КАЗКИ

ДЕВ’ЯТЬ БРАТІВ І ДЕСЯТА СЕСТРИЦЯ ГАЛЯ

I

Жила со­бі удо­ва ко­ло Києва, на По­до­лі, та не ма­ла щас­тя-до­лі: бу­ло гір­ке її жит­тя. Тер­пі­ла во­на пре­ве­ли­ку нуж­ду та вбо­жест­во. Жи­ла удо­ва ко­ло буч­но­го міс­та, де буч­нії бу­динки гро­моз­ди­ли­ся, де ся­яли та виб­лис­ку­ва­ли церк­ви зо­лотохресті, де лю­ди з ран­ку та до ве­чо­ра во­ру­ши­ли­ся й ко­пошилися, а та­ко­го вбо­жест­ва без­по­мош­ного, яке удо­ва со­бі ма­ла, то хоть би і у глу­хій глу­ші по­шу­ка­ти,- там, де люд­ського жит­ла ані са­ди­би не знай­ти, людсько­го об­ра­зу не стрі­ти й го­ло­су не по­чу­ти, а жи­ти з пти­цею та з зві­рю­кою, з де­ре­вом та з ка­ме­нем, з го­рою та з рі­кою,- що зві­рю­ка ни­кає со­бі на здо­бич, пти­ця спі­ва та ще­бе­че, де­ре­во шу­мить, ка­мінь ле­жить, го­ри ви­сяться, рі­ки те­чуть, а не­ма то­бі ко­му по­мог­ти ані за­ра­ди­ти; не­ма ко­му те­бе по­жа­лу­ва­ти ані то­бою за­пік­лу­ва­тись.

Мала со­бі удо­ва дев'ять си­нів і де­ся­ту доч­ку Га­лю. І вро­дилися ті дев'ять си­нів, як дев'ять со­ко­лів, один у од­но­го: го­лос у го­лос, во­лос у во­лос, тільки най­мен­ший син був тро­шеч­ки бі­лі­ший, тро­шеч­ки бла­гіш від дру­гих, а усі во­ни та­кі сві­жі, смі­лі, чор­ня­ві хлоп­ці, аж гля­ну­ти ми­ло! І усі во­ни лю­би­ли ду­же, пес­ти­ли і жа­лу­ва­ли сест­рич­ку свою ма­лую, Га­лю, а най­більш усіх мен­ший. І усіх бра­тів лю­би­ла ду­же й жа­лу­ва­ла Га­ля ма­лая, а над усі­ма мен­шо­го бра­та. Бу­ло, що пі­дуть бра­ти у бір по яго­ду або по гри­би й візь­муть ма­лую сест­рич­ку з со­бою, то вже ні­ко­му не попу­стить мен­ший брат нес­ти втом­ле­ну Га­лю, ані до ко­го Га­ля не пі­де на ру­ки від мен­шо­го бра­та. А як бра­ти са­мі хо­дять ча­сом гу­лять та за­ба­ряться, та по­вер­нуться до­до­му піз­но, усім Га­ля ра­денька страх, а до пер­шо­го до мен­шо­го ки­не­ться і ввіп'ється, як п'явоч­ка, ус­тонька­ми і обів'ється, на­че хме­ли­нонька, ру­чеч­ка­ми. А знов як не вго­дять Га­лі бра­ти, то Га­ля поп­ла­че й по­го­рює, пла­чу­чи й горюючи, по­жа­ли­ться та й го­ді, а вже як мен­ший брат чим її скрив­дить, так Га­ля й сло­ве­чеч­ка не змо­же ви­мо­ви­ти, і вте­че од усіх, і схо­вається од усіх, і знай­дуть її по то­му, що вже сильнень­ко ри­да­ти­ме,- а ніх­то тих сліз не уто­лить, ру­че­чок не олту­лить від лич­ка, тільки той мен­ший бра­тик.

Жила удо­ва з дітьми у хат­ці,- на­віть би й хат­кою узиват­и не го­ди­ло­ся - хиж­кою,- і сто­яла удо­ви­на хат­ка на лу­ці під гор­ою, од­да­лік со­бі від уся­ко­го ін­шо­го жит­ла й са­ди­би, сто­яла на ши­ро­кій зе­ле­ній лу­ці. З од­но­го бо­ку на­вис­ла го­ра кам'яна над хат­кою, по­рос­ла лі­сом і не­на­че гро­зи­ла: «От, як схо­чу, один ка­мі­нець по­ко­чу і те­бе, ха­тин­ку, зов­сім при­дав­лю». Уп­ра­во ми­мо хат­ки зви­вав­ся шлях у міс­то - і який же ти­хий та пус­тий цей шлях ми­мо удо­ви­ної хат­ки і як же він, що ближ­че до міс­та, усе люд­ніш та грю­кот­ніш по­ро­шить і гур­чить, а та­меч­ки - та­меньки, де він вбі­га на го­ру та де вже ули­ці бу­дин­ків ку­па­ми на нього приступа­ють, який же він гуч­ний, та люд­ний, та по­рох­ний!

Той са­мий шлях зви­вавсь улі­во по лу­ці м'якій та зе­ле­ній та й зви­вавсь з очей геть все по тій же лу­ці м'якенькій. Від хат­ки узенька сте­жеч­ка пе­рех­ре­щу­ва­ла сей шлях і біг­ла до са­мо­го синього Дніп­ра.

І пев­но, що кож­ний, ко­му лу­ча­ло­ся ми­мо їха­ти та хат­ку удо­ви­ну ба­чи­ти, то, пев­но, со­бі ду­мав: що то за ма­ле­сеч­ка ха­ти­ноч­ка стоїть, як во­на у зем­лю увій­шла й пок­ри­ви­ла­ся; як ві­ко­неч­ка ско­си­ли­ся й як да­шок уб­равсь у мох зе­ле­ний і в си­вий. І не ого­род­же­на ха­тин­ка, і не­ма сі­ней ані ко­мо­ри, не­ма са­доч­ка ані го­ро­да ко­ло неї, тільки ста­ра ти­ха гру­ша з злом­ле­ною вер­хо­ви­ною. І ді­тей ок­ру­ги скільки! А ко­ли б же хто звер­нув із шля­ху й ус­ту­пив у хат­ку, зо­ба­чив би той, що яка хат­ка ми­ленька, яко­во лю­дей у хат­ці жи­ве, а зов­сім во­на по­рож­ня сли­ве. Ні­чо­го не­ма, оп­річ ла­во­чок та узень­кої по­лоч­ки, де сто­яла мис­ка з лож­ка­ми. Піч пот­ріс­ка­ла­ся й осі­ла; на при­піч­ку пе­ре­вер­не­ний гор­щик, два кі­лоч­ка у сті­ні, що на їх ні­чо­го не ви­сить; стіл із роз­ко­ли­ною уп­ро­довж по­се­ре­ди­ні, що на ньому ні­чо­го не стоїть; у ку­точ­ку ікон­ка з глад­же­ним ли­ком, що по­ви­та су­хи­ми й сві­жи­ми квіт­ка­ми. А ко­ли б хто спи­тав ді­то­чок: де ва­ші со­ро­чеч­ки? де ва­ша оде­жин­ка? - діт­ки то­му по­ка­жуть, що їх со­ро­чеч­ки сох­нуть он та­меч­ки на бе­ре­зі, а ін­шої оде­жин­ки в їх не­ма. А зи­мою? А у хо­лод, у мо­ро­зи? Зи­ма, хо­лод, мо­роз! Отсе не­гар­ний час! Тільки він по­чи­на над­хо­ди­ти, ма­ти гірш пла­че та усе пе­ре­пи­тується: «Як то ми пе­ре­бу­де­мо? Як же то ми пе­ре­бу­де­мо?» І нуд­но та­кеньки зав­сі­ди пе­ре­бу­ва­ти хо­лод, тре­ба си­ді­ти на пе­чі, під­жав­ши но­ги, а ко­ли ви­біг­ти на лу­ку та по­тан­цю­ва­ти по сні­гу, то ху­тенько, на­че опа­ре­ний, вки­неш­ся в хат­ку на піч і зно­ву си­ді­ти, під­жав­ши но­ги. Іг­раш­ка у до­куч­ну або там яка дру­га - до­ку­чить і об­рид­не, ще тільки ма­лую Га­лю тро­хи ті­шить і смі­шить, а всіх гні­ва та сер­дить; зна­ко­ма каз­ка про Іва­ся ні­ко­го не по­ру­ша - ті­ль­ки ма­лую Га­лю тро­хи. День та­кий в бо­га ко­ро­тенький, пруд­ко ве­чір нас­ту­пає, й у хат­ці тем­но ро­биться. І си­дять во­ни у тем­но­ті на пе­чі, до­жи­да­ють ма­тір з по­ден­щи­ни і мо­в­чать, тільки ча­сом Га­ля по­жах­неться й по­шеп­том пи­тає: «Що ж як ка­ва прий­де?» - «Не прий­де»,- од­ка­зу­ють їй усі. «А як вовк при­су­не?» - шеп­че знов Га­ля. «О, по­жа­хач­ко! О, пло­хенька!» - ка­жуть усі та усі ближ­че згор­та­ються до­ку­пи, а мен­ший брат бе­ре Га­лю на ру­ки. «А як вовк при­су­не?» - знов-та­ки при­сі­пається Га­ля, і усі на Га­лю пох­му­ря­ються, ок­рім мен­шо­го: мен­ший ти­хе­сенько Га­лю зас­по­коює, і Га­ля со­бі зас­по­коюється, ще ча­сом і пі­сеньку зас­пі­ва про жу­рав­ля, «що ци­ба­тий жу­ра­вель, він до мли­на їздив, див­не ди­во ба­чив»; і чує мен­ший брат, як ци­ба­тий жу­ра­вель іде [до] йо­го і як див­не ди­во ба­чить; бо Га­ля, спі­ва­ю­чи, під свій спів обо­ма ру­че­ня­та­ми по об­лич­чю ляс­ка. Пі­сенька якось не­зав­важ­ли­во ввір­веться, ци­ба­тий жу­ра­вель зос­тається на до­ро­зі, а Га­ля за­си­па в мен­шо­го бра­та на ру­ках. Нуд­но-нуд­но! Хо­лод­но-хо­лод­но! Тем­но-тем­но! У ско­ся­не ві­ко­неч­ко вид­но лу­ку під бі­лим сні­гом. Бі­лий сніг то виб­лис­кує, то виб­лиск тра­тить,- се мі­сяць по­ри­на в обо­ло­ках. Що отсе бу­де на­да­лі: чи заб­лис­ко­тить бі­лий сніг ще луч­че та за­сяє мі­сяць з зо­ря­ми, а чи по­ва­лить сві­жий сніг, хур­то­ви­на заг­рає, заб'є ві­ко­неч­ко по­ко­ся­не, за­не­се сте­жеч­ку, за­ба­рить ма­тір? І що ма­ти при­не­се їм?

От по сні­гу ри­пить пруд­кая, сла­бая, не­пев­ная сту­па, две­рі у хат­ку від­чи­ня­ються - ма­ти прий­шла. Во­на прий­шла по­му­че­на, ду­же змерз­ла,- що во­на при­нес­ла? При­нес­ла хлі­ба, кар­топ­лі, а ко­ли ще трош­ки пшо­на на ку­ліш, так вже й хва­литься за­раз ді­тям, що «от, ді­точ­ки, ми со­бі зва­ри­мо ку­ліш»,- і усі до­жи­да­ють ку­ле­шу, а Га­ля то вже зав­ча­су си­ді­ти­ме з лож­кою у ру­ці та по­гу­ку­ва­ти­ме «ма­мо!», і по­гу­кує та­кеньки Га­ля, на­че во­на са­ма од­на має од­ва­гу пос­пи­та­ти про те, про що усі пік­лу­ють, і до­дає усім си­ли тер­пе­ли­вій до­жи­да­ти. Піс­ля кож­но­го огу­ка во­на при­гор­тається до мен­шо­го бра­та, не­мов го­во­ря­чи: яко­ва твоя Га­ля? А брат мен­ший гла­дить її по го­лів­ці і дає на­до­гад, що слав­на Га­ля.

Запалена піч роз­го­ряється й трі­щить, чер­во­не по­лум'я грає на ві­ко­неч­ку, з піч­них роз­ко­ли­нок ви­хо­дять струм­ки ди­му - ха­тин­ка ра­зом і світ­лом-огнем пос­ві­щається, і ди­мом спов­няється, яс­но вид­но по­му­че­ну ста­ру, що пораєть­ся ко­ло пе­чі, та не мож­на розг­ля­ді­ти по об­лич­чю, які со­бі дум­ки має, який вид - то здається, що во­на всмі­хається і дбай­ли­во пос­пі­шається та кло­по­четься, то знов здається, що ду­шить її якась ту­га і чо­гось бо­яз­ко їй, і що від тієї душ­ної ту­ги так во­на ме­ту­шиться ко­ло пе­чі, що не від ди­му в неї і сльоза бі­жить.

Діждалися - ве­че­ря го­то­ва. Га­ля сміється, і усі ве­че­ря­ють і спа­ти ля­га­ють. Огонь у пе­чі пот­ро­ху по­га­сає, на­че сам по­чина дрі­ма­ти, гас­не зов­сім - у хат­ці тем­ні­сінько, й усі заси­пають.

Ранішній хо­лод не хо­че ні­як да­ти пос­па­ти, прой­ма і та­ки хо­че по­бу­ди­ти й та­ки по­бу­дить. Вже ма­ти у пе­чі за­па­ли­ла - дро­ва знов трі­щать, по­лум'я ши­ба, і дим­но у хат­ці; в вікон­це сві­тить яс­не со­неч­ко, і бли­щить сніг бі­ленький. От і сні­дан­ня їм го­то­ве, й ма­ти пос­пі­шається йти на по­ден­щи­ну, і при­ка­зує їм бу­ти ро­зум­ни­ка­ми, й іде со­бі.

У не­ді­лю, в уся­ке свя­то їм кра­ще бу­ло: ма­ти не хо­ди­ла на ро­бо­ту, мож­на бу­ло вліз­ти у її ла­та­ні чо­бо­ти, за­гор­ну­тись у її пра­хо­веньку ко­жу­ша­ноч­ку і хоч труд­но, а усе­та­ки мож­на бу­ло по­гу­ля­ти ко­ло хат­ки - і во­ни всі гу­ля­ли по чер­зі, на­віть Га­ля, що са­ма уся бу­ла, мо­же, не зав­більшки чо­бо­та. По­то­му ма­ти їм каз­ки уся­кі роз­ка­зу­ва­ла й уся­кі бувальщи­ни. І що ж за та­кі слав­ні ча­сом каз­ки, що то за сміш­ні та­кі! І ду­же б ба­га­то во­ни смі­яли­ся й ті­ши­ли­ся, ко­ли б їм не мі­ша­ло неньчи­не об­лич­чя - та­ке об­лич­чя по­му­че­не та посму­чене, дар­ма що во­на не прис­кар­жує ні­чо­го й са­ма з ни­ми ра­зом всмі­хається на усе сміш­не та по­тіш­не у каз­ці.

Одного ра­зу ма­ти прий­шла до­до­му і, вхо­дя­чи, пок­ли­ка­ла стар­шо­го си­на.

- Що, ма­мо? - од­ка­зав стар­ший син і ско­чив з пе­чі на­зустріч їй.

- Що? Що? Що? - пок­рик­ну­ли дру­гі всі й по­си­па­ли­ся з пе­чі, як дос­тиг­лі груш­ки, а Га­ля прос­тя­га­ла ру­че­ня­та до мен­шого бра­та й гу­ка­ла вже:

- Куліш! Пшо­ня­ний ку­ліш!

- Ні,- од­ка­зу­ва­ли бра­ти, куп­ча­чись, товп­ля­чи­ся ці­ка­ві ко­ло неньки.

- Ні! Пож­діть, пож­діть, мої го­луб'ята,- про­мов­ля­ла ма­ти, ски­да­ючи з се­бе оде­жин­ку, прит­ру­ше­ну сні­гом, та лед­ве ди­ха­ючи від уто­ми.

- Бублики! - гук­ну­ла Га­ля тро­хи нес­пев­на й на­че ля­ка­ю­чися.

- О! О! О! - по­чу­ло­ся по­між бра­тів, і що то у кож­но­му то­му «о!» бу­ло ди­ва та ра­до­щів!

- Бублики ж! - гук­ну­ла Га­ля вже смі­ло і в до­ло­неч­ки за­плескала.

- Галю! Га­лю! Пос­лу­хай-бо,- про­мо­вив мен­ший брат,- слу­хай-бо, ма­ма при­нес­ла чо­бо­ти!

- О, чо­бо­ти! - ви­гук­ну­ла Га­ля, на­че за­нес­ла­ся вже у са­ме не­­бо го­лу­бе, та й зче­пи­ла ру­чеч­ки…

Еге ж, се та­ки й бу­ли чо­бо­ти. Ста­рі, при­но­ше­ні, ма­ленькі чо­бо­ти з ве­ли­ки­ми лат­ка­ми на обох. Сві­те мій! Як же ті чо­боти з рук до рук пе­ре­да­ва­ли­ся! Чо­бо­ти розг­ля­да­ли, чо­бітьми лю­бу­ва­ли, а Га­ля то лед­ве що не ви­ці­лу­ва­ла чо­біт, во­на вже й ус­тоньки ця­поч­кою скла­ла, та зас­мі­яла­ся, й не ба­ря­чись хви­ли­ноньки, по­жа­да­ла со­бі у чо­бо­ти вбра­ти­ся і про­тяг­ну­ла за­раз го­лі­сінькі ні­жеч­ки обид­ві й на усіх диви­лася ра­діс­но та жа­ліб­ненько та­кеньки, що у мет її вбра­ли у чо­бо­ти й пос­та­но­ви­ли се­ред ха­ти, не­мов гар­не ма­лю­ван­ня, тільки ще зро­ду-ві­ку, ма­буть, не бу­ло ма­лю­ван­ня з та­ким ли­ченьком смі­ючим, з та­ки­ми очи­ма тан­цю­ючи­ми.

Брати ди­ву­ва­ли, яка-то Га­ля гар­на у чо­бо­тях, і ма­ти хва­лила теж. На­то­мив­шись вже сто­яти, Га­ля сі­ла, та чо­біт не зня­ла і зас­ну­ла у чо­бо­тях, при­би­ра­ючись на дру­гий день ра­но-ра­но-ра­но-ра­не­сенько йти далеко-далеко-далеко-да­леченько гу­ля­ти. Піш­ла б во­на гу­ля­ти то­го-та­ки са­мо­го ве­чора, ко­ли б не той вовк не­вір­ний з лі­су, а ще гірш турбу­вав її той ка­ва на­віс­ний, що не знає во­на на­віть, де він і си­дить у сві­ті,- чи у лі­сі, чи під го­рою на лу­ці, чи у Дніп­рі у нур­ті - не зна­ла, бач­те, з яко­го бо­ку йо­го сте­рег­ти­ся й звід­ки йо­го бе­рег­ти­ся, а мо­же, вис­ко­чить він і схо­пить її не­сподівано-негадано.

З сон­ної Га­лі ти­хенько мен­ший брат зняв чо­бо­ти, і усі то­ді по чер­зі по­ча­ли їх при­мі­ря­ти, і кож­ний ка­зав, що йо­му чо­бо­ти як­раз, на­че влип­ли, хоч доб­ре во­ни при­го­ди­ли­ся тільки стар­шо­му бра­ту, йо­му ма­ти й при­нес­ла ті чо­бо­ти, і при­нес­ла йо­му для то­го, що завт­ра хо­че йо­го заб­ра­ти із со­бою у міс­то і від­да­ти ха­зяїну в най­ми­ти.

До ха­зяїна! За най­ми­та! Усі очі на йо­го обер­ну­ли­ся, усі се­р­де­нят­ка ізд­риг­ну­ли­ся; хто ди­вує, а хто зас­му­тивсь; ко­го по­ру­ши­ла на­дія на щось див­неє та чуд­неє, а ко­го то жах за­то­мив, що теє скоїться; той у дум­ці вже вип­ро­вод­жав йо­го, дру­гий знов уже при­би­равсь йо­го стрі­ча­ти та по­чу­ти не чу­то­го зро­ду; ін­ший за­мис­ливсь, як то во­ни са­мі без йо­го жи­ти­муть… Ма­ти смут­ненька та три­вож­ненька… А стар­ший син од­ка­зав спо­кій­ненько на сю віс­тоньку:

- Добре, ма­мо.

- Як бу­деш доб­ре слу­жи­ти, моя ди­ти­но, зас­лу­жиш со­бі лас­ку, вис­лу­жиш зап­ла­ту,- ка­же ма­ти.- Дасть бог мило­се­р­дний, то по­тім со­бі й ко­жу­шок спра­виш… Доб­ре, синоч­ку?

- Добре, ма­мо! - од­ка­зав їй зно­ву син.

- Хазяїн твій, здається, чо­ло­вік хо­ро­ший бу­де, а як що там і ви­па­де то­бі у служ­бі… як там ли­хо-го­ро, то ти прий­май за доб­ре… Ко­ха­ний, ти пе­ре­тер­пи… Доб­ре, си­ноньку?

- Добре, ма­мо! - од­ка­зав знов син.

Вже більш ма­ти ні­чо­го не при­мог­ла ка­за­ти, го­ло­су в неї не хва­ти­ло, не­на­че важ­ка ру­ка ду­ши­ла її. Во­на си­ді­ла вже мовч­ки, та тільки ди­ви­ла­ся на стар­шо­го си­на, та все тіс­ніш та тіс­ніш ду­ши­ла її важ­ка ру­ка тая… А стар­ший син заду­мавсь і нед­ба­ло, нев­важ­ли­во од­ка­зу­вав бра­там, що товпи­лися­ у хат­ці, сту­ка­ли две­ри­ма, по чер­зі бра­ли на се­бе чобот­и, ви­хо­ди­ли в чо­бо­тях гу­ля­ти ко­ло хат­ки, го­во­ри­ли про бра­тову служ­бу.

Місяць сві­тив упов­ні, зо­рі на­че па­ла­ли - од­на зо­ря по­ло­мніш від дру­гої, мо­роз був сильний, аж трі­щав, сніг хрус­кав під чо­бітьми нав­ди­во­ви­жу, нап­ро­чу­до. На­віть сам ста­р­­ший брат, вже який хло­пець не­лег­ко­умень, та й той як узяв на се­бе чо­бо­ти та вий­шов - іде та усе ог­ля­дається та зу­­пи­няється раз у раз, на­че йо­го хто пи­та щох­ви­линки: «Чий ти па­ру­бок, чий па­ру­бок у чо­бо­тях, чий-бо ти? Скажи, будь лас­ка!»

На дру­гий день мо­роз та­кий са­мий, що й вчо­ра. Де­ре­ва трі­ща­ли на го­рі, зси­па­ючи з се­бе іній, со­неч­ко ся­яло блі­де­нько на­че зблід­ло со­бі від хо­ло­ду, на­че теж змерз­ло: а усі бра­ти ви­біг­ли з хат­ки про­во­ди­ти стар­шо­го бра­та, що, вбра­ний у чо­бо­ти та у ве­ли­ку хуст­ку неньчи­ну, йшов у мі­сто.

- Ходім вже, ди­ти­но,- про­мо­ви­ла ма­ти до стар­шо­го си­на,- а ви, го­луб'ята, зос­та­вай­те­ся здо­ро­венькі,- ка­же во­на до дру­гих.

Вони піш­ли, а ус­лід їм кри­ча­ли го­ло­соч­ки і «бу­вай здо­ров», і «вер­ни­ся», і «вер­тай­сь хут­че»; а Га­ля - то во­на тільки ви­гу­ку­ва­лась: «бра­тик ми­лий, ми­лий бра­тик!» Усі танцювал­и на мо­ро­зі, по­ки зник­ли з очей во­ни, а за­тим повска­кували у хат­ку на піч, і усім та­кеньки вже зро­би­лось пу­сто-пусто без стар­шо­го бра­та. Усі за­жу­ри­ли­ся і за­ту­жи­ли; у Га­лі вже слі­зоньки ка­па­ли.

- І я пі­ду у най­ми­ти! - ка­же один брат.

- От як! - про­мо­ви­ла Га­ля; а слі­зоч­ки за­ка­па­ли од­на по дру­гій шви­денько.

- І я! І я! І я! - ка­жуть усі бра­ти в один го­лос.

У Га­лі сліз­ки за­ка­па­ли вже по три та й по чо­ти­ри ра­зом, го­ня­чи од­на 'дну.

- Ой, ли­хо! - пок­рик­ну­ла Га­ля.- Усі пі­де­те! Усі ме­не поки­нете! І ти? І ти ме­не по­ки­даєш? По­кид…

Та вже до мен­шо­го бра­та во­на більш про­мо­ви­ти не здо­лала - за­ту­ли­ла ли­ченько обо­ма ру­чеч­ка­ми й гір­ко зарида­ла­.

- Годі, Га­лю, го­ді! - ка­жуть бра­ти,- слу­хай-но, що то­бі ка­затимемо… Га­ля не слу­ха­ла.

- Не плач, Га­лю! - ка­же мен­ший брат і бе­ре Га­лю до се­бе на ко­лі­на.- Я най­му­ся у служ­бу та за­роб­лю то­бі чо­біт­ки - одк­рий-бо ли­ченько!

- Не хо­чу чо­біт­кі­в! - хлип­ле Га­ля, не хо­че чо­біт­ків і ли­ченька не одк­ри­ва.

- Слухай-бо, Га­лю… Га­лоч­ко! - про­мов­ляв мен­ший брат,- от яка ж ти не­доб­ра! От як ме­не крас­но слу­хаєш!

Одна Га­ли­на руч­ка од­па­ла від ли­ченька, й од­не оч­ко, по­в­нісіньке сльозою, зир­ну­ло на бра­ти­ка, і ри­дан­ня впинилос­я.

- Помисли ли­шень, Га­лю, ко­ли ми усі пі­де­мо у най­ми­ти, так усі чо­бо­ти со­бі по­ку­пи­мо, а то­бі вже най­кра­щі, ми усі ко­жу­хи по­ку­пи­мо, а вже то­бі…

- І я пі­ду у най­мич­ки! - ви­мо­ви­ла Га­ля, і дру­га руч­ка од­пала від ли­ченька, і оче­ня­та вже ве­се­ленько виб­лис­ку­ва­ли у сліз­ках.

І по­рі­ши­ли во­ни та­кеньки усі, щоб іти у най­ми­ти; а по­ки най­митська служ­ба, по­ки що, то бу­ло їм страх як нуд­но си­ді­ти на пе­чі, і міц­ненький жаль по­ся­гав їх по стар­шо­му бра­ту. І усі во­ни ди­ви­ли­ся по всіх бо­ках або од­но на 'дног­о, на­че що за­гу­би­ли, без чо­го не зна­ли, не вмі­ли, як йо­го бу­ти. Ко­ро­тенький день пруд­ко бі­жав, та їм зда­ва­ло­ся, що він кілька ра­зів по­вер­тавсь на­зад, по­ки та­ки діж­да­ли­ся ве­чора мо­роз­но­го й ма­ти прий­шла. Як то­ді сер­де­нят­ка всі не вист­риб­ну­ли з гру­дей, по­ки ма­ти роз­ка­зу­ва­ла, що стар­ший брат у ха­зяїна, що йо­му так слав­но,- бу­де спа­ти він у теп­лій ха­ті і го­ду­ва­ти­муть йо­го доб­ре.

- Чуєш? Чуєш? - про­мов­ля­ли бра­ти 'дно до 'дно­го.- От як йо­му бу­де! От як ви­бор­но! - і Га­ля по­гу­ку­ва­ла: «О, слав­ненько! О, лю­бенько!»

Та чо­гось у бра­тів впа­ли го­ло­си їх дзвін­кі, і Га­ля якось сла­бенько пле­ще у до­лоньки,- раз тільки, а там і стих­ла. І ма­ти, хва­ля­чи жит­тя йо­го, за­пи­на­ла­ся - сло­ва мер­ли в неї на ус­тах, ус­та тро­хи тру­си­ли­ся.

На ве­че­рю був ку­ліш пшо­ня­ний, та ніх­то до йо­го й не до­торкнувсь і ні­ко­го сон не зма­гав.

- Ви, ді­точ­ки, не ску­чай­те за бра­ти­ком,- по­ча­ла бу­ло ма­ти, та го­лос ввір­вавсь і змер; во­на вли­ла­ся гір­ки­ми гірки­ми і, як пос­ліп­ле­на на­че слізьми, тільки ло­ви­ла ді­ток ко­ло се­бе, схоп­лю­ва­ла, та й по­ці­лун­ка­ми вси­па­ла, та усе го­ло­с­ніш-голосніш ри­да­ла.

Пішли дні за дня­ми й ча­си за ча­са­ми, поп­ри­ви­ка­ли діт­ки, що не­ма стар­шо­го бра­та, та не пе­рес­та­ли про йо­го ду­ма­ти, і сли­ве що­го­дин­ки йо­го зга­ду­ва­ли то цим, то тим, то знов дру­гим. Те­пер уже вся­кі каз­ки й бу­вальщи­ни у свя­то во­ни по­ки­ну­ли, а роз­мов­ля­ли з ма­мою про бра­та - у свя­то ма­ма хо­ди­ла йо­го од­ві­ду­ва­ти і при­но­си­ла од йо­го віс­ті - все віс­ті од­на­ко­ві - що зду­жає, що слу­жить… І це на уся­кі ла­ди бра­ли і на уся­кі ла­ди про це ба­ла­ка­ли: уяв­ля­ли со­бі йо­го хазяї­на - зна­ли во­ни, що ха­зяїн ог­ряд­ний чо­ло­вік, кра­вець си­вий, хо­дить у си­ніх ша­ро­ва­рах і у чор­ній свит­ці і шиє сам уся­кі ко­жу­хи й свит­ки; уяв­ля­ли со­бі ха­ту ха­зяй­ську - зна­ли во­ни, що ха­та ха­зяй­ська у три ві­ко­неч­ка, під те­со­вим даш­ком, а у ха­ті по бі­лих сті­нах ви­сять об­раз­ки - пти­ці рябо­пері, морський роз­би­ша­ка - ту­рок у чер­во­ній чал­мі з кин­джалами у пра­ви­ці; уяв­ля­ли во­ни со­бі ха­зяй­ку - во­ни зна­ли, що ха­зяй­ка мо­ло­денька і усе си­дить бі­ля ві­кон­ця та ви­шива со­бі очіп­ки шов­ка­ми та зо­ло­том. І чор­ну ко­ро­ву ха­зяйську со­бі уяв­ля­ли во­ни із ри­жим те­лят­ком; а як розмо­ва за­хо­ди­ла про ха­зяй­ські сан­ки та про бі­ло­го ко­ня, так Га­ля по­чи­на­ла роз­ко­чу­ва­тись з бо­ку на бік, на­че во­на вже си­ді­ла у сан­ках, а бі­лий кінь шви­денько віз сан­ки по грудово­му­ шляш­ку.

Вони при­би­ра­ли­ся, як лі­теч­ко прий­де, час­тенько хо­ди­ти до бра­та, як тільки що вес­на дих­не, пі­ти йо­го од­ві­да­ти. Еге ж! Пі­дуть во­ни до йо­го, по­ба­чать йо­го й на­го­во­ряться з ним. Що то як хо­ро­ше бу­де зо­ба­чи­ти­ся! Що то як до­жи­дать брид­ко! Що то яка зи­ма ук­рі­пи­ла хо­лод­на та лю­та!

От як у хат­ці на лу­ці ду­ма­ли та га­да­ли про стар­шо­го бра­та і над усе у сві­ті жа­да­ли із ним по­ба­чи­ти­ся, і Га­ля та­ко­во вже час­тенько ка­за­ла: «Хоч би од­ним оч­ком пог­ля­ну­ти на йо­го», що вже те­пер тільки во­на на­ми­не «хоч од­ним оч­ком», усі зна­ли, на що «одно оч­ко» хо­че гля­ну­ти, й зіт­ха­ли.

А тим ча­сом ха­зяїни на стар­шо­го бра­та ди­ви­ли­ся за тим тільки, щоб ба­чи­ти, чи справ­ний він, чи не пус­тує, і жодно­го йо­му сло­веч­ка не про­мо­ви­ли, оп­річ яко­го при­ка­зу, гро­зь­би та лай­ки. І на пла­цу, ко­ло кри­ни­ці, де він хо­див що­ра­нок і що­ве­чір во­ди бра­ти і де схо­ди­лось ба­га­то лю­дей, рід­ко хто вва­жав на по­важ­но­го ти­хо­го хлоп­чи­ка, що він що день, то ро­бивсь пох­му­рій та по­ну­рій, у ла­та­ній со­рочечці, у пра­хо­венькій свит­ці, не на йо­го по­ши­тій, у ста­ренькій шап­ці, ко­то­рий тер­пе­ли­во сто­яв на мо­ро­зі пекучо­му­, до­жи­­дав чер­ги со­бі во­ди за­черп­ну­ти - ніх­то до йо­го не ози­вавсь.

