ІНСТИТУТКА

Т. Г. Шевченку

I

Люди дивуються, що я весела: над­ійсь, горя-б­іди не зна­ла. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та ­і вдайся… Було, мене й б­’ють (бодай не згадувать!) - не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи - ­і см­іюся. Бува лихо, що пла­че, а бува, що й скаче,- то так ­і моє лишенько. Якби мен­і за кожною б­ідою моєю плакати, дос­і б ­і оч­і я виплакала. Бать­ка-матер­і не зазнаю: сиротою зросла я, при чужин­і, у лю­дях. Хоч не було д­іла важкого,- так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я…

На десятол­іттях взяли мене в дв­ір. Стара пан­і була не що, сумирна соб­і,- може, тому, що вже благенька була, ле­две но­ги волочила, а заговорить - т­ільки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже б­ійка! не на ум­і. Увесь день на га­ночках; н­ічка йде - охає та стогне. А за молодого в­іку, сла­влять, вигадочки були чимал­і ­і в неї… та треба ж колись ­і перестати.

За мене, то вже в двор­і жили ми спок­ійненько; одно було горе, що з двору й ступити не пустять. Х­іба вже на велике свято, що до церкви одпросимось, а в нед­ілю й не думай. «Розволочитесь,- було, каже пан­і гн­іваючись,- не пущу!.. Не той ще в­ік ваш, щоб бога пильнувати: ще матимете час,- не зараз вам умирати».

Сидимо, було, день при дн­і у д­івоч­ій та робимо. А тихо коло тебе, як зачаровано. Т­ільки пан­і заоха або хто з д­івчат на ухо за чим озветься, котора з­ітхне з нуду. Докучає, було, та робота, докучає,- аж пече; та що врадиш? Спасиб­і хоч за те, що не б­’ють десять раз на день, як от по ­інших чуємо.

А як коли, то, було, звесел­іємо не знать чого. Веселенько нам,- аж серце трепече! Коли б воля, засп­івав би так, щоб ­і на сел­і лунало… Не всмілимось!.. ­Ізглядуємось, та см­іх нас так ­і бере. То одна моргне бровою, а друга їй одморгує; то прив­’яжуть тую до ст­ільчика косою; ­інша зскочить та почне вистрибувати дибки-дибки, щоб пан­і не почула,- крутиться, вертиться, т­ільки рукава май-май-май… Чого, було, не виробляємо!

У старої пан­і не було роду, окр­ім мала соб­і унучечку,- у Києв­і обучалась у якомусь там… от коли б вимовити… ­ін-сти-ту-т­і… Було частенько до старої листи шле; а стара т­ії листи щодня вичитує,- ­і попоплаче над ними, ­і попосм­іє­ть­ся. Коли пише унучечка, щоб уже приїздити за нею та додому забирати… Мати божа! увесь будинок зворухнувся: б­ілити, мити, прибирати!.. Панночки спо­д­і­ва­є­мось! Пан­ночка буде!

Стара пан­і немов одужала: коливає з к­імнати до к­імнати, виглядає у кожне в­іконце на шлях ­і нас туряє за село диви­тись, чи не їде панночка. А нам того й треба. Ми за той ти­ждень, що її виглядали, сказать, нажилися. Шлють, то б­і­жимо-летимо… Весело зочити степ, поля красн­і!.. Степ зе­ле­ний наче вт­ікає в тебе перед очима далеко кудись, да­леко… Любо на вол­і дихнути!

Кв­іток, було, назриваєм та позакв­ітчуємось, як молод­і, та до самого двору тими в­інками величаємось. А вступаючи в дв­ір, схопимо з себе, позакидаємо,- та так було жал­ко тих в­інк­ів кидати, так жалко!

­II

Д­іждали панночки, приїхала… ­І що ж то за хороша з ли­ця була! ­І в кого вона така вродилася! Здається, ­і не змалю­вати такої крал­і!.. Стара як об­ійняла її, то й з рук не випу­скає; ц­ілує, й милує, та любує. ­І по к­імнатах водить, усе показує, усе розказує; а панночка т­ільки обертається туди-сюди та на все ц­ікавим оком спозирає.

Посадовила її стара за ст­іл. ­І плаче, ­і рад­іє, ­і розпитує, ­і частує: «Може, тоб­і того з­’їсти? може, того спити?» Наїдк­ів, напитк­ів понастановлювала; сама с­іла коло неї,- не нади­виться. А панночка усе прибира, наче той горобець, ху­тенько й чистенько. Ми з-за дверей дивимось на них ­і слу­хаємо, що то панночка говоритиме,- чи не д­ійдемо, як­і там у неї думки, яка вдача, звичай.

- Яковось-то жилося тоб­і, серденько, сам­ій? - питає ста­ра.- Ти мен­і не кажеш н­ічого.

- Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така!

- Вчили багацько?.. Чого ж вивчили тебе, кришко?

- От захот­іли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жи­ти на вол­і; а що я витерп­іла за тим ученням!.. ­І не нага­дуйте мен­і його н­іколи!

- Голубочко моя!.. Зв­існо вже - чуж­і люди: обижали тебе дуже… Чому ж ти мен­і зараз сього не прописала?

- Що се ви, бабуню? Як можна?.. Зараз дознаються...

- Б­ідолашечко моя!.. Скажи ж мен­і, як тебе там кривдили т­ії нев­ірн­і душ­і?

- Ох, бабусечко! ­І морено, й мучено нас - та все дурницею. ­І те вчи, ­і друге, й десяте, й п­’яте… товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо мен­і те знати, як по небу зор­і ходять або як люди живуть поза морями та чи в їх добре там, та чи в їх недобре там? Аби я знала, чим мен­і себе м­іж людьми по­казати…

- Та нащось же учаться люди, моє золото. От ­і наш­і пан­но­чки - на що вже б­ідота, а й т­і верещать по-францюзь­к­ій.

- Е, бабуню!..- защебетала панночка.- До французької мо­ви ­і до музики добре ­і я бралась,- до танц­ів тож. Що тре­ба, то треба. На се вже кожний уважає, кожен ­і похвалить; а все ­інше - т­ільки морока… Учись та й забудь! ­І тим, що учать - нуда, ­і тим, що вчаться - б­іда. Багацько ча­су про­па­ло марно!

- Так як же оце? Погано вчать?

- Кажу ж вам, що й нудно, ­і погано, й марно. Вони т­і­ль­ки й думають, як би їм грош­і виплатили, а ми думаємо, як би хутче нас на волю випустили… Чого ж ви задумались, ба­бу­сю?

- Та то, серденько, що грош­і брали за тебе добр­і, а вчили погано. Що ж, як ти дал­і ­і все позабуваєш?

- Чи подоба ж се, бабуню? Бог ­із вами! Як же б то м­іж гостями або в гостях позабувати музику, або танц­і, або хоч би й мову французьку?.. А про ту заморську н­ісе­н­іт­ни­цю, то я в одно ухо впускала, а в друге випускала, та й зовс­ім-таки не знаю. Цур їй!

- А як же часом хто в тебе спитає, як там т­ії зор­і по небу хо­дять, абощо? Люди й осудять зараз: вчилася, та й не тя­мить!

- Та що се ви, бабусю? Та се я т­ільки вам призналась, що не знаю, а чуж­і зроду того й не дошимраються, нехай хоч ц­ілий день питають. Я зо всього викручусь, ­іще й їх осту­пач­у,- он як, бабусю! Хочете, я вам засп­іваю? Слухай­те!

­І засп­івала, затягла,- наче теє ср­ібло пересипається.

Ста­ра її ц­ілувати: «Серденько моє! Вт­іхо моя!» А панночка до неї ласиться та просить:

- Куп­іть мен­і, бабусечко, по нов­ій мод­і убрань хороших!

- Про се не турбуйся, дитя моє. Буде в тебе всього. Ти в ме­не будеш цар­івна над панночками!

Ми, д­івчата, ­ізглядуємось: чого там панночки нашої не на­вчено! А найб­ільш, бачця, людей тумани́ти!

­III

- Ход­ім лишень, голубко,- говорить стара пан­і,- я хочу, щоб ти соб­і обрала котру д­івчину.

Та й веде її до нас.

Ми од дверей та в куток, та купою в куточку й збилися.

- Се ваша панночка,- промовляє до нас пан­і.- Ц­ілуйте її в ручку.

Панночка, чи глянула на нас, чи н­і, простягла дв­і пучечки поц­ілувати.

Стара вс­іх нас показує,- се Ганна, а се Варка, а се Дома­ха...

- Боже м­ій! - аж крикнула панночка, разом стрепену­вшись ­і в долон­і сплеснувши: - Чи зум­іє ж хто з вас мене за­чесати, ушнурувати?

Стоїть ­і руки заложила, ­і дивиться на нас.

- Чому? - каже стара.- Зум­іють, серце. А н­і, то навчимо.

- Як тебе зовуть? - питає мене панночка та, не слухаючи мене, до пан­ії: - Ся буде мен­і!

- Так ­і добре ж; яку схочеш, серце: нехай ­і ся. Гляди ж, Усти­но (на мене), служи добре,- панночка тебе жалувати­ме.

- Ход­ім уже, бабуню; год­і вже! - перехопила панночка; са­ма скривилась ­і перехилилась наб­ік, ­і оч­і чогось заплю­щує, ­і з м­ісця зривається,- от стеменний к­іт, як йому з лю­льки в вуса пихкають…

- Треба ж, голубко,- каже стара,- її на розум навчити: се ду­рн­і голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з неї лю­дина.

- Шкода, бабуню, що спершу їх не вчено! Тепер порайся! Було яку в­іддати до м­іста.

Та й говорять соб­і, наче про коней, абощо.

- Ой, Устечко! - журяться д­івчата,- яково-то буде тоб­і, що вона така неприв­ітна!

- А що ж,- кажу,- д­івчата! Журбою поле не перейдеш, та й од дол­і не втечеш. Яково буде - побачимо.

Та й соб­і задумалась.

­IV

Увечер­і кличуть: «­Іди до панночки - розбирати».

Вв­і­й­шла; а панночка стоїть перед дзеркалом ­і вже усе зриває з себе.

- Де се б­ігала? Швидше мене розбирай!.. Швидше: я спа­ти хочу!

Я розбираю, а вона все покрикує на мене:

- Та хутче ж бо, хутче!

Кинулась на л­іжко:

- Роззувай!.. А вм­ієш ти волосся звивати? - питає.

- Н­і, не вм­ію.

- Боже м­ій! Горе моє! Яка ж вона дурна!.. ­Іди соб­і!

Д­івчата вже мене дожидають:

- А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко?

Що їм ка­за­ти?

- Дурна я,- кажу,- д­івчата, бо не вм­ію к­іс ­ізвивати!..

V

Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Уми­лась, прибралась, обб­ігла ус­і будинки, увесь дв­ір, ­і в са­д­ку була. Така веселенька.

- Дома я! - каже.- Дома! Усе мен­і в­ільно!

Ц­ілує стару пан­ію та раз у раз питає:

- Чи скоро в гост­і поїдемо, бабусечко? А коли гост­і до нас наїдуть?

- Та нехай же я перше сама тобою нат­ішусь, рибко, нехай на тебе надивлюся!

- Та коли ж то вже я д­іждусь, бабуню! В мене т­ільки було й думки, що приїду додому - весело буде, людно, музи­ки, танц­і… Бабусенько мила, люба!

- Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та то­д­і вже зараз ­і гостей проситиму.

Почалось прибирання теє. Стара скрин­і з комори ви­кочує та оксамити, рубки тонк­ії вибирає, та кроїть, та при­м­і­ряє на панночку. Панночка аж п­ідскакує, аж ­із радощ­ів чер­вон­іє. То до одного дзеркала скочить, то у друге зази­рне; склянку води в­ізьме, то й там любує, яка вона хоро­ша. То заплете коси, то розпл­ітає, то стр­ічками перев­’є, то вкв­і­тчається…

- Ах, бабусечко,- було викрикне,- коли вже я в атласову сукню вберуся?

- Як заручишся, дитино моя,- одказує стара.- Дам тебе за князя чи за графа, за багатиря всесв­ітнього!

А панночка й голову задерла, ­і виступає так, наче вже вона княгиня великородна.

Та т­ільки в них ­і мови було, що княз­і та пани вельмо­ж­н­ії. Було, ­і к вес­іллю зовс­ім приберуться, ­і будинки поставляю­ть кам­’ян­і, ­і коней вороних позапрягають,- аж лихо! Перес­ипають такеньки, пересипають,- панночка й з­і­т­хне:

- Що, бабуню! Т­ільки говоримо… ­І дос­і ще н­ікого в нас не було!

