ТРИ ДОЛІ

I

У сло­бо­д­і я ро­ди­лась - П­’яти­г­ір. Там, не­да­леч­ко од нас,- мо­же, ко­ли Сло­бо­дянськ­і сто­ро­ни до­во­ди­лось пе­реїздить, то чу­ва­ли,- ста­ра жо­на ви­ко­па­ла пе­че­ри у крей­дя­н­ій го­р­і? Трид­цять чи со­рок л­іт ко­па­ла,- та­к­і ве­ли­к­і ви­ко­па­ла, гос­по­ди! Бу­ло, ми хо­ди­мо ма­ли­ми по пе­че­рах тих,- за­па­ли­мо в­і­ти сос­но­в­і та й хо­ди­мо; а х­ід узенький та низький ­і ду­же труд­ний. М­іж людьми йде, що бу­ла то жо­на вельми древ­ня й не­моч­на, а ду­ху ве­ли­ко­го. То, бу­ло, як вже їй си­ли пе­рей­меться - упа­де по тру­дах тяж­ких та т­ільки зап­ла­че до бо­га, то - як з­іл­ля п­ід ро­сою - знов од­жи­в­іє та й знов ко­па ­і ко­па. Бу­ла во­на гос­по­дом улюб­ле­на. Та­ка ос­та­лась пам­’ять її свя­та.

Як вий­ти з тих пе­чер та ста­ти до сон­ця,- пе­ред то­бою усе т­ільки го­ри крей­дя­н­і б­і­л­і­ють ви­со­к­і, а м­іж го­ра­ми ти­ми узенька р­іч­ка, про­зо­ра ­і гли­бо­ка, дзюр­чить. Пруд­ко б­і­жить та р­іч­ка го­ней ­із двад­цять, до са­мої лу­ки зе­ле­ної,- по лу­ц­і вже ти­хо ­і ши­ро­ко роз­ли­вається ­і ти­хо да­л­і ле­л­іє по­п­ід га­ями, а там у ви­со­ких оче­ре­тах десь про­па­дає.

Слобода на­ша над са­мою лу­кою р­іч­ко­вою, на п­’яти го­рах стоїть крей­дя­них, осад­же­на ви­со­ко у дав­н­і в­і­ки од во­ро­га та­та­ри­на, щоб наг­ло не зб­іг; зда­ле­ка зог­ля­да­ли з г­ір, ховал­ися й ря­ту­ва­лись. Го­ри вже т­і тра­вою зе­ле­н­і­ють, урос­ли сад­ка­ми гус­ти­ми. Ме­жи б­і­лих ха­ток цв­і­те й виш­ня ряс­на, й тон­ко­вер­ха то­по­ля па­ху­чим лис­том ше­лес­тить; де над во­р­ітьми тем­на др­іб­но­лис­та гру­ша, як на­мет, ук­ри­ває або г­іл­ляс­тий ясо­к­ір буяє; в бе­ре­з­і ка­ли­на роз­рос­ла­ся, повирост­али вер­би. З г­ір на во­ду го­ро­ди буч­н­і роз­ве­лись. Там-то з­іл­ля, ово­щу! Там-то цв­і­ту! Там-то сте­же­чок ­і до во­ди й до су­с­і­ди, ­і до дру­гої. Все то поз­б­і­га­ли, по­ви­ход­жу­ва­ли легес­еньк­і н­і­жеч­ки д­і­во­ч­і.

Наша ха­та на го­р­і, на са­мо­му шпи­леч­ку сто­яла. Да­ле­ко й ши­ро­ко навк­ру­ги очи­ма ски­ну­ти.

Як-то час­то при­хо­дять ме­н­і на ум мо­ло­д­і л­і­та: де що бу­ло, як… Вже ста­ру­ха си­ва, а пам­’ять мо­ло­да не за­бу­лась…

Отсе на­ша ха­та сто­яла на шпи­леч­ку… Бу­ло, вий­ду, ся­ду на призьб­і, прис­лу­ха­юся, при­див­ля­юся. Ве­ч­ір ти­хий; со­нечко за го­ру па­да, бли­щить во­да чер­во­но ­і ти­хо ле­л­іє - не ропче; ко­ло кож­ної ха­ти го­м­ін чу­ти; там че­ре­ду вже з па­ш­і же­нуть, а там п­і­сень сп­і­ва­ють, а за р­іч­кою ко­валь кує… А ось вже й смер­кає, не­бо мерх­не ­і вти­хає зем­ля, вти­хає - уже ти­хо. Н­іч об­ня­ла. Ви­си­па­лись зо­р­і зо­ло­т­і; з­ій­шов яс­ний м­і­сяць - ­і все те у про­зо­р­ій во­д­і заб­ли­ща­ло; за­ще­бе­тав солов­ейко, за­ще­бе­тав дру­гий…

Я сво­го от­ця-неньки не знаю; я ще в спо­ви­точ­ку зосталася­ си­ро­тою, ­і прий­няв ме­не м­ій ро­дич до се­бе,- Пав­ло Бу­лах зва­ли. Йо­го ж­ін­ка ме­не ви­ко­ха­ла спо­лом з своєю доч­кою; в їх ха­т­і я й зрос­ла, у їх ­і слу­жи­ти зос­та­ла­ся.

Родич м­ій був ха­зяїн за­мож­ний, хл­і­бо­роб; ш­ість пар во­л­ів у йо­го ве­ло­ся, два плу­ги ора­ли на хл­іб; брав ­і с­і­но­жа­тей у лю­дей з сто­р­ін. Хо­див в­ін ча­сом ­і на Д­ін, не що­ро­ку, а так, як йо­му по ви­го­д­і, при­во­зив бу­ло ри­бу й спро­ду­вав лю­дям - хто поп­ро­сить, а то й со­б­і на спо­жи­вок ­іш­ла. З то­го був йо­му не ве­ли­кий при­бу­ток, ко­ли б не вби­ток, а що в­ін ду­же лю­бив до­ро­гу. Ще йо­го батько чу­ма­ку­вав ­і брав йо­го з со­бою ма­ло­го, то ще то­д­і в­ін за­ко­хав­ся у до­ро­гах. Як хо­див в­ін пе­рей­мом, то хо­див, ко­ли йо­му по­жа­дається, не пос­п­і­ша­ючись. Та вже, бу­ло, од до­му до До­ну, так як по своєму сад­ко­в­і гу­ляє. Бу­ло, як прий­де отсе до­до­му, та ве­се­лий:

- Ж­інко! А та кри­ни­ця в сте­пу, б­і­ля Роб­ле­них Мо­гил, зов­с­ім за­си­па­ла­ся…

Ж­інка хоч ­і не знає, що там за кри­ни­ця та­ка, а за­раз по­жалкує зви­чай­ненько:

- Отсе,- ка­же,- шко­да ж кри­нич­ки; ­і та­кеч­ки зов­с­ім-­та­ки за­си­па­ла­ся?

- А як ми з батьком по­к­ій­ним, бу­ло, хо­ди­мо - що там за во­да бу­ла у т­ій кри­ни­ц­і - чис­та, як сльоза!

­І поч­не роз­ка­зу­ва­ти, як-то бу­ло за батька ­і як те­пер на­стало…

Ж­інка в йо­го та­ка бу­ла лю­ди­на доб­ра, та­ка ти­ха, прив­ітн­а, вв­іч­ли­ва. Я не чу­ла зро­ду-в­і­ку мо­го од неї сло­ва г­ірког­о, не чу­ла до­ко­ру. Та й об­лич­чя в її бу­ло та­ке, на­че от во­на се т­ільки з церк­ви бо­жої по­вер­ну­ла­ся. Си­венька вже бу­ла, а хо­ро­ша та че­пур­на, як тая ле­бе­дя.

Хазяїн був чо­ло­в­ік кре­мез­ний ­і но­ров­ли­вий. Лю­бив в­ін ду­же ­і ж­ін­ку й доч­ку, та хо­т­ів, щоб слу­ха­ли во­ни йо­го, не пи­та­ючи, не ози­ва­ючись. Чи у гос­по­дарст­в­і, чи так, в­ін сам за усе по­га­дає, й по­м­ір­кує, ­і пре­д­і­лить, а ж­ін­ц­і т­ільки ска­же, ко­ли тре­ба. Во­на ж зав­с­і­ди, бу­ло, по­го­диться, як в­ін схо­че; во­на усе прий­ма.

Була в їх доч­ка Кат­ря… Ся не в ма­т­ір за­ро­ди­ла­ся - пал­ка, пруд­ка д­ів­чи­на - труд­но їй бу­ло ба­теньку ко­ри­тись. Бу­ло, як здвиг­не ста­рий бро­ви, стис­не ус­та тон­к­і та блис­ко­не оком своїм чор­ним - ми вже з па­н­і­мат­кою лед­ве ди­ше­мо,- одна Кат­ря не боїться н­і­чо­го: пи­тає йо­го, та роз­пи­тує, та су­пе­ре­чить, по­ки аж батько не пок­рик­не: «го­д­і!» - та­ким го­ло­сом, що й най­см­і­л­і­ше у св­і­т­і стих­не… П­іс­ля то­го ще дов­го у Кат­р­і лич­ко го­рить ­і сл­із­ки ви­ко­чу­ються з очиць…

Хороша бу­ла та Кат­ря. Бу­ло, отсе, як убе­реться - єдиначк­а, то вже н­і­чо­го не жа­лу­ва­ли для неї,- плах­та на їй шовков­а, хуст­ка з зо­ло­ти­ми кв­і­та­ми, з зо­ло­тою га­бо­ю - зав­’яже, а з пра­во­го бо­ку кв­і­точ­ка. Кор­сет зе­ле­ний з бай­ки або з сук­на. Ко­са в неї бу­ла та­ка, що бу­ло й ру­кою не ссяг­не,- ­і к­іс­ни­к­ів не но­си­ла, т­ільки стр­іч­ка впле­те­на чер­во­на або го­лу­ба. На­мисто доб­ре; на на­мис­т­і ду­кач з ка­м­ін­ням до­ро­гим; черев­ички на ко­роч­ках ви­со­кеньких; со­роч­ка то­не­сенька, вишив­ана до са­мих чо­хол… Ув­ій­де бу­ло во­на де гос­тей люд­но,- вс­і по­мовк­нуть ­і на неї див­ляться-за­див­ля­ються, а во­на ­і всм­іх­неться, ­і за­со­ро­миться.

Що то за ве­се­ла! Що то за шам­ка́ бу­ла! Ро­ди­ч­ів у нас багат­о: той оже­ниться, той за­м­іж ­іде,- то м­іж своїм ро­дом на­гуляєшся.

На ве­с­іл­ля чи на ве­чор­ни­ц­і - як-то бу­ло Кат­ря ве­се­ло пос­п­і­шається! ­І хто її пе­ре­тан­цює, хто пе­рес­п­і­ває?..

А вес­ною?!. Ско­ро отсе скрес­ла кри­га, по­та­нув сн­іг, ­із стр­іх зак­ра­па­ло, а з г­ір стру­моч­ки по­ко­ти­ли­ся; со­неч­ко гр­іє з-за вес­ня­них хма­рок; в­іт­рець др­ім­ли­вий та теп­лий який­сь па­ше,- вже Кат­ря вес­нян­ки зас­п­і­ва­ла. ­Іде сло­бо­дою й сп­і­ває, ­і д­ів­чат на ву­ли­цю вик­ли­кає.

Вс­іма, бу­ло, во­на д­ів­ча­та­ми вер­хо­во­дить. ­І д­ів­ча­та її слу­хали, ­і ду­же її лю­би­ли; во­на ж, бу­ло, з ни­ми ск­ільки раз на день ­і по­пос­м­іється, ­і пос­ва­риться к­ілька раз, ­і об­ій­меться…

Життя мо­ло­деє! П­іш­ло вже ти за во­дою!

Весна йде та йде. Ось вже ­і не­бо го­лу­бе ­і чис­те, ­і во­да го­луба, прос­в­іт­час­та. Со­неч­ко бли­щить ­і го­рить; гаї розвивают­ься; сад­ки зац­в­і­та­ють; уве­че­р­і десь тьохнув со­ло­вей­ко на лис­та­то­му кле­н­і; кує зо­зу­ля на ви­со­к­ій бе­ре­з­і; гу­де бджо­ла; миг­тять б­і­л­і ме­те­ли­ки по­над мо­ло­денькою тра­вичкою; хру­щ­і л­і­та­ють гуч­ли­в­і… який­сь го­м­ін, гук який­сь чи з-п­ід зем­л­і, чи з во­ди, чи з не­ба!..

Дожидаємо ве­чо­ра, а вве­че­р­і - на мо­ги­лу. Лед­ве нам ся­ють м­і­ся­це­в­і ро­ги, ти­хо усе,- т­ільки ми сп­і­ваємо, та десь млин ме­ле, та во­да в бе­ре­ги плес­кає…

У праз­ник, бу­ло, ми за­ра­н­і про­ки­не­мось до церк­ви, а з церк­ви по д­ів­чат на сло­бо­ду: гукає, зби­рає Кат­ря д­ів­чат:

- Д­івчатонька! Хо­д­і­мо ми на мо­ги­лу!

- Н­і, хо­д­ім у гай по су­ни­ц­і! - Н­і, луч­че вже на по­ло­ги, в степ! - Н­і, в са­док! - Там кра­ще! - А там луч­че! - А там ве­сел­іше!

­І там, ­і там! ­І всю­ди гар­но, ­і всю­ди ве­се­ло, ­і всю­ди крас­но! ­І ве­се­ла юр­ма д­ів­чат же­не, ­і п­іс­ня ­і ре­г­іт не­сеться…

Що то мо­ло­д­і л­і­та зо­ло­т­і лю­дям! Що за­ду­мав, все йо­му мож­на, все йо­му в­ід­ра­д­іс­но, все вт­іш­но; а ста­ро­му - як за­казано!

II

Була у нас су­с­ід­ка - удо­ва Пи­ли­пи­ха: гос­по­ди­ня на всю сло­бо­ду. Яка ха­та, як­і го­ро­ди, са­док, ск­ільки по­ля, сте­пу, ­і баш­тан, ­і па­с­і­ка, ­і млин - чо­го вже не бу­ло там! З се­бе бу­ла ог­ряд­на, ви­со­ка, чор­ня­ва,- все, бу­ло, у чер­во­но­му оч­іп­ку кра­сується ­і в зе­ле­н­ій юп­ц­і до ус­ів; чо­бо­ти ри­па­ють, б­і­л­і ру­ка­ва ма­ють ши­ро­к­і,- по­ход­жає со­б­і де, то мов ба­га­та те­ща у вбо­го­го зя­тя.

Пилипиха бу­ла ще дав­ня то­ва­риш­ка ­і при­ятелька на­ш­ій ма­те­р­і, ­і жи­ли во­ни з со­бою доб­ре, лю­би­ли­ся. Не­до­люб­ляв т­ільки батько удо­ви, що та­ка во­на своєумка не­по­к­ір­ли­ва; не­до­люб­ля­ла ­і во­на йо­го - обо­п­ільно. Що бу­ло ста­рий у гос­по­дарст­в­і по­по­ряд­кує, що там на­мис­лить чи зро­бить,- ма­ти удо­в­і пох­ва­ляться,- удо­ва усе осу­дить. Хоч у в­і­ч­і не ска­же сло­ва­ми ­іно­д­і, так з­ітх­не або го­ло­вою по­хи­тає. Н­іяк­ово на­че їй бу­ло, що ма­ти го­дить та­кеч­ки ста­ро­му, шо так йо­го слу­хає. Аби до нас прий­шла, що ста­ро­го до­ма не­має, та й поч­не сло­ва за­ки­да­ти, во­ду, як то ка­жуть, ка­ла­му­ти­ти: «Що чо­ло­в­ік - гос­по­дар у по­л­і, а ж­ін­ка - гос­по­ди­ня в гос­по­д­і; та що ли­хе жит­тя ­із ти­ми са­мо­вольця­ми, що вже назау­м­іру своїм упо­ром хо­дять. Се як той хр­ін ко­р­ін­час­тий: де вже роз­ко­ре­ниться, то й по­с­і­яти за ним доб­ро­го н­і­чо­го не мож­на. Ли­хе жит­тя ­із та­ки­ми!»

- А як же не ли­хе! - од­ка­зує ма­ти на­ша удо­в­і.- Крив б­іг нас, не­хай ­і д­і­ток на­ших бо­ро­нить!

- Ще тв­ій не но­ров­ли­вий, го­луб­ко? Ще то­б­і по йо­му голов­а не зв­’яза­та? Ще то­б­і не т­іс­но? Ще то­б­і не важ­ко?

- Отсе! Чо­го ж ме­н­і важ­ко? Чо­го ме­не ли­хом тим на­д­і­ляєте, що йо­го зро­ду не бу­ло? Та ме­не чо­ло­в­ік м­ій н­і­ко­ли сло­вом не­доб­рим не по­кар­тав…

- Що то, в­ін мов­чить! Ка­жуть, що й кат не го­в­ір­кий, а го­лову в­ін од­ти­нає! Мов­чить!.. Та в­ін мовч­ки ус­іх вас гн­і­тить, п­ід но­ги со­б­і топ­че… н­і ра­ди в вас, н­і по­ра­ди не спи­та - не шу­кає; по­во­диться, як той пан з п­ід­дан­ка­ми!

- Що ­’тсе ти, люб­ко, що ­’тсе! Мо­же, в­ін тро­хи ­і мисливеньки­й со­б­і вдав­ся, та в­ін же на те ро­зум­ний в нас; нам доб­ре за ним; дя­куємо йо­му…

- Авжеж! Ав­жеж! Ти б ­і во­ро­гу своєму по­дя­ку­ва­ла, ти та­ка в бо­га, ма­буть, са­ма од­на! Ме­не б в­ін та­кеньки не об­ій­шов: я б йо­му до­ве­ла сво­го,- по­ба­чив би в­ін!

- Ну ж бо, сер­це!.. Бу­де вже! - одп­ро­шується ма­ти.- Н­іяков­о ме­н­і те­бе й слу­ха­ти!

- А то ж я з чо­го ­’тсе го­во­рю, як не з при­яз­н­і моєї? Ме­не що до­л­і­гає? Що за­ч­і­пає?.. Те­бе жа­лу­ючи, го­во­рю, те­бе люб­лячи! Ти як ди­ти­на, сво­го ли­ха не тя­миш, не­до­ба­чаєш, здо­рова!

То се во­на, люб­ля­чи та жа­лу­ючи, бу­ло, їй ­і по­ка­зує…

­І справ­д­і - доб­ра мис­лив­ши й люб­ля­чи щи­ро: удо­в­і зда­валося, що як од­би­ва­тись од яко­го ли­ха ру­ка­ми, то хоч ­і не од­іб­’єшся вже, так боїщем на­т­і­шиш­ся слав­но.

Чудно бу­де, як ­іс­ка­жу, що удо­ва, не лю­бив­ши ста­ро­го та­ки й га­разд, як, бу­ло, до нас прий­де та йо­го до­ма не­ма, то їй на­че ду­же ста­не до­сад­но: то­д­і в неї ­і в го­ро­д­і не вро­ди­ло гар­но, ­і в по­л­і не­до­р­ід, ­і зи­ми во­на спо­д­і­вається хо­лод­ної; а як наш батько тут - во­на ди­виться жва­во ­і на­че ми ус­і їй то­д­і лю­б­і­ш­і ­і ми­л­і­ш­і…

От, бу­ло, т­ільки що з­ій­дуться во­ни, за­раз ­і поч­нуть якусь там ущип­ли­ву роз­мо­ву м­іж со­бою.

- Е,- ка­же, бу­ло, наш ста­рий: - е, па­н­і-су­с­ід­ко! Я б вас де пол­ков­ни­ком нас­та­но­вив! То ­ін­шим мо­ло­ди­цям мак с­і­ять та морк­ву са­ди­ти, а вам, їй же бо­гу моєму, вам отаманувати!­

А сам, го­во­ря­чи так, збо­ку якось на неї ди­виться муд­ро, що гор­да удо­ва т­ільки зчер­во­н­іє та оч­і гн­ів­ли­в­і у зем­лю спус­тить, по­ки аж зва­житься йо­му од­мо­ви­ти.

- Се ве­се­л­і жар­ти, па­не-су­с­і­доньку,- та все жар­ти; а ви ме­н­і яке ро­зум­не сло­во про­киньте.

- Вибачайте на ро­зум­н­ім - прий­м­іть прав­ди­ве, сус­ідонько ­по­важ­на!

­І ще Пи­ли­пи­ха по­чер­во­н­іє…

Чи во­на сво­го чо­ло­в­і­ка не­б­іж­чи­ка зга­дає (а во­на час­то лю­би­ла йо­го зга­ду­ва­ти): «от чо­ло­в­ік був!»,- з­ітх­не важ­ко, оч­і свої бист­р­і у зем­лю спус­тить: «ох-ох! те­пер йо­го ду­шенька в раю…»

- Дякуючи вам, су­с­і­донько! - оз­веться батько.

Во­на так ­і спах­не, ­і ту­гу за­бу­де свою за не­б­іж­чи­ком.

- Мен­і дя­ку­ючи? - вхо­питься за те сло­во: - за що ме­н­і?

А батько їй спо­к­ій­ненько та хит­ро́­во:

- А що, ка­жу, ви йо­му ви­мо­ли­ли в бо­га м­іс­це в раю…

­І зав­с­і­ди, як т­ільки во­ни вку­п­і,- все отак за­ве­дуться лас­кавими сло­ва­ми од­но ­’дно­го шпи­га­ти. Ти­четься ­ін­ша шпи­лька ­і та­ка, що Пи­ли­пи­ха не стер­пить,- уг­н­і­вав­ши­ся, п­і­де, ви­со­ко го­ло­ву свою гор­ду не­су­чи. Та се не на ве­ли­к­і ча­си: хут­ко знов нас од­в­і­дає ­і знов так са­мо су­пе­реч­ка­ми та ураз­ка­ми, а сва­рок справж­н­іх н­і­ко­ли не бу­ва­ло.

Була в удо­ви доч­ка Ма­ру­ся, на­ша под­руж­ни­ця,- теж од­нол­ітка з на­ми,- ­і доб­ра, ­і лю­ба, не ска­за­ти яка. Бу­ла круг­ловиденька, яс­но­ока, ус­та рум­’ян­і, як виш­ня; ­і ви­со­ка, ­і став­на; бро­ви на шну­роч­ку; а го­лос… бу­ло, т­ільки заговори­ть, то здається, вже те­бе по­жа­лу­ва­ла. Ти­ха бу­ла д­ів­чи­на, та­ка вже ти­ха, що на­че во­на чо­гось смут­ненька. Н­і­ко­ли во­на так швид­ко рум­’янцем не спах­не, як от Кат­ря на­ша, не скрик­не так н­і­ко­ли, не ки­неться, не зап­ла­че; до впа­ду не за­тан­цюється, не роз­сер­диться до свар­ки; не втом­ле­на гу­ль­бо­ща­ми, го­рем не пе­ре­му­че­на, яс­на бу­ла со­б­і, як ти­хеє л­і­то.

Ми з Кат­рею ду­же ту Ма­ру­сю лю­би­ли, ­і бу­ло так: аби нам го­дин­ка в­ільна - б­і­жи­мо-ле­ти­мо до неї, хоч удо­ви ми й боял­ися тро­хи: Кат­ря ­і та м­і­ша­ла­ся пе­ред удо­ви­ним пог­ля­дом. Бу­ло, як за­б­і­жиш до Ма­ру­с­і у ро­бо­чу ча­си­ну,- от, ску­чиш,- так сл­ів­це яке наш­вид­ку перемо­ви­ти, а те­бе пе­ре­ст­р­і­не са­ма Пи­ли­пи­ха ­і ста­не пе­ред то­бою, не­мов ст­і­на м­і­дя­на.

- А що, го­луб­ко? Десь уже в вас по ро­бо­т­і?

- Та н­і, я се до Ма­ру­с­і при­б­іг­ла на хви­ли­ноч­ку, забажало­сь од­в­і­да­ти.

- Спасиб­і, го­луб­ко, спа­си­б­і! Нас ще гос­подь до яко­го ча­су ми­лує!

­І та­кеньки во­на те­бе, на­че й лас­кою, з ха­ти ви­же­не, т­іль­ки пе­ред то­бою сто­ячи та то­б­і в в­і­ч­і гля­дя­чи.

Пилипиха бу­ла ма­ти своїй доч­ц­і не по­дат­ли­ва, не схиль­чива. Во­на як га­ни­ла чо­ло­в­і­к­ів-мис­лив­ц­ів, так ще г­ір­ше їй бу­ло ха­зяй­ку, мов­ля­ла, не­пу­тя­щу ба­чи­ти у с­ім­’ї.

- Хазяйка - по­рад­ни­ця в ха­т­і,- бу­ло, до­во­дить,- а ко­ли во­на пло­ха, то яка бу­де по­ра­да? З пло­хих лю­дей не­ма по­ра­ди. С­ім­’ю сво­ю тре­ба ха­зяй­ц­і так три­ма­ти, як мак у жме­н­і: а то роз­сип­леться усе, по­ро­хом п­і­де за в­іт­ром.

Так во­на й ро­би­ла, як го­во­ри­ла. Доч­ку свою чи пош­ле ку­ди, чи гу­ля­ти пус­тить, доч­ка в неї не сп­із­ниться, не забар­иться. Отсе бу­ло, як на­ша Кат­ря де за­гос­тює, та ма­ти дивую­ть - «що се до­н­і не­ма?» - як то­д­і удо­ва го­ло­вою хи­та­ла! Хи­тає та й оч­і аж зап­лю­щить.

Нам з Кат­рею бу­ло жит­тя в­ільне, бо батьку н­і­ко­ли бу­ло нас сте­рег­ти - чи ро­би­мо ми, гу­ляємо; а ма­ти - у ма­те­р­і, бу­ло, одп­ро­си­мось, ко­ли схо­че­мо; за­ба­ри­мо­ся, то во­на за нас д­і­ло на­ше по­ро­бить, а нас т­ільки спи­та: «А що, чи доб­ре гу­ляли?»

Було, п­ід го­дин­ку доб­ру, ра­зом би нам ­із Ма­ру­сею погул­яти, а Ма­ру­с­і - не мож­на…

Колотила Пи­ли­пи­ха у нас в ха­т­і, а на­ша Кат­ря так са­мо в неї.

- Життя ж твоє, Ма­ру­сю! - по­р­і­ку­ва­ла Кат­ря, розсердивши­сь (от не пус­тить удо­ва доч­ку з на­ми чи що там).

А Ма­руся їй:

- А що моє жит­тя?

- Та як ти жи­веш - го­рюєш! Ан­і п­і­ти то­б­і, ан­і по­гу­ля­ти, ан­і чо­го за­ба­жа­ти! Г­ірш ти ко­риш­ся, н­іж най­мич­ка!

- Та се то­б­і так, Кат­ре, а ме­н­і, доч­ц­і…

- Говори! Х­і­ба я то­б­і в­і­ри п­ій­му, що ти з своєї охо­ти усе на вго­ду їй ро­биш? Во­на ж та­ка над­то вже но­ров­ли­ва!

- Коли, прав­да, що й по­су­мую; а все луч­че, як я її вт­і­шу…

- З та­кою вт­і­хою я б у до­мо­ви­ну ра­да. Ще дасть те­бе за­м­іж за яко­гось гай­да­ма­ку ста­ро­го,- ось по­ба­чиш, ко­ли не в­ід­дасть!.. Ох, Ма­ру­сеч­ко ми­ла! Ма­ру­сеч­ко лю­ба! Б­ід­на ж твоя го­ло­вонька!

- Отсе,- см­іється Ма­ру­ся,- ся Кат­ря то заз­да­ле­г­ідь ме­не оп­ла­кує!

Катря вже ­і са­ма см­іється.

- А так, так,- ка­же,- знай же ме­не, щи­ру при­ятельку!

- Катре,- по­пи­та­ла я в неї,- а як те­бе батько в­ід­дасть за то­го, мов­ля­ла, гай­да­ма­ку?

- Х­іба ж я п­і­ду? Я зро­ду не п­і­ду!

- А як батько при­си­лує?

- Мене? Ме­не при­си­лує? - пок­рик­ну­ла, по­чер­во­н­і­ла по са­ме во­лос­ся.- Я са­ма батько­ва доч­ка!

- Ну вже, ну! Го­д­і то­б­і! Са­ма на се­бе ли­ха не зак­ли­кай.

- Ви ус­і ме­не тим ли­хом стра­хаєте, як вов­ком! Мо­же, й є во­но десь у л­і­с­і, а мо­же, й не­ма! Те­пер в ме­не те стоїть за ли­хо пе­ку­че, що ме­н­і сло­ва про­мо­ви­ти не в­ільно при бать­ку: т­ільки на­ме­нусь, ус­і мор­га­ють ­і ки­ва­ють, що тре­ба ме­н­і за язик вку­си­ти­ся! Та ко­лись-та­ки я з ба­теньком по­го­мо­ню!

Ми то­го ду­же бо­яли­ся, роз­мо­ви т­ії. Вже як бу­ло ма­ти свою Кат­рю вмов­ляє, як про­хає:

- Доню моя, до­ню! Ша­нуй­ся, го­луб­ко, ша­нуй батька. Не вра­зи ти йо­го яким сло­вом або пог­ля­дом пус­тим,- слу­хай по­к­ір­ли­во!

Катря ма­те­р­і об­і­цяє вже, а ско­ро батько у чо­му їй на пе­реш­ко­д­і ста­не - чи там у яр­мар­ку не зве­лить ку­пу­ва­ти якої оде­жи­ни, чи во­за не дасть поїха­ти ку­ди - вже Кат­ря про­сить на­зад своєї об­і­цян­ки. «Я ска­жу та­то­в­і, ма­мо! Я та­та ще пос­пи­таю, ма­мо!..» - ­і вже го­нить по ха­т­і, вже розчервон­ілася, ­роз­го­р­і­ла­ся, вже в очах сльози… Ма­ти, бу­ло, її за ру­ку з ха­ти ви­ве­дуть. Кат­ря ду­же ма­т­ір лю­би­ла,- для ма­те­р­і вже тер­п­і­ла, її слу­ха­ючи.

III

В­іддавала од­на Бу­ла­хо­ва ро­дич­ка доч­ку за­м­іж. Мо­ло­да з ба­га­тої с­ім­’ї бу­ла, ­і буч­не ве­с­іл­ля справ­ля­ли.

Ми со­б­і на те ве­с­іл­ля при­би­раємо­ся, трой­ко нас вкуп­ц­і з Ма­ру­сею.

Ще ко­ли по­ча­ли до нас уб­і­гать д­ів­ча­та, то од­на, то дру­га - за те ве­с­іл­ля го­мо­н­і­ти: ­і ко­го до­жи­да­ють там, ­і яко­го лю­дей та­меч­ки зап­ро­ше­но.

Молода у дру­ге се­ло в­ід­да­ва­лась, у Люб­чи­ки,- од на­шої сло­бо­ди те се­ло не­да­леч­ко - на го­ди­ну м­іс­ця хо­ди,- то зв­ід­ти, сла­ви­ли, ус­і бу­дуть, а що вже д­ів­ча­та та па­руб­ки люб­ч­івськ­і, то не­од­м­ін­но,- х­і­ба б не до­жив кот­рий, то з до­мовини не прий­де. Отсе ж бу­ло на­ш­і д­ів­ча­та т­ільки оха­ють роз­ка­зу­ючи та аж за го­ло­ву бе­руться, що яке-то вже те ве­с­іл­ля бу­де пиш­не, та люд­не, та ба­га­те.

­І прой­шла ще чут­ка та­ка м­іж на­ми, що бу­де який­сь ро­дич мо­ло­до­го, який­сь ко­зак Чай­чен­ко, та та­кий вже хорош­ий, та та­кий вже гар­ний - ­і не ска­за­ти, ­і не спи­са­ти!

- А хто з вас йо­го ба­чив? - пи­та д­ів­чат Кат­ря.

- Олена Чу­гаївна ба­чи­ла, як ­із церк­ви йшла,- аж з­іт­хає, як зга­дає. Да Ма­ру­ся, здається, тож ба­чи­ла? - го­во­рять.

- Марусе! - крик­не Кат­ря,- ти ба­чи­ла?.. А мов­чить!.. Ко­ли ж се ти йо­го ба­чи­ла?

- Як бу­ла з ма­мою у Люб­чи­ках на ве­с­іл­л­і,- то­д­і ба­чи­ла,- од­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

- Ну, хо­ро­ший же в­ін справ­д­і? Як­і оч­і? Як­і бро­ви?

- В­ін чор­ня­вий.

- Чи ­із то­бою роз­мов­ляв? Що го­во­рив в­ін то­б­і? Чи вв­ічлив­ий, чи в­ін гор­дий?.. А до ко­го б­ільш гор­нув­ся в­ін?

- Год­і-бо вам, д­ів­ча­та, го­д­і! - го­во­рить Ма­ру­ся.

- Розкажи, роз­ка­жи, та роз­ка­жи усе!

Ос­ту­пи­ли її, схо­пи­ли - не пус­ка­ють.

- Що ж маю вам роз­ка­зу­ва­ти?

- Який в­ін,- чи вв­іч­ли­вий, го­в­ір­кий?

- В­ін вв­іч­ли­вий ­і не ду­же го­в­ір­кий.

- ­І тро­хи не гор­дий?

- Не знаю.

Да пи­тан­ня Ма­ру­с­і за пи­тан­ням, та пи­та­ють кож­не по де­сяти раз, по­ки аж Ма­ру­ся до­до­му п­іш­ла.

Не бу­ло д­ів­ча­там вга­ву: Чай­чен­ко - як на мис­л­і, як на язи­ц­і; да­л­і вже так ста­ло, що т­ільки й мо­ви, що про йо­го: та як на ве­с­іл­ля прий­де, та як йо­го по­ба­чать. Од­на дов­ідала­сь, що в йо­го є ма­ти ста­ра; дру­га пле­ще, що в­ін хо­че у Люб­чи­ках осе­ли­тись - ха­ту со­б­і там ц­і­нує; тре­тя знов ви­л­і­та на ву­ли­цю, як го­ро­бець ­із стр­і­хи: «Чай­чен­ка Яко­вом зо­вуть!»; чет­вер­та знов, про­чу­ла, що в йо­го на ру­ц­і та­кий перс­тень, та­кий!.. Та жод­на без по­в­іс­т­і не прий­де.

- Д­івчаточка мої, го­лу­боч­ки! Гля­д­іть ли­шень не перех­вал­іть йо­го,- см­іється Кат­ря д­ів­ча­там: - слав­н­і буб­ни за го­рами, а зблизька - шку­ра­тя­н­і!

- Ну, ось вже ве­с­іл­ля не­да­леч­ко,- по­ба­чи­мо,- гу­дуть д­ів­чата: - вже до­в­і­даємось д­ій­сне, вже по­ба­чи­мо йо­го - який.

- Та дай же вам бо­же! А то вже в­ін тро­хи й она­в­іс­н­ів ме­н­і: т­ільки й мо­ви, що в­ін, т­ільки й ду­мок!.. на­до­ку­чи­ло!

Дождались д­ів­ча­та: в­і­та­ють на д­і­вич-ве­ч­ір; в­і­та­ють на ве­с­іл­ля.

Ми уб­ра­лись, вкв­іт­ча­лись, б­і­жи­мо см­і­ючи­ся, го­во­ря­чи з Кат­рею. Ма­ру­ся чо­гось за­ду­ма­на. А ми, ка­жу, см­іємось з Ка­трею, жар­туємо. ­І про то­го ж та­ки Чай­чен­ка пра­ви­ли, що, мо­же, та­кий в­ін, що й пог­ля­дом д­ів­чат по­би­ває.

- Та чо­му от­се Ма­ру­ся нам не ска­же н­і­чо­го? Ска­жи ж бо, Ма­ру­се! - го­во­рить Кат­ря,- а то на­че для се­бе хо­ваєш…

- ­І справ­д­і, чом та­ки не ска­жеш ла­дом, Ма­ру­се? - оз­ва­лась ­і я до неї.