Перша ро­бо­та бу­ла йо­му у ха­зяїна во­ду но­си­ти з кри­ниці. Вдос­ві­та йо­го сла­ли до тієї кри­ни­ці да­ле­кої під го­рою на пла­цу, ко­ли ще усе міс­то буч­не сто­яло у си­вій ім­лі, лю­ди не уяв­ля­ли­ся, ди­мо­чок не зви­вавсь і ко­ли ще бу­ло ко­ло кри­ни­ці пус­то - ча­сом хі­ба стрі­ча­ла­ся яка-та­ка най­мич­ка гір­ка або дві, та і се ду­же рід­ко. Йо­го ві­дер­це пер­ше проби­ва лід у кри­ни­ці, що уно­чі за­мер­за, і та­щив він спов­не­ні від­ра під го­ру. При­та­щив­ши два від­ра, кот­рі ха­зяй­ка у той-та­ки час розп­лес­ка на вми­ван­няч­ко, на своє чор­ноб­ри­ве ли­ченько, на бі­лі руч­ки та знов ту­ди й сю­ди по ха­зяй­ст­ву,- він оп'ять ішов по во­ду. Си­за ім­ла рід­ша­ла, ди­мо­чок де-не-де вже зви­вав­ся, вже лю­ди по­па­да­ли­ся і ко­ло кри­ни­ці; вже тов­пи­ло­ся, куп­чи­ло­ся ба­га­то на­ро­ду - тре­ба до­жи­да­ти чер­ги. Він сто­яв та ди­вивсь, як шпар­ко дбай­ли­ві го­ро­дя­ноч­ки пос­пі­ша­ли, зас­пав­ши, і го­ни­ли од­на од­ну до кри­ни­ці й від кри­ни­ці; як іш­ли най­мич­ки, під'їзди­ли й від'їзди­ли боч­ки. Си­за ім­ла зни­ка­ла; зі­хо­ди­ло со­неч­ко й ся­яло яки­ми ж то блис­ку­чи­ми, хо­лод­ни­ми, нед­руж­ни­ми ран­ка­ми; по­вер­та­всь він з пов­ни­ми від­ра­ми до ха­зяїв. Тут йо­му тре­ба бу­ло двір про­мі­та­ти, но­си­ти дро­ва з сі­ней до ха­ти, по­біг­ти до су­­сі­ди вве­че­рі спи­та­ти, ко­ли бу­де му­че­ни­ка Лав­рен­тія - у се­ре­ду чи у чет­вер, бо ха­зяй­ка при­би­ра­ла­ся на іме­ни­ни до Лав­рен­тія-шев­ця; або по­біг­ти до су­сі­ди Ме­ла­сі по­зи­чи­ти тро­хи дріжд­жів, бо ха­зяй­ка за­хо­ди­ла­ся ста­ви­ти пи­ро­ги; або по­біг­ти на торг ку­пить за ша­га го­лок, ко­ли ха­зяй­ка зло­ми­ла гол­ку - і ба­гацько по­бі­га­шок і по­шар­пу­шок тре­ба йо­му бу­ло спо­жи­ти. Та ха­зяй­ці мож­на бу­ло вго­ди­ти - бу­ла ха­зяй­ка ве­се­ла, нед­ба­ла мо­ло­ди­ця, що як во­на не ха­зяй­ну­ва­ла, так си­дя­чи ко­ло окон­ця, ши­ла та ви­ши­ва­ла, та прис­пі­ву­ва­ла і пог­ля­да­ла з вік­на на про­хо­жих лю­дей та на се­бе у дзер­кальце, що умис­не й ви­сі­ло тут про­ти неї на цвят­ні.

А ха­зяїну не мож­на бу­ло вго­ди­ти. Ха­зяїн був за­дир­ли­вий і ве­ред­ли­вий чо­ло­вік, а до то­го ще ок­рут­ний чо­ло­вік. Жін­ку свою він ду­же лю­бив, а тільки уран­ці він очі розкис­лить, то вже й по­чав за­чі­па­ти та за­ди­ра­ти її, і до­ти не від­чепиться, по­ки аж жін­ка не зап­ла­че або хоч за­хо­диться на плач - то­ді він і до­вольний, ска­же їй, що во­на йо­му ми­ліш над усе у сві­ті й по­жа­лує її, і обі­цяє ку­пи­ти якусь там вит­ребеньку но­ву. А що вже най­ми­та ма­ленько­го, то він пої­дав не­ми­лос­ти­во. Тільки б зо­ба­чив йо­го, бу­ло за що приг­ро­зи­ти й прик­рик­ну­ти, бу­ло за що й штовх­нуть. Хло­пець зро­ду не од­ка­зав йо­му сло­ва гір­ко­го, та ні­ко­ли теж не ви­го­во­рю­вавсь і не по­ви­нив­ся - усе хлоп­чик прий­мав мовч­ки. Здається, що тая бе­зод­мов­ність драж­ни­ла ха­зяїна ще більш, і ці­лі­сінький день він не так щи­ро пра­цю­вав з ко­жу­ха­ми та ко­бе­ня­ка­ми, як з тим, як би то луч­че дой­ня­ти тер­пе­ли­во­го хлоп­ця.

Минав день - який же хо­лод­ний, блис­ку­чий, вра­жий день! От зве­чо­рі­ло. Ха­зяїн по­ніс ро­бо­ту по­ши­ту, ха­зяй­ка піш­ла до су­сі­ди по­си­ді­ти, по­го­во­ри­ти, або до ве­чер­ні - най­мит знов з від­ра­ми по во­ду до кри­ни­ці при­хо­див. Ве­чо­ра­ми зграя ко­ло кри­ни­ці бу­ла гуч­ніш, ніж ран­ка­ми. По тру­дах днев­них і по ро­бо­ті й по кло­по­ті зні­мав­ся ре­гіт, заводили­ся ­ го­лос­ні роз­мо­ви.

Тут ба­чив хло­пець, як ін­ша ве­се­ла дів­чи­на і пруд­кая, що не пос­ми­ри­ли її ані ро­бо­та, ані тру­ди, щи­ро спі­ва­ла й під­танцьовувала, тан­цю­ва­ла й підс­пі­ву­ва­ла з від­ра­ми на пле­чах на огульну вті­ху людську і на по­ті­ху; як воз­ни­ці бо­рються або прис­ка­ють во­дою й ля­ка­ють дів­чат; як ча­сом най­мич­ки, роз­ва­жив­ши­ся, смі­яли­ся теж і гра­ли­ся між со­бою. Го­мо­ні­ла зграя, по­ки со­неч­ко не за­ко­чу­ва­ло­ся, багря­на зо­ря не ки­да­ла на все міс­то свій баг­рець і мо­роз не кріп­чав; дзвін­ко й різ­ко од­ту­пу­ва­ли­ся усі ступ­ні по сні­гу, во­рітьми стук­ну­ли, у дзвін уда­ре­но, виз­га по­лоз­зя, й бі­жать сан­ки, й людський го­лос, і со­ба­чий лай. І ве­чір зга­сає - який же хо­лод­ний, баг­ря­ний, са­мот­ній ве­чір!

У ха­ті свіч­ка го­рить. Ха­зяїн шиє, якусь по­лу від ко­жу­ха стро­чить, ха­зяй­ка ви­ши­ва круг­леньку квіт­ку на очіп­ку шо­в­­ком,- си­дять ко­ло сто­лу обоє. Най­мит ве­де ко­ня напу­ва­ти, дає ко­ню вів­са й сі­на й ко­ро­ву за­га­ня на ніч, теж упер­то­го ка­ба­на за­га­няв, при­но­сив у ха­ту дров на завт­ра, ще­пав тріс­ки на під­пал, виг­рі­бав по­піл з пе­чі, ма­зав хазяй­ські чо­бо­ти. А ха­зяїн усе шиє, ха­зяй­ка ви­ши­ває і що-не­будь ро­з­­ка­зує чо­ло­ві­ко­ві про те, що ба­чи­ла на тор­зі, що чу­ла від су­­сід­ки. Ха­зяїн прис­лу­ха мовч­ки й час­то ог­ля­дається на най­ми­та, прик­ри­кує, приг­ро­жує; бу­ва й те, що ус­та­вав ха­зяїн, ки­дав ро­бо­ту і ка­рав най­ми­та сво­го або за те, що по­гано ма­зав чо­бо­ти, або за те, що две­рі не­доб­ре при­чи­ня… По­то­му знов сі­дає й шиє, а ха­зяй­ка, зирк­нув­ши на хлоп­ця, ча­сом зітх­нув­ши, знов по­чи­на роз­ка­зу­ва­ти да­лі. У ха­ті душ­но та га­ря­че; по­роз­ві­шу­ва­ні по сті­нах бі­лих ря­бо­пе­рі пти­ці, здається, ска­зи­ли­ся від цієї ду­хо­ти та жа­ри - од­ні кри­ла свої по­розп­рос­тя­га­ли у роз­па­чі та та­кеньки й зос­та­ли­ся - не­ма си­ли по­ле­ті­ти, не­ма си­ли й кри­ла згор­ну­ти; дру­гі знов у та­кій са­мій роз­па­чі сту­ли­ли­ся й на­го­го­ши­ли­ся. А морський роз­би­ша­ка-ту­рок - той зав­сіг­ди по­важ­но й смі­ло ди­вивсь з-під своєї чер­во­ної чал­ми, дер­жа­чи кинд­жа­­ла. Скільки-то ра­зів, як га­си­ли світ­ло і ха­зяїн з ха­зяй­кою спо­кій­ненько за­си­па­ли й товс­тим сном спа­ли, по­том­ле­но­му, по­би­то­му най­ми­ту ма­ло­му сни­ло­ся, що усі ті пти­ці ря­бо­пе­рі зір­ва­ли­ся з стін і гуч­ною, роз­пач­ли­вою зграєю в'ю­ть­ся, б'ються, круж­ля­ють над йо­го уз­го­лов'ячком усе пру­д­­ше, усе важ­че, усе га­ря­чій, ма­ха­ючи кри­ла­ми пло­ме­нис­ти­ми, усе від них душ­ній,- і ра­зом на­че по­вів віт­ро­вій, на­че во­да плес­кає - зни­ка­ють пта­хи усі, ши­ро­ке та гли­бо­ке мо­ре ко­ли­сає й пле­ще у бе­ре­ги, на бе­ре­зі си­дить ту­рок у чер­во­ній чал­мі, дер­жа­чись за кинд­жал, див­ля­чись на най­ми­та смі­ли­ми й по­важ­ни­ми очи­ма і на­че об чімсь пи­та­ючи, у да­ле­кос­ті ки­ва­ючи… Скільки-то вже ра­зів йо­му сни­ло­ся, що зні­ма йо­го щось у воз­ду­хи з пти­ця­ми, що па­дає він і роз­би­вається! Скільки-то ра­зів у сні він пла­вав по го­лу­бо­му мо­рю й то­нув у гли­бі!

Зима до­хо­ди­ла кін­ця, та хо­ло­ди ще сильнії крі­пи­ли, і бра­ти з Га­лею си­ді­ли на пе­чі, під­жав­ши но­ги. Ти­хо бу­ло уве­­че­рі, ко­ли вчу­ла­ся сту­па чи­ясь і щось ми­го­ну­ло ми­мо ві­кон­ця.

- Мама! - пок­рик­ну­ла Га­ля.

- Ні, се не ма­ма,- од­ка­за­ли бра­ти.

- О! - ше­пот­ну­ла Га­ля; оче­нят­ка в неї при­більши­ли­ся, а бро­­ве­нят­ка ви­ще зня­ли­ся.

- Не бій­ся, Га­лю,- про­мо­вив мен­ший брат, і усі во­ни ви­глядали з пе­чі, ви­тяг­нув­ши шиї.

Отже від­чи­ни­ла­ся хат­ка - і стар­ший брат ус­ту­пив.

Госпо­ди сві­те! Який ви­гук [во­ни зня­ли], по­ба­чив­ши йо­го! Як же до йо­го ки­ну­ли­ся! Як же за йо­го вхо­пи­ли­ся! Як же не зна­ли, що ка­за­ти й про що спи­та­ти! Пруд­кі нес­по­ді­ва­ні ра­дощі та­кеньки усіх об­хо­пи­ли, що у го­ло­ві зак­ру­ти­ло­ся, у очах усе ок­ру­ги за­хо­ди­ло й за­тан­цю­ва­ло - усі обс­ту­пи­ли, ухо­пи­ли стар­шо­го бра­та і більш чу­ли, що він ту­тоньки, ніж йо­го на ві­чі ба­чи­ли, то й не вжах­ну­ло ні­ко­го їх ураз, що стар­ший брат смертно блі­дий, що во­лос­ся в йо­го попута­не­ та по­пат­ла­не, що ко­мір у со­роч­ці под­ра­ний, на­че хто ух­ва­тив си­ло­міць і пор­вав, що об­лич­чя у стар­шо­го бра­та якесь іс­ка­же­не і що він не про­мо­вить сло­ва, обій­ма­ючись з ни­ми усі­ма - тільки важ­ко ди­хає. І Га­ля пер­ша пок­рик­ну­ла:

- О, який же став ти бі­лий! А який же став ти най­мит! Та­кий са­мий, як ко­лись, я ба­чи­ла, по до­ро­зі за ха­зяй­ськи­ми во­ла­ми йшов, та­кий са­мі­сінький!

І Га­ля своїми жи­веньки­ми оче­нят­ка­ми у їх пи­та­ла­ся: чи її прав­да?

Правда, прав­да! Зро­бивсь стар­ший брат бі­лий як крей­да і справж­ній най­мит… Та чо­го ж се ко­мір ро­зір­ва­ний, чо­го ж се во­лос­ся пок­лоч­че­не? Чо­го ж се об­лич­чя так по­ка­зи­ло­ся? Чо­му се ди­хає він тяж­ко та важ­ко так?

Прудкі ра­до­щі пруд­ко десь по­ді­ли­ся,- усі очі впи­ли­ся у стар­шо­го бра­та, усі ди­ви­ли­ся на йо­го пильно й нес­по­кій­но і те­пер вже ба­чи­ли йо­го доб­ре.

- Сідай, сі­дай, бра­ти­ку, сі­дай, лю­бий! Ти вто­мив­ся, коха­ний,- ще­бе­та­ла Га­ля, при­хи­ля­ючи ти­хе­сенько стар­шо­го бра­та за ру­ку, а бла­гі оче­ня­та у три­во­зі пе­ре­пи­ту­ва­ли усіх, що та­ке не га­разд або що та­ке зро­би­ти? як за­по­біг­ти?

Старший брат сів на лав­ці, а усі ін­ші у ря­до­чок ко­ло йо­го. Га­ля ко­ло йо­го ста­ла та, див­ля­чись та тур­бу­ючись і за­бу­ла, яко­во тим бо­сим ма­лим ніж­кам хо­лод­ненько сто­яти.

Старший брат усе-та­ки мов­чав і ди­вивсь у зем­лю. А се­редній брат йо­го пос­пи­тав:

- Як се ти до нас прий­шов, бра­те?

- Хазяїн ме­не прог­нав,- од­ка­зав стар­ший брат.

Довгенько ніх­то ні­чо­го не про­мов­ляв.

Га­ля схо­ва­ла ли­ченько до стар­шо­го бра­та у ко­лі­на.

- Він те­бе бив, ма­буть? - пос­пи­тав знов се­ред­ній.

- Він ме­не дав­но бив, з пер­шо­го дня,- од­ка­зав стар­ший.

- Чо­му ж ти не втік від йо­го, чо­му йо­го за­раз-та­ки не ки­нув, бра­те? - з опа­лом та пруд­ко про­мо­вив са­мий мен­ший.

- Було б то­бі втек­ти,- лед­ве чут­но ще­бе­та­ла Га­ля, не зні­ма­ючи го­лів­ки з бра­то­вих ко­лін.- Бу­ло б то­бі до нас за­раз при­біг­ти. Лю­бий, лю­бенький, лю­бе­сеч­кий бра­ти­ку!

- Я хо­тів ще пе­ре­тер­пі­ти, хо­тів ще слу­жи­ти,- од­ка­зав ста­р­ший.

Такого, та­ко­го бу­ли при­би­ра­ли­ся, як зо­ба­чаться, розказа­ти­ стар­шо­му бра­то­ві про те, як во­ни усі теж пі­дуть у най­ми­ти, слу­жи­ти та за­роб­ля­ти, про те, які в їх тут бу­ли холо­ди та мо­ро­зи і як се­ред­ній брат тро­хи по­жа­ру не за­па­лив, узяв­ши­ся в пе­чі роз­па­лю­ва­ти, та, не слу­ха­ючи Га­лю, на­клавши пов­ну ніч дров, і про те, яка Га­ля гос­по­ди­ня вже ста­ла й як ва­ри­ла їм са­ма кар­топ­лю, і про те, як Га­ля одно­го ра­зу пе­ре­ля­ка­лась на­ві­ки, приз­нав­ши ста­ру гру­шу ко­ло хат­ки за ка­ву… Та­ко­го, та­ко­го хо­ті­ли роз­пи­та­ти­ся в йо­го, як він щод­ня жив, що ба­чив і що чув там, у міс­ті де такень­ки люд­но й гуч­но зав­сі­ди… Та те­пер­ки не при­хо­ди­ло ніко­му на дум­ку ані роз­ка­зу­ва­ти, ані роз­пи­ту­ва­ти­: си­ді­ли усі мовч­ки та ти­хо, і усі ди­ви­лись, як стар­ший брат, у зем­лю. Га­ля не раз, не дві­чі під­но­си­ла го­лі­воч­ку з бра­то­вих ко­лін, не дві­чі, не три­чі і ру­чеч­ки уго­ру прос­тя­га­ла, по­ки не опи­нилась у йо­го са­ма на ко­лі­нах, не об­ня­ла йо­го за шию та не при­ту­ли­ла­ся ли­ченьком до йо­го пле­ча. То­ді й Га­ля втих­ла, тільки ча­соч­ком ти­хенько міц­ніш при­гор­та­ли до се­бе ста­р­­шо­го бра­та ніж­нії ру­че­нят­ка.

Так во­ни си­дя­чи діж­да­ли­ся неньки.

Ненька зля­ка­ла­ся, зо­ба­чив­ши стар­шо­го си­на, вхо­пи­ла йо­­го й, ці­лу­ючи, при­тяг­ну­ла до ві­кон­ця й у жа­ху ог­ля­да­ла йо­го і в жа­ху пи­та­ла:

- Що та­ке ста­ло­ся? Що то­бі, ди­ти­но моя? Що? Ко­ли? Як?

- Мене ха­зяїн виг­нав, ма­мо,- од­ка­зав стар­ший син.

Більш во­на не пи­та­ла вже ні­чо­го, тільки по­ди­ви­лась на йо­го дов­ше та міц­ніш йо­го об­ня­ла та зап­ла­ка­ла.

- Не плач, ма­мо,- ка­же стар­ший син.- Як знай­деться ха­зя­їн де, ви­шу­кається яка служ­ба, я знов слу­жи­ти пі­ду.

- Ох, ди­ти­но моя! Ди­ти­но моя! - про­мо­ви­ла ма­ти, не­на­че сер­це в неї роз­ри­ва­ли.

Потім во­на знов йо­го при­тяг­ну­ла до се­бе, до вік­на, знов на йо­го ди­ви­ла­ся… По­тім від йо­го од­хит­ну­ла­ся, одірвала­ся­, за­то­пи­ла у пе­чі, пос­та­но­ви­ла ве­че­рю ва­ри­ти і знов до йо­го при­су­ну­ла­ся. Во­на роз­че­са­ла спат­ла­не во­лос­ся, да­ла бі­лу со­ро­чеч­ку, да­ла во­ди­ці вми­ти­ся, і ко­ли вже він си­дів вми­тий, роз­че­са­ний і в бі­лій со­роч­ці, во­на знов-та­ки на йо­го ди­ви­ла­ся - і усі ди­ви­ли­ся на йо­го. І во­на й усі ба­чи­ли, як він прив'яв і не той став, що ко­лись був.

От і ве­че­ронька на сто­лі - усі сі­ли ве­че­ря­ти й усі приміча­ли­, як він пот­ро­ху їсть те­пер­ки - й усім не сма­чи­ла якось ве­черя. Ма­ти очей з йо­го не мо­же звес­ти, бра­ти й Га­ля теж на йо­го пог­ля­да­ють.

Смутно, страх як смут­но бу­ло, а ра­зом до то­го якось мов­би знай­шов­ся скарб, що йо­го бу­ло тре­ба, що був він доро­гий,- і хоч сму­ток кру­шить, а та­ки скарб ту­тонька, маємо йо­го. Здається, та­ке усі очі про­мов­ля­ли, див­ля­чись на ста­р­шо­го бра­та,- і з та­кою дум­кою спа­ти по­ля­га­ли.

У хат­ці тем­но й ти­хо; в ві­ко­неч­ко скрять дві пло­ме­нис­ті зі­роч­ки іск­ряс­ті з не­ба го­лу­бо­го, і бі­лий сніг лис­нить; у ха­т­ці ду­же ти­хо й тем­но. І чує стар­ший брат, що хтось не­чу­тно до йо­го пі­дій­шов і над ним схи­ливсь; він піз­нав ру­ку, що до­торк­ну­лась до йо­го пле­ча, й ше­піт ро­зіб­рав.

Мати схи­ли­ла­ся і ма­ти пи­та­ла­ся:

- Дитя моє,- пи­та­ла во­на,- чи ба­га­то там тер­пів?

- Еге,- од­ка­зав він теж по­шеп­том.

Дов­генько ні­чо­го не чу­т­но, мов усе змер­ло.

- Мамо! Ма­мо! - ше­по­че Га­ля, та ніх­то Галі не чу­є: так уже ти­хенько ше­по­че во­на.- Ма­мо! Ма­мо! - ше­по­че во­на усе тихш та тихш та й змов­кає.

- Ох, моє ди­тя ко­ха­не! - знов, чут­но, ма­ти ше­по­че.- Ти моє без­щас­не ди­тя!

І знов усе на­че змер­ло - ти­хо.

- Мамо! Ма­мо! - знов ше­по­че Га­ля, і знов Га­лі ніх­то не чує: і не ба­чить ніх­то доб­ро­го жур­ли­во­го ли­ченька.

- Чи в те­бе не бо­лить де, си­ноч­ку? Ска­жи ме­ні, сер­денько моє! - пи­та ще ма­ти.

- Ні, ма­мо, в ме­не ні­що те­пер не бо­лить, а як ха­зяїн вишу­кається, я знов слу­жи­ти­му. Ти, ма­мо, по­шу­кай ме­ні служ­би,- про­сить стар­ший син.

- Душе ти моя, сер­це ти моє! - чується унят­но, й на­чеб сло­ва ті з са­мої ду­ші, з са­мо­го сер­ця ви­шар­па­ні, з бо­лю­чо­го сер­ця й з бо­лю­чої ду­ші та й ос­тат­ні вже сло­ва.

Усе знов ти­хо й тем­но. Дар­ма Га­ля нас­то­ро­жає уш­ко і дов­го-дов­го-дов­генько слу­ха й прис­лу­ха - усе ти­хо й тем­но - й, прис­лу­ха­ючи, Га­ля са­ма зіт­хає.

II

Знов по­ча­ли жи­ти та по­жи­ва­ти з стар­шим бра­том уку­пі, та при­мі­ча­ли, що стар­ший брат вже не той став, що ко­лись пер­ше був. Був він зро­ду по­важ­ній од усіх їх, пох­му­рій - те­пер став ще по­важ­ні­ший, ще пох­мур­ні­ший. Кілька раз пи­тавсь він неньки, чи не­ма де йо­му служ­би, кілька раз і сам хо­див шу­ка­ти й пи­та­ти по міс­ті, й усі ду­же бо­яли­ся, що знов він пі­де від їх, та ха­зяїна усе-та­ки не знай­шло­ся, і по­троху ми­нувсь той страх і жах.

Дожили во­ни зи­му до кін­ця й пер­шу ве­сін­ню теп­ли­ню стрі­ли з ве­ли­кою ра­діс­тю усі. Хат­ка спус­ті­ла на ці­лі дні, і як тільки очи­ма сяг­ну­ти ши­ро­кої лу­ки, усю­ди очі ба­чи­ли удо­ви­них ді­тей, що гра­ли­ся та бі­га­ли, та ті­ши­ли­ся тамеч­ки.

Настало ве­ли­ке свя­то… Вдос­ві­та у Києві задз­во­ни­ли у дзво­ни, і на­род зас­ну­вав ту­дою й сю­дою по всіх ули­цях і про­улоч­ках.

Удовині ді­ти дав­но вже чу­ли про те, що бу­де ве­ли­ке свя­то, і чо­гось,- са­мі во­ни не зна­ли чо­го,- до­жи­да­ли со­бі від сього свя­та. Зір­ва­ли­ся во­ни то­го дня до зо­рі сві­то­вої і по­бігли усі, го­ня­чи до Дніп­ра вми­ва­ти­ся. Чис­тенько вмивши­ся, во­ни жва­венько по­вер­ну­ли­ся до неньки і ста­ли про­ти неї на­че у пол­ку про­ти гетьма­на, до­жи­да­ючи, що їх вбе­ре, і їй же бо­гу моєму, ви­бор­ні се дев'ять хлоп­ців сто­яло: чор­ноброві, ку­че­ря­ві, об­лич­чя, як то розс­віт, па­ла­ють, очі, як зо­рі, ся­ють, і ви­бор­на се бу­ла сест­рич­ка Га­ля, хоч у пло­хе­нькій та ви­ши­ва­ній со­ро­чеч­ці, хоч у ла­та­ній, та у си­ній юпоч­ці, хоч у ви­но­ше­ній, та у чер­во­ній стрі­чеч­ці - бо­сії ні­жеч­ки тільки, ди­ви, за­тан­цю­ють, а віч­ки то вже й танцю­ють, а го­лів­ка так-то шви­денько вже по­вер­та­ла­ся до то­го й до то­го, до усіх, що ось-ось тем­ні ку­че­рі виб'ються з-під чер­во­ної стріч­ки. Га­ля сміється й по­гу­кує на бра­тів, і бра­ти теж смі­ються до неї - най­більше мен­ший бра­тик, і са­ма удо­ва всмі­хається.

Перш усього поб­ра­ли­ся во­ни до церк­ви. І ве­се­ленько бу­ло йти шви­денько по до­ро­зі, ди­ви­ти­ся й по бо­ках, і упе­ред. З-за гір, з ок­ру­ги, з-за тем­них со­сен, з-за ку­че­ря­вих ду­бів про­би­ва­ли­ся ро­же­ві про­ме­ні усе пло­ме­нис­тіш та чер­во­ніш; ро­ся­на лу­ка усе да­лі та да­лі ви­рі­зу­ва­ла­ся при розс­ві­ті; Дні­про си­ній шу­мів, і лег­кий ту­ма­нець ка­чавсь по­над ним. Чу­т­­но, як змодцна б'ють у дзво­ни у міс­ті, й вид­но, на­че ко­машня, куп­ки лю­дей по ули­цях.

Вони прий­шли до ма­ленької цер­ков­ці, до ста­ренької, що сто­яла збо­чив­ши­ся ко­ло міської бра­ми. На цвин­та­рі рос­ли ви­со­кі де­ре­ва, клен да бе­ре­за - з-за них тільки ви­дать бу­ло хрест по­хи­лий на­бік, та там­ки, де всох клен один, крізь су­хі ві­ти вба­ча­ло­ся цер­ков­не ві­ко­неч­ко, узеньке й дов­геньке, і час­тин­ки си­вої, мшис­тої стін­ки. Во­ни прой­шли по­уз дере­вами до рун­дуч­ка, що ша­тавсь і по­да­вавсь під но­гою, і всту­­пи­ли у цер­ков­цю.

Темна ста­ра цер­ков­ка. Уся во­на на­че скор­чи­ла­ся від ста­рості. Ли­ки ікон­ні якось страх як смут­ненько ди­ви­ли­ся з стін - древ­ні, стем­ні­лі, по­мерк­лі ли­ки,- то­ненькі вос­ко­ві сві­­чеч­ки жов­тенькі па­ла­ли якимсь по­лум'ям про­пас­ним; кілька ста­реньких жі­нок мо­ли­лося на ко­лін­цях,- усі во­ни зав'яза­ні чор­ни­ми хуст­ка­ми, усі з ма­леньки­ми голівочка­ми,­ з змор­ще­ни­ми об­лич­чя­ми. Якась мо­ло­да став­на дівчи­на зап­ла­ка­ная сто­яла, при­хи­ли­вш­ися до стін­ки, пильнень­ко див­ля­чись на сві­чеч­ку, що жар­ко па­ла­ла, та, ма­буть, чу­ючи своє ли­шенько та ду­ма­ючи про свою бі­доньку; піп, бі­лий як мо­ло­ко, унят­но щось чи­тав та унят­ненько зіт­хав - усе якось бу­ло скор­бот­ненько й ти­хенько, смир­ненько. Ста­р­ший брат за­ду­мав­ся, дру­гі бра­ти вга­му­ва­ли­ся, і Га­ля втих­ла, а ма­ти, як увій­шов­ши, впа­ла на ко­лін­ця, так увесь час і зос­та­ла­ся мо­ля­чи­ся. Діт­ки по­ди­ви­ли­ся на неї, згляну­лися із со­бою та й теж щи­ро по­ча­ли со­бі мо­ли­ти­ся, на­че об чімсь бла­га­ючи, тільки са­мі во­ни не зна­ли, об чім. Серде­нятко якось вха­ло­ся, мис­лоньки не зби­ра­ли­ся до­ку­пи, во­ни ні про що не про­си­ли, а жа­да­ли во­ни - як вже жа­да­ли! - жа­дали со­бі сві­ту та ве­се­ленької ра­дос­ті, та ле­генької вті­хи.

От вже по служ­бі й вий­шли во­ни з цер­ков­ці знов на світ бо­жий. Со­неч­ко вже зій­шло й скра­ло ро­су з тра­ви­ці й з де­рева і за­би­ра­ло­ся в усі ку­точ­ки й за­да­ва­ло у ли­це зо­ло­тим своїм про­ме­нем, аж зам­ру­жу­ва­ло очі. Удова зітх­ну­ла, не­мов поки­да­ючи яку важ­ну дум­ку, й гля­ну­ла на ді­ток, а у ді­ток сер­де­нят­ка знов заг­ра­ли­ся й знов охо­пи­ла їх на­дія на щось хо­ро­ше.

Дві ста­ренькії жін­ки си­ді­ли, од­по­чи­ва­ли на цер­ков­но­му рун­дуч­ку, і слов­це «ярма­рок» по­па­ло в уха ді­тям, во­ни при­пинилися.

- Чудовий яр­ма­рок сьогод­ні! - ка­за­ла ста­ренька й непри­часно ди­ви­ла­ся про­ти се­бе уда­ли­ну.

- Еге ж, еге! - од­ка­за­ла дру­га, каш­ля­ючи,- лю­ди вирою­ються ще зве­чо­ра ту­дою.

Дітки ізг­ля­ну­ли­ся й всміх­ну­ли­ся, на­че го­во­ря­чи: от во­но й є! Не дур­но ж ми й до­жи­да­ли чо­гось!

Галя ви­гук­ну­ла:

- Мамо! Яр­ма­рок, яр­ма­рок! О, хо­дім, ма­моч­ко, ой, хо­дім, сер­деч­ко, хут­чій у яр­ма­рок!

- Ходім, ма­мо, у яр­ма­рок! Хо­дім, ма­мо, у яр­ма­рок,- почал­и про­си­ти­ся усі си­ни.

- Ходімте, хо­дім­те, мої го­луб'ята,- ка­же удо­ва.

Та й піш­ли усі в яр­ма­рок.

Сонечко пло­ме­нис­то гра­ло­ся у не­бі, віт­рець жва­венько хи­тав де­ре­ва­ми, що по­па­да­ли­ся де-не-де по до­ро­зі, і шу­мів у міських са­доч­ках; на­род гуч­но ва­лив ули­ця­ми; во­зи якось ве­се­ленько ри­пі­ли один по дру­го­му - лед­ве мож­на бу­ло про­би­ти­ся, про­тис­ка­ти­ся по­між ря­бенькою ку­пою лю­дською; у го­ло­ві аж кру­ти­ло­ся. То ми­го­не про­ти те­бе прос­то роз­ши­тий ру­кав тон­кий, то лед­ве не за­че­пить те­бе ко­ле­сом, то од­сах­неш­ся від па­ри очей гріз­них, то на шиї у се­бе чуєш мор­ду во­ло­ву; то ро­га­ми те­бе заш­торх­не він, то знов ти заш­торх­нув та по­ко­тив ка­ча­на ка­пус­ти з чий­огось во­за, то ти на ко­гось на­торк­нувсь, то те­бе су­ну­ли. Лю­ди, об­лич­чя, оде­жи­на, різ­но­го­ло­са пти­ця у сад­ках, квіт­ки, ко­шики, сі­но, ри­ба, овощ, дош­ки, вірьовки, дьоготь, яго­ди, ві­ники - усе дви­жить, мі­шається, ми­го­тить, зни­кає і знов по­казується про­ти очей. По­верх усього то­го в'ються по віт­ру стріч­ки ді­во­чі різ­ноц­віт­ні, квіт­час­ті, бі­лі на­міт­ки жі­но­чі, си­ві та чор­ні шап­ки ко­зацькі, вер­хо­ви­ни ви­со­ко пок­ла­де­но­го во­за то боч­ка­ми, то знов сі­ном, з ви­ла­ми торч­ма у йо­му. А го­ло­сів те­бе глу­шить, а слів та ви­гу­ків те­бе по­вер­тає ту­дою й сю­дою… Та що й ка­за­ти! Не мож­на зро­ду ви­ма­лю­ва­ти сло­ва­ми, як во­но бу­ва: тре­ба са­мо­му бу­ти й са­мо­му ба­чи­ти.