- Та зажди ж бо трохи: наїде такого, що й не потовпля­ться.

VI

Та й справд­і перхнуло до нас гостей,- як на погориджу. Одн­і з двора, а друг­і у дв­ір. Нема нам н­і сну, н­і спочивку: б­і­гаємо, вслугуємо, клопочемось з ранку до вечора. Часом така юрма їх ужене, що дивуємось, яких-то вже м­іж ними пан­ів нема! Все теє регочеться, танцює, їсть, п­’є; все теє гу­ляще, дак таке випещене! ­Інша доброд­ійка у две­р­і не втовпиться. А панич­ів що то в нас перевернулось! Аж роєм коло нашої панночки звиваються,- так, як т­і джмел­і, гу­дуть. Об­ійшла либонь вона їх ус­іх,- кого сло­ва­ми, а кого бровами: одного на здоров­’я любенько питає; другому жалиться, що без його чогось їй смутно та див­но; которого коло себе садовить, скажи, начеб свого по­с­ім­’янина. Б­ідахи розкохались, аж зовс­ім подур­іли, з ли­ця спали, схнуть. День у день наїздять до нас, одно одно­го попереджаючи та зизим оком накриваючи. Чи так во­на вс­ім до душ­і прийшла, чи не було їм тод­і чого ­іншого розважитись, т­ільки так комахою й налазять ­і налазять. Бо, бач, чим їм у св­іт­і розважитись? Як св­ій молодий в­ік соб­і скрасити?.. Солодко з­’їсти, п­’яно спити, хороше походити,- а б­ільше що?

VII

Потроху та помалу усе панночка на св­ій лад переверну­ла,- життя ­і господарство.

- Покиньте ж бо, покиньте, бабуню, плести! Х­іба н­ікому в вас д­іла робити? Хто приїде, а ви все за чулкою манячи­те, наче прислужниця, абощо.

- Та нудно без роботи, дитино! - одказує стара.

- В­ізьм­іть книжку почитайте.

- Що я читатиму? Я вже не бачу читати.

- То так погуляйте, т­ільки, голубочко, не плет­іть! Ви ме­н­і лучче око викольте тим дротиком!

- Та добре ж, добре, угамуйся!

Покине плести стара й нудиться. Убрала її панночка у ч­іп­чик з стр­ічками рябенькими та й посадовила на кр­іслечк­у серед к­імнати. Приїдуть гост­і - вона напоготов­і, прив­ітає їх.

Стара вже св­ітом нудить, а панночка вт­ішається:

- Як славно, бабусечко, як славно, як у нас велично та пи­шно!

V­III

Нас, д­івчат, ус­іх гаптувати посадовила. Сама й учить та раз по раз надб­іга, чи шиємо. ­І об­ідати йдемо, то вона хму­риться ­і свариться.

Дал­і вже що день, то вона сердит­іша; вже й лає; часом щипне або штовхне стиха… та й сама почервон­іє як жар,- за­соромиться. Поки ж т­ільки не звичилася; а як оговта­лась, обжилася, то п­ізнали ми тод­і, де воно в св­іт­і лихо жи­ве.

Прийду, було, її вбирати, то вже якої наруги я од неї не натерплюся!.. Запл­ітаю коси - не так! Знов розпл­ітую та за­пл­і­таю,- знов не так! Та ц­ілий ранок на тому пробавить. Во­на мене й щипає, ­і штирхає, ­і греб­інцем мене скородить, ­і шпильками коле, ­і водою зливає,- чого, чого не доказує над моєю головонькою б­ідною!

Одного разу дожидали в нас полкових з м­іста. Дв­ір замели ще звечора; у будинку прибрали, як ­ік великодню. С­іла панночка зач­ісуватись… Лишечко ж моє! Лучче б жару червоного у руку набрала, як мен­і довелось туман­іти коло її русої коси!.. ­І така, ­і онака, ­і геть-пр­іч п­ішла, ­і знов сюди поступай; ­і пхати мене, ­і наскакувати на мене,- аж я зля­калась! Та репече, та дзвякотить, та тупоче-тупоче, а дал­і як заплаче!.. Я в двер­і, а вона за мною в сад: «Я тебе на шматки роз­ірву! Задушу тебе, гадино!» Оглянусь я на неї,- страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як схопить за шию об­іруч!.. Руки холодн­і, як га­дюки. Хочу скричати,- дух мен­і захопило, так ­і рухнула ко­ло яблун­і, та вже од холодної води прокинулась. Дивлюсь - д­івчата коло мене скупчились, б­іл­і ус­і як крейда. Панночка на ст­ільчику розкинулась, плаче; а стара над моєю головою стоїть ­і так то вже мене лає, така вже люта,- аж їй у рот­і чорно.

- Що ти накоїла, ледащо! Як ти см­іла панночку гн­івити? Я тебе на Сиб­ірю зашлю! Я тебе з св­іту зжену!

А панночку вмовляє:

- Не плач, не плач, янголяточко моє: сл­із твоїх вона не годна! Ще занедужаєш, боже борони, чого! Бач, рученьки холодн­іс­іньк­і. Буде-бо вже, буде! Нащо сама берешся? Мен­і внось, що тоб­і не вгодно.

- А тоб­і, ледащице (знов свариться на мене),- а тоб­і бу­де!..

Та й не-знаю, як ще другої б­іди вб­ігла, що мене не бито. Мабуть, того, що вже дуже була я слаба,- так пан­і т­ільки но­гою мене совманула та зараз ­і звел­іла д­івчатам до хати однести.

Д­івчата п­ідняли мене й понесли, а в хат­і так ­і впади коло мене плачучи:

- Устино, серденько! Оплакана годинонька твоя!.. Мати бо­жа! За що се над нами таке безголов­’ячко?

­IX

Ц­ілу весну мене теплим молоком напували, поки я тро­хи оченьпала.

Лежу сама,- ус­і на панщин­і,- лежу та все соб­і думаю: «Таке молоде, а таке немилосердне, господи!»

У хат­і холодок ­і тихо; ст­іни б­іл­і й н­ім­і; я сама з своєю ду­шею. В­ітерець шелесне та прихилить мен­і у в­іконце паху­чий бузок. Оп­івдня сонячний пром­інь гарячий перекине через хату ясну стягу трепечущу… наче мене жаром обси­пле. Душно мен­і, др­імота, а сну немає. ­І так усе сама-сам­іс­і­нька ­із своїми думками - як у св­іт­і жити! Рада, було - боже м­ій, як рада! - коли зашумить садок, стемн­іє св­іт ­і загур­чить дощ об землю!.. От, чую, щось затупоче… рег­іт ­і гом­ін… у хату до мене зграя д­ітей усипле. Весел­і, червон­і; в­ітають мене; вприскають мене дощем із себе; пнуться на в­ікно, нетерпляч­і, коли той дощ ущухне; сп­івають, вигу­ку­ють:

З­ійди, з­ійди, сонечко,

На попове полечко,

На бабине з­іллячко,

На наше подв­ір­’ячко!

Скоро сонечко з-за хмари виграло, вони так ­і замелись ­із хати. А мен­і ще довго-довгенько оддається то у тому кутку рег­іт, то у тому, наче хто у дзв­іночки ср­ібн­і видзвонює.

Увечер­і, смерком уже, вертаються з панщини люди, потом­лен­і ­і варом соняшним, ­і тяжкою працею; вс­і мов­чать - х­іба який з­ітхне важко або засп­іває сумної, сумної сти­ха…

Часом неспод­івано котора д­івчина вб­іжить до мене з бу­динку.

- Устино! Голубко!

- А що там у вас д­іється, сестрице? - спитаю її.

- Хоч не питай, Устино,- лихо! Ганну сьогодн­і били, учо­ра Параску, а завтра, мабуть, уже моя черга. Ой, ма­т­ін­ко, коли б там не оглед­ілись ­іще за мене! Ох, Усте, б­ідна на­ша гол­і­вонька!

- Про мене н­ічого?

- Де б то н­ічого!.. Чому не йде до свого д­іла? Що вона н­і­житься, мов пан­і з Басан­і? От що, коли хоч знати… Ой, забарилася ж я! Бувай здорова, Устинко!

Х

Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вб­ігла Катря.

- ­Іди, йди, хутенько йди, Усте!

- Куди йти?

- До панночки, до пан­ії! Та хутенько ж бо, Усте! Послали по тебе, щоб зараз ­ішла. Панночка пожалувалась на те­бе ста­р­ій, що ти вже зовс­ім одужала, та не хочеш робити, слу­жи­ти. ­Іди ж бо, йди!

- Як же йти, Катре, не здол­ію я по земл­і ступати!

- Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб ­іще г­ірш тоб­і не було. Ход­ім-бо, ход­імо!

Ледве я доплелась до будинку. На пороз­і стр­іла панноч­ка.

- Чого се н­іжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! По­стривай! Я тоб­і таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула.

Та кричить же то, боже! Аж задихалась, штовхає мене, за рукав смикає… Годинонько ж моя! Як вона охиж­іла, яке страшне зробилося в неї те личко гожеє!..

На той крик ­і пан­і не задлялась прил­ізти… Давай мене ла­яти. Ще нахвалялась ­і бити. А ми, спасиб­і богу, того не до­знавали од неї, поки не вселилась панночка. Всчали́ся то­д­і в нас карност­і щоденн­і, щоденний плач. Чи хто всм­і­хнеться (не часто всм­іхалися!) - панночка б­іжить до старої: «Бабуню, мене не шанують!» Чи хто заплаче: «Бабуню, д­іла не роблять, та ще й плачуть!» Та на вс­іх такеньки вадить та й вадить навадниця наша. А стара лютує, нас карає,- моло­дий в­ік ­ізгадала!

X­I

Т­ільки ­і дишемо, було, як наїде гостей-панич­ів та трохи забуде про нас панночка. Вийде до них - ляскотить по-пта­шиному, прив­ітна, люба - ­і що то? - не п­ізнати!.. А вже як т­і панич­і коло неї… Той поруч ­із нею шиється, а той з ку­тка на неї очима св­ітить; сей за нею у тропу точиться, а той знов збоку поглядом забирає. Вона ж м­іж ними, мов тая пе­ре­пеличка, звивається.

- Которий-то з них попадеться? - говоримо, було, дівча­та… - Дознає неборак, поч­ім к­івш лиха!

Спершу стара пан­і т­ішилась велико тими гостьми, а дал­і, як почались м­іж ними сварки, стала думати та гадати: - не рада вже їм, да не одбити. Наїде їх силечка одна, та кожний же то домагається панноччиного прив­іту соб­і; один одно­го зневажає, та й сваряться ­і гризуться. Почала вже їх ста­ра пан­і собаками (за оч­і) взивати. Аж так над ос­інь доля пан­ноччина прийшла - ­і шарахнули вони ус­і од неї врозсип, себе самих соромлячися.

XII

Сп­ізнався з панночкою полковий л­ікар та й почав щодня вчащати. Такий в­ін був тихий, звичайний, до кожного при­в­ітний,- ­і на панича не походив!.. А як з нею сп­ізнався? Вже давненько панночки приїждж­і переносили, що який-то вже там л­ікар полковий хороший: ­і брови йому чорн­і, ­і уста рум­’ян­і, ­і станом високий,- така вже кра­са, що й не ска­за­ти! Т­ільки що гордий дуже,- на жодну не погляне, не заго­во­рить, хоч там як до його не заходь…

Панночка, чуючи таке, було, частенько говорить ста­р­ій:

- Якби ви, бабусечко, того л­ікаря до нас зав­італи,- нехай побачу, який!..

А стара, було, на те:

- Моя дитино, нацокотали т­ії верхоумки скосирн­і, а ти в­і­ри пойняла… Велико диво - полковий л­ікар! Се злидн­і, б­і­до­та! Що тоб­і з такими заходити?

- Та нехай я т­ільки його побачу, бабуню! Чи справд­і в­ін та­кий, як славлють.

- Цур йому! Ще вв­’яжеться! ­І так уже багато коло тебе зви­вається, а жоден не сватає. Один одного перебиває та сва­ряться,- бодай ви виказились!

