вті­ху… Піш­ла моя спо­ді­ван­ка слі­дом за нек­ру­та­ми!..

V

Казано в се­ре­ду вез­ти но­воб­ран­ців по обі­ді. Сид­жу я та до­жи­даю тієї го­ди­ни,- ко­ли вбі­гає мій Ва­силько задиха­ний, блі­дий і за ним два чо­ло­ві­ки в ха­ту.

- Паніматко! Спо­ря­діть обох: пан зве­лів і Ва­си­ля бра­ти!

Я ві­ри не йму їм.

- Не бу­де сього! - та­ки на їх ка­жу.- Ад­же ж пан сам людин­а бо­жа!

- Ні, ма­мо,- про­мо­вить Ва­силь,- так во­но дій­сне єсть, як во­ни то­бі ска­за­ли!..

І всі ме­не вмов­ля­ють, а в ме­не сер­це на­че за­мер­ло: і чую, що го­во­рять, і ба­чу їх, а до сер­ця ні­що ме­ні не до­хо­дить.

VI

Виїжджали три трой­ки. Усе но­воб­ран­ці. За ни­ми рід іде, про­вод­жає. Сі­ла й я між своїми си­на­ми, їду. Шлях миг­тить, гаї та по­ля на очі на­бі­га­ють…

І так ме­ні ста­ло­ся, на­че я ди­ти­на ма­ла: не ро­зу­мію нічо­го, не знаю, не пам’ятаю. Тільки як гля­ну на ді­тей, то стра­ш­но ста­не.

Приїхали до прий­ому, по­ве­ли їх, а ми стоїмо, жде­мо. Ме­не мов сон хи­лить, та бу­дять ме­не - хто пла­чем, хто риданн­ям. Пер­ших ви­ве­ли моїх… Гос­по­ди, бо­же мій! Ти ж у нас ве­ли­кий, ти ж ми­лос­ти­вий! Луч­че б я у зем­лю по­хо­ва­ла їх обох!..

VII

Привели ме­не у тем­ну якусь ха­ти­ну - зем­лян­ка, чи льох, чи що во­но та­ке, не ска­жу. Який­сь мос­каль си­дить: голо­вач, роз­кош­ла­ний, нев­ми­ва­ний, під ще­ти­ною увесь, як їжак. Се бу­де їх стар­ший, дядько…

Кланяюсь, про­шу: «Не ос­тав­те лас­кою ва­шою, доб­ро­дію, і моїх си­нів!»

Даю йо­му, що змог­лась, гро­ше­нят, а то полотн­а і на ді­ток де­що…

- Не жу­рись, ста­руш­ка! - прох­ри­пів.- Трош­ки ва­ші син­ки пос­ку­ча­ють - без то­го не мож­на в сві­ті, а там злю­биться: мо­лод­ці бу­дуть, от як і я, при­мі­ром ка­жу­чи!

Поглянула я то­ді спильна на йо­го: чер­во­ний, об­ду­тий який­сь він, очі в йо­го якось по­мерх­ли… Бо­же ж мій! А мої си­ни, мої го­лу­би си­зі! Що у їх ду­ша те­пе­реньки свя­та, і пог­ляд яс­ний, і лю­бі об­лич­чя квіт­кою проц­ві­та­ють!..

VIII

Попрощалися. Про­ве­ли ме­не ді­ти за міс­то…

От іще й до­сі, як ви­бе­реться лі­том день га­ря­чий, душ­ний, то й зга­даю со­бі те про­щан­ня на­ше: от іде­мо міс­том… по­за­чи­ню­ва­ні бу­динки, за­пи­ня­ні вік­на скрізь; за міс­том сос­ни­на тем­на, да­лека зас­ту­пи­ла шлях піс­ку­ва­тий; су­не пе­ред очи­ма по піс­ку рип­ли­вий віз, на не­бі сон­це пе­ку­че…

IX

Зосталась я са­ма-са­мі­сінька, не­ду­гу­ючи. Ні сну ме­ні, ні од­по­чин­ку. Роб­лю че­рез си­лу, ні­чо­го не знаю, не чую…

Минає рік, і дру­гий, і п’ятий…

Обняла ме­не мов хма­ра чор­на; тільки й сві­тяться ме­ні, як дві зі­роньки тем­ної но­чі: то ді­тоньки мої!