- Та що я маю ка­за­ти?

- Який в­ін?

- Молодий, чор­ня­вий…

- Отеє ­і всього! - см­іється Кат­ря.- Чи ма­ло ж по св­і­ту тих мо­ло­дих ­і чор­ня­вих! Як же йо­го м­іж ни­ми вп­із­на­ти?.. Як на те ж люб­чівськ­і па­руб­ки усе чор­ня­в­і… Як йо­го п­із­на­ти? А мо­же, в йо­го на чо­л­і - м­і­сяць, а на по­ти­ли­ц­і зо­р­і ся­ють?

Ото ж лю­дей на ули­ц­і ­і ко­ло ха­ти - н­і­де й гол­ки встромит­и. Якось ми про­би­ли­ся, ув­ій­шли. Тут - на­ш­і д­ів­ча­та, чу­ж­і д­ів­ча­та, в­і­таємось, пи­таємось,- з мо­ло­дою слов­це перемови­ли…

Заграли му­зи­ки, по­си­па­ли д­ів­ча­та у дв­ір. А у дво­р­і па­рубк­ів - ст­і­ною сто­ять! Да то са­мих нез­на­ко­мих, чу­жих. ­І де не обер­неш­ся - все на те­бе нез­на­ко­м­і оч­і блис­ко­тять…

«Де ж отой Чай­чен­ко,- ду­маю со­б­і,- отой вслав­ле­ний?» Та й див­люсь ниш­ком, чи не п­із­наю йо­го де,- ко­ли чую: «Ой ме­н­і ли­шеч­ко!» - жах­ну­ла­ся Кат­ря об­ік ме­не. Ог­ля­нусь я: «Що то­б­і?» Во­на стоїть от як би во­на, без гад­ки й дум­ки, ра­зом пе­ред яким ди­вом опи­ни­ла­ся - так то во­на сто­яла, ди­ви­лась ку­дись… Я со­б­і ту­ди зир­ну­ла: м­іж па­руб­ка­ми ви­сокий, став­ний, чор­ня­вий ко­зак у чор­н­ій сви­т­і, у чор­но­му шов­ко­во­му по­яс­і… За­ди­ви­лась ­і я на йо­го… Тро­хи схамен­увшись, пи­таю:

- Чи ти не знаєш, Кат­ре, хто се та­кий?

- Не знаю… не знаю…

- Чи не Чай­чен­ко!

- Н­і… мо­же… не знаю…

Я до Ма­ру­с­і, най­шла її; во­на за­ду­ма­лась - не пог­ля­не…

- Марусе! - кли­чу: - хто се стоїть он та­меч­ки? Чай­чен­ко?

- В­ін,- ка­же.

«Що ж то за кра­са! Що то за па­ру­бок!» - ше­по­тять д­ів­ча­та м­іж со­бою.

Маруся т­ільки пог­ля­ну­ла у той б­ік, де в­ін сто­яв.

- Чи ж то­б­і не до спо­до­би? - пи­таю.

- Хороший,- про­мо­ви­ла сти­ха.

- А що вже Кат­ря,- го­во­рю Ма­ру­с­і,- то, на­д­ій­сь, доб­ром та­ки у йо­му за­ко­ха­лась!

А Ма­ру­ся ме­н­і так-то вже по­важ­но ви­мов­ляє: «Ти, се­стрице, ко­хан­ням не жар­туй!» - от, мов, во­на во­рож­ка ста­ра, або­що.

- Ну, доб­ре,- ка­жу,- ­іди ближ­че, са­ма по­ди­ви­ся, де тут в ли­ха жар­ти? - Взя­ла її за ру­ку, при­тяг­ла до Кат­р­і.

- Катре! - поч­ну, а Кат­ря як стис­не ме­н­і ру­ку.

- ­Іде, ­іде, прос­то до нас ­іде! - шеп­че, а са­ма так ­і тр­і­по­че.

Чайченко став ко­ло Кат­р­і ­і взяв її у та­нець. Во­на, ота см­і­ли­ва мет­кая Кат­ря, не­мов пе­ре­ля­ка­ла­ся чо­го, зб­і­л­і­ла…

- Марусе, ­із­м­і­чаєш?

Маруся їм ус­л­ід ди­ви­лась своїм пог­ля­дом ти­хим.

Ско­ро Чай­чен­ко пус­тив Кат­рю, ус­і д­ів­ча­та так ­і тис­нуться до неї:

- А що? Чи знаєш, ­із ким тан­цю­ва­ла?.. Се Чай­чен­ко! Чай­чен­ко Як­ів! А чо­го ж мов­чиш? Чом не го­во­риш? Не вподоб­ався? Впо­до­бавсь?

- Та я ще йо­го доб­ре й не розг­ле­д­і­ла,- од­мов­ляється Ка­тря пе­ред д­ів­ча­та­ми, са­ма ози­ра­ючись ок­ру­ги, на­чеб во­на у ди­к­ій пу­щ­і опи­ни­ла­ся.

Декотр­і й в­і­ри їй пой­ня­ли: «Та вба­чай же бо, вба­чай до­бре: дру­го­го та­ко­го не­ма!» - а ко­то­р­і - так з-п­ід бро­ви на неї по­ди­ви­лись.

А ве­с­іл­ля, а тан­ц­і не сти­ха­ють; в дво­р­і усю тра­ву зе­ле­ну п­ід­к­ів­ка­ми ви­нес­ли. Чай­чен­ко тан­цю­вав зо вс­і­ма; брав ­і ме­не, ­і Ма­ру­сю: яка на оч­і по­па­де д­ів­чи­на, ту в­ін ­і бе­ре.

- В­ін на­ми гор­дує,- оби­жалися ­ін­ш­і д­ів­ча­та,- що бе­ре нас, у в­і­ч­і не по­ди­вив­ши­ся!

- Зажд­іть-бо, як­і ж ско­р­і! Не­хай в­ін тро­хи обс­в­ід­читься в нас,- вмов­ля­ли знов дру­г­і.

М­іж тан­ця­ми зай­шла роз­мо­ва у д­ів­чат з па­руб­ка­ми: чи доб­ре ­із ба­га­тою од­ру­жи­тись?

- Добре, як взя­ти лю­бу та ми­лу! - оз­вавсь Чай­чен­ко.

- Чому б то­б­і ­і не взя­ти,- од­ка­же йо­му Грицько Ле­пех, що сам, сла­ви­ли, ко­хав ниш­ком мо­ло­ду,- то­б­і на­га­ни не да­дуть, ти сам ба­га­тий.

- Багатий на др­іб­н­і сльози,- про­мо­вив Чай­чен­ко всм­іхаю­чись.

Музики заг­ра­ли, ус­і п­іш­ли у та­нець - ­і Чай­чен­ко. Чи се в­ін прав­ду ска­зав, чи се в­ін по­жар­ту­вав - хто йо­го роз­бе­ре! Ми ус­і з со­бою ­ізг­ля­ну­ли­ся; ба­га­то д­ів­чат по­мовк­ло - задум­алися.

Св­іт вже б­і­ленький розс­в­і­тавсь, як ми з то­го ве­с­іл­ля по­вертали до­до­му. Ма­ру­ся ­і Кат­ря н­і сло­веч­ка не про­ки­ну­ли. Я за­го­во­рю, «н­і!.. еге ж!.. ав­жеж!» - од­ка­же Ма­ру­ся: як­ісь її свої мис­лоньки за­но­сять, а Кат­ря - то й зов­с­ім ме­н­і од­в­і­ту не од­дає; то во­на шви­денько йде, нас по­пе­ред­жа­ючи, то во­на одс­та­не…

Тут нас па­руб­ки наз­дог­на­ли, ­і Чай­чен­ко був м­іж ни­ми. Вкло­ни­ли­ся нам ­і на доб­ра­н­іч да­ли. ­І Чай­чен­ко… Який в йо­го го­лос був ст­руй­ний! ­І по­чуєш, ­і п­із­наєш всю­ди - хоч м­іж дзво­на­ми! А Кат­ря на­ша? Де ж т­ії жар­ти? Де т­і ви­гад­ки ко­лиш­н­і? Во­на лед­ве па­руб­кам на доб­ра­н­іч од­да­ла.

IV

У тиж­день по то­му ве­с­іл­л­і бу­ли у нас мо­ло­д­і ­і зап­ро­ша­ли до се­бе. Ми поїха­ли у Люб­чи­ки вс­ією с­ім­’єю. Поїха­ла й Пи­липиха з доч­кою. Кат­ря ще зве­чо­ра усе на­го­то­ви­ла убранн­я; про­ки­ну­лась удос­в­і­та, та чи й спа­ла во­на - не знаю; а ме­н­і - то все та­к­і сни сни­ли­ся див­н­і т­ієї но­ч­і. Сни­лось ме­н­і, що ви­хо­ди­мо ми з Кат­рею ­і з Ма­ру­сею на який­сь шлях ве­ликий м­іж сте­па­ми, ­і вс­і сте­пи т­ії, ­і весь шлях усе Чай­чен­ки зак­ра­си­ли, усе Чай­чен­ки, та один у один хо­ро­ш­і…

Катря ме­не бу­дить - я їй роз­ка­зую: «а чи ж не див­ний сон?»

Як же во­на вжах­ну­ла­ся, по­чув­ши!

- А що те в­і­щує? Що в­і­щує? - притьмом ­іс­ка­жи їй.

- Не по­ло­хай­ся, Кат­ре,- вмов­ляю,- се сон не­д­ільний: як до об­ід не справ­диться, то й не жда­ти н­і­чо­го.

- Боже, бо­же! Що то бу­де! - б­ід­кається во­на…

Зоря розс­в­і­та­ла, день по­чи­нав б­і­л­і­ти; ми си­д­і­ли ко­ло в­і­конця,- роз­ч­і­су­ва­ла й пле­ла во­на свої ко­си дов­г­і; рум­’я­нець гус­тий спа­ху­вав на лич­ку, а лич­ко бу­ло бл­і­де.

Розвиднилося; ус­та­ла ма­ти, батько; по­ча­ли ла­го­ди­тись, за­ра­н­і виїха­ли.

- Катре! - го­во­рю їй сти­ха: - чи по­ба­чи­мо ми там Чайченк­а?

- Не знаю,- са­ма од­вер­ну­ла­ся.

- А в жа­д­іб­ку йо­го по­ба­чи­ти?

Не чує.

- Катре? А хо­чеш,- ка­жу,- по­ба­чи­ти?

Хо­т­і­ла во­на осм­іхн­утися, та не всм­іх­ну­лась, а роз­сер­ди­лась.

- Отже, ос­ти­ли, ко­ли хоч, жар­ти!

Дал­і що поч­ну, то н­і­чо­го не ви­хо­дить: то Кат­ря усе хва­лить, то Кат­ря усе га­нить; то усе в неї вже й злишнього слав­не, то усе в неї н­і до чо­го не згар­не й не­док­лад­не.

Приїхали у Люб­чи­ки; ще т­ільки бу­ли там са­м­і ро­ди­ч­і у мо­ло­дих та ближ­н­і при­яте­л­і, от як Пи­ли­пи­ха; у ха­т­і бу­ло прос­то­ро; ми пер­шо­го очи­ма зуст­р­і­ли Чай­чен­ка: си­д­ів в­ін про­ти две­рей…

Стар­і со­б­і роз­мов­ля­ли; ми поп­л­іч з Ма­ру­сею та з Кат­рею, так одс­то­ронь, си­д­і­ли. Ти­хе­сенько я Ма­ру­с­і св­ій сон перек­азала.

- Чи не ди­во ж? - пи­таю.

- Усе ди­ва́ в бо­га! - од­ка­за­ла за­ду­мав­ши­ся.

М­іж ро­ди­ча­ми мо­ло­до­го си­д­і­ла ста­ра ба­бу­сеч­ка у тем­н­ій хуст­ц­і, у тем­н­ій юп­чи­н­і, б­і­ленька на ви­ду, не­ве­лич­ка зро­стом, з смут­неньким пог­ля­дом. Са­ма во­на го­во­ри­ла небаг­ато, а лю­дям од­мов­ля­ла лю­бенько, вв­іч­ли­во, якось учаслив­о, м­іс­то б во­на по­жа­лу­ва­ти хо­т­і­ла. Во­на час­тенько погляд­ала на Чай­чен­ка ­і на нас. Се бу­ла Чай­чен­ко­ва ма­ти.

Об­ідня го­ди­на; н­і­що не прав­дить мо­го сну… А по об­і­д­і по­на­хо­ди­ло та­ко­го лю­дей; роз­л­іг­ся го­м­ін; му­зи­ки заг­ра­ли; тан­ц­і вист­роїлись.

Танцювали вже ­із доб­ру го­ди­ну, а Чай­чен­ко усе си­д­ів со­б­і та т­ільки ди­вивсь, як дру­г­і п­ід­к­ів­ка­ми кре­шуть. Ко­ли йо­го ма­ти до йо­го на­хи­ли­лась ­і щось го­во­ри­ла йо­му; п­іс­ля то­го в­ін за­раз п­і­шов у та­нець ­і взяв пер­во Кат­рю, там Ма­русю, там ме­не, там ­і дру­гих д­ів­чат, знов як то­д­і, не подив­ившись ­і в в­і­ч­і жод­н­ій. Ме­н­і до­ве­лось си­д­і­ти ко­ло Чайченк­а, мо­же, за­го­во­рить, ка­жу; по­див­лю­ся на йо­го - де вже сей за­го­во­рить!

- Якого тут лю­дей! - зн­і­маю р­іч са­ма.

В­ін озир­нув­ся на ме­не ­і по ха­т­і пог­ля­нув:

- Багато гос­тей!

- Славне се­ло Люб­чи­ки, ве­се­ле. Ви ще тут не­дав­но?..

- Недавно.

Так вже ме­н­і хо­четься по­пи­та­ти, чи зос­та­нуться во­ни тут,- так вже!..

- Тутечки ус­і лю­ди жи­вуть дос­туп­н­і та­к­і, при­в­іт­н­і… жал­ко вам бу­де їх ки­да­ти…

- Та ми сю­ди на се­ли­ще прий­шли, у зем­ля­ни пи­ше­мось люб­ч­івськ­і.

В ме­не аж в очах яс­но ста­ло, як в­ін пох­ва­ливсь.

- Добре вам жи­ти бу­де!

- Де жи­ти, то жи­ти,- по­чу­ла я од йо­го…

Повернулися ми до­до­му. Кат­ря смут­на бу­ла. Ма­ти питал­а, чи зду­жає? - «Зду­жаю», ка­же.

Ведеться м­і­ся­ц­ів зо два, що ми Чай­чен­ка ба­чи­мо вряди-ч­аси: то люб­ч­івської церк­ви не прос­пи­мо, а з церк­ви зайдем­о до ро­ду,- про­сять на об­ід; по об­і­д­і гу­ляємо по­та́м увесь день; то зап­ро­ша­ли якось на­ш­і їх до се­бе, то знов во­ни нас.

Чайченкова ма­ти ку­пи­ла ха­ту у Люб­чи­ках, свя­ти­ла ту ха­ту; нас зва­но ­і Пи­ли­пи­ху з доч­кою: то ми ус­і на вх­ід­чи­нах тих бу­ли.

На гос­по­д­і у се­бе Чай­чен­ко та­кий са­мий не­ба­лак­ли­вий, як ­і в лю­дях, ма­ти ж йо­го ду­же лас­ка­ва ­і при­в­іт­но до вс­іх ста­ви­лась. Як вже ми до­до­му ви­хо­ди­ли од їх, то во­на нас про­во­ди­ла за свою ле­ва­ду та й ка­же Кат­р­і: «Ко­ли б ме­н­і до с­ії ха­ти та­ку пта­шеч­ку, як ти!»

Н­іхто то­го сло­ва не чув ти­хо­го, ок­р­ім ме­не. Я Ма­ру­с­і се го­во­рю, що чу­ла я. Во­на т­ільки пос­пи­та­ла: чи доб­ре я чу­ла?

З яко­го ча­су-го­ди­ни ос­мут­н­і­ла на­ша Кат­ря ве­се­ла. Не раз я на свої оч­і ба­чи­ла, що во­на отсе ду­має-ду­має, та й об­іл­лється сльоза­ми др­іб­ни­ми. Або не знать з чо­го, з доб­ро­го ди­ва об­ра­д­іє: то­д­і сп­і­ває, всм­і­хається, чер­во­н­іє. Яким вже я ти­хим ви­дом не п­ід­хо­ди­ла роз­мо­ви­тись з нею, розпитаться­ за все, так во­на ж од ме­не по́с­то­ронь. Н­і ме­н­і н­і­чо­го не ка­же, н­і Ма­ру­с­і. ­І вже до нас так не гор­неться, як дав­но: вже во­на з своїми мис­лонька­ми ­і вже лю­б­іш їй на са­мо­т­і ­із со­бою. Те­пер вже са­ма не про­мов­ляє сло­ва - не за­лю­би­ла ­і дру­гих чу­ти - як го­во­рять. Ста­ла во­на до д­іб­ро­ви уча­ща­ти.

Був гай, та­кий гус­тий, пу­щ­і та­к­і за р­іч­кою - все во­на ту­ди хо­дить. Як я нас­те­рег­ла, що во­на бе­реться од­но­го ра­зу,- я й со­б­і за нею на­зир­цем по­б­іг­ла.

У са­м­ій гу­ща­ви­н­і дуб­р­ів­н­ій, де там ли­пи­на ­і го­ро­би­на, ­і дуб ку­че­ря­вий посп­л­і­та­ли­ся в­і­та­ми зе­ле­ни­ми над холодн­ою кри­ни­чо­ви­ною,- заб­ра­лась аж ту­ди та й си­дить, схи­ливши го­ло­ву. Уяви­ла­ся я - во­на за­раз схо­пи­лась, охмурила­сь… Я до неї сло­во зго­во­ри­ла… «Го­д­і вже то­б­і! - промовила­,- в ме­не го­ло­ва бо­лить!» По­по­хо­ди­ли уку­п­і по гаю, по­слухали, як лис­тя шум­лять, як во­да то­читься, та й до­до­му прий­шли. Та­ка-то вже ста­ла Кат­ря не­до­торк­ли­ва: ан­і пос­питати, ан­і за­го­мо­н­і­ти до неї! Ко­ли б ду­мок-га­док своїх, а то й так н­і­чо­го ме­н­і не ска­же…

Побреду до Ма­ру­с­і, а Ма­ру­ся на­че ста­ла ще тих­ша, н­іж бу­ла; усе во­на шиє та ви­ши­ває, усе за д­і­лом, усе тож в якихсь мис­лях… Н­і­якої ме­н­і по­ра­ди ­і од Ма­ру­с­і. То бу­ло усе нас трой­ко у лю­б­ій куп­ц­і, а то якось ро­з­ій­шли­ся, як зо­зу­л­і в л­і­с­і…

Одн­ії не­д­і­л­і смут­ку­ва­ла я ду­же са­ма. Кат­ря пок­ри­лась десь,- п­іш­ла я со­б­і до Ма­ру­с­і. При­ход­жу - во­на са­ма у ха­т­і, ста­рої Пи­ли­пи­хи не бу­ло.

- Здоровенька бу­ла, Ма­ру­сеч­ко! - ка­жу їй.- Чо­го се ти са­ма до­ма?

- Та ма­ти у гос­ти­ну п­іш­ли.

- А ти ж? Чи не бо­лить в те­бе го­ло­ва,- ка­жу,- як в на­шої Кат­р­і? У д­ів­чат, як сер­це наб­роїло, то за­раз на го­ло­ву звер­нуть…

- Я чо­гось нез­ду­жаю тро­хи,- про­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

Придив­илася я на неї пильно, та аж у крик пок­рик­ну­ла,- такеньк­и змар­н­і­ла во­на ду­же, А в очу ж який сму­ток!

- Марусе, го­луб­ко! - ка­жу їй: - як ти змар­н­і­ла! ­І чо­го в те­бе та­к­і оч­і смут­н­і?

- Да то­го, мо­же, що нез­ду­жаю,- ска­за­ла на од­в­іт.- А як там Кат­ря? - пи­тає.

- Та не­ма її до­ма дав­но: ма­буть, у ду­бах си­дить та ду­має дум­ку. Вже,- ка­жу,- й ма­ти дав­но по­м­і­ти­ли, вже й пи­та­ли са­му Кат­рю ­і ме­не. Кат­ря не приз­нається… А я що ска­жу? Х­і­ба свою до­га­доч­ку? А ба­чу вже, що б­і­да якась коїться: батько на Кат­рю по­зи­рає,- от як в­ін її пос­пи­тає!..

Маруся по­руч з­і мною си­дить ­і слу­хає, а са­ма сло­веч­ка не про­мо­вить.

- Боже м­ій! ­І що се ли­хо та­ке ско­ло­ти­лось нес­по­д­і­ва­не? ­І ти, Ма­ру­сю, вже не та­ка, як ко­лись бу­ла!

Отсе та­кеньки си­ди­мо, а ве­чор тем­н­іє,- ко­ли й Кат­ря вб­іг­ла. Об­ій­ня­ла Ма­ру­сю, стис­ну­ла ме­не, по­ц­і­лу­ва­ла, с­і­ла ко­ло нас. Мов­чи­мо ус­і дов­го.

- Ну, бу­вай же здо­ро­ва, Ма­ру­се! - ка­жу.- На доб­ра­н­іч! Вже час до­до­му. Чи п­і­деш ­і ти, Кат­ре? Те­бе,- ка­жу,- ма­ти, ма­буть, дав­но до­жи­да­ють. Вже й спа­ти по­ра.

- Химочко, го­лу­боч­ко! Ма­ру­се, го­лу­боч­ко! Я не хо­чу спа­ти… Я,- ка­же,- я то­го Чай­чен­ка по­ко­ха­ла!

- Та х­і­ба не знаємо! - ве­се­ленько я їй од­мов­ляю: - от­се нам но­ви­на ве­ли­ка!

А Ма­ру­ся так-то навсп­равжнє її пи­тає ще:

- Чи так се, Кат­ре? Чи справ­д­і, Кат­ре?

- Нащо ти ме­не так пи­таєш, Ма­ру­сю? Я йо­го люб­лю.

- Чи щи­ро? Чи ве­ли­ко, сест­ри­це? По­ду­май!

- Та бо­же ж м­ій, бо­же! - од­ка­же Кат­ря: - та я йо­го од пер­шого ра­зу по­ко­ха­ла. Вже я з то­го ве­с­іл­ля за ним про­па­даю. Т­ільки ти не вва­жа­ла, а з ме­не вже ус­і д­ів­ча­та см­і­ються…

- Н­і,- ка­же Ма­ру­ся,- я вва­жа­ла та ду­ма­ла: се так… Я ду­мала - за­бу­деш…

- Х­іба як оч­і зап­лю­щу!

- То по­мо­жи то­б­і бо­же, Кат­ре! - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

- Дай то­б­і бо­же, Кат­ре! - ка­жу й я.

Ки­ну­лась нас ц­і­лу­ва­ти, жа­лу­ва­ти Кат­ря.

- А в­ін же чи по­лю­бить? - ста­ла то­д­і га­да­ти.- Мо­же, на­см­іється! Ска­жи, Ма­ру­сю, ска­жи, Хи­мо! Чи в­ін лю­би­ти­ме?

- Ой, тро­хи чи не б­ільше ти од нас в­і­даєш про це, Кат­ре,- го­во­рю,- десь ти йо­го ба­чи­ла, або­що, бо ти чо­гось на­че на св­іт од­ро­ди­ла­ся сьогод­н­і. Приз­най­ся ж ­і нам, люб­ко, щоб ­і ми зна­ли.

- Я йо­го ба­чи­ла,- роз­ка­зує.- Бу­ла я у га­ях ­і заб­ре­ла ду­же да­ле­ко, аж ту­ди к чу­жо­с­ільським ле­ва­дам; ­іш­ла со­б­і, ко­ли чую: «Здо­ро­ва бу­ла!» Гля­ну­ла - ба­чу йо­го, в­і­ри не йму. Се, ка­жу, моя ду­ма що­ден­на, що­час­на вжи­ви­ла­ся… А в­ін усе го­во­рить до ме­не, усе го­во­рить…

- Що ж в­ін то­б­і го­во­рив?

- Питав ме­не, чо­го зай­шла, чом не­ве­се­ла…

- Що ж ти йо­му ска­за­ла? - я все її пи­таю; Ма­ру­ся т­ільки слу­ха­ла.

- Так зай­шла,- ка­жу,- гу­ляю со­б­і, ­і я,- ка­жу,- ве­се­ла… То­д­і в­ін пи­тав ме­не, чи хут­ко ми бу­де­мо у Люб­чи­ках, ­і ка­зав, що у Крас­но­му церк­ва зго­р­і­ла… ­І що був в­ін у яр­мар­ку от­тод­і, як ми хо­ди­ли до церк­ви, а йо­го не бу­ло - в­ін-то у яр­марку був,- го­во­рив, що ту­га йо­го об­ій­має… ­І про­в­ів ме­не аж до са­м­і­с­інько­го на­шо­го ти­ну. ­Ішов усе по­руч зо мною… Спа­си­б­і то­б­і, ве­ч­ір тем­ний, ­і ти, до­ленько моя щас­на!.. А Яко­вен­ко вже руш­ни­ки поб­рав у Ган­ни; на то­му тиж­ню ве­с­іл­ля. Пи­та в­ін, чи бу­де­мо…

- Отсе,- ка­жу,- те­пер тре­ба ще на те ве­с­іл­ля прибирати­сь. Тро­хи й ми з то­бою там роз­ва­жи­мось, Ма­ру­сю!

- Та не знаю ще,- ка­же,- як ма­ти схо­чуть!

- Х­іба са­м­ій не ма­неться? Х­і­ба не поп­ро­сиш ма­ту­с­і?

- Та якось вже бу­де,- од­ка­за­ла.

- Ти,- ка­жу,- су­муєш чо­гось, Ма­ру­се; чи не п­іш­ла б ти ­із на­ми?

А Кат­ря то­д­і:

- Сумує Ма­ру­ся? Чо­го су­мує?

- Голубко,- го­во­рить ме­н­і Ма­ру­ся,- ме­н­і не смут­но, а ко­ли й бу­де ко­му смут­но, лю­ди не роз­ва­жать!

- Т­ільки той, ко­го лю­биш, роз­ва­жить,- оз­ва­лась Кат­ря.

- Покохаймо ко­го-не­будь, Ма­ру­се! - жар­тую. Ма­ру­ся н­ічог­о не од­ка­за­ла.

- Щаслива бу­деш,- го­во­рить Кат­ря.

- Покохаймо ж, Ма­ру­се! - я знов до неї.

- Не жар­туй,- од­ка­же ти­хо.

Над­ійшла Пи­ли­пи­ха. Поп­ро­ща­лись ми й п­іш­ли з Кат­рею до­до­му. А Кат­ря сього ве­чо­ра да та­ка лас­ка­ва бу­ла й весел­а, ­і смир­не­сенька та­ка, що я та­кою її зро­ду не ба­чи­ла.

V

Ходила Кат­ря у Люб­чи­ки н­і­би­то за­по­ло­ч­і по­зи­ча­ти чер­воної та й по­вер­ну­ла­ся до­до­му ­ік ве­чо­ру та­ка, що батько спог­ля­нув та й пос­пи­тав в неї, де бу­ла, де хо­ди­ла, а почувш­и де ­і по­що: «як та­ка з те­бе швач­ка,- ка­же,- то дбай, щоб не по­зи­ча­ти за­по­ло­ч­і вдру­ге по чу­жих се­лах».

По т­ім сло­в­і батько вий­шов з ха­ти, за­па­лив­ши люльку.

- Що то­б­і, моя ди­ти­но! - упа­да вже ко­ло Кат­р­і ма­ти.- Ус­ту­пи­ла до ха­ти б­і­ла мов б­і­ло­чок… що то­б­і, до­ню?

- Н­ічого, ма­мо, н­і­чо­го!

- Де вже там н­і­чо­го! Жу­риш ти ме­не, доч­ко!

Прий­шла Пи­липиха до нас з Ма­ру­сею. Ма­ти з ста­рою зня­ли роз­мо­ву, а ми, д­ів­ча­та, у са­док пос­ко­ри­ли­ся.

- Що ж та­ке, Кат­ре? - пи­таю.

- Сьогодн­і в­ін уве­че­р­і бу­де,- в­ін сьогод­н­і прий­де до ме­не...

- А ти ж як, вий­деш до йо­го? А батько не по­чує?

- То що? Щоб я не вий­шла? До йо­го щоб я не вий­шла? Не­хай чує батько, не­хай чує ма­ти, не­хай ус­і - я до йо­го вий­ду!

- Та як батько по­чує, то не пус­тить,- ка­жу,- як вже ти со­б­і там не йми­ся, а му­сиш зос­та­ти­ся то­д­і.

- Я не зос­та­ну­ся, я п­і­ду!.. Чо­го ти на ме­не на­па­ла­ся, недоб­ра д­ів­чи­но?..

- Я то­б­і са­му прав­ду го­во­рю, Кат­ре; х­і­ба ж я на­па­да­юся на те­бе?

- Не тре­ба ме­н­і та­кої прав­ди, не хо­чу я та­кої! Я вже ба­чу, що ти ме­н­і не щи­ра под­руж­ни­ця, ти ме­н­і не хо­чеш у по­моч­і ста­ти, я са­ма за все ста­ну!

- Слухай лиш, Кат­ре, чо­го-бо ти вгн­і­ва­лась? Я прав­ду то­б­і ви­ка­за­ла, та я ж то­б­і ­і в при­го­д­і ста­ну, ко­ли вже не мож­на ­іна­ко…

Тод­і во­на ме­не ц­і­лу­ва­ти, то­д­і во­на ме­не об­ій­ма­ти! Почал­и ми змов­ля­тись, як две­р­і в­ід­чи­ни­ти Кат­р­і ­і як їй вий­ти. Ра­ди­лись ­і Ма­ру­с­і пи­та­лись, що во­на ду­має,- са­ма во­на н­і­чого не го­во­ри­ла й н­і­чо­го не пи­та­ла, си­д­і­ла со­б­і ти­хо, як на мо­гил­ц­і…

Катря усе роз­ка­за­ла, як во­на у Люб­чи­ках бу­ла.

«Його ма­ти ме­не пок­ли­ка­ла са­ма, як я йшла ули­цею, ­і жа­лувала ме­не лю­бо, ­і роз­пи­ту­ва­ла, чи ме­не хто сва­тає, чи я ко­го впо­до­ба­ла… А в­ін усе од­да­л­ік сто­яв, не п­ід­хо­див… Так-то вже ме­н­і г­ір­ко ста­ло! «Я,- ка­жу,- с­ії осе­н­і за­м­іж п­і­ду». Як я ска­за­ла, во­на як пок­рик­не: чи ж то прав­да? «Що?» - за­пи­тав в­ін у ма­те­р­і, а во­на йо­му ка­же, що я за­м­іж п­і­ду во­се­ни…

Я то­д­і поп­ро­ща­лась з ни­ми. Во­на з­ітх­ну­ла, про­ве­ла ме­не тро­хи ­і ка­же: «Шко­да ме­н­і те­бе, д­ів­чи­но!..» - що я аж сл­ізь­ми вми­ла­ся… Од­і­йш­ла тро­хи, ста­ла,- та не­хай хоч на їх ха­ту по­див­лю­ся, ко­ли в­ін ­і ви­хо­дить ­із во­р­іт, ­і йде… Я хо­чу да­л­і - не мо­жу… Д­іж­да­лась, що в­ін близько до ме­не зблизив­ся… Збли­зив­ся: «Чи прав­да сьому?» - пос­пи­тав… Д­івчат­онька, го­лу­боньки! Ко­ли б же я са­ма зна­ла, як я йо­му при­зналася, що я йо­го ко­хаю од­но­го у св­і­т­і… Дов­го го­во­ри­ти не мож­на бу­ло: усе зна­ко­м­і лю­ди до­ход­жа­ли ули­цею; то­д­і я йо­му ска­за­ла - не­хай прий­де до ме­не вве­че­р­і, в­ін ска­зав - прий­де…»

Скоро на­ш­і ста­р­і пос­ну­ли, я ви­пус­ти­ла Кат­рю з ха­ти, а са­ма с­і­ла, щоб сон не хи­лив, та ме­н­і не спа­ло­ся: ли­хо та й го­д­і до­жи­да­тись бу­ло! Не­ма, та й не­ма, та й не­ма!

«Як се во­на гаїться,- ду­ма­ло­ся ме­н­і.- Що їй доб­ре, то й за­бу­ла про ме­не, яко­во тут ме­н­і до­жи­да­ти, бо­ячись… Та­к­і-то лю­ди на сьому св­і­т­і!»

А там ­і те я зга­да­ла, що я си­ро­тую, що вбо­га я та не при батько­в­і-ма­те­р­і зрос­ла, жи­ву у чу­ж­ій с­ім­’ї з лас­ки; що не по­жа­лує н­іх­то ме­не щи­ро, не лю­бить н­іх­то ду­шею ус­ію… ­І за що я пер­ше дя­ку­ва­ла, з то­го са­мо­го то­д­і сл­із г­ір­ких уто­чила; за що бу­ло, хва­ли­ти бо­га, в­ік бай­ду­же, у той час так то­го за­ба­жа­ло­ся, так-то вже тре­ба ста­ло…

Горюючи-плачучи, ­із­ве­ла го­ло­ву, пог­ля­ну - як-то ок­ру­ги ме­не сум­но усе, а у в­ік­но вже св­і­тан­ня си­н­іє…

Очутилася я якось од­ра­зу, та й са­м­ій ме­н­і чуд­но ста­ло; чо­го се я та­кеньки ­і чим за­жу­ри­лась? Х­і­ба ж я не зна­ла Ка­тр­і, що во­на до св­і­ту за­ба­рить? Та й яка б то д­ів­чи­на з ко­хання пос­п­і­хом дба­ла? ­І чи я ж сьогод­н­і вси­ро­т­і­ла? Чи се те­пер т­ільки зу­бо­ж­і­ла?

Поглузувала я са­ма з се­бе та й вий­шла Кат­р­і на­зуст­р­іч - за во­ро­та. За во­р­ітьми я ще дов­генько зот­ри­ва­ла її, по­ки аж во­на при­б­іг­ла ве­се­ла.

- А що, на­ди­ви­ла­ся? на­го­во­ри­лась?

- Все я йо­му ска­за­ла, все… як же я йо­го ко­хаю, Хи­мо! Гос­по­ди ве­ли­кий! Як я йо­го ко­хаю!

- А в­ін же що го­во­рив?

- Питав, чи ду­же я йо­го люб­лю… В­ін прий­де завт­ра… Я йо­го завт­ра до­жи­да­ти­му…

З то­го ча­су ста­ли вже во­ни що­ве­чо­ра з­і­хо­ди­тись. Прилуч­илося ме­н­і, про­во­див­ши Кат­рю, то­го Чай­чен­ка зустр­ічати­. У не­д­і­лю або в свя­то яке ­іде­мо уд­в­ій­з­і з Кат­рею, не­мов по­гу­ля­ти ран­ком ти­хим, то й вглед­жу, бу­ло, я Чай­чен­ка,- усе в­ін на­че смут­ний… та й спи­та­ла якось Кат­р­і:

- А ви ­із ним н­і­ко­ли не сва­ри­тесь?

А во­на ме­н­і:

- Що ­’тсе то­б­і бог дав, Хи­мо! Отсе б ­із ним сва­ри­тись!

- Та чо­го ж в­ін на­че не­ве­се­лий хо­дить? - ка­жу.