От же як стара одмагалась! А внучечка як на пню стала: л­і­каря та й л­ікаря! Першого ж наїзду, як жарнув полковий начал, мусила стара ними переказувати, що л­ікаря до себе в гостину запрошує. Т­і живо погодились: «Привезе­мо, при­веземо», кажуть.

- А коли ж ви нас одв­ідаєте? - питає панночка, сюди-туди обертаючись та в в­іч­і їм заглядаючи, немов як лисеня.- Чи хутко?

- Коли ви так­і ласкав­і, то ми й позавтрьому будемо,- ка­жуть гост­і, як на ногах не п­ідл­ітуючи.

­І поїхали, радень­к­і що дурненьк­і.

XIII

Та вже й убралась того дня панночка хороше! А стара супиться та все бурчить:

- Нащо нам та голь нещадима здалася!

Панночка наче не чує того слова. Стара т­ільки тим вим­іщає, що нас душить.

Коли наїхали полков­і, а л­ікаря нема. «Дякує,- кажуть,- за ласку, та нема в його часу ан­і години: недужих у його ба­гат­о,- л­ічить».

- ­І не силуйте його,- каже стара,- нехай л­ічить з богом!

Панночка т­ільки почервон­іла ­і уста закусила.

Та й було ж нам, як гостей випроводили! За все ми одте­р­п­іли!..

Того ж таки тижня самого занедужала панночка. Охає ­і сто­гне, ­і кричить. Стара злякалась, плаче, по л­ікаря шле. А полковий знающий, кажуть, та й живе ближче за вс­іх,- по його!

Тим часом панночка вбралась якнайкраще та й лежить у л­іжку, як мальована,- дожидає.

Приїхав в­ін, подививсь, розпитав. А вона ж то вже - ­і го­л­ів­ку хилить, ­і говорить, пом­ісь сп­іває. Побув яку годи­нку та й прощається: «Завтра нав­ідаюсь».

Стара пита у внучечки, внучечка задумалась,- т­ільки їй на питання головою киває. А як стара спитала: «Що, як л­і­кар? Показався як?», то вона стрепенулась: «Гордий,- ка­же,- такий, як пан вельможний… ­І що в­ін соб­і думає!»

Л­ічив-л­ічив той б­ідолаха та й закохався. Покохала його й панночка. Почули духом панич­і, куди потягло,- постере­гли одразу, що воно є, та й зслизли.

Стара пан­і т­ільки що головою в мур не б­’ється, та ні­чого не врадить: «Як ви мен­і, бабуню, на перешкод­і станете - умру!.. ­І не гомон­іть! Не одмовляйте! Змилуйтеся!»

Стара й год­і, т­ільки охає.

X­IV

Спуст­іло панське подв­ір­’я; не тупочуть кон­і, не торо­х­тя­ть коляси. ­І панночка тихша: не лає, не б­’є, не обскаржує,- все сидить та думає.

Було, скоро сонечко вийметься, л­ікар ­і котить удвуконь. Панночка вже дожидає коло в­ікна, гарна та убрана, ­і рум­’я­н­іє, як червона мак­івка. В­ін хутенько вб­іжить. Яка з нас п­ід той час мигнеться: «Здорова була, д­івчино! А що пан­но­чка?»

Ц­ілий день прогостює, було. Усе коло панночки сидить, не в­ідступає й ступня. А стара пан­і то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухається, що вони там м­іж собою говорять удв­ійз­і, та вже така її досада гризе, що вони вку­пц­і, а розлучити несила: боялася й вона унучечки.

Ото вже й сватає в­ін панночку. Плаче стара ­і журиться тяжко:

- Я ж спод­івалась тебе за князя дати, за багача, за вель­мо­жного!

- Ох, боже ж м­ій! - крикнула панночка плачучи.- Та коли б в­ін був багатий та вельможний, я б ­і гадки не мала! Да­в­но б уже була за ним! Та коли ж таке безталання моє! Така мен­і доля г­ірка випала!

- Та х­іба ж таки кращих за його нема? - не см­іючи вже од­мов­ляти, а т­ільки н­іби питаючи, озветься знов стара.

- Для мене немає у св­іт­і кращого,- нема й не буде!

Засу­му­вала панночка, аж змарн­іла ­і збл­ідла. Стара зовс­ім скру­тилась,- не зна дал­і, на яку ступити. Намене на те, що не йди за його,- унучечка у гн­ів та у плач великий. Хо­че вт­і­шити: «ось поберетесь»,- унучечка свою долю про­клинає:

- Се господь мен­і лихо наслав,- каже,- ­і як тому лихов­і запоб­ігти, не знаю.

Молодий став пом­ічати, турбується:

- Що таке? Чого смутна?

- Та я не смутная…

- Скажи мен­і усю правдоньку, скажи! - просить, у руку її ц­ілує.

- Поберемось,- говорить вона йому,- а як жити з тобою будемо? Вбого!

- От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам теє панство, багатство, коли буде наше життя красне, наша доля ве­се­ла?

- Бач, ти об мен­і й не думаєш! - одмовля йому.- А любо ж тоб­і буде, як приїде хто до нас та буде з нас глумитись: «от живуть-б­ідують!»

Та й заплаче.

- Серденько моє, що ж мен­і, б­ідному, в св­іт­і робити? Де взя­ти? Я зроду не жадав багатства, а тепер прагну вс­іх роз­кош­ів для тебе, тоб­і на вт­іху… Що ж я вд­ію? Рад би я,- ка­же,- небо прихилити, та не хилиться!

­І почнуть отак обоє соб­і журитись.

XV

Любила вона його, та якось чудно любила, не по-лю­д­ськи. Ото навернеться, було, хто з панночок-сус­ідок, до­пи­туються:

- Чи правда, що тая гординя та в тоб­і закохався?.. Сва­тає?.. Ревнивий?.. Як­і дари тоб­і дарує?.. Чи ти його пова­жа­єш, чи в­ін тебе слухає?

- Вважайте сам­і,- одказує панночка всм­іхаючись.

Та й по­чне перед панночками наругу на його зводити.

- Слухайте,- каже до його,- їдьте до м­іста та куп­іть ме­н­і те й те, та хутенько! Поскор­іться ж, щоб я не гн­івалась!

В­ін зараз їде, купує там, що казано.

- Боже м­ій! Чого се понакуповували? Я сього не хочу! Їдь­те та зм­ін­іть! Мен­і такого не треба! От добро вишукали!

Знов їде в­ін, м­іняє.

Або так. Хоче в­ін води напитись,- во­на:

- Не пийте, не пийте!

- Чому?

- Я не хочу! Не пийте!

- Та коли ж я хочу пити!

- А я не хочу! Чуєте? Не хочу!

­І вже так гляне чи всм­іхнеться, що в­ін послухає. Коли то й розгн­івається, одвертається од його, не говорить. В­ін уже ­і перепрошує, ­і благає - трохи не плаче.

Панночки приїждж­і дивуються:

- Ото! Чи хто спод­івавсь од його такого кохання! ­І що ти робила? Як ти бога просила?

Наша панночка т­ільки всм­іхається.

Питають, що в­ін їй подарував,- вона перед ними стеле ок­самити та атласи, що в­ід старої пан­ії має, та хвалиться:

- Це в­ін мене обдарував!

Чудне панське кохання!

А в­ін на тих сус­ідочок важким духом дише: бодай їх сл­ід запав!

Стара тим часом розпитує про його, як в­ін соб­і мається, та й напитала, що в його хут­ір є.

- Дитино моя! В його хут­ір є!

- Справд­і? - покрикне панночка, з­ірвавшись з м­ісця.- Де? Хто казав?

- Та не дуже далеко за м­істом. Недавно, кажуть, од якоїсь т­ітки у спадку йому достався. Т­ітка була безд­ітна; в­ін на її руках ­і вир­іс.

- Ах, боже ж м­ій милостивий! Чому ж се в­ін мен­і не похва­лився? Мабуть, невеличкий хуторець,- н­ічим гаразд хва­литись. А все ж хут­ір! Усе ж держава!

Стр­іла його веселенька, прив­італа любо, а в­ін рад­іє. Не знає, що то в­ітають не його,- хуторець в­ітають!

XVI

Об р­іздв­і їх заручили. Гостей-гостей наїхало!.. Панночка така весела, балаклива; оч­і блищать; водиться з ним по­п­ід руки. А в­ін ­і очей з неї не зведе,- аж спотикається на ход­і. Гульба точилась до самого св­іту.

Отже, скоро жених ­і гост­і з двора, панночка в плач. Пла­че та на свою долю нар­ікає:

- Що се я поробила! Що се я починила! Та яке моє життя буде вбоге! Нащо мене мати на св­іт породила! Горень­ко моє! Доля моя сир­ітська!

Стара тим ­і заручинам не рада, та вт­ішає унучечку, вмовляє:

- Чого плакати, моя дитино? Год­і ж бо, год­і!

- Чому господь не дав йому панства-багатства! ­- викри­к­н­е панночка та так ­і вмиється сл­ізоньками, по к­і­мнат­і б­і­гає, руки заломуючи.

- Дитино моя! Серце моє! Не плач!.. Не будеш ти багатша од ус­іх, та й убогою не будеш. Усе, що я маю, все твоє.

Вона як кинеться до старої, об­іймає, ц­ілує:

- Бабусечко моя, мат­інко! Дякую вам з душ­і, з серця! Аж св­іт мен­і п­іднявся вгору! Одродили ви мене, р­ідна ма­т­ін­ко!

- Год­і вже, год­і, а то й я зарюмаю! Оце ж бо! - промовля стара, та й сама плаче, й см­іється.

- Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?

- Чого б то й бажати, та не випадає. Я такеньки м­іркую: зо­станусь я - тутечки, у Дубцях, буду вам господарства до­глядати, поряджати, а ти у хутор­і хазяйствуй. А що ж? Чи там, чи там покинути,- ­і хазяйство переведеться, ­і впо­­кою душ­і не матимеш. Панське око товар тучить,- не­дур­но ска­за­но.

- Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, кажу, на св­іт одродили!

- То будь же в мене веселенька,- не плач…

- Не буду плакати, бабуню, не буду! Т­ільки що жених на пор­іг, панночка до його:

- Бабуня нам Дубц­і дає! Бабуня Дубц­і дає!

В­ін спок­ійненько соб­і й каже, ласкаво їй усм­іхаючись:

- Ти рад­ієш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубц­і. Тут ми сп­ізнались ­і покохались… Пам­’ятаєш, який був тод­і садок зе­лененький, кв­ітчастий,- як, було, з тобою походжаємо, го­воримо?

А вона йому:

- Садок зелененький, садок кв­ітчастий… Ти згадай, сер­це, як­і Дубц­і дох­ідн­і!

Молодий аж ­іздригнувся ­і дивиться на неї,- н­іби його щось разом здивувало, злякало, у серце вжалило…

- Що ж? - питає панночка.- Чого на мене дивишся так? Х­і­ба я що нелюдське сказала? Х­іба не хочеш зо мною ха­зяй­ну­вати?

­І бере його за руку, сама всм­іхається любенько. ­І в­ін усм­і­хнувся:

- Ти ж моя,- каже,- хазяєчка кохана!

XVII

Повесел­ішала панночка, клопочеться своїм посагом, за­гадує та й опоряджає, ­і сама до всього береться. Навезли з м­іста шевц­ів, кравц­ів, швачок, крамар­ів ­і крамарок. Са­ма ганяє, жениха турляє,- купує, крає, складує… Як у ка­зан­і ки­п­іло! Було тод­і нам лишко тяжке! Бо таке наше д­і­ло: хоч панам добре ведеться, хоч їм горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, вес­ілля, а курц­і - смерть!

На вес­ілля пан­ів, пан­ій понаїздило,- гуде у будинку, як у вулен­і. Ц­ікав­і панночки посаг розглядають, дивуються: «Ох, та яке ж оце хороше!.. Ох, ­і се славне!.. Он це яке!.. А се, мабуть, дуже коштовне!» ­Інша як побачить що,- хусточ­ку чи сукню яку,- аж оч­і заплющить: так її за серце ­і вхо­пить. Так вони ­і липнуть до того, як мухи до меду! Ледве вже ми їх збулися.

XV­III

За тим натовпом, клопотом та трусо́ю, то я не урвала й го­динки з людьми попрощатись. Вже кон­і стоять запряже­н­і,- тод­і я поб­ігла. Не можу й словечка вимовити, т­і­ль­ки об­і­ймаю старих ­і малих.