Нема ж бо ди­ва, що у вдо­ви­них ді­тей очі роз­біг­ли­ся й сер­де­нят­ка шви­денько ко­ло­ти­ли­ся від вті­хи, й що не мож­на бу­ло ро­зіб­ра­ти га­разд, чи то від пе­ре­ля­ку, чи то від ра­дості. Га­ля раз у раз гу­ка та по­гу­кує. От во­ни вже до­ча­па­ли до са­мо­го пла­цу на дру­гім кін­ці міс­та, де яр­ма­рок став.

Тут уже Га­ля за­ту­ли­ти аж му­си­ла віч­ки на який час, та й бра­ти теж не зна­ли, де му­си­ли ди­ви­ти­ся на­пе­ред, і на­віть стар­ший брат був спер­шу пов­ра­зивсь. Тут во­ро­хи солод­ких пря­ни­ків - ме­до­ви­ків, в'язки буб­ли­ків, го­ра й гру­да орі­хів, су­хих гру­шок ку­пи й ку­чі сластьон… От-от чо­бо­ти з чер­во­ним за­ко­том,- та­кі са­мі чо­бо­ти, як-як тре­ба! От і со­піл­ка, що дав­ненько вже та­кої ба­жа­ло­ся! От сму­ше­ва шап­ка,- кра­ще вже цієї шап­ки й шу­ка­ти не­ма чо­го! От си­ва шап­ка ще луч­ча від чор­ної.

- Мамо! ма­мо! - же­бо­ні­ла Га­ля,- ку­пи ме­ні, ох, ку­пи ме­ні ху­тенько то­го ве­ли­ко­го ме­до­ви­ка. Ох, я хо­чу то­го медови­ка­ ду­же! Ох, ма­мо, ку­пи ме­ні ота­ку хуст­ку! Ох, от цю! Цю! Цю ря­беньку, слав­неньку! Або цю чер­во­неньку! Он те на­мисто ме­ні! Ох, на­мис­то ме­ні!

І ма­ленька пу­чеч­ка Га­ли­на по­ка­зу­ва­ла ту­дою й сю­дою, ку­дою оч­ки ома­не­ні обер­та­ли­ся, та усе більш та більш Га­ля оха­ла й го­лос­ніш про­ха­ла й не чу­ла, як ма­ти ти­хенько до неї про­мов­ля­ла:

- Нема за що, Га­лю, не­ма за що ку­пу­ва­ти, ди­ти­но!

Мен­ший син теж по­чав про­ха­ти: «Ма­мо! Ку­пи ме­ні шап­ку!» І дру­гі бра­ти теж про­сять: «Ма­мо, чо­бо­ти ку­пи! Ма­мо, свит­ку ку­пи!» Хто чер­во­но­го по­яса про­хає, а хто кра­по­во­го поя­са хо­че; той по­ка­зує на сластьони, а той тяг­не ту­ди, де ці­ла ку­па ді­тей ос­ту­пи­ла пе­ре­куп­ку, що спро­дує дуд­ні та сопілк­и, де са­ма пе­ре­куп­ка, по­важ­на мо­ло­ди­ця у зе­ле­но­му очіп­ку ши­то­му, грає на ду­ді по­важ­но, а що вже хлоп­ці усі, то на­ду­ли що­ки як­мо­га й як­мо­га на­пи­лю­ють на уся­кий го­лос,- писк і скиг…

- Не мо­жу! Не мо­жу! - ка­же удо­ва усім діт­кам потихесень­ку.­ - Не­ма за що, діт­ки! Не­ма…

Сини змовк­ли і ра­зом спи­ни­ли­ся й по­ди­ви­ли­ся на ма­тір і на стар­шо­го бра­та.

У неньки об­лич­чя на­чеб по­кор­чу­ва­ло­ся й ус­та на­че тру­сяться тро­хи, як во­на ви­мов­ля: «Не мо­жу, не­ма!» і пог­ля­да на їх на усіх жа­ліб­ненько. Стар­ший брат стоїть і вто­пив очі в зем­лю по своєму зви­чаю,- та­кий са­мий він те­пер, як то­ді, ко­ли, виг­на­ний, по­вер­нувсь від ха­зяїна,- так са­мо ли­це збі­лі­ло, так са­мо ус­та стис­ну­ли­ся.

Си­ни більш уже ні­чо­го не про­ха­ли й як ста­ли, то так і сто­яли, мовч­ки див­ля­чись ок­ру­ги.

Галя ще, мо­же, дві­чі пок­рик­ну­ла та ох­ну­ла, та, мо­же, кі­лька раз пе­ре­пи­та­ла: «Чо­му? Чо­му не­ма?», ко­ли спи­нив її ме­н­ший брат.

- Галю! Го­ді про­ха­ти! - ка­же по­шеп­том. Га­ля свої оч­ки ро­з­па­ле­ні впи­ла у мен­шо­го бра­та й пос­пи­та­ла:

- Чому?

- Не про­си, Га­лю,- знов ка­же мен­ший брат,- не­ма за що ку­пу­ва­ти - тільки тур­буєш.

Галя втих­ла і знов бу­ла стре­пе­ну­ла­ся і ски­ну­ла на усіх очи­ма й знов втих­ла.

- Не про­си вже, Га­лоч­ко! - знов го­во­рить мен­ший брат.

- Я хо­чу,- ше­по­че Га­ля на од­віт, ни­зенько схи­лив­ши го­лів­ку.

- Галочко, не­ма! Не­ма де взя­ти!

Галя під­нес­ла го­лі­воньку - у, які ж блис­ка­ли в очи­цях дві сльози ду­жі! По­ди­ви­ла­ся на всіх своїх і ок­ру­ги усю­ди, вже лед­ве чут­но ше­пот­ну­ла: «Ой, я хо­чу!» - і се в ос­тат­ній раз. При­гор­нув­ши­ся до мен­шо­го бра­та, вже смир­не­сенько стоя­ла во­на, при­ку­сив­ши пу­чеч­ку, а там і дру­гу, а там і обид­ві ра­зом, і все те для то­го, щоб як не ви­ко­ти­ли­ся ті дві сльози ду­жі ми­мо­во­лі з оче­ня­ток.

Усі во­ни дов­генько сто­яли між ку­па­ми і згра­ями, що дви­гали, го­мо­ні­ли й ря­бі­ли,- сто­яли во­ни та ди­ви­ли­ся. Дивилис­я бра­ти пильненько й на­чеб упер­ше ба­чи­ли людське уб­рання хо­ро­ше й дос­та­ток і на­че упер­ше по­чу­ли на со­бі ла­тані со­ро­чеч­ки; на­че упер­ше ба­чи­ли во­ни людську жва­вість, нед­бай­ли­вість і ве­се­лість і на­че уперш піз­на­ли своє тур­бу­ван­ня та вбо­жест­во.

А ма­ти ди­ви­ла­ся на їх. Во­на ози­ва­ла­ся до їх, то знов без сло­ва, без мо­ви гла­ди­ла по го­лів­ці; то знов по­си­ла­ла ближ­че пі­ти по­лю­бу­ва­ти­ся тим чи тим; то знов по­ка­зу­ва­ла їм те або дру­ге.

- Мамо,- ка­же стар­ший син,- хо­дім до­до­му!

І всі ді­ти по­чали про­ха­ти­ся: «Ма­мо, хо­дім-бо до­до­му!»

Галя тільки міц­ніш та міц­ніш при­ку­шу­ва­ла свої пу­чеч­ки ма­ленькії.

- Додому? До­до­му? - пе­ре­пи­та­ла ма­ти.- Вже до­до­му хоче­те? Чи не по­гу­ля­ли б ви ще по яр­мар­ку, мої го­луб'ятка? Чо­го ж се так хут­ко до­до­му, мої ко­ха­ні? Та ви ще усього яр­ма­рку не ба­чи­ли!..

- Дарма, ма­мо, ми до­до­му хо­че­мо вже,- ка­жуть в один го­лос си­ни.

- Додому? То хо­дім до­до­му, пташ­ки мої! - ви­мо­ви­ла вдо­ва і лед­ве що ви­мо­ви­ла,- то до­до­му хо­дім­те, мої ді­точ­ки!.. Га­лоч­ко, по­дай ме­ні ру­чеч­ку. Мо­же, по­нес­ти те­бе, до­чеч­ко?

Галя прос­тяг­ну­ла ру­ченьки до ма­ми, як уже на ру­ках бу­ла у неньки, та­кеньки міц­ненько об­хо­пи­ла її за шию й схо­вала ли­ченько на пле­чі.

І піш­ли во­ни усі до­до­му.

Купи лю­дей усе рід­ша­ли; що да­лі во­ни йшли,- усе унят­ніш від­різ­нявсь го­лос від го­ло­су, гук від по­гу­ку - усе бу­ло вільніш про­хо­ди­ти по ули­цях. Ось і кі­нець міс­ту,- і вже з го­ри вид­ко усю-всеньку лу­ку зе­ле­ну, і плес­ка­ючо­го Дніп­ра синього, й за Дніп­ром го­ри: близькії - одна над од­ною зе­леніш, да­ле­кії - од­на над од­ною си­ніш.

- Кажіть, ді­точ­ки, чо­му та­кі мов не­ве­се­лії ви? - промови­ла­ удо­ва.- Пож­діть, мої лю­бенькі, от бог дасть… - і не дока­зала, що бог дасть - чи то ра­зом во­на на­дію стра­ти­ла, що да­сть бог що-не­будь ко­лись, чи то вже ду­же важ­ко їй ста­ло до­жи­да­ти до то­го ча­су.

- Чим би я ма­ла вас роз­ва­жи­ти хоч кри­шеч­ку, мої до­ро­гі? - про­мо­ви­ла знов удо­ва зго­дом.- Ох, бо­же мій, бо­же ти мій ми­ло­серд­ний!

І знов усі мовч­ки во­ни йшли. Усе ширш роз­ля­га­лась та роз­да­ва­лась лу­ка пе­ред ни­ми, усе чут­ніш плес­кавсь та ко­лисавсь Дніп­ро, а го­ри за го­ра­ми все ви­ще й да­лі знімали­ся­: ви­со­ко-ви­со­ко й да­ле­ко-да­ле­ко! І та­кеньки, верта­ю­чись до­до­му з яр­мар­ку, з-по­уз зграї жи­вої, з по­рож­ні­ми ру­ками, бра­ти ди­ви­лись на ті ви­со­кі та да­ле­кі го­ри і думал­и со­бі, що там за ти­ми ви­со­ки­ми і да­ле­ки­ми го­ра­ми,- що там?

- Мамо,- пос­пи­тав мен­ший син,- що се, який се шлях он там-та­меч­ки по го­рі, в гаю, і ку­дою він зви­вається?

- Шлях той? Ох, моє го­луб'ятко, сей шлях про­во­дить ту­дою, де я зро­ду-ві­ку не бу­ва­ла,- у да­ле­кії міс­та й се­ла. По­кій­ний ваш батько - хай царст­вує! - їжджав тим шля­хом, як слу­жив у вій­ську, і чу­ла я від йо­го, що се шлях небезпеч­ний. При тім шля­ху роз­бій­ни­ки роз­би­ва­ють - зви­вається він тем­ним неп­рог­ляд­ним бо­ром, про­во­дить між кам'яних кру­тих гір… Бу­ло, й слу­ха­ти, як ваш батько-по­кій­ни­чок роз­ка­зує, то мо­роз з-за пле­чей бе­ре.

- Чи на батька теж роз­бій­ни­ки на­па­да­ли, ма­мо?- спи­тав мен­ший брат.

- Ні, моя ди­ти­но, ні, гос­подь ми­лу­вав. А от то­ва­ри­ша йо­го, яко­гось Ла­су­на, так на­па­ли і по­ло­ни­ли йо­го. І жив він, Ла­сун той, у їх кам'яній го­рі, у пе­че­рі, аж три дні, чи що.

- І що ж він там у їх ба­чив і чув, ма­мо? - спи­тав се­ред­ній брат.

- Чудове ба­гатст­во він там ба­чив, моя ди­ти­но! Пе­че­ра тая у їх спов­не­на зо­ло­та та се­реб­ра, та до­ро­гим ка­мін­ням-са­моц­ві­том. З зо­ло­та, з се­реб­ра йо­го там смач­ненько го­ду­ва­ли й на­пу­ва­ли і спа­ти йо­го кла­ли під одя­га­ла злото­ткані, на м'якенько­му пу­ху. І ко­ні в їх бу­ли у зо­ло­то, в сере­бро заш­па­ні, но­жі й шаб­лю­ки вса­де­ні са­моц­ві­том. Зро­ду-віку ніх­то й не снив та­ко­го ба­гатст­ва та роз­ко­ші, яко­ва в них там,- ка­зав Ла­сун ва­шо­му батьку-по­кій­нич­ку. І зва­ли во­ни Ла­су­на жи­ти із со­бою: «Зос­та­вай­ся, Ла­сун, жи­ти з на­ми,- го­во­ри­ли,- жит­тя то­бі бу­де хо­ро­ше й при­вільне в нас».

- Що ж Ла­сун? - спи­тав стар­ший син.

- А Ла­сун був і по­го­дивсь і зос­тавсь у їх, та ко­ли за­раз на­па­ла на йо­го ту­га. Жал­ко ста­ло жін­ки, ді­ток, свою ха­точ­ку, сво­го спо­кою. Став він у їх про­ха­ти­ся: «Від­пус­тіть ме­не, до­брі лю­ди, будьте ми­лос­ти­ві!» - «То йди со­бі». На­ки­да­ли йо­му пов­ну шап­ку зо­ло­та й се­реб­ра й пус­ти­ли йо­го. «І як пі­шов я пріч від них,- ка­зав Ла­сун ва­шо­му батько­ві,- от вже ме­ні як ста­ло жал­ко їх ки­да­ти, хоч плач!»

- Що ж, знов по­вер­нувсь до їх? - спи­тав стар­ший брат.

- І був по­вер­нувсь знов він до їх. Та як по­вер­нув на­зад, знов йо­го став по­ся­га­ти жаль по своєму жит­тю у сім'ї і втри­мав йо­го. Та чи­ма­лий ча­сок він, той Ла­сун, морду­ва­всь, що й у пе­че­ру йо­го тяг­не, і до­до­му при­тя­га…

- Що ж, кілька ра­зів він вер­тавсь і де прий­шов? Чи при­став де? - пи­тав стар­ший брат, і по йо­му доб­ре бу­ло вида­ти, що він не по­вер­нувсь, ко­ли б де пі­шов.

- Та вже та­ки ки­нув він шап­кою об зем­лю, за­нед­бав усе зо­ло­то й се­реб­ро й до­до­му прий­шов.

- Лучче б він не ки­дав, а до­до­му б при­ніс,- ка­же се­ред­ній брат, а мен­ший на Га­лю по­ди­вивсь, мов­би по­ду­мав: «Отсе б бу­ло вті­хи то­ді Га­лі!»

І Га­ля не­мов зро­зу­мі­ла, що по­ду­мав мен­ший брат,- во­на всміх­ну­лась та­кеньки, як всмі­ха­ються, ко­ли уяв­ля­ють пе­ред со­бою якусь уявоньку ду­же хо­ро­шу.

- Не го­ди­ло­ся ки­да­ти,- про­мо­ви­ли усі бра­ти з по­жа­лем.

- Або не бра­ти, або вже не ки­да­ти - що-не­будь од­не,- ка­же стар­ший брат.

- А по­тім, ді­точ­ки,- го­во­рить удо­ва,- по­тім той Ла­сун був ри­бал­кою при Дніп­рі та впав у во­ду і вто­пивсь якось, ка­зав ваш батько по­кій­ний.

Прийшли во­ни до­до­му й по­сі­да­ли всі під гру­шею ко­ло хат­ки.

- І що ж, ма­мо,- спи­тав се­ред­ній брат,- чи й до­сі ті розбій­ники там за­сі­да­ють?

- Теперки не чу­ти про їх ні­чо­го, моє сер­це,- одка­за­ла удо­ва.

- Де ж во­ни по­ді­ли­ся, ма­мо?

- А хто їх зна, мій го­лу­бе. Чи во­ни пе­ре­ве­ли­ся, чи піш­ли да­лі де, на кра­ще при­віл­ля… Ох, ді­точ­ки, вто­ми­ла­ся я ду­же, ко­ха­ні! Ля­жу тут, чи не зас­ну ко­ло вас.

Удова ляг­ла на тра­ві й за­ту­ли­ла бу­ла очі, та сон не зма­гав - очі усе од­ми­ка­ли­ся та на ді­то­чок при­див­ля­ли­ся, що тут си­ді­ли усі за­ду­ма­ні, по­ки аж Га­ля не пок­ла­ла ру­че­нят їй на ли­це та не зас­пі­ва­ла кот­ка й го­лу­ба, прик­ли­ка­ючи сон та дре­му.

Заснула удо­ва, та й Га­ля й се­бе за­ко­ли­са­ла своєю пісень­кою і впа­ла са­ма ко­ло ма­ми у міц­ненько­му сні.

А бра­ти си­ді­ли та ди­ви­ли­ся на ви­со­кії, лі­сом урос­лії, да­лекії го­ри, очей не звер­та­ли,- ди­ви­ли­ся, та ча­сом пог­ля­дав стар­ший брат і на міс­то ве­се­ле та гуч­не. І так во­ни задиви­лися, так во­ни за­ду­ма­ли­ся, що смерк­ло - во­ни не завважи­ли­ й сха­ме­ну­ли­ся вже то­ді, як Га­ля, про­ки­нув­шись, вигук­нула: «Ой, як тем­но! Де ж бо со­неч­ко?»

Дні при­хо­ди­ли й ухо­ди­ли. Ба­га­то ще свят­ку­ва­ло­ся свят, чи­ма­ло яр­ма­рок ще ста­но­ви­ло­ся, тільки що удо­ви­ні ді­ти вже ні­ко­ли більш свя­та та­кеньки не до­жи­да­ли і ні­ко­ли у яр­ма­рок вже не про­ха­ли­ся і не хо­ди­ли.

Росли во­ни со­бі та ви­рос­та­ли, хо­дя­чи та бро­дя­чи по лу­ці, див­ля­чись на гуч­не, буч­не міс­то, та у дру­гий бік - на ти­хі, ви­со­кі, урос­лії гаєм го­ри, на той шлях пог­лох­лий, що зви­вавсь і зни­кав там у гус­то­му гаю. І що во­ни рос­ли та виро­стали, то во­ни пильніш пог­ля­да­ли. І ра­ненько-ран­ком при світ­ло­му со­неч­ку, і піз­ненько вве­че­рі при зо­реньках іскри­стих,- усе ту­дою їх ві­чі.

А час спли­вав, і во­ни со­бі рос­ли та ви­рос­та­ли од­но одно­го кра­ще та луч­че.

І як дій­шли вже во­ни літ до­рос­лих, стар­ший брат став ще по­ну­рій, сум­ній - та­кий за­ду­ма­ний та мов­ча­ли­вий, серед­ній брат зро­бивсь ще ці­кав­ший,- усього пи­тавсь та пере­пи­тувавсь, а мен­ший брат ще гірш пал­кий та спо­чуй­ли­вий,- а всі бра­ти зро­би­ли­ся нес­по­кій­нії та не­до­вольнії. Ма­ти по­бивалася, жа­лу­ючи їх, Га­ля па­да­ла, роз­ва­жа­ючи їх, а вбо­жество ще скрут­ніш тіс­ни­ло й да­ви­ло. Хо­ди­ли всі бра­ти шу­ка­ти со­бі ро­бо­ти, служ­би й по міс­ті, й по се­лах ок­ру­ги, та чи то вже бо­жа во­ля, чи та­ка не­щас­на до­ля, тільки що не зна­хо­ди­ло­ся їм пра­ці й за ма­лую зап­ла­ту. І по­вер­та­ли­ся во­ни з тих по­шу­ка­нок усе сум­ніш та смут­ніш.

Коли ж і доб­ра го­ди­на - ра­зом знай­шла­ся служ­ба двом бра­там, стар­шо­му й се­редньому. Піш­ли обоє у най­ми­ти. Стар­ший брат пі­шов слу­жи­ти до мо­ло­до­го за­мож­но­го ха­зяїна, баш­тан­ни­ка, а се­ред­ній брат слу­жи­ти пі­шов до удів­ця ста­ро­го, хлі­бо­ро­ба; обоє не­да­леч­ко во­ни занапастили­ся - ­тут-та­ки під міс­том най­ми­ту­ва­ли.

Молодий баш­тан­ник був со­бі чо­ло­вік ве­се­лий та гор­дий, та щас­ли­вий, та не­ми­лос­ти­вий - се­бе­лю­бець і самопра­вець. Мав він і ха­ту бі­лу, і жін­ку ми­лу, і рід ве­лич­ний, і уся­кий дос­та­ток доб­рий. Баш­тан в йо­го ве­ли­кий, слав­ний - лю­дей пов­но раз у раз - і го­ро­дян, і се­лян. Він з жін­кою своєю хо­дить-по­ход­жає та спро­дає, та гро­ші лі­чить, та ба­лакає й жар­тує з куп­ця­ми своїми, та по­гу­кує на най­ми­та сво­го. Ро­дю­чий баш­тан жов­тіє ди­ня­ми, зе­ле­ніє ка­ву­на­ми і уся­ким ово­щем - ря­бить люд і куп­читься ко­ло ша­ла­ша ха­зяйського; най­мит усім вслу­гує, по­дає, но­сить, во­зить, ме­те, скла­дає,- ха­зяїн шле йо­го - він іде і по­вер­тає - ха­зяїн ще на­рі­кає; ха­зяй­ка го­нить - він бі­жить та на­зад пос­пі­шається - ха­зяй­ка ще лає йо­го; куп­цям го­дить, чу­жим лю­дям при­слугує, то й ті не прий­ма­ють за доб­ре, [і] ра­зу не подяку­ють, мо­же, ні­ко­ли за ду­шу жи­ву йо­го не по­мис­лять.

Ранок яс­ний ми­нув, день змерк га­ря­чий, ве­чір по­тем­нів сві­жий, а сон не бе­ре, не­ма спо­кою, сум­но та важ­ко. Ко­ли ж від­пус­тить? Ко­ли ви­яс­нить? Чи ко­ли згла­диться з сві­ту та крив­да не­рів­на? Чи бу­де по­лег­кість? Чи не вмен­шиться хоч ма­ло скор­бо­ти? Чи ко­лись щось бу­де?

Хлібороб був со­бі ти­хий, ро­бо­тя­щий чо­ло­вік, дбай­ли­вий, обе­реж­ний - знав уже він, як у сві­ті жи­ти має прос­тий чо­ловік ме­жи кня­зі та сильни­ки, то так він і жив со­бі й доб­ре йо­му ве­ло­ся усе: він ні­ко­го не за­чі­пав, і йо­го ніх­то не зай­мав,- ві­ку­вав він со­бі гар­ненько з доч­кою своєю одинач­кою. Гос­по­дарст­веч­ко хоч не яке там скар­бо­ве,- мож­на б йо­му ці­ну склас­ти,- та та­ке ж то по­ряд­неньке, лю­беньке, що кра­що­го й не ба­жа­ти.

«Чи він доб­рий бу­де для ме­не? - ду­мав се­ред­ній брат, іду­чи по­руч з своїм ха­зяїном упер­ше до ха­зяй­ської гос­по­ди та го­во­ря­чи про те, як хліб ро­дить.- Чи бу­де доб­рий? Похо­дить на те. У сві­ті ж, ка­жуть, не без доб­рих лю­дей…»

Дуже йо­му впо­до­ба­лось ха­зяй­ське гос­по­дарст­веч­ко, як ог­ля­нув він йо­го; ду­же приємненько бу­ло йо­му чу­ти, що у ха­ті спі­вав го­ло­сок, а ві­тер зно­сив теп­лим по­ві­вом і спів, і сло­ва.

«Жив би до­ві­ку та­кеньки, ко­ли б ме­ні так бог дав»,- по­ду­мав він, ус­ту­па­ючи у ха­ту за ха­зяїном, де пі­сенька все не змов­ка­ла, а чу­ла­ся вже зов­сім іст­но і де стрі­ла їх дів­чи­на та­ка, як кра­ля. Во­на й при­ві­та­ла­ся, і сні­дан­ня по­да­ла, і щось про­мо­ви­ла, і про щось пос­пи­та­ла, і гля­ну­ла, і подяку­вала, та все якось на­че нед­бай­ли­во, якось бай­дуж­ли­во, на­че доб­ро­дій­ка, на­че гос­по­женька, і тро­хи зас­му­ти­ла во­на тим мо­ло­до­го най­ми­та.

Та не та­ке ще спо­жив він, як пос­лу­жив там да­лі та як ста­ла йо­му дів­чи­на за світ­ло і за тем­ність - що як во­на тут, то все сяє й виб­лис­кує, а як її не­ма, то на­че хто сон­це зняв і зо­рі зіб­рав та у ки­ше­ню по­хо­вав. Діз­нав він то­го, що як уга­няв три кро­ки в один, пос­пі­ша­ючи­ся по­том­ле­ний з по­ля хут­че на доб­ри­ве­чір їй да­ти, а во­на, од­ка­зу­ючи «добри­вечір», і не ог­ля­да­ла­ся на йо­го. Скуш­ту­вав він і то­го, що як ран­ком, іду­чи на ро­бо­ту, при­пи­ниться, до­жи­да­ючись, спо­ді­ва­ючись, тру­ся­чись сло­веч­ка лю­бо­го, а во­на, ми­на­ючи йо­го, при­ка­зує йо­му: «йди ро­би­ти». Прий­няв і то­го, що як уве­че­рі ся­де де та за­жу­риться, та за­ди­виться на її, во­на йо­го пош­ле десь по­том­ле­но­го, са­мотнього по якусь, там при­м­ху для се­бе.

Перемучившися дня­ми, не пос­пав­ши но­ча­ми, од­но­го ра­зу най­мит пе­рест­рів свою гос­по­ди­ню ко­ха­ну та й ска­зав їй усю щи­ру прав­доньку. Як же во­на за­ди­ви­ла, як же во­на ли­ченько своє врод­ли­ве од­вер­ну­ла від йо­го! Як не­лас­ко­во по­чу­ла, як враз­ли­во оз­ва­ла­ся!

- Не зай­май ме­не ні­ко­ли, най­ми­ту! - про­мо­ви­ла.- Чи ж я то­бі рів­ня? Ко­ли хо­чеш в нас слу­жи­ти, по­водься слу­гою. Не го­во­ри до ме­не!

А він та­ки зай­няв, а він та­ки за­го­во­рив, та й му­сив на­віки поп­ро­ща­ти­ся,- втра­тив служ­бу й по­вер­нувсь до­до­му, у хат­ку неньчи­ну на лу­ці. Та­кий по­вер­нувсь, не­мов приби­тий на цві­ту.

Розважала ма­ти, жа­лу­ва­ла Га­ля, бра­ти мо­ці до­да­ва­ли, і з усі­ма ци­ми лі­ка­ми доб­ри­ми про­жи­вав він, не ви­ду­жу­ючи та до­жи­да­ючи, по­ки де служ­ба йо­му тра­питься.

А тим ча­сом на баш­та­ні ве­ли­ко спро­да­но ово­щу, і ха­зяїн сво­го най­ми­та по­си­ла з во­за­ми у міс­то роз­во­зи­ти спрода­не та зби­ра­ти ча­сом гро­ші не­зап­ла­че­ні.

Тільки од­но­го ра­зу чи не злі­чив доб­ре бе­ру­чи, чи загу­бив якось ве­зу­чи най­мит, а ха­зяїн, не до­лі­чивсь сво­го лі­ку і зняв бу­чу: уз­вав і зло­дієм, й прой­дис­ві­том, і го­ло­тою; а ха­зяйка со­бі під­ка­зує, та під­гу­кує, та пи­щить, та ве­ре­щить.

- Я більш у вас зас­лу­жив - візьміть з моїх зап­рацьова­них та й не лай­тесь! - ка­же най­мит.

- Іди со­бі геть та й не вер­тай­сь! - го­нить ха­зяїн.

- Щоб тво­го й ду­ху не­вір­но­го не бу­ло! - кри­чить ха­зяй­ка.

- Заплатіть ме­ні,- ка­же най­мит.

- Заплатити? Та я то­бі, зло­дію, щер­ба­тої ко­пій­ки не дам! Іди геть! - пхає ха­зяїн.

- Я на вас су­да шу­ка­ти­му! - про­мо­вив най­мит.

- Суда на ме­не, ти? - скрик­нув ха­зяїн та й за­ре­го­тав з по­ті­хи ве­ли­кої.

- Бач! - вигукнула ха­зяй­ка, і ха­зяй­чин ре­гіт дріб­ненько роз­ко­тивсь та втіш­ненько.

Наймит пі­шов со­бі геть від них та й теж зас­мі­яв­ся до се­бе, кеп­ку­ючи з се­бе, що за­хо­дивсь був ха­зяїна за­су­ди­ти.

Питання та жа­лу­ван­ня бу­ло до­во­лі у до­му, а ще більш вбо­жест­ва та су­му.

Знов усі до­ку­пи зіб­ра­ли­ся до­жи­да­ти терп­ля­чи та спо­ді­ва­ти­ся не ма­ючи. Нес­по­кій­ні, сум­ні хо­ди­ли бра­ти всі - най­сумній усіх стар­ший був, най­смут­ніш - се­ред­ній. Га­ля вже не зай­ма­ла їх, ма­ти не роз­ва­жа­ла, а у мен­шо­го бра­та то сер­це жа­лем схо­ди­ло.

К­оли од­но­го ве­чо­ра стар­ший брат го­во­рить усім бра­там:

- Життя на­ше гір­ке та вбо­ге. Що ви ро­би­ти­ме­те? Я при­сягаю зе­ле­но­му гаю! Чи ви ме­ні, бра­ти, то­ва­ри­ші?

Усі бра­ти по­го­ди­ли­ся й ка­за­ли: «Доб­ре!»

- А ма­ти? А Га­ля? - сха­ме­нув­ся мен­ший брат.

- Чи за ве­ли­ку по­ра­ду ми до­сі бу­ли їм? - ка­же стар­ший брат.- Бра­ти-то­ва­ри­ші, не пос­ту­пай­те­ся! Усі од­ка­за­ли:

- Не пос­ту­пи­мось!

Увійшли во­ни у хат­ку - ма­ти й Га­ля вже спа­ли.

Мати за­раз про­ки­ну­лась, по­чу­ла й про­мо­ви­ла:

- Де, ді­точ­ки, за­ба­ри­ли­ся та­кеч­ки?

І Га­ля про­ки­ну­ла­ся, по­чу­ла, що міц­ненько її об­ня­ли­ - то мен­ший брат об­няв її.

- Що? - спи­та­ла Га­ля, сер­денько в неї зат­ре­пе­ха­ло­ся, по­чуло, що щось є, та мен­ший брат не ска­зав ні­чо­го і, обняв­ши, по­ки­нув.

- Мати! - заговорив то­ді стар­ший брат,- іде­мо ми шу­ка­ти щас­тя та до­лі. Зос­та­вай­сь здо­ро­ва та не до­жи­дай нас. Про­щавай, сест­ро!

За цим сло­вом вий­шов з ха­ти, а за їм усі бра­ти слі­дом.

Удова тільки ру­ченька­ми сплес­ну­ла та й упа­ла з го­ря та з жа­ху. Га­ля зір­ва­ла­ся, по­біг­ла, дог­на­ла, ухо­пи­ла­ся за мен­шого бра­та, не пус­ка­ла й ри­да­ла, та й лю­би­мо­го бра­ти­ка во­на не втри­ма­ла - рво­нувсь і втік він за дру­ги­ми, й тільки зда­ле­ка во­на ще по­чу­ла йо­го го­лос: «Про­ща­вай, Га­лю, про­щавай!»

Усі піш­ли! Усі по­ки­ну­ли! Піш­ли й не по­вер­та­ються!

- Гукай, Га­лю, гу­кай го­лос­ніш! Прик­ли­кай! Зо­ви! - проха­ла удо­ва на­че не­са­мо­ви­та.

І Га­ля го­лос­но гу­ка­ла й зва­ла, та дар­ма роз­но­сивсь сві­жий роз­пач­ли­вий го­ло­со­чок - на од­віт тільки повз гір дзві­н­ко відк­ли­ка­ло­ся.

- Чуєш, Га­лю, чуєш го­мін? Во­ни йдуть, ідуть! - промовля­ла­ ра­зом удо­ва.