- Такий зав­с­і­ди,- за­го­во­ри­ла, са­ма тут мит­тю впечаливши­сь.- «Ти смут­ний? - пи­та­ла я йо­го.- Чо­го ж ти смут­ний?» А в­ін ме­н­і: «На св­і­т­і б­ільш смут­ку, н­іж ра­дос­т­і!» - «Що говор­иш, сер­це, та я як знаю, що ти ме­не лю­биш, я за­бу­ла, який то сму­ток на св­і­т­і жи­ве!» - «Се,- ка­же,- се та­кеньки бог дає т­ільки д­ів­ча­там та пташ­кам сп­і­во­чим…» Та­кий в­ін, та­кий, Хи­мо! ­І го­во­рить, ­і жа­лує смут­но; а по­то­му ще ме­н­і лю­б­іший, ще ми­л­і­ший…

Постерегла ма­ти, що д­іється щось, пос­пи­та­ла. Кат­ря при­зналась ма­ту­с­і. А ма­ти го­ло­вою жур­ли­во по­хи­та­ла:

- Отсе ­і твоя по­ра прий­шла, до­ню! Гля­ди ж, се на весь в­ік, Кат­ре! Гля­ди, ко­го оби­раєш, та й не­хай те­бе ма­ти бо­жа ­і бла­гос­ло­вить, ­і до­по­мо­же!

Батько не пи­тав н­і­чо­го; чи в­ін здо­га­ду­вавсь, чи н­і - то­го не зна­ли ми. Прав­да, що дв­і­ч­і, а мо­же, й б­ільш в­ін якось пильненько на нас спог­ля­дав. Ми, бу­ло, со­б­і го­во­ри­мо, що як се бу­де - Кат­ри­не ве­с­іл­ля, та яке жит­тя їй крас­не, га­даємо, а батько ус­ту­пить до ха­ти,- ми й по­по­ло­ши­мось ус­і: од­на схо­питься, дру­га шу­кає чо­гось за за­п­іч­ком, тре­тя гол­ку за­гу­бить,- батько ся­де у сто­ла, ди­виться бист­рим оком та й ка­же: «А в яко­му кут­ку по­жар в на­ш­ій ха­т­і?»

Ми й ска­ме­н­іємо пе­ред ним… В­ін поч­не про господарст­во що го­во­ри­ти ма­те­р­і, яке д­і­ло за­га­ду­ва­ти, ми в­ізьме­мось ро­би­ти щи­ро як, бо­же єди­ний!

Чого б то й опа­су­ваться бу­ло? Ми ду­ма­ли, що в­ін прий­ме Чай­чен­ко­ве за­ли­цян­ня лас­ка­во, бо Чай­чен­ко ­і ба­га­тий, ­і мо­ло­дий, ­і доч­ц­і лю­бий, ­і лю­ди Чай­чен­ка не цу­ра­ли­ся - чо­го ж опа­су­ва­тись? А ми все бо­яли­ся ду­же йо­го ча­сом. А ма­ти вже для своєї доч­ки пок­ло­по­та­ти­ся пос­та­ра­лись. Ба­чу, де вже стр­і­нуться з Чай­чи­хою, по­ся­дуть ря­доч­ком ­і по­ти­ху роз­мов­ля­ють со­б­і лю­бенько, а про­ща­ються, то об­іймаються­ щи­ро. Прий­шла до нас Чай­чи­ха у не­д­і­лю, а в се­ре­ду вже ма­ти до Чай­чи­хи йде. Чай­чи­ха знов ­і со­б­і не за­ба­риться нас од­в­і­да­ти; та й п­іш­ло­ся так, що аби яке свя­то, то або Чай­чи­ха в нас, або на­ша ма­ти у Чай­чи­хи…

Катря нам з Ма­ру­сею приз­на­ла­ся, що бу­де її сва­та­ти Як­ів во­се­ни. Ма­ти вда­ли­ся до Пи­ли­пи­хи за по­ра­дою; роз­ка­за­ли їй усе, що доч­ка впо­до­ба­ла па­руб­ка, що то хо­ро­ш­і лю­ди - за ни­ми на­житься!

- Дай бо­же щас­тя! - го­во­рить Пи­ли­пи­ха.

- Ох, го­луб­ко моя! Я ще не знаю, як чо­ло­в­ік зго­диться… Та чо­го б йо­му не зго­диться? Сей х­і­ба не гар­ний? Сей х­і­ба не доб­рий па­ру­бок? ­І за­мож­ний…

- А ти ма­ти чи н­і своїй доч­ц­і? Як поч­не в­ін прим­ха­ти, то ти й ру­ченьки по­пус­тиш - не­хай мой­му ди­тя­т­і до­ля ги­не.

Вже як т­ільки вчу­ла удо­ва, що батька бо­яться, во­на жва­во вхо­пи­лась за сва­тан­ня: «Що з то­го бу­де, що ви го­ло­ва­ми роз­ки­ва­ли­ся? Доб­ре д­і­ло - до­водьте ж йо­му краю!»

Та й од­по­чи­ти не дає ча­су; п­ід­мов­ляє та п­ід­го­во­рює: «хут­ч­ій, хут­ч­ій!» Бу­ло, моя го­ди­нонько, аж за ру­ка­ва тря­се, щоб хут­ч­ій…

Почала ма­ти за­хо­ди­ти ко­ло ста­ро­го та сво­го сло­ва до­мовляти; по­ча­ла усе про Чай­чи­ху про­ва­дить та йо­му нагад­увати, та хва­ли­ти, а ра­зом вже й си­на мо­ло­до­го:

- Що то за па­ру­бок хо­ро­ший, ро­бо­тя­щий, удат­ний,- се ма­те­р­і вт­і­ха в­ід бо­га, а не син!

- Вже то­го не знаю, який в­ін до д­і­ла,- ка­же батько,- а що­до тан­ц­ів, то вдавсь: д­ів­ча­та­ми, як му­ха­ми, уви­ває.

- А що ж, м­ій го­лу­бе? Як ве­се­ло­го но­ро­ву, то ве­се­ло ­із ним ­і жи­ти бу­де, ко­му су­дить гос­подь. Сам не су­му­ва­ти­ме ­і под­руж­жяч­ку смут­ку­ва­ти не дасть.

- Не жод­ну й ту­гу тан­цю­ра роз­тан­цює! - на те їй од­мо­вив.

Удруге знов при­мо­щується ма­ти Чай­чен­ка доб­рить: «а мо­тор­ний, а ро­зум­ний, а слав­ний». Пильно батько їй у в­і­ч­і пог­ля­нув.

- А що се хва­лиш,- змо­вив,- не­на­чеб зя­тя?

- Як во­ля бо­жа та твоя вго­да, м­ій го­лу­бе! - од­ка­же йо­му ти­хо та умов­но так уже!..

Ми з Кат­рею си­ди­мо - не д­’хне­мо́…

Старий по­ди­вивсь на ж­ін­ку, по­ди­вивсь на доч­ку.

- Не шу­кай доч­ц­і па­ри, ста­ра,- про­мо­вив,- вже я їй сам па­ру знай­шов; осе­н­і заж­д­іть.

Стара зирк на доч­ку,- доч­ка об­мерт­в­і­ла ли­бонь; сплес­нула ма­ти ру­ка­ми та на йо­го:

- М­ій ти го­лу­бе ми­лий! За ко­го ж ти її ­’дда­ти хо­чеш?

- Се вже ме­н­і зна­ти.

Та й вий­шов з ха­ти.

- Год­і, до­ню! Го­д­і, ди­ти­но моя! - во­на до Кат­р­і.- Не пе­чаль сво­го сер­денька, Кат­ре моя ми­ла, го­д­і! Я для те­бе на все зва­жу­ся; я пок­ло­ню­ся ще твоєму батько­в­і; я йо­го бу­ду за те­бе про­ха­ти…

- ­Ід­іть, ма­мо, йд­іть-бо - про­с­іть за­раз! ­Ід­іть, ма­мо, йд­іть!

- Не мож­на так, до­ню! Так г­ір­ше бу­де: заж­ди тро­хи…

- Мамо, ма­мо! Яко­во ме­н­і за­жи­да­ти!

Ми її вго­во­ря­ти ста­ли… Та ко­ли ж умо­вив хто мо­ло­ду ту­гу не­терп­ля­чу сло­вом роз­суд­ли­вим?

Слухаючи, Кат­ря по­ли­ва­ла­ся сл­ізьми та все своє, знай, пра­ви­ла: «йд­іть, ­ід­іть за­раз!»

- Катре,- го­во­рю,- бу­де г­ірш з тим пос­п­і­хом: ми кинем­ось до батька - бла­га­ти, а як в­ін прий­ме те­пе­реньки? Що ж як в­ін згук­не нам оте своє «го­д­і!» та й на­га­ду­вать ­іще не зве­лить?

- Горе моє! Го­ре моє! Доб­ре! Я жда­ти­му… Як же ме­н­і важ­ко! Чи се смерть моя при­хо­дить!.. Тре­ба ще до­жи­да­ти! Ко­ли ж се бу­де? Ко­ли? Ска­ж­іть, ма­мо!

- А от за­раз, по об­і­д­і, ви з Хи­мою вий­д­іть з ха­ти,- я то­д­і йо­му ска­жу… Я то­д­і ска­жу ­і поб­ла­гаю… Для своєї ди­ти­ни й го­ло­ву п­ід со­ки­ру пок­ла­да­ють, а то б ме­н­і ще не поп­іклува­тися то­бою…

- Я жда­ти­му,- про­мо­ви­ла Кат­ря: - я тер­п­і­ти­му.

А жда­ла во­на так, як от пташ­ки си­дять у кл­іт­ц­і,- що вже н­і­ку­ди ле­т­і­ти, то б­’ються, де за­чи­не­н­і.

VI

Об­ідаючи, батько на­че не до­ба­чав, як ма­ти бл­ід­ла, як Ка­тря пла­ка­ла,- си­д­ів та­кий, не гад­ки, як ­і вчо­ра.

П­ісля об­ід ми з Кат­рею за­раз з­ій­шли з ха­ти, ста­ли по вку­п­і п­ід две­ри­ма.

Довгенько у ха­т­і ти­хо бу­ло…

- Голубе м­ій! - за­го­во­ри­ла ма­ти: - на­шу Кат­рю хо­чуть сва­та­ти…

- А що ж! Не­хай сва­та­ють, хто хо­че,- з то­го до­га­ни не­ма!

- Се мо­ло­дий Чай­чен­ко хо­че сва­та­ти… Яка твоя вго­да?

- Я за Чай­чен­ка не ­’ддам.

Я вже жи­во­си­лом од­во­л­ік­ла Кат­рю од две­рей хат­н­іх: «Катре! Кат­ре! Усе про­па­де!..»

Затрусилася во­на ­і ста­ла не­ру­хо­мо на прис­лух зно­ву.

- Дитина ду­же па­руб­ка впо­до­ба­ла,- про­сить ма­ти: - не­хай же во­на в нас щас­ли­ва бу­де!

- Не на те я доч­ку ви­ко­хав,- грим­нув батько,- щоб я її пер­во­му прой­дис­в­і­ту мав од­да­ти, який там їй в око впа­де!

- Чим во­ни не лю­ди? ­І доб­р­і, й за­мож­н­і; ус­і їх на по­ва­з­і ма­ють.

- За що по­ва­жа­ють? Х­і­ба за те, що зай­шла во­на не­в­і­до­мо чо­го та й ос­і­ла у се­л­і чу­жо­му.

- Знали б лю­ди… чу­лись би не­по­ко­ри на їх, а то ус­і ша­нують… Ти сам пер­ве з ни­ми за­хо­див…

- Я по ус­іх шля­хах би­тих блу­ка­юся ­і ба­га­то лю­дей набред­еш уся­ких, що на во­ро­та б свої не пус­кав їх н­і­ко­ли…

- Велику лас­ку ме­н­і зро­би, пос­лу­хай!

- Год­і!..

Катря як скри­чить, зар­веться до ха­ти,- я її за по­пе­рек вхо­пи­ла, у с­і­ни на­зад од­ки­ну­ла…

- Що та­ке? - пи­та батько з ха­ти, б­і­жить ма­ти…

- Се ми йде­мо в бе­рег по во­ду,- од­ка­жу го­лос­но. Та в­ід­ра на ко­ро­ми­сел, та Кат­рю об­і­руч­ки за со­бою…

- Не жу­рись,- вмов­ляю її,- не жу­рись! Мо­же, ще батько влас­ка­виться - в­ін же те­бе жа­лує!

Як же на­па­деться на ме­не Кат­ря!

- Куди се ме­не тяг­неш? Що на ме­не за­миш­ляєш?

Аж я са­ма тро­хи ­із­ля­ка­ла­ся:

- Та бог ­із то­бою, Кат­ре,- ка­жу,- об­м­ір­куй­ся га­разд!

Облилася во­на сл­ізьми др­іб­ни­ми.

- Коли б же я хоч йо­го по­ба­чи­ла, своє сер­денько хоч тро­хи роз­ве­се­ли­ла! Хи­мо! Б­і­га́й­мо у ве­ли­кий гай,- в­ін сьогод­н­і у гаї де­ре­во ру­бає.

- Б­іга́ймо,- ка­жу,- ут­ри­ся, не плач!

Вона то­д­і за­раз об­і­тер­ла очи­ц­і, ­і по­б­іг­ли ми до гаю, при­ховавши в­ід­ра свої по­над ро­вом у бур­’янах.

До гаю хоч бли­зенько ви­да­ти, та да­ле­ко стри­ба­ти: роз­судлив­ій лю­ди­н­і на доб­ру го­ди­ну ходи́, а ми пе­ре­б­іг­ли не зу­пи­ня­ючись. Чуємо вже - со­ки­ра цю­кає ­і го­лос в­і­тер до нас зно­сить - п­іс­н­і хтось сп­і­ває.

- Се в­ін,- вп­із­на­ла до­ра­зу Кат­ря.

Тут ми йо­го й по­ба­чи­ли обид­в­і за­ра­зом, ще од­да­л­ік…

Вже то­д­і в­і­сень ­іш­ла; лист чер­во­н­ів, жов­т­ів, в­’янув ­і об­си­павсь, ­і ко­тю­чий в­і­тер ни­зався по­м­іж де­ре­вом без­лис­тим.

Голосно ­і прос­то­ро ста­ло ок­ру­ги, у св­і­ж­ім гаю па­ху­щ­ім…

Ба­чи­мо йо­го, а в­ін нас ще не ба­чить - сп­і­ває. Кат­ря припин­илася.

- Що в­ін та­ке сп­і­ває? - спи­та­ла­ся, вжах­нув­ши­ся сп­і­ву то­го: - що в­ін сп­і­ває?

- Послухаймо,- ка­жу,- то й по­чуємо… Хо­д­ім ближ­че.

- Цить! Пост­ри­вай! - ше­по­че ме­н­і.

Стала за кущ та й слу­ха. Слу­хаю й я.

Чайченко об­руб­лю­вав г­іл­ки з зва­ле­но­го де­ре­ва, ­і круг йо­го зру­ба­не де­рев­’я ­і пеньки св­і­ж­і; над ним яс­неє та хо­лоднеє не­бо, грай­ли­ве со­неч­ко. Нед­ба­ло в­ін своєю сокир­ою блис­ку­чою цю­кав,- за­ду­мав­ся сам тяж­ко ­і ти­хо ­і сум­но сп­і­вав.

Отака бу­ла йо­го п­іс­ня:

Сп­івав в­ін, що лю­бив ко­лись щи­ро та в­ір­но, а йо­му зра­да ста­лась нес­по­д­і­ва­на,- ­і вже по­в­ік не­щасливий в­ін жи­ти­ме; ко­ха­ють ­ін­ш­і - та до ­ін­ших сер­це вже не при­ля­же, до н­і­ко­го:

Хоч яка лас­ка­ва, яка чор­ноб­ри­ва,

Та не бу­де так, як пер­шая, ми­ла!

- Яких се ти п­і­сень сп­і­ваєш? - пок­рик­не кри­ком Кат­ря, на­че се­бе не пам­’ята­ючи.

В­ін ­ізд­риг­нув­ся; шви­денько вхо­пивсь, ки­нув со­ки­ру, взяв Кат­рю за ру­ку,- знов пус­тив ­і знов со­ки­ру п­ід­няв.

- Спасиб­і,- ка­же,- спа­си­б­і, що прий­шла, а я не спо­д­і­вав­ся…

- Боже ми­лий! Якої ж смут­ної ти сп­і­вав! Яку ти ми­лу зга­дував? Бу­ла вже, ли­бонь, пер­ша, а я - дру­га?

В­ін так н­і­би тро­хи ­із­м­і­шав­ся…

- Лучче,- од­мов­ляється,- луч­че по­жа­луй ме­не, моя ри­бонько!

Вона рум­’янцем уся зак­ра­си­ла­ся, як те сло­во по­чу­ла,- во­на усе своє го­ре за­бу­ла…

- Н­і,- ка­же,- я знаю, що ти ме­не в­ір­но лю­биш, а я т­ільки по­жар­ту­ва­ла,- збач ме­н­і те…

Та й зно­ву пе­рес­ко­ком:

- А на­що та­кої смут­ної сп­і­вав? Про­ти чо­го сп­і­вав та­кої?

Тод­і вже я з-за ку­ща оз­ва­лась:

- Чи за­бу­ла,- ка­жу,- го­лу­бонько-гур­кот­ли­воч­ко, чо­го б­іг­ла сю­ди?

- Ой, ли­хо ж моє ве­ли­кеє! Не­щас­тя моє!

- Що ти ка­жеш? - пи­та її Чай­чен­ко, вкло­нив­шись ме­н­і. Ус­і ми по­с­і­да­ли на при­кор­ню.

- Батько за те­бе да­ти ме­не не хо­че!

- Має дру­го­го зя­тя до ру­ки?.. Ко­го се? - пи­та в­ін, та чуд­но ме­н­і те, що пи­та в­ін н­і ве­се­ло, н­і жур­но, на­че за хл­іб­с­іль по­дя­ку скла­дає.

- Когось там ду­має на моє без­го­лов­’я! - го­во­рить Кат­ря, зап­ла­кав­ши.

- Вже зять на­ре­ко­ва­ний! - ка­же то­д­і Чай­чен­ко.- От во­но що! Кра­що­го знай­шли! Н­і­чим вт­і­ша­тись та й на­р­і­ка­ти н­і на що; дар­мо ж з су­хої кри­ни­ц­і во­ду брать…

Мабуть, за до­са­ду йо­му ста­ло, що тро­хи мов зне­ва­же­ний зос­тав­ся… ус­та стис­нув ­і го­ло­ву п­ід­няв гор­до, ­і оч­і блискон­ули… Та все те по­таївши у со­б­і, н­і­би з упо­коєм по­ма­лу ус­тає…

- А то­б­і ж як? Ти що ду­маєш? - пи­та Кат­р­і.

- Нащо пи­таєш? На­що моє сер­це краєш? - од­ка­же во­на.

- Та хто вас зна, хто й роз­бе­ре! - про­мо­вив Чай­чен­ко г­ір­ко: - по­ко­хаєте вран­ц­і, за­бу­де­те вве­че­р­і!

Заридала-заплакала Кат­ря, а я про­ти йо­го го­ло­вою хи­таю.

В­ін то­д­і узяв її за ру­ку.

- Не плач! Ще ти мо­ло­да, ще твоя до­ля те­бе до­жи­дає!

- Як? Без те­бе? Х­і­ба ж ти ко­го ще по­ко­хаєш? То ти й щас­ли­вий з дру­гою бу­деш?

- Вже ме­н­і не бу­ло то­го щас­тя од­в­і­ку, та й по­в­ік не бу­де!.. Про­щай, д­ів­чи­но! Бу­вай здо­ро­ва й щас­ли­ва!

- Та що се ви,- го­во­рю я,- та ви ж сядьте по­радьте­ся: як йо­го, що тут ро­би­ти, як за­по­б­іг­ти? Мо­же, ще й н­і за що бу­де на до­лю на­р­і­ка­ти. С­і­дай­те лиш!

Вони слух­ня­ненько ко­ло ме­не по­с­і­да­ли; в­ін сум­но дивив­сь, во­на ж на­че ус­і шля­хи по­гу­би­ла, т­ільки усе до йо­го ближ­че гор­ну­ла­ся.

От ­і ста­ли ми ра­ди­тись.

- Не тре­ба батько­в­і до­ку­ча­ти сл­ізьми,- ка­жу.- Не тре­ба те­пер до йо­го й прис­ту­па­ти.

Чайченко усього дос­лу­хає склав­ши ру­ки.

- Я батько­в­і до н­іг упа­ду,- нах­ва­ляється Кат­ря, послухавши­ мо­го сло­ва ро­зум­но­го.- Як не в­ід­дасть ме­не батько за те­бе, я вмру!

- Ти й до н­іг заж­ди упа­да­ти,- мов­лю їй,- ­і вми­ра­ти за­жди: мо­же, ще й так пе­ре­ме­же­ниться; а по­ки що,- ка­жу,- не зай­май батька, не­хай в­ін сам тро­хи вга­мується.

- Та яко­во ж ота­кеч­ки й не зна­ти - чи ме­н­і жи­ти у св­і­т­і, чи ле­жа­ти у до­мо­ви­н­і? Ой ли­хо моє! Ли­хо моє!

- А ти ду­ма­ла! Се во­но, жит­тя людське, се во­но й є: тер­пи-терпи, на­д­ій­сь та спо­д­і­вай­ся,- ви­вод­жу Кат­р­і.

- Або ще й спо­д­і­ван­ку по­кинь та жи­ви со­б­і так, як без неї жи­веться! - до­дав Чай­чен­ко. Знав, бач­те, па­ру­бок по­ра­дою вт­і­ши­ти…

- Розумний не стра­тить на­д­ії,- я йо­му: - тре­ба спод­івати­сь, жив­ши…

- Поки не зра­дять,- знов мос­тить в­ін.

А Кат­ря то­д­і до йо­го при­гор­ну­ла­ся.

- О,- ка­же,- от­се я те­бе зрад­жу?

Аж ­і в­ін на та­ке лю­бе сло­веч­ко всм­іх­нувсь.

- А нам по­ра до­до­му,- на­га­дую,- щоб ча­сом не на­жи­ти нам со­б­і ли­шенька!

- ­Іди, Хи­мо, го­лу­боч­ко! - го­во­рить Кат­ря.- Я ось т­ільки ще два сло­ва ска­жу, я те­бе наз­до­же­ну.

А са­ма ме­не ви­во­дить на сте­жеч­ку… Я п­іш­ла… Що й казат­и! Я ще п­ід гаєм чи­ма­лу го­дин­ку три­ва­ла тих двох сл­ів… Та вже доб­ре й те ме­н­і, що во­на прий­шла трош­ки спок­ійн­­іша ­і ве­се­л­і­шая.

Допали кри­ни­ц­і та бор­ж­ій, спов­нив­ши в­ід­ра, до­до­му по­брались. Нас пе­рест­р­ів батько.

- А до якої се кри­ни­ц­і хо­ди­ли? - спи­тав.

- Ми ще й про­гу­ля­ли­ся со­б­і тро­хи,- од­ка­зую йо­му. В­ін по­ди­вивсь ме­н­і в в­і­ч­і й по­ди­вивсь на доч­ку… А в доч­ки сльози хви­лю­ють…

- Батенько! - про­мо­ви­ла.

­І п­і­шов со­б­і, на­че в­ін не зав­ва­жив ­і не чув сло­ва її благащ­ого…

VII

Час ­іде, ми­нається; ми жде­мо со­б­і кра­що­го, б­ід­каємось, стра­хаємось. Батько не зга­дує за Чай­чен­ка.

Зняла ж бу­чу Пи­ли­пи­ха, як виз­на­лась батько­ва по­д­ія…

- Як,- ка­же,- як! Та чи ж ти не р­ід­на ма­ти своїй ди­ти­н­і? Чи не ти страж­да­ла, чи не ти її зго­ду­ва­ла? Не­хай би так ме­не хто зас­ту­вав пе­ред моїм ди­тям! Я - ма­ти, в­ільно ме­н­і її за ко­го хо­тя в­ід­да­ти, чи за па­на, чи за най­ми­та, за то­го, хто ме­н­і до впо­до­би.

Та аж то­д­і во­на пос­ва­ри­лась з на­шою ма­т­ір­’ю ­і дов­го до нас не хо­ди­ла.

А на се­л­і ве­с­іл­ля ла­дяться та ла­дяться; при­хо­дять до нас, зап­ро­шу­ють. Не гу­лян­ки у Кат­р­і в го­ло­в­і, та хо­дить,- на­д­ія, бач, та­ка: йо­го там по­ба­чить.

С­ії осе­н­і ­і батько наш на вс­іх ве­с­іл­лях гу­ляв… По­м­і­чаю я, що Чай­чен­ко став б­ільше до Кат­р­і при­па­да­ти: то бу­ло по­пер­ід во­на йо­го шу­ка-шу­ка, по­ки-то в­ін уявиться, а то вже сам в­ін ­ії очи­ма на­зо­рить м­іж д­ів­ча­та­ми ­і вмис­не то­д­і до неї гор­неться, як ста­рий батько тут бу­де,- як би йо­го во­лю мав нех­ту­ва­ти.

«Голубе, го­лу­бе! - ду­маю,- сього то­б­і не пе­ре­те­не­ти­ти так,- шко­да й за­хо­ду!..»

Ну, батько н­і­чо­го со­б­і,- т­ільки ди­виться - не на Чайченк­а, а че­рез йо­го го­ло­ву, зго­ри…

А Чай­чи­ха й на­ша ма­ти си­дять, от мов т­і го­луб­ки си­в­і, що ба­чать, як їх гн­із­деч­ко роз­но­ша­ють…

На од­но­му ве­с­іл­л­і Чай­чен­ко вже над­то всм­і­ливсь: од Ка­тр­і ма­ло що ­і одс­ту­пає… Ма­ти вже у та­к­ій три­во­з­і бу­ла, що за­бу­ла й мо­ло­дих при­в­і­та­ти.

Перш ус­іх гос­тей наш батько поб­равсь до­до­му ­і нам зве­л­ів схо́­дить; а ще са­ме гу­ля́н­ня; са­м­і тан­ц­і… п­іш­ли ми до­дому; п­іш­ла Кат­ря пла­чу­чи.

- Не плач, Кат­ре! Що по­мо­жеться? - вмов­ляю.

- То що? Я пла­чу, а все я щас­ли­ва! Щас­ли­ва, щас­ли­ва! В­ін ме­не лю­бить, ­і я йо­го лю­би­ти­му, по­ки мо­го жит­тя… не­хай батько знає! Хоч го­рюю,- я щас­ли­ва - не­хай ­і те знає!

- Катре! Кра­ще бу­де, як батька не гн­і­ви­ти; луч­че, ко­ли б Як­ів ти­хенько об­хо­див ко­ло йо­го. А то ж який та­лан вам бу­де, як батько не згля­неться… Ува­жай, яка ма­ти смут­на, та й у як­ій во­на три­во­з­і… Не гор­нись ти вже так до йо­го - ­і д­ів­ча­та см­і­яти­муться з те­бе.

- Нехай см­і­ються! Я йо­го люб­лю! Я щас­ли­ва!

- А як батько об­ра­зив­ся,- як не пус­тить б­ільш по вес­ілл­ях хо­ди­ти - де то­д­і Яко­ва по­ба­чиш? Уран­ц­і вий­ти забороня­є, уве­че­р­і сам две­р­і за­ми­кає…

Обсипалася во­на сл­ізьми ще др­іб­н­і­ши­ми.

- А та­ки я щас­ли­ва,- про­мо­ви­ла.- Їй же бо­гу моєму, щас­ли­ва!

Перегодом знов нас на ве­с­іл­ля про­ха­ли. Мо­же, й не пу­стив би батько, дак ро­ди­ч­і. ­Іде­мо ту­ди ус­і вку­п­і, та аж нас ули­ця ши­ро­ка тис­не… При­хо­ди­мо. Зирк-зирк по ха­т­і, по к­ім­на­т­і, по ус­іх кут­ках ­і за­кут­ках - б­іг­ма Чай­чен­ка.

- Ще ра­но, ще в­ін прий­де! - ка­же Кат­ря.

Жде­мо та дожид­аємо - не­ма. Вже п­із­но ус­ту­пи­ла ста­ра Чай­чи­ха. Кат­ря т­іль­ки її зус­п­і­ла, ураз опи­ни­лась б­і­ля своєї ма­ми: знає, що Чай­чи­ха вже не ми­не. Чи Чай­чи­ха не оба­чи­ла - с­і­ла во­на со­б­і од­да­л­ік. На­ша ма­ти са­ма до неї доб­ра­лась - с­і­ла. Си­дять мовч­ки. ­І Чай­чи­ха ­і на­ша ма­ти нес­по­к­ій­н­і, ба­чу. От мов ­і хо­чуть спи­та­тись, та не зва­жуться; хо­чуть го­во­ри­ти, та не зм­ір­ку­ються. А Кат­ря так ­і ки­пить у п­ід­жо­д­і то­му. Знає те на­ша ма­ту­ся,- ди­виться на Чай­чи­ху любенько-жал­ібненько,­ а Чай­чи­ха на св­ій по­яс дог­ля­дається та й ка­же:

- Як­і то те­пер­ки по­яси тчуть, моя го­луб­ко!..

- Чому в­ін не прий­шов? Чо­му? - ви­мо­ви­ла Кат­ря са­ма, ма­тер­і не до­жи­да­ючи - своєї,- чу­жої не со­ром­ля­чись,

- Катре! - до­р­ік­ну­ла ма­ти.- Ох! моя ди­ти­но!

А Кат­ря й не чує:

- Чому не прий­шов? Чо­му йо­го не­ма?

- Не знаю, не знаю, моя кра­со! В­ін ка­зав ме­н­і - бу­де… а не­ма!.. Ма­буть, при­ти­чи­на яка… я йо­го пос­пи­таю… я то­б­і ска­жу…

Такеньки ста­ра Чай­чи­ха сло­ва­ми м­і­шається, ­і зупиняється­, ­і пе­ре­хоп­люється - що ­’тсе та­ке?

Дал­і вже ка­же, що Як­ів до­жи­дав яко­гось чо­ло­в­і­ка до се­бе,- як­ісь во­ли на спро­даж на­хо­дяться… то­го в­ін ­і не прий­шов, ма­буть.

Невзабар­і во­на пох­ва­ти­лась до­до­му ­і п­іш­ла.

Ми ще бу­ло по ве­с­іл­лях, а Чай­чен­ка - як п­ій­ма по­ня­ла - не­ма, н­і­де не бу­ває. Ма­ти йо­го хо­дить, ­і - то во­на ска­же, що в­ін нез­ду­жає, то ска­же - до­ма йо­го не­ма. Са­ма во­на жур­на ду­же, а Кат­рю вго­во­ряє:

- Не пе­чали́ся, ди­ти­но, не пе­ча­ли́­ся! Пе­рей­де ли­ха годин­а, ­і го­ре пе­ре­бу­деться, то й по­бе­ре­тесь!

Мати теж Кат­рю свою жа­лує:

- Лучче, до­ню, як в­ін не по­па­дається батько­в­і на оч­і - ба­тько не гн­і­виться,- а там, мо­же, гос­подь дасть, ста­рий м­ій ­і по­го­диться.

- Нехай же я йо­го по­ба­чу хоч на ма­лу хви­ли­ноч­ку,- бла­гала Кат­ря,- не­хай в­ін хоч се­лом прой­де, а я по­див­люсь на йо­го зда­ле­ка!

- Зажди, заж­ди, не мож­на! - од­ма­га­ла­ся Чай­чи­ха.

- Зажди, заж­ди, не мож­на,- про­сить ма­ти.

Кат­ря хоч сму­тує, хоч пла­че, а слу­ха - спо­д­і­вається доб­ра ­ іще…

Одного дня ув­ій­шов ста­рий у ха­ту ве­се­лий:

- Чи не бу­де сн­і­гу,- ка­же,- там та­к­і б­і­л­і хма­ри драг­лють.

Стара, див­ля­чись на йо­го, нас­м­і­ли­лась:

- А що, м­ій го­лу­бе,- ви­мов­ляє лю­бенько,- що ти ба­чив? Що чув?

- А що я чув? На­шу Кат­рю сва­та­ють.

Тим сло­вом спо­лох­нув нас ус­іх: хто си­д­ів - схо­пив­ся; хто сто­яв - у ку­то­чок гор­нувсь…

- А хто ж сва­тає? Ко­го нам гос­подь по­си­ла? - пи­тає ма­ти, лед­ве го­лос зво­дя­чи.

Кат­ря б­і­ло зб­і­л­і­ла.

- А ста­рий Ше­лях за сво­го си­на Дмит­ра сва­тає. Се же­них! Се не л­і­чо­з­ір, не прой­дис­в­іт який-не­будь, се ха­зяїн доб­рий, що з ср­іб­но­го куб­ка своїх гос­тей по­час­тує.

- Що з тих куб­к­ів, як пов­н­і сл­із! - мо­вить ма­ти.

- Гм! - Б­ільше не ска­зав н­і­чо­го, т­ільки при­ди­вив­ся на неї пильно. Во­на сльози свої ниш­ком вти­ра­ла - хо­ва­ла.

- Я со­б­і б кра­що­го зя­тя сам не шу­кав,- знов батько озвавс­я; на­су­нув шап­ку та й з ха­ти вий­шов.

Мати ус­і дум­ки прип­ла­ка­ли: «Що йо­го ро­би­ти ­і що йо­го чи­ни­ти!»

Катря аж б­і­л­і ру­ки лам­ле…

Як на ту ж пе­ню - ­і ста­ра Чай­чи­ха не за­в­і­дає нас, ­і Пилип­иха сер­диться: н­і­ко­му по­ра­ди да­ти, н­і­ко­му роз­ва­жи­ти… А то­го лю­бо­го як за­пав сл­ід, то й за­пав…

Мати по­ча­ли бу­ли Кат­рю умов­ля­ти:

- Покорись батько­в­і, до­ню, по­ко­рись, ди­тя моє!

- ­І ви вже, ма­мо?.. Без­та­лан­няч­ко ж моє!..- по­би­вається Кат­ря…

- Донечко ми­ла! Ко­го ж ли­хо ми­не? Жив­ши у св­і­т­і, йо­го не вте­чеш,- кож­не од­бу­ва… Що ж як ти батько­вої лас­ки од­па­деш, а той, мо­же, од­цу­рається…

- В­ін од­цу­рається? Мо­же, ­і я йо­го за­нед­баю! - Та й засм­іяла­ся… Хо­т­і­ла я їй то­д­і ска­за­ти, що вже й те­пер тро­хи на те по­хо­ди­ло, що в­ін цу­рається, та жал­ко ме­н­і її ста­ло… ­І ма­ти за се б­ільш н­і­чо­го не змо­ви­ла,- з­ітх­ну­ла ва­женько та й ста­ла знов її про­ха­ти: «Ко­рись, до­ню, батько­в­і!» - «Не­хай же я луч­че вмру!» Як ма­ти не пла­ка­ли пе­ред нею: «Або я вмру, або за ним бу­ду!»

Давненько ми вже Ма­ру­сю не ба­чи­ли то за го­рем своїм, то за свар­кою т­ією ме­жи ста­ри­ми, та й Ма­ру­ся на­че ховал­ася: з ха­ти сли­ве не ви­хо­ди­ла.

- Ход­ім,- ка­жу Кат­р­і,- хо­д­ім до Ма­ру­с­і, що нам, що ста­р­і пос­ва­ри­лись - ми то­го не знаємо; ми со­б­і з нею ут­р­ій­з­і по­радимось.

Маруся си­дить - шиє; удо­ви не бу­ло до­ма.

- Марусю! Ма­ру­сю! - го­во­рить Кат­ря,- прий­шла я до те­бе свою ту­гу роз­д­і­ли­ти, та знаю, що й ти ме­не осу­диш, як моє сло­во по­чуєш!

- Сядь, Кат­ре, та роз­ка­жи,- ка­же Ма­ру­ся.

- Батько ме­не за йо­го не дає,- знаєш? За не­лю­ба ме­не вже те­пер при­би­рає. А я, Ма­ру­сенько, хоч ­і батька й ма­т­ір то я для йо­го по­ки­ну­ла б - не по­жа­л­і­ла… Що ме­н­і теє? Не­хай ска­же - я за їм на край св­і­ту п­і­ду! П­і­ду та й не ог­ля­нусь ра­зу! Ме­н­і н­і­чо­го не тре­ба: не­хай ­ін­шим роз­ко­ш­і, ­ін­шим не­хай дос­тат­ки,- ме­н­і не­хай жит­тя ­ із ним вку­п­і!