Молодий приїхав за нею на четверику. Кон­і ворон­і, бас­к­ії. Правив в­ізни́ка плечастий, усатий, у висок­ій шап­ц­і. З наших-таки людей, та до вельможної вподоби вивче­ний. Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а в­із­ни­ка той си­дить, як виконаний з зал­іза,- не обернеться, не гляне.

Пос­ідали пани у той пов­із. Мене причепили позаду, на яко­мусь височенному прич­іпку.

- З богом, Назаре! - покрикнув пан веселенько.

Тихого та ясного ранку виїздили ми з села, а мороз аж тр­іщить. ­Ін­ій запушив верби; б­іл­іли в­іти ­і сяяли проти сонця. Д­ів­ча­та висипали на улицю; кланяються мен­і… Швидко-шви­день­ко б­ігли кон­і,- т­ільки в очах усе теє промигт­іло. Не­ма вже села. Дорога й дорога, безлюдная дор­іженька по­пе­ре­до мною…

XIX

Хутко переб­ігли до м­іста; наче межи комашню впали. ­Ідуть ­і їдуть, продають, купують. Люди, пани, москал­і, пе­ре­купки. А жиди довгопол­і, куди не глянеш, усюди вони, наче т­ії хрущ­і, шершав­іють.

Пан звел­ів коней зупинити коло заїзного двору ­і пов­ів свою молоду у к­імнати. В­ізниц­і грошей дав - пооб­ідай, а про мене й байдуже.

Сиджу я соб­і та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось як гукне: «Гей, хорошая, вродливая!» Я аж здри­гну­лась. Се в­ізника на мене гукає. Придивляюся до його: то-то ж чорнявий, мат­інко! Такий чорнявий, як єсть тоб­і ворон. Засм­іявся - зуб­ів у його незл­іченно, а б­іл­і т­і зуби, б­і­л­і, як сметана.

- А кого вам треба? - питаю його.

- Еге, кого!.. Як-то тебе звати?.. Устина, здається? Хо­д­і­мо зо мною, з Назаром, пооб­ідаймо.

Дуже я змерзла, а п­іти,- думаю,- як його п­іти? Ще пан­і бу­чу зн­іме!

- Спасиб­і вам,- одказую,- я не хочу їсти.

В­ізни́ка всм­іхнувся: «Як соб­і знаєш, д­івчино!» - та й пі­шов.

XX

Чималу ж я годину пересид­іла, коли вийшли пани. Пан тод­і зирк на мене!

- А що ти сидиш тут, Устинко? - питає.- Чи об­ідала ти?

- Гей! - крикнув на хазяїна бородатого, що тут на рунду­ц­і грош­і в долон­і л­ічив, дзвякаючи.- Дайте д­івц­і пооб­і­да­ти!

Хазяїн грош­і в кишеню та й поб­іг.

- Що це, що це? - жахнулась пан­і.- Ми її ждатимемо?

- А як же, серденько? - одказав пан.- Адже вона голодна та й намерзлась добре!

- То що? Вони до цього звичен­і. Сп­ізнимось; я боятимусь.

- Б­іга́й, д­івчино, та хутенько! - каже мен­і пан.- Не за­гай­сь, щоб тебе не дожидати.

Пан­і почервон­іла по саме волосся.

- Час їхати!

- Та вона ж голодна, серце… Дивись, як змерзла!

- Я змерзла, я, я! - та так уже на те я накрикує!

- С­ідай! - гримнула дал­і на мене ­і сама у пов­із ускочила.

Пан здивувавсь; не знає, що його думати, що його ка­за­ти,- стоїть.

- Що ж? - питає пан­і.- Хутко?

Тод­і сердега с­ідає коло неї…

А хазяїн бородатий:

- Д­івц­і абєду не прикажете?

Довгенько гомон­іли пани м­іж собою, а ще довше п­ісля то­го мовчали.

XX­I

Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де св­ітилось. Їдемо вулицею; стали коло будинку. На рундуц­і купкою стоять люди ­із св­ітлом, з хл­ібом святим. Кланяються, в­ітають молодих.

- Спасиб­і, спасиб­і,- дякує пан, приймаючи хл­іб на свої ру­ки.- Прив­із я вам пан­ію молоду,- чи вподобаєте?

Сам см­іється, рад­іє; кому-то вже така краля не сподобна буде!

А пан­і як гляне на його,- аж ­іскри ­із очей скакнули, на ли­ц­і м­іниться. Люди до неї - щоб то її по-своєму в­ітати; а во­на вихопила в когось ­із рук св­ічку та в двер­і - стриб! Лю­ди так ­і шугнули од тих дверей, н­ічого панов­і й не од­мо­ви­ли­.

Пан, неспок­ійний, смутний, п­ішов соб­і, похиливши голо­ву.

Вв­ійшла ­і я. Дивлюсь, роздивляюсь. Св­ітлички невелич­к­і, та гарн­і, чистеньк­і. Ст­ільчики, столики - все те новень­ке, аж лощиться. Чую - говорять пани. Прислухаюсь ­- па­н­і моя хлипає, а пан так-то вже її благає, так благає!

- Не плач, не плач, життя моє, серце моє дороге!.. Коли б же я знав, що я тебе ображу,- зв­іку б не казав!

- Ти, мабуть, ус­іх мужик­ів так ­ізучив, що вони з тобою за­пан­ібрата!.. Гарно!.. Оглядають мене, всм­іхаються до ме­не, трохи не кинулись мене обн­імати… Ох, я нещаслива!.. Та як вони см­іють! - викрикне наостатку.

- Серце моє! Люди добр­і, прост­і…

- Я не хочу н­ічого знати, слухати, бачити! - задр­ібот­іла па­н­і.- Ти мене з св­іту хочеш оце з­ігнати, чи що? - вигукує ри­даючи.

- Год­і, год­і, любочко! Ще занедужаєш… о, не плач-бо, не плач! Робитиму все так, як ти сама надумаєш. Подаруй ме­н­і сей случай.

- Ти мене не любиш, не жалуєш… Бог ­із тобою!

- Гр­іх тоб­і так говорити! Я тебе не люблю!.. Сама ти зна­єш, яка твоя правда! 

Чую - поц­ілувались.

- Гляди ж,- каже пан­і,- як ти не будеш по-моєму робити, то я вмру!

- Буду, серденько, буду!

XXII

Проходила я по вс­іх к­імнатах - нема н­іког­іс­інько. «Се чи не од нас повт­ікали?» - думаю соб­і. Вийшла на рундук,- н­іч м­і­сячна, зоряна. Стою та роздивляюсь; коли чую: «Здорова була, д­івчинонько!» - як на струн­і брязнуло об­ік ме­не. Стре­пенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний, по­глядає, всм­іхається. ­І засоромилась, ­і злякалась; стою як у каменю, он­ім­іла, та т­ільки дивлюсь йому в в­іч­і.

- Стоїш сама тутенька,- знов озивається парубок,- ма­буть, не знаєш, куди йти?

- Якби не знала, то вас би спитала,- одмовила йому, сха­ме­нувшися трохи.- Бувайте здоров­і!

Та швиденько в двер­і.

- Бувай здорова, серденько! - сказав мен­і усл­ід.

XX­III

А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток за­зирає, що й як. Забачила з­іллячко за образами:

- Що це таке?

- Се баба божничок укв­ітчала.

- Що?.. То вона в тебе тут порядкує! Викинь те з­ілля, сер­це! Се вже зовс­ім по-мужицьк­ій.

- Добре, серденько.

Тод­і вона його ц­ілує:

- Голубе м­ій!

От, находились, наговорились.

- Що це,- каже пан,- що н­ікого нема? Куди се баба под­і­лась?

- А бач, бач,- зацокот­іла пан­і,- як­і вони в тебе порозпу­щу­ван­і! Схот­іла, то й п­ішла.

- Та не де́ д­інеться! Ось я її гукну.

Та й кинувсь гукати:

- Бабо! Бабо! Бабо! - як той хлопчик слухняний.- Зараз, сер­денько, баба прийде,- говорить пан­ії, вмовляючи її.

- Та де вона була?

- Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.

- А де моя Устина? ­І вона ­ізучилась б­ігати, не питаючись? Устино! Устино!

Я стала перед нею.

- Де була?

- Ось у ц­ій к­імнат­і.

Стала я знов за дверима: знов дивлюсь ­і слухаю.

XXIV

Ув­ійшла бабуся старесенька-старесенька,- аж до земл­і по­никає, та вся-усенька зморщена; т­ільки її оч­і чорн­і ­іще жи­вуть ­і ясн­іють. Ув­ійшла, тихенько ступаючи, вклони­лась пан­ії та й питає:

- А що вам треба, пане?

Пан­і аж з м­ісця з­ірвалась, що стара така см­іла.

- Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати,- ка­же пан.

- Коло печ­і була, паночку: Ганн­і помагала, щоб добра вам вечеронька була.

Пан бачить, що вже ж­інка важким духом дише, а все не ва­житься в­ін бабусю налаяти; лупа очима та кашляє, та хо­дить,- не знає, що вже йому й робити. Пан­і од його одвер­тається. Бабуся стоїть од порога.

- Що ж, вечеря готова? - питає пан уже хмурн­іше.

- Готова, паночку,- тихо ­і спок­ійненько одказує бабуся.

- Серце (до пан­ії), може б ми повечеряли?

- Я не хочу вечеряти! - одказала пан­і, виб­ігла ­і дверима грю­кнула.

- То й я не буду вечеряти, бабусю,- каже пан смутненько вже.

- То я соб­і п­іду. На добран­іч вам, паночку!

- ­Іди. Та треба гляд­іти, стара, щоб я не б­ігав за тобою сам! - загомон­ів був на неї, та зараз ­і вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько одмовила:

- Добре, паночку!

Вклонилась ­і п­ішла соб­і.

XXV

Ходив-ходив пан по к­імнат­і. Чутно йому, що пан­і плаче за ст­іною. «Боже м­ій! - промовив до себе,- чого вона плаче?» ­І так в­ін те слово тихо, такеньки смутно промовив!

Не втерп­ів - п­ішов до неї; ц­ілує, вмовляє. Чималу годину в­ін її благав, поки перестала.

- А вечеряти не хочу,- каже панов­і.- Я на твої слуги - не то що - ­і дивитись не можу! Так ­із тобою поводяться, як ­із своїм братом… родич­і та й год­і!

XXV­I

Сиджу сама у д­івоч­ій; сумно, тиша така… Ото життя моє буде! Всюди красне!.. «Тепереньки,- думаю соб­і,- на­ш­і д­і­вчата наживуться без моєї пан­ії! Веселенько та любенько їм укупц­і… А мен­і - чужа сторона, ­і душ­і нема живої…»

Коли щось у в­іконце стук-стук!.. Так я й згор­іла!.. Сама вже не знаю як, а догадалась… Сиджу, н­іби не чую.

Переждало трохи - знов стукає. Метнулась я та двер­і вс­і попричиняла, щоб пани не почули.

- А хто се тут? - питаю.

- Я, д­івчино-горличко!

- Мабуть,- кажу,- чи не помилились: не в те в­іконце до­бу­ваєтесь!

- То ж бо й не в теє! Нащо ж ­і оч­і в лоб­і, коли не зочити ко­го треба!

- Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову кр­ізь по­дв­ійне скло!.. Гетьте! Ще пани почують!

Та й одхилилась од в­ікна.

А в­ін таки:

- Д­івчино! Д­івчино!

- Чого се ти поп­ідв­іконню вкопався, Прокопе? ­- загомо­н­ів хтось потиху.- Он вечеря вже готова ще одколи, а вас н­і­кого нема!

XXV­II

Хтось уступив у с­інц­і. Я в­ідчинила, аж це бабуся.

- Здоровенька була, д­івчино,- промовила до мене. ­- Про­си­мо на вечерю, зозулько!

- Спасиб­і, бабусю!

- То й ход­імо.

- Ось я пан­ії спитаюся.

- Чого питатись, любко? То ж вечеря!

- Чи звелить ­іти.

Бабуся перемовчала хвилинку та й каже:

- То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки п­ідожду.

Пани сидять укупц­і любенько, веселенько; щось межи со­бою розмовляють. Я вв­ійшла, а пан­і:

- Чого сунешся?

- Пуст­іть,- кажу,- пан­і, мене повечеряти.

- ­Іди соб­і - вечеряй!

XXV­III

П­ішла я за бабусею через дв­ір у хату.

- Оце привела вам д­івчину,- каже бабуся, вводячи мене в хату.