Та се Дніп­ро го­мо­нів плес­ка­ючи, та де­ре­ва ше­лес­ті­ли - ніх­то не йшов.

- Бачиш, ба­чиш, Га­лю, он там-там­ки хтось стоїть! Се Івась стоїть, а бі­ля йо­го - ба­чиш? ба­чиш Грицька? Бі­жи, бі­жи, Га­лю, ту­дою…

Галя біг­ла ту­дою й сю­дою, по сей бік і по той бік - усю­ди, де ті­ши­ла й ома­ну­ва­ла їх ніч­на тінь та мла.

І на сві­тан­ня зай­ня­ло­ся. Сві­тан­ня по­яви­ло їм, яка лу­ка зе­ле­на пус­та й які го­ри ок­ру­ги без­мов­ні. Во­ни все-та­ки до­жидали, що вер­нуться, та й обер­та­ли очі свої по­том­ле­ні у всі бо­ки.

І со­неч­ко зій­шло, та та­ке яс­неньке, на­чеб­то хо­ті­ло й ма­ло вмис­не для них най­луч­че всві­ти­ти пус­ті шля­хи ок­ру­ги. Во­ни усе-та­ки до­жи­да­ли: вер­нуться, вер­нуться. Та з то­го ча­су ніх­то вже до­до­му не вер­нувсь.

III

Хутенько каз­ка ка­жеться, та не так-то хут­ко ді­ло робить­ся. Ба­га­то ми­ну­ло днів, тиж­нів, мі­ся­ців та й літ про­ми­ну­ло чи­ма­ло, що удо­ва з Га­лею ще про­жи­ла та про­го­рю­ва­ла в убо­генькій хат­ці на лу­ці, усе до­жи­да­ючи, що по­вер­нуться лю­бії си­ни, що по­вер­нуться бра­ти ми­лі. То усе чув­ся їм го­мін який­сь, ні­би йшли по лу­ці м'якенькій вве­че­рі, а на сві­тан­ні про­буж­дав їх го­мін ко­ло две­рей - і пос­пі­ша­ли­ся во­ни, й тре­пе­та­ли­ся во­ни. Та на лу­ці ок­ру­ги все пус­то вве­че­рі й на сві­тан­ні ко­ло две­рей не­ма ні­ко­го. Пус­то! Ні­ко­го! Дар­ма Га­ля лі­та­ла ту­дою й сю­дою, як тая лас­тів­ка, і удо­ва вибивал­ася з си­ли своєї, пос­пі­ша­ючи за нею - пус­то! Ні­ко­го!

Еге ж! Еге ж! - пус­то й ні­ко­го! І на який­сь ча­сок переста­вали во­ни по­ри­ва­ти­ся, на­че зас­по­ко­юва­ли­ся, тро­хи набирал­ися терп­ли­вос­ті.

- Галю,- го­во­рить знов удо­ва,- чуєш, го­мо­нить?

- Се Дніп­ро шу­мить, ма­мо!

- Ні, ні, Га­лю! Слу­хай-бо!

- Дерева ше­лес­тять, ма­мо!

- Усе Дніп­ро шу­мить! Усе де­ре­ва ше­лес­тять! - мо­вить удо­ва і зітх­не й про­ше­по­че: - Бо­же мій, бо­же мій!

А тро­хи зго­дом удо­ва знов по­чи­на:

- Галю! Га­лоч­ко! Вий­ди! По­ди­ви­ся, прис­лу­хай! І Га­ля ви­ходить, ди­виться і прис­лу­хає. Не чут­но ні­чо­го, не вид­но ні­ко­го, тільки Дніп­ро шу­мить та де­ре­ва ше­лес­тять.

Галя що ви­рос­та­ла, то усе во­на ро­зум­ніш ро­би­лася. Вже во­на ка­ви не бо­яла­ся ані вов­ка, щи­ро ро­би­ла і ко­ли вже те­перки во­на пла­ка­ла гір­ко, де-не­будь при­хо­вав­ши­ся, ніх­то б її не знай­шов по пла­чу - во­на ти­хенько-ти­хе­сенько вже вмі­ла те­пер пла­ка­ти.

Жили во­ни так са­мо вбо­го, як і перш. Усе так са­мо ходил­а удо­ва на по­ден­щи­ну, та усе мен­ша їй пла­та бу­ла, за­тим, що во­на усе ста­рі­ла, сла­бі­ла, все тра­ти­ла більш міць і пруд­кість. Га­ля теж хо­ди­ла на по­ден­щи­ну й теж пот­ро­ху зароб­ляла, за­тим що Га­ля бу­ла ще ду­же мо­ло­денька, нев­мі­ла, не­дос­від­че­на. Ра­но-ра­не­сенько про­ки­да­ли­ся во­ни й іш­ли у міс­то на ро­бо­ту. І ка­жу вам, ні­ко­ли во­ни не йшли, не пог­ля­нув­ши на шлях той, що зви­вавсь по го­рі гаєм, не постоявш­и на лу­ці, дур­но не пож­дав­ши. Не діж­дав­ши­ся ні­ко­го, хі­ба ча­сом пташ­ка пурх­не ми­мо, не по­ба­чив­ши ні­чо­го, ок­рім тих зна­ко­мих ти­хих гір та де­рев ви­со­ких, во­ни йшли, при­ходили у міс­то і най­ма­ли­ся ро­би­ти, де трап­ля­лось і що бог на­си­лав: во­ду но­си­ти, го­ро­ди по­лоть, сік­ти ка­пус­ту, ха­ти бі­ли­ти - усе, що, ка­жу, гос­подь їм на­си­лав. Ці­лий день во­ни ро­би­ли - зрід­ка уку­пі, в од­ній гос­по­ді, сли­ве зав­сі­ди різ­но, по різ­них гос­по­дах, а вве­че­рі схо­ди­ли­ся на до­ро­зі до­до­му. То­ді ж бо Га­лин го­ло­со­чок сві­женький дзве­нить - Га­ля роз­ка­зує, що ба­чи­ла, що чу­ла, що там доб­ре й що ли­хеньке їй зда­ло­ся.

Удова слу­ха, ча­соч­ком са­ма що-не­будь про­мо­вить про ба­че­не, про чу­те. При­хо­ди­ли до своєї хат­ки до­до­му. Світ­ла во­ни ні­ко­ли не сві­ти­ли - мі­сяць та зо­рі ся­ли їм за­мість сві­т­ла. По тру­дах днев­них не га­разд час­тенько сон по­коїв їх. Най­гірш удо­ву му­чи­ло без­сон­ня - во­на бра­ла­ся пла­ка­ти яки­­мись скуд­ни­ми, ста­ре­чи­ми слізьми, що від них, здавалос­я, ро­зір­веться її пок­ру­ше­не ста­ре сер­це. Га­ля об­ні­ма­ла її, й обой­ко во­ни го­во­ри­ли й ба­ла­ка­ли, й обой­ко смутилися­, й обой­ко спо­ді­ва­ли­ся на кра­щії ча­си, по­ки аж удо­ва бу­ла вті­ше­на й по­чи­на­ла за­си­па­ти, а Га­лин сон роз­гу­лю­вавсь і ми­слоньки по­чи­на­ли блу­ка­ти і роїти­ся ко­ло всього до­брого та од­ра­діс­но­го впе­ред се­бе да­ле­ко-да­ле­ко… Бра­ти вбачил­ися з яки­мись ся­ющи­ми об­лич­чя­ми, у яко­мусь ви­блиску, й усе ок­ру­ги теж ся­ло й бли­ща­ло...

Жи­ли во­ни, жи­ли, по­ки до­жили до то­го ча­су, що удо­ва за­не­ду­жа­ла й зва­лилася.

Отоді ж бо при­го­донька ста­ла­ся: і ро­би­ти тре­ба, і незду­жую не мож­на са­му по­ки­ну­ти. То­ді ж бо Га­ля по­ка­за­ла, що за пруд­кі в неї ні­жеч­ки. Во­на най­ма­ла­ся за най­ма­лі­шу пла­ту з та­кою умо­вою, щоб од­ві­ду­ва­ти нез­ду­жую ма­тір, та три­­чі або й більш на день при­бі­га­ла до хат­ки й повертала­ся ­знов у міс­то. Та що да­лі, то удо­ва ро­би­ла­ся кво­лій, сла­бій, і Га­ля вже не від­хо­ди­ла від неї.

Нездужа ле­жа­ла ти­хенько, без­мов­ненько, усе сли­ве зату­ливши ві­чі, і по­хо­ди­ло, на­че во­на од­по­чи­ва­ла по тяж­кій тя­ж­кій уто­мі й пра­ці.

Одного ра­зу во­на пи­тає:

- Галю! Що тсе - чи Дніп­ро шу­мить?

- Ні, ма­мо, Дніп­ро не шу­мить: зи­ма - Дніп­ро під льодом.

- Галю, де­ре­ва ше­лес­тять?

- Ні, ма­мо, зи­ма - де­ре­ва в інеї.

А то­ді са­ме зи­ма бу­ла, бі­ла, лю­та, кріп­ка зи­ма.

Довгенько ле­жа­ла нез­ду­жа, не від­ми­ка­ючи очей й не мов­ля­чи сло­ва, та усе бі­лі­ла, та усе сла­бі­ла. І лед­ве чут­но знов пос­пи­та­ла:

- Галю, Дніп­ро ж бо не шу­мить - я не чую… шу­мить чи ні?

- Ні, ма­мо.

- Так це де­ре­ва ше­лес­тять?

- Ні, ма­мо.

Удова під­нес­ла­ся, на­че в си­лу ввіб­ра­ла­ся.

- Галю, я чую, я чую! Від­чи­няй ху­тенько две­рі! Стрі­чай ху­т­ко! Ось во­ни! - та й ра­зом, стра­тив­ши ос­тан­ню міць, упа­ла удо­ва й очі за­ту­ли­ла. При­па­да­ла до неї Га­ля й кли­ка­ла, та во­на не відк­лик­ну­ла­ся й очі її вже на­ві­ки скле­пи­ли­ся.

Добрі лю­ди якось до­по­мог­ли Га­лі по­хо­ва­ти ма­тір, і ста­ла Га­ля жи­ти са­ма од­на, са­мот­ненька у своїй хат­ці на зе­ле­ній лу­ці.

IV

Прожила Га­ля та­кеньки ці­лу зи­му хо­лод­ную, си­дя­чи ве­чорами під ско­ся­ним ві­ко­неч­ком, див­ля­чись на лу­ку у сні­го­вій пе­ле­ні, бі­лій та гла­денькій, без шля­хів, без слі­дів ок­ру­ги, ок­рім тієї стеж­ки, що по­по­хо­ди­ла са­ма Га­ля, хо­дя­чи на ро­бо­ту.

Часом Га­ля зас­пі­ває пі­сеньку яку-не­будь, що пе­рей­ня­ла, роб­ля­чи з ін­ши­ми ве­се­ли­ми дів­ча­та­ми вку­пі. Зас­пі­ває Га­ля пі­сеньку й дов­генько спі­ває, під­пер­ши втом­ле­ною ручень­кою свою са­мот­неньку го­лі­воньку.

Ча­сом їй зда­ва­ло­ся, що от хтось за­зир­нув у її ві­кон­це, от-от хтось про­біг ми­мо, от-от хтось стук­нув,- се або мі­сяць ви­ри­на з обо­ло­ка, або ві­ль­ний ві­тер про­не­сеться лу­кою, або мо­роз уда­рить. І Га­ля по­ча­ла до­жи­да­ти са­мот­ні­ми ве­чо­ра­ми, ко­ли мі­сяць за­зи­р­не у ві­кон­це, ві­тер про­бі­жить ми­мо хат­ки або мо­роз по­стукає, і звик­ла до­жи­да­ти сеє й прий­ма­ти, на­че гос­тей до­рогих та лю­бих.

І та­кеньки про­ми­ну­ла уся зи­ма, а за зи­мою вес­на прий­шла теп­лая, сві­жая, кві­ту­ща… Лу­ка за­зе­ле­ні­ла, гру­ша з зло­м­ле­ною вер­хо­ви­ною бі­ля хат­ки вбра­ла­ся у лист­ву й по­чала ти­хенько ше­лес­ті­ти ран­ка­ми, як ран­ко­вий віт­рець по­ві­вав, і за­шу­мів гай по го­рах ок­ру­ги, і за­си­нівсь, і розли­всь Дніп­ро й да­ле­ко за­то­чивсь у лу­ку роз­лив­ним за­то­ком, і на­ле­ті­ли пта­хи з теп­лих країн, зас­пі­ва­ли й за­ще­бе­та­ли.

Одного ве­чо­ра ве­сіннього си­ді­ла со­бі Га­ля ко­ло віконеч­ка­ у своїй хат­ці й спі­ва­ла. Во­на бу­ла ра­денька, що вес­на на­стала теп­ла з квіт­ка­ми та з па­ху­чи­ми зіл­ля­ми, і для то­го во­на го­лос­ніш і ве­се­ліш то­го ве­чо­ра спі­ва­ла. Ко­ли ра­зом щось ми­го­ну­ло про­ти ві­кон­ця; Га­ля гля­ну­ла на не­бо - на не­бі мрі­ли зо­рі лед­венько,- знов щось ми­го­ну­ло та й заступи­ло­ вже ві­кон­це. Га­ля по­ба­чи­ла чо­ло­ві­ка, стре­пе­ну­ла­ся, зля­калася і ди­ви­ла­ся на йо­го ці­ли­ми очи­ма.

Проти неї сто­яв мо­ло­дий і хо­ро­ший ко­зак. Сто­яв і пи­тав:

- Дівчино, чи тією до­ріж­кою у міс­то зій­ти?

- Тією са­мою,- одка­за­ла Га­ля йо­му.

- І доб­ре! - про­мо­вив ко­зак.

Так хоч бу­ло «доб­ре», од­нак же він ще сто­яв під Га­ли­ним ві­ко­неч­ком і то на неї за­див­лявсь, то знов у ха­тин­ку зази­рав. Га­лин пе­ре­ляк ми­нув, та сер­денько би­ло­ся від ди­ву та від нес­по­ді­ва­но­го, не­га­да­но­го то­го…

- І я прос­то-та­ки цією стеж­кою пот­рап­лю до міс­та? - спи­тав знов ко­зак, пос­то­яв­ши.

- Просто втра­пи­те.

Розпитавсь ко­зак і про те, що прос­то втра­пить у міс­то, а все ще йо­го но­ги не нес­ли від Га­ли­но­го ві­кон­ця.

- Чи не бу­де ва­ша лас­ка да­ти ме­ні во­дич­ки іс­пи­ти? - по­прохав ко­зак.

- Зараз,- од­ка­зує Га­ля й за­раз да­ла йо­му во­дич­ки у віко­не­чко.

Козак іс­пив во­дич­ки.

- Спасибі, дів­чи­но,- ка­же,- яка во­да слав­на! Це з Дніпра бе­ре­те?

- Ні, з кри­ни­ці.

- А де ж тут у вас кри­ни­ця?

І ко­зак по­чав ог­ля­да­ти­ся та ози­ра­ти­ся у ве­чір­ній млі та ви­шу­ку­ва­ти кри­ни­цю.

- Далеко, на лу­ці, он там під го­рою геть,- по­ка­зу­ва­ла йо­му Га­ля.

- Чудова в вас лу­ка цяя: і Дніп­ро шу­мить, і де­ре­ва ок­ру­ги, і го­ри - сві­жо, бла­го­дат­но! Хо­ро­ше, ма­буть, вам тут жи­ти?

Галі й са­мій ра­зом чо­гось зда­ло­ся, що тут і уп­рав­ду жит­тя та­ке, що й не при­рів­ня­ти йо­го до ін­шо­го, й Га­ля одказа­ла­ ко­за­ко­ві.

- О, жи­ти тут слав­но!

- А до міс­та чи ви час­тенько хо­ди­те? - спи­тав ко­зак.

- Щодня ход­жу.

- Щодня? На ро­бо­ту, чи що?

- Еге, на по­ден­щи­ну.

- Що ж, ро­бо­ти маєте дос­хо­чу, ма­буть? Доб­ра ро­бо­та?

І Га­лі знов зда­ло­ся, що й справ­ді ро­бо­та доб­ра, й Га­ля од­казала ко­за­ко­ві:

- О, доб­ра ро­бо­та!

- А чи рід у вас є в міс­ті? - пи­тавсь ко­зак-лю­боз­най­ка.

- Ні, в ме­не ні­ко­го не­ма в міс­ті. В ме­не жод­ної ро­ди­ни не­ма. Я си­ро­та.

- І са­мі жи­ве­те ту­тоньки?

- Сама жи­ву.

Здається, так уже тро­шеч­ки во­ни роз­мов­ля­ли, і тро­хи 'дно 'дно­му ска­за­но, а ба­га­то ча­су впли­ло. Зо­рі легш та легш усе мрі­ли, на­че вхо­ди­ли усе дальш у синє не­бо; ста­ло сві­жі­ти, з Дніп­ра по­тяг­нув віт­рець і з то­го бе­ре­га пе­ре­ніс па­хо­щі там кві­ту­щих то­поль. Не ко­зак і не Га­ля схаменули­ся,­ що вже близько сві­тан­ня, а над­дніп­ровська чай­ка почу­ла й про­нес­ла­ся з ки­ги­ком по­над Дніп­ром.

- Прощавайте! - про­мо­вив ко­зак.

- Прощавайте! - про­мо­ви­ла Га­ля.

І пі­шов ко­зак шля­хом у міс­то.

А Га­ля, про­вів­ши ко­за­ка очи­ма, ще дов­генько про­во­ди­ла йо­го мис­лонька­ми, по­ки аж за­бу­ла­ся ко­ро­теньким сном до ран­ку, тут-та­ки ко­ло ві­ко­неч­ка, схи­лив­шись го­лів­кою на скла­де­ні ру­че­ня­та.

Як во­на про­ки­ну­ла­ся, про­ме­нис­тий со­няч­ний про­мінь за­дав їй сві­том у ві­чі нес­по­ді­ва­но - во­на прос­па­ла ран­ко­ву зо­рю - от то­бі маєш! І Га­ля зас­мі­яла­ся не­бу­ва­ло­му випадк­у, й по­ча­ла пос­пі­ша­ти­ся на ро­бо­ту і, вми­ва­ючись, во­на впу­стила куш­нець з во­дою не­ча­ян­но, і від­ра ви­вер­ну­ла нев­мисне, і усе смі­яла­ся са­ма із со­бою за­тим, бач­те, що усе якось ви­хо­ди­ло нес­по­ді­ва­но, не­га­да­но, не­ча­ян­но, ра­зом…

Швиденько йшла Га­ля на ро­бо­ту, а ще швид­ше би­ло­ся се­р­деч­ко, а ще швид­ше ви­ро­юва­ли­ся мис­лоньки… Уяв­ля­всь їй са­мот­ній ве­сін­ній ве­чір ко­ло ві­ко­неч­ка, своя са­мот­ня пі­сенька, ве­сін­ня теп­ли­ня й мла, й сві­жість, і зо­рі мрі­ють… й ра­зом зас­туп­ле­ний світ у ві­кон­ці, і мо­ло­дий ко­зак… так ра­зом-ра­зом… та­кеньки нес­по­ді­ва­но!

Того дня Га­лі ви­лу­чи­ло­ся ро­би­ти на го­ро­ді вку­пі з дру­гою мо­ло­ди­цею, що во­на з нею й перш ча­сом уку­пі ро­би­ла та ба­ла­ка­ла про людську бі­доньку та на­пас­тоньку, ту­гу ро­з­ді­ля­ла, ли­шенько ті­ши­ла.

- Хоч ляж та й вми­рай! - ка­же ця мо­ло­ди­ця, як во­ни узя­лися по­ло­ти.

- О, що це ви го­во­ри­те, лю­боч­ко! - пок­рик­ну­ла Га­ля.

- Що ж я го­во­рю! Що є, те й го­во­рю!

І справ­ді, ця мо­ло­ди­ця не ма­ла вже ряс­ту топ­та­ти - су­ха, блі­да, змож­де­на.

- Ні, ні! - ка­же Га­ля,- ви не го­рюй­те! Як зна­ти, що вилу­чи­ться? Що бу­де, ви­па­де упе­ред!

- Що ж бу­де? Ви­па­де? - пе­ре­хо­пи­ла мо­ло­ди­ця.- Ні­чо­го, ок­рім бі­ди та ли­ха!

- Ой, ні-ні! - пок­рик­ну­ла Га­ля,- усе мо­же бу­ти… усе! Не до­жи­даєш зов­сім, не чаєш, не сниш і ра­зом несподіва­но-нечаянно…

І Га­ля по­ки­ну­ла по­ло­ти й ог­ля­ну­ла­ся ок­ру­ги, на­че от стрі­ти го­то­венька щось нес­по­ді­ва­не.

- Еге, бу­де то­бі: ли­хо та ще з лиш­ком! - про­мо­ви­ла моло­диця.

- Чого-чого не бу­ва! - за­ще­бе­та­ла зно­ву Га­ля.- Усе вилу­чається! Усе мо­же бу­ти!

І Га­ля по­ди­ви­ла­ся з ус­мі­хом на со­неч­ко, що гра­ло­ся по­над нею, на­че ду­ма­ючи: «Ско­тись ти за­раз на зем­лю, яс­неє со­неч­ко, так я не ди­ви­ти­му те­пер­ки,- на­віть ру­ченьки під­ставлю, не бо­юся!»

А мо­ло­ди­ця про­мо­ви­ла:

- Годі то­бі, дів­чи­но! Ти роз­ка­жеш та­ко­го, що на вер­бі гру­ші, а на сос­ні яб­лу­ка рос­туть!

І вве­че­рі до­ма, си­дя­чи ко­ло сво­го ві­ко­неч­ка, Га­ля ду­ма­ла про те, що все мо­же бу­ти й ви­лу­чи­ти­ся, що усього тре­ба до­жи­да­ти нес­по­ді­ва­но­го та не­га­да­но­го, і всмі­ха­ла­ся, і, зда­ється, од­важ­но та ве­се­ленько до­жи­да­ла усього то­го; та як уяви­ла­ся ви­со­ка пос­тать по до­ро­зі до хат­ки, Га­лю пой­няло га­ря­чим на­че жа­ром і зим­ним хо­ло­дом. І що ближ­че під­хо­ди­ла ви­со­ка пос­тать, то жар га­ря­чий її по­ні­мав, а хо­лод зим­ніш. І як учо­раш­ній ко­зак став ко­ло ві­ко­неч­ка й ска­зав їй «доб­рий ве­чір», Га­ля на од­віт йо­му лед­ве вимови­ла­ сво­го «доб­ро­го ве­чо­ра».

На цей раз ко­зак не пи­тавсь до­ро­ги, а пі­дій­шов як знако­мий, гу­ля­ючи, і по­вів роз­мо­ву про те, що теє за міс­то Київ - крас­не та ве­ли­ке, й опо­віс­тив про те, що він не­дав­ненько ще сю­ди приїхав з то­ва­ри­ша­ми на ди­ва уся­кі по­ди­ви­ти­ся, роз­ва­жи­ти­ся і що ду­же ра­денький з то­го, що приїхав… І справ­ді вба­ча­ло­ся, що ко­зак ра­денький. І Га­ля ра­денька.

Потому він спо­віс­тив, як приб­лу­дивсь до зе­ле­ної лу­ки упер­ше. То­ва­риш, бач­те, поз­на­чив йо­му під міс­том, де зо­бачитись, та він, то­ва­ри­ша шу­ка­ючи, не знай­шов - заг­ле­дів лу­ку, Дніп­ро,- схо­ті­ло­ся йо­му по­над Дніп­ром лу­кою прой­тися, він і пі­шов,- і ба­чить - хат­ка, і по­ду­мав: чия се хат­ка тут стоїть? І по­чув Га­ли­ну піс­ню,- слу­хав-слу­хав та й підій­шов під ві­ко­неч­ко…

І хоч ко­зак не до­дав, що він ра­денький, що пі­дій­шов до ві­ко­неч­ка, тільки сеє і без ко­зацько­го сло­ва вба­ча­ло­ся. І Га­ля ра­денька.

Потому він опо­віс­тив, що він теж си­ро­та, теж не­ма ро­ду й плем'я, що він ко­зак з да­ле­ко­го се­ла Гли­бо­ва, звуть йо­го Ми­хай­ло На­ра­да (тут він спи­тав, як зо­вуть дів­чи­ну, і дівчи­на йо­му ка­же «Га­лею»), що се­ло йо­го ве­ли­ке й ба­га­те, там дві церк­ви в них, ха­ти усе слав­нії, усп­ліш упос­піль са­ди; се­ло на го­рі, а по­під го­рою той са­мий Дніп­ро шу­мить, що й по­під Києвом; що лю­ди в них усе хо­ро­шії, дів­ча­та штуч­но та гар­но со­роч­ки ви­ши­ва­ють.

Галя слу­ха­ла-слу­ха­ла-слу­ха­ла, й піз­ненько во­ни розсталис­я. І Га­ля не зас­ну­ла цієї но­чі, а про­си­ді­ла до ран­ку під ві­конечком, і так їй іст­ненько, на­че у сні сни­ло­ся ве­ли­ке бі­леє се­ло на го­рі, у зе­ле­них са­дах, дві церк­ви ви­со­кі з золотим­и хрес­та­ми, си­ній Дніп­ро по­під го­рою; сни­ли­ся лю­ди та­меч­ки з та­ки­ми-то вже при­ман­чи­ви­ми об­лич­чя­ми, що яких во­на ні­ко­ли ще не стрі­ча­ла; дів­ча­та та­кі че­пур­нії та лю­бії, що та­ких во­на ще зро­ду не ба­чи­ла. І на­че ве­сін­ній, ти­хий, па­ху­чий ве­чір і да­ле­ке се­ло сни­ло­ся їй без го­мо­ну, без шу­му,- хоч жи­ве,- і ні­чо­го не чут­но бу­ло ні­де­ні­де, ок­рім що би­ло­ся своє влас­не сер­деч­ко ду­же.

Козак по­чав уча­ща­ти що­ве­чо­ра, і в них ве­ла­ся мо­ва й ро­з­­мо­ва тро­хи що не до сві­тан­ня. Га­ля вже зна­ла, що коза­кова ха­та стоїть не­да­леч­ко від церк­ви, з ві­ко­не­чок вид­ко Дніп­ро і да­ле­ко го­ри ок­ру­ги й гаї, що в йо­го сад величень­кий і має він теж па­сі­ку…

І діз­на­ла Га­ля теж уся­кі різ­ні й мно­гі три­во­ги та ра­до­щі, та ту­гу, та щас­тяч­ко, не­ві­до­мі­сінькі їй до то­го ча­су. З тієї го­ди­ни, як во­на нес­по­ді­ва­но приз­на­ко­ми­ла­ся з ко­за­ком, Га­ля усе до­жи­да­ла чо­гось особ­ли­во­го, смі­ло та ве­се­ло до­жидала во­на, та ра­зом же з тим да­ло­ся навз­на­ки їй, як до­жидати спо­ді­ва­но­го. Спер­шу во­на бу­ло си­ді­ла бі­ля ві­кон­ця й до­жи­да­ла, а там уже нез­нос­но ста­ло їй си­ді­ти спокій­ненько, ко­ли ду­ша її уся по­ру­ша­ла­ся, сер­денько колотилося ­і дух зай­мав­ся, за­хоп­лявсь - во­на по­чи­на­ла хо­ди­ти та про­­ходжати по лу­ці, зри­ва­ла кві­ти, що по­па­да­ли­ся, з опа­лом впи­ва­ла їх па­хо­щі, на­че лі­карст­веч­ко від не­терп­ляч­ки - то во­на йшла у цей бік, то в дру­гий, то сто­яла на од­но­му міс­ці, по­ки аж ко­зак На­ра­да не ви­яв­лявсь на до­ро­зі.

Одного ра­зу по­вер­ну­ла­ся во­на з ро­бо­ти і зас­та­ла ко­за­ка вже на лу­ці ко­ло хат­ки, і за­раз він до неї про­мов­ля:

- Я при­би­ра­юся до­до­му їха­ти.

Галя збі­лі­ла, спах­ну­ла й знов змерт­ві­ла і ні­чо­го не при­могла йо­му од­мо­ви­ти.

- Галю, будь ме­ні жін­кою та поїдьмо ізо мною,- ка­же ко­зак.

І то­ді Га­ля ні­чо­го не при­мог­ла йо­му про­мо­ви­ти.

Та зго­дом за­те ж як во­на ще­бе­та­ла, пла­ка­ла й смі­яла­ся, чер­воніла й блід­ні­ла від сво­го щас­тяч­ка.

І у пер­шу-та­ки не­ді­лю піс­ля цього ве­чо­ра Га­ля у сві­жо­му він­ку, ру­ка із ру­кою з ко­за­ком На­ра­дою, піш­ла до церк­ви ра­но-ра­не­сенько, без дру­жок і без сва­тів, без ро­ду й без дру­­зів, уд­вох са­мі, і по­він­ча­ли­ся со­бі лю­бенько.

І то­го ве­чо­ра та­ки не­дільно­го з Києва виїхав слав­ний но­вий віз, зап­ря­же­ний дво­ма міц­ни­ми во­ла­ми. На во­зі си­дів гар­ний ко­зак мо­ло­дий, що йо­му, ма­буть, доб­ре бу­ло жи­ти в сві­ті, а ко­ло йо­го бли­зе­сенько-бли­зенько си­ді­ла мо­ло­да ко­зач­ка у бі­лій на­міт­ці,- о, яка ж хо­ро­ша, щас­ли­ва ко­зач­ка! І поїха­ли во­ни шля­хом до се­ла Гли­бо­ва.

V

Понад Дніп­ром, по­уз гір, є ба­га­то кам'яних пе­чер, і в од­ній та­кій пе­че­рі зіб­ра­ло­ся дев'ять бра­тів-мо­лод­ців. Хто ле­жав, хто си­дів; па­ли­ло­ся кілька люльок… У! Які ж ок­ру­ги ске­лі та шпи­лі! Дніп­ро про­ри­вається, роз­би­ва­ючи кру­чі між них, і грю­чить по ка­мін­ню й ви­со­ко прус­кає, переліта­ючи­ че­рез них. Яс­но­го не­ба од­кид у йо­го хви­лі, б'ючій та стри­ба­ючій, кру­титься й вер­титься. Ок­рім яс­но­го то­го не­ба уго­рі та грю­ку­чо­го Дніп­ра уни­зу, за шпи­ля­ми-ска­ла­ми ок­ру­ги вид­ко ввиш­ку да­ле­ко тем­нії гаї, що поз­ло­чу­ва­ні во­ни іск­ря­ним со­неч­ком.

Старший брат і усім ота­ман си­дить, люлька йо­го згас­ла, і ди­виться він у зем­лю, і не­ма в йо­го ли­ці ні­чо­го, оп­річ оби­чайного су­му та мо­ці.

А ін­ші бра­ти не так: один гро­ші лі­чить, а ко­ло йо­го дру­гий ди­виться не­на­че з гні­вом, не­на­че з по­гор­дою на їх; тре­тій знов теж ди­виться, і чи він сум­ні­вається у чімсь, чи він у чімсь кається, хто йо­го зна; один, здається, спить, од­вернувшись од усіх до сті­ни; дру­гий ле­жить, див­ля­чись очи­ма, за­ки­нув­ши ру­ки під го­ло­ву, мов по­рі­шив­ши вже з усі­ми нуд­ни­ми до­куч­ни­ми дум­ка­ми на­ві­ки; двоє па­лять люльки, люльку за люлькою, тільки ви­лі­тає іск­ра та дим в'ється й по­ві­ває своїм звієм не­ве­се­лі їх об­лич­чя; са­мий мен­ший (мо­лод­ший) си­дить ко­ло вхо­ду у пе­че­ру, і з пер­шого пог­ля­ду на йо­го вид­но й яс­но, що спов­не­на йо­го го­лова ку­че­ря­ва смут­них мис­лоньок, а сер­денько біднесень­ке­ спов­не­не ту­ги та ще гір­кої при­ту­ги.

А у пе­че­рі ані зо­ло­та, ані се­реб­ра, ані ка­мін­ня до­ро­го­го. Го­ла, сі­ра це пе­че­ра та й більш ні­чо­го. Хо­лод­но там, жост­ко, хрус­ко там при­хи­ли­ти го­ло­ву.

Вечір нас­ту­пав ти­хий та ро­же­вий. І усе по­ро­же­ві­ло: кре­менисті шпи­лі, грю­ку­чий Дніп­ро уни­зу, да­ле­кії тем­нії гаї на вер­хо­ви­нах гір­них і пруд­ко про­ли­нув­шая пташ­ка по­над Дніп­ром. Лі­со­ва бе­різ­ка ле­ге­сенько звід­кись за­пах­ла, і очі не зна­хо­ди­ли ок­ру­ги, де бу­ло їй тут зрос­ти, ніж­ній кві­точ­ці на ди­ко­му ка­ме­ні.

Середній брат, що, зда­ва­ло­ся, спав, ра­зом під­ніс го­ло­ву й про­мо­вив: «Чи не по­ра?»