Не зво­дя­чи очей, про­мо­ви­ла Ма­ру­ся:

- Боже вам по­мо­жи, Кат­ре!

Зу­ми­ла­ся ж я!

- Марусю! - пок­лик­ну.- Се ти? Тая по­к­ір­ли­ва?..

- Голубко моя! Сест­ри­це! - об­ій­має її Кат­ря ри­да­ючи.- Ти ме­не не су­диш?

- За що? - сти­ха пи­тає Ма­ру­ся.- А ти ж йо­го лю­биш?

- Так люб­лю, що й не ви­мов­лю! А на ме­не ус­і нападаються!­ Хо­чуть, щоб я йо­го по­ки­ну­ла! Ма­ру­се! Як­би ти лю­би­ла?

- Я б не по­ки­ну­ла.

Я все чую, та в­і­ри не йму.

- Марусе? Чи се ти го­во­риш? - ка­жу.- А ма­ти твоя як­би по­чу­ла?

- А що ж? Як­би я лю­би­ла, то вже ме­н­і н­і­чо­го не страш­но ­і н­і­ко­го б я не бо­яла­ся - т­ільки то­го, ко­го лю­би­ла…

- Ти моє сер­це роз­ве­се­ли­ла, Ма­ру­сеч­ко! - дя­кує Кат­ря.- Ду­же вже ме­н­і бу­ло важ­ко… хоч ме­не н­іх­то не пе­ре­умить, та сло­ва т­ії ме­не об­ра­жа­ли… Спа­си­б­і то­б­і, Ма­ру­сенько, га­лонько!

Маруся їй ос­м­іх­ну­ла­ся.

- Н­і за в­і­що дя­ку­ва­ти,- зго­мо­н­і­ла: - я прав­ду свою то­б­і ка­жу.

VIII

У пер­шу ж та­ки не­д­і­лю по сьому до нас сва­ти в ха­ту од Ше­ля­ха. Прий­ня­ли, по­ша­ну­ва­ли. Дя­кує за лас­ку ма­ти, ту­гу свою та жур­бу пе­ре­ма­га­ючи,- а батько го­во­рить:

- Я со­б­і кра­що­го зя­тя не жа­даю, па­но­ве лас­ка­в­і! Та тре­ба ди­ти­ни за­пи­та­ти.

Викликали Кат­рю.

- Катренько! - ка­жу їй ти­хо,- роз­ду­май­ся доб­ре! - Во­на мов ­і не чує. Ус­ту­пи­ла до ха­ти б­і­ла, а см­і­ла, не­обор­ная - хоч тут вми­ра­ти.

Питає в неї батько: чи п­і­де за Дмит­ра Ше­ля­ха? Та пи­та в­ін як­ся лас­ка­во ­і гр­із­но…

- Я па­руб­ку ганьби не даю ­і п­і­ти не п­і­ду! - од­ка­за­ла, Ка­тря чис­то, як вис­п­і­ва­ла.

Поклонилися сва­ти,- ти­хо та гор­до геть вий­шли з ха­ти… Ми не во­рух­не­мось; Кат­ря стоїть… Батько не про­мо­вив сло­ва, вий­шов ­і со­б­і з ха­ти…

Плаче ма­ти, очей не су­ша­чи. Ста­рий не впо­ми­нається про сва­тан­ня, мов йо­го не бу­ло; а нас на­че не ба­чить пе­ред се­бе: хто ув­ій­де - не ог­ля­неться; хто оз­веться - не слу­хає.

А Чай­чен­ка то­го не­ма та й не­ма!.. ­І ма­те­р­і йо­го не вид­но… Вже Кат­ря са­ма до їх б­іг­ти за­ри­ва­ла­ся - дак ма­ти впи­няла.

- Коли вже ти ме­не не пос­лу­хаєш, до­ню, то бог ­із то­бою: ро­би то­д­і, як ти са­ма знаєш, а я вже батька не про­си­ти­му.

- Добре, доб­ре, ма­мо! По­киньте ме­не, за­нед­бай­те… Т­іль­ки пус­т­іть до йо­го!..

- Н­і, не пу­щу, до­ню! Я то­б­і на по­ро­з­і ста­ну, не по­пу­щу йти!.. Не го­диться!

- Я вте­чу од вас! - ози­вається Кат­ря.- Я або втоп­лю­ся, або­що! Я так жи­ти не здо­л­ію!..

- А в­ін же як? - ­ін­ко­ли спи­та її Ма­ру­ся, слу­ха­ючи то­го на­р­і­кан­ня.- А як ти йо­го за­жу­риш?.. Те своє го­ре ти не пес­ти так; яко­во йо­му те­пе­реньки - ти не по­мис­ляєш… Ти для йо­го пе­рет­ри­вай усе, по­ки батька вбла­гаєш.

- Та ко­ли б же хоч на йо­го гля­ну­ла! Хоч до йо­го промовила­! Не­хай т­ільки б ска­зав, що ме­н­і ро­би­ти! Не­хай в­ін ме­не в огонь пош­ле - я п­і­ду… Чо­му ж бо в­ін не йде ­і до­с­і! Х­і­ба в­ін ме­не по­ки­не?

- Коли не йде, то, ма­буть, так тре­ба, Кат­ре! А ти втихом­ирся та жди… Та, мо­же, маєш що йо­му пе­ре­ка­за­ти, за­раз не­гай­но… Пе­ре­ка­жи че­рез ме­не: я хоч ­і сход­жу до їх.

- Ти?.. А ма­ти твоя не пус­тить те­бе?

- П­іду. Го­во­ри,- що ска­за­ти?

- Ти ска­жи - що я про­па­даю, що жи­вая ги­ну!

- ­І на­що ота­ке йо­му го­во­ри­ти? Луч­че не­хай в­ін по­чує, що ти йо­го в­ір­но лю­биш, що ти йо­го бу­деш до­жи­да­ти, що бу­деш батька бла­га­ти…

- Нехай би в­ін знав, яку я му­ку терп­лю! Ска­жи йо­му, щоб усе в­ін ки­дав, щоб ­ішов ме­не од­в­і­да­ти… батько не знатим­е… а хоч доз­нається, г­ірш, ма­буть, вже не бу­де…

- Нащо та­ке ка­за­ти, Кат­ре? - знов їй Ма­ру­ся.- Х­і­ба ж йо­му й так не важ­ко?

- Ну, хоч ска­жи, що так я йо­го ко­хаю, як свою ду­шу; що я жу­рю­ся…

Того ж та­ки дня Ма­ру­ся ка­же:

- П­іду я, ма­мо, у Люб­чи­ки!

Пилипиха ду­же по­ди­ву­ва­ла, да не бо­ро­ни­ла… Вже як Ма­руся ви­хо­ди­ла, уб­рав­шись,- во­на за­пи­та­ла:

- Чого се ти у Люб­чи­ки?

- П­іду, ма­мо, про­гу­ля­юся.

- ­Іди, до­ню.- Са­ма її за во­ро­та про­ве­ла та то­д­і вже ус­л­ід, сха­ме­ну­лась, пок­рик­ну­ла: - Не ба­рись дов­го, Ма­ру­се!

А Кат­ря, ско­ро вип­ро­во­ди­ла Ма­ру­сю за сло­бо­ду, то вже й ждать по­ча­ла - ко­ли прий­де; пе­рей­ня­ли ми її ще на до­ро­з­і.

- А що? Ба­чи­ла? Бу­де? Що ка­зав? Ко­ли?

- Треба то­б­і, Кат­ре, ще пот­ри­ва­ти… - ка­же Ма­ру­ся.

- Вже не­си­ла моя три­ва­ти! Так в­ін не прий­де? По­що ж ­і хо­ди­ла? Чо­му в­ін не прий­де? Що ка­зав?

- Дуже в­ін пе­ча­ло­ви­тий щось,- го­во­рить Ма­ру­ся.

- Печаловитий? - пок­рик­не Кат­ря.- Ко­ха­ний м­ій! - Са­ма так сл­ізьми й роз­ли­ла­ся.

- Я п­і­ду до йо­го са­ма,- п­і­ду - хоч не­хай ме­не по­т­ім жи­ву за­му­чать,- я п­і­ду!

- В­ін ве­л­ів, щоб ти не при­хо­ди­ла…

- Не при­хо­ди­ла? Як то не при­хо­ди­ла? То ти, ма­буть, не вчу­ла! Х­і­ба б я те­пер зва­жи­лась на йо­го ска­за­ти, щоб не приход­ив, хоч би й смерть ме­н­і за пле­чи­ма по тому?

- Просив те­бе не при­хо­ди­ти, Кат­ре; а ти, як йо­го лю­биш в­ір­но, то пос­лу­хаєш.

- Авжеж я йо­го пос­лу­хаю!..

­І дов­го во­на по то­му сло­в­і своєму пла­ка­ла - си­дя­чи край до­ро­ги.

Т­ільки ба­чу, Ма­ру­ся щось так як не до­мов­ляє: то у зем­лю оч­і спус­тить, то щось у дум­ц­і має со­б­і… Як ви­лу­чи­ла­ся ме­н­і го­дин­ка, ниш­ком по­б­іг­ла са­ма до неї.

- Марусе! - ка­жу,- щось ме­н­і той Чай­чен­ко не пе­вен!

- Як то? - пи­тає.

- Не лю­бить в­ін Кат­р­і щи­ро! Чи я ж не прав­ду ка­жу? Го­вори!

- Та я не знаю, Хи­мо! - од­ка­же ме­н­і, роз­ду­му­ючись.

- А я дак знаю, що ти Кат­р­і роз­ка­за­ла не все. Аже не все?

- Н­і, не все.

- Кажи ж ме­н­і усе.

- Та н­і­чо­го, Хи­мо! Я що там чу­ла, од Кат­р­і не по­таїла, а се, бач, в ме­не мої дум­ки…

- Дарма! Роз­ка­жи т­ії дум­ки свої!

- От, прий­шла я ту­ди,- роз­ка­зує,- ме­не стр­і­ла йо­го ма­ти, та смут­на та­ка, гос­по­ди ми­лий! А як я ска­за­ла, чо­го я прий­шла - во­на зап­ла­ка­ла сильне… Н­і­чо­го й не од­мов­ля­ла во­на на мої сло­ва, т­ільки усе пла­ка­ла… Ус­ту­пив ­і в­ін у ха­ту… Десь в­ін, Хи­мо, сам у ве­ли­ких мис­лях, у скор­бо­т­і… Так змар­н­ів на ви­ду… Я го­во­рю, що ме­не Кат­ря при­си­лає - ­і зда­ло­ся ме­н­і,- чи то так, мо­же, зда­ло­ся,- що в­ін, по­чув­ши, не об­ра­д­ів… Не ка­же ме­н­і сво­го сло­ва, не пи­та ме­не… То­д­і вже я са­ма усе пе­ре­ка­за­ла, ­і що Кат­ря хо­т­і­ла са­ма до йо­го прий­ти; а в­ін за­раз по­хо­пив­ся: «Не­хай не при­хо­дить во­на, ска­ж­іть їй, будь лас­ка,- не­хай во­на не при­хо­дить!» - Вкло­нився ме­н­і та й з ха­ти п­і­шов…

- А ста­ра? - пи­таю.

- Постояла я тро­хи та й бе­ру­ся йти до­до­му; то­д­і во­на ме­н­і, пла­чу­чи, за­го­во­ри­ла: «Д­ів­чи­но-лас­т­ів­ко! - ка­же,- ве­ли­ка ту­га на моєму сер­деньку, та, мо­же, ще до­ля на нас ­ізглян­еться… пе­ре­ка­жи ­’тсе Кат­р­і - щоб во­на так не вби­ва­ла­ся; ще, мо­же, усе на доб­ре вий­де…» Та я й п­іш­ла…

- Що ­’тсе там у їх - тай­нос­т­і? Щось не­пев­но… Чи не довес­ти сього Кат­р­і?

- Та що ж ми їй до­во­ди­ти маємо, ко­ли не знаєм са­м­і га­разд,- ка­же Ма­ру­ся.

Та я вже зна­ла, що Чай­чен­ко не лю­бить щи­ро Кат­р­і; не­хай же й во­на в­і­дає. Ко­лись-та­ки ся прав­да справ­диться,- луч­че не­хай те­пер. Ска­жу їй, та й го­д­і! А чи пой­ме ж в­і­ри во­на ме­н­і? Та й чим ме­н­і до­вес­ти? ­І як то­д­і во­на прий­ме?.. Як­би на ме­не, то прав­да г­ір­кая кра­ще крив­ди со­лод­кої,- во­но й здо­ро­в­іш до то­го,- та не вс­і ж бо та­ку вда­чу ма­ють.

Думала я й пе­ре­ду­му­ва­ла дов­генько со­б­і… Н­і, та­ки я їй ска­жу!.. Я та­ку ча­син­ку ви­га­да­ла, як во­на не пла­ка­ла, а вже по сльозах, вто­мив­ши­ся, си­д­і­ла со­б­і ти­хо.

- Катре! - ка­жу їй.- Чи ти знаєш пев­но, що Як­ів те­бе лю­бить?

Вона гля­ну­ла на ме­не, як на ди­ти­ну ма­лу - ос­м­іх­ну­лась.

- А що,- ка­жу-та­ки,- як в­ін те­бе та по­ки­не?

Вона ще ве­се­л­іш до ме­не зас­м­і­ялась.

- Ти ще н­і­чо­го не ро­зу­м­ієш! - про­мо­ви­ла.

- Може, ро­зу­м­ію кра­ще, н­іж ти,- го­во­рю їй,- збо­ку усе вба­чається вид­н­і­ше!

Зводжу на оч­і їй чи­ма­ло та­ких, що лю­би­ли, та й покинули­; що по­ки­ну­ли та ще й нас­м­і­яли­ся; ­ін­ш­і ви­шу­ку­ють то­го ко­хан­ня так, аби за­му­титься; а є й та­к­і, що ви­ма­га­ють щи­рост­і, не ска­жи для то­го т­ільки, щоб зос­та­ви­ти по­в­ік не­щасливими ймо­в­ір­них!.. Усе св­і­то­ве я їй до­вод­жу гар­но, бе­руся роз­суд­ли­во, як мо­гу­чи́,- та шко­да мо­го ро­зу­му кло­п­іт­но­го! Як хто ко­го лю­бить, то лю­би­вий - ­і най­кра­щий у св­і­т­і, ­і все вже доб­ро в­ід йо­го. Не дум­ки нам, що ро́­бить в­ін, як ­і ­ін­ш­і лю­ди,- не га­разд; а та­ка ду́м­ка, що не­хай лю­ди йо­го ро­бом роб­лять, то усе доб­ре бу­де. Так-то ме­н­і Кат­ря од­мов­ля­ла, що їй роз­ка­жу - яку зра­ду - во­на й од­мо­вить: я б ­і зро­ду та­ко­го не ко­ха­ла па­руб­ка!

- А чо­му тв­ій Як­ів сам не йде ­і не хо­че, щоб ти приходила­? Чо­му йо­го ма­ти хоч не на­в­і­дається?

- Се в­ін знає; в­ін ме­н­і ска­же.

Я вже то­д­і ­і до­во­ди­ти їй, ­і го­во­ри­ти го­д­і. Ко­ли б во­на хоч роз­сер­ди­лась за що-не­будь, а то прий­має мої ре­ч­і так, на­че я їй ка­жу, що Чай­чен­ко птах, а не па­ру­бок,- ­і з ме­не ще во­на см­іється: н­і­чо­го не ро­зу­м­ієш!

У ха­т­і у нас не­сог­лас­ка, сум. Батько хму­рий хо­дить, ма­ти пла­че та жу­риться… Кат­ря за своєю ту­гою та за ко­хан­ням, то й не зва­жа­ла на ма­те­ри­ну жур­бу.

- Матусю! Го­д­і вам пла­ка­ти! Або ви Кат­р­і не по­ту­рай­те, або не плач­те вже!

- Вам, ско­рим ота­ким, луч­че у св­і­т­і,- од­ка­же смут­но,- ви со­б­і як вже пок­ла­де­те - «так бу­де!» - та й ве­де­те до то­го. А я, не­щас­ли­ва, я не знаю, що ме­н­і перш д­і­яти: не гар­но Ка­тр­і по­ту­ра­ти, та жал­ко ­і впи­нять - як я зга­даю, як во­на, моя го­луб­ка, по­би­вається! Хи­мо, моя ди­ти­но! Хто йо­го й зна, що тут ­і кра­ще! Тут Кат­ря моя ги­не, а тут чо­ло­в­ік ски­пається про­ти ме­не,- вже й на оч­і не хо­че прий­ма­ти…

Окр­ім Ше­ля­ха, н­іх­то ще Кат­р­і не сва­тав; а Ше­лях, то­го ж та­ки тиж­ня, як Кат­ря їм згор­ду­ва­ла, зас­ва­тав дру­гу д­івчин­у та й од­ру­живсь. Та бу­ло при­бе­ре свою мо­ло­ду ж­ін­ку, мов тую кра­мар­ку ба­га­ту,- там-то на­мис­та до­ро­го­го, там­-то ду­ка­ч­ів; а са­ма ж­ін­ка ма­ненька, ко­ро­те­сенька, та аж пих­че п­ід ти­ми уб­ран­ня­ми,- а в­ін усе її ми­мо на­ших в­і­кон у свя­то про­во­дить - сам у та­к­ій шап­ц­і, як ре­ше­то, у по­яс­і шов­ко­во­му, чер­во­но­му, що аж оч­і в се­бе бе­ре. ­Іде та по­верх на­шої ха­ти пог­ля­дає: «що це та­ке стоїть, що я йо­го доб­ре не ба­чу?» - та­ким, бу­ло, пог­ля­дом пог­ля­дає.

П­ізно п­ід в­і­сень то­го ро­ку поб­рав­ся наш батько у до­ро­гу. Як ви­хо­див: «бу­вай­те здо­ро­в­і!» про­мо­вив ус­ім нам за гурт та й п­і­шов… Ми за їм ­іде­мо про­во­ди­ти йо­го за сло­бо­ду. Ста­ли ма­ти г­ір­ко пла­ка­ти,- в­ін тро­хи зу­пи­нивсь ­і говор­ить:

- Ви со­б­і ро­б­іть як знаєте; ко­хай­те­ся, ко­ли вх­іт­н­і,- а я на своєму сло­в­і ста­ну: я за Чай­чен­ка доч­ки не ­’ддам, по­ки жив. Бу­вай­те здо­ро­в­і! - П­ід­няв про­ти нас шап­ку та й п­і­шов до­ро­гою,- а ми ус­л­ід йо­го ди­ви­мось, стоїмо, як хо­ло­дом при­би­т­і.

- Катре! Кат­ре! Ди­ти­но моя! - ви­мо­ви­ла ма­ти: - в яку се го­ди­ну ти за­ко­ха­ла­ся! Гос­по­ди св­і­те! П­і­шов, лед­ве попрощ­ався - ко­ли се бу­ва­ло? - Ди­ви­ла­ся за батьком, ви­ли­ва­ючи сльози, а в­ін усе да­л­і та й за го­ру зай­шов, т­ільки ще чу­ли, як гу­кав: «Гей! гей!»

Ще дос­лу­ха­ли­ся - сто­яли, та вже ти­хо - до­до­му то­д­і по­вертали:

- Катре! - пи­тає ма­ти.- Чо­го за­ду­ма­ла­ся?

- Я хо­чу Яко­ва ба­чи­ти!

- Ой, ди­ти­но моя! Чи не чу­ла, що батько ка­зав?

- Я хо­чу Яко­ва ба­чи­ти!

Не ту­жи­ла во­на, не пла­ка­ла ­і на все, що її про­ха­ла ма­ти, ­і зу­пи­ня­ла, ­і жа­лу­ва­ла - на все во­на од­мов­ля­ла: «Я хо­чу Яко­ва ба­чи­ти!»

IX

- Катре! - го­во­рить ма­ти,- не­хай я луч­че са­ма п­і­ду ту­ди,- са­ма за все роз­в­і­даю…

- Н­і, ма­мо, н­і! Чи та­ки ви са­м­і не ба­чи­те, що ме­н­і не до ждан­к­ів, не до об­іт­ниць… Не збо­ро­няй­те ме­н­і, ма­мо! Я не пос­лу­хаю вас… я не­щас­ли­ва - я на все п­і­ду…

Побралися ми у Люб­чи­ки, не га­яв­ши ча­су. Нам важ­ко бу­ло, а Кат­рю об­ня­ла якась ра­д­ість бо­же­в­ільна: усе во­на поз­гадувала ­і ба­ла­ка­ла не сти­ха­ючи. Спом­’яну­ла, як ми бу­ли на вх­ід­чи­нах у Чай­чен­ка, як тан­цю­ва­ла в Бу­ла­ха на ве­с­іл­л­і; при­га­да­ла знай­омих д­ів­чат люб­ч­івських ­і па­руб­к­ів, ус­і жар­ти ­і ви­гад­ки ве­се­л­і на­ш­і,- от н­і­би­то во­на бу­ла десь у т­іс­н­ій зем­н­ій не­во­л­і, та се виз­во­ли­ла­ся, ­і знов йметься їй на жит­тя ве­се­ле ­і лю­бе, ­і за­б­і­гає во­на вже дум­ка­ми поманл­ивими…

Уступили ми спер­ву до своєї ро­дич­ки; зра­д­і­ли нам, прий­мають. В ха­т­і у їх усе так, як ­і бу­ло, ти­хо та су­мир­но. Чо­лов­ік її при­в­іт­ний, са­ма ве­се­ла та спо­к­ій­на. В­ін же са­ни лад­на, во­на ко­жу­хи пе­рег­лед­жує; доб­ра їм ос­інь бу­ла, до­брої ­і зи­ми спо­д­і­ва­ються… Здо­ро­вий ве­ли­чен­ний к­іт му­рий, на сон­ц­і по­тя­га­ючись, мру­кає - з сво­го доб­ро­го талан­у; во­ли ви­со­ко­ро­г­і по­ло­в­ії див­ляться з за­го­ро­ди у дв­ір по­важно; б­і­л­ії гу­си пос­п­і­ша­ються на во­ду з го­ри; а чор­но­ря­б­і ка­че­ня­та, кря­ка­ючи, у дв­ір сад­ком бе­руться; ку­ри р­ізноп­ер­і по всьому дво­ри­щу розб­ре­ли­ся, а п­ів­н­і нев­го­мон­н­і ку­кур­ікають, м­іс­то вих­ва­ля­ються. Са­док вже без­лис­тий, а не пус­тий, до­б­і­ля­ються по­лот­на, розс­те­ле­н­і по зем­л­і, ­і нит­ки роз­в­і­ша­н­і по де­ре­в­і; су­шаться на сон­ц­і груш­ки й яб­лу­ка на тич­ках то­неньких; у го­ро­д­і гур­ки, на на­с­ін­ня зос­тав­ле­н­і, жов­т­і­ють та гар­бу­зи…

Стали ма­ти про­ща­ти­ся, бо вже Кат­ря дав­но ко­ло две­рей сто­яла, а ро­дич­ка про­сить: по­гу­ляй­те ще в нас, та погуляйте­!

- Та я хо­чу ще Чай­чи­ху на­в­і­да­ти,- ка­же ма­ти.

- Її ж до­ма не­має.

- Де ж во­на? - спи­та­ли ми ус­і, а Кат­ря го­лос­н­іш од ус­іх.

- А поїха­ла у Хме­лин­ц­і ще по­зав­чо­ра, до си­на.

- А син чо­го там?

- Хто йо­го знає! В­ін же дав­ненько все ти­няється десь… На­ш­і лю­ди йо­го ба­чи­ли вос­таннє у Хме­лин­цях, а се ­і ма­ти доїха­ла ту­ди до йо­го; во­ни ж са­м­і з Хме­лин­ц­ів, в їх там як­ісь ро­ди­ч­і…

­І ха­ти б­і­л­і, й ха­зяї ми­л­і - не­мов пи­лом при­па­ли по т­ій но­винц­і для нас… Слу­хаємо, як во­ни роз­ка­зу­ють та хва­ляться ­і жит­тям ­і людьми; та хто ж не зна, як-то слу­ха­ти лег­к­і ре­ч­і без­на­пас­но­го щас­ни­ц­і, при своїй ли­х­ій го­ди­н­і? Се як тяж­ко не­ду­жо­му при­па­да­ють па­хо­щ­і вес­ня­н­і, що й хо­ро­ше дочув­ати їх, ­і том­лять на ум­ір…

П­ішли ми со­б­і до­до­му, а Кат­ря звер­тає до Чай­чен­ко­вої ха­ти; схи­ли­ла­ся на тин ­і по­ди­ви­лась у ти­хий та пус­тий дв­ір, бл­і­да са­ма як хуст­ка.

- Завтра я знов прий­ду,- про­мо­ви­ла, на­че са­ма до се­бе.

Т­ільки ми тро­хи вий­шли за се­ло, на пе­рех­рес­ний шлях, на­вперейми нам чо­ло­в­ік во­зом їде, во­ли по­га­няє - за­раз ми вп­із­на­ли Ми­хай­ла ­Іва­нен­ка: як йо­го не п­із­на­ти? Ду­же був б­і­ля­вий во­ло­сом, а зас­ма­ле­ний в­іт­ром, опа­ле­ний сон­цем - то бро­ви й ус на­че вап­ном пой­ня­ли­ся. До то­го, ви­со­ко­го зрос­ту, ко­ща­вий, по­х­іп­ли­вий, жва­вий… Сей ­Іва­нен­ко нап­ро­па­ле за­ко­хав­ся у яр­мар­ках, у куп­л­і та в про­да­ж­і: чи за­с­і­вав паш­ню: «се по­ве­зу у яр­ма­рок», чи жав, чи ко­сив, чи ви­годовував що: «бу­де чим по­яр­мар­ку­ва­ти!» Ча­сом в­ін бу­ло й втра­титься здо­ро­во, а ста­нуть йо­му те до­во­ди­ти: «то що, що втра­тив­ся! аби св­і­жа ко­п­ій­ка!» Ж­ін­ка йо­го го­рю­ва­ла за ним: як од­ру­жив­ся, то в­ін вже тре­тю ха­ту се пе­реп­ро­дав. Як не­ма йо­го, то все ж­ін­ка жа­л­іється лю­дям: «Як­і ха­точ­ки бу­ли прид­ба­н­і, як­і слав­н­і - посп­ро­ду­вав; те­пер опо­ряд­жаю сю ха­ту, та й сю, ма­буть, про­дасть; ме­не не жа­лує, л­іт моїх не вва­жує!» А як в­ін до­ма гос­тює, то знов во­на, як не жа­да пос­ва­ри­ти­ся - не мож­на ­із ним свар­ку за­че­пи­ти. В­ін їй при­везе ­і оч­і­пок, ­і се­реж­ки, ­і хуст­ку зав­с­і­ди; в­ін свою куп­лю так крас­но по­ка­же, а про­дасть - доб­ре, та­кеньки сло­вом пе­ред ж­ін­кою при­м­і­ниться, та­ко­го їй но­ви­нок на­роз­ка­зує,- а бу­ла ж­ін­ка ц­і­ка­ва з ц­і­ка­вих,- що во­на йо­го слу­хає та й зас­лу­хається,- та то­д­і ту­ман спа­де, як вже в­ін знов з до­му ви­хо­питься ку­ди у яр­ма­рок.

- Зв­ідки бог не­се? - пи­та ма­ти ­Іва­нен­ка…

- З яко­го яр­мар­ку? - ка­жу.

Катря ­іде по­пе­ре­ду, не слу­ха, т­ільки вкло­ни­лась ­Іваненк­ов­і, ма­ючи зви­чай.

- А се,- ка­же,- був у Зай­чи­ках, був у Ле­бе­д­ів­ц­і; у Хмелинц­ях був…

- Десь-то яр­ма­рок доб­рий у Хме­лин­цях,- пе­ре­хо­пи­ла ма­ти,- от ­і Чай­чи­ха ту­ди поїха­ла,- не ба­чи­ли її?

- Де то вже не ба­чив? Хо­дить ­і во­на по яр­мар­ку, мов гро­ш­і за­гу­би­ла.

- Чого ж се так? Там же во­ни з си­ном?

- А син хо­дить, як про­бу ро­зум за­гу­бив. А гар­на удо­ва ве­сел­іє, що за­губ­ле­не знай­шла.

- Яка удо­ва?

- Хороша, мо­ло­да, св­і­жа… От ко­ли б та­ких та спро­ду­ва­ти чи куп­ля­ти,- бу­ли б тор­ги, ка­жу вам…

- Чи не знаєте, як во­на на ­ім­’я про­зи­вається?

- Вбачаючи,- ка­же,- ди­во та не спи­та­ти, зв­ід­ки взя­ло­ся? Во­на Тер­ни­чи­хою про­зи­вається.

- Чи ж Чай­чен­ко її сва­та­ти хо­че?

- Там їх, зальотчи­к­ів, б­і­ля неї та­ко­го, що за день не пе­ре­в­і­шаєш; хто сва­тає, а хто в­ізьме - се то вже во­на знає.

- Бувайте здо­ро­в­і!

- Щасти бо­же!

Катря н­і­чо­го то­го не чу­ла…

- Боже м­ій, бо­же ве­ли­кий! - про­мов­ля­ла ма­ти з жа­лем, ­іду­чи до­ро­гою.- Бо­же м­ій доб­рий!

Думали-думали, як то луч­че Кат­рю за­в­іс­ти­ти про те, що чу­ли, та, по­р­ів­няв­шись, прос­то усю прав­ду ка­же­мо. Ма­ти пла­че та вмов­ляє: «не жу­рись» та про­сить «за­будь!».

- Нащо ме­не ду­ри­ти? - го­во­рить Кат­ря з смут­ком. Ми при­ся­гаємось, що чу­ли од ­Іва­нен­ка.

- Год­і! Го­д­і вже! - т­ільки од­мов­ляє.

Як у ха­ту ув­ій­шла, при­па­ла на ла­в­і, схи­лив­шись на по­кутнє в­і­ко­неч­ко,- ди­виться та ду­має; а там як зве­ла­ся - бл­і­да, бл­і­да!

- Що то­б­і, Кат­ренько, що то­б­і?

- Н­ічого! Я по­ду­ма­ла: що як­би то­му прав­да бу­ла, що в­ін ­ін­шу по­ко­хав… я т­ільки по­ду­ма­ла, я в­і­ри не йму… ­і не йня­тиму…

На дру­гий день во­на та­ки знов п­іш­ла у Люб­чи­ки; бу­ла ­і на тре­т­ій. Що ма­ти го­во­ри­ла, сва­ри­ла­ся - не слу­ха­ла… усе во­на со­б­і ду­ма­ла ­і час­тенько на ви­ду бл­ід­ла…

На завт­рий день во­на знов у Люб­чи­ки ­і на по­завт­рий - щод­ня йде. Ко­ли бу­ло я за нею п­і­ду со­б­і - во­на ме­не ­і не зав­ва­жить на­че; а за­го­во­рю до неї, «го­д­і, го­д­і!» - перехопи­ть ме­не… у Люб­чи­ки ув­ій­де (я вже бу­ло усе ве­ду її по­п­ід го­ро­да­ми, як ­із нею, по­тай­но), прий­де до Чай­чен­ко­вої ха­ти, по­ди­виться на две­р­і по­за­чи­ню­ва­н­і, на втих­лий дв­ір, пос­тоїть та й до­до­му вер­тається…

X

Одного ран­ку Кат­ря вже уби­ра­ла­ся йти у Люб­чи­ки, ко­ли са­ма Чай­чи­ха до нас у ха­ту. Ус­і ми та­кеньки до неї й кинул­ися..

С­іла ста­ра на лав­ц­і, пи­тає, що в нас, чи все га­разд, чи все доб­ре. Я на неї див­люсь - змар­н­і­ла во­на чо­гось ду­же за той час, що ми її не ба­чи­ли.

- Та не так-то доб­ре,- од­ка­зує ма­ти,- як би сер­денько моє жа­да­ло!

- А що ста­рий ка­же про д­і­ток на­ших? Чи в­ін ко­ли над ни­ми влас­ка­виться?

Катря, що все ко­ло неї си­д­і­ла та тре­пе­та­лась, при ц­ім сло­в­і як ки­неться, як об­хо­пить її ру­ка­ми, як за­ри­дає:

- Де в­ін? Де Як­ів? - ви­мо­ви­ла.

Стара її жа­лує,- го­во­рить, що в­ін хут­ко бу­де до неї, що здо­ро­вий… Ма­ти взя­ла Кат­рю за ру­ки, я да­ла во­ди­ц­і…

- Коли бу­де в­ін, ска­ж­іть ме­н­і! - про­сить ста­ру Кат­ря.

- Та завт­ра б ра­ненько прий­шов, ко­ли б не батько тв­ій…

- Нема батька!

- То ра­ненько прий­де.

- Завтра ра­ненько! - про­мо­ви­ла Кат­ря, об­ня­ла го­ло­ву свою й важ­ко з­ітх­ну­ла.

- А що ж батько вам ка­же? - пи­та Чай­чи­ха,- що ка­же в­ін?

Тод­і їй ма­ти усе й роз­ка­за­ли… Як сплес­не Чай­чи­ха рукам­и, як зап­ла­че!

- Господи ми­лий! За що моєму ди­тя­т­і щас­тя не­ма!

Мати, са­ма у сльозах, пог­ля­дає на свою Кат­рю та про­мовляє:

- Год­і! Що се ви!

- Вже до­в­і­ку бу­де до­ля йо­го г­ір­ка! Се так йо­му пороблено­! Не бу­де йо­му па­ри до­в­і­ку! Не бу­де йо­му щас­тя!

Катря схо­пи­ла­ся; ма­ти ус­та­ла, ус­іх як хви­лею при­би­ло до Чай­чи­хи.

- Як по­роб­ле­но? Хто йо­му по­ро­бив?

- А та ж удо­ва, те моє ли­хо пе­ку­че! - ка­же Чай­чи­ха, др­іб­н­і сльози ви­ли­ва­ючи.- Не су­див гос­подь нам по­р­ід­ни­тись, та ви ме­н­і як най­ми­л­і­ша ро­ди­на… Слу­хай­те ж усього го­ря мо­го!