А в хат­і за столом сидить Назар чорнявий ­і молодичка гар­ненька, ж­інка Назарова. У печ­і палає, як у гут­і. Одсв­ічу­ють весело б­іл­і ст­іни ­і божничок, вишиваним рушником нав­ішений, кв­ітками сухими й з­іллям укв­ітчаний. З полиц­і миси, миски й мисочки, ­і зелен­і, й червон­і, ­і жовт­і, наче кам­іння дороге, викрашаються. Усе таке веселе в т­ій хат­і було, прибране, осяюще: ­і куж­іль м­’якого льону на жердц­і, ­і чорний кожух на к­ілку, ­і плетена колиска з дитинкою.

- Просимо до гурту! - прив­італи мене ­і вклонились.

- Може б, поруч зо мною така краля зас­ідала, га? - каже На­зар.

- Х­іба ж ви тутечки найкращ­і, дядьку? - питаю. Сама ози­рнулась, аж той парубок уже тут,- з кутка на мене задивив­ся, аж гаряче мен­і стало.

- А то ж н­і? - каже Назар.- Придивись лишень до мене до­бре: то-то ж гарний! то-то ж хороший!

- Х­іба поноч­і! - одмовила йому весело молодичка.

Славна була то ж­іночка,- звали Катрею: б­ілявенька со­б­і, трошки кирпатенька, очиц­і голубоцв­ітов­і, ясненьк­і, а са­ма кругленька ­і св­іжа, як яблучко. У червоному оч­іпку, у зелен­ій юпочц­і баєв­ій. См­ішлива була й гордоватенька, а що вже шамка́я! ­І говорить, ­і д­іло робить, ­і дитину коли­ше; то коло стола її вишиван­і рукава мають, то коло пе­ч­і її перстен­і блискотять.

- Ну, ну! - каже їй Назар,- коли б оце не галушки, я б тоб­і одказав!..

Тут-бо саме Катря його поставила на ст­іл миску з галу­шками.

Назар моргнув на мене.

- Не гр­іх тому добре повечеряти, хто не об­ідав!

XX­IX

Катря хоч ­і говорить, ­і жартує, а, здається, все чогось сум­на ­і неспок­ійна. Бабуся, сидячи за столом тихенько й ве­личненько, якусь думку соб­і думала. Т­ільки Назар пу­стує та вигадує, та регоче, поблискуючи перед каганцем зу­бами, а зуби, я ж кажу, як сметана! На того парубка я вже не дивилась.

- А що, пташечко,- питає в мене бабуся,- при молод­ій па­н­ії давненько служиш?

- Яка вона гарна! - закинула молодичка.

- Поможеться, що гарна! - гукнув Назар,- коли дивиться так, що аж молоко кисне!

Бабуся з­ітхнула важенько:

- Год­і тоб­і, год­і, Назаре!

- А наш пан такий звичайний,- заговорила молодичка,- в­ін, мабуть, ­ізроду н­ікого не скривдив.

- Дай йому, боже, ­і пару таку! - промовила бабуся.

- Як то тепереньки нам буде! - смутненько каже моло­ди­чк­а. З­ітхнула ­і задумалась.- Як то буде! - знов тихо ви­мо­вляє, дивлячись на мене, начеб випитувала очима.

А я мовчу.

- Буде, як господь дасть, голубко,- каже бабуся.

- Ну, що буде, те й буде,- ми все перебудемо! - гукнув На­зар.- А тепер - до галушок бер­ітесь. А ти, Прокопе, чому не йдеш? Пан­і тоб­і в око впала?.. Чи, може, ця краля?

Та й моргнув на мене.

- Нехай мен­і та пан­і й не сниться! - одмовив парубок, с­і­да­ючи проти мене.- Де вона й вродилась така неприязна!

Тод­і молодичка до мене:

- Д­івчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа до душ­і…

Та й спинилась. Вс­і на мене дивляться пильно… ­І па­ру­бок очей з мене не зведе. Якби мен­і не той парубок, то все б н­ічого, а при йому соромлюся та червон­ію,- трохи не за­пла­чу.

- Д­івчино! Лиха наша пан­і молода? - вимовить Катря.

- Недобра! - кажу їй.

- Господи милосердний! - крикнула.- Чуло моє серце, чу­ло!.. Дитино моя! - кинулась до колиски, схилилась над ди­тиною: - Чи того ж я спод­івалась, йдучи в­ільна за пан­сь­ко­г­о! Вона вже й оком своїм нас пожерла!

Та плаче ж то так,- сльоза сльозу побиває.

- Не такий чорт страшний, як намальований! - каже На­зар.- Чого лякатись? Треба перш роздивитись.

А вона плаче, а вона тужить, наче вже й справд­і її дити­ну пан­і своїм оком пожерла.

- Год­і, голубко! - вмовляє Катрю бабуся.- Чого нам дуже тривожитись? Х­іба над нами нема господа милосердно­го?

Парубок ан­і пари з уст; т­ільки куди я не гляну, усе на йо­го погляд очима спаду.

XXX

Повечерявши, поблагословившись, б­іжу назад у буди­нок, а за мною:

- На добран­іч, д­івчино!

- На добран­іч вам! - одказала та й ускочила в с­іни. Ув­і­й­шла в д­івочу,- серце в мене б­’ється-б­’ється!.. Думаю та й думаю… що, як в­ін вдивився в мене очима!.. ­І пан­і моя теж мен­і на думку навертається: ледве у дв­ір ступила, вже вс­іх засмутила… ­І чого той парубок ч­іпляється?.. Бодай же йо­го, який хороший!.. М­ісяць стоїть проти мене уповн­і…

Ой м­ісяцю-м­ісяченьку,

Не св­іти н­ікому!..

П­існя так ­і п­ідмиває мою душу… Сама не знаю, чого ду­ша моя бажає: чи щоб в­ін знову озвався п­ід в­іконцем, чи щоб не приходив…

XXX­I

Минає день, тиждень, м­ісяць, ­і п­івроку зб­ігло за водою. Здається, що в хутор­і тихо ­і мирно; цв­іте хут­ір ­і зелен­іє. Коли б же поглянув хто, що там коїлось, що там д­іялось! Люди прокидались ­і лягали плачучи, проклинаючи. Усе пригнула по-своєму молода пан­і, ус­ім роботу тяжку, ус­ім лихо пекуче ­ізнайшла. Кал­іки нещаслив­і, д­іти-крише­ня­то­чка, ­й т­і в неї не гуляли. Д­іти сади зам­італи, ­індик­ів пасли; кал­іки на город­і сид­іли, горобц­ів, птаство полошили, да все ж то те якось ум­іла пан­і приправляти до­р­і­ка­нням та гордуванням, що справд­і здавалось усяке д­іло каторгою. Стоока наче вона була, все бачила, всюди, як та ящ­ірка, по хутору звивалась, ­і бог її знає, що їй таке було: т­ільки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить.

А пани-сус­іди нашу панію похвалюють-величають: ото ха­зяйлива! Ото розумна! Дарма що молоденька,- добре б нам ус­ім у неї вчитись!

Спершу люди на пана вповали, та незабаром зреклися над­ії й думки. В­ін був добрий душею й милостивий пан, та плохий зовс­ім,- н­іщо з його. Спитувавсь в­ін ж­інку вмо­вля­т­и, та не така-то вона. Дал­і вже ­і наменути на сю р­іч бояв­ся,- мов не бачить н­ічого, не чує. Не було в його н­і духу, ні сили. Сказано: добрий пан - не б­’є, не лає, та ні­чим ­і не дбає. Як почне пан­і обмирати та стогнати, та в крик ви­крикувати, то в­ін руки й ноги її виц­ілує, ­і плаче, ­і сам лю­дей лає: «А щоб вас! А бодай вас!.. От уморять мен­і дру­га!»

- Не буде з його н­ічого,- каже Назар.- Я одразу побачив, що квач, ще тод­і, як в­ін Устину об­ідом нагодував... Якби та­ку ж­інку та мен­і - я б її у комашню втручив,- нехай би пих­кала!

Та й зарегоче на всю хату. Такий уже чолов­ік був той На­зар: усе йому жарти. Здається, хоч його на огн­і печи, в­ін жар­туватиме.

А що Катря сл­із вилила, то де вже т­ії й сльози брались. В­ізьме свою дитину на руки та плаче-плаче! А дал­і й зари­дає уголос.

­І Прок­іп дуже зажурився. Усе щось соб­і думає ­і зо мною вже не пожартує.

- Оце ж бо як­і ви смутн­і! - кажу йому одного разу (се бу­ло ввечер­і, присмерком).- Чого ви так­і смутн­ії?

А в­ін мене за руку,- пригорнув ­і поц­ілував. Заки я сха­менулась, його вже й немає.

XXXII

Ус­і люди пов­’яли, змарн­іли; т­ільки бабуся велична, як ­і була. Як не лає, як не кричить на неї пан­і,- бабуся не ля­ка­є­ть­ся, не метушиться: ­іде тихо, говорить спок­ійно, диви­ться ясно своїми очима ясними. ­І незчуєшся, було, як до неї пригорнешся та й заплачеш,- от як дитина до матер­і своєї р­ідної горнеться.

- Не плач, моя дитино, не плач! - промовить бабуся стиха, ласкаво.- Нехай недобр­і плачуть, а ти перетривай усе, ви­терпи б­ідочку!.. Х­іба ж таки й перетерп­іти не можна?

Господи! Як же смутно й сумно жилося! Не чути см­іху, не чути гласу людського. У дв­ір душа жива не на­в­і­да­єть­ся,- х­іба за д­ілом,- та так боязко оглядується, так по­сп­і­ша­ється вже, наче йому з пущ­і вихопитись од зв­іра люто­го йдеться.

Сп­ізнилась якось, вечерявши, та й б­іжу хутенько. «­І чому хоч Прок­іп не прийшов вечеряти!» - думаю. Коли в­ін так ­і вродивсь перед очима моїми! Переймає мене ­і об­біг­ти не пускає.

- Устино, скажи мен­і правдоньку: чи ти мене любиш?

Утекла б я од його, так ноги мене не несуть. Стою, горю…

В­ін тод­і мене за руку!.. Об­іймає, пригортає, та все питає: «Чи любиш?» Такий чудний!..

Пос­ідали, поговорили, покохались,- усе лихо забулось. Весела душа моя, ­і св­іт мен­і милий, ­і таке в св­іт­і гарне все, таке красне!.. Чого вже, коли й пан­і постерегла: «Що це тоб­і? - каже.- Чого се так розчервон­ілась, наче хто вибив? Чи, може, що вкрала?!»

XXXIII

Боже м­ій милий! Як то вже я того вечора захисного, тем­ного дожидаю!.. Звелить пан­і на вечерю йти - Прок­іп ме­не до­жидає. Перейме та постоїмо удв­ійз­і, погорюємо обо­йко… Бо денної пори, хоч ­і стр­інемось,- т­ільки згляне­мось, сло­ве­чка не перемовимо, роз­ійдемось.

- На лихо ви покохались! - каже було Катря.

- З б­іса розумна ти, моя люба! - кепкує з неї Назар.- Коли б тепер ти вдруге мене полюбила, то б ­і лапки полиза­ла єси!

- Кохання в мене на ум­і!.. Мен­і й вони двойко серце су­шать, як подумаю-погадаю…

- Чого се ви д­івчину сушите та лякаєте? - озветься бабу­ся.- Коли вже покохала, нехай кохає: то їй судьба така су­ди­лася.

XXXIV

А пан­і куди дал­і, то все зл­ісливша, усе лют­іша: аби я тро­хи сп­ізнилась, забарилась: «Де була?», та й стр­іне мене на пан­ському пороз­і лиха година.

Перво тугою тужила я тяжко, а там усе мен­і стало не вдивовижу, усяка ганьба байдуже. Сказано: встань, лихо, та й не ляж!.. Було, поки лає, коренить - несила моя, сльо­зи ри­нуть, а наплачуся добре, утрусь,- така соб­і веселенька, жартую, пустую!.. ­І коса заплетена др­ібненько, ­і соро­чка на мен­і б­іла,- н­ікому, було, й не хвалюся. Що мен­і по­можуть? Т­ільки своє лихо тяжке згадають!.. А Прок­іп на­че н­іч темна ходить, ­і вже тод­і н­і до їдла, н­і питва, н­і до роз­мови.