Усі ог­ля­ну­ли­ся, і два го­ло­си йо­му од­ка­за­ли:

- Ще не по­ра! Ще ра­но!

Середній брат змовк і знов од­вер­нув­ся до стін­ки, знов на­че зас­нув.

Рожевий ве­чір роз­го­рявсь та роз­го­рявсь пло­ме­нис­тій,- по­тім по­чав тем­ні­ти та тем­ні­ти; мі­сяць ви­рі­зу­вав­ся з-за го­ри вер­ха, й заб­лис­ко­ті­ли зо­рі на не­бі.

- Пора,- ка­же стар­ший брат і ус­тає.

В один мет усі во­ни бу­ли на хо­ді: пе­че­ра спус­ті­ла. Пруд­ко, швид­ко про­би­ра­ючи­ся по шпи­лях, по ска­лах, бра­ти зни­к­ли за ни­ми.

VI

Їдуть ко­зак з ко­зач­кою до­до­му. О, ве­се­ла, ве­се­ла до­рі­же­нька! Де гля­ну­ти - усе цві­те й пах­не, про що зду­ма­ти - усе лю­бо, та ми­ло, та яс­но!..

Як те­пер усе доб­ре: і зга­ду­вать ко­лиш­ні на­пас­ті й ли­хо, і за­біг­ти мис­лонькою упе­ред, у приш­лість од­ра­діс­ну! Роз­мо­вляли во­ни про те, як жи­ти­муть уку­пі, як господарюва­тимуть ра­зом.

- Будемо жи­ти са­мі двой­ко,- ка­же ко­зач­ка,- ад­же ж у нас ні­ко­го не­ма!

І дві па­роньки най­щас­лив­ших очей ізг­ля­ну­ли­ся із со­бою.

Ко­ли ра­зом щось бо­лем кольну­ло на­че у сер­це ко­зач­ку - во­на змі­ни­ла­ся на ли­ці й про­мо­ви­ла:

- А де мої бра­ти те­пер? Де бра­ти? Чи жи­венькі?..

Та сльо­зи й по­біг­ли по її щас­ли­во­му ли­ченьку. Те­пер бу­ло вже до ко­го при­гор­ну­ти­ся, до ко­го го­лів­кою при­пас­ти. І, напла­кавшися рев­ни­ми сльоза­ми, ко­зач­ка під­нес­ла го­лів­ку і знов про­мо­ви­ла:

- Ніколи ще я їх так доб­ре не оп­ла­ка­ла, як те­пер! Як то їх бог ми­лує, Ми­хай­ло ко­ха­ний, га? - спи­та­ла во­на й до­жи­да­ла ко­закового од­ві­ту.- Як їх бог ми­лує?

Почалася в їх то­ді мо­ва про бра­тів, і уся­кі здан­ня, поми­сли й на­дії уся­кі пев­ні уяви­ли­ся… І в приш­лос­ті пал­кая ко­зачка по­ла­ди­ла й по­го­ди­ла усе так, як ба­жа­ло­ся її ду­ше­нь­ці, як жа­да­ло­ся її сер­деч­ку. А ко­зак на все сог­лас­ний і на все довольний.

У такій мові во­ни нев­важ­ли­во їха­ли шля­хом, не див­ля­чись ок­ру­ги, по­ки аж їх не пов­ра­зи­ло, що десь поб­ли­зу шу­мить мли­но­ве ко­ле­со,- ог­ля­ну­ли­ся во­ни й зо­ба­чи­ли тем­ні гаї з усіх бо­ків, со­неч­ко, що за їх за­хо­ди­ло, і уп­ра­во який­сь хуто­рець.

- Та ми се з шля­ху зблу­ди­ли­ся, Га­лю! - ка­же ко­зак всміха­ю­чись.- От то­бі маєш! Ди­вись піс­ля то­го в яс­нії оче­ня­та, так і до­ро­гу прог­ле­диш!…

Яснії оче­ня­та од­ка­за­ли йо­му та­ким пог­ля­дом, що він зно­ву за­був про до­ро­гу.

- А он до­ро­га по­пе­ре­ду,- ка­же Га­ля, по­ка­зу­ючи впе­ред.

Упереді ле­жав шлях узенький, ма­ло їждже­ний, та­кий са­мий, на який во­ни з'їха­ли, по­па­ли, са­мі не зна­ли ко­ли й як.

- Шлях є та ку­дою він про­во­дить? - ка­же ко­зак.- Тре­ба пі­д'їха­ти до ху­тор­ця й пос­пи­та­тись.

І ко­зак, від­рі­ка­ючись на­пе­ред ди­ви­ти­ся в яс­нії оче­ня­та, звер­нув во­лів до ху­тор­ця.

Се був ма­ленький вбо­генький ху­то­рець. Усю­ди, де тіль­ки мож­на по зем­лі, за­ріс він чер­во­ним ма­ком пломени­стим; мак пос­піль вкрив го­ро­ди ко­ло кож­ні­сінької хат­ки, сноп­чи­ка­ми та жмут­ка­ми ріс при до­ро­зі; то за­би­равсь на да­шок од­ною квіт­кою пиш­ною, то ці­лою сі­мей­кою: то на­че га­бою вни­зу­вав ок­ру­ги да­шок, пе­ре­ри­ва­ючись де-не-де, як пор­ва­не ко­ра­ло­ве на­мис­то, і зда­ле­ка вбо­генький ху­то­рець ви­яв­лявсь, не­на­че па­лав у нес­па­ли­мо­му ог­ні.

- О, який мак! - пок­рик­ну­ла Га­ля.- Що ж за пиш­нії ма­ки! Я со­бі на­сію та­ко­го!

Під'їхавши до пер­шої ху­то­рянської хат­ки скраю, во­ни стрі­ли мо­ло­ди­цю з ди­ти­ною на ру­ках і пос­пи­та­ли, де шлях у Глибове.

- Не знаю, та­ко­го се­ла не­ма,- од­ка­за­ла мо­ло­ди­ця.

- А які ж ко­ло вас се­ла? - спи­тав­ся ко­зак.

- Хрумово, Іванько­во, Кри­ву­ши­но…

- А да­ле­ко Кри­ву­ши­но?

- О, да­ле­ченько. Лі­чать чо­ло­ві­ки більш як со­рок верст­вів.

- А як ту­ди проїха­ти?

- Та от цим шляш­ком. Перш ви приїде­те у Хру­мо­во, по­тім… Та тільки що сей шлях те­пе­реньки не­без­печ­ний.

- Чому?

- Та чут­но - роз­би­ва­ють те­пер і рі­жуть. Чут­но, недав­не­нь­ко ба­га­тий ко­зак вби­тий у яру… Ну-ну! Ну ж бо! - спи­няла во­на ди­ти­ну, що тяг­ну­ла­ся до во­лів,- ну-бо! не пу­с­туй, не пус­туй, бо за­не­су за­раз у яр, вки­ну до розбійн­иків…

Та ди­ти­на, ма­буть, бу­ла смі­ло­го, од­важ­но­го, ко­зацько­го ро­ду,- во­на, тільки по­чув­ши сеє, зас­мі­яла­ся і вхо­пи­ла во­ла за ро­ги.

- Малий ко­зак, та смі­лий,- ка­же Ми­хай­ло.

Ма­ти гля­ну­ла на ма­ло­го смі­ло­го й ус­міх­ну­ла­ся. А Га­ли­не сер­деч­ко, що йо­му все, що стрі­ча­ло­ся, що вба­ча­ло­ся, при­пов­ня­ло та при­більша­ло щас­тяч­ка й ра­до­щів,- Га­ли­не сер­деч­ко до всіх ози­ва­ло­ся.

- То про­ща­вай­те, спа­си­бі вам! - ка­же Ми­хай­ло мо­ло­ди­ці.- Про­ща­вай, ко­за­че, та рос­ти,- ка­же до ди­ти­ни.

- Рости, лю­бенький, рос­ти! - про­мов­ля Га­ля.

- Спасибі, щас­ли­ва до­ро­га! - одка­зу­ва­ла мо­ло­ди­ця.- Вкло­нися, си­ну, вкло­ни­ся!

Син не хо­тів вкло­ни­ти­ся й угор­но драв го­лів­ку уви­шень, як ма­ти на­хи­ля­ла.

- Бачте, який! - ка­же мо­ло­ди­ця смі­ючи­ся.

І Ми­хай­ло, і Га­ля од­ка­за­ли їй ус­мі­хом.

- Так се шлях у Хру­мо­во? - спи­тав ще раз Ми­хай­ло.

- Сей, сей са­мий. Тільки що ви не боїтесь їха­ти? Го­во­рять, що не­без­печ­но… слав­лють…

- А всього чи ж пе­рес­лу­ха­ти, що го­во­рять та слав­лють! - од­ка­зує Ми­хай­ло.- Не стра­хай­те-бо до­рос­ло­го ко­за­ка, ко­ли ма­лий не боїться.

Ще всмі­хи, ще вкло­ни й по­жа­дан­ня доб­рі - і от уже хуто­рець зник з очей своїми ма­ка­ми чер­во­ни­ми, і млин не шу­мить, і їдуть во­ни гаєм, то спус­ка­ючись к Дніп­ру, чу­ючи йо­го про­хо­ло­ду, то знов під­ні­ма­ючись ви­со­ко й прислуха­ючи тільки плес­ки та ле­лін­ня хви­лі Дніп­ро­вої.

VII

- Коханий,- го­во­рить Га­ля,- а що як справ­ді на­па­дуть на нас роз­бій­ни­ки?

- Боїшся, Га­лю? - пи­та ко­зак.

Галя не боїться, а як бо на­па­дуть?

- Не бійсь, моє сер­це, то все вер­зін­ня, го­во­рить ко­зак.- Бу­вай со­бі спо­кій­ненька, Га­лю!

- О, ні, я не бо­яти­му­ся, ко­ха­ний. Я не бо­юся,- одка­зує Га­ля.

І їха­ли во­ни да­лі тем­ним гаєм та усе щас­ли­ві роз­мов­ля­ли про щас­тяч­ко. А гай усе тем­нів, і Дніп­ро усе шу­мів бист­ріш. Спер­шу ос­ту­пав гай шлях, і їду­чи во­ни чу­ли па­хо­щі гайо­вих кві­ток, по­тім гай на­че ра­зом знявсь і по обох бо­ках ви­ситься го­ле ка­мін­ня, а на них, на­че наст­ром­ле­ні стрі­ли, со­с­­ни чор­ні,- а вни­зу на­зуст­річ їм б’ється Дніп­ро, наг­ло за­ве­р­нувши свою хви­лю кру­то в щі­ли­ну. Тільки що встиг­ло ми­го­ну­ти про­ти очі їм усе те, як на їх ки­ну­ла­ся ор­да лю­дей. Міц­нії ру­ки спи­ни­ли віз, вхо­пи­ли Га­лю, при­тис­ну­ли ко­за­ка.

Галя при­мог­ла тільки скрик­ну­ти; бо­ро­тись по­чав ко­зак.

Недовга бо­ротьба: хтось один упав і зас­тог­нав, а за тим огульний ви­гук ярос­ли­вий, і ко­зак за­ша­тавсь і впав ко­ло Га­лі. У жа­ху во­на схо­пи­ла йо­го і при­ту­ли­ла до се­бе; у ля­ку чу­ла во­на, що теп­ла кров по­ли­ває їй ру­ки… Уся ор­да поби­валася ко­ло вби­то­го то­ва­ри­ша, й чу­ли­ся сло­ва: «Не ди­хає! Мерт­вий!» І страш­ний плач чувсь, і глу­хе пи­та­ння: «Де по­хо­ва­ти луч­че?» І сту­па у той і у той бік, пошу­кання, і ри­ли зем­лю, і ви­ки­да­ли зем­лю з ями…

Ніч ми­на­ла, усе ок­ру­ги світ­лі­ша­[ло]. Кров, що вли­ва­ла ру­ки, сяк­ла, хо­ло­ді­ла; зда­ле­ку по­за де­ре­ва­ми ко­па­ли яму й миг­ті­ли лю­ди - близько ні­ко­го…

Та от хтось наб­ли­зивсь. Ще у більшо­му жа­ху Га­ля міц­ніш при­ту­ли­ла до се­бе ко­за­ка сво­го й пог­ля­ну­ла… Ко­ло неї сто­яв мо­ло­дий па­ру­бок, на­че квіт­ка в'яла, і зда­ва­ло­ся, жал­ко йо­му бу­ло Га­лі, та як згля­ну­ли­ся їх очі, він зат­ре­пе­тавсь ра­зом і хут­ко спи­тав:

- Звідки ти? Чия ти?

- Я си­ро­та - од­ка­за­ла Га­ля.- Я жи­ву са­ма од­на ко­ло Ки­єва, у хат­ці на лу­ці… Ні, ні-бо, не те… Я за­між піш­ла, і от мій ко­зак…

- Галю - промовив па­ру­бок, тро­хи не па­да­ючи ко­ло неї,- Га­лю, сест­ри­це! Чи ти піз­на­ла сво­го бра­та мен­шо­го?

- Ох бра­тик ми­лий! Се ти! Здо­ров був! Здо­ров був! Чо­му ж так ба­рив­ся, дов­генько не при­хо­див? - Во­на схи­ли­ла­ся до йо­го і ба­га­то й га­ря­че йо­го ці­лу­ва­ла, усе не пус­ка­ючи з рук сво­го ко­за­ка, а да­лі спи­та­ла: - А де ж дру­гі бра­ти? Чо­му се ви так дов­генько не при­хо­ди­ли? Де ж бра­ти?

Наче вмен­шив­ся її жах і страх; во­на пильніш по­ди­ви­лась ок­ру­ги. Мен­ший брат пок­ли­кав дру­гих бра­тів, і во­ни прий­шли з-по­за де­ре­ва.

- Се на­ша сест­ра Га­ля! - ка­же їм мен­ший брат.

- Се я, бра­ти­ки рід­ні! - про­мо­ви­ла до їх Га­ля, та во­ни чо­гось не під­хо­ди­ли до неї ві­та­ти­ся, й стар­шо­го бра­та зов­сім не бу­ло по­між ни­ми. І об­лич­чя в них та­кі страш­ні, та­кі чуд­ні… жах знов на­пав Га­лю!

- Де стар­ший брат? - спи­та­ла во­на.- Де він! - Жах усе бі­льш та міц­ніш її по­ні­мав і по­ся­гав, і з по­чи­ну во­на ні­чо­го не здо­ла­ла зро­зу­мі­ти, по­тім да­лі все вже зро­зу­мі­ла, усе побачил­а і ро­зіб­ра­ла.

Вона ба­чи­ла стар­шо­го бра­та мерт­во­го під ду­бом і зна­ла, що за­бив йо­го Ми­хай­ло її. Во­на бу­ла на по­хо­ро­ні й ба­чи­ла, як стар­шо­го бра­та опус­ти­ли вку­пі з її Ми­хай­лом у гли­бо­ку яму, вси­па­ну лис­тям, і во­на про­ща­лась з обо­ма… Та чуд­но якось усе змі­ша­ло­ся в неї у го­ло­ві і на­віть якось чуд­но очі ба­чи­ли й уха чу­ли: то во­на ду­ма­ла про іг­раш­ки з бра­та­ми на лу­ці, про по­кій­ну неньку, й наг­ле уяв­ля­лась у дум­ці мо­ло­диця з ди­ти­ною смі­лою та ве­се­лою на ру­ках у вбо­го­му ху­то­роч­ку, що ма­ка­ми зак­ра­сивсь, і, ус­мі­ха­ючись, показу­вала шлях який; то йшла во­на з церк­ви і прис­лу­ха­ла Ми­хайлового го­ло­су, то Дніп­ро своїм плес­ком усе пог­лу­шав; то чу­ло­ся їй - стог­нуть, ба­чи­ло­ся - го­ле ка­мін­ня, тем­ні гаї,- а ра­зом ве­чір ве­сін­ній - ча­ру­ючая кві­ту­ща сві­жість і в да­лю-далі ве­ли­ке бі­ле се­ло на го­рі… То усе жи­ве, од­ра­діс­не й до­ро­ге,- то усе мерт­ве, по­хо­ва­не до­ро­ге… Во­на дожида-дожи­да до се­бе же­ни­ха, виг­ля­да йо­го, влов­ляє го­ло­су йо­го, а ко­ло неї мен­ший брат ра­зом зна­хо­диться, про­ти неї йо­го вже мужнє та зна­ко­ме об­лич­чя, і во­на йо­му всмі­хається й ду­же ра­денька… А от і всі бра­ти си­дять ря­доч­ком на зем­лі, тільки нес­тає стар­шо­го, не­ма стар­шо­го…

Нагле який­сь світ на­че - і пам'ять, і ро­зум, і жах знов на­па­да, пій­ма і по­ся­га, і в жа­ху во­на ки­дається біг­ти і бі­жить-бі­жить до Дніп­ра і в жа­ху вки­дається у Дніп­ро. За нею бра­ти по слі­ду, та Дніп­ро­ва хви­ля вже да­ле­ко по­нес­ла сест­ру й роз­би­ла на гост­ре ка­мін­ня, й дар­ма бра­ти хо­дять по­над бе­регами,- у бист­рих нур­тах ні­чо­го не вид­но, оп­річ од­ки­ду не­ба яс­но­го, гаїв та шпи­лів ок­ру­ги.

НЕВІЛЬНИЧКА

Б. А. М.

Давно ко­лись, у Ов­ру­чеві, ко­ли знаєте, на­ро­дивсь хлоп­чик Ос­тап і, як тільки став він на свої ніжки, за­раз пішов по Ов­ру­чеві, по­ди­вивсь усю­ди - та й ка­же: «Ге-ге! По­га­но жи­ти лю­дям у Ов­ручі! Тре­ба б сьому ли­ху за­побігти!»

Бо тоді, бач­те, набіга­ла на Країну уся­ка невіра - тур­ки, та­та­ри,- не так, як те­пер, що хоч бу­ва теж подія, та вже інша, хрис­ти­янська - чо­гось не так, ма­буть, обідно, чи що? То ж, ка­жу, тоді набіга­ла уся­ка невіра - тур­ки й та­та­ри. Ни­ще­но міста красні, чи­ма­ло ко­зацт­ва зве­де­но з світу, ба­га­то дівчат і жінок у по­лон заб­ра­то.

Приходить Ос­тап до­до­му, а батько й ма­ти йо­го пи­та­ють - бо, ска­за­но, оди­нець, ди­ти­на - то в вічі їй див­ляться і за­раз вже пос­те­ре­жуть усе,- пи­та­ють:

- Чого се ти, син­ку, за­ду­мав­ся?

- Від то­го я,- ка­же Ос­тап,- за­ду­мав­ся, що по­га­но лю­дям у місті Ов­ручі жи­ти!

- Ге-ге-ге! - ка­же батько, а ма­ти тільки зітхну­ла ва­же­нь­ко.

- Треба сьому за­побігти! - ка­же Ос­тап.

- Ге-ге-ге! - знов ви­мо­вив батько.- Рад би у рай, та… - а ма­ти ще важ­че зітхну­ла, та й на тім роз­мо­ва й скінчи­ла­ся на цей раз, ще батько й ма­ти за­жу­ри­ли­ся, кож­не по-своєму: батько ох­мурнів, повісив­ши го­ло­ву, а ма­ти, голіво­ньку схи­лив­ши, ос­мутніла, а Ос­тап знов пішов по місті Ов­ручі по­ход­жа­ти, та ог­ля­да­ти, та свою ду­му ду­ма­ти, свою ра­ду ра­ди­ти.

А потім час плив своїм пли­вом - як завсіди, й Ос­тап ріс своїм рос­том, як зви­чай­но. Тільки, що як впа­ло йо­му у дум­ку і в ду­шу, що в Ов­ручі по­га­но лю­дям жи­ти, то як на­че зер­нят­ко яке прий­ня­ло­ся, роз­ви­ло­ся, роз­коріни­ло­ся: він вже не зас­по­коївся з тієї го­ди­ни і усе тільки ду­мав, та га­дав, та за­миш­ляв. Тим ча­сом як інші хлопці би­ли­ся із со­бою, не­мов півні, за яку свою по­га­ну, або, як вед­меді, по­сі­да­ли од­но ‘дно­го за які цяцьки, або гра­ли­ся та пус­ту­ва­ли хо­ро­шенько, Ос­тап тим ча­сом усе по­ход­жав, та пог­ля­дав, та за­миш­ляв.

Як усі тії, що ду­же собі го­ло­воньку жу­ють, чи кло­по­чуть, або ду­же у чімсь ко­ха­ються, Ос­тап ча­сом, як піде хо­ди­ти, то й да­ле­ко зай­де, по­ки йо­го що сха­ме­нить. Оце од­но­го ра­зу ду­же він да­ле­ко зай­шов у своїй такій жур­боньці, ко­ли ж ось шурх­ну­ло - на­че пти­ця пурх­ну­ла, бряз­ну­ло - на­че стрі­ла за стрілою про­летіла, лед­ве йо­го не ски­ну­ло з місця, лед­ве він встиг за­ба­чи­ти взброєно­го тур­чи­на на легкім коні, а в тур­чи­на - дівчи­ну з ру­сою ко­сою, що прос­тяг­ну­ла ру­ки до йо­го й ви­мо­ви­ла: «ря­туй, ко­за­че!», і усе зник­ло, як не бу­ло ніко­ли.

- Коли б же си­ла моя та літа мої! - про­мо­вив Ос­тап, і ду­же гірко йо­му ста­ло, що не міцна ще си­ла йо­го, не ве­ликі ще літа.

Оце як­би нам з ва­ми, вам та мені, та­ке тра­пи­лось, то б ми, я та ви, ах­ну­ли й зітхну­ли (чо­го по­ми­на­ти маємо, що теж ду­же [б] пе­ре­ля­ка­ли­ся?), прий­шли до­до­му, по­го­во­ри­ли із сусіда­ми та й за­бу­ли, а Ос­тап ні - не за­бу­вав.

Знов од­но­го ра­зу пос­лав батько Ос­та­па у ліс по дро­ва. Самі, ма­буть, знаєте, як то ве­се­ленько їха­ти ве­се­леньким ран­ком до гаю: сам гай на­че сміється, шум­ля­чи на­зустріч вам,- уся­ке, здається, сер­це ра­дується, уся­ке око тішиться, а Ос­тап, що пог­ля­не, то око йо­го гірш зас­му­титься, сер­денько більш при­ну­диться.

Коли от ярок попід са­мим гаєм, і тільки що у ярок, кінь як ша­рах­не убік,- ба­чить Ос­тап - ле­жить при до­розі ко­зак вби­тий: мо­ло­дий, у са­мо­му квіті своєму, міцний, у самій силі своїй, ле­жить, згуб­ле­ний навіки. Ос­тап при­хи­ляв­ся й скло­няв­ся до йо­го, прис­лу­ха­ючи - не ди­ше, ні.

Якби та­ке нам, вам та мені, то що ж ро­би­ти; чи ж се пер­ший ви­па­док ли­хий? Ми б, ви та я, по­по­ту­жи­ли, мо­же й поп­ла­ка­ли та й да­ли собі покій, а Ос­тап ні - собі по­кою не да­вав.

Третього ра­зу ви­па­ло йо­му прос­ту­пи­ти аж у са­мую країну од схід до захід сон­ця, від півдня й від півночі, і та­ка скрізь країна по­руй­но­ва­на, по­не­во­ле­на по­ка­зу­ва­ла­ся, що Ос­тап аж за го­ло­ву взявсь.

Коли б се ми, ви та я, то б ми по­жал­ку­ва­ли зви­чай­ненько та, за­го­ро­див­ши собі якусь при­до­боньку, у ку­точ­ку за нею сиділи ти­хо; а Ос­тап ні - не за­нед­бав.

Не бу­ло Ос­та­пові сну, ані відпо­чин­ку; не бу­ло спо­кою, ані відра­ди. Який жаль йо­го, яка йо­го ту­га посіда­ла - ви, діточ­ки, то­го не мо­же­те й не му­си­те зна­ти. На­че го­лос який кли­кав йо­го, не­на­че ціла Країна рідна гу­ка­ла на йо­го, не­мов усе ли­хо людське бла­га­ло: ря­туй, ря­туй!

Чи ж то кож­но­го та­кий го­лос хоть ча­соч­ком не пок­ли­кав? Еге! Чо­му ні! Та, бач­те, інших ба­га­то теж го­лосів гу­кає: «А що тобі бу­де? А як тобі прий­деться?» Та й пог­лу­ша­ють…

Почали лю­ди добрі на Ос­та­па пог­ля­да­ти, по­ча­ли тро­хи з йо­го й кеп­ку­ва­ти - хто гірко, а хто лю­бенько, а хто - то й зас­му­тивсь, а хто - то й зля­кавсь…

Я знаю, що як­би з нас, з вас та з ме­не, по­ча­ли лю­ди так чи так кеп­ку­ва­ти, то б ми за­со­ро­ми­лись страх, по­чер­во­ні­ли чер­воніш півонії, усе по­ки­ну­ли й втек­ли, й схо­ва­ли­ся; я знаю, діточ­ки, що як­би ми, ви та я, ко­го та­кеньки зас­му­ти­ли або пе­ре­ля­ка­ли, то б ми ху­те­сенько й зас­по­коїли; та Ос­тап, бач­те, не та­кий був,- а як він був не та­кий, то не так і ро­бив.

Отже ж, тоді за се по­ча­ли­ся йо­му усякі на­пасті, біда та ли­хо. От як у казці, що ба­бу­ся ко­лись роз­ка­зу­ва­ла, ко­за­ку тре­ба бу­ло го­ри крутії пе­ре­хо­ди­ти, ріки бистрії пе­реп­ли­ва­ти, огонь па­лю­щий пе­рест­ри­бу­ва­ти,- пам’ятаєте? Пам’я­та­єте, ми ще тоді з ва­ми ра­ди­ли то­му ко­за­кові нев­га­мо­ва­но­му усе теє за­нед­ба­ти та до­до­му по­вер­ну­ти­ся - хай йо­му усе доб­ре! - і тоді ж, пам’ятаєте, ми з ва­ми пе­ред своєю ду­шею за­рек­ли­ся, що самі зро­ду-віку у та­ке клопітне не вбе­ре­мось - пам’ятаєте? От­же, Ос­тап ввібравсь, зав­зя­тий! І уви­си­лись по­пе­ред ним го­ри крутії такі, що й не прис­ту­пи­ти - на­че стіни голі; й поп­ли­ли пе­ред ним ріки гли­бокі та бистрі, що кручі рвуть, ся­ють, як діамант, й ме­чуться хви­лею, ніби з пловців кеп­ку­ючи; й за­па­лав огонь по­пе­ред ним, па­ля­чи усе ок­ру­ги се­бе, як з’їда­ючи.

Діточки, що, як­би нам та­ке? Ніжеч­ки ж наші бист­ренькії! Бу­ло б вам тоді ро­бо­ти! Та маю та­ки надію, що не по­пус­ти­ли б нас за­ги­ну­ти, а за­нес­ли б хіба у дру­гий кінець світу бо­жо­го, де не­ма ог­ня, хіба щоб тільки ка­шу ва­ри­ти або у хаті засвіти­ти; де по ріках пе­ревізчи­ки, а у го­рах шля­хи про­битії…

Отже, ви й по­ча­ли лю­бо ма­ри­ти, яка-то країна та слав­на - годі-бо: те­пер пер­ша річ не­хай про­ва­диться про Ос­та­па, що він дравсь на круті го­ри, зри­вавсь, ко­тивсь до­до­лу, знов чіплявсь, знов зри­вавсь та знов-знов-знов, по­ки аж вер­хо­ви­ни до­ча­пав; що він плив бист­рою рікою, зах­лес­ку­вавсь, то­нув, ви­бай­ку­вавсь і знов-знов-знов, по­ки аж на бе­резі став; що він у огні опа­лю­вавсь, прис­ма­жу­вавсь, горів по­ве­ли­ку й по­ма­леньку, по­ду­же й по­ле­геньку, по­ки аж опи­нивсь на свіжо­му містеч­ку. При­га­дай­те, що тільки пти­ця хут­ко го­ру пе­релітає, ри­ба бист­ро ріку пе­реп­ли­ває і тільки ку­пальський огонь мож­на у мет пе­рест­риб­ну­ти - то Ос­тап чи­ма­лий час по­би­вавсь; я то й не при­мо­жу вам оповісти­ти, кілька раз со­неч­ко зіхо­ди­ло і за­па­да­ло і знов, і знов, і знов, а теж - кілька раз місяць ви­но­сив зо­лоті ро­ги, по­ки Ос­тап збувсь своєї праці…

Важка бу­ла! Я ба­чу, ви ро­зумієте яка, бо зітхаєте, й собі й мені не жа­даєте…

Отже ж, по усіх своїх тру­дах та по усіх при­го­дах, Ос­тап по­вер­тавсь до­до­му… Про­хаєте оповісти­ти вам уся­ку при­го­ду у под­ро­биці - годі! Се те­пер, удень, та й те, по­ки ще не чу­ли, то про­хаєте, храб­ру­ючи, а прий­де ніченька, спа­ти не бу­де­те - цур йо­му! Луч­че про те й не зга­ду­вать!

Отже, ка­жу, по усіх своїх тру­дах та по усіх при­го­дах, по­вер­тавсь Ос­тап до­до­му, їхав ко­нем во­ро­неньким. Він по­ки­нув свою ха­ту, от­ця й неньку, й місто ще мо­ло­ди­ком - у та­ких літах один мій ро­дич ще стра­ву у ву­хо за­но­сив, не си­ла йо­го ще бу­ла, мо­го зо­ло­тенько­го, у ро­тик впра­ви­ти,- а по­вер­тавсь Ос­тап вже мужнім ко­за­ком на тій порі, як от, знаєте, наш сусід, що ви­ко­хав собі пре­гар­но­го уса, на руці має перс­тень і шу­кає,- та­кеньки ж жур­ли­во шу­кає ко­ней стро­ка­тих по­ку­пи­ти. Щи­рий ко­зак Ос­тап був, і, як він їхав во­ро­ним ко­нем, ди­ви­ти­ся бу­ло ми­ло… Не мо­жу йо­го хва­ли­ти, бо як хва­ли­ти, то й тре­ба до чо­гось прирівня­ти, а до чо­го ж я ко­за­ка, щи­ро­го ко­за­ка, рівня­ти­му у світоч­ку?

Повертавсь Ос­тап до­до­му, і вже бли­зенько бу­ло йо­му до міста, вже зна­комісінькі місця з усіх боків по­ка­зу­ва­ли­ся і з ним віта­ли­ся, вже місто мріло не­да­ле­чеч­ко. Він під’їжджав ду­же ра­ненько, тоді як ще ми з ва­ми спи­мо товс­теньким сном.

Ранок тільки що за­чер­вонівсь й за­зо­ло­тивсь, тільки ще най­раніші пташ­ки ще­бе­та­ли, тільки ще най­дбай­ливі лю­ди обуд­жа­ли­ся.

- Чи хто з вас, діточ­ки, доїздив рідненько­го містеч­ка ко­ли-не­будь ран­ком ра­не­сеньким до рідненької се­литьби, зга­ду­ючи ра­зом тодішні мис­лоньки свої й сподіван­ки, де тут пла­ка­ло­ся й раділо­ся, як про­ща­ли­ся, і по­ки­да­ли, і розс­та­ва­ли­ся, усю доб­ру і ли­ху го­ди­ноньку тодішню; чу­ючи ра­зом - який­сь жаль тро­нув сер­це й ра­дощі, що сер­денько поніма­ють так от, як го­во­рять, що од­но око пла­че, а дру­ге сміється, як по­пе­ред со­бою вба­чаєте рідненькі місця? Еге! Лу­ча­ло­ся вам се, ка­же­те. А чи лу­ча­ло­ся вам вез­ти із со­бою виз­во­лен­ня своєму на­ро­дові? Ні-ні-ні. Усі ні? Ні. То ж і не знаю, чи доб­ре ви вчуєте й вро­зумієте те, що Ос­тап на во­ронім коні чув і знав доїжджа­ючи, бо він віз та­ке виз­во­лен­ня з со­бою…

У тих при­го­дах та тру­дах, що ми про їх ду­же ба­ла­ка­ти про­ти ночі не хотіли, Ос­тап зібрав собі гар­не військо ко­зацьке пот­ро­ху і вже був на­по­го­тові йти на тур­ка. Військо вже й по­су­ва­ло ту­дою прос­то, у Ту­реч­чи­ну, ве­ли йо­го пол­ков­ни­ки хо­робрії… не такі хо­робрії, мо­же, як наш дядько пол­ков­ник, що так ду­же від йо­го жасмінни­ми па­хо­ща­ми пах­не і з та­кою-то лю­бо́ю він ди­виться на свої но­венькі жов­тенькі ру­ка­вич­ки, як надіне їх, приб­рав­ши­ся на який бен­кет,- не такі, мо­же, ка­жу, хо­робрії, а такі собі, добрі… Те ж військо ве­ли пол­ков­ни­ки прос­то у Ту­реч­чи­ну, а Ос­тап час­тенько звер­тав убік і скрізь занімав з со­бою мо­лодь у військо. От­же, за­вер­нув і у своє, рідне місто, де теж, ма­буть, не без зна­ко­мих в йо­го лю­дей бу­ло.