По різд­ві сид­жу я од­но­го ве­чо­ра, так уже у піз­ні ля­го­ви, пря­ду… Над­во­рі за­ві­рю­ха, аж у вік­на б’є, і світ­ло миг­тить…

Коли - стук-стук! Од­чи­няю - Ва­силь!

- Василечку, си­ноч­ку мій! А Анд­рій­ко де?..

- Нема вже, ма­мо, Анд­рія! Ліг Анд­рій, ма­мо, та й не вста­не вже!..

А я на­че зна­ла: я йо­го щод­ня в бо­га, що­но­чі оп­ла­ка­ла!.. А жи­ти б та­ко­му та жи­ти! На ви­ріст, і на си­лу, й на лич­ко у ба­тька удавсь: от­же, за батьком і на той світ пог­нав­ся!..

- Зстаріли ви, ненько!.. Як вам тут жи­ло­ся? Нуж­ди прий­няли?..

- А так ме­ні жи­ло­ся: ус­таю - пла­чу і ля­гаю - пла­чу, так ме­ні жи­ло­ся!

- Я, ма­мо, до вас уми­ра­ти прий­шов!..

Придивлюсь до йо­го,- ли­шенько моє!.. Во­но й мо­ло­де, та вже над­лом­ле­не!..

- Синочку мій! Бо­дай би я не діж­да­ла тво­го сло­ва по­чу­ти!

Отже, то щи­ра прав­да бу­ла, що він ска­зав.

Та­не й та­не мій Ва­силько як свіч­ка. По­ле­жав, по­хи­рів - та на­вес­ні й пе­ре­с­та­вив­ся. Де йо­му й жи­ти бу­ло! Во­но й рос­ло так, аби сла­ва, а тії вип­рав­ки та по­хо­ди си­лу з йо­го усю виб­ра­ли…

- Не на те на­ро­дивсь, моя ма­ти, щоб ме­ні лю­дей на вій­ні тра­ти­ти! - бу­ло ка­же.- Не для та­ких, як я, вій­на, й войов­ник з ме­не не жва­вий!

Як уже в тяж­ко­му не­ду­зі ле­жав, то все, бу­ло, ду­ма та ду­ма, та ду­ма со­бі.

- О бо­же, бо­же! - за­го­во­рить.- Який у те­бе світ крас­ний! А я й не на­живсь у сві­ті, а я й не нав­чив­ся, а я й не знаю нічог­о!..

І в ос­тан­ню го­ди­ну про­мо­вив:

- Не жив я, ма­мо, на сві­ті! Тільки зби­рав­ся жи­ти!..

Моло­де, то як ко­сою ско­си­ло… А я зос­та­ла­ся…

X

Тільки ме­ні й по­ті­хи, що ко­ли прис­няться мої діт­ки.

Та все сняться во­ни ма­леньки­ми, а па­руб­ка­ми ні­ко­ли не прис­няться.

І як жи­вії во­ни сто­ять пе­ред ду­шею моєю: Анд­рій­ко весел­ий, ку­че­ря­вий, ні­би по ха­ті бі­гає та го­мо­нить, а в ха­ті яс­но-ясно! Ва­силько над кві­та­ми та зіл­лям си­дить, задумався­…

Прокинусь… пус­то! Ро­бо­та до­жи­дає; тре­ба жи­ти, тре­ба ді­ло ро­би­ти, тре­ба тер­пі­ти го­ренько…

Живу… Див­люсь, як ха­та ва­литься; чую, що й са­ма я пи­лом при­па­даю… якось дур­ні­шаю, якось ту­ма­нію, на­че жи­ва у зем­лю вход­жу…

НЕ ДО ПАРИ

I

Як не живи, а лихо не мине. Так уже нам бог дав, така вже доля наша…

Була в мене небога; при мені вона й зросла, бо сиротою зосталася змалечку. Я й батька і матір її поховала й оплакала; я й її розуму навчала і добра її гляділа. У неї була й хата славна, і селитьба, і скрині такі на колесах, що, було, перехилишся та й дна рукою не достанеш.