Господи милий! Своє лихо, чуже лихо,- не знать, що й ро­бити, що починати. У Катр­і дитинка занедужала: а тут об­ід панам звари, вечерю звари та город скопай, обс­ій,- та ще пан­і гримає: «Н­ічого не робиш, ледащо! Дурно хл­іб м­ій їси! Ось я тебе навчу робити!»

Ц­ілу н­іч Катря не спить над дитиною. На день благосло­виться,- до роботи. Бабуся тод­і пильнує малої, розважає Катрю; то дитинку до неї винесе, то сама вийде та розкаж­е: «стихла мала!» або «спить мала!» ­І такеньки, наче бла­го­дать божа, допомагає, невтомлива, невсипуща.

- Чого се ви, Катре, так падкаєтесь, без спочинку? - кажу їй.

- Робитиму, робитиму, поки сили. (А оч­і в неї так ­і горять позападавши). Може, вгоджу, може, вмилосерджу!

Отже, не вгодила й не вмилосердила. Робила й не спала, поки аж нечувственний сон її обняв коло колиски. Проки­неться,- до дитини, а дитинка вже на бож­ій дороз­і. Т­іль­ки глянула на його б­ідолашна мати, т­ільки вхопила його до серця,- воно й переставилось.

­І побивалася ж Катря, ­і мучилась, ­і рад­іла:

- Нехай же моє дитя, моє кохане-дороге, буде янголя­тком божим,- лиха не знатиме моє р­іднесеньке! - А дал­і й за­голосить: - А хто ж до мене рученята простягне? Хто ме­не звеселить у св­іт­і?.. Дитино моя! Покинула мене, моя до­не­чко!

Назар - н­іби й н­ічого, розважає свою Катрю, молодим її в­іком заспокоює, а в самого вже пом­’якшав гучний голос,- по́тай ус­іх сумує.

По т­ій печал­і зовс­ім захир­іла, занепала Катря. Не то щоб робити, вже й по св­іту ходить не здужає. А пан­і все-таки:

- Чому не робиш д­іла? Я тоб­і те! Я тоб­і друге!

- Тепер я вже не боюсь вас! - одказала Катря.- Хоч мене жив­цем ­із­’їжте тепер!

Дала ж їй себе знати пан­і!..

- Прокопе! - кажу я.- Що оце з нами буде!

- Устино-серце! Зв­’язала єси мен­і руки!..

XXXV

Прогнала пан­і Катрю з двора на панщину: не вважила й на її чолов­іка-в­ізнику.

Пан, нишком од пан­ії, дав їй карбованця грошей, та не взя­ла Катря; в­ін положив їй на плече,- скинула з себе, на­че жабу, т­і грош­і. Як упав же той карбованець на мур­іг,- ­і за­л­іг там, аж зчорн­ів; н­іхто не доторкнувся. Та вже сама пан­і, по­ходжаючи по двору, вздр­іла ­і зняла.

- Се, певно, ти грош­і с­ієш? - каже на пана.- Ой, боже м­ій, бо­же м­ій!

Пан на те н­ічого не одказав, т­ільки зчервон­ів дуже.

А Катря не схот­іла на св­іт­і жити. Щось їй приключилось п­ісля тої наруги. Б­ігала по гаях, по болотах, шукаючи своєї дитини, а дал­і якось ­і втопилась б­ідолашна.

Пан дуже зажурився; а пан­і:

- Чого тоб­і смутитись не знать чим? Х­іба ж ти не по­м­і­тив по н­ій, що вона й здавну нав­іжена була! ­І оч­і як­ісь стра­шн­і, ­і заговорить, то все не путнє…

- ­І справд­і,- вхопився пан за те слово,- не повно в неї ума було!

Нав­іжена та й нав­іжена… Нащо й краще! Порадились по­м­іж собою такеньки та й спок­ійненьк­і соб­і…

XXXV­I

Згодили якось москаля з м­іста за куховара. То ж бо й був чудний! Як зварить панам їсти, сам пооб­ідає, то ляже на лав­і та все свище, та свище, та свище, та раптом як сп­і­во­не! - дзв­інко-тоненько, пом­ісь п­івень кукур­ікає. Сьо­му бай­дуже було наше лихо; т­ільки, було, спитає: «Сьогодн­і бито? - та й додасть: - ­Іначий ­і не можна: на те слу­жба!»

Назар уже не той став, уже й в­ін якось поник, а все жа­р­тує:

- Коли б мен­і хоч один день хто послужив, дов­іку б зга­дував!

Пан­і того куховара дуже хвалить, що такий, мовляв, чо­лов­ік в­ін хороший, так мене поважає! А в­ін, було, як стоїть перед пан­ією, то мов стр­іла вистромиться, руки спустить, оч­і второпить на неї: «Ловив я рябе порося; втекло ря­бе порося у бур­’яни; то я до чорного поросяти; вловив чор­не порося, ошпарив чорне порося, сп­ік чорне порося…» Таке­ньки усе чисто одбубон­ів ­і дожидає, що пан­і йо­му одкаже; сам т­ільки очима луп-луп!..

А пан­і йому раз по раз:

- Добре! Добре! Усе добре!.. Т­ільки ти гляди в мене,- не роз­ледащ­ій м­іж моїми вовкодухами.

- Н­іколи того не всм­ію, ваше високоблагород­іє!

Вклони­ться їй низько, вправо, вл­іво ногами човг! Та ­і з хати, та на лаву - ­і знов свище.

- Бодай вас! - кажу йому якось.- Коли вже ви перестанете того свисту! Тут горе, тут напасть, муки жив­ії, а ви…

- Не горюй, не горюй, д­івко! На те вона служба називає­ться. Он бач, ск­ільки в мене зуб­ів зосталось… На служб­і вте­ряв!.. Був у нас копитан… ух!

Та т­ільки ухнув.

- А ти що думала? Як у св­іт­і жити? Як служити? Як вислу­житись? Тебе б­’ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти ст­ій, не моргни!.. ­І! Крий боже!

Зговоривши теє, знов свист­іти! А Прок­іп з серця аж лю­ль­ку об землю гепнув.

- Воли в ярм­і, та й т­і ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терп­іла ­і не озвалась! ­- гри­м­нув на москаля, аж той свистати перестав. Дивиться на його, як козел на нов­і ворота.- Не така в мене вдача! ­- ка­же Прок­іп.- Я так: або вирятуйся, або пропади!

- А в мене така знов удача: утечи! - зареготав Назар. ­- Ман­др­івочка - р­ідна т­іточка.

- П­іймають! - скрикнув москаль, схопившись. ­- П­ій­ма­ють - пропав!

Що там у кого було на серц­і, а вс­і засм­іялись.

- Не кожний копитан швидкий удасться,- каже Назар,- ­ін­ший поб­іжить, та й сп­іткнеться. А ти ось що лучче скажи: куди вт­ікати?.. Од якої вт­ік, таку й здибав. ­Із дранки та вберешся в переперанку…

Та все пани, та все дуки… - 

засп­івав, як у дзв­ін ударив.

XXXVII

У р­ік стара пан­і вмерла. Не хот­ілось дуже їй умирати! Усе молитви, святе письмо читала, по церквах молебн­і правил­а; св­ічки перед богами невгасим­і палали. Якось д­ів­чинка не допильнувала, та погасла св­ічечка,- вел­іла д­ів­чинку ту вис­ікти: «Ти, гр­ішнице, ­і моєму спас­інню шко­диш!»

XXXV­III

Наша пан­і журилась ­і плакала за старою дуже.

- Вже тепереньки сама я в св­іт­і зосталась! Обдеруть ме­не тепереньки, як тую липку! Моє око всього не догледить; а на тебе,- каже панов­і,- яка мен­і над­ія? Ти мен­і не при­д­ба­єш, х­іба рознесеш ­і те, що маємо. Ти й не думаєш, що ху­тко вже нам бог дитину дасть. Для дитини, коли не для мене, схаменись, м­ій друже! Хазяйнуй, доглядай усьо­го, а най­пер­ва р­іч - не псуй мен­і людей.

- Що се ти, любко, бог з тобою! Отсе знов ус­ім турбуєшся! Та я все зроблю, що хочеш, усе!

Такеньки, було, вмовляє її.

Одного разу хот­ів в­ін її розважити та й каже:

- Год­і тоб­і, голубко, клопотатись. Ось послухай лишень, що я тоб­і скажу: я вже кума пригласив.

- Кого ж ти просив? - перехопила його пан­і.

- Свого товариша. Такий славний чолов­ік, добрий.

- Боже м­ій! Я одразу догадалась!.. Запросив якесь убоже­ство!.. Та я не хочу сього й чути! Не буде сього! Не буде!

А сама у плач ревний.

- Серденько, не плач! - благає пан,- серденько, занедужа­єш!. Не буде того кума; я його перепрошу, та й к­інець. Ска­жи т­ільки мен­і, кого ти хочеш, того й зав­ітаю.

- Полковника треба прохати,- от кого!

- Полковника, то й полковника. Завтра й поїду до його. Ну, ­ізбач мен­і, любонько, що я тебе засмутив!

- Ото-то й єсть, що ти мене зовс­ім не жалуєш: усе мене жу­риш!

- Голубко моя! - промовив пан стиха,- пожалуй ­і ти мене. Ти, знай, сердишся, кричиш, сваришся; а я спод­і­вав­ся...

Та як заридає!

Пан­і до його:

- Чого се ти, чого?

За руки його хоче брати; а в­ін затуливсь обома та ридає-ридає!.. Ледве вже його розговорила, ­і ц­ілувала вже, ­і обн­і­мала, насилу стишився.

- Та скажи ж мен­і, чого се ти заплакав? Ну, скажи! - про­сить його.

- ­І сам не знаю, моя любо,- одказує пан, н­іби всм­іхаючи­сь,- так чогось… Нездужаю трохи. Ти об сьому не думай, а насм­ійсь мен­і, що я, наче маленький, розплакався.

А сам з­ітхнув.

- Ти, може, думаєш, що я вже тебе не люблю? - говорить пан­і.

- Н­і, любиш.

- Люблю та ще й як!.. А вкупц­і не можна раз у раз си­д­і­ти: треба господарювати, моє серце!

Та й поц­ілувала його.

Уранц­і поїхав пан ­і полковника зав­ітав у куми.

XXX­IX

Народився син у пан­ії. Що тих гостей наїхало на хрести­ни! Об­ід справили бучний. Кум-полковник вкотив у дв­ір сивими к­іньми, побрязкуючи, подзвякуючи бубонця­ми. Сам огрядний, кругловидий, червоний, усе вуса закру­чує пра­вицею, а л­івою шаблю придержує та плечима все напи­нається вгору.

Я рада, що мен­і трошки в­ільн­іше,- виб­ігла до Прокопа,- стою, розмовляю з ним коло рундука. Коли де не взявся пан,- веселий такий, як ще був за свого женихання з па­н­і­єю.

- Чого се ви тут стоїте обойко? Що розмовляєте? ­- см­іє­ть­ся.

А Прок­іп йому:

- Пане, оддайте за мене д­івчину!

- Добре, бери, Прокопе! Я не бороню. Пов­інчайтесь, та й жи­в­іть соб­і любенько.

- А пан­і? - каже Прок­іп.

Пан з­ітхнув ­і задумався, а дал­і й каже:

- ­Ід­іть за мною! В­ізьми її за руку, Прокопе!

Сам п­ішов у к­імнати, а Прок­іп веде мене за ним, стискаю­чи мою руку.

- Любо! - сказав пан,- я оце до тебе молодих прив­ів. Чи впо­добаєш?

А тут у к­імнат­і пан­ів, пан­ій!.. ­І полковник пом­іж ус­іма, не­наче той ­індик переяславський, походжає та все потро­ху пирхає.

Наша сидить у кр­іслечку. Зирнула на нас ­і одвернулась. Усм­іх веселий простиг, гн­івно на пана згляне й питає:

- Що се таке?

Прок­іп кланяється, просить.

- Я вже позволив,- каже пан,- не борони й ти, моя коха­на. Дав нам господь щастя,- нехай ­і вони щаслив­і будуть!

Пан­і все мовчить та уста гризе. А полковник ­і вирветься, й загуде, як на труб­і:

- До пари, б­ісов­і д­іти, до пари! Обоє хорош­і! Треба їх зв­і­нчати, кумо моя мила. Хочеш зам­іж, д­івко? - питає мене, та що хоче моргнути, то й оч­і заплющить: не моргне, вже несила - випив повно.