- Знаєте, що спер­шу ми у Хме­лин­цях жи­ли ­і бу­ла там у нас в се­л­і удо­ва пре­хо­ро­ша, пиш­на… Тер­ни­чи­хою зва­ли. Та­ка-то вже жва­ва, го­в­ір­ка, та­ка - що й ле­тю­ч­і сло­ва ха­пає… та­ка-то до кож­но­го при­кид­чи­ва, при­лад­на, лес­на… Я та­ки ще упер­ве, як її по­ба­чи­ла, по­ду­ма­ла: не­пев­н­і оч­і удо­вин­і! Се ж сер­денько моє чу­ло!.. Од­ко­ли заз­нав­ся ­із нею м­ій Як­ів, н­і до чо­го став па­ру­бок - н­і до ро­бо­ти, н­і до гос­по­дарст­ва, й гу­лян­ня по­ки­нув па­ру­боцьке. Де во­на, там йо­го ­і оч­і, там ­і гад­ки йо­го…

Мати слу­хає, на свою Кат­рю смут­но пог­ля­да­ючи, слу­хає й Кат­ря пильно; стоїть, ус­та стис­ну­т­і. А Чай­чи­ха усе розказ­ує:

- Як я йо­го про­ха­ла: по­кинь, со­ко­ле, по­кинь, си­зий! Не слу­хав: так во­на до йо­го при­ки­ну­лась, так при­сер­би­лась, що й св­іт йо­му весь зав­’яза­ла. Без неї, мов­ляв, мов нежив­ий ход­жу. Вже як ме­н­і ­і за не­в­іст­ку не хо­т­і­ло­ся прий­ма­ти, та вже бог ­із то­бою, ка­жу, си­ну, оже­ни­ся. Зас­ла­ли ста­рост­ів… А во­на ж? Нас­м­і­яла­ся з йо­го, ма­т­ін­ко! Не п­іш­ла! А що, си­ну, ка­жу то­д­і, не на моє вий­шло? Во­на ус­ім р­ів­но очи­ма св­і­тить, як то­б­і… По­кинь, за­будь стид­ку! В­ін усе не ки­дав. Д­іж­давсь, що ви­явив­ся ба­гач з чу­жо­го се­ла, ­і засват­алася во­на з тим ба­га­чем, а йо­го, як на во­д­і ли­ши­ла. Що в­ін пос­кор­б­ів то­д­і, що в­ін по­бо­л­ів - я знаю! Та що ви ду­маєте? Яка не­доб­ра, яка нез­ви­чай­на! Хо­дить та й хо­дить бу­ло в нас пе­ред в­і­кон­ню - йо­му жа­лю зав­дає. ­Іде хо­ро­ша, уря­джена та ве­се­ла ­і ди­виться, чи не­ма йо­го де; уг­ле­дить, на доб­ри­день дає, на здо­ров­’я пи­тається… Та­ку по­ки­ну­ти б, та ще бо­гу по­дя­ку­ва­ти, а в­ін усе лю­бив… Да­ла во­на якесь дан­ня йо­му,- як­ісь ча­ри за­ча­ру­ва­ла…

Я, моя ма­т­ін­ко, р­і­ки сл­із ви­ли­ла - бла­га­ла: си­ну, оже­ни­ся,- ко­ха­ний, оже­ни­ся! Не­хай же во­на з те­бе не см­іється. Дов­го в­ін ме­не не слу­хав,- а да­л­і сам сха­ме­нув­ся. Бу­ла у нас д­ів­чи­на, що йо­го дав­ненько вже лю­би­ла, ми до неї сва­т­ів - д­ів­чи­на не хо­че… Ма­буть, вже пе­ре­чу­ла що та­ке або вже то за­по­д­і­яно так бу­ло: з дру­гим па­руб­ком д­ів­чи­на пов­інчалася…­ А тая без­бож­ни­ця йо­му, п­ід в­ік­ном на­шим сто­ячи, ви­гукнула: «Бур­ла­куй увесь в­ік, Яко­ве, та лю­би т­ільки мої оч­і яс­н­і!» ­І з ре­го­том п­іш­ла со­б­і - у до­ло­н­і пле­ще; а в­ін за нею ус­л­ід б­і­жить, як ди­ти­на, а в­ін, як ди­ти­на, пла­че… Во­на по­бралася ­із тим своїм ба­га­чем, поїха­ла ­із ним, та хут­ко з йо­го ро­ди­ча­ми ус­і­ма пос­ва­ри­ла­ся, з людьми по­не­в­і­ря­ла­ся - не схо­т­і­ла жи­ти там: вмо­ви­ла чо­ло­в­і­ка у Хме­лин­цях ха­ту ку­пи­ти ­і знов у Хме­лин­ц­і вки­ну­ла­ся… То­д­і вже та­ке ли­хо прий­шло, так во­на Яко­ва зво­ди­ла, що в­ін ­і нез­ду­жав, ­і мар­н­ів. Лю­ди вже ста­ли хи­та­ти на йо­го го­ло­вою… Я усе спро­дала своє, ­і се­литьбу, ­і то­вар, який був, та в Люб­чи­ки ми пе­реб­ра­ли­ся в­ід неї… ­І бог ме­н­і до­по­ма­гав: Як­ів оду­жав, став не­на­че тро­хи за­бу­ва­ти, на ве­чор­ни­ц­і став хо­ди­ти,- ко­лись в­ін у ме­не м­іж ус­і­ма па­руб­ка­ми так ­і ся­яв! От в­ін ва­шу доч­ку впо­до­бав… Я вже до­л­і йо­му спо­д­і­ва­ла­ся,- спо­д­і­ва­ла­ся, що ста­рий ваш та­ки зми­лується - ко­ли Як­ів: «Не хо­чу же­ни­тись! Не бу­ду!» Я пла­чу, я пи­таю, я па­даю: «Не хо­чу!» ­І про­чу­ла я, що в неї чо­ло­в­ік вмер: де вже з нею на св­і­т­і зад­ляється! Нес­по­д­і­ва­на йо­го, ка­жуть, смерть спос­тиг­ла; а во­на за­раз Яко­ву зна­ти да­ла, щоб до неї їхав… В­ін ­і поїхав… Я за ним; про­ха­ла, но­ч­і не всип­ля­ла, дн­і не вга­ва­ла - в­ін не слу­хає, в­ін для неї ­і ма­т­ір ста­ру, ­і са­мо­го се­бе забув­ає… Див­люсь, що по яр­мар­ку за нею юр­ма же­не ­і м­ій Як­ів по­м­іж ­ін­ши­ми… Я вже хо­т­і­ла до­до­му та до вас, усе ли­хо ска­за­ти,- ко­ли Як­ів до ме­не прий­шов та й впав на ла­в­і… Що та­ке?.. А се вчо­ра ­із­нов вже зас­ва­та­ла­ся з якимсь шин­карем!.. Ста­ла я то­д­і Яко­ву го­во­ри­ти, вмов­ля­ти - ­і в­ін слу­хав ме­не… Ду­ма­ли - як ва­шо­го ста­ро­го вбла­гаємо, так ­і ве­с­іл­ля бу­де… Та, ма­буть, вже по­д­ія та­ка! Ма­буть, вже йо­му не бу­де щас­тя! Ма­ятись йо­му, оди­но­ко­му б­і­до­ла­ц­і!

­І ста­ла Чай­чи­ха пла­ка­ти сильне, ­і ма­ти пла­че. Кат­ря швид­ко ­із ха­ти вий­шла; я - за Кат­рею…

- Катре! Кат­ре! - кли­чу,- не ози­вається, йде ули­цею швидк­о. Дог­на­ла я її, бе­ру за ру­ку, спи­няю: - Та ку­ди ж ­ідеш, Кат­ре?

- Не знаю… ку­ди-не­будь дальш в­ід ха­ти… Так от чо­го в­ін та­кої п­іс­н­і сп­і­вав! От чо­го в­ін сму­ту­вав! В­ін не ме­не лю­бив - її.

- То бу­ло, та вже те­пер прой­шло - ­і ти не ду­май… Доб­ре, що об­м­ір­ку­вав­ся в­ін,- збач йо­му: не­ма то­го дре­ва, щоб пти­ця не с­і­да­ла!

- Боже м­ій, бо­же! В­ін ме­не не лю­бив ­і не лю­бить!

- Бодай те­бе, Кат­ре! Х­і­ба й так у нас з то­бою на ли­хо, на сум нес­тат­ки? Ти вже луч­че з Яко­вом по­го­во­ри,- не­хай сам в­ін ска­же усе, чи в­ін те­бе лю­бить…

Вона озир­неться на ме­не,- як схо­пить ме­не за ру­ку:

- Ти ме­н­і не зга­дуй йо­го на ­ім­’я. Я йо­го вже не по­ба­чу! Не хо­чу!

Та й сльози рев­н­і її сло­ва пе­ре­хо­пи­ли… Гос­по­ди! Як во­на пла­ка­ла, як ри­да­ла! Яки­ми доп­р­і­ка­ми пал­ки­ми, яки­ми г­ір­кими йо­го до­р­і­ка­ла! Ме­не не слу­ха­ла - не чу­ла…

Там утер­ла сльози ­і знов швид­ко за­вер­ну­ла­ся до ха­ти. У ха­т­і ма­ти з Чай­чи­хою го­рю­ють уд­в­ій­ц­і.

- Я не п­і­ду за ва­шо­го си­на,- про­мо­ви­ла го­лос­но Кат­ря.

- Як? Що? - пи­тає Чай­чи­ха, пе­ре­ля­кав­ши­ся чи її го­ло­су, чи її пос­та­т­і. Зля­ка­ла­ся й ма­ти.

- Не п­і­ду за ва­шо­го си­на,- ще го­лос­н­іш го­во­рить Кат­ря,- не хо­чу. Хоть ­і батько да­ва­ти­ме - не п­і­ду!

Мати аж ру­ки до не­ба прос­тяг­ла, а Чай­чи­ха сл­ізьми вли­валася.

- Чари,- ка­же,- ча­ри! Я знаю! Не дур­но во­на йо­му крик­нула: «бур­ла­куй до­в­і­ку!»

Ус­і пла­чуть; Кат­ря стоїть не­ру­хо­ма у сто­ла, т­ільки ди­ше.

Чи то вже так упев­не­на бу­ла ти­ми ча­ра­ми ста­ра Чай­чи­ха, чи що Кат­ря так свої сло­ва ви­мо­ви­ла не­по­зиб­ко, Ча­йчи­ха т­ільки ска­за­ла: «та­ка вже до­ля!»,- ще поп­ла­ка­ла, пожурила­ся, лю­бо поп­ро­ща­ла­ся з на­ми (Кат­рю як об­ня­ла во­на, Кат­ря аж ­ізд­риг­ну­ла­ся) та й п­іш­ла со­б­і до­до­му го­рю­ючи.

Катря за нею ус­л­ід по­ди­ви­ла­ся. С­і­ла на ла­в­і й ди­ви­ла­ся по ха­т­і, ди­ви­ла­ся на нас пильни­ми та бист­ри­ми очи­ма, на­че во­на що по­хо­ва­ла - та не­доб­ре ще об­м­ір­ку­ва­ла­ся.

- ­І доб­ре, до­ню,- оз­ва­ла­ся до неї ма­ти,- батьку покорилася…­ пе­рей­де ту­га, знай­деш со­б­і до па­ри… - та й хо­т­і­ла її по­жалувати…

Як же за­ри­дає Кат­ря, як за­ту­жить! ­І нев­га­ває пла­чем своїм. Ми ко­ло неї хо­ди­мо, ми ко­ло неї па­даємо, а то вже скла­ли ру­ки та й не по­во­ру­ши­мось.

Минув ра­нок, ми­нув день, по­ми­нув ве­ч­ір, н­іч ми­нає - у нас в ха­т­і ри­дан­ня го­лос­не, та г­ір­ке, та роз­пач­ли­ве. З уто­ми пе­рес­та­ва­ла пла­ка­ти, а ско­ро за­не­се їй го­ло­су людсько­го, го­мо­ну ден­но­го, ско­ро у ти­ш­і ноч­н­ій з­ітх­не ма­ти або я во­рух­нусь - усе те, ко­жен о́дго­лос на­че по­буд­жає, на­че до­дає ту­з­і си­ли - ­і ту­жить во­на зно­ву, ­і ри­дає, ­і по­би­вається.

Прийшла до нас Ма­ру­ся. Си­ди­мо ус­і ти­хо со­б­і у смут­ку. Н­іх­то не по­рається, не ро­бить н­і­чо­го. Так ­і си­ди­мо.

Бралися за­го­во­рить до неї, ко­ли Кат­ря як крик­не на нас:

- Ну, ка­ж­іть ме­н­і, що ви ка­за­ти­ме­те,- ка­ж­іть, чи не мер­л­і вста­ва­ти­муть? - Та од­хи­ля­ючи нас в­ід се­бе, та не слу­ха­ючи нас, на­р­і­ка­ти ста­не, жал­ку­ва­ти­ся: - Ко­ли б же хоч попрощ­атись прий­шов - ко­ли б же хоть ще раз йо­го по­ба­чи­ти! Як я гля­ну на йо­го? Та ме­н­і з-за йо­го пле­ча удо­ви­не лич­ко кра­совите дви­ж­і­ти­ме… ме­н­і їх лю­б­і сло­ва чу­ються, я їх коханн­я спо­чу­ваю, в ме­не сер­це схне!.. По­ки­ну­ла йо­го!.. Бач, чо­го в­ін сму­ту­вав! А я, щоб ви зна­ли, я йо­го ще б­ільш за той сму­ток лю­би­ла, я йо­го ще луч­че жа­лу­ва­ла, я йо­го як розваж­ала!.. Ох, важ­ко, важ­ко ж ме­н­і!..

- А чим в­ін ви­нен, що пер­ше лю­бив? - ви­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

- Хто вин­ний, що я про­па­даю? Хто вин­ний?

- Коли ти йо­го в­ір­но лю­биш… - щось по­ча­ла знов Марус­я…

- Чи ж я не лю­би­ла в­ір­но? Чи я ж не ко­ха­ла щи­ро? А те­пер ме­н­і що? Луч­че б я йо­го по­хо­ва­ла!

XI

Час зб­і­гав; ту­га якось пот­ро­ху втих­ла - та на усе розлягл­ася. П­іш­ли­ся то­д­і Кат­р­і от­і ран­ки дов­г­і, а т­і ве­чо­ри ще дов­ш­ії, т­і дн­і, н­і­як не пе­ре­бут­н­і,- що все си­диш та ду­маєш, яке ли­хо твоє, ­і як прий­шло на те­бе, ­і як не по­ки­не те­бе н­ікол­и.

Уноч­і во­на ма­ло спа­ла; ус­та­не - н­і об ч­ім не дбає; ся­де ко­ло в­ік­на, ­із­ло­жить ру­ки, си­дить та в в­і­кон­це ди­виться. Та­кеньки тиж­н­і схо­ди­ли, що во­на, жи­ву­ща, бу­ла на­че мерт­ва. ­І ми хо­ди­мо - на­че що в ха­т­і вмер­ло. А ра­зом, яко­го­-не­будь ве­се­ло­го про­ме­нис­то­го ран­ку або ти­хо­го тем­но­го ве­чо­ра, во­на як ожи­в­іє,- та­ки­ми рев­ни­ми, г­ір­ки­ми сльоза­ми об­іл­лється! ­І ту­жить, ­і ри­дає, ­і б­’ється до вто­ми… - ­і знов стих­не, ­і знов на­че н­і­що їй не до­хо­дить до­жи­ва. Хо­т­і­ла з нею ма­ти го­во­ри­ти, хо­т­і­ла пи­та­ти,- про­сить: «не го­во­р­іть н­ічог­о ­і не пи­тай­те н­і­чо­го». Н­і зо мною, ан­і з Ма­ру­сею роз­мо­ви не хо­че; ча­сом н­і­би з нас см­іється.

Мати жу­ри­ла­ся ду­же. Пи­ли­пи­ха усю прав­ду на­шу зна­ла, а ра­ди не зна­хо­ди­ла, хоч яка бу­ла мис­ли­ва со­б­і. Во­на т­іль­ки су­ди­ла та сва­ри­лась, що ма­ти ко­риться чо­ло­в­і­ку, що з то­го усе ли­хо встає,- та б­ільш во­на до­во­ди­ла то­го гн­і­вом своїм, ан­іж сло­ва­ми. Д­іж­да­ли ми батька з до­ро­ги. Поверн­увся в­ін та­кий, який п­і­шов - не­лас­ка­вий. Ос­ма­ле­ний сон­цем та об­в­іт­ре­ний, зда­вавсь в­ін ще пох­мур­н­і­ший, н­іж був.

По­вер­нув­ся до­до­му уве­че­р­і; ми ще не ля­га­ли, а вже всю­ди бу­ло ти­хо, як йо­го го­лос гр­із­ний по­чув­ся. Ми ки­ну­ли­ся, я ­і ма­ти, йо­му на­зуст­р­іч, кли­че­мо Кат­рю за со­бою: «­іди батька стр­і­ча­ти». В­ін у дв­ір ус­ту­пив, нас ми­на­ючи, т­ільки мовч­ки вкло­нив­ся,- ми так ­і стоїмо; в­ін опо­ря­див усе,- то­д­і у ха­ту, с­ів на ла­в­і од­да­л­ік од ус­іх. Ма­ти ве­че­ря­ти про­си­ла - в­ін кив­нув го­ло­вою, що доб­ре, ­і ве­че­ряв усе мовч­ки, усе не див­ля­чись на нас. Т­ільки од­но­го ра­зу йо­го оч­і бист­р­і спог­ля­ну­ли на Кат­рю пильно,- на­чеб ос­ма­ле­не об­лич­чя по­б­і­л­і­ло тро­хи, а в­ін н­і­ко­му не ска­зав н­і­чо­го.

А Кат­ря стоїть ко­ло ст­і­ни, са­ма як ст­і­на б­і­ла,- ба­чу - зо­мл­іває. До­ба­чає те й ма­ти, хо­че мо­ву по­ча­ти з батьком, та го­ло­су не­ма сло­во ви­мо­ви­ти.

- Втомився я,- ка­же батько.

- На доб­ра­н­іч вам,- кла­ня­юся йо­му; узя­ла Кат­рю за ру­ку та й ви­ве­ла за со­бою з ха­ти у св­іт­ли­цю. Во­на с­і­ла ­і трусилася­ уся.

- Що то­б­і, Кат­ре? - пи­таю.- Чи ти батька ­із­ля­ка­ла­ся?

- Н­і, н­і… я т­ільки спо­га­да­ла… як то­д­і бла­га­ла я батька, як на­р­і­ка­ла!.. то­д­і в ме­не бу­ло щас­тя… те­пер вже н­і об ч­ім ме­н­і про­си­ти до­ма, н­і­чо­го спо­д­і­ва­тись з сто­ро­ни… Не­ма в ме­не н­і­чо­го,- я са­ма не­щас­ли­ва!

- Втихни, Кат­ре, втих­ни для батька, батько по­чує,- го­д­і! - вго­во­ряю її.

- Втиши ж ти перш моє сер­це! - од­мо­ви­ла ри­да­ючи. Н­іч ­іш­ла в ту­з­і та в жа­лю.

- Темна н­іч яка! - про­мов­ля­ла Кат­ря су­му­ючи,- яка тем­ная та дов­гая! - А ста­ла зо­ря розс­в­і­та­ти, ста­ло со­неч­ко яс­ненько схо­дить,- ка­же: - Вже й зо­ряється! Вже сон­це; день, як йо­го пе­ре­бу­ти до но­ч­і - бо­же ми­лий!

Мати тим т­ільки свою жур­бу т­і­шить, що сеє без­та­лан­ня Кат­ри­не бу­де батько­в­і вгод­не; хут­ко й пос­п­і­ши­ла­ся сказат­и йо­му:

- Катря вже не хо­че са­ма за Чай­чен­ка.

Дуже батька сло­ва її зру­ши­ли.

- Пов­істи, як усе бу­ло,- не вми­ни н­і­чо­го! - ве­лить.

­І усе йо­му ма­ти по­в­іс­ти­ла, що бу­ло.

- Зглянься на ди­ти­ну б­ід­ну, дру­же м­ій,- про­сить батька: - во­на пос­лу­ха­ла, по­ко­ри­ла­ся, а не­щас­ли­ва.

- Вона не ме­не пос­лу­ха­ла,- од­мо­вив батько та й задум­авсь.

Мати бо­яз­ко на йо­го спог­ля­да­ла - гн­і­ву не вба­ча­ла, т­іль­ки ду­му-ду­му на чо­л­і ви­со­к­ім пох­му­р­ім.

Дал­і в­ін п­і­шов со­б­і ­із дво­ра - так, як ­ік гаю поб­рав­ся,- а т­ії по­ри вже не бу­ло н­і­яко­го д­і­ла в по­л­і…

- Як в­ін прий­няв теє,- не знаю,- го­во­ри­ла ма­ти, смут­но виг­ля­да­ючи йо­го до­до­му.

В­ін по­вер­нув­ся уве­че­р­і п­із­но.

Увечер­і вс­і у ха­т­і з­іб­ра­ли­ся, ус­і вку­п­і пе­ре­бу­ли йо­го, дов­гого ве­чо­ра то­го. Ус­і ро­би­ли ко­жен своє д­і­ло.

­І ба­га­то тих ве­чо­р­ів дов­гих пе­ре­ве­ло­ся в нас без розмов­и, без го­мо­ну,- от як, бу­ва, при не­ду­жо­му, що к смер­т­і не­дугує, си­дять лю­ди, не згля­нуться, бо смут­ний ко­жен пог­ляд, не роз­мов­ляться, бо не­ма їм у сло­в­і по­ра­ди, а час ­іде, ти­хо йде, ду­же ти­хо,- то н­і­би ра­зом як про­миг­не к­ілька го­дин ­і знов лед­ве то­читься, а кож­на хви­ли­на важ­ко приляг­ає на ду­ш­і.

XII

Що да­л­і, то г­ірш су­му­ва­ла Кат­ря. Жа­лю сво­го збу­ла­ся, а об­няв її са­мий сум. То бу­ло ко­ли оз­веться до нас ­із Марус­ею сло­вом сер­деч­ним: «Ой важ­ко, Ма­ру­сю! Ой важ­ко, Хи­мо!», а то зов­с­ім од­цу­ра­ла­ся ус­іх. Лас­ку прий­ма, не вважаю­чи; що спи­таєш в неї, за­го­во­риш - «що тре­ба? чо­го хо­че­те?» До ма­те­р­і як не­р­ід­на ди­ти­на; в­ід батька да­ле­ко сторониться­… Де там в се­л­і при­го­да, дос­лу­хається: яка, хто жу­риться, пла­че - ­і їй на­че лю­бо вдив­ля­ти­ся, об­м­ір­ку­ва­ти тут - ­і ди­виться ­і слу­хає во­на так, що н­і­би їй не жал­ко, що сер­це бо­лить, а жал­ко, що чо­ло­в­ік н­ік­че­мен у св­і­т­і, ­і го­во­рить, бу­ло: «Отсе лю­ди! Що той ро­зум людський!»

Стала во­на якась хо­лод­ну­ва­та, спо­к­ій­на, хоч ­і сум­на, ­і смут­ная.

- Боже м­ій, Кат­ру­сю! - зга­даю їй: - як ко­лись - що ти за ве­села бу­ла!

- Була ве­се­ла,- од­ка­же,- бо пер­ше бу­ло жи­ти лег­ко у св­і­т­і, як дур­но­му з го­ри б­іг­ти… Тут ме­н­і де­що нах­ва­ти­ло­ся - зу­пи­ни­ло ме­не… Спи­та­ла я то­д­і: що то за жит­тя на­ше? ­І на­що чо­ло­в­ік жи­ве? По­що у св­іт ро­диться? Жи­ве на му­ку - ро­диться на смерть. Н­і­чо­го шу­ка­ти, н­і по ч­ім бо­л­і­ти - усе про­хо­дить, як дим, усе ми­нає, як з­і­ли­на…

Почне бу­ло та­кеч­ки го­во­ри­ти, т­ільки слу­хаємо з Марус­ею. На­го­нить бу­ло хо­ло­ду своїми сло­ва­ми.

- Скажи ме­н­і, Кат­ру­сю,- пи­таю од­но­го ра­зу, слу­ха­ючи т­ії мо­ви її су­во­р­і,- чи ти вже не лю­биш?

Та й са­ма зля­ка­ла­ся, що на­га­да­ла їй, а во­на всм­іх­ну­ла­ся.

- Не б­ій­ся, не б­ій­ся,- ка­же,- я вже не пла­чу те­пер, я вже не рев­ную, та й не ко­хаю…

- Як? Вже за­бу­ла?

- Ой, Хи­мо,- про­мов­ляє,- як усе св­і­то­ве ми­нає! ­І ко­хан­ня, ­і ра­до­щ­і, ­і го­ре - як усе ми­нає! Що бу­ло нам до­ро­ге, над ду­шу,- ба­чи­мо, аж по­ро­шин­ка пильна!..

Змагається з на­ми, що не­ма у св­і­т­і ан­і доб­рих лю­дей, ан­і прав­ди у лю­дей.

- А де т­і прав­ди­в­і? Ку­ди гля­нуть, що ступ­лять, то все не по прав­д­і. А де т­і доб­р­і?

- Мати ж на­ша? - ка­жу…

Перехопила ме­не:

- Мати, батько, ро­ди­ч­і? Та св­ій своєму по­не­во­л­і вже брат! А не­хай-но в од­ну р­іч вко­ха­ються та вда­дуться,- по­ба­чиш то­д­і, як­і доб­р­і ­і яка прав­да!

- О, є у св­і­т­і доб­р­і лю­ди, є прав­да! - го­во­рить Ма­ру­ся.

- Х­іба у на­ших мис­лях ­із то­бою!

- А що се, Кат­ре,- ка­жу,- се вже ти од­на, ма­буть, са­ма од­на пев­на лю­ди­на на св­і­т­і?

- Що пев­но­го у св­і­т­і? От ме­н­і пев­но те т­ільки, що я без­щас­на…

Непорушимо ви­мо­ви­ла свої сло­ва… Зга­ду­ють та­кеньки давнього дав­на по­хо­ва­не ­і прип­ла­ка­не. А ми ­із­мовк­ли. ­І от­се н­і лас­кою, ан­і жар­том не виз­во­лить її ­і на хви­ли­ну з то­го льоду­ва­то­го су­му…

Мати тер­п­і­ла та пла­ка­ла мовч­ки; дар­мо бу­ло ози­ва­ти­ся до Кат­р­і… Батько теж сло­ва не ро­нив; т­ільки батько од­м­інився якось… Який­сь пог­ляд у йо­го ча­сом був, що я ще в йо­го н­і­ко­ли не ба­чи­ла… Не пос­те­рег­ла то­го ма­ти, ­і вже ж н­і Кат­ря, а щось у йо­му од­м­і­ни­ло. Се я, ц­і­ка­ва, са­ма т­ільки я зав­ва­жи­ла. Став в­ін н­і­би на ви­ду пох­мур­н­і­ший, а ласкавш­ий; мов­чу­щий як пер­ше, а унят­ли­вий; став п­ік­лу­ва­тий та­кий; ка­зав би, н­іж­ний…

Якось Кат­ря, див­ля­чись у в­іконц­е, про­мо­ви­ла:

- Усе хма­ри, усе не­го­да! Ко­ли вже те яс­но бу­де? Ко­ли теп­л­іш ста­не! - То як в­ін виг­ля­дав то­го яс­на! Як ждав на те теп­ло! Як ще зве­чо­ра ви­хо­див ­і ди­вивсь пильно та вважлив­е ок­ру­ги на не­бо!

Катря лег­ко спа­ти ста­ла, не до­си­па­ла уно­ч­і; а, лу­ча­ло­ся, удень зас­не ко­ло сво­го в­і­кон­ця. Ув­ій­шов од­но­го ра­зу бать­ко - две­ри­ма грюк­нув­ши, Кат­ря ­ізд­риг­ну­ла­ся… Як в­ін п­і­сля то­го ти­хенько ус­ту­пав зав­с­і­ди або пе­ре­жи­дав над­во­р­і, на пе­ку­чо­му мо­ро­з­і, щось н­і­би там роб­ля­чи, а ну­дя­чись без д­і­ла, по­ки до­в­і­дається, що Кат­ря обу­ди­ла­ся!

Якось при­нес­ла до нас Пи­ли­пи­ха ко­жу­ша­ноч­ку - хвалил­ася, що доб­ра.

- А справ­д­і доб­ра,- ка­за­ла Кат­ря.

- Добре, ко­ли б ­і то­б­і та­ку,- го­во­рить Пи­ли­пи­ха.

- Добре б ­і ме­н­і,- ка­же Кат­ря.

На дру­гий день ра­но батько ­із дво­ру поїхав,- у тиж­день по­вер­нув­ся - аж у дру­го­му по­в­і­т­і був: при­в­із нам ус­ім но­в­і ко­жу­шан­ки. Дає Кат­р­і - яке по­ну­ре йо­го об­лич­чя бу­ло ­і як тру­си­ла­ся ру­ка да­ючи! Як в­ін прий­няв якось по­к­ір­но, що во­на бра­ла, не гля­дя­чи, що бе­ре, ­і дя­ку­ва­ла… Як в­ін пос­п­і­шив­ся у м­іс­то, ко­ли во­на ска­за­ла, що там кра­щ­і че­ре­ви­ки, н­іж у нас!

Чайченка ми не ба­чи­ли ан­і ста­рої йо­го ма­те­р­і. Ча­сом бу­ло пе­ре­чуєш че­рез д­ів­чат, що зуст­р­і­ли де, або так їх на ­ім­’я зга­да­ють - т­ільки ми й зна­ли.

XIII

Чую, той ме­н­і ка­же: «Ма­ру­ся з ли­ця спа­ла», той ме­не пи­тає: «чи Ма­ру­ся нез­ду­жає?» Пи­ли­пи­ха прий­де, го­во­рить, що доч­ка в неї в­’яне, ­і хва­литься, що хут­ко їй по­мо­жеться, а ча­сом по чван­ли­во­му об­лич­чю б­і­жать сльози др­іб­н­і… ­І са­ма я ба­чу, що Ма­ру­ся за­не­па­дає.

- Марусе, що то­б­і? Ти чо­гось жу­риш­ся? - ка­жу їй.

- Н­і,- го­во­рить,- ме­н­і н­і­чо­го, ­і я не жу­рю­ся.

Катря ба­чить, слу­хає - ­і все їй бай­ду­же. Од­но­го ж ра­зу ми си­д­і­ли з нею са­м­і, я по­ча­ла про Ма­ру­сю їй зга­ду­ва­ти: що се їй та­ке ста­ло­ся, що во­на та­ка, а н­і­ко­ли не жа­литься, ­і не ба­чила зро­ду я, щоб во­на пла­ка­ла. Ду­ма­ти б, ма­ти не­лас­ка­ва, так ма­ти й пер­ше бу­ла та­ка са­ма - а те­пе­реньки т­ільки що ра­ди не про­сить - жал­ко доч­ку. Я отак го­во­рю, Кат­ря задум­алася. Ду­має, ду­має, мов що при­га­дує,- та обер­та­ючись до ме­не:

- А знаєш, чо­го Ма­ру­ся та­ка ста­ла? Чо­го Ма­ру­ся схне? Во­на Чай­чен­ка лю­бить!

- Отсе! - пок­рик­ну.- Що ти, Кат­ре!. Сха­ме­нись! Та во­на зна­ла, що в­ін її не лю­бить…

- Дарма! Та во­на йо­го ко­хає! Я не знаю, як дав­но я сього не зро­зу­м­і­ла ще то­д­і… А по­т­ім я вже не ду­ма­ла, за­бу­ла усе…

- Та по чо­му ж ти вва­жаєш? Чи ко­ли во­на йо­го зга­ду­ва­ла? Во­на ж од ме­не, здається б, не кри­ла­ся… Во­на ж те­пер н­ікуд­и не хо­дить… А мо­же, ко­хає, та ко­го ­ін­шо­го…

- Його! Йо­го! Се на­пев­но. ­І дав­но вже ко­хає. Во­на ж йо­го пер­ше нас заз­на­ла. Пам­’ятаєш, як ус­і ми то­д­і, ве­се­л­і та дур­н­і д­ів­ча­та, при­би­ра­ючись на ве­с­іл­ля, як ми пи­та­ли в неї про йо­го ­і як во­на од нас вт­і­ка­ла, як не хо­т­і­ла роз­ка­зу­ва­ти ­і як н­і­чо­го не роз­ка­за­ла,- пам­’ятаєш? А як ме­не пи­та­ла, чи я справ­д­і йо­го ко­хаю? А як зас­ту­па­ла­ся за йо­го пе­ре­до мною? Чи усе ти пам­’ятаєш?

Тод­і я усе зга­да­ла со­б­і, ­і те ве­с­іл­ля, ­і сло­ва ус­і Ма­ру­си­н­і; зга­да­ла ба­га­то чо­го, що пер­ше зна­ла, та не дба­ла,- та й са­ма за­ду­ма­ла­ся: мо­же, во­но й справ­д­і так. А все ще в­і­ри ме­н­і не йметься. Як же се я не пос­те­рег­ла б то­го? Оч­і ж мої усе ба­чи­ли доб­ре - де ж про­вид­ли­в­ість моя не­по­ми­леш­на? Де м­ій ро­зум бист­рий?

Я хоч так со­б­і не при­ка­зу­ва­ла, та та­кеньки ду­ма­ла.

Т­ільки ме­н­і хви­ли­ноч­ка в­ільна,- я за­раз до Ма­ру­с­і по­б­ігла, пос­ту­ка­ла у в­і­кон­це:

- Марусе, Ма­ру­се. Го­лу­бонько! Вий­ди ху­тенько!

Вона ви­хо­дить, а я до неї тим-та­ки сло­вом:

- Марусе, ти ко­хаєш Чай­чен­ка?

Вона ­ізд­риг­ну­ла­ся ­і пильно на ме­не пог­ля­ну­ла, ти­хо її оч­і за­ся­яли; лич­ко спа­лах­ну­ло рум­’янцем, ­і ка­же ме­н­і:

- То що?

- Правда сьому, Ма­ру­се? А я Кат­р­і в­і­ри не йня­ла, я не ду­мала… ­І ду­же ти йо­го лю­биш? ­І дав­но вже?

- Я за йо­го умер­ла б,- го­во­рить, див­ля­чись пог­ля­дом сво­їм доб­рим, а см­і­лим,- я для нього б у св­і­т­і жи­ти ра­да… а лю­б­лю я йо­го дав­но, дав­но… зав­с­і­ди люб­лю, як заз­наю.

- В­ін же до те­бе не за­ли­цявсь н­і­ко­ли, Ма­ру­се? В­ін до Ка­тр­і… до ­ін­шої.

- Нехай здо­ров бу­де та щас­ли­вий ­із т­ією, що по­ко­хає со­б­і…

- А то­б­і ж, Ма­ру­се? То­б­і т­ільки му­ка, пе­чаль та го­ре?

- Хоч го­ре,- я в­ід йо­го усе прий­му за доб­ре.

- А ма­ти ж твоя?

- Що ж ма­ти моя? Я їй тим не до­ку­чаю.

- Та во­на за­м­і­чає, що ти в­’янеш, во­на тим пе­ча­литься…

- Коли б же д­і­ялось по моїй во­л­і, ко­ли б моя си­ла, то я б рум­’ян­і­ла!

- Як же ти за­м­іж п­і­деш?

- Я не п­і­ду за­м­іж.

- А ма­ти ста­не си­лу­ва­ти.

- Що ж? Важ­ко ме­н­і бу­де.

- Та вже ж важ­ко за не­лю­бо­го йти!

- Н­і, я ка­жу - бу­де важ­ко, що ма­ти вмов­ля­ти ста­не, а я не п­і­ду…

- Та чо­го ж до­жи­да­ти­меш? На яке доб­ро впо­ваєш?

- Я н­і­чо­го не до­жи­да­ти­му й н­і на що не впо­ва­ти­му.

- Та в­ін не знає ­і не дбає, що ти йо­го ко­хаєш!

- Нехай! Аби я йо­го ко­ха­ла.

- Лихо то­б­і ­із тим ко­хан­ням бу­де та го­ре, а ра­до­щ­ів я не спо­д­і­ва­юсь.

- Коли не су­ди­ло­ся ми­ло­го щас­тя, не­хай ми­ле го­ре бу­де…

- Прощавай, Ма­ру­сенько! - ка­жу їй.

- Бувай здо­ро­ва!

Провела ме­не тро­хи, ще поп­ро­ща­ла­ся й п­іш­ла до господ­и, ти­ха та яс­на.

А я до­до­му. ­Іду со­б­і та ду­маю: чо­го-то на св­і­т­і не бу­ва, аби здо­ро­ва на­ша го­ло­ва! ­І той Чай­чен­ко! Чи в­ін у барв­інк­у ку­па­ний, що так д­ів­чат ча­рує? Ко­ли вже на прав­ду йде, то й ме­н­і в­ін чи од­ну н­іч­ку снив­ся? Вже я хо­ди­ла, хо­ди­ла до го­ло­ви по ро­зум, по­ки сха­ме­ну­ла­ся… По­ду­ма­ла, з­ітхнул­а та й ска­за­ла: «Го­д­і!» ­І го­д­і.

- А що? - пи­та Кат­ря в ме­не всм­і­ха­ючись,- чи ж я не вга­да­ла?

- Твоя прав­да,- ка­жу.- Не­щас­ли­ва д­ів­чи­на! Жал­ко ме­н­і її ду­же! Г­ір­ка їй до­ля су­ди­ла­ся!

- Г­ірко да­рем­не ко­ха­ти,- про­мо­ви­ла Кат­ря,- г­ір­ко даремн­е до­жи­да­ти, а ще г­ір­ше не ко­ха­ти й не до­жи­да­ти!