Живе вона в мене веселенька собі, а хороша!.. Така чорнобрива, та ясноока, та уста рум’яні, та станочок стрункий. А що весела була, та жартівлива!

І хазяйка з неї добра, роботяща. Як дійшла вона літ своїх, то я без клопоту хліб їла: вона й зробить усе, й догледить усього, і обміркує все, і хату мені звеселить.

II

Живемо ми отакеньки приязненько собі та любо. Коли разом я помічати стала, що Парася щось сама собі думає та думає. Голосно словця не скаже, весело не засміється, не гляне. І змарніла трохи.

Мені вона не признається, а я не питаю. Ходила вона і на вулицю, і на вечорниці. Іде було й скаже: «Тіточко-голубочко! Я піду до дівчат», або там куди; а тепер уже випурхне з хати, не питаючи мене.

III

Одного вечора вернулась вона така тиха, а весела; хоче ніби щось мені сказати, і не каже.

- Що, Парасю-голубонько, що тобі доброго трапилось?

А вона все варується мені сказати, тільки гляне та зчервоніє. А я все наполягаю: скажи та скажи!

Вона встала й говорить тоді:

- Я, тіточко мила... Я вже хутко заміж піду.

- Боже тобі поможи! Нехай мати божа щастя-талан дає!

Питаю, за кого вона думає...

- За Семена Палія.

- Ох, дитино моя! Чи то ж до пари? - кажу.

- До пари, до любої вподоби! - одкаже мені гордо.

IV

А Семен Палій той був на все село чудний та дивний. Багатир був, а жив, як убогі люди живуть. Він було не придбає, а втеряє, ярмаркуючи. Чи він продає, чи він купує, то все не на користь собі, усяке його ошукає, аби хто схотів. Не те, щоб він був так собі: розумна в його голова була, і словом він було впоїть тебе, як медом; а проте дивний, якийсь дивний з його чоловік був. Таких людей я й не бачила. Було, іноді на його ніби щось найде: лежатиме цілісінький день у городі, наче недужий, або ніч проблукає по степу, по полю. Хто його знає, що йому!

V

От я й викладаю все теє небозі. А вона... звісно вже, що дівчина не вважає ні на віщо, полюбивши. Любить, то вже любить. Хоч і знає, що буде недоля, та не боїться,- про свою долю байдуже!

Радила я й просила. Вона плакала, слухаючи; а до Палія Семена душа її, як той метелик до вогню - не одженеш, не зупиниш. Що мені робити? Не зважилась розлучати, поблагословила.

VI

Та й сама радувалась, дивлячись на життя їх, миле та любе. Прийду, було, до них у гостину - сидять укупці. Що ж то за щасливі! Що ж то за хороші! Як я до його придивилась, прилюбилась, моя матінко,- то він мені за дитину рідну став. Такий у його погляд був, така мова, така краса, що рідне тобі, та й годі!

Прибіжить, було, Парася до мене на хвилиночку... Господи, яка весела, яка щаслива!

- А що, Парасю?

- Та добре мені, тіточко-сердечко, добре мені! Любить він мене дуже. І кроку від себе не відпускає; все просить співати. «Сідай коло мене, співай мені, пташко, співай!» От я й співаю, а він слухає та дивиться мені в вічі... Що то за очі господь йому дав!

- А хазяйствечко як? - питаю.