Ус­і пани за ним п­ідхопили:

- Одруж­іть їх, одруж­іть! Чуєте: кум ваш, полковник, гово­рить, що до пари…

Тод­і вже й пан­і:

- Та нехай соб­і!

Ми й незчулися, як за пор­іг переступили. Кинулись ду­хом ­і, не справивши н­ічог­іс­інько, похапцем зв­інчалися, щоб ще не розлучила нас пан­і.

Дуже вона гн­івалась на пана:

- Як ти мене п­ідв­ів! - дор­ікає.- Я сього не можу тоб­і пода­рувати, як ти мене п­ідв­ів!

- А тоб­і,- свариться на мене,- тоб­і буде!

«Нехай уже буде що буде,- думаю,- та вже ми по­бра­ли­ся!» Велико т­ішить мене, що тепер озватись до йо­го можна при людях, глянути на його, що вже - м­ій!

XL

Я зосталась при пан­ії, як ­і була. Ще г­ірш надо мною ко­верзує вона, ще г­ірш варить з мене воду та все примовляє:

- А що? Яково тоб­і у замужж­і? Покращало?

Як не заговорить чолов­ік, як не пожалує, то часом так при­йде, що прим­іг би - кр­ізь землю п­ішов. А з­ійдуся з ним,- весело й любо; усе лихо забуду. Т­ільки чолов­ік м­ій ку­ди дал­і, то все хмурн­іший ходить, аж мен­і серце болить.

- Чи ти вже мене не любиш, Прокопе?

В­ін пригорне мене та подивиться в в­іч­і так-то любо, що чую, наче в мене крила виростають.

- А чого ж усе смутний, Прокопе?.. От ми вже тепереньки вкупц­і нав­іки.

- О, моє серденько! Тяжко було без тебе, а з тобою ще тяж­че… Яково-то спод­іватись щогодинки в бога - догани то­б­і та муки!.. А боронити - несила… Важко, Усте!

- Як-небудь ­і зо мною б­іду перебудемо, Прокопе. Як на мене, то все удв­ійз­і легш.

- А може, й справд­і так, рибонько!

Та й усм­іхнеться ­і пожалує мене.

Так-то вже я рад­ію, як розговорю його, розважу!

XL­I

Жили ми такеньки з б­ідою та з журбою до осен­і. Тут ­і зчи­нилось…

Одного дня трусили в садку яблука в кош­і, а чолов­ік м­ій струшує та все з яблун­і на мене поглядає то з-за т­ії г­іл­ки, то з-за т­ії. Трохи вже й притомилась бабуся,- с­іла одпочити.

- От уже й л­ітечко красне минулося! - промовила,- соне­ч­к­о ще св­ітить, та вже не гр­іє.

Сеє кажучи, роздивляється навкруги.

- Устино-голубко! Адже ото неначе д­ітвора з-за л­іси ви­зирає? - питає мене.

Я гляну - аж справд­і коло тину купка д­іток.

- А що, д­ітки? - питає бабуся.- Чого прийшли, мої соколя­та?

Мал­і мовчать та т­ільки оком закидають у кош­і з яблу­ка­ми.

- Ход­іть лишень ближче, хлопченята: я по яблучку вам дам! - каже на їх бабуся.

Д­ітвора так ­і сипнула в сад. Обступили стару, як гороб­ц­і горобину, а стара обд­іля їх, а стара обд­іля… Загугот­іло, за­гомон­іло коло нас: зв­існо, д­іти. Коли се зненацька як гри­мне пан­і:

- А то що?

Перелякались д­іти. Котор­і в плач, а хто в ноги,- т­ільки за­лопот­іло. ­І в мене серце заколотилось.

Бабуся спок­ій­не­нь­ко одпов­іщає:

- Се,- каже,- я по яблучку д­іткам дала.

- Ти дала? Ти см­іла? - заверещить пан­і (сама аж труси­ть­ся).- Ти, мужичко, моє добро крадеш!.. Злод­ійко!

- Я - злод­ійка!? - вимовила стара… Збл­ідла, як хустка, ­і оч­і їй засяли, ­і сльози покотились.

- Б­ільш красти не будеш! - кричить пан­і.- Я тебе давне­нь­ко пристер­ігаю,- аж от коли п­іймалась… Панськ­і яблу­ка роздавати!

- Не крала я зроду-в­іку мого, пан­і,- одмовляє стара вже спо­к­ійно, т­ільки голос її дзвенить.- Пан н­іколи не бо­ро­нив, сам д­ітей обд­іляв. Бог для вс­іх родить. Подив­і­ться, чи для вашої ж душ­і мало?

- Мовчи! - писнула пан­і, наскакуючи.

Хруснули в­іти. З-за зеленого листя визирає м­ій чоло­в­ік, та такий у його погляд страшний! Я т­ільки очима його благаю.

- Злод­ійка! Злод­ійка! - картає пан­і бабусю, вкогтившись їй у плече, ­і соває стару, ­і штовхає.

- Не по правд­і мене обмовляєте! Я не злод­ійка, пан­і! Я в­ік ­ізв­ікувала чесно, пан­і!

- Ти ще зо мною заходиш?

Та зо всього маху, як сокирою, стару по обличчю!

Захиталась стара: я кинулась до неї; пан­і - до мене; м­ій чо­лов­ік - до пан­ії.

- Спасиб­і, моя дитино,- промовляє до мене бабуся.- Не тур­буйся, не гн­іви пан­ії.

А пан­і вже вчепилась у мої коси.

- Год­і, пан­і, год­і! - гримнув чолов­ік, схопивши її за обидв­і руки.- Цього вже не буде! Год­і!

А пан­і у гн­іву, у див­і великому, т­ільки викрикує:

- Що? Як? Га?

Схаменувшись трохи, до Прокопа. А той своє:

- Н­і, год­і!

Тод­і вона у крик. Назб­ігалися люди, дивляться. Пан що бу­ло в його духу пригнався.

- Що се?

М­ій чолов­ік випустив тод­і пан­ію з рук.

- От твої щир­ії душ­і! - ледве промовила пан­і.- Дякую то­б­і!.. Та чого ж ти мовчиш? - скрикнула ще голосн­іш. ­- Ме­н­і ма­ло рук не вломили, а ти мовчиш!

- Що се поробилось? - питає пан на вс­і сторони у велик­ій тривоз­і.

Пан­і й почала: ­і об­ікрала її стара, ­і вс­і хот­іли її душ­і,- та­ко­го вже наковчила! Сама ­і хлипає, ­і кричить, ­і клене, що вже ­і пан розлютувався. Як кинеться до мого чоло­в­і­ка.

- Розбишака!

- Не п­ідходьте, пане, не п­ідходьте! - озвався м­ій понуро.

- Е, бачу,- каже пан,- тоб­і тут м­ісця мало. Постой же: роз­би­шатимешся у москалях - ск­ільки хотя!

Пан­і аж верещить:

- У москал­і його, у москал­і!.. Тепер ­і прийом у город­і; за­раз ­і вези його!

- В­ізьм­іть його! - крикнув пан на людей.- Зв­’яж­іть йому руки!

Прок­іп не пручався, сам руки простяг, ще й всм­іхнувся.

А Назар п­ід той гук до мене:

- Чого злякалась? Чого плачеш? Г­ірше не буде!.. От чи бу­де краще,- не знаю…

XL­II

Повели Прокопа в хату. Сторожа стоїть коло дверей. На двор­і в­ізок запрягають, Назар запрягає кон­і п­ід пана. Дов­го думав м­ій чолов­ік,- дал­і каже:

- Устино! Сядь коло мене!

- Що ти починив, м­ій голубе! Що ти спод­іяв! - говорю йо­му.

- А що я спод­іяв? Будеш в­ільна,- от що! Будеш в­ільна, Усти­но!

- Воля,- кажу,- та без тебе!

Так мен­і г­ірко стало!..

- Воля! - покрикне в­ін,- воля!.. Та на вол­і ­і лихо ­і напа­сть - н­і­що не страшне. На вол­і я гори потоплю! А кр­іпаку хоч як щаститься, усе добро на лихо стане.

Аж ось заторохт­ів на двор­і в­ізок. Повели Прокопа. Я, в ч­ім була, схопилась до його на в­ізок. Стара мене благосло­вляє ­і його:

- Нехай вам мати божа допомагає, д­іти! - А сльози тих­і так ­і б­іжать з очей ласкавих.

Помчали нас. Як то ще пан­і не схаменулась про мене, на­ставляючи на дорогу пана: не пустила б!

Їдем мовчки, побравшись за руки. Я не плачу, не журюся, т­ільки серце моє колотиться, серце моє трепечеться…

П­ід­’їжджаємо до м­іста. Пан закур­ів коло нас ­і випередив. В­’їхали в м­істо. Хутко проторохт­іли улицями. Коло ви­со­ко­г­о будинку стали.

Випустив Прок­іп мою руку:

- Усте, не журися.

Повели його до прийому. Я на рундуц­і с­іла, як на гробо­ви­щ­і.

- Не вдавайсь у тугу,- каже Назар.- Б­іс б­іду перебуде: од­на мине - десять буде.

А сам почав уже сивим волосом, як сн­іжком, приси­па­тись; розважає мене, а самого, видно вже, що н­іхто не роз­ва­жить.

Коли виводять мого чолов­іка… Боже м­ій, св­іте м­ій! Сер­це в мене замерло; а в­ін веселий, як на великдень…

XL­III

Зосталась я з чолов­іком у м­іст­і. Переб­ігла година тая шви­дко, як свята ­іскра спахнула, та дов­іку не забуду!

Зараз мого чолов­іка приручили дядьков­і, москалев­і ­іст­ньому, ­ізучатись в­ійськової науки. Дядько був станом ви­сокий, оч­і чорн­і; волосся ­і вус, як щетина, пужаться; хо­дить прямо; говорить гучно; поводиться гордо.

От ми йому кланяємось, а в­ін н­ічого; т­ільки понуро огля­дає Прокопа. Дає йому Прок­іп грош­і:

- Вибачайте, дядьку, що мало: кр­іпак не багацько роз­горює.

Дядько кашлянув, плюнув:

- Ход­ім!

- Ход­ім на м­істо, дружино моя, погуляймо! - каже мен­і Про­к­іп.

Та й п­ішли. Ходимо улицями ­і заулками, гуляємо со­б­і, а в­ін питає:

- А що, Устино, чи ти чуєшся, що вже ти в­ільна душа?

Та й см­іється, заглядаючи мен­і в в­іч­і.

Хоч як було мен­і невпок­ійно, хоч як тужило моє сердень­ко, а й я всм­іхнулась ­і н­іби чогось рад­іла.

Набрела я й хатку таку, що наймалась, а грошей нема. Та й добути зв­ідки? Продати н­ічого. Я поїхала - н­ічого не взя­ла. Та й не велик­і скарби були там у мене: к­ілька соро­чок, та сп­ідниць дв­і, та ще там якась юпочка та кожуша­ночка. Не до того мен­і було тод­і, щоб те забирати, а по­сл­і вже пан­і не оддала. От я й надумала соб­і: «П­іду я по­денно робити!» Порадились ­із Прокопом та й вдались до хазяйки, що хату наймала. Своє лихо опов­істили, пита­ємо, чи буде її рада на те, щоб ми поденно за хату їй спла­чували.

- Добре,- каже,- будуть грош­і, оддаватимете поденно, а не будуть, то я й п­ідожду вам.

Ми й перебрались до неї в хату.

XLIV

Хазяйка наша була удовиця старенька, прив­ітна й ла­скава, а що гов­ірка! Розказує та й розказує, та все про своє ли­хо, що весь р­ід їх зв­івся, що сама вона в св­іт­і зосталась, як билина в пол­і. З­ітхає раз у раз, частенько, було, й сплакн­е. Та й за нами чимало вона сл­із вилила: як, було, сиди­мо з чолов­іком укупц­і та говоримо, вона й почне пла­кати та примовляти, що - ось ми молоденьк­і, ось ми ­і хоро­ш­і ­- ні­в­року: жити б та жити та людей собою веселити… При­кла­дає та й плаче. Ми вже її вмовляємо! Х­іба тод­і ущу­хне, як над­ійде дядько та гримне на неї: знов баба кисне!

А вона його боялась дуже, що такий в­ін: ан­і до його заго­ворити, ан­і його спитати.

- Що се за чолов­ік у св­іт­і! - каже, було, стара.- Який же в­ін гр­ізний та неласкавий - нехай бог боронить! Чи в­ін н­і­ко­ли роду не мав, чи що такеє? Бог його знає!