Тихо й ра­но бу­ло, як Ос­тап уїхав у місто, так ще ти­хо, що йо­го кінь во­ро­ний ту­по́ю своєю обуд­жав лю­дей; відчи­ня­лись віко­неч­ка де­які і виг­ля­да­ли об­лич­чя - де­які зна­комі Ос­та­пові і де­які ні - ті, ма­буть, що без йо­го по­ви­рос­та­ли, або поб­ра­лись у місто з чу­жо­го яко­го се­ли­ща. Під’їхав Ос­тап під свої во­ро­та - до от­ця, до неньки. Ненька з ра­дощів ве­ли­ких, з ве­ли­ко­го сво­го ко­хан­ня аж зап­ла­ка­ла по­ба­чив­ши; батько з ве­ли­ких ра­дощів й ко­хан­ня аж всміхнувсь… Далі сусіди близькії й да­лекії прибігли, скуп­чи­ли­ся, пи­та­ли­ся… А Ос­тап з усіма вітається і до усіх од­но го­во­рить: «Годі, годі, брат­тя, у ярмі хо­ди­ти! Годі, годі, брат­тя, під не­во­лею сидіти!» І усіх кли­че: «Ходім, брат­тя, за край во­юва­ти! Ходім, брат­тя, виз­во­ля­тись!»

Часом лю­дей тільки гар­ни­ми сло­ва­ми влов­ля­ють, що ж то дією влас­ною мож­на! В один черк ко­ло Ос­та­па зграєю ви­ро­юва­ли­ся мо­лоді й старі ко­за­ки, й ко­зач­ки й діти малії, й усі слу­ха­ли, усі згод­жа­ли­ся.

Ще га­разд со­неч­ко не підби­ло­ся у небі, вже скрізь взбро­юва­ли­ся як спро­можність, ко­ней ви­во­ди­ли, сідла­ли,- в ко­го чо­го не бу­ло - біг той пи­та­ючи, шу­ка­ючи; ко­зач­ки до­по­ма­га­ли й ко­ха­ли як­мо­га; діти кло­по­та­ли­ся, на­чеб їм на тур­ка пе­ред вес­ти йшло­ся… Ос­тапів батько, що все ко­лись ка­зав тільки: «ге-ге! рад би у рай та…» те­пер­ки при­би­равсь, на­че справді до раю - об­мо­лодів, од­ве­селів… Ко­зак Пам­пуш­ка, що вже де­сять років ле­жав узим­ку на печі, а влітку на лавці, що об­дув­ся, як ба­ри­ло, а жінка йо­го зсох­ла, як тріска, лед­ве всти­га­ючи ліпи­ти для йо­го смачнії ва­ре­ни­ки, той са­мий ко­зак Пам­пуш­ка те­пер сто­яв на но­гах, як го­ра, і як ча­сом на горі пташ­ка си­дить, так у йо­го за пле­чи­ма вба­ча­ла­ся ма­ленька тор­боч­ка з су­хар­ця­ми, як і в інших пісних душ…

Кажу ж бо вам, ще со­неч­ко не зовсім за­па­ло за мо­ги­лу Кри­ву­ху, що зе­леніє по­за містом, а вже вип­ра­ва ко­зацька ру­ши­ла з міста за Ос­та­пом, гра­ючи кіньми, виб­лис­ку­ючи зброєю; очі ко­зацькі про­меніли од­ва­гою, сер­ця ко­зацькі кипіли гнівом мсти­вим… Уяви­ти собі тільки, то аж за сер­це бе­ре, а що ж то бу­ло по­ба­чи­ти те військо ко­зацьке, як во­но усе зібра­ло­ся до­ку­пи та ру­ши­ло за Ос­та­пом про­ти во­ро­га!

Веде Ос­тап військо день - сте­пом зе­ле­ним та безк­раїм; сте­по­ва тра­ва ко­ли­сається, сте­пові пташ­ки ще­бе­чуть: ще­бет­не пташ­ка раз чи дру­гий го­лос­ненько - та й на­че сте­ря­є­ться го­ло­сок у то­му сте­по­во­му роз­ло­го­му роз­доллі: вже знов дру­гий го­ло­сок ще­бет­нув, і той так са­мо сте­рявсь, і нез­чис­лен­но тих го­лосків вчується й про­па­де, вчується й про­па­де… Пер­шо­го дня нічо­го не пе­рестріло­ся війську ко­зацько­му, і спокійний був відпо­чи­нок уночі на сте­пу.

Другий день теж усе ти­хо і спокійно, й усе сте­пом ру­ша­ли, аж до ве­чо­ра. От­же й вечір.

Тоді са­ме вес­на па­ну­ва­ла, і та­кий то був вечір сильне ро­же­вий, що аж усі ко­за­ки, мо­лоді й старі, при­том­лені дов­гим по­хо­дом, по­ро­жевіли, як зо­ря­ни­ця: мо­ло­денькі, як зо­ря­ни­ця ран­ко­ва світо­ва, а старі - як тая пізняя вечірняя; і вже со­неч­ко за­хо­ва­ло­ся, а мгла у сте­пу не темніла, тільки ро­жевіла та ро­жевіла, аж зорі, ви­си­пав­ши­ся на чистім небі про­зорім, по­ка­зу­ва­ли­ся тоді на­че з се­реб­ра про­ме­нис­то­го. Ста­ло військо од­по­чи­ва­ти і та­кеньки ти­хо зро­би­ло­ся, як військо­ва хо­да ста­ла і військо­вий рух зщух­нув, що, мо­же, ко­жен ко­зак по­мис­лив, що се за вечір ти­хий, хоч ніхто не ка­зав - усі сли­ве люльки за­па­ли­ли; дех­то при­див­лявсь вда­ли­ну, як ота­ман, дех­то ще ко­ло ко­ня сво­го по­равсь, не­по­да­леч­ко десь у сте­пу, де коні пас­ли­ся…

Коли ж про­чув­ся Ос­тапів го­лос, й усі ко­зацькії го­ло­ви піднес­ли­ся, усі ко­за­ки нас­то­ро­жи­ли­ся.

- Панове-молодці! - про­мов­ля Ос­тап,- щось від схо­ду на­че хма­ра нас­ту­пає?

Усі очі ко­зацькії вже у той бік вдив­ля­ли­ся. Справді, на­че хма­ри­ло звідтіль.

- Се тур­чин, ота­ма­не! - ка­же ста­рий ко­зак,- і йде сво­го ко­ня з по­па­са бра­ти.- Оце, як ча­сом, вба­ча­ючи ота­ру овець, ка­жуть: се нашії вівці, та й ідуть по шап­ку та по батіг за­га­ня­ти. А мо­лоді од­но­го чер­ку опи­ни­ли­ся на ко­нях; вже вій­сь­ко зрівня­ло­ся, ста­ло, пол­ков­ни­ки роз­каз свій да­ва­ли, ота­ман упе­ред війська виїхав, став.

Турчин ближ­че наб­ли­жавсь і вже добрі очі, то й розг­леділи б у ро­жевій мглі, при тих срібрис­тих пло­ме­нис­тих зо­рях, чал­ми ту­рецькі, і ко­рог­ви, і міся­цеві ріжки на ко­рог­вах; і ко­заків вгле­де­но, оце вик­лик, ви­гук роз­ко­тив­ся, і по­летів тур­чин лег­ки­ми кіньми на ко­заків - не­мов са­ра­на на квіти пишнії… Ко­за­ки теж пус­ти­ли ко­ней, і по­ча­ло­ся… Інший б’ється й ру­бається не відсту­па­ючи, як мур, по­ки або впа­де, або чис­то ко­ло се­бе ви­ру­бає й дви­не далі; інший не­мов птах: і од­ле­тить і на­ле­тить знов, і знов од­ле­тить і на­ле­тить, і знов, і знов ру­ба­ючи; інший заг­навсь аж у ши­ри­ну вра­жу; де­які коні самі вже ска­чуть сте­пом… Б’ються, та б’ються, та б’ються, та все з гіршим опа­лом, на­чеб­то жи­во­го жит­тя у війську прибільша­ло­ся, а не вмен­ша­ло…

Торік приїздив ваш братік з війська та роз­ка­зу­вав, як він був у ба­талії, що у йо­го са­мо­го-самісінько­го тільки й ціля­но, у йо­го усі кулі летіли, й усі гар­ма­ти па­ли­ли, й усі руш­ниці стріля­ли, і не міг він умом знес­ти, яким ди­вом-див­ним він жи­вий та цілий вис­ко­чив… От­же, мо­же, то­го ве­чо­ра у сте­пу й ко­зацька ба­талія тро­хи не та­ка страш­на бу­ла, як братіко­ва… По­ляг­ло тоді го­ло­ва­ми уся­кої віри - й ту­рецької, і ко­зацької; ста­ро­го й мо­ло­до­го віку поз­га­са­ло, на­че свічок, хут­ко й лег­ко по­зад­му­ха­них…

Б’ється Ос­тап і ру­бається, аж пра­ви­ця ко­зацька зомліває, од­бив­ся да­ле­ко від своїх,- ок­ру­ги усе чал­ми; от ко­ня під ним во­ро­но­го вби­ли - б’ється Ос­тап і ру­бається, ще ско­чив­ши на зем­лю. Як кру­ки, на­летіли на йо­го тур­ки з муш­ке­та­ми, з шаб­лю­ка­ми; як го­рох з мішка сип­леться, так по­си­па­ли­ся на ко­за­ка до­бит­ки смертні; оруж­жя ко­зацьке по­щер­би­ло­ся руб­ля­чи - от­же й задз­веніло вос­татнє й роз­па­ло­ся, як пе­ре­горіло; от ко­зак з своїми тільки ру­ченька­ми зос­тав­ся - от­же, йо­го схо­пи­ли, от кріпко та міцно він скру­че­ний, зв’яза­ний - от він на коні пе­ре­ки­ну­тий че­рез сідельце, і помк­нув йо­го бо­ро­да­тий тур­чин сте­пом. Усе зник­ло з очей, нічо­го не чут­но ста­ло. У тем­норо­жевій мглі, при зо­рях среб­рис­тих, ба­чив Ос­тап тільки об­лич­чя бо­ро­да­те з ду­жи­ми, блис­ку­чи­ми очи­ма, а чув тільки як бист­рий кінь ко­пи­том землі до­тор­кавсь, не­су­чись сте­пом…

Далі вже Ос­тап нічо­го доб­ре, істно не пам’ятав, а па­м’я­тав, що, то як у сні, у дремлі - от ніби кінь десь зу­пи­нивсь; от ніби йо­го розк­ру­ти­ли й розв’яза­ли, й зомліле йо­го тіло, як мо­ро­зом і жа­ром узя­ло­ся; от ніби якісь улич­ки ву­зенькі й на улич­ках якась діво­ча пос­тать - уся за­вер­че­на у білім ру­б­ку; от ніби над йо­го го­ло­вою то жов­та чал­ма й чор­на бо­ро­да, то знов чор­на бо­ро­да і зе­ле­на чал­ма або чер­во­на, а то знов усе ко­ло йо­го аж се­мицвітне; то день га­ря­чий, то ніч теп­ла; то со­неч­ко яс­неє, то зорі роз­сип­часті…

Він доб­ре опам’яту­вавсь у якійсь тісній, темній келійці, на пле­тенці з со­ло­ми. Світ бо­жий за­па­дав круж­ком і, як лам­па­доч­ка, світив тільки один ку­ток; ко­ли світ був пло­ме­нис­тий, ве­се­лий - зна­чи­ло­ся Ос­та­пові, що в лю­дей день, а як світ за­па­дав ти­хий і лег­кий, Ос­та­пові зна­чи­ло­ся, що то ніч зем­лю пой­ня­ла. Далі Ос­тап так собі ви­го­див, що, у яку там го­ди­ну у яко­му кут­ку став­ши, ба­чив час­тин­ку не­ба яс­но­го й про­ме­ня со­няч­но­го удень, а вночі - куп­ку зіро­чок, або ріжок міся­це­вий, кінчи­чок або край­чик пов­ня­ка міся­ця. Най­пер­ша ж річ бу­ла в йо­го ду­ма­ти та га­да­ти, як йо­го тут виз­во­ли­тись, як утек­ти, як військо знов зібра­ти та знов на во­ро­га ру­шить.

А який йо­го сум понімав та посідав ча­сом, то й не ска­за­ти, а хоч би хто й зміг ска­за­ти, то не зро­зуміти! Скільки-то разів вже він штор­хав й спро­бу­вав стіни му­ро­вані, й сте­лю низьку, і долівку вільгот­ну! Ко­ли б же хоч до­ло­то яке ні­кче­м­не, хоч па­ля яка не­го­дя­ща! Не бу­ло нічо­го.

Оце він своїми тільки влас­ни­ми ру­ка­ми що­день, щоніч, що, мо­же, го­ди­на, штор­ха­ючи стіну, на­чеб тро­хи пок­ло­нив її. Оце ж діждав і то­го ча­су він, що вже з му­ру приміг виб­ра­ти два чи три ка­мені; оце шість, де­сять,- оце вже він і на волі…

Ся, бач­те, невіра то й тем­ниці до ла­ду не вміє зму­ру­ва­ти - не те, що ми, хрис­ти­яни…

Отже, Ос­тап на волі. Ніч. Ба­чить му­ри ок­ру­ги та де­ре­ва темні; чує, дзюр­чить десь бли­зенько як би стру­мочків без ліку. Попід му­ра­ми він ти­хенько кра­деться, ще й сам не доб­ре роз­би­ра­ючи, ку­дою се­бе про­во­дить. Усе мур, усе тем­не де­ре­во, усе вод­не дзюр­чан­няч­ко. Ча­сом він зу­пи­нявсь, прис­лу­ха­ючи, при­див­ля­ючись. Ко­ли ж от місяць всвіщне йо­му пос­тать жіно­чу, що поспішається ту­дою, зві­дки він йде - і во­на йо­го за­ба­чи­ла, спер­шу на­че зля­ка­лась, далі ніби пізна­ла, і оце вже ко­ло йо­го, і од­ки­да ру­бок з ли­ця, і чує Ос­тап любії сло­ва й пізнає ко­зач­ку-дівчи­ну з ру­сою ко­сою, невільнич­ку ту­рецьку.

- Кудою, дівчи­но? - пи­та Ос­тап.- Втікай­мо зо мною!

- Я йшла те­бе ря­ту­ва­ти - ось ніж, пи­ла, ось гроші, ось - на­мис­то - втікай, втікай ху­тенько!

І во­на усе да­ва­ла йо­му, і ніж, і пи­лу, й гроші, і на­мис­то з шиї.

- Втікаймо ра­зом,- го­во­рить Ос­тап.

- Ні, ні,- ка­же ко­зач­ка,- ні! Дівчи­на тобі ру­ки й но­ги зв’я­же - втікай сам! втікай! А ме­не при­ходь виз­во­ля­ти! Втікай!

- Тільки ка­жи мені, дівчи­но, чи дав­но ти у не­волі? - пи­та Ос­тап.

- О, дав­но, дав­но-дав­ненько! Дівчин­кою за­по­ло­не­на - до­сі слу­жу невірно­му тур­кові…

- Я зга­дав те­бе, дівчи­но,- ка­же Ос­тап,- се ти до ме­не ко­лись ру­ки прос­тяг­ла, про­ся­чи «ря­туй!». Се ти…

- А я не за­бу­ва­ла те­бе, ко­за­че,- про­мо­ви­ла дівчи­на,- і не за­бу­ду, і жда­ти­му, при­ходь ря­ту­ва­ти!

- Прийду, дівчи­но, ви­ря­тую, моє сер­це! - го­во­рить ко­зак…

- Тудою, ту­дою тобі луч­че,- вчи­ла дівчи­на.- Я про­ве­ду… Я про­ве­ду те­бе, ко­за­че!

І ра­зом обой­ко пе­ребіга­ли во­ни темні са­ди, де ро­жевії кві­ти пах­ли й во­да дзюр­ча­ла й ра­зом ни­ка­ли попід се­литьба­ми ту­рецьки­ми. Аж от шлях са­мий - да­ле­ченько се­литьби й са­ди по­зос­та­ва­ли­ся…

- Тудою, ко­за­че! - по­ка­за­ла дівчи­на в да­ле­кості та аж по­хит­ну­ла­ся са­ма з жа­лю.

- Дівчино, ходім! - ка­же Ос­тап,- на ру­ках те­бе за­не­су на Ук­раїну!

- Ні, ні! - од­мо­ви­ла дівчи­на.- До­жи­да­ти­му - при­ходь ря­ту­ва­ти! До­жи­да­ти­му! До­жи­да­ти­му!

Та й лег­ко і хут­ко зник­ла з йо­го очей.

Втікає, втікає Ос­тап. Втікає й би­тим шля­хом і навп­рос­тець; ча­сом день у горі, у пе­чері ле­жить хо­ва­ючись; ча­сом на де­реві си­дить, сте­ре­жу­чись та собі стеж­ки оби­ра­ючи; не їсть, не п’є, не спить. От­же, як сест­рич­ка мен­ша, виніже­но­ч­ка, сплес­ну­ла у до­ло­неч­ки тричі за ти­ми трьома ли­ха­ми «не їсть, не п’є, не спить» і вжах­ну­ла­ся! Во­на, що їй спа­то­нь­ки лю­бо, їстоньки й пи­тоньки ми­ло! Еге! Ос­тап усього дізнав й довідав - на­чеб уся йо­го до­ро­га по­ли­нем по­рос­ла, знаєте по­линь, діточ­ки? Гіркий, гіркий, гіркий та­кий ду­же! Усього ж, ка­жу, доз­нав Ос­тап, по­ки аж Ук­раїна рідна і ко­ха­на, свіжа й зе­ле­на, прий­ня­ла йо­го до се­бе… Ма­буть, зітхнув він ле­генько, як ус­ту­пив на рідну зем­лю свою.

Тихо у ту­рецько­му місті. Вечір пізній, місяць яс­ний. Хто відпо­чив, а хто роз­ко­шує.

Невільничка ко­зач­ка не спо­чи­ва­ла, ані роз­ко­шу­ва­ла! Сто­їть во­на край віко­неч­ка та ди­виться, очей не зво­дя­чи, усе ту­ди, у той бік, звідкіль сул­тан бо­ро­да­тий сте­ре­жеться ко­заків-мо­лодців. Ні з ким роз­мов­ля­ти невільниці мо­ло­дій, і не про­мов­лять нічо­го ус­тоньки ро­жеві, та й без мо­ви ви­чи­ту­ються на діво­чо­му ли­ченьку усі дівочі мис­лоньки і ду­моньки, уся ту­га й сму­ток, й сподіван­ка, й не­пев­на надія, і лю­бий жаль… Ко­за­че! Ко­за­че! Ко­ли ж до те­бе дівчи­на при­гор­неться? Де ти? Дівчи­на у не­волі до­жи­да та су­мує, а невірний пан з діво­чої ту­ги глу­зує! Ой, ко­за­че! Де ж ти за­ба­рив­ся? Чи те­бе Гос­подь доп­ро­ва­див на Вкраїну? Де ти, ко­за­че? Де за­ба­рив­ся? Де про­бу­ваєш? Чи дівчи­ну пам’я­та­єш?

У ко­то­рий то вже раз бідна невільнич­ка пи­та­ла­ся і по­би­ва­ла­ся, і жа­да­ла собі ор­ловії кри­ла - по­ли­ну­ти, мо­же, ча­сом теж ти­ху до­мо­вин­ку - спо­чи­ти.

Тихо-тихо у ту­рецько­му місті. Вечір пізній, місяць яс­ний; ро­жеві квіти пах­нуть; свіжі во­до­течі дзюр­чать. Бідне сер­це діво­че усе так са­мо про­хає і тер­пить, дум­ки так са­мо ро­ються й поніма­ють…

Чого се ра­зом обу­ди­ли­ся тур­ки роз­ко­шо­лю­би? Чо­го се біжать пе­ре­ля­кав­шись? Ко­за­ки! Ко­за­ки набігли! Па­лють муш­ке­ти, ку­рить дим, го­рять да­хи, руй­ну­ються ха­ти, стог­нуть лю­ди - розкішної тиші як і не бу­ло; не чут­но дзюр­чан­ня вод­но­го; про­па­ли ро­жевії па­хощі; місяць яс­ним світом освіщає за­па­ле­не у ди­му та в по­лум’ї місто ту­рецьке…

А як со­неч­ко по­ча­ло гра­ти та виб­лис­ку­ва­ти у небі по­над мо­рем гли­бо­ким, по морі пли­ли чай­ки ко­зацькії, по­вер­та­ючи до­до­му. Підбитії чи підстре­лені ко­за­ки ле­жа­ли чи сиділи, а ті ко­за­ченьки, що вся­ко­го ли­ха вхиб­ну­ли, по­ра­лись ко­ло чай­ок своїх чи ко­ло по­ру­ба­но­го оруж­жя. Мо­ло­дий ота­ман сидів, за­ду­мав­ся та ди­вивсь у во­ду - ба­га­то, ма­буть, мав він собі мис­лоньок по­пе­ре­ду­му­ва­ти!

А дівчи­на з ру­сою ко­сою ди­ви­лась на йо­го лю­би­ми очи­ма ка­ри­ми та, ма­буть, од­ну собі мис­лоньку ма­ла, од­ну й дум­ку ду­ма­ла…

Оце вже й кінець…

Отаман Ос­тап бла­го­по­луч­но по­вер­нувсь на сей раз з ко­за­чест­вом і з дівчи­ною на Ук­раїну… Оце вже й кінець…

Чи ж маємо ще зга­ду­вать об тих ко­за­ках та тур­ках, що по­ляг­ли, ру­ба­ючись? Чи маємо ду­ма­ти, як там пла­ка­ла тур­чан­ка яка, чи ко­зач­ка? Чи маємо, мо­же, при­пус­ти­ти, що інший згуб­ле­ний, як­би віку сво­го до­жив, то ба­га­то де став би у при­годі, де­чо­му, мо­же б, нав­чив ба­га­то? Де­чо­му, мо­же б, по­ра­див ве­ли­ко… Що був він злий чи доб­рий, хо­ро­ший чи ли­хий, жи­вий жив собі, а те­пер­ка згуб­ле­ний? Вже усі тії, що по­ляг­ли, во­ни не ус­та­нуть - не­хай же над ни­ми зем­ля пе­ром!

ВЕДМІДЬ

Стояла собі у полі, коло гаю, одна козача пасіка. А вже ж, мабуть, усі знаєте, що це за річ пасіка? Може, довідувались часом там меду, аж вам бджоли… а то й мед іншим знов часом?

Ся пасіка була огороджена лісою з лози і в огородь загородив козак аж сім високих, старих, коренатих дубів і восьму вербу гіллясту - хто побачить було вербу тую, то кожен спитає, як вона вросла тут сама, поміж дубів величних, проста та весела, а верба щовесни давала віду, що хоч сама вона поміж дубами, та добре їй рости тутеньки, бо росла вона, угоняла хутче козакова унука Михайла,- кажу Михайла, бо він не любить, як хто його покличе Михалко, і не дочуває, хоч удесяте гукніть, а як покликати «Михайло» - зараз він наче вродиться поперед вами у широкорукавій білій сорочці, у незмірних шароварах, у червоному поясі - у тому самому поясі, що він його сам купив у ярмарку аж у Кролевці. Тоді ж покупив він і чоботи свої з червоним закотом, і ту шапку чорну, що він її дуже прилюбляє й омалененько бере на себе, і що як візьме її, то дід сміється і каже: «Гледи, Михайло, гледи! Рознесуть твою славну шапку лакомі бджоли на мед!» Білявенька, русявенька босоніжка, Михайлова маленька сестричка Мелася, як почує, що дід говорить, і сміється, зараз собі теж піддзвонює… Тільки Михайло посміху не потурає, низько насува шапку чорну на чорні брови і походжає сам оддалік, як гетьман поперед ворогом… Оце ж, кажу, як покликати його поважненько «Михайло», зараз він наче вродиться і, одтрушуючи своє чорнорусе волосся і поглядаючи своїм хорошим поглядом, спитає звичайненько: «Чого вам треба?», і коли вам діда треба, він зараз побіжить і приведе старого од вуллів, а коли вам треба сестрички Меласі, він примчить Меласю-сестричку; часом Мелася буде соромитися і сховається у траві, або за вулій, бо Мелася маленька, як вузлик, і скрізь може приховатись, а до того ще вона має надію, що як собі затулить хоч одне вічко (обох вона ніколи у світі не затулить,- хоче все бачити) - хоч одне вічко затулить, то й не знайде її ніхто,- а Михайло таки відшукає і як не вговорить йти доброхіть - Мелася своєю волею живе,- то схопить її та й принесе жваво, й браво, й сміючись, хоч, може, Мелася й щипнула по дорозі… Чому ні? Одна люба, тиха дівчинка вкусила мене колись до живої крові, як я силоміць піднесла її на руки… Не гарно кусатися, нема що казати, не гарно, та не гарно теж і силувати. Не став би й Михайло сестричку кривдити, якби вона справді гнівалася,- ні, Мелася не з гніву так чи так боронилася, а тільки з самого сорому, бо страх була Мелася соромляжа, і як загледить чужого чоловіка, то не те що личечко, а ніжечки, здається, малесечкі порум’яніють втікаючи, і ви не знаєте самі, що се втекло від вас: чи зайчичок стрибнув, чи пташечка пурхнула, чи дівчинка зникла, не можете ви собі виявити істно, ані людям виписати добре,- а коли б же чули ви, як Мелася вимальовує вас і вашу одежину, і похід, і погляд! Вона встигла вас і зобачити, і розгледіти, і так вималює словами, що удруге вас пізнають усі в хаті, коли увійдете: «а, се той добродій, чи тая добродійка, що Мелася розказувала». Хоч се, бачите, трудно, а я таки вам радитиму з Меласею признакомитись, бо вона розумна дівчинка і багато дечого знає, і така ласкавенька, що й вас дечому навчить. Якого пісень славних вона співала, якого казочок потішних вміла, і не то що дорогу в Київ - знала вона навіть кудою в Херсон братись.

Оце ж козак старий - звали його Загайний - погородивши загородь, постановив вуллів чимало - було їх там наче снопків на добрій ниві; і вже не полічу, мабуть, скільки багато тепер у його їх придбано,- мабуть, багато та й пребагато, бо рої там роїлися виборно так, що тільки не подивуйте у лиху годину, виборно роїлися! Було раз у раз чути: «рій!», «летить!», «від поля!», «від гаю!» То Михайло скрикне: «рій!»,- а Мелася за ним, як у дзвоники перебиває: «рій-рій! рій-рій!», то знов Мелася зачастить: «летить-летить, летить-летить!», а Михайло біжить вивіряти, чи правда; то знов дід, плетучи кошик, наче духом вгадає, що рій надлітає, і йде його накривати… Страх якого діла було в пасіці! У кутку дід там заплів хижку з лози, Михайло покрив її соломою гарно, а Мелася промела коло дверей і сказала: «Оце вже й зовсім теперки!» Дід насадив і калину, і бузину, і рожу гожу з Михайлом, а Мелася насіяла всячини, і усе прийнялося, зійшло і проквітало одмішне і перемішне, як у празнику люди, на диво Меласі, що, каже, сіяла усе окромішне ряд по рядочку, а зійшла така мішанина. Михайло на сю річ сестриччину мовчить, бо не хоче змагатись з дівчинкою маленькою, мовчить та тільки дивиться, як рожа, хилячись з гіллячки, наче питає, чого се так підкотивсь до неї, хорошої, низенький василечок, а василечок низенький, невважаючи на питання, викида квіточок не в свою силу василечу, одбившися від свого роду, других василечків, що їх заступали задирливі купчаки; листатий любисток тут побратавсь з жменькою конопель, а конопля знов побралася між маки повні, а маки знов угнали у волоський горох, а скрізь усюди колоски постріляли житні, де один, де два, а де й посімейкою, і вже як де посімейка, то й перенадила за собою і куколю червоного і синіх волошків. Чи теж мало зілля насіяного, непроханого й некоханого нагодилося у дідову пасіку - і над усім літають бджоли гудучи. Славно у тій пасіці! Дихать - не надихаться! Легко - вільно! Куди глянеш, усе поля широкі, чисті, і по полях дуби - зрідка дуб од дуба, як намети розкинуті проти сонця; у село шлях звивається, а села самого не видати за могилою стрімчастою,- видати тільки від схід сонця гай здоровенний, темний…

Славно було літувати у пасіці Михайлу з дідом, і Мелася маленька, покинувши мати з старшою сестрою домувати, сама прителішилася до дідуся і хазяйнувала у його в пасіці: співала пісень, ходила по полю збирати полуниці, розбила два горщатка і одну мисочку, теж бджоли доглядала, так що аж, незвичайні, кусали її і тим робили часом з любенького личенька невіть що: з одного боку глянь - Мелася, її щічка, її вічко, а з другого боку глянь - якийсь дутик… Уставала Мелася раніш од усіх і лягала од усіх пізніш, бо, пораючись у дідусевім хазяйстві, було їй, вже казано вам, такого діла, що ой-ой!

Отже, одного вечора втомившися лежав Михайло на траві у пасіці і дививсь у небо. Вже зорі поскакували і тонесенький серпок місяцевий блищав над дубом, ніби зачепивсь за кучеряву гіллячку. Мелася, теж втомившися, лежала й ворушилася, дрімала й питалася, чого се досі діда нема. А діда як нема то й нема,- і вдалині не видко.

Пішов дід того вечора у село та чогось дуже довго забаривсь у селі, бо вже ніч глуха, зорі зорять, серпок високо підбився, Михайло заснув, а діда усе нема! І не чути - усе тихо! Коли ж разом земля загула від гаю, і щось важке наближається до пасіки. Таке важке, таке важке, таке важке, що й не зважити на вазі! От воно - от воно! Поронило лісу, суне поміж вуллів, й вулля валить, і квітки давить, і рожу й калину ламле, і дуба кріпкого втрухнуло минаючи - господи-світе! Що ж ви думаєте? Страшенний, патлатий, важкий ведмідь одвідав!

Що робити Меласі? Дрімота одлетіла, немов спугана птиця, і ручечки у жаху, у страху зчепилися. Страшний-страшний гість! Нема порятунку! Братік Михайло коханий! Як тебе рятувати?

Михайло спав солодким сном коло самої хижки, коло дверей, коли чує - трепечущі малесенькі рученятка обвилися коло його, наче ціпка хмелинонька, і голосочок шепоче: «Братіку! братіку!»

- А що? - спитав він, не відмикаючи очей сонливих.

- Ходи, ходи, братіку! О, ходи ж бо, ходи у хижку, бо я тут сама боюся - ходи, братіку, ходи!

І малесечкі рученятка тягнули його сонного з усієї своєї маленької сили, і сльози палючі капали на його від жаху та від трусу, і сердечко маленьке колотилося коло його вірненьке та щиреньке, а він сонний переступив два ступні ті у хижку безважливо і знов припав, сном поклонений. Він не чув, як трепечучі рученятка дурно мучилися і хрумтіли, щоб його піднести, і не чув тихенького, гіркого плачу.

А ведмідь, наче господар, посува та оглядає, де кращий вулій, солодший мед, і як впав йому в око такий, зараз він лапу патлату туди, видира і лакомиться.

О боже, боже! Коли б же Михайло спав, не прокинувсь, коли б же! Що буде, як він прокинеться? Він не послуха маленької, піде на ведмедя… Боже, боже! Зараз ведмідь з’їсть її - зараз!

- Чи ж буде ситий він з неї? Хоч би ситий він був та братіка не зайняв… Дарма, нехай її з’їсть - нехай братіка не займає!

Рученятка маленькі зчеплялися міцніш, і сльози лилися ревніш.

А страшний ласач патлатий учища та й учища мед собі поволі й по роздоллі - часом подивиться на серпок місяцевий угорі, ніби кажучи: «Ти, серпку, добре мені світиш»; часом ніби поприслухає: «Здається мені, дівчинка тут десь плаче».

Лихо-лихо! Як вже не розбилось у дріб’язочки маленькеє сердечко, колотячись такеньки швидко та довго!

Коли ведмідь кашлянув - ждати, що зареве… Ні! Він пав долі та як почне необачний патлач викочуватись та вивалюватись по траві.

Маленькі рученятка вхопилися за сонного брата, трохи не вломилися, а піднесли його трохи й сунули у хижку і зачинили там.

- Що таке? Що таке? - скрикнув молодий козак, прокинувшись, може, трохи і злякавшись, і потрушуючи двері.- Відчиніть-бо! Що таке?

- Братіку коханий, нічого - се я, се я,- одказував йому голосочок.

- Відчини-бо, Меласю,- скрикнув знов Михайло,- нехай я дверей не псую!

І знов потрушує дверима.