- Та й хазяйствечко нічого тепер. Добре, все добре. Я вже так порядкую, так годжу йому!.. А він, тіточко, він усе не дає діла робити, їй же богу!.. Пораюсь там коло печі абощо, а він: «Чого се так довго, Парасю?» - «Та я для тебе, голубе, щоб ти смачніше з’їв».- «Байдуже,- каже,- мені про те, серденько! Ось іди, сядь коло мене та обійми, та будемо говорити, як у світі жити, як люди живуть у світі...» І як почне він, тіточко, розмовляти, то я й позабуваю все, що там розпочала робити і що до чого. Схаменусь, то аж сором, яка з мене господиня... Тепереньки я вже розумніша стала, пораюсь, мию, шию... А він, дивлюсь, і осмутніє, і похмурий такий стане, і не їсть, не п’є нічого. А я прошу, а я прошу: «Та хоч покуштуй, та хоч губою приторкнись! Воно добре, неабияке».- «Де ж не добре, коли ти своїх ручок доложила, та ще й думок»,- ніби сміючись із мене, говорить. А я його цілувати,- тоді він ізнов веселий.

VII

Я було радію, слухаючи того її щебетання. Не було й гадки, щоб усе те щастя у велике лихо повернулось. Хоч Парася вже не вчащає до мене, як перше, та я все думаю: «Се того, що вона там собі у щасті та в розкоші». Сказано: «Добре дядькові,- то й бога забув!»

От якось я зібралась та й пішла до них у неділю. Хата зачинена. Я тоді в садок і бачу - сидять вони вкупці, тільки чогось обойко невеселі; сидять собі мовчки.

А садок у них по горі зеленів аж до самісінької води. Попід садком річка широка в берегах іде. По тім боці жита половіють; чутко - млин меле, і чуєш, і бачиш - шумлять і хиляться верби на греблі, і на все благий вітерець тягне...

Вони під грушею сидять. Він дивиться кудись далеко, а вона на його. Підходжу - обоє жахнулись.

- Боже поможи! Здорові були!

- Просимо!

Вітають, говорять; а все мені здається - щось не так воно, як перше було.

Посиділа я в них та й додому беруся.

- Проведи ж мене, Парасю,- говорю їй.

Вона й пішла мене проводити.

- Парасю,- кажу,- чого се ви такі сьогодні? Що вам таке?

А вона:

- Нічого, тіточко, їй же богу, нічого!

І не сказала. Так ми й попрощалися.

Іду я собі та все думаю: «Чого вона така неспокійна стала? Що там у них коїться? А може,- думаю,- посварилися трохи? То й помиряться мої голуб’ята».

VIII

І жду я її, жду, а її нема. Хоч коли на роботі й побачу, то на хвилиночку.

- Чому не прийдеш, не одвідаєш?

- Прийду, прийду, тіточко!

А сама все не йде, і вбачаю - марніє та й марніє Парася моя.

Іду я знов до неї. А зима вже морозами кріпкими укріпила. Приходжу - вона в печі розпалила, а сама сидить на долівці - і голову схилила, і руки опустила. Чи жива, чи не жива?.. «Ох, побила мою Парасю лихая година!» - думаю.

- Парасю! - кажу.

Тоді вона звелась і стала, блідая й понурая.

- Скажи мені, дитя моє, скажи свою пригоду!

Вона мовчить та на полум’я дивиться. А я прошу, я прошу й плачу. Вона все тільки на те полум’я дивиться. І довго я просила, а вона дивилась; а далі, обертаючи до мене голову:

- Чоловік не любить! - промовила.

- Як не любить, Парасю? Бог із тобою!

- Не любить! - вимовила, та так з душі якось вимовила, що одразу я віри поняла.- Перше любив, тепер не любить.

- Що ж, він тебе обижає? - питаю.- Може, б’є?

- Ні, не б’є, не обижає - тільки не любить: не гляне, не пожалує, не всміхнеться...

- Що се вам сталося? - говорю.

- І сама не знаю,- каже.- Я годила йому, я любила його, та доля моя такая!

- Може, за що угнівався на тебе?