З Ма­ру­сею во­на про се не за­хо­ди­ла у роз­мо­ву, х­і­ба так, нав­до­гад, що ска­же Кат­ря: «На­що те ко­хан­ня у св­і­т­і?» А Ма­руся: «А ко­ли сер­це ко­хає - як не ко­ха­ти?» Кат­ря со­б­і: «Який при­би­ток з тих лю­бо­щ­ів,- чи ж вар­т­і?» А Маруся: «Не знаю, т­ільки н­іх­то не за­ли­шить сво­го кохання­…»

Часом Кат­ря як пос­м­і­вається, ча­сом н­і­би як за­вид­но їй чо­гось ста­не…

Все во­на св­і­том ну­дить, все н­і до чо­го у неї не­ма охо­ти, н­і до чо­го жа­до­би.

- Катре! - ка­жу їй,- так ти д­і­ло ро­биш, го­луб­ко, як мок­ре го­рить!

- Аби то! - во­на ме­н­і,- аби день до ве­чо­ра!

Ма­ти їй убранн­я хо­ро­ш­і та пиш­н­і ку­пує,- во­на лед­ве оди­виться: згор­не та й за­бу­де; ма­ти по­си­ла її в гос­ти­ну - нехай роз­ва­житься: во­на йде усю­ди, та й усю­ди св­і­том удить.

Мати ду­же ту­жи­ла, та ще й стра­ха­ла­ся - що бу­де з нею. Ме­не про­сить:

- Не од­ходь ти од Кат­р­і, по­кинь усе, хо­ди ­із нею!

Батько н­і­чо­го не ви­мов­ляв сло­вом, а раз у раз, де ми йде­мо, йо­го скр­ізь стр­і­не­мо нес­по­д­і­ва­но. Н­і­чо­го не ска­же,- спог­ля­не на Кат­рю ­і ми­не…

Катря ще лю­би­ла гу­ля­ти на по­лях, по сте­пах, по л­і­с­і. Хо­димо з нею - я на неї див­лю­ся, а во­на ок­ру­ги, роз­мо­ви не­ма. Та­к­і, бу­ло, хо­ди­мо, що й птаст­ва не по­ло­хаємо…

XIV

Бродили ми та­кеч­ки од­но­го ран­ку. По­го­жий, яс­ний та ве­се­лий був ра­нок той л­іт­н­ій - ­і зай­шли ми ду­же да­ле­ко, аж до пе­чер са­мих. А м­іс­це ди­ке та­ке, не­осе­ля­не! Б­і­л­і крей­дя­н­і шпи­л­і г­ір ло­щать на сон­ц­і, та м­іж го­ра­ми ко­тить р­іч­ка гли­бо­ка - н­і дре­ва, н­і кв­і­ту, н­і ще­бе­тан­ня…

- Катре! - ка­жу,- чо­го се ми тут прий­шли?

- Ход­ім у пе­че­ри,- го­во­рить ме­н­і та з цим сло­вом ­і йде, а я за нею.

- Не хо­ди, Кат­ре! - про­шу,- во­на йде.

Темно бу­ло у пе­че­рах зов­с­ім, ­і хо­лод св­і­жий по­н­і­мав. Де звер­ху у го­ро­ву́ роз­па­ли­ну со­няч­ний про­м­інь ро­нив сяющ­у стя­гу.

Катря йде усе да­л­і та да­л­і - вже душ­но ме­н­і:

- Верн­імось, Кат­ре! - Йде да­л­і… Вже ми наб­ре­ли те м­іс­це, де кам­’яна пос­т­іль по­мос­ти­ла­ся - крей­дя­ний об­вал, а на йо­му мен­ший, як уз­го­л­ів­’я. У т­ій пе­че­р­і нав­виш­ки бу­де так, що т­ільки ста­ти схи­лив­ши го­ло­ву чо­ло­в­і­ку не­ве­ли­ко­го зрос­ту; на ст­і­н­і хрес­ти ви­би­т­і, а пе­ред ти­ми хрес­та­ми на до­л­ів­ц­і ям­ка. Сто­яв тут хтось ро­ки на мо­лит­в­і, аж моляч­ись у зем­лю вхо­див.

Катря сто­яла, ди­ви­ла­ся ­і ду­ма­ла - нев­по­к­ій­на, тривожн­а… Як ­ір­во­не з се­бе ко­ра­л­і до­ро­г­і - геть од­ки­ну­ла - т­ільки во­ни гур-гур - роз­ко­ти­ли­ся! Я ки­ну­ла­ся зби­ра­ти:

- Що то­б­і та­ке, Кат­ре? - А Кат­ря впа­ла ко­ло кам­’яної по­стел­і на ко­л­і­на, роз­ли­вається сл­ізьми.

- Катре! - пок­рик­ну.- Що ти ро­биш?

А во­на не слу­хає, не чує, у сльозах ве­ли­ких!..

Ледве я її ви­ве­ла з т­ії пе­че­ри на св­іт бо­жий.

- Що то­б­і, Кат­ре?

Вона як ста­ла, як гля­ну­ла - чи ж п­із­на­ти її бу­ло! От на­че дов­го та дов­го ти­ня­ла­ся по чу­жих та ра­зом нес­по­д­і­ва­но ро­ди­ну усю свою знай­шла - зас­по­коєна та ра­д­іс­на, та са­ма ди­вується…

- Химо! - ка­же до ме­не.- Я у чер­ни­ц­і п­і­ду.

Я ска­ме­н­і­ла - як сто­яла.

- Буде ме­н­і спо­к­ій,- про­мов­ляє ра­д­і­ючи.

- В чер­ни­ц­і! - ка­жу.- А ма­ти ж? А батько?

- Ход­ім до­до­му, хо­д­ім,- пе­ре­хо­пи­ла ме­не,- не­хай вже ме­не ви­ряд­жа­ють!

­І до­до­му пос­п­і­ши­ла­ся, а я за нею.

Ув­ійшли у ха­ту. Бу­ло са­ме то­д­і свя­то; батько й ма­ти си­д­і­ли у сто­ла го­во­ря­чи. Кат­ря їм вкло­ни­ла­ся до н­іг ­і про­сить:

- Тату, ма­мо! Я п­і­ду в чер­ни­ц­і,- я бу­ду бо­гу мо­ли­тись.

Мати так ру­ка­ми й сплес­ну­ла. Батько ус­тав.

- Катре! Кат­ре! - пок­рик­не ма­ти.

- Я п­і­ду у чер­ни­ц­і,- про­мов­ляє Кат­ря,- ста­ну бо­гу молит­ися.

- Ти ж в нас од­на ди­ти­на єди­на, ми то­бою вт­і­ша­тись хо­т­і­ли, а ти нас ду­маєш по­ки­ну­ти при на­ш­ій ста­рос­т­і… - пла­че ма­ти…

- Я за вас бу­ду бо­га про­си­ти,- ка­же Кат­ря.

- Год­і, доч­ко, го­д­і! - мо­вить батько.- Я та­ко­го сло­ва щоб б­ільше не чув в­ід те­бе!

- То ви ме­не не пус­ти­те? - пок­рик­не Кат­ря.- Пус­т­іть ме­не! Не гу­б­іть моєї ду­ш­і!

- Я ска­зав: го­д­і - то й го­д­і! - знов мо­вить батько.- Я н­ікол­и те­бе на се не бла­гос­лов­лю!

- Чи ж те­бе бог ми­ло­серд­ний прий­ме, як ро­ди­те­л­і не бла­гос­лов­лять, моя ди­ти­но? - вмов­ляє ма­ти.

- Пуст­іть ме­не… не гу­б­іть моєї ду­ш­і… Я п­і­ду, пус­т­іть ме­не!..- сло­во од­но Кат­ри­не.

З то­го ча­су усе про­си­ла­ся у чер­ни­ц­і, про­си­ла­ся та плакал­а. Н­і­ку­ди вже не йде - си­дить у ха­т­і - пла­че.

Тиждень зб­іг.

Одного ран­ку про­ки­ну­ли­ся ми,- не­ма Кат­р­і: де во­на? Я кли­чу - не ози­вається,- я ки­ну­ла­ся скр­ізь шу­ка­ти, шу­кає й ма­ти - н­і­де не­ма, н­іх­то з су­с­ід не ба­чив.

- Десь п­іш­ла про­хо­ди­ти­ся,- ка­же­мо, а са­м­і вже не впев­няємось, вже сер­це мре… Не­ма Кат­р­і ­і оп­івд­ня; ве­ч­ір, н­іч - не вер­тається. Яко­во то бу­ло ма­те­р­і пе­рет­ри­ва­ти; яко­во їй бу­ло батько­в­і опо­в­іс­ти­ти,- а батька той день до­ма не бу­ло. Як по­чув в­ін - б­і­ленький став, зов­с­ім б­і­ленький…

- Коли? - спи­тав.

- Вчора ра­не­сенько,- про­ки­ну­ли­ся, вже її не­ма! Усе своє по­ки­ну­ла, п­іш­ла! - вби­вається ма­ти.

Батько ко­н­і зап­р­іг св­і­ж­і й поїхав за­раз. Два дн­і йо­го не бу­ло - на тре­т­ій по­вер­нув­ся на­че з-п­ід зем­л­і.

- Нема? - пи­тає ма­ти, хоч ще зда­ле­ка йо­го са­мо­го побачила­ ­і зап­ла­ка­ла.

- Нема,- од­ка­зав.

Ще шу­ка­ли, ще пи­та­ли - не чут­но н­і­де, н­і­де не­ма її, як у во­ду впа­ла.

- Де ж во­на п­іш­ла? Де ж во­на по­д­і­ла­ся? - раз у раз говор­ить ма­ти.- Мо­же, те­пер у ве­ли­к­ій при­го­д­і, мо­же…

Батько н­і­чо­го сво­го не ка­же…

Нема у св­і­т­і г­ір­ше, як та не­в­і­до­м­ість, не­пев­н­ість: що н­і зас­по­коїться, н­і за­жу­ри­тись доб­ре не дасть; та­кеньки ми жи­ли. Що­го­ди­ни Кат­рю хо­ва­ли, що­го­ди­ни знов опожив­ляли; уся­к­і її при­го­ди й б­і­ди оп­ла­ку­ва­ли, то знов на­д­ію скла­да­ли, що бог їй у всьому до­по­мо­же ­і на доб­ре ви­ве­де.

Говоримо, бу­ло, ­із ма­мою та зга­дуємо,- батько слу­хає,- бро­вою не здвиг­не… При­хо­ди­ли раз по раз лю­ди зв­і­да­ти нас, а най­б­ільш тих мо­ло­диць-жа­л­іб­ниць уб­і­га­ло, що во­ни, бу­ло, в нас ­і на­ще­бе­чуться, ­і нап­ла­чуться.

Дуже су­ди­ла нас Пи­ли­пи­ха, нав­ча­ючи, що са­м­і провинили­, а ще дуж­че жу­ри­лась са­ма на­шою на­пас­тю. Ду­же тяж­ко сму­ту­ва­ла Ма­ру­ся.

Пережили ми в­і­сень ­і зи­му; д­іж­да­ли знов вес­ни. Чу­ток бу­ло чи­ма­ло для на­шо­го жа­хан­ня й спо­д­і­ван­ня. Про­чуємо, що десь там, в по­в­і­т­і, ба­чи­ли д­ів­чи­ну, н­і­ко­му не знай­ому - батько їде пи­та­ти - об­’їжджає ок­ру­ги шу­ка­ючи. Про­чуємо, що десь мер­лу знай­де­но - їде батько на неї по­ди­ви­ти­ся; чи утоп­ле­ну по­ня­то - їде батько її по­ба­чи­ти. Пев­нос­т­і дожид­аємо - пла­че­мо; доз­наємось, що не во­на - дя­куємо, ра­д­і - ­і знов пла­че­мо та су­муємо, що її сл­ід за­пав.

Коли кли­чуть од­но­го ра­на батька й ма­т­ір до свя­ще­ни­ка. Ма­ти й на­ля­ка­ла­ся, ­і зра­д­і­ла, ­і зап­ла­ка­ла.

- А по­що то? - пи­та то­го дя­ка, що за на­ми прий­шов.- Ко­ли знаєте, ска­ж­іть нам, го­луб­чи­ку!

- Мен­і ба­тюш­ка н­і­чо­го не приз­на­вав­ся, то й я не знаю н­і­чого,- од­ка­же дяк.

Такий був справ­д­і, що сам со­бою не знав н­і­чо­г­і­с­інько,- ­і го­л­ів­ка йо­го бу­ла та­ка ма­ле­сеч­ка, як зер­нят­ко.

Приходять батько й ма­ти до свя­ще­ни­ка, в­ін їм ка­же:

- Дитина ва­ша жи­ва.

- Господи бо­же м­ій доб­рий!

Розказує то­д­і свя­ще­ник, що во­на вже в мо­нас­ти­р­і далек­ому, аж п­ід Києвом десь, ­і отсе лист йо­му пи­шуть з то­го мо­нас­ти­ря, що та­ка д­ів­чи­на з ва­шо­го се­ла прий­шла у наш мо­нас­тир ­і зос­та­ла­ся, ма­ючи ве­ли­ке жа­дан­ня чер­ни­цею бу­ти; а роз­пи­та­ли в неї, що ро­ди­те­л­ів має за­мож­них, то не­хай ро­ди­те­л­і од­жа­лу­ють їй де­що на про­жит­тя, бо вселилася­ во­на у їх в та­к­ім убо­жест­в­і, що й не ска­за­ти; чер­ни­ц­і, як­і ми­лос­ти­в­і, зда­ру­ва­ли їй що­мо­га; а ще не­хай ро­ди­те­л­і не за­бо­ро­нять їй спа­се­н­ія, бо се тяж­кий гр­іх їм бу­де, ­і не­хай при­си­ла­ють доч­ц­і своє бла­гос­ло­ве­н­іє. «Мо­ли­мо­ся бо­го­в­і,- пи­шуть,- а вас про­си­мо, щоб на­пу­тить ­і на­вес­ти ро­ди­те­л­ів на доб­р­і ­і хо­ро­ш­і мис­л­і та вчин­ки».

- Пиш­іть доч­ц­і бла­гос­ло­ве­н­іє,- ка­же свя­ще­ник,- не спор­теся, не в­ід­ма­гай­тесь - все р­ів­но її не вер­не­те, а жа­лю нароб­ите, ­і гр­іх вам бу­де.

- Не вер­неться вже? - пи­та ма­ти та пла­че.- Н­і­ко­ли вже не мож­на?

- Авжеж,- од­ка­зує свя­ще­ник: - пи­ш­іть бла­гос­ло­ве­н­іє.

- Хай же її бог бла­гос­ло­вить, мою ди­ти­ну! - про­мо­ви­ла ма­ти,- хай бог її бла­гос­ло­вить!

А батько стоїть - не го­во­рить.

- То й доб­ре,- хва­лить свя­ще­ник, пог­ля­да­ючи на батька,- я так ­і на­пи­шу, що батько й ма­ти бла­гос­лов­ля­ють…

- Н­і,- оз­вавсь то­д­і батько,- за ме­не, за батька, не пи­ш­іть, ба­тюш­ка; я не бла­гос­лов­лю.

- Як же? Та се гр­іх то­б­і ве­ли­кий! - стра­хає свя­ще­ник.

Батько знов н­і­чо­го не го­во­рить.

- Год­і, го­д­і вже! - вмов­ляє свя­ще­ник.

Батько усе н­і­чо­го не го­во­рить.

- Напишу, що батько й ма­ти бла­гос­лов­ля­ють.

- Н­і, ба­тюш­ка, батько не бла­гос­ло­вить н­і­ко­ли - се на­пи­ш­іть, ко­ли хо­че­те,- прав­да бу­де. Щас­ли­во!

Уклонився та й до­до­му поб­равсь.

Мати не про­сить, не ози­вається - т­ільки пла­че та ту­жить.

- Що ж се та­ке? - го­во­рить свя­ще­ник до ма­те­р­і.- Чи ж так р­ід­ну ди­ти­ну по­ки­не­те на вбо­жест­во, як си­ро­ту?

Мати за­раз ки­ну­ла­ся до­до­му, до батька за гро­ши­ма, а батько хоч сам не ка­зав да­ва­ти, та й не за­бо­ро­няв,- з­ібрал­а ма­ти гро­ш­і, за­раз од­нес­ла свя­ще­ни­ко­в­і, щоб пе­рес­лав Ка­тр­і.

- Це доб­ре,- ка­же свя­ще­ник,- ко­лись, мо­же, в­ін ­і поблагосл­овить, а те­пер на­пи­шу, що ма­ти бла­гос­ло­ви­ла…

А тут лю­ди про­чу­ли, ­ідуть - ра­д­і­ють - до нас: «До­ча­са ва­ша жи­ва! Ди­ти­ну ва­шу бог бе­ре­же! Чи вже чер­ни­цею? Чи ду­же да­ле­ко? Мож­на од­в­і­да­ти, хоч ­і да­ле­ко. У доб­ро­му м­іс­ц­і знай­шла­ся. Мо­же, ва­шу ди­ти­ну так бог доп­ро­ва­див».

Мати до ус­іх ози­вається то жа­лем своїм, сл­ізьми, то сло­вом,- батько н­і до ко­го не оз­веться. Хтось з лю­дей йо­му ка­же: «Ва­ша доч­ка».- «В ме­не не­ма доч­ки»,- одмо­вив. «Ва­ша доч­ка чер­ни­ця».- «В ме­не не­ма доч­ки»,- знов од­мо­вив.

Тижн­ів у три од­іб­рав свя­ще­ник знов лист, що дя­кує Ка­тря батька й ма­т­ір за лас­ку ­і за гро­ш­і ­і про­сить, щоб її не за­бу­ва­ли.

- Як же їй там? Доб­ре? Чи зду­жа? Чи здо­ро­ва? - се ма­ти пи­та­ла­ся.

А свя­ще­ник ка­же:

- Авжеж!

А дяк:

- Хто се зна­ти мо­же? Во­на там, а ми тут.

Не спо­д­і­ва­ючись Кат­р­і, ста­ли ми жи­ти у ти­хо­му, а невгав­учому смут­ку. Ста­рий батько си­в­іє; на ви­со­ко­му чо­л­і мор­щина у всю довж ляг­ла, гли­бо­ка та по­ну­ра.

XV

По ус­іх тих ви­пад­ках та б­і­дах ма­ти якось стр­і­ну­ла­ся ­із Чай­чи­хою: зап­ла­ка­ли обид­в­і та з то­го ча­су по­ча­ли знов од­на до ­’дн­ії хо­ди­ти та вку­п­і го­рю­ва­ти. Час­т­іш хо­ди­ла до нас Чай­чи­ха, бо ма­ти все не­ду­гу­ва­ла. З­ій­дуться, зга­да­ють дав­нє - й сму­ту­ють. Прий­де ­і Пи­ли­пи­ха… Бу­ла ­і в неї своя жур­ба та н­і­ко­ли во­на не жа­л­і­ла­ся ­і зро­ду не пла­ка­ла. От­се, як ба­чу її, прий­де бу­ло, ся­де ви­ще ус­іх, пог­ля­дає, на­че су­дить су­дом, ­і роз­ка­зує:

- Моя Ма­ру­ся в­’яне. Н­і­чо­го їй не ми­ло. Вби­рається не гля­дячи, що бе­ре на се­бе. М­іж д­ів­ча­та не йде; за гу­лян­ня бай­ду­же їй… Те­пер сва­тає По­хи­лен­ко - «не хо­чу!..» А як ти, ка­жу, не хо­чеш доб­ро­х­іть, то я те­бе си­лою в­ід­дам. «Оддай­те, та ви ме­н­і, ма­мо, св­іт зав­’яже­те,- ­і ме­н­і, ­і йо­му. Не бу­де у нас в ха­т­і н­і лю­бо­в­і, н­і лас­ки… Я йо­го не знаю ­і не ко­хаю, ­і не бу­ду… Згляньтесь хоч на йо­го, за що доб­ро­му па­руб­ко­в­і св­іт зав­’яза­ти!»

Що ж, ка­жу, ­і ти хо­чеш у чер­ни­ц­і? ­І ти ме­не ду­маєш при моїй ста­рос­т­і по­ки­ну­ти? «Н­і, ма­мо. По­ки вас гос­подь на св­і­т­і дер­жить, я вас н­і­ко­ли не по­ки­ну»…

- Може, ко­го лю­бить та боїться приз­на­тись,- го­во­рить ма­ти,- мо­же, яко­го си­ро­ту вбо­го­го по­ко­ха­ла.

- Питала я: хто те­бе з ума, з ро­зу­му зво­дить? - «Н­іх­то ме­не з ума, з ро­зу­му не зво­дить».

Змовкне Пи­ли­пи­ха; за­жу­риться, не хи­ля­чи го­ло­ви; ма­ти з Чай­чи­хою про до­лю та про без­та­лан­ня св­і­то­ве поч­нуть, а зве­дуть усе на д­і­ток своїх…

- А що, Ма­ру­се, го­луб­ко,- бу­ло ка­жу їй,- що се у св­і­т­і ро­биться?

Вона ос­м­іх­неться ме­н­і.

- Як ти жи­веш, Ма­ру­се? - пи­таю.- Чи усе лю­биш так са­мо?

- Так са­мо,- од­ка­же.

- Може, в­ін хут­ко оже­ниться - йо­го ма­ти усе пла­че: оже­нись та оже­нись… хва­ли­ла­ся, що об­і­щавсь: оже­ню­ся…

- Нехай йо­му доб­ре бу­де! Не­хай щас­ли­во!

Такеньки бу­ло ­і роз­мов­ляє зо мною, ча­сом сп­і­ває, ласкав­а та вв­іч­ли­ва.

І Чайченко знов м­іж на­шу че­лядь уявив­ся… Та­кий са­мий хо­ро­ший, мо­же, ще кра­щий… бо як хо­ро­ший та лю­бий по­бол­іє або по­тер­пить, м­іц­н­ій до йо­го дур­не сер­це приляг­ає… Знов в­ін до вс­іх при­в­іт­ний, знов зо вс­і­ма го­во­рить ­і знов н­і­ко­го не ко­хає… Удо­ва йо­го люб­ле­на то­д­і вже зв­ін­чалася з якимсь шин­ка­рем.

Маруся ба­чить йо­го… Роз­мо­ви з ним не шу­ка­ла, не на­верталася йо­му на оч­і - хто б п­із­нав, що ко­хає йо­го! Т­ільки рум­’ян­і­ти ста­ла, як став в­ін бу­ва­ти…

- Отсе ти рум­’ян­ієш,- ка­жу.

- А ма­ти усе го­во­рить, що за­не­па­даю. П­і­ду - не­хай побач­ить ме­не рум­’яну.

- А чо­го все ти смут­ная?

- Невесело, Хи­мо.

- Ти усе їм пе­ча­лиш­ся,- а чо­го? Йо­му у св­і­т­і не г­ірш, як ­ін­шим, жи­веться!

- Йому не доб­ре! - ви­мо­вить ­і на ли­ц­і по­б­і­л­іє.

Якось роз­мов­ля­ли та ра­ди­ли­ся у нас в ха­т­і Пи­ли­пи­ха, Чай­чи­ха й ма­ти,- ко­ли Чай­чи­ха й ка­же вдо­в­і:

- Дуже ме­н­і ва­ша доч­ка Ма­ру­ся ми­ла: ко­ли б ме­н­і та­ку не­в­іс­точ­ку гос­подь пос­лав!

А Пи­ли­пи­ха ка­же:

- В­’яне моя Ма­ру­ся!

- Та їй, здається, тро­хи по­луч­ча­ло: бу­де здо­ро­ва!

- Не ка­ж­іть - по­луч­ча­ло: во­на в­’яне!

- М­ій Як­ів - доб­рий па­ру­бок,- знов Чай­чи­ха го­во­рить,- я та­ки йо­му од гос­по­да спо­д­і­ва­юся до­л­і. Те­пер вмов­ляю йо­го: си­ну м­ій, од­ру­жи­ся! - «Доб­ре, моя ма­ти,- од­ка­же,- одруж­уся, чи не ви­яс­ниться ме­н­і з хо­ро­шою лю­ди­ною!» На­що ж ме­н­і кра­щої пи­та­ти йо­му, як ва­ша доч­ка? Ка­ж­іть ме­н­і, го­лубочко, ка­ж­іть ме­н­і до вас ста­рос­ти сла­ти!

- Моя Ма­ру­ся не схо­че,- я си­лу­ва­ти не хо­чу.

- Та хоч пос­пи­тай­те її, люб­ко, хоч пос­пи­тай­те!

А ми усе те з к­ім­на­ти чуємо з Ма­ру­сею. ­І чуємо, як Пи­ли­пи­ха вимовила­: «доб­ре, я пос­пи­таю!» Як вий­шла до сад­ка ­і кли­че Ма­ру­сю.

Маруся то­д­і ус­та­ла од шит­ва сво­го, йде… Я її за ру­ку:

- Марусе! От ди­во!

- Яке ди­во, Хи­мо?

Ув­ійшла у ха­ту.

- Марусе! - пи­та її ма­ти.- Чи ти п­і­деш за Чай­чен­ка за Яко­ва?

- П­іду,- од­мо­ви­ла.

Пилипиха аж ру­ки зня­ла уго­ру,- зди­ву­ва­ла­ся.

Чай­чи­ха ра­д­іє так, бо­же м­ій доб­рий! Ус­іх об­н­і­має, ц­і­лує, пла­че та дя­кує. ­І ма­ти в­і­тає, доб­рить, а смут­н­іш їй, ма­буть, ста­ло,- ма­буть, зга­да­ло­ся…

- Се ти ме­н­і ко­риш­ся, доч­ко, чи по своїй лю­бо­в­і за йо­го йдеш? - пи­та Пи­ли­пи­ха.

- По своїй лю­бо­в­і, ма­мо.

- Давно се ти йо­го лю­биш?

- Як йо­го знаю, ма­мо.

Б­ільш Пи­ли­пи­ха доч­ки не пи­та­ла, т­ільки про­мо­ви­ла:

- Я не бо­ро­ню то­б­і, доч­ко!

Почали умов­ля­ти­ся та по­ча­ли ра­ди­тись… по­ча­ло­ся за в­і­но, за ве­с­іл­ля…

Заручили їх. Гу­ля­ло ба­га­то лю­дей на за­ру­чи­нах. В­ін був до неї при­в­іт­ний, як до ­ін­ших, тро­хи смут­ний, нед­ба­лий… Во­на бу­ла спо­к­ій­на та яс­на…

Став в­ін до неї хо­ди­ти що­ве­чо­ра.. ­Іде до неї - не сп­ішиться­; про­щається з нею - не за­ба­риться…

- Марусе! - го­во­рю.- От­се ти за йо­го за­м­іж ­ідеш - чи ж то­б­і не при­хо­дить на дум­ку, що бе­ре в­ін те­бе не по ве­ли­к­ій лю­бо­в­і-ко­хан­ню?

- Знаю,- ка­же,- що в­ін ме­не не ко­хає; се я дав­но ­і доб­ре знаю,- та в­ін ме­не ­і не цу­рається. В­ін до ме­не при­хо­дить, го­во­рить… Я йо­го роз­ва­жа­ти­му, я йо­му до­год­жа­ти­му,- ве­сел­іш йо­му у ха­т­і бу­де зо мною, як те­пер са­м­іт­но­му.

- Трудно так жи­ти, Ма­ру­се! Щоб ти ко­лись не ка­ялась!

- По чо­му ме­н­і труд­но бу­де? Чо­го ка­ятись? Я н­і­ко­ли не ду­маю, труд­но чи важ­ко ме­н­і бу­де: як бу­де, так ­і бу­де; я пе­рет­ри­ваю: я роб­лю, як ме­н­і моє сер­це чує, що луч­че…

XV­I

Пов­інчали їх во­се­ни.

Мен­і то­д­і бу­ло ва­женько. Усе бу­ло ка­жу со­б­і: дур­на, дур­на го­ло­ва, не­ро­зум­на! Усе бу­ло м­ір­кую ­і об­м­ір­кую доб­ре,- а не по­ма­гається… По­ча­ла я то­д­і час­т­іш до Ма­ру­с­і хо­ди­ти - лег­ше на­че ме­н­і ста­ло… Од­но, що Ма­ру­ся бу­ла ме­н­і зав­с­і­ди доб­ра, а дру­ге, що ц­і­ка­в­ість моя: як то во­ни жи­вуть ­із со­бою? По­ча­ла я до них уча­ща­ти.

­І бу­ло як не прий­деш до їх - су­мир­но ­і сог­лас­но, та т­ільки чо­гось ду­же вже по­ряд­но,- от ка­ж­іть, гос­т­і усе си­дять, а гос­по­да­р­ів ­і не­ма. Не­ма, як то бу­ва ча­сом, чо­ло­в­ік ­і ж­ін­ка гос­тей в­і­та­ють: «Ану, чо­ло­в­і­че, вне­си з ко­мо­ри, що там!» - «Ану, ли­шень, ж­ін­ко, час­туй лю­бих гос­тей!», що ба­чиш, жи­вуть во­ни, як свої, ­і все у їх вку­п­і: бо­ле­щ­і ­і ра­до­щ­і, дум­ки ­і гад­ки, вар­ти ­і жар­ти: чи за­го­во­рить один, дру­гий перехопи­ть - до­ка­же… А мо­ло­д­і Чай­чен­ки хоч ­і ряд­ком сид­ітиму­ть, та бу­ла м­іж ни­ми як ст­і­на за­л­із­на. Чи той п­ід­н­і­меться, дру­гий ус­ту­пає геть, м­іс­це дає,- до­торк­ну­тись стережеться­; во­на до йо­го за­го­во­рить, як доч­ка до батька,- в­ін до неї, як зять до те­щ­і.

Пилипиха су­му­ва­ла, в­ід­дав­ши Ма­ру­сю за­м­іж; з су­му то­го за­не­па­да­ти ста­ла.

- Як бог ми­лує? - пи­та бу­ло в неї ма­ти.

- Сама жи­ву,- од­мо­вить; то­го не ска­же, що сум­но са­м­ій жи­ти, н­і в св­і­т­і.

Ходить до доч­ки, ­і за­вид­но їй ба­чи­ти, що там без неї своя с­ім­’я.

- А що, як д­іт­ки ва­ш­і? - спи­таємо.

- Була у їх в гос­ти­н­і, то усе га­разд.

- Свекруха ва­шу Ма­ру­сю ду­же лю­бить,- як свою р­ід­ну ди­ти­ну.

- Маруся го­дить свек­ру­с­і, як ме­н­і го­ди­ла…

З Чай­чен­ком Пи­ли­пи­ха по­во­ди­ла­ся зви­чай­ненько, унят­ли­во, т­ільки як з чу­жим-чу­ж­і­с­іньким чо­ло­в­і­ком, що н­і­чо­го йо­му ка­за­ти, н­і об ч­ім йо­го пос­пи­та­ти.

- М­ій зять,- го­во­рить бу­ло, як от ка­жуть: «да­ле­кий по­в­іт».

- Отсе в вас те­пе­реньки двоє д­і­ток: ­і доч­ка й син,- ду­має хто улес­тить ка­жу­чи.

- В ме­не од­на р­ід­на ди­ти­на!

Як вже ста­ра Чай­чи­ха її ша­ну­ва­ла, як вже го­ди­ла їй - в неї на­че ­і оч­і й ву­ха по­за­в­і­шу­ва­н­і. Н­і­ко­му во­на так низько та гор­до так не кла­ня­ла­ся, як т­ій б­ід­н­ій Чай­чи­х­і, що та бу­ло но­ч­і не до­сип­ляє,- ду­ма, за що лас­ки од­па­ла та як знов п­ід ту лас­ку п­і­д­ій­ти? Са­ма так нам приз­на­ва­ла­ся. Да­л­і стратил­а на­д­ію влас­ка­вить Пи­ли­пи­ху: як Пи­ли­пи­ха до їх у ха­ту - во­на ти­хенько з ха­ти,- десь хоч п­ід ти­ном пе­ре­бу­де. «Д­і­ждуся, що во­на поп­ро­щається, то­д­і ­і ув­ій­ду - не мо­жу їй до­кучати со­бою, не хо­чу со­бою її гн­і­ви­ти - бог ­із нею! Як­би не во­на ме­не сму­ти­ла, то б ме­н­і та­ке доб­ре жит­тя бу­ло з ни­ми. У ха­т­і в нас лю­бо, ми­ло! Я вже не знаю, ко­го я б­ільше ко­хаю, чи сво­го Яко­ва, чи Ма­ру­сю? ­І та­кеньки я ду­маю: чи ж се її ди­ти­на, що та­ка во­на люб­’яча та при­хильна, ся Ма­ру­ся!»

Стара не дов­го ще по­жи­ла: на дру­гий р­ік по ве­с­іл­лю вмер­ла. Не ду­же й бо­л­і­ла.

Як її по­хо­ва­ли, Пи­ли­пи­ха по­ча­ла день у день до доч­ки хо­ди­ти, до­до­му т­ільки на н­іч, а ко­ли, то й но­чує у доч­ки. Ди­ви­ти­ся ве­се­л­іш ста­ла.

Заздр­існа та ра­д­іс­на, що знов са­ма з доч­кою, во­на ба­га­то де­чо­го не­до­ба­ча­ла дов­го. Во­на не вва­жа­ла, що Чай­чен­ко, сли­ве, до­ма й не жи­ве, т­ільки на­в­і­дується; що який в­ін смут­ний, та не­терп­ля­чий, та нес­по­к­ій­ний ту р­ід­ку хвилин­у, як по­си­дить до­ма… Ку­ди в­ін усе пос­п­і­шається? Чо­го в­ін, як на жа­ри­н­і? Чи все те ба­чи­ла Ма­ру­ся… Чо­го вже не до­гледишся, як ко­хаєш! Ма­ру­ся н­і­ко­му не ка­за­ла - я хо­т­і­ла як-не­будь роз­мо­ву на се на­вер­ну­ти; во­на мов­ча­ла, слухаю­чи мої т­і п­ід­хо­ди ц­і­ка­в­і, а ти­ха, доб­ра та яс­на у своїй ха­т­і.

Що да­л­і за­бу­ва­ла­ся не­б­іж­ка Чай­чи­ха, то знов Пи­ли­пи­ха ро­би­ла­ся пох­мур­н­і­ша - важ­ким ду­хом ста­ла ди­ха­ти во­на на зя­тя. Спер­шу ра­д­і­ла, що в­ін з до­му час­то од­год­жається, а там зав­ва­жи­ла, як йо­го до­жи­дає Ма­ру­ся, як уст­р­іч йо­му ви­хо­дить… По ни­точ­ц­і до клу­боч­ка, як-то ка­жуть, ­і Пилип­иха вже вм­і­ча­ти по­ча­ла, що до­ма в­ін не го­во­рить ­і сму­тує, а йде - ви­би­рається з гос­по­ди - то й оч­і бли­щать…

XVII

Як ­іти од на­шої сло­бо­ди до Люб­чи­к­ів, то при до­ро­з­і ши­нок сто­яв ­і шин­ку­вав там жид Герш­ко. Дав­но вже все в­ін дер­жав той ши­нок, сам ста­рий ду­же. Зв­іс­но, як т­і жи­ди жи­вуть дов­го­в­іч­н­і: по­си­в­іє, по­б­і­л­іє, по­жовк­не та й то­д­і ще жи­ве,- аж ли­хо! Так ­і той Герш­ко жив-жив… а тут ра­зом ­і вмер. От ­і одер­жав ши­нок дру­гий шин­кар з на­ших лю­дей,- ба­га­тир, сла­ви­ли лю­ди, сам жар­тов­ли­вий ­і злий, а ж­ін­ка в йо­го пре­хо­ро­ша, пре­пиш­на, пре­ве­се­ла та­ка, що й час не змиг­неться з нею.

Се бу­ло са­ме то­д­і, як вмер­ла ста­ра Чай­чи­ха.

Ба­чи­мо, що вже Пи­ли­пи­ха тиж­н­ів ­ізо два не ви­хо­дить з своєї ха­ти ­і кро­ку н­і­ку­ди,- не бу­ває ­і Ма­ру­ся в неї…

- А що се ви усе до­ма? - пи­таємо.- Як же гос­подь ми­лує?