- Братіку,- каже маленька,- братіку! - і оглядається округи, і бачить - ведмідь устав, і слухає, і наче чигає на неї, і от наче засміявсь - цокнув зубами білими.- «Пусти, пусти, Меласю!» - кричить Михайло, і двері відскочили, маленька, як снопок, впала, а ведмідь знов цокнув білими зубами…

Тут такий розкотивсь викрик голосненький, та дзвінкий, та тонкий, що Михайло метнувсь назад, а ведмідь чимдуж покотив до гаю, вгинаючи під ступою землю… І як Михайло схаменувсь, і підвів малу сестричку, і розпитав, вже не було нікого ані видко, ані чутно, і дарма вони насторожали вуха, і здержувалися дихати, прислухаючись та сидячи укупі близько. Тихо усе було. Місяць світить, зорі сяють.

- Розкажи ж бо, Меласю, розкажи усе мені, усю подробицю, як було,- говорив Михайло до сестрички.

- Ні, ні! О, ще ні! Ще боюся! - одказувала Мелася.

- Яка ж ти жахлива, Меласю! - каже Михайло, всміхаючись.

- Ой-ой! Ой-ой! - одказує Мелася й пригортається ближче та тісніш, як до скарбу одрятованого, знайденого.

Місяць вже ледве легенько світив, зорі вже ледве помаленьку блискали, коли вони зачули пісню козацьку, наче дзвінок розбитий, або струну перебиту, і забачили удалині постать людську - се дід ішов та співав. Зараз вони до його назустріч, а він сміється та й каже: «А що, дітки, знудилися, мабуть, без старого діда, ге? Сон, мабуть, неспокійний мали, ге? Не можна, не можна було мені повернутись раніш, товариша давнього стрів - забарився…»

І дід знов почав наладжувати козацьку пісню:

Як були ми, козаки, на морі,

Як були ми, козаки, на роздоллі.

Унадились ми, козаки, до невірного турка…

Ідучи й киваючи головою справа уліво собі у повагу та обриваючи козаків перебитим голосом то у море, то у роздолля, або межи турка невірного.

- Діду! Діду! - каже Мелася,- у нас ведмідь був.

- От, діду,- говорить Михайло,- Мелася завіряє, що ведмідь був у пасіці… Я спав міцно дуже, коли вона мене схопила, вкинула у хижку, й зачинила і перелякала… Кричу: «випусти!..» не випуска,- мусив попсувати двері у хижці - вискочив, вона як скрикне, як верескне, аж у очах в мене ясно зробилося, наче встрелили у вухо; схаменувсь, бачу, вона лежить в мене під ногами, нікого нема, вуллі долі попадали, трава пом’ята, кущі поламленії… Каже вона, присягається, що ведмідь ніби був.

Дід усе приспівував спершу та всміхавсь, а як дійшло до «вуллі долі, кущі поламлені», то дід промовив «гай-гай» і придав ходи.

- А щоб ти не діждав вже довіку меду й покуштувати, лихий патлачу! - проклинав дід, підносячи та ставлячи вуллі, як треба,- бач якого наробив клопоту та шкоди! - а Михайло, помагаючи дідові, радив рушницю придбати добру на прийшлі часи і в думці вже націлював у ведмедя страшного з великою втіхою. А Мелася малесенька, ходячи за обома їми услідок, удесяте оповідала, як той усе трощив і валив, як покачувавсь і цокав зубами білими, і як мед вчищав, і як наближувавсь-наближувавсь… ближче-ближче… а в самої Меласі оченятка блищали й сяли пломенистій, ніж ті зірочки у небі, що вже їх виблиск згасав та згасав, бо вже починало дніти - хутко й стяга рожева запалала від схід сонця.

- Ну ж, Меласю! Дівчина, так дівчина, на диво здана! - каже дід, всміхаючись та глядячи у сяюче личенько перемучене. Дарма що з личенька спала, а справдешня козачка! Чи ж не диво, що така цяпочка хотіла ще брата боронити та визволяти проти ведмежого зуба! Чи ж не диво, що така безсилочка прогнала й настрахала ведмедя страшного?

Перше, то не диво здавалося Меласі, бо братік коханий і любий… як же його не боронити? А друге, то, мабуть, уважала Мелася за диво потішне й не нікчемне, бо як згадувала про його, зараз червоніла і зараз сміялася веселенько і, може, трохи хвастливенько…

- Меласю-сестричко! Коли ж я тебе боронитиму? - питав часом Михайло, як розпалений, оглядаючись, чи нема де чого страшного або трудного, щоб його знівечити.- Коли мені доведеться тебе визволяти?

І лягав спати Михайло, може, не раз з потайною надією, що от ведмідь знов одвідає, і вночі не спав, прислухавсь, і бравсь за рушницю, що собі покупив - тільки ще досі, чутно, не діждав патлатого він гостя-одвідача.

- О, братіку, братіку, не дай, боже, щоб… мати-заступниця нехай заступить! - промовляє Мелася, як почує Михайлові слова ті палкії і утривожиться такеньки, що аж з личенька спаде.

Отже, й кінець тут - далі що було й буде, не знаю,- не можу кламати, не знаючи сама. Вибачайте та бувайте здорові, та дай, боже, нам, вам і мені, таку сестричку Меласю, щоб боронила та визволяла від усякого страшного ведмедя нас, вас та мене, що ми, може, змираємо й проти зайця-стрибача - як хоробрий…

КАРМЕЛЮК

I

Хто бував на Україні? Хто зна Україну? Хто бував і знає, той нехай згадає, а хто не бував і не знає, той нехай собі уявить, що там скрізь білі хати у вишневих садках, і весною… весною там дуже гарно, як усі садочки зацвітуть і усі соловейки защебечуть. Скільки соловейків тоді щебече - і злічити, здається, не можна. Одного разу, у дорозі, вилучилося мені заночувати на селі, у маленькій такій хатці у вишневім садочку. Приїхали ми пізно ввечері і зараз спати полягали. На селі хутенько, як сонечко закотилось, помовкли голоси і рух усякий позмер.

Усе округи дуже тихо було: чутно тільки - порошать листя під віконечком, та леління води річкової коло млина, та десь недалечко хтось потихесечку дитину люляв - і очі стулялися. І вже почало снить і марить, що бистра річка, що як минали - в очі лиснула, приливає усе ближче та ближче, що дерева ростуть і шелестять не під віконечком, а над самісіньким узголов’ячком, і дитинка небачена, колисана узяла на себе лик прудкого змореного хлопчика, а та, що його колисала,- лик молодої, ставної, задумливої козачки,- коли під віконечком соловейко у вишнях свиснув, трохи оддалік другий, третій, і вже не знаю, скільки їх почало посвистувать, наче вони б перегукувались. Перегукувались, перегукувались та потім як усі разом укупі защебетали,- усе поглушили: ні шороху листя, ні леління води, ані колисання,- і весь сон одігнали, усю дрему й мару. Що зімкнеш очі, то щебетання, здається, голосніш розкочується та істніш.

Втома томить усе гірш, сон усе хилить міцніш, та ні втома том’яща, ані сон міцний не змогли сього щебетання. Лучче вже, думаю, устати та сісти посидіти коло віконечка. Узеньку вуличку як зараз бачу поперед собою і біленькі хатки з темними віконечками, через низькії ліси вишенник у білих сяючих квітах. Непевний світ місяця-молодика серпорогого, зорі меркаючі, і, як зараз чую, як було свіжо, пахучо й тепло… А щебетання гриміло й розкочувалося до самого світу - так-таки і не дали соловейки спати до ранку божого.

Ось така-то колись була деревня на Украйні. Невеличка була: усього хаток із двадцять і небагаті люди жили там.

У одній хатці, що вкрай стояла, к полю, жила удова, а у вдовиці був син, дитина єдина, і звали того сина Іван, а на прозвання Кармель. Смільчака такого, такого красеня, такого розумниці, як цей хлопчик удався, пошукати по цілім широкім і великім світі та ще удень, при ясному сонцеві, та ще із свічею пломенистою. Найглибші річкові пороги й нурти перепливати, у самісінькі пущі лісові забиратись, на височенні дерева узлізати, у самі пропасні яри спускатись, то йому було все одно, що вам або нам водиці іспити. Теж кудою його послати, то найде дорогу, за що візьметься, усьому кінець доведе. А вже як товариш попросить об чім, то він, здається, з-під землі дістане, а не одмовиться. А коли бідолаха який убогий йому вклониться, то він, здається, голівонькою своєю наляже, а вже вдовольнить. Голод, холод, усяку біду і напасть він готовий прийняти для іншого. Що більш виростав той хлопчик, то він кращав та луччав, і отсе він ріс-ріс і виріс, і як уступив він у вісімнадцятий рік, таким він зробився красенем невимовленим, невиписаним, що хто його уперше стрічав, то й стане перед ним й оніміє і потім ніколи вже не зміг забути його обличчя красного. А мати - та зроду не примогла споглянути на його без усміху й без поцілунку. Жили вони сливе так само, як і всі люди на селі,- трохи заможній від одних, трохи вбогше від других.

Тільки разом скоїлось лихо, біда прийшла на молодого Кармеля: що день в бога, що година у дні, Кармель усе смутніш та смутніш, а що за смуток такий, за ким і за чим - ніхто того не знає: ані мати, ні товариші, ні чужі люди. Перше між товариством його голос чутніш од усіх, його сміх дзвінкіш од усіх, а тепер сміх його не розноситься, і голос його ледве почуєш, тай його самого сливе що не видати стало, хіба випадком стрінеться та зійдеться з товариством, блідий та мовчущий.

Що було ввечері по роботі з товаришами походити, поговорити, то тепер він усе править куди-небудь од усіх заховатись - до гаю, або у поле, чи у степ далеко сам утікає.

Мати не прибере, що їй робити, як їй бути, зовсім стара ізнудилася. Вже як вона собі голову мутила й журила, чи не хоче він того, іншого, п’ятого, десятого, сотого - усього, що тільки б її сила та воля йому дати,- ні, він нічого не жадає!

Збоку дивували люди, що се таке з ним поробилося. Почали люди обсуждати та розбирати, й пішла чутка така, що се з того часу йому сталося, як почав він по чужих селах їздити та з чужими людьми знатись, й думали, що, може, подруживсь він з яким недобрим чоловіком та й смутиться й мутиться. Як тільки почула се його мати, зараз стала питати його: «Ти туди й туди їздиш, сину (а він їздив по сільських ярмарках, по хуторах, по деревнях й містах з житом, з усяким зерном, овощем, з плодом, своє власне, що було на спродаж, спродавати і теж людське, часом наймавсь, возив, і було йому найлюбше приятство от такеньки де-небудь поїхати),- яких ти там людей бачиш?»

- Яких же я людей бачу? - одказує Кармель.- Багатих та вбогих.

- З якими ти людьми, сину, подругуєш? - пита мати.

- Мої друзі - вбогі бідолахи,- говорить Кармель,- от мої друзі!

Ну, мати вже зараз думає, що його хто-небудь з багачів обидив або скривдив, і зараз випитує: «Моє ти сердечко миле, хто ж се тебе обидив, хто скривдив, кажи мені!» І вже обіймає його й до серця пригортає,- дожида тільки, щоб він їй поскарживсь, а вона тутеньки його й пожалує, і попестить, і покохає. Та він нічого не казав,- тільки подививсь на неї. Мати ще гірш тривожиться та непокоїться, і вже не знати, що думає й собі уявляє, як там обидили й скривдили їй сина, і усе «кажи» та «кажи» вговоряє його та благає.

- Ні,- говорить Кармель,- мене не обижали й не кривдили мене.

- Та чи так, мій голубе, срібло моє, злото моє. Чи справді, не обижали?

- Поправді не обижали,- говорить Кармель.

- То чому ж ти такий в мене зробивсь? За чим сумуєш? Що бракує тобі?

Тоді й каже Кармель мамі: «Скрізь,- каже, скрізь, де я не піду, де не поїду, скрізь бачу вбогих людей, бідаків роботящих. От що мою душу розриває! От що моє серце розшарпує!»

Мати почала його вговоряти та тішити якмога: «Такеньки вже ведеться, бач, зроду-віку, та такеньки, мабуть, судилося, та нічого вже, здається, робити»,- тішила й вговоряла, як вміла, а де слів не вистачало, то вона замість їх ніженням та пестінням наділяла. Тільки що Кармель нічим не втішається, нічим не успокоюється.

Одного вечора - чудовий такий був вечір весняний, що сама веснянка на думку наверталась - одного вечора удова Кармелиха прилягла у своїй хатці й лежачи думала та горювала, що то за біда така з її Івасем. Сонечко вже закотилось, і зорі меркали у хатнє віконце, здалека заносилися дівочі голоси - співали веснянку, невповні розквітшії квітки ледве пахли, соловейки тільки ще своє щебетання наладжували, як почулася хода тиха, двері хатні розчинилися й увійшов Кармель у хату, оглянувсь по хаті, не зобачив неньку і сів коло віконця. Може, то від непевного світла вечірнього здалося удові, що він такий блідий - тільки здалося їй, що він страх блідий і вимучений, і серце в неї такеньки стиснулось тісно й такечки жалко їй стало своє дитя коханеє, що й голосу не найшлося слова вимовити до його. Мовчки й нишком-тихенько вона лежала й на його дивилася. А він дививсь у віконце, дививсь і заспівав… Ах, що то яка пісня була! Смутна та сумна, з певного та щирого серця виходила!

Он ідуть дні за днями,

Часи за часами,

А я щастя не зазнаю,

Горе мені з вами!

Нещасливим уродився,

Нещасливим згину,

Мене мати породила

В нещасну годину.

І, здається, молодому

Нічого журиться,

А прийдеться молодому

З туги утопиться!

Болить моя головонька,

Оченьками мружу;

Сам не знаю, не відаю,

За чим же я тужу!

Вбогі люди! Вбогі люди!

Скрізь вас, всюди бачу,

Як згадаю вашу муку,

Сам не раз заплачу.

Весно моя, весняночко,

Усім несеш дари,

Тільки мені безщасному

Жодної відради!

Скрізь дивляться тії очі,

Що меркнуть від муки,

Скрізь, усюди потомлені

Простягають руки,-

Із-за квіту пахучого,

Як сонце злотиться,

З-за дерева веселого,

Як місяць ясниться -

Вдень, і вночі, і ввечері,

І всяку годину!

Я ж не маю порадоньки!

Я од журби гину.

Проспівав він та й замовк, і тоді ледве схаменулася стара мати і каже: «Кармелю! Де, в кого ти навчився таку пісню?»

Кармель іздригнувсь, почувши голос,- пізнав неньку й одказує їй: «Сама ся пісня в мене склалась». І вже які він пісні складував і як їх співав, господи, милий боже! Чарівничі се були чисто пісні! Іншому трапилося підслухати, як він співав й дещо перейняти - тільки що не на веселі радощі сі пісні були складені, і хто їх перейняв, хто почув, кожен голову схилить і задумається.

II

Одного разу поїхав Кармель у чуже село, верст, може, за двадцять неміряних, у млин. Рано-пораненько він виїхав і довго їхав усе полем. Ранок був ясний-найясний і теплий-найтеплий; поле зеленілось, як оксамит зелений, росиночки блискали, сонечко зіходило, жайворонки співали під оболоками; по ночнім дощичку порох ледве знімавсь над шляхом, свіжість така округи, і широта, і благодать, що не надихаєшся. Він усе їхав та співав. То тихенько співав, про себе, то знов голосно, на усе поле пісня розносилась його. Та й цим ранком, ясненьким, ликуючим ранком, усе-таки об тім самім співалося у його сумуючій, питаючій пісні,- усе прохалося ради, спокою, вияви, усе, мабуть, ті ж самі постаті вбогі й скривджені, уявлялися, як очима перебігав він квітущі поля округи.

Вже великий гай йому на дорозі, і шлях пішов тим гаєм. Величезні, посплічні, міцні дуби стоять, не шумлять і не шелестять, а поміж ними проквітають калинові кущі, проквітає рожа гайова, а при самій землі росте трава густо і усяке зілля.

Кармель їде гаєм і співає, коли бачить - недалечко від шляху молода дівчина зрива якесь зілля й плаче гіркими слізьми. І у такій вона тузі була, й у такому смутку, що ледве чи оглянулася, почувши його пісню. А Кармель в один мет, як її забачив, скочив з воза і опинився коло дівчини: «Добридень»,- каже їй.

- Добридень! - одказала дівчина, глянула на його смутними очима, і вщухли сльози її: зроду-віку ще вона не бачила, не снила такого красеня, який стояв перед нею. І не чує вона, що він її питає: «Чого ти, дівчино, плачеш?» А він дожида її слова одвітного і, глядячи на дівчину, очима б випитав, якби приміг,- і бачить він, що се вбога і гірка дівчина: її білі плечі сквозять крізь плохеньку сорочку, спідниця на ній вицвіла і уся в латках; на молодім личку нема рум’янцю; устоньки рожеві не мають звичаю всміхатись, хороші очі впалі й смутні, і сльози по щічках, як зупинились, побачивши його, так краплями й дрижать. У руках дівчина держала зілля зібране.

- Чого ти, дівчино, плачеш? - спитав знов Кармель, і тоді дівчина дочула його питання, та хоч дочула, вона нічого не відказала, перестала дивитись на його, а утопила очі у гайову гущу.

- Чия ти, дівчино? Де живеш? - пита Кармель.

- Я наймичка з Ланів, служу там у хазяїв, у Книшів,- одказала йому дівчина.

- Лихі, мабуть, люди ці Книші? - каже Кармель.

Дівчина на цеє не одказала, почала зривати та збирати зілля.

Кармель теж, поруч з нею йдучи, зілля зриває та дівчині подає, а дівчина бере,- і усе Кармель питає її про життя та про биття. Та як став він говорити, яково важко у чужих людей жити та яково сумно, почала тоді дівчина знов сильно й гірко плакати. Так сльози і ллються, так і котяться по личеньку біленькому. А Кармелю такеньки жаль дівчину, що хоч вмирати лягти!

- Не плач! Не плач! - говорить він до неї.

- Як же не плакати мені? - одказала дівчина.- Самі сльози ллються!

І довго лилися сльози перед Кармелем, наче солодко було їй перед ним своє горе виплакати.

Потім дівчина каже:

- Час мені додому: хазяйка з зіллям дожида!

Дві слізки остатні скотилися, рожеві устонька всміхнулися любо та смутно, хороші очі глянули ясно та щиро.

- Прощавайте! - промовила дівчина.

А Кармелю з нею прощаватися усе одно, що ніж гострий у серце; і просить він дівчину: «Сідай, дівчино, на мій віз, я підвезу тебе до Ланів, мені по дорозі!»

Зирк! а віз його далеченько - воли звернули вбік і пасуться. Кинувсь Кармель, вивів волів на шлях, посадив дівчину на віз, сам сів коло неї, й поїхали.

Їдуть, мовчать та думають, їдуть зеленим гаєм. Вони разом наче опинились у якімсь божім раї, в якімсь непевнім щастячку: на лиці живцем рум’янець зарум’янів, уста злегка розтулилися, немов серце міцніш б’ється. І здалося їм, що доїхали вони до села хутенько так, як би птах легкокрилий перепурхнув. Ось кінець гаю, видно убік село Лани, велике, багате село, панський будинок з білого каменю стоїть, немов палац над усім селом, на узгір’ячку, округи його квітники рябі, алеї темні. Пишний се був будинок і вкинувся Кармелеві в вічі своєю пишнотою. Якась наче хмара темна повила його обличчя гарне. Ясні очі дівочі дивилися на Кармеля і у той самий черк і собі посмутилися, й тихий голос поспитав його: «Чи ви знаєте сей будинок?»

- Уперше бачу! - одказав Кармель.- Та багато-багато я бачив вже таких скрізь.

Уїжджають вони у саме село Лани, проїхали три улиці, й дівчина устала з воза, подякувала, попрощалася, пішла й зникла у заулочку, а Кармель далі поїхав.

Їхав Кармель далі та все тільки оглядавсь на село Лани, жаліючи, що вже попрощавсь з дівчиною, та запевняючи себе, що знов з нею побачиться хутко; і до млина він приїхав - дівчина в його з думки не йшла, і почав він розпитувати мельника (мірошника), що то за такі люди Книші, і як вони живуть, і який в їх звичай. А мельник той був чоловік дуже понурий, дуже довгоусий і дуже високий і балакати не любив, а ще гірш не любив розказувати, й від його Кармель не довідавсь би зроду нічого, коли б не було мельникової дочки. Мельникова дочка любила балакати, а ще лучче любила вона розказувати, а ще лучче, мабуть, любила вона розпитувати - вона ж то і почала була питаннями, та від Кармеля не примогла жодного пуття доброго допитатися. Як народженець нічого не відає й тільки повертає очі до світу і ручиці простягає до світу, так само Кармель не турав ні про що, тільки усе питав про своє. Вбачаючи теє, мельникова дочка покинула сама питати та почала оповідати. Маненька вона була й прудкенька, немов пташка, та жадна пташка, мабуть, не нащебече у годину такого, як вона нащебетала Кармелеві. Хутко довідавсь під неї Кармель, що Книш з Книшихою багатії люди, що в їх сім пар волів, держать вони дві корови, і пшениця у їх цього року гарно зійшла, і той рік теж усе поле в їх уродило; що дочка в їх заміж пішла, теж за багатого, і носить золоті очіпки; що в старих Книшів наймичка служить, Маруся, сирота, нема ані родини, ані дружини і що мала плата Марусі й важка праця.

Може, довгенько б ще мельникова дочка щебетала, коли б Кармель хоть врем’ям словечко було [промовив], він сидів як німий, перед нею, і мельникова дочка знудилася б з тим безмовним гостем, мабуть, на кінці, бо покинула балакати, узяла шитво своє й сіла оддалік й заспівала. Пісня дзвінко співалася, шитво хутенько шилося, й понурий мельник, стоячи у дверях у млині, дивлячись та слухаючи, подумав: «Нема в світі нічого такого недбайливого, веселого, як ті дурні молоденькі дівчата. Теж ще не виявив світ нічого такого хитливого: бач, очима раз у раз зиркає у воду - не може на себе надивитися, хвастлива!»

Мельникова дочка, справді, частенько зазирала у воду, де відкидалося її личенько смугляве та рум’янеє з блискучими оченятами, та, може, що вона й не одним своїм личеньком любувала, бо, окрім його, вода оддавала весь зелений покіт узгір’я, на котрім вона сиділа, старі дуби, котрим мельник ціни не складав, козака, що задумавсь, замисливсь і, здається, забув увесь світ і все у світі. Так, може, не одним своїм личеньком любувала мельникова дочка, та мельник був, як вже казано, чоловік понурий - не можна його було нічим урезонити, і з того часу, як він, поховавши жінку, одшукав у неї сім дзеркальців, яких вже смирних і пісних жінок і дівчат він не стрічав на віку, так не помоглося: зосталось таке в його переконання, що кожнісінька вдивляється у сім аж дзеркальців,- і зосталося те переконання немов гвоздем вбите. А мельникова дочка… Та мельникова дочка - бувай здорова! Не будемо вже тут знати, як ти заспіваєш далі і що зробиш далі - мельник кличе Кармеля,- от складають муку на віз, іде розплата, і Кармель їде додому.

Їде Кармель додому та все дума про дівчину, про наймичку. Мина село Лани вже так потихеньку, начеб недужого віз, а очі-то як розбігаються на всі боки! Та ніхто не показавсь на улиці - і аж до самого дому, до господи, зітхав Кармель. Дівчина з ума не йде. Перебув день Кармель з своїми думками - важко й солодко; перебув другий день - ще важче, ще солодше; перебув третій день - зовсім вже несила. Голова горить, і серденько кипить, і тіло болить. Ще ледве перемігся він до півдня, а там запріг та й поїхав у село Лани. Він не знав, не бачив, як переїхав чистим полем, як проминув темним гаєм, тільки все поганяв та й поганяв, бо поле, здавалось йому, розбігалося усе ширше та далій, гай усе розроставсь довшій та непроглядній.

Приїхав-таки у Лани. Приїхав. Тихий вечір, сонце низенько, на селі пусто - ще люди з роботи не повернулися, тільки стрічалися на улиці діти, що бавились та грались, та наймички дві пішли по воду.

«Вийде і вона»,- подумав собі Кармель і повернув коня до ріки, і став на березі дожидати. І вона уявилася з відрами, і вона прийшла - Кармель й охнути б тоді не зміг, такечки дух йому зайняло. А дівчина, побачивши його, узялась рожевим рум’янцем, мов огнем і полум’ям. Нікого не було над рікою, тільки вони самі двойко.

- Ти підеш за мене, дівчино кохана? - питає Кармель.

А вона йому одказала:

- Я твоя.

Посідали вони поруч над рікою, на зеленім низенькім березі, й просиділи вони так укупі аж до зірок ясненьких. Й не чула того вечора Маруся-наймичка, як хазяйка сварилася на неї за гаяння, як дорікала й докоряла, і не доходило їй аніщо гіркеє до серденька, що трепехалося з розкоші любої та нової. Як полягали усі спати, сиділа Маруся край віконця й дивилася на зорі лискучі, на небо прозоре. І їхав Кармель додому помалу й теж дививсь на зорі лискучі, на небо прозоре. Такеньки дивляться у небо ті люди, що вони дуже кохають на землі.

Говорить Кармель до своєї неньки: «Хочу я, нене, одружитися, хочу взяти за себе наймичку Марусю!»

Мати почала його вговоряти й прохати: «Не женися ти, мій соколе, на тій Марусі! Не бери, мій сину, наймичку! Візьми ти краще багату жінку!»

- Нене! Нене! - промовив Кармель, а сам так ввесь і затрусивсь, і затрепехавсь.- Чи ж ти мені не рідная мати?

Старенька злякалась його обличчя й виду: «Оженися, любенький, оженися з нею! Коли вже вона тобі така мила, то й мені теж буде дорогою невісткою!»

І оженивсь Кармель з наймичкою Марусею.

III

Перший рік, одружившись, Кармель був зовсім поправився: суму того не було й віди, жінка в його пишнілась, як пишна рожа, й жили вони з нею, як риба з водою. Народилася дочка в їх, усе в господі велося добре, й стара Кармелиха казала, дякуючи господові, що кращої вже долі ні діткам, ані собі не жадає вона.

Коли оце ж знов засумував Кармель. Засумував та й засумував. Знов почав з хати втікати, блукати на самоті, знов почав блідніти й зітхати.

З чого те лихо повернулося? Звідки нагналося? Чи ж не був він щасливий, і коханий, і на все довольний!

До чого ж ще гнати? Чого жадати?

Отож, власне, одного разу сиділи вони усі вкупі ввечері, по роботі, тоді, знаєте, як вже усе стихне, сонечко вже запало за зелений гай і от нахватиться перва зірочка; тоді, як чоловік, потомлений денною потомою, одпочиває й обіймають його думки та гадки, і чує він істніш свою кривду чи правду, вживає лучче своє щастя або безталання - тоді сиділи оце вони усі вкупі і дивилися такеньки, начеб справді не прибирали вже собі чого пожадати, навіть дитинка маленька нічого, здається, не жадала собі у забавку, бо, сидячи тихесенько між ними, тільки всміхалося рожевими устоньками та блискотіло ясними віченьками: чого справді було ще жадати собі? Коли ж разом якась думка замутила й засмутила Кармеля, наче злякала, наче світ йому зав’язала. Весь він змінивсь, наче переродивсь, і вийшов з хати, каже: «Душно мені щось, піду трохи». Мати стара потурбувалася, чи не хворість яка викидається. Він її заспокоїв: «Ні, ненько, я здужаю». Вірна дружина очима любими питалася його - він на одвіт пригорнув її міцненько.

Пізно він повернувся до хати своєї - вже й місяць і зорі сяяли в небі, усе село поснуло; спала дочка його маленька, спала стара мати, не заснула тільки молодая його дружина; вона стояла на хатньому порозі й дожидала й виглядала його, стріла й пригорнулася, начеб запиталася: чи не треба її життя або смерті, її напасті чи розкоші?

- Марусе кохана! - каже він, пригортаючи її.- Марусе кохана! Я не зношу людського лиха й вбожества! Я мушу тому запобігти! Я хочу поправити тсе биття!

Та й став думати, думати та гадати, гадати та тужити.

Стара мати кидається тудою й сюдою, шукає ліків, з усіма радиться та плаче, біжить оце до лікарки, то знов поспішається до знахарки: син в’яне! син нудиться! Зовсім старенька з сили вибилася, з журби та з тривоги зовсім тям свій розгубила.

Молода дружина Кармелева не кличе знахарок ані лікарок, не радиться нікого, не скаржиться нікому, що в неї там на серці й на душі - потаюває вона про себе, мовчить, нікому не каже. Тільки рум’янці зникли в неї з личенька, пісні її змовкли і очі хороші осмутніли.

Подумати б людям, що в Кармеля з жінкою щось не гаразд, так ні ж бо: глянути на їх, то й сліпі ж зобачать, яке вірне, незмінне тут кохання, яка порада і приязнь добра. Господарство в їх теж у гаразді… І балакали люди добрі про Кармеля, що зовсім він щасливий чоловік - чого б то ще йому треба? Усім його бог втішив, усім одарив - чого б то ще справді треба! Зовсім він щасливий! З свого щастячка попсувавсь, вередує, да от себе дурить і людей дивить! Інші то і в вічі Кармелеві дорікали тими словами. Кармель нічого не одказував - ходив він часом дні цілісінькі, не промовляючи ні до кого словечка, скорбіючи та сумуючи, а часом несподівано чувсь його голос, пісня, немов клич який…

Кажуть люди, що-м щасливий,- я з того сміюся,

Бо не знають, як я часом сльозами заллюся.

Куди піду і попнуся, скрізь багач панує,

У розкошах превеликих днює і ночує.

Убогому, безщасному тяжкая робота,

А ще гіршая неправда, вічная скорбота!

Молодосте-одрадосте, єдиная сило!

Порадь мене, як зрівняти нерівнеє діло.

Літа ж мої, літа мої, літа молоденькі,

Ой, коли ж ви так даремні, будьте коротенькі.

І найшлися поміж людьми люди, що іздригалися на сей клич і зупинялися, чигаючи наче доброго спасенного суду, несподіваного, жаданого визволення. Може, не один наймит гіркий, котрий, поганяючи чужу худобу та співаючи свою давню гірку пісню, «що немає гірше так нікому, як бурлаці молодому», почувши Кармелеву пісню, вмовкнув і повернувсь до хазяйської хати задуманий, і того вечора не чув лайки, не потурав ганьбі, не вважав на хліб, йому відкраяний на вечерю; а на другий день робивсь немов хворий, немов до своєї роботи й служби незгожий, не приймав хазяйської страви, а очі мав блискучій ясні, й наче молодів, й зацвітав цвітом.

Може, не один багач, почувши ту Кармелеву пісню, покидав співати теж свою недбалу та потішну, і обертав свій погляд задивований у всі боки, й ішов оглядати свої вжитки усі, і був прискорбен, як той колишній цнотливий багач, що усі його знають; може, теж вишукавсь не один і такий багач, що важкі скарби віджалував з легкою душею.

Коли хутко разом зник Кармель з дому, з села. Нема його день, нема другий, третій, нема його цілий тиждень. Зник, як вода умила, нікому не кажучи нічого.

Стара мати сливе що стратила розум з горенька та з жаху, з ляку,- ходить, шука його, наче голку, по всіх кутках і закуточках: дружина сидить у хаті немов з хреста знята; малесенька дочка кличе «тату!», питає: «де тато?»

- Марусе! Що маємо робити? Як маємо бути? Де його шукати маємо? - пита стара Кармелиха молодої невістки.

А невістка одказує:

- Будемо його дожидати, мамо.

- Дожидати? Може, його вже, Марусе, й на світі нема!

Маруся тоді говорить старій:

- У ту ніч, як він пішов, я чула й питала його: «що нам робити, серце?», а він казав мені: «не шукай мене, не питай про мене - дожидай мене, я сам прийду!»

- Ну, добре ж, добре - будемо його дожидати! - промовляє стара Кармелиха.- Будемо його дожидати!

І такеньки вона зраділа, наче Кармель вже на шляху додому: і в віконце виглянула, і на хатній поріг вийшла, на всі боки подивилася. Проте ж проходять-минають дні за днями, усе вони дожидають Кармеля і все Кармеля не діждуться, усе нема Кармеля.

Отсе одного разу - було свято тоді й погода - сиділа стара Кармелиха коло своєї хати на призьбі, дивилася у поле на шлях, а невістка сиділа поруч з дочкою на руках, і дочка щебетала: «мамо, ти ж теперки німа й глуха» і тягнула маму за намисто, і прикладала дрібненькі пучечки мамі до уст і до вушок, і все дратувала: «мамо, ти теперки стала німа й глуха! Німа й глуха!»

Молода Кармелиха часом всміхалася дочці, часом міцніш пригортала дитинку до себе. Підійшов до їх сусіда, привітавсь та й каже: «А чи чули ви, що коло Чорного гаю розбої? Ані перейти теперки тудою, чутно, ані переїхати».

Стара Кармелиха було стрепенулася, як сусід промовив: «а чи ви чули», та як почула, що тсе річ про Чорний гай, то й перестала вважати. Чорний гай далеко, у іншому повіті, і Кармелю туди нема пощо братись: хоч би не сказала і того стара, чого йому й у своєму повіті зникнути і по чому вона порішала, що він близько десь, а не далеко,- перестала вона слухати сусідову мову і знов задивилася на шлях. Смутнії ж хороші очі молодої Кармелихи не однімалися, не відривалися від сусіди і пильно-пильненько вона його мову прислухала.