- За що? Хіба я не слухаю? Ото, було, уліті як сидимо в садку, він мені показує: «Дивись, яка вода чиста! Як у очеретах гуде,- слухай!..» То я спершу було не дивлюсь, не слухаю - не хочу. «Лучче я тебе поцілую!..- було, кажу йому,- що мені там дивитись?» Бачу, що він здвигає брови, то я вже потім і прислухалась, і придивлялась, начебто зроду того не бачила,- йому на вгоду. Знов, умер тут отой Лисенко, та вдова продавала худобу,- я просила його: «Купи! дешево купиш у неї». А він мені: «Сирітським добром забагатіти хочеш, Парасю!» А я йому доводжу, що все одно куплять люди. «Та не ми!..» Бачу, що йому слухати теє чогось гірко, я й замовчала собі... Ні, тіточко, я його слухала, та се вже мені таке щастя!..

IX

А тут саме він увійшов у хату. Зняв шапку, привітався, а сам гордий та похмурий.

- Змерз! - каже.

Як схопиться Парася!.. Дмухає на огонь, і кожух його струшує, і в’ється, як горлиця, коло його.

А він - такий хороший, я й не бачила його, здається, таким,- простяг, гріє руки над полум’ям червоним. А як Парася навернеться на його очі горді та смутні, одвертає од неї очі...

Хотіла я щось порадити, сказати, та не сказала нічого,- пішла собі додому.

І скільки вже я раз хотіла до них піти, та як згадаю - не піду. Як згадаю, що стояв він гордий та спокійний такий, матінко!.. Ні, не піду! Вже не поможе.

ПРИМІТКИ

До збірки увійшли твори з двох книг. Примітки, що наведені нижче, подаються з книги: Марко Вовчок. Оповідання. Казки. Повісті. Роман. Київ, «Наукова думка», 1983. Серія «Бібліотека української літератури»

До видання увійшли твори Марка Вовчка із збірок: «Народні оповідання» (1857), «Рассказы из народного русского быта» (1859), «Народні оповідання» (т. 2, 1862), «Оповідання Марка Вовчка» (1865), повісті «Інститутка», «Три долі» і роман «В глуши».

Принцип розташування творів - жанрово-хронологічний; українські твори подаються за першодруками (наступні видання виходили без участі автора), російські - за останнім прижиттєвим виданням: Полное собрание сочинений. Саратов, 1896-1899, т. 1-7.

Правопис творів Марка Вовчка наближений до сучасного із збереженням лексичних, фразеологічних та діалектних форм. Малозрозумілі слова пояснюються у словнику в кінці тому.

Переклади іноземних текстів даються у посторінкових виносках і позначені зірочками. Місця, що коментуються, йдуть під суцільною нумерацією у межах твору або циклу творів («Народні оповідання»).

ІЗ ЗБІРОК «НАРОДНІ ОПОВІДАННЯ» (т. 1, 2)

В розділі вміщено твори «Сестра», «Козачка», «Одарка», «Горпина» («Панська воля»), «Викуп», «Максим Гримач», вперше надруковані у збірці «Народні оповідання Марка Вовчка», що вийшла у Петербурзі в грудні 1857 р. (на титульній сторінці - 1858 р.). Книга відкривалася «Словом од издателя», написаним П. О. Кулішем. До неї ввійшли, крім названих, оповідання «Сон», «Чумак», «Свекруха», «Знай, ляше», «Данило Гурч».

«Народні оповідання» були захоплено зустрінуті передовою громадськістю. 18 лютого (1 березня) 1858 р. Т. Г. Шевченко записав у своєму щоденнику: «Марко Вовчок - псевдоним некоей Маркович... Какое возвышенно прекрасное создание эта женщина... Необходимо будет ей написать письмо и благодарить ее за доставленную радость чтением ее вдохновенной книги» (Шевченко Т. Г. Твори. В 6-ти т. К., 1954, т. 5, с. 202). Згодом в одному з листів він просить надіслати йому адресу письменниці, щоб «хоч письмом подяковать за її сердечнії, щирії оповідання» (там же, т. 6, с. 211). Особисте знайомство Шевченка з Марком Вовчком відбулося 4 лютого 1859 р., і поет незабаром напише вірш «Марку Вовчку».