- Спасиб­і, доб­ре.

- Ви вже дав­ненько у д­і­ток не бу­ли у своїх,- чи во­ни здо­ровеньк­і? Чо­му Ма­ру­ся не бу­ває?

- В неї ди­ти­на нез­ду­жає.

- Та як же во­на, мо­ло­денька, без вас там за­по­ма­гається?

- Нехай са­ма со­б­і жи­ве,- про­мо­ви­ла Пи­ли­пи­ха.

- Що се ви, бог ­із ва­ми, го­лу­боч­ко! Чи у нас з ва­ми д­іточ­ок по­ле за­с­і­яно? Вже ме­н­і гос­подь пос­лав ли­хо та го­ре - йо­го бо­жа во­ля, а вас гос­подь ми­лує, то й ша­нуй­те­ся!

- Я в своєї ди­ти­ни н­і за що… Во­на ме­не не ша­нує, не поваж­ає! Во­на ме­не за­м­і­ня­ла на свек­ру­ху, во­на ме­не за­м­і­ня­ла на сво­го чо­ло­в­і­ка… Чи зро­ду во­ни ко­ха­ли її, як я, ма­ти р­ід­на, пи­ти­ма ма­ти! В­ін її не ко­хав - хо­т­і­ла за йо­го, а те­пер в­ін до ­ін­шої хо­дить.

- Та, мо­же, се неп­рав­да…

- Неправда? Я вже дав­но ба­чу, як в­ін з до­му рветься, як во­на йо­го до­жи­дає, стр­і­чає, а в­ін ми­мо йде - чи гля­не; я ста­ла на­зи­ра­ти. От ­і доз­на­лась, що хо­дить в­ін у ши­нок. Я пер­ше ду­ма­ла: п­’є ниш­ком. Ка­жу Ма­ру­с­і: «Чи ти знаєш, що тв­ій чо­ло­в­ік усе до шин­ку хо­дить?» Во­на збл­ід­ла як крей­да, мов­чить. «Не пус­кай йо­го з до­му, го­во­рю їй, ска­жи йо­му».- «Як я йо­го маю не пус­ка­ти,- од­мов­ляє то­д­і: - мо­же, йо­му д­і­ло яке…» «Ска­жи йо­му»,- на­по­ля­гаю. Во­на та­ки ан­і сло­веч­ка йо­му не про­мо­ви­ла, як в­ін п­і­шов. Я її до­ко­ря­ла - во­на сто­яла пе­ре­до мною та мов­ча­ла. «А ти в­і­ри, ка­жу, ма­териному ро­зу­му не ймеш?» П­іш­ла я за ним у тро­п­і ­і назирц­ем аж до шин­ку до­ход­жу по­ба­чи­ти на свої оч­і й при лю­дях,- мо­же, доч­ка в­і­ри пой­ме то­д­і. До­ход­жу до шин­ку, де там куп­ка яб­лунь стоїть: чую, роз­мов­ляє з кимсь м­ій зять - йо­го го­лос. А м­і­сяць св­і­тить. Ближ­че я див­лю­ся - си­дить п­ід яб­лу­нею мо­ло­ди­ця: ру­ка­ва в неї за б­і­л­і л­ік­т­і закасова­н­і, у перс­нях во­на ср­іб­них, ру­ка­ми у стан хиб­кий узя­ла­ся, оч­і по­но­ч­і бли­щать блис­ку­ч­і; слу­хає, що м­ій зять го­во­рить, ­і см­іється. А зять м­ій до неї та­к­і ре­ч­і про­мов­ляє: «Як те­бе не по­ба­чу, ка­же, хоч го­ди­ну, то я з нудьги про­па­даю та з ту­ги: я без те­бе жи­ти не мо­жу! Без те­бе жи­ти не хо­чу! Дар­мо вже, що ти ме­не за­на­пас­ти­ла на­в­і­ки - не­хай я т­ільки ота­кеньки до те­бе прий­ду, та гля­ну, та сло­во твоє, не­хай ­і не­лас­ка­ве, по­чую… А вчо­ра,- ка­же,- вчо­ра ­і по­зав­чо­ра я усю н­іч п­ід ц­ією яб­лу­нею сто­яв. Чи вже ти то­го не зна­ла?» А во­на йо­му: «Твоя ж­ін­ка мо­ло­да, що ка­же, як не днюєш, не но­чуєш до­ма?» - й см­іється. «Н­і­чо­го»,- од­мо­вив їй (прав­ду од­мо­вив!). «Як н­і­чо­го? Чи во­на ж те­бе не лю­бить?» - «Не знаю».- «А чо­му ж ти в неї не пос­пи­таєш за се? га?» Го­лос­но зас­м­і­яла­ся. «Ой, чо­ло­в­ік м­ій по­чує!» - схо­пи­ла­ся з м­іс­ця, по­ц­і­лу­ва­ла, як вра­зи­ла, ­і зник­ла.

В­ін кли­кав - ру­кою мах­ну­ла, п­і­шов за нею у ши­нок, а я до доч­ки: «А що, чия прав­да? Яке д­і­ло в йо­го?» Ди­виться на ме­не. «Не доб­рий в­ін то­б­і су­див­ся, те­бе їм бог ска­рав».- «Ма­мо, не гн­і­в­іть бо­га, се ви вже бо­га гн­і­ви­те!» - ме­н­і до­р­і­кає доч­ка моя!

Тод­і я усе їй роз­ка­за­ла, що чу­ла, що ба­чи­ла. «Ой, ма­мо, на­що бу­ло вам дог­лед­жу­ва­ти­ся, на­що до­пи­ту­ва­тись?» - «А то­б­і луч­че, як ду­рять, лю­би­ти?» - «В­ін ме­не не об­ма­нює».- «То ще в­і­ри не ймеш ме­н­і?» - «Я йо­го н­і­ко­ли не пи­та­ла об сьому, чи ме­не лю­бить».- «Не пи­та­ла, чи те­бе в­ін лю­бить? Так ти йо­го не ко­хаєш, чи що?» - «Ко­хаю…» Спо­риться та зма­гається ­ізо мною… Та­кеньки, аж по­ки в­ін по­вер­нув­ся п­і­з­но… По­вер­нув­ся в­ін, а моя доч­ка ­іде навп­ро­ти йо­го, две­р­і роз­чи­няє, як батько­в­і ша­нов­но­му, як чо­ло­в­і­ко­в­і любом­у… «Як вже ти ува­ги на се­бе не маєш,- ка­жу,- то я сво­го зя­тя спи­таю: де був в­ін до п­ів­но­ч­і? За якою при­чи­ною? У ко­го?».

В­ін зм­і­шав­ся ­і в мис­лях ­і в сло­вах, ди­виться уб­ік, а доч­ка моя: «Го­д­і, ма­мо! Се ми вже м­іж со­бою роз­пи­таємось, а вам вже час спо­чи­ти, ко­ли лас­ка». Я вже б­ільш н­і­чо­го не казал­а, б­ільш не слу­ха­ла, се­ред но­ч­і до­до­му п­іш­ла. Не бу­ла з то­го ча­су у їх ­і не бу­ду.

- А уну­чеч­ка ва­ша ду­же сла­ба?

- Не ве­ли­ка там сла­б­ість, та ве­ли­ке по­би­ван­ня.

- Журяться во­ни ду­же?

- Хто во­ни? Та зять м­ій чи й знає, що ди­ти­на нез­ду­жає - в­ін не пи­тає ­і не ди­виться.

- Не в­ід­р­і­кай­тесь д­і­ток, люб­ко,- про­сить вже ма­ти Пилип­иху,- не в­ід­р­і­кай­те­ся вт­і­хи своєї!

- Я са­ма со­б­і ра­ду рад­жу,- од­ка­же на те Пи­ли­пи­ха.

- Подаруйте вже доч­ц­і своїй: во­на ж йо­го ду­же так лю­бить, Яко­ва! - го­во­рить ма­ти.

- ­І я її ду­же люб­лю,- од­ка­за­ла Пилп­пи­ха.

- Хоч я вже од­в­і­даю Ма­ру­сю,- ка­жу ма­те­р­і та й п­іш­ла до неї.

Маруся са­ма бу­ла в ха­т­і, си­д­і­ла на ла­в­і, хи­та­ючи в об­ій­мах не­ду­жу свою ди­тин­ку.

- Боже по­мо­жи, Ма­ру­сю! - в­і­таю її.

- Спасиб­і. С­і­дай, Хи­мо.

- А що ди­тин­ц­і?

Вона гля­ну­ла на ди­тин­ку й од­мо­ви­ла:

- Терпить ма­ле­сеньке.

- Була у нас твоя ма­ти, Ма­ру­сю,- ка­жу.

- Яка во­на бу­ла? Що го­во­ри­ла?

- Не хо­че до те­бе хо­ди­ти; ка­за­ла: не бу­ду.

- Смутно ме­н­і те! - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

Я вже б­ільше н­і­чо­го не го­во­ри­ла за се й пи­та­ти н­і об ч­ім не пи­та­ла.

Почали ми ти­ху роз­мо­ву - зга­ду­ван­ня. Зга­да­ли нашї за­бавки дав­н­і ди­тя­ч­і,- при­га­да­ли й д­і­во­ч­і без­сум­н­ії ча­си… Не зво­дя­чи очей з ди­тин­ки своєї, Ма­ру­ся роз­мов­ля­ла ­ізо мною, хи­та­ючи не­ду­женьке.

Чайченко усе не при­хо­див, а вже ве­чо­р­і­ло. Вже п­із­но - в­ін не при­хо­див. Во­на йо­го до­жи­да­ла лю­бо: що там шурх­ле, ше­лес­не - прис­лу­хається пильно; стих­не усе знов ­і не­ма н­і­ко­го,- во­на не з­ітх­не на­в­іть, знов до­жи­дає… Я й п­іш­ла так - не ба­чи­ла йо­го,- не по­вер­нув­ся при ме­н­і. «Ска­жи ма­ту­с­і моїй, що прий­ду до неї, як моя ди­тин­ка тро­хи оду­жає»,- про­си­ла ме­не Ма­ру­ся про­ща­ючись.

А тут у к­ілька дн­ів за­не­ду­жа­ла Пи­ли­пи­ха. Пок­ли­ка­ли ми до неї ус­іх знат­ниць ­і л­і­ка­рок,- здається, н­і­ко­му не вп­ізнал­ася її не­ду­га - яка бу­ла. В неї н­і­чо­го не бо­л­і­ло, ка­за­ла во­на, т­ільки хо­ди­ла все кво­л­ій та кво­л­ій, по­ки не збу­ла­ся си­ли своєї - ­і то­д­і ляг­ла вже, зне­мог­ла­ся ­і ле­жа­ла по­ну­ра.

Маруся приїха­ла з ди­тин­кою - ди­тин­ка ще не зов­с­ім оду­жала,- усе ще кви­л­і­ло кри­ше­нят­ко. Я пам­’ятаю доб­ре те врем­’я, як бу­ло уно­ч­і не спи­мо вс­і, а ву­ли­ця, се­ло у сн­і, ­і всю­ди ти­хо. Зак­ви­лить ди­тят­ко, схи­литься до йо­го Ма­ру­ся гой­да­ти, а Пи­ли­пи­ха блис­ку­чи­ми очи­ма в обох вдивляєтьс­я. Во­на не всип­ля­ла но­чей ­і хви­ли­ноч­ки. Як Ма­ру­ся вже не па­да­ла ко­ло неї, як Ма­ру­ся не го­ди­ла їй,- не пригорнула­ся вже ма­ти до неї н­і­ко­ли; н­і­ко­ли не всм­іх­ну­ла­ся ласкав­о до са­мої смер­т­і своєї. Що бу­ло Ма­ру­ся про­сить:

- Мамо, чо­го жу­ри­тесь? Чо­го, ма­мо, не дбаєте о здо­ров­’я своє? - Во­на не прий­ма н­і­чо­го то­го. ­І ос­таннє сло­во її бу­ло: «Луч­че, мов­ля­ла, об­ра­же­но­му вмер­ти, н­іж так на св­і­т­і жи­ти».- ­І вмер­ла.

XV­III

Округи нас д­і­ялось, чу­лось, ве­ло­ся. Що ра­до­щ­ів, а що жур­би зва­жа­ли ми збо­ку; ск­ільки по­же­ни­лось на се­л­і, за­м­іж по­ви­хо­ди­ло, на­ро­ди­ло­ся, вмер­ло; як ра­до­щ­і проминали­ ­і жур­ба вти­ха­ла, як од­но по дру­го­му нас­та­ва­ло усе но­ве у лю­дей,- ми ж усе жи­ли своєю ста­рою ту­гою.

Батько усе хо­див по до­ро­гах ­і вер­тав­ся си­в­і­ший та по­хмурн­ішнй; ма­ти усе смут­н­і­ла ­і сла­б­і­ша­ла. Од Кат­р­і в­іс­т­і бу­ли р­ід­ко, та й то не­ши­ро­к­і. От­се бу­ло нап­ро­сить ма­ти свя­ще­ни­ка, щоб ту­ди на­пи­сав та спи­тав про здо­ров­’я й жит­тя, то й од­пи­ше Кат­ря на три лис­ти од­ним лис­точ­ком своїм: «Здо­ро­ва,- на­пи­ше,- жи­ву, бо­гу мо­лю­ся за свої гр­і­хи ­і за ва­ш­і».

Ск­ільки-то сл­із ви­ли­ва­ло­ся ма­ту­си­них, слу­ха­ючи, а оп­і­сля зга­ду­ючи, ск­ільки бла­га­ло­ся бла­гос­ло­вен­ня! У Марус­ин­ій ха­т­і ще г­ір­ше по­ве­ло­ся: що да­л­і, Чай­чен­ко зов­с­ім до­му од­бив­ся сво­го. Шин­кар­ка ним так за­ору­ду­ва­ла, що в­ін у неї п­ід ти­ном шин­ко­вим днює й но­чує, а щоб шин­кар не мав на йо­го приз­ри (бо рев­ни­вий шин­кар був), то пот­ро­ху по­чав Чай­чен­ко й пи­ти. Ба­чи­ли вже йо­го й п­’яно­го лю­ди, а не­дур­но те ж ка­жуть: що в тве­ре­зо­го на ум­і, те в п­’яно­го ка язи­ц­і,- в­ін не всте­р­іг­ся, мирк­нув там якесь сло­во чи дру­ге до шин­кар­ки, хтось ц­і­ка­вий п­ід­хо­пив та розс­ла­вив по се­лу,- от ­і по­го­в­ір став не­доб­рий. То­д­і вс­і до Ма­ру­с­і мо­ло­ди­ц­і з пи­тан­ням та з жа­ло­ща­ми, ус­і ста­р­і ба­би з ра­да­ми та з наук­ою; т­ільки Ма­ру­ся на ус­і пи­тан­ня ­і жа­л­ін­ня, ­і на ра­ди ус­і: «В­ін ме­н­і доб­рий ­і лю­бий; я йо­го над усе в св­і­т­і ша­ную». ­І жа­л­іб­ни­ц­і, ­і по­рад­ни­ц­і об­ра­зи­ли­ся,- по­ки­ну­ли Ма­ру­сю: не­хай же тер­пить, ко­ли та­ка! Н­іх­то й од­в­і­да­ти не од­в­і­дає.

Т­ільки й хо­ди­ли до неї, що ма­ти да я; ми - час­тенько.

Одного ра­зу п­ід­ход­жу го­ро­ду стеж­кою до ха­ти,- се бу­ло у свя­то,- аж дзв­ін­кий ре­г­іт та­кий чу­ти, що так ­і розкоч­ується. Гос­т­і в неї як­ісь?

Доходжу, ус­ту­паю. За сто­лом си­дять Ма­ру­ся ­і Чай­чен­ко, ­і гос­т­і - мо­ло­ди­ця ­і чо­ло­в­ік. Що то вже за мо­ло­ди­ця бу­ла кра­со­ви­ця! Я її за­раз п­із­на­ла, хоч н­і­ко­ли не ба­чи­ла. Бу­ла чор­ня­ва, в рум­’янцях, б­і­ло­ли­ця, ус­та чер­во­н­і см­і­ються, оч­і ра­д­іс­н­і, уб­ра­на св­іт­ло: зма­лю­ва­ти б та­ку та ди­ви­тись, не впус­ка­ючи з очей, та са­мо­му всм­і­ха­тись на ту кра­су см­ілив­у та ве­се­лу. Т­ільки от­і бро­ви її ви­со­к­і ­і зро­ще­н­і в­’юнкою чор­ною га­дюч­кою на чо­л­і б­і­ло­му чор­н­і­ли,- щось не­доб­ре в­і­щу­ва­ли. По­руч з мо­ло­ди­цею, од в­ік­на у за­т­ін­ку, си­д­ів чо­лов­ік пле­чис­тий, при­зем­ку­ва­тий, з чор­ним ще­ти­няс­тим усом; чор­не во­лос­ся по­си­в­і­ло в йо­го кос­ма­ми; од л­і­во­го вис­ка в­ін чор­ня­вий як грак; а з ви­ду ди­вив­ся в­ін сп­ід­ло­ба, або збо­ку, на­че ко­го п­ідг­лед­жу­вав зли­ми очи­ма своїми.

Ма­ру­ся, по­час­ту­вав­ши ус­іх, од­ій­шла; я в неї ­і пи­таю:

- Хто се в вас, Ма­ру­се?

- Шинкар ­із ж­ін­кою.

- Чи дав­но се хо­дять во­ни до вас?

- Се упер­ше прий­шли сьогод­н­і.

- Як се зду­ма­ли во­ни?

- Та шин­кар схо­т­ів не­од­м­ін­не до нас.

- Чого то?

- Каже, ме­не за­ба­чи­ти.

- А ти ж до їх п­і­деш?

- Та ще не знаю, Як­ів ще не ка­зав н­і­чо­го; як Як­ів ме­н­і ска­же.

Спок­ійна со­б­і, лю­ба - от на­че во­на без жод­ної дум­ки важ­кої по кв­іт­час­то­му по­лю про­ход­жає ве­чо­ром ти­хим та теп­лим.

Чайченко си­д­ів ­із г­істьми ду­же смут­ний, з­іт­хав час­то; шин­кар пог­ля­дав на йо­го - не­лас­ка­вий був пог­ляд той: не­наче яка ­іск­ра спа­ху­ва­ла з чор­но­го йо­го ока… Шин­кар­ка усе всм­і­ха­ла­ся.

- Нащо п­’єш ба­га­то, не пий! - озва­лась во­на до шин­ка­ря (а в­ін чар­ку за чар­­кою ви­пи­вав).

- Чому не пи­ти ме­н­і? Уп­’юся - ме­не лю­ба ж­ін­ка до­ве­де до гос­по­ди.

- А як не схо­чу? - задз­ве­н­і­ла во­на жар­ту­ючи.

- Не схо­чеш? - ка­же, а сам її м­і­ряє пог­ля­дом - яка.- Або ж хто те­бе за­пи­тає, чи хо­чеш?

Чайченко, слу­ха­ючи се, важ­ко з­ітх­нув й на шин­кар­ку смут­ненько ди­вив­ся, а шин­кар на йо­го пильно. Ма­ру­ся вже за­го­во­рює, пи­тає, час­тує - не зв­ів очей шин­кар з Чай­чен­ка,- аж той сам сха­ме­нув­ся, сам йо­го пог­ляд на со­б­і по­чув,- то­д­і шин­кар оч­і в зем­лю врив.

- Хутко у вас праз­ник,- го­во­рить Ма­ру­ся до шин­ка­ря,- го­с­тей же до вас, гос­тей!

- Дякувати, ме­не доб­р­і лю­ди не за­бу­ва­ють! - од­ка­же шин­кар.- Не так за мою щи­р­ість, як за те, що ж­ін­ка хорош­а, слав­лють,- то при­хильно­му при­яте­ле­в­і ми­ло подивитися ­на мою кра­лю!

Та й зас­м­і­яв­ся, а та­кеньки зас­м­і­яв­ся, що й шин­кар­ка тро­хи стре­пе­ну­лась.

- А ваш брат у дру­гих, чи здо­ро­вий в­ін з мо­ло­дою ж­ін­кою? - пи­та знов Ма­ру­ся.

- Пом­’ян­іть йо­го ду­шу, ша­нов­на ха­зяєчко! Х­і­ба ви ще не чу­ли? То б я вам дав­но вже по­в­іс­тив! Ж­і­ноч­ку йо­го моло­ду взя­то й за­ве­зе­но ку­дись… а в­ін вто­пив­ся.

- Як? Бо­же м­ій! Бо­же м­ій! Б­ід­на ж во­на лю­ди­на!

- Чого - б­ід­на! Во­на у роз­ко­шах те­пер, їй ще пок­ра­ща­ло у св­і­т­і… Ну, як на ме­не, то б не так бу­ло: я б не вто­пив­ся ан­і по­в­і­сив­ся б сам один, а х­і­ба вже вкуп­ц­і з ко­хан­кою!

Схиливсь до своєї ж­ін­ки, оком ­іск­рить.

- Удвох, ка­жуть, ­і вми­ра­ти ох­іт­н­іш! - до­дав.

Сумно ста­ло. Мо­ва не мо­ви­ла­ся.

Стали гос­т­і про­ща­ти­ся ­і поб­ра­лись до­до­му. Йду­чи, шин­карка озир­ну­ла­ся на Яко­ва ­і мах­ну­ла якось йо­му ру­кою, тоб­то нез­на­рош­не. Шин­кар вхо­пив її за ру­ку:

- Год­і ма­хать, по­ра пе­рес­та­ти! Хо­д­ім ­ізо мною!

- От­се, не да­си доб­ре ­і з ха­зяй­кою поп­ро­ща­ти­ся,- зас­м­і­ялась йо­му шин­кар­ка: - чи ти ме­не за­гу­би­ти боїшся, як тую го­лоч­ку?

- Коли за­губ­лю, то ви­шу­каю, бу­вай на то­му пев­на, голубк­о моя си­ва! - в­ід­ка­зав їй.

­І п­іш­ли до­до­му. Во­на, йду­чи з ним, щось ще­бе­та­ла й см­іял­ася, бра­ла йо­го за ру­ку, обер­ну­ла­ся ще до нас, крик­нула:

- Бувайте здо­ро­в­і! - Шин­кар ­ішов не ог­ля­да­ючись.

У к­іль­ка день ми пе­ре­чу­ли че­рез лю­дей, що зчи­ни­лась свар­ка м­іж шин­ка­рем ­і Чай­чен­ком ­і що виг­нав шин­кар Чай­чен­ка з шин­ку. А зчи­ни­ла­ся та свар­ка за те м­іж ни­ми,- ка­за­ли,- що став шин­кар свою ж­ін­ку зне­ва­жа­ти - во­на все оджартовувал­ась, см­і­яла­ся, а Чай­чен­ко не пе­ре­м­іг сво­го сер­ця, уступ­ився - ма­буть, вже у йо­го бри­н­і­ло. Як же зче­пи­лись во­ни - та­ка бу­ча зби­ла­ся, що лед­ве роз­ня­ли їх. ­І ка­зав шин­кар Чай­чен­ко­в­і: «Не при­ходь,- ка­же,- у ши­нок б­ільше!» А Чай­чен­ко кри­чить: «Чо­му?» - «Не при­ходь у ши­нок!» - знов так са­мо йо­му шин­кар го­во­рить. «Чо­му?» - «А то прий­ди»,- про­мовив шин­кар.

Люди вже їх роз­ве­ли ­і за Чай­чен­ком две­р­і за­чи­ни­ли.

Шин­кар­ка, ка­жуть, ду­же бл­і­да бу­ла, ду­же, хоч ­і не вте­ря­ла на той час н­і хис­ту сво­го, ан­і всм­і­ху. Шин­кар же ве­се­лий та­кий, роз­ве­се­лив­ся ­і жар­ти п­ід­няв… По­в­іст­ки розпороши­в, та­ке!.. А Чай­чен­ка з то­го гро­му н­і­де не ба­чив н­іх­то.

Я при­ход­жу до Ма­ру­с­і: чи все га­разд, Ма­ру­се?

- Чолов­ік нез­ду­жа,- смут­но во­на ме­н­і од­ка­за­ла.

- Коли се в­ін за­не­ду­жав?

- Та вже три дн­і. ­І не їсть, ­і не п­’є.

А вже по т­ій свар­ц­і три дн­і вий­шло.

- Та де ж в­ін?

- Лежить у к­ім­на­т­і.

А в­ін то­д­і кли­че: «Ма­ру­се!» Во­на схо­пи­ла­ся - ки­ну­лась до йо­го.

- Хто се до нас прий­шов? - пи­тає.

- Се Хи­ма прий­шла ме­не од­в­і­да­ти.

Н­ічого б­ільше не ка­зав ­і не пи­тав. Ма­ру­ся до ме­не вий­шла.

Я то­д­і їй го­во­рю:

- Марусе, чи знаєш ти, що по­зав­чо­ра бу­ло?

- Не знаю. Що бу­ло? Як­ів по­вер­нув­ся не­ду­жий. Вчо­ра вран­ц­і при­б­іг­ла шин­кар­ка, за­ди­ха­на уся, до ме­не: не­хай Як­ів не при­хо­дить, бо­ро­ню йо­му, в нас б­і­да! «Чуєш - не при­ходь, бо­ро­ню то­б­і,- крик­ну­ла на Яко­ва,- в нас б­і­да. М­ій бу­де ка­за­ти, що у яр­ма­рок їде, що до при­яте­ля їде - не йми в­і­ри, не при­ходь». ­І по­б­іг­ла в­ід нас. Я б­ільш н­і­чо­го не знаю. Ме­н­і сум­но, ­і бо­юся, що йо­му бу­де не­доб­ре!

Змовкли ми та й си­ди­мо со­б­і мов­чу­щ­і. Ба­га­то де­чо­го ме­н­і й чу­ло­ся, ­і зга­ду­ва­лось!

- Жаль,- ка­жу,- жаль, та не вер­неться!

- Чого жаль? - спи­та­ла Ма­ру­ся.

- Життя мо­ло­до­го, в­і­ку за­губ­ле­но­го дар­ма - чи я ж вже то­б­і не ка­за­ла, чо­го жал­ко?

- Мен­і не жаль н­і­чо­го,- го­во­рить.

Знов змовк­ли - си­ди­мо… Вже ве­ч­ір п­із­н­ій. Д­іт­ки пос­ну­ли, сплять спо­к­ій­но си­ни ма­леньк­ії, а на го­ро­д­і в­і­тер шу­мить вер­ба­ми, над­во­р­і чор­но; блис­ка­ви­ця поб­лис­кує.

- Куди те­пер п­і­деш у не­го­ду та­ку,- ка­же Ма­ру­ся,- заноч­уй у ме­не.

А вже дощ гур­чить, гур­чить ­і гр­ім, ­і блис­ка­ви­ця й в­і­тер.

- Добре, зос­та­ну­ся,- за­но­чую в те­бе.- ­І зос­та­ла­ся.

Чайченко­ ле­жав нес­по­к­ій­но, в три­во­з­і, на л­іж­ку,- з­іт­хав усе; Ма­ру­ся прис­лу­ха­ла­ся, а до йо­го не вв­і­хо­ди­ла, не нас­м­і­ла б­ід­не­сенька. Раз чи два зве­чо­ра в­ін пок­ли­кав її, спи­тав, хто в ха­т­і в неї, на­че за­бу­вав, що я прий­шла, а що да­л­і вно­ч­і, то все час­т­іш, час­т­іш її кли­кав ­і все ка­же: «Хтось прий­шов до нас!» - «Не­ма н­і­ко­го».- «Хтось прий­шов; я чув, у две­р­і сту­ка­ло, хтось п­ід две­ри­ма,- в­ід­чи­ни!» Во­на од­чи­нить - не­ма. Тро­ш­ки зго­дом знов її шле: «П­ід во­р­ітьми хтось стоїть», то: «П­ід в­ік­ном хтось до­бу­вається». Во­на усе ви­хо­ди­ла ди­ви­тись, вкли­ка­ла, до­жи­да­ла - н­і­ко­го не бу­ло ц­і­лу н­іч тую чо­р­ну, в­іт­ря­ну.

Мен­і по­чу­ло­ся, що Чай­чен­ко пла­кав. Ма­ру­ся не спа­ла, хоч до ме­не не ози­ва­ла­ся сло­вом…

Н­а св­і­тан­н­і, чуємо, сту­ка­ють ти­хенько, там м­іц­н­іш,- Ма­руся ви­б­іг­ла, я за нею. «Хут­че, ско­р­іш!» - гу­кав нам ус­л­ід Чай­чен­ко…

Одчиняємо во­ро­та, а п­ід во­р­ітьми шин­кар.

- Здоров­і бу­ли! - до Ма­ру­с­і.- А де ваш чо­ло­в­ік?

- Дома.

- Коли б ви до ме­не йо­го вик­лик­ну­ли, ко­ли до­ма в­ін.

- В­ін нез­ду­жає, ле­жить.

- Не мож­на й по­ди­ви­тись на йо­го?

- Нездужає. На­що це вам так кон­че йо­го тре­ба?

- Я йо­му ­із яр­мар­ку доб­ро­го гос­тин­ця при­в­із. Нез­ду­жає, ка­же­те? А я, мо­же, йо­го де стр­і­ну по до­ро­з­і! Щас­ли­во!

Швидко п­і­шов, швид­ко.

Маруся роз­ка­зує чо­ло­в­і­ку,- не дає своїм пи­тан­ням про­мовляти їй. Ве­л­ів їй ще та ще роз­ка­зу­ва­ти. Во­на розказувала.

X­IX

Ще хма­ри чор­н­і, важ­к­і во­лок­лись по не­бу, а т­ільки з краєчку ро­же­во зо­ря­ло­ся од сх­ід сон­ця. Ми вже й не лягал­и спа­ти, ран­ку д­іж­да­ли. Я бе­ру­ся до­до­му йти. Попрощалася,­ п­іш­ла. Се бу­ло в не­д­і­лю. Ба­чу, йду­чи, що ко­ло шин­ку лю­дей скуп­чи­ло­ся ба­га­то, го­мо­нять та­кеньки… Б­лиж­че схо­джу - ж­і­нок ба­чу тут ­і ба­чу - ще їх б­і­жить до­ро­га­ми; ба­чу, две­р­і зби­т­ії ви­но­сять з шин­ку… «Що то та­ке?» - пи­таю лю­дей. «Шин­кар з ж­ін­кою за­бив­ся». По­ча­ли ме­н­і усе розказува­ти мо­ло­ди­ц­і; тис­ка­ють ме­не по­ди­ви­тись на обох…

Обоє на до­л­ів­ц­і ле­жа­ли, спо­ло­ще­н­і кров­’ю. В неї н­іж у пер­сях ве­ликий стри­м­ів; ру­ка­ми во­на йо­го як стис­ну­ла за шию, так ­і за­мер­ли ру­ки - впи­лись. Со­роч­ки на їх пор­ва­н­і, под­ра­н­і, на­мисто її роз­си­па­не у кро­в­і: ду­же, ма­буть, во­на од­би­ва­лась. Во­на йо­го за­ду­ши­ла, вид­но,- бо не бу­ло на йо­му н­і­якої по­рази, й ле­жав в­ін зчор­н­ів­ши,- во­на ле­жа­ла б­і­ла, б­і­ла, з чор­ними бро­ва­ми. Як прий­шли чо­ло­в­і­ки до шин­ку - за­чи­не­но; по­ча­ли сту­ка­ти - не в­ід­чи­ня­ють. На­д­ій­шли ще лю­ди, ба­чать - щось не­пев­но - ви­би­ли две­р­і, а во­ни обоє ле­жать…

Я мет­ч­ій до Ма­ру­с­і…

- Боже м­ій пра­вий! - про­мо­ви­ла т­ільки Ма­ру­ся.

А Чайченк­о вже кри­чить:

- Хто прий­шов до нас?

- Лихо ста­ло­ся,- ка­жу го­лос­но.

- Яке ли­хо?

- Забився шин­кар з ж­ін­кою.

Тихо… Аж ось ув­ій­шов в­ін до нас у ха­ту б­і­лий:

- Що, що? - пи­тається,- сам шап­ку ха­пає, сви­ту на се­бе вдя­га. Ма­ру­ся б­і­ля йо­го.

- Правда сьому? - за­пи­тав в­ін Ма­ру­с­і.

- Правда,- про­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

- Я на свої оч­і обох ба­чи­ла,- го­во­рю йо­му.

- Я са­ма п­і­ду по­див­лю­ся, Яко­ве, ще роз­пи­та­юся! - заговори­ла Ма­ру­ся.

- Йди, йди, Ма­ру­се, та хут­ко вер­тай­сь. Ска­жи усю прав­ду! Вер­тай­сь хут­ко!

Просить її, як ди­ти­на ма­ленька.

Маруся по­б­іг­ла. В­ін до­жи­дав, не мов­ля­чи сло­ва, ду­ху не зво­дя­чи, бл­і­дий, зам­л­і­лий.

Повернулася во­на. «Прав­да»,- ка­же.

Став Чай­чен­ко пла­ка­ти ду­же.

Б­іда тая зов­с­ім йо­го скру­ти­ла; у го­ло­в­і йо­му за­вер­ну­ло на­че, поч­не го­во­ри­ти, то пу­та­ни­ну та­ку, що й не роз­бе­реш. За­не­ду­жав тяж­че, г­ір­ше - т­ільки жи­вий та теп­лий. Гро­ма­да тим ча­сом да­ла вже в­і­ду справ­ни­ку. На­б­іг­ли судськ­і утрик­онь з бу­бен­ця­ми, ­із дзво­ни­ка­ми; по троє, по двоє їх позирают­ь з во­за. За­раз ус­іх лю­дей з­іб­ра­ли, за­раз де­яких пов­’яза­ли. Прис­ла­ли по Чай­чен­ка - хо­див в­ін до шин­ку час­то. Чай­чен­ка то­д­і га­ряч­ка па­ли­ла; без пам­’ят­і сли­ве був в­ін. Не вва­жа­ють - бе­руть, ве­зуть йо­го су­ди­ти су­дом. Пи­та­ють: од­кази йо­го не­ро­зум­н­і, чуд­н­і… Вки­ну­ли йо­го у тем­ну ко­мо­ру, зв­’яза­ли йо­му ру­ки. Ма­ру­сю же­нуть геть в­ід йо­го…

Вона до нас д­і­ток своїх за­ве­ла - по­ки­ну­ла, а са­ма зновтак­и п­іш­ла ту­ди до йо­го.

- Не пус­тять, Ма­ру­се! - ка­же­мо їй.

- Я ближ­че бу­ду до йо­го.- П­іш­ла.