А сусіда розказує: «От,- розказує,- крамарів розбили, панів розбили. Тільки що є тут диво…»

- Яке диво? - спитала молода Кармелиха.

- А таке диво,- говорить сусіда і сідає на призьбі коло неї,- таке диво, що нікого там не ріжуть ані забивають, тільки обберуть та й пустять на волю, коли ти багач; а зобачать - ти вбогий, бідний чоловік, так іди собі цілий, як був,- і пучкою до тебе не доторкнуться. От, кажуть, їхав один бідолаха, стрівсь із ними, молодцями, та й засміявся: «Не боюсь я вас,- каже,- пани мої молодці! Голому розбій не страшний, і життя не дуже його дороге - оцінне. Коли забить, то бийте, а ні, то пускайте - мені нема часу стоять, треба їхать - хазяїн дожидає, буде лаяти!» Тоді, кажуть, виявивсь старший, їх отаман, і кинув йому капшук грошей, і промовив: «Їдь собі, друже», і сам, й усі його молодці зникли у пущі. А той бідолаха зовсім сторопів від такого доброго дива, і додому приїхав сам не при собі, і привіз капшук грошей - саме щонайчистіше срібло!

Нічого не промовила на се молода Кармелиха, тільки збіліла, наче біла хустка, і поцілувала свою дочку маленьку, що вона втихла в її на руках й теж слухала, наставивши ушечка.

IV

Знов ідуть дні за днями і часи за часами, і що день, що година, то більше усе вісток, більш та більш чуток про розбійників у Чорному лісі.

Справді, чудні та небувалі се розбійники уявилися і чудний і небувалий вони теж розбій правили: що попадавсь їм багач у руки - вони його оббирали, попадався вбогий - вони його наділяли; нікого не забивали, не різали. Теж чудний та дивний в їх отаман був: ішла чутка, що така була краса його невиписана, невимальованна, невимовленна, що не можна словом розказати, ані пером описати, та славили, що не можна й очима було надивитися, бо сліпила вона, як те сонечко пломенисте.

Їхала, кажуть, одна скупа пані і везла з собою усі свої скарби великі - така вона скупа була, що ніколи зроду не розлучалася з тими скарбами своїми ні вдень, ні вночі,- їхала вона Чорним гаєм і попалася розбійникам. Оступили її коляску, возниць, її слуг убік, говорять до неї: «Пані, гроші віддавай!» А пані страшно закричала та несамовито на весь гай темний і учепилась руками, немов заліз ними кігтями, у своє добро - не дає. Хотіли в неї відняти, відібрати, так тільки хрумають її старі пучки, а не відриваються, і очі хижі блискають у світі місяцевому, наче в хижої, голодної вовчиці. Виходить тоді отаман сам з пущі і промовляє до неї: «Віддай, пані, гроші! Пожила ти у золоті, у розкоші, буде вже з тебе: дай іншим!» Як глянула пані на отамана, то навіть скарби свої з рук впустила: як блискавиця, вразила її та краса чаруюча - впала пані без пам’яті, бо скупощі її аж за серце вхопили, а та краса збавила силу всю.

І їхала теж молода дівчина багата з братом своїм і теж попалися розбійникам. Брат був чоловік хоробрий,- оглянувсь округи - гай стоїть стіною чорною одусюди, одусюди обступили люди високі, кріпкі, міцні; бачить він - негарне діло, а таки дума собі: спробую одбиватись! «Сиди тихенько, сестро,- каже сестрі,- не бійся», і, обертаючись до розбійників, говорить: «пропустіть, люди добрі!», а вони йому на теє: «давай гроші, багачу!» Сестра вже чи жива, чи мертва сидить. «Нема в мене про вас грошей!» - одказує брат. «Давай-бо по волі, а то візьмемо силоміць»,- грозять вони йому і ближче підступають. Сестра заплакала, закричала і затулилася руками. І чує вона поміж гомоном, говіркою та сваркою - чийсь голос її вговоряє: «Не плач, дівчино, і не бійсь!» Хутенько відняла вона руки від личка і глянула, хто поперед нею стоїть,- і вже довіку з пам’яті в неї не вийшла та краса чудова. Страх її і жах минувсь увесь, і такий спокій обійняв її, що хоч жити, хоч помирати зараз - усе те зарівно. Вона склала руки, дивилася та слухала.

Одібрали гроші в брата та й пустили їх. «Багато вбогих бідолаків у світі нищить голод і холод - пам’ятайте!» - промовив той голос самий, що вговоряв дівчину: «не плач, не бійся»,- отаманів голос.

Ніхто в дівчини не зняв з шиї доброго намиста з дукачами - вона сама зняла його й кинула отаманові під ноги, і чула від його: «спасибі, дівчино!»

З того ж часу все для дівчини якось наче помарніло й пов’яло: і місця, і обличчя всі поробилися без цвіту і без квіту наче. Каже дівчина отцю й неньці: «Тату, мамо! піду я у монастир!» - і пішла у черниці.

А брат її, не кажучи слова, не давши віди жадної отцю, ані матері, ані приятелеві, ні товаришеві, зібрав усе добро, яке собі мав, покинув усю придобу, залишив і спокій, втік і пристав сам до громади у Чорному лісі.

V

Коли отсе в Кармелевім селі пройшла чутка, що се їх Кармель отаманує в Чорному лісі,- пройшла чутка і зрушила старого й малого, доброго й лихого. Котрий козак стрічавсь, то усе козак заклопотаний; котра козачка проходила, то все козачка розтурбована, у тривозі!

Дійшла чутка до Кармелевої матері старої і до його молодої дружини. Стара мати говорить, слізьми слова свої приливаючи, до невістки: «От люди лихі! От недобрі, Марусечко! От поговір який на мого Кармеля, от позлодійка яка на мою кохану дитину! Не йму я віри сьому! Не йму віри! А як віри пійму, то вмру! А ти ж, Марусе? Що ж ти?»

- Я житиму й кохатиму,- говорить Маруся; а малесенька дочка стояла тут та слухала і собі теж бубонить: «І я з мамою! І я з мамою!»

Проминуло ще багато днів, і одного разу уночі - ніч була ясна та тепла, місяць світив і зорі, сади у квіту стояли, хати у тиші й сні, соловейки щебетали,- Кармелева дочка спала солодко й легенько дихала; заснула теж і стара мати, нагорювавшися та наболівшися, і спала невпокійним сном - то зітхала вона у сні, то знов скрикувала, схлипувала,- сон хоч зміг неміцну стареньку, та спокою їй не дав.

Не спала Кармелиха-дружина. Вже багато ночей вона не спить і багато, мабуть, ще не спатиме, бо вона молода й кріпка, а що день, що година її тугу прибільшує. Не спала вона й думала об тім, кого вона кохала. Коли слишить тихенько-тихенько відчиняються двері, й бачить вона - уступає він, і чує його у своїх рученьках. І не знала вона, чи стемнів тоді світ божий, чи засяв, чи то була розкіш, чи біль,- і як вже схаменулася вона у садку і бачила округи себе пахучії квіти, ясний місяць і зорі, і тоді ще довго-довгенько вона нічого не розуміла - не знала, тільки теє, що вона у його на руках, що він тут коло неї. І все вона дивилася на його і потроху опам’ятувалася. І почали вони розмовляти потиху, повірну, і цілісіньку ніченьку розмовляли.

Місяць скотивсь із неба, зорі поховалися, соловейки позмовкали, рожевий розсвіт почав рожевіти, і древесні листочки затрепехалися, і Кармель обняв-поцілував дружину, прощаючись. І пішли вони разом обойко полем, шляхом до долини за селом,- у долині три коні паслося вороних і два товариша дожидали, палючи люльки; тутеньки ще попрощавсь Кармель із дружиною, і чули товариші, що промовив він до дружини «буду до тебе». І усі троє спали на коней, та й помкнули - тільки іскра з-під копит кінських сипнула та й з очей зникли.

А Маруся повернулася додому. І дома, і у сусідів усі й усе ще спало - тільки що розсвіт порожевів пломенистій та древесні листочки жвавій трепехалися.

І знов пішли дні за днями й часи за часами. І щодня, щогодини розбійнича зграя в Чорному лісі прибільшалась, і щодня, щогодини багаті та вельможні люди гірш та гірш лякалися й тривожилися. І порішили вони чи так, чи інак, не жалуючи нічого, зловити отамана, і вирядили шукачів та слідців, і обіцяли велику їм плату й нагороду: «аби ви нам того отамана узяли». Оце ж тії шукачі й слідці розроїлися скрізь купами, шукаючи та висліджуючи.

Проте час минав, а отамана усе не примогли ще піймати. Не раз розбігалася чутка: «зловили отамана!», й цілі тичби людей збігалися на його дивитися, порушені причаством, недовірством, дивом, цікавістю, непевністю,- адже ж чутка показувалася неправдива. Правда, що зловили десь у лісі чоловіка непевного, та се був якийсь бідолака, що його вигнала на великий шлях нуждонька та бідонька, або й зовсім безвинний перехожий часом був схоплений. Чутка така теж розбігалася, що чарував усіх отаман, що очі одводив, доторкався серця; розбігалася чутка, що його голосу чути, його погляду стріти, а його краси бачити - ніхто в світі не приміг безпричасно та недбало; що він кожного чарував, приманював до себе. Була навіть така чутка, що багато шукачів і слідців його у руці держали вже та пускали, оманені, а потім вже довіку не були годилися на свою службу.

Та знаходяться ж у світові красному люди, що їх жадна краса не вчарує, жадна не омане омана,- і от знайшлися такі на отамана й узялися його слідити та висліджувати безодпочинно, безусипливо, так як безодпочинно й безусипливо він утікав від них - удень і уночі, і ввечері, і ранком, темними гаями, широкими полями, безкраїми степами, низькими долинами та лугами, високими горами…

VI

Одної темної ночі, як усі спали, Кармелева дружина стояла в своєму садочку під вишнею, немов ізмурована, поки не виявилася висока постать від долинки,- тоді вона кинулася назустріч - як душа до раю - до свого Кармеля.

Він, задиханий, зморений, потомлений, помучений, пригорнувши її, не зміг довгенько придержати у своїх зомлілих руках, ледве зміг слова промовляти:

- Гонять мене, як хижого звіра, Марусе,- промовив Кармель.- Вже три дні й чотири ночі никаю, не зупиняючись… товаришів розпустив…

- О коханий,- каже Маруся,- і в нас тут були, питалися усіх - усі одказали: нічого не знаємо. Учора… Що се таке? - спитала вона змираючи, бо тоді саме щось стукнуло й грюкнуло десь і хата всвітилася ясно світлом, у хаті говірка голосна почулася, склики й скарги, і близенько коло їх у садку голоси й люди з усіх боків.

- Держи! Лови! Маємо! Держимо! - розносилося по тихій погоді уночі.

Схопили Кармеля.

- Марусе! - промовив він хутенько й тихенько,- кажи, що нічого не знаєш,- чуєш мене, Марусе?

- Чую,- одказала Маруся.

Стара мати прибігла з плачем, питаючи, чи цьому правда, благаючи, щоб відпустили сина її єдиного, побиваючись, що беруть. Маленька дочка прокинулася і, як була, у сорочечці, розхристана - кинулась до тата і вхопилася за його рученятами.

Усіх одірвали від Кармеля, укинули його у візок і повезли шляхом, а все-усе село знялося, наче рій, і гудучи дивилося услід, а за возиком поспішалася Кармелева дружина з дитинкою на руках. Стара мати нездужала пішки побратись; омліваючи раз у раз, вона дожидала, поки запрягали для неї коня парубки, порушені духом, доторкнуті до серця непевними руками.

І привезли Кармеля у велике місто в кайданах, і зачинили у кам’яну темну темницю. Багачі кричали: «Дождавсь, Кармелюк! Отже й заплата Кармелюкові!» Вбогі люди потиху розмовляли. Молодиці й дівчата плакали, старі люди хрестилися, благаючи: «Помилуй, боже милий!»

За Кармелем услід прийшла його дружина з дитинкою і привезла його стару неньку. Почали судити Кармеля і судили його чималий час.

Чи хто йшов тоді, чи хто їхав минаючи, кожен бачив по всяку годину на плацу проти німої зачиненої темниці стару, прибиту на останній своїй літній силі, що тут сиділа на великому камені та плакала; як хто до неї підійде, своє лихо розказувала, побиваючись; і молодую молодицю, що безмовно сиділа, наче стративши-таки дощенту усе дороге та любе, як дощенту рум’янець з лиця в неї зник, а біля неї маленьку дівчинку. Ніколи не бачили, щоб ця дівчинка гралася, або пустувала, або опинилася на вулиці прилеглій і де, видко було, спродавалися ласощі й іграшки,- ніколи! Смирненько коло молодиці сиділа ся дівчинка малая, часом тихесенько щось питаючи в неї або до неї промовляючи, часом горнучись до старої, що її з плачем обнімала й пригортала слабими недолугими руками. Вони сливе жили тутеньки проти темниці - тут, на великому сірому камені, що його незвісно хто, коли й для чого поклав серед плацу, вони свій обід мали і вечерю. Мабуть, вони б і ночували тут, да не позволяли на се міські порядки, то мусили щоночі братись до хижки, де найшли собі містечко, і там лягали звечора. Остатній погляд був на темницю, на її понурі віконечка, і думка остатня понад нею носилася; уранці думка перша в темницю летіла і перший погляд жадав того ж понурого образу темниці.

Жадної полегкості, жадної зміни не робилося, тільки що погода все холодшала, осінні морози пали - вечори й ранки стали морозити; - усі люди вже загорнулися в кожухи, усюди в печі запалили по хатах - і малая дівчинка хутче та хутче бігла ввечері до хижки, а ранком на своє місце на великому камені проти темниці, а стара вже не мала сили кроку перейти, не спираючись на молоду невістку.

Усі вони знали, який суд буде, і тільки дожидали того дня, коли скінчиться. Прийшов день той ясний, холодний, сніжок потроху порошив,- коли відчинилася темниця і, глухо брязкаючи кайданами, почали виходити злочинці, пара по парі. На плацу зібралась купка людей, дві якісь жінки плакали, виглядаючи своїх поміж парами в кайданах. Яково лихих, розпачливих голів пройшло поміж тими парами.

От Кармель. Хто має з ким попрощатися, позволили попрощати. Карамелева мати впала, побачивши його; жінка його з дочкою були коло його зовсім напоготові за ним іти в далеку дорогу, та Кармель, попрощавшися з ненькою, став прощатися й з жінкою, й з дочкою і щось тихенько промовляти. Жінка спахнула на лиці, почувши його слово, як від непривіденного жалю, а дочка скликнула: «Ми тебе не хочемо кидати, тату!» двічі чи тричі, а далі, обхопивши батька закованого ручечками, заплакала.

Тим часом пронеслося поміж купою: «Кармелюк! Кармелюк! Се Кармелюк! Де він? От він!» - і ціла купа, наче хвиля морська, порушалася й колисалася.

Казано рушати зсильним, і рушили. Купа людей бігла за ними, проводила їх за місто далеко на шлях, і купа усе прибільшалася, усе голосніш чулося: «Кармелюк! Кармелюк!» Кидано гроші з усіх боків, посилано услід: «Помагай біг!» Вели мати за Кармелем, йшли жінка з дочкою коло його. Коли ж казано усій купі завернутися.

- Умру я… хутенько вмру! - промовила стара мати, ледве дихаючи, а дочка мала, цілуючи й милуючи тата, скликнула:

- Коли б же із тобою йти!

- Усе буде, як кажеш,- промовила вірна, віддана дружина.

- Сподіваймося на ліпші часи! - промовив Кармель.

- Рушать! Рушать! - і рушили.

Усе далій та далій. Вже не чути глухого брязкання від кайданів. Ледве вже постаті мріють. От і зовсім зникли - тільки дерева при шляху вирізувалися на ясному небові з того краю, кудою зникли.

Стару матір вели люди, молода жінка несла дочку плачучу, купа уся посувала, жалкуючи, судячи та радячи… Того ж дня виїхав возик з міста у Кармелеве село і повіз туди додому його сім’ю. Знов засвітилося в його хаті ввечері, і всі там, сумуючи, не розлучалися з ним у думці, проводили його душею незнакомим шляхом у незнану зсилку.

VII

Минув рік по тому. Стара мати, як пообіцяла хутенько вмерти, так і вмерла, і навесні її могилка вже травою заросла густо й високо.

У хаті жила Кармелева дружина з дочкою. Колись, хутенько після того, як Кармеля зіслали, сусіда, гладячи по голівці його дочку малу, любенько спитала: «Що ви поробляєте з мамою, маленька?» А маленька одказала їй: «Дожидаємо!» - бо вони дожидали. Казав Кармель дожидати його, зістатися вдома: «Легш визволюся й повернуся сам».- «Буде, як кажеш»,- на те одказала вірна дружина й на все згодилася. Далі вже мала дочка підросла, навчилася ошамненько у мові поводитись - ніхто вже не чув, що вони дожидають Кармеля, та вони дожидали його. Дожидали щодня, кожної ночі, кожної години. Дожидали удосвіта, і ранком, і вдень, і ввечері, й опівночі - од зоряниці до зоряниці, від ночі до ночі - усе дожидали. І минали їм такечки години, дні, тижні й місяці. Удень праця, робота, клопіт і все тая сподіванка й дожидання, ввечері відпочинок і все тая сподіванка і дожидання. Удень часом сусіда увіходила до їх, і денний гук, і гомін, і клопіт і їх трохи поїдав собою, а ввечері, як усе втихало й не знімалося жадного округи поруху, мати з дочкою тихенько сиділи, засвітивши в хаті, наче на привітання. Дочка малая не бралась до іграшок - любила вона з ненькою розмовляти та часом співала маленьким голосочком батькові пісні, і як вже старалася мала виспівувати краще - так старалася маленька, що личенько починало палати, сердечко колотитися, і вся сама маленька трепехалася. Мамині очі дивились на неї й руки простягалися - брала її мати до себе й пригортала - маленькі рученятка обіймалися коло маминої шиї і такеньки довгенько-довгенько вони зоставалися, довгенько - часом до глухої ночі.

Пізно-пізно! Ніч вже минає, світло згасає, дитинку, що не радилася лягти у постільку, зможе сон коло неньки, і молода Кармелиха у досмертній тузі та печалі затулить личенько білими руками.

І такеньки час минав, та минав, та минав; а вони дожидали, та дожидали, та дожидали.

Одного вечора сиділи вони у хаті, засвітивши світло, як завсіди, й думали усе тії ж думки, й сподівалися усе тими ж сподіванками. Котрого вже то вечора, у котрий-то вже раз дочка мала промовляла: «може, сьогодні» до неньки; обойко вони сиділи тутеньки.

Коли ж хатні двері відчинилися, і він, дожиданий, уявивсь поперед ними!.. Боже-світе! Боже-світе!

На другий день у селі усе прокидалося й сповнялося село спокійним щоденним гомоном, і сонечко ясненько зіходило, і, як перш, виходила уранці на роботу Кармелиха молода, так і тепер вийшла вона. Вийшла й подивилася округи, подивилась - начеб усе округи змінилося, та як заплаче сильненько, як заридає! Не з жалю, бо як дочка мала кинулася до неї, вона ж благенько такеньки всміхнулася, як споглянула - так же бо променіло з очей хороших - відрада сама!

Хутенько потім Кармелиха спродала хату свою, попрощалася з усіма й покинула село з дочкою.

Чули від неї люди, що, може, побереться вона до блигомого міста і там оселиться, теж, може, і дочапає аж до самого Києва; напевне ніхто не знав, кудою вона побралася ані де вона пристала на життя.

Правда, плескав хтось-десь-щось, нібито бачили молоду Кармелиху з малою дочкою у хуторі далекому, глухому, де вона заробляла; друга знов віда така була, що вона у місті ходила на поденщину. Усі, хто знав її, жалкували молоду, тиху молодицю й її дочку малу, згадуючи їх перший талан та балакаючи про біду їх теперішню, сучасну, що й лихо і вбожество разом спостигло, бо з того часу, як лихо скоїлося, вони втратилися багато та, може, теж і не так, як колись, дбали добре та піклувались щиро…

У їх хаті інша сім’я домувала, господарювала, у садочку позрубувані були старі дерева, деякі понасаджувані молоденькі; у городі інші квітки позасіювані були цієї весни…

Цієї ж таки весни прочулося скрізь, що знов уявилися розбійники, Кармелюкове товариство, що знов Кармелюк отаманує, визволивсь, повернувсь. Вбогі люди ніби здоровіш зробилися на виду й не один попадавсь тоді бідак, який одежиною драний, такий постаттю багатий, не в одного тоді на обличчі, що його зсушила журба, скрушила нужда, грав усміх завзятий, блискали очі жваво та хупаво.

А багачі знов заметушилися, знов перелякалися, свої ради збирають та свої громади; суди усі сполошили, сиплючи грішми, закупляючи судську дію - хочуть вони Кармелюка знов схопити, та міцніш зачинити, та дальш зіслати. І почали знов гасати за Кармелем шукачі, почали знов слідці Кармеля висліджувати. Та багато ж і роботи було їм, бо товариства зібралось теперки невзауміру більш, залягло сливе що по всіх гаях великих і ярах глибоких, по різних повітах.

VIII

Був гай великий, що не дуже далеко від міста, а близенько коло маленького хуторця глухенького темно зеленів та шумів. Коли б хто балакливий ходив тими глухими, нелюдними шляшками, то б розказував, як частенько він стрічав молодицю з дівчинкою невеличкою. Молодиця йшла з кошиком, дівчинка - з другим, і як поспитати їх: «кудою»? - одказували вони: «По гриби або по ягоду на спродаж у місто». І справді, щотижня, що три дні можна б було їх бачити у місті, у базарі, з грибами або з ягодою. У сьому великому гаї спокійно було й ще ніколи не чутко про розбої жадні.

Молодиця з дівчинкою йшла, уступала у гай, і якось разом зникала крізь дерева, наче крізь зелену стіну вуж, хутко, шпарко - в один мет - не зупиняючись, знакомими гайовими ходами і стежками доходили до ланку у пущі самій і там сідали одпочивати.

У непроглядному гаю тихо, як у церкві. Столітні дерева підпиралися молодими; міцнії, широкії їх віти лежали на молоденьких гнучких верховинах і гнули їх додолу своєю важкою силою, а де-не-де гнучка гіллячка сковзала між ними та й росла, росла, росла увишень, звиваючись, кидаючись з боку у другий, начебто жахаючись, що її зупинять, що їй перешкодять. Долі поросли кущі усякі. Сонце западало тудою тільки іскорцями, і квітки там розпукувались у тіні та у прохолоді. Калиновий цвіт і бузиновий розпускавсь там у два рази більш і дужіш; червона пломениста шипшина розквітала тут пишніша й блідша і пахла легш.

Тут молодиця з дівчинкою сиділи й одпочивали, прислухаючи. Ніхто, ніщо не перебивав прислухати - ані птиця не порхала, ані вітер не віяв,- непроглядний гай стоїть тихий та спокійний, темний та свіжий.

Тихо. Тихо, поки захрускають віти легенько й обоє - молодиця й дівчинка - всміхнуться і стрепехнуться, і уявиться чоловік,- хоч блідий, задиханий, зморений, голодний, порохом припалий, та гарний, як сонце. Тут його стрічали, тут мав він і страву, і спочинок; тут його узивали коханим і жалували; тут молодиця переказувала усе, що чула, бачила, думала й гадала; дівчинка тішила своїм щебетанням, приносила часом якісь ласощі, що він за їх дякував дуже і всміхавсь до неї любенько, і клав свою голову змучену молодиці на коліна і всипляв, а маленька сторожа сторожила щиро та жваво - дурно тривоги не збивала, та вчасу завіщала, коли що де непевно було.

Минала година віджалувана й відмірена на спочинок, прощалися, як кохалися,- з жалем та з болем великим та ще більшою вірою й надією. Зникав чоловік у гаї, молодиця з дівчиною поверталися до міста. Три дні й три ночі пережидали вони, поки до гаю знов побратися, і молодиця ходила тим часом на поденну роботу, зоставляючи дівчинку саму у хатці. Якусь малесеньку хатку вони наймали, прилипнувши під горою, сливе за містом, недалечко від річки. Молодиця день цілий робила на поденщині; дівчинка, хоч невеличка, теж не гуляла: воду бралася сусіді носити, у городі в неї полоти. «Яка ж дівчинка розумненька!» - щовечора казала сусіда стара, гладячи дівчинку по головці та даючи у дрібненькі рученятка шажок і другий, і йшла у свою хату на спокій, завізвавши дівчинку й на завтра робити до себе. Мала виходила на береги, туди, звідки видно до гаю, й думала там сама собі, і гадала, і часом співала пісні - тії пісні, що тато навчив, держачи її у своїх руках та пригортаючи до себе там, у зеленому гаї.

Повернувся я з Сибіру, нема ж мені долі!

Хотя ж я і не в кайданах, єднак же в неволі!

Слідять мене вдень, і вночі, і всяку годину,

Нігде мені подітися, від журби я згину!

Зібрав собі жвавих хлопців, і що ж мені з того?

Засідають по дорогах, ждуть подорожнього.

Ой чи їде, чи не їде, дарма, треба ждати!

Ой прийдеться Кармелюку марно пропадати!

Зовуть мене розбійником, кажуть, що вбиваю,

Я ж нікого не вбиваю, бо сам душу маю!

Якщо візьму в багатого, я вбогому даю,

І, так гроші поділивши, я гріха не знаю.

Маю жінку, маю дитя - коли ж я їх бачу?

Як згадаю про їх лихо, може, й сам я плачу!

Пішов же б я до їх в село - красу мою знають,

Куди тільки повернуся, то зараз піймають.

Прийшла туга до серденька - як у світі жити?

Світ великий і розкішний, та нігде ся діти!

У неділю дуже рано у всі дзвони дзвонять.

Ой, а мене, Кармелюка, як звірюку, гонять.

Нехай гонять, нехай ловлять, нехай заганяють,

Нехай мене, Кармелюка, в світі споминають!

Від міста шляхом надходила молодиця, й стрічалися вони з дівчинкою, й разом додому поверталися, вірнесенько розмовляючи, згадуючи, чи сподіваючись, чи горюючи…

IX

А тим часом Кармелеві вороги не всипляли: казано взброїти шукачів і слідців, повелено стріляти, якщо не можна буде живцем взяти.

Багато-багато тих днів минуло, що кожного дня молодиця й дівчинка стрічали кожне обличчя, чи не несе воно страшної віди, прислухали до кожного слова, чи не промовиться гірка вість. Багато-багато перебулося тих днів, поки аж прийшов той день, що по місті новина як стріла, пролетіла: Кармелюк ранений, Кармелюка везуть!

І привезли його. І знов йому темниця темна, суд угніваний, важчі та кріпші кайдани і зсилка дальша та скрутніша; знов його стріла й провела людська зграя купами, гомонячи, жалкуючи. Тоді знайшлася його жінка й дочка. Як першого разу - вони тепер його проводжали, як першого разу - вірна дружина знов промовила до його: «буде, як кажеш», а дитина плакала й цілувала його, а він, як перш, сподівавсь на ліпші часи; знов казано зсильним рушати, й рушили, й зник він знов з очей, і, як перш, тільки дерева при шляху вирізувалися на ясному небові з того краю…

Його гнали усе далі й далі, а вони, зоставшися - тяжче та тяжче заробляли та… та дожидали. І зникли вони усі.

Востатнє бачили люди молодицю з дівчинкою тоді, як востатнє чутка, було, розбіглася, що Кармелюк визволивсь, повернувсь,- чутка та пропала, і Кармелюка, ані дружини його, ані дитини вже не знайшлося повік.

Де вони поділися? Як загинули? Не зна ніхто й досі. Зникли вони і згинули, як багато дечого зникає та страчується доброго й лихого, благого й злого, кохання й ненависть, сила й слава - тільки де-не-де зостається пам’ять живлюща.

ПРИМІТКИ

До збірки увійшли твори з двох книг. Примітки, що наведені нижче, подаються з книги: Марко Вовчок. Оповідання. Казки. Повісті. Роман. Київ, «Наукова думка», 1983. Серія «Бібліотека української літератури».

Марко Вовчок з молодих років цікавилася народною творчістю. Спочатку з О. В. Марковичем, потім самостійно вона збирала фольклорні матеріали - пісні, казки, легенди, прислів’я, приказки, художньо використовуючи їх у своїх творах.

Письменниця створила ряд казок українською, російською та французькою мовами. Це і власне казки, на зразок народних («Чортова пригода»), казки-оповідання, казки-повісті на історичні або соціальні сюжети («Лемеривна», «Кармелюк», «Затейник») та ін. У даному виданні вміщено два найзначніші твори цього жанру - «Дев’ять братів і десята сестриця Галя» та «Кармелюк».

ДЕВ’ЯТЬ БРАТІВ І ДЕСЯТА СЕСТРИЦЯ ГАЛЯ

Вперше надруковано в авторському перекладі російською мовою під заголовком «Сказка о девяти братьях-разбойниках и о десятой сестрице Гале» в журналі «Библиотека для чтения» (1863, № 9).

1864 р. перевидано В. І. Яковлевим у збірці «Сказки Марка Вовчка», що містила також казки «Невольница» і «Медведь». Той же Яковлев видав ці казки українською мовою у збірці «Оповідання Марка Вовчка» (Спб., 1865), куди увійшла також казка «Кармелюк».

Збірку «Сказки Марка Вовчка» прихильно зустрів М. Є. Салтиков-Щедрін, який зазначав у своїй рецензії «Казки Марка Вовчка»: «Ми взагалі без особливого захвату дивимось на поширення у нас так званої дитячої белетристики, але оскільки участь її у справі виховання внаслідок різних умов ще визначається необхідною, то гадаємо, що казки Марка Вовчка задовольнятимуть цю необхідність краще, ніж так звані моральні повістки» («Современник», 1864, № 1, с. 83-85). Салтиков-Щедрін підкреслював також, що героїко-романтичні образи казок письменниці сприятимуть вихованню у дітей і молоді мужності, стійкості й непохитності, бажання віддати свої сили боротьбі проти несправедливості й соціального зла.

Подається за збіркою: Оповідання Марка Вовчка. Спб., 1865, с. 64-133.

КАРМЕЛЮК

Вперше надруковано українською мовою у збірці «Оповідання Марка Вовчка», Спб., 1865, с. 1-44, з присвятою «П.А.К.» (Пантелеймону Александровичу Кулишу). Російською мовою в авторському перекладі вперше опубліковано в «Сочинениях Марка Вовчка» (Спб., 1867, т. 1), а пізніше - у виданні «Полное собрание сочинений» (Саратов, 1896, т. 2). В обох цих виданнях присвяту Кулішеві знято.

У перекладі болгарського письменника Любена Каравелова казка «Кармелюк» друкувалась у болгарській газеті «Свобода» (1872, № 13, 4 жовтня, продовження і закінчення в № 14-19).

За жанром «Кармелюк» власне не казка, а романтично-історична повість про ватажка селянського повстання проти кріпацтва на Поділлі у 1814-1835 рр. Устима Якимовича Кармалюка (1787-1835). Письменниця створила її на основі історико-біографічних фактів і фольклорних джерел - переказів, пісень, легенд про Кармалюка (Кармелюка), які ретельно збирала й обробляла.

Образ народного месника, борця проти поміщиків і чиновників, змальований у творі, закономірно привернув увагу не тільки прогресивної громадськості, а й царського уряду. Казка «Кармелюк» 1871 р. друкувалася в Петербурзі у безцензурному виданні «Сборник рассказов в прозе и стихах», на який незабаром було накладено арешт як на «шкідливу і тенденційну книгу». У повідомленні Петербурзького цензурного комітету прокурору судової палати про арешт збірника переказувався зміст «Кармелюка» у супроводі такого зауваження: «Автор статті «Кармелюк» підлягає судовому слідству на підставі статей 1035 і 1036 Уложення про покарання... Явно співчутливе ставлення автора до героя повісті і до такого способу його дій, який суперечить встановленим у нас засадам власності, вимагає суворої кари з боку закону... за схвалення і виправдання дій, законом заборонених» (ЦДІА в Ленінграді, ф. 776, № 126).

Проти Марка Вовчка було порушено судову справу, але у травні 1872 р. міністр внутрішніх справ О. Є. Тимашев дав розпорядження припинити судове переслідування «Сборника рассказов в прозе и стихах». Через рік, у травні 1873 р., комітет міністрів прийняв рішення про заборону і знищення тиражу «Сборника», дібраного «з очевидною метою осуду сучасного суспільного ладу і збудження ворожого настрою в читацьких колах з бідного і робітничого класу народу, на котрих збірка була розрахована». З 2000 примірників тиражу було знищено 1775.

Подається за першодруком.

Друкований текст для вичитування взято з: Марко Вовчок. Оповідання. Казки. Повісті. Роман. Київ, «Наукова думка», 1983.

Серія «Бібліотека української літератури»

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.

© Вичитування, правка, форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2020