У липні 1858 р. в газеті «Санкт-Петербургские ведомости» (№ 144) вперше російською мовою було опубліковано оповідання «Викуп». Перекладач О. П. Стороженко супроводив твір вступними увагами, в яких він, зокрема, зазначав: в оповіданні «жваво, влучно відтворено селянський побут, але не в такому вигляді, в якому звикли звисока його споглядати, а яким він є насправді».

В авторському перекладі російською мовою оповідання збірки, крім двох найгостріших антикріпосницьких творів - «Горпина» й «Одарка», були надруковані в журналі «Русский вестник» («Сон», «Свекровь» - 1858, липень, кн. 1; «Максим Гримач», «Чумак», «Отец Андрей», яке у збірці «Народні оповідання» мало назву «Знай, ляше»,- 1858, липень, кн. 2; «Выкуп», «Сестра» і «Данила Гурч» - 1858, серпень, кн. 1; «Казачка» - 1859, лютий, кн. 1). Оповідання «Одарка» російською мовою переклав І. С. Тургенєв, який познайомився з Марком Вовчком на початку 1859 р. і довгий час підтримував з нею дружні стосунки. Переклад «Одарки» було опубліковано в журналі «Современник» (1859, №5, від. IV).

І. С. Тургенєву належать переклади й інших творів «Народних оповідань». 1859 р. вони були видані у Петербурзі окремою книгою коштом Д. Ю. Кожанчикова під назвою «Украинские народные рассказы Марка Вовчка».

Відкривалася книга передмовою перекладача: «Малоросійська читаюча публіка вже давно познайомилася з «Народними оповіданнями» Марка Вовчка, і ім’я це стало дорогим, домашнім для всіх його співвітчизників. Відчувалася потреба зробити його таким самим для великоруської публіки, що не могла бути цілком вдоволена перекладами, які з’явилися, бо вони мали надто явний відбиток малоросійської мови. Взявшись задовольнити цю потребу, автор даних рядків поставив своїм завданням - дотримуватися у своєму перекладі чистоти і правильності рідної мови і водночас зберегти по можливості ту особливу наївну принадність і поетичну грацію, притаманну «Народним оповіданням».

Переклад І. С. Тургенєва Марко Вовчок поклала в основу наступних російських перевидань книги (видання І. І. Папіна - «Сочинения Марка Вовчка», Спб., 1867; видання С. В. Звонарьова - «Сочинения Марка Вовчка», Спб., 1870-1674; «Полное собрание сочинений», Саратов, 1896-1899).

Появу «Народних оповідань» у перекладах І. С. Тургенєва тепло привітав журнал «Отечественные записки» (1859, № 3) рецензією О. О. Котляревського, у якій твори письменниці оцінювалися з демократичних позицій і висловлювалося обурення тим, що «Русский вестник» не наважився опублікувати найбільш значимих оповідань Марка Вовчка - «Горпина» та «Одарка».

У «Современнике» (1859, № 5) друкувався позитивний відгук про «Народні оповідання» М. І. Костомарова. У вступному слові, яким супроводжувався цей відгук, М. О. Добролюбов писав: «На початку минулого року вийшли «Народні оповідання» Марка Вовчка малоросійською мовою і мали надзвичайний успіх у малоросійської публіки. Успіх цей, цілком заслужений, у багатьох, хто не розуміє по-малоросійськи, викликав бажання прочитати їх у російському перекладі». Добролюбов відзначає блискучий переклад І. С. Тургенєва і пропонує увазі читачів відгук на «Украинские народные рассказы» «одного з кращих знавців малоросійської мови та письменства п[ана] К[остомарова]».

Журнал «Рассвет» (1859, т. 2) вмістив (без підпису) рецензію Д. І. Писарєва на «Народные украинские рассказы» Марка Вовчка, надруковані 1858 р. в «Русском вестнике». Рецензент підкреслив, що письменниця «нападає» не на окремі зловживання, а на самий принцип кріпосництва і при цьому вірить у великі скли народу... з любов’ю та надією ... милується своїм свіжим та бадьорим народом».