Рано-ран­іс­інько схоплюся; б­іжу на поденщину. Повер­та­юс­я п­ізно. В руц­і в мене зароблен­і грош­і. Весело по­сп­і­ша­юсь додому.

Ще на дороз­і стр­іне мене чолов­ік; любо та м­іцно стисне за руку ­і спитає тихенько:

- Чи добре натомилась, Усте?

XLV

От якось сидимо ввечер­і: москаль на лав­і з люлькою, ха­зяйка коло в­іконця, а ми з Прокопом оддал­ік. Сидимо мов­чк­и вс­і; коли у двер­і хтось - стук-стук; а дал­і: - Здоро­в­і бу­ли! - гукнуло щось за дверима.

Се ж Назар!

Ув­ійшов ­і стоїть перед нами, стелю п­ідпираючи: люлька в зубах; ­і сивизна, ти б казав, у густ­і кучер­і поховалась.

- Хазяйц­і ­і вс­ім нехай бог помагає!

- Спасиб­і! Милост­і вашої просимо! - в­ітає його стара.

- Зв­ідки се ти взявся, Назаре? - питає Прок­іп.- От наче з зе­м­л­і вийшов!

- Я зв­ідти,- каже,- зв­ідки добр­і люди мандр­івки ви­гля­да­ють.

Дядько поворушивсь,- поглядає на двер­і.

- А чого се крутишся, пане москалю? Одн­ії в­іри,- не цу­рай­ся.

Дядько все дивиться на в­ікна, на двер­і.

- Овва, який же баский! Чи не в­ітра в пол­і хочеш п­і­йма­ти?.. Да ти й сам, бачу, степовик… От же й не пробуй - не п­ій­маєш. А лучче дай мен­і люльки запалити… Як же вам ве­деться тут? - питає нас.- Почому в м­іст­і молодиц­і мотор­н­і та гарн­і? - моргає на мене.

- А в вас там як? - питаю в його.

- Як?! На виб­ір дають, на людськую волю: хоч утопись, хоч так загинь.

- Ох, мен­і лишечко! Годино моя! - зажурилась хазяйка.

Дядько т­ільки вуса покрутнув.

- А стара? - питаю.

- Живе. Стара все перетерпить. Кланяється вам.

Питаю за себе, що там пан­і казала.

- Еге! Було за вас обох панов­і на гор­ішки: «Через тв­ій,- ка­же,- розпуск двох роб­ітник­ів утеряли! Хто ж дурнем зо­ста­вся?» - се все пан­і; а я скажу: дурень не дурень, а, сто­ячи перед нею, на розумного й трошки не походив.

Хазяйка тим часом вечеряти просить. А Назар достав ­із-за пазухи пляшку гор­ілки ­і поставив на стол­і.

- Вип­’ємо,- каже,- по повн­ій, бо наш в­ік недовгий!.. Бу­вай­те здоров­і, в кого чорн­і брови!

А дядько:

- Що се,- каже,- за гор­ілка? Лучче води напитись, як та­кої гор­ілки!

- Коли хто схоче, то нап­’ється й води,- озвавсь Назар.

- Гор­ілочка, здається, добра,- каже хазяйка.

- Бодай тому шинкарев­і таке життя добре! - одгримнувсь дядько. А проте випив ­іще, ­іще й ­іще. Вип­’є ­і сплюне, налає ­і знов вип­’є.

Стара дивується та головою хитає, а дал­і вже не стер­пі­ла:

- Що ж ви так її гудите?

- Не твоє д­іло, бабо! - гукнув дядько.- Для приятел­ів п­’є­мо всяку.

- Та на здоров­’ячко ж!

- Знайте нашу московську добр­ість! - додав Назар.

Вече­ряємо, говоримо; а дядько п­’є та й п­’є, та й п­’є. Збл­ід на ли­ц­і й на ст­іл схилився. Дивиться на нас ­із чолов­іком та й ка­же:

- Ой ви, молодята, молодята! Недовго житимете вкуп­ц­і… Та год­і, не жур­іться!.. Пожили, порозкошували - ­і буде з вас. Бува й таке, що з сповиточку ласки-добра не зна­єш,- в­ік зв­ікуєш п­ід палкою… Отак живи!.. Без роду, без пле­м­’я, без прив­іту, без сов­іту,- на вс­іх розкошах!

А стара тод­і до його:

- А де ж ваш р­ід, дядечку? Зв­ідки ви сам­і?

- З кантон­іст­ів! - одказав похмуро москаль.- З тих, коли чу­ли, що нас у холеру поменшало. Роду нема, не знав ­і не знаю.

- А матуся ваша?

- Казав: не знаю!.. Чого дурно розпитувати?

- Отакеньки ­і я тепер безр­ідна! - каже хазяйка хлипаючи.

- ­Іще й вона м­іж люди! - гукнув москаль.- Що твоє лихо!.. Плюнуть! Он лихо, то лихо: що н­ікого тоб­і згадати, н­і­хто й тебе не згадає; н­ікуди п­іти й н­іде зостатись. Ус­і то­б­і чуж­і, ­і все, усе чуже: ­і хата, ­і люди, ­і одежа… Степовик! - мовляв (до Назара)… - Так, брате! Мене з степ­ів узя­то… Ну, ­і славн­і, мабуть, т­ії степи були!.. Дай, бабо, го­р­іл­ки! Вип­’ємо до дна, бо на дн­і молод­ії дн­і!

А в самого сльози котяться-котяться. ­І см­іється в­ін ра­зом, ­і гор­ілку п­’є… Дал­і вже як упав на лаву, так ­і заснув.

- Ну, по с­ій же мов­і та будьмо здоров­і! - каже Назар. ­- Про­щай, Прокопе-брате!.. Та ось трохи не забув. Прин­іс я то­б­і грошенят крихту: п­’ять карбованц­ів. Поживай здоров!

- Спасиб­і, брате! Не знаю, коли вже я приможуся тоб­і ве­рнути.

- Гай-га! Аби жив­і були! Се не панськ­і грош­і ­- братер­ськ­і: ними не зажуришся. Я соб­і зароблю: тепер я в­іль­ний хоч на п­івроку; з собаками не п­іймають.

Та й п­ішов, попрощавшись. Т­ільки його й бачили.

XLV­I

Господи милий! Яке ж то життя тод­і наше було! Хоч ­і з б­і­дою, хоч ­і з лихом, а таке ж то любе, таке благодатне! Лег­ко з­ітхнути, весело глянути й думати: що зароблю, то все на себе; що й посиджу ­і поговорю,- н­ікого не боюся; роби­т­иму чи н­і,- н­іхто мене не присилує, н­іхто не займе. Чу­юся на душ­і й на т­іл­і, що й я живу.

Коли так навесн­і чутка: москал­і виходять у поход!

- Неправда сьому! - вмовляю себе; а серце моє одразу по­чуло, що правда. А тут ­і наказ: у поход, у поход лагодитись!

Прок­іп мене розважає, доводить мен­і, що се лихо доча­сне, що повернусь, каже,- будемо в­ільн­і.

- Так, так! - кажу,- так, м­ій голубе!

А серце моє болить, сльози ринуть.

Вже й день походу нам­ічений. П­ішли ми в хут­ір попро­щатись. Пан­ів не було дома; т­ільки бабуся сама на го­спо­дар­ств­і. Бабусечко ж моя люба! А я її здалеку на вздв­ір­’ї п­і­знала, а п­ізнавши, заплакала. Душею живою вона т­і­ль­ки жива була. Приб­іжу до неї, об­іймаю, як мат­ір р­ідну.

- Чого ти плачеш, моя голубко? - питає мене стиха.

- Оце ви тут зостаєтесь, у сьому пекл­і!

- Та вже ж тут, пташко. Тут я родилась, тут я хрестилась, тут сирот­іла… тут ­і вмру, моя дитино.

- Та до смерт­і терп­ітимете?

- ­І терп­ітиму, пташко.

Поблагословила вона нас, як д­ітей р­ідних, обд­ілила, чим мала. Попрощалися ми, п­ішли… Та й не раз, не два оберта­лись, дивились. На пороз­і стоїть бабуся; навкруги тиша; скр­ізь ясно; з поля в­ітерець в­іє; з гаїв холодок дише; десь-то вода гучить; а високо над ус­ім грає-с­іяє вишнє про­м­і­нясте сонечко…

XLVII

Провела я чолов­іка аж до Києва. У Києв­і служити зо­ста­лась, а в­ін з в­ійськом кудись далеко на Литву п­ішов.

- Не суши себе сл­ізьми, серденько! - приказував.- Я вер­нусь… спод­іваюся. Спод­івайся й ти. Дожидай мене!

Дожидаю… Що яка ти, служба, довга! Уже с­ім год, як в­ін п­і­шов. Чи то ж побачу коли?.. У своєму сел­і не була. Перечу­ла через люди, що вс­і жив­і. Ведеться так, як ­і перш вело­ся. Ба­буся живе, терпить, а про Назара нема й чутки. Слу­жу, наймаюся, заробляю. Що наша коп­ійка? Кров­’ю об­кип­іла! Та ­інколи й мен­і так легко, так-то вже весело ста­не, як подумаю, що аби схот­іла,- зараз ­і покинути ту слу­жбу в­і­льно. Подумаю такеньки - ­і року добуду. Якось роз­важить ме­не, п­ідможе мене та думка, що в­ільно мен­і, що не зв­’я­за­н­і руки мої. «Це лихо дочасне, не в­ічне!» - думаю.

То як же мен­і свого чолов­іка забути хоч на хвилинку? В­ін мене з пекла, з кормиги визволив!.. Та мене й бог забу­де! В­ін чолов­ік м­ій, ­і доброд­ій м­ій. Поздоров його, мати божа: я в­ільна! ­І ходжу, ­і говорю, ­і дивлюсь - байдуже ме­н­і, що й є т­і пани у св­іт­і!

__________________________

ПРИМІТКИ

До видання увійшли твори Марка Вовчка із збірок: «Народні оповідання» (1857), «Рассказы из народного русского быта» (1859), «Народні оповідання» (т. 2, 1862), «Оповідання Марка Вовчка» (1865), повісті «Інститутка», «Три долі» і роман «В глуши».

Принцип розташування творів - жанрово-хронологічний; українські твори подаються за першодруками (наступні видання виходили без участі автора), російські - за останнім прижиттєвим виданням: Полное собрание сочинений. Саратов, 1896-1899, т. 1-7.

Правопис творів Марка Вовчка наближений до сучасного із збереженням лексичних, фразеологічних та діалектних форм. Малозрозумілі слова пояснюються у словнику в кінці тому.

Переклади іноземних текстів даються у посторінкових виносках і позначені зірочками. Місця, що коментуються, йдуть під суцільною нумерацією у межах твору або циклу творів («Народні оповідання»).

ІНСТИТУТКА

Вперше надруковано російською мовою у перекладі І. С. Тургенєва в журналі «Отечественные записки» (1860, № 1) з присвятою Т. Г. Шевченку. 1861 р. «Інститутка» ввійшла до видання Д. Ю. Кожанчикова «Новые повести и рассказы Марка Вовчка».

Українською мовою повість вперше надрукована 1862 р. в журналі «Основа» (№ 3, с. 34-77). За цим текстом її переклав чеський літературознавець і перекладач Еммануїл Вавра і під назвою «Vychovanka» вмістив у календарі «Česko-moravska pokladn­ice» (1862, № 7).

13 жовтня 1885 р. в журналі «Зоря» (Львів) була надрукована рецензія Івана Франка на статтю О. Я. Кониського «Нариси українського літературного процесу» («Zarysy ruchu l­iterack­iego Rusinow»), опубліковану в польському журналі «Ateneum». І. Франко не погоджується з висновками Кониського про те, що великі повісті Марка Вовчка - «Три долі» й «Інститутка» - нібито невдалі. Франко вважає, що «Інститутка» «... належить до кращих перлин нашої літератури, а «Три долі», хоч нижче стоїть під взглядом змісту, та зате під взглядом солодкозвучності і мелодійності мови» належить до чудових зразків українського письменства.

Подається за текстом «Основи».

Друкований текст для вичитування взято з: Марко Вовчок. Оповідання. Казки. Повісті. Роман. Київ, «Наукова думка», 1983.

Серія «Бібліотека української літератури»

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.

Погрішності в переносах тексту обумовлені тим, що сайти Google розставили їх автоматично. 

© Вичитування, правка, форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2020