Деяких лю­дей хут­ко по­ви­пус­ка­ли й оп­рав­да­ли, хоч н­іког­о ­і не бу­ло ви­ну­ва­то­го, а ­ін­ш­і, ­і ба­га­то, ще бу­ли за сторож­ею, по­ки аж доб­рої ра­ди не пос­лу­ха­ли… то­д­і й їм в­ільний шлях да­ли. А ра­да бу­ла та­ка: справ­ни­ка по­дя­ку­ва­ти. Хто вже був у бу­вальцях, то за­раз ­і зро­бив так, не впо­ва­ючи на без­не­вин­н­ість свою, а хто уги­навсь, той си­д­ів дов­го. Ра­ду та­ку по­да­вав ус­ім справ­ни­к­ів чи слу­га, чи при­ятель, чи ро­дич, хто йо­го, н­ік­чем­но­го, зна. У чор­но­му ко­жуш­ку з червон­им ко­м­ір­цем хо­див, шап­ка круг­ленька, зе­ле­на, з се­бе ху­дий, жов­тий, оч­і ям­ку­ва­т­і, зу­ба­тий та­кий… В­ін ра­див ус­ім дя­ку­ва­ти, а хто не слу­хав, то в­ін гро­зив, на­по­ля­гав. Справ­ник сам не ка­зав н­і­чо­го,- до­жи­дав: ц­і­лий день стоїть на по­ро­з­і, ру­ки в ки­ше­нях, на шиї чер­во­на пле­те­на хуст­ка, сам пи­ка­тий, уса­тий, вит­р­іш­ку­ва­тий,- стоїть та свис­тить - якусь жов­н­ірську хо­ду вис­ви­щує. Х­іба чай ­іс­пи­ває, то пе­рес­та­не, а ви­пив са­мо­вар чаю - знов на по­ро­з­і, знов сви­ще…

Подякувала Ма­ру­ся - її пус­ти­ли до чо­ло­в­і­ка по­ба­чи­тись. Во­на на дру­гий день знов про­ситься, знов дя­кує,- ста­ли її пус­ка­ти щод­ня. Си­д­ів Чай­чен­ко тиж­день ще,- во­на усе хо­дила до йо­го. Гро­шей вже не бу­ло, ста­ла спро­ду­ва­ти то­вар… «Отсе доб­рая жо­на»,- хва­лив справ­ник з по­ро­га, як во­на про­хо­ди­ла ми­мо йо­го… Вже суд ви­би­рав­ся з на­шо­го се­ла виїзди­ти на завт­ра, вже Чай­чен­ка ви­пус­ти­ли,- ко­ли ви­шу­кавсь який­сь ро­дич шин­ка­рю не­б­іж­чи­ку, що скаржит­и прий­шов, н­і­би шин­кар ко­лись йо­му узи­вав Чай­чен­ка «своїм во­ро­гом» ­і ка­зав, «що т­іс­но їм обом у св­і­т­і жи­ти». Знов суд су­ди­ти по­чав; знов пи­тан­ня - Чай­чен­ка знов узя­ли за сто­ро­жу, а там у два тиж­н­і по­вез­ли йо­го у м­іс­то, по­садили в ост­ро­з­і.

Маруся за ним п­іш­ла.

- Прощавай,- ка­же ме­н­і,- спро­дай усе, пе­ре­си­лай гро­ш­і.

- Марусе,- го­во­рить їй ма­ти,- усе ти спро­дуєш, а в те­бе д­іт­ки…

- Я знаю… я не за­бу­ваю.

Попрощалася з на­ми, д­і­ток при­гор­ну­ла,- п­іш­ла, її до ост­ро­гу не впус­ка­ють.

- М­ій чо­ло­в­ік там,- до­во­дить во­на ус­ім.

- Тв­ій чо­ло­в­ік по­ви­ну­ва­че­ний - йо­му там ­і си­д­і­ти,- то­б­і не мож­на.

- ­І я вин­на.

- У чо­му вин­на ти?

- Винна й я, ко­ли в­ін вин­ний.

- Год­і! ­Іди геть со­б­і! - ка­жуть їй, жа­л­і­ючи. Во­на не йде.

- Що ж ти приз­наєшся, що вин­на ти? - пи­та­ють в неї знов.

- Винна.

Казали їй ру­ки ­ізв­’яза­ти. По­са­ди­ли м­іж зло­д­і­ями, м­іж уб­ій­ни­ка­ми, мо­ло­ду та доб­ру. Два м­і­ся­ц­і ­із тиж­нем ви­бу­ла во­на з чо­ло­в­і­ком там, по­ки їх ви­пус­ти­ли.

Д­ітки в нас бу­ли. Усе пи­та­ють: «де ма­ма?», усе кли­чуть: «ма­мо!»

Маруся не од­м­і­ни­ла­ся - т­ільки п­іш­ла мо­ло­денька, а по­вернулася си­ва, як го­луб­ка.

А я ще, стр­і­ча­ючи її, ди­ву­юся, що во­на кра­си своєї не стра­ти­ла: т­і ж оч­і, чо­ло теж,- ко­ли во­на ста­ла дру­гу хуст­ку зав­’язу­ва­ти, аж шов­ко­ва си­ви­на за­б­і­л­і­ла.

Оселилися во­ни знов у своїй ха­т­і, у глу­х­ім дво­р­і, бо вже не бу­ло там н­і­чо­го жи­во­го, щоб го­лос по­да­ло, щоб кри­лом стре­пе­ну­ло - усе вже спро­да­не бу­ло… Д­іт­ки го­мо­нять са­м­і од­н­і, ­і вже та­ка їм ут­іш­ка з то­го, як го­роб­ц­і при­ле­тять - за­цв­ір­інькають або го­луб по­по­гу­де; не по­ло­ха­ють, са­м­і при­туляться п­ід ти­ном, ра­д­і­ючи.

Чайченко усе хво­р­ів, усе бо­л­ів; в­ід лю­дей на­че хо­вав­ся; з ха­ти не ви­хо­див х­і­ба п­із­но, крадько­ма, за го­р­іл­кою у чу­же се­ло. Пи­ти в­ін став ду­же.

Я йо­го ба­чи­ла дв­і­ч­і. Од­но­го ра­зу в­ін си­д­ів без жод­но­го д­і­ла, склав­ши ру­ки, оч­і прип­лю­щу­вав,- десь сильно в йо­го го­ло­ва бо­л­і­ла… Дру­го­го ра­зу ба­чи­ла - в­ін спав… Ма­ру­ся ди­ви­ла­ся на йо­го та­ким пог­ля­дом, як ­і пер­ше, при­хильна бу­ла, як пер­ше. Ко­го во­на лю­би­ла ще? Яко­го ко­ха­ла? Як за­знати чо­ло­в­і­ка у кра­с­і йо­го, у кв­і­ту, в си­л­і, як заз­на­ти йо­го доб­ро­го, а час п­і­де та усе ­із­мо­же, то ­ін­ше по­ка­жеться, н­іж га­да­ло­ся. «Мис­л­і ж мої, мис­л­і! До ко­го ж ви прий­шли?» - ска­за­ти, та й го­д­і! «Ба­га­то жа­лю мо­го бу­де,- не бу­де вже моєї лю­бо­в­і».

XX

Мене сва­та­ло два же­ни­хи… Еге ж! Зга­дується ме­н­і час­то чо­ло­в­ік Па­л­ій, що як в йо­го ди­ти­на вто­пи­лась, ха­та зго­р­і­ла,- в­ін ­ішов ули­цею та ве­с­іл­ля за­ба­чив ­і ка­же: «А т­і лю­ди ще же­няться!»

Згадувався ме­н­і чо­ло­в­ік Па­л­ій… Сва­та­ло ж двоє. Пер­ший же­них вбо­гий був па­ру­бок, доб­рий, смут­ний - я не п­іш­ла за йо­го! Не бу­ло в ме­не ко­хан­ня сму­ток йо­го роз­ва­жа­ти; не бу­ло гро­шей ха­ту не­ого­род­же­ну впри­до­би­ти - не схо­т­і­ла ро­бач­ком ста­ти… В­ін по­жу­рив­ся за мною та з ­ін­шою оже­нився. Дру­гий же­них був ба­га­тий, но­ров­ли­вий: кон­че хо­т­ів ме­не взя­ти за се­бе. Йо­му ма­ти йо­го за­бо­ро­ня­ла, про­си­ла: не жа­да­ло­ся їй для сво­го си­на, че­пур­но­го, си­ро­ту бра­ти,- в­ін та­ки ма­т­ір при­си­лу­вав, що во­на ще са­ма ме­не вмовлял­а. Я не п­іш­ла. Сей був ме­н­і зов­с­ім не до спо­до­би: рев­ни­вий, нез­ви­чай­ний - в­ін ­і лю­бив якось, на­че бив­ся.

Як вже од­цу­ра­ла­ся я йо­го сва­тан­ня, то тре­ба бу­ло жи­ти, як на че­ку: бо­яла­ся йо­го са­ма од­на стр­і­ну­ти. Як в­ін очи­ма на ме­не св­і­тив! Ма­ти жал­ку­ва­ла, що я не п­іш­ла за­м­іж; батько т­ільки дос­лу­хав: йо­му бай­ду­же бу­ло усе з то­го ча­су, як Кат­ря по­ки­ну­ла. В­ін об неї не го­во­рив, та вже й н­і об чо­му не го­во­рив. Су­му­вав, хо­див по до­ро­гах; ба­га­т­ів не дба­ючи. Йо­го Кат­ря од­цу­ра­ла­ся,- в­ін ус­іх за те в­ід­цу­рав­ся лю­дей: ­і своїх р­ід­них, ­і чу­жих. ­І вже до смер­т­і та­кий ос­тав­ся са­мот­н­ій ­і не­лас­ка­вий. Як за­не­ду­жав в­ін на смерть, то ма­ти про­си­ли свя­ще­ни­ка, щоб на­пи­сав Кат­р­і, чи не приїде во­на з батьком поп­ро­ща­тись. На­пи­сав свя­ще­ник, ­і гро­ш­і їй пос­ла­ли.

Тяжко бу­ло од­но­го дня батько­в­і ду­же,- ма­ти си­д­і­ла б­і­ля йо­го та й ка­же:

- Друже м­ій! Ди­ти­на на­ша приїде до нас.

В­ін ра­зом п­ід­в­ів­ся сам, ди­виться на неї. Ма­ти знов ка­же:

- Катря до нас приїде.

Дожидали Кат­р­і - Кат­р­і не бу­ло. Смерть вже за пле­чи­ма. Ста­рий до­жи­дав - як до­жи­дав! ­І мерт­в­ів, ­і ожи­вав. Ан­і сло­ва н­і­ко­ли не про­мо­вив - чо­му не їде, чи бу­де - ан­і од­но­го! Т­ільки зве­чо­ра ка­зав: «я пом­ру завт­ра». На завт­ра ­і вмер в­ін.

Як по­хо­ва­ли йо­го, то в к­ілька дн­ів лист од Кат­р­і прий­шов, що, пи­ше, «мо­ли­ти­му­ся за батька мо­го ду­шу, а гро­ш­і, що ме­н­і прис­ла­н­і, на церк­ву бо­жу в­ід­да­ла,- бу­дуть помин­ать, бу­дуть гр­і­хи ­із­би­рать…»

Знов жи­ло­ся…

Була в нас у сло­бо­д­і буб­леч­ни­ця, а в неї най­мич­ка - велик­а, чор­ня­ва д­ів­чи­на, ро­бо­тя­ща, а вже не­по­то­ро­ча та­ка, як р­ід­ко,- то, бу­ло, стр­і­неш­ся ­із нею, пи­таєш: «Що ро­би­ли ви?» - «Во­ду но­си­ли, буб­ли­ки пек­ли»,- од­ка­же во­на спок­ійн­о. «А завт­ра що ро­би­ти­ме­те?» - «Во­ди при­не­се­мо, буб­ли­ки спе­че­мо».- «А по­завт­ро­му?» - «Бу­де­мо во­ду но­си­ти, бу­де­мо буб­ли­ки пек­ти».

Вмер в їх ха­зяїн - д­ів­чи­на тро­хи зак­ло­по­та­ла­ся, по­ки йо­го по­хо­ва­ли.

- А що в вас?

- В нас ха­зяїн вмер, ­і по­хо­ва­ли.

- А те­пер як?

- Воду но­си­мо, буб­ли­ки пе­че­мо.

Д­івчина бу­ло го­во­рить спо­к­ій­но, стоїть св­і­жа - а тут і слу­ха­ти н­і­яко­во: ди­вуєшся, як це во­на жи­ве до­вольна та­кеньки, що буб­ли­ки пе­че… Бу­ва­ють та­к­і в бо­га!

Нам день ми­нав, день розс­в­і­тав­ся, вес­на йшла гр­і­ючи; наб­ли­жу­ва­ла­ся зи­ма з мо­ро­за­ми - усе зда­ва­ло­ся якось нуд­но, якось до­куч­ли­во… Бу­ли в нас дав­н­і ра­до­щ­і; бу­ли в нас ста­р­і су­му­ван­ня - до їх те­пер ду­ша не ози­ва­ла­ся, не стрепех­алося сер­це. Ко­ли б!.. То б не так, зов­с­ім не так бу­ло! То­д­і, як сер­це та ду­ша жи­в­і, то вий­деш, за­ба­чиш де­ре­во, що вже ро­ки стоїть зна­ко­ме, а тут в­і­таєшся: яке де­ре­во! Зе­ле­ни­ся, де­ре­во, роз­ви­вай­ся! Отсе як ше­лес­тить! Гля­неш на по­ля, на лу­ги - як­і по­ля, як­і лу­ги! Аж см­іється щось в то­б­і…

А вже як жит­тя л­і­чиш своє по­не­д­іл­ком та не­д­і­лею, то все то­б­і бай­ду­же: що но­ве, то зак­ло­по­че т­ільки спер­шу, а що ста­ре, то вже та­ке ста­ре бу­де, та­ке знай­оме та безвт­ішне!

Такеньки ми жи­ли. Ко­ло нас од­н­і лю­ди вми­ра­ли, нарож­дались дру­г­і… Ча­сом зва­ли нас на ве­с­іл­ля - ми хо­ди­ли на ве­с­іл­ля… Най­час­т­іш я хо­ди­ла до Ма­ру­с­і.

Марус­і не так жи­ло­ся, як нам. Пи­ла во­на хоч од г­ір­кої, та од жи­вої во­ди… Їй со­неч­ко не так св­і­ти­ло, як нам; їй ­і пташ­ки ­іна­ч­ій ще­бе­та­ли…

XXI

Чи ве­ли­кий, чи ма­лий час зб­іг - ма­ти за­не­ду­жа­ла. Ска­зав би, ра­да во­на своїй не­ду­з­і бу­ла:

- Отсе й ме­н­і вми­ра­ти,- ка­же,- от­се ­і моя го­ди­на! Б­і­жи, Хи­мо, до свя­ще­ни­ка, про­си - не­хай пи­ше за­раз до Кат­р­і, щоб приїха­ла по­хо­ва­ти ма­т­ір. Б­і­жи, люб­ко, не ба­ри­ся!

Знов на­пи­сав лист свя­ще­ник, знов ту­ди гро­ш­і пос­ла­ли.

- Отсе, не їде Кат­ря! - му­титься ма­ти.- Хто ж ме­не оплач­е! Ма­буть, не пус­ка­ють її там; ко­ли б я ви­ду­жа­ла, то б я вже са­ма до неї поїха­ла од­в­і­да­ти, по­ба­чи­ти… Чи по­ба­чу її вже ко­ли? Ко­ли б я оду­жа­ла, то б я її од­шу­ка­ла, де во­на… Чи я вже її не по­ба­чу?

Од Кат­р­і та­кий са­мий лист од­іб­ра­ли, що: «мо­ли­ти­му­ся за ма­те­ри­ну ду­шу, а гро­ш­і на по­ми­нан­ня в­ід­да­ла - бу­дуть по­минать, гр­і­хи бу­дуть одп­ро­шу­ва­ти».

- О, ди­ти­но ми­ла! Не по­ба­чу вже я те­бе! - про­мо­ви­ла ма­ти ­і зап­ла­ка­ла.- По­хо­вай ме­не, Хи­мо,- го­во­рить ме­н­і.- По­ховай ме­не гар­ненько. То­б­і бу­де не­хай на­ша ха­та, се то­б­і не­хай бу­де. Пом­’яни ме­не, го­луб­ко. Сядь до ме­не ближ­че, люб­ко! Бли­зенько сядь! - усе про­ха­ла ме­не.

Перед смер­тю го­во­ри­ла:

- Може, ко­ли по­ба­чиш Кат­рю мою, мо­же, бу­де нез­ду­жа­ти, бо­л­і­ти,- пос­лу­жи їй, сер­це, не по­кинь!

Усе бо­гу мо­ли­лась, все мо­ли­ла­ся - до ос­танньої го­ди­ни. Ти­хо ­і сум­но вмер­ла.

Як її по­хо­ва­ли, то знов Кат­р­і зна­ти да­ва­ли, що ма­ти вже вмер­ла, що зос­та­ли­ся їй ла­ни, сте­пи ­і гро­ш­і. То­д­і од­пи­са­ла Кат­ря, що бу­де са­ма, приїде са­ма опо­ряд­жа­ти, що їй у спад­ку д­іс­та­ло­ся. Ми ста­ли її до­жи­да­ти.

Д­іждали.

Як ба­чу той в­із, кри­тий, па­луб­час­тий, що при­тя­гає до на­шого дво­ру. Бу­ло се ран­ком,- ра­нок слав­ний, яс­ний, пахуч­ий: уно­ч­і дощ пе­ре­пав.

Я ви­б­іг­ла за во­ро­та.

- Катренько, де ти?

Н­іхто не об­із­вав­ся ме­н­і. Ви­ла­зи­ла пер­ше з во­за опо­лис­та, рум­’яна чер­ни­ця ­і хрес­ти­ла ме­не. За нею Кат­ря.

Катря теж ме­не пе­рех­рес­ти­ла - лед­ве на ме­не гля­ну­ла во­на - ­і за чер­ни­цею у ха­ту ув­ій­шла. Я за ни­ми всту­пи­ла. Чи ж во­на ме­не не пам­’ятає - за­бу­ла? Сер­це, що бу­ло стре­пенулося, то при­тис­ну­ло йо­го тяж­ко…

- Ох, як же вто­ми­ли­ся ми,- по­ча­ла рум­’яна чер­ни­ця, ски­даючи з се­бе чор­н­і свої ря­си од­ну по дру­г­ій.- Вже їха­ли ми, їха­ли, та й го­д­і ска­за­ли.

Глас в неї був та­кий, що для глу­хих доб­рий.

Кат­ря сто­яла у сто­ла, роз­би­ра­ючи чот­ки у ру­ках.

Бу­ла ще во­на з се­бе ду­же хо­ро­ша, хоч як змар­н­і­ла, ­і оч­і впа­ли, ­і са­ма, як нит­ка, б­і­ленька ста­ла. Во­на якось за­хо­ло­д­і­ла… На дух-ма­ру во­на по­хо­ди­ла з своїм незд­ви­же­ним об­лич­чям, ­із своїм погляд­ом безп­ри­час­ним… А ще в т­ій дов­г­ій ря­с­і чор­н­ій, у т­ій чор­н­ій пок­ри­вальни­ц­і!..

Хоч би во­на що в ме­не спи­та­ла! Хоч би до ме­не сло­во про­мо­ви­ла!

Черниця знов го­во­рить:

- Втомилися як, бо­же ми­лий! Лед­ве ди­хаємо! - А там до­дає: - Вже со­неч­ко п­ід­би­ло­ся на сн­і­дан­ня…

Глянула на Кат­рю - Кат­ря стоїть, не чує ­і не ози­вається.

- Сестро! - до Кат­р­і, пос­ми­ка­ючи її м­іц­ненько за ру­ка­ва.- Тре­ба нам п­ід­жи­ви­ти­ся?

- Як зав­во­ли­те, сест­ро Ме­ла­н­ія,- од­ка­за­ла Кат­ря.

Я лед­ве до­чу­ла: бе­зод­го­лос­но та­кеч­ки во­на го­мо­н­і­ла.

- Д­івчино! - прик­ли­кає ме­не сест­ра Ме­ла­н­ія.- Хо­ди ли­шень ближ­че,- як на ­ім­’я?

- Химою звуть,- ка­жу.

- Химо, чи не да­ла б ти нам пос­н­і­да­ти?

- Зараз ­із­го­тую,- ка­жу.

Почала я го­ту­ва­ти сн­і­дан­ня, а чер­ни­ця за мною у ко­мо­ру, пшо­на од­м­і­ряє у гле­чик, од­си­пає му­ки у мис­ку, сме­та­ни у по­лу­ми­сок; слив­’янку на­би­рає; хл­іб крає; по­роз­чи­ня­ла сто­ли, дос­та­ла ска­тер­ку, ст­іл зас­те­ляє,- жва­ва та хап­кая. Гос­по­ди-св­і­те!

Катря усе сто­яла са­ма. Сест­ра Ме­ла­н­ія од­хи­ли­ла її ру­кою од сто­лу, нак­ри­ва­ючи,- Кат­ря с­і­ла на лав­ц­і то­д­і.

Готове сн­і­дан­ня - ста­ли сн­і­да­ти. Сест­ра Ме­ла­н­ія Кат­рю ближ­че по­са­ди­ла. Кат­ря пос­лу­ха­ла, бли­зенько присунула­сь, а їсти н­і­чо­го не їла во­на, ок­р­ім ма­ле­сенький шма­то­чок хл­і­ба ­із во­дою. Сест­ра Ме­ла­н­ія сн­і­дан­ня впо­ра­ла. Ма­ла во­на трид­цять ­і два зу­би б­і­л­і та здо­ро­в­і, та ро­бо­тя­щ­і. О, як­і ж зу­би! Усе мо­ло­ла ни­ми, як жор­ном доб­рим.

По сн­і­дан­ню ста­ла сест­ра Ме­ла­н­ія до Кат­р­і го­во­ри­ти:

- Сестро! Тре­ба усе те­пер доб­ре впо­ряд­жа­ти, тре­ба хут­че, щоб тут нам не за­ба­ри­ти­ся… - А оч­і в неї по­ча­ли прижмур­юватись; го­во­ря­чи якось ми­мо­в­ільно, мос­ти­ла во­на ближ­че до се­бе дв­і ве­ли­к­і по­душ­ки у крап­лис­тих тем­них по­шивках, що з во­за я внес­ла.

- Не тре­ба ба­ри­тись,- ще про­мо­ви­ла з­іт­ха­ючи,- о… о… - ви­мо­ви­ла ще раз, вже зов­с­ім на по­душ­ки схи­лив­ши­ся го­ловою…

Спала. Му­хи по­над нею гу­ли, му­хи її ку­са­ли - спа­ла.

Ка­тря си­д­і­ла, схи­лив­ши го­ло­ву. Чи мо­ли­ла­ся во­на? Бо шептал­а щось ­і рум­’янцем зак­ра­си­ла­ся жи­вим. Я до неї близько п­ідс­ту­пи­ла ­і ка­жу:

- Катре, чи ти вже ме­не зов­с­ім за­бу­ла? Чи не п­із­наєш? - Рум­’янц­і од­ра­зу зб­іг­ли з її об­лич­чя; обер­ну­ла на ме­не вже безп­ри­час­н­і оч­і свої ­і од­ка­за­ла ме­н­і:

- Я те­бе пам­’ятаю.

- Чому ж се та­ка до ме­не не­лас­ка­ва? Чом не за­го­во­риш до ме­не?

- Ус­і сло­ва праж­н­і. Тре­ба мо­ли­тись…

- Катре, чи ти знаєш, що Ма­ру­ся за­м­іж п­іш­ла?

- Боже бла­гос­ло­ви.

- За Чай­чен­ка п­іш­ла.

- Боже бла­гос­ло­ви.

- Вона не­щас­на ду­же.

- Божа во­ля.

Усе ме­н­і од­ка­зує, як на­че по псал­ти­рю чи­тає.

- Чи ти ко­ли зга­ду­ва­ла нас? Зга­ду­ва­ла лю­дей?

- Я мо­лю­ся за вас ­і за вс­іх лю­дей.

- Спасиб­і. А ти вже ме­не те­пер ­і тро­хи не лю­биш?

- Господь по­ве­л­ів ус­іх лю­би­ти,- ­і во­ро­г­ів.

- То ти ме­не як во­ро­га жа­луєш, чи що? Чи ж у те­бе вже не­ма ­і в св­і­т­і н­і­ко­го лю­бо­го? Не­ма н­і­чо­го ми­ло­го?

- Мен­і ус­і р­ів­н­і, за вс­іх мо­лю­ся.

- І ус­і во­ро­ги то­б­і?

- Кожен чо­ло­в­ік дру­го­му во­рог ве­ли­кий, во­рог ли­хий,- про­мо­ви­ла з опа­лом: оч­і за­­іск­ри­лись, зад­ри­жа­ли ус­та: п­із­на­ла­ся ме­н­і дав­ня Кат­ря. Ог­нем да по­лум­’ям од неї пахнул­о - як ко­лись.

- А с­ім­’я? А ро­ди­на? - ка­жу.

- Ус­і! Ус­і! При­хи­ля­ють до се­бе ду­шу, бо­ро­нять до бо­га!

- Так ус­іх ки­да­ти?

- Кидати, ки­да­ти! В бо­з­і спа­се­ніє! Бо­же м­ій! Бо­же м­ій! По­милуй нас! - пок­лик­ну­ла сум­но.

- Ам­інь,- од­ка­за­ла з лав­ки сест­ра Ме­ла­н­ія глу­хо. Перес­пала во­на св­ій дзв­ін­кий го­лос.- Ам­інь,- ще раз ка­же та й по­з­іх­ну­ла та­кеньки, що в ме­не ру­ка­ва за­ма­яли, а як­і му­хи по сто­лу ла­зи­ли, то пос­ко­чу­ва­ли­ся, як на­с­ін­ня од в­іт­ру. Дов­го ще по­тя­га­ла­ся на лав­ц­і. Да­л­і ста­ла, приб­ра­лась у ря­си: - Хо­д­ім вже до ба­тюш­ки,- при­ка­зує Кат­р­і.

­І п­іш­ли. ­І ме­н­і ве­л­і­ла йти ­із со­бою сест­ра Ме­ла­н­ія, до­ро­гу по­ка­зу­ва­ти.

Поки ми д­ій­шли до свя­ще­ни­ко­во­го дво­ру - б­і­ля церк­ви сто­яв з дво­ма ко­ми­на­ми ­і з рун­дуч­ком п­ід п­ід­даш­шя,- по­ки д­ій­шли, ка­жу, то вже сест­ра Ме­ла­н­ія зов­с­ім чуй­на бу­ла: хоч оч­і од спан­ня по­ма­л­і­ли, та ди­ви­ли­ся гус­то ­і жва­во.

Священик стр­ів нас, ув­ів у к­ім­на­ту.

Сест­ра Ме­ла­н­ія по­с­і­ла у яко­мусь ве­ли­ко­му кр­іс­л­і, що в ньому ма­ло бу­ло при­доби, а ба­га­то цвя­х­ів. Кат­ря ста­ла б­і­ля неї, а я по­за Кат­рею.

- С­ідайте ж бо, ба­тюш­ка! - про­сить йо­го сест­ра Ме­ла­н­ія.

Батюшка с­ів про­ти неї та й за­каш­ляв­ся.

- А що се - ка­шель вас на­пав, ба­тюш­ка? - пи­та сест­ра Ме­лан­ія.- Ли­по­во­го цв­і­ту на­пий­те­ся уве­че­р­і, на н­іч. Та чо­го се ви та­к­і на ви­ду жов­т­і? Чи не жов­тя­ни­ця? Й по­си­в­і­ли ви зов­с­ім, а, ма­буть, ще не ду­же й ста­р­і,- бо­л­і­ли на го­ло­ву?

Батюшка сам був ро­зум­ний ­і роз­суд­ли­вий, та смир­ний - сто­ро­п­ів, слу­ха­ючи її та на неї див­ля­чись - т­ільки го­ло­вою ки­вав.

- Отсе ми до вас приїха­ли з ва­шою давньою параф­іянкою­,- по­чи­нає дру­гу вже р­іч сест­ра Ме­ла­н­ія.- Во­на ме­н­і при­ру­че­на. Спа­док їй од ро­ди­те­л­ів, як знаєте; во­на усе од­жа­лу­ва­ла на мо­нас­тир. Ми приїха­ли усього то­го роздивити­ся, опо­ря­ди­ти. Вам зв­іс­но, що тут їй на­ле­жить,- по­каж­іть ме­н­і, ко­ли лас­ка ва­ша бу­де. Ра­зом вку­п­і з на­ми для гос­по­да бо­га на­шо­го пот­ру­д­і­мось.

Тод­і п­іш­ли по сте­пах, по ла­нах ог­ля­да­ти, гро­мадських лю­дей кли­ка­ли ц­і­ну­ва­ти. Сест­ра Ме­ла­н­ія ни­ка­ла скр­ізь по вс­іх кут­ках, му­ти­ла­ся, п­ід­б­і­га­ла, приг­ля­да­ла, прис­лу­ха­ла; Катря хо­ди­ла за нею сл­і­дом, не гля­дя­чи ок­ру­ги. М­іс­ця зна­ко­м­і ко­ло неї проц­в­і­та­ли - во­на не вва­жа­ла. Н­і­де не при­пи­ни­лась ­і ра­зу не ог­ля­ну­лась. В ха­ту як ми повернули­ся, то там вже лю­дей по­на­хо­ди­ло ба­га­то. В­і­та­ли Кат­рю, пи­та­ли… Во­на на­че н­і­ко­го зро­ду не ба­чи­ла ­і н­і­чо­го не зна­ла, хто й як­і прий­шли.

Одчинили скри­н­і, ста­ли л­і­чи­ти гро­ш­і, як­і там бу­ли. Ба­тюшка усе за­шеп­ту­вав ­і за­пи­су­вав; сест­ра Ме­ла­н­ія теж со­б­і п­ір­цем чер­ка­ла - Кат­ря усе сто­яла од­да­л­ік, не гля­дя­чи…

Люди пот­ро­ху ро­з­ій­шли­ся…

- Ви доб­ре се знаєте, ба­тюш­ка, що ха­та ц­ій д­ів­чи­н­і при­д­і­ле­на в­ід не­б­іж­чи­к­ів? - пи­та­ла­ся ба­тюш­ки сест­ра Ме­ла­н­ія аж дв­і­ч­і.

- Знаю доб­ре,- го­во­рив ба­тюш­ка.

- Та во­на ж да­ле­ка ро­дич­ка, а доч­ка є р­ід­на…

- Така бу­ла во­ля їх. Во­ни д­ів­чи­ну жа­лу­ва­ли.

- ­І дру­г­і зна­ють те?

- Як же! Св­ід­ки є.

- А! - ка­же.

Б­ільш вже не пи­та­ла.

XX­II

Прийшла Ма­ру­ся до Кат­р­і. Бу­ла во­на ти­ха, смут­на ­і лас­кава.

- Знає? - спи­та­ла ме­не.

- Знає,- ка­жу,- та їй за все бай­ду­же.

Катря її спер­шу не п­із­на­ла, а на в­і­тан­ня од­ка­за­ла:

- Благослови, гос­по­ди!

- Се Ма­ру­ся,- го­во­рю їй.

Тод­і вже во­на п­із­на­ла ­і знов ка­же:

- Боже бла­гос­ло­ви!

Маруся сто­яла пе­ред нею.

- С­ідай, Ма­ру­се! - про­шу.

Вона не схо­т­і­ла чи не вчу­ла, сто­яла ­і ди­ви­ла­ся на Кат­рю. Кат­ря не­по­ру­хо­ма си­д­і­ла. Б­ільш не бу­ло н­і­ко­го в ха­т­і.

- Катре,- про­мо­ви­ла до неї Ма­ру­ся,- чом ти сло­ва не про­мовиш? Чи ме­н­і зве­лиш го­во­ри­ти, Кат­ре?

- Що? - пи­та Кат­ря.- Що го­во­ри­ти?

- Бач, Ма­ру­ся вже си­ва ста­ла зов­с­ім,- ка­жу, зняв­ши хуст­ку з Ма­ру­с­і.

Подивившися, ка­же:

- Сива.

Посид­іла Ма­ру­ся мовч­ки ­і поп­ро­ща­лась. Кат­ря її хрес­ти­ть.

- Катре! - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся,- в ме­не д­і­ти.

- Боже їх бла­гос­ло­ви! - од­ка­за­ла Кат­ря по своєму зви­чаю.

Як са­ма вже во­на н­і­чим людським не му­ти­ла­ся,- то вже й не вва­жа­ла, як в ­ін­ших сер­це ко­ло­ти­ло­ся.

Маруся до­до­му п­іш­ла.

На тре­т­ій день Кат­ря ­із сест­рою Ме­ла­н­ією поїха­ли. Ма­руся ще при­хо­ди­ла поп­ро­ща­ти­ся. Кат­ря про­ща­ла­ся так са­мо, як в­і­та­лась… Хоч би во­на ли­це за­пе­ча­ли­ла! Хоч би озир­ну­ла­ся ра­зо­чок!

- Як од­м­і­ни­ла­ся! - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся, див­ля­чись ус­л­ід за тим во­зом кри­тим по до­ро­з­і.

- А пам­’ятаєш, яка бу­ла во­на? - ка­жу.

- Як же!.. Доб­ре пам­’ятаю.

Ще ми пос­то­яли, по­ди­ви­лись. Ма­ру­ся п­іш­ла до своєї гос­по­ди, а я її про­ве­ла ­і в неї тро­хи по­си­д­і­ла.

Як­ів усе хво­р­ів, усе бо­л­ів. Дав­но вже в­ін не ро­бив н­і­чо­го: не здо­лав. Па­да­ла ко­ло всього са­ма Ма­ру­ся. Ба­га­то бу­ло їй д­і­ла в гос­по­д­і, ве­ли­ко пе­ча­л­і на сер­ц­і.

Весело, як є ким ра­д­і­ти, та й те доб­ре, ко­ли є об к­ім по­плакати. Їй-же бо­гу моєму, доб­ре! Г­ір­ка та жи­ва во­да, ка­жу вам…

Виходжу я од Ма­ру­с­і, ­і во­на ме­не до во­р­іт до­во­дить, а за нею д­іт­ки то­по­тять др­іб­ненько-ва­женько…

- Подивись,- ка­же во­на,- по­ди­вись, Хи­мо, ус­і трой­ко у йо­го ви­ли­лись - мої чор­ня­веньк­і!

­І згор­ну­ла їх ус­іх до се­бе. А во­ни хто з па­лич­кою у ру­ц­і, хто з хл­і­бом, з п­і­соч­ком у жменьц­і, жва­венько див­ляться… Ти­ха ­і вбо­га ха­та з виш­не­вим сад­ком!

Я жи­ву со­б­і при­доб­но на своїй се­литьб­і. Су­с­і­ди до ме­не хо­дять, а я знов до їх - од­в­і­дуємось. Ра­ди­мось, як го­ро­ди за­с­і­ваємо; вку­п­і наш од­по­чи­вок у свя­то…

Час за час, а к ве­чо­ру ближ­че…

__________________________

ПРИМІТКИ

До видання увійшли твори Марка Вовчка із збірок: «Народні оповідання» (1857), «Рассказы из народного русского быта» (1859), «Народні оповідання» (т. 2, 1862), «Оповідання Марка Вовчка» (1865), повісті «Інститутка», «Три долі» і роман «В глуши».

Принцип розташування творів - жанрово-хронологічний; українські твори подаються за першодруками (наступні видання виходили без участі автора), російські - за останнім прижиттєвим виданням: Полное собрание сочинений. Саратов, 1896-1899, т. 1-7.

Правопис творів Марка Вовчка наближений до сучасного із збереженням лексичних, фразеологічних та діалектних форм. Малозрозумілі слова пояснюються у словнику в кінці тому.

Переклади іноземних текстів даються у посторінкових виносках і позначені зірочками. Місця, що коментуються, йдуть під суцільною нумерацією у межах твору або циклу творів («Народні оповідання»).

ТРИ ДОЛІ

Вперше надруковано в журналі «Основа», 1861, № 1, с. 9-90. В авторському перекладі російською мовою опубліковано в журналі «Русское слово», 1861, № 6, з такою приміткою від редакції: «Повість ця була видрукована малоросійською мовою в часописі «Основа». Бажаючи поширити її поміж більшості читачів і зробити доступною для тих, хто не знає малоросійської мови, ми подали тут переклад її, одержаний від автора». Повість увійшла до збірки «Новые повести и рассказы Марка Вовчка» (Спб., 1861) і до другого тому «Народних оповідань» (1862).

У рецензії на журнал «Основа», надрукованій в «Современнике», М. Г. Чернишевський, співчутливо говорячи про твори, які, на його думку, привернули б увагу широкого кола читачів, відзначив, зокрема, і «Три долі» Марка Вовчка («Современник», 1861, № 1, с. 66-83). Пізніше в «Нарисі історії українсько-руської літератури» І. Франко знову звернувся до цієї повісті і вказав, що порівняно з попередніми творами письменниці вона має «менший соціальний, але дуже великий психологічний інтерес» (Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. Львів, 1910, с. 142).

Подається за текстом «Основи».

Друкований текст для вичитування взято з: Марко Вовчок. Оповідання. Казки. Повісті. Роман. Київ, «Наукова думка», 1983.

Серія «Бібліотека української літератури»

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.

© Вичитування, правка, форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2020