Натомість реакційна критика звинувачувала Марка Вовчка в «тенденційності», «сентиментальності», «прозаїзмі», а тодішній товариш міністра знутрішніх справ С. М. Муханов висловив думку, що оповідання «Козачка» відверто закликає селян до боротьби проти поміщиків.

1861 р. оповідання першої збірки Марка Вовчка були перевидані прогресивним російським видавцем М. Л. Тібленом. Видання мало назву «Повістки (Народні оповідання) Марка Вовчка» і готувалося першим чоловіком письменниці О. В. Марковичем та його приятелем Д. С. Каменецьким, управителем друкарні П. О. Куліша в Петербурзі. Оскільки нова книжка виходила без участі Марка Возчка (вона жила тоді за кордоном), в основу її було покладено тексти першодруку 1857 р.

Великою популярністю «Народні оповідання» Марка Вовчка користувалися і за кордоном. 14 червня 1859 р. в газеті «Pražske noviny» (Чехословаччина) чеською мовою було вміщене оповідання «Одарка», 29 і 30 серпня - оповідання «Сон», 4 вересня - «Чумак» (у перекладі редактора газети Йозефа Вацлава Шостака, хоч ім’я перекладача не було зазначене), 12 вересня - оповідання «Викуп».

Оповідання «Сестра», «Козачка», «Одарка», «Горпина», «Викуп», «Максим Гримач» подаються за першодруком («Народні оповідання Марка Вовчка», Спб., 1857, с. 1-34, 37-67, 81-94; 113-120; 123-140; 164-173).

Напрям і стиль першої збірки «Народних оповідань» знайшли продовження в низці інших творів Марка Вовчка кінця 50-х років. Письменниця зверталась до нових мотивів і образів, підказаних дійсністю передреформної епохи.

У 1862 р. видавець і популяризатор українських книжок П. О. Лобко видав другий том «Народних оповідань», куди ввійшли написані раніше і в більшості уже друковані на сторінках журналів твори «Два сини», «Не до пари», «Чари», «Ледащиця» і повість «Три долі». З них у даному розділі вміщено «Ледащицю» і «Два сини».

Оповідання «Ледащиця» вперше надруковано в авторському перекладі російською мовою в журналі «Русское слово» (1859, кн. 9).

Українською мовою оповідання вперше надруковане в журналі «Основа» (1861, кн. 7, с. 19-33). Того ж року вміщено у виданні «Новые повести и рассказы Марка Вовчка» (Спб.), куди, крім «Ледащей», увійшли твори «Три доли», «Институтка», «Лихой человек».

Подається за текстом «Основи».

Оповідання «Два сини» вперше надруковане в журналі «Основа» (1861, кн. 4, с. 21-27). Російською мовою у перекладі С. Яковенка надруковане в газеті «Русский мир» (1861, № 68). В авторському перекладі російською мовою оповідання побачило світ у петербурзькій газеті «Очерки» (1863, № 89).

1869 р. твір надруковано в перекладі сербохорватською мовою за підписом «St.», в журналі «Vienac» (Загреб). Переклад супроводила редакційна стаття, де високо оцінювалась творчість письменниці і спростовувалось звинувачення її в тенденційності, яке висували проти Марка Вовчка деякі критики, що «не бачили того болота, в якому знаходиться суспільне життя» («Vienac», 1869, № 8).

Подається за текстом «Основи».

Друкований текст для вичитування взято з: Марко Вовчок. Оповідання. Казки. Повісті. Роман. Київ, «Наукова думка», 1983. Серія «Бібліотека української літератури» («Сестра», «Козачка», «Одарка», «Горпина», «Викуп», «Максим Гримач», Ледащиця», «Два сини») та Марко Вовчок. Твори в семи томах. Київ, «Наукова думка», 1964. («Чумак», «Чари», «Сон», «Свекруха», «Отець Андрій», «Данило Гурч», «Павло Чорнокрил», «Не до пари»)

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.

© Вичитування, правка, форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2019